Чинність і дія кримінального закону в часі

4.2.1. Пом’якшення кримінальної відповідальності

Обмеження повноваження держави у кримінальному правовідношенні щодо покладення на особу більш суворих заходів кримінальної відповідальності є першою матеріальною підставою зворотної дії кримінального закону в часі. Таким кримінальним законом, що обмежує повноваження держави щодо покладення на особу більш суворих заходів кримінальної відповідальності, є закон, що зменшує обсяг цієї кримінальної відповідальності, тобто пом’якшує її. Визначення категорії законів, що пом’якшують кримінальну відповідальність, а також способів такого пом’якшення передбачає попереднє з’ясування питання про те, що ж являє собою сама кримінальна відповідальність, який зміст цього поняття.

Як відомо, питання про поняття кримінальної відповідальності є чи не найбільш дискусійним з базових понять кримінального права. Звертає на себе увагу той факт, що майже кожен з дослідників поняття кримінальної відповідальності, перш за все, відзначає різноманітність підходів у науці до його визначення, після чого критикує їх та наводить власні аргументи на користь тієї чи іншої позиції. Дійсно, щодо нього в літературі було висловлено чи не найбільшу в кримінально-правовій науці кількість різноманітних визначень. Н.Ф. Кузнєцова стверджує, що “принаймні п’ять точок зору викладено в теорії кримінального права відносно поняття кримінальної відповідальності”[465]. Очевидно, що цих точок зору в науці, все ж таки, більше. На мій погляд, найбільш розроблених, аргументованих і, як наслідок, найбільш широко відомих підходів до розуміння кримінальної відповідальності є, щонайменше, шість.

Згідно першого, чи не найпоширенішого підходу, кримінальна відповідальність розуміється як обов’язок особи, яка вчинила злочин, зазнати несприятливих для неї наслідків у формі заходів кримінально-правового (іноді також додають – кримінально-процесуального та кримінально-виконавчого) примусу, що застосовуються до неї уповноваженими на те органами держави[466]. Деякі криміналісти уточнюють, що кримінальна відповідальність – це реалізація обов’язку особи, яка вчинила злочин, піддатися заходам кримінально-правового впливу[467]. Інші ж вбачають сутність кримінальної відповідальності у покаранні. Так, наприклад, О.І. Бойцов пише, що кримінальну відповідальність можна визначити як сукупність кримінально-правових заходів впливу у вигляді засудження та покарання, які можуть бути застосовані до особи у випадку вчинення злочину”[468]. Третя група вчених розуміє кримінальну відповідальність як реалізацію санкції кримінально-правової норми. І.С. Самощенко та М.Х. Фарукшин так і пишуть, що “застосування до правопорушника юридичних санкцій, у тому числі покарання, не є якоюсь окремою стадією реалізації правової відповідальності. В цьому застосуванні полягає вся юридична відповідальність”[469]. Про те, що кримінальна відповідальність – “це форма реалізації державою правоохоронних норм, яка в кінцевому підсумку, як правило, полягає в застосуванні до особи, що вчинила злочин, конкретних кримінально-правових заходів примусового характеру через обвинувальний вирок суду”, говориться і в одному з рішень Конституційного Суду України[470]. Ряд авторів розглядають кримінальну відповідальність як кримінально-правові відносини, що складаються між особою, яка вчинила злочин, та державою. Ними стверджується, що “кримінальна відповідальність, будучи правовідношенням, складається з трьох елементів – суб’єкта, об’єкта та змісту”[471]. Відповідно до п’ятого підходу кримінальна відповідальність вважається засудженням особи за вчинення злочину з призначенням покарання чи без нього[472]. Нарешті, за шостим підходом кримінальна відповідальність розуміється як вимушене зазнавання особою, яка вчинила злочин, державного засудження, а також позбавлень особистого, майнового чи іншого характеру, що покладаються на винуватого спеціальними органами держави[473].

Багато криміналістів сьогодні схиляються до того, що кримінальна відповідальність представляє собою діалектичне поєднання двох аспектів – ретроспективного (негативного) та перспективного (позитивного). При цьому під перспективним (позитивним) аспектом кримінальної відповідальності розуміється усвідомлення особою обов’язку утримуватися від вчинення заборонених кримінальним законом діянь, під негативним (ретроспективним) – негативна оцінка державою особи, що вчинила злочин, її засудження та покарання[474]. Уявляється, що таким чином об’єднуються два з вище названих підходів до розуміння кримінальної відповідальності: як обов’язку особи, що вчинила злочин, піддатися певним заходам впливу, та як застосування цих заходів до такої особи.

Іноді говорять, що висунуті у науці визначення поняття кримінальної відповідальності є діаметрально протилежними, заперечують одне одного. Очевидно, міркуючи саме подібним чином, окремі автори доходять висновку про те, що бажано було б закріпити визначення поняття “кримінальної відповідальності” в самому кримінальному законі[475]. Український законодавець, приймаючи КК України 2001 року, на мій погляд, цілком резонно відмовилися від такої ідеї, виходячи, очевидно з тієї беззаперечної тези, що спірні в науці положення не можуть привноситися до законодавства[476]. Однак таку ідею підтримав білоруський законодавець. У частині 1 статті 44 КК Республіки Бєларусь кримінальна відповідальність визначається як засудження від імені держави за вироком суду особи, що вчинила злочин, та застосування на підставі засудження покарання чи інших заходів відповідно до КК Республіки Бєларусь[477].

Однак, на мій погляд, у запропонованих розуміннях кримінальної відповідальності більше спільного, аніж відмінного. У кожному з них йдеться, по суті, про одне й те ж – про певні заходи впливу, що застосовуються державою на підставі кримінального закону до особи, яка вчинила злочин. Різниця лише в тому, що різні вчені розглядають ці заходи впливу з різних вихідних позицій чи на різних етапах. Так, І.М. Даньшин[478], В.З. Лукашевич, Т.О. Ліснієвськи-Костарєва, А.О. Пінаєв та інші розглядають ці заходи впливу з точки зору юридичного відношення до них особи, яка вчинила злочин, незалежно від того, чи застосовані вони до неї, чи ні (обов’язок зазнати). О.І. Санталов та С.І. Зельдов розглядають ці ж заходи з точки зору реального зазнавання їх такою особою, у випадку, коли вони до неї застосовані. І.С. Самощенко та М.Х. Фарушкин акцентують на самому застосуванні цих заходів державою, І.І. Чугунніков, С.О. Допілка, М.І. Загородников та інші розглядають правовідношення, в яких такі заходи застосовуються, а О.І. Бойцов вказує на покарання, як основний серед заходів впливу, у яких полягає кримінальна відповідальність, тощо. Таким чином, немає жодних підстав стверджувати про серйозні суперечності запропонованих розумінь кримінальної відповідальності, адже в кінцевому результаті всі криміналісти погоджуються з тим, що кримінальна відповідальність – це певна міра стягнення, яка застосовується до особи, що вчинила злочин.

Таке стягнення спрямоване проти тих чи інших благ особи – особистого, майнового чи іншого характеру. Це, однак, соціальне розуміння сутності відповідальності. У юридичному ж розумінні відповідальність – це захід, спрямований проти певних прав особи, реалізуючи які вона може скористатися зазначеними благами. Стягнення ж, що передбачене кримінальним законом і накладається державою за вчинення злочину, обмежує ті чи інші права особи, яка вчинила злочин. Тому, кримінальну відповідальність можна визначити як передбачені кримінальним законом обмеження прав особи, яка вчинила злочин.

Поклавши в основу поділу ступінь конкретизації кримінальної відповідальності, “наближеності” її до особи, яка вчинила злочин, уявляється, що кримінальну відповідальність можна розглядати у наступних трьох аспектах. Перш за все, це кримінальна відповідальність, визначена кримінальним законом, тобто правообмеження, що передбачені за вчинення певного злочину для невизначеного кола осіб (так звана потенційна кримінальна відповідальність[479]). Далі, це кримінальна відповідальність, що визначена вироком суду для конкретної особи, засудженої за вчинення злочину (конкретизована кримінальна відповідальність). У цьому випадку правообмеження, загальним чином визначені у законі для неперсоніфікованого кола осіб, конкретизуються до певного виду і міри для конкретної особи. Нарешті, це кримінальна відповідальність, якої реально зазнає особа, засуджена за вчинення злочину (реальна кримінальна відповідальність). В даному аспекті, на відміну від другого, де кримінальна відповідальність розуміється як вид і міра зафіксованих вироком правообмежень, вона розглядається як реальне обмеження прав конкретної особи, що вчинила злочин.

Викладене потребує певного застереження у зв’язку з відомим рішенням Конституційного Суду України, в якому він визначив, що “кримінальна відповідальність настає з моменту набрання законної сили обвинувальним вироком суду”[480]. Очевидно, що таке тлумачення заслуговує на підтримку, оскільки запропоноване вище визначення поняття кримінальної відповідальності аж ніяк його не заперечує. Даючи таке тлумачення, Конституційний Суд України виходив із конкретних обставин справи, що розглядалася, а тому розглядав кримінальну відповідальність лише як реальне зазнавання конкретною особою обмеження її прав. Таке реальне правообмеження, дійсно, можливе лише з моменту набрання законної сили вироком суду. Це, однак, не свідчить про те, що таке правообмеження не існує потенційно, коли воно передбачене кримінальним законом для невизначеного кола осіб, які можуть вчинити злочин (потенційна кримінальна відповідальність), і не існує як правообмеження, встановлене у вироку суду для певної особи (конкретизована кримінальна відповідальність). Очевидно, що потенційна та конкретизована кримінальна відповідальність є нематеріалізованими поняттями. Це вид та розмір правообмежень, що зафіксовані у документі (законі чи вироку). Власне кажучи, вони взагалі не мають моменту настання, а існують лише доти, доки є чинним закон чи має законну силу вирок суду, у яких вони передбачене.

Обмеження прав особи, яка вчинила злочин, здійснюється за допомогою передбачених кримінальним законом заходів кримінальної відповідальності. Серед них основним є покарання. Верховний Суд України відзначив, що “відповідно до чинного кримінального законодавства України основною формою кримінальної відповідальності є покарання, що являє собою встановлену законом сукупність обмежень, в яких виражаються його властивості”[481]. КК України 2001 року визначив покарання як захід примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого (частина 1 статті 50). У тому, що покарання полягає у передбачених кримінальним законом позбавленнях прав і свобод засудженого, сходяться сьогодні й більшість криміналістів[482]. Таке розуміння поняття “покарання” дає підстави для висновку про те, що воно є більш вузькою категорією до категорії “кримінальна відповідальність”, тобто цілком охоплюється останньою як частина цілим.

При цьому, правообмеження, в яких полягає покарання, визначається не лише його видом та розміром, але й правилами його призначення та звільнення від нього чи його подальшого відбування. Тому пом’якшення такого заходу кримінальної відповідальності як покарання мислиме також і шляхом пом’якшення правил його призначення чи звільнення від нього.

Разом з тим, як правильно наголошується у літературі, кримінальна відповідальність та покарання – це поняття, що не співпадають між собою. Окрім останнього, кримінальна відповідальність включає й інші несприятливі для особи кримінально-правові заходи[483]. Перш за все, несприятливим заходом, який входить до обсягу кримінальної відповідальності є державне засудження (осуд з боку держави) особи, що вчинила злочин. Таке засудження також обмежує особисте право людини – право на добре ім’я, право не вважатися злочинцем. Засуджуючи особу за вчинення злочину, держава на підставі КК обмежує на певний строк (строк відбування покарання або іспитовий строк при звільненні від покарання з випробуванням та строк судимості) право особи називатися законослухняною, такою, що не вчиняла злочин.

Наступним заходом, що входить до обсягу кримінальної відповідальності, слід визнати судимість. Вона також відповідає всім вказаним у визначенні поняття “кримінальної відповідальності” ознакам: передбачена кримінальним законом, настає за вчинення злочину та полягає в обмеженнях прав особи (загально-правових та кримінально-правових). З огляду на це, заслуговує підтримки позиція тих криміналістів, які включають судимість до заходів кримінальної відповідальності[484].

Останнім (четвертим) заходом кримінальної відповідальності, що передбачені КК України, є іспитові строки, які застосовуються до осіб, звільнених від відбування покарання з випробуванням (статті 75, 79 та 104 КК України) чи умовно-достроково звільнених від відбування покарання (стаття 81 КК України). І в цих випадках, як і у випадку із судимістю, такі заходи передбачаються кримінальним законом, застосовуються за вчинення злочину та полягають в обмеженні тих чи інших прав засудженої особи (зокрема, це правообмеження, пов’язані з виконанням покладених судом обов’язків та особливим кримінально-правовим статусом особи, якій призначений випробувальний строк).

Таким чином, заходами кримінальної відповідальності є: засудження (осуд) злочинця з боку держави; покарання (у тому числі, правила його призначення та звільнення від нього); іспитові строки (при звільненні від покарання з випробуванням); судимість.

Не можуть бути визнані заходами кримінальної відповідальності примусові заходи виховного характеру (стаття 105 КК України), примусові заходи медичного характеру (стаття 94 КК України) та примусове лікування (стаття 96 КК України). По-перше, вони застосовуються не за вчинення злочину, або не у зв’язку з його вчиненням. По-друге, їх призначенням є не обмеження прав особи, а спричинення виховного чи медичного впливу на таку особу. По-третє, як вже відзначалося вище, саме визначення цих заходів у кримінальному законі України не є виправданим, оскільки призначення кримінального закону є лише визначення злочинів та відповідальності за них, але не заходів адміністративного впливу на окремі категорії осіб. Такі заходи, очевидно, мають стати предметом регулювання адміністративного законодавства України.

Підводячи підсумок сказаному, можна стверджувати, що пом’якшення кримінальної відповідальності як матеріальна підстава зворотної дії кримінального закону в часі може мати місце у випадках, коли відбувається: пом’якшення покарання; пом’якшення правил його призначення та звільнення від нього; пом’якшення строків та правових наслідків судимості; пом’якшення розмірів та правових наслідків випробувальних строків, що встановлюються при звільненні особи від покарання чи його відбування. Процес їх пом’якшення відбувається шляхом внесення відповідних змін до кримінального закону (пом’якшення потенційної кримінальної відповідальності), що, у випадку пом’якшення покарання випробувальних строків тягне внесення змін до вироку суду, якщо такий має місце (конкретизована кримінальна відповідальність), а це, в свою чергу, зумовлює зміну реальної кримінальної відповідальності, якщо, звісно, особа їй вже була піддана. Що ж до такого заходу кримінальної відповідальності як засудження (осуд з боку держави), то його пом’якшення є принципово неможливим. Осуд – це категорія, яка не має кількісних характеристиках, він не може бути виміряний в жодних одиницях, оскільки завжди є однаковим, незалежно від того, який злочин особа вчинила. Держава однаково визнає такими, що вчинили злочин і того, хто вчинив вбивство, і того, хто заподіяв тілесні ушкодження, і того, хто вчинив хуліганство, порушення правил дорожнього руху, розголошення державної таємниці, геноцид чи будь-який інший злочин. Тому ні пом’якшити, ні, відповідно, посилити цей захід кримінальної відповідальності неможливо.

Серед видів пом’якшення кримінальної відповідальності найбільша питома вага належить, безумовно, пом’якшенню покарання. Воно, на відміну від декриміналізації злочину, може здійснюватися як шляхом внесення змін до гіпотези кримінально-правового припису, так і шляхом їх внесення до санкції цього припису. При цьому слід відзначити, що питання про способи пом’якшення покарання шляхом внесення змін до санкції кримінально-правового припису настільки широко обговорювалися в кримінально-правовій літературі, що на сьогодні можна констатувати формування певних узгоджених позицій з багатьох проблем. До способів пом’якшення покарання шляхом зміни санкції статті, що традиційно і одностайно називаються у наукових монографіях[485] і статтях[486], підручниках[487] і коментарях законодавства[488] відносяться:

1) заміна у санкції статті одного основного покарання іншим, більш м’яким і при одночасному збереженні сталим, пом’якшенні чи відсутності додаткового покарання. Так, наприклад, якщо відповідно до статті 72 КК України 1960 року ухилення від призову на строкову військову службу каралося позбавленням волі на строк до трьох років, то відповідно до статті 335 КК України 2001 року це ж діяння карається обмеженням волі на той же строк. В обох випадках згадані статті не передбачають ні альтернативних основних, ні додаткових покарань;

2) зниження максимального розміру основного покарання при збереженні сталим його мінімального розміру і при одночасному збереженні сталим, пом’якшенні чи відсутності додаткового покарання. Зокрема, основний склад зґвалтування відповідно частини 1 статті 117 КК України 1960 року був обкладений санкцією у виді позбавлення волі на строк від трьох до восьми років. У частині ж 1 статті 152 КК України 2001 року передбачено покарання за той же злочин у виді позбавлення волі на строк від трьох до п’яти років;

3) зниження мінімального розміру основного покарання при збереженні сталим його максимального розміру при збереженні сталим, пом’якшенні чи відсутності додаткового покарання. Наприклад, умисне знищення державного чи колективного майна, вчинене загальнонебезпечним способом, якщо воно потягло людські жертви чи заподіяло особливо великі збитки, відповідно до частини 3 статті 89 КК України 1960 року каралося позбавленням волі на строк від восьми до п’ятнадцяти років. У частині ж 2 статті 194 КК України 2001 року, яка передбачає кримінальну відповідальність за таке ж діяння, законодавець понизив мінімальну межу покарання у вигляді позбавлення волі і санкція цього припису тепер передбачає покарання у виді позбавлення волі на строк від трьох до п’ятнадцяти років;

4) одночасне зниження мінімального і максимального розмірів основного покарання при збереженні сталим, пом’якшенні чи відсутності додаткового покарання. Наприклад, якщо відповідно до частини 3 статті 141 КК України 1960 року грабіж з проникненням до житла карався позбавленням волі на строк від семи до дванадцяти років з конфіскацією майна чи без такої, то відповідно до частини 3 статті 186 КК України 2001 року цей злочин карається позбавленням волі на строк від чотирьох до восьми років. Як видно, законодавець у цьому разі не лише понизив одночасно верхню та нижню межі основного покарання, а й скасував додаткове;

5) введення альтернативного більш м’якого основного покарання при збереженні сталим, пом’якшенні чи відсутності додаткового покарання. Так, умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання, що раптово виникло внаслідок протизаконного насильства, систематичного знущання або тяжкої образи з боку потерпілого відповідно до статті 95 КК України 1960 року каралося позбавленням волі на строк до п’яти років. Відповідно ж до статті 116 КК України воно карається обмеженням волі на строк до п’яти років (альтернативне основне більш м’яке покарання) або позбавленням волі на той самий строк. Точно так же пом’якшенням кримінальної відповідальності визнається і пом’якшення альтернативного основного покарання, вчинене способами, описаними у попередніх чотирьох пунктах.

Слід, однак, зазначити, що була також висловлена думка про те, що підвищення максимального розміру більш м’якого альтернативного виду основного покарання[489] слід вважати пом’якшенням кримінальної відповідальності, оскільки таке нововведення надає судові право більш широко, аніж раніше, застосовувати це альтернативне більш м’яке покарання до осіб, які за раніше чинним законом були б засуджені до більш сурового основного виду покарання[490]. На мій погляд, погодитися з таким підходом не можна. Підвищення максимального розміру будь-якого покарання (у тому числі й основного альтернативного) розширює каральні повноваження держави. А це, як було вже доведено вище, у кожному випадку унеможливлює зворотну дію кримінального закону;

6) перетворення обов’язкового додаткового покарання на факультативне при збереженні сталим чи пом’якшенні основного. Так, наприклад, посягання на життя представника іноземної держави відповідно до статті 59 КК України 1960 року до набуття чинності законом України “Про внесення змін і доповнень до Кримінального, Кримінально-процесуального кодексів Української РСР, Кодексу Української РСР про адміністративні правопорушення та Митного кодексу України”[491] каралося позбавленням волі на строк від восьми до п’ятнадцяти років з конфіскацією майна або смертною карою з конфіскацією майна. Названим же законом конфіскація майна була передбачена в санкції цієї статті як факультативне додаткове покарання;

7) виключення обов’язкового чи факультативного додаткового покарання при збереженні сталим чи пом’якшенні основного. Наприклад, відповідно до частини 1 статті 109 КК України 2001 року дії, вчинені з метою насильницької зміни чи повалення конституційного ладу або захоплення державної влади, а також змова про вчинення таких дій карають позбавленням волі на строк від п’яти до десяти років. За частиною ж 1 статті 56¹ КК України 1960 року вони каралися позбавленням волі на строк від п'яти до п'ятнадцяти років з конфіскацією майна. Отже, приймаючи новий кримінальний закон, законодавець у даному разі не лише понизив максимальну межу основного покарання, а й виключив із санкції обов’язкове додаткове;

8) заміна обов’язкового чи факультативного додаткового покарання іншим, більш м’яким при збереженні сталим чи пом’якшенні основного. Реальних прикладів такого способу пом’якшення кримінальної відповідальності історія розвитку кримінального законодавства України не дає, однак гіпотетично можна уявити ситуацію заміни в санкції певної статті конфіскації майна, наприклад, штрафом чи позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю або штрафом як додатковим покаранням. Такий спосіб пом’якшення кримінальної відповідальності застосовував законодавець Російської Федерації: якщо відповідно до частини 2 статті 144 КК РФ 1960 року крадіжка, вчинена з проникненням до житла каралася позбавленням волі на строк від двох до семи років з конфіскацією майна чи без такої, то відповідно до частини 2 статті 158 КК РФ 1996 року таке ж діяння карається позбавленням волі на строк від двох до шести років зі штрафом у розмірі до п’ятдесяти мінімальних розмірів оплати праці або в розмірі заробітної плати або іншого доходу засудженого за період до одного місяця чи без такого;

9) пониження мінімального, максимального чи одночасно мінімального і максимального розмірів обов’язкового чи факультативного додаткового покарання при збереженні сталим чи пом’якшенні основного. Такий спосіб пом’якшення покарання (а тим самим і кримінальної відповідальності) має місце у санкції частини 3 статті 158 КК України. Якщо відповідно до частини 3 статті 128 КК України 1960 року завідомо неправдивий підрахунок голосів чи завідомо неправдиве оголошення результатів виборів каралося позбавленням волі на строк від п’яти до восьми років з позбавленням права займати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк від двох до п’яти років, то відповідно до згаданої статті нині чинного КК таке діяння карається позбавленням волі на строк від п’яти до восьми років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років;

10) введення альтернативного більш м’якого додаткового покарання при збереженні сталим чи пом’якшенні основного. Практика законотворчості України поки що не дала прикладів такого пом’якшення кримінальної відповідальності. Однак, теоретично можна уявити, що законодавець може за певних умов включити до санкції, що передбачає обов’язкове додаткове покарання у вигляді конфіскації майна, в якості альтернативного додаткового покарання штраф, після чого санкція набуде, наприклад такого виду: “карається позбавленням волі на строк… з конфіскацією майна або зі штрафом у розмірі…”.

Більш спірними в літературі виявилися питання про наявність чи відсутність пом’якшення покарання при деяких інших варіантах зміни кримінального закону, пов’язаних як зі змінами його санкції, так і, більшою мірою, змінами його гіпотези. До таких дискусійних проблем, зокрема, відносяться проблеми визначення порівняної суворості покарань у випадках:

1) підвищення максимальної межі при одночасному пониженні мінімальної чи пониження максимальної межі при одночасному підвищенні мінімальної межі основного чи додаткового покарання;

2) посилення основного покарання при пом’якшенні додаткового чи пом’якшення основного покарання при посиленні додаткового;

3) вилучення з гіпотези статті кримінального закону однієї кваліфікуючої ознаки та включення іншої чи вилучення однієї кваліфікуючої ознаки без включення іншої;

4) зміни розмірів одиниць, в яких кримінальним законом вираховується розмір заподіяної злочином матеріальної шкоди.

Достатня дискусійність і теоретична невизначеність того, який закон є більш м’яким в названих ситуаціях, спонукала окремих криміналістів до внесення пропозиції про те, що бажано було б в самому КК визначити поняття “більш м’якого закону”[492]. Однак, на мій погляд, навряд чи кримінально-правова наука готова на разі дати універсальне визначення більш м’якого кримінального закону, яке, по-перше, охопило б всі види таких законів, а, по-друге, розділялося б усіма чи більшістю криміналістів. Разом з тим, вироблення теоретичного обґрунтування такого поняття є нагально необхідним. Тому з огляду на це, а також на недостатню дослідженість деяких з названих проблемних питань пом’якшення покарання та певну дискусійність інших, уявляється за необхідне зупинитися на них більш детально.

Так, до нинішнього часу, не дивлячись на те, що вона має величезне практичне значення, не отримала законодавчого вирішення проблема вибору більш м’якого з двох кримінальних законів, один з яких передбачає більш низький мінімум і більш високий максимум одного й того ж виду покарання. Тим не менше, практика законотворчості досить часто пропонує подібні ситуації. Наприклад, відповідно до частини 3 статті 215 КК України 1960 року основним покаранням за порушення правил безпеки руху та експлуатації транспорту особою, яка керує транспортним засобом, що спричинило загибель кількох осіб було позбавлення волі на строк від трьох до п'ятнадцяти років. Відповідно ж до частини 3 статті 286 КК України 2001 року основне покарання за таке ж діяння – позбавлення волі на строк від семи до дванадцяти років. Як видно, законодавець одночасно підвищив мінімум і понизив максимум цього покарання.

В літературі з приводу вибору закону, який підлягає застосуванню у подібній ситуації, висловлено декілька точок зору. Одні вчені (М.І. Блум[493], М.М. Ісаєв[494], М.І. Ковальов[495] та інші) вважають більш м’яким, закон з більш низьким мінімумом покарання. Інші (Я.М. Брайнін[496] Б.В. Волженкін[497], М.Д. Дурманов[498] О.М. Ігнатов[499], В. Марчук[500], А.Б. Сахаров[501], В.Ф. Фефілова[502] та інші) вважають, що застосуванню підлягає закон з більш низьким максимумом покарання. Ціла група авторів пропонує застосовувати закон з більш низьким мінімумом покарання, але при цьому призначати покарання не вище максимуму, передбаченого іншим законом (М.І. Бажанов[503], О.І. Бойцов, Б.В. Волженкін[504], В.М. Василаш[505], Н.А. Неклюдов[506], Ю.Д. Северин[507], М.Д. Шаргородський[508], А.Є. Якубов[509]). Оригінальну ідею висловив С.П. Мокринський, який пропонував у подібних ситуаціях співставляти середні арифметичні величини мінімуму і максимуму покарань обох законів[510]. Позицію С.П. Мокринського пізніше підтримав А.П. Козлов[511].

На думку естонських криміналістів при різних мінімальних та максимальних межах більш м’яким визнається закон з більш низькою максимальною межею, за виключенням випадків, коли для конкретного обвинуваченого більш сприятливим є закон, санкція якого має більш високу максимальну межу, але при цьому більш низьку мінімальну[512]. Однак далі вони цю думку не розвивають і досліджують ситуації, за якої більш сприятливим для особи може бути закон з більш високою максимальною межею санкції. За твердженням же М.І. Блум окремі західні вчені ще у XІX столітті пропонували в даній ситуації дати можливість самому підсудному обрати більш сприятливе для себе покарання з тих, що встановлені старим та новим законом[513]. Таким же чином вирішувалося питання про застосування нового чи старого закону і в законодавстві деяких штатів США (наприклад, Каліфорнії) та в КК Мексики 1871 року, де у випадку сумніву в тому, який закон більш м’який, вибір надавався самому підсудному[514].

А.О. Тілле запропонував в аналізованій ситуації відмовитися від попередньої абстрактної оцінки законів. Він писав, що слід “розглядаючи конкретну справу за кваліфікуючою частиною норми, врахувавши конкретні обставини, порівняти призначення санкцій даному обвинуваченому та вибрати той закон, який дозволяє призначити більш м’яке покарання”[515]. Подібних поглядів раніше дотримувався Е.Я. Немировський, який писав, що “якщо максимум покарання у новому законі нижчий, ніж у старому, але мінімум вищий, суд повинен спершу обрати відповідно до обставин справи, мінімальну, максимальну чи середню міру покарання, а потім вирішує, за яким закону обрана міра м’якша”[516]. Точно так же вважав і М.С. Таганцев[517]. Тобто, на відміну від А.О. Тілле, Е.Я. Немировський і М.С. Таганцев пропонували спершу визначати не конкретний розмір покарання, якого заслуговує особа за кожним із законів, а те, чи вона заслуговує його мінімуму, максимуму чи середнього розміру і, виходячи з цих розмірів, визначати більш м’який закон.

Нарешті, А.М. Барканов, встановивши в своєму дослідженні, що кримінальні закони, які підвищують одні і знижують іншу межу покарання, в силу їх суперечливості взагалі не слід відносити до таких, що пом’якшують покарання, запропонував наступне розв’язання цієї проблеми. На його думку “досліджувана проблема потребує кардинального вирішення, суть якого полягає в тому, щоб санкція нового закону за видами і обсягом включених до неї покарань тлумачилася однозначно: відображала б санкцію старого закону, посилювала б чи пом’якшувала її”[518].

Оцінюючи сформовані у літературі позиції, слід перш за все відзначити, що концепції верхньої та нижньої межі не можуть бути підтримані в силу їх однобічності. Надаючи вирішального значення тій чи іншій межі покарання, яка є більш низькою, їх прибічники разом з тим, нехтують очевидним фактом – інша межа цього покарання в тому ж законі є більш високою, що свідчить, у цій частині, про посилення покарання. Не можна, на мій погляд, підтримати і пропозицію С.П. Мокринського та А.П. Козлова в силу відсутності в ній необхідної універсальності. Запропоноване ними вирішення аналізованої проблеми є безрезультатним при однакових розмірах зміни мінімальної та максимальної межі покарання. Як, наприклад, слід порівнювати м’якість санкцій, в яких передбачене покарання за умисне тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть потерпілого у КК України 1960 року (позбавлення волі на строк від п’яти до дванадцяти років – частина 3 статті 101) і КК України 2001 року (позбавлення волі на строк від семи до десяти років – частина 2 статті 122)? В обох випадках медіана санкції складає вісім з половиною років позбавлення волі, а значить за запропонованим методом визначити яка з них є більш м’якою неможливо.

Що ж до підходу, обстоюваного Е.Я Немировським та А.О. Тілле, то, на мій погляд, ними не береться до уваги механізм дії кримінального закону. Як уже відзначалося, дія кримінального закону передбачає послідовне застосування спершу його гіпотези (кваліфікація діяння), і лише після цього – його санкції (призначається покарання). Згадані ж криміналісти пропонують спершу застосувати санкції порівнюваних законів (причому – обох одночасно), а потім, визначивши за якою може бути призначене більш м’яке покарання – застосувати гіпотезу одного з них. Разом з тим, І.С. Самощенко відзначив, що “ні в безспірних, ні тим паче у спірних випадках не можна виходити з того, яка санкція тут передбачена, бо це призводить до порушення законності. Єдино вірний шлях в тому, щоб оцінити всі фактичні обставини і встановити, до якого виду правопорушення відноситься діяння, нормою якого закону воно передбачене, а вже потім, яка санкція за нього встановлена”[519]. Тобто застосуванню санкції у будь-якому випадку має передувати застосування гіпотези кримінально-правового припису.

А.М. Барканов, як уявляється, взагалі відійшов від вирішення піднятої проблеми, обмежившись лише рекомендацією для законодавця не створювати подібних проблем, при чому цю рекомендацію законодавець навряд чи зможе реалізувати.

Тому найбільш сприйнятною, на мій погляд, уявляється позиція тих криміналістів, які пропонують у подібних випадках кваліфікувати діяння особи за тим законом, який передбачає більш низьку мінімальну межу покарання, але при призначенні покарання за цим законом не перевищувати максимальну межу, передбачену іншим. Однак, схвалення такого підходу на інструментальному рівні потребує відповідного теоретичного обґрунтування, яке, на жаль, на сьогодні ще не достатньо розроблене.

Уявляється, що в рамках концепції правової держави, яка зумовлює законодавчу обмеженість державної влади та інтерпретацію на користь особи кожної зміни її повноважень, у тому числі каральних, у подібних випадках покарання дійсно повинно призначатися в межах від меншого мінімуму одного із законів до меншого максимуму іншого закону. Проте, доти, поки спеціальне положення про це не передбачене в самому кримінальному законі, призначення покарання за таким правилом не можна визнати законним. Очевидно, що у даному разі суд ad hoc створює окремий кримінально-правовий припис, гіпотеза якого обирається судом з одного із порівнюваних законів, а санкція визначається ним же шляхом комбінування санкцій двох різних законів[520]. Таким чином суд, порушує закріплений Конституцією України принцип розподілу влад – він втручається у сферу повноважень законодавця, адже визначення діянь, які є злочинами та відповідальності за них є виключною прерогативою Верховної Ради України (пункт 22 частини 1 статті 99).

З того ж моменту, як тільки-но законодавець надає суду повноваження призначати у даному випадку покарання в рамках між найменшим мінімумом та найменшим максимумом, суд вже не створює санкцію ad hoc, а застосовує санкцію, визначену законодавцем. В Україні таке повноваження суду вперше було надано КК України 2001 року, в частині 3 статті 5 якого передбачено, що “закон про кримінальну відповідальність, який частково пом’якшує відповідальність, а частково її посилює має зворотну дію в часі лише у тій частині, яка пом`якшує відповідальність”. Цей законодавчий припис слід розуміти таким чином, що у разі різноспрямованих змін у санкції статті зворотну дію мають лише ті, які пом’якшують покарання. Тобто суд за такої ситуації кваліфікує вчинене діяння за законом часу його вчинення, але санкцію визначає в межах між меншим мінімумом та меншим максимумом санкцій.

Відому дискусійність викликало питання про те, чи є таким, що пом’якшує кримінальну відповідальність, закон, який одночасно пом’якшує основне покарання і посилює додаткове чи, навпаки, посилює основне покарання і пом’якшує додаткове. Приклад першого порядку бачимо в частині 2 статті 131 КК України 2001 року, відповідно до якої неналежне виконання медичним, фармацевтичним або іншим працівником своїх професійних обов’язків внаслідок недбалого чи несумлінного ставлення до них, що спричинило зараження вірусом імунодефіциту двох чи більше осіб карається позбавленням волі на строк від трьох до восьми років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років. У той же час, відповідно до частини 2 статті 108³ КК України 1960 року таке ж діяння каралося позбавленням волі на строк до восьми років з позбавленням права займати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до п'яти років. Тобто, законодавець у даному разі одночасно посилив основне покарання (шляхом підвищення його мінімуму) та пом’якшив додаткове (шляхом зменшення його максимуму). Протилежний приклад у практиці кримінальної законотворчості України досі не зустрічався, хоча можна передбачити, наприклад, що законодавець в якійсь санкції зменшить розміри основного покарання у виді позбавлення волі та одночасно замінить додаткове покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю покаранням у виді конфіскації майна.

В літературі була висловлена думка, що в подібних ситуаціях м’якість та жорсткість закону повинна визначатися лише на підставі основного покарання, незалежно від того, яке додаткове покарання він передбачає. І лише у випадку, коли основне покарання залишилося незмінним, співставленню підлягають додаткові покарання, передбачені різними законами[521]. “Необхідно особливо підкреслити, – писав Ю.Г. Ляпунов, – що застосуванню як більш м’який підлягає закон, який пом’якшує основні види покарання. Можливість призначення відповідно до цього закону додаткових видів покарання (наприклад, конфіскації майна) не впливає на оцінку ступеня тяжкості основного покарання, хоч би старий закон взагалі не передбачав додаткових покарань… Оскільки додаткові покарання за своєю юридичною природою носять факультативний характер, в силу чого суд, виходячи з конкретних обставин справи вправі взагалі їх не застосовувати до винуватого, остільки вони не можуть враховуватися при вирішенні питання про те, яких з порівнюваних законів є більш м’яким”[522].

Уявляється, що такий підхід не може бути сприйнятий. Надаючи гіпертрофованого значення основному покаранню, його прибічники при цьому нехтують тим, що обсяг кари додаткового покарання в окремих випадках навіть може наближатися до обсягу кари основного покарання. Дійсно, хіба додаткове покарання у вигляді повної конфіскації майна з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю строком на три роки містить менший обсяг кари, аніж позбавлення волі строком на п’ять років? Однозначну відповідь на це питання дати важко, але саме такі відповідно додаткове та основне покарання передбачено, наприклад, у частині 4 статті 364 КК України.

Слід констатувати, що теорія кримінального права досі не виробила єдиного мірила обсягу кари, що містять різні види та розміри покарань[523]. Наслідком цього є, зокрема, й неможливість порівняння суворості комбінацій одного основного і додаткового покарання з іншим основним і додатковим покаранням. Тому, у зв’язку з неможливістю порівняння суворості комбінацій основного і додаткового покарання у різних законах за сукупним обсягом кари, що в них міститься, уявляється за необхідне порівнювати окремо суворість основних та додаткових покарань у цих законах. І в даному разі, з урахуванням положень частини 3 статті 5 КК України, новий кримінальний закон буде мати зворотну дію лише в тій частині, в якій він пом’якшує основне чи додаткове покарання, і, відповідно, не матиме такої дії в тій частині, в якій він посилюватиме інше покарання. Так, у наведеному вище прикладі щодо частини 2 статті 131 КК України зворотну дію в часі матиме лише та частина її санкції, яка стосується пом’якшення додаткового покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю. Та ж частина санкції цього кримінально-правового припису, яка підвищує мінімум основного покарання у виді позбавлення волі, зворотної дії не має.

Не менш складно, як у теоретичному, так і в правозастосовчому аспекті проблема пом’якшення кримінальної відповідальності стає у випадку, коли з кримінального закону вилучається одна кваліфікуюча ознака злочину і одночасно вводиться інша, якщо при цьому, скоєне особою діяння має обидві ці ознаки. Так, наприклад, відповідно до пункту “з” статті 93 КК України 1960 року обтяжуючою обставиною умисного вбивства було вчинення його особливо небезпечним рецидивістом. У частині ж 2 статті 115 КК України 2001 року така обтяжуюча обставина умисного вбивства не передбачається, що зумовлено скасуванням самого інституту особливо небезпечного рецидивіста. Натомість у згаданій статті передбачається в якості обтяжуючої обставини умисного вбивства вчинення його щодо малолітньої дитини (пункт 2 частини 2) У цьому зв’язку постає питання: як кваліфікувати після 1 вересня 2001 року умисне вбивство малолітньої дитини, вчинене особливо небезпечним рецидивістом, наприклад влітку 2001 року, ще за чинності КК України 1960 року? З одного боку, кваліфікуюча ознака, що була передбачена КК України 1960 року, не передбачена новим законом. З іншого боку, кваліфікуюча ознака, передбачена новим законом, не була передбачена законом, чинним під час вчинення діяння.

Коли подібна проблема постала перед російськими правозастосувачами та наукою, якогось однозначного її вирішення не вдалося досягнути. Так, Е.Т. Борисов вважає, що ця проблема може мати два вирішення. По-перше, вчинене за описаних обставин діяння може кваліфікуватися як “просте” умисне вбивство (без обтяжуючих та пом’якшуючих обставин). По-друге, оскільки і за тим, і за іншим законом, вчинене є кваліфікованим вбивством, діяння необхідно кваліфікувати за тим законом, санкція якого є більш м’якою[524]. Однак, врешті-решт, тієї чи іншої позиції автор так і не підтримав. О.С. Горелик же знайшов за необхідне підтримати першу позицію, вважаючи, що “коли в новому та старому законах передбачені різні кваліфіковані обставини, то жодна з них не може бути застосована до діяння, вчиненого до, але такого, що розглядається після набуття чинності новим законом”[525].

Уявляється, що позиція О.С. Горелика з цього питання є правильною. Дійсно, виключивши із закону одну кваліфікуючу ознаку, законодавець тим самим звузив обсяг каральної влади держави щодо осіб, які мали такий статус. Діяння, вчинені такими особами, підлягають кваліфікації за іншим кримінально-правовим приписом, який обкладений менш суворою санкцією. Таким чином, у даному разі кримінальна відповідальність була пом’якшена шляхом внесення змін не до санкції (як у більшості випадків), а до диспозиції кримінально-правового припису. Разом з тим, внісши до диспозиції цього припису й іншу зміну – нову кваліфікуючу ознаку – законодавець тим самим у цьому моменті розширив обсяг каральної влади держави, оскільки злочин з такою ознакою став кваліфікуватися за кримінально-правовим приписом з більш суворою санкцією. Така нова ознака, як справедливо наголошує А.Є. Якубов, може враховуватися лише щодо злочинів, вчинених після набуття новим кримінальним законом чинності[526].

Таким чином, у даному разі кримінальний закон фактично зазнав двох змін, одна з яких полягає у пом’якшенні кримінальної відповідальності за певне діяння, а інша – у її посиленні за те ж діяння. В такому випадку, як і в аналізованих вище, матеріальною підставою зворотної дії кримінального закону є лише та його зміна, яка спрямована на пом’якшення кримінальної відповідальності. Тому, умисне вбивство малолітньої дитини, вчинене особливо небезпечним рецидивістом влітку 2001 року може бути кваліфіковане за новим КК України лише як “просте” умисне вбивство – частина 1 статті 115 КК України.

Можливі, однак, випадки, коли кваліфікуюча ознака, передбачена новим кримінальним законом, лише зовні буде виглядати новою. Так, наприклад, КК України 2001 року передбачив для задоволення статевої пристрасті неприродним способом нову, не передбачену статтею 118 КК України 1960 року, кваліфікуючу ознаку: вчинення цього діяння щодо малолітньої (частина 3 статті 153). Цей злочин карається позбавленням волі на строк від восьми до дванадцяти років. Одночасно була частково пом’якшена кримінальна відповідальність за вчинення такого злочину стосовно неповнолітньої – знижений максимальний розмір позбавлення волі з 10 до 7 років. У зв’язку з цим постало питання про кваліфікацію задоволення статевої пристрасті неприродним способом, вчиненого щодо малолітньої під час чинності КК України 1960 року. Іноді вважають, що малолітство потерпілої є новою кваліфікуючою ознакою, яка не може бути поставлена в вину, а тому вчинене в такій ситуації пропонується кваліфікувати за частиною 2 статті 153 КК України 2001 року як задоволення статевої пристрасті стосовно неповнолітньої. Проте, таке твердження уявляється невірним. Очевидно, що поняття “неповнолітньої” в частині 2 статті 118 КК України 1960 року та в частині 2 статті 153 КК України 2001 року не тотожні. В першому випадку це поняття охоплює осіб у будь-якому віці, але не старше 18 років, в другому – лише осіб у віці від 14 до 18 років. Отже, за частиною 2 статті 118 КК України 1960 року “неповнолітня” – це і “малолітня”, і особа, віком від 14 до 18 років. Тому малолітство потерпілої не є новою кваліфікуючою ознакою в частині 3 статті 153 КК України 2001 року. Отже, співставляти частину 2 статті 118 КК України 1960 року на предмет посилення чи пом’якшення кримінальної відповідальності слід не з частиною 2, а з частиною 3 статті 153 КК України 2001 року. У зв’язку з цим, задоволення статевої пристрасті неприродним способом стосовно особи, віком до 14 років, вчинене до 1 вересня 2001 року слід кваліфікувати за частиною 2 статті 118 КК України 1960 року, оскільки її санкція (позбавлення волі на строк від двох до десяти років) є більш м’якою, ніж санкція частини 3 статті 153 КК України 2001 року (позбавлення волі на строк від восьми до дванадцяти років)[527].

Примикає до розглянутого способу пом’якшення покарання і його пом’якшення шляхом виключення кваліфікуючих ознак злочину, що тягне за собою перекваліфікацію вчиненого на іншу, більш м’яку частину статті чи іншу статтю КК. На відміну від попередньо розглянутої ситуації, у даному разі зміни також вносяться до гіпотези кримінально-правового припису, однак такі зміни є більш “простими” – вони полягають лише у виключенні однієї кваліфікуючої ознаки без одночасного введення іншої. В результаті такої зміни однієї гіпотези кримінально-правового припису, діяння кваліфікується за іншою гіпотезою, яка обкладена меншою санкцією. Тому слід погодитися з Т.Г. Дауровою, що пом’якшення покарання у даному випадку відбувається без внесення змін безпосередньо до санкції кримінально-правового припису[528].

Так, наприклад, відмова в КК України 2001 року від поняття особливо небезпечного рецидивіста зумовила перекваліфікацію злочинів, вчинених особами, які мали такий статус. В пункті 9 розділу ІІ Прикінцевих і перехідних положень КК України законодавець спеціально вказав, що “з дня набрання чинності цим Кодексом не є особливо небезпечними рецидивістами особи, визнані такими відповідно до статті 26 Кримінального кодексу України 1960 року. Якщо ці особи продовжують відбувати призначене їм покарання, то вироки судів щодо них підлягають зміні в частині визнання їх особливо небезпечними рецидивістами. У разі потреби змінюється кваліфікації вчинених ними злочинів, а також зменшується покарання відповідно до частини третьої статті 74 цього Кодексу”. Тобто, якщо, наприклад, під час чинності КК України 1960 року особливо небезпечний рецидивіст вчинив крадіжку (каралася, відповідно до частини 4 статті 140 КК України позбавленням волі на строк від семи до п’ятнадцяти років з конфіскацією майна), то з набуттям чинності КК України 2001 року його діяння, за відсутності інших кваліфікуючих ознак, має бути перекваліфіковане за частиною 1 статті 185 цього Кодексу (санкція: штраф до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправні роботи на строк до двох років, або позбавлення волі на строк до трьох років).

В окремих випадках “відпадання” кваліфікуючої ознаки може потягнути припинення кримінальної справи з інших підстав, не пов’язаних з питаннями чинності і дії кримінального закону в часі. Так, наприклад, нечітка редакція частини 1 статті 19 КК України 1960 про поняття співучасті дозволила Пленуму Верховного Суду України дати роз’яснення, що “дії учасника групового зґвалтування підлягають кваліфікації за ч. 3 ст. 117 Кримінального кодексу (частина 3 статті 152 КК України 2001 року – Ю.П.) і у тому разі, коли інші учасники злочину через неосудність, недосягнення віку, з якого настає кримінальна відповідальність, або з інших передбачених законом підстав не були притягнуті до кримінальної відповідальності”[529]. Відповідно ж до статті 26 КК України 2001 року в подібних випадках співучасть відсутня. Тому, якщо під час чинності КК України 1960 року особа, яка є суб’єктом злочину, і неосудний чи малолітній разом вчинили зґвалтування, що кваліфікувалося за частиною 3 статті 117 названого Кодексу (за ознакою вчинення злочину групою осіб), то після набуття чинності КК України 2001 року скоєне суб’єктом злочину підлягає перекваліфікації за частиною 1 статті 152 цього Кодексу, за якою він може підлягати відповідальності лише за наявності скарги потерпілої. Відсутність же такої скарги є підставою відмови в порушенні або закриття порушеної кримінальної справи (пункт 7 частини 1 статті 6 КПК України).

Особливої актуальності набуло на разі визначення того, чи пом’якшується кримінальна відповідальність при підвищенні неоподатковуваного мінімуму доходів громадян (а за КК України 1960 року – мінімального розміру заробітної плати), внаслідок чого той чи інший злочин втрачає кваліфікуючу ознаку і підлягає кваліфікації за іншим кримінально-правовим приписом, що передбачає менш суворе покарання? Іншими словами, чи можна вважати законом, що пом’якшує кримінальну відповідальність, закон, яким підвищений неоподатковуваний мінімум доходів громадян?

З цього приводу в літературі сформувалося дві позиції. Так, М.І. Хавронюк і С.В. Дячук вважають, що статті КК, в яких кримінальна відповідальність за певний вигляд діянь диференційована залежно від вартісного обчислення заподіяної шкоди, слід вважати бланкетними. З розуміння цих статей як бланкетних вони роблять висновок про те, що у разі зміни нормативно-правового акту, яким встановлений неоподатковуваний мінімум доходів громадян у бік його збільшення, відбувається пом’якшення караності, а в окремих випадках і декриміналізація діянь, вчинених до набуття чинності такого нормативно-правового акту. У зв'язку з цим, вважають вони, при такому підвищенні є матеріальна підстава для зворотної дії кримінального закону в часі[530]. Такої ж позиції дотримується і Ю.Г. Ляпунов, на думку якого при збільшенні мінімального розміру заробітної плати “примітка до статті 89 КК (мається на увазі КК РФ 1960 року, у КК України – пункти 2 – 4 примітки до статті 185 – Ю.П.) має зворотну силу, що зумовлює необхідність застосування до винного більш м’якого закону, ніж той, який охоплював його діяння у момент вчинення злочину"[531]. В.М. Василаш та В.К. Грищук, хоч і не називають такі статті бланкетними, однак також підтримують викладену позицію[532].

Протилежну позицію з цього питання зайняв Б.В. Волженкін, який вважає, що збільшення неоподатковуваного мінімуму доходів громадян (чи мінімального розміру заробітної плати), яке призводить до збільшення великого і особливо великого розміру розкрадання, не є пом’якшенням кримінальної відповідальності, а тому кримінальний закон не повинен мати зворотної дії. На жаль, автор не приводить на обґрунтування своєї позиції інших аргументів, окрім як вказівки на те, що ні суди, ні органи прокуратури в таких випадках не переглядали і не опротестовували вироки, що набрали законної сили на предмет зміни кваліфікації, пом’якшення покарання або звільнення від нього[533]. Зайняту Б.В. Волженкіним позицію підтримав В. Козлов, який на її обґрунтування посилався на пункт 3 Постанови Верховної Ради РРФСР від 5 грудня 1991 р. “Про порядок введення в дію і застосування Закону РРФСР “Про внесення змін і доповнень до Кримінального кодексу РРФСР…”, де було вказано, що “розмір вчиненого розкрадання державного або колективного майна як кваліфікуюча ознака відповідних складів злочинів встановлюється з урахуванням мінімального розміру оплати праці, передбаченого законодавством, чинним у момент закінчення або припинення злочинної діяльності”, а не в момент розгляду справи судом[534]. Таке ж положення міститься і в пунктах 3 та 4 примітки до статті 185 КК України, де говориться що великий та особливо великий розміри розкрадань визначаються на момент їх вчинення. Ю.Г. Ляпунов докорив позицію В. Козлова тим, що вказівка в цьому випадку на застосування закону часу вчинення злочину не повинна заперечувати загального припису про зворотну дію більш м’якого кримінального закону[535].

Немає єдності і в судовій практиці щодо вирішення цієї проблеми. Так, Ф. до 1 березня 1996 року вчинила розкрадання державного майна на суму 100.167.430 карбованців. На момент скоєння нею цього діяння особливо великим розміром розкрадання вважалося розкрадання на суму в 250 мінімальних розмірів заробітної плати, або 15.000.000 і більше карбованців[536], а отже її діяння підлягало кваліфікації за статтею 86¹ КК України 1960 року. З 1 березня 1996 року мінімальний розмір заробітної плати було підвищено до 1.500.000 карбованців[537], і відповідно особливо великим розміром розкрадання стало вважатися розкрадання на суму 375.000.000 карбованців. Стрийський міський суд, судова колегій в кримінальних справах Львівського обласного суду та президія цього ж суду, які розглядали справу вже після 1 березня 1996 року, визнали, що у даному разі мало місце пом’якшення кримінальної відповідальності і кваліфікували скоєне Ф. діяння за частиною другою статті 84 КК України 1960 року як розкрадання державного майна шляхом зловживання посадової особи своїм посадовим становищем[538]. У подібній же ситуації був виправданий Л., який до 1 січня 1998 року незаконно перемістив через державний кордон України товари на суму 6.820 гривень. На момент вчинення цього діяння воно підпадало під ознаки складу злочину, передбаченого статтею 70 КК України 1960 року, оскільки вартість незаконно переміщених товарів перевищувала 200 мінімальних розмірів заробітної плати (15 гривень на той момент). Однак до моменту розгляду справи у суді розмір мінімальної заробітної плати було збільшено втроє, внаслідок чого вартість товарів, незаконне переміщення яких через кордон тягне кримінальну відповідальність за статтею 70 КК України, підвищилася до 9.000 гривень. За таких обставин суд визнав за необхідне виправдати Л. у зв’язку з відсутністю в його діях складу злочину, передбачено статтею 70 КК України 1960 року, і вирок був залишений без змін касаційною та наглядовою інстанціями[539].

Судова ж колегія у кримінальних справах обласного суду Республіки Крим (нині – Верховний Суд Автономної Республіки Крим) та судова колегія у кримінальних справах Верховного Суду України у подібній ситуації підвищення мінімального розміру заробітної плати не визнали зміною кримінального закону, яка призводить до пом’якшення кримінальної відповідальності. У справі Г. і Т., які 18 серпня 1993 року вчинили замах на розкрадання державного майна у сумі 12.979.120 карбованців, вказані судові інстанції виходили з того, що при кваліфікації їх дій повинен враховуватися розмір мінімальної заробітної плати на день скоєння злочину – 6.900 карбованців[540]. Виходячи з цього розміру мінімальної заробітної плати скоєне є розкраданням в особливо великих розмірах. Судова колегія Верховного Суду, яка винесла ухвалу по справі 17 березня 1994 року, коли мінімальна заробітна плата вже складала 60.000 карбованців, а особливо великий розмір розкрадання – відповідно 15.000.000 карбованців, вирок судової колегії обласного суду Республіки Крим у частині кваліфікації розміру скоєного розкрадання залишила без змін[541]. Окрім того, у декількох своїх постановах Пленум Верховного Суду України недвозначно висловився на користь того, що у випадках, коли КК України визначає розмір заподіяної злочином шкоди у мінімальних заробітних платах (сьогодні – у неоподатковуваних мінімумах доходів громадян), розмір такої мінімальної заробітної плати слід визначати саме на день скоєння злочину, а не на будь-який інший момент до чи після цього[542].

Основним аргументом прибічників того, що при підвищенні неоподатковуваного мінімуму доходів громадян (чи мінімального розміру заробітної плати) відбувається пом’якшення кримінальної відповідальності, а в окремих випадках і скасування злочинності діяння, є теза про те, що примітка до статті 185 КК України та інші подібні приписи кримінального закону[543] є бланкетними. Так, Ю.Г. Ляпунов стверджує, що “великий розмір, як кваліфікуюча ознака розкрадання чужого майна є… бланкетним. Його реальний вміст в грошовому вираженні, – а це визначальний критерій застосування до винного, скажімо, ч. 3 ст. 144 КК (мається на увазі КК РРФСР 1960 року – Ю.П.) – цілком залежить від бланкетної основи – Федерального закону про мінімальний розмір оплати праці”[544]. Виходячи з цієї посилки, Ю.Г. Ляпунов робить висновок, що підвищення мінімального розміру оплати праці, не міняючи букву кримінального закону, змінює, проте, його “наповненість”, реальний зміст однієї з ознак складу розкрадання[545].

Розвиваючи далі ідею про бланкетність примітки до статті 185 КК України (на прикладі примітки до статті 81 КК України 1960 року), М.І. Хавронюк та С.В. Дячук доходять висновку про те, що “в кримінальному праві виділяється два види бланкетних диспозицій, що посилають до законів або інших нормативно-правових актів, які містять: 1) комплекс відповідних правил поведінки і заборон, посилання на які дається в диспозиції кримінально-правової норми (правила польотів, правила торгівлі, протипожежні правила тощо); 2) окремі норми, необхідні для правильного визначення тих або інших ознак складу злочину”[546]. До другого виду бланкетних диспозицій автори відносять, зокрема, й примітку до статті 81 КК України 1960 року, в якій були визначені великий і особливо великий розміри розкрадання залежно від кратності вартості викраденого мінімальному розмірові заробітної плати.

Однак, як відомо, у теорії права вироблене положення про те, що бланкетною статтею закону є стаття, сформульована, як вказує А.Ф. Черданцев, у вигляді відсилання до цілого ряду яких-небудь правил[547]. Ф.Н. Фаткуллін визначає бланкетні нормативно-правові приписи як такі статті законодавчого акту, “в яких законодавець у загальному вигляді відображає відповідну поведінку, а конкретний зміст останнього “розгортається” в іншому нормативному акті, розкривається за допомогою і на фоні спеціальних положень, що містяться там”[548]. На думку О.Е. Лейста “бланкетна норма називає в загальній формі, які правила необхідно виконувати. Що стосується конкретного змісту цих правил, то вони даються в спеціальних нормативних актах, окремих від даної норми”[549]. С.С. Алексєєв образно висловлюється, що бланкетна стаття – це лише “бланк”, який заповнюється правовими нормами, що містяться в інших джерелах[550]. Тобто, в теорії права послідовно проводиться ідея про те, що бланкетною є стаття закону, що посилає до іншої правової норми, іншого законодавчого припису. Таким чином, як слушно робить висновок М.І. Пікуров, у бланкетних кримінально-правових приписах “нормативний матеріал іншої галузевої належності … стає елементом її (кримінально-правової норми – Ю.П.) системи”[551].

Неоподатковуваний мінімум доходів громадян, як і мінімальний розмір заробітної плати, як відомо, мають двояку природу. Вони з’явилися у вітчизняному законодавстві як суто правові категорія – як, відповідно, розмір доходу, з якого не сплачуються податки, та як гарантований державою мінімум винагороди трудових затрат людини. Однак далі, залишаючись за формою свого вираження категорією юридичною (про що свідчить закріпленість їх у законі), і неоподатковуваний мінімум доходів громадян, і мінімальний розмір заробітної плати, за своїм сутнісним змістом набули рис категорії економічної. Відомо, що в основі вартості майна лежить його ціна, тобто грошова оцінка[552]. А тому в умовах, коли оцінку вартості майна виразити в грошовій одиниці, яка законно знаходиться в обігу, в силу нестабільності останньої законодавець не зміг, він імплементував до багатьох законодавчих актів як мірило вартості майнової шкоди чи майна, яке є предметом злочину, спочатку мінімальний розмір заробітної плати[553], а потім і неоподатковуваний мінімум доходів громадян. До речі, Конституційний Суд Російської Федерації так і записав в одному зі своїх рішень, що: “за своєю правовою природою мінімальний розмір оплати праці є одиницею розрахунку (курсив мій – Ю.П.), яка визначається федеральним законодавцем з урахуванням соціально-економічних факторів”, а тому “його зміна не тягне зміни норми кримінального закону”[554].

Примітка до статті 185 КК України містить згадку про неоподатковуваний мінімум доходів громадян саме як про економічну категорію, що характеризує вартісне (грошове) вираження предмета розкрадання. Юридична форма мінімального розміру заробітної плати для кримінального закону байдужа. Кримінальний закон зможе оперувати поняттям “неоподатковуваний мінімум доходів громадян” і в тому випадку, якщо він буде не встановлюватися в законі, а, скажімо, буде визначатися за статистичним даними, курсом гривні до якої-небудь іноземної валюти[555], ринковою вартістю певного набору товарів або в інших одиницях вимірювання вартості, більш стійких, ніж національна валюта[556]. Таким чином, юридична форма мінімального розміру заробітної плати, внаслідок своєї можливої мінливості, не є його істотною ознакою для кримінального закону.

Відношення кримінального закону до неоподатковуваного мінімуму доходів громадян як до економічної, але не юридичної категорії має лише одне обґрунтування. Дана категорія була введена до КК в умовах гіперінфляції в країні, коли визначення вартості предмета розкрадання в твердій грошовій одиниці вимагало б періодичного перегляду у зв’язку із знеціненням останньої. Тому-то законодавець і пристосував для потреб кримінального закону, як і для потреб деяких інших законів, таку міру вартості, як, спершу, мінімальний розмір заробітної плати, а потім – неоподатковуваний мінімум доходів громадян, “інфляція” яких періодично “погашається” їх збільшенням. Названі категорії були використані законодавцем як більш тверда одиниця вартості порівняно з національною валютою. Точно так же законодавець міг використати для потреб кримінального закону й іншу економічну міру вартості речей. Наприклад, великий та особливо великий розмір розкрадання у примітці до статті 185 КК України міг бути виміряний у кратності до вартості “споживчого кошика” (яка не встановлюється нормативно, а обчислюється за статистичними даними), у твердій валюті якої-небудь іноземної держави[557], у вартості предмета розкрадання в золоті або іншому банківському металі або в інших одиницях вимірювання вартості, більш стійких, ніж національна валюта. Зрозуміло, що в такому випадку нам не довелося б говорити про бланкетність примітки до статті 185 КК України, оскільки навіть зовнішня форма вираження і закріплення співвідношення такої одиниці вартості з національною валютою не мала б юридичних рис.

Виходячи з викладеного, вважаю, що немає підстав говорити про бланкетність згаданого кримінально-правового припису й сьогодні, коли він оперує неоподатковуваним мінімумом доходів громадян як одиницею вартості. Неоподатковуваний мінімум доходів громадян у даному та подібних приписах виконує функцію сурогату національної валюти, але ніяк не встановлених іншими нормативно-правовими актами правил поведінки, що характерно для бланкетних приписів. Таким чином, на мій погляд, є всі підстави вважати примітку до статті 185 КК України описовим нормативно-правовим приписом. Ці приписи посилають правозастосувача не до норм, що регулюють певні суспільні відносини (як бланкетні приписи), а до числа (цифри), що міститься в Законі і що визначає гривневе вираження мірила вартості речей, яке використовується кримінальним законом. З точки зору КК закон, яким встановлюється неоподатковуваний мінімум доходів громадян, виконує не більше, ніж роль “довідника”, з якого можна дізнатися про його розмір на той або інший момент, але ніяк не нормативно-правового акту.

Викладене дозволяє, на мій погляд, зробити загальний висновок про те, що при збільшенні неоподатковуваного мінімуму доходів громадян кримінальний закон не змінюється. Відбувається тільки зміна “курсу” мірила вартості, що використовується КК, до національної валюти, що по суті своїй є економічним процесом, хоч і убраним на сьогодні в юридичну форму. У зв'язку з цим не може підійматися питання про зворотну дію кримінального закону, оскільки підставою такої дії є зміна самого кримінального закону, в наслідок якої відбувається скасування або пом’якшення кримінальної відповідальності.

До висновку про те, що збільшення мінімальної розміру заробітної плати (за новим КК України – неоподатковуваного мінімуму доходів громадян) не спричиняє змін кримінального закону, а, отже не може й ставити питання про можливість його зворотної дії, прийшов і Конституційний Суд України в своєму рішенні від 19 квітня 2000 року у справі про зворотну дію кримінального закону у часі[558]. Однак аргументи, наведені Судом на обґрунтування цього рішення, на мій погляд, не завжди переконливі. Суд також виходив з бланкетності примітки до статті 81 КК України 1960 року. На думку Суду, зміни в нормативно-правовому акті, на який посилається бланкетна стаття КК, не спричиняють змін у самому КК. Оскільки, згідно з пунктом 22 частини 1 статті 92 Конституції України злочинність і караність діянь визначається виключно законом, то, вказує Суд, стосовно бланкетних статей це необхідно розуміти так, що лише положення кримінального закону визначають наявність в діянні ознак складу злочину. В іншому випадку, на думку Суду, довелося б визнати можливість зміни кримінального закону підзаконний актами – Указами Президента, актами Кабінету Міністрів тощо. Тому, робить висновок Суд, зміна мінімального розміру заробітної плати відповідним нормативно-правовим актом (до 1993 року вона здійснювалася підзаконними нормативно-правовими актами, з 1993 року – Законами), не спричиняє за собою зміни кримінально-правового припису, зміст якого визначається із застосуванням такого розміру. Тому положення КК України про зворотну дію на ці випадки не поширюється і кримінальні справи не повинні переглядатися, якщо інше спеціально не передбачене законом.

Дана правова позиція Конституційного Суду України, якщо її поширити не на статті про розкрадання майна, а на всі дійсно бланкетні статті Особливої частини КК України, може мати певні негативні наслідки. Виходячи з неї, може бути визнане незаконним (або навіть неконституційним) надання зворотної дії подібним статтям при зміні різних правил, за порушення яких в цих статтях встановлюють відповідальність. Сказане стосується, зокрема, проблеми декриміналізації шляхом зміни змісту кримінального закону при збереженні сталою його форми, про що буде сказано нижче. З огляду на це, навряд чи можна погодитися з аргументацією, наведеною Конституційним Судом України на обґрунтування свого загалом правильного рішення.

Питання про пом’якшення кримінальної відповідальності шляхом обмеження повноваження держави на застосування щодо особи, яка вчинила злочин, інших її заходів, є менш дослідженим у літературі. Такий стан, очевидно, викликаний як меншою поширеністю та актуальність змін цих заходів, так і, більшою мірою, невключенням їх до змісту кримінальної відповідальності багатьма криміналістами.

Зокрема, малодослідженою залишається проблема зворотної дії в часі правил призначення покарання, при чому як загальних засад (статті 65-67 КК України), так і спеціальних правил призначення покарання за незакінчений злочин та злочин вчинений у співучасті (стаття 68 КК України), призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом (стаття 69 КК України), призначення покарання за сукупністю злочинів (стаття 70 КК України) та сукупністю вироків (стаття 71 КК України), а також призначення покарання неповнолітнім (статті 99-103 КК України). На мій погляд, всі ці правила, в тих випадках, коли вони обмежують повноваження держави на призначення особі більш суворого покарання, повинні мати зворотну дію. Так, наприклад, за КК України 1960 року неповнолітньому могло бути призначене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше десяти років. Відповідно ж, наприклад, до пункту 3 частини 3 статті 102 КК України 2001 року такій особі за тяжкий злочин не може бути призначене покарання у виді позбавлення волі на строк більше семи років. Тому, якщо під час чинності КК України 1960 року неповнолітній вчинив злочин, який і за старим, і за новим законами карався позбавленням волі на строк до 10 років, то в частині правил призначення покарання за такий злочин новий КК України має зворотну дію.

Проте, більшість правил призначення покарання в новому КК України були були змінені в сторону надання державі повноваження на призначення більш суворого покарання і обмеження прав особи на призначення більш м’якого, у зв’язку з чим вони не можуть мати зворотної дії. Сказане, зокрема, стосується правил призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом, правил призначення покарання за сукупністю злочинів та сукупністю вироків. Саме тому пунктами 12 і 13 розділу ІІ Прикінцевих і перехідних положення КК України 2001 року встановлено, відповідно, що: “У разі призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом за злочин, вчинений до набрання чинності цим Кодексом, суду слід керуватися вимогами статті 44 Кримінального кодексу України 1960 року” та “У разі призначення покарання за сукупністю злочинів, вчинених до набрання чинності цим Кодексом, застосовується стаття 42 Кримінального кодексу України 1960 року. Якщо хоча б один із злочинів, що входять у сукупність, вчинений після набрання чинності цим Кодексом, то застосовується стаття 70 або частина друга статті 103 цього Кодексу”.

Що ж стосується пом’якшення підстав звільнення від відбування покарання, то, як відомо, кожна з них містить в собі певні вимоги до особи, яка вчинила злочин. Такі вимоги виявляються як у формі обмеження її прав, так і в формі покладення на неї додаткових обов’язків. Так, наприклад, щоб бути умовно-достроково звільненою від відбування покарання особа повинна протягом визначеного законом строку довести своє виправлення сумлінною поведінкою та ставленням до праці, для заміни не відбутої частини покарання більш м’яким особа також протягом визначеного законом строку має довести, що вона стала на шлях виправлення тощо. Таким чином, у кожному разі закон передбачає необхідність вчинення особою певних дій чи утримання від їх вчинення як правило, протягом певного проміжку часу. Виходячи з цього, пом’якшення покарання шляхом розширення підстав звільнення від нього мислиме як шляхом зменшення визначеного законом строку, так і шляхом зменшення обсягу тих дій, які особа повинна вчинити, або вчинення яких вона повинна утриматися протягом цього строку для звільнення від відбування покарання.

При визначенні у КК України 2001 року строків, протягом яких особа має вчинити ті чи інші дії, або утриматися від їх вчинення як підставу звільнення її від покарання чи його відбування (при звільненні у зв’язку зі спливом давності виконання обвинувального вироку, умовно-достроковому звільненні, заміні не відбутої частини покарання більш м’яким) законодавець не скоротив, а, навпаки, в ряді випадків продовжив ці строки. Таким чином, повноваження держави на застосування правообмежень щодо особи, яка вчинила злочин, були в кримінальному законі розширені, отже кримінальна відповідальність посилена, а значить – підстава для зворотної дії кримінального закону в часі відсутня.

Говорячи про ті дії, які особа повинна вчинити, чи від яких вона повинна утриматися для звільнення її від покарання чи його відбування, слід відзначити, що, наприклад, при умовно-дострокове звільнення від відбування покарання та заміна покарання більш м’яким були поширені на всіх засуджених до покарання, не більш сурового, ніж позбавлення волі на певний строк, у тому числі й на осіб, до яких ці інститути в силу статті 52¹ КК України 1960 року не могли бути застосовані. Отже, в даній частині новий КК України пом’якшив кримінальну відповідальність згаданих осіб, а, значить, є матеріальна підстава для його зворотної дії в часі. Що ж до інших категорій засуджених, то новий кримінальний закон звузив ті обов’язки, які вони повинні виконати для того, щоб не відбута ними частина покарання могла бути замінена більш м’яким покаранням. Якщо КК України 1960 року вимагав для цього, щоб особа зразковою поведінкою та чесним ставленням до праці довела своє виправлення, то новий КК України 2001 року вимагає лише, щоб така особа “твердо стала на шлях виправлення”. Звісно, остання вимога є більш простою для реалізації засудженим, вимагає від нього виконання менших обтяжень[559], а тому в даному аспекті є матеріальна підстава для зворотної дії нового кримінального закону.

Що стосується пом’якшення таких заходів кримінальної відповідальності як судимість та випробувальні строки при звільненні особи від покарання чи його відбування, то за аналогією з пом’якшення покарання їх пом’якшення мислиме двома шляхами. По-перше – шляхом зменшення їх тривалості; по-друге – шляхом зменшення тих правообмежень, які становлять їх сутність.

КК України 2001 року принципово змінив порядок визначення строків судимості. Якщо за раніше чинним КК України 1960 року строк судимості залежав від реально відбутого особою покарання (його виду та розміру), то за новим КК він залежить як від виду призначеного особі покарання, так і від категорії злочину, за який вона засуджена (у разі, якщо їй призначене покарання у виді позбавлення волі). Тобто, при порівнянні строків судимості, які визначаються різними законами для осіб, що вчинили злочини до 1 вересня 2001 року мають братися до уваги як ступінь тяжкості вчиненого особою злочину, так і вид та розмір покарання, призначеного особі[560].

При цьому певну проблему містить віднесення злочину, вчиненого до 1 вересня 2001 року до тієї чи іншої категорії, оскільки КК України 1960 року спеціально окремо виділяв лише тяжкі злочини, а в КК України 2001 року передбачено аж 4 категорії: невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі злочини. А.Є. Якубов у такій ситуації пропонує до тяжких відносити лише ті злочини, які визнаються такими одночасно обома законами[561], хоча аргументів на користь цього твердження не наводить і не бере до уваги того факту, що частину злочинів, які за старим КК визнавалися тяжкими, у новому виокремлено в категорію “особливо тяжких”. На мій погляд, віднесення злочину, вчиненого до 1 вересня 2001 року до тієї чи іншої категорії, що передбачені статтею 12 КК України 2001 року має відбуватися за загальними правилами, встановленими згаданою статтею. Тяжкість злочину має визначатися в залежності від його караності, а при визначенні останньої мають враховуватися описані вище випадки, коли новий кримінальний закон має зворотну дію. Інакше кажучи, кожен злочин, вчинений до 1 вересня 2001 року має відноситися до тієї чи іншої категорії, що передбачені статтею 12 КК України 2001 року, в залежності від його караності за КК України 1960 року, якщо лише вона не пом’якшена в новому КК одним з описаних вище способів. Таке ж правило закріпив і законодавець у пункті 18 розділу ІІ Прикінцевих і перехідних положень КК України 2001 року: “При вирішенні питання про віднесення злочинів, передбачених Кримінальним Кодексом України 1960 року, які були вчиненні до набрання чинності цим Кодексом, до злочинів невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжких або особливо тяжких слід керуватися статтею 12 цього Кодексу, якщо це пом’якшує кримінальну відповідальність осіб, які вчинили злочини до набрання чинності цим Кодексом. В інших випадках необхідно застосовувати відповідні положення Кримінального Кодексу України 1960 року”.

Лише виходячи з двох критеріїв – категорії злочину та покарання, відбутого за його вчинення, – можна визначити, які строки судимості передбачені за даний злочин у КК України 1960 року і КК України 2001 року. І вже потім шляхом їх порівняння встановити той з них, який є менш тривалим, а значить – більш м’яким щодо особи. Наприклад, особа на підставі частини 2 статті 117 КК України 1960 року була засуджена за зґвалтування, вчинене повторно до восьми років позбавлення волі. Санкція цієї частини, як і санкція частини 2 статті 152 КК України 2001 року, передбачає покарання у вигляді позбавлення волі на строк від п’яти до десяти років. Строк погашення судимості за цей злочин на підставі пункту 7 частини 1 статті 55 КК України 1960 року складає вісім років. Оскільки вчинене особою діяння, відповідно до частини 4 статті 12 КК України 2001 року є тяжким злочином, то на підставі пункту 8 статті 89 КК України 2001 року строк погашення судимості за нього складає шість років. Отже, у даному разі можна говорити про пом’якшення для даної особи такого заходу кримінальної відповідальності як судимість.

Слід, однак, розглянути й інший випадок. Уявімо, що за той же злочин особа була засуджена до п’яти років позбавлення волі. В такому разі, відповідно до пункту 6 частини 1 статті 55 КК України 1960 року строк погашення судимості становить п’ять років. У той же час за новим КК України цей строк знову ж таки становить шість років. Тому в даному випадку має місце підвищення строків судимості, а, значить, підстава для зворотної дії кримінального закону щодо такої особи відсутня.

Викладені міркування щодо зменшення строків, як способу пом’якшення покарання та судимості цілком сприйнятні і для розуміння пом’якшення такого заходу кримінальної відповідальності як випробувальний строк, що призначається особі при звільненні від покарання чи його відбування. Так, наприклад, якщо частиною 2 статті 45 КК України 1960 року допускалося встановлення для неповнолітніх при їх умовному засудженні іспитового строку від одного до трьох років, то відповідно до частини 3 статті 104 КК України 2001 року при звільненні неповнолітнього від відбування покарання з випробуванням іспитовий строк встановлюється тривалістю від одного до двох років. Таким чином, у даному разі відбувається пом’якшення кримінальної відповідальності і законодавець спеціально наголошує в абзаці 2 пункту 14 розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень КК України, що воно є підставою для зворотної дії кримінального закону. Думку про те, що скорочення випробувальних строків створює матеріальну підставу для зворотної дії кримінального закону в часі, висловив ще у 1965 році Верховний Суд України в рішенні по справі К. він відзначив, що зниження в новому кримінальному законі (КК України 1960 року) максимальної тривалості строку випробування при умовному засудженні з 5 (як це було за КК України 1927 року) до 3 років має поширюватися також і на осіб, які були умовно засуджені до набуття чинності КК України 1960 року і яким було встановлено випробувальний строк понад 3 роки[562].

Точно так же підставою такої дії є й пом’якшення правообмежень, які покладають на особу протягом іспитового строку. Відомо, що відповідно до частини 1 статті 46 та частини 1 статті 46¹ КК України 1960 року при умовному засудженні та при відстрочці виконання обвинувального вироку на особу покладався обов’язок протягом іспитового строку сплатити визначений судом розмір штрафу. КК України 2001 року такого правообмеження при звільненні від відбування покарання з випробуванням не передбачає, а, отже, в цій частині є матеріальна підстава для його зворотної дії в часі, оскільки кримінальна відповідальність пом’якшується.

Таким чином, пом’якшення кримінальної відповідальності як підстава зворотної дії кримінального закону в часі, може мати місце у випадках пом’якшення покарання, пом’якшення правил призначення покарання чи звільнення від нього, скорочення іспитових строків та строків судимості, а також пом’якшення вимог щодо осіб, які відбувають ці строки.

4.2.2. Скасування кримінальної відповідальності

4.3.1. Колізійний припис

В тих випадках, коли набуває чинності новий кримінальний закон, який має зворотну дію, його приписи вступають в певну колізію з положеннями попереднього кримінального закону. Ця колізія отримує юридичне розв’язання в колізійному приписі.

Юридична колізія в теорії права розуміється звичайно як наявність в законодавчій системі двох чи більше недостатньо узгоджених один з одним чинних правових приписів з одного й того ж питання[623], приписів, що по-різному регулюють одні й ті ж суспільні відносини[624]. У зв’язку з цим колізійний припис (чи колізійна стаття, або, як ще іноді говорять, – колізійна норма) розуміється як такий припис, що спрямований на подолання цієї неузгодженості та вибір одного з декількох однаково чинних законодавчих приписів, що підлягає застосуванню. В цьому, зокрема й відмінність колізії законодавчих приписів від їх конкуренції. “Колізія, – писав М.І. Бажанов, – передбачає суперечність між нормами; при конкуренції ж цієї суперечності немає. Колізія норм існує незалежно від того, чи є конкретні злочини, які підпадають під ці норми. Конкуренція (очевидно, в тексті роботи М.І. Бажанова опечатка: мається на увазі колізія – Ю.П.) норм може виникнути, наприклад, у випадку прийняття нового закону, коли постає питання про те, який закон слід застосовувати до діянь, що були вчинені до набуття таким законом чинності, – закон часу вчинення злочину чи закон часу розгляду справи у суді. Це питання про зворотну силу кримінального закону, воно вирішується ст. 6 КК (мається на увазі КК України 1960 року – Ю.П.), яка являє собою норму колізійну, призначену для вирішення колізій, що виникають між окремими законами”[625].

Дійсно, віднесення положень кримінального та й інших законів, що визначають порядок “стикування” дії старого й нового законів, до колізійних приписів законодавства є досить поширеним як в загальній теорії права[626], так в науці кримінального права[627]. При цьому, однак, необхідне певне застереження. За означенням колізія – це суперечність між собою двох чи більше однаково чинних законодавчих приписів. У випадку ж, пов’язаному із зворотною дією кримінального закону в часі, законодавчі приписи, які по-різному регулюють одне й те ж кримінально-правове відношення, є чинним не одночасно, а послідовно один за одним: з моменту втрати чинності одним її набуває інший. В цьому аспекті суперечність законодавчих приписів, які послідовно змінюють один одного, не вкладається у класичне розуміння юридичної колізії. У такому разі новий кримінально-правовий припис вступає в суперечність не із старим (оскільки він уже втратив чинність, його вже не існує), а з визначеним на підставі останнього юридичним змістом існуючого кримінального правовідношення. Викладене, на мій погляд, зумовлює дещо особливий статус темпоральних, тобто таких, що вирішують часову суперечливість законів, колізійних приписів серед інших таких приписів.

Отже, колізійний припис як формальна підстава зворотної дії кримінального закону в часі являє собою нормативно-правовий припис законодавства який розв’язує суперечність між змістом існуючого кримінального правовідношення та приписом нового кримінального закону шляхом визначення того, в якому випадку новий кримінальний закон має зворотну дію в часі, і в якому він такої дії не має. З урахуванням запропонованого у розділі 1 цього дослідження підходу до аналізу закону та його структурних елементів в єдності їх змісту та форми, необхідно дослідити названі характеристики колізійного припису.

З точки зору його змісту темпоральний колізійний припис становить собою такий законодавчий припис, який, як і будь-який інший, структурно складається з двох частин: гіпотези та диспозиції. В гіпотезі колізійного припису описуються властивості (ознаки) кримінального закону, а в диспозиції в залежності від цих ознак встановлюється, має чи не має такий закон зворотну дію в часі. При цьому визначення ознак кримінального закону в гіпотезі колізійного припису ув’язується з матеріальними підставами зворотної дії такого закону в часі.

В цьому аспекті важливого значення набуває точність і повнота описання в гіпотезі колізійного припису тих ознак кримінального закону, які свідчать про наявність у нього матеріальної підстави для зворотної дії в часі. Такими підставами, як було встановлено, пом’якшення або скасування кримінальної відповідальності (шляхом декриміналізації вчиненого діяння чи з інших підстав). Тому de lege ferenda в гіпотезі колізійного припису мають чітко і точно всі випадки як пом’якшення кримінальної відповідальності, так і її скасування.

Проблема повноти визначення в темпоральному колізійному приписі кола кримінальних законів, які мають зворотну дію в часі, та тлумачення цього визначення завжди була актуальною для вітчизняного законодавства. Так, колізійний припис, який містився в частині 1 статті 2 КПК УРСР 1927 року[628] встановлював, що зворотну дію в часі мають “закони, які касують зовсім застосування заходів соціальної оборони або пом’якшують ці заходи”[629]. Таке положення розумілося як надання зворотної дії кримінальним законам, що декриміналізують вчинений злочин, або пом’якшують передбачене за його вчинення покарання (за старою юридичною термінологією – заходи соціальної оборони, або, як частіше говорилося, соціального захисту). Разом з тим, окремі криміналісти тлумачили це положення як таке, що надає зворотної дії також і деяким іншим кримінальним законам, зокрема тим, які скорочують строки давності притягнення до кримінальної відповідальності[630].

Під час реформування кримінальних законів в СРСР кінця п’ятидесятих – початку шістдесятих років ХХ століття темпоральні колізійні приписи були перенесені до них. В КК України 1960 року припис, який надавав зворотної дії в часі кримінальним законам був сформульований таким чином: “закон, що усуває караність діяння чи пом’якшує покарання, має зворотну силу, тобто поширюється також на діяння, вчинені до його видання”[631]. Аналогічного змісту приписи з’явилися і в КК інших союзних республік СРСР.

Їх зміст викликав серед криміналістів досить жваву дискусію з приводу того, які ж закони слід розуміти під такими, що усувають караність діяння чи пом’якшують покарання і в зв’язку з цим мають зворотну дію. Одні вчені вважали, що хоча формально стаття 6 КК України 1960 року (стаття 6 Основ кримінального законодавства Союзу РСР та союзних республік 1958 року та аналогічні статті КК союзних республік) і говорить про надання зворотної дії лише законам, що скасовують караність діяння чи пом’якшують покарання, їй не можна надавати обмежувальне тлумачення, оскільки за своїм смислом вона стосується також і кримінальних законів, які тим чи іншим чином пом’якшують становище особи, яка вчинила злочин (скорочують строки давності чи судимості, пом’якшують умови умовно-дострокового звільнення тощо)[632]. Натомість, Пленум Верховного Суду СРСР у своїх рішеннях послідовно проводив позицію про те, що згаданий колізійний припис треба тлумачити буквально. На думку Верховного Суду СРСР такий припис надавав зворотної дії лише законам, що декриміналізували вчинений злочин або пом’якшували передбачене за нього покарання, і не надавав такої кримінальним законам, що іншим чином скасовували або обмежували повноваження держави на притягнення особи до кримінальної відповідальності[633]. Позицію Верховного Суду СРСР підтримали у своїх роботах і деякі криміналісти, зокрема Г.З. Анашкін[634], Н.Д. Дурманов[635], В.Т. Калмиков[636], І.А. Ребане[637] та інші. Була навіть виловлена думка про те, що такі кримінальні закони, які іншим чином (крім скасування злочинності діяння та пом’якшення покарання) змінюють повноваження держави у кримінальному правовідношенні, завжди мають зворотну дію в часі, незалежно від того, у бік розширення чи у бік звуження змінені ці повноваження[638].

З моменту набуття чинності Конституцією України постало серйозне питання про відповідність цього припису положенням частини 1 статті 58 Конституції. Багато криміналістів вважали, що частина 1 статті 58 Конституції України більш широко описує коло кримінальних законів, які мають матеріальну підставу для зворотної дії, оскільки надає зворотної дії не лише кримінальному законові, який пом’якшує покарання, а й кримінальним законам, які пом’якшують інші заходи кримінальної відповідальності. У зв’язку з цим, наприклад, О.Я. Свєтлов та І.П. Лановенко робили висновок, що частина 2 статті 6 КК України 1960 року “більш вузько, ніж норма Конституції визначає коло законів, що мають зворотну силу, а тому на підставі п. 1 “Перехідних положень” Конституції застосуванню не підлягає”[639].

Нарешті, у колізійному приписі КК України 2001 року було визначено, що “закон про кримінальну відповідальність, який скасовує злочинність діяння або пом’якшує кримінальну відповідальність, має зворотну дію в часі…”. Тобто на сьогодні темпоральний колізійний припис надає зворотної дії в часі кримінальному законові, який скасовує злочинність діяння або пом’якшує кримінальну відповідальність.

Таку його редакцію, на мій погляд, не можна визнати вдалою. Очевидно, що при такому змісті колізійного припису зворотна дія надається кримінальному законові лише при наявності двох матеріальних підстав такої дії: скасування повноваження держави щодо покладення на особу кримінальної відповідальності, здійснене у формі декриміналізації злочину (“закон, який скасовує злочинність діяння”) та обмеження такого повноваження (“закон, який пом’якшує кримінальну відповідальність”). Інші ж матеріальні підстави – скасування повноваження держави щодо покладення на особу кримінальної відповідальності, здійснене у формі встановлення чи розширення підстав звільнення від кримінальної відповідальності, або в інший спосіб у цьому приписі не знайшла свого відображення. Отже, за буквальним тлумаченням частини 1 статті 5 КК України кримінальний закон, який встановлює нові підстави звільнення від кримінальної відповідальності чи розширює існуючі, зворотної дії не має.

Очевидно, що така ситуація є суттєвим недоліком темпорального колізійного припису частини 1 статті 5 КК України. І цей недолік виявляється не лише в тому, що не надається зворотна дія кримінальному законові, який обмежує каральне повноваження держави. Його прояв також і в невідповідності частини 1 статті 5 КК України частині 1 статті 58 Конституції України, відповідно до якої “закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи”. Тобто, методом тлумачення від зворотного можна зробити висновок, що Конституція допускає можливість зворотної дії законів, які, по-перше, скасовують юридичну відповідальність, по-друге, пом’якшують юридичну відповідальність. Як вже відзначалося вище, скасування кримінальної відповідальності полягає в припиненні повноваження держави на притягнення особи до такої відповідальності. Таке скасування можливе не тільки шляхом декриміналізації діяння, що стало підставою такої відповідальності, а й шляхом встановлення для держави повноваження звільнити особу від кримінальної відповідальності при збереженні злочинності вчиненого нею діяння. І в обох цих випадках, відповідно до Конституції України, закон повинен мати зворотну дію. Натомість КК України обмежує скасування кримінальної відповідальності особи лише випадками декриміналізації вчиненого діяння. Отже, в цьому аспекті зміст темпорального колізійного припису кримінального закону є вужчим, ніж зміст відповідного припису Конституції України, що, звичайно ж, має бути виправленим.

Причина такого звуження змісту темпорального колізійного припису КК України криється, на мій погляд, у вже критикованій вище його термінологічній недосконалості. Вживши в КК України замість терміну “кримінальний закон” термін “закон про кримінальну відповідальність”, законодавець при формулюванні частини 1 статті 5 зіштовхнувся із загрозою тавтологічності, суперечливості і заплутаності. Із застосуванням терміну “закон про кримінальну відповідальність” частина 1 статті 5 КК України для того, щоб відповідати Конституції України, мала б бути сформульована так: “закон, про кримінальну відповідальність, який скасовує або пом’якшує кримінальну відповідальність, має зворотну дію в часі…”. Очевидно, щоб уникнути конструкції “закон про кримінальну відповідальність, який скасовує кримінальну відповідальність”, законодавець і вдався до слів “закон про кримінальну відповідальність, який скасовує злочинність діяння”, не замислившись над тим, що таким чином, по-перше, було звужено коло законів, яким надається зворотна дія, а, по-друге, КК України став суперечити Конституції України.

З використанням же в частині 1 статті 5 КК України терміну “кримінальний закон” та з урахуванням положень частини 1 статті 58 Конституції України, темпоральний колізійний припис, на мій погляд, міг би бути сформульований так: “Кримінальний закон, який пом’якшує або скасовує кримінальну відповідальність особи, має зворотну дію в часі…”. Очевидно, що в такій редакції він охопить всі матеріальні підстави зворотної дії кримінального закону в часі: і пом’якшення кримінальної відповідальності, і скасування кримінальної відповідальності (у формі декриміналізації діяння та звільнення від кримінальної відповідальності).

Вітчизняний колізійний припис про зворотну дію кримінального закону в часі відрізняється від відповідних положень кримінальних законів деяких пострадянських країн тим, що в ньому немає вказівки на зворотну дію законів, що іншим чином покращують становище особи, яка вчинила злочин. Так, наприклад, відповідно до частини 1 статті 10 КК Російської Федерації “кримінальний закон, що усуває злочинність діяння, пом’якшує покарання чи іншим чином покращує становище особи, яка вчинила злочин, має зворотну дію…”. Дослівно тотожні положення містяться в частині 2 статті 9 КК Білорусі, частині 2 статті 3 Литовської Республіки, частині 1 статті 10 КК Республіки Молдова, частині 1 статті 6 КК Туркменістану та законах деяких інших країн. На перших етапах розробки проекту нині чинного КК України в ньому також містилося подібне положення, однак у 1996-1997 році розробники проекту від нього відмовилися.

Окремими дослідниками відсутність в частині 1 статті 5 КК України вказівки на закони, що іншим чином покращують становище особи, яка вчинила злочин, як на такі, що мають зворотну дію, розцінюється як серйозний недолік українського законодавства. Зокрема, А. Потапов пише, що відсутність такої вказівки “суттєво звужує можливості застосування норм КК України стосовно діянь, вчинених до набуття ним чинності. За КК України не мають зворотної сили кримінальні закони, які іншим чином (окрім усунення злочинності діяння та пом’якшення кримінальної відповідальності) покращують становище осіб, які вчинили злочини, в тому числі закони про особливості видачі злочинців для притягнення до кримінальної відповідальності і відбування покарання (стаття 10 КК України), закони про правові наслідки засудження особи поза межами України (стаття 9 КК України), закони про обмежену осудність (стаття 20 КК України в своїй чинній редакції прямо не передбачає можливості пом’якшення відповідальності осіб, які вчинили злочини при обмеженій осудності)”. З цих же причин, на думку А. Потапова, не мають зворотної дії і закони, які розширюють підстави звільнення від кримінальної відповідальності[640]. З такими твердженнями погодитися не можна.

На мій погляд, за умови вказівки в колізійному приписі на те, що зворотну дію мають кримінальні закони, які пом’якшують або скасовують відповідальність особи, додаткове застереження щодо законів які іншим чином покращують становище особи, яка вчинила злочин, буде зайвим. В кримінальному праві ніякого іншого покращення становища такої особи, окрім як усунення чи пом’якшення кримінальної відповідальності, не може бути, оскільки кримінальне право не визначає жодних інших наслідків вчинення злочину, крім кримінальної відповідальності за нього. Тому всякі зміни кримінального закону вони завжди стосуються або встановлення чи усунення кримінальної відповідальності, або її посилення чи пом’якшення. Тому всі вони підпадають або під визначену категорію законів, що мають зворотну дію, або є законами, які такої дії не мають. В тому числі, сказане стосується і тих кримінальних законів, які названі А. Потаповим в якості таких, що “іншим чином покращують становище особи”. Зокрема, закони, які унеможливлюють видачу особи, яка вчинила злочин, до іноземної держави, усувають її кримінальну відповідальність в цій державі; закони, які обмежують можливості врахування вироку суду іноземної держави, пом’якшують кримінальну відповідальінсть особи за злочин, вчинений в Україні; стаття 20 КК України дозволяє або пом’якшити кримінальну відповідальність особи, яка вчинила злочин в стані обмеженої осудності; закони, які розширюють підстави звільнення від кримінальної відповідальності, як вже відзначалося вище, є законами, що усувають кримінальну відповідальність тощо. Таким чином, всі ці положення КК України і так мають зворотну дію, тому спеціальне застереження про закони, які “іншим чином покращують становище особи”, є зайвим. У зв’язку з цим уявляється обґрунтованою позиція вітчизняного законодавця, який не включив його до колізійного припису частини 1 статті 5 КК України.

Що стосується форми темпорального колізійного припису, який надає зворотної дії кримінального закону, то основна проблема тут полягає в тому, де, в якому нормативно-правовому акті такий припис має бути зафіксований. Історія розвитку та сучасний стан вітчизняного і зарубіжного законодавства свідчить про те, що до вирішення даної проблеми законодавці різних країн і часів підходили різними способами.

Так, певного поширення набуло закріплення цього припису в спеціальному законі, яким затверджувався Кримінальний кодекс держави. Такий підхід спостерігався у німецьких законодавців ХІХ століття. Зокрема, темпоральний колізійний припис був вміщений у пункті 2 Патенту, яким був оприлюднений Баварський Кримінальний кодекс 1813 року, пункті 6 Патенту про оприлюднення Ганноверського Кримінального кодексу, пункті 2 Патенту про оприлюднення Вюртемберзького Кримінального кодексу, пункті 2 Едикту, яким було введено Баденський Кримінальний кодекс 1845 року, в статті 4 Закону про введення в дію Прусського Кримінального кодексу 1851 року, § 6 Закону про введення в дію Саксонського кодексу 1855 року[641]. Не містить темпорального колізійного припису і нині чинний КК Фінляндії 1889 року, проте такий припис міститься у § 3 Постанови про введення його в дію[642]. Уявляється, що такий шлях не є раціональним. У даному випадку колізійний припис вирішує темпоральну колізію лише між новим КК та попереднім. Для того ж, щоб надати зворотної дії кримінальному законові, який набуде чинності пізніше, необхідно буде або встановлювати новий колізійний припис, або вдаватися до спеціальної вказівки законодавця (ця формальна підстава зворотної дії кримінального закону буде розглянута нижче), або давати офіційне чи неофіційне (як у Фінляндії) тлумачення, що колізійний припис, який міститься в законі про затвердження КК, слід застосовувати і при подальших змінах цього кодексу.

Слід відзначити, що ідея поміщення колізійного припису до кожного новоприйнятого закону знайшла свою підтримку і обґрунтування у літературі. Так, була висловлена думка, що у зв’язку з тим, що часто важко буває визначити, який закон (новий чи старий) є більш м’яким, слід законодавчо закріпити положення, згідно якого кожен новий кримінальний закон містив би вказівку про надання чи надання йому зворотної дії[643]. В загальній теорії права позиції про необхідність у кожному випадку спеціального застереження в самому законі про надання йому зворотної дії дотримується сьогодні С.С. Алексєєв[644]. Таким чином, пропонується відмовитися від колізійного припису як підстави зворотної дії кримінального закону в часі.

Позиції Т.Г. Даурової та С.С. Алексєєва вразливі для критики з тих підстав, що їх реалізація призведе до втрати темпоральним колізійним приписом ознаки нормативності, нагромадження в системі законодавства великої кількості тотожних по суті положень, які, замість того, щоб бути зведені в єдине, будуть розкидані в значному масиві нормативно-правових актів. Кожного разу, змінюючи ту чи іншу статтю кримінального закону, законодавець повинен буде вказувати, чи має така зміна зворотну дію, тоді як наявність у законі колізійного припису дозволяє і без такої вказівки у кожному разі визначити, чи має закон зворотні дію, чи ні. Уявляється актуальним щодо цього питання афоризм Ф. Ніцше, який говорив, що “носити своє золото не відкарбованим у монети – незручно: так чинить мислитель, який не має ніяких формул”[645]. Запропоноване Т.Г. Дауровою та С.С. Алексєєвим нагромадження у законодавстві положень про наявність чи відсутність зворотної дії у кожної зміненої статті того чи іншого закону якраз і є тим “золотом, що не відкарбоване у монети”. Єдиний же універсальний колізійний припис – за тією ж аналогією зручна формула для визначення того, який закон має зворотну дію в часі.

Іноді колізійний темпоральний припис поміщується до кримінально-процесуального законодавства. Така ситуація, як вже відзначалося мала місце і в історії вітчизняного законодавства: КК України 1927 року не містив жодних положень про чинність та дію кримінального закону в часі, натомість вони знаходилися в статті 2 КПК УРСР 1927 року. Такий законодавче рішення досить широко критикувалося у вітчизняній кримінально-правовій науці, як в період його існування[646], так і пізніше[647]. При цьому критика велася і ведеться з тих позицій, що аналізований припис є за своєю природою матеріально-правовим, а, отже, його місце – в матеріальному кримінальному законі.

Уявляється, що такий аргумент проти закріплення у кримінальному законодавстві темпорального колізійного припису, який надає зворотної дії кримінальному законові, не позбавлений рації. Дійсно, однією із властивостей колізійних приписів якраз і є належність їх або до тієї галузі (чи підгалузі) законодавства, колізії між положеннями якої він вирішує[648], або ж до нормативно-правового акту більш високої юридичної сили. Оскільки юридична сила кримінального і кримінально-процесуального законів є рівнозначною, то припис, що вирішує темпоральну колізію в кримінальному законі, не може міститися в кримінально-процесуальному. Він може бути закріплений або в самому кримінальному законі, або в Конституції держави, як єдиному національному нормативно-правовому акті, що має вищу юридичну силу, ніж кримінальний закон.

У свій час М.І. Блум сумнівалася в можливості конституційного закріплення положення про зворотну дію законів у часі. Вона вважала, що положення різних галузей права (у тому числі й кримінального) про дію норм цієї галузі у просторі та часі, не складають у сукупності окремого інституту, оскільки різняться за предметом і методом правового регулювання, метою та задачами, що стоять перед ними. З цього М.І. Блум робила висновок про неможливість створення єдиного конституційного колізійного припису, який би регулював зворотну дію в часі актів законодавства будь-якої галузі[649].

Пізніше Д.Н. Бахрах дійшов висновку, що правила надання та ненадання зворотної дії законам стало міжгалузевим та потребує відповідного оформлення на конституційному рівні[650]. Така позиція набула певної підтримки у літературі. Так, в період підготовки проекту нової Конституції України була висунута слушна пропозиція про те, що конституційний припис про надання зворотної дії законам повинен бути позбавленим тієї чи іншої (у тому числі кримінально-правової) специфіки, а містити більш загальні положення, саме конституційного характеру, “що гарантують права фізичних і юридичних осіб від сваволі законодавця”[651].

Український законодавець, приймаючи Конституцію України 1996 року знайшов за можливе закріпити в ній загальне положення про надання та ненадання зворотної дії в часі окремими видам законів (частина 1 статті 58 Конституції України). Цей припис, як вже відзначалося, з достатньою повнотою визначив коло кримінальних законів, які можуть мати зворотну дію в часі[652], а тому, в принципі, міг би замінити собою колізійний припис, вміщений в частині 1 статті 5 КК України. Однак, законодавець визнав за необхідне включення до КК України самостійного темпорального колізійного припису, який би існував поряд з конституційним (хоча і сформулював його не зовсім вдало).

При цьому цілком виправданим є те, що припис кримінального закону дослівно не повторює конституційний припис, хоча іноді висловлюються й судження на користь буквального повторення Кримінальним кодексом окремих конституційних положень[653]. Адже, з одного боку, під час конкретизації конституційних положень в окремих галузях права відбувається перехід конституційної норми на менший рівень абстрактності, на інший логічний рівень. Внаслідок цього формується відносно нове, більш конкретне правило поведінки, яке відноситься до конституційної норми так, як конкретне відноситься до загального[654]. Крім того, оскільки положення Конституції завжди відзначаються певним рівнем загальності, вони повинні знаходити свій подальший розвиток, деталізацію та конкретизацію на рівні окремих галузей законодавства[655]. Тож паралельне існування в рамках єдиної законодавчої системи двох темпоральних колізійних приписів, поміщених до нормативно-правових актів різної юридичної сили (Конституції України та КК України), за умови, звичайно, їх несуперечності один одному, є не тільки виправданим, а й доцільним.

Разом з тим, в окремих зарубіжних країнах темпоральний колізійний припис не знаходить свого закріплення ні в Конституції держави, ні в її кримінальних законах. Так, за твердженням М.І. Полянського в Англії взагалі відсутні положення про дію закону в часі, не рахуючи низки теоретичних напрацювань[656]. Не містяться колізійні темпоральні норми ні в КК, ні в конституційному законодавстві Швеції. Очевидно, у цих державах зворотна дія кримінальним законам, які скасовують або пом’якшують кримінальну відповідальність, надається приписами ще більш високої юридичної сили – міжнародно-правовими актами. До числа таких актів, які містять темпоральні колізійні приписи, відносяться, наприклад, Міжнародний пакт про громадянські та політичні права відповідно до частини 1 статті 15 якого “якщо після вчинення злочину законом встановлюється більш легке покарання, дія цього закону поширюється на даного злочинця” та Резолюція 1984/50 Економічної і Соціальної Ради ООН від 25 травня 1984 року “Заходи, що гарантують захист прав тих, хто засуджений до страти”, згідно з пунктом 2 якої “якщо після вчинення злочину були здійснені зміни в законодавстві, що передбачають більш м’які заходи покарання, вони повинні поширюватися і на правопорушника, що вчинив даний злочин”.

Уявляється, що застосування в Україні таких приписів не є можливим, оскільки вони більш вузько, аніж колізійні приписи актів національного законодавства (Конституції України і КК України) визначають коло законів, що мають зворотну дію.

Отже, за формою колізійний припис, який є формальною підставою зворотної дії кримінального закону в часі становить на сьогодні в України частину тексту і КК України, і Конституції України, що є виправданим і не може розцінюватися як дуалізм у регулюванні цього питання. Звертає на себе увагу лише те, що визначення кола законів, які мають зворотну дію, у Конституції України і в КК України законодавець оформлює по-різному. Якщо в Конституції встановлюється загальний принцип “закон зворотної дії немає” і лише як виключення з цього принципу надається зворотна дія закону, що скасовує або пом’якшує відповідальність особи, то в КК України ні загальний принцип, ні виключення з нього не встановлюються, а просто називаються методом перерахування закони, які мають зворотну дію в часі, і закони, які такої дії не мають.

Уявляється, що доля раціоналізму є і в тій, і в іншій формі виразу темпорального колізійного припису. Встановлення загального принципу “закон зворотної дії не має”, який “створений духом новітнього права, що повстало проти жорсткого, пристрасного, повного свавілля та образи для почуття справедливості звичаю видавати більш сурові закони для більш сурової кари вже вчинених дій, що нерідко практикувалося у попередні роки”[657], є важливою політико-правовою гарантією непорушності прав і свобод людини, є, як відзначив в одному зі своїх рішень Конституційний Суд України, гарантією безпеки людини і громадянина, довіри до держави[658]. Тому використання цієї формули в Конституції, яка сама по собі є не лише нормативно-правовим актом, а й політичним документом, є цілком виправданим.

Що ж до оформлення темпорального колізійного припису в кримінальному законі, то не можна погодитися з позицією тих правознавців, які пропонують вжити такий же спосіб, як і в Конституції: проголосити основним принципом незворотність дії закону в часі, і виключенням з нього – зворотну дію[659]. Очевидно, що і пряма, і зворотна дія є самостійними видами дії кримінального закону в часі, які різняться за своїми підставами. Тому не можна стверджувати, що якась з них є загальним принципом, а якась виключенням. Точно так же, як принципом законодавчої системи України є пряма дія будь-якого закону, таким же принципом є й зворотна дія окремих видів законів. При цьому “принциповість” зворотної дії законів, що скасовують або пом’якшують відповідальність особи, не менша, ніж “принциповість” прямої дії будь-якого закону.

Саме тому, форму вираження темпорального колізійного припису у кримінальному законі України, яка полягає у вичерпному перерахуванні законів, які мають зворотну дію, і законів, які такої дії не мають, слід визнати більш раціональною, аніж форму вираження цього припису як виключення з принципу прямої дії закону в часі, що застосовується у кримінальних законах деяких зарубіжних країн. Наприклад, у статті 2 КК Алжиру, статті 6 КК Японії[660], § 61 КК Австрії[661], частині 2 статті 2 КК Швейцарії[662], пункті 1 § 3 КК Данії[663] в різній редакційній формі встановлено, що закон не має зворотної дії, крім випадків, коли він менш суровий[664].

4.3.2. Спеціальна вказівка законодавця

Поряд з колізійною статтею, іншою формальною підставою, яка іноді використовується для надання зворотної дії кримінальним законам, є пряма, ясно виражена або “мовчазна” вказівка законодавця про це[665]. Ясно виражену вказівку законодавця про надання їм зворотної дії мали, наприклад, декрет Ради Народних Комісарів РРФСР від 8 травня 1918 р. “Про хабарництво”[666], постанова Президії Центрального Виконавчого Комітету СРСР від 21 листопада 1929 р. “Про оголошення поза законом посадових осіб – громадян Союзу РСР за кордоном, що перебігли в табір ворогів робітничого класу і селянства і відмовилися повернутися до Союзу РСР”[667] та деякі інші кримінальні закони. “Мовчазно” зворотна дія була надана ст. 13 Положення про державні злочини (контрреволюційні та особливо для СРСР небезпечні злочини проти порядку управління)[668], затвердженого постановою Центрального Виконавчого Комітету СРСР 25 лютого 1927 р., яка встановлювала покарання за активну боротьбу проти робітничого класу і революційного руху, виявлені на відповідальній або секретній (агентурній) посаді за царського ладу або у контрреволюційних урядів в період громадянської війни. В подальшому ця стаття була включена до Кримінальних кодексів всіх союзних республік СРСР (ст. 54¹³ КК УРСР 1927 р., ст. 58¹³ КК РРФСР 1926 р., ст. 74 КК БРСР 1928 р. та ін.) та проіснувала до кодифікації кінця 50-х – початку 60-х років[669].

Наведені приклади стосуються лише надання зворотної дії спеціальною вказівкою законодавця тим законам, які встановлювали чи посилювали кримінальну відповідальність за певно визначені діяння. Однак, у ряді випадків зворотну дію отримували комплексні нормативно-правові акти, незалежно від того, що в окремих випадках вони встановлювали чи посилювали відповідальність, в окремих – скасовували чи пом’якшували, а в інших же – жодним чином не змінювали її. Такі ситуації в Радянському Союзі мали місце, коли зворотна дія надавалася цілим Кримінальним кодексам окремих союзних республік на території інших республік. Так, у 1940 році Президія Верховної Ради СРСР поширила чинність КК Української РСР на територію Молдавської РСР[670], а КК РРФСР на територію Литовської РСР, Латвійської РСР та Естонської РСР[671]. При цьому у відповідних Указах було зазначено, що притягнення до кримінальної відповідальності за раніше вчинені злочини, має відбуватися на підставі згаданих Кодексів, а раніше винесені вироки – підлягають перегляду. За волею законодавця у повному обсязі отримав зворотну дію і КК РРФСР 1922 року[672].

Така законодавча практика мала місце не лише в Радянському Союзі, а й у деяких інших країнах. Зокрема, у Франції законодавцем була надана зворотна дія законові від 14 листопада 1918 р., яким було посилене кримінальне переслідування державної зради та шпіонажу. Таку ж вказівку мали майже всі кримінально-правові акти періоду окупації під час Другої світової війни, а також ордонанс від 26 грудня 1944 року, який ввів покарання у вигляді поразки в правах для осіб, що співробітничали з ворогами під час війни[673].

Широковідомим є англійський Статут 1584 року, якому законодавцем була надана зворотна дія. За цим законом була страчена шотландська королева Марія Стюарт, яка була арештована за обвинуваченням у вчиненні зради ще в 1569 році[674]. З цього приводу Фрідріх Шиллер в трагедії “Марія Стюарт” писав: “горе жертві, коли вуста законодавця їй же й вирок виносять!”[675].

Досить поширеною є практика надання кримінальним законам зворотної дії спеціальною вказівкою законодавця у Китаї. При цьому, така вказівка не позбавлена такої собі “китайської специфіки”. Ось як, наприклад, вона була сформульована в Рішенні Постійного Комітету Всекитайських Зборів Народних Представників “Про суворе покарання злочинців, які підривають економіку”. Це рішення було прийнято 8 березня 1982 року і відповідно до його пункту 2 набуло чинності з 1 квітня того ж року. Однак далі, у цьому ж пункті сказано, у випадках коли особа, яка скоїла злочин до набуття Рішенням чинності, до 1 травня 1982 року з’явиться із зізнанням або, перебуваючи під вартою, щиросердно зізнається про всі скоєні нею злочини і, крім того, надасть правдиву звинувачувальну інформацію про факти скоєння злочинів іншими злочинцями, подальший розгляд її справи ведеться згідно положень законодавства, чинного до дня набуття чинності цим Рішенням. У випадках же, коли особа до 1 травня 1982 року не вчинить описаних дій, її справа розглядається згідно з цим Рішенням[676].

Практично у всіх колишніх європейських соціалістичних країнах після Другої світової війни приймалися кримінальні закони, яким спеціальною вказівкою законодавця надавалася зворотна дія. Так, у Болгарії це був Закон “Про віддання до народного суду винуватців втягнення Болгарії у світову війну проти союзних націй та злодіянь, пов’язаних з нею”, прийнятий Урядом Вітчизняного фронту 30 вересня 1944 року[677]. У Польщі 31 серпня 1944 року було видано Декрет Польського Комітету національного звільнення “Про заходи покарання фашистсько-гітлерівських злодіїв, винуватих у вбивствах та знущаннях над цивільним населенням та полоненими, а також про заходи покарання зрадників Польського Народу”; 22 січня 1946 року – Декрет “Про відповідальність за серпневу поразку та фашизацію державного життя”; 22 липня 1946 року – Декрет “Про кримінальну відповідальність за відмову від нації в період війни 1939-1945 рр.”[678]. В Угорщині у 1945 році були видані постанови Тимчасового Народного Уряду “Про відповідальність за військові злочини та злочини проти народу” № 81/1945 та № 1440/1945[679]. В Німецькій Демократичній Республіці було видано закон Контрольної ради № 10 від 20 грудня 1945 року “Про покарання винуватих у військових злочинах та злочинах проти миру та людства” тощо[680]. Всім цим нормативно-правовим актам була надана зворотна дія спеціальними вказівками органів, що їх видавали.

У Монголії надання кримінальному законові зворотної дії спеціальною вказівкою законодавця мало місце у статті 4 Указу Президії Верховного Народного Хуралу МНР № 128 від 26 травня 1961 року “Про кримінальну відповідальність осіб, винуватих у виникненні лісової і степової пожеж” і позитивно оцінюється місцевими криміналістами[681].

У Камбоджі (Кампучиї) зворотна дія була надана декрету-закону № 1 Народно-революційної ради від 15 липня 1979 року, спеціально прийнятого для покарання колишніх лідерів країни Пол Пота, Ієнг Сарі та їх оточення за діяння, вчинені ними в період перебування при владі[682].

29 грудня 2002 року вироком Верховного Казиєту (Суду) Туркменістану четверо осіб (Ш., О., Х. та И.) були визнані винними у державній зраді шляхом посягання на життя Президента С. Ніязова і їм було призначене покарання у виді позбавлення волі строком на 25 років – максимально можливе за законом, чинним на момент вчинення інкримінованого діяння (25 грудня того ж року). У той же день до Конституції країни були внесені зміни, якими Халк Маслахати (Народна рада Туркменістану – найвищий орган державної влади) була наділена повноваженням давати згоду Верховному Казиєту на застосування нового виду покарання – довічного позбавлення волі. Наступного дня (30 грудня) Халк Маслахати своєю постановою замінила призначене Ш., О., Х. та И. покарання на довічне позбавлення волі і надала згоду Верховному Казиєту на застосування цього покарання до інших співучасників діяння, інкримінованого названим особам[683].

У Сполучених Штатах Америки пункт 3 розділу 9 статті 1 Конституції містить пряму заборону для Конгресу приймати закони ex post facto, тобто закони, в яких застережена їх зворотна дія[684]. Це положення хоч і має найвищий рівень узагальнення: стосується законів усіх галузей та будь-якого змісту, однак судова практика та більшість дослідників у США схиляються до того, що заборона приймати закони зі зворотною дією торкається лише, або головним чином, кримінальних законів[685]. Мабуть, саме тому за понад двохсотлітню історію існування цієї країни жоден кримінальний закон в ній не отримав зворотної дії в часі за спеціальною вказівкою законодавця.

Практика надання кримінальному законові зворотної дії спеціальною вказівкою законодавця вельми активно підтримувалося радянською юридичною наукою. У доктрині радянського права, у тому числі кримінального, тривалий час підтримувалася існуюча ще з Середньовіччя ідея про повноваження законодавця своїм рішенням надавати зворотної дії будь-яким або деяким кримінальним законам. “Немає підручників загальної теорії держави та права або кримінального права, – писали М.І. Блум і А.О. Тілле, – в яких була відсутня б вказівка про можливість надання зворотної сили законам, за умови спеціального про те застереження в самому законі”[686]. На користь повноваження законодавця надавати своєю вказівкою зворотної дії більш суровому кримінальному законові висловлювалися, зокрема, О.А. Герцензон[687], Б.С. Утевський[688], А.А. Піонтковський[689] та деякі інші автори. Проте, слід зазначити, що оскільки частіше за все спеціальною вказівкою радянського законодавця надавалася зворотна дія кримінальним законам, що встановлювали злочинність або посилювали караність діяння, майже всі вчені, які підтримували цю ідею, вказували, на особливість (виключність) випадків, в яких може мати місце надання зворотної дії законові за цією підставою[690].

Не всі автори, які підтримували цю ідею, наводили аргументи на її користь[691], однак всі вони, по суті, виходили з широко поширеної раніше концепції необмежених повноважень законодавця та його зверхності над правом. Досить яскраво це виразив ще Г.Ф. Шершеневич. Він стверджував, що “воля законодавця стоїть над правом, і тому він може, якщо захоче, надати новому законові зворотної сили”[692]. М.С. Таганцев задавався питанням “якщо закон є виявом авторитетної волі, то чому ця авторитетна і, в значенні юридичному, необмежена воля не може надати закону зворотної сили?” і сам же на нього відповідав, що “законодавець завжди і безумовно має право додавати всякому законові зворотної сили”[693]. А.О. Тілле, в роботах якого дана ідея в радянські роки отримала найбільший розвиток, зазначав, що оскільки суверенітет держави є правовим вираженням її незалежності та повновладдя, законодавець не може бути пов'язаний і принципом “закон зворотної дії не має”[694]. У тому ж руслі анонімний автор Л.В. стверджував, що поширеність цього принципу в кримінальних кодексах “культурного світу” ще не робить його священним, і якщо він не відповідає “класовим та історичним смакам”, а також “революційній доцільності”, його цілком можна відкинути[695]. На засіданні Народного комісаріату юстиції 16 грудня 1919 року у протоколі № 217 було записано: “роз’яснити, що радянське кримінальне право не визнає принципу, за яким більш сурове покарання нового закону не має зворотної дії відносно злочинів, вчинених до видання нового закону”[696]. “Основна засада всієї нашої судової політики, – писав ще у 1925 році майбутній нарком юстиції СРСР М.В. Криленко, – основний принцип всього нашого радянського права, стрижнем, навколо якого крутяться всі наші практичні заходи і теоретичні побудови, основна ідея нашого кримінального права – боротьба з соціальною небезпекою, яку являє собою ця особа, яку вона несе для встановленого громадського правопорядку”[697]. Визнаючи суспільно небезпечними не лише осіб, які не вчинили злочинів за чинним законодавством, а й осіб, які не вчинювали їх за колишнім законодавством, влада намагалася виправдати свої заходи, пов’язані із наданням зворотної дії кримінальним законам.

Окремі автори визнавали також повноваження законодавця не надавати спеціальною на те вказівкою зворотної дії кримінальному законові, що усуває злочинність діяння або пом'якшує кримінальну відповідальність[698]. І законодавець дійсно неодноразово вдавався до ненадання зворотної дії більш м'яким кримінальним законам. Зокрема, статтею 2 Закону Союзу РСР від 25 грудня 1958 р. “Про затвердження Основ кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік” було передбачено, що “стаття 23 Основ… не поширюється в частині строку позбавлення воді на осіб, засуджених до видання Основ… за особливо небезпечні державні злочини, передбачені Законом про кримінальну відповідальність за державні злочини, за бандитизм, умисне вбивство за обтяжуючих обставин, розкрадання державного або громадського майна у великих розмірах і розбій”[699]. Як відомо, раніше чинним законодавством була передбачена можливість застосування за окремі з цих злочинів покарання у вигляді позбавлення волі на строк до 25 років, тоді як нові Основи передбачали максимум покарання за особливо тяжкі злочини в 15 років позбавлення волі.

Не так давно у Білорусі мав місце випадок, коли спеціальною вказівкою законодавця зворотна дія не була надана закону, який усунув або пом'якшив кримінальну відповідальність за багато злочинів. Мається на увазі Закон Республіки Білорусь від 17 травня 1997 р. “Про внесення змін і доповнень до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів Республіки Білорусь”[700], яким були збільшені розміри великої і особливо великої матеріальної шкоди, що є обов’язковою ознакою багатьох складів злочинів. У пункті 3 розділу ІІІ цього Закону вказувалося, що “вироки, які набрали законної сили відносно осіб, засуджених до набуття чинності цього Закону… перегляду не підлягають”. Таким чином, не дивлячись на те, що з набуттям чинності даного закону розмір шкоди, заподіяної деякими засудженими, перестав вважатися великим або особливо великим, а, отже, деякі діяння були визнані незлочинними або підлягали менш суворому покаранню, білоруський законодавець заборонив застосовувати до них новий Закон.

Можливість ненадання зворотної дії більш м’якому кримінальному законові шляхом спеціального застереження законодавця передбачена у кримінальному законодавстві Латвії. Про це говориться у частині 2 статті 5 Кримінального закону Латвійської Республіки, відповідно до якої “закон, що усуває караність діяння, пом’якшує покарання чи іншим чином сприяє особі, якщо лише в законі не визначено інше, має зворотну дію”[701] (курсив мій – Ю.П.).

Апофеозом розвитку в радянській юридичній науці ідеї про повноваження законодавця спеціальною вказівкою надавати чи не надавати зворотної дії будь-якому кримінальному закону стало визнання права законодавця надавати зворотної дії кримінальному закону тільки в окремій кримінальній справі. У науково-практичному коментарі КК РРФСР стверджувалося, що: “у виняткових випадках по конкретній кримінальній справі в кожному окремому випадку спеціальною постановою Президії Верховної Ради СРСР (або Верховної Ради союзної республіки) закону може бути надана зворотна сила”[702]. С.С. Алексєєв же вважав, що “компетентні органи мають право надавати зворотної сили нормативним актам (які в принципі такої зворотної сили не мають) тільки для даної конкретної справи”[703]. І законодавець дійсно користувався “повноваженням” надати зворотної дії кримінальному закону по конкретній справі. Так, за твердженням Г.В. Швекова ще “декілька років назад (автор пише ці рядки у 1970 році – Ю.П.) були випадки надання зворотної дії більш строгому закону в окремих справах постановами Президій Верховних Рад союзних республік”[704]. Непрямим доказом їх існування можна вважати і слова М.П. Кучерявого, який писав, що “слід визнати глибоко помилковою та такою, що суперечить чинному законодавству, думку про те, що у виключних випадках по конкретній справі кожного разу спеціальною Постановою Президії Верховної Ради союзної республіки закону, що посилює покарання, може бути надана зворотна дія”[705].

Ідея про повноваження законодавця за своїм розсудом надавати чи не надавати зворотної дії кримінальному законові ще й сьогодні знаходить якщо не підтримку, то, принаймні, визнання і обґрунтування в юридичній науці. Так, М.Й. Коржанський хоч і називає “дуже недемократичною” практику надання кримінальному закону зворотної дії спеціальною на те вказівкою законодавця, все ж виділяє цю підставу нарівні зі скасуванням і пом'якшенням відповідальності[706]. Можливість надання зворотної дії всім чи деяким законам шляхом спеціальної вказівки визнають Д.Н. Бахрах[707], В.Л. Кулаков[708], Р.З. Ліфшиць[709], М.М. Марченко[710] та деякі інші сучасні вчені.

Викладене поставило на порядок денний питання про необхідність встановлення в законодавстві чітких і строгих підстав зворотної дії кримінального закону. Відомо, що жодна з радянських конституцій (ні Союзу РСР, ні союзних республік) не передбачала підстав зворотної дії законів у часі. Закріпленого ж в Основах кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік, а також КК всіх республік правила про те, що кримінальні закони мають зворотну дію в часі лише у випадках, коли вони усувають злочинність діяння або пом'якшують його караність, як виявилося, недостатньо. Не дивно тому, що у всіх нових Конституціях постсоціалістичних держав з'явилися приписи про межі дії законів у часі та підстави надання їм зворотної дії. Причому жодна з цих Конституцій не передбачає такої підстави надання або ненадання кримінальному закону зворотної дії як спеціальна на те вказівка законодавця. Однак і після цього окремим кримінальним законам в різних країнах, у тому числі й в Україні, спеціальною вказівкою законодавця надавалася зворотна дія.

Зокрема, спеціальною вказівкою законодавця була надана зворотна дія статті 148² КК України 1960 року в редакції Закону України від 5 лютого 1997 р. “Про внесення змін і доповнень до Кримінального і Кримінально-процесуального кодексів України в частині відповідальності за ухилення від сплати податків”[711]. В підпункті 1 пункту ІІІ названого закону було встановлено, що “діяння, пов'язані з ухиленням від сплати податків, зборів, інших обов'язкових платежів, справи по яких на час набирання чинності цього Закону перебувають в стадії попереднього розслідування або судового розгляду, повинні кваліфікуватися за новою редакцією статті 148² Кримінального кодексу України”.

Таким чином вказівкою законодавця була надана зворотна дія закону, який згідно частини 2 статті 6 КК України 1960 року не повинен був її мати, оскільки він у багатьох випадках посилював караність ухилення від сплати податків порівняно із раніше чинним законом. У літературі ж такі новації викликали неоднозначну оцінку. Одні криміналісти, очевидно погоджуючись з ними, пропонували кваліфікувати ухилення від сплати податків, справи по яким знаходяться на стадії попереднього слідства чи у суді, за новою редакцією закону[712], інші – доводили, що частина 1 статті ІІІ згаданого закону суперечить частині 2 статті 6 КК України 1960 року та частині 1 статті 58 Конституції України, а тому не могла застосовуватися[713]. На щастя Верховний Суд України підтримав другу позицію і рекомендував судам України “додержувати вимог законодавства щодо дії в часі кримінального закону про відповідальність за ухилення від сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів… Враховуючи те, що Законом від 5 лютого 1997 р. за одні діяння, пов'язані з ухиленням від сплати податків, зборів, інших обов'язкових платежів, покарання було пом'якшено, а за інші – посилено, положення цього Закону можуть застосовуватися лише в частині, що не суперечить ст. 58 Конституції України”[714] – відзначив Пленум Верховного Суду України.

Проте, погодитися з ідеєю необмежених повноважень законодавця, з якої витікає його повноваження на свій розсуд надавати чи не надавати зворотної дії будь-якому кримінальному законові, не можна. Відомо, що “органи законодавчої влади не можуть наповнювати закони, що видаються ними, свавільним змістом”[715]. “Я бачу близьку погибель тієї держави, де закон не має сили і знаходиться під будь-чиєю владою”[716] – говорив колись Платон. А тому у державі, яка прагне називатися соціальною і правовою, визнає пріоритет загальнолюдських цінностей, законодавець не може і не повинен мати необмежених повноважень[717]. Повноваження законодавця, як і повноваження всіх інших органів державної влади, обмежуються свободою і правами людини і суспільства, що фіксується в Конституції і конкретизується в законах держави[718]. Саме вони є тим, що А.О. Тілле називав “обмеженням свободи законодавця, зовнішньою невідомого походження забороною”[719]. Тому органи державної влади (у тому числі – законодавчої) повинні мати вичерпно визначені повноваження, при чому лише такі, реалізація яких не зашкоджуватиме, а навпаки сприятиме розвиткові та реалізації свободи і прав людини та суспільства. В літературі з загальної теорії права справедливо відзначається, що допущення пріоритету доцільності в порівнянні із законністю здатне викликати серйозну загрозу правопорядку взагалі[720].

Право органів державної влади приймати нормативні акти з усіх питань, які визнаються ними за такі, що підлягають їх вирішенню, Ю.А. Тихомиров називає “принципом презумпції компетенції”[721]. Однак, основний принцип правової держави “полягає в тому, що державна влада в ній обмежена … права людини і громадянина становлять межу всякої правової державної влади, оскільки влада не може їх порушувати … У правовій державі повноваження органів державної влади щодо попередження та припинення порушень закону та злочинів самі поставлені у сурові рамки закону”[722]. А тому у правовій демократичній державі принцип “презумпції компетенції” органів державної влади обмежується рамками, встановленими Конституцією держави.

Такі рамки для законодавця встановлює і Конституція України. Ю.М. Тодика та Є.В. Супрунюк пишуть, що “слід відкинути ідею всевладності рад, у тому числі й парламенту. Верховна Рада України, як і парламенти всіх демократичних держав, – це не всевладний орган, який може робити все, що заманеться, приймати будь-які закони, безпосередньо здійснювати оперативне керівництво всіма державними органами та органами місцевого самоврядування”[723]. Парламент, як і будь-який інший орган державної влади, повинен і може мати лише ті повноваження, які прямо визначені Конституцією та законами України. У зв’язку з цим не можна погодитися з думкою Л.Т. Кривенко про те, що встановлення у Конституції України вичерпного переліку повноважень Верховної Ради України “служить реакційним цілям”[724]. Така вичерпність, навпаки, є однією із складових гарантування безпеки громадянського суспільства від реакційності держави, від державного свавілля.

Повноваження законодавця за своїм розсудом надавати або не надавати зворотної дії будь-якому, а особливо кримінальному, закону є одним з найбільш небезпечних способів порушення свободи та прав людини і громадянського суспільства. Видаючи такий закон, законодавець грубо зневажає Конституцію держави та ним же прийняті закони, порушує права людини, підпорядковує право своїй волі, ставить себе над правом. Природно, що ні про яку правову державу в такому випадку і мови бути не може. Тому держави, що проголосили і що закріпили в своїх Конституціях прагнення стати правовими, прагнуть і до ліквідації практики надання чи ненадання зворотної дії кримінальному законові на підставі спеціальної вказівки законодавця.

Саме тому в жодній Конституції сучасних держав, у тому числі й у Конституції України, не передбачається повноваження законодавця надавати чи не надавати зворотної дії кримінальному законові за своїм розсудом. Отже, надання законові зворотної дії спеціальною вказівкою Верховної Ради України має у будь-якому випадку розцінюватися як порушення Конституції України.