Чорні дияволи

Розділ восьмий АТАКА

Командир човна не відходив од перископа. З правого боку височів силует мису Каліакру, того самого, біля якого півтора століття тому російський адмірал Ушаков; розгромив могутній турецький флот, ліворуч чисто білів крутий берег міста Балчик, а згодом на південь від нього відкрився вид на стародавній Одес — теперішню Варну.

Супроводжувані цікавими, а то й здивованими поглядами матросів, вони пройшли через кілька відсіків і стали перед командиром човна саме в ту мить, коли він пильно вивчав нічим, здавалося б, не примітний Варненський берег.

— За вісім кабельтових скеля, — сказав командир і жестом запросив їх по черзі підійти до перископа, щоб поглянути на неї. — Запам'ятайте це місце.

Чорна скеля нагадувала трохи скошене вітрило рибальської шаланди. Вона самотньо і гордо стояла в морі. За нею, на деякій відстані, по-весняному молодо й пишно зеленів берег.

Троян, Сеня-Сенечка, Ігорок і Нечай один за одним ненадовго припали до марсіанських окулярів перископа, який наблизив до них і скелю, і берег. Скеля була чудовим орієнтиром, що його не переплутаєш з іншими. Навіть уночі. Недаремно ж командир звернув на неї увагу.

— Дивіться уважніше.

За скелею в море видавався піщаний мисок. Берег був крутий, майже прямовисний. Схилами мало не до самої води сповзали виноградники. Пустинні місця, безлюддя… Тільки ліворуч, ближче до міста, під деревами там і тут виднілися ніби іграшкові будиночки. У їхніх вікнах плавилося сонце.

— Запам'ятали? — знову спитав командир човна і, плечем відтіснивши Нечая, що забарився, плавно, обома руками повернув перископ. Командира, як зрозумів Нечай, цікавила бухта.

Над нею висіло низьке небо. Диміли танкери, сторожовики і есмінці. На варненському рейді було так тісно, що здавалося, ніби судна мало не торкаються бортами. Проте між ними снували швидкі катери.

— Мурашаться… — сказав Троян, знову глянувши в перископ. — Весела в них житуха.

— Глибокий тил. От як це називається, — підтвердив командир. — Досі їх ніхто не турбував.

Потім, наказавши переключити двигуни на малий хід, командир човна поступився місцем помічникові. Обличчя в нього було стомлене, сіре. Запалі очі потемніли.

— Прошу…

Коли Нечай з друзями слідом за командиром човна зайшов у порожню кают-компанію, той обернувся до вахтового, що стояв біля дверей, і наказав:

— Нікого не впускати!..

Вахтовий лишився за дверима. Тоді командир човна, важко опустившись на стілець, скинув пілотку і якось зовсім по-дитячому потер кулаками очі. Кілька хвилин він помовчав, прислухаючись до невиразних звуків, що дряпали обшивку. Та потім усе стихло. Човен м'яко ліг на грунт.

— Сідайте, — стомлено промовив командир. — Нам треба про все домовитись. Отже…

Завдання було нелегке. Вони слухали мовчки, намагаючись запам'ятати кожне слово.

— Чекатимемо вас назад від опівночі до двох ноль-ноль, — сказав командир. — Сподіваюся, встигнете?

Запитання було поставлене всім. Але відповів один Троян. Він знизав плечима. Там видно буде…

— А не встигнете… Тоді доведеться торпеди затопити. Обов'язково. До берега дістанетеся вплав. Пароль… — він замовк, підняв очі на Трояна.

— Зрозуміло, — мовив Троян.

— Ми по вас прийти не зможемо. Прийде інший човен. Через чотири доби, як було домовлено. В цей самий час. Він теж чекатиме від опівночі до двох. Думаю, шлюпку ви роздобудете на березі, старий допоможе… А тепер — відпочивати.

Вони встали всі разом, але командир затримав їх.

— Мало не забув… — сказав він. — Ось гроші. По десять левів на брата. Візьміть, можуть знадобитися.

Він говорив різко, уривчасто. Що він іще міг їм сказати? їх не треба було підбадьорювати. Порад вони теж не потребували. Нема рецептів на всі випадки життя. Ці хлопці знали, на що йдуть.

— Краще б вони не знадобилися, — озвався Троян, ховаючи гроші. — Ми зашиємо їх у труси.

— Звичайно, — командир кивнув.

— Знаємо, валюту треба берегти, — пожартував Ігорок, який до війни дві навігації проплавав на теплоході «Норильск» і не раз ходив за кордон. І всім чогось стало весело. Валюту треба берегти. А життя?..

Було вже темно, коли човен обережно сплив. Вони один по одному вибралися з рубки на слизьку палубу. Море було майже спокійне. Тільки вітер здував з нього легку піну. Але небо на заході обклали низькі кошлаті хмари.

Комбінезони вони вдягли ще в рубці, залишивши там своє флотське обмундирування, і тепер, вийшовши на палубу, натягли гумові маски, які щільно облягали обличчя. Кисню в балонах повинно вистачити, приблизно, на п'ять годин.

Насамперед вони вийняли з металевих циліндрів обидві торпеди і уважно, навіть прискіпливо, оглянули їх. Щоб чогось не проґавити!.. Торпеди були цілком справні. Вони чекали їздців.

Осідлавши свого слухняного «Дельфіна», на якому він тренувався ще на базі, Нечай всунув ноги в стремена і відкинувся до пологої спинки. Чекав, поки сяде Сеня-Сенечка. Та ось і він влаштувався. Можна вмикати двигун.

йому подумалося, що збоку він і Сеня-Сенечка, мабуть, схожі на мотоциклістів-циркачів, що готуються до гонок по вертикальній стіні. На афішах такий номер називають не інакше як «смертельним». А тепер… Не було ні притихлих глядачів, якщо, звичайно, не рахувати командира човна, котрий спостерігав усі приготування, ні в бездоганно зшитому фраку шпрехталмейстера, який перед початком виступу артистів виходить на арену й оголошує в мертвій тиші гучним, добре поставленим і натренованим голосом: «Сві-то-вий ат-трак-ціон!.. Уперше в сві-ті…» Але Сеня-Сенечка торкнув його за плече, і Нечай, відігнавши ці думки, поклав руку на підойму. Сигнал означав: «Приготуватись!»

Обидві торпеди відійшли од човна майже одночасно і лягли на курс. Їх ніби притягували до себе далекі вогні Варненського порту. Озирнувшись, Нечай побачив командира човна.

Та ось уже й човен зник у темряві.

Торпеди йшли паралельно до берега. Троян на своєму «Дельфіні» трохи вирвався вперед.

Уже давно Нечай не бачив такої кількості вогнів. Вони сяяли, переливалися, мигтіли… Навіть небо над містом і бухтою було визолочене жаром. Під цим небом, здавалося, не мали поняття про війну. Але чому ж тоді біля входу в порт снують катери? І навіщо вони час від часу скидають глибинні бомби?..

Війна була і тут, під цим веселим золотавим небом. Вона нагадувала про себе знову й знову глухими вибухами бомб і кинджальним спалахом прожекторів, і Нечай, зрозумівши це, вирішив вести торпеду на малій швидкості, майже по самій поверхні моря. Він був напоготові.

Вода сягала йому тільки до пояса.

Спочатку Нечая турбувало тільки те, щоб не випустити з поля зору Ігорка і Трояна, голови яких раз по раз зникали у хвилях. Він намагався не відставати од них. Та потім його увагу привернули катери. Вони вже наближалися.

Та йому пощастило уникнути зустрічі з ними. Досить було Нечаєві плавно натиснути на підойму, як торпеда одразу ж пішла під воду. П'ять метрів, вісім, десять… Орієнтуючись по компасу, Нечай спрямував свого «Дельфіна» туди, де, за його розрахунками, мав бути вхід-у Варненський порт. Тільки б не наскочити на міну! А сіткове загородження вони подолають, повинні подолати.

За даними розвідки, як повідомив командир підводного човна, Варненський порт мав два входи. Лівий був постійно перегороджений бонами, сітками і мінами. Другий, правий, перебував під неослабним наглядом. Це біля нього цілодобово патрулювали швидкохідні катери. Це його освітлювали промені прожекторів, старанно обмацуючи море, вихоплюючи з темряви то риболовні сейнери, що нерухомо застигли на зовнішньому рейді і підтримували трос протичовнової сітки, то сторожові катери, які нишпорили вздовж неї. І хоч Нечаєві хотілося темряви (здавалось, — саме в ній порятунок), він усе-таки скерував торпеду праворуч. Краще вже мати справу з прожекторами, ніж з мінами. Якщо в темряві ненароком наскочиш на таку холодну дурепу — одразу підеш на дно.

Щільна темрява підводного царства давила на плечі, притискала до сідла. Вода охолодила руки і груди. Але Нечай майже не відчував цього. У нього вистачало інших турбот. Перед ним таємниче світилися циферблати приладів. Довге тіло «Дельфіна» дрібно тремтіло. Треба було не тільки керувати торпедою, але й регулювати редукційним клапаном доступ повітря, про що нагадував їм перед розлукою Микола Сергійович. Інакше задихнешся.

Іноді він прислухався до власного дихання. Воно здавалося йому надто гучним.

Та ось сторожові катери залишилися начебто позаду.

Торпеда мчала далі.

А що це попереду? Він зрозумів, що то сітка. Вона була так близько, що можна навіть поторкати руками. Освітивши її ліхтариком, Нечай подумав, що йому повезло. Це була всього-на-всього рідка протичовнова сітка. Але що торпеда, порівняно з підводним човном? Голка… «Дельфінові» не важко було проскочити через будь-яке вічко.

Уже по той бік сітки, в порту, Нечай глянув на годинника. Пора! Треба було спливати. Він подумав, що Ігорок і Троян теж, напевно, уже проскочили. Було домовлено, що Троян спливе рівно о 22 годині 45 хвилин.

Виринувши з води, Нечай озирнувся навсібіч. Просто над ним нависала висока корма якогось корабля. За сотню метрів темнів силует другого транспорта. Довгий, вугільно-чорний…

Ховаючись за бочку, на яку був заведений якірний цеп, Нечай ледве прочитав напис на рубці транспорта: «Родопи». Пригадав, що є такі гори на Балканах, він учив це ще в школі.

Ні на цьому транспорті, ні на інших кораблях не підозрювали про небезпеку. Судна освітлені. Відблиски ілюмінаторів були розкидані мідними п'ятаками по маслянисто-чорній воді.

Прикинувши на око водотоннажність транспорта, Нечай подумав, що в ньому не менше дванадцяти тисяч регістрових брутто-тонн. Оце так здобич! І одразу ж замружився, втягнув голову в плечі. На якусь мить його засліпив береговий прожектор. Невже помітили?.. Здалося, ніби не легкий прозорий промінь, а важку колоду опустили йому на голову, і ця колода приголомшила його.

Але вже наступної миті промінь прожектора вперся у борт транспорта, і ніч навколо Нечая стала ще темніша. Пронесло!.. Він полегшено зітхнув. Поступово очі звикли до непроглядної пітьми.

Тоді він подумав про Трояна. Де він?..

Та скільки не вдивлявся в ніч, Трояна ніде не знаходив. Ігорка і Трояна не було ні за цим транспортом, до якого підплив Нечай, ні за другим, що стояв на деякій відстані од першого. Вони, напевне, орудували в іншому місці.

Тут, у порту, Нечай намагався вести торпеду майже нечутно. «Дельфін» підкорявся і хотілося вірити, що вони успішно виконають завдання. Інакше не може бути.

Відчувши на своєму плечі руку Сені-Сенечки, Нечай оглянувся. Ну, що там іще?.. Він побачив якийсь круглий предмет, що погойдувався на хвилях. Невже це голова Гришки Трояна?

Та вже за якусь мить Нечай зрозумів, що помилився. Це була навіть не куля, а металевий диск. За десять метрів од нього погойдувався ще один такий диск, за ним — третій… Усі вони, виявилося, були насаджені на залізні штанги. Міни!..

То були німецькі «Теллермінен», про які Микола Сергійович теж попереджав. А ще він казав їм про берегові міни «Мерстен» типу «А». Підпливи ближче й одразу побачиш детонатор. Тільки він, Нечай, не з цікавих. «Приємно було познайомитися здалеку», — як сказав би Кость Арабаджі.

Навіть тепер він чомусь весь час згадував то Гасовського, то Костя… Чи не тому, що відчував свою провину перед Костем? Адже Кость міг би зараз сидіти на місці Сені-Сенечки. Міг би, якби Нечай захотів цього. А тепер… Кость вразливий, це всі знають. Дивак! Ніби Нечай міг вчинити інакше. Він ніскілечки не шкодував, що поруч з ним Сеня-Сенечка. Але… припинити розмови, як знову ж таки сказав би Гасовський. Пора!.. Гришка Троян, певне, не марнує часу.

Але Трояна не було видно.

Тоді Нечай зосередився на іншій думці. Треба знайти підходящу ціль. Якийсь транспорт. Якомога більший. Хоча б ті ж «Родопи». Але хто міг відповісти на запитання: що є в трюмах цього транспорта! Де гарантія того, що там не консерви, а снаряди? Ризикувати Нечай не мав права. Коли вже торохнути, то торохнути. Щоб аж небу жарко стало, тільки так.

Діяти треба було напевне, і він відмовився од думки підкласти вибухівку під транспорт.

Їм потрібен танкер! Тоді палаюча нафта розіллється по всій бухті, вогонь перекинеться на транспорти… Він уявив собі цю картину. Але як визначити, де танкер, коли темно, хоч око виколи? Адже часу мало, зовсім мало.

Йому захотілось якомога швидше позбутися вибухівки і живим вибратися з порту. От і Сеня-Сенечка, мабуть, теж не розуміє, чого він, Нечай, зволікає. Чого там думати! Та він примусив себе не поспішати, стримав нетерплячку. Не для того вони забилися в це німецьке пекло, щоб влаштувати холодний фейерверк. Він уже знав, що німців дурничкою не візьмеш. Їх треба бити в саме серце.

Отже, потрібний танкер, тільки танкер…

Нарешті він знайшов те, що шукав. Сумнівів не могло бути. Ще один рух підойми, і «Дельфін» знову слухняно йде під воду. Обернувшись до Сені-Сенечки, Нечай подав знак, що пора починати.

Кіль танкера майже діставав замуленого дна. Видно, ця стара посудина пройшла по морях-океанах багато тисяч миль. Скільки всякої погані було на її крутих боках! Нечай провів рукою по ослизлому залізу і подумав, що доведеться розчистити місце для вибухівки, нічого не вдієш. Зате це був танкер.

Вони приступили до роботи. Розчистили місце для магнітів, потім обидва підковоподібні магніти прикріпили до корпуса танкера і прив'язали до них шкіряні ремені. Холодний піт заливав Нечаєві очі. Відчував, як гупає у скронях кров. Лише кисень, що надходив з балонів, освіжав його. Та ще додавало сили усвідомлення того, що все йде гаразд. Мабуть, він ніколи ще не був такий спокійний, обачливий, як зараз.

Готово! Сеня-Сенечка штовхнув його під бік, даючи зрозуміти, що півділа зроблено.

Тепер треба поставити торпеду так, щоб зарядне відділення було проти магнітів. Ремені вони пропустять крізь дужку, потім Сеня-Сенечка заведе механізм підривника, зарядне відділення з вибухівкою лишиться під днищем танкера, а самі вени на розвантаженій торпеді відійдуть якомога далі і постараються вибратися з порту. Оце і все. Рівно через дві години, коли вони вже будуть у безпечному місці, спрацює годинниковий механізм…

Сеня-Сенечка підняв руку. Порядок!

Тепер можна було відсапнути. Вони знову сіли на свого слухняного «Дельфіна», і Нечай, натиснувши на підойму, відділив носову частину торпеди з вибухівкою від її корпуса. На якусь мить полегшена торпеда втратила рівновагу, її гойднуло, але Нечай дав їй шенкеля, і вона підкорилася. Двісті кілограмів вибухівки залишились під черевом танкера, якого тепер уже ніщо не могло врятувати.

«Фізкульт привіт!..» — як сказав би Кость Арабаджі.

Треба було залишати порт.

Від усвідомлення, що справу зроблено, Нечаєві стало весело. Навіть здавалося, що й дихати легше, вільніше. Справу зроблено!.. Але тріумфувати було ще рано, він це розумів. Виберися спочатку з порту і допливи до підводного човна. Чи вистачить кисню? Повинно вистачити. І тоді… «З поверненням!..» — зустріне командир човна, а потім накаже задраїти люк. І тільки тоді вони зберуться у кают-компанії і відсвяткують свою удачу. Він, Сеня-Сенечка, Ігорок і Троян…

Троян!.. Нечай знову подумав про нього. Він не міг не думати про Трояна. Тривога змінювалася надією, надія — впевненістю. Чуєте, все буде гаразд! Та потім до серця знову підступала тривога. Де вони зараз, Ігорок і Троян? Коли б знати!..

Але час уже повертатися. До човна ще пливти й пливти. А кисень… Він знову занепокоєно подумав про кисень.

Спрямувавши торпеду до виходу з порту, він потягнув підойму на себе, і «Дельфін» рвонувся, мало не вискочив з води.

У порту, він тільки тепер це зрозумів, був переполох. Прожектори шаленіли, і першою думкою Нечая було, що їх помітили. Та ні, вода навколо «Дельфіна» була спокійна і чорна-чорна. Прожектори шаленіли зовсім в іншому кінці бухти. Враз Нечая наче обпекло: «Троян!.. Там повинен бути Гришка Троян!.. Там повинен бути Гришка Троян!..»

Ех, Троян, Троян, морська твоя душа! Як же ти умудрився попасти в лапи прожекторів! Тепер фріци не заспокояться доти, поки тебе не доконають. Троян, Троян…

У наступну мить він подумав, що треба йти Троянові на виручку. Не можуть вони залишати друзів у біді. Може, ще встигнуть. Треба поспішати.

Але наказ… Він згадав холодні, чіткі слова наказу. У війни, яку вони вели зараз, були свої закони. Наказ!.. Насамперед вони з Сенею-Сенечкою повинні викопати цей наказ. Хоч, може, потім ніколи собі цього не простять.

Тільки тепер він відчув, що змерз. З'явилося таке відчуття, ніби на грудях у нього не комбінезон, а крижаний панцир. Ліва рука отерпла, він насилу підняв її, примусив лягти на підойму. Вперед!..

Коли він помітив трос, що придержував загороджувальну сітку, у порту ніби вже стихло. Прощай, Троян!.. Торпеда пішла на глибину. Навколо темно і холодно. Але сітка, Нечай це відчував, уже лишилася позаду. І тоді він примусив «Дельфіна» спливти.

Вони вже були у відкритому морі. Похмуре небо припадало до води, яку брижив західний вітер. Нечай глянув на годинника.

Було сорок хвилин на першу. Хоча б човен затримався, інакше… Нечай знав, що за годину з лишком вони не пройдуть семи миль. Та він ще надіявся.

«Дельфін» тремтів від напруги. Нечай намагався витиснути з нього все, що тільки можна. Треба встигнути, неодмінно встигнути! А сам думав про Гришку, який борсається у мишоловці порту. Та йому хотілося вірити, що Гришка якось викрутиться, вислизне… Бувають же дива на світі. А Гришка Троян і не в таких бувальцях побував за своє коротке життя.

Були хвилини, коли Нечаєві хотілося зірвати з себе маску і підставити обличчя вітру. Тільки про це ще не могло бути й мови. Хто-зна, а що, як катери підуть у погоню, і їм із Сенею-Сенечкою доведеться знову пірнати на глибину? Та головне — встигнути. Кров знову гупала в скронях.

Десь за годину він побачив у морі темну скелю, що нагадувала вітрило. Вона вже не кидала тіні. Але підводного човна не було на місці. Він шукав його скрізь. Невже пішов? Нечай глянув на годинник. Було за десять хвилин друга. Як же так? Невже човен міг піти раніше домовленого терміну?

Враз він згадав про катери. Він зовсім забув про них. Не було сумніву, що сторожові катери виявили човен і примусили його піти раніше. А тепер треба чекати чотири доби.

Він навіть не подумав, що їх могли залишити напризволяще. Він знав, що другий човен неодмінно прийде. Але його ще треба було дождатися.

Чотири доби!.. Він подумав про це так, ніби чотири доби дорівнювалися вічності. Що ж, вони ждатимуть, ждатимуть… «Де твоєто моміче?..» — пароль спалахнув перед ним вогненними літерами. Він скаже пароль, і той старик-сторож відповість: «Лєгна сп вече, аго». Так буде. Невдовзі після того, як вони зі Шклярем виберуться на берег…

Він подивився на Сеню-Сенечку. Шкляр, здавалося, куняв. Ну й нехай… Нечай скерував торпеду до скелі, що темніла попереду.

Біля скелі вони зірвали з себе маски, скинули комбінезони і важкі черевики. Усі обладунки разом з торпедою треба було затопити. Відповідно до наказу.

Це забрало небагато часу. Спорядження прив'язали до торпеди. Коли вона зникла під водою (місце було глибоке), Нечай і Сеня-Сенечка попливли. Від скелі до берега було метрів п'ятсот.

Зненацька у тій стороні, де був порт, небо спалахнуло, високо піднялося, потім враз осіло, стало димно-червоним. Там шугонув до неба високий вогняний стовп, і тільки потім один за одним пролунали два вибухи.

Перевернувшись на спину. Шкляр спитав:

— А другий звідки?

— Грищина робота, — відповів Нечай, що плив поруч. — Жалко хлопця.

— Не поспішай його ховати, — хрипко відказав Шкляр.