Чигиринський сотник

I

За тої пори, що про неї ми оце річ ведемо, на правому березі Сули стояв город Лубні. Невеликий він був, як і всі міста у ті лихі часи в Україні, небагато й люду в нім жило, та як під’їжджаєш до нього, то відразу впадало в око, що не такий це город, як ото инші, що тоді скрізь траплялися. Не побачиш було в ньому ні сільських мазанок під стріхами, ні клунь із лісковими[60] стінами, ні стодол чи плетених тинів, — пишалися скрізь кам’яниці з гонтовими дахами, де мешкала замкова шляхта і міщани, височіли костьоли зі шпичастими верхами, кляштори та монастирі, а в них кишма кишіло католицьке й православне чернецтво. Зокола обгороджене було теє місто високими камінними мурами, а на валах тих і при брамі, що була у п’ять чоловіка заввиш, чатували вояки у залізних шоломах і з галябардами та огненною стрільбою напохваті. Були там і гармати, що визирали з бійниць широченними жерлами, були при них і гармаші, всі з німаків та голендерів, які в тій кріпості служили. А паном і володарем того міста і всього того краю був князь Ярема.

Сидів він у замку, що височів над самісінькою Сулою. Ще батько його, старий князь Вишневецький, звів тую будову, нагнавши туди силу-силенну довколишнього люду. Камінь до Лубнів возили од самого Більська, дуби і ясени рубали у верхів’ях Сули і сплавляли водою, цеглу випалювали день і ніч у здоровезних печах і притьмом доправляли волами, — зате і замок удався височенний та пишний, що другого такого ще пошукати було не тільки в Україні, а, либонь, і в Самій Польщі. Глянеш було на тії грубелецькі мури, що їх і гарматним ядром не просадити, на тії здоровецькі вікна, що в них і хоч возом заїжджай, на чотири квадратові вежі, що стовбичать по кутах, наче велети які на сторожі,— і дивом дивуєшся, що такенну споруду людські руки могли звести. Хоч ніякого дива у тім і не було — куди око засягне, скрізь лежали володіння Вишневецьких, і весь люд, скільки було його у тім краю, платив їм чинш і всякі повинності мусив одробляти. Король сидів у Варшаві, великий князь на Литві, тож не було другого пана в тій землі, крім Яреми Вишневецького. Орудував він нею, як хотів, усі йому корилися і шану віддавали, а по селах навіть пісню склали:

Тієї гарячої осінньої днини сидів князь не на різьбленому кружганку,[61] з якого відкривався овид на степи, лани та довколишні села, а у східній замковій вежі, де був таємний покоїк, у якому він зазвичай приймав гінців з листами й провадив наради з прибічною шляхтою. У заґратоване овальне вікно зазирало вечірнє сонце, а з дворища долинав брязкіт оружжя і тупіт кутих черевиків — то муштрувалася хоругва угорської піхоти.

— І що ж сталося далі, пане Мурмиле?

Звіздар стенув плечима. Він стояв посеред покою, запорошений і обшарпаний, у простій свиті й закурених чоботях із острогами, — видно було, що допіру з коня зліз.

— Привид той розлякав усіх та й щез… А характерник із недолітком переїхали на той бік — і латата.

— А що, там переправа була?

Мурмило зібгав шапку в долоні.

— Яка ж переправа на порогах, ваша милість… Диво там сталося, що відколи світ, такого я не бачив!

— Яке ж диво, вацьпане?

— Поки їхав один із Сімох, спинився Дніпро й оголилися пороги, що перейти на той бік можна було, як по суходолу!

Князь подивовано підняв брови.

— Дніпро спинився… ти хочеш сказати, вода перестала бігти?!

— Авжеж, ваша милість.

Ярема зиркнув у вікно.

— І як це все виглядало? — помовчавши, спитався він.

— Ну як… Вода стала як шкло. І Ненаситець замовк… — Звіздар сіпнув борлаком.[62]— Страшно було…

— Тобі? — здивувався князь.

— Велика могуть — сила Дажбожа, — хрипко видихнув Мурмило, понуривши голову. — Як побачиш її, не по собі стає…

— Ти, слуга Чорнобогів, таке кажеш?! — вигукнув князь. — Соромся, звіздарю! Як візьмемо ми Троянів Ключ, що до рук їм потрапив, то всім світом будемо владати!

— Як було, так і кажу, ваша милість! — притулив долоню до грудей Мурмило.

Запало мовчання, і тільки чутно було, як уривчасто вигукує команди хорунжий надворі.

— Добре, — озвався нарешті Ярема, — менше з цим… Далі що було?

Мурмило переступив з ноги на ногу.

— Знав я, що Самари їм не минути… Ішла якраз буджацька орда в Україну. Заплатив я двісті золотих мурзі, й надисали вони їх у долині, там, де козацькі хутори кінчаються…

— Еге ж, еге ж… та й що?

— Того недолітка поцілили стрілою, але кінь його виніс. У лісі сховався і щез, наче камінь у воду…

— Кінь? — перепитав Ярема, насупивши брови. — І що це за кінь такий був, що вся орда за ним гналася, та не здогнала?

Звіздар зітхнув.

— Думав я про це, ваша милість… І можу сказати, до чого додумався, якщо буде ваша ласка на те…

— Кажи.

— Недарма все воно коїться, ваша милість… Здається мені, притягує та лялька до себе всі сили, що на боці Дажбожому стоять, і щоразу, як ми до рук ладні їх прибрати, ті сили на заваді стають… Чому один із Сімох заявився тоді, як всі сили пекельні загнали їх на ту скелю? Таж він раз на сто років у світ приходить, — а цього разу наче хтось навмисне його послав! Чому втік той недоліток від орди, хоч кінь його зморений був, і туди потрапив, де його ніяким способом не можна було дістати? Чому він зумів з-поміж пекельної сили на Лисій горі порятуватися і знову того характерника здибав? Ваша милість, чи ж удіємо ми щось супроти них, як за ними вся сила і міць небесна стоїть? Страшно мені й подумати про це!

Князь гостро зиркнув на нього.

— Не верзи дурниць, звіздарю! Чи ти в могуті Чорнобоговій уже засумнівався? Гляди, а то в пекло потрапиш за сії балачки! Там горіти будеш, аж поки світ стане знов молодий!

Мурмило мовчки вклонився.

— Де вони зараз? — помовчавши, поспитався князь.

— Бачили їх у Тарахтемирові…— буркнув звіздар. — А куди звідтіль подалися, то й хтозна.

Ярема підвівся і підійшов до вікна. Якусь хвилю стояв він, заклавши руки за спину і замислено споглядаючи круговид, що відкривався з тієї вежі. Потім обернувся і заговорив, походжаючи туди-сюди покоєм.

— Шкода мені труда, пане Мурмиле… Стільки праці вклав я у цей дикий край, у ці неходжені землі, де лише звірота водилася та ходили татаре по ясир! Скликав я людей на слободи, села заселяв, міста будував, мурував церкви та монастирі… Завдяки мені залюднилися ці степи, орються лани, купці везуть усяку всячину до Лубнів, а від нас вертаються зі збіжжям, медом і стадами худоби… Вся Польща і Литва їсть наш хліб… та де там Польща — Богемія, Німеччина, Швеція, Рим! Обсадив я ці землі кінними хоругвами, що ворога пильнують, найманого війська чотири тисячі утримую! Ратай у моїм князівстві почувається безпечне, бо нехай тільки орда на обрії з’явиться — відразу ж спалахнуть сторожові вежі по всіх усюдах, а за годину виїде військо з князем на чолі й погромить ту галайстру! Живи, трудись, виконуй, що загадали, плати, що належить… Так ні ж бо, не хочуть!

— Козаками хочеться усім бути!.. — укинув Мурмило.

— Так ото ж, вацьпане… А того не тямлять, що споконвіку заведено: шляхті — шабля, купцеві — безмін і терези, а посполитим — плуг та рало… на тому світ стоїть! І не може бути інакше, а то зійде усе на пропасть і буде тільки руїна кругом!

Звіздар покивав головою.

— Але ж бачте, яке диво, ваша милість: не те люде роблять, що корисне для них, а те, що шкоди завдає… Така, певне, натура людська!

— В тім-то й горе!.. — зітхнув князь.

Та й знову сів у крісло й руки на животі згорнув.

— І що будемо далі робити, вацьпане? — поспитався він поважно.

— Всі слуги наші й поплентачі пильнують їх, — відказав Мурмило. — Як заявляться десь ті двоє, то дадуть мені знати…

— І жодної звістки ще не було?

— Жодної, ваша милість.

І знову замовкли обоє, наслухаючи, як брязкає оружжям піхота у дворі.

— Три хоругви розпустив я лівим берегом, — нарешті озвався Ярема. — Бачили їх у Баришівці, та не встигли схопити — певне, хтось…

Двері відчинилися, й на порозі став маршалок.

— Ваша милість, — низько вклонившись князеві, сказав він, — якийсь козачина добивається до вас. Варта затримала його коло брами, чекають вашого повеління…

Князь насупив брови.

— Що за козак, Францішку?

— Хлопчина, років з дванадцять. В жупані з чужого плеча і шаблею при боці — либонь, поцупив десь. Називає себе слугою вашим рукодайним…

— Барабаш! — вигукнув звіздар.

— А що він хоче? — втомлено поспитав Ярема.

— Каже, звістки привіз… та розмовляти буде лише з вашою милістю.

— Ото вже пройдисвіт! — зареготався Мурмило. — Таки винюхав щось!

Князь гостро зиркнув на нього.

— Ти так гадаєш?

— Авжеж! Це з тих, що без мила скрізь пролізуть. Як ото в селі кажуть: хоч дурний, та хитрий.

— Гаразд, Францішку, давай його сюди! — звелів Ярема.

За кількоро хвиль двері знову відчинилися, і маршалок запровадив до покою опецькуватого хлопчину в жупані до самісіньких п’ят.

— Здоровенькі були, ясновельможний пане! — уклонився той з порога. — Нехай жива та здорова буде і ваша жінка, і діточки, і вся рідня ваша, хай живуть і пасуться ваші воли, і бички, і корови, і вівці…

— Ти хто? — урвав його князь.

— Вірний слуга і підніжок вашої милости, потомственний городовий козак Барабаш! Прибічник владаря землі й неба, господа нашого Чорнобога, що вічно живе там, де ні дня ні ночі немає…

Князь нетерпляче перепинив його.

— Чого добивався до мене?

— Дозвольте все до ладу розказати, ваша милість.

— Дозволяю.

— Дякую за ласку, ваша милість. Як узяв ото пан Мурмило мене до вас на службу, то я не їв і не спав, а знай вистежував того обіясника Михася, щоб його чорти вхопили та потягли до пекла! Нещодавно брався я на Переяслов та й дорогою заїхав до рідні, що в Баришівці живе. І два дні там не пробув, аж бачу — сидять у шинку ці два урвителі й горілку п’ють! Уявляєте? І Богун з ними, ваша милість.

— Знаємо ми це все… — буркнув Мурмило.

— Не перебивай! — махнув рукою Ярема. І до Барабаша: — Та й що?

— Чув я, що розпустила ваша милість хоругви по лівому березі, щоб тих гицлів у лика взяти. Побіг до коменданта — не пускають. Іди, кажуть, не годен ти з нашим паном балакати… Рилом, кажуть, не вдався, ґемайн[63] репаний! І слухати не стали, що я слуга вашої милости. Я тоді за тими двома назирці… Винюхав, де вони на кватирю стали. А вже й темно було. Коли ж тут і хоругва у браму заїжджає. Я до ротмістра, так і так, мовляв…

— Еге, еге… та й що? — нетерпляче перебив його князь.

— Той пан ґемайном узивати не став мене. Кількох вояків гукнув та й бігом до тої хати, де тії злочинники засіли. І що ж ви думаєте, ваша милість?

— І що?

— Хтось попередив їх! На коней посідали — і шукай вітра в полі! Пан ротмістр так розлютився, що нагайкою мене сперезав, аж шкура репнула…

— Добре зробив! — буркнув Мурмило.

— Еге, так боліло, що здуріти можна! — поскаржився Барабаш. — Та й нагнав мене. І балакати більше не схотів…

— Далі… далі давай! — поквапив його князь.

— Вирішив я на свій страх та ризик тих гицлів вистежити. Знав, що через тії плавні тільки одна стежина є… Засідлав коня та й за ними. Аж до Тарахтемирова гонив їх, де отой урвитель Михась із якимось дідом балакав…

— Що за дід? — спитав Ярема.

— Такий старий, аж порохно з нього сиплеться… На мерця схожий.

Ярема з Мурмилом перезирнулися.

— П’ятий!.. — буркнув князь. І до Барабаша: — І про що ж вони балакали?

— Не чув я, ваша милість. Але… — Барабаш замовк.

— Ну, ну… та й що? — поквапив його звіздар.

Барабаш надув щоки, мов хом’як.

— Але знаю, куди вони поїдуть, отак!

Князь випростався в кріслі.

— Далі,— звелів він.

— Як спускалися вони з пагорба, сидів я у бур’яні й підслухав, що вони там балакали, гицлі такі! А казали вони ось що: поїдемо, мовляв, до Тарахтемирова та оддихнемо днів кількоро, а то, мовляв, і коні вже потомилися… а потім до Ворскли будемо вирушати, де ота пані живе!

— Пані? — перепитав князь.

— Еге ж, якась там пані є… в городі, що над Ворсклою стоїть! Розвалений такий.

Князь із Тіберусом знову перезирнулися.

— Гелон!.. — буркнув Ярема. — Там самі руїни… тільки колони та рештки мурів лишилися.

— Це той, що у Більську? — поспитав Мурмило.

— Той.

— Далеченько доведеться їм добиватися… А хто ж та пані?

— Шоста, — відказав князь.

Мурмило подумав.

— Якщо так, — нарешті озвався він, — то Лубнів їм не минути, ваша милість…

— Авжеж! — буркнув Ярема. — Якщо їхати вони будуть од Тарахтемирова, то рухатимуться навпрямки, а тут мій край, та ще й заселений густо… Звичайно, Дубні вони минатимуть стороною. А куди ж повернуть?

— Характерник — бувалий козак, всі стежки і шляхи знає,— вкинув звіздар. — Як пірне у степи та плавні, то тільки його й побачиш!

Князь відкинувся у кріслі.

— Зробимо так, — по хвилі озвався він. — Звелю я хоругвам патрулювати на всіх шляхах, а по селах розішлю наказ, щоб старости пильнували за цими двома і в лика їх брали відразу. До Гелона їхати їм довго… зловимо по дорозі!

— А я що робитиму? — поспитався Мурмило.

— А ти, звіздарю, — глянув на нього Ярема, — сідлай свого гада небесного — і на розшуки притьмом! З неба видніше, що на землі коїться. Так чи так, а зловити їх треба тут, у Вишневеччині. Бо над Оріллю вже й татари кочують, а засягають їхні кочовища аж за Ворсклу…

Звіздар мовчки вклонився.

— А мені що діяти, ваша милість? — вбовтнувся у річ Барабаш.

Князь неуважно глянув на нього.

— А ти йди собі…

— Куди?

— А хоч і галасвіта… Ось тобі за службу! — Ярема сягнув до шухляди і, діставши торбинку з грішми, кинув Барабашеві.— Гуляй.

— А шляхетство?!

— Що? — витріщився на нього Ярема.

Барабаш зашморгав носом.

— Ну, пан Мурмило як наймав мене на службу до вашої милости, то казав, що ваша милість до герба мене прийме й шляхтичем учинить, а шляхта — то всі брати між собою, хоч багаті, хоч і без шеляга у кишені…

— А ти що ж, братом хочеш мені стати?! — поволі перепитав князь.

Мурмило виступив уперед і вхопив Барабаша за руку.

— Вибачайте йому, ваша милість… воно дурне й не тямить ще нічого! — І до Барабаша: — Бевзю ти заплішений, як стане господь наш Триглав над цілим світом панувати, то таку винагороду дасть він тобі, яка тобі й не снилася! Будеш радіти весь час і реготатимешся, мов навіжений, таке щастя тобі перепаде!

— А шляхетство? — жалібно перепитав Барабаш.

Звіздар турнув його до дверей.

— А шляхетство не для таких, як ти… рилом не вдався, второпав? Ти ба, чого захтіло!

До покою зазирнув маршалок.

— Ваша милість…

— Що там, Францішку? — поспитався князь.

— Біда, ваша милість… жеребець, що на ньому приїхав сей козак, мало стайню не розвалив! А коні як почули його, то ніби подуріли — прямо на стіни лізуть! Не бувало ще такого!

— Дурню, — люто ревонув Мурмило, зиркнувши на Барабаша, — таж його треба було за брамою лишити… якого дідька ти у стайню його поставив?!

— А що?

— Це ж пекельний кінь… він усі Дубні може сплюндрувати! — І до Яреми: — Зоставайтеся здорові, ваша милість. Я в дорогу… а цього бевзя із собою заберу, нехай далі винюхує, де ті двоє скрадаються!

— І коня свого нехай забирає,— нагадав маршалок.

— Безпремінно, — вклонився звіздар князеві. І до Барабаша: — Гайда, обревку нетесаний!

II

Михась виїхав на берег, і гнідий заіржав, хвиськаючи себе хвостом по боках і обтрушуючи останні краплини води.

— І як ця річка зоветься?

— Оржиця, — відказав Обух, підтягуючи попругу. — Менша сестра Сули.

— А чого менша?

— Бо притока. — Обух поправив вуздечку і, молодцювато хекнувши, плигнув у сідло. — Гайда, сину… ще не одну річку доведеться долати!

— А кудою поїдемо?

— А ось тут стежечка через мочарища… може, виберемося нею в степ!

Вони заїхали у плавні, й довкола відразу ж задзижчали комарі. Коні брели по коліна в каламутній нетечі, укритій зеленою ряскою. Комиші були такі високі, що комонники ховалися у них з головою.

— По лівому березі Дніпра скрізь отакі болота, — сказав Обух, що їхав попереду. — Як прийшов Батий в Україну, то люде відступили в ці мочарища й селами там понаселялися… Пробували татаре їх узяти, та потопилися у багнах!

— А багато ще нам треба буде річок перепливати?

Обух зітхнув.

— Ого, сину… тут їх сила-силенна! Поки до Голуня дістанемося, то доведеться здолати Удай, Сулу, Хорол і Псел… а озер, боліт і малих річок та потічків і не злічити!

— То ми оце на Дубні прямуємо?

— Та певно ж… Як від Заруба до Більська пряму провести, то проляже вона крізь Яремине гніздо. Але ми, звичайно, гака накинемо, щоб поминути його стороною.

— Шукають нас, либонь…

— Авжеж. Як на мене, знають вони, куди ми їдемо…

— Звідки?

— Доста у них різних підглядачів та поплентачів…

— Сам Барабаш чого вартий!..

— А певно… Та з нами сила і міць небесна, а вона завжди од лиха нас одборонить, сину! Уповати треба на неї, та й самим ґав не ловити, а матися на бачності[64]…

Нетеча вже сягала коням по пахви. Копита глухо чвакали в намулі, й на воді вибухали здоровезні бульбашки. Десь у комишах залопотіла крильми наполохана качка, і Михась здригнувся.

— А не потопимося ми тут, як тії татаре? — перелякано запитав він.

Обух озирнувся.

— Та ні, сину… Знаю я сюю стежину. Тут нас ніхто не угледить…

— Звідки знаєш?

— Як був у Наливайка, то на звіди ходив[65] у ляське запілля…

— Це із Солониці?

— Еге ж.

Гнідий захоркав, і Михась побачив, що вода потроху спадає. Вони проїхали ще трохи, і стало знати, що копита вже грузнуть у річковій ріні, а не в болоті.

— Ну, — сказав Обух, — ось тобі й степ!

Михась нагнувся, проїжджаючи попід комишами, що зімкнулися над головою, і примружився од сонця, що хльоснуло його увіччю.

— Оце вона і є, Вишневеччина… — сказав характерник. — Скільки око засягне, скрізь Яремині землі. Аж під Московщиною його володіння кінчаються…

— А людей багацько тут живе? — поспитався Михась.

— Трохи є… Татаре сюди рідко заходять, бо князь їх уже погромив кілька разів. То люде й селяться помалу..

Михась притулив долоню над чолом. Безкрає дике поле лежало перед ними, сягаючи до самісінького обрію, що вимальовувався удалині темною рискою поміж небом і землею. Трави стояли як вода, то у чоловіка заввиш, то низькі й миршаві на пагорбах та солончаках, де-не-де височіли на тих залисинах здоровезні будяки та чорнобіль, яскрів буркун золотими плямами по видолинках, а на тлі вечірнього неба чітко й гостро вимальовувалися кшталти давніх могил. І все довкруг гуло та бриніло: дзумкотіли бджоли та різні комахи у чашечках квіття, галасувало птаство на болотах, несамовито скреготів деркач за річкою, квакали жаби в плавнях, а в траві щось сичало, сюрчало і свистіло, наче там з сопілкою хтось засів.

— А ось і Кирик! — озвався Обух. — То що, друже?

Крук опустився на його плече і обернув голову.

— Попереду хутір, — сказав він. — Кількоро хат.

— Хоругва проходила?

— Ні.

Характерник подумав.

— Заночуємо? — глянув він на Михася.

— Треба було б… Хоч одну ніч під дахом перебудемо. Та й комарів не годувати…

— Тоді гайда! — вирішив Обух.

Вони рушили насилу помітним прослідком, що звивався у травах поміж озерцями, шелюгами та мочажинами, і за якусь часину стежка поп’ялася у діл, потім звернула о ліву руч — і козаки побачили, що перед ними блиснула річечка, де росли верби у березі, а над річкою — декілька хат і городи, що спускалися до левад.

— Ти ба! — сказав Михась.

— Отут і стаємо… — сказав Обух. І торкнув коня, звертаючи до крайнього двориська, обгородженого почорнілим воряччям.[66]— Здорова була, господине!

— Здоров і ти, лицарю! — відказала молодиця, що поралася коло криничного журавля. — А по волі чи по неволі?

Обух крутонув вуса.

— Сама знаєш… добрий козак усе по волі гуляє! А хутір ваш як зветься?

— А ніяк! Та й слобода се, а не хутір.

— А надовго?

— Як ото пальців на ногах і руках… Заночувати хочете?

— Коли твоя ласка, господине.

Молодиця вилляла цебер у жолоб, з якого напувають худобу.

— То заїжджайте у двір. Разом і води мені натягаєте.

— А коней де поставити?

— А отам біля груші.

Обух плигнув на землю й відчинив ворота.

— Розсідлай і витри їх добре віхтем, — звелів він Михасеві.— Та засип вівса у шаньки. А я коло криниці буду.

Коли малий козак попорав коней і підійшов до жолоба, характерник уже натягав туди води.

— От добре, — проходячи, сказала молодиця. — Осьо чоловік прийде, то й вечеряти будемо.

Михась торкнув характерника за лікоть.

— А що воно таке слобода?

— А се, — сказав Обух, сідаючи на колоді,— таке село, сину… Як дає король панові землю, той скликає туди людей. Каже, мовляв, селіться й обробляйте, а панщину робити мені будете через тридцять год. Отаке село чи хутір і зветься слобода.

— А чого се люде повинні на пана робити?

— Бо земля його.

— А хіба не божа вона? Дід казав мені, що земля свята господові належить!

Обух зареготався.

— Якби ж то так! Земля, сину, в Речі Посполитій тим належить, хто зброю носить, себто шляхті. А посполиті не мають права її принабувати…

— А чого?

— А того що землею володіє той, хто може її збройно боронити. Воїн, лицар, захисник! А простацтво за те робить на нього і податки йому платить.

— А козаки теж лицарі?

Характерник сумно кивнув.

— Теж, сину… тільки не хочуть кляті ляхи рівними нас визнавати! Через те і воюємо ми з ними.

У ворота поволі заїхав драбиняк, запряжений паровицею волів. На копиці сіна сидів дядько в полотняній сорочці й шароварах і солом’яному брилі.

— О, — сказав він, — гості в Килини! Здорові, лицарі!

— Здоров і ти, чоловіче добрий, — відказав Обух. — А що, з сінокосу?

— Еге ж.

— То давай поможу.

— А поможи, козаче! — І до Михася: — А ти, хлопче, лізь нагору та топчи.

Характерник узяв дерев’яні вила, що стояли під хлівом, і заходився разом з дядьком закидати сіно до стодоли. Як виросла ціла купа, Михась видерся на неї й заходився гуцати, щоб копиця осіла.

— Тютюнцем почастуєш? — поспитався дядько в Обуха, коли вони впоралися з тим ділом.

Характерник утер чоло й дістав кисета.

— Кури на здоров’я, чоловіче добрий!

Вони посідали на колоді й задиміли люльками. З хати виглянула господиня.

— От молодці! — сказала вона. І до дядька: — Семене, Іван осьо прийде, то й будемо вечеряти!

Дядько понуро зиркнув на неї.

— Та ні, Килино, я додому…

— А то чом?

— Та ще ж поратися!

— Хліба-солі не хочеш у мене з’їсти! — докірливо сказала Килина. — Брат називається!

— То це сестра твоя? — попитався Обух, пахнувши люлькою.

Дядько сплюнув набік.

— Еге ж… А ти відкіля їдеш, козаче?

— З Січи.

— А-а… І що чутно на білому світі?

Обух мовчки стенув плечима.

— А правда, що скоро вийде Січ на волость і буде заводити козацькі порядки по всій Україні?

Михась неспокійно ворухнувся.

— Правда, — по хвилі відказав характерник. — А у вас що чувати?

— Та доброго нічого… — буркнув Семен. — То ти запорозький козак?

— Еге.

Дядько подумав.

— А правду кажуть, що всі запорожці чари знають і всяке лихо можуть відвернути?

— Не зовсім, щоб усі… але знаємося на цьому! А що?

Семен пахнув люлькою.

— Біда в нас, козаче! Не знаю, як тобі й казати…

— Так і кажи, як є! — глянув на нього характерник. — Заслаб хтось?

— Ні.

— А що ж?

Семен потягнув із люльки, аж зашкварчало.

— Бачив, що сестра моя чоловіка жде на вечерю?

— Еге.

Дядько сплюнув набік.

— А він давно вже на тому світі, козаче… Ще перед Благовіщенням умер.

Михасеві аж мороз по спині пішов.

— І що? — поспитався Обух, вибиваючи люльку об колоду.

— Ходить щовечора. Як смеркне, він уже в хаті. Вечеряє, спить з нею… до світ сонця на цвинтар вертається.

— З нами сила і міць небесна! — вигукнув Михась.

— Приплакала, напевне… — буркнув характерник. — А вмер як?

— Рибу ловив на річці та перемерз… За три дні й не стало. Цілий місяць Килина побивалася! Коли ж, бачу, повеселіла, де той і смуток подівся… Що таке, сестро? Ой, каже, така в мене радість, така радість! А яка ж? Іван знайшовся!

— Здуріти можна… — буркнув характерник.

— Атож… Та як, питаємо, знайшовся? А так, уночі, каже, приходить до мене! Цілує, милує, як чоловік жінку… Гостинці носить.

— Які?

— Яблука… такі гарні, червонобокі!

— Сам бачив?

— Еге ж. Пахнуть, що аж-аж-аж…

Обух зареготався.

— Треба ж таке! І що з нею тепер?

— Та що… така стала, наче з хреста знята! Як походить сей мрець до неї ще трохи — і її доведеться в німі дошки покласти! Та ти ж сам бачив…

— Та бачив!..

Семен пахнув люлькою і глянув скоса на характерника.

— То що, козаче?..

— Та придумаємо щось… — каже Обух.

— Мій батько січовий усе вміє! — встряв Михась. — Над усіма чаклунами він чаклун, отак! Другого такого в усьому Запорожжі немає!

— Правда?! — не повірив Семен.

Обух махнув рукою.

— Менше слухай… воно ще дитина! — І до Михася: — А достань-но ту баклагу з тороків…

— Котора з горілкою?

— Еге ж.

— Там уже половина лишилася…

— Давай, давай! — І до Семена: — Коли він прийде?

Дядько озирнувся. Сонце вже наполовину сховалося за вечірнім пругом. З мочарищ сивими пасмами попливла прохолода, а в полях почали тихо перегукуватися перепели.

— Як сонце сяде, то він у той же мент і заявиться!

— А ти його на власні очі бачив?

— Як тебе оце.

Обух підвівся і, взявши баклагу під пахву, ввійшов до хати. За ним посунули і дядько з Михасем.

— Зараз, зараз і вечеря буде!.. — озвалася од печі Килина, коли вони переступили поріг. — Осьо Іван прийде, то й будемо їсти. Потомилися, мабуть, еге?

Характерник зняв шапку і перехрестився до образів.

— Добрий день вам у хаті! А ми оце, господине, подумали собі, що не гріх буде по чарці випити, поки твій хазяїн заявиться…

— То вкриши нам сала на закуску, — устряв Семен, — та, може, огірка якого чи що…

Молодиця хутко метнулася до мисника, і за хвилю на столі з’явилися чарки з грубого шкла, цибуля і тоненько порізане сало.

— Ну, — сказав Обух, наллявши горілки, — нехай добре буде у вас у хаті! І ти, господине, випий з нами…

— Та я її і в рота не беру, таку гірку!

— То хоч пригуби…

Михась крадькома роззирнувся доокруж. Хата була як хата: малесенькі віконця з лисняковими шибками, глиняна долівка, піл із грубих дощок, лежанка. І тільки піч аж очі вбирала, помальована ріжними візерунками, хмелем і райськими павами.

— То що, молодице, — озвався Обух, коли вони випили, — чоловік до тебе аж поночі приходить?

— Еге ж.

— І чом?

— Та, каже, на службі десь у пана… не пускають його удень!

— А яблука де він бере?

— А з панського саду!

Михась неспокійно засовався на лаві.

— А ну ж бо покажи, — звелів Обух.

— А нащо?

— А хочу глянути, як це так воно сталося… на яблунях ще зелепухи, а він десь уже стиглих доп’яв!

Килина вийшла до комори і за хвилю внесла двоє яблук.

— Ти ба, яке диво! — посміхнувся Обух краєм рота.

Михась узяв до рук одне яблуко. Велике воно було та червонобоке, а пахло, аж слина котилася.

— Дай сюди! — звелів йому Обух. Потім поклав ті яблука рядком на столі.— Оце бачите?

— Еге ж, — відказали всі.

— Що лежить на столі?

Молодиця стенула плечима.

— Яблука, що ж іще!

— Добре. А тепер дивіться! — Обух підвівся і хутко накреслив над ними Коштрубове свастя. — Що бачите?

Всі охнули: на столі лежали два кінські кізяки!

— Господе, твоя воля! — перехрестився Семен.

— Батьку Дажбоже, славен Трояне! — зойкнув Михась.

А Килина відступила на крок, і очі її спалахнули недобрим огнем.

— Ти що се накоїв, козаче? — поспитала вона, взявшись у боки. — Се гостинці чоловіка мого, которий як душу мене любить, а ти непотрібом їх обернув, еге? Прибився сюди із Запорожжя зо своїми чарами та шкоду будеш мені тут чинити? Та я зараз очі тобі видряпаю, чортів полигачу!

Обух підвівся на весь зріст і суворо глянув на неї.

— Не дури сама себе, молодице! — крикнув він, як осавула.[67]— Чоловік твій умер і вже не прийде до тебе ніколи. Добре ти знаєш це, бо винесли його на марах і поховали в землі. А ходить до тебе злий дух у його подобі й кізяки носить кінські замість гостинців! Зняв я полуду з твоїх очей, то ти й побачила все!

— Брешеш, клятий запорожцю! — вигукнула Килина. — Вернувся він з того світа, бо кохає мене і не може без мене жити!

— Брешуть твоєї матери діти, а не я! — ще дужче крикнув характерник. — Хто вмер, той ніколи вже не вернеться, — такий закон. Як світ стане молодий, дасть Господь усім душам нове тіло і воскреснуть вони, а поки сеє станеться, ув Ирі Дажбожому вони пробувають! І як приходить поміж люде той, хто помер, то не людина се, а чорт у людській подобі!

— Сам ти чорт!

— Не чорт я, а характерник запорозький, що лихо відвертає од дітей Дажбожих! Дала мені ту силу Матінка Лада, Пречиста Діва, а служу я огню Трояновому, которий вічно горить ув Ирі Дажбожому.

Молодиця вдарила кулаком об кулак.

— Та будь ти хоч самим святим Юром, то я не повірю, що мій Іван — чорт рогатий да копитатий!

— Пересвідчитися хочеш, еге?

— А хочу!

Характерник показав на баклагу.

— Отсе бачиш?

— Та й що?

— А те, що злий дух горілки терпіти не може! Як прийде твій мрець і подаси вечерю на стіл, наллю я йому чарчину — та й побачиш, як він сахнеться од неї!

— Подумаєш! — закопилила губу Килина.

— Можеш і вдруге пересвідчитися, — провадив характерник. — Як подаватимеш на стіл, упусти одну ложку додолу. А тоді нагнися, щоб підняти її, та глянь, які ноги в твого Івана!

— І які ж вони?

— Не второпаю я, сестро, — раптом убовтнувся в річ Семен, — він ходить до тебе щоночі, а ти й ніг його не бачила? Як це таке може бути?

— Таж поночі в хаті… А темрява — вона, знаєте, для кохання!..

Михась допитливо зиркнув на характерника, але той наче й не помітив його погляду.

— Яке там кохання… кров із тебе він ссе щоночі, жінко добра! Піди до річки та поглянь на себе… ти ж усохла, мов стара груша!

— А гарна, гарна молодиця була!.. — знов укинув Семен.

— А третє,— провадив Обух, — ти і сама вже помітила, напевно…

— А що?

— Хрестить він лоба, як заходить до хати?

Килина пополотніла.

— Ні-і-і…— прошепотіла вона за хвилю.

— Так ото ж! — відтяв характерник і знов сів за столом.

І допіру він умостився на лаві, як за вікном промайнула чиясь тінь, а потім у сінях загупали тяжкі повільні кроки.

— Господе, твоя воля! — пробурмотів Семен.

— Тихо сидіть мені усі! — звелів Обух.

Двері відчинилися, й до хати ступив мрець.

Був це чоловік років за тридцять, стрижений під кружок, довгообразий, марний на лиці, аж чорні тіні знати було під очима. Вбраний був у синій жупанок, шаровари і сорочку з грубого полотна — видко, в чому до труни ліг, у тому і прийшов.

Угледів небіжчик гостей у хаті — та й спинився на порозі. А тоді й каже:

— Килино!

— А що?

— А що се за люде в нас за столом? Звідки вони взялися?

Молодиця перезирнулася з характерником.

— Та подорожні, хто ж іще… Оно помогли Семенові сіно вкидати та води мені натягали в жолоба! Сідай, Іванцю, вечеря вже поспіла.

Небіжчик понуро зиркнув на Обуха, потім на Михася. Далі зняв шапку і повісив її коло мисника.

— Подорожні, кажеш? Ну нехай… — Він сів на покуті.— Запорожець чи що?

— А хіба не видно?

— Та видно.

Килина розставила на столі миски з борщем.

— Що ж, запорожцю… ночуй уже, як заїхав! — помовчавши, сказав небіжчик. — Тільки спати будеш у стодолі. Бо в мене, сам розумієш, жінка молода…

— Та мені однаково! — відтяв Обух. І хитро примружив око. — А можна у тебе одне діло поспитати, хазяїне?

— Питай.

— Якої віри ти, хазяїне?

Мрець здригнувся.

— Такої, як і ти… А що?

— А чого ж лоба не хрестиш, як до хати зайшов?

Килина саме хліб краяла — та так і завмерла, притиснувши паляницю до грудей.

— Руку потягнув, — глухо відказав мрець, не дивлячись на Обуха. — Підняти не можу. Та то дрібниця, еге ж?

— А дрібниця, — погодився Обух.

Господиня стривожено водила очима то за одним, то за другим.

— То ти з Січи їдеш? — поспитався небіжчик, так само дивлячись у стіл.

— Еге ж.

— І давно в дорозі?

— З місяць.

— А що ж на світі чувати?

— Та що! Живуть люде собі, як у бога за пазухою. Збіжжя сіють, сало їдять, горілку п’ють… — Характерник підняв баклагу, що стояла на столі.— Давай осьо і ми по чарчині хильнемо, щоб удома не журилися!

І стукнув чаркою по столу. Небіжчик глянув на неї — й похитав головою.

— Чув, чув я, що у вас на Січі всі пияки…

— Авжеж, — усміхнувся Обух. — Козак — душа щирая, добре діло знає: як не п’є, то людей б’є, а все ж не гуляє!

— А у нас, — твердо сказав мрець, — не так. Забери її, козаче!

— А то чом? — здивувався характерник.

— Бо гріх!

Обух здивовано підняв брови.

— Який же гріх, коли горілку сам батько Троян людям дав? Як світ був ще молодий, із огня, що споконвіку горить ув Ирі святому, витворив він сей трунок, вбрався запорожцем та й спустився з неба на землю. Іде собі, аж при дорозі якийсь дядько жито жне. Ухоркався геть, сорочка до спини прилипла… Втомився, чоловіче добрий? — питає господь. — Авжеж, — каже дядько. — То на осьо ковтни сеї живиці… зразу легше стане! — каже йому Господь. Той і приклався до пляшки. Раз ковтнув, удруге… а тоді як почав дудлити! Господь давай видирати у нього ту пляшку… де там, не дає! На силу Божу забрав. Глянув, а там тільки на дні лишилося…

— Хто горілки не п’є — той у пеклі сковороди розпечені буде лизати! — вкинув Михась.

— О-то-то, — кивнув характерник. — Не п’ють її тільки бусурмани, а ти ж, хазяїне, хрещена душа!

Небіжчика аж пересмикнуло.

— А я кажу — забрав її притьмом! — поволі повторив він.

— То, може…

— Та забери сюю баклагу, щоб нею і не смерділо! — гаркнув небіжчик і гахнув кулаком по столу. — Я її й духу чути не можу!

Семен схопився з-за столу і, перехрестившись, нап’яв бриля.

— Ти куди, брате? — поспиталася Килина, що стояла в кочергах ні жива ні мертва.

— Та піду я… жінка вдома жде!

— А вечеря?

— Так ще ж поратися треба… он свині верещать, аж сюди чути! А ви вечеряйте, люде добрі, вечеряйте… — буркнув він, озирнувшись.

Коли двері за ним зачинилися, небіжчик звів дух. Очі його світилися зеленим огнем, у куточках рота виступила піна.

— Давай уже їсти!.. — звелів він Килині. Й до характерника: — А ти тут мені запорозьких порядків у хаті не заводь! Я тобі кажу, що не заводь мені їх у хаті, вражий сину! Знаю я вас, запорожців: пусти свиню за стіл, то вона і ноги на стіл! Я тобі кажу, що ви і ноги на стіл, немов тії свині!

— Та все, все… — поспішно сказав Обух, прибираючи баклагу зі столу. — Не хочеш — не треба, нам більше зостанеться!

Килина принесла сало у полумиску й поставила на столі.

— А борщ постолами будемо їсти… га, жінко? — понуро спитався мрець.

— Зараз… зараз, Іванцю!

Молодиця хутко шатнулася до мисника, і Обух значуще зиркнув на неї.

— Осьо, люде добрі… ой!

Дерев’яна ложка глухо торохнула об ніжку стола.

— Я сама… сама достану! — вигукнула Килина.

Михась зазирнув під стіл — і захолов од жаху: ноги в мерця були чорні й кудлаті, як у барана! Він обернув голову — й зустрівся з переляканим поглядом Килини. Якусь хвилю вони дивилися одне на одного, а потім випросталися.

— Ну, — сказав небіжчик, — довго ти там ще длятимешся?

— Іване… — прошепотіла молодиця.

— І що?

Килина поволі провела по обличчю рукавом.

— А чого… чого це ноги в тебе такі кудлаті?

Всі замовкли, і лише чутно було, як вода скапує у цебро з мокрого рушника, що висів на миснику.

— Та, — сказав урешті мрець, дивлячись убік, — холодно було… То я поліз на горище та пошив собі зі старого кожуха такі кожушані чоботи!

— Таж спека надворі! — вигукнула Килина. — Ти що, Іване?!

Мрець понуро глипнув на неї.

— А тобі яке діло? — поволі поспитався він. — Ти розуму мене будеш вчити?

Обух поворухнувся.

— Подумаєш, велике диво! — сказав він помирливо. — Он у нас був один козак на Січі, то на лиманах болотяної лихоманки вхопив… І що ви думаєте? Надворі спека аж кипить, а його як почне було трясти та морозити, то мусить кожуха вдягати! Сидить ото під куренем на самісінькому осонні й дригонить, мов холодець…

— Та й що? — поспиталася Килина.

Обух махнув рукою.

— Вмер, що ж іще!

— Туди йому й дорога! — буркнув небіжчик. — Давайте вже їсти будемо, а то й не рано…

— Оце й правильно, — сказав Обух. — Їсти — діло не ледаче!

— В мене аж шкура болить, так їсти хочеться, — докинув Михась.

Та й похапали ложки і заходилися вечеряти.

Поночі, коли вони вже лежали в стодолі, повкривавшись киреями, малий козак запитав:

— А що, чорти і справді горілки бояться?

Обух перевернувся на другий бік.

— А певно, сину! Вона для них, як свячена вода, — тільки дух почують, то їх аж коробить!

— А як покропити чорта нею, то що буде?

— А я хіба знаю! — сонно буркнув характерник. — Спи вже…

Михась замовк, та за хвилю не втерпів.

— Обуше…

— Га? — поспитався той.

— А ото ти казав, що сяя жінка, мовляв, мерця приплакала…

— Та й що?

— А як це — приплакала?

Характерник обернувся до нього.

— А це, — сказав він, — як побиваються дуже за небіжчиком, то він і приходить… Тільки приходить не той, хто вмер, сину, бо душа його вже у Дажбожих покоях! Влазить у тіло його злий дух і починає ходити до жінки та ссати з неї кров…

— А нащо?

— А щоб зо світа її звести та душу в пекло запроторити до конця світа!

— А чого ж ноги в нього кудлаті, як він у людське тіло вліз?

— Бо ноги чортові завжди видно… Та й не простий се чорт, а сам чортяка!

— А звідки ти знаєш?

— У чорта, сину, на ногах пазурі, у чортули — курячі лапи, а в найстрашнішого поміж ними, чортяки, — ноги у вовні! Тяжко, мабуть, вона побивалася за чоловіком, що таке страхіття на тім світі її почуло…

— Тож, певне, шкода їй було!

— А за чим шкодувати, питається? Умер чоловік — значить, так треба. Погукав його батько Троян до себе, бо нащось він йому здався там… Та й не вмирає людина, то лише тіло йде в землю, а душа ж безсмертна! Летить вона до синього моря, а там пливає коло берега святий Миколай. Садовить він її у човна та й везе на той бік синього моря, а там коло брами ув Ир Господній стрічає її святий Петро, Дажбожий воротар…

— Та й що?

— Та й одчиняє браму і пускає душу до Иру зеленого, а там на престолі сидить матер божа, пречиста Лада…

— Еге, та й що?

— І там вона ото літає…— пробурмотів крізь сон характерник.

— І літає, і що?

— Та й нічого…

— Як це нічого? А далі що, га? — Михась прислухався, та почув тільки хропіння. — Обуше, Обуше… що ж далі?

— А хтозна… — проварнякав крізь сон Обух.

— Як це — хтозна?

— А отак…

— Ні, так нечесно! То розказував, розказував, а то… — Малий козак нахилився і почав торсати характерника за плече. — А далі що, га? Ану розказуй хутчій!

— А ти даси мені спочити, вражий сину, чи ні! — кинувшись зі сну, крикнув характерник. — Чи мені нагайку взяти та встюжити тебе, щоб і шкура репнула! Спи вже, собача дитино, щоб тебе чорти приспали!

— Ну все, все… — поспішно сказав Михась, замотуючись у кирею. — Все, мовчу.

— Ні, ти йому слово, а воно тобі десять! Причепиться, як смола до штанів, і хоч ти що хоч роби! — бурмотів Обух, умощуючись зручніше. — І про те йому розкажи, і про те…

Ще із хвилю лепетав він щось крізь сон, а потім у стодолі стало тихо і тільки чутно було, як соловейко щебече на вишні під хатою.

Другого дня, коли Михась напував коней у жолобі, до обійстя знову заглянув Семен. Він був у брилі, при боці висів гарбуз із водою, а на плечі тримав кілька дерев’яних грабель.

— Здоров, козаче, — сказав він Обухові.— Ще не поїхав?

— Ні.

— А тютюн ще маєш?

— Маю.

— То давай!

Вони зачаділи люльками. Семен зняв бриля і поклав коло себе на колоді.

— Що, сіно перевертати? — поспитався Обух.

— Еге.

— То й ми осьо поможемо, хутчій буде…

Семен потягнув із люльки.

— Сіно я й сам поперевертав би, — сказав він. — А от що з клятим небіжчиком удіяти! Бачив, яке лихо?

— Авжеж.

— І звідки воно на нас оце окошилося?

— З пекла, звідки ж іще.

— То се чорт?

— Та вже ж не той чоловік, которий умер давно! Чортяка, та ще й добрячий…

Дядько покрутив головою.

— І що ж тепер?.. — поспитався він по хвилі.

— Та що! — буркнув Обух. — Робити щось треба…

З хати вийшла Килина.

— Господине! — погукав характерник.

— А що?

— А йди-но сюди, голубко… — І коли вона підійшла: — Сядь-но коло нас!

Молодиця вмостилася на колоді й боязко зиркнула на Обуха.

— Бачила, що вчора було?

— За вечерею?

— Еге.

— Бачила, дядьку…

— Віриш тепер, що то чорт, а не чоловік покійний? Чи і досі не віриш?

Килина довго мовчала.

— Не Іван се! — нарешті сказала вона. — Бо він… ну, він…

Вона затнулася.

— Що, холодний? — криво посміхнувся Обух.

— Еге ж, неначе крига!

— Господе, твоя воля! — перехрестився Семен. — І звідки се лихо на нас узялося!

Обух покивав головою.

— А певно, що холодний! Чорт завжди такий, бо душі в нього нема…

— Не знаю, козаче… Тільки чує моє серце, що смерть за плечима стоїть. — Килина знову помовчала. — Ти наженеш його?

— А ти хочеш?

Вона безтямно глянула на характерника.

— Зведе він мене зо світа…

— Проси що хочеш, запорожцю! — встряв Семен. — Шкода ж сестру — самі ми з нею на світі лишилися! Як жили ми коло Брацлава, то всеньке кодло наше татаре у бран зайняли, а батька з матір’ю зарізали… оце тільки й роду в мене!

— Подумати треба!.. — буркнув Обух. — Непросте це діло…

— Паровицю волів дамо! — вигукнув Семен.

Обух махнув рукою.

— Нічого не треба нам, люде добрі! За це плата не береться…

— Але як харчів дасте, то візьмемо! — укинув Михась. — Бо в нас уже нема нічого!

— Та замовкни ти, пуцьвірку! — глянув на нього характерник. І до Семена: — Значить, зробимо так… Вівці у вас є?

— Еге ж. А що?

— Надвечір треба буде одне ягня. Знайдеш?

— Угу.

— Та й що? — звела голову молодиця.

Характерник підвівся.

— Там побачите, що буде! А зараз гайда сіно перевертати… — І до Килини: — Спробуємо помогти тобі, небого!

Як сонце вже похилилося до небокраю, а над мочарищами послалася сива прохолодна імла, Обух кинув граблі на покіс і втер чоло рукавом.

— Тяжкий же ваш хліб, гречкосії!.. — втомлено сказав він. — Це не козакувати, звісно…

— Шаблею ворочати легше, еге? — поспитався Семен.

— Козак — як той птах небесний: він не сіє і не жне, а з ворогів здобич лупить та п’є і гуляє,— сказав характерник. — Та й лицарем почуваєшся, а не орачем якимсь…

— Я козак Мамай, мене не займай! — укинув Михась.

— О-то-то! — закивав характерник. — А сіно перекидати — останнє діло…

— Та воно так! Тільки де ви тої здобичі набрали б, панове лицарі, якби не ми… — Семен зітхнув. — То що з нашим лихом буде, козаче?

Обух притулив долоню над чолом.

— Сонечко вже заходить… — сказав він. — А отара твоя близько?

— Та оно попід гаєм хлопці пасуть!

— То неси ягня… — звелів Обух. І до Михася: — А ми гайда до річки!

Вони спустилися у берег. Од води тягло прохолодою, мокрим жабуринням і терпким духом верби. Десь у комиші бовтнула рибина.

— Обуше! — торкнув його за лікоть Михась.

— А що?

— А як показати мерцеві Троянів Ключ?

Характерник зиркнув на нього.

— Дарма праця! Не для цього він прийшов у світ…

— Хіба не злякається?

— Та злякається, звісно… — Обух озирнувся, а потім попрямував понад річкою. — Утече та й розкаже на тім світі, де ми зараз пробуваємо… А до тої молодиці все одно буде ходити! Треба нам, сину, так його закатрупити,[68] щоб геть зо світа зійшов!

— І як ми це утнемо?

Обух зупинився.

— Отут наче добра місцина… — Щось зашелестіло у траві, і Михась побачив, як у воді зав’юнилося чорне гнучке тіло. — О, і вужі тут є!

Коло берега ясніло чисте прозоре плесо. На тому боці видно було густі комиші. Вода бігла в траві, й на ній грали сонячні блищики. Із шелюгів виліз Семен. На плечі в нього було ягня зі зв’язаними ногами. Характерник махнув йому рукою.

— Ну, осьо… — сказав Семен, підходячи. — Та й що далі?

Обух озирнувся.

— А тепер, — сказав він, — мовчіть усі! Щоб ні пари з уст мені, второпали?

— А то чом? — поспитався Михась.

— Бо всі чари пропадуть…

Він зупинився над плесом. Вода виливалася з нього й люрила поміж очеретами, нуртуючи в голих корчомахах, що лежали поперек течії. Михась із Семеном стали обіч, боязко зиркаючи один на одного. Обух перехрестився і заговорив, дивлячись У воду:

— Ой над садом та над виноградом два вірли золотим яблуком грали! Грали ним вони, грали та й геть його утеряли. Котилося воно, котилося та й коло синього моря спинилося. Над тим морем ясен місяць сяє, по тім морі святий Миколай пливáє. Стану я золоте яблуко в море кидати, до святого Миколая такими річами промовляти: «Святий Миколаїв, Божий угоднику, грішних душ перевізнику! Ти на тому світі поміж богів походжаєш, усю правду про нас, грішних, знаєш. Скажи, Святий Миколаю, як лихо від душі хрещеної одвернути, лютого нава в пекло назад завернути! Щоб він тіло біле не терзав, жовтої кости не ламав, крови людської щоночи не спивав…»

Михась мало не скрикнув: просто під ногами в нього зашелестіла трава, а потім в осоці звинулася удвоє груба чорна зміюка і плигнула у воду. Плесо закипіло, зануртувало і взялося бульбашками.

— Так я і думав… — пробурмотів характерник.

Він узяв ягня, що лежало поруч, дістав запоясника — і одним махом перерізав йому горло. Кров зацебеніла у воду і багровою стьожкою попливла за течією.

— Святий Миколаю, божий угоднику! — швидко-швидко заговорив Обух. — Візьми сюю виру, понеси у синєє море, принеси до пекельної брами, де триголовий пес окатий стоїть на чатах! Триголовий пес завиває, голови до багрового неба задирає, на кров живу лакомо зв’ягає[69]… Впийся ж крівлею з сього світа, псе проклятий пекельний! Клятого нава у білий світ не пускай, браму на сто замків замикай! Іменем Дажбожим тебе заклинаю — і раз! і вдруге! і втретє!

Ото так промовляв він і простісінько на очах мінився — очі його западали, ніс загострювався, лице марніло, аж урешті зробився він як той віск. Як скінчив говорити, то заплющив очі й завмер. І кругом стало тихо, наче перед бурею: повітря зробилося, немов шкло, розкудлані вітром шелюги заклякли, мов намальовані, голубе небо стало якесь зеленкувате і неначе присмерком оповилося, а бджоли, що літали над болотяними півниками, так і повисли кількома золотими крапками. Одну тільки мить тривало теє диво, бо характерник здригнувся, очі розплющив і відразу ж зажебоніла вода в очеретах, задзижчали комахи у траві, закрякали дикі качки на болоті, а шелюги залопотіли й захвилювалися од вітру.

— Іменем Дажбожим тебе заклинаю! — повторив Обух.

І, піднявши ягня обіруч над головою, пожбурив його у воду.

Річкове плесо пішло колами, з дна каламутною хмарою піднявся намул, а потім вода наче вибухнула: де не взялися гади, ящірки, жаби — та як кинуться до того ягняти! Не встиг Михась і духу звести, як сплелися вони у клубок і давай теє м’ясиво рвати та шматувати, як несамовиті.

На вербі зненацька щось затріщало. Михась зиркнув угору — і насилу встиг відскочити: поруч із ним гепнула додолу одчахнута гілляка з шапкою зеленої омельги.

— Ага, — сказав Обух, нагинаючись над нею, — он воно що… Добре, так і зробимо!

Та й дістав запоясника й утнув од тієї омельги коротеньку паличку.

— А то що? — з острахом поспитався Семен.

— Те, що треба… — відказав характерник, ховаючи паличку за пояс. Тоді озирнувся на річку. Колотнеча ущухла так само раптово, як і почалася, й тільки здорові бульки лопалися на брудній перебовтаній воді.— А тепер гайда, хлопці, додому…

За часину, коли вони йшли курною дорогою до слободи, Михась запитав:

— А що ж воно ото за гаддя було у воді, що аж річка закипіла? Я такого ще в житті своєму не бачив!

Обух подивився убік.

— То нечисть пекельна, сину… краще тобі й не бачити було сього!

— То воно не в річці живе?

— А певно, що ні! То, сину, пса того окатого слуги, которий пекло стереже…

— А що то за пес такий?

Характерник зітхнув.

— Там, де сонце заходить, за чорним морем, височить пекельна брама, сину… З каміня вона уся, у ста чоловіка заввиш, і вся страшними мальовидлами пописана! А стереже її триголовий пес Рябко… Такий він великий, як гора, а очі, як млинові кола…

— А чого він її стереже?

— Бо є такі люде, що хочуть промкнутися туди…

— Невже такі є, що живцем до пекла хочуть потрапити? — жахнувся Михась.

— Та бувають… — відказав характерник. — Жив собі колись один музика, а в нього дівчина була, — така гожа, мов та зоря! От вона умерла од чогось. Тужив він за нею, тужив, та й подався на той світ шукати її. А тоді брами за морем ще не було. Приходить він у той світ, а там сидить на престолі клятий Чорнобіг. Став просити його музика, щоб віддав йому тую дівчину чи бодай в Ир Дажбожий відпустив її, бо неправедно загарбали її до пекла… А Чорнобіг зуби шкірить та тільки регочеться — радіє, що так чоловікові дозолив! Але сиділа на тім престолі жінка Чорнобігова, гарна як намальована, аж страшна тією красою… Шкода стало їй хлопця, то вона й каже: «Добре, козаче… бери свою любку! Тільки ж гляди — як будеш у білий світ іти, не озирайся назад, хоч що там сталося б! Як озирнешся, то знов опиниться вона у пеклі, а ти вже сюди живим не потрапиш».

— Не втямлю я, — вигукнув Михась, — а як же ж ми з тобою ото у пекло прокралися?! І брами ніякої там не було!

— А нам, сину, вовкулаки помогли — вони туди ходять тою дорогою, де всяка нечисть у білий світ промикається…

— Ба! — сказав Михась. — Еге, та й що далі з тим музикою було?

— А що… взяв він її та й попровадив у білий світ! А треба було йти довгою темною печерою. Та дівка й одстала якось од нього. Темно у тій норі було, хоч в око стрель, злякалася вона і зачала гукати… Той музика озирнувся…

— І що?

— А її вже нема. Хтів було він назад вертати, аж там уже брама стоїть… Більше ніколи він її не бачив. Воно й не диво, бо Чорнобог нічого зо своїх рук не випускає… не було ще такого, щоб мертвий з того світа вертався!

— О господе! — буркнув Семен, що ішов поруч.

Михась подумав.

— А сей чортяка вже не прийде більше?

— Та ні, сину… пес його вже не випустив би, та клятий чортяка біля могили витає! Треба ще останнього фортеля утнути…

— А якого?

— А ось побачиш!

Стояв уже старий вечір, коли вони зайшли до хати і посідали за столом. Семен зняв бриля і поклав коло себе на лаві. Михась неспокійно крутився і зиркав у вікно.

— Господине! — погукав Обух.

— Зараз, зараз… — відгукнулася вона, орудуючи рогачем у печі. Тоді випросталася і несміливо глянула на нього. — То що, вечеряти будемо?

Обух криво посміхнувся.

— Та ні… твого милого підождемо!

— А він прийде?

— Безпремінно. Тоді й вечерю подаси на стіл… І от що зробиш… — характерник дістав паличку, яку вирізав удень з омельги. — Як поставиш перед ним миску з борщем, ложки не давай. А візьми оцю паличку і стружи її в борщ…

Килина й рота роззявила.

— Ти що, здурів, козаче?!

— Роби, що сказав! — гримнув на неї Обух. — І не питай нічого! Твоє діло — слухатися!

— І сповняти, — докинув Семен.

— Жіноча річ — коло припічка, — укинув Михась і собі.

Обух усміхнувся під вусами, та нічого не сказав.

— Це якесь таке дурне… — буркнула Килина. — І що він мені скаже?

— А зараз і почуєш! — відтяв характерник.

І насилу він те промовив, як у вікні промайнула постать у жупані зі зведеним коміром, а потім грюкнули сінешні двері, брязнула клямка — і на порозі знову став небіжчик.

— Ви іще тут? — поспитався він понуро, кинувши оком по хаті.

— Та треба ж було сіно поперекидати, то люде й помогли! Пішли оно з Семеном та за день і впорали все… хіба я його сама утнула б! Ти ж десь там на службі, а я тут саменька! — задзигоріла Килина, совгаючи рогачем у печі.— Сідай, Іванку, сідай за стіл… зараз і вечеряти будемо!

Небіжчик зняв жупан і жбурнув на піл. Коли він незграбно заліз за стіл і сів на покуті, Михась виразно почув, як од нього тхне землею і солодкавим духом тліну.

— Довго ще тут ошиватися будеш, запорожцю? — поспитався він Обуха.

Той хитро заскалив око.

— Та завтра вже забираємося… коней трохи підпасли, то й слава богу!

— А куди їдеш?

— У Полтаву.

— А чого такого гака накинув?

— Та… заблукали трохи!

Килина вешталася од печі до столу, розставляючи полив’яні миски з борщем.

— Ложки давай чи що!.. — буркнув небіжчик.

— Зараз, Іванцю, зараз… — відказала молодиця, ховаючи од нього очі.— Голоден, еге?

— Як чорт!

Обух значуще глянув на неї. Килина взяла хлібину й почала краяти скибки.

— Довго ти там длятимешся?! — не втерпів небіжчик.

— Та біжком, біжком, Івасику…

Вона пошукала за поясом. Потім дістала паличку, яку дав їй Обух, і, нахилившись над мискою, почала хутко стругати її в борщ.

Небіжчик вражено глянув на неї.

— Ти що, з глузду зсунулася, жінко?! Не всі вдома і хата на клямці?

— А що?

— А що ти оце робиш, розтелепо?

— А хіба що я роблю?

— Та хіба ж можна дерево у борщ стругати?

Обух поклав на стіл зціплені кулаки.

— А хіба можна мертвому до живої ходити? — голосно запитав він.

У хаті стало тихо. Небіжчик на мить закляк, а потім підвівся на всенький зріст. Глянув він розгублено в один бік, тоді в другий — та й кинувся притьмом з-за стола, що й миски з борщем поскидав додолу.

— Одвічай, можна мертвому до живої ходити? — ще голосніше повторив Обух.

Мрець стояв посеред хати і дилькотів усеньким тілом. Лице його мінилося, неначе віск. Семен хрестився і зиркав на двері. Михась затиснув у руці образ Матери Лади і чув, як шалено калатає серце. Небіжчик розпадався просто на очах. Одіж тліла і обсувалася додолу, волосся літало по всій хаті, шкура з черепа злазила клаптями, і видно було, як з-під неї проглядає чорна товаряча шерсть.

— І втретє питаю: може мертвий до живої ходити чи ні?! — гаркнув на всю горлянку характерник.

Тіло на мерцеві попливло — і взялося димом, що потягся довгим хвостом до печі. Всі скрикнули: обличчя небіжчика збіглося і обернулося тупим свинячим писком, на голові виросли коров’ячі роги, руки і ноги поробилися тупими ракотицями. Ще мить — і перед ними вже стояв справжнісінький чорт з довгим бичачим хвостом позаду і здоровими круглими очиськами.

— Будь ти проклятий! — скрикнув він, вищиривши довгі білі зуби. — Щоб тобі добра не було, поки й житимеш, клятий запорожцю! Щоб твоя і путь закипіла, куди ітимеш на сім світі! Щоб ти туди не дійшов і назад не вернувся! Їдуть уже… їдуть по вас слуги Чорнобогові! Не втечете, собачі душі,— як повісять вас ребром за гак над пекельним огнем, то будете…

Він захлинувся, завертівся шалено на місці, вхопившись за голову, — а потім вибухнув їдким сірим чадом, звинувся в петлю і, майнувши попід стелею, вихором шугонув у піч. Заревло у комині страшенно, бухнуло на хату попелом і жаром, засвистіло надворі, та й стало тихо.

— От бісова личина… геть очі запорошив! — сказав нарешті Обух, обтрушуючись од попілу.

— Господе, помилуй і сохрани мене грішного! — перехрестився Семен.

— Ще й страву поперекидав… — буркнув Михась, зиркнувши на побиті миски, що валялися на долівці.— А ми голодні!

Килина провела долонею по обличчю.

— То я вам осьо ще насиплю!.. — похопилася вона. І зиркнула на Обуха. — Господе, я й на помислях не мала, що таке оце страхіття спить зо мною щоночі!

— Ще день-два — і звів би він тебе зо світа… — сказав характерник. — Видно, душа йому потрібна була.

— А нащо?

— Як не має чорт душі хрещеної на поживу, то пропадає він… Ото й почув із того світа, як плакала ти за чоловіком!

— Тітко, а їсти ми будемо? — устряв Михась.

Обух струсив долонею порох із оселедця.

— Яке там їсти, у дідька! — сказав він. — Чув, що той чортяка сказав?

— А що?

— Їдуть сюди слуги Яремині… тікати треба хутчій!

У шибку щось заторготіло.

— О, Кирик прилетів! — озирнувся Михась. І відчинив кватирку. — То що там, друже?

— Люде з оружжям, — сповістив крук, сівши у нього на плечі.

— Де? — поспитався характерник.

— Коло мочарищ.

— Багацько?

— Із десяток.

Обух ухопив на лаві свою шаблю.

— Сідлаємо коней — і гайда! — звелів він Михасеві.— Хутчій, хутчій!

Вони вибігли до сіней і похапали збрую, що висіла на стінах. Надворі вже смеркло. Козаки нагинці пройшли городом і опинилися на леваді, де паслися коні.

— А їсти в нас геть нічого нема… — пробурмотів Михась, затягуючи попругу на своєму гнідому.

— Осьо я вам несу! — вигукнула Килина.

Вона виринула з темряви і подала Михасеві здорову полотняну торбу.

— Ого, — сказав малий козак, — тяжка яка… Тут, певне, самі шинки та ковбаси! А я їх знаєте як люблю!

— Бувай здорова, молодице! — сказав характерник, вилазячи на коня. — Може, ще зустрінемся на сім світі, як Бог дасть!

— То нечистий більш не прийде? — поспитала Килина.

— Ні, жінко добра, звів я його унівеч ще й у пеклі замкнув… А щоб минало всяке лихо твою оселю, намалюй на сінешніх дверях Дажбоже свастя, а на хатніх — образ Матери Лади!

— А який він?

— А ото такий, як тризуб, що на давніх глечиках намальований…

Нечутно підійшов Семен і спинився біля Обухового коня.

— Знаєте, кудою їхать? — поспитався він.

— Та поночі ж! — буркнув Обух.

— Є стежина через плавні. Але самі не втрапите… там такі багна!

— Покажеш?

— Еге.

— То сідай на поводового!

У темряві залопотіли крила, і на плече характерникові сів Кирик.

— Що там? — поспитався Обух.

— У слободі вже.

— Що роблять?

— Допитуються.

Характерник озирнувся. Семен вже сидів охляп на поводовому. Михась насилу стримував гнідого, який крутився на місці й неспокійно хоркав. Темно було, хоч в око стрель.

— Нічого не забули? — поспитав Обух.

— Та начебто ні…— буркнув Михась.

— Тоді гайда!

Вони помалу рушили з місця. Килина стояла і дивилася їм услід. Ще чутно було, як шелепають копита у високій траві, потім зашелестіли очерети, хлюпнула вода — і все затихло.

III

Два дні їхали характерник з Михасем присульськими степами, аж на третій увечері блиснула перед ними річка, що бігла в долині. Широка була вона і повновода, а на пагорбі при березі височіли якісь руїни — чи церква без верха, чи то розвалений замок.

— Оце, сину, тобі Удай… — сказав характерник, спиняючи коня. — Тут і на ніч станемо, бо зморилися вже, що й сил нема…

— А то що? — поспитав Михась, киваючи на ту озіяку.

Характерник зітхнув.

— А це, сину, був колись католицький монастир… Як ішов сюдою Наливайко, то розорив його дотла.

— А ченці?

— Вирізали їх упень.

— Сам бачив?

— Ще й був при тім…

Михась приклав долоню дашком над очима. Заходило сонце, і над щетиною комишів удалині яріла ясно-вишнева пасмуга з лазуровим берегом, а на річковій гладіні послалася багрова стьожка. М’яко хлюпотіла вода коло берега, і чутно було, як на бистрині скидається риба.

— Тяжко буде нам тими болотами братися… — буркнув він, розглядаючи багнисту заплаву потойбіч.

— Поїдемо при березі, а там он і ліси вже починаються! — відказав Обух, злазячи з коня. — Розкладай багаття та вари куліш, бо їсти хочеться, аж шкура болить… Станемо тут у руїнах, щоб огня здаля не було видко.

— А коні?

— Я розсідлаю.

А вже й посутеніло. Михась побіг до старої верби, що височіла оддалік, і почав обламувати сухі гілляки. Нечутно махаючи крильми, підлетів Кирик і сів йому на плечі.

— І що там чутно? — поспитав малий козак.

— Тихо наче…

— Ну і слава богу!

Як укипів куліш і Михась дістав ложки, Обух і каже:

— Можна було б і чарку випити… празник сьогодні!

— А який?

— Купала, сину! Найбільше свято люду Дажбожого, бо сього дня оновлюється вся земля і всякі дива кояться…

— Дива?

— А певно! В гаях звірі, лісовики і ріжна нечисть корогоди водять та ігри всякі, а з води росалки виходять… Не можна сеї ночи ходити на річку, бо перестрінуть кляті росалки та й нападуть! Отсе вони на Русальний тиждень такі небезпечні й на Купала…

— О Господе! — перелякався Михась. — А які вони?

— Це голі дівчата… гарні мов намальовані, а вуста червоні як кров! Як побачать вони душу хрещену, то біжать до неї й питають: «Бугила чи татар-зілля?»

— І що?

— Треба казати: татар-зілля.

— А чого?

— Тоді вони доступу не мають до тебе. А як скажеш бугила, то вони радіють, плещуть у долоні й кричать: «Тут тобі жаба цицьки й дала!»

— А далі?

Обух махнув рукою і дістав баклагу.

— З’їдять, звичайно…

— Як се — з’їдять? — перепитав Михась.

— Ну як… просто! На Купала всім усе дозволяється робити… — Характерник узяв баклагу обіруч і, задерши голову, потягнув із неї добрячий ковток. — А вони людське м’ясце знаєш як полюбляють… ого!

— Господе, помилуй і сохрани! — вигукнув Михась, озирнувшись у пітьму, і присунувся ближче до багаття.

— Та не бійся! — сказав Обух, зачерпнувши ложкою кулішу. — Того, хто Троянів Ключ носить, вони не чіпають…

— А чого не чіпають?

— Бо се такі душі, що між сим світом і тим літають…

— Як се?

— Росалки — се діти, що нехрещеними вмерли, — сказав Обух, знову піднімаючи баклагу. — Як похрестили немовля і вмре воно од чогось, то йде душа його в Ир Дажбожий, а там у янгола обертається… А як немає на ньому Дажбожого свастя, що незримо на нього за хрещення лягає, то живе така душа поміж світами. Часом утілюється вона і виходить уночі до води купатися або гойдається на вербі і регоче… Ото як побачиш росалку на Купала, то тікай чимдуж, бо лихо тобі буде!

— З нами сила і міць небесна! — сказав Михась і знов озирнувся. — Ох і налякав ти мене, Обуше…

Характерник знову підняв баклагу, і в горлянці у нього аж заклекотіло.

— Нічого ніколи не бійся, сину! — сказав він, наминаючи куліш. — Козацька доля у Бога на колінах. Що буде, то буде, а чого не буде, — того таки не буде! Одне слово, якось воно та буде…

— Та воно, звісно, так, — відказав Михась, — бо це ж таке… А не інакше, бо що ж!

— Так ото ж! — відказав Обух і ще раз добряче ковтнув із баклаги.

Як повечеряли вони і лягли коло багаття, позагортавшись у киреї, Михась і каже:

— А чорт, він і справді холодний?

— Що? — не второпав Обух.

— Ну, ти казав Килині, що як чорт, то він холодний, бо душі нема…

— А-а, — згадав характерник. — Він, сину, мов крига… Ото щоб знав ти: все, що з того світа приходить, холодне! Хоч там і огні пекельні горять, хоч і грішники на сковородах шкварчать, та насправді там лютий холод панує і пітьма, бо і тепло, і світло — воно тільки од Господа йде і огня його животворящого, що вічно горить ув Ирі Дажбожому…

— А росалки теж холодні?

— Ні, сину, вони ще до сього світа належать… Домовик, росалка, хованець, лісовик, бездонник — воно все поміж світами витає! — Обух позіхнув. — Пам’ятаю, якось ночував я в покинутій хаті… Насилу очі стулив, коли ж це чую — лізе щось із-під печі. Чалап, чалап, на припічок вилізло… а тоді на піч — та як налягло на мене і давай душити! Ні рукою не можу поворухнути, ні ногою, ні язиком… наче правцем поставило мене! Насилу перемігсь я, руку простягнув та й мацаю ззаду… Чую, тепле воно. Я тоді як крикну на всеньку хату: «Як чортяка, то холодна срака, — а це ж тепла!» Воно тоді засоромилося, зсунулося з мене, по долівці чалап, чалап — та й назад під піч полізло…

— О Господе! — перелякався Михась. — А що то було?

— Домовик, сину… Чимось не догодив я йому, напевне!

— А що, йому треба годити?

— Авжеж! Він хазяїн ув обійсті. Як шанує родина домовика, то в неї і хліб є, й до хліба, і в хліві лад, і в оборі… Без домовика хати нема.

— А як його треба шанувати?

— Не сваритися в хаті, люльку не курити і під піч сміття не змітати, бо він там живе… А на празники треба ставити на покуті горщика зі стравою, щоб він їв.

— І що, справді їстиме?

— А певно! Як заглянути уранці, то там уже нічого нема… Все з’їсть та ще й вилиже.

— А як не шанувати?

— То з хати виживе. Буде гарцювати вночі по столу та по лавах, перекидатиме все… З ним, сину, жарти кепські.

— Ти ба! — сказав Михась.

— А ти думав! Ото якось ув одному селі була така хата, де людей щось лякало. Як ніч, так і душить, як ніч, так і образи скидає додолу, глечики з молоком перевертає… таке вже коїло, що ніхто не міг там жити! Аж прийшов у село один убогий чоловік. Староста йому і каже: нема де тебе у нас поселити, козаче… як хоч то йти в отсю хату, але там щось недобре водиться! Нічого, каже той чоловік, я з ним поладнаю… Та й приходить до тої хати. Зняв шапку на порозі й каже: добрий день, хазяїне! Воно мовчить. Він удруге: добрий день, хазяїне! Воно мовчить. Він тоді утретє: добрий день, хазяїне! Коли ж із-під печі й одвічає: добрий день… Дозволь поселитися, хазяїне, каже тоді той чоловік. Тут завовтузилося щось під піччю, дивиться той нетяга, аж вилазить такий дідок із бородою. Не вищий од віника, на голові шапка смушкова, сам у червоних штанях. Поселяйся, каже. Тільки щоб твоя жінка рогачі під піччю не клала, бо мені очі випікає… І кота як будеш заводити, то щоб мурий був, тому що се моя масть…

— Еге ж, — убовтнувся в річ Михась, — чув і я таке! Як не ведеться кіт у хаті, то кажуть, що домовикові ця масть не до шмиги…

— Так ото ж! Привів чоловік родину, та й стали вони жити. Розгосподарювалися, худобу завели… Минуло років з кількоро, аж домовик і каже тому чоловікові: завтра, каже, іду я на войну — з чортами битися. А під піччю закопаний казан із золотими грішми. Як уб’ють мене, то прийдуть чорти і скажуть, щоб оддав ти їм той казан. То ти гроші висип, а казана їм оддай… Усе втямив? Усе, каже чоловік. Як сказав домовик, так воно і сталося. Оддав чоловік порожнього казана чортам, а гроші собі взяв. І так забагатів, що Боже мій… Два млини мав у селі, овець отари цілі, волів десять паровиць…

— І що? — поспитався Михась.

— І живе собі…

— Що, й досі живе?

— Та ні, помер уже, напевне…

— А чого помер?

— А дідько його знає! Захтів, то й помер… тобі не все одно? — Обух підняв баклагу і знову потяг добрячого ковтка відтіля. — Лягай та спи оно!

— А ти?

— А я повартую! Бо Кирик десь на гулі полетів…

Михась загорнувся в кирею. І тільки тепер відчув, що очі його аж злипаються, так зморився за цілий день.

— А росалки не з’їдять тут нас? — про всяк випадок поспитався він.

Але відповіді так і не почув — сон узяв його в свої волохаті обійми й поніс у безвість.

Було вже добре за північ, як над річкою почувся тупіт копит — то їхав берегом Удаю козацький рій. Певне, шукали когось хлопці, бо роззиралися на всі боки і вряди-годи коней спиняли, прислухаючись, чи не заіржить десь бахмат удалині або шаблюка брязне у піхвах.

— Кажу ж вам, бачив я їх!.. — сказав високий кощавий дядько, що їхав охляп на сухоребрій кобилі.— Хлопчина такий із запорожцем. На конях обоє, і поводовий з саквами…

— А не привиділося тобі? — спитав хтось із козаків.

— Тихо мені там! — гаркнув отаман, що їхав попереду. — Явтух правду каже. А як здобудемо цих двох гицлів, то князь нас золотом засипле…

— Та скоро вже ж і ранок, а ми знай степами валандаємося…

— Служба! — відтяв отаман.

І замовкли козаки, бо проти того нічого було заперечити: найнявся — продався. А всі ж вони були з польової сторожі Лубенського замку.

— Отсе ще гони проїдемо та й стаємо перепочити… — нарешті вирішив отаман.

— Коні геть уже зморилися!.. — буркнув хтось іззаду.

— І перекусити треба було б! — загомоніли козаки.

— Цитьте! — раптом озвався гречкосій, що їхав охляп. І витяг довгу жилясту шию, нюхаючи повітря, неначе пес.

Отаман обернувся до нього.

— А що?

— Ніби чадом потягло…

— Звідки?

— А он відтіля…

Отаман повернув головою туди-сюди.

— Це од тої озіяки… — озвався хтось із козаків.

— А що воно? — поспитався гречкосій.

— Кляштор там був… — сказав отаман. І шмагонув коня нагайкою. — Ану за мною!

Ватага погнала учвал, і за хвилю перед ними виросла здоровезна обшарпана кам’яниця. Височенна й похмура була вона, з чорними провалами вікон і обсмаленими стінами.

— Наче щелепа беззуба! — буркнув гречкосій, нахиляючись уперед.

— Осьо вони, голуб’ята! — вигукнув хтось із козаків.

У руїнах насилу світилося жаром багаття. Коло вогню лежав хтось, закутавшись у кирею, а під стіною, похиливши голову на груди, хропів запорожець із баклагою на колінах.

— Отсе козаки! — вигукнув гречкосій. — Перепилися, як свині!

— Учистили, аж пальці знати! — докинув хтось із козаків.

— Вставай, чортів сину! — крикнув отаман — і сперезав запорожця нагайкою, аж виляски пішли.

Той підскочив і завертів головою на всі боки.

— Що? Га? Де?.. — забелькотів він, лупаючи очима.

— Проснися, Явдохо, свати приїхали! — зареготалися козаки.

— Що? Які свати?..

Козаки позлазили з коней і поставали кружком довкола запорожця. Той озирався навсібіч і, нічого не тямлячи, мацав круг себе долонями.

— Баклага… баклага де, чортові діти?

— Осьо! — сказав отаман. І перехилив посудину догори дном, куштуючи горілку. — Була твоя — стала моя!

— І як оковита? — поспитався гречкосій.

— Нічогенька…

— То дай і мені!

— Тримай, дядьку… Щоб не ти, то й не вийшли б ми на сих гицлів!

— І мені, й мені!.. — загомоніли козаки.

Обух схопився на ноги.

— Ану оддайте, щоб вас чорти вхопили! — заволав він, видираючи баклагу в гречкосія.

Той одхилився — і щосили затопив йому в пику. Запорожець кавкнув, поточився назад і гримнувся потилицею об мур.

— В’яжіть його! — звелів отаман.

З темряви виринуло двоє козаків, що провадили коней.

— Осьо й жеребці їхні! — сказав один. — А нічого гнідий… таких і в князя небагато!

— А в саквах що у них? — поспитався отаман.

— Ковбаса та шинка… видать, незлецько десь обловилися!

Обух борюкався під муром із трьома козаками і лаявся на всі заставки.

— Ти диви, який забіяка! — сказав отаман, коли запорожця нарешті повалили і взяли у лика. І кивнув пахолкові: — Огня мені! — Потім присів із палаючим смолоскипом перед бранцем. — Отямився?

Обух зажмурив повіки, розплющився, і лице його стало притомніше.

— Що? Де я? — поспитався він, озираючись гарячково. — Хто ви?

— Ми? — перепитав отаман. — Надвірна хоругва його милости князя Яреми Вишневецького. Ти, вражий сину, що накоїв оце? Ти що твориш, комишнику проклятий? Тебе по всіх усюдах шукають, чотири хоругви розпустили роями, усі стежки і дороги перекрили!

— То я… у бран я попав, еге?

Козаки зареготалися.

— А куди ж іще! Одвеземо тебе ось до князя, а він там уже й дарунки тобі приготував — кліщі та дибу!

— А потому й палю тобі застругає, як буде на те його панська ласка! — докинув отаман. — І джуру твого на спиток візьме… А де він, до речі?

— Хто? — поспиталися козаки.

— Таж недоліток той, холера б його взяла!

Отаман озирнувся і побачив, що коло багаття вже нікого нема.

— Утік! — вигукнув хтось із козаків. — А бий тебе сила божа!

— Бевзі! — ревонув отаман. — Таж князеві цей хлопчак і треба… На коней бігом і шукати! Притьмом, я сказав!

— Похóдні запаліть, а то не найдете… — озвався гречкосій.

— Огні запалили всі — й на лови! — Отаман вискочив у сідло і махнув смолоскипом. — А ти, Явтуше, зі мною!

Михась мчав і не бачив, куди біжить. Темно було, хоч око виколи, бо як вислизнув він із руїн, то з розгону скотився у яр, що починався тут-таки за монастирем. Росли тут густо шелюги і таволга, і провадило те провалля, либонь, до річки, бо на дні блищала вода, що пливла у бік Удаю. Як отямився трохи малий козак, то втер чоло рукавом і спинився, — зміркував, що з таким тріском береться цими хащами, що за кілька гонів його чути.

— А як тут гадюки водяться? — пробурмотів він сам до себе. І аж мороз пішов йому по шкурі.— Господе, спаси мене і помилуй, — я ж їх боюся!..

Над яром почувся тупіт кінських копит.

— Що, не знайшли? — поспитався хтось угорі.

— Наче крізь землю запався!

— А бий тебе сила божа! Таж князь нас вивішає всіх за сеє!

— А нащо йому сей хлопчак здався, га?

— А хтозна… Кажуть, се брат його менший, которого князь у хурдизі держав, а той утік…

— А чого держав?

— А щоб умер ще маленьким… Бо як виросте, то треба буде з ним спадщиною ділитися, а князь не хоче!

— Ти ба! А я не таке чув…

— А що ти чув?

— Що це син його нешлюбний, которий дременув од батька у козаки! То князь хоче зловити його та нагаїв добрячих усипати… А тоді князем замість себе учинити.

— А Міхала куди діне? Той же ж у нього законна дитина!

— А Міхал, кажуть, трохи того… кýку на мýню!

— Отсе так із тими дітлахами! Наплодиш їх, а тоді думай, що з ними робити… Нехай вони показяться!

Чутно було, як під’їхав ще один вершник.

— Нема? — поспитався він.

— Нема.

— Не втекти йому, — сказав козак, і Михась упізнав голос отамана. — Певне, отут у яру зачаївся… Як буде білий день, зловимо ми сього хлопця.

— А як дремене куди?

— А куди йому дременути? Хіба на той бік Удаю, але ж не перепливе, бо широко! А обабіч кляштора мочарища з такими багнами, що не перескочиш! Як сонце вигляне, всі сліди в степу будуть як на долоні!

— А й правда! — буркнув хтось із козаків. — Татар — і тих ми ловили, а вони ж хитрі мов лисиці!

— То гайда до кляштора… Перекусимо, чим Бог послав, та огня прикладемо запорожцю — може, скаже щось помічне!..

— Ото й правда!

Михась трохи посидів, наслухаючи, як віддаляється тупіт копит, а потім підвівся і почав помалу продиратися крізь хащі. Тільки тепер він утямив, у яку халепу влип: ні коня, ні оружжя, кругом степ, та ще й гоняться за ним козаки з польової сторожі,— а ті сліди вміють читати! Як зійде сонце, кожну зламану галузку побачать вони, кожну прим’яту травину! Та й далеко шукати його не треба — степ рівний мов стіл, то де ж він іще може сховатись, як не в яру? Як подумав теє малий козак, то знову мороз пішов йому по шкурі. Постояв трохи він, розважив усе, а тоді униз спустився і попрямував понад водою, що бігла на дні провалля до річки.

Отак він ішов помалу, аж стало вже видніше попереду і побачив Михась, що тече перед ним Удай, а на тому боці клубочиться імла над заплавою. І тоді долинули до нього якісь дивні голоси, а як прислухався, то почув малий козак, що хтось наче співає.

«Господе, твоя воля! — спинившись, подумав собі Михась. — А це ще що за напасть чигає на мене?»

Постояв він, іще наслухаючи і втямив, що чутно той спів попід берегом, із-за кручі, що височить о праву руч. Не довго думаючи, поліз він крутим глинястим схилом та й опинився нагорі. А там ліг у траву, поплазував на самісінький край урвиська і обережно глянув униз.

І аж рота роззявив од подиву!

Під кручею, в чистому річковому плесі, узявшись за руки, ходили кружком дівчата. У вінках були вони всі, коси розпущені, а що гарні, то як намальовані! Та не те було диво, що гарні, а те що й нитки на них не було — голісінькі всі були, як мати народила. Ото водять корогод, а одна стоїть посередині та й співає:

а потім усі разом:

І знов позамовкали, а та дівка, що в колі, наспівує стиха:

і знов застрибав корогод, і заголосив:

Аж духи забило Михасеві, бо такої краси ще не доводилося йому бачити… Зблискували в місячному сяєві круглясті перса дівочі, ніжною молочною білиною світилися ноги, зграбні й витончені, мов струмені води, ясніли невинною цнотою кирпаті дупці, схожі на два кругленьких гарбузи, й так звабливо та безсоромно вихилялися тії дівки, побравшись за руки, що малий козак очам своїм не вірив. Щоб краще розгледіти тую дивовижу, поплазував він на самісінький край урвиська та й звісив голову вниз, ухопившись за якусь корчомаху, що стирчала з глини. А дівка, що посеред корогода, вже співає:

Та що ж се таке, думає собі малий козак, лупаючи очима. Звідкіля вони тут узялися? Чи се вже сниться мені, що таку химерію бачу?

Та й звісився ще нижче, приглядаючись до тієї чудасії. Коли ж це затріщала корчомаха, за яку він держався, а тоді переломилася — і не встиг Михась утямити, що з ним коїться, як покотився коміть-головою з тієї кручі простісінько у воду.

Аж бризки навсібіч полетіли, так він у річку шубоснув!

Завирувало у нього увіччю, застугоніло у вухах. Схопився він на ноги і став очі терти кулаком та відпльовуватися, аж побачив річкову гладінь перед собою, місячну доріжку на ній і комиші на тому березі, що тонули в сивій імлі. А кроків за десять од себе — тих дівок, що поставали й очі на нього витріщили, немов на диво яке.

— І чого б се я дивився, наче теля на нові ворота? — каже малий козак невдоволено. — Ну впав, то й що?!

— То се… се хрещена душа, еге? — недовірливо поспитала якась дівка, одкидаючи коси за плече.

— А яка ж іще! — буркнув Михась, витрушуючи воду з вуха.

— A-а! У-у-у! — заголосили тут дівки, мов несамовиті,— та й кинулися до Михася.

Не встиг він зоглядітися, як з усіх усюди сипонули вони — і з верб поплигали, неначе тії малпи, і з осоки повискакували, геть замурзані багнюкою, і з річки почали виринати, в куширі усі та ряскою обліплені, й на тому березі з комишів почали вилазити та через річку пливти наввимашки — аж поприбігали і так обступили малого козака, що й миша не проскочить.

— Тихо мені всі! — гаркнула ота дівка, що передніше з Михасем розмовляла. І глянула на нього суворо. — Ану одвічай: ти що це тут робиш, вражий сину? Підглядав за нами, еге?

— Та хто там підглядав! — вигукнув Михась, зацьковано озираючись навсібіч. — Заблукав я у степу… чую, наче співає щось, то й вибрів сюди!

— Ні, підглядав, підглядав! — зателесувалися дівки, вимахуючи погрозливо руками.

— Та кому ви треба, голі та замурзані, як чорти! — крикнув Михась. — Еге, було б на що подивитися! Ти бач, красолі знайшлися! Умийтеся ідіть оно спершу!

— Цитьте, сестри! — звеліла та дівка.

І підійшла до Михася впритул. Висока вона була і дужа, немов лошиця, з крутими стегнами, з довгими руками та ногами, а груди тяжкі були і трепетні, мов дві білі голубки. Присіла перед малим козаком і заглянула йому просто у вічі. Як зустрівся він з нею поглядом, то так і потонув у тих карих зіницях.

— Кажи, — прошепотіла вона, — бугила чи татарзілля?

— Бугила!.. — насилу пролебедів Михась.

Посміхнулася дівка, і побачив малий козак, що вуста у неї червоні, як кров.

— Тут тобі жаба цицьки й дала!.. — сказала вона задоволено.

І блискавкою майнуло у Михася в голові: «Та се ж росалки!» Згадав він усе, що йому Обух про них розповідав, і страшно йому стало, як ніколи у житті, бо втямив, що клямка йому тепер.

А нехрещені душі знай телесуються та плигають з утіхи:

— Ух, ух! Отсе поскоромимося!

— Давненько я людятинки не куштувала!

— Мені руку, руку!

— А мені ніжку!

— А я вушко хочу гам-гам!

— А мені щоб печінки шматочок!

— Та хучій уже ж роздирайте його!

Тут випросталася тая дівка та й каже суворо:

— Ану позамовкали усі! Що, ладу не знаєте? Залоскочемо зразу, а тоді й роздеремо!

— І щоб усім по кусінчику дісталося! — каже якась росалка.

— Усім і дістанеться… Ану взяли його!

Як налетять на Михася кляті росалки! За руки й за ноги вхопили і давай одіж з нього зривати.

— Та що ви отсе коїте, добра б вам не було! — залементував малий козак, дриґаючи ногами. — А щоб вам гак у бік та на вежу! Щоб вас побила лиха година та нечиста сила! Щоб ви бігли галасвіта і не спинялися! Хвойди ви, шкоди, мандрьохи, походюхи, потіпахи непотребні! Ярижниці, гайнóхи, нечупари, нехтолиці, некукібниці, нетóпи і невáри![70] О Господе, рятуй мене, бо пропаду!

А росалкам байдуже до того: вже чоботи стягли з нього, очкур перервали і штани здерли. Як полетіли Михасеві шаровари у воду, то зареготалися кляті дівки і пальцями почали тицяти в нього.

— Ха-ха-ха-ха-ха! Хіба се козак?

— Та він ще ж дитина!

— І подивитися нема на що!

— А такого лицаря з себе корчив, що не підходь!

— Чого регочетеся, чортові душі! — заволав Михась, почервонівши, мов буряк. — Щоб ви до образів сміялися, лярви безчесні! Щоб на вас боги святії з божниці падали! Щоб вас чорти ухопили й у пекло потягли! Чого зуби гилите, прицуцуваті? Раденькі, що дурненькі, еге?

— Сорочку тепер зняли з нього! — каже та здоровезна дівка, не слухаючи Михася. — І будемо лоскотати!

— Стійте, мандрьохи!.. — заволав відчайдушно Михась.

Та на галас його й уваги ніхто не звернув: учепилося в нього кілька десятків рук, а тая дівка, що на лошицю схожа, вхопила за поли і шарпонула догори Михасеву сорочину.

— О-о-о-ох! — скрикнули росалки, мов обпечені.

Та й порснули навсібіч, впустивши Михася додолу.

Гепнув він знов у воду, аж бризки полетіли. Та й схопився на ноги, перелякано роззираючись.

— У-у-у! — верещали росалки, тікаючи хто куди.

Та на вербу видряпалася, мов кицька, ті в комиші шугонули, а одна з переляку спробувала залізти в лисячу нору — та й застряла, безпорадно совгаючи ногами і блискаючи проти місяця круглим задком.

Глянув малий козак, а на грудях його крізь мокру сорочку яріє багрово-чорним сяєвом образ Матери Лади, — аж на воду відблиски лягають!

— Троянів Ключ! Троянів Ключ! — волали росалки, пірнаючи у воду.

— А, — каже Михась, дотумкавши нарешті, в чому річ, — полякалися, вражі дівки! Тут вам не там, відьомське поріддя! — І зняв голос, аж на тому березі стало чути: — На кого завзялися, мандрьохи голі? Мазепи, замазури, нечупари болотяні! На лицаря матінки Божої, которий образ її святий несе? На воїна Дажбожого, якого сам Господь в опіці своїй тримає? На силу і міць небесну зазіхаєте, еге? Постривайте ж!..

Тут виступила вперед та дівка, що здорова мов лошиця, та й каже докірливо:

— То чого ж ти мовчав, що такий знак на тобі?

— А чого ви кинулися на мене, як ті пси на сало! Слова не можна було сказати, не те що!

— Так хіба ми ж знали… Та й не зі злости все воно чинилося!

— Хто чинить не зі злости, той дістає добрячої хлости! — відтяв Михась. — Клямка вам запала, дівки! Ось перехрещу зараз отсим образом Матери Лади, то згорите усі, як солома, а душі ваші підуть у пекло!

І за пазуху поліз, щоб тую ляльку дістати.

— Ой ні, в пекло ми не хочемо! — залементували росалки. — Не роби… не роби цього, лицарю!

— А куди ж вам хочеться? — питає Михась.

— До Иру Дажбожого.

— А там що?

— А там янголами станемо і довкола престолу Пречистої Діви літати будемо…

Малий козак і зареготався.

— Які з вас янголи, мазниці ви нещасні! В болоті оно та в рясці всі, як чорти!

— Менше з тим, козаче, — каже здоровезна дівка. — Сам здоров знаєш, що не зумисне ми напали на тебе… така ніч сьогодні! А за кривду свою проси що хочеш.

Пошкріб малий козак у потилиці та й утямив, що може тепер крутити клятими росалками, як захоче.

— Та треба, щоб ви зробили тут одне діло… — каже він, виливаючи воду з чобіт. І похопився зразу. — Гей, дівки… а штани мої де?

— Та вони за водою попливли!

— Вони вже чорт знає куди запропали! — загомоніли росалки.

— Їх уже рябий біс, мабуть, у болото затягнув!

— Ану в річку бігом — і шукати! — крикнула та дівка, що мов лошиця здорова.

Поплигали нехрещені душі у воду й попливли наввимашки, одна другу обганяючи. Довго перегукувалися вони через весь Удай, гасали туди сюди й качок в осоці колошкали. Коли ж це за часину пливе одна від комишів. Видко, зморилася, бо з головою в річку поринає, руки насилу ляпають по воді, зате у зубах Михасеві шаровари держить.

— Осьо, — каже. — Аж під тим берегом найшла.

От здоровецька дівка викрутила їх та й дає Михасеві.

— На, — каже. — Вдягай.

А Михась у боки взявся і губу закопилив, неначе пан.

— А це я їх скидав чи що? — питає.— Хто здер, той нехай і надіває! І хутко мені, поки я ще добрий!

Блимнула на нього та дівка очима, але скорилася: підійшла та й присіла перед ним. Мокрі шаровари аж лопотіли, поки Михась ноги у холошви просовував, а росалка натягувала їх на нього та поправляла кругом, мизкаючи цицьками йому по ногах та гаряче дихаючи у живіт. Аж як очкур зав’язала на ключки, то випросталася і відступити вже було хтіла назад, коли ж малий козак і каже:

— Ану стій, чортове зілля!

Та й простягнув руку і провів їй долонею нижче спини.

— Що ти робиш, хлопчику?! — витріщила на нього очі росалка. — Малий ти ще дівчат мацати!

— Та кому ти треба, щоб тебе мацали! — каже Михась. — Як чортяка, то холодна срака, — а се ж, бачу, тепла! — І знов рукою провів. — Еге, ще й гаряча, мов груба…

— Та хіба ж ми чортиці, щоб у нас тіло холодне було? — загомоніли росалки обурено.

— Ми чисті душі, ото тільки що нехрещені!

— І шкоди ніякої ми нікому не чинимо — купаємося ото в річках та на вербах гойдаємося…

— А людей хто ловить та роздирає? — питає Михась. — Такі добрі та божі, хоч до рани прикладай, еге? Ну та менше з тим! Слухайте ж тепер, що я вам скажу!

— Слухаємо покірно, лицарю Дажбожий, — кажуть росалки.

— Їсти хочете?

Росалки й перезирнулися всі.

— Та ми не проти когось на зуб кинути… — каже тая дівка, що мов лошиця здоровезна. — Тільки де ж його, в катової матери, взяти?

— За декілька гонів звідціля, — каже Михась, голосно карбуючи кожне слово, — стали на ніч Яремині козаки. Батька мого січового у лика вони взяли, а я втік та отсе до вас утрапив, нехай вам дідько… Як одіб’єте його разом із кіньми нашими та усім добром, то з козаками можете що завгодно зробити — хоч сирими їжте, хоч на рожні печіть!

— А далеко се? — питає якась росалка.

— А там, де кляштор ото стоїть, — каже Михась.

— У-у-у! — заверещали росалки. — Се ж рукою подати!.. Гайда, дівчата!

Та й поп’ялися схилом, аж курява знялася. А Михась лозину виламав та й іде за ними, гукаючи, наче пастух на череду:

— Ану хутчій, хутчій мені! Плентаєте, як на завтра! Що, мало каші їли?

— Та чого се ти б’єшся! — підстрибнула обурено чорнявка, яку він стьобнув по ногах.

— Болить же ж! — зойкнула тендітна білявочка, заробивши по жижках.

— А се, — каже малий козак, вимахуючи дубцем, — я вам розуму наганяю… Бо дід казав, що в дівок часом розум з голови у те місце переходить, звідки ноги ростуть. А як витнути по ньому добряче, то він знов у голову вертається!

І хвисьнув ту росалку, що здоровезна, мов лошиця, аж басамага[71] червона лягла у неї нижче спини.

— Та що ж це таке! — обернулася вона розлючено. — Таж він геть уже розперезався, цей клятий хлопчисько!

Та й підхопила його одною рукою і посадила собі на шию. А тоді підстрибнула, знялася і полинула над степом.

— У-у-у! — заквилили та заверещали росалки.

Озирнувся Михась, а вони злітають одна за одною над землею і мчать навздогін, неначе кулі. Страшно стало малому козакові — учепився росалці в коси й дух затамував, а нічний вітер знай стугонить у вухах! І земля крутиться увіччю — то збоку опиняється, то чогось угорі, то знов унизу… Запаморочилося йому в голові, коли ж дивиться — летить наперестріч темне громаддя кляштора, нахиляючись то в один бік, то в другий, росте на очах, видно вже чорні провалля вікон і пролом у стіні, де блимає огонь. Ще мить — і побачив він багаття, круг якого сиділи козаки, коней із шаньками на шиях і Обуха, що лежав оддалі, сповитий путами, наче порося на ярмарку.

Ще раз крутонулися руїни — і вдарився він ногами об тверду землю, а теє огнище опинилося простісінько перед ним — руку простягни, то й засягнеш!

Як зсадила його з себе тая росалка, то ступила крок уперед і полум’я осяяло її од ніг до голови. Угледіли теє диво козаки й наче правцем їх поставило: той так і заціп із роззявленим ротом, цей сідло латав і, звівши голову, завмер із шилом у руці, а якийсь вусань саме костомаху обгризав — та й закляк із нею в зубах, страшенно вирячивши очі, що аж на лоба вилізли, мов дві сливи.

— Ну, що, мерзотники, анцихристи, жевжики і цвейлики[72] ляські,— каже росалка, — не ждали?

— Н-ні…— прохарчав отаман, помалу зсуваючи шапку на потилицю.

А росалка тоді у боки взялася й питає:

— Ану кажіть мені хутко: бугила чи татар-зілля?

Тихо зробилося, тільки чутно було, як огонь гуготить та коні хрумкають овес у шаньках.

— Бу… бугила! — видихнув отаман.

— У-у-у! — заверещали росалки, що кружляли у нічному небі,— та й сипонули додолу, немов ті груші.

І така веремія зчинилася, що страх і переляк! Закрутилося все довкола Михася, завертілося — і вогнище, і росалки тії хижі, й козаки Яремині безщасні, що в таку ото халепу влипли. Насилу встигав він щось розгледіти в тій коловерті: он чотири росалки чийогось коня повалили і рвуть його зубами, а він страшенно харчить, блискаючи вибалушеними очима, ось чорнявка, яку Михась на річці так добре сперезав, уже отамана осідлала, а тендітна білявочка до шиї йому присмокталася і кров ссе, аж захлинається, он роздерли вже когось нехрещені душі й запихаються м’ясивом, мов собаки, аж писки кривлею позамурзували, а трохи далі видно, як ухопили росалки Обуха зв’язаного і шарпають на всі боки, а він верещить, мов кабан у загороді…

— Стійте, щоб вам добра не було! — заволав Михась, кидаючись до них із лозиною. — Цього не чіпати, чортові душі! Се наш, се наш! Стійте, я вам кажу!

Та й вихопив запоясника, розітнув лика на характерникові й питає:

— Живий, батьку?

— Господе, твоя воля! — каже Обух, не тямлячись од жаху. — Що се за лихо, сину?

— А се дівчата нам помагають! — каже Михась. — Которі ото на вербах живуть та на болотах… Не бійся їх, вони хороші!

— Либонь, як зубами до стіни сплять… — каже Обух. Та й глянув на плече, де синець уже кров’ю наливався. — Так учепилася, бісова личина, що ще мить — і кусень вирвала б!

— А коні ж наші!.. — скрикнув раптом Михась.

І пірнув у юрбу, покинувши характерника самого. Насилу пробився до туди, де коні стояли, та й бачить, що вчасно нагодився: обліпили кляті росалки гнідого, на гриві повисли, на хвості, навіть за вуха дві вчепилися, а жеребець уже й на коліна впав. Як угледів Михася, то таким страшенним криком закричав, що на мить одірвалися нехрещені душі од свого діла і озирнулися здивовано.

— Уб’ю! — заволав Михась, кидаючись до гнідого. — Не чіпати мого коня! Назад, лярви! Ану геть всі звідціля!

І затихло все довкруги. Одступилися росалки неохоче, зиркаючи на Михася спідлоба, а малий козак гнідого за шию обняв і притулив до себе.

— Веди його за мури, — каже ззаду Обух. — А я свого заберу з поводовим.

Ухопив Михась гнідого за гнуздечку й потяг надвір. Притулився до нього жеребець і труситься увесь та озирається, так наполохався! А як вийшли вони крізь пролом і війнув у лице Михасеві холодний степовий вітер, тицьнувся гнідий йому в шию й за вухо вхопив губами.

— Що, — каже йому Михась, — перелякався?

Гнідий і заіржав у відповідь — авжеж, мовляв!

— Я й сам перелякався спершу, — каже малий козак йому на вухо, — бо хтіли мене на кусні роздерти кляті дівки! Та, слава Богу, все обійшлося… А тепер не бійся нічого, бо я з тобою, братику.

Коли ж це і характерник підходить, провадячи за собою трьох коней за поводи.

— Насилу, — каже, — вирвався… Де ти цих чортиць вискіпав, сину?

Михась і рукою махнув.

— Та нехай, — каже, — вечеряють дівчата! Гарні ж які… а одна там така здорова та висока!

— І паля, сину, висока, — сплюнув Обух, — та чорт їй рад!

— А сакви наші де?

— Забрав я усе… ще й коника осьо видер у них, що тим козакам належав! Буде в нас двійко поводових!

— А решта?

Характерник безнадійно хитнув головою.

— Там скоро тільки костомахи валятимуться…

Прислухався Михась та й чує, що лунає за мурами плямкання, чвакання, хряскіт, муркотіння ласе і вереск вряди-годи. А більше нічого не чутно — ні голосів людських, ні іржання кінського.

— Клямка Яреминим козакам… — каже Михась. — Шкода хлопців, хоч і ворогували вони на нас!

— Якби привезли вони тебе до Лубнів та повісили на дибу, то ти такого й не подумав би… Не жалій ніколи свого ворога, сину! Пожалієш — він завтра тебе уб’є.

Глянув малий козак у небо, а там уже зорі зблідли й місяць за обрій хилиться.

— І поспати не дали… — каже, позіхаючи. — Що ж, сідлаймо коней — і гайда?

— Зачекай, — каже йому характерник. — Треба ще росалкам оддячити, щоб не завзялися на нас!

— А як се ми їм оддячити маємо?

— А ось побачиш…

Як тут і росалки тії висипали з кляштора. Певне, усе вже струбили, що було, — облизуються тільки та на Михася з характерником ласо позирають.

— То що, дівчата, — питає Михась, — підпасли коня?

А тая дівка, що як лошиця здорова, й каже:

— Та поскоромилися… Там, правда, потроху на душу припало, бо нас бач яка сила!

І правда воно було, бо як повиходили росалки з монастиря, то стільки їх стало, що всенький пагорб укрили аж донизу! Стоять і дивляться на Михася, аж той злякався трохи.

— Ну, — каже йому тая дівка, — давай тепер нам винагороду…

— А за що се я вам її давати маю?

Росалки й загомоніли обурено.

— А хто коней твоїх одбив і з неволі батька твого січового визволив? — питає росалка, що мов лошиця здорова. — Ти що, забув, лицарю?

— Таж ви за теє он стільки людей із кіньми струбили! Мало вам, еге? — каже малий козак. І тицьнув пальцем тую росалку в живіт. — Оно черево оддудурилося, мов лантух!

Тут вийшов наперед характерник і долоню на плече Михасеві поклав.

— Ні, сину, так не годиться… Що взяли дівчата, теє взяли, а з тебе плата належиться! Якби не вони, то пропали б ми обоє…

— Якої ж плати їм треба?

— В Ир Дажбожий хочемо попасти і янголами поробитися! — загаласували нехрещені душі.

— Доста вже по сьому світові вештатися!

— Так уже сії мочарища та багна у печінки в’їлися, що нехай їм усячина!

— Послужили ми Матінці Ладі, то нехай тепер приймає нас до себе!

Михась тут і второпав, що вони од нього хочуть.

— А як же ж сеє зробити? — питає він у росалок. — Бо я не знаю!

— Візьми Троянів Ключ, — каже йому Обух, — накресли ним Коштрубове свастя у повітрі й скажи: «Ідіть собі з Богом, гожії діви!»

Подумав малий козак, зітхнув та й розшморгнув поворозки. Як дістав він тую ляльку, що на шиї в нього висіла, то засяяла вона, аж очам боляче стало.

— Ex, — каже Михась, кинувши оком на тих дівок та на розкоші їхні небачені,— шкода вас відпускати, дівчата… Такі ви гарні!..

— Якби ще людей не їли, то ціни їм не було б! — буркнув Обух.

— А осьо ця дужа яка! — показав Михась на росалку, що здорова як лошиця була. — Так вона мені до вподоби припала, батьку! Ото впорався б я із тим ділом, що Господь мені завдав, то взяв би її та й оженився…

— І що ми з тобою робили б, хлопчику? — питає насмішкувато росалка.

— А що! Я козакував би, а ти мені сорочки прала б, їсти варила, корову доїла…

— Поросят гляділа б, еге? — питає тая дівка вкрадливо.

— Та певно ж! А на Різдво закололи б їх та ковбас напекли і ковбиків… А вони знаєш які добрі!

Як зареготалися росалки, то мало не попадали всі! Аж коні полякалися та захропли — подумали, певне, що роздеруть зараз їх нехрещені душі…

— Ой, держіть мене дві, а то одна не вдержить! — каже тая дівка, утираючи сльози. — Не дитина се, дівчата, а скарб многоцінний… — Та й споважніла. — Не судилася я тобі, хлопчино, у сім житті! Навіть якби одного віку ми були і справді сталося теє, що ти кажеш, то добра з того не вийшло б…

— А то чом?

— Бо доля твоя уже в книгах на небі записана… І назначена тобі не я.

— А хто ж? — питає Михась, насупившись.

— Підростеш, то побачиш… А зараз відпусти наші душі, бо вже й зоряє он у небі.

Озирнувся Михась та й бачить, що яріє крайнебо ясно-червоним огнем, а над річкою вже сонно загомоніло птаство у комишах. Ще трохи — і виткнеться сонце над степами.

Зітхнув він і вже хтів було виголосити тії слова, що підказав йому характерник, — та й зупинився.

— А можна, — питає,— так зробити, щоб усі пішли, а ця мені лишилася?

Підійшла тоді тая дівка й присіла перед ним.

— Отсе так ти мене уподобав, що розлучитися не можеш? — питає його лагідно. І по голові погладила. — Як одбудеш своє на сім світі, то, може, й зустрінемося ми в наступному житті… А зараз відпусти нас, бо натомилися ми поневірятися!

Та й пригорнула його до себе і поцілувала в обидві щоки. Заплющив очі Михась, бо наповнилися вони слізьми, та й пробурмотів ледве чутно:

— Ідіть собі з Богом, гожії діви!

А як розплющився, то й очам не повірив: порожньо було кругом, тільки вітер траву нагинає на пагорбі.

— Обуше, — каже малий козак, — се снилося мені чи таки справді все воно було?

Зітхнув характерник і завдав сакви на поводового.

— Не шкодуй, — каже, — сину ні за чим! Бо стільки ще у житті доведеться згубити…

— То вони отсе ув Ир полетіли і Господь їх янголами поробить?

— Та які з них янголи! Дасть їм батько Троян нове життя та й знов пошле в сей грішний світ.

— І що?

— А тут заміж повиходять та будуть з чоловіків своїх кров пити і мозок їхній їсти… Бачив таких жінок?

— Ні.

— То ще побачиш… Ото ж вони всі з росалок і поробилися, которі людей їли… Ну то й годі про теє! Їдьмо відціля хутчій, а то ще знов яка проява нас тут на белебні угледить! Та ще ж і через Удай треба перепливти…

Виліз Михась на коня та й озирнувся востаннє навкруги. Сонце вже виглянуло на овиді, роса мерехтіла у траві, й лелеки кружляли над заплавою. Зітхнув малий козак і перший почав спускатися з пагорба, а за ним Обух рушив, провадячи двох коней на поводі, та й подалися вони до річки, що бігла в долині.

IV

Було вже добре за обіди, як переправилися Михась із характерником через Удай і, промкнувшись через ліс, що був о ліву руч од мочарищ, виїхали у чисте поле. Ні хутора там не видно було, ні чабанів зі стадом чи отарою — тільки трави стояли височенні, що й чоловік із конем сховається. Дістав тоді Обух люльку, натоптав її тютюном і каже:

— Отепер і закурити можна, щоб удома не журилися!

Та й викресав огня і, поклавши кусник запаленої порхавки до люльки, зачав пахкати, аж геть тим димом оповився. Їхав іззаду Михась та знай носом крутив, а тоді каже:

— І як ото ти його куриш, батьку, що мені аж дух осьо забиває!

А характерник йому на те:

— Багато ти тямиш у сьому ділі… тютюн сам Господь створив для пожитку людям! Хто люльку курить, той живе довго і ніколи не хворіє.

— А то чом?

— Бо неначе вуджена шинка стає і ніяка зараза його вже не бере! Якось на Хортиці копали ми яму та й натрапили на могилу давнього запорожця — певне, ще з тої пори, коли князі в Києві сиділи. Лежала коло нього люлька з кулак завбільшки, і тютюн стояв у горнятку. А сам козак як живий — зсохся мов тараня і наче камінь став, хоч цвяхи ним забивай. Так і здається, наче ось-ось очі розплющить та й, лупнувши ними, поспитає: «А якого ката ви тут робите, бісові діти?»

Михась і сплюнув зневажливо.

— У тебе, батьку, і горілку Господь людям приніс із неба! А ти як надудлився її оце, то й варту проспав…

— Та то часом у козаків буває, сину, — розсудливо відказав Обух. — Тут нічого не вдієш.

— Буває?! — перепитав Михась. — А якби нас у полон зайняли та образ Пречистої Панни забрали? І вся нечисть пекельна — Мурмило, Барабаш, Вернигор, літавиці оті страшенні й бісуркані на вепрах, — поприходили та реготатися стали, що, мовляв, узялися козаки Пречистій Діві служити, та пороху забракло? Пошли, каже, дурня Богові молитися, то він і лоба поб’є, еге? Що тоді, батьку, було б?

Зсунув характерник шапку і потилицю почухав.

— Та… погано було б! — каже.

— О-то-то! — потакнув Михась. — А ти кажеш, горілка од Бога… Якби од нього вона була, то ти варту не проспав би! Ти ж був як колода нечутенна — вони тебе нагайкою, а ти тільки очима лупаєш!

А тоді як заревеш мов бик: «Горілки хочу, горілки!»

І давай за баклагою шукати…

— Та невже це я таке казав?! — не повірив Обух.

— А який же ж дідько іще! А знаєш, батьку, що роблять на Січі, як гетьман булаву взяв до рук і похід оголосив?

Характерник понуро мовчав.

— Дно у всіх барилах вибивають і горіляку випускають всю на землю! А яка покара тому, хто в поході горілку смалить… га?

— До стовпа та киями! — буркнув Обух.

— Так ото ж! А ти нажлуктився її, як той віл браги, що й за честь козацьку забувся!

— Правда твоя, сину… — каже характерник, зітхнувши. — 3 цією горілкою завжди якась халепа виходить! Наче й смачна вона, а як надудлишся, то завжди якогось лиха доскочиш…

— О-то-то! — каже Михась. — Якби не втік я та не здибав тих дівок, що коло берега танцювали…

Обух тут і вуха наставив.

— Танцювали?!

— Авжеж, — каже Михась. — За руки побралися, колом ходять та ще й виспівують:

— А далі? — обернувся до нього характерник.

— А далі щось про тютюн… що я тебе, мовляв, не любила…

— …серпаників не носила, — підхопив Обух, — серпаники продавала, тобі тютюн купувала… еге?

Михась і очі витріщив.

— А ти звідкіля знаєш?!

— Ох, сину, — каже характерник, — я багато всього знаю! Та й на чому вони скінчили?

— Жне, жне Голубонько… а далі знов про тютюн… А що воно за пісня така?

Насупився Обух та й каже:

— Не пісня то, сину, а дійство таке… Оце на Купала стають росалки у коло, а одна посередині, й що вони співають, те вона й робить. А співають вони про Голубонька-Коштрубонька, як він оре, сіє, жне, молотить, віє, меле, вчиняє тісто і хліб пече… А як спече він, то має наїстися того хліба і вмерти.

— Вмерти?! — перепитав Михась.

— Еге ж… Далі вони співають: «Ожив, ожив Голубонько, ожив, ожив Коштрубонько» — і все наново починається.

— А нащо?

— Так роблять вони щороку, й від того хліб родить на полях, худоба плодиться на обійсті й звірина у лісі. Недобре, що перебив ти їм ту забаву…

— Еге?

— Не доспівали вони до краю, то недорід може бути. Але, видно, так воно вже судилося… Прийшов у світ Дажбожий Ключ, то не буде вже ця земля такою, яка вона раніш була!

— А то чом?

— Чом, чом! — буркнув характерник. — Мабуть, так Господові треба…

Якусь хвилю їхали вони мовчки.

— А що воно таке тії серпаники? — раптом поспитався Михась.

— Хліб такий із несходженого тіста…

— Як ото коржі?

— Ні, грубший. Пекли його за сивої давнини й носили росалкам на Купала, щоб вони отой корогод водили… зараз уже й забули про те.

— А хто ж той Голубонько, що про нього вони співають?

Пахнув Обух люлькою й каже:

— Це, сину, батько Дажбог, владар землі й неба, що вічно живе ув Ирі святому. Давно-давно, як ходив він по сьому світові, то показав людям, як треба в полі робити. Узяв золотого плуга, роззувся, запріг пару волів добрячих та й виорав кількоро десятин. Посіяв, заволочив, а як збіжжя вродило, вижав золотим серпом, змолотив… та й спік урешті паляницю, що мов сонце була, така пишна! Ото й колядка є про теє:

— А що, й Петро там був?

— А певно! Не хтів зразу до праці братися, бо він ледаченький таки трохи, а Господь і каже: «Ану йди, собачий сину, бо як потягну зараз батогом! Я осьо святий та й то за чепіги взявся, а ти носом крутиш!» А Петро йому на те: «А хто ж браму стерегтиме. Господе?» А батько Троян у одвіт: «Та облиш ти ту браму к чортовій матері… як залетять грішні душі до Иру, то нехай витають собі там! Шкода чи що?»

— І що?

— Та й випхав його в шию. Дав батога й каже: «Гляди ж, Петре, правуй добре… а то як борозну скривимо, то всі чорти з нас, богів, сміятимуться!»

Поруч залопотіли крила, й на плече Михасеві сів Кирик.

— О-о, — вигукнув характерник, — заявився нарешті! Де се був, гуляко?

— Де був, там нема, — буркнув крук.

— А нас тут замалим у полон не зайняли! — поскаржився Михась. — А ти отсе літаєш десь! Бачив щось?

— Пролітав уранці тут отой чоловік на змієві,— відказав крук. — Сів коло кляштора, походив у руїнах і полетів собі.

— Куди?

— До Лубнів.

— А стежі?

— За Удаєм не видно. Кілька роїв проїхало тим берегом, одна хоругва стоїть у селі.

Характерник подумав.

— Дубні ми вже минули, — нарешті сказав він. — А далі вже не так заселено… З великих річок ще Сула буде, Хорол і Псел.

— А малі?

— А малих і не злічити! — Обух насупився. — Тільки отсей Мурмило зі своєю зміюкою непокоїть мене…

— То що будемо робити?

— Учвал треба гнати — до вечора, може Хоролу сягнемо… А коні як потомляться, то пересядемо на поводових.

— А й правда! — погодився Михась. — Будемо, як тії татаре, що на ходу коней міняють.

— А ти лети та кинь оком наокіл, чи не пантрує там на нас яка проява… — звелів Обух крукові. І до Михася: — Що ж, сину, вперед… гаття!

Та й пустили коней учвал і помчали, аж земля під копитами закурілася.

Кількоро день гнали вони степами. Не зазнавав ще Михась такої шаленої їзди: як починало мило падати із жеребців, перескакували вони на поводових і мчали далі, збавляючи ходу тільки на переправах та як малі річки убрід переходили. Їсти доводилося на ходу, тримаючи в одній руці повід, а в другій шмат вудженини чи коржа; ввечері малий козак насилу злазив додолу і дибав на розкарячених ногах, заточуючись мов п’яний, бо все під ним хвилями ходило. За вечерею засинав він із ложкою в роті, повіки самі злипалися, а насилу заплющувався, як увіччю починав пливти степ, далека риска обрію й земля, що шалено втікала назад. Допіру починало благословлятися на світ, характерник будив його — і скажена їзда починалася знову.

Аж якось Обух і каже:

— Оце вже і Псел буде скоро… Остатня велика річка, а там і до Більська шапкою докинути!

— А ще ж і назад їхати!.. — жахнувся Михась.

А характерник і насупився.

— Не загадуй наперед, сину… нам аби до Голуня дістатися, а там Господь поможе… Без нього, святого, ми й кроку не ступили б!

Збавили вони ходу і пустили жеребців клусом, бо місцевість стала нерівна, почали траплятися видолинки, мочажини, озера, що позаростали рогозою, а потім о ліву й о праву руч зазміїлися балки, які поробила тала вода, що збігала навесні до річки.

— Мабуть, треба тут стати, сину, — каже Обух, озираючись навсібіч. — Попасемо коней, бо геть зморилися, та й самі перекусимо, що Бог послав…

— Отуто краще, — каже Михась, зупиняючи гнідого коло круглого озерця. — І вода під боком, і паша для коней добряча!

Та й зліз із коня й вудила у нього з рота витяг. За кількоро хвиль на березі вже палахкотіло багаття, у казанку закипав куліш, а характерник розстелив скатертину на землі й чикрижив запоясником шинку, що зсохлася у саквах і стала тверда як підошва.

— То далеко ще їхати? — поспитав Михась, коли вони попоїли й уклалися горізнач на траві.

— Сьогодні Псел перепливемо, як Бог дасть… — відказав характерник, пахкаючи люлькою. — А там ще днів зо два. Тільки чує моє серце, що чатують на нас…

— І я чую!.. — буркнув Михась, замислено дивлячись удалеч примруженими очима.

— І що?

— Лихо нас тут якесь має спіткати.

— Чи не на переправі?

— Хтозна.

Залопотіли крила, і на груди Михасеві сів Кирик.

— О, гуляка прилетів! — сказав Обух. — Що там на білому світі чувати?

Крук застромив дзьоба в пір’я і почав скубтися.

— Чоловік на змієві,— нарешті сказав він.

— Далеко?

— За кількоро гонів.

— Та й що?

— Подався за річку.

— Ще?

Кирик ухопив кавалок шинки, що лежав на скатертині, й, спритно підкинувши його угору, зловив і проковтнув.

— Бісуркані,— сказав він.

— Що? — схопився Михась.

— Десятків зо два, — незворушно сказав крук.

— Господе, твоя воля! — вигукнув Михась. — Далеко?

— Години за дві будуть коло річки.

Обух замислено посмикав себе за вус.

— Значить, вирішили прилапати нас на переправі…— сказав він. — Десь і козаки мають тут бути.

— Що робитимемо? — поспитався Михась.

— Поїдемо балкою, — подумавши, сказав характерник. — Там усе заросло деревляччям, то згори нас не буде видно. Завидна переправлятися не будемо, а десь опівночі тихенько перепливемо на той бік та й знову підемо плавнями та болотами.

— На дощ наче збирається… — буркнув Михась, зиркнувши в небо.

На обрії вже нависли тяжкі чорні хмари, й чутно було, як вряди-годи бухає грім.

— Дощ нам у пригоді стане, — сказав Обух, надіваючи вуздечку на коня. — Гайда, гайда!

Михась підтягнув попругу на своєму жеребцеві, плигнув у сідло і, провадячи за собою поводового, рушив услід за характерником, який уже спускався долиною, що поросла вільховим запустом і лозою.

— А мені що робити? — поспитався Кирик, який сидів у Михася на плечі.

— А ти не знаєш? — здивувався малий козак. — Літай над нами, а як що побачиш, то кажи! Гайда, ледацюго!

На дні балки було сухо. Видно, що весною тут ішла вода, яка нанесла сюди очерету, равликів і куширу, що сірою куделею повис на деревах і чагарниках.

— Високо ішла повінь!.. — буркнув Обух, який їхав попереду. — У два чоловіка заввиш… бач, повісмо аж на верховітті зачепилося!

Михась озирнувся. Хмара була вже просто над ними, а на її сталево-сірому тлі чітко і гостро вирізнявся силует крилатого змія з перепончатими шкуратяними крильми.

— Звіздар!.. — зойкнув Михась.

Обух задер голову.

— Не бачить він нас… Здогадався, певне, що балкою поїхали, а якою, то й хтозна!

Свінула блискавиця, вогненними френзлями[73] розпанахавши небо над головою, застугонів страшенний вітрюган, зриваючи воронячі гнізда з дерев і жбурляючи туди-сюди гайвороння, яке летіло над балкою, прогримів грім, а потім упала така злива, що світу не стало видно. Михась із характерником умить намокли до нитки; долиною почала бігти вода, і за хвилю коні вже брели у бурхливій каламутній течії. Обух озирнувся і щось гукнув Михасеві, махаючи рукою.

— Га? — поспитався Михась, упритул під’їхавши до нього. — Що?

— Вибиратися треба звідціля! — гукнув характерник. — Як буде улоговина, то звертаємо — і нагору!

— А то чом?

— Залива велика… як піде сюдою велика вода, потопимося!

Та провалля знай глибшало і глибшало. Обабіч стало видно прямовисні кручі, що поросли якимись миршавими чагарями, дорогою подибувалися вивернуті з корінням дерева, які занесла сюди повінь, на дні жовтів намитий річковий пісок. Злива дужчала, аж за сірою пеленою дощу вже за п’ять кроків нічого не видно було. Коні почали занепокоєно хоркати і озиратися — певне, почули щось недобре.

— Оце улипли! — вигукнув Михась.

— Не виїдемо звідціля!.. — обернувшись, гукнув Обух. — Доведеться мчати униз, до річки, та ще й чимшвидше, а то…

Голос його потонув у страшенному гуркоті. Вода пішла бурунами, коні наполохано заіржали, зірвавшись диба, ще мить — і Михась побачив, що поміж кручами потворним горбом виріс каламутний вал, що ніс перед собою вирвані з корінням кущі, колючу дерезу і якесь ломаччя. Височенний він був, аж сягав чагарників, которі росли на кручах, а верх його закручувався кучерявим гребенем, де скипала брудна біляста піна. Земля двигтіла, урвиська відколювалися і поволі падали в долину, а вал той котив зі страшенним гуком, аж дерева тряслися над балкою.

— Батьку Дажбоже, славен Трояне! — зойкнув Михась.

— Господе, твоя воля! — хрипко видихнув Обух.

А більше нічого й не встигли вони сказати: підкинуло їх угору разом із кіньми, закрутило, завертіло у каламутному вировиську, наче солому, майнули перед Михасем ошкірені храпи гнідого, блиснуло небо у купинні хмар, кинувся у вічі жмуток трави на урвищі й блискавка, що свінула на овиді,— та й більше він нічого не тямив.

Гроза вже ущухла, і в небі знову засяяло сонечко, як над балкою поволі летів орел-білокрилець. Великий і хижий він був, сажнів зо два сягав розмах його крил, а дзьоб кривий був, неначе гак. Помалу ширяв він у небі, незмигним оком видивляючись здобич у степу, аж завис і тільки кінчики крил тріпотіли, утримуючи його у потоках повітря, що пливли од землі. Там, коло балки, де пройшла велика вода, у високій траві лежав хлопчина в козацькій одежі. В болоті він весь був, аж скидався на глиняну ляльку, а що вже потовчений, то страх божий! Видно було, що несла його вода, несла, била об пеньки та корчомахи, жбурляла, як попало, а тоді й викинула на узгір’я. Певне, очунявши, видряпався козак нагору — та й зомлів, геть утративши сили.

Усе це утямив старий білокрилець ув однісінький мент, бо вже понад три десятки літ полював у цих степах і не треба було додолу йому спускатися, щоб відрізнити живу здобич од мертвячини. Ворухнув він крильми та й пішов колами у небі, поволі знижуючись над козаком і збираючись учинити те, що роблять степовики найперш, — виклювати очі. Вже й зібрався було скласти крила, щоб каменем упасти простісінько на груди непритомному козакові, аж почулося якесь шемрання од річки, захоркало щось, зарохкало, затупотіло, загойдалися верхівки будяків — і з високої трави почали один за другим виринати дикі вепри. Здоровезні вони були й тяжкі, мов каменюки, в цупкій рудій щетині, що скидалася на їжачі голки, а з пащ стирчали довгі криві ікла. На кожному вепрові сиділа відьма, убрана в панцир і шолом, з мечем-акинаком при боці й круглим щитом, де викарбувана була гадюка, що звинулася зиґзаґом, — знак бісуркань.

Старий білокрилець давно вже знав тих почвар, знав і те, що гарно орудують вони мечами, а ще ліпше поціляють із луків, тож, насилу вгледівши ту ґерелицю, махнув крильми та й полинув увись, а тоді окреслив коло над степом і чимдуж полетів до річки — подалі від пекельної нечисти.

А бісуркані виїхали до балки та й, пустивши вепрів ступою, заходилися роззиратися довкруги, наче шукали когось.

— Тут десь воно!.. — буркнула стара відьма з двома сивими кісьми, закинутими за спину.

— А з дороги ми не збилися? — поспитався хтось позаду.

— Ні. Ось і пагорб над балкою…

— О праву руч треба взяти! — озвалася бісурканя, що їхала поруч.

— Загрузнемо, — відказала стара. — Багна там… год із триста уже, як підтопило ту долину!

— А як же нам тепер проїхати?

Стара і плечима стенула.

— Хтозна… змінилося все відтоді! Ану чекайте…

І зашилила руку за пазуху й дістала звідтіля дерев’яну ляльку. Не звичайна то була лялька, а радше кукла чи, як прозивали її в давній Україні, гидол — подоба отих камінних маняків, що стояли подекуди у степах, лякаючи подорожніх ошкіреними писками і згорнутими на животі руками. Як глянуло на неї сонечко боже, ожила кукла, розплющила очі й усміхнулася до бісуркані.

— Що скажеш, мамо? — питає в старої.

А та їй:

— Заплутали ми, доцю… проведи нас, коли твоя ласка!

Зітхнула кукла й каже:

— Голодна я…

— То я тебе осьо нагодую! — каже стара бісурканя.

Та й витягла кривий ґанджар із-за пояса. Утнула собі жилу на руці, пустила крови й притулила гидола до рани. А клята кукла як присмокталася, то аж замуркотіла з утіхи! Ссала вже, ссала, а як натлилася усмак, то утерлася рукавом і каже:

— Ну, підпасла трохи коня… Кажи тепер, мамо, що там ти хочеш?

— До городища прямуємо, доцю… Та тільки ж багна тут кругом!

Роззирнулася кукла, плигнула додолу й каже:

— Нічого, матінко, ми цьому лиху зарадимо… За мною всі, та помалу!

І побігла понад балкою, обходячи озерця та промикаючись поміж кущами осоки і шелюгів. Захоркали вепри, зарохкали й рушили підтюпцем за нею, сторожко зиркаючи навсібіч та нюхаючи трясовину, бо вона, мов рядно, вгиналася під їхніми ракотицями. Як пройшли теє здвижжя, разів зо два таки провалившись у мочажини, і задудоніла під ногами тверда земля, кукла раптом перестала бігти — і завмерла як укопана.

— А що, доцю? — питає стара бісурканя.

Нічого не відказав гидол, тільки головою поволі повів ліворуч і праворуч, до чогось наче прислухаючись.

— Завітрила щось… — тихо сказала стара, трохи зачекавши. — Вона така почутлива, що за кількоро гонів живу душу внюшкує!

І допіру вона сказала ото, як зірвалася лялька з місця і чимдуж побігла до верби, що височіла над урвищем. Стала там, озирнулася та й нетерпляче замахала рукою, — ідіть сюди, мовляв!

— Ти ба! — каже друга відьма. — А що ж се вона там надисала?

— А гайда, то й побачимо, — каже стара.

Як під’їхали вони до тієї верби, то кукла обернулася й каже:

— Ось тобі, мамо, й теє, що ти шукала!..

Глянула бісурканя, коли ж там лежить хлопчина, которого ото вода забрала.

— Доцю, — каже стара, — ми ж до городища не могли втрапити, а ти нам оце цього недолітка вискіпала… Що з тобою, дитино моя?

— Ти, мамо, сюди поглянь, а тоді й ганити мене будеш! — каже їй кукла.

Та й сягнула Михасеві за пазуху і добула ту ляльку, що висіла у нього на шиї. Як узяла вона її до рук, то так вона сяйнула, що бісуркані аж сахнулися од неї.

— Матінко Неє, П’ятінко святая! — охнула стара відьма. — Та се ж… се ж…

— Дажбожий Ключ, которий на білий світ прийшов, — каже гидол. — А хлопчина цей — те немовля, що за нього дев’ять літ тому твоїх сестер козаки повбивали коло Вовчої балки!

Поз’їжджалися бісуркані докупи, з’юрмилися довкола Михася та й перемовляються між собою.

— Оце поталанило нам… тепер батько Триглав золотом нас засипле!

— Ловили ми його, ловили, аж, бач, де зостріли!

— Кажуть, літає десь попід хмарами слуга Чорнобогів на змієві,— треба тому його оддати!

— Та де там… тільки хрещеній душі сей знак до рук дається!

— А з хлопцем що робити?

— А хтозна… Прийдеться Яреминих козаків ждати!

Тут махнула рукою стара бісурканя й каже:

— Ану цитьте всі! Заберемо сього недолітка та завеземо в городище. Так чи так, се наш ясир! А вчинимо ми з ним ось як…

Замовкла стара відьма, а тоді й каже:

— Ну, самі знаєте, нащо ми туди їдемо!

Заверещали бісуркані, завили і в щити почали гамселити, як навіжені. А дві підняли Михася за руки й за ноги, завдали вепрові на спину й ликами припнули.

— То що, мамо, стала я тобі у пригоді? — питає кукла.

Взяла її стара бісурканя в руки, поцілувала в обидві щоки й каже:

— Моя ти мармулєточка! Послужила ти нам, як ніхто… а тепер лізь назад, чортова дитино!

Як сказала вона теє, то гидол очі заплющив і став тим, чим був передніше, — розмальованим шматком дерева. А бісурканя одтягнула комір вишитої сорочки, вкинула його туди й каже:

— Понад балкою тепер підемо… гайда!

Довго і тяжко виринав Михась із того забуття, в яке провалився ото, як узяла і понесла його вода. Спершу озвалося нестерпним болем побите й потовчене тіло, потім посвітліло ув очах і, насилу розтуливши повіки, побачив він блакитне небо угорі й легенькі білі хмарини, що пливли кудись удалину. Чутно було тяжке сопіння, хоркання, тупіт… а смерділо так, що не продихнути: і потом їдким звірячим, і сопухом немитого тіла, і болотом, і ще чимось таким, що й не второпаєш… А трясло і підкидало, що страх божий! Якусь хвилю лупав Михась очима, намагаючись уторопати, де ж се він опинився, потім спробував поворухнутися — і втямив, що його зв’язали!

— Ага, проснувся!.. — каже хтось поруч. — Нічого, вражий сину, ще трохи — і на місці будемо…

— А там і клямка тобі западе! — озвався другий голос.

Покрутив Михась головою, звівся трохи і второпав нарешті, що лежить він горізнач на спині у вепра, здоровезного та сухореброго, неначе хорт, що мчить та звіряка щодуху понад балкою, кувікаючи і хоркаючи, мов несамовита, а довкруги верхи на таких самих потворах женуть бісуркані. Мороз Михасеві по шкурі пішов, як розгледів він тих войовниць зблизька: старі вони були, мов земля, з пісними обличчями, де застигла байдужість і бездушність, в панцирах, кольчугах та шоломах, що таких і не побачиш уже ніде, зі старосвітським оружжям, которим уже ніхто й не орудує тепер. Та найстрашніше теє було, що в кожної почвари сиділа на шиї гадюка, а то й дві чи три: видать, приручене було теє гаддя, бо не кусалося, а тільки часом зводило трикутні голови і роззявляло пащеки, дриґаючи роздвоєним жалом. Як придивився Михась, то й кров у нього в жилах захолола: яких там гадюк тільки не було! І здоровезні сірі з трикутниками на спині, которі ото у лісі водяться, й чорні та тонкі, мов батоги, що живуть по степах і залазять часом сонному мандрівцеві за пазуху погрітися, і маленькі прудкі гадючки, що як укусить, то вже певна смерть, і якісь гадини піщаної барви, пописані вигадливими візерунками, й грубелезні зелені тварюки з несамовитими очима-намистинами… Аж затрусився малий козак, угледівши тую худобу, що бісурканям служила, — тільки зараз утямив він, що влип він у халепу, з якої виходу немає.

А бісуркані тим часом виїхали у степ. Вечоріло вже, на обрії висіли багрові хмари, кидаючи у степ довгі похмурі тіні. Лисніли трави проти сонця, і високо в небі кружляло гайвороння.

— Он і гай уже видніє…— озвалася стара бісурканя, що їхала попереду.

— А городище там ще стоїть? — питає которась із відьом.

— Сімсот год уже тому, як була я востаннє там, — каже стара бісуркання. — Ще в Києві князем був Олег, а над Волгою стояв Ітиль-город… Як їхали ми тоді цим степом, то ніяких мочарищ та багон тут і близько не було. Тільки ж капище має хоч як уціліти, бо з каміня воно!..

За півгодини вже на узліссі вони були. Як глянув Михась, то побачив, що то не гай, а справжнісінький праліс, такий дрімучий він був та густий. Траплялися часом за тої пори в Україні клапті давнього лісу, що вкривав колись мало не всю землю. Росли там грубелезні дерева, которим було по дві тисячі літ, траплялося у них зілля, якого ніде більше й не побачиш, а що вже звірота була там чудернацька, то й казати нема чого! Втім, більше про ті ліси балачок було та побрехеньок, позаяк ходили туди тільки відьми та знахарі,— простий люд боявся й заглядати у них, бо не один уже сміливець пропав у тих хащах. І справді, холодом повіяло на Михася, як заїхали бісуркані у той праліс. Вогко було там, моторошно, тхнуло грибами, прілим листям і трухлою корою. Високо вгорі спліталися гіллям віковічні дуби, і до самої землі звисав із їхніх крон довгий лісовий мох. Скрізь росла височенна папороть, і поперек стежки лежали повалені дерева.

Як промкнулися вони трохи у ліс, то стара бісурканя й каже:

— Тут звертаємо, а далі має болото бути… як не висохло іще!

— І що? — питає котрась із відьом.

— А там городище.

— А є ще там хтось із дочок матери Мокоши?

Стара похитала головою.

— Сімсот год тому була одна відунка, котора огонь берегла на капищі… та вже, мабуть, нема її на світі!

На тім слові пхнула бісурканя свого вепра ногою, і звернув він простісінько у хащі, де вже геть дороги не було. Тріск та гамір знявся, як почала ватага продиратися крізь чагарі та буреломи, аж за півгодини зачвакало під ногами багно, і вдалині почулося жаб’яче скрекотіння.

— Оце вам і городище!.. — озвалася стара бісурканя, як виїхали вони із гущавини.

Лежало перед ними мочарище, що поросло комишами та рогозою, а потойбіч височіла гора, і на вершині її видно було вали і частокіл на них. Заросла та гора деревляччям, та все воно давно повсихало, кора облупилася, і дерева стояли жовті, неначе мерці. Вечірнє сонце розмитою багровою плямою зизило[74] крізь густі хащі пралісу, наче сам Чорнобіг заглядав сюди із-за обрію своїм недобрим оком.

Як обігнули бісуркані мочарище і, продершись крізь шелюги, що росли округ болота, почали підійматися узгір’ям, зазяяла попереду й брама — стулки давно вже попадали, але два височенні боввани, що були вкопані обабіч воріт, стояли рівнісінько, мов чатові на сторожі. Тільки тепер стало видно, що від часу почорніло тут скрізь дерево, неначе вугіль, і неначе камінь зробилося, ото таке тверде.

— Нема тут нікого! — буркнула стара бісурканя, як заїхали вони досередини. — А вівтар, бачте, стоїть…

Було теє городище кругле, мов чаша, і посередині бовваніла здоровезна плеската каменюка, геть порубана і подзьобана чимось, аж довгі пруги та рівчаки на ній видно було, наче хто її щосили гатив мечем. Зокола тієї каменюки видніло дев’ять ям, що вже запливли землею, а трохи оддалеки височіли гидоли, витесані з грубелезних колод. Як глянув на них Михась, то й недобре йому зробилося, такі страшні вони були! Той неначе король у зубчатій короні, той з одним оком і хижим оскалом зубів, той з оленячими рогами на голові, цей із вовчою головою — ото стояли вони круг того вівтаря і ніби чекали чогось, насупившись і склавши руки на грудях, мов чатові. Не росло нічого в городищі, й земля була гола мов бубон, й ніби аж утоптана, така тверда.

Як позлазили бісуркані з вепрів, то роззирнулася найстарша відьма та й каже:

— А тепер збирайте дрова та багаття розкладайте! Дев’ять огнів має тут горіти. Ондо в тих ямах, бачите?

— А нащо стільки? — питає якась із бісуркань.

— Ті огні палять, як приноситься жертва матінці Мокоші,— каже стара. — Тоді долинає до неї звістка на той світ, і посилає вона свого мужа узяти ту жертву. Тільки не злякайтеся, як побачите його…

Бісуркані й загомоніли.

— Та хіба можна злякати нас чимось?

— Таке вже ми бачили на своїм віку, що нехай Чорнобіг милує!

— І чортів, і упирів, і з того світа вихідців, і саму Смерть, що по людях ходить!

— А я навіть пекельного пса Рябка бачила, которий браму стереже!

— А я Дажбога, як ще ходив він по землі! Ох і страшний, цур йому та пек! Така сила од нього б’є, що за сім верстов з ніг валить!

Похитала головою найстарша й каже:

— Чого не бачили, від того не зарікайтеся… Та лиха сей муж вам не завдасть! Забере оцього посланця Троянового та занесе в засвіти…

— А там що з ним буде?

— А там уже з ним знатимуть, що робити! І з лялькою отою клятою, що на собі він несе…

І, сказавши теє, підійшла до Михася та, вхопивши його за чуба, стягла із вепра й поставила на ноги. А тоді й каже:

— Ну, що… тепер і на тебе пора, голубе! — І до відьом: — Ану взяли його — і на вівтар!

Ухопили дві бісуркані Михася за руки й за ноги та й поклали зв’язаного на тую каменюку горізнач. Побачив він високо угорі верховіття дубів, де перехрещувалися гілляки, а поміж ним — клапті блакитного неба і чорні цяточки вороння, що летіло попід хмарами.

Се, певне, по душу мою, подумав собі малий козак. Матінко Божа, що ж тепер буде?

— Огня! — звеліла найстарша відьма.

І допіру вона теє сказала, як спалахнули багаття у всіх кутках, аж видно зробилося наче вдень, а грубі личини гидолів почали мінитися у відблисках полум’я, мов живі. Стала бісурканя посеред капища й швидко-швидко заговорила:

— Попід горою вода біжить, на горі Матінка Нея сидить. Вона ні шиє, ні пряде, ні латає, тільки живої душі з сього світа виглядає. Матінко Неє, преславна Мокоше! Візьми сюю жертву, понеси її за синє море, поклади до престолу батька нашого Чорнобога!

І тихо зробилося, тільки чутно було, як тріщить хмиз у багаттях.

— І раз! — озвалася бісурканя, звівши руки.

Насилу вимовила вона теє, як шугонуло увись полум’я усіх дев’яти огнів, аж лизнули омахи верховіття дерев.

— І два!

І знову вдарили огненні стовпи угору, розлетівшись золотими іскрами навсібіч.

— І три!

Заревів огонь, метнувшись угору, та враз і упав додолу, бухнувши їдким сірим димом.

— Нехай Чорнобіг милує! А се що таке?! — кашляючи, вигукнула бісуркання.

Тут і відьми усі загомоніли.

— Ти хто така, приблудо?

— Глянь, глянь… знак у неї на грудях!

— Та вона ж із наших!

— А чого ж молода така?

— І золота змія на шиї… не простого роду, видать!

Михась таки не втерпів: звівся на ліктях поглянути, що ж воно за лихо іще там прибилося. І очі витріщив, бо такого дива ще в житті своєму не бачив.

Посеред капища, осяяна полум’яними омахами дев’яти багать, стояла молода бісурканя. У сріблястій кольчузі була вона, в зерцалах[75] і в шоломі з опущеним забралом. На шиї в неї звинулася кільцем золотава змійка, що знай звивалася та роззявляла пащу, дриґаючи роздвоєним жалом, а по праву руч стояв здоровезний хижий котисько. Був він із доброго бичка завбільшки, рудий мов глина, і від ніг до голови поцяцькований здоровими темними плямами. Певне, злякався трохи котисько, бо роззирався навсібіч і погрозливо шкірив ікла — не підходь до мене, мовляв!

Вийшла уперед найстарша відьма й питає:

— Що ти хочеш, дитино?

А бісурканя гордо звела голову й крикнула:

— Козак сей належить — мені!

Як вигукнула вона теє, знову шугонуло увись полум’я дев’яти огнів, а відьми аж зателесувалися з люті.

— Се наш ясир!

— Ти звідки така тут узялася, мандрьохо?

— Ти ба, ще молоко на губах не обсохло, а вже рівною нам хоче бути!

— Тобі ще ляльками гратися, а не з нами балакать!

— Ану цитьте мені всі! — гаркнула найстарша відьма. І до бісуркані:

— Се жертва матінці Неї, котору принести зараз їй маємо! По якому праву хочеш забрати її?

Тут пирхнув котисько і засичав, припавши до землі, а огні знов завирували, бризкаючи золотими іскрами.

— А ти не знаєш, хто була моя мати? — каже бісурканя. — Чи, може, не знаєш, як вона загинула?

Загомоніли відьми, перемовляючись між собою, коли ж найстаріша й каже:

— Та бачимо ми, що ти Одноокої донька…

Випросталася тоді бісурканя й каже:

— Се вира[76] моя за матір, що забили козаки у Вовчій балці! Був він причиною її смерти, то мусить зараз умерти за теє. Кров за кров, такий закон!

Як почув теє Михась, то й мороз йому по шкурі пішов: давній то був закон і не траплялося ще такого, щоб хтось його порушив.

— І що ж ти з ним зробиш? — питає найстаріша.

— А що! — каже бісурканя. — Однесу на той світ і батькові Чорнобогу до ніг складу. А там уже нехай думає, що з ним робити…

— А наша жертва?

— А якої ще жертви вам треба? Та там усе пекло зрадіє, як потрапить Троянів Ключ їм у лапи!

Перезирнулися бісуркані й загомоніли.

— Закон є закон!

— Се ж вира за кров!..

— Через нього сестер наших убили!

— А як той страшний прийде, то що йому сказати?

Махнула рукою найстаріша й каже:

— Се наш ясир… то що даси нам за нього?

— А се я виру свою повинна ще й викупляти? — питає бісурканя.

— Треба щось кинути на вівтар замість цього недолітка…

— А й правда! — каже молода бісурканя.

Та подумала і зняла із шиї дорогий ланцюг. Як сяйнув він у її руках, стало видно, що почеплений до нього золотий медальйон, а на нім знак бісуркань викарбувано. Оздоблений він був шляхетним камінням, і так горіло воно у світлі огненних омахів од багаття, що й очі сліпило.

— Ого! — каже стара відьма. — Се Одноокої спадок… не шкода оддавати?

— За кров її нічого не шкода! — каже молода, гордо звівши голову.

— Нічогенький викуп! — загомоніли бісуркані.

— Сей почеп ціни не має!

— Ще з нащада світа зробили його!

— А муж Мокошин його візьме?

— Йому ж кров жива потрібна!

Похитала головою стара бісурканя й каже:

— Та, може, ми уласкавимо його якось… — І зітхнула: — Бери, дочко, свою виру, коли вже так!

Підійшла бісурканя до вівтаря, і побачив Михась, що геть вона мала — недомірок, та й годі! От дістала вона ґанджар із-за пояса, утнула йому пута на ногах і накинула петлю на шию.

— А ми, — каже найстаріша відьма, — поїдемо з тобою попліч, щоб чогось не сталося! Гайда, дівчата!

Сіла бісурканя на того котиська верхи, смикнула до себе Михася, аж він заточився, насилу вдержавшись на ногах, і каже:

— Не встигнете ви за мною, сестри… їхатиму я засвітами, де один крок за версту буде, то навіть вепри ваші не здоженуть мене. — Та й пхнула котиська ногою: — Вперед, братику!

І враз усе пропало — і городище теє, й відьми, і ліс. Не встиг Михась і зоглядітися, як опинилися вони на полі, де буяло різнотрав’я, і побачив він, що до самого обрію цвіте там дикий мак, а за річкою сідає багрове сонце. Спинила бісурканя свого котиська, поставила Михася перед собою і каже:

— Ну що, собачий сину, попався мені в руки? Начувайся ж тепер!

Шарпнувся малий козак, а руки за спиною зв’язані, хтів було кляту відьму ногою копнути, а котисько загарчав і зуби вишкірив погрозливо — не чіпай мою пані, мовляв! Плюнув тоді Михась і каже:

— Кого ти лякаєш, прояво? Запорожця, лицаря Матінки Божої? Іди он умийся спершу!

— Нічого, козаче, — каже бісурканя єхидно, — як візьмуть тебе чорти на вила та в казан зі смолою вкинуть, то не такої заспіваєш!

— Ой, налякала! — зареготався Михась. — Та хоч із сіллю мене там з’їжте… все одно наше буде зверху! Не було ще такого, щоб пітьма світло перемогла. Як не судилося мені Троянів Ключ донести, то інший знайдеться… а ви всі пропадете й сліду після вас не зостанеться! Знаєш, яка сила Дажбожа? Ніщо її не здолає!

— Оце так ти віриш у міць небесну?

— А певно! — каже Михась. — Господь завжди перемагає, а зло завжди у безвість іде, — на сьому світ стоїть!

— Гаразд, — каже відьма, — давай так учинимо… Як оддаси мені зараз ту ляльку, що на шиї у тебе, то можеш іти собі безборонно на всі чотири вітри! Згода?

Зареготався малий козак і каже:

— З ким ти балакаєш, почваро! Не оддасть запорожець образ Матери Лади, бо що то з нього й за лицар був би? Хіба тоді приберете його до рук, як голову мені з пліч здіймете!

— Значить, не оддаси?

— Не оддам, хоч ріжте мене!

— І се останнє твоє слово?

— Останнє!

Тут усміхнулася бісурканя й каже:

— Добре, їй-богу, добре! Отсе видно, що козак ти… а то я вже й засумнівалася було!

Та й відстебнула ремінець, зняла шолом разом із забралом і кинула його додолу. Сяйнули на сонце коси золотом щирим, усміхнулися очі, блакитні, мов небо, і побачив Михась, що не хто се перед ним, як ота мала бісурканя, що Леся зветься.

Малий козак і рота роззявив. А тоді як закричить:

— Ох ти ж, кляте дівчисько! То се ти по мене приїхала?

— А хто ж іще! — каже Леся.

— Здогадувавсь я, що ти нечистому служиш, та певности не було… — каже Михась утомлено. — Ну, що ж, доведеться погибати! А все через тебе, нікчемне ти створіння…

Тут упала мала бісурканя в траву і як зарегочеться! Витріщився на неї Михась, не тямлячи, що це з нею сталося, навіть котисько той цяцькований сів на задні лапи і очі вирячив, здивовано ворушачи вусами, а вона знай сміється і сміється.

— Та чого се ти!.. — заволав Михась обурено. — Нічого собі… ще й регоче, ти диви!

А Леся втерла сльози, сіла на землі й каже:

— Ох, козаче… добра в тебе душа, хоробре серце, але, не во гнів нехай тобі буде сказано, дурненький ти трохи! — І, подумавши, докинула: — Та й не трохи, а таки добряче!..

— Се я дурненький?! — перепитав Михась розлючено.

— Та вже ж не я!

— Я — дурний, еге?

— Ще й як!

— А я осьо тобі дам зараз за такі слова!

— А от і не даси!

— А дам!

— А не даси!

— А от побачиш!

— А спробуй!

— А думаєш, не спробую? Бо нічого дурним мене узивати!

— А ти доведи, що розумний!

— Довести?

— Еге ж!

— А як?

— А от скажи, звідки діти беруться?

— А що, думаєш, не знаю вже?

— А певно, що ні! От скажи, скажи!

— А що, гадаєш, не скажу?

— Авжеж, не скажеш!

— А от і скажу!

— От і скажи!

— От і скажу!

— Та й звідки вони беруться?

Надув щоки Михась, замовк на мить і каже:

— Лелеки їх приносять, от звідки!

Витріщила Леся на нього очі, а тоді зітхнула й рукою махнула безнадійно.

— Гаразд, — каже, — менше з тим…

Та й підвелася, зняла з його шиї петлю, лика розтяла і каже докірливо:

— Ну чого ти такий нездогадливий, Михасику?

— А що? — питає малий козак.

— Невже мене ти за пекельницю міг узяти? Хіба ж я на неї схожа?

Зиркнув на неї Михась і каже:

— Ти бісурканя?

— Бісурканя.

— І мати твоя бісурканя була?

— Еге ж!

— І за мене вбили її козаки у Вовчій балці?

— За тебе.

— То чого ти мені полуду на мізки наводиш! Хто з нас тоді Чорнобогові служить?

Зітхнула мала бісурканя.

— Як ти сказав, так воно і є, тільки не служу я Чорнобогові…

— А як се вийшло?

— Та так, що вдалася я у батьків рід, а не в материн… Як уродилася на світ, то побачила матінка моя, що в мене золоті коси… а се означало, що успадкувала я кров тієї войовниці, що боронила Дажбожий храм на горі Заруб! І до Иру належу, а не до Пекла.

— Та й що далі?

— Хотіла вона убити мене, та пошкодувала… От і оддала бабуні, що в Трояновій долині жила.

— А бабуня чия?

— То батькова мати.

— То ти не на їхньому боці?

— А певно, що ні!

— А чого ж Троянів Ключ хотіла вициганити в мене?

Усміхнулася Леся, й знову засяяли її очі, блакитні мов небо.

— Та то я пожартувала трохи… Хтіла побачити, який то козак із тебе!

— Добрі мені жарти! — буркнув Михась. — А сяя гадюка чого в тебе на шиї?

— Та хіба ж се гадюка!

— А що ж воно таке?

Почула змія, що про неї балакають, і засичала, дриґаючи роздвоєним жалом.

— Ящірка се, тільки безнога.

— А не кусається?

— Та певно, що ні! Ручна вона і ласкава дуже… осьо візьми, то побачиш.

Та й зняла ту змію і дає Михасеві.

— Е, е!.. — каже малий козак, одступаючи. — Забери її од мене! А котяку сього хижого ти де вискіпала?

— Не котяка се, а звір, що пардусом зветься… Служить він мені у потребі, як треба кудись податися.

— То він теж ручний?

— Ручний.

— А чого ж ікла шкірить?

Підійшла мала бісурканя до Михася і по голові його погладила. Та й каже котиськові:

— Мурчику, се хороший хлопчик, хороший! А добрий який, а який гарний, а хоробрий… а що вже розумний! — і пирхнула зо сміху на останньому слові.

Тут муркнув щось котяка і підійшов до Михася. Як спинився він перед ним, то малий козак і перелякався: у загривку був той котисько й за нього вищий, а хижий писок просто в лице дивився. Довго нюхав він Михася, сопів, чмихав, ляскав себе хвостом по боках, а тоді сів на задні лапи і замуркотів, приязно заглядаючи в очі.

— Бач, — каже Леся, — полюбив він тебе… От погладь його!

— А руку не одкусить?

— Ні.

Простягнув руку малий козак і поклав долоню пардусові на голову, а тоді провів нею по шиї. Наче єдваб, м’яка і ніжна була його шкура, та чутно було, як ходять під нею тверді вузлуваті м’язи. А котяка ще дужче замуркотів і лизнув Михася в щоку довгим шорстким язиком.

— Ти ба! — каже Михась. — Та він у тебе геть ручний… А як же се ти дізналася, що лихо мене спіткало?

— А ти забув хіба, як ножа свого у сволока забив?

— І що?

— Як побігла з-під нього кров, я й утямила, що недобре з тобою! — каже Леся. І зітхнула. — Ох, пора нам їхати вже…

— А куди це?

— Батька твого січового шукати… Завезу тебе до нього, а то знов загубишся дорогою… або ще сороки вкрадуть, не дай, Боже!

— А чого це вони мене вкрадуть? — набурмосився малий козак.

— Бо гарний дуже…

Хтів було щось відказати на теє Михась, аж упала на нього тінь, що й світа божого не стало видно. Озирнувся малий козак — і похолов із жаху.

— Батьку Дажбоже, славен Трояне… а се що за лихо?!

Із-за пралісу, що височів похмурою темною стіною на обрії, поволі звелася велетенська постать, що й самісіньке сонце затулила. На півнеба вона сягала, дістаючи аж попід хмари, а по землі послалася такою довгою стягою, що й око не захопить. Ще мить — і виросло на тлі блакитного неба страхіття, що тільки в лихому сні може примаритися. Було воно мов здоровезний ящур з гадючою головою, увінчаною кістяними шипахами. Шкура на ньому обросла риб’ячою лускою, очі горіли двома червоними жаруками, а руки були на диво малі й притиснуті до живота. Роззявила тая потвора пащеку і так заревла, що гук той по всьому степу покотився.

Та й кинулася до них через праліс, неначе билини, ламаючи по дорозі віковічні дуби.

— О боже… втікаймо! — зойкнула мала бісурканя. І плигнула притьмом на того котиська цяцькованого та до Михася: — Сідай іззаду, хутчій! І за мене тримайся!

— А хто се такий? — крикнув Михась, умостившись в неї за спиною.

— Муж Мокошин… Батьку Дажбоже, спаси нас!

Котяка тільки й чекав, аж Михась на нього сяде, — як рвонув з місця, то тільки вітер у вухах засвистів. Ось мигнула балка, де малий козак у повінь потрапив, — і щезла вмент, кинулися назустріч берегові кручі, сяйнув Псел попід ними, плавні на тім боці — і все згинуло, наче й не було його, тільки чисте поле попереду лежало та сонце на вечірньому прузі било у вічі. Прислухався малий козак та й чує: аж земля гуде, так женеться за ними тая потвора!

— Батьку Дажбоже, славен Трояне, спаси нас! — шепоче Леся, вчепившись у загривок пардусові.— Матінко Божа, Пречиста Ладо, не дай погибати!

— Та зроби щось! — кричить їй на вухо Михась. — Зачаруй його… ти ж умієш!

— Що ж я йому вдію, як він із пекла самого! О Боже, він у засвітах за нами женеться!

Озирнувся Михась, а ящур уже наздоганяє їх. Пащеку роззявив, язика вивалив, і видно, що в роті у нього кілька рядів зубів, тонких і гострих, наче у щуки.

— Не втечемо, — каже Михась.

— Далеко він?

— За версту, як не ближче.

Глянула Леся й собі та й зітхнула.

— Що ж, нічого не вдієш…

І висмикнула з кіс золотого гребінця й кинула назад. Озирнувся малий козак через плече, коли ж бачить — виріс за ними ліс. Та такий густий і височенний, що куди й тому пралісові! Півнеба затулив, а ящура й не видко за ним, тільки чутно, як він реве десь там позаду.

— Ого! — каже Михась. — А як се ти робиш таке?

Та Леся нічого не відказала, тільки свиснула пардусові, що той швидше од вітру помчав. Минула якась хвилина — і затріщало у лісі, заревло страшенно, захурчало щось у них над головами, аж утямив Михась, що страховисько теє продирається крізь ліс, а по дорозі вириває грубелезні дуби з корінням і жбурляє їм услід. Ще мить — і загупали позаду здоровецькі лапи, почулося хекання і сапання товаряче. Глянув Михась, а клятий ящур ліс подолав і мчить по полю велетенськими стрибками!

— Господе, твоя воля! — каже малий козак. — Оце, мабуть, і клямка нам запала!

Тут і Леся кинула погляд через плече.

— Ні,— каже, — ще не запала…

Та й зняла із шиї блакитну стрічку і кинула назад. Михась і рота роззявив із подиву: де не взялася у степу річка, широка та повновода, що й Дніпрові до неї далеко! Як угледів її ящур, то заревів на всю горлянку, забігав туди-сюди тим берегом, не знаючи, що робити, а далі плигнув у воду і поплив. Певне, глибока була та ріка, бо геть поринуло у воду теє страховисько, тільки пащека зверху стирчала. Дивиться малий козак, аж ящур уже на берег вилазить! Зіщулився увесь, як мокрий щур, вода з нього біжить трьома ручаями, та очі од люті аж горять червоним огнем. Ревонув, аж трава у полі понагиналася, — і погнав сягнистими стрибками, сливе й до землі не дотуляючись.

— Ой, лишенько! — каже мала бісурканя, озираючись назад. — Оце вже не до жартів…

А кляте страховисько вже й у потилицю дихає. Пардус у струну витягнувся, летить вище трави, аж мигтить все увіччю, та ба — гуде позаду земля під трипалими лапами, а гарячий зміїний подих і чуба на голові ворушить.

— Та зроби ж ти йому що-небудь! — заволав Михась простісінько Лесі на вухо.

А вона тоді пардусові долоню на голову поклала, і той помалу ходу збавив, а потім і геть зупинився. Злізла мала бісурканя з нього і обернулася лицем до страховиська, що вже за якісь гони од них було. Втямив Михась, що не втекти їм від нього, то й собі зліз додолу і коло неї став. Та й сягнув за пазуху, щоб дістати Троянів Ключ — може, оборонить він їх од пекельної нечисти!

— Зачекай, — каже йому Леся. — Не поможе тобі він…

Повагалася трохи, замислено схиливши голову набік, а тоді зітхнула й каже:

— Що ж, дійся воля Божа!

І вирвала золоте пасмо кіс, і кинула перед собою. Як упало воно додолу, то зайнялася перед ними огненна стіна, що мало не попід хмари сягнула. Зопалу кинувся було ящур через неї, та як зареве — геть попікся, вражий син! То черево біле у нього було, а це зробилося червоне і пухирями взялося. Упав він додолу і давай у траві качатися та репетувати, мов на пуп.

— А що, вражий сину, — заплескав у долоні Михась, — не з медом, еге?

А Леся нічого не сказала, — обернулася й попрямувала утомлено до річки, що видніла поруч, а за нею і котисько цяцькований почвалав. Отямився Михась і побіг їх наздоганяти. Як глянув, аж сидить мала бісурканя в траві й плаче.

— А чого се ти сльозами вмиваєшся? — питається він здивовано. — Такого зміяку звоювала — і плаче!

— Іди звідси, щоб мої очі тебе не бачили! — каже Леся, шморгаючи носиком.

— А чого се?

— А того… іди!

— Та що сталося?

— Він ще й питає! Лихо зі мною!

— Та яке іще, в дідька?!

— А таке!.. — буркнула Леся. — Забирайся геть відціля, вражий сину!

Михась і очима закліпав — нічогісінько втямити не може! Допіру дівчина була як дівчина, а це наче здуріла…

— А-а, — раптом вигукнув він, — це в тебе, мабуть, розум з голови у те місце перейшов, звідки ноги ростуть!

— Іди, дурний! — замахнулася Леся на нього кулачком. — Розумака знайшовся!

— А що ж таке?

— Я силу свою втратила, втямив?

— Яку силу?

— Чарівну!

— А як се?

Шморгнула Леся носиком востаннє й каже:

— Як народжується ото така бісурканя, як я, то наділяє її Матінка Божа великою могуттю. Може вона гори пересувати, відстані долати величезні й бувати у двох світах. Але сила ця не безмежна…

Тут вона знову зарюмсала, похнюпивши носа.

— Та годі, годі вже! — каже їй Михась. — Ото вже плакса! Та й що?

— А те, що розтратила я її, як оті три дива вчинила, — праліс, річку й огонь…

— І що ж тепер буде?

— Буду тепер звичайною чарівницею… — відказала Леся. І знов захлипала, втираючи носа подолом сорочки. — А все через тебе…

— Через мене?!

— А певно! Завжди треба тебе од лиха одбороняти… як не в одну халепу влипнеш, то в другу! А ще козаком звешся!

— То се я винен, що вся пекельна могуть завзялася на мене?! — вигукнув обурено Михась. — Назначили мене сили небесні сеє діло до скутку довести, то куди ж я дінуся! Така вже доля — що в мене, що й у тебе…

Утерла слізки Леся, зітхнула сумненько й каже:

— Ну, нічого не вдієш… що назначено, того й конем не об’їхати! Так уже воно в книгах небесних записано…

— От бач, а ти визвірилася на мене, мов тая тигра!

— Та дарма… Як на добре діло воно пішло, то вже нехай… Господь милостивий!

І, сказавши теє, звелася на ноги та й махнула рукою.

— Що ж, ходімо…

— Куди? — питає Михась.

— А ондо бач, дим курить при березі?

Глянув Михась, коли ж і справді: здіймається за купою верболозу стовп диму — таке, наче хтось багаття розклав та вечерю варить.

— А як там козаки Яремині чи ще яка проява?

— Не бійся, — каже Леся. — Я ж із тобою, Михасику…

І всміхнулася хитро.

От спустилися вони до берега, виглянули з-за шелюгів, та й бачать: горить багаття, сидить коло нього Обух і пече на рожні облуплену козулю. Посидів трохи, тоді одчикрижив шматок і лигнув його, як пес муху, — певне, голоден був дуже.

Та й облизнувся.

— Смакота, — каже, — та й годі!

А Михась і питає з-за куща тихенько:

— А мені шматочок?

Схопився характерник перелякано, роззирнувся довкруги й каже:

— А нехай йому всячина! Невже це джура мій із того світа озивається?

Покрутився трохи і сів. А козуля аж салом скапує у жар, така вже ситенька та вгодована була. Обернув характерник її другим боком, одрізав ще шматочок і вкинув до рота.

— М-м-м-м-м… — каже. — Ох і добренне ж м’ясиво!

А малий козак знов із-за куща питає:

— А мені шматочок?

Обух мало не вдавився. Зірвався на ноги, долоню приклав дашком над очима і давай річкову гладінь озирати. Та нічого на ній не було, тільки вечірнє сонце багряну доріжку прослало від одного берега до другого. Зиркнув він назад, та там тільки круча була піщана, а зверху лози росли.

— Наче ж і не пив… — каже Обух сам до себе. — А чого ж тоді мерці з того світа озиваються? Чи се вже чорти зо мною балакають?

І знову сів коло багаття, узяв запоясника, що лежав поруч, та й ще одного кусника одтяв. Певне, гарячий він був, бо став перекидати його характерник з долоні на долоню, аж не втерпів й заходився гарячого маламурити.

— Ні,— каже, проковтнувши, — смачно, що здуріти можна!

Тут уже й Михась не втерпів.

— А я що, — питає,— голоден тут сидіти повинен, еге?

Обух і очі вирячив. Завмер на мить, тоді голову задер і каже сердито:

— А я осьо покепкую комусь там! Як візьму нагайку, то будеш ти в мене бідне! Ану вилазь, хто там сховався!

Михась із Лесею насилу стрималися, щоб не зареготати. Зиркнули одне на одного та й порозумілися враз: нахилилася мала бісурканя й прошепотіла щось пардусові на вухо. Звівся той, виліз із-за куща, позіхнув, показавши гострі зубиська, та й почав помалу спускатися до багаття.

— Господе, твоя воля! — видихнув характерник, уздрівши здоровезного цяцькованого котиська, що із бичка завбільшки був. — А се що за проява?!

Коли ж тут і Михась із Лесею повиходили з тої лози. Глянув на них Обух, щось хотів було сказати, та тільки борлаком смикнув.

— Слава Дажбогу, — каже першою Леся.

Обух знай мовчав і тільки дивився на них обох. А тоді й головою похитав.

— Еге, оце дівка! Одна брова варта вола, — а другій брові й ціни нема… То се вона тебе сюди допровадила?

— А хто ж! — каже Михась. — Щоб не вона, то пропав би! Якби ти бачив, що за зміюка за нами гналася… А здоровезна, а хижа, що страх Божий!

А Леся й зашарілася, наче маківка в житі.

— Та що я там зробила… — каже засоромлено. — Всі ми батькові Трояну служимо, то що ж!

Коли ж тут заіржало щось на оболоні. Зиркнув малий козак, аж до них гнідий біжить. Зрадів, що хазяїна бачить, і давай його за вуха губами хапати. А тоді на радощах став диба і заходився гасати берегом туди-сюди та вибрикувати, аж курява здійнялася.

— Ти ба, — каже Михась, — і коник мій знайшовся!

— Та ми всі уціліли… — каже йому характерник. — То на тебе наслали з того світа тую зливу і повінь, та чомусь не вийшло в них нічого!

— Мабуть, чуває над ним сила Господня, — каже Леся.

— Та ще й одна чарівниця мала помагає йому… — підморгнувши, каже Обух. І до Михася: — Таланить тобі, сину… і красуня, й розумниця — золоте дівча! Про таку ото в давніх піснях співається:

Тут уже обоє зашарілися, Леся й очі додолу опустила. А Михась і каже:

— Та я ж хіба що… я нічого!..

— Добре, дітки, — каже тоді характерник, — давайте ж тепер до вечері! Голодні, мабуть, еге?

— Я так їсти хочу, аж шкура болить! — каже Михась.

А Леся зітхнула сумно і погукала котиська до себе. Як прибіг він до неї, то поклала вона йому долоньку на голову й каже:

— Пора вже мені…

— Куди? — питає Обух.

— Мушу вже назад вертатися… збуває моя сила! Нехай Господь береже вас обох!

Похитав головою характерник, та нічого не відказав на теє.

— Проведи мене чи що… — каже мала бісурканя Михасеві.

Та й попрямувала берегом, а Михась із нею подався. Як зайшли вони за кручу, де річка повертала, спинилася Леся і каже:

— Ну, отут і прощаємося…

Понурив голову Михась і питає, помовчавши трохи:

— А побачимося ми ще з тобою?

— Хтозна, — сумно каже Леся. — На все Божа воля…

— Та воно так!.. — буркнув Михась.

І замовкли обоє.

— До Голуня тут уже рукою подати… — озвалася перегодя мала бісуркання. — Он там брід перейдете, а далі верхи…

Та й знов замовкла. Стоїть і дивиться ніяково на Михася, обнявши котиська за шию. Отак мовчали вони хвилю чи дві, аж Леся не втерпіла й каже:

— То, може, поцілуй мене…

Облизнувся Михась і, ступнувши вперед, поклав їй долоню на плече. А тоді смикнув до себе та так уп’явся в губи, що Лесі аж дух забило! Насилу видерлася вона за хвилю, головою покрутила й каже:

— Ого! Ти так раніше не цілувався…

— Та то я розсмакував уже… — пробурмотів засоромлено Михась. — Чекай-но… ти куди це?!

А Леся назад відступила, помахала йому долонькою, усміхнулася ніяково — і розтанула, мов імла на воді.

V

Другого дня пополудні забовваніли на обрії гаї та переліски, о праву руч блиснула вдалині річка, і повіяв од берега дужий вітер, нагинаючи високі степові трави.

— Ну от, — каже характерник, — ондо тобі Ворскла-ріка, а попереду, за гаєм, і той город буде, которий Голунем зветься…

— Довго ж ми до нього добивалися! — каже Михась.

— А довгенько… Якби не чарівниця ота мала, то ще хтозна, як воно обернулося б! Гайда ж бо вперед…

Та й пустили коней учвал. Як поминули гай, розляглася перед ними широка прогалина, а обабіч неї забовваніли високі кургани, що поросли барвінком.

— Цвинтар тут чи що? — питає Михась, роззираючись довкруги.

— Воїни і шляхта поховані в сих могилах… — каже Обух. — Курганів цих довкола Голуня стільки, що й не злічити!

І обернув коня та й почав підійматися на вершину Кургана. Як виїхали вони на чолопок, то Михасеві й дух забило.

До самісінького обрію лежали перед ними руїни величезного міста, оперізані високим земляним валом. Видно було, що хтозна-одколи той вал стоїть, бо поріс він терням, лозою і всяким хабуззям, укрився зеленою травою й бур’янами, а подекуди розмитий був чи розкопаний і крізь ті прогалини хоч конем було заїжджай. З одного боку зеленіли ліси та гаї, з другого огинала його Ворскла, де ще видніли сліди давньої пристані. Та не те диво було, що той вал такий давній, а те, що город лежав у нім такий великий, що й око його не могло засягнути.

— Оце, сину, перша столиця України була… — помовчавши, сказав характерник. — Як узяли її копієм шеремети, то так і стоїть тепер вона руїною!..

— То се такі великі міста колись були?! — не повірив Михась.

— А ти думав! Людей колись більше було… У цих валах двадцять таких міст, як Київ, помістилося б!

— Але ж і височенні вони!

— Сімсот літ їх насипали, сину… Не одне покоління змінилося, аж стали вони такі, як оце зараз!

— Їй-богу, — каже Михась, — не знав я, що таке диво є в Україні! А домів з каміня стільки!..

І справді, куди не глянь, скрізь видніли в тому місті поруйновані кам’яниці. Певне, колись були вони оздоблені ліпленням і різьбою, підперті білосніжними колонами, стояли, напевне, коло входу та в мурових нішах статуї, видовбані з мармуру і граніту, та зараз панував там безлад і пустка: дахи провалилися, колони попадали, доми зизили порожніми дірами вікон, а статуї валялися долі з одбитими головами і руками. Усе те мохом узялося та плющем повилося, а подекуди поросло деревляччям та всяким храбустом.[77] У тім запусті насилу можна було розгледіти, що розлініяне те місто брукованими вулицями, а сходяться вони на майдані, де стоїть якась безверха кам’яниця, що скидається на величезну чашу.

— Ото таке вони вміли робити? — здивувався Михась.

— Були, сину, тут гречини — і каменярі, й малярі, й гончарі… Ото вони всі ці дива й утнули. А зараз нікого вже нема… — зітхнув характерник.

— А чом нема?

— Побили усіх кляті шеремети, а тепер сяя місцина пусткою стоїть… — каже Обух. І зітхнув. — Мине трохи часу — і сеє каміння пани та магнати розтягнуть, що й сліда не зостанеться… Он старий Вишневецький стільки його вивіз, що ціле місто звів!

Та й торкнув коня ногою і почав спускатися у діл. За кількоро гін цвинтар скінчився, і сливе впритул під’їхали козаки до валу, де зяяла чимала діра, — колись там була брама, та зараз тільки два стовпи камінні стояли з личинами якихось бородатих чоловіків угорі.

— А рів який глибокий!.. — вигукнув Михась.

Попід валом ішов здоровезний ровисько, — як заїдеш туди паровицею волів, то сховаєшся, що й не видно буде.

— Колись бігла в цьому рові вода, — каже Обух, правуючи на камінний міст, що провадив до брами, — а міст підіймався на ніч…

— Нащо?

— А щоб до брами приступу не було…

Ото поминули вони браму і заїхали до міста. Сидить Михась у сідлі та знай головою крутить — такого дива довкруги! Вулиця брукована великими камінними плитами, і так вони рівнісінько обтесані, що здається, наче кригою їдеш — ніде ні горбика, ні ямки нема. Та час уже й тут дався взнаки: порепалися плити, поперепадалися навпіл, поросла поміж ними трава і бур’ян. Глянув малий козак о ліву руч, — коли ж там дивиться на нього з камінного муру якийсь величезний звіряка із буйною гривою і волячим хвостом. Певне, великим мистцем був той майстер, що видовбав його із каміня, бо вдався той звір таким страшенним і хижим, що боже збав! Зиркнув Михась о праву руч, аж там стоїть на камінному підмурку чоловік із вовчою головою: зуби вищирені, й руки зведені догори.

— Це, сину, Святий Юр, вовчий бог… — каже характерник. — Поклонялися колись йому наші пращурі, а теперішній люд уже насилу пам’ятає його!

— Це той, що Троянів Ключ приніс до Заруба? — питає Михась.

— Еге ж, той-таки…

Тут залопотіли крила над головою, і сів Михасеві на плече Кирик.

— О, — каже характерник, — пропажа заявилася! Де се ти був, гуляко?

— Де був, там нема, — каже крук. — А ви куди їдете?

— Та ми й самі не знаємо, куди нам правити, — каже Обух. — До середмістя, а там видно буде… А що?

— До пристані звертайте, — каже Кирик.

— І що?

— Чекають там вас, от що…

Хитнув головою характерник та й обернув коня. Як сяйнули попереду річкові плеса й ударив у лице вітер, що ніс із собою терпкий дух болотяного зілля, жабуриння і намулу, побачили вони, що стоїть на високій кручі прегарна пані у золотом гаптованих шатах. Шарпав річковий вітер її одіж, і сяяла на сонці діядема з дорогим камінням, що була в неї на голові. Угледів її Михась, зліз із коня й кинув поводи характерникові.

— Добилися-таки… — каже утомлено.

Та й почав підійматися на гору. Як опинився він на вершині, то стало згори видно річку, що пливла попід кручею, пологий берег потойбіч, заплави і комиші, а за ним — степи, що тяглися аж до обрію. Ясніли легенькі хмарки у небі, й птаство ширяло над річковою гладінню.

— Чолом, лицарю божий… — каже йому тая пані.

— Чолом, ясна пані…— каже Михась, шапку знявши.

І вклонився їй низько.

Ступнула до нього тая пані й поклала долоню йому на голову.

— Довго чекала я тебе… Не сподівалася тільки, що такого малого для такого великого діла Господь назначить!

— Перед силою його усі ми рівні,— каже Михась.

— Та й то правда…

І замовкла, розглядаючи його замислено. Аж тут і характерник підійшов.

— Слава Дажбогу, князівно!

— Здоров, бісуркане, — каже йому тая пані.— Дякую ж тобі, що допровадив лицаря Троянового до мене… Правда, помагали вам усі сили земні та небесні!

— То, може, й далі стануть вони нам у помочі,— каже Обух.

— Та ні,— зітхнула князівна. — Хто міг, той у пригоді став, а тепер вичерпалася їхня могуть. Хіба що Матер Божа чуватиме над вами…

— І що ж нам робити?

Озирнулася пані й показала на камінь, що був посеред тої гори. Глянув Михась та й бачить: плеската сяя каменюка, мов стіл, а на ній лежить щось чудне — чи то лук, чи то рушниця… не добереш!

— Ого! — каже Обух. Та й узяв тую диковину до рук і оглянув уважно. — Давненько не бачив я такого оружжя…

— А що воно отсе таке? — питає Михась.

— Самостріл, — каже характерник, — а ще зовуть його арбалет… А ось і стріли!

І взяв золочений сагайдак, що лежав коло того самостріла.

— Ти ба, — каже, — та вони з криці куті! А чим вони нам у помочі стануть? В нас он два мушкети, яничарка і горлач…

— Як мали шеремети взяти Голунь, — сказала поважно князівна, — скував сії стріли той, що його й ім’я вже забулося… Великим волгвом він був, то вклав у них усю свою силу, та пізно було! Видно, судилося, щоб город наш перестав існувати…

— І що ж? — питає Обух.

— А заряди одну, то й побачиш! — каже князівна.

Подумав характерник та й дістав залізну стрілу і поклав її на ложе самостріла.

— А як же це воно стріляє? — поспитався Михась.

— А просто! — каже Обух. — Оце поклав стрілу, корбою туєю тятиву напинаєш — і гаття! На осьо…

Узяв Михась арбалет, крутонув корбу і приклав самостріл до плеча.

— Куди стрельнемо?

— На той берег ціляй, — каже князівна. — Он бачиш там пагорб?

— Ну, бачу…

— Ото туди і стрельни!

Заскалив око малий козак, націлився — і придавив гачок, що зісподу був. Такий легенький був спуск, що зірвалася стріла, насилу він пальцем того гачка торкнувся, хуркнула над Ворсклою — і бабахнуло потойбіч, що земля під ногами здригнулася! Сяйнула огненна куля, бризнули грудомахи землі вусебіч, знялася хмара куряви на річкою і попливла довжелезним брудним хвостом за вітром. Глянув Михась, а пагорба й сліду не лишилося — тільки яма на тому місці зяє та комиші горять кругом.

— Господе милосердний! — каже малий козак. — А щоб раніше нам таке оружжя!.. Дякую ж тобі, ясна пані!

Глянула вона на нього сумно та й каже:

— Що ж, нехай збудеться те, що в давніх книгах записано… А тепер відпусти мене, лицарю!

І замовкла. Стоїть і дивиться на Михася, а вітер знай квилить на горі й коси її розвіває. Понурився малий козак, за пазуху поліз і потягнув за поворозку.

Як дістав Михась тую ляльку, то засяяла вона, аж очам боляче стало.

— Еге ж, — каже тихо князівна, — се він… Стільки віків минуло, а світла цього не забути було!

Та й провела по ній кінчиками пальців.

— Що ж, усьому край надходить… — зітхнула вона сумно.

— А нам тепер що робити? — устряв характерник.

— А вам тепер треба на той бік Дніпра…

— І що?

— Коло міста, що зветься Чигирин, знайдете старого козака… Був він писарем у війську запорозькому, а тепер сотником у ляхів. Ото і є той, що має коло замкнути…

— Та й що він зробить? — не втямив Михась.

Засміялася гірко князівна і головою покивала.

— Запалить Україну, і не буде вже вона така, як була раніше! Оновиться в огні, а далі як буде, так і буде…

Уклонився Михась і каже:

— Що ж, прощавай, князівно…

А вона схилилася до нього й чубчика на голові скуйовдила.

— Прощавай, лицарю… Довго житимеш ти на сім світі, та гірке буде твоє життя! А щоб посолодити тобі його хоч трохи, ось дарунок від мене…

І поцілувала його в чоло. Пропік той цілунок Михася до самого серця, аж шкура затерпла і мурашки по спині побігли.

— Ого! — каже. — Мене ще ніхто так не цілував!

І відступив було на крок, та князівна поклала йому руку на плече.

— Мала вже моя сила, та хочу вас ще в дорогу спорядити… — каже вона. — А гляньте-но туди!

Зиркнув Михась, коли ж біля берега де не взявся величезний човен. Сиділо у ньому кількоро воїнів у латах і панцирях, а на носі височіла статуя бородатого чоловіка з тризубцем у руці.

— Одвезуть вас мої лицарі до Дніпра, — каже князівна. — Поки будете на сім човні, ніяке зло до вас приступу не матиме, навіть сам Чорнобіг, бо пливтиме він Дажбожим шляхом. Ідіть!

Уклонилися мовчки козаки князівні, спустилися у діл і побрали коней за гнуздечки. Як запровадили вони їх на той човен і самі посідали на лавах, відчалив він од берега і посунувся помалу за течією. Озирнувся Михась і побачив постать у золотих шатах, що дивилася їм услід з високої річкової кручі. Даленіла вона й даленіла, а як підхопила їх бистрина і понесла за водою, заспівала князівна, і вітер доніс до них її голос:

Ото співала вона, і прозорішала її постать, блідла, наче зоря на ранковому небосхилі, танула, мов та свіча, а як останні слова одзвучали, налетів раптом вітер — та й розвіяв її, наче дим, і порожньо стало на вершині гори, наче й не жила вона ніколи на світі.

— Ну, — сказав характерник, — от ми і знову на правому березі… Попереду Кременчук, а відтіля до Чигрина рукою сягнути!

Михась озирнувся. Сонце сходило над полями, і коні жваво бігли росяною травою. Аж за північ пристав байдак до Дніпрового берега, а як зійшли козаки на берег, то відштовхнулися мовчки воїни веслами, випливли насеред Дніпра — і щезли в нічній пітьмі.

— То, може, шляхом поїдемо?

— Чигають там на нас, — каже Обух. — Думаєш, усе вже й скінчилося? Еге, це найтяжчий шмат дороги буде!

— Та невже?!

— А ти думав! Як не одберуть вони цюю ляльку в нас, то всі їхні задуми унівеч зійдуть! Тоді їм хоч з мосту та в воду…

— А які це в них задуми? — питає Михась.

— А щоб козацтво все знищити, віру Дажбожу зо світа звести і всю Україну під себе взяти!

Замислився Михась, похитуючись у сідлі. Сонце вже підбилося трохи, і в траві засюрчали польові коники.

— Оце я одного не можу второпати: а що ж воно таке, сяя Україна? — питає він урешті.— Що таке Запорожжя, знаю, що таке волость — теж… А Україна, що се воно?

Зітхнув сумно Обух і каже:

— А це, сину, непросто збагнути… Україна — це як Ир Дажбожий, се та місцина, куди вічно стремить козацьке серце… Осьо послухай!

Та й заспівав тихо:

— Ба, — каже Михась, — та й що?

— Це петрівчана пісня, а про те в ній співається, що син із батьком козакують десь на чужині, може, на Дону, а, може, ще далі, та затужив молодий козак за тим краєм, куди лине його душа… Україна — це найкраще місце на світі. Там ясні зорі й тихі води, на кручах там вишневі садки ростуть, а в берегах зеленіють левади… Лежить на ній благодать, бо подарував нам цю землю Господь.

— Сам батько Троян сюю землю нам уділив?! — не повірив Михась.

— А ти думав! Як побило ото Дажбоже військо Чорнобогову рать коло Самари, як прийшов у світ образ Матери Божої і вся земля оновилася і зазеленіла, то став Господь усім народам, що є на світі, землю ділити… Прийшли шведи — він оддав їм той край, що лежить коло холодного північного моря, прийшли волохи — поселив їх там, де виноград росте і сонце гарно світить… Усі народи по шматку собі урвали, бо кожне поперед другого спішило, й тільки козаки причвалали останніми, бо так довго справляли перемогу над клятим Чорнобігом, аж позапухали, небораки, од пияцтва… Побачив їх батько Троян та й каже: «А вам украю я щонайкращої землі, що є на світі… І будете ви моїм народом улюбленим, бо перші проти клятого Чорнобога оружжя зняли!» Та й украяв їм землі коло Дніпра, що молоком і медом спливала, й прозвали відтоді тую землю Україною, що значить «Господом украяна», або ж «святий край». А люде почали зватися відтоді українцями, що значить «обраний народ». І Дніпро попервах звався Україна-ріка, бо ділить він нашу землю навпіл, на Правобічну і Лівобічну Україну…

— І що? — поспитався Михась.

— Як почув теє клятий Чорнобіг, бо страшенно розлютився… Але нічого вдіяти не міг, бо вкинув його батько Дажбог у пекло. Відтоді й почав проклятий регнути[78] на землю Троянову та слуг своїх посилати в Україну, щоб у ярмо її взяли… Ото й воюємо ми з ними тепер!

Замислився Михась і каже:

— Бач, як воно все переплелося у сім світі! Здається, наче просто так живеш собі, а виходить, що Господній промисел сповняєш…

— А певно! — каже Обух. — Тим-то й немає у козаків нічого святішого, ніж матер Божа і земля Троянова. Як засновалася тисячі років тому Запорозька Січ, то й досі на стягах її малинових Коштрубове Свастя горить, а під ним золотом гаптовані слова: «Бог і Україна»…

— І чим же воно скінчиться, що ми отсе затіяли? — питає малий козак.

— А про сеє думати не треба, — каже характерник. — Роби, що можеш, а там як Бог дасть… Якось воно та буде! Головне — бучу здійняти…

І замовк. А сонечко вже ген-ген підбилося над росяними полями, заясніло квіття степове усюди і жайворонки заспівали у небі.

— Коней трохи підпасли ми, то треба поспішати… — каже Обух нарешті.— Гайда учвал!

— Та не утнемо, — каже Михась. — У гнідого он підкова теліпається! Ти коней кувати вмієш?

— Коваля треба, — каже Обух. — От лихо! І поводовий он шкандибає. У Кременчук доведеться заїжджати…

— А на нас уже чекають там! — каже Михась.

— А певно, чекають… — буркнув замислено Обух. І озирнувся. — Цікаво, куди це Кирик знову подівся?

— Тутечки я, — каже крук, сідаючи йому на плече. — На звіди літав.

— І що ж там бачив?

Крук застромив голову під крило і почав скубтися.

— Хутір, — нарешті сказав він.

— Далеко?

— За кількоро гонів звідціля.

— Люди?

— Двоє чи троє.

— А кузня там є? — вбовтнувся у річ Михась.

— Є.

— Що?! — вигукнув Михась.

— Є і кузня! — повторив Кирик. — Глухий, еге?

Михась із характерником перезирнулися.

— І де той хутір?

— А ондо коло річки! — каже крук.

І справді, як проїхали вони трохи уперед, то побачили, що тече в долині вузька степова річечка, а при березі видніє хутір, обсипаний валом і частоколом добряче обгороджений. Брама його була зачинена, і нігде й душі не видко було.

— То що? — глянув Михась на характерника.

Той стенув плечима.

— Доведеться заглянути… може, підкують!

Та й поправив конем у долину, а Михась за ним услід. Як під’їхали вони до брами, загрюкав Обух руків’ям шаблі у цвяхи й почав гукати:

— Агов, люде добрі! Одчиніть, хто в бога вірує!

Та й прислухався. Тихо було за брамою, ані шешерхне.

— Та одчиняйте ж урешті! — не втерпів Михась. — Глухі чи що?

— Цить! — буркнув характерник. І знов загрюкав у браму, тільки дужче тепер.

За хвилю почулося якесь шемрання потойбіч, хтось закашлявся і каже:

— А яка се там проява добивається, наче до себе до хати?

— Одчиняй, — каже Обух, — свої!

— Які ще свої?

— Та вже ж не татаре! Хрещені ми душі, як і ви!

— Які се хрещені? Ану одвічай, а то з пістоля зараз спитаю!

— Подорожні… з Січи їдемо!

Брязнула клямка, і з віконця у брамі виглянула невдоволена мармиза.

— Та й що вам треба? — питає.

— Кузня у вас є?

— Ну, є… та й що з того?

— Коней треба перекувати, якщо ваша ласка!

— А гроші маєш?

— Маю.

Подумав той чоловічина, у потилиці пошкріб і каже:

— То заїжджайте…

Та й одчинив браму, і стулки дубові навстежень розчахнув ще й прив’язав їх до стовпів, що обабіч воріт стояли.

Як позлазили козаки із коней і запровадили їх у двір, то побачили, що стоїть там декілька повіток, стодола, клуня й комора добряча. Під частоколом видніло декілька возів, а в затінку ремигали жуйку воли. Певне, і стайня була, бо з-за повіток конячим гноєм тягло.

— Ого! — сказав Михась і шапку на потилицю збив.

На самісінькій середині того двориська височіла кам’яниця. Давня-давня вона була, аж мури зеленим мохом поросли, а декотрі камінці вже й повипадали. Стояла вона, либонь, посеред чистого поля ще тоді, як у Києві князі були, руйнували її вітри та зливи, аж оселився тут хтось і до ладу її довів. Крокви поставив та сволоки, ушив новим гонтом, навіть двері повставляв та вікна, хоч і з поганенького шкла. Перед кам’яницею був добрячий дубовий ґанок. І кузня оддалеки стояла, чорна та закурена, мов хтозна-що.

— А хто ж хутір держить? — поспитався Обух, озираючись довкруги.

— Татарин хрещений… Равіль зветься! — буркнув чоловік, що ворота їм одчинив.

— А коваль де?

Чоловік зиркнув на нього знизу вгору. Очі його були каламутні й неживі, мов у дохлої рибини.

— У поле зранку подався… вісь поламалася в драбиняку! Має вже й повернутися.

— А що ви там возите?

— Снопи…

Глянув Михась та й бачить: оббився той чоловік, мов крем’ях, — сорочка клаптями висить, шаровари діряві, а сам босий.

— Ондо у клуні можете притулитися, як хочете… — каже той чоловік. — А коней до конов’язі припніть…

Та й обернувся і пішов до хати.

— Коней не припинай, — каже Обух Михасеві.— Повиймай вудила і засип вівса в шаньки.

— А що?

— Не подобається мені тут… — буркнув характерник.

Та й познімав сакви й оружжя із вогневим запасом і до клуні заніс.

— Дивно мені,— каже Михась, коли вони сіли обідати під клунею, — що так час прудко біжить! Наче ж недавно Зелена Неділя була, а вже й возовиця настала…

— Ох, сину, — каже характерник, — хто з потойбічними силами діло має, для того час хутко пливе!

— А то чом?

— Бо в засвітах дорога його лежить…

— Правда?

— А певно! От слухай, що в нашому селі було.

— І що у нім було?

— Жив колись один парубок, — почав Обух, відламавши шмат коржа, — і мав він побратима. Так вони дружили, що водою не розлити, не те що! Та й заслаб той побратим і помер. А перед смертю й каже: «Як буде рік по мені, справиш поминки на могилі… Тільки ж гляди, сам приходь — нікого не бери з собою»! От минув рік, той хлопець і приходить на цвинтар. Коли ж дивиться, а побратим його стоїть коло могили. «Ходи, — каже, — зо мною, — побачиш, як я живу…» Та й попровадив його на той світ. А там краса неймовірна — сонце сяє і вдень, і вночі, квіття росте небачене, рай, та й годі… Сіли вони на березі річки, що прозора, немов кришталь, і давай бенкетувати. Таке, каже, пили, таке їли, що й сам король, мабуть, не чув про нього… От побув парубок у побратима один день, й одвів його той назад. Як опинився козак на білому світі, то й не впізнає нічого. Наче й цвинтар був раніше і хрести стояли, а це тільки чагарі кругом — од могил і сліду немає! Приходить він додому й бачить: хата десь ділася, а на їхньому обійсті стоїть корчма! Та що це за лихо?! Він до сусідів, коли ж там якісь незнайомі люде! Він до рідні,— коли ж ні він її не впізнає, ні вона його!

— Господе, твоя воля! — вигукнув Михась. — І що?

— От подумав парубок та й подався у волость. Так і так, каже, я такий-то… Розгорнув писар свої бомаги, водив пальцем по них, водив… Ні, каже, немає тебе у наших матрикулах! І не було ніколи. Іди звідси, каже. Вийшов козак надвір, сів на присьбі й заплакав.

— Еге, тут не заплачеш! — каже Михась. — І я заплакав би, якби така халепа мене спіткала!

— Коли ж це іде проз волость якийсь дід. Старий-старий, аж порохно з нього сиплеться… Чого се ти плачеш, сину, питає. Той і давай розказувати йому про своє горе. Подумав дід і каже: як було мені п’ять год, жив у селі такий парубок, як ти отсе… та пропав він, наче камінь у воду! А зараз, дідуню, скільки вам? — питає козак. — Та вже за сотню, — каже дід. — А який же король зараз у Варшаві? — питається тоді парубок. — А Володислав! — А рік же який? — А такий-то! — Парубок тоді й у поли вдарився. Таж коли я до побратима ішов, каже, то у Варшаві Стефан сидів, которого Баторієм прозивали!

— А нехай йому цур та пек! — вигукнув Михась.

— Дід тоді давай і розпитувати його, як же це все воно сталося. Як розповів йому парубок свою пригоду, він і каже: «Це ти, сину, на тому світі був… А там один день за сто год щитається!» — «І що ж мені оце робити»? — питає неборак. — «Отам на болоті,— каже дід, — живе знахар… Піди до нього, то, може, врадить щось твоєму лихові». Той і пішов. Як розказав, що з ним скоїлося, знахар подумав і каже: «Тяжко твому горю зарадити, та спробуємо… На осьо пляшку зі свяченою водою. Як прийдеш на старий цвинтар, розлий сюю воду хрестом на тому місці, де могила твого побратима була». «Та й що буде»? — питається козак.

Тут затупотіли копита, почулося хоркання коняче, і заїхав на обійстя вершник. Плигнув додолу і припнув коня до конов’язі.

— А ви що тут ждете? — глянув на Михася з характерником.

Був то циган, чорний, мов головешка, ще й одне вухо утяте. Так недобре зирив він на них, що Михасеві аж мороз по шкурі пішов.

— З Січи їдемо, — каже йому Обух. — А ти коваль?

— Еге ж.

— А коней нам перекуєш?

Циган сплюнув набік.

— Як хазяїн скаже, то перекую… Що там у вас?

— Підкови поодривалися.

Нічого на теє не відказав коваль, тільки вуздечкою ляснув себе по халяві та й подався до хати.

— Вовкуватий люд тута… — буркнув Михась.

— І живуть посеред степу, — докинув Обух. — Певне, минає їх орда… недарма ж татарин господарем! Пістоль при тобі?

— Ага.

— То пильнуй.

— А що?

— Та зараз побачимо…

Рипнули двері, й із кам’яниці вийшов коваль.

— Давай коня, — звелів він Обухові.

— Веди гнідого, — кивнув той Михасеві.

Підвівся малий козак та й попровадив свого жеребця у станок. Тут із-за стайні виліз і той обдертий чоловік. В руках у нього були вила — певне, стійла вичищав. Став коло характерника і каже:

— А добрячий коник… На такому і панові не соромно їздити!

— А ми і є пани, — каже йому Михась. — Бо лицарі запорозькі, а не гречкосії!

Зиркнув на нього циган спідлоба, та нічого не сказав. Тільки вухналі в зубах затиснув і почав копито обрізувати. А гнідий ніяк на місці не стоїть — зирить на нього наполоханим оком і хропе тривожно.

— Ну, заспокойся, заспокойся… — каже Михась, насилу держачи йому ногу. — Осьо підкуємо тебе та й поїдемо!

Аж рипнули двері, й на ґанок вийшов якийсь черевань у шароварах. Окинув поглядом обійстя та й спустився униз.

— Осьо тобі й хазяїн! — каже обдертий чоловік.

— Равіль? — питає Обух.

— Еге ж.

Вийшов черевань насеред двориська і став, заклавши долоні за пояс. Тільки тепер стало видно, що то справдешній татарин: лице кругле, неначе місяць-повня, ноги дугою, а зад широченний і плескатий, мов стіл — недарма в Україні про пикатих людей і досі кажуть: «Морда, як у татарина срака». Та найдужче в око впадало, що гладкий він був та угодований, рознесло його, мов ропуху, а як по землі ступав, то черево тряслося од сала, немов опара. І звичаю татарського тримався: вуса шнурочками носив і жмут рідкої бороди.

— Здоров, хазяїне! — знявши шапку, каже йому Обух.

— Здоров, запорожцю, як не жартуєш… — відказав татарин тонким баб’ячим голосочком. — Далеко зібрався?

— До Київа.

— А там що?

— Листи везу митрополитові од кошового.

Татарин покивав головою.

— Митрополитові… ти ба! І що ж у тих листах пишеться?

— Що треба, то те, мабуть, і пишеться, — каже Обух, стенувши плечима.

— А що не треба, то те ні…— з розумінням кивнув татарин. — Ти ба, як хитро загнув!

Тут зареготалися всі, аж виляски пішли. Озирнувся Михась та й бачить, що побільшало людей у дворі — ще двоє наймитів десь узялося коло клуні, а на ґанок вийшла молодиця у замурзаній сорочці та запасці.

— Готово, — каже коваль, забивши останнього вухналя в підкову. — Давай другого.

Одвів Михась гнідого під клуню та й оддав Обухові. А сам поводового провадить до станка.

— Ого, — каже татарин, підходячи до гнідого, — нічогенький жеребець! Крадений, мабуть, еге?

Та й поплескати хотів коня по загривку, коли ж той зуби як вищирить — мало за руку не зловив!

— Ох, пане-господарю, — каже Обух, усміхнувшись під вусами, — се чорт, а не кінь, — тільки он того хлопчину і слухається!

Та й показав на Михася, що саме ногу поводовому догори копитом держав.

— А хлопця ти де взяв? — питає татарин. — У ясир, певне, зайняв десь?

— А тобі яке діло? — глянув на нього характерник.

— Та ніякого, звісно… — зітхнувши, каже татарин. І озирнувся по двору. — Ох, ох, — каже, — спекота сьогодні… Ну що ж, нічого не врадиш! Давай, хлопці.

І тієї ж миті наймит, которий стояв коло клуні, хекнув — та й уклепав характерника кулаком попід вухо, аж той упав на коліна, немов бичок під обухом. А циган кліщі й зубило покинув, ухопив Михася за горлянку та так стиснув пальцями, що малий козак і очі закотив.

— Сюди, сюди його провадь, урвителя цього… — каже татарин.

Прийшов до тями малий козак, розплющив очі й бачить: лежить Обух біля клуні, голову набік обернувши, і кров цебенить у нього з рота. А наймит обдертий уже в саквах порпається. Хитнулося дворисько увіччю — і опинився перед Михасем татарин. Нахилився, аж стало чутно, як тхне від нього баранячою шкурою і лоєм, розірвав поворозки на сорочці та й зняв Троянів Ключ.

— От бачите, — каже, — все просто! А ви боялися…

— Отсе вона і є, тая лялька? — питають наймити, з’юрмившись кругом.

— Атож! І тепер вона в наших руках… Біжи-но которий та запали огонь на могилі — зараз і награду матимемо! — Та й кивнув на молодицю. — Занеси сюю ляльку до хати та на стіні почепи — нехай дожидається слуг Чорнобогових…

— А з цими двома що робити?

Татарин стенув плечима і провів очима молодицю, що притьмом сховала камінну ляльку під запаску і побігла до хати.

— А що… Недоростка сього до пекла візьмуть, а запорожця…

— Собі залишимо?

— Та, мабуть… Наб’ю йому колодку на ногу та нехай січкарню крутить. А буде зуби показувати, то вб’ємо…

— Може, краще у Крим запродати? — питає обдертий наймит.

Татарин почухав потилицю.

— Старий він уже, як собака, — не куплять! Та то пусте. Ану коника мені сюди…

Коли ж і гнідого йому підводять. А той ніяк не може второпати, що ж воно оце діється, — зирить на Михася скоса і хропе наполохано.

— А казали, не слухається нікого!.. — каже татарин задоволено. Та й повід узяв од наймита. — Та ви ж гляньте, хлопці, що це за жеребець, — золото, а не кінь!

— Щоб не одняли ж його в нас ті, що по сюю ляльку приїдуть! — каже обдертий наймит.

Татарин і зареготався.

— Омельку, — каже, — їм твої коні не треба! В них такі жеребці, що якби в сей світ вирвалися, то всеньку землю догори коренем перевернули б! Бачив, на якому бахматі той недоросток їздив?

Михась і вуха наставив.

— Еге ж, — каже Омелько, — така звіряка, що й не підходь! Неначе з пекла самого…

— Тож він з пекла і є,— каже татарин. — Украв хлопчина його в запорожців, а Чорнобіг силу свою в нього вдихнув. Тепер хоч цілий день може гнати учвал — і хоч би що!

Таж це про Барабаша йдеться, здогадався раптом Михась. А нехай Господь милує! Невже він пантрував увесь час за нами?

— А що там у саквах? — питає татарин, озирнувшись.

— Та всього потроху… — каже наймит. — О, капшучок важкенький!

— Ану, сюди його неси!

Циган обернувся, й Михась відчув, що пальці вже не так цупко держать його за горло. Капшук був, звісно, характерників, і там були усі їхні грошенята.

— Ого! — каже татарин, діставши відтіля кілька золотих цехінів. — Гарно, гарно ми обловилися!

— Оддай, собачий сину! — шарпонувся Михась до нього.

А татарин його як пхне — одлетів малий козак на кілька кроків і заорав носом у землю. Та тільки дарма вчинив теє вражий бусурманин: як побачив гнідий, що панові його кривду чинять, то заіржав страшенно, плигнув угору, вирвавши повода наймитові з рук, і садонув татарина у груди передніми копитами.

— О-о-о-о-ох! — крикнув татарин — та й брязнув додолу, мов сніп.

Виплюнув Михась куряву, що набилася до рота, голову звів і бачить: то лежав характерник, неначе мертвий, а це враз на ноги схопився — та й у клуню притьмом. Перевернувся Михась на бік, і хитнулося перед ним дворисько, криниця з журавлем, гнідий жеребець із розвіяною гривою, которий летить у стрибку, перелякані обличчя наймитів — і коваль, що біжить до нього. Мацнув малий козак під полою, а пістоля чортма — вилетів, напевне, як той зарізяка його пхнув. Потягнув він запоясника з піхов, та ще й дістати не встиг, коли ж як бабахне од клуні,— аж у вухах позакладало!

— У-у-у! — заквилив хтось неподалік.

Звівся малий козак на коліна і бачить: кроків за кількоро від нього повзе щось по землі — чоловік не чоловік, кривлею все облите, а голова наче облуплена. Насилу дотямив Михась, що то циган, якому знесло кулею півголови, коли ж це знову смальнуло від клуні, й наймити порснули урозтіч, наче миші од кота. Двоє до хати кинулися, а Омелько завертівся на місці, вхопившись руками за голову, повалився додолу та й завмер отак.

— Михасю, — заволали від клуні,— сюди хутчій!

Схопився малий козак, аж під клунею стоїть Обух, у руках у нього мушкет, і диму повно в дворі. Кинувся Михась до нього, коли ж розчахнулися вікна у кам’яниці і вистромилися відтіля довгі дула рушниць.

— Бігом! — закричав характерник.

Налетів на нього з розгону Михась, і повалилися обоє на землю. Пощастило їм: як опинилися вони долі, гримнули рушниці, й зашуміло щось над ними, неначе зграя пташок пролетіла. Пороснуло по землі, збивши хмару куряви, стьобнуло по стінах, неначе град, а в кам’яниці загалалакали на різні голоси.

— У клуню ховаймося! — гукнув характерник.

Тут і татарин голову звів. Сів коло криниці та й давай мацати довкола себе руками — видно, памороки забив йому жеребець.

— Набивай мушкети! — крикнув характерник Михасеві.

А сам кинувся до дверей. Та не встиг добігти: грякнуло страшенно надворі, бризнули кім’яхи глини, і в причілку десь узялася здоровезна діра. Стало видно крізь неї хату, ґанок із дубовими стовпами і вікна, з яких стриміли рушниці.

— Із гаківниці смальнули, харцизяки! — каже Обух.

Та вхопив горлача і сипонув по вікнах олив’яним бобом, аж стрільці поприсідали всі. А малий козак уже й пістолі йому подає. Поки смалив він із них, то Михась устиг і мушкети понабивати.

— Слухай, — каже йому характерник, утираючи піт із лоба, — так ми багацько не втнемо…

— А що?

Тут знову стрельнуло в кам’яниці, аж земля задвигтіла, й усенька клуня наповнилася димом та курявою. Як протер очі малий козак, то через причілок уже можна було возом заїжджати — геть розваляли його з гаківниці.

— Зараз поміч їм прийде… — каже Обух. — Запалили огонь, то спершу Яремині козаки наспіють, а тоді й уся пекельна сила буде тута. Стріляти сам зумієш?

— А певно! — каже Михась, образившись. — Питаєш таке!

— Не випускай їх із хати. Смали безперестану. Оружжя не перезаряджай, — як вистріляєш оце, що зараз набите, бери самостріла!

— А ти куди?

Знов ударили янчарки і мушкети з кам’яниці, аж закурілися стіни од куль, і коло Михася впала перебита кроква.

— Троянів Ключ треба відібрати, — каже Обух. — Я оббіжу з причілка і залізу вікном до хати. А тоді нехай начуваються!

— А сам упораєшся? — питає Михась.

— З Божою поміччю! — каже характерник. — Він, святий, не покине нас у біді.

Та взяв ганджара в зуби й вибіг із клуні. Тут знову гахнула гаківниця, і решта стіни завалилася зі страшенним гуркотом.

«Уб’ють вони мене», — подумав малий козак. Та за мушкета і до дверей притьмом.

— А цур тобі та пек! — вигукнув він, глянувши надвір.

Поки вони стріляли ото по вікнах, татарин устиг до кам’яниці доповзти і вже вилазив на ґанок. Угледіли його, напевне, всередині, бо відчинилися двері й вибігли з хати два зарізяки — вхопили його попід руки і тягнуть досередини.

— Ой ні, хлопці, — каже Михась, вперши мушкета ув одвірок, щоб з ніг віддачею не повалило, — ой не робіть цього, не робіть!

Та й вистрілив. Упав один чоловік на ґанку, а другий сховався в дверях. Всередині, певне, понабивали рушниці, бо з вікон така сальва гримнула, що Михась повалився ницьма, ховаючись за стіною. Полежавши якусь хвилю, кинувся він назад у клуню, ухопив горлача і, впавши додолу, смальнув по вікнах, нікуди особливо не цілячись. Коли ж глянув на ґанок, а татарина вже й сліда нема!

— А бий тебе сила Божа! — закляв Михась уголос.

В клуні стільки диму було й куряви, що світа білого за ними не побачиш. Заходився малий козак мацати під стіною, щоб порохівницю знайти, аж загаласувало щось надворі. Зиркнув він надвір, коли ж із-за кам’яниці вже зарізяки повибігали.

— Лихо, та й годі! — каже Михась. — Не вдію я нічого з ними…

І вхопив самостріла. Сайдака через плече перекинув, корбу крутонув і наклав залізну стрілу. Побіг до дверей, а харцизяки як загледіли його з тим луком, то заверещали на всю горлянку і кинулися вперед — ще хвиля, і в лика його візьмуть.

— Батьку Дажбоже, славен Трояне! — вигукнув Михась, прикладаючи самостріл до плеча. — Матінко Божа, Пречиста Ладо! Сили небесні, станьте мені у помочі!

І потягнув за гачок, що внизу був. Хуркнуло над подвір’ям — і ввігналася залізна стріла у землю простісінько під ногами у розбишак. Шугонув увись огненний вихор, гримнуло страшенно, полетіли навсібіч брили сухої землі, й дим здійнявся над обійстям, наче там загорілося щось. Як одніс вітер теє курище у степи, протер очі малий козак, коли ж наймитів і сліду вже немає! Тільки яма зяє коло причілка — така глибока, що з головою в ній сховатися можна.

— A-а, — заволав Михась, хапаючи іще одну стрілу з сайдака, — заробили, чортові душі! Ото начувайтеся!

І знову корбу крутонув, аж тятива зарипіла, притулився плечем до одвірка, прицілився у правий кут кам’яниці — та й сіпнув за гачок. Ударили мушкети з вікон, то й не чутно було, як хуркнула стріла, — тільки хата немов підстрибнула, правий ріг підкинуло вгору, а тоді осів він і завалився помалу, здійнявши хмару куряви. Заволали із жаху стрільці коло вікон, а Михась за одвірок знову сховався, утер замурзане чоло та й каже сам до себе:

— Господе-Боже, а що ж мій батько січовий там робить? Ану ж бо його завалило там!

Не встиг він і сказати теє, як із відчинених дверей викотився на ґанок якийсь клубок. Розпався він на мить, і побачив Михась, що то татарин з Обухом у барки взялися. Кривлею обидва заюшилися, в татарина оселедець із м’ясом вирвано, а характерникові одне око геть запливло. Зчепилися вони знову й покотилися по східцях. Викотилися насеред обійстя та й зачали борюкатися, наче два ведмеді.

— А нехай тобі дідько! — заволав Михась.

Хтів було вже бігти на поміч, та зметикував, що підстрелять його з вікон.

— Ні,— каже сам собі,— се так діло не піде…

І наклав ще одну стрілу. Як став він на коліно перед проломом, що гаківниця в причілку зробила, то й бачить: повивалювало вікна разом із рамами, а в дірах видно, як стрільці метушаться, набиваючи оружжя.

— А-а-а! — заволав Михась не своїм голосом.

І знову сіпнув за гачок. Хуркнула стріла, та сього разу заяріла вона, немов зоря, бризнула навсібіч сліпо-білими іскрами, засичала, шугонула у вікно сяйнистим веретеном — і сколихнулася всередині огненна повінь. Бухнув полум’яний вихор, проламавши гонтовий дах, та й зайнялася хата з усіх боків. Затріщали крокви, впала стеля, заволали нелюдськими голосами стрільці й почали плигати через вікна. Заходилися качатися по землі, щоб збити огонь, та ненатле[79] полум’я так жерло їх, що завмирали вони один за одним, спікшись, немов ті шкварки, аж за хвилю лежало у дворі декілька темних куп, що курілися огидним липким чадом.

— Ото щоб знали, урвителі, як із козаком воювати! — каже Михась.

І зареготався. Як дивиться, коли ж татарин уже Обуха на спину повалив і в горло вчепився! Заволав Михась не своїм голосом, кинувся до них притьма і вгатив татарина прикладом по гамалику. А тому хоч би що: струснув головою, відмахнувся, наче од комара, — і одлетів малий козак аж до клуні. Схопився було на ноги, та так і завмер, звівши лице до неба.

З хмари густого диму, що висів над хутором, долинув повільний жалобний спів, од якого чуприна ставала дибом і кров у жилах холола. Він знай ближчав, перекриваючи тріск та гоготіння вогню, аж із курища виринули три діви простоволосі.

Були вони зо два людські зрости завбільшки. Лиця їхні були мов зі срібла куті, коси їхні були мов біль біла, очі їхні горіли, неначе полум’я.

— Матінко Божа, спаси мене! — видихнув Михась.

Тут раптом випростався татарин, заволав переможно, і побачив Михась, що в руці у нього сяє Троянів Ключ, — певне, устиг його характерник у кам’яниці знайти, а клятий татарин тепер знов одняв. Як почули теє ревисько пекельні діви, то заквилили несамовито й шугонули униз. Михась і втямив усе: оддасть їм зараз клятий татарин тую ляльку, а вони й візьмуть її, бо від хрещеної душі приймають!

— О ні,— каже Михась, — не буде сього!

Та й ще одну стрілу в самостріл зарядив. А татарин руки здійняв і регочеться, мов навіжений, — думає, певне, що золотом його тепер пекельні сили засиплють! Прицілився Михась, зачекав, аж кляті літавиці підлетять ближче, та й смикнув за гачок.

Майнула стріла — і поцілила татаринові простісінько в голову. Думав Михась, що знов зараз грім та огонь буде, та нічого не сталося: крутонувся татарин і впав додолу, а літавиці шугонули угору і заходилися кружляти над обійстям. Вискочив малий козак із клуні, підбіг до татарина й бачить: лежить той горізнач, втупившись мертвими очима в небо, а в руці затиснута камінна лялька. Давай Михась видирати її, та ба — так пальці зціпилися, що й не розігнеш!

— У мерця так просто не забереш… — каже хтось за спиною.

Глянув Михась, коли ж стоїть позаду Обух. Кривлею весь облитий, заточується мов п’яний, та на ногах держиться сяк-так.

— Ой, батьку, — зрадів малий козак, — ти живий!

Характерник струснув головою.

— Мало не задавив клятий татарин… А сих літавиць не бійся — нічого вони тобі тепер не вдіють!

— А то чом?

— Знають вони, що це за оружжя в тебе. І стріли сії теж знають добре…

Та й схилився над трупом. Прошепотів заклинання, і розімкнулися пальці, впустивши Троянів Ключ додолу. Взяв його характерник, поцілував побожно та й надів Михасеві на шию.

— От і все, — каже. — Коні наші де?

Михась і роззирнувся довкруги.

— Порозбігалися, де ж іще… Ловити треба тепер!

І вже ступнув було до воріт, аж кинувся характерник на нього, згріб і повалив додолу! Гепнув Михась на землю, перевернувся на спину і вже хтів було сказати щось, та глянув угору і язик присох йому до піднебіння.

Із хмариська чорного диму, в якому раз по разу спалахували іскри та жаруки, що ними стріляла пожога, падала на нього чорна потвора зі шкуратяними перепончатими крилами. Сидів на ній чоловік у чорній киреї з відкинутим кобеняком і високих ляських чоботях та знай телесувався мов навіжений.

— Звіздар!.. — зойкнув Михась.

Певне, добре замірився Мурмило, облічивши шлях своєї зміюки з-під самісінького хмар’я, та вчасно повалив характерник Михася і криві пазуряки тільки сорочку йому на грудях морснули. Майнула чорна тінь і знов у небо полинула, а малий козак на ноги схопився і давай навсібіч озиратися.

— Тримай! — крикнув характерник — і кинув йому самостріла, що валявся коло криниці.

Мацнув Михась у сайдаку, а там уже чорт має — однісінька стріла лишилася!

— У-у-у-у-у-у! — заволав Мурмило, розвертаючи гада небесного над обійстям, а над ним і літавиці закружляли, перегукуючись пронизливими голосами.

Приклав малий козак самостріл до плеча і бачить: росте у прицілі чорна зміюка, більшає, розставивши крила, — ось-ось упаде на нього! Закалатало йому серце у грудях, затамував він подих, намірився і, зачекавши, аж опинився гад небесний над самісіньким дворищем, пустив останню стрілу. Свиснула вона пронизливо, скрикнув не своїм голосом змій, та останньої миті кинувся убік — і лучило йому в крило. Блиснуло щось, зашкварчало, підлетіло теє крило угору, а потім закружляло, немов опалий листок, та й упало помалу у полум’я.

Перехнябилася зміюка набік, ще спробувала було одним крилом махати, та не вдержалася і гепнула посеред двору, здійнявши хмару куряви. Підскочила, мов курка, кинулася до Михася, тягнучи вціліле крило по землі,— й заорала носом у землю. Зацебеніла чорна кров із рани, а грубі пазурясті лапи задриґалися, немов у лихоманці, й почали гребти суху шпаристу землю.

— Що, — заволав Михась, вимахуючи самострілом, — гарний гостинець, еге?!

Коли ж це бачить: іде до нього Мурмило. Як упала зміюка додолу, одлетів звіздар аж до криниці, а тепер на ноги звівся й рушив повагом до Михася. Аж усередині похололо козакові, як зупинився клятий пекельник за кілька кроків і глянув на нього, пропікаючи очима.

— Ходімо, — каже Михасеві.

— Куди? — пролебедів малий козак, бо й душа його у п’яти втекла.

— Туди, де чорні маки цвітуть, а берегами мертвої ріки вічно бродять неприторенні душі…

Хтів було Михась поворухнутися, та ба: скував його своєю волею звіздар. І характерник стоїть, неначе маняк у степу, навіть очима не кліпає.

— Не втечеш ти нікуди, — каже Мурмило. — Що має статися, те станеться, хоч би й небо упало на землю. Із нащада світа записано у пекельних книгах, що прийде образ Матери Лади у підземний світ і візьме його до рук син її, которий Чорнобогом зветься.

— І що тоді буде? — питає Михась.

— А буде Чорнобіг над усім світом владарювати, — каже звіздар. — Не знаєш хіба?

— А як не піду я з тобою?

Зареготався клятий Мурмило, а літавиці закружляли над ним і закричали пронизливими голосами.

— Що, — каже, — не всі вдома і хата на клямці? Олію в голові катма? Куку на муню, еге?

— А що? — питає Михась, образившись.

— Не може людина нічого в сьому світі. З води вона і землі, то нічого не важить. Вік її короткий, і пропадає вона, як трава восени. Що ти обернеш супроти сили Чорнобогої? Малий ти і нікчемний, щоб чоло йому ставити!

Мовчав Михась, дивлячись у небо, де курілася хмара чорного диму, переснована червоними іскрами.

— Ще раз кажу: іди зі мною! — звелів Мурмило.

Закружляли літавиці над Михасем — ось-ось ухоплять, нехай-но здасться на ласку пекельну!

— Покорися! — ще голосніше сказав звіздар. — Як сам підеш і ляльку сюю оддаси, то не треба буде тобі ні про що думати, бо візьме твій гріх на себе владар землі та неба.

І відчув Михась, що мізерний він супроти пекельної волі. Охляв він і понурився — стоїть і не знає, як бути.

— Дажбог на небі, й діла йому нема до тебе, — знову озвався звіздар. — Не прийде він тобі на поміч, бо люди самі мають обирати поміж добром і злом. Покинув він тебе віч-на-віч із нами, а без нього що ти удієш? Не підеш сам, то візьму тебе зараз і понесу в пекло!

І насилу він сказав теє, як зірвався страшенний вітер. Застугонів він, заголосив, заквилив, і така курява встала, що світа божого за нею не стало видно. Заспівало щось тисячами голосів Михасеві у вухах, як ото в церкві буває, коли правиться на Великдень, а потім неначе завіса якась роздерлася у нього перед очима, і завертілося все увіччю, заплигало, замигтіло, заступаючи одне одного і розсипаючись по тому на друзки: побачив малий козак гору Заруб, кріпость на ній, а внизу, біля підніжжя, ціле море війська зі списами і мечами, а над ним стяг, де шкірить зуби двоголова Баба-яга; побачив гуляй-городини, що вже сливе впритул присунулися до валів, а в тих вежах дерев’яних побачив стрільців, що засипали городище дощем палаючих стріл; побачив воїнів, що рубалися на валах із напасниками і спихали їх униз ратиськами; побачив, як спалахнуло городище і оперезав тую гору полум’яний вінець; побачив, як відчинилася брама і вилетіла на конях жменя сміливців, а попереду мчала на гнідому жеребці золотокоса діва у срібному панцирі — в руці у неї був меч, а над головою майорів стяг, і сяяло на нім Дажбоже свастя; побачив, як урізалася та хоругва у ворожу лаву, зім’яла її, розпанахала, неначе ганджаром, як замигтіло оружжя в страшенній січі й почали падати ворожі бійці, немов трава під косою; побачив, як меншало й меншало сміливців, а золотокоса діва остатнім зусиллям прорвалася до стяга з двоголовою Ягою і, замахнувшись, зітнула його одним ударом меча; побачив, як похилився й упав той стяг, а тіло золотокосої войовниці попливло над військом, пронизане списами, — і коли усе теж постало перед ним, то збагнув він, що не сам на сім світі, бо стоять за ним усі ті, що жили на цій землі й полягли за неї, й коли він утямив усе теє, то спали із нього злі чари, й уже знав він, що має чинити далі.

Утер він чоло рукавом і каже:

— А от не піду!

— Не підеш? — питає звіздар. — А ось я за вухо поведу тебе!

— Ану ж бо поведи!

— А думаєш, не поведу?

— А спробуй! — каже малий козак.

Та й дістав запоясника з-під поли, і сяйнув ним на сонці.

Зареготався клятий Мурмило.

— Дитино, ти ножиком цим хочеш злякати мене? Ану дай його сюди! Сюди давай, притьмом! Я кому кажу, хутко мені оддав!

І ступнув було до Михася.

— На! — каже малий козак.

Та й кинув запоясника. Немов та блискавка, майнув він у повітрі — й поцілив пекельникові простісінько під горло.

— Ох! — зойкнув Мурмило.

По самісіньке руків’я ввійшла ножака між ключицями, шию пробила наскрізь і застряла у хребті. Залементували несамовито літавиці, шугонули у небо і закружляли над пожариськом із жалобним квилінням.

— Зловив? — питає Михась.

Мурмило так і закляк, витріщивши очі. То насмішкувато і зневажливо дивилися вони на Михася, а це почав у них вимальовуватися подив, — не міг повірити клятий пекельник, що так хитро під’їхав його цей хлопчина! Хтів було щось промовити, та захарчав страшенно, витріщив очі, аж на лоба вони йому вилізли, й жупан рвонув на грудях, роздираючи його із останніх сил.

— А ти думав, піддамся? — каже Михась, підходячи до нього впритул. — Думав, не козак я, еге? Гадав, за вухо візьмеш і потягнеш за собою, немов кота помийного? Ох ти ж, собачий сину!

Ще дужче застугонів вітрюган, закрутив курявою і димом із пожарища, і все потонуло в сірій імлі. Спалахнули головешки, що вже й погасли було, бухнуло угору цегельно-руде полум’я, і насеред двору почали помалу падати огненні жаруки.

— Малий я, це правда, — каже Михась, — та роблю, що можу… А хто після мене прийде, то нехай зробить більше.

І пхнув Мурмила в груди. Заточився той горізнач, назад відступив та й повалився на землю, неначе сніп.

— А ти йди туди, звідки не вертаються! — каже малий козак.

І плюнув на нього.

Зірвався тут вихор, завертівся посеред дворища, заквилив тужливо, а з неба йому відгукнулися жалібними голосами літавиці. Глянув малий козак, аж здійнялися вони у височінь, покружляли трохи попід хмарами і полетіли в той край, де сідає сонце.

Як сконав ото клятий звіздар, то вітер ущух умить, а характерник оготався, стрепенувся, кинув оком доокруж і питає:

— Господе-боже, що се тут діялося?!

— А ти не бачив хіба?

— Так опентала мене вража сила, що мов колода я зробився, — уперше в житті таке зо мною було! — каже Обух.

Михась і рукою махнув.

— Звоювали ми з тобою клятого пекельника… — та й показав на Мурмила.

Глянув туди Обух і шапку на потилицю повільно зсунув.

— Ти що, — каже, — сину, ти… здолав його? Сам-самісінький?!

— Пощастило мені,— відказав Михась. — Дурний він був трохи, то воно й погубило його. Але менше з тим. Давай-но збирати наші лахи та хутчій звідціля…

Не встиг він теє вимовити, як затупотіли копита й у двір залетіла якась хоругва. Приклав Михась руку дашком над очима та й бачить, що то Яремині козаки.

— Осьо, осьо вони, урвителі! — зарепетував хтось. — Ану в’яжіть їх боршій!

Дивиться малий козак, коли ж і Барабаш поміж ними. Сидить у сідлі мов пан, а жеребець під ним і на місці не встоїть — очі мов жар горять, а сам так огнем і дише.

— Ну, тепер не втечете! — каже Барабаш, вимахуючи нагайкою. І до козаків: — Чого ждете, ґемайни? Взяли їх у лика, та хутчій, то ласки в мене заробите!

А ті його й не чують: озираються довкруги і потилиці чухають. Воно й не диво: валяються по всьому двориську трупи, а біля ґанку той змій лежить, що на ньому звіздар літав.

Коли ж це здобувся на слово отаман і питає:

— А хто це стільки люда тут помордував?

— І гада того вбив хтось! — загомоніли козаки.

— І зарізяк Равілевих! А вони ж стільки подорожніх тут закатрупили!

— Господе, такого ще світ не бачив!

— А оно звіздар лежить!

— Таж його й обухом не забити було!

— Чари, чари се відьомські!

Вийшов уперед характерник і каже:

— Не від чарів погинули вони, а сила Дажбожа їх зо світа звела! Отак із кожним буде, хто проти Господа повстане.

Тут Михась шапку надів, підійшов до Мурмила і взявся за свого запоясника. Наступив пекельникові на груди, рвонув колодку до себе — та й висмикнув ножа. Втер його об звіздареву чуприну і каже утомлено:

— Їдьте собі, хлопці, додому… Не вам з нами воювати.

— Та що ви дивитеся на них! — залементував Барабаш. — Вас он стільки, а їх двоє! В’яжіть їх хутчій, то князь грошей дасть!

Глянув отаман на пожарище, на змія забитого, на ту яму, що стріла Михасева зробила, на обгорілі скелети, що валялися по двору, і каже:

— Овва! Ми з відьмаками та волгвами воювати не наймалися. Наше діло — шабля й рушниця, а тут нехай хто інший розбирається.

Почули теє козаки, то й загули, мов бджоли у вулику.

— І правда!

— Ще тільки з силою небесною ми в барки не бралися!

— Геть уже князь ума рішився, що проти Господа повстав!

— А з чортами лигатися — се ж гріх страшенний!

— Он яка зміюка лежить… тільки у пеклі такі водяться!

— А недоліток сей на чому хіба їздить? Се ж не кінь, а чортяка справдешній!

— Од нього зло аж пашить!

— Таке мале, а вже чортові душу запродало!

Підняв руку характерник і каже:

— Годі, хлопці! Їдьте собі з Богом і розкажіть князеві, що тут бачили. А цього урвителя, — зиркнув він на Барабаша, — нам залиште…

— Та хоч із сіллю його з’їжте! — каже отаман.

Бачить Барабаш, що непереливки, і вже конем крутнув було, та накреслив характерник Дажбоже свастя в повітрі й жеребець на місці закляк.

— Бач, — каже отаман, — видно, що Дажбожі се лицарі — хто ж іще цього чортяку вкоськав би! Їдьмо, хлопці, щоб і очі наші не бачили, що вони з цим обревком робитимуть!

— Що ж, — кажуть козаки Барабашеві,— бувай, котяро помийний!

— Щоб ти туди не дійшов і назад не вернувся!

— Та чортів у пеклі поздоров од нас!

Та й поїхали. Як затих удалині тупіт кінських копит, глянув характерник на Барабаша й каже:

— Ну, тепер і на тебе черга дійшла… Злазь із коня, собачий сину!

А той рукою в бік узявся й питає:

— По якому праву судити мене збираєтеся? Я слуга його милости князя Яреми, а ви хто такі? Нетяги, голодранці, леґейди!

— А ти не знаєш чи що? — каже Михась, підходячи до нього. — По козацькому праву… де два козаки, там третього судять! А ти славу козацьку скаляв, до ляхів приставши, та ще й крадіжку вчинив у Січі, ледащо!

Понурився Барабаш, бо нічого було йому сказати — ще тоді завелося козацьке право на світі, як і князів у Києві не було, та, либонь, і Києва самого. Зліз він додолу і став, похнюпивши голову.

— Скидай жупан! — каже йому Обух.

Розстебнув петельки Барабаш, завовтузився, плутаючись у рукавах, та й сповз жупан у пилюгу.

— А тепер шаблю!

І шабля полетіла на землю, зблиснувши золоченим руків’ям.

— І запоясника, которого у Січі украв!

І кинджал турецький, саджений шляхетним камінням, упав додолу.

Лишився Барабаш у сорочці та шароварах рядняних, — де та й пиха поділася! Голову опустив на груди і зиркає спідлоба.

— Що, — питає,— заріжете мене тепер?

Сплюнув Обух і каже:

— Забагато чести для тебе буде, чортів сину! Ми оружжя козацьке не на теє носимо, щоб собачою кривлею його каляти!

— А що зробите?

— А нічого!

Витріщив очі Барабаш і голову звів.

— Як се — нічого?!

— А отак! Не козак ти вже. Іди собі.

— Куди се?

— Куди захочеш… хоч і галасвіта!

— Та що се таке! — заревів Барабаш, і сльози покотилися замурзаними щоками. — Усі женуть мене… усі кажуть, іди галасвіта, навіть князь Ярема!

— Бо перекинчики нікому не треба! — відтяв характерник. — Хто зрадив своїх, той зрадить і чужих. Катай звідціля!

— Куди ж я піду, як тепер мене і в Лубнях не приймуть! — ще дужче заревів Барабаш і почав очі терти кулаками.

— А нам що до того… куди очі дивляться, туди і йди!

Тут і Михась утрутився.

— Хоч і до пекла самого! — каже. — І хутчій, щоб не смерділо тут тобою! Не второпав, еге?

Перестав Барабаш хлипати і позадкував до воріт. Либонь, не вірив, що так воно плазом обійшлося йому, боявся, певне, що стрельнуть зараз у нього або ще яке лихо станеться, та як за брамою опинився, то намастив п’яти салом та й пішов, як сірий долиною, — аж смуга за ним лягла! За хвилю тільки трава удалині гойдалася, де він біг.

— А з конем сим пекельним що робити? — питає Михась, коли вони Барабаша нагнали.

— Се вже мій клопіт, сину, — каже Обух.

А чортів жеребець стоїть і тільки очима світить, немов походнями, так скувало його Коштрубове свастя! Підійшов до нього характерник, прочитав пошепки заклинання й махнув рукою.

Заіржав жеребець мов несамовитий і диба зірвався. Та й помчав по двору, аж курява встала. Та недовго він гасав: не встиг і втретє дворисько оббігти, як гримнувся догори копитами і захропів страшенно. Затряслася на ньому шкура, задриґалися ноги, рикнув він утробно — і сконав. Як підійшов до нього Михась, то побачив, що був то вже звичайний кінь, а не потвора пекельна.

— Покинув злий дух його тіло, — каже Обух, — та й до пекла подався… Але то вже не наш клопіт. Коней треба тепер ловити, бо розбіглися по всьому степу!

Насилу сказав він теє, як заіржало щось коло воріт. Глянув малий козак, аж то гнідий його у двір зазирає. Як побачив хазяїна, то увійшов на обійстя помалу, а тоді побіг, позираючи скоса на змія, що валявся коло ґанку, і тицьнувся Михасеві храпами у плече.

— Так я і знав, братику, — каже малий козак, обнявши його за шию, — що ти прибіжиш! Бо куди ж ми з тобою один без одного.

— Слава богу, — каже характерник, — хоч пішки не доведеться за кіньми ганятися!

А Михась у сідло плигнув, аркан одчепив і свиснув гнідому.

— Зараз я їх і половлю… А ти, батьку, тим часом пошукай тута лупу козацького — дарма чи що ми воювали! Поділимо на шаблю та й у дорогу рушимо з Богом.

Другого дня надвечір скінчилося дике поле, почали траплятися лани, переліски, стежини, межові кіпці, аж виїхали козаки на шлях і пустили коней уклуса. Небагацько і проїхали, аж бачать город, а в нім якийсь дядько з тіткою гарбузи носять на воза.

— Здорові були, люде добрі! — каже Обух, знявши шапку. — Нехай бог помагає!

— Ти, козаче, не кажи, а сам поможи! — дядько в одвіт.

— Та рад би був, але ж ніколи, — каже характерник. — А скажи-но мені, коли твоя ласка, де сотника хутір?

— Се Хмеля старого? — питає тітка.

Перемінився Обух на лиці, але кивнув.

— Еге ж, — каже.

— А ондечки коло криниці повернете о праву руч, тоді гай поминете, далі буде село, а як проїдете через село, то буде Тясмин… А на тому боці й сотників хутір стоїть.

— Та хтозна, чи радий він буде вам… — укинув дядько.

— А то чом!

— Лихо його спіткало.

— Та яке?!

— Наїхали ляхи на його хутір оце недавнечко. Обдерли до нитки, а сина забили насмерть!

— Та як се? — устряв Михась.

— А як… нагайками лушперили, поки не вмер!

— Та й що?

— Та й поховали днями оце.

Перезирнулися козаки і давай коней поганяти.

— Диво, та й годі…— каже перегодя Михась. — Вчора ще жнива були, а вже на городах гарбузи збирають… осінь надворі! Горить життя наше, як солома.

Пахнув люлькою характерник і випустив хмару диму.

— Та не те диво, що час так біжить, а те, до кого нас лялька сяя провадить…

— А ти вже і сеє знаєш?

— Та знаю тепер, — каже Обух.

— І хто ж він?

Помовчав характерник, похитуючись у сідлі, й каже:

— А це, сину, старий Хмельницький… Був він писарем у Січі, був і під Смоленським, кажуть, і в неволі турецькій пробував. Великий це воїн, що таких і в Польщі з Литвою, мабуть, нема…

— То се він має козацтво підняти?

— Авжеж. Та як здійме він бучу, то ляхам несолодко доведеться… Се вже не Павлюга й не Острянин із Гунею — утре він маку ляхам!

Як ось і криниця вигулькнула край шляху — цямрини з дуба, ще й дашок зверху, щоб листя не падало у воду.

— Десь тут звертати маємо чи що… — каже Обух.

— А ти забув?

— Та з голови вже вилетіло… А ось гарбою хтось їде, то поспитаймо!

Коли ж і чоловік той підкотив.

— Здорові були, — каже, — панове запорожці!

— Здоров і ти, чоловіче добрий! — одвічає характерник. — А скажи-но, де тут старого Хмеля хутір?

А то ми заблукали!

— А осьдечки повернете, — показав пужалном чоловік, — а далі гай проїдете, далі село, а там буде річка — Тясмин зветься! А на тому боці й Хміль живе. Здалека їдете?

— З Січи, — каже Михась.

— Тільки ж, мабуть, не застанете його…

— А чом?

Почухав потилицю гречкосій.

— Кажуть, узяли його ляхи вчора і в кайдани забили. В цюпі тепер сидить.

— А за що?

— Буцім недобре щось замишляв супроти Польщі та його милости короля…

Зсунув шапку на потилицю характерник і вдарив коня нагайкою. Пустили вони коней учвал і гнали, аж попереду гай стало видко. Тоді збавив ходу Обух і обернувся до Михася.

— Кепські наші діла, сину!

— А що?

— Заклювали круки нашого сокола… Ума не приложу, звідки вони дізналися про нього!

— Та й то правда, — каже Михась. — Ми й самі того не знали донедавна… То що робити будемо?

Подумав Обух і каже:

— Поїдемо на хутір. Напевно ж, там хтось лишився, то скаже нам, що там насправді сталося…

І знову погнав коня. Та не встигли вони у гай заїхати, як затупотіли позаду копита.

— Стій, стій! — заволали грубі голоси.

Озирнулися козаки, а там жене учвал душ із десять. Усі з оружжям, у жупанах та свитах козацьких, а один у панцирі й шоломі з місюркою.

— Тікаймо! — зойкнув Михась.

— Коні потомлені,— каже Обух. — Не втечемо! Стань.

І спинив коня. Тут наздогнали їх козаки і оточили вмить з усіх боків.

— Се ви на хутір до Хмеля дорогу питали? — каже той, що у панцирі з шоломом.

— Ми, — каже незворушно характерник.

— А що вам од нього треба?

— Та діло є одне.

— Яке?

— А про сеє ми з ним будемо балакати, ваша милість! — вбовтнувся у річ Михась.

Глянув на нього той пан і на Обуха перевів погляд.

— А хто ви такі?

— А ти хто?

— Я — полковник Кречовський, а пробуваю на службі у його милости гетьмана Потоцького. А ти?

— А я козак Війська Запорозького, Обухом зовуся. А се джура мій…

— Чув я про тебе, — каже Кречовський. — Характерник, еге?

— Еге.

— І що там на Січі коїться?

Обух стенув плечима.

— Та нічого такого… Живуть собі братчики, звіра б’ють, рибу ловлять…

— А правда, що прийшов за пороги образ Матери Лади і буде велика война з ляхами? — раптом устряв хтось із козаків.

Глянув на нього уважно Обух і каже:

— Правда.

— Он як! — закусив кінчик вуса полковник. — Що ж, поїдете з нами…

— І куди? — питає Обух.

— Ви ж хотіли Хмельницького бачити?

— Авжеж.

— Ото й побачите! — каже полковник. І до козаків: — Пильнуйте їх добре, а то втечуть!

Та й ударив коня нагайкою. Наче вітер, помчали вони прослідком: учвал поминули гай, влетіли у село, що над річечкою розкинулося, а як за царину виїхали, то блиснув удалині Тясмин.

Смеркало вже, і видно було, як сонце сідає за річкою.

— Куди ми прямуємо? — питає Обух у полковника.

— Куди треба! — відтяв той.

Глянув характерник, як Михась уже й пістоля з сідельної кобури тягне. Хитнув Обух заперечно головою, — не роби того, мовляв!

— Чуй, дядьку… — каже тоді Михась до вусатого козака, що побіч нього їхав.

— А що? — питає той.

— Ми у Чигрин їдемо чи куди?

— А ти в сих місцях бував?

— Ні.

— Воно й не диво… Чигрин, хлопче, на тому березі! — І нагайкою показав туди, де сідало сонце. — А ми в другий бік прямуємо.

— Ану не балакати! — озирнувшись, крикнув полковник.

Тут попереду й діброву видно стало. Як заїхали вони туди, то побачив Михась, що ростуть там старезні дуби, — одного і п’ять чоловіка не обняли б. Стежка була вузька, то козаки ходу збавили і поїхали вервечкою.

«Заведуть нас у самісінькі хащі та й поріжуть, мов свиней… — думає собі Михась. — Оце так улипли!»

І знов пістоля помацав ув ольстрі.

— Довго ще? — питає у козака.

— Я сказав, не балакати! — крикнув полковник.

Михась і замовк. Проїхали вони ще трохи, аж посвітліло попереду, потягло димом і кізяками. Ще хвиля — і опинилися вони на галявині. Кількоро наметів там стояло, а коло них списи стирчали, забиті у землю. Оддалеки коні паслися. А коло багаття сидів на пеньку чоловік.

— О, — каже, — ось і молодці мої нагодилися! А хто се з вами?

Зліз Кречовський з коня і каже:

— Гості до тебе, куме…

— А хто такі?

— А кат їх знає! Вивідачі, певне, ляські.— І до Михася з Обухом: — То ви хотіли Хмельницького бачити?

— Еге, — кажуть вони.

— Осьдечки він перед вами.

Завмер Михась на мить, а тоді зліз із коня й повід Обухові кинув. Розступилися козаки перед ним і попрямував він до багаття. Як угледів його батько Хміль, то підвівся і став, опустивши руки.

— Чолом, гетьмане… — каже йому Михась.

Глянув на нього Хмельницький, і тінь пробігла по його лицю.

— Чолом, лицарю…

Немолодий уже був се чоловік, та міцний мов дуб; з лиця його била несхитна воля й відвага. Щось татарське було в нім — ніс гачкуватий, очі вузькі, та світилося у них зухвальство й заводіяцтво, що тільки тим козакам притаманне, которі за порогами пробувають. Коло пенька бандура сперта була і стояв куманець — певне, з горілкою.

— Приніс?

— Приніс, гетьмане…

Гірко засміявся тоді Хміль і каже:

— Господе-боже! Чи не всеньке життя збув я у боях та походах, а на старість знов доведеться за оружжя братися! Та що судилося на віку, того, мабуть, і конем не об’їхати…

— А то чом? — питає Кречовський.

— Сповняється пророцтво, що при народженні моєму було: як настане така пора, що прийде в Україну образ Матери Божої, то буду їхати я поперед війська з гетьманською булавою… — І до Михася: — Показуй уже…

Розшморгнув Михась поворозки й потягнув Троянів Ключ із-за пазухи. Як упали на нього останні промені вечірнього сонця, то забігали по ньому ряснобарвні блищики, а потім спалахнув він і засяяв зловісним багрово-чорним огнем.

— Матінко рідна! — охнули козаки.

А Хмельницький провів кінчиками пальців по ньому й каже:

— Еге ж, се він… Носили його великі лицарі, а тепер, бач, мені він дістався! — і зітхнув. — Що ж, дійся воля Божа… Сховай його, сину!

— А то чом? — питає Михась. — Хіба не ти маєш його прийняти?

— Не прийшла ще пора на мене, — каже Хмельницький. — Ще нам треба людей зібрати і друзів добрих гукнути… — І до Кречовського: — Коней розгнуздати і пустити на пашу. Зараз вечеряємо, і можете спочивати.

— А далі?

Хмельницький глянув з-під долоні на захід сонця, де горіло зісподу криваво-червоне хмар’я.

— Опівночі рушаємо. Буде за нами погоня, то їхати будемо поночі, а вдень відсипатися.

Загомоніли козаки, а один і питає:

— Куди ж подамося, батьку?

— А куди козакові подітися на сім світі, як на його ляхи завзялися? — питає Хміль. — За пороги, звісно, прямуємо… до Січи!

VI

Десять день їхали козаки над Дніпром. Наче й не давали про себе знати і тихцем старалися промкнутися, та слава про них попереду летіла: як минали хутори та зимівники, виходили їм назустріч старі запорожці, які ще Наливайка пам’ятали, дітлахи вибігали, щоб на гетьмана поглянути, а до ватаги знай прилучалися молоді козаки, которі ще й пороху не нюхали. Дарма, що в боях не бували тії юнаки: діди та батьки навчали їх на хуторах усього, що самі вміли, то хлопці й шаблею ворочали, мов справдешні рубайли, і на коні ріжні штуки витинали незгірш од татар. Як поглянеш було на такого молодця, то й замилуєшся, — ще тільки в ділі йому оббитися, щоб привичний був, то й лицар готовий!

За Омельником трапився їм Богун з козаками, який із Київа вертався. Угледів він Михася і зрадів страшенно.

— Живий, — каже, — живий, халамиднику! А я боявся, що вража сила тебе загарбає…

— Та се хитрий козак — ти його в мішок, а він дірою! — каже Обух.

— А що ж пекельники тії, що то за вами ганялися?

Михась махнув рукою.

— Клямка їм… которі погинули, которі повтікали!

— А звіздар отой?

Малий козак і сплюнув.

— А що за нього балакати… уже чорти йому боки припікають на тім світі!

— Забив його мій джура, — вкинув Обух.

— Забив?! — перепитав Богун. І на Михася показав пальцем. — Оцей хлопчина?! Мурмила?!

Скривився Михась і каже неохоче:

— Ну, вийшло так… Пощастило мені.

— Як се — пощастило?

— Не сподівався він лиха, бо малий я ще… А того, що запоясником за двадцять кроків у горло поціляю, й не знав. То я й відплатив йому за діда…

— Що ж, — каже Богун, — пиха його згубила!

— В бою треба на бачності матися, — докинув характерник. — Таке бувало, що списом чоловіка прохромиш, а він по держаку до тебе лізе, щоб ножа загородити!

Як проїздили коло Самари, глянув Михась удалину, де ліс виднів, оповитий сивою імлою, наче димом, і зітхнув:

— Ех, завернути б до тієї бісуркані малої в гості! Так ніколи…

— Дарма, сину, — каже Обух, — іще Господь зведе ваші стежки докупи… В сьому світі все можливе.

— Тільки бабуня її не любить мене…

— А де вона дінеться… полюбить, як онуку заміж візьмеш!

— Та коли це ще буде! — сумно зітхнув Михась.

Глянув на нього Обух і всміхнувся під вусами.

— А ти що, женитися надумав?

— Та треба було б…

— А нащо?

— А ото трохи покозакував та й додому… А там жінка у городі порається, корову пасе, поросят глядить. А я дуже ковбасу люблю. І шинку. Ото приїхав, шаблю на стіну, сам за стіл і гукаєш: ану, жінко, горілки сюди та ковбас! Та хутчій, поки я добрий!

Перезирнулися козаки, Богун і каже:

— Ти ба!

А характерник і закашлявся.

— Ну добре, — каже перегодя, — менше з цим…

Як ось і Кодак забовванів на правому боці Дніпра. Під’їхав до Михася батько Хміль і показує на тую озіяку.

— А що, — питає,— правда, що ти панові Гродзіцькому вуса намалював під носом?

Засоромився Михась і нічого не відказав на теє.

— Та він йому й друге око мало не вибив! — каже Обух.

— Та як се?

— Повісив булаву над ліжком, а неборак як схопився!.. Кажуть, добрячого синця заробив.

— Нічого, — каже Хмельницький, поглядаючи на кріпость, — носив вовк — понесуть і вовка! Виб’ємо ми клятих ляхів звідтіля! А то диви, як розперезалися…

— А потім що тут буде? — питає Михась.

— Залога стоятиме. Як передніше козаки не розвалять…

— А чого розвалять?

— А я звідки знаю! Захочуть, то й розвалять… Наш брат козак любить усе валяти. А щоб збудувати щось, то не дуже…

До Січи вони добилися, як був уже старий вечір. Під’їхали до кріпости, а там уже всі братчики висипали за браму.

— Гетьман, гетьман прибув! — здаля чутно, як гукають.

— Отепер утремо ми маку клятим ляшкам!

— Матер Божа з нами і сам Господь!

— Годі вже кривду терпіти!

— Та се ж Хміль старий, що писарем у нас був!

— А ото що за хлопчина коло нього?

— Се той, що Матери Лади образ несе!

— Ти ба, який малий!

— Мале, а вже, видко, завзяте!

А Хмельницький тільки кланяється на всі боки. Коло брами походні горять і вся старшина стоїть — і кошовий, і писар, і діди січові на ціпки поспиралися. Як під’їхала ватага до воріт, вдарили бубони і пищалки заграли пронизливо, аж у вухах залящало.

— Чолом, батьку! — каже кошовий. І вклонився низько Хмельницькому. — Давно ми ждемо тебе…

— Підіймай козацтво, а ми тебе піддержимо, — каже писар.

— Так сії наглядачі ляські в печінки в’їлися, що нехай їм усячина! — кажуть діди. — Нажени ти їх, сину!

— А то не маєте шаблі при боці? — питає Хмельницький. І до козаків, що прибилися до нього дорогою: — Хтіли з ляхами погарцювати? То їдьте мені зараз у кріпость і витніть залогу впень!

— А полону займати? — питає хтось із юнаків.

— Ніякого полону… виріжте їх, щоб і сліда не лишилося!

Як подалися молодики до городища, один поперед другого поспішаючи, один дід і питає:

— А в похід коли поведеш, сину?

— Не зараз, браття, — каже Хмельницький. — Зима насувається. Коли козак у степ вирушає?

— Навесні, як перша трава виросте! — кажуть козаки.

— Ото до першої трави нехай гуляють ляхи, а там як дамо їм гарту, — Хмельницький стиснув долоню в кулак, — то тільки пір’я з них летітиме!

Тут і Кривоніс із Морозенком до Михася підходять. В киреях і баранячих шапках обидва, в руках походні горять, з шаблями при боці.

— Ну що, — кажуть, — вернувся, козаче? Чули ми про твої фортелі! Таке ти там коїв, аж не вірилося.

Знов засоромився Михась.

— Та, — каже, — таланило мені… а ще ж і помагали всі!

— Надто ж чарівниця там одна — ой старалася!.. — каже Обух, підморгнувши.

Ще дужче зніяковів Михась і одвернувся.

— Чарівниці, вони такі! — каже Кривоніс, усміхнувшись під вусами. — Без них, козаче, не обійдешся. Правда, і з ними часом біда…

— А яка се? — питає Михась.

— А виростеш, то побачиш!

Як заїхав батько Хміль у кріпость і козаки посунули за ним, наче бджоли за маткою, характерник і каже:

— Хто куди, сину, а ми до хати! Бо я так зморився, що насилу в сідлі усиджу!

— А я вже сплю і кури бачу! — каже Михась.

І поправив конем по стежині, що п’ялася під кручу. Ось і криничку вже стало видно, і воряччя, що ним обійстя було обгороджене. Поприпинали вони коней у дворі, понапували, оброку завдали, та й заходять до хати. Озирнувся малий козак, і все таке рідне здалося йому в ній — і мисник, і лави, і образи на покуті, й та піч, де він спав ото, — наче він тут і вродився.

— Ну, — каже, — нарешті ми вдома!

Так хутко зима промайнула, що й не зоглядівся ніхто. Правда, й зими тої сливе не було: після Різдва така теплінь настала, що скидай кожуха, та й годі! Упали зливи, що світа за ними не видно було, і розгасло все, що коні по коліна западали, як виїжджали запорожці на степ. Балакали козаки між собою, що недарма воно: сам Господь знати дає, що ще трохи — і у похід пора вирушати.

А старий Хмельницький тим часом діло робив. Ще восени послав старшого свого, Тимоша, до турецького султана, щоб з’єднати його собі, як підуть запорожці на Польщу. І до кримського хана листи писав — прохав, щоб стали у помочі татаре, коли война буде, — й до короля, і царя московського, й до волоського господаря, і ще бознає до кого, бо діло то було таємне та хитре і не всі про теє звісні були. Як протряхло трохи, почали возити до кріпости збіжжя, порох, оливо, стада худоби приганяти, коней табуни й овець отари цілі — треба було і узброїти військо, й нагодувати добре. Виїде бувало Михась на той берег, щоб коней попасти, то насилу пропхається поміж товаром, стільки там його тирлувалося! Ревло усе те, бекало й іржало, аж пастухи ради не могли йому дати й гасали туди сюди верхи та кляли, на чому світ стоїть. А на пороні люду аж кишіло: почули козаки, що кошовий усіх скликає, і пливом попливли на Січ. Йшли і з лиманів, і з паланок[80] степових, і з Великого Лугу, і з волости самої, де на пасіках зимували та по селах. Вилазили з усіх нір, печер та бурдюгів,[81] аж дивно було, стільки їх нишком сиділо та дожидалося своєї пори! Були там і ті, хто з Павлюгою на ляхів ходив, і недобитки Остряницині, которі на Московщину повтікали, навіть часом діди заявлялися, що ще з Наливайком колись веремія в Україні крутили, — і одіж, і оружжя було в них старосвітське, що вже й не побачиш такого, а самі геть сиві були, хоч і кріпкі мов дуби.

От настав і Великдень уже, а за ним і Проводи. Як пом’янули козаки небіжчиків і провели душі хрещені ув Ир Дажбожий, стали всі оружжя рихтувати і купувати огневий припас. До кузні не добитися було, бо ковалі день і ніч коней кували, аж узялися звідкись цигани і поставили свої горна та кувадла у ярмарку — лиш тоді всі, хто хотів, шаблі та списи направили. А ярмарок був такий, що загубитися можна було у ньому! Усяке почуло, що козаки на войну збираються, то понаїжджала сила-силенна гендлярів та купців і отаборилася попід валами. Галас і крик знявся, що вночі було і не заснеш — що в кузнях молоти гупають безперестань, що коні іржать, що люде гукають та телесуються, аж кортить було з нагайкою вискочити та поскромити їх, щоб писки постуляли трохи.

Якось удосвіта провадив Михась коней на пасовисько, коли ж це чує, загукали усі кругом:

— Орда прийшла!

— Ондечки, ондечки на оболоні стоять!

— Ого, стільки їх, бусурманів!

— Нехай Бог милує! Ще пограбують нас, урвителі такі!

— Та се батько Хміль гукнув їх на поміч!

— Не зачеплять вони вашого товару, бо тільки з ляхів лупу братимуть!

Тут і порон од татарського берега одчалив. Як середину Дніпра перетнув, загаласували всі:

— Гляньте, гляньте, князь татарський!

— Тугай-бей! Тугай-бей!

— А он і нукери[82] його! І шляхта татарська!

— І небіж його стоїть он! Ти ба, який козак вигнався!

— Як я його в Кафі бачив, то геть малий ще був!

— Та се достеменне військо — глянь, куме, яке оружжя!

Коли ж це виїхав назустріч татарам сам батько Хміль. От ступив на берег Тугай-бей, обнялися вони і поцілувалися тричі. Обернувся Хміль і каже:

— Се брат мій, сокіл мій ясний, душа моя щира! Прибув він на поміч Війську Запорозькому, щоб звоювати разом з нами клятих ляхів!

— Слава! Слава! — загукали всі.

Глянув Михась на Тугай-бея й бачить: зарізяка зарізякою! Лице так обгоріло на сонці, що зробилося, наче шинка вуджена, борода віхтем стирчить, очі вузькі, мов шпарини, та так і стрижуть на всі боки. Панцир на ньому дорогий і шолом, а на поясі крива шабля, що аж горить золотом. Держать над ним хоругву татарську з бунчуками, і дужий Дніпровий вітер шарпає їх та розвіває.

«Се той, що під Охматовом його погромили, коло нашого хутора… — думає собі малий козак. — А тепер, бач, душа щира і сокіл ясний! Дива, та й годі…»

Тут ударив у кріпості великий січовий бубон — знати було, що велика рада збирається. Веде Михась коней назад, аж назустріч характерник.

— Катай, сину, до гетьмана, — каже, — та хутчій! Шукають тебе.

— А коні?

— А коней я на обору одведу. Боршій!

Побіг Михась до кріпости, коли ж там уже й коло січове зібралося. Не пропхався б він усередину, але трапився йому Богун.

— Ти де се гасаєш, халамиднику! — каже. І до запорожців: — Ану розступилися всі, нехай цей козак пройде!

— А що воно таке? — чує Михась, простуючи у січове коло.

— Хлопчак січовий, хто ж іще!

— То його усередину пускають, а нас ні?

— Дурню, се той козак, що Матери Божої образ на Січ приніс!

— А-а…

На січовому майдані вже вся старшина зібралася.

Стояв попереду батько Хміль із кошовим і писарем побіч, а над ними хоругва майоріла із Дажбожим свастям. Був тут Тугай-бей зі своєю шляхтою, всі при оружжі й у панцирях та кольчугах.

— Осьо він, батьку! — каже Богун, підводячи Михася.

Глянув на нього Хмельницький і чуба йому скуйовдив.

— Ставай, — каже, — сину, коло мене! Отут, о праву руч! Образ із тобою?

— Та він завжди зо мною, — каже малий козак. — Показати?

І хтів було дістати з-за пазухи, та Хмельницький перепинив його.

— Стій, сину, — каже, — ладу жди…

Та й кивнув довбишам, щоб перестали в бубни бити. Заграли натомість сурми та пищалки, аж у вухах залящало, і теж стихли. Уклонився тоді Хмельницький тричі й заговорив:

— Панове товариство низове запорозьке, батьку отамане кошовий, друзі мої добрі, що на поміч прибули козацтву! Одколи уділив нам Господь сеї землі святої, що по обидва боки Дніпра лежить, і став сей край зватися Україною, що значить Богом Украяна, а люд Дажбожий став зватися українцями, що значить обраний народ, звідтоді стоїть і Січ Запорозька. Приходили на нашу землю наїздники — і шеремети, що Голунь узяли копієм і Заруб святий сплюндрували, і готи, що великого князя Буса і старшин його на хрестах розіпнули в Білоярі, й ромеї кляті, яких імператори да королі сюди виряджали, і гуни, що їх Атила привів безбожний, і печініги, й половці, й навала Батиєва, — та ніхто з них Січу Запорозьку не зміг звоювати, залишалася вона тим краєм, звідки виходили лицарі Троянові, люд хрещений піднімали на супостата і гнали його з України! Настала така пора і зараз, браття мої! Як жили ми під Литвою, рівні були у тій державі й литовський люд, і козацький. Коли ж побрався князь великий литовський із королівною ляською і на троні польському сів, обіцяли нам, що буде тая Річ Посполита матір’ю люду Дажбожому, що стане вона отчизною для обох народів! А що вийшло з того, панове козаки? Пани да магнати завладіли нашим краєм, унію кляту запровадили, щоб віру Дажбожу внівеч звести! Церкви святі замикають, людей запрягають у ярма, землю ними орють, а козаків городових заставляють псів хандожити,[83] щоб саме і звання козацьке споневіряти! Навіть мене, старого заслуженого козака, пограбували посеред білого дня, сина мені забили нагайками, а самого до хурдиги вкинули, мов харцизяку якого!

Тут загаласували запорожці, завили, засвистіли, аж птаство у плавнях полякалося та знялося зі страшенним криком.

— Хто ж матір нашу Вкраїну заступить, як не ми, лицарі низові запорозькі? Хто ж за віру правдиву зброю здойме? Хто кров свою проллє за край Троянів? Як мав слобонитися люд Дажбожий із вражої кормиги, приходив у Вкраїну завжди образ Пречистої Діви, Матери Лади, якого сам Господь викував колись, і був то знак із самісінького неба, що як устанемо ми на ворога, то помагатиме нам уся сила і міць небесна. Ось і тепер прийшов він у Січ!

Та й глянув на Михася. Дістав малий козак із-за пазухи Троянів Ключ, підняв його високо над головою, і так заяріла та камінна лялька на сонці, що й очам боляче стало! Заволало радісно січове козацтво і давай шапки угору кидати.

— За нас Батько Дажбог і Покрова святая!

— Отсе вже погуляємо!

— Начувайтеся ж, кляті ляхи!

— Давно вже войни не було, то й шаблі поржавіли!

— Слава! Слава!

Як затихло все, Хмельницький і каже:

— Отсе для того і погукав сюди вас батько кошовий, розіславши по всіх усюдах вістових із Дажбожим гаслом. А тепер одне тільки діло треба владнати нам із вами: кого волієте гетьманом над собою?

Ще дужче зарепетувало козацтво.

— Хмельницького хочемо, — кричать, — Хмельницького!

— Тебе, батьку!

— Питаєш іще!

— Веди нас, Хмелю!

— На погибель клятим ляхам!

— І лупу козацького вдеремо!

— А певно, бо вже оббилися, мов ті крем’яхи!

— В мене осьо і пальці з чобіт стирчать!

— За кривди наші відплатимо!

— У похід, у похід!

Як погамувалося січове коло, подали Хмельницькому булаву із наголів’ям зі слонової кості й підняли над ним три бунчуки — знак то був, що тепер правдивий він гетьман, а не названий, як досі було. Вдарили січові бубони, сурми заграли, пищалки засвистіли — ступнув Михась до Хмельницького й подав йому Троянів Ключ, якого в руках досі держав.

Узяв його батько Хміль і надів на шию. Як засяяв на грудях його образ Пресвятої Покрови, вдарила гармата на січовій вежі, аж гук по всьому Запорожжю пішов, — означало теє, що рушає Січ у похід.

Хтів було Михась одійти вже тихенько і шмигнути у юрму, аж Хмельницький поклав йому руку на плече й каже:

— А ти, сину, при мені зостанься.

— Джурою?

— Ні, будеш правою рукою в мене й усякі доручення сповнятимеш. Носив ти знак Дажбожий, то й далі будеш при ділі.

— А батько мій січовий? — питає малий козак. — Я без нього нікуди!

— І він з тобою буде, сину. Для вас обох ще ото стільки діла знайдеться!

Як сонечко підбилося ген-ген над обрієм, підходило січове військо до Базавлуцького пралісу. Ішли обабіч татаре, всі на добрих конях, з шаблюками кривими, списами та огневою стрільбою, посередині комонне козацтво їхало, за ним пішаниці з самопалами та мушкетами на плечах, а далі тягнулися вози із порохом, кулями та всяким збіжжям. Рипіли і вищали колеса, верблюди ревіли, віслюки кричали, коні хоркали, шурхотіли і тупотіли копита у високій траві, свистіли і гейкали козаки, хвиськаючи нагайками.

Дивиться Михась, а степ аж красіє — до самісінького обрію мак цвіте.

— Ти ба! — каже малий козак. — А чого се його стільки насіялося?

— На велику кров… — каже характерник. — Ото щоб знав, сину: перед війною завжди мак-відюк зацвітає по Вкраїні.

— І що ж воно отсе буде тепер?

— Шось та буде, сину… Головне, огня вкинути. А там нехай хоч згорить усе…

— Та воно, звісно, так, бо се ж таке… — буркнув Михась. — А не інакше, бо що ж!

Зареготався Обух і каже:

— Ох, козаче! Сказав колись один знахар-гречин: чого не гоїть вода, те гоїть залізо, чого не гоїть залізо, те гоїть огонь, а чого не гоїть огонь, — те гоїть смерть!

Михась тоді й рукою махнув.

— Що ж, — каже, — дійся, воля Божа!

Тут і Праліс поминули. Глянув малий козак і бачить — лежить перед ними Дике Поле, що маком тим геть заросло, трави стоять у людський зріст, ні деревця ніде, ні хатини, тільки могили мріють удалині. Виїхали тут наперед війська козаки-бісуркани, що в бою себе не тямлять і рубаються мов скажені, виїхали запорожці-невмираки, що кожен по дев’ять душ має і як одну вб’єш, то друга оживає, повиїжджали молоді козаки, що ще в герцях не бували і лакомі були на першу кров, — та й рушила запорозька сила Дніпровим берегом. Вдарили бубони, заграли торбани, залящали свистілки, і над всеньким степом розляглася пісня, яку ще за сивої давнини співали: