Чорний лабіринт. Книга третя

Розділ перший ЛИХОМ ОБ ЗЕМЛЮ

У місті буяла весна. Пломеніли на газонах тюльпани. Над ними вздовж вулиць вишикувались прикрашені білими свічками київські каштани. Була ранкова година. З Хрещатика вони піднялися до пам'ятника князю Володимиру, а потім ще вище. Андрій зупипився біля альтанки. Внизу лежав ще сонний Поділ. Під кручами, оповитий туманом, велично, котив свої води могутній Дніпро.

— Гарно як! — звернувся до супутника Андрій. — Безмежно і вільно… Злетіти хочеться…

— Одразу видно, що вперше в Києві, — посміхнувся лейтенант Бойко.

— Вперше… До війни ще, як малим був, батько обіцяв показати столицю, а потім… — Він надовго змовк, задивившись на те, як міняють колір задніпрянські далі.

Скільки міст довелося бачити, а жодне не викликало такого хвилювання. І в Мюнхені, і в Ханої, і в Парижі — всюди серце було по вінця виповнене тугою за рідним краєм. Батьківщина завжди зринала в пам'яті, як та заповітна дорога під яворами, що вела до рідного дому. Тепер він уже знав, що віднині цей величний обшир Дніпра, цей весняний, заквітчаний Київ назавжди залишаться в його серці як зримий образ Батьківщини, позбавити якої його намагалися стільки років.

— Андрію Максимовичу, пора. Через п'ятнадцять хвилин на нас з вами чекає заступник міністра, — нагадав лейтенант.

— Уже йдемо… — сказав Андрій, важко розлучаючись з видіннями минулого, що саме зринули в його пам'яті. Дахау, Ебензе, Топліц і Мюнхен, Ханой і Укон-Лу, Париж і Мо, знову Мюнхен, і знову Зальцкаммергут… Усе те було тепер за пругом його життя, і тільки люди, з якими звела і здружила доля, — завжди поруч. Вони навік увійшли в його єство, стали часткою його самого. Кубанець Яровий, баварець Тегарт, француз Дервіль, полтавець Микола Добривечір і киянин Федір Крайніченко — відніми їх від нього, і залишиться отой нетямущий наївний хлопчина з ешелону білих рабів, що ще й зараз стукотить колесами по рейках його пам'яті. То вже, певне, так ведеться в житті людському, що вороги гартують нашу волю, а друзі збагачують душу.

Федір Крайніченко… Коли розповів про останню їхню зустріч, про ту розмову, що відбулася на балконі замку Торнау, генерал попросив докладно написати про Федора. Він виклав усе, що знав, а от про те, що Федір — киянин, написати забув. Треба буде перевідати його сім'ю. У нього, здається, син… Яка то буде радість довідатися, що батько живий.

— Скажіть-но, Василю, — звернувся до свого супутника. — Як розшукати у Києві родину одного мого товариша? Хочу синові передати вісточку від батька.

— Це просто. Треба звернутися до адресного бюро, і вам дадуть адресу, — сказав лейтенант Бойко, проте в очах його майнула інша думка. Андрій помітив це і спитав:

— Мабуть, самому мені поки що не варто тим клопотатися?

— Чому? Можна… Однак краще про це сказати генералові. Знаєте, закони конспірації інколи вимагають од нас…

— Та я розумію…

Андрій мав намір спитати і про Марту, але почувши таку пораду, передумав. Не буде ж він розповідати генералові про дівчину, якій хотілося б написати листа.

Пригадалось, як того останнього перед вильотом дня інструктор Джоні тягав його по ресторанах, показуючи «красиве життя», аби знав, який рай чекає на нього після повернення. Тоді випадком в гаштеті[33] «Красуні Ірми» вони зустріли Марту. «Андре-е! — Вона вся засвітилася. — Я думала, ви… Ми всі так чекали від вас листа. Віллі сказав: якщо він не написав, значить, його немає серед живих. Він вас любить, Андре…» — «А ви?» — вихопилося в Андрія. Вона зашарілася. Дивилась на нього так, ніби боялась, що він, як і з'явився, несподівано зникне, й вона не встигне сказати йому щось дуже важливе. Тут із своїми дурними балачками устряв п'яний Джоні. Тому Андрій не мав змоги повідомити їй, що відлітає з Мюнхена назавжди…

Високі дубові двері Міністерства державної безпеки прочинились без звуку. Мурованими сходами підійшли до столика чергового. Бойко показав перепустку. Далі ліфтом піднялися на третій поверх до приймальні. Капітан, який сидів за столом, заставленим телефонами, підвівся і прочинив перед ними двері кабінету.

— Заходьте, на вас чекають.

— Люблю точних людей, — посміхнувся генерал Семеняка. Вийшов з-за столу, потиснув прибулим руки і запросив сідати. Крім генерала, в кабінеті було ще двоє людей у цивільному.

— Знайомтесь, Андрію Максимовичу, старший лейтенант Ліщинський і майор Ковальов. Чекаємо ще на одного товариша, але він поки що в дорозі. — Генерал поглянув на годинника. — Я запросив вас, товариші, щоб порадитися. Ситуація, що склалася з боївкою Тура, відкриває перед нами ряд оперативних можливостей, і насамперед можливість радіогри. Не гаючи часу, треба виходити в ефір, слід переконати мюнхенський радіоцентр і штаб-квартиру на Цеппелінштрасе, що боївка діє згідно з їх настановами. Чи згодні ви, товаришу Гаркуша, допомогти нам у цій справі?

— Згоден… Проте є обставини, які необхідно врахувати. Перше. Про події на хуторі Дідова Буда рано чи пізно стане відомо людям з навколишніх сіл, а через них і 135-му. Може статися, що вони мають радіозв'язок з Мюнхеном. Мене як радиста мали вести до Леміша, але це не значить, що радиста не має 135-й. Друге. Панотець Феоктист вже, певне, прочув, що двоє з боївки опинились у ваших руках.

— Це не зовсім так, — зауважив генерал. — Він знає, що двоє живі, але де вони, йому невідомо. Може, у нас, а може, й ні.

— Я до того, що коли найближчим часом Тур не подасть про себе звістки, піп, а особливо його Стефа, яка є зв'язковою 135-го, вважатимуть, що органи безпеки заарештували його.

— Зауваження слушні, — погодився генерал. — Ваші міркування, товариші?

— Важко не погодитись, — мовив той, кого називали майором, — Ховатимуть трьох, а було п'ятеро, і піп про те добре знає.

— А може, когось послати до попа? — запитав Бойко.

— Коли не врахувати зауважень товариша Гаркуші, така гра недовго триватиме, — сказав старший лейтенант Ліщинський.

— Що ви пропонуєте?

— Треба подумати…

— Давайте думати разом. Для того я вас і запросив. Часу в нас, вважайте, нема. Завтра останній контрольний вихід в ефір. Якщо Максим не вийде на зв'язок, у Мюнхені матимуть усі підстави думати, що група Тура перестала існувати. Потім зав'язати гру буде важко.

У кабінеті запала мовчанка. Першим її порушив лейтенант Бойко.

— Дозвольте, товаришу генерал?

— Говоріть, лейтенанте.

— Я оце подумав, а чи не варто нам розпустити чутки, що Тур і його радист Максим уникли арешту і після невдачі на Дідовій Буді подалися за Сонне озеро і там десь залягли в криївці, чекаючи, поки не вщухне колотнеча. Це могло б дати якийсь час для радіогри.

— А як ви думаєте, товаришу Гаркуша? — по паузі запитав генерал.

Андрій був схвильований до краю. Його називали товаришем, з ним радились, як краще провести операцію, а ще зовсім недавно всілякі Рябчуки нашіптували йому про недовіру до тих, хто повертається із Заходу. Йому повірили зразу, як побачили, що веде зв'язаного емісара, як довідались, що він дзвонив до райвідділу про вихід Тура на хутір. Першим повірив у його щирість цей білявий, синьоокий Василь Бойко. Це він запропонував начальству не арештовувати, а поселити радиста на приватній квартирі. Кілька днів і ночей просидів з ним, допомагаючи писати звіт про його «ходіння по муках». Вони були однолітками, але як по-різному повелася з ними доля. Василь ставився до нього, як справжній товариш. От і зараз очі Бойка світяться доброзичливістю, ніби промовляють: не бійся, говори, що думаєш, тут тебе зрозуміють.

— Не знаю, товаришу генерал, чи знадобиться вам те, що я скажу, — мовив Андрій, — але мені здається, що треба було б не лише розпустити чутки, а й послати до отця Феоктиста когось від Тура. Так, мовляв, і так, напоролись на спротив, і Орест перестріляв половину боївки. Орест мертвий, Христина в лікарні, хто розкаже, як воно наспразді було? Отець Феоктист мав купити нові батареї і деталі до моєї рації. Коли з попа вимагатимуть саме ті деталі, які я записав у блокнот провідника, то вже буде, як пароль, і піп повірить, що Тур живий і на свободі. Я вже казав, що у попа є донька Стефа. Мені здається, у неї з Туром… Бо як піп до церкви, так наш провідник до Стефи на всеношну…

Генерал Семеняка дістав цигарку і посунув пачку «Казбеку» до Андрія.

— Пригощайтесь…

— Дякую, не курю…

Обличчя у генерала зовсім не генеральське. Щось було в ньому простого, селянського, і водночас мудрого. Очима він дуже нагадував Андрієві батька. Сірі, добрі, вони глибоко сиділи під кошлатими бровами.

— Дуже цікава думка, — затягуючись димом і випускаючи його через широкі ніздрі, мовив генерал. — Андрію Максимовичу, а як ви подивитесь на те, коли ми попросимо вас сходити до попа?

Андрій мовчав. Мовчанка затягувалась.

— …Я піду, — твердо сказав Андрій. — Треба лише ту дівчину, котра в сільраді при телефоні сиділа, якось попередити… Адже я при ній дзвонив.

— Вона мовчатиме… — Генерал замислився, здавалось, дивився на свої руки, що лежали на столі, проте думка працювала напружено.

— Видно, не обійтись нам візитом до отця Феоктиста… — Підвів на Андрія очі генерал. Справа, Андрію Максимовичу, розгортається так, що відкриває нам шлях далі, до самого Леміша. Адже вас збиралися перевіряти, а потім вести до нього.

— Саме так, — відповів Андрій.

— Зрозумійте мене правильно, ви можете не погодитись… Це ваше право, і ми, повірте, зрозуміємо вас. Проте ви єдиний, хто може пройти таємними стежками у саме лігво…

Андрій відповів не зразу. Страху не відчував. Просто думка про повернення перекреслювала в його свідомості ту радість, яку щойно відчув, коли стояв на Володимирській гірці.

— Подумайте… Ми не силуємо вас, це прохання…

— Я розумію… Для мене, скажу відверто, важкою є сама думка про підпілля. Схрони, бункери, темрява… Швидко, дуже швидко я почав звикати до світла й волі. Та, якщо потрібно, я повернусь туди і зроблю все. Все, що треба.

— Іншої відповіді ми од вас не чекали, Андрію Максимомичу, — Семеняка пригасив у попільниці тільки-но запалену цигарку. Андрій помітив, як нелегко йому було вести з ним цю розмову. — Ви заслужили на відпочинок, і коли б не обставини…

— Я все розумію, товаришу генерал, — сказав Андрій і раптом посміхнувся: — Треба ж колись перевірити, чи так мене вчили у розвідшколі американські інструктори.

— У підпілля підете не один… Лейтенант Бойко, якого віднині називатимемо Лемком, і Ліщина, тобто старший лейтенант Ліщинський, — обидва мають певний досвід і, думаю, впораються з роллю бойовиків. Емісар Тур вчора звернувся до керівництва органів державної безпеки з проханням надати йому можливість спокутувати свої гріхи. Проте у нас нема цілковитої певності, що цей чоловік роззброївся. Нам уже зараз відомо більше, ніж він одкривав. Приміром, говорить, що ходив до 135-го, а наші люди бачили його аж у Кам'янці-Бузькій. Що він робив там, до кого ходив?

— Певне, до Леміша, — сказав Андрій.

— А звідки у вас така певність? — поцікавився генерал.

— У тому грипсі, про який я вам говорив, 135-й пише: «До вас на зв'язок піде Кужіль. Має завдання Леміша перевірити вашого радиста Максима». Звідки Леміш може знати, що у Тура є радист на псевдо Максим? У попередніх грипсах він сповіщав, що з Лемішом зв'язку не має. Виходить, що про мене Лемішу сказав сам Тур.

— У вас на диво чіпка пам'ять. Це добре… Однак ваша версія правильна тільки за умови, що 135-й дійсно не мав виходу на Леміша.

— З іншого боку, куди ж він чи там його люди мали мене вести, коли не мають виходу на Леміша? Щоправда, може бути й таке: раніше не мав, а потім… Ні, товаришу генерале, має вихід 135-й… Тур ходив до Леміша із Стефою, як вона казала, по стежках, тільки йому одному відомих. Коли поверталися назад, до 135-го не заходили. А той пише, що має наказ Леміша привести йому радиста.

— У ваших міркуваннях є сенс… Турові трeбa дати час і вжити всі «за» і «проти». Можливо, згодом і він приєднається до вашої групи, але поки що будете діяти від його імені. Треба зробити все, щоб там, у Мюнхені, думали: Тур у пошуках зв'язку з Лемішом — Куком щасливо перейшов з Підкарпаття на Ровенщину, міцно осів на колишньому терені Енея і почав діяти. Нехай шлють сюди своїх агентів, спорядження, зброю, гроші, ми все приймемо. За Сонним озером, у бункерах, де мали переховувати золото, вам, товариші, доведеться влаштуватись на жипло. Там буде база. Кілометрів за двадцять, на постої Довгого (цього ми взяли на минулому тижні разом з кількома його бойовиками), розташуємо загін забезпечення. Лемко і Ліщина тепер — бойовики Довгого. Вони приєдналися до вас, Максиме. Пробачте, але деякий час нам саме так доведеться називати вас. Не заперечуєте?

— Ні, я сам обирав собі це псевдо. Мій батько — Максим. Крім того, в моєму житті був ще один порядний чоловік, який звався Максимом.

— Так от, вони, — Семеняка показав на своїх співробітників, — приєдналися з наказу Довгого. Після того як на Дідовій Буді було вбито Енея, Мару й Лиса, Тур подався за Сонне озеро. Поранений у ногу, заліг там до кращих часів. До попа підете втрьох. Скажете, потрібні батареї й деталі до рації.

— Моя рація залишилась у бункері, який я підірвав під поповою повіткою. Правда, піп про це може і не знати. От тільки Стефа, то така, що круг пальця не обведеш.

— Їй передасте сердечні вітання од провідника. Скажете, що сам прийти не міг…

— А як вона захоче його побачити? — спитав Бойко.

— Скажете, що маєте наказ Тура: Стефі бути на місці, зв'язати вас з Кужілем. Вам через того Кужіля треба виходити на 135-го… Скажете, що Тур сам до неї прийде, як підлікує ногу. Можете навіть закинути, що Тур не забув її. Це жінкам потрібно… До попової фари спочатку підете один. Подякуйте панотцю за батареї і радіодеталі, натякніть, що це він допомагає вам налагодити зв'язок з Мюнхеном, а такі послуги не забуваються…

— До речі, товаришу генерал, — сказав Андрій. — Коли нас напучували Бандера і Ленкавський, то обидва відкрито наполягали на тому, щоб ми більше збирали розвідувальної інформації і передавали її на Цеппелінштрасе. Тоді я ще не внав, що Бандера пов'язаний з англійцями, і здивувався, коли американець Ромер, а за ним і Тур вимагали таку інформацію передавати на хвилю американського розвідцентру в Мюнхені. Було б незле, якби я мав щось такого їм передати. Це переконало б їх остаточно. Щоб не сварити англійців з американцями, варто передати і тим, і другим.

— Товаришу Ковальов, чи маємо ми якесь дезо по Ровенщині й взагалі по маршруту боївки Тура?

— Дещо маємо, товаришу генерал… Ми готувалися до радіогри ще з весни і визначили ряд об'єктів…

— Забезпечення Максима дезинформацією покладаю на вас. Отже, завтра у призначений час виходимо в ефір. Затримку пояснимо подіями на Дідовій Буді. Передаємо дезинформацію, отримуємо від ваших мюнхенських шефів розпорядження, уточнюємо час і код наступного сеансу і замовкаємо якомога надовше. Вам, Максиме, тим часом доведеться навідатися до отця Феоктиста. Зробити це треба негайно, аби звідти не просочились небажані відомості до 135-го і Кужіля. Те, що на Дідовій Буді загинуло троє з боївки Тура, трохи рознервує його шефів, але довідавшись, що група фундаментально влаштувалась на терені Довгого, а особливо те, що почала збирати розвідінформацію, швидко їх заспокоїть. До речі, Андрію Максимовичу, як Еней вийшов на 135-го?

— Уже в Калинівці Тур з Енеєм написали до нього листа, і Стефа віднесла на поштовий сховок, а через два дні на третій принесла відповідь.

— Яку саме? Не пам'ятаєте?

— Там ішлося про те, що 135-й не може прислужитися другові «X», тобто Турові, в його проханні вивести його на лінію зв'язку, бо та через великі втрати розірвана. На зустріч, де Еней повинен був цього разу познайомити з Кужілем мене, мали йти на цвинтар Д-3. Потім там стояло: пугу-пугу… На другий день після Преображення. Резервна зустріч: кожен понеділок з 23–2…

— Поясніть, будь ласка, як розуміти всі ті умовності?

— Які саме?

— От, наприклад, чекатиме на цвинтарі Д-3?

— Село наше велике, мас кілька кутків. Один з них Дубівка. Там цвинтар, могилки…

— А що таке «пугу-пугу»? — запитав Бойко.

— Умовний знак, ніби крик птаха.

— Так колись гукали запорозькі козаки, — пояснив Семеняка. — Десь у пісні пам'ятаю: пугу-пугу, зустрічайте козаченька з Великого лугу…

— А оця трійка біля букви «Д»? — поцікавився Ліщинський.

— Третя година ночі… Я б, може, й сам не знав, що воно таке, коли б Еней не розтовкмачив.

— Тепер далі, товариші, по схемі. На зв'язок з Кужілем підуть Максим, Лемко і Ліщина. Завдання: прощупати можливі виходи на Кука — Леміша. Про Тура, коли спитають, скажете те, що й попові, — лікує поранену ногу, відлежується за Сонним озером. Це досить далеко від Калинівки, але зі страху можна було забігти й далі. Ну от, здається, про перший етап операції все. Маю на увазі візит до попа і зустріч з Кужілем. Однак це лише перші кроки. Нам треба розвідати можливі зв'язки 135-го… Треба знати напевне, чи можемо ми через нього вивести вас на Леміша. Це головне. Ви мене зрозуміли, товариші? У кого які запитання, уточнення?

— Все зрозуміло, товаришу генерал, — сяйнув посмішкою Василь Бойко. — Уточнювати будемо на місці.

— Якраз від цього я й хотів вас застерегти. Ніякої самодіяльності, все чітко за планом. Особливо це стосується вас, лейтенанте. Щоб не було, як минулого разу, перестарався і притягнув до райвідділу старшого лейтенанта Ліщинського.

— Тепер не помилюся… Тепер я його в обличчя знаю, а то, дивлюся, сидить якийсь вовкулака у схроні…

— Ну, що ж, товариші, залишається побажати вам успіху на цьому етапі операції. — Генерал Семеняка підвівся, потис своїм співробітникам руки, а коли дійшла черга до Андрія, сказав: — Вас, Андрію Максимовичу, прошу залишитись…

Коли співробітники вийшли, генерал натис кнопку селектора.

— Хто поїхав зустрічати гостя?

— Підполковник Карцун, — почувся голос чергового.

— Як з'являться, нехай заходять. — Генерал сів до столу і, закурюючи, зосередився на якихось паперах. — Так от, Андрію Максимовичу, читаючи вашу сповідь, я звернув увагу на постать майора Федора Крайніченка. Що ви можете ще сказати про нього, як про людину?

— Для мене, товаришу генерал, це запитання непросте… З Крайніченком я зустрівся в Дахау, потім разом тікали з лісосіки в Ебензе, переховувались поблизу озера Топліц. Коли приїхали до Мюнхена, мали намір повернутись додому, але тут, як я тепер розумію, на нас нагострилася американська розвідка. В Сі-ай-сі не без підстав вважали, що ми знаємо таємницю озера Топліц. Та ми знали далеко не все. Ми справді бачили, як скидали в озеро металеві ящики. Про їхнє начиння детально було сказано в актах імперського архіву, які ми знайшли в планшеті слідчого Кьоніга… Після суду я опинився на каменярні, а потім — в таборі Ді Пі на Ляймі. Крайніченка чомусь раптом зустрів у готелі «Сен-Готард», про який серед переміщених ходила недобра слава. Порядні люди обходили той готель і його власника десятою дорогою. Це була пастка, поставлена Сі-ай-сі. Скажу відверто, зустрівши там Крайніченка, я подумав, що він продався. Але невдовзі думку свою змінив. Якось опинившись у карцері, я побачив видряпане на стіні: «Хай живе Радянська Батьківщина! Вмираю комуністом!» Пізніше я довідався, що ці слова написані Крайніченком. В карцер його кинули за те, що він виступив перед хлопцями, яких ховали від комісії по репатріації… Він закликав їх нікого не слухати, їхати додому. Ці слова, звичайно, були написані не для мене. Так він жив. Принаймні таким я знав його у Дахау і потім, після втечі з лісосіки… Думаю, що і той планшет Кьоніга, про який я писав у звіті, він не віддав ні Керкові, ні Дайну…

Потім доля знову надовго порозкидала нас. Не буду переповідати все в подробицях — про мою одіссею ви знаєте. Та коли я вже був у розвідшколі, раптом зустрівся з ним знову. Тоді я сказав Крайніченкові просто у вічі, що не вірю йому. Але він так відверто говорив зі мною, що я, зрештою, змінив про нього думку; і тепер вважаю, що він — наш чоловік, але опинився у скрутному становищі. Його шеф, генерал Керк (Федір просив запам'ятати це прізвище) поклав будь-що зламати Крайніченка. Рік його перековував, а це надумав остаточно скомпрометувати — поставити на чолі якогось націоналістичного видавництва… Але Федір сказав мені: «Я не здамся. Хто б там про мене що не говорив, які б фальшивки не підсовували, я не здамся. Хай розраховують на мене… Я той Федір Крайніченко, яким був і завжди ним буду!» Я, звичайно, можу не все знати. Певне, так воно і є. Але, гадаю, ви маєте можливість перевірити його щирість…

Прочинилися двері, до кабінету ввійшов кремезний сивий чоловік. Семеняка підвівся і рушив йому назустріч.

— Як доїхали, Максиме Івановичу?

— Дякую, без пригод.

Вони потисли один одному руки, і генерал показав на Андрія.

— Не впізнаєте?

— Ану, дай-но я на тебе ближче погляну, — Прибулий сперся руками на приставний столик і якусь мить пильно вивчав Андрія, потім, радо посміхнувшись, сказав: — Він!.. Покажи-но праву руку? Там має бути номер 99633.

Андрій підкотив рукав сорочки.

— Так і є. Здоров будь! Бачу, ти таки догріб до берега! Батальйонний комісар, керівник бойової спілки військовополонених у Баварії, Максим Іванов обійняв Андрія, мов сина. Потім довго тис йому руку.

— Твій номер мені запам'ятався ще коли через майора Краєва ми посилали тебе до ревіру[34] довідатися, хто був зв'язковим у Карпенка. А потім суд над Кутасовим і ті печатки, які ти поставив на спині іуди. Все те важко забути… До того ж у нас з тобою дуже схожі номери. — Максим Іванович показав свій на правиці. Андрій прочитав уголос:

— 99603. А я ваш забув, — зізнався щиро.

— Бачиш, а Краєв пам'ятає, — сказав Іванов. — Листа прислав.

— Федір?! Вам листа?..

Семеняка подав Андрієві листа.

— Прочитайте…

Андрій з цікавістю почав читати. Це був лист, якого Федір Крайніченко послав через Франсуа Дервіля до радянського посольства в Парижі. В ньому справді згадувався номер 99603. Андрій читав скупі рядки й відчував, як кричить між ними зболена душа людини, яка опинилася в тяжкій біді. У нього зайшлося серце. Розумів, що кабінет заступника міністра державної безпеки не місце для сентиментів, але не стримався, спитав генерала:

— Виходить, ви вже мали цього листа, коли читали мою сповідь?

— Так, мали… Мали і цей планшет з паперами…

— Планшет Кьоніга! — ледве не скрикнув Андрій.

— Матеріали, які ми знайшли в цьому планшеті, важко переоцінити… Сідайте, Максиме Івановичу, треба порадитись щодо майора Крайніченка. Людина з відчаю стукає у наші двері… Чи можна такій вірити?

— Я думаю, можна, — сказав Андрій і вилаяв себе за те, що вихопимся із своєю думкою першим.

— Не поспішайте, — . м'яко промовив генерал. — Є кілька моментів, кілька неясностей… Чому, приміром, потрапивши в полон, Крайніченко назвався Краєвим? Що змусило відмовитись од власного прізвища?

— На це питання, здається, я можу відповісти, — сказав Максим Іванов. — Ще в Моосбурзі, коли формувалася наша БСВ[35], він назван мені своє справжнє прізвище і пояснив, що не хоче, аби німці довідалися про те, що його батька було репресовано. Почнуть, мовляв, лізти з пропозиціями співробітництва, а він того не хотів… Не хотів бути зрадником. І там, в Моосбурзі, і потім, в Дахау, він не раз доводив, що не здатний на зраду…

— Це правда, — підтвердив Андрій.

— А як же тоді розуміти появу його націоналістичної, наскрізь антирадянської книжки? — Семеняка дістав з папки невеличку синеньку книжечку і подав її Іванову. Той надів окуляри і уважно прочитав першу сторінку, далі погортав і поклав на стіл.

— Цього я пояснити не можу…

— А що скажете ви, Андрію Максимовичу?

Андрій узяв до рук книжку, почав читати.

— Ні, товаришу генерал, це не він писав… Та він і слів таких ніколи не вживав… «в опінії», «репрезентанта» або ось це — «широкозакроєне підпілля». Так говорять тільки західники, а Федір Крайніченко — киянин, учитель з університетською освітою. В нього зовсім інша мова. Ні, це хтось написав, а поставили його прізвище. Він же казав, що Керк тим своїм психологічним експериментом прагне накинути йому на шию зашморг. Збирається настановити його директором націоналістичного видавництва.

— Бачу, Андрію Максимовичу, ви за нього стіною, — посміхнувся Семеняка. — Але нам помилятися не можна… Уявіть собі, що все те підставне, тобто все інспіроване, а ми повіримо….

— Там, у Моосбурзі, в Дахау… — трохи навіть з притиском почав Максим Іванович Іванов. — Не всі були герої, але й зрадників по пальцях перелічити можна. Пройшовши те пекло, люди виходили з нього чисті й загартовані. Особисто я вірю майору Краєву… Крайніченку. Я переконаний — він чесна людина.

— Відверто кажучи, я теж схиляюся до такої думки, однак я не маю права вірити на слово навіть чесним людям. Мій службовий обов'язок перевірити і лише на підставі перевірених фактів приймати рішення. Ми тут радились і дійшли висновку: на його лист треба відповісти. Було б добре, якби листа написали ви, Максиме Івановичу. Він посилається на ваш авторитет, називає ваш табірний номер, як пароль. Одержавши листа за вашим підписом, він зрозуміє, що ви дали йому необхідні рекомендації, пам’ятаєте, він просить про них. Таке листування дасть нам час для перевірки, а коли переконаємось, що майор Крайніченко діє як патріот, діє від себе, а не з наказу американської розвідки, тоді пошукаємо інших, більш певних каналів зв'язку. В листі треба якось дати зрозуміти, що Андрій Максимович його прохання виконав. Це ще більше утвердить Крайніченка на думці, що його зусилля не марні й ми певною мірою зацікавлені в тих можливостях, які відкриваються перед ним і в середовищі верховодів ОУН і по лінії Сі-ай-сі.

— Я готовий написати такого листа хоч зараз! — гаряче відгукнувся на пропозицію Семеняки Максим Іванович. Генерал дістав кілька аркушів чистого паперу і поклав їх разом з ручкою перед Івановим.

— Пишіть.

— Куди?

— В Париж, на ім'я Франсуа Дервіля.

— На жаль, я не маю його адреси.

— Пишіть, — сказав Андрій. — Франсуа Дервіль. Набережна Сени, 173. Округ Сен-Луї. Париж. Франція…

Хорст Торнау зупинив свій «кадилак» на перевалі, біля колонади, збудованої на честь римського імператора Августа.

— Колись цей величний пам'ятник, — сказав він, запрошуючи Юту оглянути руїни, — мав гучну назву «Альпійський трофей». Гай Октавій Август[36], як твердять письменники тих часів, був великим будівельником: отримавши від попередника Рим цегляний, залишив нащадкам — мармуровий. У четвертому віці Клавдіан писав, що небо не бачить на землі нічого більш величного, ніж Рим Августа Октавія, нічий погляд не може сягнути ширини Риму, ніякий розум не може усвідомити його краси…

— Хорсті, ти говориш, як поет…

— Це все тому, що поруч зі мною ти.

Вони зійшли на невисокий цоколь і зупинилися, вражені красою моря. Очам відкрилася панорама затоки й міста, що розкинулося на її березі.

— Оце і є Князівство Монако, одна з найменших держав світу, — пояснював своїй супутниці Хорст тоном бувалого мандрівника. — Отой палац на високій скелі — резиденція князя, далі за портом, по той бік затоки, — Монте-Карло. Будинок казино складений з туфу і оздоблений амурчиками та оголеними жінками з рожевого мармуру. Коли я переховувався тут від ганьби і катівень гестапо, я обійшов це князівство за півдня. Палац, ботанічний сад, Океанографічний музей, казино і кладовище самогубців, музей Наполеона і собор…

— Тобі, мабуть, не цікаво буде ходити по цих місцях знову?

— Навпаки. Сьогодні я бачу все ніби іншими очима. Господи, який я був тоді наївний… То тільки інстинкт самозахисту штовхав мене на авантюри, і він же виводив живим з найвідчайдушнішого глупства.

— А до собору з Гізелою хто тебе штовхнув? Скажеш, теж інстинкт?

— Навіть не уявляєш, як точно ти висловила те, що в мене на серці. Я не кохав її ніколи… То була моя помилка. — Він замовк, задивився на хребет Мон-Ажелю.

— Ти засмутився, коханий, пробач…

— Мій сум, як ті хмари над морем, бачиш, вони тануть, щезають на очах. Усі проблеми, що ятрять нам душі, залишмо тут, біля «Альпійського трофея». До моря візьмемо з собою лише радість, адже це наша весільна подорож.

— Я кохаю тебе, Хорсті… — вона пригорнулася до нього й завмерла. — 3 кожним днем усе більше кохаю…

Він обійняв її й почав цілувати.

— Зажди, там хтось під'їхав, — Юта показала на дорогу.

— Певне, наші ангели-охоронці, — невдоволено промовив Хорст.

— Не схоже. Наших охоронців я чомусь не бачу від самого кордону. Блакитна «іспано-сюїза», така колись була у Гізели, — сказала Юта й пошкодувала: Хорст змінився з лиця й рішуче підійшов до краю.

Внизу, поруч з їхнім «кадилаком», паркувалася машина, справді схожа на ту, якою колись вони з Гізелою скористалися, щоб залишити пекельний Мюнхен. «Невже Гізела вирішила переслідувати їх? Вирішила своєю присутністю нагадати, що вони не мають права на кохання ні перед законом, ні перед богом!» Однак хвилювання були передчасні. З блакитної «іспано-сюїзи» вийшли зовсім інші люди. Жінка була мініатюрна, тоненька і граційна в рухах. За нею йшов чорнявий, атлетичної статури чоловік. Вони роззирнулися довкола й рушили сходами вгору, туди, де стояли Хорст і Юта.

Пара була наче знайома. Особливо жінка. Десь ніби зовсім недавно Юта зустрічалася з нею. За мить вона вже не мала сумніву в тому, що ця жінка була кілька днів тому гостею її матері, на сімейному ювілеї. Юта поглянула на Хорста, маючи намір поділитися тим з ним, але він уже й сам упізнав їх. Тінь невдоволення майнула його обличчям.

— Тільки цього бракувало.

— Тихше, почують… — Юта приклала палець до його вуст. — Мовчи. Давай одійдемо трохи далі. Тим боком спустимося до машини й поїдемо, коли ти не хочеш з ними зустрічатись.

— Люба Юті, ми з тобою, як двоє мишенят, опинилися в пастці. Там, на тому боці, немає сходів, обвалилися ще за часів імператора Августа. Нічого не вдієш, доведеться зустрічатися, коли вже іншого виходу нема.

— Будемо вважати, що їх послала доля…

— Коли б то… Співробітників Сі-ай-сі з Баварії може послати лише їхній шеф, генерал Керк.

— Ти думаєш, він послав їх шпигувати за нами? — пошепки запитала Юта.

— Не виключаю найгіршого, однак про це потім, бачиш, вона вже вклоняється нам.

— О-о… Барон Торнау, яка несподівана зустріч! — Патриція легко піднялася до підніжжя зруйнованої колони й простягла Хорстові руку. — Рада вас бачити! Яким побитом ви тут? На вас чекають у Мюнхені… Вітаю вас, моя красуне, моя незрівнянна Юті! — Пат притулилася щокою до щоки Юти. Та зніяковіла від такої фамільярності, проте нічого не сказала.

— Звідки вам відомо, що на мене чекають у Мюнхені? — не дуже привітно запитав Хорст. Пат витягла з сумочки, вечірню мюнхенську газету.

— Читайте… Я не дуже цікавлюсь мюнхенськими новинами, а це розгорнула й натрапила на ваше ім'я, шановний бароне.

Тим часом до них піднявся Федір Крайніченко. Чорні, з пасмом сивини кучері, ясно-сині очі, горда статура — він був помітний чоловік. Зійшовши на майданчик, уклонився Юті, потім привітався з Хорстом. Пат дивилася на нього такими теплими очима, що в Юти не лишилося сумніву — Патриція кохала.

Хорст повернув газету.

— Вас це не зацікавило? — спитала Патриція.

— Ні. У фірми не один директор. Нехай вчаться обходитись без генерального.

— А не боїтесь, що розгубите акціонерів?

— Що-що, а це нам не загрожує… Ви на відпочинок? — перевів на інше розмову. Не подобалося, що у його справи сунуть носа сторонні. Пат теж відчула невдоволення. Знову їй зраджувало почуття міри. Щоб приховати своє збентеження, вона вдалася до кокетування. Воно їй не зраджувало ніколи.

— Я колись дуже хотіла подобатися баронові, — зізналася вона Юті.

— Ви не зовсім точно висловлюєтесь, — у тон їй заперечив Хорст. — Це я з п'яних очей почав було за вами…

— Звичайно, до мене можна залицятися хіба що з п'яних очей, — вдавано образилася Пат. Дзвінкий сміх мав засвідчити, що душа її безхмарно спокійна, проте він не зовсім вдався, і вона знову залишилась невдоволеною собою.

— Даруйте, але я мав на увазі зовсім інше…

— Не варто вибачатися, бароне… Ви на відпочинок? Ми на лікування. Тодор стомився. Підірване серце… Лікарі радять море, чисте повітря… Тедді, тобі час приймати ліки. Як ти почуваєшся?

Він не відповів, тільки синяву його очей оповив легкий туманець смутку. Патриція дістала з сумочки якісь таблетки.

— А як там наш генерал? — запитав Хорст.

— Збирається на пенсію… — сказав Федір. Патриція невдоволено зиркнула на нього й виправила.

— Не на пенсію, а у відставку.

— Та він, мені здавалося, незмінний вартовий! Що, теж жаліється на здоров'я? — допитувався Хорст.

— Там інше… — Патриція затнулася, проте по паузі сказала: — Нові капітани набирають нову команду. Так буває завжди. Ми всі тепер чекаємо змін…

— Шкода… — тихо мовив Хорст. — Шкода буде розлучатися з таким уважним до нас генералом… Де збираєтесь зупинитися?

— Ще не вирішили, — відповіла Пат. — Ми так несподівано виїхали, що навіть не встигли замовити готель. Але, я думаю, це не проблема…

— То, може, десь разом, — запропонувала Юта.

— Дякую, — блиснула на неї вдячним оком Пат, — проте, як кажуть, ми з вами спортсмени різної ваги… У нас з Тедом бажання скромні.

Юта поглянула на Хорста. Він посміхався, проте вона зразу зрозуміла: він не схвалює її пропозиції оселитися разом. Уже коли сіли в машину, Юта сказала:

— Отак ти завжди… Спочатку ніби запросиш, а потім… Ти ставиш мене у незручне становище.

— Вибач, я подумав, що ці двоє можуть бути до нас приставлені.

— Ким? — здивувалася вона.

— Хоча б Гуго…

— Поки що Гуго не має влади в Сі—ай-сі.

— Зате там має владу Керк, а вони, як я останнім часом помічаю, — нерозлийвода.

— Але Керк ще не вміє читати думок на відстані, мій любий. А чи, може, ти, перш ніж їхати сюди з Франкфурта, подзвонив йому і доповів, що збираєшся у весільну подорож саме до Монако? Коли так, то він, звичайно, міг вислати сюди своїх співробітників…

Хорст розсміявся і, нахилившись, поцілував Юту.

— Ти, виявляється, вмієш логічно мислити, але не завважила однієї деталі. Наші охоронці… Чи не від них він довідався, що ми сіли на експрес Париж — Монте-Карло?

— Ти маєш радію. В експресі їх уже не було…

«Іспано-сюїза» рушила першою. Хорст вивів свого «кадилака» слідом, але Патриція, котра сиділа за кермом, пригальмувала біля бровки і пропустила їх уперед. Дорога зав'юнилась і різко почала спадати вниз. Обабіч неї замиготіли щити з рекламою чергових фестивалів цирку, балету, тенісних турнірів і автомобільних перегонів. Поміж дерев голубіло море.

Щастя сонячним зайчиком стрибало з вітрового скла в широко розплющені очі Юти. Вона поглянула на коханого.

— Про що ти думаєш, Хорсті?

— О-о… — він махнув рукою, але раптом кинув на неї уважний погляд і запитав: — Тобі цікаво?

— Аякже. Мені б хотілося знати про тебе все, мислити і дихати, як ти… Чи, може, я хочу неможливого?

— Гадаю, таке справді неможливе. Проте бажання твоє святе. А я, оскільки єсьм грішний, думаю зараз про себе. Так, так, не дивуйся… Я егоїст і, як тепер розумію, був ним усе своє життя. В юності прагнув щастя тільки собі… Потім, коли у моє життя ввійшла Гізела, я не дбав про неї. Для мене було важливо зберегти життя, вирватися з тенет, які на мене розставило гестапо… Раніше мені хотілося заховатись у тиху заводь, тікати від людей геть, тепер усе частіше ловлю себе на тому, що прагну спілкування, контактів, діяльності. Тішусь надією, що мої зусилля прислужаться благородній справі відродження Німеччини. Бачиш, які високі думки приходять до мене, коли я поряд з тобою.

— Зі мною?! — Очі її розплющилися ще ширше. В них повільно оберталося синє-синє море. — Ти диво, Хорсті! Ти єдина моя надія в цьому житті! Боже, як я могла жити без тебе стільки років?!

Проскочивши під віадуком, вони опинилися на набережній Ла-Кондамін. Юта озирнулася: блакитної «іспано-сюїзи» не було.

— Вони, певне, навмисне відстали, — сказала вона Хорстові.

— Хто?

— Наші знайомі…

— Байдуже… Поглянь, скільки яхт на приколі. — Він лагідно торкнувся пальцями вільної руки її прозорих кучериків на шиї. — Хочеш мати таку?

Тим часом «кадилак» уже в'їздив на видовбану в суцільному граніті підземну автостоянку. Неподалік ліфта виявилось вільне місце, і «кадилак» протиснувся на окреслений білою фарбою майданчик. Немов з-під землі виріс служитель, прочинив дверцята перед Ютою.

— Прошу, шановні гості… — звернувся французькою мовою, але побачивши, що його не дуже розуміють, перейшов на німецьку: — Бітте… Стоянка платна. П'ять франків на добу. Фірма гарантує охорону і ремонт машини. За хвилину ліфт підніме вас до готелів Старого міста.

— Візьміть п'ятдесят франків, — сказав Хорст, виймаючи гроші.

— Данке… Не забудьте сповістити ваш телефон у готелі. При потребі я подам вашу машину до під'їзду.

Старе місто справило на Юту приємне враження. Воно чимось нагадувало Мюнхен, який вона любила з дитинства і з якого вперше оце так далеко виїхала. Тут було таке ж еклектично барокко, таке ж сіре нагромадження кам'яних будинків, що затискало вулиці.

У готелі на них чекала несподіванка. Варто було Хорстові назвати себе, як йому подали телеграму від Гуго: «Негайно подзвони невідкладній справі!»

— Хай йому біс, і тут знайшов! — вилаявся Хорст. Юта засмутилася.

— Ходімо звідси. — Він кинув на стойку бланк телеграми. — Ми нічого не бачили, нічого не знаємо і нікуди не будемо дзвонити.

Проте і в сусідньому готелі, куди вони зайшли, їм подали бланк з тим самим текстом.

Спустившись на стоянку, вони сіли у свій «кадилак» і поїхали шукати глухий пансіонат, куди б не дійшла телеграма від Гуго фон Глевіца. Скоро на околиці їм трапився затишний будиночок. Заїхали в прочинені ворота, і Хорст натис на гальма. Вони перезирнулись і розреготалися. У дворі стояла блакитна «іспано-сюїза», а з вікна другого поверху махала рукою Патриція. Поки виходили з машини, назустріч вибіг хазяїн, гладкий і лисий італієць. Розсипаючи компліменти сеньйориті й сеньйорові, охаючи й поцмокуючи язиком з приводу елегантного новенького «кадилака», він подав їм бланк з телеграмою від Гуго. Вони сміялися до сліз…

— Грація… Грація… — метушився навколо них господар.

— Нічого не вдієш, Юті. — Хорст звів до неба руки, — Бачить бог, я не хотів цього, але доведеться подзвонити! Та все те потім, а зараз душ, вечеря і море…

— А може, спочатку море?

— Ні, ясноока моя Юто… — Він обійняв її, й вони пішли слідом за слугою, який тягнув їхні валізи. — Ти ще не знаєш, яким чарівним вогнем палає морська хвиля у місячну ніч… О, все це у нас з тобою попереду. Два тижні наші, хоч би там Гуго гопки скакав.

Пансіонат Джосімо Бенедетті приліпився під скелею, що врізалася в море, неначе форштевень корабля. Це була затишна вілла, збудована десь перед війною у псевдокласичному стилі — з баштами, бійницями та іншою атрибутикою замкової архітектури. Від сонця й вітру її прикривали могутні платани та вічнозелені кипариси. Сеньйор Джосімо був балакучий, як і всі італійці, проте дбав, щоб його присутність не стомлювала гостей. Показав прибулим їхні апартаменти: дві кімнати з виходом на широку, завиту плющем терасу і видом на море, справився стосовно того, що подавати на вечерю, й зник.

Юта вийшла на терасу. Призахідне сонце кинуло на неї рожеві стріли. Вона сперлась обома руками на бильце й відчула, що очі їй зволожились, а серце проймає солодкий, радісний біль. Вона вперше відчула, як болить від щастя серце. Хорст наблизився до неї, обійняв і поцілував у скроню.

— Тобі тут подобається?

Вона кивнула головою, бо слова чомусь застряли в горлі. Він відчув, що вона плаче. Повернув до себе обличчям і почав цілувати її блакитні, виповнені слізьми очі. Потім підхопив на руки й поніс до кімнати.

— Прикрий штору, — попросила вона.

— Навіщо?

— Сонце підглядає…

Федір почувався недобре. Дорога від Мюнхена, як виявилося, була нелегким випробуванням для його хворого серця. Альпійські перевали між Інсбруком і Больцано переніс ще так-сяк, а вже за Вероною в грудях почало тиснути, неначе серце потрапило у лещата. Пив прописані мікстури, ковтав пілюлі. Марно. Біль не вщухав. У голову лізли чорні думки. Він відганяв їх, не дозволяв собі думати про смерть, а вона, як йому здавалось, уже стояла за плечима, Гіркота обпікала душу. Вмерти зараз, коли після стількох років нарешті прийшла бажана звістка. Йому вірять…

Напередодні від'їзду з Мюнхена він мав передати Тегарту зшитки Кислицького. Зв'язок з Манфредом був налагоджений. Прогулянки у березовий сквер за залізничне полотно, де він любив переглядати куплені на Остбангофі газети, не викликали запитань навіть у Патриції. Він сказав їй, що там тихіше і не стільки вихлопних газів, як у сквері перед готелем «Сен-Готард», навколо якого розвертаються автобуси чотирьох маршрутів. Це пояснення її цілком задовольнило. Пильність Пат з часом явно притупилася.

Цим теж треба вміло користуватися, що, власне, він і робив, поступово привчаючи Пат до думки, що такі прогулянки імітують бодай видимість свободи.

У березовому сквері він бував чи не кожного дня, але в петлиці френча його сліпого друга, який стояв зі своїм дерев'яним товаром, фігурка Рекса все не з'являлася. І раптом… Йому перехопило подих і серце мало не зупинилося в грудях, коли він побачив той умовний знак. Розхвилювався так, що змушений був присісти на лаву. Потім, коли трохи заспокоївся, підійшов до Манфреда. Довго не мав сили вимовити слова. Манфред відчув його присутність.

— Це ви?

— Я…

Тепер вони хвилювалися разом. І хоч мудрість древніх визначає поділену радість, як подвійну, тієї хвилини обом їм було нелегко.

— Купіть у мене щось і йдіть до нас… Там Марта, вона передасть вам листа…

Лист був короткий. Прочитавши, він одразу знищив той папірець, та слова, що були в ньому, не забудуться довіку. «Дорогий друже! Ми раді, що ти подав про себе звістку, раді, що у твоєму серці не стерлася пам'ять про нашу спільну боротьбу. Такі бійці, як ти, завжди залишаються в строю. Ми з Андрієм випили за твоє здоров'я, згадали наше бойове побратимство. Пиши нам, як писав. Може, найближчим часом тебе перевідає хтось із твоїх знайомих по Моосбургу. Він знайде тебе через гасконця і передасть наші презенти. Обіймаємо тебе. Віримо в тебе. Твої друзі. Максим і Андрій». Він тисячу разів зважував кожне слово і з задоволенням дійшов висновку: йому вірять, до нього мають прислати гінця. Тепер зібратися з силами, підлікувати серце, приготувати себе до роботи, якої чекає від нього Батьківщина.

Планшет Кьоніга, зшитки Кислицького він уже надіслав. Операція по знищенню видавництва «Смолоскип» і повному провалу далекосяжних, задумів Керка — це теж його рук справа. Для початку немало, хоча це ще тільки самодіяльність. Далі все треба ставити на професійні, рейки. Вчитися… Вчитися самотужки… Операція «Смолоскип» — не остання провокація, в якій може бути в подальшому використаний тепер уже остаточно перевірений «на ділі» агент ЦРУ і «помітний діяч нової генерації» націоналістичного табору Федір Крайніченко. Тепер тягар ганьби, що впав на його плечі, став набагато легшим, адже він знає, за віщо приймає муку.

Тоді через Тегартів він надіслав друзям не лише зшитки з «Нотатками пам'яті» Кислицького, але й свого коротенького листа з подякою за підтримку. Вони повернули йому надію, впевненість, нагадали про місце бійця в строю. А він уже почав було пускати в душу зневіру, забував опиратися, приймав за норму, звикав до своєї ролі таємного агента американської розвідки, на кошти якої існував. Щоправда, він нікого не просив брати його на утримання, а тому не почуває вдячності ні до Керка, ні до його підручних, що «оточили піклуванням» його душу і тіло. Навпаки… Сивий Джіммі йде у відставку. Добре це чи погано, з огляду на зміни, що сталися в його, Федора Крайніченка, житті? Зараз він ненавидить генерала, а може статися, буде жалкувати. Керка він знає, вже вивчив характер, може навіть передбачати його рішення, а значить, має змогу упередити, повернути ситуацію собі на користь. Генерал вважає його витвором власної волі, козирною картою у великій грі, а після подій на Ляймі буде думати, що психологічний експеримент завершився успішно, і поведінка його агента є переконливим тому підтвердженням. Словом, новий шеф — нова таємниця, яку доведеться розгадувати. Однак не варто забувати, що кожен, хто прийде на місце Керка, отримає у спадок і його, агента з перспективою, а цієї ілюзії не слід розвіювати. Патриція й далі, певне, буде працювати з ним у парі, а це теж непоганий поплавець. Так що все ніби складається на добре, коли б не цей постійний зрадницький біль у стомленому серці…

— Ну, як ти почуваєшся, милий? — визирнула на терасу Пат. Вона вже встигла переодягтися, прибрати волосся.

— Трохи ніби легше…

— Тоді давай будемо одягатися до вечері. Я тут приготувала тобі свіжу сорочку й усе інше… Ми не повинні мати вигляд бідняків поруч з цими… мільйонерами. Ми не багачі, проте й не останні. За нами як-не-як стоїть Америка…

«Тепер доведеться слухати її теревені й мовчати, ще й посміхатись. А так хотілося б сказати їй кілька тепленьких слів… Хоча б нагадати про ту американську панель, з якої її підібрав Геро фон Шульце. Тепер за її плечима, бач, стоїть Америка… Але ні, доведеться мовчати, робити вигляд, що поділяю її думки…»

— Сьогодні ми вечеряємо разом з ними, і я хочу, щоб ти у мене був імпозантний…

— Вони справді висловили бажання повечеряти разом?

— Власне, про це ми домовилися з Ютою. Ти не думай, я не нав'язувалась, але й не відмовлялася.

— Вони справляють приємне враження.

— Як будь-які закохані… Ну, одягайся, бо вже час…

Розділ другий КОМАНДИТА

Вони вийшли в просторий, оздоблений дерев'яною панеллю хол, що в цім затишнім домі при потребі перетворювався на вітальню і навіть залу для приймання гостей. У центрі, під високим скляним ліхтарем, стояв накритий на чотири персони стіл. Пахло димком і смаженим м'ясом. Вдихнувши ці пахощі, Федір відчув, що давно вже голодний. Підійшли до каміна. Потріскуючи сухими дровцями, вогонь відкидав на стіни плямисте мерехтливе світло.

— Мільйонери примушують на себе чекати, — не без уїдливості сказала Пат.

— Ти кудись поспішаєш? — поцікавився Федір. Він хотів сісти у фотель і кілька хвилин спокійно подивитись на вогонь, але Патриція зупинила його:

— Не варто, любий, костюм помнеться…

Федір випростався і розвів руками.

— Ти така напружена, ніби ми прийшли не на звичайну вечерю, а на відповідальний дипломатичний прийом. Тримайся простіше… Навіщо ти почепила оті брязкальця. Вони тільки засвідчують твою неспроможність тягтись за мільйонерами. А ще…

— Ну, ну, говори, чого замовк? — примружила око Патриція.

— Не хотілося мені тебе ображати, але це просто несмак.

Патрицію кинуло в жар.

— Он воно як… — вона хотіла щось дошкульне сказати своєму Тедді, бо в глибині душі вважала його не таким джентльменом, вигляд якого він зараз мав, проте, поки добирала слова, прочинилися двері й увійшла Юта. Жодної прикраси ні в ушах, ні на шиї. Проста, блакитного шовку сукня не приховувала, а навпаки, підкреслювала звабливі форми її молодого тіла. Здавалося, вся вона промінилася. Блакитні очі відбивали золотинки вогню, що палав у каміні, припухлі, зволожені губи, посмішка — все говорило про її молодість і красу. Цієї миті Патриція ненавиділа її, проте посміхалась і приязно запрошувала до столу.

— Барон просить вибачити його, — сказала Юта. — Він зараз закінчить свої переговори з Мюнхеном і буде з нами. А поки що давайте вип'ємо вина. Хазяїн вже дуже розхвалює своє кянті-класіко.

— О, грація, сеньйора… — Джосімо Бенедетті виник, неначе з-під землі, і власноручно наповнив келихи…

Тим часом у кабіпеті хазяїна Хорст викликав Гуго. Мюнхен щось довго не давали, а коли зрештою з'єднали і Гуго зрозумів, хто на проводі, почав так кричати, що треба було відхиляти від вуха трубку.

— Що це за жарти?! Ти серйозна людина чи хлопчисько?! Чому не подзвонив із Франкфурта?! Чому я повинен розшукувати тебе через поліцію?! В той час, коли тут усі штурмують наш офіс, ти зникаєш невідомо куди?! Містом уже повзуть чутки, що ти просто втік! Що наша фірма — афера, фікція, нонсенс! Тут такий ажіотаж! Всі хочуть бачити тебе! Говорити тільки з тобою!

— А чому не з тобою, адже ти директор-розпорядник фірми?

— Тому що ти і твої гроші — гарантія успіху!

— То чого їм ще треба?!

— Штюпнагель вимагає негайно створити раду акціонерного товариства «Штучні алмази Баварії». Герцог Ернст Август тягне ковдру на себе, але гроші в справу вкладати боїться. Доктор Вагнер ставить питання так, що твої капітали повинні бути гарантією… Та що я тобі розказую. Приїжджай негайно і говори з ними сам! Коли на тебе чекати?

— Не знаю…

— Чи ти при розумі, Хорсті?! Що це за відповідь?!

— Я беру шлюб…

— Ні, ти таки невиліковний ідіот! З ким? З Ютою?!

— Так…

— Але ж ти одружений!

— Я розриваю шлюб з Гізелою…

— Ти про все подумав?

— Так… Подумав… Зрозумій, я ніколи не любив твою сестру. То була помилка, і чим швидше вона буде виправлена, тим краще буде і для Гізели, і для мене. Вона повинна мати час, щоб влаштувати своє особисте життя, а я — своє…

Гуго зрозумів, що справа серйозна, замовк і тільки натужно сопів у трубку. Потім уже зовсім іншим голосом промовив:

— Роби як знаєш… Що я, зрештою, можу? Мабуть, тільки поздоровити вас з Ютою. Будьте щасливі, коли вам уже так хочеться.

— Спасибі, Гуго. Я знав: ти нас зрозумієш.

— Що з того… Хіба Гізхен стане щасливішою від того, що я вас не зрозумію? Як братові мені шкода її, але, я думаю, ти її не обділиш…

— Можеш бути певним, що я зроблю все як слід.

— Ну, то й досить про це! Ніякий шлюб не повинен перетинати дорогу справам. Я підготую папери про створення акціонерного товариства, про його Спостережну раду і все пришлю тобі на підпис. Ти не проти того, щоб до ради увійшли великий герцог, Штюпнагель, Вагнер, Керк, ти і я? Воно виглядатиме солідно: Ернст Август як візитна картка старої аристократії; Штюпнагель як бос активного крила ХДС, Вагнер як гарантія того, що в нашій справі все без обману. Його репутація державного експерта…

— А Керк? Навіщо він у Спостережній раді?

— Перше, представник американської адміністрації, друге, — в його руках практична влада…

— Я чув, він збирається у відставку.

— Тим краще для нас. Почне по-справжньому займатися справами фірми. Нам не слід забувати про його контакти з корпорацією Стінесів. Ти недооцінюєш його, Хорсті… Він уже зробив для фірми більше, аніж усі оті герцоги і Штюпнагелі.

— Гаразд, згоден. Папери надсилай швидше, бо, я думаю, за кілька днів ми відпливемо звідси.

— Куди?!

— На Хальмадеру-Грос.

— Кораблем чи літаком?

— Ні, ми попливемо на яхті…

— Ти купив яхту?

— Ще ні, але хочу зробити такий подарунок моїй нареченій…

Гуго замовк, певно, над чимось розмірковуючи, але, зрештою, сказав глухим голосом:

— Гроші твої… Купуй, мені до того діла нема. Папери на підпис привезе Грумкасель. Через три дні він буде в Монако, де йому вас шукати?

— Пансіонат Джосімо Бенедетті…

— Бенедетті? — здивувався Гуго. — Це що, знову якась містифікація? Якщо мені не зраджує пам'ять, цим прізвищем ти назвався, коли в сорок четвертому втік туди з Мюнхена? Ти що, знову морочиш мені голову?

— Ніяких містифікацій, усе правда. Ми зупинилися в пансіонаті Джосімо Бенедетті на Ла-Кондамін, вулиця Порг-Нев, сімнадцять… А тоді, в сорок четвертому… Певне, я скористався з його прізвища тому, що прочитав вивіску на фронтоні готелю, але ім'я у мене було інше — Доменіко. Ну, на все добре… Не сердься, як буде час, дам і тобі змогу відпочити від трудів праведних, а зараз пробач…

— Бувай…

Голос Гуго урвався, і Хорст поволі поклав трубку на важілець телефонного апарата. Треба було йти до вечері, проте він не поспішав. Щось у словах Гуго, в його інтонації прозвучало для нього, немов сигнал тривоги, але що це могло бути? Присів на край столу, замислився.

Прикидав і так і сяк — ні, не виходило. Не було причин Гуго фон Глевіцу стріляти йому в потилицю. Зараз вони впарі, ніздря до ніздрі, тягли нагору воза, інтереси їхні збігалися — і один без одного вони важили значно менше. Здається, Гуго це добре усвідомлює. Зараз між ними могла стояти лише Гізела, але ж Гуго знає, що цей шлюб фактично не існує. Кожен з них — і він, і Гізела живуть окремим життям, нічого спільного між ними давно немає. Давно вляглися пристрасті, ревнощі, докори… А час іде, і хай непомітно, проте обоє старіють… До його нового шлюбу з Ютою Гуго поставився ніби з розумінням, навіть привітав. А це було головне в даній ситуації. Звичайно, Гуго не в змозі силувати його жити із своєю сестрою, але розрив шлюбу з нею міг викликати й іншу реакцію, що могло підсипати піску в шестірню фірми, а працювати з людиною, яка тебе ненавидить… А за віщо Гуго фон Глевіц має тебе любити? Бодай поважати? Ти для нього завжди був племінником батькової коханки… Але ж Юта теж не стороння для нього, нехай позашлюбна, а все ж сестра… То що, власне, міняється від того, з якою із сестер він буде у шлюбі? Здавалося б, жодної різниці, принаймні для Гуго, проте різниця є, і значна. Шлюб з Гізелою дає Гуго офіційне право на спадщину, а коли він одружиться з Ютою, таке право буде втрачено назавжди. Знову ці гроші! Кляті гроші! Сьогодні Гізела — єдина спадкоємниця всіх його капіталів, а так — лише тієї частки, яку він покладе їй за згоду розірвати шлюб. Тут, звичайно, є різниця, але, певно, Гуго розуміє, що виходу в них з Гізелою немає, та й те, що в перспективі має принести фірма «ХАМАГ», компенсує втрати. Цікаво було б знати, про що зараз думає на тім кінці телефонного проводу Гуго фон Глевіц? Але як про те довідаєшся? Мабуть, тільки час дасть відповідь на всі ці дошкульні запитання.

Кажуть, у справах комерції, як у шахах: той перемагає, хто здатен передбачити і знешкодити наступний хід противника. Цією премудрістю або, як дехто вважає, талантом Хорст не володів. Та й чи міг він мати Гуго за свого ворога? Підстав для того поки що не було. Навпаки, все, що Гуго зараз робив, за що змагався в справах фірми, робилося ним такою ж мірою для себе, як і для нього, Хорста Торнау. Звісно, Гуго ніколи не був благодійником, він задарма й пальцем не поворухне, та не можна скидати з рахунку ту обставину, що через рік-другий Гуго фон Глевіц — мільйонер, і заради цього вилізе з шкури геть, а поставить справу.

А коли найгірше? Коли припустити, що Гуго поклав собі вже зараз, на цьому першому етапі, усунути Хорста й посісти місце не якогось там розпорядника, а хазяїна фірми, а згодом — і корпорації «Штучні алмази Баварії»? Чи можливо це? Ні! Він сам про це сказав: нема грошей — і ніхто не бажає з ним рахуватися. Гарантія успіху — я і мої капітали. Знамено фірми — барон Хорст фон Торнау, за спиною якого стоять Стінеси і Рокфеллери…

Міркуючи так, Хорст заспокоївся і пішов вечеряти. В холі його зустріли з піднятими келихами.

— Чарівні сеньйорити і шановні сеньйори! Дозвольте мені привітати вас у моєму скромному домі й побажати гарного відпочинку! Нехай зорі будуть чисті, а море ласкаве! Нехай кохання не полишає ваші молоді серця! — Бенедетті підніс свій келих.

— Я п'ю за ваше щастя!

Він випив, церемонно розкланявся і, задкуючи, зник за дверима. Дами ледве стримували сміх.

Юта зразу помітила зміну настрою в Хорста і, коли сідали до столу, запитала:

— Ти не в гуморі, любий?

— Ні, Юті, ні… Просто я зголоднів, як вовк, а коли я голодний, у мене завжди псується настрій.

— Любий бароне, до ваших послуг щедрі дари італійської кухні — землі й моря! — Сеньйор Бенедетті ніс у руках таріль з велетенським омаром.

— Яке диво! — вигукнула Патриція. — Таку красу й їсти гріх…

— У нас усе можна, сеньйорито… Всі гріхи, всі заборони треба лишати за перевалом, — говорив хазяїн, розкладаючи кожному шматки з тареля. — Коли вже сам папа благословив наші картярські доми і не вважає за гріх мати прибуток з рулетки, то про що можна говорити. В нас, у Монако, — рай, де під кожним кущем причаїлись безгрішні душі…

За столом не вщухав веселий сміх. У Хорста швидко зникло неприємне враження від розмови з Гуго, і він був, як то кажуть, в ударі. Сипав дотепами, робив Юті компліменти, і вона почувалася щасливою. Добре повечерявши, вони всі разом до півночі купалися в теплому й ласкавому морі.

Гуго фон Глевіц не спав усю ніч. Душа його горіла в пекельнім вогні заздрощів. Його аж ніяк не влаштовувало другорядне становище в фірмі. Особливо гостро відчув це зараз, після розмови з Хорстом, але мучився тим з першого дня, з тієї миті, як у його голові народилась ідея утворення фірми. Тепер, коли «ХАМАГ» існує, коли вона з космічною швидкістю врізується в сузір'я німецьких промислових корпорацій, коли з її керівниками починають рахуватися в колах найвищої промислової еліти, він пристрасно бажав узяти справу під свою, як йому здавалося, міцну руку. На Хорста завжди дивився як на носія, що своїми мільйонами виведе його на орбіту, а там, коли стане непотрібним, такого можна й позбутися.

Хорст Торнау дратував його вже самим своїм існуванням. Гульвіса, щасливець, улюбленець долі, тримає в руках справу тільки тому, що з неба йому впали мільйони. Не маючи більше ніяких чеснот, він відсуває у тінь його, Гуго фон Глевіца, який своїм власним горбом здобув, започаткував, дав життя всьому. Він, всюди він, починаючи від праці Цур-Гаєра і кінчаючи блискуче проведеною демонстрацією можливостей установки в замку Торнау. Після того, як йому вдалося пошити всіх їх у дурні, коли навіть Хорст не дібрав, звідки з'явився на світ алмаз, названий «Ерхард Великий», після всього того Хорст стає візитною карткою, гарантом справи, а з ним, Гуго фон Глевіцом, ніхто не хоче рахуватися. Ці бовдури вірять тільки в реальні категорії. Мільйони Торнау існують, і це для них зрозуміло. Де справедливість?

А тут іще цей шлюб Хорста з Ютою. Поки Гізела — дружина Торнау, мільйони належать їй по праву спадку. Адже інших спадкоємців у Хорста нема. Розлучившись з Гізелою, Хорст передасть усі права Юті, а коли та народить йому купу дітей, то й взагалі про мільйони Торнау доведеться забути. Тож саме час подбати про те, щоб усе залишилось за родиною фон Глевіців — і фірма, й мільйони. А для цього треба тільки одне — підписати у Хорста документи про утворення акціонерної командити. Хорст хоч і не розбирається у тонкощах цієї справи, однак колись вчився на юридичному і не такий дурний, аби не зрозуміти, що тут і до чого. А розібравшись, може просто відмовитись заставляти всю свою маєтність як гарантію фірми «Хартматеріаль-командитгезельшафт».

Слово «командита» для нього смертельне. Командитне товариство розподіляється на «повних товаришів» (таким у фірмі буде лише Торнау, бо інші всі відмовляються нести необмежену, тобто всім, що мають, відповідальність по зобов'язаннях командитної спільності). Підписавши папери про утворення такої спільності, Хорст фактично поставить себе поза грою. Всі його гроші та нерухоме майно в разі чого залишаться навіть не Гізелі, а фірмі, що практично закріплює їх за ним, Гуго фон Глевіцом. Так що лишається просити у бога ласки, аби роздмухав той запізнілий любовний чад такими пристрастями, від яких у Хорста затьмариться розум. Проте треба не лише покладати надію на бога, треба діяти. Передусім — порадитися з Керком. У генерала має бути досвід у таких справах.

Гуго поглянув на годинника. П'ята ночі. Він не наважився подзвонити. Збуджений, заходив по кімнаті. В голову лізли думки одна страшніша за іншу. Приліг на канапу, заклав під голову руки. Треба було б передрімати хоч кілька годин, а сон тікав. У голові все чіткіше проявлялася думка, що, певне, жила в ньому здавна. Якось так підступно, здавалось, навіть проти волі, виникла вона з глибин свідомості, і він зрозумів, що ні Хорстові, ні Юті немає місця у подальших планах розвою фірми, що ось зараз, як ніколи раніше, обставини сприяють усуненню їх обох. Коли усвідомив це, мороз пробіг поза спиною. Однак не жахнувся, ні, лише моторошно стало від того, що раптом побачив, ніби сон на яву, — широка дорога сягає сонця, і він на ній один, без будь-яких компаньйонів і навіть конкурентів. То була мить блаженного забуття, і раптом різкий телефонний дзвінок боляче стьобнув по нервах. Підскочив до трубки.

— Тут Глевіц!

— Пробачте, гер директор, що наважився потурбувати… Принесли телеграму. Я подумав, раз ви тут…

— Телеграму? Звідки? Від кого?

— Айн момент, лиш одягну окуляри… — з трубки якусь мить гуло. — Телеграма з Нью-Йорка, гер директор.

— Несіть її сюди, Грумкасель, негайно!

— Яволь!

Гуго здалося, що почув, як клацнули закаблуки. «Служака. Це добре. Такі Грумкаселі, залишені нам у спадок фюрером, згодяться для фірми. Телеграма з Нью-Йорка… Від кого? Від Стінесів? Більше нікому посилати фірмі телеграми з-за океану…»

Прочинилися двері кабінету, і на порозі став груботесаний охоронець. Простягаючи бланк з текстом, буквально їв очима начальство.

— Ви вільні, — кинув Гуго, схопивши до рук телеграму. Сів до письмового столу, ввімкнув світло і, гамуючи хвилювання, почав читати: «Генеральному директорові фірми «ХАМАГ», барону Торнау. Спостережна рада «Хемікал корпорейшн» запрошує Вас на свое ювілейне засідання, присвячене сторіччю заснування. Бажано, щоб ви зробили на цьому засіданні повідомлення про діяльність фірми. З повагою Петерсон».

— Отже, фірму «ХАМАГ» визнано! Зіг хайль! — вигукнув і схопився за трубку, щоб подзвонити Керкові. Проте враз зупинився. «Так, фірму визнано, однак яке це має відношення до тебе? ЗАПРОШУЮТЬ ХОРСТА! Знову Хорст! Знову мене відсунуто в тінь! — Гуго жбурнув телеграму на стіл. — Спостережна рада… Ювілейне засідання… Напевне, буде хтось із небожителів Стінесів, а може, і сам Рокфеллер, адже сто років від дня заснування! Показатися йому, справити належне враження, значить, і собі зробити перший крок на небо!»

Ні, до Нью-Йорка має їхати він, Гуго фон Глевіц, повідомлення про діяльність фірми повинен зробити теж він, бо він заслуговує на те більше, ніж будь-хто. Започаткував, виплекав… Тягне лямку повсякденної, виснажливої праці в той час, як дехто втішається коханням…

Гуго раптом схопився.

«І хай собі втішаються! Ми все зробимо без них…» — Він узяв до рук телефонну трубку, набрав номер Керка.

— Хелло, мій генерале, чи не могли б ви негайно приїхати до мене в офіс? Ні, я ще не лягав… Справи, любий генерале, невідкладні справи. Маємо телеграму з Нью-Йорка від Спостережної ради… Підписав хто? Петерсон, містер Петерсон… Так! О'кей… Я чекаю на вас і вже готую каву, справжню, бразільську!

Генерал Керк не дав довго на себе чекати. Ще не встигла запарувати на розжареному піску в мідних джезвах запашна кава, як Гуго почув — під вікном зупинялася машина. За кілька хвилин генерал уже заходив до кабінету. Як завжди спокійний, привітався, взяв телеграму, почепив на ніс окуляри й довго, уважно читав її текст. Потім поклав на стіл і, сідаючи до кави, яку Гуго вже розливав у маленькі порцелянові кухлики, сказав:

— Це запрошення багато важить. Вас визнали. Вітаю!

— Не розумію, генерале, чому вас? Нас! Нас визнано! Привчайтесь думати про фірму, як про свою власність. А то через нашу з вами скромність так і виходить, що ми працюємо, а дехто пожинає лаври…

— Ви про кого? — генерал зробив вигляд, що не розуміє, на кого натякає Гуго. Той спохмурнів, сьорбнув кави і з притиском мовив:

— Та все про нашого Хорсті. Я мав з ним телефонну розмову.

— Коли він приїздить?

— Сказав, не знає… У нього, бачте, весільна подорож.

— Як?! — брови Керка злетіли вгору.

— А так, любий генерале. Барон одружується, бере в супутниці життя відому вам синьооку Юті. Ну, як це вам подобається?

— Я знав, що на нього не можна покладатися. В такий час, коли…

— Коли дорога кожна хвилина! Коли ми через недовіру майбутніх акціонерів можемо втратити все! Коли наспіло утворення акціонерного товариства і його ради, він кидає справи, купує яхту і відпливає на Хальмадеру-Грос.

— Куди, куди? — не второпав генерал.

— На острів своїх юнацьких мрій…

— Вашому компаньйону пора лікуватися! — Керк одним ковтком випив каву і обережно поставив кухлик на стіл. Пальці його тремтіли.

— Цілком з вами згоден, однак навряд чи нам пощастить переконати лікарів у тому, що барон фон Торнау зсунувся з розуму.

Нараз генерал пильно глянув на Гуго.

— Він уже якось зумів переконати всіх: і лікарів, і суддів… Тоді, якщо мені не зраджує нам'ять, він лікувався у вашого батька, професора фон Глевіца.

— Так. Це було в сорок четвертому. Батько мав клініку на Ляймі…

— То, може, там збереглися архіви?

— Навряд… Потім там був табір для переміщених, а це нещодавно пожежа знищила адміністративний корпус.

— Пожежа там була невелика. Горіли склади… Зрештою, треба буде сказати, щоб пошукали, а що як знайдеться історія хвороби…

— Гадаєте, вона нам знадобиться?

— У житті все може статися… — Генерал тер пальцями скроні.

— Коли тривав процес, газети багато писали…

— Пресові інформації, на жаль, не мають сили юридичних доказів.

— Зате можуть мати певний психологічний вплив…

Розмова якось сама собою перейшла у ту бажану для Гуго площину, коли не доводиться нічого пояснювати, все й так зрозуміло. Між ним і Керком з перших днів їхнього знайомства встановилося повне взаєморозуміння. От і зараз обом було ясно, що Хорста треба прибрати з дороги, але так, щоб його мільйони лишилися в розпорядженні фірми. Зробити це було непросто, й обидва зараз гарячково шукали до того шляхів.

— Містере Керк, ви більше за мене знаєтесь на юриспруденції… Скажіть, опіка над божевільним дає право розпоряджатися його капіталами?

— Складне запитання… Та й, поки опіка стане реальною, минуть роки. — Генерал одійшов до вікна, дістав сигару. — Чи мали ви з бароном розмову про склад Спостережної ради «ХАМАГ»?

— Так… Запропоновані особи не викликали у нього заперечень, окрім… Власне, він і проти вас не заперечував, однак спитав: а Керк, навіщо він у Спостережній раді? Довелося пояснити… Але він не опирався. Та, як я зрозумів, йому зараз не до нас: любовний чад затьмарив йому розум.

— Так буде завжди. Барон не з тих людей, які здатні володіти своїми емоціями. Бізнес йому протипоказаний, — розкурюючи свою сигару, міркував уголос генерал. — Він завжди буде плутати всі наші карти…

— Не бачу виходу… — розвів руками Гуго.

— Вам треба рішуче брати справу фірми до своїх рук.

— Але в Нью-Йорк викликають Хорста Торнау, а не Гуго фон Глевіца.

— Це можна поправити…

— Як? Адже телеграма адресована барону Торнау.

— Скористайтесь з його відсутності. Зрештою, я можу подзвонити Петерсону, і все влаштується. В Нью-Йорк треба їхати вам… Барона крок за кроком треба усувати від справ. Нехай усі звикають до того, що реально всім керуєте ви, а барон — то лише вивіска. Насамперед це повинні зрозуміти у Спостережній раді «Хемікал корпорейшн».

Для Гуго слова генерала звучали райською музикою. Він знав: генерал підтримає його, але що так активно, — не сподівався. Тепер, як він гадав, можна буде переходити і до командити. Коли пояснив свій задум, Керк надовго замислився. Стояв біля вікна, пихкав сигарою, й мовчав.

— Вас щось не влаштовує у моїй пропозиції?

— Задум цікавий, і коли б він удався, ми б загнуздали барона по-справжньому. Любовний чад враз видуло б йому з голови…

— На цей чад я й розраховую, бо готую папери і негайно посилаю йому на підпис. Папери повезе Грумкасель. Поки він розфокусований, якесь одне слово у назві фірми навряд чи помітить. Хартматеріаль-командитгезельшафт. Командита! Решта як було.

— А де гарантія, що він не помітить? Ні, шановний, так справи не робляться. Коли будують міст, закладають уже в проекті міцність, що у кілька разів перевищує реальні навантаження. А у вас усе на піску…

— Що ви пропонуєте?

— Думати… Думати і ще раз думати.

— Я сподіваюсь на ваш досвід, генерале… В Монако голубків пильнують ваші люди…

— Так. Вони законтактували і навіть оселилися в одному готелі…

— Он як…

Те, про що зараз подумав Гуго, певне, чітко проявилося на його обличчі, бо генерал, поглянувши на нього, сказав:

— Ні, шановний, на таке я піти не можу…

— Він став нам поперек горла! Мені й вам! — раптом вигукнув Гуго. — Він має свої мільйони, а ми з вами жебраки! Ми будемо чогось вартими, тільки переступивши через нього! Лишилося простягнути руку, зробити останній крок, — і ми з вами на білому коні!

Джіммі Керк мовчав, тільки ворушилися під шкірою його щік жовна.

— Він не складе ціни своїм капіталам, бо вони впали на нього з неба! Хіба він вистраждав хоч один долар? Це ви, генерале, породили його! В одну мить зробили бароном І мільйонером! Тепер маєте дяку! Милий вашому серцю барон питає, а що вам робить у Спостережній раді «ХАМАГ»?! Чуєте, у «ХАМАГ», фірмі, яку подарував йому я!

Генерал мовчав. Проте Гуго відчував, що його істеричні вигуки знаходять у душі Керка відгук, а тому вів далі свій наступ.

— Зрештою, все можна зробити чисто! Хіба в арсеналі розвідки немає засобів?! Є! І ви їх знаєте!

— Знаю, проте не хочу бруднити рук…

— А свій перший мільйон доларів ще до кінця цього року одержати хочете?! Ми з вами маємо досить розуму, щоб зробити потрібну справу, не забруднивши рук.

— Добре, я подумаю…

— На жаль, на роздуми немає часу. І думати, і вирішувати нам треба тут, зараз. У мене є людина, яка для мене зробить усе. І головне — триматиме язика за зубами.

— Хто такий?

— Грумкасель.

— Це міняє справу. До усунення барона Торнау американська розвідка не повинна мати відношення. Сподіваюсь, ви розумієте, що це стосується моєї професійної честі.

— Я все розумію, генерале. Гаразд, хай буде так, але проконсультувати мене, допомогти, забезпечити успіх операції через ваших людей у Монако ви можете?

— Це можна.

— Тоді давайте зважимо все до найменших деталей.

Гонець від Гуго прибув удосвіта. В пансіонаті сеньйора Бенедетті ще спали, і він скромненько просидів у холі, тримаючи на колінах портфель з паперами, аж поки Хорст не вийшов, щоб дати розпорядження стосовно сніданку. Побачивши Грумкаселя, згадав розмову з Гуго і настрій у нього враз зіпсувався. Весь цей час до появи Грумкаселя він думав тільки про свою Юту і був щасливий, як і вона. Зараз у нього було таке враження, ніби та хвиля щастя, що несла їх обох на своїм іскристім гребені, перечепилася об груботесану постать Ганса Грумкаселя і спала, розливаючись між дрібним камінням буденності, житейської прози і клопоту.

Вони з Гансом зайшли до кабінету сеньйора Бенедетті й просиділи там понад дві години. Федір і Патриція поснідали й подалися на море. Юта ще не виходила. Вона полюбляла ранком трохи поніжитись у постелі, їй подобалось, що Хорст будив її поцілунком… Цього разу нічого подібного не сталося. Вночі їй снилися погані сни. Кілька разів прокидалася й горнулася до Хорста. А ранком, не побачивши його поруч, пережила мить найсправжнісінького жаху. Думка про те, що його отак раптом може не стати, примусила стрепенутися й сісти в ліжку.

— Хорсті! — покликала, думаючи, що він у сусідній кімнаті а чи з гантелями вийшов на терасу. Коли він не відповів, скочила на пухпастий килимок, накинула на плечі халат і визирнула на терасу. Хорста ніде не було. Довелося прочинити двері в хол, і тут сеньйор Джосімо пошепки сповістив, що барон у кабінеті з якимось приїжджим «розмовляє на високих регістрах».

— Барон уже кілька разів викликав Мюнхен, проте марно, потрібний номер не відповідав, — сказав хазяїн і, помітивши, що з кабінету прочинилися двері, пішов геть.

Юта кинулася до Хорста.

— Що сталося?!

— Вважай, на нас напали грабіжники і хотіли обібрати до нитки! — ледве не вигукнув Хорст, оглядаючись на Грумкаселя, котрий, винувато розводячи руками і постійно вклоняючись, поспішав до виходу.

— Заспокойся, Хорсті! Ти не повинен так хвилюватися.

Ходімо звідси, я дам тобі ліки… Боже, який ти блідий і руки холодні як лід…

— Ні, ти тільки послухай! Я знав, що він… Але дійти до такої підлості, поставити мене під такий удар!

— Чого він од тебе хоче?

— Він хоче загарбати мої гроші! Ось чого він хоче!

— Та це ж неможливо…

— І я так думав, а він, бач, думає інакше… Він усе розрахував. Сподівався, що мені зараз не до цього акціонерного товариства — і я не буду розбиратися в суті тих паперів, що він пришле мені на підпис. Думав, я підмахну собі смертельний вирок! Яка підлість!

— Я давно тобі казала… Ходімо, ходімо звідси. Не треба, щоб хтось сторонній чув про наші… — Вона повела Хорста до спальні, сіла біля нього на постіль. — Гуго покидьок, підлий і підступний, я згодна, проте, милий, я зовсім не розумію, що між вами сталося?

— Усе дуже просто, Ют, елементарно просто! Він підготував документи, за якими я один відповідаю всім своїм капіталом, а решта акціонерів — лише в межах невеликих вкладів. Ти розумієш, що це значить?! Збанкрутує фірма — і я голий, жебрак! До того, тепер я це розумію, він боїться нашого з тобою шлюбу. Поки Гізела моя дружина, вона — спадкоємиця, а коли я візьму шлюб з тобою, фон Глевіци втрачають це право, і мої гроші й мої маєтності вже не належать їхній родині… А я хочу, щоб усе те належало нам і нашим дітям…

— Мені страшно, Хорсті, — Юта здригнулася, неначе від крижаного холоду. — Страшно…

Він ніжно пригорнув її до себе.

— Тобі не треба нічого боятися. Поки я живий, я не дам тебе скривдити… Ти не бійся, ти їм сестра, одного батька діти, — одна кров…

— Я зараз подумала, що… Що у них є всі підстави знищити нас з тобою. Вони хижаки. Родинні, кровні зв'язки для них нічого не значать, коли йдеться про гроші. Я починаю думати, що Гуго навмисне загнав нас у пастку, він уже давно ненавидить і тебе, й мене — не знає лише, як позбутися нас…

— Ну, це непросто… На це він не наважиться.

— Одважиться, чи ти не знаєш Гуго! Хіба не він кинув тебе під ніж гестапо? Згадай сорок четвертий… Він на все здатний.

Хорст раптом підвівся, рішуче скинув халат.

— Збирайся, Ют. Ми повертаємось до Мюнхена. Я поламаю всі його плани! Не буде ніякої командити! Хочуть мати прибутки, нехай дають гроші, й усі порівну…

— А Гуго? У нього немає грошей…

— Я позичу йому… під проценти!

— Це не врятує нас, навпаки, тільки змусить його шукати можливостей розправитися з нами якомога швидше!

— Не розумію…

— Ти заспокойся, любий, і зваж, коли не буде ні тебе, ні мене, для Гуго все влаштується само собою. Йому не доведеться позичати в тебе грошей, він візьме їх у Гізели… Візьме, як узяв той алмаз, що нині зветься «Ерхард Великий». Вони у змові, Хорсті! У змові проти нас…

— Ти маєш на увазі Гізелу й Гуго?

— І Керка теж…

— У такому разі ми не можемо залишатися тут жодної хвилини! Я повинен бути у Мюнхені! Повинен тримати справи фірми в своїх руках, інакше вони справді зроблять усе, щоб нас позбутися! Одягайся, Ют. Ми виїжджаємо!

Вони поспіхом одяглися і вийшли в хол до сніданку. Тут сеньйор Венедетті подав Хорстові телеграму від Гуго.

Вони сіли до столу й довго мовчали, не торкаючись сніданку. Потім Хорст підвів очі й зустрівся поглядом з Ютою. У синіх її очах за сльозами туманились смуток і біль.

— Не сумуй… Нічого ще не втрачено… У Мюнхені ми відсвяткуємо наші заручини як годиться. А зараз давай вип'ємо трохи вина і привітаємо одне одного. Що вдієш, коли так уже, певне, написано нам на роду. Звичайне людське щастя не для нас. Вітаю тебе, моя кохана Ют… — Він простягнув через стіл свій келих і торкнувся кришталевою гранню її келиха. Мелодійний дзвін зринув і згас.

— Ну, що ти, Ют? Хіба хто плаче на заручинах?

Розділ третій АЛЬПІЙСЬКИЙ ТРОФЕЙ

Того дня Федір і Патриція поверталися з моря пізно. До обіду ще сподівалися, що Юта і Хорст, як завжди, прийдуть на пляж, на облюбоване місце, а по обіді вже й чекати перестали. Пат висловила припущення: мільйонери, мабуть, подалися купувати яхту. Про купівлю яхти розмова між ними точилася щодня. В тому, як Патриція говорила про бажання молодого барона зробити подарунок своїй чарівній обраниці, звучала неприязнь і ще щось глибоко приховане. Проте Федір не надавав значення її словам, бо бачив у тому звичайну жіночу заздрість.

Коли піднялися сходами з пляжу на набережну Ла-Кондамін, сонце вже геть скотилося до обрію. Сіли на лаву, повзувалися і рушили далі. Ажурний місток перевів їх через бурхливий, запінений Гомат, і, розморені, з приємною втомою у м'язах, вони вийшли на звивисту Порт-Нев. До пансіонату Бенедетті лишалося кількасот метрів, проте Патриція чомусь зволікала, ніби не хотіла туди йти. Вона запропонувала посидіти кілька хвилин у сквері. У неї гули ноги: так принаймні вона пояснила своє бажання знову сісти на лаву.

Федір не опирався, поспішати було нікуди. Купив у кіоску свіжу «Ніс-Матен». Федір щодня купував цю єдину в Монте-Карло газету, аби вдосконалюватись у французькій мові. Відтоді як у нього з'явилася надія стати корисним своїй Батьківщині, він методично готував себе до праці професійного розвідника, а знання мов, на його переконання, у цій справі важило немало.

Розгорнув газету і побачив фото хлопчика років десяти, який нагадав йому сина. Зовні вони навряд чи були схожі, проте щось кольнуло в серце, з глибини душі піднялася хвиля гіркого смутку. Він зловив себе на думці, що все рідше згадуються йому домівка, дружина, сни. «Невже розлука і вся оця чужинницька атмосфера здатні стерти з пам'яті найдорожче?..» Зітхнув важко. «Бач, як воно склалося — син без батька росте. Росте! Вже, мабуть, виріс… В сорок першому йому було два з половиною роки. Скільки ж це йому? Мабуть, уже скоро і школу закінчить… Який він зараз, його синьоокий Павлусь? Малим був на матір схожий — кажуть, на щастя. Проте яке то щастя: рости без батька? Він того «щастя» і сам зазнав досхочу… Замолоду мріялось про справедливість, вірилось у те, що народжений для любові і щастя… Де воно те щастя? А любов? Вона єдина тримає на цім світі. Свята любов до рідної землі! Вона безмежна, та любов! У ній живуть батько з матір'ю, дружина, син і рідне місто з його дніпровими кручами, тополями, каштанами, віковою історією й очищаючою душу животворною піснею, реаліями революційної і повсякденної боротьби народу за краще майбутнє… У тій боротьбі багато людей поклали своє життя в підмурок величного храму свободи. Але, мабуть, це природно: ті, хто в атаці йдуть попереду, гинуть першими, проте саме вони забезпечують перемогу. Так загинув батько… Ніякого іншого кінця не прошу в долі, аби лише сподобила й мене впасти у праведному бою…

— Ти, бува, не перегрівся? Не захворів?

— Ніби ні… А чого ти питаєш?

— Сидиш, як чорна хмара.

— Думаю… — Він згорнув газету. — Може, вже підемо?

— Куди поспішати? Подихаємо ще трохи. З моря віє прохолодою… Морське повітря цілюще. Пам'ятаєш, що казав лікар?

Патриція говорила якось непевно, проте він не звернув уваги на її погано приховану тривогу. Про її гризоти він нічого не знав, а тому знову розгорнув «Ніс-Матен». Цього разу його увагу привернуло невеличке за обсягом повідомлення. Ліворуч, унизу, крупними літерами було набрано: «Смерть вождя!» Пробігаючи очима по рядках, спіткнувся об слово «Сталін» і, сам не розуміючи чому, здригнувся. «Невже Сталін помер?» Якось не вкладалося у свідомості, що ця людина може колись померти, що і той, хто для багатьох людей на землі давно став богом, — смертний. Не вірилось, і щоб переконатися, підвівся й пішов до кіоска.

— Ти куди? — гукнула йому вслід Патриція.

— Я зараз…

Вона спостерігала за ним і думала, що відтоді, як вони зустрілися, Тед нітрохи не змінився. Марно Сивий Джіммі думає, що перекував його. Внутрішній світ Теда як був для них з Керком таємницею, так і лишився нею. Недарма кажуть: у чужій душі — мов серед ночі. Ніколи не можна передбачити його наступного кроку, не можна вгадати, про що він думає, чим стурбований. Керк де тільки може виставляє його як цілком перевіреного, кваліфікованого агента. Але вона в глибині душі не певна, що так воно є. Минулої ночі, під час розмови з Мюнхеном, наполягала, щоб Теда використати на темні очі, не розкриваючи перед ним завдання, яке дав їй Керк. Генерал не заперечував, хоча й висловив думку, що майора треба міцніше прив'язувати саме такими делікатними справами.

А завдання справді делікатне. Вранці мав приїхати охоронець з фірми «ХАМАГ» на прізвище Грумкасель. Він повинен був передати їй коробку з цукерками — презент від Сивого Джіммі, а насправді — власну смерть, бо в тій коробці була пластикова міна, яку вона мала приладнати до днища його старенького «фольксвагена». За що цей мурмило заслужив у генерала таку честь, вона не знала, та й не хотіла знати. У неї таке завдання не викликало жодних питань, однак у Теда… Ні, вона правильно вчинила, коли вирішила зовсім не говорити про це Теду. Останнім часом він якось змінився. Стрепенувся, наче ожив, посвіжішав і став уже зовсім недосяжним для її розуміння. Вже стільки років вони разом, а він для неї мов той загадковий сфінкс…

— Ну, чого це ти знову ходив до кіоскера? — запитала, коли він повернувся і сів поруч неї на лаву.

— Здачу забув…

По очах бачила, що говорить неправду.

— Навіщо ти мене обманюєш? Ніколи не намагайся робити те, чого не вмієш… Скажу відверто, мені прикро, що ти завжди від мене криєшся.

— Я не криюсь… Просто ще погано знаю французьку і попросив старого, щоб переклав мені незрозуміле місце в газеті…

— Яке саме?

Він бачив, що вона не відчепиться, тому подав їй газету, тицьнувши пальцем у замітку про Сталіна. Патриція теж не дуже розумілася на французькій, проте робила вигляд, що уважно читає. А Федір поринув у думки, котрі підняла з глибини душі звістка про смерть вождя.

Сталіну вірили… З його іменем ходили у штикові атаки проти автоматників і умирали тисячами, голими грудьми захищаючи свою землю від ворога. Бракувало техніки… Не було талановитих воєначальників… більшість із них ще в тридцять сьомому було арештовано… Коли заарештували батька, він був ще хлопчаком, проте знав, що його батько — чесний чоловік, що він став жертвою дикого наклепу. Тоді Федір написав листа Сталіну, але відповіді не отримав. Не відповів Сталін ні на другий, ні на десятий лист. А тим часом у двір їхнього будинку, де жили сім'ї радпартактиву, ночами все частіше заїздив «чорний ворон», і на ранок вони дізнавалися, що того, кого ще вчора поважали як людину, котра мала заслуги перед революцією, сьогодні оголосили ворогом народу. Налякані люди притихли, ніхто по наважувався подати голос на захист сусіда, друга, товариша по боротьбі, бо вже бачили, що чекає того, кому совість не дозволяла мовчати… Наприкінці тридцять восьмого почали повертатися ті, кого було заарештовано раніше. Назад поверталися одиниці. Проте торжество справедливості пов'язувалося в народній свідомості з іменем Сталіна…

— Поглянь, тут, здається, згадують наших знайомих, — сказала Патриція, котра гортала куплену ним «Ніс-Матен».

— Яких ще знайомих? — одмахнувся він, але, помітивши тривогу в її очах, нахилився до газети. — Де?

— Ось тут, в «Поліцейській хроніці». Бачиш? Хорст Торнау і…

Федір переглянув повідомлення і підвів на Патрицію очі.

— Тут сказано…

— Що?! — ледве не скрикнула Пат.

— Що вони загинули… Але я не певен… Ходімо до кіоскера — він добре володіє французькою.

Патриція вхопила газету й кинулася до кіоска. Старий єврей повагом почепив на ніс окуляри і, дочекавшись, поки підійшов Федір, почав читати:

— Сьогодні, о чотирнадцятій годині п'ятнадцять хвилин за середньоєвропейським часом… — кіоскер підвів очі і поглянув на Федора поверх окулярів. — Чуєте, за середньоєвропейським часом. У нас, в Одесі, теж середньоєвропейський час…

— Читайте, що там далі, — скипіла Патриція.

— А далі тут сумне, — він поглянув на Патрицію і зітхнув. — …На перевалі «Альпійський трофей» загинули… мюнхенський комерсант барон Хорст фон Торнау і його секретарка Юта Дайн…

— Боже, невже, це правда! — скрикнула Пат.

— Прошу, читайте далі… — попросив старого Федір.

— Читаю далі… Як повідомив шеф поліції Монако нашому спеціальному кореспондентові, машина марки «кадилак», якою поверталися з відпочинку барон і його секретарка, підірвалася на міні. Міна була магнітною. Її приліпили до днища під сидінням водія. Мотиви цього зловмисного вбивства з'ясовуються. Справу розслідує інспектор Панар… Все. Більше ні слова.

— А про «фольксваген» там не згадується?… — вихопилось у Патриції.

— Ні, як бога кохам, ласкава пані. — Кіоскер поглянув на Федора. — Я сам з Одеси, проте довго жив у Лодзі…

Патриція не слухала старого, схопила Федора за руку і потягла від кіоска геть.

— Ти що-небудь розумієш?!

— А що, власне, я повинен розуміти?

— Ходімо швидше! Нам треба негайно забиратися звідси… Негайно! Поки наші імена не потрапили до рубрики «Поліцейська хроніка»!

— Ти вважаєш, нам теж щось загрожує?

— Я не маю найменшого бажання опинитися серед свідків…

— Але чому?

— Свідків знищують! Ходімо збирати речі, поки поліція нe вийшла на пансіонат сеньйора Бенедетті…

Патриція й сама не розуміла, як могло статися так, що міна, яку вона приліпила до днища «фольксвагена», підірвала «кадилак». Хто? Коли? Адже ніхто того не міг бачити. Кур'єра з Мюнхена на подвір'ї вже не було, а Тед ще спав. Та й взагалі у той час на подвір'ї пансіонату не було жодної живої душі. Поки цих запитань не почала ставити поліція, — треба тікати!

Проте в пансіонаті на них уже чекали. Тільки-но вони ввійшли до холу, назустріч їм підвелися агенти поліції.

— Прошу, панове, пройдіть до кабінету, — сказав один в них, показуючи на двері. Коли ввійшли, іспектор Панар закидав Крайніченка запитаннями. Це був чоловік з суворим лицем і гострими очима, що визирали з-за товстих окулярів.

— Це ваша машина у дворі?

— Так, — відповіла за Федора Пат.

— Ви знали про від'їзд барона?

— Ні.

— Хто паркувався сьогодні вранці поруч з «кадилаком» і вашою «іспано-сюїзою»?

— Не знаю… Ми нікого не бачили.

— Даруйте, сеньйор інспектор, але вони справді не могли бачити, — втрутився хазяїн пансіонату. — Я готую їм сніданок, обід і вечерю. Сьогодні вони поснідали удосвіта і пішли, а барон вийшов до того німця десь, може, через годину. Він дуже обурювався, розмовляючи тут, у кабінеті, з тим німцем. Навіть кричав. Я порався на кухні, та все одно чув… Той привіз, як я зрозумів, баронові на підпис якісь важливі документи, але барон Торнау не підписав їх і почав викликати з Мюнхена якогось Гуго фон Глевіца… Телефон не відповідав, і барон дуже нервував… А той німець вийшов у двір, поклав до машини свій портфель. Машина була у нього марки «фольксваген», але номер, пробачте, я не запам'ятав. Стара модель… Він хотів було поїхати зразу, але передумав, зачинив машину і пішов з двору. Коли повернувся і коли поїхав, я не бачив, але моя економка…

— Покличте її сюди, — наказав інспектор.

— Ми можемо бути вільні? — спитала Патриція.

— О, ні. До вас у мене запитань багато…

— Гадаю, обійдемось без них, — Патриція дістала своє посвідчення і рішуче простягла інспекторові. Той покрутив його в руках, підняв окуляри, і його маленькі гострі очі просто таки вп'ялися у фото. Потім здивовано поглянув на Патрицію і, повертаючи документ, спитав:

— А цей пан?

— Це мій чоловік. Він теж…

— Ну, що ж, шановні колеги, бачу, ви справді нічого не можете… знати… не можете додати до справи, яку ми розслідуємо. Співчуваю, що трохи зіпсовано вам відпочинок… Одне запитання. Сеньйор Джосімо сказав нам, що ви ніби були у дружніх стосунках з потерпілими. Ви знали їх раніше?

— Ні. Ми познайомились кілька днів тому на перевалі, біля пам'ятника «Альпійський трофей». Вони були контактними людьми, і ваше знайомство швидко переросло у приятельські стосунки людей, які, хочуть вони того чи ні, змушені спілкуватися.

— Курортне знайомство, не більше, — констатував інспектор.

— Саме так… — підтвердила Патриція.

Федір слухав і нічого не розумів. Навіщо їй ця брехня, коли вона знає про потерпілих значно більше? Проте втручатися в гру, яку розпочала Пат, вважав за недоцільне, бо поки що не бачив у тій її брехні великого гріха. А Патриція тим часом вела далі:

— З розмов ми теж небагато довідались. Барон Хорст фон Торнау є нібито генеральним директором фірми «ХАМАГ», яка виробляє штучні алмази. Юта Дайн його наречена. Барон збирався розірвати шлюб з законною дружиною Гізелою фон Глевіц і одружитися з Ютою.

— Глевіц… Глевіц… — заметушився сеньйор Бенедетті. — Вранці перед сніданком принесли для барона телеграму від Глевіца. Це точно!

— Дякую за вичерпну інформацію, — іспектор по-дружньому посміхнувся до Патриції. — Не насмілююся більше затримувати.

— Щасливого розслідування, інспекторе. — Патриція по дарувала Панару чарівну посмішку. Федір кивнув, і вони вийшли.

У кімнаті Патриція зразу кинулася до валіз. Поки збирали речі, Федір ніяк не міг позбутися дивного відчуття своєї причетності до загибелі Хорста і Юти. Йому пригадалось, як вранці, прокинувшись, він не знайшов Патриції в ліжку. Заходився голитися, зайшов до ванної кімнати і крізь вузеньке, неначе бійниця, вікно, що виходило в двір готелю, побачив її поруч з Грумкаселем. Про щось розмовляючи, вони прямували до «фольксвагена», припаркованого біля «іспано-сюїзи» і «кадилака». Якогось значення цій зустрічі не надав ні тоді, ані навіть після того, як побачив, що посланець з Мюнхена (це тепер довідався, хто він, і почув його прізвище) передав Патриції якусь яскраву коробку, обв'язану блакитною стрічкою. Так пакували дорогі цукерки. Майнула думка про чергові залицяння до Патриції й тут же згасла, бо, перемовившись кількома словами, вони розійшлися. Пат поклала подарунок до своєї машини і ще якийсь час крутилася там, заглядаючи під колеса «іспано-сюїзи» і «фольксвагена» так, ніби загубила щось. За сніданком, коли він спитав про цукерки і нового знайомого, відбулася жартом. Однак сказала, що то гонець до барона. Побачив на їхній машині мюнхенські номери і пригостив цукерками. Все це було схоже на правду. До Патриції залицялися, де б вона не з'являлась.

Пансіонат Джосімо Бенедетті залишили зразу ж, як тільки з двору поїхала поліція. Щоправда, перед від'їздом Пат довго заглядала в мотор, багажник, нишпорила в салоні, а при виїзді з міста, заправивши машину, заїхала на естакаду і пильно оглянула днище.

— Ти думаєш, що і нам хтось міг підкласти магнітну міну? — запитав Федір, коли їхня «іспано-сюїза» вже прямувала до перевалу.

— Все може бути…

— Воно-то так… У нас говорять: береженого бог береже, — сказав Федір і, побачивши на задньому сидінні коробку з-під цукерок, спитав:

— А це що?

— Я ж тобі казала за сніданком: презент, — кинула Патриція. — Від того німця з фірми «ХАМАГ», що приїздив до барона.

Федір узяв до рук коробку, розкрив — вона була порожня.

— А де ж цукерки?

— Віддала покоївці…

— А чому не віддала коробку? — у Федорову душу закралася підозра. — Пробач, але я чогось не розумію…

— Чого ти не розумієш?! — раптом закричала на нього Патриція. Обличчя її пересмикнулося від люті. — Ми їдемо до Мюнхена, це ти розумієш?! А все інше нас не обходить! Забудь! Усе, що бачив, чому був свідком, — забудь!

— Чому?

— Тому що свідків знищують!

— Це не відповідь, Пат… У коробці не було ніяких цукерок. Вона пахне маслом, яким змащують зброю.

— І що ти все винюхуєш?! — вибухнула гнівом Патриція.

— Я вимагаю пояснень! — твердо сказав Федір.

— Що?! Яких пояснень?! Хто ти такий, щоб я тобі давала пояснення, звітувала?! У мене є шеф! До речі, у тебе теж. Ми агенти Сі-ай-сі! Чи ти ще й досі не збагнув цього?!

— Хай так… Ми агенти, але не вбивці! А ти вчинила ганебне вбивство! За віщо ти знищила їх? Що поганого вони тобі зробили?

— Нікого я не знищувала. До смерті барона і його секретарки я не причетна! Я виконала зовсім інший наказ. Сьогодні каказали мені, а завтра накажуть тобі, й нікуди ти не дінешся, зробиш усе… Як зробила я! І облишмо цю сопливу мерехлюндію. Розмови про гуманність — не для нас!

— За нас думає шеф! Сивий Джіммі! Але у мене є мозок і душа! Я не автомат!

— Господи, як я помилилася в тобі…

— Ти маєш рацію… Ви з твоїм шефом думали… Але я залишився людиною і хочу тебе попередити: про вбивство змушений буду сповістити в поліцію!

— Схаменись! Яка поліція?! Федеральна поліція перед Керком стоїть навшпиньки!

— Можливо. Проте я так цього не лишу… — Він поклав під язик крихту нітрогліцерину.

— Ти що, збожеволів? Я присягаюся тобі, що Хорст і Юта… Вони не на моїй совісті! Ти не віриш мені? Але я кажу правду! Чуєш, правду!

Він мовчав. Вона помітила, що йому зле, проте не зупинила машини.

Через деякий час вони були вже на перевалі біля «Альпійського трофея». Уламки «кадилака» встигли прибрати. На місці, де сталася трагедія, лишилися обведені крейдою контури двох людей. «Іспано-сюїза» поминула перевал, не збавляючи швидкості.

Десь кілометрів за п'ятдесят від перевалу, вже на території Швейцарії, їм трапився на узбіччі пошматований вибухом «фольксваген». Федір не звернув на обгорілий кузов уваги. В його свідомості не зв'язалося все те з Грумкаселем, презентом Патриції й іще одним убивством, котре мало поховати таємницю Хорста і Юти, відвести підозру від Гуго фон Глевіца.

Після відправи вечірньої літургії отець Феоктист засиділися з церковним старостою Мелентієм Чокуром. Той нишпорка саме добув у парафіян свіжини. Стефа підсмажила яєчню з салом. Випили, закусили, і розмова сама собою перекинулася на події, що сталися на Дідовій Буді, а затим — уже ніби й на поминки.

— Пом'янемо, Мелентію, мого Ігнася…

— Хай царствує, хай душа його спочине в раї господнім.

Пропустили ще по одній.

— Що ж це воно виходить, панотченьку, заглядаючи в очі попові, сказав староста. — І війська не було, а наших побито?

— А хто тобі сказав, що не було? — перепитав, насупившися, піп.

— Та люди кажуть…

— Люди скажуть, що їм накажуть.

— Та я й сам, панотченьку, з Настею балакав. А божевільна, самі знаєте, що має, те везе. Хіба таку можна намовити. Ні, вже, видно, на те виходить, що один Орест всіх трьох поклав.

— Бог і його не милував.

— А так, і його, бодай ще змалечку пішов би коренем під землю. А от щось мені не віриться… Ох…

— Що тобі не віриться? Чи ти не бачив, як ховали? Як на шатківниці посічені… А мого меншенького… — Піп затулив обличчя руками.

— Ох, ох, панотченьку, коханий ви наш. Це ж таке горе… Повірте, я так вам співчуваю. А той Орест, воно ж таке перелякане ходило…

— З переляку можна теж лиха накоїти…

Отець Феоктист перехилив чарку за упокій, але подумав про тих двох, які врятувалися. Де вони зараз — Тур з радистом? Куди з того жаху забігли? Чи, може, де поблизу затаїлися й чекають, поки ота колотнеча навколо Дідової Буди вляжеться. Якщо живі, лишилися, прийдуть. Куди їм без зв'язку. Стефка принесла грипса від 135-го. Пише: поки що на зустріч із Кужілем ніхто з них не виходив. А на фарі не з'являються, певне, тому, що бункер завалився. І який дурень випер на ляду уламок млинового колеса. Та хіба старі дошки таку важелезну каменюку витримають? Але прийдуть, по деталі для рації прийдуть. Стефа вже привезла з Рівного все, про що просив радист. Купувалося, правда, все те аж у Кіровограді: відряджали когось туди. Однак чому вони все-таки не з'являються? А коли їх обох чекісти…

— Свята богородиця, заступнице наша, сохрани і помилуй…

— Святий дужий, святий кріпкий… — і собі захрестився Мелентій. — На тебе, вседержителю, душе істини, остання надія, бо вже нема кому захистити нас, грішних, від супостатів… Полковник Еней, який лицар був! Я його ще хлопцем пам'ятаю…

Панотець мовчки перехилив ще чарчину і, набурмосившись, раптом сказав:

— Дурисвіт він був, а не лицар. Дурисвіт і п'янюга, дарма що син мій рідний… Скільки я йому казав — не слухав, а на моє-таки вийшло. Ножем махати і дурень може. Ти спробуй у душу влізти і вже звідти спрямувати чоловіка на путь істини. А він думав, злякаються, та вони бога не бояться, сучі діти…

Зайшла Стефа. Стала на порозі, пересмикнула на плечах квітасту циганську хустку. То був знак, що пора кінчати пиятику і теревені. У дочки була до нього якась термінова справа.

— По останній, Мелентію… — Налив і Стефі: — Випий з нами, донечко, чарочка горіхової не зашкодить, а спатимеш міцно.

Стефа взяла чарку з таким виглядом, що у старого панотця зразу видуло хміль.

— Бувай здоровий, Мелентію. Дякую за свіжину… Пора вже пізня, а за кілька годин і заутреня…

— Дякую, панотченьку, дякую, коханий… За гостину і за все інше…

Староста витер долонею масні губи і, тицьнувши у попову правицю, позадкував до дверей. Стефа вийшла за ним зачинити, а коли повернулася до вітальні, сяйнула на батька радісним оком.

— Прийшов!

— Хто? — стривожився панотець.

— Максим прийшов… Од Тура… — сказала, а в самої щоки зарум'яніли й зламалася тонка брова. — Живий… За Сонним озером відлежується. В ногу його поранило, але за кілька днів уже ходитиме… Максим каже, що…

— А ти певна, що то Максим?

— Не сліпа.

— Кохання здатне засліпити, бо ти, доню, небайдужа до Тура. Ач, як зашарілася.

— Він обіцяв із собою, за кордон… Дружиною… То чого маю бути байдужою? Чи, може, ти знаєш кого кращого? Я тут із тобою в дівках посивію… Або й мене, як Ігнася…

— Ох, ох, бідолашна ти моя… За кордон нагострилася. А мене ж на кого покинеш?.. Зваж, усе то обіцянки-цяцянки…

— Ми повернемось. Тур казав: скоро знову війна буде…

— Казав, казав… А ти й повірила. Все то дурниці, Стефо… Де Максим? Клич сюди та вікно запни.

— Я вас не покину, таточку, — раптом разчулилася Стефа. — Але, що маю робити, як мені тут і заміж ні за кого вийти. А Тур такий гарний. У мене від нього, здається, дитя буде…

— Господи, ото порадувала, потішила батька на старості. Ще люди у наш бік пальцями не показували, то тепер будуть…

— Хай показують! — У чорних очах Стефи блиснула злість. Накинула на голову подаровану Туром хустку й вибігла з хати.

Панотець Феоктист схилив важку голову на руку. Чи то від горіхової, а чи від болю, що давно вже гніздився в старому серці, попливло йому перед очима. «Віддячили-сьме, пане-друже… Сина під кулю відправили, а самі вже тікаєте, холера б вас забрала. А Стефка вся в матір, та теж була на гулі скора… А що як забере Тур її з собою, з ким лишуся? Самотня старість. Хоч з мосту сторч головою… Ніхто води не подасть, доброго слова не скаже. Ото доборолися, панотче, до самого краю. Поки ще при церкві, нема коли про старість думати, а далі… Що далі буде з тобою, чоловіче божий?»

У передпокої почулися кроки, і до вітальні увійшов Максим.

— Слава Ісусу… — тричі перехрестився на образи і поцілував попові руку.

— Навіки слава…

Так, поза всяким сумнівом, це був радист Тура, син голови Калинівської сільської Ради. Панотець вийняв із шафи і поклав на стіл загорнуті у чисту ганчірку радіодеталі. Хлопець присів до столу, заходився перебирати конденсатори, роздивлятися до світла радіолампи.

— Там усе, що просили, — сказала од дверей Стефа.

— Ні, не все… Я просив три по шість тисяч, а бачу два.

— Бути цього не повинно, — вона кинулася до шафи і за якусь мить уже простягала йому зелений, довгастий, з вусиками для припаювання конденсатор. — Ось… Закотився… Візьміть. Андрій загорнув у ганчірку і заховав до кишені радіодеталі. Потім підвівся. — Дякую вам, панотче, і вам, Стефо, за допомогу. Від себе дякую і від пана провідника. Він просив передати вам щирі вітання….

— Як він почувається? — запитав отець Феоктист. — Як його рана?

— Нівроку, скоро бігатиме… Головне — кістка ціла.

— А як же це сталося? — запитала Стефа.

— Я при тому не був… Я саме за його наказом повів на дорогу ту божевільну. Коли чую, постріли, а потім граната гухнула. Я кинувся бігти назад, до хати. Аж бачу, пан провідник шкутильгають мені назустріч і кажуть… Орест забив Енея і Лиса. Я так зрозумів, що те сталося під хатою, у повітці… Тур жбурнув туди гранату…

— А потім? — спитала Стефа.

— Потім я перев'язав йому ногу, вирізав милицю, і ми пішли…

— Я зв'язкова надрайонного проводу, — мовила Стефа, — то маю знати усе. Тут вашим провідником цікавилися достойники Кужіля, але після того, що з вами сталося на Дідовій Буді, не знала, що їм казати.

— Коли ще поцікавляться, скажіть, що все залишається, як було домовлено… І час, і місце. Може, десь через тиждень, як загоїться нога, Тур вийде на зустріч. Ну, я пішов…

— Так швидко? — вихопилось у Стефи. — Та, може б трохи відпочили. Не хвилюйтесь, у нас тут тихо… А я ти часом яєчню на салі… Свіжиною розжилися… Га?

— Давно не куштував свіжини, — замріяно мовив Андрій. — Уже забув, як вона й пахне…

— Ну, то посидьте трохи, я зараз…

— У нас і чарка знайдеться, — закинув панотець.

— Дякую… Але мушу йти. Дорога далека…

— То заждіть хвильку, я вам із собою… — Стефа метнулася до комори. Панотець налив Андрієві чарку.

— Випийте, сину мій, та закусіть шкваркою. Андрій вирішив, що далі відмовлятися не варто, а то ще викличеш підозру. «Піп і так щось скоса поглядає. Мабуть, не той дух від мене після лазні».

— Дякую, панотче… Ваше здоров'я.

— Доброго здоров'я пивши. Закусіть, бо горіхова… вона в голову б'є. Ви скажіть мені, поки дочки немає, як він загинув?

— Хто? — ніби не здогадуючись, про кого питає піп, сказав Андрій.

— Та син мій, Ігнась… Полковник Еней… Я бачу, ви не все говорите, але мені можна, я ж батько…

— Бачить бог, — Андрій перестав їсти, обтерся і, дивлячись на образи, додав: — Я при тому не був. Я навіть мертвим Енея не бачив… Але пан провідник казали, що Орест застрелив його з карабіна.

Увійшла Стефа з добрим клумаком їстівного. Взял з шафи карафку горіхової, засунула у мішок.

— Тут на тиждень вистачить, а потім я ще принесу.

— Не треба, не ходіть, — вихопилось у Андрія.

— А чому? — звела тонкі брови.

Андрія кинуло в піт. Треба було не гаючись викласти якусь переконливу причину, а в голові — жодної пристойної версії. І наперед ніхто про те не подумав, а знали ж, що Стефа до Тура рватиметься.

— Може, пан провідник не хочуть мене бачити? — запитала з хвилюванням, сама того не підозрюючи, що своїм запитанням допомагає гостеві вивернутись із скрутного становища.

— Та ні… На тому тижні, казав, підемо до Довгого.

— Боронь боже! — скрикнула Стефа.

Тепер уже настала Андрієва черга питати чому.

— Взяли Довгого! Штахет прийшов… Не ходіть туди!

— Спасибі, Стефо, що попередили… Ой, засидівся. Мені ще скільки паяти… Бувайте, дякую за хліб-сіль.

Андрій перехрестився, схопив клумака з провізією і подався з хати. Стефа вийшла слідом. У сінях зупинила.

— Заждіть, я собаку припну.

Потім, біля воріт, зашепотіла гаряче, пристрасно:

— Максиме, голубчику… Перекажи йому, що я згодна. Що вже й з батьком говорила… Що… Ну, та він знає, про що йдеться. Скажи, на тому тижні в п'ятницю, як пошту заберу, так і до вас, за Сонне озеро. Ну, ходи з богом…

Андрій пірнув у темряву, а вона ще довго стояла біля хвіртки. Вже з околиці поглянув назад — мріє коло попових воріт її квітаста хустка. Пробіг поза кущами до узлісся, вскочив у рів, прислухався. Тихо. Тільки десь над болотом розпачливо скрикує кулик. Зачекав, поки вгамується сполохане серце, й собі крикнув совою. Раз, другий. Аж ось і відповідь. Та близько, наче за кілька кроків.

— Максиме, ти? — почув шепіт.

— Я…

— Чого так довго?

— Ходімо, дорогою розкажу. Добре, що вас не взяв із собою, а то…

— А що? — спитав лейтенант Бойко.

— Вони про Довгого знають. Почули б, що ви його бойовики, уявляєте, як воно обернулося б.

— Провалили б операцію на самому початку, — похитав головою Ліщина. — А це що?

— А це ось Стефа гостинця передала. На тому тижні, у п'ятницю, сама до нас прийде.

— Нічогенький клумачок і пахне гарно. — Василь скинув мішок на плечі. — Пішли, бо в мене вже слина потекла від цих пахощів.

Вилізли з рову і навпрошки, через ліс, подалися за Сонне озеро.

Розділ четвертий МАКСИМІВ ДЕНЬ

— Не дозволю! — грюкнув кулаком об стіл голова сільради. — Степанюка не дам!

— Максиме Овер'яновичу, це наказ, його треба виконувати. Дам, не дам… Не нам з вами вирішувати, — намагався переконати капітан Коморний, — Розпорядження прийшло з області: всіх бандпосібників…

— Михайло дітей рятував! У нього їх троє! А в тебе діти є?

— До чого тут мої діти?

— Ні, ти скажи, є?!

— Ну, нема… поки що…

— До того, капітане, що, не маючи своїх дітей, важко зрозуміти, як болить за ними душа! Степанюк нікого не вбив, у поліцаях не був, із шмайсером по лісах не ходив… То лиха доля йому під груди багнета підперла, а ви його у бандпосібиики записали. Вже і банди давно нема, й Енея, що під хатою в нього сидів… Нема за ним вини. А коли й була, то він за те привселюдно покаявся.

— Я чоловік військовий, і наказ для мене — закон. Ви теж були на фронті. Коли б там усі так ставилися до наказів… Тут теж війна.

— Війна мене навчила думати… А ми тут з тобою — Радянська влада! Радянська! Чув? А хто з нами радився?! Хто дав такого наказа, не спитавши нас? Хто знає Михайла Степанюка краще, ніж ми з тобою? Під один гребінь легко гребти! Черкнув пером… А за тим розчерком — люди. Замість того, щоб пояснювати їм, доводити, аби повірили й ті, хто й досі на ліс оглядається, що наші закони гуманні, ми виселяємо Степанюка і думаємо, ніби після того ще хтось покається… Ні, це не наказ — це політичний злочин!

— Максиме Овер'яновичу, добирайте слова. Ви не на вулиці, а в присутності начальника райвідділу державної безпеки… Не треба так… Ви зрозумійте, моє службове становище…

— Чоловіче, я все розумію. Але ти теж уяви, що скажуть Степанюкові діти, як виростуть? Подякують батькові за довічне тавро, яке він без вини винний поклав на них. Хай він потім пояснить, що були при владі такі, кому, власне, службове становище здавалося важливішим загубленої долі.

— Не знав, що ви такий лірик… — капітан Коморний вирішив вдатися до більш вагомих аргументів. — У держави є потреба підрізати коріння бандерівщини…

— Не знаю, може, де в іншому місці й є, а у нас такої потреби немає.

— А 135-й? Надрайонний провідник. Його банда тероризує Дермань. Ми знаємо, що від нього нитка тягнеться і до Калинівки.

— До кого тягнеться, того й підрізайте, а Степанюка я не дам.

— Бачу, Максиме Овер'яновичу, розмова наша… Ви вже вибачайте, але змушений буду ставити це питання на бюро. — Капітан підвівся і поклав список осіб, що пілягали переселенню, до теки. — Хай райком з вами з'ясовує…

— Ото й добре… Це справа політична — їм про неї й клопотатися. Ти став це питання на бюро, а я зараз таки і сам Поліщуку подзвоню…

Гаркуша встав з-за столу, прочинив двері й попросив секретарку:

— Олю, зв'яжіть мене, будьте ласкаві, з першим секретарем райкому партії.

— Максиме Овер'яновичу, його сьогодні не буде. Він на пленумі, — почулося з приймальні. — А вам тут телефонограма…

— Звідки?

— З приймальні першого… Викликають на завтра, на ранок.

— Дякую, Олю…

«Чого б це?» — подумав Гаркуша. Ще вчора вони з Поліщуком бачились на засіданні районної Ради депутатів трудящих. Поруч сиділи в президії, але той нічого не сказав, навіть не натякнув, що має викликати. Поліщук ставиться до нього, як до фронтового побратима. Подумалось, може, знову буде переконувати, щоб дав згоду балотуватися на голову райради. Наближались вибори…

До райцентру приїхав удосвіта. Поставив свого. мотоцикла біля райкому і вже хотів було пошукати снідання, та раптом помітив: у вікнах кабінету Поліщука спалахнуло світло. Постояв, подумав і вирішив зайти. Краще нехай зараз відбудеться та розмова, щоб до обіду і вдома бути, бо тих справ та паперів стільки набралося, а тут ще й сівба на носі.

Поліщук зустрів його, як завжди, привітно.

— А-а… приїхав, — говорив, міцно потискаючи руку. — Ну, посидь, батьку, відпочинь трохи. Там у приймальні нікого не бачив? Ну, та не біда, сам подзвоню. Коморний у тебе був?

— Був.

Секретар підійшов до столика з телефонами, зняв трубку, раз-другий крутнув коліща з цифрами. Відповіли зразу.

— Доброго ранку, Іване Степановичу. Ти, мабуть, ще й не лягав? Так, приїхав… Гаразд, чекаємо. Коморний зараз буде тут.

Максим Гаркуша нічого не розумів, хоча й відчував, що йдеться про щось серйозне. А Поліщук тим часом присів поруч на стілець і заговорив ніби з хворим.

— Ну, як життя, батьку?

Давно вже не бачив у Дмитрових очах такої щирої схвильованості. «Це вже, певне, Коморний устиг доповісти про вчорашню розмову, і тепер удвох почнуть його виховувати».

— Та нічого… — сказав так, аби не згасла розмова. — Роботи чортова гибель. Робиш, робиш, а її все більше.

— А здоров'я? Серце як?

— Буває… тисне потроху… — відповів, а сам подумав: «Це вже або знімати будуть, або на курорт пошлють…»

А Поліщук вів далі й наче зовсім у інший бік:

— Від сина вістей не було?

— Звідки, з того світу?

— Чого так? А що як живий, раптом де об'явиться… Всяко буває.

— Ти до чого? — спитав, а серце защеміло, забухало в грудях. Поліщук і сам зблід. Дістав з шухляди валідол.

— Візьми під язик…

— Щось я не розумію тебе, до чого ти гнеш?

— О, здається, Коморний…

«Ну, зараз почнуть атаку з обох боків». Проте секретар знову здивував його, сказавши:

— Поїдеш з капітаном.

— Куди?

— Він тобі дорогою про все розкаже…

— А ви ще не сказали? — привітавшись, запитав капітан, котрий цим разом був одягнений у цивільне.

— Не вистачило духу, — зізнався секретар райкому.

— Що це ви затіяли? — підвівся Гаркуша.

— Ви не хвилюйтеся, Максиме Овер'яновичу… Син ваш…

— Що?! — скрикнув, хапаючись за бильце стільця.

— Живий! Живий твій Андрій, батьку! Заспокойся, — говорив Поліщук, а у самого горло перехопило, неначе розпеченим обручем.

— Де він?! Що з ним?!

— Усе гаразд. Не треба так хвилюватися. Скоро побачитесь… Маємо на те дозвіл керізництва. Я, власне, за вами… Вчора тільки од вас приїхав, а тут… шифровка з Києва.

— То чого ж ми стоїмо?!

— За кілька хвилин рушимо в путь. Машину я вже викликав. Ви сядьте, відпочиньте…

— Дай води, Дмитре… Щось серце хапає… Я ж його й побачити вже не сподівався. Стільки років… Шукав по всій Європі. Подав заяву, щоб до місії по репатріації… Мені сказали: він у Дахау потрапив…

— Візьми валідол, — подаючи склянку з водою, порадив Поліщук.

— Я і в Дахау був… Шукав по картотеці… Знайшли мені… картку.

— Невже знайшли? — здивувався Коморний. — Там же сотні тисяч людей.

— Знайшли… У німців усюди порядок… Ім'я, по батькові, рік народження, все його і навіть наша Калинівка туди вписана, а через усю картку штамп: «мертвий». Узяв я тоді з печі крематорію жменьку попелу, привіз додому і посадив під вікном явора… А ти, капітане, кажеш — лірика…

Капітан Коморний одвів очі й, ніби згадавши щось, сказав:

— Маю попередити вас, Максиме Овер'яновичу, про те, що ваш син знайшовся, до часу — нікому жодного слова.

— Це не прохання, батьку, це наказ, — підтвердив Поліщук.

— Але поясніть мені чому? У мене ж така радість!

— Про це тобі дорогою розкаже капітан. Ось тобі квиток учасника обласної конференції. Два дні твої, а завтра надвечір, перш ніж повертатися до Калинівки, одвезуть тебе в Ровно, покрутишся серед людей, аби бачили, що ти там був. Але про те, що зустрічався з Андрієм, ні пари з вуст. Не підведи мене, я за тебе ручився. — Він потис Гаркуші руку і раптом спитав: — А явір під вікном росте?

— Росте, Дмитро, росте…

У кімнаті їх було двоє — батько й син. Вони дивились один на одного і не вірили своїм очам. Скільки років мріяли про цю зустріч, через які терни продиралися до цієї щасливої миті, які палкі слова готували, аби висловити нестерпний, пекучий біль, що народився з великої любові. Зустрілись — і закам'яніли.

— Тату-у… — Андрієві здалося, що він кричить, а з вуст злетів лише шепіт.

— Як ти… змужнів…

— День добрий вам, тату!

— Дякуймо долі, сину… — На батькову щоку впала сльоза. Задрижали, скривились губи. — Та ще добрим людям дякуймо.

Обійнялись, стисли один одного міцно, ніби все ще боялись: передумає доля й розведе їх знову в різні світи. Обійнялись і довго так стояли, дослухаючись до того, як лускає в душі окалина застарілого болю, як велике, гаряче почуття, що тільки ось зараз народилося, росте, розпирає груди. Переливався той біль із душі в душу, і, дивна річ, його ставало менше. В сльозині, що тремтіла на батьковім вусі, пряжіло сонце. Воно заглядало у вікна, падало густими пасмами на килимок, на меблі й стіни, забарвлювало весь світ радістю, її було багато, її вистачало всім…

Потім вони кілька годин сиділи поруч, дивилися один на одного й говорили. Їм було що згадати, було з чого посумувати і порадіти разом.

— А мати? Як вони? — вирвалось у Андрія запитання, що давно вже крутилося на язиці.

Хмарою насунувся на батькове чоло сум.

— Немає нашої матері, Андрію… Бандери забили… І діда Оверка застрелили. Еней з автомата… Тепер лишилося нас троє…

— А хто ж третій? — перепитав Андрій.

— Христина… Вона тобі двоюрідна сестра… Це вже як ти до Німеччини… Прибилися вони з братовою… на Дідову Буду. Ти її ще дитиною бачив.

Андрій хотів розповісти про свою зустріч з Христиною, однак стримався. Його попереджали, щоб не торкався до пори тих подій у розмові з батьком. А Гаркуша-старший вів далі:

— Як налетіли оті шуліки на Дідову Буду, ледве не замордували її. Чоловік Христини, Орест, загинув. А вона, мабуть, скоро дитину народить… Оце був у неї. Казала, як народиться хлопчик, назве Орестом, а коли дівчинка — Устиною, як нашу матір…

Батько змовк. Його мучило питання, яке він ніяк не наважувався поставити синові. Розумів, коли Андрієм опікується державна безпека, — він не чужий, хоча й прийшов із чужини. Однак чому все, що з ним пов'язане, ховається під покрівцем таємниці, чому навіть йому, рідному батькові, говорять не все?

У двері постукали.

— Заходьте, — сказав Андрій.

— Чи не зголодніли, бува? — зазирнув до кімнати Коморний. — Бо вже обідати час… Я там дещо поставив на стіл. То як?

Максим Гаркуша тільки тепер згадав, що з ранку макової росинки в роті не мав, проте гаяти час на їжу йому не хотілося. Андрій помітив, що батько ще хоче сказати йому щось таке, чого не скажеш на людях.

— Дякуємо, товаришу… Ми зараз…

Батько підвівся.

— Дай я тебе обійму, сину… На людях воно не дуже… Не говори нічого, словами всього не скажеш. Бережи себе… Ти в мене один лишився. Вже і старість моя підкрадається, та й у твоєму чубі сивина… А ми ще ж і не жили з тобою, як людям годиться…

Другого дня надвечір поїздом Максим Гаркуша повернувся з Ровна до райцентру. Свого забрьоханого мотоцикла знайшов на тому ж місці, де й залишив, біля райкому. Після конференції, на якій ішлося про підготовку до сівби, треба було б зайти до Поліщука, попросити, щоб військова частина допомогла колгоспові транспортом, але у вікнах його кабінету не світилося. Завів мотоцикла й подався вулицею у бік лікарні, аби перевідати Христину, котра, за його підрахунками, вже мала стати матір'ю. Він заздалегідь купив малому, хоч того й не слід було робити до народження, пелюшки й усяку всячину. Однак цього вечора навідатись до Христини йому, певне, не судилося. На переїзді дорогу мотоциклові перепинив шлагбаум. Довжелезний ешелон, набитий, як у війну, людьми, спочатку посунув в один бік, потім довго тягнувся у другий, виповзаючи з запасної колії на магістральне залізничне полотно. Теплушки були не зачинені, й люди ніби вільно стояли у широких дверях, перетнутих лише на рівні грудей дошками, проте нараз Гаркуша помітив і вартових. До його свідомості не зразу пробилася думка, що це й є той ешелон з переселенцями, до якого протягом тижня звозили бандпосібників. Гаркушу й досі несла на своїх хвилях несподівана іскриста радість. Знайшовся син! Його Андрійко! Живий! Але чому знову заповзає в душу тривога?

Повз шлагбаум сунув вагон. У дверях, звісивши босі ноги, сиділи діти. Над ними, спершись на дошку, стояв Михайло Степанюк. До плеча йому тулилася заплакана Ликера. І стільки горя було в її збляклих від сліз, покірних долі очах, що у Максима Гаркуші вогнем запекло в серці. Намацав у кишені валідол, поклав під язик таблетку. Коли трохи попустило, побачив: ешелон з переселенцями, набираючи швидкість, гуркотів по рейках у ніч…

Розвернув мотоцикла і, петляючи поміж машин і підвід, що збилися вкупу перед шлагбаумом, помчав назад до райкому. Поліщука знайшов у кабінеті, за робочим столом.

— Що ж це ми робимо, Дмитре?!

Секретар одірвав од паперів очі.

— Що саме?

— Плодимо ворогів Радянської влади!

— А точніше?

— Ти Михайла Степанюка пам'ятаєш?

— Якщо чесно, то ні…

— Того, що перед людьми покаявся. Еней у нього під хатою сидів… Це коли ми «яструбків» ховали. Братська могила, мітинг…

— Щось таке пригадується… — Поліщук підвівся, вийшов з-за столу. — Сідай, батьку. Заспокойся і розкажи, що там сталося…

— Він дітей рятував… Їх у нього троє… Не міг він виказати… А вони його у бандпосібники. Ті, хто свідомо допомагав бандитам, — то вороги, може, з ними так і треба. А Степанюк не ворог, у тому, що переховувались у нього під хатою бандити, сам зізнався, перед людьми покаявся… Хто ж тепер нам повірить, коли ми такого Степанюка у Сибір?!

Дмитро Поліщук сів на стілець, що стояв поруч.

— Що тобі сказати, батьку? Сам мучуся тим питанням, сам собі відповісти не знаю як. Десь, відчуваю, пробуксовує шестерня, а де, збагнути не можу…

— На фронті було важко, а тут ще важче.

— На фронті, батьку, легше було. Там усе ясно — он він, ворог. Береш гвинтівку й ідеш в атаку. — Поліщук нервово хруснув пальцями. — Поки живий був Сталін, у політиці ніби все стабільно було, а тепер Маленков, Булганін… Щодень нові вказівки. Сьогодні одне вимагають, завтра інше… Чув, безпеку знову прибрав до рук Берія.

— Певне, знову загвинчуватимуть гайки.

— Уже крутять… Старі кадри повертаються на керівні посади в системі безпеки… Ще одна влада в державі… Кілька днів тому приїхав з Києва новий міністр, генерал Мешік[37]. Виступив перед активом… Я спробував було запитати у нього, хотів пояснити, невчасно, мовляв, затіяли це «переселення». Підпілля розгромлено. Люди, втягнуті націоналістами, поступово виходять із лісу, саме життя переконує їх, на чиєму боці правда, а тут виселяємо цілі хутори… — Дмитро Поліщук замовк. Вочевидь, те, що він почув від генерал-лейтенанта Мешіка, йому і згадувати було неприємно, не те що переповідати. Та Максим Гаркуша все і так зрозумів. Підвівся й мовчки пішов до дверей.

— Ти куди, батьку?

— Піду позичати у сірка очі… Соромно мені, Дмитре… Соромно людям в очі дивитися.

У п'ятницю біля розп'яття, де був поштовий сховок, Лемко, Ліщина і Максим затримали бігунця від 135-го. Вийшов із лісу і, озираючись, чи нема кого на дорозі, поклав у сховок під дерев'яним Ісусом штахет. Хлопчину зв'язали й заховали в гущавині. Ледве встигли залягти у кущах, як на дорозі, з боку Калинівки, з'явилася Стефа. Підійшла, роззирнулась і, не помітивши нічого підозрілого, відхилила облупленого Ісуса. У сховку було порожньо, проте це її не стурбувало. Присіла на краю рівчака, що облямовував ліс, мабуть, думаючи, що бігунець від 135-го запізнюється. Чекала довго, та зрештою терпець їй урвався. Певне, дуже вже кортіло швидше побачитись із Туром, і вона вирішила прискорити перебіг подій: піти на постій до 135-го і власноручно забрати грипса.

А тим часом у кущах читали штахет.

— То що будемо робити, друже Максиме? — запитав лейтенант Бойко.

— Треба йти, коли чекають…

— Передусім треба відправити до Ровна бігунця, — сказав Ліщина.

— Само собою… Поки 135-й із Стефою гадатимуть, куди він подівся, ми повинні зв'язатися з генералом Семенякою… Мабуть, зробимо так. Ліщина повезе бігунця до Ровна і звідти доповість у Київ, що Леміш чекає радиста. Зрозумів?

— Зрозумів, — відповів Ліщина.

— От і добре. Але не барись — надвечір маєш бути за Сонним озером.

— Сьогодні другий день Преображення, — нагадав Андрій.

— Чув? — знову звернувся до Ліщинського Бойко. — Не забудь про це сказати генералові. Може статись, сьогодні в ніч і підемо. Повернешся за Сонне озеро, відпочинеш трохи — і з богом, Парасю… І нам, Максиме, не завадить добрий відпочинок. — Василь Бойко перекотився на спину і солодко потягнувся: — Коли вже я висплюсь…

— Тихо, — урвав його Андрій. — Здається, мотор…

— Зараз погляну. — Ліщинський поповзом рушив до галявини. За хвилину вже робив друзям знаки.

Машина завернула в ліс. Переляканому на смерть хлопчині, що виконуваз функції бігунця, вийняли з рота кляп і посадили його поруч з Ліщинським у критий рафик[38]. Машина розвернулася, виїхала на дорогу і помчала у бік Ровна. А Василь Бойко й Андрій Гаркуша глухими стежками рушили за Сонне озеро.

Ніч запнула небо темною шаллю. По ній хтось щедро розкидав великі, яскраві, немов цитрини, зорі. Час від часу вони зривалися з високості й падали в озеро, засіваючи його плесо тьмяними перлами. З пагорбів на нього наповзав легкий туманець. Ішли швидко, поспішали на третю дістатися Дубівського кладовища, що в Калинівці. На зустріч з Кужілем знову йшли утрьох: Максим, Ліщина й Лемко. Грипс, якого відібрали у бігунця, хоч і призначався для Тура, поставив чимало проблем саме перед ними. По-перше, не було Тура, тобто він був, існував, проте використати його в цій операції генерал Семеняка не вважав за можливе. Тому легенда про його поранення давала право на провідну роль у зустрічі з Кужілем лише одному — Максиму, адже саме його згадували у грипсі. Йому після перевірки, про яку він ще не знав, треба було йти до Леміша. На цей випадок Максимові були дані коди, визначена хвиля і час для зв'язку з Києвом. При штабі Леміша він мав бути використаний як радист, а це полегшувало справу. Пеленгувати його роботу на іншій хвилі могла лише радіослужба державної безпеки.

Від зустрічі з Кужілем і тієї перевірки, яку приготували для Максима, багато залежало. Сама зустріч ускладнювалась тим, що Кужіль не знав його особисто, а це в середовищі націоналістичного підпілля було вельми небажаним, бо таїло в собі можливість підстави з боку органів державної безпеки. Особисте знайомство у справі підпільного зв'язку оунівці вважали гарантом. Тур знав Енея, Еней — Кужіля і так далі — аж до Леміша. А тут ланцюг зв'язку урвався. Якоюсь мірою рятувала справу та обставина, що про загибель Енея вже знали від Стефи. Кужіль писав про це у грипсі, називаючи її організаційне псевдо — Русалка. Згадувався у грипсі й радист, тобто Максим, про якого Тур домовлявся з Лемішом раніше. Проте якоїсь певності в тому, що операція пройде успішно, не було ні у генерала Семеняки, ні у самого Максима.

На кладовище зайшли через муровану браму. Місяць, що вже встиг викотитись на небо, залив срібним молоком хрести, кущі, дерева і невелику каплицю, що стояла посеред могилок. Не криючись, попрямували до неї, та раптом помітили: поміж хрестами щось наче зблиснуло. Андрій махнув рукою, щоб залягли, і сам припав до чийогось надгробка. За якусь мить між могилами зблиснуло знову. Андрій приготував зброю. Йому здалося, ніби майнув над кущем срібний хрест. Майнув і зник. Щось стиха прошаруділо — і знову хрест! Жестом наказав хлопцям, щоб не рухалися з місця, а сам, пригинаючись, наблизився до того дива. Обережно визирнув з-за куща: хтось стояв по пояс у ямі й викидав із неї землю. Коли заступ потрапляв у місячне проміння, на очищеному до блиску металі спалахував хрест. Андрій плюнув спересердя. Привидиться ж таке: хреста побачив у звичайній лопаті. Підійшов до копача ближче. Став за високим могильним каменем, вдивляючись у прозорий туманець, — і в одну мить полетів до ями. Хтось штурхонув його межи плечі з такою силою, що не встиг і ойкнути, як опинився в обіймах копача. Той підім'яв його під себе, намагаючись вхопити за руку, аби заломити її назад, за спину. І тут Андрієві згодилася наука, яку отримав у флігелі замку Торнау.

Вигнувся, мов та сталева пружина, й обома ногами вдарив копача в пах. Той, завивши від лютого болю, випустив Андрієву руку. Тоді вже кулак втрапив у щелепу. Копача кинуло навзнаки. Навалився, скрутив і, висмикнувши у нього з штанів паска, зв'язав руки.

— Ловко… — хтось стиха промовив за спиною в Андрія. — Де це ви такому навчилися?

Андрій озирнувся. На нього дивилося дуло німецького автомата, а вже далі, вгорі, насмішкуваті очі.

— Пустіть його, друже Максиме… Вилазьте, будемо кликати зверхника. А ти підбери штани, дурило…

Виліз, обтрусився, підняв із землі свого автомата.

— Пу-гу-у… пу-гу-у… — гукнув той, з лукавими очима.

— Пу-гу-у… пу-гу-у… — долетіло від каплиці. З-за неї вийшов ще один і запитав глухо, так, ніби звертався до тих, хто лежав під хрестами. Чи то відлуння розтягло його слова до неприродного звучання, чи, може, збудження, яке пережив хвилиною раніше, а тільки для Андрія вони прозвучали неначе з того світу.

— Хто ви-и?

— Максим, — зло відповів Андрій.

— Хто з ва-ами-и?

— Друзі — Ліщина й Лемко. А ви хто?

— Я Кужіль…

— Хто з вами? — запитав Андрій.

— Ярко і Кадуб, з нами ви вже познайомились, друже Максиме, — беззвучно хихикаючи, пояснив один з них.

Андрій вийшов на стежку, що вела до каплиці, й зупинився. Жестом покликав до себе Кужіля. Той якусь мить вагався, але потім підійшов. Привітались, як годилося за оунівським звичаєм. Присіли на лавці біля старого склепу. Кужіль був не старший за Андрія. На подзьобаному віспою обличчі стирчали вуса, під копицею давно нестриженого волосся бігали меткі, неначе чимось сполохані оченята. Андрій зняв з плеча автомат, скинув торбину і все те поклав поруч на лавку.

— Ху-у… Ноги гудуть, наче окропом обварені. Перепрошую, але маю скинути чоботи.

Поки роззувався й вішав на цупкі халяви онучі, відчував майже фізично, як обмацують його меткі очиці зверхника. Міцний дух прілого тіла, здавалося, переконав Кужіля більше, ніж що інше. Він теж зняв з плеча автомат, але поклав не на лаву, а собі на коліна. Проте по всьому було видно, що трохи заспокоївся.

— Тепер до діла, — сказав Андрій, ворушачи закляклими пальцями ніг. — Ви писали, друже, що обставини вимагають прискорити зустріч 135-го з Туром.

— Писа-ав, — розтягуючи голосні звуки, відповів Кужіль.

— Що то за обставини?

— Мені не-е відомо-о… — знизав плечима зверхник. Андрій тільки тепер зрозумів, що розмовляє з заїкою.

— Але ж, певне, вам відомо, що на тій клятій Дідовій Буді Тура поранено в ногу. Ходитиме десь тижнів за два, не раніше. Доведеться чекати.

— Чека-ати не будуть.

— Тоді нехай друг надрайонний провідник прийде до нас, за Сонне озеро. Там у нас затишно, криївки добре обладнані. Можна влаштуватися з комфортом.

— Це де-е?

— На південному березі.

— Там, на півні-ічному, піщана коса.

— Здається, є…

— Є… Я зна-аю. Поруч з нею скеля. Пі-ід тією скелею ха-ай і зустрінуться. Згода?

— Треба подумати…

— Нема коли. Че-ерез тиждень у-у вівторок, двадцять шосто-ого, на Ма-аксимів день.

— Я кажу, треба подумати… Бо на північний берег, до тієї коси, друга Тура нам доведеться на руках нести.

— Човном лі-іпше…

— Бачу, ви вже усе обмізкували.

— Є кому… Ну, по-огомоніли, й досить. Світає… — Кужіль підвівся, закинув на плече автомат.

— Ще хвильку, — зупинив його Андрій. — Доручення друга Тура. Маю передати для 135-го кілька останніх видань по історії і теорії руху… А також годинника для вас…

— Для ко-ого? — здивувався Кужіль.

— Це вам від Тура, на знак щирої дружби. Ми там про вас трохи чули.

— Від кого це-е?

— Та від Енея. Він такого про вас нарозказував.

— Тріпло… — насупився Кужіль, проте видно було, що він задоволений. — Бу-уре… Пауль Буре… Знаменита фірма. Жаль, що не доведеться особисто по-одякувати Турові. Я теж дещо про-о нього чував…

— Вашу подяку я передам…

— Не-е доведеться… Вам казали, що маєте йти зі мною до-о…

— Казали, але ж я без рації.

— Та-ам не рація, там радист по-отрібен. Взувайтесь, та будемо йти.

— Як так, то й так… Проте маю своїм хлопцям дещо сказати. Я покличу їх сюди, не заперечуєте?

— Кличте… Я і своїх покличу: хай познайомляться, бо-о то для зв'я-язку не завадить.

Підійшли Лемко з Ліщиною, поручкалися з Кужілем і його бойовиками.

— А ви чиї будете, хло-опці? Щось я про-о вас раніше не чув…

— Ми з-під Карпат, — посміхнувся Бойко.

— Вони з Енеєм прийшли, — додав, взуваючись, Андрій. — Допомагали нам на Ровенщину переходити… А це вам від мене. Шоколад англійський, люкс!

— Дякую красно, але в мене зу-уби. Солодкого не мо-ожу…

— То дівці дасте, щоб солодше пригортала, — устряв у розмову Ліщина.

— Яка-a дівка? — махнув рукою Кужіль. — Другий рік, я-ак в хаті не спав. Забув, я-ак жінку зва-ати…

— Тоді візьміть оце… Мішок для спання, — запропонував Андрій.

Кужіль не відмовився. Зважив на долоні подарунок.

— Ле-егенький…

— Він на пуху, — пояснив Ліщина.

— Дякую красно. — Кужіль розпустив замок-блискавку, засунув руку всередину мішка. — Те-епло, як у жі-інки за пазухою…

Хлопці хихикнули. Кужіль і собі засміявся в кулак. Він уже остаточно переконався, що має справу з людьми Тура, і заспокоївся.

— Ви-и, хлопці, от що… — звернувся до Ліщини й Лемка. — Назад підете самі. Другові Туру передайте, що-о… 135-й зустрінеться з ни-им на півночі Сонного озера, під скелею, що на піщаній ко-осі, у вівторок, два-адцять шостого, на-а Максимів день. Запам'ятали? Ану, хто з ва-ас д-доб-ру па-ам'ять має. Повторіть.

— Двадцять шостого, у вівторок, на Максимів день, — почав Василь Бойко. — На півночі Сонного озера, під скелею…

— Та-ак і передайте… Ну, ми пішли-и…

— Бувайте, хлопці. — Андрій потис обом руки. — Дасть бог, ще здибаємось. За допомогу спасибі вам. І другові Туру теж спасибі за все.

— А тепер ро-озходимось, — наказав Кужіль і попрямував поміж могилами до того краю кладовища, що був ближчий до лісу. Андрій і двоє бойовиків рушили за ним. Коли проходили повз яму, Андрій спитав:

— Навіщо ви цю яму рили?

— Для вас, — ошкірився Кужіль. — Думалося, коли що не так, закопаємо, та й по всьому… Та-а-й слава геро-оям!

— Але й гумор у вас, друже Кужіль. Просто-таки цвинтарний…

Настав Максимів день. Зранку ніби проклюнулося сонце, але скоро, небо вкрилось хмарами, й пішов дощ, дрібний, тепленький сіянець. Чекали, от-от вщухне, а він ішов і йшов, стиха перешіптуючись з листям і травами. Так, під дощем, і рушили по обіді до місця майбутніх подій. Бойко з Ліщинським — лівим берегом озера, група капітана Мороза — правим. Одні — до великої скелі, другі — до малої. Берег озера і навколишні ліси обстежили ще позавчора, проте залишати там свої секрети генерал Семеняка не дозволив. «Нехай усе виглядає так, ніби ми віддаємо їм оперативний простір…»

Міркуючи над тим, чому саме це місце 135-й обрав для зустрічі в Туром, дійшли висновку: Кужіль сказав правду, надрайонний провідник знав місцевість і вмів мислити оперативно. На півночі Сонне озеро упиралось у порослі лісом пагорби. Час, дощ, хвилі, вітер підмили, обвалили у березі сланцеві породи, утворивши схожу на підкову затоку, облямовану з півночі і сходу скелястим урвищем, в якого озеро, коса й обидва береги проглядалися і прострілювалися на кілометри. «Вони, безперечно, осідлають гребінь великої скелі, а на малій поставлять кулемет. Таким чином, місце під великою скелею буде прикрите вогнем. Для них це вигідно. Людей у них обмаль. Добре, коли нашкребуть по криївках десятків зо два… Ми віддамо їм позицію, і це заспокоїть їх. Нехай думають, що, захопивши панівні висоти, диктуватимуть нам свою волю».

Так генерал Семеняка говорив на нараді, що минулої ночі відбулася на базі забезпечення. Зараз, ідучи берегом, Василь Бойко згадував напучування генерала ще й тому, що тепер, коли Андрій пішов до Леміша, чи не першу скрипку доводилося грати йому. Він особисто знав Кужіля, Ярка і Кадуба. Хто з них вийде на зв'язок?

«Ваша група, лейтенанте, вирушить до скелі першою. На вас покладається завдання прийняти розвідку 135-го». Хто буде у тій розвідці за старшого? Як з ним повестися, коли зовсім не знаєш людини, коли у тому світі, а якого вона прийшла, ходиш, як сліпий, навпомацки. «Майте на увазі, 135-й — досвідчений підпільник. Зникнення зв'язкового може насторожити його, а тому пильність його людей буде потроєною. Пам'ятайте, група капітана Мороза починає діяти за вашим сигналом».

Дорога, хоч і була недалекою, забрала багато сил. Докучав дощ. Навіть коли він вщух, мокрі віти й трава щедро сипали на одяг важкі краплі. На скелю видерлися потомлені, змоклі до нитки. Треба було швиденько роззирнутися навкруги, чи не приготували їм тут якоїсь несподіванки. Проте ніби все було, як і позавчора, — ніде жодних слідів. Вітер, що встиг розігнати хмари, визволив з полону сонце і влігся на спочинок. Червоні призахідні промені стрибали з хвилі на хвилю, вистелюючи на плесі яскравий килимок; золотили зволожений пісок, по якому походжали гордовиті чайки. Бойко з Ліщинським спустилися до підніжжя скелі, посідали біля води на камені. Теплий від сонця сланець приємно грів долоні. Василь Бойко скинув прилиплу до тіла мокру сорочку і розстелив її поряд себе сушитися. Далі почав знімати штани.

— Що це ти? Купатися надумав, чи що?

— А чого, можна і скупатись…

— А як прийдуть?

— Хай приходять. Побачать — купаємось, значить, тихо — і заспокояться.

— А як займуть без штанів?

— То давай по черзі. Один купається, другий — штани стереже, — посміхнувся Бойко. Він не втрачав почуття гумору ні за яких обставин. До того ж операція знешкодження 135-го бачилась йому як на долоні. Підрозділи Малашенка і Хабібуліна пропускають надрайонного провідника з усім його почтом до озера і замикають, притискаючи підковою, що поступово, до берега, має звужуватись. З озера, човном, до коси рушають майор Супрун (він гратиме роль Тура, бо навіть зовні трохи на нього схожий) і ще хтось з ним на веслах. Вони підпливають до визначеного місця лише після того, як обміняються умовним світловим сигналом з Бойком. «Без цього, — напучував генерал Семеняка, — робіть вигляд, що гребете, але лишайтесь на місці. На випадок бою ваш кулемет, майоре, не повинен дати їм підвести голови. Група Мороза, знявши аванпост бандерівців з малої скелі, прикриє вас фланговим вогнем, перетне шлях 135-му до човна…» У задумі план бун реальним і простим, проте Бойко добре знав, що від задуму до здійснення шлях буває всіяний такими несподіванками, які здатні перевернути все з ніг на голову. І тоді єдине, на що можна сподіватися, так це на вміння тверезо оцінити ситуацію й прийняти правильне рішення.

Василь Бойко плескався в озері, неначе малий хлопчак, що допався до купання. Пирхав від задоволення, ляпав долонями по воді, підстрибував, ухкав, усім тим лякаючи поважних чайок, що не звикли до людей у цій дикій місцині. А сонце вже зовсім скотилося понад сині ліси західного берега, занурило малиновий краєчок у чорне, набухле дощами; пасмо хмар, на очах осідаючи в нього все глибше. Була вже чверть по двадцять другій годині, коли на скелі з'явилась розвідка надрайонного. Бойко зразу впізнав кряжисту постать Кадуба. Бандерівець постояв якийсь час, озираючись на всі боки, і лише після того почав спускатися. За ним; ішло ще двоє з автоматами напоготові. Спускались ущелиною, що свідчило про добре знання місцевості, бо тільки там можна було при потребі заховатись од прицільного вогню. Однак вони швидко переконалися, що ніхто з присутніх на березі не збирається по них стріляти.

Кадуб сплигнув із каменя на пісок і, не криючись, рушив до Бойка. Певне, ще зі скелі впізнав тих, що чекали.

— Що це ви, як на Йордані, купіль влаштували…

— Треба хоч трохи бруд змити, бо вже тхнемо, — відповів Ліщинський, придивляючись до запорошеного, в патьоках поту обличчя Кадуба.

— Ай-я! Які… А по три місяці з бункера не вилазити?

— Не велике геройство місяцями сидіти по криївках та годувати вошей. Не дивіться на мене шулікою, друже, — сказав Ліщинський. — Я чув від Тура, що у проводі невдоволені пасивністю підпілля. Декому доведеться відповідати за те перед великим збором. Принаймні так думає Тур, а він…

— Що вони знають, сидячи по тих закордонах! — присів на камінь Кадуб. — Коби хто з них хоч раз підставив груди під чекістські кулі, то, скурвій син, заспівав би іншої! Їм, бач, бридко від наших вошей!

— Та не беріть до серця, — сказав Василь Бойко, натягаючи штани. — Сідайте ближче та, поки є час, закусимо чим бог послав.

Ліщинський розв'язав клумак, принесений від отця Феоктиста. Карафка з горіховою, сало, яйця, добре випечений домашній хліб справили на голодного бойовика враження. Підсунувся до клумака, недовірливо приглядаючись до провізії.

— Звідки така розкіш?

— Пані Стефа передала для Тура, а він уже і нам трохи…

— А коли ви бачили Стефу? — раптом запитав Кадуб.

— Ще до того, як зустрілися з вами на кладовищі в Дубівці.

— А-а… Якось непевно звів брови бойовик. По всьому видно: йому було відоме щось таке, про що не знали ні Бойко, ні Ліщинський. Розпитувати було небезпечно, і Бойко повернув розмову до трапези.

— Призволяйтеся, друже… Зрештою, то не наша справа судити провід. Ми — люди маленькі, й радощі наші теж… Пийте на здоров'я.

Кадуб завагався.

— Та не сумнівайтеся, — сказав Василь, перехиливши плескатого німецького кухлика. — Горілочку з горіха споживають без гріха…

— Я спочатку трохи з'їм, а то мені зразу в голову б'є.

— То вже як кому… — відказав Бойко, наливаючи у кухлик. Кадуб випив. Од задоволення очі йому звелись до неба. Хукнув у рукав і, напхавши повний рот, гукнув до своїх.:

— А йдіть-но сюди… Закусіть трохи, а то вже зовсім охляли…

Бойовики Кадуба виявились іще безвусими хлопчаками.

Поглядали на незнайомих з острахом, мов голодні вовченята, проте сало наминали за обидві щоки. Горіхова зразу похилила їх у сон. Почав позіхати і Кадуб. Бойко налив у кухлі.

— Ну, ще по одній, за знайомство!

Трапеза тільки-но входила в смак, коли з лісу долетів крик сови. Василь звів очі на Кадуба. Той знизав плечима, ніби й справді нічого не розумів. Тим часом з обох боків скелі вийшли озброєні люди. «Мабуть, друга розвідка, — майнуло в голові у Василя. — Але хай перепровіряють, зараз тут тільки ми та вони».

— Хто ці? — вихопилось у Ліщинського.

— Не хвилюйтесь, свої… То Кужіль з хлопцями.

— Та він же з Максимом пішов до Леміша? — здивувався Бойко.

— Пішов і прийшов… Передав вашого радиста по лінії зв'язку й повернувся…

— Ну, що-о… тут у вас, п-панове геро-ої? — замість привітання спитав Кужіль.

— Тихо, друже провідник, — виструнчившись, відказав Кадуб.

Кужіль пильно поглянув на Бойка, потім на Ліщинського і знову перевів погляд на Кадуба.

— К-коли?

— О двадцять третій, — замість Кадуба відповів Бойко. — Та он вони, здається, вже пливуть.

Ліщинський нахилився до ліхтарика, що лежав поруч з його автоматом, але чобіт Кужіля наступив на зброю.

— Не розумію, друже провідник, — спокійно сказав Бойко.

— Зброю доведеться у вас відібрати.

Кадуб кипувся до Бойка і вчепився в його автомат.

— П-пістолі, но-ожі, все, що маєте, по-окладіть сюди. І то-о до останнього. Потім віддамо, я-ак розходитись будемо.

Така пересторога з боку охоронців надрайонного не передбачалась, проте що вдієш, і Бойко вийняв із кишені свій браунінг. Ліщинський засопів невдоволено, проте й собі віддав парабелум.

— Ви-ибачайте, маємо дба-ати про безпеку, — кинув Кужіль.

— Ви маєте, а ми ні, — насупився Ліщинський. Кужіль задоволено посміхнувся:

— Тут хто спритніший, то-ой зверху, — виліз на камінь і закричав півнем. Із лісу відгукнулась сойка, а через деякий час на берег вийшло шестеро. Четверо драбантів супроводжували чоловіка й жінку. Ті йшли без автоматів, вільно про щось розмовляючи. В жінці, коли ті наблизилися, Бойко впізнав Стефу. Тривога звихрила його думки. «Виявляється, не дочекавшись біля розп'яття зв'язкового, Стефа побігла не додому, а до 135-го. Він, прочувши про зникнення кур'єра, не міг більше лишатися на постої, про який знав хлопчина і куди міг привести чекістів, знявся і рушив на зустріч із Туром з усім своїм воїнством. А Стефці того тільки й треба…»

— Човен! — долетів зі скелі приглушений вигук. Бойко поглянув на озеро. З човна, що цяткою застиг на оповитім нічними сутінками плесі, раптом блимнув вогник. Як і було домовлено, з човна сигнал подають першими і лише тоді, коли на малій скелі вже будуть не бандерівські кулеметники, а хлопці з групи капітана Мороза. Зараз його пластуни вже, певне, підбираються до тих, що залягли на великій скелі.

135-й із Стефою вийшли на косу.

— Що то має значить? — очима показуючи на човен, запитав провідник. Це був високий на зріст, ще досить молодий чоловік, з важким поглядом сірих холодних очей.

— Я питаю, що то має значити, — знову звернувся до Бойка 135-й. У його сірих очах спалахнуло невдоволення. Вочевидь, він не звик запитувати двічі.

— Цікавляться, чи все у нас гаразд. Я повинен їм відповісти, але у мене відібрали навіть ліхтарика.

— Віддайте, — кинув через плече і знову про щось заговорив із Стефою. Вони відійшли косою до твердого, ніби зцементованого піску і, розганяючи чайок, поволі рушили вздовж берега. Поводилися так, наче вийшли удвох на прогулянку і нікого, крім них, тут нема. Чи то надрайонний провідник хизувався своїм спокоєм перед Стефою, чи й справді був цілком упевненим у тому, що тут йому ніщо не загрожує, сказати було важко.

Тим часом човен з «Туром» пристав до берега, зашурхотів носом об пісок метрів за п'ятдесят од того місця, де прогулювались надрайонний провідник із своєю зв'язковою. З нього вискочив молодик і розвернув човен носом на озеро. Потім обережно допоміг «емісарові» пересісти з корми на весла. Той поклав забинтовану ногу на банку і, взявши до рук ліхтарик, мигнув ним кілька разів.

— Чого во-о-ни там? — запитав у Бойка Кужіль.

— Просять надрайонного провідника підійти до човна, бо друг Тур ще не можуть ставати на ногу.

Кужіль підбіг до 135-го, щось сказав йому, і всі троє попрямували до човна. Потім Кужіль клацнув затвором шмайсера і підтюпцем подався вперед. 135-й і Стефа зупинилися. На тлі ще світлого плеса було видно, як Кужіль обдивлявся човен, заглядав всередину і навіть у ящик на кормі, а потім махнув 135-му, мовляв, усе гаразд, можна підходити. Однак 135-й не зрушив з місця. До човна попрямувала Стефа. А Кужіль поклав драбантів віялом, так щоб човен був у кожного на прицілі. Певне, добре захекався, бігаючи, бо підскочив до води і зачерпнув долонею, плеснув собі в лице.

Тієї ж миті тишу прорізав високий жіночий голос:

— Зрада-а!

Враз затріщали постріли. В небо злетіла червона ракета. З лісу, відстрілюючись, задкували бойовики. З малої скелі вдарив кулемет. Ударив прицільно, по косі, довгою чергою трасуючих куль. Кужіля немов хто підрізав: змахнув руками і впав головою у воду. Ліщинський збив з ніг Кадуба, і вони покотилися по піску. Бойко, вхопивши свій автомат, кинувся до 135-го, котрий упав, де стояв, і стріляв із парабелума у напрямку човна, де Стефа боролася з майором Супруном. Чи то провідник таки вцілив майора, а чи Стефі самій вдалося вирватись, а тільки вона вже бігла від човна геть.

— Зрада-а-а! — линув над косою її переляканий крик. Драбанти побігли було до човна, але кулеметна черга з великої скелі, неначе вогненною мітлою, промела косу. 135-й кинувся до води. Василь метнувся за ним. І раптом зупинився, ніби хто з розмаху вдарив його в груди, ніби перечепився об щось, зброя вислизнула з рук, і він упав. Чув, як лопотіли по воді кулі, як гуцали об мокрий пісок, чув, як стогнала земля від розривів гранат, що летіли зі скелі на голови бойовиків, які, він бачив, відстрілюючись, задкували з лісу. Ще бачив, як бігла, петляючи, продираючись крізь вогненні траси, до води Стефа. Спробував підвестися і знову впав. Навколо тріщали постріли. Хтось кричав передсмертним криком, стогнав, клянучи весь білий світ і рідну матір, що породила в лиху годину. Але поволі ніби все стихло. А може, то лише здавалося, бо ним усе більше опановувала глуха байдужість. Він наче провалився в неї, й усе, що діялося навкруги, перестало існувати. Лишився дикий, нестерпний біль. Коли той біль спалахнув з новою силою, розплющив очі. Хтось піднімав його на руки і потім довго ніс до човна. Його поклали поруч з Ліщинським. Василь узяв руку друга і здригнувся від жаху — вона була холодна.

Навпроти нього в човні сиділи 135-й і Стефа. Провідник був спокійний, а Стефа тремтіла, цокотіла зубами, немов її била пропасниця. Над косою з тужливим квилінням носилися злякані чайки. Сонце блимнуло останньою краплею крові й зникло за пругом. Василь не знав, що для нього воно закотилося назавжди.

Розділ п'ятий РАДУНИЦЯ

Відтоді, як Кужіль вивів Андрія на лінію зв'язку, минув тиждень. Якісь люди ночами переводили його від села до — села, передавали з рук на руки і щезали в темряві, часом не промовивши до нього й слова. Та стежина, що звалася лінією зв'язку, пролягала далеко від залізниці, шосейних доріг, через глухі ліси, болота й нетрі. Час ніби зупипився. Докучала одноманітність, відірваність од світу. Ніч у дорозі, день-другий у смердючій запліснявілій криївці, а потім знову простуєш за проводирем, неначе сліпий.

Страху не відчував, проте готовий був до будь-якої несподіванки. Не хотілося, щоб через якусь необачність а чи помилку з його боку провалилась операція, виконання якої було тепер справою совісті. Опинитись на становищі радиста при штабі самого Леміша — така можливість трапляється не кожен день. Вихідні дані для зв'язку з Києвом тримав у голові, час від часу повторюючи, аби не забути.

…Усю ніч ішов за якимось неговірким дідком. Старий часто оступався, падав і, крекчучи, підводився, проте знову налягав на ціпок. Він скаржився на ноги, що боліли, але не Андрієві, — а матерям божим — Київській і Почаївській. Кортіло запитати, чому це у бога аж дві матері, однак стримався, розмірковуючи, що таке запитання може викликати у проводиря підозру. Той і так якось дивно позирав на нього. У щілинах очей діда приховувались недовіра й острах. Чого він боявся, які сумніви гризли дідову душу? Цей, схожий на хом'ячка проводир з першого погляду щось у ньому таки запідозрив. А може, то тільки здавалося?

Ніч ішли майже не зупиняючись. Коли за кронами дерев почало сіріти досвітнє небо, вийшли на край порослого рідким вільшняком болота. За ним, на узліссі, стояла чорна, з проваленою покрівлею клуня. Пробуючи ціпком стежку, старий рушив навпрошки через болото, але навіть під його неважким тілом зелений покрівець заходив ходором.

— Заждіть, діду… Давайте краще обійдемо.

— Налякались, панцю коханий? Я не провалюся… Та й вас чорт не вхопить. Ідіть. По моїх слідах ступайте… — Він кинув на Андрія повний презирства погляд і рушив далі. Андрій повернув назад, маючи намір по сухому обійти болото. Не встиг відчути під ногами суходіл, як позаду почулися дивні звуки. Озирнувся й побачив, що проводир загруз по самі груди і марно намагається загнутим кінцем свого ціпка дотягнутися до стовбура вільхи. Старий не кричав, не кликав на поміч, лише якось дивно гикав і стогнав. Андрій вихопив ножа, зрізав гінку берізку і побіг до діда. За кілька хвилин уже тягнув його, брудного й мокрого, по слизькій траві до берега. Вигляд у старого був жалюгідний, і докоряти йому Андрій не став, хоч, правду сказати, ніяк не міг збагнути, що штовхнуло старого корча на драговиння. «Може, хотів мене втопити, а може, власне життя набридло так, що далі нікуди?..»

Зайшли у клуню. Дід почав роззуватися.

— Ото, шляк би його трафив… Вік живи, а дурнем помреш.

— Чи далеко нам ще? — спитав Андрій, вмощуючись на купі позаторішнього перепрілого сіна.

— Та воно як сказать… Кому близько, а кому ще далі…

— Я попросив би вас, шановний, відповідати на мої запитання не загадками. Мене цікавить, чи довго ще нам…

— Та от обсушуся і піду, довідаюсь, як там… Я за вас в отвіті, то вже маєте слухати мене.

Андрій скипів, однак стримався. Доводити дідові свою над ним зверхність було просто безглуздям. Випростався на сіні, підклав під голову руки, задивився на буслів, що поправляли на коньку покрівлі своє гніздо. Видно, зламаний сволок, осідаючи, руйнував його, але птахи знову й знову вперто складали лозинка до лозинки і не збиралися залишати роками насліджене місце. Наче на підтвердження Андрієвих думок один з них закинув за спину голову і загелготав, ляскаючи довгим червоним дзьобом, другий — замахав крилами. «Щасливі… — подумав про них Андрій. — Спарувалися, мабуть, уже скоро й бусленят виведуть…» Якийсь щемливий сум накотився на серце. Майнула думка: «А де твоя пара? Де та, що прийшла у цей світ, аби подарувати тобі щастя? Чи ще та зустріч попереду? А чи вже розминувся з нею, з тією єдиною?»

— Ну, то я пішов… — рішучий дідів голос одірвав од думок про щастя. — Нікуди без мене не ходіть, чуєте? Я питаю, чи чуєте?!

— Та чую. Йдіть, лише не баріться…

Дідок пішов. Андрій ще трохи полежав, але чогось не лежалося. Хоч і не спав усю ніч, а сон не брав. Підвівся й вийшов з клуні. Було напрочуд тихо. На драговинні поважпо походжав бусол. З низької хмари, що наче дране рядно перекинулась од лісу до лісу, вигинаючи над болотом набухле дощем черево, сіялась мжичка.

Вирішив пройти трохи краєм болота у тому напрямку, куди почимчикував дід. Прим'ята трава ще показувала його сліди. Ступаючи по них, Андрій вийшов на піщану косу, за якою лежало прикрите пасмом туману озеро. Колись широке, тепер суціль заросле очеретами, воно ховало від людського ока протилежний берег, де, мабуть що, було село. Звідти долинало вранішнє переспівування півнів і ще якісь неясні звуки. У тому напрямку між очеретами пролягала доріжка чистої води. Нею прикритий завісою туману посувався човен. Той, хто сидів на веслах, виправляв човна до місця, де піщана коса була перетнута дідовими слідами. Придивившись, Андрій побачив і слід човна, що, певне, зовсім недавно був припнутий до вербового корча. «Отже, дідок уже побував у селі і з кимось удвох повертається назад. Швидко обернувся, вочевидь, добре знає ці місця». Андрій одійшов убік і став за сосну. Скоро човен зашурхотів носом об пісок. Тихенько, без плескоту, вийняли з води весла і припнули цепом до корча. Дивно було, що припнули не човна, а саме весла. Однак роздумувати над тим у Андрія не було часу. Те, що довелося почути, здивувало його куди більше.

— І чого ти, Мироне, такий нерішучий? — рипів дідок, підтягуючи човна вище, на берег. — Він проти тебе хлоп'я… Ти його однією рукою скрутиш, а там уже далі… Розумієш, за такого нам усе простять. Велике цабе, з самого Мюнхена йде…

— От бачите, але ж і до вас його хтось привів, — розважливо мовив Мирон. Він справді був могутнім чоловіком: кряжистий, високого зросту. Та, певне, вдачі був сумирної. А дід гнув своєї:

— Тих, хто провів його до мене, совіти злапали. За три села від нашого, аж у Кам'янці… Так що на них, як хто спитає, звалити можна. Мовляв, і його у Кам'янці взяли… А у совітській безпеці скажемо, що він до нас випадково прибився. Я гостював у тебе, адже ми як-не-як рідня. Сиділи, випили по чарці, а тут стукає… Гальку Бондаренкову питає, ну, а її, сам кажеш, тиждень, як вивезли…

— А так, вивезли… Всіх Бондаренків, до одного. Вони з Березою зв'язок мали, та й батько їхній при німцях…

— Бачиш, усе складається… То як, будемо брати? Ну, чого мовчиш? Чи, може, я що не так кажу?

— Воно-то так, та з хати як… — почухав потилицю Мирон.

— Ну, що тобі ще муляє? — нетерпеливився дідок.

— Та приходили… Питали за нього. Ну, за цього, що ти привів. Здамо його в безпеку, то й нам гаплик. Береза не помилує…

— Хай йому біс, а я всю дорогу думав, як його… Пора, Мироне, нам вискакувати з цього зашморгу. Їх там у Берези скільки лишилося?

— Та мало… Оце під Гутою позавчора ще двох убито…

— Вже до того йдеться, що всіх переб'ють… — похнюпився дідок. Голоси віддалялися. Скоро проводирі увійшли під розлогі віти ялиць, і ті заховали їх від Андрієвого ока. Знову стало тихо, тільки десь за озером, за вкритими туманом очеретами валували собаки та переспівували один одного голосисті півні. Щось урвалося в Андрія в душі. Від тієї розмови війнуло духом зради, ницістю рабської натури дідка, який, аби врятувати власну шкуру, готовий здати в безпеку й рідного батька. «За такого нам усе простять…» Отже, встиг наробити людям лиха, коли чиєюсь головою хоче викупити власні гріхи.

На драговинні все ще походжав бусол. Світився білою цяткою на тлі темно-зеленого лісу. Згадалася давня оповідь діда Оверка, та так чітко, наче й голос дідів почувся: «Було те давно, синку, коли ще бусол людиною був. Бог зібрав з усього світу гаддя і всіляку іншу нечисть, дав чоловікові до рук та й каже: «Віднеси і кинь у провалля, тільки не заглядай туди…» А той чоловік не послухав і зазирнув, задивився в провалля, а гаддя тим часом розповзлося по світі. Бог розгнівався і перетворив того чоловіка на бусла й наказав йому визбирати гаддя. От і ходить бусол весь вік… Збирає…»

— А таки розповзлося, — зітхнув Андрій, звів затвор автомата і вже хотів було рушати до клуні, як раптом під ліву лопатку йому вперлося дуло автомата.

— Ні слова, Максиме. Слухайте уважно. Я майор Супрун, старший групи забезпечення. Вас мали супроводжувати Лемко і Ліщина, проте обставини змінились, і керівництво доручило цю справу мені. Для певності називаю пароль: Дахау! Вольф Тегарт…

Андрій обм'як, напруження спало. Про цей пароль вони домовлялися з генералом Семенякою.

— У Вольфа двоє синів і дочка Марта… — обертаючись, прошепотів Андрій. — Як вам удалося так підійти, що я не почув?

— Професія зобов'язує, — сяйнув посмішкою майор. — Тримайте цю запальничку…

— Я не палю.

— У ній вмонтовано радіомаяк. У разі чого повернете це коліщатко у зворотному напрямку. А зараз зникаю. Хай щастить… І пам'ятайте: ми поруч, — стиснув лікоть і зник. Наче розтанув.

Розхвилювався. Серце ніби хто взяв у теплі долоні. «Не забули, товаришу генерал. Спасибі».

— Куди це ви поділися? — зустрів Андрія запитанням дідок. У щілинках загострилися збляклі очиці.

— До вітру ходив… — кинув через плече і почав готуватися снідати: дістав хліб, цибулину, шмат сала.

— Сідайте краще до мого клумака, друже. Я тільки-но з дому. Свіженьке все. Може, молочка по півдеці? — Мирон дістав пляшку каламутної рідини.

— Не п'ю, — відказав Андрій, проте до Миронового клумачка присів. Не варто було показувати, що в душі його до цих людей визріла неприязнь.

Дідок, певне, відчувши зміну в настрої Андрія, швиденько перехилив чарку, загриз цибулиною, раз-другий хукнув у кулак і почав прощатися:

— Залишайтеся здорові, панцю коханий. Хай береже вас бог і тебе, Миронцю, теж. Бувайте… — вхопив ціпка і подався геть. Андрієві наче розвиднилось, коли дід пішов.

— Ви їжте, — щиро запрошував Мироп. — Дорога у нас неблизька, а на вас уже чекають. Приходили, питали про вас.

— Це добре, що питали. Принаймні є певність, що доведете живого, а то ваш дідок за мою голову вже збирався викупити собі прощення у совітів.

Мирон глипнув наляканими очима й закляк, не знаючи, що на те відповісти. Звідки міг довідатися про їхню розмову з дідом? Зрештою, коли трохи оговтався, сказав:

— Ви на нього, друже, зла не тримайте. То чоловік покручений, за ним гріха та гріха. Спершу, як ще в Польщі жив, потрапив до Майданека. Там, рятуючись, став капом, ну тим, як його, одним словом, гицлем… Потім, кажуть, людей стріляв… Жінка його, нам родичкою доводилася, повісилась, як довідалася про те, скількох він постріляв. Але бог карає до кінця — синів його побито. У Берези були. Про останнього він ще й не знає…

Більше про діда вони не говорили. Поснідали й рушили в путь. Надвечір, коли вже сонце геть скотилося до небокраю, глухий, неходжений ліс раптово урвався, і перед ними розстелився луг, а далі — величеньке село. Лугом текла в'юнка річечка, через неї брела, повертаючись з паші, череда. Вони наздогнали пастушка, запитали, чи тихо в селі, й разом з чередою ввійшли на сільську вулицю. Потім проскочили у глухий завулок, а далі городами дістались до хати. Хазяйка, гостроока вгодована молодичка, сказала, що підберезовики (так вона називала людей Берези) по обіді чекали когось, а оце пішли, залишивши гречаної муки на млинці. При тому вона так виразно поглянула на Андрія, що сумніву не лишилося — гречаники будуть смачні. Мирон одвів Андрія набік і так, щоб не чула господиня, сказав, що ті підберезовики йому, Андрієві, ні до чого, за ним прийде лісник.

— Ви зачекайте трохи, він буде… Спитає, як звуть, кажіть: Мирон. Поправлятиме, не погоджуйтесь… А вже як назве вас Максимом, ото й буде кінець пароля. Залишайтесь, тут безпечно і молодичка файна, а я мушу вертати назад. Хай вам щастить…

Хазяйка приготувала Андрієві вмитися, подала чистого рушника й заходилася пекти млинці. Андрій підійшов до люстра зачесатися, поглянув на себе і не впізнав. На нього дивився зморений, рано посивілий чоловік. На обличчі з'явилися рівчаки зморщок, ніс загострився, в сірих очах зіниці, мов грудочки льоду. За час, що йшов по лінії зв'язку, відросла борода.

— А ось і гречаники… — господиня прошурхотіла повз нього спідницями. — Стомилися, бачу. Вам би день-другий залишитись у нас та відіспатися… Тут безпечно.

— Я б з дорогою душею, так… — Андрій розвів руками. — Самі знаєте.

— Та знаю, проте… — у голосі, в жестах господині проступало таке жагуче бажання, що гостя кинуло в жар. А коли вона, накладаючи йому в полумисок млинців і поливаючи їх свіжою сметаною, ніби ненароком зачепила грудьми його плече, у голові в Андрія знялася хурделиця. Не знати, чим би воно й скінчилось, якби на той час не рипнули двері й до кімнати не зайшов кремезний чоловік, на сивій, коротко стриженій голові котрого був старий кашкет, з тих, які носили лісники ще за Польщі. Твердо глянув з-під кошлатих брів.

— Добрий вечір вам, Настуню, і вам, Іване…

— Мене Мироном звуть…

— Невже, а я думав Степаном.

— Що це ви, дядьку, вар'ята строїте. Яка я вам Настуня? — господиня таки по-справжньому обурилась. Але дядько примирливо посміхнувся і, трохи гугнявлячи, сказав:

— Ох, як гречаниками пахне…

— То сідайте та попоїжте. Та переспіть, як люди, а тоді вже…

— Тоді вже спати будемо, як волю здобудемо, — зітхнув лісник. — Ти ось що… Загорни нам з Максимом на дорогу гречаників…

— Дякую за гостину, — Андрій перехрестився на образи. — Йти, то йти.

Господиня взяла миску з млинцями, накрила її другою, загорнула в рушник. Лісник поклав гречаники у торбу, що висіла у нього при боці.

— Спасибі… Ми пішли, а ви теж не баріться… Швидше лягайте, бо цієї ночі тут у вас гості будуть.

— Хто? Підберезовики?

— Нема більше ні Берези, ні підберезовиків. Під Гутою всіх…

— Ой, лишенько, що ж тепер буде?

— Обшук буде… Шукатимуть в тих, в кого тут, у селі, сей день були.

— Боже правий, та вони ж і в мене були!

— А я про що? Лягайте спати та світло хутчій гасіть…

Лісник, а за ним Андрій вийшли з хати. Смеркалося. На небі висіялись зорі. Дядько свиснув — з темряви до нього кинувся пес, могутній сірий вовкодав. Хазяїн приппув його на повідець, і вони рушили городами на край села — туди, де зоряне пебо підрізала смужка чорного лісу.

Дощ не вщухав. Третю добу сипав і сипав із низького сірого неба на гілля дерев, на свіжий травневий лист, кущі ліщини і старе, торішнє картоплиння на некопаному городі. А навіщо його копати біля цієї, забутої богом і людьми лісничівки? Вони з дружиною скоро залишать це вогке, протрухле житло у якому їм довелося зимувати.

Воно, це житло, дісталося їм завдяки турботі давнього товариша Михайла Яцківа, що нині працює в Іванецькому лісництві. З дитинства з ним товаришували. Це вже потім, коли вчились у Золочеві, розійшлися їхні шляхи. Не пішов Михайло за націоналістами, не пішов і за іншими партіями, відійшов взагалі від політичного життя, оселився у лісі й жив відлюдно.

Ох, весна, весна… Клята виразка не дає спокою, круглий год потерпає через неї, але навесні найгірше крутить.

Леміш сидів біля столу, обв'язаний теплою хусткою, з грілкою на животі і, кривлячись од болю, дивився крізь маленьке, перехняблене віконце на змоклу під дощем пущу. Сум оповив душу. Важкі думи порізали його чоло зморшками. Щось довгенько до нього ніхто не приходив — ні драбанти, ні кур'єри… Де в чорта поділися бойовики? Власне, усю зиму за законами конспірації у лісничівку ніхто і не мав приходити. Це вже по весні навідались, і все ніби налагодилось — і зв'язки, і охорона, та раптом як одрізало. Нікого… І не так за себе непокоївся, як за дружину, котра зараз мовчки сиділа на ослінчику біля печі й, думаючи, що він того не бачить, тихо плакала. Вона так завше, нічого йому не каже, а сяде десь у куточку й плаче. Ті сльози печуть нестерпно. Що дав він їй, жінці, так жертовно відданій йому? Чи зробив щасливою, як обіцяв і сподівався в юності? Бачить бог…

За віконцем одноманітно шурхотів дощ, шаруділи між листям краплі, й у тих заколисуючих звуках чулися Лемішу голоси. Різні. Вони зринали, пронизавши роки, з благословенного, хоч і голодного, дитинства, чулися голоси юності — чарівливі, сповнені нездійсненних мрій. Він впізнавав у них друзів і ворогів, голоси батька й матері, противників у політичних дискусіях, жандармів із польської дифензиви і німецького абверу… Милостивий боже, коли б тільки його поплічники знали, про що зараз думає їхній грізний провідник Леміш, — немало б здивувалися. Бо думав він про крах ідей, яким служив, крах сподівань на перемогу у тім неправім ділі, якому присвятив життя. Адже народився не в панських хоромах, а в робітничій сім'ї. Ще в роки юності у Золочеві вони виступали проти буржуазної Польщі, яка поневолювала західні землі України. Був завзятим у тій підпільній борні, за що більше трьох років просидів у тюрмах, потім став нелегалом і виїхав до Кракова. Вже там стикнувся з фактами, які, м'яко кажучи, дивували. Співпраця націоналістів з націонал-соціалістами, тісні контакти верхівки проводу з абвером… Тупа, тваринна ненависть до совітів засліпила очі тим, хто стояв в організації біля керма. Вони все виправдовували тією ненавистю, навіть зраду власному народові, іменем і щастям якого жонглювали. Спливли в пам'яті вересневі дні тридцять дев'ятого. Львів зустрічав братів зі Сходу, зустрічав щирою радістю. Народні Збори вустами академіка Студинського[39] проголосили волю до возз'єднання… Возз'єднати українські землі в єдиній державі — то була споконвічна мрія кожного українця. У проводі ОУН тихцем скреготали зубами. Проте що могли протиставити? Адже червоне військо звільняло західні землі України від польської окупації, що тривала тут, завдяки Петлюрі, два десятки років, звільняло від поневолення й національного гніту, проти якого виступали і комуністи, і націоналісти…

Це вже потім, коли почалась насильницька суцільна колективізація, безпідставні масові репресії, коли людей, котрі були совістю народу, — Тараса Франка, того ж таки Студинського, та й багатьох помітних комуністів, що тільки-но вийшли з підпілля й взялися до активної праці, замельдувало НКВС, коли та хвиля арештів почала розкочуватись містами й селами, ОУН підняла свій голос… Тоді кожне слово, сказане проти совітів, лягало в добре розораний енкавеесівськими плугами грунт. Саме тоді націоналізм став сприйматися як альтернатива владі, що існувала тут уже близько півтора року. Страх перед «братніми» репресіями ятрив людські душі і за німецької влади. Хоч німців тут і не любили, проте багато хто дивився на них із надією. Все-таки європейська, цивілізована нація… А коли і німці показали зуби, розігнавши проголошений у Львові уряд, людям лишилося сподіватись на власну силу та ще на бога… Ні, хто б там що не казав, а совіти самі штовхнули західних українців в обійми нового порядку. Принаймні так було попервах, поки не розібрались люди, що для них готував Адольф Гітлер. Ідея повстання сколихнула народ, що споконвіку жив справедливим бажанням створити свою, українську державу.

І все-таки, куди поділися його бойовики? І лісника Михайла з радистом досі нема… Коли говорив з емісаром Лебедя, Туром, не знав, що той так поведеться, а якби знав, власними руками відірвав би голову Іуді! Це ж треба?! Не встиг вийти з хати, як уже збрехав! І то на весь світ ославив! Мюнхенські газети кричать про мандат, отриманий Лебедем від воюючої України, який нібито він, Леміш, підписав власною рукою. Ті покидьки по мюнхенах та нью-йорках тепер його іменем чинять підлу справу: викачують з калитки американського дядечка іудині срібняки, наживаються за рахунок нужденного сіроми-емігранта, що повірив їхнім брехням тільки тому, що на мандаті стоїть його ім'я. Господи, як він ненавидить отих проклятих яничарів… Ненавидить себе за те, що стільки років жив паскудною брехнею, яка тепер так гостро обертається проти нього. За кого вони там його мають? За пішака, якого можна совати куди завгодно на догоду купці безсоромних людців, що збіглися під крильце свого новітнього фюрера Миколи Лебедя. Прагнуть його, Леміша, руками повалити Бандеру, аби їм вільніше було дерти шкуру з симпатиків, перекидати до власної кишені щедрі датки спецслужб. Але заждіть, — так просто я вам не дамся. Ось хай прийде радист, я вам такого їжака підсуну — вік пам'ятатимете!

— Ти мене кликав?

Голос дружини примусив його здригнутися. Він не помітив, як промовив останню думку вголос.

— Ні, ні… То я так.

— Ти б, може, з'їв щось тепленьке?

— Не хочеться… Проте давай, треба кинути щось всередину. Мо', заніміє.

Вона підвелася, помацала горщика в печі, чи не захолола зварена з ночі вівсяна каша. Взяла полумисок, поклала туди кілька ложок каші, поставила перед ним на стіл.

— Чого ти плачеш? — спитав, не підводячи на неї очей.

— Я не плачу… щось так сумно, так важко на серці.

— Правду сказати, у мене теж… Мабуть, тому що дощ…

— Мабуть.

— Щось не йде ніхто… — він узяв ложку, поглянув на дружину. — Забули нас із тобою. Не сумуй, скоро перейдемо кудись в інше місце. Я сказав, щоб приготували пристойне житло, а то ми тут за зиму…

— А може, їх замельдували давно, а ми чекаємо?

— Коли їх… то вже й до нас скоро постукають.

Вона нічого не сказала, відійшла до печі й знову тихо заплакала.

— Ну, чого ти?

— Пробач… І не хочу плакать, а сльози…

— Доведеться, мабуть, мені самому поглянути, що там у них скоїлося, — сказав так, аби відвернути її від тих сліз, а вона не стрималась, заплакала вголос.

— Ти що? Куди тобі зараз із твоєю виразкою? Та згадай, хто ти! Вони прийдуть! Мусять прийти…

— Вже, бачу, не до гонору нам буде… Піду. Приготуй мені чисту сорочку…

Вона знала, що відмовляти його, коли вже щось надумав, марно. Відімкнула валізу, в якій зберігався весь їхній скарб, вийняла сорочку гуцульського шитва, розгладила долонями на столі. Праски в лісничівці не було, та коли б і була, то жару до неї можна було добути тільки вночі: удень топити не ризикували, аби дим з комина не привернув уваги якогось перехожого.

— Як мене довго не буде, ти у Кригів іди, до Михайла, лісника, переходь…

Дружина глянула на нього так, ніби прощалася навіки.

— Ну, чого ти… Все буде гаразд. Я швидко повернусь… Але як три дні мене не буде, йди до Михайла, він допоможе…

— Ой, Василечку, не ходи…

— Піду… Маю полагодити те, що розірвалося…

Василь Кук, він же Леміш, Медвідь, полковник Коваль, Юрко і ще бозна-хто, ходив по Кам'янці-Бузькій вільно, і ніхто не звертав на нього уваги. Головнокомандуючий воюючої України раптом збагнув, майже фізично відчув, що всі ті грізні титули і псевдо осипалися з нього, наче торішнє листя, і він лишився один, віч-на-віч із самим собою. Доля нагадала йому, що, як і всі люди, він може бути хворий, потребувати лікарської допомоги, простого домашнього затишку.

Була вечірня година недільного дня. Людям завтра знову ставати до праці — й вони поспішали на відпочинок. Спостерігав за ними і дивувався їхньому спокою, впевненості, а головне, миролюбності. Ніхто з них не збирався воювати за ті ідеї, які хтось десь виношує по закордонах, а сам він, підкоряючись законам конспірації, змушений і далі йти неправедними стежками. Зараз він шукав кінці розірваної організаційної мережі. Колись один з тих кінців пролягав через будинок дантиста Погрібного. Знайти його будинок було неважко, а от зайти до нього не наважувався. Кружляв навколо, пильнуючи, чи нема там якої пастки. Проте зовні ніяких ознак тривоги. Власне, все так і повинно було б виглядати, якби всередині чекали кадебісти. Довго нікого не було видно, але ось на подвір'я вийшла якась жінка. Придивився. Так і є: покоївка Погрібного. Поводиться ніби без напруги, щось порається по хазяйству. Цікаво, чи дома пан дантист?

Тільки подумав, аж ось і сам Погрібний показався з-за роту. Зайшов на подвір'я. Вже з ганку щось промовив до покоївки і причинив за собою двері. Насувалася ніч, і треба було її десь перебути. Рішуче перейшов вулицю.

— Перепрошую, пані. Мені до лікаря. Зуб мудрості…

Покоївка глипнула на нього спідлоба.

— Пан мав би знати, що нині лікар вдома не приймають. Ідіть до лікарні.

— Але ж насувається ніч…

— У лікарні є пункт швидкої допомоги. Ідіть туди. Там сьогодні чергує молодий лікар Юрко Медвідь.

— З ким це ти тут… — Погрібний визирнув у двері й, упізнавши гостя, зблід. — Прошу, пане, то… товаришу… Заходьте.

Уже в кімнаті, витираючи піт з чола, сказав:

— Ну, як це ви так необачно, пане провідник… Та вас же могли…

— Називай мене, як колись, Василем. Адже ми друзі з тобою, Славку.

— Що тебе привело? — тремтячими губами запитав лікар. — Чи варто так ризикувати? Та хіба не було когось… молодшого…

— Не було, Славку… Я лишився сам. Драбанти, боївка Граба — всі десь наче згинули. Досі нема і зв'язкових з Тернопільщини, з Ровенщини…

— До мене теж ніхто не приходив… Останнім був Тур… — Погрібний якось ще більш стривожено поглянув на гостя.

— Думаєш, він?..

— Все може бути, хай бог боронить.

— Він таки порядна свиня, той Тур, але приходив аж із Мюнхена.

— А може, його по дорозі перевербували?

— Ні, інакше навіщо було б совітам передавати на Мюнхен мандат для Лебедя? Це вже ніби не в їхніх інтересах. Га?

— Ой, не знаю, Василю, не знаю. Все так перемішалося, що вже й не добереш, хто де і де чий інтерес. Відходять від нас люди…

— Як то? — не дочекавшись запрошення, Кук сів у крісло.

— Вже не знаю, як і сказати, чим пояснити, але відходять. Ті, хто ще в минулому році йшов за нами, охоче допомагав, зараз тікають хто куди, аби лиш не бути з нами…

— Причина? — похмуро запитав Кук.

— Причин багато, а головне, зневірились люди. Та й совіти ніби не наступають на п'яти. Таку повели політику, що мужик усе більше в їхній бік поглядає… Амністії. Для тих, хто сам прийде, — прощення… А тут ще Сталін помер…

— Один помер, другий буде… Ви що, пояснити людям не можете? Ти ж колись референтом пропаганди був.

— Я, Василю, рота розкрити не можу… — По-перше, маю. дбати про лояльність, хоч про людське око, а по-друге, слухати не хотять, тікають, як чорт від ладану. Якось прийшов до мене лікувати зуб один тутешній дядько. Ну, почав я його розпитувати, як там на селі, як живеться людям. Так він глухим враз прикинувся. А потім уже, як мав вийти з кабінету, нахилився до мого вуха і каже: «Ви, паночку, обережніші будьте з тією оунівською пропагандою, а то нараз у халепу вскочите». А я ж йому, паскуднику, і півслова не промовив, тільки запитував. Ось як воно тепер. Він тебе наскрізь бачить, ти ще й слова не вимовив, а він уже попереджає, щоб не агітував його за ОУН.

— А як у Львові?

— Що саме?

— Організаційна мережа ціла?

— Як та шапка-бирка, що зверху дірка…

— А люди?

— Хто тебе цікавить? Запитуй, про кого знаю, скажу — Погрібний згадав, що до цього часу не скинув плаща, і вийшов. За якусь мить став на порозі, спитав: — Може, кави?

— Ні, чаю тепленького… Виразка діймає.

— Перепрошую, я зараз повернуся, лише скажу покоївці, щоб приготувала нам вечерю. Щось дієтичне і чаю…

Він вийшов, а Кук схилився на край столу і задавив у собі стогін. Увесь день був голодний, і виразка «розгулялася» так, що терпіти той біль уже було несила. Однак іще пекучіше боліла йому душа. Усе, про що довгими зимовими ночами думалось у занедбаній лісничівні, було з такою нищівною відвертістю тільки-но сказано йому Погрібним. І не побоявся, а ще восени так говорити навряд чи наважився б. А може, він усе те з чужого голосу співає? Може, саме зараз напучує покоївку, щоб, як подасть вечерю, непомітно вислизнула з дому і… А може, і того не треба. Виставить у вікно якийсь предмет, що для сусіда значитиме: є гості! І поки ми тут будемо вечеряти… Але ні, це вже ти сам себе страхаєш. Погрібний не побіжить, мабуть, і рада була б його душа в рай, та гріхи не пустять. Проте називати своїх людей у Львові йому не варто, як не варто і говорити, куди проляже твій шлях завтра вранці. А куди? Треба таки їхати до Львова і спробувати розшукати вірних людей, з їхньою допомогою, може, ще вдасться щось налагодити, відновити, позв'язувати розірвані кінці.

— Ось, прошу, трохи сиру, сметана, сухарі з білого хліба, їж, бо тобі таки зовсім зле. Ну, то хто тебе цікавить у Львові? — запитав, і собі сідаючи до столу, Погрібний.

Кук покуштував сир. Смачний, не кислий. Полив його сметаною і заходився їсти. Покоївка внесла чай і вийшла, а він усе не відповідав на запитання Погрібного. Нарешті сказав:

— Я до Львова не поїду. Небезпечно… У тебе заночую, а ранок покаже…

— Ночуй… А те, що їхати до Львова передумав, — правильно вчинив. Нещодавно я був там, заїздив у Любінь Великий і Золочів… Кругом арешти. Жодного знайомого не зустрів.

— Спиратися на старих знайомих… Те вже давно минуло. Треба заводити нових, серед молоді, серед східняків теж… — сказав, як міг, твердо.

— Я за те не відповідаю, Василю. У мене в організації інші функції.

— Які функції?! В якій організації?! — раптом закричав Леміш. Потім, ледве опанувавши собою, додав: — Нема в нас організації, Славку… І ніколи не було!

— Та ти що? І це ти таке говориш? Ти?!

— Я… Я, Славку, так говорю, бо ліпше за кого іншого знаю, що святе діло визволення народу з-під національного гніту потрапило до нечистих рук. Хіба ти не бачиш, що ми лише прикриваємося гаслами про волю і братерство, а самі ниці й немічні, бо ж своїми руками мордуємо його, той наш народ, бо кличемо на його бідну голову то польську шляхту, то німецького кайзера… Гітлера… Тепер уже чекаємо американців!..

— У тебе жар, Василю… Ти мариш!

— Можливо… — знесилено промовив Кук.

— Ідп лягай… Покоївка постелила в кабінеті. Ходімо, я зміряю тобі температуру. Друже, треба лікуватися. — Погрібний узяв Кука попідруч і повів до кімнати, що колись правила йому за приватний стоматологічний кабінет. Там у скляній шафі серед інструментів були ліки. Довго шукав потрібні, аби пригасити граничне збудження його гостя. Температура в Кука підскочила до сорока. Що з ним робити, Погрібний не знав, бо й сам був на межі психічного стресу. Від кого завгодно міг сподіватися почути таке, але щоб залізний Леміш… Зараз він справді був хворий на страшну хворобу душі, що латинською мовою, якою користується вся світова медицина, мала мудру багатослівну назву, а серед людей називалася просто: зневіра!

Погрібний поклав свого гостя у ліжко, дав випити якісь ліки і, пригасивши в кабінеті світло, тихенько вийшов. Коли серед ночі він вирішив перевідати хворого і зазирнув до кабінету, — постіль була прибрана, а Леміша і слід простиг.

Вранці він уже був у Золочеві, а до свого Красного дістався якраз на ту передобідню годину, коли на сільському цвинтарі старенький панотець Серафим почав молебень. Була радуниця, день поминання померлих. На могилках — багато людей, а з села все надходили. Ішли з кошиками, несли їстівне, маючи на меті, за давнім звичаєм, пом'янути рідних і близьких. Ті, хто були біля могил, уже розкладали на чистих рушниках і скатертинах хто що приніс: великодні крашанки, ковбасу, хліб, горілку. Молебень ішов своїм ходом. Панотець читав, помахуючи кадилом, псалтир, а люди діловито готувалися до трапези.

Василь Кук стояв осторонь брами, поза жебраками й каліками, що прийшли сюди за шматком хліба. За чим прийшов він? За яким подаяниям навідався до цвинтаря, де спочивають вічним сном його батьки? На душі було нестерпно гірко. Колись, ще хлопчиком, залишаючи рідне село, він мріяв повернутися сюди з перемогою. Якою і над ким, він тоді ще не знав, а пізніше, коли виріс, зрозумів, що прагнув довести батькові й матері, тим, хто його знав і пам'ятав, що він, Василь Кук, чогось вартий. Тепер те давно втратило для нього значення. В душі лишилося одне — повага до рідних і близьких людей.

Зараз він стояв, ховаючись од очей тих, чийого визнання прагнув усе своє життя, а вони проходили байдужі, не впізнаючи його, навіть не звертаючи уваги. Чого коштувало йому побороти в собі страх перед небезпекою і прийти сюди, аби вклонитися прахові батьків.

Молебень закінчився, і панотець Серафим вийшов з брами. Зупинився, широко перехрестив старців і калік, повернувся до цвинтаря й осінив наперсним хрестом живих і мертвих. На могилках починалася трапеза, і Кук розумів, що триватиме вона сьогодні довго, що доведеться чекати, поки люди не залишать цвинтар, а вже тоді він зможе підійти до рідних могил. У цей час, певне, його й помітив панотець, бо служка, що ніс псалтир, раптом прослизнув між старцями і став перед ним.

— Отець Серафим просять вас зайти до нього додому.

— Дякую… Зайду… А в якій справі?

— Не знаю… Вони не сказали.

Дочекавшись, поки панотець дійдуть до фари, що містилася поруч із старовинною сільською церквою, Кук повагом рушив слідом. За кілька хвилин він уже був на ганку.

— Заходьте швидше. Не слід вам стовбичити на очах у всього села, — сказав панотець крізь прочинені двері. Кук переступив поріг.

— І як ви наважились, сину мій?..

— День добрий, панотче… — замість відповіді привітався Василь Кук. Зняв шапку, перехрестився на образи, зайшов до вітальні. — Слава Ісусу!

— Сідайте… — запросив старий. — Що вас привело через стільки літ? Вас тут можуть упізнати.

— Хто вже мене тут пам'ятає… — сумовито відказав Кук.

— Коли я впізнав, то міг і хтось інший.

— Ви мене вчили, панотченьку…

— Гай-гай, коли це було.

— …То я знову прийшов до вас по науку. — Кук нахилився до попа, який сидів проти нього у кріслі, й, дивлячись просто в очі, запитав: — Що воно у світі діється? Ви, котрий вчили нас бути вірними Риму, подалися у православ'я…

— Після Львівського собору ми всі підписали зречення…

— Я про інших не питаю. Я шанував вас і вірив вам, як богові.

— Бога я не зрікався, — твердо відповів отець Серафим.

Щось промайнуло в його погляді від того панотця, якого Кук пам'ятав змалку. Переконаність у правоті своїй, бажання переконати і співбесідника у тому, в що беззастережно вірив сам. Він і раніше таким був. На відміну від інших учителів, що різками вганяли науку, а чи лінійкою по руках гострили пам'ять школярів, отець Серафим умів тихим словом досягати і того й другого, а головне вмів пробудити почуття власної гідності і любові до правди. За це його любили і пам'ять про нього несли через життя. Зараз це вже був старий чоловік, проте голос його звучав молодо.

— Бога не можна зріктися, коли він у твоїм серці… Віра тримається на потребі людей вірити. Бог єдиний… Він не є ні католиком, ні православним. Це вже ми, недостойні слуги його, ніяк не поділимо земної влади над душами людей. Клобук чи тіара, хіба те богові важливо? Важливо, щоб віруючі знаходили в нас, пастирів, водителів, що освітлюють вірний шлях у потемках душі людської. Тільки тоді вони прийдуть до церкви…

— Мудро говорите, панотче. Тільки ніяк я не позбудуся відчуття, що в тих ваших словах приховано зраду.

— Зраду? Кому? Римові? Унії? Чи вам?

— Греко-католицька церква підтримувала наш рух.

— Скажіть більше: в її лоні визріли всі ваші криваві злочини перед Україною і її народом.

— Ви так вважаєте? — Кука кинуло в піт. — Але ж митрополит Андрій…

— Покійний митрополит Андрій був мудрим пастирем, однак альтернативу мав хибну. Він прагнув покатоличити Схід, знищити православ'я і стати другим папою. Гординя не лише його привела до краху… Він опікувався справами вашої організації, плекав надію, що саме ви станете мечем у його руках і покараєте непокірних схизматів. Тільки тому його вірники по церквах і монастирях…

— Годі, отче! Ви говорите, як більшовик!

— Сину мій… я кажу правду.

— Кому потрібна ця ваша правда?! — Кук схопився на ноги.

— Вам, провіднику, вона потрібна більше, ніж будь-кому іншому. Ви сядьте… Я ж бачу, з чим ви прийшли… Самі кажете — по науку. Але вчити вас мені вже пізно. Може, і моя вина є в тому, що так склалася ваша доля… Всі ми грішні, і я не праведник.

Кук сперся рукою на стіл. Зблід од болю, що вогнем обпікав усе всередині. Поліз до кишені, дістав ліки.

— Дайте мені води…

— Прошу, прошу… — Піп налив з карафи у склянку. — Вам справді зле. Ви ляжте, я зараз… Виразка… Ох, ох. Сам нею мучуся. Досить понервувати…

Старий вийшов до передпокою. Вітальня була затишною, не те щоб аскетичною, але строгою. Стіл, стільці, канапа, образи під рушниками, шафа з книгами, поруч з нею — невеличкий письмовий стіл. Увагу Кука привернули корінці теологічних фоліантів, і раптом, наче хто батогом по очах, — Ленін!

— Ви полежте, сину мій, а я зігрію води для грілки і подбаю про обід. Паніматка моя позаторік померла, то мушу сам…

— Ніякого обіду не треба. Я зараз піду, — сказав, рвучко підводячись.

— Не гарячкуйте, пане Василю, дочекайтеся вечора… Я так думаю, що ви тут зараз один…

— А ви нівроку, гостре око маєте… З чого це ви взяли, що я один?

— Та надивився я на вашого брата… Надивився і тоді ще за Польщі, а потім при німцях. Та й зараз інколи трапляється. Разюча метаморфоза, знаєте, відбувається…

— З вами теж… Не чекав, що ви так збільшовичитесь, панотче, що вже відкрито виставлятимете Леніна. Чи, може, то лише про людське око?

— Кожен душпастир, коли він хоче знати, чим живе його паства, повинен цікавитись тим, чим вона переймається. А ви читали Леніна?

— Читав, читав! Проте комунізм — то не для мене. Захмарні мрії! Не вірю! Рівність, свобода, братерство… Де вони?! В реальному житті їх не було і не буде!

— Шкода… Адже ви як провідник якоюсь мірою теж душпастир і мали б знати, що віровчення, яке дав людям Ленін, реальніше християнського і чи найсправедливіше…

— Ви так вважаєте? Скоро ж ви поміняли собі бога!

— Ненависть, сину мій, поганий радник. Вона здатна заступити людині все, навіть світ сонця.

Кук дивився на стелю, бо не мав сили поглянути попові в очі. Така зараз ним опанувала ненависть — пекуча, всепоглинаюча. Здавалося, ще мить — і спалахне душа, згорить розум. Усе перед очима наче зрушило з місця: лампа над столом, стіни з образами, вишивані рушники на вікнах, шафа з книгами — все враз попливло, завалюючись на лівий бік, закрутилося так, ніби через попову вітальню проходила земна вісь. Заплющив очі, але коловерть не припинялася. «Ого, бідака, а тобі й справді зле…» — майнуло в скаламученому ненавистю мозкові. Голос панотця важко пробивався крізь ту каламуть, але він чув і розумів, про що говорив його перший учитель.

— Час, сину мій, не лише найліпший лікар усіх наших недуг, але й геніальний навчитель. Для того, хто не сліпий, хто прагне зрозуміти сенс життя, проникнути у таємницю своєї появи на світ і свого призначення у ньому, він подає мудрі поради. Хіба ви, провідники, не бачите, куди воно йде, у який бік історія відчиняє перед народом двері? Ви намагаєтеся силою загнати народ… Чуєте, цілий народ канчуками чи шмайсерами загнати у свою кошару, як овець. А люди нині того не хочуть. Інший настав час… Народ не може бути таким, яким хтось хоче його бачити, народ такий, який він є, зараз, сьогодні. Люди не вівці. І коли хто так думає, помиляється, жорстоко помиляється…

— Чому ж ви не вчили нас змалечку цієї премудрості?

— Господь вразумив на старості літ… Я ж кажу, що ваша вина і на мені каменем лежить.

— Ех, отче, отче… — болісно мовив, підводячись.

— Коби молодість знала, а старість могла, — скрушно хитав головою піп. Побачивши, що Кук підвівся, отець Серафим і собі схопився. — Все-таки йдете? Не варто… У мене вам безпечніше. А стемніє…

— Не певен, панотче, що у вас безпечніше… — Кук гірко посміхнувся. — Ви тут мені такого наговорили — боюсь… у нову свою віру і мене обернете. А мені туди стежка заказана. Мені вже своєю, до кінця. Бувайте, панотче.

— Хай береже вас бог… Святий боже, святий кріпкий, помилуй нас. — Піп провів Кука на ганок, простягнув руку. Та гість зробив вигляд, що не помітив того з дитинства знайомого жесту і не поцілував руки. Уже виходячи з хвіртки, озирнувся. Панотець Серафим, не криючись, стояв у дверях і ворушив губами, певне, творив молитву…

День вкотився у вечір. Сонячне коліща пострілювало крізь крони могутніх осокорів червоними стрілами призахідних променів. На цвинтарі уже нікого не було, тільки сторож ходив поміж могилами, визбируючи і кидаючи в кошик усе, що лишила по собі сп'яніла надвечір радуниця. Спочатку сам шукав могили батьків, проте скоро переконався, що то непроста справа. За ці двадцять з гаком років, поки не був тут, кладовище розрослося, й обійти його до ночі, мабуть, не вдасться, тому, хоч і не хотів того робити, а мусив звернутися до сторожа. Той, почувши прізвище Кук, глипнув спідлоба, а потім довго стояв, над чимось міркуючи. Було в цьому літньому чоловікові щось непевного. Маленькі, гострі очі заметушилися, забігали.

— А хто ви їм будете? Ким доводитесь?

— Хіба то для вас щось важить?

— Зрештою, нічого… Просто я знав старого Кука, то подумав, може… Вони все сина чекали, Василя…

Сторож більше ні про що не розпитував, показав могили і пішов, а у вухах Кука бриніли слова: «Вони все сина чекали, Василя…» Не дочекалися. І жили без нього, й померли в самотині. Іще за німців, як їхав на завдання проводу в східні області, заскочив перевідати. Мати лежали вже другий рік, не піднімаючись з ліжка, а старий метушився, незграбно, як всі чоловіки, пораючись біля печі… і крадькома змахував сльозу. Мати не плакала. Дивилася на свого Василечка сповненими невимовної туги очима, і той погляд пропікав йому серце наскрізь. То була його остання зустріч з батьками. Він не знав навіть, коли і як померли.

Душу обпікав сором, і не лише тому, що в ім'я, як йому тоді здавалося, високої ідеї кинув немічних батьків, а головне тому, що ідея та і все життя виявились оманою. З чим зараз прийшов до цих святих могил? Захотілося сповіді? Потягло вклонитися прахові найдорожчих у світі людей, які, може, єдині приймали тебе, сина, таким, як ти є, бо був їхньою першою й останньою любов'ю. Ти народився з їхнього чистого кохання, а чим заплатив? Байдужістю, неувагою до їхнього життя. Саме з того народжувались материнське горе і скупа батькова сльоза. Тепер ти приповз покаятися. Запізніле й нікому не потрібне каяття…

Десь наче рипнули двері. Озирнувся і побачив сторожа. Той, причинивши хвіртку, може, трохи швидше, ніж годилося б для його віку, поспішав од брами у напрямку села. «Ач, уже побіг! — майнуло в голові. — Цікаво, скільки йому за мене заплатять? Коли каже, що знав батька, то, певне, і мене впізнав, адже ми з татом як викапані… Треба, поки не пізно, і собі забиратися звідси геть». Однак замість того присів на огорожу (хто її тільки поставив біля занедбаних могил), нахилився, взяв жменю піску, потримав у руці, пересипав з долоні на долоню… «Отак і все твоє життя, як пісок… крізь пальці…»

Розділ шостий DIXI

Генерал Керк прибув до Парижа інкогніто. Керувався саме міркуваннями конспірації, коли, одягнувши потертий костюм і перекинувши через плече японський габардиновий плащ, подався на Гауптбангоф за квитком. У поїзді не скліпив очей і вранці почувався вкрай розбитим і знесиленим. Роки, роки… Як непомітно підкрадається старість. Незначна, але промовиста деталь — розучився спати у поїзді. Досить зміни ритму в гуркоті коліс, скреготу на стрілках, навального лету зустрічного поїзда — і сон біжіть геть, немов сполоханий пес. На привокзальній площі сів у старенькій «пежо» і наказав таксистові відвезти його в аеропорт Орлі.

Керка не цікавила чарівність ранкового Парижа, що пропливав за вікном машини…. Маленькі, затишні кафе, що, як і за часів Мопассана, виставляють свої мармурові столики просто на тротуар, традиційні чорні берети і красномовні погляди дівчат над плетеними кошиками з весняними квітами — все, що мало б бути предметом замилування, зараз дратувало. Зрештою, яке йому до всього того діло? Ось уже кілька діб він мучиться, не знаючи, як повестися в ситуації, що, мов ковбойське ласо бичка, спіймала його. А попервах усе ніби складалося на добре: «ХАМАГ» почала давати продукцію, попит на штучні алмази виявився шаленим. Гроші рікою потекли і на його власний рахунок. Великі гроші, про які він ще вчора і мріяти не міг. Саме тоді й виник, наче вельзевул з пекла, Гуго із своєю дикою ідеєю командити. У молодого Глевіца голова напхана авантюрами. Ну, молодого ще можна зрозуміти, а як він, сивий, смалений вовк, міг підтримати його маячню та ще й узяти на себе дублюючу операцію і наказати Пат приладнати міну під «фольксваген» Ганса Грумкаселя? Що могло штовхнути на це? Тільки зажерливість! Операція ніби була простою, як ковток води. Провал здавався неможливим. Зате в разі успіху він, Джіммі Керк, ставав мільйонером, рівнявся з тим гончаком Хемфрі. Тоді вже ніхто не насмілився б топтатися на його честолюбстві. Честолюбство! Ось причина!

Власне, не все ще втрачено — Торнау більше не стоїть на дорозі до мільйонів. Лишилися формальності: ввести у право спадку його законну дружину, Гізелу фон Глевіц. Як тільки це станеться, Гуго отримає право розпорядника спадщини, стане генеральним директором «ХАМАГ» і почне платити по векселях. Обіцяний мільйон уже, здавалося, відтягував кишеню. І все було б гаразд, коли б… Ох, це прокляте «коли б»! Та хто міг передбачити, що в цю історію раптом втрутиться Тед?! У нього склалося таке враження, ніби у добре налагоджену електронну систему хтось жбурнув каменюкою.

З Монако Патриція повернулася у цілковитому розпачі.

Раніше вона ніколи не впадала в паніку, але раніше вона не була під впливом Теда. «Тедді все знає і погрожує заявити в поліцію!» Спробував було поговорити з тим диким правдолюбом, та де там! «Я не бажаю мати справу з убивцями!» — відрубав, і все. Тепер він тримає за горло їх усіх: Патрицію (їй не уникнути електричного стільця), Гуго фон Глевіца (йому не бачити крісла генерального директора) і йому, Джіммі Керку, не бачити обіцяного мільйона, як власного вуха.

До того ж розголос цієї справи для нього означає ще й крах кар'єри, відставка без пенсійного утримання і повне усунення від справ «ХАМАГ», а отже, і від її прибутків. Фірму проковтнуть брати Стінеси. Недарма навколо неї крутиться цей нудотно-солодкий їхній агент Кебот Єнсен. Відставка давно висіла над головою, наче ніж гільйотини. Він був приречений відтоді, як помер його кумир, президент Рузвельт. Даллеси, Хемфрі й інші гралися з ним, як коти з мишею. Він вивертався, виставляв, як щит, операції, котрі ніхто, крім нього, не зміг би провернути. Крайніченко… Тривалий час він ставив на нього, як на козирну карту, але тепер, здається, та карта буде битою, і не ким-небудь, а самим Крайніченком. Цього передбачити він ніяк не міг. Тепер доводиться визнати, хоч перед самим собою, — психологічний експеримент не вдався.

В Орлі, переконавшись, що до приземлення літака з Нью-Йорка ще є час, він купив свіжих газет і, вмостившись у зручному кріслі в залі чекання, розгорнув «Парі-матч»! В око впала велика стаття під сенсаційним заголовком:

Дістав окуляри, заходився читати.

Ось воно де вилізло. Хто ж це пише? Зепп Плісейс… Не інакше — псевдонім. Але ні, десь уже зустрічалося не ім'я… Інвентаризаційні акти… Так, Крайніченко називав Плісейса на другому сеансі «Зомбі». Виходить, він устиг передати їх, а мені сказав… Ні, такого бути не може. Препарат Глевіца спрацьовує бездоганно. Тед… Знову все замикається на ньому. Ні, тепер йому доведеться розповісти усе до кінця…

Керк знову заглибився в читання.

«Я виверну його навиворіт, але він скаже, хто такий Плісейс…»

З гучномовців долинув голос диктора, який сповіщав про те, що в аеропорту Орлі приземлився літак компанії «Айр-Амерікен» з Нью-Йорка. Це був той літак, яким мав прилетіти Гуго фон Глевіц. Гуго, крім клопотів у справах фірми, повинен був за його, Керка, дорученням відвідати свого батька і взяти у нього ампули для операції «Зомбі». «Досить зробити ін'єкцію цього препарату — і ваш об'єкт…» Так, він розповість усе, що приховував від мене, — про планшет Кьоніга і про Зеппа Плісейса, викладе все, що йому відомо про участь Патриції в теракті проти Торнау.

Генерал згорнув газету і поклав її до кишені. «Треба буде ще раз уважно вчитатися, спробувати розгледіти, що там між рядками». Гуго він побачив здалеку. Той спускався трапом, весело посміхаючись. Вигляд мав бадьорий, респектабельний, на всі сто відсотків — американський. На ньому був модний, від Семюеля, костюм, м'який з широкими крисами кагелюх, до руки прикута елегантним ланцюжком жовта шкіряна валізка.

— О, це ви, генерале? А я вас і не впізнав одразу… Когось зустрічаєте?

— Вас…

— Мене? О-о… Як це зворушливо… — Гуго обійняв генерала за плечі й так, щоб ніхто не почув, запитав: — Щось трапилось?

— Загострилося… Бунтує Тед.

— Ну, цього ми швидко заспокоїмо. Я привіз вам вітання від мого старого. Знаєте, він там непогано влаштувався… Про вас згадує з вдячністю. Передав невеличкий презент з докладною інструкцією… — Гуго показав на прикуту до руки валізку. — Тут для вас лист від Стінеса-старшого.

— Ви бачилися з містером Стінесом?

— Так. Він приймав мене як принца алмазного королівства і благословив на царювання. А вас, мій любий генерале, ми просимо взяти на себе клопоти по створенню філіалу розвідки нашої корпорації в Європі. «ХАМАГ» пропонує вам посаду директора-розпорядника. Все залишається, як домовлялися, любий генерале. Не сьогодні-завтра ви матимете свій мільйон. А далі все залежатиме від вас… Усі справи віднині наша фірма вестиме через банкірський дім Абса. Це значить, що нас не лише визнали, а й відкривають шлагбаум. Любий генерале, нам треба набирати швидкість…

Керк слухав Гуго, проте райдужні перспективи, які малював його новий бос, не стерли тривоги, не розвіяли щемливого передчуття біди.

Повернувшись до Мюнхена, Керк знайшов Патрицію в розпачі.

— З Тедом біда! Не встає, не їсть…

— Захворів, чи що?

— Вимагає, щоб я пішла до поліції й сама все розказала! Він вважає нас убивцями! І тебе, й мене, і…

— Дурниці, сьогодні ми вставимо йому клепку. Гуго був в Америці й привіз… Ось візьми…

— Тільки не це! — скрикнула Патриція, відсовуючи від себе капсулу, покладену на стіл Керком.

— Чого злякалася? Це не отрута, а справді снотворне. Коли він засне, ми зробимо йому ін'єкцію… Глевіц-старший удосконалив свій препарат. Тепер він діє бездоганно.

— Ти цього не зробиш!

— А хто мені заборонить?

— Я!

— Думай, що говориш! Згадай, перед ким стоїш!

— Якщо ти піднімеш на нього руку, я піду в поліцію і викладу все!

— Ти що, несповна розуму?! Хто він тобі?

— Він справжній, а ми покидьки! Я кохаю його! Кохаю.

— Годі! Про твоє кохання я вже чув! Але тут йдетьс не про кохання, а про життя! Твоє, моє і ще чиєсь…

— Це все твій Гуго! Він купив тебе! А ти…

— А я як усі! Продаю свою працю, і тільки! Хто винен що в нас з тобою така праця…

— Неправда, ти продав йому совість.

— Сьогодні, моя люба, совість — товар, як і все інше; За неї теж платять… Не впізнаю тебе! Що сталося? Ти говориш, як Тед. Тебе треба рятувати від нього! Слухай, Гуго шукає секретаря. Як ти дивишся на таку перспективу? Можеш не відповідати зразу… Глевіц платитиме втричі більше, до того ж він не жонатий. Я казав йому про тебе — він не від того, щоб…

— І тут Тед правий. Ти знову торгуєш мною… Тобі треба мати біля Гуго інформатора, і ти… коли стане потреба, моїми руками усунеш з дороги і його!

— Вгамуйся! Я сам переходжу на роботу до фірми. Очолю відділ промислової розвідки, посяду місце директора-розпорядника, і ми знову працюватимемо разом… А стосовно Теда… Ну, певне, прийшов час сказати тобі про нього більше, ніж ти знаєш. Ось уже кілька років я проводжу над ним не лише психологічний, а й науковий експеримент. Це вже буде третій сеанс… Ми даємо йому добру порцію снотворного, а потім упорскуємо препарат професора фон Глевіца — і він розказує все, що нам треба. Сьогодні ми підемо далі, в момент дії препарату ми навіємо йому потрібні нам думки. Потім він матиме їх за свої. Забуде все, що знає про нас, і ніколи вже не зможе посадити тебе на електричний стілець. Він кохатиме тебе, як Ромео Джульетту! Я накажу йому — і він так зробить, бо він уже не людина, а зомбі…

Патриція ледве стримувала сльози. Підвелась і, похитуючись, рушила до дверей.

— Ти куди?. — схопився і собі Керк.

— До нього… Він не їсть уже три доби…

— Гляди мені, щоб без витівок! Ти мене знаєш, я не вупинюся…

— Тепер я тебе знаю, — Патриція озирнулась у дверях. — Ти диявол!

Вона вийшла, а генерал Керк іще довго сидів і думав, як могло статися, що за клопотами недогледів, коли його завжди така слухняна Пат прийняла іншу віру. І Тед, і Патриція гирями висять на ньому, не дають рушити з Гуго у заманливу подорож до земного раю, яким йому ввижалося майбутнє. Він уже знав, що настав час рубати кінці, проте як це зробити чисто, щоб не зашкодити ні собі, ні Гуго, не мав найменшого уявлення. Та був певен, що рішення прийде, його підкаже саме життя.

Федір Крайніченко третю добу не виходив з кімнати, не говорив з Патрицією і не приймав їжі. Жорстокий біль у серці не вщухав відтоді, як зрозумів, що мовчання робить і його причетним до вбивства Хорста Торнау і його нареченої. З газет, які зараз були розкидані по всій кімнаті, на нього дивилися ті двоє. Вони не були його друзями, за якими вболівав би, як за близькими людьми. Його приголомшило те, з якою холодною професійністю, більше того — буденністю, вчинила це вбивство Патриція. Все, що зветься людяністю, вона називає «сонливою мерехлюндією». «Я виконала наказ. Сьогодні наказали мені, а завтра накажуть тобі! Розмови про гуманність — не для нас!» Але ж це звичайний фашизм! Той самий, проти якого він боровся на фронті, а потім в Моосбурзі й Дахау. Упокоритися тому він ніяк не міг. Думаючи над становищем, в якому опинився, над альтернативою, яку сам собі обрав за спосіб боротьби, все більше утверджувався на думці, що його вдача й моральні засади не сумісні з тими, які панують тут, у так званому вільному світі. Трагічність полягала в тому, що кожна поступка, якої вимагало втаємничення у справжню мету його перебування в середовищі керків і бандер, крок за кроком одбирала у нього частку душевних сил, так потрібних для спротиву саме цьому середовищу.

Особливо гостро відчував, як залишають його фізичні сили. Лікарі кажуть: зморене серце. Напевне, так воно й є, але він переконаний, що є ще якийсь хробак. Його таємно запустили в душу, він гризе мозок, підточує волю. Зідки ці картини про підвали, в яких його мордують? Звідки цей голос людини, що ховається в темряві й наказує, наказує? Звідки страшний біль, що розколює череп при кожній згадці про це? Але голос! Голос такий знайомий… Здається, от-от пригадає, кому він належить.

— Ти не спиш, Тедді? — спитала Патриція, тихенько прочиняючи двері.

Він не відповів. Лежав, дивився у стелю й мовчав. Патриція несміливо присіла на бильце крісла, що стояло поруч з канапою, і довго дивилася на свого Тедді, ніби шукала зримих ознак того страшного слова «зомбі». В те, про що говорив генерал, не хотілося вірити. Керк часто вдавався до брехні, коли йому треба було переконати її в чомусь уже дуже неприйнятному навіть для її невисоких моральних засад.

— Тедді, я замовлю щось поїсти… Чого б тобі хотілося? Ти так змарнів…

Він заплющив очі, притулив до вуха невеличкого приймача й ніби потонув у звуках мелодійної української пісні. Що їй було робити, як достукатися до йою душі?

— Тедді, я розумію, ти маєш усі підстави зневажати мене, але знай — я згодилася поїхати до Монако тільки тому, що сподівалась: біля моря тобі буде легше. Це правда, Керк говорив мені, щоб ми доглянули там за бароном… Але ні про що інше мови не було. Це вже потім Грумкасель привіз ту коробку і наказ від Керка… Але, повір, смерть Торнау не на моїй совісті. Він все одно був приречений! Він заважав компаньйону, а головне, не влаштовував Стінесів… Йому зіпсував репутацію процес, де його судили як фальшивомонетника. Тоді Дітц, і Кьоніг…

Крайніченко розплющив очі й так погляпув на Патрицію, що вона замовкла. Зрозуміла — не про це їй треба зараз говорити. Коли вже хоче якось виправдатись, то повинна сказати йому…

— Тедді, ти знаєш про… зомбі?

Приймач замовк. Урвалась чарівлива мелодія пісні. Федір схопився і сів на дивані.

— Я не знала! Присягаюсь, я вперше почула… Він сказав, що перетворив тебе на зомбі-агента! Не дивись на мене так, я не винна!

Патриція заридала вголос. Він схопив її за плечі, торсонув і закричав просто в обличчя:

— Говори! Говори, що це таке?!

— Спочатку снотворне, а потім велика… смертельна доза препарату. Це вбиває волю — і ти розказуєш Керкові про все, що його цікавить. Гуго привіз з Америки новий, ще сильніший препарат… Це вже буде третій сеанс, Тедді! Це смерть! А я не хочу, щоб ти вмирав… Я кохаю тебе! Нехай моє кохання покручене й дике, але я кохаю… — Вона обвила його шию руками, але він відштовхнув її від себе, ян щось бридке, неприємне.

Зненацька до кімнати ввійшли Керк і Дайн — Рябчук. Генерал зиркнув на Патрицію й показав їй на двері:

— Вийди, нам треба поговорити з ним!

Знітилась і ніби враз постаріла. Хотіла щось сказати, але Керк ухопив за плечі й випхав із кімнати. Дайн зачинив двері на ключ. Тільки тепер Федір помітив у його руці невеличку валізку, дуже схожу на ту, якою користувався доктор Гельмут Шольтен.

— Сідайте, майоре, погозоримо.

— Нема про що нам говорити. Ви мерзотник — без серця і совісті. Про що може говорити бандит, котрий прийшов забрати у людини життя?

— Помиляєтесь…

— Ні, цього разу помиляєтесь ви. — Федір дивився на Керка, проте бачив, що Дайн заходить до нього ззаду. — Вам здавалося, що варто поманити мене звабами вільного світу — і я кину вам під ноги і честь, і совість, і Вітчизну. А коли зрозуміли, що зі мною так не вийде, вирішили перетворити на зомбі-агента, на слухняного яничара, щоб моїми руками творити зло. Тепер я знаю, чий голос вчувається мені в часи пекельної муки, коли ви впорскуєте мені…

— Усе! Все розказала, сучка! — заревів Керк і кинувся на Крайніченка. Тієї ж миті Дайн напав на Федора ззаду. Вони повалили його на канапу і почали душити.

— Заломлюй руку!

Різкий біль у плечі вичавив стогін. На якусь мить Дайн втратив рівновагу, і цього було досить. Федір вивернувся і ногами щосили вдарив його в груди. Той перекинув журнальний столик, перелетів через кімнату і врізався потилицею у дубову шафу. Керк смикав пістолет, але чи перехлеснуло помочі, а чи за щось він там зачепився, бо генерал ніяк не міг видобути зброю і відступав, задкуючи до дверей. Лють до цього ненависного чоловіка, що спричинився до всіх його бід, потроїла Федорові сили. Він кинувся на Керка й ударом у щелепу збив з ніг. Проте і сам не встояв. Вони покотилися по підлозі. Тим часом отямився Дайн. Схопив із тумбочки бронзове погруддя Наполеона і, розмахуючи ним, наче сокирою, посунув на Федора. Крайніченко саме намагався вивернути з руки Керка пістолет. Йому бракувало сили. Генерал лівою рукою вперся в його підборіддя і відігнув голову набік. Ще мить — і бронзовий імператор гострим краєм капелюха розрубав би йому череп. Та зненацька гримнув постріл. Дайн — Рябчук навіть не зойкнув. Бронзове погруддя боляче вдарило по ногах і скотилося на підлогу, поруч з ним упав мертвим хазяїн «Сен-Готарда». Керк, певно, погано тримав пістолет, бо пострілом його вирвало з рук і кинуло аж під двері. Далі Федір і Керк боролися, перекочуючись по підлозі. Однак Федір втрачав сили. Руки тремтіли. Серце пекло немилосердно. Боявся, що саме воно підведе, не витримає. Нараз невідь-як в його руці опинилася скинута з журнального столика важка кришталева попільниця. Замахнувся і що було сили вдарив нею Керка по голові. Той зойкнув, руки, що стискали Федорове горло, обм'якли.

В очах у Крайніченка пливли кола. Щоб хоч якось прийти до тями, дотягся до вікна, відчинив його. Свіже повітря трохи освіжило. Але тут почув, що у двері стукають.

— Тедді! Тедді!

Це голос Патриції, проте там з нею якісь чоловіки перемовляються.

— Відчиніть! Поліція! Мілітарі поліс!

Ні, він не мав наміру зустрічатися з військовою поліцією. Він спробує віддати себе до рук будь-якої іншої. Визирнув із вікна. Залізна ринва була недалеко. До неї можна було дотягтися рукою, якщо стати на карниз за вікном. «Уже якось він був скористався нею. Щоправда, тоді кімната, з вікна якої він виліз, була на три поверхи нижче. Та міркувати ніколи. У двері гатили з такою силою, що вони, вдавалось, ось-ось вилетять геть. Крайніченко сів на підвіконня і перекинув за вікно ноги… Він ще стояв, тримаючись за ринву, коли до кімнати вдерлися поліцаї у білих касках. Гупаючи кованими бутсами, вони забігали по кімнатах, захряпали дверима.

— Він був тут, — розпачливо вигукувала Патриція. — Тедді не винний, повірте…

— Де він?! — почувся знайомий голос.

«Невже Керк? Так і є, це його голос. Жаль, не добив гада!»

— Ось він! — вигукнув поліцай, висовуючись із вікна. — Біжіть у нижні поверхи! Блокуйте двір!

— Взяти живим!

«Знову цей ненависний голос. Ні, досить! Цього разу живим не дамся! Нема як жити, нема сили боротися, та є можливість умерти чесною смертю!..» Зціпив зуби і зробив крок у прірву…

Генерал Керк, стояв у кабінеті перед люстром і тримав на тім'ї пухир із льодом. «Хай йому біс! Що воно таке? Безглузда смерть Дайна і майор… Що ж я все-таки не розгледів у ньому? Крайніченко вискочив із гри дуже невчасно. До нього було стільки запитань, і всі вони лишилися без відповіді. От хоча б узяти публікацію в «Парі-матч», її автор прямо посилається на папери Кьоніга… Де вони? Які зумів передати їх тому Зеппу Плісейсу, коли з майора не спускали очей? Усе те сподівався з'ясувати під час сеансу…»

Думки генерала урвав телефонний дзвоник. Жіночий голос повідомив, що його, містера Керка, викликає Берн.

— Хелло, Джіммі! — почуїся у трубці хрип Хемфрі, — Як ти там, старий? Давненько не чув твого голосу.

— Нічого, бос… У мене все о'кей!

— Ти газети читаєш? — по довгій паузі спитав Хемфрі.

— Аякже… Якщо ти маєш на увазі «Парі-матч», то я прочитав її ще вчора.

— Мені прикро, але я мушу тобі… Повір, я щиро…

— Не шукай слів, Едварде… Я подаю у відставку. — Ну, навіщо ж так зразу. Я ще спробую…

— Не варто! Вибач, що так вийшло! О'кей, старий! Він поклав трубку, приніс її на важільці обома руками і, посміхаючись, промовив:

— Ну, от… Доля вже нагадує про себе. Отож, Джіммі, рубаємо кінці. Насамперед треба перевірити, що там в «Сен-Готарді». Мали викликати федеральну поліцію для фіксації…

Він набрав потрібний номер. Трубку довго ніхто не піднімав. Потім почувся розгублений жіночий голос.

— Це ви, фрау Сабіна?

— Я…

— Співчуваю вашому горю… Прийміть мої… І покличте до телефону…

— Не можу, — плаксиво мовила фрау Сабіна. — У нас поліція, але не та, а зовсім інша…

— Що ви белькочете? Яка інша? З вами говорить генерал Керк. Поясніть, що там у вас відбувається?!

— У нас Іптерпол… Вони всіх допитують і кажуть, щоб я поклала трубку. Я підкоряюся, містере Керк…

«От стара гуска, навіщо вона назвала моє ім'я. Але тепер все одно. Слід негайно їхати і самому всьому дати лад. Треба скористатися владою, поки у місті не знають про мою відставку».

Хвилин за двадцять він уже входив до готелю. У дверях його зупинив спортивного виду молодик. Посвідчення шефа баварського відділення Сі-ай-сі не справило на нього сподіваного враження. Ввічливо попросив зачекати. По телефону спитав у когось дозволу і лише після того пропустив, назвавши номер апартаментів, які займала Патриція. В кімнаті було повно людей. Він навіть не глянув на них. Його увагу привернули тіла майора і Дайна. Вони лежали на підлозі поряд. «Але чому Інтерпол, коли мала бути федеральна поліція? Хто викликав?»

— Панове, що тут відбувається?

— Йде слідство, — відказав пан з сигаретою в зубах.

— І що ви тут розслідуєте, комісаре?

— По всьому видно — вбивство…

Керк переступив з ноги на ногу, пожував губами.

— Чи можна вас на кілька слів?

Вони вийшли з кімнати і зупинилися біля вікна в кінці коридора.

— Слухаю вас, генерале, — промовив комісар Інтерполу, припалюючи погаслу сигарету.

— Шановний метре, — почав, як міг, ввічливо. — Ви заскочили на чуже поле. Тут грає моя команда.

— Я розслідую вбивство… Вбивство осіб, які мали відношення до друкування фальшивих банкнотів з матриць Бернгарда Крюгера, а це…

— Не заперечую, це ваші проблеми… Однак про те, що сталося тут, ніхто не повинен знати. Справу розслідуватиме Сі-ай-сі. Обидва — мої агенти. Жити їм чи вмерти — вирішую я! — Керк намагався збити комісара з тону, проте марно, той спокійно гнув своєї.

— Ви не дослухали, генерале, ми розслідуємо вбивство барона Торнау. Хорста Торнау… який був звинувачений у причетності до фальшування грошей ще судом третього рейху. З ним загинула його секретарка Юта Дайн, дочка господаря цього готелю, містера Дайна — Рябчука… Його труп лежить поруч з трупом містера Крайніченка, який кілька днів перед загибеллю барона проживав у Монте-Карло в одному з ним пансіонаті. Сьогодні вранці містер Крайніченко сповістив нас про те, що хоче зробити важливу заяву саме про фальшування фунтів і доларів з матриць Крюгера, піднятих із дна озера Топліц… Однак коли ми приїхали, він був уже мертвий… Чи не здається вам, що хтось замітає сліди?

— Ви думаєте, його вбили? Але ж він сам… Мені сказали, ніби сам…

— Так, сам. Медичний експерт засвідчив: на тілі загиблого — сліди насильства. Хоч очевидці твердять, що він сам кинувся з вікна… Логіка підказує версію… Оскільки містер Дайн проходить по справі Крюгера, а пан Крайніченко мав намір дати свідчення саме у цій справі, між ними могла виникнути сварка і… Як ви ставитесь до такої версії?

— Цілком вірогідно. Вони не мирили між собою. Ну, та вже розберемось… Зрештою, кожен вартий тієї смерті, яку заслужив у бога… Якщо, звичайно, з богом згодні наші спецслужби… Ха-ха… Дякую за інформацію, комісаре… Про все, що вдасться з'ясувати в ході розслідування, ми неодмінно повідомимо в Інтерпол. Решта — то наші внутрішні справи…

— Коли б так, генерале… Жінка, яка жила з містером Крайніченком у пансіонаті Бенедетті, зізналася в тому, що…

— Патриція?! Де вона?!

— Зараз вона дає свідчення… Твердить, що в кімнаті був третій… І цей третій — ви, генерале. Тож вам доведеться дещо пояснити слідству і в справі вбивства, а головне — дати відповідь на запитання, яким чином підняті вашою командою з дна озера Топліц матриці опинилися в руках фальшивомонетників?

Серед чорної непролазної пущі раптом вигулькнула невеличка, залита місячним сяйвом галявинка і на ній — старенька лісничівка, у віконці якої ледь блимало світло.

— Ото ще конспіратори, — сердито мовив лісник, прив'язуючи свого пса. — Вже й вікно забувають запнути.

— Та хто серед цих ведмежих гаврів угледить те вікно…

— Ви йдіть за мною, Максиме, а то ще який дурень зосліпу підстрелить.

Він тричі крикнув, як кричать у нічному лісі сови. Йрму не відповіли і, передчуваючи недобре, дядько Михайло (дорогою вони вже трохи зазнайомились з Андрієм) подався до. хатини. Коли увійшли, Андрій побачив заплакану жінку, Одягнена, вона сиділа на ліжку і тупо дивилася на руки.

— Де Василь?! — спитав у неї лісник.

— Це ви, пане Михайле… Добре, що ви прийшли… А я оце зібралася до вас і не знаю, йти чи не йти. Я його чекаю… Сказав, як за три дні не буде, щоб до вас ішла… Вже четверта ніч минає, а його нема. Що мені робити, пане Михайле? — затулила лице руками і тихо, болісно заплакала.

— Куди він пішов?

— Не знаю. Не сказав куди…

— Сам пішов чи…

— Сам. Ми чекали, але ніхто не приходив. — Вона перемогла сльози і підвелася з ліжка. — То мені як бути: іти з вами чи ще почекати тут?

— Почекайте ще трохи, він прийде. Я сам сюди навідаюсь… Ждіть. Василь прийде.

Витримав її погляд, проте більше нічого не сказав. Похмурий вийшов з хатини, відв'язав пса і мовчки рушив у пущу. Андрій ледве встигав за ним. З усього видно, лісник і сам не міг збагнути, куди подівся Леміш. Розпитувати було проти правил, і Андрій мовчки простував за дядьком. Йшли не більше години, зрештою зупинилися на пагорбі перепочити.

— Сідайте, Максиме, в ногах правди нема, — промовив лісник, важко опускаючись на пеньок.

Андрій прихилився до поваленої деревини, спостерігаючи за тим, як лісник, діставши кисет, набивав тютюном люльку, проте не запалив, а лише понюхав.

— Хотів я вас, чоловіче, про щось розпитати… Та нехай уже якось іншим разом.

— Питайте, може, того іншого разу у нас з вами і не буде…

Стояла тиха ніч, без вітру і шелесту.

Притоптуючії великим пальцем у люльці тютюн, дядько підвівся, став поруч з Андрієм.

— Ну, хай уже старі, їм ще шляхта залила за шкуру сала… Хай вони розігналися так, що й дотепер зупинитись не можуть. А ви чого у пекло лізете?

— Не розумію… Ви не з безпеки часом? — примружив око Андрій.

— Киньте, Максиме, чи як вас там… Ні до безпеки, ні до вашої ОУН я не належав і не належу. Я сам по собі…

— Так не буває.

— Чого ж не буває, коли є…

Лісник справляв враження щирої людини.

— Може, і є, та яке мені до того діло? У мене своє…

— От бачите, виходить, і ви сам по собі.

— Не зовсім так… Хіба мене одного лиха біда штовхнула, як ви кажете, в це пекло?

— То все-таки біда… — Лісник зашморгнув кисет. — Біда, кругом одна біда…

Помовчали, думаючи кожен про своє. Ця несподівана розмова змусила Андрія пильніше придивитись до дядька Михайла. Чоловік ніби щирий, проте хто може з певністю сказати, що за тією щирістю не приховується добре замаскована підступність?..

Дорогою кілька разів відпочивали і навіть передрімали трохи під копицею сіна, та все ж, коли ввечері підходили до лісового кордону, де мешкав Яцків, обоє відчували глибоку втому. Помітивши у вікні свого будинку світло, лісник зупинив Андрія.

— Мабуть, що жінка повернулась… Але чому так скоро? Доведеться вам трохи зачекати. — Він рушив до воріт, біля яких уже крутився пес. Не дочекавшись, поки надійде хазяїн, собака сперся передніми лапами на клямку і прочинив хвіртку.

Андрій присів за кущами. Враження останніх днів потонули за дрімотною пеленою втоми і відступили за межі реальності. На якусь мить сон навіть оволодів ним, проте спати йому зараз не можна було. Стрепенувся, струсонув головою, примусив себе перебрати в пам'яті все, що сталося з ним відтоді, як Кужіль вивів його на лінію зв'язку. Завдання, яке виконував зараз, вимагало аналізу кожної ситуації, кожного кроку. Від цього залежало життя. Щоправда, його має оберігати група забезпечення, але де вона, та група? Поступово з безлічі дріб'язкового, несуттєвого вирізнилось кілька питань, на які мав дати собі відповідь. Куди пішов Леміш? Де поділися його охоронці? Що за чоловік Михайло Яцків? Що криється за його прихильністю? Розумів, що відповідь дасть лише час, а поки що доводилось блукати у здогадках, вибудовувати часом без достатніх підстав логічні схеми, покладатися на інтуїцію.

Тим часом у будинку Михайла Яцківа відбувалися події, що з неймовірною швидкістю наближали відповідь на пекучі питання, якими переймався Андрій. Прочиняючи двері до власної хати, лісник аж ніяк не сподівався побачити в ній Леміша. Але це був саме він. Сидів біля столу і спокійно читав газету.

— Слава Йсу…

— Навіки, — відриваючись од читання, мовив Леміш. — Пробач, що без хазяїна у хату вліз… Я в тебе заночую. Не виженеш?

— Ночуй, ліжка не перележиш…

— Ну, як сходив?

— Та сходив…

— А де радист?

— У лісі, за воринням… Я до тебе на лісничівку заходив. Там твоя нервує, місця собі не знаходить… Казала, ти обіцяв за три дні повернутись…

— Притомився я… Дорога видалась нелегкою, та й хвороба… Так прикрутило, що… От і вирішив перепочити у тебе, бо завтра маю переходити на інший постій…

— То твоя справа.

— Ніхто з моїх до тебе не заходив?

— Може, й заходив хто, так мене ж не було.

— А що радист?

— Та ніби нічого хлопець, тільки…

— Що тільки?

— Інтелігентний дуже.

— Вони там усі інтелігентні, в тому Мюнхені. Поклич його сюди, — тоном наказу мовив до лісника, але схаменувся і додав: — Ти вже, Михаиле, вибач…

Лісник нічого не сказав, вийшов на ганок, потім за хвіртку. Коли з темряви виник Андрій, пошепки мовив:

— У мене Леміш. Йдіть до нього. Кличе.

Від несподіванки Андрій навіть трохи розгубився. Переступив поріг. У вітальні, за круглим столом, сидів похмурий чоловік і дивився на нього крізь щілини примружених очей.

— Слава Україні! — привітався Андрій і, побожно глипнувши на ікони, перехрестився.

— Слава…

Андрій відчував: очі Леміша ніби пропікали наскрізь.

— То це ви просто з Мюнхена?

— Не зовсім так, пане провідник.

— А як?

— Та вам, певне, відомо… Мій шеф Тур казав мені, що бачився з вами і розповів про нашу одіссею.

— Ваш шеф — велика свиня!

Андрій промовчав, а Леміш тим часом підвівся й рушив до нього.

— Ви передавали на Мюнхен мандат для Лебедя? — запитав грізно.

— Я… Наказали, я й передав…

— То, може, розкажете, про що в ньому йшлося?!

— А хіба ви… його не читали? Там стояв ваш підпис…

— Коли було передано мандат?

— Одразу ж як приземлилися…

— То це він приходив до мене підписати те, що вже було передано?!

— Певне, так… Першу телеграму передали просто з криївки, а другу — з дороги…

— От паскуди! Гендлярі! Яничари кляті! Я вам того не подарую! Такого їжака підсуну вам під сідницю, довіку не забудете! Моїми руками хотіли повалити Бандеру? Хотіли виставити мене на посміховисько перед усім світом?! Тепер сміятиметесь на кутні! — Леміш вивергав свій гнів важко, неначе жбурляв у супротивників камінними брилами. Андрій слухав його і не знав, як повестися, а тому мовчав. Гнів провідника потроху почав вщухати. Проте він вів далі:

— А бойовики? Драбанти?! Штабісти?! Де вони? Нема нікого…

Андрій ще ніколи де бачив такого трагічного виразу на обличчі людини. Так умирають живцем, коли втрачають останню надію, коли нема вже чим жити далі, нема на що сподіватись. В одну мить грізний провідник став старим і немічним. Посіріло, взялося зморшками обличчя, згасли, потонули у чорних проваллях очі. Гострий біль судоминою прокотився всім його тілом. Згорбився і з важким стогоном присів на край стільця.

— Тобі зле, Василю? — спитав, підходячи до нього, хазяїн. — Може, тобі дати чогось випити?

— Отрути… — простогнав Леміш. Його била пропасниця.

— У тебе жар… Ходімо, ляжеш.

Раптом Леміш зірвався з місця, відштовхнув хазяїна і кинувся до дверей.

— Ти куди? Василю, отямся!

Відповіддю був крик — надривний, нелюдський. Хряснули двері, й провідник зник. Вони вискочили за ним, але марно бігали, шукаючи його в лісі неподалік будинку. Між дерев і кущів загусли сутінки. Довелось вернутися на подвір'я і взяти з собою пса. Той одразу став на слід, проте наздогнали Леміша вони не скоро Куди він біг? Чого шукав, кидаючись то в один, то в другий бік, зрозуміти було важко. Гнав його пекельний вогонь, гнав, поки не догоріла свідомість. Знайшли непритомного в яру. Знову принесли до лісникової хати. Поклали у ліжко. Яцків приклав хворому до лоба рушник, змочений в оцті, проте тому не полегшало. Він то лежав спокійно, то знову зривався кудись бігти. Зрештою хозяїн прив'язав Леміша віжками до залізних билець ліжка.

— Ви, Максиме, посидьте біля нього, а я сходжу на село по лікаря. Тільки вже, доки не прийдемо, не розв'язуйте. Бачили, що з ним робилося. Зовсім зле чоловікові…

Андрій дочекався, поки дядько Михайло вийшов з двору і зник за темними ялицями. Треба було якось подати звістку групі забезпечення, котра мала йти його слідом, мала бути десь поряд. Згадав про радіомаяк, який йому передав на березі озера старший групи майор Супрун. Вийшов у сіни, дістав з кишені запальничку з вмонтованим у ній маяком, увімкнув і поставив на полицю, на видноті. Леміш лежав тихо, певне, свідомість ще не повернулася до нього. Зайшов до кімнати, поставив ближче до ліжка стільця і сів. Серце збуджено гупало, проте страху не відчував. Зараз він бажав лише одного, коли б швидше з'явився майор Супрун із своїми людьми. Тоді він вважатиме, що доручене завдання виконав.

На подвір'ї загавкав пес. «Мабуть, лісник повертається… Але чого собака так рветься з цепу?!!» Підійшов до вікна. За шибкою — ніч чорна, як у комині сажа. «Може, вже надійшла опергрупа, адже вони мають бути десь неподалік?» Хотів було вийти з кімнати і поглянути, що там надворі діється, але зустрівся з очима Леміша.

— Розв'яжіть…

Голос кволий, безбарвний. Андрій не рушив з місця.

— Ви чули, що я сказав? Розв'яжіть!

— Не веліли…

— Що! Це хто, Михайло не велів?! — Він смикнувся, крутнувся в'юном. — Де він?! Шляк би…

— Лежіть спокійно. Дядько Михайло за лікарем пішли…

— Розв'яжи! Я наказую тобі, чуєш?!

— Та не смикайтесь ви так, на бога прошу! Тихо будьте, вони зараз прийдуть. Лікар вас огляне, дасть ліки…

— Ти ще жалкуватимеш, що так зі мною…

— А як було треба? Як?! Коли ви мов навіженний по лісі бігали…

— Що зі мною було?

— Божевілля, та й годі… Ми вже думали, що й до тями не прийдете.

— Прийшов… — по паузі промовив Леміш. Обм'як, заплющив очі й уже тихо попросив: — Розв'язуй… Руки затерпли.

Андрій присів навпочіпки і заходився розв'язувати на ремінних віжках вузол, проте, смикаючись, Леміш так затягнув його, що годі було без ножа впоратись.

— Ото холера, нігті ламаються, а воно…

— А ти зубами, — порадив Леміш.

— Та, мабуть, ножем ліпше… Я зараз принесу… Андрій вискочив у сіни, причинив за собою двері. «Що робити? Звільнити? А як надійде Супрун? Леміш живим не дасться. Ні, вже краще хай лежить зв'язаний…» Пішов на кухню, довго гримів посудом, робив вигляд, що шукає ножа, а з кімнати доносились прокляття, якими Леміш супроводжував свої спроби звільнитись од віжок.

Надворі знову загавкав пес. Зло, тривожно, аж хрипів од люті. Андрій вискочив на ганок. Нікого. Ні місяця, ні зірок на небі. Тільки тисне землю важка чорна хмара та з усіх боків обступають лісникове обійстя високі ялиці. Десь тріснула гілка. Апдрій напружив слух, проте нічого більше не почув. Раптом прочинилася хвіртка, але на подвір'я ніхто не зайшов. Що б воно значило? Може, вітер? Але ні, там клямка. Втім, дядько Михайло міг кинути хвіртку незачиненою, адже поспішав чоловік. Хотів було підійти до хвіртки, та де там — пес мало не на груди скаче, аж слина летить. Повернув назад. Постояв на ганку. Знову все стихло. Тільки десь у лісі зітхає болісно сова. Лісник ніби кричав не так… Та й хіба один пароль на всі випадки? Зайшов у хату, і тут здалося — хтось заглядає у вікно. Підскочив до шибки — нікого. «Чортівня! Зі страху, чи що, все це тобі ввижається?»

Знову рипнула хвіртка. Вискочив на ганок. Хвіртка напівпрочинена, але пес чомусь кидався на паркан, за яким був невеличкий садок, що упирався в ліс. Між деревами саду ніби майнув хтось і зник за повіткою. На якусь мить там почулися кроки — і знову тихо. Хто б це міг бути? Хазяїну нема чого критися — у хвіртку ввійде… А може, то вже надійшли оперативники Супруна? Серце зайшлося радістю Хотілося гукнути, щоб не ховалися, а швидше поспішали до хати, що зв'язаний Леміш нездатний чинити опору. Проте вгамував хвилювання.

Тим часом на подвір'я зайшов Яцків і ще якийсь чоловік — у капелюсі та довгому брезентовому плащі. Андрій кинувся назустріч хазяїну, говорячи, може, трохи голосніше, ніж того вимагала відстань:

— Він там! Просився, щоб я його розв'язав!.. — Раптом побачив: у хвіртку чиясь рука просунула дивний пістолет і вистрілила у пса. Постріл тихий, наче з дитячої пукавки, а пес навіть не заскавучав — закрутився на місці й повалився набік. Далі на подвір'я заскочив якийсь військовий. Андрій навіть не встиг розгледіти його обличчя. Мелькнув перед очима капітанський погон. Його штовхнули обличчям до стіни. Поруч поставили лісника й лікаря. Всім трьом звеліли підняти догори руки. Оперативники шугали у них поза спинами, мов тіні. Та ось брязнуло і посипалось на підмурок скло з висадженого прикладом вікна.

— У хаті нікого! — крикнули зсередини. Капітан ухопив Андрія за барки:

— Де він?!

— Мав бути на ліжку… У кімнаті… Зв'язаний…

— Ти що, гратися зі мною надумав?!

Кулак відкинув голову назад, і Андрій боляче вдарився потилицею об муровану стіну. Зайшлося серце. «За віщо?!»

— Його там нема! — кричав йому просто в обличчя капітан. — Чув? Не-ма-а! Де він? Відповідай!

Андрій і сам не міг пояснити того, що сталося.

— Давай їх у машину! — наказав комусь капітан. Андрія турнули до хвіртки. Все, що відбувалося потім, він сприймав з дивним почуттям гіркоти і радості. Йому було приємно думати, що все це скоро скінчиться, минеться, як дурний сон. І водночас діймала прикрість: де подігся Леміш? Ще десять хвилин тому він лежав зв'язаний — і раптом зник? Як це сталося? Сам звільнитися не мав сили. Хтось йому допоміг… Але хто?

«На лісникову хату наскочили якісь не ті, не супрунові оперативники, бо й самого майора серед них нема. Вочевидь, цей капітан отримав сигнал не від мого радіомаяка, а з якихось інших джерел. Але з яких? По всьому видно, дядька Михайла з лікарем вони перехопили десь не далі воріт… Тоді де майор Супрун? Де його група забезпечення?»

Свою участь у операції, що так зненацька скрутилася на зле, він мав тримати в таємниці і від лісника, і від оперативників. Арешт, власне, нічим йому не загрожує. Досить назвати ім'я генерала Семеняки, і все владнається. Однак поспішати з тим не варто. Тут потрібна витримка. Генерал сам його знайде. Він знає, як вивести його з гри…

Всіх трьох їх запхали до критої машини і повезли. Лісник, котрий сидів поруч, шепнув на вухо: «Добре зробили, що розв'язали. А то я себе мордував би до віку…»

— Розмови! Припинити!

Андрій закусив розбиту губу. «Витримка, чоловіче, і ще раз витримка!» У роті було солоно від крові, а душу пропікала гіркота.

Розділ сьомий БЕЗ ПРАВА ЛИСТУВАННЯ

Витримки йому вистачило ненадовго. Він навіть здивувався, як скоро непевність отруїла душу. Тоді, коли доля зав'язувала на його шляху тугі вузли скрути, коли саме життя трималося на волосині, йому не бракувало твердості, а тут… Ось уже понад три тижні він сидить у камері слідчої частини обласного управління МВС і чекає. Непевність тисне на душу, мов стопудова брила. Перші дні після арешту не мав будь-якого сумніву, що за якийсь час стоятиме перед генералом, доповідаючи про хід операції «Леміш». Потім сподівався: викличуть бодай до слідчого, там він скаже, щоб його відвезли до Києва, і все з'ясується.

Однак минав день за днем, а ним ніхто не цікавився. Складалося враження, що про нього просто забули. Думалось, може, того вимагає оперативна ситуація. Проте, перебираючи в думках усі можливі мотиви, пригадуючи все, про що говорив генерал Семеняка, доходив висновку, що в такій поведінці з боку органів безпеки нема ніякого сенсу. Ні, тут крилося щось зовсім інше. Адже коли б хтось там мав намір використати його в якійсь новій важливій операції, то подбав би, щоб на нього і тінь підозри не впала. Для цього не варто ховати його в камері-одиночці, навпаки, мабуть, розумніше було б допитувати разом з іншими.

Мучить безсоння. І день і ніч душу скородить сумнів, у голові нуртують думки — і все біля тієї незрозумілої ситуації. Він уже в тисячний раз повертає їх і так, і сяк, але пояснити, виправдати обставини, в яких опинився, йому несила, і це доводить до сказу. Ненавидів себе. Насамперед себе самого, бо тих, котрі десь за стінами в'язниці сплітали хитромудрі тенета недовіри до нього, він ще не знав. Однак кожним нервом, кожною клітиною відчував, що насувається біда. Це відчуття прийшло зненацька. Якось спитав у наглядача, який приніс їжу, чи може написати листа батькові. Той зиркнув на нього спідлоба, знизав плечима: «Спитай у слідчого». — «На жаль, мене не викликають до слідчого». — «Викличуть. Таку контру, як ти, тут довго не триматимуть…»

Промовчав, а в серці запеклась образа. «Контра… Контра?!» І чого люди так легко, так необачно кидаються словами. Проте навіть не самі слова, а те, як і ким вони були сказані, породило тривогу. Він раптом збагнув, що тримають його у цій камері не з якихось там оперативних міркувань, а як звичайну, пересічну «контру». І враз зрозумів — надії на швидке звільнення нема: доля знову відвернулась од нього. Та в серці ще жевріла падія. Пам'ятав ту щирість, із якою зустріли ного генерал Семеняка і лейтенант Бойко. Невже вони так поставились до нього тільки задля того, щоб залучити до виконання завдання по операції «Леміш»? А зараз він, Андрій Гаркуша, вже їм непотрібен? Неймовірно! Проте чого не буває на цьому світі. Хіба це вперше? Хіба його не обдурювали, не зраджували? Скільки разів його спрагла за вірою у справедливість душа сходила кривавим болем розчарування? Та зараз це було не просто розчарування, це був крах надій, сподівань на те, що у світі ще лишилися правда і честь.

Грюкнув на залізних дверях засув. Наглядач відступив убік, пропускаючи до камери людину в цивільному. Невисокий, худорлявий чоловік пильно оглянув Андрія і, якось дивно посміхаючись куточками тонких вуст, присів на запобігливо принесений наглядачем стілець.

— Залиште нас, — кинув через плече.

Наглядач вийшов і причинив за собою двері.

— Андрій Гаркуша? — привітно спитав чоловік.

— Так… Я Гаркуша… Андрій.

— Це ваше справжнє ім'я?

— Справжнє… — відповів Андрій, дивуючись: чого це його перепитують, коли вже все про нього знають. Проте чоловік знову зламав губи в посмішці й сказав:

— Тоді давайте знайомитись. Я — Корбець, слідчий з особливо важливих… Міністерства внутрішніх справ… Семен Гурійович…

— Ви з Києва? Від генерала… — не стримав радості Андрій.

— Так… Мені доручено вести вашу справу.

— Справу? — Андрій відчув, як стислося серце. — То на мене вже заведено справу?

— А ви вважаєте, що до того нема підстав?

— Але ж я… Мене… Генерал Семеняка…

— Одне другому не шкодить…

— Не розумію?

Слідчий якось дивно посміхнувся і зиркнув на Андрія поверх своїх масивних рогових окулярів. Очі і цього чоловіка мали властивість мінятися в залежності від того, як він дивився: через скельця а чи повз них.

— Гм… Семеняка… Добре, що ви самі згадали про нього. Проте до цього ми ще повернемось. А зараз дозвольте поставити вам кілька запитань…

Ввічливий тон, інтелігентні манери і це посмикування куточків вуст, що мало означати посмішку, не віщували нічого доброго. Андрій уже мав досвід і зразу зрозумів, що то лише професійні навички і аж ніяк не щирість.

— Отож, запитання перше. Нам відомо, що ви закінчили американську розвідшколу в Зальцкаммергуті. Які завдання шпигунського характеру ви отримали від ваших шефів?

— Я про це докладно написав…

— Писати — ваша справа, перевіряти — наш обов'язок.

— Я написав правду, — з притиском на останньому слові мовив Андрій.

— Можливо… Але я маю дещо уточнити. І давайте домовимось: запитую я, відповідаєте ви. Вважайте, що ви нічого не писали, а я нічого не читав. Так. Хто вам допомагав писати?

— Лейтенант Бойко…

— От бачите…

— Що ви маєте на увазі?

— Ваш звіт… На ньому відчувається вплив іншої особи. Та, власне, не це важливо.

— А що?

— Ми ж з вами тільки-но домовились. Запитую я…

— Шановний Семене Гурійовичу, — поза власним бажанням впадаючи в тон слідчого, сказав Андрій. — Пробачте, але я не буду відповідати на ваші запитання доти, доки не доповім особисто генералові. Він мене посилав на завдання, йому я маю скласти звіт. Це не моя примха, а наказ генерала Семеняки.

— І це добре… Ваша впертість зайвий раз підтверджує те, що ви мали завдання від ваших американських шефів вийти на генерала Семеняку.

— Не плутайте грішне з праведним, Я справді мав завдання від американської розвідки і націоналістичного центру в Мюнхені, однак жодного з них не виконав. Навпаки, при першій нагоді здався органам радянської безпеки і прийшов до вас не сам, а привів на налигачі Тура.

— Це теж могло входити у план вашої підстави. Вам просто торували стежку до генерала. А Тура вам звеліли здати для прикриття далекосяжних планів американської розвідки.

— З генералом Семенякою я зустрівся не з власної волі і не внаслідок якоїсь операції, як ви кажете, а тому, що, прочитавши мій звіт, він вирішив залучити мене до справи як радиста…

— Все це нам відомо, — урвав Андрія слідчий. — Нас цікавить інше…

— Я бачу.

— Що ви бачите?

— Що вас цікавить інше… Проте я до того непричетний.

— Це ще треба довести.

— Що, власне, я маю доводити?

— Нам з вами, молодий чоловіче, доведеться добре попрацювати, аби довести вашу непричетність. Я бачу, ви людина щира, і тому ставлю вам пряме запитання. Чи не думаєте ви, що ваші американські шефи використали вас, так би мовити, на темні очі?

— Ні, я так не думаю!

— А як ви думаєте? — слідчий знову глянув на Андрія поверх окулярів.

— Я думаю, що все це — маячня, фантазії… та й годі.

— Здатність фантазувати — не остання якість справжнього розвідника. А ви, я бачу, мали справу з професіоналами високого гатунку.

Андрій розхвилювався. Розумів, що перш ніж зустрітися з ним, цей слідчий усе добре продумав і зараз крок за кроком утягує його в якусь пастку, поставлену не лише на нього, Андрія Гаркушу. У цій підлій грі він тільки пішак.

— Молодий чоловіче, раджу вам зізнатися, — промовив Корбець. — Слідство врахує ваші щиросердні свідчення і, можливо…

— Мені нема в чому зізнаватися. Я написав правду.

— Ви певні? А раптом щось забули, суттєве для…

— Для чого?

— Для справи, звичайно… Особисто вашої справи… Не забувайте, ви прийшли звідти як професійний, вишколений шпигун. Одного цього досить, аби дати вашій справі логічний хід. Логічно і те, що ви звільнили Леміша і надали йому можливість утекти з дому лісника Яцківа.

— Як я розумію, ви шукаєте лише логіки, абк виправдати вже готове рішення. Ви з цим сюди приїхали…

— Я приїхав до вас не в гості — виконую особисте доручення генерал-лейтенанта Мешіка.

— А хто такий Мешік?

— Нині міністр внутрішніх справ УРСР.

— То виходить… коли я не помиляюся, генерал Семеняка його заступник. Мені говорили, що він заступник міністра…

— Бачу, за час вашого перебування в підпіллі ви таки відстали… Семеняка був заступником міністра державної безпеки. Але вже нема ні того міністерства, ні тих, хто його очолював.

— Як то нема? — скочив на рівні Андрій.

— Після смерті Йосифа Віссаріоновича Сталіна сталися суттєві зміни. Утворено міністерство внутрішніх справ. Його очолив Лаврентій Павлович Берія.

— А Семеняка?! — вихопилось у Андрія. Слідчий розсміявся, і цього раку досить щиро.

— Семеняка? Ну, хто такий Семеняка? До справи залучаються старі, перевірені кадри, з якими Лаврентій Павлович працював ще до війни у наркоматі. Докорінно змінюється ситуація. За обставин, що нині склалися, таким, як Семеняка, навряд чи знайдеться місце в системі. Та що там, знайшлося б місце на свободі. Власне, від вас я не маю чого приховувати. У нас є дані про зв'язки Семеняки з американською розвідкою, а вам… Вам рано чи пізно доведеться засвідчити, що йшли ви з-за кордону саме до нього, до Семеняки. Ви мене зрозуміли?

Андрієві перехопило подих. Він хотів закричати, що все те брехня, страшна, безсовісна неправда, підла вигадка чийогось гадючого розуму, проте всі слова застрягли в горлі.

— Ну, то будемо говорити чи ні…

— Про що нам із вами говорити?

— Я, здається, ясно сказав, про що. Ми закриємо очі на той очевидний факт, що ви, а не хто інший, звільнили Леміша і дали йому можливість втекти. Ми ладні подивитися крізь пальці й на все інше, але ваші свідчення проти генерала Семеняки мають для нас…

— Вимагаєте від мене підлості. Схиляєте до обмовлення чесної людини.

— Хто вам сказав, що він чесна людина?! Ви молодий і ще дуже наївний…

— Можливо, наївно в наш час вірити, що у світі існує правда і щирість. Можливо… Однак я не такий наївний, щоб не зрозуміти, до чого ведете ви. Страхаючи мене Лемішом, якого я не звільняв… розуміючи, що довести свою непричетність до його втечі я ніяк не можу, ви приготували мені, як соломинку для потопаючого, роль брехуна, підлого наклепника і хочете моїми руками… Ні, з вами мені говорити нічого, я говоритиму тільки з міністром.

. — Високо скачете, хлопчику. Не раджу!.. Втім… — Корбець замислився. — Зрештою, це ваше право. Я доповім. Але доведеться зачекати, міністри так одразу не приймають.

— Я зачекаю…

— Аудієнцію можна прискорити, — слідчий дістав аркуш паперу, ручку, простягнув їх Андрієві. — Пишіть.

— Що я маю писати? — відсахнувся Андрій.

— Я продиктую… Міністру внутрішніх справ УРСР, генерал-лейтенанту Мешіку… Я, Гаркуша Андрій Максимович, маю зробити заяву…

— Яку ще заяву?

— Стосовно колишнього заступника міністра… Семеняки… у зв'язку з чим, прошу особистої з вами зустрічі. Гадаю, це прискорить справу…

Андрій заходився писати, проте зупинився на півслові. Ніби хто прищемив йому серце. «Гострять ножа на генерала Семеняку, який повірив тобі, згорьованому, збитому долею, що після стількох років поневірянь по чужих краях таки прибився до рідного берега… Та це все одно, що підняти руку на батька…»

— Пишіть, чого ж ви?

— Ніякої заяви на генерала Семеняку я робити не збираюся. Шукайте когось іншого.

— Зрозумійте, від цього залежить ваша доля.

— Хай так, а брехати не буду, не навчений.

— Будеш, голубчику, будеш… — раптом засичав слідчий. — Інакше до кінця днів своїх не вилізеш з-за колючого дроту! Але до цього ми ще повернемось!

Куточки губ знову підскочили вгору і нервово засмикались. Підсліпуваті очі вибілила лють. Корбець поволі підвівся й пішов до дверей. З порога, не оглядаючись, кинув:

— Не таких обламували!

Заскреготав замок, грюкнули залізні двері. Андрій не втримався, схопив стільця, на якому тільки-но сидів Семен Гурійович, і щосили пожбурив ним у двері. Глухо гримнуло, гуркотливою луною покотилося по коридорах. До камери вскочив наглядач.

— Ти що, здурів?! Скучив за карцером?!

— Іди ти…

— Псих! — Наглядач підняв розбитого стільця і вийшов з камери.

Спересердя Андрій угатив кулаком у муровану стіну. «Прокляття. Що ж це на світі діється? І тут нема правди…»

Гіркий клубок підкотив до горла. Не втримався, заплакав. Тім часом знову прочинилися двері, й слідом за наглядачем до камери ввійшов старий чоловік з цигаркою в зубах. На ньому був брудний халат, у руках тримав перукарську машинку. Ставши перед Андрієм, він жестом наказав підвести голову. Мить — і на підлогу впало пасмо Андрієвого волосся. «Все!.. Тепер ти справжній арештант…»

— Руки назад! — наказав наглядач. Клацнули сталеві наручники. — Отак краще, а то заходився казенні меблі ламати…

Вночі в арештантському вагоні холодно, вдень — задуха. Ночі нестерпно довгі, тягучі. Змучену душу біль пече немилосердно. Він боїться ночей, боїться залишатися наодинці з тими важкими думами про честь, совість, справедливість, зрештою, про сенс самого життя.

Вже не першу добу його везуть на Схід. Куди? Чому? Адже ні слідства, ані суду над ним не було. Була лише розмова з міністром Мешіком. Люб'язний, інтелігентний з виду, генерал виявився черствим і свавільним — не побажав слухати Андрієвих виправдовувань, говорив сам, і тихі його слова ще й досі хльоскають мозок неначе батогом. Кожне слово закарбувалося в пам'яті, довіку не зітреться з неї. Скільки у нього ще життя попереду, Андрій не знав, ніколи про це раніше не думав, але після тієї розмови вже був переконаний, що дні його полічені.

Гуркочуть колеса на стиках рейок, скрегочуть на поворотах, вистукують на стрілках — «Табір суворого режиму, без права листування! Табір суворого… без права… Це тепер ніхто не знатиме, де ти і що з тобою. А, власне, хто про те має знати? Батько… Єдина у світі людина, якій ще є до мене діло. Господи, якої муки я завдаю старому… Краще б і не зустрічалися з ним. Хай би думав, що десь пропав його син, поневіряючись на чужині, аніж тепер знатиме, що я під арештом… А звідки він знатиме, коли без права листування? За віщо?! За які гріхи-провини?! Ні, таки немає господа на небі! Немає й правди на землі!»

Гуркіт урвався, й одразу ж заскиглили під вагонами чавунні гальма, заблимали, поповзли стінами плями мертвого світла від вуличних ліхтарів. Долинули звуки великого промислового міста. Відвернувся до стіни і глибоко натяг на голову шапку. З досвіду знав, що на великих станціях поїзд стоїть подовгу. Арештантський інколи заганяли в тупик сортувальної, і тоді випадала нагода хоч кілька годин подрімати без гуркоту, скреготу, оглушливого гупання, якими в час руху були виповнені всі закутки арештантського вагона. Та лише скліпив повіки, як знову побачив її, ту заповітну дорогу під яворами.

…Низькі хмари притисли до землі чорні, неначе обвуглені дерева. Голо, безлюдно на тій дорозі, лише самотня постать бовваніє вдалечині, аж там, де хмари зливаються з землею. Невідь-як, але знав — то його батько. Наддав ходи, проте відстань не скорочувалась. Побіг, та марно, лише вибився з сили. Впав і гірко заплакав. Сльози ніби полегшили душу, та щось підказувало — полегкість примарна, прокинешся — і біль пектиме ще дошкульніше. А батько все стояв на далекому прузі.

«Тату! Таточку… Чого тікаєте від мене?!» — кричав він, б'ючи кулаками об землю. Вона стогнала під його ударами і зітхала важко.

«Я не тікаю, сину… Я тут…»

«Де?! Де ви?!»

«У твоїм серці, дитино моя…»

«Я не винний, тату! Ні в чому не винний!»

«Знаю…»

«Я хочу розказати вам, як все це сталося!»

«Не варто! Не варто труїти душу…»

«Ні, тату, ви повинні знати, що я чесна людина — і перед вами, і перед пам'яттю матері, і перед Батьківщиною. Я не вчинив злочину!..»

— Прокинься, хлопче… Ти так кричиш уві сні. Це погано. Треба привчити себе спати мовчки…

Андрій схоплюється, струшує важкою головою. — Хто ви?!

Поруч нього на лаву сідає літній чоловік у такій самій, як і в нього, арештантській шапці, потертій тілогрійці і засмальцьованих ватяних штанях. Обличчя мужнє, порізане зморшками. Очі мудрі й добрі, однак насторожені, гострі.

— Що ж… Давай знайомитись… — Чоловік дістає з торбинки загорнуті в газету хліб, яйця, шматок ковбаси, цибулину. Все те розкладає на лавці й, м'яко посміхаючись, припрошує: — Посувайся ближче… Дорога у нас неблизька, наговоримось.

Ковбаса пахне так, що голова йде обертом. Андрій не встигає ковтати слину. Давно вже не їв він нічого, крім баланди і чорного, глевкого хліба.

— Та ти не соромся, їж… Це мені дружина передала. Вона мене від самої Москви супроводить, — в голосі нового супутника і тепло, і біль, і гордість. — Вона в мене справжня… Тринадцять років минуло, а зустрілися… Ти їж, Катя нам ще передасть…

— А конвой? — здивувався Андрій.

Чоловік посміхнувся.

— Конвой теж ковбаси хоче… Ламай хліб, бери яйця… Водичкою запивай. Бачу, ти новачок.

Андрій кивнув.

— Яка стаття?

— Статті не маю…

— Як то не маєш?

— Не дали… Міністр сказав: табір суворого режиму, без права… — Судомина стискає Андрієві горло при згадці про ту розмову.

— Який міністр, а суд?

— Мешік… Не було суду.

— Мешік?! Уже міністр?! Ну пішли наші вгору… А що? Цей може… Він і мене без суду і слідства на п'ятнадцять років… Просто з прокурорського крісла… Та він не забуде, пришле рішення трійки літаком… Ну, таки видерся в міністри, сучий син…

Чоловік говорив голосно, і Андрій озирнувся на двері, за якими були вартові.

— Боїшся — почують? Пусте! Я їм на Луб'янці не таке говорив, і то просто у вічі, не кому-небудь, а самому Лаврентію. Мені вже добавляти нікуди. На всю катушку цього разу відміряв, паскуда. Які тільки статті є у кодексі — всі мої. Та ти їж…

Чоловік підвівся і заходив вздовж лави — три кроки туди, три назад. Туди, назад… Потім враз сів знову.

— Мешік міністр! — Він ляснув себе долонями по стегнах. — Це Лаврентій своїх гицлів на ключові пости розставляє. Невже надумав?.. А чому б і ні? Час для такої справи слушний. «Батька рідного» він боявся, а тепер… Ні, він не промине нагоди помірятися силами в боротьбі за владу.

Андрій не розумів, про що йдеться. Збудження, що від слова до слова наростало у мові супутника, якимось чином передалось і йому.

— Ви якось дивно говорите…

— Ти що, злякався мене? Може, подумав, що я з… — Чоловік одкинув голову і засміявся — голосно, нервово. Прозорі, зеленкуваті очі притьмяніли, в них зблиснули сльози. Сміх його враз урвався, і він важко зітхнув: — Не думай, я не з тих… Ти вибач. Так рідко випадає зустріти щиру людину в цій нашій гулагівській імперії. Ти запитав, хто я, і мені захотілося розказати… Навіщо? Не знаю… Може, тому, що давно мовчу, а жити мовчки дуже важко… Я помітив — людина починається з болю… і не обов'язково, щоб той біль був твій власний. Мені на роду було написано стати юристом. Воронови відомі в російській юриспруденції ще з дореволюційних часів. Моя колишня посада, а був я військовий прокурором, виключала будь-які сентименти. Черства логіка, факти, неспростовні докази. Я жив, обплутаний професійними табу, аж поки біль людський не прорвався крізь них і не дістав серця. Виявилось, що воно у мене, як і у всіх людей, — болить… А це й не дивно, у нашій сім'ї юристів традиційно професійна чесність цінувалася високо…. Мене посадили на п'ятнадцять років за втрату класової пильності. Мешік, а він був тоді лейтенантом державної безпеки, сміявся мені у вічі: «А що, догрався, законник? Проти нас не попреш!» Це сталося у сороковому. На той час Сталін, певне, відчуваючи наближення війни, змушений був послабити репресії. Тоді він і Берія, який тільки-но з'явився в наркоматі внутрішніх справ, удавали з себе поборників справедливості, котрі заходилися виправляти помилки Ягоди і Єжова…

Воронов говорив і говорив. Андрій намагався збагнути, про що йдеться, але все те було для нього незбагненним.

Вагон несподівано шарпнуло. З ляскотом і скреготом він поволі рушив повз вогні й тіні вокзалу. Матове скло загратованого вікна не дозволяло бачити перон і людей на ньому. Звідти, неначе з іншого світу, накочувались хвилями щемливі звуки волі. Думки, болючі, як давні рани, полонили Андрієву душу. Він раптом відчув страх перед тим, про що тільки-но говорив його новий супутник. Страшився не за себе, не за власне життя, яке, з усього видно, трималося вже на волосині. Боявся загубити віру. Він проніс її крізь сім кіл пекла, оберігаючи від брудних пліток озлобленої проти всього радянського еміграції, — вона не давала йому впасти ні в Дахау, ні на Укон-Лу, ні в катівнях Керка, ні у схронах бандерівського підпілля. Знав, що та віра тримала не лише його, а мільйони людей у цілому світі, людей, які щиро бажали своїй рідній землі добра і все, що наводило тінь на її чисту совість, відкидали геть.

Смерть вождя, коли Андрій про неї довідався, таки засмутила його, позбавила певності. Вже так воно на той час складалося для багатьох переміщених, що своє повернення на Батьківщину вони пов'язували з іменем Сталіна. Крізь думки до свідомості Андрія пробилися слова Воронова:

— …На лісоповалі не ліс — людей валять. За Уралом до Колими і Магадана — тайга, обплутана колючим дротом. Хіба Сталін про те не знав? То правда, Сибір — теж російська земля… Була Росія до Сталіна і після нього буде…

— Що з того, як нас уже не буде.

— Е-е, кинь! Не розкисай. Тобі ще жить та жить Я он зовсім сивий, а сподіваюсь діждати, коли тих сталінських псів перевішають! Може, не я, а ти доживеш до того часу. Мусиш дожити. Тоді згадаєш Івана Воронова… Тобі, синку, треба жити.

— Нема чим, — з гіркотою відказав Андрій. — Одібрали віру…

— А ти у що вірив? У Сталіна?!

— Я в Батьківщину вірив, у свою… Радянську владу, як вірили мій дід і батько…

— Цієї віри у тебе ніхто не одбирає… Зажди, хлопче. Вже недовго їм панувати. Ох, як їм зараз хочеться бути чистенькими, але бог шельму мітить. От хоча б взяти Мешіка. Уже міністр, а методи старі. Ач, без права листування… Ти, мабуть, і не знаєш, що це на їхньому жаргоні — негласний наказ до знищення. Ох, хлопче, доведеться тобі вивчати ще й табірну науку…

— Я вже її трохи знаю.

— Довелося сидіти?

Андрій кивнув.

— Де?

— В Дахау…

— Ого, а я думав — ти новачок…

Розмова урвалася. Кожен думав про те саме, але по-різному, підсвідомо спираючись на досвід прожитих років. Тим часом принесли обід. Капловухий солдат поставив на лаву миску з баландою.

— Каша в казанку на двох, — сказав, з'являючись у отворі дверей, рябий, чорновусий начальник конвою. — Глядіть, не перегризіться.

— Їжте, чого дивитесь! — підвищив голос капловухий, а очиці, як у пса, що, оглядаючись на хазяїна, на чужих гавкає. — Не одні ви тут, миски для інших треба. Вони теж їсти хочуть.

Взялися до баланди.

— Господи, солона, як ропа, — вихопилось у Андрія.

— Кухар закохався, — зареготав начальник конвою. Коли він сміявся, вуса у нього стрибали вище носа. Він взагалі реготун, цей рябий старшина. І як тільки з таким веселим характером та біля такої сумної роботи?

Вартові вийшли, проте вічко у дверях лишилося незатуленим. У нього заглядало чиєсь примружене око. Андрій посьорбав з миски, ковтнув кілька ложок каші, потім скрутився на лаві калачиком і заплющив очі. Чи то від холоду, а чи від нервового збудження його проймав дрож. Млость поступово охоплювала тіло. Андрій думав про свого супутника: «Чоловік, здається, порядний. Тринадцять років за колючим дротом, а віри не втратив і не зігнувся. Не те, що ти. Прищемили хвоста, а ти вже й розкис… Треба вчитися розрізняти політичні символи від глибинних процесів, вчитися сприймати нарізно, власне, народ і тих, хто пнеться говорити від його імені, виставляючи свої куці інтереси як вияв його волі. Вчитись… аби розібратися у високій матерії, про яку говорить колишній прокурор. Може, то він через те, що образили чоловіка, несправедливо повелися з ним. Але ні, у ньому говорить не особиста образа, клекоче справедливий гнів… Тебе теж образили недовірою, примушують зрадити себе, кинути їм під ноги честь і совість. Усе так… Але хто вимагає від тебе зради? Твій народ? Батьківщина? Хто вони, оті корбеці, мешіки? Накип! Цвіль! Полова! Дмухне вітер часу — і нема їх. Ніхто й не згадає, що були такі. Про таких забувати не можна. Про таких треба пам'ятати хоча б для того, щоб в обличчя знати підлоту, яка отруйними щупальцями чіпляється за правду, аби сісти на неї верхи…»

З одноманітним гуркотом коліс навалюється важкий сон. Крізь його запону ще бачить, як вмощується спати на своїй лаві Воронов, як блискає у вічку дверей чиєсь недобре око, але поволі все розпливається, і він пірнає у темряву, неначе у вічність.

Скільки тривав той сон? День, два, а може, й не одну добу… Хтось хапає за руки, вивертає, заводить за спину. Клацають наручники.

— Вимітайся! Приїхали!

Андрій розплющує очі — перед ним ряба пика начальника конвою.

— Ач, розглігся, курортник, ха-ха… — вуса скачуть вище носа. — Подякуй, що виходили, а то вже думали — ховати будемо.

— А Воронов де? — підводить важку голову Андрій.

— Який ще Воронов?!

— Та був же Воронов… Колишній прокурор…

Голова Андрієві йде обертом, хилиться з плеча на плече, важка, немов чавунний баняк.

— Давай, вимітайся! Ніколи мені тут з тобою! — підштовхує в спину начальник конвою. — А про того забудь! Ніякого ворона тут не було! Забудь, тобі краще буде! Пойняв!?

Мружачись від світла прожектора, що б'є просто в очі, Андрій ступає з вагона на перон. Ні, це не перон, це вимощена сірим гранітом товарна платформа. За нею — залізничний пакгауз із написом на фронтоні: «Тайшет». А далі, скільки бачить око, — тайга. «Оце вона і є, Сибір несходима…» — крутиться в обважнілій голові. Що воно значить, оте лунке, як удар у бляшанку, слово: «Тай-шет»?

— Давай до гурту! — дуло автомата штовхає межи плечі.

В голосі у старшини незрозуміла, як здається Андрієві, безпричинна лють. Од крику лице вусатого червоніє, на ньому проступають білі цятки, що лишились після віспи, а очі зникають зовсім, тільки вряд-годи зблискують крізь, наче осокою прорізані, щілини.

На платформі скупчились арештанти, оточені вартою, вони збились докупи, мов отара овець. Андрій зупиняється осторонь, шукає очима Воронова. Його знову боляче штурхають у спину. Заточився, ледве не розбив голову об камінь, але руки арештантів підхоплюють його, зводять на рівні. В голові гуде, нуртує думка: «Куди подівся Воронов? А може, його й справді не було і все то мені тільки примарилося?..» Перед очима чорними метеликами скачуть вуса начальника конвою і бринить у вухах оте його: «Забудь! Ніякого ворона тут не було! Забудь, тобі краще буде! Пойняв!..» Чого так болить голова? Чого руки і ноги як ватяні? Скільки я спав? Годину, дві, а може, кілька діб? Тай-шет… Це вже далеко за Уралом…»

Над головами арештантів височить паркан. За ним туркотять поїзди транссибірської магістралі.

— По п'ять у ряд! Розберись!.. — кричить начальник конвою. Солдати клацають затворами автоматів. Арештанти стають у колону, конвоїри займають місця: двоє попереду, четверо обабіч, капловухий і старшина — позаду. Начальник конвою матюкається, йому важко стримувати вгодовану вівчарку, що кидається на арештантів.

— З колони не виходити! Крок ліворуч, крок праворуч вважається спробою до втечі! Конвой стріляє без попередження! Вперед руш!

Колона рушає. Вранішній морозець щипле вуха. Під ногами у розтоптаних калюжах хлюпає вода, хрумкотить перший льодок. Калюжі стоять по глибоких вибоїнах, але обходити їх не вільно, не можна порушувати шеренги — конвой стріляє без попередження.

Андрій іде, опустивши голову. Зап'ястя зведених за спиною рук стискає холодна сталь наручників. Важкі, незграбні, вони мають посередині, між кільцями, не ланцюжок, як американські з мілітарі поліс, а грубий квадратний замок.

Кільця закріплені на ньому мертво, не дають рукам ворухнутися, при кожному рухові врізаються в тіло. В колоні він один у наручниках. А все це отой клятий Корбець…

— Підтягнись!

Ряди щільнішають. Андрій уже може розгледіти обличчя тих, хто йде обіруч нього. Ліворуч, крайній в шерензі, — старий зігнутий чоловік, обличчя інтелігента. Глянув на Андрія, посміхнувся куточками вуст, а в очах — сум і безнадія.

— Не крути головою, кулю спіймаєш, — попереджають ззаду. Голос ніби знайомий. Десь він уже чув цей глухий, трохи гугнявий голос. Страх як кортить озирнутись і глянути в лице того чоловіка, що ступа у його сліди, однак стримує себе — позаду лише одна шеренга, а за нею старшина з оскаженілим псом і той, капловухий.

— Що ж це вони тебе, Максиме, в наручники?

— Дядьку, Михайле, ви?! — щира радість виповнює душу, але він не оглядається.

— Я, я… Тихо будь…

Далі аж до самого табору йдуть мовчки. Перед очима в Андрія — Кригов, хата Михайла Яцківа і прив'язаний віжками до ліжка Леміш… «Хто йому допоміг тоді втекти? Хто розв'язав віжки?» Згадалась та розмова на Вовчих горбах. Дивне враження вона тоді справила на нього. Подумав навіть, чи не працює лісник на радянську безпеку. А він тоді сказав, що сам по собі… Дай боже пам'яті, як він тоді говорив: «Ну, нехай уже старі, їм ще шляхта залила за шкіру сала… А ви чого у пекло лізете?» Хоч і намагався дядько Михайло стояти, хай і на бистрині, та все між двома берегами, а от хвиля прибила і його до лихого берега…

— Стій! Всім стояти на місці! З колони не виходити! Крок у бік — конвой стріляє без попередження!

Колона зупиняється перед брамою пересильного табору. Старшина ховає до кобури пістолет і тицяє капловухому повідець, а сам зникає з документами арештантської партії у дверях вахти. Вовкодав рветься з останніх сил. Капловухий тримає повідець якось невпевнено, і пес, бризкаючи слиною, кидається на Андрієвого сусіда, звалює нещасного з ніг, той і зовсім випускає повідець. Крик розтинає нерви. Колона змішала ряди, і тієї ж миті затріщали автомати конвоїрів, над головами засвистіли кулі. Ударом ноги Андрій відкинув пса, що вже націлився вчепитися нещасному в горло.

— Лягай! Лицем до землі й не ворушись!

Вусатий старшина вискочив з вахти і, стріляючи з пістолета в повітря, кинувся до потерпілого. Йому допомагали двоє конвоїрів. Собаку відтягли і припнули до паркана. Матюкаючись, старшина знову побіг до вахти, а люди й далі лежали у багні на дорозі. Один Андрій стояв.

— ЛягайІ — заверещав і кинувся до нього капловухий.

Андрій не ворухнувся.

— Я кому сказав?! Лягай, падло! Глухий! Команди не чув?!

Андрій стояв. Він ладен був умерти, пробитий кулями, але не лягти, не підкоритися цій тупій, бездушній сваволі.

— Ти що?! Бунтувать?! Та я тобі… — капловухий розмахнувся і щосили вдарив Андрія у груди прикладом автомата, але тієї ж миті і сам отримав у пах коліном. Закрутився від болю і тоненько завив, як побите цуценя. Очі блимнули крізь щілини повік ненавистю, руки вхопили автомат.

— Лягай! Лягай! — смикав Андрія за штани Михайло Яцків: — Він уб'є тебе…

— Де йому… — скреготнув зубами Андрій. — Кишка тонка.

Хтозна, чим би воно й скінчилось, якби не вискочив з вахти начальник конвою. Чи він не бачив, що сталося, а чи зробив вигляд, ніби не помітив того, що Андрій стоїть, коли всі арештанти лежали, а тільки раптом закричав:

— Встать! Розберись по п'ятірках!

За ним із вахти вийшло двоє — наглядач і писар. Прочинились ворота. П'ятірку за п'ятіркою, людей почала приймати табірна варта. Коли черга дійшла до п'ятірки, в якій був Андрій, наглядач спитав:

— А цей чого в наручниках?

— Буй-ний… — все ще кривлячись од болю, пояснив капловухий.

— У нас швидко стане сумирним. Старшина, зніми з нього наручники.

Старшина дістав з кишені ключа і підійшов до Андрія. Знімаючи наручники, засичав:

— Маєш щастя, що я вже за вас розписався, а то шльопнув би тебе, як і того… — й розреготався, вуса заплигали вище носа.

Андрій хотів спитати, кого саме шльопнув старшина, але його смикнули за рукав, і він промовчав.

За брамою колону зупинили. Наглядач і писар почали викликати кожного на прізвище і звіряти його дані з формуляром. Процедура тривала, проте куди від того подінешся. Раптом Андрій почув:

— Дякую… — Сусід міцно потис йому лікоть. — Дякую тобі…

— За що? — здивувався Андрій.

— За те, що не ліг, що нагадав нам усім… Адже ми люди, а почали вже забувати про це…

Тим часом писар вигукнув:

— Бурлаков Віктор Кононович!

— Я! — сусід вийшов з колони і попрямував до наглядача.

Коли черга дійшла до Андрія, наглядач, як і в інших, спитав в нього:

— Які статті?

— Не знаю…

Наглядач звів на нього здивовані очі.

— Строк?

Андрій знизав плечима.

— Ти що?! — наглядач покрутив пальцем коло скроні. — Купо, де його формуляр?

Писар нервово гортав папірці.

— Перепрошую, як ви себе дражните? Вони обоє західняки, пане зверхнику. На Яцківа формуляр є, а на Гаркушу… На цього нічого не є…

Писар і сам був західняком, те було видно з його мови, а особливо — з поведінки: так вигинати спину перед начальством його вчили, мабуть, ще за Польщі.

— Не є, не є, — починав нервувати наглядач. — Він ось, переді мною, а ти «не є». — І вже до Андрія: — Тебе що, може, на додаток кинули чи сам добровільно у арештантський вагон ускочив?

Андрій мовчав.

— Ану, Купо, тягни сюди того рябого. А ти, доброволець, одійди набік, — наглядач був у гуморі. — Хто там ще лишився?

Невдовзі прибіг захеканий писар. У руці розпечатаний конверт.

— Перепрошую, пане, ось у вчорашній пошті… А начальник конвою із своїми уже пішли на станцію…

— Читай.

— Ось тут статті: 58(1а), 58(8), 59(Зг), без права листування. Строк: двадцять п'ять років.

— А ти, виявляється, битюк, — звернувся до Андрія наглядач. — Сам такого воза тягнеш, та ще й без права листування.

Наглядач подав команду — і колона рушила в бік бараків. Писар ішов поруч і все поглядав на Андрія, потім наважився, спитав:

— Ви, друже, звідки будете?

— З Ровенщини…

— Святий боже, земляк… Я з Острога… Слава героям. Я вас до наших, у п'ятий… Там гарне місце біля вікна, — сказав і подався вперед.

— Чого він од тебе хоче? — спитав Яцків.

— Не знаю…

— Сука, — процідив крізь зуби Бурлаков. — Коли ти відійшов, він наглядачеві про тебе: ненадійний, конвоїра, каже, побив… Ти обережніше з такими.

«Однак світ не без добрих людей. Приємно, що хтось тебе застерігає від невірного кроку. Дядько Михайло, цей Бурлаков або колишній прокурор Воронов. Куди він міг подітися? Десь, мабуть, пересадили на інший поїзд, в іншому напрямку повезли. Отак доля стикнула на кілька годин, висікла в серці іскрину довіри й розвела».

Голова колони поволі втягується у житлову зону. За ворітьми — безкраї ряди бараків. Він бачив схожі на ці, тільки над тими курів димар крематорію. Перед очима — вкриті синіми лісами гори, низькі хмари чіпляються за них, а нижче — з чотирьох боків — вежі з кулеметами і колючий дріт. Праворуч — виробнича зона. Там паровози штовхають поперед себе навантажені колодами платформи. Біля лісопилки арештанти перекочують стовбури з платформ на вагонетки і котять їх у розчинені ворота, а з протилежних воріт виповзають дошки. Крикливий, замурзаний тепловозик жене платформи з дошками на сортувальну, де вздовж паркана шикуються состави з лісоматеріалами. За парканом гуркотять поїзди транссибірської магістралі.

Біля воріт житлової зони кожна шеренга чомусь стишує кроки. Що там за перепона? Крізь ряди арештантів, що йдуть попереду, Андрій бачить табличку і на шматку фанери — напис: «Воронов Іван Павлович. А-7792. Убитий при спробі втечі».

«Він не тікав!» — хочеться гукнути на весь світ, а з грудей виривається лише глухий стогін. Андрій стягує з голови шапку. Так, це він, Іван Воронов, лежить під ворітьми горілиць… Людина з іншого, небаченого тобою життя. Випадковий супутник, про якого ти, власне, так мало знаєш. Чому ж так заходиться, так болить за ним серце?.. Чому спопеляє душу ненависть до того рябого старшини? Звідки беруться отакі недоноски, ладні пустити кулю в потилицю рідному батькові? Рябий убив! Він же сам сказав про це, коли знімав з мене наручники! І як я не здогадався тоді? Треба було задушити гада!

— Тобі зле, Максиме? — міцна рука дядька Михайла стискає лікоть. — Ходімо…

— Убили… Його вбили… Він не тікав… — уголос промовляє Андрій.

— Ви щось сказали, панцю? — запитує писар. Він вигулькнув з-за спини так, ніби весь час стояв там, дослухаючись до Андрієвих думок. — Остережіться, коханий… Не раджу, не раджу… Айно, ходіть за мною.

«Чого він од мене хоче? Чого чіпляється?»

— Куди ви його? — не пускає Андрія Яцків. — Нездужає він…

— Не турбуйтеся, пане Яцків, це поруч. П'ятий барак, праворуч біля вікна. Добре місце… — На вустах у писаря елей, а в очах — колючки неприязні.

— Максиме, я заскочу перевідати…

Андрієві байдуже. Йому аби швидше дістатися до ліжка. Голова важчає, а в руках і ногах — бридка млость. З кожним кроком земля все більше розхитується, неначе палуба в шторм.

Барак набитий ліжками, мов вулик стільниками. Двоповерхові, на чотири матраци, застелені благенькими ковдрами, вони тиснуться одне до одного так щільно, що здаються суцільними нарами.

— Оце ваше місце. Нижнє, біля вікна. Тут чисто. Відпочивайте. Радий був прислужитися… — Писар задкує між ліжками і нараз щезає.

«Господи, в голові круговерть… Туман… Звідки ця важка втома?.. Невже я й справді захворів? А може, той рябий чогось підсипав у кашу? Адже саме після того обіду все провалилось у темряву…»

— Яка зустріч?!

Слова, мов постріл, б'ють у потилицю. Андрій повертається на голос — перед ним Тур. Стоїть, спершись ліктем на край верхнього ліжка, посміхається, а очі холодні, як у мерця. За ним ще якісь люди. Зривають ковдри і, затулившись ними, наче щитами, сунуть з усіх боків, аж поки простір у кутку барака не обмежується двома ліжками і проходом, де стоять Андрій з Туром.

— Слава Йсу… Таки зустрілися… А то я вже був і надію втратив. Ну, що?! Віддячили тобі твої совіти?

Андрій мовчить.

— Бачу, заціпило! — Тур скреготнув зубами. — Язика зі страху проковтнув! Шкода, що я не відтяв його тобі ще там, у Карпатах.

— А як без мене передали б того фальшивого мандата? — відказує Андрій, відчуваючи, як кров ударила йому до голови. Страху перед Туром не було, хоч він і розумів: ті, хто ховається за ковдрами, не помилують.

— Про мандат сам допер чи кадебісти підказали? — Тур набичився, аж очі кров'ю налились. — І як же ти, такий кмітливий, а не потрафив совітам п'яти лизати? Цікаво, за які гріхи вони жбурнули тебе сюди, до нас? Адже знали, що тут відомо про твою зраду Україні…

— Ви — то ще не Україна… Але і вас я не зраджував, бо завжди стояв супроти вас.

— Ач, як заговорив, ідейний… Може, тебе агітатором до нас приставили? Таж вони знали, що я тут, знали, ще я тобі не подарую… Виходить, на з'їдень кинули. Не захотіли об таке падло рук бруднити. Але нічого, ми не погребуємо.

— Уб'єте, знаю. На те вас тільки й стане… — мовив Андрій. Він був на диво спокійний, навіть байдужий до того, що зараз насувалося на нього. Ця зустріч ніби враз підвела риску під усім його життям. Далі вже говорив не Турові, а тим, хто ховав за ковдрами обличчя. — Ще одна смерть! Хіба їх мало на вашій совісті… А чого досягли?

За ковдрами наростала важка ворожа хвиля. Ненависть, злоба, брудна лайка все вище піднімались на її гребінь. Здавалося, ще мить — і на нього кинуться, накриють ковдрами й роздеруть, пошматують, задушать, проте він говорив:

— Шукаєте слави героїв… Не та вас чекає слава, хлопці… Нема на Україні спротиву, підпілля…

Тур раптом схопив його за барки. Тріпонув, стис коміром фуфайки горло.

— Все сказав?! — захрипів у обличчя. Андрій мовчав. Йому не було чим дихати. — А тепер молися, падло совітське!

— Зупиніться! Зупиніться, пане зверхнику! — почувся голос писаря. — Там комісія… Вони йдуть… Зупиніться! Ще встигнете з тим…

Тур з такою силою жбурнув Андрія від себе, що той дістав потилицею підвіконня. В голові сипонуло іскрами і згасло. Мало не втратив свідомість. Коли підвівся, у бараці вже нікого не було, лише на сусідніх постелях валялися зім'яті ковдри. Потилицю пекло вогнем. Помацав — на пальцях лишився слід крові. Помалу вибрався на ліжко. Ліг на бік, насунув на очі шапку. «Тепер вони порішать мене при першій нагоді».

Втома накочується з валами болю, за ними поволі підступає сторожкий, хворобливий сон. Все туманиться, пливе, провалюється в ірреальність, і він уже бачить кабінет — довгий і чомусь темний. У простінку, над лискучим полірованим столом, — портрет Сталіна, в позолоченій рамі, перевитій чорним, траурним крепом. На вікнах — важкі штори, крізь які майже не проникає світло похмурого, набряклого дощем неба. Перед портретом стоїть він, Андрій Гаркуша. Хтось ніби стежить за ним. Оглядається… В тому ж кабінеті, за столом засідань, сидить Мешік. Новенький мундир, розшиті золотом генеральські погони, смужки орденських стрічок, а обличчя нема. Вже мав можливість звикнути: слідчі спрямовують світло на того, кого допитують, а самі ховаються в тінь. Але то слідчі, а тут міністр. Чого йому ховати обличчя? Озирається: в кабинеті — слідчий Корбець.

— Кого привів, Корбець? — чується з тіні хрипкуватий голос.

— Це той, що прийшов з Мюнхена до Семеняки з інструкціями американського розвідцентру. На псевдо — Максим.

— А-а… Підійдіть ближче. Он ти який! — на папери падають окуляри, а нервові пальці вже відкручують кришечку флакончика. Генерал поволі нюхає, потім неголосно наказує:

— Говори, як ішов? З чим? До кого? Чого мовчиш?

— Не маю що казати… Я йшов додому… Довго йшов…

— І щоб поверпутися додому, ти став шпигуном?

— Інших шляхів не було…

— Тебе не про це питають! — сичить з-за плеча Корбець. — Розкажи про завдання, які тобі дали у Мюнхені!

— Я не виконав і не збирався виконувати жодного з них.

— Що ти нам тут баки забиваєш?! — голос у Мешіка вже не той. Він, як і раніше, тихий, проте в ньому з'явились шизофренічні нотки. Його тонкі пальці поволі стискаються в кулаки. — А Семеняка?! До нього з чим прийшов?! Які інструкції передав?!

— Ніяких…

— Нагадай йому, Корбець!

Слідчий вискакує наперед і з розмаху б'є у вилицю. Кулак у нього важкий, удар відточено-вправний, на ногах після такого не встояти.

— Ну, пригадав?! — перехиляється через стіл Мешік.

Що робити, коли ти лежиш на підлозі, руки у тебе заведені за спину й закуті у сталеві наручники. Тут не те що захищатися, звестися на ноги ніяк. А слідчий лютує, гамселить носаками чобіт, куди вцілить.

— Молися, падло совітське! — душить за горло Тур. І ті, хто за ковдрами, навалюються всі разом. Не стає чим дихати. Серце заходиться пекельним болем, от-от зупиниться. Очі застеляє червона пелена. Така ж червона, як і доріжка, що вже просто з кабінету лягла на плечі сотень тисяч людей. По тій доріжці — червоній, гаруючій від свіжої крові — наближаються до нього начищені до блиску хромові чоботи. В них заправлені холоші сірих коверкотових штанів. Ось уже і френч видно. А вище, там, де мала бути голева, — позолочена рама, перевита чорним траурним крепом.

— Прокинься, Максиме! Чи ти живий? Боже, хто це тебе так… Уся подушка в крові. Прокинься…

Він чує той схвильований, трохи гугнявий голос, знає, кому він належить, але прокинутись не в змозі.

Епілог

— Експрес Париж — Мюнхен прибуває до столиці Баварії! Експрес…

Слова диктора перекрили звуки бравурного маршу. Поїзд вужем вповзав під скляний, помережаний дах Гауптбангофа. Вздовж перону стояли поодинокі зустрічаючі.

Андрій не зразу признав у стрункій посивілій жінці Марту Тегарт. Вона ж, помітивши його у вікні вагона, привітно змахнула рукою й усміхнулася. Поруч неї стояли білявий, кремезний юнак і чоловік у темних, з металевими закрилками окулярах.

— Павлушо, дивись! Це вони — Марта, Віллі й Манфред. Молодий Крайніченко з цікавістю припав до вікна.

— О ля-ля… Ми таки приїхали! — вигукнув, виходячи з купе, Франсуа Дервіль. Він уже встиг одягти плаща і почепити на голий череп свого гасконського ширококрисого капелюха. — Отож, шер амі, ми у Мюнхені! Востаннє я був тут, коли ховали Вольфа Тегарта. Як це було давно, а здається, зовсім недавпо…

Поїзд зупинився. Всі троє вийшли на перон.

— Андре!..

— Марта!..

Вони стояли і дивились одне одному в очі так, ніби шукали відповіді на питання, колись поставлене перед ними долею та так і не розв'язане за довгі роки. В її очах — радість і смуток. Він поцілував їй руку.

— Невже це ви, Андре? Ви так… змінилися…

— Постарів… — винувато посміхнувся він, думаючи про роки, що вже відлетіли й ніколи не повернуться назад.

— Ні, ні! — гаряче заперечила вона. — Ви стали іншим, зовсім не схожим на того, якого я знала колись…

— Знайомтесь, — Андрій торкнув за лікоть Павла. — Це син… Тодора.

— О, який дорослий…

— І дуже схожий на батька, — вихопилось у Віллі.

— Навіть голос схожий — промовив Манфред. — 3 приїздом, геносе…

— Привіт! О ля-ля… Я обнімаю всіх! Де тут у вас таксі?

— Не турбуйтесь, гер професор, все замовлено. В готелі «Ріц» на вас чекають номери, в кафе — сніданок, а пиво у нас на кожному кроці. — Віллі взяв із рук професора валізу. — Нумо, вільні гасконці, вперед!

— Вперед, і тільки вперед! — бризкнув заразливим сміхом Франсуа Дервіль. — Бачу, хлопчику мій, ти не забув моє гасло!

— У мене, на жаль, тільки один вихідний день, і цей день сьогодні, — сказала Марта, коли підійшли до зупинки, на якій чекав пошарпаний «фольксваген». — Ми думали їхати з вами на Перлах-Кранкенхауз, оглянути могилу… Але, мабуть, хай Віллі сам покаже вам усе, а ми з Фреді тим часом приготуємо обід і по-домашньому, як це заведено у вас, в Росії, всі разом пообідаємо у нашому садочку на Фріденштрасе. Так, мені здається, буде краще, коли ви не заперечуєте.

— Хоч і шкода, що ви так скоро нас залишаєте, але заперечень нема, — за всіх відповів Андрій.

— Тоді ми чекаємо вас на третю годину.

Марта взяла попідруч старшого брата, і вони заспішили на автобус. Віллі уклав речі гостей на багажнику і про всяк випадок прив'язав їх пасом.

— А твій коник не розвалиться, як я в нього сяду? — запитав Дервіль. Він погладшав і мало був схожий на того лікаря, якого Андрій пам'ятав ще з концтабору Дахау.

Недільний день обіцяв бути сонячним. На магістральній Швайбрюкенштрасе Андрія вразив рекламний щит: «Відвідайте Дахау! Тридцять кілометрів автопрогулянки — і ви у замку, збудованому вісімсот років тому!» І жодного слова про концтабір, про гори трупів і крематорій, про попіл, що стукає, в серце.

— Як вам це подобається, мосьє професоре?

— Не дивуйтесь. Тут хочуть, щоб люди забули про те, наше Дахау… Саме за це я не люблю Мюнхен. Хоч тут і живуть діти Вольфа, я не маю за що його любити. Мюнхен викохав Гітлера. Жодна чума, жодна пошесть ще не забирала стільки людей. Ви погляньте сюди, — професор гортав сторінки путівника по Мюнхену. — Тут нав'язливо рекламують обидві пивниці, де збиралися наці, все, що пов'язано з штурмовиками Рема і великою різнею, так ніби у Мюнхені немає нічого цікавішого.

— Чому нема, є, — сказав, посміхаючись, Віллі. — Зверніть увагу на цей брунатного кольору будинок. Його збудовано в ім'я престижу нацистської партії… А там, за рогом, була квартира фюрера, де він задушив Гелі Раубаль, свою племінницю і коханку. За невелику платню вам покажуть інтимні апартаменти Гітлера і зі смаком оповідатимуть про його сексуальні збочення. Це сьогодні найбільш ходовий товар у туристському бізнесі.

— Ні, світ ніколи не вилікується від божевілля! Ти придивляйся… Пильно придивляйся до всього, Пауль! По мюнхенських пивницях знову кричать про хрестовий похід проти червоного Сходу. Зараз вони п'ють пиво, а завтра… Завтра знову будуть Бухенвальди і Дахау, знову питимуть нашу кров! Невже все може повернути на старе — і знову курітимуть над колючим дротом димарі крематоріїв?

Павло Крайніченко ще не встиг звикнути до пасажів, якими час від часу вибухав професор Дервіль. Його трохи бентежила манера цього чоловіка висловлювати свої політичні міркування. Здавалося, не існувало перепон, здатних стримати цей гасконський темперамент.

— Ви тільки погляньте, Андре! Погляньте, що пишуть! — Дервіль гортав місцеву газету. — Таємниця австрійського озера Топліц спливла на сторінках швейцарської «Блік»! Якийсь пан Струк із Кіля продав фальшиві англійські банкноти, з тих, що були заховані на дні озера, вартістю 15, 20 і 50 фунтів, підроблені, як тут сказано, спеціалістами Гіммлера! Ну, як?!

— Я завжди цінував ваш гумор, професоре, — сказав, посміхаючись, Андрій.

По Розенгеймерштрасе, Аубер і Розен під'їхали до Перлах-Кранкенхауз. Колись цей цвинтар був на далекій околиці міста. Поруч виблискував Гахінгер Бах — очисний канал, проритий в долині невеличкої річечки. З його набережної зайшли у високу браму, увінчану католицьким хрестом.

Могили тислись одна до одної, напираючи громаддям черного мармуру на поодинокі кущики вічнозеленої жимолості. Старі дуплисті клени засипали цвинтар волотом опалого листя. Тут уже давно не ховали. Написи на хрестах і пам'ятниках свідчили, що лише війна на деякий час прочинила браму цієї тихої обителі.

— Як ми отримали вашого листа, я об'їздив уві кладовища, — розказував. Віллі. — Прізвище Крайніченко не значилось у жодній цвинтарній книзі. Почав було втрачати надію, та якось Фреді порадив звернутися до магістрату. І тільки там, у бухгалтерському звіті похованих на державний кошт, знайшов…

Вони йшли, ступаюча по хрускотливому золоту. Сонце пряжіло у верховітті й спадало їм під ноги разом з тихим летом поодинокого листя. Навколо тиша і спокій. Навіть гуркіт міста, що хлюпає у кам'яні стіни, чується тут приглушено, відсторонено. Пристрасті, якими переймаються за життя люди, здаються тут чимось дріб'язковим, непотрібним. Однак то тільки так здається. Пильне око помічає і тут протиріччя, які навіть і смерть нездатна примирити, бо все лишається у спадок живим. Ось лежить під гранітним надгробком кайзерівський генерал Гофман. Той, що мордував у вісімнадцятім повсталу Україну, а потім залив кров'ю Баварську робітничу республіку… Поруч — солдат, отруєний газами при Вердені… А далі — гітлерівський фельдмаршал Рейхенау, розбитий на Дону; і ще кілька могил з орлами, що тримають у пазурах свастику. «Не кладовище, а урок історії», — думав, йдучи повз ці мармурові, бронзові, гранітні витвори цвинтарної архітектури, Андрій. Історія — наука точна, хоч декому таке твердження і може видатись парадоксальним. Відтоді, як вона стала його фахом і пристрастю, він намагається довести саме цю істину.

В кінці алеї з'явилася постать. Жінка поволі рухалась їм назустріч. Заклопотана своїми думками, вона не помічала нікого і, тільки порівнявшись з Андрієм, підвела очі. Вони впізнали одне одного, але не зупинились, не привіталися. Кроків за десять Андрій не витримав, озирнувся. Жінка клала на могилу гвоздики, що були у неї в руках. «Патриція! Ні, він не помилився — це вона!»

— І чого вона ходить, — з відразою промовив Віллі. — Звела чоловіка в могилу, а тепер ходить, квіточки носить, вимолює у бога прощення…

— А хто вона? — раптом запитав Павло.

— Американка, росіянка, хто її розбере. А загалом порядна… Працювала в Сі-ай-сі, була приставлена до Тодора, а тепер от хазяйка «Сен-Готарда», є у нас на Ляймі така сумної слави корчма…

— А Дайн — Рябчук? — стрепенувся Андрій.

— Давно в раю…

— Хто ж це його?..

— Тодор… Він один повстав проти них… А коли боротись було несила…

Вони зупинилися в кінці алеї біля непоказного, сірого надгробка з написом російською мовою: «Федор Крайниченко».

На камені лежали свіжі гвоздики.

Андрій зняв з голови капелюха. Важкий камінь, що був на могилі, видався йому легшим за той, який усі ці роки носив на серці. Прагнув дістатися сюди в надії полегшити душу. З лабіринту, в який кинуло їх життя, вийти пощастило йому одному. Друзі, щирі, випробувані, залишились десь там, у минулім часі, на тернових стежках долі. Серед їхніх могил ця була — найдорожчою. До неї йшов, як на сповідь.

Вони з Крайніченком належали до того багатостраждального покоління, яке винесло на своїх плечах війну і пов'язані з нею лиху біду і горе, яке більшу частину життя існувало в атмосфері страху перед ідолом, котрого саме собі створило.

«Так, товаришу майор, саме так воно було. Це та правда, з якою я тепер живу, з якою житиме твій син. Уже без тебе ми подолали період ерозії сталевих ідолів, переболіли втратами громадської совісті… Тепер нам треба працювати на реабілітацію, і не тільки тих, хто безневинно страждав по таборах і тюрмах, як твій батько, і навіть не таких, як я, кому випало пройти не одне, а цілих два пекла — гітлерівське і сталінське, нам треба допомогти реабілітуватися цілому суспільству перед його власною совістю.

Друже мій вірний, я прийшов сказати тобі, що жива на землі вища справедливість і, значить, варте житя людське всієї відданої за нього ціни».

Стояли мовчки.

Професор Дервіль опустив на груди важку непокриту голову. Йому було що згадати — і в часі поневіряння з Тодором по концтаборах, і у післявоєнному часі, коли він, ризикуючи життям, допомагав другові, переправляв його листи на Батьківщину. Мабуть, про ті листи думав зараз і Віллі Тегарт.

Проте їхні почуття, їхні думки не сягали глибини синівського горя і туги за батьком, які зараз стискали серце Павлові. За своє недовге житя він устиг пережити не одне прощання з батьком. Спочатку він чекав його з війни… Потім думав, як про мертвого героя. Пізніше прийшла звістка, що його батько зрадив, перекинувся у табір націоналістів. То були роки гіркоти і зневіри. Від Андрія Гаркуші довідався про БСВ, Дахау, Ебензе, проте відчував, що і це ще не вся правда. Сподівався, що тут, у Мюнхені, зустрівшись з людьми, які знали батька, йому відкриється більше. Але поки що мовчали люди, мовчала могила, німував сірий камінь з написом: «Федор Крайниченко».

— Скажіть, Віллі, ви знали мого батька? — спитав раптом.

— О, тоді я був ще малий… А от мій батько глибоко шанував Тодора. Манфред теж завжди згадує про нього з повагою…

— Хлопчику мій, — професор поклав Павлові на плече руку. — Коли людину згадують добрим словом, це зовсім не мало…

Постояли ще якийсь час біля могили, зробили кілька знімків на пам'ять і рушили до брами — принишклі, неначе торкнулися вічності.

На набережній їх чекала Патриція.

— Андре, — промовила, ніяковіючи, — можна вас на хвилиночку? — Взяла за лікоть і повела до парапету, де стояла її «іспано-сюїза».

— Скажіть, це син Теда? Я не помилилась?

— Так… Це син Федора Крайніченка.

— Благаю вас, Андре. В мене нічого нема, але я дуже хотіла б подарувати йому що-небудь на пам'ять… про себе, ні… Про його батька! Але що? — замислилась, раптом спалахнула надією: — Айн момент! У мене ж… — Прочинила дверцята машини, вхопила портативного приймача й простягла: — Ось, візьміть! Тед купив його в Монте Карло і слухав Київ… Потім, як повернулися, він не розмовляв зі мною, лежав і весь час тримав його біля вуха… Візьміть для сина. Його, здається, звуть Пауль?

— Павло Федорович Крайніченко.

— Я вам дуже вдячна! — тицьнула йому до рук приймача, скочила до машини. «Іспано-сюїза» пихнула синім димком і покотила набережною вздовж каналу. Андрій якусь мить стояв, розмірковуючи, потім пішов до «фольксвагена» і поклав приймача на коліна Павлові.

— В останні дні життя твій батько не розлучався з цим приймачем.

Відчуваючи, що його почнуть розпитувати про Патрицію, запитав сам:

— Даруйте, Віллі, ця пані справді купила «Сен-Готард»?

— Два роки тому… Газети писали, що вона причетна до вбивства барона Торнау і його секретарки. Я читав її заяву в газеті… Тоді її визнали божевільною і вона кудись зникла… Але, гадаю, то лише для того, щоб зам'яти справу. За цим стоїть всемогутній Гуго фон Глевіц. Цей нині диктує свою волю Аденауеру, не те що поліції…

З приймача, якого крутив у руках Павло, несподівано вирвалась гучна музика. Клацнув вимикачем — і музика урвалася.

— Однак, дорогі гості, — сказав, сідаючи до керма Віллі, — обід не за горами, а нам ще треба оглянути Гліптотеку, Стару і Нову пінакотеки, Фрауенкірхен — собор пізньої готики, збудований у п'ятнадцятому віці. Гадаю, нам краще почати з старої ратуші… Це теж наша реліквія. «Фольксваген» вибрався на магістральну Швайбрюкенштрасе і загубився у потоці машин, що мчали до центру міста. Хвилин за п'ятнадцять уже в'їздили на платну стоянку невеличкої площі міської ратуші. Біллі пішов платити за охорону і сервіс. Ще не всі вийшла з машини, а біля неї вже порались двоє з шлангом і щіткою.

Відійшли кілька кроків. Павло знову ввімкнув приймача й одразу натрапив на хвилю Києва. Над шумом і гомоном площі спливли акорди бандури. Ті двоє, що мили «фольксваген», нашорошили вуха.

Голоси бандуристів огортали душу, мов подих свіжого вітру. Й постала перед очима Андрія панорама Дніпра-Славути з синіми задніпрянськими лісами на обрії.

Підійшов Віллі й запросив усіх на площу, до гостроверхої башти з курантами, біля якої юрмились туристи. Та в цей час з приймача пролунало: «Увага, говорить Київ! Передаємо відкритий лист Василя Кука до всіх українців, що живуть за кордоном».

Андрій підсилив звук, голос зазвучав чітко:

Вони стояли і слухали. Професор і Віллі встигли вже одійти далеченько і махали їм руками, кликали не відставати. Проте голос з приймача не давав не лише їм зрушити з місця, він привернув до себе увагу і тих, двох, що мили машину.

— Фурмане, чуєш? Василь Кук говорить!

— Хіба з того світу говорять? Кука забили більшовики його і жінку.

— Та, їй-право, він! Його голос…

— Пропаганда! — вихопилось у того, котрого назвали Фурманом.

— Хто такі?! Хто дозволив?! — кинувся до Павла Фурман. Рвонув з рук приймача, але Андрій заступив хлопця.

— Не руште, добродію, не ваше!

— Ось я зараз поліціянта гукну! Він вам покаже, де ваше, а де наше! Ач, понаїхали… Не думайте, ми ще повернемось! Ще спитаємо!

— Ох, Фурмане, Фурмане, — зітхаючи, промовив напарник, махнув рукою і пішов до роботи. Фурман подався за ним, щось запекло доводячи.

— Що це він такий заповзятий? — спитав Павло.

— Я тобі ще маю розказати і про таких. Їх тут багаго… Вимкни приймача. Ходімо.

Вони рушили до ратуші. Там, серед натовпу туристів на них чекали їхні друзі.

— Ще хвилина — і ви станете свідками надзвичайного турніру. Дивіться туди, на баштовий годинник, — запрошував Віллі.

З башти злетів тихий передзвін курантів. Хвилююче почуття виповнило в цю мить душу Андрія Гаркуші. Ніби знову переживав те, що довелося пережити на цих вулицях, серед чужих людей, під чужинським небом. А серце бралося щемом, гірким болем за тих, кому не пощастило вирватися, хто поліг на цій землі, шукаючи дороги додому.

— Стільки часу спливло, а тут ніби нічого не змінилося, — промовив Франсуа Дервіль. — Ця музика запам'яталася мені ще з сорок п'ятого.

Нехитра мелодія старовинного баварського танцю злетіла з високої, шпилястої башти мюнхенської ратуші й попливла над містом. Сполохані передзвоном курантів, закружляли над баштою голуби. Їх щоразу лякав турнір бронзових рицарів, і вони носилися в блакитній високості, збентежені й трепетні.

1963–1989