Чигиринський сотник

I

Неподалік від Кичкаської переправи, на лівому боці Дніпра, що за старосвітчини прозивався татарським берегом, стояла висока могила. Давня-давня вона була, що аж розсунулася, — порозмивали її дощі та зливи, стовкли та порили орди, як ішли в Україну, тож зробилася її верхівка плисковата й кругла, наче майдан. Як їдуть було запорожці з Січи на волость, то перш ніж переправитися через Кичкас, спиняються на тій могилі, щоб кинути оком доокруж — чи не зачаїлися десь у Дикому Полі татаре, котрі пантрують подорожніх на переправі. Так воно й зараз було: насилу почало благословлятися на світ, як виїхав із сивих росяних трав козак на добрячому вороному коні і, сторожко глипаючи навсібіч, побрався на ту могилу, поганяючи жеребця нагайкою.

Був то й не козак, а радше джура козацький, мизатий та опецькуватий, у завеликому на нього жупані, підперезаному дорогим червоним поясом. Як спинився той джура на могилі, то звівся у стременах, роззираючись зокола, та так нічогісінько й не розгледів — стояв у Дикому Полі густий туман, білий, наче молоко, що за десять кроків і не видко вже нічого було.

— А нех тобі всячина! — закляв джура півголосом. — Ще спірве мене тут орда, щоб її й слід запався! А того гицля, бач, немає…

Туман плив довкола нього, звиваючись химерними молочно-білими сувоями. Хтів було хлопчак злізти з коня, та подумав трохи і поклав за ліпше не робити того — в тій імлі хто завгодно міг підкрастися та накинути зашморг на шию.

— Нічого, — буркнув він собі під носа, — зате підлатавсь я добряче… Коня ось якого доскочив, пістолі турецькі ще й шаблюку, що трьох таких коней варта!.. А в Січі нехай тепер лікті кусають…

Кінь хоркнув і, переступивши з ноги на ногу, глипнув на нього здоровецьким настороженим оком.

— Стій, стій, вовча потраво! — стусонув його джура кулаком по голові.— Ось дождемося того пекельника — щоб його й путь закипіла, де він там дляється! — та й поїдем додому, на Переяслов, де дядько полковником! Давненько я його не бачив, собаки такого… Кажуть, старий уже зробився і геть нездолящий! А я от приїду на вороному верхи, та в жупані шляхетському, та дорогим оружжям сяючи… Бач, скажу, яким козаком зробився Барабаш, небіж твій, которого ти поміж комишники запроторив! Та нагайкою його, нагайкою… А що, спитаю, чортів дядьку, де моя батьківщина? Гадаєш, як оддав мене маленьким на Січ, то вже й кістки мої в тих степах зотліли? Думаєш, маєток мій можна під себе підгребти та й качатися собі, мов той кіт у сметані?

Замовк Барабаш і знову почав у тишу вслухатися, та нічого не почув, крім далекого лопотіння води на Кичкасі.

— А, може, й не так зробимо… — знову озвався він сам до себе. — Навіщо мені той дядько, чорти б його вхопили з усім гамузом! Зберу, може, ватагу таких зухів, як я оце сам, та будемо шарпати козаків заможних, ляхів шляхетних да купців московських і волоських у Дикому Полі, лупу[44] собі здобувати та ділити по-братньому на шаблю! Мені, як отаманові, звісно, найбільша частка належатиметься…

Ото так він балакав сам до себе, наполохано зиркаючи вусебіч, та й не зуглядівсь, як зачорнів у тумані силует якогось птаха. Був то крук, старий-старий, аж сивий уже. Сторожко та безгучно описав той крук одне коло над могилою, а потім і друге, а далі сів на вербовому кущі, що ріс неподалік, та й зіщулився і принишк, зробившись геть невидним поміж густого листя.

— Де ж сей чортів полигач, щоб йому добра не було!.. — вже пошепки озвався Барабаш, міцніше стикаючи повід у руці.— Казав, ще до схід сонця буде, а воно ж і розвиднилося вже! Чи плюнути на нього та чкурнути відціля, поки не пізно? А то ще яка чата із Січи проїжджати буде та в лика мене візьме… О, то вже дадуть мені хлости! Припнуть до стовпа на січовому майдані — та киями, киями! А як помастять шкуру тим дубовим салом, то вже хліба їсти не будеш…

Допіру він теє промовив, як, нагинаючи мокру траву, зірвався над могилою дужий студений вітер, застугоніло в небі, зануртувало, наче вода в дніпровому чорториї, заволало жаским понизливим голосом, — і з сивої імли, тяжко махаючи крилами, виринуло темне страховище з палючими, мов жаруки, очима.

— Господе, твоя воля! — затуляючись долонею, зойкнув Барабаш.

Кінь його від переляку диба зірвався, а тоді присів на задні ноги і задрижав, наче осиковий лист, сам себе не тямлячи.

— Здоров, чортів сину! — зареготався чоловік, що верхи сидів на тій потворі.— Не бачив такого дива, еге?

Кружляло й кружляло страховисько над могилою, а Барабаш знай головою крутив, озираючись на нього.

— Здорові будьте, пане Мурмиле! — нарешті озвався він, перекрикуючи свист і стогін шаленого вітру. — Та сідайте-бо на землю вже!.. Що се ви надумали таке, нехай господь милує!

Знову зареготався чоловік та й пхнув потвору носаком чобота під бока. Пропливла вона в Барабаша над самісінькою головою, черконувши його по чолопку пазурястою лапою, і сіла на могилі.

— Ху, — каже Барабаш, утираючи з чола холодний піт, — в мене й мороз по шкурі пішов!

А Мурмило ізліз додолу і поплескав потвору по шиї.

— Се, — каже, — господь наш Триглав дав мені на услуги змія! Гарний коник, еге?

— Еге, — каже Барабаш, боязко зиркаючи на страховисько. — А де ж се таке лихо водиться на землі?

Похитав головою Мурмило.

— Немає вже їх у сім світі… А колись же вся земля кишіла ними — і у воді плавали сії гади, й по землі ходили пішки, і в небі ширяли, що й сонця не було видко! Тепер лише в господа нашого Чорнобога пасуться вони на пекельних луках… Та нічого — як звоюємо силу Дажбожу, то знову земля заселиться сим гаддям, а люд геть чисто зо світа зведеться!..

— Таж хіба се гад? — питається Барабаш, підходячи до змія.

— А хіба ні?

Придивився Барабаш та й бачить: від ніг до голови укритий той змій грубою лускатою шкурою, крила шкуратяні теж, із цупкими перетинками, а шия довга і твердими шипахами поросла.

— Таки се гад небесний… — каже Барабаш. — А погладити його можна?

— А спробуй! — каже Мурмило.

Подумав Барабаш, подумав та й простягнув руку. Ще й доторкнутися не встиг, як потвора голову обернула — і хап його за п’ясть!

— Веееееееее! — залементував Барабаш. — Рятуйте, хто в бога вірує!

— Ага, — зареготався Мурмило, — знатимеш, як худобу Триглавову займати! А що, попався, дідьчий сину?

А зміюка держить Барабашеву руку, й слина у неї з рота біжить.

— Паночку, — реве Барабаш, і сльози котяться товстою мармизою, мов горох, — рятуйте, бо вона мені руку одкусить! Я ж вам служив по правді й по щирості! Того обіясника Михася стрілою вашою поцілив я простісінько в серце! Він і кавкнути не встиг, як богові душу оддав!

Споважнів тут Мурмило.

— Та не телесуйся так, собача дитино, — каже Барабашеві.— Ото вже боягуз, нехай Триглав милує! Поки не скажу, нічого він тобі не вкоїть! — І до гада: — Пусти його.

Змій і розціпив пащеку. Відскочив Барабаш од нього і сів на землі, розглядаючи покусану правицю.

А на ній жодної рани — тільки побіліла вся і мов нежива стала.

— Ой, — залементував Барабаш іще дужче, — всохла моя рученька, всохла! Та за що ж мені таке лихо, га! Та що ж я тепер отсе робитиму, сердешний, на білому світі! Прийдеться тепер попідтинню ходити та жебрати на кусень хліба!..

— Цить! — каже йому Мурмило. — Зараз і минеться тобі все. А покара сяя за те, що не послухався моєї ради і наброїв у Січі такого, що тепер хоч що хоч роби!

— А що ж я такого там наброїв, пане штукарю? — питається Барабаш.

Тут і потемнів Мурмило на лиці.

— Ти, — каже, — йолопе… я тобі капшук золотих талярів навіщо дав?

— Щоб коня купити в чабанів… — буркнув Барабаш.

— То нащо ти, обревку такий, жеребця поцупив?! А пістолі отсії, а шаблю? А жупан, що сидить на тобі, як на опудалові якомусь? Ти знаєш, що тобі за теє на Запорожжі учинять?

— Угу… — похнюпився Барабаш.

— Ти ж мені на Січі потрібен був, а не на волості, в Чигрині чи Переяслові! І що мені зробити з тобою оце, га?!

Барабаш голову звів і зиркнув на штукаря.

— А що ж нам на тій Січі за діло є, коли тії гроші я характерникові в хату підкинув, а потім ще й Михася встрелив? — поспитався він. — Самі ж казали: ліку від тієї кулі немає, хоч би й волгвом чи бісурканином він був!

Мурмило почухав потилицю.

— Та от, — сказав він, — провалилося діло!.. Живий той вилупок.

— Живий?! — витріщився на нього Барабаш.

— Не знав я, — зітхнув штукар, — що умили його водою, котра біжить із-під Золотого Ясена… А Ясен той росте ув Ирі Дажбожому. Як хто умиється з його джерела, то не страшне йому людське оружжя! Навіть якщо воно закляте в самісінькому Пеклі…

Барабаш і рота роззявив.

— Господе вишній! — каже урешті.— То як же його нам зо світа звести, собаку такого? Таж він як принесе тую ляльку в Україну, то така веремія почнеться, що ми тоді й не поправимо нічого!

Змій махнув своїми широченними крильми і пронизливо скрикнув на тії слова.

— Цить, скотино! — посварився на нього штукар. — Ще й воно тут нявкає, диви… — І до Барабаша: — Не все ще пропало. Зараз вони у дорозі, вже до Кичкасу під’їжджають. Не можуть їх узяти слуги Триглавові, бо стоїть на заваді Троянів Ключ, а орди поблизу немає. Та дарма! Ти зроби ось що… — штукар нахилився і щось зашепотів Барабашеві на вухо.

Крук, що сидів на вербовому кущі, поворухнувся і витягнув голову вперед.

— Щодуху жени, — урешті озвався Мурмило, — коня не шкодуй. Характерник — бувалий козак, то вміє степами їздити… диви, щоб не випередив!

Барабаш скривився.

— Таж я хтів було в Переяслов податися… — буркнув він.

— Якого рожна?! — вирячився на нього штукар.

— Та дядька нагайкою хоч раз потягти хочеться! Він же, гицель такий і обіясник, маєток мого тата-небіжчика собі загарбав, а мене на Січ оддав, щоб я тут пропав ні за цапову душу!.. — Барабаш захлипав і почав терти кулаками очі.

Штукар аж сплюнув.

— Ну, не йолоп, га! Ти, бевзю неприторенний, — глянув він на Барабаша, — нащо тобі той маєток убогий! Як зробиш теє, що я тобі загадав, то одержиш від пана мого Триглава стільки золота і срібла, що можна буде увесь Кичкас засипати! А коня оцього нащо поцупив, питається? Треба він тобі?

— А як же ж козакові в степу без коня?! — витріщився Барабаш.

Мурмило тільки головою крутнув. А тоді клацнув пальцями і пробурмотів якесь закляття.

— Паночку, що це?! — зойкнув Барабаш.

Його вороний раптом коротко заіржав, хитнувся і як стій повалився у траву. Його стрясали корчі; ось кілька разів пробігла дрож по шкурі, сіпнулися копита — і жеребець витягнувся на землі неживий.

— А тепер, — каже штукар, — дивися, песький сину!

Не встиг Барабаш і рота роззявити, як потемніла шкура на коневі, а тоді зробилася гніда, аж червона. Здригнувся жеребець, звів голову і вмент зірвався на ноги. Знову скрикнув змій, сього разу вже радісно, а кінь підскочив до Барабаша і спинився, зарившись копитами у землю.

— Бачиш? — питається Мурмило.

Глянув Барабаш і не впізнає того жеребця, що в козаків поцупив. Стоїть перед ним не кінь, а сатана: шкура червінню відсвічує, очі мов огонь горять, сам як та зміюка виграє.

— Отсе маєш коня, що ним хоч на край світа заїхати можна, — каже штукар. — Цілий день може гнати не спиняючись, і не втомиться нітрохи. На тім світі вдихнув йому господь наш Триглав свого духа, то не знає він упину.

— А чим же його годувати, сатану такого?.. — питається Барабаш.

— Їсть він жар і запиває полум’ям. Раз на рік треба запалити село чи містечко і привести його на пожогу, щоб натлився огня та диму! Бо як голодний буде, то з’їсть увесь білий світ, — каже Мурмило.

— Дива ж твої, господе! — вигукнув Барабаш.

— Тож бо й воно! — каже йому штукар. — А ти на козацького коня поласився, бенцвале!

— А з дядьком же як?

Спохмурнів штукар.

— Дядька ти не чіпай… він треба нам!

— А то навіщо?

— А ти гадаєш, багацько слуг у нас поміж людьми? Думаєш, прийшов до першого-ліпшого запорожця, труснув капшуком та й купив його разом з усіма тельбухами? Якби так воно було, то нащо нам здалися б такі бевзі, як ти оце зі своїм дядьком! Узяли б ми собі на услуги достеменних лицарів, — як Богун ото, чи Перебийніс, чи Морозенко…

— То чого ж не берете? — питається Барабаш.

— Ба! — зітхнув Мурмило. — Не хочуть нам служити лицарі — сама покидь горнеться до нашого пана…

— То що, не можна дядька бити?

— Кажу ж тобі, що ні! Мусить він ще виконати те, до чого призначено його. А як виконає, то віддам я його тобі і що хоч із ним робитимеш — хоч на палю наб’єш, хоч живцем шкуру злупиш і сіллю посолиш…

Знову скривився Барабаш.

— Шкода, — каже. — Так отсе кортить його нагайкою потягти, аж руки сверблять!..

Мурмило махнув рукою.

— Дурний ти вродився — дурним і помреш! Товчеш йому, товчеш, а воно… Гаразд, сідай на коня — і гайда!

А пекельний жеребець грався зі змієм — гасали навзаводи по майдану та кусали одне другого за шию.

— То як я на нього сяду, обревка оце такого!.. — буркнув Барабаш, боязко глипаючи на коня.

— А просто! — каже штукар.

Та й свиснув у два пальці. Підбіг жеребець до Барабаша й заіржав.

— Сідай, — каже Мурмило.

Плигнув Барабаш у сідло, а кінь аж басує під ним.

— Ну, — каже штукар, вилазячи верхи на змія, — з богом! Гляди ж, зроби усе так, як я тобі загадав.

— Не сумлівайтеся, мостивий пане, — каже Барабаш, насилу вдержуючи жеребця, — все до ладу буде! У мене слово з ділом не розходиться: козак сказав — козак зробив.

Та й пхнув коня п’ятами. Як узяв жеребець із місця, то за мить лише голову Барабашеву видно було унизу, а потім і вона сховалася у травах.

— Йолоп йолопом!.. — сплюнув Мурмило. І до змія: — Гайда, дідьча потворо!

Застугонів холодний вітер, гойнув сиву од роси траву — знявся змій у небо і, окресливши коло над могилою, щез у густій імлі, наче й не було його.

А як зробилося тихо, то старий крук, що сидів у верболозі, стрепенувся, зиркнув туди-сюди і, непоквапом розправивши крила, полетів до Кичкасу.

II

Четвертий день були Михась із характерником у дорозі. Їхали поволеньки, бо весь час доводилося переправлятися через великі та малі річки, що впадали у Дніпро, та ще й дощі лляли, що світа не видно було за ними. Як ось удосвіта поминули Хортицю, а пополудні стало чути далекий клекіт води, що біжить по камінню.

— От уже і Кичкас близько, — каже характерник. — Небезпечне тут місце, та поїдемо берегом, щоб подивився ти на всю ту дивоглядію, котора тут є!..

— Ох і комарів у сім краю! — каже Михась. — Геть осьо покусали мене!

— Ого, сину, — засміявся Обух, — се ще мало їх… виведуться осьо! На Дніпрі та у Великому Лузі комарів така сила, що ти, либонь, і не бачив стільки… Як вийдеш було із куреня, то все кругом гуде, наче бджоли у вуликах. А в червні мошва плодиться, що ще гірша од комарів!

— І як же од того всього рятуватися? — питає Михась.

— Дьогтем умиваємося, — каже характерник. — Встаєш ото уранці та й мастиш ним голову і лице… а то покусають, що спухнеш, мов бенцвал жидівський! Тяжке тут життя… недарма кажуть: біда козача!

— Так на те ж і козак, щоб ніякої біди не боятися, — каже Михась.

— Та й то правда, — каже характерник. — Тим-то й живуть за порогами лише ті, хто з кременю та заліза, як писав один гречин про нас… Чимало люду приходить на Січ, та небагато в ній залишається!

— А ті куди діваються?

— Хто назад вертається, а хто по зимівниках та хуторах осідає наймитувати… Козаком непросто зробитися! Гречкосієм чи крамарем, чи писакою нікчемним і дурень може стати… а щоб лицарем, то не кожному те дано.

— Дід казав, що як збирає ото кошовий козаків у похід на Крим, то так оголошує: «Хто хоче за віру Дажбожу бути набитим на палю, хто четвертованим хоче бути, колесованим, хто ладен муки прийняти за Господа нашого і Матер Божу, Пречисту Ладу, — приставай до Війська Запорозького»… — замислено мовив Михась.

— От-от, — кинув характерник. — Як поляжеш у бою, то потрапить твоя душа прямісінько до покоїв Дажбожих. Там щурі да пращурі наші бенкетують, а юні діви їм прислуговують, мед та вино підносять і всі їхні забаганки сповняють слухняно… А умреш гречкосієм чи писарем, то будеш тільки дивитися здаля на тую втіху та облизуватися, мов цуцик!..

Отак балакаючи, виїхали вони на берег, і розкинувся перед ними Дніпро у двох широченних рукавах, що сяяли на сонці, неначе шкло, — один звертав круто у ліву руч, а другий прямо ішов праворуч. А там, де розгалужуються вони, бовваніли на правому боці три височенні камені,— наче постаті якихось велетів, що завмерли на чатах.

— Отсе тобі й два річиська Дніпрові,— каже характерник. — Он той, що ліворуч пішов, зветься Новий Дніпро, а которий прямо — Старий. А далі, за Кичкасом, на сімдесят верстов самі пороги тягнуться…

— А що ж то воно за камінюки такі стоять? — питається малий козак.

— То Стовпи, що стережуть землю Троянову. Ще як не було на сій землі козаків і Січи не було теж, то жили тут велети — такі люде, що заввиш, як отсі каменюки… Служили вони батьку нашому Дажбогу, і за службу тую подарував він їм сей край. Та не помирилися тії велети між собою, почали воювати… Розгнівався Батько Троян та й обернув їх у камені. Отепер, каже, стійте та пантруйте, щоб яке лихо у мою землю не закралося! То так тії стовпи й досі стоять…

З’їхали вони у діл та й спинилися коло тих стовпів. Коли ж дивиться Михась, а в середнього стовпа коло підніжжя видовбане таке, як миска.

— А се що за чудасія? — питається в Обуха.

Усміхнувся характерник під вусом.

— А се, — каже, — запорожці з сієї миски галушки їдять! Ото наварять та вивернуть сюди, а тоді як посідають — і давай наминати ложками по п’ять саженів завдовж!

— А як же ж його їсти тією ложкою?

— А годують одне одного… Спочатку сей того, що навпроти, а той потім його. Так і наїдалися…

— Та невже?! — не повірив Михась.

— Кажуть так!.. — зареготався Обух. — А як по правді, то не бачив я цього й разу… Миска сяя ще від тої пори, як ні Києва, ні Січи на сій землі не було! А хто її зробив отсе таку, то хіба сам Господь знає…

— А ото що таке? — показав Михась у воду, де чорніли дві скелі, круглі, мов копиці.

— То тії велети накидали, як війна поміж ними була… Жбурлялися одне в одного камінюками, та хтось, видно, не докинув. Камені сії Стоги звуться…

От їдуть вони далі. Поминули Чорний острів, потім три забори — довжелезні ряди підводних каменюк, що тяглися упоперек Дніпра, не сягаючи берега, — аж показалася перед ними довга піщана коса, що далеко вганялася в річку. При самому березі була вона вузька, що насилу конем проїдеш, а далі ширшала і скидалася на справжнісінький острів. А до лівого берега од неї так близько було, що з лука можна дострілити.

Спинився Обух на березі та й каже:

— Отсе той Кичкас, де всі шляхи сходяться… Хто йде в Україну, то не минає його, бо тут переправа на руський берег. Часом як обміліє Дніпро, то убрід можна конем перейти… — Та й зітхнув. — Багацько тут люду побувало, а ще більше полягло!

— А то чого? — питається малий козак.

— Татаре тут засідки роблять і людей у ясир беруть! А до татар теж перебувало тут гицлів усяких… Отсе на Кичкасі й коло Ненаситця такі місця недобрі.

— Се той Ненаситець, що найбільший поріг на Дніпрі? — питається Михась.

— А певно! Там як перетягують човни волоком, то бусурмани нападають і в бран люд гребуть… Будемо там проїжджати, то побачиш! Хто на тому Ненаситці не бував, той не козак…

А вже й вечоріти почало. Перепливли Михась із характерником кіньми на той бік та й подалися у чисте поле. Од’їхали подалі од переправи і спинилися коло якоїсь річечки, що бігла в степу.

— Отут ночуватимемо, — каже характерник. — Дрова он є, і вода поруч. А то біля Дніпра ще яка невіра надисає…

Михась ґав не ловив: хутко набрав хмизу та паліччя, розпалив огнище й поставив кулешу варитися. От умліло пшоно, та й сіли вони вечеряти. Не встиг малий козак і ложку вмочити, аж дивиться: де не взявся крук, старий-старий, аж сивий. Окреслив коло над багаттям і сів Обухові на плече.

— А се що за проява?! — вигукнув Михась. — Ану киш відціля!

А характерник погладив того крука по спині та й каже:

— Се Кирик, слуга мій вірний! Кожен бісуркан чи характерник має такого птаха. Живуть вони по триста год і більше… а сей ще давнім волгвам служив!

Та й забалакав до крука хрипкою чудернацькою мовою. А той вислухав, схиливши голову набік, і почав ув одвіт промовляти. Слухав його характерник і на лиці мінявся.

А Михась і їсти покинув, дивлячись на ту чудасію.

— То ти із ним балакати вмієш? — питається характерника.

— Таж певно! — каже той. — Тільки недобру звістку нам він приніс…

— А що такого?

— Як тебе ото стрілою поцілили, то послав я Кирика за Барабашем назирці. От і підслухав він, як той з Мурмилом балакав сьогодні вдосвіта!

— Господе, твоя воля! — вигукнув Михась. — Та й що?

— Не все він розчув, — зітхнув характерник. — Змисний той штукар… пошепки говорив! Одне слово, замишляє він щось на нас. А той дурень помагає… гадає, заплатить йому той пекельник!

— А то ні?

Обух криво посміхнувся.

— Скористається ним штукар, а потім уб’є, і душа його в пекло на вічні муки піде… Ну, та дурневі туди й дорога! Але поки живий, то буде шкодити… Послав його Мурмило із якимсь дорученням за пороги, вгору по Дніпру. А найгірше те, що дав йому коня пекельного. Нашим жеребцям не здогнати його, не те що перегнати!..

— А що ж то за кінь такий? — питається Михась перелякано.

— Зміюка то справжнісінька, а не кінь!.. — смутно відказав характерник. — Як ото погасив Триглав сонце та зірки і попілом усеньку землю засипав, то не було на світі жодної живої душі — тільки сії коні водилися… Бухали тоді гори огнем і димом, а тії жеребці жар їли і полум’я пили. Звоював Батько Троян свого брата, вкинув його у Безодню, а коней яких побив, яких позаганяв у Пекло… Ох і недобре, що вирвався один із них у білий світ!

— Та що він може накоїти?

— Того коня навіть здаля бачити не можна, не те що їздити на нім! Несе він у собі дух Чорнобогів і скрізь, де пробіжить, місце те прокляте буде і зло пануватиме в нім…

— І як же нам бути оце тепер? — питається Михась.

Зітхнув характерник.

— Будемо уповати на милосердя Господнє!.. Може, ще не все так зле, як воно здається… А зараз спати давай.

— А ніяка вража личина не заріже нас тут сонних уночі? — питається Михась.

— Ти що, не втямив іще нічого?

— Далебі, що ні! — каже Михась. — Бо й не знаю, про що річ.

Зареготався Обух.

— Кирик нас уночі чатує, а в нього такий слух, що будь-будь! І вовка, і татарина, і нечистує силу чує…

На тім і спати повкладалися. Лежить Михась, і сон до його віч не йде. Зорі над ним сяють, вода жебонить у річці, а він знай перевертається з боку на бік. Аж почув теє Обух та й каже:

— Не спиться, еге?

— Та, — каже Михась, — гадаю отсе, яке то лихо на нас окошилося… Чи й учинимо ми те, задля чого у дорогу вирушили!

— Не журися, сину, — каже йому характерник. — Не таке ще лихо на сій землі бувало, а Господь його одвертав! Навіть із ним самим ріжні пригоди траплялися, то що вже про нас, грішних, казати…

Михась і вуха наставив.

— Які ж пригоди?

— А такі, що нам і не снилися, не те що!

— А розкажи ж бо!

— Та воно й спати пора вже… завтра ж у дорогу! — каже характерник.

— Ну, то хутко розкажеш, та й спати тоді будемо!..

Обух завовтузився, а тоді сів.

— Не вийде воно хутко… ну, та дарма! — Вмостився зручніше та й почав: — Було се тоді, як ще не повстав Чорнобог проти свого брата, а чинив ріжні капості по світові — і людям, і звірам, і самому Господові… На ту пору ходив Батько Троян по землі як звичайний чоловік. Вбереться ото в козацьку одіж, шаблю на пояс почепить та й мандрує по білому світові — наглядає за тим, що коїться на землі, й усякому лиху запобігає. От і того разу вбрався він за козака, спустився з неба та й подався, куди очі дивляться… Ішов собі, йшов чистим полем, аж глядь — стоїть перед ним замок, геть чисто увесь із каміню, ровами глибоченними обкопаний, мурами та валами оперезаний. Підходить Батько Дажбог до брами, а вона й навстежень одчинена. Пусто у дворищі, пусто й на валах… Коли ж заходить він у замок, а там зала височенна, і сидить у ній на престолі велетень, а круг нього двораки та шляхта — теж височенні всі, мов ті дуби. «Здоров, козаче, — каже Господові той велет. — А по волі чи по неволі?» — «Сам здоров знаєш, — одвічає йому Дажбог, — добрий козак усе по волі ходить!» — «Видно, видно, — каже велет, — що лицар до нас завітав на гостину… От тільки одна заковика єсть: має право у цьому замку бути лише той, хто зможе показати себе першим у якомусь ділі! От що ти вмієш робити найліпше?» А Батько Троян йому в одвіт: «Та що завгодно! Хоч на шаблях рубатися, хоч на руках боротися… ба, навіть як їсти, то я первий буду»! Зареготалися двораки із шляхтою. «Добре, — каже велет, — давай же подивимося, чи вмієш ти так їсти, як отсе кажеш!» — Та й гукнув хлопця-недолітка, що крутився неподалік, і звелів занести до зали дерев’яні ночви із печенею. «Поміряйся, — каже, — з отсим пахолком, а тоді, мо’, й з нами будеш змагатись, як здужаєш…» От посідали вони за тими ночвами — Троян з одного кінця, той хлопчина з другого. Їдять, їдять, — та й зустрілися на середині. Тільки Господь м’ясо із’їв, а той пахолок і печеню струбив, і кістки, ще й ночви зжер заразом. «Слабенько ж ти їси, козаче, — каже йому велет. — Сей хлопець найменший з-поміж нас, а ти і його не перегнав! Що ж ти іще вмієш?» — «Бігаю я прудко, — каже Дажбог. — Не перегнати мене жодному чоловікові в світі!» — «Добре», — каже велет.

І махнув горбатому чоловічкові, що біля дверей ошивався. «Ось, — каже, — слуга мій, що до палацу воду носить! Як переженеш його, тоді будеш із нами мірятися…» Вийшли вони надвір, аж дивиться Батько Троян: де не взялася в чистому полі дорога, рівна мов стріла, ще й камінцями вимощена. Ляснув князь-велет у долоні, кинувся Дажбог із тим горбанем навзаводи. Мчить щодуху, та як до кінця добігали, то випередив його той горбань на один крок. «Ану ж бо ще раз», — каже велет. Швидше од вітру погнав Батько Троян, та ба — випередив його той горбань на постріл із лука. «Тепер, — каже велет, — востаннє — та й годі буде з тебе!» Чимдуж побіг Троян, вже й ногами землі не торкаючись, та ще й до половини шляху не добіг, аж дивиться — горбань уже в самому кінці стоїть. «Отсе козак! — зареготався князь-велет. — Ну, добре, бігать ти не вмієш… а горілку пити ж як, полюбляєш?» — «Отут, — каже Дажбог, — я таки перший буду, щоб мене чорти вхопили! Що то й за козак, як він горілки не вміє пити!» Зареготався князь і звелів принести кварту з оковитою. Глянув на неї Батько Троян — кварта як кварта, здоровецька, та не так, щоб дуже. Припав він до неї, п’є, п’є, а дна не видко. Одірвався, щоб звести дух, князь-велет йому й каже: «Багацько ти на другий раз оставив… Ну, та давай — зараз і подужаєш, бо що там пити його!» Знову припав Дажбог до тої кварти, щодуху цмулить — глядь: тільки на пару крапель горілки поменшало. Регочуться двораки, регоче шляхта, навіть князь їхній посміхається. «Хирляк ти, козаче, — каже Троянові.— Що ж, давай іще раз… може, утнеш!» От припав утретє Дажбог до тої клятої кварти, дудлить, аж в очах темно. Як уже геть снаги не стало, відірвався він од неї,— аж там ще половина лишилася!

Тут і махнув князь-велет рукою. «Хвалько ти, — каже. — Чи, може, ти й не козак, а жид який або ляшеня недобите?» Розлютився Батько Дажбог не на жарт. «Хто не вірить, — каже, — що я козак, то нехай на герць зо мною стане — хоч кому голову з пліч знесу»! Засміявся велет. «Он, — каже, — кицька моя шастає поміж двірнею… як піднімеш її, то хоч кого викликай на герць!» Ухопив Батько Троян ту кицьку, хоче од землі одірвати — а дзуськи! Нявчить вона, мов навіжена, а з місця аніруш. Моцувався Господь, моцувався та насилу одну лапу її од землі одірвав. «Облиш, — каже велет. — Бачу, хирляк ти, що й балакати немає чого…» А Дажбог розлютився од тих річей, аж блискавиці з очей скачуть. «Нехай і хирляк я, — каже, — та не побоюся з вами, велетами, силою помірятися! Ану ж бо виходьте, хто найдужчий!»

Подумав князь велетів і каже: «Що ж, востаннє дамо тобі нагоду свою силу козацьку показати… Є он у мене бабця — стара вона вже, аж порохно сиплеться, та ще човпе помалу! Спробуй із нею». От виходить із-за престолу стара-стара баба, така вже ж кощава та гидомирна, що тільки плюнь та розітри. Не встиг Батько Троян оком кліпнути, як згребла вона його своїми ручиськами і так стиснула, що йому й дух забило. Гне та ламає Господа тая бабера, аж йому очі під лоба заходять та ребра тріщать. Отак моцуються вони, моцуються — ні він її, ні вона його не подужає! А в залі тихо-тихо зробилося, що чутно як голка впаде, — вся двірня замовкла ошелешено і навіть князь очі вирячив од подиву. Коли ж звинулася баба, підставила ногу — і похитнувся Батько Троян.

Ляснув князь у долоні та й каже: «Доста!» А сам од подиву й отямитися не може. «Тепер бачиш ти, що не можна тобі бути поміж нами?» А Господь піт утер із лоба. «Що й балакати… — каже. — 3 вовками вить — не поле перейти!» «То ж бо й воно, — каже велет. — А що силу свою змарнував ти у сих перегонах та моцуваннях, то давай перекусимо, що Бог послав! Не хочу я тебе голодного відпускати з мого дому».

От пообідали вони, та й провів його велет аж за браму. А там і каже: «Чи ж сподобалося тобі в моєму замкові, козаче?» — «Замок твій гарний, та не хочу я його більше й бачити, — каже Господь. — Уперше зо мною така ганьба сталася!» Похитав князь головою. «Ох, Батьку Трояне, — каже, — славен Велесе, Дажбоже могутній, Стрибоже великий, Коштрубе огненний, Милий наш Боже, творче землі та неба! Не знав я, що ти такий дужий, а то й ноги твоєї тут не було б. Пахолика мого не перегнав ти, бо то був Огонь, що все пожирає! Горбаня не випередив, бо була Мисль, що й од богів прудкіша. Кварти тої до дна не випив, бо не горілка там була, а вода, що знай прибувала та прибувала з моря! І хоч моря ти й не вицмулив, Боже, та зміліло воно так, що убрід його тепер можна перейти… Кицька, що з нею ти моцувався, — то гадюка ота грубелезна, що лежить на дні морському, всенький білий світ оповивши! Підняв ти її так, що вона ледве хвостом і писком до землі доторкалася. А баба тая, — каже велет, — то сама Смерть-Мати була! Хоч кого вона додолу повалить, насилу пальцем тицьнувши, — а ти тільки похитнувся! Страшна твоя міць, Господе… ліпше з тобою й не мірятися, і діла ніякого з тобою не мати!»

Дажбог і рота роззявив, такі речі почувши. «А хто ж ти такий, — каже, — що впізнав мене в отсій убогій одежі?»

А велет в одвіт йому: «Хіба ти ще не втямив? Брат я твій єдиноутробний, котрого Триглавом зовуть, а Чорнобогом прозивають! На сім же слові бувай здоров, Господе, і на сії фортелі не давайся більше».

Страшенним гнівом спалахнув Батько Троян, хтів було ухопити свого невірного брата за чуприну та дати добрячої прочуханки, аж глип — і замок щез, і дорога, і сам клятий Чорнобог десь дівся. Плюнув тоді Господь спересердя та й подався до шинку, щоб тую халепу оковитою залити…

— Так той велет — се Чорнобог був під чужою личиною? — питається Михась.

— Таж певно! — каже характерник. — Ото і вийшло, що не можна Господню міць на спиток брати — його сила завжди буде зверху! І нам теж сеє пам’ятати треба…

Та й перевернувся на другий бік і замовк. А Михась ще довго лежав горізнач та замислено дивився у небо, де ряхтіли зорі й молочно-білою стягою сяяв Чумацький Шлях.

III

Над ранком сниться йому, наче знову опинився він на хуторі. Бачить, коли ж ні кошари, ні повіток, ні хати дідової нема, лише стоїть посеред обійстя якась мазанка, трухлими куликами ушита. І така вже вона вбога, така недоладна, що й дивитися гидко! От відчиняє він двері та й заходить до тої халупи. Насилу поріг переступив, аж із покутя хтось каже:

«Ага, от і третій прийшов!..»

Дивиться він, аж сидить на покуті двоє чортів. Хвостаті обоє та рогаті, а з рота білі ікла стримлять.

«Сідай, — кажуть, — в дурня зіграємо»!

«А на що ж грати будемо»? — питається він.

«А на просто так»!

Подумав він, подумав та й сів за стіл. От перетасував старший чортяка колоду та й карти здав. Зіграли раз — та й лишився він у дурнях. Здали вдруге — і знов дурнем зостався. Утретє здали — у чортів жодної карти нема, а в нього дві шістки. Зареготалися пекельники та й повішали йому ті шістки на плечі.

«Що, — каже старший чортяка, — програв, собачий сину? Плати ж тепер»!

«Якеє — плати?! — каже він. — На просто так грали»!

А чорти знай регочуть.

«На просто так — значить, на те, що найдорожче в тебе, — каже старший чорт. — Звичаю ти чортячого не знаєш — треба казати: ні на що»!

«Та й чим же мені платити отсе»? — питається він.

А чорт і каже:

«Давай сюди тую ляльку, що на шиї носиш…»

Глянув він, коли ж то не чорт, а сам Мурмило. У темному плащі, й чорний, наче земля.

«А як не оддам?»

«Заберу силоміць, а ти вічно будеш у Пеклі каратися!»

«Ага, — каже Михась, — розігнався! Забув, що нечиста міць не має проти нього сили?»

Зареготався клятий штукар.

«Так то ж, — каже, — у достеменному світі воно так! А вві сні безсилий сей Троянів Ключ проти нас, бо все тут — сон, мара!..»

Відступив Михась на крок і поблід.

«То се ти цей сон витворив?»

«А хто ж іще! — каже, — І хату сюю довелося зліпити, і тебе заманить сюди… То сам віддаси?»

«А ось тобі!» — каже Михась.

Та дулю скрутив і під самого носа штукареві як тицьне!

Кинувся тоді клятий Мурмило уперед і руку простяг. Витяглася та рука, зробилася довга й потворна, ось-ось малого козака за чуба вхопить… Лапнув Михась при боці,— а шаблі й немає! Він до запоясника, — а його теж катма! Метнувся до порога, коли ж там дверей нема, тільки стіна гола…

Тут і погибель моя, думає малий козак.

І насилу він теє подумав, як почулося хрипке каркання — і раз! і вдруге! і втретє! — і пропала тая хата, і штукар пекельний, а малий козак схопився зі сну, розплющив очі й побачив над собою сіре вранішнє небо…

— Господе вишній! — каже Михась, а в самого руки тремтять. — Що ж се за лихо таке було, га?

— Наснилося щось? — питає характерник.

Михась і розказав, що йому приверзлося вві сні.

Як почув теє Обух, то спохмурнів і геть як хмара зробився.

— Он до якого він способу вдався! Сон сплести — це велике чародійство…

— А як це — сплести? — питається малий козак.

— Ох, — каже характерник, — лихе се діло! Як не можна когось погубити, то насилають на нього сон. Там усе примарне, тільки чарівник достеменний. Що захоче він, то те і вчинить із чоловіком…

— І Троянів Ключ може забрати?

— Як візьме він Троянів Ключ до рук, то вже його не повернути…

Зблід Михась.

— А що ж тоді робити? — питається.

— Є один спосіб, — понуро каже характерник, — та не кожен його втне… Прокинутися треба вві сні.

— Як я оце зараз прокинувся?

— Та ні, сину… Уві сні треба втямити, що сниться воно тобі. Тоді чинити будеш те, що тобі треба, і не матиме над тобою влади жоден пекельник!

— Щось не второпаю я, — каже малий козак. — Як се?..

— Треба робити не те, що тобі сниться, а те що ти сам хочеш… Уві сні все можливо, тож станеш рівний наймогутнішим волгвам та бісурканам — попід небесами будеш літати, мов птах, у ріжного звіра та рибу перекидатимешся. Тільки не кожен може таке вчинити — навіть я, хоч і характерник…

— О Господе! — каже малий козак. — Добре, хоч прокинувсь я вчасно…

— Кирик тебе збудив, — каже характерник. — Він у двох світах заразом може бути, то, слава Богу, похопився…

Дивиться Михась, а крук на вербовій галузці сидить і зирить на нього очицями-намистинками.

— Ото мудрий птах, — каже Михась. — Скажи ж йому, що я до смерти сього не забуду! Шоб не він, то пропав би.

— Він і так усе тямить, про що ми балакаємо, — каже характерник. — А нам у дорогу пора, бо вже он і світає…

Глянув Михась, а на овиді сходить сонце, велике та червоне, мов яблуко. От поснідали вони нашвидку та коней засідлали і подалися росяними травами до Дніпра.

Цілий день їхали Обух із Михасем попри Дніпрове річисько. Переправилися через Кінську балку, поминули Пурисові острови, що зеленіли посеред річкового плеса, та й під’їжджають до Гадючого порога, який поміж козаками іще Вільний звався, або ж Вовчок. Як спинилися на березі, то характерник і каже:

— Отут недобрі місця починаються… Хоч-не-хоч доведеться проз них їхати, бо в полі геть дороги немає!

Глянув Михась на тії каменюки, що стирчали з Дніпра, та на тую воду, що з ревиськом страшенним падала шістьма лавами, одна понад одною, та й питає:

— А чим же вони такі недобрі?

Зітхнув Обух.

— Гаддя тут водиться сила-силенна, нечисти всякої… А головне, в кожному порозі свій чорт сидить, та ще й не один! Орудує сими порогами чортяка Вернигор, князь усієї нечисти! Проти Троянового Оберега нічого він не вдіє, та може капості ріжні чинити…

— А чого ж сей поріг зветься Гадючим?

— А он поглянь, то й знатимеш!

Зиркнув Михась униз, а коло самої води на піску аж кишить гаддям, — та все здоровецьке, грубе і чорне, мов той дьоготь! Одні гадюки на піску гріються, другі на вербах повішалися та звисають, мов ковбаси, дригаючи хвостами, а ті у Дніпрі плавають, що тільки голівки чорні мликають поміж хвилями.

— У сьому порозі,— каже характерник, — живе найголовнішого чорта жінка з чортенятами, а тії гадюки — то її слуги. Як уночі засісти біля берега, то можна побачити, як вона купається гола у тій струмині… Тільки краще не робити того смертному чоловікові. Бо під ту пору обертається вона прегарною дівчиною, що перед нею не встоїть жоден козак, навіть старий дід січовий. Як почує вона дух людський, то виходить на берег і починає на всі боки обертатися та розкоші свої показувати. Козак притьма униз, щоб того смаколика як слід попорати, — а вона хап його за горло…

— Та баби всі чортиці,— каже Михась. — Відомо ж бо: не Господь їх створив, а вража сила на погибель нашу!..

Тут кінь тупнув копитом і заіржав, косуючи оком собі під ноги. Зиркнув Михась, аж під ногами стільки гаддя, що й землі не видно.

— А сказ на тебе! — каже характерник. — Гайда звідціля, бо зараз усі гадюки сюди злізуться!

Та й шмагонув коня нагайкою. Погнали вони учвал, а як уже поріг минали, то зиркнув Михась через плече та й бачить: висунулося з-за скелля при березі кількоро голів рогатих і зирять їм услід лискучими та круглими, мов ґудзики, очицями.

— Батьку, — кричить Михась і коня назад завертає,— ондо, он до… чортенята!

А Обух його жеребця ухопив за повід і потяг чимдуж уперед.

— Не озирайся на них, — каже, — а то навік тут зостанешся!

Перелякався Михась, вдарив коня закаблуками та й погнав, як вітер.

Аж до вечора мчали вони, тільки вряди-годи спиняючись, щоб коні перепочили. Поминули Вовче Горло, — тіснину поміж двома островами на Дніпрі, де вода реве і мчить мов навіжена, що й не один човен тут потонув, — поминули й Гавин та Кухарів острови. Видно було з берега, що мріють на тих островах білі хати під жовтими стріхами, та не захтів характерник туди переправлятися.

— Козаки там живуть, що прозиваються сиднями, або ж гніздюками, — каже він Михасеві.— Худобу держать, рибу ловлять та звіра… але ніколи нам у гості ходити!

Ночували того вечора у Лишній балці, а вранці проїхали поріг, що теж Лишній звався. Характерник знай поганяв та поганяв коня. Пополудні зостався позаду поріг Будило, і вже надвечір почув Михась ревисько та клекіт води, що долинали з Дніпра.

— Отсе тобі й Онук-поріг, — каже характерник, правлячи коня до берега. — Зветься він іще Вовнизьким порогом.

— А чого ж Онуком його прозивають? — питається Михась.

— А прислухайся, — каже характерник.

Малий козак наставив вуха та й чує: реве вода в тому порозі, аж земля трясеться. Аж раптом і вщухло теє ревисько. Тільки ж замість того іздаля почулося ще дужче дудоніння — таке, наче глухо заревів хтось у відповідь.

— Се Ненаситець відгукується, Дід-поріг, — каже характерник. — Отак вони й балакають весь час… то один, то другий гукає!

— А чорти тут є? — питається Михась.

— До дідька й більше! Тут стільки їх, що вночі ліпше й до берега не під’їжджати… не те що ночувати тут! На цьому порозі вони вила гострять, котрими в Пеклі грішні душі нахромлюють… — Обух аж сплюнув. — Їдьмо хутчій, а то ще дух почують!

Наступного дня перепливли вони Дніпро на Таволжанській переправі та й подалися руським берегом.

— Ох, — каже Михась, зиркаючи доокруж, — яка ж то велика наша Україна! І земель вільних у ній в достатку, і звіра, й птиці тьма-тьменна… а такої річки, як отсе Дніпро, то, либонь, у всьому світі немає!

Похитав характерник головою.

— Ой, сину, — каже, — обкипіла ця земля кров’ю козацькою, що й місця такого немає, де вона не проллялася б! Лізе та й лізе сюди всяка нечисть… шаблю не встигаєш гострити! Щоб залишалася Вкраїна ця нашою, весь час треба воювати… — Та й посмутнів. — Часом прозираю я в будучину, і тяжко мені на душі…

— А то чого? — питається Михась.

— Настане така пора, коли обплутають усю землю дротом, а в небі залізні птахи будуть літати… Заженуть пани люд Дажбожий у неволю, загатять Дніпро і пороги затоплять, що й сліда не зостанеться! Не буде ні Січи, ні Великого Лугу — житимуть на сих берегах москалі та німота, а козацькі діти будуть московщиною цвенькати…

Аж сплюнув Обух спересердя.

— Не знаю, нащо дав Господь мені сей дар… Тяжко й гірко мені од нього!

— То, може ж, іще й не буде воно, — каже Михась несміло. — Не покине ж Батько Троян своїх дітей… а то нащо й трудитися отсе нам?

Характерник усміхнувся з осмутою.

— На те трудитися треба, сину, що живемо ми тут і зараз… Нащось треба було се Господові, а то в інший час послав би наші душі в сей світ! Ну, та менше з тим. Он і Ненаситець уже видно…

Виїхали вони на височенну скелю, що над Дніпром стояла, й Михасеві аж дух забило. Стримить унизу могутнє каміння, що весь Дніпро загатило від правого берега до лівого, а вода реве поміж ним, клекоче та падає з таким страшенним гуком, що у вухах закладає. Над тим камінням веселка Божа грає і ряхтить усіма барвами. Не видно, де той поріг починається, а де закінчується, — куди око засягне, скрізь теє скелля чорніє по Дніпру.

— Отсе Дід-поріг, що Ненаситцем прозивається, а за давнини звали його Неясить-поріг! — гукнув характерник Михасеві на вухо. — Не замерзає він узимку, бо вода тут жене зі страшенною силою. Дванадцять лав у сьому порозі — Рвана, Служба, Гостренька, Одинцевська, Рогіжна, Юрова, Булгарська, Богатирська, Довгопола, Козяча, Мокрі Кладі й Рогата.

— А головний чорт тут живе? — питається Михась.

Показав Обух униз, де під скелею крутився страшенний вир.

— Отсе тут його оселя… тут і вхід у Пекло, нехай прокляте буде! Вночі вилазить він звідтіля й вилежується догори пузом на камінні, просто посеред Дніпра.

— А правда, що Богун сей поріг переплив?

Кивнув характерник.

— Сам теє бачив… З-поміж усього козацтва тільки він сеє вчинив, та ще гетьман Байда, як Січ на Хортиці снувалася! А скеля ця, сину, зветься Трояновою… Давно-давно, як світ іще був молодий, ішов Батько Дажбог од Козацького моря на Київ і спинився на сьому місці, де ми отсе стоїмо. Ото в скелі й відбитки його ніг…

— Сам Господь тут стояв?! — не повірив Михась.

— А певно! Тільки забулися люди про теє, то прозивають цю скелю Монастирською…

От постояли вони трохи та злізли й подалися берегом. Уже вечоріло. Віяв рвучкий дужий вітер, а на овиді збиралися темні кудлаті хмари.

— Щось на негоду заноситься… — буркнув Обух. — Тільки не подобається мені сей вітрюган!

— А чом би то? — питається Михась.

— Недобре щось у ньому вчувається…

А вітер дужчає й дужчає. Нахилилися верби під його поривами, зашелестіли тривожно зеленим галуззям, зашепотів очерет при березі, а Дніпро на плесах враз поворонів і хвилями взявся. Стугонить вітрюган, аж реве. Зиркнув Михась на обрій — і зблід.

— Господе, твоя воля! Що се?

Над полями сунули хмари, тяжкі та величезні, мов скелі, облиті з-під споду багровим сяєвом, неначе кривлею. Так яріло теє сяєво, відбиваючись од хмар до землі, що все доокруж зробилося червоне — і трава, й комиші, й пісок на березі.

— Вертаймо хутчій, — каже характерник. — Се не проста буря… щось іде з нею!

І допіру він теє промовив, як свінула блискавиця та й поцілила у вербу, що за сто кроків од них була. Гахнув грім, аж Михасеві у вухах заклало, а верба вмент зайнялася, мов свічка.

— А що ж отсе робити? — гукає Михась.

А Обух знай коня поганяє нагайкою.

— Коло порога є печера… може, сховаємося!

Такий вітер зірвався, що з ніг валяє. Заревло, застугоніло, заквилило у небі. Насилу доїжджають вони до Ненаситця, коли ж почувся галас та свист із поля, що й мороз по шкурі пішов.

— Пане характернику… ондо, ондо, гляньте! — заволав Михась.

Обернувся характерник та й руки опустив.

Попід тим хмар’ям, облите багровим світлом, з вереском, репетом та кувіканням гнало через поле стадо вепрів, величезних та горбатих, мов каменюки. Сидить на кожному вепрові старезна відьма, гадюками оперезана, з кривим ганджаром у зубах і розпущеними кісьми, що летять за вітром. Завищали, захоркали тії вепри, заволали на радощах відьми, уздрівши Михася з характерником, та й розсипалося стадо півмісяцем, притискаючи їх до Дніпра.

— Батьку Дажбоже, славен Трояне! — видихнув Обух. — Се ж бісуркані-поляниці, котрі у Пралісі тирлуються! Ті, що спалили Остатню кріпость, а тебе викрали маленьким!..

— Господе милосердний! — перелякався Михась.

Та й знову вдарив коня нагайкою. Вже недалечко й Троянова скеля мріла; насилу дісталися туди, залізли на самий вершечок і коней затягли.

— Отут нам і гак! — захекано каже Михась.

Глянув у діл, — а кляті відьми так близько, що з лука дострілиш; озирнувся назад, — аж у лавах Ненаситецького порогу цілісінька орда чортів та чортенят висипала. Плигають по камінню, пірнають у чорториях та дражняться, язики висолоплюючи і дулі сукаючи. Так їх багацько, наче мурашня поріг укрила, — геть усе чорне.

— Он і Вернигор… — каже характерник.

Зиркнув Михась, коли ж із виру, де кипить і нуртує вода, мов у казані, виткнулася рогата голова, здоровецька та кругла, як довбня. Показалася за нею пазуряста лапа, вхопилася за камінь, і виліз на світ величезний чортяка зі свинячим писком і довгелецьким хвостом. Зиркнув на Михася з характерником — та й зареготався, аж кутні стало видно, так зрадів їхньому лихові.

— Чого зуби гилиш, ідоле! — каже йому Михась.

А нечистий дві дулі зсукав і показує Михасеві здаля: ось, мовляв, з’їж! Розлютився малий козак, зиркнув туди-сюди, бачить, камінець під ногами. Він ухопив його — та лулусь чортяку простісінько в око! Звинувся той, мов уж під вилами, й заплигав на одній нозі.

— А що, — гукає Михась, — заробив, собачий сину? Ото знатимеш, як дулі сукати козакові!

Завищали чорти з чортенятами, кулаками замахали на Михася, а на скелю не лізуть — чують Троянів Ключ, що погибель їм несе.

— Оце лихо з нами! — каже малий козак. — Наче в зуби попали — і з одного боку нечисть, і з другого!

— Се ще не лихо! — каже йому характерник. — Ти вгору поглянь!..

Зиркнув Михась та й похолов: широко розкинувши крила, каменем падає з неба змій із роззявленою пащекою, а на змієві тому сидить верхи чоловік у чорній киреї. Насилу малий козак пригнутися встиг — промчала над ним та проява, війнувши студеним вітром, і коло зробила, завернувши над порогами.

— Га-га-га-га! — зареготався чоловік у киреї.

— Мурмило!.. — вигукнув Михась.

— Ого-го-го-го-го! — заревів штукар і знову правує на них ту зміюку. Мов блискавиця, майнула вона понад скелею та й шугонула увиш.

— А що, — гукає Мурмило ізгори, — попався, клятий недолітку! Нічого, здере із тебе шкуру мій пан і сіллю посолить! Голову з плечей зніме і кварту з неї учинить, щоб горілку пити! За гак ребром зачепить, та й будеш висіти, поки світ знову стане молодий!

А нечисть уже й під скелею. Похолов Михась, як зблизька побачив тих відьом, кощавих та висхлих, наче мерці. Всі у сорочках, гаптованих чорною та червоною заполоччю, на шиях намиста з людських зубів, а руки й ноги живими гадюками оповиті.

— Батьку Дажбоже, славен Трояне! — прошепотів малий козак. — Матер Божа, пречиста Ладо!..

— Ну що ж, сину, — каже характерник, дістаючи мушкета, — видать, дорозі нашій тут край настав… Давай же ж покажемо пекельникам, що запорожці не лише живуть по-козацькому, а й умирати вміють як лицарі!

Зняв Михась шапку та й кинув її додолу.

— А що, — каже, — тут балакать! Раз мати народила — раз і погибати!

Та й висмикнув шаблю з піхов.

Тут і тихо зробилося. Прислухався малий козак — і вітрюган ущух, наче ножем його відтяло, і Ненаситець раптом замовк, і відьми з чортами наче вдавилися ураз. Характерник уже було мушкета до плеча приклав, та так і завмер, зиркнувши через плече.

— Матінко Божа!.. — видихнув він урешті.— Що се?!

А Михась іще нічого й не второпав.

— Де? — питається.

Обух мушкета поволі опустив і кивнув, показуючи на той бік Дніпра.

Озирнувся малий козак і очам своїм не вірить: із Дикого Поля виїжджає богатир на білому коні. Височенний він мов дзвіниця, в руках ратисько грубелезне та довге, а вбраний у панцир зі срібними бляхами. Помалу ступає його кінь, а богатир наче й не бачить, що на тому березі коїться, — ось непоквапом під’їхав до берега, поволеньки забрів у Дніпро та й простує собі через Ненаситець. Дивиться Михась, коли ж вода у Дніпрі геть стала — оголилося підводне скелля, і сухо стало, мов у полі. Їде лицар порогом, а чорти з чортенятами так і розбігаються з-під копит його жеребця. От дістався він правого берега, і допіру ступив його кінь на кручу, як пороснули урозтіч відьми-бісуркані, наче вітром їх здмухнуло, — ані жодної душі не лишилося.

— Не ворушися!.. — тихо каже характерник, взявши Михася за руку. — Се мара…

Завмер малий козак і не дихає. Поминув їх богатир, замислено дивлячись перед собою, і попростував у поле. А на овиді вмить хмари розійшлися і виглянуло вечірнє сонце, що вже ховалося за крайнебо.

Стрепенувся характерник та й каже Михасеві:

— А тепер — на той бік, хутко!

— Як се? — питається малий козак.

— Не питай, а жеребця бери мерщій — і за мною!

Та й ухопив коней за повід і потяг притьма униз.

Спустилися вони зі скелі та й подалися через пороги, де ото лицар щойно проїхав. Веде Михась свого жеребця й роззирається наполохано — ану ж бо рине зараз Дніпро, то змете їх ураз! Тільки стоїть вода перед порогом, і небо у ній відбивається, немов у свічаді. Й тихо-тихо, як перед кінцем світа.

— Хутчій, хутчій! — каже характерник, а сам через плече зиркає.

— А що? — питає Михась.

— Дніпро зараз рушить, от що!

Насилу добрели вони до берега, як ожила вода, поповзла поміж камінням, наче розплавлене шкло, побігла тоненькими струмочками, задзюрчала, залолотіла, заголосила, падаючи з лави на лаву, з уступа на уступ; спотикаючись та збиваючи ноги об скелля, видряпався Михась на берег, уперся і щосили потягнув до себе жеребця, що хоркав та озирався назад переляканим оком; і допіру він затягнув його на кручу, як зі страшенним гуком обвалився Дніпро на пороги, бурхнув зеленою хвилею, що підлетіла вище од найвищих скель, геть обіллявши Михася з характерником, задвигтіла земля, заревів Ненаситець, аж на сто верстов стало чути його, — а Обух на коня вискочив і каже:

— Погнали звідсіля, хутчій!

До самого смерку мчали вони, не зводячи духу, що з коней і мило вже почало падати. Як сонце геть сховалося за обрієм, доїхали до Вороної річки та й звернули у поле, подалі од Дніпра.

— За сею річкою тут-таки і Дзвонецький поріг, — каже характерник. — Треба було б його минути ще за дня… ну, та Господь милостивий!

— А то чом? — питає Михась.

— Ждуть нас там уже чорти не дождуться! Але дуля їм дістанеться…

Як надибали затишну галявину поміж верб, то Обух коня спинив і звелів розкладати багаття.

— А що ж воно ото за диво таке було коло Ненаситця? — питається Михась, як вони вже повечеряли.

Помовчав характерник.

— Чув я про сеє з’явисько, — каже урешті,— та як по правді, то не вірив, що таке буває… Великі ж дива твої, Господе! Се один з тих лицарів, що воювали проти Чорнобога. Створив їх Господь на горі Заруб коло Дніпра, і числом було їх семеро. У Дикому Полі, де на ту пору тільки дим та попіл курівся, чекало на них військо Триглавове. Зібрав клятий нечисту силу з усіх кінців світу — і чортів, і навів, і відьом, і перелесників, і ще силу-силенну інших потвор, що ти собі й уявити не можеш таких… Коло річки Самари, за Кодацьким порогом, сталася тая битва. Розбили богатирі всю нечисть, витоптали її кіньми, що й сліда її не лишилося на землі. За вірну службу взяв Батько Троян тих лицарів до Иру Господнього, та один із них раз на сто год приходить на землю…

— А то чого? — питається Михась.

— Полюбив він одну поляницю і шукає її тепер. А що з Иру ніхто не вертається, крім самого Дажбога, то приходить той лицар марою на землю, з імли й туману зітканий… Скрізь, де він проїде, розбігається вража сила вусебіч, а вогонь і вода розступаються перед ним.

— А тая поляниця де?

— Немає її давно. Може, десь і є вона, та вже іншу личину має… Як зрадили поляниці Матер Божу, Пречисту Ладу, то прокляв їх Господь, що обернулися вони бісурканями. Живуть ті бісуркані вічно, та втіхи з того не мають, бо кому вони треба? Страшні та кощаві, що гляне на них козак — та й сплюне, хоч би й сім год скоромного не куштував.

— То се тії поляниці опали нас коло порогів? — питається Михась.

— А хто ж іще! Аби не той богатир, то пропали б ми з тобою ні за цапову душу. І Троянів Ключ пропав би з нами…

— Так бісуркані ж нечиста сила! — каже Михась. — Хіба здужали б вони Троянів Ключ відняти?

Зітхнув характерник.

— В тім то й річ, — каже, — що нечиста сила вони… Є, сину, нечиста сила, а є злий дух. Нечисть — се люде, котрі Чорнобогові служать, а злий дух — то поріддя пекельне: нави, чорти, біси, змії та ще багато дечого… Відьми, чарівниці й бісуркані до людей належать, то не страшний їм Дажбожий Ключ.

— То, значить, бісуркані — се нечиста сила, а чорти — злий дух? — перепитав Михась.

— А певно! Се люде вже забулися та нечистю й тих, і тих узивають, а за ними і я повторюю…

— Так і Мурмило людиною є, а Троянів Ключ не годен одняти!

Похитав головою характерник.

— Запродав він душу Триглавові, то зробився чортом! Не людина то вже…

Замислився малий козак.

— Стільки того лиха не землі… нехай Господь милує! — каже урешті.

— На те й козаки і Січа Запорозька, — каже характерник, — щоб теє лихо одвертати! Спи вже, а то завтра в сідлі дріматимеш.

Михась і послухався. Укрився з головою, бо комарі так і дзижчали кругом, та й заснув, як убитий.

IV

Ще тільки сіріти почало, як осідлали вони коней і за півгодини полишили о ліву руч Дзвонецький поріг.

— Гарні тут місця, — каже характерник, — звіра і риби подостатком… Живуть у сім краю козаки зимівниками, та ліпше, щоб не бачив нас ніхто!

Та й ударив коня нагайкою. Погнали вони учвал, аж вітер засвистів у вухах. Вже сонце височенько підбилося над росяними полями, як почулося з Дніпра лолотіння води, що біжить поміж камінням. Під’їхали ближче, й побачив Михась забору, що, мов зуби, вищирилася посеред Дніпра, а обабіч, коло правого берега й коло лівого, дві скелі величезні.

— Отсі камені,— каже характерник, спинивши коня, — звуться Богатирі… Кажуть, жили тут два брати-велети. Якось не помирилися вони, почали кидатися один у другого скелями… от одного брата і вбило. Засмутився другий і пішов геть із цих країв…

— І де він тепер? — питається Михась.

Зареготався Обух.

— Та казка то, сину… Насправді було все не так, се вже люде вигадали тих богатирів. А камені сії Дажбог із Чорнобогом накидали…

— Як се?

— Як ішов ото Господь на Київ, то зійшлися вони отут на Дніпрі — Триглав з лівого боку, а Батько Троян із правого. От Дажбог і каже свому братові: «Пусти мене на той берег, бо я хочу козацький люд тут заселити і Вкраїну засновати!» А клятий і каже: «Ні, се я тут своїх поплентачів осаджу, щоб служили мені вірою й правдою». — «Що ж, — каже Господь, — давай силою поміряємося… хто далі камінець закине, той і на лівому березі пануватиме». Одламали кожен по скелі здоровезній. Жбурнув клятий Триглав — і не докинув, гепнув той камінь у воді та й досі ото стримить із води. А кинув Дажбог свого — та й перелетів він усенький Дніпро, мало Чорнобога не поцілив. Плюнув клятий і пішов собі звідтіля, зачаївши зло на Господа. А Дажбог відтоді на всій землі панує. Отам на скелі видно й відбитки його пальців — як узявся ото він за неї, так і лишилися…

— Бачу я, — каже малий козак, — всі місця святії на сім Дніпрі!

— І сам Дніпро — свята ріка, бо для народу свого створив його Троян, — каже характерник.

Їдуть вони далі. Поминули Стрільну скелю, що височіла посеред Дніпра, й до півдня лишилися позаду ще два пороги — Лоханський і Сурський.

— А отся річка Татаркою зветься, — каже характерник, спиняючи коня над річечкою, що бігла поміж заростей лепехи та шувару. — Тут станемо на обід, а то й коні потомилися…

— А далі що по Дніпру? — питається Михась, як вони сіли обідати.

— Далі, сину, — каже характерник, — буде Кодацький поріг… Стоїть на тому порозі кріпость, що Кодаком зветься, а звели її кляті ляхи на нашу погибель. Як їде хто водою на Січ, то переймають його і в кайдани забивають… Орудує в кріпості полковник Гродзицький, з ляхів. Такий лад та послух у тій кріпості, що страх Божий: як засне хто з вояків уночі на варті, то балачка коротка — голову з пліч та й годі!

— А казав же дід, що розруйнувати тую кріпость!

— Гетьман Сулима, — нехай панує на тім світі! — теє вчинив. Більше тому десяти год, як спровадили ляхи німців із чужої землі, й ті звели їм сюю кандигарню.[45] А не минуло й года, як вертав Сулима із походу на Крим та наткнувся на те городище. Розлютився гетьман, вирізав усю залогу, а кріпость козаки розваляли, що й сліда не лишилося…

— І що? — питається Михась.

Махнув рукою Обух.

— Прийшов сюди гетьман Конецьпольський. Розбив нас, а кріпость наново збудував, ще більшу та потужнішу… От і стоїть тепер озіяка на Дніпрі — як заворушиться Запорожжя, то перекривають ляхи Дніпро, що ні збіжжя, ні огневого припасу не підвезти із волости! — Задумався характерник, понуривши чубату голову, та й заспівав півголосом:

Замовк характерник знову, а тоді й каже:

— Бачив я все теє на власні очі… ліпше було б і мені й на світ не родитися, як бачити таке! Самі козаки видали на смерть свого гетьмана… — Та й підвівся. — Що ж, сину, коні підпаслися, то їдьмо вже, мабуть…

Вже сонце сідало за овид, як стало чутно із Дніпра гуркіт Кодацького порогу. Спинив характерник свого коня та й каже:

— Оце тобі й Кодак, остатній поріг на Дніпрі… Звідціля вже жодної кріпости чи городища на Дніпрі немає до самісінького Кременчука!

— А до Києва ще довго? — питає Михась.

— Ого, сину… до Києва ще їхати і їхати!

Глянув Михась на Кодацьку кріпость, що бовваніла з правого боку Дніпра, та й каже:

— Отсе, значить, теє гніздо кляте! Як виросту я та стану кошовим, то розруйную його, що й цурки не зостанеться!..

Засміявся Обух.

— Дай, Боже, тобі здоров’я, козаче… На те ж і діти народжуються, щоб учинити те, чого батьки не встигли! А зараз давай полем поїдемо, щоб не угледіли нас із вежі кляті ляхи…

Та й завернули у якусь балку. Сиро там було і грузько, та, певне, їздили тудою кіньми, бо геть дно столочене копитами. Петляє та балка, то туди, то сюди завертаючи, а Обух знай коня поганяє. Аж раптом занепокоїлися жеребці, захоркали. Не встиг характерник коня осадити, як махнув крильми його крук і крикнув застережливо.

— Назад! — крикнув Обух.

І коня завернув, та запізно, — виїжджає з-за скруту цілісінький гурт ляхів із ротмістром на чолі. Усі в панцирах та шапках залізних, а в руках списи з прапорцями. Угледіли Михася з характерником та й притьмом до них.

— О, — каже ротмістр, виважуючи у руці будзигана, — гарна рибка нам у невода попалася! Хто такі?

Обух у сідлі випростався і рукою вперся у бік, наче той пан.

— Гонець із листом од кошового Війська Запорозького до його милости гетьмана Потоцького! А се мій джура, — каже, киваючи на Михася.

Ротмістр і головою покрутив.

— А чого ж сам їдеш, без козаків?

— Такий розказ у мене, — каже характерник.

— Ох, козаче, не бреши! Не розказ у тебе, а друге щось на умі,— каже ротмістр. — А глейти маєш?

— Маю, — каже характерник.

— Ану покажи!

Сягнув Обух у тороки та й добув два перепускні листи, що виправив заздалигоди у кошовій канцелярії. А ротмістр зиркнув на них та й каже:

— Ага, листи в сумці, а чорт на думці! Що ти мені отсе показуєш, га?

— А що?

— Від пана Гурського, котрого комендантом король настановив на Хортиці, треба листи мати для проїзду на волость! А сії ваші січові бомаги можеш у чоботи собі замість вустілок послати — тепліше буде! — І махнув рукою. — Гайда з нами!

— А то нашо? — питається Обух.

Ляхи й зареготалися.

— А пан полковник Гродзицький у гостях тебе хоче бачити! Як добрий ти чоловік, то переночуєш із джурою своїм у кріпості й поїдеш собі, а як харциз чи ворохобник, то палю тобі застругає… А то знаємо ми вас, комишників, — як надів ладунку, то й узяв чортову думку!

Не встиг Михась оком кліпнути, аж один лях уже шаблю знімає із Обуха, а другий пістолі добуває з сідельної кобури.

— Отепер добре буде, — каже ротмістр. — Бо ти, я бачу, шалений чоловік, то щоб не скоїлося чого з тобою… Гайда!

Та й погнали Михася з Обухом поперед себе, наче овець. Виїхали на берег, переправилися пороном на руський бік, а там уже й кріпость стоїть. Глянув Михась на неї, й недобре йому зробилося.

Величезна та грізна була та озіяка, зусібіч оперезана високим земляним валом з частоколом ізверху, і на всіх чотирьох кутах вежі стоять. Під тою кріпостю туляться хати, комори, шинки, а той просто кучі, сяк-так зліплені з глини та соломи, — то там осів ріжний люд, що шукав захисту од татар. Зиркнув Михась угору, коли ж на валах сторожа ходить з мушкетами і галябардами.

Еге, думає собі малий козак, гарна клітка — звідсіля не випурхнеш!..

От заїжджає чата до кріпости, аж наперестріч і сам полковник іде.

— О, — каже, — гості у нас! Де се ви їх спірвали?

— В Чорній балці ховалися, щоб із веж їх не угледіли, — каже ротмістр. — Обзиваються посланцями до його милости гетьмана Потоцького, а глейтів достеменних чортма!

— До хурдиги їх, — каже полковник.

Та й подався на забороно, де варта якраз мінялася.

Запровадили Михася з характерником до кандигарні, витрусили всі кишені й оружжя позабирали.

— А тепер, — каже ротмістр, — прошу до покоїв!

І втворяє перед ними двері до льоху. Сирістю відтіля повіяло й щурами, та що вдієш — пхнули характерника в потилицю, а Михасеві копняка дали нижче спини, та й зачинили у тій хурдизі.

— Ну, — каже характерник, — от і хату маємо!..

— Темно ж тут, — озирнувшись, каже Михась.

Був той льох довгий та глибокий, із дикого каміня змурований. Під стелею одне віконце, та й те заґратоване.

— Хоч спати тут є де?.. — питається Михась.

— Он у кутку… — понуро каже характерник.

Зазирнув Михась у темний кут, а там ланцюги звисають — іржаві та грубелецькі, ще й кривлею обкипіли.

— Чимало нашого брата козака тут перебувало! — каже характерник. — От тільки мало хто звідціля живим виходив… Клята ж фортеця!

— Та й що ж оце робити будемо?

Обух стенув плечима.

— Зараз полковник заявиться… допит буде чинити! Як відбрешемося, то відпустить. Тільки здається мені, що й тут нечисть лапу приклала…

— А чого?

— Рідко так буває, щоб чата їхня їздила татарським берегом. А нас у балці зловили, куди ляхи й заглядати бояться, — татаре тудою ходять на Вкраїну… Ждали нас ляшки, зразу видно! А вирядив їх сам полковник — не побоявся навіть, що татаре цілий під’їзд у бран можуть узяти!

— Оце халепа… — каже Михась.

Та й сів під муром і головою на руки схилився.

Отак сиділи вони години зо дві, аж у льоху й геть темно зробилося. Коли ж затупотіло щось у кандигарні, забряжчали ключі коло дверей — заходить до хурдиги полковник, а за ним дві походні палаючі заносять.

— Сидите, значить? — питає.— Ану встали, хутко!

Подумав Обух та й звівся на ноги, а за ним і Михась устав.

— Як прозиваєшся? — питає полковник.

— Обух.

— Відкіль їхав?

— Із Січи.

— Козак?

— Атож.

— Якого куріня?

— Переясловського.

Помовчав полковник. Аж тепер помітив Михась, що одне око у нього чорною стрічкою перев’язане — чи то ушкодив десь, чи то й геть вибите.

— Чого в балці ховався?

— Не ховавсь я, — каже характерник, — а прямував до Сухого хутора, що на Самарі. Балкою ближче буде.

— А з Січи хто тебе послав?

— Кошовий.

— Куди?

Обух підняв голову, й очі його зблиснули.

— У глейтах теє написано, вацьпане![46] Чого перейняв нас та до хурдиги вкинув, наче харцизів яких?

Полковник посміхнувся.

— Хитрий ти, мугиряко! Та ще й не таких ламав я, втямив? Що з тебе за післанець, як їдеш сам-один та ще й із глейтами, котрі собачого хвоста варті? А того листа, що пану коронному гетьманові заадресований, ти читав?

— Неписьменний я… — каже характерник, понуривши голову.

Полковник простяг руку, й один із чатових подав йому цидулу з печаткою кошової канцелярії.

— Ось, — каже полковник, — дивися, що ти віз!

Та й розгорнув тую грамоту. А там і слова немає, сам чистий папір.

— І що тепер скажеш, козаче?

Мовчить характерник, мовчить і Михась.

— Не хочеш балакати? — питає полковник. І кивнув на чатових. — Ану давайте того вилупка!

Знову загупало в кандигарні. Дивиться Михась, аж одчинилися двері — заходить до льоху жовнір із голою шаблею, а за ним якийсь хлопчак у жупані до п’ят.

Узяв полковник смолоскипа та й підняв угору.

— Барабаш!.. — зойкнув Михась.

— А, впізнав-таки! — каже полковник. Й до Барабаша: — Вони?

А той і щоки надув, наче ховрах.

— Вони, вони… не сумлівайтеся, ваша милість! Отсе, — показав на характерника, — той, що Обухом зветься. Знахар він і єретик, що таких і на світі мало єсть! Проти Господа блюзнить і з чортами накладає. А сей, — на Михася показує,— лигається з ним. Обоє ясновельможного короля і всієї Річи Посполитої вороги перві!

— Ти мізки мені не забивай, — каже полковник. — Куди вони їхали?

— На волость, звісно! — каже Барабаш.

— Нащо?

— Ворохобу зняти проти мостивого панства! Отсей, — показав на Михася, — носить на собі поганський знак, що йому від чортів дістався. Як принесе його в Україну, то такий веремій закрутиться, що вже й не поправиш нічого!

— А сей? — кивнув полковник на Обуха.

— А сей помагає йому.

Подумав трохи полковник.

— Від кого усе це ти знаєш? — питає Барабаша.

Той знову надувся, мов банька на воді.

— Вельможний пан Мурмило, дворак ясновельможного князя Яреми Вишневецького, мені про все це повідав і до вашої милости послав, щоб їх затримали в дорозі! Завтра власною персоною він до вашої милости приїде й забере обох сих голодранців. А зараз у заліза їх обох треба забити, аби не вкоїли чого!

Полковник зиркнув на Михася.

— В тебе той знак?

— Угу, — буркнув Михась.

— Покажи!

Повагався малий козак, та врешті потяг за поворозку і дістав Троянів Ключ із-під сорочки.

Допіру витяг він його, як засвітився, засяяв Троянів Ключ багрово-чорним світлом, аж відкиди на стіни упали. Все червоне зробилося — і чатові, й оружжя їхнє, і Михась із характерником.

— Єзус-Марія!.. — видихнув полковник.

— Чаклунство се прадавнє, ваша милість! — каже Барабаш. — Не доведи, Господе, його до рук узяти — таке лихо скоїться, що й казати шкода. Тільки мій пан може впоратися з ним, бо в отців-єзуїтів навчився чаклунство ріжне одвертати…

— Та він мені всеньку кріпость спалить, сей почеп чортів! — каже полковник.

— Не спалить, ваша милість, не сумлівайтеся! — каже Барабаш. — Проти людей нічого він не вдіє, бо не для того у світ прийшов. А його милість ясновельможний князь Ярема Вишневецький золотом вас обсипле з ніг до голови, як ви сих урвителів та обіясників йому оддасте! Довго він за ними ганяється, та знай уловити не може…

— То, кажеш, приїде по них дворак од пана Вишневецького?

— А певно! Я, — каже Барабаш, і знову щоки надув, наче той ховрах, — післанець його і слуга рукодайний, а листа від пана мого ви вже бачили!

— Підніжок ти, а не слуга… — каже полковник. — Ну, та дідько з тобою! — І на Обуха глянув. — Чув, що сей вилупок про вас казав?

Обух понурив голову.

— Чув… — каже неохоче.

— Що скажеш на теє?

— А що балакати… брехня все це, звісно!

— Ти, бидло, — каже йому Барабаш, — то ти ще брехню мені будеш завдавати?! Мугиряко ти, комишнику вошивий! — І до полковника: — Можна я його нагайкою потягну?

— Ні,— каже той.

— А сього? — показує Барабаш на Михася.

— І сього теж не можна.

— А чого?

— Бо під королівським ординансом обоє, а тобі до них зась! І недобре полонених бити, позаяк без оружжя вони.

— Та що се таке, — залементував Барабаш, — нема кого і нагайкою усмак сперезати! А так кортить отсе, аж руки сверблять!

— А нех тобі, чортова тінь!.. — каже полковник. Та й кивнув на чатового.

Той церемоній не розводив: згріб морданя за комір, до дверей лицем розвернув та як дасть копняка — Барабаш так і вилетів із хурдиги сторч головою.

— Сих двох замкнути, коло дверей поставити варту, — каже полковник. — І ока з них не спускати!

— Що думаєш учинити з нами, вашмосць? — питає Обух, коли всі рушили до дверей.

— Нехай князь Ярема з вами розбирається… а я вчинив, як закон мені велить! — каже полковник. І вже з порога докинув: — У заліза тебе забивати не буду, бо все одно завтра заберуть вас…

Та й вийшов. Загарчав засув, і знову темно зробилось, як у мішку.

— Ну й що отсе будемо робити? — питає Михась.

— А що тут вдієш… — каже характерник. — Влипли ми з тобою!

Михась присів під муром.

— Справедливий усе-таки сей пан! — каже. — Якби не Барабаш, то, може, й відпустив би нас із Богом!..

— Може, й відпустив би… — каже характерник. — Кошовий із ним ладнає, а старшина до нього навіть у гості їздить! Як голод буває на Січі, то сей полковник часом запомагає нас.

— А що, — питає Михась, — так багацько збіжжя у сій кріпості?

— Ого, — каже характерник, — тут харчу стільки нагромаджено, що десять год облогу можна тримати! А пороху, а ядер, а куль… Залога невелика, та вся із німаків да голендерів,[47] котрі за жолд[48] служать. Таких вояків ще пошукати — усі війни пройшли, які на світі бували!

Похнюпився малий козак.

— То що, — каже, — не втекти відціля?..

— Та певно, що ні! — каже характерник. — Чатуватимуть нас добре…

— А взавтра, як штукар нас із кріпости виведе?

— Взавтра уже тим паче, — каже понуро характерник. — Приїде Мурмило не сам, а з почтом і вояками… а все то будуть не люде, тільки чорти самі!

— І Троянів Ключ віднімуть?

— В сім світі не можуть вони його узяти… та як припровадять нас до Триглава, то той завладає Дажбожим знаком! А що тоді станеться, то й уявити страшно…

— Кляті ляхи! — каже Михась. — А чого в нього одне око затулене?

— Татаре стрілою вибили… давно вже! — буркнув Обух.

Та й замовк. Сиділи вони отак із годину, аж характерник і каже:

— Давай-но спати вже будемо… вранці видно стане, як діло обернеться!

Михась і на теє нічого не сказав. Тільки сперся об стіну та за якусь хвилю незчувсь, як і задрімав.

І сниться йому, наче минула вже північ. Зійшов місяць, зазирнув крізь заґратоване віконце під стелею, і посвітліло у льоху. Дивиться Михась, спить під стіною характерник. Кулака під голову підклав, а сам хропе, аж мури трясуться. А за дверми тихо, тільки чутно, як ходить туди-сюди чатовий, що їх ото стереже.

Це я сплю, думає малий козак. А як прокинуся уранці, то забере нас клятий штукар та й повезе на той світ…

Завовтузився Обух, на другий бік перевернувся і знову кулака під голову підклав.

Чекай-но, думає собі Михась… таж хіба я сплю? Я ж уві сні прокинувся! А казав характерник, наче вві сні все можна…

І страшно йому стало, й цікаво заразом. Підходить він до дверей, пхнув їх — і враз у кандигарні опинився.

Оце диво! — думає собі. Значить, правду казав характерник!..

Дивиться, ходить попід дверми жовнір із мушкетом, на лавах вояки сплять, которі варту на заборолі мають міняти, а в кутку лежить все те, що в Михася з Обухом відібрали, — і сідла, й сакви, і оружжя з порохівницями…

Визирнув малий козак надвір — жеребці їхні біля конов’язі припнуті.

Добре! — думає собі Михась.

Та й назад бігом. Жолдак знай ходить туди-сюди попід льохом, а Михася й увіч не бачить. Вернувся малий козак до хурдиги і давай характерника трясти за плечі.

«Га? — питається той. — Що таке?»

«Вставай хутчій», — каже йому Михась.

«А що?»

«У дорогу пора… не сидіти ж нам тут до ранку»!

Обух недарма характерником був — схопився на ноги та й утямив усе відразу.

«Батьку Дажбоже, славен Трояне! — каже. — Великі ж дива твої, Господе»!

«Ходімо мерщій», — каже йому Михась.

От поминули вони вояка, що їх чатував, забрали збрую кінську та оружжя у кандигарні та й виходять надвір. Михасів жеребець почув їх і захоркав радісно. А ті двоє коней знай сіно хрумкають.

«А де полковник у сій кріпості живе»? — питається Михась.

Показав характерник на вікно, що ген-ген у замку чорніло.

«А що»? — питає.

«Сідлай коней, — каже Михась, — а я зараз»!..

Та й поліз прямісінько по стіні. От і вікно теє — відчинив його Михась і залазить до покою. Дивиться, стоїть ліжко з балдахіном під стіною і хропе хтось у ньому.

Се він, лях той проклятий! — думає собі Михась. Ну, зараз я тобі!..

Роззирнувся у покої, аж на столі каламар із чорнилом стоїть. Узяв його малий козак, одсунув завісу й зазирає під балдахін. А полковник горізнач лежить і хропе, наче той кнур.

Ага, думає Михась, якраз і добре буде!

Та й умочив гусяче перо в чорнило і намалював полковникові під носом здоровезні вуса, ще й на кінцях позакручувані. А далі взяв булаву, що тут-таки напохваті лежала, й повісив над ліжком. Дивиться, а полковник і не зворухнувся, далі хропе.

Спи, спи… — думає собі малий козак. А от як уранці прокинешся!..

І спустився по стіні у двір. Обух уже коней засідлав і всеньке добро на них поприв’язував.

«Гайда», — каже Михась, плигаючи в сідло.

Під’їжджають до брами, а вона сама перед ними відчинилася. Тут і дорога до Дніпра. Спустилися вони до берега, коли ж там порон припнутий.

«Отак би завжди, — каже Михась, заводячи гнідого на порон. — А не узудрить нас хто із кріпости»?

Обух линву перерізав і відіпхнувся од берега.

«Поки сон твій триває, то все буде, як ти хочеш, — каже Михасеві.— Але не можна, щоб він довго снився…»

Ніч тиха стоїть та місячна. Випливли вони на середину Дніпра. Глянув Михась за кріпость — і лячно йому стало, така величезна та грізна вона. Ану ж бо, думає, стрілить хтось у нас із гармати?

І допіру він теє подумав, як зблиснув огонь на заборолі, гупнуло щось, мов у бубон, і шубовснуло коло порона гарматне ядро, аж вода засичала.

«Прокидайся! — крикнув характерник. — Хутчій, хутчій, а то лихо буде»!

Глянув Михась, аж попливло усе перед ним, — Дніпро, тая кріпость, могили на руському березі,— а тоді зарябіло й почало жужмитися, наче хтось його бгав щосили.

І насилу він теє побачив, як скрикнуло щось тричі хрипко — і раз! і вдруге! і втретє! — й пропало усе нараз…

— Господе вишній! — каже малий козак, протираючи очі.

Зиркнув навсібіч, аж кругом Дніпро і вже лівий берег близько.

— Так се правда було?! — питається в Обуха.

— А певно! — каже той, правуючи стерном. — Тільки довго тобі снився той сон, а тепер халепу маємо… Добре, хоч Кирик збудив тебе вчасно!

Тут гримнуло у кріпості вдруге, і розпечене ядро просто над їхніми головами просвистіло.

— Се вони пристрілювалися двома ядрами, а тепер поціляти стануть! — каже характерник.

Аж бабахнуло утретє. Окреслило ядро дугу над Дніпром та й ударило у порон, аж задвигтів він увесь.

— Ушиваємося! — каже характерник. — До берега вже близько, то кіньми допливемо!

А жеребці наче того й чекали — плигнули з порона та й попливли, хоркаючи і пирхаючи у воді. Сидить Михась на своєму гнідому, обхопивши його за шию, і серце мало не вискочить. Під ним темна вода, що й дна не видно, позаду ядра падають одне за одним, а тут ще й кінь по самісінькі вуха пірнає.. Ех, думає, як то добре було уві сні — тіло, мов пушинка, легесеньке, що схотів, те і вчинив, куди захотів, туди й пішов!

Як ось і берег замрів у темряві. Намацали коні піщану обмілину й посунули на суходіл.

— Нехай йому всячина! — каже Михась, коли вони з характерником спинилися у шелюгах. — Мокрий весь, мов хлющ!

— Та то нічого, сину, — каже той, викручуючи сорочку. — Головне, живий!

А з кріпости гармати б’ють і б’ють. Шугають ядра над водою, мов блискавиці, та знай поціляють у той порон — вже з нього тільки друзки плавають посеред Дніпра, а з Кодака все стріляють.

— Паліть, паліть… — каже характерник, вилазячи на коня. — Самим же переправитися не буде на чому… при березі, бачив, самі під’їздки стоять! А нас уже не вам зловити… — Та й зиркнув на Михася, котрий у сідлі сидів. — Готовий?

— А певно! — каже той.

— Ну то в дорогу!

V

Як сонечко зійшло над імлистими зеленими луками, побачили вони вдалині широку та повноводу річку, що впадала у Дніпро. Береги її поорані були зміястими балками, долинами та розлогами, і скрізь гаї видно було та переліски.

— Ось вона, Самара-річка! — озвався характерник. — Найліпша місцина коло порогів… тут і коней попасемо, а то геть заморилися!

Та й проїхав ще трохи і спинився коло старезного дуба, де джерело нуртувало у зеленій травиці.

— Як же ж ото воно все вийшло у тій кріпості? — питається Михась, коли вони поснідали.

— А так, як і мало бути… — каже характерник. — Зумів ти уві сні прокинутися, тільки злякався наприкінці! Що уявив собі, те й збулося…

— Себто з гармат почали смалити у нас?

— От-от, — потвердив Обух. — Та ще й почав той сон плутатися в тебе. Бачив, як зжужмилося усе? Якби ще трохи, то справжня біда була б…

Замислився Михась.

— А чого ж раніше не міг я сього втнути?

— А Господь його святий зна… — каже характерник. — Як на мене, то штукар тобі поміг!

— Як се?

— Витворив він отой сон, щоб тебе туди заманити, а сей дрюк із двома кінцями: хто побуває в тому сні, то й сам його вчинити може… Тепер нехай лікті свої гризе та лютує, що так уклепався!

— То тепер я завжди отакі дива чинитиму? — питається Михась.

Засміявся характерник.

— Розігнався ти, козаче!.. Навіть давні волгви тільки вряди-годи могли вчинити сеє, а що вже про тебе казати… Та й ліпше тобі не потрапляти в такий сон, бо в ньому багато можна лиха вкоїти! Тоді після тебе і сам Господь не поправить…

— А нехай йому всячина! — буркнув Михась.

Та не питав більше нічого.

От поснідали вони та й знову рушили в дорогу. Почали подибуватися над річкою хутори та зимівники, на левадах пасіки видно було, а в полях жовтіли золоті лани збіжжя.

— То тут люде живуть! — каже Михась.

— Наших тут чимало осіло, запорожців, — каже характерник. — Гарна тут місцина, багата й на рибу, і на звіра, й на мед. А ще лежить на ній благословення Господнє…

— А то чому ж? — питає Михась.

— Як побили богатирі Дажбожі пекельне військо біля Самари, то очистився цей край від нечисти на довгі віки. Поселив тут Дажбог первого чоловіка, й відтоді спочиває на цих землях ласка Господня… І трави тут густіші, ніж деінде, і вода чиста, мов сльоза, й лани родять щедро. А де ступала тут нога Троянова, то ті місця й геть незвичайні — дивнії дива там кояться…

— А куди ж ми їдемо, що від Дніпра оддаляємося?

— В гості, сину… Є тут один зимівник, то перепочинемо в ньому днів зо три. Коні пристали вже добряче, та й нам треба дух звести…

Отак балакаючи звернули вони у долину, що від Самари ген-ген у поля прямувала. У зелених вербах була вона, мов у віночку, поміж осокою річечка блищала, мов дзеркало, а попід схилами дзвонкові криниці нуртують. Навіть коні звеселіли й хутчій пішли, хоркаючи та гривами стрясаючи на радощах.

— У цій балці декілька сіл сховалося, — каже характерник. — Ото поминемо їх, а там і зимівник уже близько…

А Михась і зареготався.

— Ти чого? — питається Обух.

— Та подумав, як се той полковник на ґвалт схопився… Я ж йому вуса чорнилом намалював і булаву над ліжком повісив! Ото гупнула вона його по лобі!..

Обух усміхнувся.

— Се ти гарно придумав… тільки нащо?

— А на те, — каже Михась, — щоб чатового, котрий нас вартував, од смерти одборонити! Як побачить полковник, що тут без чарів не обійшлося, то не стане йому голову стинати, га?

— Хтозна, — каже характерник. — Ми ж і браму покинули відчиненою… може, ж утямить, що проти моці Дажбожої варта його не в поміч!..

Як ось і село в долині показалося, обнесене частоколом. Було там з десяток хат, білих та охайних, ушитих куликами з житньої соломи. Попід вікнами мальви цвітуть та півники, любисток зеленіє і м’ята. На майдані криниця, і журавель стирчить із цебром на гачку.

— Господе, — каже Михась, — гарно ж як! Наче додому вернувся…

— Тільки людей чогось не видко! — каже характерник. — Зараз, правда, сінокіс, та бодай хтось мав би тут бути…

От заїхали вони у село. Бачать, аж двері у хатах стоять навстежень, вікна побиті, а на подвір’ях пір’я валяється з розпоротих подушок.

— Боже милий, — каже характерник, — та тут татаре пройшли!

— А не ляхи? — питає Михась.

— Нема чого тим ляхам робити!.. Татарська се поведенція — як село виріжуть, ясиру наберуть, то наостанок усе потрощать та понівечать. Надто ж полюбляють вони подушки та перини різати — ото розпанахає ганджаром та й пустить за вітром, а сам регочеться, мов дурнуватий…

— Ондо, ондо мрець! — зойкнув Михась, показуючи нагайкою в двір.

Зліз характерник із коня і через тин переплигнув. Дивиться, аж посеред обійстя лежить козак, вивернувши руку. Біла сорочка його в крові, й замість обличчя місиво якесь.

— Не поможеш йому нічим уже… — каже характерник. — А ось іще один!

Біля повітки заклякла горізнач дівчина у вишитій сорочці — либонь, ратиськом закололи, бо під грудьми зяяла кривава діра.

— Боронилася, певне, а їм ніколи було… — каже характерник, сідаючи на коня. — Таких дівок вони у ясир беруть… у Кафі за них гарні гроші можна вторгувати!

Поки минули вони теє село, то десятків зо два забитих нарахували. Хто валявся біля криниці, хто в подвір’ї, хто на тину завис, поцілений стрілою, — де смерть застала, там і лишився.

— Ох, і горе! — каже характерник. — Давно татар у сім краю не бувало — боялися вони козацьких чат, бо тутешнє козацтво свою оборону зладнало! Недарма ж і село не спалили басурмани, щоб не видати себе… Тільки що ж се за орда, хтів би я знати!

— А що, — питає Михась, — ріжні вони є?

— Є кримська орда, — каже характерник, нахиляючись із коня і розглядаючи слід на дорозі,— є ногайська, ще білгородська є… А яка тут пройшла, то не втямлю — щось не по знаку мені сії підкови!

— А ондо шапка якась!.. — каже малий козак.

Обух і підчепив шаблюкою тую шапку, що валялася під тином.

— О Господе! — каже, глянувши на неї.— Таж се буджаки тут пройшли!

— А що се за лихо?

— Татаре, котрі біля Дунаю кочують… Найгірша се орда з-поміж усіх! Тільки ж рідко вони сюди заходять…

Проїхали вони ще декілька сіл, і скрізь трупи валялися та пір’я літало над обійстями. Зазирнув Обух до одної хати та й назад притьма.

— Не йди туди… — каже Михасеві, що поткнувся було за ним.

— А що там? — питається малий козак, як вони за село виїхали.

— Дітлахи побиті!.. — каже характерник. — Душ із сім…

— А хіба татаре дітей в ясир не беруть?

— Так малі ще… Старих та малих невигідно до Криму гнати — вимруть дорогою! От вони і б’ють їх… Візьмуть лаву, в горло упруться ребром — та й по всьому! Або за ногу та об вугол…

— А нас вони не злапають? — питає Михась перелякано.

— Та ні, бо години зо дві тут невіра пройшла… назад вертатиме іншим шляхом! Шкода, Кирика я послав у Кодак на звіди — той вистежив би, де бусурмани кошем стали! А зараз у поле давай завернемо, щоб не наткнутися часом на який чамбул…

Та й виїхали з балки і побралися полем. Трава тут була невисока. Почали траплятися озерця, що поросли осокою, далі якісь мочарища. Години зо дві минуло, аж стала місцевість нерівною, а потім пішла під укіс, у долину.

— Знов хмари збираються… — каже характерник, зиркнувши у небо. — І вітер якийсь недобрий, аж пронизує!

Вітрюган і справді знявся холодний та рвучкий. Свистить та квилить над полем і знай дужчає та дужчає. Коли ж гухнуло в небі й така блискавиця сяйнула, що обоє мало не посліпли од неї.

Заплющив очі малий козак, бо аж різонуло в них, — а як розплющився, то за якісь гони угледів кінські храпи і шпичасті шапки, що гнали чимдуж у височенній траві.

— Татаре! — зойкнув Михась.

— Тікай! — крикнув характерник. — Втікай, я їх перейму!

— Та що ж я за джура буду, як батька свого січового в біді кину! — каже йому Михась. — Давай мушкети, хутчій!

А Обух і замахнувся на нього нагайкою.

— Втікай, кажу тобі! Не я їм потрібен, а ти! Он поглянь!..

Та й показав у небо.

Зиркнув Михась — і серце його на мить зупинилося.

Із сивого грозового хмар’я, з похмурого неба, де телесувався лютий вітрюган, долинув повільний жалобний спів, що від нього чуприна ставала дибом і кров у жилах холола. Він усе зближався та зближався, перекриваючи лемент і галас орди, аж із хмарного вировиська виринули три діви простоволосі.

Були вони зо два людські зрости завбільшки.

Лиця їхні були мов зі срібла куті, коси їхні були мов біль біла, очі їхні горіли, неначе полум’я.

— Втікай, чортів сину! — кричить характерник Михасеві.— Як потрапить Троянів Ключ їм до рук, то лихо буде!

Та й шмагонув Михасевого коня нагайкою. Схопився жеребець диба, заіржав страшенно, бо ніколи не лупцював його Михась, — і рвонув з усіх чотирьох копит, аж груддя бризнуло навсібіч.

А татаре вже й геть близько. Залементували, завили мов собарнота, угледівши, що Михась напереріз їм утікає, та й ну ж бо за ним притьма. Бахнув позаду стріл із мушкета, потім другий, далі горлач[49] страшенно гаркнув, аж у вухах заклало на мить, — озирнувся малий козак, аж Обух уже з чотирма бусурманами на шаблях рубається. Всенька долина шапками татарськими рябіє, та галайстра за Михасем повернула, насилу характерника крилом зачепивши.

«І правда, за мною вони женуться»! — подумав Михась, пригнувшись у сідлі.

Гнідий відразу втямив, що біда. Вихопився вмент на той бік долини та як дремене, аж вітер засвистів у вухах. Майнула якась річечка із кладкою через неї, хвисьнув Михася по лиці кущ верболозу, мигнув прослідок, розбитий кінськими копитами. Чує малий козак, гуде земля під ордою — і ззаду женуться, і збоку заходять, і спереду вже ось-ось переймуть. А пекельні діви над самісінькою головою в’ються, і вітер сичить та квилить у їхніх косах.

— А ось я вам!.. — крикнув малий козак, показуючи їм нагайку.

Сахнулися кляті пекельниці, та не від нагайки, а угледівши, як яріє під сорочкою Троянів Ключ, що аж крізь полотно видно його зловісне багрово-чорне сяєво. А татаре свистять та лементують, заходячи навперейми. Добув Михась пістоля й курок ізвів. Ну, думає, голіруч мене ви не візьмете! Ось вискакує із верболозу харциз на кудлатому бахматі та й до нього. Вже й руку простягнув, щоб за комір ухопити, аж тут чорне дуло просто у вічі глянуло — гукнув Михась йому просто в писок, що й голова на друзки розлетілася. Тут і другий вигулькнув оддалі — замахнувся арканом, та випередив його малий козак і з другого пістоля у самісінького лоба поцілив.

Махнув татарин руками і повалився з коня, мов той сніп.

— А-а-а-а! — заволала орда.

Бачить Михась, навперейми уже не візьмуть його. Та й позаду наче вже відстають — віддаляється тупіт, хоч і женуть, аж дух із них випирає.

«Може ж, утечу!» — думає собі малий козак.

Та й вихопився з-поміж верб’я у чисте поле. Росла там низька трава, а віддалі виднів старезний ліс, наче димом, оповитий голубою імлою.

— Хутчій, хутчій! — кричить Михась гнідому, лупцюючи його закаблуками. — Ще трохи, ну!

Як тут щось і цьвохнуло коло вуха. Зиркнув малий козак через плече, а татарва з луків у нього ціляє. Зацівкали стріли обабіч, що й мороз по шкурі пішов. То одна, то друга повітря тнуть, аж у вухах шарпає. Ну, думає Михась, підстрелять мене, мов зайця!.. Та й розлютився. Вихопив свого лука, жменю стріл із сайдака дістав — і, на скаку обернувшись, пороснув тими стрілами у галайстру. Одна влучила гладкому татаринові у груди, та в кожусі застрягла, друга в чийогось коня поцілила, що той заіржав і гримнувся догори копитами, вершника задавивши під собою, третя шапку якомусь басурманові прошила, четверта дзьобнула когось у щоку, а п’ята всіх поминула й по самісіньке перо ввігналася у горло бузувірові, що позаду їхав.

— А що, з’їли, кляті нехристи! — заволав Михась.

Аж ось і ліс насувається. Вдарив Михась гнідого п’ятами, витягся той у струну, вже сливе й ногами землі не торкаючись, ще трохи — й облизня татари спіймають! Втямили вони сеє та й наостанок пустили в нього цілісіньку хмару стріл.

— А дзуськи вам! — крикнув Михась і дулю їм показав оддалі.

Та й підскочив у сідлі, засичавши од болю, — лучила йому татарська стріла попід ребра, аж в очах темно зробилося. Тут кінь і в лісі сховався. Хитнуло Михася о ліву руч, хитнуло й о праву, закашлявся він, і на вустах кривава піна виступила.

«Мабуть, легені просадило! — думає малий, козак. — Треба втікати, а то зловлять по кривавому сліду!»

І давай поганяти коня. Плутає лісом, то туди, то сюди завертаючи, щоб зо сліда галайстру змилити.

Десь із годину ото так петлював, аж заїхав у такі хащі, що й самому страшно стало. Наламала тут буря деревляччя, що не проїдеш — хоч куди глянь, кругом корчомахи стримлять.

«А татар уже й не чутно, — думає собі Михась. — Де ж пак, у лісі не втнуть вони по сліду йти!»

І знову закашлявся й кривлею сплюнув. Стримить тая стріла під ребрами, а болю й не знати — заклякло все й мов неживе зробилося.

От продерся кінь крізь той бурелом, а далі дерева й порідшали. Проїхав ще трохи Михась, бачить, галявина якась і на ній копичка сіна стоїть. Жеребець повітря понюхав та й хоркнув радісно — певне, людське обійстя почув. Малий козак уже й не поганяв — сам біжить гнідий, неначе тягне хтось його.

Аж ось розступився ліс, луки зазеленіли попереду, й почув Михась, як хтось тихо-тихо співає…

Виїхав Михась із-поміж дерев, аж бачить: озерце в зеленій долині, трохи далі хатка стоїть під жовтою стріхою, а на леваді пасіка видніє — вулики з колод видовбані й накриті солом’яними острішками. Коло вулика порається дівча в білій сорочці та знай наспівує собі під носа.

— А чого се ти мене дожидать будеш, вража дівко? — сердито каже Михась, під’їхавши до неї.— Брат чи сват я тобі, га?

Глянуло на нього те дівча й нітрохи не злякалося — тільки всміхається.

— А хіба тебе Михасем зовуть?

— А певно!

— Значить, про нас із тобою цю пісню складено… А з пісні слова не викинути, сам знаєш!

Насупився Михась ще дужче.

— Ага, — каже, — треба ти мені! Знаємо ми вас, бабів, — вам аби кров ссати з козака та поїдом його їсти день при дні!!

— А ти, значицця, козак?

— Та вже ж не лях! — каже Михась.

Підвелося дівча і вулика острішком накрило. Аж тепер роздивився Михась, що гоже воно, як маків цвіт, очі блакитні, мов небо, а коси золотом щирим сяють.

— А як ти козак, — питає дівча, — то чого ж на жіноцький рід лихим духом дихаєш?

— Бо від вас, бабів, — каже Михась, — тільки лихо да клопіт сам! Породила вас клята Нея, Діва Обида, щоб життя козакові медом не здавалося!..

— А без нас добре було б, еге?

— Та вже ж!

Засміялося дівча.

— А звідки ж козаки бралися б, якби жіноцтва не було, га?

— Як се — звідки?! — каже Михась. — Козаки в Січі змалку дух свій гартують!

— Та ні, не про те я… Звідки ті діти беруться, що з них козаки виростають, скажи?

Ляснув Михась нагайкою по халяві.

— Щось, — каже, — не втямлю я тебе! То ти не знаєш, де діти беруться, чи як?

— Та я, — каже, — знаю… а от ти скажи!

— А що, думаєш, не скажу?

— А от і скажи!

— Ну, й скажу!

— От і скажи, скажи!

— Ага, — каже Михась, — дурного знайшла! Думаєш, не знаю? В капусті дітей знаходять, от де!

Тут зареготалося дівча, аж бджоли перелякалися і хмарою гунули із вуликів.

— Ох, козаче, — каже, — не думала я й не гадала, що ти такий малий іще!

Розлютився Михась на тії слова.

— Ти кого се малим узиваєш?! — питає.— Ти запорожця, лицаря Пречистої Панни, на кпини береш? Ох ти ж, капосне дівчисько!..

Глянуло на нього дівча й очі примружило.

— А що ж се за козак, — питає,— що дівчину такими словами взиває? Хіба ж так можна?

Михась і засоромився. Та й же смикнув мене лукавий за язика, думає собі.

— Та воно й правда… — каже. — Отсе добалакався, нехай йому!.. Тебе хоч як зовуть?

— Леся, — каже дівча.

— А батько твій хто?

— Батька мого ляхи вбили, а я із бабунею живу.

— А бабуня хто твоя?

— Відунка.

— А ти?

— А я бісурканя.

Михася наче приском обсипав хто. Отсе улип, думає.

— Та як се?! — питає.

— А просто! Мати моя була бісурканя, то і я бісурканею вродилася.

— І чарувати вмієш?

— А певно, — каже Леся.

— А… а начаруй що-небудь!

Дівча підійшло до Михасевого жеребця і по храпах його поплескало.

— Що се ти коїш, вража дочко! — каже Михась, натягуючи повід. — Се чорт, а не кінь, убити може!..

— Мене всі птахи й звірята слухаються, — каже Леся та й по шиї коня погладила. — А що, віриш тепер?

А гнідий заіржав стиха і тицьнувся їй писком у долоню.

— Вірю, — каже Михась. А сам думає: оце вплип так улип — тікати треба відціль, поки не пізно! — Ну, що ж, — каже хутенько, — бувай здорова, дівко! Поїхав я, бо ніколи.

Та й коня пхнув закаблуками, а той аніруш — держить його дівча за гнуздечку й не пускає.

— Куди ж ти поїдеш, — каже, — як весь он кривлею сплив?

Зиркнув Михась, аж кров геть сорочку намочила і додолу капле.

— А, — каже, — та то пусте! Шпичка застряла якась. Ось я її витягну!..

І взявся за стрілу.

— Стій! — зойкнула Леся. — Не чини того, бо лихо буде!

Та Михась не слухав її — зламав стрілу і жбурнув її геть. Насилу він те зробив, як бурхнула кров, крутонувся світ ув очах, та й повалився малий козак із коня. Впав горізнач на землю і бачить: небо над ним, низьке та похмуре, хмар’я, немов купини в мочарищі, і летить попід тим хмар’ям чорне птаство — та так багато його, що й не злічити!

Се по душу мою, ще встиг подумати малий козак. От і край усьому — і діла не зробив, і віка збавив собі намарне…

Та й зомлів.

VI

І мариться йому, наче знову опинився він на березі моря. Голий та пустельний той берег, тільки хвилі б'ють по камінню та якісь птахи кружляють над піщаною косою. От заходить він у воду та спинився.

А хтось шепоче йому на вухо: іди далі, йди… там добре!

Ступнув він іще крок, потім другий. Хлюпоче хвиля і м’яко та лагідно торкає його попід пахвами.

Зморивсь я, думає він, а там, у глибині, тепло та затишно — ніхто мене там не дістане!

Та й рушив уперед. Залолотіла вода, зануртувала і потягла його у море. Аж гукнуло його щось:

«Михасю»!

Озирнувся він, коли ж на березі десь узялася вільха.

«Хто се»? — питає він.

А вільха й каже материним голосом:

«Вернися, сину! Рано тобі ще туди».

Спинився він та й не знає, що діяти. Тепле те море та ласкаве, аж не хочеться вертатись.

«Вертайся ж бо!» — знову каже йому той голос.

А хвиля знай хилитає його та зносить на бистрину.

«Як я ж не можу…» — каже він, ледве тримаючись на ногах.

А голос утретє каже:

«Вертайся! Кінь твій на тебе чекає, й оружжя твоє, і та дорога, що її ти ще не пройшов…»

І тоді згадав він усе, і жахнувся, що назавжди міг лишитися в морській безодні, й рвонувся назад, до берега; вмить пропало те видиво, — і море, і берег той, і вільха, — а він очі розплющив і побачив над собою сволока із темним хрестом на ньому…

— Довго ж я спав! — каже малий козак.

— Був би ти навік заснув, якби до нас не втрапив!.. — кажуть йому ізбоку.

— А де ж се я?

— А він уже й забувся! — озвався другий голос. — Ото козак!..

Зиркнув Михась доокруж та й бачить: лежить він у хаті. Вікна в ній маленькі й із круглих шкелець, на стінах рушники вишиті, й житнім хлібом пахне. А на лаві коло нього теє дівча сидить.

— Ага, — каже він, — тебе забудешся! Ти та бісурканя, що звіром і птицею орудує! А звуть тебе Леся.

— Та я іще багацько дечого вмію, крім цього… — каже тая Леся.

— А що?

— Рани вона зціляє, шибенику! — озвався хтось ізбоку. — Та ти такого накоїв, що тепер добром воно не обійдеться!

Обернув Михась голову, коли ж підходить до нього якась баба. Стара-престара, аж зігнулася.

Відьма, думає малий козак.

— Нащо ти стрілу переламав, га? — питається відьма. — Тепер діставати треба.

— А воно ж боліти буде… ой-ой-ой! — каже Леся.

Михась і щоки надув.

— То що ж то за козак, як він терпіти не вміє! — каже суворо. — Баба то, а не козак!

— Ну, то зараз і покажеш, який то козак із тебе… — каже відьма.

Та й закотила на ньому сорочку. Зиркнув Михась і злякався: нагнало під ребрами ґулю, мов кавун завбільшки. А стріли і не видно — кров’ю залляте все.

— Глибоко ж загналося! — каже Леся.

— Ти що, бачиш? — питає Михась.

— А певно! Аж у ребро гостряк он уперся.

Та й поклала долоню на тую ґулю. Запаморочилося Михасеві в голові, потемніло увіччю, аж тут і біль ущух, наче ножем його відрізало.

— Дістанеш? — питає відьма.

— А хтозна, бабуню… — каже дівча. — Якась чудернацька сяя стріла!

— Чому б то?

— Ворушиться, мов жива… Хто тебе устрілив? — питає Михася.

— Татаре.

— За лісом?

— Еге.

— А як же ти з такою раною до нас дістався?

Хотів було Михась і сказати, та промовчав.

— Не знаю.

— Ще й зо мною так довго балакав… — каже Леся до відьми. Й до Михася: — Болить?

— Ні.

— От і добре…

Та й провела долонькою по тій ґулі. Заплющив очі Михась і голову вбік обернув, аби не бачити нічого. Чує, накреслила вона пальцями хрест, а далі розсунула тіло, немов ножем розпанахала, і встромила долоню під ребра.

— Ти… як се ти робиш?! — питає Михась.

— Цить… — каже Леся. Та й мацає під ребрами.

— Зачепила? — питається відьма.

— Ні ще…

Тихо у хаті зробилося, тільки чутно, як Михась дихає тяжко.

— Ну, — питається відьма, — є вже?

А в Лесі аж краплі поту виступили на чолі.

— Тікає воно від мене… — каже урешті.— Нечисто тут щось!

— То що, не дістанеш?

— А хтозна… — каже дівча. І раптом скрикнула: — Ось… ось воно!

Та й потягла за той гостряк. Михасеві й увіччю потемніло.

— А-а-а! — зойкнув він.

— Ага, — каже Леся, — отсе такий козак із тебе? А хто хвалився, що не боїться нічого?

— Так болить же… ох, Матінко Божа!

— Ну, то терпи… як там у вас на Січі кажуть — терпи, мовляв, отаманом будеш!

Вхопився Михась за лаву, аж пальці заклякли. А дівча знов рушило гостряком у рані.

— З пальців просто вислизає! Ану ж бо так спробую…

— Ве-е-е-е! — залементував Михась.

— Та не волай, мов на зарванській вулиці, чортів сину! — каже відьма. — В мене вже у вухах од тебе позакладало!

— Та болить же, що здуріти можна!

— А нащо ж лицаря з себе корчив і сміливцем виставляв?

— Та хвалько він, бабуню, — каже Леся. — Як дівчину недобрим словом назвати, то тут він хоробрий… а до лицаря йому ще як до неба пішки!

Тут Михась і розлютився. Та що се таке, думає, на Січі не останній чоловік я був, з нечистою силою змагався, бусурманам давав пороху понюхати, — а якесь капосне дівчисько на глузи мене бере?!

— Нехай мене чорти ухоплять, як зойкну ще бодай раз! Давай, — каже, — тягни!

Дівча і поцупило стрілу до себе. Аж дух забило Михасеві: обертається гостряк під ребрами, а витягти його ніяк.

— Матінко Божа, Пречиста Ладо, — просить Леся, — стань мені на поміч! Батьку Дажбоже, славен Трояне, творче землі та неба, не дай погибати козакові!

Зціпив зуби Михась і вже не знає, на якому він і світі перебуває. Чорно в очах, всього мов приском обсипало, а в горлянці крик росте.

Аж раптом і урвалося все.

— Ось він, — каже Леся. Та й скрикнула: — Божечку, а се що?!

Зиркнув Михась, а гостряк у її руці заворушився, засичав і гадюкою обернувся.

— А бий тебе сила Божа! — скрикнула відьма.

Михась і стямитися не встиг, а вона вихопила тую гадюку і в піч як жбурне! Завовтузилося у комині, наче туди собацюра впав, та як бабахне — так і гунуло з печі димом та попілом на хату.

— Що то було, бабуню? — питає Леся, бліда, мов полотно.

Баба зиркнула на Михася і похитала головою.

— Нечисть, що ж іще! Де се ти її ухопив, чортів сину?

— Поцілили вже мене раз, та кулею… — прошепотів малий козак, насилу володаючи язиком. — Тільки то жаба була.

— Лихо якесь вкотилося із тобою до нашої хати, — каже відьма. — Ану розказуй, що накоїв, песький сину!

Та Леся перепинила її.

— Кров’ю він сплив і балакати не годен, бабуню… Хай спить!

Три дні марив Михась і кидався уві сні, мов навіжений. Четвертого дня насилу звівся на ноги, видибав з хати і сів на призьбі. Гріється на сонці й чує, як сила вертається до нього.

— Значить, ще не край мені…— каже сам до себе. — Певне, сам Господь держить мене в обороні!

Аж тут із садка почулася пісня:

«А ця знай виспівує,— думає собі Михась. — Ото вже співуха!»

Коли ж тут і Леся з садка виходить.

— О, — каже, — то ти вже й на ногах! Міцний же ти, козаче!

— Було б мені, якби ти ту стрілу не дістала… — каже Михась.

Леся усміхнулася.

— То вже втямив, що не вороги ми тобі?

— Боже, збав! — каже малий козак. — Щоб не ти, то пропав би.

Леся й сіла коло нього на присьбі.

— То ти справді запорожець?

— А певно! — каже Михась.

— А як же ж до нас забився?

— Їхали ми зо своїм батьком січовим на волость, — неохоче каже Михась. — А в полі коло балки опала нас орда…

— То ти втік?

— Угу.

— А той козак?

— Не знаю, — каже Михась.

Зиркнуло на нього дівча.

— А чого ж се ти в біді його покинув?

— Мене хтіли татаре взяти, а не його, — буркнув Михась.

— А чом то?

— Довго казати!..

Леся й головою похитала.

— Ох, козаче, химерний ти якийсь! І стріла тая уготована була тобі недарма, і до нас ти заїхав, наче провадило тебе щось, і на ноги отсе зіп’явся зашвидко після такої рани… Кому ти служиш?

— Батькові Дажбогу й Матері Ладі,— каже Михась. — А ти?

— І ми з бабунею теж.

— Так ти ж бісурканя! — вигукнув Михась.

— То й що?

— Хтіли нас бісуркані у бран зайняти коло Ненаситця, — каже Михась. — Слава Богу, поталанило нам!..

— Се которі бісуркані?

— Ті, що на вепрах їздять.

Дівча пополотніло.

— Господе, твоя воля! Се ж відьми, що Матери Лади одцуралися… войовниці, гаддям оперезані!

А як же ви од них одборонилися?

Михась і розказав, як воно було. Як скінчив, то Леся й каже:

— Чула я про того лицаря, та віри не йняла, що так воно буває! А далі?

— Багацько ріжних див було з нами, — неохоче каже малий козак. — Аж отсе опинився у вас… раняний і вітер хитає мене! А треба їхати притьмом…

— Щось везеш? — здогадалося дівча.

— Везу… — каже Михась. Та й замовк.

Леся більше нічого й не питала. Аж тут відьма йде.

— А що, — каже, — устав уже? Живучий ти, вражий сину! Дивися ж, дівку мені не зобижай!..

— Та се, — каже Михась, — не дівка в тебе, а золото, бабуню! Таку гріх зобижати.

Баба і сплюнула.

— Знаємо ми вас, козаків… зразу добрі та божі, хоч до рани прикладай, а тоді як заставлять через шаблю скакати! Сердешна дівка скаче та знай слізьми умивається.

— Облиш, бабуню, — каже Леся. Й до Михася: — Тут жеребець твій тебе шукав… таке чинив, що не доведи, Господе, — бігає по всіх усюдах, іржить та знай дивиться, мов питає: де, мовляв, пана мого поділа?

— А де він?

— Пасеться коло озера.

Михась із присьби схопився.

— То ходімо хутчій!

Ще й до озера не дійшли, а гнідий уже Михасів дух почув. Заіржав, аж виляски пішли, та пастися покинув і наперестріч біжить.

— Здоров, друже! — каже йому Михась.

Та й за гриву обняв. А жеребець знай плигає на радощах та за вуха його хапає.

— Ох і любить він тебе!.. — каже Леся.

— Се брат мій рідний, — каже Михась. — Куди я, туди й він… один без одного не можемо! А хто його розсідлав?

— Я, — каже Леся.

— Видно, що ти бісурканя — сього коня навіть бувалі запорожці боялися!

А гнідий заіржав і давай вибрикувати по моріжку.

— Що се він коїть? — питається Леся.

— Показує, що в дорогу пора… застоявся, мовляв! — каже Михась. І до гнідого: — Поїдемо, поїдемо… та не сьогодні, а взавтра! Засідлаємо тебе удосвіта — і гайда!

Леся зиркнула на нього.

— Ти певен?

— Треба їхати… — каже Михась. — Дорога ще далека.

— Куди?

— На Київ.

Зітхнуло дівча та й каже:

— Не виїдеш ти звідціля, козаче…

— А чом би то?

— Замкнена сяя долина…

Михась і очі витріщив.

— Та як се — замкнена?!

— Ходімо до озера, — каже Леся. Та й узяла його за руку й потягла за собою, хоч він і опирався.

— Ну й що? — питається Михась, як вони опинилися коло озера.

— А поглянь-но добре… на що воно скидається?

Зиркнув малий козак та й бачить: вода в тім озері чиста, мов сльоза, коло берегів осока росте, а саме воно продовгасте.

— Таке, — каже, — наче ногою хто ступив тут…

Леся й кивнула.

— Як ходив ото Батько Троян по світові, мов простий чоловік, то лишалися на землі його сліди… Небагато їх є, та місця тії замкнені для простих смертних. Живуть там лише чарівники, відьми та бісуркані, що служать йому.

— То се слід Троянів?!

— А певно! Простий чоловік може сюди потрапити, та вийти з цього місця не здужає. Чарівником треба бути, щоб покинути сюю долину…

— А як я сяду на коня та й поїду? — питається Михась.

— Хоч куди поїдеш, то назад вертатимешся!

Почухав Михась потилицю.

— І що ж отсе робити?

— Чекати треба… иншої ради нема!

— Та й довго?

— Он давай сядемо на тій вербі та побалакаємо, — каже Леся.

Над річечкою, що вибігала з того озера, похилилася стара-стара верба, — наче місток вона була, що аж на той бік можна було по ній перейти. От посідали вони на тій вербі, то Леся й каже:

— А дуже тобі хочеться їхати звідціля?

Михась зиркнув на неї приголомшено.

— Таж певно! Що було б мені тут робити?

— З нами жив би… — каже дівча та й зашарілося.

— Та у вас тут, либонь, і їсти немає чого!

— Меду в нас є досхочу, кози держимо, а он у тому кінці долини жито посіяли… — каже Леся, опустивши очиці додолу.

— Вигадала таке! Батько мій січовий поліг, аби вчинив я те, що на віку мені написано, — а ти хочеш, аби я у сій долині на все життя лишився?!

— А що ти везеш?

Михась озирнувся навсібіч.

— А ти нікому не скажеш?

— Ні.

— Присягнися!

Леся притулила пальці пучками до серця.

— Спасінням душі своєї клянуся, вічним життям ув Ирі Дажбожому присягаюся, що ні слова не скажу нікому з того, що зараз почую!

— Добре, — каже Михась. Була то страшна клятва — хто порушить її, то буде кінця світа блукати чорними луками Триглавового царства. — Дивися ж!..

Та й потягнув за поворозки і дістав із-за пазухи Троянів Ключ.

Темна була та лялька, мов земля, та як упало на неї світло, то засяяла вона мов сонце, аж очам боляче було дивитися.

— Матінко Божа!.. — затуляючись руками, вигукнуло дівча.

Пішла брижами вода в озері, зашумів, залопотів ліс довкруги, зацвірінчало птаство у всіх усюдах, а стара верба заколихалася і простягла до них свої віти.

— Бачила? — питає Михась, ховаючи Троянів Ключ під сорочку.

Леся була бліда, мов полотно.

— Значить, прийшов у світ образ Матери Лади… — прошепотіла вона. — Ну, що ж, хай буде те, що буде!

— А добра з того буде небагато… — каже хтось позаду.

Крутнувся Михась, мов обпечений, аж поруч відьма стоїть. Мов із-під землі виросла, — ніхто й не зуглядівсь, як вона тут опинилася.

— А коли ж добро було в сім світі? — питається в неї Леся.

— Та й то правда… — каже відьма. І зиркнула на Михася. — Втямила я відразу, що недарма ти сюди забився, чортів сину… от тільки не думала, що така ноша на тобі!

— Сили небесні завдали мені сюю ношу на плечі,— каже Михась. — А ти, відьмо, не ставай мені на заваді.

— І так ти не вийдеш із сієї долини, — каже відьма. — Воно буде й добре — не принесеш лиха у світ!..

— Про яке лихо ти балакаєш, відьмуго? — питає малий козак. — Се образ Матери Лади, що сам Господь його сотворив, як ще світ був молодий! Як прийшов Троянів Ключ у світ, то вдяглася зеленню земля і зацвіло усе!..

Відьма й рукою махнула.

— Молоко в тебе на губах ще не висохло мені про теє розказувати! А ти, — зиркнула на Лесю, — бачу, вже лащишся до нього, мов тая кицька! А знаєш, що той Троянів Ключ в Україну принесе?

— Ні,— каже Леся.

— Ну, то йди до озера, так побачиш! Тільки гляди, щоб переполох тобі після того не довелося виливати, вража дівко!

От стало дівча над берегом, а відьма дістала жменю жита з хвартуха і сипнула у воду. Закипіло озеро, зашумувало, а тоді враз поголубіло й наче свічадо зробилося.

— На огненній річці Латир-камінь сяє, на тім камені Мати Нея смертну сорочку вишиває,— хутко заговорила відьма. — Вийду я не перехрестившись, удосвіта Богу не помолившись, до того каміня прийду, казати буду: «Матінко Неє, святая П’ятінко! Ти смертну сорочку вишиваєш, геть усе на білім світі знаєш, — і що було, і що є, і що буде ще. Покажи мені, що зо світом Божим станеться!» Хрест на мені, хрест на стіні, й уся я в хрестах, мов свиня в реп’яхах. А як брешу я, то нехай обернуся в камінь. Амінь.

Пішли брижі по воді, й знову зробилася вона мов дзеркало. Накреслила відьма у повітрі Коштрубове свастя й питає в Лесі:

— Що бачиш?

— Бачу… бачу пожар і ляхів побитих… — каже Леся. — Коні гасають без вершників…

Знову накреслила відьма Коштрубове свастя.

— Що бачиш?

— Палі понад шляхом, а на них люди нахромлені…— каже Леся. — Й князь їде на сивому коні! А страшний, що нехай Господь милує…

І втретє накреслила відьма Коштрубове свастя.

— А тепер що бачиш?

— Багна якісь, а коло них табор, валами обсипаний… — вже через силу каже дівча. — Гармати на окопі… Се наші, певне, бо хоругви малинові, а на них Дажбоже знамення… О Боже… рейвах у таборі! Тікають козаки через багна, а ляхи за ними… б’ють їх, рубають!.. А далі… далі кров, пожога… по всій Україні!

Та й заплакала.

— Доста, — каже відьма. Й до Михася: — Чув? Ото тим воно і скінчиться — поб’ють вас ляхи, розженуть по всій Україні, завдадуть її татарам у ясир, що й душі живої трудно буде знайти! Крови розіллєте стільки, що землі за нею не буде видко… а задля чого все теє?

А малий козак долоні за пояс заклав і живіт уперед випнув, мов той пан.

— Задля чого, питаєш? А я тобі скажу! На те кров ллється, щоб шаблі козацькі не ржавіли та душа козацька угору росла! А то розплодяться крамарі лукаві да гречкосії задрипані, да писаки — чорнильні душі! А кому вони треба? Нехай і весь люд вигине в Україні, а тілько жменя зостанеться, — так то лицарі будуть, а не казна-що!..

— Все одно ж прийшов сей Троянів Ключ у світ, бабуню… — несміло озвалася Леся, утерши слізки.

Відьма люто глипнула на неї.

— Дурепо ти, дурепо! Узуздріла козака та й розум згубила, еге? Розвісила вуха, мов телиця, да й слухаєш, що він тобі у тії вуха турчить? Троянів Ключ сей не для війни створений, а щоб земля родила та діти приходили на світ! Се ж образ Матінки Лади, а не Чорнобога! Як ллється кров на Україні, то плаче вона в Ирі Дажбожому гіркими сльозами!

— Брешеш, відьмо! — каже Михась. — Замкне сей Троянів Ключ коло, — і буде тоді те, що буде! А буде те, що Бог дасть.

Відьма й замовкла.

— Що ж, — каже урешті,— нехай… Вам жити на світі, а не мені.

Та обернулася й подибала до хати, підпираючись ціпком.

— Образив я її…— каже Михась.

А Леся своєю рукою його долоню накрила.

— Дарма, — каже. — Вона виведе тебе звідціля… хоч і сама того не знатиме!

— Як се?

— За тиждень Зелена Неділя, отоді й побачиш… А зараз ходімо в гай гуляти! Добре?

— Добре, — каже Михась.

Та й почимчикували у ліс, побравшись за руки.

От минув тиждень. Відьма ходила насуплена і не балакала до Михася, тільки сплюне було, як його побачить. Та Леся порядкувала в хаті за двох — і в печі топила, й кулешу варила, і навіть сорочку Михасеві випрала та полатала, бо геть була подерта. Як почав він її вбирати, то зиркнув на теє місце під ребрами, де стріла поцілила, — й побачив, що геть рана затяглася, тільки згоїна біліє, мов пташка дзьобом клюнула.

— Хутко ж воно в тебе загоїлося… — каже Леся, провівши пальчиками по тій близні.— Вмію я рани зціляти, та тут, видко, сила Божа над тобою чувала!..

— Господь милостивий, — каже Михась. — Умили мене водою з-під Золотого Ясена, то не страшне мені людське оружжя…

— Де се було?

— Шкода й балакати… далеко звідціля!

От і вечір уже скоро. Вийшли Михась із Лесею до озера та й посідали на тій вербі.

— Завтра Зелена Неділя, — каже Леся. — А в ніч проти сього свята кояться ріжні дива… тільки не треба тобі знати про них!

— То нащо ти мені про сеє кажеш? — питає Михась.

— А того, що сеї ночі ти можеш покинути цю долину… Нелегко се буде, та як слухатимешся мене й не злякаєшся, то, може, поталанить нам!

— А що треба робити?

Леся зітхнула та й каже:

— Ну, спершу треба дістати шапку-невидимку…

— Нехай Господь милує! — каже Михась. — А хіба ж вона є на світі?

— Є, та взяти її трудно!..

— А то чого?

— А от побачиш!

Як смеркло і на небі висипали зорі, повело дівча Михася до хати. Відьма сиділа на присьбі й, уздрівши, як ідуть вони, побравшись за руки, аж ціпком гупнула об землю спересердя. А Леся минула її та й каже:

— Ножа маєш?

— Угу.

— Отам на покуті росте три стеблини гороху… зітни їх, тільки хутко!

Дістав Михась свого запоясника та й попхався за стіл. Дивиться, у горщику під образами справді зеленіють три паростки. Зрізав він одну стеблину, зрізав і другу, а як третю почав стинати, то зойкнула вона людським голосом.

— О Господе!.. — перелякався малий козак.

— То нічого, — каже дівча. — Давай-но їх сюди!

Та й узяла ті стеблини і сховала за пазуху.

— А тепер, — каже, — йди за мною! Тільки ж гляди, назад не озирайся!

Як вийшли вони з хати, то відьми вже не було надворі.

— Де се вона поділася? — здивувався Михась.

— Зілля пішла збирати, — каже дівча. — А нащо, то сам побачиш! Хутчій, хутчій за мною!

Так прудко вона ішла, що малий козак насилу встигав за нею. От поминули вони пасіку та й насилу помітною стежечкою вийшли у поле. На тому боці долини бовваніла дерев’яна церква. Прислухався Михась, аж ось і дзвін бовкнув.

— Там далі село в долині, а з того села люде ходять до церкви, — каже Леся.

— А чого ж вона за селом стоїть?

— Бо не можна тут оселі будувати. Отсе скільки око засягне, — показала в поле, — скрізь могили. А з якої вони пори, то сам Господь тільки знає… Та ж дивися: як зайдемо до церкви, то щоб ти не балакав до людей! А то не вийде в нас нічого… Второпав?

— Угу.

Була та церква стара-стара, аж гонт на ній почорнів і шули порепалися. Людей стільки набилося, що ступнути не було де. Стали Михась із Лесею коло порога та й дивляться.

— Он, — каже Леся, — бачиш?

Глянув малий козак, аж у натовпі сновигає щось чорне. На голові шапка золота, саме плюгаве та мале, що й дивитися нема на що. Всі люде як люде стоять, а воно гасає, мов дурнувате: того за вухо смикне, тому свічку виб’є, а того вщипне, що чоловік аж сахнеться та озирається на сусідів, хто б це таке міг утнути в святому місці.

— Се, — каже Леся, — дідько! Перед Зеленою Неділею приходить він до храму Божого, як вечірня правиться, і коїть ріжні капості. А ото на ньому шапка-невидимка!

— А як же ми його бачимо? — питає Михась.

— На Різдво закопала я три горошини й вужеву голову на покуті, а з них отсі стеблини виросли… Мають вони чарівну силу, то бачимо ми нечистого, а він нас — ні. Тепер мусиш ти зірвати з нього ту шапку і хутчій тікати надвір…

— І все?

— Та не все… — зітхнувши, каже Леся. — Тоді-то найтяжче й почнеться! Таж ти у нас козак, то покажеш, який з тебе лицар…

А дідько знай ґзиться та фортелі ріжні викидає. Як підійшов він ближче, то розгледів Михась, що шапка на ньому висока та гарна, мов корона, а сам він такий гидкий, що тільки плюнь! Писок свинячий, увесь чорною вовною заріс, і очиці маленькі та каправі. Ось підкрався він до якоїсь дівки та й задер їй сорочку по пояс. Зойкнула бідолашка й зашарілася, наче маків цвіт, — всі її гори та долини стало видко.

— Ну, — шепоче Леся, — се вже він і геть близько… давай!..

Метнувся Михась уперед та й зірвав тую шапку. Дідько й остовпів од несподіванки — вмент усі в церкві його побачили!

— Чорт! Чорт! — зарепетували люде.

— Де?

— Оно, оно! Бий його!

— Так ось хто сорочку на мені заголив! — скрикнула тая дівка — та поплювала в кулак і як затопить чортяці в пику!

— Тікаймо! — каже Леся.

Та й ухопила Михася за руку і притьма із церкви. А там колотня та рейвах почався — спірвали козаки та молодиці того дідька і давай його лупцювати. Вищить нечистий, мов порося, а Михась із Лесею женуть через поле, аж дух із них випирає. Ось і долина вже близько.

— Здається, втекли… — каже Михась.

— Ні,— тяжко дихаючи, каже Леся, — від нього не втечеш… А ось і він!

Мов з-під землі, вродився перед ними нечистий. Око підбите, з писка кров юшить, та очі аж горять од ненависти.

— То се ти, — каже, — вражий сину, таку капость мені утнув?!

— Ну, я! — каже Михась. — Та й що?

— Оддай мою шапку!

— А дзусь!

— Оддай, а то гірше буде!

— Овва!

— Востаннє кажу, оддай!

Вихопив малий козак запоясника й блиснув ним дідькові перед очима.

— А отсе бачив?

Зареготався нечистий, аж кутні стало видно.

— Що се ти мені показуєш, собача дитино? Ти дідька хочеш отсим залізцем налякати? А дивись-но!..

Та й махнув лапою.

Не встиг Михась і стямитися, як узялася звідкись така сила-силенна гаддя, що й ступити ніде. Схопив малий козак Лесю за руку і потяг до себе, а гаддя так і в’ється кругом та сичить, роззявляючи пащеки.

— Ну, — каже дідько, — шапку оддаси?

— А от тобі! — каже Михась, та й дулю йому під носа!

— Шкода, — каже дідько. — Зараз із білим світом розпрощаєшся — закусає тебе моя худоба…

Тут Леся звелася навшпиньки та й каже Михасеві на вухо:

— Не зважай на сеє… то мара!

Як сказала вона теє, то вмент гаддя де й ділося, наче й не було його. А дідько аж зубами заскреготів од люті.

— Добре, — каже, — не боїшся ти нічого… то, може, гроші візьмеш?

І знову махнув лапою. Дивиться Михась, аж перед ним ціла купа талярів золотих та цехінів. Аж млосно йому зробилось, як уздрів отсе багатство. Се ж цілий табун коней можна купити за сії гроші, думає собі… а оружжя, а землі! Та що там казати — за гроші можна й шляхетство придбати, а разом з ним і замок десь на Литві чи в Україні! Як погодиться оддати сюю шапку, — а нащо вона здалася, коли подумати! — то буде паном на всю губу…

Аж тут Леся ляснула його по шиї та й каже:

— Отямся, козаче! Тії гроші від нечистого… черепками обернуться та гайном усяким!

Розлютився тут нечистий не на жарт.

— Ага, — каже, — так он якого ти способу добираєш! Начувайся ж!

І як свисне — аж листя з дерев посипалося! Загуло тут у лісі, затріщали дерева, застугонів шалений вітрюган понад полем, до самісінької землі нагинаючи трави, — і почала до дідька злітатися нечисть, та така, що Михасеві й уві сні не снилася. Були там і упирі з червоними пиками та зеленими очима, і нави з курячими ногами, і вовкулаки, що в них кров із пащі капає, а на шиї червона стьожка, і мерці, й відьми, і перелесники — як ото кажуть, всякої тварі по парі.

— Се теж мара? — питає малий козак у Лесі.

А та од страху трясеться і знай до Михася тулиться.

— Отсе вже ні… Не гадала я, що так діло обернеться!

— І що ж робити?

— Не знаю, Михасику…

А дідько регочеться та плигає на одній нозі.

— Ну, — питається, — по-доброму оддаси?

— Дідька лисого тобі,— каже Михась, — а не шапку! Жінку свою чортицю лякай, а не мене!

І сіпнув за поворозки та й дістав Троянів Ключ із-за пазухи.

— Отсе, — питає,— бачив?

Так і заціпла нечисть, уздрівши образ Матери Лади, що сяяв похмурим багрово-чорним огнем. Дідько роззявив свинячого писка, хтів було щось сказати, та й стулив його знову. А далі почав мінятися простісінько на очах: писок його поплив, стікаючи чорними краплями, роги охляли і звисли, мов два огірки, а ноги вигнулися, наче колесо. Ще якусь мить стояв він, хилитаючись туди й сюди, — та й осів додолу чорною купою. Не встиг Михась і оком моргнути, як розтеклася та купа калюжою дьогтю і всякла відразу ж у землю, наче й не було її.

Допіру сталося ото таке диво, ожила нечисть, що її дідько скликав, та й порснула на всі боки зі страшенним лементом та зойком. Загучало над полем, затріщало у лісових хащах, зірвався страшенний вітрюган, що мало з ніг обох не повалив, — а Леся й каже:

— А тепер тікаймо, хутчій!

Як добігли вони до озера, то на ньому місяць уже й золоту доріжку послав.

— О Господе! — каже Леся. — Он і молодик зійшов… поспішаймо ж, а то пізно буде!

— Чекай-но, — хекаючи, каже Михась, — дай оддихатися… Ще ніколи в житті так я не бігав!

Та й попадали обоє на моріжку. Озирнувся малий козак і бачить: зорі сяють у небі, риба скидається в озері, десь у гаю витьохкує соловейко… от не віриться, що в такому світі ще й нечисть може водитися!

— Ну, — питає в Лесі,— а далі що?

— А далі треба надіти шапку, — каже дівча.

Не хтілося Михасеві надягати те, що на дідьчій голові було, та мусив послухатися.

— Ну як, гарний я в ній? — питається.

— Ого, — каже дівча, — достеменний дідько — тільки хвоста іще вчепити! Ходімо ж до хати.

Та взяла його за руку й повела за собою. Ще здаля видно було, що в хаті світиться одним-одне вікно.

— Ага, значить, бабуня ще вдома… — каже Леся. — Устигли ми!

— Куди?

— А от побачиш!

Прокралися вони попід причілком і стали коло вікна.

— Дивися ж, — каже дівча.

Глянув Михась, а відьма взяла рогача та й дістає якогось горщика з печі. Клекоче та бурхає в нім, аж вариво через вінця вихлюпується. От поставила вона його на лаві, взяла ночви, з вільхової колоди видовбані, та й вилляла туди вариво. Бурхнула пара на всю хату, й усе розпливлося, неначе марево. Заколихалася відьма в тім серпанку, випросталася, коси її стали як вороняче крило, лице гоже та біле, — стямитися Михась не встиг, як то вже не баба, що порохно з неї сиплеться, а прегарна дівка у вінку та вишитій сорочці.

— Ох, Матінко Божа!.. — зойкнув малий козак.

— Цить, — каже Леся. — Далі ще й не те буде!

Стоїть та дівка посеред хати, і тіло її коливається, наче зілля у воді. Аж от ступнула вона один крок, другий, й відірвалися її ноги від долівки. Злетіла вона під стелю, витяглася і зависла на мить, крутячи туди-сюди головою. А далі простягла руки вперед — та й шугонула у піч, де палахтіло жовте полум’я!

— Батьку Дажбоже, славен Трояне! — видихнув Михась.

А Леся й потягла його насеред обійстя.

— Дивися! — каже.

Та й показала на комин. Звідтіля зразу димом гунуло, потім полетіли золоті іскри, аж ось вилетіла й відьма. Зробила вона одне коло над хатою, далі й друге, та як махне руками — тільки й побачив малий козак, як обернулася вона цяткою в нічному небі.

— А тепер ходи за мною! — каже Леся.

Забігли вони до хати, вхопили тії ночви та й потарганили надвір. Гнідий підбіг до тих ночов, понюхав їх і заіржав тривожно.

— Ну от, — каже дівча, — пора тепер і в дорогу…

— То се і я полечу?! — питає Михась.

— Полетиш… — каже Леся.

— А куди?

— Збирається сьогодні вся нечисть на Лисій горі під Києвом. Будеш ти летіти за бабунею слідом, тільки не побачить вона, бо на тобі тая шапка. А як прилетиш, то вже сам дивися…

— А що, мушу я вслід за твоєю бабунею летіти?

— Таж певно! Покроплю я тебе отсим варивом відьомським, то поведе воно тебе не куди, як на Лису гору… От як жеребець твій копитами землі торкнеться, тоді лишень можеш їхати, куди захочеш.

— А літати?

— А літати вже ні!

Насупився Михась.

— Одного не можу я второпати, — каже, — кому ж таки твоя бабуня служить — Триглавові чи Батьку Дажбогу?

— А ти бачив, якою вона зробилася? — питає Леся.

— Ну, бачив…

— Ото така вона доправди і є. За дня ходить вона старезною бабою і вдає з себе відьму, а насправді вічно молода й гожа… Усе те дано їй для того, аби вивідувати, що пекельна сила замишляє. Як ото дізнається вона про щось, то посилає до Иру Дажбожого ластівку, що живе он у нас під стріхою…

— А чого ж на мене вона завзялася?

— Бо не хоче, щоб кров людська ллялася… Тільки ж того, що в небесних книгах записано, і конем не об’їхати, сам знаєш!

— Так воно так… — буркнув Михась.

— А зараз, — каже Леся, — зробимо ще одне діло… Ножа не згубив?

— Ні.

— То забий осьо сюди його! — та й показала на сволока, де Коштрубове свастя було випалене.

— А нащо? — витріщив очі Михась.

— Як спіткає тебе лихо, — каже Леся, — то з-під сього ножа побіжить кров… Побачу я та й прийду тобі на поміч.

— А ти можеш?

— Та я багато чого можу… — каже мала бісурканя. — Шкода тільки, не безмежна моя сила!

Дістав Михась запоясника та й завагався — діда-небіжчика дарунок! Пошукав тоді він у саквах, знайшов кривого турецького кинджала й загнав його у сволока.

Зітхнула Леся сумненько.

— Ну, — каже, — готовий?

— Угу, — каже Михась.

— Все узяв?

— Угу, — каже Михась.

— То, може… може, хоч поцілував би мене чи що?

Нахилився малий козак і цмокнув її в щоку.

А Леся й засміялася тихенько.

— Хто ж так цілується! Ото вже нетямака…

Та зіп’ялася навшпиньки, обняла його за шию обома руками і вп’ялася в губи. Загуло Михасеві у вухах і голова обертом пішла, таке те діло для нього незвичне було.

— Ну, як?.. — питає дівча.

— Вуста в тебе солодкі й медом пахнуть… — облизнувшись, каже Михась.

А Леся засоромилася й очиці додолу опустила.

— Та я, — каже, — уся солодка, бо коло вуликів пораюся…

Тут заіржав гнідий, аж виляски долиною пішли.

— Що ж, — каже Михась, — пора! А як я же летіти буду?

— Сідай на коня, — каже йому Леся.

Плигнув Михась у сідло, а гнідий диба зірвався і знову заіржав, наче в сурму засурмив. Вмочило дівча віхтя у тії ночви та й покропило коня разом із вершником.

— Пам’ятатимеш мене? — питає Михася.

— До смерти тебе не забуду! — каже той.

Вмочило воно віхтя і вдруге покропило їх.

— Повернешся до мене? — питає Михася.

— Як Бог дасть! — каже той.

Вмочило воно віхтя і втретє покропило їх.

— А капосним дівчиськом узивати не станеш уже? — питає Михася.

Той і рота розтулив, аби сказати, та завирувало все доокруж, засвистіло, — смикнула їх із конем якась нечиста сила й потягла через поріг, а потім у піч, а далі й викинула через комин. Озирнувся малий козак — над ним небо зоряне, а під ним хатка, дворище і дівча у білій сорочці, що махає рукою.

От окреслив він одне коло понад хатою, друге, а далі пхнув коня закаблуками та й полинув увись, де ряхтіли зорі й сяяв рогатий молодик.

VII

Довго летів Михась, правлячи коня понад Дніпром, що лиснів унизу вузенькою сяйливою стьожкою. Десь уже і відьма зустрітися мала б, та нічогісінько не видко було попереду — тільки птаство нічне то вище, то нижче од нього пролітало.

— Добре ж було б отак літати, — каже малий козак сам до себе. — Ні комарів нема, ні мошви…

А гнідий почув теє і собі щось хоркнув.

— Ага, — каже Михась, — і тобі сеє до вподоби припало? А певно, пішки ходити не треба, та й через річки пливати теж! Лети собі та й годі…— Та й посмутнів. — Шкода тільки тую бісурканю було покидати… Що вже розумниця, то аж-аж-аж! І писочок гожий, та й сама замашненька, нівроку… А приязне, а ласкаве! Ну, та може стрінемося іще, як Господь дасть…

Отак летіли вони десь із годину, коли ж унизу замрів якийсь город. Лежав він на Дніпровому березі; коло пристані видно було човни і байдаки поприв’язувані.

— Се, певне, Черкаси… — каже Михась. — А як летіти далі по Дніпру, то Києва таки не минемо!

Та й підбадьорився. Нічого, думає, Господь милостивий — як завдав на мене сюю ношу, то й допровадить, куди треба йому!

Як ось замріла попереду якась цятка. Дивиться малий козак, коли ж то відьма летить. Сама у струну витяглася, коси аж свистять за вітром, а сорочка біла лопотить, наче вода у лотоках. Буцнув Михась коня п’ятами та й про всяк випадок піднявся вище. Була на ньому шапка дідькова, та знав він, що у відьом нюх неабиякий, — іще, не дай, Боже, дух почує. От здогнав він її й відразу ж помітив, що летять вони із конем куди хутчій, ніж перед тим. В’ється внизу Дніпро, мов тая стрічка, пробігають балки, озера, та так прудко, що й око не встигає вхопити. Як тут і села вже стало видко по берегах Дніпрових. Густо їх було, що одне за другим пролітали, — і втямив Михась, що се вже й Київ близько.

Відьма тим часом ходу збавила і почала в діл спускатися. Зиркнув малий козак униз та й бачить: на кручах та пагорбах стоїть над Дніпром город. Золотом сіяють у місячному світлі маківки церков та монастирів, коло берега байдаків та чайок сила-силенна чорніє. Уздріла відьма той город та й узяла круто у праву руч, обминаючи десятою дорогою хрести на маківках церков і соборів. Летить за нею Михась та й бачить, що минули вони Київ і вилетіли за місто. Замигтіли внизу гаї, якась річечка. От узяла відьма ліворуч та й каменем пішла у діл, аж вітер у косах заскавулів.

Глянув Михась, коли ж унизу височить гора.

Похмура та страшна вона була. Біля підніжжя поросли чагарі та деревляччя всяке, а маківка лиса, мов коліно. Ллється з неба зеленкувате світло молодика, й видно у тому світлі, що на горі аж кишить нечистю.

— Ну, — каже Михась гнідому, — тепер, братіку, тримаймося!

Хоркнув кінь і полинув униз, услід за відьмою. Просто на очах росте Лиса гора — ось і дерева окремі вже можна розгледіти, й огні видно, що на її вершині горять, а потім і чортівню, котра плигає да казиться круг тих багать. Хтів було Михась окреслити коло над горою, та дідька лисого — потягла його невидна сила простісінько туди, де відьма приземлилася.

Опустився кінь на землю, а Михась так і лишився у сідлі — сидить та озирається довкруги.

Було ж там на що подивитися! Певне, саме пекло розверзлося, бо повилазила на світ Божий така нечисть, що й у лихому сні не побачиш. Ось іде проз коня баба — у хустці й запасці, а голова назад вивернута, руки та ноги у суглобах повикручувані ще й тіпається на кожнім кроці. Аж похолов малий козак, бо згадав, як дід розказував, що так Ломиха виглядає — недуга, котра ходить по людях та кістки й сустави їм викручує. Допіру минула його тая напасть, як суне щось і геть страшне — ноги цапині, вовною поросли, а саме наче людина, тільки писок собачий. За ним, хилитаючись, плентає молодиця з чорними дірами замість очей. Течуть із тих дір сльози й капають на землю, залишаючи криваві сліди.

«Се ж Куга й Очниця! — думає малий козак. — Нехай Господь милує… таж тут усі хвороби зібралися!»

І страшно йому зробилося, як ніколи в житті. Озирнувся знову, коли ж сунеться до нього кобиляча голова без ніг. Очі огнем горять, зуби виширені й регочеться, мов навісна. Навіть гнідий перелякався, угледівши теє диво, — стоїть, мов укопаний, а шкура трясеться на ньому, як холодець. Поплескав його Михась по шиї, аж тая потвора минула їх і попхалася далі. Та відразу ж почувся регіт — пурхнув із неба цілий табун повітруль. Були то дівки, гожі собою, порскі та жваві, тільки прозорі, що й видно усе в них усередині. Спустилися вони неподалік, зареготалися і давай плигати, мов дурненькі. Тут підскочили до них чорти, вхопили їх в оберемок і потягли до вогню.

— Ух! Ух! — кричать. — Ану ж бо до танцю!

— Та до сього торгу ми й пішки! — кажуть їм повітрулі.

І почали гопки вибивати, аж курява стовпом стоїть.

«Тікати треба, — думає Михась. — Хоч і шапка сяя на мені, та ще почує яка потвора!»

І вже торкнув було коня, щоб помалу вибратися із юрми, коли ж загомоніла нечисть, заметушилася і назад подалася, звільняючи місце. Глянув Михась, а вже й проїхати ніде, обступили його зусібіч.

— У-у-у! — завила чортівня, вимахуючи руками.

Крутонувся страшенний вихор насеред того кола, й де не взявся здоровецький чортяка зі свинячим писком. Михась і похолов: був то Вернигор, що йому він камінцем засвітив ув око кількоро день тому на Дніпрі!

«Отсе улип! — думає малий козак. — А що ж його робити, га?»

А Вернигор тим часом відкашлявся, сплюнув та й каже:

— Браття і сестри! Шановні товариші! Слухайте, що буду казати… — та й річ урвав, бо галасували всі кругом та репетували, що хоч вуха затуляй. — Браття і сестри! — озвався знову. — Та тихіше, виздихали б ви всі до одного… перестаньте ж бо телесуватися! Чули чи ні?

А нечисть галасує та репетує, мов навіжена.

— Любі браття, милі сестри! Шановні товариші! — зняв голос чортяка. — А щоб вас лиха година побила… вам що, позакладало?! Та затуліть же нарешті свої пельки свинячі, скіки ж можна казати! Бо як візьму ломаку, то бідні ви будете в мене!

Галас трохи ущух.

— Так от, дорогі…— каже Вернигор. Тут якась відьма й зареготалася, мов дурнувата. — Яка ще там свинота зуби гилить! — гаркнув чортяка. — Бачу, є тут такі товариші, що й геть нам не товариші! Як дам зараз у рило, то й повилітають вони тобі к лихій матері, дорога сестро! Та що се таке… балакаєш, балакаєш, а їм як горохом по стіні! Ану йди, йди-но сюди, золото моє! — Зашамотіло щось у юрмі, а тоді заверещало перелякано. — Що, не хоче? За коси її, лярву!

Розступилася юрма та й випхнула насеред кола молоду відьму.

— Ага, — каже Вернигор, — ось вона, реготушечка! Ану ж підійди ближче, дорога сестро!

— Прости, батеньку, — каже відьма, — не винувата я!

Чорт і здивувався.

— А що, я винуватий? Може, я щось смішне сказав, товаришко, що ти заіржала, мов лошиця до жеребця? — і лапою махнув. — А всипте їй, товариші, двісті київ, та добрячих, щоб не порушувала більше тиші на зборах!

Завищала відьма, та кинулися на неї чорти й потягли десь у темряву.

— Добре, — каже Вернигор, — так про що се я… Ага, про порядок денний. Так от, на порядку денному сьогодні сумне у нас питання… — І зиркнув туди-сюди. — До речі, а де секретар?

— Тут я, тату, — виступив із пітьми кощавий чортяка з гусячим пером за вухом.

— А, тоді веди протокол… Як я сказав, на порядку денному дуже сумне питання. Може, хто знає вже, а, може, й ні… Як не знає, то звідомляю: у світ прийшов Троянів Ключ, товариші!

Тут запала така тиша, що чутно було, як голка впаде.

— А що се значить, шановні товариші? — питається Вернигор. — А я скажу вам: значить се, що зміниться світ! Я чую се в повітрі, чую й на землі. Заноситься на ті діла, котрі через п’ять, а, мо’, й через десять віків приведуть до того, що поменшає нас у сім світі! Слава Чорнобогові, наплодилося нашого брата за остатні сто год в Україні. Чимало ксьондзи та єзуїти поприносили нас за комірами та в рукавах своїх сутан, до біса й пани з підпанками набралися нас по Европах. Добре було й те, що пощезали вівтарі Дажбожі й навіть наймення його почало забуватися. Аж от вискіпався собачий син, — шмаркач, дев’ять год усього! — що знайшов ту кляту ляльку. Почав тепер він коло замикати, а як замкне, то вже нічого тоді не поправиш!

— А не можна було його спинити? — питається хтось із юрми.

— Пробували! — каже чортяка. — Та помагає йому сила та міць небесна і все вояцтво її. Воно ще й нічого, якби сам той козак такий зухвалий не був, любі браття із сестрами! Дивитися нема на що, а шапку-невидимку в нашого брата відібрав і його живоття позбавив. Та що там казати: мене, Вернигора, що зо святим Юром на річці Самарі бився, як світ ще був молодий, — камінцем ув око луснув!

Нечисть аж загула од подиву.

— Застряв було він ув одному зо слідів Дажбожих, куди Троянів Ключ його привів, та вже донесли мені, що немає його там! А де його шукати, то й сам Чорнобог не знає. Коло, що ним він іде, так хитро задумане, що покидає сей світ кожен, до кого він приходить. А хто наступний у тім колі, про теє знає тільки той козак. А тепер ще й шапку-невидимку загріб… — Вернигор зиркнув на секретаря. — Ти там записуєш, товаришу?

— Записую, тату, — каже чортяка.

— Ага, так про що я… про шапку! Тая шапка немало нам лиха накоїть. Не видно його, собаки, та й духу не чути, бо все вона приховує. Може він і поміж нас бути, а ми його не побачимо…

— Батько Вій, Чорнобог наш, побачив би! — каже секретар, грамузляючи пером по бомазі.

— Так до кінця світа укинули його в Пекло, — каже Вернигор. — А хоч би й побачили ми того шмаркача, то що змогли б учинити з ним? Троянів Ключ на ньому, що смерть нам несе, товариші!

— Таж є поміж нас відьми і перевертні, котрі ще людьми зостаються… — грамузляючи пером по бомазі, каже секретар. — Ті ухопили б його й тую ляльку одняли!

Михась і похолов увесь. Аж тепер він уторопав, у яку халепу втрапив, — нехай пхне його яка нечиста сила, то зразу ж і втямить, хто се тут! Ох, думає малий козак, треба втікати, і мерщій!

Та й озирнувся доокруж.

А нечисті кругом чортів тиск зібрався. Всеньку гору захарастила — і на маківці її повно, і по схилах, і навіть коло підніжжя кишить, там, де чагарі поросли й деревляччя. Тільки за Вернигором, де почет його стоїть, вільну місцину видко.

— От і зібрав я вас, аби вирішити, що з тим недолітком робить, — каже Вернигор.

Тут чортівня й заревла.

— Четвертувати його!

— На палю набити!

— У Пекло вкинуть, щоб сковороди розпечені до конця світа лизав!

— На Соловки заслати, щоб пахав, як Папа Карло!

— Пасть порвати!

Вернигор лапу підняв.

— Браття і сестри! — каже. — Шановні товариші! Чи ви дурні такі доправди чи в дурного зимували? Таж про те я вам товчу, що спершу зловити його треба, а тоді вже кару придумувати! Як спірвемо його, то що хоч учинимо… так штука ж у тому, щоб до рук його прибрати! То які будуть пропозиції?

Тут якась відьма і підняла руку.

— Ну-ну, — каже чортяка, — що в тебе?

— Спершу, — каже відьма, — перевірити треба, чи нема його серед нас. Раз він такий хитрий та змисний, то може десь тут ховатися!

— І як же се вчинити, люба сестронько?

— А просто! — каже відьма. — Ось, товаришу Вернигоре, папороті цвіт, що знайшла я торік у лісі. Відкриває він усе, що криється на землі й під землею.

Та й дістала з-за пазухи залізне пуделко.

— Ну, — каже Вернигор, — хоч одна розумна голова знайшлася в сім натовпі! Від імени чортячого бюра виголошую тобі подяку, товаришко.

— Із занесенням до особової справи? — питає відьма.

— Із занесенням! — каже чортяка. — А зараз давай тую коробочку мені.

Схилився Михась коневі до вуха й прошепотів йому кілька слів. А тоді міцніше стис повід у руці та й завмер.

Вийшла відьма з юрми і простягла Вернигорові залізне пуделко.

— Тут вона, батеньку!

Тихо зробилося кругом, наче у церкві. Взяв чортяка тую коробочку та й трусонув нею коло вуха.

І тоді вдарив Михась гнідого п’ятами, а той страшенно заіржав та й плигнув простісінько на чортяку, вдаривши його передніми ногами у писок; гепнувся Вернигор додолу, випало пуделко йому з рук і покотилося у темряву; заревла чортівня і давай ловити теє пуделко, а жеребець стрімголов помчав у діл, давлячи і збиваючи з ніг усю нечисть, що траплялася на шляху.

— Батьку Дажбоже, славен Трояне! — шепоче Михась, пригнувшись до гриви. — Матер Божа, Пречиста Ладо! Не дайте погибати козакові!

А на горі галас та лемент стоїть — не може чортівня втямити, хто се їй капость таку утнув. Довго мчав малий козак, аж огнів не стало вже видно й галасу пекельного не стало чутно. Як вихопився жеребець на кручу й у долині блиснув Дніпро, де послалася золота місячна доріжка, то спинив Михась гнідого й мацнув себе на голові. Та дзуськи: не було вже на ньому шапки дідькової — певне, гілляка збила по дорозі.

— Дарма, — каже Михась. — Не треба мені її — лицар я, а не баба, щоб ховатися!

А тоді обернувся та й показав дулю Лисій горі.

— Отсе вам, — каже, — нечисті душі, від козака!

VIII

На Подолі коло ринку, там, де зараз крамні комори, була колись корчма. Другого дня після Зеленої Неділі сиділо в тій корчмі двоє міщан і балакало про те, що коїться на білому світі.

— Ох, куме Грицю, — каже один, — чує моє серце, що настає недобра пора!

— А то чого б, куме Прокопе?

— Приїхав оце із Чигирина пан Пшемиський, гетьмана коронного слуга, то казав, що знов бурлять запорожці…

— Веремія хочуть ляшкам закрутити? — питає кум Гриць.

— Та начебто! Ходять чутки, що знайшовся на Січі якийсь бісуркан, із тих давніх волгвів, і провіщає, ніби зірветься ще гірша буря, ніж за Наливайка…

— З нами сила та міць небесна! — каже кум Гриць.

— А хіба дарма ото комета висить над Києвом уже два місяці? Нехибна признака, що на війну заповідається!

Хильнув кум Гриць пива із череп’яного кухля, втер піну з вусів та й каже:

— Давно клятих ляхів треба поскромити! А то розперезались, як у себе вдома, собачі діти…

Коли ж завовтузилося щось на ослоні, котрий стояв у темному кутку корчми, а тоді завело п’яним голосом:

Та й замовкло.

— А се що за проява? — питається кум Прокіп.

— Козак якийсь, — каже корчмар од шинкваса. — Вже третій день п’є — не просихає!

— Низовець?

— А Господь його зна!

Тут затупотіло надворі біля конов’язі — чутно було, хтось коня припинає. Аж ось гупнуло на ґанку, пошаруділо, клямку шукаючи, та й одчинило двері. Зиркнули міщани, а на порозі хлопчак стоїть.

Був то геть чисто козак, тільки малий іще. Вбраний у свиту й червоні шаровари, на ногах чоботи добрячі. При боці шабля, а за поясом кинджал у срібних піхвах.

— Хліб-сіль, панове! — каже міщанам. І до шинкаря: — Коневі шанька вівса знайдеться?

— Знайдеться, — каже той.

— А на зуб щось кинути буде у сій корчмі?

— Буде, — каже корчмар.

Сів козак на лаві, шаблю відстебнув і поклав коло себе.

— Ну, то давай! — каже.

— А зовуть тебе як? — питає корчмар.

— Михасем.

— А гроші маєш?

— Маю.

— Ану ж бо покажи!

Дістав Михась золотого з кишені і крутонув по столі.

— А що ж тобі давати? — питає корчмар.

— Мед є?

— Є.

— А печене порося?

— Так ти ж не подужаєш усеньке!

— Що не подужаю, — каже Михась, — те з собою заберу! Ти, дядьку, не розбалакуй, а їсти давай. І чимбільше.

Міщани й перезирнулися.

— Звідки ти отсе такий узявся, небоже? — питається кум Прокіп.

— Із Січи, — каже малий козак. — Джура я.

— І сам оце їдеш?

Зиркнув Михась на обох міщан, потім на шинкаря та й каже:

— Не сам, бо зараз ще запорожці над’їдуть. Домовилися ми в сій корчмі зустрітися.

Тут знову завовтузився той пияк на ослоні та й загорлав:

І замовк.

— А то не з ваших? — питає кум Гриць.

Михась і не глянув у той бік.

— Ні,— каже.

Як ось і порося принесли на циновій тарілі. Потяг його малий козак до себе, дістав запоясника та й відбатував ніжку. Взяв її обіруч і заходився маламурити, аж за вухами лящало.

— Бачу, ти й справді запорожець… їси, мов за себе кидаєш! — каже кум Прокіп.

— А козак не гордун — що спірве, все в кавдун![50] — каже на те Михась.

Та хильнув меду і ще одну ніжку відпанахав.

— Ех, — каже, уп’явшись у неї зубами, — якби хліб та одежа, то їв би козак лежа!

Тут зареготалися міщани і навіть корчмар усміхнувся під вусами.

— То у вас усі такі на Січі? — питає кум Гриць.

Михась покрутив головою.

— Ні,— каже, — ще й ліпші од мене єсть… Я самий скромний там.

— А що ж воно чувати на тім Запорожжі? — питає кум Прокіп.

— Всякої всячини, — каже Михась, догризаючи ніжку.

— На татар сього року підете?

— Підемо.

— А з ляхами война буде?

— Буде.

— А правда, що волгов появився на Січі, старий, мов світ? — питає корчмар. — І провіщав, що вернеться давня віра й знову Матері Ладі молитимуться в Україні?

Зиркнув Михась на нього спідлоба.

— Правда, — каже. Та ще одну ніжку одпанахав і давай наминати.

— Щось неговіркий ти, козаче… — каже кум Гриць.

— Голодний я, мов той вовцюган, — каже Михась. — От кендюха напхаю, то, може, побалакаємо…

Тут завовтузився той козак на ослоні, перевертаючись на другий бік, а тоді як гепне додолу — аж корчма затряслася!

— А Матер Божа! — каже корчмар. — Ото вже п’яниця! Як лигнув зрання дві кварти горілки, то й досі хропе…

— То, може, підняти його та покласти на ослін? — каже кум Прокіп.

Корчмар і рукою махнув.

— Хай лежить, опияка такий! Випхав би я його в потилицю, так грошви ж має до біса…

— Е ні,— каже кум Гриць, — чоловік же не свиня, щоб долі валятися! Давай-но, куме Прокопе, покладемо його.

Та повставали обоє з-за столу й підійшли до того козака. Перевернув його кум Прокіп на спину і каже:

— Ого, се якийсь старий вояк!

— А чого? — питає Михась, наминаючи ніжку.

— Он як рубонули його… близна через усе лице!

Малий козак так і завмер із ніжкою в зубах.

А тоді схопився на ноги та й притьма до того пияки. Глянув і за голову взявся.

— Господе милосердний! — каже. — Та се ж мій батько січовий!

Зиркнув на нього кум Гриць.

— Та ти ж казав, що се не ваш козак!..

— А я бачив хіба, хто там хропе! Обуше, Обуше… просинайся-бо! Се я, Михась!

І давай термосувати його. А запорожець тільки мурмотить щось та руками відпихається.

— Прокидайся, чортів сину! — гукає Михась характерникові на вухо і трясе його, як грушу. — Ач, розлігся тут, мов породілля!

Розплющив Обух око та як ревоне:

Та й знову захріп.

— Мертві бджоли не гудуть… — покрутивши головою, каже кум Гриць.

— І меду не носять! — докінчив кум Прокіп.

— Панове, — благально каже до них малий козак, — поможіть мені занести його десь у повітку! А то як проснеться, то знову горіляку почне дудлити! Під Милий Біґ вас прошу!

— На сіно його до стайні,— каже корчмар. — Там проспиться, песький син!

— А що, — каже кум Гриць до кума Прокопа, — занесемо, добродію?

— Та вже ж не покинемо, добродію! — каже той.

І взяли запорожця та й понесли надвір. А Михась біжить за ними та просить:

— Ох, не впустіть же його! Ой помалу ж!

— Та як упустимо, — каже кум Гриць, — то воно й добре буде — може ж, проснеться, бісова личина!

Коло корчми зразу стайня була. Поклали міщани запорожця на сіні, то кум Прокіп і каже:

— І тяжкий же, собака! А шаблю, бач, не пропив!..

— Козак шаблі ніколи не проп’є,— каже Михась, підмощуючи Обухові під голову свою свиту. — Бо що то буде й за козак без шаблі! Дякую вам, панове, що не покинули в біді, а з мене чарка за те і перекуска!

— Бачу, ти справді козацька дитина… — каже кум Гриць.

Та й подалися до корчми.

— Давай же тепер, — каже Михась корчмареві,— горілки й наїдків, які там є! Не думав я й не гадав, що батька січового живим побачу!

— А що, — питає кум Прокіп, — халепа яка в дорозі спіткала?

— Була в нас із ордою пригода коло Самари… — каже малий козак.

Як ось корчмар подав до столу по чарці й ковбасу печену з горохом.

— Тo се ти од самісінької Самари їдеш? — питає.

— Із Січи ми їхали, що на Микитиному Розі,— каже малий козак. — Ну, та то діло минуле… дарма й балакати!

І підняв кухля з медом.

— Давайте, — каже, — панове… за нас із вами — й за хрін з ними!

— Рости великий-великий! — каже кум Гриць, піднімаючи чарку аж до сволока.

— І здоровий! — каже кум Прокіп.

Та й роззявив рота, здоровецького мов піч, і вилляв туди горілку.

— А що ж тут у Києві коїться? — питається Михась, догризаючи ніжку.

— А що, — каже кум Гриць, — ляхи панують та й годі… Гуляють не в свою голову, чортові душі!

— Запорожців на них треба, — каже кум Прокіп. — Ті їм хвоста вкрутили б! Бо давненько вже низове товариство на волость виходило…

— Ото, — каже корчмар, — год із десять війни не було! Як ото взяли Запорожжя у лика на Масловім Ставі, то й затихли братчики… Кажуть, на Січі залога ляська стоїть?

— На Хортиці вона окопалася, — каже Михась. — Але й у Січі є…

— Та й що ж там братчики собі думають? — питає кум Гриць.

Михась загнав ножа поросяті в черево й розчахнув його надвоє.

— Не сумлівайтеся, — каже, — панове! Недовго вже ляхам лядувати… Ще їхні кістки по Вкраїні валятимуться!

— А ти відкіля знаєш? — питає кум Прокіп.

— Та знаю вже!.. — каже Михась.

Перезирнулися міщани. Кум Гриць зітхнув і каже:

— Ну, добре… підемо, либонь, до хати! Бувай здоров, козаче…

— І ви ходіть здорові, панове! — каже Михась.

Та й знову взявся поросятину маламурити, бо таки голоден був.

Довго спав характерник — уже Михась і пообідав, і коней напоїв, почистив та до стайні завів, а Обух знай хропе та й хропе. Сів Михась коло нього і мухи одганяє.

Аж надвечір завовтузився характерник і розплющив око. Зирнув туди-сюди та й каже:

— Матері його ковінька! Чи се вже я на тім світі?..

— А що? — питає Михась.

— А джуру свого бачу, которого татаре в Дикому Полі встрілили!

Тут малий козак і зареготався.

— Не вчинили ще тої стріли, що мене живоття позбавила б! Поцілили, правда, під ребра, та, слава Богу, зцілили мене добрі люде…

— А хто ж то? — питається характерник.

Михась і розказав йому все. Як скінчив, то Обух і каже:

— Чув я про тії сліди, що Дажбог зоставив коло Самари, та гадав, що то казка… Дивнії дива на сім світі кояться! Та добре, що ти так легко з тої пригоди виплутався… А я ото чотирьох басурманів уклав та й тягу дав хутчій, бо чамбул за тобою погнався. Кирика посилав тебе шукати, то він ні з чим вертався… Стрічаю ввечері тамтешніх козаків, коли ж вони трьох татар у лика взяли. Ті й зізналися, що гнали тебе аж до лісу, а там стрілою поцілили простісінько в серце. Ото й запив я, прибувши до Києва, ох і запив… Три дні вже не висихаю!..

— Доста вже пити, — каже малий козак. — Слава Богу, здибалися ми з тобою, то треба йти, куди нас Троянів Ключ провадить…

Сів характерник і очі протер.

— Та воно й правда… — каже. — І так стільки часу втеряли!

— А куди ж нам отсе тепер ладнатися? — питає Михась.

— А от повечеряємо та й будемо гадати! — каже характерник. — Коні наші як там?

— Наготовані й напоєні,— каже Михась. — А що?

— Либонь, на ніч поїдемо… Тут, правда, недалечко!

Як повечеряли вони в корчмі, то характерник і каже:

— Дождемося півночі та й вирушимо… А зараз краще спочити перед дорогою!

І полягали удвох на сіні. Помовчав малий козак та й каже:

— Одного не можу я второпати: такий великий та мудрий Дажбог, а не бачив, що брат його лихо замишляє проти білого світа! А тепер отсе хоч і вкинув його до Пекла, та людям із нечистю весь час доводиться воювати…

Зітхнув характерник.

— Великий і мудрий Господь наш, та добре в нього серце… — каже Михасеві.— Вірив своєму братові, бо хоч що кажи, а все ж рідна кров! От Чорнобог і обманював його, та ще й не раз…

— А як же се воно так може бути?

— А просто! Якось подався Триглав у чужі краї та й пристав до одної молодиці у прийми… А молодиця тая не людина була, а велетка — з тих велетів, що від нащада світа існували! Жив з нею він три роки, й народила вона трьох дітей од нього — однооку дівку, гадюку і вовка. От узяв їх клятий Триглав та й подався до свого брата. Глянув Господь на тих потвор, і зле йому на душі зробилося… «Що ж ти, — каже, — отсе накоїв, собачий сину! Се ж ні люде, ні диви, а потвори, що таких і світ не бачив!» Похилив голову Чорнобог. «Винен я перед тобою, Господе! — каже Дажбогові.— Що хочеш, те й роби з ними… хоч із сіллю з’їж!»

Подумав Батько Троян і каже: «Дочка твоя страшна та потворна… хай же віднині зоветься вона Мара! А щоб люд мій не лякала, то до конця світа жити їй у Безодні під землею!» Як сказав він оте, загула земля та й провалилася тая дівка у Безодню. «А гадюка сяя, — каже Троян, — як виросте, то весь білий світ обплутає… нехай же лежить вона до конця світа на дні морському!» Як сказав Дажбог, та і сталося: заревло синє море та й проковтнуло тую гадюку. А як глянув він на вовченя, то й шкода його стало. «Гарне воно та втішне… — каже. — Хай живе собі з нами»!

От минає рік, минає й другий. Дивиться Батько Троян, що виросло теє вовченя у здоровезного вовка. Та то ще й нічого було б, якби не такий лютий удався отой вовцюган: кого бачить, на того й кидається. Всіх дивів покусав, а Матер Божу загнав якось на грушу, що всеньку ніч там сиділа та репетувала, мов на пуп… От подумав, подумав Батько Троян та й вирішив пристренчити того вовка. Спустився на землю й на горі Заруб викував залізного ретязя. Грубий був той ланцюг, що ні Тур, ні брат його Юр Святий не могли теє залізо розірвати. Залигав Господь вовка тим ретязем, коли ж той повів плечима — та й луснув ланцюг ув однісінький мент! Здивувався Батько Дажбог, та подумав собі, що то, може, руда трапилася кепська абощо… Скував іще одного ретязя, надіває тому сіроманцеві на шию, коли ж той стрепенувся — та й другий ланцюг тріснув!

Тут і злякався Батько Троян. «Еге, — думає,— се щось недобре на світ уродилося! Як виросте воно, то, не доведи, Господе, ще й мене з’їсть!» А за тої пори жив коло Дзвонецького порога один козак. Тримав він кузню й коні кував усім, хто проїжджав тією стороною. Прийшов до нього Дажбог та й розказує за своє горе — так і так, мовляв, хоч яке залізо рве той клятий вовк! Послухав козак і каже: «Не журися, Боже! Вчиню я такого ланцюга, що й ти не порвеш, хоч і над цілим світом владаєш!» Того ж дня і зробив він ретязя, тільки не з криці, а з павутиння. Глянув на нього Дажбог і зареготався, бо того ланцюга у кишені можна було сховати. «Що се ти, — каже, — козаче, вчворив? Смієшся з мене чи що?» А козак йому в одвіт: «Ти спробуй порвати, Боже, то тоді й пащекуватимеш!» Розтягнув Дажбог того ретязя руками, шарпнув — коли ж він не рветься! А бий тебе сила Божа! Наступив тоді Батько Троян на нього ногою, ще раз шарпнув — а дідька лисого! Бринить ланцюг у руках, а рватися не хоче.

Розлютився Господь, аж небо потемніло і блискавиця вдарила. Зібрав він усю свою силу та давай того ланцюга шарпати. Моцувався, моцувався, — і хоч би що! Вже й упрів, а ретязя так і не порвав. «Добре, — каже урешті,— бачу, неабияк прислужився ти мені, козаче! Що хочеш за свою роботу? Можу вчинити я тебе чарівником великим, котрого ще світ не бачив…» А козак і каже: «Нічого я, Господе, не хочу за те, крім вічного життя та молодости. А все інше у мене є!» Скривився Батько Троян, бо не хотілося давати теє простому козакові, та що вдієш! Господь сказав — Господь зробив. «Нехай так і буде!» — виголосив він. От і живе відтоді той козак поміж світами…

— То се той коваль, що мене в Залізному лісі од літавиць одборонив? — вигукнув Михась.

— Ото ж бо він і є… Та слухай далі. Сховав Батько Троян того ретязя у шапку, шапку на голову надів та й подався додому. А вовцюган там уже чорно робить — ганяє всіх дивів та дивиць по небу, аж курява стоїть! Кивнув пальцем Господь на нього, той і підходить. «Ну чого тобі ще?» — питає.— «А от, — каже Троян, — гадаєш ти, що дужий такий, а сього ланцюга й не порвеш!» Та й показує йому теє павутиння. Глянув на нього вовк і зареготався. «Добре, — каже, — як не порву я сього ретязя, то вкинеш мене у Безодню і сидітиму я там до конця світа! А як порву, то відгризу тобі я голову й правитиме світом батько мій Триглав. Згода?»

Згадав Батько Троян, як моцувався він з тим ретязем та так і не порвав, то й погодився. Залигав клятого вовка, той сіпнувся, — а дідька лисого! Не рветься ланцюг. Він ще раз — і знов не рветься! Утретє рвонувся вовцюган та й завив страшенно, мов на смерть, — утямив, що сидіти йому в Безодні, поки й світа. Простяг Дажбог руку, щоб згребти його за шкуру і відправити у Пекло, коли ж вовк голову обернув — та й хап його за пальця! Відкусив того пальця і змаламурив умент. Розлютився Батько Троян, ухопив його за хвоста, розкрутив над головою — та як пожбурить! Тільки загуркотіло за тим вовком у Безодні.

Одну тільки помилку вчинив Господь — не навік закляв дітей Чорнобогових, а до конця світа. Ото й сидять вони та дожидаються, коли ж страшний суд настане. Повиростали усі троє, що й глянути страшно. Мара зробилася така висока, що головою попід хмари сягає, гадюка виросла така довга, що всеньку землю вже оповила, а вовк такий величезний вигнався, що й у Безодні не поміщається. Як засурмлять янголи, провіщаючи кінець світа, то вийдуть усі троє на землю і будуть битися з біґами та дивами. Буде то остатня битва на землі, а потім світ знову стане молодий…

Зітхнув характерник і додав:

— А Батько Троян і досі без пальця ходить. Одколи світ засновався, ніхто не міг йому шкоди вчинити, — тільки той клятий вовк ото такеє лихо вкоїв…

Та Михась уже нічого на те не сказав — спав, як убитий, бо всеньку ніч не злазив із коня.

Було вже геть темно, як засідлали вони жеребців і покинули тую корчму.

— Спасибі сьому дому, — каже характерник, — та підем к другому… Довгенько ж я тут оковиту кружляв!

— А куди ми їдемо?

Обух штовхнув коня носаком чобота і звернув у вуличку.

— А їдемо ми у Верхній город, сину… Стояли там колись княжі палати, церкви та собори, а зараз лише руїни лишилися.

— Так то ляхи все поруйнували?

— Та ні,— каже характерник, — не ляхи, а татаре… Як прийшли вони першого разу на Вкраїну, то ханом був у них Батий. Став ото він під Києвом і страшенно сподобався йому сей город, надто ж Золоті Ворота, бо справді були вони із щирого золота. От і каже він київському князеві: «Одчини мені браму, то не буду я ні киян убивати, ні город руйновати — тільки золото з церков святих пообдираю та люд у ясир займу»! А князь йому одвічає: «Ти кому се кажеш, басурмане? Не було ще такого, аби діти Дажбожі самохіть у ярмо шию свою всунули! Один на одному поляжем, а Києва тобі не бачити.» Тоді ж, сину, не такі люде були, як зараз…

— Та й що? — питає Михась.

Характерник зітхнув.

— Сорок днів і ночей штурмували татаре сей город… А як узяли його, то так розлютилися, що вирізали до ноги усіх киян! Відтоді й не живе ніхто у Верхньому городі… Поділ згодом трохи заселився, а церкви та палати княжі так і стоять пусткою.

От проїхали вони Поділ та й побралися якимсь узвозом, що ішов під гору. Темно кругом було, хоч в око стрель, і тільки й бачив Михась, що провалля та хатки унизу.

Як опинилися на кручі, то придержав характерник свого коня і каже:

— Коли ішов ото Батько Троян од Козацького моря понад Дніпром, то спинився на оцьому місці та й прорік: «Тут буде город великий, де храми мої стоятимуть і народ мій вічно буде жити…»

— Й від тої пори ото Київ засновався?

— Та ні… Засновали його шеремети, як узяли копієм Україну і храми Дажбожі розруйнували у всіх усюдах! От тільки недовго їм довелося панувати над нами…

— А хто такі шеремети?

— Сарматами ще їх прозивають… Був то люд, як татаре отсе зараз.

Як ось попереду зачорніли якісь кам’яниці. Придивився Михась та бачить, що вікна в них провалені, двері отвором стоять, і тільки вітер свище в руїнах.

— Отсе, — каже характерник, — були княжі палати… А отам, — показав нагайкою на самотній мур, що бовванів оддалі,— Десятинна церква стояла!

— А ото що? — питає Михась, показуючи на височенну кам’яницю.

— А то церква Святої Софії… Засновав її князь Ярослав п’ять віків тому, коли розбив на тому місці печенігів.

Озирнувся Михась довкруги, і якось недобре йому стало на душі.

— Страшно ж тут…

— Чимало крови в сьому місці проллялося, сину… — каже характерник, злазячи з коня. — Як вдерлися татаре крізь Ляську браму,[51] то боронилися кияни з Десятинної церкви… Так багато їх зібралося на хорах, що завалилася церква і поховала їх під собою.

Глянув Михась та й бачить: неподалік од Десятинної церкви стоять колом дев’ять каменів, укопаних у землю.

— А отсе що?

— А се, — каже характерник, — найсвятіше місце було у Києві… Був се храм Троянів, а он там на кручі стояли образи усіх біґів та дивів — і Дажбога, і Матінки Лади, і Тура, і Юра Святого, і Дани, й Лелі з Живою. Горів тут огонь удень і вночі, й на сьому місці приносили в жертву Дажбогові воїнів, які потрапляли у бран… Як захтів князь Ладимир взяти собі за жінку ромейську князівну, то ромеї йому й кажуть: «Ото зречися Господа свого Трояна й Матери Божої Лади, то й оддамо тобі дівку… А не зречешся, то дулю тобі під носа»! Князь подумав, подумав да й свиснув на своїх пахолків. Поваляли вони тоді образи усіх біґів та дивів, а киян у Почайні охрестили силоміць…

— А як же воно так могло статися, що князь український правдиву віру зрадив? — питає малий козак.

— А шереметом був князь Ладимир по матері… от кров тая проклята і далася взнаки! Наварив він нам гіркої, що й досі не можемо до дна випити… То татаре плюндрували сюю Вкраїну, що мало де й живої душі було знайти, а се ляхи під себе підгребли та збиткуються з козаків! Про тую ганьбу і думу склали давні кобзарі да лірники.

І Обух тихо заспівав:

— Господь милостивий, — каже Михась. — На те ж і послав він нам Троянів Ключ, щоб прокляття теє ми одпокутували… А де ж тії образи біґів та дивів подівалися, що тут стояли?

— Порубали їх та попалили, бо декотрі були з дерева, — каже характерник. — А Батька Трояна, которий з каміня був, укинули у Дніпро. Гадали, потоне він, коли ж бачать — диво дивнеє, пливе Господь поверх води й не тоне. А люде біжать берегом та знай гукають: «Видибай, Боже, видибай!» Та тільки не захтів Дажбог лишатися в сьому городі. Поплив він Дніпром і за Вовнізьким порогом пристав до острова. Прочули теє запорожці, взяли образ Дажбога та й поставили на Січі, котра тоді на Хортиці була… А острів той відтоді почав зватися Трояновим островом, а зараз прозивають його Перуновим.

Зашелестіло щось у пітьмі, затріпотіло крилами. Не встиг Михась і стямитись, як сів йому на плече Кирик.

— Здоров, друже! — каже йому Михась. — А де се ти був?

— Тебе шукав, — каже йому крук.

Малий козак і рота роззявив.

— А як се я розумію, про що він каже? — питає в характерника.

Той похитав головою.

— Либонь, збувається те, що в Трояновій книзі записано… Хто носить образ Матери Лади, з тим дивні речі кояться. Починає він розуміти мову звірів і птахів і ще багацько дечого може… — Й до Кирика: — Приніс?

— Приніс, — каже той. І подає йому в дзьобі золоту сережку.

— А се що? — питає Михась.

Узяв Обух тую сережку й підкинув на долоні.

— Носив її той, кого ми шукаємо, — каже Михасеві.— А Кирик знайшов її на дзвіниці Святої Софії…

— Хіба козаки сережки носять?

— Було колись таке у князівській дружині,— каже характерник. — Носив сережку той козак, що був у батьків єдиним сином. От перед битвою і ставили його не в першій лаві, де найбільше люду гинуло, а в другій чи третій… Зараз той звичай тільки на Дону та в Січі зберігся.

— Та й що ми з нею робити будемо?

— А от зараз побачиш… — каже характерник.

Та й ступив у теє коло, де храм Дажбожий був.

Вийшов на середину, кинув додолу ту сережку та й заговорив:

— Дніпро-Славута в Козацьке море тече, по тім Дніпру Божий образ пливе. Над ним янголи Божі літають, хвалу Господу співають. Прийду я, бісуркан-характерник, до Дніпра-Славути, стану такими словами промовляти: Батьку Дажбоже, славен Трояне, Господе наш милосердний! До порогів пливу — вода несе, з-за порогів іду — біда жене. Тіло своє залізом утинаю, живою крівлею тебе заклинаю: вкажи мені на того, хто третій у колі твоїм!

Та й дістав запоясника і вколов ним себе у зап’ястя. Зацебеніла кров, поповзла долонею і закапала на землю.

Тихо-тихо зробилося кругом. Михась і подих затамував — була то така давня та страшна ворожба, що він і не чув про неї. Аж ось блиснуло над Хрещатим яром, а потім такий грім ударив, що малий козак аж присів од переляку. Дивиться, коли ж де не взявся кажан. Зробив одне коло над характерником, потім друге. Глянув на нього Обух і каже:

— Так ось хто поведе нас…

— Куди? — питається Михась.

— До Лаври… Бачив, де блискавка свінула?

— Угу.

— Ото там той чоловік, що його ми шукаємо!

Та й посідали на коней і поїхали в діл. А кажан знай летить попереду. Минули Софію, а далі князівські вали вже стало видно. Геть поруйновані вони були й дерезою позаростали. Виїхали вони у яр. Бігла внизу річка неширока і впадала трохи далі в болото.[52]

— Отсе найгірше місце в Києві…— каже характерник. — Билися тут оружні волгви з шереметами. Відтоді й стало тут сеє болото, бо лягла тих шереметів сила-силенна!.. Прокляте се місце зараз, і на довгі віки буде воно прокляте…

— А волгви теж полягли? — питає Михась, коли вони перепливли кіньми на той бік.

— Он там вони поховані…— показав характерник нагайкою на кручу. — Так давно се було, що й могила їхня з землею зрівнялася!.. А де сяя нечисть лягла, гниє тепер та смердить — і ще довго смердіти буде…

— А чого? — питає Михась.

— Настане така пора, що прийдуть шеремети і знову візьмуть у бран Україну… На тому боці зведуть вони кам’яницю, де буде храм їхнього князя. Тільки то не живий чоловік буде, а мрець…[53]

Сказав теє характерник та й замовк. Потойбіч болота почався такий ліс, що коні насилу брели крізь хащі. Покружляє кажан понад вершниками та й летить уперед, а потім знову вертається. Аж ось виїхали вони на стежку та й пустили коней учвал. І години не минуло, як попереду стало видно кам’яниці й маківки з хрестами.

— Отсе вона, Лавра Київська… — озвався Обух. — Тільки куди ж нас він веде, хтів би я знати!..

А кажан звернув попід муром і полетів до Дніпра. Дерев тут було мало, то характерник з Михасем гнали, аж вітер у вухах свистів. Коли ж виїхали вони на берег, і тьмяно блиснув перед ними Дніпро.

— Ну й що? — питає характерник.

А Михась завмер на мить, тоді зліз із коня й став, тримаючи повід у руках.

— От і все… — каже.

На голій кручі, що височіла понад берегом, сидів дідуган. Такий високий він був, що якби встав, то Обух йому насилу до пояса сягнув би. Вбраний він був у залізний шолом, панцир із образом Матери Лади на грудях, а на поясі висів меч.

Кинув Михась повід і пішов до того чоловіка.

— Чолом, волгве! — каже йому дід.

— Чолом, кию… — каже йому малий козак.

Та й сів поруч. А кажан знай кружляє й кружляє над ними.

— Приніс? — помовчавши, питає дід.

— Приніс… — каже Михась.

Тут дідуган і засміявся.

— Батьку Дажбоже, славен Трояне, — каже урешті,— як був я молодий, то хтілося мені жити та й жити… Ворогів під ноги топтати, здобичі добувати, пити та гулять по-молодецькому! А Господь, видно, почув теє з неба та й покарав мене: вже сім віків живу… І печенігів бачив, і половців, і татар, і ляхів!.. Вже й Україна сяя змінилася, що не впізнати її, й річки зміліли, і могили давні позападали, — а я знай гріх свій покутую!

— Не твій то гріх, а князя твого, — каже характерник, підходячи до них.

— Ні,— каже дід, — мій таки… Перший гріх був, що покинув я Січ і на службу до Ладимира-шеремета подався, а другий, що віру правдиву плюндрувати помагав! От і караюся тепер — прошу в Бога смерти, а вона не приходить і не приходить…

Та й замовк. Тихо зробилося, тільки чутно було, як вода лолотить десь на Дніпрі.

— А чи єсть іще Січ за порогами? — питає врешті дідуган.

— Є,— каже Михась. — На Микитиному Розі вона.

— Як записавсь я до коша, — каже дід, — то була Січ на Хортиці… Стояла там величезна кріпость, що таких і не будують уже зараз. А запорожці звалися тоді полянами, бо в Дикому Полі козакували…

— А чого ж не одборонили Україну від татар? — питає Обух.

— Видно, так треба було… — каже дід. — Всенька Січ прийшла під Київ на битву з шереметами… та там і полягла трупом — насилу кількоро душ уціліло! Як прокляли нас волгви, так і прийшло горе та лихо в Україну…

І знову замовк.

— Куди ж далі мені йти? — питається Михась.

— До Трахтемирова… — каже дідуган. — Там, на горі Заруб, знайдеш того, хто краще, ніж я, Троянові служив! Тільки їхати прийдеться лівим берегом на Переяслов та ще й гак накинути через Баруч…

— А то чого? — питає Обух.

— Орда йде правим берегом, — каже Михась. — Так широко, що не об’їдемо її. А пополудні й на лівому боці вже буде…

Зиркнув на нього характерник.

— Звідки знаєш?

— Бачу… — каже малий козак.

— Носить твій джура образ Матери Лади, то багато йому відкривається… — каже дід характерникові.— Ото тільки поплатиться він за теє гірко!

— На все Божа воля,'— каже Михась.

І знову позамовкали усі. Сидів дідуган, склавши долоні на держаку меча, й дивився в далечінь, що розгорталася за Дніпром.

— То ти, — питає Обух, — ото знай козакував увесь час?

— Поки сила була, — каже старий лицар. — А в остатні сто год геть ні на що звівся, то жив у ченців у лаврських печерах… Та, слава Богу, і моя пора настала! Наснилося сеї ночі, що стою я на Дніпровому березі. Аж дивлюся, човен пливе, — та не простий, а той, що в ньому мертвих воїнів за водою пускають… Глянув я, а той воїн, що в нім лежить, — то я сам.

Нічого на теє Михась не сказав, тільки понурився. І старий теж замовк.

— Ну, що, — каже урешті до Михася, — відпусти ж мене…

Глянув малий козак, аж коло берега де не взялася лодія. Стара-стара вона була та химерна, що таких і не роблять зараз. Корма висока, ніс загнутий угору, і на нім вовча голова з дерева.

— Що ж, — каже Михась, — і нам пора…

Та й потягнув за поворозки і дістав Троянів Ключ.

Темна була та лялька, мов земля, та як упало на неї світло вранішньої зорі, то засвітилася вона багрово-чорним огнем і побігли по ній рясні мигтючі блищики.

Глянув дід на неї і звівся на ноги.

— Еге ж, каже, — се він і є… Співали бояни про нього, та жодна жива душа ніколи його не бачила! Казали, не можна дивитися на нього смертним…

— І правда воно, — каже Михась, — бо як побачиш його бодай один раз, то не будеш уже таким, як був… Прощавай же, кию! Як світ стане молодий, то, може, і стрінемося з тобою, та бозна, чи признаємося один до одного…

— Прощавай, волгве! — каже старий. — Ото замкнеш коло, то побачиш, якого ти лиха набрався…

Та й ступив у ту лодію. Відразу ж знялася вона з місця і попливла поволі од берега. Меншала й меншала постать у кольчузі, а як опинилася лодія на середині Дніпра, то побачили характерник з Михасем, як підхопила її бистрина та й понесла вдаль, туди, де червоним золотом уже загорілося крайнебо.

IX

Заносилося вже на старий вечір, коли Михась із характерником виїхали з боліт і побачили село, що розбіглося білими хатками в зеленій долині. Обсипане воно валом, і частокіл дубовий поверх того валу йшов округ — знати було, що постаралася громада од усякої напасти убезпечитися.

— Отсе, — каже характерник, — непевні краї починаються… Озера тут, ліси та болота страшенні, що й не проїдеш, як дороги не знаєш. Коли ото взяла Батиєва орда Україну в ярмо, то тільки тут люд менш чи більш уцілів, бо татаре й заходити сюди боялися…

— А чого? — питається Михась.

— Потопилося їх тут багацько в болотах… Та й чаклунства у сім краю до біса. Села все стародавні, декотрі ще давніші, ніж Київ сам… звичаї та боги тут такі, що нехай Господь милує! Та доведеться тут заночувати, бо коні геть зморилися…

З жеребців уже й мило падало — як переправилися ото Обух із Михасем удосвіта через Дніпро, то до самого вечора поганяли їх, обходячи стороною орду. Правували спершу на Летич,[54] та як під’їхали до містечка, то ще здаля побачили пожогу і димовисько — поралася вже там галайстра.

— Воно й на зуб чогось кинути не гріх було б… — каже Михась.

— Ото й пошукаємо, — каже характерник, — мо’, тут шинок який знайдеться!

Та ні шинку, ні корчми у тім селі й близько не було. І людей щось не видно — либонь, на сінокосі всі були. Проїхали козаки вулицею, аж бачать, вештається на обійсті якась молодиця.

— Слава Богу! — каже характерник.

— Навіки! — каже молодиця. Та й у боки взялася. — А що скажеш, козаче?

— Пустиш заночувати?

— А ти з чиїх будеш?

Здивувався Обух.

— Як се — з чиїх?

— Чий ти слуга, питаю! Князя Яреми?

Тут і зареготався характерник.

— А бий тебе сила Божа! Я й забув, що тут у вас козаки тільки слугами в панів бувають… Ні, паніматко, вільний я козак. Із Січи їду, а се джура мій!

— Раз таке діло, — каже молодиця, — то їдь собі далі, чоловіче добрий… Не треба нам таких!

— А то чому?

— Князь Ярема у посесії[55] це село держить, а ми робимо на нього… Прийшов із Лубнів розказ бурлак і запорожців у село не пускати, а як спромога буде, то й у лика брать! Он у Баришівці стоїть хоругва князівська. Зловив староста оце двох волоцюг позавчора, то й погнав їх поміж кіньми до ляхів…

Обух аж сплюнув.

— Дивнії речі коїть сей ваш князь! Тут чамбул у Летич загнався та плюндрує його і палить, а князівські вояки подорожан ловлять!..

— Матер Божа! — вигукнула молодиця. — То татаре у Летичі?

— Сам бачив, — каже характерник. — А ви ліпше чати поставили б на могилах, бо йде орда велика, то щоб не зачепила і вас!

— Ой Божечку, — каже молодиця, — то треба бігом бігти на болота, бо всеньке село там сіно зараз косить! Як наскочить чамбул, то й похапає їх, мов тих курей! Татаре до нас ще й разу не заходили, та лихо ж не дрімає…

— До князя свого пошліть гонця… може, порятує! — каже характерник. — А де ж нам отсе ночувати, га?

Молодиця махнула рукою за село.

— Отам у діброві баба живе… Карунка прозивається! До неї просіться, то, може, пустить… Бо як примчить сюди хоругва князівська, то безпремінно підете у лика!

Обух і не балакав більше — вдарив коня нагайкою та й погнав до воріт. Виїхали вони за частокіл, як тут і діброва о ліву руч.

— І де ж вона отсе живе? — каже характерник сам до себе.

— Он, — каже Михась, показуючи нагайкою, — стежка поміж дубами…

Звернули вони на тую стежку та й поїхали через діброву. Сонце вже сховалося за обрієм, і тільки краєчок неба ярів багряною стьожкою. Їде Михась та й озирається — такі старезні дуби кругом, що який і десятеро людей не обхоплять. Папороть поміж ними повиганялася височенна, по галявах квіття запахуще цвіте… а комарів стільки, що просто увіч лізуть!

— Бачу, — каже характерник, — давня сяя діброва… Колись в таких гаях образи Дажбожі стояли, бо дуб — се древо Троянове! Але в сім краю, мабуть, і не шанували його…

— А то чом? — питає Михась.

— Були, — каже характерник, — та й зараз є такі місця на Вкраїні, де темним богам поклоняються… Бачив, як у селі прийняли нас?

— Та бачив… — каже Михась.

— По всій землі Трояновій гріхом вважається подорожнього не прихистити… А тут, бач, у лика його беруть! Не хтілося б мені на ніч тут ставати, та далі не будемо заїжджати у села — не любить князь Ярема запорожців! Тут хоч виспимось, як пустять нас бодай до клуні…

Як ось виїхали вони на чималу галявину. Стояла там хата і повітка, а подвір’я було обгороджене латами.

— Агов, — кричить характерник, — є тута хто живий?!

Ні слова у відповідь. І тихо-тихо кругом, аж страшно.

— Їдьмо відціля, — каже Михась. — Мо, десь у полі заночуємо…

— Та комарі ж заїдять нас у сих болотах… — каже характерник. — Агов, бабуню!

Тут зашелепало щось у сінях, двері одчинилися, й виглянула з хати якась потороча. Стара-стара та розпатлана, у темній запасці та полотняній сорочці.

— О, — каже, — лицарі приїхали! А ви, дітки, не од князя Яреми?

— Ні,— каже характерник, — січові ми козаки… князям та старостам не служимо! Се тебе прозивають Карунка?

— Мене, мене… а що ж ви хочете?

— Переночувати, бабуню.

Карунка й головою закивала.

— То втворяйте ворота да заїжджайте, дітки… А що, в селі вас не пустили, еге?

— Та якийсь химерний люд у сім краю!.. — каже характерник, злазячи з коня.

— А химерний, химерний… — каже баба. — Так того князя бояться, що аж-аж-аж! Страх та послух тут, що й балакати немає чого… А я вже нічогісінько не боюся, бо одною ногою в могилі стою. Отам у повітці сіно, то й ляжете собі!

От пустили вони жеребців пастися, а самі дістали з тороків сякого-такого їдла та й вечеряють надворі. Коли ж знов дибає з хати Карунка. Дивиться Михась, а в руках у неї гладущик.

— Отсе, — каже, — молоком вас можу пригостити, дітки… Бо немає більш нічогісінько, хоч убийте мене!

— Вбивати не будемо тебе, паніматко, — каже характерник, — а за молоко' спасибі…

Та й налляв Михасеві у кварту. Як припав малий козак до неї, то пив уже, пив, аж дух забило — вже й забув, коли теє молоко востаннє куштував. Аж облизнувся урешті й каже:

— А добренне, що нехай йому!..

— Щось не до смаку мені воно… — каже характерник, попиваючи з гладущика. — Чи то солоне якесь, чи гірке… сам не втямлю!

— Та козакові, звісно, ліпше горілки випити… — каже Михась.

Обух поставив глека на призьбі.

— Химерні знаки на сій хаті повимальовувані…— каже Михасеві.— Ондо поглянь!

Зиркнув малий козак, а на дверях та на віконницях якісь чудернацькі знамення награмузляні. Шукав він, шукав та й не знайшов жодного знака знайомого — ні Дажбожого свастя там не було, ні обуха Турового, ні образу Матери Лади, що його на кожній хаті в Україні побачиш.

— Правду ти казав, що непевні тут краї… Та ходімо вже спати, а то мене аж хилитає, так зморився!

— То й ходімо, — каже характерник.

Та й полягали в повітці на сіні й поснули відразу.

Спав Михась, мов забитий, бо таки добряче втомився — всенький день із коня не злазив.

Аж сниться йому над ранком дивний-дивний сон. Наче відчиняються двері й заходить до повітки дівча. У білій сорочці воно, гаптованій по коміру й рукавах барвінком та калиною, вінок на голові, й коси, мов золото щире. От стало воно над ним та й каже:

«Михасю»!

Хоче він щось сказати у відповідь, та ні рукою, ні ногою не може поворухнути, — такий тяжкий сон обліг його.

«Михасю!» — знов каже дівча.

Треба проснутися, думає він. Та щось неначе скувало всеньке тіло, — навалилася на нього якась нечиста сила й не пускає.

«Михасю, прокинься»! — каже дівча.

Насилу поворухнувся він та й утямив одразу, що це Леся прийшла.

«А що»? — питає.

«Прокинься хутчій, а то лихо з вами»!

«Як я ж не можу…» — каже він.

От нахилилося дівча над ним і поцілувало, — міцно-міцно, аж голова йому обертом пішла. Допіру теє сталося, як схопився малий козак зо сну та й сів, протираючи очі…

Дивиться, аж лопотить крилами над ним Кирик, а характерника немає — тільки сіно прим’яте, де той лежав.

— Отсе діла! — каже Михась. — А куди ж се він подався?

— Не балакай дарма, — каже йому крук, — а за мною хутчій! Батько твій січовий у біду потрапив!

Тут зірвався Михась на ноги, шаблю під пахву та й надвір притьма.

Стояла в дворі якась химерна голуба сутінь, і так пахло квіттям, що Михасеві аж у голові замакітрилося. Ступає він по землі, а його хилитає з боку на бік і світ увіччю крутиться.

— Хутчій, хутчій, — підганяє його крук, — поки сонце не зійшло! Бо як виткнеться воно над обрієм, то вже й не поправиш нічого!

— А куди ж бо йти?

— У ліс! — каже крук.

Та й полетів уперед.

Біжить Михась за ним, аж дух із нього випирає. Повела його стежка на леваду, потім кладкою через річечку, а далі й у ліс. Ось попетлювала вона поміж дубами та й вискочила на галяву. Глянув малий козак, і кров у нього в жилах захолола.

Насеред тої галяви горіло кружкома дев’ять огнів, а в тім колі стояв характерник. Тільки не впізнати було його: ноги вросли у землю й у коріння обернулися, замість рук зелене віття повиганялося, і корою грубою вкрився аж до пояса.

— Господе милосердний! — узявся за голову Михась. — А що ж отсе за біда така!..

Коли ж зареготалося щось позаду.

— Ага, і ти, значицця, прийшов, чортів сину! Ото й добре, будеш іще одним деревом…

Глянув Михась, аж то Карунка. То була горбата й немічна, а це випросталася й очі горять, мов у вовчиці.

— То се ти, бабо, — каже Михась, — таке лихо коїш?!

— А що, — каже відьма, — не до шмиги тобі воно, еге? Не вийти вам із сього лісу, чортові душі! Клямка вам запала, собачі діти! У дерево обернетеся і будете стояти, поки й віка! Се діброва Матери Мокоші, звідки ще жодна жива душа не втекла! Он, бачиш, скільки їх?

Та й повела рукою доокруж.

— То сії дуби — то все люде були?!

— А то хто ж! За княжої пори іще їхало тут військо й стало обозом на капищі Мокошиному… а до ранку цілий гай зробився із них! Була я тоді молодою, та дала мені таку силу Мокоша, що обернула я їх дубами!.. Відтоді ростуть та й ростуть ті дуби, вже й десятеро чоловіків не обніме їх…

— А нащо ж отсе ти чиниш таке, відьмо? — питає малий козак.

— А на те, що коїте ви тільки пожогу та смерть! Де пройдуть козаки, там кров і пустка лишається, більше нічого! Стогне вже сяя безщасна земля під вами та слізьми умивається, песький ти сину! Ну, та дарма… ще всі ви погинете!

Отак сказала клята Карунка та й накреслила в повітрі якесь знамення. Спалахнуло воно вогнем — і погасло.

— Та що се таке! — каже відьма.

І знову накреслила знак, та й він погас, допіру засвітившись.

— А бий тебе сила Мокошина! — закляла відьма.

І втретє накреслила знамення, та засичало воно і бухнуло таким димом, що вона аж закашлялася.

— А що, — питає тоді малий козак, — з’їла облизня?

Та потягнув за поворозки і дістав Троянів Ключ.

— Отсе, — каже, — бачила, лярво?

Темна була та лялька, мов земля, та як упав на неї перший сонячний промінь, то засвітилася вона багрово-чорним огнем і од верху й до низу побігли по ній ряснобарвні блищики.

Зблідла Карунка і просто на очах сіра зробилася, мов полотно.

— Значить, збуваються-таки давні пророцтва… — прошепотіла вона. — Нещасна ж буде твоя земля, Мокошо, як вернувся у неї сей божок! Щоб ти був проклят, чортів недолітку!

Та й опустила руки, а тоді охляла вся і сіла додолу.

— А тепер що робити? — обернувся Михась до Кирика.

— Господь його святий зна… — каже той.

Подумав малий козак і підійшов до характерника. Дивиться, коли ж Обух і не ворухнеться — як обріс ото корою до пояса, так і стоїть.

— Не поможе йому Дажбожий Ключ, — каже Кирик, — бо не переробляє він того, що вже скоєне…

— А нехай йому всячина! — вигукнув Михась. Та й ну ж бо трясти характерника. — Обуше, Обуше… ходім-бо вже! Чуєш чи ні? В дорогу пора!

А той стоїть і ні пари з уст. Михась і заплакав у відчаї.

— Батьку Дажбоже, славен Трояне, — каже крізь сльози, — відкіля ж отсе лихо на нас окошилося! Що ж я тепер буду робити сам-самісінький серед сих лісів дрімучих! А щоб ти сказилася, клята відьмо! — І до Кирика: — Може, зарізати її?

— Ні,— каже той, — се ділу не пособить… Та й рано тобі ще у кров руки вмочати!

— А як же зняти сії чари? — Тут сяйнула Михасеві в голові незлецька думка. — То давай викопаємо його та потягнем за собою кіньми!

— Боже, сохрани! — каже крук. — Він тепер як дерево зробився, і корінням у землі сидить! Як викопаєш, то жаба цицьки йому дасть умент!

Аж тут чиїсь голоси стало чути на стежці. Насторожився малий козак і до шаблі сягнув, бо хто хоч міг у сьому лісі волочитися. Коли ж дивиться, виїжджає на галяву з десятеро чоловіків — усі на конях охляп, з косами та вилами в руках.

— Осьдо вони, тії подорожане! — каже якийсь парубок. Та глянув на характерника й коня назад подав. — О Боже, а се що за лихо?!

— Чари це поганськії,— каже бородатий дід, злазячи з коня.

Михась так і кинувся до нього.

— Дідуню, — каже, — одрятуй живу душу! Вкоїла отсе клята відьма, а тепер не знаю, що й діяти!

— А ви що за люде будете? — питає хтось із чоловіків.

— Із Січи ми їдемо… джура я козацький, а се мій батько січовий!

Тут і загомоніли всі.

— То се Чикилдиха їх сюди вчора направила! А що я вам казав!

— От же ж клята молодиця… удвох із відьмою людей ловлять!

— А нам тільки сьогодні дітлахи сказали про вас!

— Судити її громадою та на палю набить, пекельницю сюю!

— Стійте, дітки, — каже дід. — Он козака вона до половини зачаклувала, та, видно, завадило щось… Треба тепер назад його обернути!

— Та й що? — питають чоловіки.

— А те, що без неї нічого ми не врадимо! — Й до Михася: — Молоко вона вам давала?

— Еге ж.

— Багацько випили?

— Він, — кивнув Михась на характерника, — скуштував насилу, а я всенького гладущика видудлив.

Зиркнув на нього дід.

— А як же ти проснувся?

— А що?

— Нечисте се молоко, від жаби. Як вип’є хто його, то западає у такий сон, що й гаківницею не збудити!

Михась і плечима знизав.

— А Господь його святий знає…

— Добре, — каже дід, — менше з цим… Ану ж залигайте, хлопці, путами сюю лярву та женіть у село! Тільки хутчій, бо до півдня треба впоратися! А ти, козаче, — каже Михасеві,— сідай на коня і з нами їдь!

— А він? — показав Михась на характерника.

— Йому вже нічого не врадиш… як вийде у нас теє діло, що я задумав, то спасенний буде!

От побіг Михась через леваду, засідлав гнідого і верхи до лісу. Як ось і посполиті навстріч їдуть, а поміж кіньми відьма йде зв’язана.

— Нагайками її, лярву! — каже дід. — Не дивіться, що порохно з неї сиплеться, — вона хоч кого з вас додолу поваляє!

— То що? — питає його Михась.

— Спробуємо зарадити вашому лиху, — каже дід. І так, щоб не чули тії чоловіки, питає: — А теперечки скажи мені, сину, як се ти силу в неї одібрав, га?

Хтів було збрехати малий козак, та сором було неправду казати такому поважному чоловікові.

— Запізнивсь я… — каже. — А силу відібрав у відьми, бо дано мені се від Бога!

— А давно ви з Січи?

— Недавнечко.

— Чи ж правда, що прийшов на Січ бісуркан, із отих достеменних, давніх волгвів, і приніс із собою ікону Матери Божої, а на ній огненним письмом прописано, що буде слобонитися люд хрещений із ляської кормиги?

Помовчав Михась.

— Правда, — каже. — Та потім усе розкажу.

— Слава тобі, Господе! — каже дід. І перехрестився. — Гадав уже я, що так і пропаде наша кривда… Давно вже пора заплатити клятим ляхам за те, що вчинили з нами на Солониці!

— То ти, батьку, з Наливайком ходив?

— До остатнього дня, дитино. Якби не клята голота, то не взяли б нас ляхи на тій Солониці!

— То, може, й діда мого знав?

— А як його на ймення?

— Чурай він прозивався.

Дід і коня спинив.

— То ти, — каже, — запорожця Чурая внук?!

— Атож.

— А я ж дивлюся, що лице по знаку, та й постава дідова! Таж то лицар був, що небагато таких і в Україні знайдеш… козак-невмирака, що дев’ять душ у нього, — як одну вб’єш, то друга вселяється! То є він іще на світі?

— Забили його… — каже Михась. — Нехай потім побалакаємо!

Як ось і село близько. Заїжджають вони у ворота, коли ж уся громада вже зібралася. І Чикилдиха тут, скручена мотуззям та побита, що аж синя вся.

— До ставка їх, діти, — каже старий. — Та поспішіть, бо до півдня треба діло впорати!

— А що з ними панькатися? — каже громада. — Повісити на вербі та й квит!

— Е ні,— каже дід. — Зараз побачите, як з відьмами треба обходитися!

От прийшли вони до ставка, і звелів старий розв’язати обох.

— А тепер, — каже, — в’яжіть їх наново, та не так, як раніш, а Дажбожим свастям!

— Як се? — питають люде.

— А тако: прив’язуйте за спиною великий палець правої руки до великого пальця лівої ноги, а лівої руки — до правої ноги. Як перехрещена буде відьма отсим знаменням, то всеньку силу свою втеряє і ніякого лиха вже вам не вкоїть. Од всякої нечисти сей спосіб добрий! Коли часом жінка своя сказиться, то теж воно помагає — зв’язати її отако та повісити на грушу, щоб охолола трохи!..

Вхопили четверо парубків Чикилдиху і давай мотузувати її.

— У-у-у-у-у-у-у! — завила молодиця і так шарпонулася, що парубки й порозліталися од неї, мов ті груші.

— Держіть, держіть кляту відьму! — каже дід. — Зараз і охляне вона!

Як навалилося десятеро чоловіків на молодицю, то насилу скрутили її, так біснувалася. Допіру наклали знамення на неї, зразу вона й притихла.

— А тепер, — каже дід, — у ставок їх обох!

— Так се ж на дощ відьом топлять, — каже громада, — а зараз сінокоси! Хіба ж сеє годиться?

— Задля дощу в посуху відьом топлять, — каже старий, — а нині її, слава Богу, немає. А щоб зо світа вражу силу звести, то теж сього способу добирають. Вода — князівство Триглавове, де всякі русалки, водяники і чорти водяться, се друге небо, та тільки Чорнобогове, бо перекривляє воно світ Божий… Як укинути туди відьму, то й душа з неї вийде, бо Коштрубове знамення — то огонь, а вода огня не терпить!..

— Ну, — каже громада, — то кидаймо тоді!

Та взяли парубки Чикилдиху, розгойдали її й пожбурили аж на середину ставка. Допіру вона шубовснула, то зразу й на дно пішла.

— Еге, — каже дід, — се, видно, слабенька відьма!

І рукою махнув — нема чого й балакати, мовляв!

— Другу давайте! — каже.

Як гепнула та у воду, то й попливла по ній, мов та качка. Пливе та регочеться.

— А що, — каже, — взяли мене, чортові діти? Дулю вам, а не бісурканю зо світа звести! Не Чорнобога я відьма, а Матери Мокоши, котора всім світом буде владати! Аби не свастя оце, то тільки ви мене й бачили б!

Дід і за голову взявся.

— Витягайте, — каже, — її хутчій! І Чикилдиху з нею.

Як витягли їх обох на берег, загадав старий дрова зносити з усіх усюд. За годину настягали люде до ставка цілісіньку гору дубових колод, паліччя всякого та соломи. Старий тоді й питає:

— Всі знають, що робити?

— Знаємо, — кажуть люде.

— Ото глядіть же мені! Дівчата нехай вінки надінуть, а молодиці кочерги візьмуть і рогачі. І обертайтеся хутчій, скоро сонце на полудень стане.

Ото вчинили все теє та й поклали Карунку на тім багатті й Чикилдиху, що вже нежива була. Вкресав дід огня, віхтя запалив і каже:

— Батьку Дажбоже, славен Трояне! Велесе мудрий, Стрибоже великий, Коштрубе небесний, Боже наш Милий! Змилуйся над сими душами, очисть їх огнем своїм святим!

Та й підпалив солому. Загоготав огонь, побіг колодами і бухнув угору полум’яним стовпом. Допіру він загорівсь, як дівки узялися за руки, пішли корогодом округ того вогнища та й завели:

А за димовиськом і неба вже не видно. Як огорнуло полум’я Карунку з Чикилдихою, то шарпонулася клята відьма та й заволала:

— Будьте ж ви прокляті, собачі діти! Щоб вам добра більше не було! Спалять ляхи ваші хати, погинуть на войні ваші козаки, підуть ваші діти в ясир, що й жодної душі не зостанеться! Буде на сьому місці пустка, й нечистим його всі узиватимуть! Найменням Мокошиним сеє слово запечатую!..

Та й замовкла, наче похлинулася. Потягло смалятиною, наче кабана ото закололи та соломкою щетину палять.

— А тепер держіть, держіть залізо, щоб не вислизнула клята чародійниця! — каже дід молодицям, що круг того огнища стояли.

Тії й попіднімали кочерги та рогачі. Допіру вони сеє зробили, як налетів страшенний вихор, крутонулося полум’я, заревло, мов несамовите, — й побачили всі, як вилетіли з огня дві пташки. Зависли вони над багаттям, крилами стрепенули та й полинули у небесну височінь. Ще мить — і слід за ними захолов.

— Нехай панують ув Ирі Дажбожому — се вже чисті душі! — каже дід.

Та й перехрестився.

Аж тут задудоніла земля під кінськими копитами. Залітає у ворота вершник на вороному коні. Зіскочив з коня, шапку жбурнув додолу і вклонився людям до самої землі.

— Дякую, панове громадо, що від біди одборонили живу душу! Не забуду сього, поки й на білому світі жити буду!

Глянув Михась, аж то батько його січовий.

— Обуше! — заволав малий козак. Та й на шию йому кинувся. — А я хтів тебе викопати, чортів сину!

— Чув, чув я за теє…— каже характерник. — Тільки не міг і слова сказати, бо вже і язик здерев’янів!

Та й підкинув його угору.

— Добрий же джура в мене!

— Ходімо ж, козаче, — каже дід, — та поминки справимо по сих душах… он молодиці вже й горілку понесли! Заразом і побалакаємо за все.

Поминали тих відьом на вигоні. Днина була гожа, то позастеляли на траві рядна та й позносили із кожної хати, що в кого було. Як випили вже по третій чарці, то дід і каже характерникові:

— А тепер розкажи мені усе по правді, козаче: що ви за люде, куди прямуєте і як се твій джура із тою відьмою впорався!

Обух йому й оповів усе, як було. Коли скінчив він, старий глянув на Михася та й каже:

— Чи ж при тобі Троянів Ключ?

— Угу, — каже Михась.

— А покажеш?

Потягнув малий козак за поворозки та й дістав Троянів Ключ. Темна була та лялька, мов земля, та допіру впав на неї сонячний промінь, як засяяла вона багрово-чорним огнем і побігли по ній ряснобарвні блищики.

Дід і головою похитав.

— Значить, правду клята відьма сказала… Прийшов образ Матери Божої в Україну й не буде вже сяя земля такою, як була раніш! Воно й добре… Не на те живе люд Дажбожий, аби плодитися та жиріти, мов зайці!

— Та воно так… — озвався Обух. — А то розведеться того люда чортів тиск, — а нащо він? Панщину в князя Яреми робити?

— У селі в нас, — каже дід, — уже й звикли до сеї кріпаччини! Князь хоругви свої кругом поставив, од орди боронить, а вони за теє спину на нього гнуть! Ще й дякують: ото, кажуть, жити стало добре — хліб є й до хліба, діти народжуються, он уже треба нові вали сипати, бо люде в селі не поміщаються… А за теє й не думають, що і вони невольники, і діти їхні невольниками будуть!

— Воля, — каже характерник, — усякій живій тварі мила… хоч скільки дикого звіра годуй, то умре він у клітці! А за людину що вже й балакати — на те і народжується вона, щоб по волі гуляти.

А малий козак слухає та й знай голубці наминає. Та й не видержав урешті.

— Одне, — каже, — не втямлю я в сій халепі, що нас ото спіткала: хто така Мокоша?

Зиркнули на нього дід із характерником.

— Давня вона, як світ… — каже характерник. — Одні кажуть, ніби вона із біґів самих, а другі дивою її взивають!

— А дехто і П’ятницею прозиває її,— каже дід. — Як був я ще парубком, то з усіх сіл сходилися дівки та молодиці в тую діброву… Чаклунство то якесь жіноцьке, нехай йому всячина! Давно хтіли ми тую Карунку на налигача взяти, та що супроти відьми вдієш? А вона ото й ловила козаків: напоїть жаб’ячим молоком та й обертає дубами! Вже й село наше почали стороною минати… Ото щоб не джура твій, то й досі чаклувала б вона!

А Михась урешті голубці змаламурив, утерся рукавом та й каже характерникові:

— То що ж далі чинити будемо, батьку?

Глянув Обух на сонце, що вже височенько підбилося в небі.

— Їхати треба, сину… А що ж орда?

— Широко засягає, та випередимо її! — каже Михась. — Кошем стала невіра неподалік од Летича і чамбули розпустила по всіх селах…

— А ти звідки знаєш? — питає дід.

— Бачить він… — каже характерник.

— А до нас не заженеться чамбул?

Михась крутнув головою.

— Боліт сих вони бояться…

— Ми й самі насилу втрапили сюди, — каже характерник. — Знав я стежину крізь багна, та мало не заблукав…

Ото пообідали вони, засідлали коней та й уклонилися громаді.

— Бувайте ж здорові, люде добрі! — каже характерник. — Нехай береже вас Господь і Матер Божа! Як будемо живі, то ще стрінемося на сім світі,— чи в дорозі, чи в полі, чи у війську запорозькому…

— Їдьте собі з Богом! — каже громада.

Вдарив тоді характерник свого коня нагайкою, свиснув Михась гнідому — і тільки смуга за ними лягла.

X

До самісінького вечора пробиралися вони мочарищами. Минули Кучаків, Морозівку, Селичівку та й виїхали до річки, що текла у чистому полі.

— Отсе, — каже характерник, — й Баришівка на тому березі… Як ще князь сидів у Києві, то кінчалися тут його володіння, а далі вже Дике Поле було!

— А то що за гора? — показав Михась нагайкою на той бік.

— А от перепливемо, то побачиш… — каже характерник.

Та й пустили коней уплав. Пливуть жеребці та пирхають — така дужа бистрина, що зносить їх убік. Як вибралися на берег, то поправував Обух до тої гори.

Виїхав на вершину та й спинив коня.

— За сивої давнини, — каже, — стояла на сій горі кріпость… Звалася вона Баруч, і сиділи в ній козаки, що стерегли Україну від усякої нечисти. Ото Баруч, Летич та Переяслов шлях закривали печенігам да половцям. Отут коло берега була пристань, де князівські лодїї ставали. Двічі падала сяя кріпость — першого разу взяли її шеремети, а другого Батиєві татаре… Відтоді й пусткою стоїть сеє місце!..

Сидить Михась у сідлі та й роззирається доокруж. Видно з тої гори широченне болото в долині, що геть комишами поросло, а на кручі якісь вали і частокіл.

— А то що? — питає малий козак.

— Містечко се, що Баришівкою зоветься, — каже характерник. — Од річки тої назва його пішла, бо прозивалася вона колись Баручівкою… То вже люд тепер переінакшив сеє слово!

— Може, заночуємо в сьому містечку?

— Не хтів би я з жовнірами князя Яреми стикатися… — каже характерник.

— Нема їх там! — каже Кирик, сідаючи характерникові на плече.

— Ó,— каже Михась, — а ти відкіля тут узявся? Цілісінький день тебе не було!

— На звіди літав, — каже крук.

— Та й що? — питає характерник.

— Вийшла хоругва з Баришівки ще удосвіта. А ще дві з Лубнів підтягуються — орду бити!

Подумав трохи Обух.

— Гаразд, — каже, — тоді заночуємо в містечку… Гайда!

Та й побрався у долину, а Михась за ним притьма. Як заїхали у комиші, то й не видко їх стало, — такі очерети повиганялися у тій долині. Петляє тими мочарищами насилу помітна стежина, — то у баюру якусь заведе, що коні аж по пахви у воді бредуть, то в багно, що жеребці по коліна западають, а то на суходіл вилізе. Аж ось виїхали на вільхову гать та й попрямували до берега.

Під’їхав Обух до воріт і загрюкав у них чоботом.

— А хто там добивається, як до себе додому? — питають із вежі.

— Козаки ми січові,— каже характерник. — З листами їдемо.

— Та й що?

— Ворота втворяй, от що!

Тут і визирнула у віконце вусата мармиза.

— Як, може, татарські ви поплентачі! — каже характерникові.— Он орда Летич уже спалила і Морозівку зайняла в ясир!

— А не бачиш, хрещені ми душі! — каже характерник. — Гріх тобі буде, як подорожнього не пустиш.

— Та відчиняй уже, вражий сину, а то нагайкою заробиш! — не втерпів Михась.

— А хто се там такий загонистий? — питається раптом другий голос. — Ти хто будеш?

— Козак я, — каже Михась.

— А відкіля?

— З Січи.

— А шаблю маєш?

— Маю.

— А коня?

— Таж маю, як бачиш!

— А горілку ж ти п’єш?

Михась і засоромився.

— Ні…— каже.

— А чого?

— Бо я ще малий…

Тут зареготалися за ворітьми, а тоді грюкнуло щось, забряжчало та й відчинилася перед ним брама настежень. Глянув Михась, аж у воротях Богун стоїть — в червоному жупані, шаблюка при боці, й оселедець, мов гадюка, в’ється по виголеному черепові.

— Здоров, козаче! — каже Михасеві.

Та вхопив його попід пахви й підкинув угору.

— Живий, — каже, — живий, собака! Як же се ви сюди забилися?

— Та, — каже Михась, — усього було по дорозі…

Як ось і Обух із коня зліз.

— Здоров, чортяко! — каже Богунові.

— Здоров, дідьку вирлатий! — каже той.

Та обнялися і почоломкалися тричі.

— А я вже звонтпив,[56] що ви до Києва добралися! — каже Богун. — Як їхали ми проз Кодак, то казали тамтешні козаки, що загребли вас ляхи… Коли ж до Самари дісталися, а вас і там бачили!

— Таж се не джура в мене, а дідько справдешній, — ти його в мішок, а він дірою! — каже характерник. — А що ж там на Січі діється?

— Гайда до корчми, то за все побалакаємо, — каже Богун.

Узяв Михась обох жеребців та й веде за козаками. Як вийшли на майдан, то побачив Михась, що видно звідси все округи, — і долину, і ліси та мочарища, що облягли Баришівку, і навіть Трубайло вдалині. Маленьке те було містечко, та зусібіч валами обсипане. На ринку комори стоять і корчма чимала.

Заходять вони до корчми, а там кількоро ляхів сидить.

— А се що за люде? — питає один у Богуна.

— Наші, пане наміснику, — каже той.

Ззирнулися ляхи поміж собою.

— Бач, пане Ястшемський, — каже намісник якомусь ляшкові,— у сім краю й дітлахи оружжя носять! Як із такого малку звикло воно верхи їздити і шаблюкою орудувать, то що ж буде, як до зросту дійде?

А той пива хильнув та й каже:

— А що… другий Наливайко буде, як не гірш!

Сіли козаки оддалі за столом. Як ось і корчмарка до них біжить. Була то юна молодиця, радше на дівчину схожа, хоч і в очіпку.

— А що, — питається, — ясновельможні пани хочуть?

— Ясновельможні,— каже їй Богун, — хочуть їсти й пити… Давай усе, що маєш, бо голодні дуже!

— А мені,— каже Михась, — меду звари!

Зиркнула на нього корчмарка.

— А не багацько ти хочеш, дитино? Малий ти ще мед пити!

— Ти, Христю, не балакай отсе, — каже Богун, — а сповняй, що тобі сказали! Сей козак у нас за курінного зараз, то щоб не звелів нагайками всипати по тому місцю, відкіля ноги ото в тебе ростуть!

Пирхнула корчмарка та й побігла у другу хату. А Михась і питає в Богуна:

— Ото ти того ляшка намісником назвав… а що воно таке?

— Се, — каже Богун, — у ляських хоругвах є ротмістр… як ото в козаків курінний отаман! Але номінуються на ротмістра такі вельможні пани, що й на коня ніколи не сідали… тільки пити та гуляти вміють! То сповняє за них тую службу намісник, з бувалих вояків.

— Ба!.. — каже Михась.

Як ось і корчмарка підскочила. Поставила на столі глека з варенухою, а перед Михасем кухоль меду.

— Коли ваша ласка, пане отамане! — каже йому. — І даруйте, що нечемне слово мовила.

— Нехай Господь тебе спасе, дочко, — каже тоді малий козак. — Іди собі з Богом, а я тобі прощаю!

Тут зареготалися не лише Обух із Богуном, а й ляхи, що чули все теє.

— Звідкіля се він тут узявся такий, Богуне? — питає намісник.

— Із Січи, — каже той.

— Воно й видно… гонору хоч одбавляй! — Й до Михася: — То ти козацького коріня?

— Угу, — каже той.

— А батько ж твій хто?

Насупився Михась.

— Батько мій під Кумейками поліг. А дід із січових козаків був!

— А звали його як?

— Чурай.

— A-а, — каже хтось із ляхів, — чули… За Наливайківщини чимало він нашої крови пролляв!

Похитав головою намісник.

— Отакі вони всі тут, — каже. — Виріжеш їх до ноги, аж глянь — за десять год знов уродиться сього насіння, що й не злічити!

От випили козаки по чарці, то Богун і каже:

— А ми як зачули, що орда переправилася на руський берег, то й погнали за нею трьома куренями. Була в мене думка перейняти вас та до Києва допровадити. Як же ж за вами і слід захолов! Приїжджаємо до Кодака, а тамтешні козаки і кажуть, що зловили вас ляхи у Чорній балці…— Глянув Богун на Михася й похитав головою. — Але ж і шибеник ти!

— Та й себто? — питає Михась, наминаючи ковбасу.

— А хто панові Гродзицькому вуса чорнилом намалював, га? А булаву над ложем повісив, що замалим і друге око йому не вибила?

— А що, — питає Михась, — кепсько хіба вийшло?

— Та ще й як лепсько! — зареготався Богун. — Вже за теє всі козаки на Самарі балакають, а Січ, либонь, аж гуде од тої звістки! Одного не второпаю: як же ви з тої кріпости видосталися?

Обух і розповів за все, що з ними в дорозі було. Як ото скінчив, то Богун і каже:

— Дивнії ж діла твої, Дажбоже! Не думав і не гадав я, що стільки нечисти в Україні водиться…

— На те, — каже характерник, — й козаки, щоб нечисть воювати! Якби нечисти не було, то й козаки звелися б. Жили б на сій землі писарі нікчемні та гречкосії вбогі, що тільки плодитися вміють, мов ті зайці…

— Та воно й правда! — каже Богун.

— То ти тут з козаками? — питає характерник.

— Еге ж, — каже Богун. — Як зачув князь Ярема за орду, то попросив у нас помочи. Тільки отаманом над ними Скубрій, а я їду з листами до митрополита в Київ.

— А що, — питає характерник, — у Січі нас так і вважають злодіями?

Спохмурнів Богун.

— Хто вважає, а хто й ні…— каже. — Та дідько їх бере — як приведете правдивого гетьмана, то зніме він із вас цю ганьбу!

— Дай, Боже, щоб так сталося… — замислено каже Обух.

Михась тут і позіхнув.

— Оце, — каже, — як упаду спати, то і з горлача не збудите мене!

— Ну, то ходімо до мене, — каже Богун.

Та й повставали зі столу і подалися до тої хати, де його стація[57] була.

Хоч і зморився Михась, та кепсько йому спалося. Знай крутився та перевертався з боку на бік, а допіру заснув, як чує, трясе хтось його за плече.

— А що? — питає малий козак.

— Вставай, сину, — каже йому характерник.

Зирнув Михась, коли ж надворі глуха ніч.

— То ще ж ніби й рано!

— Їхати треба хутчій… прознали за нас кляті ляхи!

Михась тут і зірвався на ноги. Не питав більше нічого — засідлали вони коней та й вивели з двору.

— А Богун де?

— Тут я, — каже той, держачи жеребця за гнуздечку. — 3 вами поїду!

— А що ж скоїлося?

— Вернулася вночі хоругва, що ходила ото на татар. Орди вона не здогнала, та здибався їй гонець од князя Яреми з листом до намісника… А в тім листі знаєш що?

— Ні,— каже Михась, позіхаючи.

— Звелів князь усім хоругвам ловити вас і в лика брати як первих ворогів шляхетського стану і Річи Посполитої!

Михась аж підскочив.

— А бий тебе сила Божа! Се клятий Барабаш виказа йому приніс, не хто й інший!

— Так отож! — каже характерник. — Тікати треба хутчій, поки не взяла нас ляхва! — І до Богуна: — Кудою поїдемо?

Той подумав.

— Брамою не виїхати, бо ляська сторожа там стоїть… Хіба хвірткою промкнутися!

— А де се?

— Ходіть же зо мною, — каже Богун, — та нишком!

Вивели вони коней із двору та й простують вулицею. Тихо кругом, тільки цвіркуни сюрчать у дерезі. Іде Михась і позіхає, аж рот роздирається, — ту ніч сливе й не спав, а це знов збудили його ще вдосвіта. Як ось завернув Богун убік і спустився під вал. Пововтузився там трохи та й одчинив здорову хвіртку, що провадила за кріпость.

— Хутчій, — каже, — та по одному!

Вимкнулися вони за вал, а тут стежина вузька понад кручею. Ідуть коні та й хоркають — внизу річечка біжить, а далі комиші, що й ведмідь сховається у них. От одійшли вони подалі, Богун і каже:

— Ну, тепер верхи!

— А шлях ти знаєш крізь ці болота? — питає характерник.

— Знаю… за мною їдьте!

Тут чийсь жеребець і заіржав. Покотилася луна долиною, а з кріпости відразу чатовий озвався:

— Вердо?![58]

— Гаття! — крикнув Богун.

Рвонув гнідий із місця учвал та й помчав, як вихор. Загаласували в кріпості, заметушилися, бахнув хтось із мушкета раз і вдруге. Та вже запізно було — гнали запорожці крізь болота, й тільки вітер свистів їм у вухах.

Аж пополудні вибралися вони з тих мочарищ. І коні, й вершники забрьохані були багном, що й не впізнати одне одного. Як виїхали у поле, то Михась і каже:

— Щоб я ще раз їхав тими болотами, то нехай мене чорти вхоплять! Що замурзавсь, мов порося, а ще й комарі покусали, мов цуцика.

— Ого, сину, — каже характерник, — ще й не те буде! Як будеш козакувати у Великому Лузі, то годуватимеш їх що день Божий…

— Спинитися треба, — каже Богун. — Геть коні потомилися — насилу ногами переступають…

От стали вони коло якоїсь річечки, розсідлали жеребців і пустили їх пастися. А самі їдла дістали з тороків, посідали та й обідають.

— Послухай-но, сину, — каже характерник Михасеві,— а скажи-но мені таке: хто ж се таки збудив тебе, як ото клята відьма нас жаб’ячим молоком напоїла?

— Таж бісурканя ота мала, — каже Михась. Та й розповів, що то йому за сон приснився.

Зглянулися запорожці поміж собою.

— То скільки ж їй год? — питається Обух.

— А як і мені отсе!

— Золота якась дитина! Таланить же тобі, козаче…

Михась і пирхнув.

— Таланить!.. — каже. — Який там талан — баба вона і єсть баба… нема за що й балакати!

— Та воно так, — озвався Богун. — Тільки ж відкіля того люда в Січі візьметься, коли з жіноцтвом діла ми не матимемо?

— А що?

— Таж як усі козакувати стануть, то дітей не буде!

— Велике діло! — каже Михась. — А ми так учинимо: ото покозакував трохи, покозакував, а тоді пішов у капусту, знайшов там дитину — та й на Січ її вези! Просто все.

Як зареготалися запорожці, то аж птаство на болотах знялося хмарою.

— Ні,— каже Богун, — таки не скучиш із тобою, козаче!.. Значицця, у капусті знайшов — та й діла всього?

І головою покрутив.

— Ти, — каже Богунові характерник, — не кепкуй із хлопця! Забув, як співається ото про нас:

— Тож бо й воно, — каже Богун. — Бо є на Січі козаки, що того зілля й разу не нюхали, хоч до сивого пелеху вже дожили!

— А що, — питає Михась, — не в капусті хіба дітей знаходять?

— Ні,— каже Богун, — в капусті їх нема…

— А де ж їх шукати?

— А шукати не треба… лелека принесе! То лови бігом, поперед сідла саджай і в Січ вези…

— А-а, — каже Михась, — то їх бусли носять! Так он чого тая бісурканя сміялася з мене…

Обух і споважнів.

— Виростеш, сину, — каже, — то, може, розберетеся з нею за сеє діло та щось гарного утнете… Не проста се дівчина, а Дажбожим знаменням значена, — така раз на віку трапляється! Не прогав же її, а то всеньке життя щастя не матимеш…

— А гожа? — питає Михася Богун.

Думав малий козак, думав та й каже:

— Коси такі, мов золото щире…

— І все?

— Та забувся вже… не в пам’ятку мені воно!

Богун і рукою махнув.

— Дівка його три рази з халепи витягла, — каже, — а він і лице її забув! Ото козак…

— Добре, — каже характерник, — годі балакати… коней підпасли, то гайда! До переправи ще шмат дороги.

Ночували вони у Переяслові, а вдосвіта були вже знов на конях. Як дісталися на Дніпровий берег, то спинив характерник свого жеребця і каже:

— От і приїхали…

Звивався в тій місцині Дніпро крутою дугою, огинаючи півострів, де виднів монастир і хати, розкидані круг нього. Де-не-де скелля стриміло коло берега, а далі вал тягнувся, та такий давній, що вже й хабуззям поріс. До руського берега було тут геть близько, та й дно плитке,[59]— як придивився Михась, то побачив, що тільки на бистрині доведеться коням пливти.

— Отсе, — каже характерник, — давній брід, що ним ще половці переправлялися та шеремети… Пролито ж тут нашої крови!

Та й рушив конем у воду, а за ним Михась із Богуном. Як дісталися на правий бік, то Богун і питає:

— А що, в Трахтемирові станемо?

— Ні,— каже характерник. — Спішити треба, бо діло не жде…

І вдарив коня нагайкою. Учвал промчали вони через Трахтемирів, минули монастир козацький, де раніш запорожці старі доживали віка, та й ну ж бо жеребців поганяти. Одне село проїхали, друге, аж забовваніла перед ними височенна гора. Збавили ходу козаки, й побралися коні під гору, хоркаючи та сапаючи тяжко.

От виїхали на маківку. Глянув малий козак округи й немовби всеньку Вкраїну побачив: лежить перед ним Дніпро голубою стягою, що губиться ген-ген удалині, видніють степи, гаї та озера до самісінького обрію, а по всьому півострову могили височать, пагорби якісь, села та вали давнезні, що й бозна од якої пори вони.

Злізли запорожці з коней і шапки познімали.

— Отсе, сину, — каже характерник, — гора Заруб — найсвятіше місце на нашій землі… Звідціля пішов люд козацький і вся Україна почалася звідси. Як світ ще був молодий, створив тут із глини Господь первого чоловіка. Засновав той кріпость на сім пагорбі, а в ній храм Дажбожий стояв. Двадцять віків уже тому, як узяли його копієм шеремети і розруйнували дощенту…

— Як же се воно було? — питає Михась.

Зітхнув Обух.

— Як прийшли шеремети на нашу землю, то заправляли у них жінки, а на хоругвах їхніх Баба-Яга була змальована, котора ще прозивалася Москва або Москова! З усієї Вкраїни зійшлися богатирі та поляниці й билися коло города Голуня з тою навалою. Як розгромили їх шеремети, то вціліла хіба сотня воїнів. Одступили вони на правий берег і замкнулися в Зарубі. От облягли їх ті шеремети та й кажуть: «Оддайте Ключ Дажбожий, то подаруємо вас життям і підете собі вільно…»

— І що ж? — питає Богун.

— Зареготалися киї та поляниці й кажуть: «Не знайти вам в Україні й одної душі, що на такеє згодна була б! Кістьми ляжемо, та не оддамо образ Матери Лади»! І був там останній бій. Загинули тії люде, а Троянів Ключ мов крізь землю запався… Кажуть, виніс його джура малий і оддав козакам, що в Торчі стояли.

— Се коло Любомира, — каже Михась. — Там, де наш хутір стояв…

— Недарма ж він і до тебе попав!.. — каже Богун.

Нагнувся Михась та й підняв із землі наконечник стріли. Була вона з трьома ребрами і вістрям гострим.

— Отакою, — каже, — татаре мене поцілили…

— Шереметське се оружжя… — каже характерник. — До гибелі тут його — як дощ, то вимиває з сеї землі й мечі, і стріли, й панцирі порубані… А кісток стільки, що й не злічити!

І взяв жеребця за повід.

— Ходімо ж, — каже, — далі…

Ведуть вони коней, аж бачать — стоїть якийсь дід. Борода аж до пояса, а на шиї воловий ріг висить на шнурку.

— Чолом, волгве… — каже Михасеві.

Облишив той коня, підійшов до того чоловіка і вклонився.

— Чолом, батьку…

— Приніс? — питає його той дід.

Глянув Михась на нього, а той старий, мов земля.

— Приніс… — каже.

— Як служив я Батькові Трояну на сій горі,— каже волгов, — то зірвалася страшенна буря… Зійшов із неба у хмарах та блискавках Святий Юр і ступив на сюю землю. Приніс він до храму Дажбожого Троянів Ключ та й заповів мені стерегти його… Відтоді й живу на білім світі — ні меч не бере мене, ні стріла, ні куля ворожа!

— Далеко звідціля знайшов я його… — каже Михась.

— Не ти його знайшов, а він тебе. Зав’язана була твоя доля з ним ще в тому житті, котрого ти й не пам’ятаєш…

І замовкли обоє. Тільки вітер із Дніпра стугонить над горою та ковилу нагинає.

— Не боїшся того, що з тобою буде?..

— На все Божа воля! — каже Михась. — А я тільки слуга його оружний.

— Ну, то гляди ж бо!.. Марне твоє діло буде, бо зведеться все воно у нівеч…

Тут і згадав Михась, що йому Обух коло Ненаситця казав.

— Живу я тут і зараз, то й роблю, що змога моя, — каже чоловікові.— А хто після мене житиме, то нехай більше утне…

— Та й то правда!.. — каже дід. І знову замовк.

— А хто ж наступний у колі Трояновім? — питає Михась перегодя.

Простяг той руку і показав на татарський берег.

— Отам, — каже, — де Ворскла тече, був город Голунь… Зустрінеш там ту, що й од мене старіша, та вічну молодість дала їй Матер Божа!..

Знову застугонів вітер, і зашелестіла сива ковила, нагинаючи свої китиці.

— То вже кінчай те діло, що задля нього прийшов… — каже дід.

Потягнув Михась за поворозки та й дістав на світ Троянів Ключ.

Темна була тая лялька, мов земля, та як упало на неї світло, то засяяла вона, як сонце, що й очам боляче дивитися.

— Еге ж, се він і є…— каже дід. — Слава ж тобі, Господе, що все вже кінця добігло!..

Та руку простягнув і доторкнувся пальцями до тої ляльки.

— Що ж, — каже, — бувай здоров, козаче…

— Куди ж ти ідеш?

А той і показав ціпком на гострий пагорб, що насилу мрів удалині.

— Он Дідів шпиль… Одколи світ засновався, усі волгви Дажбожі там лежать. Пора й мені вже туди…

— То прощавай, — каже Михась.

Та й уклонився йому в пояс. А випростався, то волгва й сліду вже не було — щез, наче димом розвіявся.

— Отсе дива! — каже Богун, коли Михась назад вернувся.

— Помовч… — каже йому характерник. І до Михася: — А тепер куди?..

Нічого не сказав йому на те малий козак. Виліз на коня та й озирається довкруги безтямно. Наче й Дніпро той самий, і степи, і села, й гаї зелені,— а не впізнає їх він. Аж як задзвонили в козацькому монастирі, то спам’ятався він, струснув головою й каже:

— До Тарахтемирова поїдемо… Спочити треба кілька день та коней погодувати!

І пхнув гнідого закаблуками. Пішов той з гори, збиваючи куряву, за ним Обух подався, а тоді й Богун своїм вороним рушив. Спустилися вони в долину, вдарили коней нагайками та й помчали до містечка.