Чи любите ви Вагнера?

Вдень у вівторок

Коли Тентен розбудив Андре Ведріна о восьмій годині ранку, той засипав його гарячими подяками:

— Спасибі, Тентен! Спасибі, старий… Дуже вдячний тобі.

Тентен приголомшено вирячився на нього.

— Тобі щось недобре, хлопче?

— Та ні, навпаки, добре. Почуваю себе чудово… принаймні тепер. І все завдяки тобі. Ось тому і дякую.

— О господи!..

— Так, так, ти врятував мене від поганого вчинку.

Після цього Тентен остаточно занепокоївся і схилився над ліжком друга:

— Послухай, Деде…

— Ні, це ти мене послухай. Уяви, старий, я літав на крилах мрій. Я бачив уві сні те дівчисько, Анрієт. Ми опинилися на сцені міської опери голяком; ну, голісінькі, як гвіздок, обоє. Бачу, аж у неї величезні груди в солідному чорному бюстгальтері. Вона мені й каже: я навмисне взяла такі груди, щоб краще співалось; ти розумієш, каже таким басом…

— Що й казати, видовище препогане, — розгублено погодився Тентен.

— Слухай, що було далі. Ну, я до неї потихеньку підкотився… Аж поки не надокучило. А тут якраз почали піднімати завісу, так що в мене й часу не було спитати, як їй все це подобається. Ти вчасно мене розбудив і врятував з цієї пастки.

Він голосно розсміявся, а за ним і Тентен.

— Ох і хитрун ти! Порося зарозуміле! — вигукнув нарешті Тентен, — Однак, тобі пощастило. От коли мені сниться мишка, то обов’язково вона сниться й Марінетті. А взагалі, нам обом сняться малюки…

Через десять хвилин вони снідали в маленькій чепурній кухні.

Андре Ведрін думав про Анрієт. Все-таки він її дуже кохав, цю мишку.

— Добридень. Ламбертене!

— Привіт, Мато… Ніяк не можу звикнути до цих воєнних прізвиськ. Кому вони потрібні?

— Нікому, крім чотирьох людей, що знають наші справжні прізвища. Решта товаришів їх не знає. А в разі, коли ці прізвиська випадково почують типи з гестапо, для них вони будуть пустим звуком. Тоді як Ведрін, Перрішон чи Боннетен — це ти і я.

Альбер Перрішон, маленький непоказний чоловічок, нагадував трохи П’єра Ларкея. Таке ж високе чоло, ріденьке волосся на скронях, борідка і трохи тремтячий голос. Він був значно молодший, ніж здавався на вигляд. В минулому викладач історії, позбавлений посади вішистами, а тепер — завідуючий страховою конторою, Антуан Боннетен. Мало хто знав, що під вивіскою страхової контори існує підпільна розвідувальна і диверсійна група F. Т. P. F.[5] Андре Ведрін був найближчим помічником Боннетена, а в кав’ярні «Король вина» переховували зброю та обмінювалися інформацією.

Він мовчки оглянув Андре Ведріна і провадив далі:

— В Ліон поїде інший. А для тебе туї є одне завдання. Серйозне. Ти вже, звичайно, знаєш, що вчора перед комендатурою стукнули німецького офіцера.

— Знаю.

— І що слідом за цим відбулася диявольська облава?

— Так.

— Кола, можливо, потрапив їм до рук і опинився серед заложників. Їх дванадцятеро — це точно відомо з ранкової газети.

— Хай йому чорт! Невже він теж ускочив? Кепсько!

— Куди вже гірше! Через це виникає багато ускладнень.

Андре Ведрін дуже любив Кола — худорлявого чоловіка, трохи ідеалістично настроєного, проте пристрасного і самовідданого. Трохи неврівноважений, звичайно, але людей треба брати такими, як вони є.

— Ти певен, що його заарештували?

— Ні, абсолютної впевненості, звичайно, нема. Але він перебував саме в тому кварталі, де проходила облава, він не з’явився на призначене зі мною побачення о пів на восьму, він не прийшов додому, а сьогодні вранці не вийшов на роботу. Я вже це перевірив.

— Де він легально працює?

Альбер Перрішон завагався.

— Інкасатором в Гідроелектричній компанії Оверня. Насправді ж був зв’язковим.

— Чи не міг він сам утнути таку штуку?

— Не виключено, що й так. Останнім часом він страшенно набридав мені своїми вимогами… Дайте йому, мовляв, інше завдання. Він хотів, щоб його включили до спеціальної групи… прагнув активних дій, так мені казав сам.

Андре Ведрін пригадав недавню суперечку з Кола.

— Правда, він вважає, що ми тільки марнуємо час. Для нього бути учасником Опору, це значить щодня вбивати одного боша.

Андре Ведрін добре пам’ятав ту сцену. Вони сиділи тоді в останньому залі кав'ярні за склянкою вина. Очі Кола, завжди такі ніжні, неспокійно і хижо блищали. Він весь час нервово стискав кулаки і ворушив пальцями, наче рак клішнею…

— Про що ти думаєш, Ламбертене? — запитав Перрішон.

— Та про Кола… про кого ж іще.

Альбер Перрішон похитав головою.

— Може, ми так і не дізнаємося, чи справді він зробив те, в чому ми його підозрюємо. Принаймні, — я вже казав про це, — його зникнення ставить перед організацією невідкладні завдання, і вирішити їх треба якнайшвидше…

— Скажи, він знав твоє справжнє прізвище і страхувальне бюро?

— Я ж уже казав тобі, що крім Клода, тебе і Тен… — бачиш, я вже хотів сказати «Тентен» замість Шарло — окрім вас трьох ніхто з організації не знає старого викладача Перрішона. І це на краще, бо звільняє мене від потреби влізати в нову шкаралупу і змінювати місцеперебування.

Альбер Перрішон посміхнувся й глянув на Андре Ведріна. Та за мить він знову серйозно говорив далі:

— Ми досить обережні, Ламбертене. Зараз протягом кількох днів ти мусиш простежити за всіма зв'язками Кола. Цього вимагає обережність. Одночасно ти підбереш іншого зв’язкового. Доручаю тобі це. Підеш до нього зараз же. Він поновить зв'язки Кола — скажімо, за тиждень, — якщо нічого не трапиться за цей час. Згода?

Андре Ведрін погодився. Альбер Перрішон підвівся і видобув з солідного портфеля папку.

— Ось адреси, про які піде мова.

Це була папка для угод і страхових полісів.

— Ти їх закарбуєш у серці й мозку. Це неважко. їх усього три.

Він витяг три поліси з п’ятнадцяти, що лежали в папці для справ.

— Ага, і по-друге — пароль, тому що вони тебе не знають. Пароль такий: «Пі Р-2». Це ти скажеш сам. Тобі мусять відповісти: «крем свіжий». Будь обережний, перш ніж зайти до них, ретельно перевір, чи все спокійно. Якщо ж ти все-таки потрапиш у пастку, — можливо Кола заговорив під тортурами, — то виплутайся за всяку ціну… і тікай.

Альбер Перрішон промовив це зовсім спокійно, І зараз же суворо додав:

— У мене нема іншого виходу, Ламбертене. Я не маю нікого під рукою, а йдеться про безпеку сорока чоловік.

Андре Ведрін розумів це.

Троє зв’язкових, а, крім того, Кола мав іще три інших зв'язки. А в кінці ланцюга — дев’ять спеціальних груп, три десятки озброєних людей. Надійні, випробувані бійці.

Ну, йди, Ламбертене, і повертайся ввечері, о пів на восьму до «Золотого Фазана».

— Салют, Альбер!

— Мато!

— Що?

— Не Альбер, а Мато.

— Ах ти ж… Правильно, дідько б його взяв!

— Вислухай мене добре, Ламбертене… Твердо запам’ятай: мене звуть Мато і тільки так. Ти розумієш, що я хочу сказати? Для всіх наших справ я — Мато, а ти — П’єр Ламбертен. Зрозумів? Адже звикнути так легко. Доказ: мені треба було десять хвилин на… Шарло.

Андре Ведрін зник.

«Я впевнений, що сам він весь час каже Тентен… Тентен, а не Шарло; до останнього часу він тільки так його й називав. Чортяка, цей Альбер. О, перепрошую, — Мато».

— Як, ти ще тут?.. Прощавай, моя кохана Венера!.. Я простягаю тобі руку, чуєш? Я весь до твоїх послуг.

Жюль Грак чи Кай Гракх, як називали його друзі, обняв Марі-Те за талію і поцілував у чоло. Дзвінкий поцілунок примусив обернутися студентів і студенток, що жваво розмовляли у вестибюлі університету, тупаючи ногами від холоду.

Марі-Те звільнилася з надто палких і тривалих обіймів і вигукнула з удаваною образою:

— Мені не потрібні твої послуги, любий Кай, особливо такі.

Жюль Грак смиренно зітхнув:

— Шкода. Я ж від щирого серця.

— Охоче вірю.

У Жюля Грака, міцного двадцятирічного хлопця з товстими губами, біляве волосся кумедно куйовдилось, а голубі очі були на диво бистрі. Він не вражав красою, зате коли посміхався, обличчя його ставало напрочуд симпатичним. Посмішка незвичайна, щира й тепла, наче літній полудень. Вона промовляла про м’якосердість і благородство, хоч він часто поводився умисне розв’язно.

— То ти підеш, чи лишаєшся тут? — запитав він Марі-Те.

— Йду.

— Я теж; бачиш, як добре! Чи можу я, моя люба, піти разом з вами?

— А що каже твоє серце?

— Дякую, тисячу разів дякую тобі. Тепер я житиму спогадами про цю мить. Боже мій, вона сказала «так»! Вона погодилась…

Він молитовно склав руки і побожно звів очі вгору.

Марі-Те схопила його за руку і повела до дверей.

— Ходи-но швидше, дурню!

Вони вийшли з університету. Годинник вибив пів на десяту. Пухнастий сніг, що повільно падав з важких хмар, які пливли над дахами будинків, приглушував дзвін.

— Що ти робитимеш зараз, люба? Думаєш про той підручник? — запитав Жюль Грак.

— Ні, не про це. Думала про зустріч із «старим».

— Он воно як!

— Так… хотіла знати його думку про мою писанину.

— Про твою писанину? Ти хіба пишеш?

— Дрібничка. Книжечку з історії Оверня. Я її майже закінчила.

— Здорово! Що ж він тобі сказав?

— А це тебе справді цікавить?

— Ну звичайно, люба.

— Він уважно читав її протягом сорока п'яти хвилин і…

— І?

— …і сказав таке: залишає бажати кращого композиція, багато зайвого. Але в цілому події висвітлено і оцінено правильно.

— Поздоровляю! Почути таке від «старого», знаєш…

— Почекай, це не все. Він вважає виклад енергійним, таким — я підкреслюю, — що вражає стислістю, сміливістю стилю й метафор.

Жюль Грак здивовано присвиснув. Марі-Те нетерпляче вдарила його долонею по руці і вела далі:

— Правда, мушу сказати, що він тут же додав: але ви іноді затемнюєте зміст і часто висловлюєтесь надто хитромудро. Порада: уникати періодів, робіть фрази коротшими.

— Інакше кажучи, не розводь теревені. Розумна порада. Послухай, ти маєш при собі оцей шедевр сучасної історичної науки?

— Він зараз у мене.

— Я б хотів почитати.

— Гаразд, візьми. Повернеш у суботу. В неділю я хочу ще попрацювати над ним.

— Я покладу його в голови, моє серце.

Вона відкрила сумочку, дала Жюлю рукопис, і той дбайливо сховав його в широку кишеню своєї заяложеної канадської куртки.

Якийсь час вони йшли мовчки. Коли опинилися на розі бульвару Карно і вулиці Бан-сак, до них гукнув якийсь рудий, головатий хлопець.

— Привіт, молодята!

— Привіт, Даннері.

Вони звернули на вулицю Бансак, демонстративно прискоривши крок, але небажаний знайомий наздогнав їх і почав базікати, самовпевнено й пихато. Його самовдоволена фізіономія так і випромінювала дурість. Він торохтів, як млинок, не цікавлячись думкою супутників, і за весь час розмови хіба що раз глянув на них.

Змучений Жюль Грак шукав приводу, щоб якось спекатися його. І він раптом вигукнув, розраховуючи на те, що рудий обов'язково зацікавиться і перепитає.

— Аякже, все це не що інше як наслідки війни.

Ошелешений рудий витріщився на нього.

— Що? Яка війна?

Жюль Грак цього тільки й чекав.

— Остання війна, звичайно. Я син генерала Камброна і на тебе чхати хотів.

Промовивши це, він взяв за руку Марі-Те й залишив вкрай приголомшеного рудоволосого брахіцефала.

— Ну й тип, якийсь маленький огидний хробак.

Жюль Грак мало не задихнувся від ненависті.

— Нікчемний паразит, гидо…

— Я згодна з тобою, Кай, заспокойся вже.

— Хай тільки ще звернеться до мене, хай тільки насмілиться хоч слово сказати, і я задушу його; чуєш, Марі-Те? Я з його голови-гарбуза кисіль зроблю! Цей вилупок живе з чорного ринку. Наживається на труднощах війни і розкошує! Він лупить грошики з усього: продає масло по 350 франків за кіло, вино по 13 франків за літр, сахарин по 250 франків за сто пакетиків… Здається, він продає бошам ще й шкіру. Уявляєш, записався на медичний факультет. Та він здатний потягти нутрощі з анатомічного театру і перепродати їх торговцям тельбухами!

— Все це правда, старий. Сьогодні учень коледжу пропонує своєму директорові довоєнну шовкову сорочку в обмін на спирт, а тоді робить з нього лікер і міняє на сигарети.

— Це свідчить про те, що твій учень такий же негідник, як і той хробак.

— А що поробиш? Коли хочеш шматок смаженої свинини, то, будь ласка, — продай тільки спершу срібні свічники тітки Агати. Та вона зробила краще: виміняла їх на кіло цукру. Облишмо це, зараз усі живуть з чорного ринку.

Жюль Грак гірко розсміявся.

— Просто чудово! Тільки ти забуваєш про одну річ. Якщо вже всі, чи майже всі французи живуть з чорного ринку, то є такі, що йдуть на це, аби не пухнути з голоду, і такі, що збагачуються на цьому.

— Ти гадаєш, що «Морков'яне Волосся» збагачується?

— Я певен. Він не аферист, він просто гангстер. Заробляє і витрачає грошики на що заманеться. Бачила ж сама, як він вирядився. Дерев'яні підошви не для нього. Шкіряні черевички, панове! А його одежинка? Це тобі не ряднина, повір мені. І взагалі, він, вибачай, — покидьок. Ні, ти не захищай таких мерзотників, як він!

— Таких менше, любий Кай.

Жюль Грак обережно поклав руку їй на плече.

«Що за дівчина, боже ти мій! Наївна, чиста і водночас така рішуча і принадна».

Він відчув під рукою вогке хутро її шубки, потім несміливо торкнувся волосся і шиї. Як це невимовно хороше!

— Кай?

— Кгм… що?

— Руку!

Він з жалем скорився.

Думка ця осяйнула його одразу. А чому б і ні? Звичайно, вона погодиться. Навіть коли і відмовиться, то все одно мовчатиме.

— Що б ти сказала, якби я запропонував тобі виконати якесь доручення для руху Опору, Марі-Те?

Вона глянула на нього і не відповіла. Що це він, серйозно чи глузує? Ніколи не знаєш його настрою.

Вони підійшли до майдану Деліль. Трамвай прогуркотів повз них і обляпав розталим снігом. З-під дуги бризнули іскри, промайнуло обличчя водія, що протирав запотіле скло.

Жюль Грак відчув вагання Марі-Те.

— Я кажу цілком серйозно, моя люба. У мене теж є доручення в організації. Тобі потрібні докази? Гаразд! Що ти подумала про газету, яку знайшла у себе в кишені, в роздягальні?

— «Овернський патріот»?

— Так.

— Отже, це ти…

— Від тебе нічого не можна приховати. Так, це був я.

— Значить, ти в організації руху Опору?

— Весь, з усіма тельбухами. Я відповідаю за редагування, тираж і розповсюдження газети, за всі пропагандистські матеріали.

Вона все ще вагалася. Жюль почав нервувати.

— О боже! Навіщо я тобі сказав це?

— Так, звичайно, але…

— Але… що «але»? Ніяких «але». Я учасник Опору і пропоную тобі вступити до нашої організації. Ти можеш погодитись чи відмовитись.

Несподівано для себе вони помітили, що спинилися просто перед будинком вішійської міліції. З-під арки під'їзду з рожевого і чорного граніту, припорошеного снігом, на них дивився вартовий в плащі і з автоматом через плече. Жюль Грак потяг Марі-Те на протилежний бік вулиці, обережно минаючи брудні калюжі.

Лише опинившись на площі, вони перевели подих.

— То як? — запитав Жюль Грак.

— Я згодна вам допомагати.

— Я був певний в цьому. Однак ти мусиш знати, що справа ця ризикована, в разі чого — арешт, тортури і смерть.

— Знаю.

— А як твій старий?

— Я завжди роблю так, як мені подобається.

— Ти розповіси йому?

— Ні!

На мить він заплющив очі.

— Чи все ти зважила?

— Зважила!

— Чудово!

— Батько мій читає їхню газетку «Майбутнє» і любить Вагнера. Він «лояльний громадянин». А нам це на руку, правда ж?

— Безперечно.

— Стривай! Він не колабораціоніст, йому можна довіряти.

— Добре. Скажу, чого я чекаю від тебе. Вже сьогодні. Ти маєш вільну годину після полудня?

— Але ж я…

Він посміхнувся. Він знав, що вона хотіла сказати, і випередив її з лагідною іронією.

— Ні, Марі-Те, як кажуть, ти ще не виголосила присяги перед ареопагом старійшин. Наказувати я не можу, але гадаю, що на честь твого хрещення ти погодишся виконати прохання. Адже ти член руху Опору.

І додав серйозно:

— Запам'ятай, ми не силуємо нікого, розумієш? Кожен член організації, що привів свого знайомого, відповідає за нього. І ця відповідальність надто серйозна, щоб ставитись до цього легковажно.

— Я розумію.

— Гаразд. Чи нема у тебе когось на прикметі, в кого ми могли б розмістити підпільну друкарню, гектограф, шрифти і інше? Нам треба якесь ізольоване приміщення або ж сарай у відлюдному закутку.

— Є.

— Люди надійні?

— Це у мене вдома.

— У тебе? А твій батько?

— В нашому садку є сарай. За двісті метрів від будинку, в садибі. Там всілякий старий мотлох. І соломи повно. Садибу і сарай ми заорендували в одного старого, він трохи займався садівництвом. Після його смерті туди ніхто не ходить. Навіть батько. Правда, двері на ключ не замикаються, але ми можемо почепити замок.

— А як квартал і сусідні вулиці?

— Окремі садиби. У двох інших будинках в глухому закуті вулиці живуть пенсіонери.

— Це далеко від сарая?

— Кількасот метрів.

— Розкішно! На машинці ти вмієш клацати?

— Трохи.

— А на гектографі, мабуть, ніколи не доводилось?

— Ні, але я навчуся.

— Можна пройти в сарай так, щоб не помітив твій батько?

— Ні! Наша покоївка і куховарка мадам Тьєрі іде одразу після п’ятої години. Вечерю готую я сама.

— А в разі потреби ти зможеш передрукувати і розмножити матеріал між п'ятою і восьмою годинами?

— Зможу. Якого характеру матеріал?

— Прокламація.

— І скільки ж їх треба за цей час зробити?

— Чотири чи п'ять тисяч. Розкладеш їх потім в пачки по п'ятсот. Віднесеш потім одному продавцеві, адресу я тобі скажу. Він тебе знатиме як… А й справді, яке підпільне ім’я ти візьмеш собі?

— Це обов'язково?

— Так.

— І що ж, у тебе теж є таке прізвисько?

— Звичайно! Для переважної більшості людей, з якими я працюю, я Клод. Анонімність — наш захист. Чим менше людей знає наші справжні імена, тим краще. Звичайно, цей захист, як і кожен захист, має свої вади. Всі, кого я особисто завербував до організації, знають, хто я такий. Але їх набагато менше, ніж тих, хто знає мене лише в обличчя і на прізвисько.

Він витяг з кишені недокурок, запалив його і глибоко затягся.

— Ну, то як же з ім'ям? Скажімо, Регіна?

— Що ж, хай буде Регіна.

Маленька, скоцюрблена бабуся пильно і з цікавістю глянула на них з-під парасольки.

— Ох, голуб'ята мої, та ви ж застудитесь отак, стоячи на морозі…

Вони посміхнулися їй, і стара подріботіла далі, постукуючи паличкою, немов сліпа.

— А бабуся має рацію, — погодився Жюль Грак. — Ходімо, кинемо чогось на зуб.

Він повів Марі-Те до ельзаського ресторанчика в кінці майдану. Там вони сіли в глибині залу; Марі-Те скинула шубку. Жюль хустинкою витер її змокле волосся.

— Ти не цікава, дівчинко.

— Чому?.. І чим я мушу цікавитись, Кай?

— І досі ти не спитала назви, — він притишив голос, — назви організації, в якій працюватимеш.

— Це правда. Бачиш, для мене існує лиш одне: рух Опору. Зараз це найголовніше.

— Як для кого. Так от, мова йде про F. Т. P. F.

— Тобто?

Жюль нахилився вперед і прошепотів:

— Франтірери і французькі партизани.

— Дуже романтично!

Гарсон приніс замовлене. Коли він пішов, Жюль Грак уточнив завдання:

— Ми перенесемо всі речі до твого сарая десь після полудня.

Вернер постукав о восьмій годині. Тричі, несміливо.

— Зайдіть!

Ага, фон Шульц. Мабуть, знову розлютований невдачами. У голосі, металевому й холодному, наче лезо, не чути людських інтонацій.

Вернер завагався. Він ясно уявляв, яке видовище чекає на нього за дверима, і вважав за краще нічого не помічати й не бачити.

За ці роки Конрад Вернер привчився нічого не бачити. Погроми, «чистки», «профілактичні» арешти, спалення живцем і екзекуції. Протягом років він був дрібним службовцем на Вільгельм-штрассе, не прагнув стати членом націстської партії, але шеф бюро сам запропонував. А потім одного дня його відрядили на службу до гестапо, в секретаріат полковника Ганса фон Шульца. Два роки тому. І відтоді…

Він зайшов. Ганс фон Шульц сидів без піджака за письмовим столом і нервово крутив у пальцях олівець. Великі синці і блідість обличчя підкреслювали ще більше неспокійний блиск його невиразних, вицвілих очей. Кальтцейс сонно клював носом, і при кожному русі його рожеві гладкі щоки здригалися, наче стегна вгодованого підсвинка.

У яскравому світлі люстри вилискували їхні спітнілі, масні обличчя.

Серед них один Рот виглядав майже бадьоро. Зручно вмостившись у шкіряному кріслі, він чекав наказу знову приступити до «роботи». Ганс фон Шульц, з яким він працював ось уже шість років, бачив колись, як Рот цілий тиждень пробув отак без сну. Лише час від часу, щоб «підтримати тонус», він пив трохи кави. Чорної кави, що її він готував сам і на якій добре розумівся.

Француз, якого вони допитували з учорашнього вечора, лежав на підлозі, блідий і скривавлений… Він моторошно стогнав, ледь чутно, весь час на одній ноті. Це був зойк хворого, який уже не в силі перемогти біль.

Вернер відвів погляд, перейшов кімнату і поставив на стіл перед фон Шульцем пляшку.

— Ось коньяк, про який ви мене питали, пане полковнику.

— Дякую, ви вільні.

Вернер повернувся на каблуках. Він уже наблизився до дверей, коли француз перестав стогнати і спробував підвестися.

Ганс фон Шульц, що вже встиг налити собі склянку коньяку, глузливо вигукнув:

— Еге! Гляньте-но, наш приятель Франсуа Бурдійя не забув про нас.

Голос його звучав холодно і незворушно, недарма ж у Судетах його називали «залізним бароном».

— Ну що ж, пане Бурдійя, вас приперли до стіни. Може, ви тепер зволите відповісти на всі наші запитання, перш ніж буде надто пізно?

Далі все сталося блискавично.

Франсуа Бурдійя раптом скочив на ноги, кинувся до столу, де стояла таця із залишками вечері, схопив із столу ніж і, оббігши письмовий стіл, кинувся на фон Шульца.

Але в ту ж мить Рот скочив з крісла і нагаєм шмагонув Франсуа Бурдійя по руці. Той одразу ж випустив ножа.

Коли це сталося, Вернер був уже біля дверей, проте зараз же зупинився і здивовано обернувся.

Після короткої миті вагання Франсуа Бурдійя схопив лівою рукою важке прес-пап'є на столі фон Шульца і пожбурив його Роту в голову. Удар влучив у ціль. Рот поточився і впав на підлогу. На якусь секунду всі завмерли.

Франсуа Бурдійя кинувся до дверей, але раптом побачив Вернера, обернувся назад і захитався. Ззаду почувся голос фон Шульца.

— Ви дорого заплатите за це, шановний пане Бурдійя!

Кальтцейс, що в цю мить опанував себе, швидко витяг з ящика столу маузер, і кинувся до Франсуа Бурдійя.

Вернер бачив перед собою спину француза, поцятковану червоними виразками; деякі з них ще кровоточили.

Вони гасили об нього сигарети!

Рішення прийшло відразу. Вернер витяг з кишені свій маленький револьвер калібра 6,35, спустив запобіжник і вистрілив, цілячи в серце.

Франсуа Бурдійя здригнувся, обернувся до Вернера і уважно подивився йому в очі. Погляд його був красномовніший за слова. В очах француза світилася вдячність. Ці очі кричали: «Спасибі тобі! Добий мене…» Вони вимагали останнього милосердного пострілу. Вернер вистрілив знову і поцілив у шию. Третя куля влучила в око…

В кімнаті поволі танула сизувата хмарка диму, пахло порохом і тютюном.

Пополотнівши, Ганс фон Шульц швидкими кроками підійшов до Вернера, схопив його за вилоги куртки і виштовхнув у коридор.

— Я гадаю, Вернере, що після вашого вчинку російський фронт не буде для вас несподіванкою.

— Я втратив розум, пане полковнику, мені здалося, що він знову кинеться на вас…

— Але ж він обернувся до вас після першого пострілу?

— Я просто не тямив, що робив, пане полковнику.

— Там навчитесь стримувати свої почуття, перед більшовиками. Зможете вправлятися у стрільбі скільки заманеться. Якщо тільки…

Ганс фон Шульц, примружившись, глянув йому в очі.

— Якщо тільки це…

Вернер відчув, як дрож проймає його тіло: невже фон Шульц догадався!

— Ідіть геть! Робіть свою справу. Ми поговоримо про все пізніше.

Вернер прийшов у свій закуток, старий будуар, що межував з кімнатою, яка правила за секретаріат фон Шульца; тут зберігалися сотні папок із справами.

Страх, панічний страх раптом щез. Тепер він почував себе зовсім спокійно. Стало навіть якось байдуже. Вернер сів на стілець з обшарпаним плетеним сидінням і вигнутою спинкою, поклав ногу на ногу і замислився.

«Якщо він здогадався, що я вбив француза, щоб звільнити його від мук, то це може кінчитися для мене не російським фронтом, а трибуналом і стінкою».

Він здивувався, помітивши, що не дуже вболіває за свою долю, не шкодує про свій вчинок, зроблений у пориві милосердя.

«Чи був то несвідомий вчинок? Ні, скоріше це результат тривалого розвитку. Дворічного розвитку, який почався з роботи в адміністративному апараті і гестапо. Так, це свідома, цілком свідома дія. Що ж, тим гірше. З фон Шульцем або розплавишся, або ж загартуєшся. Я розплавився. Розплавився? Чи завжди я вірив у Гітлера? Чи завжди схвалював націзм? І так, і ні. Так, звісно! Це було боягузтво…

А вороги? Де вони? Серед французів, що вбивають офіцерів-націстів? Чи серед цих офіцерів? Друзі?.. Бурдійя, що передусім захищав свою країну, чи Крюбер, з тієї зловісної породи капо?

Чи знайду я врешті вихід з цього тупика?»

У нього було таке відчуття, наче хтось інший судить його вчинки і читає думки… «Чи можна все змінити за кілька хвилин? Через того страченого француза… Змінити? Ні, не змінити, а несподівано знайти себе після довгих років хаосу і безпорадності! Так, я знайшов себе. А якщо треба буде виправити помилку? Наважитися зробити перший крок? Все залежатиме від обставин. Так, звичайно, при умові, коли вони будуть сприятливі».

Вернер запалив сигарету. Руки його тремтіли.

«Коли б тільки фон Шульц не здогадався».

О пів на дванадцяту німецький військовий грузовик виїхав з двору гестапо; на ньому лежали загорнуті в старі ковдри два тіла. Колись це були Франсуа Бурдійя і маленька єврейка.

На вулиці Монлозьє машина наздогнала німкеню. Та йшла тротуаром і думала про француза, якого побачила напередодні під час облави у дворі комендатури.

Високий кучерявий брюнет у шкіряній куртці.

Вона зітхнула.

Ганс фон Шульц подзвонив. Коли зайшов Вернер, полковник ще тримав у руці телефонну трубку, втупившись поглядом просто себе. Помітивши Вернера, він схаменувся і поклав трубку:

— Щойно мені подзвонили з французької міліції. Один з її патрулів півгодини тому знайшов у гаражі недобудованого маєтку тіло нашого офіцера, вбитого за кермом машини.

Вернер одразу ж подумав про Франсуа Бурдійя.

Отже, француз був невинуватий? І це нове вбивство свідчить, що він не мав ніякого відношення до минулих подій.

— Коли його вбили, пане полковнику?

— Цієї ночі?

— Цікаво, як?

— Куля в потилицю.

Фон Шульц зацікавлено подивився на свого секретаря.

— Ви хочете сказати…

Він не скінчив фразу. Він зрозумів Вернера.

— А-а, он воно як!.. Ви подумали про француза. Ну, і що з того? Цей замах ще не доводить, що він… що він був непричетний до того, в чому ми його звинувачували.

— Звичайно, мій полковнику, але… Знову куля в потилицю?..

— Нехай так. А вам яке діло до цього?

І чому вас це цікавить?

Вернер нічого не відповів, уважно дивлячись на свої черевики.

— Це вас не торкається, Вернере, ви чуєте? Це вас не торкається! — Ганс фон Шульц майже кричав.

— Особливо зараз…

Шульц помовчав і вже спокійно вів далі:

— …Тут ви зараз нічим не повинні цікавитися, ви мене розумієте?..

І, не чекаючи на відповідь, з притиском додав:

— Я вже вам казав, ми поговоримо про все пізніше, завтра чи післязавтра. Згода, пане Вернер?

— Так, пане полковнику.

— Ну, а зараз у нас інші клопоти. Накажіть приготувати дві машини. Я візьму з собою чотирьох чи п'ятьох інспекторів, цього вистачить. Міліція вже на місці.

Ганс фон Шульц налив у склянку трохи коньяку і вихилив одним духом.

Стоячи посеред кімнати, Вернер нетерпляче чекав, що ж скаже він далі.

Ага, ось воно.

— По-друге, Вернере, протягом дня ви передасте комендантові військової тюрми шістьох утікачів, схоплених патрулями.

Пальці фон Шульца стиснули склянку. Так стисли, що побіліли нігті. «Він зараз роздушить її, — подумав Вернер. — Втеча з гестапо! Це ще невідомо, кого чекає російський фронт, мій полковнику».

Вернер посміхнувся. Фон Шульц це помітив і ущипливо запитав:

— Чи можу я довідатися, чому це у вас, Вернере, такий блаженний вигляд?

— Я подумав, пане полковнику, про тих утікачів. Недалеко вони втекли.

— О, то добре, що ви радієте з цього. А щоб порадувати вас іще більше, додам: їх розстріляють, усіх шістьох. Шість і два — вісім. Вісім з дванадцяти. Більшість, усе-таки, лишилася нашими клієнтами.

Фон Шульц зробив паузу і процідив:

— Можете йти!

Вернер вклонився і вийшов з кімнати; не оглядаючись, причинив за собою двері. Він відчував на своїй спині пронизливий погляд фон Шульца. Відчував майже фізично.

Тепер він шкодував. Він шкодував, що убив Франсуа Бурдійя, що в розмові з фон Шульцем був такий необережний.

«Можливо, я тільки насторожив його своїми запитаннями? Якщо він певен, що я вбив з милосердя… Ні, коли б це було так, він уже наказав би арештувати мене».

Вернер намагався заспокоїти себе. «Так, я б уже був у руках гестапо».

Думка ця примусила його гірко посміхнутися. В руках гестапо! Чудова перспектива! Він знову засміявся. «Всі мусять пройти крізь лапи гестапо, навіть сам співробітник гестапо, Втекти? Так, нічого іншого не лишається! Дременути, і все».

Вернер зайшов до своєї кімнати, зняв трубку, повідомив інспекторів-гестапівців і наказав приготувати машину. «Якось він дивно поглядав на мене. І цей тон. Він підозрює. Треба якнайшвидше зникнути».

Сергій Ворогін прямував довгою вузькою вулицею, затиснутою між двома рядами високих, похмурих і темних будинків. Важкі хмари пливли низько, було так темно, що здавалось, ніби йдеш якимсь тунелем, Все йому ввижалось похмурим, ворожим і безнадійним.

Наче в кошмарі, що часто мучив його, рухався він у світі, пута якого не міг розірвати; в дивному світі, реальному, примарному і недосяжному водночас. Його оточували живі люди, які кудись ішли, поспішали, розмовляли, однак він почував себе серед них невимовно чужим. А для них це життя було звичайне і буденне.

В його уяві події власного життя і того, чужого, переплуталися в хаосі часу; між ним і цими людьми стояла невидима, але непереборна перепона, що заважала їм зустрітися і зрозуміти одне одного.

Чи, може, кинути марні пошуки людини і друга й померти самотнім та знедоленим, як у тому моторошному сні?

Бути таким самотнім серед людей, таким чужим!

Сергій Ворогін дійшов до рогу і звернув ліворуч.

«Якби я знав їхню мову, я міг би вгадати чи знайти друга, і той допоміг би мені. Я зміг би все пояснити і все з'ясувати».

Він засміявся. Перехожий, що обганяв його, товстун з добродушним круглим обличчям, здивовано обернувся, уважно оглянув його і притишив кроки, наче бажаючи порівнятися з ним.

Сергій Ворогін на мить завагався. Кров гарячою хвилею вдарила в скроні.

«Він хоче підійти до мене, він зараз заговорить. А коли це переодягнений поліцай?»

Сергій Ворогін стиснув у кишені ручку «люгера». Він відчув, як врізалися в долоню її рубчасті щічки.

«Що робити?»

Стискаючи зброю, він ішов далі, не уповільнюючи ходи.

Незнайомий зупинився. Сергій Ворогін наближався до нього, — один крок, другий. Їх погляди зустрілися.

«Він зараз заговорить, так і є, він заговорить до мене!»

Незнайомий уже розкрив рота. Сергієві перехопило подих, та він набрав зверхнього вигляду, сердито глянув на товстуна і демонстративно відвернувся.

І водночас усім єством підсвідомо відчув дружні наміри незнайомого, та навіть більше — відчув якийсь дивний потяг до цієї людини. Відчуття це було таке виразне, що, забувши про своє становище, він на мить уже подумав, чи не зав'язати розмову.

Тим часом незнайомий, вражений такою недружелюбністю, застиг край тротуару в кумедній позі, розкривши рота і здивовано дивлячись йому вслід. Добряк тільки й спромігся вигукнути: «Ну й штука!»

Сергій Ворогін перейшов вулицю і наблизився до майдану, навколо якого тулилися одна до одної крамниці. В центрі майдану електричний годинник з трьома циферблатами показував десять на першу. Велика стрілка рухалася короткими стрибками, маленька повзла ледь помітно.

Його охопило почуття жалю і безсилої люті.

«Звідси я не виберусь, здохну, мов сліпе кошеня, в цьому місті, це точно. Під цим мокрим снігом. Від холоду й голоду або збожеволію, або пущу собі кулю в лоб. Ну, чому не скінчити одразу ж? Боже мій, чому?»

Але ж годину тому, прокинувшись у сараї, він тверезо проаналізував своє становище і намітив план майбутніх дій: спробувати налагодити зв'язки з партизанами, вживати зброю лише в разі крайньої потреби. Найближчим часом зробити невеличку розвідувальну прогулянку і роздобути якось їжі.

Все правильно, але як це зробити? Проте іншого виходу немає. Або робити так, або здатися. Або ж застрелитися самому, перед цим поклавши кількох німців.

І він без вагання залишив свій нічний притулок, спокійно вийшов з відлюдної садиби, де стояв сарай, опинився на вулиці і пішов уперед, а потім навмання звернув на сусідню.

Будинки обабіч вулиць — нові, між ними — садки чи невеликі городи. Багато всіляких прибудов і павільйонів. Квартал ще забудовується.

Сергій Ворогін знайшов у кишенях своєї шинелі маленький блокнот в чорному коленкорі і олівець. Щаслива знахідка! Він скористався нею, щоб записати свій маршрут і орієнтири: «Звернути перед невеличким кафе на розі з жовтою і зеленою вивіскою, де вродлива жінка; перейти площу, обсаджену липами; вийти на вулицю, де бруківка».

Тепер він знайшов би шлях назад. В цьому він був певен. Вже якось вибрався б звідси.

Нараз він озирнувся і аж похолов, гостро відчувши небезпечність свого становища й цілковиту самотність. Чи не йде він наосліп, ризикуючи в першу-ліпшу хвилину потрапити в несподівану і хитро замасковану пастку?

Знову його мало не охопив панічний страх.

Біля нього зупинився трамвай. Ось зійшла пара. Хлопець тримає за руку дівчину. Сергій Ворогін подивився їм услід. Дівчина весело сміялася, закидаючи голову.

Йому несподівано закортіло негайно повернутися до своєї схованки і забитися десь у куток. Він повернув назад і незабаром опинився на тому місці, де чверть години тому незнайомий спробував заговорити з ним. Страх перед тим, що він може заблудити, примусив його забути про обережність. Він прискорив ходу. Нічого йому так не хотілося зараз, як досягти того останнього орієнтиру, позначеного у блокноті. Він кинувся бігти. Жінка за скляними дверима крамниці зацікавлено подивилася на нього. Сергій Ворогін помітив це, притишив ходу і пішов далі вже спокійно.

«Якщо я й надалі поводитимуся отак, я загину. Надалі нічого не робити, не обміркувавши як слід. І те, що я вирішу — конче виконувати. Коли я хочу мати шанс на порятунок, треба робити все спокійно і обдумано». Він згадав, що лише кілька годин тому міркував так само, як і зараз; і ця згадка примусила його гірко посміхнутися.

Він вийшов на маленьку темну вуличку і пішов у зворотному напрямі.

«Нічого, перше завдання — знайти шлях «додому», друге — подбати про їжу».

Почуття людської гідності, розуміння свого обов'язку народилося в ньому і потроїло сили.

Врешті він зберіг у собі оте почуття. Безперечно, він постійно не думав про нього, але раптом переконався, що воно існує, існує нестримне бажання жити й боротися, як вищий рефлекс живої людини.

«Ніхто не зможе перешкодити мені зробити те, що я маю зробити. Доволі кошмару, доволі метафізичного самокопирсання, треба обернутися лицем до дійсності».

Сергій Ворогін знайшов таки свій орієнтир — кам'яний місток через маленьку річку, що за кілька сот метрів зникала в тунелі під старовинними будинками.

Він уже хотів повернути назад, щоб вийти на майдан з годинником, коли враз помітив край тротуару перед кафе-рестораном триколісний велосипед з візком, навантажений хлібом.

На вулиці не було нікого. Він рішуче підійшов до коляски і схопив дві ще теплих хлібини, Сергій Ворогін уже хотів сховати їх під шинелю, коли власник велосипеда, кволий і блідий підмайстер пекаря, вибіг з кафе, де він оформляв привезений хліб, і загорлав:

— Держіть злодія! У мене вкрали хліб! Злодій!

Сергій Ворогін, хоч і не знав французької мови, дуже добре зрозумів, що хлопець зніме на ноги весь квартал. Він кинувся навтьоки. Підмайстер разом з кількома відвідувачами ресторану помчав слідом за ним.

Він чув позаду крики переслідувачів і тупотіння ніг, і скоро зрозумів, що його наздоганяють. Він спробував бігти швидше, та йому забракло сил. Легені наче розривало, серце шалено калатало десь в горлі, у голові паморочилось і шуміло. Ноги налилися свинцем і не хотіли слухатись. Він уже мало не падав, коли побачив попереду, як з великої будівлі з металевими гратчастими воротами, — можливо, ринку, виїхав грузовик-сміттєзбирач.

В останньому зусиллі Сергій Ворогін рвонувся вперед, стрибнув ззаду на приступку і вчепився в дошку між лопатою і березовим віником, що з шумом і брязкотом перекочувалися в кузові грузовика.

У скронях важко стугоніла кров, перед очима плавали райдужні кола. Він засапався, і кожний подих викликав біль у грудях.

Грузовик набрав швидкість, об'їхав ринок, помчав вуличкою, звернув праворуч і виїхав на широку магістраль. Сергій Ворогін зрозумів, що врятувався, і одразу ж жадібно накинувся на хліб.

Поступово дихати стало легше, в голові прояснилось.

Машина раптом загальмувала. Він злякався, що вона ось-ось зупиниться, вискочив на ходу, мало не впав на брук і випустив одну хлібину. Хлібину він підняв і витер рукавом. Грузовик, що загальмував і об'їхав дитину, знову помчав далі.

Діти в плащах з капюшонами, стоячи перед великою будівлею з облупленою штукатуркою на стінах, здивовано дивилися на нього. Він привітно махнув їм рукою і швидко пішов вулицею, затиснутою між заводськими цегляними будинками і високим кам'яним муром з битим склом нагорі.

Він відломив шматок хліба і проковтнув його на ходу. Ніколи не доводилося йому їсти щось смачніше за цей чорний і глевкий хліб! Він знову відломив шматок і з'їв його.

«Відколи я не їв хліба? Місяці!»

Відломивши третій кусень, він несміливо подумав, що, мабуть, треба на цьому обмежитись. Але з'їсти хліб не встиг.

Коли він уже підносив кусень До рота, то почув позад себе чиїсь кроки. Сергій Ворогін обернувся і побачив, що до нього наближається чоловік, одягнений в грубу блакитну шинелю, в береті і з широким кинджалом при поясі.

— Нівроку, гарний у вас апетит!

Про всяк випадок Сергій Ворогін ствердно хитнув головою. Він увесь похолов, відчуваючи наближення чогось страшного. Груди наче стиснуло велетенськими лещатами, перехопило подих, а серце мало не розірвалося.

— Клята погода, правда ж?

Сергій Ворогін мовчки відхилився вбік.

Але той підійшов ближче і голосніше повторив:

— Диявольська погода!

Сергій Ворогін кивнув. Це все, що він міг зробити. Він чудово розумів, що треба якось реагувати, але просто не міг цього зробити.

Вони мовчки, бік-о-бік пройшли разом кілька кроків. Сергій Ворогін відчував на собі погляд незнайомого.

«Поліцай! Цього разу це точно поліцай! Моє мовчання, безперечно, здається йому підозрілим. Але що тепер робити?»

Вулиця далі завертала майже під прямим кутом.

Вони минули заводську браму, пройшли повз величезну купу іржавого металевого брухту, що лежала просто на шосе, лишаючи вузький проїзд. Гуркіт машин, уривчастий, пронизливий свист пари, що виривалася із залізної труби над дахами цехів, оглушив їх.

Сергій Ворогін побачив, що вулиця закінчується за триста чи чотириста метрів. Уздовж її аж до кінця простягся мур і заводські споруди.

Несподівано він відчув, що його схопили за руку. Він обернувся. Поліцай похмуро дивився на нього:

— Месьє відібрало язика? Компанія представника влади йому не подобається? Покажіть ваші документи!

Сергій Ворогін вмить оцінив обстановку. Різким рухом він вивільнив свою руку, кинув хлібини і кинувся на поліцая. Іншого виходу у нього не було.

Схопивши один одного в обійми, вони покотилися просто в грязюку.

Сергій Ворогін раптом опинився внизу. Поліцай, притиснувши його своїм жилавим натренованим тілом до землі, лівою рукою схопив за горло, а правою щосили почав бити в обличчя. Бив він з придихом, наче рубав дрова, і з кожним ударом Сергій Ворогін болісно стогнав, втрачаючи сили і кволо боронячись. Він уже майже не відчував болю і розумів, що ось-ось втратить свідомість Зробивши страшне зусилля, він різко відштовхнув ворога, який на мить послабив увагу, бо вже вважав себе переможцем. Борсаючись і звільняючись з його обіймів, Сергій Ворогін торкнувся рукою кинджала, що висів при поясі поліцая. Інстинктивно, не думаючи, він вихопив зброю і щосили вдарив. Лезо по ручку вгрузло в груди; поліцай сперся на лікоть і впав горілиць, розкинувши руки.

Невимовна втома раптом охопила Сергія. Все сталося так несподівано й трагічно. Навіщо це все? Навіщо треба було, щоб він з Ленінграда потрапив сюди і вбив цю людину? Скільки років цьому хлопчині? Двадцять, не більше. Де зараз той, хто, можливо, уб'є мене і хто теж так само не знає мене, як і я не знав хвилину тому цього юнака? Навіщо, навіщо це все? Війна! Яка ж мерзота викликала її, хай би всі вони здохли!»

Хитаючись, Сергій Ворогін підвівся. Підняти хліб і зникнути звідси!

«Стривай, треба ж обов'язково сховати тіло, і якнайшвидше. Не можна, щоб мене зразу ж почали шукати. Водій грузовика бачив нас разом і може описати мою зовнішність».

Він почав роздивлятися, куди б сховати тіло поліцая.

«Під купу брухту? Ні, це довго! Куди ж?»

І тоді він помітив важку чавунну кришку каналізаційного люка. Він кинувся до купи іржавого металу, оглянув її і схопив залізний брус. Але той не входив в отвір кришки. Він побіг шукати щось інше, знайшов тонший прут, наліг, однак під його вагою той лише зігнувся. Тремтячи, наче в пропасниці, він врешті вибрав третій, грубіший.

Він нервував. Страх, що його піймають, холодив тіло, хоч спітнів він так, що змушений був витирати з чола і очей краплини поту.

Нарешті Сергій Ворогін підважив кришку і відкотив її убік. В обличчя вдарив нестерпний сморід. Схопивши труп за ноги, він потяг його до люка.

Хвилину він знесилено дивився на чорний отвір, що мов паща якогось чудовиська поглинув поліцая. В уяві він бачив скоцюрблене тіло на дні колодязя, куди вели залізні скоби-східці. Ціною неймовірного напруження сил він поставив кришку на місце.

По тому підняв свій хліб і кашкет, і, хитаючись, подався геть від цього місця.

«Ось тепер я справжній хижак. Я вбиваю так само легко, як і тигр».

Сергій Ворогін зітхнув, згадавши ті незабутні роки в Ленінграді: концерти, його сольні виступи з оркестром. Чудові часи! Де вони? А його зустрічі з Катрусею у весняному, по-святковому вбраному Ленінграді, схожому на блискучі театральні декорації? Перші палкі поцілунки біля пам'ятника Петру…

Гнівним рухом він скинув долонею сльозу.

«Я був музикантом, а зараз став убивцею. Я поміняв свою скрипку на зброю».

Він згадав широколезий кинджал у грудях поліцая, і його думка полинула далі… Валькірія, невидимий меч Нотунга, який допоміг Зігмунду вистояти в герці з Гундінгом.

«Гундінг і я… Не од мене це залежало; він зараз пішов в інший світ. Я не погребую протекції Брунгільди, щоб відправити його до Валгалли.

Мабуть, мій цинізм — не що інше, як щит, яким я захищаюсь від думок, що можуть завести мене надто далеко».

І зразу ж він пригадав уривок з опери, в якому Вагнер розповідав про жахливі битви не на життя, а на смерть, втечі і криваві полювання. В своєму становищі він знайшов теж щось схоже. «Колись я грав Вагнера на скрипці, тепер я інтерпретую його ножем. Жорстока іронія».

Він досяг кінця вулиці, машинально звернув праворуч, проминув великий будинок, схожий на школу, і йому раптом спало на думку, що було б добре почистити шинель і штани, забризкані грязюкою. Він здригнувся, згадавши чоловіка, якого пограбував минулої ночі і кому належав цей одяг. Перед очима Сергія Ворогіна стояло його розгублене обличчя. Залізничник намагався зрозуміти, чого хоче від нього ця людина-примара, що безшумно з'явилася з під’їзду; він пригадав, як той роздягався під дулом пістолета, як коротким ударом по голові оглушив нещасного, потім одягнув його штани і шинель просто на своє лахміття і взув черевики, які, на щастя, виявились саме його розміру.

Сергій Ворогін поклав хлібину на кам'яну огорожу, скинув шинель і дбайливо вичистив її. Думка про чоловіка, що лишився на-півроздягненим на тротуарі, холодної зимової ночі, не давала спокою.

Він відчув потребу якось виправдатись.

Що ж, тоді він гадав, що перебуває в Німеччині.

«Інакше я не зробив би цього».

Він промовив ці слова майже вголос.

Сергій Ворогін витер штани, одягнув шинель, узяв хліб і рушив у путь.

І тоді він побачив, що не може знайти дорогу назад.

На дверях — візитна картка, пришпилена двома кнопками: «Мадмуазель Жанна Варанья, кравчиха». Це тут.

Андре Ведрін постукав у двері. Три чи чотири рази, стримано і неголосно. Одночасно правою рукою він стиснув у кишені свого пальта ручку пістолета. Затамувавши подих, прислухався. Ніякої відповіді. Він постукав сильніше і почув десь далеко в кімнатах приглушені кроки. Хтось обережно підходив до дверей. Зарипів паркет, кроки наблизились і раптом усе стихло. Мовчання. Він уже готовий був вихопити пістолет, але опанував себе.

— Хто там?

Молодий, жіночий голос. Він присунувся ближче до дверей і прошепотів:

— Пі ер два.

Двері одразу відчинили, і в той же час голос приглушено відповів:

— Крем свіжий.

Вражений, Андре Ведрін дивився на високу вродливу брюнетку, граціозну і трохи манірну, що стояла в дверях; йому здалося, ніби це з'явилася сама мадонна. Так він і застиг на сходовій площадці, неспроможний ні ворухнутися, ні вимовити бодай слово. Дівчина стояла перед ним у китайському шовковому халаті з химерними квітками, під ним вирізнялись красиві стрункі ноги. Вона була вражена не менше за Андре.

Нарешті вони отямилися від здивування і вигукнули водночас:

— Анрієт!

— П'єр!

В цю ж мить вони обоє подумали одне й те ж. Оце здорово! Оце сюрприз! Аж не віриться…

Вона втягла його в коридор. Він струсив сніг з голови, пальта і черевиків.

Квартира була маленька, із стандартними звичайними меблями, проте розставленими з смаком. Майстерня, вітальня, кухня і туалетна кімната. В майстерні стояв кравецький манекен, на швейній машинці лежали клапті тканини, котушки ниток і подушечка з голками.

Анрієт привела Ведріна до кімнати, і вони сіли на ліжко.

— Отже, Анрієт, ти також береш участь в Опорі?

— Так само, як і ти.

— Чому ти мені ніколи про це не казала?

— Мабуть, тому, чому й ти.

— Правильно, звичайно.

Посміхаючись, він подивився на неї:

— Знаєш, ніяк не отямлюсь… І в одній організації!

— Мабуть, що так…

Тривале мовчання порушила Анрієт:

— Як сталося, що…

Він продовжив її думку.

— Твого зв'язкового арештувало гестапо. Або, точніше, так гадають.

— Кепсько…

— Я зараз обходжу всіх його зв'язкових, щоб передати наказ: нехай тиждень не ночують вдома.

— Ти вже їх бачив?

— Так.

— Скільки ж їх?

— Іще двоє.

— Скажи мені, П'єр, ти ж відповідальна людина в організації: чи ти, бува, не її керівник?

— О, ні, ти просто збожеволіла, люба. Чого це раптом?

Вона підвелася з ліжка. її халат розкрився на грудях, і Андре Ведрін побачив маленькі перса; він знав добре, які вони ніжні й пружні. Гаряча хвиля бажання затопила його тіло, і він сп'янів од нього, немов од вина. Вона помітила це і теж спалахнула бажанням. Так ненажерливе полум'я з тріском охоплює сухе дерево.

Він підвівся, зробив крок до неї, але раптом рвучко повернувся на каблуках і попрямував до дверей. Напівдорозі він зупинився і глянув на неї:

— Треба чогось поїсти. Якщо я прийду надто пізно, хазяїн відмовиться мене обслуговувати, — промовив він глухо.

Вона погодилась.

— Ну що ж, іди.

— Цього вечора я вільний, що буває нечасто. Запрошую тебе. Разом повечеряємо, підемо в кіно. Згода?

— Звичайно.

— Чудово! Я скоро зайду до тебе.

— Добре, але не сюди. Мене тут більше не буде.

— Я теж так гадаю. Наказ є наказ. Для мене ти перш за все Анрієт Ленорман. І ти мешкаєш на вулиці Сен-Домінік, 45. Маючи дві адреси і два прізвища, тобі буде легше і безпечніше… Можеш у разі потреби швидко зникнути. Ну, щасти тобі, до вечора.

Вже стоячи на порозі, він стиснув її в обіймах і міцно поцілував; він відчув глибоку ніжність до неї, і в грудях потеплішало.

— Люба!

На вулиці йому схотілося повернутися нагору до неї і сказати, що він кохає її сильніше, ніж вона думає…

Почав накрапати дощ. Пронизливий вітер і холод підганяли перехожих, що поспішали додому. Кілька автомобілів, — закритих легкових лімузинів і грузовиків, — безупинно гули серед каші з води і снігу. З чорними газогенними колонками на дашку чи біля радіатора еони виглядали дивно і кумедно, наче вдосконалена модель грузовика Кюньйо. Першерони з попонами на широких спинах тягли неправдоподібно старі екіпажі, що, здавалося, відслужили своїм хазяям ще в минулому столітті. Сюди й туди сновигали велосипедисти.

Андре Ведрін прямував вулицею Одинадцятого листопада до невеликого дешевого пансіонату, де він останнім часом харчувався. Загублений у глибині майдану де Жод пансіонат цей вигідно відрізнявся від інших тим, що, по-перше, містився в людному кварталі, в центрі міста, де в разі потреби легко можна було загубитися серед натовпу. А, по-друге, серед тамтешніх клієнтів, дрібних службовців префектури і місцевого госпіталю — можна було почувати себе більш-менш безпечно. Крім того, у «затишний куточок» пансіонату частенько навідувались поліцейські чиновники.

Йдучи повз будинок, де містилися «національно-патріотична» організація і дарнанівська поліція, Андре Ведрін демонстративно плюнув на тротуар. Чоловік у сірій шапці-ушанці і широкому голубому плащі, схожий на туарега чи бедуїна, помітив це і, проходячи повз нього, кинув недбало:

— А це, знаєте, небезпечно.

Тон, яким це було сказано, свідчив, що він схвалює вчинок Андре.

«Йолоп я, ось що! Треба стримуватись. Правда, воно виходить якось несвідомо. Просто у мене відраза до зрадників і колабораціоністів.

А того дня в трамваї, коли я відмовився поступитися місцем інваліду, що привселюдно базікав про могутність германського меча! Кондуктор, отой здихля і лакуза, що догідливо вигинав спину перед двома бошами, які про щось його розпитували, аж загарчав з люті. Це могло погано для мене кінчитися. Ну, та нехай!»

Він пішов швидше, бадьоріше. «Що б там не було, а ми завжди напоготові. Моя зброя напохваті. От тільки не слід нервувати даремно. Підігрівати нас не треба, ми й так ладні скипіти».

Перед овочевим магазином він побачив довгу чергу, яка простяглася метрів на п’ятдесят. На дверях магазину висіла об'ява: «Картопля».

«Яке свинство! Стояти три чи чотири години, під дощем і снігом, щоб одержати кілька кілограмів гнилої картоплі».

В пансіоні за столом виникла дискусія навколо скандально відомих «зазу». Клієнт, літній самовпевнений чоловік, якого Андре ніколи тут не бачив, з піною на губах захищав їх. Він вбачав у їхніх естетичних трюкацтвах і викрутасах бунт проти лицемірства часу.

— Так, повірте мені, панове, це чистісіньке лицемірство, коли, скажімо, забороняють публічні бали, щоб не ображати почуття нещасної нації, і в той же час танцюють у так званих класах та на платних уроках. І це не єдиний приклад. Зрозуміло, все сьогодні здається нам несправжнім, якимсь ерзацем, — він самовдоволено посміхнувся, — так само як несправжній тютюн, ерзац-мило, підроблені проїзні квитки…

— А ваші «зазу» — фальшиві бунтівники, — втрутився у розмову інший відвідувач, що стояв біля прилавку з пляшками. — Вештатися по ресторанах, щоб привселюдно виставити своє неробство і гультяйство, привернути скандальну увагу до довжелезного піджака і патлатого волосся, показати вузькі штани і вузький розум — по-вашому, це героїчні прояви високого, благородного гніву?

Він так обурився, що аж почервонів.

— Ні, месьє, я знаю інших людей, у яких гнів і бунтарство — найвищої проби.

Захисник «зазу» наче язика проковтнув. Серед публіки почувся сміх. Занепокоєний хазяїн нервово витирав серветкою склянку.

Андре Ведрін вже хотів голосно підтримати невідомого, коли раптом відвідувач, що незворушно палив сигарету, наче зовсім не цікавлячись розмовою, підвівся з-за столу, де він самотньо снідав, підійшов до прилавка і перебив завзятого сперечальника:

— Може, зробите мені таку ласку і підете зі мною до комісаріату, там я залюбки розпитаю вас про цих людей, у яких гнів і бунтарство найвищої проби. Здається, ви добре знайомі з цими людьми.

— Але ж стривайте…

— Поліція!

Він витяг своє посвідчення.

— Ідіть за мною.

Той затримався на хвилину, щоб допити своє вино, а поліцай тримав руку на його плечі. Хтось шепнув на вухо Андре:

— Це викладач, працює у Арго Бланваля.

Поспішаючи після полудня на побачення з Тентеном, він несподівано зустрів на вулиці Боннобо збудженого до краю Жана Люка. Міцний і присадкуватий Жан Люк, хоч і походив з Монт-Дора, був запальний, як житель півдня. Він належав до Об'єднаних сил Опору, де займався справами інформації й розвідки. Андре Ведрін багато разів зустрічався з ним, щоб домовитися про співробітництво між їхніми двома організаціями. Досі ніякої угоди укладено не було, але вони не втрачали зв'язків, і їх відносини були чесними і щирими.

Відвівши товариша на середину вулиці, щоб ніхто, бува, не почув, Жан Люк одразу накинувся на нього.

— То як, Рауль — він знав Андре Ведріна під цим іменем — значить, ви там, у себе, вже почали відкритий наступ?

— Не розумію!

Жан Люк притишив голос.

— Троє бошів за сорок вісім годин, і всі троє — офіцери. Нівроку! Це вже зверх домовленості, ви не марнуєте часу.

— Кажу тобі, я не розумію!

Жан Люк здивовано глянув на нього.

— Виходить, це не ваші уколошкали трьох офіцерів?

— Принаймні я сам знаю про один лише замах, і ми до нього абсолютно непричетні.

— Ти точно це знаєш?

— Звичайно.

Вони відступили з дороги, щоб пропустити машину. Хвилину йшли мовчки, а потім Жан Люк пояснив:

— Учора вранці залізничники — наші друзі — знайшли на сортувальній станції під вагоном задушеного німецького офіцера. Вони сховали труп на паровозі, у водяному резервуарі. Цього ранку, о пів на дванадцяту, дарнанівський патруль знайшов на бульварі Шарко, в гаражі незакінченого будинку тіло другого офіцера, вбитого за кермом штабної машини. Куля в потилицю, очевидно вночі. Арештовано п'ятнадцять заложників. Хто і що — нікому в кварталі невідомо.

Він змовк на мить, потім сказав:

— Багато б я дав, щоб зрозуміти всю цю історію. Може, одинак? Чи кілька чоловік, що діють кожен окремо на свій страх і риск?

— А може й нова організація, яка щойно почала діяти.

— Хто його зна. Все це страшенно заплутана справа. Одне слово, якщо довідаєшся про щось цікаве, повідомиш. Ти знаєш, як знайти мене.

— Гаразд, домовились. І ти також.

— Ну, звичайно. Бувай.

Вони розійшлися.

Тентена вдома не було. Андре вирішив почекати його і почав балачку з винарем, що заміняв Тентена, коли той виходив з кав'ярні.

Андре Ведрін доповів про виконане завдання. Однак про Анрієт він промовчав.

— Я маю можливість налагодити зв'язок. Хлопець, що працює у нас з перших днів і досі поширював листівки, погодився виконувати цю роботу.

— Добре. Його конспіративне ім'я?

— Поло.

— Пароль для першої з ним зустрічі?

— Ти запитаєш: «Ви маєте годинника»? Він мусить тобі відповісти: «У мене нема парасолі».

— Де й коли я можу зустрітися з ним?

— У сквері «Нептун», це позаду галереї майдану де Жод. Завтра, о пів на п'яту вечора.

— Домовились. Як я впізнаю його?

— Він палитиме люльку з головою зуава. Взутий у гумові чоботи, в руці книжка.

— Ти передбачив додаткову явку?

— Аякже. Майдан Шампіль, того ж дня о чверть на сьому.

— Гаразд. Новини є?

— Є.

Андре Ведрін розповів про розмову з Жан Люком.

Альбер Перрішон вислухав його мовчки. Коли Андре Ведрін скінчив, він задумливо промовив, скоріше до себе, ніж до співрозмовника:

— Якщо Кола міг убити того офіцера на станції і другого перед комендатурою, то до замаху на бульварі Шарко, я певен, він непричетний. Якщо тільки…

— Якщо тільки?

— Якщо тільки він не сказився остаточно.

— Я не розумію. Що ти маєш на увазі?

— А те, що він міг поставити себе поза законом, так би мовити, стати підпільником серед підпільників, таких, як ми. Тоді його зникнення означало б не арешт, як це ми ранком вважали, а те, що він просто вирішив залишити нас і стати на шлях непродуманих і небезпечних терористичних актів.

Вони дійшли до пам'ятника генералу Дезе в кінці майдану, повернули назад і попрямували до пам'ятника Верцінгеторіксу. Альбер Перрішон ішов легко, заклавши руки за спину. Раптом він підвів голову і запитав Андре Ведріна:

— Про що думаєш, Ламбертене?

— Я вважаю, що це арешт. Цього чолов'ягу я добре знаю. Спокійний, надійний, але…

Він не скінчив фразу.

Кілька ліхтарів під залізними ковпаками цідили скупе світло, і більша частина майдану губилася в темряві. Вікна будинків і вітрини кав'ярень, наглухо завішені маскувальними шторами, теж не пропускали світла. Здавалось, темні будинки дивляться незрячими очима. Зненацька тонкі промені автомобільних фар прорізали темряву на завмерлому майдані, схожому на декорацію з фільму жахів. Два грузовики, пофарбовані в захисний колір, повні німецьких солдатів, проїхали майданом і зупинилися з обох боків будинку міської опери. Попереду і позаду грузовиків їхали мотоциклісти.

Альбер Перрішон обернувся до Андре Ведріна.

— Ця історія мене хвилює, Ламбертене. Хотілося б знати точно, яких заходів треба вжити.

Він мовчки пройшов кілька кроків і потім несподівано перевів розмову на інше.

— Я одержав інструкції.

— Щось цікаве?

— Мабуть, що так.

Альбер Перрішон посміхнувся, бо знав: те, що він зараз скаже, приголомшить Андре Ведріна.

— Ми повинні створити центральний штаб франтірерів і партизанів департаменту, який буде керувати операціями всіх груп, організованих у Ріолі, Тьєрі, Іссуарі, Сент-Елуа-ле-Міні, Альбері, використовуючи всі можливості на місцях, і — чуєш, Ламбертене! — створюватиме загони макі! Загони макі!

— Та не може бути! Оце справді новина!

— Ну що, не чекав такого, га? Я теж був вражений не менш за тебе. І все це, як ти вже здогадався, зводиться до, я цитую: «посилення саботажу на заводах, залізничних вузлах, електростанціях, шосе; систематичного знищення власності зрадників і колабораціоністів, знищення зрадників-поліцаів і дарнанівців, спекулянтів і акул чорного ринку, посилення засобів пропаганди, перш за все збільшення тиражу «Овернського патріота», наскоки на гарнізони і з'єднання».

— Чудова програма.

— Авжеж. Отже, нелегальне вербування в організації, збирання коштів для їх фінансового забезпечення. Крім того, треба виявити всіх молодих призовників, що ховаються по фермах, організувати їх у загони, широко залучити в організацію добровольців і озброїти їх. Слід зміцнити нашу систему розвідки і зв'язку. Проблем до біса, любий Ламбертене, ми про все побалакаємо докладніше завтра. Чекаю на тебе в бюро о дев’ятій годині ранку.

— Згода.

— На добраніч, Ламбертене.

— На добраніч, Мато.

Що ж, таке правило. Вони удвох ніколи не затримувалися більше, ніж це було потрібно.

Альбер Перрішон пішов, але через кілька метрів обернувся і запитав: — До речі, це стосується і операції «Папірус»? Я забув запитати у тебе вранці.

Андре Ведрін розгубився, але швидко опанував себе і незворушно відповів:

— Так, звичайно.

— Незважаючи на історію з Кола?

— Так, все минулося щасливо. Ця спеціальна група залежить від іншого зв'язкового і зробить свою справу.

— Значить, усе гаразд! Ну, бувай здоров.

Альбер Перрішон розтанув у нічній темряві.

Вони познайомилися ще до війни, в Ліможі, де Перрішон захищав інтереси профспілки викладачів, в той час як Андре тільки почав працювати токарем і перебував у профспілці металістів. Організація руху Опору відрядила його до Клермон Феррона, і там він незабаром зустрівся з Пер-рішоном. Було це через вісім днів після втєчі Андре з тюрми. У січні якраз мине рік.

Андре Ведрін звернув на вулицю Сполучених Штатів. Із страсбурзької пивної вийшов якийсь відвідувач, і на кілька секунд промінь світла ліг на тротуар. Перед входом до «Гранд-Готелю», де містилася німецька комендатура, стояли на варті двоє солдатів з автоматами. Час від часу вони тупали ногами, щоб зігрітись, і хмарки пари вилітали їм з рота. На розі вулиці Сен-Домінік він завагався на хвилину, а потім зайшов у кінотеатр подивитися, який іде фільм. У вестибюлі панувала напівтемрява, тьмяно світилася одна-єдина лампочка, загорнута в голубий папір. Він глянув на афішу. На цьому тижні: «Тріумф волі» Лені Ріфенсталь.

«Коли мене не зраджує пам’ять, цей фільм присвячено першому з’їздові націонал-соціалістів 1935 року. Альбер Перрішон ще в Ліможі розповідав про нього. Що ж він тоді казав? Ага, щось у такому дусі: урочисте, вагнерівське вшановування фюрера. Насправді ж з-під декорацій Третього рейху проглядає глибоке варварство гітлерівського режиму».

Андре Ведрін поспішив з кінотеатру і невдовзі вже стукав у двері маленької кімнати на третьому поверсі, на вулиці Сен-Домінік, 45.

Анрієт чекала на нього. Він обняв її і запитав:

— Ну що, ти залишила свою першу домівку?

— Так, на вісім днів. Кравчихи немає, померла.

Вони розсміялись.

— Чи можу я поставити тобі одне запитання, Анрієт?

— Я слухаю тебе, П'єро.

Він трохи знітився.

— І навіть кілька запитань?

— Ну?

— Ти не працюєш у Марі-Клер?

— Ні, я покладаюсь тільки на себе, ти міг пересвідчитися в цьому ще вранці.

— Чому ж ти мене запевняла, що працювала у цієї кравчихи?

Вона не відповіла. Андре запитав знову.

— Як сталось, що ти маєш дві явки і два прізвища? Інші зв язкові так не роблять. Ми… організація ніколи не вимагала цього.

— Просто я надто обережна І завбачлива, обережніша і завбачливіша, ніж інші, от і все. Адже ти теж маєш багато явок?

— Ні, я просто їх часто міняю.

— Це те саме.

— Не зовсім, бо якби всі товариші завели собі по дві явки, нашим керівникам довелося б сутужно.

— Я не питалася дозволу.

— Правильно. Але на які кошти ти утримуєш дві квартири?

— Викручуюсь, як можу. Інколи за короткий час кравчиха може непогано заробити, особливо коли є замовлення і матеріал. З цього я маю дещо на прожиток.

— Врешті, це справа твоя.

— От і добре, мій хлопчику.

Анрієт, здавалось, образилася.

— Не сердься, моя люба.

Він поцілував її в шию, потім — за вушком, у підборіддя, в губи.

Вона пручалась, намагалася звільнитися з обіймів, потім подобрішала й обняла його за шию.

— Ось так воно краще, коханий.

На мить Анрієт підвелася, щоб зняти з ліжка покривало…

Через годину вони вже обідали у «Затишку». Андре Ведрін їв і думав про те, як добре, що організація і всі організації Опору незабаром почнуть рішучі дії в усій південній зоні, окупованій бошами. Все — чи майже все — готове для того, щоб влаштувати кілька показових «свят», аби знову піднести нашу репутацію «гостинної» країни.

Він сказав про це Анрієт. Вона радісно зустріла звістку. Андре обійняв її.

Він дуже кохав її, це дівчисько, хай вона трохи манірна і захоплюється всякими там симфоніями.

І вперше в житті він подумав про одруження.

— Ваша Марі-Те неперевершений кухар, докторе.

Жюль Грак задоволено втерся серветкою і поклав її поряд з тарілкою, у якій не лишив жодної крихти.

Марі-Те скромно заперечила.

— Голод — найкращий кухар, Каю.

І, звертаючись до батька, пояснила:

— Мій друг Грак має чудовий апетит, та, на жаль, він не завжди може його задовольнити, В їдальні факультету порції просто мізерні.

— Просто жалюгідні, коли можна так висловитись, — додав Жюль Грак. — Однак це, мабуть, цілком влаштовує керівників академії, які запевняють, ніби з-за столу треба вставати голодним. За два роки такого життя я б уже давно мусив перетворитися на святого духа.

Доктор Буч, якому адресувалася ця скарга, посміхнувся.

— Щоб примирити вас з академією і довести, що можна завжди домовитися з небом, я хочу запропонувати вам невеличку чарку нектару і сигару, так би мовити, залишки від кращих часів.

Жюль Грак вражено свиснув, відразу ж вибачився і додав:

— Ви надто ласкаві до мене, докторе, це вже зайве.

Марі-Те підвелася, відкрила дверцята буфету, поставила на стіл пляшку і поклала скриньку з сигарами.

— «Фінь-Наполеон» 1930 року і довоєнний «Роберт Бернс» — ну як? — вигукнула вона. — Сигари, які постачає нам Черчіль, надто вибухові.

Жюль Грак узяв сигару і припалив її від запальнички доктора, а той набив тютюном свою люльку. Вони мовчки палили, тоді як Марі-Те готувала каву; потім усі пішли до вітальні.

«Дивно, — подумав Жюль Грак, — чому ця кімната нагадує мені сцену з англійської п'єси, яку я колись бачив з товаришами під час подорожі в Париж? Тому що господар і його дочка запросили на обід молодого студента? А може, меблями і всією обстановкою? Мабуть, ні. В п'єсі їдальня, — з її чіппенделівськими стільцями, старовинними гравюрами, на яких зображено дербі, полювання й скакунів, портретами предків, сумними, наче нічний ковпак, — була типово англійською, так само як і вітальня, з її Рейнольдсом, Гейнсборо і жахливою канапою вікторіанської епохи. Тут же все промовляло про справжню французьку буржуазну родину. В їдальні — масивний обідній стіл з крученими ніжками, шкіряні фотелі — напевне, ще часів Людовіка XIII, пейзажі Коро або якогось іншого метра, майстра прозорості і світлотіні. Вітальня: канапа і стилізовані крісла, оббиті оксамитом, шафа в стилі Людовіка XV і стінний годинник в стилі Людовіка XVI. В робочому кабінеті, подвійні двері якого виходили в коридор — обюсонський килим, письмовий стіл у стилі ампір. Тоді чим?»

Доктор Буч вибив попіл з люльки у вели ку кришталеву попільничку і, обернувшись до Марі-Те і Жюля Грака, що сиділи на канапі, запитав:

— Чи знаєте, скільки заарештовано чоловік одразу ж після замаху на бульварі Шарко?

Він сказав це підкреслено голосно, думаючи про те, що так довго його хвилювало. Не діставши відповіді, він додав:

— П’ятнадцять чоловік, схоплених випадково на вулиці і в своїх квартирах. Їх арештували за дві вулиці від нас, забрали навіть аптекаря, який заступився за клієнта, коли того німці і міліціонери потягли до дверей.

Тримаючи чашку з кавою, Марі-Те удавала, ніби дуже зацікавлена всім цим. Жюль Грак висловився одверто:

— Це свинство, скажу я вам.

Доктор Буч багатозначно глянув на нього, відкинувся на спинку фотеля і, повільно набиваючи люльку, гірко промовив:

— П’ятнадцять французів за одного німця — чи не надто дорого за акт, що абсолютно не вплине на хід війни? П'ятнадцять безневинних!

Жюль Грак мовчав, а доктор вів далі:

— О, я, звичайно, не згоден з діями німецької поліції, але навіщо вдаватися саме до таких актів насильства?

Марі-Те рвучко поставила порожню чашку на столик, де стояли пляшки коньяку та паруючий кофейник.

— А ти не думав, батьку, що саме німці, які загарбали пів-Європи, першими почали насильницькі дії?

Вона підвищила голос.

— Хіба не фашизм гвалтує все — і тіло, і душу? Чи, може, ти вважаєш, що на отих панів-націстів можна вплинути посмішками й умовити їх замінити пов'язки із свастикою на пов'язки з червоним хрестом?

Марі-Те дивилася на Жюля Грака, чекаючи його підтримки.

Він глянув на неї, посміхнувся і звернувся до доктора:

— Ви знаєте подробиці того замаху, про який щойно розповіли?

— Так, тіло німецького офіцера знайшли діти поліцая, в гаражі незакінченого будинку, це за сімсот чи вісімсот метрів звідси…

Він не скінчив, бо пролунав телефонний дзвінок. Доктор вибачився і пішов до свого кабінету.

Марі-Те кинула на Жюля Грака вбивчий погляд, різко й холодно запитала:

— Чому ти не підтримав мене? Чи ти згоден з його теоріями? Хотіла б я знати, що робиш ти в Опорі?

Жюль Грак застережливо підняв руку, і тихо й лагідно одказав:

— Не треба так хвилюватись, серце моє.

І ніяких балачок про Опір, де б ти не була і з ким би не розмовляло.

— Але…

— Ніяких «але». Повір мені, коли ти хочеш працювати з нами, необхідно навчитися стримувати свої почуття.

Тепер він знав, чому згадав ту англійську п’єсу. Ага, то була вистава «Візит міс Хестіндіш». Там студент, — не справжній, а удаваний, злидар і шахрай, — скористався з довірливості хазяїна, щоб пограбувати банк, у якому той служив. Він так само скористався з гостинності доктора, щоб розмістити у нього підпільну друкарню.

Згадавши це, Жюль посміхнувся. Що ж, порівняння напрошується само собою. Він збентежено знизав плечима.

Доктор Буч повернувся до вітальні і пояснив:

— Виклик до хворого. У хлопця, безперечно, запалення легенів. За годину я повернуся. Звичайно, ви ночуватимете у нас, пане Грак?

— Не відмовлюсь, докторе. Спасибі за вашу ласку й гостинність.

Доктор зробив невиразний жест.

— Я піду пішки. Тут недалеко.

Помітивши запитання в очах Марі-Те, він пояснив:

— Просто я заощаджую бензин. До кінця місяця його ніде не дістанеш.

Притулившись до батареї парового опалення і тримаючи в руці чарку коньяку, Жюль Грак поглядав на Марі-Те, яка зручно вмостилася в куточку канапи, підібгавши ноги.

Її очі блищали.

— «Що за дівчина, боже! Яка принадна!»

Несподівано Марі-Те запитала:

— Ти мені розкажеш про Опір? Ну, звичайно, те, про що можна розповідати.

І з іронією додала:

— Якщо тільки моє запитання не надто зухвале.

Дивлячись на ніжки Марі-Те, Жюль Грак відсьорбнув із чарки, смакуючи напій, поволі підійшов до столика, поставив чарку і сів у фотель доктора Буча.

— Ні, люба. Я можу задовольнити твою цікавість. До певної міри, звичайно.

— Тоді починай. Я вся перетворилася на слух.

Вона вмостилася зручніше, приготувавшись слухати. Її коротка спідничка трохи задерлася, оголивши вище колін гарні стрункі ніжки. Жюль Грак кашлянув і проковтнув слину.

Голос його звучав трохи хрипко:

— Опір? Організація, в лавах якої ми працюємо? Це досить складна штука. Перш за все є дві категорії учасників Опору. Легальні й нелегальні. Легальні — це такі ж люди, як ти і я, що не змінили ні своїх звичок, ні довоєнного заняття, ні своїх адрес. Нелегальні — це ті, що засуджені законом і поліцією, їх розшукують, вони зреклися всього — і родини, і роботи. Найчастіше вони змушені залишити район чи округу, навіть департамент, де вони раніше жили. У них підроблені документи, паспорт, службова довідка, продуктові картки і таке інше… Цe професіональні учасники руху Опору, коли можна так сказати.

— На які ж кошти вони існують?

— На кошти, що їх кожного місяця збирають серед легальних учасників Опору, плюс гроші, реквізовані у німців, поліцаїв, дарнанівців і колабораціоністів. Крім того, ми постачаємо їм зброю і спорядження. Зброї ще бракує. Доводиться нападати на німців, дарнанівців, резервістів, поліцаїв і агентів, як це вже давно робиться в північній зоні. Вибухівку виймаємо з мін і снарядів, друкарську фарбу і все потрібне найчастіше «позичаємо» в установах у петенівців. Інколи англійці скидають з літаків військове спорядження, але, вони, як правило, не поспішають і не дуже щедрі.

Марі-Те підвелася, взяла цукор і, нахилившись, поклала в чашку Жюля Грака. У вирізі її корсажу він побачив на мить маленькі тверді груди.

Марі-Те зрозуміла погляд, кинутий Жюлем на неї, а точніше на її груди і шию. Вона здригнулася і знову вмостилась на дивані. Притулившись до спинки, дівчина злегка вигнула тіло. Тї груди випнулися крізь сукню, і Жюль Грак поспішив одним духом вихилити чашку кави. Перш ніж вести далі перервану розмову, він витяг з кишені куртки сигарету й запалив її тремтячими руками.

— Ну… Наша організація — складний механізм. Є групи пропаганди, до якої ти тепер належиш, спеціальні озброєні загони для організації замахів, нападів і саботажу; є агенти-зв'язкові, агенти-розвідники, сітка схованок для людей, зброї, спорядження і наборних кас.

Біля вхідних дверей подзвонили. Марі-Те підвелася.

— Напевне, батько.

Це й справді був він.

— Надворі лютий холод і краще не ходити без аусвайса. Скрізь повно патрулів, — сказав доктор.

Він навмисне промовив це голосно, щоб його почув Жюль Грак, який залишився сидіти у вітальні. Скинувши пальто, шарф і капелюх, доктор зайшов до кімнати.

— Запалення легенів, як я й думав. Але хлопець викрутиться, Він молодець.

Доктор мерзлякувато потирав руки.

— Я підігрію каву, — запропонувала Марі-Те.

— Будь ласка. Гадаю, що й ви, пане, вип'єте за компанію?

Жюль Грак відмовився.

— Мені не хотілося б зловживати…

— Та облиш, Кай, — пирснула Марі-Те. — Ти міг уже помітити, що лікарем бути вигідно! Добре заробляєш на прожиток, але, треба віддати належне, і працювати доводиться цілісінький день.

Вона взяла кофейник і пішла на кухню.

Доктор Буч одразу ж почав перервану раніше розмову, наче спеціально чекав, поки дочка вийде з кімнати.

— Бачите, мій друже, замах, про який ми балакали годину тому, спричинився до того, що весь квартал зараз у стані облоги, а тих нещасних людей відірвано від їхніх родин, і нікому нема діла, що з ними сталося.

Він змовк, хвилину уважно дивився на Жюля Грака і потім заговорив, обережно підбираючи слова:

— Ви її друг, і тому я хочу вас прохати, щоб ви поговорили з нею…

Він вказав пальцем на двері кухні, де Марі-Те брязкотіла посудом.

— …скажіть їй, що вона даремно захоплюється діями Опору… їй треба зайнятись чимсь іншим і не гратися в героїні.

Жюль Грак почервонів.

Ганс фон Шульц іще раз слухав «Валькірію». Він над усе полюбляв цю оперу, другу частину тетралогії «Кільце Нібелунгів». Чорна патефонна пластинка давала фон Шульцу несказанну насолоду; особливо хвилювала його третя сцена першої дії, де велична музика міцніла, наростала і ширилася. Він приготувався уважно слухати цю яскраву, бентежну мелодію. Він ясно уявляв собі сцену кохання між братом і сестрою, Зігліндою і Зігмундом. Музика Вагнера і справді допомагає зримо уявити дію. Хіба не виповнює її любовний запал, коли обоє коханців співають свій пристрасний дует?

А ось, зараз? Хіба хтиве збудження Зіглінди не досягає свого апогею і не викликає в її єстві щось жахливе і тваринне, коли наблизившись до свого брата і відкинувши волосся з чола, вона зачаровано прислухається до гарячого бігу крові в своїх жилах? Так, винятково сильна сцена, що надихає і вражає своїм любострастям, варварством і первісним дикунством.

Ганс фон Шульц надто багато випив протягом цього тривожного дня. «Зараз у моїх жилах струмить, мабуть, не кров Зіглінди, а коньяк», — подумав він.

В двері кабінету постукали.

— Увійдіть, — сухо сказав він, незадоволений, що його потривожили.

До кабінету зайшов Вернер і став біля дверей.

— Дуже прошу пробачити, що потурбував вас, мій полковнику, але…

Вернер почував себе кепсько, він вагався.

— Ну, то що там?!. — гаркнув фон Шульц. Затинаючись і ковтаючи слова, Вернер поспішив доповісти.

— Оце подзвонив інспектор Штауб з французької судової поліції, — ви знаєте, це один з тих, хто працює на нас. Ми його повідомили про зникнення на вокзалі офіцера вермахту і просили тримати нас у курсі всіх новин, які можуть нам допомогти натрапити на слід. Він гадає, що… Він дізнався, що один французький залізничник у ніч на понеділок став жертвою збройного нападу. У залізничника відібрали одяг, точніше, форму. Його скаргу принесла дружина, бо сам він лежить у гарячці. Прийшов додому напівголий. На щастя, він мешкав недалеко…

Ганс фон Шульц, що розлігся у фотелі, похмуро перепинив його:

— Прошу вас, Вернере, залишіть при собі ваші гуманістичні розумування і зайві подробиці.

— Слухаюсь, пане полковнику!

Вернер запнувся і зазирнув у папірець, який тримав у руці.

— Зовнішність нападника точно відома. Це високий, сильний чоловік, дуже худий, з білявою скуйовдженою бородою. Під час нападу він був одягнений в лахміття.

— Яка у нього зброя?

— Револьвер великого калібру.

— Не дуже точно! Француза того допитали?

— Так, прямо вдома, ці дані ми одержали від нього. Але це ще не все, пане полковнику. Французька поліція дізналася від одного з своїх інформаторів, — отут справа стає цікавою, — що на вулиці, в кварталі Фонжієв, якийсь залізничник украв хліб. Опис його зовнішності цілком збігається із описом нападника. Інспектор Штауб гадає, що може існувати зв’язок між…

— Чхав я на те, що гадає інспектор Штауб, Вернере. Я ще не втратив здатність міркувати.

— Безперечно, мій полковнику.

— Можете йти. Ні, стривайте. Звідки ви так добре знаєте французьку мову?

— Я працював перекладачем на Віль-гельмштрасе, пане полковнику.

— Так, я знаю. Але чому ви вивчили саме французьку мову, а не якусь іншу?

— Я однаково добре володію й англійською, пане полковнику.

— Гаразд, Вернере.

Ганс фон Шульц дав зрозуміти, що розмову закінчено. Вернер поспішив зникнути, ламаючи голову над запитанням полковника. Що б це могло означати?

«Він хоче знати, чому я застрілив француза. Він підозрює, що я зробив це свідомо. Це може погано скінчитися для мене!»

Але фон Шульц більше не думав про Вернера. В його пам'яті спливла одна згадка, і вона наштовхнула його на блискучу ідею.

«Он воно що! А чому б і ні?»

Ганс фон Шульц підвівся, зупинив пате фон і зняв телефонну трубку. Все що думаючи про «Валькірію», він знайшов у своєму блокноті номер телефона німецького коменданта станції Клермон Ферран і подзвонив. Чекаючи на відповідь, він машинально глянув на годинника. Двадцять дві години.

— Хай йому дідько! Поснули еони там, чи що? Мусить же бути постійне чергування!

Нарешті на станції зняли трубку.

— Станція…

Він не дав скінчити.

— Говорить полковник фон Шульц.

Черговий по станції, мабуть, одразу ж виструнчився.

— До ваших послуг, пане полковнику!

Голосом, твердим і різким, мов удари ножа гільйотини, фон Шульц запитав:

— Можете мені сказати, звідки прибув на станцію товарний поїзд цієї суботи?

— Так точно, пане полковнику. Прошу вас почекати кілька секунд, я зараз довідаюсь у диспетчерській.

Ганс фон Шульц поклав трубку на письмовий стіл, витяг з кишені портсигар, узяв сигарету й запалив.

Через кілька секунд він знову взяв трубку і притулив до вуха. Крізь потріскування і шум було чути, як черговий щось питає по іншому телефону. Голос звучав приглушено, і всіх слів не можна було зрозуміти. Нарешті бюро відповіло.

— Алло, пане полковнику!..

— Слухаю.

— Поїзд прибув з Варшави. Точніше, з табору Треблінка. Він був…

— Дякую.

І фон Шульц дав відбій, щоб знову набрати інший номер; він знав його напам’ять і не забував ніколи.

— Центральна міжобласна станція?.. Говорить полковник фон Шульц. Управління державної таємної поліції, Берлін. Терміново.

«А моя ідея все-таки непогана».

Сергій Ворогін скоцюрбився біля душника в кутку підвалу, навпроти дверей. Тіло задубіло від холоду. І на серці теж була крига.

Поступово його очі призвичаїлись до темряви, вже можна було побачити на земляній підлозі підвалу сміття і старий мотлох: погнуті й діряві каструлі, кошики з порожніми пляшками, засновані павутинням, ослін, дошки, клапті паперу, ганчірки, купи битої цегли й штукатурки. Він випадково натрапив на цей старий одноповерховий будинок з обідраним дахом і без вікон на темній і покрученій вуличці, коли вже не ставало сил іти далі і він зупинився під навісом трохи перепочити. Покинута оселя. Доля дарує йому ще один шанс. Сточені і зогнилі двері висіли на відірваних завісах; східці, що вели на перший поверх, були зруйновані, і незважаючи на лютий мороз, зсередини тхнуло селітрою і купоросом. Вся ця будівля, наче іграшковий дім, ледве трималася. Здавалось, досить необережного поштовху, щоб розвалити всю хистку споруду.

Задоволений, що уникнув на вулиці зустрічі з патрулями, Сергій Ворогін, обережно, крадькома прослизнув у підвал.

«Цікаво, о котрій годині вимикають світло в цьому місті? Об одинадцятій? Опівночі? Напевне, світломаскування тут обов'язкове». Відпочивши, він міг би вночі рушити далі і спробувати знайти свій сарай. Проте він не наважувався вийти з цього барлогу; він боявся знову опинитися віч на-віч з люттю і страхом, з холодним камінням безлюдних вулиць, боявся йти в загрозливу невідомість цього міста, що спить під чоботом чужинців.

«В моєму становищі я не маю права дозволити собі перепочинок. Перепочити — значить знову замислитися над такими речами, про які краще не думати зовсім; значить відчинити двері бажанню і страху, бажанню будь-що продовжити зупинку і страху перед боротьбою».

Він підвівся і, щоб розім'яти затерпле тіло, зробив кілька кроків, давлячи ногами штукатурку. В кишені він намацав зачерствілий шматок хліба, видобув його і почав зосереджено жувати.

Потім сів на лаву, тримаючи змерзлі руки в кишенях, і замислився.

Що робити?

Цілий день йому ввижалось, що кожен зустрічний з підозрою дивиться на його одяг і про все здогадується; хотілося знову знайти самого себе, уникнути всіх цих поглядів, які, здавалось, ховали в собі погрозу. Але тепер він дорого б дав, щоб на вулиці знову, як удень, панували рух і пожвавлення. А зараз туди й потикатись нічого, це було б чистісіньке безумство.

«Коли б я щасливо вирвався із пекла, то зміг би написати книгу про свої переживання. Вчора мені здалося, що я вже торкнувся глибин страждання. Сьогодні я мучуся і хочу, щоб скоріше настав день. А минулої ночі він мені здавався таким ненадійним захистком; цього ж вечора я чекаю на нього, як на берег порятунку».

Сергій зітхнув. Хліб він з'їв до крихти. «Я живу миттю, хвилиною, і мої прагнення й бажання насправді не сягають далі кількох годин: приміром, знайти чогось поїсти, заховати тіло поліцая, скоріше втекти від місця вбивства, розшукати свій курник».

Його затрусило, він хитнув головою, наче відганяючи набридлі думки, і зробив кілька кроків вперед і назад, намагаючись зігрітись. Під стіною, в блідому світлі, яке цідилось з душника, тьмяно блищала велика замерзла калюжа.

Справді, що робити? Думка про той сарай будила згадки про «Ідилію Зігфріда». Він спробував уявити собі людей, які живуть з чудовому теплому будинку, звідки тоді лунала музика, і можуть спокійно слухати Вагнера. Він відігнав спокусу, та нараз перед очима виникла його власна домівка, і він побачив свою дружину, що сиділа на ведмедячій шкурі з книжкою на колінах. У напівпричинені двері кімнати було видно маленького Альошку в старомодній дерев’яній колисці, а сам він сидів за роялем і, граючи, дивився, як за вікном падає сніг.

І навіть ідучи нескінченними вулицями цього чужого міста, він весь час думав про дружину й сина. Ніжна й хвилююча згадка, чітка і яскрава, заполонила його. Він ледве терпів втому в ногах, нудьгу, свою скорботу і свої надії, наче глухий зубний біль. © http://kompas.co.ua

Він пошукав очима лаву, бо вже не міг більше стояти, рушив до неї, та нараз зупинився. Він почує, як вулицею хтось ішов, і прислухався. Кроки завмерли перед самим будинком. Повільно він витяг свій «люгер» і зняв запобіжник. Куля вже була в стволі.

«Їх двоє», подумав він і почув, як хтось важко йде східцями вниз. Обережно, стараючись не знімати шуму, він позадкував углиб підвалу й присів за розваленою пічкою. У дверях з явилися дві чорні тіні, і в підвал нерішуче зайшли двоє — довготелесий і приземкуватий.

Довготелесий, що, здавалось, був вожаком, невдоволено сказав кілька слів приземкуватому. Той поклав на землю торбину, яку ніс у витягнутій руці. Сівши, він розкрив її і, лаючись, почав порпатися всередині. Високий перехилився через кошики з пляшками, витяг ганчірку й затулив нею душника.

В той час, коли його товариш чимраз лютіше лаявся, шукаючи щось у торбині, високий взяв важку дерев'яну дошку, притулену до стіни, і закрив нею вхід до підвалу. Нарешті низенький підвівся, тримаючи в руці якісь речі.

Сергій Ворогін підняв зброю, обережно вибрав зручну позицію, щоб у разі чого можна було швидко скочити на ноги. Власне, він не боявся. Та й взагалі, що таке страх? Буває два види страху. Перш за все, коли ясно усвідомлюєш небезпеку і мобілізуєш для захисту всі свої сили; інша річ, коли страх викликає смертельне заціпеніння і гальмує всі рефлекси.

Цього разу він був спокійний, навіть коли й боявся. Він діяв чітко й свідомо, і був готовий випередити незнайомців.

Низенький в цей час знайшов на долівці і поставив на лаву порожню пляшку, потім встромив у неї якийсь предмет. Свічка? Так, це й справді була свічка, її він засвітив з допомогою кресала. Високий з іронічною посмішкою поглянув, як той мудрує із своїм причандаллям, в свою чергу поліз у торбину й витяг звідти хлібину, порізане м'ясо, пів головки сиру, шматок пирога і літр вина. Він розклав усі ці делікатеси довкола свічки й сів разом з товаришем верхи на лаву.

Сергію Ворогіну одразу ж чомусь пригадалась п'єса Толстого. Ота злиденність і скнарість. Тепер він просто не знав, що йому робити.

Несподівано корчі боляче скрутили йому затерплі литки. Він ворухнувся, втратив рівновагу і, похитнувшись, зачепив пічку стволом револьвера.

Обидва незнайомці сполохано скочили на ноги, вирячивши очі і злякано вдивляючись у темряву.

Сергій Ворогін підвівся і, наставивши зброю, зробив крок уперед. Цей несподіваний випадок вирішив справу. Тепер у нього не було іншого виходу.

Сергій Ворогін недвозначно зробив жест револьвером. Незнайомці зрозуміли, позадкували і притулилися до стіни.

Тоді він схопив з лави пляшку вина, видер зубами корок і жадібно припав до неї. Пив він довго. Приємне тепло розлилося йому по шлунку і огорнуло все тіло.

Він поставив пляшку на те місце, де вона стояла, відломив кусень хліба і сховав його у кишеню разом із сиром і двома шматками м'яса.

Не зводячи очей і бродяг, він позадкував до дверей, відкинув дошку, вискочив з під валу, збіг східцями на вулицю і кинувся бігти.

Йому було трохи соромно; адже він забрав у цих бідолах частину їхніх харчів.

«Але що я мав діяти! Чи міг я не скористатися з такої нагоди? Адже я на війні. Вони ж — ні. Виходить, що в ім'я війни мені все дозволено?»

Тільки тепер він почув, який тупіт знімає. Він уповільнив ходу, щоб трохи перепочити. Зараз не час привертати до себе увагу. Якийсь час він ішов, уважно роздивляючись навколо, потім трохи заспокоївся і знову повернувся до своїх думок.

«Я ніколи не хотів війни, мені її нав'язали. В усякому разі моя боротьба, моя війна справедлива. Я таки щось захищаю. Свободу, людську гідність, свою батьківщину».

Він зупинився на роздоріжжі, на мить завагався, потів рушив прямо.

Тепер він ішов обережніше, тулячись до стін, зазираючи в темні пащі підворіть, часто зупинявся і прислухався.

На вулицях не було нікого, навіть коти і ті кудись щезли. Місяць кидав на тротуари велетенські тіні.

Сергій згадав, що забув глянути, котра година. Чверть на дванадцяту!

«Хотів би я знати, чи є тут комендантська година? А якщо є, то цікаво, коли?»

Він досяг майдану, в центрі якого височіла велика споруда з скляним дахом, Серце його радісно стрепенулося. Отут вранці він стрибнув із краденим хлібом в грузовик. Тепер він уже знайде дорогу до свого сараю! Сергій невимовно зрадів.

— Стонадцять відьм, тепер наб'єш пузо, чорта лисого, ну й мерзотник, скажу тобі! Глянь, яка падлюка!

— Та не хвилюйся так, Жежене, вистачить і нам. Не псуй собі нервів.

При тьмяному світлі свічки двоє бродяг готувалися трапезувати. Вони й не подумали кинутися слідом за дивним грабіжником, бо розуміли, як небезпечно в таку годину з'являтися на вулицях.

— Вистачить, аякже, дідька лисого! Аж печінка заболіла, хай йому грець. Він же, свиня така, аж півпляшки видудлив. Та це ж чума якась іродова, а ти кажеш…

Малий Жежен розмовляв хрипко, але коли сердився, то голос його ставав пронизливим. Слова він вимовляв протяжно і трохи співуче, як усі тьєрці. Довготелесий говорив повагом, і його характерна вимова виказувала в ньому уродженця округи Сент-Уен.

— Та годі тобі рюмсати, цей хлопець, безперечно, голодний, як пес. А, крім того, у мене є чим закропить душу, є добра ковбаса і буханець.

Жежен роззявив рот.

— Ти не глузуєш з мене, Арсене? Я ж добре знаю, що було в торбині.

Проте очі його радісно блищали.

Знизавши плечима, Арсен зліз із лави, на якій сидів верхи обличчям до Жежена, і подибав углиб підвалу. Там він нахилився, понишпорив за кошиком з порожніми пляшками і витяг солідну, оббиту залізом скриньку.

Жежен, мов зачарований, мовчки дивився на свого товариша, уважно стежачи за кожним його рухом. В очах його світився захват; він був схожий на малу дитину, яку почастували цукеркою. Брезкле обличчя гульвіси і п'яниці розпливлося в радісній посмішці.

Арсен відсунув трохи залишки їжі, поставив скриньку, зручно вмостився на лаві стримано сказав:

— Відкрий.

Погляд його потеплішав, а в голосі звучав тріумф.

Жежен відкрив скриньку, побожно вийняв літр вина, велику ковбасу і розламану навпіл хлібину.

— Слухай, чому ти нічого не сказав про це?

Арсен зареготав.

— Еге, голубе, та ти зразу б усе пожер. А я, як бачиш, передбачливий. То що, правильно я зробив, ненажеро?

Жежен ухилився од відповіді.

— Де ти все це дістав?

Арсен відповів не зразу. Він вийняв із засмальцьованої кишені свого старенького пальта складаний ніж, взяв його за кільце і натиснув пружину. Блискуче лезо, клацнувши, вискочило з ручки. Кілька секунд він мовчки дивився на зброю, що лежала на його широкій долоні. Ніж скидався на якусь підступну і жорстоку істоту, яка дуже хотіла прислужитися своєму хазяїну.

Це було єдине багатство Арсена. Він узяв ніж за лезо і коротким точним рухом встромив його в хліб.

— Питаєш, де я поцупив жратву? Це моя маленька таємниця, череваню. А ти, як питати, краще покуштуй все це. Ну, будьмо здорові!

Їли вони мовчки й довго, час від часу по черзі припадаючи до пляшки, Передаючи ЇЇ один одному, вони щоразу витирали долонею шийку.

— Це ще нічого не значить, — раптом мовив Жежен, ніби продовжуючи щойно почату розмову. — Коли б не отой поганець, було б що врубать і на ранок. Хай йому чорт, тепер так важко все діставати!..

Він скрушно похитав головою, засмучений такою несправедливістю, і зітхнув:

— Що за часи!

Старанно скручуючи цигарку, щоб не впало ані крихти тютюну, Арсен зауважив:

— Та замовкни вже, не дратуй мене своЇм базіканням. Можна подумати, що він голодує. Поглянь на себе, роз'ївся, як той минь! Не знаю, куди ти пхаєш усе це? Жереш, наче три дні землю копав, або щойно вийшов з тюряги.

— Тебе послухати, так і справді повіриш, ніби я п'ю і їм мов той слон. А насправді — так, вряди-годи, як є настрій і є що.

— А ти не виняток. Більшість франскайців — ненажери.

— Так я й знав, ти ще скажи про кризу патріотизму.

Арсен втупив у Жежена важкий погляд. Цього разу в його очах жеврів злий вогник. Він лише коротко кинув:

— Заткни пельку!

Жежен похнюпився. Він скрутив і собі цигарку, і вони припалили від свічки. Курили мовчки. Як усі істоти, що не мають інших турбот, як тільки про їжу й сон, вони могли годинами отак сидіти нерухомо, не кажучи ні слова. Активність вони виявляли лише тоді, коли сильний голод спонукав їх якось добувати хліб насущний.

Несподівано Арсен заговорив.

— Я гадаю, отой тип просто втік. Він працював тормозним кондуктором, або на паровозі. Не знаю чому, але здається мені, що на паровозі. І одягнений він як залізничник. Мабуть, віз фриців і щось там накоїв. А взагалі, він міг би нам усе розказати, і ми б йому допомогли. Ну, сховали б куди-небудь, чи що.

Він казав це більше для себе, аніж для Жежена. Почекавши трохи, Арсен додав:

— Кепські його діла, що й казати. Інакше б він не пішов на таке. А, матері твоїй біс!

Жежен, не дуже розуміючи свого товариша, здивовано поглядав на нього.

Дарма, що Арсен, його компаньйон і друг, був таким же бродягою, як і він, все ж інколи Жежен не розумів його. Це гнітило Жежена, і він відчував до товариша повагу і боявся його.

Він сплюнув на землю і підвівся.

— Мабуть, час уже й хропака дати.

Арсен подивився на нього, все ще заглиблений в свої думки, потім підвівся й собі.

— Правильно, Жежене, треба економити свічку.

Він сунув руку в скуйовджене волосся, почухав голову і додав:

— Я приберу тут, що лишилось, а ти поклади на землю дошки.

Він говорив неуважливо, думаючи про щось своє.

Жежен заходився лаштувати постіль.

— Там іще мусить лишитися трохи випивки, Арсене, в отій пузатій. Нічого, вранці щось змикитуємо,

Сергій Ворогін швидко притулився до стіни будинку. Здаля долинули чіткі, важкі кроки. Патруль! За десять метрів од себе він помітив вузький прохід між двома будинками, прослизнув туди і завмер з «люгером» у руці. Тепер він ясно чув брязкіт зброї. Патруль пройшов за кілька метрів од нього, і тупіт солдатських чобіт виповнив сплячу вулицю. Сергій заздро подивився на автомат унтер-офіцера, командира патруля, і на магазини-ріжки, пристебнуті до пояса. «Шмайсер М. П. 38». Вперше він познайомився з цією трофейною зброєю під час місцевого наступу на Кавказі. Не дуже надійна і точна машинка, але за таких обставин він би залюбки взяв її.

Патруль пройшов.

Сергій довго вичікував, перш ніж вийти на вулицю. Ще пару сот метрів — і він побачить свій старий притулок.

Вже тоді, біля критого ринку, він легко знайшов останній орієнтир і тепер, пригадавши ранкові кошмарні блукання, посміхнувся: шлях до сараю здався йому дитячою забавкою.

Знову втома налягла йому на плечі, гнула до землі. Він почував себе вкрай погано, а тепер, коли він уже майже досяг мети, сили, здавалось, і зовсім залишали його. Він аж хитався. Котрий це день минув?

«Цікаво, скільки кілометрів зробив я сьогодні? Десять? Двадцять? А як було страшно сидіти отам на лаві, у підвалі. Я правильно вирішив тоді, що не слід чекати, склавши руки. Правда, не дуже всидиш в отакий лютий мороз».

Нарешті він добрів до свого притулку і побачив, що на дверях сараю висить замок.