Чорна зоря

20

Відтак поїхав до Жегушицького пансіонату. Спершу поговорив з паном Гоусером, в котрого душа сховалася в п'яти, заледве він побачив машину КНБ. Однак він усе-таки гукнув дружину, щоб зварила кави. Кава була схожа на рідину, яку дають у лікарнях, зате до неї Клубічко отримав три великих солодких пиріжки — домашні, смачні. Тоді пішли до канцелярії.

— Почалося це після Різдва, — почав Гоусер. — Сезон у нас кінчається п'ятнадцятого вересня й починається в середині травня, бо кімнати великі, і їх не можна натопити. Крім того, тягне з парку вогкістю. І це ще не все. За загорожею — поле, а де поле, там і миші. Після жнив їм нічого їсти, і вони переселяються до замку — аж до весни, коли зазеленіють лани. Тому пансіонат ми зачиняємо. Але цього року в січні до мене прийшли з КНБ — тут, мовляв, засновується відділення. Тут є два незаселені будиночки, і один з них хотіли взяти під відділення та буцегарню. Та оскільки відділення планували відкрити аж у квітні, районний національний комітет домовився з нами, що доти КНБ розміститься в пансіонаті.

— Кому належав цей замок?

— Цзернінам, — одповів Гоусер. — Люди через кілька днів прийшли до мене: мовляв, або нас лякають, або тут кояться дивні речі: в замкнених кімнатах чути кроки. Якось хлопці вдерлися до однієї кімнати на першому поверсі — нікого, тільки вікно навстіж, а під ним сліди, що губилися на газоні в парку. Іншим разом кроки пролунали на горищі. Воно теж замкнене. Коли відімкнули, знайшли сліди чоловічих ніг. Відтоді один есенбак постійно ходив навколо пансіонату.

— І не заскочили нікого? — спитав Клубічко. Гоусер похитав головою:

— Гадаю, цьому не надавали належного значення — тут же нічого не зникло. Я пропонував улаштувати генеральний обшук, прочесати довколишні ліси, але мене не послухали. Мовляв, не варто, шкоди ніякої не заподіяно.

— І справді не заподіяно?

— Наскільки мені відомо — ні. Згідно з інвентарною книгою, не зникло нічого. Той чоловік або ті люди шукали щось певне, а на інше не звертали уваги. Тут є дещо цінне, приміром, старі замкові меблі, які ще не передано Фонду національної відбудови. Я не дуже на цьому знаюсь, але є тут, приміром, рідкісне англійське крісло часів Ренесансу, кілька старовинних секретерів XVIII століття, а в коридорі в шафах сила-силенна різноманітної коштовної порцеляни. Коли відділення КНБ переїхало до впорядкованого будиночка, тобто коли замок практично зостався без охорони, ті люди полишили кімнати й горища і зосередили свою увагу на підвалах. А оскільки там нема нічого особливого — хай собі, думаю, нишпорять. Чоловік я не такий хоробрий, щоб зважився піти туди, відверто кажучи, ні за що ні про що…

— Але щось же там, певне, було, інакше чого б вони там нишпорили!

— Було там тільки вугілля, — відповів Гоусер, — та воно їх не цікавило.

— Як ви це все можете пояснити?

— Видно, тут хтось щось шукає. Спершу я подумав, що то Цзернінові люди, які щось закопали перед націоналізацією, але потім сказав собі: ті знали б, де воно заховане. Шукають у радіусі майже кілометра — отже, тільки здогадуються про криївку. А Цзерніновим вона була б відома напевно. Хтось, мабуть, почув, що в замку і в парку є щось коштовне — тож обшукує кожен закуток і не заспокоїться, доки не обникає геть усе. Але скажіть, як то мені було чути щодня підозрілий шурхіт то тут, то там?

— Так, приємного тут мало, — погодився Клубічко.

— Хочу все сказати ще про одну обставину. Десь у кінці лютого це припинилося. Ми вже подумали, що матимемо спокій, та раптом почалося знову, і саме тоді, коли до нас приїхали перші відпочивальники. Так наче той чоловік спочатку покинув шукати, переконавшися, що нічого не знайде, а тоді одержав нові інструкції й заходився знову… Це сталося за кілька днів після зелених свят.

Клубічко замислився. Кілька днів після зелених свят… На зелені свята тут побувало колишнє подружжя Салачових.

— Що означає «кілька днів»?

— Ну, мабуть, через днів п'ять після приїзду перших трьох відпочивальників. Спочатку все було гаразд, але потім вони почали помічати, що хтось порпається в їхніх речах, коли вони гуляють у лісі.

— Може, ваш персонал?

— Наш персонал складався тоді з одного кухаря. Був це якийсь Харват, зріст — метр вісімдесят п'ять, а важив сто десять кілограмів. Ми його звали «гуляшевий танк». Якби він хотів кудись залізти, то там гуркотіло б, як перед грозою. І ще працювала прибиральниця, чесна жінка, й підозрювати її — гріх.

— Авжеж, авжеж, — потакував Клубічко ніби до себе, — я дуже неохоче підозрюю людей, але, пане Гоусер, чи не здається вам, що саме прибиральниці то найбільше з руки?

— Щось поцупити? Та мабуть. Однак у тім-то й справа, що вона ніколи нічого не брала. Відпочивальники ніколи не помічали пропажі, не пропала навіть зубна паста, начебто хтось тільки оглядав меблі в покоях. Зрештою, ми цю жінку взяли саме тому, що добре її знали.

— Вона мешкає тут, у Жегушицях? — спитав Клубічко.

— Ні, вона з Турнова. Дружина директора школи Мюллера, що на пенсії. Бачте, пенсії їм не вистачало, крім того, вони допомагали синові, котрий тільки почав виступати в театрі у Брно. То вона в нас підробляла.

— Сина звати Тихий. Чи не так? Я його знаю. Це порядний хлопець, але гадаю, що йому потрібно багато грошей на одяг та білизну.

— І на жінок, — додав Гоусер, — принаймні так подейкують.

— Тоді зрозуміло, що його мати… Пам'ятаєте чудову баладу Неруди про материнське серце? Але що було далі?

— Я знов подзвонив у КНБ, допитали Харвата й Мюллерову, переглянули їхні речі, хоч відпочивальники були проти, бо любила обох. Але не з'ясувалося нічого, крім того, що хтось шукав не тільки в кімнатах, а й на горищах і в підвалах. «Хлопці,—сказав начальник, — коли ми вже сюди прийшли, то обдивимось усе докладно». Так вони дійшли до глоріету,^[8] куди ніхто не потикався, бо він міг обвалитись, — там теж хтось копав під камінною підлогою. Відчинили й каплицю, замкнену од квітня сорок п'ятого року, і, знаєте, з'ясували, що й тут уже хтось попорядкував: шукав у вівтарі й під ним, копав у кількох місцях на криласі, розрізав навіть міхи й залазив в орган, не полінувався навіть обнишпорити вежу каплиці. Потім пішли до колишньої оранжереї. Вона стоїть давно пусткою, водогін заржавів, але й там розбили казан, певно, шукали і в ньому.

— Чим це скінчилося? — спитав Клубічко.

— Як звичайно, склали протокол, і начальник звелів, щоб до пансіонату щодня навідувався патруль. Тільки пані Мюллер образилася, коли обшукали її речі, й пішла од нас.

— Нічого дивного, — сказав Клубічко, — дружина колишнього директора школи! Бачте, в душі вона й досі — пані директорова. А тут, на тобі, прибирай… У Турнові, де її кожен знає, вона б цього не робила, еге ж? Іще одне запитання, пане Гоусер. Що із Салачем? Адже він тут був управителем років шість-сім. На його місці мене б мучила ностальгія, і я час од часу приїздив би сюди.

— Яка там ностальгія, в нього були зовсім інші турботи, — відповів Гоусер. — Відколи я тут, він завітав сюди тільки раз і то як гість своєї колишньої дружини, славетної актриси.

— Що ви кажете! Може, вони тут помирилися?

— Цього б я не сказав, — посміхнувся Гоусер. — Жили на різних поверхах, разом тільки їли і то, наскільки я помітив, мовчали або сварилися. Якось я здалеку побачив їх у парку. Вони сиділи на руїнах мініатюрного млина й дуже сварились. Я швиденько пішов собі геть.

— Я вчинив би так само, — зауважив Клубічко.

— Авжеж, подружні сварки вельми неприємні, а сварки розлучених чоловіка й жінки — певно, справдешнє пекло.

Прощаючись із завідувачем, Клубічко сказав, що, на його думку, Гоусер матиме тепер спокій — загадкові пошуки, либонь, пересунулись в інше місце.

Відтак поїхав до Арноштова. Це село — власне, єдина довга вулиця, одна частина котрої спадає круто вниз, у долину, улюблене місце туристів, бо схожа на альпійське передгір'я, тоді як друга — звичайнісіньке шосе, що кінчається на Звічині. Біля шосе стояв двоповерховий заїзд «У Златніків» із залою та кухнею внизу й двома кімнатками на другому поверсі, в яких мешкав Салач. Поряд був будиночок відділення КНБ. Патрульну службу несли двоє; мудріший був, певно, на об'їзді, бо другий нічого до пуття не знав: не бачили, мовляв, Салача од вівторка, тому й не могли його повідомити, що хтось до нього вдирався.

— Як ви про це довідалися?

— Аж уранці, коли пані Златнікова пішла на горище й побачила, що двері до квартири Салача відчинено навстіж.

Клубічко звелів покликати господиню. Про напад вона не знала нічого, бо майже цілий день копала картоплю.

— Хто ходив коло клієнтів? Сюди хтось навідується?

— Навідується, і чимало, а ходить коло них бабуся, наточує їм пива, приносить сардельки і хліб. Більш нічого тут не дістанеш. Бабуся стара, за всіма не встежить, і котрийсь або ж котрісь легко могли зійти на другий поверх, де мешкає Салач. Він сам прибирає свої кімнати, сам варить їсти на спиртівці; звичайно рано-вранці йде і повертається аж уночі, а бува, й за кілька день.

Клубічко попросив провести його до квартири Салача. Більша кімната — спальня з усім необхідним, у другій — кілька полиць з козаковськими камінцями. Що до першого покою хтось удирався, не могло бути ніякого сумніву: письмовий стіл зламано, шафу теж, на підлозі валялася одіж та білизна господаря. Між розкиданими речами лежало також кілька акварелей, які зображали велику плакучу вербу на березі ставка, біля якого припнуто човен.

Невдовзі з обходу повернувся есенбак, котрий, на щастя, цікавився цим випадком більше, ніж його товариш.

— Я підозрюю, — мовив Клубічко, — що Салача просто викрали. Він вам не казав, що за ним хтось стежить?

Стражник похитав головою:

— Не казав нічого. Бачите, він був неговіркий, якийсь нещасний, завжди хворів. Залізав під перину й пив якийсь відвар, що його сам готував.

— Поблизу не вештались підозрілі особи?

— Тут весь час хтось вештається, люди ходять у ліс по гриби або приходять до пані Златнікової, котра продає з-під поли яєчка й масло. Оскільки нам вона продає теж, ми на це заплющуємо очі.— Трохи помовчав і потім додав: — Одного разу, коли я їхав велосипедом додому, повз мене промчав чудовий автомобіль «тудор», котрий вела дуже гарна жінка. В машині сидів Салач, а біля нього ще хтось, та розгледіти його не пощастило, бо я задивився на красуню. Коли за вечерею я спитав Салача, з ким це він їхав, той неохоче відповів, що це був син приятеля з дружиною. Відтоді минуло три чи чотири тижні. Більше вони тут не показувалися.

На Салачевому столику стояла картонна коробка, вистелена блакитним папером; у ній лежало зо дві дюжини різних напівкоштовних камінців.

— Це було його ремесло, — пояснив стражник. — Останнім часом торгувалося йому погано, і він вирішив, що вигідніше продавати не окремі камінці, а колекції.

— Гарні, нічого не скажеш, — мовив Клубічко механічно, бо думав про зовсім інше.

Так, центр усього — Салач. «Той старий йолоп, з яким не можна говорити по-доброму», знав якусь таємницю і людей, з яких Клубічкові відомі Тихий та Шашкова. Спочатку вони хотіли з ним поладнати мирно, а коли пін відмовився — обшукали квартиру; не знайшовши нічого, потягли з собою. Він не витримав і сказав, що довірив таємницю своїй колишній дружині. Тоді вони поставили їй ультиматум; і зараз, у ці години, може, вирішується, житиме Салач чи накладе головою. Проте цілком можливо, що він їм усе розказав. Це мало бути щось важливе — але що, що?

Замислений Клубічко вернувся до шинку. Вахмістр показав на стіл і мовив:

— Оце постійне місце пана Салача.

Клубічко сів за стіл і мимохіть помацав під столом. Шухляда. Весь напружився. Відсунув і знайшов папірець. «Лідо, сьогодні він знову прийшов до мене. Сказав, що це формули виготовлення речовини, наполовину легшої і вдвічі ефективнішої, ніж синтетичний бензин. Запропонував мені десять відсотків чистого зиску й сказав, що ми могли б заробити мільйони…»

На цьому запис уривався. Певно, це була чернетка листа без дати, котрий Салач хотів послати або послав Ліді. Може, він писав це саме того дня, коли його викрали. Клубічко сховав папірця до кишені й сказав начальникові патруля:

— Їду до Турнова. Пана Салача, певне, кудись затягли й, цілком можливо, не дуже далеко. Я подзвоню до Праги, хай вам сюди пришлють оперативну групу; прочешете всі довколишні ліси. Питайте скрізь, чи не бачили люди «тудора», за кермом якого сиділа вродлива жінка. Оскільки група прибуде не відразу, телефонуйте до Ічина, Двора-Кралове та Бєлограда, щоб прислали сюди людей. Звертайте увагу на кожну хату, на кожну будку, шукайте в кущах, шукайте геть скрізь.

І попрощався з ними. Йому здалося, що головне він уже розплутав. Ідеться, звичайно, не про новий винахід, не про речовину, ефективнішу за синтетичний бензин, а що це таке — дізнаємося, коли поталанить. Але що сюди вплутано всю родину колишнього директора Мюллера — це поза сумнівом. Правда, прямих доказів ще нема, однак те, що він послав свою дружину прислужувати в Жегушицькому пансіонаті і вплутав в аферу сина та його коханку, свідчило, що всім верховодить він. Сам? Заради себе? Навряд. Головний тут, мабуть, той таємничий шеф, котрий зв'язався з Мюллером, знаючи його торговельні і дружні стосунки з Салачем. А може, знов узяти в роботу Тихого, якого везли в іншій машині?

«Ні,— вирішив Клубічко, — почекаю ще трохи; гратимуся з цими трьома членами родини, як фігурками на шахівниці. Під час розстеження нема нічого дійовішого, ніж те, що театрали звуть пострілом. Викличу Тихого тоді, коли він цього не сподіватиметься».

Клубічко звелів їхати до Мюллера. Колишній директор школи, ще міцний чоловік з гарним сивим волоссям і рожевуватими щоками, жив у добрячому двоповерховому цегляному будинку поблизу курорту Седмігорки. Коли Клубічко відрекомендувався йому й сказав, чого приїхав, він майже не здивувався.

— Сідайте, будь ласка, — промовив, оговтавшись, — це для мене честь, що мною зацікавився такий славетний чоловік…

Клубічко вклонився:

— У нашій непоштивій Празі на таке звертання відповідають: «Лишіть це при собі!» Я тут, і годі.

— Я вже давно чекаю, що хтось навідається і до мене в справі нещасного Салача, — знов уклонившись, сказав Мюллер. — Як раніше казали, всі дороги ведуть до Рима, так усі Салачеві дороги повертають до мене. Втім, про нього вже питали, але я міг відповісти те саме, що й вам: на жаль…

— Нічого про нього не знаєте? — спитав Клубічко.

— Тиждень, пане начальник.

— Цей титул уже не годиться, пане директор. Та це байдуже, а от те, що ви нічого не можете сказати про нього… Усі-бо знають, які ви гарні компаньйони.

— Кажіть точніше: були доти, доки він не переїхав до Арноштова. Хоч наші особисті зв'язки на цьому не порвались, але про торгові не може бути й мови. — В його очах майнув якийсь блиск, і він суворо додав: — Пан Салач мене трохи обдурив. Ми з ним познайомилися, коли він був у скруті, і я, бажаючи допомогти, відкрив йому таємницю Козакової гори. Там є місця, де майже напевно можна знайти напівкоштовні камінці, чудову яшму, агати й хризоліти, — я в основному цікавився аметистами, а є місця, де не знайдете нічого, хіба кілька шматків халцедону. Однак він мало що вартий з торгової точки зору. Та є там такі місця, де вам серце затьохкає від радості — камінець біля камінця, часто й гарні, великі. Так от, коли я побачив, як Салач бідує, вирішив йому допомогти. Однаково мені самому на тій горі нудно. А він мені сподобався. Був сумний, проте культурний співрозмовник, чудово розказував про стару Угорщину, про Відень — побачив світу, і, хоч мав хворі нирки, день із ним минав непомітно. Я поступово показав йому місця, де є камінці. Бачте, це наче гриби. Пройдете чимало — і не знайдете нічого, а тоді на маленькій галявині назбираєте повний кошик.

— Може, хтось назбирає,— перебив його Клубічко, — я б напевно не знайшов жодного, хоч би навіть довели мене до едему грибів. Якось я вдарив палицею по грибу, а люди мені: «Поглянь, чоловіче, це ж гарний гриб!» А я гадав, що то порхавка.

— З камінцями теж, як з грибами, — вів далі Мюллер, — але вам треба було б трохи знатися на мінералогії.

— В ній я теж тямлю, як баран в аптеці,— сумно мовив Клубічко. — Я взагалі непрактичний чоловік: відкриваю консерви — неодмінно поріжуся.

— Зате ви тямите в чомусь іншому. Скажу вам, коли пан Гейтманек розповідав мені про ваші звитяги, я подумав: «Ні, йому до рук я не хотів би попасти!»

— А тепер попали, — засміявся Клубічко. — На щастя, як далекий свідок. То що ви казали про якогось пана Гейтманека? Одного Гейтманека я знаю — це композитор.

— Його я й мав на увазі. Він-бо родом звідси і, як приїздить сюди, навідує мене. Останнім часом це було досить часто. Найняв у заїзді на Грубій Скалі кімнату і творив там «Сюїту з чеського раю».

— Так, так, а мені він про це не сказав. Чому б це? Салача він теж знав?

— Навіть дуже добре. І колишню його дружину теж.

Клубічко з інтересом слухав.

— Та вернімося до цього поганця Салача… Одного разу я запропонував йому (скоріше із співчуття, ніж із потреби): шукатимемо камінці разом, їх шліфуватиме порядний чоловік, а тоді продаватимемо і виторг ділитимемо з розрахунку два до одного. Угода, як бачите, для Салача вигідна, він мав добрі гроші. Якийсь час усе було гаразд, але потім я довідався, що він порушує умову. Можна сказати, обдурює мене. Ходив на гору сам (я хворів на бронхіт) і знайшов нове рясне родовище. Згідно з домовленістю, ми повинні були ділити все, хто що знайде, та Салач ці поклади від мене приховав, а камінці забрав собі. Мало того. Раптом він виїхав з Турнова — мовляв, тут усе дорого, й Турнов вадить його здоров'ю. Він обрав Арноштов. Ну, щоб це село, де майже весь час дощить, сприяло будь-чиєму здоров'ю, я б не сказав. Тільки нещодавно я довідався, чому він так учинив. Заради шліфувальника.

— Ага, шліфувальника, — мовив Клубічко.

— Так, пане. Салач подумав, що тутешній шліфувальник, котрий працював зі мною багато років, викаже мені це родовище. А він познайомився на Звічині з чоловіком, який теж умів шліфувати. Салач уклав з ним угоду. Звідки мені стало все відомо? Як то кажуть, шила в мішку не сховаєш. Я запропонував дирекції нової школи у Франтішку купити в мене камінці, а мені на те: «Ми вже купили в Салача». От тобі й маєш! Однак я не тільки пересвідчився, що він таємно ходить на мої, так би мовити, ловища на Козакову гору, а й відкрив інші, які од мене приховав. І це ще не все. Я вже старий, консервативний чоловік, а він придумав нове: продавати не окремі камінці, а складати колекції з усіх козаковських мінералів. Їх справді купували краще. Зрозуміло, я припер його до стіни, бо не звик мовчати, коли мене ошукують. Вій виправдувався тим, що мав великі витрати, що на лікування йшло багато грошей, що йому знизили пенсію — словом, нічого іншого не лишалося, щоб якось звести кінці з кінцями. Мені було його шкода, я сказав: «Ну, гаразд, забудьмо про це», — і після того він знов час од часу до мене приходив.

— Оце його зникнення — для нас справжня халепа, — мовив по паузі Клубічко. — Шукай у горах чоловіка, який, може, не хоче, щоб його знайшли!.. Якби я мав про Салача якесь уявлення, то, може б, відштовхнувся від чогось…

— Уявлення про Салача, — задумано сказав Мюллер. — То не проста справа. Він, знаєте, був мовчун, коли йшлося про його особисте життя. Дещо мені відомо, але небагато, та й це насилу витягнув з нього. Спочатку він розповів мені про колишню свою службу в Жегушицях. Обіймав там посаду управителя, коли почалася війна. В замку йому подобалося, хоч там було холодно й вогко, і це шкодило його хворим ниркам. Розказував, як у сорок п'ятому організував революційний загін, щоб захистити замок і славетний парк, як їздив до Праги, щоб замок потрапив у надійні руки, як потому розчарувався, дізнавшись, що Прага вирішила перетворити замок на будинок відпочинку, а тоді на пансіонат. Салачу запропонували, аби він залишався там, та уявивши, яких сил коштуватиме йому перебудова, попросився на пенсію. Саме тоді приїхав до Турнова, й ми з ним познайомились.

— А послухайте, пане директор, — ніби між іншим спитав Клубічко, — чи був Салач у вас коли-небудь із Гейтманеком?

— Разів зо два, — одказав Мюллер, — та пана Гейтманека більше цікавила моя дружина. Бачте, вона знає багато тутешніх пісень, от і співала йому на Грубій Скалі.

— Щось я не розумію. То вона до нього їздила?

— Ні, вона там куховарить — так би мовити, годує пана Гейтманека. Не тому, що я сам її не годен прогодувати, їй потрібні гроші для сина. То вона там підробляє.

— Ви знали, — перебив Клубічко, — що Салач був одружений?

Мюллер кивнув головою:

— Дізнався про це зовсім випадково. Якось до мене прийшла вродлива пані й захотіла купити гарний аметист. Салач був у мене. Коли вона пішла, він сказав: «Знаєте, чому я не міг розтулити рота? Бо ця пані надзвичайно схожа на мою колишню дружину. Тільки та була вродливіша й набагато інтелігентніша». І знов замовк. Але тут до нього причепилася моя жінка. Ви ж розумієте, що то значить сказати при жінці про іншу — вродливу й інтелігентну. Чим скінчився цей турнір, ви здогадуєтесь — вона витягла з нього найголовніше: що він розлучений.

— Я дещо про це знаю, — перебив його знову Клубічко. — Зі своєю дружиною він познайомився в Загребі, її там якраз прийняли до театру, а Салач був касиром філії тамтешнього продовольчого банку.

— Так. Обоє скучали за батьківщиною, і це їх зблизило. Потім вони побрались і, як принаймні запевняє Салач, жили мирно, навіть щасливо. Та їх усе-таки не минула лиха година. Хорватією саме подорожував відомий празький критик Шимачек, зайшов у Загребі до театру й написав до празької газети, що талановита чеська артистка виступає в Загребі. Відтак до Загреба приїхав Ярослав Квапіл і — щоб не забирати у вас часу — їй запропонували ангажемент у Національному театрі. Що було далі, знаю лиш приблизно, бо Салач описував нам те, мабуть, тричі, проте щоразу інакше. Найімовірніше було ось що: Салач доклав усіх зусиль, щоб його перевели з філії до празького банку, але марно. Деякий час вони зустрічалися під час відпустки у Бідні, та одного чудового дня ця панійка заявила, що їхній шлюб, на жаль, був помилкою, і попросила дати згоду на розлучення. Салач якийсь час опирався, тоді вона сказала, що любить іншого. Він, мовляв, не хотів стояти на заваді їхньому щастю й погодився. Коли вибухнула друга світова війна, банк мусив ліквідувати загребську філію, Салач повернувся додому і влаштувався в Жегушицях. Запевняв мене, що відтоді, як вони розлучилися, навіть не писали одне одному, і він взагалі викинув її з голови. Але мені здається, що це неправда.

Клубічко слухав мовчки.

— І знаєте чому? — вів далі Мюллер. — Бо якось обмовився, що зустрічається з нею, коли буває в Празі. Він їздив туди замість мене, — я вже подорожувати не здатний, — раз на два місяці, відвозив товар. Ми постачаємо також і Фрічеві. Ви його, можливо, знаєте.

— Знаю, — кивнув Клубічко, відчуваючи, що незабаром дійде до суті.— Чом ні! Це ті чудові блискучі камінці?

— Здебільшого. Звісно, ви б їх у мене придбали за півціни. Тож під час тих мандрівок Салач завжди зупинявся в готелі «Беранек» і по телефону домовлявся з нею про побачення.

— Чого? Може, щоб шантажувати? — спитав Клубічко.

— Скоріше тому, що нудьгує. Інколи бачу в газетах її портрети — о, то вродлива жінка. Я б за нею теж нудьгував. Сказати вам, як я це собі пояснював? Пані Салачова не хоче мати з ним нічого спільного, але, з другого боку, вона така добра, що іноді з ним розмовляє. Якісь стосунки між ними, напевно, були, — замислено мовив Мюллер, — і, відверто кажучи… ви тільки уявіть собі… Тут — підстаркуватий невідомий чоловік, котрий, як, мабуть, кожен із нас, володіє скарбом — спогадом про красуню, що колись любила його. Там — жінка, яка знає, що зіпсувала йому життя.

— Кохання, — зітхнув Клубічко.

— Еге. Щось таке. Він її не може забути, і вони час від часу зустрічаються. Салач, певне, ніколи не відмовлявся від думки знов зійтися з нею, але розумів, що для цього має її чимось засліпити.

В цю хвилину Клубічко вже хотів викреслити Мюллера із списку підозрілих, але мовчав і напружено слухав.

— Звісно, це лише здогад, бо Салач, як я уже вам казав, неохоче розповідав про себе. Проте якось, саме перед зеленими святами, він приїхав до Турнова, і — схоже було — тільки заради того, щоб похвалитися нам, тобто моїй дружині і мені, що зустрінеться з пані Салачовою на свято в пансіонаті в Жегушицях. Признався: влаштував це пан Гейтманек. Я сказав йому, що про Жегушиці тепер тут багато різних розмов. Салач посмутнів і мовив: «Так, хтось там щось шукає, і його не можуть зловити». Тут увійшла моя дружина, і він їй теж похвалився, що пані Салачова приїде до Жегушиць, аби зустрітися з ним. «Може, вона хоче до вас повернутися?» — спитала дружина. «Про це не може бути й мови, — відповів Салач, — нині вона відома чеська артистка, а я…» Він останнім часом дуже змарнів — ми гадали, що через хворобу нирок. Та, можливо, були й інші причини. За хвильку я спитав його, як він пояснює ті події в Жегушицях. Він стенув плечима й раптом прохопився, що це прокляте місце трохи не коштувало йоу життя. Я не маю звички прискіпуватись до людей, аби розказали те, що хочуть приховати, але, мабуть, саме тому, що я мовчав, Салач почав розповідати.

Клубічко відчував, що ось-ось торкнеться таємниці.

— Звучало це романтично, — вів далі Мюллер, — але було цілком можливе. Сталося це в самому кінці війни, здається, сьомого травня сорок п'ятого року. В Жегушицькому замку давно стояли німці. Туди з розбомблених міст звозили вагітних жінок. Салач там був тоді управителем. П'ятого травня, розказував він, приїхало кілька великих вантажних машин, забрали майбутніх матерів і кудись повезли. Відразу ж другого дня до замку прибула велика автоколона СС. Десь опівночі на мотоциклі примчав зв'язковий і звелів Салачу покликати офіцера. Про що вони говорили — невідомо, але того ж дня Салач почув, що повстали сусідні села, в лісах скрізь партизани, наші й радянські, влаштовують на шосе завали — хочуть ту автоколону перехопити. Коли зв'язковий поїхав, офіцер гукнув Салача й звелів йому показати підвали, а потім вигнав геть. Тільки-но розвиднілося — примчав ще один мотоцикліст, і невдовзі офіцер наказав сурмити тривогу. Здавалося, можна було вільно зітхнути, та Салача привели до офіцера, і той наказав: «Ви поїдете з нами». Салач злякався: чи не збираються німці дорогою вбити його, підозрюючи, ніби він знає, що офіцер робив у підвалах? Його справді посадили в машину й приставили до нього головоріза з СС. Салач потерпав. Німець кожної хвилини міг вистрелити йому в потилицю. Та в першому ж лісі нацисти наткнулися на завал; коли вони вискочили з машини, щоб його розчистити, наші почали стріляти. Есесівець, котрий сидів за Салачем, дістав кулю відразу. Офіцера теж вбили. Постріляли, мабуть, усіх з тієї колони. Салач заліз у машину й так урятувався. Коли стихло, вернувся до замку, але спокою не давала думка, чому нацисти хотіли його позбутися і чому офіцер звелів, щоб він показав їм підвали. Салач почав нишпорити в підвалах і в одному побачив свіжу землю. Вигріб шкатулку. Думав — у ній скарб, коштовності, яких нацисти нагарбали, але, на свій подив, знайшов лишень олов'яну скриньку з написом німецькою мовою: «Чорна зоря», а в скриньці зо двадцять аркушиків незрозумілого, видимо, закодованого тексту. Переважно складався він з низки формул, яких Салач не міг збагнути.

— Чи не здається вам, що він повинен був це віддати властям? — спитав Клубічко.

Мюллер здвигнув плечима:

— А де тоді були власті? Так він мені відповів, коли я йому сказав те саме. Адже вся державна машина розпалась, і тільки подекуди вигулькували люди, котрі мали добрі наміри, та знань і досвіду їм не вистачало. Це була основна причина, чому він не віддав скриньку властям. Вирішив чекати слушного часу, переписав собі все, а оригінал заховав.

— Не сказав куди?

— Мені сказав. Налаштувавшись покинути Жегушиці, викопав уночі в парку статую Артеміди і під нею сховав шкатулку. Але то була не остання її криївка. Дізнавшись, що в Жегушицях хтось чогось дуже дошукується, Салач таємно викопав і сховав її в іншому місці. А де — не сказав нікому, лишень своїй дружині, коли цього року зустрівся з нею на зелені свята. Принаймні мені сказав, що признається тільки їй.

Клубічко довго думав про ці загадки, а Мюллер тим часом вів переговори з замовником. Дещо було зрозуміло. Нацистський офіцер кудись віз важливий документ. Та, зрозумівши в Жегушицях, що може не провезти його розбурханою країною, сховав у підвалі замку, гадаючи або самому повернутися, коли все втихомириться, або когось послати. Документ сховав, а сам невдовзі наклав головою. Та, певне, когось у Німеччині дуже цікавили ті папери, він багато років дошукувався і нарешті дізнався, де вони. Довірені люди почали нишпорити. Впевнились у причетності Салача (це сталося в останні місяці), а він, одчувши це, довірив таємницю Ліді.

Мюллер скінчив переговори із замовником і повернувся до Клубічка.

— А ви знаєте чи бодай здогадуєтесь, що то за «Чорна зоря»?

Мюллер стенув плечима:

— Мені відомо тільки те, що Салач ту копію пильно вивчав. Бачте, у Загребі в них був дешифрувальний відділ, і Салач мав про це деяке уявлення. З його натяків я зрозумів, що шифри він все-таки розгадав, але користі від них не було ніякої — вони містили поняття, яких він не тямив. Пощастило зрозуміти лише деякі слова — приміром, ракета, пальне, а от формул осягнути не зміг!.. Проте знав, що в його руках — цінні документи… Що було далі — то це вже суцільна психологія. Як я вам уже казав, Салач вирішив довіритися своїй дружині. Я про неї не знаю нічого, та він кілька разів прохопився, що вона скупа, навіть скнара. Про це зрештою свідчить хоча б те, що він так бідував, коли їй напевне було до снаги йому допомогти. Бідолаха один час терпів таку скруту, що мусив продати свою бібліотеку. А бібліотека ця була неабияка, містила, либонь, усю античну літературу в чеських перекладах. Наскільки мені відомо, він залишив тільки одну-однісіньку книжку. Та й ту зрештою подарував колишній дружині, як востаннє зустрілися в Жегушицях.

Клубічко згадав, що Ліда справді привезла з Жегушиць якусь книжку античної поезії, котрою дуже захоплювалась і часто з неї читала вірші. Чи не була це та книжка, з якої Ліда списала «роль» і везла до Брно? Він вибачився перед паном Мюллером і поїхав на пошту, звідки телефонував Костові, щоб переглянув у бібліотеці Салачової античну літературу й передав до празької криміналки всі позначені місця в незнайомій книжці, починаючи від слів: «К.: О, то не він, твоя правда. Ти знаєш…» — і кінчаючи: «мій» з голоду пада». Зв'язався з криміналкою і звелів, щоб передали Костову відповідь, а сюди прислали оперативну групу. Відтак повернувся до пана Мюллера. Чоловік із турновського відділення, якого він залишив стерегти директора, сказав, що той із своєї кімнати не виходив і ні з ким не розмовляв. Мюллер складав колекцію.

— Я вам довго не набридатиму, пане директор. Можливо, це остання прикрість, зв'язана з вашим колишнім компаньйоном. Ви б її не мали, якби Салач про свою знахідку заявив куди слід хоча б тоді, коли помітив, що за ним стежать.

— Він мав це зробити, — погодився Мюллер, — я б на його місці так і зробив.

Клубічко замислено подивився на Мюллера. Авжеж, типовий директор школи старого гарту, трохи педантичний, з добродушними блакитними очима, що сльозавили від старості. «Ти б так, мабуть, і зробив, гадаю, тебе треба викреслити із списку підозрілих, дарма що я не уявляю, кого поставлю па твоє місце…»

— Коли б дома була моя дружина, вона б вам чогось приготувала, а я принаймні покажу вам її кімнату. Варто подивитися: з неї відкривається найкращий краєвид на Турнов. Багато туристів приходять сюди побачити таку красу. Коли б існував турновський путівник, то цю кімнату було б позначено двома зірочками. — Відтак Мюллер повів Клубічка на другий поверх. З вікон кімнати справді відкривався чудовий краєвид, але Клубічка більше зацікавила карточка хориста брненської опери Їржі Тихого, що стояла на столі в перламутровій рамці. Поряд стояла ще одна в звичайному паспарту: симпатичний чоловік років тридцяти. Мюллер помітив Клубічків погляд. — Молодший — мій пасерб Їржі Тихий, другий — син старшої сестри моєї дружини, архітектор Владімір Шашек з Брно. Приїздив до нас зі своєю дружиною та з Їржі після Нового року. Вона — чи не найвродливіша з усіх молодиць, яких я бачив.

Клубічко замислено слухав. Архітектор Шашек з Брно! Він хотів з ним поговорити, як тільки щось про нього дізнається, бо в пам'ять йому запав чоловік, котрий опівночі дав своїй жінці дві тисячі для якогось чужинця, що телефонував їй з бару «Колумбія», перед світанком повідомив, що зникла не тільки жінка, а й пропала машина, а тоді десь подівся сам, не сказавши в своєму бюро, куди йде… Тим часом директор розповідав:

— Може, й найкраща, але про її поведінку я б цього не сказав.

— Та ну? — вигукнув Клубічко. — А розкажіть-но що-небудь. Бачте, ми всі тільки й говоримо про мораль, проте залюбки слухаємо про аморальність.

— Мені здається, вона надто прихильна до нашого Їржі, і Шашек це знає.

— Трикутник, — мовив Клубічко.

— Сказати правду, — вів далі Мюллер, — багато що в нашому Їржі мені не дуже подобається. Та заради спокою в домі мовчу, бо дружина просто тремтить над ним.

— Але ж, послухайте, це якась особлива історія. Ваша дружина має племінника, той племінник має вродливу жінку й терпить, що вона знюхалася з вашим пасербом. А ваша дружина мовчить.

— Сліпа любов… — буркнув Мюллер.

Цієї миті Клубічкові здалося, що він нарешті дійшов суті загадкової історії. Пан директор, на жаль, усе, що почув од Салача, розказав своїй дружині, а та похвалилася Шашекові, чоловіку, видно, не дуже порядному, котрий, мабуть, використовує свою вродливу жінку як принаду. І тепер ці троє, Шашек, Шашкова й Тихий, намагаються заволодіти таємницею, щоб продати її комусь за кордон. Не виключено, що в їхній спілці і сам Мюллер. Не викликає сумніву, що до афери причетний якийсь чужинець з грошима. Певну суму він дав Шашекові, той — своїй жінці, вона — тисячу своєму коханцеві Їржі, а ще більші гроші, мабуть, пропонував Салачу.

Принесли телеграму з КНБ. Клубічко пробіг очима Костове повідомлення і дізнався, що в уявній ролі, списаній з Герондових «Міміямбів», Ліда позначила слова «наші жорна».

Чемно попрощавшись з паном директором, Клубічко наказав негайно відвезти Тихого до празької криміналки, а за паном Мюллером непомітно наглядати. Двох чоловік послав на Грубу Скалу стерегти пані Мюллерову. Сам вирушив до Жегушиць. «Наші жорна»… Це має бути зв'язане з Артемідою, котра стоїть «з двома»… Справді, неподалік двох дерев та Артеміди — залишки млина в стилі рококо, одного з тих, які двісті років тому чеські вельможі ставили на взірець Тріанону^[9] Марії Антуанетти. Невеликий млин, подоба справжнього млина, зазнав руйнівної дії часу. Клубічко знайшов жорна приблизно п'ятнадцять на десять сантиметрів. Але він ще здалеку побачив, що камінь розбито; якщо в ньому щось і було, то те «щось» забрано.