Чорний лабіринт. Книга третя

Розділ перший З ВОЛІ НЕБА

На паперті собору апостола Петра в Римі, в натовпі, що вщерть виповнив велетенську, облямовану білою колонадою, площу, стояли двоє вже немолодих людей і слухали проповідь папи. Вони, як і всі, хто зараз був на площі, знали, бачили, чули, що святий отець промовляв з вікна, позначеного червоним килимком на мурованій стіні Ватікану, що голос його підсилюється схованими в колонаді гучномовцями, і все одно відчували трепет від його слів, неначе ті слова й справді падали з неба. Коли проповідь скінчилася й уся площа як один чоловік опустилася на коліна, стаючи під благословення тіароносного глави католицької церкви, лисий скривив тонкі губи:

— Мудра архітектура… Та колонада, холера, мов у пригорщі, тримає всю площу. Тут уже не випорснеш, ні…

— Святі отці в усі віки розумілися на мистецтві, — відказав, ревно хрестячись, другий.

Перший теж перехрестився і став на рівні. Натягнувши на лисий череп, що добре-таки прогрівся, темно-синій берет, чоловік якось одразу помолодшав і вже не виглядав на свої п'ятдесят років. Обтрушуючи рукавичками холошу штанів, сказав:

— То правда, розумілися… Коли церква — театр, що вже дві тисячі років грає одну й ту саму п'єсу, то інші мистецтва, скажімо, малярство, архітектура, музика мають слугувати її високій меті, як це робиться для сцени.

— Пане Миколо, я шаную ваш скепсис, проте згляньтесь… Адже стоїмо на паперті першопрестольного, — і, нахилившись до свого супутника, прошепотів: — Тут і каміння має вуха.

— Байдуже… Все одно нашої мови вони не розуміють. Однак, любий докторе, нам час поквапитись, а то ще запізнимось на аудієнцію.

Вони зійшли з паперті й, пробиваючись крізь натовп людей, що повільно розходилися з площі, попрямували до воріт Ватікану. Дорогою мовчали. Проте, коли підійшли до брами, вхід до якої охороняли гвардійці в кумедних жовто-зелених середньовічних костюмах, лисий звернувся до пана доктора:

— Ви б, Іване, якось зорієнтували мене, бо я не дуже знаюся на тутешніх звичаях.

— А що, власне, цікавить?

— Ну, хоча б цей монсеньйор, що забажав говорити з нами. Хто такий? Чим опікується?

— Їх еміненція кардинал Альфредо Оттавіані[1] опікується справами східної католицької церкви, — відповів отець-доктор, а сам подумав: «Уміє пан Лебедь[2] вдавати э себе неофіта. Так непомітно, так хитренько поверне розмову, ніби й справді вперше переступає поріг Ватікану. За кого він мене має? Адже знає, що про всі його таємні кроки через цей поріг кому-кому, а мені достеменно відомо. Бо хто ж, як не я, нашіптував йому про цей поріг од самого Львова. А хто шукав йому тут, у вічному місті Римі, високих протекторів, які пов'язали його з представниками американської політичної розвідки. Це вже потім не без її допомоги він чкурнув за океан одним з перших. Ні, дивну вдачу мають пан провідник…»

У вестибюлі їх зустрів худорлявий чернець і повів коридорами. Обличчя ховав під глибоким каптуром, проте щось ніби знайоме майнуло в постаті, в тому, як він ішов не оглядаючись, наче відчував прибулих спиною.

— А чи не знаєте часом, — стишивши голос, спитав Лебедь, — з якого це приводу згадали про нас?

— Про нас тут ніколи не забувають, — ухилився від одвертої відповіді отець-доктор. Його вже починала дратувати вдавана простакуватість пана Лебедя. Справа в тому, що отець-доктор Іван Гриньох[3] був віце-президентом тієї самої визвольної ради, де міністром закордонних справ був Лебедь. Працювали вони ніби в злагоді, одностайно виступали проти своїх політичних супротивників, завжди спільно приймали відповідальні рішення, та в їхній роботі була одна обставина, яка не давала спокою панові доктору, хоча про неї він ніколи й ніде не згадував. Пан «міністр» жили в Штатах і лише наїздили до Європи, а отець-доктор гнув горба в Мюнхені — на щоденній організаційній роботі: готував агентуру для боївок, що йшли до краю, копирсався в брудній білизні організаційних чвар. То викривав бандерівський кіш, а то мельниківський, постійно нацьковуючи одних на одних, натужно видобуваючи з того хоч якийсь зиск для визвольної ради. Гуртував навколо УГВР[4] інтелектуалів руху, вербував під її прапори нових і нових рекрутів. Роботи виснажливої, клопітної було до біса, та отець-доктор згоден був тягти й важчого воза, аби не ця дошкульна зверхність, що приховується в пана Лебедя під машкарою доброзичливості й товариськості. Якось так, холера б його забрала, вміє себе поставити, що, хоч ти в його очах ніби й розумний, а все-таки дурніший за нього. Це пекло душу панові доктору, і він плекав надію, що настане час, коли все те кине в збляклі очі пана Миколи. Потаємною мрією Івана Гриньоха ще з тих часів, коли він з волі митрополита Андрія Шептицького став капеланом «Нахтігалю», було видертися нагору, видерти владу з рук цих недоумків, недовчених поповичів, і, зібравши навколо себе розумних освічених людей, повести боротьбу за чолове місце не лише в організації націоналістів, але й за владу на всій соборній, самостійній Україні. Бо, як писав у своєму посланні його духовний патрон Шептицький: «З волі всемогутнього і всемилостивого бога в трійці єдиного почалася нова епоха в житті державної, соборної, самостійної…» Ох, ох, як недовго тривала та епоха. Бо той миршавий Стецько з чорненькими вусиками «а-ля фюрер» разом із своїм Бандерою не змогли повести справу як слід. З волі бога сталося зовсім не так, як гадалося…

Вони йшли довгими коридорами, долали похмурі сходові марші, повертали, прошкуючи за худорлявим ченцем, то ліворуч, то праворуч, поки зрештою не опинились у досить просторій і світлій приймальні. Чернець показав їм на розставлені вздовж стін, оббиті червоною шкірою, стільці і, не зронивши й слова, заходився перегортати на столі якісь папери.

— Небагато живуть, — озираючись по кімнаті, мовив Лебедь.

— З волі божої, з його заповітів…

— Не смішіть мене перед аудієнцією, отче…

— Щось у вас сьогодні зранку веселий настрій.

— Передчуваю, матимемо користь від розмови з монсеньйором Оттавіані. Мені наснились таргани, а це, як відомо, до великих грошей…

— Дай боже, дай боже… — перехрестився Гриньох. — Гроші не завадять. Такі скрутні часи настали, витрати зростають, а прибутків катма. Така була надія на ті фунти та долари… А виявилось — пусте…

— Е-е… Не кажіть, Іване. То щось та важить. По-перше, на тому ми таки завалили Бандеру, а по-друге…

— І перше, й друге, й третє…

Чернець поглянув на годинника, підвівся й зник за дверима кабінету. Гриньох, який у його присутності стримувався, сказав уже на повен голос:

— Поквитатися з Бандерою нам не дають. Ми з вами на що сподівались? Міжнародна фальшівня, всесвітня ганьба Степанові та його попихачам, а вийшло що? Пшик…

— Ті, хто дали нам матриці, не хочуть, аби їхні імена терли в пресових жорнах.

— Гадаю, тут не лише це. Керк не зацікавлений у повному знищенні бандерівського проводу. Посварити, зіткнути лобами, нацькувати, і поки ми там гриземося між собою, легко брати від нас і від них що треба: людей на вишкіл і розвідувальну роботу в краї, потрібну інформацію…

— За це вони платять нам гроші, й немалі. Ми співпрацюємо з американцями на паритеті. Воші допомагають нашій боротьбі, ми допомагаємо, чим можемо, їм, але ми самостійні…

— Це вже ви, пане Миколо, взялися смішити мене, — цілком серйозно й навіть трохи сумовито зауважив Гриньох. — Пам'ятаєте, в сорок першому німці показали нам, як вони розуміють співпрацю й паритет. Самостійність, уряд — то все лише обіцянки, якими заманювали до співпраці, а на ділі велика дуля і наказ сидіти при нозі, як тому вишколеному псові, що має кидатися на ворога лише з волі хазяїна. Отака в нас співпраця і з американцями. Зараз їм вигідно нашими руками усувати Бандеру, завтра його руками усуватимуть нас.

— Такого не буде! — скипів Лебедь.

— Чому?

— Тому що з Бандерою ніхто не хоче мати справу.

— Помиляєтесь… Ой, помиляєтесь. Маю відомості, що саме їхній провід генерал Керк замислив підняти до неба. Я ще не дістав подробиць тієї широко закроєної операції, що покликана піднести бандерівський кіш до вершин світової слави, але напевне знаю, що така операція розроблена. На нас з вами вже, мабуть, махнули рукою, коли дозволяють федеральній поліції підкопуватися під нашу фальшівню на Фіріхштрасе.

— Виходить, нас під ніж неслави, а їх… Хто ж це так мудро обернув?

— Ваш любий Керк, на якого ви так сподіваєтесь…

— Коли слова ваші не плід роздратування а чи ображеної, хворобливої фантазії… Невже це правда?

— Бачить бог, — отець-доктор знову перехрестився. — Нас з вами мають за ніщо. В мене таке передчуття, ніби сидимо ми на пороховій бочці й з усіх кінців тянуться до неї бікфордові шнури… Десь уже запалили, от-от вибухне, а хто підпалив, не знаю.

— Ну, це ви занадто… Перебільшуєте… Не такі вже кепські наші справи. Днями матимемо радіо з краю. Тур сам зацікавлений, аби швидше обернутися з мандатом. Та й Кук навряд чи опиратиметься, як-не-як, а генеральний секретар УГВР, то має дбати про інтереси її закордонного представництва. А матимемо мандат від проводу воюючої України, то всі оті Бандери разом із своїми Стецьками сидітимуть у глибокій дірці. До того скажу: не віриться мені, щоб генерал Керк…

Тихо прочинилися двері, й чернець жестом запросив їх заходити. Тут Гриньох уперше вгледів його очі й занепокоївся, напружуючи пам'ять. Йому здалося, що десь уже бачив це бліде, аскетичне обличчя, але, де саме, пригадати не міг.

Кабінет монсеньйора Альфредо Оттавіані, на відміну від скромно вмебльованої приймальні, був оздоблений у відповідності до готичного стилю, який, з віками всотавши всілякі новації, набув ознак крикливої еклектики. Сам монсеньйор, невеличкий на зріст, кругленький чоловічок з черевцем, викотився з-за столу, розтягуючи в посмішці повні червоні губи. Вся його постать мала б кумедний вигляд, якби не очі — гострі, розумні, вольові. Досить було зустрітися з ним поглядом, аби зверхність цього чоловіка, його крицева воля не викликали у вас бажання противитись його думці, логіці, наказам. Одну лише мить ці очі були ніби привітними, а вже наступної вони стали непроникними навіть для таких тертих добродіїв, як гості монсеньйора. Пухкенька ручка кардинала, оздоблена обручками із золота й коштовного каміння, після того як до неї приклалися вожді визвольної ради, владним жестом вказала на фотелі. Сіли глибоко, мало не на підлогу. Чернець став у них за спинами й тихим голосом почав перекладати те, про що говорив Оттавіані. Монсеньйор походжав перед ними, міряючи встелену килимом підлогу, й від того, що вони сиділи низько, видавався їм високим і величним. Однак цих маленьких хитрощів кардинала гості не помічали. Їх непокоїв галицький акцент перекладача. Обидва гарячково згадували, чи не наговорили в його присутності чогось зайвого.

— Панове, ми змушені були запросити саме вас, — на диво міцним голосом почав кардинал, — саме вас тому, що з-поміж української еміграції ваше політичне угруповання справляє більш пристойне враження. Ми пам'ятаємо й ваші особисті заслуги в справі атентату над зрадниками віри Галаном і Костельником…

Лебедь повів оком на Гриньоха. Той неначе закам'янів. Слухав, як здалося, більше ченця, що стояв позад нього, і напружено щось пригадував. Лебедь і собі глянув на перекладача й одразу згадав, де саме зустрічався з цим сухорлявим єзуїтом. Та цур їм, отим недоречним згадкам. Вони мали навалитися на нього оце зараз, коли не можна прогавити й жодного слова з того, про що вів мову монсеньйор кардинал. Лебедь навіть шию витягнув і вухо наставив, дослухаючись.

Чи то отець-доктор мали таку вразливу пам'ять, а чи просто в ній через глибшу втаємниченість у справи збереглося більше разючих деталей, але позбутися згадок йому ніяк не вдавалося. Він теж ніби уважно слухав кардинала, проте голос перекладача владно переносив його думки в минуле.

…У Львові скасовано унію! Такого удару католицька церква не знала давно. «Покарати! Жорстоко покарати відступника!» — волали прелати конгрегації. Проте папа Пій XII, хоч і сам скреготав зубами на доктора Гавриїла Костельника, але з присудом не поспішав. Він скликав прелатів, аби порадитися зі своїми мудрими архіпастирями. На розсуд монсеньйора Пачеллі кардинали висунули два важливих питання: атентат над ініціатором розриву з Римом, доктором Костельником, і справу канонізації покійного митрополита Андрія Шептицького. Папа для обговорення залишив одне — проголошення святим уніатського митрополита, церкви якого вже не існувало.

— Ми не дамо їй загинути! — впівголоса, але досить твердо, переклав слова монсеньйора отець єзуїт. — Найближчим часом ми зберемо в Римі конференцію уніатських єпископів. Під час відправи урочистої архієрейської літургії вони заприсягнуться на вірність. Скажуть, що в храмі при престолі святого апостола Петра від імені українського католицького народу поновляють сповідання католицької віри, як це зробили в цьому ж таки храмі преосвященні єпископи Потій і Терлецький, творці Брестської унії. Я підкреслюю, не греко-католицької, а саме католицької віри. Бо це «греко» довело нашу церкву у вашому краї до загибелі. Коадютор покійного митрополита Шептицького й останній митрополит Йосип Сліпий виявив себе як людина твердої віри. Навіть перебуваючи в більшовицькій в'язниці, він не полишив турботи про долю церкви. В своїх листах до папи постійно наголошує на тому, що католицька церква на Україні не вмерла, а лише пішла в катакомби й бореться. Ми сподіваємось, що в цій боротьбі за віру ви, панове, і ваші співвітчизники, які не склали зброї, допоможуть відродженню уніатства…

— Наша оружна боротьба з совітами у краї тримається на святій вірі. Покійний митрополит Андрій…

— Заслуги цього славного мужа церкви, його вірність престолу святого Петра нам відомі, — урвав Лебедя кардинал. — Повернімося до днів сучасних, бо то вже історія… Сьогодні треба дбати про ревне служіння богові нашому Ісусу Христу. Будьте мудрі, як змії, і лагідні, як голуби. Святі заповіді! Йосип Сліпий розуміє це. Висуває ідеї далекосяжні й конструктивні, пропонує створити тут, у Римі, український патріархат і звідси керувати вірними нашій церкві священиками й паствою. Можливо, деякі з його пропозицій передчасні. Треба дати яблуку достигнути, і тоді воно саме впаде нам до рук. Але більшість його пропозицій такі, над якими вже зараз треба працювати. Наш папа Павло IV особливо підтримує ідею будівництва в Римі храму Софії. Нехай трохи в зменшеному вигляді, але до найтонших деталей нам треба скопіювати ансамбль Софійського собору в Києві. Днями рішення про будівництво має прийняти конгрегація східних церков, і ми розпочнемо… А зараз прошу поглянути на цей макет…

Кардинал Оттавіані відсунув важку штору, й очам присутніх, ніби через широке вікно, відкрився краєвид Києва з ансамблем храму Софії в центрі. Синіли задніпровські далі, проглядали з-за будинків двір князя Володимира та Андріївська церква. Над золотими банями Софійської дзвіниці й собору пливли рожеві хмарки… Муляж був виконаний досить грубо, але, намагаючись потрафити кардиналові, Лебедь захоплено прошепотів:

— Яка краса…

— Софія Київська в Римі! — вигукнув так, ніби не мав сили стримати почуття, отець-доктор. — Незбагненно…

— Саме так, сину мій, Софія Київська в Римі! Звістка про це повинна облетіти весь світ, а серед емігрантів українського походження в Європі, Північній і Південній Америці, Австралії має викликати святкове збудження душі й активність у захисті віри. З церковних амвонів, зі шпальт газет і журналів буде пропагуватися новий центр уніатства як історичний символ того, що Софійський собор у Києві належить Ватікану, як знак тієї неспростовної істини, що католицька віра та її свята церква існують на Україні споконвіків. Брестська унія — то лише сторінка історичного споріднення слов'янства з Римом. Одвіку церква на Україні була католицькою, і народ її завжди був католицьким. Східне слов'янство повинно бути підкореним! Так буде, бо так хоче бог!

Отець-доктор слухав кардинала, поштиво схиливши набік голову, але в тій голові чомусь бриніли зовсім інші слова: «Відколи тямить історія, католицизм був усе заклятим ворогом слов'янщини, і хто знає, чи не приніс їй більше шкоди від усіх кривавих війн з мадярами, німцями та татарами!..» Згадалися Франкові слова! Ще замолоду впеклися в пам'ять, і не виколупаєш їх звідти ніяк. А тим часом у свідомість пробивалися тверді, мов горіхи, слова кардинала Оттавіані:

— У різних країнах вільного світу мешкає понад два мільйони українців, котрі здебільшого належать до двох релігійних течій: греко-католицької і православної. Перед вірними папі греко-католиками стоїть завдання за будь-яку ціну об'єднати всю українську еміграцію, привести її під високу руку католицької церкви. Автокефально-православна віть має бути знищена. Боже царство здобувається силою… І нема в історії церкви нашої посівів без праці, жертовності, навіть крові! Під міцною рукою владики нашого та його римського понтифікату треба зібрати сили, котрі рано чи пізно стануть на Україні основою перемоги нашої церкви. Так буде, бо того хоче бог! Прийде час, і ми святкуватимемо нашу перемогу в Софійському соборі в Києві!

— Слава Ісусу Христу! — перехрестився отець-доктор.

— Слава! — підхопив і собі Лебедь.

— Віват! — одним словом переклав їхній захват отець-єзуїт.

Кардинал пильно поглянув на кожного з гостей, і ледь помітна тінь вдоволення майнула його обличчям.

— Іншого від вас, панове, ми не сподівались… — монсеньйор простяг пухкеньку ручку для поцілунку. Гості шанобливо прикладалися до неї, а він вів далі: — Хай бог потроїть ваші зусилля, діти мої. Благословляю вас… Ідіть з богом… Подробиці вам повідомить отець Гонорій.

Гості вклонилися й позадкували до дверей. Їх еміненція виловив на опуклому череві свій наперсний хрест і перехрестив ним кожного окремо.

У приймальні отець Гонорій сказав:

— В питанні пропаганди віри звертайтеся до мене. Витрати бере на себе конгрегація. Чи все ви зрозуміли, панове? Можливо, є які запитання?

— Ти ніби все зрозуміло, — мовив Лебедь.

— Ну, тоді останнє… — отец Гонорій дістав із шухляди письмового столу газету і, пильно поглянувши на гостей, сказав:

— Ця газета видрукувана в Києві…. Тут пишеться, що український католицизм — вигадка уніатських фальсифікаторів, що на Україні був лише католицизм зрадників… За роки, що минули з часу підписання Брестської унії, він зумів накинути зашморг на частину українського населення в Галичині й Закарпатті, однак віруючі й духовенство розірвали цей зашморг, скасувавши унію. Як бачте, позиція категорична. Для чого ж нам потрібно в той час, коли на Україні не лишилося жодної греко-католицької парафії, організовувати акцію з Софійським собором на околиці Рима? Потрібно, бо то є частка великої програми просування нашої віри на Схід. Там знають про наші наміри, але те не повинно зупиняти нас. Ми будемо боротися за нашу церкву, за наш вплив на Україні, в Росії доти, доки не переможемо, аж поки стоятимуть Рим і Ватікан! Так буде, бо того хоче бог!

— Що це було? — запитав Лебедь, коли вони з отцем-доктором вийшли на гомінку, вщерть виповнену людьми й авто римську вулицю.

— Гадаю, інструктаж… — непевно посміхнувся Гриньох.

— А в мене, холера, таке відчуття, ніби об мене витерли йоги. Не спитали, не вислухали…

— Зате щедро субсидуватимуть, — відказав отець-доктор. — Недарма, панцю злотий, вам наснилися таргани.

— Ото єдина втіха. Ет, ходімо та десь хильнемо доброї горівки, бо тутешнє вино викликає в мене лише згагу.

— Воно б незле, та чи не запізнимося на поїзд?

Лебедь поглянув на годинника.

— Часу справді обмаль… Проте півгодини ще наші. Де б тут можна…

— Тут всюди можна, однак, думаю, нам варто піймати таксувку та їхати на вокзал. Там пристойний бар і по радіо нагадують час, коли відходить ваш поїзд.

— Чим ви мені подобаєтесь, Іване, так це здоровим глуздом. — Лебедь підняв руку, зупиняючи таксі. Чекати довелось недовго. Вже сидячи в машині, запитав: — А звідки у вас та інформація, отче?

— Яка саме?

— Ну, про акцію возвеличення Бандери?

— Джерела різні, й саме це насторожує… От, скажімо, пан Заграва… Випадком зустрілись. Я, щоправда, задля годиться спитав, що доброго останнім часом написалося, а він похитав головою та й каже: читайте під іменем «Федір Крайніченко». Це що, нове ваше псевдо, питаю. Ні, каже, справжнє прізвище людини, про яку скоро говоритиме світ.

— Хто такий? Крайніченко? Вперше чую…

— Я теж не чув, а це вже довелося поцікавитись. Хоча ваш любий генерал Керк і тримає його за сімома замками, однак…

— Облиште в спокої Керка.

— Я до того, що…

— Слухайте, отче… Чого ви хочете від шефа розвідки? Щоб він не мав від нас таємниць? То його фахові справи…

— Я застерігаю вас… Ми з вами пішаки на його шахівниці. Зрештою, я не збираюсь забивати клинка у ваші з ним стосунки. Все те мені було б байдуже, коли б не ті кляті факти. А їх конем не об'їдеш…

— Ближче до діла, Іване. Хто він, той Крайніченко?

— Майор Радянської Армії.

— Он воно як…

— Родом із Києва. Закінчив університет. До війни вчителював, викладав історію. Потім фронт, полон, Дахау… У Керка з сорок п'ятого. Пан Кислицький знав його батька. Каже, що той загинув у ДПУ[5]…

— На цьому вони його й…

— Та ні. Заграва твердить, що Крайніченко…

— Терміні, сеньйоре, — кинув через плече водій і зупинив таксі перед довгастою, білостінною спорудою з скла та бетону.

— Приїхали, — мовив Лебедь і поклав на коліно водієві сотню лір. Той, схопивши банкнот, вислизнув із машини й прочинив перед пасажирами дверцята. — Грація, сеньйоре… Грація…

Через кілька хвилин Лебедь та Гриньох уже сиділи в затишному барі вокзалу й, потягуючи через соломинку прохолодний аперитив, вели розмову далі.

— Так що твердить пан Заграва?

— Він мав із ним лиш одну зустріч, але чомусь переконаний, що то розумний, добре освічений чоловік, а головне — сповідує не нашу віру.

— Не дивно, вони там усі атеїсти.

— Я не про те…

— Гадаю, отче, то не наш клопіт… Ви мені от що скажіть. У чому полягає суть акції возвеличення Бандери й яка в ній роль відводиться Крайніченкові?

— Якщо Заграва сказав правду, то Керк настановив свою людину керівником підпільної друкарні.

— Чому підпільної? Адже Федір Крайніченко — то справжнє прізвище майора.

— Так, справжнє… Нещодавно він оселився під власним ім'ям у «Сен-Готарді».

— Це в Рябчука? Ну що ж… При потребі через Дайна ми можемо довідатися про цього майора більше, ніж знає Заграва. Але це так, до слова. Я слухаю вас, отче…

— Добре, що ви маєте змогу подоїти Дайна — Рябчука, бо я до того, що вже сказав, можу додати мало… Знаю, що на Ляймі, у флігелі колишньої лікарні для божевільних, обладнано друкарню, і досить потужну. Книжка, про яку вгадував Заграва, друкувалася там. Передбачається пропустити через ту друкарню все з того, що вже написано проти совітів, а головне — з того, що пишуть зараз на замовлення Стецька його писаки. Десь найближчим часом там мають скликати всіх, хто ще тримає в руках перо.

— То незле, нехай пишуть…

— Воно так, то все корисно для ідеї, та, як не дивно, може зашкодити нам з вами.

— Не розумію, в який спосіб?

— Більше зараз сказати нічого не можу, бо не знаю.

— То що ж вас бентежить?

— Передчуття… Щось смокче під ребром… Заграва сказав, що про того майора скоро заговорить світ. А коли будуть говорити про нього, то нас з вами не згадуватимуть. То все піде на карб Бандері, Стецькові, то все буде піднімати їх. А тут іще Керк, за руки тримає так, ніби ті бандерівці його брати рідні… От воно все разом і… смокче.

— Маєте рацію, хоча… Але ні, до всього цього треба поставитися вельми уважно. Не спускайте з них очей, Іване, а коли що, то можна ту їхню друкарню й за димом пустити. Звичайно, не власними руками, а так, щоб і комар носа не підточив. Нехай думають, що то якісь гетьманці або мельниківці… В таких делікатних справах нам не завадить повчитись у монсеньйора Оттавіані. Ви мене зрозуміли? Кажу так, щоб знали, як вам повестися, коли раптом стане потреба, а мене поруч не буде… О, здається, це вже нас запрошують. Експрес Рим — Мюнхен… Відходить за кілька хвилин. Я не помилився, перепрошую?

— Так, це наш… — підтвердив отець Гриньох. Йому знову підступила до серця відраза до пана Лебедя, який усю брудну і бридку роботу перекидає на його плечі, а сам уже милиться знову податися за океан, до Брукліна. Але ні, пане Миколо, вам ще треба буде якийсь час посидіти у Мюнхені, принаймні дочекатися звістки від Тура. А те, за чим той пішов до краю, не так швидко робиться…

— О майн гот! — сплеснула руками фрау Хільда, побачивши перед дверима забрьоханого, із запаленими очима Фурмана. — Вас ніби хто навмисне виваляв на брудній дорозі.

— Саме так, моя пані… Навмисне, на брудній дорозі…

Фрау провела його на чорний хід і тицьнула до рук щітку.

— Вони думали… Та не на дурня натрапили! Ви ще згадаєте, хто такий Фурман, я вам того не подарую… — бурчав, виливаючи у тих словах закипілу жовч. — Ми ще зустрінемося з вами, пане Ріко, ще буде час…

Діставшись до Мюнхена, Фурман, перш ніж піти на Цеппелінштрасе складати звіт перед Бандерою про свій вояж до Відня й Гльогніца, подзвонив своєму шефу з федеральної розвідки геру Лютценбергу і негайно був запрошений на конспіративну квартиру.

— На вас чекають уже цілих десять хвилин, — незадоволено мовила фрау Хільда. Вона була лише хазяйкою квартири, на якій гер Лютценберг приймав своїх агентів, але часом поводилася так, ніби не він, а вона була їхнім шефом. Давала поради, нервувала й ображалася, коли хтось з агентів бував у чомусь неточним. З того, як його зустрічала фрау, Фурман знав, у якому настрої прийшов на зустріч гер, і відповідно настроювався сам. Зараз він уже знав, що матиме догану за те, що не подзвонив, не попередив про свій від'їзд до Австрії, та що важила якась догана порівняно з тією надсадою в серці, яку привіз із Гльогніца. Проте Лютценберг зустрів його на диво привітно.

— Я давно маю потребу поговорити з вами в одній важливій справі, — сказав він, запрошуючи сідати. — А ви кудись зникли і ніяких вістей про себе… Вигляд у вас, наче ви з котами дряпались.

— Бандера послав нас вивернути з Ріко Ярого[6] гроші, які той без нього вибрав з їхнього спільного рахунку в Базельському банку.

— Заждіть. Де Базель, а де Гльогніц. Я розумію, ви збуджені, проте висловлюйтеся точніше…

— Ми мали знайти пана Ріко… Знайшли, а він каже, що гроші в замку Гльогніц… Поїхали…

— Це радянська зона.

— Так… Але нас мали відправити на той світ люди Ріко Ярого. Вони загнали нас на заміновану дорогу й розстріляли з кулемета! І все це з наказу пана Ярого… Він просто підставив нас під той кулемет!

— Яке свинство! Федеральна Республіка пригріла на своїх грудях банду вбивць. Я співчуваю вам… Ви стомлені. Давайте попросимо фрау Хільду приготувати нам каву з коньяком. Це добре поновлює сили.

Кава й коньяк з'явилися негайно, так ніби хазяйка тільки того й чекала, щоб поставити їх на журнальний столик перед гостем. Тільки-но вона вийшла з кімнати, залишивши по собі ледь відчутний запах парфумів, гер Лютценберг перейшов до діла.

— Нас давно непокоїть становище, яке склалося з проводом українських націоналістів. Ці добродії обрали Мюнхен своєю Меккою. За те, що вони тут коять, в Америці їх усіх давно б посадили на електричний стілець, а ми поводимося з ними так, ніби не ми, а вони тут хазяї. Гелен не раз намагався схилити Бандеру та його провід до співпраці з ними, і це врешті було б справедливою платою за нашу гостинність, але той працює на кого завгодно, тільки не на нас… З цим не можна змиритися!

— Цілком з вами згоден, — скориставшись паузою, згонив Фурман.

— Однієї згоди мало, треба діяти…

— Шановний гер Лютценберг, — засовався в своєму кріслі Фурман. — Я… Я, здається, робив усе, що від мене залежить. Чи не з моєї ініціативи ви заручилися підтримкою професора Оберлендера[7]?

Цим нагадуванням Фурман хотів убити зразу двох зайців: спертися на свої давні зв'язки з досить впливовою особою, що стала сьогодні близькою до урядових кіл республіки, й упередити удар, який крився в патріотичній риториці шефа. Однак, йому не вдалося ні те, ні друге. Карл-Гайнц Лютценберг був людиною впертою, і коли вже ставив перед собою якусь мету, то йшов до неї, не зважаючи ні на які перешкоди. Думки чи настрої агента його взагалі мало цікавили, а тим паче тепер, коли на карту поставлено власну кар'єру.

Оберлендера вони справді використали кілька разів саме з ініціативи Фурмана, проте чого досягли? Ефект виявився протилежний бажаному. Замість того щоб послухатися поради колишнього шефа «Нахтігалю» і схилитися до співпраці з федеральною розвідслужбою, Бандера мало не вигнав Оберлендера, ще й погрозив, що коли той і надалі буде тиснути на нього, то він, Бандера, викладе міжнародному трибуналові такі матеріали на шефа «солов'їв», що тому навряд чи вдасться уникнути лави підсудних. Лютценберг зміркував, що про все це агентові знати не варто. Не слід було Фурманові знати й того, що генерал-лейтенант Гелен[8] поставив перед ним завдання усунути Бандеру, як конкурента. «На східному небосхилі для американців повинна світити одна зірка, наша!» Лютценберг знав, що його шеф прагнув виставити себе і свою розвідслужбу єдино спроможною задовольнити цікавість американців до червоного Сходу. Наляканий професор Оберлендер прибіг до Гелена просити захисту. Кілька годин вони думали над тим, як повернути справу на краще, і несподівано дійшли висновку, що «Організацією українських націоналістів» керує не та людина. Кожен, хто б не прийшов на зміну Бандері, буде влаштовувати їх більше, аніж цей параноїк.

«Ви повинні прозондувати можливості, вивчити шляхи, підготувати безпомилковий варіант». Ці слова лисого хитруна, як називали поміж собою офіцери свого шефа, викликали такий переляк у нього, Гайнца Лютценберга, що, крім тупого «яволь, майн дженераль!», він не спромігся вичавити з себе жодного іншого слова. А варто було б сказати про глибоку конспірацію й постійну охорону, якими оточив себе Бандера, про службу безпеки, поставлену вождем головне на охорону власної персони. Коли б не одібрало йому язика там, у кабінеті Гелена, сказав би про все, та чи допомогло б? Зараз він навіть радий, що промовчав. По роздумах операція з усуненням Бендери вже не видається йому нездійсненною. Ось сидить перед ним Фурман, він повинен реалізувати його задум. Ні, коли вже питання стоїть так гостро, треба довести всім, що Карл-Гайнц Лютценберг ще на щось здатний. Не все ж життя тягти лямку ординарного поліцейського шпика, можна спробувати піднятися й вище. Тепер, коли федеральна адміністрація ще тільки-но формується, послуга Геленові, а особливо Оберлендерові, може обернутися для нього вагомим підвищенням. Усі ті думки снували в його голові, поки він смакував духмяну каву і придивлявся до Фурмана, намагаючись визначити, чи здатен він до виконання плану знищення Бандери, щоправда, ще не до кінця розробленого.

— Пийте, пане Фурмане, Хільда знається на справжній каві…

— Дякую, — відказав агент. Йому хотілося додати, що хоча кава й поновлює сили, проте не може вгамувати його жадоби помститися людині, яка так підступно кинула його на міни. Він сподівався, що його шеф якось відгукнеться, а можливо, й допоможе «віддячити» Ярому, але той був націлений на інше.

— Скажіть, як влаштовано побут Бандери? Ви його особистий охоронець, тож повинні знати кожен його крок. — Карл-Гайнц Лютценберг обережно поставив порцелянову чашечку на лискучу поверхню низького столика.

— Що можна сказати про його побут? Як на мене, то він у нього не влаштований зовсім. Складається враження, що він і сам не знав, де буде обідати, вечеряти, де спати ляже. Якоїсь закономірності годі шукати. У штаб-квартирі може бути призначено нараду, важливу зустріч, званий обід, там на нього чекають, а він тим часом десь у чергової коханки. Він панічно боїться замаху, всюди йому ввижаються терористи.

— Професійна хвороба… Але тоді він повинен боятися й їсти, пити з незнайомих рук?

— Саме так. Їсти йому готує охоронець. Навіть у гостях Бандера приймає їжу і вино лише від нього.

— А хто він, цей охоронець?

— Дмитро Миськів, має років тридцять п'ять, українець із Підкарпаття. Економічний референт, а простіше, керує їдальнею на Цеппелінштрасе. В контакти ні з ким не вступає, але любить випити, любить дівок і гроші.

— Це добре. А якби ви…

— Що ви маєте на увазі? — сіпнувся Фурман.

— Ну, якби ви підсунули йому оце. — Лютценберг вийняв із коробочки і поклав на столик крихітну капсулу. — Це не звичайний ціаністий препарат. Діє не зразу, а лише через кілька годин після того, як потрапить у шлунок.

— Ви приготували це для Бандери?!

— Бандеру треба прибрати з дороги…

— Та ви що? Це неможливо! Кожного, хто наважиться, есбісти роздеруть на клоччя. Ні, ні, пане Лютценберг, це неможливо, принаймні для мене! Та й Миськів ніколи на таке не піде, він фанат!

— Дамо добрі гроші — піде, а гарантуватимемо безпеку — побіжить. Нам з вами доручено розробити план. Добре, щоб усе те сталося на Цеппелінштрасе. Справа має виглядати так, ніби Бандеру спровадив на той світ хтось із його поплічників. А ще ліпше, такий, на якого можна було б показати пальцем, як на агента червоних. Варіант ідеальний. Однак усе це за умови, що федеральна служба лишиться поза підозрою.

— Не знаю, як те можна зробити.

— Досить того, що я знаю. Є одне влучне прислів'я: «Без труда нема плода». Вам належить заприятелювати з Миськівом. Раз-другий запросити його на шнапс, познайомити з гарненькою жіночкою, а вже потім… За себе не хвилюйтеся, вас ми виведемо з гри перед тим, як буде проведено акцію. За виконання наших доручень матимете досить грошей, аби перебратись у Штати і зажити справжнім життям. Чи подобається вам така перспектива, пане Фурман?

Що він міг на те сказати? Зрештою, помста Бандері — це помста Ріко. А от про інше життя… Тихе, тепле місце, воно сниться йому щоночі. Та хіба такі, як він, можуть сподіватися? Скільки себе пам'ятає, тікав, ховався, міняв прізвища, житло, міста і навіть країни. На Волині вважався німцем, у Німеччині українцем… Мабуть, тільки в Штатах буде американцем, та й там, кажуть, така розкіш немало коштує. Великі гроші! То лише на словах гер Лютценберг обіцяє золоті гори, а як до діла…

— Ви мовчите? Вам щось не подобається?

— Я думаю, гер Лютценберг…

— Про що, коли не секрет?

— Непросте завдання випало нам з вами. Дайте мені якийсь час подумати… Маю прикинути, хто, де, за яких обставин може виконати цей атентат.

— У вас є два тижні. За цей час маємо скласти детальний план. На цьому й закінчимо. — Лютценберг підвівся. Пильно поглянув на свого агента й раптом спитав: — Ви хотіли ще щось сказати?

— Заприятелювати з Миськівом мені буде важче, аніж, приміром, Стефану Ліппольцу. Це мій давній знайомець. Ми обидва з Волині. Зараз він тримає гаштет на Штефансплаці. Миськів товчеться там вечорами. Увага до економічного референта з мого боку виглядатиме неприродно, коли не підозріливо, адже ми, драбанти, ніколи не буваємо присутні за тими столами, за якими обідає Бандера й які обслуговує Миськів. А Ліппольц має контакти: постачає продукти, всілякі там делікатеси для вождя і його родини. В гаштеті Дмитро завжди сидить біля стойки і розмовляє лише з Стефаном. Ліппольц проходив вишкіл разом зі мною. Гадаю, він добре відомий федеральній службі безпеки.

— Помиляєтесь… — не зовсім впевнено заперечив гер Лютценберг, — але я вам вдячний. До Ліппольца ми придивимось пильніше, проте це не знімає відповідальності з нас.

— Я розумію… Часу обмаль, та що вдієш… Я подзвоню вам, тільки-но щось…

— До зустрічі, пане Фурмане.

Таксі зупинилося на тихій Прейсінгштрасе, біля двоповерхового особняка. Молодий чоловік у світлому, спортивного крою костюмі взяв з сидіння плескатий кейс, кинув водієві кілька марок і легко скочив на тротуар. Хряснули дверцята, загуркотів мотор, і таксі щезло за рогом, у потоці машин, що безперервно котилися магістральною Унн-Вінер. Молодик обсмикнув свій бездоганно випрасуваний костюм, поправив краватку кольору достиглого помаранча і, скосивши очі з-під темних окулярів, в одну мить оглянув вулицю, перевіряючи, чи нема за ним «хвоста». Зробив це швидше за професійною звичкою, бо видимої причини для того не було: Прейсінгштрасе в цей ранній час була безлюдною. Попереду, за липами парку, бовванів міст Максиміліана, позаду, за парапетом набережної, тьмяно виблискував Ізар.

Молодий чоловік підійшов до парадного входу, проте перш ніж натиснути на біленьку кнопку дзвоника, дістав з кейса букетик прим'ятих фіалок і заходився розправляти пелюстки. Тим часом двері відчинилися, і на порозі постав вусатий швейцар.

— Вам кого? — маленькі допитливі очиці уважно обмацали прибулого.

— На мене чекають… — Молодик впевнено ступив крок до дверей, проте швейцар навіть не ворухнувся.

— Хто?

— Барон Торнау і Гуго фон Глевіц, його компаньйон…

— Ви Кебот Єнсен?

— Та-ак…

— Проходьте. — Швейцар уклонився і відступив назад, на його червоному обличчі з'явилася, подоба посмішки.

«Цей тип схожий на прусського фельдфебеля. Ну й порядки, хай йому біс! Фірма ще тільки спинається на ноги і мала б дбати про враження, яке справляє на відвідувачів часом зовсім непомітна деталь. Та, мабуть, ці молоді німецькі бізнесмени ще не набули потрібного досвіду. Все це у них попереду, а зараз головне те, що за ними стоїть не лише капітал покійного фельдмаршала Торнау, але й мільйони братів Стінесів і навіть банки самого Рокфеллера». З такими думками молодий чоловік увійшов до приймальні й кинувся цілувати ручки білявій секретарці, що вже виходила з-за столу йому назустріч.

— О-о… Фрейлен Юто! Ви… — Він зробив жест, який мав означати, що йому бракує слів, аби розказати світові про її чарівність. — Ось, візьміть фіалки.

— Дякую… Які чудові квіти!

— Це тільки ваша ніжність робить їх такими.

Вона нюхала квіти й радо посміхалася. Він замилувався нею.

— За що?! Ні, ви скажіть, за які гріхи ви спопеляєте мою душу?

— ?..

— Юто, ваша краса…

— Знаю. — Вона опустила квіти у вазочку. — Моя краса може рівнятися лише з моїм розумом. Не витрачайте високих слів, містере Кебот, вони можуть вам знадобитись у розмові з дирекцією фірми.

— Фрейлен Юто, коли я бачу вас, у мене паморочиться в голові… Я забуваю про все на світі.

— Що ж, змушена вам нагадати. На вас чекають мої шефи. Вже п'ятнадцять хвилин…

— Вони тут? — запитав пошепки.

Юта показала очима у бік кабінету генерального директора.

У кабінеті за круглим столом, що стояв біля широкого венеціанського вікна, сиділо троє. Єнсен привітався. Йому вказали на канапу, що містилася трохи віддалік од столика. Це якось одразу нагадало молодому чоловікові про його місце. Він чемно присів на краєчок і, розгорнувши свого кейса, вийняв з нього листа в довгастому сірому конверті й одразу підвівся.

— Панове, я не наважився б турбувати… Лист, який я отримав із Штатів від мого шефа, містера Петерсона, стосується фірми «ХАМАГ», вашої фірми, панове… — Він подав листа генеральному директорові.

— Хто такий цей Петерсон? — запитав Гуго.

— Містер Петерсон керує бюро інформації при штаб-квартирі корпорації «Брати Стінеси і К°», — уточнив Кебот і вмовк, спостерігаючи за тим, як змінюється обличчя Хорста Торнау, як напружено слідкують за цією метаморфозою генерал і директор-розпорядник. Агент корпорації Кебот Єнсен мав добрий вишкіл і знав, як багато можна прочитати на обличчі людини, яку зненацька приголомшила несподівана новина. Барон мав тонкі риси і манери інтелігента не в першому поколінні, проте приховувати своїх почуттів ще не навчився. Обличчя його в цей час було більш промовисте, ніж слова, які він вимовить після того, як закінчить читати. Коли відверто, Єнсен співчував баронові. Цей чоловік чимось імпонував йому. На його блідому обличчі світилися розумні, чесні очі. Він був вродливий. Такі чоловіки подобаються жінкам. У них присутня істинна, небутафорська романтичність. Вони, щоправда, не вміють витримувати ударів, але, мабуть, саме тому й жаліють отаких жінки. На бізнесмена цей барон аж ніяк не походив, хоча за ним тяглася слава, може, навіть занадто спритного ділка, котрий не погребував і фальшивими грішми. То, мабуть, правду кажуть, що чорт, коли хоче, щоб його не знайшли, ховається під крилом у ангела.

— Панове, цей лист! — Хорст обвів присутніх гнівним поглядом. — Та це просто…

— Не поспішай з висновками, Хорсті, — зупинив барона Глевіц і, повернувшись до Єнсена, м'яко промовив: — Даруйте, шановний… нам треба порадитись.

Кебот зрозумів: його виставляють за двері. Взявши свого кейса, зиркнув на генерала. Той опустив очі.

— Я не мав наміру… але генерал так просив мене. Зрештою, цей лист адресовано мені… Так що вибачте, коли я що не так…

— Ви все зробили правильно, містере Кебот, — буркнув генерал. — Зачекайте в приймальні. Ми вас покличемо.

Агент корпорації по-дитячому надув губи і вийшов за двері.

— Що трапилось, Хорсті? Що тебе так вразило в листі?

— Ти почитай! Це завуальований ультиматум! Вони погрожують перекрити нам кисень! — Хорст Торнау посунув листа до Гуго і встав.

— Ну, навіщо сприймати все так трагічно, любий бароне, — генерал Керк теж підвівся. — Я читав цього листа й нічого такого там не відчув.

— Це тому, що йдеться не про ваші гроші! — різко кинув Хорст і відійшов до вікна. Прочинив вікно, свіже ранкове повітря ввірвалося до кабінету. Тієї ж миті в щибці Хорст побачив Гуго й Керка, вони перезирнулись, і Глевіц повернувся до нього.

— Хорсті, візьми себе в руки. Навіщо ти ображаєш нашого друга. Я теж думаю, що… По-перше, це ще не офіційний документ, а лише приватний лист. До того ж лексикон ділових людей де в чому відрізняється від нашого. Цей вираз, «перекрити кисень», на мій погляд, означає лише…

— Він означає повну залежність нашої фірми від корпорації американсько-німецького концерну братів Стінесів.

— А що в цьому поганого? — здивувався генерал.

— Для вас нічого, для мене — рабство!

— Ну, а коли поглянути на це питання з іншого боку. Коли уявити, що новоутворену фірму «ХАМАГ» бере під свій захист, під свою високу руку могутня міжнародна корпорація, за якою стоїть сам Рокфеллер. Вам випало щастя, а ви пручаєтесь. Хіба ви не розумієте, що вам самим не встояти проти хижаків, що нишпорять навколо. Вас з'їдять — і оком не змигнете. А «Брати Стінеси і К°» — це сила, на яку підняти руку не кожен наважиться.

Хорст ніби задивився у вікно, проте шибка давала йому змогу бачити те, що відбувається в нього за спиною. Гуго робив генералові якісь знаки, і той, підкоряючись його волі, сказав:

— Мені, бароне, все важче захищати вашу фірму від зазіхань…

Хорста роздирала лють. Йому хотілося кинути в ненависне лице Керка найдошкульніші, найобразливіші слова, але він стримав себе. Його зацікавив цей дивний контакт, між його компаньйоном і шефом американської розвідки в Баварії. «Здається, вони беруться за мене з обох боків. Коли ж це вони встигли знюхатись. Що криється за цим? Яку гру вони затіяли у мене за спиною?» Про те, що з ним ведуть гру й до того ж нечесну, в нього вже не було жодного сумніву.

— Я співчуваю вам, генерале, — мовив Хорст, знову сідаючи до столу. — Однак дозвольте запитати, з ким це вам доводиться вести ту героїчну боротьбу за інтереси нашої фірми?

— Охоче поясню. — Керк, здавалося, чекав саме на це запитання. Він не звернув уваги на в'їдливу інтонацію генерального директора, зручно вмостився на канапі, запалив свою «гавану» й, попихкуючи сигарою, почав: — Секретами фірми «ХАМАГ» сьогодні цікавляться агенти Круппа, Болена, хімічного концерну «Фарбен індустрі», банкірського дому Абса. Дані агентурні, але цілком достовірні. Та це лише дещиця. Ними цікавляться всі, хто обробляє метал і має гроші, щоб найняти вивідача або купити інформатора серед працівників вашої фірми.

— Як на мене, цілком природна цікавість. Днями я сам отримав запрошення від промислового клубу в Дюссельдорфі. Просять виступити з доповіддю.

— Ти знаєш, хто вони, члени того клубу? — Гуго подався грудьми на стіл. — Люди все тих же корпорацій Круппів, Боленів. Вони хочуть скористатися з нашої недосвідченості в таких справах і видурити у нас технологію інтелігентно, не заплативши за те і пфеніга.

— А Стінеси, які прислали до нас цього Кебота, вони хіба не того ж хочуть? — запитав, як міг спокійно, Хорст.

— О, тут є різниця. — Гуго теж поліз до кишені за сигаретами. — Стінеси фактично фінансують «ХАМАГ» і тому мають право цікавитися, куди ми витрачаємо їхні гроші.

— Гроші я витрачаю свої. Я німець і хочу, щоб те, чим володію, належало Німеччині.

— Вибач, але я думаю, що брати Стінеси більші патріоти, аніж ми з тобою.

— Саме тому вони живуть в Америці й звідти засилають до нас своїх вивідачів. Мета корпорації мені відома!

— І все-таки ти не зовсім правильно оцінюєш ситуацію. Брати Стінеси не вороги нам. Я так розумію, що нам треба виробити стосовно корпорації певну позицію. Ми не повинні скидати з рахунку той очевидний факт, що наша, як ти висловився, залежність од банкірського дому Рокфеллерів ставить нас у привілейоване становище в порівнянні з будь-якою новоутвореною німецькою фірмою. Сьогодні, якщо ми подолаємо свої амбіції й скористаємося з прихильності, яку я відчув у цьому листі, ми станемо недосяжними навіть для Круппів і Боленів, не кажучи вже про інших. Треба розумітися на стосунках у діловому світі й бути готовим до того, що нам згодом доведеться сплачувати певні відсотки від наших прибутків не тільки Німецькій Федерації, а й американській корпорації. Так роблять усі, хто в неї входить. А нашу фірму, як я зрозумів з листа, запрошують… Ну, ну, не косуй на мене оком, — натякають, дають врозуміти нам, недосвідченим, що у нас в шанс. Коли ми доведемо, що здатні керувати виробництвом, збутом, фінансами, а головне емоціями, «ХАМАГ» буде прийнято до корпорації. Я популярно пояснив?

— Так… — зітхаючи, погодився Хорст. — Забув сказати тільки про рекет. Так, рекет, який, виявляється, існує й у так званих високих сферах економіки, фінансових колах, і навіть серед небожителів. Механізм один і той самий, що і у примітивних гангстерів.

— Господи, коли ти позбудешся свого дитячого ідеалізму! — підхопився Глевіц. — Ми — бізнесмени, принаймні хочемо ними стати, а для цього потрібно збагнути одну-єдину істину: бізнес для справжніх чоловіків! Так, він вимагає сили, енергії, кмітливості, рішучості, а інколи й жорстокості. Високі слова про патріотизм і милосердя поступаються тут словам жорстким, вагомим, точним. Ми з тобою взялися за справу, для нас незнайому, нам треба вчитися мистецтву комерції, вмінню виважувати кожен наш крок. Я пропоную: перше, подякувати нашому другові, генералові Керку, за неофіційну інформацію, яку він витис із цього жевжика Кебота; друге, запросити Єнсена Кебота сюди і повести з ним розмову так, щоб він зрозумів, а потім передав за океан, що молоді хазяї фірми «ХАМАГ» — люди гнучкі, розумні, свідомі моменту і не збираються проминути нагоди ввійти до корпорації на умовах, які будуть для них вигідні. Ти згоден?

Хорст мовчав.

— А ви, генерале, що ви порадите нам?

Керк вийняв з рота сигару, струсив у попільничку білий вінчик попелу й одверто глянув у очі Торнау.

— Я згоден з вашим компаньйоном, бароне. Його міркування заслуговують на увагу. З мого боку ви завжди матимете підтримку. В корпорації у мене є, скажімо так, друзі… Через цих людей я ближчим часом спробую довідатися, як ставляться до «ХАМАГ» у вищих колах корпорації. Таким чином, ми матимемо перевірену інформацію. А зараз цього хлопця треба запросити. Не варто настроювати його проти фірми. Малі коліщатка часом можуть наробити великої шкоди.

— То що, Хорсті? Я покличу його? Чи, може, ти ще не охолов?

— Роби як знаєш…

Хорст знову підвівся і відійшов до вікна. У шибці він бачив, як у нього за спиною перемигуються задоволені Гуго й Керк.

— Юто, містер Кебот біля вас? Запросіть його до кабінету!

Голос директора-розпорядника зміцнів, у ньому вчувалися переможні нотки.

Розділ другий МАНДАТ НА ЗРАДУ

Спочатку навіть не слова, а лише голос — дзвінкий, чистий, збуджений щирим хвилюванням, дівочий голос, невідомо як просочився у це вологе, затхле підземелля й остаточно розігнав сон. Андрій розплющив очі. Темрява, сморід, десь скрапує зі стелі вода, і кожна крапля відміряє малу частку секунди, частку твого власного життя. Скільки ще лишилося тих крапель? А десь на волі, наче у зовсім іншому житті, співає дівчина: «Верховино, світку ти наш! Гей, як у тебе тут мило!..»

Але що це? Урвалася пісня… Глибоким щемом береться серце і рветься з мороку геть. «Тікати… Тікати з цього льоху! Провідник пішов… А може, вийшов за нуждою і зараз повернеться?» Дослухався, тихо. Тільки хропуть оті двоє — Лис і Мара. «Гільзу з запискою провідник поклав до кишені. Він це бачив! Виходить, десь тут неподалік є поштовий сховок і за грипсом[9] обов'язково прийдуть…»

Андрій ніби ненароком штовхнув ліктем Грицька. Той замугикав крізь сон, перевернувся на другий бік і знову захропів. Сотник теж спав наче мертвий. «А коли провідник навмисне все те влаштував, щоб перевірити, чи не чкурне хто з нас? Сам причаївся за кущем, і лишені, висунешся з ляди, він тебе зразу… Але вже хай буде що буде. Такої хвилини може більше й не трапитись…»

Уже не роздумуючи, виліз із спального мішка й навпомацки рушив до ляди. Ще крок, ще… Ось вона. Натиснув тім'ям — подалась угору. Сонце різонуло по очах. Залящав у вухах пташиний переспів. Війнуло прохолодою лісового ранку, поманило волею синього роздолля, що розляглося ген попід гуцульські Альпи, сиві верхи яких гордовито бовваніли над хмарами.

Висунувся з бункера по пояс і завмер, дослухаючись. Це було так несподівано. Не вірилось, але тут пісня жила, лилась десь наче згори, спадаючи до нього з верховіття. «Ой, немає краго, краю над ту Верховину…» Наступної миті побачив і ту, котра співала. Стояла, здавалося, поруч, на виступі стрімкої скелі за ізвором, як на свято вбрана, у киптарі[10], хустка з плеча за вітром лине… А голос лягав широко по горах, забирає серце солодким болем… І здається Андрієві, що той голос довгі роки поневірянь і муки на чужині чувся йому, як голос рідної землі.

— Гарно співає?

Андрій здригнувся, наче хто вдарив його каменем межи плечі. За спиною стояв провідник.

— Гарно… — тільки й спромігся прошепотіти у відповідь.

Ще якусь хвилину мовчки слухали пісню, потім провідник сказав:

— Мене за ню пан шандар[11] канчуком відшмагав… Господи праведний, один ти всемогутній і всесильний, а ще пісня… Вона безсмертна, як земля і вода, як гори й небо, а ми… Ми з тобою, хлопче, — провідник поклав на плече Андрієві руку, — як оті хмари, пропливемо через життя і сліду не лишимо…

— Коли лишати лихий, то лучче ніякого…

Провідник здивовано звів догори брову, але сказав інше, не те, що подумав.

— Ну, погомоніли, подихали, й досить. Давай у бункер, а то нам ця лірика ще боком вилізе… Ач, як високо зайшла. Одна, не боїться… А ще зовсім недавно з хати й носа боялись вистромити.

У бункері смерділо, хоч святих винось. Густо тхнуло потом і ще ніби якимось падлом. Від того запаху аж кисло в роті. Андрій переміг нудоту, заліз у спальний мішок. «Щось дуже лагідний зі мною пан провідник? Не посварив, не спитав, не поцікавився навіть, чого це я з бункера виліз… Та, мабуть, ще спитає… А зараз треба примусити себе заснути, бо таки даються взнаки безсонні ночі останнього тижня». Йому снилися гнилиці, що рясно вродили на дичці за батьковим садом, і Марта… Вона збирала грушки у кошик і тихо співала: «Козаче-соболю, візьми мене з собою…» «Вона ж не знає мови та, мабуть, і пісні такої ніколи не чула», — крізь сон подумав Андрій. Сон був коротким, виснажливим. Прокинувся з якоюсь затаєною тривогою в душі. Розплющив очі й ніяк не міг збагнути, де він. Поблизу хтось пошепки говорив, ніби лаявся. У закутку на підлозі чаділа гасова лампа. Руде світло жовтою глиною заляпало стелю і шматок стіни. В ньому чорними кажанами шугали чиїсь тіні.

— А я сказав, не чіпай!

— І чого ти все… не чіпай, не бери, не дихай. Що, вже й подивитися не можна?

— От шеф прокинеться, нехай сам і дивиться…

— А що як там золото? — сказав Мара.

— Тобі вже те золото скрізь ввижається. Перехрестися, бо ще з розуму зсунешся.

— Но, но… З сотником балакаєш, свиня, не забувай!

— Я про те пам'ятаю, а цинку не займай, поки не прокинеться. Отак…

Провідник неквапом виліз із спального мішка, почав взуватися. Шпинь поставив на стіл лампу, підкрутив гніт, щоб менше чаділа. Поруч з лампою Мара поставив цинкову коробку з-під набоїв.

— Де знайшли?

— Прибирали тут, — доповідав Грицько. — Закопували всякий непотріб, все, що миші не доїли. Копнули, і ось…

— Це добре, що прибрали, — натягаючи другого чобота, похвалив провідник. — І те добре, що в чужі справи носа не встромили.

Шпинь аж розчервонівся від задоволення.

— А тепер підіть подивіться, що там далі, в інших відсіках. Там ще їх має бути два. Приберіть і їх. У меншому розташується радист, а там ви обидва… Та прибирайте як слід, щоб чисто було…

— А хіба ми тут надовго? — запитав Андрій, висовуючи голову з спального мішка.

— Може, тиждень, а може, й більше доведеться пересидіти, поки нагорі трохи стихне… Зараз там чекісти по лісах нишпорять: сліду нашого шукають. Та хай шукають…

— А в ефір коли?

— Вам дали контрольні числа на зв'язок?

— Дали… — сів у мішку Андрій. Протер очі, потягнувся.

— Ото ними й скористаємось, коли прийде час… — сказав провідник, підсовуючи до себе коробку з-під набоїв.

— Але ж мені суворо наказували.

— Їм там легко наказувати. А тут кожен неправильний крок може коштувати голови. Тільки висунемося в ефір, одразу запеленгують. — А зараз ідіть, допоможіть прибрати помешкання і розгортайте рацію, перевірте, чи все там гаразд, бо впала вона на голий камінь…

Андрій підвівся, згорнув свій спальний мішок. Хотів щось спитати, але провідник так гостро зиркнув на нього, що запитувати не наважився.

— Ви мене зрозуміли?

— Зрозумів…

— На тому й скінчимо нашу розмову.

«А пан провідник з норовом, не добереш, коли в нього який настрій. Одне ясно, про систему радіозв'язку йому дещо відомо…» Андрій пішов слідом за Шпинем і Марою. Вузенький, короткий коридор уперся в тамбур, з якого в різні боки розходилося двоє дверей. Менший відсік був схожий на одномісне купе в спальному вагоні. Столик під стіною, на ній на шматку картону хтось намалював чотирикутник вікна. Замість ліжка — м'яке сидіння з вантажної машини. Полиці. На них якісь поточені мишами папери, друкарська машинка.

— Прибери тут все і тягни свою рацію, — сказав Шпинь, повторюючи інтонації емісара. — А ми з паном сотником оглянемо свої апартаменти.

Вони вийшли, прочинили легенькі, диктові двері до відсіка навпроти й завмерли. Снопок світла упав на підлогу… Зразу ж за порогом лежав мертвяк. Лежав давно, бо черви вже встигли зробити своє діло. Сморід докотився до Андрія, вдарив у ніздрі. Шпинь зачинив двері і подався доповісти провідникові. Мара навпомацки зайшов у відсік до Андрія, сів поруч.

— Оце вскочили, холера… Як когут в окріп…

— А хто там? — запитав, щоб не мовчати, Андрій.

— Та хто ж його знає? Там, друже, сама смерть лежить.

— А може, Буй-Тур… — сказав Андрій, здригаючись од світла, що зненацька вдарило йому в очі. — Може, Буй-Тур знає?

— Не звіть мене більше Буй-Туром, — почувся голос провідника. — Звертайтесь до мене просто «друже провідник» або «друже Тур».

Кружальце світла ковзнуло по підлозі, потім перебігло через коридор і зупинилося на тліні чийогось тіла, а провідник усе говорив, ніби й не бачив тієї страшної роботи, яку зробили черви.

— Буй-Туром я назвався навмисне, щоб збити з пантелику тих, хто занадто цікавився нашим вильотом з Мюнхена. Для вас я Тур, а справжнього Буй-Тура давно нема серед живих…

Запала мовчанка. Зрештою, провідник вимовив стиха:

— Викопайте яму і схороніть небіжчика, — він раптом скреготнув зубами. — Та не кривіться, не чмихайте носом, як гімназистки…

Це стосувалося Шпиня. Той метнувся, приніс лопату. Провідник повісив на дверях свого ліхтарика й мовчки пішов геть. Грицько заходився копати. Упав на коліна й, відвертаючись од мертвяка, довбав землю.

— Ех, не знати, кому ліпше, — видихнув Мара. — Його душа вже, певне, по раю походжає…

Тим часом Тур відкрив цинкову коробку. й вийняв з неї згорнутого вчетверо папірця. Розгорнув, почав читати:

Листопад… Який погідний видався він у тому страшному сорок четвертому. Коли Еней зробив свою письмову заяву, він, Тур, був тоді при штабі Шухевича. Прочитавши донесення, Роман зблід, заскреготав зубами й гукнув за двері, щоб негайно покликали Енея.

«Павленко зкурвився… Читай! Уголос читай, най і він знає, яку гадюку ми пригріли…»

«Друже провіднику й головний командире! — Еней читав свого доноса, але тремтів і боявся впустити бодай одне слово. — В часі, коли північні землі були відрізані більшовицьким фронтом від матірного пня — Галичини, тут настало велике зрадництво: зліквідовано нашу ОУН і створено більшовицьке НВРО. Першим здрайцом того кроку є більшовицький агент (бо він в 41-му був під окупацією більшовиків), який, на жаль, ще й досі є членом центрального проводу ОУН, — Павленко, та його права рука в УПА, хлоп Босота».

«Це Еней мститься за те, що мене було призначено на його місце…» — Тур почув голос Босоти так явно, ніби він і справді стояв по той бік столу.

«Я радий, що ти, вчений та мудрий, зрештою приплив до того берега, на якому я, простий мужик-сірома, стояв ще тоді, в сорок четвертому…»

Попливли думки пекучі, як застарілий, невгамовний біль. Вони ніколи не полишали його, хоч і гнав їх від себе, як віруючий жене геть єретичні нашіптування сатани, але тут, наодинці з власною совістю, не міг кривити душею.

«Твоя правда, Матвію. Продали нас наші зверхники…»

«А хто саме? Гай-гай… Ти ще й зараз боїшся сказати, хто продав!»

«Та ні, собі я вже не боюся того говорити…»

«А людям?!»

«Ти ж намагався… Поки не одлетіла твоя буйна голова… Я знаю, ти завжди був правдивий і чесний чоловік…»

«А ти іще й досі паришся, мов голий у кропиві?»

«Я ніколи не мав такої сили, як ти…»

«Але ж ти вчитель, світла голова».

«А совість, Матвію, совість у мене чорна… Тоді, в сорок четвертому, я зрадив тебе, та й себе зрадив. Пустився берега і пливу хтозна-куди».

«А я думав, ти повернувся, щоб помститися за мене. За сотні тисяч тих обдурених, за ціле покоління, зведене облудними гаслами у безславну могилу… А пам'ятаєш, як ми починали? Заради любові до дітей наших, заради їхнього світлого життя на рідній, вільній від окупанта землі, вийняв я з-під стріхи свого кріса. Нас було п'ятеро, коли під Боромлем вогнем зустріли гітлерівців і їхніх щенюків-фольксдойчів. А під Берестечком нас уже була сотня. Ми нищили окупантів, заклятих ворогів, і люди були нам вдячні, шанували нас. А коли стали УПА, на що все обернулося? І ніхто інший, а ти, потягнув нас під високу руку Клима Савура[13]».

Таж думалось, що, коли всі разом, легше буде бити ворога…»

«Якого ворога? Пам'ятаєш нашу зустріч з оберстом Шіфельдом на постої у Савура. Ми приїхали по зброю, бо наші хлопці перли на есесівців з дрючками. Пам'ятаєш, хто передав нам вісімдесят автоматів і сто тридцять дві гвинтівки марки «Чеська збройовня»? Представник групи «СС-Північ», а сам Шіфельд за столом у Савура, піднімаючи чарку… Що він сказав, пам'ятаєш? Земля, заселена слов'янством, несправедливо йому належить. Вона не має господаря. На ній створено єврейську систему, через яку не лише ви самі є жебраками, а й світ благородних націй через вас голодує. Німецький народ цю історичну помилку виправить… Дорогою назад ми сперечалися з тобою, а коли прибули на постій, на нас уже чекав грипс від Савура. Він і зараз лежить у цинку. Я зберіг його, щоб ти міг ще раз переконатись, якого дурня ми тоді зваляли, коли подалися до УПА».

Тур простягнув руку до цинкової коробки і взяв ще один папір. Це був справді наказ штабу Савура. В пункті третьому говорилося: «УПА рішуче діє разом з вермахтом проти совітської партизанки: викриває їхні постої й разом із німцями нищить…» «Я тоді сказав, що вже бідному мужикові й на схід сонця помолитися не можна, бо воно щоранку встає червоним, збільшовиченим… Ти накинувся на мене й усю ніч переконував, що орієнтація на захід не є зрадою національної ідеї, а навпаки, приведе до її розвою. Я не розумів такої логіки, бо на власні очі бачив, чого прагнув оберст Шіфельд. Мене аж ніяк не переконували твої вихваляння західної цивілізації, бо я, хоч і не мав твоєї освіти, а все ж знав, що таке інквізиція, повий порядок кривавого Гітлера, який поставив собі за мету до ноги винищити мій народ. Ближчими за твої мудрі слова були мені вчинки тих, хто йшов від нас, як тільки починав розуміти, кому ми служимо. Один з хлопців сказав мені у вічі: «Не хочу, пане сотнику, щоб мої діти ходили у наймитах… Чи ви думаєте, що наша старшина, як виборе оту самостійну, засукає рукава й стане до чорної праці? Ні, вони сидітимуть у маєтках, розкошуватимуть по Парижах, а ми як гнули спину на Вишневецьких та Пілсудських, так і будемо гнути на Бандер або Шухевичів». Я пішов за Павленком, хоч і знав, що він прагне лиш обілити ОУН, одмити її від крові народної. На більше він не був здатний… Це ж треба, сам собі вирок підписав!»

«Його примусили… Шухевич примусив… Я був при тому…»

«Ти був при всьому, Туре… Багато чого бачили твої очі, а чи ворухнув ти хоч пальцем в ім'я справедливості?»

«Твоя правда, Матвію, не ворухнув…»

«А чому?»

«Жити хотів…»

«А чи можна жити з пекельною мукою в серці?»

«Як бачиш, живу… Відправа в Крем'янецькому лісі була пасткою для тебе, Матвію. Вже був наказ проводу й Бендери про нові засоби боротьби з більшовиками…»

«Я знав про це… Той наказ я встиг отримати на постої… Він і зараз лежить у цинку. Можеш глянути… Візьми почитай…»

«Таємно, таємно, таємно!..» — читав Тур добутий з цинкової коробки папір. «За нових умов складаються нові засоби боротьби з більшовиками… Масовість нашого руху неминуче прискорить його повну ліквідацію… Під впливом більшовицької дійсності менш стійкі елементи, безумовно, в абсолютній більшості перейдуть на бік більшовиків… Вони подвійно небезпечні для нашої подальшої боротьби з більшовизмом: їхній масовий перехід на сторону більшовиків підірве престиж ОУН та УПА, а їхня активна боротьба, до якої вони прилучаться разом з більшовиками проти ОУН та УПА, виключить будь-яку можливість нашої підпільної роботи навіть на західноукраїнських землях. А тому необхідно негайно і якнайбільш таємно в ім'я великої національної справи вищезгадані елементи ОУН та УПА зліквідувати двояким способом: а) висилати більші й менші відділи УПА на бій з більшовиками і створювати ситуації, щоб їх нищили більшовики на постоях і в засідках; б) теренові боївки та інших осіб станичного й підрайонного масштабу надрайонна й районна СБ повинні знищити під виглядом більшовицьких агентів…»

«Як ти думаєш, Туре, прочитавши таке, я не знав, що йду на смерть?»

«То навіщо ж пішов? Навіщо дав заманити себе у пастку?»

«Я вже й так був у пастці. З першого дня, як подався до УПА… Отримавши цей наказ, скажу правду, хотів накласти на себе руки. Але щось чинило спротив, щось кричало в мені, що пустити собі кулю в лоб і дурень може… І тоді я вирішив піти на ту відправу і прилюдно сказати все, що думаю про зраду проводу, про запроданство і криваві злочини наших зверхників!»

«Але ж вони обдурили тебе! Вони не дали тобі слова…»

«Говорити можна не лише словами… Проте, кола пам'ятаєш, я все ж сказав їм… Хай наша правда на аркані, та краще вмерти більшовиком, аніж животіти підлим душогубом і скаженим гітлерівським собакою…»

«Я чув ці твої слова, Матвію…»

Тур дістав з цинку ще якісь папери. Погортав їх і відклав набік. Його увагу привернула фотокартка. Підніс її ближче до лампи. На ній була зображена волинська мадонна з двома дітьми. Старший тримався за материну спідницю, а молодший, ще зовсім крихітка, простягав рученята і посміхався довірливо й безхмарно. На звороті — напис: «Прощавайте і не згадуйте лихим словом, любі діти, дурного батька. І ти, дорога дружино, свого чоловіка. Без вини в душі я для вас став найтяжчим ворогом. Я чиню зло народові, а ви спокутуєте мої гріхи…»

В отворі дверей давно маячила зігнута постать Лиса.

— Закопали?

— Так, друже провіднику… Землю трамбують.

— Візьміть і це… Покладіть поруч. — Тур склав до коробки папери, фото, притис долонею кришку.

— Цу бефель[14]! — мабуть, від бажання вислужитись зірвалось у Грицька німецьке слово. Провідник кинув на нього гидливий погляд. Шпинь знітився і поквапився покласти на стіл ще одну свою знахідку.

— Тут ось годинник… Золотий, з монограмою… У мерця знайшли…

Тур підніс годинник до світла. Сяйнула золота кришка, на якій було викарбувано: «Ростиславу Волошину. За заслуги перед ОУН. Степан Бандера».

— Павленко… — важко видихнув Тур.

— Ви щось наказали, перепрошую? — ще нижче зігнувся Гриць.

— Ви вільні.

Шпинь зник у темряві, а Тур ще довго дивився на годинник. Йому згадувались перші місяці перебування за кордоном. Якось, обідаючи на Цеппелінштрасе, в їдальні центру, розгорнув видання «Ідея і чин». В невеличкому некролозі, вміщеному на останній сторінці, говорилося, що член центрального проводу ОУН Павленко, він же Ростислав Волошин, загинув від більшовицьких рук. Волошин з його НВРО — то витвір Кука. Про це слід пам'ятати.

…Зв'язковий мав бути вже на місці. Тур рушив до скелі, що бовваніла ліворуч за смереками. Десь кричала сова, сонно перегукувались сороки. Над головою про щось шепотіло соснове гілля. А далі, за кронами, було видно холодні й до всього байдужі цієї ночі зорі. Біля старого дуба, як не придивлявся, не помітив нікого. Постояв за кущем, дослухався. Не шелесне. «Коли і прибув бігунець, то, мабуть, зачаївся й чека, поки підійду до сховка. Що ж, доведеться показати себе. Побачить, вийде».

Попрямував до дуба, засунув руку в дупло і… не знайшов гільзи. «Виявляється, таки був. Ну, це вже щось… Проте де ж відповідь? Адже мав бути грипс…»

— Не ворушись… — прохрипів хтось над вухом, і під ліву лопатку вперлося дуло шмайсера.

— Еней… — стиха промовив Тур, який краєм ока вже встиг розгледіти бородатого здорованя.

— Х-ха! Диви, впізнав. Здоров був, друже…

Вони потисли один одному руки.

— А чом не поклали в дупло пароля?

— Опівдні на постій налетіли «яструбки». Ледве ноги приволік… Маю наказ зустріти тебе і відвести на Волинь.

— А чому на Волинь, хіба Леміш там?

— Де тепер Леміш, знає лише бог. Як прийдемо під Дермань, через 135-го постукаємося вище… А далі — то вже діло не моє. Мій шлях до порога, а до бога — зась. Ходімо, пане друже, бо дорога неблизька, а небо сіріє.

«Оце дослужилися, пане полковнику, замість поштарика горами бігаєте. А колись у генерали пнулися… Чи в них нема кого молодшого, а чи, дякуючи вдачі, вже зовсім зійшли на пси. А ще й тикає, мурло…»

— Йдемо, пане друже. До Йванової хати верстов-верстов, та все горами, а то нелегка дорога. Бачу, замріявся, Туре. Мо', згадав молодість?

«Ач, пам'ятає… Туром назвав… Так мене величали і в сорок шостому, коли був при штабі Шухевича… Господи боже, скільки ж то часу спливло!»

— Я не сам… — відказав, думаючи, як поставити на місце цього давнього знайомця, з яким ніколи не товаришував навіть.

— А скільки вас?

— Я і ще троє…

— Скрутно буде Йванові, але то пусте, зате нам веселіше.

— Чи далеко доведеться йти?

— Та верстов двадцять з гаком…

— Вже третя ночі… Мабуть, заночуємо та й переднюємо тут.

— Це ти в криївці Босоти?

— Чому Босоти? Я сам цю криївку копав…

— А так, так…

Вони спустились у бункер. Тур покликав до себе Лиса.

— Давайте, що там у нас є… Закуска, горілка… Пригостимо полковника Енея чим бог послав…

Сіли до столу, Шпинь заходився виставляти німецький шнапс, смирновську царську горілку, консерви. Еней дістав з-за пазухи шмат загорнутого в ганчірку сала й півбуханця хліба.

— Гукай хлопців. Вип'ємо по чарці… — звернувся до Лиса Тур.

Андрій увійшов першим. Чемно привітався, сів у куток. Мара трохи затримався. А коли зайшов і побачив Енея, то йому й рота розтягло від вуха до вуха.

— Яким ходом, яким бродом, панцю злотий? — сказав, посміхаючись, Еней.

— Земля кругла, пане полковнику…

— Ну, не сподівався…

— Та й я, сказати правду… Слава Йсу… — перехрестився Мара.

— Навіки слава… Сідай-но ближче та розказуй, де бував, що чував?

— Багато говорить, та нема чого слухать… Був у Мюнхені, а це ось назад повертаюсь.

— А чи скоро вже там американці заворушаться? — спитав, звертаючись ніби до всіх присутніх, Еней.

— Та хто їх знає, — відповів Тур. — Ми їм не указ…

— Що ж вони длубаються, псом би їх маму налякати…

— Отже, війна?! Тільки війна… І альтернативи не бачите?

— А на що нам ще уповать? От ви, друже, — Еней відчув, що його панібратство не до вподоби Турові. — Ви освічена, обізнана у наших справах людина… Як думаєте, що нам сьогодні більш за все треба? Чого не вистачає?

— Я б хотів почути це від вас, пане полковнику. — Тур уже впевнено перейшов на «ви».

— Бомби! Атомної бомби на голови більшовиків! От чого! Бачу, ви смієтесь над тим…

— Ні, пане полковнику… Коли вже вам забаглося такої канібальської акції, то чи не свідчить це про те, що справи організації у краї вельми кепські?

— Ох, кепські, кепські… Минулого літа ще якось трималися, а взимку тріснула наша організаційна мережа і тут, на Підкарпатті, та й по інших теренах не ліпші справи…

— У ваших словах мало оптимізму, — мовив Тур, приглядаючись до своїх бойовиків. Його непокоїло, яке враження справили на них Енеєві слова.

— Оптимізмом совіти не здивуєш. У них самих його доста, — гнув своєї Еней. — Потрібні люди, здатні тримати зброю, а їх все меншає…

— А чому? Може, погано агітуєте?

— Не та тепер агітація… То колись було… А теперечки силою тягнемо, не йдуть… Кому охота нидіти по схронах, коли надворі сонячно та весело… Не виховали ми достойної зміни, не встигли… Наливайте, бо щось всередині вогнем пече.

Тур розлив по кухлях шнапс. Для гостя кухля не знайшлося, і він посунув до нього свого.

— Та що там, давайте я з пляшки… Ми тут до всього призвичаїлись…

Еней закинув голову й вилив із пляшки шнапс у побитий цингою рот, наче у вершу.

— Ху-у… Гарно пішла… Де тут чим закусити?

— Призволяйтеся, марокканські сардини, французькі анчоуси…

— Ні, я вже краще сала. Зуби в мене, того… випадають. А в салі, кажуть, вітаміни. — Еней зачавкав беззубим ротом. Борода рудим віником зателіпалася на грудях. А коли побачив, що Тур узявся розливати пляшку смирновки, очі йому аж затуманило від передчуття насолоди.

— Вип'ємо, друзі, за подвижників нашої справи, — сказав Тур, підсовуючи пляшку гостеві. — За вас, Енею, та й за вас, молодих… Сьогодні на таких, як ви, тримається наша справа…

— Ой, ні… Он, ні… Перепрошую. За вождя нашого Степана Бандеру, за жіночку його Славку, з якою я… За діток їхніх… Адже я одному з них хрещеним батьком доводжуся… Але то все так… Дозвольте і за вас випити, пане Туре, гратулюю із щасливим прибуттям!..

— Дякую… Пиймо на здоров'я.

Еней знов одним духом видудлив півпляшки горілки. Розчервонівся, розм'як, почав розсупонюватись. Дістав фляжку спирту, поставив, прихиливши до високої банки з американським беконом.

— Розливайте, Туре. Батькуйте, а я тим часом, з вашого дозволу, чоботи скину, бо так ноги печуть, наче на пательні стою…

Не дочекавшись дозволу, Еней роззувся, розмотав брудні, аж чорні, онучі й повісив їх на халяви стоптаних чобіт. У бункері запаморочливо запахло перекислим потом. На обличчі Тура з'явився гидливий усміх. Сталося те, мабуть, поза його бажанням, бо намагався якомога потрафити цьому головорізу. Мав намір підпоїти і визнати в нього про все, що робиться тут, на західних землях, в широко закроєному підпіллі, якого вже, певне, катма, коли судити зі слів гостя, а особливо з його настрою.

Еней, хоч був уже добряче напідпитку, все ж помітив, що його роззування не дуже сподобалось, а тому вирішив показати цьому мюнхенському попихачеві, що і він не в тім'я битий.

— Оце пригадалося мені… — Він згріб бороду в кулак. — Та ти, мать, пам'ятаєш, сотнику… Було це на постої під Калинівкою… Приходить до мене зв'язковий, каже, від Докса. Такий собі чистенький, інтелігентик… А я їх зроду-віку не смакую. Щось там приніс, про якісь наші з ним зустрічі розпатякує. Я слухав, слухав та й кажу: «Ану, роззувайся, голубе…» Він туди, сюди смик… Роззувається, а онучі в нього енкаведевським складом пахнуть! Кажу хлопцям — беріть сиксоту! Він туди смик, сюди… А я роззувся і йому під носа свою онучу. Ось як самостійна пахне! Беріть його, хлопці, й повісьте на моїй онучі. Нехай і в смертний час не забуває, паскуда, як вона пахне…

У бункері мовчали. Тур, насупившись, про щось ніби своє думав. Решта не наважувалися встрявати. Гість обмацав кожного п'яним поглядом і розлив у кухлі спирт.

— Запивайте водою, панове, бо, може, для декого буде заміцний…

— Ну, ще по одній, та й по всьому. Пора і відпочити… Ніч надворі.

— А так, так… Пора, — погодився Еней. — Ну, за тих, хто бачив не лише кров, а й сукровицю…

Випили мовчки. Андрій підвівся першим. Його нудило від цього брудного, вошивого амбіціанта більше, ніж від мертвяка, якого кілька годин тому закопали.

— Дякую за гостину, друже провіднику… — кинув Андрій.

— Ви, Максиме, поки що не вкладайтеся спати. Я скоро зайду до вас на розмову. До речі, як рація, чи справна?

— Усе гаразд. Працює.

— Це добре. Йдіть.

Троє молодших вийшли.

— Візьміть мого пледа, друже Енею… А в голови покладіть свою сардачину. Та й будемо спати… Правда, мені ще треба хвилин кілька погомоніти з радистом… А ви відпочивайте. — Тур простяг руку, щоб прикрутити в лампі світло. Цієї миті рука Енея лягла на його плече.

— Погомоніть зі мною, Туре… Розкажіть, як воно там? Що нового?

— А що вас, власне, цікавить?

— Все! Ми ж тут… як кроти по норах.

— Нового багато, а от втішного, на жаль, мало, — по паузі мовив Тур. — Розкол, на нашу біду, триває. Бандера і Лебедь розходяться все далі.

— І чого вони не мирять?

— З Бандерою ніхто не хоче сідати за один стіл, тому що був пов’язаний з абвером.

— А Лебедь, ні? Та я на власні очі бачив у Львові отакенну афішу за його підписом: Микола Лебедь, обер-лейтенант другого відділення. А це хіба не військова розвідка? Хіба, прошу пана, то не абвер?

— Воно-то так, проте… Бандера — це вже застаріле політичне поняття, а Лебедь зумів виставити себе лідером більш гнучкого організаційного крила. Його погляди демократичніші, й це імпонує сьогодні американцям більше, ніж колабораціонізм Бандери.

— Так, так… Граємось у демократію. Вже бачили ми ту демократію ще в сорок четвертому. Коби не тверда рука Степана… Забули, забули вже крем'янецьку відправу…

— Ні, Енею, ми при твердій пам'яті.

— То чого ж знову за демократію завели? Вам мало Павленка, котрий усю ОУН ладен був зліквідувати… Чи, може, й там, по закордонах, до ваших любих демократів теж більшовики підшилися?

— Ні, друже Енею, не підшилися. Все просто і закономірно: старе дерево дає нову брость. Згадайте, як з'явилася на світ божий ОУН бандерівців. Сьогодні ця гілка всихає. Супроти історії, супроти доби, супроти власного народу вона нікчемна, бо безславно програла свою ставку на Гітлера.

— А так, так… Ми старі, віджилі нікчеми, а ви молода брость… Ми догниваємо тут по схронах, а ви там граєтесь у політику. А так, так… Так воно завжди було: одне молоти язиком, а друге — перти плуга. Скажу я вам, Туре, рано ви списуєте Степана… Рано! Бандера — знамено, а хто такий Лебедь?

— Те має визначити час… А поки що ОУН бандерівців гирями висне у нас на ногах.

— У кого це, у вас?

— У мене, у вас… Адже ви теж сповідуєте засади УГВР.

— Я? Я вірю в Бандеру, і тільки в нього! — рішуче рубонув рукою повітря Еней.

— А підкоряєтесь наказам Леміша, а він, як вам, певне, відомо, є генеральний секретар УГВР, що веде оружну боротьбу за українську…

— Хай так, — урвав Еней. — Хай так, хоч яка вже там боротьба…

— Ні, друже, підемо до кінця. Ви визнаєте цей факт?

— Та визнаю, а куди ж я подінусь…

— Так чому ж не ми, а хтось інший повинен репрезентувати інтереси воюючої України там, як ви кажете, но закордонах?

— А так, ми, і ніхто інший. Тільки чому Бандеру в тінь?

— З наказу Леміша на чолі організації стоятиме триумвірат: Ребет[15], Матла[16] і Бандера. Як до такої реформи ставляться тут, у краї?

— Не знаю, не знаю…

— А ви особисто?

— А що? Я думаю: навряд… Навряд чи вони таке підтримають, вони тут щодня на кулі наражаються, а там якісь Ребет з Матлою. Підпілля тримається на людях ще краківського гарту, старшина з дивізії «СС-Галичина», з батальйонів «Нахтігаль» і «Роланд», з тих, хто проходив вишкіл у роті нумер вісімсот і дивізії «Бранденбург» ще перед польською кампанією, а ви з вашим Лебедем од них одвертаєтесь. Ви вже там такі гнучкі та мудрі стали…

— Ви мене не так зрозуміли, друже Енею. Ніхто від старих бойовиків не відвертається. Навпаки… Честь і слава вам! Ми всі звідти вийшли, проте не ті тепер часи…

— А так, часи тепер не ті. Часи міняються, і ми вже не потрібні! Побачимо, чого ви будете без нас варті. Побачимо… — Еней ухопив свою баклагу і, розкрутивши, вихилив. Гострий кадик скакав на худій, давно не митій шиї, над ним помелом метлялася руда борода. Випив, втягнув носом повітря, втерся рукавом. Очі набрякли, потьмяніли від затаєної люті, так, наче з глибин його чорної душі піднявся роками злежаний мул. Зібгав свого сардака, кинув у куток на лежанку й повалився на нього головою. Тур укрив його своїм пледом. Прикручуючи світло в лампі, промовив:

— Марно, друже, ви все те берете на серце. Це рішення проводу. Сам Леміш як провідник усієї ОУН розпустив закордонні частини і в телеграмі наказав створити триумвірат на засадах постанов краю.

— Він і Павленкове НВРО наказав утворити, — буркнув, одвертаючись до стіни, Еней.

Тур посміхнувся і примирливо сказав:

— На добраніч… Воно вранці все виглядає не таким похмурим, як увечері, — торкнувся рукою Енеєвого плеча й вийшов.

З відсіку радиста крізь щілину в дверях пробивалася смужка світла.

— Спите? — запитав, просовуючись у вузький отвір.

— Ні, друже провіднику, не сплю. — Андрій підвівся з лежанки.

— Сідайте, поговоримо, — запропонував Тур і сам присів на край сидіння, що колись слугувало шоферові вантажної машини. Згадалась Оксана. Вона друкувала тут його відозви. Це сидіння їй принесли за його наказом з долини, бо не могла спати на твердому. Тепер їй не твердо, тепер їй земля пером…

Відігнав непрохані думки, пильно поглянув на радиста. Щось було в цьому хлопцеві міцного, що привертало до нього увагу. Зібраність, твердість характеру. Саме цим він відрізнявся від Лиса й Мари. Варто було б пильніше придивитися до нього, перш ніж залучати до такого важливого акту, та хіба для того є час? Справу треба робити негайно. Он, бач, що говорить Еней… Старі бойовики реформи не підтримають. І мотиви переконливі. А чи захоче Леміш сьогодні позбутися свого виливу серед них? А що як передумає і почне рачкувати? Хіба сам він не був пов'язаний, з абвером? Ні, в справі з мандатом його краще поставити перед фактом. Завтра ж треба виходити в ефір і передавати заготовлений Лебедем текст. То вже потім, як сподобить бог зустрітися, доведеться пояснити, що, мовляв, обставини змусили. Та щось уже придумається…

— Ось що, друже Максимо, завтра ми залишимо цей постій і рушимо далі. Завтра надвечір ви зв'яжетесь із розвідцентром і доповісте про наше щасливе приземлення.

— Я маю зв'язатись і з штаб-квартирою на Цеппелінштрасе.

— Знаю. І туди, й туди передайте ось це. — Тур дістав з кишені вчетверо згорнутий папірець і подав його Андрієві. — Зашифруйте зараз. Текст поверніть мені.

Андрій узявся до праці, дістав шифрувальний зошит, розгорнув текст. Це була телеграма, яка йому, невтаємниченому в тонкощі політичної гри, ні про що не говорила. Більше з професійної звички він запам'ятав її слово в слово.

— Думаю, вам не варто нагадувати, що жодне слово…

— Я присягав.

— Про те, що ви маєте передавати цю радіограму, не повинен знати ніхто, крім нас двох.

— Та ще, мабуть, тих, кому вона адресована, — посміхнувся Андрій.

— У вас веселий настрій. Це добре… Абисьте ще була легкою рука. Добраніч. Сеанс почнемо перед відходом. Чи все вам зрозуміло?

— Все, друже провіднику. Добраніч.

Тур вийшов. Андрій загасив ліхтарика й ліг, проте сон тікав од нього. Тривожила, не давала спокою думка, чи правильно поводиться? Нервова напруга була такою високою, що думки ковзались, плутались у свідомості. Однак у самій серцевині його душі трималось міцно збите докупи ядро. То була воля, рішучість вчинити задумане, не відступити від того, до чого йшов роками, що стало змістом життя. Шкода, що не вдалося вискочити з бункера. Коли б не та пісня… Тур ніби довіряє, навіть вирізняє з-поміж інших, але то лише до пори. Грається, як кіт з мишею… Що значить ця телеграма? Підтвердження якого мандата? Хто дав їм той мандат? Хто уповноважив виступати від імені… Підписана якимось Лісовим і ще Ковалем, а вони її й у вічі не бачили. Ні, тут щось не так. Щось ви приховуєте, друже провіднику… Але що саме? Як там далі?… Цей мандат є тимчасовим, бо УГВР в краї має намір вислати за кордон свого компетентного представника для врегулювання, вирішення всіх актуальних питань відносно становища в краї… І знову підпис: В. Коваль. Голова генерального секретаріату УГВР, полковник… А може, це Еней, адже і його називають полковником? А Лісовий? Мабуть, і він мав би спочатку прочитати, перш ніж ставити свій підпис, адже не хто-небудь, а член президії колегії. Та ні, де той секретаріат, де та президія, коли Тур нікого, крім вошивого Енея, ще не бачив. Такі широкі повноваження дають після представницького обговорення на з'їзді чи конференції, де ці рішення мали б прийняти, а тут не встиг закопати парашута, як уже: номер 62, 63! Миколі Лебедю! А чому не Бандері, про нього ж мова? Передавати доведеться і на Цеппелінштрасе, і на хвилю американського розвідцентру. Що за цим криється? А що, власне, криється за тим, що ти сам з американської розвідшколи потрапив до боївки, якою опікувались Бандера і Ленкавський, а вони, як відомо, пов'язані з англійцями. Тільки безсилля і цілковита безпорадність тому причиною. Боївка мала б збирати розвідувальні дані для англійців, а передавати доведеться на американський розвідцентр… Ні, варто походити з ними ще трохи, визнати якомога більше, а вже тоді прийти не з порожніми руками. Мовчати, слухати, набирати в пам'ять…

І куди з цієї криївки поведе їх Еней? Тур щось казав про Леміша. Вже збагнув, що Леміш, Кук, Коваль — одна й та сама персона: головнокомандуючий…. Ох, незле було б визнати, де переховується цей полковник Коваль…

Сон підкрався зненацька і таки зморив хлопця.

Другого дня, надвечір, вийшли в ефір. На Цеппелінштрасе, як і було домовлено, Андрій відстукав відкритим текстом: «Прибув щасливо». Відповідь отримав ще коротшу: «З богом». На хвилі розвідцентру на них чекали Ромер і Лебедь. Тур зрадів такій увазі й наказав негайно передавати зашифрований текст радіограми. Андрій узявся до роботи. Коли було передано текст і він перейшов на прийом, у навушниках пролунало: «Дякую, Василю! Микола Лебедь». Цю радіограму передали відкритим текстом.

— Що? Що там? — нахилився до рації Тур.

— Дякують якомусь Василеві… Кінець зв'язку. — Андрій зняв навушники і вимкнув живлення.

— А хто сказав? Як саме?

— Отак, як я вам: «Дякую, Василю! Микола Лебедь». Та й по всьому.

Тур, мабуть, чекав більшого, бо трохи засмутився, проте дістав із кишені ще одного папірця і подав радистові.

— Закодуйте, Максиме… Дорогою десь зупинимось і передамо…

Андрій поклав поперед себе шифрувальний блокнот.

Тексти радіограм — і тієї, що вже передана, і цієї, за номером 64, 65, 66, без сумніву, заготовлені в Мюнхені. Лебедь, який дякував Василеві за першу, за цю дякуватиме ще більше, адже вона розв'язує руки, дає поштовх до дії. Йдеться про повалення Бандери! І знову цей Леміш. Його ім'ям хтось нагострився турнути Бандеру з трону. Хто? А може, сам Лебедь? Треба в усьому розібратись, а вже потім приймати рішення. Американський розвідцентр чекає його виходу в ефір через тиждень. Хтозна, як обернеться для нього цей тиждень?

У горах споночіло швидко, а в лісі й поготів. Уже годину після виходу в ефір боївка була в дорозі. Поспішали якомога далі відійти від бункера, напевне, вже запеленгованого чекістами. А ніч видалася хоч в око стрель. Еней вів їх такими глухими стежками, які й удень розгледіти важко. Андрій звернув увагу на вельми промовисту деталь: Тур поміняв місцями Грицька й Мару. Тепер Мара йшов у хвості, а Шпинь сопів Андрієві в потилицю. «Що б воно значило? Може, зрозумів, чого я тоді вилазив з бункера? Ні, тут не обійшлося без нашіптувань Лиса. Той уже так хвостом мете перед провідником, що гидко дивитись…»

Усе тут було гидким Андрієві. Серед цих чотирьох, з якими доля так несподівано пов'язала його, не було жодної щирої душі. Від їхнього постійного говоріння про високе служіння народові відгонило безсоромною брехнею, від слів — облудою, від них самих — брудом і відразою. Все більше насторожувала, вочевидь, кимось непогано вигадана афера з мандатом для УГВР. Страшне як не хотілося бути причетним до неї, та що вдієш? «Гадаєш, що так уже й нічого не можеш зробити?» — сам собі ставив запитання Андрій і сам відповідав: «Можеш, ще й як… Адже від тебе належить, буде чи не буде передано радіограму за номером 64, 65, 66. Варто, приміром, зіпсуватися рації, й усі їхні хитромудрі мандати полетять в помийницю, а не в ефір. Але як її зіпсувати? Тур уже дав зрозуміти, що хоча сам і не вміє працювати на ключі, але добре знає систему радіозв'язку. А може, він і в техніці розбирається, може, навмисне не розкриває того перед тобою, а коли що не так, не за руку — за горло вхопить».

Ліс несподівано закінчився. Гора відкрила полонину, порізану глибокими зморшками яруг, урвищ, зсувів. Еней повів боївку узліссям, хоч це був не ближчий шлях. Проте обминути провалля й стрімкі кручі йому ніяк не вдавалося. Часом доводилось іти облазом уздовж гранітної стіни, часом під ногами ворушилося каміння крутого осипу.

Боївка саме виходила на край урвища, як раптом Андрієві сяйнула думка кинутись униз, туди, де з темряви провалля випиналися чорні піки ялиць. Схил стрімкий, усипаний камінням. Не падати, а скотитись ним, і від рації, що була зараз у нього на плечах, навряд чи щось залишиться». Це треба зробити тут, зараз, бо, як зійдемо в долину, такої можливості вже не буде».

Ще крок, ще… Ось він, камінь, що посунувся під ногою в Тура. Андрій наступив на нього і враз, ніби втрачаючи рівновагу, змахнув руками, скрикнув і полетів донизу. Зрушене його тілом каміння, дрібне і велике, зашурхотіло, загуло слідом за ним. Його кинуло спиною об гостру брилу, перевернуло догори ногами і покотило, понесло. Іскри сипонули з очей, біль страшний, немилосердний шарпнув ліву ногу. Закричав, спробував руками зачепитися за кущ, але зірвався. Впав на дрібне, пересипане піском каміння і ще кілька метрів сунувся, поки не прикрила його лапаста гілляка смереки.

Спробував підвестися, стати на ноги, та де там. У лівій гомілці спалахнув такий біль, ніби хто її різав. «Невже зламав ногу? Як же тепер?» З усіх боків чулися йому голоси. Згори когось спускали на мотузці, інші ніби вже встигли обійти кручу і, здавалось, наближалися з лісу. Загуло десь поруч, обсипаючись, каміння, й за якусь хвилю над ним схилився Мара.

— Живий?

— Та ніби… Тільки от нога…

— Що нога?

— Мабуть, зламав…

— Це погано… Ану, давай встанемо. — Мара підхопив його попідруч і спробував поставити на ноги. Андрій і сам хотів того, але як тільки наступив на ліву, біль з новою силою полоснув серце. Він зціпив зуби, але й крізь них вирвався стогін.

— Що, болить? А шляк би його трафив… не везе…

Мара обв'язав Андрія мотузкою і гукнув нагору, щоб тягли.

— Та почекайте, хай уже й ті підійдуть…

— Хто?

— Та там ніби хтось… Голоси чулися…

— Ти часом голови не ушкодив? Тут яма, провалля…

— Виходить, то луна так…

— Виходить, виходить… — бурчав Мара. — Як ти сам тепер ходитимеш? От ускочив, як когут в окріп…

Мотузка напнулася її потягла Андрія нагору. Піднімали недовго: за кілька хвилин уже сидів на стежці під скелею. Підійшов Тур, нахилився до нього, зло спитав:

— Що трапилось?

— Камінь з-під ноги вислизнув…

— Рація ціла?

— Не знаю… Я, здається, ногу зламав…

— Цього ще бракувало. Ану, роззувайся.

— Не можу, боляче…

— Терпи, козаче, отаманом будеш, — хихикнув над вухом Еней і вчепився у лівий чобіт. Од болю потьмарилось у голові, але стерпів.

— О, та вона в тебе таки добряче розпухла. Знімай паска… — Еней витяг із свого мішка змотану в клубок широку, на три пальці, грубого полотна стрічку і заходився перев'язувати Андрієві пошкоджену ногу. Перев'язував щільно, а потім ще й паском затягнув. — Чобота ми тобі дамо в руки, встромиш у нього якийсь патик — буде замість милиці. Ну, а тепер вставай… Ні, зажди, дай-но мені свою рацію…

Андрій скинув з плечей лямки. Потроху звівся на ноги, спробував наступити на ліву.

— Ну, як?

— Та ніби…

— Якось до Іванової хати додибаєш, а там…

Боївка знову рушила в путь. Поминули скелю, обійшли ще одне провалля й занурились у гущавину лісу. Тур торкнувся плеча Енея:

— Перепочинемо трохи та заразом і рацію перевіримо. — Провідник посунув на Андрія чорний, як грозова хмара. — Розгортай…

— Грицьку, — сказав Андрій. — Подай-но сюди рацію і допоможи мені кинути на оту смереку антену.

Андрій не дивився на Тура, проте кожною клітиною відчував його ворожість, агресивність, лють. Чомусь пригадалось, як ішли вони колись за Крайніченком через Мертві гори… «Де тепер майор? Що з ним? Просив мене вклонитися землі…» Тур уже виймав з-за пазухи пістолет. «Чи потрібен я йому з розбитою рацією і поламаною ногою, чи буде він і далі зі мною панькатись? Чи не розрядить він у мене свого машіненпістоля».

— Ну що? — навис над радистом Тур.

— Зараз побачимо…

Андрій зняв з рації чохла, підключив антену. Провідник чекав з якоюсь сатанинською напругою. Вона передавалась, неначе електричний струм. У Андрія почали тремтіти руки. А тут ще й Шпинь встромив свого носа. Очиці блищать зловтіхою, облизує тонкі губи, сопе над вухом.

Андрій відчув холодок страху. Ніби морозом, обсипало колючками серце. «А коли справді зіпсувалась рація? Кінець! Як каже Грицько, клямка!» Увімкнув батарею живлення, клацнув тумблером — глухо!

— А що? Догрався? — показав жовті, як у вовка, зуби Шпинь. — А я казав!

Андрія пройняла лють.

— Заберіть його звідси! — звернувся до провідника. Але той ніби не почув.

— Хто-небудь подайте мені мішка… Там запасні батареї…

— Та слухайте ви його… — процідив Шпинь.

Проте Мара подав мішка.

Андрій заходився виймати старі та заправляти в гніздо рації новий комплект батарей. Усі стояли й стежили за кожним його рухом. «Трапляється, коли людина в одну мить може посивіти, — майнуло в Андрія в голові. — Але це не той випадок… У мене, здається, й посивіти вже не лишилося часу!» Увімкнув батарею, рука лягла на тумблер. Звів очі на Тура. Обличчя провідника перекосила судомила люті. Клацнув вимикач, але примусити себе поглянути на щиток у Андрія не стачило сили.

— Ти диви… Загорілося… — якось непевно мовив Шпинь.

Андрій повернув коліща варіометра. В навушниках, що лежали у нього на колінах, по-пташиному заспівав ефір. Подав навушники Турові.

— Працює…

— Це добре… — по довгій паузі видихнув провідник, — Це дуже добре, друже, а то я вже… подумав, що ти навмисне…

Андрій глянув Турові просто в очі.

— А ви більше шептунів слухайте…

— Котра година? — спитав провідник.

— Чверть на шосту, — підказав Еней.

— Текст зашифрував?

— Усе готово. Через три хвилини можна виходити в ефір.

— Давай… А ми всі ходімо десь далі, щоб не заважати. — Провідник поклав Андрієві на плече руку. — Я так і думав, що передамо десь з дороги.

— То правда, — сказав Еней. — З дороги краще, бо з Іванової хати не варто. Засічуть…

Хата Івана Кулика стояла край села, попід лісом. Еней добре знав ці місця, бо вивів наче по азимуту. Однак до хати не пішли, попадали хто де за кущами: відпочивали. Тур з Енеєм виповзли на узлісся й довго роздивлялись, чи нема засідки.

— Та ні, тут надійно, — упівголоса говорив Еней. — Цю хату я ще минулої осені вподобав. За кілька ночей вирили криївку і залягли на зиму, як ведмеді в барліг. Сиділи тихо, бо навкруги таке коїлося. Вже так напосіли совіти, «яструбків» тих розвелося, чекістів, активістів сила-силенна. Де хто з криївки носа вистромив, так і накрили сердешного. За одну зиму вибили підпілля до ноги…

— А ви так і сиділи тихо всю зиму? — запитав не без іронії Тур.

— Ні, разів кілька таки виходили, але, щоб не викликати підозри, чинили екзекуції по інших селах, а більше — по інших районах. Поки чекісти розберуться, хто та що, а ми вже знов у схроні й тиждень-другий сидимо тихо. І все ж із п'яти чоловік лишилося двоє…

— Хтось ходить, — насторожився Тур.

— Іван… До вітру вийшов… Так от, я й кажу: сиділи тихо, а з п'яти лишилося двоє… Одного чекістська куля дістала. Другого довелося самому прибрати, бо вже дуже сумував за совітським раєм, а третій, сердега, зсунувся з розуму, здитинів зовсім…

— Не подобається мені ця тиша…

— А тут завше тихо. Місце таке, що й собаки бояться, не гавкають.

— А хазяїн сам живе?

— Сам… Жінка ще минулого літа поїхала до дітей, десь аж на Донбас. То я його намовив… Він, той Іван, слова супроти не скаже. От і відписав жінці, щоб додому не поспішала. Мовляв, тут скрутно, мор на худобу, хліб не вродив… Він мені ще й родич, Іван. Як то кажуть, коли мій дід горів, його спину грів. З осені була в нього корівка, тримав поросятко, з десяток курочок подвір'ям бігало. За зиму все пішло на харч. Бойовики — хлопці молоді, хвалити бога, їдять як не в себе…

— А криївка має якісь запасні виходи?

— А так, так… До повітки і в ярок. Проте господь бог милував. — Еней побожно перехрестився. — Я ж кажу, тут тихо… тихо тут…

— Ну то підіть на обійстя та попередьте хазяїна.

— А що його попереджати? Ходімо, поки ще не зовсім розвиднілось.

Тур промовчав. Еней знехотя підвівся і, пригинаючись поза кущами, що росли на обніжку Іванового поля, подався до хати. Він ще не пройшов і півдороги, як на обійсті щось наче зблиснуло. Андрій придивився пильніше. За вранішнім туманом, за білим його пасмом, сяйнули язики полум'я і повалив дим. Горіла хата. Подвір'ям бігав якийсь чоловік у спідньому і тицяв віхтем палаючої соломи попід стріху. Густий чорний дим стовпом підпер низькі хмари.

Десь на селі вдарили на сполох. Вили у рейку, бо луна розлягалася дзвінка і тривожна. А хижі язики полум'я вже лизали покрівлю на хаті. Андрій бачив, як Еней кинувся бігти. Вибив ногою благеньку хвіртку, підскочив до хазяїна і затопив йому кулаком у пику. Він щось кричав, погрожуючи автоматом, але дядько в спідньому підвівся й пішов на нього з піднятими кулаками. Еней знову збив його, але той таки зіп'явся на ноги і закричав гучним, страшним голосом: «Душогуби! Будьте ви прокляті!»

Чи то вітер ураз повернув у бік лісу, а чи крик був сильніший за весь попередній галас, а тільки ті, хто перебував зараз на узліссі, почули його. Вдарила автоматна черга і, розметавши руки, впав посеред двору хазяїн. Із палаючої хати на гайок вискочив хлопець, але навіть не встиг крикнути. Енеїв шмайсер дістав і його. З села на пожежу бігли люди. Побачивши їх, Еней вискочив з двору і кинувся до лісу.

— Засідка, чи що? — спитав Тур, коли той, відсапуючись, упав біля нього.

— Та ні… Іван хату спалив. Сам… Щоб нас викурити. Стерво!

Розділ третій ВЕРТЕП НА ЛЯЙМІ

У квартирі Кислицького розривався телефон. Хазяїн приймав ранковий душ і тривалий час не чув його настирливого дзеленчання. Врешті, закутаний у махрове простирадло, він зняв трубку.

— Тут Кислицький.

— До дябла, татусю! Чого так довго спите?

— О, це ви, Дарочко… Чим зобов'язаний?

— Приємні новини.

— Які саме, моя ясочко?

— Приходьте до нас на сніданок, про все й довідаєтесь.

— О-о… Матиму за честь! А все ж, що вас так розвеселило? Хоч півслова, бо згораю від нетерпіння.

— Приємні вісті од Василя! То ми на вас чекаємо, шановний.

— Біжу! Лечу, моя…

Кислицький хотів сказати Дарці Ребет ще якогось комплімента, але вона вже повісила трубку. «Вісті од Василя? Так швидко? Скільки ж це часу пройшло? Тиждень? Та ні… Минулої п'ятниці вони обідали у Ліппольца, і він бачив Василя… Тур сидів з Миськівом і ще з якимось похмурим паном в окулярах. А сьогодні яке? Восьме, вівторок… За п'ять діб обернувся. Виходить, Лебедь уже має мандат, підписаний генеральним секретарем УГВР Куком. Бандері кінець. Таки взули Степана в постоли. Що робити? Гай-гай, Бандера так не дасться! Буде бойовище! Але як тут розумненько повестися, щоб, сохрани боже, не потрапити під кулак ні одному, ні другому. Переможе Микола — тут усе буде гаразд: я з ними. Он на сніданок запрошують. А здолає Степан? Ох, треба його попередити. Нехай знає: Кислицький дотримав слова… А як про те довідається Лебедь? Одірве мою дурну голову… Ох, ох, ох… Гаспидська ситуація, прости господи…»

Карпо Кислицький метнувся до шафи, дістав парадний костюм, вскочив у штани, натягнув на ще вогке тіло сорочку. «Так! Треба негайно подзвонити на Крайтмайштрасе! Тільки дзвонити не з дому, а з автомата. І не затримуватися довго, щоб, боронь боже, не викликати підозри у тих… Це ж на сніданку вже, певне, будуть і Лебедь, і Матла, та й Левко з Даркою. У них не очі, а скальпелі, сидиш, як під рентгеном…» Нерви в старого розходилися, поліз до аптечки за ліками. Випив краплі, пирснув на себе пахучим лосьйоном, причесався й вискочив за двері.

На вулиці чорт стикнув його з Миськівом. Довелося знімати капелюха. Миськів теж привітався, а на пиці просто таки написано: «Куди це ви, панцю злотий, вирядилися зрання?» Напустив на себе заклопотаного вигляду і попрямував далі, щоб не почав питати. За рогом був автомат, але скористатися ним побоявся. Забіг до першого ж гаштету і, поки готували каву, вхопив телефонну трубку. На Крайтмайштрасе відгукнувся сам господар. Кислицький затис пальцями носа і загугнявив:

— Степцю, це ти? Це я, Степцю… Тільки не називай мого прізвища.

— Хто це говорить? — роздратовано запитав Бандера.

— Та я, я… — старий відпустив носа. — Це я, Степанцю… Погані вісті. Ярополк отримав із краю мандат. Більше говорити не можу. Бережися, там все проти тебе! — кинув трубку, підбіг до стойки, де вже парувала його кава, сьорбнув раз-другий і подався далі.

Дарка зустріла Кислицького в передпокої.

— Що це ви запізнюєтесь, дорогенький?

— Та так вже біг, моя ясочко.

— Заходьте, давайте сюди капелюха. Я й служницю відпустила… Такі гості!

У вітальні Ребетів зібралася чи не вся верхівка «Закордонного представництва УГВР». Крім Лебедя і тих, хто мав увійти до тріумвірату, були ще отець Гриньох та Лопатинський[17]. Карпа Кислицького привітали стримано. До нього тут ставилися швидше як до музейного експоната. Для них, молодших, він був — сама історія. Певне, тому, що подія, з приводу якої зібралися, була, на думку Лебедя, історичною, його запросили, як свідка. Принаймні там думав про це запрошення сам пан Кислицький. Товариство було добірним, і це гріло честолюбство старого.

Про кожного з присутніх він міг би розказати нащадкам багато такого, що навряд чи увійде в писання їхніх біографій. Хоча сам пан Кислицький потай писав мемуари, але про те навіть не заїкався нікому, міцно тримав язика за зубами; вмів досить вдало обминати рифи, вчасно відчуваючи щонайменші звивини в підводних течіях міжусобиць, і це поки що зберігало йому голову на плечах.

З Миколою Лебедем доля пов'язала його міцним вузлом ще в часи окупації Львова. З його штабом він тікав з України до Словаччини, потім — до Австрії, а пізніше — до Рима. В Братіславі в останні місяці війни допомагав йому спекулювати на «чорному ринку» американськими доларами, золотом, діамантами. Подібні послуги робив і в Римі та Мюнхені вже після закінчення війни. В таких делікатних справах був не лише виконавцем, а й порадником. Це він відвернув від Лебедя ганьбу, коли той через свою надмірну зажерливість пустився скуповувати кокаїн, маючи намір перевезти його з Німеччини до Рима в дипломатичній пошті. Микола тоді часто літав до Італії в товаристві Новака, шефа американської політичної розвідки. Це він, Кислицький, звів Лебедя через Ватікан з американцями, коли, налякані, переполохані, члени його штабу прибилися до Італії. Зрештою, ніхто інший, а саме він підкинув Миколі ідею й допоміг добути матриці фальшивих фунтів і доларів, які експедиція Керка підняла з озера Топліц. Так що перед Лебедем у Карпа Кислицького буди певні заслуги. В боротьбі Лебедя проти Бандери завжди йшов за Миколою, хоча, сказати правду, інколи не розумів свого улюбленця й шефа. Авантюризм у політиці виходив з його характеру. У справах «Закордонного представництва УГВР» той завжди йшов по лезу бритви, але, мабуть, десь на небі був таки патрон і в авантюрників, бо хто інший зумів би стільки років висмикувати Лебедя з пасток неушкодженим.

У вогонь чвар, що постійно горів між Бандерою і Лебедем, підливав масла Стецько. Пан прем'єр не міг заспокоїтись: Лебедь як секретар закордонних справ УГВР у своїх діях був непідзвітний Бандері, що дозволяло половинити щедре фінансування розвідок. Стецько не міг змиритися з думкою, що місце Бандери посяде не він, а Лебедь І Кислицький знав: його коханий шеф давно хворів вождизмом і, якби не одна вельми суттєва обставина, давно пошив би Бандеру в дурні. В цій грі був третій — Василь Кук[18]. Сьогодні ніхто з тих вождів, що крутилися на еміграції, не варті його мізинця. Хто вони? Полова. Подув вітер, і аж ось де опинились, а він там, у краї, і його голос у всьому перший! До того і Бандері, і Лебедю варто було б знати, що то за єден. У його руках і сила, і влада над всією ОУН, а у цих лише закордонні частини та представництва. Кук усьому голова, як скаже — так і буде.

— Шановне панство, прошу уваги. — Лебедь підійшов до столу, взяв маленьку, китайської порцеляни чашечку з кавою, пригубив і знову поставив на блюдко. Присутні наблизилися до столу, підкреслено уважно заглядаючи в очі промовцеві.

— Ми закликали вас до цієї гречної господи, щоб сповістити… З краю на адресу нашого представництва надійшов мандат, який покладає на нас з вами високу і відповідальну місію репрезентувати перед державами вільного світу інтереси воюючої України!

Зірвалися оплески. Лебедь підняв руку.

— Панове, прошу ознайомитися з цим історичним документом!

Текст телеграм за номерами 62, 63 і 64, 65, 66 пішов по руках, хоча багатьом він був добре відомий. Кислицький стояв збоку і дивився, як удають захоплення пани Гриньох, Ребет, Матла, Лопатинський, котрі ще тиждень тому на таємній раді затверджували остаточний текст цього мандата і наставляли Тура, що зголосився летіти, радили, як схилити Василя Кука на свій бік. Ох, нелегка то була справа. І не лише йому, Кислицькому, вона видавалася такою. Генерального секретаря УГВР у краї знали як твердого, стійкого праведника.

Може, й недоречно під таку врочисту хвилину згадалися надруковані в часописі «Самостійна Україна» слова, які, за висловом Лебедя, поділяв Василь Кук: «Здебільшого, бандерівці, УГВР та їхні поплічники переконують себе й український загал, що всі вони не в еміграції, а в краї, і промовляють до нас буцімто звідти, з України… Дійсність, без найменшого сумніву, говорить до нас з баварських гір… отець Іван Гриньох — з Мюнхена, Микола Лебедь — з бруклінських бруків». Треба буде якось поцікавитись, хто автор цих рядків — петлюрівець чи, може, гетьманець. Ці діди бувають гострі на слово, холера б їх забрала. А хіба не гостро зауважив у «Заповіті борцям за визволення» Винниченко: «А звідки ж ви знаєте, що вона (українська нація) доручила саме вам, оцій саме купці людей, представляти її волю? Де ваші повноваження? Хто вас обирав на такий надзвичайно важливий пост? Хто вас контролює, перед ким ви звітуєте за свою діяльність і за ті акти, які ви іменем всієї нації заключаєте і можете заключити? Коли у вас таких повноважень немає, коли ви дієте самі від себе, то чи не чините ви державного злочинства?»

«Гай-гай, ще добра пам'ять у вас, пане Кислицький, проте не здумайте процитувати ці рядки зараз, коли п'ють за здоров'я Кука і Лісового… Лісового? Та невже ж їм, дурисвітам, невідомо, що його вже кілька років нема на світі? Ану, треба б собі глянути у той мандат. Так і є: «Від імені презид. колегії М. Лісовий». Хто ж це їм такого їжака підсунув? Сказати чи ні? Ой, ні… нехай самі дотумкають, а я вже помовчу, бо та тверда пам'ять таки зведе мене в могилу. Хай йому біс…»

Старий аж упрів. Витяг хусточку, витер спітніле чоло.

— Що, розхвилювалися, татусю? — Дарка підкотилася з тацею. — Ось візьміть келишок та випийте за успіх нашої благородної справи.

— Дякую, моя ясочко… Гречна моя пані… Старий я стаю…

— Та що ви. Ви ще в нас о-го-го…

— Панове! — знову підвищив голос Микола Лебедь. — Сподіваюсь, ви уважно поставились до настанови генерального ознайомити з рішенням Бандеру? Хто має бажання виконати цю неприємну місію?

Запала мовчанка. Кислицький уявив собі того бідолаху, який добровільно наразиться на гнів Бандери, і йому поповзли по спині мурашки. «Мабуть, доведеться йти Матлі й Ребетові. Воно не завадило б і Миколі хоч раз глянути в очі Степанові, а то гризуться чужими зубами. Щоправда, ні той, ні другий далеко не лицарі й ніколи не ходили на прю з відкритим забралом. Такий крок, безумовно, викликав би позитивну реакцію емігрантського середовища, і прихильників Лебедь мав би вдвічі більше. Та благородство не та риса, що визначає моральне обличчя його шефа. Підступність була завжди його зброєю, а в справі з фальшивими грішми проявилась уже занадто гостро. Це ж треба так хитро обернутися, так обкрутити Степана, щоб той останню боївку, яка йшла до краю, з власних рук винагородив фальшивими банкнотами. Тепер кримінальна поліція розшукує фальшувальників, бере розгін до Бандери, і це тоді, коли духовним батьком авантюри був і є Микола Лебедь. Треба нагадати Степанові, щоб прибрали з Фіріхштрасе фальшівню, бо як нагодиться поліція, то дістанеться і тому, й другому. Оце зараз їм потрапити на шпальти газет як фальшувальникам валюти — і всі їхні хитромудро добуті мандати полетять на смітник».

Кислицький уже хотів підійти до Лебедя, але, почувши раптом своє прізвище, нашорошив вуха.

— Отож, панове, підуть троє: Ребет, Матла і… як нейтральний свідок цієї історичної акції, старійшина нашого руху шановний пан Карпо Кислицький.

Зрозумівши, про що йдеться, старий отетерів зовсім.

— Дякую за честь, п-папове, але п-прошу зважити на мій…

Перед очима постало спотворене люттю обличчя Бандери. Степан не дурний, одразу змикитить, що мандат — брехня. Не міг Лісовий підписати, та й підпис Кука сфальшовано, бо хіба він сліпий чи не зна про смерть Лісового? Це вони всі тут ніби засліпли. Та хай грають собі в політику, хай тішаться в мишачій метушні міжусобиць, а йому вже, мабуть, зась. Серце схопило, немов у кліщі, не продихнеш. Ох, ох… Не ті роки, не те здоров'я… А як жити? За які дивіденди триматися на плаву? Так хоч уряди-годи підкинуть гонорар за дрібні послуги.

— Що з вами, татусю? Вам зле? Вас кличуть, — мовила господиня, підштовхуючи старого до Матли й Ребета.

Того самого ранку Ярослав Стецько[19] запросив на раду людей, від яких залежав успіх операції «Смолоскип». Пан прем'єр не вважав таку назву для друкарні вдалою. Йому більше подобались назви на зразок: «Просвіта», «Промінь», «Сіяч», «Громада». «Та що вдієш, коли смаки міняються. Сьогодні навіть загін для приборкання інакомислячих по таборах Ді Пі[20] довелося назвати «Огайо». А «Смолоскип» все. ж ближче і нагадує недавні «факельцуге[21]».

Запрошені були суціль люди, з якими пан прем'єр співпрацював не перший рік, — їм він довіряв, як самому собі. Ростислав Бендяк, Любомир Ординський, Володимир Кізян, Модест Залуцький, Іван Заграва — то все старі, перевірені діячі, письменники, науковці. Лише один був серед них, мов біла ворона, — Федір Крайніченко. В організації ніхто не знає, що воно за єден. Креатура містера Керка. Це він як керівник «Смолоскипа» має перетворити весь той блеф із арештом директора і судовим процесом на велику сенсацію, уславити діячів бандерівського проводу навіки, виставити перед усім світом як героїв. Для такої непростої акції потрібна людина чиста, стосовно якої совіти не мають жодних компрометуючих, матеріалів. Дібрати таку людину виявилось неможливою справою. Якщо задовольняли дані про освіту, культурний рівень, то не годилося минуле: або служив у поліції, або знався з гестапо чи абвером. Тоді Керк запропонував свого кандидата в директори. Друкарня вже працювала на повну потужність, матеріали, які могли бути представлені на суді й у держдепартамент, множилися, а майбутній директор ще не був навіть членом ОУН. Спішно провели членство. Одну з тих «праць» для аналітичного бюро Сі-ай-сі[22] видали під його ім'ям, і з'явився в націоналістичному таборі новий «теоретик» руху. Зате яка біографія! Батько радянський політичний діяч, котрий загинув од переслідувань ДПУ. Сам закінчив Київський університет, учителював, потім — майор Червоної Армії, пройшов фронти боротьби з нацистами, сім кіл пекла Дахау й обрав вільний світ. Сповідує його ідеали, виступає на захист національних інтересів українців. Де ще взяти такого? Ні, панове, що не кажіть, а той генерал знає, що робить. Одне не дає спокою. А раптом? Що тоді? Провал і ганьба на весь світ. Тоді до американців і на поріг не потикайся. Воно, щоправда, можна все звалити на Керка, проте хто-хто, а пан прем'єр добре знає, що таке гнів хазяїна, геніальні плани якого бездарно провалено. Кому скрутиться, а куцому змелеться! Та цур йому! Цей «Смолоскип» так захопив його, що ледве стримував себе, аби не поділитися радістю з помічниками. Адже готувалася операція небачених масштабів, вона примусить заговорити про ОУН бандерівців не лише еміграцію. Від такої перспективи голова йде обертом. Із кінця війни сиділи, як цвіркуни у запічку, а тут відкриваються двері світової політичної арени. Особисті рахунки в банку, кредити для розвою справи, вояжі за океан… Де тоді буде із своїм Новаком пан Лебедь, у якій глибокій дірці доведеться тоді шукати того Ярополка окаянного?

— Панове, дозвольте познайомити вас з директором нашого нового видавництва.

Крайніченко мовчки вклонився присутнім.

— На чолі вельми відповідальної для нашого руху справи провід ставить людину крицевої волі й глибоких переконань. Сподіваюсь, ви вже встигли ознайомитися з останньою працею пана Федора… Крайніченка. Для тих, хто не читав, скажу: наша теоретична думка збагатилася. В особі пана Крайніченка маємо обдарованого вченого, я б сказав, філософа, глибокі думки і новітні погляди якого будуть покладені у підвалини нашої науки, збагатять теорію й допоможуть практиці розвою української національної революції…

Стецька слухали неуважно. Курили, перешіптувались. Знали, коли нема про що говорити, пан прем'єр впадають у патетику. Більш уважні помічали за ним і такий гріх: коли, розпалюючи самого себе, заноситься на верхи, обов'язково розляпає щось важливе з того, що говориться десь там, при зачинених дверях. Відчувалося, що й зараз його розпирає якась таємниця. Бачили, як він бореться сам із собою, аби не бовкнути зайвого, але наперед знали, що пан провідник не втримаються, і лише чекали, коли почне говорити про діло. Й ось, врешті-решт, зірвалось оте сакраментальне:

— Панове, ми всі тут свої люди, проте я змушений попередити, що те, про що я буду говорити, не повинно вийти за стіни цього кабінету…

Всі змовкли і, як по команді, почали гасити сигарети.

— Друзі! Вірні мої побратими, ми на дорозі вельми важливих подій! Справи друкарні допроваджені до того Рубікону, за яким, і про це настав час вас попередити, починається друга частина акції. Ви повинні бути готові до того, що найближчим часом нашу друкарню, склади і редакційну службу арештує американська поліція.

— Господи, чи можливо це?! — вихопилось у Залуцького.

— Можливо, друже Модесте. Цілком можливо… Операція задумана, як контрудар проти совітської ноти. Все, що видрукувано, конфіскується. Пана директора буде заарештовано. Судовий процес! Зрозуміло, він стане політичною трибуною, з якої ми викриємо більшовиків перед усім світом! Преса, радіо, кіно, телебачення… Наша боротьба нарешті стане відомою всім. Героям буде віддано належне! Про них заговорить світ! Американські сенатори зроблять заяву в конгресі… І все це, панове, про нас з вами, про ОУН бандерівців!

— Слава! Слава! — загули присутні.

— Тихо, панове! Всьому свій час. От складемо анонімного доноса, погодимо з відповідними зацікавленими чинниками, дочекаємось щасливого повороту цієї акції, а вже тоді вигукнемо: «Слава нашим героям і вождям!»

Пан Стецько купався в славі вже тепер, не чекаючи, поки розгориться вогонь від мудро закрученого «Смолоскипа». Розпашівся, очі палають, з чола котиться рясний піт.

Гірко було Крайніченкові думати, що цей демагог Стецько, який не потрапив у сорок першому змінити лакейську ліврею на візитку прем'єра націоналістичного уряду, прикриватиме свої гнилі болячки його репутацією борця з фашизмом, використовуватиме в своїх політичних інтересах чесне ім'я його батька. «Але ні, пане прем'єре, по-вашому не буде! Тепер я знаю, що робити! Дайте тільки час…»

Встановити контакт з Радянською комісією по репатріації тепер він міг, але, на жаль, це не вирішувало справи, бо те, чим він зараз переймався, стосувалося розвідки. Де і як шукати контактів з радянською розвідкою, він не знав, проте був певен, що шукати треба.

«Шість, три двійки, п'ятірка… Код… Папери Кьоніга вже другу добу лежать у багажному боксі Остбангофа. Їх треба забрати негайно, бо коли він не забере їх протягом останньої доби, служителі багажного відділення відчинять бокс… Такий тут порядок. Треба знайти можливість хоча б переховати папери в надійне місце… Але куди? Де він може їх заховати? В готелі не можна, там нишпорить Патриція… А де? Кому тут можна довіритись? Тегарт! Вольфганг Тегарт… Як же він раніше не подумав про нього? Сьогодні ж треба заскочити на Фріденштрасе. Це недалеко, за Остбангофом… Давній приятель Вольф… Цей усе зрозуміє…»

Од серця трохи відлягло, проте він не дав собі волі розслабитись. Нові й нові питання вимагали зусиль. Тепер, коли він вирішив готувати себе для тривалої роботи в націоналістичному таборі (а іншої альтернативи у нього не було), постала нагальна потреба набувати досвіду розвідувальної роботи. Раніше до того він не мав ні потреби, ні нахилу, а зараз треба було в собі віднайти здібності все бачити, вмить аналізувати, приймати рішення, завважувати те, на що колись не звернув би жодної уваги.

Про існування видавництва «Смолоскип» знала обмежена група людей, а про його справжню мету — ще менша.

Та вже зараз Крайніченко думав, як зірвати так тонко задуману Керком операцію. Бачилося кілька шляхів, і всі вони вели до засобів масової інформації. Зрештою, форми боротьби за умов, у яких опинився, можуть бути різними. В самому проводі вистачає підводних течій, по всьому видно: тут іде гризня не на життя, а на смерть, і, розібравшись у цьому гадючому кублі, можна буде тією чи іншою мірою впливати на хід операції «Смолоскип», а може, і взагалі — підкласти під неї міну. «Шість, два, два, два… п'ять! Планшет з паперами Кьоніга. Інвентаризаційні акти на бланках імперського архіву…»

Крайніченко так глибоко замислився, що коли до нього звернувся Стецько, мало не здригнувся від несподіванки.

— Пане директоре, чи є у вас якісь запитання до мене?

— Є… Проте я волів би обговорити їх конфіденційно.

— Ну що ж… Залиштеся… Ще раз дякую, панове, за допомогу, яку ви надаєте нашому видавництву. Хай вас бог пам'ятає. Я вас більше не затримую… — Стецько збуджено тис кожному руку, дружньо поплескував по плечах. — Ще раз нагадую! Пам'ятайте, панове, прошу вас, про особливу таємність усього, що пов'язано з акцією «Смолоскип».

Пани науковці згідно кивали головами, всім своїм виглядом показуючи, що таке застереження цілком приймають і, звичайно ж, не збираються розголошувати таємниць. Однак більшості з них кортіло якомога швидше залишити стіни кабінету й негайно попередити своїх шефів: пан Залуцький — з «Інтелідженссервіс», пан Бендяк — з французької «Сюрте», пани Ординський і Кізян — з ОУН мельниківців, а пан Заграва — рідного дядечка з крила Миколи Лебедя. Звичайно, про їхню таємну співпрацю з супротивними політичними угрупованнями і розвідками Стецько, а тим паче новий директор «Смолоскипа», не знали. Федір міг лише теоретично вирахувати таку можливість. — Тому коли Стецько повернувся до кабінету, Федір сказав:

— Мене непокоїть той факт, що все більше людей до часу проникають у таємницю операції.

— Ну, це ви… тривожитесь марно. Люди перевірені…

— Добре, коли так воно й буде, але я змушений повідомити про це генерала Керка.

— Аякже, аякже… Само собою… — Стецько раптом пильно зиркнув на нового директора, й гримаса відрази на мить майнула його обличчям. Він хотів щось сказати Крайніченкові, але до кабінету влетів Бандера. Блідий, з перекривленим од гніву обличчям, він підбіг до столу, кинув оком на Федора, потім на Стецька і раптом грюкнув кулаком об стіл.

— Вони йдуть… — брудна лайка вирвалася крізь його посинілі губи. — Ти чуєш, Славку, вони йдуть сюди! По мою душу йдуть!!!

Він повалився на стіл, уп'явся розчепірепими пальцями в сукно, потяг його на себе й роздер. Стецько замахав руками на Федора.

— Ідіть, пане Крайніченку, йдіть… Бачите, людині зле… Пан прем'єр випхав Федора за двері й, побачивши, що коридором наближаються Матла, Ребет і Кислицький, замкнувся зсередини.

— О, Федоре… Радий вас бачити, — мовив Кислицький, звертаючись до Крайніченка. — Що це вони там, га?

— Не знаю, мабуть, радяться…

— А ви ж як?

Матла і Ребет подалися до телефону.

— Та нічого… Потроху…

— Чув, чув… Директор видавництва! Це, я вам скажу, висока честь… Читав і вашу першу працю… Грунтовно й пристрасно. Я теж, знаєте, дещо… Для історії…

— Мемуари, чи що? — байдуже запитав Федір.

— І те правда… Проте більше теоретичні міркування. Хотів би вам показати. Коли до вас можна зайти?

— Коли вам зручно. Я завжди в другій половині дня у видавництві. Але не відкладайте, бо…

— Бо що? — насторожився Кислицький.

— Даруйте, але це таємниця.

— У вас від мене таємниці?! Федю, я ж вас на руках носив…

Федір нахилився до вуха Кислицького:

— Намічається великий зліт проводу Бандери. На світові політичні обрії виходять, і все завдяки видавництву…

— На світові політичні?! Та невже? О господи, кличуть… Я забіжу, Федю, десь по обіді. Сьогодні ж і забіжу…

Од штаб-квартири Федір рушив по Цеппелінштрасе в бік набережної. Вже за кілька кварталів, на розі Крюцплацу і Шмідштрасе, помітив за собою «хвоста». Це не здивувало. З того дня, як його повернули до Мюнхена, за ним втежать і вдень, і вночі. Справно проводжають з готелю до друкарні та штаб-квартири, ходять назирці по місту. Він уже знає своїх наглядачів в обличчя. Але цього, що йшов за ним від Крюцплацу, бачив уперше. То були все молодші, а цей мав років за сорок; похмурий, у темному завулку з таким краще не зустрічатися. За Плаунерплацом наддав ходи, вийшов на міст і раптом зупинився, дивлячись на канал, однак не випускаючи з поля зору Похмурого. Той теж вискочив на міст. Не переймаючись тим, що його помітять, зупинився неподалік і нахабпо почав роздивлятися Федора. «Цього ще бракувало. Може статися, поплентається за мною і до Тегарга? Ні, якось треба відірватись…» Крайніченко зійшов з мосту і попрямував до автобусної зупинки на Розенгеймерштрасе. Похмурий не відпускав його ні на крок. Довелося пропустити кілька машин. Стояв, поки не згадав, як повівся зі своїми філерами Віктор Гайсвінклер. Тоді несподівано скочив на приступку зовсім не того автобуса, на який мав сідати. Похмурий стрибнув за ним і, помітивши, що Федір сів і розмовляє з кондуктором, усівся й собі. Крайніченко дочекався, поки з-за рогу виїхало вільне таксі, вискочив з автобуса й зупинив машину. Коли таксист, на його прохання, обганяв автобус, Федір бачив: Похмурий прилип до вікна і з таким гнівом дивився на нього, ніби він не виправдав його кращих сподівань.

За кільча кварталів, коли автобус з Похмурим застряв на зупинці, таксі завернуло ліворуч, до Остбангофа. На Орлеансплаці Крайніченко розрахувався з таксистом і підземним переходом, попід залізничним полотном, попрямував на Фріденштрасе. Невдовзі вже стояв перед хвірткою будиночка Тегартів, але тут його спіткала невдача: двері були замкнені, на дзвоник ніхто не озивався. Чекати біля будинку не було сенсу. До вечора, коли вони повернуться з роботи, ще далеко. Крім того, ще має з'явитись у друкарні й перечитати цілий стос, з дозволу сказати, наукових рукописів, які для нього, певне, вже приготував пан Заграва.

Повертаючись назад, вирішив присісти на лаву в невеличкому сквері й спокійно обміркувати, як бути далі. «Шість, три двійки, п'ять… Власне, лишилась одна ніч. Завтра вранці бокс відчинять служителі багажного відділення… А може, забрати планшет з собою в друкарню і там… Але де там що можна сховати?» Раптом він помітив, що осінь уже торкнулася дерев. Тремтливі берізки шелестіли над головою вже призолоченим листям. У кущах про щось сперечалися всюдисущі горобці. Від залізниці, де шипіли маневрові паровози, долітали пахощі перепаленого курняка. Вони викликали неясні згадки про щось рідне, з дитинства знайоме. Він не дався на спокусу помріяти. На це не було часу. Ще якихось п'ятнадцять-двадцять хвилин він може втішатися самотністю й примарною волею, а там за ним кинуться по всіх усюдах. І першою сполошиться Патриція. Треба думати, поки ще є час.

При виході з скверу стояв сліпий солдат. Потертий мундир, чорні окуляри, лице в рубцях. Перед ним на розкладному столику лежали вирізані з дерева фігурки: коники, собаки, птахи. Біля нього сидів пес, старий і мудрий. На ньому був нашийник і помочі — на грудях і спині. До помочей прикріпили велику петлю з цупкого дроту, за яку при потребі тримався сліпий. Гордий своєю місією охоронця і поводиря, пес байдуже поглядав на перехожих.

«Здається, я вже десь бачив цього пса, — майнула думка. — А чи не той це пес, що?.. Треба довідатись…»

Федір підвівся й підійшов до сліпого. Взяв до рук кумедного дерев'яного півника, спитав, скільки коштує.

— Скільки вам не жаль, пане…

Федір дістав три марки і поклав на долоню сліпому.

— Це багато. Ви дуже щедрі…

— Беріть, я плачу за майстерність.

— Дякую… То, може, візьмете ще щось. Ось хоча б ще дього Рекса.

Пес, почувши своє ім'я, подав голос.

— Не хвилюйся, я тебе не продам… Це тільки твоє зображення. Нехай буде панові на пам'ять. Ти згоден?

Рекс знову подав голос.

— Скажіть, ваше прізвище часом не Тегарт? — запитав з надією Федір.

— Так, я Тегарт… Манфред Тегарт. А звідки пан знає?

— З вашим татом ми давні друзі… — схвильовано мовив Федір. — У Дахау для всіх нас він був…

Рука сліпого здригнулася. Він довго мовчав, нахиливши голову.

— Нема його більше… Минулої зими поховали…

Важкою була для Крайніченка ця звістка. Вольф Тегарт зараз був для нього єдиною надією на порятунок… Нема старого, загартованого бійця, який усього себе віддав боротьбі проти чорної сили, що хоч і змінила маску, а все ж лишається фашизмом. «Він мене розумів і вірив мені, старий друзяка Вольф…»

— Сумна звістка… Повірте, для мене це теж… — у голосі Федора вчувався біль.

— Я знаю, його любили… На похорон з'їхалися друзі по партії, підпіллю, гефтлінги Дахау… Перепрошую, геносе, як ваше ім'я?

— Федір Крайніченко… Я українець, він мене Тодором звав…

— Він згадував про вас. Ще минулого літа, як приїздив Франсуа Дервіль.

— Кажете, Дервіль? А чи не залишив він своєї адреси?

— Мабуть, залишив, бо Віллі днями збирається до нього в гості.

У голові в Крайніченка закрутилася віхола. Зусиллям волі, примусив себе спокійно зважити ситуацію. «Віллі збирається до Парижа… А коли через нього передати Дервілю планшет з паперами Кьоніга? Чи можливо це? Ні, навіть повірити в таке… Тоді можна було б написати листа, попросити, щоб Франсуа передав папери Кьоніга до нашого посольства в Парижі, щоб розповів там все про мене. Нехай назве їм мій табірний номер. Це буде паролем. Листи хай пересилають сюди, на адресу Тегарта. Їх можна буде отримувати через Манфреда, навіть не заходячи в дім… Але чи погодиться Манфред? Як поставиться до того Віллі?

— Геносе Манфред, чи не міг би я передати для Франсуа листа?

— Та звичайно. Ви приходьте надвечір, Віллі буде вдома…

— Не можу. Я вислизнув на кілька хвилин… — Федір замовк. До них підходила сивенька фрау. Привіталася з Манфредом, покрутила в руках дерев'яного півника і пішла собі. Федір нервово поглянув на годинника. Потім знову звернувся до сліпого:

— Вибачте, що турбую, але мені конче потрібно написати Франсуа. Чи не дозволите зробити це у вас вдома?

Прохання було не зовсім вмотивованим, та, певне, хвилювання Крайніченка переконало Манфреда більше, ніж слова.

— Гаразд, геносе, ходімо. Рекс, ми йдемо додому, — мовив Тегарт, складаючи свого парусинового столика. Його дерев'яні фігурки при тому враз опинилися в сумці, що утворилася з покриття. Сліпий узяв усе те під пахву, права рука лягла на дротяну петлю на спині Рекса.

— Форвертс…

За кілька хвилин Манфред уже прочиняв хвіртку до палісадника, Федір озирнувся — нікого. Ввійшов, зачинив за собою хвіртку, а серце забилося, защеміло: ось там, під деревом, вони стояли з Вольфом… Тоді він і не думав, що то була їхня остання зустріч. Вони зайшли до вітальні.

— Я так розумію, вам потрібна адреса Дервіля?

— Так… — відказав Федір, думаючи про те, як підступитися з своїм непростим проханням переправити Дервілю планшет Кьоніга. «Шість, три двійки, п'ятірка…» — стукало в мозок.

— Ось у цій течці, подивіться, — сказав сліпий, простягаючи акуратно зав'язану теку з листами. — Це все Віллі… Він любить писати листи. Вичитає або де по радіо почув про цікаву людину й сідає писати йому листа. Там ви, певне, знайдете адресу Дервіля…

— Чи зручно? Чужі листи…

— Шукайте, інтимного там нічого нема.

Конверт з адресою Дервіля лежав третім згори. Федір дістав ручку, записник, однак зупинився. «Ні, цю адресу краще тримати в пам'яті… Листа до посольства вкласти в конверт з адресою Франсуа… Але чи буде згода взяти посилку для Дервіля?»

— Ви сказали, що ваш брат збирається в гості до професора Дервіля?

— Саме так, — озвався з сусідньої кімнати хазяїн. — Професор давно запрошує його.

— А чи не міг би він передати Франсуа мого листа і невеличку посилочку? Це його не переобтяжить?

— Думаю, що ні…

— Ви часом не поспішаєте?

— Ні, сьогодні я не піду до скверу… Зараз приготую каву. Ми завжди раді гостям, а друзям батька особливо…

— Тоді, з вашого дозволу, я напишу листа…

— Пишіть, там у течці папір і конверти.

Лист до посольства писався важко, проте вийшов коротким і точним. Лишалося написати кілька слів Франсуа:

Манфред вніс каву і дві скибочки чорного хліба.

— Даруйте, геносе, цукру не маємо, але кава справжня.

— Дякую. — Федір вклав до конверта листа, акуратно заклеїв. На конверті вирішив нічого не писати.

— Манфреде… Дозвольте мені вас так називати?

— Прошу…

— У мене до вас буде ще одне прохання. Чи не можна нам із Франсуа користуватися вашою адресою? Розумієте, я не можу дати своєї, бо не знаю, якою вона буде завтра. До того ж мої листи можуть прочитати люди, під наглядом яких я зараз перебуваю. Якщо це станеться, мене просто вб'ють. Це ставить і вас у становище… Скажіть мені відверто. Коли ні, я шукатиму інших шляхів.

Манфред довго мовчав, гріючи пальці на чашечці з кавою. Потім сказав, як про давно вирішене.

— Добре, але як ми передаватимемо листи вам? Де вас шукати?

— Я сам знайду вас.

— А як ви знатимете, що лист уже прийшов?

— Розумієте, я, не викликаючи підозри, чи не кожного дня можу бувати у скверику, де ми зустрілись, і, коли надійде лист, вам лишиться тільки подати мені знак.

— Яким чином, адже я не можу вас бачити?

— Ось цього Рекса, якого ви подарували мені, повісьте в петлицю френча. Як рекламу, розумієте?

Манфред мовчав, щось обдумуючи. Пауза затягувалась.

— Ви можете відмовитися, Манфреде. Для вас і вашої сім'ї тут є певний ризик. Я вам не встиг сказати, що і та передача для Дервіля, якщо вона потрапить до чужих рук…

— Не хвилюйтесь, геносе, я згоден допомогти вам. І Віллі зробить усе як слід… Ми знаємо, друзі нашого батька були й лишилися бійцями за правду і справедливість.

— Спасибі… — Крайніченко не міг стримати хвилювання. — Я опинився один серед хижих звірів…

— Годі. Більшого мені знати не треба.

— Не знаю, як вам дякувати. — Федір потис йому руку; погляд його впав на годинник. Проти того, що планував, набігло вже півгодини. Сьорбнув прохололу каву, підвівся.

— Я зараз повернуся… Принесу посилку для Дервіля. У мене вже немає часу, але я повинен зробити це…

— Заждіть, Рекс не випустить вас… Рексе! — покликав у прочинені двері. Пес з'явився негайно. Завертівся біля хазяїна, підставляючи дротяну петлю під його праву руку.

— Ні, мій друже, ми не підемо більше… Будемо готувати обід для Марти і Віллі. — Манфред присів і почав розстібати помочі на грудях собаки. — Тепер ідіть, геносе…

Федір вийшов у двір, зачинив за собою хвіртку і ледве не бігцем подався до Остбангофа. Зпайшов потрібний бокс, набрав код, і замок, клацнувши, відпустив дверцята. Пакунок з планшетом лежав на полиці. Серце калатало, здригалося від збудження, але зовні намагався бути спокійним. На те, щоб віднести пакунок на Фріденштрасе, витратив ще двадцять хвилин, але то байдуже, де півгодини, там і година. Вже думав над тим, яку байку розповісти Патриції, котра, певне, вже пообривала всі телефони.

Похмурого побачив, коли виходив з підземного переходу на Орлеансплац. Стояв іще з двома лобурями перед входом до «Сен-Готарду». Така зустріч не віщувала нічого доброго, а тому завернув назад, вийшов на перон і скочив в електричку, що саме відходила в напрямі Бергам-Ляйму. Від електрички до друкарні, може, на яких сто метрів далі, ніж від автобуса, зате вона йде без зупинок, і хоч невеличкий, але виграш у часі він матиме. Про Похмурого зразу ж забув, як тільки вмостився на лаві біля вікна. Думки знову закрутилися навколо планшета, листа, Дервіля, радянського посольства в Парижі. На душі було тривожно. Чи правильно вчинив, поклавшись на Манфреда, на зовсім ще юного Віллі? Чи дійде його послання до тих, кому адресоване? Чи повірять у щирість його вчинку? Адже про себе він написав лише кілька рядків… Як часто доля залежить від обставин, на які ти сам і вплинути не можеш.

У друкарні на нього вже цілу годину чекав Кислицькнй.

— Яка радість, Федю… — кидаючись назустріч, заговорив старий. — Такі події, такі зміни… Тепер усе піде по-іншому…

— Що саме? — поцікавився Крайніченко, сідаючи до столу.

Кислицький вмостився в крісло, дістав сигарету, чиркнув запальничкою і вже зібрався було розповідати, як задзвонив телефон.

— А чого, власне, ти так хвилювалася? — говорив у трубку Федір. — Я ж не один ходжу вулицями… Та ні, все гаразд… На Цеппелінштрасе, а потім зайшов підобідати… і зразу на Ляйм, сюди, в друкарню… Не знаю, мабуть, доведеться затриматись. Роботи багато. Нові рукописи надходять, виробничі справи. Ну, може, на дев'яту звільнюсь. Ти подзвони десь хвилин за п'ятнадцять… Ну, до зустрічі, а то у мене тут гості, пан Кислицький… Гаразд, передам. — Крайніченко повісив трубку. — Вам вітання…

— Від кого, дорогенький?

— Від Патриції…

— А-а… Дякую, дякую. Гарна жіночка, і так вас кохає…

Федір промовчав. Старий, попихкуючи сигаретою, вів далі у тому самому тоні:

— Мені отак завжди везло, холера б йому в бік… Поки був молодий, мною цікавились дами переважно підстаркуваті, а постарів сам, то тепер од молодих одбою нема… Хи-хи, кахи, життя наше грішне…

— То що там за новини? — запитав Федір, гортаючи черговий опус пана Заграви.

— Ой, що було, що було… Але спочатку, щоб не забути… Сам! Просив передати тобі вітання й глибоку подяку.

— Хто?

Кислицький перехилився через стіл і прошепотів Федорові у вухо.

— Микола Лебедь…

— За що така честь?

— Ну, за все, що ти мені там, як виходив од Стецька, розказав…

— А що я вам розказав? Нічого я вам не розказував. До себе запрошував, а розказувати…

— Ну, ну, нехай так… Того, що ти сказав, виявилося досить. Лебедь уже й сам дещо знав, а ти лише підтвердив…

— Та що ви таке говорите, вибачте на слові, шановний… Не вплутуйте мене у ваші справи.

— Правильно, Федю, правильно… То найкраще, — погодився старий, однак втриматись, не розповісти про те, до чого особисто був причетний, що розпирало його, вже не міг. — Отож, коли ми зайшли, Степан стояв білий, як стіна, а Стецько… Мені на них просто жаль було дивитися. Матла подав ультиматум, підписаний Лебедем, і мандат від Кука. Степан схопив, читає, а руки тремтять, як у паралітика. Дивиться в ті папери, довго так дивиться, а потім і каже: «Це ви принесли смертний вирок усій ОУН». Так і сказав. А далі: «Триумвірат — каїнова вигадка Лебедя. Він хоче перетворити нас на маріонеток. Сидітиме за океаном і смикатиме звідти за ниточки! Ваш мандат я не прийму доти, доки не побачу, що він справжній, а не сфальшований. Документ з правдивими підписами і печатками, а не якась там радіограма, невідомо від кого». Матла і Ребет почали доводити, що це, мовляв, не так, а Степан їм: «Хто підписав?! Лісовий? Вам би слід було знати, що Лісовий уже другий рік, як на небі. У вас немає зв'язку з краєм… Може, там і до Кука давно підшились більшовики, а ви скоріш за сокири і давай колоти те, що давно розколото! А Лебедю тільки того й треба! Хоч до ноги розтрощити організацію, аби лише самому сісти в крісло чолового провідника! Так що забирайте свої мандати і йдіть звідси геть!» Кричить, піною бризкає, ногами на нас тупа… Господи, святий боже, я так настрахався, що й зараз тремчу…

— То що, так і пішли?

— Е ні, тут виступив наперед Ребет, а той вміє лишатись спокійним, що б там не було. Каже, мандат справжній, воююча Україна не бажає мати за вождя людину, яка себе скомпрометувала… А коли, мовляв, Бандера не вірить у правдивість рішення, то нехай провід оголошує великий збір організації. Там, на зборі, УГВР висуне свої аргументи проти Бандери і його поплічників… І тут Степан скис, відкритого бою йому вже прийняти несила. Ще смикався, кричав, погрожував пустити проти Лебедя боївки і перебити всіх опозиціонерів, як курчат, але врешті-решт погодився на триумвірат. Щоправда, попередив — мовляв, докладе зусиль і таки доведе, що мандат сфальшований.

— А ви як думаєте? — раптом спитав Федір.

— Що я думаю?

— Ну, сфальшований чи справжній той мандат?

— Та звідки я можу знати, — відчувши, що бовкнув зайвого, замахав руками старий. — Я людина маленька й у такі речі не втаємничена.

— Але ж не комусь, а вам довірили піти до Бандери у складі посольства від Лебедя.

— А таки «посольства»… Як добре ти сказав. Я старий член УГВР, мене шанують, от і довірили… бути присутнім… — старому ніяк не вдавалося точно визначити свою роль у тому «посольстві», а тому поквапився перейти до питань, заради яких він, власне, завітав до директора «Смолоскипа».

— Я, Федю, оце хочу просити, аби ти допоміг мені в одній справі… Сподіваюсь, як давньому знайомому і вірному другові родини Крайніченків ти не відмовиш мені…

— Кажіть конкретніше, в чому потребуєте моєї допомоги?

— Тут у мене рукопис… Я давно з ним морочусь. А оце довідавшись, що тепер ти очолив… То вирішив просити тебе — переглянь. Коли сподобається, виправ там, що вважатимеш за потрібне, та під двома прізвищами… Знаєш, воно непогано буде — старий і молодий, минуле й сучасне, спадковість поколінь…

Федір узяв до рук цупкий зшиток, а їх на столі ще лежало чотири, розгорнув, почав читати: «Василь Степанович Кук, відомий в організації як Леміш, полковник Коваль, Юрко, Медвідь, — колишній крайовий провідник, генеральний секретар УГВР і головнокомандуючий УПА, народився 1913 року в селі Красне на Львівщині…»

— Там я про всіх вгадую. Це, Федю, не що-небудь, це історія, і колись вдячні нащадки… — Старий відчув, що його рукопис зацікавив Крайніченка. Цього було досить, аби він уже не затуляв рота. Схопився з крісла, навис над головою і, тицяючи пальцями у зшитки, натхненно розгортав перед Федором картини творення історії, в якій, власне, йому відводилася скромна роль літописця.

Крайніченка справді зацікавив рукопис, але зовсім з іншого боку. Слухаючи Кислицького, гортаючи сторінки зшитків, він усе більше переконувався в тому, що «багаторічна праця» швидше годилася не для друку (науковий і літературний рівень її був нижче елементарного), а як довідник для оперативного вжитку радянської контррозвідки. «Зрештою, розвідник, — думав Федір, — це передусім своєрідне мислення. Треба привчати себе в усьому, що оточує, бачити корисне для справи, якій ти служиш. Якщо ти так мислиш, значить, твоя робота розвідника у ворожому стані почалася…»

— У мене прохання, Федю, до часу не розказуй нікому про нашу домовленість стосовно видання. Справа в тому, що про цю історичну працю, про те, що я писав її, ніхто, навіть Лебедь, не знає…

— Гаразд. А про видання поговоримо після того, як прочитаю… — Федір сховав зшитки у шухляду письмового столу. Його увагу привернула крита вантажна машина, що хвилин п'ять тому заїхала на подвір'я. З неї вийшов якийсь кремезний чолов'яга і неквапом подався до друкарні. Зараз він вертався звідти і щось голосно наказував водієві. З машини повискакували озброєні люди. Одні кинулись до охоронця, який стояв при брамі, інші — до друкарського цеху, ще інші витягли з кузова каністри й заходились обливати приміщення складу готової продукції «Смолоскипа». Вигнали з цеху друкарів, вдарила автоматна черга, що змусила людей лягти на брук. З вікон складу повалив дим.

Перше, що спало Федорові на думку: акція «Смолоскипа» вступає в другу фазу. Проте чим пильніше вдивлявся в людей з автоматами, тим більше пересвідчувався, що до американської військової поліції вони не мають жодного стосунку. До того ж про підпал не йшлося, навпаки, продукцію мали зберегти, бо що ж тоді буде фігурувати на процесі, про який із таким захопленням говорив пан Стецько. А тим часом склад уже палав по-справжньому, з його розчинених дверей, наче з пащі дракона, виривались язики полумя.

— Тікаймо, Федю! — заволав Кислицький.

— Та треба ж подзвонити…

— Тікай! Це боївка Лебедя! Вони переб'ють тут усіх! — Старий кинувся до дверей, але раптом упав, ніби об щось спіткнувся. Розлетілися на друзки шибки у вікні. Поруч з головою Крайніченка в стіну вп'ялися кулі. Федір підбіг до Кислицького. Той був мертвий. Нараз до кабінету ввірвався Похмурий. Бризкаючи слиною, люто загарчав:

— А, ти тут?! Тепер не втечеш, падло смердюче!

Розділ четвертий ДЕЩО З «НОТАТОК ПАМ'ЯТІ»

Комісар федеральної поліції, набичившись, сидів за столом, пропікаючи Федора сірими, пронизливими очима. Поруч нього стояв ще один чоловік у цивільному, який силкувався прибрати байдужого вигляду, однак запитання Крайніченкові ставив саме він.

— Так, та-ак… То ви не можете сказати, хто вчинив цей розбій?

— Не можу, бо не знаю, — відповідав Федір, дивлячись крізь вибиту шибку на згарище, над яким ще піднімався змішаний з парою дим.

— Але ж ви бачили цих людей?

— Бачив… Як от зараз бачу пожежників, що виїздять з двору.

— І нікого не запам'ятали?

— Чому ж, запам'ятав… Перед тим як мали з'явитися ви, заскочив сюди один похмурий чолов'яга з автоматом.

— Ну й що? — це вже поцікавився комісар.

— Автомат он лежить.

— А він?

— Випав у вікно…

Представники федеральної поліції перезирнулися.

— Треба розуміти: ви обеззброїли його? — знову запитав комісар. Він усе поривався перебрати на себе ініціативу дізнання, але не наважувався. Федір розумів, що молодший за віком був старший чином.

— Я не обеззброював його, я просто дав йому по пиці… І він випав. Хотів було знову повернутися сюди, але почув вашу сирену й накивав п'ятами.

— Так, та-ак… Отже, пана Кислицького вбили не ви?

— Як я міг його вбити, коли не тримав у руках зброї? Гадаю, ви досить досвідчені криміналісти і знаєте, що таке балістика, траєкторія польоту кулі.

— А ви звідки про таке знаєте? — примружив око пан у цивільному.

— Я служив у армії, був на фронті… Думаю, гер Лютценберг, ви теж воювали…

— А звідки вам відоме моє прізвище?

— Пан комісар, коли ви заходили, чемно пропустив вас уперед, сказавши: «Проходьте, гер Лютценберг».

— У вас добра пам'ять. Ще кілька запитань, пане Крайніченку. Ви сказали, що друкарня належить видавництву «Смолоскип», але я щось не пригадую такого в Мюнхені. Знаю «Логос» на Розенгеймерштрасе, «Дніпрова хвиля» — Дахауерштрасе, 9, власник пан Вінтоняк, а «Смолоскип»…

— Серед тих, що володіють патентом, такого видавництва нема, — категорично заявив комісар.

— Чому? — спитав, звертаючись до Крайніченка, Лютценберг. — Чому ваше видавництво і друкарня працюють без дозволу федеральних властей?

— Тим опікується провід бандерівців. Пан Стецько ще вчора обіцяв поїхати по дозвіл до міністра Оберлендера.

— Ви так упевпено говорите, ніби отримати патент на видавничу справу в нас легко.

— Думаю, професор Оберлендер не відмовить своїм давнім знайомим, — ніби між іншим кинув Крайніченко.

— Мусимо зафіксувати факт: дозволу нема, — мовив комісар.

— Порушено закон, і за це доведеться відповідати, — вів далі Лютценберг. — А що ви взагалі можете сказати про Стецька, Бандеру… Ну, й інших з верхівки проводу?

— Нічого. Я мало знаю цих людей. До того ж, здається, це не стосується того, що тут сталося. Про керівництво проводу вам дадуть вичерпну довідку на Цеппелінштрасе.

— У мене питань нема. Починайте, комісаре. — Лютценберг сів у крісло й дістав сигарети.

— Чи можу я з вашого дозволу подзвонити дружині?

— Гадаю, можете, — сказав комісар, дістаючи з новенького кейса папір і ручку. — Нам залишились формальності.

Федір підійшов до телефону, набрав номер «Сен-Готарду». Трубку зняла Патриція.

— Люба моя… Вечеряй сама. Мені доведеться затриматись. — Федір говорив ніби спокійно, але Патриція зразу відчула: сталася біда, і з тривогою перепитала: «Що там у тебе?»

— У мене поліція. Проте не хвилюйся, як каже пан комісар, лишилися формальності. Перепрошую, панове, чи можу я сказати дружині, що тут сталося?

— Кажіть. Це не таємниця. Вранці про цей наліт знатимуть не тільки у Мюнхені… — комісар промовив це так, ніби ще мав переконати в тому Лютценберга, який кинув на нього несхвальний погляд.

— Якісь озброєні люди, — тим часом говорив у трубку Федір, — вдерлися на подвір'я, спалили цех і склад готової продукції. Обстріляли… Жертвою цього розбою став пан Кислицький… Так, на смерть. Тіло вже повезли до моргу. Повідом, будь ласка, пана Дайна. Як власник друкарні він має знати, що тут скоїлось…

У відповідь Федір почув: «Негайно дзвоню Керку. Тримайся!»

— Що ж, панове, я весь до ваших послуг…

Комісар готувався писати протокол. Робив це неквапом, певне, обмірковуючи, як загнати у кут цього, як йому здавалося, занадто спокійного погорільця. Але Лютценберг раптом звернувся до Федора:

— Ви сказали: власником друкарні є містер Дайн?

— Саме так… Містер Дайн — Рябчук. Він тримає тут, на Ляймі, готель.

Гер Лютценберг рвучко підвівся.

— Комісаре, нам нема що тут робити. Цю справу розслідуватиме американська військова поліція.

— Але тут убивство, — спробував заперечити комісар. — Убито цивільну особу.

— Ця особа не була громадянином Федеральної Республіки, — з притиском мовив Лютценберг і почав застібатися на всі гудзики. — Ці пани гризуться, як голодні вовки. У нас вистачає свого клопоту. Поїхали, комісаре!

Комісар більше не заперечував. Склав до кейса папери й підвівся. Вже на порозі розвів руками:

— Перепрошую, але ця справа не нашої компетенції…

Крізь розбиту шибку Федір бачив, як представники федеральної поліції сіли, в старенький «опель-капітан» і подалися геть із двору. Тільки тепер, коли можна було вже розслабитись, трохи попустити нерви, відчув утому. Запекло в грудях. Сів у своє крісло біля столу, сперся потилицею об стіну. І тут помітив, що слід од куль був лише на кілька сантиметрів вище його голови. Раптом подумалося, що така несподівана смерть була б звільненням від важкого тягаря, що лежав на серці. Чи не вперше смерть видалася бажаною і вже не лякала, як раніше. Кілька хвилин сидів, заплющивши очі, потім рука сама по собі потяглася до телефону. Набрав помер Патриції — глухо. У кабінеті Дайна теж ніхто не зняв трубки.

— Мабуть, уже мчать сюди, — мовив сам до себе. Погляд упав на відкриту шухляду столу. В дальньому кутку її лежали зшитки Кислицького. Машинально почав переглядати їх, думаючи зовсім про інше. «Як же тепер, після всього, що сталося, буде розгортатись так широко закроєна операція «Смолоскип», адже генерал Керк покладає на неї такі надії? І як, зрештою, обернеться все це для нього, Федора Крайніченка? Федеральна поліція вмила руки, та попереду розмова з мілітарі поліс. Що скажуть її слідчі?»

У руках тримав зшиток, на палітурці якого стояла цифра «1».

Згадалось упокоєне обличчя небіжчика. І знову зринули думки про смерть, що переносить людину у вічність, звільняючи її від клопотів буття. Зусиллям волі Крайніченко примусив себе читати далі.

Крайніченко читав і не йняв віри очам. Написане аж ніяк не в'язалося з його уявленням про пана Карпа Кислицького. «Ні, це писав не він, або я зовсім не знаю цього чоловіка».

За вікном верескнули гальма. Той пронизливий звук так стьобнув по нервах, що примусив здригнутися. З машини, яка зупинилася перед вікном кабінету, вискочила Патриція й прожогом кинулась у двері. Федір поклав до кейса зошити Кислицького.

— Тедді, швидше! — гукнула з порога. — В машину!

— Але ж… хтось має розповісти, що сталося.

— Зараз тут буде Дайн з хлопцями із мілітарі поліс. Керк наказав «висмикнути» тебе. Свідчення даватимуть інші — друкарі, охоронець. Біжимо!

Крайніченко взяв свого кейса і вийшов з-за столу. Помітивши біля розбитого вікна автомат Похмурого, підчепив його носаком черевика й викинув із кімнати геть.

Коли їхня блакитна «іспано-сюїза» вже мчала дорогою в бік Остбангофа, назустріч пронеслись три джипи з прапорцями військової поліції на капотах. Дебелі хлопці в білих рукавичках, білих касках і гамашах мали вигляд вгодованих котів, що нагострилися на мишу. У першому джипі поруч із водієм сидів Стенлі Дайн — Рябчук.

— Ху-у… Здається, пронесло, — зітхнула з полегшенням Патриція. — Боже, як я хвилювалася за тебе. Адже вони могли тебе вбити!

— Могли… Власне, вони того й прагнули, але ту кулю, що призначалася мені, перехопив пан Кислицький. Безглузда смерть… — мовив Федір, озирнувшись на свого кейса, що лежав на задньому сидінні. — А чому це Керк вирішив «висмикнути» мене з цієї халепи?

— Ти йому потрібний. Друкарню влаштують в іншому місці, й операція «Смолоскип» розгортатиметься далі… Цікаво все-таки, хто вчинив цеіі напад?

— Боївка Лебедя.

— Ти певен того?

— Так сказав Кислицький. Коли вони повискакували з машини, він вигукнув: «Це боївка Лебедя!» — і кинувся до дверей. Тут його й наздогнала мстива доля…

Крайніченко замислився. Перші абзаци з «Нотаток пам'яті» добродія Кислицького викликали гостре бажання прочитати всі зошити. Щось було за тими словами, що обіцяло до кінця правдиву сповідь людини, яка все своє життя блукала у темних хащах політики.

У номері готелю «Сен-Готард», поки він приймав душ, Патриція встигла перемовитись по телефону з генералом.

— Любий! — гукнула вона крізь прочинені до ванної кімнати двері. — У нас сьогодні вільний вечір. І взагалі, поки вони там з друкарнею розберуться, поки налаштують іншу, ми можемо відпочити… Джіммі сказав…

— Зажди, я нічого не чую… Вода шумить!.. — крикнув у відповідь Федір.

— Виходь швидше. Мені кортить тобі розповісти. Виходь, чуєш?!

Він усе чув і вже міркував, як би відкараскатися від Патриції й присвятити вільний вечір, що так несподівано виник, знайомству з нотатками Кислицького. А Пат, певне, вже лаштується до ресторану… Федір не любив, ненавидів ресторани. Дурна розвага… Треба було щось вигадати, аби без сварки відмовитися від тих ресторанних тортур.

Коли він вийшов з ванної кімнати, Пат сиділа перед люстром і поправляла зачіску.

— Тедді, — очі її сяйнули передчуттям очікуваного щастя. — Як ти подивишся на те, щоб на тиждень-другий махнути нам з тобою за океан? Нью-Йорк, Майамі-біч, Мексиканська затока і Сент-Пітерсберг…

Федір не сподівався на таке, у нього стислося серце. Кинув витирати рушником мокре волосся, присів на край ліжка. Патриція помітила, що йому недобре.

— Що з тобою, любий? Ти зблід…

— Серце… щось… — скривився Федір.

— Ти перехвилювався, — вона подала йому валідол. — Ляж відпочинь… Щось треба робити з твоїм серцем.

— Що робити? Лікувати…

— Тобі треба спокій… Там, у Мак-Лейн-Хаузі, тихо й затишно. Ми покличемо до тебе найкращих лікарів, і вони вилікують твоє серце.

Вона вклала його в постіль, присіла поруч і довго дивилася на нього, прибрала з чола ще мокре волосся, заглянула в сині зболені очі.

— Тобі вже краще?

— Одпускає потроху…

— Тепер ти трохи відпочинеш… Керк сказав, що варто б нам на якийсь час взагалі зникнути з Мюнхена. В тому, що сталося, їм треба розібратись. У гру вступили якісь сторонні сили…

— То його клопіт, — зітхаючи, мовив Федір. Важкі повіки самі собою склепилися. Він побачив коридор на другому поверсі штаб-квартири на Цеппелінштрасе і пана Кислицького, якому він шепнув про операцію «Смолоскип». Хотілося думати, що то його зусиллям, його інформацією викликано акцію на Ляймі. Як іноді досить кількох слів вчасно і кому треба сказати, щоб розпалися на порох чималі зусилля генерала Керка. Недарма той Похмурий цілий день бігав за ним по п'ятах. Та й останні слова Кислицького теж про щось та свідчать. Однак коли воно й не так скроїлось, коли не він, а хтось із тих добродіїв, що були на нараді у Стецька, продублював інформацію для Лебедя, все одно добре. Тепер Керк шукатиме кінців. Проте на мене вийти йому вже не вдасться. Єдиний, хто міг би підтвердити, що через мене потекла та інформація у ворожий стан, був Кислицький, а він зараз лежить у моргу, на холодній мармуровій полиці з биркою на нозі. Через якийсь час зариють на кошт муніципалітету, та й по всьому. Скінчилася ще одна заплутана дорога, урвалося ще одне життя.

— Може, ти заснеш, любий? — спитала Патриція.

— Спасибі, Пат… Мабуть, я трохи подрімаю.

— Ти не хвилюйся, я буду поруч, у фрау Сабіни. Телефон біля тебе, на тумбочці. Коли що, дзвони. — Вона ще кілька хвилин покрутилася в сусідній кімнаті, потім на мить зазирнула до спальні й, переконавшись, що Федір задрімав, вийшла з номера. Крайніченко підвівся, взяв свого кейса, дістав зшитки Кислицького. Проглянув уже прочитані абзаци і з цікавістю занурився в подальший текст.

«…Моє щире бажання застерегти молоді душі від тих страшних помилок, яких припустилися ми, покоління, що сьогодні стоїть уже однією ногою на краю могили. Може, саме через те, що вже близький мій кінець — факт невідворотний, беручись за цей чесний труд, я жену від себе страх перед помстою тих, хто сьогодні ще погрожує мені сокирою і мотузкою ката. Вони думають, що стоять на сторожі національної ідеї, правди, поступу. Ні, це не так!

…Спочатку кілька слів про себе. Народився я в Мотовилівці під Києвом у 1883 році в сім'ї вчителів. Батьки були небайдужі до рідної землі, щиро переймалися горем і болями свого пригнобленого народу, виховували мене в любові до України, прищеплюючи водночас повагу до інших націй і народів.

Вчився я в Першій Київській гімназії, що містилася тоді на Бібіковському бульварі. Потім став студентом університету і з головою поринув у революційну роботу. Активно підтримував гасла соціал-демократів, палко і щиро проголошував їхні ідеї на сходках і студентських демонстраціях. Моє юне серце прагнуло свободи, я жив, мов у солодкому чаді, поки не потрапив до Лук'янівського централу. За участь у заколоті царський суд розбирав справу чотирьохсот студентів, з них сто вісімдесят три — віддав у солдати. Вагу фельдфебельського кулака та виховний вилив солдатської муштри пізнав і я. З півроку валявся по лазаретах, аж поки за станом здоров'я (в мене знайшли сухоти) не списали з армії.

До Києва повернувся напередодні подій дев'ятсот п'ятого. Мав намір вчитися далі, але революційна хвиля знову підхопила мене й кинула в шалений вир. Політехнічний інститут, університет, навіть духовна академія виступали одностайно проти царя і його маніфесту. «Цар роздобрився і дав маніфест — мертвим свободу, живих під арешт!» — вигукували ми на сходках і записувались у бойовики пролетаріату. А потім щодня бігали на Шулявку, де навчалися бойові дружини. Однак на той час царат ще мав силу, і скоро ті, хто з бойовиків лишився жити, гриміли кайданами по етапах Сибіру. Я опинився аж у Туруханському краї. Будучи дуже хворим, мабуть, загинув би, коли б не вірні друзі. Поразка, безнадія, а головне хвороба спричинилися до того, що я зовсім занепав духом. Я став думати, що ні за цапову душу змарнував своє молоде життя. На засланні, в глухому сибірському селі, я познайомився з місцевими людьми, які належали до секти духоборів. Власне, вони повернули мене до життя. Я не сповідав їхньої духовної науки, але потроху призвичаївся ловити рибу, полювати вайців, борсуків. Стоплене з борсука сало повернуло мені здоров'я, а разом і надію. Однак про революційні змагання я вже не думав…»

Задеренчав телефон. Федір Крайніченко зняв трубку.

— Це я, любий… Як ти там? Я розбудила тебе?

— Нічого, я не сплю…

— Тедді, тут повернувся Дайн. Він хоче з тобою поговорити.

— Скажи йому, що я погано себе почуваю. Як стане краще, я сам подзвоню вам…

— Добре, любий, добре… Ти тільки скажи, коли ми їхали, ти згадав Лебедя… Ти й зараз думаєш, що то були його люди?

— Я нічого по думаю, а лише переповідаю те, що чув від… Кислицький побачив їх у вікно і сказав… Власне, не сказав, а вигукнув: «Це боївка Лебедя!» — і кинувся до дверей…

— Дякую, Тедді… Відпочивай…

Федір поклав трубку на важілець апарата. Перш ніж знову розкрити зошита, подумав — не про Патрицію й Дайна, їхнє запитання ковзнуло об його свідомість і відлетіло геть, подумав, що між тих вірних друзів, яких згадує Кислицький, певне, був і його батько, Касян Крайніченко. Він не рятувався у духоборів, не вважав загубленим своє молоде життя, навпаки, продовжував боротися, вчився, готував себе до наступних боїв.

Рипнули двері. Хтось увійшов до першої кімнати.

— Хто там? — спитав Крайніченко, ховаючи під подушку зшиток.

— Ти не спиш, любий? — почувся голос Патриції. — Мн вирішили тебе потурбувати, вибач, але справа не терпить… Стенлі повинен дещо з'ясувати. До тебе можна зайти?

— Заходьте…

— Сервус, майоре… Всього кілька запитань. Шеф цікавиться, чи справді то були люди Лебедя?

— Dixi… — відповів Федір і повторив той латинський вираз українською мовою. — Я сказав усе!

— Розумію, але шеф наполягає… уточнити…

— Мої уточнення потрібні, щоб підтвердити те, що я сказав, а чи для того, щоб заперечити?

— Ну, навіщо така категоричність, любий… — Патриція присіла на край ліжка і зазирнула Федорові в очі. — Згадай, будь ласка, які вони з вигляду? Якісь, може, були в них особливі прикмети?

— Я бачив лише одного… Цей похмурий суб'єкт кодив за мною по місту цілісінький день. Я вже звик до того, що мене супроводжують, але цей був схожий на пса, що зірвався з цепу. Їв мене очима і ладен був розірвати просто на вулиці.

— Чи доводилося бачити його раніше? — запитав Дайн — Рябчук.

— Здається, ні. То були якісь молодші, а цей мав років за сорок. Чорнявий, з сивуватими вусами. Лице похмуре, під оком чи то рубець, чи бородавка, не встиг розгледіти…

— Так… Це не наші. Це якісь зайди… Можливо, мельниківці або гетьманці, бо з угеверівських бойовиків я майже всіх знаю…

— Можливо… — мовив Федір, подумки відзначаючи, що дуже вже пан Рябчук шукає підстав, аби відвести підозру від Лебедя, а вголос сказав: — Тільки звідки тим зайдам знати про друкарню на Ляймі?

— Ну, це вже нехай шеф думає, а я… Власне, я зайшов, щоб запросити вас обох до нас на вечерю. Срібне весілля в нас з Сабіною…

— Вітаємо, — сказала Патриція, скоса позираючи на Федора. — Але ми, мабуть… Ти як, Тедді?

— Я теж вітаю… Срібне весілля, чверть віку, — промовив Федір, згадавши, що і в нього воно не за горами, та навряд чи доведеться його відзначати. Дайн відчув незручність від паузи, що затягувалась, і поспішив сказати:

— Ще одне питаннячко. Чи впізнали б ви того похмурого?

— Коли треба, думаю, впізнаю. А чи можу й я у вас спитати?

— Прошу?

— Чи нудьгуєте? Чи тягне вас додому?

— О-о… — Від несподіванки Дайн не зразу знайшов, що відповісти. — Де та домівка. Я вже й забув, яка вона.

— Ви були в австрійському чи в німецькому полоні? В чотирнадцятому? А може, в російському? Могло ж і таке бути?

— В чотирнадцятому я не воював. Малий ще був… А чого це ви запитали?

— Так… Щось ніби військове проглядає у вашій статурі.

— А так… Бо такий бравий з мене був вояка. Дівки задивлялись, було… Ну, дякую за інформацію. Побіжу, треба ще подзвонити… Сервус, майоре!

Дайн — Рябчук вийшов. Патриція пригорнулася до Федора, її волосся запаморочливо пахло якимись французькими шампунями. Вона муркотіла, лестилась, однак про що говорила, він не чув. Думки владно перенесли його у той шалений вісімнадцятий рік. Уява домальовувала те, про що скупо і не досить вправно писав у своїх спогадах Карпо Кислицький. Вражала позиція автора: чого, власне, прагнув, ночами, потай списуючи ці зошити, перебираючи по камінчику обшліфовану гальку фактів, років і днів, Те, що він більше декларував правдиву сповідь, ніж насправді був правдивим, не дивувало, адже над ним таки висіла ота, згадана в передньому слові, есбістська сокира. Не міг не думати про неї і коли писав, і коли йшов із своїм писанням до друкарні. Не знав же він наперед, що знайде тут смерть від дурної кулі…

— Тедді, що з тобою? Ти мене зовсім не слухаєш, — підвищила голос Патриція. — Я розказую, як б'ється твоє серце, а ти…

— Ну, й як воно б'ється?

— Рівно, без перебоїв… Хоч трохи глухо… Як ти себе почуваєш?

— Так собі…

— Ця пані Сабіна досить приємна жінка… У них там будуть тільки свої. Ти як?

— Як бачиш… А ти, мабуть, піди. Незручно, адже запрошують.

Патриція підвелася, поглянула на себе в люстро.

— Треба переодягтись… Я б не пішла, любий, але Сабіна каже, ніби чекають дочку, а з нею й барона фон Торнау. Цікаво на них поглянути. Барон розвинув таку діяльність. Якось розгортаю газету і… — Пат говорила, а сама швиденько переодягалась. — Ніколи не думала, що цей хлопчик на щось путнє здатний, а тут започаткував нову фірму, генеральний директор… А вона в нього особистий секретар. Я вже тоді, на озері Грундл, коли ми якось з ними обідали у ресторані «Вотан», помітила, що між ними…

— Що між ними? — так, аби підтримати розмову, запитав Федір.

— Повір мені, там… — Патриція припудрилась, ще раз оглянула себе в люстро і, певне, задоволена собою, додала: — Там кохання, Тедді. У мене на таке гострий нюх.

— Як у всіх жінок…

Вона нахилилася, поцілувала його в щоку. Потім знову поглянула на себе в люстро.

— Я жінка, Тедді. І з цим уже нічого не вдієш! Ну, я піду, ти не нудьгуй. Довго не буду. Потанцюю трохи з генеральним директором і повернуся…

Тільки-но Патриція вийшла, Крайніченко знову взявся до читання.

До серця ніби хто торкнувся гострим лезом. Потягся рукою до тумбочки, де був валідол. Несподівано рипнули двері, й дзвінкий, безтурботний сміх закотився в спальню.

— Не спускайте з нього очей, Юті! — грайливо радила Патриція. — Чоловіки, навіть закохані, не завжди до кінця вірні. Нехай у думках, а все-таки зраджують нам… До зустрічі, бароне, дякую за чудовий вечір…

Експрес Мюнхен — Дюссельдорф відійшов од перону Гауптбангофа о восьмій ранку. Вже залишився позаду оповитий туманом Ляйм, блиснули сірими очима озера Нум-Пхенбургер-парку, відпливли білі вітрила будівель Обер і Унтер Мензінга. Хорст одірвався від вікна й поглянув на Юту. Вона сиділа з заплющеними очима, неначе хотіла хоч тут надолужити недоспане вночі. О третій ночі вже почала збиратися: забігала в його номер, брала зі столу потрібні папери, аркуші з написаною ним доповіддю, яку мав виголосити перед членами промислового клубу в Дюссельдорфі. В її особі він несподівано для себе, та, мабуть, і для неї самої, знайшов справжнього помічника. Вона перебрала на себе зв'язки з фірмами, потрібними людьми з промислового середовища. В цій секретарській роботі, хоча спочатку й побоювалась її, виявила і розум, і неабиякі організаторські здібності. Він відчував, що вона всюди, де тільки може, захищає не лише фірму, а і його особисто, що за її ретельністю стоїть щось більше, ніж звичайна пунктуальність а чи бажання бути корисною у справі, до якої вона тепер причетна і як держатель десяти відсотків акцій. Він кохав Юту й відчував, що не без взаємності…

Однак між ними стояла Гізела, і, поки вони були в Мюнхені, вона незримо пильнувала їх при кожній їхній зустрічі. Навіть там, у замку, коли відбулась уся та комедія і коли він уперше поцілував Юту як жінку, вкладаючи в цей поцілунок усю жагу свого почуття, Гізела стала між ними не лише в переносному, а й у прямому розумінні. Як вона тоді опинилася в замку, для нього і зараз є таємницею. Власне, він легко міг би з'ясувати і причину, й подробиці її появи, але займатися цим не хотів. Відчував, що за тим криється чергова махінація сімейства Глевіців, а це ніколи не приносило йому позитивних емоцій.

Зараз, коли Мюнхен усе віддалявся, Гізела ніби розмивалася в його свідомості. Він сидів у купе експреса поруч з коханою, і ніхто не міг перешкодити йому сказати їй про свої давно визрілі почуття, ніхто не міг спинити того шаленого бажання, яким жив уже не один місяць. Він кохав чисто й щиро. Це було зовсім не схоже на те, що донедавна називав коханням. Йому набридло брати жіночу звабу, як беруть тістечка тільки для того, щоб задовольнити голод, як тягнуться до вина, щоб втамувати спрагу. Ні, тепер він кохав інакше. Юта заполонила собою світ. Він думав про неї і вдень і вночі, у заворосі справ і тоді, коли мрії про неї гнали від нього сон.

Про все це він хотів їй зараз сказати, але вона сиділа стомлена, з опущеними в сині тіні віями, й він не наважувався потривожити її спочинок. Вона була вродлива, його Юта. Ще жодна жінка не викликала в ньому такої тихої, такої світлої радості. Тонкі, немов виточені, риси її обличчя, осяяні теплом душі й жіночою принадністю, були прекрасні, й він міг годинами милуватися нею. А якою чарівною була вона там, у замку. Чоловіки не могли відвести очей, а вона, мов сама доброчинність, пропливала перед їхніми гарячими поглядами, приділяючи увагу саме тому з гостей, якому належало для успіху справи підігріти честолюбство. Як тонко відчувала вона атмосферу й як вправно регулювала «температуру» коктейлю, як твердо трималася в хвилини, коли й сам він ладен був… Ні, нона справжнє диво, його Юта!

А як несподівано тоді, у замку, все закрутилося. Неначе вихор підхопив їх і поніс під хмари. І все завдяки Гуго. Він виявився справжнім чаклуном, мастаком на такі хитрощі, до яких він, Хорст, ніколи б не додумався. Це ж треба, виграний у рулетку природний алмаз з копалень Альдо Фрасконі видати за синтетичний та ще й повернути всю ту авантюру так спритно, що навіть державний експерт доктор Вагнер нічого не розгледів… А може, розгледів? Адже тоді, пригадується, він сказав лиш одне слово: «Алмаз…» Гуго міг заздалегідь домовитися з ним? Міг… за добрі гроші. Та пан експерт нічим не ризикував, навіть репутацією: не погрішив проти істини — з реторти Гуго вийшов справжній алмаз. Не карбіди, не якісь там шпінелі, а саме алмаз, і в тому вигляді, в якому він народжується в природі, тобто неогранований кристал. Зовні він майже не різниться від синтетичного. Проте для такого знавця, як доктор Вагнер, відмінність повинна була зразу впасти в око. Отже, або домовилися заздалегідь, або пан Вагнер, вчасно зорієнтувавшись, пішов на цей маленький обман, сподіваючись на добру винагороду.

Ну, обдурили нетямущих, та й по всьому, можна було б і зупинитись; та де там, того вечора Гуго розходився, неначе злий джин, що вирвався з пляшки на волю. За столом такого наговорив… Дутий алмаз назвав на честь міністра господарства: «Ерхард Великий». Ні, йому не бракує фантазії, тут же, за столом, примудрився започаткувати нове акціонерне товариство і негайно стати на чолі його, залучивши у члени чи не всіх іменитих і грошовитих гостей. Та, власне, й назва фірми народилася в одному з його тостів. Звичайно, назва «ХАМАГ» («Хартматеріальгезельшафт») звучить солідніше, ніж «Хорст Торнау і К°». Після того «коктейлю», що намішав Гуго, справи «ХАМАГ» стрімко пішли вгору. Курс акцій зростає, і це тим більш приємно, що цінними паперами «ХАМАГ» зацікавилися заокеанські корпорації. Працю Цур-Гаєра довелося заховати в надійне місце, про яке знають лише вони з Гуго та ще Юта.

Про всі ці перестороги їх попередив сам пан Роберт Лер, міністр внутрішніх справ федерації. Виявляється, існує й таке поняття, як промислове шпигунство. Щоб надійніше оберігати таємниці фірми, до лабораторії в замку приставлено державну охорону, а для безпеки генерального директора виділено таємних агентів. Тепер вони, ці дужі хлопчики, снують за ним повсюди. Вранці він бачив їх, коли сідали в поїзд. Зараз вони десь поруч, у сусідньому купе, а один обов'язково стовбичить у коридорі. Все це надає неабиякої ваги його особі. Хоч і не хворіє на запалення честолюбства, а все ж приємно відчувати, що ти — особа, в діяльності якої зацікавлена Федеративна Німеччина. Боннське міністерство господарства виділяє тобі сімдесят тисяч марок на будівництво лабораторії і за сто п'ятдесят п'ять тисяч пропонує ділянку для неї поблизу столиці. Призначений міністерством чиновник Грісбах піднімає на ноги всі біржі праці, вербуючи надійних інженерів і техніків для майбутнього промислового підприємства фірми, проектна вартість якого підскочила з чотирьох до десяти мільйонів марок. Клуб промисловців запрошує тебе виступити з питань технології виробництва штучних алмазів. Є тут, звичайно, і намагання проникнути в таємницю Цур-Гаєра, проте є й визнання. Будь-кого клуб не запросить. Дюссельдорф — промисловий центр землі Північний Рейн — Вестфалія, де зосереджена вся металургійна промисловість. Сьогодні вона відроджується, піднімається з руїн завдяки золотому дощу, що невідомо звідки випав на цю землю. Злі язики говорять про американську допомогу, мовляв, американські корпорації вирішили прибрати до рук Рур. Але так говорять і пишуть ті, хто не знає німців, не знає Круппів, Болепів, Стінесів. Ці королі німецької промисловості й до війни, і під час війни, і після її закінчення не поривали зв'язків з тими ж таки американськими монополіями, корпораціями. Жива вода на повоєнну німецьку промисловість проливається не так з американської хмарки, як з таємних рахунків, котрі залишили наці в міжнародних банках. Все, що було награбовано в окупованих країнах, переплавлено на золоті злитки й брусок до бруска покладено у банківські сейфи, і коли настане час, як каже Гуго, жовтий метал знову переллється у маршові роти.

Експрес прогримів високим мостом над Дунаєм, майнули за вікном готичні шпилі Інгольштадта, і раптом перед очима зелено заясніли залиті сонцем передгір'я Франконського Альбу. Хорст дивився у вікно, думки його оберталися навколо справ фірми, і він розумів, що віднині інакше бути не може — тепер це його світ, його життя. Хоч усе ніби складалося добре, однак чомусь наповзала на серце неясна тривога і точила його, неначе хробак. Не подобалась Хорстові занадто вже міцна дружба Гуго фон Глевіца з генералом Керком. Між ними щось було такого, про що вони воліли не говорити вголос. З того часу, як шеф Сі-ай-сі став володарем пакета акцій фірми «ХАМАГ» і увійшов до складу Спостережної ради, його неначе підмінили. Поводиться так, ніби ніколи не знав Хорста Торнау. Все з Гуго, все через нього. А той що день, то більше забирає до рук владу. І виникає таке враження, що фірмою керує не він, генеральний директор Хорст Торнау, а американська розвідка, яку хтось наче підпорядкував інтересам концерну братів Стінесів. Та, власне, проти цього він і не заперечує, американський дядечко повинен знати, куди пливуть із рахунку гроші. Одне бісить. Ті двоє поводяться так, ніби він, Хорст Торнау, який зрошує поле діяльності фірми власними грошима, їм зовсім непотрібен. Вони спокійно обійшлися б без нього, коли б не треба було підписувати чеки на фінансування.

Думки ті дошкульно пекли самолюбство, але він намагався не давати їм волі. Розумів, що Гуго як організатор справи має перед ним певні переваги. Він енергійний, діловий, легко заводить і з розумом використовує потрібні знайомства. В ділових колах уже завоював певний авторитет. Мабуть, тому і генерал Керк виявляє більшу прихильність до директора-розпорядника. Але ні, між ними є якась таємна домовленість, а можливо, угода про спільні дії, спрямовані проти нього, Хорста Торнау. Треба довідатись, на чому вони зійшлися, що їх пов'язує. Зробити це було б неважко, якби у нього був свій чоловік біля Гуго. Однак усе складається навпаки. Гуго перетягнув у штат фірми чи не всіх своїх колег, з якими працював під керівництвом Хільдебрандта, й вони доносять йому про кожен крок генерального директора. Поки що якоїсь біди від тих «заходів» Гуго для справ фірми не було. Проте, можливо, для неї було б корисніше за ті самі гроші тримати справжніх спеціалістів; а не опричників та фіскалів. Та ну їх до біса, всіх до одного! Геть з голови дурні думки, геть передчуття! Якихось видимих підстав для тривоги нема, і не варто труїти собі душу в цей чудовий сонячний ранок.

Колеса глухо вистукували свої ритми. Їм вторили затиснуті в нікельовані гнізда пляшки напоїв «Сельтервасер» і «Кока-кола». З того шуму виникала якась весела мелодія. Хорст дослухався і навіть почав потихеньку наспівувати. Ні, що не кажіть, а доля не така вже й байдужа до них, особливо останнім часом. Нудно, безцільно текло життя, і на тобі: з'являється, як з неба падає, Гуго. Все міняється, набирає нового змісту, експресії, й вони стають не схожими на самих себе. Ніби іншими очима бачиться все навкруги… Цікаво, чи всі вони відчувають те саме, що й він? Чи, може, світ заяснів у його очах, коли вони відкрились для справжнього кохання?

Він поглянув на Юті закоханими очима. Йому здалося, що вона ворухнулась. Нахилився і припав до її руки вустами. Зітхнула, але не прокинулась. Тоді він поцілував її в маленьке, прикрите золотавим волоссям вушко. Вона стрепенулася.

— Хорсті?!

А очі, мов озера. В них ще плаває синій туманець сну. Він палко цілує їх.

— Хорсті…

— Я кохаю тебе, Юті! Кохаю давно!

— Я теж… — зізнається вона. Але…

— Ніяких «але»! Ти єдина жінка на цім світі, яка зробила мене щасливим! Юті, кохана… Я благословляю ту мить, коли ти торкнулася мого серця. Я буду дякувати тобі, скільки житиму, і на смертнім одрі промовлятиму твоє ім'я з вдячністю… Щоб і там, на тому високому небі, знали, кому дякувати за моє щастя!

— Любий мій… Славний, добрий Хорсті… — Вона плакала й цілувала його, тремтячими пальцями пестила волосся. — Я змучилась… Я не могла собі дозволити навіть думати… А ти… Ти мій, Хорсті! Мій…

— Тепер ми будемо разом, завжди… До останнього подиху…

— Невже це щастя? Невже ми щасливі, Хорсті? Я не можу повірити… Я так багато хотіла сказати тобі, добирала найчистіших слів, щоб сказати тобі про моє кохання, але зараз вони всі кудись поділися… — Сльози не давали їй говорити. Він, як міг, втішав її.

— Не плач, не треба, Юті… Давай радіти, сміятися…

— Я буду, любий, буду… А зараз дай мені поплакати. Хай вийде з серця біль, адже роками тут лежав камінь… Господи, ти добрий і всесильний… Допоможи нашому щастю! Благаю тебе, допоможи! — нестримні ридання вирвались у неї з грудей. — Допоможи, гос-по-ди!

Тієї ж миті в дверях клацнув ключ, і вони рвучко відчинилися. На порозі стояв розгублений чоловік, костюм якого розпирали м'язи, як кавуни мішок.

— Що сталося?! Хто вам дозволив?! — Хорст скочив з місця, затуляючи собою заплакану Юту.

— Вибачте… — вкрай збентежився молодик. — Мені здалося, що хтось тут кликав на поміч…

— Тут усе гаразд… Ідіть!

Коли за охоронцем зачинилися двері й Хорст повернувся до Юти, вона сміялася плачучи. Виповнені слізьми очі іскрилися таким заразливим сміхом, що він і собі розсміявся. Потім упав перед нею на коліна й сказав:

— Тепер Гуго нас довго чекатиме.

— Чому?

— Ми їдемо у весільну подорож!

— Куди, Хорсті?

— На острів… Ти не забула, як він називається, твій острів в Океанії?

— Хальмадера-Грос…

Розділ п'ятий У ТІНЬ ЧУЖОГО БОГА

Земля за вікном оберталась, неначе гончарський круг, — поволі, важко, разом з полями, ярами й дібровами, лісами й перелісками. Все те, що було ближче до залізниці — телеграфні стовпи, кущі й дерева, рухалось швидше, а дальній пруг — поволі, ніби не поспішаючи. З того часу, як сів у поїзд і переконався, що за ним ніхто не стежить, Тур не відривався од вікна. Там пропливали села, околиці малих і великих міст, забудовані однаковими багатоповерховими будинками, кудись поспішали люди, котились автобуси, підводи, вантажні й легкові машини. За околицями стелилися вкриті буйною озиминою поля. Вітер гнав ними хвилі до самого обрію.

Він знав, не раз читав про те, що земля тут змінила свій вигляд, що давно вже немає на ній одноосібних, розкраяних, наче по живому, клинців селянського поля. Та одне — знати, і зовсім інше — бачити на власні очі. Він не впізнавав цієї землі, яку вважав рідною, своєю. Відтоді, як змушений був податися за кордон, минуло не так уже й багато років. У його уяві, в глибинах пам'яті закарбувалися ці місця ще з тих часів, як тут була Польща. Тому, коли десь при дорозі траплялося зустріти будівлю давню, серце завмирало так, ніби зустрів старого знайомого. Однак навіть у приземистих, почорнілих від часу хатах, будиночках колійних обхідників, позначених невловимою відмінністю архітектурних форм і стилю, проступало ніби щось нове. Чи то сусідство з новими будовами незбагненним чином просвітлювало давні, прикіптюжені мури (тут колись брали з диму, а тому топилося без димаря, начорно). І люди були веселішими, не затуркані, не змарновані, як колись, нужденною працею, котрі, здавалось, і народжувались пригнутими до землі.

Хотів поділитися своїми враженнями із Стефою, але та про щось розмовляла з молодим подружжям, яке їхало до Львова, до батьків, десь аж із Донбасу. В очах у молодят — надія, сподівання. Він уже закінчив інститут, працює на заводі, вона — на третьому курсі. Поки що живуть у гуртожитку, але записалися в чергу на квартиру, мріють мати свій куток, ростити дітей.

«А Іван свою хату спалив! — кольнула мозок думка. — Спалив, аби не пустити до неї пана полковника! Не захотів більше знатися з нами…»

До розмови з молодим подружжям не приєднувався. Як виявилось, мова в нього проти тутешньої захаращена. Акцент дуже вже західний, занадто пересипаний іноземними словами. Та коли б тільки іноземними, а то просто покручем. Коробка сірників у англійців — бокс, а в нього боксинка, велосипед — ровер або й того ліпше — бицигля: від англійського бі (два), цикли (колеса). Такий суржик, що ні англійське, ні українське… Так що краще слухати мовчки і дивитися за вікно, де пливуть безкраї ниви. Там відпочиває око, хоча душа все одно лишається неспокійною. Хтось ніби все глибше заганяє в неї щемливий смуток. Думок не позбудешся, не відженеш помахом руки, коли вони налітають, неначе бджолині рої, і жалять усе дошкульніше.

Згадався Мюнхен, остання розмова з Лебедем і Гриньохом. Перестук коліс ніби притлумився, почулися голоси тих, хто виряджав його сюди, хто силував, примусив летіти до краю. Відмовитися — ніякої змоги. Затисли з обох боків, непаче в залізні лещата.

— Бандера посилає до краю групу Бовкуна…

— Хто такий?

— Його вірний драбант[27]… Посилає з надією, що той привезе йому золотий запас УПА.

— Щось не доводилося про такий запас чути.

— Був запас… — якось непевно говорить Лебедь.

— А може, і є, — вперше подає голос Гриньох.

— Там було більше, як п'ятдесят мільйонів тільки совітських карбованців… — Лебедь мнеться, він хоче говорити про інше, а як підступитися, не знає. Допомагає отець-доктор Гриньох.

— Та хай тішаться, хай ловлять журавля в небі, а ми прийшли до тебе, Василю, зовсім для іншої розмови… Треба тобі летіти до краю.

— А чого мені? Хіба когось молодшого немає?

— Тут назріла вельми делікатна справа, молодому Леміш не повірить.

— А мені повірить? Я його…

— І ти його знаєш, і він тебе. У вас розмова вийде. Мусить вийти. Ти повинен переконати його, що Бандера вже зовсім зійшов на пси…

— Сьогодні він уже нездатний керувати організацією! — ледве не вигукує Гриньох. — Геть-чисто здитинів… Який з нього вождь!

— Треба виставити Степана в такому світлі, щоб у Леміша не виникло жодного сумніву. Реальна сила, яка здатна сьогодні продовжити керівництво боротьбою, — еліта інтелігенції, що гуртується навколо УГВР. Ми, тільки ми, повинні мати мандат від воюючої України — мандат на право представляти її інтереси у вільному світі. Перед тобою нам нема чого критися, справу закроєно так, що найближчим часом Бандері доведеться відповідати перед Інтерполом як фальшувальникові фунтів стерлінгів. Англійська «Інтелідженссервіс», на яку він поставив, відвернеться від нього. Гадаю, ти переконаєшся в цьому ще до того, як вилетиш до краю на чолі боївки Бовкуна. Про все я особисто домовився з Керном… Візьмеш із собою для Леміша гроші, а від нього маєш привезти листа. Тільки обернись там так, щоб він не подумав, що за ті гроші ми купуємо в нього мандат. Повернешся, матимеш втричі більше. Щоб не думав там чого про нас, ось тобі чек до швейцарського банку. Цього тобі, сподіваюсь, вистачить… на все життя.

Що він міг їм сказати? Відмовитись? Та вони б його знищили… Дуже вже швидкі вони на розправу з тими, хто відмовляється служити їм. Лебедь недарма вивалив йому на голову отой міх з таємницями. То все для того, щоб знав: дорога одна, і веде вона до Леміша. Тільки повернувшись назад до Мюнхена, можна розраховувати на прихильність цих двох та їхніх прибічників — лопатинських та ребетів. Повернення назад… Чи значиться воно у тій книзі, де списана його доля, чи не полічені там його останні дні?

Гуркіт за спиною шарпонув нерви. Перелякано озирнувся. На порозі купе стояв молодик у формі залізничника. За ним майнула постать військового.

— Розбирайте квитки… Через п'ятнадцять хвилин будемо у Львові. У вас яке місце? — звернувся до Тура.

— Третє, — відповіла за нього Стефа. — А в мене четверте…

Вона так чарівно посміхалася й так боляче тиснула ногою на Турів черевик, що він врешті отямився. Взяв квитка і, ховаючи його до кишені, знову повернувся до вікна. Неприємно було, що Стефа бачила його збентеженість. Вона повинна думати про нього як про людину крицевої волі. Але хто може знати, що у жінки в голові, коли й про те, що в неї на серці, не завжди довідаєшся… Ця ніби зразу ж виявила свою прихильність. Так на тебе дивиться, наче з першого погляду закохалася по самі вуха. Він вже давно нікому не вірить, а жінкам, та ще таким звабливим, як ця… А вона таки нічого собі жіночка. Таку б не гріх і приголубити. Та, певне, треба менше зиркати на неї хтивими очима. Щораз, вловивши його погляд, Стефа шаріється, а в очах пломеніє таке нестримне бажання плоті, що, здається, нахились він до неї з ласкою — вибухне. Мабуть, ця обставина й стала вирішальною, коли вони із 135-м радились про те, хто поведе його до Леміша. Тоді й домовились, що про людське око видаватимуть себе за чоловіка й жінку, які хоча вже й давно побралися, а реєструвати шлюбу не поспішають. Досить того, що вони подружжя перед господом богом. Подружжя… Він так і не спромігся подбати про сім'ю. Жінкам подобався завжди. Бувало, що й кохав, та недовго. А головне, не міг дозволити пов'язати собі руки сім'єю. Принаймні так вважав замолоду, а потім уже самотнє життя стало звичною нормою існування..

Та що казати, воно було б зовсім незле добути той куш обіцяних Лебедем грошей, оселитися десь подалі від клопоту, організаційних чвар, незлагод, міжусобиць, завести лагідну жіночку під боком та й пожити хоч який десяток років, як люди живуть… Ідилія! Мрії! Сентименти кляті! Хіба все те для нього. Коли й станеться диво, коли й вдасться вислизнути живим із цієї пастки, то все одно життя його покотиться туди, куди й раніше котилось… А все-таки ця попівна чимось зачепила за серце.

За вікном промайнув міст. Поїзд відкинув химерну тінь на плесо тихої річки й пірнув між молодий соснячок посадки, яка неширокими смугами простяглася обабіч залізничної колії. Знову бачив Стефу, простоволосу, заспану, що на голос панотця стала на порозі кімнати. Саме тоді й зустрілися їхні погляди, і щось ніби тенькнуло в його зашкарублому серці. Здається, ні панотець, ні Еней нічого не помітили. Еней пішов завести тих трьох до криївки, що здавна була обладнана під повіткою отця Феоктиста. Після того, як Іван спалив свою хату, вони вже не насмілювались потикатися до будь-якої оселі, днювали по ведмежих гаврах[28], а ночами йшли. Еней привів їх до батькової фари[29], хоч такого й не передбачалося за планом. А що мав робити, коли всі явки вже були провалені. Три доби довелося просидіти у схроні, чекаючи, поки Стефа принесе грипса від 135-го. На четверту ніч вони повели його. Власне, мав вести Еней, та Стефа повернула на інше. На контрольну зустріч від 135-го мав вийти Кужіль, а він Ігнася (так вона називала брата, полковника Енея) в обличчя не знає. Та й до 135-го мала термінову справу. Після зустрічі з Кужілем Еней подався назад, на фару, бо мав наказ чекати його повернення. Завдання полковникові поставив чітке: поки вони будуть у Леміша, розвідати все, що вдасться, про той обоз із золотим запасом УПА, котрий зник десь у трикутнику Спасів — Калинівка — Дермань.

Поїзд вповзав у місто, що виникло перед очима зразу після того, як урвалася смуга сосняка. Знайомі обриси Замкової гори, стрімкі шпилі костьолів, білий, мов привид, Юр пливли над оповитими ранковим туманом будинками міста.

Так, це був Львів, місто його юності. Якщо правда те, що місто формує людську особистість, то його, Василя Переліса, сформував Львів. Гімназія, товариство «Просвіта», журналістське середовище, що гуртувалося навколо націоналістичного «Вісника», і, зрештою, підпільна робота, спрямована не лише проти польського тиску, але й проти червоного Сходу. Він уже тоді розумів, що всі зусилля ватажків ОУН замикаються на німецькій розвідці й зосереджені на виконанні її завдань. Зрозуміти те було неважко, бо якось воно вже так сталося, що з перших самостійних журналістських кроків був міцно пов'язаний з проводом, а відтак працював на абвер, як всі прихильники Бандери. Мельниківці, ті були креатурою гестапо. Всі працювали на фашистську Німеччину, гордо заявляючи в пресі про спорідненість ідеології націоналізму з націонал-соціалізмом, а дехто силкувався навіть прилучити українців до арійської вищої раси. Господи, якого тільки глупства не писали тоді невтомні журналістські пера, запопадливо доводячи свою причетність до ідей нового німецького фюрера.

До тридцять дев'ятого праця на іноземну розвідку вважалася мало не геройством для члена ОУН, чому ж тепер цього не ставлять на карб, а говорять про те з презирством й огидою. І то не лише рядові функціонери, а й такі, приміром, провідники, як Леміш. Як до нього підступитися, як переконати, що настав час підпорядкувати всю організаційну мережу інтересам американської та англійської розвідок. А Лебедь вимагає так мудро повернути справу, щоб поступово англійську зіпхнути з воза геть, щоб тільки на американців працювала мережа ОУН у краї. Як з тим бути, адже хто-хто, а він мав би знати, що то за кремінь, Леміш. Упертий, мов зубр, і страшне як не любить співати з чужого голосу.

— Вставай, чоловіче. Приїхали, — почув голос Стефи й озирнувся.

Молодята стояли вже на порозі купе й чемно прощалися з вуйком Василем та вуйною Стефанією. Підвівся, щось буркнув і взявся за валізу.

Вийшли на перон. Стефа запитала у череваня, що хусточкою витирав піт на голому черепі:

— Перепрошую, шановний, де тут можна придбати квитки на Кам'янку-Бузьку?

— Зайдіть до вокзалу. Там каси…

Тур ухопив Стефу за руку й потяг до вокзалу.

— Ти таки занадто говірка, моя люба. Навіщо кому знати, куди ми їдемо? Хіба самі не знайдемо касу?

— За одне слово, яке ви зараз сказали, я готова мовчати до нового пришестя. — Вона поглянула на нього спраглими очима й додала з приглушеним жаром: — Мене ніхто ще так не називав…

— Як? — не второпав Тур.

— Любою…

— Ой, щось не віриться. Така гарна та зваблива жінка…

— У нашій Калинівці, як у дрімучому лісі, жодної інтелігентної людини, — з несподівано щирим сумом мовила Стефа. І ці її слова примусили Тура поглянути на свою супутницю іншими очима.

Купили квитки, зайшли у вагон, старий, збудований ще за Польщі. Тур відчув приплив давно забутого тепла, так ніби ступив на стежку юності.

— Я в таких вагонах колись на канікули з гімназії додому їздив, — шепнув на вухо Стефі. Вона лагідно поглянула на нього й дістала з валізи снідання.

До Кам'янки-Бузької дісталися без пригод. День був базарний. У містечко з'їхалося багато людей з навколишніх сіл. Серед них не так уже й помітними були двоє приїжджих, які й собі потяглися за іншими на базарну площу. Там, поштовхавшись між рядами, заваленими усякою всячиною, яку несе по весні на продаж селянин і до якої має потребу міський житель, Тур із Стефою купили гарного сала й подалися до лавок з крамом. Стефа вгледіла чорну, з великими червоними квітами хустку й заходилася приміряти її, поглядаючи на себе у невеличке люстро. Хустка їй личила, і Тур подумав, що було б непогано подарувати її Стефі, мовляв, нехай пам'ятає…

— Подобається?

— Йой, така файна…

— Вона вам до лиця, купуйте, — мовила дівчина за прилавком.

Стефа зиркнула на Тура, очікуючи, що скаже він.

— Не знав, що маю жінку циганку, — чи не вперше за час їхнього знайомства щиро посміхнувся і, лукаво поглядаючи на свою супутницю, додав: — Хоч зараз до табору… Беремо. Вважай, то мій подарунок до дня народження. Кому тут у вас платити?

— Платіть до каси. А ви носіть на здоровля.

За касою сиділа вже немолода жінка. Брунатна, вроджена пляма була чи не на півобличчя. Жінка прикривала пляму хусткою. Тур подав їй гроші й тихо, так щоб не почули інші, спитав:

— А де б я міг придбати добре чересло до плуга?

Жінка підняла на нього перелякані очі. Губи ворушилися, руки автоматично забирали гроші, крутили ручку каси, подавали чек, а голосу все не було. Нарешті опанувала собою.

— По крамницях зараз такого не продають. Це вам десь доброго коваля треба пошукати…

— Може, порадите? — запитав, пильно дивлячись на касирку. Поки що все йшло за умовами пароля. Далі жінка мала назвати адресу зв'язкового, але вона щось зволікала з відповіддю.

— Ну, то де мені шукати того коваля? — вимогливо мовив Тур.

— Не знаю… Не знаю, чоловіче добрий… Спитайте в когось іншого. — Вона простягла руку за грошима, які подавав їй хтось із черги, й опустила голову. Тур зрозумів: розмову закінчено. Взяв свій чек і пішов до прилавка, де Стефа гомоніла з продавцем, котрий вийшов на заміну дівчині. Подав чек, поглянув пильніше на чоловіка за прилавком, і мороз пройшов йому поза плечима. Здавалося, що він десь, і то зовсім недавно, бачив його. Гарячково думав, де саме, й раптом пригадав: їхали від Львова в одному вагоні.

Стефа пов'язала нову хустку, ще раз оглянула себе у люстрі, й вони вийшли з крамниці.

— Спасибі, любий, — вона пригорнулася до Турового плеча й пішла поруч, міцно тримаючи його попідруч. — Ти дуже щедрий та уважний до мене. Такий дорогий подарунок! Але як ти довідався, що наближається мій день народження? Певне, Ігнась сказав…

— Не було нам коли про таке говорити. То я так, навмання…

— Отже, серцем відчув, що то буде мені приємно… — промінилася з радості Стефа. Тур і сам хотів би порадіти разом з нею, відчути насолоду з такого дрібного, але приємного приводу, та щось смоктало його під серцем і не давало змоги відволікатися на дріб'язок, весь час примушувало повертатися думкою до того, що тільки-но сталося в крамниці. Стефа, здається, нічого не помітила, та, мабуть, їй і говорити про те поки що не варто. Хай потішиться…

Він заздрив Стефі, яка могла дозволити собі милуватися цим, по-весняному вбраним містечком, заздрив людям, що, хай і перейняті житейськими клопотами, все ж не несли на плечах такого тягаря, як він. У голові крутилися паролі, явки, які отримав од 135-го. Їх було кілька. На випадок провалу однієї явки можна було скористатися з іншої. Так радив 135-й. Однак за цією простою фразою ховалася смертельна небезпека. Як наперед знати, що та чи інша явка провалена? Тільки особистою перевіркою… Як от щойно, в крамниці. Поткнувся, а вона відповідає… У тому паролі два контрольних слова: «чересло», що має означати «леміш», і «коваль». І перше, й друге — псевдо Кука. Через цю жінку з брунатною плямою на обличчі він мав вийти на стежку, що вела до Леміша. Проте вона урвалася. Що трапилось? Якби чекісти взяли Леміша, то й цю касирку теж замели б… А власне, чому? Може, підсадили, як ту качку, що скликає до мисливця своїх товарок. Тоді й цей чоловік, що так зненацька з'явився за прилавком… Але ні!.. То вже ти позичив у страшка очі. Заспокойся. Перевір, чи не йдуть за тобою назирці. Поміркуй, чи варто зразу потикатися на інші явки, а чи, може, скористатися з давніх, своїх, ще довоєнних зв'язків.

Ще у сороковому році, коли йому довелося виконувати завдання абверу, він переховувався тут, у Кам'янці-Бузькій, у сестри свого підручного Романа Капшука. Тоді вони підірвали водокачку на станції в Золочеві й, тікаючи, забігли аж сюди. Сестру Капшука звали Килиною. Чоловік її теж був тоді за кордоном, на вишколі в Кракові. Вбили його в сорок першому. Хтось вистрілив з горища, коли «Нахтігаль» крокував повз пам'ятник Міцкевичу в Львові. Чи знає Килина про те, чи ні? У неї тоді ще була донька… Скільки ж це вже їй, коли жива? Десь років шістнадцять… Гай-гай, як час летить.

Вулиця досить швидко вивела на околицю, й Тур угледів будиночок Килини. Спочатку він видався йому покинутим. Двоє вікон, що виходили на вулицю, прикриті віконницями, двері на замку. Правда, на ганку стоїть відро з водою, завіси у хвіртці, хоч і поіржавіли, але відчиняють їх частенько. І стежина до ганку втоптана. Ні, тут люди живуть, але які? Може, й у Килини, як у того Івана, що спалив свою хату, лишилася до них тільки ненависть?

Повагом пройшли до кінця вулиці й опинились у полі. Тут протікала річечка, через яку було перекинуто дерев'яний місток. Над ним низько схиляла віти стара верба.

— Трохи зачекаймо тут, — сказав, спираючись на поручень.

— А таки час і відпочити. Зранку ходимо… — Стефа присіла на брус біля його ніг і звела догори очі. — А мо ся заблудили?

— З тобою недовго й до блуду.

Стефа лукаво посміхнулась і враз підвелася, легко скочила на поручень. Хотіла щось сказати грайливе, зазивне та, поглянувши на нього, скисла.

— І чого ви такий похмурий? Та посміхніться, адже весна! Он і стара верба в котики вбралася, а ви…

— Весна для мене — нещаслива пора, Стефцю.

Почувши те «Стефцю», вона підсунулась до нього ближче.

— То раніше так було… Тепер все по-іншому піде.

— З якого дива?

— Тому що я буду поруч… А я приношу щастя, їй-право! — Стефа дзвінко засміялася. Війнув вітерець, погнав плесом річечки дрібну хвилю, і здалося, той сміх застрибав по її гребінцях золотими зайчиками. Знову щось ворухнулося в його зашкарублому серці. Ніби згадка про давно минулу молодість. А чи так вже давно вона минула? Тур ще дужче насупився. Щось муляло йому. Якесь тривожне передчуття скородило душу, проте він таки спромігся на відповідь:

— Дай боже, щоб справдилися твої слова… — Він простяг їй обидві руки. Стефа торкнулася своїми тремтливими пальцями його долонь і застигла в чеканні. Їй здавалося, що ось-ось він підхопить її на руки й почне цілувати, але він дивився не на неї. Зовсім буденним, терпким голосом мовив:

— Злазь із свого сідала. Здається, Килина прийшла.

— Яка Килина?

— Та, до якої ми в гості йдемо…

Стефа давно звикла ні про що не розпитувати зверхників. Покірливо злізла з поручня, взяла з бруса валізу й подалася слідом за Туром. На третьому від краю подвір'ї хтось порався. Коли підійшли ближче, впізнав Килину. Вона, хоч і постаріла, проте з виду не дуже змінилася.

— Слава Йсу, господинько…

— Навіки… — відповіла, не розгинаючись.

— Чи приймете гостей, Килино?

Вона важко сперлася на держак лопати і, затулившись од сонця долонею, поглянула на прибулих.

— Кого це бог приніс? Ой, та невже ви, Василечку?! — скрикнула Килина й сама собі затулила рота. А очі забігали по сусідніх хатах — тривожилась, чи не бачить хто.

— Це справді ви, пане Василю? Чи, може, я того…

— Я, Килинко, я… — Він підійшов ближче, посміхнувся і пригорнув її до себе, шепочучи: — Нехай бачать. Скажеш, родичі завітали…

— Авжеж, авжеж… Та заходьте хутчій до хати, бо тут кругом очі, та все лихі, смуччі…

У хаті напівтемрява. Десь із другої кімнати пробивається крізь шпарини у розсохлих дверях мерехтливе світло.

— Ти сама?

— А так… Дана в Калуші. Там батьки. В них вона й живе, і працює там… Заміж вийшла.

— Ми до тебе ненадовго. Може, яку ніч, другу переночуємо.

— Та будьте, скільки вам треба. А це ж хто? — пильно зиркнула на Стефу.

— Дружина, — впевнено сказала Стефа. — Давайте знайомитись.

Жінки потисли руки й, здається, зразу все зрозуміли одна про одну без слів.

— Та що ж це ви стоїте? Розбирайтесь, сідайте. Зараз на стіл зберу.

— Ми дещо з собою маємо, — сказала Стефа, дістаючи з валізи сало, яйця, хліб.

Жінки заходилися поратись біля столу, а він приліг на канапі трохи відпочити. Мав намір якусь хвильку навіть подрімати, та кляті думки закрутились у коловороті й відігнали сон. Ще й ще раз пригадував маршрут, тих, з ким доводилося стикатись у дорозі, чиї обличчя запам'ятались, і не знаходив похибки. Виходить, це 135-й підсунув йому биту карту. Чи й сам про те не відав, а чи навмисне, а ще гірше, коли з чиєїсь підказки направив до тієї червонопикої касирки. Така зручна явка. Навкруги вирує ярмарок, сотні людей заходять і виходять з крамниці… А той, за прилавком, звідки він взявся? Заступив дівчину серед дня. Не на початку зміни… А може, то його донька допомагала батькові, поки обідав вдома, зі Львова повернувшись? Ймовірно й таке…

Це все ще на підступах до Леміша, а як обернутися з ним. Що йому сказати, коли до справи дійде?

— Пане Василю, печеня на столі… — покликала з другої кімнати Килина. — Чи, може, чарку вип'єте? У мене десь трохи є…

— Дякую… Проте, мабуть, доведеться обійтись. Мені ще треба до міста в справах…

Після вечері подався до центру Кам'янки шукати будинок дантиста Погрібного. Пан Погрібний колись мав практику у власному домі. Тут були й кабінет, і житло, але часи змінились… За Польщі все те було просто, люди йшли лікувати зуби, а разом з ними міг прийти й кур'єр від проводу. Тепер доводилося пильнувати за будинком і за вулицею. Раз, другий пройшовся повз будинок Погрібного. У вікнах не світилося. Пильно оглянув сусідні будинки, чи не піднімає хто штору, чи не відхиляє фіранку, аби стежити за тими, хто заходить до пана лікаря. Проте у цей весняний вечір, що виповнив вулиці сирістю, перехожих майже не було. Люди поспішали в тепло і затишок. Тур зробив вже третє коло, тримаючи під наглядом будинок дантиста. Десь на околиці валували собаки, ще більше вирізняючи нішу, яку несла з собою близька вже ніч. Частіше гасли у вікнах вогні, яскравіше блимали у майже чорному небі великі й холодні зорі. Їм було байдуже, що діялось на нашій грішній землі.

Наважився, штовхнув хвіртку. Вона прочинилася без рипу. Десь у глибині двору загарчав пес. Певне, його зачинили в повітці, й тепер він рвався, почувши стороннього. Від хвіртки до ганку кілька кроків, потім чотири сходинки, і ти вже біля дверей, а серце калатає так, ніби пробіг верстов п'ять. Натис на кнопку дзвоника — раз, другий, виждав хвилину і натис ще двічі. Тиша. Навіть пес затих. Потім кроки і голос — жіночий, ламкий від хвилювання:

— Хто там?

— Я до лікаря. У мене зуб мудрості розкрошився…

— Лікар вдома не приймає. Прошу до лікарні.

— Але ж зараз ніч…

— У лікарні є пункт швидкої допомоги. Йдіть туди, там сьогодні чергує молодий лікар Юрко Медвідь.

— Дякую гречно, однак мені хотілося, щоб подивився старий лікар…

У Тура ще сильніше закалатало серце — все в означеному 135-м паролі зійшлося. І головне знову було названо два псевдо Кука: Юрко і Медвідь. Не «ведмідь», як належить за українським правописом, а саме Медвідь…

Двері відчинилися, й він опинився в темному передпокої.

— Роздягайтесь, — промовила жінка. — На вас чекають… На нього справді чекали. В підвальній кімнаті зі щільно затуленим віконцем під стелею ледь блимала електрична лампочка. В кінці довгого столу сидів огрядний чоловік у ялових, добре змащених дьогтем чоботях і потертому бобриковому піджаку. Голова сива, коротко стрижена. Під кошлатими бровами глибоко сиділи пильні й тверді, мов камінці, очі. На колінах тримав кашкета, такі колись, ще за Польщі, носили лісники. Чоловік довго дивився на Тура, потім сказав, трохи гугнявлячи:

— Слава героям…

— Україні слава, — відказав Тур, шукаючи очима стільця. Однак у кімнаті, крім того, на якому сидів лісник, іншого не було. Та, власне, його ніхто й не запрошував сідати. З ним говорили твердо і не досить шанобливо.

— Зброю маєте?

— Маю…

— Покладіть на стіл, і то всю.

Тур не звик, щоб з ним отак поводились, однак підкорився. Розумів, що то не лише сваволя цього кремезного кур'єра, а наказ Леміша. Поклав на стіл пістолета, фінського ножа, дві гранати-лимонки.

— Все? — запитав сивий, згрібаючи зброю в торбу, яку мав при боці.

— Та ніби все… Поясніть, чому забираєте зброю? А що як дорогою доведеться…

— Наша зброя — розум, — дядько поглянув на годинник, підвівся. — Ходімо. Запитання потім, як будемо в лісі.

Ішли майже всю ніч. Уже й місяць скотився за обрій, уже й на схід сонця зажевріло, а вони все йшли лісами тримаючись далі від осель і наїжджених доріг. Зрештою; опинилися на галявині, біля хатини, що колись правила за лісовий кордон.

— Заждіть, я зараз, — мовив кур'єр і зник, за кущами.

«Далеченько забилися, пане головнокомандуючий… І як звідси, з цих ведмежих гаврів, кимось командувати? Та й чи є ким?» За ці неповні два тижні, протягом яких він ходив українською землею, ще не довелося йому зустріти навіть натяку на ту силу, на яку сподіваються в Мюнхені. Ані вошивий полковник Еней, ані 135-й з його купкою переляканих «героїв» не засвідчили собою тієї сили. Рештки колись міцно збитої організаційної мережі, обірвані зв'язки, безнадія навіть в очах бойовиків…

— Ходіть за мною, — почув із темряви гугнявий голос. Пройшли на подвір'я, потім на стодолу. Тут пахло злежаним сіном. Приставили драбину на підрю[30].

— Лізьте… Поспіть трохи. Я гукну вас, — сказав кур'єр і вийшов геть.

Наче тільки склепив повіки, як вже…

— Вставайте! Час снідати, добродію, — чується десь знизу все той же гугнявий голос. — Злазьте… Я тут вам умитися приніс.

Зліз, обтрусився від сіна, вмив заспане обличчя, раз, другий присів, потягнувся і раптом почув:

— Слава Йсу.

— Навіки… — Озирнувся. У дверях стоїть невисокий на зріст, кремезний чоловік. Дивиться пильно.

— А ти мало змінився, друже Василю…

— Та й ви нівроку, пане президенте… — вихопилось у Тура. Він подумки лайнув себе за дрож у колінах, за те що зразу поруч з Лемішом відчув себе маленьким і ницим; А той і бровою не повів, мабуть, звик до того, що перед ним усі нижчі.

— Як дорога?

— Бодай не згадувати… — відказав Тур і вже спокійніше, неквапом витер рушником шию, обличчя, руки, одягнув піджака і ступив крок до Леміша. Обійнялись.

— Скільки ж це ми з тобою не бачились?

— Давно не бачились… Понад десять років. Востаннє на другому зборі здибались, а то був сорок перший рік… Вас тоді обрали членом центрального проводу, — і знову та улеслива інтонація.

— Обрали… — якось непевно промовив Леміш. — Тверду пам'ять маєш, чоловіче… — Ну, ходімо снідати. Моя господиня щось там підсмажила. — В очах у Кука майнула подоба посмішки. — Тут не Мюнхен, проте сало й яйця свіжі.

Навіть не посмішка, а сама інтонація дістала печінки. «Над тобою кепкують, над твоєю європейською амбіцією». І знову лаяв себе: «Чого це ти, мов те цуценя перед вовком?» Стиснувши зуби, насупившись, переступив поріг.

У невеличкій вітальні був накритий до сніданку стіл.

— Може, чарку? — спитав Леміш.

— Дякую, але зранку якось… Та й розмова у нас…

— А я вип'ю… — підійшов до мисника, взяв звідти карафку і налив повну ложку. — Чистий спирт… Лікарі радять натщесерце… Виразка дістає. А ти чого стоїш? Сідай їж.

Він ковтнув з ложки спирту й теж сів до столу, поколупав вівсяну кашу й раптом просто, дивлячись в очі гостеві, спитав:

— Тебе хто прислав?

— Лебедь… Це вам: гроші, листи, звіти «Закордонного представництва Української головної визвольної ради».

Леміш і не торкнувся пакунка.

— Чого він хоче?

— Перепрошую, пане Василю, але ви якось так навально… Хіба одним словом скажеш?

— Скажеш, коли є що сказати.

— Думаю, що сподівається на вашу підтримку.

— Підтримують того, хто падає, а наш Миколка… — Леміш відсунув від себе миску з кашею. — І коли вони вже дійдуть розуму?! Сокира над усіма нависла, а вони, мов когути, один з одним чубаються.

— Там усе складніше, ніж здається на перший погляд.

— Ну, ну… Розкажи. Цілком імовірно, що, сидячи тут, у пущі, я відстав і не розумію тамтешніх проблем. — Підсунув до себе кашу. — Ти, друже Василю, не приймай мої слова на себе. До тебе моє серце тепле ще з Берези-Картузької, де ми з тобою разом гибіли. Я знаю, ти завше хотів справі добра. Розказуй… Усе розказуй. Тільки не бреши, я того не терплю.

— Відверто кажучи, справи наші за кордоном кепські. Жебраємо, тягнемо руки за копійкою, мов старці на паперті. Самі знаєте, як там: куди не ступиш — плати, а грошей катма. Бандеру утримують англійці, нам дещо перепадає від американців…

— Ти не крути, чоловіче, говори як є. Я давно вже бачу, у що воно вилилось і куди тече… Продаєте наших хлопців на вишкіл у Обербейрен а чи у Мюльхайм, з тією лише різницею, що там платять фунтами, а там — доларами…

Після цих слів і гіркоти, з якою вони були сказані, Тур не наважився торкатися тих проблем, на вирішенні яких наполягали Лебедь із Гриньохом, а тому почав заходити з іншого боку.

— Наша діяльність там потребує грошей. Ті датки, які збираємо з симпатиків, не забезпечують утримання функціонерів, а бандерівський провід…

— А хіба ваші провідники не живуть у дорогих помешканнях, не марнують грошики на ресторани, курорти, розваги з гарненькими дівчатками? Хіба вони не мають цупкі рахунки у банках, не живуть набагато краще, аніж жили до еміграції? Я правду кажу?

— Та воно-то так…

— От бачиш, а ти все на бандерівський провід.

— Так воно ж і те правда. У Штатах, приміром, від жертводавців збирають великі гроші на організацію, проте не всі висилають до Мюнхена, хотять у такий спосіб примусити всіх, хто крутиться біля Бандери, пошукати собі якусь працю і заробляти на життя. А Бандера, бач, хоче мати побіля себе цілий штаб. Каже, це потрібно, щоб на Заході знали, що боротьба у країні розгортається.

— Ну, діла твої господи…

— А оце нещодавно вдався до зовсім ганебної справи. На Фіріхштрасе запровадив підпільну друкарню і фальшує фунти, долари, карбованці. Я сам був свідком, як ту боївку, з якою мені потім довелося летіти, чухрала комісія Інтерполу. У кожного знайшли фальшиві банкноти. Хлопці прямо сказали комісарам, що отримали їх із власних рук Бандери. Я не мав би вам про те розказувати, але ж ви наполягаєте…

— Наполягаю, друже… Наполягаю… — Леміш підвівся з-за столу, відійшов до вікна. — І хто це напосівся на Степана? Кому це так хочеться посварити його з англійцями?

— Чого не знаю, того не знаю…

— Хитруєш, Василю. Знаєш. Мабуть, і сам доклав до того руку?

— Бачить бог… — Тур перехрестився. — Я того не торкався.

— Може, й так. Може, й без тебе обійшлися… — пильно зиркнув на Тура.

— О, та ти зовсім нічого не їси. Поганий з мене хазяїн… Закидав гостя запитаннями. Ти їж… — сказав, знову сідаючи до столу.

Тур почав їсти, хоча через те, що відбувалося, остаточно зник апетит. Він почувався зле. Розгубив усі заздалегідь заготовлені слова й думки. Розгубив, бо не такою уявляв собі зустріч з головнокомандуючим воюючої. Думав зустріти, як те було колись, сильну особистість, крутий норов, фанатично віддану справі людину, а тут…

— Виходить… — вів далі Леміш, — вождя вам взагалі не треба.

— Та ні, чому ж… Мова про Бандеру, особисто про нього. Ну і його провід, звичайно. Час обігнав їх. Навіть серед прибічників Степана чути голоси… У його виступах, заявах у пресі за зливою банальних фраз немає сили переконання, навпаки, таяться симптоми зневіри. Все те відкриває цілковите спустошення, його духовну порожнечу як людини, яка забігла так далеко, що вже стала перед дилемою: а що тепер? куди далі? Все це приносить більше шкоди, ніж користі націоналістичній ідеї… Та й ті, котрі наближені до нього, на те тільки й здатні, щоб давати привід для сміху та кепкування. Стецько самозакоханий до краю, й разом із своєю Мухою щодень виставляють себе на посміховисько. Вона — сексуальною розкутістю, він — ревнощами і глупством…

— Облишмо їх, — важко зітхнув Леміш. — Я зрозумів: на вашу думку, Бандера нездатний вже ні до чого. Так?

— Певне, що так, і то не лише думка нашого крила…

— А хто ж здатний?

— Ви, пане Василю. Ви є генеральний секретар УГВР, власне, голови нашого уряду, наш президент і головнокомандуючий. Вам єдиному і тут, у краї, і на еміграції люди вірять, як богові. Вам треба брати владу й керувати всіма нами не звідси, з пущі, а…

— То, може, ти прибув для того, щоб заступити мене на посту головнокомандуючого? — запитав Леміш.

— Та ні, таких повноважень не маю… — зніяковів Тур, розуміючи, що його трохи занесло. А той правив своє:

— А може, то Лебедь надумав не на словах, а на ділі… повоювати з совітами?

— Так питання не ставилось, — зовсім скис Тур.

— А як воно там, у вас, ставилось?! — Леміш гнівно блиснув очима.

— Згідно з вашими настановами… 3Ч ОУН скасовано. Триумвірат уже діє… Ребет, Матла… Тільки Степан огинається, хоча йому відведено почесне місце…

— … статиста… — докинув Леміш.

— Що ви сказали? Даруйте, недочув…

— Я сказав, Бандера не такий дурний, як вам хочеться, і не погодиться, щоб якийсь Ребет відсував його на роль статиста. Степан звик грати першу скрипку і ще сподівається на свою популярність у низового членства, де обмаль інтелектуалів, зате ще є вірники. Хіба ви там не розумієте, що, крім амбіцій, йому треба буде ділитися грішми. Степан не звик, щоб хтось заглядав до його кишені. Триумвірат означає передусім втрату контролю над організаційною касою. Та не в цьому біда, Василю, не в цьому…

— І я кажу: не в цьому… Бандеру треба позбавити права обстоювати інтереси організації перед закордонними чинниками. Це право повинна мати УГВР, і тільки вона. Із Степаном ніхто не хоче сідати за один стіл…

— Знову за рибу гроші… Кляті гроші! Це ви, бачу, твердо вирішили турнути його від корита.

— То єдиний спосіб поступово усунути його й взагалі від керівництва… Лебедь сподівається, що ви підтримаєте цю ідею, подасте через мене листа, який став би своєрідним мандатом на представницьку роль ради. Віднині одна вона матиме право представляти за кордоном інтереси воюючої України.

Леміш поволі підвівся й підійшов до вікна. Тільки тепер Тур помітив, що за вікном стоять двоє з автоматами на грудях і, покурюючи, про щось стиха перемовляються: «Вартують… А кур'єр так провів, що жодного вартового не побачив».

Леміш мовчав довго, потім сів до столу, поклав на нього стиснуті кулаки і, дивлячись гостеві просто у вічі, сказав:

— Ні. Не буде вам такого листа від мене…

— ?..

— Тому не буде, що то мандат на зраду!

— Побійтесь бога, пане президенте, що ви говорите?

— Не клич бога в свідки, він про нас знає більше, ніж ми самі про себе. Дивуюся, як він ще терпить нас, грішних, на цій землі. Ти кажеш, мандат на право представляти інтереси… А що стоїть за тими словами, яких тебе навчили Лебедь з Гриньохом… і послали переповісти їх мені? Представляти інтереси? Чиї? Перед ким? Навіщо? Ти про те подумав? Інтереси Лебедя полягають у тому, щоб самочинно вступити в контакти з іноземними розвідками й переливати гроші до власної кишені.

— Він і зараз це робить, як секретар закордонних справ.

— Виявляється, йому того мало. Йому хочеться всю ОУН поставити на службу американській розвідці. Адже ти маєш завдання схилити мене до цього? Кажи, маєш?!

— Маю…

— От бачиш, я й про це знаю. А що це, як не зрада інтересів отих, що зараз стоять за вікном. Ви у них спитали? Чи хочуть вони платити життям за інтереси Лебедя? Певен, що не хочуть. Їм усе те байдуже, їх цікавить інше… Воююча Україна? Нема її, Василю, давно нема! А там, у ваших Мюнхенах, гендлюють її ім'ям. Бандера не такий дурний, щоб не бачити, до чого скочується еміграція. Його статті, промови? Я про них знаю. Кажеш, банальні фрази? Не в тім річ, Василю, в них — кінець ілюзій. Нема рідної хати — є чужина, є лише контакти з чужинцями, які до часу терплять вас, як вавку, бо сподіваються, що колись та загоїться. З того конструктивної думки не добудеш і нових ідей не збудуєш. Питаєте, що далі? Асиміляція і самоліквідація — от що! Розчинення в чужому морі… Можливо, колись онуки допитуватимуть батьків, хто вони і звідкіля, де жили їхні предки, і будуть раді побачити Україну, бо вона є і буде, але то вже без нас… Що ти на мене так дивишся? Не сподівався почути правду? Не криви душею, ти й сам так думаєш, але не вистачає сміливості визнати те. А я брехати більше не хочу — ні собі, ні людям. Понад усе ненавиджу брехню! Вона вже завела нас у тінь чужого бога…

— Важко не погодитись… Та хто нам боронить вийти з тієї тіні?

— Ти це серйозно?

— Авжеж. Так думаю не я один… Бандерівський провід заплямував себе відвертим колабораціонізмом.

— Говори по-людськи.

— Ну, абвер, гестапо, багаторічні зв'язки… Давайте відмежуємось від того, очистимо наші ряди від тих, хто…

— А з ким залишитесь?

— Ви послухайте, — збився з тону Тур.

— Та слухаю, слухаю. — Леміш сплів пальці рук і стис їх так, що аж побіліли.

— Рада вважає, що настав час вилучити з нашої програми відверто фашистські концепції як непопулярні нині. Давайте орієнтуватися, на відміну від Бандери, не на зовнішні чинники, а на власні сили. Давайте…

— Давайте, давайте… А гроші хто дасть? На Фіріхштрасе надрукуєте? Чи, може, у вас, як у Махна… Гоп, куме, не журися, в Махна гроші завелися…

— Смієтесь.

— Ні, Василю, плачу. Коли б усе те, що ти мені розказуєш, та виникло з дурного розуму, легше було б, а то — з підлого. Зовні все ніби чисто: відмежуємось, одмиємось… Слова, гадючі слова…

— Чому?

— А тому, що знову брехня! Не одмитись нам, Василю, від крові… Це лише мудрагель Миколка сподівається, що словами зрушить справу, заб'є баки нетямущим людям на еміграції, потрафить своїм американцям… Слова — полова, в справах наша біда. Говоримо одне, а робимо — зовсім інше. Ви там кричите про орієнтацію на власні сили, а де вони? Галасуєте про новий курс, а робите те, що й робили. Як брали гроші у розвідок, так і далі сподіваєтесь на їхню щедрість, іще й про монопольне право дбаєте. Чи той Микола вже зовсім здурів, чи й змалечку розуму не мав. Він що думає, я підпишу того мандата — й потечуть йому до кишені гроші? Ні, Василю, то кров наша потече…

Другого дня вдосвіта Тур із кур'єром підходили до Кам'янки-Бузької.

— Далі підете цією дорогою… Біля дикої груші повернете ліворуч. Обніжком вийдете до річки, а там берегом — до містка. За містком уже Кам'янка, — кур'єр встромив руку в торбу, яку мав при боці, дістав звідти пістолет, гранати, фінського ножа — й усе те одне по одному повернув Турові. — Заховайте десь подалі. Зараз тим уже нікого не злякаєш. Бувайте, добродію, — зняв кашкета, провів долонею по йоржику білого волосся й зник за деревами.

Тур попрямував дорогою до дикої груші, що самотньо маячила попереду. На душі було паскудно. Почувався так, ніби повертався голий. Фразу за фразою, слово за словом — перебирав у пам'яті все сказане Лемішом і ніяк не міг учепитися за головне, збагнути, як воно могло статися, що такий чоловік і раптом заговорив з ним отак, одверто, про те, що давно мучило і його душу. Просто, правдиво, з ненавистю до брехні, неправди, по-людськи сказав, що думав. Не кожен на таке здатний. Для того треба мати неабияку мужність.

А тепер, коли нема й не буде сподіваного листа від Леміша, як підтвердити мандат, що вже переданий по радіо? Лебедь на себе вини не візьме. Все окошиться на тобі, голубе, виставлять як брехуна, пришиють політичну диверсію, кинуть на руки есбістам, а ті… Оце вскочив! З усіх боків обступили, неначе собаки вовка. Що робити? Як вивернутись! Один вихід — знайти золото! Тільки з ним можна буде повернутися до Мюнхена на білому коні, тільки з ним можна буде заткнути пельку кожному, хто заїкнеться про мандат. А не знайду золота, то вже краще зразу проситись на небо, — на землі місця для мене не буде… Господи! Навіщо ти знущаєшся з нас, слабкодухих? Чи й ти, як дехто з нас, смертних, втішаєшся з тої нашої немочі, страху, безпорадності.

Що сталося з Лемішом? Куди поділася та твердість переконань, фанатичність вірування в святі організаційні заклики? Що він мені говорив? Кінець ілюзій? Кінець ілюзій… Кінець?! Не сподівався почути таке від головнокомандуючого воюючої… Мабуть, про ту розмову варто забути. Задля власної користі… Треба ще добре обмізкувати, чи згадувати у Мюнхені про зустріч з Лемішом і розмову з ним? А радиста я йому переправлю через 135-го, адже просив, як прощалися.

За думками не помітив, як і місток перейшов. Озирнувся назад: так і є — той самий, на якому стояли із Стефою. Згадка про Стефу трохи пом'якшила серце…

Розділ шостий ОРЕСТ І ХРИСТИНА

— І що ти ото муруєш? — з відром у руці Христина спускалася до повітки. Сіла на дерев'яну сходинку, підперла кулачком підборіддя. — Ой, чоловіченьку, який ти в мене замурзаний. Навіть ніс, і той у глині.

— Бачиш, скільки в мене ще роботи, а он вечоріє! — Орест стояв по той бік стіни, що вже сягала йому грудей.

— Та хоч сам вилізь звідти, бо ще й себе замуруєш разом з тим золотом, — вона посміхнулася, як посміхаються дітям. — Ні, тебе, любий, таки треба було показати лікарям…

— Бійся бога, Христино! Для кого я оце дбаю? Пішла б на село, я не морочився б з цією стіною…

— А так, я на село, а тебе ще яка мавка лісова…

— Не бійся, не вкраде. А от як прийдуть лісовики із шмайсерами, куди я тебе подіну? Сидітимеш, моя люба, за цією стіною тихо, як мишка.

— А може, й не прийдуть?

— Та чи не ти принесла мені ту лиху звістку? — припасовуючи цеглину до цеглини, говорив Орест.

— Ото біда велика. Бачте, поцікавився ним отець Феоктист. То коли піп дорогу переходить, тримайся за гудзика…

— А про що питав?

— Хто ти? Звідки? Чому не вдома живеш, а на хуторі, в приймах?

— Ач, а ти — за гудзика… Чує моє серце, Христнно, це вже або сам Мара об'явився, або когось на мій слід направляє…

— Та кому ти потрібен!

— Я то, може, й не потрібен, а от золото… Вони по нього прийдуть. Чула, що капітан казав?

— Та чула, чула… — Вона встала, взяла відро і, припадаючи на праву ногу, пішла через повітку до дверей.

— Ти куди?

— До струмка, по воду…

— Посидь, я зараз, — Орест переліз через стіну, вхопив з її рук відро й бігцем подався через городець до струмка. Вона підійшла до дверей, сперлася плечем об одвірок. Який уважний став її Орест. Зайвого кроку не дасть ступити, все сам, все в неї з рук хапає… А як він за цей рік змужнів, роздався в плечах і вродливий нівроку. Якщо син буде, хай би був на нього схожий… Орест сина чекає. Як дізнався, мало не танцював.

Так усе добре складається в них з Орестом. Вів її кохає, та й вона його… Особливо після того, як забрали з хутора те кляте золото, Орест зовсім іншим став. Він і раніше був уважний до неї, та коли мова заходила про золото, впадав неначе у якийсь гіпноз, як кажуть, — пороблено було людині, та й годі.

Після смерті діда Оверка думали перебиратися на село. Дядько Максим не раз кликав до себе. Та якось серед ночі заскочив до них, на Дідову Буду, капітан Коморний з районної безпеки і попросив їх ще деякий час пожити на хуторі, мовляв, у тому є оперативна необхідність: досить пустити чутку, що золото тут, на хуторі, і по нього прийдуть… Тоді капітан залишив у них «маяк», таку маленьку коробочку. Сам заховав її за старі, ще бабині, ікони. В ній треба лише повернути важілець — і радіослужба негайно прийме сигнал тривоги.

Тоді вони сподівалися, що то недовго, що за якийсь місяць-другий відпаде та «оперативна необхідність», і вони переїдуть на село. А воно ось уже й за рік перевалило… Тоді, як забирали золото, капітан залишив у них кілька валізок з хрестиками, скриню з церковним начинням: ризами, дароносицею, позолоченим кадилом — ну все таке, що хоч високої ціни й не має, зате блищить. «То вже хай лишиться, як наживка для тих, хто прийде, — говорив капітан. — Шукатимуть, хай щось і знайдуть. Поки розбиратимуться, що й до чого, то вже і ми нагодимось…» Відтоді скільки часу збігло. Вже думала, що тим воно й обійдеться, а це треба ж було зустріти попа. Ніколи раніше отець Феоктист навіть голови не повертав у її бік, а це так чемно розкланявся, зняв капелюха й почав розпитувати про те, про се, а більше про Ореста…

— Тобі куди воду — до печі чи в сінях лишити? — запитав Орест, збігаючи сходами до сіней.

— Постав біля печі… — Христина подалась слідом. Увійшла в хату, а він уже з цілуванням до неї.

— Ну, Оресте… Ну, що це ти… — знехотя відхилялась од його ласки.

— Сам не знаю… Господи, і чого я так кохаю тебе? Віриш, інколи аж страшно стає за наше кохання… Оце йду від струмка з відром, а в голову лізе таке, що й казати не хочеться. — Він стис її в обіймах так, ніби хотів оборонити від біди, що насувалася. — Не йде мені з голови той Мара.

— Та кинь ти про нього думати…

Орест одійшов од вікна, сів на лаву, сперся ліктями на коліна, зчепив пальці, аж хруснули.

— Може б, ти таки пішла на село? Давай я відведу тебе, га?

— А ти?

— А я повернуся…

— Я без тебе не хочу.

— Ну, ти ж не маленька, комусь та треба бути тут, на хуторі.

— Та куди зараз іти? Он уже смеркає, а ми ще й не вечеряли. Поки зберешся — ніч надворі… Давай уже завтра. Я сходжу до амбулаторії, а ти мотнешся в район, розкажеш Коморному про попа…

— А про що, власне, розказувати? Ще подумає, що на страшка напав.

— І то правда, бо ми таки рано сполошилися з тобою… Він пригорнув її до себе, поцілував у скроню.

— Готуй вечерю, а я піду та домурую… Прийдуть не прийдуть, а той сховок нам згодиться. Ти попіл з печі не вигортала?

— Ні, а навіщо тобі…

— Притрушу кладку, щоб не так свіжо виглядала. — Він набрав у чавунець трохи попелу й пішов через сіни до повітки, де знову заходився мурувати. Але розчин і цегла лишилися в схроні. Довелося лізти туди і все те перекидати до повітки. Поглянув на лаз, що вів звідси під піч. «Вузький… Я то пролізу, а Христина навряд. Вона нині в раменах ширшою стала… Треба буде й з-під печі розширити». Проте взяв до рук кельму і знову заходився мурувати стіну. За роботою ніби не так допікали думки про того Мару, але варто було зупинитись, на мить замислитись, як він знову й знову з'являвся перед ним: перекривлене обличчя й білі, повні ненависті очі, що визирали з-під рудого, вогнистого чуба. Тонкі вуста сочили зміїний шепіт: «Усіх наказано… Вони мене теж не помилують. Але й ти не сподівайся, що житимеш. Якщо не допоможегі мені зберегти золото штабу, винищать усіх твоїх братів, сестер, закатують батька! Ти того хочеш? Ну, коли так, то паняй до совітів…»

— Господи, яке щастя, що я позбувся того золота, — сказав уголос Орест й озирнувся на прочинені двзрі. Йому здалося, що хтось ніби майнув поза кущами, там, за струмком. Підійшов до дверей. Вдивлявся, вдивлявся — ніби нікого. «Так недовго й з глузду зсунутись… Ото налякав тебе Мара! Отямся!» — вилаяв себе подумки Орест, причинив двері й знову взявся до роботи. «Коби швидше відпала «оперативна необхідність», то вже вони з Христиною і дня не лишаться у цій дикій пущі. Треба вже думати про дітей, їм таке життя ні до чого, їм треба вчитися, ходити до школи, а потім, як каже Христина, до інституту… А що? Це колись у старих батькових чоботях троє до школи бігали. Тепер такі часи, що тра’ про веселі діла думати…»

Вечеряли вже присмерком, мовчки. Мовчки і спати полягали. Однак як не стомився Орест, а заснути не міг. Усе думалося про отця Феоктиста, про сотника, про есбістів… То дурний лише може сподіватися, що про золотий запас знали тільки вони вдвох з Марою. Про нього при штабі знало багато людей, і коли це не сам Мара придибав, то, певне, вже хтось з тих штабістів. І не один, мабуть, бо те, що лежало на трьох возах, один не понесе… А ще хто міг знати про золото, так це ченці! Адже обоз спершу на Дермань, під монастирську скелю кинули, а вже потім на лісовий кордон…

Орест ще кілька разів перевернувся з боку на бік і таки підвівся. Накинув на плечі старий дідів сардак й ступив у сіни. Навпомацки зняв з жердки листок тютюну, вийшов на подвір'я, присів під вікном на колоду. Тихо, аж у вухах коле. На небі ні місяця, ні хмар, одні зорі, та такі чисті, неначе вмиті. Трохи посидів, дослухаючись, потім розтер у долонях півлистка тютюну, дістав газетку, скрутив цигарку. Сірників у сардаку не знайшов, довелось повернутися до хати. Добре, що хоч Христина спить. Понад усе тривожився за неї і гриз себе через те, що притягнув сюди, на Дідову Буду, проклятуще золото… Намацав за комином коробку сірників і, тихо ступаючи босоніж по долівці, знову вийшов у сіни. Запалив, затягнувся так, що аж за печінку шкрябонуло, і сховав цигарку в рукав. Не знав уже для чого — потреби поки що ніби не було — намацав над одвірком, за дошкою, приклад карабіна. Зброю тримати йому дозволили, хтозна, як воно може обернутися, коли прийдуть… Ще постояв у сінях, допалив цигарку, сплюнув за поріг гipкоту від не зовсім ще сухого тютюну й рішуче дістав зброю. Дістав і загорнуті в промащену ганчірку три обойми з набоями. Перевірив, чи не заіржавів де затвор, загнав обойму, потім набій у патронник. «Обійду хутір, погляну на дорогу, бо щось серце не на місці…».

— Ти куди? — спитала з хати Христина.

— Спи, я зараз…

— Не ходи нікуди, я боюся… Чуєш, Оресте? Не ходи!

Він зупинився в нерішучості. В її голосі йому вчувалося передчуття біди. «Ото ще… Ну, чого було не послухатись і не піти на село?»

— І чого б ото я боявся, — сказав навмисне грубо.

— Не знаю, але мені щось так тривожно на серці…

Він іще якусь хвильку послухав ніч, міркуючи, йти чи не йти, але таки зважив на прохання Христини. Сінешні двері зачинив на залізний засув, на хатні накинув аж два гачки — вгорі й унизу. Підійшов, сів на ліжко, сперся на карабін, замислився. Чогось зайшлося в грудях серце. Незнане раніше почуття скорботи примішувалося до любові, з якою думав про Христину та їхнє подружнє життя. Христині сказав правду: боїться він за їхнє таке коротке, ще й не розквітле щастя. «Господи, сохрани й помилуй нашу хату, дай їй почути голоси дітей наших…» Так щоб не бачила Христина (вона того не любила), перехрестився на бабині ікони. Тоскно сюрчав у запічку цвіркун. Ніби стомившись за роки, зітхала стара хата, і стукіт власного серця видавався за чиїсь кроки, що невблаганно наближалися.

— І ця курва францювата не має виходу на лінію, шляк би його трафив! — вилаявся Еней, відкладаючи набік грипса.

Тур мовчав. «Леміш! Тільки він міг дати наказ 135-му не виводити його на лінію зв'язку. Чому противиться моєму поверненню за кордон? Може, боїться, щоб там не довідалися про його настрої? А з другого боку, йому потрібен радист. Мав би, навпаки, сприяти моєму відходові, бо тоді швидше Максим піде до нього. Адже домовилися переправити радиста після того, як він, Тур, піде по лінії зв'язку».

— То що будемо робити, пане добродію? — невесело запитав у Енея.

— Бог його святий знає, — відповів той, чухаючи заросле рудим та цупким, мов щеть, волоссям підборіддя. — Одно скажу, сидіти тут, у батька під повіткою, небезпечно. У совітів усі попи на підозрі.

— І піти звідси, поки не знайдемо золота, не можна…

— Ой, чує моє серце, що через те золото всім нам буде клямка.

— І чого б ото я завше, як зловісний крук… Ореста ж таки вистежили, — Тур кинув оком на Андрія. Той лежав обличчям до стіни, ніби й справді спав. Після того випадку в горах, коли ледь не розтрощив рацію, до нього всі пильно придивлялися. Те, що про нього розказали Лис, а особливо Еней, мало викликати недовіру й підозру. Та коли розібратися, хіба він винний, хіба перший опинився по різні боки з рідним батьком. Те, що його батько, Максим Гаркуша, — голова сільради в Калинівці, а надто те, що він з «яструбками» розбив загін Енея, тримали в таємниці навіть від Мари і Лиса. Та хіба з цим паном добродієм про щось можна домовитись, того й гляди бовкне.

— Вам що, — говорив тим часом Еней, — заберете золото та й гайда за кордон. А я й далі сидітиму в бункері та годуватиму вошей.

— Я вам уже казав, тільки-но вийдемо в ефір, добуду для вас дозвіл піти з нами… Скажу вам більше, як тільки золото буде в нас, викликаємо літак.

У кутку заворушився радист. Підвівся і, спираючись на палицю, зашкандибав до відхожого місця.

— Як нога? — поцікавився Тур.

— Та вже потроху наступаю…

— Щось я ніяк не збагну. Золото, літак… А де ж він сяде? — спитав Еней.

— На Сонному озері…

— Тоді це має бути гідролітак! — захоплено вигукнув Еней. — А так, хіба в американців нема гідролітаків. Прилетить серед ночі, сяде на воду, ми повантажимо і…

— Треба буде послати Стефу до Довгого, попередити. Він же десь там, за Сонним озером.

— А так, а так… Там, коли ще не злапали більшовики. Але ні, він твердий, його не злапають. Живцем не дасться.

— Годі, всі ми тверді до часу…

— Ой, ой… — підозріливо зиркнув на емісара Еней. — Кожному хочеться жити, то правда…

— Я думаю так… З Кужілем зустрінемося після того, як в ефір піде наш виклик. Отримавши підтвердження, що літак вилетів, ті двоє поведуть радиста на цвинтар К-3. До речі, розтлумачте хлопцеві, що значить оте пугу-пугу й усе інше, про що згадує 135-й. Вони вже нехай подбають, щоб Максим потрапив до Леміша, а ми тим часом… Коли оружна боротьба — блеф, фікція, моє місце там, де потрібна моя голова пропагандиста ідей національної революції.

— А так, а так… Хіба можна розкидатися такими світлими головами?

Тур промовчав, колючки в словах Енея шпигали честолюбство, але помічати їх вважав нижчим своєї гідності. До того ж, як не дивно, він і сам починав думати так, як оце говорив. А що міг говорити інше? Розповісти, що після, нехай і невдалого візиту до Леміша, він фактично виконав свою місію на терені воюючої України, що тепер йому байдуже, чи воює вона, чи ні? Та, власне, й ті, хто посилав його сюди, добре знали, що ніякого всенародного спротиву більшовицькій владі на землях Західної України нема. Ще догнивають по схронах недобитки, отакі як Еней, Кужіль, 135-й, які бояться й носа вистромити з криївок і молять бога, аби щасливо перелітувати. «Мандат» передано. Він уже діє! То якого біса сидіти йому під повіткою отця Феоктиста, чекаючи на чекістську кулю? Вони там, у Мюнхені, вже, певне, стрижуть купони, а про нього й згадують не інакше, як у минулому часі. Мовляв, був такий геройський дурень, що згодився стрибнути з літака на розпечену пательню… Ні, панове вожді, цим разом я вам не дамся. Ось повернуться з хутора хлопці… Може, ще цієї ночі виверну я з того Ореста золото і… От тільки треба натиснути на попа, щоб швидше дістав батареї до рації. Аби через них не вийшла затримка. Це ж треба, за три доби посадити батареї. І знову цей радист… А що йому скажеш, він таки попереджав, що коли світити від батареї в бункері, то можуть сісти… От і сіли. Але то не біда. Треба послати до Рівного Стефу, та за день обернеться. Але ні, мабуть, нехай їде піп. Коли його на фарі не буде, ото вони вже побавляться з Стефою…

Зітхнув, вмощуючись у своєму кутку Андрій, намагаючись випростати хвору ногу.

— А там, за Сонним озером… — перевів на інше Еней, — постій справжній… Довгий там усе на німецький смак обладнав. Стіни лозиною вистелені. Не те що тут, у рідного батька під повіткою, лайном свинячим дихати…

«Он воно що… Виявляється, пан полковник отцеві Феоктисту — синок! Це новина, яку слід запам'ятати, — подумки зауважив Андрій. — Певне, це про нього на селі казали: молодий попович у Кракові вчиться. Вивчились-те на ката-зарізяку… Та-ак. Тепер не зайве буде розібратися й з провідником. Ач, учепився в золото. За чим же він прилітав сюди? Невже тільки за тим, щоб передати на Мюнхен ніким не підписані радіограми про усунення Бандери і передачу всіх повноважень УГВР? Золото його цікавить, мабуть, ще й тому, що по нього пришлють літака. Ще б пак, літаком сюди, літаком назад. Ні, такого хитруна випустити звідси ніяк не можна. За ним стоїть якась уже дуже тонка політика. Я в ній самотужки не розберуся, та байдуже, кому треба, ті розберуться. Довідаються про все: і куди ходив, і з ким зустрічався… Мені головне не прогавити слушного випадку. Мару й Лиса бере до себе 135-й, а мене поведуть до самого Леміша… Добре це чи погано? Йти чи не йти мені до нього? Непогано було б згодом і від нього вторувати стежку до своїх. Леміш — то така птиця, що літає вище за Тура. А чи не занадто глибоко я влажу в оце їхнє багно? Як казав Крайніченко, поки вчився, поки нічим не завинив перед владою — біжи до своїх…

Нога вже краще, стухати стала: синець аж зеленим одливає, проте наступати ніби можна. А це зараз дуже важливо, бо, по всьому видно, вони щось та задумали. На півслові уривають розмову… Мара з Лисом на якийсь хутір ходять… Ось поведуть до Леміша, а там… Досить мені тинятися по тих смердючих закамарках. Тут моя домівка. Стільки років я йшов до неї, і ось, коли лишилося переступити із темряви у світло… Ні, краще вмерти. А навіщо вмирати? Ще треба пожити… Гаркуші, вони живучі. Он дід Оверко… Це вже скільки йому? Того року, як почалася війна, вісімдесят перший пішов…»

Дід Оверко пригадався сивим велетнем, мов той столітній дуб, що серед березового гаю стоїть, сягаючи зеленою шапкою хмар… Його, малого, везуть на Дідову Буду. Кіньми править батько. Поруч мати. Усміхається, прикриваючи вуста кінцем всипаної квітами хустки. А він, малий Андрійко, влігся горілиць на пахучому сіні й видивляється в зеленому верховітті пташок. Он сойка, а там пурхнув одуд… Шепоче, співає ліс, відлунює в душі чарівною музикою…

Нагорі щось глухо загриміло, загупало. Андрій насторожився.

— Певне, хлопці повертаються, — хрипко мовив Еней. І справді, згори підняли ляду й до схрону вліз Мара. За ним спустився Гриць.

— Ну, як воно там, доповідайте… — наказав провідник.

— І сьогодні на обійсті, крім Ореста та його кривенької жінки, нікого не було, — почав Шпинь. — Нічого підозрілого не помічено.

Мара засопів, засовався на соломі в своєму кутку.

— Ви, бачу, іншої думки, пане сотнику?

— Та, власне, я… Перепрошую, але…

— Говоріть, не мніться, як сімнадцятка, — суворо кинув Тур.

— Я й кажу… Десь одразу, як зійшло сонце, Орест подався на згарище і довго там длубався…

— Цеглу брав з комина, — вставив Шпинь.

— Потім носив ту цеглу до хати…

— Пізніше разів зо три ходив у берег за глиною… Воду носив, — не міг заспокоїтись Шпинь, уражений тим, що провідник звернувся до Мари. — Він, я так думаю, в хаті піч перекладає, то, мабуть, і золото туди замурував.

— Можливо, так воно й є, — погодився Еней.

— Яку то треба мати піч, — міркував уголос провідник, — щоб замурувати в неї поклажу з трьох возів?

— Еге ж, — одразу погодився Еней. — То вже як прийдемо, то колупнемо й піч… То, кажете, в них на хуторі тихо…

— Тихо, — підтвердив Мара.

— Ми обійшли хутір кілька разів по колу, як ви вчили, друже провідник, — усе лестився до Тура Гриць. — Ніде жодного сліду, а ті двоє цілісінький день товклися на обійсті. Вже смерком Орест вийшов, посидів на колодці, покурив і пішов спати. То й ми пішли…

Тур зняв з жердки просохлі онучі.

— Готуйтеся, панове, виступаємо. На хуторі все провернути треба швидко, аби до світанку встигнути на Сонне озеро. — Він узяв чоботи, глянув на годинника. — Через час виступаємо…

— Дозвольте, друже провідник? — подав голос Андрій. — Мене непокоїть рація… Там один блок трохи ушкоджений, треба було б перепаяти схему.

Тур хижо глянув спідлоба.

— Чого досі мовчали?

— Дорогою не було коли, а це вирішив перевірити, глянув, а воно…

— Що вам потрібно?

— Конденсатори по шість тисяч… Дві радіолампи… Паяльник, каніфоль, олово… Все. І про батареї не забудьте. Ці вже зовсім сіли…

Провідник вийняв записника, олівець.

— Запишіть сюди все, що потрібно. — Він зняв із кілка свою шкірянку. — Але запам'ятайте… Рація повинна бути готовою до виходу в ефір не пізніше ранку післязавтрашнього дня.

— В ефір можна виходити хоч зараз, аби батареї були… Я про майбутнє тривожусь, — промовив Андрій, записуючи назви радіодеталей.

Тур узяв записника, сунув до кишені.

— Гаразд… Батареї й усе інше принесе вам пані Стефа. Я зараз домовлюся з нею… — накинув на плечі куртку, взяв з нар автомат і поліз нагору. «Щось знову не договорює пан провідник, — подумав Андрій: — Не сказав, де мені бути з рацією… Коли на хутір підуть без мене, то хто лишиться тут, зі мною? Може, Еней? Таж, говорили, золота було на трьох підводах. Чи впораються самі все те перенести за озеро та ще й до світання? Але дивно, чому ніхто з них жодного разу не обмовився, як зветься хутір, куди вони збираються йти? Схоже на Дідову Буду: і згарище, і струмок, і глина в березі… От тільки хто ті двоє, звідки вони там узялися — Орест і його кривенька жінка?.. А де дід Оверко? Невже померли?»

Андрій не знав, що й думати. Однак його думки урвала поява Тура.

— Вставайте! — гукнув згори. — Перевірте зброю. Виступаємо.

— А хто понесе рацію? — запитав Андрій.

— Рація залишиться тут.

— А я?

— І ви теж… Це наказ!

— Але чому? Я вже ходжу потроху…

Тур не відповів. Бойовики один по одному залишили бункер. Нагорі Еней про щось стиха розмовляв із провідником. До Андрія долинули уривки фраз, окремі слова, але й їх було досить: «Дідова Буда… Христина… Вона йому двоюрідна сестра…» Потім почувся наказ Тура:

— Тягніть сюди уламок отого млинового кола… Хряснула ляда, однак і по тому було чути, як сопуть і матюкаються Грицько, Мара й пан полковник, тягнучи до ляди каменюку пудів на двадцять вагою.

— Накривай. Вибачатись потім будемо…

— Ото, холера, важка, ще бункер завалить, — хрипів над лядою Еней.

Зашурхотіла, осипаючись, просіла під вагою земля. «Накрили… Неначе надгробок поклали. Що ж це ви надумали, пане зверхнику?»

Було вже за північ, коли Орест закінчив розкопувати дірку з-під печі до схрону.

— Та вилазь вже звідти, вилазь, — гукала Христина. Вона теж не спала, крутилася на ліжку, дослухаючись до своєї тривоги. Шелестів десь у деревах сонний вітерець, кумкали у березі жаби. Орест шкряботів у підпіллі, а це затих… Вона підвелася на лікті.

— Оресте, чи чуєш мене?

— Та чую, чую… Ото лиха година, спи. Зараз вилізу, дай відпочину трохи.

У запіллі було задушливо. Вогник свічки ледь блимав. Орест присів на старий кадібець, прихилився плечима до мурованої стіни. Дихати було важко. Піт заливав очі: «Де б його дірку пробити, щоб хоч який протяг був… А то тут і задихнутись недовго Христині. Певне, треба оту цеглину під стелею виколупати, що останньою поклав…» Підвівся, саперною лопаткою підважив і вивернув чорну, закіптюжену і тверду, мов камінь, цеглину. Знову сів на кадібець. Спітніле обличчя огорнув легенький подих свіжого повітря. Полум'я свічки, нерухоме до того, заколивалось, і темрява ніби трохи розсунулась. Орест ногою підняв віко невеликої кованої скрині, й ураз запілля ніби ще більш освітилося полиском позолоченої церковної оздоби. Ця скриня, закопана хрест-навхрест залізними смугами, стояла в сінях отця Миколая, який був попом в їхньому селі. Того дня, коли взяли у батька коні й підводу, Мара наказав підігнати під поповий ганок. Поставили на віз скриню і ще щось винесли з хати. Пізніше вуйко Федось казав, що вбито попа й попадю… А церкву, як виявилось, теж хтось обікрав…

Орест одпустив віко скрині. Вона впала з глухим стукотом, неначе домовина. Повітря різко заколивалося, й недогарок свічки згас. Хотів запалити знову, та десь поділися сірники. Став на кадібець, ступив ногою на земляну приступку, відштовхнувся й уже по пояс висунувся під піч. Голова вперлася в черінь. Ліг животом на підлогу, потім щуром вивернувся на спину і вже вилазив з-під печі, коли почув: на ліжку зойкнула Христина.

— Чого тобі? — запитав, ще лежачи на підлозі.

— Хтось наче ходить… — прошепотіла юна.

— Де?

— Попід вікнами… Ніби якась тінь майнула.

Вже остерігаючись, підповз до вікна. Нічний туман білою рікою перетікав з лісу через подвір'я і десь там, за хатою, плинув з горба вниз. Тихо, навіть жаби замовкли. Враз із туману до воріт наблизилась чиясь тінь, за нею — друга. Щось ніби свиснуло, і на подвір'ї з різних боків зійшлося ще двоє. Один довгий, незграбний, тримав напоготові автомат. Другий — низенький, кряжистий, з вигнутими, як у кіннотника, ногами. Серце в Ореста тенькнуло — Мара!

— Лізь під піч… — прошепотів Христині, намацуючи біля ліжка карабін.

А вона метнулася до образів.

— Лізь, кажу тобі! — зашипів на жінку Орест і, вхопивши за руку, потяг до печі. Вирвалась і знову кинулася до ікон.

Цієї миті хтось постукав у шибку. Орест упав на підлогу і вужем прослизнув під піч, тягнучи за собою карабін. Христина завмерла під образами.

— Оресте?! — почулося знадвору. — Відчиняй! Це я, сотник. Відчиняй, слинявий! Я знаю, що ти тута… Відчиняй, бо двері вивалю!

— Та що ти з ним! — гукнув хтось захриплим басом. — Ось зачекай лишень… Бери за кінець. Так, тепер розгойдуй. Раз, два…

На «три» у вікно, виламуючи раму і розсипаючи підлогою скалки, встромилася колода. Христина стояла за крок од неї. Вона вже увімкнула радіомаяк і тепер готова була проскочити слідом за Орестом, але дровиняка перетнула їй шлях. Та ось колоду витягли надвір, і Христина побачила на лаві під вибитим вікном рубель. Вдень вона качала ним рядна та так і не прибрала. Тепер рука сама собою потяглася до нього. В раму ще кілька разів ударили колодою, і вона вилетіла геть. У отвір просунулася чиясь голова. Не роздумуючи, Христина з розмаху хряснула по ній рублем. Хряснула з такою силою, на яку тільки була здатна. Удар прийшовся в потилицю. Злетіла шапка. Мара заревів, як бугай, клюнув носом у підвіконня й затих. Його витягли з вікна й, підхопивши попід пахви, потягли до криниці. Там сподівалися, певне, облити водою. Біля вікна став хтось другий і, захлинаючись од люті, вигукнув:

— Чуй, ти! Одчиняй по-доброму… Христом богом прошу, не доводь до гріха, одчини!

А тим часом уже топталися в сінях. Страх колотив Христиною так, що зуб з зубом не зведе.

— Чого вам треба? — зірвалося з її вуст немічне, перелякане.

— Добре, що озвалася… Вразуми свого дурня, нехай відчинить, бо з живих шкуру спущу. Оресте, відчиняй!

— Нема його… Нема! — гукнула Христина і замахала на чоловіка, щоб заховався.

— А куди ж він подівся?

— На село пішов…

— Бреши, бреши, ніби ми не бачили, як він спати ліг… — почувся ще чийсь голос у засторонку біля вікна.

— Кажу вам, нема його! Я сама в хаті… — схлипнула Христина. Розуміючи, що від цих головорізів стіни дідової хати не врятують, а час, аби дістатися з району до хутора навіть машиною, потрібен немалий, вона вдалася до хитрощів. Слабкість інколи протистоїть грубій силі з більшим успіхом, аніж безнадійний спротив.

— То чого ж ти, курва твоя мати, не відчиняєш, коли гості до хати стукають?! Відчиняй, став на стіл пляшку та…

— Я боюся!.. — вголос заплакала Христина.

— Ач, то вона з переляку так влупила пана сотника, що аж ноги одкинув! — зареготав хтось дурним геготом під вікном. І тієї ж хвилі автоматна черга, ніби камінням, сипонула в двері. Полетіли на підлогу тріски, верхній гак вискочив із клямки. Хтось із сіней кілька разів смикнув двері з такою силою, що заходила ходуном хатина. Потім знову застукотів автомат, вже біля нижнього гака виколупуючи тріски.

— Ану, давай удвох! — почулося з сіней. Шарпонули з подвійною силою й вирвали нижнього гачка з м'ясом. До хати увійшов Тур. Христина зразу відчула, що перед нею зверхник. Зіщулилась, забилася в куток під образами. Він глипнув на неї скаженим оком і наказав щось довготелесому, котрий всунувся до хати слідом за ним. Той кинувся до ліжка, зірвав вовняну ковдру і запнув нею вибите вікно. Потім подушкою затулив віконце, яке виходило в бік струмка. Нараз у хаті стало темно, як в могилі. Христина відчула себе вже на тому світі. Страх запаморочив розум, вона порачкувала попід стіною до печі. Вже збиралася шмигонути під піч, як раптом спалахнув промінь кишенькового ліхтарика, і чиясь дужа рука, вхопивши її за косу, підняла в повітря. Пекельний біль різонув голову.

— Світла! — наказав Тур.

Чиркнув сірник, і над столом засвітили гасову лампу. Світло впало на стіни, стелю, підлогу — червоне, неначе плями крові, чи, може, таким у цю мить воно видалося Христиві, адже її все ще тримали за волосся так, що до підлоги діставали лише кінчики пальців.

Одхиливши ковдру, через вибите вікно до хати вліз бородатий, страшний з виду чоловік. Обтрусився й сів до столу. Еней! — У Христини похололо в серці. Це він рік тому застрелив діда Оверка, а її…

— Ну, то де твоя пляшка? Де закуска? — запитав, збираючи бороду в кулак. — Чи тебе не вчили, як годиться приймати гостей?

— Закусити є чим, а горілки… Горілки нема. Може, Орест принесе.

— То це він серед ночі гайнув у село за горілкою? — хитрувато примруживши очі, запитав Еней.

— У нас сіль скінчилася… — вже спокійніше відказала Христина.

— Бреше! Їй-бо, бреше… — сказав той, хто тримав її за косу. При тих словах він знову боляче потягнув догори. Вона скривилася і застогнала. Здавалося, разом з волоссям у руках довготелесого ката залишаться і шкіра, й череп.

— Одпусти її, Лисе, — наказав Тур. — Сідай, хазяйко, до столу.

— Сідай рядком та поговоримо ладком, — потираючи руки, кинув Еней. — А ти, Лисе, піч оглянь. Де вони там що мурували…

— Я вже дивився. Ніби свіжої кладки не видко, — він штовхнув Христину до столу. Проте вона не сіла. Стояла, до болю стискаючи пальцями лікті.

— Ну, то де ж твій чоловік? — запитав Тур, суворо глянувши спідлоба.

— Я ж сказала, пішов на село… Солі нам треба. Та й ще дещо мав купити в кооперації… У нас скоро поминки. Рік, як поховали мого дідуся. — Христина знову заплакала. — Люди добрі, прошу вас… Змилуйтесь, дайте хоч одягтись.

— А нам так краще, коли в одній льолі, — знову втрутився Еней. — Нехай хлопці подивляться на твої принади! Ха-ха…

Христина мовчала. Страх перед цими нелюдами, коли уявляла їх, коли ввижалися їй по ночах, був більший, ніж зараз. Тепер викликали тільки огиду. Нехай знущаються, нехай роблять з нею що хочуть, вона їм більше нічого не скаже.

Запала тиша. Лише ходики на стіні старанно відміряли час, що раптом неначе зупинився. Христина глянула на стрілки. Минуло двадцять хвилин відтоді, як вона повернула важілець на коробочці радіомаяка. «Дві години! Вже менше… На цілих двадцять хвилин… Добре, що хоч Орест вчасно… Він би не зміг із ними говорити, гарячий… Добре, що забрав із собою карабін…»

— Гаразд, ми тобі віримо… Пішов Орест на село, то й пішов… До ранку вже недалеко. Повернеться, тоді й з ним побалакаємо, а зараз говори, де золото? — провідник мало не пропікав її наскрізь поглядом своїх гострих, чорних очей.

— Що? Яке золото?

— Ти не знаєш…

— Ні… Про що ви говорите?

— Не слухайте, бреше! — знову не втримався Еней. — Не вірте!

— Можете не вірити, але я правду кажу. Як приїхав сюди на хутір, то привіз якесь попівське начиння… Ціла скриня була. А золота не бачила. Не було золота.

— А куди ж він його подів?

— Звідки маю знати… Я на нього нагримала, щоб одвіз туди, де взяв, а він…

— Та що ви її слухаєте! Накажіть Лисові, він з неї…

— А де та скриня? — далі допитувався Тур, ніби й не чув слів Енея.

— Брехати не буду, десь у повітці закопав… Я казала, щоб у церкву відвіз, а він… Ще подумають, каже, що то я церкву обікрав…

— А звідки в нього та скриня, не казав?

— Ні…

— А коней… коней де подів? А вози? — не мав сили стриматись Еней.

— Та що ви, дядьку, кажете? Які вози? Які коні? Свою пару, ту, якою на хутір приїхав, батькові повернув, бо там стільки ротів… Поле виорати, дрова привезти…

Та її вже не слухали. На подвір'ї відбувалося щось незрозуміле. Вікно завішене, побачити, що там діється, ніяк, а звуки й голоси знадвору долітали все тривожніші. Раптом крик, страшний, утробний, неначе кричала сама ненависть, увірвався до хати. В очах непроханих гостей забігали полохливі звірини. Всі разом кинулися до вікна, зірвали ковдру й завмерли з несподіванки. Хтось крутив корбу. Прив'язаний до неї цепом, обертався над пащею глибочезного колодязя Мара. Як він опинився на корбі замість цебра, знала тільки божевільна тітка Настя, що на біду свою втекла з лікарні і, як завжди, прийшла до криниці шукати Катрусю. Тут вона й надибала сотника, який оклигував, прихилившись до цямрини. Обкрутила його цепом і потягла на корбу. Він пручався, але руки божевільної були наче із заліза. Зараз вони з тією ж надлюдською силою крутили корбу, а запалений мозок бідолашної матері ніяк не міг збагнути, що помста не в тому, аби обертати корбу, а навпаки, досить випустити її з рук — і Мара полетить на дно. Не міг цього збагнути й Еней, висмикуючи з-за пазухи парабелум.

— Не стріляйте, вона божевільна! — закричала Христина.

Ударив постріл. Тітка озирнулася й випустила корбу. Крик, що вирвався з горлянки Мари, зразу ж притлумила глибочінь колодязя, але він ще довго повертався з луною від ближнього і дальнього гребеня лісів. А тітка Настя вже йшла, придивляючись до вікна, з якого блиснуло. Еней натис на курок вдруге — осічка. Перезарядив і хотів ще раз пальнути, але Тур підбив йому руку добори. З хати до божевільної саме вискочив Шпинь.

— Якого біса під кулю лізеш, дурило?! — гаркнув Еней.

— А ви не бачите, що стара несповна розуму?! Стріляйте більше! Нехай вже совіти і в Дермані, і в Мізочі почують! — Він тримав тітку, а та все поривалася до вікна.

— Пусти мене! Це він там стоїть, гаспидська його душа… Я бачу, пусти! Моя Катруся…

— Скажіть їй, що Катря вдома! — вигукнула Христина. — Вона й піде собі. Той Мара… Він дочку її тут, на хуторі…

— Лисе, поглянь, може, ще живий пан сотник.

— Слухаю, друже провідник! — Шпинь випустив бідолашну тітку й подався до колодязя. Довго й важко крутив корбу, аж поки не піднялося над цямринами схоплене поперек цепом тіло мертвого сотника. Вгледівши його, тітка підскочила до колодязя, нахилилася, придивляючись до білого, в чорних патьоках мулу сотникового обличчя, і раптом зареготала, закричала божевільним криком. У тому нелюдському голосінні вчувалося наче осмислене хворою свідомістю торжество, так ніби зболена душа її врешті-решт досягла свого.

«Он воно як… Вирішили обійтися без мене, пане зверхнику? А чому? Зважили на хвору ногу? Не схоже… І перед ким це він потім збирається вибачатися? Переді мною? А може, перед попом чи Стефою? Та про що це я думаю! Мій час настав! Досить мені ходити у зв'язці з паном Туром! Пора діяти! Негайно ж вибиратися звідси! Адже вони пішли на Дідову Буду! За золотом… Перенесуть за Сонне озеро, потім шукай вітра в полі… Ні, негайно вибиратися з бункера! Але як? Самому камінь не підняти. Троє заледве дотягли його до ляди… А коли пробити дірку поруч з лядою? Чим пробити? Лопати в бункері нема, є ніж… Таж я тут до ранку продлубаюсь. Ні, не годиться. А коли гранатою? Рвонути ляду разом з каменем. А як почує й прибіжить піп чи Стефа? Та нехай… Головне — вирватися з цієї пастки».

Кинувся до свого кутка, вхопив рюкзака. Намацав дві гранати. Глянув на стелю. Перекриття в бункері з соснових дощок уже почорніло, де-не-де підгнило. «Завалиться! І мене завалить, поховає навіки. Над тими дошками більше як півметра землі. А коли стати в траншею, що веде до відхожого місця? Там вужче, там перекриття витримає. Тоді все те рухне на підлогу, і шлях нагору буде відкрито…»

Не гаючи часу, взявся до справи. Приладнав під лядою гранати, прив'язав до запалів шворку так, щоб водночас висмикнути з них чеки. «Краще б брусок толу: і осколків не було б, і вибух його діє в бік найбільшого опору», — майнула думка. Одвів кінці шворок до траншеї, на мить замислився. «Так, куди заховати рацію? А навіщо її ховати? Чи знадобиться вона мені там, нагорі? От кодову книжку, таблицю позивних й таке інше забрати треба…»

Вибух ударив Андрієві в груди, збив із ніг, присипав землею. У вуха ніби хто встромив ножі й крутив ними, доколупуючись до мозку. Дзвеніло, гуло, шипіло, неначе злива за шибкою. Спробував встати — непросто. Довелося вигрібати з-під каменя землю й визволяти звідти ноги. А заледве видобувшись з ями, побачив, що схрон завалився, наче гадюче кубло. Прочинив браму, визирнув із повітки — нікого. Ніч зоряна. У попа не світиться. «Мабуть, спить, а може, всеношну править…» Перебіг подвір'я, перемахнув через паркан і опинився на вулиці.

Ніде ні вогника, ні живої душі, тільки собаки валують, ніби на дальньому кутку, а може, й де ближче, бо чув погано. З обох вух по шиї стікала кров. З носа теж текло, аж солоно в роті. В голові паморочилось. Однак на те не зважав, пересилив млость і, пригинаючись попід парканами, подався через вигін до церкви. Брама в храмі відчинена, на поперті куняє якийсь каліка, а всередині горять свічки і, певне, правиться служба, та Андрій не зупинився, побіг далі. За церквою була колись сільська Рада. Там телефон, а біля нього обов'язково повинен хтось чергувати. Так і є, у вікні великого будинку, за церквою, блимає світло.

Дівчина років сімнадцяти сиділа біля столу й зосереджено читала якусь книжку. Почувши кроки, підвела на нього очі й аж сахнулася. В очах запалахкотів жах. Вуста розтулилися, і вона щось сказала, а може, тихенько зойкнула з переляку.

— Де телефон?!

Дівчина вся тремтіла і не мала сили одірвати очей од його німецького автомата. Він закинув його за спину, даючи зрозуміти, що не збирається стріляти.

— Ти не бійся, дівчино… Показуй, де тут телефон, — сказав хрипко. Власний голос видався йому вовчим гарчанням. Витер долонею заюшені кров'ю губи і вже як міг спокійно мовив: — Ну, показуй…

Дівча, ледь живе, подалося до кабінету голови сільради. Андрій рушив за нею.

— Швидше! Швидше, дівочко! Набирай район! Безпеку!

— Що?! — очі її стали ще круглішими.

— Ну, районний відділ НКВС, чи як… Та ворушися ти!

Він, певне, крикнув, бо дівча знітилось і дерев'яними руками взялося до телефону.

— Район? Телефонна станція? Відділ державної безпеки? Капітана Коморного. Нема? Ну то давайте хто там є… — Якусь мить почекала і простягла йому трубку: — Говоріть…

Андрій погано чув того, хто зараз був на протилежному кінці дроту.

— Товаришу! — вигукнув він що було сили. — Слухайте мене! Зараз на хуторі Дідова Буда… Так, на Калинівському… Орудує Тур з бойовиками. Їх четверо. Шукають золотий запас УПА. Ви мене зрозуміли? Негайно висилайте на хутір загін. Я біжу туди! Що? Хто говорить? Гаркуша говорить. Так, ви зрозуміли правильно: Гар-ку-ша! Андрій…

Кинув трубку. Вискочив із кабінету і, вже не криючись, кинувся через вигін, повз церкву, попову фару до лісу… Дорога на Дідову Буду була йому відома з дитинства.

— Даю тобі дві хвилини, — твердо сказав Тур. — Покажеш, де золото, будеш жити. Не покажеш… Нагнемо в гаї дві берези, прив'яжемо за ноги і роздеремо, як жабу.

— Оце по-нашому! — схвалив Еней. — А то гляньте на її очі. Не скаже, хрест мене бий, не скаже!

Христина глянула на годинник, що, байдужий до всього земного, витенькував на стіні. Минуло більше години. «Вони вже в дорозі! Вони вже мчать сюди!» Забилося, затріпотіло несміливого радістю серце.

— Та я все сказала. Все, що знала…

— Бреше, сучка! Знає, а у вічі бреше! У-у… — Еней потряс важким кулаком перед носом Христини.

Вона мовчала.

— Так, твої дві хвилини скінчилися. Беріть її під білі руки, пане добродію… Мабуть, людської мови вона не розуміє.

— Давно б так! Скільки часу на мерехлюндію згаяли, — бурчав Еней, рискаючи очима по хаті: шукав мотузку, щоб зв’язати Христині руки. Тут він помітив кінець паска, що поглядав з-під перекинутого стільця. Вхопив його і витяг Орестові забруднені глиною штани.

— Бачите! — заревів, показуючи штани Турові. — А ви їй повірили! Він що, твій Орест, до села без штанів подався? Ха-ха…

— У нього ще одні є.

— Нічого, ще й до нього черга дійде. А зараз, перш ніж розірвати тебе, паскуду, навпіл, ми з тобою ще трохи побавимось. А може, ви почнете, Туре?

— Ведіть її й робіть що знаєте…

Еней міцніше затягнув вузол на зв'язаних за спиною руках Христини.

— Ну, то як? Може, таки покажеш, де золото? Га?!

Обкрутив косою їй шию й зашморгнув так, що самому подих перехопило.

— Не бачила я золота, — прохрипіла Христина.

— Не бачила?! Ну, то зараз побачиш! — штовхнув її до дверей. Заточилася, впала. Через поріг перетяг волоком. Потім, вже з сіней, турнув сходами вниз, до повітки. Мов шуліка злетів слідом і кинувся на неї. Рвав, шматував її молоді, тужаві груди. Враз припав до них волохатою пикою й застогнав від жагучої похоті, а руки вже тягли догори поділ її сорочки, рвали гудзики на власних штанях. Христина кусалася, била голими коліньми, кричала.

— Оресте! Оресте!!! О-рес-те-е-е!

Щось гупнуло в Енея за спиною. Раз, другий, третій. Озирнувся: мурована стіна. «Мабуть, Тур дверима», — майнуло в затуманеній голові. З новим запалом кинувся на свою жертву, та цієї миті щось загуркотіло, стіна видулась пухирем і луснула. Важкі цеглини попадали Енеєві на ноги. Завив од болю й порачкував у куток, притримуючи рукою штани. Обернувшись, побачив чоловіка, що цілився в нього з карабіна. Замахав руками, затуляючись від чорного ока смерті.

— Ти що, сказився?! — верескнув, не розуміючи, звідки той взявся. У повітці глухо бухнуло. Смерть увіп'ялася Енеєві гострим пазуром у ліве око.

— Христино?! — кинувся до жінки Орест.

— Розв'яжи руки, — схопилася і знову впала.

— Тікай, Христинко… — шепотів, звільняючи її від паска.

— А ти?

— Я з ними ще… Я ще з ними побалакаю! — він підштовхнув її до дверей, а сам хотів податися сходами вгору.

— Оресте, — обвила його руками. — Ходімо разом, Оресте! Самого я тебе не лишу!

— Слухай, що кажу, — тікай! Тікай поки ще можна. Городом до струмка, а там… Вони зараз на постріл сюди прибіжать…

— Вже йдуть, чуєш? — прошепотіла Христина. Нагорі рипнули сінешні двері. Хтось обережно наблизився до сходів.

— Пане полковнику? Агов! Ви що там…

Орест і Христина стали за розвалену стіну. Він підсадив її, показав, куди ставити ногу, щоб легше було лізти вгору.

— Лізь під піч і сиди тихо, — прошепотів у вухо, а сам знову став до стіни, чекаючи, поки той, хто гукав полковника, наважиться зійти до повітки.

— Чуєте мене, пане полковнику? — запитували згори.

— Ну, що він там? — долетіло десь ніби знадвору ще одне запитання.

— Холера його знає. Кричу, а він мовчить.

— Ото присмоктався!

— А може, він її у город потяг, на природу? — хихикнув хтось у сінях.

— Друже Енею?! — гримнули незадоволено.

Відповіді не було.

— Спустись-но, Лисе! Бо вже, бачу, його любощі нам боком вилізуть.

За мить рипнули сходи, і довгі худі ноги обережно почали спускатися сходинками. Орест вистрілив не прицілюючись. Довгоногий заверещав, мов недорізане порося, хотів дертися назад, але ноги йому заплелися й дрібно задрижали. Орест стрельнув ще раз. Поросячий вереск урвався. Ноги спорснули зі сходинок. Довготелесий зсунувся донизу й сів, дивлячись на Ореста напівмертвими очима. Нараз тіло здригнулося, з дерев'яніючих вуст злетіло кільки тихих, ледь чутних слів:

— Боляче… Ой, як боляче…

«Тепер лишився один зверхник… Ну, з одним уже якось упораюсь, а то четверо на одного». Чи то радість, а чи страх гарячим клубком підкотились до Орестового горла. Ковтнув перегірклу слину.

Дивні звуки долетіли до нього, і в ту ж мить побачив гранату. Стрибала по сходах, мов чорно-зелена жаба. Кинувся її ловити, але випорскнула з рук, упала під сходи. З землі вдарила блискавка, обпалила, кинула під стелю. Сотні розпечених багнетів, ножів, голок уп'ялися в тіло. Впав на цеглину, в гарячці поривався підвестися, але в голові пливло, оберталося, неначе хто вивертав навиворіт увесь білий світ. Тенькнув, розколюючись, промінчик, розсипались урізнобіч сліпучі скалки і згасли…

Вибух Оглушив Христину. З діри під піч увірвалася хвиля ядучого диму. Вона закашлялась. Перелякавшись, що почують, задавила в собі той кашель. Проте тривога за чоловіка, котрий лишився внизу, де щойно так гучно вдарив вибух, переважила страх. Нахилилася до діри, покликала:

— Оресте?..

Він не озвався. Передчуваючи найгірше, прослизнула в діру до схрону. Тут зараз було зовсім не так, як іще хвилину тому. Вибухом зірвало двері повітки, й перші промені сонця мерехтіли на обличчі Ореста, що лежав горілиць на купі потрощеної цегли. З города на нього здивовано поглядали молоді соняхи.

— Оресте! Оре-е-сте-е!!! — закричала Христина, кидаючись до чоловіка.

Впала йому на груди й заридала. «Що ж це у світі робиться? Ми ж ще не жили з тобою, коханий мій… Любчику мій єдиний… Бідолашний ти мій Оресточку! Що ж я скажу твоєму синові, як народиться… Не вберегла я тебе, не догледіла… Прости мене, прости…»

Горе, що шматувало її душу, заступило собою весь світ. Плакала, голосила, розпачливо викрикуючи свою сердечну муку: «Нема… Нема любові! Нема життя… Сину мій, ще ненароджений, прости мене… Прости, що так мало, що так недовго кохала твого тата! Він був добрим, лагідним, ніжним… Він не заслужив такої лютої смерті…»

— Оце й усе?!

Христина підвела голову й побачила Тура. Він стояв, перебираючи в посіченій осколками скрині хрести й хрестики. Набирав їх у пригорщі й зсипав назад, повторюючи, ніби сам до себе:

— Оце й усе?..

Не пам'ятаючи себе, Христина вхопила карабін і, коли б хоч раз тримала в руках зброю, коли б знала, як з нею обійтись, поклала б цього ненависного ката на місці. Нараз він скочив до неї і носаком чобота вдарив у лице. Впала навзнак. Потилицею вдарилась об муровану стіну, аж в очах зблиснуло. Кинувся до неї й почав бити чобітьми, кулаками куди вцілить. Гамселив із знанням справи, насолоджуючись від кожного влучного удару. Потім схопив за косу, поставив на ноги, запитав, заглядаючи в очі:

— Скажеш, де заховали золото?!

У неї був повен рот крові, в якій плавали вибиті зуби. Щось сказати вона не могла, лиш очима повела в бік скрині.

— Знову за своє?! — заволав у безсилій люті. Голос у нього виявився тонкий, писклявий. — Ну, гляди, ти в мене заговориш! Я тебе…

Схопив із гвіздка налигача, прив'язав один кінець до ноги, другий перекинув через жердку, що була під самою стелею, й потяг Христину догори. Тяг доти, доки руки її втратили землю. Сорочка сповзла на голову. Він зібрав її в пучок і зав'язав, як мішок з борошном.

— Ну, будеш говорити?!

Вона мовчала. Вихопив ножа й різонув по спині хрест-навхрест. Христина звилась од болю. Кров цівкою потекла в жолобок між лопатками.

— Що ж ти робиш, гаде?!

Почув за спиною голос, проте не зупинився. Тільки коли важкий кулак збив його з ніг, здивовано поглянув на хлопця.

— Максим?! Ти руку на зверхника підняв?!

Ударом кованого бутса Андрій вибив у Тура з руки ножа. Той кинувся до кишені за парабелумом.

— Руки!!! — грізно гукнув Андрій, натискаючи на курок автомата. Коротка черга збила біля ніг провідника хмарку куряви. — Вставай! Приїхали! Лицем до стіни, сволота! І спробуй лишень дуріти!

Забрав у Тура з кишені пістолет і збоку загнав йому дуло між зуби, як трензель коню, другою рукою рвонув комірець сорочки з зашитою там ампулою отрути. Тур, скориставшись тим, що обидві руки Андрія опинились перед його очима, вхопився за них і спробував перекинути хлопця через себе, але той вивернувся. Коліно злетіло вперед і вгору. Тур випустив його руки, завив од болю і повалився на підлогу.

— Я сказав: без дурощів! Нас теж дечому навчили американські інструктори. — Андрій міцно зв'язав мотузкою руки провідника. Затим підняв з підлоги ножа. Розрізав вузол на ногах Христини.

— Де Мара? — спитав, бо трупи Енея й Шпиня були тут, у повітці.

Тур зиркнув вовчим оком, але нічого не сказав.

— У колодязі він, — ледве чутно промовила Христина. Застогнала болісно. Спробувала звестися на лікоть, але несила. Хотіла ще щось сказати, та раптом від лютого болю знову втратила свідомість. Зронила голову на закривавлене плече. Андрій кинувся до неї, прикрив сорочкою понівечене тіло. Потім притулив вухо до її грудей — серце ледь билося. Зняв шапку, підклав їй під голову й одразу впіймав на собі глузливий погляд Тура.

— Уже вислужуєшся.

Не відповів, підвівся, став у отворі дверей, міркуючи, що робити далі. Над лісом сходило сонце. Від струмка піднімався легенький туманець. Майже невидимий, він усе ж пом'якшував промені, й на сонце можна було дивитись, як на місяць. Буяв невеличкий, але рясний город, голубіли за струмком ліси. Повітря чисте, вранішнє. Набрав повні груди. Защеміло серце, проступили на очах сльози. Ось вона, та хвилина, до якої йшов, долаючи заплутані лихою долею дороги.

Знову застогнала Христина. Вийшов із повітки: за хвилину повернувся, несучи дві соснові тички. Взяв мішка, прорізав у кутках дірки, встромив туди тички, й вийшли ноші. Обережно поклав на них Христину. Потім з хати приніс ліжника й накрив її.

— Вставай, понесемо.

— У мене руки зв'язані, — відказав Тур.

— Це добре. Таким, як ти, їх треба було ще змалку повідривати геть. — Андрій говорив, а сам тим часом лаштував до ноші помочі.

— Тобі що, вдруге повторювати?

Тур підвівся. Андрій повернув його лицем до дверей, накинув на шию налигача, а кінці просунув провідникові попід руки. Коли прив'язав ті кінці до тичок, лишилося самому взяти до рук протилежні кінці ноші.

Так вони вийшли з повітки й рушили стежкою через город, до струмка. На березі зупинились. Андрій зняв із шиї автомат і жбурнув його в ковбаню. Тихий плескіт прокотився видолинком і затих в очереті. Течія поволі знесла кілька великих і малих бульбашок, що піднялися з дна на поверхню.

— Давай, пане зверхнику, совай ногами. Там, на тому боці, он під тою скелею, наїжджена дорога.

Розділ сьомий Alter ego

— Тедді, ми їдемо!

Патриція, мов вихор, увірвалася до кімнати й одразу вщерть виповнила її собою: своїм сміхом, голосом, настроєм.

Федір хутко відклав набік останній зшиток «Нотаток пам'яті» Карпа Кислицького й, важко відриваючись од картин, у них змальованих, спитав:

— Куди їдемо?

— В Монако! На Літурійсьху Рів'єру! Уявляєш, у нас із тобою вільний місяць. Джіммі відпускає тебе на лікування. Я все йому пояснила, розповіла про твоє серце… Тепер ти зможеш мати справжніх лікарів, відпочити, покупатися в морі. Ти будеш здоровий, Тедді! Ти не радий? Але чому, милий?

— Я радий… — Він потер стомлені очі. — В Монако, кажеш? Це, мабуть, цікаво… Я ніколи там не був. А коли їдемо?

— Можна хоч зараз, проте… Треба дещо залагодити в справах суто господарських. Купити відповідний одяг, купальні костюми. Ми маємо нічим не відрізнятися від інших… Це фешенебельний курорт, один з кращих в Європі. Туди їдуть лише ті, в кого є гроші. Джіммі розщедрився й видав нам дещо з оперативних, непідзвітних… Я забрала утримання на нас обох за місяць наперед, так що маємо кругленьку суму й будемо гуляти, як справжні багатії-товстосуми. Слід лише вигадати якусь легенду. Джіммі радить видати себе за туристів із Штатів. Їх зараз чимало вештається по європейських курортах… Але треба домовитися про деталі. Звідки ми? Хто такі?! Чим займаємось? А то трапиться якийсь пронозливий бізнесмен і виведе нас на чисту воду. Ото буде сміху, коли нас, професійних розвідників, та викриє якийсь там фермер із Техасу.

— Тобі краще назватися жителькою Пітерсберга…

— А тобі?

— Глухонімим.

— Ну, навіщо так, Тедді…

— Моя німецька, а надто англійська зразу ж викажуть мене.

— Ти просто не чув, якою мовою говорить більшість американців… Їхня англійська не ліпша за твою, але то все дрібниці. Головне — ми їдемо на Рів'єру!

— А які перспективи у «Смолоскипа»? Що з цього приводу думає Сивий Джіммі?

— Ми не торкалися цієї теми… Його чомусь більше хвилюють перспективи «ХАМАГ». Він тільки й говорить про фірму барона Торнау. — Пат змовкла, пильно поглянула на Федора. Захопившись, вона сказала більше, аніж того вимагала ситуація. Генерал Керк посилав їх до Монако не для того, щоб вони там просадили видані з непідзвітних сум гроші. Він посилав їх задля діла, про яке Федір не повинен був нічого знати.

Так думала Патриція. Проте в цій справі, що змушувала Керка відрядити їх обох до Монако, були нюанси, про які не знала й вона. Останнім часом генерал Джіммі Керк гостріше, ніж будь-коли, відчував, що його службовій кар'єрі надходить кінець. Вже кілька років поспіль американська розвідка міняла структуру: Управління стратегічних служб перетворилося на Центральне розвідувальне управління. А це означало зміну тенденцій, позицій, а головне кадрів. Аллен Даллес, який на деякий час ніби відійшов од справ розвідки, насправді в затишку своєї адвокатської контори формував новий екіпаж. До влади в ЦРУ прийшли нові люди, і не біда, що більшість із них не мала нічого спільного з професійною розвідкою, зате вони вірили в свого шефа й готові були виконати будь-яке завдання. У вітрила ЦРУ дули холодні вітри, й уже дехто цілком серйозно, як це ведеться при крутих поворотах політики, запевняв, що покійний президент Франклін Делано Рузвельт був агентом Комінтерну. Нічого доброго від цих змін не чекали й ті, хто в минулому, та й зараз, не приховував своєї симпатії до Рузвельта, а ще більше ті, кому президент симпатизував особисто. До останніх належав і генерал Джіммі Керк.

Саме тому пропозиції фірми «ХАМАГ» усе більше ставали для генерала тією соломинкою, за яку хапається потопаючий. Справи фірми, безпека й охорона її інтересів — це було те, чим останнім часом він переймався, готуючи позиції для відступу в нове для нього цивільне життя. Контакт з директором-розпорядником «ХАМАГ» день у день міцнів. На відміну від Хорста Торнау, якого через його вітрогонство не сприймав серйозно, Гуго фон Глевіц справляв враження надійної, ділової людини. Та й як інакше можна було ставитися до молодого барона, коли в час виняткового напруження в справах фірми, в час, коли вирішується, бути чи не бути акціонерному товариству «Хартматеріальгезельшафт», у яке й він уже вклав певну суму, генеральний директор кидає все й зникає з молоденькою секретаркою — їде до Монако втішатися коханням. Як тут не відгукнутися на прохання Глевіца простежити за голубками? Можливо, іншим часом зробити це було б непросто, а тут якраз і Пат з майором вивільнились од справ. Хтось із керівників фірми таки народився під щасливою зіркою: чи пестун долі Торнау, на якого впали мільйони, мов грім з ясного неба, а чи поміркований авантурник Глевіц, котрий примудрився з повітря добути технологію виробництва штучних алмазів. Одне беззаперечно, існують сили, які активно зацікавлені в процвітанні фірми. Де вони, ті сили, — та небі а чи за океаном, те вже не має істотного значення.

Так думав генерал. Та не лише про це дбав Гуго фон Глевіц, коли звертався до нього з проханням «простежити за голубками». Директор-розпорядник керувався не так інтересами фірми, як своїми власними. Справа в тому, що його сестра Гізела офіційно ще не була розлучена і вважалася де-юре законною, шлюбною дружиною барона, а значить, мала всі права на спадок; саме тому амурні справи компаньйона цікавили його насамперед з огляду на те, чи не загрожують вони втратою цих прав. Варто Хорстові запропонувати Юті руку й серце, як Гізела втратить мільйони, на які так сподівається він, Гуго фон Глевіц. Так що в цій, здавалося б, безневинній любовній історії було багато такого, що ховалося в тіні, проте саме ці приховані мотиви й рухали її до трагічного кінця.

— Тедді, я знаю, як ти не любиш крамниць, проте цього разу тобі доведеться піти зі мною й обновити твій гардероб.

— Сьогодні не вийде. Я призначив побачення редакторові Заграві. Даруй, я не знав, що доведеться їхати…

— Коли має прийти Заграва?

— Та десь за годину… Я повинен дати розпорядження стосовно…

— Гаразд, залишайся… А я тим часом зроблю деякі замовлення. Однак у другій половині дня ми йдемо до крамниці. Джіммі наказав виїхати не пізніше завтрашнього ранку.

— Наказав? Хіба йому не все одно, коли ми поїдемо відпочивати?

— Це я так, за звичкою… — посміхнулася Пат, ховаючи очі. Вона знову сказала зайве, й через те настрій у неї зіпсувався. — Ну, я пішла. Ти будеш вдома чи…

— Якийсь час буду тут. Однак зустрічатимусь із письменником у ресторані.

— Цей пан Заграва вічно голодний, — кинула Патриція й взялася за сумку. — Дві години тобі вистачить?

— Вистачить, коли не доведеться дискутувати з приводу світових проблем…

Патриція зникла, й Федір знову повернувся в той час і в той світ, що проглядав крізь рядки, виведені рукою Карпа Кислицького.

Федір Крайніченко відклав зшиток, читати далі було несила. «Нотатки пам'яті» Карпа Кислицького кровоточили. Та кров, здавалося, витікала із сторінок й обпікала серце.

— Павуки в банці… — мовив уголос і підвівся з крісла. Стрілка годинника наближалася до дванадцятої. Вже скоро мав прийти пан Заграва. З ним треба було про щось говорити, але про що? Напад на друкарню фактично перекреслив усі «видавничі плани». Однак цех Заграви працював, а значить, чекав на винагороду. Певне, про це поведе мову пан редактор, а що йому може відповісти він, Федір Крайніченко, коли й сам не має уявлення про подальшу долю «Смолоскипа». Найліпше було б зовсім не зустрічатися. Вигадати якусь вагому причину і… Тоді, поки повернеться Мат, буде час сходити до Манфреда Тегарта й передати йому зшитки Кислицького.

Міркуючи так, Федір усе більше переконувався, що зшитки негайно треба послати до Києва, проте й досі не мав відповіді звідти, і це непокоїло його. Планшет Кьоніга мав би вже дістатися куди слід, знайти свого адресата. Вже, як йому здавалося, минуло досить часу, щоб надійшла відповідь. Адже й Андрій мав сказати про нього добре слово… А коли не повірили? А коли не склалося в Андрія? Це ж не прогулянка в Англійському парку а чи по набережній Ізару… Треба набратися терпіння й чекати. Чекати не склавши руки, а… Нехай ці зшитки будуть іще одним підтвердженням, що я працюю. Працюю, незалежно від того, вірять мені чи ні. І планшет Кьоніга, і зшитки Кислицького — це лише те, що припливло саме до моїх рук, але ж за цей час я вже маю й власні враження, можу приготувати й передати інформацію про тутешні справи. Так, певне, й треба зробити. Писати щось подібне тут небезпечно: у Патриції нюх на такі речі. Треба використати квартиру Манфреда. Так… Передусім подбати про алібі… Можна послатися на хворобу: мовляв, вийшов купити газету й зненацька почув себе зле. Сісти у сквері й чекати, поки Патриція сама мене знайде. Тоді не треба нічого пояснювати. Про те, в якому стані моє серце, вона добре знає.

Слідчий поклав руку на два томи справи-формуляра й рівним, трохи навіть байдужим голосом почав:

— Як бачите, пане емісаре, нам про вас дещо відомо.

Тур скоса зиркнув на товсті фоліанти. Неприємно засмоктало під ложечкою. «Що їм відомо? Звідки? А що як беруть на бога?»

— Що вам може бути відомо про життя простої людини, яку лиха доля закинула на чужину ще в молоді роки.

— Навіщо ви так принижуєте себе? — посміхнувся слідчий. — У вас завжди було досить високе становище в ОУН. Ще до війни, в Кракові, коли ви викладали в шпигунській школі, вашу ревність помітили. Сам Бандера настановив вас провідником обласного, а потім і крайового проводу «Галичина». Не без вашої участі під час окупації Львова було винищено цвіт тамтешньої інтелігенції й вчинено багато інших злочинів проти українського народу. Вже тоді ви стали членом центрального проводу. Ще у Львові законтактували, скажемо, більше, заприятелювали з Миколою Лебедем і, коли опинилися в Мюнхені, стали активним його прибічником. Відіграли чималу роль у розколі. Одним із перших Бандера виключив вас із свого проводу, а Лебедь зробив усе необхідне, щоб залишити за вами референтуру крайового зв'язку. Ви і Лебедь, який тримає в руках закордонні зв'язки, фактично диктували, формували політику ОУН. То про яку лиху долю ви тут згадуєте?

Тур довго мовчав. Сидів, важко опустивши голову і втупившись у підлогу. Слідчий зрізав його під самісінький корінь.

— Коли б я був певен, що це врятує мені життя, я б… розказав усе.

— Наш суд зважає на щирість зізнань, — відказав на те майор.

— То прошу, зазначте в протоколі, що я добровільно…

Слідчий кивнув лейтенантові, який вів протокол.

— Зазначте: зізнання добровільне… Це все, що я можу для вас зробити. Які завдання й від кого ви отримали?

— Я мав завдання від проводу, особисто від Миколи Лебедя.

— Більше ніхто вам не давав завдань?

— Були ще прохання…

— Від кого? Які?

— Американці зацікавлені мати вірогідну інформацію, а тому… просили, коли б така знайшлася в підпіллі, передати до їхнього розвідцентру в Мюнхені. Однак нічого такого я не зробив. Це може підтвердити Максим, радист з боївки Лиса, яку мені підпорядкували останньої хвилини.

— Як це розуміти? Ви керівник референтури зв'язків із краєм, готуєте кожну групу агентів і говорите про якесь упорядкування. Хіба ви не знали, що така група готується й має бути закинута на Радянську Україну? Хіба це могло поминути вас?

— Саме так воно й було: мене намагались обминути.

— Чому?

— Бандера готував цю акцію таємно від опозиції. Про золотий запас УПА стало відомо Ленкавському від сотника, котрий невідомо як опинився в еміграції. Вони все те тримали в таємниці. Підготовки групи фактично не було. Зібрали людей, які на той час трапились під рукою. Поставили над ними провідника, одного з недавніх драбантів чолового, й кинули сюди на розшуки золотого запасу… Вони там, у Мюнхені, сидять без грошей. До того ж звідти така операція здасться простою. Бандера на такі авантюри скорий. Як бачите, від вас нічого не приховую.

— Це добре, однак ви не відповіли на моє запитання.

— Яке саме, пане майор?

— Звертайтеся до мене: громадянин слідчий. Так буде краще. А питання моє було про ті завдання, які дав вам Лебедь і ваш шеф по Сі-ай-сі Ейч. Як бачите, нам відомо більше, ніж ви гадаєте. Тож раджу говорити правду й до кінця.

— Що вас цікавить? — похнюпився Тур.

— Я вже сказав: які завдання ви отримали від Лебедя і капітана Ейча?

— Лебедь послав мене із завданням переконати Леміша провести чергову чистку підпілля. До нашого руху прибилося багато випадкових людей. Провід вважає, що саме через них підпілля терпить провал за провалом. Прийнято рішення звільнитися від нестійких елементів, аби зберегти ядро, ідейне ядро організації.

— Це терор, чи не так?

— Терор ми засудили. Це була наша принципова позиція, на якій ми стикнулися з Бандерою. Ми порвали з ним та його проводом і змінили тактику…

— В чому полягає ця зміна?

— За нових умов життя організації ми змушені були вилучити з ідеології націоналізму відверто фашистські концепції. Ми орієнтували наших членів і симпатиків не на зовнішні чинники та їхню допомогу, а на власні сили. Ми взяли курс на демократизацію руху…

— І привезли іструкції про масовий терор? Щось не дуже в'яжеться, — сказав слідчий. — Щоправда, вам до терору не звикати. Вся ОУН тримається на ньому.

— Я не можу перебирати на себе гріхи всієї організації.

— Авжеж Вам і своїх досить… Ну, а які завдання дав вам Ейч?

— Ейч і Лебедь наказали будь-що схилити Леміша, а через нього все підпілля в краї до співпраці з американцями.

— Тобто з американською розвідкою?

— Вважайте, так…

— Виявляється, того, що до нас засилають вишколених у американських розвідшколах агентів із числа націоналістів, уже мало? Хочуть, щоб уся ОУН шпигувала на користь американської розвідки?

— З підготовкою та засиланням агентури багато мороки. Все те коштує чималих грошей… Перед зацікавленими колами західних держав еміграція та, власне, й уся ОУН виступають розрізнено. Кожна група або опозиційна гілка пропонує свої послуги, бо хоче мати від того зиск…

— Прошу, висловлюйтеся точніше. Називайте речі своїми іменами. Що то за такі «зацікавлені кола»? Це розвідки? Які саме?

— Лебедь одним з перших встановив контакти з Новаком. Бандера — з Білем у Франкфурті-на-Майні. Коли політична розвідка відхилила його намагання, Бандера подався до англійців. Але тепер… Думаю, що ті фальшиві фунти, які так вправно підсунув йому Лебедь і якими він випосаджує своїх агентів, тепер остаточно посварять його з «Інтелідженссервіс».

— До речі, ваш радист пише, що ви особисто приєдналися до їхньої групи вже після того, як було заактовано наявність у кожного з них фальшивих банкнотів. Це так?

— Так. Про те, що літак з боївкою Бовкуна мають посадити на «вертушку», Лебедь і Ейч домовилися з генералом Керком і вже заздалегідь орієнтували мене, що доведеться скористатися з людей Бандери. Знаючи, що то люди випадкові, а їхній провідник Бовкун ненавидить Бандеру, планували цей варіант. Але Бовкун не витримав перевірки й розкусив ампулу ще в Регенсбурзі. Довелося летіти з тими, хто лишився.

— Виходить, вони мали свої завдання, а ви свої?

— Так… Проте волею центрального проводу, а дехто з них знав мене як впливову особу в проводі, я підпорядкував боївку собі. Я сказав, що завдання, які вони отримали від Бандери, виконуватимуть потім, а зараз головне зв'язатися з Лемішом. Я знав, що Леміш на Львівщині, проте встановити з ним зв'язок не вдалося. Тоді я прийняв рішення скористатися з можливостей, які таїла в собі операція з пошуками скарбів Савура.

— Чим керувалися, коли приймали таке рішення?

— Коли б ми знайшли золото, за нами прилетів би американський літак, аби забрати вас до Мюнхена.

— Мене цікавить інше. Чому ви так спішно відмовилися від наміру зв'язатися з Лемішом? Адже самі зараз сказали, що завдання у вас були вельми відповідальні. Чи, може, були ще якісь, відповідальніші, які ви встигли виконати вже в перші дні перебування?

— Бачу, радист і про це вам доповів.

— Ваш радист розповів про все, що знав, але не про нього у нас з вами мова. Я вас слухаю.

— Було завдання, чого там… Я мав передати на Мюнхен дві радіограми… підписані Лемішом…

— Які саме?

— Перша про повноваження представляти інтереси воюючої України перед зацікавленими колами західних держав закордонному представництву УГВР.

— Тобто Лебедю?

— Ну, певне, що так… Другою телеграмою Бандера позбавлявся влади вождя і мав виступати тільки як один із триумвірату, куди, крім нього, входили ще Ребет і Матла.

— Оце вже ближче до правди. Так, давайте розберемося, чи правильно я вас зрозумів. Ваш шеф Лебедь усіма засобами, дозволеними і недозволеними, намагається позбавити Бандеру влади, відсторонити його від американської розвідки, розглядаючи зв'язки з нею, як свою монополію. Так?

— Так… Саме так.

— Вас він послав головне за тим, щоб ви передали радіограму, яка б підтвердила цю монополію? Так?

— Що й казати, так воно думалось…

— Ну, що ж, на сьогодні досить, — майор підвівся. — От тільки стосовно вашої щирості…

— Пане… Пробачте, громадянине слідчий, я намагався… Розповів вам про все, про що питали.

— Саме це мене й не переконує у вашій щирості. На що сподіваєтесь? На диво? Його не буде… Все зараз залежить від вас: або ви доведете, що чесно бажаєте допомогти слідству, або…

— Чим же я можу довести?

— Як керівник референтури зв'язку ви тримали в руках усі канали виходу на підпілля, знали агентуру, яку готують в американських і англійських розвідшколах, знали коли і з яким завданням мають закинути до нас ту чи іншу групу. Завтра ми зустрінемось з вами знову. Раджу все те пригадати.

— Мені важко… Це ж треба…

— Ось вам папір і олівець… Усе, що пригадається, запишіть. Та не забудьте докладно розповісти про Кам'янку-Бузьку і вашу зустріч із Лемішом. Це й буде ваше «добровільне зізнання», на яке, я сподіваюсь, судові органи матимуть підставу зважати, коли розглядатимуть ваше прохання про помилування. Ви мене зрозуміли?

— Зрозумів… громадянине слідчий. Я спробую…

Через кілька днів після зустрічі з Лютценбергом Фурман з'явився на Цеппелінштрасе і попросив аудієнції в Бандери. Однак в секретаріаті йому відповіли, що чоловий провідник саме приймає гостя, а тому з аудієнцією доведеться зачекати. Злий, він зайшов до їдальні, замовив біфштекс по-гамбурзьки і пляшку портвейну, проте в борг йому подавати відмовилися. Фурман зчинив галас, вимагаючи від офіціанта, щоб записали на його рахунок. Той побіг до шефа, і в напівпорожню їдальню вийшов Миськів. Похмурий, набундючений, кинув через губу:

— Тут на бідність не подають. Ви помилились… адресою.

— Я не жебрак, пане Миськів! Просто скінчилися дрібні гроші й я прошу записати на мій рахунок. Раніше це не було проблемою…

— Раніше я був добрий, а віднині… Платіть або шукайте дороги у богадільню. Там вас погодують задарма…

Повернувся й пішов геть, навіть не озирнувся на те, що говорив йому вслід Фурман. «Але й мурло… Спробуй заговорити з таким про отруєння, зразу побіжить до Ленкавського. Ні, нехай уже краще любий пан гаштетман Ліппольц клопочеться про те, як руками Миськіва підсипати Бандері отрути, а він ще має голову на плечах і зробить усе, щоб вислизнути з цієї халепи. Гонитва за власною смертю його ніяк не приваблює…» За чверть години Фурман уже був у «Штефаноклаузе» й цілувався з довгим і худим, мов жердина, Ліппольцом.

— Друзяко, Стефцю, а налий-но нам. Вип'ємо за твоє вдоров'я. Я пригощаю!

— Та що ти, любий. Ти в мене такий рідкий гість, — намагався заперечити хазяїн гаштету. Проте у цей вечір Фурман був добрим і щедрим. Він уже надумав, як відвести од себе смертельну біду, й цілком слушно вважав, що за таку справу можна й випити. Того вечора він напився до нестями. Як потім опинився в своєму ліжку на Фіріхштрасе, хто його привів і коли, не пам'ятає. Десь аж під вечір наступного дня його розштовхав Байда:

— Вставай, поїхали…

— Куди? — запитав, продираючи очі, Фурман.

— Не питай. дурного, куди лежить дорога, — засміявся чорний мов жук, Байда. — Куди мудрий покаже, туди й дорога ляже… Вставай, поїдеш з нами.

— А де твій Трефа?

— Трефи чортма, з'їла корчма! — знову зареготав драбант.

— Ти все віршуєш?

— Не віршую, не віншую, не віщую… Нема, голубе, коли вгору глянути. Як ото ваша боївка розпалася, лишилося дві й через день… Вставай, поголися… Одягни щось пристойніше, бо маємо їхати чи то на якийсь дипломатичний прийом, а чи на якусь конференцію. Пан професор попереджали, щоб того, мали пристойний вигляд. Я чекатиму в машині. Не барися.

Байда вийшов, а Фурман ще кілька хвилин лежав, міркуючи над тим, як усе швидко стає на звичні рейки. Отак воно й далі покотиться, возитиме цього живого мерця і день і ніч, не знаючи втоми, без права на власне життя. Вже стільки років має, а ні жінки, ні діток, ні хати. Ні, перспектива, яку намалював йому гер Лютценберг, таки заманлива. Аж оце тепер відчув, як стомився за ці роки, і не лише фізично, а головне — душею. Вже так наплювали в ту душу, що, здається, наскрізь пропекли тим отруйним харкотинням. У грудях суцільна діра, забита покидьками, неначе урна на людному перехресті. Таке життя вже тисне йому плечі, гне до землі, ще день-два — й зажене в домовину.

Фурман схопився з ліжка і глянув на свій брудний, пожований костюм. «От чорт, а був новий-новісінький». Скинув штани, жбурнув під ліжко. Треба було поголитися, хоч на кілька хвилин стати під душ, бо вчорашня пиятика розламувала голову, пекла всередині, наливала свинцем кожен м'яз. «Почекають… Ще встигнуть з козами на торг. Треба подбати про себе». Згадалося, як мудро надумав вивернутися з-під пана Лютценберга, й на душі трохи ніби розвиднілось. Та й справді, хіба то розумний міг вигадати скористатися в такій справі, як знищення Бандери, послугами його вірного драбанта і саме того, який мав у минулому своїм шефом Теодора Оберлендера. Якщо тупоголовий Лютценберг не візьме до уваги його аргументів, доведеться про ці плани натякнути колишньому шефові, й тоді все буде так, як хоче мудрий Фурман. Оберлендер не такий дурень, щоб поставити під загрозу свою кар'єру в новому уряді через якогось там Бандеру. Вони приберуть цього чиряка, що заважає панові Теодору сісти в крісло міністра, й уже самі подбають, аби на їхню білу манишку не впала й крапля бруду, а тим паче отрути.

Через півгодини Фурман уже під'їздив із Байдою до знайомої аптеки на розі Міллер- і Корнеліусштрасе. Крізь вітрину було видно, як вклоняється Байді огрядна фрау. А колись у цій аптеці їх зустрічала молоденька, білява німочка з на диво синіми очима. Звали її Ютою. Гарно й незвично… Вона впала в око з першого погляду, і він не раз шукав слушної нагоди, щоб поволочитися за нею, та все не випадало. Тепер вона десь зникла, а він, як і раніше, сидить за кермом, возить цих параноїків, що граються в криваву політику. Це не люди, ні, це вже криваві тіні…

Бандера вийшов із дверей аптеки, ведучи попідруч Ріко Ярого. Від безсилої люті у Фурмана перехопило подих. От кому він, не вагаючись, сипонув би отрути. Вчора билися, сьогодні помирилися, а він мало не заплатив за їхні чвари життям.

— День добрий, пане Ярий… — промовив, одкриваючи дверцята. — Ви не впізнаєте мене?

Бандера зиркнув на свого водія з неприхованим роздратуванням: це вже було небаченим зухвальством. Чоловий навіть нахилився до нього, хотів, мабуть, переконатися, чи не п'яний. А Ріко, той байдуже глянув у бік Фурмана бляклими очима, скривив тонкі губи в подобі посмішки і раптом поплескав по плечах.

— Так, так… Пригадую… Відень, Бельведер…

Далі вони вже не звертали на нього жодної уваги. Повсідалися ззаду, ведучи розмову, що почалася між ними, певне, ще там, на горішніх поверхах апартаментів Гарлиги.

— Рушай, — кинув Бандера.

— Куди їдемо? — Фурман навмисне озирнувся, аби ще раз зустрітися очима з паном Ріко. Проте той саме дивився на Бандеру, якому з запалом доводив:

— Не було можливості, Степане… Так воно склалося, що інакше вчинити я не міг…

— Рушай, — не глянувши в бік водія, наказав Бандера.

— Поїхали, — зашипів на Фурмана Байда. — Я дорогу знаю.

А Ріко Ярий усе виправдовувався перед Бандерою:

— Усе воно на місці й чекає свого часу. До того ж тим опікуються вірні люди. Тобі треба гроші? Гроші будуть…

— Мені гроші були потрібні вчора! Коли б я їх мав, то ті Лебеді були б давно обпатрані, а так бач, що коять…

— Роль Ярополка ти явно перебільшуєш. Не звертай уваги.

— Як ти можеш радити мені таке, коли він ріже мене без ножа! Попрали настанови великого збору! Хто такий голова проводу?!

— Та мене питаєш?

— Так, тебе! Коли ти вже став адвокатом Лебедя!

— Та ти, Степане, заспокойся… Я все пам'ятаю. Голова проводу — керівна клітина організації, що має всю повноту влади в кермі українським визвольним рухом. Як керманич і репрезентант визвольних змагань нації — є її вождем! Як я можу про те забути, коли сам писав…

— Писав! А бач, забув, що там далі!

— Ні, пам'ятаю. За свої рішення і всю діяльність відповідає перед богом… і власним сумлінням…

— Так от, опозиція забула про це й вимагає, щоб я звітував не богові, а Лебедю, Ребету, Матлі! Хто вони такі?! Звідки взялися?! Я не бажаю ділити своєї влади з невігласами й самозванцями! Їхній мандат, їхнє хвалене доручення з батьківщини є не що інше, як звичайнісінька фальшивка. Де оригінали? Де те рішення краю? Хто його приймав? Хто підписував? Леміш, який заплямував себе бездіяльністю?! Лісовий, котрий уже рік, як на тому світі?!

— Заспокойся, так недовго й серце надірвати! Вони роблять своє, а ти роби своє. Треба все те, про що ти зараз говориш, передати пресі. Нехай виступлять газети, нехай напишуть, що підписи на мандаті не є правдиві!

— Ох, друже Ріко, коби все те було так просто…

— А що тебе зупиняє?

— Преса, то гостра бритва… Накинуться, почнуть смакувати, й поповзуть чутки, сумніви, чи існує ще, чи діє система ОУН у краї… А чи не зашкодить це нашому рухові більше, ніж оті міжуособні чвари? Це вони ні про що не дбають, їм аби напхати доларами кишені, а про долю організації маю думати я, я один! Ач, що вчинили на Ляймі?! Перелякалися, що ОУН бандерівців прогримить на весь світ. Пронюхали, що за видавництвом «Смолоскип» криється акція возвеличення організації, й наче ті шуліки налетіли. Зруйнували друкарський цех, спалили вже видрукувані книжки… Повбивали ні в чому неповинних людей. Од кулі якогось невігласа загинув Карпо Кислицький… Один із вірних мені людей, старійшина нашого руху. Але ні, так я того не лишу! Вони підсовують мені фальшиві мандати?! Гаразд, я знаю, як з ними далі обійтися! Думають: обдурили Бандеру! А дзуськи!

— Оце заговорив справжній Бандера. Степане, у тебе в руках сила! За тобою еміграція, за тобою старі, перевірені кадри організації! То чи варто зважати на якогось там вискочня Лебедя?

— Не нагадуй мені про нього! — зірвався на крик Бандера. — Коби міг, розірвав би того іуду цими ось руками! Воно, слиняве, у вожді пнеться… Скоро він знатиме, хто такий Степан Бандера й яка в його руках сила…

На задньому сидінні змовкли. З Бандерою таке бувало часто. Викричиться й мовчить годинами. Фурман уже бачив, як задоволено потирає руки гер Лютценберг, слухаючи про ті чвари й розбрід у проводі націоналістів. Під такий настрій можна підкинути йому думку про те, що Бандеру прибрали опозиціонери з крила Лебедя. Коли вони вже посилають боївку на боївку, як те було у випадку з касою і ось тепер, з друкарнею, то чи довго їм самим вчепитись одне одному в горло, або наказати комусь із своїх попихачів підсипати отрути. Про міжусобні бойовища Бандери й Лебедя всім добре відомо. Варто лише пустити поголос, що вони дійшли краю й ухопилися за ножі. В це повірять. Тоді федеральна служба безпеки і постать Оберлендера залишаться в тіні. Це те, чого прагне Лютценберг. От прокляття, вже ні про що інше й думати не можу…

«Опель-адмірал» котив дорогою на південь. Давно позаду лишилося передмістя, промайнули черепичні дахи бюргерських фольварків. Дорога поволі підіймалася в гори. Після дощу асфальт виблискував, неначе плямиста спина велетенського вужа, що все вище й вище вповзав між скелясті, порослі лісом горби. Мовчанка тривала. Чоловий втягнув голову в плечі й важко про щось думав. Ріко теж сидів замислившись. Йому не йшло з голови, куди це вони їдуть? Куди везе його Бандера? Чому повів з ним таку відверту розмову про розкол? Може, згадав, як колись Ріко Ярий допоміг йому здертися на трон вождя всієї ОУН і сподівається, що й тепер старий кінь вивезе його нагору. Проте Лебедь не Мельник, та й він, Ріко, вже не той. Колись він був резидентом абверу в проводі й після смерті Коновальця підтримував Андрія Мельника, своєю рукою за допомогою сфабрикованого заповіту підсадив управителя маєтків графа Шептицького на трон націоналістичного проводу. Потім, коли вермахт покотився сталевим валом землями Польщі й до Кракова прибули звільнені з довічної каторги вбивці Перацького, коли Бандері й Лебедю вдалося справити на абверівське керівництво враження більш мобільних, аніж Мельник, провідників, він змінив об'єкт своєї прихильності. Але й тоді то була не лише його воля. Тоді він отримав від Канаріса наказ переорієнтуватись, і Мельник залишився сам, а Бандера очолив нову гілку проводу, що, з усього видно, всихав. Колись Бандера й Лебедь збунтувалися проти Мельнииа. Тепер Лебедь бунтує проти Бандери. Колись вони сперлися на плечі Ріко Ярого й довели, що здатні бути кориснішими для розвідки рейху, тепер Лебедь спирається на резидента Ейча та генерала Керка і намагається довести своїм шефам, що здатний краще за Бандеру організувати боротьбу проти совітів. Тоді вони обидва рвалися до калитки абверу, тепер — гризуться за місце біля корита Сі-ай-сі. Ні, сьогодні Ріко Ярий неспроможний, як колись, повернути колесо фортуни й примусити пролитися золотим дощем на голову Бандери американські субсидії. Сьогодні він і сам не проти мати їх, але в його руках нема того товару, за який американці платять золотом. Бандера все те має, а от, бач, нездатний упоратись. Лебедь виявляє себе спритнішим. Певне, помилився тоді Ріко Ярий, поставивши на Бандеру. Треба було ставити на Лебедя, то сьогодні мав би в його особі покровителя й, може, за його допомогою втерся б у довір'я якому-небудь босові, вторував би стежку до Керка. На Бандеру нема надії, він і сам шукає підтримки… Чи то вже старість підкотилася йому під загинки, що став шкутильгати, а чи з якої іншої причини втратив колишню хватку… Та, можливо, й далі воно котилося б накатаною стежкою, якби прем'єр-міністр Баварії не призначив Теодора Оберлендера статс-секретарем у справах біженців. Це призначення, здавалося, зняло з порядку денного ряд важливих для Бандери організаційних проблем і навіть певною мірою поліпшило фінансовий стан організації. Вже ніхто не згадував про видачу Бандери як військового злочинця, бо кожен з тих, хто стояв при владі й міг це зробити, розумів: на лаву підсудних разом із Бандерою сяде й Оберлендер.

Старий товариш і помічник по батальйону «Нахтігаль» допоміг із приміщенням для штаб-квартири, за його підтримки в таборах Ді Пі бандерівці захопили керівні пости. Все йшло ніби добре. Старі «солов'ї» жили в злагоді, поки не виник між ними зі своїми вимогами Гелен. Ріко Ярий знав, що з тим зубром жартувати небезпечно. Знав, що коли вже той щось надумав, то ніяка сила не вирве в нього жертви.

Про інтереси Гелена Ріко довідався від самого генерала, якому пробував запропонувати свої послуги як резидента з немалим досвідом. У розмові йому натякнули, що знають про його зв'язки з Бандерою, і, посилаючись на те, зажадали авансової акції — вплинути на впертого провідника українських наці, навернути його до співпраці з федеральною розвідслужбою. Йому не треба було пояснювати, що це значило для Бандери. Він розумів: Гелен замахнувся на те, чим тримався Степан, на його організацію та її можливості в сфері розвідки проти СРСР. Зголоситися Бандері на таке — все одно, що власноручно перерізати собі горлянку. Саме над цим і міркував зараз Ріко Ярий, сидячи поруч з Бандерою. Ярого, звичайно, непокоїло своє: як утримати в руках зняті з рахунку в Базельському банку організаційні мільйони. Вивернути їх з нього міг один-єдиний чоловік на світі — Бандера. Коли б його раптом не стало… Ріко піймав себе на думці, що хоче, аби саме так і було. Зрештою, справи Степанові кепські. Він потрапив у жорна. З одного боку, Лебедь з опозицією, з другого — Гелен і Оберлендер. Не треба бути мудрієм, щоб зрозуміти: дні Бандери полічені. То чи варто підставляти йому плече? А може, краще робити все для того, щоб це сталося якомога швидше. Приберіть сьогодні Бандеру, й усі лишаться у виграші… Ні, він не побажає такої скрути найлютішому своєму ворогові.

— Праворуч, — сказав до Фурмана Байда. — Паняй просто до входу в готель! Дивися, скільки їх понаїхало!

— Кого? — перепитав Фурман.

— Журналістів, кореспондентів, репортерів, хай їм біс… Я вчора дзвонив-дзвонив по редакціях, аж захрип… Більше двох десятків машин, а ще он автобуси.

Фурман спрямував був свого «опель-адмірала» до парадного під’їзду, але Бандера штовхнув його в плече:

— На парк і ближче до виїзду… А ти, Байдо, як зупинимося, біжи та розпитай у пана професора, що там і як.

Поки вони паркувалися, до машини підійшов сам пан професор.

— Слава Ісусу, все гаразд… Набилося повний хол…

— Про щось питали?

— Аякже… Поки збиралися, то нічого, а потім почали нервувати. Довелося запустити гачка в печінку. Сказав: коли будуть слухняними, то стануть свідками сенсаційної заяви… Накинулись, хто та що? Я наказав подати вина… Тепер сидять жлуктять винце, чекають на сенсацію!

Бандера набичився:

— Ну, ходімо… Ріко, залишишся чи підеш з нами?

— Якщо можна, то я пішов би… Цікаво, що там за сенсація.

— Вилазь з машини і тримайся гордовито. Ти — один з керманичів організації, про яку настав час сказати світові! — Бандера накачував себе пихою. — Досить нам ховатись у тінь! Нехай Європа й Америка знають про наші звитяжні змагання за волю й державність! Нехай про наших героїв заговорить увесь світ! А ви беріть зброю й пильнуйге, щоб яка зла душа, поки я буду виголошувати промову, не здумала вчинити атентат.

Усе те він говорив на високій ноті, надимаючись, мов пухир. Обличчя його з сірого стало червоним. Рішуче обернувся й кинув через плече:

— Пішли!

У холі гірського готелю зібралося, може, чоловік тридцять, обвішаних фотокамерами. Все то були люди, які встигли надивитися за свою журналістську практику всякого, проте такого їм не доводилось бачити.

— Таємниці в стилі Мадрідського двору… — посміхався, похитуючи кучерявою головою, представних мюнхенської вечірньої газети.

— Ні, це швидше нагадує витівки Скапена[32], — вторував кучерявому фоторепортер ілюстрованого тижневика.

— Не знаю, як ви, панове, а я вважаю, що нам просто морочать голови.

— Схоже… Спровадили з Мюнхена, а там зараз…

— Та вгамуйтеся, панове, — кинув завідуючий відділом інформації «грубого» журналу «Вельт». — Коли розігрують, то не пригощають вином. Такий жарт уже коштує місячного гонорару!

— Поясніть, панове, як усе це розуміти? — розводив руками сухий, мов тріска, власний кореспондент «Нью-Йорк таймс» у Баварії. — Протягом тижня мені не давав спокою якийсь тип. Поганою німецькою мовою, характерною для вихідців з Польщі, він радив мені відвідати цей забутий богом готель. Гадаю, тут не обійшлося без його власника, який зацікавлений в елементарній рекламі.

— Ваша правда, нам теж мало не обірвали телефони, — підтримав американця поважний фоторепортер. — Безперечно, це витівка хазяїна готелю, бо хто інший пригощатиме газетманів вином?

— Винце поганеньке, проте винахідливість хазяїна варта кількох знімків і підтекстовок у розділі фотохроніки. — Фоторепортер підвівся. Поставивши на столик келих, сказав: — Хто допив і їде до Мюнхена, прошу. У мене автобус.

Дехто з журналістів уже почали підніматися з місць, коли раптом прочинилися двері й до холу ввійшли четверо похмурих молодиків з автоматами напоготові. Журналісти насторожились, принишкли. За якусь мить до залу швидкою ходою ввійшов низенький на зріст, лисий чоловік. Зупинившись між своїх охоронців, він переможно поглянув на присутніх і голосно сказав:

— Я Степан Бандера! Слухайте уважно! Я хочу звернутись із закликом до західних держав!

— Цікаво…

— Що він сказав?

— Хто він такий?

— Кого і до чого він закликає?

У залі зчинився шум. Журналісти, котрі не зрозуміли слів прибулого, перепитували в сусідів, які сиділи ближче, ті намагалися щось пояснити своїм колегам. Бандера сполотнів, очі його блиснули люто. Він зробив крок уперед і ще голосніше, перекриваючи шум голосів, мовив:

— Мене звуть Степан Бандера! Я хочу звернутися до західних держав із закликом!

Довготелесий американець поволі підвівся і, не перестаючи жувати, спитав:

— З який таким закликом? Хто вас уповноважив?

— За мною сорок п'ять мільйонів українців, — одрубав Бандера, стежачи за тим, яке враження справили його слова. — Прийде час, і ми, українські націоналісти, станемо перед світом на повен зріст!

У холі прошелестів сміх. Маленька, опецькувата, черевата постать Бандери поруч з мало не двометровим власним кореспондентом «Нью-Йорк таймс» справляла кумедне враження. Скреготнувши зубами, Бандера повів мову далі ще з більшим притиском.

— Я залишив свої загони, які борються… Звитяжно борються з більшовиками! Залишив на кілька годин, щоб сказати вам, а через ваші газети всьому світові: прийде час, і в усій сфері комуністичного панування спалахне революція, яка зітре з лиця землі більшовицький режим. Чекати цього вже недовго!

Журналісти пожвавішали. Хрипкий голос Бандери, погана німецька мова; що видавала ньому «вихідця з Польщі»… Кореспондент «Нью-Йорк таймс» повернувся до своїх колег і, знизавши плечима, сказав:

— Це він дзвонив мені цілий тиждень по телефону…

В холі вибухнув сміх.

— Ви… Ви смієтесь? — урвав свою промову Бандера. — Чого ви смієтесь?

— Шановний містер… хай нас пробачить, — знову звернувся до промовця американець, — проте нам вельми цікаво було б знати, звідки ви запозичили таку дивовижну інформацію? Крім того, дозвольте поцікавитися, хто ви? Може, розкажете пресі щось цікаве про себе? Де народилися? Де проживаєте? А головне — про ті ваші загони… Ми щось ніяк не второпаємо, кого і де ви залишили на кілька годин?

Ці слова інакше, як знущання, сприйняти не можна було. В очах присутніх журналістів іскрився затаєний сміх.

Страшний, нищівний сміх, якого бояться навіть ті, котрі вже нічого не бояться. До того ж бородатий фоторепортер так, ніби знічев'я, промовив:

— Я зустрічаю його майже щодня на Крайтмайштрасе. Він мій сусіда…

Сказане долетіло до вух Бандери. Він зрозумів: ще хвилина — і його викриють. Він стрепенувся й рішуче підніс догори руку. В голосі забринів шизофренічний шал:

— Закликаю до уваги! Уваги й терпіння! Через десять хвилин я повернусь, і тоді ви про все дізнаєтесь!

Не даючи опам'ятатися представникам преси, Бандера кинувся в прочинені двері. Охоронців витягло за ним, неначе протягом. Журналісти здивовано позирали один на одного, перешіптувалися, з'ясовуючи, хто, де бачив цього опецькуватого череваня з голим, немов коліно, черепом.

Знову принесли вино. Однак ніхто вже не звернув на нього уваги. Всі чекали появи Бандери, але марно. Коли знадвору долинув гуркіт мотора однієї, а потім і другої машини, бородатий фоторепортер визирнув у вікно й клацнув своїм апаратом.

— Фініта ля коммедіа! — вигукнув, оглядаючись на колег.

— Це не комедія, це фарс…

— За такі діла в добрі, старі часи били по пиці, — зауважив, прямуючи до виходу, власний кореспондент.

— І все-таки, панове, ми з уловом. Про це теж можна написати, — мовив представник вечірньої газети. — Кілька рядків для скандальної хроніки…