Чорний принц

Післямова Крістіан

Пан Локсій люб’язно показав мені рукопис мого колишнього чоловіка й запитав, чи не хотіла б я залишити до нього кілька коментарів, які ввійдуть до книжки. Думаю, що коментарів у мене небагато, окрім того, що вся книжка здається мені якоюсь фальшивою. Гадаю, чимало в ній — вигадка автора. Я зовсім не була «самовдоволеною» на суді, а насправді почувалася страшенно засмученою. Бути тоді самовдоволеною змогла б лише безсердечна людина. Бредлі має на будь-що свій погляд і підганяє все під власне бачення. Напевно, ми всі так робимо, але ж ми не записуємо це до книжок. Наш шлюб він теж зобразив геть не справедливо. Не хочу бути з ним грубою, мені його справді шкода. Мабуть, бути ув’язненим дуже гнітюче, хоча мушу визнати, що він тримається мужньо. (Кумедно, що Бредлі називає в’язницю монастирем. Нічогенький монастир.) Правду кажучи, не можу уявити собі нічого жахливішого за ув’язнення, і це велике досягнення, що йому взагалі вдалося написати книжку. Про цінність я не можу сказати нічого, бо я не літературний критик. Я маю на увазі цінність роману чи як його ще назвати. Але можу сказати, що те, що мені відомо, зображено в книжці не дуже правдиво. Бредлі ніколи не ненавидів мене, коли ми були одружені. Підозрюю, що мій колишній чоловік ніколи не відчував до мене ненависті, але через те, що я покинула його (про що взагалі не сказано в книжці), удавав, що ненавидить. Він описує, як я пригнічувала його, украла в нього власне «я» чи ще щось таке, і ці місця, дозволю собі зауважити, красномовні й дуже добре написані. Але в реальному житті все було геть інакше. Проблема нашого шлюбу полягала в тому, що я була занадто юною й хотіла більше веселощів і щастя, ніж Бредлі здатен був мені дати. А що в книжці він час від часу дуже кумедний і жартує над деякими речами (часом навіть там, де немає нічого смішного), читачеві може здатися, що разом із Бредлі дуже весело, але це не так, і не було так навіть за його молодих років. Між нами не було ніяких баталій, попри те, що сказано в книжці, я просто була дуже пригніченою, і він так само, тож я вирішила піти від нього, хоча Бредлі благав і благав мене залишитися (але цього він нам не повідомляє). Наш шлюб виявився помилкою. У другому шлюбі я була значно щасливішою. Можливо, я кпинила свого другого чоловіка, але ніколи не казала про нього всього того жахливого, що приписує мені Бредлі. Мій колишній чоловік ніколи не розумів жартів. Десь у книжці, я вже не можу знайти, де саме, він називає себе пуританином і, гадаю, має рацію. Він ніколи не розумів жінок. А ще, здається, він ревнував мене до мого другого чоловіка: людям ніколи не подобається, коли дружина щасливіша з кимось іншим. Зрозуміло, він помиляється, коли вважає, наче після повернення до Лондона на початку його «роману» я насправді цікавилася можливістю знову зійтися з ним. Цим я не переймалася. Я прийшла побачитися з ним тому, що він був мало не єдиним моїм знайомим у Лондоні, а ще тому, що мені було цікаво подивитися, що з ним сталося за весь цей час. Я мала радісний і задоволений настрій, хотіла побачити його, тому й заїхала. Я не потребувала його!!! Але я була йому потрібна, це одразу стало ясно як божий день, хоч він нічого про це як слід не пише. Він одразу став мене переслідувати. А коли я сказала йому, що хочу залишитися просто друзями, звичайнісінькими друзями, він розлютився та втратив рівновагу, підозрюю, тоді він написав усе те про ненависть до мене й про те, яка я жахлива, наче павучиха якась; усе це була помста за те, що, повернувшись до Лондона, я була з ним недостатньо дружньою. Насправді, гадаю, з книжки стає очевидно, що він знову закохався в мене, а може, кохав завжди. Для нього стало страшним потрясінням те, що я повернулася до Лондона й удруге знехтувала ним. Напевно, це врешті-решт і стало причиною того, що він утратив розум (саме це мій чоловік так прагнув довести на суді). І його сестра, і його мати були надзвичайно неврівноваженими невротичками; усій їхній родині не завадило б звернутися до психоаналітика. Я справді вірю, що Бредлі був божевільним, коли вбив Арнольда Баффіна, розум його затьмарився, а потім він одразу забув усе, наче сон. Ті снодійні пігулки, які він приймає, часто погіршують пам’ять. Гадаю, смерть сестри теж його жахливо засмутила, попри те що він не здавався засмученим і просто покинув її, хоча не міг не бачити, у якому вона стані; він радо віддав її мені, щоб я піклувалася про Прісциллу. Можливо, річ була в грошах, він завжди був дещо скупуватий. А те, що він каже про смерть сестри в післямові, як на мене, не справжні почуття, а лише докори сумління: він весь час мучився від почуття провини, хоча й не поводився через це краще. Стосовно міс Баффін: вона, мабуть, страшенно збентежена, бо, вочевидь, усе відбувалося лише в його уяві. Я навіть здивована, що таку книжку взагалі видадуть. Підозрюю, що він вигадав цю історію лише задля того, аби замаскувати своє кохання до мене. Хай там як, люди не закохуються ні сіло ні впало, як це буває в романах. Гадаю, проблема Бредлі в тому, що він так і не зміг вирватися зі свого оточення. Він завжди повертається до «крамниці» і, як мені здається, соромиться своїх батьків і того, що не здобув пристойної освіти; гадаю, це чимало пояснює. Боюся, він трохи сноб, а в цьому немає нічого хорошого. Мій чоловік вважає, що Бредлі взагалі не письменник, що йому варто було стати філософом, але для цього забракло освіти. Бредлі помиляється, пишучи, що ідея haute couture спала мені на думку лише під час судового процесу, навіть не знаю, з чого він це взяв. Я ніколи не збиралася братися за жіночу білизну разом із містером Баффіном, і планувала відкрити свій салон ще до повернення в Лондон. Утім, він не помиляється щодо одного: я маю хист до бізнесу, і казковий успіх мого салону за кілька років доводить це. Мій чоловік теж почувається в бізнесових справах як риба у воді, і його знання податків виявилося дуже доречним, тож із процесу вийшло хоч щось добре, навіть попри те, що я, як уже згадувала на початку, почувалася справді нещасною й мені по-справжньому було дуже шкода бідолашного Бредлі. (І містера Баффіна, звичайно, теж.) Тепер мені дуже хотілося б донести до Бредлі, якщо він колись побачить ці мої слова: мені надзвичайно шкода його і я згадую про нього з любов’ю. Писати йому листи вже не має сенсу. Те, що Бредлі й досі божевільний, зрозуміло з його післямови до цієї історії, у якій він, схоже, уявляє, що став містиком чи ще кимось таким. Ця частина книжки надзвичайно моторошна і, на мою думку, дуже схожа на писанину божевільного. Та й до чого стільки галасу щодо мистецтва? Гадаю, ми можемо чудово жити й без нього. Як щодо соціальних працівників і людей, які трудяться над подоланням голоду, хіба всі вони невдахи чи якісь неповноцінні? Мистецтво — це ще не все на світі, але, звичайно, Бредлі вважатиме, що те, над чим він працює, — єдина вартісна річ. Принаймні тепер він нарешті видасть іще одну книжку. Гадаю, тепер уже всім відомо, що «містер Локсій» — це насправді один відомий видавець, який планує заробити чимало грошей на мемуарах Бредлі, і, сподіваюся, йому це вдасться. Мені казали, що недільні газети теж збираються їх опублікувати. Не знаю, чи отримують ті, хто сидить у в’язниці, авторську винагороду. Отже, людина, яку Бредлі називає своїм «учителем» і таке інше, яку він, схоже, високо цінує, — це хтось зовсім інший або він узагалі вигаданий, як, вочевидь, і багато іншого в цій історії. Я хочу ще раз повторити, що мені страшенно шкода Бредлі, і я сподіваюся, що він не почувається у в’язниці нещасним. Можливо, божевілля милосердне, якщо воно допомагає тобі уявляти себе щасливим, коли для цього немає підстав.

Крістіан Гартборн

Післямова Френсіса

Мені випала надзвичайна честь, і я із задоволенням додам до цього незвичного «життєпису» критичний епілог. Я радо роблю це, аби віддати шану моєму давньому другові, який досі чахне «під вартою», а також роблю це, усвідомлюючи свій обов’язок перед наукою. Такий надзвичайний приклад самоаналізу, написаний талановитою рукою, заслуговує на вдумливий і детальний коментар, для якого, як повідомив мене видавець, у цій книжці, на жаль, немає місця. Утім, я сподіваюся найближчим часом видати товстеньку книжку, над якою працюю вже якийсь час, про випадок Бредлі Пірсона; там буде детально трактовано його «автобіографію» — найголовніше зі свідчень у цій cause célèbre[134]. А тут я викладу стисле резюме кількох коротеньких моментів.

Не приховуючи очевидного, мені навряд чи варто казати, що в поведінці Бредлі Пірсона ми бачимо класичні симптоми Едіпового комплексу. Напевно, їх можна навіть назвати банальними. Більшість чоловіків любить своїх матерів і ненавидить батьків. Унаслідок цього чимало чоловіків ненавидить і боїться всіх жінок у дорослому житті. (На жаль, обожнюваній мамі ніколи не пробачають, що вона лягала в ліжко з ненависним татком!) Отак і з Бредлі. Який непересічний словниковий запас він використовує, щоб передати фізичну відразу, описуючи «панянок» у своєму оповіданні! Багато чоловіків, часто навіть не усвідомлюючи цього, вважають жінок нечистими. Думка про менструацію викликає нудоту й огиду. Жінки тхнуть. Жіноче начало — брудне, смердюче та м’яке. Чоловіче — чисте, чітке й тверде. Так і з нашим Бредлі. Ми бачимо, як він упивається (боюся, іншого слова тут не дібрати) фізичним розладом, нечистотою, хворобою своїх жінок. У випадку зі своєю сестрою його відраза до її симптомів старішання й психологічного розладу змушує Бредлі відвернутися від неї злим і нещадним чином; хоча в той самий час Бредлі проголошує свій моральний обов’язок перед нею й навіть свою любов. Безсумнівно, їй не пощастило: вона асоціюється в нього з крамницею, із задушливим простором — символом покинутого лона матері, представниці низького соціального стану. На жаль, ці символи в нашому людському житті радо сплітаються між собою, звиваються вінками причин і наслідків, і нам уже ніколи не вирватися з їхніх лещат! Більше того, фізичне сприйняття стає віддзеркаленням морального. Жінки брехливі, зрадливі й підступні. На противагу їм сам Бредлі виявляється відвертим пуританином, аскетом, високим струнким чоловіком, наче живим утіленням Поштової вежі, випнутим і сталевим. Із цього погляду навіть без справжніх сексуальних перемог наш герой сам собі здається «уявним донжуаном». (Як зворушливо він прохоплюється цим словом.)

Звичайно, з першого погляду стає зрозуміло, що суб’єкт нашого дослідження гомосексуал. Його нарцисизм типовий для людей такого сорту. (Особливо зважаючи на його опис самого себе на початку розповіді.) Його мазохізм (про нього я ще скажу більше), його вихваляння чоловічою силою, його відверта нестача особистості, його ставлення до жінок (про яке вже згадувалося), свідчення про його батьківські моделі поведінки — усе вказує в одному напрямі. Правду кажучи, його неочікувана «непереконливість» на суді, можливо, теж пояснюється цим. Він не вірить сам собі й навряд чи може сподіватися, що йому повірять суддя чи присяжні. Бредлі Пірсон пов’язує брак чіткого самоусвідомлення зі своєю творчою натурою. Але тут він помилково, як багато недосвідчених людей, плутає причину й наслідок. Більшість митців — гомосексуали. Це ніжні люди, схильні до правильних оцінок, позбавлені можливості самоствердження чоловіки й жінки, які через це можуть найкращим чином втілювати в собі цілий світ і надавати йому притулок у своїх душах.

Те, що «історія Бредлі Пірсона» розповідає про його кохання до жінки, не може спростувати нашої теорії. Бредлі сам дає нам усі потрібні докази. Коли вперше (у цій історії) на очі йому потрапляє юна панянка, він плутає її з хлопцем. Він закохується в неї, вважаючи її чоловіком. Статевий зв’язок із Джуліан удається йому, коли вона перевдягається принцом. (А хто, до речі, улюблений актор Бредлі? Найвидатніший з усіх гомосексуалів. Від чого фантазії Бредлі Пірсона злітають вище Поштової вежі? Від думки про хлопчиків, які перевдягаються в дівчат, які вдають, що вони хлопці!) До того ж ким насправді є ця дівчина? (Звісно ж, не варто забувати про її фіксацію на батькові, і немає жодної таємниці в тому, що вона вважає Бредлі замінником батька.) Донька протеже Бредлі, його суперника, ідола, ґедзя, друга, ворога, alter ego, Арнольда Баффіна. Наука запевняє, що це не випадковість. І вона не помиляється.

Коли я кажу, що Бредлі Пірсон був закоханий в Арнольда Баффіна, не варто думати, наче я вдаюся до грубих заяв. Ми маємо тут справу з психологією складної й витонченої особистості. Простіші, більш людські прив’язаності Бредлі могли скеровувати його до іншого об’єкта. Але символом сфокусованої пристрасті й метою кохання для цієї нещасної жертви самоомани був Арнольд Баффін. Саме Арнольда він кохав і ненавидів, саме його спотворений образ з’являвся в течії, над якою схиляється вічно стривожений, вічно захоплений Нарцис. Бредлі визнає (важливе слово), що в Арнольдові та в ньому самому є щось «демонічне». З літературного погляду, будь-який критик зауважить, що Арнольд надзвичайно «слабкий персонаж». І справді, чому вся ця історія здається такою «непевною», наче десь бракує чогось? Чому здається, що чогось бракує? Тому що Бредлі не «каже всієї правди». Він часто каже, що прив’язаний до Арнольда, що заздрить Арнольдові чи що одержимий Арнольдом, але не наважується передати ці почуття у своїй оповіді. Через таке замовчування оповідь, яка має палахкотіти жаром, насправді здається надзвичайно холодною.

Але найцікавіша тут не класична підміна об’єкта. Цей випадок цікавий перш за все тому, що Бредлі — митець, який просто перед нами відверто (а часто невідверто) розмірковує про мистецтво. Як він сам каже, душа, розпачливо прагнучи вижити, віднаходить щось глибше. Те, що він нерідко сам не розуміє значущості своїх роздумів, із доречним тлумаченням експерта може додати його твору ще більшої цінності для нас. Те, що Бредлі — мазохіст, є банальним критиканством. (А те, що всі митці — мазохісти, видається черговим трюїзмом.) Як легко око експерта помічає його одержимість літературою! Навіть найвидатніші митці не можуть приховати своїх слідів, замаскувати своїх дрібних грішків і взагалі стримати помірну радість у голосі! Саме заради цього працює митець, щоб зануритися до цієї сцени, щоб насолодитися цим таємним символом свого таємного кохання. Але хай яким він буде хитрим, йому не сховатися від ока науки. (Це одна з причин, чому митці завжди бояться науковців і зводять на них наклеп.) Бредлі лукавить, особливо переносячи своє кохання на звичний гетеросексуальний об’єкт, але хіба можливо не помітити, що насправді він насолоджується поразкою, завданою йому Арнольдом Баффіном?

Зрозуміло, що Арнольд Баффін — батьківський образ. Чому любов і ненависть Бредлі фіксуються саме на цьому письменникові? І чому саме письменником він так одержимо хоче стати? Вибір галузі мистецтва вже сам по собі важливий. Бредлі особисто й багатослівно каже нам, що його батьки тримали канцелярську крамничку. (Недарма отець і олівець перегукуються.) «Злочин» забруднення паперу (дефекація) — природний образ повстання проти батька. Саме тут нам варто шукати витоки тієї параної, симптоми якої Бредлі з характерною необізнаністю демонструє в цій історії. (Згадаймо лише, як Бредлі «інтерпретує» листа своєї дами серця!) Чому Бредлі з такою насолодою ідолізує «великі» канцелярські магазини? Батькові не вдалося цього досягнути! Всюдисуща подарована табакерка має той самий сенс. Цей «дарунок» значно перевищує ганебні ресурси батькової крамнички. (І, звісно ж, золото і зло теж перегукуються.) Цього відносно простого аспекту справи торкається моя стаття, яка невдовзі вийде у світ: «Більше про фрейдистський досвід Акрополя».

Значно цікавіше — з психологічного, якщо не з літературного погляду, — поетичніше й свідоміше Бредлі прикрашає свою власну тему. Автор хоча й туманно, та все ж «пояснює» загадкову назву книжки, яка має навіть точно не знаю скільки підтекстів. Бредлі говорить про «чорного Ероса». Також він згадує інше, ще загадковіше джерело натхнення. Те, що він має на увазі, якщо торкатися питання його цінності, може бути надзвичайно значущим, а може виявитися претензійною нісенітницею. І все ж неможливо сумніватися в психологічній «вазі» таких пояснень. Звісно ж, для чоловіків набагато природніше зображувати рушійну силу кохання в образі жінки, а для жінок — чоловіка. (Правда, що людина вигадала і Ероса, і Афродіту, але важливо, що Ероса народила Афродіта.) Проте Бредлі безсоромно зображує велетенського чорного здорованя (такого собі чорношкірого бугая), який, як він стверджує, з’явився, щоб упорядкувати його мистецьке й чоловіче життя. Більше того (хоча, хіба нам потрібно щось більше, щоб наша теорія була цілісною?), якщо нам заманеться глибше розібратися в особистості цієї потвори, достатньо буде лише порівняти два слова: принц і Пірсон. Щодо підозрілого містера Локсія, він теж виявляється нашим злегка замаскованим другом. Це помітно навіть у схожості літературних стилів. Нарцисизм людини з відхиленнями поглинає всіх персонажів і уживається лише з одним — самим собою. Бредлі вигадав містера Локсія, щоб той представляв світові його самого під маскою пишної голослівної об’єктивності. Про П. Локсія він каже: «Мені варто було вигадати його». Так він і вчинив!

Я сподіваюся, що мій давній друг, кинувши свій ерудований погляд на ці сторінки, поставиться поблажливо (я можу уявити, як він посміхається зі знайомою самовпевненою іронією) до спостережень простого науковця. Мушу запевнити, що до них мене спонукала не лише прохолодна любов до правди, але значно більше сповнена життям прихильність до приємної людини, яку автор цих рядків визнає й до якої відчуває вдячність. Раніше я вже натякав, що Бредлі дістав благословенний дар більш земного та більш «справжнього» почуття; він пережив інакші емоції — значно простіші, які не завдавали йому страждань. Я не використовуватиму (і не маю такої потреби) його погано замасковану любов до мене як доказ його збочених схильностей. (Очевидні спроби принизити об’єкт свого кохання — теж типова поведінка.) Утім, я не можу завершити цю маленьку монографію, не сказавши йому, що знав про його почуття і — сподіваюся, він повірить мені, — високо їх цінував.

Френсіс Марло,

психолог-консультант

Замовлення на мою книжку «Бредлі Пірсон, параноїк із канцелярської крамнички», яка незабаром вийде друком, можна надсилати на адресу видавця. Листи, адресовані до мого консультаційного кабінету, надсилайте туди ж.

Післямова Рейчел

«Містер Локсій» звернувся до мене по коментарі до фантастичної писанини вбивці мого чоловіка. Спершу я збиралася просто проігнорувати його прохання. Також я подумувала про судовий позов щодо заборони публікації цієї книжки. Утім, ця справа вже — я гадаю, невипадково — викликала чималий резонанс, тож заборона цих «звірянь» не приховала б того, про що я говорила, а навпаки, підігріла б цікавість публіки до таємного документа. Тоді вже краще щирість і співчуття. Гадаю, ми мусимо відчувати чи хоча б спробувати відчути до автора цих фантазій жалість і співчуття. Сумно, що, здобувши «усамітнення», якого, як він сам виголошує, Пірсон завжди прагнув, він спромігся написати лише якусь божевільну підліткову вигадку, а не серйозний витвір мистецтва, про який весь час торочив нам і на який вважав себе здатним.

Я не маю жодного бажання бути злою. Те, що навколо цієї жахливої трагедії знову здійнявся галас, завдало мені чимало страждань. Мені доводиться жити з розумінням того, що життя моє «зруйновано». Я сподіваюся й вірю, що нещастя не зробило мене злою. Я не хочу нікому завдавати болю. До того ж я сумніваюся, що моя щирість може завдати болю Бредлі Пірсону, який, схоже, заховався за непереможними латами своїх власних фантастичних уявлень про те, що сталося, і те, хто він такий.

З приводу його викладення подій мені майже нічого сказати. Загалом це типова «вигадка», яка цікавить лише психологів. Дозвольте мені зауважити, що я не буду й не можу засуджувати мотиви, які змусили Бредлі Пірсона написати це все. (Про мотиви містера Локсія я напишу згодом.) Напевно, найлюб’язніше, що можна сказати: він хотів написати роман, але не зміг створити нічого значнішого за свої безпосередні фантазії. Гадаю, чимало романістів описують пережите нещодавно так, «як буде миліше серцю»[135], проте вони хоча б ввічливо змінюють імена. Б. П. (далі я користуватимусь цим скороченням) стверджує, що у в’язниці знайшов Бога (чи Істину, чи Релігію, чи ще щось таке). Імовірно, усі, хто потрапляють до в’язниці, гадають, що знайшли Бога, інакше їм просто не вдалося б вижити. Зараз я не відчуваю образи, не прагну вендети й не маю особливого бажання змусити його страждати. Його страждання не повернуть моєї втрати. Його нове «віросповідання» може бути щирою вірою, а може, як і вся його історія, бути лише димовою завісою, що приховує його злочинні наміри, у яких Б. П. не розкаюється. Якщо цей роман насправді підказала йому зла воля, отже, ми маємо справу з такою мерзенною людиною, яка збиває з пантелику звичайний суд. Якщо ж (і це більш імовірно) Б. П. повірив чи наполовину повірив у своє «спасіння» та свою історію, значить, перед нами той, чий глузд не витримав постійної напруги. (У момент убивства він точно не був божевільним.) У цьому разі він, як я вже казала, заслуговує на жалість. Я надаю перевагу саме таким думкам про нього, хоча насправді я не знаю та й, чесно кажучи, не хочу знати, що з ним у дійсності відбувається. Коли Б. П. зайшов у ворота в’язниці, він помер для мене й більше мене не цікавить. Скажімо, люті й розгнівані думки про нього лише завдали б мені нових страждань і виявилися б марними й аморальними.

Я недарма називала його фантазії «підлітковими». Б. П. належить до людей типу Пітера Пена. У цій історії він не описує свого тривалого минулого, лише натякає, що мав романи із жінками. Такі, як він, полюбляють натякати на своє минуле й поводитися так, наче їм вічно двадцять п’ять. (Він називає себе підстаркуватим донжуаном, наче між справжніми та уявними перемогами немає жодної різниці! Сумніваюся, що в його житті справді було чимало жінок.) Психіатр, напевно, поставив би йому діагноз «розумово відсталий». Його літературні смаки теж були юнацькими. Він оспівує Шекспіра й Гомера, але я сумніваюся, що він читав першого після школи, а другого — взагалі. Він постійно читав — хоча сам ніколи в цьому не зізнається — посередні пригодницькі оповідання таких авторів, як Форестер[136], Стівенсон[137] і Малфорд[138]. Йому по-справжньому подобалися хлопчачі історії, примітивні пригоди без любовних переживань, де він міг уявляти себе шляхетним героєм, володарем меча чи ще кимось таким. Мій чоловік не раз казав мені це, а якось навіть прохопився про це перед Б. П. Пам’ятаю, що той дуже засмутився із цього приводу й зашарівся, як дівчинка.

Те, як він описує себе, узагалі не має нічого спільного з правдою. Він зображує себе іронічним, уїдливим, стриманим ідеалістом. Те, що він зізнається у «пуританстві», здається самокритикою, але це просто ще один спосіб наголосити, який він високодисциплінований. Насправді він був абсолютно позбавленим власної гідності й мав сміховинну зовнішність. (І ніхто б не сказав, що він здається молодшим за свій вік.) Б. П. був незграбним дерев’яним чолов’ягою, страшенно сором’язливим і боязким, та водночас досить настирливим. Часом відверто набридав. Мав психологічну потребу вдавати із себе митця. Кажуть, так часто буває з невдахами. Удає, наче пише щось і рве написане, вічно повторює, як терпляче чекає і який він перфекціоніст. Я впевнена, що він у житті не розірвав жодної сторінки (окрім книжок мого чоловіка). Він утрачав глузд від друкованого слова й розпачливо прагнув тієї слави, яка була в мого чоловіка. Хотів, щоб його опублікували за всяку ціну, і завжди крутився біля видавців зі своєю писаниною; опублікував би що завгодно. Він навіть якось попросив мого чоловіка замовити за нього слівце перед своїм видавцем. Він узагалі не був ані стоїком, ані аскетом, а більше скидався на хлопчика, який хоче прилаштувати свою коротеньку замітку в шкільний журнал. Підстаркуватий чоловік при цьому навіть має зворушливий вигляд.

Б. П., звісно ж, боляче страждав від своєї неповноцінності. Він був нещасним розчарованим чоловіком, який соромився свого соціального походження, своєї неосвіченості й неабияк стидався своєї роботи, бо вважав, що вона виставляє його на посміховисько. Насправді він був посміховиськом для нас усіх, але не через роботу. До трагедії жоден із нас, згадуючи його, не міг стримати усмішки. Мабуть, він розумів це. Мені здається вірогідною приголомшлива думка, що людина здатна скоїти серйозний злочин, аби лише інші перестали над нею сміятися. Із цієї історії чітко зрозуміло, що Б. П. — людина, яка ненавидить, якщо з неї насміхаються. Увесь його зарозумілий стиль і глузування над самим собою — лише самозахист і спроба запобігти чужим кепкуванням.

Звичайно, описуючи стосунки з нашою сім’єю, він усе перевертає догори дриґом. Він з удаваною скромністю стверджує, наче ми потребували його. Насправді це він потребував нас, був справжній паразит, а часом навіть жахливо надокучав. Він був страшенно самотній, і ми всі жаліли його. Я навіть можу пригадати, як ми вигадували абсурдні відмовки, коли він хотів побачитися, або ховалися, якщо він дзвонив у двері. Найважливішими, безумовно, були його стосунки з моїм чоловіком. Коли він стверджує, що «відкрив» мого чоловіка, це просто смішно. Мій чоловік уже був достатньо відомим, коли Б. П. вициганив у одного видавця право написати відгук на його роман, а потім познайомився з нами і, як, здається, сказала колись моя донька, став нашим «свійським кошеням».

Навіть у своїй вигаданій історії Б. П. не може приховати, що заздрив моєму чоловікові. Здається, ця заздрість була нав’язливою і всежерущою. Йому також було відомо, що мій чоловік, хоча й поводиться з ним дружньо та привітно, часом кепкує з нього й ставиться трохи зверхньо. І від цієї думки він мучився. Часом мені здавалося, що він ні про що більше не може думати. Він сам наївно зізнається, що товаришував з Арнольдом і якимось чином ототожнював себе з ним, вважав його творчість «своєю заслугою», аби не втратити глузд від заздрості й ненависті. Якщо потрібен обвинувач, Б. П. сам чудово впорається. У миті відвертості він також зізнається, що зображує Арнольда упереджено. І це ще м’яко кажучи. (А далі він зізнається, що ненавидить усе людство!) Зрозуміло, що він ніколи не «допомагав» Арнольдові, але Арнольд частенько допомагав йому. Він ставився до нас із чоловіком, як дитина до батьків. Це теж могло б зацікавити психіатра, але я більше не хочу зупинятися на тому, що й так очевидно і що відкрилося на суді.

Його заяви щодо моєї доньки, щодо його почуттів та щодо її почуттів, звісно ж, абсурдні. Моя донька завжди ставилася до нього, як до «кумедного дядечка», і навіть не сумнівайтеся, що жалість, яку вона до нього відчувала, можна сплутати з ніжністю; жалість навіть і є однією з форм ніжності, тож у такому сенсі вона, можливо, і ставилася до нього з ніжністю. Але його палка «пристрасть» до неї — типова вигадка. (Я трохи пізніше розповім, що думаю про її походження й мотиви.) Мені здається, що розчаровані люди, які не знайшли свого місця, мало не все життя віддаються фантазіям. Я переконана, що в них вони знаходять джерело розради, хоча й не завжди безпечне. «Гарна» вигадка дозволяє їм вибрати малознайому людину та уявити, наче вона закохалася в них, намалювати собі палкі та драматичні стосунки. А що Б. П. такий собі садомазохіст, то він, звичайно, уявив собі нещасливий кінець, вічну розлуку, жахливі любовні страждання й таке інше. У його єдиному опублікованому романі (він стверджує, що друком вийшло більше книжок, але насправді він опублікував лише одну) ідеться саме про таке розчароване романтичне кохання, надзвичайно схоже на це.

Ті самі садомазохістські фантазії створили (певна річ, лише в його уяві) ту жахливу сцену на початку книжки, у якій він начебто приходить до нас і знаходить мене в ліжку в спальні нагорі, із синцем під оком і так далі, і так далі. Я кілька разів помічала, що Б. П. полюбляє вдавати в розмовах зі мною й моїм чоловіком, наче йому, звичайно, відомо про наші родинні суперечки. Ми вдвох сміялися над цією його примхою, не помічаючи в ній нічого лиховісного. Можливо, через свою холостяцьку наївність (а по суті, він назавжди залишився холостяком) Б. П. вважав наші буденні дрібні суперечки серйозними чварами. Проте, на жаль, більш вірогідно, що він напівсвідомо вигадував наші незгоди, «приймаючи бажане за дійсне»[139]. Йому не хотілося, щоб «татусь і матуся» жили в злагоді одне з одним. Глибоко в душі він прагнув принизити нас обох і міцніше прив’язати до себе.

Як на мене, варто зізнатися, що існує ще один бік справи, хоча з різних причин (деякі з них очевидні) на суді про це не йшлося. Звичайно, Бредлі Пірсон був закоханий у мене. Ми з чоловіком давно про це знали й теж постійно глузували із цього. Сумно читати вигадки Б. П. про те, як ми кохалися. Через це своє нещасливе кохання він і вигадав пристрасть до моєї доньки. Але ця вигадка — лише димова завіса. Частково тут ідеться про «підміну об’єкта», а частково, боюся, — про звичайнісіньку помсту. (Можливо, значущим був іще й міцний зв’язок між батьком і донькою; про нього в книжці не згадується, але він міг неабияк мучити Б. П. і знову, як часто траплялося, змушувати його почуватися жалюгідно відчуженим.) Я не можу сказати, наскільки його почуття до мене винні в тому жахливому злочині. Боюся, що в грудях у цього нечестивого й нещасного чоловіка сплелися заздрість і ревнощі. Цієї теми (яку я не порушувала б, якби не стикнулася з такою різноманітною брехнею) я більше не торкатимусь.

Нескладно уявити, як цей документ засмутив мене. Правду кажучи, я не звинувачую Б. П. у тому, що він навмисно хоче оприлюднити цю ганебну публікацію. Його принаймні можна зрозуміти: він написав цю вигадану нісенітницю, щоб розрадити себе в тому жорсткому місці й відволіктися від справжнього каяття й докорів сумління. Провину за цю злочинну публікацію я покладаю на самозваного містера Локсія (чи «Люксія», як він, здається, іноді себе називає). Кілька газет натякали, що містер Локсій — nom de guerre[140] сусіда по камері нещасного Б. П., до якого він, схоже, відчув болісну пристрасть. Під цим іменем ховається горезвісний насильник і вбивця, добре відомий музикант-віртуоз, який надзвичайно жорстоко вбив свого успішного друга-музиканта; нещодавно газетні заголовки волали лише про це. Можливо, схожість злочинів зблизила цих двох нещасних людей. Добре відомо, як заздрять одне одному митці.

Насамкінець хочу сказати — і впевнена, що висловлю також думку своєї доньки, з якою тимчасово не підтримую зв’язок, бо тепер вона стала відомою письменницею й живе за кордоном. Я не тримаю на нього зла, бо до нього варто ставитися як до суттєво неврівноваженої, якщо не божевільної людини, і щиро співчуваю його беззаперечним стражданням.

Рейчел Баффін

Післямова Джуліан

Я прочитала історію, а також інші післямови. Гадаю, автори інших післямов не мали такої честі. Це містер Локсій дозволив мені. (З кількох причин, про які я здогадуюся.) Утім, сказати я можу не так багато.

Це сумна історія, сповнена справжнього болю. Для мене це був страшний час, і багато що я забула. Я страшенно любила батька. Це, мабуть, найголовніше, що я можу сказати. Я любила його. Через його насильницьку смерть я мало не збожеволіла. Я мало не збожеволіла під час процесу над Пірсоном.

З того періоду мого життя в спогадах залишилися лише туманні латки, лише окремі сцени. Забуття милосердне. Людські створіння забувають значно більше, ніж зазвичай вважають, особливо після потрясіння.

Від тих подій минуло не так багато часу. Проте для молодої людини ці роки видалися довгими. Тепер мене від тих подій відділяють століття. Я бачу їх у звуженій перспективі й себе серед них — дитиною. Це історія старого чоловіка та дитини. Я кажу так, вважаючи цю історію літературним твором, хоча й розумію, що йдеться про мене саму. Чи залишаємося ми такими самими, як у дитинстві? Що в нас залишається незмінним? Я була дитиною, я визнаю це й водночас не можу себе впізнати.

Наприклад, процитований лист. Невже я написала цього листа? (Невже він зберіг його?) Це здається немислимим. І ті слова, які я казала (начебто). Зрозуміло, що вони — вигадка чиєїсь чужої уяви. Часом та дитина на все реагує занадто по-дитячому. Тепер я здаюся собі «розумною». Чи могла розумна я бути тією дитиною? Подекуди там є роздуми, які не могли спасти мені на гадку. Думки, які просочилися просто з голови автора. (Я не надто переконливий «персонаж».) Хіба я не була розгубленою, наляканою дитиною в абсолютно новій ситуації? Так, мені це здається літературною вигадкою.

Мій батько абсолютно мав рацію, коли не заохочував мене до письменництва. А Пірсон помилявся, коли заохочував. Тепер я це розумію. Немає сенсу писати в ранньому віці, коли ще нічого не розумієш, не володієш майстерністю й перебуваєш у полоні власних емоцій. Свої юні роки краще витратити на навчання. Пірсон стверджує, що мій батько був невисокої думки про мій хист. Насправді все було навпаки. Мій батько був чоловік, який часто казав зовсім не те, що думав, через скромність або страх зурочити. Таке нерідко трапляється.

Доктор Марло називає книжку «холодною», і його можна зрозуміти. У цій книжці чимало теорій. З іншого боку, це дуже «гаряча» книжка (аж занадто «гаряча»), сповнена невимушених особистих емоцій. А ще поспішних суджень, часом не зовсім правильних. Можливо, над нею потрібно знову і знову розмірковувати, як над поезією. Можливо, над кожним романом потрібно весь час розмірковувати, і по-справжньому видатний письменник пише лише один роман. (Флобер?) Моя мати правильно називає мене письменницею, але помиляється щодо моєї галузі. (Я поетка.)

Тож словами я оперую обережно й не витрачаю їх дарма. В одному з уривків Пірсон пише про тишу. Ця частина мені сподобалася. Мабуть, він має рацію, коли каже, що пережите нами стає дорожчим, коли ми мовчимо про нього. Як і у випадку з двома людьми, розмова зі стороннім руйнує все. Мистецтво потаємне потаємне потаємне. Але воно володіє даром мови, інакше не змогло б існувати. Мистецтво публічне публічне публічне. (Проте лише тоді, коли хороше.) Мистецтво коротке. (Не з погляду часу.) Це не наука, не кохання, не влада і не служба. Але це їхній єдиний справжній голос. Це їхня істина. Вона заглиблюється й не патякає зайвого.

Пірсон завжди ненавидів музику. Це я пригадую. Я пам’ятаю, як він безцеремонно вимикає татів програвач. (Черговий акт насилля.) Тоді я була маленькою дитиною. Я бачу цю сцену. Він ненавидів музику. Містер Локсій, мабуть, хороший учитель. (Правду кажучи, я знаю, що так і є, якщо лише слово «вчитель» тут доречне.) Але хіба ж у цьому немає іронії? Пірсон ціле життя гарував над своїми творами. Я бачила його записники. Видно, що він працював. Там записано чимало слів. А тепер йому, напевно, залишилася тільки музика — і жодного слова. Тепер існує лише музика, а далі — тиша. Чому?

Зізнаюся, що ніколи не читала написаних Пірсоном книжок. Гадаю, їх було декілька. Щодо цього моя мати помиляється. Хорошим критиком я його теж не вважала. Мені здається, що в Шекспірі він розумів лише вульгарщину. Але я захоплювалася його життям, тим, яким уявляла собі. Він здавався мені прикладом: людиною, яка все життя намагалася і весь час зазнавала поразки. Видавалося надзвичайним, що він не полишав спроб. (Хоча часом це здавалося нерозумним.) Природно, що я захоплювалася і своїм батьком теж. У цьому не було розбіжності. Мабуть, якийсь пророчий інстинкт змусив мене полюбити ідею невеличкої публікації. (Поет, якому дав життя романіст, мусить оплакувати батьківську багатослівність.) Він підкинув мені ідеї, що ті, хто працюють таємно, займаються дрібницями. Але це була лише ідея. Пірсон публікувався стільки, скільки міг. Якщо мій батько був Теслею, Пірсон точно був Моржем[141].

У цьому твердженні немає нічого особистого. Слова призначені для приховування, мистецтво — це і є приховування. Істина відкривається в утаємниченості та небагатослівній дисципліні. Я хочу посперечатися щодо загальних питань. Мені здається, Пірсон доходить думки, що музика — найвизначніше з мистецтв, лише через сентиментальність. Чи вірить він у це? Він просто повторює, наче папуга. Безсумнівно, це вплинув на нього містер Локсій. Музика — це мистецтво й заразом символ мистецтва загалом. Найуніверсальніший символ. Але найвидатніше мистецтво — це поезія, бо слова — це душа в найчистішому вигляді, це очищена матерія. Пробачте, містере Локсій.

А тепер щодо найголовнішого. Пірсон помилявся, коли ототожнював свого Ероса із джерелом мистецтва. Навіть попри його слова про те, що один — «просто» тінь другого. Насправді я відчуваю в книжці жар, а не холод. Справжнє мистецтво дуже, дуже холодне. Особливо коли зображує пристрасть, бо її можна зобразити лише так. Пірсон скаламутив воду. Еротичне кохання ніколи не стане натхненням для мистецтва. Хіба для поганого мистецтва, якщо бути абсолютно точною. Душевну енергію до самісінького дна (чи до самісінького вершечка) можна назвати сексом. Мене це не займає. Глибинні джерела людського кохання — це не джерела мистецтва. Демон кохання — не демон мистецтва. Кохання має стосунок до володіння та самовиправдання, а мистецтво — ні. Змішувати його докупи з Еросом, хай навіть чорним, — найтонша й найрозпусніша помилка, якої лише може припуститися митець. Мистецтво не можна плутати з коханням, так само, як і з політикою. Мистецтво не має нічого спільного ані з розрадою, ані з можливим майбутнім. Мистецтво пов’язане лише з правдою, в її найнеприємнішій, найменш корисній, а тому найістиннішій формі. (Агов, ви, хто слухає мене, хіба не так?) Пірсон був недостатньо холодним. Так само, як мій батько.

Але навіть це нічого не пояснює. Пірсон сказав, що кожен митець — мазохіст власної музи. Утім, напевно, тепер він уже й сам зрозумів, що це неправда. (Саме в цьому, імовірно, й ховається ключ до його поразок.) І більшої неправди не існує. Обожнювання фокусується на собі самому. Той, хто обожнює, уклякає, як уклякав Нарцис, аби подивитися на воду. Доктор Марло каже, що митці надають у своїх душах притулок цілому світові. Так. Але в цьому разі вони не можуть бути нарцистичними. І, звичайно, не всі митці гомосексуальні. (Що за дурниці!) Мистецтво — це не релігія, не обожнювання й не нав’язлива думка, яка змушує діяти.

Хороше мистецтво не таке. Митець не має господаря. Ні, в жодному разі.

Джуліан Беллінґ

Містер Локсій, прочитавши написане мною, зауважив, що я не сказала, на чий бік схиляюся — Пірсона чи матері. Я не бачила їх і не спілкувалася з ними роками. Природно, що я підтверджую (у цілому) версію моєї матері. Утім, слова Пірсона теж правдиві. Щодо містера Локсія, стосовно якого виникають домисли, здається, я знаю, хто він. Він зрозуміє, якщо я скажу, що мої почуття до нього сплутані. Цікаво, чи важить щось для нього правда?

Я відчуваю, що заради справедливості маю додати ще дещо. Гадаю, що дитина, якою я була, кохала того чоловіка, яким був Пірсон. Але словами описати це кохання неможливо. І точно не його словами. Це його літературна поразка.

Післямова редактора

Коли всі потрібні документи вже було зібрано, мій любий друг Бредлі Пірсон помер. Помер у в’язниці від швидкоплинного раку, який виявили невдовзі по тому, як він завершив книжку. Я був єдиний, хто оплакував його.

Зрештою, сказати мені залишилося не так багато. Я мав на думці написати як редактор довгий критичний есей, сповнений моралі. Я з деяким задоволенням чекав, як напишу останнє слово. Але смерть Бредлі зробила довжелезний коментар зайвим. Смерть не може змусити мистецтво замовкнути, вона може лише порадити, де поставити пробіл чи витримати паузу. Тож мені залишається сказати небагато. Почувши голос правди, читач упізнає його. А якщо не впізнає, йому ж гірше.

Не можу втриматися від кількох коментарів (більшість із них очевидна) з приводу післямов. Місіс Беллінґ пише — і почасти це правильно, — що слова призначені для приховування. Але авторам післямов не вдається скористатися цією властивістю слів. Насправді ці люди виставляються напоказ. Скажімо, кожна леді стверджує (чи припускає), що Бредлі кохав саме її. Навіть джентльмен стверджує це. Зворушливо. Утім, це дрібниця, на яку варто було сподіватися. Так само очікуваною стала їхня брехня. Місіс Баффін бреше, щоб захистити себе. Місіс Беллінґ — щоб захистити місіс Баффін. Як доречно спогади місіс Беллінґ утратили чіткість! Цю жалість можна зрозуміти, хоча мати роками не спілкувалася з донькою. «Доктор» Марло, який на суді казав правду, тепер боягузливо відмовляється повторювати її. Я чув, що адвокати місіс Баффін погрожували йому. «Доктор» Марло не герой. І за це ми мусимо пробачити йому. Бредлі, який ніколи не побачив цих сумних «післямов» до свого твору, так би й учинив.

І хай би як учинив, хай би що подумав Бредлі, важко не жахатися дріб’язковості цих авторів. Кожна їхня замітка — самореклама, часом тонка, а часом вульгарна. Місіс Гартборн рекламує свій салон; «Доктор» Марло — свою псевдонауку, свій «консультаційний кабінет», свою книжку; місіс Баффін шліфує вже й так добряче розтиражований образ стражденної вдови. (Коментарі їй не вдалися.) Принаймні вона щиро зізнається, що, коли Бредлі опинився в тюрмі, він помер для неї. Місіс Беллінґ рекламує себе як письменника. До її ретельно написаного невеличкого есею я ще повернуся за мить. (Чи зізнається вона, що Бредлі вплинув на її літературний стиль? Вона теж щосили намагається це приховати!) Напевно, живі завжди можуть обдурити мертвих. Але ця перемога пустопорожня. Витвір мистецтва сміється останнім.

Зібравшись оприлюднити цю книжку, я мав на меті дві речі. По-перше, подарувати публіці літературний твір. За своїм характером я імпресаріо та вже не вперше допомагаю із цим. По-друге, я хотів реабілітувати честь мого любого друга, коротше кажучи, зняти з нього звинувачення в убивстві. Те, що я не дістав жодної допомоги ані від місіс Беллінґ, ані від «доктора» Марло, як я вже казав, не здивувало мене, хоча й засмутило. За довге життя я бачив чимало людських створінь і зрозумів, як мало доброго можна від них сподіватися. Щоб досягти своєї другої мети, я сподівався написати власний довгий аналіз, схожий на досьє детектива, де зазначив би розбіжності, вдався б до припущень і сформулював би висновки. Але я вирішив обійтися без цього. Частково через те, що Бредлі помер. А смерть доручає істину ширшому й вагомішому суду. А ще частково тому, що, перечитавши розповідь Бредлі, відчув: вона сама говорить за себе.

Залишилося дві речі. Одна з них — коротко відзвітувати про останні дні Бредлі Пірсона. Інша — вирішити питання (лише теоретично — факти я залишу на її совісті) з місіс Беллінґ. Почну я саме із цього, хоч і коротко. Мистецтво, моя люба місіс Беллінґ, значно витриваліша та грубіша рослина, ніж здається вам, судячи з вашого надзвичайно літературного допису. Ваша красномовність, яка, боюся, межує з романтикою, ба навіть сентиментальністю, — це красномовність юності. Ви зрозумієте це, коли подорослішаєте в мистецтві. (Можливо, тоді вам навіть випаде честь зрозуміти Шекспірову вульгарність.) Про душу ми завжди висловлюємося метафорично; і цими метафорами варто швидко скористатися й одразу викинути геть. Говорити про душу прямо ми можемо, напевно, лише з близькими людьми. Саме тому моральні філософствування марні. Жодна наука не переймається таким. І не має таких глибин, із яких вам, місіс Беллінґ, або якійсь іншій людині відкрилося б нарешті розуміння, чим живиться, а чим не живиться мистецтво. Чому ви так палко бажаєте поділити того чорного здорованя навпіл, чого ви боїтеся? (Відповідь на це питання може багато пояснити вам.) Сказати, що видатне мистецтво може бути таким вульгарним і порнографічним, як йому заманеться, означає нічого не сказати. Мистецтво має багато спільного з веселощами, грою й абсурдом. Місіс Баффін каже, що Бредлі був посміховиськом. Усі людські створіння — посміховиська. Мистецтво оспівує це. Мистецтво — це пригодницькі оповідання. (Чому ви глузуєте з пригодницьких оповідань, місіс Баффін?) Звісно ж, воно також має багато спільного з істиною, воно створює істину. Але відкрити йому очі на це може що завгодно. Навіть еротичне кохання може. Синтез Бредлі видається наївним, можливо, так і є. За єдністю мистецтва можуть ховатися відмінності, але за відмінностями причаїлася єдність, і як далеко може вдивлятися в цей образ людська істота, а як далеко мусить дивитися митець? Мистецтво наділене власним аскетизмом. Над аскетизмом філософії воно може лише поглузувати.

Щодо музики, про яку місіс Беллінґ різко каже, що вона уособлення всіх видів мистецтва, але не їхня королева: я не схильний сперечатися. Направду, я — саме той, хто може оцінити її аргумент. Я відомий як музикант, але цікавлюся всіма видами мистецтва. Музика зіставляє звук та час і таким чином виявляє останні межі людського спілкування. Проте різні види мистецтва формують не піраміду, а коло. Вони захищають зовнішні кордони мови, а її вдосконалення — потрібна умова для всіх простіших форм спілкування. Без цього захисту людина повернулася б до рівня тварин. Те, що музика вказує на тишу, це ще один образ, використаний Бредлі. Усі митці мріють про тишу, до якої вони змушені ввійти, як деякі тварини, що для розплоду повертаються в море. Творець форм приречений на безформність, навіть якщо ризикує, що вона його згубить. Що б робив Бредлі, якби залишився серед живих? Чи написав би він наступну книжку, нарешті визначну? Можливо. Людська душа сповнена сюрпризів.

Бредлі помер добре, ніжно, спокійно, як пристало людині. Я чітко пам’ятаю просте вразливе здивування, коли (я був присутній при цьому) лікар повідомив йому найгірше. Він мав той самий вигляд, що й колись, коли не втримав великий порцеляновий чайник і побачив, що розбив його. Він вигукнув: «Ох!» — і повернувся до мене. Далі все відбулося швидко. Незабаром він уже не вставав із ліжка. Нетерпляча рука смерті ліпила його, зовсім скоро перетворивши галову на череп. Він не намагався писати. Розмовляв зі мною, просив пояснити якісь речі, тримав мене за руку. Ми разом слухали музику.

Уранці свого останнього дня він сказав мені:

— Мій любий друже, мені так шкода… що я й досі тут… набридаю вам. — А потім додав: — Не здіймайте галасу, обіцяєте?

— Про що це ви?

— Про мою невинність. Воно того не вартує. Тепер це вже не має значення.

Ми слухали Моцарта по приймачу Бредлі. Пізніше він озвався:

— Я шкодую, що не написав «Острів скарбів».

До вечора він став зовсім слабким і ледве міг говорити.

— Любий, розкажіть мені…

— Що?

— Про ту оперу.

— Яку?

— «Кавалер троянди». — Після цього він трохи помовчав, а потім сказав: — Як вона закінчується? Той юнак… як його звуть?..

— Октавіан.

— Він залишився з Маршальшою чи покинув її та знайшов собі молоденьку дівчину, свою однолітку?

— Він знайшов собі однолітку й пішов від Маршальші.

— Що ж, це було правильне рішення, чи не так?

По тому він повернувся, тримаючись за мою руку, і зручно вмостився, наче збираючись поспати. І заснув.

Мене тішить думка, що я неабияк розрадив його в останні дні. Мені здається, наче він страждав ціле життя через те, що мене не було поряд; а наприкінці я страждав разом із ним і врешті-решт вистраждав його смертність. Я теж потребував його. Він додав моєму життю нового виміру.

Щодо моєї особистості: «докторе» Марло, я навряд чи можу бути вигадкою Бредлі Пірсона, бо пережив його. Щоправда, Фальстаф теж пережив Шекспіра, але не редагував його п’єс. Місіс Гартборн, дозвольте запевнити, що я не живу з видавничої справи, хоча чимало видавців зобов’язані мені. Я навіть чув плітки, що ми з Бредлі Пірсоном були просто фікцією, вигадкою якогось другорядного романіста. Яких лише гіпотез не народжує страх. Ні, ні. Я існую. Напевно, місіс Баффін була ближче за всіх до істини, попри неймовірну примітивність її ідей. І Бредлі теж існував. Тут, на столі, за яким я пишу ці слова, стоїть маленька бронзова фігурка — пані з водяним буйволом. (Ногу буйволові відремонтували.) А ще позолочена табакерка з написом «Дружній подарунок». Залишилася ще й історія Бредлі Пірсона, яку я запропонував йому написати, — щось значно довговічніше за дві дрібнички. Мистецтво — незатишна місцина, краще з ним не жартувати. Мистецтво каже єдину правду, яка має значення аж наприкінці. Мистецтво — це світло, під яким можна залагодити людські справи. А після мистецтва, дозвольте запевнити вас усіх, немає нічого.

П. Локсій