Все це створене фантазією автора, персонажі і події вигадані, будь-яка схожість із реальними особами і подіями — випадкова.
БРЮСЕЛЬ, ШТАБ-КВАРТИРА НАТО АНАЛІТИЧНИЙ ВІДДІЛ ЦІЛКОМ ТАЄМНО 22 ТРАВНЯ 1992 РОКУ
ВИСНОВКИ СЛУЖБОВОГО РОЗСЛІДУВАННЯ
АНАЛІЗ ВЕРБОВКИ РОСІЙСЬКИМИ СПЕЦСЛУЖБАМИ АГЕНТІВ СЕРЕД ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦІВ І ЦИВІЛЬНОГО ПЕРСОНАЛУ НАТО СВІДЧИТЬ ПРО АКТИВНЕ ЗАСТОСУВАННЯ ПРОТИ НИХ РЕЧОВИНИ «UBI-OI2». ЯКА ВИГОТОВЛЯЄТЬСЯ У ВИГЛЯДІ АЕРОЗОЛЯ. КАМУФЛЮЄТЬСЯ ПІД ПАРФУМЕРНІ ВИРОБИ І ВИКЛИКАЄ НЕПЕРЕБОРНЕ СЕКСУАЛЬНЕ ЗБУДЖЕННЯ.
ВИЩЕНАЗВАНА РЕЧОВИНА НЕОДНОРАЗОВО ЗАСТОСОВУВАЛАСЯ ДЛЯ ШАНТАЖУ СПІВРОБІТНИКІВ СЛУЖБ НАТО В БРЮСЕЛІ ТА БОННІ, ЩО ЛИШЕ ЗА 1991 РІК ПРИЗВЕЛО ДО ВТРАТИ КІЛЬКОХ СОТЕНЬ ДОКУМЕНТІВ ІЗ ГРИФОМ «КОНФІДЕНЦІЙНИЙ СТУПІНЬ НАТО», КІЛЬКОХ ДЕСЯТКІВ ІЗ ГРИФОМ «ТАЄМНИЙ СТУПІНЬ НАТО» ТА «ЦІЛКОМ ТАЄМНИЙ СТУПІНЬ НАТО».
ЗА ДАНИМИ РОСІЙСЬКОГО ВІДДІЛУ СІА РЕЧОВИНА «UBI-OI2» ВИРОБЛЯЄТЬСЯ НА ОДНОМУ З ХІМІЧНИХ ЗАВОДІВ МІСТА Ч… ЯКЕ ПІСЛЯ РОЗПАДУ СРСР ВІДІЙШЛО ДО ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ.
НАЧАЛЬНИК АНАЛІТИЧНОГО ВІДДІЛУ
ДЖ. БРЕЙН
ШИФРОГРАМА
ЦІЛКОМ ТАЄМНО МОСКВА
ГЕНЕРАЛЬНИЙ ШТАБ ЗБРОЙНИХ СИЛ РОСІЙСЬКОЇ ФЕДЕРАЦІЇ ЧЕТВЕРТОМУ
2 ЛИПНЯ 1992 РОКУ
У ЗВ’ЯЗКУ З ВІДХОДОМ ЗАВОДУ ПО ВИГОТОВЛЕННЮ РЕЧОВИНИ «UBI-OI2» ДО ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ НАКАЗУЮ ТЕРМІНОВО ПРОВЕСТИ ОПЕРАЦІЮ ВИВЕЗЕННЯ З Ч. ЗАПАСІВ ВИЩЕНАЗВАНОЇ РЕЧОВИНИ ДО МІСТА СЕВАСТОПОЛЯ ДЛЯ ПОДАЛЬШОГО ТРАНСПОРТУВАННЯ НА ВІЙСЬКОВУ БАЗУ СЄВЄРОМОРСЬК.
У ЗВ’ЯЗКУ З АКТИВНОЮ ДІЯЛЬНІСТЮ ОСТАННІМ ЧАСОМ УКРАЇНСЬКИХ СПЕЦСЛУЖБ ПРОТИ НАС, ОПЕРАЦІЮ РЕКОМЕНДУЮ ПРОВЕСТИ ПІД ПРИКРИТТЯМ ГАСТРОЛЕЙ ШОУ-БАЛЕТУ «ЕКСПРЕСІЯ». КОНТРОЛЬ ЗА ВИКОНАННЯМ НАКАЗУ ЗАЛИШАЮ ЗА СОБОЮ.
НАЧАЛЬНИК ГЕНЕРАЛЬНОГО ШТАБУ ГЕНЕРАЛ АРМІЇ В.ОГАРКОВ
ШИФРОГРАМА
ЦІЛКОМ ТАЄМНО
МОСКВА
ГЕНЕРАЛЬНИЙ ШТАБ
ГЕНЕРАЛУ АРМІЇ В.ОГАРКОВУ 15 ЛИПНЯ 1992 РОКУ
ПІД ЧАС ПРОВЕДЕННЯ ОПЕРАЦІЇ ВИВЕЗЕННЯ З Ч. РЕЧОВИНИ «UBI-0I2» ВНАСЛІДОК ДИВЕРСІЇ ЇЇ ЗАПАС ПОВНІСТЮ ЗНИЩЕНО. ТОЧНИХ ДАНИХ ПРО ПРИЧИНИ ПРОВАЛУ ОПЕРАЦІЇ НА СЬОГОДНІ НЕ МАЮ. ВСІ АГЕНТИ, ЩО БРАЛИ В НІЙ УЧАСТЬ, ЗАГИНУЛИ. ПРОШУ ВАШОГО ДОЗВОЛУ ПІДКЛЮЧИТИ ДО РОЗСЛІДУВАННЯ АМЕРИКАНСЬКИЙ І УКРАЇНСЬКИЙ ВІДДІЛИ СЛУЖБИ ЗОВНІШНЬОЇ РОЗВІДКИ ДЛЯ АНАЛІЗУ ПРИЧЕТНОСТІ ДО ДИВЕРСІЇ СПЕЦПСЛУЖБ ЦИХ КРАЇН.
ПІСЛЯ ДИВЕРСІЇ МАЛИ МІСЦЕ ЗНАЧНІ ВИКИДИ «UBI-0I2» В АТМОСФЕРУ МІСТА Ч., ЩО ПРИЗВЕЛО ДО МАСОВОГО СЕКСУАЛЬНОГО ПСИХОЗУ МЕШКАНЦІВ. ПРИ ВДИХАННІ ЗНАЧНИХ ДОЗ «UBI-OI2» ЗАРЕЄСТРОВАНА ЙОГО ПОБІЧНА ДІЯ — ВИЯВ НЕКОНТРОЛЬОВАНОЇ АГРЕСИВНОСТІ. ВНАСЛІДОК ЦЬОГО В Ч. МАЮТЬ МІСЦЕ ЗНАЧНІ РУЙНУВАННЯ І ЛЮДСЬКІ ЖЕРТВИ.
ЧЕТВЕРТИЙ
Навряд чи кому в Ч., невеликому місті на березі Дніпра, відома причина загального сексуального безумства, що трапилося в липні 1992 року, коли були спалені кілька тролейбусів і новий універмаг на розі Смілянської та бульвару Шевченка, пущені на дно три прогулянкові теплоходи, а місцева військова частина обстріляла московський поїзд на дамбі через міське водосховище. Навряд чи кому, крім нас з Бобом. А після того, як було вбито Боба — крім мене.
Ми — це Стів та Боб, хлопці хоч куди. Хоча справжнє моє ім’я — Станіслав, а Боба — Борис. Та ми одне одного називали тільки так: Стів та Боб. Може, ми психи, та пусте, коли всі навкруги, схоже, давно з’їхали з глузду, і нормальність — скоріше виняток, аніж правило.
А все почалося з того, що Боб знайшов у Затоці невеликий, захисного кольору контейнер із написом: «Радянська Армія. Радіоактивність!». За тиждень перед тим на місто опустилася незвичайна навіть у липні спека. Повітря над водосховищем, гаряче і вологе, здавалося, стало відчутним на дотик. Його можна було зважити в руці або лизнути язиком — наче «Ескімо». Бітум на вулицях розм’як і не сьогодні-завтра мав стекти в Дніпро разом з магазинами, будинками та сонними мешканцями.
Того дня від спеки можна було врятуватися тільки у воді, і ми з Бобом і пришелепкуватим, але звабливим дівчиськом на призвісько Дебора (всіх дурнуватих, але звабливих дівчисьок ми з Бобом звемо Деборами — смакує нам це ім’я), провели на невеликому клапті пляжу, відгородженому двома прямовисними скелями і тому — завжди безлюдному. І весь день фарватером снували військові катери, а хлопці з квадратними плечима в аквалангах сипалися за борт, як перезрілі плоди абрикосового дерева. Цим бовдурам з квадратними плечима і тирсою замість мізків навряд чи було відомо, що крім брудної води в річці трапляються й течії, найсильніша з яких, наче струмінь водомета, впирається в нашу Затоку.
Контейнер, весь обплутаний темно-зеленим жабуринням, був заритий у пісок. Виднілася лише кришка, та й ту прикривала мокра сукня Дебори.
— Під три холери! — глибокодумно зауважив Боб.
— Спокійно, — не менш змістовно відповів я.
— А раптом там якась чортівня, що може вилізти і схопити нас, — вставила й своє Дебора і відсунулася в найдальший куток піщаного клаптя. — Ці катери тут неспроста…
— Що ти маєш на увазі, дідько тебе забирай? — запитав Боб і, взявши сукню, пожбурив Деборі. Вона злякано піймала її і затисла між засмаглими ліктями і підтягнутими до грудей коліньми.
Темно-зелений квадрат похмуро виблискував у кривавому світлі призахідного сонця.
— Треба подивитись, може, там зброя, — сказав я, бо двом хлопцям «хоч куди» не завадить пара чорних люгерів чи кольтів.
Я потягнувся до замка.
— О-о-о, — заскімлила Дебора.
— Заткни пельку! — гаркнув до неї Боб, а я каменем збив замка і великим пальцем ноги відкинув кришку.
Їх було майже сто. Флаконів із дезодорантом «Марина», що продається в кожному універмазі по 160 карбованців за один — «таємничий і хвилюючий запах східних трав і бальзамів буде супроводжувати вас протягом дня».
Прокляття. Ми з Бобом перезирнулися. Дебора, зразу посміливішавши, схопила одного і почала крутити в руках. У вправності користування косметикою вона могла дати нам сто очок уперед. За цим умінням у кожної жінки, хай навіть Дебори, багаторічна практика — щоденні вправи з упертістю монахів Шао-Ліня. Я схопив її за руку, коли вона вже встигла пустити на себе струменя.
— Ви чого? — здивовано спитала Дебора, дивлячись на наші з Бобом злякані обличчя. — Звичайний дезодорант.
Нічого не сталося! Це справді був звичайнісінький дезодорант — у повітрі розходився нудотний солодкавий запах. Ось те, про що я казав. Усі з’їхали з глузду! Впихають флакони з дезодорантом до військового ящика, а потім пірнають за ним усім полком. Я зло сплюнув — течія миттю викинула плювок на берег. Нацупив джинси і побрів додому, залишивши Боба з Деборою поборюкатися на піску перед сном. У Дебори скільки глупства, стільки й доброчесності — Боб уже другий місяць не може від неї домогтися свого.
Серед ночі Боб, наче ураган, увірвався до мене і, випхавши в коридор, втиснув до рук флакона з дезодорантом.
— Ну і що? — продираючи очі, сонно запитав я, ледве стримуючись, щоб за таку наругу не затопити йому в писок. — Якщо в тебе знову не вийшло з Деборою, звернися до сексопатолога, це не причина, щоб серед ночі тривожити порядних лю…
— Кретине, — перебив мене Боб. — Може, ти перестанеш корчити крутого хлопця і послухаєш?
Ніщо мене більше не злить, ніж коли піднімають серед ночі з постелі, а потім ще називають недостатньо крутим і кретином. На мій погляд: по-перше — я не кретин, а по-друге, як мені здається, доволі-таки крутий. Шкодуючи, що стримався, почав масувати кисть — у мене відмінний хук зліва.
— Кретине, — повторив Боб. — Це не дезодорант! Вона напахтилася ним до одуріння. Я хотів стримати її, та сам розумієш — жінка!
Звісно, що тут розуміти, в хисті користування косметикою в Дебори багаторічна практика, а в цього бовдура багаторічна практика розбуркування серед ночі і облаювання кретинами порядних людей. Кисть була в стані повної бойової готовності. Приємне тепло розливалося від пальців до ліктя. Я склав кулака — щільно стиснув і зігнув чотири пальці, притис великим.
— Вона згвалтувала мене, — Боб відступив, косячись на мої кулаки, — тричі підряд. А в перервах, коли я був мало на що здатний, продовжувала задовольнятися самим флаконом!
— Іди ти… — спочатку я вирішив, що ця заяча душа боїться за цілість гаманця, бо рівно через хвилину він мав схуднути на вартість вставної щелепи. Але роздумав, опустив руку і сперся на стіну. Навряд чи цей бовдур здатен придумати таку історію.
— То була справжня фурія! Ледве вирвався, і то лише тому, що з води з’явився тип в аквалангу. Я подерся на скелю і втік. Навіть згори чув, як той тип репетує.
Ми мовчки запалили.
— І ти залишив того ящика на пляжі? — невдоволено запитав я.
— Чого б то мав лишати добро, — відповів Боб. — Коли ти пішов, я зразу відніс його до «Челенджера».
«Челенджер» — це старий Бобів «Москвич». Якби «Москвичі» виробляли в минулому сторіччі, можна було б запідозрити, що то перша модель.
— І де він зараз? — я випустив кільце диму.
— Біля твого під’їзду, — Боб випустив своє, і кільця зависли над нашими головами, як німби над двома святими.
— Тут палити не можна, — сказав хтось поряд, мабуть, янгол. Та ні — в дверях сусідньої квартири стояла Голуба Болонка — моя сусідка: пудовогруда, з розкішними формами стара діва. Я називаю її Голубою Болонкою тому, що має улюблену зачіску — волосся, яке стирчить урізнобіч, вифарбоване у блакитний колір, аби приховати сивину. — Бо швидко зателефоную до пожежної охорони.
Ми перезирнулися. Хлопці «хоч куди» розуміються без слів.
— Відмінний дезодорант, — сказав я.
Запідозривши щось, вона відступила в квартиру, залишивши в щілині обличчя з виряченими очима.
Думаю, Боб мав народитися жінкою — в хисті користування дезодорантом цього разу навіть Деборі важко було б дати йому бодай очко наперед. Флакон «Марини» піднявся, наче голова очкової змії, і виплюнув Болонці в обличчя струмінь пахучої рідини. Двері зачинилися, та щоб заглушити прокльони, треба було б на їх місці звести стіну метрової товщини. В коридорі стояв тяжкий дух — схоже, це й був «хвилюючий запах східних трав і бальзамів». Боб шморгнув носом, а я навпаки — затулив обличчя коміром.
Завжди шкодував, що живу на другому, а не на п’ятнадцятому поверсі, та цього разу те було дуже до речі. Ми вийшли у двір і видерлися на величезного каштана, що ріс поруч з будинком. Вікно було відчинене. Боб довго вмощувався на гілці, наче папуга на хиткому кільці, і стих, лише коли я стусонув його ліктем поміж ребра.
Болонка швендяла кімнатою, приклавши до обличчя рушника, її губи ворушились, бурмочучи прокльони. Потім губи перестали ворушитися і розпливлися в дурнуватій усмішці. Болонка сіла на ліжко. Воно стояло поряд із підвіконням, і мені було чути навіть її важке дихання. Руки безладно заснували по стегнах, по грудях, по лиці. Поступово рух упорядкувався. Вона задерла халат, розсунула коліна, одна рука сховалася під халатом, і тіло затремтіло.
Я глянув на Боба — він сидів на гілці, подавшись усім тілом, з роззявленим ротом і виряченими очима. І дійсно, видовище було — я тобі дам! Схоже, вона так і не зрозуміла, що з нею діється. Тіло вигнулось дугою, Болонка застогнала. Це було схоже на сексуальну ломку. Дихання прискорилося до краю. Навіть не думав, що можна так швидко дихати. Лице вкрили краплі поту, очі були заплющені. Мабуть, губи пересохли, і вона без кінця облизувала їх рожевим язиком. Нарешті руки впоралися з поясом, і вона здерла халата. На моє здивування, на ній була дорога білизна. Мабуть, і деякі старі діви розуміються на цьому.
З кімнати долинули звуки, схожі на схлипування, котрі поступово перейшли в нервовий сміх. По щоках котилися сльози. Раптом вона зіскочила з постелі і схопила зі стола якогось журнала. Зробила це так рвучко, що я від несподіванки мало не гепнувся з гілки. На розвороті грав м’язами напівоголений Сильвестр Сталлоне. Вона поклала журнал перед собою на подушку і почала повільно стягати білизну. Впоравшись і, не відриваючи від Сільвестра погляду, обхопила коліньми обидві руки і зойкнула. Зойк відбився луною від сусіднього будинку, і десь поряд завив бродячий пес.
Боб штовхнув мене в спину:
— Я не можу на це дивитися. Дай пройти.
Я відсунувся, і він, підтягнувшись на руках, тихо опустився на підвіконня. Картина, й без того досить цікава, мала набути ще більшого динамізму. Болонка не здивувалася. Лише простягнула руки назустріч Бобові. Ця «Марина» творить чудеса. Мабуть, Болонка не здивувалася б, якби у вікно до неї ліз навіть сам Сильвестр. Я перебрався ближче, щоб краще бачити, та той мерзотник Боб обернувся і запнув вікно шторою.
Вилаявшись, я зліз, сів на сходах і запалив. Боб вийшов за півгодини. Навіть не вийшов, а вистрибнув, мов корок із пляшки шампанського, і обома руками причинив двері. Спітнілий, наче години три боровся з самим Рембо.
— Все, більше не можу, — сказав, одсапуючись і ледве стримуючи двері, що дрижали так, наче за ними був диявол. — На найближчий рік я — закінчений імпотент. Того, хто при мені заїкнеться про секс, розчленю на дрібні шматки і засолю в банках!
Ми облишили двері і дременули в ніч, а коли зупинилися перевести подих, я вже не сумнівався — у флаконах була речовина, що викликала непереборне сексуальне збудження. І ми з Бобом були власниками сотні таких чудесних флаконів. Не знаю, як у Боба, а в мене раптом з’явилося відчуття, що Ч. віднині — величезний гарем, а я — ч.-ський шейх, і перша-ліпша дівчина в місті може залюбки стати моєю.
Ми зустрілися з Бобом на терасі кафе «Ярославна», коли електронний годинник на верхівці розташованого поряд головпоштамту показав одинадцяту. За круглими мармуровими столиками залицялися парочки, наминаючи вершкове морозиво і запиваючи його апельсиновим коктейлем. Очікуючи на мене, Боб займався тим, чим, на мій погляд, і повинен займатися володар половини ящика з чудо-зіллям. Вдавав, що читає газету, а сам роздивлявся дівиць, які фланували в обидва боки вулицею. Його замріяне обличчя нагадувало обличчя дитини, що перед входом до магазину іграшок знайшла гаманець. Дівиці в короткому яскравому вбранні, яке полуденне сонце зробило зовсім прозорим, були схожі на веселкові мильні бульбашки, що пурхають туди-сюди від подихів вітру.
— Відчуваю себе естетом, якоюсь мірою навіть напівбогом, — замість привітання проголосив Боб. — Я винахідникові «Марини» дав би Нобелівську премію. Адже яке величезне глупство тепер витрачати гроші на баб! Можна на ці кошти надіслати гуманітарну допомогу голодуючим Ефіопії. Зовсім безкоштовно перша-ліпша з цих дівок може стати моєю. Сиджу і вибираю. Скажімо, як тобі он та?
Товста рожевощока блондинка з розряду тих, кого легше перестрибнути ніж обійти, з величезними персами, що наполовину випиналися з низького декольте, дріботіла за білим кучерявим пуделем. Її розкішна плоть, щільно обтягнута сукнею, заклично здригалася від кожного кроку.
— Товста Біла Болонка, а ти — збоченець, — прокоментував я його вибір. — Треба дотримуватися загальноприйнятих стандартів.
— Я притримуюсь, — Боб збив попіл на мого черевика. — Просто вона має так багато всього, що вистачило б нам на двох. Ну, тоді давай підемо он за тією засушеною таранею.
Я прослідкував за його поглядом. Плоска довготелеса дівиця з чорною сумочкою-ридикюлем під пахвою швидко крокувала вулицею, на ходу поправляючи окуляри в чорній роговій оправі. Вона була схожа на хорта, що взяв слід.
— Мабуть, якась бібліотекарка. Живе сама, читає французькі романи і прагне романтичного кохання.
— Щовечора читає романи, а щоночі прагне кохання…
— Виснажена Хортиця, що прагне кохання, — в моїй класифікації жінок з’явився ще один тип.
— А вдень блукає вулицями і позирає з-під окулярів на ставних юнаків. На кшталт мене. Втискується в переповнені автобуси і притискується плоским бюстом до чоловічих спин, — продовжував Боб.
— Так, — парирував я. — Чекаючи автобуса, вона уявляє, як уночі вони забираються до неї через вікно, накидаються на неї, і її тіло починає тремтіти. Груди важко здіймаються, тіло пітніє…
— І так увесь вечір вона пересідає із одного автобуса в інший…
— Цей світ недосконалий. Тисячі Хортиць і Болонок, що прагнуть кохання, і тисячі сексуально заклопотаних слинявих юнців, що прагнуть того ж. Юнців на кшталт тебе, — підсумував я.
— На кшталт мене?
Дурне запитання. Чи він думає, що я це сказав тому довгов’язому глистові за сусіднім столиком, що непомітно торкає коліно своєї подруги? Вона, хихочучи, лише для вигляду відсторонилася, але не відвела закоханого погляду від його огидних блакитних очей.
— Атож, — розвіяв я Бобові сумніви.
Він стенув плечима і знову струсив попіл на мій черевик, мабуть, підшукуючи чергову шпильку, але нічого не сказав. На нього це було не схоже. Для того мало трапитися щось екстраординарне. Його обличчя мало вираз, наче він щойно наступив на чорного кота. Я кинув погляд на вулицю.
Тротуаром пливла висока гінка брюнетка з досконалою фігурою, губами бантом і довгим до пліч волоссям. Пухнасті вії і виразні очі робили її схожою на ельфа. Я перевів погляд на Боба. Його круглі очі і відвисла щелепа могли свідчити лише про те, що дівчина як мінімум гола, і тіло в неї розмальоване древньоарабськими письменами. Але я й сам був вражений не менше. Її погляд, ніби стріла Амура, вжалив мене у самісіньке серце. Минуло принаймні п’ять хвилин, перш ніж я спромігся вичавити з себе:
— Так…
— Так! — отямившись, рішуче згодився Боб.
Офіціант, що проходив поряд, ненависно скосив очі на наш порожній стіл.
— До біса все це, час до діла, — Боб дістав із пакета два флакони з «Мариною», один поставив переді мною, а інший запхав собі до кишені.
Ми встали, я підморгнув офіціантові і, зім’явши порожню пачку з-під цигарок «Експрес», демонстративно пожбурив під стіл. Він трохи не луснув зі злості, збуряковів і зробив кілька кроків у наш бік, але, схоже, зваживши сили, роздумав і зупинився біля сусіднього столика. Його загрозливий рум’янець зник. Не офіціант, а хамелеон.
Ми пройшли вздовж шеренги кіосків із різним непотрібом. Боб зупинився біля одного і купив дві цигарки «Монте-Карло». Решта продавщиць крізь вітрини спопелили його поглядами. Це були погляди Медузи Торгони. Я б не здивувався, якби Боб перетворився на кам’яну брилу. Скульптурна композиція: «Боб купує цигарки». Під назвою — роки життя «1964–1992 p.p.»
Похмурий сержант на розі, зі смугастим жезлом-зеброю в руці, подивився в наш бік із надією — чи не перейдемо вулицю в недозволеному місці. Розчаровано відвернувся — ми були, зразковими пішоходами і перейшли на другий бік, ступаючи точно на білі прямокутники, намальовані на асфальті. Сержант ще кілька разів озирнувся, мабуть, приміряючи до нашої поведінки статтю про дрібне хуліганство, і нарешті залишив нас у спокої.
Боб штовхнув мене і кивнув у напрямку жовтої бочки з написом «Квас». Поряд із нею стояли двоє дівчаток і пили, тримаючи склянки, як тримають усі дівчата — відставивши далеко вбік мізинця і середнього пальця, наче це не склянка, а якась гидота, яку хочеться зараз же кинути. Модні облягаючі трикотажні сукенки, що ледь прикривали стегна, робили їх звабливими, як два загорнутих у прозорий папір торти, які хочеться якщо не з’їсти, то хоч пхнути пальцем у крем і облизати. Дівчата поставили склянки і пішли до автобусної зупинки, а продавщиця, бурмочучи прокльони, заходилася витирати долонею сліди від рожевої губної помади на обідках склянок. Підкотив жовтий «Ікарус»-ковбаса і відчинив двері. Жваво жестикулюючи, дівчата сперечалися, чи варто намагатися втиснутися до переповненого салону. Нарешті двері зачинилися, автобус поїхав і суперечка припинилася сама собою.
Ми з Бобом тихо підійшли і стали позаду, метрів за п’ять. Я дістав із кишені і начепив дзеркальні окуляри. Спеціально ношу їх, щоб непомітно роздивлятися таких дівчаток.
— Ти куди сьогодні? — запитала одна.
— В кіно.
— З ним?
— З ним.
«З ним» — означає цибатого прищавого телепня з блакитними очима, котрий протягом сеансу тільки й буде метикувати, як просунути їй руку під блузку.
Відчувши нашу присутність, вони озирнулися. Одна, фарбована блондинка з пухкими щічками і великими очима, була нічогенька, зате інша, рудокоса — чистий тобі крокодил. Боб штовхнув мене ліктем:
— Ну й що далі, як ми це діло втнемо?
— Поїдемо з ними, і коли вони розійдуться, візьмемо по флакону…
— Візьмемо по флакону, — роздратовано перебив мене Боб (що це з ним?), — і ти, звісно, підеш за Пончиком, а я за Крокодилом? Крокодил дістанеться мені, хіба ні?
Цей цінитель жіночої вроди, як завжди, діє мені на нерви. Вважає, що за Крокодилом повинен іти я, та ще й горлає так, що дівчата обернулися і втупилися в нас.
— Не дивуйтеся, — пояснив я, розводячи рукам і киваючи в бік Боба. — Він дещо схиблений. Ми щойно проходили біля того дев’ятиповерхового будинку, і хтось впустив йому на голову «дипломат» із книгами. Уявляєте, якийсь небезпечний псих кидає на голови перехожим важелезні «дипломати», набиті енциклопедичними словниками.
— Навряд чи йому було боляче… — зауважила Пончик. До зупинки тим часом підкотив новий автобус. Дівчата увійшли, і вже в дверях вона закінчила: — Бо на плечах у нього замість голови — задниця.
Я був упевнений, що Боб розлютиться і щонайменше перекине автобус, витягне цих дівок і надає їм по шиї. Але він лише надав своїй фізіономії незворушного вигляду та кольору перезрілого помідора. Стенув плечима і перепитав:
— Що, що вона сказала?
— Не розчув, — дипломатично відповів я.
Ми зайшли до якогось скверу, всілися на лаву і задиміли. День починався паскудно.
На трав’яному газоні під табличкою «Вигул собак категорично заборонений» дівчина тренувала слинявого рудого, величиною з кіоск бульдога. Кидала палицю, але бульдог не звертав на неї найменшої уваги. Він качався у траві, кумедно перебираючи лапами. Дівчина сердилася і надувала щоки. На ній була тонка біла сукня, яка просвічувалася на сонці, демонструючи непогані ноги та високий бюст.
— Нічогенька, — резюмував Боб, роздягаючи дівчину поглядом. — Мабуть, підійде.
— Залиш їй сукню, Казаново, вона буде соромитися. Як на мене, то типова Дебора.
— Для нашої справи все одно — Дебора чи Софія Ковалевська, — заперечив Боб, діловито видобуваючи флакон «Марини». — Ти відвернеш увагу пса, а я з нею домовлюся. Якраз навкіл — жодної душі.
— Та він ковтне мене! — обурився я. — З дитинства боюся собак. Краще ти відвернеш, а я домовлюся.
— Я б із радістю, але не зношу бульдогів. Якби то був хорт чи коллі,— відповів Боб і гукнув до дівчини: — Гей, красуне, хочеш — подарую флакон чудового дезодоранту?
Вона на мить відірвалася від свого слинявого кретина-пса і, кинувши оком на незграбну Бобову постать, сказала:
— Іди до дідька.
— Чому грубіяниш? — грізно запитав Боб і зробив крок у її бік.
Бульдог підвівся на лапи і вишкірив величезні жовті ікла, з пащі за слиною витік грізний рик.
— Коли він хапає зубами, то щелепи можна розтиснути лише ломом, — пояснила дівиця.
Це пояснення видалося мені вельми переконливим.
— Пожартував, згоден, дурний жарт, — Боб, задкуючи, жестом зупинив готового кинутися в атаку пса. Сів поряд. — Хай йому біс!
Настрій ще більше погіршився. Маючи ящик диво-зілля, два кретина-казанови не можуть ним скористатися.
На спинці лави темнів нашкрябаний напис: «Хто хоче як слід трахнутися, хай дзвонить по такому телефону…»
— Зателефонуємо? — запитав Боб.
— Безглуздо. Це, напевне, телефон директриси якоїсь прицюцькуватої школи.
Боб замислився. Підпер кулаком щелепу і наморщив лоба. Живий філософ і мислитель Боб Мільтон. Нарешті видушив із себе:
— Треба детально продумати диспозицію…
Дійсно, дуже ефективна робота мозку. Але ця невизначеність почала і мене дратувати. Не підійдеш же до першої-ліпшої дівки, не дістанеш флакон і не почнеш бризкати в обличчя.
Ми довго сперечалися і, нарешті, дійшли висновку, що краще за все заздалегідь покропити якусь усамітнену лаву. Така швидко знайшлася неподалік.
Низькі крони каштанів і густі шати бузку створювали тут інтимний напівморок.
— Так, я, мабуть би, не відмовився, якби тут вирішила посидіти та краля, що ми бачили сьогодні вранці біля «Ярославни». Як на мене, то вона виглядала дуже апетитно.
Він міг би і не пояснювати. Я знав, про кого іде мова. Чесно кажучи, і в мене вона не йшла з голови. У мене навіть защеміло серце в грудях.
— Уявляєш, яке в неї має бути волосся — холодне і шовковисте на дотик.
— Ні, — заперечив я. — Сьогодні занадто спекотно для того, щоб воно було холодним і шовковистим. Насправді воно тепле і пухнасте.
— Вона б надихалася цього дурману і гукнула нас. Цікаво, роздягнулася б зовсім, чи лише зняла білизну?
Дивний погляд на речі. Я чув, що такі красуні взагалі не носять білизни:
— Ти думаєш, вона носить білизну?
— Так, чорну, або тілесного кольору, але тільки не білу.
— Чому не білу?
— Я тобі кажу, — з запалом почав запевняти Боб. — Такі дівки завжди носять чорне з мереживом…
Я долонею затулив йому рота. Наша лава була вже зайнятою.
Жінка сіла, поклала поряд сумочку. Їй було близько тридцяти, може, трохи більше. В тому кутку панувала темрява, і не можна було напевне визначити вік. На обличчі мала досить косметики. Звісно, то не була красуня від «Ярославни», але дещо і воднораз щось.
Ми з цікавістю спостерігали. Вона сиділа, напружено випроставши спину, стуливши коліна, і пудрила щоки. Через низьку крону я не міг відразу визначити, до якого підвиду її віднести. Швидше за все — суміш Болонки з Хортицею. Нарешті вона закрила пудреницю і сховала в сумочку. Пройшло не більше двох хвилин, але тепер її поза вже стала іншою. Спина розслаблено заокруглилася і сперлася на лаву, ноги недбало обвилися одна навкіл одної, оголивши стегна.
Жінка дістала цигарку. Озирнулася навколо і раптом побачила нас. На її обличчі з’явилася вдоволена усмішка. Неначе весь день шукала в кишенях сто карбованців і нарешті намацала їх за розірваною підкладкою.
— Гей, хлопчаки, якщо вам чогось треба, ну, чогось такого, словом, чого завгодно, звертайтеся до мене.
Те, що треба. «Марина» діяла на совість. Ми скромно підійшли і сіли поряд. Вона окинула нас вивчаючим поглядом. У книгах такі погляди називають «роздягаючими» і приписують виключно чоловікам. Підступний наклеп!
Наша сусідка тим часом дістала пачку «Космосу».
— Палите?
— Я не палю, — часто буває, що збрешу, а потім сам дивуюся, навіщо це зробив?
— А я тебе навчу, — вона підсунулася впритул, і я відчув тепло її стегна. Поняття «тепло», мабуть, не зовсім відповідає дійсності. То був жар, здатний розтопити ящик морозива в кіоску на протилежному кінці скверу. Б’юся об заклад, цієї миті золотозуба продавщиця якраз телефонує майстрові ремонту холодильників.
Тим часом вона притягла мене за шию і вп’ялася в губи криваво-червоним ротом вампірки. Від неї несло несвіжими біфштексами. Запалила сірника, і лише тепер я роздивився, що вона зовсім стара. Їй було щонайменше під п’ятдесят.
— А дідько б тебе! — вилаявся я.
— Ну чого ж ти, красунчику? — вона взяла мою руку і поклала собі на груди. — Подобається?
Груди були м’якими, і під одежею, мабуть, виявляться зморшкуватими і негарними. Я відняв руку і встав:
— Мені треба відійти.
— Відійди, — зареготала вона. — Але швидше повертайся.
Взяла пальцями край сукні і кілька разів пометеляла у повітрі, наче їй стало жарко, а це було віяло.
— Ну, йди тоді ти, — вона повернулася до Боба.
— Ні, ні, дякую, мені вже час, — Боб хутко позадкував. — Я саме згадав, що забув занести своєму дідусеві пачечку чаю Одеської фабрики. Вже сутеніє і дідусеві час вечеряти…
Жінка нарешті збагнула, що відбувається щось не так.
— Ану назад! — гаркнула вона, мов прапорщик на плацу, і підхопилася.
Ми чимдуж дременули геть. Зупинилися, вибігши зі скверу.
— А щоб мені з головою в лайно провалитися, — ледве відсапавшись, промимрив Боб, — Сьогодні вночі снився кошмар. Наче біля мого дому величезна черга — натовп шикарних дівиць. Як на співбесіду перед конкурсом краси. Роздягаються і заходять до моєї квартири. А я хочу вибрати і на жодній не можу зупинитися. Сон в руку.
На доріжці, що вела до скверу, з’явився чоловік років шістдесяти. Нишпорив у траві ціпком і уважно обдивлявся кожен кущ.
— Гаманець шукаєте? — діловито поцікавився Боб.
— Портмоне, — відповів чоловік. — Квапився вранці на роботу і десь упустив.
— Он там на лаві сидить жінка, — Боб кивнув на кущі бузку. — Вона його щойно знайшла. Кваптеся, бо вже зібралася давати об’яву в газету, що поверне за значну винагороду.
Чоловік подякував і швидко зашкутильгав у вказаному напрямі.
— Та не церемоньтеся з нею, бо може зажилити! — гукнув Боб навздогін. — Вигляд у неї шахраюватий!
— Дурна була ідея ходити назирці, — сказав я. — Від самого початку приречена на провал. Цілком телепнювата ідея. Наскільки я пам’ятаю — твоя.
— Ну запропонуй щось інше, розумник знайшовся, — образився Боб.
— А чому й ні? — я подивився в Бобові очі. Я був не проти, але моїм девізом завжди було — «все або нічого». — За мною не заіржавіє.
— Ні, тільки не це. Ти знову про ту кралю, «міс Ч.-91», що дала тобі одкоша минулого літа?
Так, хлопці «хоч куди» розуміють одне одного з півслова. Та цього разу той бовдур потрапив пальцем у небо. Хоча історія була таки знаменита. Через неї я мало не наклав життям. Пам’ятаю, підійшов до тієї «міс» на пляжі і хотів сказати щось піднесене, та спромігся лише на тупу гостроту, котру почув у якомусь ідіотському фільмі-бойовику, щось на зразок: «Ого, якби я був вашою дитиною, мене б не відірвали від ваших грудей навіть силою. Років до шістдесяти.» Її бюст був справді знаменитий, як у Мерілін Монро. І закінчив: «А що ви робите сьогодні ввечері?»
Вона презирливо сплюнула — мабуть, їй геть надокучили такі субчики, як я. Повернулася і пішла, вдягаючи халат.
— Ну що? — запитав Боб, який спостерігав за цим, ніжачись на піску.
— Нічого, — люто відповів я. — Добре, коли б раптом почалася атомна війна, щоб усі ходили голі і гидили з балконів на бруківку, і щоб кожен міг дати першій-ліпшій дівці сукуватою палицею по «макітрі», затягти до темного під’їзду, як здобич до печери. А там повестися з нею круто — за законами військового часу. Хоч би вона була й «міс». Піду втоплюся.
Боб вишкірився, бо добре знав, що на узбережжі навряд чи знайдеш кращого за мене плавця.
Я заплив на середину фарватеру і, лігши на спину, заходився думати про ту дівчину — «міс Ч.» Це було приємно, навіть приємніше, ніж слухати «Пінк Флойд». Я лежав із заплющеними очима і усміхався. Оговтався від дивного шуму. Озирнувся. І таки мало не втопився, бо ковтнув із літр води. На мене насувалося крицеве громаддя, над яким клином до неба сходилися палуби. На верхній палубі, що підпирала щоглою небосхил, танцювали. Над водною гладдю далеко розносився голос Анжеліки Варум: «Гуд бай, мій хлопчику…»
Я не встиг нічого подумати, навіть попрощатися з цією чарівною крихіткою — колись бачив її в Ч. на концерті. Бурун від форштевня накрив мене, протягнув уздовж борту і заштовхав під корму. Як невблаганна рука кухаря — шмат яловичини в м’ясорубку. Але це був ще не кінець. Перед тим, як перетворитися на фарш, я побачив колосального гвинта, що обертався. Мене скрутило у вузол. Без усякого сумніву — в морський, або в один із його найскладніших різновидів, кілька разів перекинуло через голову і, коли я вже вирішив, що прийшов мій смертний час, викинуло далеко збоку від корпусу. Я потрапив у площину гвинта, де відцентрова сила переважає ту, що затягує досередини. Про це багато хто знає, та навряд чи хто випробував той ефект на собі. Коли я виліз на берег, Боб замріяно попихкував другою цигаркою, хоч мені здалося, що пройшло принаймні години дві.
Про цю історію можна було б не згадувати, але пізніше вона відіграла свою роль.
— Ну, якщо не «міс», — продовжував Боб, — то напевно та московська «секс-бомба», плакат з якою ти стягнув минулого понеділка. Солістка шоу-балету «Експресія». Вгадав?
Хлопці «хоч куди» розуміють один одного з півслова. Вона не відноситься ні до Дебор, ні до Болонок. Вона вже тиждень виконує танець із роздяганням в шикарному ресторані на березі. На глянцевих афішах двоє янголів тримають перед нею шматок прозорої тканини, а за тканиною вона — третій янгол, звичайно, зовсім оголена. З тих пір, коли я вперше її побачив, забув і думати про «міс Ч.».
Я називаю її Янголятком. Моїм Янголятком. Тому що крім розкішної фігури і серії спокусливих рухів, що називаються танцем, в неї біляве волосся до пліч, рожеві щічки і сліпучо-біла шкіра.
Боб нарешті прослідкував за моєю думкою, ляснув долонею по лобі. Запсихував:
— Та ти зовсім з глузду з’їхав. Ми не зможемо до неї навіть підступитися.
— З цим зіллям? Покладися на мене, — впевнено сказав я. — Завтра йдемо до «Чайки», а після вистави покропимо букета і віднесемо до неї в гримерну. Всі жінки однакові — білявка його нюхає і вона наша. Чому маємо розмінюватися на цих дурних провінційних мочалок?
— А дідько б тебе взяв! — захоплено сказав Боб, що нормальною мовою мало б означати згоду. — Голова в тебе варить.
З кущів, де в пошуках гаманця зник той бовдур з ціпком, долинув розпачливий чоловічий зойк і стих, наче комусь на шию накинули зашморг. Але ми не стали поспішати на допомогу.
Близько сьомої вечора ми з Бобом сиділи на терасі «Чайки» і з найсвітськішим виглядом ганяли соломкою по дну келихів із коктейлем кубики льоду. Публіки було досить мало, і до виступу Янголятка ми мали час, аби розслабитися. Вечір був задушливий, каштанове листя навколо тераси висохло і висіло, наче розчепірені пальці мерців. Коктейль смаком нагадував суміш сірчаної кислоти з рідким лайном віслюка. Та дарма — не все було так погано. Дві дівчини за сусіднім столом, зі східним розрізом очей, без сумніву — типові Дебори, хихотіли і робили нам очі. Ніколи не довідаєшся, що в цих східних дівчаток на думці. Вони весь час закидали ногу на ногу, демонструючи досить непогані стегна, поправляли одна одній тоненькі поворозочки на платтячках. Почали реготати, переставляючи одна від одної вазу з квітами, щоб не заважала нас бачити. У цих східних дівчаток завжди повно комплексів, та коли вони в такому стані, то чекай чогось особливого. У них там на сході всі схибились на сексі і з ранку до вечора оволодівають на практиці «Кама Сутрою» або… Мені спав на думку один здогад.
— Послухай, чого це вони? — я підозріло глянув на Боба.
— Не клей дурня, — діловито відповів той. — Поки ти ходив до туалету, я, звісно, трохи покропив за тим столиком. Добре, що поки не вийшов дух, за нього сіли ці крихітки, а не Руді Болонки, чи як ти їх називаєш. Поки немає твоєї секс-бомби, давай підсядемо до них.
Значить, ця штука діє безвідмовно. Я вже збирався з ним погодитися, та помітив чотирьох здорованів із непристойно широкими плечима, що підсіли до їхнього столика. Що це були за хлопці! Справжні шафи, на які натягли костюми і пов’язали краватки. Двоє всілися на вільні місця, а двоє інших узяли попід руки «наших» дівчаток і безцеремонно виштовхали за двері. Я не панікер, і ця сцена навряд чи схвилювала б мене — хто знає, що за справи могли бути в дівчат із тими шафо-хлопцями, коли б четвірка, як близнюки схожа на цю, хвилиною пізніше таким же чином не звільнила стола справа. Моє занепокоєння ще зросло, коли Боб штурхонув мене в бік і зробив знак озирнутися. Позаду сидів дев’ятий брат-близнюк і, тримаючи кого б ви думали? — нашу Дебору за лікоть, щось говорив, киваючи в наш бік. У Дебориних очах світився жах.
— Це той тип, що тоді виліз із річки в акваланзі, — пояснив Боб. Голос його звучав хрипко, наче він щойно зжер увесь лід, що був у «Чайці» на цей вечір. — Не докладу розуму, як вони знайшли нас.
Я теж не міг уторопати, що коїться. Озирнувся ще — ми були оточені, похмурі погляди дев’ятки найменше могли віщувати щось добре. Не виражали ніяких почуттів. Якщо судити по пиках, то весь оцей виводок — наслідок шлюбу Кінг-Конга і качконосого гадозавра.
«Пора давати чосу», — вирішив я, та не встиг зметикувати, яким чином це можна зробити. На подіумі з’явилася Янголятко, хоч до вистави була ще добра година. Вона усміхнулася. Цього не могло бути: вона усміхнулася нам із Бобом! Я протер очі. Мабуть, це сон. Ми не в Ч., а на острові Борнео, я шах Ірану, а Боб — позашлюбний син герцогині Йоркської.
Вона спустилася з подіуму в зал і, я не міг повірити в це, попростувала до нашого столу. На ній була лише напівпрозора накидка. Вона мене ошелешила, і навіть не тілом, що наче підсвічувало накидку зсередини. Рухалася з грацією пуми. В її рухах відчувалась така сила, що, здавалося, від нашого столу залишиться купа трісок, а вона, нічого не помітивши, піде далі.
Дяка богові, Янголятко зупинилася і, виставивши стрункі ноги, всілася на вільний стілець коло нашого столу. Боб похлинувся коктейлем, і мені довелося стусонути його кулаком по спині.
— Привіт, хлопці, — сказала вона. — Чи не вип’єте зі мною?
Чи не вип’ємо ми з нею? Це звучало, як глузування. Звичайно, вип’ємо. А якщо вона ще врятує нас від нащадків Кінг-Конга…
Метрдотель ніс за нею тацю з трьома келихами. Дивний був метрдотель — здоровило з поглядом садиста. Схожий на «нашу» дев’ятку. Просто не ресторан, а якийсь кінг-конгарій. Треба попереджати, прибити табличку біля входу: «Нормальним вхід суворо заборонений!», або «Обережно! У дворі — виводок звіроящерів.»
Ми взяли по келиху і випили. Я поставив свого і, помітивши, що вона лише пригубила, спитав, чи не хоче прогулятися з нами на свіже повітря. Безглузде запитання. Принцесу Кашмірську я, мабуть, запитав би, чи не знайдеться в неї запалити.
Вона нічого не відповіла, лише сиділа і з непідробною цікавістю споглядала. Метрдотель бовванів позад неї і теж не спускав із нас очей. Я відчув себе піддослідним слимаком, якого щойно наштрикнули на голку і поклали під лупу. І таки зрозумів, що й до чого, та було запізно. Перед очима вже кружляли чорні кола. Їх ставало всі більше і більше. Схоже, перш ніж покласти під лупу, піддослідним комахам додають у коктейль пару крапель якоїсь отрути. Останнє, що пам’ятав — Боб мішком сповзає під стіл, метрдотель схиляється над ним і видобуває з кишені флакон «Марини». Я хотів звестися, та не зміг — кілець більшало та більшало і, нарешті, вони заповнили все навкруг.
Якщо повернення свідомості вважати підняттям завіси, то другий акт трагедії почався на білій яхті з російським трикольором на щоглі. Сонце вже наполовину сховалося за обрій, з чого я зробив висновок, що з тих пір, як ми випили коктейль, минуло не більше години. Навпроти сидів пристебнутий наручниками до поручнів Боб. Зі свого місця мені було видно дах міського річкового вокзалу. Значить, яхта стояла біля причалу. На кормі, де ми сиділи, поруччя було обшите металевими шпалерами, які затуляли нас від берега.
Я шарпнув руки. Металеві браслети. Ми сиділи, як брати-близнюки, пристебнуті наручниками до різних бортів. Я підвівся, наскільки дозволяли браслети, і визирнув за огорожу. Набережною прогулювалася жінка з колискою, а на лавці сиділи хлопець і двоє дівчат. Міг би заволати про поміч, та вони, якби почули, навряд чи збагнули б, звідки це. Прудко поночіло, і з темрявою розтала й ця примарна надія на допомогу.
Сеанс самоспостереження перервався гуркотом двигуна, і за кормою завирували буруни. «Мабуть, вивезуть кудись,» — подумав я. Як виявилося, був про них занадто доброї думки. Озирнувся — від рубки до нас прямувала Янголятко в джинсових шортах і чорній майці без тасьминок, вочевидь замалій для її розкішного бюста. Вона була зваблива, як ніколи. Мені завжди подобалися майки без тасьминок на дівчатах її комплекції. За нею чимчикувало троє нащадків Кінг-Конга. Їхні суворі погляди, яку більшовиків на гранітних барельєфах, не віщували нічого доброго. В одному я впізнав метрдотеля, що подавав нам питво.
— Ви, хлопці, втрапили в халепу, — промовила Янголятко мелодійним, наче заспівали янголи на небесах, сопрано. — Ну нащо було чіпати того ящика? Добре, хоч знайти вас не було ніякого клопоту. Тільки привезти сексапільну бабу до ресторану і розклеїти в місті афіші. Тут ви пошилися в дурні. Завантажили ящик секс-зілля до свого катафалка — і за нею. Замість м’яти подруг по під’їздах, забажали секс-бомби, — кепкувала вона.
У мені почала закипати лють. Давно вже нікому не вдавалося так пошити мене в дурні. Ось чому так багато афіш у місті! Наживка на дурня. Янголятко прихилилася спиною до поруччя. Майка на грудях напнулася і мала от-от луснути, та все ж витримала. Добрячої — видно, імпортної, якості. Продовжувала:
— Ящика ми знайшли. Та біда в тому, що ви вже не просто хороші хлопці, а небажані свідки. Треба було б вас прикінчити зараз, та дам вам шанс, і нам буде втіха. Ось там, за кормою, крутиться гвинт. Коли щось кинути за борт, гвинт його порубає на шмаття. Але є шанс — дещо хвилі викидають неушкодженим. Я не можу збагнути, яка тут закономірність. Може, хтось із вас буде щасливішим?
Один здоровань нахилився і відімкнув браслети Бо-ба. Я навіть здивувався, що Бобове обличчя може бути таким блідим. Щойно руки звільнилися, він стусонув найближчого охоронця головою в живіт і, коли той заточився, кинувся в бік пірсу. Та другий здоровань уже мчав навперейми. Боб не мав жодного шансу проти того мастодонта — майстерна підсічка підкинула Боба в повітря, він змахнув руками і гепнувся на палубу. Двоє схопили його і, немов торбу, швиргонули вниз. Він не пручався. Я встиг помітити повні жаху очі і почув короткий зойк. Відвів погляд, а коли наважився позирнути вниз — піна за кормою була червоною.
— Твої шанси зросли, — заявила Янголятко, навіть не змінивши позу.
Я вже точно знав, що це не Янголятко, а справжній диявол у її подобі. Мабуть, єдине призначення її білявих кучерів — приховувати чортове тавро 666 на чолі. Вирішив, що стрибну сам, та не тому, що злякався цих горил. Згадав пригоду під кілем теплохода. Не знаю, чи я щасливіший за Боба, зате дещо знаю про ту закономірність.
Той самий здоровань, що підсік Боба, відімкнув мої руки. Я з ненавистю подивився на нього, і він відповів мені поблажливою посмішкою і поглядом ката, що одягає на шию засудженому до страти петлю.
— Стрибну сам, — сказав їм. Вони не заперечували. Чудові хлопці. І які доброзичливі: напинаючи зашморга, неодмінно запитують, чи не високо стояти, а вибивши з-під ніг стільця — чи не муляє в шию.
Хвилин п’ять я розминав занімілі кисті. Сонячний диск сховався за обрій. Було видно лише його верхівку, увінчану червоною хмарою-капелюхом. Ніколи не бачив такого красивого заходу сонця.
— Ну, годі, — сказала Янголятко-диявол, байдуже позирнувши на мене.
Я відповів їй спопеляючим поглядом і переліз через поруччя. Хвилину балансував над білою піною і, щосили відштовхнувшись, полетів униз. Помітив, що поринув там, де хотів — за пінним буруном, майже в площині гвинта.
Опинившись під водою, я, наче заворожений, дивився на чорний, ревучий гвинт. Здалося, що на лопатях теліпається шмаття. Непереборна сила тягнула мене під корму, гвинт наближався. Невже помилився? Я раптом збагнув, яке то шмаття… Не міг ворухнути ні рукою, ні ногою. Чи то було внаслідок жаху, що охопив мене, чи від хвиль у збуреннях… Коли до гвинта залишилось не більше трьох метрів, пінний бурун, що ореолом оточував гвинт, стиснув мене, наче лещатами і викинув далеко від корми. Я таки не помилився — хай йому біс! Але ця відцентрова сила добряче нам’яла мені боки.
Коли я вибрався на пісок, вся четвірка, все ще стоячи біля борту, дивилася вниз. Вони не відірвалися від води і тоді, коли я завів «Челенджера». Думали, певне, що я Іхтіандр. І, звісно, помилялися. Ім’я Іхтіандр було ні при чому. Це тепер мало назву: «Помста розлюченого зомбі, який щойно воскрес».
До пірсу відстань була таки добряча, і я встиг набрати швидкість кілометрів шістдесят перед тим, як відчинив дверцята і вистрибнув — дяка богові, втрапивши в пісок. «Челенджер» торпедою вилетів на пірс і, як мені здалося, пролетівши кілька метрів у повітрі, зі страшенним гуркотом врізався в рубку. Гуркіт був таким сильним, що в мене на мить заклало вуха. «Челенджер» мав повний бак палива. Рубку охопило полум’я, його жовтий язик злизав постаті на кормі. Одна, як мені здалося, полетіла за борт, а три інших заметалися по палубі, палаючи, наче сірники.
Після першого вибуху почало гриміти, наче стріляла скорострільна гармата. Вибухи йшли один за одним. Над яхтою здійнялася схожа на ядерний гриб жовта хмара. В повітрі стояв несамовитий дух «Марини».
Я підвівся з піднесеними догори руками і загорлав:
— Ось вам за Боба! Банзай!
Я горлав бозна-що, погрожуючи палаючій яхті кулаками і, нарешті, виконав танок тріумфу дикуна з острова Бора-Бора. Танок був досить коротким для вияву повного тріумфу, але задовгим, щоб залишитись живим.
— Егей! — погукав мене хтось.
Я пізнав би цей голос і серед артилерійської канонади. То був мелодійний голос Янголятка. Вона стояла позад мене, похитуючись, в пошматованій обгорілій одежі. Вода стікала з мокрого волосся. В руці виблискував пістолет, націлений мені в живіт.
Я менше за все волів мати кулю в животі, втім, як і в іншому місці. Та в животі — особливо, тому вмить підніс руки. Вона, хитаючись, зробила крок і впала обличчям униз. Я позадкував. Відійшовши на добрячу відстань і впевнившись, що Янголятко не ворушиться, повернувся і помчав до міста.
Вулиця підіймалася вгору. Жовта хмара позаду вже розрослася на півнеба. Мабуть, яхта по самі вінця була набита контейнерами з «Мариною». Хмару повільно відносило в бік міста. Жовтий туман-газ був трохи важчим за повітря, тому хмара повільно осідала вниз і дво-триметровим шаром просувалася за мною. За кілька хвилин я вже не бачив ні лівого, ні правого її країв. Клоччя туману затримувалось у дворах і завулках, та основна маса повільно й невблаганно просувалася до центру. Якщо вітер не зміниться, через годину в місті почнеться справжній содом.
Я повернув у провулок, що міг вивести на центральну вулицю міста. В провулку було темно, хоч в око стрель, і я вже вирішив, що всі небезпеки позаду, та, як виявилося, зарано. Вже наближаючись до його кінця, помітив позаду автомобіль. Автомобіль, як автомобіль. Його фари тремтіли, нишпорячи по стінах сірих мовчазних будинків. Я збочив на тротуар, та метрів за тридцять автомобіль повторив мій маневр. І помчав тротуаром, ухопивши мене променями фар, наче зайця на полюванні.
Я кинувся в якийсь під’їзд, що, на щастя, виявився поряд. Автомобіль, викресавши об стіну сніп іскор, промчав мимо. Це було не надто схоже на п’яного психа за кермом, зате схоже на атракціон «Полювання на Стіва».
За кермом, без усякого сумніву, сиділа дівчина з білявими кучерями нижче пліч. Здається, навіть встиг помітити посмішку на її обличчі. Схоже, моє любе «янголятко-дияволятко» ожило і не відмовилося від наміру відправити мене на той світ. Дивна дівчина: все робить із посмішкою. Якби вдалося, вона, певна річ, із насолодою четвертувала б мене і, закопчуючи кожну чверть на повільному вогні, вмирала б зі сміху.
Я стер піт із чола. І щосили дременув до яскраво освітленого бульвару. Озирнувшись через плече, помітив, що, на жаль, розіграна лише перша частина атракціону. Автомобіль зробив бойовий розворот, увімкнув дальнє світло і, гримкочучи зім’ятим крилом, помчав за мною, як мисливський гончак за дичиною.
Зізнаюся: біганина наввипередки з автомобілями не є моєю улюбленою розвагою. Хоч би трапився якийсь камінь, щоб метнути в нього! Та дзуськи — провулок вимощено гладеньким асфальтом.
Я кинувся на інший бік вулиці.
Упав і відкотився до стіни. Шини завищали зовсім поряд, швиргонули мені в обличчя пригорщу камінців.
Автомобіль зупинився.
— Стояти! Міліція! — крикнув хтось.
До автомобіля біг чоловік у міліцейській формі зі смугастим жезлом у руці.
— Ти що це витворяєш, малявко?
Він стукнув жезлом по капоту:
— Ану, виходь!
Я бачив, як він відчинив дверцята. Пролунав постріл, який відкинув його до стіни. Автомобіль зник у темряві.
Я нахилився до міліціонера. Сорочка швидко темніла від крові, котра тоненькою цівкою стікала з відкритого рота. Голова була повернута під прямим кутом. Йому вже ніщо не могло допомогти.
Щомиті з темряви мало з’явитися Янголятко, щоб розставити крапки над «і». Не здивувався б, якби з якогось підворіття, ляскаючи гусеницями, виповз танк і почав гамселити в мене з гармати. Для Янголятка вбити людину — все одно, що розчавити таргана. Тому підхопився і, щомиті озираючись, гайнув до рятівного бульвару. Треба було пробігти метрів сто, і я таки встиг.
На бульварі було багатолюдно, як завжди в цей час. І я вирішив, що Янголятко, мабуть, не буде чавити колесами всіх підряд, щоб дістатися до моєї скромної персони. Надав собі досить світського вигляду: засунув руки в кишені, підняв і трохи схилив набік голову — добре, що одяг на мені вже просох, і, зі скидкою на темряву, перетворився на молодого роззяву, якого хлібом не годуй, а дай пороздивлятись молоденьких дівчаток на лавах, що, закинувши ногу на ногу, розкурюють довгі коричневі сигаретки «Море».
Біля оздобленого вогнями, побудованого в стилі «модерн» універмагу «Будинок торгівлі» я озирнувся на стрижену блондинку в джинсовому «міні», що якраз проходила у скляні двері. Блондинка була нічогенька, з довжелезними ногами і вузькими стегнами, і в мене з’явилась думка, чи не піти за нею до найближчої темної місцини? Навіть намацав у кишені флакон «Марини» — його в мене чомусь не здогадалися відібрати на яхті. Подобаються мені, бачите, вродливі жінки, і через це частенько втрапляю у якусь халепу. Та тепер моя вада врятувала мені життя. Щойно я повернув голову, як з тріском, що нагадував тріск розірваного картону, розлетілося скло, і кілька мікроскалок уп’ялося мені в щоку. В склі з’явився круглий отвір, а в манекена, що стояв у вітрині, на друзки розлетілася голова, і він гепнувся в зал. Хтось несамовито заверещав.
Я озирнувся і побачив Янголятко. Вона стояла поряд із порожньою яткою, з якої вдень продають морозиво. У лівій руці тримала сумочку, а права була всередині. Я не чув пострілу. Мабуть, пістолет мав глушника, а сумочка — отвір для стрільби.
Я звернув за ріг і помчав. Черга, що стояла біля кінотеатру «Україна», розсипалась урізнобіч, і якась грім-баба кілограмів на півтораста, з яких не менше як по пуду припадало на груди, налетіла на мене і збила з ніг. Добре, хоч не мала перед тим змоги надихатися «Марини», інакше перетворила б моє слабке, але все ж об’ємне тіло в двомірну, розпластану на асфальті, подобу дорожньої розмітки. І кожен перехожий завтра подумав би: «Ось учора відбувся конкурс дитячого абстрактного малюнка. Трохи кострубато, в стилі Гогена, але вгадується людська постать. Хоч і ледь-ледь.»
Я підхопився. Виття сирени на мить заглушило несамовите репетування, що линуло з усіх боків. Чого горлати, адже женуться за мною! Дивні люди — єдине, що їм загрожує, це бути помилково застреленими або розчавленими автомобілем.
— Ось він, ось він! — заверещала якась жінка, вказуючи на мене рукою. — Це він стріляв!
Зненацька я зрозумів, що кричать не комусь іншому, а якраз мені. Мабуть, тому, що з розрізаної щоки цибеніла кров. Я пірнув у підворіття, пробіг через двір і, перелізши через кам’яну огорожу, змішався з натовпом.
Але тут мені здалося, що на мене почали озиратися, і довелося зайти в освітлений під’їзд, щоб витерти обличчя хусточкою. На ній з’явилися бурі плями. Подивився навколо — цього диявола Янголятка ще не було видно. Здається, загубила мене. Добре б, коли так. Поряд на лавці дівчина й хлопець безтурботно розкурювали одну на двох цигарку, час од часу цілувалися і не звертали на мене жодної уваги.
Натовп усе густішав. Таке скупчення народу я тут бачив хіба що на демонстраціях за старого СРСР. Люди йшли все повільніше, і я став наштовхуватися на спини передніх. Чортихнувся. В такому натовпі Янголятко швидко всадить мені кулю в спину або ножа в печінку. Озирнувся. Поки що, на щастя, мене ніхто не переслідував. Полегшено зітхнув і зіп’явся навшпиньки, сподіваючись роздивитися, що коїться попереду.
— Що це? — крикнув хтось у натовпі. — Дивіться!
Прямо на натовп вулицею насувалася жовта хмара.
Верхній край сягав дахів, жовті клуби вгорі перебували у постійному русі, наче піна в киплячому бульйоні.
Розштовхуючи всіх, я кинувся назад. Хмара нависла над натовпом і швидко поглинула його передню частину. Задня почала розбігатися.
Відбігши досить далеко, я озирнувся. Двоє — чоловік та жінка — напівголі з’явилися з жовтої хмари і зникли в найближчому підворітті. На межі світла і темряви він упав, вона зупинилася, притримуючи розстебнуту спідницю. Зробила закличний жест. Він зареготав, підхопився і, розмахуючи брюками, наче прапором, помчав навздогін.
Натовп, як велетенський звір, метався між будинками, топчучи все на шляху. Згори посипалася черепиця. Я підвів голову. Кілька клаптів туману скочувалися дахом. Мабуть, двір був ущерть заповнений туманом, і він виплескувався через гребінь даху, як вода з повної чашки.
Лавіруючи між цим клоччям, я побіг тротуаром. Маленький чоловічок у темному костюмі з синьою папкою під пахвою — мабуть, конторський службовець, що засидівся за квартальним звітом, ішов попереду і дивився на не досить стрункі, але повні й досить сексуальні ноги дівчини з вузлом русявого волосся на потилиці. Напевне, вдома на нього чатувала некрасива сварлива дружина, п’ятеро жадібних до кохання дорослих дочок і линяла такса на підстилці біля дверей. Додому йти не хотілося, — я його розумів. Легенька хмарка кольору дозрілого лимона опустилася службовцю і дівчині на голови і на мить ковтнула обох. Протяг із двору здув її на проїжджу частину. Вони простували далі, немов нічого не трапилося. Мабуть, відчувши на собі погляд, дівчина озирнулася і, усміхнувшись, повернула до найближчого під’їзду. Маленький чоловічок теж озирнувся і повернув услід.
Назустріч їм вийшов лисий тип у джинсах і сорочці-ковбойці навипуск і, швидко оцінивши ситуацію, дав конторському службовцю в зуби і поволік дівчину до червоної іномарки, здається, «БМВ», припаркованої біля крамниці «Хліб».
Запах «Марини» ставав усе густішим, і мене почало нудити. Я повернув у двір і, намочивши свого светра, відкотив комір і напнув на носа — по самісінькі очі. Допомогло. Запах став значно слабкішим. Схоже, жовтий туман вступав у реакцію з водою і осідав на комірі жовтим шаром, схожим на бджолиний пилок.
Іномарка ритмічно здригалася. За склом було видно лише дівчину. До пояса гола, вона сиділа верхи на лисому. Пишні перса з великими, схожими на перезрілі сливи сосками, зосереджено колихалися вниз-угору, вниз-угору. Вона підняла руки і розпустила вузол на потилиці. Волосся в неї було не русяве, як мені зразу здалося, а руде.
Маленький чоловічок, як пес, у якого щойно відняли кістку, кружляв навколо іномарки. Його руки тремтіли, обличчя виказувало рішучість. Я був на боці малого — він перший закадрив руду. Треба пам’ятати, що ми живемо в цивілізованому світі. Нарешті, наважившись, він акуратно поклав синю папку на бордюр, звернув у двір і повернувся, несучи в руках каменя. До жовтої «стіни» було вже не більше п’ятдесяти метрів, і я облишив їх і чкурнув далі.
Біля під’їзду, де я витирав хусточкою обличчя, хлопець з дівчиною вже не палили, а лежали на лавці, їх тіла сплелися, і вони стрімко звільняли одне одного від одягу. Поважна старенька, що зайшла до кабіни, зателефонувати, відкривши рота, дивилась на цю дивну картину. Випущена з рук трубка, хитаючись, стукала в скло. Цікаво, що старенька втне, коли вдихне «Марини»?
Запах дужчав, я вже відчував його навіть крізь тканину светра.
Коли минав Палац спорту, з дверей вибігла особа років двадцяти п’яти, і я встиг помітити у вестибюлі легкий жовтий серпанок, хоча, можливо, то мені тільки здалося. На тій особі була біла блузка з ажурним коміром і чорна трикотажна спідниця, яка щільно облягала розкішні стегна, наче щойно куплена рукавичка долоню. Вона засміялася мені в обличчя, схопила за шию, досить уміло, мабуть, була самбісткою, провела підсічку і звалила на землю.
Завжди був противником жіночих видів єдиноборств. Від тих спортсменів ніколи не знаєш, чого чекати. Якщо вдасться випручатися від цієї амазонки, обов’язко-во організую «Лігу боротьби проти участі жінок у борцівських видах двоборств». Не встиг опам’ятатися — вона почала здирати з мене светра і вп’ялася своїми губами мені в рота. Її м’які повні губи пахли корицею.
Ледве випорпався з-під її пружного гарячого тіла — таки був трохи сильнішим — і добряче стусонув. Вона заскиглила, та її швидко втішив молодик, що вийшов із тих же дверей, стрижений під їжака, зі статурою Арнольда Шварценеггера. Миттю здер із неї спідницю і потяг на м’яку зелену клумбу. А ще патякають, що всі культуристи — імпотенти.
Я пішов за ними, і вона радісно засміялася, мабуть, передбачаючи, що ми можемо чудово бавитись і утрьох. Я приєднався б до них — мою свідомість почав застилати солодкий туман. Добре, що на клумбі стояв розбризкувач води. Я потрапив під його струмінь, і мені трохи покращало. Намочив светра, що майже висох, і комір знову натяг на носа. Махнув рукою самбістці. Вже зовсім оголена, охоплюючи «Шварценеггера» схрещеними за його спиною ногами, з напіввідкритим ротом, вона пристрасно і заклично кивнула мені. А культурист позирнув так, що я позадкував. Справді схоже, що ті плітки про культуристів дуже перебільшені. Можу побитися об заклад, що він був не проти й до мене причепитися.
Я подумав, що варто сісти в якийсь тролейбус і мерщій їхати подалі від цього содому. На зупинці було досить багато народу, але, дяка богові, ніякого сексу.
Перший тролейбус пішов без мене. Я спробував утиснутися в нього, але якийсь тип — упертий, наче віслюк, і здоровий, мов Мухамед Алі, вперся мені в груди ліктем і вже на ходу випхав геть. Добре, що впав я не на бруківку, а в юрбу стильних, закутих в шкіру і метал молодиків. Добре для мене. Вони хижо роздивлялися дівчину в коротенькій спідничці, що якраз перетинала вулицю. Я звалився на них, як сніг на голову. Втрапив ногою на край бордюру, змахнув руками, та не втримався. Одного збив з ніг, а другого так вдарив головою в живіт, що він, вирячивши очі і хапаючи ротом повітря, впав на коліна.
Доки вони оговтувались, я встиг наздогнати наступний тролейбус і на ходу стрибнути на приступку. Вони марно бігли слідом, гупаючи ногами і кулаками в двері, викрикували непристойні погрози і відстали лише тоді, коли тролейбус в’їхав у жовту хмару. Зразу стало набагато темніше. Так само за вікнами пробігали ліхтарі, тільки світло стало жовтим. Пасажири здивовано крутили головами.
Я ледь відсапався. Мокрий светр не давав дихати. Поряд із дверима стояв інтелігент років п’ятдесяти — в сірому в дрібну смужку костюмі, з чорною краваткою і портфелем у руці. Типовий викладач — попередня зупинка була «Політехнічний інститут». Інтелігент потяг носом, переклав портфеля у ліву руку і поліз поважній дамі, що стояла поряд, рукою за пазуху. Дама розуміюче усміхнулася і присунулась ближче, щоб викладачеві було зручніше. Я відвернувся, та, власне, відвертатися було нікуди — в тролейбусі почало творитися бозна-що. В салоні повисло кілька жовтих клубів, які засмоктало протягом із вулиці. Не потрапили вони лише в кабіну водія, і тролейбус продовжував іти маршрутом.
На останньому сидінні, обнявшись, сиділи юнак і дівчина. Обоє в окулярах. Студенти. З абсолютно відсутнім виглядом дівчина підвелася, стягла з себе мереживні трусики і, сховавши їх до кишені, сіла на руки своєму сусіду. Він почав розстібати їй блузку, а вона йому — паска на штанях. Посередині салону досить підтоптана брюнетка злізла на сидіння і, розмахуючи журналом наче віялом, почала розганяти жовтий дим. Її зразу схопили кілька рук і стягли вниз.
Трохи посвітлішало, жовта хмара закінчилася. Лише клапті туману де-не-де проносилися повз вікна. На передньому майданчику заволала стара. Це був не крик жаху, а крик тріумфу. Звідусюд линули хтиві стогони і нервовий сміх. Брюнетка, що розмахувала журналом, була вже в білизні. Над нею схилилися кілька чоловіків. Та я так і не встиг роздивитись подробиці. Бо на наступній зупинці зайшла — хто ви думаєте? Так, моя люба Янголятко.
Встигла перевдягнутися. Була в короткій джинсовій спідничці і натягнутому на носа мокрому светрі. Про пригоду на яхті свідчили лише присмалені волосся та вії. Таки знайшла мене в цій товкотнечі. Мабуть, помітила на зупинці і поїхала слідом в автомобілі. А я, замість стежити за тим, що коїться навкруги, захопився цією імпровізованою порновиставою.
Вона вткнула мені між ребра пістолет і тихо сказала:
— Привіт, на наступній зупинці тобі виходити.
Мої сумніви на цей рахунок швидко розвіяв наступний штурхан пістолетом. Ніхто нічого не помітив. Єдиний мій шанс, мабуть, був у тому, що хтось накинеться на жінку-водія, і тролейбус вріжеться в стовп. Тоді, може, встиг би вихопити в неї пістолета. Та шанс був досить примарним. Порятунок прийшов звідти, звідки я найменше його чекав.
Її зіниці раптом розширилися. Зазирнувши через плече, я помітив, що інтелігент облишив партнерку і почав задирати спідницю моєму любому Янголяткові. Руки в неї були зайняті. Однією вона тримала мене за рукав, а другою — втискувала між ребра пістолет.
Я не ревнивий, навіть занадто не ревнивий, тому не став йому заважати. Все, що трапилося потім, було справою часу. Пістолет у її руці затанцював, а потім і зовсім опустився, обличчя так само, як і в мене, по очі було затулене светром, та я бачив, що в її очах світиться справжній жах. Що робив з нею спритний інтелігент, для мене так і залишилося загадкою.
Я взяв Янголятко за долоню, легко вивернув і забрав зброю. Вона майже не пручалася. Потім просунув руку в неї над плечем і відпустив інтелігентові щигля. Він здригнувся і здивовано подивився на мене. Я очима показав на свою руку, що тримала пістолет. Він вирячив очі і відсахнувся. Очевидно, його запал миттєво зник, тому що, вигинаючись мов в’юн, він зразу розчинився в натовпі пасажирів.
Я взяв Янголятко за лікоть і легенько підштовхнув у спину. Ми вийшли на наступній зупинці. Янголятко не втомлювалася дивувати мене. Тільки від’їхав тролейбус, вона підстрибнула, наче м’ячик, на мить засліпивши стрункими стегнами, що блиснули з-під спіднички, і садонула мене в груди ребром ступні.
Я пролетів метра півтора і спиною таранив кіоск «Союздрук», та пістолета не випустив. Удар був що треба. Ще один такий — і він вибив би з мене дух. Та другого удару я не дочекався.
Розплющив очі — Янголятка не було. Я чекав чого завгодно. Принаймні, що якийсь із припаркованих автомобілів зараз помчить на мене і розплескає на стінці кіоску. Та Янголятко барилася. Озирнувся. Її обступили десятків два підлітків, і вона задкувала, доки не вперлася спиною в стіну. Підлітки реготали. Один, із виголеною головою здоровило, котрий, мабуть, верховодив усією компанією, підійшов до неї впритул і, схопивши рукою за светра, рвонув униз. На світ з’явилась пара винятково чудових грудей.
Вона запнула краї тканини і провела блискавичний удар п’ятою здорованеві в голову. Той упав, наче сніп, обличчям у сміття. Компанія завмерла, і Янголятко вислизнула з кільця, по дорозі збивши з ніг ще одного. Підлітки з гиканням кинулися за нею.
Я ледве звівся і пошкутильгав слідом. Плентав так хвилин двадцять, поки не натрапив на них у якомусь темному підворітті. Воно пахло пліснявою та нечистотами. Гурт стояв тісним кільцем, обличчями досередини.
— Тримай їй руки, — сказав хтось.
— Вже не дише, — відповів другий.
Я прихилився до стіни і, засунувши руку до кишені, намацав пістолета.
— Гей, — покликав їх. — Забирайтесь до дідька!
Кілька підлітків обернулося. Я дістав пістолет. Натовп позадкував. І знову наперед виступив той здоровань. Його манера скрізь висуватися починала мене дратувати.
— Несправжній, — презирливо сказав він. — Не лякай. Бий його, хлопці!
Не помітив, звідки в нього з’явився дрючок. Здоровань замахнувся і поцілив мені в плече. Я заточився, і вся зграя з криком кинулася вперед. Великим пальцем я зняв запобіжника і, не цілячись, вистрілив. Зойк здорованя заглушив усе. Куля зачепила йому стегно. Зграя кинулася врізнобіч.
…Вона вже не була красунею-Янголятком. На ній був геть пошматований одяг, а тіло, здавалось, складалося з самих синців. Я став на коліна. Вона ще була жива. Повіки затремтіли, і я почув тихе: «Спасибі.» Приклав до грудей вухо — серце не билося.
Здоровило, як пес з перебитим хребтом, стогнучи, відповзав углиб двору. Я підійшов і що було сили садонув його ногою в обличчя.
Ці дві смерті вибили мене з колії. Я брів вулицею і содом навкруги вже майже не хвилював мене. Іноді я штовхав когось у груди, а якщо дорогу перегороджував натовп, витягав пістолета, і це завжди мало дію. Коли клоччя туману огортало якийсь будинок, звідти відразу долинало репетування, дзвеніло скло і починали вибігати люди. Іноді напіводягнуті, іноді — зовсім голі. Деякі пари швидко вгамовувались у кущах або на найближчій лаві. Інші кидались навздогін за перехожими. Двоє інтелігентних на вигляд «очкариків» у білих сорочках із краватками-«метеликами» і скрипковими футлярами відбивалися парасольками від настирних дівиць, що вибігли з гуртожитку. Скоріше всього, з гуртожитку войовничих німфоманок.
Я обходив, як міг, кожну хмару, іноді роблячи гак у кілька кварталів. Час від часу десь починав могутнім басом гудіти завод. Із провулку, мов із засідки, повільно виїхав міліцейський автомобіль із гучномовцем і почав виголошувати заклики до спокою. Навколо нього швидко зібрався натовп. З автомобіля витягли двох міліціонерів і почали бити. Лаючись і стріляючи в повітря, ті зникли в найближчому дворі. Натовп виштовхав автомобіля на місток і скинув униз. Його зразу ж охопило полум’я.
Поряд із меблевою крамницею палав комерційний кіоск. Він, мабуть, був облитий бензином, бо в деяких місцях уже розпікся до червоного, і від нього йшов нестерпний жар. Фарба, що облізла зі стін, пузирилася навколо, наче з-під асфальту раптом забив гейзер.
У жовтих відблисках було видно, як старий і стара, подружня пара, намагалися витягти через розбите вікно меблевої крамниці величезну шафу. Всередині було видно якусь живу масу, що ворушилася. Наче мурахами, магазин був набитий людьми. Поряд із палаючим кіоском стояв пожежний автомобіль, але гасити вогонь ніхто не збирався.
Далі вулиця, тиха і порожня, поринала в темряву. Комерційні кіоски виринали з мороку, наче чудернацькі хижі на безлюдному острові. В цьому районі міста панувала темрява і не було помітно жодних ознак життя.
Я йшов з півгодини, поки натрапив на освітлений будинок. Вивіска «Кафе» підморгувала мені синім неоном і запрошувала увійти. Але я тепер став страшенно недовірливим. Скрадаючись, обійшов навколо і зазирнув у бічне вікно. Шість дівчат років по дев’ятнадцять, здається, ті, що переслідували двох скрипалів, біля стійки наповнювали склянки з різнокаліберних пляшок зі строкатими наклейками і спорожняли одну за одною. Час від часу то одна, то інша вибігала на поріг. Їх нудило. Під стелею клубочилася жовта хмаринка. Я трохи здивувався, не виявивши нічого схожого на секс. Але майже зразу помітив у дальньому закутку сцену лесбійського кохання. Дівчина з голим торсом сиділа на стійці, прихилившись до стіни, а дві інші торкали її груди губами.
Зсередини долинали звуки музики, і їм у такт дівчина на стійці згинала і розгинала довгі, чудової форми ноги. Її руки притискували голови подруг до грудей. Час од часу вони облишали її і довго цілувалися.
Може, я збоченець, але одержав велике задоволення від цієї сцени. Дивився б до ранку, та якийсь рух у кінці вулиці відвернув мою увагу. Я тихо визирнув із-за рогу. Серединою вулиці йшов чоловік у темному костюмі з краваткою і в окулярах. У руках у нього був автомат «АКС» зі складним прикладом.
Я притиснувся до стіни. З автоматом жарти погані. Побачивши світло, чоловік пригнувся і, наче командос, перебіжками, ховаючись за деревами, побіг до дверей. Світло з великих скляних вікон упало на нього, і я зміг його роздивитися. Костюм був зім’ятий, у пилюці і з підозрілими плямами. Вузол краватки теліпався на рівні грудей, а її кінець сягав майже до колін. Перекошене, блискуче від поту обличчя, незважаючи на посмішку, жахало.
Безкарність, здається, звела з глузду всіх добропорядних обивателів у нашому містечку. А може, «Марина» має побічну дію і пробуджує садистські нахили?
Притиснувшись обличчям до скляних дверей, чоловік вдивлявся досередини, радісно зареготав, стусонув двері ногою, і коли вони розчинилися, випустив чергу. Мені заклало вуха, але я встиг розчути крик і дзвін битого скла.
Чоловік стріляв, поки не закінчився ріжок. Поліз у підсумок, що висів на плечі, за наступним. З кафе не долинуло жодного звуку. Чия просто втратив слух — голова перетворилася на величезний дзвін, по якому щойно перестали гамселити молотами.
Я обережно, ступаючи навшпиньки, підкрався ззаду, але він відчув, що хтось поряд. Смикнув ріжок із підсумка, та я вже втиснув йому в хребет пістолета. Він озирнувся через плече і підняв руки. У нього було хворобливе, з жовтим відтінком обличчя. Очі блищали, куточки губ здригалися, складаючись в усмішку, що то зникала, то знову з’являлася.
— Я стріляю лише в дівиць, — хрипко пробурмотів він. — Ми можемо домовитися.
— Ти хто? — запитав я і зробив крок назад. Занадто вже збуджений у нього вигляд.
Він зазирнув мені в обличчя. Такий погляд може вбити на місці. Я вижив, але кров у жилах скрижаніла і по тілу пробіг холодок. Божевільний, бігаючий погляд, збільшений лінзами.
— Я викладав математику в кооперативному технікумі…
Він відхилився, і я лише тепер побачив, що було всередині.
— О господи, але ж ти їх всіх убив!
Його губи знову склалися в усмішку, але погляд залишився таким же божевільним.
— Я завжди хотів це зробити. Ненавидів цих дівок, і вони ненавиділи мене. Я розповідав їм про Лейбніца, а вони сиділи, втупившись у вікна. Їм було начхати на великого Лейбніца. Вони думали про шкіряних молодиків на мотоциклах, про те, як ті будуть тискати їх після занять, а вони, сміючись, розповідатимуть про старого хворого математика. Вони ненавиділи мене. Я відчував ненависть, що завжди висіла в повітрі. На заліках вони зваблювали мене. Приходили в коротеньких спідницях, сідали переді мною, закинувши ногу на ногу, і не обсмикували їх. Але мені було начхати на їхні голі ноги. Я ставив їм «незадовільно» і примушував приходити ще і ще. А вони знущалися. Вишкрябували на дошці моє прізвище, писали, що я потвора й імпотент. Щодня я приходив до аудиторії, відчував ненависть, яку вони випромінюють, і мріяв, як почну вбивати їх.
— І ти вбив?!
— Ні, не зразу, — заперечив він. — Я читав лекцію, а з щілин у вікнах почав сочитися жовтий газ і стелитися по підлозі. І вони накинулися на мене. Звалили на підлогу. Я не опирався, мене охопило сексуальне збудження. Але їм потрібне було інше. Вони прив’язали мене до столу і почали бити. Били довго, гострими маленькими черевичками. Доки я не знепритомнів. Коли прийшов до тями, в аудиторії нікого не було. На вулиці біля входу лежав мертвий міліціонер, а поряд із ним — автомат і підсумок. Я зрозумів, що це кінець світу і нарешті зможу зробити те, про що мріяв. Став щасливим уперше в житті. Взяв автомат і пішов їх шукати.
— А раптом це були не вони?
— Вони, — в його очах знову засвітилися божевільні вогники. — А якщо ні, то вони всі однакові. Всі жінки. Я вже покарав свою дружину. Вистрелив, і в неї з грудей ударили червоні фонтанчики, — він гучно зареготав.
— Ти з глузду з’їхав, — сказав я, до болю в пальцях стискаючи рукоятку пістолета. — Ти вбив свою дружину. Ти божевільний убивця, садист.
Він облишив реготати, наче хтось невидимий підкрався і затулив йому рукою рота. Обличчя зосередилося, на лобі з’явилися зморшки. Руки опустилися.
— Я помилився, — сказав він після недовгих роздумів. — Ти теж, як вони, — засунув руку у підсумок і дістав магазин із патронами.
— Стій, — сказав я, задкуючи. — Стій, не треба цього робити!
Магазин клацнув і став на місце.
— Ви всі — одна зграя! — вигукнув він.
Ствол повернувся в мій бік, палець ліг на спусковий гачок.
Я вистрілив. Його руки злетіли, як два чорних зляканих птахи. Розлетілося скло окулярів. На місці лівого ока з'явилася чорна дірка, звідти вдарив фонтан темної рідини, але зразу ослаб, і кров потекла по обличчю слабким струменем. Він ще якусь мить стояв і нарешті впав на залиту кров’ю, блювотою і пивом підлогу. Настала тиша.
Пороховий дим розсіявся, дзвін у вухах стих. Я одержав можливість чути і бачити. На підлозі лежали три жіночих тіла у найнеприродніших позах. Вони зовсім не були схожі на мертвих, швидше на акробаток, що завмерли в сюрреалістичній композиції. Лесбійська трійка так і залишилася біля стійки. Автоматна черга прошила одразу всіх. Голова однієї з подружок лежала на животі іншої, другої — на стійці. Так студентка після нічної зубріжки може задрімати між лекціями, опустивши голову на стіл.
Я не міг більше зносити цього видовища. Відчував, що ще хвилина — і просто з’їду з глузду. Хитаючись, позадкував, а коли жахлива картина зникла з очей, повернувся і дав драла. Біг, мабуть, кілометрів два і лише потім перейшов на крок.
На розі стояла інвалідна коляска з дідусем. На вигляд йому було років дев’яносто. Його погляд упирався в стіну, де танцювали відблиски полум’я. Він бурмотів:
— Суд, страшний суд! Скоріше, як можна скоріше!
Поряд нього, на першому поверсі, розчинилося вікно. Звідти визирнула стара і зі змовницьким виглядом поманила його пальцем. Старий схопив костура, якого тримав на колінах, і пожбурив ним, наче списом. Скло посипалося на бруківку. Стара, брудно лаючись, наче скинувши років шістдесят, швидко перелізла через підвіконня і, перекинувши коляску, вивалила діда на землю. Помітивши мене, підморгнула і кивнула за ріг. Подумав: хоче, щоб залишив їх зі старим наодинці, і зібрався простувати далі, та з-за рогу почувся жіночий зойк. Я дістав пістолета і обережно визирнув. За рогом двоє чоловіків зупинили таксі і намагалися витягти дівчину років двадцяти. Водій дременув геть. Вона відчайдушно пручалася, але сила була на боці чоловічої статі.
Раптом, зробивши якийсь неймовірний акробатичний пірует, на який людина здатна хіба що в екстремальній ситуації, вона вислизнула, але один встиг ухопити її за край спідниці. Дівчина рвонулася, спідниця тріснула по шву. Побігла вулицею. Та була на високих підборах, і другий швидко її наздогнав, штовхнув у спину і звалив на асфальт. Але й перший був поряд і не збирався поступатися. Вони зчепилися, впали і заходилися качатися в пилюці, духопелячи одне одного.
Я не герой і, посиплю голову попелом, пройшов би мимо. Занадто вже багато сьогодні мав пригод на свою голову. Але боюся, що провінційне місто Ч. занадто тісне. У відблисках полум’я, що освітили дівоче обличчя, я раптом відчув, що бачив її раніше. І не пізніше, ніж сьогодні вранці біля кафе «Ярославна». То була вона, моя дівчина-ельф. Тому більше нічого не зважував. Дістав пістолета, виступив із-за рогу і пальнув у крону дерева над тими півнями. Обидва миттю підхопилися і, побачивши в моїх руках пістолет, кинулися навтьоки.
Вона сиділа на бруківці. Чудові темні кучері до пліч були скуйовджені, як після сну з кошмарами. Марно намагалася запнути розірвану по шву спідницю. Панчохи в неї були не традиційно-остогидлі чорні, а нормального тілесного кольору. Вдягнена в темний костюм і білу блузку — одяг, що носять секретарки великих начальників. Словом, дівчина, яку ти не проти одного разу якось у неділю запросити в кіно. Або й не тільки в неділю і не тільки в кіно. І не одного разу.
Я підійшов, подав руку. Вона простягнула мені свою, але зразу ж відсмикнула. Я знизав плечима і хотів іти.
— Гей, куди ви? — вона тієї ж миті схопила мене за рукав і збуджено заторохтіла. — Підождіть, ну що за жахливий день! Мене вже тричі намагались згвалтувати. Ви нащо натягли на носа светра?
Певно, я був схожим на бандита з американського вестерну, бо відпустила мій рукав і позадкувала, але її зупинив радіатор таксі:
— Може, теж накинетеся на мене?
Я знову зібрався йти. Або зробив вигляд, що зібрався.
— Та стійте ж! — вигукнула вона. — Якщо не будете рвати на мені одягу або тягти в кущі, то, може, відвезете додому? Інакше якийсь із цих маніяків неодмінно добереться до мене.
Чи одвезу я її?! Та якщо попросить, можу зараз же влаштувати катання на левах у міському зоопарку. Атракціон «Стів на левові — смертельний номер!» Лише раз і лише для… Я не знав, як її звати. Спитав, та вона не відповіла, підозріло подивилась і перепитала, чи не претендую на неї в сексуальному плані. Цікаво, невже думає, що для такого роду занять потрібне її ім’я? Як міг, запевнив її в своїй цілковитій лояльності. І вона начебто заспокоїлася. Я сів за кермо і подумав, що коли так, то мушу сам дати їй ім’я. Але яке? Звісно, вона не Дебора. «Дівчина-ельф» або «Дівчина-ніякого-сексу», — ось як я її назву.
Ми їхали зі швидкістю кілометрів сорок, обминаючи розбиті шафи, стільці і ліжка, які, мабуть, викинули з горішніх поверхів.
— У мене нежить, — вона відняла руку від обличчя, і я помітив хусточку, якою вона затискала носа. Сама не здогадуючись, використала її, як я светра. — Що це за чортівня діється навкруги?
Я знизав плечима. Може, хтось у цьому місті знав про це, але тільки не я.
— Почалося ще на роботі, — продовжувала вона. — Я поливала в шефа квіти. Залізла на стола. Він підійшов і включив настільну лампу. Я глянула вниз. На столі лежало скло, і коли горіло світло, все було видно, як на долоні. Ти зрозумів, про що я?
Я признався, що не дуже.
— Бовдур, коли увімкнути лампу, у склі видно все, що в мене під спідницею. Я почала спускатися, та він схопив мене, штовхнув на стіл і почав роздягати. Жах! Такий зразковий сім’янин, має двох дорослих дочок. Я вдарила його настільним календарем і втекла. А ввечері поїхала на залізничний вокзал зустрічати подругу. Я стояла на пероні, а поряд палив цигарку залізничник у червоному кашкеті з жовтим прапорцем у руці. Запитала його про поїзд, а він сказав, що всі поїзди стоять за дамбою, бо дамбу обстрілюють із гармат. І чекати — марна справа. Такий чемний, усміхнувся мені, все пояснив.
А потім з’явився жовтий туман. І оповив усе навколо. Мені стало недобре, і я затисла хусточкою носа. Той залізничник дивився на мене, як…
Вона могла не пояснювати, як він дивився. Неважко було здогадатися.
— Не можу навіть пояснити. Наче зібрався з’їсти живцем. Через туман не було нічого видно. Пам’ятаю лише його обличчя з палаючими очима. Спробував схопити мене. Я кинулася до залу чекання. А там… жах! Це нагадувало безкінечний порнофільм. Там усі займались коханням! На стільцях, стосах валіз… Побігла по сходах нагору. Але він наздогнав мене на другому поверсі і замкнув у відеосалоні. Ввімкнув якийсь фільм — суцільне насильство і секс. Роздягнувся — жах, жах! Примусив мене зв’язати себе і вимагав, щоб я шмагала його ременем. Я прикинулася, що погоджуюся. Зв’язала його, потім знайшла в кишені ключа і втекла.
Вона врешті заспокоїлася і, зіщулившись, мовчки сиділа в своєму кутку, мабуть, гадаючи, які ще жахи випадуть сьогодні на її долю. «Не хвилюйся, — подумки порадив я. — Сьогодні вже не буде нічого. Я про це потурбуюся. Нічого. Чи майже нічого».
По Смілянській нам назустріч, у напрямку аеропорту, промчали дві чорні «Волги» і слідом за ними — ще дві. Якийсь голодранець вискочив із тіні і, дико закричавши, кинув їм услід каменя. Вгорі засвистіло, свист швидко перетворився на виття, я інстинктивно пригнувся, і автомобіль, звісно, в’їхав у найближчу вітрину. Водій із мене кепський.
Позаду гримнуло, виріс кущ вибуху, і з дзвоном вилетіли шибки з найближчих будинків. Краєм ока я побачив, що голодранець, кумедно розмахуючи руками і перебираючи ногами, наче підіймався невидимими сходами, полетів угору. Знову свист, і другий вибух загримів десь у районі залізничного вокзалу. З-за будинків піднялися язики полум’я, і стало видно, як удень. Мабуть, снаряд влучив у цистерну з бензином.
Моя «Дівчина-ніякого-сексу», звісно, перелякалася, та я її швидко заспокоїв, пояснивши, що не в’їдь я до вітрини, снаряд міг би влучити в нас. Може, це було й не зовсім так, та вона повірила в мою суперреакцію і заспокоїлася. А головне — з усіх крамниць я примудрився в’їхати не куди-небудь, а у вітрину крамниці парфумів і, загрібаючи долонями, наче цукерки, насипав їй повну сумочку різних флакончиків. Вона засяяла, наче то були діаманти, а сьогоднішній день — найщасливіший день у її житті, хоча весь час і озиралася, чи не підкрадаюся ззаду. Я демонстрував цілковиту байдужість. Що ще міг удіяти? Наступного разу, коли матиму з нею справу, попрошу знайомого лікаря дати довідку, що я імпотент.
Далі ми рухалися пішки. Щоб застрахуватися від несподіванок, я засунув руку до кишені і намацав рукоятку пістолета.
Вона мала до біса звабливу ходу. Моя б воля, взагалі заборонив би їй пересуватися в автомобілі. Краєм ока намагався зрозуміти природу цієї звабливості. Під час кожного кроку вона робила якийсь непомітний неозброєним оком рух стегнами. Дорогою ще разів сто перепитала, чи не збираюсь накинутись на неї. Значить, не я перший відзначив ту ходу…
Біля двоповерхової книжкової крамниці на автостоянці завжди було повно машин. Здалеку вона здавалася такою, як звичайно, та коли підійшли ближче, виявилося, що це вже не автомобілі, а металобрухт. Здавалося, що тут пройшло стадо слонів. Розбомбили зоопарк? Але в ч.-ському зоопарку немає слонів. Є лише верблюд. Погнуті капоти стирчали догори, а все навкруг було всіяне битим склом. Воно тріщало під ногами ніби град, який щойно випав.
У крамниці не залишилося жодної шибки. Парфумерна пригода не минулася даремно, і я вирішив, що тут зможу безкарно поцупити кілька книжок. Вони завжди були моєю слабкістю. Не пізніше, як тиждень тому, бачив тут чудове видання Селінджера.
Я зупинився. Моя «Дівчина-ніякого-сексу» занепокоєно позирнула на мене, зробила крок назад і охопила руками плечі, чекаючи, що я… Зрозуміло, чого вона чекала. Сценарій моїх передбачених нею дій старий, як цей вульгарний нікчемний світ. І до дірок заяложений нікчемами, які фальшиво іменують себе письменниками. Але я завжди був оригіналом.
— Зайдемо, — коротко пояснив я їй.
— Краще не треба, — здається, ще більше злякалася вона. Жінки непередбачувані, наче вермишель із молоком на плиті. — Я живу тут зовсім поряд.
— Якщо пропущу таку нагоду, завше буду вважати себе закінченим бовдуром. А щоб тебе ніхто не поцупив, зайдеш і постоїш біля дверей.
Я взяв її за лікоть, і ми увійшли. Під ногами лежали великі шматки товстого скла, які ще вчора були дверима. Тут панував справжній розгардіяш. Книжки і журнали на підлозі. Я залишив її біля дверей і далі пішов сам. Відділ художньої літератури знаходився на другому поверсі. Дістав пістолета і, тихо ступаючи, подався нагору.
На другому поверсі розгардіяш був ще більшим. Я переступив розбитий касовий апарат і пройшов за стійку. Ось вона. Кілька примірників у чудовій коленкоровій оправі лежали на столі. Я простягнув руку і тієї ж миті відсмикнув. Напроти стояла зовсім гола жінка. Я впізнав її. Це була молоденька продавщиця з відділу передплатних видань. Не раз бачив, як вона приймає квитанції від покупців і спритно перебирає чеки в дерев’яному ящику. Ні, вона не стояла. Була за кисті прив’язана до стелажа. На шиї затягнуто зашморг, обкручений круг верхньої полиці. Здається, вона була мертвою вже кілька годин. Я позадкував, наступив на якусь білу тканину. О господи, це була її біла трикотажна спідничка, яку я добре пам’ятав. Уся в плямах засохлої крові. Не відводячи від неї погляду, я спускався сходами, поки не наштовхнувся на мою «Дівчину-ніякого-сексу».
— Ну що? — спитала вона. — Де твоя книжка?
— Жодного примірника, — відповів я.
— Поцупили, — розсудливо зауважила вона.
— Атож, — погодився я. — Навколо самі злодюги.
«Дівчина-ніякого-сексу» жила в жовтому будинку поряд із Театральною площею. Дивно, зробивши величезного гака, я знову опинився в центрі. Прямо перед площею на боці лежало два тролейбуси. Струмознімачі торкалися асфальту. Вітер хитав обірвані дроти, і коли вони сягали металевого корпусу, від них сипалися снопи іскор. Кам’яний Тарас Шевченко з постаменту вражено дивився на той гармидер. Біля будинку стояла машина «швидкої допомоги».
У під’їзді, куди ми зайшли, на підвіконні дві дівчини і три хлопця років сімнадцяти безсоромно займались коханням. Коли ми наблизилися до них, той, що був не при ділі, дістав складного ножа і відкрив лезо. Його відверто-хтивий погляд зупинився на моїй дівчині, і я відчув, як її пальці судомно вп’ялись у мою руку над ліктем. Молодик ступив до нас. Я посміхнувся: звідки йому було знати, що моя дівчина-ельф то ще й «Дівчина-ніякого-сексу»? Дістав пістолет. Він подивився на мене з неприхованою повагою, склав ножа і сховав до кишені. Ми пройшли повз нього і піднялися сходами.
Згори двоє санітарів у протигазах несли на ношах забинтованого з голови до п’ят чоловіка. Їхні тіні були схожі на двох індійських слонів. Позаду йшла медсестра в марлевій пов’язці. Той, на ношах, час від часу стогнучи, простягав руку назад і намагався схопити її з а спідничку.
— Що коїться? — запитав я її.
Вона стомлено глянула на нас, але відповіла:
— Кажуть, що натовп вирішив, ніби жовтий газ — бойова отруйна речовина і напав на гарнізон.
«Оце так, — подумав я. — Так ось чому стріляють гармати…»
— А що то за туман?
— КДБ виробляв тут на хімічному заводі якусь речовину для секс-шпигунства, і тепер, коли виробництво закрили, вирішив її вивезти.
— І? — не вгавав я.
Вона кволо озирнулася:
— І все вибухнуло. Ніхто не знає чому. А місто перетворилось на сексодром — такий собі безкоштовний полігон.
— Вибухнуло? І ніхто не знає, чому? — перепитав я. А подумки додав: «І навряд чи коли дізнається».
— О господи, — моя «Дівчина-ніякого-сексу» нарешті відімкнула двері. — Так ось у чому справа. Заходь. Але нічого такого. Обіцяєш? — запитала сто перший раз.
Я, мабуть, уже мав би запитати у відповідь, чи я не схожий, бува, за зовнішніми ознаками на сексуального маніяка. І не здивувався б, почувши ствердну відповідь. Але вона випередила мене і, ніби виправдовуючись, додала:
— Після цих збоченців не можу думати про секс. Але ти заробив чашку кави. Тому, якщо обіцяєш, заходь.
Я пообіцяв. Пообіцяв би їй усього, що забажала б. Наприклад, що буду стояти на одній нозі з випростаними в боки руками, роззявивши рота і заплющивши очі. Так вона, нічого не боячись, зможе почастувати мене кавою. Обіцяв, але був — сама підступність. Запевнив, що не зроблю нічого, чого вона сама не захоче. Випивши чашку кави з хлопцем «хоч куди», можна зважитися на все, що завгодно. Наприклад, налити йому ще одну, або дозволити опустити ногу чи навіть розплющити очі.
Вона пішла до ванної кімнати, а я увімкнув канал місцевої телестудії, та телевізор, замість звичайної для цього часу поп-музики, відповів лише шумами перешкод.
Повернулася в рожевому халаті. Рожеве чудово пасувало їй, втім, як і синє, чорне, біле і перший-ліпший колір. Поставила дві чашки духмяної кави.
Ми випили по одній, і тут я помітив те, що мало здивувати мене, та не здивувало. Помітив, що її очі — очі «Дівчини-ніякого-сексу» все частіше зупиняються на мені. Причому в них світиться неприхована цікавість. Ну, про що я казав? Вона не знала, куди примостити руки і весь час торкала верхнього гудзика на халаті. «Можеш розстебнути», — порадив подумки. Вона хвилину вагалася і, нарешті, зробила, як я наказав. Під халатом не було нічого. Чи не котрийсь із тих збоченців зняв із неї білизну? Такі теж бувають. Там не було нічого, крім двох грудей чудової форми. Від самого початку підозрював, що вони якраз такі. В конкурсі на кращу їх форму вона, безперечно, стала б «міс». «Не зупиняйся», — продовжував навіювання. Уперше дізнався, що я — телепат. Дивлячись мені у вічі, оголила плечі. Плечі мені теж сподобалися. Констатував: «Чудові плечі. А що там у тебе є ще?»
Це не здивувало мене, скоріш це здивувало б її, якби не була так захоплена роздяганням. Я не здивувався. Спостерігав картину з незворушністю індіанця племені делаварів на прізвисько: «Незворушне Біле Перо, Яке Ніколи Нічому Не Дивується». Її поведінка здивувала б мене, якби не несамовитий запах «Марини», що заповнив уже всю квартиру. Вона дивилася на мене, як миша на сир, втім, як і я на неї. Ми наче чекали чогось, і я знав чого. Вона перша кинулась на мене, а мені вдалося стриматись лише титанічним напруженням волі. По-перше, далася взнаки індіанська закваска. А по-друге, мусив залишатися на місці, бо лівою ногою вже хвилин п’ять тиснув голівку розбризкувана флакона з «Мариною», якого заздалегідь поставив під стіл.
Карколомним стрибком ми дістались до ліжка. Втім, для індіанця й індіанки на прізвисько «Найсексуальніша Дівчина, Помилково Названа Дівчиною-ніякого-сексу», в тому не було чогось незвичайного. Я дотримав слова — не робити нічого з того, чого вона сама не захоче.
Я прокинувся серед ночі від різкого болю. До якогось моменту робив усе правильно. Єдина помилка була в тому, що не спитав, чи не чемпіонка вона з гімнастики, чи, принаймні, з гімнастики в ліжку. Це я зрозумів, коли спробував звестися. Відчуття було таким, наче вивихнув усе підряд. Повернув голову і ледь не впав із ліжка. Моєї «Найсексуальнішої дівчини» не було. Я миттю забув про біль і схопився на ноги. З-під столу зрадницьки визирав флакон із «Мариною». Штори на вікнах ледь помітно колихалися від протягу. Він і видув увесь дурман. Я — бовдур, вона усе зрозуміла! Зазирнув у ванну кімнату, кухню. Швидко одягнувся і збіг сходами. Біля входу в підвал нікого не було. Але знизу долинала метушня. Зазирнув через непричинені двері. В обличчя дихнуло знайомим запахом — запахом «Марини». Я вилаявся, піднявся в квартиру і намочив светра. Зазирнув у спальню, сподіваючись на чудо. Чуда не трапилося. Спальня була порожньою. Я ще зазирнув у кожен куток. Ні, її ніде не було. Треба щось робити. Час вже засвоїти, що всі чудеса залишились в епосі лицарів «Круглого столу», а в часи сексуальних оргій на вулицях їх не буває. Я взяв пістолет і пішов униз.
На сходах протяг давно розігнав туман, але в підвалі він був таким густим, що світло крихітної лампи ледь пробивало жовте марево.
У найдальшому кутку та сама п’ятірка, яку я зустрів раніше, на сходовій клітці, продовжувала любовні ігри. Тепер я помітив, що дівиці схожі, як дві однакові ляльки. Мабуть, були близнятами. Вони сиділи на дерев’яному подіумі, що раніше виконував роль верстака для роботи по дереву. Одна поклала ноги на плечі партнерові, інша, в схожій позиції, упиралася п’ятами в дерев’яну дошку. Третій хлопець, із котрим я вже раніше розмовляв, стояв поряд і дивився на годинника.
— Я думаю, що переможе довгий, — діловито сказав він мені. — Якщо хочеш, давай поб’ємося об заклад, що Сидоров раніше втомиться. Той, хто програє, повинен буде поцілувати переможця в зад.
Цікава пропозиція. Я її не прийняв, але й не відкинув. Просто промовчав.
— Не хочеш? Тоді, якщо дивитимешся, дай п’ятдесят карбованців.
Я не збирався йому нічого давати. Хіба що затопити в пику, щоб роззув очі і нарешті допетрав, із ким розмовляє. Згадав, що моє обличчя знизу закрите светром. Стягнув його на мить і повернувся до світла.
Він зразу впізнав мене і скосив очі на пояс, де мав бути пістолет. Саме там светр красномовно відстовбурчувався, показуючи, що те, чого він шукає, — на місці.
— А, — пробурмотів примирливо і вже без пихи, з якою почав розмову. — Коли хороша людина, то дивися й так.
Втім, результат поєдинку можна було передбачити. Малий рухався швидко, з невеликою амплітудою. По його спині струмками котився піт. Довгий «працював» повільно і ритмічно, видаючи, наче паровоз, що йде вгору, протяжний звук «ух-х-х». Його партнерка постійно скрикувала. Її білі сідниці ковзали по дереву, і я подумав, що в неї там будуть мозолі.
Малий, здається, вже геть знесилів, його рухи ставали дедалі млявішими, торс опускався нижче й нижче. Нарешті він зупинився, витер обличчя долонями і вилаявся. Партнерка відсунулася, презирливо сплюнула і дістала з кишені чорні мереживні трусики.
— Двадцять одна хвилина, — резюмував арбітр і нарешті приділив і мені трохи уваги. — Шукаєш свою дівчину?
Він знав! Я був ладен схопити його за барки і витрусити все, що йому відомо. Але стримався, ствердно кивнув і погрозливо запитав:
— Де вона? — моя рука лягла на пістолет.
Він, схоже, хотів скоріше мене здихатися і похапцем випалив:
— Ні, ми її не чіпали, (німиїїнечіпали). Вона вибігла на вулицю, ніби за нею сто чортів гналося, і якісь чоловіки, здається, місцеві, схопили і потягли її до «Кінолога».
— Куди? — перепитав я.
— Там, у сусідньому під’їзді, в підвалі, клуб собачників — «Кінолог», — пояснив. — Думаю, вони потягли її туди.
Прокляття. Цього мені тільки бракувало.
— Якщо пройти до котельної, он там двері, — він махнув рукою, — там знайдеш віконце в другу частину підвалу, але в нього не протиснеться й дитина.
Я кинувся в темряву. Ще почув, як «арбітр» сказав:
— Гей, красуне, не варто так квапитися, забери одіж. Тепер зі мною. Дамо їм навіть кілька хвилин фори.
— Ні, — заперечила дівчина. — Забери руки. Я буду тільки з довгим.
Я переліз через кілька куп вугілля і опинився перед невеликим загратованим віконцем. Навіть якщо виламати грати, у віконце міг пролізти лише пігмей.
Чоловіків було п’ятеро. Всі з собаками. Три вівчарки, один бульдог та один хорт. Забагато навіть для мого пістолета.
Обличчям до мене стояли товстун середніх років, із кількома підборіддями та чималим черевом, обтягнутим синім тренувальним костюмом, і малий чоловічок, схожий на клумбу. На його голові стирчав їжак волосся, в таких же-чорних їжаках щетини було обличчя і руки. Решту затуляла спина високого власника бульдога.
На стінах висіли плакати із зображенням екзотичних собачих порід.
Господар бульдога ступив убік, і моє серце закалатало швидше. Я побачив її, мою найсексуальнішу дівчину-ельфа. Вона сиділа на стільці зі зв’язаними за спиною руками. Не міг навіть уявити, про що вона зараз думає. Але швидше б загинув, аніж дав цим кретинам заподіяти їй щось.
— Це найчесніший спосіб, — сказав «їжак». — Це вам не Древній Рим. Ми інтелігентні люди, не будемо влаштовувати собачі бої і нівечити собак через дівку. Нехай вона біжить, дамо їй хвилин п’ятнадцять фори. Чий пес кращий, тому вона і дістанеться.
— Ні, — заперечив товстун. — Хорт має стартувати ще на п’ять хвилин пізніше.
— Добре, — згодився володар хорта. — Але давайте роздягнемо її, щоб схоже було на справжнє полювання.
— Ні, — знову заперечив товстий. — Все одно не дуже схоже, та до того ж вона може понівечити ноги. Нащо тобі дівка зі скаліченими ногами?
— Та яка різниця! Ну давайте, давайте ж швидше! Я весь тремчу від нетерплячки! — в коло протиснувся лисий стариган з головою-більярдною кулею і зморщеним закоротким підборіддям, що виказувало відсутність нижніх зубів. Старий був із тих, у кого при зустрічі з молоденькими дівчатками починається зудіння у руках. Нервово хихочучи і стаючи навшпиньки, він обійшов «місячним» кроком навкіл стільця з моєю «Дівчиною-ніякого-сексу», іноді злегка торкаючись до неї. Було дуже схоже на Челентано з «Приборкання непокірного». Тільки Челентано цього разу був пенсійного віку. Мені захотілося вбити цього мерзенного довгожителя. Навіть не вбити, а четвертувати чи колесувати, живцем розрізати на шматки і законсервувати в бутлях. Досі не підозрював, що маю садистські нахили.
— А якщо пес її таки скалічить? — не вгавав «їжак», закохано погладжуючи слиняву тупу морду бульдога.
— Це залежить від господаря, — діловито заперечив худий власник хорта, — якщо пес її скалічить, то господар винний сам. Така вона йому й дістанеться.
— Швидше, швидше! — верещав «більярдна куля». — У мене вже увірвався терпець!
Я не дослухав до кінця діалогу, бо вже мчав до виходу.
На вулиці не горів жоден ліхтар, мабуть, електростанція перестала давати струм. Я притиснувся до стіни поряд із входом у підвал і дістав пістолет.
Як тільки вона з’явилася на порозі, я схопив її за руку і потягнув у темний провулок. Потрібно було бігти. Куди завгодно, тільки далі від цього жахливого підвалу.
Вона скрикнула і висмикнула руку. Відбігла на середину вулиці, але, упізнавши мене, зупинилася і сказала:
— Мерзотник!
Я мовчки схопив її за зап’ястя. Вона не пручалася. І на тому дякую. Я гарячково, наче відшукуючи націлену з темряви гвинтівку, крутив головою, прагнучи знайти хоч якийсь вихід. По щоках струменів піт, наче я щойно вийшов з лазні. Ми заглибилися в морок. Але морок — поганий захисник від собачого нюху.
— Мерзотник, насильник, потвора, — бурмотіла вона на ходу.
«Поговори, поговори, — думав я, — поки ще вистачає подиху. Мерзотник і насильник — хай буду. Але не потвора. Потвора — то, здається, вже занадто».
— Лайно…
Провулок здавався тихим і пустельним. Я тут бував. Він таким був завжди. Здавалося, ще кілька будинків — і ми опинимося на освітленій вулиці, де до пізньої ночі не вщухає жвавий рух, летить потік машин і миготить синій неон крамниць.
Моя «Дівчина-ніякого-сексу» спотикалася і вже не бунтувала. Кілька разів вона скрикувала, підвертаючи то праву, то ліву ногу. Я прихилив її до стіни і, незважаючи на протести, стягнув черевики на високих підборах і шпурнув у кущі.
Звідкись долинав запах газу. Мабуть, поруч у квартирі було відкрито вентилі чи пошкоджено трубу. Сподіваюся, цей дух дещо зіб’є собак з пантелику.
Провулок закінчився. Але вулиця, на яку я покладав стільки надій, виявилася безлюдною і темною. Та ж мають у цьому місті бути хоч якісь ознаки життя! Щодо мене, то я більше не був у цьому впевнений. На перехресті ледь жеврів самотній ліхтар. Під ним лежав труп. Чоловік років сорока. Схоже, помер у судомах. Рот відкритий, очі вирячені, руки й ноги неприродно вигнуті.
Я не звик до мертв’яків, що розлягаються так запросто посеред вулиці. І мене не полишало враження, що попри його жахливий вигляд, чоловік просто хильнув зайвого. Здавалося, зараз він підведеться і, горлаючи пісню, похитуючись, побреде далі вулицею.
Моя дівчина здригнулася і притислася до мене, з чого я зробив висновок, що чолов’яга не поминув і її уваги. Але згадавши, що притискується до «мерзотника і потвори», вона відсторонилася. Мене це не обходило, я вертів головою, як пропелером, благаючи Бога, щоб якомога довше не почути собачого гавкоту.
Поки що вулиця була порожньою. На тротуарі темніли якісь підозрілі калюжі. «Дивно, — подумав я, — дощу не було…»
Так і не зрозумів, що то за калюжі. Але не вода. Смердюча, липка рідина. Майже всі вікна в будинках було вибито. Наче поблизу вибухнула бомба. Іноді здавалося, що в тих чорних провалах я помічав обличчя, що відразу ховалися.
Упоперек вулиці проходив залізничний насип і дорога пірнала в довгий темний тунель. Я вирішив, що краще не лізти в цю, схожу на нору гігантського удава, дірку і подерся на насип, тягнучи дівчину за собою. Від шпал ішов дух смоли і здавалося, ось-ось на рейках з’явиться і з ревом промчить локомотив. Думка була досить безглуздою — трохи далі на рейках лежала опора лінії електропередачі.
Моя «найсексуальніша дівчина» геть знесиліла, і мені тепер довелося просто тягти її за собою. За насипом усе було вкрите тим же мороком. Жодного вогника. Лише незрозуміле сяйво металося впоперек небосхилу. Я знав, що в нас лишилася, може, хвилина. Надія, що зразу п’ять собак загубили б слід, була примарною. Треба готуватися до зустрічі, принаймні, з частиною їх. І хоча я ще сподівався, що в якомусь підворітті натраплю на автомобіль, але все менше і менше. Ті кілька екземплярів, що траплялися досі, були справжнім металобрухтом.
Ми пробігли ще квартал. На наступному перехресті, увіткнувшись бампером у стовп, догоряв бензовоз. Від полум’я на стінах метушилися потворні, схожі на танець привидів, тіні. Ось що то було за сяйво.
Я пам’ятав цей район. Раніше тут був триповерховий будинок із булочною, але тепер на його місці здіймалася гора битої цегли, шматків штукатурки й алебастру. Вціліли лише двері з одвірками. Щось висіло на ручці. Я придивився і зрозумів, що то було. Позирнув на свою «крихітку-ельфа». Вона нічого не помічала, тільки важко дихала і трималася за груди. Добре, що не звернула уваги на те шмаття, бо мене самого ледь не занудило. За ручку дверей трималася рука. Тільки рука, без жодного натяку на тіло… Зі шматка матерії, що раніше була рукавом, стирчала біла кістка.
На щастя, мою увагу привернуло те, чого я так довго шукав. Автомобіль. Шоста модель «Жигулів» сірого кольору. Я оглянув його з усіх боків і не знайшов найменших пошкоджень. Розбив скло і заліз досередини. Ключі були на місці. Відчинив двері перед моєю дівчиною. Вона сіла не вагаючись. Значний прогрес. Я натис на стартер і… нічого. Прокляття! Глянув на покажчик рівня палива — стрілка на нулі.
Скосив очі на неї. Вона все зрозуміла. На обличчі була байдужість. Минуло вже хвилин двадцять. І тут сталося те, чого я так боявся. Почувся далекий собачий гавкіт. Її плече доторкнулося до мого, вона тремтіла.
Я вискочив із авто, розчахнув дверцята і майже силою витягнув її. Поблизу темнів під’їзд. Але в перегонах сходами ми мали шансів не набагато більше, ніж у перегонах вулицею. На першій сходовій клітці я забарабанив у двері. У відповідь — тиша. Гавкіт озвався біля будинку. Другі двері, треті. За третіми почулося шурхотіння, але не відчинили. Я вибухнув прокльонами. Це було схоже на страшний сон. Дихання монстра позаду, а попереду десятки зачинених дверей.
Лише на сьомому поверсі ми натрапили на прочинені двері. Я втягнув дівчину і зачинив двері на засув. І якраз вчасно. За кілька секунд пролунало гарчання, і собачі лапи почали шкрябати двері.
Я вибіг на балкон. Зовсім поряд була лоджія іншого під’їзду. Якби ми змогли перелізти на неї!
Дівчина здогадалася, про що я подумав. Це її вивело зі стану прострації.
— Ти думаєш, я шимпанзе?! — обурилася вона. — Ніколи я туди не полізу!
Вона могла бути певна з приводу першого, а от що стосується другого…
Не зважаючи на її протести, зірвав дві мотузки для білизни, обв’язав навколо пояса і плечей. Вийшло щось на зразок лямок парашута.
Колись я відвідав кілька тренувань альпіністів. Правда, не скорив жодної вершини, але та куца практика надала моїм потугам упевненості.
З квартири долинали приглушені удари. То вибивали вхідні двері.
Я взяв мотузку в зуби, переліз через поручні і, ледь не розчахнувшись, ухопився рукою за край лоджії. Чорний асфальт унизу здавався страшенно далеким і наче притягував до себе.
А далі все виявилося порівняно простим. Якщо не враховувати, що під час виконання того трюку я ледь не помер від страху. Навряд чи колись тепер вийду на балкон вище другого поверху. Без усякого сумніву, я хворий на альтофобію. В лоджії я прив’язав мотузку до поручнів і гукнув їй:
— Поквапся!
Вона тільки підійшла до поручнів, позирнула вниз і похитала головою.
— Не дивися вниз! Хутчіше, маєш не більше хвилини!
Але я помилився. Вона не мала жодної секунди. Гуркіт сповістив, що двері не витримали натиску. Я був у відчаї. І вона наважилася! Перелізла через поручні і, скрикнувши, розтисла пальці. Заверещавши, вона повисла на мотузці, розхитуючись на рівні шостого поверху.
Мої руки схопили порожнечу. Тепер її не могли дістати собаки, але не міг дістати і я. А бодай тебе!.. З балкону, котрий ми щойно залишили, долинало собаче гарчання. І хтось намагався дістати мотузку.
Я схопив якусь палицю, що потрапила до рук, і жбурнув на сусідній балкон. У відповідь пролунала добірна лайка і собаче вищання. Цей невеликий успіх додав мені снаги. Я знову переліз через поручні — тепер уже точно востаннє в житті. Не повірив би, коли б хто сказав, що, наче мавпа, стрибатиму з балкона на балкон. Але це виявилося досить просто — повиснути на руках, і, коли ноги зависнуть над нижнім балконом, трохи хитнувшись уперед, опуститися на нього, обідравши, правда, при цьому спину.
Вона тепер була трохи вище за мене. Я схопив її за стегна і втягнув на балкон. Попри жах ситуації, від цього дотику защеміло в грудях. Мабуть, я справді сексуальний маніяк. Але тепер вона виявилася пійманою. На ту ж мотузку. Її ноги не сягали балкону. Швидко розв’язати вузли мені навряд чи вдалося б.
Балконні двері були зачинені зсередини. Я схопив якийсь ящик і шпурнув у кімнату. Задзвеніло скло, пролунав зляканий крик.
Я просунув руку і відкинув защіпку. Жінка в нічній сорочці забилася в куток ліжка. І репетувала, не замовкаючи ні на мить. Могла б виступати в японському конкурсі крикунів. Без сумніву, отримала б приз. У дверях стояв чоловік у білизні. Мовчав, але стискав у руках тесак для м’яса.
Смерть від удару тесаком — не той різновид смерті, від якого я мріяв загинути, і варто було б розпочати запевняти його, що, незважаючи на перебої з м’ясом, для біфштексу я надто жилавий. Але не мав для цього досить часу. Тому просто дістав пістолет, в якому залишилися три набої і, дивлячись йому у вічі, але в міру можливості миролюбно, сказав:
— Поклади. Я не заподію тобі шкоди. Лише допоможу своїй дівчині.
Зовсім недовго погаявшись, він поклав тесака на підлогу і відступив до дружини.
Я схопив той різальний пристрій і, підбадьорливо йому кивнувши, вибіг на балкон.
Вона вже знову наполовину висіла за поручнями і чіплялася за них із останніх сил. З горішнього балкону мотузку тягло кілька рук.
Я підняв пістолет і вистрілив. Зойк і стогін угорі пролунав, як прелюдія до собачого концерту.
Я знову схопив дівчину і витяг на балкон. Це було дещо одноманітним — стрибки з балкону на балкон і втягування за собою гарненьких дівчаток, але я ледве дихав, усе тіло боліло. Перерізав лезом тесака мотузку. Наче вихор, ми промчали через квартиру на сходи. Думаю, хвилин п’ять-десять ми виграли.
Вулицею стелився туман — на щастя, вже не жовтий, а звичайний. Мрячило. Ще трохи — і собаки загублять слід. Але я з жахом побачив, що ми повернули до провулка, який закінчувався тупиком. Хоча ми все одно не мали сил бігти далі.
Я заштовхав дівчину в куток, а сам повернувся обличчям до нападників.
У тумані відчувалася метушня. З’явилися дві собаки. То були бульдог і вівчарка. Але і двох для мене було забагато, я б не зміг здолати й одного. Встиг стягти светра, і вівчарка не стрибнула на мене, а лише вчепилася в нього іклами. Вона терзала його з глухим гарчанням. Я дістав пістолет й вистрілив. Куля поцілила в черево. Пролунало жахливе виття, і вівчарка поповзла вбік, тягнучи за собою кишки.
Захопившись легким успіхом, я зовсім забув про другого пса. Бульдог стрибнув мені на спину і збив з ніг. Я випустив пістолет. Біля мого обличчя з’явилася відразлива морда. Бульдогові очі світилися жовтим світлом, а з пащі капала слина.
Я затулив рукою шию, і він учепився в рукав, одночасно гострими іклами розпанахавши руку. Рукав розлізся, наче мокра промокатка, і я відчув гострий біль. Мимоволі загорлав і стусонув пса вільною рукою. Він заскавучав і відскочив — мої пальці потрапили йому в очі. Але пес швидко отямився і з подвоєною люттю насів на мене. Я щосили загорлав:
— Фу! — і відкотився вбік. Бульдог схибив.
— Кінг, сидіти! — пролунав раптом владний голос.
То була людина-скалка, довжелезний худий власник бульдога. В руці він тримав мій пістолет.
— Це була чистокровна німецька вівчарка. Знатного родоводу. Батьки вивезені з Німеччини. Переможниця численних конкурсів. На балконі ти поцілив у її господаря. Мабуть, я тебе вб’ю.
Він боявся, що я ненароком можу скалічити його пса і вирішив просто пристрелити мене. Пістолет піднявся на рівень мого лоба. Ось вона, смерть. Ніколи не був ще так близько від неї.
Та ні, не те. Я вже мертвий. Заплющив очі. Постріл не пролунав звичайним гуркотом, а лише глухим звуком «бум». Значить, убитий, потрапляючи на той світ, навіть не встигає почути звук пострілу.
Але чомусь я почував себе не зовсім мертвим. Розплющив одне око. Чоловік з пістолетом у руці повільно падав обличчям униз. А моя «Дівчина-ніякого-сексу» стояла позад нього, стискуючи в руці палицю. Пес заскавучав, загавкав на нас, намагаючись вирвати повідок у нерухомого господаря.
Вона допомогла мені звестися і повела геть. Шкандибаючи і стогнучи, я спирався на її плече. Хоч, якщо бути відвертим, я міг іти й цілком нормально. Але що поробиш. Мені подобалося спиратися на її плече.
Почалася справжня злива. Більше ми не боялися собак. Залізли на горище п’ятиповерхового будинку. І там, зі сльозами і щосекундними поцілунками, вона перев’язала мою рану. Наче кохана лицаря, що повернувся з довгого важкого походу. Спів сурм і брязкіт залізних обладунків.
Рана була дурницею, і я навіть примітив кілька підозрілих поглядів у мій бік. Але пара жалісних стогонів швидко все поставила на місце.
На жаль, від її сліз, наче від бальзаму, біль одразу вщух. Не сльози, а жива вода.
— Як тебе звати? — запитав я.
— Мариною, — відповіла вона. О господи, ну звісно ж, Мариною, і ніяк інакше! Звичайно секс-зілля має носити ім’я найсексуальнішої і найпривабливішої дівчини-ельфа Марини!
Вона присіла поряд, прихилилася до мого плеча і вмить заснула. А я, боячись розбудити її, сидів незрушно і дивився вниз у невелике віконце. Розвиднялося. Дощ прибив жовте марево до землі, і на тротуарах лежав яскраво-жовтий шар, наче раптом настав Новий рік і хтось порозсипав конфеті.
Потоки води кольору апельсинового напою «Фанта» стікали в отвори каналізаційних люків. Туману не було. Скільки сягало око, під вранішніми променями виблискували жовтизною мокрі дахи будинків.
Вулицею, карбуючи крок, ішов міліцейський батальйон. Попереду, ляскаючи гусеницями по асфальту, їхав бронетранспортер, за ним — кілька автомобілів швидкої допомоги, а позаду крокували безкінечні шеренги в зелених мундирах. У місто входили війська.
Але той імпровізований парад майже не цікавив мене. Тепер мене цікавила лише Марина. На її обличчі блукала усмішка. Сподіваюся, що уві сні вона бачила мене.
1993 р.