З кількох різних поглядів я відповідальний за те, що ви читатимете далі. Автор цієї книжки, мій друг Бредлі Пірсон, дозволив мені попіклуватися про її появу. Отже, у скромно-механічному розумінні ці сторінки побачили світ завдяки моїй агенції. Я також той «любий друг» (і таке інше), згадки про якого час від часу з’являються в тексті. А втім, я не належу до дійових осіб драми, про яку розповідає Пірсон. Моя дружба з Бредлі Пірсоном розпочалася значно пізніше, ніж відбулися описувані тут події. Це були часи страждань, коли ми обидва потребували і, на щастя, знайшли один в одному благословенного друга. З упевненістю можу сказати, що, якби не моя прихильність і заохочення, якими я завжди підтримував Бредлі, ця історія, імовірно, так і залишилася б нерозказаною. Ті, хто викрикують правду в обличчя байдужому світові, занадто часто стомлюються, падають знесилені чи сумніваються в ясності власного розуму. Без моєї допомоги з Бредлі Пірсоном теж могло так статися. Йому потрібен був хтось, хто повірив би йому, та хтось, хто повірив би в нього. Так потрібної миті він знайшов мене, своє alter ego.
Текст, який ви прочитаєте нижче, і за формою, і за змістом — історія кохання. Я маю на увазі, не лише поверхнево, а й глибоко всередині. Історія творчої боротьби людини, пошуки мудрості та правди — це історія кохання. Оповідь, яка чекає на вас далі, часом двозначна й напускає туману. Людські пошуки й боротьба завжди суперечливі та тримаються прихованих шляхів. Ті, хто живе в такому темному світлі, зрозуміють мене. І все ж: що може бути простішим і чарівнішим за історію кохання? Мистецтво надавати жахливим речам чарівності — це, можливо, благословення, а можливо, прокляття. Мистецтво — це доля. Воно стало долею для Бредлі Пірсона. І в зовсім іншому розумінні — моєю теж.
Моє редакторське завдання було простим. Імовірно, правильніше було б, якби я називав себе — ким? Якимось імпресаріо? Клоуном чи Арлекіном, який маршує перед театральною завісою, а потім урочисто розсуває її? Я залишив собі останнє слово, заключне судження, підсумок. І все ж краще я буду блазнем Бредлі, ніж його суддею. Цілком можливо, що в якомусь сенсі — я і той, і той. Чому з’явилася ця історія (теж з декількох різних поглядів), ви зрозумієте, читаючи її. Але, зрештою, тут немає жодної загадки. Кожен митець нещасний у коханні. А ті, кому не пощастило в коханні, хочуть розповісти свої історії.
П. Локсій,
редактор