Чи любите ви Вагнера?

В середу вранці і протягом дня

Андре Ведрін ворухнув правицею і відчув долонею щось тепле. Спина Анрієт. Рука посунулася далі і ніжно лягла на пружне стегно.

Анрієт зітхнула уві сні, повернулась на бік і, не прокидаючись, притулилася гарячим тілом до Андре Ведріна.

Бліде, непевне світло просочувалося крізь дерев'яні віконниці, і ранковий вуличний шум поступово почав виповнювати кімнату.

Андре Ведрін поглянув на свій ручний годинник. «Ого, сім! Час уже й вставати», подумав він. Але ж так приємно було лежати під товстими й теплими ковдрами поряд з цим трепетним тілом. Він добре розумів, що такі хвилини життя дарує рідко, і тому не мав аніякого бажання поспішати.

Андре натягнув ковдри аж до підборіддя і поринув у солодке напівзабуття. Він любив поніжитися вранці. Можна було на якийсь час забути самого себе, відігнати тривожні думки про сувору дійсність, що чатувала на нього, і по-справжньому оцінити приємне самопочуття, яке може дати нормальній, здоровій і більш-менш цивілізованій людині комфортабельне ліжко.

Раптом тужливе виття порушило його спокій. Андре Ведрін сів у ліжку. В кімнаті було холодно, і по тілу побігли мурашки. Він енергійно розтер плечі і груди.

— Що за чортовиння! Тривога. Та ще й уранці. Ніколи такого не бувало.

Від пронизливого виття сирени, здавалось, тремтіли стіни кімнати. Все місто перетворилось на якийсь велетенський зойк. Андре Ведрін стрибнув на паркет, що зарипів під його кроками, швидко натягнув штани, сорочку, взув черевики і кілька разів пройшовся по кімнаті, кидаючи на ліжко заздрісні погляди.

Анрієт поволі розплющила заспані очі. Хвилину вона байдуже дивилася перед собою, потім помітила Андре Ведріна.

— Що там таке? — сонно пробелькотіла вона.

— Тривога.

— Яка тривога?

Андре Ведрін підвищив голос.

— Звичайна тривога! Хіба ти не чуєш сирени?

Анрієт, прокинувшись остаточно, солодко позіхнула і щільніше загорнулася в ковдри.

— Котра зараз година?

— Чверть на восьму.

— О! То ти вже одягся?

— А ти не бачиш?

Він нахилився над ліжком, і Анрієт обняла його за шию. Андре припав до її вуст. Тепло її рук викликало у нього бажання знову вкластися в ліжко. Він з ніжністю подумав, як було б добре зустрічати разом такі ранки після війни, збиратися на роботу, знаючи, що вдома на тебе чекатиме дружина. І мимохідь поцілувати одного чи двох малюків.

— Добре спала, люба?

Вона з посмішкою поглянула на нього.

— Добре. А ти?

— І я теж.

Сирени замовкли. Андре Ведрін і Анрієт з задоволенням вслухалися в тишу.

На сходах знялася метушня. Мешканці будинку в паніці тупотіли вниз. Почувся чийсь приглушений голос:

— Швидше, панове, швидше, не баріться! Плакали діти.

— Вони спускаються в сховище. — Анрієт презирливо показала кудись униз.

— Таке розпорядження, — пояснив, усміхаючись, Андре. — Ну, добре, чи можу я, люба, перш ніж ми загинемо під руїнами будинку, підігріти воду для гоління? Я волію вмерти чисто виголеним.

— Бери й голись! От і добре, заразом запалиш мені гасову пічку.

Андре Ведрін озирнувся навколо.

— Он там, у правому кутку, за ширмою… Сірники у кухні на столі.

Те, що вона звала кухнею, було насправді маленькою комірчиною без вікна, де стояв мініатюрний білий столик, керогаз на підставці і стінна шафа для посуду. Скрізь було чисто й охайно, але речами, видно, давно не користувались, — тут навіть тхнуло цвіллю.

Андре Ведрін запалив пічку і приніс її до ліжка.

— У тебе, Анрієт, я бачу, вітер свище на кухні й на полицях. Нічого немає, навіть гасу. Просто не збагну, як ти живеш.

— Обмін, любий П'єре, обмін! П’ять літрів гасу, звичайно більш чи менш розведеного, за три метри чистої, або майже чистої шерсті… Іди вмиватися, я якраз встигну одягнутися, поки ти скінчиш. Коли не важко, відкрий, будь ласка, віконниці.

Він виконав її прохання. Надворі було страшенно холодно. За ніч вулиці засніжило, і на ранок ртутний стовпчик термометра опустився дуже низько. Сніг весело рипів під ногами перехожих, які нап'яли на себе всі теплі речі й закуталися так, що не видно було облич; у повітрі іскрилися і танцювали міріади блискіток-сніжинок.

Коли Андре Ведрін закінчував свій туалет, прозвучав сигнал одбою.

— Знову нічого не вийшло у союзників, — пробурмотів він.

Голився він безпечною бритвою, яку знайшов у Анрієт. Він завжди голився вранці, коли залишався у неї, але не дуже любив цю процедуру. Безпечною ніколи так не поголишся, як справжньою старою бритвою, яку він ретельно й довго гострив і направляв на гладенькому ремінному правнику; так робили його дід і батько.

— У тебе нема часом одеколону, Анрієт?

— Є, візьми в моїй сумочці. Але не захоплюйся. Зараз він дорожчий за гас.

Чути було, як сусіди вже поверталися з підвалу до своїх квартир. Хлопчик, що весь час плакав, коли спускалися в сховище, питав:

— А коли ж я піду до школи?

Його мати відповідала:

— О господи, не терпиться йому, наче ніколи ти там не був.

Андре налив трохи одеколону на долоню. Пахощі фіалок змішалися з запахом гасу. Він освіжив обличчя і поспішив одягнутися.

Коли він зайшов до кімнати, Анрієт попросила подати їй халат. Андре поклав халат на ліжко, а сам вмостився на краєчку. Кінчиками вуст Анрієт торкнулася його обличчя. Він відповів їй, потім поліз рукою під простирадло і легенько стиснув її груди. Смішно, кінчики їх одразу ж настовбурчилися. Він глянув на неї і підморгнув.

— Це не те, що ти думаєш, — пояснила вона лукаво. — Це від холоду. У тебе руки холодні.

Він знову поцілував її, підвівся і зняв своє пальто.

— Ти вже йдеш? — спитала вона.

— Йду, сьогодні у мене багато роботи. Треба обговорити і здійснити святкову програму, що припаде до смаку французам і, мабуть, не дуже сподобається бошам. Ми…

Він замовк.

Вона уважно слухала його, здивовано піднявши брови.

Андре всміхнувся і, несподівано перевівши розмову на інше, запитав:

— Що ти робитимеш ці вісім днів?

— Працюватиму, звичайно. Я взяла з собою шитво і портативну швейну машину.

Вона підвелася на ліктях і кивнула на маленьку валізку, яка стояла під вікном.

— А ти коли повернешся?

— Цього ж вечора… Принаймні, я так сподіваюсь.

На маленькому настільному годиннику з онікса, біля якого на мармуровому каміні стояв патефон і альбом грампластинок — до речі, ліжко і шафа ніяк не пасували до годинника і каміна в стилі ампір — було двадцять п’ять хвилин на дев'яту.

Андре Ведрін ще раз поцілував Анрієт і вийшов.

Цього ранку всю його істоту сповнювала якась незвичайна ніжність до неї. Вони навіть не сперечалися про класичну музику. Йому хотілося бачити в цьому щасливу прикмету: значить, він таки вплинув на неї.

Уважно розглядає у вітрині’, водночас краєчком ока стежачи за вулицею.

Він завжди так робив, і коли йшов на побачення з Перрішоном, і коли повертався. Це вже стало звичкою. Андре не помітив, щоб хтось зупинився віддалік чи йшов за ним слідом після того, як він залишив явку в бюро Перрішона на майдані Філіп-Маркомб. Він попростував на вулицю Сент-Ерем. Ніхто за ним не стежив. Тоді він пішов униз вулицею, вздовж гратчастої огорожі скверу Блез Паскаль. На серці було неспокійно.

«Якби Альбер знав це, він би дав мені доброго прочухана. І мав би рацію. Але ж я ще нічого такого не зробив для справи, я ніколи не керував такими операціями! Яке щастя, що незабаром ми перейдемо до активних дій. Макі, ми будемо формувати загони макі!»

Андре Ведрін спробував пригадати, що він знав про життя партизанів. В пам'яті спливли уривки з кінофільму, що його він бачив колись замолоду. Назви фільму він уже не пригадував, але пам’ятав, що дія відбувалася в Іспанії. Іспанські селяни, озброєні шаблями, списами і мушкетами, атакували в дикій місцевості регулярне французьке військо. Розгорілася битва, яка скінчилася поразкою французів.

Андре Ведрін замислився на мить. Макі… Він ясно бачив озброєних людей з автоматами на грудях. Та, нараз повернувшись до дійсності, гірко посміхнувся.

«Ніколи він не дозволяє мені діяти, як я вважаю за потрібне. Ти, каже, моя права рука і найближчий помічник. А хто ж дозволить відтяти свою праву руку?»

В глибині душі він лаяв на всі заставки Альбера Перрішона, людину, за яку він, не вагаючись, віддав би життя.

В цю мить його обігнав грузовик з газогенераторною колонкою обік радіатора. Грузовик загальмував на Гайяр поряд з електричним годинником, що висів над газетним кіоском. Вгорі на кабіні була припасована табличка з написом жовтими літерами: «Фірма Гарден, перевезення найрізноманітніших речей».

Андре Ведрін посміхнувся. Нічого не скажеш, дотепні хлопці в групі Макса.

О чверть на дванадцяту вони зупинили машину на вулиці Сент-Еспрі перед паперовим магазином з опущеними залізними жалюзі і з вивіскою: «Канцелярське приладдя, папір, передрук на машинці; якість гарантується». Цю крамницю ще називали «Папірус», чи «Російський папір», — як казав Макс.

Операція була продумана до найменших дрібниць. Все мусило йти як по маслу.

Макс, який сидів за кермом, вийшов з кабіни. Під пахвою він тримав пакунок. Слідом за ним ішов Жак. Андре Ведрін теж зліз з машини, перейшов на протилежний бік і став у під'їзді, звідки він міг стежити за вулицею.

Паперовий магазин належав відомим колабораціоністам, братові й сестрі. Брат був президентом петенівського «Легіону» і входив до складу спеціальної комісії в мерії; сестра ж, ревна учасниця «благодійних» справ єпархії, агітувала за маршала-зрадника і шпигувала за родинами, що їх вона відвідувала. За її доносами було заарештовано кілька католиків. «Справжній крук, негідниця!»

Макс, у минулому кваліфікований слюсар, з третього разу відімкнув одмичкою замок. У просторій кімнаті, яка сполучалася з магазином внутрішніми гвинтовими сходами, було складено запаковані товари.

— А якщо зустрінемо когось на сходах? — запитав Жак.

— Ну то й що? — здивувався Макс, погладжуючи величезні вуса. — Навряд чи хтось припустить, що ми грабуємо крамницю серед білого дня. А як трапиться непередбачена сутичка — стрибай у чортопхайку — і бувай здоровий.

— Без того товариша?

— Хай йому грець, скільки тобі втовкмачувати? Ти за нього не бійся, він дасть собі раду.

За двадцять хвилин вони навантажили на машину п'ятдесят пачок паперу, дві друкарські машинки, ящик пляшок з чорним чорнилом, багато коробок із стрічками для машинопису і копіювальним папером. Потім зробили ще одну вилазку і набрали цілу купу всякого канцелярського приладдя.

На вулиці люди байдуже йшли собі, не звертаючи на них жодної уваги, намагаючись лише не послизнутися на слизькому бруку. Лише раз визирнула зверху жінка, хазяйка будинку, яка винаймала кімнати, і одразу ж повернулася до своїх справ. Нічого, все одно Їх не впізнають. Цього ж вечора Макс підстриже свої вуса, а Жак за тиждень ходитиме вже з бородою.

Ненароком зачепивши плечем, Жак звалив купу ящиків і на превелику радість виявив зброю. Три мисливські рушниці, зовсім нові і в шкіряних чохлах, хоч зараз на продаж. Він оглянув їх з виглядом знавця. Там була одна Сент-Етьснівської мануфактури, один «Браунінг» і «Беретта». Потім Жак знайшов три великі коробки з патронами. Його очі радісно заблищали.

Макс теж був задоволений.

— Одрізати трохи стволи — і можна на славу озброїти трьох хлопців.

Жак подивився на нього очима кюре, котрий почув перед причастям богохульство: нівечити такі рушниці!

— Що поробиш, мій друже, — засміявся Макс. — Наполовину вкоротиш стволи і тоді засієш картеччю п’ятдесят квадратних метрів. Іди поклади їх у мішок, а я ще винесу кілька пачок паперу.

Жак дбайливо загорнув у мішок знахідку. Він добре розумів, що Макс мав рацію.

Через дві хвилини Жак сів у кабіну, а Макс спустився в кімнату. Там він витяг з кишені канадської куртки листа, невеличкий пакет і поклав їх на стіл так, щоб можна було зразу помітити. Лист попереджав: «Не знімайте галасу. Це у ваших же інтересах. Діячі Опору». В пакунку були дві мініатюрні, чудово зроблені під дуб труни, схожі на елегантні футляри для сигар.

Макс старанно замкнув двері і побіг східцями нагору, перестрибуючи одразу через чотири сходинки. Коли він вибіг на тротуар, то зіткнувся з перехожим, послизнувся і впав. Перехожий, бородатий залізничник, поточився, і, щоб собі не впасти, схопився руками за машину; потім мовчки, навіть не глянувши на Макса, швидко пішов.

Макс ошелешено дивився вслід. Він навіть забув підвестися.

— Дідько б тебе вхопив, — голосно промовив він, — не дуже люб'язний цей дикун. Хоч би підійшов та глянув, чи не врізав я дуба!

Андре Ведрін зразу ж підійшов і, удаючи сторонню людину, голосно запитав:

— Ви не забились, пане?

Два чи три чоловіки спостерігали цю сцену. Літня дама вже прямувала до них. Макс зупинив її.

— Нічого, мадам, все гаразд, тільки будьте обережні, тут слизько.

Допомагаючи Максові підвестися, Андре швидко прошепотів йому на вухо:

— Не сідай одразу в машину. Краще буде, коли тебе бачитиме менше людей. Іди пішки до майдану Рену і там чекай. Там до тебе під'їде Жак.

— А чи зрозумів він, що треба робити?

— Зрозумів.

Андре Ведрін пішов у напрямку вулиці Баленвільє. Уже на розі, біля ковбасної крамниці, він побачив, як Макс звернув ліворуч на вулицю Сен-Жене, а Жак зрушив із місця машину. Він полегшено зітхнув. Для Жака це було перше бойове хрещення. Макс — то вже старий, стріляний вовк.

Андре Ведрін запалив сигарету і враз подумав, що робитимуть власники «Папірусе» повернувшись з Ніцци завтра чи позавтра. Можна собі уявити, який вигляд вони матимуть!

Мороз дужчав, і він промерз до кісток, простоявши півгодини у під’їзді. Страшенно хотілося гарячої кави, але йти в бістро не варт було — там йому запропонували б помиї з ерзацу. Ні, хай їм всячина. «От зараз у Тентена я міг би зігрітись; його Марінетта готує напрочуд смачну каву, справжню каву».

Він був певен, що з такої нагоди Тентен знайшов би для нього і що-небудь міцніше за каву. «Завжди вони мене пригощають, так уже повелося».

Андре відчув, як хтось схопив його за рукав пальта. Він блискавично сунув руку в кишеню і рвучко обернувся, примусивши того, хто схопив, випустити рукав. Йому перехопило подих, він аж похолов, коли побачив, хто стоїть проти нього.

— Кола!

Йому здалося, ніби він голосно вигукнув це ім'я, насправді ж то був ледь чутний шепіт.

Кола стояв перед ним у канадській куртці, в старих шкарбанах, і його кадик від хвилювання випинався так, що аж страшно було дивитись.

— Я стояв біля вікна, бачу — йдеш ти. Оце здорово, я вже не знав, як відновити зв'язки. Кинувся до тебе на вулицю…

Він говорив так швидко, що Андре Ведрін ледве його розумів.

— Я зватиму тебе Ламбертеном… Трапились такі події, якби ти знав…

Він хвилювався, відчуваючи на собі важкий погляд Андре Ведріна. В його очах він читав підозру.

Кола розхвилювався ще більше.

— Я зараз живу у свого товариша… Я розповів йому все, він ні хвилини не вагався і допоміг мені.

Кола хотів сказати: він довіряв мені.

Очі Андре Ведріна потеплішали, але він і далі тримав руку в кишені і час від часу оглядався назад.

Довкола них, широкою вулицею Баленвільє, поспішали люди: службовці з пошти, хлопці й дівчата з сусідніх ліцеїв і художнього училища. Ліцеїсти несли в мішечках чорнильниці і книжки, зв'язані резинкою, слухачі художнього училища — папки з малюнками. Трохи далі зупинилось п'ять чи шість автобусів «Сітроен» з газогенераторами на дахах, наче горяни з тірольськими сумками на плечах: з них висипала гомінка юрба чоловіків, жінок і дітей з валізами і кошиками.

Андре Ведрін почував себе якось негаразд серед цього вируючого натовпу. Стежити за вулицею просто неможливо. Кола щось говорив йому, але він погано розумів, що ой каже, лише відчував у його уривчастих фразах хвилювання і відчай.

Андре Ведрін перервав розповідь Кола. Несподівано для самого себе він наважився:

— Пішли до тебе!

Вони зайшли в під’їзд. Кола пішов уперед темними сходами. Дім був старий і обшарпаний: таких будинків багато в провінції і робітничих кварталах Парижа.

Кола зупинився на третьому поверсі, відчинив двері і зайшов у маленьку кімнату. Йдучи за ним, Андре Ведрін обережно витяг пістолет. Він різко штовхнув двері, так що вони вдарилися об стінку, і опинився віч-на-віч з юнаком, який наставив на нього автомат. Кола кинувся вперед і закричав:

— Не робіть дурниць!

Він став між Андре Ведріном та незнайомцем, переводячи погляд з одного на другого.

— Це наш друг.

Він не знав, до кого першого звертатися. Власне, Кола намагався заразом попередити обох. Він кивнув на Андре Ведріна і швидко пояснив притишеним голосом:

— Це мій начальник в організації Опору. А з ним ми разом втекли. Він хоче приєднатися до нас…

Андре Ведрін легенько відштовхнув Кола і зачинив двері ударом ноги, не випускаючи з поля зору юнака з автоматом.

Кола взяв автомат, вийняв магазин, кинув зброю на ліжко і спокійно промовив:

— Ми позичили його у бошів. А другий заховали в старому будинку на вулиці Галле, біля ринку Фонжієв.

Андре Ведрін прихилився спиною до дверей.

— Я слухаю тебе, Кола.

Він глянув на годинник: десять на першу! Тентен не знатиме, що й думати, чекаючи на нього, щоб разом пообідати. В найкращому разі він прийде в кав'ярню «Король вина» десь о першій годині.

Кола розповідав майже півгодини: про те, як його арештували під час облави, про допит у комендатурі, камеру в підвалі вілли на авеню Руайя, про дванадцять заложників, маленьку єврейку, Франсуа Бурдійя і свою втечу. Кола навіть забув розстебнути куртку чи, може, просто боявся застудитися, бо в кімнаті було холодно: кахляна пічка ледве гріла. Час від часу він, наче на підтвердження своїх слів, обертався до юнака і запитально дивився на нього вирячкуватими лагідними очима.

Потім Кола показав пальцем на юнака й додав:

— А тоді удвох вулицею Амадео — ти її знаєш, та, що йде вздовж заводів Ольє і Бергуньяна — вийшли до старого занедбаного будинку — того, що на вулиці Галле, я його здавна примітив. Отам ми й заховали другий автомат, під купою штукатурки. Довелось перебути там ніч. Ми, власне, нічим не ризикували, там спокійно. Хіба що могли з'явитися бродяги, вони часом туди заходять, але це не страшно. Учора вранці ми прийшли сюди. З годину чекали на хазяїна.

А що сталося з іншими, просто не знаю.

Більшість із них, мабуть, натрапила на німецькі патрулі, бо їх, як ти чув, схопили і знову ув’язнили. Он як воно було; тепер я щасливий, що вискочив з пекла. Втрачати мені нічого, я самотній і не одружений.

Висповідавшись отак, Кола знову кивнув на юнака, що мовчки стояв біля ліжка і захоплено дивився на Андре Ведріна.

— От з ним справа складніша. Батьки й досі нічого не знають про його долю.

Він замовк. Андре Ведрін розмірковував.

«Усе, що він мені розповів, звичайно, чиста правда. Ну, а втеча з гестапо? Хоча, чому б і ні? Адже мені теж пощастило втекти з Ліможської в'язниці. Поки що я їх залишу. А потім їх відправлять у перший же загін макі. Там їх раз чи два перевірять на якомусь завданні під таємним наглядом».

Він глянув на них. Вони спокійно стояли перед ним, двоє чоловіків у цій холодній і непривітній кімнаті з обшарпаними меблями, вицвілими шпалерами на стінах і облупленою стелею. Ну й діла! Обличчя чесні й відверті, і у вирлоокого, і у цього хлопця. І як люди вони, безумовно, теж чесні й хороші.

І все ж треба вжити всіх застережних заходів. Це дуже неприємно, але що вдієш. Інакше не можна, як сказав би Перрішон.

— Ви залишитесь тут до ранку. О дев’ятій годині приходьте до стоянки автобусів «Сітроен». Приїде наш чоловік, і ви сядете в машину. Якийсь час почекаєте, поки сформують загін макі, — ви будете в цьому загоні.

Кола аж підстрибнув. З радощів кадик йому випнувся і почав так пульсувати, що Андре Ведрін уже занепокоївся, чи не трісне шкіра на схудлій шиї.

— В макі!.. Організують макі? Я буду там теж?.. — белькотів Кола.

Ще трохи, і він би почав витанцьовувати, немовби йому пообіцяли вічне блаженство.

Нараз обличчя його стало серйозним, він пильно глянув в очі Андре Ведріну і суворо промовив:

— Нарешті я воюватиму!

Це прозвучало урочисто і від щирого серця.

— Я теж згоден воювати. Особливо після того, що я побачив у гестапо. Тільки…

Андре Ведрін зупинив юнака. В його голосі почулися дружні, майже ніжні ноти:

— А ваша родина?.. Не так просто воно робиться, мій хлопче. Дай мені свою адресу, я їх попереджу. Врешті, ти й сам можеш написати листа… Одружений?

— Одружений, уже три місяці. Вона живе разом з моїми батьками. Дружина все зрозуміє, вона в мене хороша.

«Ти диви, він одружений! Розумний; мабуть, працює десь на заводі. Приємний голос, теплий і густий».

Андре Ведрін поклав пістолет на нічний столик, написав ім’я та адресу, закарбував їх у пам'яті, і потім спалив папірець над полум'ям запальнички.

Він назвав їм пароль і додав:

— Завтра вранці заїдете і заберете з схованки автомат.

Андре вже взявся за ручку дверей, коли зупинився і спитав:

— А справді, як ви тягли з собою цю штуковину? — Він кивнув на автомат, що лежав на брудній ковдрі.

— А ми його розібрали, — спокійно відповів юнак.

Андре Ведрін сховав свою артилерію і вийшов. Він їм не сказав, що про всяк випадок спеціальна група охорони чергуватиме поблизу, коли завтра за ними прийде машина.

Сидячи на краєчку канапи, Марі-Те високо, аж до стегон підняла сукню і приміряла панчохи. На якусь мить вона замилувалася своїми стрункими ніжками, щільно обтягненими блискучим бронзовим шовком, і з задоволенням погладила їх. її стегна просто чудові. Вона провела кінчиками пальців по шкірі, там, де кінчались панчохи. Марі-Те відчула, як все її тіло напружилося, а грудям стало лоскітно від дотику в’язаної кофточки. їй раптом спало на думку: мабуть, чоловікам теж приємно торкнутися рукою її тіла там, де вона його щойно пестила. Серце її сповнилось щасливим смутком і радістю, а щоки аж запашіли. Марі-Те напівзаплющила очі, боязко відганяючи хвилюючі думки. Голосний окрик примусив її схопитися на ноги, ЇЇ зелені очі спалахнули гнівом. Чарівну хвилину було порушено.

— Гей, Марі-Те! — голосно покликав Жюль Грак внизу на сходах. — Ти все ще крутишся перед дзеркалом?

Вона зітхнула і озвалася:

— Зараз іду, а тобі що — терпець урвався?

— Ні, але ворушись, давай швидше.

Вранці він лишився у них і поснідав з доктором, а потім домовився піти з Марі-Те на прогулянку і зайти опісля в муніципальну бібліотеку.

Жюль дивився, як вона обережно йде вниз дерев'яними сходами, цокаючи тонкими високими каблучками; помітивши, що він дивиться на її ноги, Марі-Те удала, ніби нічого не бачить.

— Ну ось, я вже готова.

В її голосі звучало хвилювання, коли вона, уникаючи погляду Жюля, промовила це.

Він допоміг їй одягти хутряну шубку, і вони вийшли на вулицю. Жюль перший порушив мовчання:

— Марі-Те, знаєш, я вже вирішив.

— О! Цікаво.

— Так, я хочу одверто поговорити з твоїм батьком і розповісти про твою приналежність до Опору, про те, що ми розраховуємо використати для своїх цілей його будинок…

Він зупинив ЇЇ рухом руки.

— Учора ввечері батько просив переконати тебе, що, виправдовуючи насильницькі дії французьких патріотів, ти помиляєшся… Мені стало соромно…

Вона ущипливо додала:

— Соромно за нього.

— Ні, Марі-Те, соромно за нас. Ми не маємо права так робити.

Марі-Те розсміялася.

— Краще, звичайно, робити, як ти.

Кілька кроків вони пройшли мовчки, а потім Марі-Те гірко запитала:

— Отож для мене все скінчено, чи не так?

— Ні, що ти, не в тім річ. Просто я хочу поговорити з твоїм батьком, посперечатися з ним, врешті переконати його. Ні, ти тепер наш товариш, ти лишаєшся з нами. Тільки треба, щоб…

— Що?..

— Треба, щоб про це знав твій батько і… крім того, ми не можемо лишити у нього друкарню, не сказавши про неї і не спитавши його згоди.

— А якщо він відмовиться?

— Ми перенесемо її в інше місце.

— Ну, а коли він викаже тебе?

— Дурна.

Жюль Грак з силою стиснув її руку і обурено глянув на неї. Вона знітилась, опустила очі і прошепотіла:

— Вибач, мій батько — порядна й смілива людина, я знаю.

Все ще тримаючи її попідруч, Жюль Грак тихо сказав:

— Це не робить нам честі, Марі-Те, і не гідне нашої боротьби. Хай це звучить і пишномовно, але я переконаний, що всі наші помисли і дії в Опорі мусять бути благородними, Ми захищаємо нашу свободу, нашу гідність і…

Він ніколи не любив гучних фраз і не завжди міг знайти потрібні слова. Особливо коли хвилювався. В таких випадках, щоб приховати свою ніяковість, він часто вдавався до якого-небудь гострого слівця, що не ображало нікого, за винятком, звичайно, дурнів.

Марі-Те не дала йому закінчити. Вона взяла його обличчя в свої маленькі долоні і, ставши навшпиньки, невміло поцілувала в губи. Він відчув на щоці приємний дотик м'яких рукавичок і холодні трепетні дівочі вуста. Він правильно зрозумів значення цього поцілунку. Просто дівчина усвідомила, що рух Опору — це не авантюра, а справжня народна боротьба, і вона подякувала йому за дружнє пояснення. Все сталось якось несподівано і щиро. Поцілунок — то подяка, і все. Від щирого серця.

А розгублений і здивований Жюль Грак намагався пригадати, що ж такого важливого він їй сказав, забуваючи, що в його устах звичайні слова звучали для неї як пророкування.

Вони глянули одне на одного і посміхнулися.

Несподівано вони відчули себе щасливими. Жюль Грак зрозумів, як подорослішала і змужніла Марі-Те за останній час.

Вона поцілувала його ще раз, іще сердечніше.

— Ми скажемо йому післязавтра, — просто мовила Марі-Те.

Схвильований Жюль Грак взяв її руку і стиснув у своїх широких міцних долонях, долонях ковальчука. Він усвідомлював, що з певного часу характер його взаємин із Марі-Те змінився. Він кохав її. Своє збентеження Жюль спробував приховати за жартівливими словами.

— Ну, що ж, нехай буде так, дівчинко, — вигукнув він, — післязавтра ввечері я стану напівпрокурором, напівадвокатом і, виголосивши вирок поглядам твого батька, із запалом захищатиму патріотичні вчинки його доньки.

Вони весело розсміялися, і Жюль уже серйозно запитав:

— А чому треба чекати так довго?

— Тому що сьогодні його не буде вдома. — Вона завагалась. — Він поїде за продуктами.

— На село?

— Так, у напрямку Шад-Бофор.

— Не соромся, Марі-Те, це цілком природно, адже кожен зараз викручується, як може.

— Завтра ввечері він піде на прийом у міську оперу. Будуть усі вершки колабораціоністів і разом з ними ті, хто хоче виправдати свою присутність любов'ю до музики і поаплодувати Ріхарду Вагнеру.

Помовчавши, Марі-Те гірко додала:

— На тому тижні у нас з ним відбулась з цього приводу гостра суперечка. Я хотіла, щоб він відмовився від зустрічі. Він не наважився. Проте батька мучили докори сумління. Ми посварилися, і він вибіг з кімнати, гукнувши: «І все-таки я люблю Вагнера!». А ти кажеш про якесь виправдання. Врешті, що там говорити, він туди піде, і тобі не пощастить з ним зустрітися, хіба що прийдеш до нас вдень.

— Ні, це неможливо. Отже, ми подискутуємо післязавтра. Знаєш, моє серце, приставши на твою пропозицію розмістити у вас, чи точніше, у твого батька, друкарню, я зробив добре діло. Ну, справді, хто може запідозріти, що у доктора Буча вдома розмістилося таке підприємство? Тільки дуже вже неприємно повідомляти його про такі речі. Щодо нього, то мені вже й так усе ясно. Важко боротися з слабохарактерним інтелігентом.

На кафедральному соборі годинник важко вибив пів на першу.

— Я зібрав вас, панове, щоб повідомити ось про що: я довідався, хто здійснював замахи на наших офіцерів.

Ганс фон Шульц зробив паузу, щоб подивитися, який ефект справило його повідомлення.

У старовинній їдальні вілли, перетвореній на зал засідань, довкола великого столу сиділи майже всі офіцери гестапо. Вони нетерпляче чекали.

Фон Шульц вів далі.

— Виявилось, що це офіцер Радянської Армії на ім'я Сергій Ворогін.

Він знову змовк, щоб подивитись на обличчя гестапівців, і не поспішаючи запалив сигарету. Всі були глибоко вражені.

— За професією він музикант, розмовляє німецькою та англійською мовами і ходить у формі французького залізничника.

Стоячи в глибині кімнати під величезною штабною картою з позначками воєнних дій, Вернер бачив замість полковника якийсь невиразний силует і чув лише одноманітне бубоніння.

Ганс фон Шульц заговорив знову.

— Він утік з ешелону, що перевозив в'язнів із польського табору Треблінки до Східної Прусії. Йому пощастило сховатися в товарному поїзді, який ішов до Клермон-Феррама. Цей поїзд ще й зараз стоїть на станції, чекаючи розвантаження, і сьогодні ранком Кальтцейс і Рот знайшли у вагоні сліди перебування цього Ворогіна.

Ганс фон Шульц струсив попіл у фаянсову попільничку і, здавалось, поринув у споглядання напису на пляшці з гірким аперитивом, хоча в цей час він думав про те, як швидше впоратися з цією справою…

…Ще під час свого перебування в Парижі, минулого четверга, він зустрівся з своїм давнім приятелем Крамером. Цей базіка Крамер завжди був у курсі всіх пліток в гестапо і під час випивки розповів йому історію про втечу ув'язненого росіянина на польській станції. Молодчик, напевне, вскочив в інший поїзд, сказав тоді Крамер. Коли б тільки знати, де він вийшов. Шансів піймати його мало. І от, врешті, це. повідомлення інспектора французької поліції про пограбування залізничника, яке збігається з прибуттям товарного поїзда…

«Що іноді може зробити випадок! А ці бовдури сидять за столом і дивляться на мене як на господа бога. Вони й гадки не мають, що досить було лише двічі подзвонити. Таємничість і замкнутість — помічники і зброя начальства гестапо».

Він посміхнувся і закінчив, карбуючи слова:

— Сьогодні вранці я попросив дозволу у генерала Кесселя надрукувати оголошення з прикметами цього чоловіка і обіцянкою заплатити п'ять мільйонів франків тому, хто в той чи інший спосіб викаже і допоможе схопити злочинця. Ці оголошення вже розклеюють.

Вернер уже не бачив полковника. Він бачив лише ті очі, що пропікали його наскрізь. Очі безумні і благаючі. Десь усередині Вернера один за одним розітнулося два постріли. І з кожним пострілом ці очі дивно сіпалися. Божевільні очі. Раптом одне з них розлетілося, зникло, наче мильна булька, і водночас постріли припинились, а на нього дивилося вже тільки одне око. Око собаки, якого б'ють і який не розуміє причин жорстокості. Око француза Франсуа Бурдійя, який загинув безглуздо, трагічно і випадково. Це вони вбили його, а не він, Вернер. Ця думка свердлила мозок. Він не винуватий.

Знову до нього долинув з безвісті владний голос фон Шульца.

— Мої інструкції такі: патрулі з двох чоловіків на машинах їздитимуть вулицями міста; за ними слідом на невеликій відстані йтимуть машини з військовими радіостанціями, що весь час підтримуватимуть зв'язок з комендатурою, де я тимчасово залишу наших людей. На пересувних радіостанціях буде по чотири чоловіки. Два загони солдатів вермахту вже перебувають у повній бойовій готовності і чекають лише моїх розпоряджень. Прикмети росіянина повідомлені французькій міліції, яка теж братиме участь в операції. Кальтцейс контролюватиме виконання цих наказів.

Ганс фон Шульц розкришив у попільничці недокурок сигарети, запалив знову і сказав:

— Можете йти.

Коли всі мовчки підвелися, він холодно додав:

— Гадаю, що ви візьмете його живим.

Це була порада, але кожен з присутніх добре знав, як треба розуміти поради полковника фон Шульца.

Вернер вже хотів вийти разом з усіма, коли фон Шульц зупинив його.

— Вернере! Підете зі мною в комендатуру. Візьміть автомат і чекайте на мене в своїй кімнаті.

Вернер вклонився і зник.

Вже в коридорі, далеко від риб'ячого погляду фон Шульца, він скипів гнівом, що виповнив його душу.

«Мерзотник, він навмисне так зробив! Він хоче, сволота, щоб я взяв участь у полюванні на людину, взяв на себе частину злочину».

І одразу ж у голові його майнула тривожна думка: «Коли це справді так, то, виходить, він мене підозрює? Напевне підозрює, більш того, він переконаний, що я винен в тому, що він називає зрадою. За таких обставин мене в кращому випадку чекає куля в потилицю. Грається зі мною, як кіт з мишею, падлюка. Коли вони схоплять цього росіянина, він накаже мені катувати його під час допиту».

Вернер здригнувся, штовхнув двері до зброярні і спитав автомат. Йому видали «М. П. 43/1», відомий своїми поганими стрілецькими якостями. Вернер, пригнічений, повернувся до своєї кімнати і став чекати фон Шульца.

Він уже вирішив, що робити. В перший-ліпший зручний момент перейти на бік противника. Від цієї думки йому трохи полегшало на душі. Лише одна річ турбувала його. Чому тільки тепер? Він замислився, сидячи за столом і поклавши ліву долоню на автомат. Чому він, і оком не зморгнувши, примирився з перемогою націонал-соціалізму і десять років мовчки підтримував націстську владу? Хіба не він, як і багато інших задурених співвітчизників, дослухався до містичної і політичної маячні Гітлера? Хіба не повірив він в ідею про зверхність арійської раси, як вірили в неї багато німців? Тоді що ж? Він терпів гітлеризм, як терпляче носять погано пошитий і тісний одяг, бо не наважились своєчасно зробити зауваження кравцеві.

«Я був боягузом. Спочатку, як і всі, як батько фон Шульца, як старі штабні лиси рунштедти, кейтелі, йодлі, гальдери, я з захопленням визнав Гітлера. А далі перемоги за перемогою: Рур, Данціг, Судети, потім Австрія, Успіх за успіхом. Він прийшов до влади в Німеччині саме тоді, коли злидні панували у великих містах: десятки тисяч безробітних в чергах біля бюро допомоги, жебраки-інваліди з медалями першої світової війни на вулицях, жінки з висохлими грудьми і діти з розпухлими животами. Чому я погодився, щоб колишній єфрейтор командував мною, в той час як фон браухічі робили з новобранцями все, що хотіли? В той час, коли ота стара проститутка Гінденбург з благословення соціал-демократів віддав йому владу. Боягузство прийшло пізніше, з тверезішим поглядом на дійсність, як неминучий наслідок страху.

Чому я раніше не реагував на смерть безвинних людей, бо ж цей Бурдійя був не першою жертвою, яку я бачив? Наприклад, малий білявий ельзасець. Перш ніж почати харкати кров'ю з відбитих легенів, він кричав фон Шульцу: «Я не зробив того, в чому ви мене звинувачуєте, я вмираю і тільки шкодую, що надто пізно зрозумів, як безпощадно треба було боротись проти вас». А жінка, єдина провина якої полягала в тому, що вона не послухалась наказу патруля? Солдати по черзі згвалтували її, опоганили її тіло на столі в смердючій караульні».

Невимовна відраза охопила Вернера, відраза до всього баченого, до своїх співвітчизників, до самого себе. Чому лише зараз він замислився над усім цим, чому так пізно? Тому що з нього вже досить. Чаша терпіння виповнилась аж по вінця. Десять років.

Несподівано він пригадав свого двоюрідного брата, убитого в 1933 році під час сутички між гітлерівською молодіжною організацією і робітничою молоддю. Розтрощена залізною трубою потилиця, перебитий хребет, труп, який важко і довго тягли кудись вулицею.

Він стиснув ручку автомата і завмер у чеканні, прикипівши поглядом до дверей.

Чотирнадцять годин! Сергій Ворогін закашлявся і, відчувши запаморочення, сперся на чавунний стовп вуличного газового ліхтаря. На хвилину він заплющив очі. Коли він розтулив важкі повіки, вулиця вже не хиталася під ним, але він бачив її наче крізь матову шибку — неясну і розпливчату, немов віддзеркалену у воді. Долонею він втер з очей сльози і хрипко зітхнув.

Маленька дівчинка-школярка зупинилася біля нього і щось промовила. У виразі її обличчя, поведінці і співчутливій інтонації го-лоса він вгадав бажання допомогти. Сергій Ворогін заперечливо похитав головою, над силу посміхнувся і подякував поглядом. Вона завагалася, теж посміхнулася і пішла далі.

Він почекав, поки вщухне пожежа в легенях і поволі рушив уперед.

«Я більше не боюся перехожих, — здивовано подумав він. — Просто неймовірно, як швидко і несподівано можуть мінятися почуття, зорові відчуття людини в нових обставинах, як легко пристосовуєшся до всяких змін. Навіть повсякчасна присутність смерті здається чимсь нормальним, і найнейлловірніші події сприймаються як незначні факти повсякденного життя. Все це важко осягнути. Я перебув холодну ніч на купі соломи і застудився, тепер не знаю навіть, коли пощастить знову поїсти, не знаю, де спатиму цієї ночі, не знаю, чи буду через годину чи хвилину живий. Але я звик».

Учора ввечері Сергій Ворогін не розгубився, коли побачив двері сараю замкненими. Не хвилювався він і цього ранку, коли проковтнув останній шматок хліба. Він навіть не здригнувся, коли щойно випадково штовхнув перехожого і той впав, хіба що тільки прискорив кроки після цього.

Через двадцять метрів новий напад сильного кашлю знову зігнув його навпіл. Сухий і болючий, кашель розривав горло і бронхи. Кров стугоніла в скронях, все тіло трусилось від холоду і водночас палало від жару. Пропасниця, мабуть-таки пропасниця, або й плеврит.

Вуса його вкрила паморозь, пальці ніг так замерзли, що їх кололо наче тисячами голок.

Він вийшов на великий майдан, з обох боків якого височіли бронзові пам'ятники. На майдані, як завжди в ці години, панувало пожвавлення. Перш ніж піти далі, він роздивився навколо, щоб записати в блокнот перший-ліпший помітний орієнтир, і тут раптом побачив оголошення, тільки-но наклеєне на стіні будинку. Він підійшов ближче. Він добре знав ці оголошення з хижим орлом і свастикою, що повідомляли про страту заложників чи обіцяли нагороду за виказаних партизанів. Сергій Ворогін здивувався, помітивши, що оголошення, проти звичаю, надруковано лише французькою мовою. Дивно! Дуже шкода. Коли б був німецький текст, він би знав, у чому там річ.

Раптом його осяйнула одна думка. «А якщо там ідеться про мене? Але хіба може таке бути?»

Він знизав плечима.

Думаючи про це, він уважно розглядав оголошення. Проте слова незнайомої, чужої мови, мовчали. Він шукав бодай якесь прізвище чи ім’я.

«Дуже дивно, що вони не дали німецький текст. Наче навмисне так зробили, щоб я не міг прочитати».

Від цієї думки серце його шалено закалатало.

Сергій Ворогін відійшов від оголошення, коли новий напад і запаморочення примусили його спертися на стіну. Він заплющив очі і схопився руками за груди, його розривало від кашлю, і він боявся, що легені не витримають.

Коли він трохи очумався і розплющив очі, оголошення вже щезло. На стіні лишилися тільки сліди густого клею, що вже почав замерзати. Він гарячково почав роздивлятися навкруги, сподіваючись побачити дивака, що серед білого дня наважується здирати німецькі оголошення. Але він нікого не помітив, окрім мирних городян і зграйки хлопчаків, які весело реготали біля каналізаційного люка, звідки піднімався вгору тонкий стовпчик пари. Він підійшов до них, але діти шугнули в різні боки, показавши йому язика.

Тоді він швидко пішов геть від цього місця.

«Мені треба обов'язково чогось поїсти і знайти на ніч якесь житло. Що-небудь зручніше і надійніше за купу соломи. Спробуємо дістатися міської околиці, може, пощастить знайти якусь хижу».

Жежен ледве стримав радісний вигук. Це ж просто чудово. Нема чого й думати. П'ять мільйончиків, хоч це й окупаційні. Зате ж він їх зірве, як квітку.

Він ішов слідом за Сергієм Ворогіним, який прямував у напрямку магазинів Галері де Жод.

«Ну точно, це ж він, той тип, якого розшукують. Росіянин, хай мені очі повилазять! П’ять папірців у жменю, як написано в тому оголошенні. Оце здорово! Оце поталанило!»

У нього від збудження аж губи затремтіли. Коли б зараз він заговорив, то, напевне, заїкався б од хвилювання.

«П'ять папірців мені, цілих п'ять папірців! Та для мене й кілька монет буде щастям».

Жежен побачив, як росіянин зайшов у магазин, і рушив слідом.

Тепер він у нього в руках. Нарешті доля усміхнулася йому. Треба тільки гав не ловити і зараз же подзвонити в гестапо.

Гарячково, наче в лихоманці, він штовхнув двері в «Кафе де Парі» і вскочив у зал, де сиділо кілька відвідувачів. Гарсон, що нудився без діла, одразу ж схопився і обурено поспішив назустріч Жежену.

— Вийдіть, кажу вам, вийдіть звідси зараз же, — пронизливо завищав він. Його нудний рипучий голос, здавалось, виповнив усе приміщення.

— Ти, пришелепуватий, ану катай з дороги, — гримнув Жежен.

І він дав такого ляща отетерілому гарсону, що той простягся між двома столиками.

— Телефон? — крикнув він. — Де телефон, швидко?!

Бармен за стойкою ледь ворухнувся. Двоє відвідувачів у глибині залу з незворушним виглядом спостерігали цю сцену. Якийсь клієнт відірвав погляд від газети й зацікавлено глянув на Жежена.

Жежен відчув приплив натхнення. Пошукавши у внутрішній кишені своєї засмальцьованої куртки, він витяг старе посвідчення і показав здаля бармену. Той не встиг роздивитись, що до чого, як Жежен уже сховав посвідчення і урочисто заявив:

— Німецька поліція!

І через те, що бармен вражено і недовірливо дивився на нього, він конфіденціально і тихо додав, але так, щоб усі чули:

— Спеціальне завдання!

Він попрямував до телефона, який висів над стойкою, зняв трубку і набрав номер німецької обласної комендатури, що його записав на старому конверті, прочитавши оголошення.

— Алло, 48–07, німецька комендатура? Мені б відділ 3.. Еге ж, я чекаю!

Бармен одразу сховався під прилавок і заклопотано почав там щось шукати. Гарсон миттю підвівся і, забувши навіть обтрусити штани, старанно взявся витирати столи, а двоє відвідувачів раптом на очах наче зменшились у розмірах.

«А він, здається, не бреше, цей волоцюга! Чи, врешті, той, хто удає волоцюгу».

Лише третій клієнт сидів собі байдуже.

Жежен і далі грав свою роль. Він стиснув рукою люльку в кишені куртки і демонстративно випнув мундштук крізь тканину, — немовби дуло пістолета.

Це одразу справило ефект. В барі наче не стало повітря, на кілька секунд запала така мертва тиша, що чути було тільки цокіт маятника стінного годинника, і всім здалося, що цокіт стає чимраз голоснішим, як це буває в німому фільмі, коли музика наперед віщує якусь драматичну подію.

Жежен відгукнувся в телефон і сказав:

— Алло! Я телефоную з приводу отого росіянина…

Атмосфера страху трохи розрядилася. Вона поступилася місцем цікавості і полегшенню.

Жежен вів далі:

— Росіянин Ворогін, якого ви розшукуєте, зараз знаходиться в магазині, в Галері де Жод… Кажу ж вам, що я абсолютно певен. Я бачив сам, як він туди проліз… Це точно, пане начальнику. Отож я чекатиму на вас біля «Кафе де Парі»… А, ім'я?.. Це, значить, той, щоб мені премію? Ну, мене кличуть Жежен… Ежен Малькро тобто. Ні, я ніде не живу, сам собі хазяїн. Так ви поспішайте, я чекатиму.

Не дивлячись на людей, що тільки зараз зрозуміли, в чому річ і остаточно скинули заціпеніння, він прожогом майнув до виходу, лишивши на прилавку сорок су.

На тротуарі перед дверима його наздогнав Арсен. Вони обоє здригнулися: Жежен — побачивши Арсена, про якого зовсім забув, а Арсен — побачивши Жежена, що вийшов з «Кафе де Парі», шикарного і недосяжного для нього закладу.

— Арсен!

— «Арсен, Арсен!» Ти що, вік мене не бачив? Знаєш добре, що ми домовились зустрітися. Чи ти забув про це? Кажи!

— Ні, Арсене, запевняю, що ні!

— Матері твоїй чорт! Цікаво, що ти тут робив, в оцій конторі. Чи тобі, може, там надавали стусанів під сідало?

Жежен не відповів, він гарячково думав, як йому зараз викрутитись. Його глибоко посаджені поросячі очиці під кущами брів полохливо і злодійкувато бігали, наче у заводної ляльки. Він непевно підніс руку до підборіддя, і з цього знайомого жеста Арсен вгадав розгубленість свого товариша. Оце раптове хвилювання, оці напружені вилиці, блідість, яка залила його риб'яче обличчя, не лишали ніяких сумнівів, що Жежен щось накоїв і нервує.

Арсен сухо запитав:

— Дозволь поцікавитися, Жежене: що ти там робив, в отому задрипаному кафешантані?

Жежен щось невиразно промимрив, рушив був у напрямку Галері де Жод, зупинився, озирнувся на Арсена, знову зробив крок уперед, нарешті став і, простягнувши до товариша руки, заволав:

— Арсене, я все тобі поясню цього вечора, але зараз пусти мене. Ти сам побачиш, просто будеш вражений. Будь певен, я побачусь з тобою о другій годині у Жюстена. Але зараз я не можу з тобою йти… я… це дуже важливо для нас обох! У мене тут одна справа. Ласий шматочок, я хочу зробити тобі сюрприз, Арсене!

Його слова звучали нещиро. Він це добре розумів, і чим більше прагнув надати їм переконливості, тим більше відчувалася брехня.

Арсен наздогнав його за два кроки. Він витяг руки з кишень пальта і схопив Жежена за вилоги куртки:

— Ти вважаєш мене за йолопа? Кажи!

Арсен повільно цідив слово, майже не розтуляючи рота.

— Я ж тебе знаю, як облупленого. Ще тоді, коли ти пішов, я помітив щось підозріле. У тебе був такий невинний вигляд, як у брильянта на вісімдесят каратів. Ти вже тоді щось надумав, ще під час сніданку, бо реготав як дурний. Так у тебе, значить, справа? Щось клюнуло? І ти мені нічого про це не сказав? Ні сьогодні вранці, ні зараз? Ну, Жежене, друже, викладай усе по-щирості, поки я не розсердився, чорти його батьку! Ти чуєш? Ти знову встругнув якусь підлість? Чи лише збираєшся це зробити? Ну, давай, розколюйся.

Нетутешня вимова ще більше підкреслювала роздратованість Арсена. Жежен відчув страх. Лише одна думка краяла його мозок: тікати, негайно, тікати, врятувати будь-що свою шкуру, поки не пізно.

Зацікавлені цією сценою, біля них зупинилося п'ять чи шість вуличних роззяв. Один з них уже хотів втрутитися і з виглядом арбітра попрямував був до них. Але погляд Арсена зупинив його.

— Слухай, коли ти…

Арсен не скінчив. Він раптом усе зрозумів, Оголошення! Оголошення, яке так уважно читав Жежен. Оголошення, що штовхнуло на підлість.

«Таку твою мать, цей виродок, напевне, зустрів того залізничника і виказав бошам. Покидьок, він продав нещасного тим різникам. І в той час, коли я з шкури ліз, щоб роздобути жратви, аби напхати його сивушне черево, цей пан спокійно шпигував. Як я помилився! Не міг здогадатися раніше, що цей брехливий підлий тип здатний на все. Смердючий гній!»

Арсен аж задихався од гніву й відчаю.

І раптом він зрозумів, що мусить зробити. Вбити Жежена! Він ясно ще не знав чому, але вбити треба. Може, тому, що він, Арсен, не любив поліцію, однаково, яку: і французьку, і німецьку; може, тому що ненавидів донощиків. А може, через те, що інстинктивно був на боці всіх тих, кого оголошено поза законом. Може й тому, що його дід загинув під Седаном, а батько під Верденом. Або просто тому, що не втратив чесності. Можливо ж, усе разом. Можливо…

Він сунув руку в кишеню.

Приголомшений Жежен навіть не намагався тікати, не опирався і не благав. Арсен про все здогадався, отже, кінець; він зараз його уб'є. Жежен наче примирився з вироком і спокійно чекав його виконання. Але насправді страх паралізував його тіло і відібрав мову, він не міг навіть ворухнутись.

Арсен висмикнув з кишені пальта руку з ножем і одночасно натиснув пружину. Почулося клацання і лезо, погрозливо блиснувши, вискочило з рогової ручки.

Юрба роззяв, що скупчилася навколо них, тривожно загомоніла. Пронизливо закричала якась жінка.

Арсен ударив. Блискуче лезо прорізало повітря. Секунду Жежен стояв нерухомо, вирячивши очі, з одвислою щелепою, потім повільно, наче уві сні, підніс руки до грудей і, крутнувшись на місці, важко впав на тротуар.

Коло цікавих посунулося назад, хтось почав кликати на допомогу. Арсен машинально кинув на землю торбину, яка висіла при боці, глянув на людей невидющими очима і з ножем у руці поплентався геть, наче сновида. Коло розірвалось, йому дали дорогу, і він вийшов на брук.

Він не помітив наближення чорного автомобіля, що вихорем мчав вулицею. Ліве крило зачепило Арсена. Його підкинуло в повітря, кинуло на протилежний бік вулиці і вдарило головою об грузовик, який стояв обіч тротуару. Він спробував підвестися, але ні руки, ні ноги не слухалися, і Арсен зрозумів: зламано спинний хребет. Тепер він незабаром стрінеться з Жеженом.

Він стулив повіки і став чекати смерті, благаючи, щоб життя залишило його раніше, ніж прийдуть йому на допомогу.

Наче крізь вату він почув шум моторів, вищання гальм, стукіт дверцят і грубі команди чужою мовою. Німці! Він згадав росіянина, на якого теж чигає смерть, і поринув у темну тишу.

Полковник фон Шульц вийшов з армійської відкритої машини, яка щойно збила жалюгідного бродягу і, не глянувши навіть на труп, поспішив віддати накази своїм людям і солдатам вермахту, що вже оточували Галері де Жод.

«Чудова думка — надрукувати оголошення лише французькою мовою. Росіянин, звичайно, бачив їх на стінах, але нічого не запідозрив».

Повільно падав легкий, пухнастий сніг.

Сергій Ворогін стояв над душником парового опалення магазина і грівся. Приємне гепло повільно огортало задубіле тіло. Він віддав би рік свого існування за те, щоб лягти отут, просто на цю решітку, звідки б'є тепле повітря — саме життя. Одчайдушним зусиллям він стримував кашель, боячись привернути до себе увагу.

Таких, як він, хто скористався з щасливої нагоди погрітися, було в магазині багато; присутність гомінкого натовпу створювала ілюзію безпеки. Єдине, що його нервувало, це велика кількість всіляких товарів навколо нього. Він стояв так близько до речей, потрібних йому, як повітря, і не міг їх узяти.

Він згадав, що треба роздобути харчів, і пішов шукати продуктовий відділ.

«Може, мені пощастить щось украсти?»

В магазині було багато людей, жінки і діти, а також німецькі солдати, які купували дешеві ювелірні вироби, парфуми, всілякі гарні дрібнички-сувеніри з гіпсу і дерева. Вони безцеремонно штовхалися, голосно регочучи, намагалися ущипнути за руку продавщиць. Осторонь спокійно стояли два німці і жахливою французькою мовою розмовляли з продавщицею непевного віку, товстою, як нотаріус, і з ріденьким пушком на обличчі. Можна було подумати, що вона голить бороду. Один з німців, низенький товстун з сивими вусами і широкими, грубими долонями селянина-баварця час від часу витирав чоло великим носовичком, зсунувши пілотку на потилицю. Обличчя у нього було задумливе і хитре, як врешті у всіх селян на світі. Сергій Ворогін здивовано відзначив собі, що німець потіє.

Другий, худорлявий, весь час поправляв вказівним пальцем тісний комір вицвілої шинелі і погладжував півнячу шию, обплутану, наче ліанами, склеротичними голубими жилами. Великі жовті зуби робили його схожим на коня, особливо коли він реготав.

Над нижнім поверхом магазина, що являв собою немовби широке подвір'я під скляним дахом, здіймалися чотири галереї. Сергій Ворогін вирішив піти на другий поверх. Він уже піднімався сходами, коли тиха музика, що досі лилася з гучномовця, зненацька урвалася. Гнітюча тиша, така незвичайна і неприродна, вразила його, і одразу ж чийсь лункий голос виповнив величезний хол.

Усі в магазині зупинились і почали дивитися на першу галерею; Сергій Ворогін з того місця, де стояв, не міг цього бачити. На сходах не було нікого, окрім юнака і дівчини, що трохи нижче йшли слідом за ним. Молодий чоловік був досить скромно одягнений. А дівчина в своїй шубці виглядала елегантно.

Весь магазин нагадував величезний резонатор, і металевий голос гримів на все приміщення. Сергій не розумів, про що йшла мова, але відчув, що трапилося щось серйозне. І справді, на обличчях людей, що йшли назустріч йому, він побачив страх.

Серце тривожно закалатало в грудях, і він так стиснув ручку «люгера» в кишені пальта, що тріснули суглоби пальців.

Це говорить німець! Звичайно, по-французьки, але ж акцент! Він не міг помилитися.

Сергій Ворогін через силу вдихнув повітря — груди немов стисла чиясь жорстока рука. Йому здавалося, що він дихає страшенно голосно, що його віддих лунає на весь магазин.

Він злякано зупинився, але потім знизав плечима. Чи не все одно тепер.

«Так чи так, я загинув. Зараз вони обов’язково зроблять облаву, а на виходах з магазина, напевно, вже стоять німці. Перевірять у всіх документи, і коли надійде моя черга…»

Йому потемніло в очах. Цього разу вже кінець.

Він спробував собі уявити, що станеться тут через кілька хвилин. Напружений мозок малював одну за одною хаотичні картини; він чув уже шум боротьби, зойки і постріли, й водночас його мозок з точністю кінокамери фіксував усе, що відбувалося довкола.

Тепер відвідувачі чомусь оглядали один одного. Дехто робив це одверто, інші потай.

Німець говорив далі.

Раптом усі ті, хто був внизу, — чоловіки, жінки й діти, за винятком продавщиць, сіли на землю і заклали руки за голову. Голосно заплакала дитина. Мати, мабуть, примусила її замовкнути, бо плач одразу ж припинився.

Німці, які досі фліртували з продавщицею, насторожилися. Вони нічого не зрозуміли з того, що оголошувалось, але те, що вони бачили, було для них достатньо красномовним.

Сергій Ворогін тяжко зітхнув: облава! Потім нервово посміхнувся. Отже, виклик кинуто.

«Вище голову! У тебе лишилося сім куль, інакше кажучи, коли пощастить, можна знищити чотирьох чи п'ятьох німців, перш ніж умерти самому».

І несподівано його огорнув дивний спокій. Він діятиме тверезо і точно. Він це знав. Тільки важка гіркота й тривога стиснули йому горло.

Після короткої паузи той самий голос почав знову, цього разу німецькою мовою.

— Капітан Сергій Ворогін, ми знаємо, що ви в магазині. Виходьте! Всі виходи закриті. Весь квартал оточено. У вас немає жодного шансу втекти. Обіцяно нагороду кожному, хто вас упізнає і викриє. Не здумайте чинити збройний опір, який спричиниться до смерті багатьох невинуватих людей. Погляньте!.. В магазині повно жінок і дітей.

Сергій Ворогін розтулив пальці і витяг руку з кишені. Зброя тепер ні до чого. Дивна втома налягла на тіло, зігнула ноги, ослабила кожен його м'яз. Він загинув. Він мусить здатися без опору. Справді, він не має права ризикувати життям людей.

Сергій машинально поглянув на годинник. Двадцять хвилин на третю! Страшний напад болючого сухого кашлю знову зігнув його, і він сховав обличчя в долонях, щоб хоч трохи приглушити бухикання, хоча, мабуть, уже не було потреби ховатися.

Коли він підвів голову, то побачив біля себе оту пару, скромно одягненого юнака і дівчину в шубці, які енергійними жестами і мімікою пояснювали, щоб він мовчав і не рухався.

Він стрепенувся. Допомога! Хтось хоче йому допомогти. Тепла хвиля залила його тіло, радісна, збуджуюча і п'янка, мов алкоголь.

Дівчина взяла його попідруч і повела за собою. Удвох вони піднялися сходами на площадку між другим і третім поверхом, де під стіною стояла біла дерев'яна кухонна шафа і кілька звичайних крісел. Юнак ішов слідом. Він наблизився до шафи, озирнувся на всі боки, щоб пересвідчитись, чи ніхто не бачить їх з нижнього поверху. Потім відчинив дверцята, швидко витяг полицю, сховав її за двома кріслами і штовхнув Сергія Ворогіна всередину. Саме тоді, коли він уже зачиняв дверцята шафи, продавщиця з другого поверху, маленька огрядна молодиця, подивилася в їх бік і, зрозумівши все, зблідла як смерть. Він це помітив і здригнувся.

З клубком у горлі, Жюль Грак сів перед шафою, потім зробив знак Марі-Те, яка нічого не помітила. Вони сіли поруч і заклали руки за голову.

Німці вже йшли другим поверхом, солдати важко гупали кутими чобітьми по мозаїчній підлозі, а за ними тінню посувалися люди в цивільному одязі.

Брязкіт зброї і короткі накази якось незвичайно підкреслювали мертве і гнітюче мовчання багатьох людей, які завмерли кожен на своєму місці. Війна, про яку дехто з них намагався забути, як і про ганебні події 1939 року, тішачись примарою «мирного» життя, знову показувала свій залізний кулак.

Жюль Грак втупився поглядом у перелякану продавщицю, яка вперто дивилася в їх бік. Йому раптом схотілося підвестися і дати їй ляпаса, щоб примусити одвернутися, він ледве сидів на місці. Потім гнів змінився відчаєм.

«Що робитиме ця бабега, коли німці прийдуть у її відділ? Вона може нас виказати. Зовсім здуріла від страху. Дивиться, немов Ейфелева башта на Марсове поле. Ну, чим вона ризикує, дурепа?»

Марі-Те здавалося, що в ній десь усередині дрижить туго натягнена струна. Вона дивилася просто себе і нічого не бачила. їй не було страшно. Просто не сила було отак чекати.

Німці вже нишпорили по всьому магазину і перевіряли документи. Солдати оглянули кожний закуток, заглядали навіть під прилавки, користуючись нагодою зазирнути під сукні продавщиць і ущипнути їх за литки. Одна з них, маленька брюнетка, тендітна, як китайська порцелянова статуетка, дала якомусь німцю ляпаса. її негайно ж арештували.

Вона пройшла через весь магазин під охороною двох солдатів, з гордо піднесеною головою і презирливою посмішкою.

Через десять хвилин до сходів наблизився німець у цивільному в супроводі чоловіка, який немовби вийшов з кошмарних сновидінь, з шрамами від куточків рота до вух і рубцем на лобі; здавалося, на обличчі його застигла вічна посмішка.

Продавщиця з другого поверху, нерухома, як статуя, все ще загіпнотизовано дивилася на Жюля Грака і Марі-Те.

Німець зацікавлено й підозріливо глянув на них і на продавщицю. Його холодні, безбарвні, нелюдські очі зупинилися на їх обличчях, потім на шафі, потім знову вп'ялися в продавщицю, яка, помітивши присутність сторонніх людей, тихо зойкнула й розгублено піднесла руки до грудей.

Жюль Грак затамував подих і судорожно ковтнув повітря. У нього було таке відчуття, ніби його тіло розбив параліч, а кров зупинилася в жилах.

Машинально він опустив руки. Марі-Те, помітивши це, опустила їх і собі. Він обережно торкнувся руки дівчини. Рука була волога й злегка тремтіла. Жюль узяв її і ніжно стиснув. Він подивився на неї і силувано посміхнувся.

Жюль хотів ЇЇ підбадьорити, Марі-Те прекрасно це зрозуміла.

— Мені дуже страшно, — прошепотіла вона, не дивлячись на нього.

Він міцніше стиснув її пальці і стиха відповів:

— Не треба. Все буде гаразд, моє серце.

Але сам він думав інакше.

Нараз німець з безбарвними очима запитав продавщицю:

— Здається, ви чимсь стурбовані, мадам?

Голос його був такий же крижаний, як і очі.

Бідолашна жінка, наче вихоплена з води риба, лише кілька разів ковтнула повітря, марно намагаючись промовити хоч слово.

Німець схопив її руку, грубо струснув і закричав.

— Я питаю вас! Зараз же відповідайте!

Осторонь стояв мовчазний тип із шрамами, тримаючи палець на гашетці автомата.

Продавщиця глибоко зітхнула й невпевнено відповіла:

— Ні, пане, я зовсім не стурбована…

— Тоді чому ви так уважно дивилися туди?

Коли він показав пальцем на Жюля Грака і Марі-Те, тип з автоматом наставив на них зброю і зробив крок уперед.

Продавщиця трохи опанувала себе і пояснила:

— В цьому нема нічого дивного, пане. Ці молоді люди лишилися на тому місці, де ви їх зараз бачите, коли було наказано не рухатись. Як і всі, вони виконали наказ. Вони навіть не ворухнулися з того часу. Я дивилася на них, бо треба ж куди-небудь дивитися, оце й усе.

Німець нічого не сказав і зійшов униз на площадку в супроводі свого мовчазного охоронця.

— Ваші документи, будь-ласка, — сказав він, наблизившись до Жюля Грака і Марі-Те. Ті мовчки підвелися.

Одночасно він зробив знак Жюлю Граку відійти вбік і простягнув руку до дверцят шафи…

Жюль Грак заплющив очі. Це було єдине, що він міг зробити.

Становище врятувала Марі-Те.

Вона спритно, всім тілом зробила ледь помітний рух, достатній, щоб перешкодити німцю відчинити двері, і з чарівною посмішкою запитала:

— Чи матимемо ми втіху бачити вас завтра ввечері, полковнику? Я маю на увазі міську оперу… Мене запрошено туди разом з батьком.

Жюль Грак розплющив очі. Марі-Те, посміхаючись, дивилася на німця, який, забувши про шафу, здивовано обернувся до неї.

— Ви мене знаєте, мадемуазель? — запитав він, вклоняючись.

Марі-Те відповіла по-німецьки:

— Звичайно, полковнику фон Шульц; мій батько, доктор Буч, і багато хто з наших знайомих часто мені розповідали про вас. Я так хотіла з вами познайомитись, хоч досі ніколи вас не зустрічала.

Ганс фон Шульц знову вклонився. Дивлячись йому в обличчя своїми зеленими очима, Марі-Те вела далі:

— Я дуже рада, що зустрілася з вами. Я ніколи не сподівалася, що ми познайомимося, так би мовити, під час виконання вами службових обов'язків.

— Повірте мені, мадемуазель, що для мене це теж велика честь і втіха.

Жюль Грак ні слова не знав по-німецьки, він тільки поглядав на Марі-Те, на її примружені блискучі очі з пухнастими, вигнутими віями і слухав, як вона туркоче, наче горлиця. Вона розстебнула свою шубку, і її груди спокусливо випнулися під товстим шерстяним светром.

Жюль Грак перебував у полоні суперечливих почуттів; спочатку він з гнівом і гіркотою подумав: ну, справжня тобі сирена, ач як виспівує! Потім його думки розбіглися. «Вона — втілення життя, юності, любові». Він не міг не замилуватись нею.

«Вона врятувала нас, і як майстерної Обдурила цього полковника, мов дитину».

Та нараз у хаотичному вирі думок і почуттів, що заполонили його, владно вирізнилася одна думка: «Полковник! Вона знає його?» Він уже не міг думати про щось інше. «Вона його знає! Як трапилося це, і звідки вона його знає? Адже ніколи мені про це не казала».

До нього раптом долинули слова Марі-Те, які він почув немов крізь сон. Жюль Грак здригнувся. Мова йшла про нього. І справді, розмовляючи далі по-французьки, Марі-Те відрекомендувала його фон Шульцу.

— Жюль, познайомся з паном полковником! Це, полковнику, улюбленець факультету, студент і прихильник нового порядку. Майбутня еліта нової Європи, яку ви будуєте. Трохи неуважливий, але має ряд інших блискучих якостей. Полковник фон Шульц, Жюль, шеф німецької поліції нашого міста.

А в магазині тривав систематичний обшук. Час від часу затримували тих, чиї документи здавалися підозрілими. Жінка, чоловіка якої щойно забрали, почала кричати:

— Ви не маєте права! Він нічого не зробив, мій П'єро!.. Відпустіть його, негідники!

Німець у штатському вдарив її по обличчю. Тоді жінка вчепилась йому в пику. Два солдати одразу ж підбігли до неї, викрутили за спину руки і повели до дверей.

Споглядаючи цю сцену, фон Шульц скрушно похитав головою, мовляв, яка вперта і тупа жінка, не хоче зрозуміти, що в усьому мусить бути порядок!

Він кивнув головою Жюлю Граку і, клацнувши підборами, вклонився Марі-Те.

— Чи можу я дозволити собі сміливість запросити вас завтра в бар, мадемуазель? Він очікувально змовк, щоб почути згоду Марі-Те і, перш ніж піти вниз з охоронцем, додав:

— Я з нетерпінням чекатиму цієї хвилини.

Жюль Грак помітив, що продавщиця дивиться на них, витріщивши очі. Вона бачила всю цю сцену і, мабуть, не зовсім зрозуміла, що ж, власне, відбулося. Вона була просто ошелешена.

Він ласкаво посміхнувся до неї, поклавши пальця на вуста. Продавщиця теж посміхнулась. Тільки тепер вона зрозуміла, що німці пішли і боятися більше нема чого. Жюль Грак з полегкістю зітхнув. І все ж настирлива думка не давала йому спокою. Звідки вона знає цього боша?

Тентен запалив люльку, відсунув тарілку з шкоринками сиру й недогризками яблук, задоволено ригнув і наказав:

— Марінетто, приготуй нам каву!

У маленькій кухні було затишно, і з старенької радіоли тихо лилася знайома мелодія, яку Тентен дуже любив. Пісенька називалася, здається, «О, моє серце» чи «Вулиця нашого кохання». Щось таке. Мелодія була пройнята водночас надією і відчаєм, сумом і оптимізмом. Якраз під настрій епохи.

— Це тобі не Вагнер, — насмішкувато вигукнув Тентен, — справжня пісенька, вона подобається всім, правда?

Андре Ведрін засміявся і знизав плечима, а Марінетта, пораючись у кімнаті, зненацька обернулася до свого чоловіка й весело промовила:

— А я і не знала, що ти любиш цього музиканта, Тентене.

Чоловіки весело зареготали, а Марінетта, мелючи кофейні зерна, не здогадувалась, що саме вона викликала сміх.

— Е ні, Марінетто, це Деде, а не я, любить того композитора, — пояснив Тентен, наголошуючи на слові «композитор».

Марінетта кинула молоти кофе і тихим, лагідним голосом заперечила:

— Я ж і кажу, Тентене: композитор!

Андре Ведрін вирішив втрутитися в милу розмову подружжя.

— Не зважайте на нього, Марінетто. Сьогодні Тентен усе переплутує.

І примирливо пояснив:

— Знаєте, композитор мусить бути трохи й музикантом.

Вона подякувала йому посмішкою.

А за вікном гуляла хурделиця. Десь у кімнаті годинник ударив пів на третю, і цей ніжний кришталевий дзвін прозвучав якось заспокійливо і підбадьорливо.

Запало мовчання, порушуване тільки одноманітним шумом млинка і тихим пихканням люльки Тентена.

Андре Ведрін обважнів від ситного обіду і, зовсім забувши про небезпеки воєнного часу, благодушно подумав, що непогано було б і подрімати. Але Тентен порушив його спокій.

— Ну, то як, — несподівано запитав він, гасячи слиною люльку, — ви все витягли у тих проституток з «Папіруса»?

— Тентене! — з докором промовила Марінетта. — Не будь грубіяном.

Вона ніяк не могла звикнути до грубих слів свого чоловіка і вела з ним безнадійну боротьбу, марно сподіваючись привчити його висловлюватись пристойно. Однак Тентен незворушно вів своє:

— …Вони ж, ці скнари, од злості накладуть у штани, коли побачать, як там похазяйнували.

Марінетта лише зітхнула.

Андре Ведрін погодився з Тентеном.

— Атож, тим більше, що ми поцупили в них три мисливські рушниці і чимало набоїв.

— Слухай, ти жартуєш? От молодці! Оце так встругнули! Уявляю їхні пики…

Тентен розвеселився. Він ляскав долонями по стегнах і енергійно жестикулював.

Марінетта поставила на стіл кофейник, і а кімнаті смачно запахло свіжою кавою. Кожен поклав собі цукру, і розмова тривала далі.

— А ці блюдолизи навіть не наважилися заявити в поліцію.

— Ще б пак.

— Атож. Вони знають, що палиця має два кінці.

Марінетта не любила втручатися в розмову. Хоч вона й розуміла, що боротися треба, проте не схвалювала багатьох акцій Опору Вони вражали її релігійну душу й суперечили її моральним принципам. Вона була сповнена безмежною добротою і почуттям християнського всепрощення.

Тентен і Андре Ведрін ніколи не крилися од неї і в її присутності розмовляли про все.

«У цього святого жабеняти, — казав Тентен, — душа мучениці. Вона краще б дала розрубати себе на шматки, аніж виказала те, що знає, та й ще простила б свого ката. Якби усі жіночки з корпорації спитих задниць були такі, як вежа, я перший вирушив би у хрестовий похід, Запевняю тебе!»

Андре Ведрін покінчив з кавою і запалив сигарету, думаючу про те чи надовго вистачить йому тютюну.

Пустивши хмарку диму, він глибоко затягся. Тютюн зараз дорогоцінний, і його важко дістати.

Як ти гадаєш, вони будуть скаржитися? — раптом запитав Тентен.

— Хто саме? — зацікавився Андре Вндрін.

— Як-то хто? Власники «Папіруса».

— А!.. Я нічого не знаю, а, врешті, плювати я хотів на них.

— Гм…

Тентен примружив очі і хитро посміхнувся. Коли б не його бичача шия і мускулясте тіло, то здалося б, що це сидить пустотливий хлопчик, який збирається утнути якусь веселу штуку.

Андре Ведрін уважно подивився на нього. «От ірод, що це він надумав?»

Врешті Тентен наважився:

— А скажи-но мені, Деде, Мато був згоден, щоб у цій операції «Папірус»…

Андре Ведрін зрозумів, куди той хилить, і майже грубо урвав його:

— Все було правильно, Тентене, ти ж добре знаєш, що я не брав у ній участі.

Тентен одразу ж пошкодував, що розпочав розмову на цю тему і дозволив собі трохи пожартувати. Тому він одразу перейшов на інше:

— А ти сказав їм, щоб вони перефарбували грузовик?

Андре Ведрін завагався. «Чи слід казати йому правду? Чи, може, краще висловити своє незадоволення? Теж мені, оберігає, наче дитину».

Тентен уперто дивився на нього. Так дивиться старий ведмідь на своє неслухняне дитинча. Нараз розчулившись мало не до сліз, Андре Ведрін мовчки міцно потис широку лапу свого друга. Потім, щоб заспокоїти Марінетту, яка стала свідком цієї сцени, він відповів, ледве стримуючи хвилювання:

— Грузовик? А він, певне, уже зараз стоїть у торговця вином або ж у бакалійника. Ти можеш звіритися на Макса. Він і рибу вловить, і ніг не замочить. Одне слово, меткий хлопець.

Тентен погодився з шефом і знову запитав:

— А куди ти хочеш сховати Кола?

— У Сен-Жаку, в халупі старої Пішено. Там у неї вівці. За тиждень чи два він піде в макі.

— Ти впевнений у ньому?

— Так, але деяких заходів я вживаю. Завтра вранці, коли ми його забиратимемо з собою, хлопці потай стежитимуть за операцією. Я все передбачив, навіть є машина. Халупу Пішено ми кілька днів не випустимо з поля зору. Все це я організую зараз же…

Тентен замислився. Марінетта почала прибирати зі стола.

Андре Ведрін запалив другу сигарету й задумливо промовив:

— Кола розповів мені про одного хлопця, на ім'я Бурдійя; його закатували гестапівці. Вони звинувачували його у вбивстві офіцера, отого, що біля комендатури… Кола запевняє, що він тут ні при чому. Я теж так гадаю.

Андре Ведрін раптом роздратовано вигукнув:

— Боже мій! Хотів би я знати, хто це так бавиться, одного за одним колошкаючи офіцерів німецького гарнізону!

— В усякому разі, Кола непричетний до цього, — сказав Тентен. — Та кинь це, не забивай собі голову дурницями, принаймні трьома негідниками менше стало.

— Це так, але ж схоплено п'ятнадцять заложників.

— Нічого не вдієш. Не розбивши яєць, яєшні не зробиш. Дивно тільки, що вони не влаштували облави на бульварі Шарко, а лише перед комендатурою.

— Тут ясно все. Фріца уколошкали напередодні. Вони не мали жодного шансу викрити терориста, а тому задовольнилися тим, що схопили п'ятнадцять заложників.

Телефонний дзвінок урвав їх розмову.

Німці залишили другий поверх. Лише десять чоловік з польової жандармерії, група солдатів вермахту і кілька агентів гестапо лишилися в магазині і на вулиці перед виходами. Про всяк випадок.

У величезному холі, де ще кілька хвилин тому лунали грубі голоси солдатні, тепер було зовсім тихо. Тільки по кутках лунав шепіт, як у кафедральному соборі; відвідувачі потроху заспокоювалися і виходили з магазина, пригнічені й насторожені.

Продавщиці лишалися на своїх місцях, але з усього було видно, що вони чекають, поки підуть усі клієнти. На сьогодні торгівля скінчилася, можна йти додому. Більше не було ні сил, ні бажання щось робити.

Марі-Те і Жюль Грак з того часу не обмінялися жодним словом. Страшна втома не лишила місця іншим почуттям і переживанням. Що їм тепер робити? Вони не могли піти від шафи. В той же час лишитися тут — значить, привернути до себе увагу. В усякому разі не могло бути й мови про те, щоб кинути росіянина в його ненадійній схованці. Але ж як звільнити його з шафи, щоб ніхто не помітив?

Марі-Те відчула, як стислося її серце; рясний піт зросив чоло Жюля Грака. «Що робити? Боже мій, що робити?»

Все, що спадало їм на думку, здавалося нездійсненним, в кращому разі це на якусь годину могло відтягти арешт нещасного. Ні! Мусить же бути якийсь вихід?

Вони намагалися щось придумати, але нерви їх були напружені до краю; це була межа відчаю, коли так легко втратити обережність і допуститися непоправної помилки.

Чекання ставало нестерпним. Жюлю Граку здалося, що збігла вічність. Він торкнувся руки Марі-Те, і та здригнулася.

— Я спробую лишитися тут, коли зачинять магазин, — прошепотів він.

І одразу ж додав, не дивлячись на Марі-Те і не ворушачи губами, як розмовляють між собою в'язні під час прогулянки:

— Коли всі вийдуть, і відвідувачі, і продавці, я займуся ним. Знайду місце, де можна сховатися і пересидіти. Побачимось завтра вранці, у тебе. Давай, іди Марі-Те… Будемо сподіватися, що він стоятиме тихо.

Марі-Те взяла його руку і ніжно стиснула.

— Кайюсю…

Голос її тремтів. Вона не договорила, бо до них швидко збігла продавщиця і скоромовкою сказала:

— Сидіть спокійно! Чекайте на мене, я зараз повернуся. Мабуть, щось надумаємо.

І перш ніж вони встигли щось її запитати, вона рвучко повернулась, перестрибнувши через кілька приступок, побігла сходами нагору, минула прилавок і зникла в службовому приміщенні.

Через кілька хвилин вона вийшла в супроводі двох підсобних робітників магазина, які несли ноші — такими ношами користуються для перенесення меблів.

Жюль Грак глянув на Марі-Те і ледве стримався, щоб голосно не розсміятися.

«З усіх геніальних ідей, ця найгеніальніша. З-під самісінького носа! Шукай вітра в полі. Ніхто не почує і не побачить. Пошилися німці в дурні, з-під рук вислизнув. От тобі й шафа!»

Робітники мовчки підставили ноші під шафу і легко, удаючи, ніби вона зовсім неважка, підняли й понесли її сходами нагору.

Нагорі, спершись на прилавок, стояли й дивилися три німці. Один з них жартівливо вигукнув:

— Побережись, друзі! Струнко! Пропустіть весільну процесію!

Всі троє вибухнули сміхом, і в повітрі запахло сосисками й тушкованою капустою.

Два носії спокійно пройшли в службове приміщення, а продавщиця тихо пояснила Жюлю Граку і Марі-Те:

— Вони її сховають на складі товарів. Не турбуйтесь, там він буде в безпеці. Почекайте мене біля префектури. За п'ятнадцять, двадцять хвилин я зустрінуся з вами, і тоді вирішимо, що робити далі.

Вона посміхнулась, тепер уже зовсім спокійно, чудесною посмішкою симпатичної, вкрай стомленої жінки.

— Ніколи за все життя мені не було так страшно, — промовила вона зовсім просто.

Жюль Грак тільки зараз пригадав усі ті епітети і міцні слівця, якими пригощав він її в думці чверть години тому, і почервонів, а схвильована й розгублена Марі-Те щиро подякувала.

— Наша знайома не поспішає, — сказав Жюль Грак.

Вони прогулювалися під аркадою префектури. Жюль Грак великими кроками ходив вперед і назад, Марі-Те ледве встигала за ним. Кружляв сніг, і мороз хапав за щоки.

Час від часу Жюль Грак крадькома поглядав на Марі-Те. Він не наважувався запитати, звідки вона знає полковника, шефа гестапо.

Наче прочитавши його думки, вона зненацька зупинилась і, посміхаючись, промовила:

— Признавайся, здорово я обдурила полковника Шульца?

— Здорово, нічого не скажеш, але…

Йому було важко починати цю розмову.

— Взагалі я не дуже й ризикувала. Один шанс із двох. Або виявилося б, що це й справді полковник, бо в мене було таке почуття, і тоді мети досягнуто; або це міг бути один з його поплічників, якому було б приємно, що його назвали «паном полковником». Лестощі — це теж зброя. І в цьому разі ми б також виграли. Крім того, знайомство мого батька з подібними людцями теж може стати нам в пригоді.

Помовчавши, вона додала:

— А тепер я питаю тебе, який вихід з цієї халепи? Я не можу йти на той вечір і пити з катом, нехай він сто разів буде ввічливим і галантним. Та ще після того, коли я відмовилась від запрошення батька піти з ним.

Жюль Грак обняв її за талію і засміявся. Засміявся щасливо й задоволено. І так радісно, що Марі-Те здивовано звела на нього очі.

Ганс фон Шульц машинально допив склянку. Думки снувалися в голові неясні, мінливі, примарні.

Він налив ще, ковтнув, стис у долонях склянку з коньяком і задумливо, повільними рухами почав обертати її.

В кімнаті було дуже тепло, він навіть подумав, що добре було б прочинити вікно. Та підводитися не хотілось, приємна втома огорнула його, і він не ворухнувся.

Фон Шульц поставив склянку на стілець поряд себе і запалив сигарету.

«За те, що не вдалося схопити росіянина, я розстріляю кілька заложників. Дюжину. Цілком досить, щоб заспокоїти і втихомирити кандидатів у герої… Але я ще схоплю за комір цього збіглого смертника. Він тут нікого не знає, не знає чужої мови, для нього місто все одно що пустеля. Ні, він довго не протримається… А поки що я накажу розстріляти дюжину заложників».

Він поклав ноги на письмовий стіл і зручніше вмостився у фотелі.

«А дівчинка справді непогана… Вечір буде куди гірший. Але хто знає, може вона зробить його приємнішим? У неї — як це кажуть французи? — ага: eile n’а pas l’air froid aux yeux… багатообіцяючі оченята».

На старому патефоні, що стояв на підлозі, хвилеподібно обертався чорний диск пластинки, і разом з ним коливалась у такт металева трубка з мембраною, почорніла від часу, як лицарський панцир.

Ганс фон Шульц відігнав набридливі думки і приготувався слухати музику.

Зараз буде славнозвісний похоронний марш із «Загибелі богів». Скільки разів і з якою насолодою він слухав цей трагічний уривок, цей марш забуття, що починався глухими й ритмічними ударами, які підхоплював загрозливий вихор теми смерті?

Крізь напівп’яний туман Ганс фон Шульц відчув погану призвістку у вагнерівській музиці, яку йому дарував старий пошарпаний патефон. На мить він згадав кінець богів у Валгаллі, охоплених полум’ям вогнища, яке жерло тіло забитого Зігфріда, і з задоволенням переніс цю сцену в сучасну Німеччину. Фюрер базікає, а справжні націстські ідеали гинуть. Він знизав плечима, і під впливом почуттів, що охопили його, п’яно пробурмотів.

— За Ніцше сп’яніння показує речі в іншому, ідеалізованому освітленні, а у мене воно одягає їх в усе чорне і розчаровує.

Він з подивом помітив, що розмовляє сам з собою, і сердито кинув сигарету у величезну бронзову попільницю на бамбуковій підставці. Потім злодійкувато схопив коньяк і почав пити просто з пляшки. «Націстські ідеали? Наприклад, гестапо».

Він зареготав.

«А чому б і не гестапо? Німеччина існує, щоб перемагати і керувати. Англія в руках євреїв. Франція роз’єднана і морально вироджується. Росією керують дикуни, а Америка вся вже зогнила».

Чорний мармуровий годинник на етажерці з паперами вибив чверть на четверту.

«Гаразд. Підсумуємо події останніх днів. Колективна втеча в’язнів з гестапо. Невловимий більшовик і вбивство офіцера. І все це за двадцять чотири години».

Він глянув на стіл, де стояла пляшка, і зітхнув.

Півпляшки коньяку за годину.

«Ну й чудово, нехай. А що робити з цим Вернером? Я його відправлю на російський фронт… Між атаками нехай думає про людське існування і ціну життя. Ага! Хотів захистити мене і застрелив француза. Який мерзотник! Коли вже він готовий до самопожертви, нехай краще допоможе німецькій армії взяти Сталінград».

Він простяг руку до пляшки.

«Ні, мені рішуче подобається ота маленька француженка… Хтива кішечка… Дуже…»

Задеренчав телефон. Ганс фон Шульц неохоче зняв трубку.

— Алло?.. Хто це?.. Так, добре… так, я вислухаю його… Алло!.. Добрий день. Полковник фон Шульц слухає вас…

Він слухав довго й мовчки і лише зрідка бурмотів собі під ніс.

Нарешті він запитав. Відтак в його голосі знову забриніли знайомі металеві ноти.

— Ви впевнені в тому, про що повідомляєте?.. Дуже добре. Його прізвище та ім'я? Друге слово, прошу!.. Жюль Грак, кажете?

Він пошукав на столі папір і ручку.

— …Отже, Жюль Грак, Жюль… Ми простежимо за ним. О котрій годині і де? В університет? Гаразд! Завтра вранці о десятій годині? Добре!.. Тепер, будь-ласка, ваше прізвище? Поль Даннері… Пан Даннері… Ваша адреса? Вулиця Пеньйор, 14… Прошу?.. Винагорода?.. Ну, як же, звичайно. Все залежатиме від того, наскільки важливі ваші повідомлення… Будь ласка?.. Працювати з нами? Це можна. Ми вас повідомимо.

Тільки-но він встиг покласти трубку, як знову пролунав дзвінок.

— Алло! Так, звичайно. Алло! Полковник фон Шульц біля телефону… Вітаю вас, мадемуазель… Я весь увага… О, те, що ви мені повідомляєте, дуже цікаве! Чисто всі шляхи ведуть… ні, ні! Ви нова Мата Харі… Як? Але ж це комплімент! Ви така ж талановита і така ж прекрасна.

На його тонких губах з'явилася іронічна посмішка.

— Коли все скінчиться, приходьте до мене. Розіп'ємо пляшечку з нагоди такого успіху… tete-a-tete. За півгодини пастка захлопнеться, не турбуйтесь. Уточніть, будь ласка, адресу. Бюро страхувань Антуана Боннетена, майдан Філіп-Маркомб, І. Гаразд!

Ганс фон Шульц поклав трубку і замислився. «Нарешті є шанс захопити все гніздо. Перша інформація не така вже й важлива. Але друга!..»

Похоронний марш скінчився. Полковник нахилився і зупинив патефон, потім подзвонив Вернеру.

У задній кімнаті маленького кафе на вулиці Ля Трей, за склянкою вина самотньо сидів рудий головатий чоловік і посміхався.

«Слухай, старий Даннері, у тебе, мабуть, сьогодні щасливий день. Наче одержав спадщину. Бач, аж сяє, — говорив йому давній знайомий з чорного ринку. — Ну просто ніби виграв приз на змаганнях.

А як я виграв цей приз? Ця сволота, Жюль Грак, навіть не підозрює, що я бачив, як він розповсюджував свої брудні відозви. Тепер він може бути певен, що завтра за ним назирці піде гестапо. Пан не любить спекулянтів! Теж мені, падлюка! Бач, який чистюля знайшовся!»

Поль Даннері допив вино і замовив другу склянку.

«Безумовно, зв'язок із гестапо обіцяє нові перспективи і серйозні вигоди. Стривай, я ще затулю тобі пельку».

Анрієт вийшла з телефонної кабіни пошти на майдані Г «зйяр задоволена. Вона посміхнулася своїм думкам. «Сподіваюсь, тепер любий П'єр зже напевне вскочив у пастку, наче щур, а з ним отой Боннетен і кілька інших «товаришів». Якщо мої передбачення вірні, я натрапила на серце організації партизанів і франтірерів міста, а може й усього департаменту. А чому б і ні? Чудовий удар!»

Вона попрямувала вулицею Монлозьє до скверу Блез-Паскаль і, піднявшись нагору, вийшла на майдан Філіп-Маркомб, де містилося бюро страхувань Антуана Боннатена.

Вона хотіла подивитися на «полювання», і тому прискорила ходу.

Перед мерією якийсь сліпий, що хапав дрижаки в старій благенькій військовій куртці, попрохав допомогти йому перейти через слизький брук, Вона роздратовано відмахнулась і поспішила далі. Кружляли сніжинки, запорошуючи чорний фасад мерії. Вже сутеніло.

Раптом їй стало страшно. А що, коли вона зробила якусь помилку? Полковник фон Шульц був поблажливий щодо своїх слабостей і помилок, але рідко коли прощав їх іншим. Тварюка, платив він добре, особливо, коли спав з нею. Не треба було так оптимістично розводитись по телефону. Ніколи не можна забувати про обережність. Адже два роки співробітництва з гестапо — найкраща школа для виховання почуття обережності. А ота ЇЇ робота на заводі в Парижі, серед тих хлопців з вулиці Лорістон. Треба було мати воістину велике бажання заробити гроші, щоб примусити себе працювати з такими дурбасами.

Коли траплялася нагода забігти до гестапо, — а таке бувало зрідка, — вона завжди почувала себе пригніченою, немовби вона назавжди поривала всі зв’язки з живим світом; почувала себе маленькою іграшкою, річчю, що живе і дихає з милості невблаганних і жорстоких сил. Що ж тоді мусили відчувати ті, хто, перебуваючи по той бік барикад, опинялись у гестапо в наручниках? Ті, хто інколи потрапляв туди з її допомогою?

Посміхнувшись, вона знизала плечима. На почуттях грошей не заробиш.

Проте досить їй зробити одну грубу помилку — і вона в свою чергу опиниться там у браслетах. Тоді на знак великої ласки фон Шульц познайомить її з нагаєм із бичачих жил.

Коли Анрієт досягла майдану Філіп-Маркомб, їй раптом схотілося трохи постояти — зосередитись, подумати і заспокоїтись.

«Отже, я казала фон Шульцу, що напевне натрапила на серце організації французьких партизанів і франтірерів. Чому я впевнена в цьому? По-пepшe, чуття; П'єр Ламбертен — я буду здивована, копи виявиться, що це його справжнє прізвище — поводиться і розмовляє, як один з керівників організації. Він удає з себе агента-страхувальника, хоча на страхувальника схожий, як я на даму-патронесу. Це звичайний камуфляж, А якщо він так робить, то, значить, весь час займається лише справами Опору, як постійний його представник, і вони його утримують. Це майже напевне. Отже, тут усе гаразд. Тепер, по-друге. Коли вранці він говорив про плани дій організації, він сказав «ми». «Ми хочемо». І його вигляд, і тон, яким це було сказано, не лишає жодних сумнівів щодо справжньої ролі. Так сказати міг тільки керівник. Я це відчуваю безпомилково. Тепер факти. Він ніколи не розлучається з пістолетом і завжди носить його в кишені. Відвідує законспірованих зв'язкових, і… слово честі, це все».

Анрієт примітила під'їзд старого будинку і вирішила почекати тут розвитку подій. Звідси вона могла бачити вікна бюро страхувань Антуана Боннетена.

Якась стара жінка зайшла у двір, побачила її і щось пробурчала крізь зуби.

Анрієт пошукала у шкіряній сумочці носовичок, висякалася і знову повернулася до своїх думок.

— Так, але ж іще є адреса, знайдена у портфелі П'єра: Альбер Перрішон — Антуан Боннетен (Мато) — Бюро страхувань, майдан Філіп-Маркомб 1. Це вже факт. Факт, який досить ясно натякає на справжню діяльність П'єра і пояснює все. Ні, помилки немає, страхувальне бюро — це просто вивіска, під якою ховається організація підпільників. Страхувальник Боннетен — не хто інший, як Альбер Перрішон, що керує силами Опору під іменем Мато».

Останній сумнів зник. Зараз вона робить у своїй кар'єрі блискучий хід.

Сергій Ворогін вперше за кілька місяців відчув себе в цілковитій безпеці. Тепер прийшов спокій.

Тіло його і мозок відпочивали. Він почував себе щасливим, знаючи, що ніхто його тут не знайде, Він перебував за товстими мурами фортеці, і вірні друзі стояли біля стрільниць. Шлях до його фортеці знали лише кілька чоловік — його друзі.

Сергій посміхнувся. Як подумати, то це його перша радісна посмішка за весь час поневірянь…

Кімната, куди його несподівано заховали невідомі друзі, була простора і схожа на мансарду; з похилого даху крізь маленькі віконечка в залізних рамах лилося непевне, сіре світло. Пахло сухим деревом, восковою мастикою, лаком і старим занедбаним приміщенням. В кімнаті панувало безладдя; у світлі згасаючого дня меблі, різні речі, ящики, що лежали скрізь купами, набирали неясних, розпливчатих форм.

В косих променях сірого світла танцювали міріади порошинок, і після кожного руху Сергія Ворогіна знімалися хмари пилу.

Сергій посміхнувся знову і простягся на ліжку, вкритому грубим репсом. Заклавши руки за голову, він вмостився зручніще і заплющив очі.

Однак за хвилину він підвівся на— лікті, скочив з ліжка, обережно ступаючи, наблизився до купи меблів та ящиків і почав там щось розшукувати. Потім весело повернувся на своє місце, несучи два великі джутові мішки, постелив їх і знову задоволено простягся. Тіло його струшував кашель.

Окраєць хліба, шматок ковбаси і наполовину випита пляшка води на нічному столику, застеленому газетою, свідчили, що він уже вгамував голод. Усе це роздобула ота добра маленька жінка в світлій кофті з мініатюрною форменою шапочкою на голові, що робило її дуже схожою на московських офіціанток. їжу вона принесла у великій картонці з-під капелюха.

Розпаковуючи свої вузлики, вона безупинно гомоніла. Жінка дивилася на нього посміхаючись, наче хотіла сказати: «Ах! коли б ви могли мене розуміти, то й самі б розвеселилися», — і він відповів їй вдячною і дружньою посмішкою.

Нарешті вони весело розсміялися вдвох, а двоє чоловіків, що принесли його сюди, мовчки дивилися на них. Потім вони потиснули йому руку, показуючи мімікою й жестами, що, мовляв, не турбуйтесь, чекайте тут, ми все зробимо… Сергій теж пояснив, як міг: я не турбуюсь, я покладаюсь на вас і дякую.

Просто дивно, як можна порозумітися в таких обставинах без слів. Поглядом, жестом, інтонацією… Це було схоже на чудесні хімічні перетворення, коли, з'єднавши дві різні речовини, одержуєш одну, складну і гармонійну.

…Сергій Ворогін простягнув руку, взяв пляшку і ковтнув води.

Він пробував розмовляти з ними німецькою мовою, але безуспішно.

Його все ще мучив кашель. Через півгодини в магазині внизу гомін поступово вщух. І ця тиша ще більше зміцнила в ньому почуття безпеки.

Він поставив пляшку на місце, повернувся на бік, поклав голову на руки і позіхнув.

«Вони, напевне, сховають мене в надійному місці. Розшукають якусь іншу одіж. Тоді я поголю бороду. Можливо, навіть переправлять до селян».

Нараз очі його запалали гнівом, кров закипіла. Шалена жадоба помсти пройняла все його тіло, м'язи напружились, він стиснув кулаки.

«Я хочу битися, за всяку ціну».

Все його єство поривалося в бій, у той бій, коли забуваєш про небезпеку й смерть, бо поряд брати. У той бій, що не лишає місця безнадії і тузі самотності.

Ні, тепер він уже не відчував бажання заритися з головою, сховатися куди-небудь, щоб уникнути незримої і прихованої небезпеки, уникнути страху, породженого самотою. Не було потреби ховатися, бо тепер він не сам. Коли йдуть у бій пліч-о-пліч, знають, де небезпека і звідки може прийти смерть. І тоді не бояться ні першої, ні другої.

Тепер, коли знову з'явилася впевненість, йому стало соромно за те, що іноді він не міг перебороти відчаю.

Він знову випив води.

«Чи не порушив я обов'язок радянського офіцера?»

Він надовго замислився, прагнучи звільнитися від причепливої думки, яка не давала йому спокою. Ні! Він діяв, як і треба було, сміливо. Звичайно, він допустив кілька помилок, хибних кроків.

«Ну, чому, наприклад, не взяти б із собою трохи харчів, коли він залишав товарний вагон? І потім треба було забрати пістолет у того офіцера, ліквідованого в гаражі».

У коморі стало зовсім темно. Меблі, ящики, складені на купу, поступово злилися з нічною темрявою. Лише на столику ледь помітно блищала пляшка з водою.

Десь у місті почав вибивати годинник.

Сергій здригнувся і нашорошив вуха. Безперечно, це той баштовий годинник, якого він не раз чув, охоплений відчаєм, у тій халупі, на протилежному боці міста. Сьогодні мелодійний дзвін видався йому дружнім і фамільярним.

Сімнадцять годин!

Дивно, чому раптом у цю хвилину він ясно пригадав свій політ над тайгою. Сергій ніяк не міг зрозуміти цього.

Наче незабутні кадри з фільму, він знову побачив безмежні, незаймані ліси півночі, що пропливали під крилом, фантастичне мої ромаджєння дерев, зелений килим, по якому бігла тінь літака. Годі був літній день, теплий і сонячний, на які щедрий Далекий Схід. Він пригадував. Він саме працював на будівництві, на березі Падуна. Катерина і він приїхали туди добровольцями. Тоді у них ще не було дитини. Вони були молоді, повні сил та енергії, захоплені сміливими планами, і не втратили ще смаку до пригод. Через річку прокладали нафтопровід, і на будівництві було багато молоді.

У той день Василь Карпович запросив його зробити з ним невелику прогулянку на «АН-2». «Чудова штука», — казав він, гладячи фюзеляж біплана. Міцний був чоловік, працював, як чорт, ніколи не знав лікарів, жадібний до життя.

Коли вони перелітали Падун, приголомшені величним краєвидом, Василь Карпович сказав йому:

— Країна наша, немов ця річка: спокійна, велична, безмежна і нездоланна. Як річка утворюється з мільйонів і мільйонів краплин води, так і наша країна складається з мільйонів людей. Як ті краплини, що зливаються в нестримний потік, так і всі наші люди неухильно йдуть до мети.

І після короткої паузи мовив своїм трохи хрипким голосом:

— Наша країна, Сергію Сергійовичу, це могутній дзвін, і голос його чути далеко, і не лише у нас.

Василь Карпович дуже полюбляв гучні метафори, і весь загорався, коли говорив про свою батьківщину.

Сергій Ворогін подумав, де б зараз міг бути цей чоловік. Чи живий він іще? Востаннє Сергій чув про нього, коли той літав на легкому бомбардувальнику, десь на Центральному фронті.

Несподівано Сергій зрозумів, чому він згадав Василя Карповича. Годинник! Годинник, що відбив на башті п'ять разів.

Знову кашель почав розривати його груди. Б горлі і бронхах хрипіло.

«Нічого собі, добре мені перепало. Я витримав більше, ніж треба. І кінь не потягнув би в таких умовах. Дві ночі просто неба і ще тримаюсь, це ж рекорд».

Тепер, лежачи у відносно теплій кімнаті, він міг спокійно згадувати свої вчорашні нещастя.

«Найважча ніч була перша, ота, коли я заліз у грузовик, боячись, що мене помітять. А перед цим я вийшов із станції і пограбував того нещасного залізничника. А ранком? Годинами тремтіти на вулицях, у відчаї і страху, не маючи іншої перспективи, як у разі чого убити їх і загинути самому».

Він здригнувся.

Гм, кумедно все-таки.

Хоч у кімнаті було темно, проте Альбер Перрішон не вмикав плафона. Для цього треба було б опустити портьєри, а вставати йому не хотілося.

Страхувальне бюро розмістилося в трьох кімнатах на другому поверсі старого приватного готелю. Кімната, яка правила Альберу Перрішону за кабінет, колись була спальнею, на стінах ще збереглися старі вицвілі шпалери. Карнизи, вгорі прикрашені голівками амурів, подекуди облупились, викладений чорним мармуром і потрісканими жовтими кахлями камін був завалений старими черевиками, а в дзеркалі, засидженому мухами, було видно полиці із стосами папок і дві новенькі етажерки в кутку.

Сидячи за робочим столом, Альбер Перрішон крутив у руках дерев'яний ніж для розрізування паперів і мовчки дивився на Андре Ведріна, який замислено стояв біля високого кремонського вікна.

Андре саме роздумував над тим, що повідомив йому Альбер Перрішон. Звістка була така важлива, що той негайно подзвонив Тентенові і викликав до себе Андре на п’яту годину. Новина була така несподівана, що він і зараз пам'ятав розмову з шефом від слова до слова.

— Німці розклеїли вранці оголошення, обіцяючи винагороду в п'ять мільйонів тому, хто викаже Сергія Ворогіна, капітана Радянської Армії. Це він учинив замахи, які ось уже три дні хвилюють нас.

Вражений Андре Ведрін так поглянув на Перрішона, ніби несподівано побачив на майдані де Жод динозавра, який читає бульварну газетку «Ле пті Парізьєн». Він нічого не відповів; йому було незручно, що він не помітив оголошення.

Альбер Перрішон спокійно вів далі:

— Оголошення дало наслідки. Якийсь бродяга повідомив німців про росіянина. Я був свідком. Він скористався телефоном «Кафе де Парі» і подзвонив у гестапо. А я сидів у залі, у мене там було ділове побачення… Німці провели велику облаву, однак марно. Він врятувався. Як саме — не можу збагнути. Але він утік, і нам треба йому допомогти. Я вже сказав усім нашим людям. Перший, хто побачить росіянина, негайно сховає його. Ми мусимо його врятувати.

Андре Ведрін перепитав:

— Але як же з ним познайомитися, як, власне, приступитися до нього, коли він ні слова не розуміє по-французьки?

— Є одне слово, яке розуміють усі, на багатьох мовах воно звучить однаково. Це слово — camarade. Є ще одна мова, мова поглядів — чесних і приязних. Нічого, якось порозуміються. У нас нема іншого виходу.

Андре Ведрін все ще не міг отямитися. Яким чином офіцер Радянської Армії потрапив у Клермон-Ферран? Неймовірно!

Адже величезна відстань пролягла між Радянським Союзом і Францією, неозора територія, охоплена пожежею війни, окупована німецькою армією, що контролює всі шляхи сполучення. В уяві Андре Радянський Союз належав до того світу, який не мав жодних зв'язків з його батьківщиною. І все ж, хоч як це дивно, радянська людина ходила вулицями Клермон-Феррана і знищувала бошів.

Йому й на думку не спадало, що росіянин міг утекти з концтабору.

— Ти мусиш подбати про надійну схованку, де він почекає, поки ми переправимо його до макі.

Альбер Перрішон був певен, що вони знайдуть росіянина. Так само, як і в тому, що він битиметься на їхньому боці.

…Андре машинально глянув на майдан, вже оповитий сутінками, і здригнувся.

«Ота жінка в під'їзді, що виймає носову хустку з сумочки, це ж Анрієт!»

Він притулився лобом до холодної шибки, вдивляючись у темряву.

«Анрієт? Чи ні? Так, це вона».

Він одразу впізнав знайому постать, хоч і не міг розглянути обличчя жінки, яка стояла нерухомо і, здавалося, з цікавістю дивилася на будинок, де містилася страхувальна контора.

«Анрієт! Хай їй чорт, що вона тут робить? Таке враження, ніби вистежує нас».

І раптом холодні мурашки пробігли по спині Андре. Його охопила неясна тривога, він відчував наближення непоправної катастрофи.

Андре спробував відігнати тривожні думки.

«Чому мене мусить хвилювати її присутність на цьому майдані? Боягузом стаю, чи що? Але все-таки, що вона там робить, у тому закутку? І чому дивиться в наш бік?»

Наче блискавка, майнула думка:

«Вона йшла за мною назирці!»

Нараз Андре згадав, що, йдучи на побачення до Альбера Перрішона, він зустрів Анрієт на площі Сен-П'єр. Ще мав час і запропонував навіть випити склянку вина. Це було, мабуть, хвилин сорок п'ять чи годину тому.

Він усе ще нічого не надумав, коли на майдан в'їхало авто. Відкрита військова машина. Вона нечутно під'їхала і стала біля тротуару. Минуло кілька секунд, але з неї ніхто не вийшов. Андре встиг прочитати на номері чорні літери: «Polizei». Гестапо!

Гаряча хвиля вдарила йому в скроні, в горлі пересохло і все тіло обм'якло.

«Гестапо!»

Друга машина під'їхала й стала позаду першої.

Андре рвучко обернувся і глянув на Альбера Перрішона. Серце так калатало в грудях, що йому здалося, ніби його удари лунають по всій кімнаті, як удари гонга.

— Мато!.. Гестапо!

Альбер Перрішон перепитав;

— Гестапо?

— Там! На майдані! Дві машини.

Андре не впізнав свого голосу. Проте страху він уже не відчував.

Альбер Перрішон підбіг до вікна.

З машин, тримаючи руки в кишенях, вийшло дванадцятеро чоловік, усі в капелюхах, пальтах і плащах. Троє з них щось хо вали під плащами.

«Автомати!»

П'ятеро лишилося на майдані, блокуючи всі виходи з нього, а решта попрямувала до під’їзду будинку, де містилося бюро страхувань.

Альбер Перрішон обернувся і кинув вглиб кімнати:

— Так, це гестапо, Ламбертене. І за нами Швидше, допоможи мені зрушити цю етажерку.

Вони поспіхом відсунули її, подряпавши на стіні шпалери.

Альбер нахилився, вийняв з підлоги три дощечки паркету, пошукав рукою в сховищі і витяг мисливську рушницю з вкороченими стволами, пачку патронів і дві гранати. Все це він поклав на стілець. Потім блискавично підскочив до великого чемодана, який стояв перед каміном. Коротко кинув:

— Затримай їх якнайдовше.

Андре Ведрін поглянув на нього і не зміг стримати посмішки, «От чортяка!»

Він підійшов до стільця, взяв рушницю, зарядив її, а коробку з набоями і дві гранати поклав у кишені.

Перрішон уже відкрив чемодан і квапливо почав складати папки, що стояли на етажерці.

Тоді Андре пішов до дверей, минув маленьку кімнату, в якій колись мешкав молодий співробітник Гастон, обережно прочинив вхідні двері, визирнув на сходи і вийшов з бюро. Він тихенько піднявся сходами, зупинився напівдорозі до третього поверху і причаївся в темряві.

Йому раптом стало весело. Він знав, що вони обов'язково виплутаються з біди, і до нього повернувся спокій.

«Якщо Альбер Перрішон ховає всі документи і досьє, значить, він певен, що ми втечемо. Все у нього завжди передбачено… Що за людина! Про все подумає заздалегідь. Ніколи не покладається на випадок. От тобі й Мато! Такі хлопці, як він, мусять бути…»

Він не встиг додумати до кінця, якими мусять бути хлопці, такі, як Мато. Двері внизу тихенько зарипіли, холодний струмінь повітря знадвору повіяв в обличчя Альберу, і він почув обережні кроки у вестибюлі.

«Вони вже тут!»

Серце закалатало так, наче хотіло вискочити з грудей, і він відчув, як обличчя і спина поволі стають мокрими од поту.

«Хтось із них зараз дістане квиток у рай».

Старовинний електричний ліхтар біля поручнів тьмяно освітлював сходи, які трохи нижче зникали в темряві.

«Вони йдуть нагору!»

Андре зціпив зуби, і гнів, той гнів, що п’янить, наче склянка вина, примусив його забути все.

«Перш ніж вони нас візьмуть, ми їм, гадам, поскубемо пір'ячко!»

Ще б трохи, і він не витримав би й скочив на ноги. Ну, йдіть же, йдіть швидше! Зараз він думав лише про рушницю, яку міцно стискав у руках, тримаючи пальці на гашетці.

На тлі стіни, позаду освітлених сходів, з'явилася невиразна тінь, потім друга. Легке шарудіння кроків і ледь чутне дихання.

«Ну, підходьте ближче!.. Підходьте, ну ж бо!.. Так. Ну, ще трохи…»

Андре натиснув на гашетку.

Хто б міг подумати, що мисливська рушниця стріляє так гучно!

Брязнув об кам'яну підлогу електричний ліхтар, почувся хрипкий стогін, щось м'яко упало на сходи. І мовчання. Секунда? Дві? Потім хтось із криком побіг униз.

Андре Ведрін підвівся і вистрілив удруге, навмання, під сходову площадку.

Зойк.

«Ага, ще один?! Вони тікають, як кролі».

На сходах стелився кислуватий пороховий дим.

Андре Ведрін знову зарядив рушницю і прослизнув у бюро.

В кабінеті стояла сутінь, лише з сусідньої кімнати через навстіж відчинені двері лилося світло. Альбер Перрішон уже закривав чемодан.

Дві співробітниці бюро, худорляві старі діви — мадемуазель Тельє і мадемуазель Дюрантель, стояли, спершись на камін, і з жахом в очах дивилися на Перрішона, розпачливо притиснувши руки до грудей.

Андре здивувався, побачивши їх у кімнаті. Він зовсім забув про цих пліснявих канцеляристок, що все життя порпалися в паперах, самотні і байдужі до всього.

Але Альбер Перрішон не забув про них. Майже грубо він наказав:

— Ідіть одягніть пальту і візьміть ваші сумочки. Та швидше, якщо не хочете, щоб вас поставили до стінки.

Коли старі діви зникли, він запитав Андре:

— Ну, як?

— Непогано! Я поклав двох. Інші чкурнули на вулицю.

— Гаразд. Повертайся знову до дверей.

— Чого там! Я зроблю краще…

Андре підбіг до вікна, розбив прикладом шибку, вийняв з кишені гранату, зубами видер кільце і жбурнув її на майдан, туди, де стояли машини.

Яскравий спалах, сухо гримнув вибух і одразу ж розляглися крики…

Він ще встиг помітити, як та жінка в під'їзді повернулась і побігла вулицею Філіп-Маркомб.

«Анрієт! Ач, мерзенна шлюха, зрозуміла, що нічого тепер чекати, вистави не буде! Стривай, я ще зіграю тобі Вагнера. Продажна сука!»

— Ходімо. А ти, Ламбертене, йди слідом за нами.

Альбер узяв чемодан і попрямував до дверей, тримаючи в руці ключ.

Старі діви боязко пішли за ним, клацаючи зубами і озираючись на всі боки, ніби їх оточували злі духи.

Андре Ведрін якусь мить вагався. Йому хотілося кинути і другу гранату. Однак Альбер Перрішон суворо гукнув:

— Ламбертене! Поспішай, ти що, чекаєш на окреме запрошення?

Він уже хотів приєднатися до них, коли задзвонив телефон.

Це було так несподівано, що Андре розгублено зупинився.

«Та це ж телефон!»

Він знову завагався. Може, не треба озиватися? Врешті він наважився зняти трубку.

— Алло!.. Так! Хто? Клод?.. Так. Що?.. Ну, досить, усе зрозуміло… Я вже зрозумів. Нічого, говори, я все запам'ятаю!.. Гаразд. А тепер слухай… Слухай, кажу тобі, і не заважай. Чекай на моє повідомлення… Можеш ти вислухати, боже мій?.. Тут гестапо. Зрозумів? Тікаємо. Салют!

Андре поклав трубку.

Коли він вискочив на сходи, на нього чекала несподіванка. Альбер Перрішон і канцеляристки кудись зникли.

Він розгублено стояв, тримаючи в руці рушницю, коли почув крик Альбера:

— Ламбертене! Ламбертене, ти що, з глузду з’їхав?

Голос линув звідкись знизу, із сходів. Андре Ведрін напружив зір, вдивляючись у темряву.

«Чорт забирай! Куди вони поділись?»

Він загорлав:

— Мато!

Десь здалека луною озвався голос Перрішона:

— Ламбертене, ми тут!

Тільки тоді Андре помітив унизу маленькі дверцята в стіні, за кілька сходинок від площадки. Сотні разів він проходив повз них і бачив їх, але ніколи не міг подумати, що Альбер Перрішон може скористатися з них. Він поспішив униз, в темряву, і, наштовхнувшись на щось м'яке, вилаявся.

Альбер Перрішон пояснив:

— Це лежить мадемуазель Дюрантель, Вона знепритомніла, коли побачила на сходах убитого гестапівця.

В кімнаті, де вони стояли, було дуже темно, лише праворуч світлим чотирикутником вимальовувалось вікно.

Альбер Перрішон замкнув двері, двічі повернув ключ у замку і залишив його на місці.

Поклавши рушницю на підлогу, Андре став навколішки біля мадемуазель Дюрантель і поляскав її по обличчю. Вона застогнала, і враз істерично закричала, мов навіжена. Андре ляснув сильніше. Тоді вона замовкла. Мадемуазель Тельє притулилась до стіни й тихо схлипувала, гикаючи і тримаючи біля рота хустинку.

Перрішон відчинив вікно, виставив чемодан, виліз з кімнати і жестом запропонував йти за ним.

Вони пройшли терасою, спустилися залізними сходами на подвір'я і зайшли в під'їзд будинку, що збоку прилягав до готелю.

Там Альбер Перрішон наказав Андре кинути рушницю. Той неохоче скорився. Через якісь закапелки вони вийшли на друге подвір'я, просторе і заасфальтоване.

Похилившись під вагою чемодана, Альбер Перрішон попрямував углиб подвір'я, де був гараж з важкими дверима. Він витяг з кишені ключ і відімкнув двері. В гаражі стояв Пежо-202».

Тільки зараз до них долинула приглушена стрілянина і брязкіт скла.

«Вони розбили геть усі шибки в конторі», подумав Андре. «Заходьте, заходьте, панове, тільки побережіть свої нерви».

Через п'ять хвилин вони залишили позаду майдан Деліль і вулицею Республіки помчали до Монферана.

— Що тепер робити з цими дамами в зелених капелюшках? — запитав старий Беру-сьєр, піднімаючись з льоху з пляшкою червоного вина.

Андре Ведрін і Альбер Перрішон весело зареготали. Ох, цей Берусьєр, уже встиг охрестити дівчат. Ще кілька днів, і вони, чого доброго, привчаться пити червоне вино, закусуючи грубою домашньою ковбасою.

Зараз старих дів влаштували в одній з просторих кімнат «берусьєрівського заїзду», як називав свій будинок сам старий. Вони почали потроху заспокоюватись. Альбер Перрішон спробував їм пояснити, чому і як усе сталося, але жінки нічого не розуміли. Страх зовсім забив їм памороки. Адже вони щиро вірили, що працюють у мирному страхувальному бюро.

Було вирішено поки що залишити їх під наглядом Берусьєра, а там буде видно. Зараз головне — якось відвернути їх думки від подій в страхувальному бюро.

Все це Альбер Перрішон пояснив старому. Той у відповідь засміявся.

— Я сам займуся ними, як на те вже пішло.

Берусьєр пожував губами, подумав і лукаво додав:

— …Шкода тільки, що вони трішечки зачерствіли вже… і пилом прибиті.

«Ох і гріховода цей старий Берусьєр!..»

Жив він на майдані Ротонд, у великому обшарпаному будинку з старомодними меблями, що його дістав у спадок від скнари-тітки. Будиночок тулився до цехів заводу «Мішлен», і його важко було помітити серед високих димарів і водонапірних веж. Ніби вбоге житло землероба під замком можновладного сеньйора.

Вже десять років будинок служив готелем для діячів робітничої партії, що приїздили до Клермон-Феррана. Зараз він правив за пересильний пункт для франтірерів і партизанів, і велика кухня з масивними шафами та обіднім столом, де сиділи Андре Ведрін і Альбер Перрішон, в будь-яку годину могла гостинно зустріти трьох чи чотирьох гостей.

Старий Берусьєр поставив пляшку на стіл, вийняв з шафи два обідні прибори, шматок хліба, ковбасу, бляшанку з паштетом і пішов з кімнати, промовивши на ходу:

— Розмовляйте собі досхочу, а я піду провідаю отих бідолашних. їх треба приголубити і втішити. На добраніч, ваші кімнати вже готові.

Голос у Берусьєра був на диво молодий.

В той час, коли Андре Ведрін відкорковував пляшку, Альбер Перрішон почав аналізувати становище, ставлячи запитання і одразу відповідаючи на них:

— Отже, ти переконаний, що це дівча зрадило нас? Справді, після таких фактів, це здається логічним. Треба знайти її якнайшвидше. Я залюбки побалакаю з нею. Мені конче треба довідатися, що вона знає про нашу організацію? І про що могла повідомити німців. Вона тебе вистежила й подзвонила в гестапо. В кожнім разі шпигунку треба знешкодити…

Він помовчав, покуштував вино, задоволено прицмокнув — чудовий напій! — і вів далі:

— Однак тут не все зрозуміло: вона пролізла в лави організації, щоб шпигувати за нами і, безперечно, щоб виявити керівництво. З цього випливає, що вона подзвонила в гестапо, побачивши, як ти зайшов у бюро… Вона мала намір захопити керівників.

Голос Альбера став суворим, коли він промовив останню фразу. Дивлячись на Андре Ведріна, він холодно сказав:

— Лише Тентен, Клод і ти знали, чим насправді було бюро страхувань.

Мовчання.

— І лише ти був знайомий з цією Анрієт.

Альбер Перрішон важко поклав свої короткі й широкі долоні обіч склянки і стиснув кулаки. Тепер він запитально дивився на друга.

Приголомшений Андре Ведрін нічого не сказав, хоч він мусив передбачати це запитання, Насправді ж Андре не думав про це як слід, і тепер слова Перрішона приголомшили його, як удар кулаком.

Він пополотнів, руки його затремтіли. Хотів щось сказати, але до горла підкотив клубок, і йому перехопило подих.

Альбер Перрішон невідступно дивиться на нього, й у цьому погляді Андре побачив таку тривогу і відчай, що раптом знайшов у собі сили і відповів переконливо й спокійно:

— Я ніколи їй нічого не казав, чуєш, Мато? Ніколи! Нічого!

Альбер Перрішон нерухомо секунду ще дивився на нього, Андре витримав його погляд. Він побачив, що очі шефа потеплішали. Альбер з полегкістю зітхнув і відкинувся на спинку стільця.

— Я знаю, де її знайти, — гаряче промовив Андре. — Поїду зараз і спіймаю. Я сам допитаю її, звідки вона дізналася. Ти можеш мені…

Альбер Перрішон перебив його:

— Хвилинку, Ламбертене. Спочатку закінчимо аналіз ситуації.

Він витяг з кишені жилета старовинний срібний годинник. Ого! Вже дев'ятнадцять, дивись!

— Ще маємо час. Комендантська година після двадцять третьої. Отже, ми мусимо передусім взяти цю Анрієт. Доручаю це тобі; по-друге, слід простежити її зв'язки, це зроблю я сам; завтра я попереджу Поло. По-третє, треба витягти з нашої контори кур'єра Гастона, це зроблю теж я. І потім, нам слід подумати про якусь іншу активну професію, оскільки, сам розумієш, наша страхувальна кар'єра закінчилася. Що б ти сказав про торгівлю трикотажем? Непогано, правда? За три чи чотири дні ми дістанемо нові документи і будемо продавати пелюшки для немовлят.

Альбер засміявся, і веселий, щирий сміх зробив його схожим на добродушного дідуся.

— Ми маємо в лавах F.T.P.F. одного дрібного фабриканта; я переконаний, йому конче потрібні люди. Він нас і влаштує на роботу. Щоправда, йому не обов'язково знати про нашу справжню роль в організації. Ну і цілком зрозуміло, що ні ти, ні я протягом кількох днів не потикатимемо носа в наш готель. Ми мусимо якнайшвидше змінити адресу. Поки що житимемо тут. — Він машинально випив трохи вина, заглибившись в роздуми.

Заговорив Андре Ведрін:

— Завтра я повинен переправити Кола в…

— Що ти кажеш? Кола?

Альбер Перрішон зачудовано дивився на нього.

— Кола? — перепитав він.

І справді, у зв’язку з останніми подіями Андре Ведрін зовсім забув про Кола.

Коли він закінчив свою розповідь, Альбер Перрішон запитав:

— Яка твоя думка, Ламбертене?

— Я гадаю, все було так, як розповів мені Кола. Він щира людина, а юнак, з яким він утік, золотий хлопець. Все ж про всяк випадок я вжив заходів. По-перше, вони не знають, куди ми їх відправляємо, і потім, завтра вранці, на місці побачення, біля автобусної зупинки на вулиці Баленвільє чергуватиме група охорони. Сьогодні після обіду я вже про все домовився. Вони першими підуть до загону макі. Там ми їх перевіримо.

— Правильно, Ламбертене. Диви, несподіванка за несподіванкою… Невловимий терорист, що знищує німецьких офіцерів, а тепер ще й Кола. А справді, я дуже хочу, щоб ти прийшов завтра вранці до Галері де Жод Згода?..

Андре Ведрін зрадів.

— Звичайно!

— Ну й чудово. Бачиш, ми будь-що мусимо врятувати товариша, до того ж радянського офіцера.

Говорячи це, Перрішон задумливо похитав головою.

«Оце так пригода. Радянська людина в Клермоні, хто б міг таке подумати?»

Він допив вино і запитав Андре, який і досі не торкнувся своєї склянки:

— Скажи мені точно, що Клод сказав тобі в бюро по телефону? Тоді, в машині, я щось погано зрозумів.

— Зараз… Він мені сказав… Почекай, я пригадаю… Ага, ось що: «Я знайшов ікру.

В Галері де Жод. Завтра, об одинадцятій годині я там буду, в сквері «Нептун». Зрозуміло? Товариша заховали в магазині Галері де Жод. Але хто? Я нічого про це не знаю.

Як про це дізнався Жюль Грак… пробач: Клод, — тим більше невідомо. Сам знаєш, по телефону не дуже-то поговориш про такі речі.

Андре Ведрін змовк і вихилив склянку вина. Тільки зараз він згадав, що на них чекає вечеря.

Альбер Перрішон узяв ніж, відрізав скибку хліба і шматок ковбаси. Напівсерйозно, напівіронічно, він тихо сказав:

— Я не думаю, Ламбертене, що ти був дуже одвертий з цією Анрієт, але переконаний, так, переконаний, що надто ти вже був довірливий… і запальний.

Андре Ведрін зупинив «Пєжо» за двадцять чи тридцять метрів від готелю, де мешкала Анрієт. На вулиці Каден, похмурій і вузькій, мов дно колодязя, вже панували вечірні сутінки, і перехожі траплялися рідко. Він довго разглядав фасад будинку.

Анрієт вдома, у своїй кімнаті. Крізь маскувальні портьєри на вікнах було видно, як рухається її тінь.

Таке враження, ніби вона нервово міряє кроками кімнату. Мабуть, не солодко їй зараз.

Андре вагався. Йому стало страшно. Не тому, що на нього могла чекати пастка, а тому, що зараз йому доведеться зустрітися з Анрієт. Подумати тільки, він стискав її в обіймах… Ще сьогодні ранком він мріяв одружитися з нею, мріяв про власну сім'ю та оселю, хотів мати од неї дітей.

Він гірко посміхнувся. Йому важко було йти до неї. Лють і огиду відчував він до неї, і все-таки думка, що він жив з нею протягом місяців, паралізувала його. Чомусь він згадав отих нещасних старих дів-канцеляристок, з розпачливо притиснутими до грудей руками, і раптом наважився.

Андре перейшов вулицю. Від сумнівів і вагань не лишилося й сліду. Він швидко піднявся сходами і постукав у двері. Кроки, і потім тиша. Він постукав ще. Ключ у замку клацнув, двері повільно прочинили, тримаючи на запобіжному ланцюжку.

— Хто це? — запитала Анрієт.

Вона стояла, ховаючись за дверима, готова зачинити їх першої-ліпшої миті.

— Це я!.. П'єр!

Анрієт скрикнула. Андре подумав, що вона зараз грюкне дверима. Їй, безперечно, дуже хотілося це зробити.

Однак вона зняла ланцюжок, і Андре Ведрін зайшов до кімнати. Стискаючи в кишені пальта пістолет, він насторожено глянув на двері кухні. Анрієт позадкувала до ліжка, з тривогою дивлячись на Андре.

— Щось трапилось, Анрієт?

Він вирішив будь-що тримати себе в руках. Андре наблизився до неї і знову кинув швидкий погляд на кухню.

— Ти чимсь налякана, моє серце?

Голос Андре звучав щиро й ніжно, наче нічого не сталося. Він аж сам здивувався.

Анрієт заспокоїлась і силувано посміхнулася.

— Там, біля мерії, щось сталося. Знялася стрілянина, здається між партизанами і гестапо. Весь квартал оточено. Гестапівці обшукують будинок за будинком, не минуло й п'яти хвилин, як патруль пройшов нашою вулицею. Я так налякалася!

Він ледве стримався, щоб не вліпити їй ляпаса.

«Говори, говори, суко! Я тут стою вже мало не півгодини, а ти патякаєш про патруль… підла брехуха!»

Він обняв її, поцілував у шию і прошепотів:

— Нічого, маленька. Все гаразд. Я з тобою. Тобі нема чого боятися…

Анрієт чудово грала свою роль.

— П'єр!.. П'єр!.. Обніми мене дужче.

Він поцілував її в губи, силкуючись у цю хвилину думати про інше.

Вона спробувала потягти його до ліжка, але Андре спинив її. «Ні, голубонько, не вийде!» Він відсунувся, взяв її за плечі і, дивлячить прямо в очі, драматичним тоном промовив:

— Я знаю все, що сталося. Я сам там був. Ми вирвалися просто чудом.

Анрієт і далі блискуче грала комедію.

— П'єр!..

Голос її затремтів, і вона захлипала, стиснувши Андре в обіймах.

Він знову обережно вивільнився. «Сильно зіграно, дівчинко, нічого не скажеш».

Анрієт знову розпачливо вигукнула:

— П'єр! Ох, П'єр, я так…

Він нетерпляче обірвав її.

— Анрієт, я прийшов за тобою.

Вона здригнулася і знову стурбовано глянула на Андре.

— За мною?

— Так. Ти мені потрібна. Треба перевезти документи і зброю. А потім..

— Що потім?

— А ось що. Ця вечірня сутичка трапилася тільки тому, що втрачено контакт між апаратом зв'язку і організацією, і ми вирішили відновити його.

— І ти подумав про мене?

Анрієт кинулася йому на шию і поцілувала.

Поки вона метушливо збиралася, Андре непомітно, з огидою витер кілька разів рота долонею.

«Ти радієш, шлюхо! Мабуть, думаєш, що вже цього разу покінчиш з нами одним ударом. Ти, напевне, смієшся з мене. Але пожди трохи, негіднице, скоро ти заспіваєш іншої».

Де його кохання? Наче й не було. Вигоріло все і лишився самий попіл. І він здивувався, що навіть не відчуває болю.

В машині Анріст наполягала, щоб він детально розповів їй «про все, що сталося в кварталі мерії». Андре змушений був задовольнити її бажання, звичайно, ні слова не сказавши, що бачив її на майдані Філіп-Маркомб під час облави. Він теж непогано грав свою роль.

Андре вирішив їхати назад старою дорогою. Крутий поворот. Позаду лишились Шамальєр, Галубі, Ормо, Бар’єр д’Іссуар. «Уникай центральних вулиць», — сказав йому Альбер Перрішон. Ще б пак! Там, мабуть, зараз надто жарко, в районі Філіп-Маркомб і кафедрального собору. Ризикувати не можна, справи серйозні.

Він доїхав щасливо, і от тепер Анрієт сидить на табуреті у просторій кухні старого Берусьєра і дивиться на двох чоловіків, які мовчки розглядають її.

На колінах Анрієт тримає свою шкіряну дамську сумочку, вона дуже схожа на тиху й скромну дівчинку, яка терпляче чекає, що ж їй скажуть дорослі.

«Справжня тобі свята Нітуш».

Андре Ведрін раптом люто вибухнув:

— Це ти нас зрадила і виказала німцям! Я бачив тебе перед конторою, у під'їзді, коли ти виймала хустку.

Анрієт рвучко підвелася, перекинувши табуретку, зробила крок назад і, відкривши сумочку, сунула туди руку.

Вона пополотніла, зціпила зуби, обличчя її скривилося в безсилій люті, а очі хижо звузились.

Андре Ведрін випередив її.

— Не рухайся!

І він навів на неї пістолет. Анрієт завмерла.

— Ви з головою викрили себе, мадемуазель, — спокійно промовив Альбер Перрішон. В цю хвилину він був схожий на вчителя, засмученого поганим вчинком свого учня.

Вона, зневажливо примружившись, глянула на нього і зненацька зареготала. Потім, повільно й чітко вимовляючи кожне слово, з викликом сказала:

— Так, це я попередила гестапо.

Анрієт обернулася до Андре Ведріна:

— Я обдурила тебе, як останнього овернського козопаса, бідолашний дзвонар. Хочеш знати, — вона поглянула на Альбера Перрішона, — ви хочете знати, як я це зробила? Можу розказати…

І вона розповіла все. Про те, як за завданням гестапо пробралася до підпілля Опору, як познайомилась із П'єром і дізналася, що він («це не справжнє його ім'я, чи не так?») в тій же організації, що й вона («інколи випадок важить дуже багато, чи не правда?»), про свої передбачення, про минулу ніч, про портфель П'єра («ти надто міцно спиш, старий») і маленький папірець з ім'ям Перрішона та адресою страхувального бюро, який вона там знайшла.

Вони мовчки слухали її. Андре подумав про цей злощасний маленький клаптик паперу, що його він колись забув у своєму портфелі. Просто забув, і все. Так уже трапилось. Клаптик паперу! Життя і смерть! Йому схотілося убити себе.

Анрієт перевела подих і заговорила знову:

— Коли сьогодні надвечір я зустріла тебе, я схотіла пересвідчитися, чи справді ваше бюро міститься на майдані Філіп-Маркомб. Я йшла за тобою назирці, і бачила, куди ти зайшов, Не минуло й десяти хвилин, як гестапо було попереджене. Адже пошта Гайяр і телефон недалеко. Правда, непогано зроблено, мій любий П'єре?

— Справді непогано, моя кішечка, тільки не знаю, куди все це тебе завело?

— Мене — нікуди, а от тебе і твого друга таки завело. В гестапо!

— Ти забула, крихітко, що досить мені натиснути пальцем оцю штучку, як ти залишиш цей світ, і зараз я зроблю це.

— О ні, я нічого не забула, і ти можеш натискати, скільки завгодно, але спершу вислухай, що я тобі скажу…

— Я слухаю. Треба задовольнити останнє бажання тих, кого засуджено на смерть. Давай, кажи, тільки не розводься довго.

— Краще пригадай, як сьогодні в кафе ти зайшов у туалет. Ну от, поки ти там справляв свої потреби, я вийняла всі патрони з обойми пістолета, що його ти ласкаво залишив у кишені пальта; там, на стільці. У тебе в руці просто шматок заліза, мій любий, і тільки.

І Анрієт блискавичним рухом вихопила з своєї сумочки маленький англійський револьвер.

Приголомшений Андре Ведрін розгублено дивився на свою зброю. Тепер він зрозумів, чому Анрієт його запитала, чи стрілятиме він з пістолета в разі сутички з гестапо. І він люб'язно їй пояснив тоді: «Ні, Анрієт, пістолет я тримаю в кишені на крайній випадок. За таких обставин мисливська рушниця надійніша». Хіба він міг тоді зрозуміти, куди вона хилить? Дурень, роззява.

«Шматок заліза. Що ж, вона має рацію».

Машинально, наче щоб переконатися в цьому, він натиснув на гашетку.

Оглушливий постріл і зойк. Анрієт важко впала на підлогу. Вражений Андре Ведрін дивився на легку хмарку диму, що піднімалася над стволом.

«Хай йому чорт! Вона забула вийняти патрон із ствола!»

Наче вгадавши його думку, Альбер Перрішон вигукнув:

— Фатальний кінець!

Він нахилився над тілом Анрієт і додав:

— Просто в лоб.

Андре Ведрін поклав зброю, на стіл. Дивлячись на тіло своєї колишньої коханки, він глухо промовив:

— Вона любила Вагнера.

Це прозвучало як надгробне слово.

Сидячи на ліжку, застеленому рожевою пікейною ковдрою, Альбер Перрішон задумливо розтирав рукою бік.

Андре зіщулився в старому кріслі і уважно споглядав свої черевики.

— Давно вже не працював киркою й лопатою; завтра, мабуть, спину не розігну, — зітхнувши, мовив Альбер Перрішон.

Андре не відповів. Смерть Анрієт і те, що вони щойно робили в підвалі, він ніяк не міг забути. «Тепер у неї в роті, у волоссі повно землі…»

Навіть нічого не знайшлося, у що б можна було загорнути тіло.

Його занудило.

— А що ти мав робити? — несподівано спитав Альбер Перрішон, наче розгадавши його думки.

Насправді він хвилювався так само, як і Андре, а може, ще й більше. І звернувся він скоріше до себе, ніж до Андре. Почекавши мить, Перрішон відповів:

— Нічого! Вона дістала те, на що заслуговувала. Скільки чоловік вона зрадила? Скількох іще могла б зрадити?..

Голос Перрішона став суворим.

— …і потім, старий, це неминуче в нашій боротьбі.

Андре Ведрін підвів голову:

— Так, звичайно!

Він подумав і, намацавши в кишені куртки патрони до свого 7,65-міліметрового пістолета, які знайшов у сумочці Анрієт, сказав:

— Вона грала диявольську гру в покер. Не дуже й багато було козирів у неї, але вона мало не виграла. І коли б я не глянув тоді у вікно…

Андре підвівся, вийняв з кишені патрон і підніс його до очей, наче хотів як слід роздивитись.

— Вона розраховувала знову зарядити цієї ночі мій пістолет. Хотіла гадюкою прослизнути до нас. Адже я запевнив її, що вона стане зв’язковою. Після невдачі на майдані Філіп-Маркомб вона вхопилася за цю можливість. Це знову давало їй шанс. Шанс?

Андре гірко засміявся.

Коли він уже виходив з кімнати, Альбер Перрішон, все ще сидячи на ліжку, покликав його:

— Ламбертене!

— Ну?..

— А я тоді не помилився, правда? Коли сказав, що ти був необережний.

— Навпаки, Мато, ти помилявся.

— А… Вона зваблива, що там не кажи.

— Ти помилявся, Мато. Я зробив надто багато дурниць, але більше зі мною таке не трапиться. Повір мені.

Альбер Перрішон мовчав.

Він вірив йому.