Чигиринський сотник

Одного зимового вечора за кількоро день проти Різдва їхала правим берегом Дніпра козацька ватага. Оддалеки поглянеш — геть-чисто татарський чамбул[1]: усі в кожухах, вивернутих догори вовною, у шапках пелехатих, і під кожним бахмат[2] добрячий. Тільки зблизька знати було, що то щирі запорожці, бо в шаблі, ратиська[3] й огневу стрільбу озброєні. Коні їхні зморилися і насилу брели в снігу, та братчики, певне, поспішали, бо знай поганяли їх нагайками.

— Ондо тобі й Базавлуцький праліс… — озвався старий козак, який їхав позаду, і показав на темну кострубату стіну, що видніла зразу за річкою. — Непевна сторона!

— А то чом? — поспитався циган, що тримався коло нього побіч.

— Казали січові діди, тут межа пролягає поміж білим світом і пеклом… Така се місцина, куди й ворон кості не заносить, бо воно ні те, ні се — ні Богу не належить, ні чортові! Ото й водиться тут нечисть, та ще татаре тирлуються, як мають в Україну йти…

— А що запорожцеві нечисть! Запорожець і сам чорт… — буркнув циган. — То нам треба тим лісом їхати?

Старий крутнув головою.

— Та ні, Господь милував! Подалися навпростець, то десь біля річки їх і переймемо… Побачиш дивину, яку рідко на білому світі узуздріти можна!

— А що ж воно за лихо таке отсе ми гонимо? — спитався циган.

Тут отаман, що їхав попереду, озирнувся і махнув рукою, показуючи на високу могилу, що височіла над річкою. Без слів уторопали його братчики — шмагонули коней й притьма завернули у видолинок, котрий ту могилу огинав. Як проїхали його ступою і попереду забіліла річкова крига, отаман спинив коня і прислухався.

Крізь сумне зітхання вітру дедалі гучніше й виразніше чутно було тупіт і люте хоркання — таке, наче стадо свиней біжить кригою.

— Що се?! — пошепки поспитав циган.

— А он дивися! — криво посміхнувся січовик, мацаючи шаблю при боці.— Циганчатам колись розкажеш, що то за дива в Запорожжі кояться!..

Хтів було циган ще щось сказати, та так і завмерли тії слова у нього на вустах.

З-за річкової кручі, хоркаючи, сапаючи і повискуючи, висипало стадо диких вепрів. Здоровезні та горбаті були вони, мов каменюки, усі в довгій бурій щетині, а з пащ стриміли криві жовті ікла. На кожному вепрові сиділа верхи старезна кощава відьма зо щитом на плечі та мечем при боці. Коси тих войовниць були розпущені й летіли за вітром, а вони знай свистіли та гойкали, підганяючи своїх коней.

— Матер Божа!.. — прошепотів циган.

— А що, гарні? — озвався старий козак. — Бісурканями їх звуть, бо з бісами да чортами сії почвари водяться!

— Гей! — крикнув тут отаман і свиснув у два пальці, аж коні з переляку поприсідали.

Стадо вже до берега завернуло, та, зачувши той свист, вмить у клин вишикувалося. А запорожці виїхали притьмом із видолинка і стали перед лавою, що наїжачилася мечами та списами.

— Що треба смертним од безсмертних? — спиталася одноока бісурканя, котора на чолі стояла.

Виїхав тоді з гурту старий козак і руку на шаблю поклав.

— Оддай те, що в Остатній кріпості взяла, відюхо!

Загаласували бісуркані, та одноока махнула їм, щоб замовкли.

— Не ставай поперек дороги, діду! Те, що ми взяли, Триглаву належить, а не вам!

— Належить воно Січі Запорозькій, бо з козацького насіння пішло! — відказав запорожець. — А ви Остатню кріпость спалили і вбили ту, що його породила! Віддай, ще раз кажу!

— А як не оддам, то що буде?

— Поляжете тут усі, й круки ваші очі видзьобають.

Зареготалися відьми на тії слова, а одноока озирнулася через плече й каже:

— Літавиці в’ються над Базавлуцьким пралісом… чекають на здобич, котору ми в Остатній кріпості одвоювали! А понесуть вони її до батька Триглава, що Чорнобогом зветься, владаря землі та неба. Йому ти хочеш на заваді стати?

— Не взивай клятого паном землі та неба, бо тільки Дажбог усім тим владає!

— Як Чорнобога і Трояна війська на річці Самарі зійшлися, то навіть Семеро, яких Троян до життя покликав, не змогли звести нас зо світа! А ти хто такий, щоб безсмертним погрожувати?

— Воїн я Дажбожий, Матінки Лади лицар! — відказав січовик.

— А, то ти з остатніх волгвів! То мусів би знати, що й нам, і вам лихо буде, як не вбити сеє, що на світ прийшло.

— Що буде, те буде, — каже козак. — А буде те, що Бог дасть!

— Отак? — питає бісурканя.

— Отак! — одвічає їй запорожець.

Зареготалася тут клята відьма, показуючи язика, роздвоєного, мов гадюче жало.

— О ні,— каже, — не буде по-вашому…

Та й не казала більше нічого: махнула рукою — і поцілила козака просто в горло запоясником. Схопився козак за руків’я, та захарчав і повалився з коня, мов той сніп.

— Бий, хлопці, кляте поріддя! — крикнув отаман.

Тут і закрутилася колотнеча. Насилу рушило стадо з місця, щоб розірвати козацьку лаву, як гримнули запорожці з мушкетів та яничарок, аж луна покотилася понад річкою. Завищали вепри, загаласували кляті пекельниці, та розпався їхній клин од тої сальви, а далі пішла справдешня бійня. Ні слова ніхто не промовив — тільки мечі дзвонили, шаблі стукали по щитах та келепи[4] гупали, як у бубон. За якусь часину було вже й по всьому: притисли козаки нечисть до річкової кручі та й виполонили всіх до одної душі — не помогли бісурканям і вепри, що плигали на козаків та хапали їх іклами.

— А казали, смерть їх не бере!.. — буркнув отаман, витираючи шаблюку полою жупана. — Всі цілі?

— Шкурлата звірюка пощербила… — відказав хтось із козаків.

— Де він?

— Ондо лежить під берегом. Вепр із коня стягнув і мало ногу не перегриз.

— Їхати зможе?

— А хтозна…

— Напніть кирею[5] між кіньми і кладіть його туди, — звелів отаман. — Оружжя зібрати, нікому далеко не відлучатися — зараз і в дорогу!

А сам уклав шаблю до піхов та й пішов бойовиськом, роззираючись навсібіч і вдивляючись у тіла, що валялися на кризі. Довгенько ходив козак, аж ось нахилився і підняв якийсь згорток, що лежав на снігу.

— От і знахідка вам, панове! — каже запорожцям.

— А що то?

— А те, що пекельниці в саквах[6] везли!

Тут затіпався згорток на руках в отамана і заверещав, мов несамовитий.

— То се немовля?! — не повірили своїм очам запорожці.

— Козацьке се дитя, за которе ми кров’ю заплатили! — замислено відказав отаман. — А чи варте воно того, сам тільки Бог знає…

Почухали потилиці козаки.

— А що ж із ним отсе робити?

— Повеземо в Україну… до роду його!

— А як умре дорогою?

Нічого не сказав на теє отаман. Свиснув на коня, а як той підбіг до нього, тугіше затягнув попругу, виліз у сідло і сповиток перед собою поклав.

— Всі на конях? — питає.

— Всі,— каже йому товариство.

— Ну, то гайда, бо скоро смеркає! — І вже рушаючи, докинув: — Дорога в Україну неблизька… що Бог дасть, то те й буде!

І

За часів його милості короля Владислава неподалік від Охматова мешкав старий козак на прізвисько Чурай. Сам віка він доживав на хуторі; було в нього семеро синів, але старші полягли ще замолоду, а найменший, Петрусь, безвісти щез, — шість год уже минуло, як подався у Січ, і хоч би звістка від нього прийшла. Проїздили разів зо два попри той хутір січові братчики, то все непевні чутки приносили: то ніби на Литву подався, щоб до князя Богуслава у хоругву вписатися, то знов, наче татаре його у бран зайняли під час морської виправи… Попервах ще виглядав його батько у гості, а далі й сподіватися перестав: за тієї лихої пори пропадали люде, мов камінь у воду.

От минало вже й восьме літо, аж почали приходити в ті краї химерні звістки. Їздив наймит Чураїв на ярмарок до Любомира, то чув, ніби знов устає Запорожжя на ляхів. Либонь, таки правда то було, бо після Покрови заворушилися братчики, що сиділи на пасіках та по селах, заходилися коней сідлати і виїжджати один по одному чи купами кудись за Дніпро. Почали балакати люде, що встав такий гетьман, як ото Наливайко, і буде заводити козацьке право по всій Україні. Коли ж і ляхи піднялися — прийшов гетьман Потоцький із військом та арматою і отаборився коло Білої Церкви. Стало тоді видно, що заноситься на велику колотнечу.

А тут і сніг упав. Одрізало хутір од світа, й геть перестали звістки доходити.

Якось після Водохреща увечері порався старий у дворі, коли чує — затупотіли кінські копита під обійстям. А далі й загупало у браму, як на пожар.

— Яка се там нечиста сила добивається, наче до себе додому? — питається Чурай, добуваючи пістоля з-під поли.

І наймитам кивнув, щоб мушкети заряджали, — чимало всякого люду вешталося тими степами, то поночі було й не одчиняй.

— Пугу! Пугу! — крикнули з-за воріт. — А чи тута Чурай живе?

— Авжеж, — каже старий. — А ви що за люде будете?

— Свої ми.

— Які ще свої?

— А матері твоїй ковінька… не ляхи ж бо! Із Запорожжя їдемо.

— А по волі чи по неволі? — питає Чурай, бо так заведено було питатися поміж низовиками.

Коли ж знов затупотіли копита й ще хтось над’їхав, — певне, одстав од гурту. Осадив коня перед брамою та й каже:

— Добрий козак усе по волі гуляє! Одчиняй, батьку січовий… померзли хлопці!

Старий і за голову взявся.

— Боже правий! — каже. — Бариле, се ти?!

— А то ж який дідько! — відказує йому той невесело. — То впустиш нарешті?

Тут і челядь наспіла із похіднями[7] та оружжям та й розвела стулки тяженної брами. Дивляться, заїжджає на обійстя козак, гладкий, мов діжа, у кучматій шапці й догори вовною вивернутому кожусі — ну ординець, та й годі. За ним ще купа січовиків на конях, усі з пістолями та шаблями при боці.

— Здоров, батьку! — каже той запорожець, ізлізши з коня.

— Здоров, козаче! — каже йому Чурай.

Та й обнялися і поцілувалися тричі.

— Не думав я й не гадав, — каже старий, — свого джуру ще коли-небудь побачити! Та й здоровецький же ти вигнався!

— Чимало води в Дніпрі втекло, як ми з тобою за порогами козакували… — каже Барило. — А се мої хлопці.

Глянув Чурай та й бачить, що немає поміж ними й одного, що не ранений був би, — либонь, у добрячій сутичці побували.

— Гаразд, — каже, — ходім до господи… нема чого на морозі балакати!

Та й подалися до хати. Як почали запорожці скидати кожухи у сінях та чоботи од снігу оббивати, то раптом заквилило щось, як немовля.

— А се що за дивина? — питається Чурай.

— А то, — сумно каже Барило, — тобі гостинець, батьку…

Та й узяв згорток, що один із запорожців тримав, і край одкинув.

Глянув Чурай, аж відтіля дивиться на нього дитинча. Лобате мов тур, очі темні, й бровенята насупило.

— Хто се? — не втямив Чурай.

— Онук се твій, — каже запорожець. — Михасем зовуть.

— А Петро ж де?

Понурився Барило ще дужче.

— Довго казати, а ще довше слухати… Нема його живого.

Чурай і на лиці перемінився.

— Ну, заходьте… — каже урешті. Й до наймички: — Горпино, а ке лиш сюди!

— А що? — питається вона.

— Візьми дитину і глянь, що там їй треба… А дівкам загадай, щоб хутчій на стіл подавали! — І до Барила: — Хрещений він?

— Хтозна, — каже той.

От зайшли вони до світлиці. Барило шапку зняв, перехрестився до образів як годиться, а тоді кинув її об землю та й заплакав.

Здивувався Чурай, бо не ті люде були запорожці, щоб марно за чим побиватися. Та й козака знав ще ізмалку, і був той мов кремінь, — хоч ножем ріж, а він тільки реготатиметься.

— Гей, сину, — каже, — та що за лихо тобі скоїлося, що ти отсе сльози ручаями розливаєш?!

А Барило й показав на козаків, що стояли коло порога.

— Ото, — каже, — батьку, все, що від нашого куріня лишилося!

— Як це?!

— Сорок день уже тому, як побив нас Потоцький біля Кумейок, що насилу третя часть війська вціліла. А коли замкнулися ми в Боровиці, то голота, щоб од смерти одкупитися, видала йому Павлюгу-гетьмана і всіх значних козаків…

Чурай сумно покивав.

— Так і Наливайка колись на смерть оддали!..

— Гетьманові ляхи живцем з голови шкуру злупили і натоптали половою, — понурившись, провадив Барило. — Старшині голови поодрубували і виставили на палях у Ніжені, Батурині, Умані та Черкасах. А гетьманової голови опудало у Чигрині стоїть…

— А Петра ж мого як убито?

— Правою рукою був у гетьмана, то разом з ним смерть прийняв у Варшаві.

Отсе сказав Барило та й замовк. Тихо зробилося в світлиці, лише чутно було, як хуртовина стугонить надворі.

— Що ж, — каже нарешті Чурай, — на те і кров у запорожців, щоб її проливати… Давайте ж пом’янемо козаків, — нехай прийме Господь їхні душі в свої покої, де щурі да пращурі наші вічно бенкетують!

Як ось і Горпина з дівчатами стіл накрила. Посідали запорожці на лавах та й по першій чарці налляли.

— Нехай же земля йому буде пухом! — каже Барило. — Добрий козак був, хоч і характерний трохи!

— А то чом? — питається Чурай. — Наче не водилося характерників у нашому роду!

Зітхнув братчик і оселедця скуйовдив на голові.

— Дивні дива кояться на сім світі, батьку! Чи то вже кінець йому приходить, чи просто карає нас Господь за гріхи… Про твого внука річ тепер піде.

— Як се?

— Так вийшло, що й під Кумейками, і в Боровиці були ми разом із твоїм Петром. Як почали ляхи торгуватися за козацькі голови, то зізнався мені він, що є в нього син… Мабуть, каже, мені вже не жити на світі. Як оддадуть мене на смерть, то забери Михася та одвези в Україну, до роду нашого. І персня свого дав. Отсей перстень, каже, приведе тебе до Остатньої кріпости, що стоїть у Дикому Полі. А хто там живе, то сам побачиш…

Чурай спохмурнів.

— Чув я про тую кріпость. Казали, там і живуть отії діви-поляниці, що вічну молодість їм Господь подарував…

— Не застали ми їх живими, — каже Барило.

— Та й що?

— Певне, стояла там кріпость, та тільки згарище натомість курілося… І діви тії побиті були та порубані. Вроди небаченої, коси мов золото щире, у панцирах дорогих та кольчугах. Згадав я тоді, як січові діди казали, що як запізнається хто з поляницею, то за все на світі забудеться — і батька з матір’ю покине, й товариство, і Січ… Ну, та дарма. Як роззирнулися ми з хлопцями, то, бачимо, недавнечко тая битва сталася! На снігу од пожарища сліди вервечкою — таке, наче стадо вепрів пройшло. Хтів і я назад вертати, та був поміж нами один козак, якого Дряпайлом звали, чаклун та ворожбит. От і каже він мені, що, мовляв, нечисть тут побувала, та недалечко втекла — як доженемо її, то заберемо дитину. Не зовсім так воно, правда, вийшло, бо гонили ми їх півдня. Аж коло Базавлуцького пралісу перейняли. Он Гармаш перший їхав… — кивнув на козака з перев’язаною головою. — Стримав коня та й каже: «Пане курінний, гляньте ж бо»! Зиркнув я — та й очі витріщив од того чуда…

— Багацько див у Пралісі! — похитав головою Чурай. — Бісуркані то були, которі на вепрах їздять верхи, еге?

— Та вони ж таки! — потвердив Барило. — А ти відкіля знаєш?

Зітхнув Чурай.

— Вік звікував я на Січі, то чимало всього довелося побачити! Химерний той край, бо є він межею поміж сим світом і Иром[8] Дажбожим. А ще, казали січові діди, межує він і з Пеклом, де клятий Чорнобог править. Недарма стільки нечисти на Базавлуці водиться…

— Та певно, певно… — каже Барило. — Хтів Дряпайло домовитися з ними, та хіба з пекельним поріддям добалакаєшся? Три слова не встиг сказати, як поцілила його клята бісурканя ганджаром[9] навкидя! А ми тоді не довго думали — вдарили на них і рознесли на шаблях, що й одна душа не спаслася!..

— Відбивалися вони до остатнього… — укинув Шкурлат.

— Вміли меча з руки в руку перекидати, кляті пекельниці! — кивнув Барило. — Страшні та кощаві, як ті мерці, а рубалися мов несамовиті… Як скінчився той бій, то заквилило щось поміж трупами. Взяв я той сповиток, а в нім дитина була, що по неї ми їхали…

Довго мовчав Чурай, понуривши чубату голову.

— Бачу я, — каже урешті,— з нелюдськими силами Петро мій водився… А хто з ними до спілки стає, той довго не задержиться на білому світі. Чого ж він отсе не обзивався стільки год?

— На Січі пробував попервах, та як мали оддати його на смерть, — каже Барило, — то зізнався він мені, що в Остатній кріпості був три годи… А смертному чоловікові, каже, там один год — як один день минає. Коли почав Павлюга козацтво із зимівників та лежів[10] скликати, то й син твій одгукнувся. Кінь під ним, як змій, оружжя дороге і панцир старосвітський…

— Той панцир один цілого табуна коней вартий був!.. — укинув Шкурлат.

Чурай понуро кивнув.

— Тож бо воно і є… Не можна смертному з безсмертними знатися!

— Чому ж то? — питає Барило.

— Поляниці тії,— каже старий, — Матері Божій служать. Мало їх лишилося на світі, то подарував їм Батько Троян вічну молодість. Та як полюбить котра смертного чоловіка, то довго вже не житиме… І козак той хутко загине.

— Либонь, недарма загадав мені Петро тую дитину до роду одвезти… — каже Барило.

— Певно, що недарма, — каже старий. — Бач, як лихо на них окошилося, що погинули всі до їдної!..

Козаки й загомоніли.

— А чи ж правда цьому всьому? — питається урешті Шкурлат, що на лаві сидів, простягнувши перев’язану ногу. — Таке хіба в казках почуєш…

— Не віриш — не слухай! — каже Чурай. — Тільки не вперше долають нас кляті ляхи, та й, либонь, не востаннє…

— А то чом? — питають козаки.

— Ще ззамолоду чував я на Січі: все це од чого, що забули в Україні правдиву віру. Як молилися наші щурі да пращурі Батькові Трояну й Матері Божій, Пречистій Ладі, то помагали їм у бою і земні сили, й небесні…

Та й ще по чарці налляв. Тут і Горпина з дівчатами печене порося принесла на тарелі.

— А що малюк? — питає Чурай.

— Як не вмре, то буде жити. Відкіля його привезли?

— Із Запорожжя.

— А годували чим?

Почухав Барило потилицю.

— Зробив я йому таку ляльку з житнього м’якуша, то він ссав… Та ще медом напували.

— А горілкою напувати не додумалися? — питає Горпина.

— Та хотіли було… — каже Шкурлат.

— І що ж?

— Пошкодували, — каже Барило. — Самим було мало. А меду купили цілий глек. Один шинкар пораяв: каже, малих дітей тільки ним і поять… І правда-таки: ото даси йому меду випити, воно й засинає зразу. Так цілу дорогу і спало.

— Господе вишній, — каже Горпина, перехрестившись до образів, — Матінко Божа, Покрово наша! Пресвятая П’ятінко, жіноцтву заступнице! Стільки живу отсе на світі, а таких бевзів уперше бачу! Отсе кому розкажи, то не повірять — скажуть, брешеш, клята молодице! Іди, скажуть, та не бреши тут, мандрьохо! Не бреши, скажуть, а то бубни зараз дамо!

— А що? — питають здивовано запорожці.

— Та хто ж дітей отаких медом хмільним напуває, люде добрі! Йому ж іще й півгода нема! Чи ви дурні такі, чи в дурного зимували, га?

Козаки і знітилися.

— То живий же ж… — каже Барило.

— Та в ньому душа насилу держиться! Аби ще день загаялися, то жаба цицьки йому дала б!

— Так хто ж знав… — буркнув Шкурлат.

Хтіла було молодиця ще що сказати, та махнула рукою, крутнулася і вибігла притьма зі світлиці.

— Як доброго заводу, то виживе, — помовчавши, каже Барило. — А ми з бабами не водимося і дітей глядіть непривичні…

— Певно ж, — каже Шкурлат, — козакові шабля та чарка!

— То давайте ще по одній, — каже Чурай. Та взяв глека і поналивав усім оковитої.

— Нехай же тішаться душі козацькі на тім світі! — каже Барило.

— Нехай просять Матер Божу, щоб заступилася за нашу безщасну Вкраїну! — каже Гармаш.

— Та нехай розкажуть дідам нашим да прадідам, що й онуки вміють воювати незгірше! — докинув Чурай.

— А що ж у вашому краю чувати? — питає Барило, як вихилили по чарці.

— Та доброго й нічого, — каже старий. — Таку владу взяли ляхи, що й дихнути не дають. Розпустили військо на стації, а воно валандається по всіх усюдах та люд обдирає. Навіть до мене добивалися жолдаки,[11] хоч і далеко. Правда, тут і лишилися всі до одного…

— В тебе ж і наймити — чисті зарізяки! — каже Шкурлат. — Такі й на Січі не послідні були б…

— Тільки що їм там було б робити… — каже Барило, наминаючи холодець. — Голод у Запорожжі, батьку. Ні хліба, ні соли, ні тютюну — хоч запали. То ми оце й подалися на волость…

— Пристанемо до якого пана у надвірне військо та перезимуємо, — каже Шкурлат. — А за першої трави — чує моє серце! — знов якась буча зведеться…

Старий знов узяв глека і поналивав чарки.

— То давайте ж, — каже, — вип’ємо на погибель клятим ляхам!

До пізньої ночі поминали запорожці свого побратима. Як обляглися вже спати, надів Чурай шапку, люльку запалив і вийшов надвір.

Над степами лютувала хуртовина. Сніг валив такий, що за десять кроків світу білого не було видно. Свистів і квилив шарпкий вітер поміж коморами та повітками, а десь за річкою підспівувала йому вовча зграя.

Пройшов козак до кошари, глянув, чи добре стайню замкнено, і поторгав засув на брамі. А тоді постояв на ґанку, пахкаючи люлькою, і вернувся до хати.

Почула Горпина, що він вештається в сінях, та й виглянула з покоїв.

— А що Михась? — питається в неї Чурай.

— Як Бог дасть, то буде жити.

— Де він?

Кивнула молодиця рукою та й запровадила старого до кімнати. Зайшов він і бачить, що до сволока вже колиску вчепили і хусткою її запнули.

— Як воно таку дорогу видержало, ума не приложу! — каже Горпина, одкидаючи запинало. — Та, певне, судився йому довгий вік на сім світі…

Заглянув Чурай у колиску і бачить: спить козак і хоч би що йому, — мовби й не їхав двадцять днів на коні крізь морози та хуртовини. Горічерева вклався, руки розметав і сопе, мов бичок.

Нічого не сказав старий запорожець — дістав з-під поли запоясника, якого добув колись у Туреччині, і поклав онукові під подушку, щоб залізо від напасті оберігало. А тоді перехрестив колиску і, тихо ступаючи, подався до свого покою.

II

От минуло років з кількоро. Підріс Михась, і такий лицар із нього вдався, що й у самого гетьмана міг би джурою бути. Ізмалку знати було, що то козацького коріня дитина: у п’ять год уже верхи на коні гасав, у сім год із лука поціляв, що куди тобі, а як зачне було шаблею ріжні фехти витинати, то й старі козаки дивуються. Та, видається, перевелися гетьмани в Україні: після Павлюги піднявся Остранин, вигнав ляшків із Переяслова, військо їхнє розбив, та зрадою його захопили в Каневі й на горло скарали разом зі старшиною. Принишкло Запорожжя, наче той вовк у лігві. Долітали на хутір чутки, що на Масловому Ставі взяли ляхи січове братство у шори, та так загнуздали, що й не продихнути. А пани зі шляхтою почули теє та й розгулялися, мов тії свині в городі. Розповідали заїжджі гендлярі та лірники, що городових козаків у наймитів своїх обертають, псів заставляють глядіти, двори замітать та гній возити — і все теє на глум, щоб і саме звання козаче спаплюжити да потоптати! Ще гіршими були од них недоляшки, оті Потоцькі, Жовковські та Вишневецькі, що в католицтво перекинулися та хотіли увесь люд хрещений своїми кріпаками вчинити. Гуляли кляті ляхи, мов на вмируще, бо вже здавалося їм, що ніколи тая Січ не встане; тільки Чурай головою хитав, бо знав, що не сидітимуть тихо ні городовики, ні запорожці,— сорок год тому такого огня вкинув Наливайко поміж козацтво, що не згасити було його повік.

Під ту пору ішов Михасеві вже дев’ятий год. Чи кепсько, чи лепсько, все ж таки якось жилося на тому хуторі, аж настала зима, котрої і найстаріші люде не пам’ятали. Після Маланки почалася така хуртовина, що світа білого не було видно. Лютувало те нещастя сім днів і сім ночей, а як ущухло, то вдарив кріпенний мороз, од якого репало деревляччя і в повітрі плигали жалкі мигтючі скалки. Стара дерев’яна хата вночі рипіла і тріщала всіма шулами та сволоками, двері до ранку обростали білим пухнастим інієм, і як їх нарешті вдавалося одчинити, на силу Божу відірвавши від одвірка, то з сіней бухала густа біла імла. Звірота польова немов подуріла і почала шукати рятунку на обійсті: налізла до хати сила-силенна мишви ріжного роду та виду, а затим стали переселятися у повітки та ожереди і ховрахи, їй-бо, такого і світ не бачив! Як на лихо, розвелося ще й до гибелі вовків. Чутки ходили, що в Охматові вовчі тічки посеред білого дня на ринку роздирають людей; під Виноградом їх стільки зібралося, що війт узброїв усіх чоловіків у рушниці та мушкети і вчинив на сіроманців достеменну облаву. Балакали, ніби не вовки це, а вовкулаки, якими поперекидалися ляхи да уніяти, щоб весь православний люд під корінь зо світа звести. Ще балакали, ніби то мерці повставали з давніх могил, яких на правому березі річки Красилівки, де Чураїв хутір стояв, була сила-силенна, і тепер бродять у вовчій подобизні, щоб натлитися живої крови. Не знати було, правда тому чи ні, бо люди такі, що збрешуть і багато не візьмуть; аж якоїсь днини прийшла вовча тічка і під хутір.

Дід саме надворі був та й кинувся притьма до хати, як загледів теє лихо.

— Беріть порох, кулі… все оружжя, яке є! — гукає до наймитів.

— А що там такого? — питає Михась.

— Вовки нас опали!

Скотився Михась із печі та за дідом. Як вибігли вони на ґанок, то на кошарі й стріхи не видно було — тільки сірі спини вовтузяться.

— Набивай мушкети! — каже Чурай онукові.

А сам як бабахне із горлача цілою жменею куль — вовківня так і покотилася зі стріхи. Вавкання та скавуління таке знялося, що хоч вуха затикай.

— На ось-о! — каже Михась та й тицяє дідові набитого мушкета.

Коли ж тут підскакує до ґанку здоровезний сіроманець. Уже й пащу роззявив, а Михась ухопив пістоля та й гýкнув йому простісінько в пащу.

— Діду, — кричить, — діду, я його забив!

А старий тільки зиркнув на нього.

— Заряджай, — каже, — оружжя… ще не край!

Коли ж і наймити наспіли з огневою стрільбою. Всеньку ніч воювали вони з тою вовківнею, бо збіглася її тьма-тьменна, аж пополудні другого дня уступилися сіроманці з обійстя й, завиваючи, довгою ґерелицею[12] погнали через річку на Дрижиполе, — а дід із онуком раптом утямили, що мороз пересівся й настала одволога.

Химерна погода бувала за тої старосвітчини! Під вечір повіяв вітер із Криму, і за кількоро день прийшла така теплінь, що всі річки перетворилися на справжнісінькі потоки. На Стрітення снігу й признаки вже не було; лягма лежали торішні трави у полях, а на Дрижиполі знову закрякали качки, що зимували в комиші. Як минуло Благовіщення, то земля вже травою вкрилася і так протряхла, що можна було й із плугами виходити у поле.

Отоді й сталося з Михасем диво, про яке потім довго на хуторі балакали.

Якось увечері погнав він пасти волів за річку. Поки брід переїхав, поки випряг паровицю та ярмо зняв, уже й темно стало. Пішли собі воли попасом, а Михась ліг у драбиняку і руки за голову заклав. Так натомився малий козак, що не зчувся, як і заснув.

Прокинувся він од того, наче хтось його під бока штовхнув. Дивиться, а кругом видно, як удень.

«Оце заспав! — думає собі Михась. — У полі, напевне, вже й заждалися мене… ото, скажуть, ледацюга!»

Та виліз притьмом із драбиняка, волів запріг і гайда до річки. Як під’їхав до броду, то спинилися воли напитися. А Михась у небо глянув та й бачить, що стоїть над обрієм кружало, червоне, мов жар.

«Та що се таке зо мною! — злякався малий козак. — Се ж місяць зійшов, а я воли запріг та в поле їду! Хто ж се зо сну підняв мене?!»

— То я тебе збудив, небоже, — озвався хтось іззаду.

Озирнувся Михась, а на возі сидить якийсь чоловік.

— Не бійся, — каже, — лиха я тобі не зроблю! Одвези мене у Ксьондзів ліс на Ксьондзову леваду, а я тобі за теє заплачу.

Хтів було сказати Михась в одвіт, що до того лісу й пішки можна дійти, та не зміг і язиком повернути, такий страх його пійняв. Обернув тоді він паровицю та й поїхав через поле, сам себе не тямлячи.

А місяць вище й вище підбивався у небі, заливаючи усе довкруги примарним зеленкуватим сяєвом. Їде Михась мов уві сні: як той чоловік скаже, так і править, куди скаже, туди і завертає. Аж ось і Ксьондзів ліс забовванів попереду. От приїхали вони на Ксьондзову леваду. Зліз той чоловік додолу та й каже:

— Спасибі ж тобі, небоже, що вволив мою волю.

Та й кинув йому на воза якусь торбину. Струснув її Михась, а там і забряжчало, неначе гроші.

— А тепер їдь собі додому, — каже йому той чоловік. — Тільки пам’ятай: поки до воріт не приїдеш, щоб назад не озирався і з воза не злазив.

— А то чом? — питає малий козак.

— Бо тоді пропаде твоя заплата. Будуть гукати на тебе, кричати, свистіти — все для того, аби сюю торбину відібрати. А ти їдь собі й на них не зважай.

Ото сказав теє він — та й розтанув, неначе дим.

Хльоснув Михась волів та й назад їде. Допіру вибрався з лісу, як затупотіло щось позаду, неначе стадо бугаїв женеться.

— Гей! — кричать. — Гей, спинися!

Отямився малий козак і ну ж бо волів поганяти. А ті урвителі уже здоганяють його.

— Стій, чортів сину! — кричать позаду. — Стій, а то гірше буде!

Хтів було Михась озирнутися, та згадав, що йому той чоловік велів. Зіщулився на возі та й шмагає волів батогом, а тії мчать, аж куряви хвіст віється за драбиняком.

Ось уже й річка близько, і брід видніє, а на тім боці прослідок, що до хутора провадить.

— Та ти ж колесо згубив, чортова тінь! — знову волають позаду. — Стань, стань, кажу тобі!

Мало не озирнувся малий козак, та знову похопився, що не можна того чинити. Нічого, думає, зараз брід поминемо, а там і хутір близько.

Та й ну ж бо завертати волів до річки. Крикнув на них раз, крикнув другий, а вони так розігналися, що спинитися не можуть. Вже й ставок зблиснув о ліву руч, за ним верби купою, а праворуч глибоке провалля, де челядь завжди глину брала. Незчувся Михась, як воли ставок поминули, ходу наддали — і прямісінько в теє глинисько завертають.

«Господе, Твоя воля! — жахнувся малий козак. — Таж як гримнемо з цієї кручі, то й кісток не зберемо!»

І з воза зіскочив.

— Стій, — кричить, — рябий! Стій, муругий!

Насилу він сказав ото теє, як щезло все — і глинисько, і гребля, і ставок. Дивиться малий козак, а воли коло броду стоять. Зиркнув на воза, коли ж торбину мов корова язиком злизала.

Він і шапкою об землю кинув спересердя.

— А нех йому всячина! — каже. — Так воно і вийшло, як той чоловік мені говорив!..

Та й більше нічого не сказав. Приїхав додому і розпрягає волів коло обори. Аж рипнули двері, й зі стайні дід виглянув.

— А чого се пригнався так рано? — питає. Коли ж глянув на волів і за голову взявся. — Де ж се ти гасав, іродів сину… он худоба геть у милі!

Михась і голову похнюпив.

— Лихо, — каже, — зо мною скоїлося, дідуню!

Та й розказав усе, як було.

Насупився дід, почувши, що то за диво з ним приключилося. Довго мовчав, а тоді погладив його по голові й каже:

— То нечиста сила тебе водила, сину… Лягай спати, а рано розберемося.

І пішов до стайні. А Михась ліг у стодолі та й заснув.

Над ранком йому приснився дивний сон. Таке, наче лежить він у стодолі, аж одчиняються двері й заходить отой чоловік, що торбину йому дав. Спинився над ним та й головою похитав.

«Ох, козаче, — каже, — бачу, не прийняв ти моєї заплати…»

Михась і засоромився.

«Не винен, — каже, — я! Так опентала[13] нечиста сила мене, що здалося, наче воли у прірву завертають… Та вже дідько їх бере, тії гроші!»

Засміявся тоді чоловік.

«Тож бо, — каже, — й воно! Якби був ти крамарем чи гречкосієм, то хіба випустив би тії червінці з рук? Козацька в тебе душа, а її за гроші не купиш!»

Та й розшморгнув комір, дістав щось із-за пазухи і дає Михасеві.

«Отсе тобі,— каже, — за те, що завіз мене до тої левади…»

Глянув малий козак, а то якась лялька. Й поворозка до неї причеплена, щоб на шиї носити.

«Се воно мені служити буде, чи як?» — питає.

«Не воно тобі служитиме, а ти йому, — каже той чоловік. — А що буде, то сам побачиш…»

Та обернувся і вийшов зі стодоли.

Кинувся Михась зі сну і сам себе не тямить од жаху.

— Господе, твоя воля! — каже, підводячись. — Ото вже наснилося, нехай йому всячина!

І надвір вийшов. Там уже сонце зійшло, і дід порався коло воза.

— То що, — каже, — сину, виспався вже?

Михась і рукою махнув.

— Та хай воно тямиться… таке привиділося, що й досі страшно!

Та й розказав, що то за сон йому наснився. А дід вислухав та й питає:

— То се той самий чоловік був?

— Той, — каже Михась. — Ні лиця, ні одежі не пам’ятаю, та з голосу впізнав.

— А яка ж тая лялька була?

— Ой, дідуню, — каже малий козак, — така гарна, що й словом не сказати! Якби оце справді хтось подарував мені таке, то не розлучався б я з ним!..

— Ти ба!.. — каже дід. — А що ж тоді на шиї ото в тебе висить?

Глянув малий козак, аж на шиї в нього поворозка. Потяг він її з-за пазухи — і жахнувся: причеплена до неї була камінна лялька, що то вві сні йому той чоловік дав!

— То се вона? — питає дід.

— Вона… — прошепотів Михась.

— Бач, яке диво… — замислено каже старий. Та й узяв її до рук.

Була то чудернацька лялька з якогось чорного шкла чи каменя, така гарна, що й очей не одведеш, — видно було, що добре хтось над тим творінням потрудився. Кшталтом скидалася тая лялька на дівчину, що завмерла, піднявши обидві руки догори. І лице, й убрання, і вишивку на сорочці — геть усе на ній було видно, така то робота була тонка.

— Свят-свят-свят! — каже Михась, одступаючи назад. — Що ж се за лихо таке… га, діду?..

Той і похитав головою.

— Диви, — каже, — отсе чудасія! Де ти воли пас?

— Отам за річкою, де мочарища[14] починаються!

Подумав дід і каже:

— Чув я ззамолоду, що за сивої давнини там велика битва була… Казали, як настане повний місяць, то душі тих лицарів блукають бойовищем.

— Як се — блукають?

— А як тіло в землю не поховати, то душа сим світом волочитиметься… — І знову покрутив дивину тую в руках. — Так чи так, сину, немає зла в цій ляльці.

— А то чом?

— Бачиш, руки її догори зведені?

— Бачу, — каже Михась. — Та й що?

— Схожа вона на образ Матери Лади, Пресвятої Покрови, яка хоронить від напасти нашу землю. Колись молилися люде Покрові, то вона й боронила їх від лиха. А як забули її, то прийшли в Україну наїздники та й запрягли козацький люд у ярмо.

Михась і замислився.

— Та й що ж мені отсе робити тепер із цією лялькою? — питає нарешті.

— Носи, як тобі вже її подарували, — каже йому дід. — Либонь, недарма потрапила вона у сей світ…

— А що ж із того буде?

— Господь його святий зна… — Дід зітхнув. — Не бійся, сину, — що буде, те буде, а чого не буде, того — будь певен! — таки не буде! Тримай ось…

Та й віддав йому тую ляльку.

Взяв її Михась, поворозку на шию надів, а ляльку сховав за пазуху. Як опинилася вона в нього на грудях, стало йому так спокійно, наче він якесь добре діло зробив. Зняв тоді він ярмо з воза та й пішов волів запрягати, бо вже пора було й у поле їхати.

III

Минуло кілька день, та й забувся Михась за тую пригоду. А тим часом і сіяти почали — стільки роботи навесні, що ніколи і вгору глянути.

Якось надвечір поралися дід з онуком у дворі, аж заторохтіло щось попід частоколом. Дивляться, під’їжджає до воріт балагульський віз, а на передку чоловік сидить у киреї.

— Здрастуйте, — каже, — люде-небораки! Нехай живуть і пасуться ваші кури, гуси, свині та собаки!

— Здоров і ти, як не жартуєш… — одвічає дід. — А що доброго скажеш?

Зіскочив чоловік додолу й віжки на воза кинув.

— Отсе, — каже, — такий голодний, що й переночувати ніде! Зморився та в дорозі підбився, аж глядь — коло вашого хутора опинився. Як пустите до хати, то не буде вам за теє ніякої заплати.

Дід і всміхнувся під вусом.

— О, — каже, — се ти дотепно вимудрував! Мартопляс[15] чи що?

— Угадав, пане господарю! — каже чоловік. — Штукар я мандрований, тертий да практикований! Як дасте хліба кусок і в повітці куток, то багацько всього побачите, зарегочетеся ще й заплачете…

— А що ж такого ти нам покажеш, дядьку? — не втерпів Михась.

— Фиглі-миглі да всякі щиглі! — каже чоловік. І раптом витріщився на діда здивовано. — Гей, пане господарю, а що то в тебе таке?

— Де?

— А за пазухою!

Не встиг він теє сказати, а в діда під сорочкою щось як затріпоче! Замахав старий руками і давай по двориську бігати з переляку, а потім коміра розшморгнути здогадався — звідти курка і вилетіла, перелякано кудкудакаючи.

— Ху, — втираючи лоба, каже дід, — як се вона там опинилася?!

— Був якось і я перелякався, — каже штукар, — побіг да й у церкві сховався. Думав, боги помагають, коли ж там попи п’ють да гуляють! Захтілося отсе й мені чарку перехилити да ковбасою й шинкою закусити.

— То се ти мені тую курку за пазуху запхнув?

— А гарно вийшло, правда ж?

— Та незлецько… — каже дід. — Добре, як ти такий штукар вдатний, то ходи до хати… Все одно вечеряти пора.

Як зайшли всі троє до світлиці, то прибулець перехрестився до образів та й каже:

— Слава Богу! Здорові будьте у вашій хаті!

— Навіки, — каже дід. — І ти здоров будь, чоловіче.

Зняв гість кирею та й умостився на лаві. А тоді й каже:

— Ти вже пробачай, мосьпане, бо прибрехав я тобі!

— А що? — питає дід.

— Не мандрований чоловік я, а шляхетський, — у його милости князя Яреми при дворі хліб їм.

Здивувався старий козак, та знаку не подав.

— А в нашім краю чом опинився? — питає.— Тая ж Вишневеччина потойбіч Дніпра лежить!

— Їздив князь отсе до свого кума у Лисянку, то й мене узяв із собою, бо вмію всілякі штуки показувати… Та як назад їхали, то відстав я од почту. Ото й мушу тепер самотою до Лубень добиватися…

Покрутив Чурай головою, та нічого не сказав. Коли ж тут і вечерю дівчата подали. Як випили по чарці, то дід і питає:

— І як же зовуть тебе, чоловіче добрий?

— Хрестили Олельком, але вчений люд та мостиве панство прозивають мене Мурмилом.

— А чого се?

— Бо здоровецький такий, як бачиш… Змалку так прозивали мене, то я думав, як піду в світи, то там не прозиватимуть!

— І що ж?

— А воно й там прозивати почали!

— Що ж, — каже він, зітхнувши, — Мурмило, то й Мурмило… Добре, хоч не Магомет!

— Та кажу ж бо, хрещений я! — усміхнувся чоловік. — І в християнських монастирях та колегіумах сюю премудрість вивчав, тож немає в ній нічого, що було б невгодне Богові.

— Ба, — каже дід, — то ти письменний чоловік! А що ж там пишеться у святих книгах про рай та пекло?

— О, пишеться там багацько всього! — засміявся Мурмило. — Хочеш послухати?

— А коли твоя ласка!

— Є три світи, мосьпане, — почав звіздар, — Господній Ир, де панує Бог Предвічний і Матер Божа сидить на золотім престолі, Білий Світ, у котрому отсе ми живемо, і Пекло, що ним заправляє Чорнобог, котрого іще зовуть Триглавом, усім навам Господь, Владар землі та неба. Тече туди чорна ріка, котрою пливуть на той світ грішні душі…

— То ким же він заправляє, той Чорнобог? — питається дід.

Багацько у нього слуг на тім світі, та й на цьому світі їх немало! Диви[16] і нави[17] йому служать, відьми і літавиці,[18] змії та перелесники[19]… Давно вже був би він владарем над усіма трьома світами, та знаходяться такі, що стають йому на заваді!

— А що ж то за сміливці? — питається Михась. Зиркнув на нього звіздар, і лице його ще дужче потемніло.

— Та ті, що пхають всюди свого носа! А тоді й самі не можуть втямити, відкіля на них теє лихо окошилося…

Тут і печену гуску принесли. Як упоралися трохи з нею, дід і питає:

— Чи тяжка ж твоя служба у князя Яреми, чи й не дуже?

Гість усміхнувся.

— Не знаю, що тобі й казати, мосьпане!.. Така в мене служба, що мало хто й чув про неї, але принци да королі за неї грубі гроші платять…

— Ти ба! Та й що ж то за диво?

— А не вгадаєш?

Дід посміхнувся й поволі закусив кінчик вуса.

— То ти що… може, катом у ляхів служиш? Люд хрещений зо шкури обдираєш да на палі садовиш?

— Отсе ти одколов, мосьпане! — зареготався гість. — Да ні… ще не зовсім зійшов я на пси, аби майстором зробитися!

— То хто ж ти є, коли так?

— Звіздар я, — каже гість.

Дід із онуком і рота роззявили.

— А що ж се воно за лихо, той звіздар? — не втерпів Михась, хоч і знав, що до розмови не можна встрявати. — Може, се той, хто зорі краде із неба та під лавою в глеках держить?

Звіздар крутнув головою.

— Ох і козак у тебе росте, мосьпане! — І до Михася: — Звіздар, хлопче, се той, хто по зорях долю читає.

— Ба! — каже дід. — А нащо воно?

— Себто як — «нащо»?

— Нащо козакові знати свою долю? Козацька доля у Бога на колінах. То ляхам та недоляшкам кортить у будучину зазирнути, — бо чують, собачі душі, що не з медом їм доведеться!

— То я ж таки й кажу, — мовить звіздар, — що пани да магнати полюбляють сеє діло! Тим-то й гукають мене завжди. А князь Ярема держить мене при собі, щоб завжди ворожбита мати напохваті.

— І довго ж ти сьому ділу вчився? — питає дід.

Мурмило і зареготався.

— Вчився, — каже, — поки не пропився! Латину та греку штудіював, аж гай шумів. А тоді бачу, що воно ні до чого та й подався світами мандрувати…

— Ото й правильно ти зробив… — каже дід. — Бо від книжок саме лихо. Оно один ув Охматові все біблію читав, — а як дочитався до чорної сторінки, то й з глузду з’їхав!

— І бігає тепер по вулицях голий, — укинув Михась.

— Козакові,— провадив дід, — багацько мудрувати не випадає. Йому так: або чужу голову зняв, або свою зоставив — аби тільки живцем у руки не дався та лишився козак козаком. Як є шабля, то книжки зайві…

— То ти, пане господарю, і до церкви не ходиш? — питається штукар.

— Господь один на небі й усе бачить, — каже йому дід. — А до церкви я таки не ходжу, бо вік звікував на Січі, де храму й близько не було.[20] Та й скажу тобі по правді, в Любомирі раз як пішов до церкви, — то й двері на собі приніс!

— Ще й люде за дідом гналися із ломаками! — каже Михась.

— А чого ж се, мосьпане? — питає гість.

— Та, — каже дід, — у тому Любомирі люде якісь дурноваті! Ото зайшов я до храму та й стою перед образами. Аж підходить до мене чоловік якийсь у косах та в бороді й питає: «А чого се ти, козаче, не хрестишся до образів? Бусурманин чи що?» Я тут і скипів. «Ти кого, — кажу, — бусурманином узиваєш, чортова кров?! Ти запорожця, лицаря Пречистої Панни отсе так узиваєш»?! Та у вухо його, що він і ноги задер. Тут і набігло тих крамарів та гречкосіїв — да на мене!.. Насилу втік.

— А що ж то за чоловік був?

— Та піп, напевне, хто ж іще!.. — каже дід. — Аж до Буркатівки з киями за мною гналися!

На тому й балачка скінчилася. Повечеряли вони, то гість і каже:

— Спасибі за хліб-сіль, пане господарю! Так гарно ти мене частуєш, що й у князя Яреми не їв я таких смаколиків. Як ви мене так гойно потрактували,[21] віддячу і я вам — таку виставу покажу, якої й король у Варшаві не бачив.

— А що воно таке, та вистава? — не втямив Михась.

— Таке то диво, що до самої смерти пам’ятатимеш… Ходім-бо!.. — каже Мурмило.

Та й вийшов надвір.

Звечоріло вже, й на небі зорі висипали. Як стало звісно, що штукар буде химерію показувати, тут і челядь уся посходилася. А Мурмило халабуду на своєму возі відчинив, і побачили всі, що там вертеп улаштований.

— Зветься сяя вистава «Сотворіння світа, альбо Як воював Дажбог із братом своїм Чорнобогом», — каже штукар.

— А за що ж вони отсе воювали, тії брати? — питає Михась.

Засміявся гість.

— А от і побачиш зараз!.. — каже.

Зацитькала на Михася челядь, а Мурмило коло вертепу став, узявся в боки і щоки надув, наче хом’як.

— Давно-давно, іще з нащада світа, не було ні неба, ні землі,— почав він таємничим голосом. — Було тільки синє море, а по тому морю плавав качур. Тільки не качур то був, а владар усього світу, которий Чорнобогом зветься, а Триглавом прозивається…

Як сказав теє Мурмило, то де не взялося у вертепі море. Котилися на ньому хвилі з кучерявими гривами, вітер повівав холодний та рвучкий, і бризки солоні навсібіч летіли. Охнули всі, такеє диво уздрівши, а штукар далі провадить:

— Був у Чорнобога брат єдиноутробний, що Дажбогом звався, а Трояном прозивався… От захтіли вони білий світ снувати. Пірнув Чорнобог на дно морське та й виніс жменю піску в роті. Посіяв його Дажбог, і сталася земля…

Сколихнулося море у вертепі, й де не взялися на ньому шматки суходолу, а на нім зі страшенною швидкістю дерева виросли, в зелений лист убралися, квіття на них зацвіло, і почала поміж ними ріжна звірота бігати. Загомоніла челядь, витягуючи шиї, щоб усе теє розгледіти, а Мурмило і каже:

— Та не могли вирішити брати, хто ж із них сей світ сотворив і кому владарювати над ним належить. Сотворив його, звісно ж, Триглав, которий пісок із глибини морської виніс, та брат його захтів той світ одібрати у Триглава… От зібрали вони свої потуги та й зійшлися на річці Самарі. Стільки війська привів із собою Чорнобог, що більше його було, ніж піску в морі й листя на деревах. Прийшли з ним диви і велети, що ще до сотворіння світа існували, чорти, відьми і песиголовці, нави і білії діви, которих смертним краще не бачити…

Дивиться Михась, коли ж з’явилася у вертепі річка посеред чистого поля, а коло неї війська тьма-тьменна із ратиськами, щитами та мечами. Такі потвори були в нім, що й словом не сказати, аж челядь хреститися почала і загомоніла тривожно.

— А клятий Троян, що Дажбогом зветься, — провадив Мурмило, — спустився на землю і витворив із каменя ляльку, котору люде прозвали згодом Троянів Ключ… Була в ній така сила закладена, що все теє військо ніщо було супроти неї. Тоді пірнув Триглав під землю й покликав трьох літавиць, яких прикував колись Дажбог залізними ланцюгами до чорної скали. Як розкував їх Чорнобог, то вирвалися вони у білий світ і полетіли до річки Самари… — Мурмило перевів дух. — Ось ти, козаче, — каже Михасеві,— припустимо, будеш лялькою… Стань отуто!

Та й узяв його за плече і поставив коло себе.

— А ви, — каже челяді,— припустимо, будете бісами да чортами.

Тут і загаласували наймити з наймичками.

— Хрещені ми душі,— нарешті каже Чурай, — то не хочемо бути нечистою силою! І не балакай за це.

— Ну, гаразд, будете Трояновим військом! — невдоволено каже штукар. — Ото вже дурні, так дурні… Так от, се лялька, се військо Триглавове, а се Троянове. От ідуть чорти з бісами настріч Трояновій раті, зближаються, зближаються…

Заворушилося, загомоніло нечисте військо у вертепі, почало більшати і наближатися. Ось уже стало чути тупіт кінських копит, хрипкі уривчасті вигуки, регіт і галас нечистої сили та брязкіт вудил. Ближче й ближче підходила пекельна сила, аж стривожилася челядь і позадкувала од того клятого вертепу.

— Та се чаклунство якесь! — раптом зойкнула Горпина.

— Чари, чари бісівські! — загомоніли дівчата.

— Глядіть, який оно який чортяка зубатий!

— Господе, сохрани і помилуй нас грішних!

— Тікаймо, люде добрі, поки не пізно!

— Стій! Стій, клятий штукарю!..

Зареготався Мурмило, аж луна пішла понад степом.

— О ні,— каже, — люде добрі… пізно! Отсе раз!

І доперва він теє сказав, як перехнябився[22] вертеп, шпарини по ньому пішли, а потім ударило з нього полум’я, та таке рвійне і шпарке, що вмент кошара зайнялася. Тої ж миті страшенний вітрюган зірвався, а в небі заревло і застугоніло, мов буря.

— Пожар, пожар! — заволала челядь.

— А се два! — прорік штукар.

І насилу він теє промовив, як завило щось несамовито круг хутора і виткнулися над частоколом шпичасті шапки, а під ними стало видно плескаті мармизи із ганджарами да ятаганами в зубах.

— Орда!.. — скрикнув Чурай.

— Не орда се, — каже клятий Мурмило, — а татарська хоругва його милости князя Яреми Вишневецького! А прийшла вона, щоб вас усіх тут зо світа звести… А отсе, собачі діти, буде три! — Та звів руки до неба і каже: — Діви-літавиці, пекельні сестриці! За річкою огонь горить, туди притьма вам трьом летіть! Господом нашим Триглавом вас заклинаю — прибувайте до мене!

Озирнувся Михась та й бачить: горять стайні, горять кошари та повітки, зайнялася вже і стріха на хаті. А татаре перелізли частокіл і кинулися людей мордувати. Вхопили наймити голоблі та люшні й давай боронитися, та де там — стільки тих татар, що на одного по десятеро приходиться! Коли ж тут і дід із шаблюкою з хати вибігає.

— Та що ж ти, — каже, — лядський поплентачу, коїш отсе?!

Та й замахнувся шаблею. Тільки ж звіздар теж був не в тім’я битий — хитнувся вбік, що тільки штихом[23] дряпнуло його по лобі, метнувся до воза і теж шаблюку вихопив.

Михась і подих затамував, як почали вони рубатися посеред тої пожежі.

Страшний вид був у звіздаря: половина лиця залита крівлею, очі вилізли сливе на лоба, а розпатлана чуприна падала на чоло. Та на вустах знай грала пекельна посмішка — так хвацько увихався він із шаблею, плигав, одступав та перекидав з руки в руку, що зразу видать було неабиякого мистця. Дивиться Михась і сам себе не тямить: вперше на віку довелося йому бачити справжній герць. Рубалися вони, рубалися, — вже й захекалися неабияк, уже й кров цебеніла з обох, а жоден верха не може взяти.

Кружляють по двору та чобітьми землю риють та й годі.

— Я тобі покажу, як огня підкладати! — каже Чурай звіздареві.— Ще тобі круки очі виклюють!

— Діду, — отямившись, заволав Михась, — діду, я зараз!

Та вхопив пістоля і націлився у звіздаря. Цокнув бияк по кременю — і не підпалив затравку. Вхопив Михась другого пістоля й уже було підняв його обіруч, наміривши у заброду, — та й закляк од подиву.

Із темного неба, де телесувався лютий вітрюган, з хмари густого диму, осяяної з-під споду криваво-червоною загравою, долинув повільний жалобний спів, од котрого чуприна ставала дибом і кров у жилах холола. Він усе зближався, перекриваючи тріск та гогот вогню, аж із вировиська диму та мороку виринули три діви простоволосі.

Були вони зо два людські зрости завбільшки. Лиця їхні були мов зі срібла куті, коси їхні були мов біль біла, очі їхні горіли, неначе полум’я.

Глянув на них Чурай та й опустив шаблю.

— О Господе, — видихнув він, — спаси і помилуй нас, грішних!

І того ж таки менту замахнувся звіздар та й рубонув його скільки було сили. Заточився старий козак і впав на коліна; ще надався було встати, хоч був розтятий аж до пояса, та тільки хитнувся і повалився набік.

— Михасю, — заволала Горпина од хати. — Михасю, тікай… тікай мерщій!

Махнув рукою звіздар — і завалилася хата зі страшенним гуркотом, бризнувши у небо іскрами й жаруками, та й поховала молодицю. Тут упала і брама у стайні. Вискочив звідтіля один-однісінький кінь і зачав качатися по землі. Був то гнідий жеребець, а решта, певне, подушилися димом у стійлах.

А Михась і не завважив того.

— Діду, — каже, уклякнувши навколішки біля старого, — діду… ти чого?! Вставай, ну ж бо!

Заіржав гнідий і вдарив копитом у землю. Озирнувся малий козак та й бачить: стоїть звіздар посеред обійстя, звівши руки догори, і з шаблі гаряча кров капле. А літавиці так і кружляють, так і кружляють над ним, як навісні.

— Ну, гицлю, — каже Михась, — уже ж моя куля тебе не мине!

Та й звівся на ноги. Потяг за курок, а порох засичав на полиці, бухнув дулом, — та й переломився пістоль при самому держакові.

— На кого ти руку звів, потерча?! — каже йому Мурмило. — Іди сюди! По тебе ми прибули, урвителю![24] — І до літавиць: — А візьміть-но його, сестри, та однесіть до господа нашого, Чорнобога!

Заголосили пекельні діви та й шугонули з неба до землі. Як почув Михась їхній клятий дух, то впав додолу горізнач і лице затулив долонями. Страшно йому зробилося — ні рукою, ні ногою не може поворухнути од переляку. А пекельні діви в’ються над ним та перегукуються пронизливими голосами.

— То що, сестри? — питається штукар.

— Нема його! Нема його! — жалібно заквилили літавиці.

Мурмило і руками в поли вдарився.

— Як то — нема?! Таж допіру тут був!

— Щез він! Щез він!

— А нехай чорти вас ухоплять! — заревів штукар. — Се невидним його воно вчинило — ловіть, а то втече зараз!..

Тут уже й Михась уторопав, що не бачать його. Відповз потихеньку вбік, звівся на ноги та й до гнідого жеребця, що пожарищем гасав. Плигнув на нього охляп і вдарив п’ятами в боки. Страшенно заіржав гнідий, частокіл перескочив та й помчав у степ на зламану голову.

IV

Довго мчав Михась у світ за очі, аж і пожариська вже не стало видно. Як зачвакало під копитами якесь болото, а кінь почав сапати і хоркати, спам’ятався малий козак і придержав його.

— Стій, — каже, — братику… а то ще у багна вшелепаємося!

Та й чоло втер долонею. Аж тепер утямив він, що за лихо скоїлося — збагнув нарешті, що діда убили, а хутір згорів; що челядь зайняли у бран татаре, которі аж з Лубень сюди приїхали; що сам він утік, та йде його слідами пекельна сила, від якої й не сховатися ніде…

— А як татар вона за мною пустила, то й геть біда!.. — каже він сам собі.— Тії гицлі й на камені слід розгледять!

Страшно зробилося Михасеві — торкнув ногою коня та й завернув убік, щоб вибратися з того мочарища. Як загупали кінські копита об тверду землю, спинився він на пагорку і почав роззиратися округи.

— Наче ж на Охматів прямував:..— каже стиха до себе. — Та дарма… їхати треба хутчій, а то зловлять мене посеред чистого поля, мов того зайця!

І завернув до лісу, що виднів за якісь гони о ліву руч. Як опинився попід старими дубами, що росли на узліссі, зразу йому й легше стало на душі. Пустив коня лісовою стежиною і попрямував, куди очі дивляться.

Нічого, думає собі, загублюся у хащах, то не знайдуть!..

Довго їхав малий козак, аж у такий дрімучий ліс загнався, що й дороги не видно. Шукав стежку, шукав, та й рукою махнув. Нехай йому всячина, думає. Зачекаю до ранку, а там як Бог дасть!..

Пустив коня пастися, а сам ліг під дубом та й заснув.

І сниться йому, наче прилетіли три сови та й сіли на тому дубі. От одна й каже:

«Розкажіть же, сестри, де ви літали і що за дива бачили».

Перва сова й мовить:

«Була я на хуторі, де отой запорожець сидить, та лихо там скоїлося — спалили його татаре, а люд у ясир позаймали»!

А друга їй в одвіт:

«Не те диво, що спалили, а те, що привів їх туди штукар, которий князеві Яремі служить… Тільки не хутір потрібен йому був, а отой козак, що під дубом спить!»

«А нащо він йому?» — питається перва сова.

«А на те, що носить він Троянів Ключ, которий з того світа прийшов».

«Не теє диво, що носить він Троянів Ключ, которий із того світа прийшов, а те, що не знає про се, — каже перва сова. — А якби знав, то не спав би ото під дубом!»

«А то чом?» — питається перва сова.

«А того що напали на слід його пекельні діви й уже летять сюди, щоб душу його вхопити».

Аж тут озвалася третя сова, яка мовчала досі:

«Не те диво, що летять вони по його душу, а те, що спастися сей козак міг би!»

«А то як?» — питаються її посестри.

«А треба сісти на коня і проїхати ще верстов зо дві, а там жде на нього той, кому нечисть не страшна, — каже третя сова. — Та тільки спить сей козак і не чує, про що ми балакаємо».

«А шкода», — каже перва сова.

«А певно, шкода, бо пропаде!..» — каже друга сова.

«То летімо звідціля, сестри, а то ще й нас похапають кляті літавиці», — каже третя сова.

Та й знялися і полетіли.

Схопився Михась і не тямить, снилося воно йому чи таки й направду було. А тут уже й світати почало. Побачив малий козак стежину, що поміж папороттю губилася, та й думає:

«Ні, таки треба їхати… Недарма сни сняться — се з того світа підказують нам, що робити треба!»

Виліз на коня і подався тою стежиною.

Недовго і їхав, аж рідшати почав ліс. Посвітліло поміж деревами, стежка широка й утоптана зробилася. Ось пірнула вона вниз та й уперлася в долину, що геть заросла очеретом.

— І як же отсе мені через сеє болото перебратися? — питається Михась.

Тут бовтнуло щось у ковбані. Придивився малий козак і бачить: пливе поміж очеретом видниха,[25] і слід за нею в рясці зостається.

— Тож вона сиділа на чомусь… — каже він сам до себе. — А на чому? Звісно ж, на кладці!

Під’їхав Михась ближче, і справді: забиті в болото грубелезні пеньки, а на них колода дубова лежить, уподовж розчахнута.

«Та що се за сила такого дуба розчикрижила надвоє… він же у п’ять обхватів завбільш!.. — думає собі Михась. — Та ще й рівнісінько, як ножем!»

Страшно йому зробилося, та нічого не вдієш — поправив конем через тую кладку. Їде і дивується: здоровецьке те болото, комиші у чоловіка заввиш, а кладка знай уперед провадить. Як одна колода кінчається, то за нею друга починається; під ними вода люрить,[26] і видно, що хтозна-одколи той місток в сім болоті, бо геть дерево заморилося, зробилося, наче кремінь, таке чорне та тверде. Десь-не-десь по комишах стирчать догори коренем грубелецькі верби та ясени — вивернуло щось їх при березі й аж насеред болота позакидало.

«Велет якийсь тут лютував чи що…» — думає собі Михась.

Аж тут кладка й до берега привела. Глянув малий козак, а на кручі стоїть городище.

Давнє-давнє воно було, бо вали дерезою позаростали, а рів так землею заплив, що насилу видно було його. Поверх валу частокіл іде, та теж давнезний, бо дерево звугліло, як і ті колоди на болоті.

«Таки велет живе тута… — думає Михась. — Отсе влип — і переді мною лихо, і поза мною загибель!..»

І тоді вирвалися із його вуст слова, яких він гаразд і не тямив, бо хтось інший виголосив їх за нього:

— Батьку Дажбоже, славен Трояне! Матер Божа, Пречиста Ладо! Не дайте погибати козакові!

Допіру він теє сказав, коли ж із гори гукають:

— А хто се там наймення Дажбоже згадує?

— Я, — каже Михась.

— А хто ти такий?

— Як се — хто?

— Ну, хто ти будеш — шляхтич, міщух… чи, може, й жид?

Михась і обурився.

— Скажеш таке! — відповідає.— Козак я… хоч і не виріс іще!

Зареготалися в городищі.

— Ну, — кажуть, — як ти козак, то їдь сюди! Ондо стежина, бачиш?

— Бачу, — каже Михась.

Та пхнув коня п’ятами, вихопився на кручу і заїжджає в обійстя.

Було там усе таке старезне, що хтозна, як воно й уціліло. Колись дворисько вимостили камінними плитами, та вже геть повгрузали вони у землю, мохом обросли, а декотрі й порепалися пополовині. Коло брами дзюркотів водограй у чаші, вирубаній із цілої каменюки. Посеред двору стояв дім, височенний, мов дзвіниця; тиньк на ньому облупився, гонтовий дах почорнів, а круглі шибки були з грубого зеленкуватого шкла, яке мало де й побачиш уже.

— Що, добився-таки? — питає його той самий голос.

Озирнувся Михась, аж іде до нього чоловік. У чорній семрязі, латаних шароварах, ще й руки по лікті сажею замурзані.

— Здоров будь, небоже! — каже Михасеві.

Зняв той шапку і вклонивсь як годиться.

— Здрастуйте, — каже, — дядьку.

— А по волі чи по неволі? — питає його той чоловік.

Зітхнув малий козак і каже:

— Лихо мене до вас загнало… Летять моїм слідом пекельнії діви й ось-ось тут будуть!

А чоловік і засміявся.

— Не бійся! — каже. — У сьому городищі вони тебе не дістануть. Нехай тільки носа сюди поткне яка — як ухоплю я її, то тільки пір’я з неї летітиме!

— А хто ж ти будеш? — питає Михась.

— А я чоловік собі простий — кузню тримаю… та як скую путо якій нечисті, то другого вже не треба буде!

— А пекельних дів можеш у путо залигати?

— Можу, звісно, — каже чоловік, — та ще пора не настала…

— А коли ж настане вона? — питається Михась.

Споважнів тоді чоловік і каже:

— А ось гості до нас, то у них краще за сеє спитай!..

І допіру промовив теє він, як зірвався страшенний вихор, застугоніло щось у небі, засвистіло — дивиться Михась, аж летять попід хмарами троє комонників у панцирах і кольчугах. Коні під ними мов змії, панцирі їхні сріблом та золотом сяють, а на шоломах шляхетне каміння горить. Облетіли вони городище та й спустилися у двориську.

Ступнув чоловік уперед і каже:

— Слава Дажбогу!

Зняв тоді один комонник шолома, і побачив Михась, що то золотокоса діва, вбрана у лицарські лати. Коси її барвою, мов травневий мед, очі, неначе зорі, сяють, а сама гожа, як весняна днина.

— Навіки, — каже діва. — Нащо кликав нас, ковалю?

— Неспроста, Дано, — каже чоловік. — Здається, почали сповнятися давні пророцтва, що про них досі лише в піснях співалося…

Перезирнулися діви.

— А то чом? — питається Дана.

Поклав чоловік Михасеві долоню на голову й каже:

— А от прибився до мене козак, з которим дивнії дива коїлися… Заблукав він у Залізний ліс, куди жоден смертний ще не потрапляв, та й ліг спати під дубом. Як покинула душа його тіло вві сні, то почув я від неї, що женуться за ним кляті літавиці, яких Триглав із-під землі випустив…

— А що їм треба од смертного? — питає Дана.

Коваль тоді глянув на Михася й каже:

— Ану поздоровкайся з дівками, небоже!

Зняв той шапку і вклонивсь, як учив його дід.

— Чолом, ясні панни!..

— Чолом, козаче! — усміхнувшись на теє, кажуть діви. І до коваля: — Та й що?

— А нічого… — відказує той. І до Михася: — Покажи-но, коли твоя ласка, що за ляльку носиш ти ото за пазухою!..

Повагався малий козак, а тоді за поворозку потягнув та й дістав тую ляльку з-під сорочки. І здивувався: то була вона чорна і тьмяна, а як упало на неї сонячне світло, то замигтіла ряснобарвними блищиками, що побігли по ній од верху до низу!

Зблідли діви, угледівши теє диво, а Дана й каже:

— Матінко Божа, Пречиста Ладо! Та се ж Троянів Ключ, що без сліда пропав ще за сивої давнини!

— От-от, — каже чоловік. — А прийшов він із того світа, бо мертвий лицар передав його сьому козакові.

— А де ж сеє сталося? — питає Дана.

Тут Михась вирішив, що пора і йому слово вкинути.

— За річкою, що Красилівка зветься… — каже. — Там, де битва страшенна колись була, що вся річка червона зробилася од крови!

— А-а, — каже Дана, — то се біля Торча… А чом же сьому хлопчині він дістався?

— А того, — каже чоловік, — що вродила сього козака в Остатній кріпості та, що сестрою вашою була… Як прийшов він на світ, то прознав клятий Триглав, що лихо буде йому від сього хлопця, та й послав бісуркань, щоб узяти його. От тії відьми сестер ваших побили, кріпость пустили огнем, а дитину повезли до Пралісу, де вже літавиці чекали на неї. Та що назначив Господь, теє не може зо світа зійти: одбили його запорозькі братчики і до роду привезли на волость…

Тут Михась і собі вирішив слово кинути.

— Отсе, — каже, — балакаєте ви, балакаєте, а я тут стою та слухаю! І не второпаю нічогісінько!

Засміялися всі.

— Про тебе, сину, про тебе річ іде… — каже чоловік. Та й посмутнів на виду. — Отсю ляльку створив колись Батько Троян на Заруб-горі… Взивають її Троянів Ключ, бо ним Господь воскресив білий світ, коли клятий Триглав усю землю на попіл обернув. У давніх пророцтвах мовиться, що приходитиме сей знак в Україну, коли над нею лихо зависне. Як з’явиться він, то весь світ зміниться…

— А чом же тобі сей Ключ та не дістався? — питає Михась. — Ти ж, бачу, силань, що таких мало і є… он які дуби з корінням вириваєш!

Знов засміялися діви з ковалем.

— Ми, — каже Дана, — не встряємо до того, що на білому світі коїться… Узяв нас Батько Троян і поселив у цім краю, щоб служили ми силі Дажбожій і Матері Ладі, що сидить ув Ирі на золотому престолі. А людям дав землю, щоб самі вони на ній порядкували. Помагаємо ми їм, як потреба заходить, та мусять вони самі зі своїми клопотами обходитися…

Зиркнув Михась на тую ляльку і плечима стенув.

— Та й що ж повинен я вчинити?

— Ми не відаємо, козаче… — зітхнувши, каже коваль. — Поведе тебе Троянів Ключ своїми шляхами, а що з того буде, то сам тільки Господь знає.

— Щось та буде!.. — каже Дана. — Як за сивої давнини, приходив він в Україну, то багацько див з того бувало…

Тонко і пронизливо скрикнула сова у піддашші кам’яниці, і всі здригнулися від того крику.

— О, — каже здивовано Михась, — а чого се вона посеред білого дня озивається?

— Бо вже пора тобі йти, — каже Дана. — Не можна смертному довго бути в сім світі! Ходи-но я вмию тебе…

— А се нащо?

— Того, хто вмиється водою з цієї чаші,— каже діва, підводячи його до водограю, — ні куля не братиме, ні меч, тому що б’є це джерело з-під кореня Золотого Ясена, котрий росте в Ирі…

От умила вона Михася й утерла йому лице вишиваним рушником.

— Ходи здоровий! — каже йому. — Нехай береже тебе Дажбог і Матер Божа, пречиста Лада!

Озирнувся Михась навсібіч і шкода стало йому сеє городище покидати. Наче й пробув тут недовго, а все таке рідне йому здалося, таке затишне та надійне, ніби вік у сій долині звікував.

— Чи ж повернусь я ще сюди коли-небудь?.. — питається у коваля.

Той сумно посміхнувся.

— Ні,— каже, — не бувати тобі тут ніколи вже! Навіть по смерті не потрапиш сюди, бо як умреш козаком, то візьме тебе Господь до Иру святого! Та не журися: знайдеш ти таку долину і в Білому Світі…

— І жити тобі доведеться в ній довго-довго… — каже Дана. — А зараз прощавай.

Та й поцілувала його в чоло.

І в той же мент зникло усе — і городище, й водограй, і діви з ковалем, — і обвалилася на Михася чорна пітьма, що понесла його у безвість.

V

У неділю під вечір їхав із далекого зимівника запорожець Бузько з трьома синами. Всенький день були вони в дорозі, й уже до Січи верстов зо дві лишалося, аж бачать: у чистому полі стоїть на могилі кінь, понуривши голову.

— А що се воно за лихо такеє там! — каже Бузько. — Мо, убито когось? — Та й до найменшого: — А катай-но, Василю, та подивися!

Той шмагонув коня та й погнав притьма до могили. Виїхав на чолопок, перегнувся з сідла, розглядаючи щось долі, та й махнув рукою: сюди, мовляв!

— Певне, таки небіжчик там! — каже Бузько. — Ану ж бо гаття, хлопці!..

Виїхали козаки на могилу і очам не повірили: підклавши кулака під голову, спить у траві хлоп’я. А гнідий жеребець кружляє довкола та знай зуби щирить, не підпускаючи до нього.

— Отсе придибенція! — каже Бузько. — Відкіля ж воно тут узялося?

— Хіба з хлопчачого куріня… — каже найстарший син. — Таж я всіх січових дітлахів знаю — ні такого хлопця, ні коня там нема!

— А, може, від татар чкурнув… — каже середульший. — Як не догледіли ми та орда тут проходила, то міг утекти з ясиру! А спить, бач, як убитий…

— А ми зараз розбудимо! — каже Василь. Та, не довго думаючи, нагнувся і встюжив нагайкою те хлоп’я, аж виляски пішли. — Ану просинайся, вражий сину!

І скрикнув зразу ж — кинувся на нього гнідий жеребець та як ухопить зубами за плече! Хтів було козак сперезати його нагайкою по очах, а клятий кінь з сідла його стягнув і давай тягати по землі, мов тую куклу, та копитами топтать.

— Рятуйте, хто в Бога вірує! — залементував бідолаха.

Кинулися брати одвертати того жеребця, та дзуськи: запінилася вража тварюка, очі кривлею зайшли і знай тим нещасним Василем об землю кидає.

Коли ж тут і хлоп’я на ноги схопилося.

— Стій! — заволало. — Стій, гнідий… кому кажу!

Зиркнув на нього жеребець, а козака з зубів не випускає.

— Ану покинь його, хутко! — звеліло хлоп’я.

Хоркнув кінь, на козаків глипнув скаженим оком і одбіг неохоче вбік. Та й знову давай кружляти довкола.

Підвівся Василь і зігнувся, тримаючись за бока.

— От чортів жеребець, — каже. — Ще трохи — і забив би до смерти!

— Ребра цілі? — питає батько.

— Та начебто… Рукою ось не можу поворухнути, так укусила бісова личина!

— А знатимеш ото, як нагайкою битися! — каже йому хлоп’я.

Запорожці й очі витріщили.

— А ти що, пан такий великий? — питається нарешті старий Бузько.

— Не пан, — каже йому хлоп’я, — а козак… тільки малий ще!

— Козак? А звідкіля ж ти тут узявся?

— З хутора.

Перезирнулися запорожці.

— А хутір твій де?

— Коло Охматова… та його вже немає — татаре спалили!

— Коло Охматова, кажеш?! — питається старий Бузько. — Так ти що, з ясиру втік?

— Ні,— каже хлопчак, — не вхопили мене татаре… кінь ось порятував!

— А як же тебе зовуть?

— Михась.

Глянув на нього Бузько та й почухав потилицю.

— А батько твій хто?

— Я в діда жив, — каже хлопчак, — а батька ляхи на горло скарали… разом із гетьманом Павлюгою! Чули про такого?

— Чули, — каже Бузько. — І як же твій дід прозивався?

— Чурай. Хіба ви не знаєте його?

Бузьки й загомоніли.

— Не знаємо ми твого діда… — нарешті каже Бузько. — То коли ж се ваш хутір згорів?

— А звідки ж ви, що нічого не чули? — питає хлопчак. — 3 Білої Церкви, певне?

Перезирнулися запорожці.

— Послухай, козаче, — каже старий Бузько, — ти дурний такий зроду чи тільки в дурного зимував?

— А що?

— А те, що до Білої Церкви відціля десять день треба верхи добиватися… а до Охматова, мо, й більше! Он, бачиш, річка біжить?

— Еге ж! Та й здоровезна яка!

— Так ото Дніпро, а далі он Великий Луг! Втямив, ні?

Тут гупнув себе хлопчак по чолі кулаком і питає:

— Так се за пороги мене лиха година закинула?

— Авжеж! А ти не знав?

— Ні.

— Добре, — каже Бузько, — поїдеш із нами… Жеребець твій?

— А то чий же!

— А чого скажений такий?

— Се звір, а не кінь, — каже Михась. — А мене любить дуже й боронить, як хто скривдити хоче. Се дід таких жеребців розводив… до нас по них аж із Литви приїжджали!

— Ну, — каже Бузько, — гайда ж і з нами! А на коня вилізеш чи підсадити?

Зірвався Михась на ноги та одним скоком і вихопився на коня.

— Ну, — каже Бузько, — видно, що ти козацька дитина… Гайда ж і з нами!

Та й приострожив бахмата, бо вже і сонце почало заходити.

За півгодини були вони вже коло Дніпра. Глянув Михась — і серце його забилося: на півострові, що засягав ген-ген у річку, стояла кріпость, оточена могутніми земляними валами, одтята від берега глибоченним ровом, де бігла вода, а омивав її могутній Дніпро, на котрому десь-не-десь мріли темні риски човнів. Смеркалося, і видно було, як у кріпості запалюються огні, а коли спустилися козаки з берега і під’їхали до мосту, що був перекинутий через рів, то долинули до них пахощі печеного м’ясива і кулішу.

— На вечерю якраз устигли, — каже Бузько, правуючи коня на міст. — Недарма я вас підганяв!

— Пугу! Пугу! — озвалися від брами.

— Та одчиняй, собачий сину, а то нагайкою заробиш! — озвався Василь. — Не татаре ж їдуть!

— То се пан Бузько із хлопцями! Боже ж ти мій… а я й не признав! Чолом, панове товариство! — каже чатовий. Та й отворив хвіртку в брамі — саме стільки, щоб конем одному можна було проїхати.

Як пройшов жеребець попід склепінням воріт і, минувши другу браму, опинився за валом, то побачив Михась, що всередині, на горі, стоїть іще одна кріпость, оперезана ще вищим валом із двома вежами обабіч воріт — ото і була сама Запорозька Січа, де стояли курені й кошова канцелярія була. Попід тою кріпостю юрмилися ріжні шинки, ятки, комори, хати, а то й просто кучі, заплетені з лози і сяк-так обмащені глиною, — то було січове передмістя, де жили крамарі, ковалі, шевці та всякі заброди, котрим доступ у середмістя був заказаний. Був тут і базарний майдан, де по суботах та неділях відбувався ярмарок.

— А дід казав, ніби Січ просто посеред Дніпра стоїть… — каже Михась Бузькові.

Той зиркнув скоса на Михася.

— Правду казав… бо раніше на острові вона була! Томаком звався.

— А чого ж ви пішли відтіля?

— Ото вже допитлива, вража дитина! — зареготався Василь. — А тобі не все одно хіба?

— Так хочеться ж знати… — мовив Михась та й засоромився.

Якраз минали вони корчму, біля якої стояло на припоні кілька добрячих жеребців. Аж одчиняються двері й виходить на ґанок запорожець — у шароварах і кунтуші, а сам чорний мов смола!

— Господе Боже! — перелякався малий козак і давай хреститися. — Панове, таж гляньте!

— А що тобі?

— Ондо, ондо… нечиста сила вийшла з хати!

Як зареготалися запорожці, то замалим із коней не попадали.

— Мурине! — каже Бузько, махаючи чорному чоловікові.— А ну ж бо катай сюди!

— О, — каже той, підходячи, — здорові були, хлопці!

Михасів жеребець хоркнув і позадкував од нього.

— Свят-свят-свят!.. — каже Михась, а сам побілів як стіна. — Боже святий і кріпкий, помилуй мене грішного!

— А се що за потерча? — питається Мурин.

— Та ось, — регочучи, каже Василь, — найшли в степу! Чорта в тобі признав, чуєш?

— Да ми тут усі чорти! — каже Мурин Михасеві.— А ти що, не знав хіба?

Василь і поплескав Михася по плечі.

— Не лякайся, козаче… се така сама хрещена душа, як і ми! То такі люде за морем водяться.

— А чого ж чорний?

— Бо шкура на ньому чорна, та й годі! Од сонця так засмалився.

— То ти і справді козак? — питається Михась у Мурина.

А той і підморгнув йому.

— Таж певно! Хреста осьо маю на собі. Показати?

— Е ні,— каже Михась, — хреста мало… А от скажи мені: горілку ти п’єш?

— А що?

— Бо дід казав, що чорти горілки бояться, а хреста — не дуже!

Знову зареготалися козаки, аж із корчми почали люде виглядати.

— Їй-бо, козацька дитина! — каже Бузько. — За словом до кишені не полізе — ріже тобі просто в очі, як шовком шиє!

— Таж певно, що п’ю! — каже Мурин. — А се що, як ти гадаєш?

Та й показує здоровецьку баклагу — з відро туди влізе.

— Послали, — каже, — з куреня горілки купити до вечері! Ну, тепер віриш?

Коли ж тут підходить до них ще один запорожець — у жупані кармазиновому, при боці шаблюка, а на голові чорний шлик із малиновим верхом.

— Здоров, батьку! — каже Бузькові.

— Здоров, Богуне! — каже той.

Глянув Богун на Михася й питає:

— А се що за дитина?

— Не дитина я, — каже Михась, — а козак… хоч і малий іще!

— А якщо козак, то чого такий мізерний?

Михась і засоромився.

— Бо не виріс… — каже ледве чутно.

— То який же козак із тебе, коли ще не виріс? І шаблі немає!

— То й що, — каже Михась. — Зате кінь у мене як змій і запоясник осьо турецький!

Та й дістав з-під поли кинджала, якого дід йому колись подарував.

— Ого, — каже Бузько, — добряча ножака!

— То й що, як добряча!.. — каже Богун. — Нею й орудувать треба вміти.

— А то не вмію, — каже Михась. — Та я за двадцять кроків нею навкидя в сучок у дошці поціляю!

— Бре! — не повірив запорожець.

— От тобі хрест! — перехрестився Михась. — Нехай мене земля свята ковтне, коли брешу!

Якраз тої хвилі вийшло із корчми двоє ляхів. Вусаті да пикаті обидва, і в одежі вояцькій — видно, що жолдаки.

— Ондо бач тих ляшків? — питає запорожець.

— Бачу, — каже Михась. — Та й що?

А Богун і підморгнув йому.

— Як поцілиш запоясником у шапку отому панові, то повірю, що ти достеменний козак!

— А як ув око лучиш, то теж добре діло буде, — каже старий Бузько.

— А то чом? — питає Михась.

— А того, що посадив клятий Потоцький сих ляшків, щоб за Січою Запорозькою наглядали. Ціла залога їхня стоїть на Хортиці й нікого сюди не пропускає! А як на волость виїхати хочеш, то треба бомагу од їхнього полковника брати.

— Ти ба! — здивувався Михась. — Та я їм зараз!..

Ніхто й не угледів, як він рукою махнув, — блиснуло щось у повітрі, й шапку з голови наче вітром здмухнуло. Озирнувся лях, а його шлик ножем до конов’язі прибитий.

— Пся крев, халєра! — заревів жолдак.

Та за нагайку і до Михася.

— Тихо… тихо, ляше! — каже йому Бузько. І руку на шаблю поклав. — Дивись, а то вуха пообтинаю!

— Або вуса вискубемо по одній волосині! — каже Василь.

Бачить ляшок, що непереливки, та й назад одступив.

— Я тобі, пся крев, ще покажу, як ножами у шляхтича кидати!.. — каже Михасеві. І нагайкою посварився.

Тут і Богун утрутився.

— Вибачай, зацний пане, — каже, хитро примруживши око, — се жарти в нас такі! У Запорожжі як шуткують, то голови розбивають одне одному… а вам і гірше може щось укоїтися!

А Василь до конов’язі під’їхав, запоясника висмикнув, а шапку ляхам кинув.

— Їдьте лучче звідціля, — каже, — щоб ще яке лихо з вами не сталося! — І до Михася: — Тримай свого ножа, хлопче!

Взяв той запоясника і під полу сховав.

— А що, — питає,— не козак я?

Богун і головою покрутив.

— Не бачив я, щоб хтось із мого куріня такого фортеля утнув… — Та й поплескав Михася по плечі.— Рости, небоже, рости — як не на шибеницю, то на палю безпремінно утрапиш!

— Добрий з тебе козак, сину, — каже старий Бузько. — І кінь у тебе як вогонь… їдь з нами, а ми тебе десь притулимо.

Заїхали вони у кріпость, і побачив Михась довгі хати, вшиті куликами з очерету, а трохи далі — великий майдан. На подвір’ях топилися кабиці, а на них парували здоровезні казани, коло яких поралися кашовари.

— Ідіть, — каже старий Бузько синам, — до куреня, а я сього козака до отамана одведу!

Та й завернув коня до невеликої хати, що віддалеки стояла. Насилу під’їхав, аж вибігає на ґанок хлопчак у латаній сорочці та шароварах.

— Здоров, козаче, — каже йому Бузько. — А старшина твоя де?

— Нема, — облизуючись, каже хлопчак. — До кошового пішли.

— А ви що робите?

— А ми вечеряємо.

— Ото й добре, — каже Бузько. — Ось вам ще один козак… Дайте йому їсти, а я з отаманом перебалакаю за нього.

— То ходи, — каже Михасеві хлопчак.

— А кінь? — питає той.

— Коня постав он ув обору, а на ніч я в стайню його заберу, — каже Бузько. — Бувай здоров, сину!

Уклонився йому Михась та й попростував за тим хлопчиною.

От зайшли вони у сіни. Гамір за дверми був, наче у жидівській школі, та допіру Михась поріг переступив, усі й замовкли.

— Хліб-сіль! — каже малий козак.

А йому і відказують хором:

— Їмо, та свій… а ти в дверях постій!

Усміхнувся Михась та й дістає ложку, яку при собі носив за козацьким звичаєм.

— Е ні,— каже, — хлопці, посуньтеся та й мені дайте місце!

Загомоніли козаки.

— О, — кажуть, — се, певне, бувалий чоловік! Сідай, братику, сідай, да вечеряй з нами!

— А звідкіля се, — питає мордатий козак, — ти тут узявся такий?

— А що?

— Одвічай, коли питають у тебе, а то бубни заробиш зараз!

Тут хлопчина, которий Михася привів, і каже:

— А ти, Барабашу, звичаю січового не знаєш? Нагодувати треба спершу козака, а тоді й допитуватися, хто він та звідки! — Та й кивнув хлопцям, що за столом сиділи. — Ану посуньте сагана,[27] щоб і він кулішу зачерпнув! Та не хапайте один поперед другого, як собаки, — не з голодного ж краю!..

Як допався Михась до кулеші, то аж за вухами лящало, — зучора нічогісінько в роті не мав. Їсть і зиркає спідлоба навсібіч — се ж у Січ він потрапив, що про неї дід стільки розповідав!

Хата, що в ній козаки вечеряли, така була вбога, що хоч плюнь. Недарма й куренем звалася — стіни облуплені, замість долівки земля втолочена, а крізь стелю бовдур видно і зірки на небі. Була там ще піч, піл довжелезний, де тії хлопці спали, і образи на покуті. А як почав Михась козаків розглядати, то аж зачудувався: босі всі, замурзані, мов чорти, і такі обдерті, що лата на латі світить. І вечеря скупенька була: як виїли куліш із дерев’яних ночов, то принесли кашовари печену рибу, котрої дісталося кожному всього по одній. Не привик Михась до такого наїдку, та що вдієш — слава Богу, хоч голодним не зоставили.

От повечеряв він, перехрестився до образів і кашоварам подякував. Виходить надвір, аж тут і кажуть йому:

— Гей, ти… заволоко!

Зиркнув малий козак, коли ж се той мордань, що Барабашем прозивається. Аж тепер розгледів Михась, що пика в нього зухвала, ніс довгий і бамбулкуватий,[28] а оселедець аж за вухо закручений.

— А що? — питає Михась.

— Ондо глянь… кров на нозі!

Зиркнув Михась на ноги, та нічого не побачив.

— Де?

— Уклонився козі! — зареготався Барабаш.

Прикусив Михась губу. Купив його мордань, що вже й балакати!

— Та ти, бачу, жартун… — каже він Барабашеві.— А от скажи: покіс!

— А нащо?

— А, — каже Михась, — боїшся? Боїшся сказати, еге?

— Я?

— А хто ж іще!

— Та я нічого не боюся!

— А скажи!

— Ну, то й скажу! А що?

— То скажи!

— Ну, — каже Барабаш, — покіс…

— Поцілуй кота під хвіст! — зареготався Михась, а за ним і всі хлопці січові, що позбиралися зокола.

Стиснув Барабаш кулаки, та мовчить.

— А от скажи: кресало! — каже йому Михась.

— А се нащо?

— Просто так… от скажи!

— Ну, кресало…

— Вкрав Барабаш сало! — знову зареготав Михась, а за ним і братчики всі, що слухали ту чудасію. — А от скажи: лопух!

— Ну, лопух… та й що?

— Твій батько спух! — ще дужче зареготався Михась.

Тут Барабаш упритул підступився до Михася.

— Ти ба, — каже, — який змисний! А могорич ти коли мені будеш ставити? — питає.

— А за що се?

— А я старший тут і до гурту нових козаків приймаю! Як добре мене уконтентуєш, то буду прихильний до тебе.

— Ага, — каже Михась, — розігнався! А як доведеш, що ти старший?

— А що?

— З пістолів умієш влучати?

— Умію.

— А з мушкета?

— І з мушкета вмію.

— А шаблею орудувати?

— Да я перший рубака в курені! — каже мордань. — Усі фехти запорозькі знаю.

Посміхнувся Михась.

— Ану давай шаблі, то спробуємо, хто кого!

Барабаш і в боки взявся.

— А давай! — каже. — Да я тобі зразу кров пущу! Ну ж бо, хлопці, несіть шаблюки!

— Пан отаман буде гніватися… — загомоніли козаки. — Тими шаблями тільки вправлятися дозволено, а не герці одбувати.

— А то чом? — питає Михась.

— А щоб не покалічили один одного!

— Та його ж іще й до куреня не вписали! — каже мордань. — Мені за нього нічого не буде, а він мене й дряпнути не подужає. Несіть-бо!

Тут хтось із гурту шатнувся до хати і за мить вибіг звідтіля, тримаючи дві кривулі у простих шкуратяних піхвах. Кинув мордань одну шаблю Михасеві, а другу взяв собі.

— Ой, шаблюко ж ти моя! — каже, дістаючи її з піхов. — Стільки голів татарських ти постинала, стільки крови бусурманської пролляла! Ану спробуємо ж, яка то шкура на цьому заброді!

Та виважив руку і махнув, аж свиснуло у повітрі. Не жарти був той удар — якби свою шаблю не підставив Михась, то розчерепив би йому голову клятий Барабаш ураз. Брязнули клинки, аж іскри посипалися. Плигнув Михась назад і спинився, розкрившись геть і шаблю опустивши. Тут мордань ґав не ловив — рубонув із плеча, всю вагу свого тіла вкладаючи у той удар, та трапила його шабля у порожнечу. Не втримався він на ногах і заорав носом у землю.

— Га-га-га! — зареготалися козаки.

— Гарно ти вмієш битися… — каже Михась. — Ну вставай-бо!

Зіпнув мордань, а тоді на ноги схопився і знову до Михася. Схрестилися їхні шаблі, й пішов герць, що куди тобі. Та Барабаш лютує та піниться, а Михась на місці стоїть і тільки удари відбиває, та так легко, що замилуєшся. От рубалися вони, рубалися, коли ж Михась і каже:

— То, може, й доста, га?

— А що, злякався! Злякався?! — каже мордань.

— Я?! — питає Михась.

— А хто ж іще!

Нічого не сказав на теє малий козак, лише крутнув клинком, — і Барабашева шабля так і хуркнула над головами.

— Добре, сину! — каже хтось позаду. — Хто се тебе гишпанського виверту навчив?

Озирнувся Михась, аж там запорожець стоїть. У свиті простій та шароварах з валу, а вид перетятий шабельним ударом — так шпарко рубонули його колись, що лице стягнуло близною, мов старий шкурлат.

— Дід учив… — каже малий козак. — А ти хто?

— Обух мене прозивають, — каже запорожець. — А тебе?

— Михасем хрестили.

Тут мордань знайшов свою шаблю, що аж до обори відлетіла, та й біжить назад. А запорожець йому й каже:

— Годі, козаче, плигати… Якби у справдешньому герці, то давно вже зарубали б тебе.

— Та я йому зараз кров пущу, собачому синові! — каже Барабаш.

Коли ж тут хтось як крикне:

— А хто се дозволив шаблюки з куреня брати?!

Дивиться Михась, аж до гурту підходить чорнявий парубчак. Ув одежі добрячій і червоним поясом підперезаний — знати, що не простий чоловік.

— Кому се ти хочеш крови вточити, собачий сину? — питає в Барабаша. — Отсьому козакові?

— Не козак він, — одвітує мордань, — а заволока!

— Все одно, — каже парубчак, — у Січі перебуває і під захистом коша запорозького! А шаблюками заказано битися, бо вже такі, як ти, торік носи один одному поодтинали! — І до козаків: — А ви стоїте та й дивитеся? Всім по десять київ звелю всипати!

— Не винні ми, пане отамане, — кажуть козаки, — то Барабаш всю цюю бучу зняв!

Подумав отаман та й каже:

— Добре… шаблі давайте сюди, а ти, — глянув на морданя, — десять днів у кашоварів будеш дрова рубати та казани мити!

— Так черга ж не моя! — каже той.

— Хоч і не твоя, так се покара тобі буде, що хтів братню кров на Січі пролити! — Й до Михася: — Се тебе Бузьки в степу знайшли сьогодні?

— Угу, — каже Михась.

— Я курінний над хлопцями-недолітками, звуся Волошин. Катай бігом до канцелярії, тебе кошовий гукає! Як до куреня нашого запишуть, то зголошуйся до мене. А сього бенцвала,[29] — показав на Барабаша, — не слухай… він усім новим козакам каже, що старший, за що вже й київ заробив чимало!..

— А де тая канцелярія?

Тут старий запорожець кивнув Михасеві.

— Ходімо, — каже, — я одведу тебе, сину!

В канцелярії горіла одним-одна свічка. Зняв Михась шапку коло порога та й бачить: сидить за столом пан кошовий з люлькою в зубах, а коло нього той запорожець, которого Богуном прозивають.

— О, — каже Богун, — диви, пане отамане… се і є той хлопчак, що про нього я тобі казав! Так лепсько, собака такий, запоясником поціляє, аж дивитися любо! — Й до Михася: — Тільки чого ж ти в око того ляшка не лучив, га?

Михась і знітився.

— Як се, — каже, — живого чоловіка — та в око?..

— А що?

— Він же ним бачити нічого не буде!

Тут зареготалися козаки, аж свічка мало не погасла.

— Ох, сину, — каже кошовий, — щира в тебе душа! Та як надивишся ти, що вони коять із козаками та людом хрещеним, то другим духом будеш дихати…

— Не тільки запоясником уміє він орудувати, — каже Обух, — а й шаблею гарно ворочає… як бився із козаком з хлопчачого куріня, то я тільки милувався. Меткий та жвавий, ще й усі фехти козацькі знає!

— Гаразд, — каже кошовий Михасеві,— а як же ти в степу опинився?

— Наш хутір нечисть запалила, а я на коні втік!

— Нечисть?

— Угу.

— А не татаре?

— Татаре теж були, бо їх із собою той чорт привів, що фиглі-миглі всякі показує.

— А коли ж сей пожар стався?

— Вчора.

— То ти, виходить, з тих країв… з-під Охматова? — озвався запорожець.

— Авжеж.

— І оце за однісіньку ніч аж за порогами опинився?! — каже кошовий. — Ти дурний, хлопче, чи тільки вдаєш такого з себе?

Михась перехрестився.

— Хрест по пузі вибриком! — каже кошовому. — Нехай грім поб’є мене, коли неправду кажу! Нехай на мене отсії образи святі попадають, як брешу! Нехай… нехай мене перва куля в бою не помине й у самісіньке серце лучить!

Усміхнувся кошовий отаман.

— Ото вже втішний козак! Але як же такеє могло статися з тобою, га?

— Бо тут без нечисти не обійшлося… — каже Михась. — Прибився до нас учора увечері звіздар князя Яреми і попросився переночувати. А тоді він вертеп показував, та не простий, а чарівний… чорти, певне, йому помагали в тому ділі! Од того вертепу загорілася кошара, а далі татаре на частокіл полізли… А тоді прилетіли на ту пожогу літавиці з пекла… їх поганий бог прислав!

— Хто?

— Ну, той, як на нього… Триглав!

— Триглав?!

— Угу.

Кошовий пахнув люлькою і замислився.

— Щоб ти не такий малий був, то я подумав би, що брешеш, як шовком шиєш! — каже нарешті Михасеві.— Але, видать, у тебе од тої пожежі мізки догори коренем стали… А шкода, бо проскочила проз нас орда в Україну, а ми й не чули за неї!

— Чекай-но, — каже Богун, — ще не все…

— А що тобі ще?

— А як же ж того штукаря звали, га? — питає Богун в Михася.

Той подумав.

— Му… Му… Муркало ніби!

— Може, Мурмило? — питає раптом Обух.

— О, — каже Михась, — достоту так!

Кошовий із запорожцем обернулися.

— То ти знаєш його, характернику? — питає кошовий.

— Мурмила? — каже Обух. — Штукар і мартопляс, син православного дяка з Ніженя. Водився з ляхами, штудіював алхемію, шукав філософський камінь, бо все хтів забагатіти. Зараз двораком у князя Яреми Вишневецького. Ходили чутки, що в унію перейшов і запродав душу нечистому, та я знай не вірив, — а тепер, бачу, правда-таки!

Кошовий і перехрестився.

— То тут без нечисти таки не обійшлося? — питає характерника.

— Певно, що не обійшлося… — Характерник глянув на кошового. — Оддаси мені сього хлопчину в науку?

— Та бери, — каже кошовий. — Бачу, якісь дива з ним коїлися, та те мене не обходить — як не татаре його в бран займали, то нехай іде собі! А нечисти нам не боятися…

— Куди ж ти поведеш його, Обуше? — питає Богун.

— До своєї хати, — каже характерник. — Буде мені за джуру!

Кошовий махнув рукою.

— Забирай, — каже. — Правда, малий він ще для джури… Може, нехай би з хлопцями грамоти вчився? Бо на тому хуторі, певне, нічого, крім конячих хвостів, і не бачив! Знаєш грамоту? — питає Михася.

А Михась долоні за пояс заклав і живота вперед випнув, як той пан.

— А нащо козакові тая грамота? — питає.— Козакові головне пити, гуляти да ворогів під ноги топтати! А школа хліба не дасть. То нехай попи да ченці тії кляті книжки читають! Еге, якась скотина понаписує, а ти читай…

Тут зареготалися всі, аж шибки задзеленчали у вікнах.

— Не дитина се, а золото щире! — каже нарешті Богун.

— Далеко підеш, козаче… — каже кошовий, утираючи сльози. — Забирай його, характернику, щоб мої очі на нього не дивилися! На що вже перевелося преславне козацтво — грамотних людей зневажає…

— Ото й ходімо звідціля, коли тут нас так шанують! — каже Михасеві Обух.

Той уклонився кошовому, шапку надів, і вийшли вони надвір.

Вже геть смеркло. Ніде й вогника не було видно — запорожці рано лягали спати, тільки чатові стояли коло брами та біля комор із огневим припасом. Думав Михась, що до куреня його характерник поведе, аж той пройшов через хвіртку і звернув у січове передмістя.

— А куди се ми йдемо? — питає його Михась.

— Додому, — каже Обух.

— Хіба ж ти не козак, що за валом живеш?

Обух засміявся.

— Козак, та тільки ж характерник! А характерники завжди окремо живуть…

— А чого?

— Бо з чортами водяться! То їх і бояться.

В передмісті тільки по шинках світилося. Пройшли вони через базар та й побралися під гору. Кругом росло якесь хабуззя, й часом стежка геть пропадала в ньому.

— Отсе ми і вдома, — каже характерник.

Хата його приліпилася на кручі, під самісіньким валом. Була вона біла та охайна, що, либонь, і по всьому Запоріжжю такої не знайти.

— Тісно в тебе тут… — каже Михась, коли вони переступили поріг.

— Хоч не пишно, та затишно, — каже Обух. — А що, в діда твого ліпші покої були?

— О, — каже Михась, — в нас там кількоро кімнат було, пекарня, комора, світлиця… А чорти ж де твої?

Усміхнувся Обух у вуса.

— Та завіялися, певне, кудись… Ті ледацюги, бува, як полетять на гульки, то не догукаєшся!

От сів Михась на лаві та й чує, що в нього вже й очі злипаються.

— А бий тебе сила Божа! — каже сам до себе. — Гнідого ж я в оборі лишив!

— Одвів його Бузько до курінної стайні,— каже характерник. — Там братчики за нього подбають. Краще лягай спати, а то, бачу, геть уже очі посоловіли.

— А де?

— А хоч би й на печі!

Михась довго не барився: чоботи під лаву, а сам вивіркою на піч.

— А чорти, — питає,— часом не прилетять уночі?

— Та ні,— каже Обух. — Вони теж спати будуть.

Малий козак і заспокоївся. Ноги аж гули з утоми, то він згорнувся клубком, кулака під голову та й заснув, наче в яму запався.

VI

Над ранком йому приснився дивний-дивний сон…

Він лежить на дні озера. Вода стоїть над ним, неначе шкло. Видно крізь неї небо, листя, що плаває на воді, й гілля молодої яблуні. Він лежить і не ворушиться. Чи живий, чи мертвий, — того він не знає. Аж раптом крізь товщу води угледів він, що над водою манячить якась постать. Придивився та й бачить, що на березі стоїть лялька, яку дав йому той лицар у Ксьондзовому лісі.

«Хто ти?» — питається в неї Михась.

А лялька й каже:

«Той, хто поведе тебе в дорогу».

«Відкіля ти взялася?» — питається в неї Михась.

А лялька й каже:

«Звідтіля, де стоїть чорна вода».

«Що тобі треба?» — питається в неї Михась.

А лялька й каже:

«Взяти твою душу».

«Куди ж ти мене поведеш?» — питається в неї Михась.

А лялька й каже:

«Побачиш…»

І тоді він прокинувся. Розплющив очі та й зачудувався: а куди се, думає, я потрапив? В дідовій хаті стеля висока, вікна здорові, замість долівки поміст дубовий, — а се таке мале, що з печі рукою причілок дістанеш. Щоправда, охайно і чисто тут, як у віночку, на покуті образи стоять, а стіни крейдою помащені. І в печі он топиться, бо чутно як дрова палахкотять…

— Вставай, козаче! — каже хтось од мисника. — Вже й куліш укипів… снідати пора.

Михась очі протер і враз усе згадав.

— Господе вишній! — каже. — Таж я у Січі Запорозькій, а хутора вже нема!..

— А що, не втямив спросоння, куди тебе лихо закинуло? — питає характерник.

— Та, — каже Михась, — наснилося таке, що нехай Господь милує!

— А що? — питає характерник.

— От, — каже Михась, узуваючи чоботи, — нехай умиюся, то розкажу!

І подався з хати бігцем. Як вийшов надвір, то й завмер од захвату, спинившись коло порога. Стояла характерникова хата високо на кручі під самісіньким валом січової кріпости, і видно було звідси все округи: і могутній Дніпро з його рукавами, островами та плавнями, і Великий Луг, оповитий сизою млою, і зелені степи, десь-не-десь порізані річками та притоками, що блищали мов шкло у промінні вранішнього сонця.

— Оце краса! — каже собі Михась. — Недарма дід казав, що немає краю понад Вольності Запорозькі.

Та й озирнувся до дворищу. Обійстя було й геть невелике, зате обгороджене тином і круглими річковими камінцями вимощене. В діл в’ється стежина, і трохи нижче, під кручею, нуртує джерело у криничці. А ген-ген унизу, там, де базарний майдан, видно ціле юрмисько люду.

«Ярмарок там чи що», — подумав Михась.

І побіг до криниці вмитися. Як вернувся він до хати, то вже на столі горщик з кулішем стояв і ще щось у печі умлівало — либонь, печеня, бо пахощі такі стояли, що тільки облизнися.

— Давай, сину, поснідаємо, що Бог послав, — каже йому характерник. — А тоді на ярмарок підемо.

— А нащо?

— А сідло і гнуздечка в тебе є?

— Нема.

— Ото купимо, бо, чує моя душа, не задержишся ти тут надовго!

От їсть малий козак, а сам по хаті очима стриже. Як знадвору він прийшов, то ще менша вона йому видалася. Стіл у ній стояв, лави попід стінами, а на стіні висіла шабля у золочених піхвах, мушкет і чотири пістолі. І вікна малесенькі, та ще з такого негодящого шкла, що й не видно крізь них нічого.

— А чорти ще не прилітали? — питає Михась.

Характерник і їсти перестав.

— А чом вони мають сюди прилітати?!

— Та ти ж учора казав, що є в тебе чорти на услугах, тільки десь на гульки повіялися!

— А-а, — каже Обух, — он воно що… То я пожартував, сину. Справжній характерник з чортами діла не має — йому Господь і Матер Божа помагають у всякому ділі. А чорти тільки шкоду можуть чинити…

Зітхнув Михась.

— Ото вже не таланить мені! — каже. — А так хотілося бодай одного чорта побачити…

— А що на них дивитися! — каже Обух. — Звичайні собі, з рогами та хвостами… Капость можуть якусь утнути — у вухо гавкнуть, коли спиш, кулешу перекинути в печі або завести поночі десь у болото… а більше й нічого! Ляхи, сину, гірші од чортів… та й козаки, правду сказати, теж!

— Ба!.. — каже Михась. Та й далі роззирається по хаті.— А що то за образ у тебе, що я такого ніколи й не бачив? — питає.

— А де?

— Ондо на покуті… з козаками которий!

Стояв там великий образ, на дошці мальований і давній-давній, бо геть уже його й шашелі поточили. А змальована була на ньому панна в гаптованій сорочці та вінку, і стояли перед нею запорожці, схиливши чубаті голови, всі при оружжі, в кунтушах та жупанах, і ще щось написано було над ними.

— То Матінка Лада, якій служить преславне Військо Запорозьке, — каже йому характерник. — Од того і жінок немає в Січі, що визнають січовики лише Ладу, Пречисту Панну, що є їхньою Покровою. Цьому образу, хлопче, вже віків та й віків… ще молилися на нього люде, яких і ймення згубилося на землі!

Як поснідали вони, то характерник люльку запалив і каже:

— А тепер розкажи достеменно, що з тобою сталося і як ти отсе на Запорожжі опинився, й про той сон розказати не забудь… Та гляди ж, нічого не пропускай!

Михась і почав оповідати. Розказує, а й самому чудно та дивно, що таке могло із ним скоїтися. Як скінчив він, то характерник і покивав головою.

— Бачу, — каже, — недарма я тебе учора в кошового випросив… А лялька тая у тебе?

— Авжеж, — каже Михась. Та й потяг за поворозку і дістав її з-за пазухи.

Темна була вона мов земля, та як упало на неї сонячне проміння, то сяйнула вона ясним огнем, а потім замигтіла барвистими блищиками, що побігли по ній од верху до низу.

— Батьку Дажбоже, славен Трояне! — видихнув характерник. — Се ж образ матери Божої, що двадцять віків тому без сліда пропав! Ніхто вже й не думав, що знайдеться він знову…

— Так і тії діви у городищі сюю ляльку називали, — вкинув Михась.

— А певно! — каже характерник. — Вони ж були першими, хто побачив його на Заруб-горі того ранку, коли він на світ уродився!..

— Так се ж давно було! — вигукнув малий козак.

— Так і вони ж давні як світ… Тільки подарував їм Господь вічну молодість та красу, бо служать вони Матері Божій, Пречистій Ладі. А другі бісурканями поробилися…

— А хто такі бісуркані?

Характерник зітхнув.

— Довго про сеє розповідати, сину… Давно-давно, коли світ ще був молодий, жили за Дніпром оружнії діви, що в них богинею була Матінка Лада, і звалися вони поляницями. Було їх так багато, що як ставали вони у лаву, то й око не могло її засягнути. Не було в них чоловіків, але раз на рік, на Купала, зустрічалися вони з козаками із Запорозької Січи і народжували від того дітей. Хлопців оддавали на Січ, а дівчат залишали собі. Та найшло затьмарення на їхній розум і почали вони молитися Диві Неї, яку ще прозивають Дивою Обидою, або П’ятницею. Розгнівався Батько Троян і обернув їх відьмами, старезними да потворними, а коней їхніх свиньми да вепрами дикими пообертав. Отепер, каже, хоч і чортові молитися можете! А з тих поляниць, що вірними лишилися Матінці Ладі, одні пішли із сього світа і оселилися в тім краю, що поміж Пеклом та Вирієм лежить, а інші побудували у Дикому Полі кріпость, яку назвали Остатньою… Була вона зачарована, бо ніхто зі смертних людей ні втрапити не міг туди, ні навіть побачити її. Аж як ти народився, то зруйнували її кляті бісуркані, а дів оружних повбивали… Відтоді й не стало поляниць у нашому світі.

— А хто ж така Дива Нея? — питається Михась.

— А то богиня, що разом із Матінкою Ладою вродилася… — каже Обух. — Багацько імен у неї — і Мокоша вона прозивається, і Нея, й Дива Обида… а ще такі наймення має, що ліпше їх і не вимовляти!

Повісив Михась голову та й зажурився.

— І що ж мені тепер із сією лялькою удіяти? — каже нарешті.— І в коваля питав, так той не знає…

— А вона сама тебе поведе, — каже характерник. — Ти тільки носити її повинен у сьому світі й од нечисти берегти.

— А він берегти мене буде?

— А хіба не вберіг він тебе від літавиць? — питає Обух.

— Так се Троянів Ключ невидимим учинив мене?!

— А певно! Тільки не завжди й не скрізь приходитиме він тобі на поміч, то сам дивися, щоб у яку халепу не вскочити, а як ускочив, то сам старайся і вилізти з неї… Сила цього Ключа до иншого діла спрямована.

— А до якого?

— А Господь його святий знає! Може, довідаємося згодом…

Михась понурив голову.

— Недобрий сей бог! — тихо сказав він.

— А чого се?

— Он стільки зла од нього! І хутір наш згорів, і дід пропав із усією челяддю…

— Не балакай дарма! Дід зо своїми людьми зараз в Ирі Господньому, де немає ні смутку, ні горя. А хутір Яремині татаре сплюндрували, а не сила Дажбожа… — Обух зиркнув у вікно. — Ого, забалакалися ми… вже й сонце ген-ген підбилося! А нам ще ж на ярмарок.

— А там що?

— Купимо тобі сідло і гнуздечку… може, доведеться в мандри вибиратися. Надівай шапку і гайда!

От вийшли вони надвір та й почали у діл спускатися.

— А ми ж хату не замкнули! — каже раптом Михась.

Обух і засміявся.

— А нащо її замикати? На Січі злодіїв нема… та й ліпше од будь-якого замка стереже її Дажбоже свастя! Ондо, поглянь.

Озирнувся Михась і бачить здаля: на дверях намальоване колесо, а в ньому сім шпиць із загнутими кінцями.

— Таке і в нашій хаті було, — каже він, — тільки на сволоку випалене!

— Твій дід січовий козак був, то знав запорозькі обереги, — каже на те Обух. — Недарма й хутір ваш так довго стояв!

От спустилися вони з гори. Глянув Михась і рота роззявив: у передмісті не було де яблуку впасти. Від самісінького берега Дніпрового аж до підніжжя січової кріпости суспіль стояли вози, а на них краму порозкладувано, що й очі розбігаються! І тютюн тут продавали, і сіль, і борошно, і порох, і кожухи, і сідла, і гнуздечки — що захочеш, те тобі тут і є. Та Михась не так на товар дививсь, як запорозький люд розглядав. А там було на що подивитися! Поз’їжджалися гендлярі з усіх усюд — були тут і рибалки, що на далеких Дніпрових островах сидять, і козаки зі степових зимівників, которих гніздюками прозивають у Січі, і москалі з цапиними бородами, й цигани з Волощини, й жидва, і вірмени, й татаре. Страшенно здивувався Михась, як уздрів бусурманів у торгових рядах, та й питає характерника:

— А як же вони отсе попали сюди, урвителі сії да обіясники?

— Кошовий пірнача їм дав, — каже Обух, — щоб могли торгувати в нас. А де ж соли візьмеш, тютюну та иншого збіжжя? Через Кодак не пускають купців, то хоч татаре та вірмени кримські виручають!

— Так се ж бусурмани, которих різати треба та вбивати! — каже малий козак.

Обух і головою похитав.

— Ох, сину, — каже, — якби ж то все так просто було… Не повіриш, певне, та є в багатьох запорожців побратими поміж татар… ото воду на шаблю ллють і присягають, що братами будуть повік! Та й чимало трапляється у Криму таких бусурманів, що раніше козаками були, себто потурнаків. Ото відмовиться од віри правдивої, та мови козацької не забуває і часто помагає запорожцям у всякому ділі…

Аж ось голосно загукала сурма, заляскали нагайки, затупотіли кінські копита — й сахнулася юрма, звільняючи місце, а ворітьми заїхало кількоро десятків ляхів у блискучих латах.

— А сила Дажбожа побила б вас! — буркнув характерник.

— Та відкіля вони тута взялися?! — здивувався малий козак.

Обух аж сплюнув.

— Посадила клята Польща нам їх на шию! Доглядають, щоб не пішли войною в Крим чи Туреччину. Як ото погромили нас біля Кумейок, відтоді й завелося сеє лихо на Запорожжі…

Попереду їхав ротмістр, пузатий та мизатий, у залізному шоломі, кольчузі й із палашем при боці. У сідлі сидів він, як той пан, узявшись рукою під бока, ще й зиркав на всіх з погордою. За ним сунули по двоє жовніри — всі на добрих конях, з ратищами, шаблюками і пістолями в сідельних кобурах.

— А сії ж суспіль з городового козацтва!.. — зітхнув Обух.

— Та хіба ж то козацтво! — пирхнув зневажливо Михась. — Дід розказував: як обклали ляха Наливайка на Солониці, наче вовка у лігві, то тії городовики і пальцем не поворухнули, аби на поміч йому прийти!

Характерник зітхнув.

— Нічого… недовго ляхам над нами панувати! А ходім-бо далі.

Стикалися вони в тій юрмі, стикалися, аж потрапили в ряди, де продавалося оружжя. Як став Михась перед тими прилавками, то й за вуха його не одтягнути було. Отам уже було на що подивитися й до чого прицінитися! Розкладені були на продаж ґанджари і кинджали з добрячої криці, келепи і шестопери на дубових держаках, буздигани, списи та сулиці, луки з пряженого дерева і з турового рогу, мисюрки, панцирі, кольчуги. А огневої стрільби стільки, що й очі розбігалися! Та Михася найдужче шаблі вабили. Було там їх та й було! І великі, й малі, і ятагани, й палаші, й карабелі, і шпади,[30] що ними тільки шляхта орудує (та й то не всяка, бо до шпади ще й шеримерції[31] особливої треба було вчитися). Спинився і Обух перед возом, де татарин продавав усяку білу бронь.

— Здоров, характернику, — каже йому татарин.

— Здоров, пане Гавриле! — одвітує Обух.

— Який же я Гаврило, — каже татарин. — Був Гаврило колись, та загув уже! Рагім я прозиваюся…

Глянув Михась, а бусурманин і трохи на татарина не схожий — ніс кирпатий, очі сині, мов ті волошки, й балакає по-козацькому щиро.

— Як се — був? — питає малий козак.

— А ти що, батьку, джуру вже маєш? — питає Гаврило в характерника.

— Авжеж, — каже той. — Такий вдатний козак із нього, що будь-будь! Як виросте, то гетьманом стане, Їй-Богу!

Зітхнув Гаврило.

— То добре, — каже, — що козацьке насіння не переводиться… А я, сину, — глянув на Михася, — був Гаврилом, поки орда не вхопила мене ще маленьким у селі коло Таращі. Як попав до Криму, то в Рагіма перевернувся…

— А чом так? — питає Михась.

— А щоб не побусурманився, то пропав би ні за цапову душу… Тепер і радий би в Україну, та коріння усе в Криму.

Хтів було малий козак іще щось поспитати, та характерник на инше розмову звернув.

— А що, — каже, — Гавриле, чи не знайдеться в тебе часом шабля для сього козака?

— А чом не знайдеться! — каже той. Та пошукав на возі й подає Обухові невеличку шабельку в срібних піхвах.

— О, — каже характерник, — се, либонь, здобичне оружжя! Такі шаблі паненята в Польщі та на Литві носять.

Була та шабля зі шляхетної голубої криці, по всьому полотну химерними візерунками повита, наче хмелем. Від хреста була вона з одного боку гостра, та на самому кінці, там, де загинається клинок і переходить у штих, заточена була обабіч і сяяла на сонці, наче огонь.

— Ого, — каже Обух, — та в ній живе срібло залито!

— А то нащо? — питає Михась.

— Як заміряєшся нею, то срібло до руків’я відкочується і шабля легшає, а як тнеш, — він махнув шаблюкою, — переливається воно у штих, і шабля важчає, то й удар дужчий!

— В ординців, — каже Гаврило, — відкупив я її. А з лука вмієш стріляти? — питає Михася.

— А певно! — каже малий козак.

— То ось і лук гарний для тебе є… з пряженого дерева!

Взяв Михась того лука, бринькнув тятивою та й бачить, що справді незлецько він зроблений. І те, і те купив би — так грошей чортма!

— Скільки правиш за сюю шаблю? — питає Обух.

— Три дукати, — каже Гаврило.

— А як за два?

Глянув на нього потурнак і головою покрутив.

— А жаль… — каже Обух і шаблю на воза кладе.

— Чекай, батьку! — каже Гаврило. — Шаблю оддаю за три дукати, а лука даром… ще й стріл два десятки до нього!

— То як? — глянув характерник на Михася.

Той і здвигнув плечима.

— Добре, — каже Обух, — беремо!.. Спасибі тобі, земляче… уважив!

Кинув малий козак тую шаблюку з долоні на долоню та й побачив, що якраз вона йому по руці. І замашна така, що аж свистить, як рубонеш нею!

— Добряче оружжя!.. — каже.

— Ну як добряче, то ходімо ще до лимарів, — каже Обух. — Глянемо, що там продається.

— Дивно мені,— каже Михась, коли зайшли вони в лимарські ряди, — що козаки з бусурманами братаються… Татаре да турки сала не їдять і горілки не п’ють, а се ж гріх великий!

— То й що з того… — каже характерник. — Бог один на небі — хоч Христос, хоч Магомет! А в нас він прозивається Батько Троян, творець землі та неба, що створив небо і землю. Головне, вірити в Господа…

— Таж хіба є такі люде на білому світі, що не вірують? — питає Михась.

Обух і головою похитав.

— Ох, трапляються й такі, ще й немало… Навіть між козаками. Хваляться, он я, мовляв, і ті гріхи вчинив, й ті,— а Бог і мав би вдарити мене блискавкою з неба, та не вдарив! Значить, каже, немає його. Такі люде гірші од татар.

— З нами сила та міць Господня! — вигукнув Михась. — Та й що?

— А Бог не палицею карає,— каже характерник. — Стільки знав я оцих бузувірів — усі вони такою смертю погибли, що й сказати страшно!

— Ото й добре, — каже Михась. — Щоб не блюзнили проти Господа!

От купили вони сідло та гнуздечку в лимарів і подалися у січове городище. Як вийшли на майдан, то Михась хотів було до стайні звертати, щоб глянути, як там його гнідий, як ось біжить назустріч джура од кошового.

— Осьдечки ви! — каже захекано.

— А що? — питає Обух.

— Шукають тут уже вас ізранку… Пан кошовий отаман хоче обох вас бачити!

Насупився характерник, та нічого на теє не сказав. Кивнув Михасеві, та й подалися обоє до канцелярії.

Заходять досередини, а там кошовий, Богун коло нього і ще кількоро козаків зі старшини. Дивляться, коли ж під вікном на лаві троє ляхів сидить. Двоє при оружжі й у жупанах, а третій у панцирі та ще й шолом на голові, що й лиця не видно.

— Гукав, батьку? — питає характерник.

— Гукав… — каже отаман. І на ляхів кивнув. — Ось приїхали посланці од пана Гурського, що залогу держить на Хортиці. Джуру твого вимагають видати…

Посміхнувся характерник.

— А не знають вони, що з Січи нікого не видають?

Тут лях, що то в шоломі да панцирі, й каже:

— Сей хлопчак — власність його милости князя Яреми Вишневецького. На князівських землях хутір його діда стояв, тож усі, що в тому хуторі мешкали, є кріпосними душами нашого князя.

— Брешеш, вражий ляше! — не втримався Михась. — Дід мій отримав тую землю від його милости короля Стефана Баторія, на що й грамота у нього була!

А лях і уваги на нього не звернув.

— Знає наш князь, — каже кошовому, — що приймають січові братчики у своє товариство лише вільних людей. А як приходить кріпак, то киями його проганяють, а то й вуха да носа можуть одрізати! Віддай нам сього хлопця. Обманув він тебе, пане кошовий, бо не козак, а крепосна душа.

Глянув кошовий на ляхів, глянув і на Михася.

— А нащо він вам здався, такий малий отсе?

— Украв у князя коштовну оздобу, що грубих грошей вартує,— каже лях.

Хтів було Михась заперечити, та Обух долоню йому на плече поклав і каже:

— А яка ж тая оздоба та на взір була? — Затнувся лях, а характерник тоді потяг за поворозку та й дістав те, що в Михася за пазухою було. — Оце, либонь, вона і є… еге ж, пане ляше?

Як уздріли козаки тую ляльку, то й схопилися на ноги.

— Господе вишній! — каже кошовий отаман. — Та се ж… се ж Образ Матери Божої, Пресвятої Покрови, котора Січ і все Запорожжя од лиха береже!

— А зветься сей Образ — Троянів Ключ!.. — каже Богун. — Пропав він за сивої давнини, і вже ніхто й не сподівався, що на білий світ він повернеться…

А характерник тоді ступнув крок та й зірвав із ляха його шолом.

— Мурмило!.. — зойкнув малий козак.

— А що, пане штукарю, чортів ти полигачу, ляський ти поплентачу… гадаєш не впізнав я тебе?! — питає характерник. — Та я сам дух твій нечистий чую!

Звівся клятий штукар із лави й руку підняв. Почала рости тая рука, сягнула через усю хату, де не взялися на ній здоровецькі пазурі — ніхто й зоглядітися не встиг, як простягнув її вражий Мурмило та й ухопив Михася за плече.

— Матінко Божа!.. — скрикнув кошовий.

Так і остовпіли всі, теє диво побачивши. Тільки Обух не розгубився — вихопив шаблюку з піхов, замахнувся і рубонув по тій руці чимдуж. Добрячий був удар: відчахнув він диявольську руку від плеча, та й гепнула вона об долівку, мов колода.

— А-а! — ревонув Мурмило, закинувши голову назад.

І махнув куксою, що від руки лишилася. Бризнула з неї чорна кров козакам у вічі, й на мить посліпли вони, мов тії сови. А як очі продерли, то побачили, що немає ні штукаря, ні тих двох ляхів, ні руки одрубаної — тільки сивий дим стоїть попід стелею.

— Отсе дива!.. — кашляючи, каже кошовий. — Хитра нечиста сила — бач, до яких фортелів удається!

— Чого ж ти вчора не сказав, що такий знак на тобі? — питає Богун у Михася.

Малий козак дух звів та й каже:

— А хто ж мене слухати хтів! Щоб не Обух, то бозна, чи й у Січ прийняли б!

— Та і я вчора не про все здогадався… — каже характерник. — А тепер бачу, що не на жарт завзялася на нього пекельна сила!

— Чи ж знаєш ти, нащо прийшов сей Ключ у білий світ? — питається в нього Богун.

Похитав характерник головою.

— Не знаю ще. Та сьогодні вночі дізнаюся… — І до Михася: — Ходімо, сину… нема чого нам тут більше робити! Засідлаємо коней та подивимося, як ходитиме твій жеребець під новим сідлом…

— А клята сила не спірве нас у Дикому Полі? — питає Михась.

— Ні,— каже Обух, — немає у неї вже моці… Після такого удару ще довго їй доведеться рани гоїти! Гайда.

Як увійшли вони до стайні, почав крутитися у стійлі гнідий та плигати, та іржати, як несамовитий, — мало загороду не повалив.

— Та се сатана якийсь, а не кінь! — озвався хтось із козаків, що порався коло стійла. — Од самого ранку коїть таке, що не підходь до нього!

Витягнув шию жеребець і голову простягає до Михася.

— Та він чоловіка може вбити! — каже малий козак, одчиняючи стійло. — Ану стій, вовча потраво!

Та й почав гнуздати коня, а той плигає та кусає його за руку.

— Гаразд, — каже характерник, — пішов я і свого сідлати!

Вивів Михась жеребця надвір, а там уже й сонечко виглянуло з-за хмар. Цвірінькали горобці на подвір’ї, й тепло було, наче влітку.

— Гайда! — свиснув малий козак, плигнувши у сідло.

Заіржав гнідий і зіп’явся дибки, а потім рвонув з усіх копит, як навіжений. Перед брамою мусив Михась осадити його, бо на ярмарку такий тлум був, що нахрапом і не проїхати. Аж іззаду й Обух наспів на своєму вороному.

— Огонь, а не кінь! — каже Михасеві.— Се з дідового табуна?

А той жеребця торкнув і рушив крізь натовп.

— До нас по ції коні аж із Литви приїжджали! — каже характерникові.— Таких ніде на Вкраїні немає! Шкода, пропали всі тепер…

Крізь ярмаркову юрму промикався він крок за кроком, та як виїхав уже за другу браму й поминув хури, що стояли попід валом, то вдарив коня п’ятами і гайда через міст. Умить вихопився на високий берег, став і озирнувся, очікуючи характерника.

— Ловкий же з тебе комонник! — каже той Михасеві.

А малий козак показав на той берег.

— Що то воно пливе таке здоровецьке?

— Порон, — каже характерник. — Людей з того боку до Січи перевозить. Ну ж бо, учвал!

Та й погнали обоє степом, аж курява встала.

Вже й сонце хилилося за обрій, як Михась із характерником вертали до січової брами. З коней і мило падало — півдня гасали степами, що тільки курява з-під копит летіла.

— Повечеряємо зараз, — каже характерник, — та спочивати ляжемо…

— Так ще ж видно! — каже Михась.

— Сьогодні вночі не дуже поспиш. Як добре стемніє, рушаємо у дорогу.

— А куди?

— Побачиш.

От вернулися вони до хати, повечеряли, та й Михась на піч поліз. А характерник уклався на лежанці й каже:

— Казки любиш слухати?

— А певно! — каже Михась.

— От і я тобі казку розкажу… тільки все, про що мовиться в ній, щирою правдою було. Давно-давно, із нащада світа, не було ні неба, ні землі,— почав Обух. — Було тільки синє море, а над морем тим літала Матінка Лада, Пречиста Панна, одним-одна як палець. От народила вона од духа Божого братів-двійнят — Дажбога і Чорнобога. Як уродилися вони на світ, то були геть однакові, й не знав ніхто, що один добро чинитиме, а другий лихо коїти буде… Як підріс Дажбог, то обернувся в сокола, а Матер Ладу вчинив голубкою. Сіли вони на тому яворі, що посеред моря стояв, та й сидять…

— І штукар так розповідав, як вертеп той клятий нам показував! — каже Михась.

— Розповідав, та неправду, бо на свій штиб усю цюю казку перелицював, либонь! — каже характерник. — От вирішили Господь із Матір’ю Божою світ засновати… Та щоб землю вчинити, треба було піску дістать, а він був на дні морському. Пірнув Господь у море один раз, пірнув другий, пірнув і третій, та не подужав до дна сягнути. Що ж його робити, думає. Аж де не взявся клятий Триглав. Дістану я, каже, вам піску з дна морського, а що за теє мені буде? Не знав тоді Господь, що брат його нечистим духом дихає. Що захочеш, каже, то те й дам я тобі, братіку! Зрадів клятий Чорнобог та й пірнув у море. Як виніс він піску, то посіяла його Матінка Лада і сталася земна твердь. Пірнув клятий удруге на дно до моря та й дістав синього каменя. Як посіяла його Матінка Лада, то сталося небо, а на небі сонце, і місяць, і зорі та зірниці…

Побачив теє клятий Чорнобог, та й заздрісно йому зробилося. А що, думає, хіба я гірший? От послав його Дажбог утретє на дно морське. Пірнув клятий, набрав жменю піску та й запхав собі до рота. Створю, думає, собі я землю та й пануватиму на ній, аж поки світ знову стане молодий! І виліз на суходіл. Те, що в руці було, віддав Дажбогові, а що в роті, те сховав. Як посіяла Матінка Лада той пісок, то почало рости й те, що у Клятого в роті було. Росте та й росте, вже і носом лізе, і ротом, і вухами. Став клятий плюватися на всі боки. Де плюне, — там гора і виросте, де харкне — там скеля. То була земля рівна та гарна, а як заплював її Чорнобог, то сталося на ній скелі та каменюки. Розгнівався Дажбог, та що вдієш, — скоєного вже не поправити… От почав творити Господь зілля всяке, деревляччя та звірів. А Чорнобог підглядає та й собі за Господом усе повторює, немов тая малпа. Тільки ж виходить у нього все навпаки. Господь створив жито, а в Нечистого вийшов пирій, Господь створив корову, — а в Чорнобога вийшла кицька, Господь створив гуску, — а в Чорнобога вийшла ґава. Отак і завелося на землі всякого непотрібу…

— А чого ж Господь не одвернув усе теє назад? — питається Михась.

— Бо не переробляє він того, що вже зроблено, — каже характерник. — А чого, то тільки йому, святому, й відомо… От став тоді Чорнобог жити в тих горах, що сам ото і створив. Та так запишався, що почав себе вважати рівним із самим Господом! От і каже він якось Батькові Трояну: «Брати ми з тобою, Господе, єдиноутробні, та тільки дужчий я од тебе удесятеро»! А Дажбог посміхнувся на тії вихвалки й каже: «А чим же ти доведеш сеє, братіку?» — «Та хоть чим, Боже!» — одвітує клятий Триглав. — «А що ж ти вмієш?» — «Літати, — каже, — я вмію, що ніхто в світі не здожене мене й не пережене»! — «Добре, — каже Троян, — раз так, то чи знаєш ти, що на краю світа п’ять величезних стовпів стоїть? Ото як долетиш до них та накреслиш на одному свій знак, то повірю, що дужчий ти». Клятого двічі просити не треба було. Розправив крила, знявся в небо та й полетів. День летів, другий летів… аж ухоркався! Сьомого дня прилітає на край світа, і справді — стоїть там п’ять величезних да грубелезних стовпів, що самого неба сягають. «О, — каже Чорнобог сам до себе, — се добре! Нехай знає тепер мій брат, що я дужчий, — він-бо сюди не долетів!» Та й накреслив свій знак на крайньому стовпі, що самий нижчий був. Ліг тоді під тими стовпами, спочив трохи та й назад полетів. Прилітає до брата свого Дажбога й хвалиться: «Був я, — каже, — на краю світа і знак свій на стовпі накреслив! А ти, Боже, й повік туди не доб’єшся, бо крил у тебе немає! То хто з нас дужчий, га?» А Дажбог і каже: «Зачекай, братіку… а на якому стовпі ти знак свій накреслив?» — «На крайньому, — каже Чорнобог, — що самий нижчий був!»

Зареготався тоді Батько Троян, аж грім у небі вдарив і блискавка сяйнула, долоню розтулив та й каже: «Ану глянь сюди, братіку!» Зиркнув Клятий на його руку, і кров у його в жилах захолола од жаху та переляку: на мізинному пальці Дажбога знак той стояв, що його він сім день тому накреслив! «Ну, що, — питає Батько Троян, — велика твоя сила?» Оговтався Чорнобог і каже: «То тії стовпи — твої пальці були, Господе?!» — «А то чиї ж! — каже Господь. І головою похитав. — Дурню ти, дурню… з ким змагатися надумав — із Всевишнім?! Іди з-перед очей моїх, щоб і не бачив я тебе! Соромно мені, що ти мій брат, бо розуму в тебе й крихти нема». Понурився тоді Чорнобог, хвоста підібгав між ногами та й поплентався у свої гори сумний та невеселий…

Та Михась не чув уже тої кінцівки, бо так міцно спав, що хоч із гаківниці смали, то не збудиш.

VII

І сниться йому, наче опинився він на хуторі. Дивиться, коли ж усе, як до пожежі було, — і хата стоїть ціла та неушкоджена, і клуня, й комора…

От заходить він до хати та й бачить: лежить на столі пшеничний коровай, а на покуті дід сидить.

«Діду, — каже Михась, — то тебе не вбив той урвитель?!»

А дід йому:

«Та хіба запорожця можна убити? У нього ж дев’ять душ — як одна тіло покине, то друга оживає!»

«То і пожежі тої не було чи як?» — питається Михась.

А дід йому:

«Була, сину, та усе поправилося».

Дивно-дивно зробилося Михасеві. Озирнувся він довкруг та й питає:

«То, значить, вернулося все назад і знову так воно буде, як було?»

А дід і каже:

«Ні, сину, не буде. Як настане твоя пора, то прийдеш ти до нас і знову будемо ми сіяти, жати та молотити. А зараз іди собі».

«Чому?»

А дід і каже:

«Бо нам тепер своя дорога, а тобі своя…»

Розплющив очі Михась, коли ж його хтось за плече трясе.

— Вставай, — каже, — сину… пора!

— Так ніч надворі…— пробурмотів малий козак, зиркаючи у вікно.

— Нічого, що ніч, — каже характерник, — нам козацьке сонце світитиме! Вставай-бо хутчій.

Тут згадав Михась, що в дорогу їм сеї ночі, зліз додолу і почав узуватися.

— А шаблю брати?

— Ні,— каже Обух. — Там, куди ми їдемо, оружжям не зарадиш.

Хтів було Михась запитати, що ж то за місцина така, та промовчав. От вийшли вони з хати та й побралися стежкою в діл. Надворі темно було, як у мішку. Чутно було, як сови кричать на січовій вежі, та в дерезі щось шелепало — певне, чокалки[32] вешталися.

— А що, кіньми поїдемо? — питає Михась, коли на берег вийшли.

— Водою підемо, — каже Обух. Та понишпорив по землі, намацав якусь линву і витяг із очерету човна. — Бери весло і сідай.

Заліз малий козак у той човен, а характерник сів на кормі й відштовхнувся від берега. Налягали вони спочатку на весла, та як одпливли від Микитиного Рогу, то підхопила їх бистрина і понесла в темряву. А тут і місяць виплив із-за обрію, великий та червоний, мов жар.

— От і козацьке сонечко зійшло… — каже характерник. — Буде світити нам у дорозі.

— А ловкий у тебе човник… — озвався Михась. — І стерно є.

— Цить!.. — каже характерник. Та й прислухався.

Тихо було довкруги, тільки сонні качки скрикували коло берега, та за хвилю почув Михась якийсь клекіт. Він знай зближався і зближався, аж врешті характерник ухопив весла і почав гребти, завертаючи човен до середини Дніпра.

— Що то було? — питає Михась, коли той клекіт лишився позаду.

— Чортову Заворіть минули, — каже Обух. — Скоро вже припливемо.

Та й сів до стерна і почав правити до берега. Як лишилося до нього й геть недалеко, звівся характерник на ноги, приклав до рота стулені долоні й протяжно по-вовчому завив. Полинуло те виття понад водою і ще затихнути не встигло, як відгукнулося на нього вовче квиління зусебіч. Зашелестіло хабуззя, затріщали чагарі, зашамотіло в плавнях — дивиться Михась, а на березі вже вовків аж кишить.

— Куди се ти вернеш! — каже він Обухові.— Там же вовцюгани роздеруть нас!..

— Не вовцюгани то, а вовкулаки!.. — каже характерник. — Тільки не бійся нічого — се діти мої.

Та й пристав до берега.

— Здорові, хлопці! — каже сіроманцям.

— Здоров, батьку! — відказує йому найстарший. — А гукав?

Глянув Михась і похолов од жаху: були то правдиві вовкулаки — в кожного на шиї стьожка червона і кров із пащі капле.

— Гукав, дітки, — каже характерник. — А діло в мене таке: двома шкурами хочу з вами помінятися на ніч.

— Одна тобі,— каже вовкулака, — а друга кому ж?

Обернувся характерник і торкнув Михася за плече.

— Встань, — каже. І як той звівся на ноги: — Джурі малому, которий отсе за сина мені тепер.

Подивився вовкулака на Михася й кивнув здоровецькою головою.

— Гарний, — каже, — в тебе джура… А що ж за наші шкури даси?

— Людьми, — каже характерник, — станете замість нас на сюю ніч. Мало хіба?

— У-у-у! — загомоніли вовкулаки. — Та ми до цього торгу й пішки! Хоч на одну часину знову людиною стати б!..

— Тихо, тихо! — каже найстарший. — Шкури ж тільки дві, то дуже не розженешся! Ось ви двоє поміняєтеся.

Вийшло наперед двоє вовкулак, а решта повкладалися на піску та язики висолопили.

— Вилазь! — каже характерник Михасеві.— Отуто стань.

Як виліз малий козак на берег, то підійшов до нього вовкулака, сів і глянув йому в очі. Хтів було Михась відвести погляд, та дзуськи — побачив своє відображення у вовчих зіницях і немовби заціп од того. А характерник швидко-швидко заговорив:

— У лісі у пралісі зелений явір стоїть, під тим явором вовча мати лежить. Прийду я до вовчої матери, буду її живою крівлею напувати, таким словом буду до неї промовляти: «Вовча матінко, клята блуднице, звіряча мандрьохо! Дай мені свою шкуру, дай мені свої вуха, дай мені свої ноги, дай мені свої ікла, дай мені свого хвоста, — переберусь я, волгов-бісуркан, за сина твого, побіжу туди, де місяць заходить, де півні не піють, де дзвони не дзвонять, де гласу Божого не чути…»

Дивиться Михась, коли ж перед ним уже не вовкулака стоїть, а хлопець якийсь. І одіж на ньому знайома — шаровари з добрячого полотна, свитка, чоботи і запоясник при боці… Зиркнув тоді малий козак на себе і похолов — руки і ноги його шерстю вкрилися, а замість пальців повиростали грубі заковзані пазуряки. Став він усіма чотирма на пісок і заквилив по-вовчому. Та й схаменувся відразу ж:

— О Боже, та що се за лихо зі мною скоїлося!

— Не бійся, сину, — каже характерник. — Вранці знов людьми перекинемося, а зараз ходімо!

Глянув малий козак на Обуха, коли ж той обернувся здоровезним вовкулакою. Голова в нього, як довбня, лапи грубелецькі, з пащі зубиська стирчать, що й дивитися страшно.

— А де ж Троянів Ключ, що на мені був? — похопився Михась.

— А ондо ж на шиї в тебе висить, — каже Обух. — Не бачиш хіба?

Полапав себе Михась за шию і справді, теліпається там камінна лялька на поворозці.

— Добре, — каже. — А куди йдемо?

Показав характерник на Дніпро, де місячна доріжка послалася.

— Он місяць стежину для нас простелив. По ній і підемо туди, звідки жодна смертна душа ще не верталася!

Та й не балакав більше — ступив на ту золоту стягу і побіг по ній, мов по землі. Малий козак якусь мить повагався та й собі за ним гайда.

Біжить і дивом дивується: тримає його місячна доріжка на воді, мов справдешня твердь. Легко йому стало та весело, мчить як вітер, а попереду характерників хвіст матляється з боку на бік. Вибігли вони на середину Дніпра, коли ж характерник враз і спинився. Хтів було Михась загальмувати всіма чотирма лапами, та не вдержався і налетів на Обуха. Зіткнулися вони та й полетіли сторчголов у якусь прірву.

Отямився малий козак та й бачить: сидять вони на березі чорної річки. Думав було Михась, що то Дніпро, та потім утямив, що не схожа тая річка на нього, — вода в ній густа і темна, як смола, а на ній біле квіття плаває із млинове коло завбільшки.

— Де ж се я опинився? — питається він сам у себе.

А характерник і каже:

— На тому світі, сину.

Жахнувся Михась, почувши теє, та й давай роззиратися довкруги. Тільки нічого доброго не вгледів: померки, чорні мов сажа, стояли над берегом, а трохи далі видніла якась долина. Та ще на небі ні місяця, ні зірок не було.

— І вітру тут нема… — каже характерникові.— Душно, як у могилі.

— Царство се Триглавове, то нічого доброго в нім не буває,— каже той. — Ходімо, сину, бо часу шкода.

Та й побіг уперед. От спустилися вони в долину, аж там квіття росте — чорне все, наче вугля, і так пахне, що голова обертом іде. Принюхався Михась та й утямив, що недобрі тії пахощі, бо чути було в них мертве тіло і тлінь. Біжать вони тою долиною, а в померках якісь тіні блукають. Багацько їх, і пропливають вони безгучно, м’яко і скрадливо та й губляться в пітьмі.

— Хто се? — питає Михась.

— Ті, хто нічого в житті своєму не зробив, — каже Обух. — Ні доброго, ні злого. Прожили отако свій вік у запічку й носа боялися виткнути. Нікчемні людці — крамарі, гречкосії да писаки ріжні…

— Та й що?

— А нічого. Ні до Иру Дажбого їх не беруть, ні до Пекла… Отако й тиняються тута, немов худоба.

Озирнувся Михась, та жодної тіні вже не угледів, бо минули вони вже тую долину. Тут Обух спинився, голову звів і каже:

— А от і сонечко пекельне сходить… Гарне, правда ж?

Над криваво-червоним обрієм поволі піднімалося багрове кружало. Таке велике воно було, що ще й не зійшовши затулило мало не половину неба; нерівне воно було, в ґулях та наростах, і по краях палахтіли на ньому жовті язики полум’я. Як вилізло воно цілком із-за ранкового пруту, то Михасеві й мороз по шкурі пішов: було то не сонце, а помело,[33] що на всеньке небо плювалося огненними омахами, та ще й так низько над землею стояло, що, здавалося, рукою можна до нього дістати.

— А чом воно таке? — питається малий козак.

— Як настане кінець світа, — каже Обух, — то вчинить Чорнобог отаким наше сонечко… Погорить воно після того та й почне згасати. Тільки не знає клятий, що не дасть Батько Троян йому згаснути — зійдеться він із Триглавом ув останньому поєдинку, переможе його і знову засвітить сонце. Тоді світ стане молодий, а душі небіжчиків народяться для нового життя.

— Усі?

— Та ні, не всі… Козацькі душі житимуть у тому світі, а тим, що писарями да гречкосіями були, хіба ж знайдеться там місце? — Характерник аж сплюнув. — Не треба вони у Пеклі, то й там непотрібні будуть!..

— А чого ж сеє сонце та не гріє?

— А чом же воно буде гріти, як Триглав його сотворив! Ото тільки палає на всеньке небо, а тепла з нього ніякого…

От пробігли вони трохи та й забовванів попереду камінний город. Давній-давній він був: зирили вікна чорними проваллями, мури пощербилися, а колони покололися і попадали. Ніде і душі не було видно, тільки їхні кігті цокотіли по бруківці.

— Слава Богу, — каже Обух, — дісталися ми, куди нам треба було!

Та й завернув на величезний майдан, де височіла здоровезна кам’яниця. Забігли вони під колони, побралися східцями нагору, і побачив Михась, що даху в тої кам’яниці немає, сама вона кругла, як миска, і до самого низу уступами спускаються в ній камінні лави. А внизу глибокий круглий майдан, посипаний білим піском, і стоїть посеред того майдану чоловік.

— Хто се? — не втямив Михась.

— Тихо, — каже характерник. — Зараз побачиш!..

Та й уклався за камінним облавком, і Михась вмостився біля нього. Допіру полягали ото вони, як затьмарилося небо над ними, зірвався страшенний вітер, що тхнув могильним духом та цвіллю, і звідкись із-за хмар пролунав громовий голос, від якого кров захолола у жилах:

— А що, вернувся, чортів сину?

Поворухнувся чоловік, що внизу стояв, підняв голову і каже:

— Вернувся, батьку!

«Се ж Мурмило!..» — хтів було вигукнути Михась, та характерник пацнув його лапою по носі.

— З таланом чи без талану?

Понурився клятий штукар та й каже:

— Прости, батьку, мене, грішного… з пустими руками прийшов я до тебе!

Тут ударив такий грім, що Михась із характерником до землі припали. Завирувало в небі, заревло, загавкало, мов собача тічка, і такий вітер зірвався, що за курявою й сонця не стало видно.

— А щоб тобі добра не було, песій сину! — каже голос із-за хмар. — Я ж тобі всю силу пекельну у поміч дав, а ти отсе не втнув нічого?! Та я тебе як укину до Пекла, то по вік вічний гарячі сковороди лизатимеш!

— Не винен я, батьку… — каже штукар. — Помагають йому Дажбог і Матер Божа, Пречиста Лада, та ще й братство низове запорозьке підпряглося.

— То він уже в Січ прийшов?

— У Залізному лісі перейняв його клятий коваль і в городище привів… А там поляниці в Запорожжя його закинули.

Тихо зробилося після тих слів, і навіть вітер ущух.

— Кепсько се, — каже урешті голос із неба, — що він туди потрапив… Як дізнається, що з тим Ключем робити, то спинити його буде тяжко!

— А що ж він із ним робити має? — питається клятий Мурмило.

— Є в Україні сім душ, які чекають на нього… Від одного до другого мусить пройти сей недоліток, а як до останнього дійде, то буде той чоловіком, що стане гетьманом усім козакам — і городовим, і січовим… Замкне отсей сьомий Дажбоже Коло і запалить всю Україну. Вже ж, здається, гарно узяв я її в шори, унію запровадив, перевертнів наплодив, люд козацький у кріпацтво завдав, — та марною буде моя праця, бо встане козацтво і розірве тії пута!.. Буде така війна, якої світ не бачив, а далі тяжко буде щось поправити…

— То вже нічого й зробити не можна буде? — питається Мурмило.

— Можна, — каже голос, — та хтозна, як воно обернеться…

Знітився клятий Мурмило да й питає:

— Та й що ж оце мені чинити тепер?

— Вертайся у білий світ, — каже йому голос. — Князь твій у спілці з нами, то нехай слуг своїх піднімає.. А я спущу на нього всі сили земні та пекельні, що мені слугують! Нікуди не дінеться він — як не в Січі, то деінде у бран його візьмемо!..

— Не можу я, батьку… — каже штукар.

— А то чом, собача дитино?!

— Відрубав мені руку клятий характерник, а нова ще не виросла! Відомщу я йому за сеє, як пора настане, та зараз нічого врадити не можу…

Ото теє сказав Мурмило та плащ одгорнув і підняв куксу, що від руки лишилася.

— А нехай тобі добра не було б! — каже голос із неба. — І що ж отсе робити?

— Се в мене ти питаєш, батьку? — каже штукар.

— А в кого ж іще! Не Дажбог я, а той, кого Чорнобогом узивають, то не вмію рани зціляти… От голову кому одкрутити — се мені завиграшки!

— Та се і я вмію!.. — каже Мурмило. — А рідня твоя?

— Знаєш що… — замислено каже Триглав. — Є в мене тітка, що зветься Нея, а прозивається П’ятниця. Не розгубила вона своєї сили цілком, то поможе тобі!

— Справді?

— А ти ще й не віриш, чортів сину?! Лети притьмом до неї, то виростить вона тобі руку в однісінький мент, от побачиш!

— Що ж, — каже тоді Мурмило, — раз так, то піду я, бо діло не жде… Бувай здоров, батьку Триглаве!

Заквилило, застугоніло на майдані, наче сто чортів з ланцюга зірвалося, — здійнявся клятий штукар у повітря, зробив коло над кам’яницею і щез у жовтій каламуті, що вирувала у небі. А потім вітер ущух, курява осіла, й знову засяяло на чорно-синьому небосхилі жахливе пекельне сонце, що знай палахтіло і палахтіло жовтими омахами вогню.

Не пам’ятав Михась, як утікали вони з того камінного міста, як пробиралися долиною, де росло чорне квіття, як прибігли до чорної річки й знову опинилися у білому світі,— коли прийшов він до тями, то побачив, що сидить на Дніпровому березі, а вдалині вже небокрай червоніти починає.

— Прокинувся? — питає його характерник.

Струснув Михась головою і роззирнувся навсібіч.

— А де ж вовкулаки?

— Не можна їм сонця бачити, — каже характерник, — бо каменем обернуться… Та не журися — своя вже шкура на тобі.

І справді, помацав себе малий козак та й переконався, що знову людиною став.

— А цур, — каже, — йому та пек! Ото вже страхіття було!

— Зате дізналися ми, що з сією лялькою далі робити… — каже характерник. — Півцарства свого віддав би Чорнобог, аби хто сказав йому, що ми туди закралися і все, що він казав, підслухали!

— А нащо було нам вовкулаками перекидатися?

— Бо дух наш клятий Триглав почув би… Живого поміж мертвих добре чути — ще біля чорної річки завітрила б нас вража сила!

— А зараз куди рушаємо? — питає Михась.

— Додому, куди ж іще… Тільки тяжко нам доведеться, бо проти течії треба буде гребти.

Підвівся Михась, пісок із себе струсив і вдихнув повітря повними грудьми.

— Сонце сходить, пташки щебечуть… — каже. — Ото вже гарно у нашому світі!

— Та й на нього клятий Чорнобог регне… — каже Обух, заходячи у воду. — Давай уже плисти будемо, а то нерано.

Заліз Михась у човна, а характерник від берега відштовхнувся та й наліг на весла, правуючи до середини Дніпра.

Аж в обіди прибилися вони до Микитиного Рогу, де січова кріпость стояла. Зняв характерник шапку, кинув її об землю і каже:

— А щоб йому всячина з такою їздою! Аж долоні порепалися, так веслував. — І на Михася глянув. — Голоден, певне?

— Мов цуцик!

— То ходім до корчми та щось на зуба кинемо!

Була то проста собі хата під солом’яною стріхою.

Всередині стояли столи та ослони, груба-кам’янка, а там, де глуха стіна, — шинквас із барилами. Через сіни була ще одна хата, де пекли, варили і смажили.

— Оце завізно! — каже Михась.

У корчмі напхом напхано було ріжного люду. Під грубою сиділо кількоро ляхів у барві коронного війська, трохи далі ватага чабанів із далеких зимівників, а ближче до дверей — Богун із двома козаками.

— Слава Богу! — каже характерник, підходячи до них.

— Здоров, батьку, — каже Богун. Тоді перевів погляд на Михася. — Чолом, козаче…

Та й кивнув на лаву.

— Сідайте-но, — каже. — Побалакаємо.

Як посідали Обух із Михасем за столом, то тут і корчмар підскочив.

— Принеси-но нам, Бойдо, — каже характерник, — печене порося з горохом… і квашеної капусти! А ще варенухи.

— І меду звари для отсього козака, — вкинув Богун, показуючи на Михася. — Мед питимеш?

— Авжеж!

— А горілку? — моргнув козакам Богун.

Михась зашарівся.

— Ні…

— А чого се?

— Бо я ще малий…

— Так ти ж козак!

— Та нехай її чорти п’ють, не при хаті буде сказано! — буркнув Михась.

— Куштував чи що?

— Угу. Якось у коморі була перцівка, то як ухопив… — Михась скривився.

— Та й що?

— Цілий день у роті пекло… та ще й дід батурою обрепіжив, як цуцика! Нащо її й пить, ту горілку!

Козаки зареготалися.

— Бач, — каже Богун, — видно, що козацького заводу хлопець… за словом у кишеню не лізе! Аби кріпак який чи гречкосій, то тільки в землю дивився б та мовчав!

Коли ж тут і корчмар біжить. Поставив на столі горня з варенухою, а для Михася — череп’яний кухоль, де парував мед.

— А порося де, чортів сину? — питається характерник, кинувши йому золотого.

— Зараз… зараз, ясновельможний!

Аж приносять цинову таріль, а на ній печене порося з хроном у зубах, ще й зеленню обкладене.

— Ну, — каже Богун, піднімаючи чарку, — давайте ж вип’ємо… А що до чарки треба сказати? — питається Михася.

Малий козак узяв кухля з медом, підняв його та й каже:

— За нас із вами — і за дідько з ними!

Тут зареготалися не лише козаки, а й чабани, котрі неподалік сиділи.

— Де се ви його взяли, такого зуха? — гукає їхній ватаг. — Може, нам оддасте?

— В Стамбул його треба продати — їй-бо, візиром буде в султана! — каже другий чабан.

— Гей, козаче, а до нас не хочеш пристати?

Михась нічого не казав на теє, бо так припав до кухля, що тільки вуха з-за нього видно було.

— Так от, — каже Богун до тих двох козаків, — се той хлопчина, що приніс на Січ образ Матінки Лади. Розповідав він учора всілякі дива, та я не вірив у теє, поки не побачив сю ляльку на власні очі.— Й до Михася: — Ану ж бо покажи!

Той неохоче потягнув за поворозки і дістав з-за пазухи Троянів Ключ.

Була та лялька темна мов земля, та як упало на неї світло, то сяйнула вона блідим відкидом, а потім замигтіла ряснобарвними блищиками, що побігли по ній од низу до верху.

— Господе, Твоя воля! — видихнув старий козак. — Слава тобі, Дажбоже, Батьку наш Всевишній, що на старість сподобивсь я сеє диво уздріти!

— Скільки ж се віків не було його в Україні? — питається другий запорожець.

Характерник гірко всміхнувся.

— На руках і ногах пальців не хватить, щоб тії віки злічити! Остатній раз бачили його у городі Голуні, котрий був стольним градом України. А було се перед навалою шереметів,[34] що Голунь спалили і на Зарубі розруйнували храм Пречистої Панни. Тоді пропав образ Лади, мов крізь землю запався, й навіть волгви та бісуркани думали, що се вже назавжди…

— Він і правда під землю запався, бо мені його чоловік передав, що в Ксьондзовому лісі похований! — каже Михась.

Богун похитав головою.

— Ото, певне, хтось із давніх лицарів!

— Там видно, що битва була, — каже Михась. — Я на тім полі, що за глиниськом, гостряки од стріл знаходив.

— Які вони були? — питається характерник.

— Чудернацькі якісь… із трьома ребрами!

Обух кивнув.

— То шереметів стріли. Пройшла та навала по всій Україні й на кілька віків узяла її в ярмо… Тільки на Січі зуби поламала. Але то давні діла!..

Старий козак глянув на характерника.

— Та й що все це має означати?

— А те, що настала така пора для Вкраїни, якої не бувало ще, — каже Богун. — Прийдеться, Морозенку, в поле нам рушати… шкода тільки, що не зараз!

— Що не цієї весни, то правда, — каже характерник.

— А чому б то? — питається рудий козак. Характерник узяв горня й поналивав усім варенухи.

— А тому що прийти повинен чоловік, який стане гетьманом усім козакам, — і запорозьким, і городовим… На нього й має вказати сяя лялька.

— Коли ж то буде? — питається Морозенко. Обух підняв свою чарку.

— Коли Господь дасть, тоді й буде! Ну, давайте… на погибель клятим ляхам!

Перехилили вони чарки, а Михась із кухля потяг.

— Ляхи ще сотню жовнірів прислали на Січ, — каже Морозенко. — Заїхали у січове городище, як до себе додому, то Кривоніс он із козаками їх як потурив… Мало до шабель не дійшло!

Рудий козак поставив чарку на стіл.

— Хтіли ляшки свою варту біля порохової комори та скарбниці поставити. А мій курінь саме в городищі на чатах стояв. Я до ротмістра, а він і балакати не хоче! У них, бачте, наказ од пана гетьмана коронного! А ти, каже до мене, мугиряко репаний, слухатися повинен!

Усі зареготалися.

— Мене, курінного отамана Кривоноса, мугирякою назвати? Як дав я йому, то він і ноги задер. Його поплентачі до мене, коли ж глянуть, — а хлопці вже мушкети на них понаводили! Коли ж і кошовий іде. Звелів ляшкам забиратися з Січі, бо за угодою можуть вони лише на Хортиці стояти! І, гадаєте, послухалися?

— Та знаємо ми се… — каже характерник. — Стоять он у кріпості!

— Розперезалися ляхи… гуляють не в свою голову! — буркнув Морозенко.

— Наливайка на них немає! — укинув Михась, догризаючи поросячу ніжку.

Усміхнулися всі, та якось невесело.

— Гаразд, — підводячись, каже характерник, — підемо ми… Коли що, то знаєте, де нас шукати!

— То він у тебе живе? — питається Кривоніс.

Характерник надів шапку і шаблю взяв під пахву.

— Та недовго йому на Січі пробувати! Певне, скоро прийдеться рушати нам у дорогу… й сам не знаю куди!

— Може, треба буде щось, то кажи, — озвався Морозенко. — Гроші, коней чи оружжя… все дамо.

Обух подумав.

— Оружжя у нас є, і коні теж… — сказав він нарешті.— А от паперів для проїзду на волость нема!..

— За сим діло не стане, — каже Богун. — Скажу писареві, то виправить вам глейти[35]… Заглянь до мого куріня увечері, то вже й готові будуть. Бувайте здорові, козаки! — І до Михася: — Нехай береже тебе Господь і Матер Божа, Пречиста Лада!

А той уклонився мовчки, та й подалися вони надвір.

— Ну що, — питає характерник, коли вони заїхали у січову браму, — втямив, з ким то ми балакали?

Михась кивнув.

— А певно!

— То з ким?

— Хто ж Морозенка, Богуна та Кривоноса не знає! Се ж перві лицарі на Вкраїні. Не був би я козак, якби за них не чув.

— Як треба буде, то вони завжди у пригоді тобі стануть, — каже характерник. — Бо й вони служать тому ділу, що й ми оце з тобою! Второпав?

— Авжеж, — каже Михась.

— Ну, то начувайся!

Ще здалеку почув його гнідий і так почав плигать, що мало стійло не розвалив.

— Здоров, братіку! — каже Михась.

Заіржав жеребець і давай на радощах за вуха його хапати губами.

— Любить він тебе!.. — кажуть запорожці, що поралися у стайні.

— О, — каже Михась, — ми з ним як брати! Як він уродився, то холодно було у стайні, так унесли його до хати. Я на печі спав, а він коло припічка. Відтоді так він звик до мене, що як не бачить день, то місця собі не знаходить! Ірже і гукає мене, скільки духу вистачить…

Та вичистив зі стійла, напоїв гнідого й вівса йому засипав.

— Бувай, — каже, — здоровий, братику! Та стійло не ламай, а то нам лагодити доведеться.

І подався додому, бо вже й сонце сідало. От виходить він зі стайні, коли ж тут Барабаш наперестріч. Загородив дорогу та й каже:

— Ну що, собачий сину… здоров!

— Здоров, — одвітує йому Михась.

— Щоб тебе кіт поборов! — на те йому Барабаш — та як турне в груди!

— А тебе — кобила… та, що вчора била! — каже йому Михась та як пхне щосили — мордань і заорав носом у гнояку.

Підвівся Барабаш, кізяки обтрусив і каже:

— Хитрий ти! А загадки вмієш одгадувати?

— А що?

— А звичай такий на Січі з давніх-давен ведеться: як прийде хто у кіш записатися, то мусить три загадки одгадати!

— А як не одгадає?

— То дурнем будуть його вважати!

Посміхнувся Михась і каже:

— Добре, загадуй… Тільки так: одну ти загадуєш мені, а другу я тобі. Згода?

Барабаш і зрадів.

— Добре, — каже. — Ану одгадай, собачий сину, що се таке: сидить дівчина в коморі, а коса її надворі?

Зареготався Михась і каже:

— Се для дітлахів загадка… Морква, звісно!

Насупився мордань тоді.

— Ну, — каже, — а тепер ти…

— Червоний маляр, а камінне серце, а винний смак — що воно, га?

Замислився Барабані.

— Їжак? — питає.

— Який їжак, бевзю! — каже йому Михась. — Якщо камінне серце, а винний смак, то їжак тут яким боком тулиться?

— А-а, — вигукнув Барабані,— та се ж вишня! Ти ба, який змисний! Ну тепер я тобі загадую. Їхав Тарахкотінський, заіржав по-кінськи, заговорив по-німецьки, закинув косу по-турецьки… що се таке?

Михась тут і задумався. Що ж воно за Тарахкотінський? Драбиняк чи що? Той теж торохтить, але ж сяя коса… Ага!

— Знаю, — каже.

— І що?

— Вітряк.

Скривився мордань, бо таки то правда було. А Михась уже собі загадує:

— Посеред села виросла верба, розпустила гілля на всеньке попілля. Одгадаєш?

Думав Барабаш, думав, аж упрів. Коли ж се як закричить:

— Місяць, місяць! Ох ти ж і хитрий, вразький сину! Добре, що я чув сюю загадку ще в Переяслові… А тепер слухай: одне око, один ріг — що се?

Знов задумався Михась. Може, се звір, що то однорогом зветься? Так у того ж, казали, двоє очей…

— A-а, — каже, — одгадав!

— Та й що?

— Се корова із-за хати виглядає!

Барабаш аж сплюнув спересердя.

— Гаразд, — каже, — тепер ти…

Ну, думає малий козак, зараз я тобі таке загадаю!

— Старець старця тягне через тин за яйця — що се?

Сів мордань на землю, голову підпер кулаком і замислився. Довго він ото думу думав, аж питає:

— Може, се зірки на небі?

— Які зірки, дурню! — каже йому Михась.

— То, може, ноги?

— Ні.

Ще трохи подумав Барабаш і каже:

— Се, мабуть, ослята…

Як зареготався Михась, то мало не впав.

— Сам ти ослята! — каже. — Що, не всі вдома і хата на клямці? Макітра розсохлася і мізки течуть, еге?

— А що ж воно таке?

— Се, — каже Михась, — гарбузи, що на тин поп’ялися! Один з одного боку висить, а другий з другого!

Барабаш і похнюпився.

— Ти ба! — каже. А тоді голову звів. — А от навкулачки ти не подужаєш мене!

— Я? — питає Михась.

— А певно! Не подужаєш, хоч би що!

Посміхнувся Михась на тії вихвалки.

— Що ж, — каже, — можем спробуваться! Чи боїшся?

— Та ні,— каже Барабаш, — се, може, твого батька діти бояться! А на що битися будемо?

— Як се — на що?

— У Січі,— каже мордань гордовито, — як б’ються двоє козаків навкулачки, то той, хто перебіг, забирає у переможеного якусь річ. Капшука з грішми, чоботи або пояса… А ти що поставиш?

— А що тобі хочеться? — питає Михась.

Барабаш і око заскалив хитро.

— А хочу я, — тихо каже він, — оте, що на шиї ти носиш!.. Поставиш?

Глянув на нього Михась та й посміхнувся недобре.

— А хто ж се тобі про нього сказав, га?

— Та хоч хто! — каже мордань. — Хто сказав, того вже нема тута. То як?

— На се, — каже Михась, — битись я не буду! І не балакай.

— А то чом?

— Бо не мені воно належить, і не тобі, а тому, хто створив його… втямив?

— А ти віриш ув отсі казки? — насмішкувато питає Барабаш.

— А що?

— Та брехні то все… і про Дажбога, і про Матер Божу, і про Вирій! Немає того всього.

— А що ж є?

— Що, що… — каже мордань. — Инші боги є, от що!

Ще уважніше глянув Михась на нього.

— Які ж се?

— Та, — каже мордань, — довго про теє балакати! То не ставиш тую ляльку, що на шиї в тебе?

— Ні,— каже Михась.

— Ну, то тримай! — каже мордань.

Та й уклепав його кулаком поміж очі. Похитнувся малий козак, задзвеніло у нього в голові й жовті кола попливли перед очима. Не встиг до тями прийти, а клятий Барабаш вхопив його за плечі, голову нагнув, мов бичок, і садонув щосили лобом у перенісся. Обілляла Михася кров, заточився він і гепнув додолу, мов сніп. Сів мордань верхи на нього, сорочку роздер і мацає, де тая лялька там висить.

Страшно стало Михасеві, й не зчувся він, як злетіли з його вуст слова, яких він гаразд і не тямив, бо хтось инший за нього їх виголосив:

— Батьку Дажбоже, славен Трояне! Матінко Божа, Пречиста Ладо!

І допіру він теє сказав, як охопила його несамовита лють. Та що це, думає, стільки лиха зазнав через цюю ляльку, вовкулакою ставав, у самісіньке Пекло спускався, — а тепер якийсь цап забере її в мене?! Та розчепірив пальці й тицьнув ними мордатому у вічі.

— Ве-е-е-е! — заголосив той, відкидаючись назад.

Схопився Михась на ноги і кров утер із лиця.

Глянув, а Барабаш сидить під стайнею і репетує мов на пуп.

— Ой людоньки, рятуйте, бо не бачу нічого! Виколов мені очиці клятий байстрюк, щоб йому добра не було! Ой що ж це буде тепер!

Нагнувся Михась і долоні його від очей відірвав.

— Не реви, дурню! — каже. — Цілі твої баньки, нехай вони тобі побахкають!

Мордань і плакати перестав.

— Диви, — каже, — й правда!

І хтів було гупнути Михася під дихало. Звинувся малий козак і так зацідив кулаком межи очі, що Барабаш і ноги задер. Та й питає:

— То ти хотів забрати те, що на шиї я ношу? Ось воно, дивися ж!

І вихопив Троянів Ключ із-під сорочки. Темна була та лялька, мов земля, та як упало на неї сонячне світло, то загорілася вона багрово-чорним сяєвом, од якого все довкруги зробилося, наче кров.

— Ти хотів його мати? Бери ж, бери, собачий сину! Осьо вона!

— Ні, ні! — затуляючись, зарепетував Барабаш. — Сховай його, сховай, а то спалить він мене!..

Та й порачкував до стайні, а тоді схопився на ноги і так чкурнув звідтіля, що тільки покуріло за ним.

А Михась сплюнув йому вслід.

— Дурень дурнем!.. — каже.

Та заліпив болотом розбиту брову і подався у передмістя, бо вже й смеркало.

Характерник сидів під хатою і лагодив сідло.

— Ого, — каже, — добряче тебе потовкли! Хто се?

— Та… з Барабашем зчепився!

— І як?

— Та як… побив, звісно ж!

— А за що билися?

— Хтів у мене Троянів Ключ відібрати, чортів мордань!

Характерник так і завмер.

— А звідки він знає про нього?

— Та знає звідкись!

— Кепське наше діло!.. — подумавши, каже Обух. Та й знову глянув на Михася. — А от землею ти дарма рану заліпив!

— Чом би то?

— Зарази можеш занести. Ходи-но до криниці!

Як підійшли вони до кринички, що у двор нуртувала, то посадив характерник Михася на камені й обмив грязюку з рани.

— Гарно тебе садонули… геть брова репнула!

— Дарма! — каже Михась. — До весілля загоїться.

— То нащо ж до весілля чекати! — каже характерник. — Зараз і сліда від неї не буде.

— Правда?

— А певно! — каже характерник.

Та й поклав долоню Михасеві на голову. Охопила малого козака дрімота, увіччю барвисті плями закружляли, а характерник швидко-швидко зашепотів:

— На синьому морі люта змія реве. Піду я до синього моря, погукаю люту змію, буду їй такеє казання казати: «Ой ти, люта зміє, клятого Триглава донько! Не реви на синьому морі, хвилю не здіймай, бурю на люд хрещений не накликай — пірни ж ти, люта зміє, на дно морське, дістань зілля морського, що рани гоїть да заживляє,— щоб Михася, внука Троянового, богатиря Дажбожого, уздоровити, біле тіло його зцілити». Камінь у воді, мрець у землі, дуб у діброві. Як у того мерця рани не болять, так щоб і в Михася, внука Дажбожого, лицаря Коштрубового, рани не боліли да не щеміли. Слово моє нехай буде мов камінь. Амінь.

Струснув Михась головою й отямився.

— Та й що? — питається.

— Все, — каже характерник.

— Як то — все?

— А помацай!

Лапнув себе малий козак по лобі і не знайшов рани.

— Ти ба! — каже. — Де ж се вона поділася, в чортової матери? Допіру ж була!

А характерник усміхнувся.

— Он, — каже, — заглянь у криницю!

Зиркнув Михась у воду та й бачить: де брова була, мов буряк репнутий, тепер тільки згоїна біліє.

— Господе, Твоя воля! — видихнув малий козак. — Отсе ти утнув, батьку!

— Се ще диво невелике, — каже йому характерник. — Та менше з тим… ходімо вечеряти, бо й не рано!

Як повечеряли вони, то Михась виліз на піч та й простягся на черіні.

— А як же так вийшло, батьку, що в тебе така сила велика? Навіть рани вмієш зціляти!

— Господь і Матер Божа наділили мене тією силою, — каже характерник.

— То хіба ти не вродився характерником?

— Ні, сину, — каже Обух, — запрігся я в сюю службу, щоб од смерти одкупитися… Довго про сеє розказувати, а ще довше слухати!

— Та розкажи ж бо!

Зітхнув Обух і каже:

— Було се тоді, як облягли кляті ляхи військо наше на Солониці… Одбивалися запорожці до остатнього, та як привіз гетьман Жовковський тяжку армату із Київа та почав наш обоз обстрілювати, то перелякалася голота да гречкосії. Стали казати, що треба здатися ляхам на милість, а гетьмана Наливайка у пута взяти і оддати їм живцем… Втямив я тоді, що смерть нас усіх чекає.

— А то чом? — питає Михась.

— Бо не випустять нас ляхи відтіля… всіх до одного покладуть! От увечері ліг я спати під возом, аж сниться вночі, що прийшов до мене старий-старий дід. Борода в нього по пояс, а на шиї воловий ріг висить на шнурку. Став коло воза та й каже: «А що, козаче, не хочеться вмирати»? — «Ох і не хочеться, батьку! — кажу я йому. — Шістнадцять год усього маю од роду… не нажився ще на білому світі!» — Засміявся він. — «Смерть для козака як мати, — каже мені,— та, бачу, не втямити тобі сього… Добре, відрятую я тебе, та тільки поклянися, що будеш мені служити». — «А хто ж ти такий?» — питаю я в того діда. — «Не бійся, — каже, — не чорт… Ну що, згоден?» — «Згоден», — кажу. — «Ото й добре», — каже той дід. Та й щез, мов і не було його.

Другого дня оддали гречкосії да крамарі гетьмана вражим ляхам. А тії зайняли обоз та таку різанину вчинили, що й одна душа не вціліла, — ні жінок не помилували козачих, ні дітлахів, що в таборі були… Одбивавсь я, та насіло на мене двоє ляшків. Один келепом ззаду по голові гримнув, а другий рубонув по лицю, що от і досі тую близну видати. Аж уночі отямивсь я під трупами і виповз у степ. Слава Богу, підібрали мене добрі люде та заховали в стодолі…

— Та й що далі? — питає Михась.

— От минуло десь із півроку… їхав я Диким Полем до Дніпра, коли ж бачу, летять у небі два круки. Глянув я на них — і зомлів. Що було зі мною далі, не все пам’ятаю. Воно й добре, мабуть, а то ума рішився б!.. Страшні речі марилися мені, сину… Наче вхопили мене якісь потвори, гаками шматували моє тіло, різали його, варили у казанах. Такої муки я зазнав, що ні словом сказати, ні пером змалювати!.. Наостанку склали тії кавалки докупи, покропили свяченою водою, і вернулася душа моя в тіло… Прилетіли два янголи та й понесли мене до Иру Дажбожого.

— До Иру?! — не повірив Михась. — А який він?

— Такий гарний, сину, що й казати дарма!.. Ні горя, ні печалі нема — така радість там, аж душа співає! Привели мене до тих покоїв, де щурі да пращурі наші бенкетують, і дали випити три кварти меду. Як перву я вихилив, то почав розуміти мову птахів та звірів. Як другу вихилив, то владу здобув над нечистю і силу зціляти рани та хвороби. Як третю вихилив, то відкрилася мені минувшина і будучина. Й гірко мені зробилося тоді, бо побачив я, що гості ми в цьому земному світі, а попереду мало доброго нас чекає…

А Михась ото слухав, слухав — та й запався у сон, мов той бабак у нору.

VIII

І сниться йому, наче опинився він на тому полі за річкою, де волів пас. Тільки не впізнати його, бо доперва битва тут сталася і всеньке поле мертвими тілами укрите. От іде він тим бойовиськом, і брязкає розкидане оружжя в нього під ногами, а на трупах ворони крячуть.

Аж дивиться, сидить на землі той чоловік, що йому Троянів Ключ оддав. Кольчуга його порубана, лице кривлею заюшене, а на колінах меч лежить.

Підійшов він до нього, а чоловік і каже, не піднімаючи голови:

«Що тобі треба, сину»?

«Покажи мені той шлях, котрим я маю іти», — каже він.

Глянув на нього чоловік, і побачив Михась, що в очах його уже стоїть смерть.

«А-а, — каже, — се ти, козаче! Живий іще»?

«Батько Троян і Матер Божа, Пречиста Лада, бережуть мене од напасти», — каже Михась.

Засміявся чоловік.

«Значить, не все іще пропало! А я гадав, що вже край нашому ділу. Іди на болотяне городище».

«А там що»? — питає Михась.

«А там первий…»

Михась кинувся зі сну. Серце гамселило, мов навіжене, у вухах іще вчувалося тоскне вороняче каркання.

— Господе, Твоя воля, — каже малий козак, — ото насниться так насниться! А цур йому!

— Що, — каже од печі характерник, — знову якась мара приверзлася?

Зліз Михась додолу і став посеред хати, продираючи очі.

— Гірше… мерці привиділися!

— Ну ж бо розкажи, — звелів характерник, дістаючи рогачем горщика з печі.

То Михась і оповів, що то йому наснилося: і про бойовисько, й про чоловіка, і про теє, що той чоловік йому сказав.

— Дива ж твої, Господе! — каже характерник. — Про те городище тільки я і знаю… Недобре се місце, ліпше туди й не ходити!

А де воно?

— У Дикому Полі за третім роздолом… як узяти о ліву руч од могили! Багно там таке, що не одного козака проковтнуло…

— А звідки ж там городище взялося?

— Господь його святий знає! Бував я там раз чи два, то видно, що насипане воно людьми. Кругом болото, що не пройти, а посеред нього пагорб низький та плисковатий… Видно на ньому якісь ями, що запливли землею, та три вали доокруж… геть уже порозмивало їх дощами!

— А чого ж то місце недобре?

Дістав Обух із печі горщика з кашею і поставив його на столі.

— Бо довго там бути не можна… Та й чудне воно якесь: провадить туди тільки одна стежина, ступиш крок убік — і пропадеш у багні, а хтось же наносив землі та насипав його!

Замислився Михась.

— Се ж стільки люду треба, щоб ото носив тую землю! — каже нарешті.— Раніше стільки й душ не було!

— Та жило тут народу… — каже характерник. — Се нас тут мало, а до нас у цьому полі й села стояли, і кріпості, й городища!

От сіли вони снідати. Їсть Михась, а думки його далеко десь витають.

— Їхати треба, — каже урешті, поклавши ложку.

— Куди?

— На те городище. Хоч і непевне воно, та недарма той лицар на нього мені вказав…

— Що ж, — каже Обух, — як треба, то треба… Сідлай коней!

Вибралися вони опівдні. Як поминули річечку, що поросла шелюгами, почали траплятися купини та дрібні озера. Зиркнув Михась на небо, коли ж його затягло тяжкими грозовими хмарами. Не встигли вони й до болота доїхати, як гримнуло за обрієм і такий вітрюган дмухнув, що й очерети полягали.

— Наче буря зривається, — каже Михась.

— Біда, та й годі! — каже характерник. — Невчасно ми виїхали…

От злізли вони із коней. Виламав Обух у вербах дві здорові тички та й дає одну Михасеві.

— А се нащо? — питає малий козак.

— Там суцільна драговина… не туди ступнув — і провалишся! Будеш іти за мною і мацати дно цією ломакою.

Тут знову гримнуло в небі, й вітер застугонів у плавнях.

— Ну, з Богом! — каже характерник.

Та й пішов над мочарищем, аж відшукав обвуглений вербовий пень. Заходить у воду та й давай пробувати дно.

— Се вона… — каже. Й до Михася: — Рушай за мною, та помалу!

Кругом уже й геть темно зробилося. Забрів Михась у воду, а вона холодна й густа, мов кисіль.

— Далеко туди? — питає в характерника.

— Звідціля й не видно, — каже той. — Пильнуй же!

Вода вже Михасеві попід пахви сягала. Мацає він дно ломакою й насилу знаходить куди ступнути. Кругом купини якісь, плеса, тільки десь-не-десь татар-зілля росте чи кущ верболозу. Характерник уже кроків на десять одійшов, і видно його тільки тоді, як блискавка сяйне у небі.

— Не одставай! — гукнув Обух та й зупинився.

Наддав Михась кроку та як ступнув убік — так і пішла нога у багно.

— А-а-а! — зойкнув він.

Потягло його болото, похитнувся світ перед ним, і був би повалився він у воду, та характерник метнувся назад і вхопив його за плече. Витяг на стежку та й каже:

— Отсе і є найгірше місце на болоті… Тримайся за два кроки й не одставай!

Гахнув грім над головою, і на мить видно стало, як удень.

— Гайда, гайда!.. — каже характерник.

Рушили вони вперед, а вітрюган як налетить — просто з ніг валяє! Брьохається Михась у болоті, мацає тичкою дно і вже сам не знає, на якому він світі. Пройшли вони трохи, коли ж у темряві то тут, то там почали загорятися голубі світельця.

— Не дивися, то нечиста сила! — каже характерник. Та руку підняв і накреслив у повітрі Дажбоже свастя. — Ану геть звідціля, чортові душі! Найменням Коштрубовим вас заклинаю — згиньте!

Заскиглило у пітьмі, й побачив Михась, як шугонула по воді зграйка дитинчат із палаючими віхтями в руках. Очі їхні були червоні, мов жаруки,[36] а замість ніг — курячі лапи.

— Знаю я, хто се! — каже Михась. — Звуться вони…

Та й не доказав — ляснув його характерник по губах.

— Не промовляй тут їхнього наймення, а то лихо нам буде!

Як щезли тії чортенята, то перейшли вони плесо і вшевкалися[37] у плавні. Знову вдарила блискавиця, і побачив Михась попереду стару вербу.

— Отам воно, теє городище!.. — каже характерник. — Ще трохи — і вийдемо з багви.

Брьохалися вони, брьохалися в комишах, коли ж почув малий козак під ногами піщане дно, а попереду вздрів невисокий пагорб, де росла одним-одна верба. Як вийшли вони на ту гору, то й попадали додолу, так зморилися.

Аж сів характерник, скинув чоботи й повиливав із них воду.

— А нехай йому всячина! — каже. — Тут і вдень ходити недобре, а що вже поночі!..

Лежить Михась і тільки зіпає — геть вибився з моці.

— Ну, вставай! — каже йому характерник.

Вийшли вони на городище та й стали посередині.

Вітрюган свистить та завиває, а як свіне блискавиця, то бачить Михась якісь горбки кругом, ями і залишки земляних валів.

Дістав Обух ножа, накреслив Коштрубове свастя на землі, тоді встромив його посередині та й каже:

— Місяць у небі, камінь в воді, дуб у діброві! Матір’ю сирою землею заклинаю: хто в ній лежить, нехай просинається!

Застугонів вітер у плавнях, а більше нічого не чутно.

— І другий раз! — каже характерник, знову встромляючи ножа у землю.

Гримнуло у небі, а більш нічого не почув Михась.

— І третій раз! — каже характерник, знову заганяючи ножа.

Застогнало щось у землі, та так страшно, що у Михася й чуб дибом став.

— Хто збудив мене?

— Се я, бісуркан-характерник, Пречистої Панни лицар!

Сяйнула тут блискавиця, та така яскрава, що на мить обоє аж посліпли.

— Що тобі треба, бісуркане?

— Вкажи шлях отсьому козакові, що образ Божий на собі має!

Тут зареготалося у землі, та так, що аж пагорб задвигтів.

— Чого ж ти мертвого питаєш, як живий про сеє зна!

— Хто?

— Той, хто до Кам’яної могили прийде…

— Коли?

Заревів вітрюган, а голос і каже:

— Чую, чую… Троянів знак наді мною! Несіть його в Україну, і хай станеться те, що має статися! А тепер відпусти мене, бо відбув я своє у колі Дажбожім…

Витяг ножа характерник, уклонився і Михася змусив уклонитися. А тоді розсипав по землі хрестом жменю жита і промовив:

— Нехай душа твоя упокоїться в Ирі Дажбожому!

Шалено застугонів вітер, і блискавиці почали бити раз за разом.

— Куди тепер? — питається Михась, коли вони спустилися до берега.

— Додому, — каже характерник.

Поки добилися вони до Січи, то й буря ущухла. Заясніло небо, а на обрії від краю до краю спалахнула веселка.

— А що ж то воно за Кам’яна Могила така? — питає Михась, як вони міст переїхали.

Похитав головою характерник.

— Ой сину, — каже, — се так далеко, що бознає, чи й доб’ємося туди!

— А що?

— А те, що їхати треба степами, де ні води, ні паші коням сеї пори року нема… Та найгірше те, що то вже татарський край — до Перекопу звідтіля не так і далеко! Біля тої Могили орда збирається, як має йти в Україну…

— То що, не поїдемо?

Подумав Обух та й каже:

— Твій жеребець добре підкований?

— Хоч зараз у дорогу.

— Ну, то, може, завтра й вирушимо… А зараз давай коней попораємо та передягнемося хутчій, а то я геть змок.

Та й завернув коня до січової кріпости. Проїхали вони попід брамою, аж бачать: коло стовпа на майдані козак прив’язаний. Коло нього цебер стоїть з водою та кухоль. І кількоро запорожців зібралися коло того стовпа.

— А се що? — питає Михась.

— А се, — каже Обух, — покарано когось! Та не просто так, а киями…

І справді, коло цебра купа дубових київ лежала. От узяв один запорожець кияку, виважив її в руці та й зареготався з утіхою.

— Таж києм цим убити можна! — каже Михась.

— То й уб’ють… — каже характерник. — Козакам що… вони свого живоття не шанують, а чужого то й поготів!

Та й підійшли до того стовпа. Слухає Михась, а запорожці й кажуть тому козакові:

— Пий, чортів сину!

— Не хочу.

— Пий, кому кажуть!

— Не буду.

— Будеш, собача кров! Ану хутко рота роззявив!

— А нащо?

— Бо нам тебе попобити треба. Ану, Василю, залий йому горіляки в пельку!

— Змилуйтеся, братчики!

— Не змилуємося, скурвий сину! Ото вип’єш, то й умирати легше буде!

Тут характерник і питає того нещасливця:

— А ти якого куріня, козаче?

— Стеблівського. А що?

— А чого стоїш тут?

— Гроші, чортова тінь, позичив осьо в козака та й не оддає,— каже старий запорожець. — То ми його попогріємо зараз киями.

— Багацько? — питає Обух.

— Двадцять золотих, — каже бідолаха.

— А чого ж се тебе коло стовпа поставили? Як гроші хто винен, то до гармати кують!

— Та сидів він прикутий! — загомоніли козаки.

— Два тижні був на ланцюгу, як собака!

— Та й що, — питає Обух, — не заплатив за його ніхто?

— А хто ж заплатить! Друзяки його всі голодранці!

— То осавул і загадав поставити його коло стовпа та дати двадцять київ! По одному, каже, за золотого!

Глянув характерник на козака.

— А де ж ти ті гроші подів?

— Пропив, батьку.

— А кінь у тебе є?

— Нема. Теж пропив.

— А шабля?

— І шаблі нема.

Покрутив характерник головою.

— Допився ж ти, козаче!

— От і ми про те йому кажемо, — устряв старий запорожець. — Як пив так добряче, то напийся вже востаннє… а ми тоді скинемося кожен по разу, та й со духи упокой! В труну, та й спочиватимеш собі спокійненько на цвинтарі. А там гарно, дерева шумлять над головою, пташки співають…

Михасеві й мороз по шкурі пішов.

— Як пропив, — каже Обух, — то се ще не біда… Пияк — се не злодій.

— А нам дарма до того, — кажуть козаки. — Нам попобити його хочеться, розумієш? Так давно нікого не молотили киями, аж набридло вже!

— Та що з ним довго балакати! — каже старий запорожець. І вибрав з купи замашного кияку. — Ану розступіться, панове молодці!.. Не хоче пити — не треба. От ставлю золотого, що як загилю зараз, то й киші йому полізуть! Га?

— Од одного разу не полізуть! — каже хтось із козаків.

— І не балакай… разів з п’ять києм треба вгатити, щоб киші полізли! Ставлю золотого, що за раз не втнеш! — каже другий козак.

— А я ставлю два! — каже третій.

— А я п’ять ставлю! — каже четвертий.

Тут сягнув характерник за пояс і дістав капшука з грішми.

— Охолонь, — каже, — батьку!

— А що?

— А те, що заплачу я за сього молодця борг його.

Запорожець і очі вирячив.

— Ти?..

— А хто ж іще!

— А тобі що до нього! — загомоніли козаки.

— Диви, лізе не в своє діло!

— Багатій тут знайшовся!

— Нам потішитися хочеться з козаком, а воно лізе!

— Не будете ви тішитися сьогодні, панове молодці,— каже Обух. І до козака: — Кому винен?

Той і показав на рудого запорожця із сережкою у вусі.

— Он тому, — каже.

Одлічив характерник двадцять золотих.

— Тримай, — каже рудому. — Поквиталися?

— Угу, — каже той.

Плюнув старий запорожець і києм жбурнув об землю.

— Щоб тобі,— каже, — добра не було, характернику! Таку забаву втеряли.

— Щоб ти сказився! — каже другий.

— Щоб тебе чорти взяли та в пекло потягнули! — каже третій.

Коли ж і осавул іде від канцелярії.

— Одв’яжи молодця, — каже йому характерник.

— А що?

— Заплачено за нього.

Поплював осавул на долоні та й каже:

— А звичай запорозький знаєш? І заплатив, а наостанку хоч раз по ребрах та треба врепіжити!

Та взяв гарного кия, замахнувся і як потягне бідолаху по спині — аж кавкнуло щось усередині! Дивиться Михась, а в того шкура на хребті репнула й кров цебенить.

— Ну, — питає осавул, — як тобі, песький сину?

Той і сплюнув кривлею.

— Так гарно, — каже, — наче кварту горілки одним духом висмалив!

— Ото шануйся, — каже йому характерник. — А двадцять золотих щоб до Миколая оддав! Ось козаки свідками будуть.

І до Михася:

— Ходімо до стайні, а то й не рано вже!

Як уже повечеряли вони вдома і повкладалися спати — Михась на печі, а Обух на лежанці,— малий козак і каже:

— От скажи, батьку, а Господь всемогутній чи ні?

Характерник і очі витріщив.

— А що се тобі в голову стрілило? — питає.

Михась зітхнув.

— Як він всемогутній, то чого ж допустив, що зло панує на світі?

— А що?

— А понищив би його, то запанував би на землі лад та спокій!

Зареготався тоді Обух.

— А нащо, — каже, — той лад та спокій? Довго ти вижив би в такому світі?

— Ну, — каже Михась, — не знаю…

— От бач! А як по правді, сину, то людина сама мусить порядкувати на сій землі. Створив він її за образом своїм і подобою, то й дав спромогу їй обирати — чи добро коїти, чи зло…

— А як він її створив?

Вмостився характерник зручніше на лежанці й почав:

— Було се за сивої давнини, як світ ще був молодий… Жив ото Чорнобіг на тих горах, що сам і створив, та й зробилося йому нудно самому. Прийшов він до Господа та й просить: «Дай, Боже, мені побратима, щоб не поневірявсь я, нещасний, сам по білому світові»! Господь і змилувався над ним. «Вмочи, — каже, — руку у воду та бризни перед собою — тут тобі й буде те, що ти хочеш»! Вмочив Нечистий руку та як бризне — з тої краплі й утворився чорт. Зрадів Чорнобог, що таку силу дав йому Троян, та й почав бризкати на всі боки. Постала з тих крапель сила-силенна чортів та бісів — і малих, і великих, і водяних, і лісових, і хатніх, і комірних, і стайняних… Почали вони й у небі літати, й під водою плавати. Бачить Дажбог, що біда зовсім, та й вирішив створити людину, щоб білий світ звеселити хоч трохи. Взяв глини, замісив її та й виліпив чоловіка. От поклав його на сонці сушитися, а сам десь пішов. Як ішов, то звелів собаці стерегти чоловіка, щоб якого лиха не сталося. А собака на ту пору був не в шерсті, як зараз оце, а голий, мов бубон. Зробилося йому холодно, то ліг він коло чоловіка, скрутився бубликом і заснув. Побачив теє клятий Чорнобог, підкрався до чоловіка й геть обплював його. Приходить Батько Дажбог, глянув — та й руками в поли вдарився. «Що ж ти, — каже до собаки, — оце накоїв, превражий сину? Я ж тебе на чатах поставив, а ти»!.. Соромно стало собаці, він і каже в одвіт: «Хіба ж я винен, Господе! Ти шерсти мені не дав, то я і заснув на чатах…» Побачив Троян, що таки правда воно, та й начарував, що вмент укрився собака шерстю від ніг до голови. Тільки ж одна була заковика: що з чоловіком робити? Скоєного вже ж назад не вернеш!..

— А чого не вернеш?

— Бо Господь ніколи не поправляє нічого, хоч і може… А чого, то се тільки йому, святому, звісно! Узяв тоді він та й вивернув чоловіка наопач, аби теє неподобство сховати. От і вийшло, що чоловік не лише Господнє творіння, а й від Нечистого в ньому чимало є. А кому служити, то це сам чоловік вирішує: чи Богові, чи Чорнобогові…

— А нащо він сюю ляльку створив? — питає Михась.

— Довго розповідати про сеє треба, — каже Обух. — Коїлося воно ще тоді, як світ був молодий… Якось відлучився Дажбог, а Триглава настановив замість себе наглядати за землею. Зрадів клятий, поскликав на небо всіх чортів та й зачав по-своєму всім світом орудувати. Приходить Дажбог і бачить: всеньку землю тьма укрила, пропало все, що він сотворив. Він до Чорнобога, та ба — той уже в силу вбився та й не пускає його на небо! Зібрав тоді Господь усе своє військо, та бачить, не здолати йому із ним пекельників, бо стільки їх наплодилося, що здуріти можна! От спустився Дажбог на землю, взяв каміня і на горі Заруб коло Дніпра вчинив із нього образ Матери Божої. Вдихнула Пречиста Лада в нього всю свою міць. Звоював Троян з її поміччю нечисть, скинув Чорнобога на землю і знову засвітив сонце та зорі…

— То він і зорі погасив, сей нечестивець? — жахнувся Михась.

— А певно! — каже характерник. — Одне тільки недобре було: знищив клятий усе живе — й дерева, і траву, і звірів із птахами, — тож лише вітер свистів у всіх усюдах та попіл курівся. От спустився Батько Дажбог із неба та й пішов по землі. Висів у нього на грудях образ Матери Лади. Така сила була в ньому, що скрізь, де ступала нога Троянова, оновлювалася земля й воскресало усе, що Триглав унівеч звів. Як пройшов Дажбог по всенькій землі, то вернувся назад. На горі Заруб коло Дніпра виліпив він із глини чоловіка… Та як осквернив Триглав його творіння, то побачив Господь, що не буде добра від Нечистого. Став тоді він на тій горі і прорік три слова, од котрих змінився цілий світ.

Як прорік він Перве Слово, то розверзлося синє море і зазяяла у нім Безодня. Страшна та глибока вона була, бо постала тоді, коли брав Дажбог пісок із дна морського. Скинув туди Господь свого брата і навік запечатав її своїм закляттям. І досі сидить Чорнобог у тій Безодні, що зветься зараз пеклом, а його посіпаки та поплентачі лихо чинять по світові.

Як прорік він Друге Слово, то постав у небі Вирій Дажбожий. Поселив там Господь Ладу, і всіх дітей її. Сидить Мати Лада на золотім престолі, а довкруг неї душі наших пращурів літають.

Як прорік він Третє Слово, то відокремилася земля од тих двох світів і зробився Білий Світ. Живемо ми в ньому до якогось часу, а по смерті переселяємося у Вирій, де немає горя та лиха…

А Михась ото слухав, слухав — та й запався у сон, як у вовчу яму.

IX

І приснився над ранком йому ще один сон…

Наче опинився він на березі моря. Гола та пустельна та місцина, тільки росте одним-одна вільха. От стоїть він і не знає, що робити. Аж звідкись озивається до нього знайомий, та вже давно забутий голос:

«Михасю»!

Він озирається, та нікого не бачить.

«Михасю»! — вдруге гукає його той голос.

І знову він роззирається доокруж, та на березі немає й душі, тільки вільха лопотить листям.

І втретє гукає його той голос:

«Михасю, дитино»!

І тоді він утямив: се ж вільха озивається до нього материним голосом!

«А що»? — питається він.

«Тобі пора вирушати в дорогу… чого ж ти баришся»? — каже йому вільха.

«Як я ж не знаю, куди мені йти»! — у відчаї каже він.

А вона й питає його:

«А хіба ти не був на болотяному городищі?.. Ото туди і їдь, куди тобі сказали»!

Прокинувся малий козак, ноги з печі спустив та й сидить.

— Над чим так замислився, сину? — питає його характерник.

Михась і розповів йому про той сон.

— Еге, — каже Обух, — значить, треба поспішати… Сни не просто так сняться — се щурі да пращурі наші з того світа озиваються до нас!

Та й зліз із лежанки.

— Хутчій, — каже, — вмивайся та коней будемо сідлати!

— А снідати?

— У корчмі поснідаємо. Та в дорогу їдла прикупимо, бо в степах не розживешся… Гайда!

Як вивели вони коней з городища, Михась і каже:

— Напоїти треба… Я пожену їх до Дніпра, а ти йди до корчми та загадай, щоб порося нам спекли! Та чимбільше, щоб було що і з собою взяти…

— Добре, сину, — каже йому характерник.

Та й пішов.

Сонце насилу виткнулося над малиновим обрієм. Птаство галасувало у плавнях, і високо у небі ширяли орли-білокрильці. Понапував коней Михась і вже зібрався було назад гнати, коли ж це чує — гукнуло щось в очеретах.

— Козаче, — кричить, — поможи!

— А що? — питає Михась.

— В болоті зав’яз… порятуй, бо пропаду ні за цапову душу! Ох, лихо моє!

— А хто ти будеш?

— Козак, як і ти… порятуй живу душу!

— Я зараз ось запорожців погукаю, — каже Михась, — то витягнуть тебе!

— Ні, ні! — каже той козак. — Поки прибіжать, то потону я… насилу голова над болотом!

— А що ж робити?

— Там човни стоять… пливи сюди та весло подаси мені! Хутчій, а то смерть моя!

Малий козак довго не думав — човна від берега відштовхнув та й повеслував до плавнів. Запливає поміж комиші та й питає:

— Агов, козаче! Де ти?

— Тут! — відгукнулося з плавнів.

— Де?

— Осьдечки!

Вхопив Михась весло, з човна виліз та й подався в гущавину. Пройшов трохи і знов гукає:

— А де ж ти є?

— Тут! — відгукнулося з иншого боку.

— Не бачу я тебе, — каже малий козак. — Куди ж іти?

— Далі йди, — каже той голос. — Та спіши, бо вже болото й очі заливає!

Кинувся Михась уперед. Вода вже по коліно сягнула — плигає з купини на купину, а того козака нема.

— Агов! — крикнув він знову.

І нічого не почув у відповідь.

— Втопився… — каже. — І що ж отсе робити тепер?

Коли ж зашелестів очерет поруч, і той самий голос каже йому:

— А нічого робити не треба!

Озирнувся малий козак, і чуб його дибом устав на голові — стояв перед ним чортяка.

Здоровий мов кабан був той пекельник, на голові роги мов у корови, і хвіст волячий іззаду.

— А що, — каже, — попався, собачий сину?

Та й простягнув лапи до нього. Михась довго не думав — замахнувся веслом та як зацідить чортяку по уху! Той тільки гикнув та й повалився горізнач.

— Браття, — кричить, — рятуйте, бо вбивають!

Тут затріщав очерет зусібіч, заплескалося щось у воді, залементувало, мов на гвалт, — незчувся Михась, як набігла чортів ціла купа! І чорні як вугіль, й зелені, мов жабуриння, й рябі, мов бички-бузівки, й строкаті, мов березневі зайці, і ще якісь шолудиві, каправі да капшиві — навалилися на нього, весло видерли і руки назад скрутили. Підвівся первий чортяка, обтрусився, мов пес, що тільки бризки навкіл полетіли, та й каже:

— А се тобі, вражий козаче, за те, що веслом загилив мене!

Та й гупнув Михася під дихало. Зіпнув малий козак і повис у чортів на руках.

— Добре, хлопці…— зробивши теє діло, каже чортяка. — Ще одна душа буде нам на поживу, а батькові нашому на потіху! А то тую, що в коморі у нього висить, геть уже обчикрижили… Хочеться часом шматочок одрізати, то там і поласувати уже нема чим!

— Гарний хлопчак, угодований… — каже худий зелений чорт. — Вмієш ти на душі полювати, Юську!

А Юсько і хвоста задер, так запишався.

— А певно… я ж бо найліпший ловець за душами! Тепер, — каже, — ось що. Ти, Луцику, сідай на Яника, хлопця бери під пахву — і гаття у Великий Луг! А ми поруч будемо бігти, щоб часом бісуркані чи песиголовці здобич сюю не відняли!

— А чого се я замість коня буду! — каже басом здоровий мордатий чорт із собачим писком. — Як тільки що, то зразу Яник та Яник… Теля в бога Яник із’їв, чи що?

— Не балакай, чортів сину, — каже Юсько, — а то ще козаки налетять та здобич заберуть!

Зітхнув Яник, на чотири лапи опустився, а Луцик на шию йому сів і ноги звісив.

— О, — каже, — добрячий гамалик[38] у тебе, брате! Давайте ж мені того недолітка.

Тут Михась подих звів та як закричить:

— Ох ви ж, чортові душі! А щоб ви туди не дійшли і назад не вернулися! Щоб вам усе випадком випало, цапи ви смердючі! Щоб вас хрест святий побив! Щоб вас земля свята ковтнула! Як перехрещу зараз, то дьогтем розпливетеся всі!

Зареготалися чорти та й кажуть:

— Хрести, хрести… ми того не боїмося!

— А то чом? — здивувався Михась.

— Бо не стаємо ми Господові на заваді, та й Клятому не служимо теж!

— А кому ж ви служите, собачі душі?

— А самі собі! — кажуть чорти.

Та зареготалися, свиснули у два пальці і погнали плавнями, неначе вітер.

Далеченько відтіля був Великий Луг, та чортівня так хутко мчала, що за якусь часину вже біля річки Конки була. Стали чорти на чотири лапи, води похлебтали та й знов погнали, язики повивалювавши, наче тії пси.

— Живий той недоліток? — питає Юсько в Луцика.

— А що йому станеться! — каже Луцик. Та й дав Михасеві щигля у ніс. — Потерпи, собача кров, ще трохи лишилося… а там душу наш батько вийме з тебе і повісить на гілляці сушитися!

Хтів було Михась щось відказати йому, та змовчав — усе одно словами не поможеш. А чорти знай женуть, як на пожар. Ось уже в таку гущавину забігли, що й дороги не видно. Як перебрели ще одне мочарище, то почався на тому боці дрімучий ліс. Побралися чорти стежиною, що петляла поміж дубами, та й вибігли на галявину.

— Ось ми і вдома… — каже Луцик. Та й дав Михасеві такого копняка, що той шкереберть полетів. — Злазь, вражий сину!

Озирнувся Михась та й бачить: стоїть на галявині хатка під солом’яною стріхою, а коло неї криниця з журавлем видніє. І нічого більше нема — ні хлівця, ні комори, ні клуні.

— Тату, тату! — загримав Юсько у шибку.

— А що? — питаються у хаті.

— Іди ж бо та поглянь, якого ми хлопчину тобі привезли!

Рипнули двері, й виходить на поріг дідок — маленький, немов дитина, люлька в зубах, а борода така, що аж по землі волочиться.

— Здорові, дітки! — каже. І на Михася поглянув. — А де се ви його спірвали?

— Коло Січи, де ж іще, — каже Юсько. — Гарний, правда ж?

— Незлецький, — каже дідок. І до Михася: — Хрещений ти?

— Авжеж, — каже той.

— То добре, — каже дідок. — Хрещені душі найдужче смакують.

Тут Михась у боки взявся й питає:

— А хто ж ти такий, діду… га?

Дід люлькою пахнув та й каже:

— Не варто було б тобі відповідати на сеє, та вже скажу: Ох мене прозивають, а сії хлопці — то козаки мої!

— А-а, — каже Михась, — чув я про тебе, собачий сину… А зо мною що думаєш учинити?

— А нічого… Виймемо з тебе душу зараз да й годі,— каже дід. І чортам кивнув. — Гайда по дрова, дітки… упораємо зараз його хутенько, а то ще козаки налетять та однімуть! А шкода буде, бо гарний хлопчина…

— Та ми зараз, батьку! — каже Юсько. — А ти його тут удержиш сам?

— А ось я на нього закляття накладу, щоб не втік нікуди… — каже Ох.

І руку простягнув, щоб знак чортячий на грудях Михасеві накреслити. Та так і завмер: заграла десь поруч сопілка, та так гарно, що й не сказати. Почервонів клятий Ох, мов буряк, тоді синій зробився, як боз,[39] а далі підстрибнув, у долоні ляснув та й загорлав, як навіжений:

Витріщилися на нього чорти, аж тут горлянки їхні перехопило щось, пельки пороззявлялися — як гаркнуть усі разом:

І давай гопки вибивати на галявині. Перелякався було Михась із того дива, бо несвітське було то видовисько, та оговтався й убік хутенько відійшов, щоб не затоптали. А чортівня знай гопака витинає, аж курява стовпом здіймається. Дивиться на них малий козак і втямити не може, що за халепа з ними скоїлася. Вже з чортів і піт цебенить, вже которі й на ногах не держаться, вже Ох і по бороді топчеться, а сопілка грає та й грає.

Урешті перевів дух клятий дідок та як закричить:

— Годі, годі ж бо!

— А що? — питається голос із лісу.

— Пропадемо ж усі ні за гріш!

Тут сопілка й замовкла. Попадали чорти і язики набік повисолоплювали, а дідок хтів було до хати шаснути, та на бороду наступив і заорав носом у землю.

— А що, вража кров, натанцювався? — питає той голос.

Глянув Михась, коли ж на галявину Обух виходить.

— Прости мене, батьку, хоч і не знаю за що! — каже дідок.

— Не знаєш?! — перепитав характерник. Та й показав на Михася. — А се хто?

— Ну, зловили мої хлопці його коло Січи… то й що? Нам теж якось на світі жити треба! Ти ж знаєш, що як душі хрещеної нема на поживу, то пропадаємо ми!..

Потемнів характерник на лиці.

— Оху, — каже, — ти що се коїш?! Що ти твориш, собачий діду, га?

— Про що ти, батьку? — питається Ох перелякано.

— А ти не знаєш, що се за козак, еге?

— Ні,— каже Ох, — не знаю!

— Се джура мій!

Чортівня й роти пороззявляла. А дідок долоні склав та й каже:

— Прости, батьку! Прости нас, падлюк! Ні сном ні духом не відали! Таж якби знаття, то десятою дорогою його обходили б! Отсе лихо, так лихо!

— Е ні,— каже характерник, — так воно вам не обійдеться… Платіть!

— А чим?

— Чим же, як не золотом! Червінці давайте, та хутко!

Тут Михась вирішив, що і йому пора в річ убовтнутися.

— І мені,— каже, — платіть, та побільше! Торбу золота давайте чи, може, й дві!

— Молодець, сину! — каже характерник. І до діда: — То чого стоїш? Одна нога там, а друга тут!..

Скривився клятий Ох та й почвалав до хати. Довгенько його не було, аж виносить дві торбини.

— Візьми, — каже, — батьку… Останнє оддаю!

— Не бреши, чортова тінь, — каже характерник, — бо там грошви у тебе кури не склюють!.. — Та й кинув одну торбину Михасеві.— Тримай, козаче!

Взяв її Михась, і зробилося йому легше на душі, бо тяжкенька торба тая була.

— Мало щось… — каже про всяк випадок. — Більше не міг дати чи що?

— Нічого, сину, — каже Обух, — ми й на ці грошенята незлецько погуляємо!.. — І до діда: — А тепер неси нас на Січ.

— Як се?. — питає Ох.

— А ти наче не знаєш, скурвий сину! Ти диви, ще й дурником прикидається, собака старий! — каже характерник.

Та й згріб Оха за бороду. Зітхнув той і каже Михасеві:

— Берися ж і ти!..

Як ухопився малий козак за тую бороду довгелецьку, то знявся Ох та й полетів. Поніс їх вище найвищих дубів, а тоді піднявся попід хмари і так полинув, що аж вітер у вухах засвистів. Дивиться малий козак, а внизу Дніпро сяє, немов шаблюка зі щирої криці, пороги клекочуть сивою піною, а он і Микитин Ріг видніє. Звіроти кишить у Дикому Полі сила-силенна, птаства у плавнях цілі хмари, у річках такої риби, що й дна не видно… не думав і не гадав малий козак, що такий багатий край запорозький!

— Батьку, — гукає до характерника, — поглянь лишень!..

А той і всміхнувся.

— Січ, — каже, — мати, а Великий Луг — батько… отут треба проживати, тут же треба й умирати!

Тут почав Ох каменем падати униз, що Михасеві й дух забило. Крутнулася земля й опинилася десь ізбоку, почав Дніпро більшати, острови та плавні… ще мить — і стало все на місце, а Михась утямив, що стоять вони на піщаному березі, а оддалеки й січове городище видно.

— Та бороду ж пусти, чортова дитино! — каже Ох.

Насилу розціпив пальці Михась, бо прямо заклякли, так міцно за тую бороду собачу тримався..

— Спасибі ж тобі, діду, — каже характерник, — що так гарно доправив нас, куди треба! Можеш собі йти.

Нічого не сказав Ох — плюнув тільки та й провалився у землю. А характерник по кишені поплескав і каже:

— Гарно ми обловилися сьогодні! Як грошенята бряжчать у капшуці, то якось воно й веселіше…

— А як ти дізнався, що мене чорти вхопили?

— А я з корчми побачив, як ти у комиші подався… Та й утямив зразу, що то тебе чортяка манить. Якраз рябий біс жаби ловив попід берегом, то сів я на нього та й звелів до Оха одвезти…

В Михася й очі на лоба полізли.

— А чом же ти не гукнув мене?!

— Знав я, сину, куди тебе понесуть, — каже Обух. — Та не вчинили б чорти тобі ніякої шкоди, бо дурні дуже!

— А як же се тебе Ох послухався? Се ж над усіма чортами чорт!

Усміхнувся характерник і каже:

— Так я ж усією нечистою силою заправляю на Запорожжі. Всі чорти, біси, водяники, хованці,[40] бездонники[41] та росалки батьком узивають мене і що скажу, те й сповняють слухняно… Та й хіба кепсько вийшло? Грошенят он злупили з них!

— Та добре воно, — каже малий козак, — тільки ж ляльку сюю могли вони одняти!

— Не одняли б, тому що немає у них сили проти нього. Та й хотів ти чортів побачити?

— Хотів, — каже Михась.

— І що?

Малий козак і сплюнув.

— Такі гидомирні,— каже, — що й словом не сказати!

— От бачиш, — каже Обух. — Ходімо снідати боршій, бо порося, певне, й вичахло вже!..

— А коні наші?

— Цілі всі… осьо перекусимо, та й гаття! За тиждень, може, й обернемося.

Три дні їхали вони степами, а на четвертий зблиснула перед ними річка, що текла в спадистих берегах. Як угледіли коні її, то впину їм не було — рвонули вперед, що тільки груддя полетіло: цілий день сухим степом гнали, що й калюжі не трапилося.

— Отсе, — каже Обух, — річка Молочна… Тут і орда кочує частенько.

А Михась упав лицем у воду і п’є не нап’ється. Як уже й у вуха води набралося, то встав він, рукавом утерся й питає:

— А де ж Кам’яна Могила?

— А от, — каже характерник, — уже й недалечко!

Посідали вони на коней та й далі рушили. Проїхали гонів з кількоро, коли ж забовваніла попереду камінна гора. Дивно було її бачити, бо кругом був степ, рівний, мов стіл, де ні камінчика не траплялося.

— Отсе вона? — питає Михась.

— Отсе, — каже характерник. Та й шапку зняв.

Була то й не гора, а радше купа величезних камінних брил, що громадилися одна на одній. Здавалося, якийсь велет, граючись ізнічев’я, наламав їх десь та накидав тут як попало: стирчали вони на всі боки, наче бозна-що. Така велика була та гора, що простягалася на цілі гони завдовж і завшир; чорніли в ній діри якісь, печери, хідники, і все те було заметене піском.

— Отсе тут, сину, ступив за землю батько Троян, коли образ Матінки Лади приніс у білий світ. Щоб пам’ятали люди про це, спорудив він тут свій храм, що зараз Кам’яною Могилою прозивають.

— А що ж там усередині? — питає Михась, заглядаючи в печеру.

— Письмена давні на стінах та знаки, що їх писали давні волгви і характерники… Святе тут місце — і дихається коло нього легше, і втіха якась у душу приходить!..

— А й правда… Зморивсь я в дорозі, а тут утоми як не бувало! — каже Михась. Та й роззирнувся довкруги. — Ну й що будемо ми тут робити?

Характерник стенув плечима.

— Не знаю, — каже. — Переночуємо, а далі видно буде…

І почав сакви розв’язувати. От повечеряли вони, то Михась і каже:

— Певне, на чатах комусь уночі доведеться бути, еге ж?

— Та вже ж, — каже Обух. — Татарва тута вештається, то щоб не взяли нас у лика[42] сонних…

— То я перший буду чатувати, — каже Михась. — А то щось геть спати не хочеться!

— Як хоч, — каже характерник. — Після півночі збудиш мене.

Та й уклався спати, бо добряче-таки зморився за день. А Михась коней розсідлав і пустив пастися. Сам сів на каменюці й сидить.

Ніч була тиха та зоряна. Ніде ані шелесне — тільки цвіркуни сюрчать у траві та жаби часом озиваються на річці. Як уже до півночі йшлося, почала долати Михася дрімота. Струснув він головою раз, струснув удруге та й думає: «Е ні! Так не годиться — як засну, то похапають нас татаре, мов тих курей!» І підвівся. Пройшов туди та сюди, позіхнув та й знову вмостився на тій каменюці.

Коли ж це бачить: де не взявся заєць. Сів кроків за два од нього і вуха наставив.

Ти диви, думає собі Михась. Простягнув було руку, та заєць відскочив назад, а тоді сів на задні лапи і показав Михасеві язика.

— Що, — каже, — зловити мене хочеш?

— А то не зловлю? — питає Михась.

— А от і не зловиш!

— А от і зловлю!

— Дзуськи! — каже заєць. — Малий ти ще, хлопче!

Та й дулю скрутив передньою лапою.

— Осьо, — каже, — з’їж!

— А-а, — каже Михась, — так он ти який! Та я тебе зараз як спірву!..

І плигнув уперед, та хіба облизня й упіймав: відскочив сірий убік та й як чкурне! Схопився Михась на ноги і за ним. Біжить заєць через поле, та знай дражниться з Михася, — то язика покаже, вражий син, то дулі сукає. Женеться малий козак за ним, женеться, а клятий заєць далі та далі в поле його виманює. Аж раптом шаснув у якусь нору і зник із очей.

— A-а, — каже Михась, — тут я тебе і злапаю, бісова личино!

Та згарячу й поліз у тую нору. Темно в ній було, хоч ув око запали, та за мить стало видно світло попереду. Поплазував туди малий козак, обдираючи боки об глину, суху мов кремінь, та й знов на поверхні опинився.

Спересердя він і шапкою об землю вдарив.

— А бий тебе сила Божа! Надурив мене клятий заєць!..

Хтів було ще яке гостре слівце доточити, та роззирнувся навсібіч і здивувався: а куди ж се, думає, лиха година мене занесла?..

Не побачив Михась ні Кам’яної Могили, ні степу довкруг неї, ні коней своїх, що паслися в полі,— була перед ним якась величезна брама, пописана чудернацькими знаками, по обидва боки од неї горіли огні в залізних чашах, а що було о ліву руч і о праву, те все тонуло в непроглядній пітьмі.

— Господе, Твоя воля, — каже малий козак, — та що се зі мною!

Допіру промовив він тії слова, як захихотіло щось у пітьмі. На однісіньку мить вигулькнув перед брамою той клятий заєць, язика показав Михасеві та й щез.

А брама зарипіла іржавими завісами і поволі відчинилася.

Вдарило йому в вічі світло від сотень смолоскипів, і побачив він величезний покій. Стеля його губилася у пітьмі, й попід стінами стояли люди. Так багато було їх, що й не злічити. От простує Михась поміж ними й бачить: тріщать і чадять смолоскипи угорі, капає з них палаюча живиця, а люди тії стоять і мовчать.

Іде малий козак і сам не знає, що з ним діється. Аж бачить: у кінці покою стоїть якась дівчина.

На ній вінок із сухих квітів та листя і полотняна сорочка, гаптована чорною заполоччю. Лице її біле, мов сніг, а погляд холодний і непорушний.

— Ну що, — каже вона, — прийшов-таки?

— Прийшов, — каже Михась.

Засміялася та дівчина, й регіт її моторошно загучав попід склепінням покою.

— І Троянів Ключ приніс?

— Приніс, — каже Михась.

— Як світ був молодий, учинив його Коштруб на Дівич-горі, щоб вічно були поміж людьми радість і любов… Та хіба ж буває радість без горя, а любов без ненависти?

— Не буває,— каже Михась.

— Ви чините добро, а воно обертається злом. Ви даєте життя, а воно приносить смерть. Сестра моя чуває над сим світом, та ласка її пропадає дарма і сходить у нівеч… Од нащада світа поміж вами її Образ, та марно пропадає його сила.

— Марно, — каже Михась.

І тоді простягнула вона руку.

— Віддай його мені!

Стрепенувся Михась і немовби збудився. Глянув на тую дівчину і втямив, що то Нея, дива Обида, котра приходила до нього вві сні.

— Який же козак із мене був би, якби я віддав, образ Лади, котрій усе козацтво служить з-перед віку? — питається в Неї. — Таж мене усі пращурі проклянуть!

— Як оддаси мені його, то зміниться світ і не стане Дажбожого Иру, а душі пращурів підуть у безвість, — каже дива Обида. — Віддай!

І простягає до нього руку, ось-ось до плеча доторкнеться.

Страшно стало Івасеві, як ніколи в житті.

— Батьку Дажбоже, славен Трояне! — вигукнув він, сам не тямлячи, що каже, бо промовляв його вустами хтось інший. — Матінко Божа, Пречиста Ладо!

Зареготалася Нея, і її сміх моторошно загучав у камінному покої.

— Не взивай до бігів, бо тут не владарюють вони! Утретє кажу тобі: віддай образ тієї, що була колись моєю сестрою!

— А зі мною що тоді буде? — питається Михась.

Тут зареготалися люди, що досі мовчки стояли у покої, й той сміх був як грім.

— Бач, навіть мерці сміються з тебе… — каже Дива Обида. — Що буде, питаєш?

— Еге ж, — каже Михась.

— З глини тебе зліпили, — в глину ти і обернешся!

І тоді розлютився Михась не на жарт. А що, думає, все одно пропадати!

— Не віддам! — каже.

— Як се?.. — питається Нея.

— А отак! Не на того напала! Не зречеться козак Пречистої Панни, бо хто він тоді й буде! Крамар буде, писар-нікчема, гречкосій задрипаний, а не лицар Матери Лади!

— А знаєш, що я зроблю з тобою? — питає дива.

— А мені все одно! — каже Михась. — Пожив уже на світі… дев’ять год, слава Богу! З пекельною силою змагався, на Січі козакував… а що ще треба? Як світ стане молодий, то дасть мені Господь нове життя і знов буду козаком! А ти проклята будеш на віки віків!

Глянула Нея на Михася — та й річ йому відібрало. Дивиться він, аж підходить вона поволі й руку до нього простягає — ось-ось чуба торкнеться!

Сів тоді малий козак долі, намацав під сорочкою образ Матери Божої і затулив його долонями.

— Востаннє кажу: віддай! — озвалася дива.

— Облиш, Неє,— раптом каже хтось позаду. — Не взяти тобі сього козака.

Озирнувся Михась, коли ж там діва-поляниця ота золотокоса стоїть, що її він у городищі бачив. То були на ній лицарські лати, а це у гаптовану сорочку вбрана, червоним поясом підперезана й вінок на голові.

— Не втручайся, Дано! — каже клята богиня.

Засміялася та і каже:

— Матінка Божа настановила мене, щоб оберігала я сього козака від напасті… Не чіпай його і Троянів Ключ не руш, бо немає в тебе на нього сили.

— Вдруге кажу: не ставай на моєму шляху, а то зведу тебе зо світа!

— Кому ти про сеє говориш, П’ятнице? — питає Дана. — Іди он дівок та молодиць лякати, а не мене!

Та й поклала долоню Михасеві на плече.

— Добрий з тебе лицар, козаче! А сеї мандрьохи не бійся, бо тільки капості вона вміє коїти… більше нічого!

— Правда? — не повірив Михась.

— А от поглянь, — каже Дана.

Та й руку підняла і накреслила в повітрі огненне свастя. Як сяйнуло воно, то стало видно в печері немов удень, а клята П’ятниця зблідла і зробилася немов полотно.

— Дорого ж ти заплатиш за се, небого! — засичала вона.

— Іди, іди, потіпахо… а то як дам зараз! — каже діва. — Знайшла кому погрожувати! Як зав’яжу зараз тобі підтичку на голові та як усиплю, то тільки пір’я з тебе буде летіти!

Здригнулася Нея і почала танути, мов імла на воді.

— Гаразд, — каже Михасеві.— Ще зустрінемося на сім світі…

І пальцем посварилася на прощання.

Як отямився малий козак від того лиха, то побачив, що в степу вже світає, а сам він сидить на березі річки.

— А щоб тебе чорти вхопили, пекельна сило! — каже Михась. — Через тебе й чату покинув — якби в Січі таке скоїлося, то погладили б мене киями, що будь-будь!..

Та підвівся й помчав притьма до Кам’яної Могили, що бовваніла оддалеки. Підбігає та й бачить: коні вже осідлані стоять, а характерник з кимось розмовляє.

— Як же тебе, батьку, — каже, — турки з полону відпустили? Се ж нечуване діло!

А хтось і відказує йому хрипким деренчливим голосом:

— Старий я став та негодящий… неспособний був уже їм! Якби ще потурчився да побусурманився, то, може, й зглянулися б на мою старість та кинули шмат хліба, мов тому собаці… А так дали мені пірнач та й вирядили у степ. Як дійдеш, кажуть, то добре, а ні — ще краще буде…

— То ти од самого Озовського моря йшов? — питає Обух.

— Понад річкою сею ішов я, — відказує йому той голос, — щоб дійти до храму Троянового… Було мені знамення, що ждатимуть там на мене.

Як почув теє Михась, то і вийшов із-за скелі. Дивиться, коли ж сидить на камені старий-старий запорожець. Вуса його такі довгі, що до пояса сягають, вбраний в одіж татарську, а на лиці смерть уже видно.

— Здоров, батьку… — каже Михась.

Озирнувся характерник та й у поли вдарився.

— А де ж се ти швендяв, песький сину?! Я ж тебе чатувати поставив, а ти!..

Похнюпився малий козак.

— Не винен я, батьку! — каже. — Виманила мене клята богиня, що вві сні ото привиділася…

— Та яка ще богиня, в чортової матери?!

— Та, що Нея зветься…

І розказав усе, що з ним тієї ночі скоїлося. Вислухав його характерник та й каже:

— Пощастило тобі, сину… Певне, сам Господь в обороні тебе держить! Та діва не кожному помагає.

— А хто вона така? — питає Михась.

— Хтозна, сину… Одні кажуть, ніби з поляниць вона, котрі в Ирі Дажбожому живуть, а инші вважають її Даною, богинею, котора створила усі річки та озера на землі, найстаршою донькою Матери Лади… — Характерник зітхнув. — А ось бач… прибився до нас козак, який ще гетьмана Байду пам’ятає!

— А є ще він живий на світі? — питається старий запорожець.

— Нема, батьку… — каже Обух. — Мало не сто год уже тому, як стратив його султан у Цареграді.

Старий і закивав, почувши теє.

— Бач, — каже, — збулося давнє прокляття! А як наклав його Летяга-богатир на Байду, то ніхто й віри не йняв, що збудеться…

— Яке прокляття? — не втямив Михась. — Який Летяга?..

Засміявся запорожець, та так сумно й невесело, що в Михася й серце стиснулося.

— Був то богатир, що немає вже таких на Січі та, певне, уже й не буде!.. Вищий од найвищих дубів, а силу таку мав, що сам колись розігнав орду біля Ніженя. Як став же Байда гетьманом над козаками, то звелів узяти його й у кайдани забити…

— За що?

— Бо якось чатував Летяга-богатир на Кичкасі та й заснув на чатах. Поки спав він, прослизнула повз нього буджацька орда, вдерлася в Україну і такого лиха накоїла, що посли волинські приїхали до Варшави на сейм у жалобних сукнях. Розлютився тоді Байда та й прикував його до скелі над Дніпром…

— Чув я й по-иншому про се… — каже Обух. — Казали січові діди, наче позаздрив гетьман, що Летяга більше горілки може випити, ніж він, та й звелів сонного в пута узяти…

— З нами сила та міць небесна! — каже Михась.

— Коли ж закував його Байда у заліза, — каже старий, — то пообіцяв гетьманові богатир, що умре він за те страшною смертю — за гак ребром його зачеплять і три дні висітиме, аж Богу душу оддасть… Чи так воно сталося?

— Так, батьку, — каже Обух.

Знову ой покивав головою.

— Все збувається, все!.. Казав Летяга, настане така пора, що прийде на Січ образ Матери Лади і вернеться давня слава Запорожжя… так і се збувається!

— А ти звідки знаєш?! — питає Михась.

Старий і всміхнувся.

— Дитино, — каже, — смерть-мати у мене вже в головах стоїть, то бачу я і чую те, чого нікому не дано… Тяжка твоя дорога, сину, та треба вже рушати!

— Я і радий, — каже Михась, — та не знаю куди…

— Як мав я йти в Україну, — каже старий запорожець, — то приснилося, що чекає на мене Троянів Ключ біля Кам’яної Могили. Відпустить він мене до щурів да пращурів наших, бо вже сто год поневіряюся в сім падолі сліз…

Пішов у Михася мороз по шкурі, як він тебе почув.

— А куди ж мені йти, батьку?

— Є на березі Дніпровому Чортова гора. Уже сто год стережуть там козаки того, хто гріх свій покутує…

Обух і за голову взявся.

— То правда все те, що про сюю гору розповідають?!

— Правда, бісуркане… — каже йому старий. — Як прикував гетьман того Летягу до скелі, то так він там і висить. І сам не вмирає, і козаків тих, що його чатують, смерть не бере…

— То се нам туди їхати треба? — питає Михась.

— А куди ж іще! — каже старий запорожець. — Той богатир знає, чом тобі така доля судилася і де треба третього в Колі Дажбожім шукати…

— А ти з нами поїдеш?

Засміявся старий і каже:

— Хіба ти ще нічого не втямив, сину?

— А що?

— Другий я в Колі Дажбожому, яке ти замкнути мусиш… — каже запорожець. Та й дух перевів. — Чого ж ти чекаєш, га?

— Не втямлю я тебе, батьку… — каже Михась.

— З тобою Ключ Дажбожий?

— Зо мною, — каже Михась. Та й дістав камінну ляльку із-за пазухи.

Чорна вона була, мов земля, та як упало на неї світло, то побігли по ній од верху до низу рясно-барвні блищики.

— Еге ж, — каже старий запорожець, — се він і є… Неси ж його в Україну, і нехай станеться те, що має статися! А станеться таке, що білий світ перевернеться…

Та й похилився набік і простісінько на очах розсипався порохом.

За якусь часину були характерник з Михасем уже на конях і степом їхали. Як сховалася позаду Кам’яна Могила, то малий козак і питає:

— А чого се Нея так на нас завзялася, батьку? Вона ж самої Матінки Божої сестра!

Зітхнув характерник і глянув на Михася.

— Як заснувався світ, то народила Пречиста Лада од духа божого дітей… Перші були дочки її Жива та Леля. Завжди вони при ній перебувають і стережуть разом з нею Білий Світ од напасти. Потім уродила вона Юра, котрий переміг Змія, і Тура, заступника всіх козаків та лицарів. Ще прозивають його Тором, бо носить він величезний келеп і вбиває ним нечисту силу. Далі уродила вона Дану, що дала початок усім річкам та озерам на землі. Як завелися люде на світі, то Ладу і Дажбога почали називати вони Біґами, себто Великими, а Живу, Лелю, Дану і Юра з Туром прозивають Дивами, себто меншими, бо меншу силу вони мають. Дивами взивають і Нею з Триглавом, бо хоч і була Нея ще з передвіку, а Чорнобог разом із Дажбогом уродився, але чинять вони зло, того і силу свою згубили. Біґи владають над небом і землею, а живуть у Вирії, де ні смерти, ні лиха немає. В Господа нашого семеро імен: Дажбог, Троян, Велес, Милобіґ, Стрибог та Коштруб. Сьоме наймення його вголос не вимовляється. Знали його колись волгви та бісуркани, а зараз уже не пам’ятає ніхто… Часом ходить Дажбог по землі, та вже не простим чоловіком, а в ріжній подобизні. Обертається він змієм, конем та соколом, а ще зайцем, щукою та буслом…

— А чого ж та Нея на людей завзялася? — питає Михась.

— А от дивилася вона, як Дажбог із Ладою світ снують та населяють, і заздрісно стало їй… Вона ж бо нічого не творила, а тільки світами літала та лякала дівчат і молодиць.

— А чого вона їх лякала? — питається Михась.

— А з дурного розуму! День її — п’ятниця, тож не можна того дня шити, гаптувати і куделю прясти… Якось одна дівка шила увечері у п’ятницю, коли ж стукає щось у шибку. Одчиняє вона вікно, а там стоїть якась жінка. Шиєш, питає. Еге ж, каже дівка. Ну, так ось тобі на вечерю… — каже. Та й кинула на підвіконня мертвецьку руку.

— А нехай Господь милує! — жахнувся Михась.

— Ото такі вона капості вміє чинити… Аж якось вирішила вона й собі щось утнути. А якраз під ту пору створив Батько Троян чоловіка. Жив той чоловік на світі, жив, та й набридло йому самотою вік вікувати. Приходить він до бога і ну ж бо його прохати, щоб дав він йому жінку. А Дажбог йому й каже: «Є на світі Лада, — їй ти мусиш служити, а більше нікого тобі й знати не треба»! Почула теє П’ятниця і зраділа. Пішла вона на берег синього моря, а там росла вільха. Зрубала вона тую вільху, і зробилася з того дерева жінка. П’ятниця і каже їй: «Не хтів батько Дажбог, щоб ти прийшла на світ! Я дала тобі життя, то тепер служи мені повік». Жінка й погодилася. Як побачив її Господь з чоловіком у парі, то засмутився. Бо створив він чоловіка безсмертним і вічно молодим, а як запізнався той із жінкою, то втратив усе, — таку капость Нея йому вчинила. Але що вдієш… зробленого вже не переробити! Відтоді панує Нея над жінками, а Лада над козаками опіку гримає. І як почали народжуватися люди, то стали вони й умирати, бо як є народження, то має бути і смерть…

Замовк характерник, та Михась більше ні про що не питався — як похилився коневі на гриву, так і заснув у сідлі, бо всеньку ніч очей не стуляв через тую кляту П’ятницю.

X

Аж п’ятого дня добилися вони до Дніпра — трапилися дорогою татарські кочовища, то мусили стороною об’їжджати. Як виїхали на берег Дніпровий, то характерник і каже:

— Вже й смеркає, та сьогодні в Січ не попадемо — треба коней попасти, бо геть зморилися… І самим щось на зуб кинути, а то геть охляли.

— В мене й киші до хребта присохли, такий голодний! — каже Михась.

— Ну, то розпалюй багаття та вари кулешу, — каже Обух. — А я піду та хоч риби зловлю на вечерю.

От узяв Михась мідного казанка та й подався до Дніпра води набрати. От минає він могилу, що над самісіньким берегом височіла, коли ж чує: зашаруділо щось у бур’янах.

— Агов! — крикнув Михась.

Та ніхто й не обізвався.

— Не хоч обзиватися, то сиди! — каже малий козак. І сам до себе: — То, певне, бабаки жирують…

Та й рушив було із місця, коли ж тут гримнуло в бур’янах — і щось обпекло його вище ліктя.

— А бий тебе сила Божа! — скрикнув Михась.

Та запоясника вихопив і прямісінько в ті бур’яни.

Підхопилося щось попереду та гайда до Дніпра. Добре вибрало собі засідку: зразу коло могили починалися лози, то воно вшелепалося туди та й хаміль-хаміль у плавні.

— А щоб тобі добра не було! — каже Михась.

Глянув, а рана й не кровить. Лише рука стала мов не своя, геть заціпла. Вертається назад, аж долі пістоль валяється — так утікала вража сила, що й оружжя втеряла.

От іде малий козак до вогнища, коли й характерник прямує од річки. Як побачив Михася, то й у поли руками вдарився.

— А се що за лихо?!

— Стрілив хтось із могили, — каже малий козак. — Хтів було злапати я його, та втекла, бісова личина!

— Ану покажи!..

Зняв характерник із Михася сорочку та й дивиться.

— Пусте, — каже. — Хоч і сліпа рана, та кістку не зачепила. Хто ж у тебе поціляв?

— Якби ж то я знав! — каже Михась. — Плавні поруч, то воно й утекло.

— Нічого, — каже Обух, — зараз і зарадимо сьому лихові…

Та й почав такими словами промовляти:

— Вража куле, чортова дочко, де ти бувала? — За синім морем, де сонце сідає, де півні не піють, де голос людський не заходить. — Вража куле, чортова дочко, що ти там бачила? — Лицарів да богатирів, порубаних да постріляних, копитами кінськими потоптаних. — Вража куле, чортова дочко, а чи болять їхні рани? — Не болять і не кровлять, бо в землі сирій вони лежать. — Як у тих лицарів да богатирів рани не болять і не кровлять, так нехай і в Михася, внука Дажбожого, козака запорозького, кров не біжить, а рука не болить. Іди собі геть, вража куле! Амінь.

Як сказав він сеє, то відчув Михась, що заворушилося щось у його плечі, зашкребло, неначе комаха лапами, а тоді розтулилася рана і випала Обухові на долоню тая куля, кругла мов горошина.

— О Боже, — каже характерник, — а се що?!

Ожила куля, засичала та й обернулася жабою. Голова в тої жаби мов шпичка була, сама зелена, і дві червоні плями на спині.

— Господе, Твоя воля! — зойкнув малий козак.

Вдарив Обух тую жабу об камінь головою, кинув додолу і роздушив чоботом.

— Оттак-пак! — озвався він урешті. І втер чоло рукавом.

— Що то було?! — питає Михась.

— Смерть то була! — каже понуро характерник. — Тільки не моя, а твоя, сину…

Зблід малий козак.

— А хто ж се на мене так завзявся?

— Знайшов хтось кулю, що сім душ погубила, та й закляв на твою погубу, — каже характерник. — Тільки не знав, що людське оружжя тебе не вбиває… Через те і рана неглибока була.

— А нехай йому цур та пек! — сплюнув Михась.

Та й зігнув руку в лікті, коли ж вона й не болить.

— Нічого, сину, — каже характерник. — Ще днів зо два — і без сліда тая рана загоїться… А зараз вішай казанок та будемо кулешу варити.

От поспіла вечеря та й сіли вони їсти. Допіру ложки вмочили, коли ж пливе Дніпром якийсь човен.

— Пугу! Пугу! — погукали з човна.

— Козак з Лугу! — крикнув Михась, бо так заведено було вітатися в запорожців.

— А хто будете?

— Обух із джурою, — одвітує характерник.

Тут і завернув той човен до берега. Виходить із нього козак та й каже:

— Хліб-сіль, панове козаки! В Січ, певне, їдете, еге?

— А певно! — каже Обух. — А що?

— То хутчій завертайте голоблі, бо смерть там на вас чекає!

— А то чом? — питає Михась.

— Кількоро день тому висадив якийсь вражий син двері в січовій скарбниці й украв гроші, що його милість король війську запорозькому прислав на заплату.

— Та й що? — каже Обух.

— А як почали шукати їх, то знайшли закопаними у тебе в хаті під піччю!

Обух і ложку покинув.

— А нехай воно тямиться! Добре придумала, бісова личина… хоч як викручуйся, та не повірять! Та й що ж?

Козак зітхнув.

— Хочуть у Січі вас киями забити! Люті братчики, що аж-аж-аж. Щирі запорожці, як ото Богун да Кривоніс, та пан отаман кошовий, не вірять, звичайно, у теє, а голота й заволоки ріжні на шматки вас ладні порвати…

— А що, ти теж злодіями нас не вважаєш? — питає характерник.

— Хіба ж злодій одборонив би мене од нехибної смерти? — каже запорожець. — Аби не ти, батьку, то пропав би я під киями, мов собака!

— Ба, — каже характерник, — то се за тебе я двадцять золотих заплатив!

— А ти й забувся, батьку?

— Забув, як заорав! — каже Обух. — Спасибі ж тобі, сину, що звістив за наше лихо. А давно воно сталося?

— Ото як ви з Січи десь поділися. Через те й подумали на вас, а ще один козак із хлопчачого куріня сказав, що бачив, ніби ви удвох тую скарбницю рабували…

— Із хлопчачого куріня?! — перепитав Михась. — А що за хлопчак?

Запорожець стенув плечима.

— А дідько його матір зна! Мордатий такий…

— Барабаш! — вигукнув Михась.

— Не хто й инший, — каже характерник.

— То се він тую скарбницю й пограбував, собака такий! — каже Михась.

— Ні, сину, — каже Обух, — не здатен він на теє діло! Тут хтось хитрий да змисний руку доклав — і двері вивалив, і тую грошву всю до копійки підкинув нам у хату… Хто ж повірить тепер, що ті гроші підкинуті!

— А певно, — каже запорожець. — Грошенята не підкидають, та ще й такі великі… їх собі забирають! А хлопчак той, до речі сказати, дременув із Січі.

— Як се?!

— Поцупив коня у нашому курені, зброю потяг у курінного Потурайла та й накивав п’ятами! Днів з кількоро вже тому, як немає його.

Перезирнулися Михась із характерником.

— Ану дай того пістоля, що ти приніс! — каже Обух. Та й почав його розглядати. — Еге, та се Потурайлове оружжя… Таких пістолів три у нього, а ось і мітка стоїть!

— То се що ж, — питає Михась, ушам своїм не вірячи, — виходить, той мордань стрілив у мене?!

— Виходить, так… — відказав Обух замислено. — Тільки не міг він тую кулю заклясти, бо на теє могутнього бісуркана треба. Хтось, певне, дав йому її, а хто — про теє й балакати зайве…

— Оце опентали нас! — каже Михась. — Значить, виросла вже рука в клятого Мурмила?

— Та вже ж! — відказує характерник. — Кепсько все це…

— Ну, попливу вже я, — каже козак, підходячи до човна. — А вам краще ушиватися звідціля, бо наша ватага неподалік рибу ловить. Як надисають вас тут, то в лика візьмуть та завезуть у Січ!

Характерник і на ноги схопився.

— То чого ж ти зразу не казав, собачий сину! — І до Михася. — Гаси вогонь, хутчій!

— А вечеря?

— Яка, в дідька, вечеря! Нехай візьмуть нас у бран, то дубовим салом будуть частувати, а не кулешею!

— А як скуштуєш того сала, то так воно вадить, що ох-ох-ох… — докинув запорожець, відштовхуючись од берега. — Бувай здоров, батьку!

— Нехай Господь береже тебе, сину… — каже йому характерник. І Михасеві: — На коней, бігом!

— А куди їдемо? — питає той.

— До Чортової гори!

Вже й місяць зійшов, як забовванів на березі високий пагорб, що поріс дерезою, чагарями та ріжним хабуззям. Ні вогника не видно було в хащах, та характерник із коня зліз, повід на руку намотав і повів його стежиною, що плутала у дерезі.

— Близько воно? — питає пошепки Михась.

— Поруч, — каже Обух. — Мовчи.

І справді, кроків з двадцять вони пройшли, аж свінуло попереду багаття, що горіло під кручею. Дивиться Михась, коли ж стоїть коло вогню запорожець, спершись на ратисько. Старий-старий, у жупані чудернацького покрою, що таких уже й не носять, в шапці з кутастим верхом, а на поясі кривий ятаган висить. Почув той запорожець кроки та як гукне:

— А що за нечиста сила там вештається, га?!

— Чом се ти нас нечистою силою взиваєш? — питається Обух, підходячи до багаття. — Внуки ми Дажбожі, Матінки Лади оружні волгви!

— А який там дідько знає, хто ви такі! Давно вже жодна жива душа сюди не навідувалася, — каже запорожець. — Що треба вам тут, собачі діти?

Зітхнув Обух і шапку зняв.

— Скажи мені, батьку, чи живий ще той, кого Байда у кайдани забив?

— А що йому зробиться! Щодня в Бога смерти просить, та не йде вона до нього… Тільки зась вам туди, бо вже сто год, як закляття лежить на ньому, а разом з ним і ми тут караємося.

— Прийшли ми, — каже Обух, — щоб зняти теє закляття! Веди нас до того богатиря.

— А дулі не хочеш? — питає запорожець.

— А що?

— Були тут уже такі, яке ви, та облизня зловили! Тільки образ Матінки Лади теє закляття може зняти, та де його візьмеш?

— А се що? — питає Михась, виходячи уперед. Та й дістав із-під сорочки Троянів Ключ.

Темна була та лялька, немов земля, та як упало на неї місячне світло, то засяяла вона, що й очам було боляче.

— Господе, Твоя воля! — каже запорожець. — Чи ж се таки вже й кінець настав нашому поневірянню?

— Настав, батьку, — каже характерник.

Запорожець і перехрестився.

— Слава Дажбогу! — каже. І свиснув у два пальці.— Гей, панове молодці, сюди хутчій!

— А що? — питають десь із-під землі.

— Гості в нас, та ще й які!

Допіру він теє сказав, як один по одному виходять із темряви восьмеро запорожців. Одіж на них старосвітська, оружжя поржавіло, а вуса та оселедці таки повиростали, що по землі волочаться.

— Скінчилася служба наша, — каже їм старий козак, — бо прийшов Троянів Ключ в Україну! Край уже настав неволі нашій! Кидайте ратища, запалюйте походні та ведіть отсих молодців до в’язниці. Хай скінчать діло, з яким приїхали!

От позапалювали вони квачі, вмочені у живицю, та й полізли на гору. Як дісталися на маківку, то побачив Михась величезну темну скелю, а на ній лицаря, прикутого грубими ланцюгами. Здоровецький він був, як дуб, а борода така вигналася, що нижче пояса сягала.

— Здоров, собако! — каже старий запорожець, підіймаючи угору смолоскипа.

Брязнув лицар кайданами та каже:

— А-а, прийшов, недолітку? Де ж ти ходив отсе так довго, щоб тобі добра не було!

Такий гучний голос його був, що як грім дудонів у вухах. Здригнувся Михась та й питає:

— До кого се він?

— До тебе, козаче… до кого ж іще! — каже характерник. І до лицаря: — А що скажеш нам, богатирю?

А той і посміхнувся.

— Знак на тобі, козаче! — та й показав пальцем на Михася. — Значені ви всі ще як світ був молодий!

— Хто се значений? — не втямив той.

— Ти, ти… і всенький рід твій! — каже лицар. — Як узяли копієм шеремети храм Пречистої Лади на Заруб-горі і розруйнували його до цурки, то наклав Батько Троян знак на ваше кодло… Коли прийде чорна година для України, то найменшого в роду знайде Троянів Ключ і мусить він із ним іти в Україну, щоб одмінити лихо! Замкнеш ти коло Дажбоже, і останній буде тим, хто запалить всю Україну!

— Се ми вже знаємо, — каже Михась. — А з тими шістьома що станеться?

— А ті всі помруть… ті всі помруть! Ти принесеш їм смерть, козаче!

— Чому? — питає Обух.

— Троянів Ключ відпустить їх, щоб не мордувалися на сім світі! Полинуть їхні душі в Ир Дажбожий і сядуть за тими столами, де бенкетують лицарі, що в боях полягли…

— А чого се їх туди пустять? — питає характерник.

— Бо спокутували гріхи свої в сім світі й Коло Троянове замкнули…

Мовчали усі, і тільки чутно було, як тріщать смолоскипи та десь над берегом скрикує нічна пташка.

— А хто буде четвертий? — питається Михась.

Брязнув ланцюгами богатир.

— У городі Київі жде він на тебе… Іще в Ладимира-князя він служив і киян у Почайну заганяв, щоб їх попи-ромеї[43] охрестили… а тепер смерти у Господа просить, смерти просить! Щодня тої смерти виглядає, а її нема та й нема!

І знову зареготався лицар.

— А де ж його там шукати, га? — питається характерник.

Та богатир знай реготався, аж луна котилася понад Дніпром. Узяв характерник смолоскипа і хтів було припекти того лицаря, та Михась перепинив його.

— Не треба, — каже.

— А то чого?

— Хіба ж ти не втямив іще?

— Ні.

— Він усе вже сказав, — каже малий козак. — А нам самим треба до Київа їхати та шукати…

Та й замовк. Тихо зробилося, й тільки смолоскипи палахтіли та живиця скапувала додолу огненними краплями.

— Чи з тобою Дажбожий Ключ? — питає урешті лицар.

— Зі мною, — каже Михась.

— Ну, то відпусти мене, бо вже набувся на сім світі…

Потягнув Михась за поворозки та й дістав із-за пазухи камінну ляльку. Глянув на неї лицар і похитав головою.

— Авжеж, се він і є!.. Стільки людей лягло, аби зо світа його звести… а він знову вернувся!

І зареготався, брязкаючи залізними ланцюгами, а далі заяріло його тіло, мов криця в огні, червінню стало наливатися, розтопилися кайдани, потекли палахкими цівками, зайнялася суха трава під скелею, спалахнули чагарі й бур’яни, що росли доокруж, — насилу встигли запорожці назад відскочити, як вибухнула велетенська постать сліпучо-білим полум’ям, котре з такою силою вдарило угору, що осяяло не лише Чортову гору, а й Дніпро під нею, плавні й усе округи.

— От і запалив Троян першу свою свічу… — каже характерник Михасеві.— А як замкнеться коло, то вся Україна буде горіти!..

— А тепер куди нам? — питає Михась.

Поклав характерник долоню йому на голову та й каже:

— Не знаю, сину… Чигає лихо на нас звідусіль, та з Божою поміччю, може, впораємося з тим, що маємо зробити!

Далеко за північ було, коли минули вони ту піщану косу, де Запорозька Січ стояла. Як спинили коней на річковій кручі, то характерник і каже:

— Ох, сину, стільки прожито тут було! Не думав і не гадав я, що такий день настане, коли не посмію й під’їхати до січової брами…

А Михась шапку набакир заламав та й каже:

— Хіба ж ми винні, батьку! Може, таки заявимося до кошового та будемо справедливого суду вимагати?

Обух лише посміхнувся.

— Не знаєш ти суду січового! Як сказиться козацтво, то розбиратися не буде — заб’ють киями та й квит. Нічого, сину… ще повернемося ми сюди з тим, хто стане батьком усім козакам, то й випливе правда про нас наверх! А зараз гайда звідціля.

Та й шмагонув коня нагайкою. Хоркнув жеребець, вудила закусив і так рвонув з місця, що тільки курява встала. За ним і Михась подався, чимдуж поганяючи свого гнідого. Ще хвилю мріли їхні постаті серед степу, а потім проковтнула їх нічна пітьма.