Чеслав. В темряві сонця

Частина третя Полювання. Кров за кров!

«Цікаво, Даждьбог Великий, коли за небозвід синій на своєму човні запливає спочивати, як і ми, у своїй хаті лягає? Чи як?.. І яка в нього має бути хата?.. Та вже не рівня нашим, певно…Із чого вона в нього зроблена?.. Ось ще трохи — і піде спочивати Ясний… А мені ніяк не можна… З’явиться цей лісовик чужий нині або знову час змарнуємо?!»

Другий день і ніч поспіль проводив Чеслав, чекаючи свого ворога. До цього часу не щастило йому вистежити чужинця. Тоді Чеслав вирішив діяти інакше: не ганятися за супротивником, що вислизав повсякчас, а влаштувати йому засідку. Він мав десь з’являтися постійно. Адже він не дух лісовий, а людина. Врешті-решт спить же десь ночами!

І Чеслав почав ретельно шукати таке місце. Огледівши все довкола, він знайшов кілька стоянок, де чужинець, мабуть, проводив ніч. Той був дуже обережний і, щоб його важче було вистежити, улаштовувався на нічліг у різних місцях. Один із таких схронів був далеко від городища, серед кам’яних розсипів, що ніби прорвали своєю твердю земну поверхню, порісши мохами й чагарником. У цьому кам’яному нагромадженні була ущелина, де Чеслав і виявив сліди перебування прибульця. Як не намагався чужинець приховати свою присутність, але тут він залишив прим’яту підстилку із сухої трави, на якій спав. Ущелина, ховаючись за пишним кущем, була малопомітна для недосвідченого ока. І Чеслав сам би не зміг вибрати кращого місця для пристановища. Це й допомогло йому виявити місце нічлігу чужинця.

Сховавшись трохи осторонь від ущелини, у заростях майже біля самої кам’яної стіни, Чеслав зі свого місця міг бачити всі підступи до входу в схрон.

Від річки потягнуло вечірньою прохолодою… Ще один день, здається, минув у марному очікуванні… Раптом Чеслав почув, як жменя дрібних камінчиків зірвалася звідкись згори й горохом посипалася вниз. Він підвів голову, і це врятувало йому життя. Юнак устиг помітити, як згори, відокремившись від краю кам’яної брили, стрімко полетіла просто на нього якась постать, вочевидь, намагаючись збити з ніг. Чеслав устиг відхилитися й притулитися до кам’яної стіни, бо неминуче був би повалений на землю. І цим стрибуном був саме той, кого шукав Чеслав.

«Винишпорив-таки мене! Я його знизу чекав, усі очі видивився, а він згори, поганець, мене вирішив дістати!» — встиг подумати юнак, вихоплюючи свій ніж.

Чеслав сподівався, що чужинець, стрибнувши з такої висоти, одразу не стане на ноги, але надії не виправдалися — супротивник, приземлившись на добре треновані ноги, залишився стояти. І знову вони зійшлися віч-на-віч…

— Не очікував, хлопче? — раптом запитав чужинець.

Чеслав уперше почув незнайомця. І хоча цей тихий упевнений голос не віщував нічого доброго, Чеслава він швидше заспокоїв, ніж злякав. Адже завжди страшніше невідоме. А в голосі чужинця була не тільки погроза, але й явне, таке знайоме самому Чеславові юнацьке бажання похизуватися своєю спритною й раптовою появою перед супротивником.

— Чому ж, саме очікував, хлопче… — вимовив Чеслав якомога спокійніше і з гідністю, але відчув, як кров починає пульсувати в його жилах.

У руці чужинця теж був ніж. Його сині очі звузилися в крижані щілинки, зло втупившись у Чеслава. Повільно, немов розвідуючи й вишукуючи слабкі місця один в одного, юнаки рушили по колу тісної кам’яної площадки, кожен ловлячи найменший рух суперника й тримаючи його на безпечній відстані. Хто ж зробить перший випад?

Першим, викинувши руку зі зброєю в бік супротивника, почав чужий. Лезо, окресливши півколо, не досягло цілі, але змусило Чеслава відсахнутися й зістрибнути на камінь, розташований нижче від площадки, на якій вони зійшлися.

Опинившись знову вище, чужинець одразу скористався своєю перевагою й кинувся в бій. Але Чеслав, угадавши намір синьоокого, останньої миті зробив крок убік, і супротивник, проскочивши повз, сам тепер був на нижчому камені. Чеслав із блискавичною швидкістю кинувся на чужинця, намагаючись дотягтися до нього ножем. Але й суперник не був новачком у сутичках. Вивернувшись, він полоснув по руці Чеслава, але, на щастя останнього, не глибоко, а лише зачепивши шкіру. У запалі Чеслав навіть одразу не відчув болю, а лише трохи згодом збагнув, як щось тепле тече по руці.

— З почином! — посміхнувся суперник.

Люто крикнувши, Чеслав стрибнув у бік кривдника і, зробивши кілька обманних випадів залізним жалом, таки вразив його в плече. У свій удар він вклав досить сили. Чужинець схопився за рану, але ножа з руки не випустив.

— Що винен — віддати повинен. Винним не залишуся! — намагаючись стримати свою радість від влучного удару, відповів Чеслав.

Зайда, вражений промахом (як це він схибив?!), забрав руку з рани і знову націлив на ворога свого ножа. На його плечі, розцвічуючи сорочку, повільно розпливалася червона пляма. Але тримався він не менш холоднокровно, ніж Чеслав.

Тепер ні той, ні той не поспішали нападати. Суперники перевірили сили й уміння один одного й зрозуміли, що вони рівні. Свердлячи одне одного очима, хлопці вичікували, поки відновиться подих і чи не ослабне хоч на мить увага супротивника, щоб відразу скористатися такою помилкою. Вони вже покинули кам’яний каскад і кружляли серед кущів і дерев. Лісова підстилка під їхніми ногами лиховісним шелестом супроводжувала сутичку.

Чеслав намагався не спустити з уваги найменшого руху чужинця, та сам наскочив на порохнявий пень, не помітивши його за спиною, і ледь не впав. Проте, різко Змахнувши руками, зміг швидко відновити рівновагу й залишився на ногах.

— А ти не такий спритний, як тобі хотілося б, хлопче! — вищирився зайда.

— Слова твої теж набагато швидші за тебе, враже, — не забарився з відповіддю Чеслав.

Заскочивши за стовбур молодої сосни, юнак, вирішивши скористатися ним як прикриттям для нападу, різко вискочив із другого боку й полоснув чужинця по грудях, але й сам потрапив під ніж, діставши поранення в шию.

Тож, нападаючи й захищаючись, хитруючи та вивертаючись, роблячи облудні випади й час від часу все-таки досягаючи мети, юнаки билися, кожен відстоюючи право жити. Їхні сорочки змокли від крові й поту, що, змішуючись, з їхніх тіл стікали на землю.

Чужинцеві дедалі складніше було орудувати пораненою рукою, яка більше не хотіла коритися його волі. Та й у ногах його зникла впевненість. Відбивши черговий напад Чеслава та відчуваючи, що слабне від утрати крові, він похитнувся, зробив кілька кроків назад, розвернувся й став тікати. Чеслав, який не чекав від суперника швидкої втечі, радісно скрикнувши: «О-го-го!» — кинувся навздогін.

Чужак, петляючи між дерев, біг у бік річки. Було видно, що кожен крок дається йому дедалі важче й важче. Він біг, то сповільнюючи, то прискорюючи крок, хитаючись із боку в бік, немов впоєний мухоморовим настоєм.

«Дихати!.. Як важко дихати!.. Швидше!.. Ще швидше!.. Я повинен… повинен його наздогнати!..»

Чеслав намагався не відставати, але і йому нелегко давалася ця гонитва. Одержавши кілька ран, він почував, що втрачає сили. Але попереду маячила ненависна спина суперника, змушуючи його вперто продовжувати переслідування.

Біля самої річки Чеслав уже майже дотягся до спини зайди й готовий був устромити в неї ножа… Але той, зачувши зовсім близьку небезпеку, зробив новий розпачливий ривок, і переслідувач, що вже широко замахнувся, простромив лише повітря й сам ледве встояв на непевних ногах. Зрозумівши, що йому не втекти, чужинець розвернувся назустріч Чеславові. Їхні ножі майже одночасно кинулися один проти одного й, люто перетнувшись, бризнули іскрами. А їхні вільні руки встигли перехопити руки суперника, що несли смерть.

Зненацька Чеслав відчув, як різкий біль розливається йому між ногами, немов туди тицьнули розпеченим залізом, а перед очима попливли кола всіх кольорів небесної веселки. Це зайда, приловчившись, ударив його ногою в причинне місце. А щойно Чеслав випустив його руку, скористався цим і поранив його в бік.

Зігнувшись від нестерпного болю, Чеслав на якусь мить завмер, а потім, відчувши в собі звірину лють, зі скаженим ричанням рвонувся назустріч кривдникові й, ударивши його головою, устромив кинджал йому в стегно.

Обпечені наглим болем, обоє вони якийсь час стояли, майже обіпершись один на одного, а потім разом повалилися на землю… Та пильності не втратили: кожен постарався відповзти на безпечну відстань. А трохи згодом, зібравшись із силою, вони повільно, але все ж таки змогли звестися на ноги.

Тільки-но Чеслав відчув, що біль стишився, одразу спробував знову дістати супротивника ножем. Але той, явно очікуючи нападу, ногою вправно відбив занесену зброю далеко вбік. Тепер Чеслав стояв перед ворогом беззбройний. Слабка посмішка переваги з’явилася на губах чужинця, і саме з нею він кинувся на ворога. Але останньої миті Чеслав різко відхилився й підставив йому ногу. Чужинець заточився і з усього маху врізався в землю, зламавши об прибережний валун лезо ножа.

— Ти… навіщо… Навіщо… до нашого городища… прийшов?.. — Чеслав, не в змозі стояти, теж опустився на землю. — Людей наших навіщо вбиваєш?..

Чужинець із ненавистю подивився на нього, а потім на його губах з’явилася та сама презирлива посмішка.

— Нехай тебе… виразка з’їсть! — прохрипів він і кинувся у воду.

Чеслав не забарився й кинувся слідом за ним. Прохолодна вода річки додала йому сили. Він завжди добре плавав, тому швидко наздогнав ворога. Чужинець теж, мабуть, був неабияким плавцем, але поранена рука тепер не слухалася його зовсім. Кілька разів він ішов під воду, але з останніх сил знову випливав над поверхнею. Коли Чеслав підплив до нього, зайда спробував здорового рукою вдарити його, але одразу ж пішов під воду. Зринувши та відхекавшись, він зненацька схопив Чеслава за шию й спробував потягти за собою на дно. Але тепер у Чеслава було більше сил, ніж у нього. Під водою юнак звільнився від смертельних обіймів, а виринувши, перехопив руку чужинця й завів за спину, тим самим паралізувавши його опір. Для певності Чеслав трохи притопив суперника, змусивши сьорбнути річкової водички.

Тепер, коли чужинець був у його владі, Чеслав не хотів убивати хлопця, бо мав довідатися, навіщо той з’явився коло їхнього селища, навіщо переслідує його, та з’ясувати, чи не він причетний до смерті батька й Голуби. До того ж взагалі поки що Чеслав не уявляв собі, як це — вбити людину, оскільки ніколи ще не робив цього. Він, звичайно, знав, що свого ворога, ворога Роду й племені слід убивати… Того вимагають закони предків! І це правильно! Але одна річ — знати, а інша — вчинити, хоч і готувався юнак до цього змалку. Принаймні він був певен у цьому. А зараз просто боровся за своє життя.

Їх підхопила стрімка течія і понесла руслом річки. Чеслав розумів, що довго триматися на поверхні, та ще з таким тягарем, він не зможе, а тому, борючись із потоком, почав вигрібати до берега. Відчувши дно, перебираючи ногами, він побрів до берега, волочачи за собою чужинця, який слабко опирався.

На берег він майже виповз, не маючи сили стояти на неслухняних ногах. Чужинець був поруч. Кашляв, намагаючись звільнитися від води, якої наковтався. Відкашлявшись, але все ще над силу дихаючи, він покосився в бік Чеслава:

— Я не просив… витягати мене… хлопче!..

Теж важко переводячи дух, Чеслав відповів:

— А ти мені ще… не сказав, навіщо… вештаєшся тут!

Чужинець знесилено відкинувся на спину й лежав так якийсь час, не мигаючи, дивлячись у небо.

— Не вбивав я людей ваших… Тільки стрілою поранив старого, що за мною гнався… — раптом вимовив він.

Чеслав недовірливо посміхнувся.

— А навіщо на мене полював?..

Лице чужинця спотворив гнів.

— Ти… Ти сестру мою вкрав! — викрикнув він Чеславові й, мабуть, набравшись останніх сил, вчепився йому в горло, намагаючись задушити.

Чеслав, захищаючись, кілька разів чимдуж ударив його кулаком по голові. Хватка чужинця ослабла, руки випустили горло Чеслава, і він затих.

«Невже?.. Ні!.. Ні!..» — гуло в голові.

Убив чи ні?.. Але Великі тому свідки, вони все бачать, усе знають — зараз Чеслав не хотів його смерті.

— Не хотів! — прошепотів Чеслав, сили залишили його, і він знепритомнів.

Настала чорнота…

Що це?.. Темрява чи світло?.. Сутінки?.. А може, тіні?.. Чиї?.. Великих?.. Предків?.. Тих, котрих він ще застав, чи тих, про яких навіть не чув, так давно вони жили?.. А може, він уже сам зробився часточкою цих тіней? Розчинився, влився в їхню безліч, став складовою їхнього племені. Але чому ж тоді він почувається таким самотнім?

Тіні то наближалися, затягуючи його у свій безладний танок, то віддалялися від нього, поринаючи в глуху темряву. Темряву, від якої йшов такий крижаний, пронизливий холод… Як у найлютішу зиму… Невже й тут може бути холод?.. Або це лише здається?.. Усе здається?..

Раптом із цієї мерехтливої напівтемряви виринула… вовчиця!.. Вона неквапливо підійшла до нього й сторожко обнюхала… Обнюхала й заскавучала…

Звідки вона? Чи це її тінь? Чому він не боїться її?

Вовчиця терлася об нього, лащилася, зализувала йому рани. Такі болючі рани!.. А то вже й не вовчиця перед ним, а стара Мара. Її, немов поорана земля, покрите зморшками обличчя. І пронизливі очі… з блискавками. А може, то зовсім і не її, а… світляні очі вовчиці?

Але куди ж вони?..

Порив вітру підхопив його, немов загублену птахом пір’їнку, і поніс хтозна-куди, як колись у годину випробування, коли він був у череві Змія-Велеса. І знову, як тоді, повз нього дедалі швидше і швидше проносилися знайомі й ще не відомі йому місця, безліч подій, що зливалися в один хаотичний рух, хатини їхнього городища й чужих йому поселень і люди, люди, люди — його одноплемінники й чужинці.

Чеслав раптом зрозумів, що його політ не безцільний і та невідома сила, яка захопила його в це дійство, змушує тепер прагнути чогось певного. І ця сила — не що інше, як його власні воля й бажання. Гостре, нестерпне до болю бажання когось знайти, визначити, розрізнити серед безлічі, а ще більше відчути та розгледіти… обличчя… Того, хто зробився жахом для його племені і його особистим кревним ворогом. Але хто, хто цей один серед багатьох? Чому ніяк не виходить наздогнати його?..

Тепер він переслідував утікача серед дерев, каменів, прибережних заростей і лісових хащів. І встигав лише помітити, вловити тінь людини, що тікає. Людини, що позбавляє життя його родичів та одноплемінників. А може, і не людини, а посланого Великими на їхнє плем’я за якусь невідому їм провину зла? І якщо це так, то як знайти сили протистояти, щоб побороти це зло?.. І хто переслідує зараз це зло, — він сам чи його душа, що вирвалася на волю з його тлінного тіла?..

Де він?.. Що з ним?.. Куди він знову поринає?.. Чи хоче він цього?.. Незрозуміло чому й звідки народилася думка: «А чи не все одно?.. Однаково!..»

Він відчуває… Відчуває, як його поглинає спокій…

Але що це?.. Знову марево чи дійсність?.. Почала тріпотіти, то з’являючись, то зникаючи, світла пляма. Потім вона, збільшуючись та ще кілька разів мигнувши, набула сталості.

«Це я розплющив очі. А світло проривалося крізь вії, коли я намагався їх розплющити», — усвідомив Чеслав.

Над собою він побачив переплетення гілок із прив’ялим листям. Крізь них пробивалося денне світло. Напівзасохле листя ледь тріпотіло від вітру, що час од часу нагадував про себе.

«Може, тріпотіння цього листя видалося мені тінню? А може, я насправді побував у тих краях, звідки немає вороття?.. А може, я там і зараз?..»

Його увагу привернуло якесь слабке шарудіння. Поруч було щось… точніше — хтось… і живий. За мить з’явилося обличчя… Мари. Її очі уважно вдивлялися в нього.

«Знову марево?..»

— Отямився? — ворухнулися губи старої.

Лише згодом до Чеслава дійшов її голос, а ще пізніше став зрозумілий зміст сказаного. І це таки був голос Мари.

«Вона не тінь!..»

— Я йду… до предків, Маро?.. — поворухнув він губами, але сам не був певен, чи вимовив ці слова, бо не почув свого голосу.

Обличчя жінки залишалося напруженим і навіть суворим.

— Аякже!.. Не для того я тебе з материнської утроби вирізала, щоб тепер дати загинути, — пробурчала знахарка.

Чеслав хотів запитати стару про те, де він, але язик і губи не слухалися. Тоді він зрозумів, що в роті в нього пересохло від спраги.

— Пити… Дай… пити!.. — з неймовірним зусиллям попросив Чеслав.

Мара на якийсь час зникла, а потім з’явилася знову і, піднявши йому голову, піднесла до губ дерев’яний ківш із водою. Чеслав, зробивши кілька жадібних ковтків, поперхнувся й закашлявся. Кашель відгукнувся гострим болем у боці. Чеслав скривився.

— Тихіше, очманілий! Помаленьку пий! — незло прикрикнула на нього жінка.

Угамувавши спрагу й відчувши полегшення, він одразу запитав про найважливіше:

— Маро, де я?

Стара Мара поклала долоню йому на чоло, а забравши, похитала головою й, прицмокуючи язиком, відповіла:

— У лісі, звичайно, де ж тобі бути? — а помовчавши, додала: — Твоє щастя, що трава прибережна мені знадобилася. Весь запас скінчився. Брела уздовж річки, дивлюся: що за колоди на бережку валяються? Наблизилася — бачу: то зовсім і не колоди… Ось і знайшла вас, безпам’ятних та посічених. Гілками накрила, почала виходжувати. А то б так і згинули…

— Нас? — не зрозумів Чеслав.

— Угу… Лежали соколи, обійнявшись, як рідні, — кивнула Мара кудись убік.

Тільки тепер, повернувши голову в тім напрямку, куди вказала баба, Чеслав побачив, що він у курені не сам.

Неподалік від нього лежав… чужинець! Нерухомий, із заплющеними очима.

Тільки тепер, побачивши поруч із собою свого суперника, Чеслав згадав усе, що з ним трапилося напередодні, наче липуча завіса тіней спала йому з прозрілих очей.

«Брат Неждани!.. Та я ж його…»

— Навіщо ти його зі мною… поруч?..

Мара сердито звела брови й із суворим докором зиркнула на Чеслава.

— А що ж, він хіба не людський годованець?.. Йому ще гірше від тебе дісталося.

«Значить, живий…» — Чеслав відчув, як усередині його ослабла якась натягнута мотузка, що стискувала дихання.

— Маро, запитати хочу… Увижалося мені, наче в гарячці… Чи була тут… вовчиця? Була?..

Мара пильно подивилася на пораненого, і в її очах з’явився якийсь дивний вираз. Чи то сумніву, чи то подиву, чи впевненості в якійсь своїй думці чи здогаді. Та голос не виказав таємниці її роздумів:

— Звідки мені знати?.. Може, і була…

— Наче рани мені зализувала й… — Чеслав недоговорив, подумавши, що Мара вважатиме його слова за хворобливе марення.

Не дочекавшись продовження, Мара сказала сама:

— Рани твої не кровоточили майже… Не те, що в цього… — знову кивнула в бік чужинця. — Не знаю, чи й виживе. Ослаб і крові втратив багато…

Після цього стара налила з глиняного глечика в ківш якогось пійла, приготовленого з відомого лише їй зілля, і по черзі напоїла юнаків. Спершу розтиснула зуби безпам’ятному чужинцеві й влила йому, а потім дала випити Чеславові.

— Нехай через трави прийдуть до вас сили землі-матінки, Великої Макоші! — пробурмотіла стиха стара знахарка.

Випивши, Чеслав знову відчув, як накотила на нього втома, як повіки в непереборному бажанні спати поступово налилися й поважчали.

— Усе у волі Великих! Зараз для тебе спокій краще від зілля, хлопче, не протився йому, — голос Мари зробився якимось глухим і з кожним словом віддалявся від нього.

Чеслав же зовсім і не збирався пручатися його всеохопливому спокою, у нього все одно не було на це сил…

Упродовж кількох днів стара знахарка приходила до їхньої схованки. Давала пити якісь узвари з трав і коренів, промивала, а потім, заговорюючи хворість, вимазувала бурою маззю з дурманним духом їхні рани. Чеслав, незважаючи на важкі каліцтва, поступово набирався сил та одужував, а чужинець усе ще був між життям і смертю. Він часто метався в нестямі, викрикуючи якісь невиразні слова й погрози, а по ночах когось кликав зовсім ще по-дитячому.

Чеслав, незважаючи на всю свою ворожість до цього хлопця, напував його із залишеного Марою глечика, і той затихав. Оговтався за весь цей час він лише одного разу, на світанні. Порожніми очима поводив на всі боки, а потім, зупинивши погляд на Чеславові та, вочевидь, щось згадавши або усвідомивши, різко сіпнувся, скрикнув і знову пішов у своє неспокійне безпам’ятство.

Поступово, борючись із сумнівами, Чеслав усе-таки зміг примиритися з присутністю чужинця поруч. Їх немов зв’язала між собою невидима нитка. І не їхня спільна неміч була тою з’єднувальною ниткою, а викрадена Неждана. Тепер Чеслав розумів, що здалося йому таким знайомим в обличчі цього зайди, коли він побачив його вперше. Чужинець був схожий зі своєю сестрою, як бувають схожі діти, народжені від одних батьків. І тепер, дивлячись на майже непритомного брата, молодий мисливець згадував риси обличчя його сестри. І від цього серце його билося сильніше, а в душі розливався щемливий струмок смутку.

Одного дня, коли Чеслав уже міг над силу, але самостійно сідати, знахарка Мара, як звичайно, тихо виринула з найближчих кущів. Помітивши, що сили в парубка прибувають, жінка посміхнулася.

— Щось ти надто квітучий як на того, хто готовий був піти на зустріч із пращурами. Поїж, хлопче, — підморгнула Чеславові Мара й простягнула горщик із кашею.

Потім вона підійшла до другого юнака й оглянула його рани. Обличчя її стало стурбованим. Напоївши його зіллям, вона похитала головою і почала щось шепотіти, поклавши руку на його лице. Закінчивши, задумливо вимовила:

— А ось цей, якщо до наступного ранку жар не минеться й він не отямиться, то…

Чеслав відставив горщик.

— Невже навіть ти не спроможна допомогти, Маро?..

— Я що?.. Воля Великих!.. А я лише слабке знаряддя в їхніх всемогутніх руках, із яким вони дечим поділилися, — сказала, думаючи про щось своє, а потім, похопившись, злякано зиркнула на Чеслава. — Не чув ти цього. А я лише баба, що чимало пожила на цій землі та дечого навчилася від людей та звірів.

Чеслав знову подивувався недовірливості старої, але не дав взнаки. Напевно, надто сильними були в неї підстави боятися людей, приховуючи свої таємниці. Він хотів знову взятися до каші, та Мара зупинила:

— Не хотіла говорити тобі раніше, молодче, бо дуже вже ти слабкий був, але тепер, гадаю, можна…

Було щось у словах Мари таке, що змусило Чеслава затамувати подих.

— Брата твого, Ратибора, немає вже серед нас. Відійшов у городище до предків… — а помовчавши, жінка додала: — Убили його. Стрілою в спину.

«Стрілою в спину!» Чеслав так виразно відчув цю стрілу у своїй спині, що навіть сіпнувся від болю.

«Батько… Голуба… Ратибор…»

Чомусь перед очима сплив спогад, коли він зовсім ще хлоп’ям заблукав у лісі й від страху та розпачу заліз на дерево. З жахом, час від часу плачучи і ледь стримуючись, щоб не заревіти на всю силу, чекав він тоді, що ось-ось настане ніч і лютий звір прийде за ним і розірве на шматки. Але з’явився Ратибор, який увесь цей час шукав його в лісі. І Чеслав чітко пам’ятає, як брат, заспокоюючи, зняв його з дерева і як він, хлоп’я, вчепився в старшого й боявся відпустити його шию. І якими надійними тоді були для нього плечі не набагато старшого Ратибора. І яким рідним і надійним захистом був для нього брат.

«Батько… Ратибор… А тепер я залишився… сам».

— Коли? — тихо запитав він.

— Того самого дня, як ховали Голубу.

— Я ж бачив його того дня, розмовляв із ним… — усе ще не хотілося вірити Чеславові.

— А потім, видно, його й наздогнали… Болеслава з горя так і злягла. Дівчисько, що ти з лісу притяг, доглядає за нею… Справді наче прокляття над вашим Родом яке. І сам Даждьбог не дивиться у ваш бік, — сказала Мара, і самій їй зробилося моторошно від цих слів.

Коли Мара покинула їх, Чеслав упав у похмуре заціпеніння. Не хотілося нічого. Завмерти й сидіти так, наче холодний камінь, відгородившись від лісу, річки, вітру, почуттів і думок, які пекли груди, немов розпечене залізо. Але думки, пекучі думки все одно проникали, просочувалися у свідомість.

«Хто?.. Хто міг погубити Ратибора?»

Погляд Чеслава впав на чужинця, що лежав поряд.

«Він хоч і сказав, що нікого не порішив із нашого племені, але як йому вірити? А якщо це він Ратибора?.. Якщо він?!» — Чеслав готовий був придушити зайду і вже рвонувся в його бік, але рука не піднімалася на безпомічного.

«А якщо не він, то хто?! А батька?.. А Голубу?.. Чому Великі допустили це? Може, у тім є й моя провина?»

Так запитуючи себе й не знаходячи переконливої відповіді, Чеслав просидів решту дня й частину ночі майже нерухомо, поки сон не зморив його та не припинив це внутрішнє самокатування.

Він оговтався від того, що десь поруч почувся людський голос, який, здається, кликав когось. А ще від того, що хтось невідомий легко, але наполегливо трусив його за плече. І раніше, ніж розплющив очі, він зрозумів, що цим кимось є не хто інший, як… чужинець. Від цієї думки Чеслав різко тріпонувся й відчув одне-єдине, що все ще непокоїть його, — біль у боці.

На нього дивилися світлі очі чужинця.

«Зовсім як у Неждани!»

— Я вже подумав, ти неживий… — слабким, але чітким голосом вимовив той.

— Аякже… сподівайся!.. — похмуро посміхнувся з почуттям переваги Чеслав. — Як-не-як із нас двох, як виявилося, я набагато живучіший. Мара сказала, що коли ти до ранку не опритомнієш, то вже не жилець. Але, видно, не твій час іще.

Чеслав сам не чекав від себе, що ось так просто заговорить зі своїм ворогом. Якийсь дух молодецьких хвастощів підштовхнув його до цього. І розсердившись на самого себе за такий вияв хлоп’яцтва, надалі вирішив бути суворим із зайдою, як він на те й заслуговує.

Чужинець же, очевидно, переборюючи себе, напруживши сили, запитав:

— А хто така Мара?

— Мара і є Мара… Знахарка. Це вона нас на березі знайшла.

Чужинець помітив неподалік глечик, судорожно ковтнув слину й облизав пересохлі губи. Він спробував дотягнутися до посудини, але марно. Тіло його не слухалося, і рука безсило впала на землю.

— Мені б води попити, парубче. А то сам не дотягнуся, — відсапавшись після непосильної спроби, попросив він. — Щось ослаб я.

Чеслав мовчки взяв глечик і підніс йому до рота. Той жадібно зробив кілька ковтків, начебто боячись, що зараз у нього віднімуть цю живлющу вологу, а потім, поступово заспокоївшись, напився вдосталь. Чеслав хотів забрати глечик, але чужинець перехопив його за руку.

— Але ж це ти мене з річки витяг і виходжував… напував чимось… — він говорив повільно, явно намагаючись співвіднести уривки спогадів, сам був не цілком певен, що так усе й було. — Мені здавалося, що це марення, видиво якесь… А тепер бачу, що ні. Таки напував… Лише не розумію навіщо. Адже я зла тобі бажаю… великого зла… за сестру.

Чеслав зміряв супротивника важким поглядом.

— Від вашого племені нічого іншого й не чекаємо… Недарма предки наші зареклися знатися з вами… А з річки витяг — і все, — відсмикнув руку Чеслав. І тихо, напевно, імовірніше собі, ніж зайді, додав: — Може, за сестру твою й витяг тебе.

— Та й ваш Рід поганий, і сторона ваша в нас прокляті. І старі наші неспроста поминають вас як чорну болячку. Я все дивувався, чого так. І ніхто до ладу пояснити не міг. А тепер і сам знаю всю підлість вашу. — Чужинець говорив переконано й люто, дедалі більше розпалюючись та збурюючи свою кров, аж обличчя й шия в нього зробилися яскраво-червоними. — Уже й дівок наших красти занадилися, як тхори смердючі. І вже краще б ти добив мене, парубче, або утопив тоді, бо я за Неждану, сестру мою, спуску тобі не дам, поки живий буду.

Чеслав над силу, але все ж таки стримався, вважаючи пораненого не гідним супротивником, і тихо та грізно відповів:

— Устигнемо ще. Я тебе, кволого, тепер однією рукою переломлю.

Лице чужинця пересмикнулося від закипілої злості, як від гострого болю. І незважаючи на свою неміч, — звідки й сили узялися, — він намацав камінь і замахнувся на Чеслава. Той миттю опинився поруч і, перехопивши озброєну каменем руку супротивника, своєю другою рукою ухопив його за горло.

— Агов, агов, півні обскубані, очі одне одному не повикльовуйте! — почувся голос Мари. — А то кривими обоє залишитеся. І дівкам до вас байдуже буде, — додала вона глузливо.

Знахарка підійшла до схованки в самий розпал сварки. Хлопці, підняті на сміх жінкою, одразу припинили галас. Чеслав, забравши в чужинця камінь, відкинув його. А супротивник, очевидно, витративши всі сили на раптовий гнівний порив, сумирно розтягся на землі.

— Бачу, обом полегшало, якщо сили на бійку є, — Мара підійшла до чужинця й спокійно оглянула його рани. Хлопець при цьому сильно зніяковів, особливо коли жінка добралася до його пораненого стегна. — Ой, голубе, я й не таке бачила в цьому житті, — розсміялася знахарка, а наостанку заклопотано додала: — Рано тобі ще до бійок братися. Ледь-ледь за життя знов ухопився… і похапцем рвешся його з рук випустити?

Потім із докором подивилася на другого молодця.

— А ти, Чеславе, коли смерті його хотів, так одразу порішити мав. Я б тоді не морочилася тут із вами.

Чеслав, насупившись, пробубнів:

— Не я, він сам почав…

Знахарка осудливо похитала головою й дала Чеславові запотиличника по стриженій голові:

— Вусами та бородами незабаром прикрасяться, а що діти малі!.. — й одразу обірвала своє нарікання. — Та не до забав нині, не за тим поспішала. З городища мужики на лови йдуть. На Раді та сході городища вирішили будь-що зловити і тебе, Чеславе, і чужинця, щоб виявити, хто смерть в окрузі сіє. Бо народ у городищі від втрат таких перебуває в страшному сум’ятті і страху. Ходили до волхва Колобора запитати, що боги про те говорять, то він їм сказав, що гніваються, видно, за щось на них Великі, а тому мовчать. Уже й жертвоприношення їм творили, і підношення нанесли — усе марно. А хто й того більше говорить — що сам Лісовик людей винищує. Дурні! Начебто Лісовикові для цього ножі та стріли потрібні, — постукала баба по голові. — Отже, вам чимшвидше йти звідси треба в місце якесь потайне. Дотепер дивуюся, як це вас тут, на березі, не знайшли.

Чеслав замислився на якийсь час, розмірковуючи, як уникнути нової небезпеки, а потім сказав:

— Є таке місце. У нього там нічліг був, — кивнув Чеслав у бік чужинця, маючи на увазі схованку в кам’яній ущелині. — Кращого місця й не вигадаєш, я сам його ледве знайшов. Та й не так далеко звідси, — а потім менш упевнено продовжив: — Але я, може, і доповзу туди, а він…

Чужинець уважно слухав їх, ловлячи кожне слово, а на останніх словах Чеслава з підкресленою байдужністю вп’явся в синє небо. І тільки прищулені очі виказували його приховану тривогу.

— А його тягти доведеться, — заявила Мара.

— Це кому ж? — за всієї очевидності відповіді Чеславові важко було погодитися з тим, що йому доведеться тягти на собі свого ворога.

— Так тобі ж, хороший мій, коли не хочеш, щоб він мисливцям нашим дістався. Мені самій його не потягнути, — сказала, як відрізала.

Чеслав, звичайно ж, не хотів втратити чужинця, бо збирався випитати в нього про вбивства своїх близьких. І дотепер заважало йому лише безпам’ятство хлопця. А ось зараз, коли він зовсім прийшов до тями…

І якщо навіть на мить припустити, що це не його рук діло, як він сказав Чеславові, коли той витяг його з річки… Хоча хто ж іще, як не він, чужинець, міг піти на таке лиходійство?.. Хто?.. Але навіть якщо все-таки засумніватися в тому і припустити, що не він убивця, то він міг багато чого повідати про ці звірства, адже весь цей час кружляв, винюхував навколо городища й, найімовірніше, багато чого бачив…

— Тебе звати як? — підступила стара до стороннього.

— В’ячко, — трохи забарившись, відповів той.

— Ось що, В’ячко, злі й люті наші мужики зараз від чорних справ, що накрили наше плем’я, а тому для них будь-який чужинець — винний у тому. Знайдуть тебе тут — знищать, сам розумієш. І хоч тривожити твої рани нині — що зі смертю грати, та й чекати на неї тут — ще більші дурощі. А тому, щоб сховати тебе, перетягнути треба. А тобі витерпіти біль доведеться та й підсобити нам.

Стара подала знак головою Чеславові підійти. Той підвівся на ноги й відчув, як попливли в очах ліс і річка. Юнак злегка хитнувся, але таки встояв на ногах. Похитуючись, підійшов до чужинця, що лежав на землі.

— Заприсягнися життям родичів своїх, що ти не позбавив життя нікого з мого племені.

— Я ж сказав уже… А слову своєму я хазяїн, — не відвів очей чужинець.

«Як же схожі його очі з очима Неждани!.. Тільки ось як їм повірити? Брехливе плем’я!»

Чеслав з одного боку, а Мара — з другого підняли чужинця із землі, намагаючись поставити на ноги. Як не прагнули юнаки стриматися, щоб не показати перед супротивником свою слабкість, та дружній стогін, народжений болем потривожених ран, придушити не змогли.

— Ой, як ви складно заспівали, соколики!.. Ось так і рушимо потихеньку, помаленьку. Крок… Другий…

Заєць, що заґавився на прогалині, злякано шарахнувся від незвичайного дива: серед дерев поволеньки йшла якась дивна істота з шістьома ногами і трьома головами…

Це стара Мара й Чеслав тягли В’ячка, який обхопив їх за шиї. Вони йшли, хитаючись із боку в бік, немов об’ївшись поганих грибів.

Мара, незважаючи на свій вік, виявилася ще доволі міцною жінкою. Вона як могла підбадьорювала хлопців то словом ласкавим, а то й окриком різким.

А юнаки, кусаючи губи, боролися з болем, що терзав їхні тіла. Кілька разів В’ячко непритомнів. І тоді його голова безвільно гойдалася з боку в бік на кожному кроці його супутників. Але вони не зупинялися й не давали собі перепочити, а йшли і йшли, бо розуміли, що тільки це може врятувати їх від небезпеки потрапити до рук тих, хто полював на них.

А навколо вже розгорталися величезні лови.

…Кілька днів вони перебували пліч-о-пліч у кам’яному сховку. В’ячко після переходу, який забрав у нього сили, так важко відновлювані Марою, здебільшого спав. Чеслав, рани якого швидко гоїлися, — за словами знахарки, «що на звірові», — мучився вимушеним неробством. Він міг уже майже вільно вставати й виходити з їхнього укриття, але, відійшовши недалеко, досі швидко втомлювався.

Перебуваючи поруч із В’ячком, Чеслав кілька разів пробував завести розмову про його блукання навколо городища. Але той уперто мовчав, чи то насправді перебуваючи у хворобливому напівзабутті, чи то хитруючи, аби не відповідати.

Часом Чеславові здавалося, що В’ячко зовсім не спить, а нишком спостерігає за ним. Юнак кілька разів намагався підтвердити свої підозри, різко обертаючись у бік суперника, але чужинець мирно спав.

Та якось, знову відчувши на собі пильний, пекучий погляд, Чеслав обернувся й уперся в уважні очі В’ячка.

— Як там… сестра? — почув він хрипкий голос.

Чеслав зовсім не очікував, що він заговорить про Неждану. Він сам так давно її не бачив, що через усі ці події хоч і думав про неї, та здебільшого тоді, коли міг розслабитися, поринаючи в сон. Можливо, женучи від себе думки про дівчину, він намагався позбутися причепливої хворобливої думки, що саме вона, Неждана, могла стати причиною тих нещасть, які звалилися на його родину. А ймовірніше, навіть не вона, а його, Чеслава, зайдиголовство і пристрасна жага викрасти її для себе. І дедалі частіше він згадував застереження старої Мари про те, на яку звивисту стежку він ступив, увівши викрадену у свій дім.

«Невже стара мала рацію? І це поява Неждани завдала стільки нещасть? Ні! Не може того бути. Серце б’ється частіше від однієї згадки про неї, але немає в тім передчуття лиха… Немає!»

А своїм передчуттям він почав довіряти дедалі більше, особливо після Посвяти, коли його торкнувся дух Вовка.

— Живе в моєму домі.

— З черевом уже, мабуть? — не по-доброму спалахнув погляд В’ячка.

— То моя справа… — сказав Чеслав твердо, уже не по-юнацьки, а по-чоловічому.

Почув, як у В’ячка заскрипіли зуби, так він стис їх. Видно, не сподобалася чужинцеві відповідь.

На якийсь час сторонній замовк, і тільки важке дихання виказувало пережиті ним почуття. Потім, напевно, заспокоївшись, заговорив знову, послабивши тим самим тятиву мовчання, що натягнулася між ними:

— Після мене в матері всі діти або мертвими народжувалися, або гинули малими. Як не просили батьки Великих, усе було марно. Ніби напасть яка. А тому, коли Неждана вижила, волхв наш сказав, що то милість не тільки батькам, а й усьому Родові нашому. І що то добрий знак для племені. А тому для батьків і для мене сестра була й радістю, й цінністю, хоча й дівка. Була… Поки ти… не викрав її…

Чеслав не хотів говорити про це з чужинцем. Він готовий був уже зірватися й вийти з кам’яного притулку, але думка про те, що все-таки В’ячко був кревним братом його обраниці й мав право запитати про сестру, втримала Чеслава на місці.

— Дівка в домі завжди не прибуток, а збиток… — пробурчав він, насупившись. — І не вік же їй у вашій родині бути. Рано чи пізно чоловікові віддасте…

— Так то з нашої волі й вибору, — урвав його В’ячко.

— Можна подумати, що хлопці вашого племені ніколи дівок чужих не крали, — почав втрачати терпець Чеслав.

— Крали!.. Але Неждана — моя сестра.

Чеслав так різко подався в бік В’ячка, що потривожив свої рани, але в запалі не звернув на це уваги.

— Та коли б я навіть прийшов за нею з дарунками, мене у вашому селищі швидше б розірвали через люту ненависть між родами нашими, ніж прийняли й віддали її мені. Хіба не так?

— Так! — викрикнув йому В’ячко.

Ох, як же в Чеслава зачесалися кулаки! Він навіть схопився на ноги, та стримався. Помовчавши, юнак, мов переступивши через перепону в собі, промовив:

— Я не скривджу її й жалувати буду, — і зовсім уже тихо, майже пошепки, додав: — Люба вона мені…

На обличчі В’ячка блиснула крива усмішка, та раптово зникла. Чеслав після свого зізнання почувався ніяково поруч із тим, кому відкрив душу й таємне, а тому вирішив за краще вийти зі схованки.

«Навіщо відкрився чужинцеві? Дурень!» — лаяв сам себе Чеслав, блукаючи довкола й давлячи ногами червоноголові мухомори, вкладаючи в це порожнє заняття всю свою злість і досаду.

Коли він повернувся, В’ячко довго мовчав, про щось думаючи та неспокійно крутячись на своєму місці, а потім сказав:

— Я сестрі зла не бажаю й подумати про те не можу… — поміркував і продовжив: — Може, ти й був би для неї гарним чоловіком, про те її запитати треба, та ось ворожнеча між предками нашими — для вас перешкода непереборна. І прокляття між нами лежить давнє… А хто волю предків своїх не шануватиме, той і сам проклятий буде. Адже знаєш? І не зустрітися йому в городищі небесному з предками своїми… — В’ячко було запнувся, а потім усе-таки договорив: — А тому і я за образу, тобою завдану Роду нашому, помститися прийшов.

Чеслав, змірявши його поглядом, спокійно відповів:

— Не моя провина й не її, що роди наші собачаться і що предки наші не поділили щось поміж собою.

— Однак проти кревної громади не підеш, — випалив йому В’ячко, а потім додав глумливо: — Та й тебе твоє плем’я не дуже, схоже, шанує, коли ти зі мною отут ховаєшся.

Чеслав поморщився, немов від удару, і зло огризнувся:

— То моя справа.

Сказав і замовк. В’ячко теж не став говорити більше — виснажився. Кожен із них замислився про своє, але були думки й про спільне, про ту, котра їх розділила й зв’язала…

Лише наступного дня, коли слабке світло знову проникло в їхній сховок, Чеслав сам вирішив порушити тривале мовчання:

— Ти ось усе говориш, що прийшов мені за сестру помститися. Нехай так… Але навіщо… на родичів моїх… руку підняв? Чи не тому, що я не на твої зуби горіх?

Насупився В’ячко. Розворушив його болючу рану ненависний суперник, знову вдарив по приниженому самолюбству та гордості.

«Ох, як хвалиться, гад!» — подумав, а вголос крізь зуби сказав:

— Пускав я стрілу кілька разів у твій бік, правда твоя, парубче. Та, шкода, не влучив, хоч я й не останній стрілець, а в племені своєму, може, і кращий. Наче сам Лісовик тобі допомагає або ще хто… — з досади В’ячко стукнув по каменю рукою й не поморщився. — А родичів твоїх й одноплемінників, окрім старого, що за мною гнався, не займав, говорив уже тобі.

— Не вірю.

— Твоє право. Ось я весь перед тобою: украй знесилений — від тебе залежу. Хочеш — позбав життя, страху немає в мене перед смертю, прийму гідно. Визнаю: ти верх наді мною взяв та й життя врятував на річці, хоч не просив я тебе і не радий тому зовсім. І краще поріши мене зараз, бо щойно оклигаю, мститимуся тобі, як раніше.

«Упертий та зухвалий, як я сам. Битий, а мститися збирається! Однак зась, близько лікоть, та не вкусиш. Може, зв’язати його? Хоча поки що й так упоратися з ним зможу. А як силу набирати почне, треба таки подумати про те», — вирішив про себе Чеслав.

— Чого ще від тебе очікувати можна, — пробурчав він уголос. — Кажуть, що ви свого Перуна людськими життями годуєте. Чи правда це?

— Брехня!.. — обурено гаркнув В’ячко, але, помовчавши, додав: — Раніше, подейкують, так і було. Але за моєї пам’яті не вимагав Великий Перун такої жертви.

— А коли зажадає?

— Великому відмови не буде, сам знаєш.

Чеслав знав, що інакше й бути не могло, і якби їхній Великий Даждьбог зажадав… Але Великий і Ясний був добрим до їхнього племені, як до дітей малих, і Чеславові важко було навіть уявити, щоб він міг побажати подібної жертви… А от Перун — захисник роду Буревоя…

— Отож у нас про ваш рід страхи різні розповідають, що дітей вашому ідолові згодовуєте та дівок незайманих на жертовник в наречені йому віддаєте… — пробурчав Чеслав. — І прокляли за кровожерливість вашу, напевно.

— Сказав же — дурниця це. Та й не вашому роду про милосердя казати… — огризнувся В’ячко. — Я ж поки тебе вистежував і спостерігав за вами, побачив та й дещо зрозумів… І в тім, що в городищі у вас недобре щось коїться, провини моєї не шукай, хлопче. Самі одне одного, як звірі, гризете.

Не витримав Чеслав глузливого погляду суперника, відвів очі. Різонули юнака, як пісок очі, слова В’ячка. І то сильніше, що в словах тих було багато правди. І думав він про те саме не раз. Адже його самого ж одноплемінники по лісу, як оленя, ганяють. І гірше бути не може.

— І що ж ти таке нагледів? — запитав і глянув з-під лоба.

— А те…

Чеслав чекав продовження, а В’ячко, мабуть, на зло суперникові, замовк, мовби й не говорив нічого, і почав ще уважніше розглядати кам’яні стіни їхнього сховку, що вже обом до болю очі намозолили. Наче побачив там щось нове й дуже цікаве.

— Ну, кажи, якщо вже рота відкрив. А може, щось набрехати хотів?! — урвався терпець у Чеслава.

— Навіщо мені брехати? — глянув на нього В’ячко. — Та ти й сам багато чого знаєш. За своїми родичами здаля таємно підглядаєш. Усе когось вистежити хочеш. Я ж бачив, як ти ховався то біля городища, то біля капища, та от сам дістати тебе не міг… Але ти ж, я так гадаю, за своїми наглядаєш не з добра… — в очах чужинця блиснули вогники зловтіхи.

«Ще й потішається, злидень!» — палило всередині Чеслава, але він не дав взнаки:

— Я своїм родичам лихого не бажаю. Та й вони мені… А женуть мене, бо правди не знають… — і, вирішивши, що знову чомусь надто відвертий із цим чужинцем, зло кинув: — Та й тебе це не обходить, чужинцю, у наше життя не тобі лізти.

В’ячка обурила така несправедливість:

— Та ви хоч переріжте всі одне одного та зжеріть, я тільки зрадію та Перуну Великому подякую за те. Сам же просив розповісти, що я бачив, тому й говорю.

— Нащо ж мені слухати про те, що й сам бачив? — відмахнувся Чеслав.

— Бачив, звісно, та не все… — труснув головою В’ячко. — Того дня, як ви після обряду Посвяти на полювання ватагами рушили, я одразу затаївся, щоб не виказати себе. Народу в лісі повно, не дай Великі, хто помітить… А вдосвіта почав обережно серед ваших мисливців тебе розшукувати, щоб… Ох, не минути тоді б тобі моєї стріли, хлопче… Але зараз не про те… Дивлюся, дівка там якась крадеться між дерев, наче кішка лісова. Мені страшенно цікаво стало, чого це її яка вража сила в таку рань по лісі одну носить. А вона сама, вочевидь, боялася, щоб її хто не побачив. Я тихенько, щоб не злякати та щоб не помітила мене й крик не зчинила, віддалік від неї тримався. Дівка та спершу поспішала, а як до галявини наблизилася, повільно та з оглядкою туди пішла…

«То Голуба до батька кралася волю свою нав’язати…» — подумав Чеслав.

А В’ячко продовжував свою розповідь:

— А потім, трохи згодом, як ошпарена, неслася відтіля з витріщеними очима, немов духа лісового зустріла й він гнався за нею… Зі страху бідна так бігла, що навіть блукати між дерев почала… Я вже й не поспів за нею, сам ледь не заблукав… А потім на тій галявині крик та метушня знялися, звідусіль люди збігатися почали… — і, багатозначно помовчавши, додав: — Потім у вас поховальне багаття горіло…

«Усе саме так, як Голуба Ратибору розповіла… — побігли думки в Чеслава. — Але хто ж тоді побував раніше за Голубу на галявині? Хто випередив її? І чому мене з братом не порішив? Виходить, тільки в батька цілили…»

— Там ще баба якась шастала скрізь…

Чеслав не відразу звернув увагу на ці слова В’ячка. Вони прорвалися до його свідомості із запізненням, немов крізь завісу туману, миттєво зім’явши його думки.

— Що за баба? — підскочив Чеслав до В’ячка.

А той, уже й забувши про сказане, не одразу зрозумів, чого від нього хоче цей дивакуватий хлопець.

— Звідки мені знати?.. Я ж не питав її, як звати. Баба, вона і є баба…

— Яка вона була?

В’ячко на мить замислився, намагаючись пригадати зовнішність баби, а потім не зовсім упевнено сказав:

— Крива, здається, трохи на одне око. Теж начебто щось вишукувала в лісі чи за дівкою тією підглядала. Я ще подумав: «А цій корчазі чого не спитися?»

«Леда! Крива Леда! — забилося, застукотіло в голові Чеслава. — Отже, і вона була там, біля галявини, того нещасливого ранку? Але навіщо?! Що шукала? Кого виглядала? Або… учинила що?!»

— А може, і ще хто був… Але в тому не певен… — зненацька додав чужинець.

— Хто?

В’ячко знизав плечима:

— Сказав же, не певен… Здалося так, а сам не бачив… А може, і не було…

Давши В’ячку спокій, Чеслав вийшов з ущелини.

Безцільно блукаючи між дерев, раптово він згадав, як Леда злякалася, побачивши його на стежці до Мариной печери, як кинулася бігти зі страшним криком… А потім Болеслава говорила, що баба всім розповідала, що він хотів смерті її… Але чого вона таку нісенітницю плела?.. Навіщо?.. Невже вона вже не сповна розуму?..

І раптом — як спалах іскри в погаслому багатті: «Адже Болеслава казала, що в Леду ще до того стрілою хтось у лісі стрельнув і ніж потім метнув… Принаймні баба всім так казала… І твердила, що це знову ж таки він, Чеслав, її порішити хоче…»

Тоді Чеслав лише посміявся з такої вигадки старої лисиці, прийнявши за старечу недоумкуватість, але виходить, що в Криву Леду й справді хтось міг стрельнути та налякати її до смерті. А баба могла того, хто бажав їй погибелі, прийняти за нього, Чеслава.

«Але хто ж тоді хотів погибелі старої баби? Кому потрібне було її зсохле від часу життя?»

Чеслав, замислившись, присів на камінь біля підніжжя їхнього сховку.

«Але ж Крива Леда цікава, як сто тхорів і стільки ж лисиць і, напевно, щось винюхати могла або помітити когось там, на галявині, де вбили батька… І якщо біля галявині її бачив В’ячко, то й інші могли бачити… І той лиходій із ножем, що пролив кров, міг побачити… І вона, незважаючи на криве око, могла… Якщо тільки сама не застромила той ніж у серце Велимира… Але навіщо їй це?.. За що вона могла вчинити таке страшне блюзнірство й умертвити голову Роду?.. А якщо не вона, то хто ж?..»

До самої ночі просидів Чеслав на остиглому від денного сонця камені, ламаючи голову над загадками. І тільки зрозумівши, що в нього вже починають плутатися думки, а голова йде обертом, він пішов спати в схованку, твердо вирішивши вранці забути про свої рани й продовжити пошуки. Пошуки того, хто забрав життя його батька, Велимира.

І нехай у нього вистачить сил!

Підійшовши до берега, Чеслав досвідченим оком видивився серед заростей очеретину й зламав її. Обламавши з обох боків так, щоб лишилося трохи менше двох ліктів, він підніс цю порожню трубку до губів і дунув у неї кілька разів. Потім потягнув повітря на себе й зрештою залишився задоволений своїм вибором. Скинувши із себе одяг, Чеслав тихо зісковзнув у річкову воду, тримаючи в руці приготовлене пристосування.

Пропливши якийсь час, він підніс тростину до рота й пішов під воду. І тільки мало помітний кінчик очеретини, крізь яку він міг дихати, указував тепер, у якому напрямку він рухається…

Кудряш удосвіта пішов на річку, оскільки мати з вечора наказала наловити риби для їхнього численного сімейства. І хоч не хотілося хлопцеві вставати в таку ранню пору, та нічого не вдієш — довелося. А оскільки він допізна розважав дівок та хлопців на гульбищі своїми баляндрасами й піснями, то ранній підйом дався йому нелегко.

І ось тепер, солодко позіхаючи на весь свій білозубий рот, Кудряш ліниво брів водою, ще вкритою ранковим серпанком, ледве водячи ціпком, щоб загнати неслухняну рибу в заводь. Але робив він усе це так неохоче, повільно й неуважно, що тільки найдурніша й найбільш неповоротка риба могла потрапити в цю пастку.

Вирішивши, що хоч хтось із риб’ячої череди таки міг втрапити в його загороду, хлопець уже приготувався поставити сітку, натягнуту на двох жердинах, перегородивши в такий спосіб шляхи до відступу його річковим бранкам, та ба… Зненацька поруч із ним із води зринуло й почало підніматися щось жахливе й, як здалося Кудряшеві, з диким, оглушливим виттям рушило на нього. З переляку Кудряш заволав, як недорізаний підсвинок, і позадкував від чудовиська, що насувалося на нього, та, заплутавшись у власній сітці, звалився у воду, продовжуючи безпомічно борсатися й репетувати на всю свою луджену горлянку.

— Досить уже, від твого крику зараз уся риба передохне, — зупинився поряд із другом Чеслав.

Від пережитого в Кудряша вперше в житті не стало слів, щоб відповісти. Він судорожно хапав повітря ротом, наче все воно враз навколо нього скінчилося.

— Ік… To ти!.. IK… Та щоб тебе!.. Ік… Та щоб тобі!.. — нарешті Кудряш зміг вдихнути й видихнути.

Чеслав і не чекав, що так налякає товариша. Він уже й не знав, чи то підійти до того ближче, чи залишатися на місці, щоб не перелякати ще більше.

— Ти чого, опудало солом’яне?! Це ж я, Чеслав!.. — сам тепер обережно звернувся до переляканого на смерть товариша.

— Тепер бачу-у-у… — трохи заспокоївшись, але все ще зі страхом поглядаючи на друга верткими очима, пробелькотів Кудряш.

Чеслав, пригасивши посмішку, аби не образити товариша, що застряг у сітці, почав пояснювати:

— Ось… хотів пробратися до тебе потайки… Щоб хто не примітив. А ти такий крик здійняв, дурнику! Добре, нікого поруч не видно… — і про всяк випадок ще раз оглянувся навсібіч.

— Так ти ж перший заричав із води! — від досади на свій ганебний переляк Кудряш зачерпнув води й бризнув на Чеслава.

— Я?!!

— А то хто ж! Тітка моя?!!

— Так я всього лише тихо покликав тебе — Кудряше!

— Тихо! Та мені таке почулося!.. У-у-у-а!!! — спробував зобразити почуте Кудряш.

Чеслав таки не витримав і пирснув зо сміху:

— Тож ти, мабуть, спав, сонна тетеря, на ходу…

— Я?! Та я!.. Та я рибу… того… сюди… туди… — обуренню Кудряша за таке несправедливе обвинувачення не було межі.

Та помітивши, що Чеслав тільки ще більше регоче з його пояснень, замовк і, трохи замислившись, щось пригадуючи й прикидаючи, неохоче, вимушено визнав:

— Ну, може, й дрімав трохи…

— Ох, юначе, замордують тебе ігрища та дівки!.. Від нічних гульбищ ще й не таке приверзеться! — простягнув Чеслав руку товаришеві й допоміг вибратися з води.

Кудряш скидався на колоду, що довго пролежала в гнилому болоті й увібрала в себе весь смердячий бруд. Чорна масна рідина рясно стікала з його забрудненого одягу.

— Та які там гульбища, коли в городищі всі приголомшені, — ходять й оглядаються та шушукаються по кутах. Так, трохи посиділи у сутінках… — крутячись і намагаючись побачити свою спину й зад, сумовито оглядав себе, замурзаного, Кудряш.

— Ой, чи трохи?! — не повірив Чеслав.

Кудряш не став заперечувати, а лише жваво відмахнувся:

— Ат!.. Ти краще скажи, нащо я тобі здався, — але відразу його увага переметнулася на інше…

Глянувши на зім’яті й поплутані сіті й порожню заводь — погибель усіх його не зовсім старанних, але все-таки спроб, Кудряш із жалем визнав:

— Ну ось, доведеться тепер додому без риби повертатися…

— Та яка тут, до Лісовика, риба, коли такі справи робляться?.. — піддразнюючи, штовхнув його в плече Чеслав.

— Тобі що до того?.. А мені тепер мати точно вуха намне, добре, хоч кучері не обірве, — почухав поголену голову Кудряш, а потім, пустотливо глянувши на друга, безшабашно махнув рукою. — Ай, до водяника ту рибу!.. Говори, чого треба.

— Побачитися де з ким. А ти маєш підсобити.

— І тільки?.. — розчаровано протягнув Кудряш, що приготувався вже у своїй уяві до більш захопливих подій, зухвалих витівок, а то й майже до звершення героїчного подвигу.

— Мені дуже потрібно якомога швидше побачитися з Кривою Ледою, — сповістив нарешті про свою невідкладну справу Чеслав.

На обличчі Кудряша щире здивування змінилося зачудуванням, потім — недовірою, потім — сумнівом, усмішкою, а насамкінець — яскравим розчаруванням. Зрештою, можна сказати, подиву Кудряша не було меж:

— З Кривою Ледою?..

— Мулом вуха забило?

— Ні, у вуха не потрапило… Та ніяк до ладу не візьму, навіщо тобі знадобилася та баба, — постукав собі пальцем по чолу Кудряш, залишаючи брудні сліди.

— Леда того ранку, коли батька мого вбили, у лісі була… — терпляче пояснив Чеслав. — Тому мені з нею переговорити треба.

— Та ти зовсім здурів, Чеславцю! — підскочив Кудряш і продовжив, жваво розмахуючи руками: — Ця стара ворона, Леда, при одній згадці про тебе труситись починає, як у лихоманці, кричить, що ти погибелі її хочеш. Сидьма сидить у своїй халупі, надвір лише справляти велику нужду виходить. Навіть дивно, як це вона зі своєю звичкою пхати носа в чужі справи терпить такі муки?! А ти побачитися з нею надумав! Та вона з городища тепер навіть думками — ні-ні, не те, що ногою. А тобі в городище самому ходу немає, — почав стягати із себе брудний одяг Кудряш.

— Ось бачиш, неспроста баба від усіх ховається, мабуть, знає щось, — почав допомагати йому знімати сорочку Чеслав. — А з городища її виманити треба. Для цього ти мені й потрібен.

— Ось, ось, хоч убийся, а зроби, чарівниче Кудряшику! — через силу тяг із себе прилиплі до ніг мокрі штани юнак.

Одна нога його, заплутавшись, не хотіла вивільнятися, і він, пострибавши на другій і заточившись, гепнувся на землю…

Виправши та виполоскавши штани й сорочку Кудряша від річкового мулу, у якому він вивалявся, друзі судили-рядили, як би виманити стару пліткарку з городища.

Та як не намагалися, не трудили свої молодецьки голови, так і не змогли вигадати щось путнє. А тому вирішили ще помізкувати про цю непросту справу до наступного дня. На тому й розійшлися: Кудряш — до селища, а Чеслав — до схованки.

Уночі Чеславові чомусь знову снилася вовчиця. Була б вона жива!..

Вона спершу кликала його своїм пронизливим виттям, у якому було стільки надії й туги, а не докликавшись, бігла, неслася, знесилювалася, намагаючись уникнути стріл, що летіли в її бік. А стріли ось-ось готові були наздогнати сіру дикунку.

Навіть розплющивши очі та зрозумівши, що це лише сон, юнак не зміг позбутися холодного, липкого почуття небезпеки. Чеслав відчув, що це лише піт, який зросив уві сні його чоло. Але й обтерши його, не зміг позбутися неясного передчуття чогось поганого. А передчуттям треба довіряти — він знав це.

Глянувши на сплячого В’ячка, Чеслав вийшов зі схованки.

«Може, цей окаянний В’ячко і є та небезпека, що не дає мені спокою? Від нього нічого путнього не чекай, лише погибелі, — сам зізнався…»

Мучаючись сумнівами, юнак у задумі постояв біля входу в їхній притулок, а потім рішучо попрямував у лісові хащі.

Просунувшись трохи, він повільно підійшов до заростей колючого чагарнику й, обережно відгинаючи гілки й траву під ним, почав уважно щось видивлятися. Зі свого досвіду й завдяки гострому оку Чеслав знав, що в тих кущах зайчихи-матері могли ховати свої запізнілі виводки. Оглянувши так кілька кущів, під одним із них юнак побачив те, що шукав. Зайча, ще все в пуху, завмерло серед трави, намагаючись втиснутися в неї якнайсильніше і не ворушачись навіть тепер, підкоряючись одвічній звичці. Завмерли навіть його очка-намистини. І лише коли Чеслав торкнувся його ніжної шкурки, звірятко ожило і спробувало втекти від небезпечної істоти. Але руки мисливця були спритнішими.

Чеслав не став позбавляти зайчатка життя. Він знав, що до місця, куди він вирішив піти, не заведено з’являтися голіруч, без подарунка. Хоча знав і те, що подарунок той має бути з городища. Та оскільки йому самому в городище тепер потрапити аж ніяк, то й вирішив принести хоча б зайча, щоб виявити свою приязнь і повагу.

Трохи згодом Чеслав вийшов до великого дуба, такого могутнього та гіллястого, що поруч із ним не росли інші дерева. Сюди його одноплемінники приходили від непам’ятних часів, та й сам він бував неодноразово — поклонитися духові Вічного Лісу. Лісовий деревний велетень статечно й спокійно, як і личить патріархові, шелестів своєю вічною кроною, з верхівки якої шановане божество, що знаходило притулок у його потужному тілі, могло пильно наглядати за своїми володіннями.

Чеслав шанобливо вклонився, підійшов ближче й провів долонею по шорсткій від часу й випробувань корі. Потім обережно, зі словами: «Дарую тобі, могутній, життя його. Вибач, що дарунок мій такий незначний», — поклав своє живе підношення між корінням велетня.

Опустившись до коренів, Чеслав почав просити в Лісу підтримки в пошуку вбивці батька й захисту від небезпек, що йому загрожували. Просив довго й щиро. А старий дуб усе шелестів і шелестів, наче розуміючи і, як сподівався, Чеслав, приймаючи його прохання. Коли ж молодий мисливець уже зібрався йти, то зненацька, несподівано для самого себе схвильовано вимовив:

— І захисти вовчицю, ту, що позбавив я друга її… — сказав і сам здивувався зі свого прохання.

Послухавши шелестіння велетня ще якийсь час, він пішов геть.

Ідучи назад, він весь час міркував над тим, чи почує його прохання дух лісовий, чи відкине, не задовольнившись таким дрібним дарунком, як зайча?

Раптом щось насторожило юнака. Чеслав зупинився й весь обернувся на слух, нюх та увагу…

Проте нічого… І лише його внутрішнє чуття, так схоже на чуття звіра, говорило йому, що зовсім поруч хтось є. Їх розділяли лише кілька дерев та негуста ліщина. І це був син роду людського — молодий мисливець почував це.

Від того, що його ледь не заскочили зненацька, що він міг потрапити в пастку, як недосвідчений недоліток, Чеслава кинуло в жар. Він завмер, поки той, ще невидимий йому, зробить перший рух і стане зрозуміло, чи помітив він Чеслава, чи ні. Але й той, інший, не рухався, можливо, щось зачувши і тепер очікуючи, що Чеслав викаже себе необережним шерехом.

Очікування затяглося. Тоді Чеслав зважився-таки спробувати сховати свою присутність. Затамувавши подих, він м’яко, незважаючи на біль у ранах, що не повністю ще загоїлися, присів навпочіпки. Торкнувшись землі спершу самими тільки пальцями рук та обіпершись на них, Чеслав, перенісши на кінцівки увесь тягар свого тіла, як йому здалося, нескінченно довго опускався на лісову підстилку. Врешті він таки розпластався на ній повністю. І сніг не міг би тихіше впасти на землю.

Невідомий, напевно, стомившись вичікувати та не підтвердивши своїх підозр, рушив далі. І тільки коли він пройшов трохи вперед, Чеслав насмілився відірвати голову від землі й подивитися. Він пізнав його одразу. Це був дядько Сбислав.

Родич просувався тихо й обережно, як на полюванні, нишпорячи навсібіч, час від часу присідаючи та вивчаючи сліди на землі.

Невже знову лови на нього, Чеслава?! Ось воно звідки, відчуття небезпеки, що мучило його всю ніч! І чого це дядько так старається? Ні, неспроста це він…

Далі молодий мисливець просувався з більшою обережністю, бо не лише Сбислав міг бути поруч і шукати його. А гідну відсіч дати він ще навряд чи зміг би…

Чеслав, ступаючи з валуна на валун, почав підніматися до свого сховку і тільки біля самої кам’яної стіни помітив, що там на нього вже чекала Мара. Баба з’явилася перед ним, немов вийшовши з кам’яної тверді, відокремившись від її поверхні. Ще мить тому її не було, і ось вона вже тут. Можливо, Чеславові так здалося, тому що знахарка від прожитого часу сама стала нагадувати цю давню сіру стіну і виглядом своїм, і твердою вдачею. Тому й не розгледів стару одразу.

А сама її поява зовсім не здивувала юнака. Мара все ще піклувалася про хлопців, обробляючи їм рани та приносячи їжу. Чеслав привітно кивнув їй:

— Сил і здоров’я тобі, Маро! — і немов виправдовуючись за свій стан, що вимагає її турботи, додав: — Ще кілька днів — і вже сам полювати спробую, а поки ще сил не вистачає лук натягнути, та й рани тривожать.

Але знахарці, вочевидь, було не до того.

— А сили-то тобі саме й знадобляться… — притисла юнака поглядом знахарка. — Не з доброю звісткою я до тебе, хлопче. Ще одне лихо може статися в городищі…

— Говори… — напружився Чеслав. — Я вже біди збираю, як гриби після дощу… — і намагаючись випередити відповідь, тихо запитав: — Болеслава?

Мара заперечно похитала головою:

— Видіння мені було… погане… А зранку й звістку з городища принесли… Прознали в городищі, що дівка, яку ти з лісу привів, крові роду Буревоя…

«А от і сон мій справдився, — вдарило в груди Чеславові. — Чуття не підвело. І саме про Неждану це знак був, а не про що інше. Їй небезпека загрожує!..»

Чеслав узяв Мару за руку й відвів від входу до схованки. Він не хотів, щоб про те, що трапилося, почув В’ячко.

— Звідки прознали? Адже про те знали тільки батько, вона та я. Батька вже немає, а я нікому не говорив. Звідки?.. — гарячкував Чеслав.

— Про те не мене запитуй, — баба відійшла й сіла на камінь.

— А що народ? — Чеслав підскочив до знахарки й, присівши перед нею навпочіпки, заглянув їй в обличчя.

— Народ говорить, що це вона на селище й рід Велимира лихо накликала. Що з її появою смерть прийшла. І це їхній, проклятий нашими предками рід Буревоя у всьому винний і біди з нею на нас наслав.

Чеслав підхопився:

— Але це брехня! Злість та дурість людська! У тім немає її провини, я знаю. І в городище я дівку привів… — щосили ударив він рукою об руку, але навіть не відчув болю.

— Кожен своєю стежкою в житті йде, хлопче, — урвала його Мара. — І я тебе, як вів її від мене, попередила, що на слизьку стежинку стаєш, та ще й дівку із собою тягнеш. Не послухав бабу…

— Ай! — відмахнувся від неї Чеслав. — Що вже тепер? — Винний, визнаю… Та й себе пересилити не міг!.. — і зовсім уже тихо, імовірніше, собі, ніж знахарці, додав: — Та й зараз не можу…

Мара на те тільки задумливо похитала головою і, мабуть, щось згадавши своє, таємне, слабко посміхнулася, немов змішала світлий смуток, і гіркоту, і співчуття:

— Молодо-зелено. Крівця грає — голівоньку туманить. Та що вже там, сама колись дівкою була…

Чеславові важко було уявити собі цю стару, висохлу від часу й важкого життя жінку ще юною дівчиною. Та зараз і не до її спогадів було. Юнак знову підсів до баби:

— Що їй загрожує, Маро?

— А ти сам не знаєш?.. — лице знахарки знову посуворішало. — То, може, хіба що вигнали б із городища… Проте вона ж із проклятого роду… А якщо Рада визнає, що вона винна в бідах-нещастях, як про те говорять, а Колоборові Великі те підтвердять… Добра не чекай… У лісі дикому саму покинути можуть… Чи в річку кинути, щоб вода віднесла всі напасті разом із нею.

Чеслав навіть заричав від досади — і на себе, і на все, що сталося:

— Що ж Великі так випробовують мене?!

— Не нарікай марно… Усе маєш здолати, хлопче, — переконано сказала знахарка, дивлячись просто йому в очі.

В’ячку Чеслав так нічого й не сказав. Від ослаблого чужинця в такому стані все одно допомоги не було, а такі звістки про сестру тільки б підкинули сухого хмизу в багаття їхньої ворожості.

Коли Чеслав прийшов до домовленого місця, вірний друг Кудряш уже чекав на нього. Одне вухо в товариша чомусь було відстовбурчено більше за друге, і неприродний малиновий колір так само відрізняв його. Очевидно, мати хлопця таки розсердилася за вчорашню риболовлю. Час від часу він підносив руку до постраждалого вуха й притискав його обережно до голови.

Узагалі-то після Посвяти Кудряш уважався повноправним чоловіком і ніяк не міг підлягати подібним принизливим покаранням. Але мати його була жінкою суворою, запальною, швидкою на розправу та ще й мала важку руку. Вона владно й спритно управлялася зі своїм численним сімейством. Її навіть батько Кудряша часом слухався, а може, і побоювався. Тож Кудряшеві перепало і за непринесену рибу, і за брудний одяг.

Якби не такі тривожні справи, Чеслав обов’язково позубоскалив би зі сміховинного вигляду товариша, а так тільки зауважив:

— Ох і довгі у твоєї матінки руки та й не слабкі!.. У як постаралася! Видно, від душі.

Кудряш навіть скривився, пригадавши вчорашню кару й всі пов’язані з нею неприємні спогади:

— Добре, хоч зовсім не відірвала, ще б трохи… Ледве вивернувся… — він знову обережно притис своє поранене багатостраждальне вухо, але відразу перейшов до справ. — А, що там моє вухо!.. Там у нас у городищі таке робиться!..

— Знаю, — махнув рукою Чеслав.

— Звідки?.. — від подиву очі в Кудряша зробилися ще більшими.

— Вісті не лежать на місці.

— От тобі й глухомань лісова! — ляснув себе по колінах Кудряш.

— Кажи краще про те, що мені невідомо. Звідки прознали, що Неждана з роду Буревоя? Про те ніхто не знав.

— Так, ти навіть мені не сказав, — з образою насупився Кудряш. — Я от про все тобі розповідаю, а ти…

Чеслав поклав руку на плече товариша й попросив:

— Кудряше, не до образ зараз.

А Кудряш і не вмів довго сердитися на Чеслава, не в його натурі це було. Такої миті він і сам почувався нещасним, самотнім і навіть покинутим. І тому вже після кількох подихів, буркотливих фиркань і смикання плечима чоло його розгладилося, а очі ожили.

— Першими баби прознали… Ну, а то як же, куди без них?.. Точно не знаю, як уже там було, але начебто Зоряна пішла до вас у дім нібито Болеславу провідати… І що їй, цікаво, там знадобилося?.. — кинув хитрий погляд на товариша Кудряш.

— Ну, а далі що? — не терпілося Чеславові.

А Кудряшеві й самому терпець увірвався, бо ж дуже хотів розповісти, а не поспішав тільки для того, щоб розповідь цікавішою вийшла:

— А в домі, кажуть, Неждана з Болеславою про щось саме шепотілися, про справи жіночі та, видно, не тільки… І Зоряна, легка на ногу, у цей самий час приспіла й від дверей почула, як чужинка про себе розповідала, звідки вона у вас узялася. І припекло ж її в той час проговоритися!.. Зоряна тихенько послухала, та й понеслося по городищу… — і потім розважливо зробив висновок: — Я так думаю, що це все Зоряна через тебе… Їй Неждана як кістка в горлі, суперниця.

— Та тепер це вже нічого не важить… Рятувати дівку треба. От халепа!.. Мені б у городище!.. — зітхнув Чеслав, сам розуміючи нездійсненність свого бажання.

— Легше влітку в ополонку!.. — не додав настрою Кудряш.

Але Чеслав завжди відзначався в їхній ватазі несподіваними вигадками: і в хлоп’ячих зухвалих витівках, молодецьких грищах, та й потім уже, на полюванні. І тепер, щойно Мара розповіла йому про небезпеку, що загрожує Неждані, у нього в голові закружляв буйний танок вигадок, як урятувати кохану від одноплемінників. І думки були одна безглуздіша за іншу.

Про одну з них він і розповів Кудряшеві. У того від подиву ледь очі на лоба не вилізли, такою несподіваною й нахабною була ідея.

— Так нас же розірвуть!.. Живих собакам згодують за таке святотатство, — вражений, прошепотів він.

Але Чеслав завжди вмів переконати Кудряша у своїй правоті й підбити того на будь-які відчайдушні дії. А Кудряш від тих палких вмовлянь загорявся, як суха солома, і готовий був іти за другом, і йшов, хоч не раз відтак обоє були січені батьками за дурні витівки.

І тепер Чеславові вдалося-таки довести другові, що витівка його саме через свою зухвалість і зможе врятувати Неждану.

— Хай вибачать нам Великі! — тільки й зміг видавити із себе Кудряш, вражений нахабством задуманого.

Неждана сама не розуміла, як таке могло статися. Поява біля їхнього дому юрби розлючених жінок, які спершу почали голосно перемовлятися поміж собою, а потім викрикувати в її бік різні лайки та звинувачення, було для дівчини цілковитою несподіванкою. Вона було вийшла з дому довідатися, чого вони кричать, але змушена була негайно заховатися назад.

На зміну їй вийшла Болеслава, яка ще не оговталася після стількох втрат, що звалилися на родину. Її поява змусила всіх замовкнути.

— Чого ґелґочете, як голодні гуси? — оглянувши жіночу ватагу, ще слабким голосом запитала Болеслава.

І тільки тоді стало зрозуміло, що жінки дізналися про таємницю появи Неждани в їхньому городищі та про те, якого вона роду. Стало зрозуміло й те, що тепер вони звинувачують її, дочку проклятого ними роду, у всіх бідах і напастях, що трапилися в їхньому городищі останнім часом. Нібито вона, Неждана, відзначена прокляттям, накликала смерть на їхнє плем’я.

Вислухавши жінок, Болеслава довго мовчала, а потім вимовила:

— Тільки Рада та Великий Даждьбог скажуть, чи так це, чи ні, — повернулася й увійшла в дім.

Рада зібралася наступного ранку…

Неждана й Болеслава очікували на її рішення, причаївшись за дерев’яними стінами свого дому-прихистку. Ніхто не порушував їхнього самітництва, незважаючи навіть на те, що люди палали з цікавості. Мабуть, боялися. Боялися пристріту від Неждани.

Дівчина сиділа в темному куті, тиха й поникла. Вона не могла зрозуміти, у чому її провина. Потрапивши сюди не зі своєї волі, спершу боячись і відкидаючи все й усіх, вона мимоволі поступово почала звикати до життя в домі, куди привів її Чеслав, до доброї та по-материнськи чуйної Болеслави, до інших домочадців, до їхніх звичок та порядків. Вона, звичайно, часто згадувала своє втрачене городище, своїх рідних, родичів, але тепер вони були так далеко, а їй треба було якось пристосовуватися до іншого життя.

Уважна до всього, що відбувалося в її господі, Болеслава, побачивши якось заплакані очі Неждани, просто, без розпитувань сказала, що така, видно, її дівоча доля.

Доля! Неждана через свої юні літа не знала й знати не хотіла, що це таке. Невже упокоритися?

Коли навколо дому Велимира закружляв раптовий танок смертей, Неждана щиро переживала кожну втрату, співчуваючи родині. Та невдовзі їй довелося взяти на себе клопіт про дім і господарство, бо злягла від горя Болеслава.

Одноплемінники співчували горю, що впало на родину Велимира. Почасти це співчуття поширювалося й на Неждану, яка опинилася під їхнім дахом. Але тепер ці люди боялися її й обвинувачували в таких страшних діяннях, за які — вона знала — у її племені можна було наложити життям. Ворожнеча й прокляття, що лежали між двома Родами, робили її небезпечною для них, а отже, винною. Хоча в чому її провина?! Їй і самій було страшно. І так самотньо!

Вона немов крізь сизий дим від погано розпаленого багаття згадувала своє колишнє дівоче життя, свої маленькі й більші радощі й прикрощі, які тепер здавалися зовсім дріб’язковими, і з жалем і гіркотою думала про те, якою неслухняною та необережною була, порушуючи заборону батьків самій виходити з городища…

Згадувала вона й Чеслава — винуватця всіх її бід, і то сердилася на нього, то бажала, щоб він опинився поруч і захистив її від усіх напастей. Але його не було…

Болеслава як могла заспокоювала дівчину, але сама тим часом розуміла, яка небезпека загрожує чужинці, які заборони порушив її любий Чеслав, укравши та привівши полонянку в їхнє плем’я.

Коли сонце почало хилитися до заходу, за Нежданою прийшли кілька чоловіків, щоб провести її до капища Даждьбога Великого. Так розпорядилася Рада. Дівчина мовчки і якось зовсім уже байдуже рушила за ними. Болеслава, незважаючи на слабкість, пішла з нею.

Жінка бачила, як з-за осель чи з іншого укриття і зовсім вже мало хто відкрито, але з побоюванням спостерігали за їхньою ходою ті з нечисленних одноплемінників, хто не подався ще до святилища.

Навіть Крива Леда виглянула зі своєї халупи й, стрельнувши на них єдиним видющим оком, сховалася в тінь. Кажуть, вона зовсім тепер не виходила зі свого житла зо страху.

Паливоди-хлопчиська, побачивши їхню процесію, галасливою юрбою прилаштувалися за ними, улюлюкаючи, рикаючи й свистячи, але боячись наблизитися. Серед них біг і дурник Вишата, щось бурмочучи собі під ніс і час від часу вигукуючи:

— Чужачка!.. Чужачка з лісу прийшла!.. З лісу прийшла, лихо принесла… Чужачка! Чужачка!.. Лихо принесла!..

Болеслава, суворо глянувши на нього, посварилася:

— Негоже так, Вишато! Не малий же ти!..

І Вишата, послухавшись, гепнув себе в груди кулаком і, заявивши: «Вишата — хлопець уже ого-го!..» — замовк і далі йшов спокійно.

Зате хлопчаки не вгамувалися і лише за воротами відстали — їм до капища сьогодні дороги не було.

Тільки перед самим святилищем, біля підніжжя пагорба, Неждана стрепенулася, немов підбитий птах, і завмерла. Думка про те, що вона має стати перед верховними божествами чужого племені, на їхній суд, зробила її ноги кам’яними.

— Ну, ну, дочко, наш Даждьбог милостивий і справедливий. Усе бачить, усе відає, — шепнула їй просто у вухо, підійшовши до дівчини, Болеслава.

Неждана йшла стежкою, що утворилася перед нею, повз людей, які розступилися, опустивши очі, не дивлячись їм в обличчя. Спершу вона спробувала дивитися на них, очікуючи побачити розуміння й можливе співчуття, але бачила лише цікавість, страх, а то й відверту ненависть. Вона лише одного разу обернулася до Болеслави, що йшла за нею, з німим запитанням: «Чому?»

— Не бери до серця, дочко, вони лише бояться… Це зо страху очі такі… — тихо відповіла їй Болеслава.

Але від тих слів Неждані не стало спокійніше. Бояться кого? Її?!

Зробивши ще кілька боязких кроків, вона постала перед Радою.

Суворими й навіть жахливими здалися дівчині обличчя чоловіків, що вирішували її долю. Злом і холодом повіяло від них. А тиша, що накотилася на юрбу, підсилила жах, що підступив до дівчини. Від усього цього їй захотілося заплющити очі, затулити вуха, щоб не чути, зіщулитися, а ще краще — птахою вільною відлетіти з цього страшного судилища й податися далеко-далеко… до городища свого, дому рідного, до крові своєї…

І цієї миті, можливо, дійшовши до самого краю свого страху та розпачу, згадала Неждана, що сама вона дочка голови нехай і проклятого ними, але не менш славного для неї Роду. І негоже їй соромитися того. Немає за що! Нехай знають!..

І тому замість остаточно поникнути дівчина несподівано для всіх присутніх, відірвавши погляд від землі, з гідністю підвела свою прекрасну навіть зараз голову й подивилася на них великими чистими очима.

Її рух, звичайно ж, не залишився непоміченим, викликавши шепіт присутніх, а потім і гомін здивованої юрби: «Із чого б це голову так задирати чужинці?!»

— Диви, як гордовито випросталася, поганка! Може, ще чиєї погибелі шукає?! — обурено процідила оточена подругами Зоряна.

— Оце вже краще, люба! — долинув звідкись такий тепер рідний шепіт Болеслави.

І це ще більше додало їй упевненості. Ні, що б там не сталося і що б не вирішили зробити з нею ці жахливі люди, вона прийме це, як і личить жінці її племені. Тільки на ідолів чужих побоялася підняти погляд Неждана.

Тим часом народ уже потроху почав нудитися та виявляти нетерпіння, оскільки невідомим було рішення Ради. Почулися вигуки та спонукання найбільш нетерплячих та запальних донести до людей мудрість поважних мужів.

— Говори вже, Зимоборе… мля-мля-мля… не мордуй людей невіданням! — не витримав і найстарший дід селища Божко. — Оголоси, що ми вирішили!..

Нервово покашлявши і явно незадоволений тим, що повинен був сказати, черевань Зимобор подався трохи вперед і прохрипів:

— Усі знають, що змусило зібратися Раду нашу… — почекавши, поки народ стихне, захрипів далі: — Нині Чеслав, син Велимира, привів із лісу дівку в городище наше і, як тепер стало відомо, не просто дівку, а дочку Буревоя, з роду, проклятого предками нашими.

У юрбі знову почувся шум і гомін обурених та швидких на розправу:

— Позорище для нас!.. Негоже то — волю предків порушувати!.. Гнати погану!.. У річку її!..

Але Зимобор підняв руку й закликав нетерплячих до тиші:

— Відомо вам, люди лісові, і те, що як з’явилася чужинка в нас, то й погибель увійшла у ворота наші. І насамперед ударила в дім самого Велимира, позбавивши життя його самого, і сина старшого, і дівку прийомну Голубу. Чи не тому, що пригріли під дахом своїм прокляту кров?.. — і, звівши брови, люто подивився на Неждану.

І знову загула юрба…

— У річку поганку!.. У річку!..

Неждана витримала той колючий Зимоборів погляд, лише непомітно закусила свою червону губу та трохи білішим зробилося її обличчя.

— Ото й мудрували ми, поважні, та сперечалися поміж собою: чи є її провина в тих бідах і смертях… — перевів погляд із дівчини на людей черевань.

— Та що ж ти жили тягнеш? — почувся з юрби нетерплячий верескливий жіночий голос.

— Цить, бабо! — гаркнули на неї відразу кілька чоловіків, незадоволених жіночим втручанням у такий напружений процес.

— Рада не дійшла згоди… — нарешті повідомив Зимобор і, ще раз відкашлявшись, продовжив: — А тому вирішили покластися на волю Великих і просити їх відкрити нам цю таємницю. І довіряємо тобі, волхве Колоборе, звернутися до богів і випросити мудрості для нас у цій справі, щоб ухвалити праведне рішення.

Волхв повагом під пильними поглядами всіх тих, що зібралися, підійшов до Великих і тричі схилився перед кожним у шанобливому поклоні, приклавши руки до серця. Потім його помічник Миролюб підніс йому чашу мудрості, і Колобор зробив із неї кілька довгих ковтків. Почекавши, поки напій проникне в нутро й наділить своєю силою, він глибоко зітхнув, підвів руки до ідолів і промовив:

— Владики небесні всього сущого й невідомого нам, убогим і слабким, почуйте прохання наше й відкрийте істину для чад нерозумних… — Колобор замовк і якийсь час ніби прислухався до чийогось тільки йому чутного голосу, що звучав чи то всередині нього самого, чи то в просторі над капищем.

Потім, немов оговтавшись від того таємного чуття, що заворожило його, волхв урочисто, неспішно й багатозначно проказав:

— Великі готові поділитися мудрістю й волею своєю… — і знову замовк, оглядаючи присутніх затуманеними очима.

І багато хто знітився від його погляду, бо здалося їм, що ті очі здатні заглянути всередину них самих і пізнати їхню суть — думки потаємні та, можливо, нескромні.

Раптом у тиші, що запанувала, пролунало протяжне вовче виття, від якого кригою бралася душа…

І волхв Колобор уже не зміг продовжити…

Люди всі як один обернулися на цей звіриний клич і були вражені, побачивши… Неподалік від пагорба, на якому стояло капище, у низині спалахнули в темряві два вогненні ока. Вони горіли, розриваючи темінь і приковуючи до себе увагу спостерігачів язичками-вогниками, що, танцюючи, почали повільно рухатися посеред темряви.

Люди стояли й дивилися на це дійство, скуті марновірним жахом.

— Звір!.. Вовк!.. Вогненний!.. Вовк Вогненний!.. — луною покотилося по здивованій юрбі.

Наче на підтвердження їхнього здогаду знову почулося пронизливе вовче виття. І зовсім уже зненацька звідкись із лісу повторилося інше. Тепер звірині голоси перегукувалися, то відповідаючи одне одному, то зливаючись у пронизливій тужливій пісні.

Чи не сам Лісовик часом із ними перегукується?

Ще більше сум’яття серед людей спричинилося, коли вогненні очі умить метнулися кудись убік, а на тім місці спалахнуло і здійнялося до нічного неба, немов намагаючись лизнути його темряву, велике багаття. І біля цього буйного вогнища, що освітило все навколо, люди побачили величезного вовка, що стояв на двох ногах і дивився своєю страшною мордою в їхній бік…

Загальний крик подиву й жаху вирвався з юрби. Ті, що стояли скраю, подалися було мимоволі назад, але були зупинені тими, хто ховався за їхніми спинами. Незважаючи на загальний страх, ніхто не міг відвести очей від жахливого й водночас такого дивовижного видива.

Раптом Вовк зробив крок, другий, і ще, а потім повільно почав кружляти навколо вируючого полум’я, немов розпочавши якийсь дивовижний танець. Його протяжливе виття знову розкотилося навколо. А з лісу повторилося інше… Вогненний Звір продовжував свій заворожливий танець. Він то припадав до землі, стаючи невидимим, то, різко вистрибуючи, знову з’являвся на тлі полум’я, а потім повільно кружляв-хороводив круг нього, піднявши свої величезні лапи до неба, немов намагаючись обхопити вогонь і змусити здійнятися, поринути його ще вище…

Вражені побаченим, люди мимохіть впали в якесь заціпеніння, що позбавило їх волі. Навіть у найхоробріших чоловіків завмерли душі, а чимало жінок од страху впали навколішки, плачучи й підвиваючи вовчими голосами.

Закінчилося все так само несподівано, як і почалося. Звір раптом зупинився, завив ще страшніше, ще раз підняв свої лапища до зоряного неба й змахнув ними. Багаття враз погасло, і священне чудовисько поглинула темрява. Лише слабкі спалахи іскор, немов розсипані по землі зорі, виказували те місце, де тільки-но люди бачили ЩОСЬ…

Не одразу отямилися після побаченого вражені одноплемінники на пагорбі. Тільки за якийсь час вони нарешті змогли вільно зітхнути й поворухнутися. І тоді всі погляди звернулися до волхва Колобора.

Той, хоч і бачив у житті чимало й мудрістю не був обділений, сам під враженням побаченого не відразу зміг опанувати себе. Лише зрозумівши, що всі навколо в німому очікуванні дивляться на нього, він підвів руки до неба й не так упевнено, як зазвичай, мовив:

— Така відповідь… вам… Великих…

Народ, не зовсім зрозумівши зміст сказаного, здивовано зашумів. І цієї миті з юрби раптом пролунав тривожний крик:

— Зникла!..

— Хто?.. Куди?.. Хто зник?.. — пронеслося серед присутніх.

У юрбі почався якийсь незрозумілий рух і метушня, після чого на середину кола пробрався довгий Серга. Він тримався за свою ледь покриту волоссям після Посвяти потилицю і, очманіло водячи очима по присутніх, викрикував:

— Зникла!.. Щезла!.. Як є, зникла!..

— Тьху! Та хто зник, жердино дурна? — плюнувши на землю, не витримав дід Божко.

— Та… чужинка зникла! — Серга навіть обурився від того, що його не розуміють.

— Як це зникла? — висунув із юрби своє черево Зимобор.

— Та ти до ладу говори, хлопче! — підступив до юнака Сбислав.

Серга закліпав очима, не одразу втямивши, чого від нього домагаються, а тоді спробував, як міг, розтлумачити:

— Я поруч неї стояв… А коли Вовк, ну… Вогненний з’явився… то в мене… темінь в очах враз!.. Оговтався на землі… У голові гуде, на потилиці гуля, — показав Серга свою покалічену потилицю. — А зайди й сліду нема…

Затривожився, зашумів, зашептав народ:

— Звір!.. Невже він?! Вовк Вогненний вхопив!.. Забрав дівку!..

А потім усі, ще більше перелякані й спантеличені, знову подивилися на волхва Колобора…

При перших словах волхва, звернених до Великих, що мали визначити її подальшу долю, Неждана відчула, як її знову охоплює страх. Бо чого б це Великим бути милостивими до неї, чужинки, доньки проклятого роду? Усе наче зникло кудись, відлетіло, розчинилося навколо неї, і навіть Болеслава, що стояла неподалік, немов перестала існувати — настільки вона злякалася.

А коли поблизу капища раптово з’явився Вогненний Звір, то нічого іншого, окрім того, що це чудовисько з’явилося по неї, щоб зжерти її, вона й подумати не могла.

Дівчина тільки й бачила ці його вогненні очища. І тому навіть не зрозуміла: чому хлопець, що стояв поруч неї, раптом упав як підкошений на землю, а натомість звідкілясь узявся Кудряш, який смикнув її за руку й повів із капища. Потім він тяг її за собою, боляче вчепившись їй у зап’ястя, темним лісом, а вона слухняно тяглася за ним, бо хотіла втекти якнайдалі від Вогненного Чудовиська, що бажало її погибелі. Вона навіть не питала Кудряша ні про що, боячись, що він її кине.

Вони йшли довго. Неждана кілька разів падала, перечепившись через гілки, пні й інші лісові перепони, непомітні в темряві. Але вставала і, не ремствуючи, ішла далі за своїм провідником.

Попетлявши лісом, вони вийшли на якусь галявину. Цієї миті мінливий місяць, вийшовши з-за хмари, освітив округу. І тоді Неждана помітила, що на галявині вони не самі: там був ще хтось!..

Але яким же було її здивування, коли вона побачила, що посеред галявини стоїть величезний вовк!!!

Дівчина сіпнулася від жаху, намагаючись звільнити свій зап’ясток із руки Кудряша, і дико закричала. Чудовисько кинулося до неї…

Чеслав саме знімав вовчу шкуру, коли помітив, що з’явилися Кудряш і Неждана. Він почув її повний розпачу крик і кинувся до неї, встигнувши підхопити до того, як вона впала на землю, знепритомнівши.

— Неждано! Неждано, це ж я, Чеслав!.. — шепотів він їй, розтираючи скроні й щоки, намагаючись привести до пам’яті. — Що ж ти її не попередив, дурню! — докоряв він другові.

— Та мені не до того було! Неслися лісом, як лані злякані, тільки що ноги не поламали, — виправдовувався Кудряш. — Ну, подумаєш, зомліла, зараз відійде, отямиться.

Дівчина й справді незабаром розплющила очі. І, побачивши перед собою Чеслава, ледве прошептала:

— Ти?! Як же я хотіла, щоб ти… мене від того чудовиська… — її руки обережно торкнулися його обличчя. Вона все ще не вірила, що перед нею саме він.

І Чеслав уперше відчув її добровільний дотик, у якому нарешті була довіра. Ох, як же він хотів, чекав цього, і скільки разів думав про це, і бачив у снах! І тепер сам ледь дихав, боячись злякати довгоочікувану мить.

— Не було чудовиська… Це я… Я, щоб урятувати тебе… обернувся, — зашептав він. — Ось вона, вовча шкура.

— А я так злякалася!.. — сховала вона лице в нього на грудях.

Ніколи ще Чеслав не жадав жінки так, як зараз ту, що тримав у руках. І це було не просто бажання володіти, а щось більше, чого він не міг пояснити і що, — він відчував це, — робило його якимось іншим. Ні, він, звичайно, залишався тим самим Чеславом — сильним, зухвалим і впевненим у собі, але в якомусь куточку його грудей оселилося тепер радісне й щемливе почуття ніжності до цієї, такої беззахисної чужинки. І він знав, що тепер вона по-справжньому його.

Розбурхані думки та почуття друга остудив Кудряш:

— Довелося Сергу дрючком по тім’ячку врізати.

— Та навіщо ж?! — не одразу озвався Чеслав.

— Та він до неї, Неждани, зовсім близько стояв, міг помітити й усю втечу нам зіпсувати, — а потім простодушно додав: — А що?! Так йому й треба, лозині довгій. Він же мене якось на грищах так садонув!.. Давно хотів поквитатися. А тут така нагода!

Коли на світанку вони прямували до схованки, обмінюючись враженнями від того, що відбулося нинішньої ночі, Чеславові зненацька згадалося те, що пережив він, побувавши у вовчій шкурі:

— Але ж це та вовчиця з лісу голос подавала! Перегукувалася зі мною!.. — згадав він про той таємничий голос, що повторював за ним із лісової хащі, і подумки подякував сірій подрузі за допомогу.

Він майже не спав. Крутився й думав про Неждану, якої знову не було поруч. На світанку, після того, як пощастило викрасти її з капища, Чеслав привів дівчину в ущелину, де лежав поранений Вячко, і передав під його опіку. Спросоння побачивши сестру, чужинець спочатку не повірив своїм очам. Він навіть щосили потер їх долонями, мабуть, думаючи, що це лише гра його сну. Але після того, як сестра, радісно зойкнувши, обійняла його, зрозумів, що перед ним справді вона.

Чеслав, помітивши, як зраділа Неждана Вячку, відчув раптовий біль, немов його ножем полоснули по грудях. І хоча раніше йому майже не доводилося відчувати подібне, він здогадався — це в ньому забилися ревнощі, нехай навіть і до її брата.

Молодий мисливець, доклавши зусиль, непомітно відступив назад і, борючись зі своїми почуттями, пішов спати у сховок у старому дубі. Йому не хотілося відпускати Неждану від себе, а тим більше залишати її тому, хто прийшов забрати її в нього. Та Чеслав розумів, що в ньому все ще говорить пустотливий хлопчак, який підкоряється бажанням. А чоловічий розум, що входить у силу, і досвід мудро підказували, що так їй буде набагато безпечніше. Адже слід ще знайти того, хто погубив його родичів, і він не зможе повсякчас бути поруч із нею. А їй тепер потрібен захист.

Промучившись до вечора, але так і не знайшовши забуття у сні, Чеслав вибрався зі стовбура лісового велетня й спершу повільно, а потім дедалі швидше й швидше почав віддалятися від нього.

Він квапився побачити ту, що позбавила його спокою.

Ближче до ущелини Чеслав стримав свій біг, щоб не виказати В’ячкові свого нетерпіння побачити його сестру. Негоже це. Тому наблизився до схованки якомога тихіше й раптом почув вимогливий голос В’ячка:

— Чому мовчиш, Неждано?

Відповіддю йому була тиша.

Чеслав зупинився й прислухався…

Лише за якийсь час таки почувся тихий голос Неждани:

— Він не такий вже й… поганий… Я сама спершу так думала, боялася… Навіть ненавиділа його…

— Адже він викрав тебе!.. — немов ударом батога перервав її В’ячко.

— Хто-хто, а я те розумію, — так само тихо відповіла йому сестра. Але в голосі її чулася незгода. — Говорить, що люба я йому…

Та вона неначе захищає його, Чеслава, перед братом?!

— І ти віриш цьому поганцеві з проклятого й ворожого нам роду?!

Неждана мовчала.

— Мовчиш?.. — голос В’ячка втратив твердість, і тепер у ньому чулася лише смутна ніжність до сестри. — І що ж далі буде, Неждано?

— Якби я знала, — сумно видихнула дівчина.

Чеслав вирішив за розумніше не втручатися в їхню непросту розмову. Неждана сама має дати відповіді на запитання брата. А він, Чеслав, ще встигне сказати своє слово. Слово чоловіка…

А поки що йому необхідно зустрітися з іншою жінкою. Не з молодою, а вже в тому віці, коли жінку називають бабкою або старою, не з красунею, а швидше навпаки, та до того ж із норовом і язиком, від яких інші воліють триматися подалі. Загалом із жінкою малоприємною, але тепер дуже йому потрібною. Через небезпеку, що загрожувала Неждані, довелося відкласти спробу зустрітися з Кривою Ледою, але про бабу не забули. І щойно дівчина опинилася в безпеці, настала черга старої пліткарки.

— Я виманю цю битливу козу з городища, — натхненний вдалим порятунком Неждани, пообіцяв другові Кудряш.

Ранок. Селище поступово наповнювалося звичними господарськими справами й метушнею. Але цим ранком звичайну буденність порушила подія, що сталася напередодні біля капища. Люди збуджено обговорювали появу Вогненного Вовка біля святилища і саме йому приписували викрадення чужачки. Вони на всі лади обмірковували, до добра це чи до лиха і чи не загрожує поява Звіра городищу якоюсь бідою. Говорили про це, щоправда, жваво, але якось більше пошепки, обачно, немов боячись необережними словами накликати гнів звіриного духа.

Тихо та якось мляво було лише в халупі старої Леди. Так повелося відтоді, як хтось невідомий — а на її думку, знавіснілий вражина Чеслав — напав на неї й ледь не вбив. Після цього жінка, що так і лізла в чуже життя, затихла й зачаїлася, рідко залишаючи свою хижу. А оскільки Крива Леда через свою невгамовну вдачу та нелюдську цікавість стала причиною не одного скандалу й бійки, то й охочих відвідати лайливу бабу було не дуже багато. Жила вона сама, бо чоловіка свого втратила ще молодою, а дітей їй Великі так і не послали, напевно, за її злостивість. А може, саме через те вона й стала такою злою.

Та ось і в її хижі з’явився якийсь натяк на життя, почулися слабкі шерехи й бурмотання, посипалася лайка на чиюсь окаянну голову, щось упало, грюкнуло, ойкнуло, а невдовзі біля входу почався ледь помітний рух.

Спочатку з-за дверей показався гострий ніс, за ним — очі: одне позначене каліцтвом, напівзаплющене, а друге видюще та чіпке. Боязко озирнувшись на всі боки й оцінивши побачене своїм уцілілим оком, баба таки зважилася вийти з хижі. Голова Леди була підв’язана хусткою, що прикривала її хворе вухо, а два кінці кумедно стирчали на маківці. У руках у неї було дерев’яне цебро. Очевидно, бабі захотілося свіжої води.

Ступаючи занадто прудко як для свого віку, а то й короткими перебіжками від укриття до укриття, кинулася Леда до колодязя-журавля, виритого в самому городищі, на випадок негоди та небезпеки. Побачивши дорогою гурт бабів, що судачили про щось неподалік, вона було сповільнила крок і вже, напевно, готова була повернути в їхній бік, та потім, начебто отямившись, понеслася далі.

Озирнувшись, ніби збираючись зробити щось недобре, хоча, найімовірніше, це була лише набута за час бурхливої пошукової діяльності звичка, баба набрала води і, зігнувшись під вагою повного цебра, задріботіла в бік свого житла. Угледівши знову гурт бабів, вона ще раз сповільнила свій крок, зупинилася, засумнівалася, навіть було поставила на землю цебро, але потім, очевидно, згадавши щось страшне, підхопила його й кинулася далі.

Уже біля самої халупи, стомлена важкою пробіжкою й вагою цебра, Леда зупинилася, щоб відсапатися. І саме цієї миті перепочинку незрозуміло звідки в її бік полетів підступний камінь, що, треба ж, утрапив у те саме вухо, що своїм болем так вимучило стару жінку.

Важко передати ті почуття й настрій, що відбилися на кривому обличчі Леди після такої біди. Можливо, їй здалося, що її покалічене око раптом прозріло, бо іскри, які спалахнули перед нею, вона побачила двома очима. Від дикого болю, що увірвався в її голову, баба впала на свій кощавий зад, незграбно змахнувши руками й зачепивши ногами, що злетіли догори, цебро, яке перекинулося. З її очей рясно заюшили сльози, а рідкозубий рот відкрився, і вона пронизливо закричала на все своє старече горло.

Першим на нещасне бабине репетування приспів Кудряш, який випадково проходив повз.

— Що, що трапилося, бабусю?! — співчутливо запитав юнак.

Леда, мабуть, втративши від болю мову, спершу тільки плакала, обхопивши голову руками, а потім почала мукати й показувати пальцем то кудись убік, то на камінь, а потім тикати пальцем у своє побите вухо.

— Каменем у вухо?! — здивувався Кудряш із чиєїсь неймовірної жорстокості. — Ай-яй-яй! Які злидні нікчемні!.. Це ж треба таке вигадати!..

Збіглися й баби та почали співчутливо хитати головами, жаліючи потерпілу.

— Ну, зірвиголови вражі, лише попадіться до моїх рук! Без вух залишитеся!.. Уже я до вас доберуся!.. — погрозив кулаком невідомим бешкетникам Кудряш і почав утішати поранену жінку.

— У-у-у!.. М-м-ма!.. У-а-а! — голосила крізь сльози Крива Леда.

Зіваки та жалісливі баби, поспівчувавши ще трохи старій та пообіцявши влаштувати ретельний допит своїм малолітнім шибеникам щодо їхньої причетності до цього лиходійства, поступово розійшлися у своїх справах.

А співчутливий Кудряш старанно допоміг підвестися Леді, яка все ще охала й ледь метикувала від пережитого, провів її до халупи й навіть приніс нещасній цебро свіжої води.

Від доброти та сердечності Кудряша можна було тільки дивом дивуватися. Він ще знайшов час, щоб увечері заглянути до халупи Леди й довідатися, як вона почувається після всього пережитого.

Баба крижем лежала на своїй постелі й стогнала — то тихо, то гучно, то скрикуючи, то схлипуючи.

— Болить? — запитав Кудряш так лагідно, немов медом помазав.

— Так уже болить, так болить — несила мені вже!.. То ниє, то стріляє, то смикає, а то немов колупає, вивертає все зсередини!.. — голосила баба, рада-радісінька хоч комусь поскаржитися на свій нещасний стан. — Байстрюки-виродки погані влучили прямісінько у хворе вухо, що й так мене вимучило вже, як трясця. Щоб їх трясло в лихоманці болотній до кінця днів!

Кудряш, почувши такі злі побажання, непомітно для баби сплюнув на всі боки, щоб не пристало, а потім із розумінням похитав головою й порадив скористатися способом його матінки лікувати вуха — прикласти гарячий камінь.

— Та що я вже тільки не пробувала! І прикладала, і мазала… А воно болить, окаянне, і болить! — слабко відмахнулася на його пораду Крива Леда.

Юнак багатозначно пошкрябав потилицю, щось прикинув, але відразу й відкинув, а потім, озирнувшись навсібіч, начебто їх хто-небудь міг побачити або почути, по-змовницьки прошептав:

— Може, треба до Мари?..

Видюще око Леди слідом за Кудряшем теж зиркнуло навсібіч, після чого баба напівпошепки зізналася:

— Та я вже ходила до неї, як тільки почала мучитися через це вухо, та не дійшла. На стежці таке зустріла, що ледве втекла звідти. Чеслава-вбивцю!.. А тепер і зовсім боязно-а-а, — почала скиглити від нестихаючого болю та страху Леда.

На обличчі Кудряша яскраво відбивалося розуміння страждань нещасної жінки. Трохи помисливши, він нарешті зважився й запропонував:

— Ну, якщо так потрібно і терпець уже урвався, то… я б, може, і провів!

Леда, припинивши голосити й ойкати, з недовірою вирячилася на хлопця, про щось зосереджено розмірковуючи, напевно, про те, і чого б він такий добрий до неї. Підозріло! Ох, як підозріло! Прищуливши своє причепливе око-реп’ях і не виявивши на обличчі юнака жодної тіні підступу, вона, мабуть, уже готова була зважитися на пропозицію, але потім, щось згадавши, зі страхом у голосі заторохтіла:

— Ой, ні, ні, ні, боязно, дуже боязно. А що, як Колобор дізнається?.. — а потім зі ще більшим розпачем у голосі продовжила: — Та ще й губителі скрізь нишпорять і смерті моєї хочуть! Він же сказав мені…

— Хто? — швидко по-котячи присів коло неї Кудряш.

— Голос!.. — випалила баба, але одразу прикрила рот долонею, зрозумівши, що здуру бовкнула зайве.

Кудряш заглянув у її єдине живе око й побачив там такий жах, що зрозумів: більше баба нічого не скаже. А тому, промурмотівши, що лише хотів як краще, та якщо вона не хоче, то й хай буде так, юнак побажав їй полегшення страждань і якнайшвидшого одужання й покинув її житло.

Світанок ще навіть не зайнявся, коли мати розбудила Кудряша, сильно й наполегливо трусячи за плече:

— Вставай, снопе непутящий, там Криву Леду Лісовик приніс у таку рань нам під дім. Тебе питає, — повідомив її сонний незадоволений голос. — Нащо це ти знадобився цій заразі о такій порі?!

Кудряш хотів було нібито «не почути», але дістав від матері добрячого стусана й мусив підвестися. Він переліз через сплячих молодших братів, спросоння погано тямлячи і об щось або когось із них спотикаючись, вибрався з хати.

У темно-сірому сутінку юнак не відразу роздивився, хто прийшов. Баба сама випірнула з темряви просто перед його носом. Кудряш навіть позадкував від несподіванки.

— Тобі чого, бабо? — сторопіло запитав він.

— Ой, ой, ой! Несила мені терпіти, Кудряшечку-у-у!.. — заголосила Леда з підвиванням. — Ти ж мене, болящу, до Мари пропонував провести, тож я оце й зважилася-а-а… Зроби добре діло, голубчику, прислужися хворій-ой-ой-ій!

Очевидно, від болю, що її мучив, Леда переступала з ноги на ногу та, обхопивши долонями голову, хитала нею в такт кожному слову. Так сильно прихопило бабу.

Зрозумівши, що від нього хоче стара, Кудряш ліниво потягнувся й позіхнув, усім своїм виглядом показуючи ставлення до її нинішнього прохання.

— Та ти що, бабо?! То ж днем ясним було, а зараз яка темінь довкола! Туди підеш — то й без очей залишишся! — потім, дотягшись рукою до спини, почав неквапливо почухувати її. — Та й не хочеться мені тепер у таку сумнівну справу вплутуватися. Покумекав тут та подумав: а що, як волхв Колобор прознає, що до вигнаної з тобою ходив, заборону порушив? Навіщо мені така морока на голову?

Леда від його слів навіть присіла, відчувши слабкість у ногах, а потім мало не підскочила.

— Ай-яй-яй, та звідки ж він прознає те?! Я ж, як риба, мовчатиму, ти ж мене знаєш. Та й сама ж я теж порушую заборону ту, бо немає сил моїх більше терпіти… Проведи, любчику мій, до знахарки Мари, а то голова в мене ось-ось лусне від болю того-о-о-о, — плачучи, баба розмазувала гіркі сльози по перекошеному від болю обличчі.

А на обличчі Кудряша від Лединих страждань відбилася непідробна жалість, бо душа в нього була добра та незлостива. Та попри це зараз він не поспішав утішити стару, а тільки пробурчав:

— Тебе, Ледо, сам Лісовик, мабуть, не зрозуміє: то не проводь, то проводь. Плутаєш та збиваєш мене. Ось ночами тепер спокою не даєш. Адже вчора закомизилася навіщось, а тепер… — похитав він головою. — Та й ніколи мені ниньки. Мати за худобиною зранку прибрати наказала…

— Ну, Кудряшечку мій добресеньки-и-и-й!.. Замучить мене болячка погана, до смертушки-и-и, — заскиглила ще жалібніше Леда.

Вона схопила хлопця за руку й стала гладити по плечу та заглядати у вічі. Кудряш хотів було відсторонитися, та де там — Крива Леда чіпко його тримала.

— Ну, добре… — співчутливо, а швидше приречено зітхнув юнак і таки змилостивився. — Нехай тільки світанок у силу ввійде, — зайду за тобою. А ти готова вже будь! — суворо наказав бабі Кудряш.

— Авжеж, буду… Ще й як буду… Ти тільки швидше заходь-і-і… Та не забудь про мене, милесенький-ой-ой!

Повсякчас озираючись на хлопця, наче перевіряючи, чи не передумає він, Леда пішла геть і незабаром розтанула в ранковому тумані. А світанок тим часом зароджувався, женучи ніч, що й так уже відступала.

Кудряш ще якийсь час постояв, проводжаючи бабу поглядом, а потім розвернувся й пішов, але не до хати досипати, хоч як йому не кортіло, а в інший бік. Були в нього тепер спішніші й важливіші справи…

До халупи Кривої Леди Кудряш прийшов, коли ранок був уже саме в розпалі. На той час чого тільки не випробувала Леда, борючись зі своєю вушною болячкою й намагаючись угамувати або хоча б послабити її, хіба що в танок не пускалася — усе марно.

Тільки-но Кудряш опинився біля її порога, стара сама кинулася йому назустріч, виглянувши з хати:

— Ой, прийшов-таки, соколику ясний! — радісно сплеснула вона руками й відразу буркотливо прокаркала: — Що ж так довго-то?! Я вже хіба що на хату не вилізла від стражда-а-ань!.. — але відразу схаменулася, згадавши, що залежить тепер від юнака. — Ну, прийшов, і добре, чудово! — Завела вгору від нового нападу болю своє єдине око, та нова думка змусила її знову втупити його в гостя. — А зброю взяв?

Кудряш, знизавши плечима, показав їй свій лук, що й так був занадто помітний.

— Ходімо, бабцю, тільки бігцем, а то в мене справ ще багато, — суворо та поважно сказав Кудряш і, кивнувши в бік воріт городища, рушив до них.

Стара, не гаячи часу, підхопила свою ключку й кинулася за ним. Незабаром вони порізно вийшли з воріт й, роздивившись навколо, чи немає сторонніх свідків їхнього походу, та впевнившись, що все гаразд, уже разом квапливо рушили в бік печери знахарки Мари.

У лісових хащах Леда, гнана своїм нестерпним болем, спершу поспішала за хлопцем, намагаючись не відстати, а потім навіть обігнала його й швидко дріботіла стежкою попереду. Вона повсякчас крутила головою навсібіч, уважно зиркаючи своїм одним оком, очевидно, когось побоюючись. Те крутіння завдавало їй чималого болю, але страх перед кимось невідомим був, вочевидь, величезний. А тому вона весь час оберталася назад, перевіряючи, чи йде за нею її охоронець. А Кудряш і не думав залишати стареньку.

Так вони пройшли більшу частину шляху, жодного разу не зупинившись, щоб відсапатися, незважаючи ні на швидку їхню ходу, ні на похилий вік баби Леди. Вона лишень почала йти трохи повільніше, більше спиралася на ключку та рідше оглядалася. Нічим не порушуваний, окрім них самих, лісовий галас та присутність Кудряша надавали бабі більшої впевненості у своїй безпеці. Та й до печери знахарки було вже рукою кинути…

Раптом попереду почувся якийсь підозрілий шелест, і десь за десять кроків перед ошелешеною Ледою з кущів на стежку вийшов… Чеслав.

Напевно, якби вона побачила зараз самого хазяїна лісу Лісовика, то й тоді жах її не був би таким сильним. Баба заклякла на місці приголомшена й навіть трохи присіла — ноги від страху підломилися. Перев’язане хусткою лице миттєво налилося кров’ю, зробившись малиновим. Навіть видюще око розширилося, наче намагаючись більше та ясніше побачити, і набігло кров’ю. Рот її розчепірився німим криком.

Око кілька разів очманіло моргнуло, і тільки тоді страх, здається, покинув Леду. Вона, миттєво забувши про свій страшенний біль, різко повернула голову назад і… побачила усміхнену пику Кудряша.

«Це пастка!» — зрозуміла баба.

Зло зиркнувши знову на Чеслава, баба вивергнула зі свого горла якийсь неймовірний чи то клич, чи то виття:

— У-а-а-а! — підстрибнула на місці, жбурнула з усієї сили в юнака ключку й, підхопивши поділ своєї сорочки, кинулася зі стежки.

Кудряш очам своїм не повірив, побачивши, що виробляє обтяжена чималими роками та ще й добряче хвора бабка. Він навіть потер їх для переконливості. Чеслав, хоч уже й спостерігав Ледину спритність, знову був приголомшений нею. Обоє здивовано дивилися услід зниклій бабі.

Але остовпіння їх швидко відпустило. Не перекинувшись і словом, лише перезирнувшись, вони, дружно зірвавшись із місця, рвонулися слідом. А Леда, судячи з тріску кущів та гілок, що віддалявся, летіла лісом напролом, не розбираючи дороги.

Їхні молоді, сильні, пружні ноги ледве поспівали за, здавалося б, такими млявими й кволими старечими. Очевидно, невимовний жах, порівнянний лише зі смертельним, надавав сил Кривій Леді. Тільки десь на відстані двох польотів стріли від стежки їм пощастило наздогнати втікачку. Вона раптом спіткнулася об невеликий порохнявий пеньок, що підступно зачаївся в траві, і пролетіла ще трохи вперед.

Хлопці, помітивши її стрімке падіння, підбігли до нещасної, щоб переконатися, що вона не вбилася. Баба лежала якийсь час нерухомо, і могло здатися, що душа її вже вирушила до праотців, але впалі груди, що здіймалися від важкого подиху, свідчили про зворотне. У юнаків відлягло від серця: благо, що шию не звихнула й не розсипалася.

А тим часом око бабки сіпнулося й різко розплющилося. Побачивши над собою своїх переслідувачів, Леда голосно закричала і почала з усіх сил брикатися ногами, намагаючись дістати то одного, то другого.

— Кричи, волай, тебе тут хіба що почвара болотна почує, — сказав, ухилившись від чергового випаду кощавої старечої ноги, Кудряш.

— Ой, не вбивайте мене, нещасливу-убогу-бідолашну!.. Я нічого, нічогісінько… Я ж ні в чому не винна — мовчала, немов під воду пірнула!.. — заквилила Леда, затуляючись від них руками.

Чеславові, чесно кажучи, хотілося хоча б легенько тріснути бабку за всі її підлоти, та й щоб наперед знала, але вона й так ледь жива була від страху, і він стримався.

— Може, тебе й варто було б придушити, Ледо, щоб наклеп на мене підлий не зводила, та тільки ти нам жива зараз потрібна.

— А-а-а-а?!! — продовжувала підвивати перелякана жінка.

— Розповіси все, про що запитаю, по-доброму — ціла будеш землю топтати, — пообіцяв Чеслав.

— Ай-ай-яй! Я нічого, нічогеньки-и-и-и… — голосила далі баба, не зважаючи на його слова.

Бачачи, що Леда впала в нестяму, Чеслав схопив її за плечі й кілька разів добряче струснув, щоб отямилася.

— А коли пручатися будеш, так ми й передумати можемо… — багатозначно й грізно попередив Кудряш.

Стара не одразу, але все-таки припинила волати, замовкла й лише насторожено бігала своїм оком по обличчях хлопців.

— Спершу скажи, бабо, чого ти тікаєш від мене, як ошпарена… — поцікавився Чеслав.

Леда не відразу зважилася розтулити рота. Її губи спершу було розкрилися, але тільки тремтіли й кривилися, не видаючи ні слова, але потім, несміливо, та все-таки стара впертюха пробелькотіла:

— Так ти ж… мене, Чеславцю, порішити хотів… Стрілою цілив… Та ножичок кида-а-а-ав… — і знову схлипнула.

Чеслав від такої явної брехні ледь знову не схопив її, щоб струснути, але, боячись, що баба знову почне плакати й верещати, лише підвів очі до неба й, похитавши головою, запитав:

— Гм, із чого ти взяла, недоумкувата, що це я робив?

— Так більше ж нікому… — розвела руками бабка.

— А то ти мало кому крові за життя попсувала?! — уїдливо втрутився Кудряш. — Та тебе прибити… лише гукни — табун охочих збереться.

Леда від його слів знову тихенько завила:

— Злі-і… Ой, злі язики!.. То погані люди брешуть, як собаки скажені, про мене нещасну-у-у-у… А я ж, якщо що й скажу кому… то просто в очі, та тільки про те, що бачила чи чула, і тільки заради правди й справедливості-и-и…

— О, правдолюбниця вишукалася! Та ти, помело городищенське… — закипаючи праведним гнівом, Кудряш насунувся на криву бабу.

Він і тепер ще простити не міг Кривій Леді історію, коли вони, тоді ще хлопчиська, залізли в общинну комору поласувати медом, а всюдисуща Леда якось прознала про ті пустощі або запримітила та й розцвірінькала все його суворій матінці. Ох, і дісталося ж тоді Кудряшеві від матері за шкоду!

Чеслав, розуміючи, що цей наступ друга на їхню бранку закінчиться черговим нападом реву й користі від того буде мало, відсунув Кудряша вбік.

— Я ось що тобі скажу, Ледо, і хочу, щоб ти добре зрозуміла… — він навмисно говорив повагом. — Я зовсім не домагався погибелі твоєї… І ніколи ні стрілою в тебе не цілив, ні ножем не мітив, як би мені не хотілося те зробити за всі твої підлі плітки про мене й мого брата.

На обличчі баби явно читалася недовіра. І щоб слова його були переконливішими для старої лисиці, Чеслав додав:

— Клянуся пам’яттю предків своїх!.. — а потім, не в змозі перебороти юнацьке бажання похвалитися, з поблажливою усмішкою додав: — І коли б я хотів погибелі твоєї, бабцю, то та стріла, що летіла у твій бік, обов’язково влучила б і вже ножичка не знадобилося б. Кудряш не дасть збрехати. Та й зараз би тут із тобою теревені не розводив…

Леда від хвилювання через силу ковтнула слину пересохлим ротом і видихнула:

— А хто ж тоді?.. — і збентежено закліпала оком.

— Це ж ми й хочемо зрозуміти, бо… — але раптова думка не дала Чеславові висловитися. — Почекай… Але ж якщо стрілок той у тебе, стару, не поцілив, то він… чи зовсім вже недосвідчений, з невірною рукою…

— Та це я вертка така, — встигла вставити бабка.

— Або він зовсім і не хотів позбавляти тебе життя… — не звернувши уваги на її вигук, продовжив Чеслав.

— Хотів, ще й як хотів! Та далеченько був від мене. Я ж його й розгледіти не змогла. З-за дерева, гад, цілив!.. — заторохтіла невгамовна Леда. — Страху ж я, сердешна, натерпілася, до кінця років моїх вистачить! Он із хати зайвий раз висунутися боялася. Страх!.. Страх та й годі!..

— Тож він, може, і хотів саме настрахати тебе?.. — задумливо припустив Чеслав, і було не зовсім зрозуміло, кого він запитує — чи жінку, чи себе.

На обличчі Кривої Леди з’явилося щире здивування:

— Та навіщо ж?

— Бо ти знаєш або бачила таке, що інші сховати хотіли б, — вийшов із замисленості Чеслав й очікувально подивився на бабу.

А Леда з виразом дитячої невинності, за якою — хлопці знали — ховалися старечі вікові хитрощі, втупилася в нього. І, здається, не думала відкривати рот.

Першим не витримав Кудряш, який спостерігав за ними збоку:

— Говори, заразо, що ти ще прознала такого, за що тобі голову відкрутити хотіли? — накинувся на бабу.

— Ай! Ай!.. Та я ж… Та нічого ж… Великі й духи — свідки!.. — заголосила, затуляючись від нього, Леда. Але зненацька затихла. — Хіба що, ось тільки… тільки… — з-під рук зиркнуло хитре око. — Може, через…

І тоді Леда розповіла хлопцям про той нещасливий ранок, коли знайшли мертвим Велимира. Виявилося, що перед тим кривавим світанком дуже погано спалося старій лисиці.

— Ну, я й вибралася з халупи, щоб повітрям подихати. А чого в духоті сидіти? Та й усе-таки цікавіше, ніж на стіни витріщатися. Аж дивлюся, наче йде хто чи здалося… А світати ще тільки починало, і туман був!.. Придивилася, навіть за рогом причаїлася, точно, іде… А це Голуба до воріт городища йшла! Та… крадькома, озираючись… Я й подумала: чого це дівці зранку не спиться? Ну й рушила за нею. Тільки щоб подивитися… Так і так не сплю… — Леда дедалі більше розпалювалася від своєї оповіді. — Вона, отже, до воріт підійшла…

А сторожа наша міцно поснула, видно. Поганці!.. Так Голуба засувку — того… і за ворота — шасть. Я за нею. А вона до лісу побігла хутко, ну, і я… Довго йшли… Я вже ледь поспівати за нею стала. Усе боялася — загублю. А вона поспішала і поспішала. І ось зупинилася нарешті, озиратися стала. Може, місце, куди йшла, шукала?.. Я теж, звичайно, стала, а потім і присіла, віддихатися… — баба, що до досі тарахкотіла без упину, мабуть, теж вирішила відсапатися й замовкла.

— Ну, а далі, далі що?.. — у два голоси зажадали продовження хлопці.

А Кудряш, що слухав доти сидячи, з нетерпіння навіть підхопився.

Баба з недобрим прижмуром подивилася на одного, перевела погляд на другого, ще трохи помучила їх мовчанкою (певно, мстила за напад), але таки продовжила:

— А вона, Голуба, видно, розібралася й далі пішла, тільки тепер знову сторожко та помаленьку… Ну, я думаю, теж поспішати не буду, посиджу ще трошки, а потім наздожену. Стомилася ж!.. Коли чую, десь збоку гілка хруснула… Я туди — зирк… і зрозуміла, що там, за кущами… ще хтось є… живий. Спершу подумала, що звір який, але ні — людина! Невже Голуба мене побачила — кумекаю. Але ж вона в інший бік подалася… І отут я прозріла, що, окрім нас двох, хтось ще третій там валандається. І мене, нещасну, помітив… І очима дірявить тепер усю. Ой, я так й обмерла! З переляку навіть гикати почала безперестанно, — від знову пережитого хвилювання жінка навіть приклала руку до того місця, де мало стукати серце.

— Та хто ж це був? — чомусь пошепки запитав Кудряш.

— Так не роздивилася ж я крізь кущі!.. — у її голосі почулася щира досада. — Та й він же спритно сховався від мене. Не хотів, щоб побачила його… А отут і сама Голуба крізь кущі несеться. Так і ломиться напрямки, так і ломиться, як сліпа. А вся сама на себе не схожа. Бліда, розпатлана, рукою рот затисла, очі витріщила і вся в сльозах. Заметушилася з боку в бік: збилася, куди бігти. Ледь із тим, хто за кущами сидів, не зіштовхнулася. То він від неї, мабуть, шарахнувся, вона — від нього. А я від обох. Та як припустила!

— Голуба?

— Та я ж!.. Летіла, як та молодуха, відтіля. Лише біля самого городища отямилася. — Леда з полегшенням обтерла краєм хустки рот, а потім і чоло, нібито тільки зараз закінчила той стрімкий біг, про який розповідала. — А потім уже стало відомо, що батька твого, Чеславе, того ранку зарізаним знайшли…

Тепер була черга підхопитися Чеславові, який доти терпляче слухав розповідь Кривої Леди:

— Так чого ж ти на Раді, бабо, про те не сказала?! А все про нас із братом нісенітниці верзла?!

Леда ображено стулила губи:

— Авжеж! Нісенітниці!.. — передражнила вона Чеслава. — Про вас із Ратибором щиру правду казала. Усе, що сама бачила. А що про Голубу не сказала… Я спершу таки думала розповісти… Та промовчала, бо навряд чи дівка зважилася б, та й не встигла б вона таке діло криваве вчинити. Хоча хто його знає, чого її туди понесло… А ще я подумала собі: тоді ж доведеться зізнатися, що і я біля тієї галявини була. А навіщо мені така морока потрібна? Своїх болячок вистачає. Ой! — згадала вона про своє хворе вухо, чи воно саме нагадало їй болем. — Та, може, і той, хто за кущами сидів, був одним із вас, звідки мені знати?.. — і зовсім уже плаксивим голосом попросила: — А тепер відпустіть, соколики, бо так болить… Я все вже розповіла…

— Ні, не все, бабо! — різко перервав її жалібні прохання Кудряш.

— Як не все? — обурилася баба.

— А про голос не сказала?!

— Який такий… голос? — хитре око Леди забігало, як загнаний у пастку заєць.

— Про який мені обмовилася, стара!.. — Кудряш сказав це таким страшним голосом, що змусив-таки бігаюче бабине око зупинитися.

Леда перелякано ойкнула й у розпачі прикрила рот рукою:

— Не було!.. Нічого не було!.. Поплутав ти щось, Кудряшечку!..

Баба ще трохи поламалася, поплакала, поголосила. Але після погроз і вмовлянь усе ж таки змушена була зізнатися:

— Був… Був голос!.. Якось уночі… Уже після того, як погубити мене в лісі хотів хтось, — з острахом зиркнула стара в бік Чеслава. — Чую, виє потихеньку біля хижі моєї, за стіною. Я спершу подумала — вітер. А далі чую слова: «Чуєш мене, Ледо?» Я вже й не пам’ятаю, як сили знайшла відповісти йому, що, мовляв, чую… І тоді він звелів мені забути про те, що бачила того ранку на галявині. А то, сказав, коротким мій шлях до предків буде…

— А який він був — чоловічий чи жіночий? — спробував з’ясувати Чеслав.

Крива Леда подивилася на нього з подивом, немов він сказав якусь дурість, а потім прошепотіла:

— Моторошний!.. Немов сам Змій-Велес сичав. Спробуй розбери його… — і відразу ж, наче отямившись, у розпачі схлипнула: — Ой, він же ж мені мовчати велів!.. Що ж тепер зі мною, бідною, бу-у-уде? — завила баба не гірше від таємничого голосу. — Як же я тепер до хати дійду?! Адже він мене, лиходій, погубить!..

Але Чеслав уже не звертав уваги на її крики. Він повільно відійшов трохи вбік і, прихилившись до стовбура молодого дуба, завмер, наче слухаючи шелест його листя. А може, шепіт лісових духів? Їхня порада йому зараз ой як була потрібна!.. Час від часу він якось дивно й загадково поглядав у бік баби.

Кудряш, здивований такою поведінкою друга, вирішив не заважати, а сів неподалік від переляканої жінки, щоб не втекла, намагаючись не звертати уваги на її стогін.

Раптом Чеслав повернувся й заявив бабі:

— А нікуди ти, бабо, тепер не підеш.

— Це як же?! — Леда від несподіванки навіть вити перестала й втупилася в нього, наче вперше побачила.

— А ти нам тепер тут, у лісі, знадобишся.

Потім Чеслав звелів Кудряшеві тягнути бабу в самісінькі нетрі, і сам першим підхопив бранку. Леда несамовито пручалася що є сили, але що вона могла вдіяти проти двох здорових парубків? Як вона вже не виривалася та не брикалася — усе марно. Ніщо не могло перешкодити задуму Чеслава.

Дивна звістка про те, що Крива Леда зникла з городища й ховається десь у лісі, вужем заповзла за частокіл і почала передаватися від хати до хати, від одних цікавих вух до інших.

— І що це надумала дурна баба? — гадали в селищі, знизували плечима й хитали головами.

Але оскільки бабу за її невгамовну боротьбу із сімейними таємницями й вадами громада не дуже шанувала, то народ поговорив-поговорив про її зникнення та й махнув рукою. Хоче в лісі жити, хай живе — у городищі спокійніше буде.

Нова цікава звістка про зниклу бабу не забарилася. І звідки тільки ці чутки беруться? Отож незрозуміло звідки прийшла чутка, що баба та неспроста втекла з городища, а від сильного страху за своє життя. Бо дізналася про таємницю великого лиходійства… І зовсім уже неймовірною стала чутка про те, що Крива Леда перед втечею нібито комусь розповідала як велику таємницю, що точно знає, хто позбавив життя голову Роду Велимира, бо того кривавого ранку сама в лісі блукала й бачила…

Ці чутки та пересуди на якийсь час затьмарили навіть новину про народження в однієї з корів одразу трьох телят — явище, досі не бачене в городищі. Чуткам вірили й не вірили. Дуже вже добре поселянам була відома схильність старої пліткарки до вигадування, а часом і до відвертої брехні.

Дехто з чоловіків казав, що непогано було б розшукати стару й розпитати, щоб прояснити ті вигадки. Однак робити те ніхто не квапився. Можливо, тому, що найзацікавленішим у розкритті цієї таємниці був Чеслав. А він сам тепер — підозрілий утікач.

Незабаром почали базікати й шептатися, що комусь здалося, — а може, і справді бачили, — що ховається втікачка біля трьох пагорбів… Начебто там, серед дерев і каменів, знайшла нове пристановище баба. І як побачить кого з людей, то хапається сховатися стара.

Бешкетник Кудряш, чуючи такі байки про зниклу Леду, разом з усіма недовірливо хитав головою, цокав язиком і знизував плечима від подиву.

І звідки тільки ці чутки беруться? А Лісовик його знає!..

Далеко, на багато днів ходу тягнеться лісове безмежжя. Так далеко, що лише з казань та билин, переданих від покоління до покоління, та від рідкісних зайд народ лісового племені знав про те, що за їхнім лісом є ще інші землі. Нібито є місця з твердинями небаченої висоти й широти, з людьми та поселеннями дивовижними.

Але й їхня рідна лісова колиска була багата на земні дивовижі, створені Великими. І в одному з таких місць зійшлися три пагорби. А може, навпаки, розійшлися, народившись із однієї гори-матінки?

Чеслав недаремно обрав саме це місце для свого задуму. Схил пагорба, що стояв з боку городища, був кам’янистим і лише трохи поріс деревами, а тому добре проглядалися всі підходи до нього. І якщо хто захоче зійти ним, то ніяк не залишиться непоміченим для того, хто спостерігатиме згори. Два інші пагорби були нижчими.

А на те, що хтось незабаром таки має прийти до цього місця, дуже сподівався Чеслав. А сподівався тому, що у вибалку, який утворився між пагорбами, він сховав стару Леду, наказавши сидіти сумирно й для певності прив’язавши до ялини, щоб не втекла. І Крива Леда була тепер принадою, яку залишають мисливці біля пастки, намагаючись вполювати великого звіра. А прийти за нею, на думку Чеслава, повинен був той, чию таємницю Леда нібито знала й іншим відкрити могла. Якщо, звичайно, не перешкодити старій цокотусі…

З вечора вірний Кудряш мав прохопитися в городищі про теперішнє місцезнаходження Кривої Леди. А тому, найімовірніше, зранку випадало очікувати небезпечного гостя. І прийти він швидше за все мав із боку городища. А тому Чеслав і засів із самого світанку на ближньому до поселення пагорбі, заховавшись між лапами пишної ялини.

Він лежав на сухій підстилці з опалої хвої, весь обернувшись на суцільні слух та увагу. Серце юнака билося рівно — був упевнений у своїх силах, задумі й талані. Напередодні Кудряш вкрав із городища порося, яке вони принесли в жертву Лісові, щоб дух був прихильний і милостивий до їхніх незвичайних ловів. І Ліс прийняв цю жертву, розмірено й дружно прошумівши кронами вікових велетнів. Із собою молодий мисливець узяв лише ніж, бо лук та стріли цього разу мало чим могли допомогти.

Перед ним, мов на долоні, лежала вся околиця. Але ніщо й ніхто не тривожили її своєю появою. Уже й сонце піднялося над верхівками дерев, розтопивши сутінок, а того, хто бажав погибелі бабі Леді, усе не було. Чеслав як справжній мисливець був терплячим. Тіло його від довгої бездіяльності немов задерев’яніло, але він не відчував цього.

Зненацька там, куди дивився юнак, на далеких підступах до пагорба, у лісових хащах із гілок спурхнули горлиці, що вподобали ці місця. Подих і серце Чеслава завмерли… І знову тиша й спокій. І знову равликом потягнулося очікування. Але невдовзі кілька птахів знову залопотіли крилами в повітрі. Тільки вже ближче й праворуч від Чеслава. Тепер він був упевнений: там хтось крадеться.

Як же повільно!..

І ось нарешті крізь дрібні голки ялини, під якою він заліг, хлопець помітив, що від крайніх до пагорба дерев відокремилася чиясь постать. Ближче й ближче… Придивившись, Чеслав зрозумів, що це… дядько Сбислав! І йшов він просто на нього.

За мить у голові Чеслава майнула лавина думок і запитань: «Як?! Чому?! За що?!» — на які він поки що не міг відповісти. Йому важко було повірити, що ця людина, однієї з ним крові, могла бути вбивцею його батька. «Чи ні?.. Але що він тоді тут робить?» Чеслав вирішив поки що не показуватися дядькові на очі, а подивитися, що буде далі.

Сбислав ішов на пагорб повагом, але й напрочуд спокійно, не ховаючись, хоча час від часу й оглядаючись навсібіч. Здалеку він був дуже схожий на свого двоюрідного брата, батька Чеслава. Така сама кремезна статура, такі ж волосся, борода та хода… Але це був не Велимир.

Вибравшись на вершину та опинившись біля тієї самої ялини, під якою заліг молодий мисливець, досвідчений чоловік Сбислав зупинився, оглянув землю, очевидно, шукаючи слідів… Та Чеслав подбав, щоб залишити їх якомога менше. І тоді родич ще раз огледівся й зненацька для Чеслава неголосно покликав:

— Чеславе!..

«Невже він усе-таки виявив мене?..»

Сбислав гукнув ще раз, уже голосніше. Але Чеслав не квапився відгукуватися, а лише сильніше стис ніж у запітнілій від напруження долоні. Дядько ще раз понишпорив очима по землі, постояв і рушив донизу, туди, де була схована Крива Леда.

— Чого кликав? — не витерпівши, подав голос Чеслав, не показуючись з укриття.

Сбислав зупинився. Потім повернувся й, нікого не побачивши, почав роззиратися на всі боки, намагаючись зрозуміти, звідки йде голос.

— Я тебе прийшов побачити… Давно шукаю, — зрозумівши марність своїх зусиль, сказав Сбислав, не знаючи, у який бік звернутися. — Ледь розшукав…

Чеслав не одразу, але вирішив, що настав час вийти з укриття. Бо мовчання нічого не прояснить, а варто йому заговорити, дядько миттю визначить, де він заліг. Тому ховатися далі — нерозумно й марно. Юнак вибрався зі свого сховку, тримаючи напоготові ніж.

Скинути зброю для досвідченого мисливця — що кліпнути оком. У Сбислава був лук та шкіряна торба зі стрілами, а за поясом виднівся клинок. Але ніж юнака був уже в руці, готовий будь-якої миті до дії.

Побачивши збройного родича, Сбислав посміхнувся:

— Грізний! — і показав свої руки, даючи зрозуміти, що вони не обтяжені зброєю.

— Чого треба?.. — не розділив дядькової привітності Чеслав.

Обличчя Сбислава посерйознішало:

— Прийшов сказати, щоб ти повертався до городища, Чеславе, нема чого тобі по лісі звіром блукати.

Що це? Хитрість? Пастка? Але Чеслав не такий простий.

— І чого б це?.. А як же смерть мого батька?.. Ратибора? Голуби?..

На очі Сбислава, схожі кольором на Чеславові, набігла тінь:

— Я знаю, що в смерті Велимира й інших родичів немає твоєї вини, — спокійно сказав Сбислав.

Таке почути Чеслав зовсім уже не чекав. Він навіть сторопів трохи, але пильності не втратив:

— Звідки ж ти знаєш, що це не я? — у його голосі прозвучав виклик.

Але Сбислав залишався так само незворушним.

— Я давно це зрозумів, та тебе все ніяк знайти не міг.

Дядько зняв торбу, щось дістав відтіля, а потім підійшов, простягнувши руку в бік Чеслава, від чого той напружився, і розтиснув долоню.

— Оберіг твого батька, — на його долоні лежав талісман у формі лебедя з головою коня, птаха й скакуна Великого Даждьбога. — Там, на галявині, знайшов, де Велимира… Тепер він твій… По праву…

Це справді був оберіг його батька, про який усі якось забули, вражені кривавим убивством Велимира. Так ось що тоді знайшов дядько Сбислав на місці загибелі батька! Чеслав обережно взяв оберіг.

— Я так думаю, тільки з великої ненависті до Велимира, навіть до мертвого, хтось міг зірвати йому з грудей його оберіг і втоптати в землю. А в тебе не було такої ненависті до батька, а навпаки навіть… Кому, як не мені, знати про це?

— Ти-то знаєш, але інші ж думають, що я вбивця! — Чеслав майже прокричав ті слова.

— Є й такі, — погодився Сбислав. — Але Рід наш перед Радою твою сторону триматиме.

— Я не повернуся… — сказав Чеслав і твердо додав: — Поки не знайду нелюда, що вбив моїх кревних, немає мені вороття до городища.

Сбислав не одразу відповів юнакові, мабуть, обмірковуючи та підшукуючи слова, які могли б остудити його запал. А знайшовши їх, заговорив повільно й упевнено, так, щоб донести до Чеслава:

— Велимир із Ратибором і нам родичами були. І втратити їх — як від свого тіла шматок відрізати… Боляче й непоправно для крові нашої… Ми з твоїм батьком виросли разом, а якщо коли між нас і були суперечки, то в справах важливих завжди на одному боці стояли. І всі люди Роду нашого знайти вбивцю хочуть і шукатимуть.

Сбислав ще довго вмовляв Чеслава повернутися з ним до городища, говорячи розумні та вагомі слова про те, як буде краще, але Чеслав у своєму рішенні був непохитний.

— Що ж, твоє право… Ти вже дорослий чоловік і сам можеш вирішувати, — зрештою визнав Сбислав, зрозумівши, що хлопець не передумає. І потріпавши його по потилиці, схвильовано додав: — Пізнаю в тобі батьківську волю, тверду, Велимирову…

Попрощавшись, пообіцявши, якщо знадобиться, допомогу й побажавши успіху, Сбислав почав спускатися з пагорба, та зненацька повернувся й запитав:

— Невже напав би на мене?

Чеслав не забарився з відповіддю:

— Якби знав, що ти батька мого… Кров за кров — сам знаєш, — на обличчі юнака не здригнувся жоден м’яз.

Сбислав мовчки похитав головою й продовжив спускатися. Незабаром його постать зникла серед дерев, що оточували пагорб.

Чеслав знову залишився сам, хоча не зовсім сам, якщо зважати на Криву Леду, заховану неподалік…

Звістка про те, що найближчі родичі повірили й готові визнати його невинність, зняла частину кам’яної гори, що лягла на його душу останнім часом. Та залишилися й інші, хто сумнівався, а хто й твердо вірив, що смерть Велимира — справа рук Чеслава. І це не давало хлопцеві спокою.

«Це не дядько Сбислав. Але хто ж це? Хто?!»

Не встиг він знову сховатися у своїй засідці, як почув надсадний крик Леди, що лунав із балки.

«Він!.. Прийшов-таки, злидень кривавий!.. З іншого боку зайшов, видно, — загуло Чеславові в голові. — Ех, я, голова дубова, проґавив!..»

Поки він щосили біг униз пагорбом туди, звідки чувся ґвалт, крики баби раптом припинилися.

«Усе!.. Порішив бабу, упир! Вирушила до праотців її невгамовна душа!..»

Підбігаючи до того місця, де він прив’язав Леду, Чеслав побачив… чужинця В’ячка.

«Так ось хто той гад, що смерть сіє! Тепер і сюди приповз!»

Кров, змішавшись із дикою злістю, що охопила його, скипіла в ньому вогненним варивом і кинулася в лице. Він викрикнув щось нерозбірливе й, виставивши ніж для удару, кинувся на чужинця.

В’ячко, помітивши розлютованого Чеслава, що нісся на нього із занесеним для удару ножем, відступив, але відразу став в оборонну позицію.

Відстань між хлопцями швидко скорочувалася. І коли супротивників розділяло лише кроків зо два, раптом почувся хрипкий голос Леди:

— Налякав мене до смерті, паразит чужинський!..

Чеслав, почувши той голос, від несподіванки ледь не підскочив на бігу, потім спробував різко зупинитися, але вже не зміг і впав прямо на В’ячка, добре, хоч ніж встиг забрати. В’ячко від удару крекнув і, не втримавшись на ногах, упав разом із Чеславом. Ударившись об землю, він застогнав.

«Я ж начебто відвернув ніж», — подумалося Чеславові.

Він швидко підхопився, дивлячись то на живу-живісіньку Леду, що забилася під дерево, до якого сам її прив’язав, то на поваленого В’ячка.

— Ти!.. Ти чого тут?.. — ледве переводячи подих від швидкого бігу, запитав він чужинця.

У відповідь йому пролунав тільки стогін. Тоді Чеслав обернувся до баби:

— А ти, стара… чого… репетувала?..

Баба витріщилася на нього злющим оком і випалила:

— Щоб його лихоманка скрутила разом із тобою! Упирі прокляті! Поганці!.. — вона кілька разів плюнула в бік хлопців.

Тоді Чеслав знову повернувся до лежачого В’ячка і спробував роздивитися рану від ножа на його тілі. Але крові ніде не було. Та й сам повалений намагався вже підвестися. Тільки тепер Чеслав помітив, що в чужинця немає зброї, та й не могло бути, бо сам забрав у нього все, що тільки могло за неї слугувати.

— Ну ти й скажений!.. От дурило! — зціпивши зуби, цідив В’ячко.

— Куди я тебе поранив? — не звертаючи уваги на його лайку, запитав Чеслав.

— Та начебто нікуди… — глухо відповів В’ячко, важко підводячись на ноги.

— А чого стогнав?

В’ячко нарешті підвівся, хитаючись, підійшов до найближчого дерева й обперся об нього рукою.

— Так ти ж старі рани роз’ятрив, злидню! Тільки гоїтися почали, — стримуючи стогін, відповів В’ячко й лише прикрив очі.

Чеслав полегшено зітхнув.

— Лиходії пустоголові! Щоб вас здуло до вечора! Щоб вас пошесть болотна прихопила! Щоб ви один одного передушили, гади прокляті! — неслися злісні лайки Кривої Леди в їхній бік.

— Будеш лаятися, стара, зв’яжу й рот травою наб’ю! — грізно гримнув на бабу Чеслав.

У відповідь вона відкрила було рот і почала:

— А щоб тебе… — але, злякавшись, розсудливо передумала й замовкла.

Далі з її боку було чутно лише тихе бурмотіння собі під ніс, більше схоже на незадоволене шипіння.

Розібравшись із бабою, Чеслав підступився до В’ячка:

— А тепер скажи, навіщо прийшов сюди незваним.

Той уже цілком отямився й сів під деревом, обпершись для зручності спиною.

— Неждана мені розповіла, що ти на вбивцю родичів своїх лови влаштувати збираєшся і де тебе знайти можна. А я ж уже бачив ці місця раніше, коли за тобою бігав. От… прийшов допомогти тобі.

Чеслав згадав, як напередодні захотів побачитися з Нежданою й поділився своїм задумом. А тепер пошкодував про це. Очевидно, досаду на його обличчі помітив і В’ячко:

— Не сердься на неї. Я сам випитав, — те, що сказав далі, далося йому нелегко, бо він відвів погляд від Чеслава. — Ти мене з річки витяг, а я не звик у боргу бути, навіть перед чужинцем…

Чеслав сів поруч із ним, і якийсь час вони сиділи мовчачи. Потім Чеслав заговорив:

— За бажання допомогти вдячний. Та тільки який із тебе зараз помічник? Самому допомагати саме враз…

— Та ти, хлопче, за мене не бійся! Я здужаю. Сила ще є. Чи думаєш, один раз побити мене поталанило, то й завжди гору тепер наді мною братимеш? — скинув гонористо голову В’ячко.

Чеслав похитав своєю, стриженою.

— Зовсім не про те я… — і, помовчавши, додав тихо, але запально: — Моя кров пролита була, моїх родичів, і помста це моя! Моя й нікого іншого!

Чеслав був щирий і впевнений у своїх словах. Він навіть своєму найкращому другові Кудряшу заборонив допомагати йому, як той не просив.

В’ячко подивився на нього довгим поглядом, потім, переборюючи біль потривожених ран, але намагаючись не показати цього, підвівся. Хотів було сказати щось, але роздумав і мовчки пішов угору пагорбом. По тому, як неквапливо він ішов, було видно, що дається йому цей підйом нелегко. На півшляху до вершини він зупинився, напевно, щоб відсапатися, й оглянувся. Але побачивши, що Чеслав дивиться йому вслід, уперто поліз далі і більше вже не озирався, поки й не зник з очей.

Коли В’ячко пішов, Чеслав підійшов до ялини, до якої була прив’язана Крива Леда. Вона, помітивши його наближення, сховалася за стовбур і негусте гілля.

— Ти, бабо, напевно, у селище до предків дуже поспішаєш, що так кричиш та лаєшся, аж лящить?

Леда виглянула з-за стовбура й витріщилася на нього, свердлячи оком. А Чеслав спокійно продовжував:

— Гукаєш, кличеш того, хто шию тобі скрутити обіцяв… А втім, репетуй скільки хочеш, стара. Дивись, і справді почує та поспішить сюди прибігти на твою погибель. А мені чого тебе жаліти, мишу шкодливу? Так що труди на здоров’я свого язика та горлянку!

Баба зміряла його презирливим поглядом з голови до п’ят, знову плюнула в його бік, бо більше нічим його дістати не могла, але не промовила ні слова. І то вже добре.

Після раптової появи В’ячка з того боку, з якого Чеслав нікого не очікував, він вирішив діяти по-іншому І почав обережно, так, щоб не бути захопленим зненацька, обходити вершини всіх трьох пагорбів, оглядаючи підступи до них.

Даждьбог Ясний уже давно досяг на своїй колісниці верхів’я небесного. Його яскраво-жовтий лик не затінювала жодна, навіть малюсінька хмарина, і світило щедро ділився з Мокошшю — землею-матінкою — своїм теплом. А довгоочікуваного вбивці все не було…

Чеслав не розраховував, що його очікування так затягнеться, а тому й не подумав заздалегідь запастися водою. А тепер, крутячись на самому пригріві, він відчував, що спрага мучить його дедалі більше. Та він готовий був терпіти. Що для чоловіка їхнього племені такий дріб’язок, як спрага? Вони готові були ледь не з колиски і до більших обмежень і випробувань. А ось баба Леда, видно, була не така витривала й терпляча. Вона все жалісніше канючила в юнака дати їй води. І це допікало йому набагато сильніше, ніж спека й власна спрага.

Чеслав знав, що неподалік від одного з пагорбів із землі б’є невелике, але чисте джерело, і подумував, чи не зводити туди свою бранку. Він стояв на тому самому пагорбі й дивився в бік джерела, коли неподалік помітив якийсь рух… Щось світле блимнуло серед маєва лісової зелені… Так і є, там хтось ішов…

А за мить той з’явився на відкритому просторі, вийшовши з-за дерева й відразу пірнувши за частокіл інших, але й цього Чеславові було досить, щоб упізнати в подорожньому рудого Борислава. Усі думки про спрагу й бабу Леду миттю покинули його голову, станувши, як дим на сильному вітрі.

Ні, він не помчав слідом за своїм давнім суперником навпростець. Юнак спустився з пагорба з того боку, де Борислав не міг його побачити, і почав тихцем іти навперейми поселянинові. Він мав підкрастися якомога непомітніше й захопити лиходія зненацька.

І ось він ближче й ближче і вже чує, як неподалік іде лісовими нетрями Борислав. Чеслав не бачив його, але чув і відчував. І ось вони зовсім близько один до одного, менше ніж на відстані польоту стріли…

Раптом Чеслав випадково злякав ворона, що діловито вишукував якусь поживу серед лісової підстилки. Чорний птах перелетів на безпечну на його думку відстань, усівся на гілку й закричав на все своє голосисте горло, оповіщаючи округу про присутність Чеслава. Молодий мисливець завмер, а подумки побажав птахові скрутити шию. І як не дивно, це подіяло. Ворон замовк і почав уважно стежити зі свого сідала за діями юнака.

Його суперник Борислав, зачувши крик крилатого зрадника, теж зупинився й почав насторожено вдивлятися, крутячи головою, у лісові хащі. Але виждавши якийсь час і, мабуть, не виявивши нічого підозрілого, рушив далі. Тепер уже його рух злякав ворона, і птах з обуреним криком злетів у повітря, подалі від порушників його спокою. Це й дало можливість Чеславові вільно підійти ближче до Борислава та продовжити непомітно стежити за ним.

Тепер уже Чеслав міг бачити постать рудого, що миготить серед дерев і кущів. Він звернув увагу на те, що Борислав був озброєний луком і вже точно ножем, хоча цього Чеслав і не роздивився, але був упевнений, що це саме так. Ішов хлопець неспішно й обережно, явно боячись того, що його хтось помітить, навіть тут, у лісовій глушині. Чого б це? Так міг іти тільки той, хто вийшов на мисливську стежку. І здобиччю, за якою вирушив Борислав, мала стати, найімовірніше, Крива Леда. За те, що була надмірно цікава й бачила те, чого не повинна була бачити.

Але раптом Борислав змінив напрямок і пішов у бік від пагорбів. Трохи згодом Чеслав зрозумів, що рудий іде до джерела, про яке й сам він нещодавно думав. Теж, мабуть, спрага замучила. Водички схотілося попити злидневі.

Розгадавши його намір, Чеслав швиденько обійшов рудого й дістався до джерела першим. Саме там він і вирішив захопити супротивника зненацька. Краще місце важко було знайти.

Добре утоптана стежка вела туди, де із земних надр пробивалася вода. Її протоптали численні лісові мешканці, навідуючись до джерела. Саме воно било з-під невеликого каменя, що стирчав із землі там, де вона колись давно зсунулася, оголивши його й давши вихід воді. Згори, трохи віддалік, розкинулися зарості чагарнику вовчих ягід. За ними й сховався Чеслав.

Від джерела йшла приємна прохолода, звабливо дзюрчала вода, ще більше нагадуючи Чеславові про спрагу. Але він і не подумав напитися, бо зовсім скоро мав з’явитися рудий. І це сталося навіть швидше, ніж він міг очікувати.

Підійшовши до джерела, Борислав оглянувся, відклав лук убік, став навколішки, нагнувся до живлющої вологи й почав жадібно пити великими ковтками.

Чеслав тихо, непомітно вийшов зі свого сховку.

— Не вдавися!

Борислав, як був зігнувшись, так і завмер. І тієї миті, коли Чеслав уже хотів схопити його, відсахнувся вбік і побіг. Чеслав кинувся за ним. І знову, як уже бувало часто в дитинстві, а потім і в молодецтві, вони вступили в змагання «Хто — кого?», тільки цього разу все було надто серйозніше, бо на кону могло стояти життя одного з них.

Вони неслися, немов молоді самці козулі, петляючи між деревами й перестрибуючи перешкоди. Не змарнувалися старання старого Сокола, зробив він із них справжніх мисливців і захисників свого племені. Борислав біг, не озираючись, не гаячи на це дорогоцінний час. Чеслав не відставав. Його гнали вперед злість і дике бажання помститися. На ходу Борислав вийняв ніж. У Чеслава ніж давно був у руці…

Він наздогнав ворога біля повалених сосен і, штовхнувши в спину, змусив з усього маху впасти на землю. Але впавши, Борислав встиг перекотитися й опинився обличчям до супротивника з виставленим для захисту ножем.

Чеслав підскочив до нього й, ударивши по руці ногою, вибив залізне жало. Та Борислав, викрутившись, устиг його підсікти. Тепер і Чеслав опинився на землі, поруч із супротивником, але зброю свою при цьому не втратив. Вони люто кинулися один на одного, зчепившись, як два реп’яхи. Чеслав спробував дотягтися ножем до горла ненависного одноплемінника, але той встиг схопити його за зап’ясток. Вони кілька разів перекотилися по землі, бо кожен намагався підім’яти під себе супротивника.

Після запеклої боротьби, що супроводжувалася скреготом зубів, ричанням, спробами Борислава кусатися й образливими вигуками, Чеславові нарешті вдалося перехопити руку рудого й присунути ніж до його горла.

— За що? За що ти вбив батька мого й брата?.. — тихо, крізь зціплені зуби, а тому ще зловісніше запитав Чеслав, ледь стримуючись, щоб не натиснути на клинок сильніше.

Борислав швидко замотав головою і, відсапавшись, таки зміг подати голос:

— Про що?.. Про що ти?..

— Про своїх родичів!

— Я не вбивав!..

— Ні?!

Борислав ще завзятіше замотав головою:

— Нехай Перун мене вб’є! Нащо мені їхнє життя?..

Але Чеслав не вірив йому. Він знав Борислава як хитрого, а то й підступного хлопця, якому нічого не варто збрехати, пославшись як на свідків на кого завгодно, навіть на всевидющих Великих, а тим більше коли так близько від нього подих смерті.

— Навіщо ж ти прийшов сюди, Бориславе?

Борислав мовчав.

— Ну, говори!

Було видно, що Борислав не дуже хотів ділитися своїми таємницями. А тому Чеслав подряпав йому шию, і з поріза виступила кров. Це подіяло.

— Мене… Зимобор послав. Він… наказав одну справу зробити… — нехотя буркнув юнак.

— Що зробити?

Борислав знову замовк, прикусивши язика, і лише косився в бік приставленого до горла ножа. Але й Чеслав не думав відступати й готовий був полоснути ножем ще глибше. Борислав це зрозумів.

— Добре, скажу… Скажу… — здався він. — У нього отут неподалік схованка таємна є, де він ховає припаси різні. Ну, щоб із громадою не ділитися. Так він мені наказав принести дещо в селище, щоб інші не дізналися.

— Що? Які припаси? — спантеличено перепитав Чеслав.

Якось усе це не дуже в’язалося з тим, куди були спрямовані його думки.

— Те, що на полюванні добув: мед, шкури та інше… — продовжував Борислав.

Чеслав навіть завмер від такого несподіваного відкриття. А потім здивовано видихнув:

— От глитай клятий!.. Брешеш!..

— Я покажу, якщо не віриш. Тут неподалік…

На обличчі Чеслава з’явилася явна зневага:

— І ти йому тепер ті припаси з лісу тягаєш?..

Борислав мовчки кивнув.

— Але чому?

— Через Зоряну… — тихо промовив Борислав і прикрив очі.

Зоряна! Чеслав знав, що багато хто з хлопців їхнього городища та й з околишніх домагаються уваги Зимоборової дочки-красуні, і Борислав був серед них. Хитрун Зимобор, мабуть, вирішив скористатися з цієї симпатії до дочки з великою вигодою для себе, примушуючи хлопців брати участь у своїх ганебних справах.

Схоже було, що Борислав не брехав…

Чеслав не одразу, але все-таки відпустив юнака, уже без злості кинувши:

— Дурень!

Борислав ще якийсь час лежав нерухомо, чи то побоюючись його, чи то соромлячись, а потім підвівся. Доторкнувшись до рани на шиї, він обтер кров і, розтерши її на пальцях, не дивлячись на суперника, промовив:

— Легко тобі, Чеславко, судити, адже Зоряна у твій бік дивиться… Хоч і не потрібна тобі зовсім…

— А якщо б і потрібна була, то не стелився б перед Зимобором травою покірною, — різко відрубав йому Чеслав. — Не гідно так чоловікові племені нашого.

Сказав і, вочевидь, влучив у болючу рану Бориславову, бо той зиркнув на суперника, як опік очима, і відразу осікся.

— Іди, Бориславко! — сказав йому Чеслав. — А Зимоборові перекажи: багато в рот кластиме — черево лусне.

Борислав понуро побрів серед дерев, час від часу оглядаючись на Чеслава, але коли вкотре оглянувся, того вже не було на місці.

А Чеслав поквапився повернутися до того місця, де залишив бабу Леду. Лише розставшись із Бориславом, він згадав про неї і тепер, збагнувши, що не рудий полював на стару, злякався, що може вже не застати її живою.

І побоювання його виявилися немарними. Ще здалеку, тільки-но видершись на вершину пагорба, він помітив, що біля ялини, де він прив’язав Криву Леду, є ще хтось. Але з того боку, звідки він ішов, важко було розгледіти, хто це. Ялина приховувала невідомого. Чеслав вирішив підійти непомітно, щоб захопити прийшлого зненацька. То перебіжками, то й поповзом він дістався до місця, де прив’язав бабу. І саме вчасно…

Зоряна… Красуня Зоряна, яку він знав ще змалку і не раз смикав за довгу косу, чий поцілунок не раз зривав із губ на грищах… Та сама Зоряна простягала бабі Леді щось, згорнуте в кілька лопухів. І пустоголова баба несла вже це до свого ненажерливого рота!..

Чеслав метнувся до нерозумної Леди і, вдаривши її по руках, вибив згорток. Баба тільки встигла ойкнути. А зрозумівши, що сталося, завила й кинулася піднімати втрачене. Зі згорнутих лопухів виливалася якась рідина. Леда, швидко схопивши лопухи, почала жадібно злизувати з них залишки вологи. Але Чеслав і цього не дав їй зробити, вирвавши зелень із рук. Тоді баба накинулася на нього з кулаками й лайкою:

— А щоб тебе, вилупок роду людського, так підкидало!.. Та щоб у тебе руки відсохли, упирю проклятий!.. Та щоб тобі провалитися цієї ж хвилини!.. Знущатися з мене здумав!.. Ай-яй-яй!.. — до лайки додалися слізні завивання. — Замордував мене, стару!.. Замордува-а-а-ав!..

— Чеславе? — отямившись від такої зустрічі, тільки й могла вимовити Зоряна, вирячившись на хлопця.

Але Чеславові було не до неї. Він намагався вгамувати бабу, що розійшлася не на жарт, та хоч як відчайдушно не захищався, мусив таки відступити туди, куди прив’язана не могла дотягтися:

— Ти б, стара, замість того, щоб репетувати, краще подякувала, що живою залишилася! Так що вгамуйся по-доброму!

— Чеславе! — знову окликнула його Зоряна.

І тепер Чеслав звернув на неї увагу.

— Що?.. Що в цих лопухах було?.. — підскочив він до дівчини.

— Вода.

— І тільки?

— А що ж іще? Леда пити хотіла, молила дати їй води. Відв’язати я її не змогла, дуже вже міцно прив’язана… Ну, я тоді склала лопухи й води їй принесла…

— Простої води?..

Здається, Зоряна нарешті втямила, у чому її підозрює Чеслав. Її гарні брови різко заломилися:

— Та чи не вирішив ти, що я обпоїти чимось стару прийшла?

— А то ні?

Зоряна розчервонілася, зміряла його недобрим поглядом, а потім розвернулася і, ні слова не кажучи, пішла геть. Але Чеслав не дав їй піти. Він наздогнав її й схопив за руку:

— Ні, просто так не підеш!

— Чого тобі?.. Пусти!.. — смикнула вона руку, намагаючись звільнитися, але не змогла.

Чеслав розвернув її до себе лицем і, взявши за підборіддя, заглянув в очі. Зоряна спробувала було відвернутися, та не змогла. Чеслав не дав. Тоді вона, гордовито підвівши голову, подивилася на нього так, немов простромила наскрізь. Гнів, образа, ненависть, любов, мука й ледь стримувані сльози — усе змішалося й відбилося в її очах і впало на Чеслава.

— Не віриш?!

Чеслав не встиг нічого сказати, як Зоряна рвонулася з його рук і, зробивши кілька швидких кроків у бік Леди, підняла кинутий ним лопух і піднесла до вуст. Злизавши те, що залишилося на листку, вона з викликом кинула Чеславові:

— Ну?.. Бачиш, не побоялася.

Чеслав мовчав, сам відчуваючи, що заплутався остаточно. Та й як тут не заплутатися?

— Нащо мені Леда здалася? — гірко посміхнулася дівчина. — А може, ти мене ще в яких злих намірах або справах підозрюєш?..

Молодий мисливець, відчуваючи ніяковість через свій промах, зробив кілька кроків, відкинувши подалі суху гілку, що потрапила йому під ноги.

— Звідки мені знати було?.. — нарешті подав він голос.

— Я до тебе прийшла…

Від тих слів Чеславові не полегшало. Важко зітхнувши, він запитав:

— Навіщо?

Зоряна підійшла до нього, смикаючи в руках лопушину і, зупинившись поруч, дивлячись кудись убік, заговорила тихим, схожим на воркування розсердженої горлиці голосом:

— Ти, Чеславцю, тут, у лісі, зовсім здичавів. На людей, наче звір, кидатися почав. Та й кусати всіх поспіль став, без розбору. Але ж я прийшла, щоб допомогти тобі, уберегти, та ось злиднею стала, — відкинула вона листок убік.

Дівчина із сумом подивилася на нього. Але тепер Чеслав мовчки відвів очі, і лише подих його зробився нерівним. Зрозумівши, що це й уся його відповідь, Зоряна хотіла було вже піти, але, про щось згадавши, затрималася:

— Чула сьогодні, панотець мужикам говорив… що треба було б чутки перевірити про Леду й до пагорбів цих ватагу спорядити. А я ж зрозуміла, що неспроста Леда з городища зникла, після своїх страхів. Подумала, що твоя то витівка. Бачиш, не помилилася. Ось і прийшла про лови попередити. А ти… — у неї перехопило подих, і вона вже зробила кілька кроків від нього, але знову повернулася. — Я б якщо кого й хотіла обпоїти, так хіба що тільки тебе… Самого… — і тепер уже рішучо пішла.

А Чеслав доплентався до найближчого дерева й, сівши під нього, обхопив голову руками. Невже він і справді так озлобився й здичавів, що перестав розуміти, відчувати, звідки і від кого можна чекати на небезпеку? Він готовий був вступити в сутичку з будь-яким супротивником, але як розпізнати, хто він, у чийому обличчі причаївся? Від усього цього гуло в голові.

— Та такого пня дурнуватого, як ти, ні я, ні дух лісовий давно не бачили! — подала голос Крива Леда, що було притихла.

Чеслав ніяк не відреагував на її лайку. Але це її нітрохи не збентежило, а, здавалося, навпаки — ще більше долило оливи до вогню.

— Води дай, викидню! — заверещала сильніше баба. — Води!.. Води!.. Помира-а-а-ю!.. — і почала смикати себе за рідке волосся.

Чеславові хоч-не-хоч довелося вести Леду до джерела. Це було зовсім не легким випробуванням. Баба, незважаючи на свою недавню спритність, скаржилася на хворі ноги, ломоту в попереку, біль у голові, простріл у спині і в усі, тяжку втому, а тому доводилося часто зупинятися й чекати, поки вона перепочине. Окрім того, рот у неї майже не закривався й вивергав поперемінно то скарги, то люту лайку, яку вона сипала на свого провідника. Не допомогло й утамування спраги. Та Чеслав, схоже, її й не чув. Йому було зовсім не до баби та її стогонів.

Коли вони повернулися до балки між трьох пагорбів, тіні від дерев зробилися довшими, а спека вщухла. Сонце вже готувалося йти на спочинок, погасивши день.

Невже лісовий дух залишив його? Не захотів дати підтримки й заступництва? Чи ще зарано?

Чеслав уже вирішив улаштовуватися на нічліг, готуючись до тривожної ночі очікування й сторожкого сну, коли помітив, а ймовірніше, відчув, що в балку хтось спускається. Він пробіг очима по схилах пагорбів і за якийсь час таки побачив нового гостя. Це був Вишата.

Дивакуватий, як завжди, ішов, безтурботно озираючись навсібіч очима, повними цікавості. В одній жмені він ніс зібрані десь у лісі ранні, ще не доспілі ягоди, час від часу дістаючи їх відтіля й відправляючи у напіввідкритий рот.

Його-то чого сюди принесло? Дурня тільки й бракувало. От морока! Сам прийшов чи з кимось?

Чеслав через обережність вирішив не показуватися Вишаті на очі, а зачаїтися за деревом і подивитися, що хлопець робитиме далі. Може, пройде повз та й забереться геть? Аби тільки Леда не виказала. Чеслав глянув у бік, де сиділа на прив’язі його бранка. Але баба після походу до джерела, здається, угамувалася. Вимотавшись і стомившись остаточно від своєї долі невільниці, мабуть, задрімала в затінку під деревом.

А Вишата спустився вже схилом і тепер був зовсім близько від того місця, звідки спостерігав за ним Чеслав. Тут він сповільнив ходу і, здається, почав щось або когось розгублено виглядати серед дерев, обертався на всі боки, а його погляд обстежував геть усе, особливо там, де ріс чагарник. Хлопець явно когось шукав. Та, помітивши руду білку на дереві, він відвернувся й почав спостерігати за нею.

Чеславові набридли тривалі розглядини хлопця.

— Вишато! — тихо покликав він.

Той від несподіванки упустив ягоди з долоні, і вони розсипалися. Присівши, він відразу почав вишукувати їх серед трави, примовляючи:

— От дурні — розбіглися. Але Вишата знайде… Усіх знайде!.. Ось стривайте…

Та Чеслав гукнув його знову:

— Ти чого тут, Вишато?

Хлопець відповідав, наче й не було нічого дивного:

— Вишата ягоди збирав… Ось ще одна… Зорянку шукав. Вона від нього сховалася, лукава… Але він її все одно знайде!.. — тільки тепер Вишата підвів голову й почав роздивлятися, з ким же розмовляє. Нікого не виявивши, він обережно запитав: — Тут хтось є?.. Вишата чув… — і на його мармизі цікавість змішалася з тінню страху.

Чеслав не схотів більше лякати хлопця й вийшов з-за дерева. На обличчі дивака засяяла радісна усмішка. Він задерикувато почухав голову й розтріпав волосся, що і так стирчало, як сніп соломи.

— Вишата чує, а нікого немає… Чує — а немає… Дивно!.. — і засміявся веселим, безтурботним сміхом великої дитини.

— Так ти Зоряну шукав?

— Зорянку. Утекла від Вишати. Кинула його… — перестав сміятися хлопець і засмутився. Згадавши про Зоряну, він знову почав стурбовано озиратися.

— Немає її тут. Бачиш, немає. — Чеславові хотілося якнайшвидше спровадити настирливого дурника.

— О, Вишата бачить… Інші не бачать, а Вишата бачить!.. — ударив себе в груди хлопець. — Вишата часто до лісу ходить. Багато бачить… Любо йому… — і знову почав нишпорити в траві, збираючи загублені ягоди.

Сказане дурником зацікавило Чеслава. А що, як?.. Він присів поруч із Вишатою і почав допомагати йому шукати лісові ласощі та класти в його долоню, а потім запитав:

— Говориш, часто до лісу ходиш та бачиш багато що?.. — і після того як Вишата ствердно кивнув, продовжив: — А пам’ятаєш, Вишато, свято було, Посвята нас у чоловіки?

Вишата невдоволено сьорбнув носом, насупився і, закопиливши губи, з образою в голосі пробурчав:

— Вишату не взяли на Посвяту. Вишата плакав… Він уже великий, а його не взяли!.. Погано, ох, як погано!.. — і відразу, звівши очі на Чеслава, з великою цікавістю запитав: — А лук коли Вишаті подаруєш? Чеслав обіцяв…

— Подарую, Вишато, обов’язково подарую. Сам зроблю… А потім, після Посвяти в капищі, усі на полювання пішли…

— А Вишату знову не взяли… А лук великий подаруєш? Справжній?

— А після полювання вранці дядька Велимира мертвим знайшли, пам’ятаєш?.. — гнув своє Чеслав.

— А стріляти навчиш?

— Навчу, ще й як навчу! Білці в око влучатимеш.

— А оленеві?

— Кому захочеш… — Чеслав навіть схопив хлопця за руку, намагаючись змусити того стежити за своєю думкою. — А Вишата того ранку в лісі був?

— Може, і був…

— А бачив там кого?

— Усі до лісу ходять… — відповів Вишата й, обережно звільнивши свою руку, продовжив шукати ягоди.

— Згадай, Вишато!

Дурник подивився на Чеслава чистим, нехитрим поглядом, слабко посміхнувся й, зітхнувши, мовив:

— Не пам’ятаю… — знизавши плечима.

— А ти постарайся… — Чеслав сам готовий був влізти хлопцеві в голову, аби тільки той згадав. — Ну ж бо!

Бачачи, як наполягає на відповіді Чеслав, Вишата замислився, потім зненацька схопився за голову руками і стис її. На його обличчі виникла гримаса напруження, після чого він сильно замотав головою, навіть застогнав і раптом, різко завмерши, простодушно зізнався:

— Не пам’ятаю.

— Дурень! — вихопилося в Чеслава.

Вишата вперся в нього здивованими очима, не розуміючи, за що на нього сердяться.

Чеслав від невдачі навіть стукнув кулаком об землю, а коли досада пройшла, відчув ніяковість. Що з убогого візьмеш? Він звернувся до хлопця якомога м’якше:

— Ну, ти, Вишато, іди до городища, а то ніч незабаром упаде. Заблукаєш іще… Зоряна, напевно, давно вже в городищі, у хаті на тебе чекає.

Зачувши ім’я Зоряни, дурень ніби занепокоївся, його обличчя зробилося стурбованим. Він залишив своє заняття, висипавши ягоди назад у траву, і підвівся з колін.

— Зорянці з Вишатою добре. Вона так сміється з ним!.. Солодко!.. — сказав хлопець серйозно й зненацька сам зареготав. — Ось так!.. Так регоче… — і, одразу вгамувавши сміх, додав твердо: — Вишата її від усіх захистить, — і для більшої переконливості хитнув головою, схиливши її трохи набік.

Старанно поправивши свою брудну, просочену потом, давно не прану сорочку, він ще раз серйозно подивився на Чеслава.

— Вишата піде… — і рот його розплився в нехитрій посмішці малолітнього хлопчака. — Піде швиденько, швиденько…

— Іди. — Чеслав не стримався і сам мимоволі посміхнувся йому у відповідь.

Помахавши рукою, Вишата почав підніматися на пагорб. Він ішов, часто озираючись і благодушно посміхаючись чомусь, тільки йому відомому, поки не зник з очей у променях призахідного сонця.

День повільно йшов за вершину пагорба, не принісши розгадки, не відкривши обличчя того, хто розпорядився життям його родичів. Залишившись майже на самоті, Чеслав відчув, як із вгасанням Світила на його плечі, ноги, душу насувається величезна втома, неначе день, що минає, вирішив перекласти на нього всю вагу своїх турбот і хвилювань, намагаючись відійти без прикрого тягаря. А ще більш обтяжливою вагою була невідомість і марність полювання на ворога його крові. І лише глибоко заховане десь усередині звірине чуття, що з’явилося в нього тоді, після Посвяти, і прокидалося в ньому час від часу, ледь-ледь, але все ж таки шепотіло, що це має статися, він повинен пізнати цю таємницю. Не давало знати, коли, де, але зберігало цю надію. Може, ніч, що поспішає на зміну дню, дасть таку довгоочікувану відповідь?

Тільки тепер, коли послабло гостре напруження денного очікування, Чеслав відчув, як буркоче його порожнє черево, підказуючи, що непогано було б підживитися самому та й бабу Леду пригостити. Щось давно її не чутно… Мабуть, дуже стомилася стара.

Він рушив за прихованим у кущах вузликом із хлібом, що напередодні притяг йому з дому Кудряш. Підійшовши до захованої їжі, помітив, як від неї кинулася якась мала звірина, найімовірніше, лісова миша, перелякана його приходом. Очевидно, теж зголодніла й хотіла поласувати його припасами. Він потягнувся за вузликом… І раптом почув, як щось штовхнуло його зсередини, загостривши всі почуття й змусивши насторожитися. Це чуття звіра дало йому знак…

Чеслав застиг. А далі почув якийсь неясний, тихий звук. Такий тихий, що будь-хто інший навряд чи вловив би його й зауважив. Але такий тривожний і позначений загрозливою небезпекою! І Чеслав відчув це.

Молодий мисливець різко повернувся на той шерех… І побачив, як Вишата, незрозуміло звідки з’явившись знову, замахується в бік дерева, де мала сидіти Крива Леда. А в руці в нього… ніж!

— Не можна, Вишато! — тільки й встиг вигукнути Чеслав.

Але ніж, уже відірвавшись від руки дурника, блиснув у повітрі й ударив у ціль.

— Чого ж це?.. — почув Чеслав спокійний голос і побачив перед собою цілком осмислені й здорові очі Вишати.

Спершу він навіть не повірив побаченому. Це не був той дурнуватий Вишата з напівдитячою душею, якого він знав і який нещодавно пішов звідси. Перед ним стояв хлопець із самовдоволеним, рішучим лицем і холодними, пронизливими очима, у яких відбивався… ясний розум.

Може, у нього вселився якийсь дух лісовий та зробив іншим?..

І тільки згодом повільно й важко завіса туману почала сповзати з його, Чеслава, очей і йти з голови. Йому здалося, що щось подібне до того, що зараз відбувалося, з ним уже було… Або це тільки йому… здається?..

Раптово його свідомість, немов повернена назад річка, відкинула його в черево Вогненного Вовка й Змія-Велеса, куди він був посаджений у ніч своєї посвяти. Перед ним, як і тоді, устали видива… Ті видива, що промайнули в його голові, або він сам пронісся серед них у якийсь незрозумілий йому дотепер спосіб… Але не це зараз було важливо. Там, у видивах, серед багатьох інших був Вишата… Вишата!.. Так, і ця балка там була… І Вишата стояв із ножем… І саме ця мить із тоді побаченого спалахнула в його пам’яті так яскраво… Проте лише тепер Чеславові відкрився потаємний зміст тих видінь… Ох, якби йому зрозуміти ті знаки раніше!..

— Так ти?..

— Вишата тихий, Вишата всіх любить, — розсміявся хлопець.

І в цьому сміхові почувалося явне глузування. Чеслав мимоволі зробив крок у його бік. Але Вишата завбачливо вихопив ще один припасений ніж і виставив його перед собою. Похитавши заперечно головою, а для більшої переконливості й поводивши в повітрі лезом ножа, він дав зрозуміти, що Чеславові не варто наближатися.

Але Чеслав і сам уже зрозумів це.

— Славно я підкрався?

— Славно. Ох, і славно, Вишато! — у Чеслава ще була слабка надія, що це якась незрозуміла, небезпечна й страшна, але все-таки гра, затіяна нерозумним дурником.

— Я й не таке вмію! — гордо заявив Вишата.

Судячи з того, як точно він метнув ніж у бік Леди, у хлопця були й інші приховані таланти й здібності.

— Здивував? Не думав, що я повернуся?

— Не думав, — відверто зізнався Чеслав.

— А я повернувся. Тому що не міг не повернутися.

Схоже, що це була не гра. Занадто розважливо говорив Вишата, занадто справжньою була зброя в його руці.

— Ти хотів знати, чи був я в лісі того ранку, коли батька твого життя позбавили?.. Тож я постарався й згадав — був-таки. Вишата слухняний! — знову благодушно посміхнувся хлопець. — Сказали згадати — і згадав… І бачив там, на галявині, декого з племені нашого.

— Кого?

— Дівку Голубу бачив… Горлицею летіла переляканою… І бабу Леду Криву, що палала від цікавості, бачив. Її не одразу помітив. Ховалася, лисиця стара. Хитра крутійка!

— А ще кого? — боячись злякати його зізнання, обережно запитав Чеслав.

— Хочеш знати, хто батька твого?..

Чеслав ствердно кивнув. Знати йому зараз хотілося до неймовірного напруження, до болю у всьому тілі. Стільки днів мучиться цим невіданням, метатися, вистежувати, шукати, і тепер перед ним той, хто, можливо, зможе покласти край його пошукам…

Але Вишата не квапився відповідати. Він невиразно похитав головою, немов із чогось дивуючись, посміхнувся якоюсь неясною посмішкою й, повільно підійшовши до дерева, обперся на нього спиною.

— І про те знаю…

Чеславові здалося, що все довкола нього втратило чіткість: віддалилися кудись у неясну далечінь дерева, ліс, пагорби, призахідне сонце, звуки й шуми. Залишився тільки він і цей новий Вишата… Чого ж він так тягне?! Чому мовчить, не розповідає, не говорить — хто?

А Вишата, немов забувши про його існування, задумався й дивився кудись незрозуміло далеко, а говорити почав зовсім зненацька, наче продовжуючи вголос уже почату у своїй пам’яті розповідь:

— Туман зачинав стелитися по траві, і він не одразу знайшов сплячого. А знайшовши, довго сидів над ним і вдивлявся у заспокоєне сном обличчя… Так уважно й довго, немов сам закляк, скам’янів… А потім швидко скинув руки з ножами, начебто боячись передумати… А на лиці його при цьому злилися обожнювання й ненависть. І вони, ці пристрасті затяті, разом із ножами ввійшли в груди Велимира. Так легко!.. А той… той навіть не скрикнув, тільки здригнувся… і перестав дихати…

— Хто це був? — від напруження в горлі Чеслава пересохло, а рука судомно стисла ніж.

— І то був син його…

— Ратибор?!!

Вишата повільно похитав головою:

— Ні.

«Але не я ж! — майнуло в голові Чеслава. — Або… Я?! Я!.. Ні! Не може бути!.. Чи все-таки… Я?!!»

Невже Великі наслали на нього затьмарення розуму й він, сам того не знаючи й причин того не відаючи, зарізав свого батька?! Від тих думок Чеслав відчув, як кинуло його в тремтіння, жар, а потім у холод крижаний.

— Вишата! — долетіло до нього чомусь здалеку.

Чеслав здивовано подивився на Вишату. Чи він це сказав?

— Ти хочеш сказати, що Вишата…

— Вишата!

— Син… Тобто ти син Велимира?!

— Ти сказав ці слова. А я нарешті їх почув.

Але це якась нісенітниця. Вишата не міг бути сином його батька. Не міг!..

Але саме він убив Велимира! І щойно сам зізнався в цьому!..

Ніж у руці Чеслава давно готовий був до дії. Залишалося тільки зробити кілька кроків… І не важить, що супротивник його теж озброєний. Кров за кров!.. Кров за кров!..

Але слова Вишати, випередивши, зупинили його:

— Велимир пізнав матір мою Яру… і любився з нею таємно, а за дружину взяти не схотів. Не знаю чого… І навіть коли довідався, що я в неї забився під серцем, рішення свого не змінив і дитя не визнав. Сина, мене, не визнав своїм!.. Мати нікому не сказала, від кого понесла. Може, через те, що любила його віддано. А може, від того, що боялася: не буде віри в племені словам її. Змовчала… А Велимир іншу взяв, ту, що твоєю матір’ю стала… Я ж народився й ріс байстрюком, не знаючи батька свого, крові своєї й роду предків. Вилупком безрідним! — обличчя Вишати, до цього безстороннє, спотворила гримаса болю й пекучої образи. — Поки малий був, нетямущий, то й турбот про те не знав, а як підростати почав, то й зачув, що негарне навколо мене діється. Погляди криві, смішки та посмішки, перешіптування, а особливо як, малий, шкоду якусь скою, то слова образливі та незрозумілі, як ті плювки та шипіння зміїне. Навіть дід по матері, й той у серцях огудою обпалював. Мати втішала, говорила, що то просто нерозумні люди. Тільки, бувало, дивилася на мене та раптом слізьми заливалася, хоч і ховала їх від мене. А я все одно бачив.

А потім я трохи підріс і зрозумів, що в інших не тільки матері, а й батьки є, та й запитав матір про свого… Уже і не пам’ятаю, що вона мені першого разу відповіла, а от відтоді, як згадати можу, то мовчала у відповідь, лише губи кусала. Видно, нелегко їй було, бідній, ох, як нелегко з тією мукою-ганьбою жити. Та терпіння те було не безмежне. Було, було й висохло. Розбудила вона мене якось уночі. Цілувала та шепотіла слова ніжні та ласкаві… І плакала… А насамкінець наказала, щоб запам’ятав я добряче, що зовсім не безрідний син її і батька має, і то Велимир. Я спросоння все те слухав та мало що розумів, але про батька добре запам’ятав, бо давно про те знати хотів. З тим і заснув.

А вранці прокинувся, кинувся, а матері ні в хатині, ні в городищі немає. Відтоді й згинула вона… Але слова про батька залишила зі мною… — Вишата трохи помовчав, а губи його скривилися в посмішці. Але потім обличчя стало знову спокійним. — Доти я бачив Велимира в городищі щодня й для мене, малого, він був один серед багатьох чоловіків племені, нічим особливо не примітним. Тепер же я подивився на нього іншими очима. Він видався мені набагато кращим, розумнішим, сильнішим, ставнішим за інших. Та що там, він був для мене майже ідолом, хай простять мене Великі! Єдиним! Батьком! Давно шуканим моїм родом, кров’ю!.. Але чого ж він не звертає на мене, свого сина, жодної уваги? Я навмисно стільки разів намагався потрапити йому на очі, вирізнитися серед інших малюків, навіть чимось догодити. Але для нього мене немов не існувало. Або він того показувати не хотів. А я ж бачив, як він при цьому пестує синів своїх, — тебе й Ратибора, — повчає їх словом, прикладом, а часом й суворістю. А мені хотілося, як же мені хотілося, щоб хоча б прутом або ціпком відходив мене, але помітив!.. Однак і цього був позбавлений!.. Я довго не наважувався, але одного разу таки підійшов до нього. І сказав, що знаю про те, що він, Велимир, батько мені… Він довго дивився на мене й мовчав. І я зрозумів, відчув, що він сам знає про це. Сам знає, що я, Вишата, — син його!!! — Вишата витер вільною від ножа рукою лице від поту, що виступив, хоча спека вже давно спала. — Після того довгого мовчання, що мені здалося пекучим катуванням, він відказав, що це не так… Я не син йому і про таке повинен забути й думати. Забути й ніколи більше не вимовляти тих слів! Забути!.. А я знав, бачив, що говорить він неправду, бо не міг дивитися мені в очі. Синові своєму!.. Він пішов, а я, малеча дурна, ще довго не міг рушити з місця, бо відчував, що не можу кроку ступити — земля піді мною хитається. Чому він не визнав мене?.. Довго я після того провалявся в страшній гарячці. Бабка вже думала — помру, усе не могла причини хвороби зрозуміти. Нічого, вижив, здужав, піднявся. Та думати про те, що Велимир відмовляється від мене, не припинив! Але й любити його синівською любов’ю теж тоді ще не перестав. Чого я тільки не передумав, щоб виправдати його слова й рішення. Може, уся причина в мені? Може, я якийсь не такий?.. Спершу мені й самому здавалося, що я якийсь не такий, як усі, як ви з Ратибором, бо ж батько рідний не визнавав мене, народженого від його плоті! Уже як я просив Даждьбога нашого вказати батькові шлях до прозріння!

У бабки стільки курей передушив та переносив у капище до жертовника! Та все марно… Велимир тільки ще більше цуратися мене став. Тоді я… — у Вишати перехопило подих, але він упорався. — Тоді я мало-помалу почав прикидатися дурником, щоб йому совісно було, що я, його плоть і кров, ось таким вилупком стаю. Може, думав, пожаліє!..

— А ми ж усі гадали, що ти справді дурнуватий… — раптом мимоволі вихопилося в Чеслава.

І не дивно. Адже він стільки років знав Вишату таким, а тепер виявилося…

— То ти сам дурнуватий, і всі інші, всі, все плем’я. Думали, що Вишата — недоумок? Дивачок?! А я вже постарався!.. Навіть бабка моя, й та повірила, бідна. Жалувала! Одним Великим було відомо, що це не так!.. Та Велимирові не дошкулило й це. Зустрічаючи, лише очі відвертав. Але час минав, я ріс. А зі мною й образа. Та я ще сподівався, що батько передумає й простягне мені свою руку. І на людях дурів, а сам подалі від усіх пізнавав премудрості ті, яких вас Сокіл навчав, — хлопець раптом зареготав. — А лук Вишаті великий подаруєш? Чеслав обіцяв?.. — запитав він, регочучи, з тим самим виразом, із яким запитував колишній Вишата. Але одразу ж обірвав сміх. — Та я стріляти з лука можу не гірше за інших, а то й краще. Пам’ятаєш, на галявині, біля Світлої Лади, коли ти із Зоряною шептався, у твій бік стріла полетіла? Так це я тебе злякати вирішив. А ти на чужинця тоді подумав, дурень! — знову посміхнувся Вишата, але вже невесело. — Я хотів бути не гіршим за інших, не гіршим за Ратибора й тебе, Чеславе. Хотів, щоб Зоряна дивилася на мене, як на хлопця гідного! Як дивиться на тебе!.. Я хотів, щоб мене, Вишату, як вас, посвятили в чоловіки мого Роду й племені. І благословив щоб на те мене Велимир… Перед святом Посвяти я знову вирішив поговорити з ним. Зустрів його якось у лісі, щоб не перед очима в інших. Тут йому вже не було чого цуратися мене, вислухав. Я сказав: якщо він визнає мене за свого, то ману напускну відкину, повинюся перед плем’ям і буду йому за сина гідного й люблячого. На що він розгнівався й сказав, що, може, і породив мене по молодості гарячій, нерозумній, а може, і не він зовсім… Немає в нього віри в тім повної, а тому й немає в нього сина такого й ніколи не буде. І що мати моя… сама… сама нерозумною була… Здається, так сказав, я не пам’ятаю достеменно. І прогнав… І тоді я зненавидів його. Ось на що моя любов перетворилася, виродилася вона! Як же я його зненавидів! Люто!!! — він раптово різко підніс руку з ножем і з дикою жорстокістю розсік повітря, а потім ще і ще, так, немов хотів уразити, знищити щось, виникле перед ним. Хотів, але не міг. Потім рука його знесилено опустилася.

Чеслав не дав йому перепочити, бо хотів знати все до кінця:

— А Голубу?.. Ти загубив?

— Голубу… — Вишата похитав головою й гірко посміхнувся. — Побачив я її на галявині в Лади. Прибігла на зорі ранній, ще від сну тепла, тілом запахуща, про щось заступницю просити почала… А я ж знав, що живе вона з вами — з Ратибором і з тобою — як із чоловіками. Чого ж, думаю, з ними, з братами, можна, а зі мною? Я ж теж їхньої крові. Ох і заграла в мені та кров! — і знову сміх колишнього дурника ввірвався в його розповідь. — А Вишата-то вже великий!.. — і знову лице кам’яне. — Дівки мене за дитя мале вважають, квіти та трави у волосся вплітають, бавляться зі мною, а хлопця в мені, силу чоловічу не зауважують. А вона ж у мені повною мірою, до країв! Сила!!! Ось і зажадав я Голубу тоді, та так, що сил терпіти не стало, не до потайності було. Підступив я до неї, а дівка спершу за жарт усе прийняла, думала, грище яке затіяв, повеселити її вирішив, покомизитися. А як зрозуміла, чого мені від неї насправді схотілося, вперлася, пручалася, а мене це ще більше розохотило та злість розбудило. Тому що вам же відмови не було, а мені, Вишаті безрідному… Раптом затихла дівка й твердо промовила, що тепер знає, хто був на галявині того ранку, коли вбили Велимира… Вона здогадалася!.. Не відала, а тепер розпізнала!.. І тоді мене страшна лють охопила, у голові вихром усе закрутилося, кільцями квітчастими в очі кинулося, не пам’ятаю, як і ніж у неї всадив. Отямився, уже коли вона осідати бездиханна стала… Голуба…

Вишата переклав ніж з однієї руки в другу і, витерши зіпрілу долоню об сорочку, знову повернув усе, як було.

— А що ж ти мене й Ратибора разом із батьком не порішив там, на галявині? — запитав Чеслав.

— А вас навіщо? — щиро здивувався Вишата. — Ви брати мені, моя кров. І не провина ваша, що не знали про те.

— А ножі, мій і брата, взяв, щоб провина за батькову смерть на нас упала?

Вишата гикнув із протяжним стогоном:

— Не через злість. Хотілося, щоб скуштували ви те, чим я все життя частуюсь, розсмакували й зрозуміли, що це таке. А злості до вас не було. І брат наш старший, Ратибор, марно смертоньку прийняв, не зі злого наміру народжену. Недогледів я. Застав він мене на галявині, де предки наші спочивають, біля погребальниці Велимирової. Поговорити мені з батьком закортіло, усі свої образи висловити, що при житті його не зміг. Став би він мене тоді слухати! А так вислухав!.. Та тільки відповісти не міг!.. І тоді схотілося мені горщик із порохом його знищити, розвіяти по вітрові, розтоптати, щоб не залишилося від нього нічого. Як він моє життя, синівське, розтоптав. І тільки я той горщик дістати потягнувся, як за спиною Ратибор з’явився. Уже й не знаю, коли підійшов і скільки він там простояв. Але чув і бачив досить. Я бігти кинувся, а він за мною. Ось тут мої навички й стали в пригоді. Недаремно я таємно готувався. Ратибор швидко за мною біг, а я ще швидше. Але ж він не знав, що в мене в лісі, у місцях різних, луки та стріли приховані про всяк випадок. Вишата розумний!.. Ось я до такого сховку його й приманив. Він так і не зрозумів, звідки стріла полетіла. Розкинув руки й упав… Я навіть поплакав над ним… Трішки… Адже не хотів загибелі його… — і подивився на Чеслава світлим поглядом. — І твоєї не бажаю…

І що найдивніше, Чеслав справді не побачив в очах його злості або ненависті. Це знову були очі того нехитрого, доброго Вишати, якого він знав до цього дня.

— Адже я й сюди прямував, не знаючи, що тебе тут знайду. Почув про Криву Леду… що ховається нібито тут десь, біля пагорбів… А я ж її попереджав, щоб язик свій притримала та про те, що тоді біля галявини була й що там бачила, не тріпала. Стрілою та ножем у лісі лякав, у городищі в хатині її виттям і голосом утробним страхав. Думав дошкулить бабі: страх матиме — сумирно сидітиме. Тож ні, бігти удумала… Мабуть, усе тобі розпатякала? А я коли тебе тут побачив, то подумав: «От як гарнесенько вийти може!» Бабу все одно до праотців відрядити доведеться, щоб кому ще не розбовкала про смерть батька нашого. А всі на тебе, братику, подумають. А на кого ж іще? Не на дурника ж Вишату? Ось і повернувся… А знаєш, коли я тебе полюбив по-справжньому, як брата, Чеславцю? Коли ти втік і вигнанцем жив у лісі, гнаний усіма. Отоді ти став мені рідним не лише по крові. Ти став таким самим, як я! І може, тепер, побувавши у моїй шкурі, зрозумієш, як було мені, вилупкові, — і раптом відкинув ніж убік, якомога подалі.

До цього Чеслав був зовсім не готовий. Ще мить тому він хотів убити Вишату й вирвати йому серце. І навіть уся правда про Велимира не могла зупинити його, бо цей нелюд позбавив життя і батька, і брата, і Голубу. Але раптово відкинутий ніж вселив у його рішучість сумнів.

— Залишилися ми тепер із тобою тільки удвох, братику. І берегти маємо один одного, крівцю нашу. А інакше не стане її на цьому світі, у землю-матінку піде. Брате!.. — посміхнувшись братові, Вишата повернувся й повільно пішов геть.

Брат!.. Чеслав на превеликий свій подив чомусь не кинувся за ним, не наздогнав, вражаючи гострим лезом його спину.

«Невже сили залишили мене? Чому ноги не несуть услід за вилупком? Чи це лісовий дух таки карає мене, недбайливого, за якусь провину? І що за думки плутаються в голові? І думки знову без відповіді. Навіщо Вишата відкинув зброю свою? Чому захотів залишитися беззахисним? Смерті шукав? Чи думав, що я, Чеслав, не побажаю крові новоявленого брата? Тому що немає страшнішого табу, як позбавити життя кров свою! І той, хто зробить це, буде проклятий у всіх поколіннях! Але він, Вишата, позбавив же!.. А тому й він, Чеслав, повинен!..» — усе це, як вихор, неслося в голові Чеслава.

Мабуть, якби Вишата сам спробував напасти на нього або хоча б у руці його залишалася зброя, Чеслав не вагався б, та коли ось так він ішов від нього, підставивши беззахисну спину… Невже тільки це зупиняє його? Ні, було щось іще! І Чеслав зрозумів, що… Чуття… дароване йому звіром!..

Щойно Вишата перетнув вершину пагорба й зник з очей, як молодий мисливець, ні, не почув, а знову відчув ледь уловиме, але таке знайоме йому, Чеславові, ричання. Чи здалося? Ні. І це вже не слабке ричання, а злісний рик!

Чеслав щосили кинувся до вершини пагорба. На півдорозі він усім своїм нутром відчув стрімкий стрибок і почув придушений крик жаху й болю…

Коли він вибіг на вершину, усе вже було скінчено… Трохи віддалік він побачив розпростерте тіло Вишати. Поруч нікого не було. І не тільки поруч.

Чеслав неквапливо наблизився до тіла. Нерухомий Вишата дивився в небо широко розплющеними, немигливими очима, і знову в них були ті здивованість і щирість дурника, яким знав його Чеслав раніше. Горло його було перегризене…

Хто це був? Вовчиця чи сам дух убитого ним вовка?..

Ліс і дух його зберігали таємницю, огорнувши все тишею. Але зненацька серед цієї тиші пролунало протяжливе, наповнене тугою вовче виття, таке знайоме й таке пронизливо рідне, що Чеславові навіть здалося, начебто це виє він сам.

Ніч тим часом дедалі сміливіше підкрадалася до притихлого лісу. Молодий мисливець спустився в балку.

— Вилазь, Ледо!

Найближчі зарості зненацька заворушилися. Баба, блідо-сіра, як перекисле молоко, але жива-живісінька навкарачки вибралася тремтячи з кущів, що росли з боку, протилежного до того, куди поцілив ножем Вишата. І що найдивніше, рот її, хоч і посмикувався час від часу, не відкривався.

Ох, і наслухався ж Чеслав від старої всього й різного, коли змушував її віддати свою сорочку, а натомість одягтися в його руб’я! З бабиного ганчір’я він зробив опудало, набивши його сухою травою й зверху пов’язавши її хусткою, і приховав за деревом. Як виявилося, його обережність була не марна. Саме в це опудало й влучив ніж спритного Вишати. Зате сама сварлива баба, хоч і натерпілася страху, залишилася жива й здорова (якщо не зважати на її вже наявні болячки). Подяки від неї чекати було марно, але ж буде тепер кому все в городищі якнайдокладніше розповісти.

Він тримав її в обіймах, і дівчина не пручалася, притихла, покірна. Вона знову, як і тоді, коли юнак украв її, мовчала. Але наразі йому й не потрібні були слова…

Дівчина ніжно провела рукою по його ледь відрослому волоссю, заглянула в очі й, зашарівшись, сховала своє обличчя на його грудях. Губи Чеслава вловили пасмо її волосся.

— Ну, годі вам, час! — подав голос В’ячко, що стояв віддалік.

Брат Неждани з удаваною суворістю намагався не дивитися в їхній бік. Він уже вкотре, задерши голову, розглядав верхівки найближчих дерев, начебто усе ще сподівався побачити там щось нове.

— Я приїду за тобою, обіцяю! — сказав Чеслав не голосно, але твердо, із залізом у голосі, як колись це робив його батько Велимир. — Щойно схилю плем’я й Раду на свій бік, одразу ж і приїду. Адже стільки років тій ворожнечі вже! Може, Великі таки повелять нам забути чвари?

Неждана промовчала, і тільки було чутно, яким переривчастим став її подих. Зненацька, не дивлячись на Чеслава, щоб очі не виказали її, вона відірвалася від нього й попрямувала до брата. Чеслав пішов слідом.

Він допоміг їй піднятися на коня, на якому вже сидів В’ячко. Це був кінь Ратибора, подарований нині В’ячку на честь примирення. Подарунок занадто щедрий. Вони й справді знайшли з гарячкуватим братом Неждани спільну мову і за ті кілька днів, що передували від’їзду, навіть заприятелювали. В’ячко обіцяв поговорити зі своїм батьком, Буревоем, про примирення родів і про те, щоб віддати сестру за Чеслава.

Настав час рушати…

Чеслав ще раз подивився на Неждану, немов прагнучи запам’ятати її якнайкраще, передав торбу з хлібами, що напекла Болеслава, В’ячку й ляснув скакуна по крупі.

— Нехай Великі будуть із вами!

— Зустрінемося! — нарешті відкинув суворість В’ячко й підігнав коня ногами.

Кінь рушив і неспішно пішов уперед. Попереду в брата й сестри був довгий шлях додому, у городище роду Буревоя…

Вони вже від’їхали кроків із тридцять, і тільки тоді Неждана раптом повернулася й прокричала:

— Я чекатиму!

Чеслав підвів догори руку, показуючи, що чує її.

І вони продовжили свій шлях…

Знайшовши вбивцю своєї крові, Чеслав повернувся в рідне городище. Плем’я знову прийняло його у своє лоно, тепер уже як справжнього чоловіка, що зазнав нелегких випробувань, відстояв своє добре ім’я та честь свою, а значить, і свого Роду.

Щоправда, не одразу всі повірили в те, що дурник Вишата виявився тим звіром лютим, що тримав їх у страху й позбавив життя їхніх одноплемінників, але повірити довелося. Тим паче, свідком усього була Крива Леда, що щасливо пережила смертельну небезпеку. Вона кілька днів трудила свого довгого язика, переказуючи всім і кожному все те, що довелось їй пережити, та підтверджуючи невинність і правоту Чеслава. І слухали її тепер із великою увагою й зацікавленістю. Нарешті вигадки старої пліткарки могли послугувати добрій справі!

Що ж до Неждани… Чеславові довелося погодитися з розумними словами Мари, що не час поки що знову приводити її в городище й називати своєю дружиною, особливо після того, у який спосіб він її викрав, рятуючи, з капища.

Та Чеслав і сам розумів це. Потрібен був час… Одноплемінникам — щоб забути побачене й заспокоїтися від пережитого. Йому — щоб схилити Раду примиритися з родом Буревоя або хоча б погодитися на те, що він візьме у свій дім, а значить, і в їхнє городище, Неждану. А Раді — щоб таки дати згоду на це. Неждані ж — щоб за допомогою брата (і Чеслав сподівався на це) умовити їхнього батька піти на примирення…

Тому, як не важко йому було, Чеславові довелося погодитися на від’їзд Неждани.

І ось тепер він стояв і сумно дивився, як за деревами зникла та, котра — він знав це, відчував — має бути його єдиною, його дружиною.

Валентин Тарасов — відомий український актор, драматург, телережисер. 2004 року ввійшовши до Спілки письменників України, він розпочав просто-таки колекціонувати премії «Коронації слова»: І місце за п’єсу (2005), III — за кіносценарій (2006), перемога у «Ґранд-Коронації» — знову за п’єсу (2010).

І—II століття. Мова, обряди та боги у поганських племен спільні, та лише найповажніший із волхвів чує їх... Юнаки проходять обряд Посвяти, перш ніж їх визнають чоловіками. Тож син голови роду Чеслав чекає, коли сивий Колобор убереться у довгу білу сорочку, червлену немовби сонячними променями, і випросить Даждьбожого благословення на випробування. Чеслав принесе в жертву Велесу вовка, щоб звільнитися від батьківської заборони брати за дружину чужинку. А невдовзі все городище збереться до поховального багаття голови роду, і Чеславові закидатимуть батьковбивство...