Чорні дияволи

Розділ сьомий У ПОХОДІ

Він прокинувся одразу, раптово. Крижане світло місяця заливало кубрик, і Не-чай побачив над собою біле, перепічкувате обличчя капітан-лейтенанта.

Двері були прочинені. Капітан-лейтенант пішов до них навшпиньках, і Нечай, вдягнувши фланелівку і штани, що лежали на табуреті у головах, босоніж почалапав за ним. Він устиг помітити, що ліжко Сені-Сенечки уже порожне. Тільки Кость Арабаджі ще хропів сном праведника, причмокуючи уві сні губами. Кость запевняв, ніби бачить дивовижні сни.

Взувся Нечай під східцями.

Коли вій зайшов до кают-компанії, там горіла п'ятилінійна гасова лампа, накрита вилинялою газетою. В її теплому домашньому світлі Нечай побачив Миколу Сергійовича, котрий по-старечому горбився над столом, Гришку Трояна, Ігорка і Сеню-Сенечку. Капітан-лейтенант навіщось перевіряв світломаскування на вікнах.

В чуткій нічній тиші ледь потріскувала лампа, на стінах двоїлися тіні. Велетенська тінь Гришки Трояна, зламана під прямим кутом, упиралася в стелю.

Переконавшись, що вікна завішені щільно, капітан-лейтенант повернувся до столу і сказав:

— Сідайте.

Він був, Нечай тільки тепер це помітив, у суконному кітелі, застебнутому на всі п'ять ґудзиків. Очі його твердо поблискували з-під козирка.

Було ясно, що їх неспроста підняли серед ночі. Троян запитав:

— Збігати по речі?

— Ніяких речей! Вам вони не знадобляться, — відповів капітан-лейтенант. — Сподіваюся, ви розумієте, чому такий поспіх? Так от, передусім прошу вас здати документи, фотографії, листи… Усе-все. Навіть гребінці й кисети. Виверніть кишені.

Підійшовши до столу, Нечай виклав усе своє багатство — олівець, записну книжку, голку з ниткою, сірники… Фотографій у нього не було. Ганнуся обіцяла подарувати свою фотокартку, та так і не встигла. Наостанок, вийнявши з кишені батькову люльку, Нечай згадав Гасовського, який одмовився від такого дорогого подарунка. Може, капітан-лейтенант дозволить її залишити?

— Браєрівська… Чудова люлечка, нічого не скажеш. Прокурена… — мовив капітан-лейтенант, покрутивши її в руках. — Але я, на жаль, не можу… Люлька англійська. Зрозумів? — і вже офіційним тоном закінчив: — Та ви не турбуйтеся. Ми її збережемо. Одержите, як тільки повернетесь.

Нечай промовчав.

— А значки… Значки відгвинтити? — запитав Ігорок.

— Звичайно.

— Ну, цього не скинеш… — Троян підкачав рукав фланелівки і показав татуїровку.

— Так, на жаль, витравити не можна… Що там у вас?

— Якір… І ще русалка.

Троян зігнув руку в лікті і русалка ожила, махнула хвостом.

— Це ще нічого… — пробурмотів капітан-лейтенант. — Було б гірше, якби зірки… Довелося б вас звільнити. Як це я міг забути!..

Він похитав головою. І знову став строго офіційний.

— Добре, що нагадали, — сказав. — Більше ні в кого немає татуїровки? Слава богу. Так от, товариші, одержано наказ…

Тільки тепер Нечай помітив, що в кутку кімнати лежать якісь тюки. Не інакше як спорядження.

— Перед вами ставиться завдання… Вони мовчки вислухали бойове завдання.

У лампі потріскувало полум'я. Микола Сергійович совався на стільці, нервував.

— Подальші вказівки одержите на місці, коли командир підводного човна уточнить обстановку, — сказав капітан-лейтенант. — Човен ждатиме вашого повернення. Але може статися… В такому разі, він прийде по вас через чотири доби. Чи інший човен. Повторюю, рівно через чотири доби. І вам доведеться цей час пересидіти на березі. Старий, про якого я вам казав, попереджений. Він працює сторожем на винограднику, там і живе. Він переправить вас у безпечне місце, а потім знову вивезе в море… Нагадую пароль. «Де твоето моміче?» Старий повинен відповісти: «Лєгна сп вече, аго!». Після цього треба сказати: «Іван Вазов», а старий відповість: «Под ігото. Роман в три часті». Постарайтеся запам'ятати.

— Виходить, цей старий болгарин? — спитав Троян.

— Я й забув, що ти з Болгарських хуторів, — капітан-лейтенант уперше осміхнувся. — Що ж, тим краще. Легше запам'ятаєш. Повтори.

— Де твоєто моміче?

— Лєгна сп вече, аго! — відповів капітан-лейтенант.

— Іван Вазов.

— Под ігото. Роман в три часті, — сказав капітан-лейтенант. — Перші дві фрази взяті з цієї книжки.

— А хто такий Вазов? — спитав Ігорок.

— Письменник, — встряв у розмову Микола Сергійович. — До речі, свій роман він написав у нас, в Одесі.

— Іще от що… — вів далі капітан-лейтенант. — Якщо сторожа не буде на винограднику, пробирайтеся до міста. Ось на цьому папірці записана адреса шевця. Тут і пароль. Папірець прошу знищити на човні. Спалити. У поході встигнете вивчити напам'ять і пароль і адресу. Домовились?

Цього разу він сказав не «ясно» а «домовились», і від цього невійськового слова у Нечая потепліло на серці.

— Але будемо сподіватися, що до пароля не дійде… Від щирого серця бажаю вам цього, — сказав капітан-лейтенант і повернувся до конструктора. — Миколо Сергійовичу, тепер ваша черга… Хіба ви нічого не хочете їм сказати?

Не тільки по обличчю, але навіть по руках конструктора, які бгали край клейонки, було видно, що він намагається угамувати хвилювання. Він усе ще горбився під тягарем тієї відповідальності, яку звалив на себе. Конструктор вірив у торпеду. Він вклав у неї своє серце. Та чи все вій врахував?.. Тільки життя могло відповісти на це запитання. Ех, якби він міг випробувати свого «Дельфіна» сам, не наражаючи на небезпеку інших!.. Яке б це було щастя! Та в тому-то й річ, що це належить зробити іншим. І якщо з ними щось трапиться, якщо виявиться, що це сталося з його вини, він ніколи не простить собі цього.

Микола Сергійович повільно-повільно подивився на Трояна, на Нечая, на Сеню-Сенечку й Ігорка, немовби намагався закарбувати в своєму серці їхні обличчя, і видавив із себе:

— Ні, я нічого не хочу сказати… А втім, я прошу вас, друзі, не забувайте регулювати редукційний клапан.

І замовк, похнюпивши голову, втягнувши її у вузькі плечі.

— Тоді все, — капітан-лейтенант встав. — Інструктаж закінчено. Ходімо.

Під деревами на них чекала машина. Вмостилися на тюках із спорядженням. Капітан-лейтенант щось сказав вартовому, і той одчинив ворота.

Різке сяйво місяця вибілило дорогу, на яку лягали чіткі тіні парканів і дерев. Машину перекошувало і кидало з боку на бік. Було чути, як порожньо гудуть телеграфні стовпи. Хотілося курити, але цигарок не було — капітан-лейтенант відібрав їх разом із сірниками фабрики «Кастрычник», разом із значками ГТО і «Ворошиловський стрілець», фотографіями й документами.

Їхали швидко. Машину раз по раз зупиняли патрулі. І тоді гострі промінчики кишенькових ліхтариків напружено обмацували їхні обличчя, засліплювали очі. Потім ліхтарики гасли, люди з гвинтівками відступали в темряву, і машина знову набирала швидкість.

Невдовзі тінисті садиби Великого Фонтану залишилися позаду, і машину щільно обступили будинки. Вулиці були темні, глибокі. Місто відпочивало од спеки, од нальотів ворожої авіації та артобстрілів.

Машина пірнула під віадук. До порту вів крутий спуск, вимощений камінням. Вартовий підняв шлагбаум, і машина зашурхотіла по асфальту портового причалу.

В порту купчилося безліч суден. Були тут і бойові кораблі, і транспорта. А коли машина в'їхала на Карантинний мол, Нечай побачив підводного човна, який був темніший од води і неба.

Потім, коли машина зупинилася, Нечай угледів на палубі човна два довгі металеві циліндри і зрозумів, що в них містяться торпеди.

На молу не було ні лялечки.

Капітан-лейтенант, що їхав у кабіні, став на підніжку і, тримаючись рукою за борт, звелів скинути з машини тюки із спорядженням. «Обережно», — сказав він, хоч у цьому попередженні не було жодної потреби.

Тюки поклали поряд. Нечай випростався. Чому капітан-лейтенант не відпускає машину? Кого він чекає?.. Нечай бачив, що капітан-лейтенант позирає на годинник, але не наважився спитати.

Та ось на мол під'їхала камуфльована «емка», і капітан-лейтенант обсмикнув кітель, розправив плечі.

З «емки», що зупинилася біля полуторки, вийшов високий військовий у чорному реглані. Капітан-лейтенант підбіг до нього і виструнчився, піднісши руку до козирка.

— Твої люди? — спитав військовий у реглані хрипким голосом.

— Так, а де конструктор?

— Залишився на базі.

— Міг би приїхати… Це ти так розпорядився?

— Я, товаришу генерал, — признався капітан-лейтенант.

— Ну, що ж… — генерал підійшов до Нечая і його друзів. — Здрастуйте, товариші!..

Вони відповіли на привітання тихо, але чітко, як належалось за статутом. І завмерли, виструнчившись.

— Надіюсь на вас, товариші… — знову сказав генерал. — Вся Одеса надіється на вас. У вас будуть якісь прохання? Не соромтеся…

— Люди проінструктовані, товаришу генерал, — мовив капітан-лейтенант і виступив уперед.

— Знаю, — генерал поморщився. — Знаю, що вони проінструктовані. Але ми з тобою залишаємося, тоді як вони… Отже, чи є у вас до мене прохання? Обіцяю зробити все, що тільки в моїх силах.

— Є… — Троян підвів голову — Закурити знайдеться, товаришу генерал? У нас тютюн відібрали.

— Знайдеться… — генерал вийняв з кишені пачку «Северной Пальмиры» і простягнув її Троянові.

— Дякую, — сказав Троян, обережно розминаючи пальцями товсту цигарку.

— Бери, бери… Потім дякуватимеш, — генерал тримав пачку розкритою. — І ви беріть. Усі. Знадобляться.

— Так не годиться, товаришу генерал, — відповів Троян, коли пачка майже спорожніла. — Ми вам дві штуки залишимо.

— Бери, я в когось розживуся. А втім, одну візьму. Покуримо, морячки?.. — він вийняв запальничку і, затуляючи долонями язичок полум'я, підніс його до цигарки.

— Добрячий тютюнець!.. — Запаливши, Ігорок солодко замружився. І знову шанобливо повторив; — Добрячий тютюнець. Генеральський…

Курили мовчки, дорожили кожною затяжкою. Нарешті генерал старанно затоптав недокурок і сказав:

— Ну, ні пуху…

— К чорту, товаришу генерал, — відповів Троян. — Хоч це, може, й не за статутом…

Генерал засміявся.

Зваливши на плечі важкий тюк, Нечай останній зійшов на місток підводного човна. Не втерпівши, озирнувся. Капітан-лейтенант махнув йому рукою. Тоді Нечай теж підняв руку. Прощай, Одесо!..

Маленький портовий буксир, несамовито чахкаючи чорним димом, відкрив перед човном бонову сітку, що загороджувала вихід з бухти.

За час війни цей човен уже вшосте мав перетнути Чорне море. П'ять далеких і важких походів були за плечима в його молодого командира старшого лейтенанта С. і комісара — старшого політрука Т.

На корпусі човна при денному світлі можна було побачити кілька вм'ятин. Верхні скельця рульового телеграфа потріскалися від осколків. То були сліди ворожих снарядів, бойові мітки… Зараз човен знову виходив із бухти, щоб, узявши курс на південний захід, вирушити до далеких ворожих берегів.

У небі й на морі кволо блимали зорі. Ледь чутно, у такт двигунам, тремтіли перегородки, і здавалося, ніби тремтить від напруження сама тиша.

Рівно опівночі екіпаж човна повечеряв. Люди їли окремо, кожен у своєму відсіку, на бойовому посту. Відсіки були розділені непроникними перегородками. Люки зачинялися герметично.

У підводників є непорушний закон: якщо глибинна бомба вибухне біля човна, пошкодивши обшивку в одному з відсіків, у ту мить, коли в отвір з шумом рине вода, ніхто не кинеться до люка, щоб, рятуючи своє життя, спробувати вискочити у сусідній відсік. З водою не жартують! Рятуючи себе, ти можеш занапастити всіх.

Але глухі перегородки не роз'єднували людей. Відповідальність за себе і товаришів робила кожного зосередженим, мудро-спокійним. Такими звичайно бувають у хвилину небезпеки тільки дуже сильні люди.

Якби з'явилася пробоїна і хлинула вода, вахтові відсіку одразу ж наглухо задраїли б люк, щоб залишити своє життя в цьому відсіку, відрізаному від усього світу. Так треба. Інакше не можна. Вони пустять стиснуте повітря, щоб постаратися затримати воду. Вони спробують також залатати пробоїну. Та якщо це їм не вдасться, вони мовчки загинуть, як належить морякам, щоб ціною свого життя врятувати човен і товаришів. Так треба. Такий закон підводників, непорушний закон морського братерства. Човен повинен жити.

О другій годині п'ятнадцять хвилин, звичні до темряви, гострі, як у яструба, очі сигнальника вгледіли на чорному, ледь помітному горизонті обриси якогось корабля. У небі поквапливо спалахнули дві розпізнавальні ракети. Полегшене зітхання: свої!.. Виявилося, що це свій есмінець повертався на базу після вогневого нальоту на румунські війська, які облягали Одесу.

Ніч змінилася днем. Човен ішов під перископом. Він спливав тільки вночі. Та й то на кілька годин.

У перископ було видно неозорі простори моря. Хвилі перекочувалися через перископ, затуляючи горизонт непроникною зеленню. Та за якусь мить у полі зору знову появлялися білі баранці. Море було пустельне тією зловісною пустельністю, яка постійно нагадує про небезпеку.

Внизу, у манюсінькій штурманській каюті над широкою навігаційною картою, що звисала зі столу, схилився штурман. Він не розгинав спини, не випускав з рук циркуля. Човен повинен вийти до берега в точно призначеному місці і точно в строк, щоб командир, уже вкотре піднявши перископ, наказав занотувати у вахтовий журнал коротку фразу: «Прямо по курсу берег».

Берег, чужий берег… Яким він буде? Гористим, високим чи спадистим, що стелеться над горизонтом ледь помітною темною смужкою?.. Човен ішов йому назустріч, намагаючись підійти так близько, щоб цього не могли собі уявити навіть спостерігачі берегових батарей і німецьких літаків, що курсують уздовж берега. Але до цього берега ще далеко.

Стрілки годинника показували пів на сьому,

У тісному, вузькому відсіку без ілюмінаторів не було ні теплих вечірніх сутінків, ні прохолодних осінніх світанків. Тут день нічим не відрізнявся од ночі. У всі щілини соталося рівне електричне світло.

Час відлічував тільки годинник. Стрілки вже кілька разів оббігли круглий циферблат з дванадцятьма поділками. Здавалося, вони шукали виходу і не знаходили його — скло міцно стягував мідний обідок.

Цей годинник було видно звідусіль. У сусідньому шостому відсіку чаклували вахтові електрики. Робоча напруга моторів передавалася перегородкам, тарілкам, у яких приносили страву, рукам. Їжу приносив вахтовий. Хлопець був сміхотливий, і хоч йому дуже кортіло спитати, як вони себе почувають і що поробляють на борту, він, пам'ятаючи наказ командира, обмежувався тим, що торохтів посудом і підморгував Троянові. На підводних човнах, як відомо, служить небагатослівний народ.

Вахтовий ішов, і вони знову на довгі години лишалися вчотирьох: Нечай, Троян, Ігорок і Сеня-Сенечка.

«Де твоєто моміче?..»

Якби ж він, Нечай, знав це!. Йому знову ввижалося її обличчя таким, як тоді, в останній довоєнний вечір, коли вона пустувала в його безкозирці…

Нечай старався не думати зараз про війну, яка була не тільки навколо, а й у ньому самому. Подумки він повертався у ласкаве довоєнне минуле. І йому ввижалися то Ганнуся, то мати і Світлана, які сиділи за столом, застеленим кремовою скатертиною з китицями, то друзі його юності — кореші з вулиці Пастера, з якими він бігав на водну станцію… Але од війни не можна було втекти, і в його думки вривалися насмішкуватий Гасовський, повільний Бєлкін, безшабашний Кость Арабаджі, і Нечай шкодував, що не розбудив Костя, не попрощався з ним. Кость ніколи не простить йому цієї образи. Вранці, побачивши порожні койки, Кость напевне обуриться. Відколи це йому перестали довіряти?..

Нечай бачив друзів у думках так чітко, ніби вони були поряд, у цьому ж відсіку. Вони були йому дуже дорогі, він тільки тепер зрозумів це. А люди, дорогі тобі, завжди з тобою, хоч би куди закинула тебе доля.

Про себе він намагався не думати.

Йому було двадцять років, навіть трохи більше. Школа, піонерська краватка, піонерські табори, освітлена арена цирку… А потім — служба на кораблі, війна… Через два місяці, у листопаді, йому сповниться двадцять один. А як же інакше? І через рік-другий… Та не треба загадувати наперед. Думаючи про майбутнє, він, однак, бачив себе в ньому таким, яким був зараз, хоч і розумів, що до цього майбутнього ще треба дожити.

Війна була нещадна і часто несправедлива, вона не знала жалю. І все-таки за ці місяці він якось устиг звикнути і призвичаїтися до неї. Що ж, не він перший воює, не він і останній.

А втім, правильніше буде сказати, що він не тільки притерпівся до війни з її болем від постійних втрат, з кров'ю і смертями, а що вона стала ніби його життям, ця війна. Він навіть не помітив, як це сталося. Але тепер він уже не мислив себе поза війною, поза цим новим життям, а життя, як відомо, треба брати таким, яким воно е. Бо й справді, навіщо мудрувати лукаво? Себе не обдуриш. І долю теж. Краще не думати про небезпеку. Хіба в окопах легше було? Або в розвідці?..

Чого тільки не згадаєш на твердій койці, коли чути, як за обшивкою важко перекочується вода!..

Із самим собою він був чесний до кінця. Певна річ, він теж мріяв про подвиги. В дитинстві йому хотілося бути і Шкіряною Панчохою, і Айвенго, і партизанським ватажком Сандіно з далекого Нікарагуа, про якого писали в газетах, і Чапаєвим, і Щорсом… Тоді йому здавалося, що Нікарагуа і казкова країна Атлантида лежать десь за Воронцовським маяком. Та коли живеш у портовому місті і щодня бачиш людей у просяклих потом робах, книжна романтика швидко надокучить тобі. Тоді рано починаєш розуміти, що ця морська романтика не має нічого спільного з солоною морською роботою, і що, перш ніж стати капітаном Геттерасом чи Берінгом, треба довго лазити по вантах і драїти мідяніки. Зрозумівши це, він кинув у комірчину комплекти «Всемирного следопыта» і «Вокруг света», якими раніше так дорожив. Соромно мріяти про подвиги, лежачи на м'якій тахті і жуючи яблука. Подвиги здійснюються там, де заметіль, де шквальні вітри і свинцеві зливи, де останній сухар на п'ятьох…

Уже в перший день перебування на підводному човні Нечай встиг пригадати все своє минуле і вирішив більше не повертатися до нього. Навіщо? Тільки ятриш душу… Минуле здавалося йому примарним. Зараз реальністю був тільки душний відсік, годинник над головою, койки і хриплуватий низький голос Гришки Трояна, і поквапливий шепіт Ігорка… Через те він навіть не став читати «Комедію кохання» Генріка Ібсена, яка трапилася йому до рук. Життя, що про нього розповідалося в цій книжечці, теж було далеке від реальності. Без цієї комедії він міг обійтися.

А от Гасовського, Бєлкіна і Костя Арабаджі йому зараз бракувало. Він устиг прикипіти до них серцем. Усе найголовніше в його житті було пов'язане з ними Він розумів, що тепер до останніх днів йому завжди бракуватиме їх. Кажуть же, що треба з'їсти пуд солі, щоб узнати людину. А вони досить наковталися солоної водюки у морі, і в Одеських лиманах. Хіба ж можна про це забути?

Такими ж дорогими були йому зараз і Гришка Троян, Ігорок і Сеня-Сенечка. Він дивився, як вони стукають кісточками доміно, але сам не грав Він і в карти ніколи не грав.

Лампочки світилися не на повне розжарення, але їхнє світло рівномірно розподілялося по всьому відсіку, і через те здавалося яскравим і білим. Воно сліпило очі, як це буває, коли лежиш на березі моря під сонцем. У такому яскравому освітленні не було потреби, але в сусідніх відсіках, де люди несли бойову вахту, воно було необхідне. Нечай не знав, що діється в інших відсіках, не знав, де перебуває човен, та це його не турбувало. Було ясно, що човен іде по заданому курсу, туди, до чужого берега, е, якщо змусять обставини, вони повинні будуть відшукати якогось старого і спитати у нього: «Де твоєто моміче?», ніби він зовсім не старий, а юнак, і неодмінно повинен мати дівчину. Моміче — по-болгарськи дівчина, це Нечаєві пояснив Гришка Троян.

Але через те, що весь екіпаж човна був зайнятий своїм ділом, а він, Нечай, міг спокійно хропіти на койці, йому було прикро. Він не звик почувати себе зайвим, триматися збоку, ніби все, що відбувається навколо, його не стосується, і його хата скраю. Досі він ніколи не почував себе зайвим.

І коли наставав час сніданку, обіду чи вечері, і у відсік заходив матрос, — завжди приходив той самий матрос, — Нечай намагався не дивитися на нього. Цікаво, що він про них думає? Нічого не роблять, а ти їх годуй. Дармоїди… Матрос мав право так про них думати.

Йшла вже третя доба походу… Уже переговорили все. Зате про наступне завдання ніхто не проронив і слова, хоч усі тільки й думали про нього, не могли не думати.

Нечай, щиро кажучи, радів, що Сеня-Сенечка став його напарником. Якби його знову спитали, кого він хоче мати за напарника, Нечай, як і раніше, назвав би Сеню-Сенечку. І не тому, що на Шкляра міг покластися, а на інших ні. Не тому, що Шкляр йому більше подобався. Просто з ним Нечаєві було дуже спокійно. Сеня-Сенечка робив усе грунтовно, на совість. Візьме в руки «шведа» (він так назвав шведський ключ) і ніби зміниться на очах. Навіть сам Микола Сергійович величав його на ім'я та по батькові Семеном Семеновичем.

Не минуло й тижня, а Шкляр уже міг розібрати й зібрати торпеду мало не з зав'язаними очима, ніби це всього-на-всього затвор од гвинтівки. Але він не хизувався цим. Очі в нього були якісь наївні, дитячі. З ним приємно було помовчати — він завжди вгадував, який у тебе настрій. Про кращого товариша нічого було й мріяти.

Чорнії брови, карії очі…

Сеня-Сенечка стиха наспівував. Він співав і для себе, і для друзів. Про вишневі садки і зелені гаї-діброви, знайомі з дитинства, про тихі ставки і повноводий Дніпро.

— У нас усе-село голосисте, — сказав він, коли Ігорок спитав, звідки він знає стільки пісень. — Молодиці ідуть з поля — обов'язково співають. Як заведуть — за п'ять кілометрів чути. Сонце сідає за верби, череда бреде по дорозі. Як тут не згадаєш «Сонце низенько, вечір близенько…»

— Давай краще про море. — Ігорок зітхнув, приготувався слухати.

— Добре, — сказав Сеня-Сенечка.

Ты, моряк, красивый сам собою,

Тебе от роду двадцать лет…

Ігорок задоволено кивнув. Він був родом із Сибіру, де є тільки одне море — священний Байкал, але збирався стати капітаном далекого плавання. Певна річ, після війни. Тоді він неодмінно піде в мореходку.

— А ти, Семене?

— Повернуся додому. Трактористом буду.

— А ти що скажеш, Нечай?

— Не знаю, я про це ще не думав. Після війни!..

Він подумав, що війні не видно кінця-краю. Війна була, як море, що могутньо дихало за бортом.

Човен ішов без перископа на великій глибині. З незвички було важко дихати. Але години глибокого занурення були для всіх годинами відпочинку. На човні панувала тиша. Люди намагалися менше розмовляти і рухатися — берегли кисень.

От і Сеня-Сенечка замовк, зажурився.

… Коли лунає сигнал занурення, всі вахтові, що були нагорі, миттю скочуються вниз. Останнім залишає місток командир. Він задраює над головою важкий люк, човен занурюється — вода доходить до містка, потім заливає і його — над водою залишається тільки уважне чорне око перископа. Але буває, що стрілка глибиноміра стрімко стрибає з цифри на цифру. 5–10–15–20 метрів… Як зараз. Буває навіть, що човен лягає на грунт.

Тиша давила на вуха. Нечай відчував, як на верхній губі виступили краплини поту. Він мовчав. Інші теж мовчали.

Так минуло багато часу, може, кілька годин. І раптом Нечай побачив вахтового, який завжди з'являвся з підносом. Невже час обідати? Але їсти зовсім не хотілося.

— Командир викликає… — мовив вахтовий, його голос пролунав урочисто-суворо.

— Єсть, з'явитися до командира, — відповів за всіх Троян.