Чеслав. В темряві сонця

Частина друга Утікач

Він повільно пробирався стежкою, що вилася повз болото. Ішов обережно, сторожко озираючись на всі боки. Тепер, коли Чеслав був утікачем, утікачем із власного племені, він мав бути надто обережним. Юнак уважно дослухався до перегуку птахів, лісових звуків і шерехів. Вони, такі зрозумілі тому, хто виріс у лісі, могли попередити про небезпеку. І боятися доводилося тепер не чужинців зловорожих, не звіра дикого, а близьких йому родичів.

Ще коли разом із братом сиділи вони замкнені в кліті, у нього час від часу виникала думка про втечу. Але він гнав її геть, як настирливу муху. Та згодом знову й знову повертався до неї: він таки мусить тікати. Його дратували, не давали спокою власна бездіяльність, нерозкрита таємниця загибелі батька, недовіра Ради, підозри одноплемінників щодо його вини та неможливість довести зворотне.

Там, на стрімчаку, коли багаття поглинуло тіло батька, Чеслав зрозумів, що має вчинити саме так. Що лише так у нього з’явиться можливість розібратися в усьому, що сталося, помститися за батька та відстояти свою честь. І зробити це можна негайно, на цій галявині. Варто тільки зробити крок — і ти вільний. І юнак його зробив…

Тепер він ішов до печери Мари. Не одразу йти до неї зважився, затаївся в лісі та вичікував, чи немає за ним погоні. Тільки коли зрозумів, що немає, тоді пішов. Чеслав не знав, як зустріне його стара, але тверезо розсудив, що вона теж вигнана. Та й інших ідей, куди б його податися, у нього поки що не було.

Перш ніж вийти на галявину перед печерою, він довго придивлявся та прислухався, чи немає в Мари гостей. І тільки переконавшись, що стара жінка сама, з’явився їй на очі.

— Ну, і довго ти там стояти збирався, хлопче? — незворушно запитала його Мара. — Я вже вирішила: сам не зрушиш із місця — каменем кину.

— Добре б ти зустріла гостя, Маро.

— Гостя? Ой чи? — розсміялася баба.

Та так заливисто й голосно, від душі, що Чеслав навіть злякався, чи не розсиплеться стара.

— Чого? — Чеслав здивовано глипав на Мару.

Насміявшись, жінка добродушно махнула рукою.

— Крива Леда тут уже побувала. Вдавала, буцім зуб у неї прихопив, прийшла за зіллям, а сама, лисиця обдерта, усе щось винюхувала та видивлялася. Видно, тебе шукала. А потім не витримала й розповіла, та квітчасто так, як ото вона вміє, про те, як ти втік. А про справи ваші я ще раніше знала.

— То й що думаєш? — Чеслав уважно дивився їй у лице.

Зморшки на обличчі Мари втратили веселість. Кивнувши головою, знахарка вказала Чеславові на вхід до печери, запрошуючи ввійти. Чеслав пішов за старою.

— У те, що ви з братом убили батька вашого, не вірю. Що втік від родичів — дурень. Думаєш, вигнанцем легко бути? Поїж, голодний, мабуть, — простягнула вона юнакові горщик із якимсь варивом.

Чеслав, присівши на пень, що заміняв Марі лаву, охоче взявся до їжі. У горщику була каша з якимись корінцями та зеленню. Вона видалася Чеславові незвичною, але смачною.

— Тепер тобі й чужих, і своїх боятися треба, — продовжувала Мара. — Чужих, бо ж не випадково в тебе стрілою цілили. Своїх, бо втеча підозри в провині твоїй посилила.

— Але ж я не міг убити батька, Маро!

Баба, присівши напроти юнака, гірко посміхнулася.

— Я ж сказала: вірю. А вони — ні, точніше — сумніваються. Така суть людська. А ось навіщо ти втік — знаю. Убивцю батька шукатимеш. Тільки, думаєш, легко це зробити? Он у лісі дерев скільки, а спробуй розбери, яке з них гниє та трухлявіє зсередини.

— Ох, маєш рацію, Маро, — Чеслава захопила мудрість жінки. — У мене в голові наразі, як у цьому горщику, намішано. Мені б із Соколом поговорити, він би точно підказав, як шукати. Так непритомний лежить від рани підлої.

— Опам’ятався Сокіл. Руда прибігала порадитися, казала: краще йому, однак ослаб він дуже, — узявши глиняну ступку, знахарка почала розтирати в ній квіти й трави. — Тобі ж у городище дорогу заказано.

Чеслав, наївшись, відставив горщик. А Мара, помовчавши, продовжила:

— Що ж до того, як шукати, — не скажу, не сильна в тім. Хіба що як траву чи корінь знайти, підказати можу, а от кого шукати… Ти, хлопче, життя лісу не гірше за мене знаєш. У кожній зграї є ватаг, а інакше порядку не буде. Але є й інші, які теж би воліли ватажками стати та й у силу вже ввійшли. Їм аби шматок від здобичі кращий урвати. Тому й вичікують інші, коли з ватажком що станеться, пораниться або постаріє. А як тільки нагода трапиться — намагаються його місце посісти… А отже, і тобі, хлопче, шукати потрібно того, кому смерть батька твого на руку була. Чи то з вигоди, чи то із заздрості, чи то з помсти.

— Чи із заздрості, чи із помсти… — задумливо повторив слова старої Мари Чеслав.

— Заховатися тобі слід, — вивела його з роздумів стара.

— Я думав, у тебе можна.

Мара заперечно похитала головою.

— Це тільки здається, що тут я, птахи та дикі звірі. Але ні. Люди, буває, з потреби прибігають, та й цікаве око яке зненацька зазирне. Знають же, що ти тут бував, дівку ховав, так і тебе тут насамперед шукатимуть. У городищі сьогодні тризну по твоєму батькові справляють, не до мене їм. А то б уже навідалися.

Чеслав не розумів, чи то баба ремствує на те, що її турбують гості, чи то на те, що змушена жити тут на самоті. Але запитати про це не зважився.

— Ти маєш рацію, Маро, тут мені не схоронитися, враз знайдуть, — визнав хлопець.

— Є в мене схованка в лісі. Я, коли за травами та корінням заблукаю десь далеко від печери своєї, то вночі або від дощу там ховаюся. Гадаю, і тобі там саме враз, хлопче, буде. Підеш до верхів’я струмка… Зачекай! — насторожилася Мара й, підійшовши до входу в печеру, прислухалася. — Здається, сорока заскрекотала… Так і є. Запримітила когось птаха. Сюди йде непрошений. Відчувала я… І тризна їм не завада.

Чеслав підхопився з місця й підійшов до Мари. Тепер уже й він чув, як кричить птах, попереджаючи про появу в її володіннях чужинця.

— Від верхів’я струмка підеш у бік заходу сонця до ярочка, — швидко заговорила стара. — Минеш його, потім ліщина невелика. Потім озерце побачиш, а трохи віддалік дуб стоїть величезний, як дім. А в дубі тім дупло є. Його кущ затуляє. Про дуб той ніхто не відає. Там і схоронишся.

Баба сунула йому в руки стару шкуру й, провівши долонею по обличчю та щось прошептавши, — якесь замовляння, — виштовхнула з печери.

Чеслав вийшов із кам’яного житла і квапливо рушив у бік, протилежний від стежки, якою прийшов до баби. Він не став чекати, щоб подивитися, хто завітав до Мари, йому було не до того. Засвітла мусив дістатися до дуба, де була вказана Марою схованка.

«Шукай, кому смерть батька на руку!.. Чи з вигоди… чи із заздрості… чи із помсти», — печерною луною відгукувалися в голові в Чеслава слова Мари.

Чеслав прокинувся й не одразу зрозумів, де він і що зараз — ніч чи день. У дуплі дуба, куди він забрався напередодні ввечері, було темно. І тільки біля виходу, закритого кущем, пробивалося світло. Відкинувши шкіру, у яку закутався на ніч, Чеслав вибрався на білий світ.

Він зробив кілька кроків і зупинився, зачарований побаченим. Перед ним лежало невелике озерце в очеретах, оточене стрункими соснами. Крізь їхні пухнаті гілки пробивалися промені ранкового сонця, занурюючись у тиху воду. Здавалося, що небесне світило — сам усесильний Великий Даждьбог — так і хоче пірнути до дна, щоб розвідати, що ж ховає від нього під собою озерна гладь.

Велична тиша й спокій раннього ранку змусили юнака завмерти на якусь мить від побоювання порушити цю красу. Після вчорашнього стрімкого, метушливого дня, де, як у бурхливій річці, змішалися похорон батька, його втеча й страх бути спійманим, Чеславові здалося, що він заблукав і прокинувся зовсім не там, де вчора осліпив очі мертвим сном.

Колись, ще в дитинстві, Болеслава, щоб утішити маленького Чеслава, розповідала йому про далекий край, що простягся далеко за їхнім лісом і навіть за високими, незрозумілими для нього горами. І в якому так спокійно й красиво, так солодко співають птахи, що людина, потрапляючи туди, забуває всі свої болі, журбу й відчуває такі радість і захват, що перехоплює подих від щастя. «Може, це і є та сторона, а Болеслава просто не знала, що вона зовсім не так далеко, а тут, поруч?» — подумалося Чеславові.

«Шукай того, кому смерть батька твого на руку!» — знову пронизала його свідомість неждана пекуча думка, змушуючи оговтатися. «От дурість!» — поремствував він на свої приховані думки про край щастя й попрямував до озера. Роздягнувшись, Чеслав кинувся у воду, безжально розбивши її спокійну гладь.

Вийшовши на берег, він уже вирішив, що йому потрібно зробити насамперед. Прохолодна вода й ритмічні рухи рук під час плавання допомогли впорядкувати думки. Чеслав знав, що в лісі йому не вижити без зброї, тому слід якнайшвидше роздобути її. І, здається, він уже зміркував, як це зробити. Одягнувшись, юнак вирушив у бік городища.

Попетлявши лісом і переконавшись, що за ним ніхто не стежить, Чеслав дістався до місця, священного для їхнього Роду. Тут спочивав прах їхніх предків. Оглянувшись і не помітивши нікого з живих, юнак обережно вийшов на галявину, де спочивали мертві.

Чужинцеві, що заблукав у їхні краї, на перший погляд могло здатися, що на галявині розташувалося людське городище, тільки якесь дивне, бо хатки в ньому були дуже вже малі для житла. Звідки ж сторонньому було знати, що, за звичаями племені Чеслава, після спалювання на священному багатті прах померлого родича збирали в горщик і, побудувавши для нього хатку на галявині предків, залишали там.

Чеслав здалека помітив свіжу хатку, бо дерево, з якого вона була зроблена, ще не встигло почорніти від дощів, снігу та часу, як на інших похованнях. Сюди вчора поклали спочивати прах його батька, славного Велимира.

Зовні хатка була схожа на їхній дім у селищі. «Напевно, Болеслава попросила зробити так, щоб батькові звично було та щоб не забув наше житло. І нас пам’ятав та охороняв». Чеслав, шанобливо поклонившись похованням предків, наблизився до нової хатки й подивився крізь щілини всередину. Їхній горщик, з якого вони не раз усією родиною їли кашу й вариво, був там. І там був прах його батька…

Купка попелу в горщику — усе, що залишилося на цій землі від рідної йому людини. Батька, що дав йому життя… І пам’ять про нього, поки живі ті, хто знав його. А потім і того не залишиться. Але поки живий їхній рід…

Юнак просунув до отвору хатинки руку й поклав жменю лісових ягід, які встиг зібрати дорогою. Ягоди були ще не достиглі, але краще було принести хоча б їх, ніж прийти до батька голіруч. Він опустився біля поховання й подумки звернувся до батька…

Висловивши йому свій сум, він згадав, як колись, ще зовсім малим, — коли сили вистачало хіба що натягнути лук для підпарубків, — бажаючи вирізнитися, хвалькувато заявив своїм одноліткам із ватаги, що готовий уже сам піти на полювання й добути… та хоча б лиса. Ніхто з його погодків, навіть найвідчайдушніших шибеників, не наважувався ще на таке. Коли він увечері сказав про це батькові, той, уважно глянувши на сина, тільки й промовив: «Зголосився, сину, — йди». І зранку маленький Чеслав рушив до лісу.

Поблукавши лісом, він таки знайшов лисячу нору, яку показав йому батько, коли брав із собою на лови. А незабаром біля нори з’явився й лис. Прицілившись, малий мисливець випустив стрілу і — треба ж! — на свою радість поранив рудого пронозу в задню лапу. Лис кинувся геть, а Чеслав — за ним. Поранений звір спробував сховатися в яру, але хлопчикові пощастило наздогнати його й там. І тоді загнаний звір, розуміючи, що загибель його близька, вищирився й почав запекло кидатися на свого кривдника, не даючи підступитися. Як не храбрився Чеслав, але, побачивши тоді розлюченого звіра, він по-справжньому злякався. Вискалена паща й зуби, що клацають, здалися йому тоді величезними й дуже небезпечними… І лише за якийсь час, таки набравшись духу й сил, сильно прикусивши губу, він добув рудого…

Тільки тоді він помітив батька, що вийшов з-за найближчого дерева. Тремтячи всім тілом від пережитого напруження, Чеслав підійшов до нього й пригорнувся, знайшовши в батькові надійну опору. Велимир гладив сина по голові й говорив якісь підбадьорливі слова, хвалив, але для Чеслава, хоч і приємна була та мова, найважливішим було те, що батько, як виявилося, перебував поруч і будь-якої миті міг допомогти, запобігти лихові! І потім уже, ставши підпарубком, щораз у важкі моменти, коли серце стискувалося від страху, а по спині біг холодний піт, відчуття, що батько невидимо, непомітно може бути поруч, надавало хлопцеві сил і впевненості.

А тепер батька не стало…

Із роздумів його вивели стривожені голоси птахів і шурхіт лісової підстилки під чиїмись ногами. До галявини хтось наближався. Чеслав швидко підхопився й сховався за найближчими деревами.

Крізь листя він бачив, як на галявину, важко ступаючи, немов несучи непосильну ношу, вийшла Болеслава з вузликом у руках. Зупинившись на краю галявини, вона вклонилася, приклавши руку до серця, вимовила якісь теплі слова, віддаючи данину пам’яті померлим, і пішла до хатки з прахом Велимира. Біля поховання жінка опустилася, немов обм’якла, навколішки й притулилася головою до хатки. Посидівши так якийсь час, вона простягнула руку в отвір, бажаючи доторкнутися до горщика з порохом. Але, щойно просунувши туди руку, одразу ж відсмикнула її й почала озиратися навколо.

Чеслав уже зрозумів, що Болеслава прийшла на галявину сама, і кинувся до неї. Як тільки жінка побачила його, її німі, змертвілі очі наповнилися теплом і любов’ю. Вона спробувала підвестися, простягаючи до нього руки, але не змогла. Чеслав обійняв її й допоміг піднятися.

— Я тільки-но ягоди помітила — й одразу зрозуміла, що ти тут був, дитино. Та й не могло бути по-іншому. Батька провідати ж треба! Ось тільки злякалася, що пішов уже, — гладила вона Чеслава по голові.

— А я знав, що ти прийдеш сюди із самого рання. — Як же він був радий зустріти ту, що замінила йому матір.

А вона, побачивши його, уже не була схожа на ту знесилену горем жінку, що вийшла на цю галявину.

— Інші теж збиралися, але я сказала, щоб пізніше прийшли. Мені хотілося самій тут із Велимиром побути. І як же добре, що ти теж прийшов! — поцілувала вона його в маківку.

— Сама ж кажеш: не міг не прийти.

— А я ж уся змучилася. Не знала, що й думати. Усю ніч металася, не спала: десь щось скрипне, шурхне — я надвір. Думала, ти до дому прокрадешся, — Болеслава зненацька заплакала. — Як же ти тепер, синку?.. Ось утік, тепер усі думають, що від провини своєї зник. Люди таке говорять!.. Але я ж знаю, що все не так! А на роти хустку не накинеш… Може, не треба було тікати тобі? Рада б у всьому розібралася? — гладила вона Чеслава по плечу.

— Поки вони розбиратимуть, лиходій, що згубив батька, щезне. Та і їм на Раді найлегше нас із братом звинуватити. А якщо навіть і не звинуватять, то підозра на все життя залишиться. Як жити далі з таким брудом?! Не до вподоби мені це! Я мушу знайти вбивцю й покарати, і всі сумніви в невинності своїй і Ратибора розвіяти. А під замком сидіти — то кого я зможу знайти й кому що довести?!

Чеслав говорив переконано й гаряче. Болеслава розуміла, що є правда в цих словах, але серце її від цього не переставало стискуватися від болю й тривоги за його долю.

— Ой, горечко!.. — важко зітхнула Болеслава, рукавом сорочки втираючи очі.

— А що в городищі діється?

— Після втечі твоєї Ратибора випустили, але з городища виходити заборонили. А Зимобор розлютився дуже, та й інші теж, що ти волю Ради порушив. І навіть дядько ваш двоюрідний, Сбислав, і той на боці Зимобора тепер. Не хочу нічого поганого про нього сказати, а не розумію я його: чого ж він у кревних своїх засумнівався? Між ним і Велимиром і раніше часто згоди в справах не було… Здається, він усе не міг погодитися, що не він, а Велимир Рід очолив. Але тепер що вже?.. Не по-людському це, не по-родинному. А Зимобор казав про тебе: «Далеко не втече. Біля городища кружляти буде, там ми його й вистежимо. А може, намучиться в лісі та й сам прийде — вибачиться». Видно, пузатий Велимира як голову городища заступити хоче.

— Ну, це ми ще подивимося, чия правда буде, — не сподобалися Чеславові новини, що розповіла йому Болеслава.

Звичайно, після його втечі прихильності від Ради очікувати не варто було, але все-таки він думав, що знайдуться в племені ті, хто зрозуміє його вчинок. І найбільше сподівався на розуміння близьких родичів.

— Ой, а що ж це я слова, як пісок, сиплю… — спохватилася Болеслава. — А ти ж, мабуть, голодний зовсім?!

Жінка взяла вузлик, із яким прийшла на галявину, і почала швидко розв’язувати його.

— Я тут Велимирові принесла поїсти… — жінка почала розкладати на рушнику хліб та кашу, загорнену в лопушину. — Та думаю, не розсердиться він, якщо синові його дістанеться. Їж, любий! Тобі зараз потрібніше. Та що там поїсти… Велимир за тебе все б віддав. Ти сам, синку, не знаєш, який ти дорогий батькові був…

Чеслав і справді відчув, який він голодний. Відламав шматочок хліба, узяв трохи каші й зі словами:

— Розділи, батьку, з нами їжу нашу, — поклав їжу в отвір поховання перед горщиком із прахом.

Лише після цього почав жадібно їсти.

— Мені б зброю мою: лук, стріли та ніж, — відірвався він від їжі.

— Зачекай, синку, я в городище збігаю та й принесу тобі, — Болеслава готова була схопитися з місця хоч зараз.

Вона вже й підводилася, щоб бігти. Проте Чеслав зупинив її:

— Ну куди тобі зі зброєю показуватися? Баба — і з луком із поселення йде! Невже ж на полювання? Одразу зрозуміють, що мені несеш. Ти краще Кудряшеві дай та скажи, де мене знайти. Його, якщо зі спорядженням побачать, ні в чому не запідозрять.

— Ой, правда, як же я сама не здогадалася?! — сумно посміхнулася Болеслава. — Так я просто зараз і побіжу.

Обтрусивши із себе травинки й грудочки сухої землі, Болеслава зібралася йти.

— Ратибору скажи, щоб не переймався. Я знайду вбивцю. А Неждані… Ні, нічого не говори. Побережи її, — попросив Чеслав.

— Побережу, синку. Ти себе збережи…

Вона взяла його голову обома руками й поцілувала в чоло. Потім повернулася до хатинки з прахом Велимира й лагідно, по-простому, немов говорить із живим, промовила:

— Прощай, Велимирцю, не сумуй без мене. Я до тебе завтра прийду.

Ще раз глянувши на Чеслава й усміхнувшись йому смутно, вона пішла з галявини в бік городища. І йшла, вже не важко ступаючи, а кваплячись, бо знала, що її допомога украй потрібна її улюбленцеві.

— Кудряшеві скажи, щоб ішов до нашого з ним місця. Він знає куди, — гукнув їй услід Чеслав.

Він чекав друга в умовленому місці: трохи нижче від городища за течією річки, на березі якої причаївся піщаний куточок розміром із хатку, оточений з усіх боків непрохідним чагарником. Цю схованку знайшов зовсім випадково Чеслав, коли малим, ще погано плаваючи, був підхоплений річкою й ледь не віднесений геть її бурхливими водами. Завдяки своєму щастю та інстинктивному бажанню вижити хлопчик врятувався: його викинуло на цей затишний шматочок суходолу. А отямившись, він надсилу, подряпавшись, продерся крізь густий чагарник і дістався до рідної хатини. Пізніше Чеслав розповів про свою пригоду приятелеві по іграх Кудряшеві, і вони, проклавши туди лаз, вирішили зробити це місце спільною таємницею. Так цей куточок зробився улюбленим місцем усамітнення для хлоп’ячих забав і витівок. Чеслав і Кудряш із властивою юному віку тягою до всього таємного з величезним задоволенням ховалися тут, часом тікаючи від роботи по господарству, за що їм нерідко перепадало від батьків. Тут вони любили постріляти з лука по крикливих жабах, пополювати за в’юнким вужем, щоб потім принести його в городище й лякати дівок та малих хлопців. Сюди ж вони втікали ховатися від покарання за яку-небудь шкоду чи якусь зухвалу витівку.

Шурхнули кущі, і в лазі, прокладеному крізь зелену стіну чагарнику, з’явилася колись кучерява, а тепер стрижена після Посвяти голова Кудряша.

— Смоли з дерева, напевно, можна дочекатися швидше, ніж тебе, Кудряше, — ляснув по плечу друга Чеслав.

— Я тут ні до чого. Це все Болеслава: «Ой, зачекай, хороший мій, я йому поїсти зберу. А то виголодається, по лісу бігаючи. Ой! Ай! Ой!» — дуже схоже зобразив Болеславу Кудряш і передав Чеславові зброю та торбу з їжею. — Ну ти й заварив кашу, чоловіче! У городищі тільки про тебе й розмов.

— Тож я чую, як кісточки мої скриплять. Видно, гарненько їх родичі перемелюють? — в очах Чеслава зайнялися зухвалі вогники.

— Ти ж таке скоїв — оніміти можна! Утік від Ради! Я так дотепер після твого стрибка отямитися не можу, — раптом обличчя Кудряша посерйознішало, і стало очевидним, що він хоче сказати щось важливе, та не зважується. Трохи помовчавши, хлопець таки надумав сказати: — Знаєш, Чеславе, я зважив усе гарненько… і вирішив із тобою податися. Одружуватися мені все одне зарано, а землі та краї різні побачити хочеться. Я ж, окрім околиці нашої, нічого не знаю.

Чеслав через розважливість, із якою це було вимовлено, тільки що не розреготався, але стримався й навіть посмішку, відвернувшись, постарався сховати. Так само розважливо, як до нього звернувся товариш, він відповів:

— Так ти, кучерява голово, зі мною не побачиш ніяких чужих країв.

— Це-е-е чому ж? — протяжливо запитав Кудряш.

У його запитанні змішалися нерозуміння, обурення й навіть виклик.

— Бо нікуди я тікати від городища не збираюся. Мені вбивцю батька знайти треба й за кров помститися. І сумніви розвіяти в нашій із братом невинності. Щоб жодна собака в окрузі не змогла брехати в наш бік, — Чеслав говорив це жорстко, уривчасто й навіть зі злістю. Його очі звузилися, і в них з’явився недобрий блиск.

— А-а-а! — з розумінням відгукнувся Кудряш.

— А для тебе в мене справа важлива буде.

— Яка така справа? — стрепенувся товариш.

— Мені б із Соколом побачитися.

На обличчі Кудряша проступило здивування. Він швидко заморгав і невпевнено проказав:

— Та він же в городищі… І ослаб зовсім, не ходить…

— Ось мені з ним у городищі побачитися й доведеться. А ти мені допоможеш у цьому.

Кудряш від такого зухвальства товариша навіть підстрибнув на місці.

— Ну ти й навіжений, Чеславе! — з неприхованим замилуванням дивився юнак на друга. — Сам у пастку лізеш, так ще й мене допомогти просиш! — Кудряшеві, як це часто бувало в їхніх спільних витівках, передався запал Чеслава. — Ну, то й що я маю робити?

Чеслав ближче присунувся до товариша й почав пояснювати:

— Як посутеніє, ти візьми мого Вітра і вийди за ворота. А сторожеві скажеш, що коня напоїти забули, от ти його й ведеш на річку. А коли стемніє, то я замість тебе зайду. Вони вже не роздивлятимуться, хто повернувся — ти чи я. Обов’язково шкуру примітну на себе накинь, я потім нею прикриюся, та відповідай їм так, наче горло хрипить. А я, як із Соколом побачуся, то знову до воріт подамся та й прохриплю, що оберіг свій на березі загубив і шукати біжу. Оберіг втратити — погана прикмета, усі це знають, то й випустять.

Кудряш схопився рукою за свій оберіг, що висів у нього на шиї. Він був такий самий, як і в Чеслава, — на шкіряному ремінці висіло маленьке сонце. Кудряш забобонно поцілував свій оберіг, що береже його від пристріту, різних негараздів і напастей. Він і в думках припустити не міг, щоб втратити його, але суперечити не став. Тільки запитав:

— А як упізнає хто тебе? Що тоді?

— А там нехай Великі допоможуть. Бачать же: за праве діло стою.

Чеслав не міг дочекатися вечора. Йому все здавалося, що Даждьбог сьогодні не дуже поспішає на спочинок. Але сонце, як і належить, усе-таки почало хилитися до заходу.

Утікач пробрався ближче до городища і сховався в прибережних заростях. Звідси він бачив, як на річку приходили баби прати сорочки та рушники. Пастушки-хлопчиська пригнали на водопій із лісового пасовиська корів, кіз та овець, перш ніж загнати їх на ніч у городище. Потім берег заповнила весела юрба хлопців та дівчат. Серед них Чеслав помітив Зоряну. Чомусь невесела й замислена була тепер красуня, і всі спроби місцевих баляндрасників розвеселити її не увінчалися успіхом. Навіть коли Вишата, який теж ув’язався за однолітками, ставши рачки, почав гавкати по-собачому й хапати дівок за подоли, що викликало ще бурхливіший вибух веселощів, а потім кинувся до неї, Зоряна лише відмахнулася.

— Досить, Вишато, не балуй! — сказала вона й пішла до городища.

За нею потягнулися й інші.

Лише коли промені західного сонця почали ковзати по листю й траві, марно намагаючись затриматися й продовжити цей день, Чеслав був нагороджений за своє очікування. Він нарешті побачив, як до берега летить його жвавий Вітер, на ходу ржучи від відчуття волі. Десь далеко за конем плівся Кудряш.

Вітер підбіг до краю води і хотів уже напитися, але зненацька підвів голову й подивився в бік заростей, де ховався Чеслав. Напевно, почуявши хазяїна, він голосно заіржав і кинувся в його бік, тільки грива знялася. Підбігши до кущів, він почав вимогливо іржати й бити копитом об землю, кличучи Чеслава.

— Тихіше, Вітре, а то викажеш мене! — тихо, але навмисно суворо прикрикнув він на чотириногого товариша.

Насправді Чеславові було приємно, що відданий кінь не забув його.

— Ох, ну ти, злидень гривастий, і швидкий! — нарешті наздогнав скакуна Кудряш.

Вітер скоса осудливо подивився на нього.

— Чеславе, ти тут чи як? — Кудряш ледве відсапався.

На ньому була накинута світла овеча шкура, тому піт із нього котився градом.

— Тут. — Чеслав не міг стримати сміху, дивлячись на розтріпаного друга.

— Кому сміх, а кому поту цебер від старання, — невдоволено пробурчав Кудряш, скинувши шкуру на траву.

— А що ти сторожеві сказав про шкуру? — поворухнувся в кущах Чеслав, від чого вони затріщали.

— Сказав, що трусить мене, боюся, щоб від річки більше не надуло, — пробурчав невесело Кудряш. — Ось тепер потішатися будуть: немов я дівка яка, тілом слабка.

Тільки коли обриси дерев та околиці зникли в сутінках, Чеслав вибрався зі свого укриття. Накинувши на себе принесену товаришем шкуру, він покликав Вітра, що пасся неподалік і, вислухавши багатослівні напуття й застереження Кудряша, рушив до городища.

Перед городищем Чеслав подумки попросив допомоги у Великих і, про всяк випадок, у хазяїна Великого каменя, захисника їхнього городища, і ступнув до воріт. Вітер сумирно йшов поруч із ним.

Не розпізнавши в темряві, що це не Кудряш, сторожа благодушно гукнула до нього:

— Де ж ти завіявся, Кудряше? Ми вже і ворота замикати зібралися на ніч.

— Кінь забалував, — прохрипів їм у відповідь Чеслав. — Звик лише хазяїна слухати, злидень.

— Так ти, блукаючи, зовсім хрипіти став: точнісінько, як стара порохнява осика на вітрі.

— Схрип трошки.

— Схрип? Та в тебе глотка луджена!.. — дружно заіржали чоловіки.

Відійшовши подалі від воріт, юнак погладив Вітра по морді, а потім, легенько ляснувши по холці, наказав:

— Додому, Вітре!

Кінь знехотя, немов роздумуючи, чи залишати хазяїна, зробив кілька кроків і зупинився.

— Вітре!

Більше Чеславові повторювати не довелося. Він чув, як у темряві лунав, віддаляючись, тупіт Вітра, поки зовсім не стих. Чеслав, добре орієнтуючись у темряві, рушив убік, де стояла хижка Сокола.

Діставшись до оселі старого мисливця, хлопець, затаївшись, прислухався. Усередині було тихо — отже, сторонніх у хаті не мало бути.

Намагаючись не шуміти, він увійшов. Та непоміченою його поява не залишилася. Зачувши присутність стороннього, захвилювалися, заворушилися мешканці житла.

— Кого там Лісовик приніс? — заричало грізно з темряви.

— Це я — Чеслав, — відгукнувся юнак.

— Чеслав?! — у голосі Сокола почувся подив і вже не було загрози.

У хатці стало небагато світліше. Це Руда підкинула у вогнище хмизу.

Сокіл лежав там само, де його бачив востаннє Чеслав. Тільки зараз його очі були розплющені й суворо дивилися на юнака.

— Утікач?!

— Не проженеш? — переступив із ноги на ногу Чеслав.

— Та треба було б… — пробурчав старий. — Навіщо проти Ради пішов, неслух? Найрозумніший знайшовся?.. — хоча Сокіл і намагався говорити суворо та повчально, але в словах його не чулося невдоволення. — Але не прожену. Навіщо прийшов?

— Тебе побачити… За порадою.

— Знав, що побачитися зі мною захочеш, але не думав, що в городище прийти зважишся. Зухвалий! — Сокіл поплескав по лежаку рукою, вказуючи Чеславові, щоб він присів. — Мабуть, убивцю батька знайти задумав?

— Задумав. — Чеслав сів поруч із пораненим і, зітхнувши, додав: — Ось тільки як — не відаю поки що. А ще про те хотів запитати, хто тебе підстрелив.

І без того немиловидне лице Сокола спотворила гримаса досади. Глухо заричавши, наче в нього знову влучила стріла, він відвернувся до стіни. Але потім, усе-таки впоравшись зі своїми почуттями, заговорив, так само не дивлячись на Чеслава:

— Чужинець то був… Схибив я… Але й він, Лісовик його… хитрий. Я тоді околицею походив, огледівся, принюхався та й виявив непрошеного. Але він на місці сидіти не став: усе навколо городища кружляв. Почав я переслідувати його, по сліду йти, а він, стерво, так і крутить, так і петляє. Мені б, старому горщику, зрозуміти, що він розгадав мене, виявив, що я за ним іду. А я захопився, старий дурень, — від злості на самого себе Сокіл із силою смикнув свою кошлату бороду. — Та дивлюся: зник він кудись. Ні його, ні сліду не видно. Мені б поберегтися та й самому завмерти, почекати, поки виявиться. Так не стерпів: вирішив трохи вперед пройти, подивитися. А він уже за спиною моєю опинився. І щойно я те зрозумів, як стріла в мене ввійшла. Спритно мене підстеріг, Лісовик його заковтни!

Від образи й хвилювання Сокіл аж закашлявся. Руда піднесла батькові глечик із водою і з докором подивилася на Чеслава. Юнак удав, що не помітив її промовистого погляду.

— Може, він і батька порішив?

— Може, і він, — випивши води, Сокіл трохи заспокоївся. — Тільки занадто вже мудро, як на чужинця. Вашими ножами — та Велимиру в серце. І чого тоді вас не зачепив? Адже чужинець той на полюванні в тебе цілив. А в мене він стрельнув лише тому, що я вистежив його, Лісовик його…

— He гоже Лісовика проти ночі згадувати, батьку, — пролунав тихий благальний голос Руди з кутка, де було її ложе.

— Що?! Думаєш, як батько хворіє, так і повчати вже можеш?! — гримнув на дочку Сокіл. — Дивися, а то я ще…

Старий хотів було погрозити дочці рукою, та, передумавши, тільки роздратовано махнув у її бік. Мовляв, що з дівки візьмеш. І знову повернувся до Чеслава:

— Я ось тут лежу, боки відлежую та все думаю: чого Велимир не захвилювався, та й ви теж, коли упир той до вас прокрався? У лісі, серед звіра дикого, мертвим сном спати не годиться. А ви ж мисливці знані! Невже так зморило?

— Сам не розумію, — щиро зізнався Чеслав.

Вони ще якийсь час поговорили із Соколом, але, бачачи, що старий мисливець усе ще не оговтався від рани й почав підупадати на силі, Чеслав заквапився геть. Коли він уже піднявся, щоб піти, Сокіл схопив його за руку своєю величезною лапою:

— А що до того, як убивцю знайти, то шукати треба так, як і звіра в лісі вишукуєш. Усе примічаєш, у голові складаєш, слід знаходиш і йдеш по ньому. А починати треба, я так думаю, з того місця, де все сталося.

Попрощавшись із Соколом і Рудою, Чеслав покинув їхнє житло. Розмова з наставником якщо й не дала відповіді на його запитання, то хоча б підказала, із чого почати пошук.

Вийшовши на вулицю, юнак не одразу зрозумів, що за час його відсутності відбулися якісь зміни. Поки Чеслав перебував у хижі старого мисливця, прорвавшись крізь хмари, чорним полотном неба заволодів кругловидий місяць. Він, як повноправний господар, що вирішив перевірити свої володіння, освітив спляче городище холодним світлом.

Опинившись посеред рідного городища, розрізнивши в темряві знайомі обриси й відчувши знайомі запахи, Чеслав на мить замислився: «А чи правильно я вчинив, утікши від рідних? Чи не взяв непосильний тягар на свої ще не закоренілі плечі, вирішивши самотужки розгадати таємницю загибелі батька?» Але одразу ж відігнав від себе ці сумніви. Кров батька відгукнулася в ньому, вимагаючи помсти.

У нього виникло бажання зазирнути до рідної домівки. І найбільшою причиною тому була Неждана. Ця зухвала бранка не відпускала його навіть тепер, коли йому потрібно було думати радше про свою безпеку та життя, ніж про неї. Але Чеслав не міг позбутися думок про неї. Він навіть уже зробив кілька кроків у бік рідного дому, але, вчасно похопившись, що його раптова нічна поява може спричинити переполох і привернути увагу сусідів і громади, сам себе вилаяв за дурні думки й бажання. Йому треба було якнайшвидше покинути городище, бо хто-небудь, кому не спалося цієї місячної ночі, міг легко помітити його й здійняти тривогу. Поправивши на собі гарячу шкуру, Чеслав поспішив до воріт.

Благополучно вибравшись із селища й навіть викликавши співчуття сторожі до нібито загубленого Кудряшем оберега, який негайно треба знайти, щоб уникнути нещасть, Чеслав попрощався з другом і до світанку дістався до дуба, де знайшов собі пристановище.

Сон його був недовгим, проте Чеслав відчув, що сили відновилися. Можливо, тому сприяло бажання якомога швидше почати задуманий пошук чи те, що зараз він уже знав, звідки його варто почати.

Галявина, на яку до полудня вийшов Чеслав, здавалося, нічим не скидалася на ту, де кілька днів тому, прокинувшись, він знайшов тіло свого батька з двома ножами в грудях. Залита сонячним світлом, вона була занадто гарною й урочистою, більше придатною для хороводів і свят лісових мавок, ніж для кривавих людських справ. За відсутності вітру жоден лист, жодна травинка не порушували її застиглий спокій. І тільки лісові трудівниці бджоли, перелітаючи з однієї квітки на іншу, збираючи солодку данину, свідчили, що ця галявина належить не тільки духам.

Юнакові спершу навіть здалося, що він помилився й знайшов лише схоже місце. Але ні, це була саме та галявина. Ось і молодий дубок, під яким вони з батьком і братом полуднували останнім разом. Щоправда, підросла трава вже встигла сховати сліди їхнього перебування тут.

Чеслав опустився на траву. Пам’ять миттєво повернула його в той злощасний ранок, відтворивши все до найменших дрібниць. Він відчув, що серце його почало битися, немов молот по ковадлу. Занадто живими і свіжими були спогади, занадто глибока й болісна рана. Глухий стогін болю й злості вирвався з його грудей. Стиснувши кулаки, він із силою вдарив по землі, що всотала кров його батька.

Цей удар, віддаючись у руках, змусив Чеслава повернутися до дійсності й згадати, навіщо він сюди прийшов. Розуміючи, що так виходити на полювання не гоже, Чеслав постарався зібрати свою волю в кулак й тримати її сильною рукою. Плазуючи по траві, він уважно вивчав сліди й предмети, залишені їхнім перебуванням.

Тут лежало тіло батька, тут був він сам, а ось там, осторонь, спав Ратибор. Ось залишена в метушні торбинка, у якій була їжа. Недоїдками, мабуть, встигли поласувати мурахи й птахи. Трохи віддалік валяється глечик, із якого вони пили, запиваючи їжу. Отут лежала туша вбитого вепра…

— Почекай… Глечик!.. — прошепотів сам собі Чеслав.

Узявши посудину в руки, він сів і почав уважно її розглядати, начебто бачив уперше. Але думалося йому не про глечик. Якісь неясні відчуття спливли в його пам’яті. Щось, пов’язане з глечиком, але що? Чеслав заплющив очі й постарався пригадати всі подробиці їхньої трапези. «Поївши, ми по черзі приклалися до цього глечика. Батько й Ратибор ще нахвалювали смак напою. Хвалили Болеславу за старання й турботу. За те, що завжди може порадувати новим смаком…»

Юнак немов заново відчув язиком смак того медового напою. «Солодка слабість… Дурман у голові!»

Чеслав миттєво розплющив очі.

Чого ж трапився цей дурман? І Ратибор говорив, що не пам’ятає нічого. «Як у яму провалився!» Схоже, не простим медок виявився. А може, із зіллям яким?..

Тоді стає зрозумілим, чого таким міцним, непробудним був їхній сон. І як гад зміг непоміченим підкрастися до них і, заволодівши їхніми ножами, увігнати їх у груди Велимира.

Глибоко замислившись, Чеслав продовжував розглядати галявину, ретельно обшукуючи траву. Хоча як уже досвідчений мисливець він розумів, що знайти тут слід убивці — марне сподівання. Занадто багато на цій галявині потопталося людей, та й часу вже минуло чимало. А ліс-панотець постарався якнайшвидше позбутися слідів людської присутності у своїх володіннях. Проте Чеслав був пильним мисливцем…

І раптом його увагу привернув маленький червоний камінчик, що мигнув у траві. Щось він нагадав Чеславові. Узявши до рук, юнак покрутив його і побачив наскрізний отвір у його кам’яному тільці. І отвір цей був справою рук людських, і камінчик був занадто гладеньким. А ось іще один, тільки зелений, і теж із дірочкою. І ще один… І ось ще… Такі камінчики, нанизані на кінський волос, становили намисто — прикрасу, що носили жінки їхнього племені на шиї. Та й не тільки їхнього племені, а й сусідніх теж.

«Але як вони могли опинитися тут, у дикому лісі, на цій галявині? Від селищ не близько… Може, яка баба чи дівка шукала тут гриби та ягоди та й посіяла? Або…»

Чеслав, напевно, і самому собі не зміг би відповісти на запитання, як почув шурхотіння за деревами чи помітив тінь, що мигнула. Реакція його була миттєвою. Чеслав встиг прихилитися до землі, сховавшись серед трави. І тієї самої миті над його головою пролетіла стріла.

Юнак завмер. Тепер у нього не було сумнівів: на нього полювали. І та, перша стріла, і поранення Сокола були не випадкові. І коли він пробирався на зустріч із Кудряшем і йому здалося, що хтось крадеться слідом, то це був не звір, що пробігав повз, як він подумав, а людина, і ця людина йшла його слідом.

«Ох, і кумедно виходить: я полюю на вбивцю, а хтось полює на мене! Але хто? Хто?!» — миттєво промайнуло в його голові. Від цієї думки в ньому прокинулося ще більше завзяття до такого небезпечного полювання.

Просто перед його носом, дзижчачи від старанності, бджола збирала солодкий нектар із квітки, а навантажившись сповна, полетіла геть до свого дому. Чеслав вирішив, що йому теж час кінчати вилежуватися, а треба якомога швидше вибиратися з цієї колотнечі. Перекотившись швидко по траві й тим самим уникнувши ще однієї стріли, він одним потужним стрибком опинився поруч зі своєю зброєю. Тепер хлопець був не беззахисний і міг полювати на рівних із супротивником.

Розуміючи, що тільки-но він спробує підвестися, щоб напнути лук, одразу одержить ще одну стрілу, та й прицілитися як слід через траву не зможе, Чеслав вирішив учинити хитріше. Перекинувши зброю на край галявини, ближче до молодого дубка, він одразу перекотився слідом. І вже ховаючись за стовбур дерева, зміг встати й натягнути тятиву. Свого супротивника він помітив на протилежному боці галявини. Той, теж укриваючись за деревом, готувався випустити чергову стрілу. Чеслав випередив супротивника. Його стріла ледь не зачепила ворога, але той, на своє щастя, встиг ухилитися. Тепер супротивник зрозумів, що в Чеслава теж є зброя й він не гірше за нього може захистити себе. І майже відразу в бік Чеслава полетіла стріла.

Тоді Чеслав вирішив діяти на випередження. Щойно пущена в нього стріла пронеслася повз, він відкинув лук і, схопивши ніж, кинувся в бік ворога. Він розраховував на свою спритність і на те, що його суперник не встигне скористатися черговим пострілом. Хлопцеві здавалося, що він сам летів, немов випущена з лука стріла. Подолавши одним махом галявину, Чеслав несподівано для свого суперника виріс просто перед ним.

Від такої раптовості чужинець, — а для Чеслава цей злидень був незнайомим, — упустив свій лук, але одразу вихопив з-за пояса ніж. Стоячи віч-на-віч із чоловіком, що вже кілька разів замірявся на його життя, Чеслав нарешті зміг роздивитися його як слід.

Перед ним був юнак, не набагато старший за нього; судячи з одягу й лиця, не степовик, а скоріше з тих самих племен, що й сам Чеслав. Чужак, стиснувши зуби, зі скаженою люттю дивився на суперника, що раптово виник перед ним. Чеслав міг би заприсягтися, що ніколи не бачив цього хлопця, проте щось невловимо знайоме було в його рисах. Ця думка лише на мить блиснула в мозку Чеслава й одразу була відкинута далеко вглиб свідомості іншою думкою — убити ворога.

Із грізним криком Чеслав зробив випад у бік суперника, намагаючись уразити його ножем. Але чужинець був насторожі й встиг ухилитися від леза, своєю чергою теж намагаючись уразити суперника ножем. Сили юнаків були рівні, а злість одного була рівносильна гніву другого. Кружляючи серед дерев, немов у якомусь дивному танку, кожен із них, сподіваючись, що супротивник припуститься помилки, шукав можливості вбити.

Раптом суперник Чеслава, необережно відступивши назад, зачепився ногою за вузлуватий корінь дерева, що виступив із землі, і, втративши рівновагу, почав падати. Змахнувши руками в повітрі, намагаючись усе-таки встояти, він чомусь зник із поля зору Чеслава. Лише зробивши крок уперед, Чеслав зрозумів, що відбулося. Виявилося, що за спиною чужинця був вибалок, на дні якого той і розпластався.

Можливість скористатися такою нагодою й нарешті уразити ворога дала Чеславові приплив якоїсь дикої сили. Він відчув, як кров кинулася йому до обличчя й із силою штовхнула в груди. Вдихнувши побільше повітря, юнак із голосним криком кинувся на дно яру, сам не помітивши, як його крик зробився схожим на виття звіра. Незнайомець був уражений тим несамовитим виттям, проте встиг підхопитися на ноги й приготуватися до захисту. Ніж під час падіння залишився в його руці.

Блиск металевого жала в руці суперника змусив Чеслава пригальмувати й не кинутися сліпо назустріч загибелі. Ощирившись, він на напівзігнутих, готових у будь-яку хвилину до стрибка ногах почав обходити суперника по колу…

Хто з них першим почув людські голоси, що наближалися, не мало значення. Можливо, вони їх почули водночас, бо за мить обоє щодуху неслися в різні боки. І на те в них були вагомі причини: жоден не хотів бути захопленим.

Невдовзі до краю яру, де щойно билися суперники, вийшли одноплемінники Чеслава. Вони були з мисливським спорядженням, й очолював цю ватагу Сбислав.

— Здається, десь зовсім поруч вив звір, — оглядаючись, сказав син коваля Добр.

— Дивися, там унизу й трава зім’ята! — вказав Сбислав.

Чоловіки спустилися вниз, на дно яру, й уважніше придивилися до слідів.

— Та то сліди й не звіра зовсім, — ставши рачки та вивчаючи місце недавньої битви, зробив відкриття рудий Борислав. — То людський слід!

— Здається мені, не обійшлося тут без Чеслава, — задумливо вимовив дядько Сбислав.

Зустріч віч-на-віч із людиною, що бажала вбити його, навіть заспокоїла Чеслава. Тепер він принаймні бачив цього чоловіка, відчув його силу і знав про його наміри, а це завжди краще за невідомість. Єдине, що залишалося для нього загадкою в цій людині, — хто то і чому так люто бажає йому смерті. Чому? Сам Чеслав нікому не бажав смерті. Хоча ні, тепер бажав, ще й як бажав! Він бажав смерті вбивці свого батька. І йому треба було йти слідами, які він зміг виявити, і один із них вів його за чужинцем, а другий — у бік городища.

Вишукувати зараз у лісі чоловіка, що напав на нього, Чеслав вважав нерозумним: той і сам постарається його знайти. Недарма ж він уже стільки днів так ретельно полює на Чеслава. Залишається тільки повсякчас пильно дивитися навколо та оглядатися назад, щоб не одержати смертельну стрілу або ніж у спину. А от з’ясувати, що ж за такий дивовижний медок вони випили під час полювання, потрібно якомога швидше. І для цього йому конче необхідно побачити Болеславу.

Чеслав, звичайно ж, і не припускав, що Болеслава могла підмішати якесь зілля в мед, але, можливо, вона могла допомогти розгадати цю загадку.

Весь день він тинявся навколо городища, намагаючись побачити Болеславу або Кудряша, і все марно. І сам лаяв себе за те, що виявився таким недалекоглядним і не додумався заздалегідь умовитися з ними про зустріч.

Дивним йому здалося його рідне городище. Зазвичай життя довкола нього так і вирувало, народ метушився у своїх буденних справах і турботах. А нині якщо хто й виходив за ворота, то тільки в супроводі збройних чоловіків. Та й від городища далеко не відходили.

«Що ж у них там сталося?» — дивувався Чеслав.

Тоді він вирішив піти до Мари. Стара хоч і жила вигнаницею, але завжди знала, що робиться в селищі.

Діставшись володінь Мари, де панувала тиша, Чеслав переконався, що в неї немає сторонніх, і наблизився до печери. Проте й самої Мари в печері теж не було. На порозі його зустрів білий кінський череп. Він дивився на прибулого порожніми очницями й скалився оголеними різцями. У такий спосіб Мара намагалася відігнати від свого житла зайд, що могли навідатися за її відсутності. Переступивши череп, Чеслав увійшов усередину печери. Судячи з погаслого вогнища, Мара цієї ночі тут не ночувала й була далеко від свого пристановища.

«Напевно, пішла за цілющою травою й корінням», — вирішив Чеслав.

Вийшовши з печери, він несподівано для себе помітив рух гілок на протилежному боці галявини. І відразу побачив, хто крокує йому назустріч, — Криву Леду. Голова її, незважаючи на спеку, була чомусь перев’язана теплою хусткою. Але й Чеслав не залишився непоміченим.

Баба, зробивши ще один мимовільний крок, раптом зупинилася як укопана. Потім обличчя жінки вмить спотворив страх, рот її широко розкрився, і вона заверещала на всю силу свого бездонного горла. Птахи, перелякані такою пронизливою треллю, злетіли в небо з насиджених гілок. Різко повернувшись, Леда сунула свою ключку під пахву, підхопила поділ довгої сорочки й занадто швидко як для свого віку помчала геть стежкою, підкидаючи кощаві коліна. Її спритності, напевно, міг би позаздрити будь-який кінь, що досяг такого похилого віку.

Баба неслася геть, ніби за нею хтось із батогом летів, оголошуючи околиці несамовитим криком, а Чеслав із відкритим від здивування ротом дивився їй услід. Юнак не одразу й зрозумів, що це саме він став причиною такого жаху в жінки, що втекла. Він навіть оглянувся, намагаючись побачити за своєю спиною щось страшне, що могло налякати нещасну Леду. Але на галявині був лише він.

«Здуріла вона, чи що?» — почухав хлопець свою стрижену голову.

Він, звісно, терпіти не міг цю нахабну бабу, але ніколи не думав, що зможе вселити в неї такий жах.

«Напевно, остаточно з глузду з’їхала», — вирішив Чеслав, покидаючи володіння Мари.

Уже два дні кружив навколо городища Чеслав, намагаючись влаштувати таку потрібну йому зустріч, але марно. Ні Кудряша, ні Болеслави він не побачив, а навколо селища стало ще безлюдніше. І від того, що він не знав причини такого спустошення, занепокоєння мучило юнака дедалі більше.

Тонким лезом у його душу проникли смуток і тривога. Напевно, уперше за своє життя Чеслав почувався самотнім блукачем. Адже раніше, навіть ідучи на кілька днів на полювання сам, він не відчував себе самотнім, бо знав, що на нього чекають, йому є куди повертатися. А тепер, перебуваючи майже поряд зі своїми рідними й близькими, він почувався відділеним від них якоюсь невидимою прірвою, яку йому не вдавалося подолати.

Марно накручуючи кола та підходячи до селища з різних боків, він дедалі більше втрачав терпіння. Але в нього в запасі залишався ще один засіб, до якого він, син свого Роду, вдавався у скрутних випадках. Чеслав вирішив звернутися по допомогу до Великих…

Він пробрався до капища вже наприкінці дня, вирішивши, що цієї пори там буде безлюдно. З укриття, де він причаївся, йому було видно, як волхв Колобор, поклонившись ідолам Великим, вийшов зі святилища й, ненадовго заглянувши у свою хатину, що стояла трохи осторонь, покинув її, кудись поспішаючи.

Почекавши трохи, чи не з’явиться ще хто, Чеслав увійшов у капище. Підійшовши до ідолів, він поклав на жертовник принесеного зайця. Хлопець хотів добути для богів більшого звіра, та не вийшло. «Але наступного разу я добуду обов’язково!» — подумки пообіцяв він богам.

Суворо дивилися на нього Великі, і, як здалося юнакові, гнів був у їхніх очах: «Навіщо порушив волю старійшин, волю племені?! Утік!!!» А може, йому тільки здалося? Адже кому, як не їм, що відають про всіх і про все, знати його правоту?

Приклавши руки до серця, тим самим висловлюючи повагу й щирість свою, Чеслав опустився на землю перед богами. Він уже хотів висловити Великим прохання свої, коли раптово почув голоси людей, що йшли просто до капища. Йому, гнаному втікачеві, залишалося тільки одне — зникнути, щоб не потрапити на очі й не бути спійманим. Але вибратися з капища непоміченим йому тепер навряд чи пощастило б — люди були вже занадто близько, та й послухати, про що говорять його одноплемінники, здалося Чеславові корисним. Тому він, пошепки молячи богів простити його зухвалість, вирішив сховатися за ідолами, припавши до землі.

На його щастя, люди, що прийшли, зупинилися біля капища, не входячи до нього. Вони явно сперечалися між собою. По голосах Чеслав пізнав у них Зимобора й дядька Сбислава.

— Дуже вже ти хитрий, Зимоборе, усе городище під себе підім’яти хочеш, — наскакував на співрозмовника Сбислав.

— А ти нібито не того ж бажаєш? Диви, як гарячкуєш! — хрипів Зимобор. — А городищу без голови не можна — сам знаєш. Порядку не буде. У череді завжди ватажок має бути, а то розбредеться вона та й згине. Однак нехай Рада вирішить: хто гідний — того буде.

— Та знаю я, як ти обраних до себе закликаєш, медами пригощаєш, мовою солодкою тішиш, щоб за тебе стали, — покрутив руками перед носом Зимобора Сбислав.

Але слова ці Зимобора зовсім не збентежили. Зробивши крок уперед до співрозмовника, він майже вперся своїм товстим черевом у його живіт.

— А чи не того ти так переймаєшся, що й сам тим грішиш, та не надто в тебе виходить? Видно, не дуже бажають пристати на твій бік старці наші? — криво посміхнувся Зимобор. — Ваша гілка Роду поверховодила — досить. Уже терпіли волю Велимира, стиснувши зуби, але досить! І в інших воля є.

— Ой, не любив ти Велимира, Зимоборе! — з підозрою вимовив Сбислав.

— А чого мені його любити було? Я ж не баба! Він, окрім себе, нікого не слухав, та й не шанував, і вигоду завжди свою мав. А й, мабуть, теж не дурень, — прищуливши очі, Зимобор втупився в супротивника. — Та й ти не шанував його, Сбиславе, хоча й ближчий йому по крові. Він же й тобі піднятися не давав, хоч і молодший від тебе роками був. Ох, і нелегко, видно, коритися молодшому?

— Але не настільки, щоб бажати йому погибелі…

Очі Зимобора навіть побільшали від почутого.

— Чи ти не думаєш, що це я Велимира?.. — ледь не пошепки запитав він.

— А чого б і ні?

Помовчавши, Зимобор не по-доброму посміхнувся:

— Так і в тебе можливість була, Сбиславе… Ти зі своєю ватагою поряд полював…

Суперники стояли, напружено дивлячись один одному в очі.

— Утім, як би там не було, ножі в серці Велимира були синівські, і молодший його, Чеслав, утік неспроста, — прохрипівши цю тираду примирливим тоном, Зимобор зробив крок назад. — І поспит насамперед із нього буде. Ось тільки піймаємо звіра…

Їхню «дружню» бесіду перервав своєю появою на галявині волхв Колобор. Угледівши біля капища чоловіків, він наблизився до них.

— Що привело вас до Великих у такий пізній час? — запитав він.

Зимобор, погладжуючи своє черево, крекнувши, вимовив:

— Не до Великих ми прийшли, поважний Колоборе, хоча їхня рада нам теж не зашкодить. — Зимобор, приклавши руку скоріше до черева, ніж до серця, поклонився в бік богів. — Але спершу ми б хотіли поговорити з тобою про справи наші та про життя подальше. Родів наших і городища.

— Тоді не будемо турбувати Великих метушнею життєвою й поговоримо про справи ваші подалі від святого капища, — показав волхв у бік своєї хатини й рушив у напрямку до неї.

Сбислав і Зимобор, начебто тільки що не було між ними непримиренної суперечки, слухняно пішли за ним.

Чеслав ще якийсь час лежав, не маючи сили поворухнутися від почутого, хоча під час розмови Зимобора й Сбислава йому не раз хотілося підхопитися й кинутися на них із кулаками або навіть увігнати ніж у їхні брехливі горлянки. Чеслав рідко вникав у дії батька, а коли і ставав свідком якихось розмов про справи городища, то надавав їм мало значення, більше перейнятий своїми юнацькими інтересами. Він ніколи не мав сумніву в тому, що Велимир був у городищі в пошані та мав довіру, а виявляється, не всім у їхньому Роді та в городищі його батько був до душі.

Він згадав, що зовсім нещодавно Болеслава щось говорила йому про бажання Зимобора бути головою городища й про двоюрідного дядька Сбислава, що став на його бік. Але Чеслав пустив тоді це повз вуха як неважливе, оскільки смерть батька затьмарила все інше. І ось тепер, ставши свідком розмови цих людей, він зрозумів, що в його батька таки були недоброзичливці. І недоброхоти ці могли бажати Велимирові смерті. Умить набули для нього справжнього змісту слова старої Мари: «Шукати потрібно того, кому смерть батька твого на руку була. Чи то з вигоди, чи то із заздрості, чи то із помсти». Тепер він знає, кому смерть Велимира була на руку. І це було ще одним слідом у його полюванні на вбивцю. Але гнатися одразу за двома зайцями — Лісовикові на сміх, а мисливцеві — залишитися ні з чим. Треба було вибрати спершу один слід.

Після декількох днів митарств навколо городища Чеславові таки пощастило. Одного разу удень він побачив, як із воріт селища з’явилася ватага дівчат і рушила до річки. Серед них він помітив Голубу, Зоряну, Руду та Неждану… Їх супроводжували — очевидно, для охорони — близнюки Малко і Білко. «Купатися на річку йдуть», — зрозумів Чеслав.

Жінки селища купалися зазвичай трохи осторонь від берега, що виходить на городище, на бережках, оточених очеретами. Обережно Чеслав пробрався ближче до місця купання, сподіваючись поговорити з Нежданою або Голубою.

Малко і Білко першими підійшли до очеретяних заростей і, прочесавши їх, ледь не виявивши Чеслава, відійшли вбік, даючи можливість дівчатам усамітнитися.

«Кого ж вони так бояться, що тепер навіть на річку з охороною бігають? Що ж сталося в городищі за час моєї відсутності?» — дивувався Чеслав.

Дівчата веселою юрбою кинулися до бережка, і вже за мить Чеслав почув лемент і вереск красунь, що входять у воду. Юнак мимоволі замилувався оголеними дівочими тілами. Йому згадалося, як колись, ще зовсім хлопчиськами, вони ось так само засіли в очеретах, щоб подивитися на жіночу голизну, а потім, виявлені, були биті за цікавість жалкою кропивою та прутами. Він навіть зараз відчув, як пече йому спину й сідниці, так дісталося їм того разу.

Заглянувшись на купальниць, Чеслав лише тепер помітив, що Неждана не залишилася разом з усіма, а зайшла в зарості трохи збоку. За нею рушила й Голуба. Намагаючись не виказати себе, Чеслав прокрався в їхній бік.

Розсунувши стебла зеленої огорожі, він побачив, як Голуба, скинувши плаття, попрямувала до води. Неждани поруч не було. Не гаячи часу, Чеслав стрімко вистрибнув з очеретів і схопив дівчину, затиснувши їй заради обережності рота. Голуба, немов зловлений у сільці птах, спробувала рвонутися, щоб уникнути полону. Але її зусилля лише змусило юнака заточитися, і вони удвох упали на траву. Хватку при цьому Чеслав не послабив.

— Тихіше, тихіше, Голубо, це я, Чеслав! — шепотів він на вухо дівчині, намагаючись її заспокоїти.

Голуба вже не пручалася, але в очах її залишався страх.

— Не бійся! Це ж я, Чеслав! — продовжував умовляти юнак. — Я зараз заберу руку… ти тільки не кричи.

Він обережно забрав руку від її рота.

— Ну що, заспокоїлася? Бачиш — це я.

Трохи віддихавшись, Голуба пошепки вимовила:

— Бачу… Тебе й злякалася…

— Це чого ж? — не зрозумів Чеслав.

— Бо про тебе в городищі таке говорять!.. Що тепер без зброї і за ворота нікому не дозволено ходити…

— Через мене? — оторопів Чеслав.

— Говорять, що ти вбивця, збожеволів і тепер полюєш за всім живим, — випалила йому Голуба.

Така новина гірше кропиви й прутів стьобнула Чеслава. Лише за мить до нього повернувся дар слова:

— І ти так думаєш?..

Голуба спробувала поворухнутися під Чеславом.

— Я не знаю, що й думати…

— Але ж ти мене змалку знаєш! — наполягав Чеслав.

— Знаю… Однак… — дівчина відвела очі вбік. — Багато чого з того часу змінилося… І ти змінився… Тому звідки мені знати?..

Чеслав лежав, прикривши дівчину своїм тілом. Її переляк, гарячий шепіт, оголене пружне тіло, її запах, часте биття серця… Чеслав відчув, як у ньому прокинулося бажання. Він давно не був із жінками. Юнак готовий був уже стиснути Голубу у своїх обіймах і, як раніше бувало, оволодіти нею, але думка про Неждану зупинила його.

І треба ж було так статися, що саме цієї миті зашелестіли очерети і з них з’явилася Неждана. Вона, мабуть, щойно вийшла з води: крапельки вологи на її тілі блищали на сонці. Дівчина оторопіло дивилася на лежачу парочку, не одразу зрозумівши що до чого. А коли зрозуміла, блиснувши гнівними очима, повернулася і швидко пішла знову в очерети.

Чеслав від несподіванки ще якусь мить так і продовжував лежати, тримаючи Голубу, але коли зрозумів, що могла подумати Неждана, заставши їх, підхопився, як ошпарений:

— Неждана! — крикнув він, забувши про обережність.

І вже за мить почув перелякані голоси дівчат, потривожених його криком.

Він швидко нахилився до Голуби:

— Скажи Болеславі, що я побачити її хочу. Нехай вийде зранку за ворота. Скажеш? — Чеслав нетерпляче схопив дівчину за руку.

— Ай, боляче! — скрикнула Голуба, намагаючись звільнити руку.

— Скажеш?!

— Скажу…

— Тільки їй самій! — відпустив її Чеслав.

Голуба скривджено закопилила губи, потираючи звільнену руку. Чеслав уже було зібрався бігти геть, але зненацька запитав:

— А де намисто твоє?.. Таке, з камінчиків кольорових?

Голуба якийсь час мовчки дивилася на хлопця, а потім здивовано вимовила:

— Дома залишила… Хто ж на річку в намисті ходить?..

— То не забудь же сказати! — кинув він їй і зник в очеретах.

А до місця їхньої зустрічі, притягнуті криком і галасом, уже поспішали близнюки Малко і Білко…

Неждана палала від злості й образи, немов сосна, у яку влучила блискавка в літню грозу. На очі зненацька навернулися сльози. Те, що вона побачила в очеретах, вразило її. І навіть коли їй назустріч вискочили Малко і Білко, вона не звернула на них жодної уваги і, як є, гола, пробігла повз, забувши про властиву їй сором’язливість.

Відбігши подалі від того місця, де вона застала Чеслава й Голубу, дівчина ввійшла в річку й, почуваючи якесь безсилля, сіла у воду.

«Мені байдуже! Мені байдуже!» — повторювала вона сама собі вперто, але жало в серці говорило, що це не так. І сердячись за це на себе ще більше, вона з усієї сили била по воді кулачками.

Ще сьогодні вранці, якби хтось їй сказав, що вдень вона ридатиме через цього хлопця, вона б в обличчя йому щиро розсміялася. Так, часом вона думала про Чеслава як про того, хто зненацька ввірвався в її розмірене життя і змінив його. Вона дуже гнівалася на нього за це, а ще більше за те, що цей нахабний і зухвалий хлопець чомусь вирішив, що в праві розпоряджатися нею та її волею. А думка про те, що, можливо, їй доведеться пов’язати з ним своє майбутнє, доводила її до сказу. Вона бачила, що Чеслав щиро намагається завоювати її прихильність, але й це не зм’якшувало її серця. Згодом вона почала його просто терпіти.

Щоправда, поживши в цьому чужому городищі, вона зрозуміла, що не всі дівчата поділяють її байдужість до Чеслава. Не раз вона ловила на собі підозрілі й заздрісні дівочі погляди, спочатку не зовсім розуміючи їхню природу й відносячи імовірніше до того, що вона чужачка, але потім усе-таки збагнула, що причина не тільки в цьому. Чеслав був видним хлопцем, навіть гарним, і, очевидно, припав багатьом до серця. Але якщо в Неждани й з’являлася марнославна думка про те, що він таки обрав її, серце дівчини залишалося непохитним.

І ось тепер, заставши Чеслава в обіймах іншої, та ще й Голуби, що стала її мимовільною подругою, вона зрозуміла, як непомітно для себе самої потрапила в його сільця. Тепер думка про те, що не тільки вона, а й та ж Голуба була бажана йому, обпалила її недосвідчену душу розпеченим залізом. Гіркі сльози змішалися з прісною річковою водою…

На березі з її платтям у руках з’явилася Голуба. Постоявши якийсь час, мовчки спостерігаючи за подругою, вона нарешті покликала її:

— Виходь!.. У річці води і так повно-повнісінько.

Неждана не одразу підвела очі, а тільки хлюпнувши собі води в лице.

— А чого ти вирішила, що я кроплю річку? — запитала вона Голубу, виходячи на берег.

— А то не бачу… — Голуба простягнула їй плаття.

Неждана, узявши своє вбрання, почала одягатися.

— Це я бачила, як ви там, в очеретах… Оце я точно бачила! — зиркнула на подругу Неждана.

Голуба мовчки дивилася на те, як нервово Неждана одягається, а потім віджимає свої коси від води.

— Ходімо! — закінчивши, сухо покликала Неждана.

— Любий він тобі? — не рушила з місця Голуба.

Неждана вперто мовчала, намагаючись розплутати волосся.

— Бачу — любий, — гірко посміхнулася Голуба.

— Він усього лише украв мене! — намагаючись не дивитися на дівчину, відповіла Неждана. — І мені байдуже, з ким він… любиться.

Голуба підійшла до дівчини й торкнулася її плеча. Але Неждана, немов їжачок, що наїжився, відсмикнула плече.

— І те бачу… — зітхнула Голуба. — І хотіла тебе помучити на малому вогні, подруженько… Та що мені чужий біль, коли сама томлюся на тім вогні. Не знаю, може, й усе однаково тобі… та тільки не було нічого такого в очеретах проміж нас. Тримав він мене, щоб не виказала його. Злякалася дуже, — сказала Голуба й повільно рушила в бік городища.

Неждана уважно подивилася їй услід: «Правду сказала чи ні?»

Голуба йшла, не обертаючись.

«Не думати про нього, дубоголового, і все! Щоб йому порожньо було!» — вирішила Неждана й пішла слідом за Голубою.

Чеслав чув, як різноголосе мукання, мекання й бекання наближалося до виходу з городища. Першими за воротами опинилися найпрудкіші й нетерплячі в череді — кози, вівці та телиці. Ті ж, що були розважливішими, а може, не такими голодними, виступали неквапливо, а у воротах навіть зупинялися, немов вирішуючи, йти сьогодні на пасовисько чи залишитися вдома, тим самим створюючи затор. Таких підганяли, погейкуючи, пастухи. Замість дітей, що зазвичай виконували цю роботу, сьогодні череду гнали підлітки.

Пам’ятаючи слова, сказані вчора Голубою, Чеслав зрозумів, що цей запобіжний захід пов’язаний із ним. Це його боялися в городищі. Від такої несправедливості все переверталося й кипіло хлопцеві в душі, аж зуби скреготали. Нелегко усвідомлювати, що люди, яких ти знав усе життя, з якими виріс і змужнів, а з багатьма пов’язаний ще й спільною кров’ю, тепер бояться тебе, наче дикого звіра. А прийняти таку неймовірну, що аж у голову не лізе, думку, а тепер уже й дійсність просто неможливо. І Чеслав усе ще плекав у душі слабку надію, що Голуба пожартувала, що за щось сердиться на нього і сказала страшні слова про боязкість людей перед ним спересердя, намагаючись зачепити за живе… Та холодна, розважлива голова розуміла, що пустка навколо городища, суворі застороги уперто свідчать про те, що Голуба сказала правду — його боялися.

А ось, нарешті, і та, кого Чеслав чекав із нетерпінням із тієї хвилини, щойно відчинили ворота. Слідом за чередою з’явилася Болеслава з козубом у руках. Чеслав, почекавши, щоб зрозуміти, у якому напрямку поженуть сьогодні череду, почав пробиратися ближче.

Ховаючись за деревами й кущами, він зайшов трохи наперед і заліг за великим кущем вовчих ягід, розраховуючи на те, що Болеслава йтиме поруч і вони зможуть поговорити. Болеслава неквапливо йшла трохи осторонь від череди, зривала кропиву, ще якусь зелень і клала в козуб. Але уважніший спостерігач міг би помітити, що час від часу вона нишком зиркала на всі боки. Дочекавшись, коли Болеслава опинилася біля його засідки й нахилилася, щоб зірвати чергову зеленину, Чеслав тихенько покликав її:

— Болеславо!

Почувши його голос, жінка здригнулася, повільно розпрямилася, забувши про всі трави на землі, і піднесла руку до серця. На її обличчі розпливлася щаслива усмішка. Здавалося, від радості вона готова була стрибнути в кущ, звідки пролунав голос її любого хлопчика. Чеслав, припускаючи, що саме так і може трапитися, прошепотів:

— То ти трави продовжуй рвати, бо підлітки одразу помітять, що я тут.

Болеслава, отямившись, взялася слухняно рвати стебла, не надто тепер додивляючись, які з них їстівні. Очі її, затуманені слізьми, марно намагалися роздивитися крізь зарості схованого в гущавині Чеслава.

— Дитиночко моя, як же ти?.. Я ж уся перевелася, про тебе думаючи… Серце моє зболіло від невідання…

— Болеславо, кажи швидше, що в селищі сталося, — зупинив її Чеслав. — Голуба вчора приголомшила, буцім мене тепер усі бояться. Це чого ж?

— Та коли б знати чого! — Болеслава заговорила, ковтаючи слова від хвилювання й обурення. — Люди наче… показилися… Зимобор, Сбислав й інші… старійшини… за ворота без потреби… й охорони виходити всім заборонили…

— Але в чому ж моя провина? — не розумів Чеслав.

Щоб краще чути Болеславу, він подався вперед, продираючись крізь кущі, від хвилювання не звертаючи увагу на подряпини.

— Так Леду ж Криву начебто хто порішити хотів, — Болеслава, упоравшись із почуттями, почала розповідати: — Вона в лісі шастала, що вже там їй знадобилося — не знаю, тож стрілою в неї і стрельнули, а потім і ніж метнули. Та дуже вже прудкою баба виявилася: і від того, і від іншого вивернулася, Лісовик її не вхопить, болячку. І вона, недоумкувата, всім у городищі плескала язиком, що це ти її життя позбавити хотів. Що, мовляв, точно не бачила, але ти це, більше нікому. У, змія яка! Тьху! — Болеслава спересердя плюнула на землю. — Так вона й із хати своєї виходити після цього боялася. Але потім у вусі в неї стріляти стало, видно, Великі покарали за те, що наставляє слухавки свої цікаві на те, що її не стосується. Та так боліло, що сили терпіти не стало! От вона не стерпіла, видно, дуже її припекло, так припекло, що, незважаючи на страх, побігла по допомогу до Мари. І вже заборона їй волхва ні до чого, поганці! А там, каже, і зустріла тебе знову. Не знаю, що там уже було, та тільки влетіла вона в селище, як кобила загнана: очі повилазили, повітря ротом хапає, репетує як різана: «Убивають! Врятуйте, люди добрі, від убивці Чеслава!» І такі жахи про тебе говорити почала!.. Чур! Чур! Чур!.. Щоб язик її поганий відсох! Сидить тепер у хаті в себе, труситься…

— Але ж я їй нічого не зробив! — обурився Чеслав. — Тільки біля печери на стежці з нею зіткнувся…

— Та я ж… — Болеслава, забувши про обережність, знову готова була кинутися в кущ, але вчасно отямилася. — Та я ж усім так і кажу, що це не ти стріляв у неї, а Крива Леда бреше, як завжди. Та хто ж мене тепер слухає… І до дому тепер ніхто не йде, люди косяться… Ратибор ходить чорніший за хмару грозову… А тебе громадою зловити вирішили… Ой, що ж тепер із тобою буде, соколичку!.. — сльози знову полилися їй з очей. — А я ось хлібець свіженький тобі принесла. Схуд же як, дитиночко, — дістала вона зі дна козуба припасений і прихований хліб і поклала в траву.

Ошелешений розповіддю Болеслави, Чеслав відчув, що на нього немов колода величезна впала, притиснувши всією своєю непосильною вагою. Він навіть ледь не забув запитати її про те, що стосувалося смерті Велимира. Та все-таки згадав:

— Болеславо, скажи, ти пам’ятаєш, нам на те полювання, коли батька… Ти нам їжу збирала, і там глечик із медом був…

— Глечик?.. Який глечик?.. — не відразу зрозуміла хлопця Болеслава, так несподівано він заговорив про минуле.

— Ну, той, що ти на полювання дала… Хто-небудь міг у напій, що був у тім глечику, зілля якого підмішати?..

— Зілля в глечик?.. Нічого не розумію… — Болеслава щиро не могла второпати, про що йдеться.

Чеслав, почуваючи, що їхня розмова затяглася й зупинка Болеслави може стати вже підозрілою, почав квапити її з відповіддю:

— Болеславо, скажи скоріше: міг хтось у мед зілля підсипати?..

— Так якого ж зілля? Я тільки м’яти-холодку трошечки додала… А так… у домі… — Болеслава, нарешті втямила, що Чеслав запитує її про щось важливе для нього, чомусь пов’язане із тим фатальним полюванням, і від цього навіть сполотніла. — Та хто завгодно міг, поки мед настоювався… І якщо в домі нас не було, то й кожен із городища зайти міг…

Чеслав побачив, що за Болеславою, яка відстала, повернувся один із пастухів, і тому квапливо сказав:

— Іди, Болеславо, іди, не хвилюйтеся за мене. Мені ліс — що дім рідний.

— Сталося щось, Болеславо? — крикнув їй хлопчак.

Болеслава швиденько відійшла від куща вовчих ягід.

— За травкою невдало нахилилася, у спині й кольнуло… А ось із Лісом пошепталася, та й попустило. Спасибі тобі, панотче — духу лісовий!..

Коли череда й пастухи зникли з очей, Чеслав узяв залишений Болеславою у траві свіжоспечений хліб і з насолодою вдихнув його запах. Напевно, це був зараз найдорожчий для нього запах — пахощі його рідного дому…

Цієї ночі Чеслав чув, як вила вовчиця, тужачи за вбитим ним вовком. Він почув це протяжне, тужливе, схоже на стогін виття крізь сон і до світанку вже так і не зміг заснути. Щось усередині нього зачіпав цей плач вовчиці, немов натягав тятиву на луці, а відпустити разом зі стрілою не міг.

«Невже дух убитого й з’їденого мною тоді на Посвяті звіра озивається в мені? Недарма старі кажуть, що саме так і має бути…»

Зараз він погано пам’ятав, що відбувалося з ним після того, як він покуштував напій мудрості, змішаний із вовчою кров’ю, і те, що потім бачив у череві Вовка Вогненного й Змія-Велеса. Але все-таки якісь неясні спогади інколи виникали в його свідомості, а особливо спливали в снах. Та він не знав, не був упевнений, чи це тільки сни… І якщо сни, то про що повідати хочуть йому? А може, щось більше?..

«Видно, величезна сила була в тім напої, що пили ми з чаші мудрості… Певно, самі Великі таємницю зілля того повідали обраним!.. Зілля!.. Зілля!..»

Думки Чеслава одразу ж повернулися до смерті батька і сліду, яким він ішов, шукаючи вбивцю. Зустріч із Болеславою нічого не прояснила йому про той злощасний глечик, з якого вони пили дурман. Тепер він і сам розумів, що зілля в глечик міг покласти хто завгодно. І не від глечика слід треба було розплутувати, а від самого зілля. А щодо зілля найбільшою знахаркою була… Мара!

До неї й подався Чеслав, ледь відступила ніч. Дорога до печери знахарки від схованки юнака була неблизькою. І йти слід було оглядаючись, бо на самого Чеслава полював із невідомої причини чужинець.

Юнак, занурений у свої думки, не одразу звернув увагу на те, що ліс довкола нього якось незвичайно для свого щоденного метушливого життя притих, насторожився, немов звір у передчутті грози або небезпеки. Ця раптова неясна тривога вивела Чеслава із задуми. Зробивши ще кілька кроків, він зупинився… Начебто нічого, що могло б насторожити, не примітило його гостре око… Навколо все як зазвичай у зелених володіннях Лісу… Але звичка говорила йому про сховану погрозу, невидиму поки що очам, але розпізнавану якимсь незрозумілим самому йому чуттям…

Зненацька заметушилися птахи на всі боки від Чеслава, сповіщаючи про наближення чужого. Але'кого? Звіра чи людини? І чому з різних боків?

Чеслав зробив крок убік і сховався за стовбуром сосни. Він чекав… Його слух, нюх і зір напружилися до краю. І в цьому напруженому змаганні виграв слух. Він розрізнив шелест кроків по сухій підстилці лісу. І так рухатися могла тільки одна істота… Чеслав зрозумів: його оточували люди!.. Хто вони — свої або чужі? Втім, зараз для Чеслава, у його стані, це не мало великого значення. Йому потрібно було ховатися від усіх.

Переходячи від стовбура до стовбура, Чеслав потроху відступав, поки не відійшов на відстань, де його не могли помітити. Тоді він побіг…

І знову він за якусь мить відчув небезпеку попереду себе, але зупинитися в нього вже не вистачило часу. З-за дерева назустріч йому вискочив рудий Борислав і наставив натягнутий лук зі стрілою.

— Стій, Чеславе, по-доброму, а то стрельну! — закричав він.

Чеслав, практично не зупиняючись, зробив стрибок убік, упав на землю й, перекинувшись, став навпочіпки.

Такий несподіваний кульбіт допоміг уникнути стріли. Борислав промахнувся. Чеслав стрімко стрибнув на кривдника й повалив його на землю.

Йому не раз у своєму житті доводилося битися з Бориславом, захищаючи себе й даючи відсіч за заподіяні образи. У Борислава до Чеслава із самого дитинства була якась часом прихована, але часто й очевидна заздрість до удач і спритності в полюванні, ревнощі до уваги дівок, а ще більше до того, що хлопці дозволяли йому верховодити. І, як і раніше, суперники за лідерство у ватазі кинулися в гарячу сутичку й почали від душі давати один одному стусанів. Борислав був сильний суперник: хоч і худий, але жилавий. І впоратися з ним було не просто. Але, як і раніше, Чеслав виявився сильнішим і спритнішим. Він підім’яв під себе Борислава, який люто опирався, і, б’ючи, примовляв:

— Я тобі покажу «стрельну», рудий пес!

Але зараз у нього не було часу порадіти перемозі. Чеслав почув тріск гілок і галас: до них бігли люди. Краєм ока він помітив, що на відстані польоту двох стріл до них поспішає син коваля Добр. З таким підкріпленням упоратися йому було б нелегко, а то й неможливо. Сили в Добра було набагато більше, ніж у Борислава, а вже коли їх двоє… Тому Чеслав, не гаячи часу, стукнув переможеного щосили наостанку і, зіскочивши з нього, помчав геть, петляючи лісом, як той заєць.

Він розумів, що переслідувачі гнатимуться слідом за ним, наступаючи на п’яти, дедалі більше стискаючи кільце, у яке змогли взяти його. І зовсім не був упевнений, що йому пощастить вирватися з цієї облоги. Але він повинен, мусить прорватися! Інакше ніколи не зможе помститися за смерть свого батька…

Ніколи ще Чеслав не відчував себе в шкурі звіра, за яким женеться ватага мисливців, бажаючи зняти з нього цю шкуру. І тепер він міг відчути це сповна на собі. Але найжахливіше те, що ці мисливці — його одноплемінники.

Попереду були зарості папороті, і Чеслав вирішив бігти навпростець крізь них. Юнак зробив великий стрибок, щоб слід його на крайніх кущах був не такий помітний, і нічого не встиг утямити, як земля під ним наче розійшлася, і він провалився в темряву…

Отямився він від болю в голові… Доторкнувся до того місця, де боліло, і відчув на долоні щось липке. Кров! Але рана, здається, була невеликою. І тільки тоді в його свідомості повільно сплило запитання, де він. І чому темно?

Чеслав подивився вгору і побачив похмуре світло й нерівні, як оскал хижака, краї ями, куди, немов цікавий зівака, заглядало листя папороті. У пам’яті спалахнули погоня й стрибок…

«Отже, я випадково провалився в цю яму і вдарився об щось головою. Так, ось і камінь стирчить із землі. Добре, що не великий і не гострий».

У голові гуло… Він поворухнувся, намагаючись зрозуміти, чи не зламані кістки. Зненацька десь неподалік від нього пролунало якесь рикання. Чи здалося?.. У яму потрапляло так мало світла, що до дна йому було не дістати, і тому Чеслав не зміг роздивитися, що саме є в тому боці, звідки почувся попереджувальний рик. Він спробував ще раз поворухнутися, гарчання повторилося, тільки тепер воно було страшнішим. Чеслав відчув, як від цього злісного рику на його чолі виступив холодний піт. І було від чого. Юнак зрозумів, що в ямі з ним перебуває… звір!

Він схопився за пояс, де в нього був ніж, і не намацав його.

«Мабуть, утратив у бійці!» — забилося серце.

Чеслав спробував підвестися, але в ричанні з’явилося стільки люті, що стало очевидно: ще трохи — і звір кинеться на нього. Юнак зважив, що розумніше буде залишатися нерухомим до ранку, дочекатися, поки в яму потрапить більше світла і можна буде роздивитися лютого хижака та зметикувати, як вибратися з цієї пастки.

Усю ніч Чеслав не скліпив очей. Кілька разів, як тільки його зморена втомою голова падала на підібгані коліна, злісний рик повертав його до тями. Він думав про те, звідки в лісі могла взятися ця яма. Можливо, її вирили давні люди для полювання на велику дичину. Вони заганяли звіра до такої пастки, прикритої гілками, і той, не бачачи небезпечної ями, провалювався в неї. Мисливцям залишалося тільки добити свою жертву. Про це йому розповідав колись Сокіл, а тому — його дід…

А може, це лише дощова вода вимила таку дірку біля величезного каменя, що являв собою одну зі стін ями? А може… це сам лукавий Лісовик вирішив розставити свої сільця для необережних створінь, що прийшли в його володіння й чимсь прогнівали старого?

Але Чеслав не знав, чим міг би прогнівати лісового духа, бо завжди з великою шаною ставився до Лісу та до його божественних мешканців. І завжди, ідучи в лісові хащі на полювання або в якійсь іншій справі, приносив їм підношення. А як же інакше? Так велить їхній звичай, так учили його предки…

Але що б там не було, зараз він опинився в цьому земляному полоні. І не сам!.. Судячи із запаху, що заполонив яму, Чеслав припустив, що, найімовірніше, звіром, з яким звела його доля, міг бути вовк.

«А може, Лісу не до вподоби, що я вбив звіра на Посвяту? Але інакше як можна було перейняти його силу й спритність? І зрештою я ж приніс його в жертву богам!»

Думка про те, що на Посвяті він скуштував тіла і крові звіра, а тепер у його сірого родича є можливість покуштувати тіла й крові Чеслава, здалася юнакові смішною й жахливою…

«Не спати!.. Не спати!.. Не спати!..»

Жодна ніч ще не тяглася для Чеслава так нескінченно довго, як ця. Навіть довгі зимові ночі порівняно з цією видавалися митями. І ніколи ще в житті Чеслав не чекав із таким нетерпінням настання ранку. Здавалося, сонце заблукало десь у лісових нетрях назавжди і світанку не доведеться більше ніколи показати своє новонароджене світло цій землі. А для Чеслава це світло, можливо, було єдиним порятунком. І юнак подумки кликав Велике та Ясне прийти найскоріше. Але людські бажання не указ богам. У них свій порядок. І тільки в належну годину Даждьбог, розсіявши тьму, усе ж таки глянув своїм полум’яним оком на землю-матінку.

Щойно Чеслав помітив, що діра над його головою з чорної перетворилася на сіру, він відчув, як ослаб зашморг приреченості, що тиснув йому груди в цій ямі, і нарешті зажевріла надія. Надія на порятунок. Юнак подумки палко подякував Великому за пришестя! Подумки, бо поворухнутися йому заважала небезпека, що важко дихала зовсім поруч. Потроху посуваючись, набагато повільніше, ніж хотілося б Чеславові, ранкове світло все-таки заповзло в яму, розбавляючи морок. Але повністю освітлити її так і не змогло. Проте Чеславові й цього вистачило. Не відриваючи погляду, він дивився в той кут, звідки чулося ричання, що терзало його всю ніч. Відтіля на нього зло дивилися два холодні ока вовчиці. Незважаючи на сутінок, він зрозумів, а ймовірніше, відчув — це була вовчиця вбитого ним вовка.

«Виходить, із цієї ями вона вила всю позаминулу ніч, кличучи свого судженого та не даючи мені спокою».

Мабуть, утративши годувальника, вовчиця сама вийшла на полювання, щоб нагодувати своїх вовченят, та в запалі погоні за дичиною не помітила небезпечної діри і втрапила в цей земляний колодязь.

«І треба ж було так статися, що і я провалився саме в цю яму! Ось тепер і кажи, що це не жарт Лісовика!»

Чеслав вирішив підвестися. Від руху в рані на голові запульсувала кров і відгукнулася ниючим болем. Повільно під злісне гарчання звіра він почав розгинати затерпле від нерухомості тіло. Вовчиця, стежачи за кожним його рухом, уся напружилася й вищирилася, але з місця не рухалася. Проте тільки-но він повністю випростався, сіра звірюка блискавкою стрибнула, намагаючись дістати його шию. Чеслав, готовий до нападу, прикрився рукою й щосили вдарив хижачку. Вовчиця, скавулячи, відлетіла назад, у свій кут, і, відразу підхопившись на лапи, вищирилася, люто рикаючи на кривдника.

Розлючений від нападу звіра, Чеслав відчув, що кров його закипіла, як тоді, під час Посвяти, і несподівано для самого себе він теж заричав на вовчицю. І заричав так, як ніколи до цього, — зло й вимогливо… Від його нелюдського рику вовчиця заскиглила, немов поранена, і, підгинаючи лапи, забилася в куток. А Чеславові здалося, що ледь відросле волосся на його стриженій голові стало сторчма.

Він ще якийсь час стояв, важко дихаючи, знову готовий до нападу, але потім зрозумів — нападу не буде. У вовчиці не було сил, і, можливо, вона боялася його… З її кутка чулося лише глухе ричання, що переходило часом у жалібне скавчання.

Оговтавшись після нападу, вийшовши з нього переможцем, Чеслав тепер міг оглянути стіни ями. З одного боку його темницю підпирав глухий камінь, і шукати виходу там було марно. А ось з другого, де була земля, його увагу привернув корінь якогось дерева, що тягся вгору. І це був порятунок.

Підстрибнувши, юнак учепився в корінь і, перебираючи руками, а потім і ногами, почав просуватися до заповітної мети — краю ями. Кілька разів, хапаючись за дрібні ненадійні паростки, він ледь не зірвався, але тим наполегливіше прагнув видертися нагору. Земля, обсипаючись під його ногами, з глухим стуком падала на дно колодязя. І будь-якої миті він міг туди полетіти. Але Чеслав не думав про це. Зціпивши зуби, дерся дедалі вище й вище. Зібравши всі сили, він зробив останній ривок і викинув своє тіло на рятівний край ями.

Сонце вдарило йому у вічі своїм яскравим світлом, і на якусь мить юнак примружився, але потім усе ж розплющив очі. Він дихав і не міг надихатися свіжим лісовим повітрям. Листя папороті ніжно лоскотали йому лице… Мураха квапливо пробігла по його пальцях… Над головою пролетів птах… А ось і дуб, по коренях якого Чеслав зміг вибратися зі свого ув’язнення. Він відчув, як серце його починало битися спокійніше.

«Як же любо тут!»

Чеслав палко подякував Великим за порятунок.

Віддихавшись, він підвівся на неслухняні ноги і, похитуючись, пішов геть від своєї колишньої темниці. Пройшовши із сотню кроків, юнак почув протяжливе виття залишеної вовчиці…

— Цур тобі!.. — відмахуючись від нього, немов від примари, відступила назад Мара.

На її обличчі був страх.

— Це я, Маро, Чеслав! — прошепотів він.

Хлопець стояв перед нею, вимазаний землею з голови до ніг, хитаючись і ледь ворушачи губами.

— А я вже думала, сам Лісовик до мене завітав, — нарешті впізнавши його, вимовила жінка.

Мара відступила вбік, даючи хлопцеві ввійти у свою печеру. Чеслав дошкандибав до дерев’яної колоди та втомлено опустився на неї.

— Гарний! — оглядаючи його, їдко усміхнулася Мара й похитала головою. — Як із землі народився!

— Правду кажеш, Маро, немов у чисту воду дивишся. А може, і не у воду? — запитав зненацька Чеслав.

Мара не відповіла йому, наче не розчувши запитання.

І тоді юнак додав:

— «Із землі народився» — інакше й не скажеш. У яму я провалився, тільки що ледь вибрався. Води дай! У горлі — як вугілля розпечене.

Мара подала йому ківш із водою. Чеслав почав жадібно пити.

— А чого ж звіром від тебе тхне?

— У ямі, окрім мене, вовчиця сиділа, — відірвавшись від ковша, відповів юнак.

Мара якийсь час мовчки пильно дивилася на нього, а потім серйозно запитала:

— Невже не зачепила тебе?

— Хотіла, та я не дався і так на неї люто визвірився, що вона й хвоста підібгала, а заверещала, як щеня мале… — похвастався Чеслав.

Мара підійшла до нього й, обхопивши його голову долонями, заглянула в очі.

— Ой, хлопче, видно, неспроста на Посвяту свою ти звіра добув. Усі хочуть силу його одержати, та рідко кому дух його дається. Пращури наші про те знали й вірили…

Чеславові стало не по собі від її слів. Мара говорила йому про те, про що він і сам уже замислювався у своїх потаємних думках. Але почути про це від інших, навіть і від Мари…

— А мені, що ж… дався? — не одразу і навіть із якимсь побоюванням тихо запитав Чеслав.

— Сам мені скажи… — Мара пильно дивилася на нього.

Чеслав, не витримавши її погляду, відвів очі.

— He знаю…

— А окрім тебе самого, тобі ніхто не скаже… — відпустила його стара.

Чеслав сидів, не підводячи на неї очей, боячись знову зустрітися з пронизливим поглядом знахарки.

— Так ти, дивлюся, поранений? — розгледіла на голові хлопця серед бруду запечену кров Мара.

— Коли падав, видно, об камінь врізався.

Мара швидко заметушилася, набираючи потрібні їй трави в дерев’яну ступу, а зібравши, почала їх старанно товкти, щось примовляючи. Потім додала туди трохи бджолиного воску. Приготувавши зілля, вона промила рану Чеслава водою і, зробивши із зілля корж, приклала до неї.

— Ну ось, тепер як на собаці заживе… — сказала Мара і несподівано засміялася.

— Я приходив сюди раніше — тебе не було.

Мара невдоволено скривилася.

— Забагато недобрих людей сюди зараз навідуються, мабуть, тебе виглядали, ось і пішла подалі від гріха. Та й самий час був трави, квіти різні, корінці корисні для зілля збирати… Спізнитися — і не буде в них сили… — помовчавши, запитала: — І навіщо це я тобі знадобилася?

— Хотів про зілля дізнатися.

— Зілля тобі знадобилося? Отакої! — здивовано похитала головою знахарка.

— Не мені. Ти ж знаєш про таке зілля, від якого люди сном забуваються?

— Я багато зілля знаю… — ухильно відповіла Мара.

— І про таке? — допитувався Чеслав.

— І про таке.

— А кому давала те зілля? — Чеслав весь подався вперед, тільки що не підхопившись із місця з нетерпіння. — Скажи, Маро!

Мара пройшлася печерою, хитро посміхаючись і цокаючи язиком.

— Про те тобі не скажу, хлопче. І не супся мені, розумнику! — махнула на нього рукою Мара. — То не тільки моя таємниця. Сюди багато хто ходить зі своїми турботами та з потаєними хворостями, і тілесними й душевними, і всі просять допомоги. І якщо в силах моїх — допомагаю. І не всім про чуже-таємне знати треба. Так, Мара вміє тримати язик на припоні, — стиснула губи знахарка.

— Та зрозумій, мені треба про те знати, Маро, — не відступав Чеслав.

— Навіщо тобі знати? — суворо запитала баба.

— Того дня, коли батька мого вбили, нас обпоїли зіллям… — випалив він. — З медом воно було, у глечику.

— Звідки знаєш? — різко, немов пазурами вчепилася, запитала знахарка.

— Одур на нас напав. Спали як мертві. І нічого в пам’яті не лишилося. — Очі Чеслава блиснули холодними іскрами, а долоні стислися в кулаки. — Я думаю, що той, хто зілля в глечик підсипав, той батька і життя позбавив.

— Уже й не знаю, що й сказати тобі… — стара задумливо пройшлася печерою й, підійшовши до вогнища, втупилася у вогонь, наче там намагалася знайти відповідь, відкрити Чеславові свої таємниці чи ні.

— Маро!..

У голосі Чеслава було стільки щирого благання, що жінка здригнулася.

— Нехай простять мене Великі і духи лісові… — прошептала вона. — Є таке зілля, що волю людську переломити може… І робила я те зілля кілька разів після зими, хоч і не хотіла. Та дуже вже просили… І те зілля не мало спричинити погибелі…

— Кому дала?.. — Чеслав підвівся зі свого місця.

Важко, немов кидаючи здорові камені, розставалася Мара зі своїми секретами:

— Зоряна, дочка Зимобора, прибігала… Руда, старого Сокола дівчисько, брала… Та й Голуба зробити просила…

— І Голуба?! Але навіщо?..

— Про те в них запитай. Я тобі й так сказала більше, ніж могла, — було зрозуміло, що знахарка більше нічого не розповість.

— І за те сердечно дякую, — вклонився Марі Чеслав.

Цієї ночі йому снилася вовчиця. Вона дивилася на нього своїми холодними очима, але тепер ці очі вже зовсім і не здавалися йому такими чужими й небезпечними. Навпаки, вони притягали його, хотіли щось сказати, про щось благали… Потім він знову падав у ту яму, звідки нещодавно вибрався і в якій залишилася вовчиця. Падав довго і з криком жаху, а тієї миті, коли мав був ударитися об її дно, прокинувся.

«Там же, у лігвищі, залишилися вовченята. Поздихають без матки, малі», — чомусь подумалося Чеславові.

Але він одразу відігнав від себе цю думку, згадавши, як зло скалилася на нього сіра тварюка. Звір є звір.

Та й чи про неї йому зараз думати? На нього влаштовують облави його родичі, самого женуть, немов звіра. Зимобор із дядьком Сбиславом задумали щось недобре, і, може, саме вони вкоротили віку його батькові. На нього полює чужинець, а може, і не тільки на нього. Адже він стріляв у Сокола. Та й Крива Леда, найімовірніше, — його рук справа. А хто ще? А чи не він і батька?.. І ось тепер Зоряна, Руда й Голуба… Вони брали зілля в Мари. Та й камінчики на галявині він знайшов від жіночого намиста… Від усього цього голова пішла обертом… Йому треба йти слідом!

Недалеко від селища Чеслав помітив дурника Вишату. Хлопець вештався серед кущів лісових ягід, зосереджено виглядаючи такі, що були близькі до спілості, і, зриваючи їх, відправляв до рота.

— Вишато! — тихо покликав Чеслав, вийшовши з-за куща.

Вишата, почувши своє ім’я серед лісових звуків, стрепенувся, а побачивши Чеслава, радісно засміявся.

— Вишата! Вишата тут!.. Ягоди смачні! Хочеш?.. — зірвавши кілька ягід із куща, дивак простяг їх Чеславові.

— Ні, Вишато, їж сам, — Чеслав озирнувся навколо, чи немає поруч ще кого.

Але, здається, вони тут із Вишатою були самі. Чеслав не був певен, що дивакуватий зможе виконати те, про що він його хотів попросити, однак зараз вибирати йому не доводилося. Випадок послав йому Вишату.

— Як поживаєш, Вишато?

— Вишаті добре!.. Його всі люблять! — безтурботно сміявся хлопець.

— А в городищі як у нас?

— У городищі добре. Вишаті хліб, кашу дають… — повідомив дурник, відправляючи жменю ягід до рота.

— А Зоряну давно бачив?

Обличчя Вишати стало поважним.

— Зоряна гарна, — зітхнув він і відразу знову засміявся. — Вранці бачив… Лице водою вмивала. І на Вишату хлюпала… А Вишата не хотів…

Вишата від свого радісного спогаду навіть почав притупцьовувати ногами на місці та розмахувати руками, напевно, показуючи, як він захищався від бризок.

Чеслав підійшов до нього й, перервавши його веселощі, узяв за руки.

— Вишато, побачиш Зоряну, скажи їй, щоб завтра вдень на галявину до Світлої Лади прийшла… — Чеслав зосереджено дивився в очі дурника. — Скажеш?

Рот Вишати розтягся в блаженній посмішці, але не видав ні звуку. Хлопець дивився на Чеслава очима, у яких стрибали веселі зайчики, і повільно хитав головою з боку в бік, немов хотів роздивитися співрозмовника краще.

— Скажеш? — строго перепитав Чеслав.

— Скажу, — раптом спокійно й просто відповів Вишата.

— А я тобі лук потім подарую для полювання.

Лице дивака знову осяяла посмішка.

— Лу-у-ук!.. Вишата буде мисливцем… — промовив він із гордістю, але потім посмішка хлопця стала смутною. — Тільки у звіриків стріляти… шкода… Ой, як шкода!..

Чеслав відпустив його руки.

— Ну… йди!..

— Вишата поскаче додому швидше, ніж твій коник!.. І-го-го-го!..

Убогий знову залився радісним сміхом і підстрибом побіг у бік городища.

Йому знову снилася вовчиця. Вона кликала його тихим протяжливим виттям, таким тужливим і благальним, наче стискала груди Чеславові своїми сильними лапами. Спочатку це було зовсім далеко, а потім зовсім поруч. Так близько, що юнак бачив її нещасну морду просто перед собою. І очі її вовчі наповнені такою тугою й безвихіддю!.. А часом це була вже й не вовчиця ніби, а Неждана. І очі її… сумні… Він хотів доторкнутися до неї, а вона віддалялася. І що далі він простягав руку, то далі була вона… А потім дівчина вже була знову вовчицею і бігла лісом, чаруючи й ваблячи Чеслава. Вела його до тієї нещасливої ями…

Прокинувшись зовсім розбитим, Чеслав подумав, що цей сон мучитиме його нескінченно. І позбутися його можна лише в один спосіб…

Ось вони — зарості папороті, що вкривали своїм зеленим покривом страшну пастку. Юнак підійшов до ями й, розпластавшись на краю, заглянув у її чорне нутро.

«Чи жива ще?»

Світло все ще так само не діставало дна ями, і тому всі спроби побачити що-небудь у її глибині були марні. Але Чеслава найбільше тривожило, що відтіля не чулося і жодних звуків. Він узяв грудку землі й кинув униз — знову тиша. Тоді Чеслав узяв жердину — стовбур довгої молодої берези, від якої він обрубав гілки, й опустив на дно ями.

Повільно й обережно, чіпляючись за вже знайомий йому корінь дуба, Чеслав почав спускатися в земляну темницю. Коли він досяг дна, то одразу ж приготувався захищатися. Тепер у його руці був ніж, який він відшукав на галявині, де бився з Бориславом. Але звір не стрибнув.

«Невже здохла бідолашна звірюка?»

Він зробив кілька кроків уперед і, коли очі звикли до темряви, нарешті розгледів у кутку вовчицю. Вона не подавала жодних ознак життя. Він поволі підійшов впритул до хижачки й опустився навколішки. Звір не рухався. Тоді Чеслав обережно простягнув руку і провів по її шерсті. Слабкий не то рик, не то стогін був йому відповіддю.

«Жива!»

Юнак обережно, майже ніжно підняв морду вовчиці із землі й заглянув у її очі. У них уже не було того холодного блиску, що так налякав його. У її помутнілих, затуманених очах була приреченість. Вовчиця спробувала чи то лизнути, чи то вкусити руку хлопця, але не змогла. Її морда безсило впала на землю. А язик був сухий.

Чеслав не став гаяти часу. Він швидко скинув із себе сорочку, зв’язав рукави й засунув у неї знесилену вовчицю, немов у мішок. Прив’язавши рукавами сорочку до жердини, юнак швидко почав підніматися до краю провалля.

Вибравшись нагору, Чеслав поплював на долоні і, схопившись за кінець жердини, став тягти її з ями. Кілька зусиль, і закутана в сорочку вовчиця звільнилася зі своєї сирої могили.

Передихнувши, Чеслав узяв вовчицю на руки й поніс геть від злощасної діри. Він ніс її до річки, туди, де живлюща волога могла полегшити її муки. Досягши річки, він поклав урятовану біля самої води і, зачерпнувши долонею з потоку, влив рідину в безвольну пащу. Вовчиця судорожно ковтнула. Тоді Чеслав влив їй ще води. За якийсь час вовчиця, доклавши зусиль, подалася вперед і змогла дотягтися до води. Спочатку повільно, але потім жвавіше почала пити сама. Чеслав, не бажаючи заважати їй, відійшов убік. Трохи пізніше, втамувавши спрагу й відлежавшись, вовчиця спробувала встати. Це вдалося їй не одразу. Знадобилося кілька спроб. На нетвердих лапах, час від часу падаючи, як зовсім недавно Чеслав, вона повільно рушила від берега до лісу. Але перш ніж зникнути в його чертозі, сіра хижачка повернула морду в бік Чеслава й подивилася на нього довгим пильним поглядом. Про що вона думала цієї миті, Чеслав не відав. Але про щось же думала?.. Ще мить — і вовчиця зникла в заростях, поспішаючи туди, де на неї чекали вовченята.

«Тепер вона не терзатиме мене ночами у сні», — полегшено, із якоюсь тихою радістю подумав Чеслав. У клопотах про вовчицю він і не помітив, як день вступив у свої права.

Боячись спізнитися, юнак побіг на галявину Лади швидше від лісового оленя. Але виявилося, що поспішав він даремно. Ніхто так і не порушив тиху самоту Світлої богині. Зоряни на галявині не було.

«Ох, не варто було покладатися на недоумкуватого Вишату!» — спересердя докоряв собі Чеслав.

Юнак підійшов до богині, вклонився їй і, відійшовши на край галявини, ближче до кущів, сів у траву й став чекати. Він неспроста обрав таке затишне місце для очікування: боявся, що на галявині несподівано з’явиться хто-небудь зі своїх і, помітивши його, зчинить тривогу. Але, судячи із засохлих квітів і порожніх горщиків, до богині давно вже ніхто не приходив. Видно, сильний страх огорнув мешканців городища. І мимовільною причиною цього страху був він, Чеслав.

Раптом юнак відчув, як чиїсь чіпкі руки торкнулися його очей і закрили для нього світ. Чеслав різко підхопився й відскочив убік. Перед ним стояла Зоряна й заливалася веселим сміхом. «І як їй удалося так непомітно підкрастися?»

— Не боїшся мене? — Чеслав почувався ніяково від того, що дівчина заскочила його зненацька.

— Так це ти мене злякався!.. — припинивши сміятися, Зоряна ступнула ближче до Чеслава. — А мені чого боятися? Як тільки Вишата сказав, що ти кличеш, прибігла. Бачиш: уся перед тобою. Адже кликав?..

— Кликав…

З другого боку галявини почувся тріск сухої гілки. Чеслав насторожився й вихопив ніж.

— Заспокойся, очманілий! — усміхнулася Зоряна. — Це Вишата за мною потягся, а я не прогнала. Хоч який, а сторож. Ось він тепер і блукає там, на відстані.

Справді, серед дерев Чеслав побачив Вишату, який, задерши голову та роззявивши від цікавості рота, розглядав щось у кронах зелених гігантів.

— Може, що ласкаве скажеш Зорянці? — дівчина поклала долоньку на груди Чеславові, туди, де билося його серце.

Чеслав, який не очікував такого повороту, стояв, немов кам’яний, не знаючи, як перевести розмову на те, що його цікавило.

— Чого мовчиш, соколе? — Зоряна з ніжністю заглянула в його очі.

Чеслав відчув, як кров по-зрадницьки починає закипати в його венах, а думки збиваються. «Ох, і підступні ці дівочі чари!» Різко вдихнувши, він несподівано для себе і, напевно, тим рятуючись, пішов напролом:

— Я про… зілля хотів запитати, що ти в Мари брала.

Усмішка зникла з обличчя Зоряни.

— А я вже подумала… спам’ятався хлопець… отямився. На галявину до Лади покликав… неспроста… — відсмикнула вона руку від його грудей, немов обпеклася. — А ти про якесь зілля запитати кликав?! Ой, дурна дівка!..

Зоряна повернулася, щоб піти.

— Скажи, для чого зілля брала? — Чеслав схопив дівчину за руку.

— Пусти! Брала й брала. Тобі що до того? — рвонула руку Зоряна.

Але Чеслав не відпустив, а щоб дівчина не втекла, обхопив її обома руками. Зоряна спробувала вирватися, звиваючись усім тілом, але марно.

— Ох, коли б ти так міцно в любощах мене тримав! — прошепотіла вона йому й розсміялася, як обпекла.

— Не до дурощів мені нині, Зоряно!

Полонена ще несамовитіше намагалася звільнитися.

— Не пущу, поки не скажеш! — стискав обійми Чеслав.

Щось схоже на стогін розпачу вирвалося з грудей дівчини. Вона рвонулася з останніх сил, але що її спроби проти могутніх обіймів Чеслава?

— Навіщо брала?

— Приворожити хлопця хотіла! — випалила йому в лице Зоряна.

— Кого?!

— Кого?! — передражнила його Зоряна. — Тебе, дурня!.. Та не встигла!

— Чого ж?

— Того…

І знову якесь невідоме йому чуття дало Чеславові сигнал про небезпеку. Вони вже падали, коли над їхніми головами просвистіла стріла. Зоряна, опинившись на землі, так само в його обіймах, спершу так і не зрозуміла, що сталося.

— Ох, і дивний ти, Чеславе! — гаряче видихнула вона.

— Стрілою в нас хтось поцілити хотів. Мабуть, знову чужинець?! — поспішив остудити її надії Чеслав.

Підвівши голову, він побачив, як до них через галявину біжить Вишата.

— Падай, Вишато! Падай на землю, бо тебе стрельнуть! — закричав Чеслав дурникові.

Вишата спочатку здивовано зупинився, але потім, видно, усе-таки щось зрозумівши, щез у траві.

— Лежи, поки не покличу, — сказав Чеслав Зоряні й, перекотившись за кущі, звівся на ноги.

Він обійшов та уважно оглянув околиці галявини, але нічого підозрілого не помітив. Жодна гілка не хитнулася, жоден звук не насторожив.

«Хитрий чужинець!»

Тоді Чеслав ризикнув вийти з-за куща на відкритий простір, готовий будь-якої миті пірнути назад. Мить, друга… Піт пробив його, зволоживши сорочку, але, на щастя, більше в нього не стріляли.

— Безпечно вже, — підійшов він до Зоряни й допоміг їй підвестися.

Дівчина намагалася нічим не виявити свій переляк. Тільки широко розплющені очі, що допитливо оглядали дерева й кущі край галявини, виказували її почуття.

— Бачиш, Зоряно, як небезпечно зі мною тепер бути поруч? — забрав Чеслав травинку з її голови.

— Мені не боязно… А може, то й не в тебе зовсім мітили. Тобі звідки знати? — зміряла його очима Зоряна. — В інших із городища теж стріляли.

На це Чеславові не було що відповісти. Вони підійшли туди, де заліг у траві Вишата. Дурник лежав сумирно, прикривши голову руками.

— Вставай, хлопче, уже не стріляють, — покликав його Чеслав. — Злякався?

Вишата слухняно встав і зовсім по-дитячому усміхнувся:

— Вишата так падав!.. Нічого не боявся… Бачив, як стріла летіла, і біг Зорянку оберігати…

Дівчина лагідно скуйовдила його волосся. Від її дотику дивак ледь не задихнувся.

— А Чеслав дасть Вишаті лук, і тоді я ого-го-го яким буду… — Вишата підвів руки вгору.

— Ідемо в городище, Вишато, — смутно посміхнувшись, Зоряна повернулася, щоб іти.

— Зоряно, у тебе намисто було… Таке, з камінчиків… Чого не одягла? Чи не до душі тобі більше? — квапливо запитав Чеслав.

— Що тобі до мого намиста?.. — хмуро запитала красуня.

— Личило тобі…

Зоряна уважно подивилася на нього, і Чеслав, не витримавши її погляду, відвів очі.

— Лукавиш ти, Чеславцю, та не знаю навіщо. І про зілля навіщо запитував — не розумію. А щодо намиста, так Голуба порвала його. Бавилися ми ватагою, а вона й зачепила, ненавмисно напевно.

— Зоряно… — Чеслав хотів сказати їй щось гарне, але не знав що.

— Не треба… — немов угадавши його думки, обірвала дівчина. — Сердита я на тебе, Чеславе. Нехай мине досада, тоді…

— Про зілля ти правду сказала? — запитав її навздогін Чеслав.

— Сказала й сказала, а правду чи збрехала, ворожи тепер, — обпалила його поглядом Зоряна й пішла з галявини.

Вишата побіг за нею.

Коли вони пішли, Чеслав обшукав усе навколо галявини, але жодних явних слідів стрільця, окрім стріли, не знайшов. «Ох, і хитрий чужинець!»

«Чи збрехала Зоряна, чи сказала правду?..»

Чергова стріла, що пролетіла над його головою на галявині Світлої Лади, переповнила чашу терпіння Чеслава. Немов після укусу отруйної гадюки, злість увірвалася в його серце й, спінивши кров, розлилася по всьому тілу. Бути сліпою мішенню й щомиті боятися підлого пострілу з-за дерева — це не для нього. Чеслав волів зійтися із супротивником віч-на-віч, хоч би як той не намагався уникнути такої зустрічі, і тому вирішив будь-що зловити чужинця.

Ось зламана гілка… Але ні, це, певно, лось постарався. А тут хтось пройшов крізь кущі… Здається, це лісовий кабан прокладав собі шлях… Чеслав нишпорив очима довкола. Він ішов лісовими хащами в пошуках слідів чужинця. І яким би обережним не був приблуда, але ці сліди мають залишитися, і Чеслав їх знайде.

Він знав, що гнів — поганий помічник у такій справі, як вистежування здобичі, тому намагався загнати злість углиб своєї свідомості. А відволіктися намагався, розгадуючи для себе загадку, чи збрехала Зоряна, чи сказала правду.

І це запитання мучило його, так само залишаючись для нього нерозв’язаним. Не знаходив він поки що й потрібного сліду. Але ж він обійшов уже кілька місць, де могла виявитися присутність чужинця.

Юнак виходив із того, що оскільки чужинець полює на нього, то й шукати його треба там, де бував останнім часом він сам. Зараз хлопець ішов до галявини, де вбили його батька.

Тріснула гілка… Пискнув гризун… Притихли птахи… З другого боку від Чеслава, але в напрямку тієї самої галявини хтось ішов.

«Хто?.. Хтось великий… Може, лось або олень? А може, хижак?..»

Ні, це не лісовий звір. Так ходить тільки людина.

«Невже удача? Чужинець сам у руки йде?»

Чеслав безшумно ковзнув за повалене дерево. Кроки наближалися…

«Хто ж? Хто?»

З-за дерев з’явився дядько Сбислав. Він ішов, теж уважно роззираючись на всі боки, ніби щось шукав.

Першим бажанням Чеслава було вийти з укриття. Дуже вже багато питань назбиралося в нього до родича. Але, подумавши, вирішив, що краще й розумніше простежити за Сбиславом. Адже навіщось він сюди прийшов? Чеслав обережно, намагаючись не впустити дядька з ока, пішов за ним.

Сбислав прийшов на галявину, де було вбито його двоюрідного брата, постояв, а потім почав оглядати її. Крізь кущі Чеслав бачив, як час від часу той опускається на землю й до чогось придивляється. Минуло чимало часу, перш ніж Сбислав, певно, задовольнивши свою цікавість, вирішив піти з галявини. Пройшовши з десяток кроків, він раптом щось підняв із землі, покрутив у руках, розглядаючи, а потім швидко сховав за пазуху й рушив геть.

Чеслав не пішов за ним. Адже Сбислав — теж досвідчений мисливець і може помітити його.

«Що знайшов дядько?.. Може, це якось пов’язано з тим, що відбулося на цій галявині?.. А можливо, він знайшов те, що могло б викрити його? І саме за цим і приходив сюди?»

Ще одна загадка… Ще один слід…

Пошуки чужинця привели Чеслава до околиці городища. І тут він нарешті, здається, виявив безліч слідів його перебування. Найбільше той уподобав найвищі дерева, розташовані поблизу поселення. У їхніх кронах він, мабуть, провів чимало часу. Чужинець явно цікавився, що відбувається там, за частоколом. Але самого його Чеслав поки що так і не знайшов.

Споглядання частоколу, який був таким неприступним і за яким було рідне городище, де йому так необхідно було б декого побачити, несподівано розбудило в його пам’яті розповідь Велимира щодо цього дерев’яного захисту.

«Здається, батько говорив, що десь колоди прогнили… І що потрібно їх замінити…»

Дочекавшись вечора, щоб не бути поміченим, Чеслав обстежив частокіл. І справді, у тому боці, де огорожа виходила до лісу, хлопець виявив кілька неміцних колод. Час і негода залишили на них свій руйнівний слід. Чеслав колупнув дерево ножем, і воно легко піддалося. Продовбати дірку біля самої землі — і ти вже в городищі.

Для своєї вилазки в городище він обрав наступну ніч.

Готуючись до проникнення в поселення, юнак прийшов до огорожі ще завидна і за прикладом чужинця видерся на високе дерево, щоб поспостерігати за життям одноплемінників. А воно там, за гострим частоколом, ішло своїм неспішним ходом. І тільки він був викинутий за межі цього життя…

Так, сидячи на дереві, Чеслав дочекався темряви. Зійшовши на небі, місяць прихильно глянув на нього, обіцяючи свою підтримку. Принаймні так вирішив для себе Чеслав. З усієї сили він устромив ніж у колоду. Однак продовбати лаз у колодах виявилося не так легко, як здалося Чеславові на перший погляд. Підгниле зовні дерево виявилося ще досить міцним у серцевині. Та добряче потрудившись, — аж сім потів із нього зійшло, — юнак таки проробив отвір, достатній, щоб можна було пролізти.

І ось він уже по інший бік частоколу. Темно-сіра від місячного світла імла, замішана на нічних звуках, прийняла й оточила його. Чеслав прислухався… Селище спочивало, і ніщо не порушувало його рівного подиху мирно сплячої людини. Його одноплемінники були ранніми птахами, а тому спати лягали, тільки-но Даждьбог у своєму човні, допливши до краю небозводу, зникав за його межами.

Поки що його поява в межах городища, здається, залишилася непоміченою. З одного боку, це порадувало хлопця, бо було йому на руку зараз, але з іншого — змусило замислитися. «А що, як чужинці захочуть продертися? Якнайлегше їм це зробити буде. Ех, шкода, батька немає! Він би не допустив такого».

Намагаючись уникати відкритих місць, освітлених місяцем, Чеслав рушив до житла свого наставника Сокола. Він крався, немов лісовий кіт на м’яких лапах, що вийшов на полювання у свої володіння. І, як кіт, він повинен був не тільки досягти мети, а й не стати чиєюсь жертвою…

«Ех, варто було б Великому каменю поклонитися… Привітати хазяїна городища!.. Та не час наразі!» — промайнуло в голові юнака.

Чеслав підійшов до знайомої хатини й від видіння, що раптово виникло перед ним, різко відсахнувся…

У світлі місяця він побачив в отворі дверей постать у білій сорочці.

— Що, боязно?.. — пролунав окрик. — Кому це вночі спокою немає?

Тільки тепер юнак зрозумів, що перед ним стояв сам Сокіл.

— Це я, Чеслав, — тихо відповів він.

— A-а, ти, хлопче!.. — уже спокійно відказав Сокіл, а потім буркотливо додав: — А я вже думав, це до дочки який-небудь пустоголовий занадився позубоскалити.

Незважаючи на напруженість обстановки, у якій він перебував, Чеслав мимоволі посміхнувся від раптової думки. Оскільки Руда, дочка Сокола, не була надто миловидною, старий, здається, дарма переймався з цього приводу.

— Як ти мене розпізнав уночі? — здивувався Чеслав.

— Чуття в старого мисливця ще не притупилося, — пробурчав старий.

— Так я ж тихіше від звіра крався!

— Однак не для мене, — самовдоволено зауважив Сокіл. — Ну, чого стирчиш, немов гуля посеред лоба? Чи думаєш, лише ми по ночах не спимо? Може, кому теж чого приспічило? А розголос, що ти отут, ні тобі, ні мені не потрібен. Заходь у хатину! Дай-но обіпруся об тебе.

Тільки тепер Чеслав помітив, що Сокіл ледве тримається на ногах і від того обпирається об стіну. Він підставив наставникові своє плече, і вони ввійшли до хати.

Довівши старого до його ложа, Чеслав допоміг йому лягти і тільки тоді зміг огледітися. У кутку він запримітив Руду, що прокинулася.

— Усе бігаєш, шукаєш, малий? Упертий!.. З дитинства такий!.. — крекчучи, але стримуючись, щоб не застогнати від рани, що його ще непокоїла, Сокіл зручніше влаштовувався на своєму ліжку. — Ну, кажи, навіщо до мене прибіг? Про подвиги свої розповісти хочеш? Чи за порадою? Про що відаю, із задоволенням поділюся.

— Дякую… Не до тебе я нині, Соколе. Хоч і радий бачити тебе при силі й здоров’ї.

— Ну, це ти поперед вітру біжиш, хлопче. Я ледь устати можу… — почав був Сокіл, але коли остаточно зрозумів, про що говорить йому Чеслав, зупинився і лише за мить із подивом запитав: — А якщо не до мене, то навіщо в мою халупу забрів?.. Не розумію…

— Мені з твоєю Рудою поговорити треба, — подивився в бік дівчини Чеслав.

— З Рудою?! Це про що вам поговорити треба, Лісовик вас покусай?! Чи не було чого негідного між вами? Рудо?! — грізно рикнув на дочку Сокіл й одразу застогнав, оскільки торкнувся своєї рани.

Дівчина від цього рику вся стислася у своєму кутку.

— Великі — свідки: і в подумках не було, — злякано пробелькотіла Руда й натягнула на себе рядно.

— Не свари дочку, Соколе, нема ні в чому її провини, — поквапився внести ясність Чеслав. — Мені лише про одну справу в неї запитати треба.

Старий почухав свою розкуйовджену чуприну, потім поскріб бороду.

— Та я й не сварю зовсім… Однак що за справа до дівки в хлопця?.. Звісно ж, як буває… Тому й цікавлюся так суворо… Ну, треба, так запитуй, — змилостивився старий і сам приготувався уважно слухати.

Чеслав підійшов ближче до дівчини. Він розумів, що присутність старого — перешкода в його справі. Але куди ж його дінеш?

— Я, Рудо, про зілля тебе запитати хотів… — м’яко звернувся він до дівчини. — Про те, що ти в Мари брала…

— Про яке таке зілля?.. — сіпнулася кошлата голова Сокола.

Дівчина мовчала.

— Пам’ятаєш? — Чеславові було шкода, що в півтемряві хижі він не міг побачити вираз її очей.

— Не було того… Нічого не брала, — глухо відповіла Руда.

— Мені Мара сама сказала… — не повірив Чеслав.

— Наплутала вона щось, — уже впевненіше відповіла йому Руда. — Наплутала. Стара вона, який із неї поспит?

— Рудо!.. — чи то спинив, чи то пригрозив Сокіл.

— Зрозумій, Рудо, мені необхідно знати! — спробував переконати її Чеслав.

— Та якщо не брала, то про що ж знати?.. — була непохитною дівчина.

Чеслав зрозумів, що нічого іншого від неї не почує. Зазвичай завжди слухняна й покірна Руда зараз була тверда і вперто стояла на своєму.

— Може, і справді забула що знахарка? — знову втрутився Сокіл.

— Може, так воно і є — переплутала Мара, — відступив юнак.

— А що за зілля таке? І навіщо тобі про нього знати? — не вгамовувався Сокіл.

Було зрозуміло, що Чеслав розпалив цікавість старого.

— По сліду, по сліду йду. Сам учив, — відповів йому Чеслав.

Він не став розповідати старому про зілля, бо змарнував би багато часу, а його-то хлопцеві і не вистачало.

Сокіл закрутився на своїй постелі, ехнув від болю, а коли Руда метнулася до нього, щоб допомогти лягти зручніше, махнув на неї рукою: мовляв, відчепися!

— Ех, Лісовик усіх забери! Як би я хотів, хлопче, з тобою на пошуки податися! А то зовсім отут закис, у своєму барлогу. Так оце — на тобі — болячка сталася.

— Ми ще з тобою побігаємо, Соколе. Ти, головне, сил наберися, — підбадьорив його Чеслав, але думав уже про інше. — А я піду. Мені цієї ночі ще декого побачити треба.

— Нехай бережуть тебе Великі! — побажав йому Сокіл.

Нагнувшись, щоб не стукнутися головою, Чеслав вийшов із хижі.

«Невже Мара могла помилитися? Або Руда бреше? Але навіщо?! — зробив він кілька кроків і зупинився. — Ось і розберися в цих жіночих хитрощах!»

За його спиною почулися тихі, але квапливі кроки. Обернувшись, він побачив Руду.

— Брала я те зілля… — ледь чутно сказала дочка Сокола.

— Навіщо?

Дівчина насторожено озирнулася, начебто їх міг хтось побачити або почути, а потім відкрила Чеславові свою велику таємницю:

— Батька хотіла напоїти та пошептати йому, щоб удома більше тримався. А то носиться все по лісах, а в літах уже… А мені боязко за нього. Один він у мене залишився.

— А чого одразу не сказала? — запитав Чеслав, хоча й сам уже знав відповідь.

— Не хотіла при батькові. Він би мене за таке з кашею з’їв! — злякано сказала дівчина.

«То так, з’їв би! — подумки погодився Чеслав. І вирішив: — І правильно зробив би! Не має баба впливати на волю мужчини».

Але Руді він про це не сказав, а запитав про інше:

— А намисто в тебе є?

— Яке намисто? — здивувалася дівчина.

— Таке… з різнобарвними камінчиками.

— Є, — щиросердно зізналася вона.

— А де воно?

— У хижі. Принести?

Руда, намагаючись загладити свою провину, готова була схопитися за намистом.

— Та ні, не треба, — Чеслав уже зрозумів, що зараз вона говорить правду. — Ти йди, відпочивай, а то Сокіл подумає ще що… про нас, — пожартував Чеслав. — І я піду.

Повернувшись, юнак почав віддалятися від Руди, і вже за мить їх розділила темрява.

— А навіщо тобі намисто моє, Чеславе?.. — почув він тихий голос Руди за спиною.

Але її запитання так і залишилося без відповіді…

«Виходить, Руда не причетна. Ну, хоч тут усе зрозуміло, — немов скинув із себе частину тягаря Чеслав. — Тепер залишається вивідати в Голуби, що їй відомо про зілля».

Прокричав нічний птах… Перебігаючи від одного укриття до іншого, Чеслав крався до наміченої мети — свого дому. Зненацька біля однієї з хат він почув тихі голоси.

«Чиє ж це житло? Здається, Зимобора. Так і є».

Чеслав підійшов ближче. А ось і хрипкий голос самого хазяїна:

— Чого не спиш, дочко?

— Задушливо в хаті… — Чеслав упізнав голос Зоряни.

— Чи так уже й задушливо?

Підкравшись ще ближче та сховавшись за клуню, Чеслав зміг роздивитися в місячному світлі біля хати дівчину й Зимобора, що присів поруч із дочкою на колоду.

— Та й ти, панотче, так хропеш, що сон від мене, як заєць, біжить, — прикрила долонькою рот, щоб не розсміятися, Зоряна.

— Дався тобі мій храп… — пробурчав Зимобор. — Та й не через нього зовсім, думаю, маєшся, дівко.

— А чого ж?

Зимобор прокашлявся й гойднувся на колоді.

— Мати казала, що баби язиками плещуть, що сохнеш ти по синові Велимировому Чеславу. Чи це так? — суворо запитав Зимобор.

Не одразу відповіла йому Зоряна:

— Мало про що баби говорять… Та й хіба личить дівчині за хлопцем бігати?.. Адже це сором!.. Та й хто нас, дівок, запитує про наші бажання? — а потім, немов її якась оса вжалила, з викликом запитала: — А коли й так?

— Дурепа зухвала! От схоплю за косу та накручу на руку… — Зимобор боляче смикнув дочку за волосся. Та так, що Зоряна скрикнула від болю.

— Наробила ваша мати самих дівок на мою голову, — важко зітхнув Зимобор. — Хоч би одного сина народила… Ось тепер і нудься з вами, пустоголовими. І поговорити до пуття немає з ким…

Як не старався Зимобор, а в нього чогось народжувалися самі дочки. Він і дружину собі ще одну взяв, але й від тієї той самий результат — дівки. Повний дім. А Зимобор, як голова свого роду, ой як сина хотів!

— Ну, добре, не реви! Я ж не зозла. Добра тобі тільки бажаю, — погладив по голові дочку Зимобор.

— Та боляче ж. Ти, панотче, спершу за косу тягаєш, а вже потім про добро згадуєш.

— Ти мені поговори ще!.. Я й потягаю, я й пожалію. А хто тебе ще розуму навчить, дурнувату? — знову мирно заговорив Зимобор. — Нащо тобі тепер той Чеслав? Вони після смерті Велимира не в силі. Ми тепер самі тією силою будемо. Ось завтра зустрінуся з Колобором, щоб підтримав мене на Раді, — і тихіше додав: — І богів за те попросив… Тоді й про гідного чоловіка для тебе подумати можна буде. Щоб і нам, і Родові нашому користь від того була… Ох, як вчасно пішов до пращурів Велимир… — ляснув себе по коліну Зимобор.

— Та не сам же він, панотче… пішов… А спровадили його туди… Чи ж тобі не знати про те? — обережно нагадала батькові Зоряна.

— А про те сина його меншого запитаємо, коли спіймаємо, — різко одказав їй батько й сердито засопів.

— Але ж не на Чеславові кров Велимира… — пролунав тихий, але переконаний голос Зоряни.

— Мовчи, дурна! — грізно захрипів Зимобор та відразу стишив гнів. — Не твого розуму діло, дівко! Видно, Великим так треба було. Кожному свій термін. І не нам про те відати. Був Велимир, та в багаття пішов… А нам далі жити і про своє думати треба. А ти йди краще в дім та спати лягай, а то підніму, ще й на світ не зазоріє, та за водою пожену. Спробуй мені тільки сказати, що не виспалася!.. А про лиходія Чеслава забудь, як про торішній сніг. Угамуй свій дур!

Зоряна нічого не відповіла батькові. Уперто труснувши косою, вона пішла в дім. А вночі знову пролунав важкий подих батька сімейства, обтяженого турботами й думами. Його важке тіло застигло на колоді.

Та раптом Чеслав помітив, як Зимобор стрепенувся й насторожився. Щось, сховане в ночі, привернуло його увагу.

— Хто там ховається? Іди сюди! — раптом покликав Зимобор.

Серце Чеслава так і обмерло. Як зміг його помітити Зимобор? Адже він зовсім не ворушився й навіть дихав нишком?..

— Це я тут, Борислав.

Чеслав побачив, як від протилежної від нього стіни клуні відокремилася постать і повагом рушила до Зимобора.

— Ну, навіщо прийшов? — пробурчав Зимобор, вочевидь, незадоволений тим, що перервали його роздуми.

— Та так… пробігав повз, — ухильно відповів юнак.

Та навіть найдурнішому було зрозуміло, що це не так.

— Уночі?.. Отакої! — крекнув насмішкувато Зимобор і почухав черево. — Мабуть, Зоряну хотів побачити? Еть, що бджоли на мед, а скоріше трутні.

— Та хіба що з твого дозволу, поважний Зимоборе.

Себелюбному Зимоборові, видно, слова хлопця припали до душі. Він ляснув рукою по колоді поруч із собою, вказуючи Бориславові, щоб сідав. Той слухняно всівся.

— Правильно. Ти стій на моєму боці, хлопче. Біля мене гідне місце посядеш у громаді. І частку від здобичі та врожаю більшу від інших матимеш.

— Так хіба ж я проти? — Борислав навіть слину жадібно ковтнув від таких обіцянок. — Я ж завжди на вашому боці стояв.

— За малим справа — Раду на мій бік схилити… — і, помовчавши, додав: — Ех, коли б ти тоді, як я лови на нього влаштовував, Чеслава не впустив, то вже вся громада за мене б горою стояла. Аякже, убивцю Велимира спіймали!

— Я ж не навмисно, — пробубонів Борислав. — Ох, він і верткий!

Чеслав навіть посміхнувся від такого визнання Бориславом його спритності.

— Верткий!.. — передражнив Зимобор. — А ти що ж, вайло?! Завтра до Колобора піду, то й ти зі мною йди, супроводжуй, — важко встав із колоди. — Та зброю візьми із собою.

— Звісна річ! — Борислав теж підвівся, але йти не квапився.

— Ну, чого чекаєш? Зоряна спить уже давно. — Зимобор схопив Борислава за шию і, притягнувши його голову, проговорив йому в саме вухо: — Не про те зараз думати треба, хлопче! Не про те!.. — потім хрипло розсміявся й, відіпхнувши юнака від себе, повчально додав: — Спершу справа!

Розвернувшись, Зимобор потупав у дім, на ходу повторюючи собі під ніс: «Спершу справа! Справа спершу!» А Борислав, провівши його поглядом, повагом пішов геть.

«Треба буде послухати, про що черевань із волхвом говоритиме, — вирішив Чеслав. — Якщо, звичайно, виберуся до ранку з городища».

Чеслав хотів пробратися у свій дім так, щоб не потривожити ні Болеслави, ні Неждани, ні Ратибора. Він розумів, що варто їм прокинутись, і галасу не уникнути. Стривожаться, потім поки роздивляться в темряві, що це він, поки відійдуть від радості, так потім ще накинуться з розпитами, — небезпечно. Хати в них у городищі стоять дуже тісно — одна біля одної, до сусідів рукою кинути. Що, як хто шум почує?..

Ні, йому потрібна лише Голуба.

Чеслав нишком увійшов до своєї рідної оселі. Усе тут було йому таке знайоме, що міг іти із заплющеними очима. Прислухався — всі сплять.

— Здоров будь, хазяїне! Чуєш, свій прийшов, — прошепотів він вітання Домовикові й, нахилившись, доторкнувся рукою до підлоги.

У такий спосіб Чеслав хотів задобрити духа, щоб не перешкодив йому в його задумі, а навпаки — посприяв. Адже звичайна річ: з Домовиком треба бути шанобливим і завбачливим, тоді й він до тебе добрий буде.

Чеслав усе ще стояв на порозі. Скільки себе пам’ятав, він завжди вибігав із цього дому, не дуже замислюючись, чи повернеться сюди і чи скоро. Його більше тягло за поріг, туди, де, як йому здавалося, було набагато цікавіше, туди, де стільки справ і забав молодецьких чекало… А ось тепер він і радий би повернутися на це, таке любе, майже священне для нього місце, де він з’явився на світ, де покинула цей світ його мати, звідки він зробив свій перший крок, та може прийти сюди тільки ось так, крадькома, уночі, немов лиходій. І немає в цьому домі батька…

Зненацька уві сні глухо скрикнула Болеслава. Почекавши, поки вона заспокоїться, Чеслав, спритно оминаючи нечисленний домашній скарб, підійшов до того місця, де спала Голуба. Добре, що вона завжди спала скраю. Схилившись над дівчиною, він почув її рівне, спокійне дихання. Обережно, немов в’юнка змія, його рука прослизнула під її шиєю. Долоня тихо опустилася на губи. Друга рука обхопила стан. Намагаючись не робити різких рухів, Чеслав підняв Голубу з ложа й поніс до виходу. Він ніс дівчину, як повний ківш із водою, який страшно розплескати. Вона навіть не прокинулася…

Тільки за порогом дому тіло дівчини раптом сіпнулося й напружилося. Долоня юнака міцніше стисла її губи, а руки посилили обійми. У відповідь полонянка спробувала звільнитися, але майже одразу припинила спроби, чи то зрозумівши їхню марність, чи то покірно віддавшись на волю долі.

Відійшовши подалі від дому, туди, де їх не могли чути, Чеслав опустив свою ношу на землю.

— Не лякайся і не здіймай галасу. Це я, Чеслав, — прошепотів він Голубі в саме вухо.

Він хотів уже забрати руку з її рота, але щойно послабив хватку, відчув різкий біль. Дівочі зуби впилися в його долоню.

— Та що ж ти кусаєшся, дурепо?! — висмикнув він руку.

— А чого лякаєш так, дурню?! — почув він сердитий голос Неждани.

Чеслав навіть онімів від несподіванки. «Чи не чаклунство яке? Або видалося». Але перед ним і справді була Неждана.

— Та як ти… там… опинилася? — Чеславові навіть здалося, що від раптовості підміни він заговорив не своїм голосом.

— Спала… Ти ж сам мене привів у цей дім.

— Але ж там зазвичай спить… А де Голуба?.. — вона назвала його дурнем, але саме таким він зараз і почувався.

— Так ти за Голубою прийшов?! — холодно запитала дівчина.

Він стільки думав про неї, мріяв про зустріч, стільки разів уявляв собі, як вона відбудеться… А тепер сидів перед жаданою — як пень. І чого так буває?

— Тебе бачити хотів більше, ніж будь-кого іншого… — Чеслав відчув, як пересохло йому горло.

Незважаючи на злість і роздратування, Неждана мусила визнати, що їй приємні його слова. Але від цього вона сердилася ще більше, тільки вже на себе.

— Що ж про Голубу запитуєш? — якомога байдужіше постаралася сказати дівчина.

— Голубу?.. — Чеслав немов схаменувся і згадав, навіщо прийшов сюди. — Її я хотів бачити, щоб допомогла мені розгадати загадку одну… про зілля.

— Та невже?

Чеславові зненацька спало на думку, що Неждана може бути корисною в його просуванні по сліду. Адже вона тоді була тут…

— Скажи, тієї ночі, коли вбили мого батька, Голуба… нікуди не виходила з дому?

— Тобі навіщо про те знати?

— Треба!

Сказано це було так переконливо, що вплинуло на Неждану, і, трохи подумавши, вона відповіла:

— Дай-но згадаю… Вона тієї ночі на сіно спати пішла. Сказала, що спекотно в домі… — і сама злякалась свого здогаду. — Ти думаєш, що вона могла… Але навіщо?..

— Я й сам поки нічого зрозуміти не можу, — помовчавши, юнак додав: — Не треба було мені говорити тобі про це… Щоб лиха на тебе не накликати…

— Я не з балакучих, — з гідністю одказала Неждана.

І як це в Кудряша виходить теревенити перед дівками про всяку дурню і не запинатися? Та й сам він ніколи, здається, не пасував перед жіноцтвом, а навіть навпаки, хоча й не був такий балакучий, як друг. А що ж зараз? Куди поділися слова?..

— Дуже злякалася, коли я ніс тебе?

Неждана зітхнула, мабуть, згадавши свої відчуття тієї миті, коли прокинулася в його обіймах.

— Спершу дуже, а потім подумала: я все одно бранка…

— Невже я тобі зовсім не сподобався?.. — тихо запитав він і затамував подих.

Дівчина не відповіла. Чеслав із побоюванням нахилився до неї, щосекунди очікуючи лютої відсічі, як це вже не раз було, й обережно торкнувся її губ своїми, гарячими… Але відсічі не було. Неждана не відповіла на його поцілунок, але й не відштовхнула. Посмілішавши, юнак спробував ніжно обійняти її, але, не впоравшись зі своєю пристрастю, стис в обіймах, бажаючи повалити на землю. І відразу ж одержав гострим кулачком під дих.

— Голуба з Ратибором на сіні сплять, — відштовхнула його Неждана і, підвівшись із землі, пішла додому.

Відновивши дихання після удару, Чеслав піднявся, лаючи себе за нестриманість, і попрямував до сінника, де мали бути Ратибор із Голубою. Нічний вітер швидко остудив його кров.

Очевидно, зачувши поруч свого хазяїна, звідкись із темряви заіржав відданий кінь.

«Ех, промчатися б зараз на ньому! Так не до того…»

І раптом зовсім поруч Чеслав відчув присутність ще якоїсь живої істоти… Він зробив крок, і лункий собачий гавкіт розірвав тишу. У їхньому селищі собак було мало, і вони ніколи не гавкали на своїх, а тут навколо Чеслава, здається, зібралася вся зграя. І кожен пес намагався вилити на нього всю свою злість.

«Напевно, від мене звіром тхне! Після вовчиці не вивітрилося».

А від воріт уже почувся крик сторожі, стривоженої гавкотом чотириногих помічників. І крик цей наближався.

— Чужий!.. Чужий у городищі! — чулося вже зовсім поряд.

«Ох і дурило!.. От що значить хазяїна городища не привітав! І думав же про це, думав… Видно, образився дух! Ну, тепер тримайся!»

Чеслав рвонувся до рятівного лазу. Але й уся собача зграя кинулася за ним.

— Пішли геть, шолудиві! — крикнув він псам.

Але тим тільки ще більше розлютив собак. Він почував, що найнахабніші з них уже готові вчепитися йому в ноги. Тоді Чеслав, вийнявши на ходу ніж і різко повернувшись назустріч зграї, із грізним риком полоснув по темряві, що ощирилася собачими пащами. Відповіддю йому був виск болю й жалібне скавучання.

«Якогось поранив! Знатиме!..» — промайнуло в його голові, і хлопець помчав далі.

Та пси не відстали. Голосно гавкаючи, вони бігли за ним, але трималися тепер на відстані.

За три десятки кроків від себе в місячному світлі він побачив чиюсь грізну постать із довгою жердиною в руках.

— Заганяй його, хлопці! — пролунав крик з іншого боку.

Ще трохи — і його схоплять. Чеслав уже бачив, як занесли над його головою жердину, і від цього додав у бігу.

— Ось він, ось він!

— Заганя-я-яй!!!

— Бий його!

Галас, гавкіт, тюкання, ричання, люди, собаки — усе це злилося в одну люту стихію, готову от-от наздогнати його й розірвати…

Зробивши останній ривок, Чеслав миттю пірнув у рятівний лаз у частоколі й опинився за межами городища. Погоня за ним не пішла…

Наступного дня Чеслав заздалегідь пробрався до капища й тепер, зачаївшись під стіною хатини волхва, оточеною чагарником, підслуховував співрозмовників. Раніше він бачив, як Зимобор прийшов у супроводі Борислава, як зустрів їх помічник волхва Миролюб і провів череваня до Колобора.

— Городищу ватажок потрібен, а людям — голова, — поважно промовляв Зимобор. — Після того як Велимир пішов до предків наших, неспокійно стало й боязно. Сокола підстрелили, у Леду Криву мітили. А нині вночі нова халепа: сторонній у городище пробрався, добре, що собаки почули, а то бути ще якомусь лиху… Люди нарікати почали, що боги, мовляв, гніваються на нас. Їм опора потрібна й рука тверда, а ще більше — голова розумна, що про благо всієї громади думала б.

— Мудро й гарно говориш, Зимоборе, — не відразу відгукнувся на слова гостя Колобор. — Гарний ватажок — у будь-якій череді основа її виживання, а вже для нас, людей, і поготів.

Зимобор, мабуть, від хвилювання часто засопів своїм скривленим носом. Колись у молодості в бійці дістав він це каліцтво.

— От я й прийшов до тебе, служителю Великих, поговорити та порадитися про те, кому громаду очолити.

І знову не квапився підтримати розмову волхв. І від цього сопіння гостя ще більше посилилося.

— Так то громаді й Раді вирішувати, хто гідний… Ти ж знаєш, Зимоборе, одноплемінники наші — люди волелюбні й за себе нікому вирішувати не дадуть… Хіба що Великим… — у голосі Колобора почулося глузування. — Під головою розумною себе, певно, мав на увазі?

— А чому ні? — набундючившись від власної зарозумілості, чванливо пропихтів гість. — Безголовим і нерозумним ніхто не назве Зимобора. А поваги й підтримки в громаді я більше за інших маю.

— То чого ж ти до мене прийшов?

Тепер уже не квапився з відповіддю Зимобор. Він заговорив, ретельно добираючи слова:

— Громада й Рада своє скажуть, але ж… і Великі мають свою підтримку виявити, а то й… спрямувати плем’я. І кому ж, як не тобі, волхве, про те запитати в богів наших?.. А може, і розтлумачити як слід їхню волю… — з натиском додав Зимобор.

Цього разу відповідь прозвучала негайно й прошипіла грізно, як пущена в знахабнілу ціль стріла.

— Чи не хочеш ти, Зимоборе, своє бажання жадібне видати за волю богів Великих?! — підвищив голос Колобор.

Втратив м’якість і голос Зимобора:

— А хіба то під силу мені? Та я б не зважився й подумати про таке святотатство! Але ти блискавки Перунові очима своїми в мене не кидай, я по-доброму прийшов. І тобі ж не байдуже, хто головою стане.

— Я прийму рішення Ради й Великих.

— Та невже?

За спиною Чеслава почулося шелестіння й незадоволене сопіння. Юнак різко обернувся й нікого не побачив… Лише опустивши очі додолу, він зрозумів, що це їжак невдоволено пихкав, наткнувшись у кущах на нього. І в яких це справах колючий вирушив у денну пору?

Поява їжака на якийсь час відволікла Чеслава від розмови в хатині, але, почувши знайоме ім’я, він знову зосередився на підслуховуванні.

— З Велимиром ми хоч і сперечалися часом, — вдача в нього була дуже вже колюча та нелагідна, — але згоди волею Великих завжди доходили.

— Та й зі мною згоду швидше знайдеш, Колоборе, — із запалом заговорив черевань. — Що тобі, що Великим на дарунки не поскуплюся. Та й що Велимира згадувати? Немає його серед нас. Син кревний уже вирішив його долю тут, на землі-матінці.

— М’яко стелиш, Зимоборе, так коли би на голих дошках потім не спати… — відрізав гостеві волхв, а помовчавши, багатозначно додав: — Але ж смерть Велимира й іншим на руку могла бути… Тобі, скажімо…

— Чи не Сбислав тут воду перед тобою каламутив, волхве? — було чутно, що Зимобор підскочив від хвилювання. Він навіть хрипіти почав більше, ніж завжди. — Чи ж не на його бік вирішив стати? Адже він від смерті Велимира теж міг користь мати. Ох, темниш ти, Колоборе!

— Побійся гніву Великих, Зимоборе, на їхнього служителя наклеп зводиш! — прикрикнув Колобор. — Між собою самі згоди шукайте! Та тільки смерть Велимира поки що загадкою так і залишається…

— А ти б, Колоборе, запитав Великих про те, — не втримався, щоб не зачепити волхва, Зимобор.

— Думаєш, не запитував?

— То й що? — з цікавістю й водночас із побоюванням запитав Зимобор.

— Мовчать Великі про ту смерть, — велично вимовив волхв.

— Отже, на наш суд, людський, залишили те… — з натяком зробив висновок Зимобор.

Раптом почувся навісний крик Борислава:

— Ось він! Ось!

«Ну, рудий лис, вистежив-таки мене!» — стрепенувся Чеслав і приготувався битися.

Але відразу побачив, як Борислав із Миролюбом побігли чомусь у бік капища. На їхній ґвалт вибігли з хатини Колобор і Зимобор. Чеслав глибше втиснувся в кущі.

— Чого це вони? — імовірніше себе, ніж волхва, запитав Зимобор.

— Видно, неспроста зірвалися… — також імовірніше собі, ніж гостеві, відповів Колобор.

Вони дочекалися, поки хлопці повернулися до хатини.

— Я його біля самого капища примітив… — ще не порівнявшись зі старшими, повідомив Борислав. — Він від дерева до дерева перебігав… — від бігу хлопець важко дихав, а обличчя його зробилося яскраво-червоним.

Миролюб, що йшов слідом, теж ледь відсапувався.

— Про кого це ти? — повів бровами Колобор.

— Так ми його до пуття й не розгледіли… Він від нас, як вітер, понісся. Злякався!.. Може, чужий, а може, хто з наших був, — утер піт із чола Борислав.

— Та з якого дива нашим ховатися?.. Хіба що тільки якщо то був… — Зимобор не договорив.

— Думаю, то чужинець був, — крізь зуби тихо промовив зазвичай мовчазний Миролюб.

Ці слова змусили всіх подивитися спершу на Миролюба, а потім туди, де зник чужинець.

Цей день не вдався від самого ранку. Перші дві випущені стріли не влучили в ціль і полетіли туди, звідки їх неможливо було дістати, і лише після третьої спроби Чеславові пощастило підстрелити качку. Вогонь, немов ледачий ховрашок, що заснув на зиму в норі, довго не хотів виходити з каменя, коли юнак намагався висікти іскру. А сухий мох і трава, як на лихо, довго не хотіли розпалюватися. Чеслав сотні разів легко виконував ці знайомі кожному хлопчиськові дії, але сьогодні немов який лісовий дух сказився й капостив йому.

Злий на самого себе за недбальство, юнак відчув поки що незрозуміле, але вже тривожне занепокоєння, що маленькою гадючкою почало заповзати в душу. До всього цього качка, провисівши над багаттям досить довго, як на його думку, ніяк не хотіла просмажитися як слід, і парубок, не в змозі чекати, згриз її напівсирою.

Але на цьому його ранкові негаразди не скінчилися. Вирушивши на пошуки чужинця, Чеслав марно провештався півдня, не знайшовши жодних свіжих слідів. Він кілька разів спотикався й падав, здавалося, на рівному місці. А потім його зненацька вжалила бджола. Ні з сього ні з того — налетіла й вжалила. І чого б це? Неясне відчуття, що має трапитися щось недобре, дедалі більше опановувало його.

Гнаний цим відчуттям, Чеслав пробрався до городища і зрозумів, що його припущення були не безпідставні. У поселенні явно щось трапилося. Воно стихло й наїжачилося. Біля воріт було набагато більше сторожі, а жінок і дітей зовсім не було видно. Чеслав вирішив, що підходити ближче до частоколу й лізти на дерево, щоб роздивитися, що відбувається, за таких обставин нерозумно. Та йому й не треба бачити, він і так знав, яким буває їхнє городище, коли його спіткає лихо. Адже сам був частиною цього племені.

«Як же дізнатися, що саме там сталося?..»

Чеслав чомусь вирішив, що це може бути якось пов’язане з ним або з тим, розгадку чого він шукає. Аби хтось запитав у нього, звідки таке передчуття, він і сам не зміг би відповісти. Та недаремно ж від самого ранку Ліс посилав йому свої знаки, вказуючи на наближення нещастя.

Страх за близьких підсилював його занепокоєння. Подібно до жала, яким нагородила його сьогодні очманіла бджола, мучили Чеслава запитання: «Що сталося? Що?! У кого довідатися?»

Рішення прийшло зненацька й відразу ж видалося таким очевидним:

— Мара!

Стара завжди знала, що відбувається в городищі. Залишалося тільки дивом дивуватися — звідки. Але знахарка вміла зберігати свої таємниці. Тепер тільки б застати її…

Підійшовши до печери, він зупинився біля входу, помітивши саму Мару.

Господарка сиділа майже спиною до нього біля багаття, творячи, очевидно, якесь дійство, що йому, непосвяченому, було малозрозуміле. Чеслав не міг бачити її обличчя, але тіло знахарки розмірено погойдувалося вперед-назад, немов од вітру, що лише вона його відчувала. Час від часу жінка кидала у вогонь якісь сухі трави, а то й жменьку якогось пилу, від чого багаття яскравіше спалахувало й курилося сизим димом. Мара при цьому бурмотіла нерозбірливі слова, а потім, завмерши, немов заціпеніла, ненадовго замовкала.

«Вона робить те, про що в селищі шепнуться, але насправді не знають, і вже точно ніхто не міг би сказати, чи правда це… Стара розмовляє… Спілкується… Але з ким? Невже з Великими? Або ще з кимсь невідомим… З ким же?.. Може, тому Колобор так і ненавидить її?.. А може, саме тому вона й гнана?..»

Він, як заворожений, дивився на стару знахарку, боячись потривожити й перервати її заняття. Але жінка, очевидно, відчувши на собі такий пильний погляд, раптом різко повернула голову в його бік. Цієї миті Чеслав був готовий заприсягтися, що побачив у її очах блискавки. Справжні блискавки!.. Але це тривало лише мить. Відтак юнак уже не був упевнений, чи бачив це насправді, чи йому приверзлося і в очах знахарки мерехтіли лише відблиски багаття. Наразі на нього дивилися вже такі знайомі очі Мари, тільки дуже вже сердиті.

— Чого тобі? — зло і якось скрипливо майже викрикнула Мара.

Під враженням від побаченого й від такої неочікуваної злості Чеслав навіть не знайшовся, що й відповісти.

— Язик відсох, хлопче? — не давала йому спуску господиня.

— Не відсох…

— Говори тоді, навіщо прийшов.

Мабуть, не на жарт розсердив він стару самітницю. Диви, як визвірилася! Такою він її ще не бачив. Невже тільки тому, що зазирнув у її таємницю? А то чого ж іще?!

— Я довідатися прийшов, що в городищі сталося.

Мара подивилася на нього довгим поглядом, у якому вже зовсім не було злості, а тільки втома та багацько прожитих років. Потім відвернулася і, дивлячись на язички вогню, якось знесилено вимовила:

— Голубу ранком мертвою знайшли…

«Ось яка луна в цій печері! Дивно! Раніше ніколи не помічав такого… Мара сказала, що… Голубу…»

На превеликий свій подив Чеслав нічого не відчув. Ні гострого болю, ні хвилювання. Ось тільки чомусь сказане Марою то наближалося до його вух, то віддалялося і, вдарившись об кам’яні стіни печери, знову поверталося до нього… А він, немов частина цієї байдужої печери, не хотів приймати ці нав’язливі звуки й усвідомлювати їхній страшний зміст.

«Голуба!.. Ось і відповідь на всі знаки… Вона була… Була…» Скільки він себе пам’ятає, вона завжди була поруч. З нею вони росли, дорослішали, з нею він уперше пізнав, що значить бути з жінкою… Вона була його першою жінкою!.. Ні, він не відчував до неї тих почуттів і того хвилювання, що до Неждани, але вона була частиною його родини, його життя. І ось тепер її немає…

— Хто її?.. — запитав чи нарешті видихнув Чеслав.

— Ніхто не знає, — продовжувала дивитися на вогонь Мара.

— А ти що скажеш?.. — Чеслав зрушив із місця і, підійшовши до багаття, сів навпроти знахарки так, щоб бачити її обличчя.

Мара перевела погляд із багаття на гостя й у її очах знову був колючий холод злості.

— Мені звідки знати?

Але Чеслава це не збентежило. Він хотів знати… Йому потрібна була відповідь.

— А ті… з ким ти… говорила… не сказали?.. — старанно добираючи слова, але дуже твердо, немов убиваючи коли в непіддатливу землю, запитав, а імовірніше, зажадав Чеслав.

— Про що ти, хлопче?.. — вицвілі, немов обпалені багаттям, брови баби стрибнули вгору, а очі метнули блискавки.

Таки це були блискавки… Як це в неї виходило?

— Привиділося тобі щось… Марила баба, з минулим своїм говорила, а ти вже й понавигадував…

Мара хотіла підвестися, але Чеслав зупинив її, рвучко схопивши долоню знахарки обома руками.

— Ти, Маро, дитиною мене перша на руках тримала і знаєш не гірше за близьких. Я не загроза твоїм таємницям. Тому прошу, скажи, що знаєш.

Чеслав, як у дитинстві, випрошуючи в неї якихось дивовижних ласощів, почав гладити її суху й шорстку — напевно, від часу — руку.

Очі старої потеплішали, лице розгладилося, на губах з’явилася поблажлива посмішка.

— Нема чого мені сказати тобі. Було б що — не затаїла, — і, бачачи на обличчі хлопця розчарування, уже без посмішки додала: — І вони… мовчать!.. Тобі самому шукати відповіді, Чеславе… Та вони раніше сказали…

Вони посиділи якийсь час мовчки, кожен думаючи про своє, а може, і про те саме. Дим від багаття струменів угору, туди, де в кам’яному склепінні була діра, і далі…

Мара вивела юнака із задуми, звільнивши свою руку з його долонь.

— Ох, і плутано все… Як же плутано все, Маро!.. — зітхнувши, вимовив Чеслав. — У лісі як: бачиш слід і знаєш, кому він належить, ось і рушай за здобиччю. А тут що не слід, то й загадка: чий він? Поки по одному йдеш, п’ять інших зі стежки збивають. Один із слідів-то до Голуби й привів…

— Ось тобі й перша відповідь, хлопче: дівку неспроста погубили, — підхопила його роздуми Мара. — Той, хто батька твого, Велимира, порішив, той, імовірніше, і Голубу… Видно, знала щось небіжчиця… А звір, що нишпорить округою, зачув небезпеку. Ось і лютує… Плутає слід…

З ранку наступного дня плем’я понесло на багаття тіло Голуби. Ще одна душа, відірвавшись від стрімчака, рушила до городища предків…

Чеслав, сховавшись неподалік (тепер йому повсякчас доводилося ховатися!), із сумом спостерігав за ритуалом, установленим поколіннями його Роду так давно, що на запитання: «Коли?» — могли відповісти лише боги й стрімчак, якби вмів говорити. Юнак бачив, як здійнявся над кам’яним виступом, що завис над рікою, вогонь. Чув, як попливли над річковою гладдю, терзаючи душу, голоси плакальниць.

Чеслав не бачив Голубу мертвою, а тому й пам’ятатиме живою…

Завершивши ритуал, народ потягнувся до городища. Ішли, майже не спілкуючись між собою. Друге вбивство поспіль, невідомо ким вчинене, немов придушило його одноплемінників, накинувши на них покрив зневіри й остраху. На стежці з’явилися хлопці, серед них — його друг Кудряш. Але навіть він, завжди такий балакучий, ішов мовчки. Чеслав спостерігав, як серед інших ледве переставляла ноги підтримувана Нежданою Болеслава. Обидві були заплакані. Чеславові так хотілося, щоб Неждана хоча б на мить глянула в його бік, але дівчина йшла, понурившись. Про що думала? Явно не про нього.

За іншими плентався Ратибор. Він ступав не по літах важко, наче до його ніг прив’язали по каменюці. Широкі плечі його були опущені, а обличчя застигло, немов лід скував його посеред літа.

«От хто міг би повідати мені про Голубу, — подумалося Чеславові. — Ех, якби покликати Ратибора!..»

Наче почувши його думки, Ратибор, потроху відстаючи від інших, непомітно зійшов зі стежки, що вела до городища, і рушив у лісові нетрі. Чеслав поспішив назустріч братові.

Вони зустрілися біля поваленої негодою берези. Якийсь час без слів дивилися один на одного, потім так само мовчки обнялися. Чеслав, бачачи, як важко братові, немов хотів взяти частину цієї ваги на себе. Постоявши, сіли поруч на вже висохлий від часу березовий стовбур.

Тільки тоді Чеслав запитав:

— Тяжко?

На лиці Ратибора не здригнувся жоден м’яз.

— Минеться.

Навіть тепер, перед братом, Ратибор не хотів показати, яка болюча його рана. І тільки незвичайна для нього блідість, що вкрила лице, по-зрадницькому виказувала глибину його горя.

Помовчавши, Ратибор раптом заговорив сам:

— Я тієї ночі сказав їй, що дружиною своєю назву. У неї сльози текли, як ті струмки, так зраділа, горличка моя. Як же вона тулилася-милувалася до мене! — сумна посмішка спогаду ледь ковзнула по його губах. — Мені ж вона давно люба. Та і я їй був… Ось тільки батько… і чути не хотів. Як не просив його, щоб дозволив мені взяти Голубу за дружину, — нізащо. Для блага племені іншу мені ладив. А я вже скільки не суперечив, а волю його виконати вирішив. Ох, як вона побивалася від того, бідна, страждала… Я ж не одразу її розгледів, а тільки коли ти з нею… зрозумів, що не байдуже мені, лютував. Та проти батька негоже йти, а то його воля була, щоб вона з тобою…

Чеслав відчував, як кров від досади на самого себе приливає до обличчя і вуха його починають палати. Він й уявити собі не міг, наскільки дорога братові Голуба. Ратибор завжди був стриманіший і почуття свої висловлював рідко, а Чеслав, схоже, не такий спостережливий. Або йому так було зручно, бо не розумів тоді того, що прийшло в його життя з появою Неждани. Тепер він уявити собі не міг, як ділити з кимось ту, про кого так часто думаєш.

А Ратибор продовжував говорити рівно й майже спокійно:

— А як батька не стало, то й воля нам вийшла… І в ту ніч Голуба від щастя одразу вирішила до Світлої Лади бігти, подякувати покровительці. Вірила, що та влаштувала так, щоб бути нам разом. Вона ж стільки просила Велику! Я її відраджував, бо ж небезпечно стало в окрузі. Сказав, що як мені з городища виходити дозволять, то й сходимо удвох, поклонимося. А вранці прокинувся, її вже не було… Не стерпіла Голуба… Там її й знайшли. На галявині біля Світлої Лади… Ножем під саме серце…

Ратибор глибоко зітхнув, заглушаючи тим самим глухий стогін гіркоти, що зародився в його грудях. Чеслав боявся ворухнутися, поки говорив брат, розуміючи, як тому важко. А Ратибор заговорив знову:

— Це ж Голуба зілля нам у глечик із медом підсипала. Вона мені сама розповіла. Хотіла, щоб батько рішення щодо моєї судженої перемінив. Як почула, що після твоєї посвяти по селищах за нареченою поїдемо, так і зважилася. У домі побоялася, щоб не помітив хто, а тут ми на полювання зібралися. Тож вона запам’ятала, у якому місці полювати будемо… А з тим зіллям замовляння зробити треба. Зранку, як світила нічні згаснуть і роса траву вкриє, у саме вухо напоєному зіллям прошептати волю свою треба. І повинен він цю волю прийняти як свою. Ось Голуба й хотіла Велимирові прошептати, щоб він віддав її мені за дружину… Та тільки коли прибігла на галявину, де ми заночували, то побачила, що з грудей батька ножі стирчать і бездиханний він. Звісно, злякалася, втекла…

Ратибор замовк, переводячи подих, а Чеслав продовжив:

— Та так, що й намисто своє порвала… Я камінчики знайшов на галявині…

Ратибор на підтвердження закивав головою.

— Вирішила нікому не говорити. Адже довідайся хто, що обпоїла нас зіллям та ще й голові Роду волю свою нав’язати хотіла — не минулося б так їй. З городища вигнати могли б чи й ще гірше. А тут й убивство…

— А як я її про намисто запитав, із переляку вирішила й у Зоряни намиста порвати, щоб відвести від себе слід. — Чеслав від хвилювання навіть підхопився з колоди.

Він відчув, що такий неясний, заплутаний до цього слід тепер набагато зрозуміліший, і йти ним стало, що бігти протоптаною стежкою.

— Та я ж головного тобі не сказав… — осадив брата Ратибор.

Чеслав знову сів поруч із братом.

— Голуба, як від галявини бігла, то там ще когось примітила. За деревами й кущами не роздивилася. Та й сама не хотіла, щоб хто бачив її. Але там точно хтось був… Тому неслася відтіля так, що не пам’ятає, як і в городищі опинилася… От, щоб розповісти тобі про це, і прийшов я. Знав, що будеш десь поруч.

Але Чеславові було вже не до того, думки бігли, як вода, що прорвала боброву загату:

— Отже, кажеш, хтось був! Ну, звичайно, мав хтось бути… Аякже!.. Хтось же пролив батьківську кров!.. І якщо Голуба його не роздивилася, то він її напевно роздивився. І порішив, бо не знав, чи бачила вона його.

— Але це міг бути й чужинець, — перервав його Ратибор. — У городищі різне говорять… І про те, що таке лиходійство свій зробити не міг… Хоча й про інше теревенять…

— Невже мене підозрюють?

— Дурнів вистачає.

Чеслав із досади тільки вкусив себе за губу. Він запропонував братові залишитися з ним у лісі, але Ратибор вирішив, що розумніше повернутися в городище й продовжити пошуки нелюда там. Брати домовилися зустрітися за три дні, щоб обговорити результати своїх пошуків.