Чорна зоря

16

Забачивши їх, Кост помітно зблід. Трампус дивився на нього, як на привид.

— Це ви! — отямившись, напався на Коста. — Як ви тут опинились?

— А так, — розгублено почав Кост. — Я тут тому, що не встиг утекти.

— Від кого?

— Од вас, пане. Я саме хотів непомітно зникнути, аж тут нагодилися ви. Признаюся, ви мене застукали якраз тоді, коли я збирався щезнути.

— А я, зі свого боку, признаюся, — проказав Трампус, тамуючи дику лють, — що не зрозумів жодного вашого слова. І коли вам дороге життя, подбайте, будь ласка, щоб я пас нарешті зрозумів.

— Мене легко зрозуміти, пане. Я саме налаштувався йти, коли загледів вашу машину. Втік і сховався отут. Подумав собі: «Хоч ти, власне, ні в чому й не винен, бо тільки виконував наказ, але тебе так висвятять, що ліпше буде…» Словом, у той момент я вирішив щезнути і стати перед ваші очі згодом, як усе трохи вгамується.

— Ну, Трампусе, ви вже трохи вгамувалися? — єхидно поцікавився Соумар.

— Гадаю, пане, ви тепер вислухаєте мене, — вів далі Кост. — Отже, я розповім вам усе, і якщо, на ваш погляд, чинив некоректно, то вергайте мені на голову громи та блискавиці, котрі, бачу, пурхають вам в очах і на вустах.

— Казкове видовище для звичайного смертного бачити, як чубляться стражі порядку, — осміхнувся Соумар глузливо.

Але Трампус уперто мовчав, і Кост почав розказувати, як він сновигав садом, сподіваючись помітити сліди, коли його покликав Буцький. Це той другий детектив з нежитем. «Ходи до телефону!» — гукнув він. На свій подив, Кост почув Клубічка. Шеф сказав, що дзвонить по міжміському і що Кост повинен запам'ятати кожне його слово. Відтак звелів добутися до спальні пані Салачової. Там у великій бібліотеці, що на всеньку стіну, на третій полиці від підлоги стоять книжки у світлій оправі. Кост має переглянути всі книжки на цій полиці, і то вельми пильно, поки натрапить на уривок, що починається словами: «К.: О, то не він, твоя правда. Ти знаєш…»— і кінчається: «мій» з голоду пада…». А зробивши це, одразу зателефонувати до криміналки.

— Я спитав, куди повинен доповісти, а шеф відказав, хай мене те не турбує, мовляв, у нас знають, що та як… Само собою зрозуміло, пане, я доповів йому, що чергую тут за вашим наказом і, наскільки розумію, мушу все сказати вам. Шеф дозволив діяти на свій розсуд, але швидко й таємно.

— Ну-ну, і що ж ви зробили? — зловісно поцікавився Трампус.

— Повірте, пане, моє становище було не легке, — провадив Кост. — Виконуючи шефову волю, я стояв перед двома проблемами: ви і пані Трекова. Стосовно пані все було ясно відразу: мені не пощастить увійти до спальні пані Салачової і приховати те, що я збираюся там робити. Наскільки я її знав, вона б не пустила мене самого до спальні.

— Отож вам і спало на думку відкликати її з вілли? — сказав Соумар.

Кост кивнув:

— Так, пане професор, нічого розумнішого я не придумав. Зрештою, шкоди ніякої не могло бути, бо я знаю пана Трампуса: він її відразу пошле назад, та ще й, певне, сам приїде за нею. Так воно й сталося. Делікатніша була для мене друга проблема. Згідно з вашим наказом, пане Трампусе, я повинен доповісти вам про все важливе, що сталося тут, а це було напевно важливе. З другого боку, я не міг зволікати: якби я вам про це рапортував, то неминуче згаяв би час. Отак поміркувавши, я сказав собі: «То їхня справа, хай вони з'ясовують між собою…»

— Хай вони з'їдять один одного, ге? — задоволено завважив Соумар.

— …і пішов до сусідів телефонувати до криміналки, аби звідти відкликали пані Трекову, й сказав, як це зробити. Потім ми з Буцьким на кілька хвилин ретирувались і повернулися, заледве пані Трекова зачинила за собою двері.

— Між іншим, де Буцький? — спитав Трампус.

Кост сумовито посміхнувся!

— В льосі, пане, в тому, де пані Салачова ховалася від бомб. Він скочив туди, як я йому крикнув, що ви приїхали, йому душа в п'яти і…

— Може, тепер ви розповісте, що робили в спальні пані Салачової,— мовив Трампус. — Якщо, звісно, можете відкріти мені таємницю.

Повагавшись, Кост вийняв з кишені книжку і подав Трампусові.

— Не з моїм розумом міркувати про це, пане, — сказав, — не пощастило розминутися з вами. Згодом усе б уладналося.

— Він хоче сказати, Трампусе, поки ви переказилися б, — підступно зауважив Соумар.

— А забарився через те, що шукав потрібне місце довше, ніж сподівався. Тільки встиг зателефонувати до криміналки, коли це нагодилися ви. Пані Салачова одкреслює чимало з того, що читає, а для мене це була китайська грамота. І виловити ті слова ой як нелегко.

Кост розгорнув книжку — це були «Міміямби» Геронда.

— Я переконався, що у відзначеному абзаці було підкреслено такі слова: «…з двома… наші жорна… Артеміда…» Тільки вони, пане Трампусе, признаюсь вам, я нічого в тім не доберу.

Трампус розгублено подивився на Соумара.

— Інколи я думаю, — відповів той на його погляд, — що поставити правильний діагноз — найтяжча справа, але тепер, Трампусе, я не далекий від того, щоб визнати: ваше ремесло ще важче.

Однак Трампус його не чув, бо не слухав. Навіщо Клубічкові була ця інсценізація — зрозуміло, Але так грубо обійти його, все довірити Костові… Хоча це в дусі брненської угоди. Шеф поділив справу на дві зони — празьку й жегушицьку, останню закріпив за собою… Послідовно розплутував загадку, на котру його наштовхнула «роль», що її він знайшов у сумці Салачової, і хоч Трампусу невідомо, як далеко Клубічко просунувся, видно, що в Жегушицях він нічого не виявив — інакше не вимагав би додаткової інформації.

Трампус перечитав уривок, перегорнув кілька сторінок перёд ним і після нього і впевнився, що більш нічого не було підкреслено, крім тих слів, які цитував Кост. З них два слова в уявній ролі не було відзначено: «…наші жорна»… Ніби шукаючи допомоги, Трампус подивився на Соумара. Невиспаний, стомлений, професор посміхався. Добре, що хоч не вороже. Ні, питатись поради безглуздо, треба мізкувати самому.

Вій навіть не помітив, як залишив обох чоловіків в альтанці — зробив це мимоволі, аби поміркувати, і ходив садом цілу годину. Загадковість нарешті почала мерхнути.

Салачова везла до Брно дублікат основного повідомлення, яке вимагав Барбаросса. Можливо, знайшла його в тих проклятих Жегушицях, куди її в понеділок возив Соумар. Тільки Барбаросса спіймав облизня — копія попала до рук Клубічка. Тоді Барбаросса вирішив заволодіти оригіналом в інший спосіб. Однак не лише він, а й Клубічко знав першоджерело — це була книжка під назвою «Міміямби». Барбаросса спробував викрасти книжку, вдершись до вілли, але шукав її не там, де треба. Тоді як Клубічко добре знав, де слід шукати книжку, і за допомогою Коста її знайшов. Тобто Клубічко вже двічі посадив Барбароссу в калошу, а розшифрувавши таємницю слів «наші жорна», нокаутує його остаточно.

Це було зерном усієї таємниці. Трампус мусив визнати, що в Клубічка ліпший нюх, аніж у нього, — бач, одразу розкусив горішок. Блискавично зосередився на основному, а Трампусові полишив другорядне. Втім, Клубічко чесно його попередив про це ще в Брно. Він, мабуть, розплутує головну таємницю, але, найімовірніше, злочинця схопить той, хто буде на другорядному напрямі, оскільки увага Барбаросси скерована на Салачову та її празький дім. Про Жегушиці він, мабуть, не дбає, певне, досі не підозрює про них. Крім того, справа мала ще один аспект — спробу усунути професора. Цим злочинець виказав, чого боїться: Соумар може зірвати його плани. Отже, ясно, що професор — свідомо чи несвідомо — грає в цій історії далеко більшу роль, ніж думає. Однак яка вона, та роль? Трампус напружував свій нещасний невиспаний і втомлений мозок, шукаючи слід, котрий привів би його до цієї таємниці. Так повернувся він до своєї попередньої думки, що винуватцем усього цього має бути один із п'яти найближчих друзів Салачової. Якщо ця думка правильна, тоді напад на Соумара мав би сенс: Барбаросса намагався усунути Соумара, бо саме він міг би йому перешкодити. Проте Соумар аж ніяк не збирається полегшити Трампусові завдання, таїть у собі, що знає, і чекає, коли прокинеться Ліда.

«Гаразд, — подумав Трампус, — довідаюся про тих трьох її друзів, котрих ще не знаю, і, може, знайду між ними Барбароссу й без Соумарової допомоги».

Цієї миті він почув позаду кроки. Насправді Кост ходив за ним уже давненько, десь відтоді, як скінчив довгу розмову з пані Трековою, але Трампус поринув у свої роздуми й не помічав його.

— Чого вам? — спитав Трампус непривітно.

— Сподіваюсь, ви не дуже на мене гніваєтеся, пане Трампусе. Мені було б шкода, бо від вашого настрою багато залежить.

Гнів Трампусів трохи минув. Він гмикнув і запропонував Костові сигарету.

Кост подякував, але не закурив. Хвилю грався сигаретою, відтак поклав у кишеню.

— Ви певні, що знаєте, навіщо це було шефові? — спитав.

Трампус здвигнув плечима:

— Здогадуюсь, але не можу сказати, що певен.

— Це вельми складний випадок, — вів далі Кост. — Правду кажучи, в ньому не можу розібратись. Тобто навіть гадки не маю, про що, власне, йдеться. Почуваюсь, як уночі на темних сходах у незнайомому будинку. Це заважке для моєї голови, я звик робити те, що розумію. — І наголосив: — Тільки те.

Трампус добре знав Коста ще від свого дебюту. Якщо він сам належав до штабу, де потрібно було створювати версію, складати план, то Кост виконував лише дрібну роботу, але виконував її від щирого серця. На нього можна було покластися — не спустить ока з жодної дрібнички, якої добродії із штабу не помітять або якій не нададуть ваги. Певне, щось таке він помітив і цього разу.

— Вас, здається, щось непокоїть? — спитав Трампус.

— Щиро кажучи, не знаю, чи це не дурниця. Отой ліхтарик…

Трампус нетямуще глипнув на нього:

— Який ліхтарик?

Та тільки-но Кост почав пояснювати, як Трампус одразу згадав. Був це типовий випадок розподілу праці. Він не звернув па ліхтарик уваги, бо гнався за великою таємницею. Коста ж, навпаки, велика таємниця не обходила, зате ліхтарик привернув його увагу.

— Той кишеньковий ліхтарик, який ми знайшли за ширмою в кабінеті. Я весь час питаю себе: належить цей ліхтарик, так би мовити, до цього дому чи його сюди приніс злодій? Це одне. А є ще друге, і воно теж якось збігається з ліхтариком. Оті сліди малих ніг, які ми знайшли біля сарая.

Трампус почав зацікавлено слухати.

— Почну з ліхтарика, — провадив Кост, — Сказати правду, спершу я не звернув на нього належної уваги, але потім мені розвиднілося. Послав його до дактилоскопічного відділу і показав пані Трековій. «Як думаєте, — питаю, — це ваш чи чужий?» Пані Трекова спочатку сказала, що не їхній, але коли я попросив подивитися уважніше, припустила, що, може, й їхній. Тільки, мовляв, це дуже непевно. Я не переказуватиму всієї її проповіді, бо тривала вона зо чверть години. Якби та папі сотворяла світ замість господа, то ще, мабуть, і досі тільки колотила б розчин. Сказала, що цей ліхтарик їй наче знайомий, але більше від неї я нічого не почув.

— Вам не здається, що це цілком природно? У домі ж тисячі речей…

— Авжеж, пане. Та я не наполягав, бо з досвіду знаю: овоч має достигнути. Подумав собі: коли вона щось знає, то згадає, прийде й розповість. А тепер про інше. Я вам уже казав, що воно засіло мені в голові… Це Гейтманек. Від учора тільки й думаю про нього. Я маю на увазі того композитора, пане, про котрого Трекова сказала, що він худий, як неапольські спагетті.

— Так, знаю.

— Може, це нісенітниця, пане, згубна ідея-фікс, як каже шеф, але я не можу позбутися думки, що він не такий безневинний, як його малює пані Трекова. Вона ж сама визнає, що пані Салачова розмовляла з ним по телефону принаймні за годину перед першим нападом. Після того, як крутила платівки з Бетховеном. Тому я спитав пані Трекову, чи не знає вона випадково, яка нога у цього пана. «Мала, — відповіла. — Така сама, як у пана професора Соумара. — І додала: — Здається, мадам подобається товариство чоловіків з малими ногами, бо ж і ваш пан Клубічко має малу ногу. — Хотіла засміятися з дотепу, але раптом завмерла з роззявленим ротом. — Чоловіче, — мовила, — тепер я дещо згадала про той ліхтарик. Дайте-но його мені на хвилинку. — Уважно оглянула і сказала: — Авжеж, я відразу зрозуміла, що десь його бачила…»

Трампус слухав дедалі уважніше.

— «Так от, — зацокотіла пані (у неї в роті справдешня ротація на слова), — ліхтарик цей нагадав мені найгірші дні, які я прожила на цьому світі. Я маю на увазі нальоти. Один з них тривав від одинадцятої ранку до четвертої пополудні. На той час до нас нагодився пан Гейтманек». Але краще я переповім своїми словами, бо інакше ніколи не скінчу. Той худий композитор приніс пані Салачовій якусь річ, а пані Салачова була вдома, бо підхопила нежить. Тільки завила сирена, артистка, як завжди в таких випадках, страшенно перелякалась і мерщій побігла в льох, Пан Гейтманек провів її та Трекову — я підходжу до суті — і присвічував їм своїм ліхтариком, а потім, коли все скінчилося, забув його на кухні. Оце, мовляв, той самий ліхтарик.

— А вам не здається, Косте, що це надто сміливе твердження? — спитав Трампус. — Таких ліхтариків були тисячі, і спробуй відрізнити їх один від одного.

— Це тільки па перший погляд сміливе твердження, пане, — заперечив Кост. — Ваша правда, таких ліхтариків було виготовлено тисячі, а може, й мільйони штук, та я б сказав, жоден із них не має лампочки «Зеніт». Вона американська, пане. Отже, цей ліхтарик лежав на кухні чотири роки, аж поки пані Трекова знайшла його там цього літа в травні чи в червні. Оскільки лампочка в ньому перегоріла, Трекова вкрутила іншу, з американського ліхтарика, який привезла з Плзня. Потім повернула ліхтарик пану Гейтманеку. А тепер ми знайшли його в кабінеті пані Салачової. Хотілося б почути вашу думку про це… Надто коли Гейтманек до всього має ще й малу ногу.

Трампус хвилю мовчав. Цікаво, нічого не скажеш, але композитор зовсім не пасує до цієї історії. Крім того… Трампус пам'ятає його з якогось концерту, де Гейтманек акомпанував на фортепіано молодій співачці. Порядний чоловік, зовсім не схожий на злочинця. Але якщо ліхтарик справді його.,

— Знаєте що, — мовив він, — зателефонуйте до криміналки, хай привезуть його сюди. Але поводитися з ним чемно.

В цю хвилину до них підійшов Соумар. Він, мабуть, трохи поспав: вигляд мав бадьорий, як завше.

— Послухайте, Трампусе, скажіть-но мені: коли людина зробила що-небудь мимохіть — це злочин чи ні? Приміром, порушила службову таємницю?

Трампус блимнув на нього відверто вороже. Цей чоловік такий свіжий, тоді як він…

— Ні,— одрубав, — злочин мусить бути викликаний лихим заміром.

— Ну, тоді ні,— задоволено відказав Соумар. — Я вельми радий, бо вже боявся, чи не заарештуєте ви мене вдруге. А сталося ось що. Вернувся я до вілли, щоб поїсти чого-небудь неотруєного, і саме йшов повз телефон, коли пролунав дзвінок. Зняв трубку, але не встиг вимовити «алло», як загримів страшний голос: «Косте це кримїналка перекажіть пану Трампусові що нам тільки-но повідомили з Брно архітектор Шашек теж зник безслідно пішов з дому не замкнувши квартири і в його бюро також не знають куди він подався брненська криміналка вже почала розшуки бувайте». І все це як з кулемета. Не встиг я схаменутися — в трубці дзеленькнуло, та й по всьому. Отож я спішу вам доповісти й хочу сказати, що це справді рідкісний випадок телефонної телепатії. Тільки-но я подумав, як би чогось попоїсти неотруєного, і тієї ж миті одержав повідомлення про гідного співчуття чоловіка, дружина якого, у всеозброєнні своїх чар, три години тому хотіла отруїти мене шинкою.

Трампус подивився на Соумара так змучено, що професор занепокоєно спитав:

— Що, повідомлення це погане?

— Чи погане, — сказав Трампус, — я ще не знаю. Мабуть, погане, бо всі повідомлення, які я отримував про цю кляту справу, погані. Тепер я наче павук серед шершнів. Заледве витчу павутину, як її вже порвано.

Потім мимохіть стромив руку до кишені, витяг ліхтарик.

— О, — вигукнув Соумар, — то він усе-таки є?

— Хто?

— Та цей ліхтарик. Гейтманек казав, що йому на роду написано весь час губитися.

— Ви його знаєте?

Соумар кивнув головою:

— Чого ви, мабуть, ще не знаєте про мене — то це мого захоплення кеглями. Хоч раз на тиждень, а мушу пограти. Гейтманек — мій найчастіший партнер, це його теж найбільше захоплення після сонат. Так от, тижнів два тому ми пішли з ним натішитися досхочу і грали аж до ночі. Я запропонував довезти його до проспекту Голечка, де він живе, але завести мотор ніяк не міг. Було темно, і Гейтманек позичив мені свій ліхтарик, щоб я міг собі присвітити. Прийшовши додому, я поклав його в кишеню і найближчої неділі залишив ліхтарик у Ліди, аби вона віддала Гейтманекові.

— Ну й що, віддала?

— Ви її погано знаєте! Залишила собі. Коли я спитав її, чи віддала, сказала, що ні, бо, мабуть, кудись його запхнула.

Трампус посміхнувся:

— Поклала на підлозі за ширмою біля вікна кабінету. Чудова ідея — підозра падає на Гейтманека, що це він заліз до кабінету. — Помовчавши, він палко сказав: — Професоре, коли б ви знали, з яким задоволенням я посадив би нашу пані Салачову до буцегарні за всі її витівки!

— Вона може залюбки сісти — романтика!.. Звісно, якщо у вас нема блощиць. Ліда ненавидить їх майже як математику, а математику ненавидить, бо не може її втямити. Мовляв, у ній нема поезії… Куди це ви так розігналися?

— Сказати, щоб сюди не привозили Гейтманека, — буркнув Трампус. Коли він повернувся до саду, Соумар тримав у лівій руці книжку, а в правій чималий шматок хліба, намащений паштетом, і наминав, аж за вухами лящало.

— Це книжка про Вішну, Трампусе. Мушу вам сказати, ви мене заразили. Відчуваю себе тепер більше детективом, ніж лікарем. Я шукаю в цій страшній книжці місця, де йдеться, як Вішну задрімав, після чого сталася катастрофа світу. Задумайтеся над цим — і ви зрозумієте, який це хитрий символ. Кожен з нас мусить де-небудь виспатися і знає, яка то мука — не потрапити до постелі.

— Ніхто цього не зрозуміє ліпше від мене, — промимрив Трампус. — Сьогодні я спав не більше півгодини.

— Ви компенсували це тим, що по-садистському розбудили мене, заледве я почав дрімати, голубе. Кожен любить поспати — царі, президенти, міністри, тільки бідолашний Вішну не може собі цього дозволити — інакше-бо кінець світу, Я думаю, чи не пов'язане це місце про оспалого Вішну з нашим випадком? Хоча, коли ви захищали Гейтманека, мені спало на гадку таке: Ліда була зовсім спокійна, наскільки це для актриси можливо, а занепокоїлась, якщо не помиляюся, тільки після зустрічі зі своїм колишнім чоловіком у Жегушицях. І саме тоді він подарував їй ці «Міміямби», котрими зараз так посилено цікавиться ваш шеф.

— Цього я ще не знаю і, щиро кажучи, думаю, що Клубічко на неправильному шляху. Певно, Ліда мала десь читати уривок з Геронда і в сумку роль поклала зовсім випадково. А Клубічка це збило з пантелику, він інколи віддає перевагу романтизмові перед реалізмом. По-моєму, центр усього — Тихий.

— То їдьте по нього в Брно.

— Якби ж він там був! — вигукнув Трампус. — Я запитав Брно, і мені відповіли тайнописом, що не знайшли його ні на квартирі «Біля Прахарні», ні в Пісарках. Навіть на репетицію не з'явився й не попередив. Клубічко затримав його на кілька годин, але потім, мабуть, знову відпустив. Тихого шукали, однак не з'ясували нічого, крім того, що Клубічко вночі привіз його до бару, де красень зустрівся з дуже вродливою жінкою— очевидно, з уявною Аленою Зіковою, котра хотіла вас отруїти. Про неї теж нічого не знають, та з того, що вона з'явилась у вашій лікарні, можна зробити висновок, що машиною свого чоловіка поїхала до Праги. А Тихий, коли шеф знов одпустив його, певно, поїхав за нею. Щиро кажучи, мені здається: замах на вас і спроба вдертися на віллу — це не остання їхня дія. Вони ще прагнутимуть захопити Салачову або залізти сюди. Тому я й звелів прислати ще кількох наших людей. Тепер віллу з усіх боків надійно охороняють, тож нічого не може статися. Але Клубічкові вчинки я ніяк не можу пояснити.

— Ну, — сказав Соумар, — наскільки я його знаю, ваш шеф завжди відає, що робить. — По хвилі додав: — Опріч Вішну, найбільше мене цікавить вродлива офіціантка, котра, мабуть, справді злигалася з Тихим, який мене цікавить уже менше, може, через те, що не має таких гарних ніг і волосся. Я на вашому місці був би спокійний, Ліда раніше чи пізніше прокинеться й зізнається, чого летіла до Брно. А опинатиметься — впорсну дозу скополаміну, воля її ослабне, і ви дізнаєтеся від неї все, що треба. Мене ж пустите до хворих.

— Цього, на жаль, я не зможу зробити. Клубічко свого наказу не скасував. А щоб не було вам сумно, розкажіть мені про тих трьох з вашої п'ятірки, про яких я ще не знаю. — І Трампус ліг на пожовклу траву й заходився смоктати цукерку.

— Шкода вашого і мого дорогоцінного часу, юначе, — засміявся Соумар. — Я, звісно, лишуся, ви так гарно змалювали принади перебування тут — геть-чисто як в обложеній фортеці, але що стосується тих трьох… Ну, бачили б ви, що то за екземпляри. Ягнята, та й годі… Про злочин вони знають хіба що з книг Едгара По та Уоллеса, хоч цілком можливо, що читають також пані Сейєрс або Агату Крісті. Вони й мухи не скривдять, не кажучи вже про такого метелика, як Ліда. Я вам радніше розкажу щось із біології, про яку ви, бачу, не маєте уявлення.

— Ліпше розкажіть мені щось про них.

Соумар стенув плечима:

— Тоді номер перший доцент психіатрії доктор Нерад, телефон знайдете в довіднику, — його Ліда зве не інакше, як «наш маленький йог». Притім у нього теж маленька нога, ха-ха… Гадаю, ви знаєте, що таке йог?

Трампус мовчав.

— Проробляє дуже цікаві експерименти. Якось у нього було запалення окістя, і він вирішив вирвати той зуб. Лікар йому каже: «Пане доцент, почекайте, поки мине запалення, зараз я знеболити не можу, й страшенно болітиме…» Та наш йог тільки осміхнувся: «Ну що ж, рвіть без знеболювання», — і справді ані писнув, тоді як інший на його місці завив би вовком. У цьому, бачте, й полягає воля йога…