Чеслав. В темряві сонця

Частина перша Чеслав — син Велимира

Сполоханий птах шурхнув у нього з-під ніг. Чеслав на мить прикипів до місця, але, збагнувши, що це лише птах, рушив далі. Він ішов м’якою підстилкою лісу, намагаючись не ступати на сухі гілки та не залишати помітних слідів — так, як учив його старий Сокіл.

На відміну від багатьох своїх родичів, Чеслав не боявся Лісу. У ньому він почувався вільно та впевнено, бо знав чимало лісових таємниць, а до того, чого не знав чи не розумів, ставився з повагою. Він повсякчас приносив жертви духові Лісу, і той був прихильний до нього. Тільки напередодні Чеслав підніс йому цілого цапа, просячи в Лісу допомоги та за потреби захисту. А вже сьогодні вони були потрібні йому як ніколи раніше…

Лісова хаща тихо поринала в сутінки, і зовсім скоро мала поглинути її потаємниця ніч. Усією душею Чеслав квапив цю мить, бо хотів якомога швидше зникнути, розтанути серед цієї зеленої темряви, стати недосяжним. Він ішов уже доволі довго й сильно стомився, але навіть думати не смів, щоб перепочити.

Чеслав побоювався погоні. Він знав, що залишилося пройти зовсім трохи і він нарешті дістанеться місця, де залишив свого коня Вітра — вірного товариша й учасника багатьох його справ і витівок. Тихе привітальне іржання підтвердило здогад Чеслава. Вітер зачув хазяїна й кликав його.

Обійшовши старий повалений дуб, Чеслав опинився край яруги, на самому дні якої стояв прив’язаний до куща ліщини Вітер, нетерпляче б’ючи копитом, чи то кваплячи, чи то вітаючи хазяїна. Тільки опинившись поруч із конем, Чеслав полегшено зітхнув й обережно переклав зі свого плеча на його круп свою ношу. Дорогу для нього ношу, задля якої він почав цю важку та небезпечну пригоду.

Це була зв’язана по руках і ногах дівчина…

Неждана, незважаючи на заборони батька, часто сама втікала з городища до озера. Їй подобалася його краса та величний супокій, такі не схожі на гомінке селище. Тут можна було сховатися від суворих очей батьків і надокучливих подруг. Неждані подобалося плавати, порушуючи гладь озера, зривати латаття та вплітати його в коси чи робити з нього прикраси. А то й просто сидіти та думати, марити…

Ще кілька днів тому їй видалося, що за нею хтось спостерігає — то крізь кущі, то з високої трави.

«Напевно, хлопці з городища захотіли підгледіти, як я купаюся», — вирішила вона.

Неждана саме увійшла в ті літа, коли хлопці та чоловіки стали дивитися на неї то довгими, ніби вивчаючи, то жадібно цікавими, захопленими поглядами. Та варто було дівчині перехопити ті погляди, ховали або відводили очі, показуючи напускну байдужість. Неждані подобалося їх дратувати, але такого нахабства, як потайки стежити за нею, вона не могла прощати нікому. Було спробувала перевірити свої підозри, та нічого не виявила й заспокоїлася.

Нині, прийшовши до озера, викупавшись і вже вийшовши на берег, вона знову відчула чиюсь незриму присутність поруч.

«Може, звір який?» — промайнула думка.

Намагаючись не подати знаку, що щось запідозрила, дівчина одяглася, взяла гребінь і почала повільно розчісувати мокре волосся. А очима нишком стежила за прибережними заростями. За якийсь час її хитрощі було винагороджено. Вона помітила, як безшумно промайнула тінь, а потім — і світлу сорочку крізь зелене листя.

Відкинувши гребінь, Неждана рішуче кинулася в бік заростей. Вона ще не знала, що зробить наступної миті з нахабою, але в тому, що буде йому непереливки, можна не сумніватися: дівчина змалку вміла постояти за себе. Та, ледь увійшовши в зарості, вона сторопіла від несподіванки. Перед нею стояв незнайомий чоловік. Юнак… Він теж застиг, дивлячись на неї зачудовано. Потім судорожно вдихнув повітря і кинувся на неї.

Чеслав випадково натрапив на це поселення. Він знав, що десь тут живе рід Буревоя. Але люди Роду, до якого належав Чеслав, намагалися сюди не ходити і не полювати. Між родами була давня ворожнеча. Така давня, що тепер уже навряд чи хто й згадає, що її спричинило. Але ця ворожнеча підтримувалася багатьма поколіннями предків. А до волі предків Рід ставився з великою повагою.

Того разу Чеслав довго переслідував оленя. Тварина, рятуючись, блукала лісом, виснажуючи мисливця. І ось, коли юнак уже вважай наздогнав оленя, той проломився крізь зарості чагарнику й вибіг на берег озера. Чеслав, розпалений погонею, і сам уже готовий був кинутися крізь чагарник, але раптом на протилежному березі помітив чиюсь постать. Вершник різко осадив коня.

Неподалік від води стояла дівчина. Налякана шумом гонитви та появою на березі оленя, вона враз сховалася за кущ. Юнак, припавши до коня й погладжуючи його, намагався заспокоїти розпаленого Вітра, щоб той не виказав їхньої присутності. Олень, швидко пробігши через відкритий простір берега, знову пірнув у хащі. Дівчина провела поглядом перелякану тварину і почала насторожено вдивлятися в бік, звідки та вибігла. Туди, де був Чеслав. А юнак, боячись виказати себе, затамувавши подих, шепотів заспокійливі слова роз’ятреному Вітрові.

Запанувала тиша, і дівчина заспокоїлася. Вийшовши з-за куща, вона знову повернулася до води. Тоді Чеслав обережно зліз із коня й відвів того подалі в гущавину. А сам квапливо повернувся.

Дівчина тим часом почекала ще трохи, сторожко озирнувшись навсібіч, зняла одяг і, залишивши його в траві, пішла до води.

Чеслав замилувався її струнким, гнучким тілом. Жіноча голизна зовсім не була для нього таємницею. Вони з однолітками не раз, ховаючись за прибережним камінням, підглядали, як купаються дівчата. А зовсім недавно Чеслав пізнав жінку як чоловік.

Та ця незнайомка змусила його кров вирувати, як вирує потік води, прорвавшись через ліс після зливи, і луною віддаватися у вухах. Її обличчя притягувало його, як лик невідомої лісової богині з плоті та крові. Довге волосся прикривало її пружні, ще трохи недозрілі груди, але залишало поглядові Чеслава чудові стегна та стрункі ноги. Вона йшла до води, наче лісова кішка, переливаючись усім тілом, а тоді ступила на глибину й повільно попливла. Чеслав насилу передихнув, ледве стримуючись, щоб не викрити себе.

Дивовижна знахідка змушувала його раз по раз повертатися на це місце. Городище роду Буревоя стояло на пагорбі серед густого лісу, неподалік лісового озера, і було майже так само великим, як і городище роду, до якого належав Чеслав. Годинами, а часом і днями він вештався околицями, сподіваючись знову побачити її. Зазвичай його очікування винагороджувалося. Дівчина приходила до озера з іншими жінками прати одяг або купатися. Але згодом Чеслав зрозумів, що часто вона втікає до озера потайки сама. Бажання бачити її поруч себе, оволодіти нею змусило Чеслава попросити допомоги в духа Лісу…

Нічна імла вже майже повністю накрила ліс. Вітер спотикався й невдоволено фиркав, даючи зрозуміти, що втомився. Адже йому довелося нести на собі двох. Чеслав розумів це. Йому самому дедалі сутужніше було розпізнавати дорогу серед дерев. Вони від’їхали вже доволі далеко від городища Буревоя, і можна було зупинитися та перепочити.

— Стояти, Вітре! — тихо звелів Чеслав.

Йому не довелося повторювати двічі. Вітер слухняно зупинився. Чеслав зліз із коня й обережно зняв дівчину. Він поклав їх на землю, спочатку кинувши туди шкуру.

Неждана сторожко стежила за його діями. Хлопець зняв хустку, якою зав’язав їй рота, і почав розв’язувати шкіряні ремені на руках. Знявши їх, почав ніжно розтирати їй руки. Зненацька Неждана кинулася на нього, щосили б’ючи та дряпаючи. Чеслав, не очікуючи нападу, спершу навіть розгубився, а потім спритно перехопив руки дикунки. Та це не зупинило Неждану. Позбавлена можливості діяти руками, вона спробувала вкусити юнака. Це розсмішило Чеслава. Він кілька разів спритно ухилявся від зубів дівчини, дражнячи її, а потім наліг на неї, підім’явши під себе, і припинив опір поцілунком. Опісля кількох бурхливих спроб звільнитися та відповісти на поцілунок укусом Неждана затихла.

Першим бажанням Чеслава, як тільки почалася ця бійка, було одразу ж оволодіти дівчиною. Нарешті він тримав у руках ту, якою так довго марив, яка перетворила його сни на постійні кошмари. І що більше вона пручалася, то більше вирувало чоловіче бажання Чеслава. Здавалося, ще трохи — і все його тіло розірве від цієї гострої спраги задовольнити свою хіть.

Але тієї миті, коли дівчина припинила боротьбу й затихла, він відчув на своїх щоках щось мокре. «Вона плаче», — зрозумів він. Чеслав відчув, як десь у грудях ворухнулося незнайоме почуття, яке він не спроможний був пояснити навіть самому собі. Жага оволодіти бранкою негайно стала слабшати й поступово зникла. Чеслав послабив обійми.

— Не бійся, не займатиму. Сама балувати почала.

Він зв’язав їй руки ременем і прив’язав другий його кінець до своєї руки.

— Спати будемо. А здумаєш бігти… Я й побити можу, — сердячись швидше на себе, жорстко сказав юнак.

Сон ще довго не йшов до нього. Думки струмком бігли йому в голові. Незрозумілі почуття ніжності, жалю та злості мішалися й вирували в його душі, як вариво в казані. Сумніви не давали йому спокою. «Чи правильно я вчинив, що не наполіг на своєму?» Він усе крутився й час від часу дослухався до подиху дівчини.

Ранок привітав Чеслава різноголосим пташиним гомоном. Думка про бранку стрілою вдарила в скроню й миттєво вирвала його зі сну. Чеслав різко розплющив очі. Дівчина лежала, притулившись до нього всім тілом, рятуючись від ранкового холоду.

Тепер, коли вона була зовсім поруч, він міг роздивитися її уважніше. Її світлі, кольору мокрої стиглої пшениці коси безладно розсипалися на овечій шкурі. Він глибоко вдихнув повітря й відчув їхній запах. Коси пахли свіжістю й трішечки травою. І цей новий для нього тривожний дух не могла перебити навіть стара овеча шкура, пропахла кислим потом. Її обличчя, таке спокійне та беззахисне, видалося йому ще вродливішим, наче перша лісова квітка навесні, осяяна сонцем. Він навіть помітив дрібне ластовиння… Її пухкі, ще напівдитячі губи час від часу посмикувалися й щось шепотіли уві сні. Чеслав не стримався і рвучко поцілував ці такі звабливі вуста.

Його рух розбудив дівчину. Вона розплющила очі й, побачивши так близько перед собою його та втямивши, що це їй не мариться, відсахнулася, намагаючись відповзти якнайдалі, і задкувала, аж поки ремінь, що їх зв’язував, не натягся до краю. Юнак, не бажаючи втрачати завойоване, подався в її бік і, схопивши, спробував притягти до себе. Та бранка, виставивши руки вперед, рішуче зупинила його натиск. У її очах він побачив страх і, що ще гірше, — ненависть. І тоді він відступив…

Підвівшись, він дістав із торби хліб і, вломивши чималий шмат, простягнув дівчині.

— Поїж!..

Дівчина, вочевидь, боячись нового нападу, навіть не ворухнулася, але потім таки простягла руку й сторожко взяла хліб. Після цього Чеслав, відламавши й собі шматок, заходився їсти. Смаку він не відчував, бо все думав, що за сила спиняє його перед цією чужинкою. Відповіді не знаходив, а тому лютився. На неї, на себе, на весь білий світ…

Перекусивши, Чеслав гукнув Вітра, що пасся неподалік, і почав збиратися в дорогу. Попереду в них було ще добрих два дні важкого шляху.

До воріт рідного городища Чеслав увійшов, коли сонце вже почало хилитися до заходу. Вітер ступав за господарем, задоволено фиркаючи, радіючи поверненню додому після тривалих блукань. Їхнє городище, оточене з трьох боків лісом, стояло на березі великої повноводної річки. Від лютого звіра й непрошених гостей воно відгородилося високим дерев’яним частоколом, за яким сховалося кілька десятків хатин, напівземляних хиж та господарських будівель. Поруч, на відвойованій у лісу землі, розкинулися невеличке поле та городи. Усе це належало двом родам: Велимира й Зимобора. А сам Чеслав був молодшим сином голови Роду й городища — Велимира.

Селище зустріло Чеслава щоденними клопотами. Господині, як і належить, доглядали худобу, доїли кіз і нечисленних корів, час від часу перекидаючись незлобливими жартами. Хтось порядкував коло вогнищ, готуючи їжу, — саме був час закінчити день вечерею. Чоловіки та хлопці плели кошики для рибальства, перетягали луки, запасалися стрілами, радячи та підказуючи один одному. Невгамовна дітвора, залишена без догляду, гасала серед дорослих, радіючи можливості побешкетувати. Вправний у незвичній ще для їхнього краю ковальській справі Тихомир, спритно працюючи молотом, квапився закінчити роботу до темряви.

З-за кузні назустріч Чеславові вилетіла зграйка дівчат, очолювана Зоряною. Побачивши юнака, подруги на мить засоромилися, та потім, пошептавшись, вибухнули реготом.

— Ой, погляньте, подруженьки: два волоцюги прибилися до нашого городища. Ледь ноги волочать. Один — на двох, інший — на чотирьох. Може, підсобити чим, чоловіче?

Незважаючи на те що Чеслав ледь увійшов у ті літа, коли підлітки стають юнаками, у ньому вже вгадувалася чоловіча краса. Натренована у ратних ігрищах, загартована полюванням струнка й висока статура, міцні руки та цілком уже чоловічі плечі вирізняли його серед однолітків. І це не могло не викликати захоплення в дівчачої частини городища. Не раз погляд його сіро-зелених очей обпікав обличчя красунь, запалюючи їх маковим цвітом. Не одне дівчаче серце починало частіше битися, помітивши Чеслава.

А красуня та реготушка Зоряна, донька Зимобора, ніколи не пропускала нагоди зачепити хлопця жартом-шпичкою:

— Ой, мовчить, дівчатонька, наш любчик приблудний, тільки очима жалить. Та нам те дарма!

І знову вибух сміху.

— Мабуть, щось страшне в лісі побачив, так із переляку язика проковтнув, — підтримали Зоряну подруги.

— Тож у вас язики без прив’язі. Ними б снопи молотити, — не витримав, ідучи якийсь час мовчки й терпляче зносячи глузування, Чеслав.

Ох, краще б він мовчав!

— Дивися, заговорив! Та як споро! Сказав, що вивірці в око стрелив, — загаласували всі разом.

— То хіба ж це він сам? Це йому Вітер проіржав, що нам відповісти.

— От-от. Вам тільки з моїм Вітром і змагатися в іржанні, реготухи, — знехотя відбивався юнак.

— Ой, він дуже сердитий нині. Мабуть, щось не вийшло в хлопця. Та й Вітер без поклажі повернувся. Певно, промахнулися, бідолахи.

— Хто б говорив, кикимори!

Чеслав із Вітром проїхали далі, а вслід їм іще довго не змовкали жарти й сміх.

Біля Великого білого каменя, до якого селяни приносили їжу, щоб умилостивити хазяїна й заступника їхнього городища, Чеслав помітив чудного Вишату. Хлопець безсоромно вечеряв тим, що призначалося духові.

— Еге-гей, єй, єй!.. Дай на конику покататися Вишаті! — побачивши Чеслава з Вітром, закричав той.

— Відчепись, Вишато, не до тебе нині, — відмахнувся від чудного, як від настирливої мухи, Чеслав.

— Ну дай, Вишата вміє на конику скакати, — ішов за ним і канючив хлопець.

— Утомився мій коник. Сил у нього немає скакати, — терпляче пояснював Чеслав.

Йому не хотілося кривдити убогого.

— Ну й не треба. У Вишати свій коник є. Ще кращий за твого, — схопивши різочку із землі, хлопець осідлав її та, прилаштувавшись у хвіст Вітрові, «поїхав» за ними.

Проїхавши якусь частину шляху за Чеславом і його конем, Вишата раптом знову заволав:

— Еге-гей! Поганий твій кінь, не скаче зовсім. А ось мій, глянь, як скакати вміє! — Зробивши коло навкруги Чеслава та його коня, Вишата ще раз гикнув на все горло й «поскакав», вибрикуючи на лозині, геть, лише пил закурився з-під його ніг.

Нарешті Чеслав дістався свого дому. Він був більшим за інші, як і належало голові Роду. Складений із потемнілих від часу дубових колод, місцями біля землі порослих мохом, це все ще був міцний дім, у якому народилося, виросло, славно прожило й пішло до мертвих не одне покоління його пращурів. Як і колись, із дверей його курився дим від хатнього вогнища, а сам дім дивився на городище та його буття вузькими отворами-віконцями, прорубаними в стінах, щоб денне світло потрапляло в його затишне нутро.

Прив’язавши Вітра під навісом та кинувши йому свіжого сіна, Чеслав поквапився до дому. На порозі його зустріла Голуба.

— Повернувся…

— Їсти дай!

Голуба була дочкою бранки, яку колись давно привели в їхнє городище після сутички зі степовиками. Чужинка жила в городищі, допомагаючи громаді по господарству, виконуючи всяку жіночу роботу. Через кілька років служби вона вважалася вільною й могла йти на всі чотири вітри. Але жінка залишилася. Чи то не було куди йти, чи то народжена дочка стала каменем, що змусив залишитися. Батька Голуби ніхто не знав. Жінка так і не зізналася, від кого народила. Безсумнівним було одне: батьком був хтось із чоловіків селища. Жінки після цього почали коситися на неї. Адже батьком міг бути чоловік будь-кого з них. А жінки племені не любили ділитися своїми чоловіками. Та Великі, мабуть, почули їхні страхи та побоювання. Якось узимку жінка тяжко занедужала й злягла. Пропасниця швидко зробила свою справу…

Коли мати Голуби вмерла, Велимир пожалів дівчинку і взяв до себе в дім.

Тепер вона із сухореброї, нікудишньої сироти, якою була в дитинстві, перетворилася на розквітлу ніжним першим цвітом дівчину. Спокійна та слухняна Голуба дивилася на довколишній світ уважними, незвичними для цих місць карими очима — материнський спадок. Сплетена з червоно-білих ниток смужка, що перехоплювала чисте, ледь засмагле чоло й занадто темне як для місцевих жінок волосся, теж були нагадуванням про матір, що потрапила сюди з далеких місць. Тиха й вправна, дівчина спритно поралася в домі Велимира, допомагаючи господарювати.

Переступивши поріг, Чеслав підійшов до столу, сів на широку лаву і скинув оком на рідні стіни. Яким би лісовим волоцюгою він не був, а повернення додому завжди наповнювало його якоюсь теплотою й добрим спокоєм. Ці темні, просяклі за багато десятиліть димом вогнища колоди-стіни були для нього пуповиною, що зв’язувала з пращурами, які дали життя нині живому родові.

Ще в дитинстві йому здавалося: якщо гарненько прислухатися, то можна почути голоси всіх, хто колись жив у цьому домі — прадідів, прабабок і… матері, яких він ніколи не знав. Особливо ці голоси лякали й водночас вабили маленького Чеслава вночі, коли все й усі навколо поринали в сон і нічну тишу. Тоді найменший звук, скрип, шерех здавалися йому таємним словом, значення якого він часом намагався розгадати ще довго, аж поки не засинав знесилений.

З відчуттям невід’ємної часточки цього рідного йому світу Чеслав відзначив, що за його нехай і коротку відсутність у будинку нічого не змінилося. Навіть вірний служка духа й господаря їхнього житла Домовика, павук, що нерухомо завис на своїй павутині на одній із бантин, і той був йому звичним і майже рідним домочадцем. І поготів, їхньому дому він служив справно, старанно винищуючи настирливих мух, комарів і всіляку мошкару.

Вправно пораючись біля вогнища, Голуба поставила перед Чеславом миску з кашею й поклала скибку житнього хліба. Юнак жадібно накинувся на їжу.

— А де батько?

— Вони з Ратибором частокіл оглядають. Незабаром уже прийдуть. — Голуба поставила перед ним глечик із квасом і тихо додала: — Велимир сердився дуже, що ти виїхав, нічого не сказавши.

Зненацька павук, який доти, здавалося, байдуже дивився на все, що відбувалося в домі, своїми крихітними очками-намистинками, сіпнувся і, швидко перебираючи лапками, побіг павутиною, доки не зник у темному куті-притулку. Знадвору почулися гамір і чоловічі голоси. Повернулися Велимир із Ратибором.

— Треба якомога швидше замінити прогнилі колоди. Того й диви обваляться, — із цими словами Велимир увійшов у дім.

Це був ще міцний, майже без сивини в бороді чоловік. Високий, ставний, загартований суворим життям, він нагадував могутнє дерево, що міцно трималося корінням за землю. У його словах і вчинках була життєва мудрість, а в руках — сила. За це його поважали, а часом і побоювалися. На ньому лежала відповідальність за весь Рід і городище. І він із гідністю й честю ніс цю ношу. Коли дивився на одноплемінників своїми сірими суворими й уважними очима, то навіть найнепокірливіші з них змушені були визнавати його силу.

За спиною Велимира стояв Ратибор — старший брат Чеслава. Він був дуже схожий на батька. І багато хто говорив, що Велимир у молодості був саме таким. Ще більше схожі вони були характерами. І якщо Чеслав бував гарячий, а часом і впертий, то Ратибор відзначався такою самою розважливістю, що й батько. Він був старший за Чеслава на кілька років і вважався вже цілком рівноправним членом племені. У них із Чеславом були різні матері.

Помітивши Чеслава, Велимир зупинився на порозі, важко зітхнув, але спокійно й наче між іншим зауважив:

— Ось і наш Чеслав додому приблудився, — потім, кашлянувши, неквапно підійшов до столу й сів, як і годиться господареві, на покуті.

Ратибор увійшов за батьком і сів напроти брата.

— Де був, сину? — буденно запитав Велимир, але Чеслав знав, відчував, що батько гнівається.

— Полював, батьку, — постарався так само спокійно відповісти Чеслав.

Велимир, ніби погоджуючись із поясненням сина, кивнув і провів рукою по столу:

— Ну що ж, похвалися добрим полюванням, багатою здобиччю.

— Не добув я нічого нині, — уникаючи дивитися на батька, відповів Чеслав.

— Голубо, принеси-но води зі струмка, — раптом м’яко звернувся Велимир до дівчини.

— Так ось же вода, — зачерпнула ковшем води із цебра Голуба.

— Я сказав: свіжої, зі струмка, — у його голосі тепер зовсім не було м’якості. — А Ратибор проведе тебе, щоб не було боязно.

Голуба, мовчки знизавши плечима, слухняно підхопила дерев’яне цебро й вийшла за поріг. За нею так само мовчки пішов Ратибор, нагородивши брата докірливим поглядом.

— Не схоже це на тебе. Рука в тебе вірна, а око гостре. Без здобичі зазвичай не повертався… — Велимир уважно подивився на сина.

Чеслав, насупившись, мовчав. Йому неприємні були слова батька, але й відповісти було нема чого.

— Ну, то й що, і таке буває, — продовжував Велимир. — І досвідченому мисливцеві часом не йде звір до рук. Може, Лісу не догодив чим? Прогнівав могутнього?

— Не гнівив я могутнього, звичаї знаю, — похнюпившись, тихо відказав Чеслав.

— А може, рука твоя не була тверда від думок, що пішов із городища, нікому не сказавши, куди й чи надовго?

І хотів би Чеслав наразі промовчати, та не міг — батькові відповідати треба.

— Я вже не дитя нерозумне, — спалахнуло обличчя юнака.

Чеслав не хотів брехати батькові, але правду сказати про своє полювання зараз не наважувався. Не час був.

— Отож то. Дитя побив би, повчив уму-розуму та й годі, — від синівської впертості гнів Велимира уже був готовий виплеснутися назовні, але він ще намагався вгамувати його. — Не сам живеш — у родині, у громаді. І я повинен знати, де ти пропадаєш.

— Тож я вже давно на полювання сам ходжу.

— І я знав завжди про це! — все-таки не стримався й хряпнув кулаком по столу Велимир.

— Ой, а чого це ви в темряві сидите? — до будинку ввійшла Болеслава.

Наблизившись до вогнища, вона підкинула хмизу. Від вогню, що отримав свіжу поживу, одразу зробилося світліше. Від нього жінка скіпкою запалила плошку з жиром, що правила за свічник.

Болеслава була сестрою Росави, другої дружини Велимира, матері Чеслава. Життя розпорядилося так, що голові Роду не щастило з дружинами. Першу, матір Ратибора, задерла в лісі ведмедиця, коли баби по гриби ходили. Вони випадково натрапили на клишоногу з дитинчатами, і та кинулася на жінку, оберігаючи своїх малят. Отак малолітній Ратибор залишився без матері, а Велимир — без дружини.

Переживши втрату, Велимир узяв собі другу жінку — Росаву. Через якийсь час вона зрозуміла, що носить під серцем дитя. Велимир радо зустрів цю новину. З першою дружиною їх з’єднали, коли вони були ще зовсім юними й мало що розуміли у своїх почуттях. Були молоді, і їх просто тягло одне до одного, повних сил і бажання.

Другу дружину Велимир обирав уже сам, довго придивлявся, об’їжджаючи сусідні селища та хутори. І нарешті знайшов. Видна собою Росава запала йому в душу одразу, але він вичікував якийсь час, перевіряючи, чи не примхи це. Він ставився до неї із захопленням і ніжністю — почуттями, що їх рідко виявляли до жінок його родичі. Він жалував її! Тендітна, на відміну від більшості жінок племені, міцно збитих і сильних, Росава нагадувала Велимирові квітку лісової конвалії.

Коли молодій жінці настав час народжувати первістка й почалися перейми, покликали найдосвідченіших у цих справах бабів Роду. Але Росава кричала та металася в потугах півдня, а розродитися ніяк не могла. Тоді Велимир, порушуючи заборони волхва Колобора, вирішив покликати стару Мару. Але й вона нічим не змогла допомогти. Наприкінці дня знесилена Росава стала вгасати.

— Пращури кличуть її, — винесла свій безжальний вирок Мара.

Велимир відчув, що блискавка вдарила йому в груди й випалила там усе вщент. Він втрачав ту, що була великодушно подарована йому Великими, була вся його, без залишку, його частинкою, найближчою й найдорожчою на цьому світі. Як крізь туман Велимир знову почув голос Мари:

— Дитя ще живе, ворушиться…

Баба, вичікуючи, дивилася на Велимира. Чоловік стояв мовчки, зціпивши зуби, бо йому хотілося вити. Він став навколішки біля Росави й поклав голову біля її плеча, ховаючи скупі сльози.

— Урятуй дитя. Нехай залишиться з тобою замість мене, — прошепотіла Росава, і її рука ніжно торкнулася волосся Велимира.

Вона куйовдила його волосся, як тоді, коли їм здавалося, що вони разом дійдуть до кінця свого шляху й ніщо вже не зможе перешкодити цьому.

Якоїсь миті Велимир відчув, що рука його коханої дружини безвільно впала поруч із його головою. Він важко підвівся.

— Дитя має жити, — глухо сказав він Марі й попрямував до виходу.

Біля порогу він зупинився, ще раз глянув на Росаву й вийшов.

Тоді Мара взяла гострий ніж і, встромивши його в живіт породіллі, вирізала дитину з черева Росави. Так з’явився на світ Чеслав. Мара винесла його з будинку, крикливого, загорненого в полотно, залитого материнською кров’ю, — не відав, що коштував своїй матері життя. Жінка передала дитя до рук Велимира.

— Хлопчик.

Велимир глянув на сина й відвів очі.

— Візьми, — віддав він дитину Марі й пішов геть.

Повернувся він лише наступного дня. Де вештався і що робив — нікому про те відомо не було. Але ще кілька днів після похорону Росави він не міг підійти до видовбаної з дерева колиски, де лежала дитина, його син. За хлопчиком доглядали жінки, намагаючись напоїти розведеним козячим і коров’ячим молоком, але він часто плакав, немов відчуваючи втрату матері. Цей плач не давав спокою його батькові й усій окрузі. І якось уночі Велимир не витримав і, взявши сина на руки, почав заспокоювати. Пригорнув його до грудей і носив хатою, заколисуючи, поки не розвиднілося. Тільки тоді він відчув, яка дорога йому ця безпомічна істота. І разом із цим до нього прийшло відчуття, що цей горластий хлопчик — усе, що залишилося йому, окрім хіба що спогадів, від коханої, від його Росави.

За кілька днів у їхньому домі з’явилася Болеслава — рідна сестра Росави. Тяжка доля лишила свій безжальний слід і на сестрі загиблої. У неї самої тільки-но померла дитина, а до її народження річка забрала чоловіка. Болеслава почала годувати Чеслава й надалі замінила йому матір. Жінка залишилася в будинку Велимира й після того, як хлопчик підріс, стала господарювати й наглядати за двома паливодами й Велимиром. І тільки коли після декількох років самотності Велимир привів у дім третю дружину, Болеслава повернулася в городище своїх родів.

Але й третю дружину судилося втратити Велимирові. Після народження дочки на неї напала пропасниця й жінка згасла, як скіпка. За день не стало й дитини.

Тоді знову повернулася в дім Велимира Болеслава.

На прохання Велимира волхв Колобор розпалив родове багаття і запитав Великих про напасті, що переслідували дружин ватажка. Поспілкувавшись із Великими, Колобор переказав Велимирові їхню волю: не буде йому щастя з дружинами. Велимир вирішив не суперечити більше волі Великих і не шукати собі нової жінки. Як чоловік ще в силі й при бажанні, він почав жити з Болеславою. У городищі якщо про це й говорили, то потайки, побоюючись суворої вдачі Велимира…

З появою Болеслави Велимир не став продовжувати розмови із сином, гадаючи, що й того буде досить для науки, а до того ж знаючи, що жінка все одно буде на боці свого годованця. І хоч ніколи не посміє суперечити йому, чоловікові, та своє мовчазне невдоволення й незгоду зуміє виявити. Можеш бути певен. Жінки це вміють. І тому, ще раз суворо зиркнувши на сина з-під насуплених брів, пішов спати.

— Як ти, синку? — тихо запитала Болеслава, прибираючи зі столу.

— Як бачиш, цілий, — буркнув юнак і ступив за поріг.

Роздратований, не знаючи, на кого більше — на себе чи на батька, Чеслав вийшов із дому. Надворі він побачив Ратибора й Голубу. Вони сиділи поряд на колоді, про щось тихо перемовляючись. Помітивши Чеслава, розмову чомусь урвали, а Голуба, підхопивши цебро з водою, пішла в дім.

— Ну й дурноголовий ти, брате! Батько ночі не спав, тебе чекав. Накрутити б тобі вуха, щоб попухли! — напався, гиркаючи баском, зовсім як батько, на брата Ратибор.

— А сам у вухо не хоч? — з погрозою запитав молодший.

— А по шиї? — уже лагідніше поцікавився старший.

Чеслав пішов спати на сінник. Там було просторіше, ніж у домі, і дихалося вільніше.

Щойно світанок зайнявся над верхів’ями дерев, Чеслав прокинувся. Розкинувшись поруч, час від часу похропуючи, спав Ратибор. Швидко, але так, щоб не розбудити брата, юнак вибрався з шарудливого сіна й пішов у бік дому.

Городище ще ніжилося в залишках нічного сну, і тільки йому, Чеславові, чомусь не хотілося продовжити ці солодкі миті. Очевидно, на те в нього були важливі причини. І він не хотів, щоб будь-хто з одноплемінників прознав про них.

Обережно прокравшись до ще сплячого дому, Чеслав під уважним поглядом невсипущого павука, що дивився на нього з глибини своєї пряжі-павутини, знайшов під рушником два хліби і, прихопивши їх, тихо вийшов на вулицю. Сховавши хліби в торбу, яку він теж узяв із собою, юнак рушив до річки.

Та ще раніше за свого хазяїна прокинувся кінь Вітер. Зачувши Чеслава, він вимогливо заіржав.

— Відчепись, Вітре, не до тебе!

Але Вітра, звісно, не влаштувала така відповідь, і він заіржав іще голосніше та ще й став нетерпляче бити копитом.

— Ти ж перебудиш усіх, дурню! — Чеслав розумів, що Вітер вимагає, щоб його викупали й почистили.

Учора на це в хазяїна не було ані сил, ані часу. Але й зараз юнака відвертали зовсім інші справи. І все-таки, розуміючи справедливість вимог хвостатого друга й боячись, що він перебудить усе городище, Чеслав мусив пристати на цю наглу вимогу.

— Ну, добре вже, пішли на річку, реп’ях. Тільки стрілою!

Вітра не треба було вмовляти, він понісся в бік річки набагато швидше від свого хазяїна…

Коня Чеславові подарував батько, коли той був ще лошам. Це був дуже дорогий подарунок, а для хлопчиська, яким на той час був сам Чеслав, — межа бажань. Далеко не всі в їхньому племені володіли цими гарними тваринами.

Попелясто-сірої масті, з довгими сильними ногами, шкурою, що сріблилася на сонці, Вітер був нащадком тих рідкісних коней, що потрапили до їхніх дрімучих лісів із дикого степу. З тієї далекої сторони, про яку в їхніх нетрях лише казки та небилиці оповідали: нібито на краю того степу земля з небом сходиться. Отож казали, що саме відтіля разом із загоном зухвалих степовиків, які забралися в таку глухомань, бажаючи поживитися та пограбувати лісових жителів, з’явилися й коні.

Степовики спритно управлялися зі своїми жвавими скакунами, нападаючи й грабуючи лісовиків та забираючи їхніх дружин і дітей у полон. Але чоловіки лісових племен і родів теж були не боязкі, а в лютості своїй, силі й ратній справі могли посперечатися зі степовими. Зібравшись дружною ватагою й знаючи ліс і його таємниці набагато краще за чужинців, вони розсіяли непрошених гостей серед дерев, улаштовуючи їм хитрі пастки, заманюючи у багнисті водойми й непрохідні буреломи, зрештою перебили всіх до одного й відстояли свої селища й житла. А коні, на яких прибули степовики, дісталися в нагороду найсміливішим і гідним…

Біля воріт городища Чеслава привітали сторожі.

— Що так рано? Сну не маєш?

Чеслав лише махнув у їхній бік рукою, доганяючи Вітра. А той уже був біля річки і, як ошпарений, влетів у тиху воду, піднявши хмару бризок. Чеслав поклав торбу на березі, швидко нарвав прибережної трави і, роздягнувшись, увійшов у воду. Підійшовши до коня, він почав хлюпати на нього водою й люто терти йому боки травою. Вітрові зовсім не сподобалися швидкість і напористість процедури, і він невдоволено зафиркав, перебираючи копитами.

— Стій, не балуй! — гримнув на нього Чеслав.

— Та ти, дивлюся, за кимось женешся, хлопче? — почулося з берега.

Чеслав і не помітив, коли й звідки з’явився Сокіл. Кошлата чуприна, розпатлані вуса й борода та отримана на полюванні рана, що перетинала його чоло й око, надавали йому лютого вигляду. Здавалося, що, проводячи багато часу в лісі, він і сам став схожий на звіра. Але тільки зовні. Сокіл посідав у громаді особливе, почесне місце. Він учив юнаків племені всіх премудростей життя в лісі, полювання, а також ратної справи, роблячи з них справжніх чоловіків — добувачів і захисників. Усе, що знав і вмів Чеслав, було заслугою Сокола.

— Довгих років тобі, Соколе! — приклавши руку до грудей і шанобливо уклонившись, привітав наставника хлопець.

— І тобі, Чеславе.

— Не очікував побачити тебе…

— А я люблю раненько росяною травичкою пройтися. Любо мені те, та й від хворостей різних береже, — поплескав себе по ногах Сокіл.

Тільки тепер Чеслав помітив, що штани Сокола підкочені до колін, а ноги — в росі.

— Тебе не було кілька днів… — Сокіл очікувально подивився на юнака.

Чеслав мовчав, сподіваючись, що тим обійдеться.

— Де пропадав? — не обійшлося.

— У лісі… Місця для лову… вишукував, — щоб не дивитися в очі Соколові, Чеслав знову почав терти боки Вітрові, але тепер уже абияк.

— Це добре, коли в молодця є гідне заняття, — посміхнувся у вуса Сокіл.

Чеслав знову не найшовся, що сказати.

— Щось ти неговіркий нині… Знову зібрався в довгу дорогу?

— Ні, Соколе, моя дорога лише до річки. Коня вирішив викупати, почистити, — і став терти Вітра так старанно, що той навіть відсахнувся від нього.

— А я вже почав турбуватися, Лісовик тебе задери… — раптовий порив вітру здибив і без того розкуйовджену чуприну Сокола, зробивши його самого схожим на згаданого Лісовика. — Думаю, чи не загуляв хлопець, не забалував?.. Адже незабаром твій обряд Посвяти. Великий для юнака день! Пам’ятаєш?

— Хіба про це можна забути? У мене на плечах голова, а не горщик.

— Голова в тебе є, — погодився Сокіл.

— А чого ти вирішив, що я зібрався їхати, Соколе?

Сокіл обурено крекнув і спробував пригладити свою непокірну гриву.

— Тому що коли йдуть на річку коня купати, не беруть із собою торбу з двома хлібами, — хитро примружився наставник.

— Від тебе, Соколе, ніщо не сховається, — захоплено вигукнув Чеслав.

— Цього я й тебе вчив. Не просто дивитися, а бачити. І бачу я, Чеславе, що ти задумав щось… Приховуєш… Очі відводиш…

Від цих слів серце юнака тенькнуло.

— Та я тобі не чужий, завжди можеш мені довіритися. Якщо не ділом, то порадою допоможу… Можеш не відповідати. Сподіваюся, ти робиш правильно. Одне скажу: часом ми щось вчиняємо не замислюючись, до чого це призведе в майбутньому.

Чеслав мовчав і тільки смикав зім’яту в руках траву.

— Захочеш поговорити про це, ти знаєш, де мене знайти, — промовивши це, старий Сокіл пішов.

А Чеслав, підхопивши торбу з хлібами, довів Вітра майже до воріт городища і, ляснувши рукою по крупу, скомандував:

— Додому, Вітре!

Повторювати двічі не довелося. Кінь голосно заіржав і, жваво влетівши у ворота, понісся додому. А Чеслав, оглянувшись на всі боки: «Ніхто не бачить?» — рушив до лісу. Він ішов ледь помітною стежкою. Люди нею ходили рідко, і вона майже повністю заросла травою, але ж таки нею ходили…

Юнак щодалі заглиблювався в хащу. На шляху траплялися величезні кам’яні брили. Казали, що колись, дуже давно, їх сюди притягнув якийсь страшний злидень Льодовик, надовго скувавши все під собою, а відступивши, кинув…

Стежка обігнула маленьке болітце і повела Чеслава в майже непрохідні нетрі. Нарешті, попетлявши трохи серед колючих чагарників, вона вивела його на зарослу травою й квітами галявину біля підніжжя невисоких скель. Покриті мохами, чагарником і низенькими деревами, що вчепилися корінням у скелі й намагалися вижити на їхньому кам’яному тілі, вони приховували ледь помітну щілину, що переходила в печеру. Здавалося, що це всемогутній Перун, розгнівавшись за щось на цю кам’яну твердиню, кинув у неї блискавкою й розколов. А може, так і було насправді?

Тут, у печері, сама-самісінька жила стара Мара. Ніхто не знав, скільки років цій жінці. Та чи жінці? Багато хто бачив у ній скоріше лісову тварюку, ніж дочку роду людського. Напевно, через те, що так довго жила вона сама в лісі, ішла про неї серед Роду недобра слава. А ще тому, що викликала в них марновірний страх.

Колись, дуже давно, коли Мара була ще молодою, її вигнали з городища. Ніхто вже не міг сказати, за що саме, але чутки про це ходили серед людей різні. Хтось говорив, що вона спробувала допомогти розродитися жінці, а та народила жахливе чудовисько. Інші теревенили, що вона звела з розуму якогось хлопця, і той вкоротив собі віку. Ще інші казали, що вона вчинила непростиме: пішла проти волі Великих. Дехто з острахом шептався, що вона пішла проти волі самого Колобора, і той, звичайно ж, не стерпів цього. Але їм заперечували, що все сталося ще раніше, задовго до Колобора. Такими були чутки.

Вигнана Мара пішла з городища й оселилася тут, у серці кам’яної гори. Але люди про неї не забули, бо мала баба силу проти будь-яких болів і недуг, а можливо, і не тільки проти них… Дехто підозрював у ній інші здібності та сили. Але про це говорили мало й пошепки, боячись розгнівати Великих.

Ось чому не заростала стежка до похмурого житла Мари. Час від часу хтось із поселенців, у розпачі зважившись звернутися до неї, криючись від одноплемінників, приходив до самітниці зі своїми прикростями й болем. Мара не відмовляла. Бувало, її кликали до хворого в городище, коли він сам не мав сил прийти. Вона приходила таємно під покривом ночі і, зробивши свою справу, одразу зникала. Але це траплялося зрідка. І відважувалися на це лише найупослідженіші та наймогутніші представники Роду.

Чеслав, який доти майже біг стежкою, на галявині перейшов на статечний крок. Йому хотілося виглядати чоловіком, а не якимсь жовторотим парубчаком. Він не дійшов і до середини галявини, коли на порозі печери з’явилася Мара. Сива, сухорлява, зі зморшкуватим лицем, але пряма та ставна, жінка стояла на порозі свого житла як велична господарка цих місць і терпляче чекала, коли підійде Чеслав.

— Здорова будь, Маро! — уклонився їй юнак.

— І тобі здоров’я та сил, хлопче!

— Я приніс тобі хліба. — Чеслав дістав із торби один із хлібів і віддав жінці.

Мара взяла хліб і, піднісши до обличчя, глибоко й із задоволенням вдихнула:

— Домом, вогнищем, спокоєм пахне… — й одразу різко перевела погляд на Чеслава. — Не боїшся порушити?

Юнак спершу невпевнено, а потім твердо заперечно похитав головою.

— Дивися, хлопче!.. — і знову понюхала хліб, заплющивши очі чи то від його приємного запаху, чи то замислившись.

Чеслав стояв, переступаючи з ноги на ногу, не знаючи, що казати далі.

— Ну, чого чекаєш? Іди, не мене ти прийшов побачити, — розплющила очі Мара й кивнула в бік печери.

— Як вона?

— Не легко тобі з нею буде, — із якимось тихим смутком зауважила на те стара знахарка, дивлячись йому в очі.

— У лісі звір теж не простий. Нічого, впораюся! — рішуче й упевнено заявив хлопець і пройшов повз Мару в її оселю.

Це була невелика, але й не така вже маленька печера, пристосована під житло. Посередині, обкладене каменями, теплилося вогнище. У сполохах багаття видно було кілька сухих, майже гладеньких від часу пнів, що заміняли господині стільці. Десь угорі, у кам’яній стелі, зяяла невелика дірка, крізь яку пробивалося денне світло, туди ж ішов дим. Можливо, саме сюди колись Перун влучив своєю блискавицею.

Усе житло знахарки було заповнене травами, медом, воском, корінням, гілками, сушеними квітами, а то й лісовою звіриною. Усе це лежало й висіло в численних ступках і плошках, горщиках, глечиках і торбах на всіх стінах печери, наповнюючи її духом лісу й вогню.

Від головної печери йшло кілька відгалужень. Чеслав глянув на одне з них. Вхід до нього закривали дерев’яні двері, привалені чималою каменюкою. Зібравшись на силі, а можливо, і з думками, Чеслав відкотив камінь, потім відсунув двері. За ними стояла темрява.

Коли очі звикли до мороку, Чеслав помітив у кутку якийсь рух… Повернувшись до багаття, він узяв із нього палаючу головешку і ввійшов до невеличкої печери, схожої на кам’яний мішок. У кутку, закутавшись в овечу шкуру, сиділа Неждана — викрадена ним бранка.

Вона провела в цій печері всю ніч, забувшись коротким тривожним сном. За дверима, час від часу щось бубонячи собі під ніс, подавала ознаки життя мерзенна баба. До бранки, здавалося, їй не було діла. Тільки коли Неждана марно намагалася відіпхнути двері, баба сміялася тихим огидним сміхом.

Чеслав опустився біля Неждани на коліна й, переломивши хліб, простягнув їй половину.

— Візьми, поїж!

Неждана не рушила з місця.

— Візьми, голодна ж.

Неждана обережно взяла хліб і почала їсти. Чеслав теж відкусив від своєї половини. Потім він приніс води в ковші. Неждана пила жадібно, а втамувавши спрагу, простягнула ківш Чеславові.

— Як тебе звати?

Дівчина мовчала. Чеслав, не дочекавшись відповіді, обережно, боячись злякати, доторкнувся до її обличчя й ніжно провів рукою по щоці. Неждана відвернулася.

— Чого мовчиш?..

Неждана мерзлякувато зіщулилась.

— Не бійся мене.

Чеслав наблизився до неї й спробував обійняти, пригорнути до грудей. Дівчина вся напружилася й, відсунувшись до стіни, зіщулилась. Юнак повільно провів по її тілу рукою й доторкнувся до грудей. Дівчина спробувала відсторонитися від нього, ще більше втиснувшись у кам’яну стіну, але Чеслава це не зупинило. Вперши руки в стіни так, що дівчина опинилася між ними, і позбавивши її тим самим можливості вислизнути, він почав шукати її губи своїми губами, гарячими й вимогливими. Та коли знайшов, відчув, що вуста бранки вперто зімкнуті й не відповідають на його нетерплячий поцілунок. Переборюючи її мовчазний опір, юнак опустив чужинку на шкуру й спробував проникнути їй між ноги. Неждана затято пручалася, а коли зрозуміла, що сили нерівні, заплакала.

Відчувши сльози, Чеслав відпустив її. Знову ці сльози! Чомусь, тільки-но вони з’являлися, він почував, що сила й рішучість полишають його. Він сів біля Неждани, опустивши голову й важко дихаючи. Серце рвалося з грудей… У голові гуло… Думки й почуття плуталися… Він хотів її з усією пристрастю юності, але не так, не силою. А як, він не знав.

— Я привів тебе для себе… — крізь зчеплені зуби видихнув він, а потім майже викрикнув зло, з розпачем, майже не усвідомлюючи й не чуючи, що кричить: — І ти будеш зі мною. Будеш! Чого б мені це не коштувало і як би ти не супротивила! Будеш!..

Юнак різко встав і, не дивлячись на дівчину, пішов геть. Він відчував, що якщо зараз не піде, то зробить щось непоправне й непрощенне для себе, для неї… А він не хотів цього. Міг, але не хотів!

Із печери Чеслав уже не вийшов, а вибіг і, нічого не кажучи, пройшов повз Мару.

— Терпіння, хлопче, терпіння! — почув він її голос за спиною.

«Терпіння, терпіння!» — стукало Чеславові в голові дорогою до городища. Але де його було взяти, коли ти ще тільки починаєш пити з ковша життя і тобі не терпиться так багато чого спробувати?

Розсерджений невдачею, Чеслав повернувся додому. Житло зустріло його пусткою: у хаті нікого не було. Тоді він пішов до сінника й тут помітив Голубу. Дівчина, ставши на коліна, доїла козу. Молоко білими струменями вистрілювало в горщик: чвирк-чвирк, чвирк-чвирк.

Чеслав стрімко підійшов до дівчини й, узявши за плечі, підняв, відірвавши від заняття.

— Ти що? — звела на нього очі Голуба.

Юнак ухопив її за руку й потяг до сінника, а коли вона слабко закомизилася, ухопив на руки й таки відніс туди. Він мовчки й люто взяв її. Голуба покірно знесла й цю повинність…

Коли Велимир помітив, що його старший син Ратибор став заглядатися на дівчат, а за ним на підході був і Чеслав, то вирішив випередити події. «Юнаки в силу входять: голови гарячі, кров вирує. Коли б шкоди не наробили!» На той час і Голуба стала входити в дівочий вік. «Дівка своя, при домі. Нехай уже краще з нею балуються, ніж потім із родичами розбиратися». За словом Велимира першим її чоловіком став Ратибор. Згодом її пізнав і молодший брат.

Удень Чеслав пішов на узлісся. Сюди чоловіки городища приходили вправлятися в стрілянні з лука. Не встиг він як слід прицілитися, щоб випустити першу стрілу, як з’явився його друг Кудряш. Ім’я йому таке при народженні дали не без заміру. Його голова й справді була кучерява. А з-під тих кучерів визирали майже завжди бешкетні та веселі очі.

— Ти куди пропав? Я тебе всюди шукав, а тебе як корова язиком злизала, — накинувся на Чеслава товариш.

— На полюванні був.

— Що?! А мене чого не взяв із собою? — насупився Кудряш.

— Так від твоєї тріскотні, Кудряше, уся живність розбіжиться.

— Так уже й розбіжиться'. — у його голосі почулася образа, але одразу в очах блиснуло бешкетництво, а потім і підозра. — І ранком тебе ніде не було. Недоговорюєш ти, Чеславе, щось приховуєш. Ох, я-то тебе знаю!..

Чеслав і Кудряш товаришували, скільки себе пам’ятали, напевно, відтоді, як навчилися повзати й відбирати одне в одного дерев’яні та глиняні цяцьки. Рухливий Кудряш був баляндрасник і веселун, заводила на будь-якому святі й гулянці. Але верховодив у цій дружбі зірвиголова Чеслав.

— А Зоряна мене замучила, так випитувала, неначе рогатиною до частоколу притисла: «Де Чеслав? Куди подівся? Скажи та розкажи, Кудряшечку!» — передражнив Зоряну Кудряш. — Навіть любчиком назвала!

— Ой, брешеш ти, Кудряше! — похитав головою Чеслав, знаючи любов друга до перебільшення та вигадування казок і небилиць.

— Та щоб мене кикимора поцілувала! — спробував зробити серйозне лице Кудряш.

— Допросишся, поцілує. Ну, а ти що їй?

Обличчям Кудряша розпливлася глумлива посмішка. Не поспішаючи, він ліниво потягнувся, немов зі сну, відтягаючи очікувану відповідь, а потім із серйозною міною видав:

— Сказав, що ти зустрів у лісі русалку, вона тебе зачарувала і ти бігаєш тепер слухати її казки. Так потихеньку сохнеш за нею, нудишся, здичавів, страждаєш… Забава мене ледь дрюком не відходила.

— Дурило! — невесело відгукнувся Чеслав. — Ти краще б про Посвяту подумав. А то осоромишся, дівки точно проходу не дадуть, — задражнять.

— Отакої! Так й осоромлюся?..

Кудряш діловито засукав рукави, поплював на руки, примощуючись поруч із другом, і натягнув тятиву.

Потім заплющив одне око, передумав, заплющив друге, прицілився в палицю, встромлену в землю на узліссі, що слугувала мішенню, і відпустив нарешті тятиву.

— Схибив, — Чеслав махнув рукою.

— Так сонце просто в око засвітило! — свято вірячи своєму виправданню, заявив Кудряш.

— Яке сонце?! Тобі, Кудряше, батьки руки погано зладнали!.. — почувся розкотистий регіт.

За розмовою друзі й не помітили, як до них підійшов Борислав — рудоволосий хлопець їхнього віку, що також мав у руках лука.

— Зате тобі реготалку твої справно злагодили, — не залишився в боргу Кудряш.

— Що стараєтеся? Боїтеся на Посвяті знеславитися? — криво посміхнувся, а тоді й відкрито заіржав Борислав. — Бачив, бачив нині, як ти, Чеславе, лісом, як той заєць, стрибав.

«Це коли я від Мари йшов. Треба бути обережнішим», — відзначив подумки Чеслав. А вголос якомога спокійніше відповів:

— Випробування покаже, кому сміятися доведеться… А ти-то чого лісом шатуном тиняєшся?

— Я?.. Та так… Справи були… — спершу було зніяковів, а потім невиразно відповів Борислав.

— Ну й у мене справи, — відрізав Чеслав.

Борислав, красуючись і насмішкувато поглядаючи в бік Кудряша, став на мітку для стріляння. А Чеславові ніби між іншим кинув:

— У Мари був? Заборону волхва порушував… — і відпустив тятиву.

Стріла точно вцілила в палицю. Майже відразу її розколола інша, пущена Чеславом.

— А ти не сунь свій веснянкуватий ніс у горщик із чужим молоком, ціліший буде, та й молоко не скисне, — попередив він Борислава.

А пущена Кудряшем стріла знову пролетіла повз, і хлопець пом’янув багатьох дрібних лісових духів.

— Це ж хто такий влучний?

Від лісу, куди тільки-но полетіла очманіла стріла Кудряша, з козубом у руках з’явилася Зоряна. За нею біг чудний Вишата, розмахуючи тією-таки загубленою стрілою.

— Ну от, тільки пом’янув лісову нечисть, а вони вже тут, — їдко підмітив Кудряш, незадоволений появою нових свідків його сорому.

— Чую голос, дай, думаю, гляну: хто на стрільбищі вправляється… Світлого дня тобі, Чеславе. Рідко видно тебе щось… — стрельнула очима в бік хлопця Зоряна.

Чеслав, ледь глянувши в бік дівчини, мовчки кивнув, нібито зосередившись на цілі.

— Ішла б ти, Зоряно, ішла… та не заважала б хлопцям справою важливою займатися, а то тільки збиваєш, під руку словами порожніми кидаючись, — із перебільшеною діловитістю заявив Кудряш.

— Та що ж отут важливого? — намагаючись приховати посмішку, поцікавилася Зоряна. — Прицілюйся та стріляй!

— Вам, дівкам, усе забавою легкою здається, а тут велике вміння та вправність знаєш які потрібні?! Знаєш?! Не жіноча! — Кудряш постарався сказати це якомога суворіше й серйозніше, але від того вийшло ще кумедніше.

— Ой чи?! — зі сміхом перепитала Зоряна.

— А то?! — невдоволенню Кудряша не було меж.

Стріляти йому зовсім перехотілося.

— Не жіноча!.. Не жіноча!.. — Вишата став ганятися за легкокрилою бабкою та викрикувати на різні голоси. — Не жіноча!

— Чеславчику, дай-но свій лук! — задирливо попросила Зоряна, ступнувши до хлопця.

— Ще чого! Не жіночого то розуму справа! — пробурчав невдоволено Чеслав і не дав лук.

Чимало жінок їхнього племені, чиє життя завжди проходить у суворому оточенні лісу, вимушені боротися за своє існування і зі звіром диким, і з людом недобрим, запросто могли впоратися зі зброєю. А були серед них і такі, для кого й лук не був дивом. Але Чеслав не любив, коли торкалися його зброї. А тим більше жінка! У глибині душі він остерігався пристріту чи порчі на своє мисливське спорядження, побоюючись, що воно перестане служити йому справно й втратить влучність. А пристріт — річ не проста! Та й не один він так думав із чоловіків їхнього племені.

Зоряна невдоволено насупила свої соболині брови.

— А ти, Бориславе?.. Теж не даси? — підступилася дівчина до юнака.

Хлопець засумнівався було, але йому важко було відмовити Зоряні.

— Тобі, Зоряно, що хочеш.. — передав дівчині свій лук Борислав.

Дівка обвела хлопців лукавим поглядом, приклала стрілу до тятиви, із зусиллям натягнула, прицілилася й відпустила… Стріла точно влучила в палицю, а дівчина з викликом глянула на Кудряша. А той, вражений, невдоволено фиркнув, крекнув і, різко скинувши лук, вистрілив… І несподівано для самого себе теж влучив. Поспіль якийсь час стояв і лупав очима, не вірячи у свою спритність, а переконавшись, що таки влучив, одразу надувся від важності й, споважнівши, подивився на Зоряну.

Дівчина пирснула від сміху:

— Ой, зараз луснеш, Кудряшику!.. Ой, луснеш!.. — а пересміявшись, додала: — А таки у стрілянні зі мною тобі краще не змагатися — продуєш!..

— Та вже точно!.. — обурився Кудряш.

— Вишаточці теж лук потрібний! — заявив Вишата, що кинув ганятися за бабкою й тепер уважно стежив за тим, що відбувається.

А Зоряна тим часом підійшла до Чеслава й лагідно, так, щоб ніхто не чув, запитала:

— Хлопці та дівки ввечері на грища збираються… Прийдеш?

— Ніколи нині, — не дивлячись їй в очі, відповів хлопець і натягнув тятиву.

Так минуло кілька днів. Чеслав із ранку зникав у лісовій хащі, намагаючись привчити до себе непокірну бранку. Повертався сердитий і похмурий. А наступного ранку поспішав знову до неї з новою надією.

Якось за обідом, коли вся родина була в зборі, Велимир уважно подивився на Ратибора.

— Думаю, дружину тобі настав час підшукати, Ратиборе, — сказав синові, коли той перехопив батьківський погляд.

Усі подивилися на Ратибора, а в Голуби навіть ложка випала з рук. Ратибор теж перестав їсти, а обличчя його чомусь раптом сполотніло.

— От пройде Чеслав Посвяту, поїдемо в городища інших родів та по хуторах — дівок подивимося, — продовжив Велимир.

— Батьку!.. — Ратибор осікся, глянувши в непохитні очі Велимира.

— Сам вибереш, а я пораджу…

У домі настала тиша, у якій було чутно тільки дзижчання мух.

— Добре, батьку, — помовчавши, видихнув Ратибор.

— От і вирішили, — дочекавшись бажаної відповіді, завершив Велимир.

Потім по-хазяйськи обвів поглядом інших.

— А твої, Чеславе, як справи? — зупинився на молодшому синові. — Готуєшся до випробування? Сокіл тебе хвалить.

— Намагаюся, — уже без бажання зачерпнув Чеслав ложкою каші з горщика, що стояв посеред столу.

— Щось ти притих. Давно ні про які витівки твої не чув.

— Дорослішає… — Болеслава з любов’ю подивилася на юнака й хотіла погладити по голові, але той вихопився.

— Не навроч, Болеславо, — кинув Велимир.

Знадвору почулися чиїсь кроки, і за мить у дверях з’явилася кошлата мармиза.

— Мир дому й хазяям! — Сокіл пригладив скуйовджену на вітрі бороду.

— Здоров’я й довголіття нашому гостеві! — з повагою привітав його Велимир. — Проходь, сідай до столу й розділи їжу нашу.

Болеслава підхопилася й кинулася за ложкою для гостя.

— Дякую, господарю, але не голодний я. А от від квасу холодненького не відмовлюся, вип’ю, — витер губи в передчутті задоволення гість.

Болеслава поставила перед Соколом глечик із квасом, і той, підхопивши його своєю величезною п’ятірнею, припав до посудини. Руки в Сокола й справді були здорові. Мало хто з племені міг би обхопити такий глечик однією рукою. А Сокіл робив це з легкістю. Він пив великими ковтками, жодного разу не відсапавшись. А випивши, опустив глечик на стіл і схвально крекнув:

— Ох, і гарний квасок, господине, духовитий! — і знову обтер губи.

Болеслава від похвали так і зашарілася. Якій господині не приємне добре слово про її готування?

— На здоров’я, Соколе! Може, ще?

— Боюся, розірве мене.

Утамувавши спрагу й віддавши належне господині, Сокіл знову повернув своєму обличчю лютий вираз. Він заговорив серйозно й заклопотано:

— Прийшов я до тебе, Велимире, сказати, що бачив у лісі сліди чужі. Люди зайшлі з’явилися неподалік від городища.

Звістка стривожила Велимира. Поява будь-якої нової людини в городищі могла завдати лиха, як це вже не раз бувало.

— Степові?

— Чур! Чур! Чур! — покликала в захисники духа Болеслава, відганяючи від себе рукою невидиму напасть.

— Гадаю, ні. Як по слідах судити — наших родів люди. Але не з ближніх. Лісовик їх задери! — мотнув гривою Сокіл.

— Багато їх?

— Поки що не знаю. Сліди невиразні… Наче дуже вже сторожко ходить хто… на сухій землі не видно ж… Дощу давно не було… Коли б коло струмка на сирому піску не побачив, то й не примітив би… А потім уже придивлятися почав і зрозумів, що таки хтось бродить по нашій окрузі…

Вся родина з напруженою цікавістю слухала Сокола.

— Може, мисливці заблукали? — припустив Ратибор.

— А чого навколо городища шастають? — подивився на хлопця своїми глибоко посадженими очима Сокіл. — А якщо вже заблукали, так чого в городище відкрито не з’явилися?

— Ніколи їм було.

Усі подивилися на голову Роду. Велимир, помовчавши, діловито й стурбовано сказав:

— Треба сторожів попередити, щоб уважніше дивилися. Та люд у городищі оповістити, щоб у лісі обережніші були. А ти, Соколе, приглянь за околицею. Будемо сподіватися, що роззирнуться чужинці та й підуть.

— Та я вже догляну. Жаль тільки, поки що самих непрошених не бачив, а лише сліди. Так би зрозуміліше було, чого вони отут нишпорять, лісовики.

Обговоривши ще деякі перестороги та попрощавшись із хазяями, Сокіл пішов.

Чеслав під час усієї розмови не вимовив і слова. Він щосили гнав від себе думку, що поява чужих могла бути пов’язана з його недавнім удатним полюванням. Адже він був такий обережний! Ні, ні, він добре заплутав свої сліди.

— Тітонько, тітонько, дай хлібця Вишаті! — почулося з вулиці.

Болеслава, підхопившись із місця, відломила шматок хліба, зачерпнувши ложкою каші, наклала на нього гіркою й рушила до виходу.

— Ти куди? — запитав Велимир.

— Дам поїсти хлопцеві. Бабця його, напевно, знову розхворілася. Хліб не пекла.

— Не принаджувала б ти його, Болеславо, до дому… Віднеси їм, що там маєш, до хати, — невдоволено буркнув Велимир.

— Що ж робити, як він уже під нашою стоїть?

Жаліслива Болеслава вийшла за поріг.

— Хлібець, хлібець солоденький! Вишата ой як любить хлібець, тітко! — почувся радісний голос чудного.

Вишата був на два роки старший за Чеслава. Його мати Яра народила сина після купальської ночі, але хлопець, із яким вона була в ту літню ніч любові та святкування весілля Даждьбога-Сонця Великого та Ранкової Зорі, чомусь не захотів взяти її за дружину, а вона так і не відкрила його імені, скільки не наполягали родичі. Батько навіть побив її кілька разів, щоб зізналася, але дівчина залишилася непохитною. Так ніхто й не дізнався, хто батько Вишати. Хлопчик ріс, як і всі в городищі паливоди, захоплюючись іграми та забавами.

Але через якийсь час Яра несподівано кудись зникла з городища, кинувши малолітнього сина на батьків. Ніхто не знав, куди вона пропала й чому. Ходили чутки, що її бачили то в одному далекому селищі, то в іншому, то на хуторах глухих. Але то лише чутки, а як воно було насправді?..

Після зникнення Яри за Вишатою стали зауважувати деякі дивацтва. Хлопчик почав заговорюватися, поводитися якось незрозуміло. Спочатку вважали, що малий пустує, як це властиво його віку. Але згодом стало очевидно, що з хлопцем біда. Його однолітки набиралися розуму, досвіду й уміння, а Вишата так і залишався дитям малим. Тепер уже всі переконалися, що хлопець — чудинко. Дід його помер, і жив тепер Вишата зі своєю бабцею, що дуже хворувала.

Та й був тепер це вже не хлопчак, а здоровий хлопець — плечі широкі, міцні руки й ноги, а от на голову та здоровий глузд — слабкий. Громада ставилася до нього з жалем. Господині часто підгодовували вічно голодного Вишату, жалували його й дякували Великим, що їхні діти не такі.

Чеслав відіпхнувся ногами від хиткого човна й головою вперед пірнув у воду — тільки кола пішли водою. Кудряш, ледь не випавши з човна від несподіванки, намагаючись зберегти рівновагу, квапливо вчепився в борти. За кілька хвилин із води з гиком виринув Чеслав. Побачивши, як Кудряш намагається вирівняти човен, при цьому ще більше його розгойдуючи, він весело зареготав.

— А болячка тобі в бік! Щоб тебе так підкидало всю ніч! Щоб твою ложку так хитало, коли ти її до рота сунутимеш! — кричав обурений Кудряш.

Чеслав підплив до човна й притримав його, не давши начерпатися води. Як тільки суденце перестало гойдатися, Кудряш із вигуком: «А от я тобі!..» — сам кинувся в річку до товариша.

Із криком і вереском вони борсалися у воді, намагаючись жартома «притопити» один одного, напираючи на плечі й голову, або, підпірнувши та схопивши за ногу, потягти на дно.

З раннього ранку друзі, сівши у видовбаний із дерев’яної колоди човник, рушили на риболовлю. І тепер, наловивши риби та стомившись від зосередженого й спокійного заняття, із задоволенням розминалися у воді. За шумом і стовпами бризок вони не одразу почули, що їх хтось кличе. Чеслав першим побачив сусідського хлопчика, що, розмахуючи руками, з берега щось горлав.

— Чого це він? — здивувався Чеслав.

— А от чого… — натиснувши на плечі друга, Кудряш занурив його з головою у воду.

— Та почекай ти, п’явко, нас, здається, кличуть, — випірнувши, зупинив товариша Чеслав.

Учепившись у човник однією рукою й гребучи другою, вони рушили до берега.

— Чеславе, тебе Велимир додому кличе! — розчули вони, наблизившись, голос хлоп’яти.

— Що за негайна потреба? — здивувався Чеслав.

Друзі витягли човен на берег, одяглися і, підхопивши улов, поквапилися до городища.

Велимир був дома сам. Він сидів за столом і про щось зосереджено розмірковував. Було видно, що він чекав сина.

Чеслав увійшов і зупинився на порозі.

— Кликали, батьку?

— Кликав.

— Я рибу приніс… — поклав рибу біля вогнища. — Щось сталося?

Велимир уважно дивився на сина.

— Про те, що сталося, я в тебе хотів запитати, Чеславе, — нарешті повільно вимовив Велимир.

— Не розумію: про що ви, батьку? — щиро здивувався Чеслав.

— Про дівку…

Від несподіванки Чеслав відчув, як мурашки пробігли йому по спині, а в голові закрутився рій запитань, що відразу розсипався під вагою однієї думки: «Він знає!»

— Я хотів розповісти тобі, батьку, але пізніше.

— Коли?

— Після Посвяти.

— Коли про твою бранку знало б уже не тільки наше, а й сусідні городища?

— Я обережності… дотримувати намагався… — спробував виправдатися Чеслав, але під важким поглядом батька знітився, збився й, помовчавши, запитав: — Як ти прознав?

— Ти серед людей живеш!.. — досадливо зітхнув Велимир. — Крива Леда запримітила, що ти зачастив до Мари. Думала, занедужав. А потім розвідала, що в Мари дівчина нудиться під наглядом. У Леди цікавості на все городище вистачить, а язик такий, що ним би ліс рубати, не затупиш, сам знаєш… Добре, до мене першого прибігла поділитися знахідками. Ледь не луснула з нетерплячки! Але, думаю, скоро про твою таємницю тільки ледачий знати не буде. Хто вона?

— Я її вкрав… Для себе.

— Тобі Голуби мало?

Чеслав не міг та й не хотів пояснювати батькові, чому він захотів украсти чужинку й що притягало його до викраденої. Та і як це пояснити батькові, якщо й сам до кінця зрозуміти цього поки що не зміг?

— Це інше… Я її візьму за дружину.

— А чи не рано?

— Через кілька днів я пройду Посвяту й Рід і плем’я визнають мене повноправним чоловіком.

— Звідки вона?

На це запитання Чеслав відповів не одразу. Він хотів би й зовсім уникнути відповіді або хоча б збрехати, але батькові не міг.

— З роду Буревоя, — вимовив і затамував подих.

Ця новина для Велимира була аж занадто несподіваною, такою, що він навіть не одразу збагнув, що сказати синові.

— Чеславе… Ти ж знаєш, що наш рід і рід Буревоя ворогують?..

— Знаю…

— Ще наші пращури прокляли цей рід і нам заповіли не знатися з ними.

— Це було давно. Уже й старі не пам’ятають причини тієї чвари, — не здавався Чеслав.

Велимир, роздратований упертістю сина, підвищив голос, і той задзвенів залізом, як завжди, коли голова Роду був непохитний.

— І дружин брати з їхнього гнилого племені ми не повинні! Щоб не мішалася кров наша, предків наших із проклятою кров’ю!..

— Батьку!.. Кажуть, що коли ти побачив мою матір, то ніхто й ніщо не змусило б тебе відмовитися від неї. Це правда? — Чеслав дивився батькові просто в очі.

— Твоя мати — інша річ, — і голос Велимира затремтів. — Її рід… завжди був дружній до нас.

— Я хочу знати: це правда?

Нагадування про Росаву вибило Велимира з колії. У грудях защеміло, наче в стару рану ввігнали кіл і різко повернули. Велимирові здалося, що домом пройшовся протяг і сама Росава з’явилася, щоб почути цю важку чоловічу розмову батька й сина.

— Правда?

— Правда… — у голосі Велимира вже не чулося заліза. — Твою матір любив і жалував, як ні жодну іншу… Але правда й інше… Тричі я брав собі дружин. І щоразу з іншого дружнього нам роду або племені. І робив це не тільки для себе, а й заради зміцнення нашого Роду. У світі дикому живемо, суворому й безжальному. Серед звірів двоногих. Їх боятися треба. Того й дивися вороги поласяться на землі наші та угіддя. А то й степовики які набіжать розорити городища: людей побити та полонити. Чи легко було вижити нам без підтримки, без опори? А тому є думка в мене, що й Ратибор, і ти, коли підростеш, маєте дружин собі взяти із сусідніх племен, щоб зміцнити дружбу з ними. Союзи наші скріпити.

Ніколи ще батько так серйозно не говорив із Чеславом, не ділився такими таємними думами. Хлопець розумів, що батько розмовляє з ним уже не як із юнаком, а як зі зрілим чоловіком, і це тішило його самолюбство. Але й від свого рішення відмовлятися не хотів. Так говорили йому думки, так почувало його серце, так вимагали його бажання.

— З нами багато хто поріднитися матиме за честь. Сильні роди! Ви в мене он якими славними піднялися! — продовжував Велимир. — А дівок у них гарних, що риби в річці, будь-яку обирай.

— Я вже обрав, — уперто стояв Чеслав.

І для нього це було не просто примхою. «Коли вже я стаю чоловіком зрілим, повноправним, то й бажання моє, і думку повинні визнавати інші», — гадав Чеслав.

Упертість сина розсердила Велимира. Він не стримався, смикнув себе за бороду й закричав:

— Це ти так сказав, а що Рід скаже?!

— Рід тебе послухає, — упевнено відповів Чеслав.

— А нашим Великим чи буде це любо? Предкам нашим?

Такий аргумент змусив Чеслава замислитися, але ненадовго.

— Я попрошу в них благословення, — твердо відповів він.

— А якщо вони не погодяться?

— Тоді…

— Замовкни! Не гніви Великих! А то скажеш зараз якусь дурість дитячу, а потім пошкодуєш. І я пошкодую. — Із щирим нерозумінням запитав: — І в кого ти такий упертий?

Чеслав і сам не знав. Але часто саме ця його впертість допомагала йому домагатися свого. А для чоловіка (і це юнак добре знав) важливо досягати свого. Бо це робить його сильним і шанованим у роді й племені, та й серед ворогів його…

Бачачи, що зараз із Чеславом розмовляти даремно, Велимир раптом наказав:

— Приведи її сюди.

Чеслав постояв ще якийсь час нерухомо, вирішуючи, чи робити це. Але батько сказав привести, а тому хлопець мовчки вийшов із дому.

Коли він забирав Неждану, стара Мара спочатку мовчки спостерігала за цим, а потім таки подала голос:

— На хитку стежину ти ступаєш, хлопче, болотну. Так і дивись — оступишся й у прірву поринеш. Ще є час одуматися.

Чеслав, у якого й так на душі сичі гнізда вили, огризнувся:

— Що ти, Маро, замість доброго слова вороною каркаєш? Я й без твоїх нарікань наслухався балаканини, докорів та понукань сповна. Сам знаю, що Рід моєму виборові противитися буде. Ти б краще підказала, як обійти ті перепони та схилити родичів на моє. Говорять, ти в ще не народжену годину й день дивитися можеш. Подивилася б для мене.

Мара підійшла до нього так близько як могла і, дивлячись просто в очі, що спрагло чекали, відповіла:

— Ті чорнороті людці брешуть, як собаки, і наговорюють на мене. Лихо й проклін на Мару накликають. Те, про що ти говориш, тільки Великим під силу. І не мені, кволій та смертній, із ними рівнятися, — гаряче говорила баба, але очі її при цьому були хоч і не добрими, та лукавими.

— Тоді побажай мені удачі. Вона мені знадобиться, — сказав і, підштовхнувши Неждану до виходу, вийшов слідом.

Тримаючи за руку свою бранку, Чеслав пішов до хащі. Дівчина йшла за ним, час від часу озираючись на місце свого ув’язнення й колишнього сторожа. Вона бачила, що Мара стоїть на порозі своєї печери й задумливо дивиться їм услід.

— Ну, що ж, хлопче, ти обрав свій шлях — іди. І нехай твій страх та дурість людська не зіб’ють тебе із цього шляху, — прошепотіла баба.

Чеслав вів Неждану плутаною лісовою стежкою. Дівчина йшла за ним, опустивши голову, і, здавалося, змирилася зі своєю долею. Увесь той час, поки вона була в печері, юнак старався прихилити її серце до себе: приносив різні ласощі та немудрі прикраси, намагався бути ніжним і турботливим. Якось, принісши їй гребінь, Чеслав власноручно розчесав довгі шовкові пасма її кіс. Дівчина не боронила, але зовні залишилася байдужою. Він старався щосили, але навіть голосу її дотепер не зміг почути.

Чеслав не повів бранку одразу до городища. Поплутавши лісом, вони вийшли на невелику галявину, оточену віковими деревами. Посеред узлісся височіла висічена з дерева богиня — Світла Лада. Вбрана вінками із квітів і трав, прикрашена намистом і стрічками, вона лагідно дивилася на всіх прохожих із висоти своєї величі. Біля її підніжжя лежало домашнє начиння, глечики з медом, яйця та безліч квітів. До неї приходили просити злагоди й миру серед родичів та допомоги у справах сердечних. До неї частенько нишком прибігали дівки просити, щоб привернула увагу хлопця, який сподобався. А хлопці просили в Лади зм’якшити серце якої-небудь гордовитої дівки, від якої голова йшла обертом і темніло в очах. Приходили сюди й дружини просити захисту від недобрих або збайдужілих до них чоловіків. Просили в Лади також дозволу й схвалення на свята та великі учти. Так само приносили жертви й дарунки, обравши собі подружжя, просячи благословення й заступництва в сімейному житті. Навколо неї водили хороводи дівчата й хлопці, коли в городищі святкували весілля:

Кажуть, колись давно, так давно, що молода тоді лісова поросль тепер уже й мохами покрилася, жив на одному з глухих хуторів, що розсипалися округою, хлопець. І був він такий негарний, що люди, побачивши його, лякалися, а часом плутали з духом лісовим. І прийшов час йому про подругу думати, про суджену, але жодна з дівок не могла дивитися на нього без огиди, не те щоб увагою своєю обдарувати. Сильно журився від того хлопець і ремствував за те на долю свою, і навіть Великим докоряв за каліцтво своє, невроду. Часто бродив він однісінький серед дерев, ховаючись від переляканих та насмішкуватих очей людських.

Але якось зовсім несподівано зустрів він у лісі незнайому дівчину. І була вона така гарна собою, що не було їй рівних серед тих жінок, яких бачив раніше. І треба ж такому трапитися, щоб та красуня не злякалася вигляду його, не відсахнулася від хлопця, а глянула на нього, наче на викапаного красеня, і заговорила з ним лагідно, і проговорила до самого вечора. Стали вони часто бачитися, зустрічаючись на лісових галявинах, таємно від усіх. Бо не хотіла дівчина сказати, звідки вона й чиєго роду, а з вечірньою зорею щоразу тікала геть, щоб прийти зранку. Але не довго тривало щастя молодецьке. Захотілося хлопцеві дізнатися, звідки його подруженька, бо він уже й про весілля подумувати почав. Отож, як разом із сонечком пішла знову його дівчина геть, рушив і він слідом, таємно стежачи за нею. І привела його красуня до груші-дерева, що цвіло весняним цвітом самотньо серед галявини. А підійшовши до груші тієї, обійняла стовбур і зникла. Підбіг він до того дерева, та ніде не знайшов подруги своєї. Задумався хлопець, засумував і не пішов від дерева того, а все кружляв галявиною, як прив’язаний. Але скільки не чекав, не прийшла більше його лада-люба. А груша та відцвіла й засихати стала, поки й не всохла геть.

Довго ще нудився хлопець, коханою своєю ненаглядною марячи. А потім вирішив пам’ять для себе залишити, поки образ її не стерся в думках. А зробити те для нього було неважко, бо, не давши йому лиця гожого, Великі дали йому дар великий різьбяра.

І вирізав він із засохлої груші, з любові-туги своєї великої діву-красуню на честь Світлої Лади. І немає вже давно того молодця на землі-матінці, а вона стоїть дотепер на галявині, зустрічаючи й допомагаючи всім, хто звертається до неї…

Чеслав підвів Неждану до Лади. Поклонившись, дістав з-за пазухи прикрасу з різнобарвних камінчиків, виміняну напередодні в Кудряша за наконечники для стріл, і з пошаною підніс її Великій.

— Світла Ладо, прийми дарунок цей скромний на честь твою й славу від Чеслава, сина Велимирового. Прошу прихильності твоєї й заступництва…

Цієї миті Неждана висмикнула свою руку з руки Чеслава й, позадкувавши, хотіла бігти. Та він кинувся за нею і, легко піймавши, прив’язав своїм поясом до дерева на краю галявини.

— Скільки б ти не тікала, стільки ж я наздожену тебе.

Виговоривши Неждані, Чеслав знову повернувся до Лади. Дівчина не чула, що він говорив і чого просив у Великої, але бачила, що говорив гаряче й схвильовано, час від часу киваючи в її бік.

Закінчивши говорити з Ладою, Чеслав ще раз шанобливо уклонився й підійшов до Неждани. Він мовчки відв’язав її від дерева і, взявши за руку, повів геть із галявини Світлої Лади.

Чеслав вів за руку Неждану через усе городище. Біля воріт вона спробувала закомизитися, але тепер ішла за ним не опираючись, під влучним обстрілом численних цікавих очей. Звідусюди на них витріщався народ. Така увага була явною заслугою язикатої Кривої Леди. І сама вона була, звичайно ж, у перших лавах цікавих.

— Дивіться, дивіться, баби, на наших дівок не схожа. Одежа на ній не по-нашому розшита. І де ж він її роздобув, чужинку?

— А худюща яка!

— Тобі не рівня, гладкій!

— Ой! Ай! Ой!

Баби, розділяючи цікавість Леди, гаряче обговорювали появу в їхньому городищі нової дівки та наперебій висловлювали свої припущення й здогади, намагаючись перевершити у вигадці одна одну та розпалюючи багаття цікавості до розмірів пожежі. Чоловіки поводилися стриманіше, але з не меншою цікавістю розглядали прибулу, час від часу тихо кидаючи один одному скупе слівце. Так новина, перетікаючи від одних до інших, дзюркотливим струмком бігла селищем, завдяки стриманості одних стаючи трохи тихішою, а через запальність інших рокочучи з новою силою.

— Де таку русалку піймав, Чеславе? Чи не в сільце втрапила? — почулося з боку веселої ватаги хлопців.

— Та ні, то вона Чеслава… — голосний молодечий регіт заглушив наступні двозначні припущення.

Чеслав, бачачи всю ту метушню в городищі через їхню появу та тонучи в незмовкному гулі людської цікавості, намагався нічого того не помічати. Він ішов городищем, ведучи за собою Неждану, не озираючись і не відповідаючи на дражливі вигуки одноплемінників. Осторонь він помітив Зоряну, яка мовчки, спершу з подивом, а потім із неприхованою люттю й образою дивилася в їхній бік, після чого, різко розвернувшись, побігла геть.

Біля хати їх зустріла Болеслава. Нишком глянувши на Неждану, вона тихо сказала Чеславові:

— Батько чекає на тебе, синку. Гнівається. Не супереч йому, нехай охолоне, — і зашептала в спину хлопцеві замовляння про добро та прихильність духів і Великих-заступників.

Чеслав завів Неждану в дім. Велимир, який до цього сидів на лаві за столом, повільно встав і підійшов до дівчини. Піднявши рукою її опущене додолу обличчя, він якийсь час мовчки роздивлявся Неждану. Потім відійшов і подивився на сина.

— Бачив, люд як на гуляння висипав! Гарну ти забаву влаштував, синку.

— У нашій глушині кожна нова людина в дивину. Що скажеш, батьку?

Велимир начебто не почув сина, усе ще уважно придивляючись до Неждани.

— Як звати тебе, дівко?

— Нежданою мене кличуть… — за багато днів Чеслав нарешті почув її голос. Він був тихим, але не полохливим. — Я дочка Буревоя.

— Що новина, то й новий клопіт, — вигукнув спересердя Велимир і, важко зітхнувши, додав: — Ох, і щастить тобі, Чеславе, як нікому. Украв дівку, та ще й дочку Буревоя, ворога нашого.

— Я не знав, чия вона дочка, — щиро зізнався Чеслав.

— А тебе б це зупинило?

— Я б її все одно… вкрав, — помовчавши, зізнався юнак.

— А може, ти того… сама за ним пішла, красуне? — суворо запитав Велимир у дівчини.

Неждана від обурення ледь не задихнулася:

— На яку біду він мені здався, приблуда хижий?! Я й отямитися не встигла, як він згріб мене!

— Вірю. Але що сталося, те сталося. Тепер треба подумати, як цю юшку-вариво розсьорбати. — Велимир поволеньки підійшов до столу й опустився на лаву.

Йому як голові Роду потрібно було прийняти рішення, і воно мало бути правильним, щоб не нашкодило ні родичам, ні його синові.

— Батьку!.. — хотів було щось сказати Чеслав.

— Мовчи! — суворо перепинив його батько. — До Посвяти вона поживе в нас, а я поки думати буду, що далі робити з нею. Людям скажеш, що в лісі її підібрав. А хто така й звідки, не знаєш. Пожалів і підібрав. А ти, дівко, скажеш, що з роду Всеволода. Їхнє городище далеко, наші там мало кого знають. Скажеш, що по гриби пішла та й заблукала дуже.

— Навіщо мені брехати?

— Слухай, дурна! — знову в голосі Велимира задзвеніло залізо. — Ти тут чужа, і рід ваш проклятий для нас. А тому для твоєї ж небезпеки скажеш, що велів. І мовчи більше, не клич лиха!.. Болеславо! Голубо! — покликав він жінок.

Ті не примусили себе довго чекати, увійшли до хати і з цікавістю дивилися на Неждану.

— Прийміть її, — вказав Велимир на дівчину. — Дівка в нас поживе трохи. Люди будуть питати, хто така та звідки, скажете: Чеслав у лісі підібрав, заблукала… Ну, ви тут розбирайтеся, а ми з Чеславом підемо на берег човни подивимося. Кажуть, якийсь тріснув-продірявився. Ратибор з’явиться, нехай доганяє.

Велимир із сином вийшли з дому. Усю дорогу до річки йшли мовчки. Тільки на березі батько заговорив:

— Гарна дівка! — і, помовчавши, додав: — Сподіваюся, у тебе розуму вистачило не попсувати її?

— Вистачило, — глухо відповів Чеслав.

— Не думаю, щоб Буревой так просто погодився зі зникненням дочки, — міркував уголос Велимир. — Шукати буде. А може, ті чужинці, що круг нашого городища тупцювали і про яких Сокіл казав, і були його людьми?

— Я обережний був…

— Обережний! Обережний!.. — передражнив сина Велимир. — Досить товкмачити про свою обережність. Дивись, куди вона тебе привела!..

Але Чеслава це не збентежило:

— Сокіл казав, що не бачив свіжих слідів. Пішли чужі, — йому самому хотілося вірити в це. — А дівок і раніше зазвичай крали.

— Крали… — думаючи про щось своє, повторив уже тихіше Велимир. — Бачу, люба вона тобі, Чеславе…

— Люба…

— …Як батько можу зрозуміти тебе, але як відповідальний за весь Рід наш не можу допустити такої сваволі. Не за законами це нашими, не по правді… — так само спокійно продовжував Велимир. — І проти предків наших я не піду, і тобі не дам цього зробити.

Але спокій у батькових словах зовсім не помирив із ними запального Чеслава. Намагаючись стримати незгоду, що закипала в душі, він спробував відповісти під лад батьку — стримано та поважно:

— Я тебе, батьку, поважаю, як і предків наших, і пам’ять про них не вкорочую, але й себе неволити не дам!

— Сміливий?! — вдарив сина поглядом Велимир і беззаперечним голосом наказав: — Виконаєш волю мою й Роду нашого!

— Але й свою не дам зашморгом задушити!

— Щеня! Батька ослухатися здумав?!! — заревів Велимир і з розмаху заїхав Чеславові у вухо. — Як мені в інших покори вимагати, коли власний син коритися відмовляється?

Рука у Велимира була ой яка важка! Чеслав, стримуючи мимовільні сльози, відступив на крок. У ньому кипіли злість, образа й потоптана гордість. Скуйовджений, злий, з палаючим вухом, він був схожий на молодого задерикуватого півня. Якби перед ним був не його батько, а будь-хто інший, він неодмінно кинувся б у бійку й помстився за гірку образу.

— Роби, батьку, що хочеш, але вона однаково моєю буде! — викрикнув юнак.

— Не буде!

— Подивимося! — розвернувшись, Чеслав прожогом метнувся геть.

Цієї миті на березі з’явився Ратибор. З подивом дивлячись на брата, що тікає, і на не остиглого ще після сварки батька, запитав:

— Що це з ним, батьку?

— Дурість в голову б’є. Через дівку біситься. Але нічого — попустить. А не попустить — обламаю непокірливого!

Неждана вперше у своєму житті спала в чужому домі, якщо, звичайно, не брати до уваги печеру Мари, схожу більше на кам’яний мішок. Поруч борсалася уві сні Голуба. Хоча дівчата дуже насторожено поставилися одна до одної, спати їм довелося на одному лежаку. Окрім них, у домі лишилися спати також Велимир із Болеславою. А Ратибор і Чеслав, сказавши, що в хаті задушливо, пішли на сінник.

Незважаючи на глуху ніч, до Неждани сон не йшов. Відусюди чулися чужі звуки й шерехи, подихи незнайомих людей. Але не це непокоїло дівчину. Думки, неначе мурахи в мурашнику, бігали, метушилися в її голові, не відпускаючи в сон. Неждана думала про те, що з нею сталося, що чекає попереду, і про Чеслава, який утовкмачив собі в голову, що вона повинна бути його. Його?! Вона не звикла, щоб хтось так грубо нав’язував їй свою волю й розпоряджався нею.

Батьки, хоч і не дозволяли їй надто пустувати, але і в шорах дочки не тримали. Скільки того віку дівочого? І старший брат В’ячко часто балував, намагаючись потішити любу сестричку, радо виконуючи всі її забаганки. То білченя зловить для неї в лісі, то птаха-співуху, то каменів різнобарвних десь розшукає, то лисицю-красуню на хутро їй до зими добуде. А вже якщо хто скривдить сестру, тому спуску й пощади не було. Чимало боків В’ячко пом’яв, а ще більше жаб у штани накидав її кривдникам для більшого сорому.

Коли Неждана підросла, хлопці з їхнього городища, та й із сусідніх хуторів намагалися наперебій привернути її увагу. Хто молодецтвом та вправністю на грищах, хто розмовами приємними, а хто піснею хвацькою. І навіть якщо жартували й підсміювалися з неї, то робили це з осторогою та повагою до дочки голови роду. Та Неждана й сама могла присадити зухвальця на місце.

І раптом того нещасливого дня все її життя перевернулося, як хиткий човник на їхньому озері, і каменем стало падати в мутний вир. Якийсь зайда бурею налетів на неї й, зв’язавши, притяг сюди. Звичайно, вона знала: у городищі траплялося, що дівчат викрадали, кого за згодою, якщо родичі були проти нареченого, а кого й без згоди. Але щоб таке могло статися з нею, Неждані й на думку ніколи не спадало. І от треба ж — трапилося! І навіщо тільки вона сама ходила на озеро?!

Побачивши незнайомця в заростях, вона спершу дуже здивувалася, а коли він кинувся на неї, то радше обурилася з його нахабства, ніж злякалася. І тільки зв’язана та завезена невідомо куди, вона злякалася по-справжньому й аж заціпеніла. Їй здавалося, що все це відбувається не з нею, а в якомусь жахливому сні. Ще більшого страху вона зазнала, коли зрозуміла, що цей нелюд збирається взяти її. Вона готова була пручатися, опиратися проти цього чудовиська з останніх сил. Але в нього сили виявилося набагато більше. А в неї залишилися тільки злість, ненависть, розпач і сльози. Вона боялася зайвий раз глянути на свого викрадача, аби не привернути його увагу. І тільки переконавшись, що він не збирається брати її силою, дівчина змогла роздивитися, що він не такий огидний і страшний, як здався їй тієї першої миті. Ні, цей харциз виявився не відразний, а навіть зовсім навпаки… Але як же вона його ненавидить! Хоча… вже не так сильно, як спершу.

Раптом Неждана почула, як рипнули двері. У чорному отворі мигнула біла тінь. Там хтось був!.. Невже це її мучитель?..

Поряд легко підхопилася з ложа Голуба, наче й не вона щойно дивилася найсолодший сон, і, швидко, майже безшумно пробігши до дверей, зникла за ними.

«Вона не спала, а прикидалася!.. Але навіщо?..» — здивувалася своєму відкриттю Неждана.

Чеслав теж не спав. Події останніх днів одна за одною проходили перед ним. Коли він затівав викрадення Неждани, йому здавалося все таким ясним і простим. Добувати собі дружину таким чином було зовсім не новиною у їхньому племені. Ту обставину, що дівчина належала до ворожого роду, він не вважав великою перепоною. Вона всього лише жінка, а ворогувати з жінками Чеслав уважав нерозумним і недоцільним. Та й як він міг відчувати ворожість до цієї дикої кішки, коли його тягло до неї, як до заборонених ласощів. І нічого вдіяти із собою він не міг. А викравши в недругів таку красуню, хіба він не виявив їм свого презирства? Він поважав і шанував батька, як і належало синові, але погодитися з ним щодо Неждани не хотів, та й не міг. Дуже вже зачепила його ця чужинка. Та й сам батько вчив його з дитинства, що потрібно домагатися свого, а інакше який із нього буде чоловік?

У місячному світлі з’явилася чиясь тінь. Зашаруділо сіно, і поруч опинився Ратибор. Як видно, йому теж було не до сну.

— Ти де був? — запитав брата Чеслав.

— Тьху на тебе, злякав. Я думав, ти спиш.

— Домовик мій сон потяг. А ти?

— Сторожу ходив дивився, щоб не заснули, — вмощуючись зручніше, відповів Ратибор.

— Брешеш, мабуть, до дівок бігав.

— Зараз як дам у вухо, відразу повіриш.

— До Голуби…

— Не з твоїм розумом поради давати.

— Хочеш, я з нею більше не буду? Я ж бачу: люба вона тобі. Та й Голуба на тебе, як на сонечко, дивиться.

Ратибор сердито закрутився на сіні.

— Дарма. Батько своє слово сказав. Чув? Женить мене! Після Посвяти поїдемо по городищах дівок дивитися.

— А ти на своєму стій.

— Вистачить у родині одного дурнуватого. Думаєш, притяг із лісу дівку, то по-твоєму буде? Батько про Рід думає, про те, щоб союз кріпити із сусідами. Хто така Голуба? Дочка бранки. Або твоя любка? Чужинка! Пуття від них? Примха! А батькові краще знати, як для Роду більше користі буде.

— А для тебе?

— Спи, упиряко! — відвернувся від брата Ратибор.

Але Чеслав ще довго не міг заснути. Розуміючи й визнаючи, що в словах Ратибора й батька є своя правда, він все одно не міг примиритися з таким суворим вироком.

Йому заважали думки про Неждану, від яких солодке тепло розливалося по всьому тілу.

Усі наступні дні Чеслав рідко бував удома. З ватагою таких само парубків, які готувалися пройти Посвяту, він із ранку до пізнього вечора під орудою Сокола бігав, плавав і стріляв, намагаючись якнайкраще підготуватися до майбутніх випробувань. Навіть своєму вірному коневі Вітрові Чеслав не міг приділяти належної уваги, від чого той на нього дуже сердився.

Неждану він бачив ще рідше. Коли ішов, дівчина часто ще спала, а коли повертався вночі, то вже спала. Але думати про неї він не припиняв ні вдень, ні в вночі. Часом йому спадало на думку, що й готується він так завзято до майбутніх випробувань, щоб показати насамперед їй, який він насправді.

Одного такого гарячого дня хлопці розбрелися лісом у пошуках слідів Сокола, що схоронився від них десь у хащах. Для загартування тіла вони поскидали із себе одяг і бігали по лісу в чому мати народила. Чеслав, не поспішаючи, ішов обраним шляхом, оглядаючи траву, гілки та землю там, де вони були вологими. Біля заростей ліщини йому здалося, що він побачив майже непримітний слід людської ноги. Тільки занадто вже цей слід був маленький як для Сокола. І цієї миті перед ним із козубом у руках виникла Зоряна.

— Ти що тут робиш? — здивувався з її несподіваної появи Чеслав.

Дівчина заливисто розсміялася, а Чеслав, ховаючи свою наготу, шаснув за кущ. Ні, він зовсім не був соромливим, та й голизна в їхньому Роді дітей лісу й сонця не вважалася соромною. Просто надто вже несподіваною була поява Зоряни.

— Ось пішла щавлю та кропиви набрати, — веселилася красуня.

— Сама?! Ти з глузду з’їхала! — виглянув з-за куща Чеслав.

Зоряна, відламавши від куща гілочку, кинула в бік Чеслава.

— Подумала, а раптом і мене хто в лісі знайде. А хоча б і ти, Чеславе, — в її очах так і переливалося задерикувате сонячне світло. — Ти ж знайшов дівку приблудну… Випадково…

— Ну, знайшов… і що з того?

— От усім тепер і цікаво: а що з того далі буде?

Помовчавши, Чеслав жорстко запитав:

— Ти за цим сюди прийшла?

— А хоча б і так, — дівчина вже не сміялася, а очікувально дивилася на хлопця.

Чеслав мовчав. Ну, не пускати ж Зоряну у свої плани й думи?! А брехати Чеславові не хотілося. От він і не знав, що відповісти настирливій. Стояв і мовчав. Юнак навіть не відбивався від комарів, які накинулися на нього дружним роєм, радіючи такій неочікуваній нагоді.

— Не гоже дівчині… — непевно перервав своє мовчання Чеслав.

— Я сама знаю, що мені гоже, а що — ні… Та тобі теж знати б про себе… Чи не ти шепотів мені слова ніжні? Натяки робив, що я люба тобі, — зриваючись на крик, заговорила Зоряна. — Навіть пісні співати намагався. А тепер і очима в мій бік не поведеш.

— Не до розваг мені тепер… Не до ігрищ…

— І не до мене? Чого ж то? Чи думаєш, я не рівня тобі? Та мій батько твоєму годиться у громаді й серед Роду повагу має.

— Не про те ти говориш, Зоряно.

— Правий мій батько, коли казав, що від вашої крові та насіння нічого путнього не буде, — у її голосі було стільки образи й гіркоти!

— Навіщо ж ти тоді?.. — посміхнувся Чеслав.

— Тому, що нерозумна через тебе стала… — крикнула спересердя Зоряна і, повернувшись, побігла геть, щоб юнак не бачив її сліз.

Тільки коса замигтіла серед зелені дерев.

Зоряна сама розуміла, що не личить дівчині ганятися лісом за хлопцем, але нічого із собою вдіяти не могла. Вона кохала і, як кожна закохана, була нетерпляча. А очікувати, поки любий потрапить їй на очі, не мала сил. Тим паче, що з певного часу він до неї не дуже й прихилявся. Спіткнувшись об корч, вона впала на торішнє листя і, вже не стримуючись, заридала на всю силу свого розпачу. Яке ж воно безутішне, дівоче горе!

Чеслав якийсь час задумливо дивився услід Зоряні, але безжальні комарі нагадали йому про своє існування. Він почав щосили боронитися від кусючої напасті, використовуючи при цьому всю свою спритність. Шукати далі сліди Сокола не було жодного бажання. З-за кущів, хитро посміхаючись, вийшов Кудряш.

— Це Зоряна була?

— А то ти не бачив? — огризнувся Чеслав.

— Бачив. Я в кущах сидів. Думаю: не буду вам заважати, — щиро зізнався Кудряш.

— Заважати?! Ні, щоб виручити товариша, та він заховався.

— Оце нізащо! Ти зі своїми дівками сам розбирайся. У цій справі поміж пари краще не всуватися. А то вони потім помиряться, а мені чуприну обірвуть.

Нарешті цей довгоочікуваний день настав. День, якого чекає кожен хлопчисько в племені, щойно починає усвідомлювати, що він належить до тієї частини люду, яка називається — чоловіки. У день Посвяти юнаки мають стати повноправними членами Роду й отримати право голосу в племені.

Ще напередодні ввечері Болеслава напоїла Чеслава якимсь відваром із трав, а потім ще й молоком із медом.

— Це щоб ти спав спокійно та не тривожився до самого ранку, а ранком щоб у тебе було сили більше.

Чеслав прокинувся ще затемна, тільки-но прокричали перші півні. Завдяки відварові турботливої Болеслави він спав, як дитина, не терзаючись марним неспокоєм і тривожними снами. Намагаючись не розбудити брата, хлопець обережно вибрався із сінника. Вийшовши на вулицю та із задоволенням вдихнувши свіжого ранкового повітря, він солодко потягнувся, розім’явши затерпле зі сну тіло, і відчув у ньому силу та спрагу майбутніх випробувань.

Однак прокинувся не лише Чеслав. По всьому городищу було видно й чути, як у різних його кінцях люд почав готувати своїх синів до свята.

Чеслав увійшов у дім. Тут теж уже не спали. Болеслава й Голуба поралися коло вогнища. Велимир вкотре уважно оглядав і перевіряв на міцність і гостроту лук, стріли й ніж, з якими Чеслав мав пройти випробування. Одна Неждана тихо сиділа в кутку, не знаючи, куди себе діти. Коли увійшов Чеслав, усі заметушилися ще більше. Жінки почали швидко виставляти на стіл миски й горщики з їжею.

— Сідай, синку, поїж, — Болеслава легенько підштовхнула Чеслава до столу.

— Та я й не хочу зовсім.

— А треба. Потім коли ще поїси? Адже весь день голодним будеш.

— Болеслава до діла каже, — відгукнувся батько. — Сідай, поїж. Об’їдатися не варто, а то черево за собою не потягнеш, але й голод у такий день не помічник.

— Давай, брате, а я тобі допоможу, — підтримав батька, увійшовши в дім, Ратибор.

Чеслав сів до столу і почав їсти, час від часу нишком зиркаючи на Неждану. Це таємне переглядання тривало вже кілька днів. Неждана, відчувши на собі погляд юнака, і сама часом мимоволі поглядала в його бік. Але якщо раптом їхні погляди зустрічалися, вона, обдарувавши його черговою часткою злості, уперто відверталася.

— Час, — коротко сказав Велимир, і вся родина рушила до виходу.

На вулиці Болеслава пригорнула Чеслава до себе й, стримуючи сльози, прошепотіла:

— Ось ти й виріс, синку, — потім поцілувала його в чоло і, вже не стримуючись, заплакала вголос.

— Ну от, дощу тільки нам бракувало, — набурмосився Велимир.

Він по-чоловічому обійняв сина, а потім, узявши з рук Ратибора лук, стріли й ніж, передав Чеславові.

— Не підведи, синку!

Ратибор теж побажав братові щастя у випробуваннях. Чеслав, одержавши напуття від рідних, глянув у бік дому. На причілку стояла, спостерігаючи за тим, що відбувається, Неждана. Помітивши, що Чеслав дивиться в її бік, вона зникла.

Жінкам не дозволялося брати участь у цьому обряді, тому вони повинні були залишитися в городищі. Попрощавшись із ними, Чеслав у супроводі батька й брата рушив до річки. У світанковому мареві було видно, як із різних боків поселення юнаки й чоловіки потягнулися до місця, де мало початися випробування.

На березі їх уже очікували старий Сокіл і волхв Колобор. Побілений сивиною, поважний волхв був вбраний у білі довгі одежі, вишиті біля горловини червоним, наче промені сонця. Цю сорочку він одягав тільки в дні свят і тоді, коли мав звернутися до Великих за радою. У племені лише він мав це виключне право, і лише він мав чути голос Великих і тлумачити їхні знаки.

Колобор стояв, повернувшись у бік річки, де з-за верболозів ось-ось мало виринути сонце, і щось тихо й зосереджено шепотів. Чи то сонцю, чи то річці, чи то лісові, чи то всім Великим…

Коли всі учасники обряду зібралися, Колобор провів рукою по своїй сивій довгій бороді, такій довгій, яку мав право носити тільки він, та, дочекавшись, щоб голоси стихли, мовив:

— Я нині випросив у Великих наших благословення на випробування юних… Великі благословляють їх на Посвяту й чекають від них мужності, хоробрості й сили. Сьогодні вночі вони хочуть бачити перед собою гідних називатися чоловіками.

Слідом за волхвом вийшов уперед Сокіл. Суворо оглянувши учнів, він усупереч своїй лютій зовнішності по-батьківськи сказав:

— Чада наші, я вчив вас мудрощів лісового життя й хитростей полювання та бою. Усе це вам сьогодні знадобиться. Будьте холодні розумом і гарячі тілом. Лісовик вас задери! А хто, може, засумнівається в силі своїй, нехай залишиться на цьому березі.

Старші глянули в бік юнаків, але жоден із них не рушив із місця.

За ним привітав неофітів Велимир:

— Рід наш, родичі й предки наші, у цім й у тім світі, чекають, що ви покажете себе гідними нашої поваги. Нехай кожному з вас вистачить сил пройти це випробування й нехай супроводжує вас удача! — Помовчавши, Велимир додав зовсім уже по-простому, без урочистості: — І пам’ятайте, сини наші, що сьогодні ви відстоюєте не тільки свою честь, а й честь усіх родичів ваших, кревних, і Роду нашого. Тож постарайтеся…

Юрба схвально підтримала слова Велимира. Юнаки застигли в напруженні, немов дерева напередодні очікуваної зливи, коли ось-ось може налетіти люта негода, яка кине їх у вирій оскаженілої стихії. Але це буде лише за мить. А поки ще все завмерло в передчутті прийдешніх подій. Чеславові здавалося, що всі чують, як б’ється від хвилювання його серце. Краєм ока він помітив, як сполотнів поруч із ним завжди веселий і безтурботний Кудряш.

Крізь ліс пробилися перші промені сонця.

— Слава тобі, Даждьбоже Великий! — гукнув щосили Колобор і підніс руки назустріч сонцю.

— Слава!!! — відлунила гучно юрба.

— Чи готові ви до випробування? — запитав Велимир у юнаків.

— Готові! — дружно відповіла ватага.

— Тоді на славу Великих наших! — дав знак до початку випробування Колобор.

Їх було семеро. Крім Чеслава й Кудряша, у їхній ватазі були близнюки Малко та Білко, довгий, як жердина, Серга, дужий, як і його батько, син коваля Добр і також рудий задиркуватий Борислав. Вони підійшли майже до краю води й, поклавши на траву свою зброю, почали роздягатися. Промені сонця сковзали по їхніх юних, але вже загартованих вправляннями й суворим життям у лісі тілах. Залишившись зовсім голими, лише з луком, стрілами й ножами, вони увійшли у воду. Перед ними лежала повноводна ріка. І першим складним випробуванням було перебороти її.

Їх чекав інший берег. А на цьому у траві вони залишили свою стару одіж як знак того, що розстаються зі своїм дитинством і йдуть у життя доросле…

Хлопці попливли, не озираючись. На березі за ними уважно стежили безліч чоловічих очей. Їхні родичі, приховуючи своє хвилювання за напускним спокоєм, мовчки дивилися, як юнаки переборюють цю перешкоду.

Незважаючи на те що кожен із них із дитинства вмів плавати, плисти було важко. Річка в цьому місці була досить широкою й не такою вже й спокійною, як здавалося на перший погляд. А з огляду на те, що гребти можна було лише однією рукою, бо в другій вони тримали зброю, це було зовсім уже не простою справою. Лук і стріли в жодному разі не можна було намочити, бо вони ще мали прислужитися у випробуваннях.

Кудряш, стараючись з усієї сили, усе-таки умудрився занурити зброю у воду. Не забуваючи згадувати недобрим словом водяника і всіх русалок, разом узятих, юнак насилу долав плин. Неподалік нього боровся з перешкодою Чеслав.

— Ох, чую, Кудряше, докличешся ти, що водяник таки вхопить зубищами твою голомозу дупу та й затягне на дно.

Таке пророкування налякало Кудряша не на жарт. З переляку він сам ледь не пішов на дно, і якби Чеслав не допоміг йому, то зустріч із водяником могла б статися просто тут.

Сам Чеслав плив розмірено, намагаючись заощаджувати сили. Він не раз перепливав цю річку із луком у руці, але сьогодні мусив доглядати ще й за не надто вправним та менш витривалим товаришем.

Нарешті вони дісталися такого бажаного берега. Кудряш, відпльовуючись від води, якої він наковтався донесхочу, і фиркаючи, немов видра, втомлено повалився на землю. Інші хлопці теж важко дихали, проте намагалися не показувати приятелям, наскільки втомилися. Родичі, що спостерігали за ними з протилежного берега, з полегкістю зітхнули, побачивши, що до берега допливли всі.

У цьому місці юнаки мали кожен піти своєю стежкою. Попереду було нове випробування. За звичаєм їхнього племені, до заходу сонця кожен із них на підтвердження того, що він гідний називатися чоловіком і добувачем, повинен був піднести в дарунок Великим жертву. І жертвою цією мав стати звір лісовий.

Побажавши приятелям удачі в полюванні й підбадьоривши Кудряша напуттям: «Не квапся і не відпускай стрілу поперед погляду свого», — Чеслав увійшов у лісові хащі.

Дертися крізь лісову гущавину голим — річ не з приємних навіть для тих, хто все життя прожив поруч із лісом. Комарі та мошка радісним роєм зліталися на таке щедре частування. А кожна колючка так і тяглася вчепитися в незахищене тіло. Але випробування є випробування. Чоловіки племені мають бути витривалі й терплячі до такого дріб’язку, бо в житті їм можуть трапитися й набагато суворіші випробування. І сьогодні юнаки повинні були довести, що готові до них.

Чеслав уперто йшов до наміченої цілі. Ще хлопчиськом він почав осягати премудрості полювання. І часто, коли інші малолітні паливоди бавилися камінчиками та лозинами, він дошкуляв Соколові розпитуванням про звички звірів і птахів, про те, з якого дерева краще робити лук і стріли і коли ж нарешті його візьмуть на полювання.

Тепер Чеслав був гарним мисливцем і рідко повертався додому без здобичі. Але сьогодні на підтвердження свого вміння й на славу Великих він вирішив добути звіра, гідного бути принесеним у жертву з нагоди його вступу в доросле життя. Чеслав хотів добути вовка! Ще напередодні він вирішив підготуватися до майбутнього полювання й кілька днів витратив на те, щоб знайти в лісі пристановище звіра. І таки знайшов лігво. Але вистежити самого звіра, а тим більше вбити було непростим завданням навіть для такого мисливця, як Чеслав.

Він знав, що вовк — звір розумний та обережний. А тому селитися намагається подалі від людського житла. І Чеславові довелося згаяти чимало часу, щоб дістатися до лігвища.

Проходячи повз кущі папороті, він помітив, що на одному з них збита роса. «Невже хтось із наших уже пройшов тут? Не може того бути. Адже я пішов першим… Але хтось же тут пройшов…» Це змусило його прискорити крок.

Лише коли сонце перекотилося по той бік дня, Чеслав дістався тих місць, де жив його звір. Юнак тепер рухався обережніше, не так стрімко, уважно стежачи за напрямком вітру.

За п’ять польотів стріли від лігвища Чеслав вирішив зробити засідку. Він знав, що в норі, на пагорку між коренями корча, є виводок вовченят. Але вирішив не чіпати вовчицю з дитинчатами. З одного боку, юнак вважав їх негідною здобиччю, а з іншого — йому було шкода вбивати вовчицю, бо вона ще годувала вовченят. Своїм суперником він обрав зрілого вовка. Парубок вистежив, що зазвичай саме цією звіриною стежкою, де зробив засідку, самець повертається зі здобиччю до своєї родини. Біля самого лігвища Чеслав побоявся напасти, бо вовчиця могла кинутися на допомогу своєму обранцеві.

Чеслав влаштувався в кущах за стовбуром великого дерева й приготувався чекати.

Чекати довелося довго. Юнак уже почав сумніватися, чи не помилився він із вибором місця для засідки. А якщо сьогодні звір піде іншою стежкою? Тоді доведеться йти до лігвища й добувати вовчицю. А цього йому робити не хотілося, та повернутися без здобичі сьогодні молодий мисливець ніяк не міг. Він повинен принести жертву. І він зробить це.

Уже й сонце скотилося геть над самий ліс, а мисливець усе залишався без діла. Тіло Чеслава зовсім заніміло, бо він старався не рухатися, щоб не виказати своєї присутності, коли нарешті почувся тривожний скрекіт сороки із сусіднього дерева. Чеслав насторожився. Не дарма птаха підняла шум. До нього вона вже встигла звикнути. Отже, сорока помітила когось нового й небезпечного, певно, що хижака. За якийсь час Чеслав сам побачив, як у його бік підтюпцем біжить довгоочікуваний звір. Це був здоровий, сильний і красивий своєю звіриною міццю вовк. У пащі він ніс чималого зайця.

Якийсь час Чеслав спостерігав за звіром, очікуючи, коли той наблизиться до засідки. Потім юнак обережно приготувався стріляти. Ставши на одне коліно, він вклав стрілу й натягнув лук.

Звір, мабуть, зачувши небезпеку, зненацька зупинився і, розціпивши пащу, поклав здобич на землю, прислухався. Потім, піднявши морду, почав старанно нюхати повітря.

Вовк відчув неясну тривогу. Усі його інстинкти волали про небезпеку. Але звідки вона насувається, він поки що визначитися не міг. Навколо все було як завжди. Жодних підозрілих слідів, незвичних звуків, незнайомих запахів. І навіть ця вертка сорока, як завжди, перелякано заскрекотала, тільки-но він з’явився… Але ось серед безлічі лісових звуків вовк розрізнив ледь відчутний підозрілий шерех. Звір повернув морду туди, звідки запахло тривогою, і глибоко втягнув повітря. За якусь мить він відчув слабкий, проте помітний запах ворога. У його володіння хтось посмів увійти! Його лігву, самиці та щенятам загрожує небезпека! Умить напружені м’язи вже були готові зробити рух, але шипіння в повітрі, що наростало з неймовірною швидкістю, принесло різкий біль у його бік.

Спустивши тятиву, Чеслав бачив, як стріла вразила хижака, як той сіпнувся від болю й спробував зубами схопити свою смерть за оперений хвіст. Чеслав вийшов з-за дерева. У правиці поблискував ніж. І тоді звір залишив спробу вкусити стрілу, бо побачив свого справжнього ворога. Він настовбурчився, вишкірився й загарчав. У ньому миттєво скипіли звірина лють і бажання вбити кривдника.

Вони кинулися назустріч один одному, бажаючи того самого — смерті супротивника. Звір, зібравши всі сили та долаючи нестерпний біль, стрибнув на Чеслава, намагаючись схопити його зубами за горло. Мисливець, виставивши вперед ніж, хотів простромити хижака, але не врахував його спритності і зміг лише пропороти шкуру. Упавши на груди Чеславові, вовк повалив хлопця на землю й, несамовито клацаючи щелепами, намагався дотягтися до горла. А юнак, випустивши ніж, сам ричав звіром від люті, схопивши вовка за горлянку обома руками. Так обоє, виючи й звиваючись, перекочувалися по землі, кожен борючись за своє життя.

Навіть крізь лють, що опанувала його, розум волав Чеславові, що не можна руками задушити звіра. Незважаючи на поранення, вовк ще залишався занадто сильним. І тоді юнак згадав про ніж. Він має бути десь поруч! Ухиляючись від вовчої пащі, Чеслав намагався вгледіти зброю в лісовій підстилці. Він не побачив, а зненацька відчув спиною, що ніж лежить під ним. Зібравши всі сили, юнак міцніше стиснув шию супротивника і, приладнавшись, підім’яв його під себе. Ніж був зовсім поруч. Але щоб його взяти, треба було звільнити руку, а отже, послабити хватку на шиї звіра. Вибравши мить, юнак напружив одну руку, намагаючись придавити горло вовка до землі, другою схопив зброю. Хижак, відчувши, що хватка ослабла, спробував іклами дотягтися до ворога. З диким криком, вкладаючи в удар усі сили, що залишилися, Чеслав заніс ніж над супротивником й увігнав йому в груди по самий держак.

Окрім гупання крові в голові, він нічого не чув, в очах стояв туман, а тіло нічого не відчувало. Лише за кілька митей, можливо, довгих, Чеслав зрозумів, що сталося. Вовк лежав повалений, а він сидів на ньому, важко дихаючи…

Аж раптом відчув, що тіло під ним знову ворухнулося. Чи то життя поверталося до звіра, чи то це було останнє конання. Не роздумуючи, що це означає, Чеслав вихопив ножа і ще раз ударив хижака.

Напевно, саме цей останній подих звіра й урятував Чеславові життя. Тієї самої миті, коли він замахнувся для останнього удару по ворогові, повз нього пролетіла стріла й улучила в сусіднє дерево. Маючи гарну спритність мисливця, юнак миттю скотився з вовка й розпластався поруч. Огледівши все довкола та зауваживши, звідки могла прилетіти жалюча палиця, Чеслав помітив, що на відстані менш як за політ стріли від нього ворушаться гілки. Отже, стріляли відтіля.

І отут хлопець почув загрозливе ричання. Глянувши на пагорбок, він побачив вишкірену вовчицю, що дивилася на повалене тіло свого коханого та на його ворога. Раптом у кущах почувся шерех, а потім стало чутно, як хтось поспішно втікає відтіля. Шум також привернув увагу вовчиці. Але тільки-но вона зрозуміла, що небезпеки звідти можна не очікувати, знову повернулася в бік Чеслава. Цього часу юнакові вистачило на те, щоб знову схопити ніж. Він звівся на ноги і, тримаючи зброю в руці, рушив у бік вовчиці. Подруга звіра знову люто загарчала, оголюючи міцні гострі ікла. І тоді у відповідь Чеслав закричав. І крик його, не зовсім зрозумілий йому самому, схожий почасти на рик, був не менш грізний і лютий, ніж у хижачки…

Чеслав наближався. І тоді вовчиця завагалася. Невідомо чому: чи то вона зрозуміла, що її любого вже не повернути, чи то подумала про вовченят, про їхню безпеку, чи то злякалася зухвалої людини, що ричить, — але вона відступила. Зробивши повільний крок назад, потім другий, вона різко зірвалася з місця й кинулася геть.

Тільки тепер Чеслав відчув, як він стомився. І тільки тепер рани на грудях від пазурів звіра далися взнаки, відгукнувшись ниючим болем. Але, попри все це, він почувався переможцем. Тим, Хто Подолав Звіра!.. І лише думка про те, що хтось щойно в нього стріляв, жалом упивалася в самісінький мозок. Хто ж це міг бути?

Сонце вже торкнулося верхівок дерев, ідучи на спочинок і нагадуючи Чеславові, що варто поквапитися. Трохи відпочивши, він почав лагодитися в дорогу. Прихопивши зброю, а також стрілу, що ледь не обірвала його життя, юнак закинув на плечі свою важку здобич — тушу вовка — й повільно рушив туди, де його очікувала Посвята.

Зірки одна по одній спалахували на швидко потемнілому небі. Ліс, поринаючи у тьму, ставав дедалі більш непрохідним і заплутаним. Чеслав уже кілька разів ледь не бився лобом об дерева, що раптом виникали на його шляху. І тільки завдяки небесним світилам він міг зорієнтуватися, у який бік мав іти. Добре, що цієї премудрості Сокіл учив їх іще змалку.

Лише десь опівночі Чеслав дістався священного капища — найшанованішого місця їхнього племені. Святилище стояло на великій округлій галявині, оточеній огорожею з каменів та ям для очисних багать. Попереду заблищали сполохи вогнів, і Чеслав зрозумів, що дійшов до цілі. Усі чоловіки племені вже були тут. Над капищем стояв жвавий гомін. Відбувалися останні приготування до свята.

Коли Чеслав виринув зі своєю ношею на світло багать, усі голоси стихли. У цілковитій тиші, під уважними поглядами одноплемінників він дійшов до середини капища й скинув тушу вовка на землю. І тільки тоді заговорили майже всі одразу, висловлюючи свою думку про його здобич. Чеслав помітив задоволене обличчя батька, що явно пишався сином. Так само подобрішало й обличчя Сокола. Наставникові не було соромно за свого вихованця. Його товариші теж уже повернулися, кожен зі своєю здобиччю. Близнюки Малко й Білко принесли козуль, довгий Серга — лисицю, здоровань Добр добув молодого вепра, а рудий Борислав — куницю. Але такий дебелий та лютий звір, як вовк, був лише в Чеслава.

Коли зрештою чоловіки залишили його здобич у спокої та повернулися до подальших обрядових приготувань, до друзів підійшов Кудряш, що до того тихо стояв у тіні край капища. У руці він тримав зайця.

— Думав ведмедя-дволітка… завалю, так не дався, негідник… У кущах схоронився… Я в нього стрілу пустив… Він затих… Я за ним у кущі поліз, а там — заєць…

Дружний молодечий регіт перервав щиру розповідь Кудряша. Хлопці хапалися за животи, не маючи сил зберегти статечний вигляд, з яким сам Кудряш розповідав про своє чудове полювання. Лише Кудряшеві було зовсім не до веселощів. Він стояв, кусаючи губи, і намагався стримати сльози німої образи.

— Оце звірюку ти, Кудряше, добув!.. — іржав, немов кінь, Борислав. — А може, то Лісовик тобі клишоногого на зайця підмінив?..

Кудряш від розпачу опустив голову.

— Мій вовк сьогодні теж зайця вбив, — навмисно суворо сказав Чеслав. — І для нього це було вдале полювання. І вовком він від цього не перестав бути.

Після слів Чеслава сміх змовк.

— Кудряш — мисливець. І він повернувся сюди зі здобиччю. І нехай далі зубоскалить той спритник, хто жодного разу не повернувся з полювання голіруч.

Таких не знайшлося.

Юнаків покликав Сокіл. Прийшов час розпочати їхню Посвяту в чоловіки. Узявши свої трофеї, хлопці один за одним рушили до бовванів Великих. Кудряш ішов за Чеславом.

— Спасибі тобі, — шепнув він другові.

— Та пусте, сказав, що думав. Не переймайся…

— Угу, не переймайся!.. Твій вовк зайця вбив, але ти ж — самого вовка!.. — зі щирим захопленням вигукнув Кудряш.

Пройшовши крізь натовп родичів, вони наблизилися до Великих — головних богів їхнього племені: Даждьбога — бога сонця, Сварога — бога неба й усього сущого та Перуна — бога дощових хмар, грому й блискавки. Дерев’яні боввани вирізаними в стовпах обличчями суворо дивилися з висоти на прийшлих. Даждьбог Сварожич, син Сварога, стояв посеред святилища, бо був найбільше шанований у їхнім племені. Священні стовпи Сварога й Перуна (так само сина Сворога) — трохи віддалік. Колись предки родичів Чеслава мали їх за головних богів, але часи змінилися і тепер Даждьбог зробився їхнім головним заступником.

— У мене аж мурашки по спині забігали, — не втримався Кудряш.

— Ти їх ще почни ловити прямо тут, дурню, — обірвав друга Чеслав.

— Тихіше!!! — шикнув на хлопців Сокіл.

Біля Великих юнаків зустрів волхв Колобор. Він поважно підвів руки, закликаючи всіх до мовчання. Люди завмерли. У цілковитій тиші пролунав перший удар у бубон, за ним — ще й ще, а дуда, що підхопила удари, перетворила ці звуки на музику, яка заповнила собою все довкола, а втрапивши у вуха, а далі і в душі людей, сповнила їх священної врочистості. У багаття додали сухих дров, й іскри диким роєм зметнулися в чорне небо.

Колобору піднесли священну чашу з напоєм мудрості. Узявши чашу, волхв кілька разів надпив із неї довгими ковтками. Повернувши чашу, він заплющив очі й почав повільно погойдуватися з боку в бік у такт ударів бубна. За якийсь час він розплющив очі, але всім присутнім стало видно, що погляд волхва десь далеко. Повільно опустившись перед богами на землю, він заговорив:

— О, великі наші владики, батьки й захисники, Рід наш і плем’я наше просить прийняти дарунки-жертви на честь вашу і дати згоду та благословення ваше на Посвяту цих юнаків у чоловіки з усіма правами й обов’язками, заповіданими предками нашими. Чи гідні вони цього, Великі?..

Далі Колобор перейшов на шепіт. Ще якийсь час він відсторонено шепотів, призиваючи богів відповісти. Його чоло вкрилося потом, а він усе шепотів і шепотів. Потім були чутні тільки гучні звуки бубна й дуди. Раптом Колобор пожвавішав і підвівся із землі. Його погляд зробився осмисленим.

— Боги сказали: небо вкаже нам відповідь, — остаточно прийшовши до тями, мовив волхв.

Усі присутні, підвівши голови, почали напружено вдивлятися в зоряне небо. Але далекий небозвід, здавалося, застиг у своїй незмінності. І тільки іскри від багаття рвалися й рвалися вгору, намагаючись приєднатися до небесних світил. Але марно. Землі — земне, небу — небесне. І раптом одне з малюсіньких небесних світил зірвалося зі свого місця й почало падати. Вигук побожного замилування й радості вихопився у всіх, хто побачив це диво.

— Великі благословили нас на Посвяту, — вигукнув Колобор. — Слава їм!!!

— Слава!!! — загукала юрба.

— Боги вважають вас гідними й готові прийняти дарунки ваші, — звернувся волхв до юнаків.

Один за одним вони підходили до жертовника, що стояв біля підніжжя бовванів Великих, і клали перед ними свою здобич. Кожен, залишаючи жертву, опускався до землі й тихо дякував богам за прихильність.

Коли настала черга Чеслава, він, поклавши тушу вовка на жертовник і опустившись до землі, не тільки віддав подяку богам, а й, зважившись на зухвалість, попросив їхнього заступництва у його стосунках із Нежданою. Хай буде що буде!..

І от вони вже всі семеро піднесли свої дарунки й віддали належне богам. Тепер на них чекало останнє випробування.

Колобор, узявши довгий гострий ніж, підійшов до жертовника. Зупинившись біля туші вовка, він увігнав ніж у його грудину й одним зусиллям розітнув її. Вирізавши серце й печінку, він кинув їх у чашу, а другою чашею зачерпнув вовчої крові.

Один із помічників волхва, Миролюб, знову подав йому чашу мудрості.

Колобор, шепочучи лише йому відомі замовляння, узяв чашу з вовчою кров’ю й почав повільно переливати її вміст у священну посудину. Темно-червона густа рідина, падаючи щільним струменем, змішалася із золотавим напоєм мудрості.

— Щоб мудрість наших предків злилася із силою й хоробрістю крові цієї й оселилася в тілах ваших, — з цими словами Колобор подав чашу першому з хлопців.

Ним був Чеслав.

Не без побоювання взяв він священну посудину. Уперше в житті він мав пити з чаші мудрості. Хлопець відчував, що всі присутні зараз дивляться тільки на нього. Затамувавши подих, він зробив перший ковток. Спершу рідина здалася йому такою, що не мала смаку, але поступово гіркувато-солонуватий і водночас солодкуватий смак торкнувся його язика та горла. Після другого-третього ковтка юнак відчув, як гаряча хвиля бурхливим потоком починає розливатися тілом. У голові приємно зашуміло й почало туманитися. Удари бубнів і звуки дуди, рокочучи, стугоніли у вухах. Кожен, навіть ледь чутний звук, здавалося, впивався в усе його тіло одразу, а не лише у вуха. Тільки за якийсь час він почув голос Колобора, що здався йому громоподібним:

— Щоб серце твоє й печінка твоя були мужні й стійкі в бою, і на полюванні, і за будь-якої негоди життєвої.

Колобор відрізав по шматочку від серця й печінки вовка й засунув у рот Чеславові. Хлопець без коливань почав жувати живу плоть звіра. Те, що нещодавно могло здатися йому зовсім несмачним, наразі розбудило в ньому почуття голоду. Несподівано для самого себе він загарчав диким звіром. Присутні на церемонії схвально привітали цей рик. Помічники волхва у цей час, наперед зануривши руки в черево вовка, почали обмазувати тіло Чеслава кров’ю звіра. А волхв продовжував церемонію.

— Син племені й роду нашого, настав час умерти хлопцеві в тобі й відродитися чоловікові, гідному пам’яті й слави предків наших. Нехай усе, що робило тебе слабким, помре зараз в утробі звіра священного, а те, що зробить тебе сильним і мудрим, з’явиться мирові з тобою новонародженим.

Колобор, узявши чашу з вовчою кров’ю, капнув трохи на чоло Чеслава. Юнак відчув, як тягуча рідина насунулася йому на очі й завісою закрила їх… На якийсь час його залишили в спокої, піддаючи ритуалові інших юнаків.

Зрештою всіх сімох, осліплих і змінених, взяли під руки й кудись повели. Уся юрба жваво рушила слідом, за межі капища. Поруч на галявині вже горіли інші багаття. Чеслав не бачив, що їх підвели до чудовиська: з одного боку воно мало пащу Вовка Вогненного, а з другого — Змія-Велеса. Тулуб же був один — дерев’яна колода з видовбаною серцевиною.

Тут Колобор почав співучим голосом закликати милість богів Великих і предків племені, аби допомогти народитися чоловікам славним і нагородити їх якостями гідними. Усі присутні підхоплювали слова волхва та повторювали їх так само співучо. Помічники Колобора першим заштовхали до величезної пащі Вовка Вогненного Чеслава.

Юнак відчув, що опинився затиснутим з усіх боків у колоді. Трохи звикнувши, він почав поповзом просуватися вперед дерев’яною утробою чудовиська. Це було важко, бо видовбаний зі стовбура дерева тулуб був тісним і погано обробленим. Чимало саден, синців і ран залишалося на тілі хлопця. До того ж юнак відчув, що йому не вистачає повітря, а випитий раніше напій, здавалося, злився з його кров’ю, і ця вогненна суміш от-от закипить у його нутрі. Перед його і так уже невидющими очима попливли різнобарвні кола…

Зненацька Чеслав відчув, що його змучене випробуваннями, поранене звіром і колодою, втомлене тіло знайшло легкість. Юнак почув, як тихий, але владний голос наказав йому: «Уперед!» Він напружився й сам не зрозумів, як опинився за межами колоди. Раптово здійнявся вітер, підхопив його, мов пір’їну, і, втягши в осяяний небаченим раніше неземним світлом вертлявий струмок із повітря, поніс по ньому. Назустріч юнакові полетіли дерева, кущі, густа трава, галявини в лісі та люди, неспокійна річка з кольоровими берегами й кам’яним стрімчаком, тихі озера й пагорби, а далі — хати в селищах і знову люди… Чеслав не одразу зрозумів, що все це йому давно знайоме — ще, напевно, з народження. А всі ці люди — його родичі та близькі, а хлоп’я, що було серед цих людей, — то він сам. Крізь нього мчав вихор його спогадів: усі, хто колись його вчили та наставляли, усе, що до цієї години осяг його допитливий розум. Потім чомусь з’явився вовк, якого він убив і приніс у дарунок Великим, і вовчиця… Але раптом видіння змінилися. Замигтіли небачені місця, події, незнайомі люди. Чеслав намагався запам’ятати, збагнути побачене, але його політ дедалі пришвидшувався, і незабаром усе злилося в якийсь дивовижний небачений вир.

Раптом цей вир завмер і, поступово танучи, перетворився на світлу завісу, за якою Чеслав відчув небачений, неосяжний простір. Такий величезний і страхітливий своєю безмежністю, що він почув, як його серце, яке досі билося щосили в грудях, сповільнило свій ритм і якоїсь миті зупинилося зовсім. Раптом за завісою він розрізнив нечіткі тіні, що ледь рухалися, і вся його увага зосередилася на них. Його слух уловив їхні голоси, багато голосів, таких незвичайних, заспокійливих, сповнених тепла, що поступово страх, який оволодів ним, відступив, а потім і зовсім зник. Його серце знову почало битися спокійно й розмірено…

Він не розрізняв, що шепотять йому ці голоси, і не міг зрозуміти, кому належать тіні, але чомусь йому здалося, наче він відчув, що там, серед них, є одна, ось та, від якої йде якесь світіння, що вабить, отож саме вона належить його… матері. Так, він ніколи не бачив її, але зараз знав, точно знав, що вона там і теж шепотить щось йому, а разом із нею й інші давно зниклі, чия кров тепер тече в ньому. Він напружився, намагаючись розрізнити, зрозуміти, що ж говорять йому ці тіні, але від цього завіса миттєво втратила свій спокій і все знову перетворилося на рухомий вир. Повітряний струмок, яким він мчав, різко втяг його у свою глибину. Він відчув, що вже не летить, а падає… Він злякався, що ось-ось упаде і всьому настане кінець. Усьому побаченому, навколишньому і йому самому. Попереду він побачив землю й весь зіщулився, очікуючи неминучого удару. От і удар…

Опам’ятавшись, Чеслав не одразу зрозумів, де він. Як не намагався, юнак не міг розплющити очі, але, помацавши руками, відчув, що поруч дерево. Тоді зрозумів, що все ще залишається в череві чудовиська.

Що це було — марення чи дійсність? Чеслав протер долонею очі, знявши полуду засохлої, в’язкої крові. Попереду, де закінчувалася колода, билися відблиски багать. Чеслав поповз до виходу…

Коли юнак наполовину вибрався з пащі Змія-Велеса, у юрбі пролунав радісний лемент, що привітав нановонародженого. Чеславові здалося, що його подорож черевом священного чудовиська тривала вічність. Але виявилося, що це не так. Минула лише мить. Так само яскраво палали багаття, так само співуче звучали заздравиці богам Великим.

Ритуал тривав. Помічники волхва — Миролюб і Гаразд — одразу гострими ножами взялися зрізати з його голови волосся. Довгі пасма стятим колоссям рясно сипалися в траву. І тільки коли голова юнака зробилася схожою на голову немовляти, кілька рук підхопили його й, витягши з пащі Змія, опустили на землю.

Слідом за ним під загальні крики схвалення з пащі Змія-Велеса виймали одного за одним інших посвячених. От тільки зі здорованем Добром вийшла затримка. Дуже вже тяжко йому було протиснутися крізь вузьку колоду. Але насилу він усе-таки вибрався.

До Чеслава підійшов старий Сокіл.

— Пишаюся, Чеславе! Не підвів старого, Лісовик тебе… А-а! — махнув рукою задоволений учитель.

Він повісив на шию посвяченого молодого чоловіка лапу звіра, якого той добув, і накинув на нього шкуру вовка, якого власноруч убив узимку.

Чеславові була приємна така похвала від самого Сокола, але він був стомлений, а в його голові гуло. Йому ще раз піднесли священну чашу, і він зробив ковток…

Тепер юнак відчув, як напій крижаною рікою гасить попередній вогонь, що розходився всередині. У голові Чеслава прояснилося, а всі почуття ще більше загострилися. Він міг чітко розрізнити те, що приховувала від інших темрява ночі: до різноманітних запахів лісу й багаття додалися вологі запахи річки, пахощі квітів і трав на далекому лузі, і навіть запах козулі, що причаїлася на ніч серед папоротей, — він відчував. Його слух вбирав усі шуми лісу й околиць, нечутні людині. Юнак зрозумів, що з якоїсь не відомої йому причини має тепер у собі силу й спритність звіра, убитого ним напередодні.

Знову вдарили бубни. Чеславові випала велика честь почати ритуальний танець на честь Посвяти. Він, покритий вовчою шкурою, подібно звірові, обережними кроками пройшовся навколо багаття, час від часу завмираючи на місці, ніби прислухаючись, а потім присів, причаївшись. І раптом розпрямився й, скинувши руки, понісся по колу, ніби борючись із невидимим супротивником, підстрибуючи й завдаючи ударів, ухиляючись від невидимої небезпеки…

З боку оточуючих почулися вигуки підтримки й схвалення. За ним у танець рушили його товариші, а потім почали втягуватися й інші присутні. До самого світанку навколо було чути бубни, дуди й сопілки, веселі вигуки й гучні голоси співаків.

Чула їх і вовчиця, що кривавим слідом свого чоловіка прокралася до самої галявини. І Чеслав відчував її присутність десь поруч…

Коли зовсім розвидніло й ритуальне свято згасло разом із багаттями на галявині, посвячені з найближчими родичами пішли до ріки. Їм треба було змити із себе бруд і піт полювання, змішані з кров’ю жертовного вовка.

Вимившись і кілька разів пірнувши в п’янку ранкову воду, Чеслав вийшов на берег.

Тут на нього чекали батько й брат. Ратибор подав братові рушник.

— Не личить батькові на людях хвалити сина, але зараз можу сказати, що нині ти порадував мене, Чеславе. Такого звіра добув! — очі Велимира з любов’ю дивилися на сина.

— Молодець, братчику! — поплескав брата по шиї Ратибор.

— Ось, Болеслава передала тобі. — Велимир простягнув Чеславові сорочку, розшиту, як у дорослих чоловіків.

Чеслав неспішно, якось навіть незвично для нього статечно, одяг сорочку й розгладив її на собі. Тільки після убирання в новий одяг обряд Посвяти вважався закінченим.

— Гусак! — бачачи, з яким достоїнством одягається брат, пожартував Ратибор.

— А це від мене. Заслужив. — Велимир дав синові ніж із руків’ям, прикрашеним тонким різьбленням.

— Вельми дякую, батьку, — зрадів такому коштовному подарунку Чеслав.

Він із цікавістю почав розглядати подаровану зброю. На руків’ї майстерно була зображена сцена полювання на вовка. А сам ніж був гостро відточений та так і виблискував під ранковим сонцем.

— Оце гарно! — Чеслав не втримався й, як дітвак, зробив кілька випадів, граючи в повітрі новим ножем.

— Славна зброя! — заворушилися найближчі кущі, і з них з’явився Сокіл.

Незважаючи на чималі роки, проведена в безсонні ніч ніяк не відбилася на старому мисливцеві. Він був так само свіжий і бадьорий, начебто тільки встав із ложа.

— Тебе й сон не бере, Соколе! — привітав старого Велимир.

— Спати — час губити. А він же, як вода в річці, біжить. Я от зілля приніс Чеславові рани змазати. Швидше загояться, — простягнув Сокіл горнятко з якоюсь темно-буро-зеленою мастю з різким запахом трав і ще чогось, відомого тільки старому мисливцеві.

— Дякую, Соколе, — Чеслав зняв сорочку, і наставник разом із Ратибором натерли його зіллям.

Свіжі рани пекли й боліли, але Чеслав навіть не охнув, коли їх тривожили грубі чоловічі руки. Не личило йому тепер звертати увагу на такий дріб’язок. Та під дією масті біль поступово почав вщухати.

— Дякую тобі за науку сина, Соколе, — щиро подякував Велимир.

— Може, тепер менше запитаннями-загадками дошкулятиме, Лісовик його забери, — смикнув себе за вус Сокіл. — А то, як навчився говорити, так продиху не давав. А що? А де? А як? А навіщо? — густо засміявся наставник.

— Та якби не я, то тобі, Соколе, і поговорити в лісі було б ні з ким. Але загадка в мене для тебе все одно є. — Чеслав простягнув Соколові стрілу, що напередодні ледь не обірвала його життя. — У мене вчора під час полювання стріляли.

— Оце так! — видихнув Ратибор.

Чоловіки спохмурніли й насторожилися.

— Одна була? — Сокіл узяв у Чеслава стрілу й почав уважно вивчати.

— Одна. Стріляли з куща. Хто, я не бачив. Його вовчиця злякала. Та і я прудким був, — не зміг утриматися від похвальби Чеслав, та швидко схаменувся. — А він у бій уплутуватися чомусь не став. Раз стрельнув, і тільки й бачили.

— А чому одразу не сказав? — строго запитав сина Велимир.

— Не хотів свято псувати.

— Стріла не наша. Та й у найближчих городищах я таких не бачив. Чужинець стріляв, — крутив у руках стрілу Сокіл.

— Може, степовики? — запитав у нього Ратибор.

— У тих наконечники інші. Хоча… — Сокіл почесав свою кошлату голову.

— Степовики тут по одному не ходили б, — узяв стрілу до рук Велимир.

— І то правда. Та й давно їх тут не було, Лісовик їх забери, — міркував Сокіл. — А з другого боку, чого б із найближчих родів у тебе стріляли? Ворожнечі ж у тебе ні з ким немає?

— Немає, — твердо відповів Чеслав.

— А з далеких? То із чого б їм? Оце загадка!.. — задумався Сокіл.

Велимир уважно подивився на сина. Чеслав зрозумів, про що подумав батько, й опустив очі додолу.

— Може, випадковість? — припустив Ратибор.

— Випадково із засідки не стріляють, — відрізав Велимир.

— От що, я сьогодні ж обійду околиці та роздивлюся спокійно, що та як, чи не заблукав до нас який вражий син, роздери його Лісовик, — вирішив Сокіл.

Попрощавшись, старий мисливець швидко зник у тих самих заростях, звідки й з’явився.

— Про те, що в Чеслава стріляли, поки що помовчіть. Не варто в городищі людей тривожити, — наказав синам Велимир.

У городище вони поверталися утрьох. Чеслав бачив, як приємно й радісно було батькові, коли зустрічні вітали його з посвятою сина, а вслід їм чулися захоплені перешіптування й побажання.

— Ми вже чекали-чекали. Ох, і заждалися! Усі давно повернулися, а вас усе немає й немає, — сплеснула руками, зустрівши їх коло дому, Болеслава.

— Та наш герой так замурзався, що ледве відмили, — пожартував Ратибор. — Довелося піском терти, — і потер брата по лисій голові.

Болеслава палко обійняла й розцілувала свого улюбленця. На її очах блиснули сльози радості.

— Як же я тривожилася за тебе, синку, — не вгавала жінка. — Весь день просила в Лісу допомоги тобі. Змучилася вся!..

— Ну досить, Болеславо, цілий — і добре, — роздратований гучними вітаннями, пробурчав Велимир. — Нема чого людям потіху влаштовувати. Веди в дім та годуй чоловіка.

Болеслава, витираючи очі, поспішила в дім. Чоловіки пішли за нею. Біля порога Чеслав помітив Неждану.

— Кажуть, ти вовка чималого добув? — зненацька запитала вона.

Чеслав навіть онімів із подиву. Уперше за весь час викрадення дівчина зважилася запитати його про щось.

— Добув… — тихо відповів він і показав їй лапу звіра.

— Великий! — оцінила Неждана.

— Я просив у Великих за нас із тобою…

— З вовками в тебе, схоже, краще виходить, — Неждана, суворо глянувши на нього, відвернулася й пішла в дім.

Чеслав, немов облитий цебром холодної води, відчув, як радість від його нинішньої перемоги над звіром та у випробуваннях струменями витекла в землю. Зціпивши зуби, він увійшов у дім.

Досхочу наївшись різноманітних страв, що приготувала для улюбленця хазяйновита Болеслава, Чеслав відчув, як утома, що накопичилася більш ніж за добу, непосильним тягарем налягла на нього. Підтримуваний братом, він пішов на сінник і, ледь торкнувшись м’якого ложа, заснув міцним чоловічим сном.

Прокинувшись, хлопець не одразу зрозумів, що надворі — день чи ніч. З подвір’я чулися збуджені голоси, і скрізь відчувалася якась незвична метушня. Вибравшись із сінника, Чеслав побачив, що проспав майже весь день і надворі господарює вечір. Але чому такий галас? Раптом він помітив чималий натовп біля їхнього дому.

Звістка про те, що Сокола поранили, птахом облетіла все городище — цікаві вісті не лежать на місці. Його знайшли на узліссі, недалеко від частоколу, зі стрілою в спині. Очевидно, поранений десь у лісі, він доклав чимало зусиль, щоб дістатися до житла, і, уже майже дійшовши, спливаючи кров’ю й страждаючи від болю, знепритомнів. Сокола перенесли в його хижу, але спроби привести його до тями поки що були марними.

Від цих розмов і перешіптувань Чеслава наче колодою вдарило під дих і заціпило. Він зрозумів, що Сокіл намагався розшукати в лісі того, хто стріляв у нього напередодні, і сам став жертвою стріли підступного вбивці.

Поранення Сокола не на жарт стривожило поселенців. Гарячі голови закликали Велимира негайно вислати загін на пошуки розбійника. Той, вислухавши всіх, розважливо зауважив:

— Сонце вже майже опустилося за ліс. Ще трохи — і настане ніч. Кого в темряві ми зможемо знайти? Пні та корчі? Якщо вражина досі в нашій окрузі нишпорить, то його й завтра розшукати зможемо. А якщо втік, то в пітьмі сліди його все одно не знайдемо. Ось зійде ясне сонечко і з благословення Даждьбога Великого підемо на пошуки поганина чи поганих, якщо їх зграя.

Люди вислухали голову Роду й зважили на його мудрі слова. А потім ще трохи погомоніли та й розійшлися готуватися до завтрашнього походу.

Коли ж галявина перед домом зовсім спорожніла, Велимир підійшов до колоди, на якій сидів замислившись Чеслав, і, присівши поруч, тихо сказав:

— Є в мене підозри, Чеславе, що це Буревой нам звісточку шле за дочку свою. Дорога вона йому. Не заспокоївся. Розшукав, видно, її в нас.

— Не повинно того бути. Я сліди добре плутав, коли повертався з нею, — загарячкував Чеслав, але під кінець його слова були не такі вже й упевнені.

— Плутав, плутав, та, видно, не заплутав. А інакше чого б оце в тебе стріляли? Ох і кашу ти заварив, сину!

— Що ж робити, батьку? — глянув на батька Чеслав.

— Те, що я й говорив: доведеться повернути дівку.

— Цьому не бувати. Я її дружиною назву, — розправив плечі Чеслав.

— Її тепер навіть бранкою залишити не можна, дурню.

— Мені не потрібна бранка…

— А тебе ніхто й питати не буде. Зв’яжуть, як сніп, а її батькові повернуть, — відрізав Велимир.

— Я тепер маю право голосу. У Ради Роду рішення проситиму. Нехай старі своє слово скажуть. А Колобор у Великих запитає.

У суперечці батько й син схопилися зі своїх місць. Тепер, стоячи один проти одного, розпаленілі незгодою й обопільною впертістю, вони як ніколи були схожі між собою.

— Неслух! Тобі мало, що Сокола встрелили?! На весь Рід, на все городище біду накликати хочеш?! — Куди й поділася звичайна стриманість Велимира. — Через дівку погану, чужинку. Хочеш, щоб тебе теж прокляли, як і їхній поганий рід?! Через примху?! Я сказав: не бувати тому!

— Тож і я своєму слову хазяїн! — викрикнув прямо в обличчя батькові Чеслав.

— Не коритися батькові здумав?! — заревів доведений до кипіння Велимир і, не стерпівши такої відвертої неповаги, смачно вгатив синові по шиї.

Чеслав схитнувся, але встояв. Зненацька в запалій тиші почувся якийсь звук, начебто хруснула суха гілка, на яку наступила необережна нога. Чоловіки, забувши про свою суперечку, враз обернулися в слух.

— Хто там? — виждавши якийсь час, гукнув Велимир.

У відповідь — тиша. Ця раптова завада дала чоловікам час охолонути. Велимир зробив кілька кроків убік, постояв, дивлячись кудись у далечінь, і, трохи помовчавши, з болем вимовив:

— Зрозумій, я тобі поганого не бажаю, Чеславе, тільки добра… Якби тільки знав, який ти мені дорогий, синку!.. Піду сторожу перевірю. Бачиш: напасть за напастю. — Велимирові самому було соромно за свою гарячність.

Підійшовши до сина, він поплескав його по плечу й додав:

— А ти от що: біжи за Марою та, як зовсім стемніє, приведи її до Сокола, щоб ніхто не бачив. Без неї не обійтися старому. Та оглядайся там, стережися, щоб знову на стрілу не нарвався.

— Добре, батьку. Вибач… — Чеслав теж почував у грудях болотну каламуть від такої душевної розмови з батьком.

Велимир довго ще задумливо дивився вслід синові. Він згадав його маленького, коли хлоп’я непевно намагалося робити свої перші кроки та, чіпляючись за його велику руку, лопотало щось йому, Велимирові, незрозумілою нікому мовою. Яку радість він тоді відчував від тих перших кроків, слів, яку ніжність до того маленького чоловічка! Велимир мимоволі посміхнувся своєму спогадові. Згадав він і Росаву…

А Чеслав тим часом вийшов уже за ворота городища й заглибився в ліс, що починав тонути в густих запашних сутінках.

Коли Чеслав підійшов до печери, йому здалося, що Мара вже знала про його прихід. Вона стояла біля входу у своє кам’яне житло й зовсім не здивувалася, побачивши його.

— Бачу, молодий місяць біжить до мене з першими світилами нічними, — посміхнулася баба.

— Здорова була, Маро!

— Живи й ти довго, юний муже! — явно натякаючи на його посвяту, побажала знахарка. — Здається, тільки що витягла тебе, дитино, з черева матері твоєї, а ось уже, дивися, — чоловік! — із якимсь смутком зауважила вона.

— Ти начебто чекала на мене, — відірвав її від спогадів Чеслав.

— Чекала. Що за халепа сталася за вашим частоколом?

— Звідки знаєш, що халепа?

— До Мари приходять, коли лихо та хворість напосідають на вас так, що нічого вдіяти не спроможні. З радістю ще ніхто не приходив, — було незрозуміло, чи з жалем, чи з утомою говорить знахарка. — Входь!

Чеслав і Мара ввійшли в печеру.

— Сокола поранили.

— Так і знала. Стрілу уві сні бачила й кров.

— Бачила? — здивувався Чеслав і навіть подався вперед. — А хто стріляв?

Мара докірливо глянула на юнака й похитала головою.

— Нетерплячий, як окріп у казані! Сни таємниці свої нелегко відкривають. І не відразу, а коли час прийде, — повчально сказала стара, а потім, начебто щось згадавши та схаменувшись, відвела від Чеслава погляд і заговорила швидко, майже затараторила: — Хто стріляв, не відаю, то боги знають. У них і запитуй. А я не всемогутня, мені з ними не змагатися. І то не мого розуму діло. І так тобі багато ляпнула. Забудь!.. — стиснула від досади губи Мара.

Запанувала незручна тиша, у якій було тільки чутно, як хмиз потріскує у вогні.

— А я нічого й не розібрав у твоїй балаканині, — повільно вимовив Чеслав.

— От і добре, — а помовчавши, запитала з цікавістю: — Великого звіра в жертву богам добув? Вовка?

Чеслав від несподіванки часто заморгав.

— Теж уві сні бачила? — перейшовши чомусь на шепіт, запитав він.

— He ти один сюди бігаєш. Крім тебе, тут із такими довгими язиками бувають, що й у снах немає ніякої потреби, — суворо відмовила Мара.

— А-а-а! — із розумінням кивнув Чеслав.

Мара розсміялася хрипким сміхом, а потім, різко обірвавши його, серйозно запитала:

— Кров звіра пив, серце їв?

— Пив і їв, — не розуміючи, куди хилить стара, відповів юнак.

— Що потім у череві Вогненного Вовка та Велеса-Змія бачив, пам’ятаєш?

— Трохи… — у його словах була непевність.

— Настане час — згадаєш. Сам на багато запитань собі відповісти зможеш, — і без переходу, відразу запитала: — Ну що там із Соколом?

— Непритомний він.

— Знову за ваш частокіл іти треба?.. — відповіді не чекала, бо знала й сама: треба!

Мара, заглянувши у свої таємні засіки, ступи, горщики та горнятка й зібравши якихось трав, до того щось повсякчас шепочучи собі під ніс, поклала все це в хустку і, міцно зав’язавши, наказала Чеславові:

— Веди!

Юнак, вихопивши палаючу головешку з багаття, пішов до виходу з печери. Мара рушила слідом.

Біля воріт городища Чеслав, ухнувши пугачем, подав сторожі знак відчинити.

— Кого там по лісі вночі носить? — почувся з-за воріт сердитий голос рудого Борислава. Сьогодні була його черга вартувати. Аби виглядати дорослішим та поважнішим, він намагався говорити низьким голосом і якомога суворіше.

— Це я, Чеслав, — відгукнувся юнак.

— Заходь. Велимир казав, що ти прийдеш.

Ворота відкрилися.

— Я не сам, — попередив Чеслав, пропускаючи вперед Мару.

Побачивши жінку, Борислав заступив їй дорогу.

— Ти ж знаєш, що їй не можна сюди заходити. Вона вигнана. Рада Роду й Колобор…

— Припни язика, цвіркуне! — цитькнула на нього Мара. — Ось скрутить тебе болячка, приповзеш до мене й благатимеш, щоб допомогла. Подивлюся, чи згадаєш ти тоді, що я вигнана.

— Це для Сокола! — Чеслав готовий був кинутися в бійку.

— Пусти її, Бориславе, а то ще яку біду від неї вхопимо, — з побоюванням у голосі приєднався до розмови побратим Борислава — довгий Серга. — А коли що — ми її не бачили.

Борислав, трохи пом’явшись, відступив.

— Ось і добре, дітки, — солоденьким голосом сказала Мара й увійшла до городища.

Тихцем та нищечком крокуючи поселенням, Чеслав і Мара дісталися до хижі старого Сокола.

— Почекай, Маро, я спершу подивлюся, як там усередині, — тихо мовив Чеслав знахарці й увійшов до оселі.

Переступивши поріг і розігнувшись, юнак ледь не зачепив головою стелі, яка, здавалося, причавила вросле в землю житло. У тісній, крихітній хижці з густою напівтемрявою марно боролася, ледь жевріючи, жменя хмизу у вогнищі. Чеслав не одразу побачив розпростертого на покуті Сокола та дві схилені над ним постаті. Помітивши юнака, одна з них рушила йому назустріч. Це була Руда, дочка Сокола і єдина господиня його дому. Дружина старого мисливця вмерла років із десять тому, і тепер у його житті якщо й було щось дороге, то це дочка.

— Здрастуй, Чеславе! — роздивившись, хто прийшов, лагідно привітала гостя дівчина. Було видно, що її очі опухли від сліз. Але в присутності сторонніх вона намагалася стримуватися й бути гостинною господинею. — Проходь, не стій на порозі.

— Як батько?

Руда сумно похитала головою. Тільки тепер, коли очі звикли до півтемряви, Чеслав зміг розгледіти другого, хто стояв біля ложа пораненого. Це був волхв Колобор. Здавалося, він зовсім не помітив парубка. Щось тихо бурмочучи, але так, що слова неможливо було розібрати, волхв повільно погойдувався. Очі його були заплющені.

Сокіл лежав на ложі якийсь незвично спокійний і нерухомий. Його бліде, знекровлене обличчя здавалося вже не таким лютим. А волосся, що стирчало навсібіч, робило його якимось трохи дивакуватим та глузливим. Дихання пораненого було важким, нерівним, свистячі хрипи час від часу виривалися з горлянки.

Раптом Колобор припинив бурмотання. Провівши рукою по обличчю недужого, він розплющив очі, потім дістав звідкись зі своєї хламиди амулет й одяг на шию Соколові.

— Що скажеш, мудрий Колоборе? — не витримав Чеслав.

— А, це ти, сину Велимира?! — глянув у його бік волхв і, помовчавши, додав: — На все божа воля. Я просив за нього й далі проситиму Великих. Ріка життя ще тече, але дедалі мілішає. Якщо до ранку не полегшає, то піде Сокіл до предків.

У тиші пролунав схлип Руди. Та дівчина постаралася задушити його в собі.

— Виходить, богам вирішувати, чи настав його час, — суворо подивився на Руду Колобор. — На все їхня воля.

Ще раз доторкнувшись до обличчя Сокола та щось невиразно прошепотівши, волхв пішов геть. Не маючи більше сили душити в собі гіркі сльози, Руда ридаючи опустилася біля батькового ложа. Чеслав тим часом виглянув надвір і тихо покликав:

— Маро!

За мить із темряви з’явилася знахарка й увійшла в дім.

— Бачила: Колобор вийшов звідси. Ледь лобами не зіткнулися. Він би мене живцем з’їв.

Оглянувшись, вона владно наказала Руді:

— Не час іще ридати, дівко, додай дровець у вогонь, щоб горів яскравіше. Мені бачити треба!

Як тільки вогонь спалахнув із новою силою, Мара підійшла й розпростерла над ним руки, просячи допомоги. Пошептавшись із вогнем, вона немовби обмила руки в полум’ї й тільки тоді підійшла до пораненого. Довго вдивлялася в його обличчя та слухала подих. Потім рішуче зажадала:

— Дайте мені стрілу, що поцілила його.

— Ось, Колобор дістав із рани, — негайно відгукнулася Руда, яка, підкоряючись волі старої, знову опанувала себе і тепер вправно виконувала всі її розпорядження.

Уважно оглянувши стрілу, Мара з жалем визнала:

— Глибоко ввійшла. Давай-но окропу, Рудо, а ти, Чеславе, допоможи перевернути його. Та обережно, здорованю!

Зробивши все, що вимагала від нього знахарка, Чеслав вийшов надвір, щоб не плутатися в неї під ногами в тісній хижці. Зараз не було ніякого пуття від його присутності, бо все залежало від Мари.

Після задушливої, натопленої хижки Чеслав із задоволенням вдихав нічне прохолодне повітря. Він приліг на пагорок і подивився в байдужі очі зірок, що рясно засіяли нічне небо.

«А чи не йдемо ми проти волі Великих? — подумав Чеслав та одразу відігнав цю марну думку іншою. — Якщо Мара зможе допомогти Соколові, то, виходить, вона це зробить теж із волі богів. А інакше й бути не може…»

Багато про що ще встиг подумати Чеслав, бо чимало часу минуло, поки Мара вийшла від Сокола.

— Думаю, рано ще Соколові до пращурів. Побігає ще лісом чолов’яга, — втомлено сказала баба, а потім, помовчавши, додала: — Не Соколові та стріла призначена була.

— А кому? — обережно запитав Чеслав.

— Сам мені скажи.

Загонові, що виступив на пошуки чужинців, які поранили Сокола, так нікого й не пощастило знайти. Зранку пройшов дощ, і небесна вода змила сліди, залишені розбійниками. Та й чужинці, видно, були не з тих, хто залишає після себе багато слідів і знаків. Старий могутній Ліс не допоміг шукачам розгадати, хто ж ховається зі злим наміром серед його дерев. Можливо, чужинці покинули ці місця. Слідопити повернулися ні з чим…

Сокіл, борючись за життя, так і лежав непритомний у гарячці і ніяк не міг допомогти розгадати, хто ж це напав на нього.

Після Посвяти юнаків у мужі у городищі було заведено влаштовувати велике свято з багатим частуванням для гостей із сусідніх селищ. Не змінили заведеного й тепер. Господині заздалегідь заповзято взялися до готування святкових наїдків, і їхні сварки й крик дедалі голосніше лунали городищем.

Святу передувало полювання. За дичиною для великої учти пішло кілька ватаг.

Велимир виїхав на полювання разом із синами. Не без задоволення, пишаючись своїми хлопцями, їхав він городищем. Не одна дівка, а то й заміжня жінка захоплено дивилася їм у слід. Кінь Чеслава Вітер басував, радіючи, що нарешті він разом із хазяїном кудись рушив.

— Ну, не балуй, Вітре! — гримнув Чеслав, уподібнюючись до стриманого батька, намагаючись тим самим приховати свою радість від майбутнього полювання.

Якби він зараз був сам, пустив би Вітра на всю силу і яструбом полетів би до узлісся.

Полювати вирішили на кабана. До полудня дісталися місця, де раніше бачили лісових свиней. Наблизившись до низини, у якій любив ховатися від спеки виводок, спішилися. Тихо підійшли до свиней із підвітряного боку, щоб ті не почули. Велимир досвідченим оком глянув на здоровенного сікача, що рився в торішнім листі трохи віддалік від маток із поросятами. Залишивши Чеслава загоничем, батько з Ратибором проїхали далі для облаштування засідки.

Норовистому Вітрові не дуже подобалося стояти без руху. Невдоволено фиркаючи, він раз по раз перебирав ногами. Чеславові самому не терпілося кинутися вперед, але він був досвідченим мисливцем і знав, що вичікування на полюванні не менш важливе, ніж гонитва. І ось його уважне вухо вловило крик ворона — знак, поданий батьком, до початку гонитви. Гучно гикнувши, Чеслав зірвався з місця й кинувся просто на сікача.

Свині, стривожені криком вершника, що мчав на них щодуху, метнулися геть. Сікач, проламавшись крізь густі кущі, припустив щосили на всі свої чотири ратиці, намагаючись відірватися від переслідувача. Чеслав гнав його вбік, де, як знав, причаїлися батько з братом. Нарешті вони з Вітром могли цілком віддатися радості та запалу гонитви.

Раптом дві стріли, зі свистом вилетівши з кущів пообіч звіра, майже одночасно впилися кабанові у загривок. Сікач, відчувши біль, різко зупинився. Очі його налилися кров’ю, щетина стала сторчма — усе свідчило про те, що тварина вкрай розлючена. Помітивши Чеслава, що наближався до нього, кабан розвернувся й кинувся в його бік. Чеслав, не розгубившись, скачучи, натягнув лук і випустив стрілу у звіра. Наздогнавши дичину, вона приєдналася до двох інших. Кабан знову зупинився. І цієї миті зі своїх укриттів на галявину виїхали Ратибор і Велимир. Ратибор випустив ще одну стрілу. Сікач, побачивши нових кривдників, кинувся в бік Велимира. Чоловік спокійно зістрибнув зі свого коня з малим списом у руці й зупинився, чекаючи. Коли кабан був уже за крок від нього, Велимир спритно відскочив, вивернувшись від іклів звіра, і спробував дістати дичину списом. Але знаряддя, пройшовши зовсім поряд, не влучило в ціль. А осліплений болем і люттю кабан проскочив повз мисливця. Тоді Велимир вихопив ніж, не гаючи часу, у два стрибки наздогнав сікача і, поки той не встиг розвернутися для нападу, всадив з усієї сили лезо у його налите кров’ю око. Безжалісне лезо, пробивши очницю звіра, уразило і його мозок. Сікач, завмерши на якусь мить, наче дивуючись, що знайшлася така сила, яка змогла зупинити його, звалився як підкошений на землю. Зробивши ще кілька хрипких вдихів, він судорожно сіпнувся й завмер. Над ним, важко дихаючи, стояв його переможець — Велимир…

Віддихавшись та обмінявшись першими враженнями від сутички, мисливці перетягнули кабана до місця, де залишили поклажу з їжею.

— Ось тепер можна й перекусити, сини, а то чую, як у Ратибора в животі жаби квакають, — влаштувавшись на галявині під молодим дубком, запропонував Велимир.

— Ой, таки квакають, батьку, — зізнався Ратибор.

— А в мене потвори болотні витанцьовують, — приєднався Чеслав.

— Ну, подивимося, що там нам жінки наладнали вдома, — уже діставав із торбини їжу Велимир.

Добряче, усмак підкріпившись і залишивши на пні шмат хліба для прихильного до них лісового духа, Велимир дістав із торбинки глечик, обгорнутий та ще й зверху закритий і зав’язаний шкірою.

— Оце Болеслава знала, що радісно буде медку випити після гонитви завзятої. Молодець, розстаралася, — задоволено крекнув Велимир і, спершу жадібно вдихнувши, припав до глечика.

За батьком і сини від душі почастувалися напоєм.

— Славний медок! От уже вміє по-своєму виготовити його господиня наша. Травичку якусь додасть, а вже смак не такий, як в інших. Майстриня! — нахвалював Велимир Болеславу.

Чула б сама Болеслава — померла б від щастя.

— І цього разу новим смаком тітка порадувала, — зручніше розташувавшись на траві, із задоволенням зауважив Ратибор.

— Любо! — умлів від їжі й питва Чеслав.

— От і вам таких господиньок треба, синки, — переконано сказав Велимир. — Свято відгуляємо, почнемо для тебе дівку шукати, Ратиборе. Але з розумом та розбором. Такому молодцю гідна пара потрібна.

Ратибор, до цього задоволений і радісний, знітився й тужно опустив голову.

— Чого мовчиш, сину? — не вгавав Велимир. — Відповідай батькові!..

Ратибор застиг, мов кам’яний, і тільки важкий сап видавав його хвилювання.

— А може, усе-таки… — нарешті подав він голос, — я візьму ту, що мені до душі, батьку?

— Дурень! — розсердився Велимир. — Ми ж уже обговорили до ладу… І ти погодився зі мною, що так і тобі, і Роду нашому, і дітям твоїм, що народяться, краще буде.

— Погодився… Але я все думаю… — вирвалося тяжке зітхання у Ратибора.

— А ти не думай! — зло й твердо кинув батько.

— А мене, батьку, хоч ріж, але я від свого вибору не відступлюся. Украв дівку, і вона буде моєю, — благодушно гнув своє Чеслав.

Він відчував, як солодкувата, немов випитий мед, слабкість огортає все його тіло.

— А тобі взагалі ще рано про пару думати, молодший! Уперед брата скачеш… Є Голуба, тож користуйся.

— Не треба Голубу!.. — закричав Ратибор, намагаючись підвестися, але чомусь не зміг і знову повалився на траву.

Чеслав відчув, як хвиля протесту, незгоди з батьком, що знову накотила на нього, намагається подолати слабкість, яка скувала тіло. Він хотів заперечити, довести батькові свою правоту, але сили його кудись поділися… Залишилася тільки воля, але і її якась невідома сила раптом схопила за горло й душить… душить… душить…

— Неждана… буде… моєю… — його повіки зненацька склеїлися.

Він зовсім не хотів цього. Вони зімкнулися самі собою, проти його волі. Юнак відчував, що сонце намагається прорватися крізь них, і від цього все навколо стало раптом червоним… А потім настала темрява…

Чеслав опам’ятався від того, що в голові, немов дятел по дереву, била думка: «Холодно! Як холодно!» Уже прокидаючись, він зрозумів, що все його тіло пронизує холод і спати через таку муку немає ніякої сили.

Він насилу розплющив очі й побачив перед собою каламутну завісу. Доклавши зусиль, юнак потягнувся, повертаючи до життя заклякле тіло, а тоді сів. Тільки тепер він зрозумів, яка завіса покривала його. Молочний ранковий туман стелився низько над землею. Чеслав абияк піднявся на ноги, але відразу, похитнувшись, ледь не впав. «От халепа! Я ослаб, як дитя однорічне!» — дивувався зі свого стану хлопець. Він стояв по коліна в тумані, що заполонив галявину, і здивовано розглядався. Неподалік, на іншому кінці галявини, фиркаючи, паслися коні. «Але куди ж поділися брат і батько?» — не міг зрозуміти Чеслав. Адже, здається, щойно вони тут сиділи і їли всі разом. Чеслав лише на хвилину заплющив очі, а вже ранок…

Юнак зробив кілька непевних кроків. Його нога зачепила якийсь предмет. Чеслав підняв його — це був горщик, із якого вони вчора пили мед. Відкинувши горщик, юнак ступив далі. Під ногою виявилося щось м’яке. Нахилившись, він зрозумів, що це рука. Розігнавши туман, Чеслав побачив обличчя батька. Очі були заплющені.

— Батьку, — торкнувся його плеча Чеслав.

Велимир не відгукнувся. «Ого, як нас зморило!» — промайнуло в голові Чеслава. Він спробував розбуркати батька, але марно. І тут він помітив, а потім уже й усвідомив, що сорочкою Велимира розповзлася темна пляма. А далі побачив: із грудей батька, там, де серце, стирчать два ножі… Він пізнав їх одразу. Один ніж був його — той, що батько подарував напередодні, на Посвяту, з вирізьбленим на ручці полюванням на вовка, а другий — Ратибора, подарований Велимиром йому раніше, також на Посвяту.

«Батько мертвий!!!»

Чеслав судорожно вдихнув повітря, але, відчувши від цього нестерпний біль у грудях, спробував видихнути і не зміг. Він відкрив рота і спробував криком витиснути із себе розпечене залізо, що розривало груди. Але крику не почув. У вухах стугоніла тиша…

Аж коли відчув, що чиясь сильна рука смикнула його за плече, і побачив перед собою Ратибора, Чеслав обірвав крик.

— Ти чого?! — оторопіло дивився на нього Ратибор.

Чеслав перевів погляд на тіло батька. Тоді й Ратибор побачив… і зрозумів… Брат як зрізаний упав на коліна перед мертвим батьком. Ратибор не кричав. Він мовчки дивився на батька.

Так вони й сиділи, застигши: два брати перед тілом убитого батька.

Чеслав, немов уві сні, бачив, як на галявині з туману з’явилися люди — їхні одноплемінники. Вони щось говорили їм, показуючи на тіло Велимира, щось запитували, трусили їх за плечі. Але Чеславові було не до них. У його батька з грудей стирчало два ножі! Його й Ратибора!.. Він і хотів би зупинити цей дикий сон, прокинутися, але скільки не силкувався, не міг. Потім ті, що прийшли, узяли тіло батька й понесли, а їх із Ратибором повели слідом.

У цьому сні вони дійшли до городища й увійшли у ворота. З усіх боків до них почав збігатися стривожений люд. Жінки, чоловіки, старі, діти. Жінки, угледівши їх, лякалися й починали плакати, а чоловіки про щось гаряче сперечалися… З їхнього дому назустріч їм вибігла Болеслава й від побаченого замахала руками, зайшлася плачем та осіла на землю.

«Коли ж закінчиться це катування і я нарешті прокинуся?» — билося в голові Чеслава.

Чеслав оговтався від того, що раптом тиша луснула і він почув своє ім’я. Поряд стояв Ратибор і кричав-кликав його в самісіньке вухо:

— Чеславе!

— Не кричи, Ратиборе, вуху боляче, — попросив брата Чеслав.

— Що з тобою? Я кличу, кличу тебе, а ти наче спиш із розплющеними очима.

Тільки тепер Чеслав помітив, що вони перебувають у кліті, де зазвичай зберігалося зерно громади. Зараз зерна з минулого року вже залишилося мало й комірчина змогла вмістити їх із братом.

— А чому ми тут? — з подивом подивився Чеслав на брата.

— Замкнули нас тут, — Ратибора дратували стан і запитання молодшого брата.

— Навіщо?

— Тому що… Тому як… — ще більше сердився Ратибор, кидаючись із кутка в куток замалої для його люті комірчини. Але потім, опанувавши себе, нарешті вичавив: — Тому що думають, що це ми… вбили батька.

— Убили батька?.. — повторив слова брата Чеслав.

«Виходить, це не сон. І все відбувалося насправді. Я прокинувся й побачив… батька. І два ножі в його серці — мій і Ратибора…» — промайнуло в голові Чеслава, і він відчув, як крижаний холод пробіг по спині.

— Виходить, це не сон… — прошепотів він.

— Та який сон?! Отямся, Чеславе!.. — знову схопився Ратибор. — Я прокинувся від твого крику й побачив, як ти виєш над батьком. А в його грудях були наші ножі!

— Я теж прокинувся. І не побачив вас. А потім… знайшов батька…

— Тепер у городищі думають, що це ми його…

Чеслав подивився на Ратибора, наче бачив його вперше. На обличчі брата, під очима, залягли чорні тіні. На чолі, між брів, прорізалася глибока зморшка. Жовна під шкірою ходили ходуном. Від горя він постарішав і наче зменшився. Зазвичай зовні спокійний, брат і зараз намагався стримуватися, але, мабуть, біль від утрати був занадто великим, тому все-таки вихлюпувався назовні.

— Розумієш? Вони думають, що це ми!..

— Очманіли вони, чи що?.. — обурився Чеслав. Кров ударила йому в голову. — Але ти їм казав, що ми цього не робили?

— Казав. — У голосі брата Чеславові почулася якась приреченість.

— А вони?

Ратибор втомлено опустився поруч із братом. Помовчавши, відповів:

— Збирають Раду Роду, старійшин. Будуть судити, вирішувати…

— Та що тут судити? — обурився Чеслав. — Шукати треба! Та не побачити мені більше сонця, я сам готовий розірвати голими руками того, хто це зробив!

Ратибор важко зітхнув і заскреготав зубами.

— Чеславе… А якщо це й правда… ми?.. — було видно, що саме це запитання мучило Ратибора зараз, як хворий зуб. І поставити його братові для нього було нелегко. — Я ж не пам’ятаю нічого… Ми, здається, сперечалися з ним, а потім я наче в яму провалився.

— Я теж… не пам’ятаю, — замислився Чеслав, а потім гаряче й переконано додав: — Але знаю, певен: ми цього не робили, не могли. У нас би імовірніше руки всохли. Великі не допустили б цього!

— Я теж у цьому впевнений. Але хтось же його вбив!

Ближче до вечора на галявині біля капища, де нещодавно проходила Посвята, зібралася Рада Роду та племені, а також старійшини. Зі стриманістю й статечністю розсілися вони півколом на пнях і колодах. Тут були всі найшановніші й мудрі чоловіки, відзначені честю бути в Раді. На почесному місці сидів волхв Колобор, слово й думка якого були дуже вагомими.

Коли всі зібралися, на галявину привели Ратибора й Чеслава. Щойно вони з’явилися, поважним півколом прокотився приглушений рокіт чоловічих голосів. Незважаючи на своє горе, посірілі обличчя й глибокі тіні під очима, брати шанувалися. Вони відкрито й спокійно дивилися в очі присутніх.

Вести Раду доручили Зимоборові, батькові красуні Зоряни. Сповнений власної гідності та значущості, він поволі підвівся зі свого місця, зробив крок уперед і, обвівши поглядом присутніх, вимовив своїм хрипким голосом:

— Славимо Даждьбога Сварожича, батька й захисника нашого!

— Славимо! — дружно підхопила Рада.

— Поважні присутні, члени Ради, шановні старійшини, — продовжував Зимобор. — Зібралися ми сьогодні із сумної нагоди. Горе впало на наше плем’я, — помовчавши, прокашлявшись, продовжив: — Славний син роду свого Велимир пішов дорогою у світ пращурів наших, пам’ять їм світла.

— Світла й довга пам’ять! — урозбрід повторила решта.

— Але пішов Велимир від нас не тому, що настав його час, а тому, що чиясь підла рука або руки обірвали нитку його життя. Обезголовили його рід.

Серед присутніх знову прокотився збуджений рокіт.

— І наш обов’язок — знайти тих поганців, які зважилися учинити цю чорну справу. Знайти й покарати, як вимагає того справедливість, — закінчив промову Зимобор і скоса зиркнув у бік братів.

— Відомо, що з Велимиром… мля-мля-млям… були два його сини, Ратибор і Чеслав. Нехай вони скажуть, що з… мля-мля-млям… батьком їх сталося, — прошамкав дід Божко, найстаріший зі старійшин.

Погляди членів Ради прикипіли до братів. Ратибор переступив із ноги на ногу, зніяковівши, відвів погляд. Чеслав же з викликом дивився в очі родичів.

— Повідай нам, Ратиборе, що сталося з Велимиром, — подав голос Колобор.

Ратибор спідлоба глянув на присутніх:

— Ми полювали, добули вепра, притомилися трохи, вирішили перепочити, а заодно й попоїсти. А потім зморило нас, видно, на сон. А прокинулися… дивимося: у батька ножі в серці стирчать… Тільки ми не знаємо, хто це зробив.

— Ніж, якщо його, звісно, прицільно не метнути, то лише зблизька вразити може. А тут — два ножі одразу… Як таке могло бути? — не вгамовувався Зимобор.

— Брат же сказав: ми не знаємо як, — не витримав Чеслав. — А ножі це ті, що батько нам із братом на наші посвяти подарував, самі ж знаєте. А батька, видно, уві сні… вбили.

— Хто?

— Знали б, сказали, а то вже й помстилися б, — гарячкував юнак. — Може, чужинці, що в Сокола стрельнули?

Чеслав відчував, що всередині нього киплять злість і роздратування, але й сам не міг зрозуміти, від чого й на кого. Напевно, усе-таки більше на самого себе і свою неспроможність розгадати загадку загибелі батька. Бо ж і сам він не міг відповісти, хто і за що це зробив.

Старі почухали бороди. Рада знову завирувала.

— Пропоную запитати того, хто першим знайшов Велимира, — заговорив Сбислав. Він був Велимирові двоюрідним братом, а Чеславові й Ратибору — дядьком.

Усі присутні ствердно закивали головами.

— Нехай кличуть коваля Тихомира, — розпорядився Зимобор.

На галявину перед Радою, широко ступаючи, вийшов Тихомир. Від постійного стояння коло вогню шкіра в нього на руках, обличчі й грудях зробилася бронзовою і тільки взимку трохи світлішала. Було видно, що він ніяковіє від загальної уваги.

— Розкажи, Тихомире, що ти бачив, коли знайшов тіло Велимира.

Важко зітхнувши, наче брався за непосильну для себе роботу, коваль промовив:

— Ну, так… — і замовк.

— Говори, Тихомире!

— Та на полюванні ми були… Усі ватаги повернулися. А Велимира… із синами до ранку не було, самі знаєте. Ну так, тоді ж і вирішили… шукати йти… Вони, звичайно, і в лісі могли заночувати, якщо дуже заполювалися, щоб, виходить, по темному не плутати… Однак у лісі хтось бешкетувати почав… Пострілювати… Ну, від лиха подалі щоб… пішли ми пошукати Велимира. А то хтось же стрельнув Сокола, — закінчив Тихомир і важко відсапався.

Було видно, що з молотом йому впоратися набагато легше, ніж вести таку довгу розмову. Від зусиль аж сорочка в нього змокріла.

— Ну, а як ви знайшли їх, Тихомире? — нагадав ковалеві, що це ще не кінець, Сбислав.

— А-а… Ну так… — задумався Тихомир. — Крик почули моторошний. Чи виття… нелюдське. Ну, і налякалися трохи… А раптом Лісовик? Але й на вовка-звіра схоже… Однак у панотця Лісу попросили допомоги й побігли туди… А там Велимир на галявині… і сини біля нього… Тільки вони як не при собі, самі не свої були. Ми їм того… мовимо: що сталося? А вони як… не розуміють… — розвів руками Тихомир.

— І більше нікого не бачили? — знову прошамкав дід Божко.

— Нікого… — простодушно відповів коваль.

Тихомира відпустили з миром, бо нічого нового більше він сказати не зміг.

— Виходить, окрім вас, на галявині нікого не було, — звернув увагу Ради знову на братів Зимобор.

— Чи не хочеш, Зимоборе, сказати, що це ми батька нашого… життя позбавили?! — було видно, що Ратибору важко далися ці слова.

— Я такого не говорив… А то нехай Рада вирішує, що і як, — склав руки на своєму здоровенному пузі Зимобор.

— У кого ж язик повернеться вимовити таке?! Нехай подивиться мені в очі й скаже! — вискочив уперед Чеслав.

— Охолонь, Чеславе, чоловіки гідні для того й зібралися тут, щоб розібратися та вирішити все по совісті, як і велять нам наші боги Великі, — зупинив хлопця волхв Колобор.

Рада затихла. Було видно, що всі присутні думають, але ні в кого з них немає готової відповіді або рішення.

— Ой, замудре! — почувся чийсь стурбований шепіт.

— І чого б ото хлопцям здумалося… мня-мня-мням… батька, що народив їх, до пращурів відправляти? От чого я не розумію… мня-мня-мням… Сказ на них який напав, чи що? — зненацька задумався вголос дід Божко, чи то розмовляючи сам із собою, чи то все ж таки ділячись думками з іншими.

— Таки справді недоладно якось виходить… — підхопив Сбислав. — Усі ми знаємо і Ратибора, і Чеслава. На наших очах хлопці виросли, змужніли. І нічого поганого за ними ніколи не водилося. Ну, може, хіба що гарячі занадто часом, особливо Чеслав. То це для мужа не перешкода. І батька свого вони завжди шанували, як і має бути, і покірні йому були. Правильно я говорю?

— Правильно! Правильно! — підтвердили, погоджуючись, члени Ради.

— Правильно то, правильно… Але от хіба що Крива Леда хотіла дещо повідати Раді, — подав зненацька голос Зимобор. — Уже й не знаю, про що, але раптом балаканина баби нам у поміч буде?

Перед Радою з’явилася Крива Леда зі своїм незмінним ціпком-ключкою.

Кривою Леду почали називати давно, ще коли вона й бабою не була. А сталося це після бійки, коли Леда через свою невгамовну душу встромила свого цікавого носа у сімейні справи однієї з родичок. А та, не довго думаючи, вирішила провчити молодицю та відтягати її за коси, що тоді ще в тієї були. Кажуть, бійка вийшла гучна й яскрава. Втручатися довелося навіть голові Роду, щоб розвести жінок, які не на жарт розійшлися. Отож у запалі бійки суперниця Леди так розвоювалася, що схопила горщик, який втрапив під руку, і метнула в кривдницю. Горщик влучив Леді просто в око. Після того вона не тільки окривіла на одне око, а й одержала прізвисько, що увічнило цю нашумілу подію. Тепер, якщо жінки сварилися, то часто можна було почути: «Ох, я тобі зараз так дам, що Кривій Леді позаздриш». І це означало серйозність намірів суперниць.

Тепер Леда була вже бабою, але цікавості до чужих таємниць не втратила, а, здавалося, навпаки, ще більше полюбила совати ніс у чуже життя. І згодом придбала багатющий досвід й уміння в цьому непростому, але такому захопливому для неї занятті…

Вона жваво вийшла на галявину і, з огляду на її спритність, було зовсім незрозуміло, навіщо їй ключка. Але, імовірніше, із ціпком баба почувалася впевненіше — було чим захищатися в разі чергового нападу якоїсь з одноплемінниць, у чийому житті вирішила б узяти участь надміру цікава Леда.

Вона уважно обвела всіх присутніх поглядом, своїм кривим оком ковзнула по Ратибору й Чеславу і вп’ялася в Зимобора.

— Ось вона я.

— М-м-да… — Зимобору зробилося якось ніяково від погляду баби. «Вилупилася, як не на добро, потвора болотна», — подумав він, а вголос сказав:

— Раді стало відомо, Ледо, що ти через свою цікавість… знаєш щось таке, що може допомогти нам розібратися в смерті Велимира.

— Це яку таку цікавість?! — здивувалася Леда своїм цілим оком. Від обурення її скривлений ніс підскочив угору. А вся вона напружилася так, наче збиралася кинутися в нову битву, захищаючи свою підтоптану честь. — Нічого такого не знаю. Наклеп на мене люди зводять. Живу собі билиночкою, нікого не чіпаю, так є ж поганці, брудом мене обливають…

— Кажи, якщо є що сказати. А то ми й змусити можемо… — гримнув на бабу Зимобор, зупинивши потік її балаканини.

— От і роби добро людям, так тебе ж…

Зимоборові уже набридло кривляння баби. Руки так і свербіли дати їй добрячого стусана.

— Ну! — від того, що голос у нього був хрипким, окрик здавався ще страшнішим.

— Випадково, бачать Великі, випадково… — забелькотіла злякано Леда. — Біля річки-водиці якось присіла я перепочити під кущиком у холодку і бачу: Велимир із сином, значить, Чеславом, на берег до човнів прийшли… І так жорстко між собою звелися!.. Просто жах! Я далеченько була, почула тільки, що про дівку йшлося. Велимир синові одне, а Чеслав йому щось поперек, ще гірше. А батько тоді хрясь його по шиї. А він відбіг і прокричав щось Велимирові зопалу. Здавалося, пригрозив йому, а потім утік геть. Сердитий такий! — замовкнувши, Леда уважно оглянула членів Ради, як на них вплинула її розповідь.

— Ну, то й до чого ти все це наплела, сороко? Мало які… мля-мля-млям… розмови поміж батьком і сином, — не втерпів дід Божко.

— А до того, що я одразу зметикувала, про яку дівку сварка, — Леда навіть гикнула від здогаду. — Про ту, що Чеслав у лісі підібрав, а до того в Мари ховав. А я ж випадково прознала й Велимирові як голові Роду та батькові й розповіла про це. А потім, ще як Сокола ото стрельнули, бачила, як біля дому Велимир із Чеславом сиділи й розмовляли. А я там ішла…

— Випадково? — зачепив Леду дід Божко.

— То ж і є, випадково, — Леда навіть не помітила глузування. — І чую, Велимир начебто каже, що дівка — чужачка. А Чеслав йому: моє право й усе. І як скинулися обоє з колоди! І знову Велимир синові прочухана дав. Я ледь не зомліла! А той йому знову поперек і погрожує! Далі не розчула, далеченько було, та й мені не було коли там залишатися. Але вони ще щось про якийсь поганий рід говорили, але я вже не розібрала…

— Так це ти, стара мегеро, підслуховувала нас?! — Чеслав готовий був кинутися на бабу й прибити її на місці.

Леда, незважаючи на роки, жваво відскочила подалі від хлопця й загрозливо виставила свою ключку. Не раз уже бита й навчена гірким досвідом, вона вміла швидко втікати.

— Оце то й так, лютий який! Жах! От так він і з батьком злостився, — Леда почувалася ображеною. — Підслуховувала! А мені що ж, вуха затикати, якщо хто волає на всю околицю?! А я випадково…

Чеслав знову сіпнувся в її бік.

— Охолонь, Чеславе! — утрутився Сбислав. — Перед Радою будь-хто слово мовити може, коли його слухати хочуть. І навіть якщо ці слова зовсім не солодкі. А ти краще повідай Раді, чи правду каже Леда.

Чеслав раніше й сам збирався звернутися до Ради, щоб розповісти про Неждану і просити дозволу взяти її собі за дружину. Чекав тільки Посвяти. Але зараз він розумів, що це не найкращий час розповісти про свої наміри. А після Лединих теревенів і поготів. «Дивися, як усе повернула, болячка-пропасниця!» Але й залишити без відповіді шанованих родичів він тепер не міг.

— Баба розказала вам не про те, що побачила, а про те, що домислила пташиним розумом своїм до побаченого, і правди в її словах — ледь-ледь.

— Як же, як же, я чисту правду кажу, Великі тому свідки! Та щоб у мене язик опух, коли що збрехала! — вигукнула Леда й, одразу злякавшись, прикрила рота долонею.

— Угамуйся, бабо! — осадив її дід Божко. — Такого язика, як у тебе, ніяка зараза не візьме.

— Крива Леда отут дівку пом’янула… Ту, що я з лісу привів… Тільки я не знайшов її в лісі, а умикнув… з іншого племені… далекого городища… — Чеслав вирішив поки не говорити всієї правди Раді про те, з якого роду його бранка. — Умикнув, щоб узяти собі за дружину.

Останні слова Чеслава не залишили байдужим нікого з присутніх чоловіків, спричинивши бурхливе обговорення новини.

— А чи не зарано тобі?

— Та ні, якраз хлопцеві.

— Мужчина вже!

— Треба ж, дівку умикнув, а ніхто й не знав!

— У-у, що наробив, шибеник!

— Та невже в нас своїх дівок не вистачає, щоб чужинок вести? — перекрив усіх хрипкий голос Зимобора. Від почутого чоловік навіть підскочив, а його велике черево затрусилося, наче там закипіло круте вариво. — Чи наші дівки — виродки які?!

Чеслав, опустивши очі в землю, глухо продовжив:

— Батько, коли прознав про це, теж розгнівався. Сказав, що не бувати тому, бо сам хотів мені пару вишукати.

І знову ґвалт серед чоловіків. Волхв Колобор, який доти стримано спостерігав за тим, що діється, підвівся:

— Предки заповіли нам шанувати батьків своїх і волю їх… А то не буде згоди в родах наших і порядку не буде… — і знову сів.

Галявина затихла. Чеслав готовий був зараз хоч крізь землю провалитися. Зціпивши зуби, він мовчки слухав крики родичів, а коли хвиля ґвалту стихла, продовжив, намагаючись бути переконливим:

— Але я збирався в шановної Ради просити схвалення, до богів за дозволом звернутися… Та не встиг… А дівка… Люба вона мені… Ось чому в нас із батьком незгода була.

Почали чухати мужики голови й бороди, почали перезиратися. І тільки бурмотіння Кривої Леди, що ніяк не могла зупинитися через свою нікчемну вдачу, дробило тишу.

— Бач, паршивець, що надумав!.. — сичала, як тліюча головешка, на яку плюнули, баба. — Проти батька пішов, проти Роду!..

Колобор суворо глянув на невгамовну жінку.

— Можеш іти, Ледо. Далі без тебе розберемося, — велів їй волхв.

— Та я ж іще й про старшого, Ратибора, нічого не сказала, — навіть не подумала зрушити з місця баба. Дочекавшись, щоби до всіх дійшло, що вона сказала, Леда із задоволенням продовжила: — У нього з батьком теж незгода була. Не на жарт сварка!.. І теж, як при вітрі, руками махали, більше, звичайно, Велимир, батько, виходить, але не билися… Чого не було, того не було. Це я вже зовсім здаля бачила, але бачила.

Ратибор, не такий гарячий, як Чеслав, вислухав розповідь Леди зовні спокійно, і тільки блідість на його обличчі виказувала, чого той спокій вартий.

— Що скажеш, Ратиборе? — вивів його із заціпеніння Зимобор.

— А що отут говорити?.. Бреше баба. Не було про що нам із батьком сперечатися. — Ратибор пильно й злісно дивився на свою обвинувачку. — Може, що по господарству й обговорювали, а цій… потворі бульбашки болотні примарилися, як…

— Та як же примарилося, коли я з-за дерева все гарнесенько роздивилася?! — ледь не задихнулася від несправедливого звинувачення Леда.

— З твоїм ото кривим оком здалеку й розгледіла? — огризнувся Ратибор. — Не було в нас із батьком сварки. Не було, та й годі!

— Ну, тепер, сподіваємося, уже все сказала, що хотіла, Ледо? — запитав жінку Колобор.

— Та наче… все… — задумалася баба.

«А чи не забула чого ще?» — крутилось у неї в голові.

Леді дуже подобалося, що члени Ради — найшанованіші люди племені — так уважно слухають її. Ось і стала в пригоді нарешті її любов до всезнайства. Леда почувалася потрібною та важливою. Вона вже смакувала, як розповідатиме про цю подію в городищі, а то й у сусідніх. Які здивовані та захоплені очі будуть у бабів і дівок, та й у цікавих мужиків! І все це, звичайно, тільки щоб допомогти громаді розібратися та винести справедливе рішення.

— Ну, а коли що згадаєш, потім скажеш. А зараз іди, — перервав потік її марень Колобор.

Леда знехотя покинула галявину. Позбувшись баби, члени Ради відчули якесь полегшення, як тоді, коли настирна муха перестане кружляти й дзижчати в тебе перед обличчям і полетить геть. Але передихнути їм не дав Зимобор.

— Ну, що скажете… шановні члени Ради?.. Поважні старійшини? — розтягуючи слова, звернувся він до одноплемінників.

— Важко!.. — задумливо вимовив дід Божко.

— Ой, плутано! — підхопили й інші.

А Зимобор, почекавши трохи, багатозначно продовжив:

— Усім нам тепер зрозуміло, що зі слів Кривої Леди нехай і не явно, але виходить, що в братів були незгоди й суперечки з батьком. Отже…

Закрутилися чоловіки на колодах.

— Дозвольте слово сказати, — озвався зненацька Ратибор.

— Ну, кажи… — невдоволений, що йому не дали договорити, пробурчав Зимобор.

— Може, тут що й складається так, що супроти нас із братом виходить. Тільки неправда це. Ми батька завжди шанували, а якщо й були в нас незгоди, то в якій родині їх не буває? Але про те, щоб ми могли батька… і не думайте. Я камені розпечені з вогню руками тягати готовий, щоб довести — не винен.

Чеслав теж подався вперед.

— Клянуся тілом батька, яке ще не віддане вогню, що ми б собі скоріше руки відрубали, ніж помислили про таке, — гаряче вимовив юнак.

— То слова лише, а Велимир — мертвий, — розважливо зауважив Зимобор.

— А може, то чужинці? — не вгавав Чеслав. — Батько думав, що Сокола хтось зі сторонніх устрелив. А до того в мене цілили, коли я вовка на Посвяту добував. Батько не велів говорити, щоб люд у городищі не полошити. Тож, може, вони й батька… поки ми спали.

— Але ножі ваші були…

Від розпачу й неспроможності довести свою правоту Чеслав обхопив себе руками. Рада мовчала.

І тоді зі свого місця підвівся Колобор.

— Сонечко червоне на спочинок іде… Пропоную Раді й старійшинам нашим ушанувати Даждьбога Великого й закінчити на сьогодні наше мудрування. А завтра віддамо тіло Велимирове вогню, як того вимагають звичаї наші. Проведемо його з почестями до предків, а тоді й вирішувати будемо, хто винен.

На тім і ухвалили.

— Слава Даждьбогу Великому!

Нарешті цей чорний день почав хилитися надвечір. Розтривожене смертю Велимира городище, гублячись у здогадах і припущеннях, запекло сперечаючись, а часом і лаючись, гаряче наполягаючи на своєму, поступово затихало, поснуло.

Після Ради брати знову опинилися в кліті. Вони сиділи один проти одного, підперши спинами дерев’яні стіни. Народжені від одного батька, але від різних матерів, вони таки в чомусь були різні. Але батько був у них один, і горе тепер було одне, спільне.

— Про що думаєш, брате? — відірвав від земляної долівки очі Ратибор, глипнувши на Чеслава.

— Ой, не знаю, братчику, голова вогнем горить, а руки чешуться, — важко зітхнувши, задумливо відповів юнак. — Здається, не вірить нам Рада. Дурницю бабську слухають, маячню всяку. Кому що привиділося, кому що подумалося… А нам віри немає.

— Нічого, розберуться. На те вони й Рада, — сказав якомога переконливіше Ратибор.

Але як же йому самому хотілося вірити своїм словам!

— Та вони поки розбиратимуть, убивця втече, що вже й не знайдеш! Та й хто тепер знайде? От Сокіл би знайшов, та він поранений лежить. А ми тут сидимо, — гарячкував Чеслав. — Я думаю, може, нам утекти та самим вражу душу зловити?

— Утекти?.. — перепитав Ратибор і замислився. А подумавши, похитав головою. — Якщо втечемо, усі одразу подумають, що провину за собою чуємо, — поклав на плече молодшого брата руку, намагаючись заспокоїти його.

Чеслав навіть застогнав від безсилля та безвиході. Стиснувши кулаки, він щосили вдарив по колоді, і та відлунила глухим звуком, схожим на його стогін.

Біля кліті почулися рух і чиїсь жваві голоси. Це чоловіки, що стерегли їх, почали з кимось перемовлятися. Братів не то щоб дуже сторожили, швидше, доглядали за ними, щоб дурості якої молодецької не наробили. Бо правий був Ратибор: варто було їм утекти, як для всіх стало б очевидним — винні вони. І тоді вороття до городища для них не було.

Двері кліті відчинили, і брати побачили Болеславу з вузликом і горщиком у руках. Очі її опухли від сліз, а сама вона, завжди така діяльна, зараз виглядала як дуже втомлена та якось ураз постаріла жінка. Мовчки стояла вона й дивилася на братів. Спочатку пильно на одного, а потім так само уважно на другого.

— Ось, поїсти принесла… — нарешті вимовила вона втомленим голосом.

— Болеславо… — серце Чеслава стислося від жалю.

— Я й на мить не повірила, що це ви могли зробити, синочки. Кому ж вас краще знати, як не мені, — помовчавши, зітхнула й продовжила: — Голуба теж прийти хотіла, та я не пустила. У городищі чого тільки не говорять…

Присівши поруч із братами, вона поставила перед ними горщик із кашею, а розв’язавши вузлик, розклала на рушнику скибки хліба.

— Поїжте…

Ратибор, узявши ложку, почав їсти. А Чеслав…

— Я не можу. Шматок у горло не лізе, — зізнався він Болеславі.

Жінка поклала руку йому на голову, як колись у дитинстві, коли заспокоювала зовсім ще маленького хлопчака після гіркої образи або відчайдушної бійки, коли він, щоб у жодному разі не розревітися при товаришах, прибігав до неї, і почала гладити, примовляючи, немов воркочучи:

— Весь день не ївши… Треба. Вам сили потрібні… — тільки сьогодні в її воркуванні було стільки суму й болю… — Думаєш, тільки тобі тяжко? Я сама, як побачила батька вашого… як його принесли… Сама, як колос підрізаний, впала. Як тоді, коли чоловіка свого втратила. Тільки мій сам потонув, а вашого батька… А коли про вас заговорили, зовсім було збожеволіла… Потім схаменулася: ви ж голодні сидите, Голубі сказала кашу зварити та й ось вам принесла… За що Великі розгнівалися на нас?..

— То не Великі, Болеславо, а чиясь підла рука людська та душа чорна, — утамувавши перший голод, відгукнувся Ратибор. — Ось тільки не розумію, хто міг батькові нашому смерті так люто бажати…

— Не знаю, Ратиборе, але, видно, було кому… Велимир не говорив багато, та й не мого це жіночого розуму діло, тільки гадаю я, що не всім до душі було, що він головою Роду та городища був. — Помовчала, здавалося, вирішуючи, говорити чи ні, але таки продовжила. — Потім прибігла Крива Леда й почала кричати на Неждану, що та — чужачка й що все це через неї сталося.

— А Неждана? — скинувся Чеслав.

— У дім утекла…

— Батько велів нікому не говорити, звідки вона.

— Я так і подумала…

— Болеславо, побережи її. Ні в чому її вини нема, — попросив Чеслав.

— Звичайно, синочку.

Навколо вже згустилися сутінки, і Болеслава почала збиратися.

— Піду… до Велимира, не гоже йому там без мене лежати. Завтра розлучимося ж уже навік…

Брати ще якийсь час дивилися, як вона повільно дибає геть, аж поки вартові не зачинили двері.

Згодом, уже пізно вночі, приходив дядько Сбислав. Він більше слухав, ніж говорив. Та брати нічого нового йому сказати не могли. Тільки незрозуміло хлопцям було, чи вірить він їхнім словам, чи ні. А мав би, адже дядько кревний.

Літня ніч — що іскра з багаття: швидко гасне. Не встигнеш стулити очі, як уже світанок поспішає розтулити їх — прибіг будити весь люд на новий день. А невгамовні птахи йому в поміч щебечуть на весь світ: «Прокидайся! День настав! День настав!» І оживає, вияснюється все довкола.

Цим ранком городище прокидалося важко, немов за ніч надихалося болотного духу. Не було чутно звичайного ранкового гомону, лайок і сміху. Навіть худоба, немов розуміючи, що людям не до неї, не ревла так голосно, як зазвичай, вимагаючи їжі та пійла. Чоловіки, узявши сокири, зрання рушили до лісу за дровами для похоронного кострища, а жінки взялися готувати великий поминальний обід. Дичина, що набили її до свята, тепер згодилася до поминок. Навіть найменші дітлахи притихли, сумирно спостерігаючи за дорослими. Городище готувалося прощатися з Велимиром.

На стрімчаку біля самої річки, де ліс немовби навмисно відступив, звільнивши простір, розклали поховальне багаття. Складений для багаття чотирикутником сухостій бовванів на галявині заввишки з людський зріст. По колу він був обнесений прутами та обкладений соломою. Багато поколінь роду Велимира пішло звідси в небо разом із димом.

Усе городище, від малого до старого, прийшло провести в останню путь голову Роду. Привели навіть зовсім немічних: усі хотіли попрощатися зі славним Велимиром. Були тут і Ратибор із Чеславом, і Болеслава з Голубою. У городищі залишилися тільки сторожа та поранений Сокіл.

Зазвичай такий гомінкий та веселий люд зараз, чекаючи таїнства, стояв тихо.

Та от натовпом пробіг квапливий шепіт, і на галявині з’явилася процесія чоловіків. Вони несли на плечах дерев’яні ноші, на яких спочивало тіло Велимира.

Люди розступилися, даючи змогу пронести тіло до багаття. Чоловіки, не поспішаючи, рушили живим коридором, а під ноги їм посипалися квіти та запашні трави. Величний у своєму спокої, погойдуючись, немов у хиткому човні, пропливав Велимир над головами родичів. Підійшовши до багаття, чоловіки обережно опустили його тіло на ще земне ложе. Для Велимира все тепер було востаннє на цій землі-матінці.

Слідом на галявині з’явився волхв Колобор із тліючою сухою гілочкою в руках. Її п’янкий запах заспокоював, упокорював душі присутніх. Тричі обійшовши з нею навколо багаття, волхв наблизився до краю стрімчака й кинув скіпку вниз, а потім повільно здійняв руки до неба і почав волати до богів Великих. За якийсь час волхв повернувся до людей й урочисто повідомив очікуване:

— Боги й предки наші готові прийняти славного Велимира.

Натовп ожив. Болеслава, що досі стояла спокійна та навіть трохи відчужена, заголосила й заридала. Жінки підхопили її голосіння, рвучи на собі розпущені коси та дряпаючи обличчя. Бо це був час плакати за тим, хто йде. І полилися над лісом і річкою тужні жіночі голоси, перевиті риданнями, наче пісня, тільки така сумна, що аж серце рве.

Напевно, лише тепер Чеслав остаточно зрозумів, що в нього більше немає батька. Він бачив його на багатті: такого рідного й водночас уже такого не схожого на себе живого.

— У нашому племені дружина сходить на багаття разом із чоловіком.

Чеслав різко повернув голову. Поруч стояла Неждана.

— У нашому племені так давно вже не заведено. Та й Болеслава не дружина батькові.

Він не бачив її відтоді, як пішов на полювання. Смерть батька та загадка його загибелі заступили йому все колишнє життя, відсунули кудись далеко. Але Неждану він пам’ятав. І навіть у цей важкий для себе час був радий, що вона поруч.

— Мені шкода, що вбили твого батька. Правда, — вона була щира. — Багато хто, мабуть, думає, що це я принесла нещастя у ваше городище й ваш дім. Тичуть пальцями в мій бік, скоса дивляться, шепочуться за спиною, певно, страшні слова кажуть, — понизивши голос, з гіркотою зашепотіла Неждана.

Немов стріли, кололи ті слова Чеслава. Він і сам розумів, наскільки тепер непринадне становище Неждани в городищі. Розумів, і хто винен у цьому. Але, на жаль, нічого не міг вдіяти, щоб уберегти й захистити її.

— Мої родичі не жорстокі, але в нас горе… Це я тебе сюди привів, на мені й провина.

Помовчавши, Неждана додала:

— Може, вони й мають рацію. Не думаю, щоб мої родичі простили викрадення…

— Про своїх родичів мовчи, а то ще більше лиха накличеш. Нікому про те зараз знати не слід, — квапливо перервав дівчину Чеслав. — Мені потрібно знайти того, хто вбив батька. І якщо це був твій родич, то… я помщуся, — обличчя Чеслава зробилося твердим і рішучим. — Вибач.

— Помстишся?! Ти, що й сам тепер на прив’язі сидиш?! — обпалила його поглядом та так само суворо відказала дівчина.

— Ох, і не по-доброму дивиться Зимобор у ваш із Ратибором бік! — Це Кудряш протиснувся крізь натовп ближче до них. — Та й іншим членам Ради нашіптує, що не без вашої провини загинув Велимир. Не розумію тільки, чого це він так лютує.

— За Зоряну, певно. Та й добрим він ніколи не був.

Вірний друг Кудряш, переконаний у невинності товариша, ще вночі пробрався до кліті, де сиділи брати, аби розповісти, що діється в городищі та який поголос іде про те, що сталося.

— Ти, Кудряше, будь ласка, за Нежданою наглянь, щоб хто не скривдив у городищі, — шепнув на вухо другові Чеслав.

У цей час до багаття підвели коня Велимирового, гнідого красеня. Кінь, нервово перебираючи ногами, насторожено косив очі на юрбу. Побачивши тіло хазяїна та відчувши його запах, він радісно заіржав. Але Велимир уже не міг привітати його у відповідь.

Колобор, зробивши кілька широких кроків, опинився біля скакуна. Вигукнувши заклик до душі Велимирової, волхв різко змахнув у повітрі великим ножем — лише лезо блиснуло на сонці — і полоснув коня по горлу. Гнідий, очевидно, навіть не встиг нічого втямити. З його горла заюшила кров, зросивши багаття, але він продовжував стояти. Потім трохи похитнувся, і раптом ноги його підкосилися. Кінь завалився на землю спершу передніми ногами, а потім і зовсім упав… Тепер Велимирові буде зручно дістатися до своїх пращурів.

Колобор знову звів руки до неба, і народ змовк. Ще раз повідомивши богам і предкам, що славний Велимир залишає землю-матінку та йде в їхнє небесне городище, волхв узяв із рук помічника Горазда палаючу гілку й підніс її до соломи.

Вогонь, як дикий звір, жадібно лизнув, а потім і вкусив перший оберемок сухої трави. Відтак, немов розсмакувавши, почав вихоплювати дедалі нові й нові шматки, швидко жеручи огорожу, а далі й весь сухостій своєю вогненною пащею. Жінки заголосили та заридали з новою силою. Чоловіки, зціпивши зуби, мовчки дивилися на поховальне багаття. Можливо, кожен із них думав, що настане і його час: ось так само із цього місця піти у путь…

Дим від прутів і соломи затулив від очей родичів тіло Велимира, до якого вже дістався ненажера вогонь.

Укрив, відокремивши світ живих від світу мертвих. Сховав від цікавих очей, щоб сталося диво переходу славного Велимира у світ його пращурів…

А коли багаття розійшлося, охопивши все громаддя дров і величезним смолоскипом здійнявшись угору, немов намагаючись вкусити ще й неба, у юрбі відбувся якийсь рух. Це Болеслава, не втримавшись від горя на ногах, повалилася на землю. Жалісливий народ кинувся піднімати нещасну.

Чеслав, що стояв доти, задумавшись про щось своє, та, як зачарований, дивився на багаття, де горіло тіло його батька, зненацька опам’ятався, потривожений людською метушнею. Вибравши мить, коли всі погляди були спрямовані на багаття та Болеславу, він прокрався до краю стрімчака й, розбігшись, стрибнув…

Пролетівши якусь мить у повітрі, Чеслав відчув, що тіло його раптом обдало прохолодою. Це річка прийняла його у своє лоно і, підхопивши, понесла, понесла… Отямившись, він спробував не виринати, а проплисти під водою якомога довше й далі. Подалі від того берега, з якого щойно стрибнув. Але ось юнак відчув, що повітря не лишилося в грудях, і він змушений був гребти до поверхні. Виринувши, Чеслав крізь шум річки почув крик дурника Вишати:

— Отако, отако, він пливе, пливе! Ха-ха-ха! Водичко, водичко, забрала його та й випустила! Вишата бачить, бачить!

До його крику приєдналися вигуки й інших людей, які помітили плавця. Тільки Чеславові вже було не до них.