Чинність і дія кримінального закону в часі

3.1. Поняття дії кримінального закону

Проблема поняття дії кримінального закону до цього часу залишається мало дослідженою в кримінально-правовій науці. Відчасти це зумовлено тим, що і в загальній теорії права досі ще не досягнуто однозначності в розумінні загальних питань дії закону. Між тим, розуміння цього феномену має принципове значення, оскільки, як слушно зазначає Ю.О. Тихомиров, дозволяє виявити та глибше зрозуміти особливості законодавчого впливу на поведінку людей та ефективність такого впливу[285]. При цьому слід одразу відзначити, що однією з причин такої ситуації є, очевидно, полісемія (багатозначність) при використанні юристами-науковцями терміну “дія закону”. Так, у багатьох випадках в літературі поняття “дія закону” ототожнюється з “чинністю закону”, у зв’язку з чим під “дією” закону розуміється як власне його дія, так і його чинність. Навіть Конституційний Суд України в своїх рішеннях також фактично ототожнює поняття “дія” і “чинність” закону: “дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності” – відзначає він[286]. У КК України 1960 року ці поняття також не розмежовувалися і вживалися в його статті 6 як синоніми: якщо в назві цієї статті говорилося про “чинність кримінального закону в часі”, то в частині 1 встановлювалося, що “злочинність і караність діяння визначаються законом, який діяв під час вчинення цього діяння”.

Такий стан термінологічної невизначеності, очевидно, викликаний тим, що вітчизняна правова наука протягом довгого часу розвивалася в “російськомовному варіанті”, а серед вчених, які пишуть російською мовою, дійсно викликає труднощі розмежування понять “чинність” і “дія” кримінального закону, оскільки, як відомо, російською і “чинність”, і “дія” перекладаються однаково – “действие”. Так, наприклад, Ю.А. Соколов писав, що “Закон є чинним (рос.: “имеет силу” – Ю.П.) остільки і до тих пір, оскільки і поки він зберігає свою обов’язковість. Дія (рос.: “действие” – Ю.П.) радянського закону починається з моменту набуття ним чинності. Тому радянське законодавство не проводило і не проводить відмінності між набуттям законом чинності і набуттям (введенням) його в дію”[287]. Точно так же не проводять відмінності між чинністю і дією закону також і багато сучасних криміналістів[288]. Справедливо звертаючи на це увагу, А.А. Бєлкін, наприклад, пропонує відрізняти дію закону від володіння ними силою (чинністю)[289].

Таким чином, першою проблемою, яка постає при визначення поняття дії кримінального закону, є відмежування її від чинності кримінального закону. Навряд чи можна погодитися з В.В. Копейчиковим у тому, що “будь-який закон живе тільки тоді, коли він виконується всіма і повсюдно”[290]. Як вже було сказано вище, “життя” закону, тобто його чинність, є його об’єктивною властивістю, пов’язаною з існуванням закону у часі, як об’єктивного явища. І не більше. Тому кримінальний закон, який є чинним, не обов’язково може діяти. Дещо забігаючи наперед, відзначу, що такі ситуації мають місце, наприклад, у випадках, коли відсутні юридичні факти, які зумовлюють дію кримінального закону – не вчиняються передбачені ним злочини. І навпаки, може діяти кримінальний закон, який вже не є чинним. Це має місце у випадках так званого “переживання” старого кримінального закону, коли закон, який вже втратив чинність, тим не менше застосовується до злочину, вчиненого під час його чинності, оскільки наступний кримінальний закон посилює кримінальну відповідальність. Тому правильним буде висновок про те, що чинність кримінального закону в часі, тобто його існування у часі, не є залежною від обставин, що зумовлюють його дію, а, навпаки, створює передумови для дії закону. Інакше кажучи, не дія кримінального закону є умовою його чинності, а чинність закону є передумовою його дії, оскільки діяти може бути лише той закон, який є (чи був) чинним, існуючим на певний момент. П.А. Воробей, М.Й. Коржанський та В.М. Щупаковський пишуть, що законодавець надаючи законові чинності лише створює можливість дії, можливість застосування. На їх думку “закон починає діяти лише тоді, коли виконавці закону перетворять цю законодавчу можливість в дійсність, коли вони почнуть його виконувати, реалізовувати. Без його виконання, застосування закон не діє, а лише існує на папері мертвим письмом”[291].

Отже, дія закону – явище відмінне від просто його існування (чинності) і полягає в переведенні положень чинного закону в певний соціальний результат. У зв’язку з цим слушною уявляється думка В.Є. Гулієва та Г.А. Кравцова про те, що “для пояснення того, що таке “дія закону”, очевидно слід розглянути способи реалізації правових приписів – застосування, виконання та дотримання норм права – та пов’язати кожен з них з часовими та просторовими межами існування закону”[292]. Тобто, дія кримінального закону має розглядатися крізь призму реалізації його положень в конкретних умовах часу і місця. При чому така реалізація проявляється в процесі застосування даного закону до тих соціальних явищ, які ним регулюються. Отже, “питання про дію кримінального закону є питанням про його застосування”[293].

В загальній теорії права вважається, що застосування закону разом з його дотриманням, виконанням та використанням є формою реалізації закону (права). При цьому, якщо останні три форми реалізації законів здійснюються приватними особами, які дотримуються заборон, виконують обов’язки та використовують права, визначені законом, то застосування закону є прерогативою органів державної влади і полягає у їх владній, організовуючій діяльності, що має на меті забезпечити суб’єктам, яких стосуються законодавчі приписи, реалізацію належних їм прав та обов’язків[294]. Таким чином, реалізація кримінального закону, як закону, що звернутий до судів та органів кримінального переслідування[295], може бути здійснена лише у формі його застосування цими органами. Під час такого застосування, здійснюється логічна операція підведення одиничного під загальне, або, як писав Г.В.Ф. Гегель, загальне визначення закону, зламлюється до окремого конкретного випадку[296]. Тобто повноваження держави покласти на особу, що вчинила злочин, кримінальну відповідальність, яке загальним чином визначене у кримінальному законі, конкретизується і реалізується для певного випадку вчинення особою злочину.

Разом з тим, дія кримінального закону є більш широким поняттям порівняно із його застосуванням, оскільки вона має місце і поза процесом застосування закону. Відомо, що застосування закону завжди пов’язується з діяльністю певних державних органів, яка починається зі встановлення ними фактичних обставин справи і завершується прийняттям рішення у справі[297]. Проте, вже для того, щоб компетентні державні органи почали встановлювати фактичні обставини справи, вони мають бути наділені відповідним повноваженням. Це повноваження у них з’являється на підставі кримінального закону, тобто також є результатом його дії.

У зв’язку з цим уявляється за можливе розглядати дію кримінального закону в двох аспектах, або, точніше, на двох рівнях. Перший рівень дії кримінального закону – це його потенційна, або попередня дія. Вона полягає в тому, що кримінальний закон надає державі повноваження визнати те чи інше конкретне вчинене особою діяння злочином та застосувати за його вчинення кримінальну відповідальність. Отже, для того, щоб в результаті потенційної дії кримінального закону у держави виникло повноваження визнати злочином конкретне діяння конкретної особи та покласти на цю особу кримінальну відповідальність, повинно бути вчинене таке діяння, яке підпадає під ознаки складу злочину, що описані в кримінальному законі. Вчинення такого діяння якраз і виступає тією необхідною умовою, яка забезпечує перехід наслідків, що випливають із закону, з можливості в дійсність[298]. Інакше кажучи, вчинення такого діяння породжує у держави дійсне повноваження на визнання вчиненого злочином та покладення на особу, що його вчинила, кримінальної відповідальності.

Таким чином, на цьому рівні дія кримінального закону полягає в наділенні держави в особі органів кримінального переслідування повноваженням визнати конкретне вчинене особою діяння злочином та піддати таку особу кримінальній відповідальності. Поява такого повноваження стає результатом дії кримінального закону. Але, оскільки таке повноваження ще не може бути одразу, з моменту його появи, реалізоване, а для своєї реалізації вимагає певного підтвердження, його цілком можна іменувати потенційним. У зв’язку з цим і дія кримінального закону на даному етапі ще є тільки потенційною.

Отже, для того, щоб кримінальний закон отримав потенційну дію, повинне бути вчинений злочин. І навпаки, поки особою злочин не вчинений – кримінальний закон не діє і не наділяє державу повноваженням на притягнення цієї особи до кримінальної відповідальності. У зв’язку з цим не уявляється за можливе погодитися з досить поширеною у кримінально-правовій науці думкою, яку, наприклад, М.Д. Дурманов висловлював таким чином: “кримінально-правова норма … діє і чинить регулюючий вплив на суспільні відносини з моменту набуття чинності кримінальним законом, що містить цю норму, але ніяк не з моменту вчинення винуватцем злочину, закріпленого нормою, чи застосування санкції цієї норми”[299]. Деякі інші криміналісти були менш категоричними у своїх судженнях, ніж М.Д. Дурманов, і допускали можливість дії кримінального закону як до моменту вчинення злочину, так і після його вчинення. Наприклад, Т.В. Кльонова пише, що “до вчинення злочину, яким порушується встановлена заборона, кримінально-правова норма реалізується у формі відносин, що виникають між громадянами та державою у зв’язку з попередженням злочинів на підставі заборон певних видів поведінки… Якщо ж всупереч встановленій забороні злочин вчинюється, кримінально-правова норма реалізується вже у формі відносин, що виникають між державою та злочинцем у зв’язку з вчиненим злочином, коли злочин певним чином кваліфікується, а особі, винуватій у його вчиненні, призначається кримінальне покарання”[300].

Таке розуміння дії кримінального закону, як уявляється, є занадто широким. Дійсно, наявність у суспільстві кримінального закону, який містить перелік видів поведінки, що визнаються злочинами, та заходи кримінальної відповідальності за їх вчинення, є певним стримуючим фактором для окремих членів цього суспільства[301]. Вище вже називалися отримані різними дослідниками цифри, які свідчать про те, що певний, досить малий, відсоток людей не вчинюють злочини з остраху перед кримінальним законом. Але не можна сказати, що таке невчинення злочину є результатом дії закону. Слід погодитися з Л.І. Спиридоновим у тому, що воно скоріше є результатом ціннісно-орієнтаційного впливу існування кримінального закону на суспільну свідомість, який відбувається поза межами реалізації закону, поза межами його дії[302]. Так само слушною видається і думка І.М. Даньшина та Ю.М. Грошового, які пишуть, що кримінальний закон сприяє зміцненню в свідомості громадян стійких правил належної поведінки. При цьому він є лише одним серед багатьох інших заходів (література, мистецтво, сучасні масові засоби виховання), спрямованих на формування певних соціальних і особистих якостей громадян[303]. Тобто, утримуючи самим фактом свого існування певну категорію осіб від вчинення злочину, кримінальний закон виконує таку ж роль, як і замок на дверях, який перешкоджає злочинцеві проникнути до приміщення з метою вчинення крадіжки. Хтось у зв’язку з такими факторами (закон чи замок) не вчинить злочину, а інший – знехтує ними і скоїть задумане. Такий вплив закону на поведінку людей здійснюється ним поза юридичними засобами: в цих випадках кримінальний закон не створює ніяких прав, обов’язків чи повноважень. Вище вже відзначалося, що кримінальний закон не містить заборон на вчинення злочинів, а лише карає за порушення заборон, що випливають з існуючого правопорядку. Тому утримання певних осіб від вчинення злочинів через боязнь покарання є не результатом дії кримінального закону, а результатом впливу на свідомість цих людей авторитету закону та державних органів, які його застосовують.

Саме тому в контексті даного дослідження дія кримінального закону розглядається виключно як його юридична дія, як породження ним суб’єктивних прав, юридичних обов’язків чи повноважень у суб’єкта, до якого він звернутий, чию діяльність він регулює. Таким суб’єктом, як відзначалося вище є лише держава в особі відповідних органів державної влади. Тому діяти кримінальний закон може лише щодо цих органів, наділяючи їх відповідними повноваженнями[304]. Всякий інший вплив кримінального закону на суспільство, не пов’язаний з породженням прав, обов’язків чи повноважень у конкретних суб’єктів, а лише такий, що полягає у формуванні їх правосвідомості, не є дією закону.

Отже, у випадку вчинення злочину в результаті потенційної дії кримінального закону у держави породжується потенційне повноваження визнати таке діяння злочином та застосувати до особи, яка його вчинила, кримінальну відповідальність. При цьому відомо, що поява в результаті тієї чи іншої дії або події юридичних наслідків (у виді прав чи обов’язків) вже свідчить про появу правовідношення[305]. Таким чином, слід визнати, що з моменту вчинення злочину між особою, яка його вчинила, та державою складаються певні правовідносини.

Питання про момент виникнення і припинення правовідносин, які складаються між державою та особою, яка вчинила злочин, є досить дискусійними у науці кримінального права. Іноді навіть взагалі заперечується можливість існування будь-яких правовідносин у даному випадку. Так, на думку А.І. Загорулька “у самому поєднанні слів “кримінальні” та “правовідносини” закладено суперечність. Якщо це правовідношення, – пише він, – то воно повинно захищатися і охоронятися. Якщо ж це кримінальне відношення, то воно злочинне, підлягає припиненню”[306]. Завершуючи цю думку, автор робить висновок, що “застосування до злочинця кримінально-правових покарань здійснюється в рамках кримінально-процесуальних правовідносин, а не якихось особливих матеріальних кримінальних правовідносин”[307]. Подібні судження іноді висловлювалися й деякими криміналістами[308], однак більшість вчених все ж вважають, що відносини які складаються між державою та особою, що вчинила злочин, є правовими, зокрема – кримінально-правовими, їх об’єктивність достатньо аргументована і на сьогодні практично не дискутується. Що ж стосується зауваження А.І. Загорулька про те, що це, буцімто “антисуспільні відносини”, то воно також вразливе для критики, оскільки в рамках кримінального правовідношення здійснюється позитивна, соціально корисна діяльність держави по протидії злочинності шляхом покладення кримінальної відповідальності на особу, яка вчинила злочин. Що ж до моменту виникнення кримінальних правовідносин, то різними авторами обґрунтовувалися різні точки зору. Їх критичний аналіз у сучасній літературі досить повно здійснили В.С. Прохоров, М.М. Кропачов, О.М. Тарбагаєв[309] та Г.О. Петрова[310], що на думку автора цих рядків звільняє його від необхідності повторення.

Таким чином, з моменту вчинення злочину в результаті потенційної дії кримінального закону у держави з’являється потенційне повноваження визнати цю особу такою, що вчинила злочин, і піддати її кримінальній відповідальності. Для того, щоб реалізувати таке потенційне повноваження держава (в особі органів кримінального переслідування: органів дізнання, досудового слідства та прокуратури) уповноважується кримінально-процесуальним законом обвинувачувати особу у скоєнні злочину, збирати докази її винуватості та домагатися у суді визнання скоєного злочином і притягнення особи, яка його вчинила, до кримінальної відповідальності. М.М. Полянський правильно писав, що мета кримінального процесу “полягає у встановленні для конкретного випадку (тобто, чи існує) права держави на покарання та евентуально (тобто, якщо воно існує) тих меж, в яких воно підлягає здійсненню”[311]. Інакше кажучи, з моменту скоєння злочинного діяння держава в особі органів дізнання, слідства і прокуратури отримує повноваження кримінального переслідування особи, яка вчинила таке діяння, і ще не має повноваження реально піддати цю особу кримінальній відповідальності. Особа ж ця має обов’язок сприйняти кримінальне переслідування і право на те, щоб воно велося в рамках закону, право доводити свою невинуватість у вчиненні злочину та вважатися невинуватою у його вчиненні доки судом не буде визнано протилежне. Таким чином, з моменту скоєння злочину особа і держава вступають у правовідношення кримінального переслідування, яке, за загальним правилом, закінчується у момент набрання законної сили вироком суду, а в окремих випадках, коли держава з тих чи інших причин відмовляється від кримінального переслідування – і раніше[312]. При цьому, протягом певного часу суб’єкти описаного правовідношення можуть і не знати про його виникнення. Це, зокрема, має місце у період, коли злочин ще є латентним, або коли особа, яка його вчинила, ще не усвідомлює самого факту вчинення (наприклад, в силу невиправданої юридичної помилки) тощо. Проте таке незнання не усуває об’єктивної наявності самого правовідношення.

У момент набуття законної сили вироком суду, коли скоєне особою діяння констатується як злочин чи не злочин і у першому випадку вирішується питання про покладення на неї кримінальної відповідальності, існує власне кримінальне правовідношення. Саме в цей момент суд підтверджує наявність у держави повноваження притягнути особу до кримінальної відповідальності і це повноваження державою реально здійснюється. Тобто, те повноваження, яке виникло як потенційне з моменту вчинення злочину, стає реальним і здійснюється шляхом реального впливу на особу, яка вчинила злочин. У цей момент потенційність, яка мала місце у правовідносинах кримінального переслідування, актуалізується, і кримінальне правовідношення існує “в чистому вигляді”.

Отже, в момент визнання судом в обвинувальному вироку діяння, вчиненого особою, злочином та покладення на таку особу кримінальної відповідальності проявляється другий рівень дії кримінального закону – його реальна дія. У даному випадку правило поведінки, визначене кримінальним законом, застосовується до певного суспільного відношення, що створює умову для подальшої реалізації цього правила у реальній поведінці суб’єктів правовідношення[313]. Таким чином, реальна дія кримінального закону – це його реальний вплив на правовідношення, що склалися між особою, яка вчинила злочин, та державою шляхом констатації наявності чи відсутності у такому правовідношенні повноваження держави визнати конкретне вчинене особою певним злочином та застосувати за його вчинення конкретний обсяг кримінальної відповідальності. На відміну від потенційної дії, яка має місце в силу самого факту вчинення діяння, що підпадає під ознаки описаного в КК складу злочину, реальна дія кримінального закону має місце лише шляхом застосування його судом.

У зв’язку з викладеним, слід підтримати тих авторів, які вважають, що дія і застосування закону не є тотожними поняттями[314]. Якщо дія кримінального закону – це поняття матеріального права, яке відображає сутність, зміст впливу закону на кримінальне правовідношення, то застосування кримінального закону – це поняття процесуального права, яке характеризує форму зовнішнього прояву такого впливу. В результаті реальної дії кримінального закону потенційне повноваження, що виникло у держави з моменту вчинення злочину, стає реальним і строго окресленим. Держава стає повноважною визнавати діяння, вчинене особою лише тим злочином, яким його назвав суд у вироку, і застосовувати лише таку кримінальну відповідальність, яку визначив суд. Таким чином, реальна дія кримінального закону створює передумову для трансформації юридичного змісту правовідношення, що виникло з моменту вчинення злочину, у фактичний. Фактично може бути реалізоване лише конкретизоване судом повноваження держави, а не те потенційне, яке з’явилося у неї в результаті потенційної дії кримінального закону. Отже, для реальної дії кримінального закону необхідна єдність двох підстав: по-перше, вчинення особою діяння, яке є умовою потенційної дії закону, по-друге, винесення судом правозастосовчого рішення у виді обвинувального вироку. Й.О. Покровський, маючи на увазі саме рівень реальної дії закону, зазначав, що “закон не діє механічно; для своєї реалізації у житті він потребує живого посередника, який застосує його до конкретного випадку. Таким посередником є суд”[315].

КК України 2001 року строго витримав концепцію, відповідно до якої правозастосовче рішення, яке є другою підставою реальної дії кримінального закону, може винести лише суд. Відповідно до частини 2 статті 2, частини 2 статті 44, частини 1 статті 74 КК України особа може бути піддана кримінальній відповідальності, звільнена від такої відповідальності або покарання лише судом. При цьому суд, виносячи правозастосовче рішення (обвинувальний вирок при покладенні кримінальної відповідальності або постанову при звільненні від неї), послідовно застосовує обидві частини кримінально-правового припису. Спершу суд застосовує гіпотезу цього припису, в якій описується як злочин те чи інше діяння. Шляхом застосування гіпотези кримінально-правового принципу суд здійснює кримінально-правову кваліфікацію вчиненого особою діяння[316]. І якщо воно кваліфікується як злочин, констатується наявність у держави реального повноваження визнавати вчинене особою діяння злочином. Далі, якщо в результаті застосування гіпотези кримінально-правового припису діяння кваліфіковане як злочин, суд застосовує санкцію цього припису. В результаті ж застосування санкції визначається реальне повноваження держави покласти на особу конкретний обсяг кримінальної відповідальності. У випадках звільнення особи від кримінальної відповідальності суд застосовує кримінально-правові приписи, які складаються не з гіпотези і санкції, а з гіпотези і диспозиції, при чому перша – називає передумови і підстави звільнення від кримінальної відповідальності, друга – визначає повноваження суду на таке звільнення[317]. Таким чином, у будь-якому суд виносить рішення про відповідність чи невідповідність встановлених фактичних обставин гіпотезі кримінально-правового припису та про кримінально-правові наслідки виявленого положення[318]. Після того, як в результаті реальної дії кримінального закону у держави з’явилося повноваження визнавати скоєне особою діяння злочином і піддавати її кримінальній відповідальності, існують вже кримінально-виконавчі правовідносини. В рамках цих правовідносин і реалізуються названі повноваження, вони переходять з рівня юридичного змісту правовідношення в його фактичний зміст.

Таким чином, повноваження держави на визнання особи такою, що вчинила злочин, та піддання її кримінальній відповідальності проходить, за загальним правилом, три стадії розвитку. Спершу в результаті потенційної дії кримінального закону воно з’являється як потенційне. У такому виді воно існує в рамках правовідношення кримінального переслідування. Потім в результаті реальної дії кримінального закону воно стає реальним і конкретним. Це відбувається в рамках власне кримінального правовідношення. Після цього, в рамках кримінально-виконавчого правовідношення це повноваження реалізується. Тим не менше, на кожній із цих стадій згадане повноваження визначається тим кримінальним законом, відповідно до якого є юридичним фактом діяння особи, що породило найперше з правовідношень – правовідношення кримінального переслідування. Таким чином, кримінальний закон діє щодо такого правовідношення на всіх трьох етапах, що й дало Н.Б. Алієву підстави виділяти три етапи дії кримінального закону: кримінально-процесуальна діяльність, призначення покарання, виконання покарання[319].

Той факт, що у всіх трьох названих правовідношеннях є єдиними суб’єктний склад (особа, що вчинила злочин, та держава), предмет (кримінальна відповідальність), а їх зміст знаходиться у діалектичному процесі розвитку в напрямку його конкретизації та реалізації, дозволяє говорити про існування кримінального правовідношення у широкому сенсі. Таке кримінальне правовідношення у широкому сенсі вбирає в себе правовідношення кримінального переслідування, власне кримінальне правовідношення та кримінально-виконавче правовідношення. Виникає воно з моменту виникнення правовідношення кримінального переслідування, тобто з моменту вчинення злочину, а закінчується в момент повної реалізації державою свого повноваження піддавати особу кримінальній відповідальності. У зв’язку з цим, власне кримінальне правовідношення, яке є складовою частиною кримінального правовідношення у широкому сенсі, можна назвати “кримінальним правовідношенням у вузькому сенсі”.

3.2. Час вчинення злочину як критерій виділення видів дії кримінального закону в часі

Поділ того чи іншого явища на види попередньо передбачає необхідність визначення критерію такої класифікації, який би став як запорукою повноти і точності такого поділу, так і показником його теоретичної і практичної значимості[320]. Щодо поділу на види дії кримінального закону в часі за такий критерій звичайно пропонується обирати час вчинення особою злочину. В залежності від цього і в науці кримінального права, і в загальній теорії права, часто робиться висновок про те, що існує три види дії закону в часі: негайна дія, зворотна дія та переживання (ультраактивність)[321].

Уявляється, що покладення часу вчинення злочину в основу поділу на види дії кримінального закону в часі є принципово правильним. При цьому воно, однак, потребує певного уточнення. На мій погляд, при виділення видів дії кримінального закону в часі має йтися не лише про час вчинення злочину, а про співвідношення часу вчинення злочину з моментом набуття кримінальним законом чинності. Такий висновок випливає з того, що вже потенційна дія кримінального закону залежить не лише від вчинення злочину, а й від чинності кримінального закону. Діяти може лише закон, який є чи був чинним, і, навпаки, закон, який не є і не був чинним, не має дії.

Питання про момент набуття чинності кримінальним законом було розглянуте у другому розділі цього дослідження. Що ж до проблеми визначення часу вчинення злочину, то вона, на мій погляд, потребує власного поглибленого розгляду як в силу значимості для виділення видів дії кримінального закону в часі, так і в силу відомої неоднозначності її вирішення в науці і в законодавстві. Справедливо підкреслюється, що питання про момент вчинення злочину, яке досить просто вирішується при так званому “одномоментному” його вчиненні, викликає складність в усіх випадках, коли між злочинним діянням та його результатом є розрив у часі; коли є розрив у часі між складовими частинами злочинного діяння; коли співучасники одного злочину діють у різний час; коли, нарешті, вчинюється триваючий чи продовжуваний злочин[322]. У літературі пропонувалися різні, часто діаметрально протилежні варіанти вирішення питання про час вчинення злочину в кожній зі згаданих проблемних ситуацій.

Так, щодо часу вчинення злочину, суспільно небезпечні наслідки якого віддалені у часі від суспільно небезпечного діяння, значна кількість криміналістів дотримується позиції, відповідно до якої ним має вважатися час вчинення суспільно-небезпечного діяння, незалежно від часу настання його суспільно небезпечних наслідків[323]. Аргументами прибічників цієї позиції на її користь є, по-перше, розуміння злочину саме як суспільно небезпечного діяння (дії або бездіяльності), що посягає на певні соціальні цінності[324]; по-друге, неможливість у значній кількості випадків передбачення суб’єктом, який вчинив суспільно небезпечне діяння, як часу настання його суспільно небезпечних наслідків[325], так і закону, який може бути чинним на той момент[326]; по-третє, те, що суб’єктивне ставлення винного до своїх вчинків пов’язане із законом, який існував на момент вчинення дії (бездіяльності)[327]; нарешті ще й те, що суб’єкт діяння хоч завжди і зберігає контроль над своєю поведінкою, проте не завжди може змінити наслідки, що відносяться до сфери зовнішнього світу[328], а також вплинути на розвиток причинного зв’язку[329].

Такий підхід знайшов широку підтримку і в законодавстві багатьох сучасних країн, у тому числі й у КК України 2001 року. Відповідно до частини 3 статті 4 КК України “часом вчинення злочину визнається час вчинення особою передбаченої законом про кримінальну відповідальність дії або бездіяльності”. Аналогічні положення містяться і в кримінальних законах багатьох іноземних держав. Так, зокрема, згідно частини 2 статті 9 КК Російської Федерації “часом вчинення злочину визнається час вчинення суспільно небезпечної дії (бездіяльності) незалежно від часу настання наслідків”[330]. Подібного змісту положення містяться у пункті 1 § 67 КК Австрії[331], частині 10.2 статті 10 КК Азербайджанської Республіки[332], частині 1 статті 9 КК Республіки Бєларусь[333], частині 2 статті 2 КК Грузії[334], статті 7 КК Іспанії[335], статті 4 КК Республіки Казахстан[336], частині 2 статті 15 КК Куби[337], статті 9 КК Республіки Молдова[338], § 1 статті 6 КК Республіки Польща[339], частині 2 статті 12 КК Республіки Таджикистан[340], § 8 КК ФРН[341]. Слід відзначити, що подібне законодавче рішення підтримується і переважною більшістю практичних працівників. Так, за результатами проведеного О.М. Журавльовою опитування працівників органів внутрішніх справ, встановлено, що близько 80 % з них вважають правильним визнання часом вчинення злочину час вчинення самого діяння, і лише 9 % вважають часом вчинення злочину з віддаленими у часі наслідками час настання цих наслідків[342].

Проте, в науці була висунута і в законодавстві окремих країн підтримана інша позиція. Так, зокрема, О.М. Медведєв вважав, що при вирішенні проблеми, яка розглядається, слід, перш за все, виходити з поняття закінченого злочину, яким вважається відповідність скоєного усім ознакам складу злочину, передбаченого кримінальним законом. Виходячи з цього, він робив висновок, що часом вчинення злочину з матеріальним складом слід вважати момент настання його суспільно небезпечних наслідків, незалежно від того, який проміжок часу минув з моменту вчинення суспільно небезпечного діяння[343]. На цій же позиції стояли і автори теоретичної моделі КК для республік Радянського Союзу[344]. В сучасній російській літературі, не дивлячись на положення частини 2 статті 9 КК РФ, її продовжують відстоювати Р.Р. Галіакбаров[345], О.М. Ігнатов та Ю.О. Красиков[346], І.Я. Козаченко[347], С.Ф. Мілюков[348], Ю.Є. Пудовочкін[349].

В радянській кримінально-правовій науці думку про те, що часом вчинення злочину з матеріальним складом слід вважати час настання суспільно небезпечних наслідків, висловлювали М.І. Ковальов[350], М.Д. Дурманов[351] та, деякою мірою, Я.М. Брайнін[352].

В Україні цю позицію підтримали В.М. Василаш[353], М.Й. Коржанський[354], В.М. Куц[355] та А.М. Ришелюк. Останній, до речі, вважає, що такий підхід не суперечить частині 3 статті 4 КК України. На його думку “дію або бездіяльність у контексті ч. 3 ст. 4 слід розуміти більш широко, ніж звичайно, тобто як такі, що в окремих випадках враховують наявність і наслідків, які перебувають у безпосередньому причинному зв’язку з ними та настання яких передбачалося особою або повинно було і могло передбачатися”[356]. Думки про те, що часом вчинення злочину з матеріальним складом слід вважати час настання суспільно небезпечних наслідків дотримувався свого часу і автор цих рядків[357]. Така позиція була закладена і в перших варіантах проекту нині чинного КК України[358], який розроблявся робочою групою Кабінету Міністрів Україні, проте вже наприкінці 1994 року члени цієї групи від неї відмовилися[359].

Ця ж позиція знайшла відображення і в законодавстві окремих зарубіжних країн. Так, зокрема, згідно частини 1 статті 13 КК Республіки Узбекистан “часом вчинення злочину визнається час виконання суспільно небезпечного діяння, якщо стаття цього Кодексу визначає момент закінчення злочину моментом здійснення дії або бездіяльності. Часом вчинення злочину визнається час настання злочинних наслідків, якщо стаття цього Кодексу визначає закінчення злочину моментом настання таких наслідків”[360]. За частиною 2 статті 5 КК Туркменістану “часом вчинення злочину визнається час настання його наслідків, а у випадках, коли відповідальність передбачена за сам факт передбаченої кримінальним законом дії (бездіяльності), – час вчинення цієї дії (бездіяльності)”[361]. Допускає можливість визнання часом вчинення злочину з матеріальним складом часу настання суспільно небезпечних наслідків і частина 1 статті 3 КК Литовської Республіки, відповідно до якої: “Часом вчинення злочинного діяння є час вчинення дії (бездіяльності) або час настання наслідків, передбачених кримінальним законом, якщо особа бажала, щоб наслідки настали в інший час”[362]. Відповідно до частини першої статті 4 глави 35 КК Швеції “якщо настання певного наслідку діяння є необхідною умовою для призначення санкції, то строк (давності притягнення до кримінальної відповідальності – Ю.П.) повинен вираховуватися з дня настання такого наслідку”[363]. Можливо, у зв’язку з відсутністю в КК Швеції інших положень про час вчинення злочину, цей припис використовується і для визначення часу вчинення діяння для потреб встановлення закону, за яким воно буде кваліфіковане. За твердженням Т.М. Клюканової кримінальний закон Фінляндії підлягає застосуванню до злочину, якщо за час чинності закону “діяння винним закінчене і в результаті цього настали наслідки, що належать до складу діяння”[364].

Дещо менше уваги в літературі присвячено дослідженню питань про час вчинення злочину в інших зі згаданих вище проблемних ситуацій. Зокрема, щодо питання про час вчинення злочину, об’єктивна сторона якого складається з двох чи більше діянь, всі дослідники одностайно сходяться на тому, що ним слід вважати час вчинення останнього діяння з тих, що входять до об’єктивної сторони складу злочину[365].

Більш спірним виявилося вирішення питання про час вчинення злочину співучасниками. Прибічники так званої акцесорної теорії співучасті вважають, що моментом вчинення злочину організатором, підбурювачем і пособником слід вважати “момент вчинення виконавцем суспільно небезпечного діяння, передбаченого Особливою частиною КК України”[366]. П.Ф. Тельнов на користь ідеї про єдиний час (як і місце) вчинення злочину співучасниками, якими є час і місце виконання об’єктивної сторони виконавцем, наводив той аргумент, що “фактичний вплив підбурювача, організатора та пособника не обмежується моментом і часом виконання їх функцій… Їх діяння чинять реальний вплив на весь процес спільного вчинення злочину і втілюються у діях виконавця”[367]. А як писав О.М. Медведєв, “при вирішенні цього питання слід виходити з того, що діяння, які розглядаються (діяння організатора, підбурювача та пособника злочину – Ю.П.) не мають власних санкцій і тягнуть покарання за тими ж статтями, що застосовуються … за дії виконавця злочину”[368]. Критикуючи такий підхід О.І. Бойцов та Б.В. Волженкін вказують, що “кожен зі співучасників виконує свій склад злочину, який характеризується своїми об’єктивними ознаками”. Тому вони пропонують вважати часом вчинення злочину співучасниками час безпосереднього вчинення ними власних дій, а не час вчинення злочину виконавцем[369]. Думку про те, що часом вчинення злочину організатором, підбурювачем та пособником є час безпосереднього вчинення ними своїх діянь, а не час вчинення діяння виконавцем, висловлювали й інші криміналісти[370]. Таку ж позицію зайняв і законодавець в окремих країнах. Наприклад, відповідно до частини 2 статті 2 КК Грузії “часом вчинення злочину визнається час, коли діяв чи повинен був діяти виконавець чи співучасник”[371]. Цю ж позицію займають і М.І. Блум[372], В.Ф. Щепельков[373] та А.Є. Якубов[374], які, проте, роблять застереження, що у разі, коли співучасник передбачав вчинення дій виконавця при новому законі, він підлягає відповідальності за новим законом.

Визначаючи момент вчинення триваючого і продовжуваного злочинів, криміналісти звичайно посилаються на відому постанову Пленуму Верховного Суду СРСР, який свого часу визначив, що “триваючий злочин починається з моменту вчинення злочинної дії (бездіяльність) і закінчується внаслідок дії самого винуватого, направленої на припинення злочину, або настання подій, що перешкоджають вчиненню злочину (наприклад, втручання органів влади)”. Початком продовжуваного злочину, як вважав Верховний Суд СРСР, “належить вважати вчинення першої дії з числа декількох тотожних дій, що складають один продовжуваний злочин а кінцем – момент вчинення останньої злочинної дії”[375]. Позицію Пленуму про те, що моментом вчинення і триваючого, і продовжуваного злочинів слід в обох випадках вважати момент закінчення протиправної поведінки особи, підтримали М.П. Журавльов[376], О.В. Журавльова[377], С.Г. Келіна[378], М.І. Ковальов[379], Ю.Г. Ляпунов[380], Ю.Є. Пудовочкін[381], А.М. Ришелюк[382], В.Б. Харченко[383] та деякі інші вчені. Натомість, В.В. Фефілова, посилаючись на ту ж постанову Пленуму Верховного Суду СРСР, робить протилежні висновки. Вона визначає часом вчинення продовжуваного злочину час вчинення першого з низки тотожних діянь, а часом вчинення триваючого злочину – час вчинення діяння, з якого починається “злочинний стан”[384]. Інші криміналісти підходять до проблеми визначення моменту вчинення кожного з названих видів злочинів диференційовано. Так, на думку А.Н. Комісарова[385], В. Лихолая[386], З.А. Незнамової[387] та А.І. Чучаєва[388] часом вчинення триваючого злочину слід вважати час вчинення суспільно небезпечного діяння, з якого починається так званий “злочинний стан” особи, незалежно від того, коли цей стан буде завершено. Часом же вчинення продовжуваного злочину згадані автори вважають час вчинення останнього із запланованих особою діянь, що складають такий злочин.

Така різноплановість вирішення вказаних проблем пояснюється, на мій погляд, відсутністю єдиних методологічних засад при підході до встановлення часу вчинення злочину у кожній з цих ситуацій. Більшість дослідників, що береться за нього, кожну окрему з наведених ситуацій вирішує, як правило, ізольовано, не встановлюючи якихось спільних моментів з іншими ситуаціями, а також з так званими “одномоментними” злочинами. Така конкретизація, а в окремих випадках навіть казуалізація досліджень не дозволяє, на моє переконання, дійти у ньому відносно аргументованої істинності. Саме тому вирішення питання про час вчинення злочину повинне відбуватися на певному рівні наукової абстракції. Інакше кажучи, повинне бути вирішене питання про час вчинення злочину взагалі, незалежно від будь-яких його особливостей, а вже потім повинні бути досліджені особливості прояву запропонованого рішення щодо окремих видів злочинів[389].

Уявляється, що при вирішенні цього питання слід, перш за все, виходити з розрізнення понять “час вчинення” і “час закінчення” злочину. Відповідно до частини 1 статті 13 КК України “закінченим злочином визнається діяння, яке містить усі ознаки складу злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини цього Кодексу”. Відомо, що “злочин” та “склад злочину” співвідносяться як явище та юридичне поняття про нього: злочин це конкретне суспільно небезпечне діяння, вчинене у певній обстановці, місці і часі, яке відрізняється від всіх інших злочинів даного виду багатьма особливостями; склад же злочину – це юридичне поняття, що об’єднує найбільш значні, типові та універсальні ознаки злочину[390]. У науці ще не досягнуто єдності у поглядах на те, що ж є складом злочину, і де він міститься. Так, на думку В.М. Кудрявцев, А.А. Піонтковського, А.Н. Трайніна склад злочину – це сукупність передбачених кримінальним законом об’єктивних і суб’єктивних ознак, що характеризують певне суспільно небезпечне діяння як конкретний злочин, і ознаки фактично скоєного діяння можуть лише відповідати йому[391]. Деякі інші вчені вважають, що склад злочину – це взагалі наукова абстракція, законодавче поняття про злочин[392]. Я.М. Брайнін, Н.Ф. Кузнецова та деякі інші автори звертають увагу на те, що склад злочину – це не лише сукупність передбачених кримінальним законом ознак (так званий “юридичний (або – законний) склад”), а й сукупність ознак конкретного вчиненого діяння, які відповідають ознакам, передбаченим законом (так званий “фактичний склад”)[393]. Нарешті І.А. Ребане вважав, що склад злочину – це і є сама відповідність ознак фактично скоєного діяння ознакам, що передбачені кримінальним законом[394]. Не вдаючись до детального аналізу та критики висловлених позицій, оскільки це завдання виходить за межі даного дослідження, відзначу, що найбільш аргументованою та придатною для подальшого використанні на разі уявляється точка зору, відповідно до якої склад злочину розуміється як передбачена кримінальним законом сукупність об’єктивних і суб’єктивних ознак, що визначають те чи інше діяння як злочин (юридичний склад), і яким таке діяння може відповідати (фактичний склад), однак не містити їх. У цьому зв’язку потребує подальшого обговорення положення частини 1 статті 2 КК України, відповідно до якої “підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить (курсив мій – Ю.П.) склад злочину, передбаченого цим Кодексом”.

З точки зору своєї соціального сутності злочин являє собою один із видів перетворювальної діяльності людини, оскільки вчиняючи злочин суб’єкт здійснює в об’єкті певні деструктивні зміни чи створює своєю діяльністю передумови для таких змін[395]. Оскільки злочин – це фактично вчинене особою суспільно небезпечне і передбачене кримінальним законом діяння, яке, як слушно вказує С.В. Землюков завжди має свої суспільно небезпечні наслідки[396], то фактично повністю виконаним (вчиненим) злочин буде лише з моменту настання цих суспільно небезпечних наслідків. Відповідно і склад такого злочину повністю виконаним буде лише тоді, коли його суспільно небезпечні наслідки будуть відповідати суспільно небезпечним наслідкам діяння, описаним у кримінальному законі. Правий був М.С. Таганцев, коли писав, що “діяння отримує значення закінченого злочинного діяння як тільки-но відтворений весь його склад, що вимагається законом”[397]. Тобто, за загальним правилом юридичний і фактичний склад співпадають з моменту настання передбачених кримінальним законом суспільно небезпечних наслідків діяння.

Проте, час настання суспільно небезпечних наслідків – це час появи в об’єктивному світі результатів діяльності людини. Сама ж така діяльність відбулася і залишилася в часі раніше, до настання її результатів. При чому, в окремих випадках суспільно небезпечні наслідки діяння можуть і не настати. Таким чином, фактично скоєне особою діяння не повністю відповідає матеріальному складові описаного в кримінальному законі злочину. І це є цілком нормальним з точки зору розуміння соціальної сутності злочину як об’єктивного явища, яке може і не завершитися у своєму розвитку. Законодавець, розуміючи таку соціальну природу злочинного діяння, в окремих випадках намагається відобразити її в законі. Це, зокрема, виявляється у визнанні того, що готування чи замах на злочин, хоч і є незакінченими злочинами, тим не менше мають повний, закінчений склад відповідно готування до злочину та замаху на злочин. Діяння особи, що хоч і не призвело до настання тих суспільно небезпечних наслідків, які описані в законі, тим не менше, з моменту його вчинення підпадає під всі ознаки складу незакінченого злочину.

Більше того, суспільно небезпечні наслідки злочину з тих чи інших причин не завжди відображаються у складі злочину, передбаченого кримінальним законом, не знаходять у ньому свого описання. У цьому зв’язку в науці кримінального права прийнято розподіляти закінчені злочини на дві категорії: на злочини з “матеріальним” складом та злочини з “формальним” складом[398]. Формальні склади злочинів не містять описання суспільно небезпечних наслідків, а тому реально вчинене особою діяння буде відповідати ознакам злочину з формальним складом раніше фактичного настання цих наслідків – з моменту вчинення самого діяння. Тому закінченим злочин з формальним складом є в момент, з якого вчинене особою діяння буде відповідати всім ознакам такого складу, тобто в момент закінчення самої суспільно небезпечної дії чи бездіяльності.

Отже, момент закінчення злочину визначається моментом, в який ознаки вчиненого особою діяння будуть повністю відповідати ознакам передбаченого законом складу злочину. Проте, момент закінчення злочину не можна ототожнювати часом його вчинення. Це пояснюється тим, що закінчення злочину, як відзначалося вище, в окремих випадках (у злочинах з матеріальним складом) пов’язується не з поведінкою особи, з результатами такої поведінки. В інших же випадках момент закінчення злочину пов’язується з часом вчинення самого діяння. Таким чином, “прив’язка” часу вчинення злочину до моменту закінчення виконання його складу, по-перше, не володіє необхідною універсальністю: в одних випадках (які, до-речі, залежать виключно від того, як законодавець сконструював статтю Особливої частини КК України) часом вчинення злочину визнаватиметься час вчинення самого діяння, в інших – час настання його наслідків. По-друге, твердження про те, що в окремих випадках часом вчинення злочину є час настання суспільно небезпечних наслідків суперечить самій сутності “вчинення” як поведінкового акту людини, який тягне певні наслідки, однак не тотожний їм. По-третє, перенесення юридичного визначення часу вчинення злочину на більш пізній момент в часі завжди пов’язане із створенням можливості кваліфікації діяння особи за більш суворим кримінальним законом, прийнятим пізніше і унеможливленням його кваліфікації за попереднім більш м’яким законом. Тому з позицій необхідності створення максимально більш широких умов для захисту прав особи від їх обмеження державою визначення часу вчинення злочину повинне прив’язуватися до як можна більш раннього моменту в часі, яким, як очевидно, є час вчинення особою передбаченого кримінальним законом діяння. В такій ситуації, якщо під час вчинення діяння і під час настання його суспільно небезпечних наслідків були чинними різні за своєю суворістю кримінальні закони, то якщо наступний кримінальний закон був більш суворим – він не зможе бути застосований до особи, якщо ж менш суворим – він отримає зворотну дію і буде застосований.

Таким чином, загальне правило визначення часу вчинення злочину є таким: часом його вчинення слід вважати час, з якого є завершеним передбачене кримінальним законом діяння особи, яке в подальшому має привести до певних негативних змін в об’єктивному світі. При цьому під завершенням такого діяння слід розуміти такий етап його вчинення, з якого діяння повністю відповідає всім ознакам того діяння, яке описане в статті КК України. Якщо, наприклад, діяння описане законодавцем у такий спосіб, що на будь-якому етапі його вчинення воно є однаковим, то з самого початку його виконання воно вже повністю відповідає законодавчій конструкції, а тому самий початок вчинення такого діяння має вважатися часом вчинення злочину. Так, відповідно до частини 1 статті 152 КК України зґвалтуванням є статеві зносини із застосування фізичного насильства, погрози його застосування або з використанням безпорадного стану потерпілої. Самий початок насильницького статевого акту є часом вчинення цього злочину. Якщо ж законодавець описує діяння так, що тільки на певному етапі його виконання воно стає злочинним, то часом вчинення злочину слід вважати той момент, в який конкретне діяння особи стало відповідати ознакам злочинного. Наприклад, відповідно до частини 1 статті 303 КК України злочинним є лише систематичне заняття проституцією. Систематичним вчиненням певного діяння в кримінальному праві, як правило, вважається вчинення його хоча б у третій раз. Тому часом вчинення даного злочину слід вважати час третього факту “надання сексуальних послуг з метою отримання доходу”.

У зв’язку з викладеним вище, має бути визнане обґрунтованим положення частини 3 статті 4 КК України про те, що “часом вчинення злочину визнається час вчинення особою передбаченої законом про кримінальну відповідальність дії або бездіяльності”. Проте, таке положення потребує і певного редакційного уточнення. Відомо, що в кримінальному законодавстві, і в науці кримінального права термін “діяння”, як родовий до “дії” і “бездіяльності”, вживається у двоякому значенні[399]. В одних випадках (наприклад, у частині 1 статті 11 КК України) ним позначається весь злочин в цілому, в сукупності всіх свої об’єктивних і суб’єктивних ознак. В інших (наприклад, у частині 1 статті 15 КК України) “діянням” іменується лише одна з ознак об’єктивної сторони злочину. Відповідно в першому випадку говориться про “діяння в широкому сенсі”, в другому – про “діяння у вузькому сенсі”.

Цілком очевидно, що говорячи в частині 3 статті 4 КК України про “передбачену кримінальним законом дію або бездіяльність” законодавець мав на увазі “діяння у вузькому сенсі”. Разом з тим, такий висновок не є однозначним. Вище вже вказувалося, що деякі дослідники (наприклад, А.М. Ришелюк) тлумачать дане поняття в цій статті у широкому сенсі, як синонім всього злочину з усіма його ознаками, в тому числі (для злочинів з матеріальним складом) і з суспільно небезпечними наслідками. Для уникнення подібного тлумачення слід, на мій погляд, скористатися законодавчим досвідом окремих зарубіжних країн (наприклад, Російської Федерації) і доповнити частину 3 статті 4 КК України після слова “бездіяльності” словами “незалежно від часу настання їх наслідків”. В такій редакції, коли діянню будуть протиставлятися його наслідки, однозначним буде висновок про те, що діяння слід розуміти виключно у вузькому сенсі.

Отже, взявши в якості загального правила положення про те, що часом вчинення злочину є час вчинення суспільно небезпечного діяння (дії чи бездіяльності), які є ознакою об’єктивної сторони складу цього злочину, можна зробити наступні висновки щодо часу вчинення окремих видів злочинів.

По-перше, часом вчинення злочинів з формальним (у тому числі – з “усіченим”) складом є час вчинення діяння, яке є ознакою його об’єктивної сторони. Наприклад, часом вчинення одержання хабара (стаття 368 КК України) є час прийняття службовою особою предмета цього злочину.

По-друге, часом вчинення злочинів з матеріальним складом є час вчинення діяння, яке входить до об’єктивної сторони їх складу, незалежно від часу настання суспільно небезпечних наслідків цього діяння. Так, часом вчинення будь-якого виду вбивства (статті 115-119 КК України) є час вчинення діяння, спрямованого на заподіяння смерті іншій людині, незалежно від часу настання такої смерті.

По-третє, часом вчинення незакінченого злочину (готування до злочину або замаху на злочин) є, відповідно, час вчинення підготовчих дій або дій, в яких полягає замах[400]. Тобто, у першому випадку – час підшукування або пристосування засобів чи знарядь, підшукування співучасників, змови на вчинення злочину, усунення перешкод або іншого умисного створення умов для вчинення злочину (частина 1 статті 14 КК України); у другому випадку – час вчинення діяння, безпосередньо спрямованого на вчинення злочину (частина 1 статті 15 КК України).

По-четверте, часом вчинення злочину співучасниками є час вчинення кожним з них своєї “передбаченої законом про кримінальну відповідальність дії або бездіяльності”. Для виконавця злочину це буде безпосередньо діяння, описане в статті Особливої частини КК України, для інших співучасників такі діяння називаються у відповідних частинах статті 27 КК України. Так, для організатора таким діянням є організація вчинення злочину, керівництво його підготовкою чи вчиненням, утворення організованої групи чи злочинної організації або керівництво нею, забезпечення фінансування чи організація приховування злочинної діяльності організованої групи або злочинної організації. Для підбурювача це схилення іншого співучасника до вчинення злочину. Нарешті, для пособника таке діяння полягає у давання порад, вказівок, надання засобів чи знарядь або усуненням перешкод, а також дане заздалегідь обіцяння переховати злочинця, знаряддя чи засоби вчинення злочину, сліди злочину чи предмети, здобуті злочинним шляхом, придбати чи збути такі предмети, або іншим чином сприяти приховуванню злочину.

Отже, діяння організатора, підбурювача та пособника є закінченими з моменту вчинення особою відповідно організаторських, підбурювацьких чи пособницьких дій, незалежно від того, коли вчинив злочин виконавець, і чи взагалі він його вчинив. На мій погляд, слід погодитися з Е.Т. Борисовим у тому, що діяння, вчинене виконавцем, має розглядатися як спеціального виду суспільно небезпечний наслідок діяння, вчиненого організатором, підбурювачем чи пособником[401]. І хоча чинний КК України визначає співучасть як умисну спільну участь декількох суб’єктів злочину у вчиненні умисного злочину (стаття 26 КК України), маючи, очевидно, на увазі участь декількох осіб у вчиненні одного злочину, і, крім того, пов’язує багато питань відповідальності інших співучасників з діянням виконавця, тим не менше немає підстав заперечувати проти того, що кожен співучасник виконує свій самостійний склад злочину, а тому діяння кожного є хоч і пов’язаним з іншими, але самостійним злочином. Тому час вчинення цього злочину має визначатися за загальним правилом як час вчинення конкретною особою свого суспільно небезпечного діяння. У цьому зв’язку можливі ситуації, за яких не буде визнане злочином, скажімо, надання засобів для вчинення діяння, яке було криміналізоване лише на момент його вчинення і не було злочином під час самого надання засобів.

По-п’яте, слід підтримати позицію тих криміналістів, які диференційовано підходять до визначення часу вчинення триваючих та продовжуваних злочинів. Очевидно, що при вчиненні триваючого злочину діяння є завершеним з моменту початку так званого “злочинного стану особи”. Як тільки-но особа, наприклад, прийняла на зберігання вогнепальну зброю, з того ж моменту вона вже вчинила таке діяння з об’єктивної сторони складу злочину, передбаченого частиною 1 статті 236 КК України, як зберігання. Тривалість подальшого зберігання цієї зброї жодним чином не впливає на відповідність скоєного особою діяння тій дії, яка передбачена цією статтею, і може мати значення лише при призначенні їй покарання. Навпаки, єдине “діяння” в складі продовжуваного злочину наявним з моменту вчинення особою останнього з низки тотожних діянь, що становлять цей злочин. Таким чином, часом вчинення продовжуваного злочину слід визнавати час вчинення особою останнього із задуманих нею діянь, що становлять цей злочин.

По-шосте, часом вчинення злочину, об’єктивна сторона якого складається з двох чи більше діянь, слід вважати час вчинення останнього діяння з тих, що входять до об’єктивної сторони складу злочину. Так, наприклад, відповідно до частини 1 статті 223 КК України порушення порядку випуску (емісії) цінних паперів є злочином, якщо випуск (емісія) здійснені “у формі їх відкритого розміщення без реєстрації емісії у встановленому законом порядку”. Об’єктивна сторона цього злочину складається з двох обов’язкових діянь: бездіяльності (не реєстрації емісії у встановленому законом порядку) і дії (відкритого розміщення цінних паперів). Сама по собі не реєстрація емісії цінних паперів без їх відкритого розміщення ще не є злочином. Тому даний злочин вважається вчиненим з моменту вчинення останнього (за часом) з діянь, що входять до його об’єктивної сторони – відкритого розміщення цінних паперів.

Разом з тим, проблемним є питання визначення часу вчинення злочину з альтернативними діями. Наприклад, частина 1 статті 307 КК України передбачає відповідальність за незаконне виробництво, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення чи пересилання з метою збуту, а також незаконний збут наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів. Вчинення будь-якого одного з цих діянь, так само, як і декількох з них у будь-якому поєднанні, незалежно від послідовності і часу вчинення таких діянь є одиничним злочином і тягне кваліфікацію за частиною 1 статті 307 КК України. Однак, можливі ситуації, коли окремі з цих діянь можуть вчинятися при чинності одного закону, інші – при чинності іншого. Уявімо, що певна особа у серпні 2001 року (при чинності КК України 1960 року) виготовила наркотичні засоби, а у вересні того ж року (вже при чинності КК України 2001 року) збула їх. На мій погляд, часом вчинення кожного з цих діянь має визнаватися час їх безпосереднього виконання, у зв’язку з чим кожне має кваліфікуватися за тим законом, який був чинним на момент його вчинення. Такий висновок є очевидним відступом від правил кваліфікації одиничного злочину, проте такий відступ, на мій погляд, є виправданим виключністю ситуації, в якій вчинювалися такі діяння і необхідністю дотримання загального правила про визначення злочинності діяння на підставі закону, чинного на час його вчинення. Оскільки ж у даній ситуації кожне діяння є незалежним одне від іншого і само по собі становить склад злочину, підстав для їх спільної кваліфікації за законом, чинним на час вчинення одного з них, не вбачається[402].

Отже, часом вчинення злочину у будь-якому випадку, незалежно від будь-яких особливостей конструкції об’єктивної сторони кожного конкретного злочину, є час (момент), з якого діяння особи повністю відповідає ознакам описаної в кримінальному законі дії чи бездіяльності, що є обов’язковою ознакою об’єктивної сторони складу цього злочину.

3.3. Види дії кримінального закону в часі

Встановивши час вчинення особою злочину, та знаючи час набуття чинності кримінальним законом, можна стверджувати, що різна їх часова послідовність якраз і дозволяє виділити види дії кримінального закону в часі. Теоретично мислимі і практично можливі два послідовних часових співвідношення часу вчинення злочину та моменту набуття чинності кримінальним законом: або кримінальний закон може набути чинності раніше часу вчинення злочину, або злочин може бути вчинено раніше моменту набуття чинності кримінальним законом. Третій варіант – одномоментне вчинення злочину і набуття чинності кримінальним законом практично є надзвичайно рідкісним. Уявляється, однак, що навіть, якщо така ситуація буде мати місце, до неї повинні застосовуватися ті ж правила, які застосовуються у випадку вчинення злочину після набуття чинності кримінальним законом.

Якщо кримінальний закон набуває чинності раніше вчинення злочину, то в такому разі має місце пряма дія кримінального закону в часі. Вчинення злочину породжує кримінально-правове відношення (у широкому сенсі) і зумовлює потенційну дію кримінального закону. Тобто, пряму дію в часі кримінальний закон має лише відносно тих кримінальних правовідносин, які виникли пізніше, аніж він набув чинності. На цьому, до речі, наголошує в одному зі своїх рішень і Конституційний Суд України, який відзначає, що коли закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, то “вони поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності”[403].

В іншому своєму рішенні Конституційний Суд України, тлумачачи частину 1 статті 58 Конституції України, підійшов до формулювання прямої дії закону в часі як правила, згідно якого “до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце”[404]. З певним уточненням (має йтися не про час дії, а про час чинності нормативно-правового акту) таке визначення в цілому уявляється вірним. Таке ж правило закріплене і в самому КК України: відповідно до частини 2 статті 4 “злочинність і караність діяння визначаються законом про кримінальну відповідальність, який діяв на час вчинення цього діяння”. Очевидно, що і воно при всій своїй принциповій вірності не позбавлене редакційних неточностей. На мій погляд, з урахуванням викладеного вище, частину 2 статті 4 КК України краще було б сформулювати, наприклад, так: “Злочинність діяння та кримінальна відповідальність за його вчинення визначаються кримінальним законом, чинним на час вчинення цього діяння”.

В такому розумінні прямою дією кримінального закону в часі є й дія вже скасованого закону (так звана “ультраактивність” чи “переживання” кримінального закону), яка досить часто виділяється як самостійний вид дії кримінального закону в часі на одному рівні з його прямою та зворотною дією. Очевидно, що кардинальних відмінностей такий вид дії кримінального закону в часі порівняно з прямою дією не має, а тому не має сенсу її окремо виділяти. Єдина відмінність полягає лише в тому, що при “ультраактивності” (“переживанні”) кримінального закону він є нечинним на момент його застосування. Проте така відмінність, на мій погляд, не є суттєвою, оскільки визначальним є те, що такий закон був чинним на момент вчинення злочину. Тому “ультраактивність” кримінального закону слід розглядати як різновид його прямої дії в часі.

Якщо ж закон набуває чинності пізніше, аніж було вчинено злочин, то в такому разі можна говорити про зворотну дію кримінального закону в часі[405]. “Питання про зворотну силу кримінального закону, – писав Я.М. Брайнін, – це питання про можливість застосування кримінального закону за злочин, передбачений цим законом, але вчинений до його видання”[406]. І Конституційний Суд України також відзначає, що “суть зворотної дії в часі законів та інших нормативно-правових актів полягає в тому, що їх приписи поширюються на правовідносини, які виникли до набрання ними чинності”[407].

Таким чином, зворотна дії кримінального закону в часі завжди має місце в кримінальному правовідношенні, яке вже виникло на момент набуття цим законом чинності. При цьому новий закон має бути відмінним від попереднього, тобто по-іншому, ніж попередній закон врегульовувати це правовідношення. Інакше сама зворотна дія втратить сенс як така і правовідношення й далі регулюватиметься за загальним правилом – на підставі закону, чинного на момент появи юридичного факту, який його породив (час вчинення злочину). Ю.А. Соколов правильно писав, що “закон має зворотну дію тоді, коли він пов’язує певні юридичні наслідки з фактами, що мали місце до його видання і не тягнули за старим законом таких наслідків, або коли він пов’язує з цими фактами інші наслідки, ніж закон, що був чинним на момент їх настання”[408]. Тому зворотною дією кримінального закону в часі є зміна новим законом змісту кримінального правовідношення, в якому він отримав таку дію.

У зв’язку з цим, уявляється сумнівною аргументація Конституційного Суду України в рішенні від 25 грудня 2003 року по справі щодо строків перебування на посту Президента України. Суд, зокрема відзначив, що “за загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи (стаття 58 Конституції України) … Оскільки частина третя статті 103 Конституції України (“Одна й та сама особа не може бути Президентом України більше, ніж два строки підряд” – Ю.П.) не містить будь-яких винятків щодо дії передбаченого нею обмеження у часі, а в інших нормах Конституції України також немає застережень про надання зворотної дії положенню зазначеної статті, це положення поширюється лише на правовідносини, які виникли після набрання чинності Конституцією України”[409]. Відомо, що положення, ідентичні частині 1 статті 103 Конституції України, містилися в Конституції України 1978 року (частина 2 статті 114²), в Конституційному Договорі між Верховною Радою України та Президентом України "Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України" від 8 червня 1995 року (частина 5 статті 21), а також в Законі Української РСР "Про Президента Української РСР" від 5 липня 1991 року (частина частина 2 статті 2). Отже, частина 3 статті 103 Конституції України 1996 року не стала новелою, тому й питання про її зворотну дію в часі не повинно було поставати. Суди загальної юрисдикції подібні питання в цілому вирішують вірно: в тих випадках, коли новий закон абсолютно ідентично попередньому визначає злочинність діяння та кримінальну відповідальність за його вчинення, питання про зворотну дію такого нового закону не піднімається і в кримінальному правовідношенні продовжує діяти закон, чинний на час вчинення злочину.

Отже, зворотна дія кримінального закону в часі – це зміна ним змісту кримінального правовідношення, яке існує на момент набуття чинності таким законом. При цьому, однак, необхідні певні застереження, пов’язані з особливостями зворотної дії закону в часі порівняно з його прямою дією.

Перша така особливість полягає в тому, що якщо при прямій дії закону в часі кримінальне правовідношення виникає як наслідок цієї дії, то при зворотній дії закону в часі сама зворотна дія є наслідком існування кримінального правовідношення, на регулювання якого розрахований новий кримінальний закон, у момент набуття таким законом чинності. Тобто, новий кримінальний закон повинен набути чинності у момент, коли кримінальне правовідношення вже виникло, але ще не припинилося. Такий висновок зумовлюється тим загальнотеоретичним положенням, що, новий публічно-правовий закон не може надати значення юридичного факту дії чи події, яка відбулася до набуття ним чинності і не визнавалася таким на момент її виникнення. Отже, діяння, вчинене особою, має бути визнане злочином (а лише такий юридичний факт зумовлює будь-який вид дії кримінального закону) на момент його вчинення. Якщо ж воно визнане таким на момент його вчинення, то з часу його вчинення вже існує кримінальне правовідношення. Кримінальне правовідношення, яке виникло до моменту набуття чинності кримінальним законом, у разі його зворотної дії не повинно й припинитися на момент набуття законом чинності. Дія кримінального закону, як відзначалося, можлива лише в рамках кримінального правовідношення, а тому припинення правовідношення унеможливлює будь-яку дію кримінального закону, в тому числі – й зворотну.

Друга особливість зворотної дії кримінального закону в часі порівняно з прямою дією полягає в тому, що вона має місце з моменту набуття кримінальним законом чинності, а не з моменту вчинення особою злочину. Такий висновок заперечувався багатьма юристами. Так, А.О. Тілле розумів під зворотною дією кримінального закону “таку його дію на правовідношення, за якої закон вважається таким, що існував у момент виникнення правовідношення”[410]. На думку В.А. Туманова “про зворотну силу мова могла б йти … лише у тому разі, якби нові правові наслідки мали б місце з того моменту, коли утворився даний правовий склад”[411]. Прибічник такого ж підходу Д.Н. Бахрах писав, що зворотна дія закону – це його дія щодо правовідносин, які виникли до набуття законом чинності, якщо закон змінює права та обов’язки їх учасників з якоїсь більш ранньої дати, ніж дата набуття ним чинності, чи навіть з моменту виникнення самого правовідношення[412]. При цьому всі автори, які дотримувалися такої думки, на ряду зі зворотною дією виділяють так звану “негайну” дію закону, під якою вони розуміють його дію щодо юридичних фактів, які мали місце у минулому, та правовідносин, які виникли на підставі цих фактів раніше і існують на момент набуття законом чинності, якщо цей закон змінює права та обов’язки їх учасників з дати набуття ним чинності.

Уявляється, однак, що міркування Д.Н. Бахраха, А.О. Тілле та В.А. Туманова є недостатньо аргументованими. Відомо, що час, як форма буття матерії, є одномірним і односпрямованим. Фізично неможливо повернутися в часі на більш чи менш значний період назад і змінити в минулому те, що вже відбулося. З моменту, коли був вчинений злочин, почав діяти кримінальний закон, який був чинний на той час. Така дія закону вже об’єктивно відбулася і зробити те, що було, таким, якого не було, не під силу нікому і нічому, в тому числі й новому кримінальному закону. Старий кримінальний закон діяв для певного правовідношення протягом всього часу аж до втрати ним чинності. І лише з цього моменту, оскільки ще не втратив значення юридичного факту вчинений особою злочин, починається потенційна дія щодо існуючого кримінального правовідношення нового кримінального закону. Поза межами ж кримінального правовідношення, кримінальний закон не може мати дії, у тому числі й зворотної. З огляду на це не уявляється за можливе підтримати позицію тих правознавців, які вважають, що “від надання законові зворотної дії слід відрізняти застосування закону до правовідносин, що виникли до його видання, але продовжують існувати після його видання”[413]. На мій погляд, застосування нового кримінального закону до кримінального правовідношення, яке виникло до набуття ним чинності, за умови, що такий закон змінює його зміст з дня набуття ним чинності, саме і є зворотною дією закону в часі.

Інакше, якщо вважати, що зворотною дією закону в часі є застосування його від дати виникнення юридичного факту, то можна прийти до наступних висновків. “Застосування зі зворотною дією кримінального закону – це таке його застосування, при якому припускається, що новий закон існував на момент вчинення злочинного діяння” – писав А.О. Тілле. І робив з цього висновок: “наслідки, які були законно здійснені при старому законі, визнаються неправильними і підлягають зміні відповідно до нового закону”[414]. Тобто, якщо виходити з такого розуміння зворотної дії кримінального закону в часі, то при декриміналізації діяння, за яке особа відбула покарання, обвинувальний вирок відносно неї має бути скасований як неправосудний і повинен бути постановлений виправдувальний вирок на підставі нового закону, який “припускається таким, що існував на час вчинення діяння”. Більше того, покарання, відбуте такою особою, з точки зору нового закону, який, знову ж таки “припускається таким, що існував на час вчинення діяння”, слід визнати незаконним, у зв’язку з чим особі необхідно буде відшкодувати шкоду, заподіяну їй у зв’язку з “незаконним” засудженням і відбуванням покарання. Абсурдність такого висновку, на мій погляд, очевидна.

Тому, під зворотною дією кримінального закону в часі слід розуміти його дію в кримінально-правовому відношенні, яке виникло до набуття ним чинності, але виключно таку дію, яка полягає у зміні змісту цього правовідношення з моменту набуття таким законом чинності, але ніяк не з більш раннього моменту. У зв’язку з таким розумінням зворотної дії кримінального закону в часі немає підстав для виділення на ряду з нею так званої “негайної” дії, оскільки в наведеному вище розумінні такий вид дії кримінального закону в часі саме і є його зворотною дією.

Є.М. Журавльова, намагаючись знайти місце поряд з прямою і зворотною дією кримінального закону в часі ще й так званій “негайній” дії запропонувала вважати під останньою застосування нового кримінального закону до злочинів, вчинених до набрання ним чинності, якщо вони досі не були розглянуті, а під зворотною – застосування такого закону щодо злочинів, стосовно яких вже винесений вирок[415]. З таким підходом також не можна погодитися. Для зворотної дії кримінального закону в часі не має принципового значення те, на якому етапі розвитку знаходиться кримінальне правовідношення, яке виникло до набуття ним чинності. Як вже відзначалося, дія кримінального закону, яка полягає у визначенні повноваження одного з учасників цього правовідношення (держави) проявляється на всіх його етапах, як тоді, коли таке повноваження ще є потенційним, так і тоді, коли воно стає реальним, так і, нарешті, тоді, коли воно реалізується.

Таким чином, зворотну дію кримінального закону в часі можна визначити як зміну новим кримінальним законом в існуючому на момент набуття ним чинності кримінальному правовідношенні повноваження держави щодо визнання вчиненого особою діяння злочином чи покладення на таку особу кримінальної відповідальності. Тобто, зворотна дія нового кримінального закону полягає у впливі на юридичний зміст існуючого кримінального правовідношення, зміні його в результаті такого впливу і зумовлює подальшу зміну фактичного змісту цього правовідношення.