10. ХИЖАК НА ВОЛІ


Справді, для жартів місця не залишалось. Наперегони з Містером-Пітерсом і Ромою бігли робітники, несучи з собою рушниці. Стривожені обличчя, швидкі рухи, зосередженість — все це вказувало на серйозний характер події. Сонце зайшло за обрій, по землі розстилалися сині присмерки. Електрику ще не засвітили. Містер-Пітерс прискорив ходу:

— Там щось робиться. Ромо, ходу!..

За рогом вони побачили Ганну. Вона бігла назустріч їм:

— На допомогу! — вигукнула вона, пробігаючи далі. — Там знов пацюки. Вони напали на кролів, а тепер кидаються вже й на людей. Я біжу телефонувати…

Куди телефонувати — вона не встигла сказати. З-під помосту, на якому стояв склад, вистрибнула велика сіра потвора. З блискавичною швидкістю страховище майнуло перед дослідниками, зробило кілька стрибків — і зникло в напрямі до кролятника. Скрикнувши, Ганна кинулася бігти далі. Містер-Пітерс спинився, дивлячись услід сірій потворі: на переніссі його зсунулися брови, він до крови закусив зубами нижню губу.

— Ти бачив? — схвильовано звернувся до нього Рома. — Це був… це був…

— Пацюк, — ствердив Містер-Пітерс, — швидше, пішли!

Від кролятника пролунали поодинокі постріли. Рома й Містер-Пітерс здаля побачили, як стрибнула вгору велика сіра тінь і зникла на даху кролятника. Вони підбігли ближче. Коло самого входу стояв з гвинтівкою в руках Данило Якович. За ним було ще кілька озброєних робітників. Олесь так само держав напоготові рушницю. Він помітив товаришів, подивився на них і безнадійно махнув рукою.

— Що? — спитав у нього Рома…

— Та тут таке…

— А, і ви вже тут, хлопці, — проговорив Данило Якович, — гаразд. Нашого полку побільшало. Стріляти вмієте, сподіваюся? Добре, добре. Он, беріть рушниці в тих ось двох. І слухайте. Ось що ми робитимемо.

Він обперся на рушницю:

— Зараз в кролятнику їх штук п’ять-шість. Вони розідрали на шматки кількох кролів. Але далі вони не можуть нічого зробити, бо решту кролів встигли заперти в другій половині кролятника. Вбігли сюди пацюки через ці двері. Так. Другого виходу немає. Отже, їм нема куди тікати. Так. Розумієте? Ми мусимо зараз взяти їх атакою і вбити. Так?

— Так, Данило Якович. Але звідки?

— І ніяких розмов поки що. Часу немає. Ну, хлоп’ята, за мною. Дивіться, стріляти уважно — тільки тоді, коли я подам сигнал. За мною, вперед! Тихо, без галасу.

Він розкрив двері і сунув вперед. За ним кинулася решта, тримаючи гвинтівки напоготові.

В кролятнику було напівтемно. Тиша не відгукувалася нічим. Широкий коридор вів просто до другої половини, де заперті були кролі. Двері ліворуч, підперті дерев’яною лопатою, закривали гігантським пацюкам дорогу назад. Данило Якович обережно відсунув лопату, трохи відчинив двері й подивився всередину. Тихо. Невисокі дерев’яні загорожі для кролів, кормушки — все було порожнє, немов нічого й не трапилося.

— Тс-с… — прошипів Данило Якович.

Він, обережно посуваючись і тримаючи гвинтівку дулом вперед, увійшов до приміщення. Зіркі його очі приглядалися до непевних присмеркових тіней, що лежали навколо, ховаючись у темних кутках.

— Пацюки ховаються, — ледве чутно прошепотів Рома Олесеві.

Той, погоджуючись, кивнув головою. Але Данило Якович уже помітив ворога; не говорячи жодного слова, він вказав рукою в лівий дальній кут і зробив тією ж рукою виразний жест: готуйсь!

Тепер, коли очі звикли до напівтемряви, було видно: в далекому кутку, один біля одного сиділи, готові до стрибка кілька велетенських пацюків. Шерсть на їх спинах наїжилася, пащі загрозливо щерилися. Пацюки, не насмілюючись самі перейти в наступ, вичікували. Це були вже не ті великі пацюки, що кілька днів тому потрапили до пастки. Жодна з пасток звичайного типу неспроможна була б убити таку потвору — хіба що затиснути її лапу. Завбільшки з собаку, худі, із скуйовдженою шерстю, — це були справжні хижаки, готові до нападу.

Данило Якович повільним рухом навів гвинтівку, прицілюючись. За ним це зробили й інші. У тиші було чути удари власного серця.

— Вогонь! — скомандував Данило Якович.

Дружній залп розідрав на шматки загрозливу тишу.

Полум’я від пострілів яскраво освітило приміщення. Два пацюки підстрибнули й упали, конвульсійно тіпаючи лапами, на спину. Але решта вціліла. Пацюки кинулися вбік. Один з них, великий і страшний, стрілою піднісся в повітря, стрибаючи просто на людей.

Постріл… ще один… ще…

— Стріляй! — пролунав голос Данила Яковича.

Очевидно, якась куля влучила в пацюка, бо він, впавши додолу, побіг, шкутильгаючи, на трьох лапах, геть до дальньої стіни. Навздогін йому пролунали ще постріли — і він залишився лежати нерухомо.

Проте решта пацюків перебігла до найдальшого кутка. Один з пацюків високо підстрибнув і вхопився пазурями за перекладину стелі. Його задні лапи гойдалися в повітрі, хапаючись за перекладину. Він перевалився на перекладину, підстрибнув ще — і зник на горищі. Три пацюки, що залишилися, дивилися йому вслід.

— Стріляй!.. — ще раз вигукнув Данило Якович. — Стріляй, бо втечуть!

Пролунали постріли. Але присмерки заважали. Пацюки перетворилися на сірі тіні, їх обриси розпливалися в синій темряві. Люди побачили, як один за одним стрибнули два пацюки вгору — і зникли слідом за першими на горищі. Данило Якович жбурнув рушницю на землю.

— Патронів не вистачило в мене, — сказав він злісно.

Але Олесь швидко став на одне коліно й прицілився туди, де залишався ще один пацюк. Кілька тривожних ударів серця — і постріл, гучний і сухий. У його світлі вгору майнула сіра потвора — і впала додолу. Велика тінь залишилася лежати нерухомо на підлозі. Олесь підвівся, тримаючи рушницю. Він запитливо поглянув на Данила Яковича. Той ляснув його по плечу.

— Молодець! Влучив. Добрий з тебе стрілок.

Потім його очі подивилися вгору, туди, де зникли три пацюки. Директор похитав головою:

— Ех, забули про горище. Втекли…

— А куди ж вони втечуть? — спитав його похмуро Містер-Пітерс.

— Куди, куди. Через дах надвір. Та тепер вони вже давно зникли, — додав він, помітивши, що один з робітників зібрався взяти драбину, яка стояла коло стіни.

— Давай сюди краще вогню.

Директор узяв з стіни ліхтар, запалив його. Високо тримаючи його в руці, Данило Якович підійшов до щойно вбитого пацюка. Проте, він ще агонізував. Його зуби щерилися, вуси ворушилися, лапи тіпалися, немов він хотів щось схопити своїми пазурями.

— Так… так… — проговорив Данило Якович, — нічого собі створіннячко… І звідки ти таке взялося? Ніхто ж тебе не просвічував тим промінням. Га, хлопці? — повернувся він до дослідників.

Олесь спустив очі. Містер-Пітерс поглянув на директора, на Рому, на Олеся, знов на директора:

— Ходімо, Данило Якович, — сказав він нарешті, — я мушу дещо розповісти вам.

— Ну, що ж, ходім, — погодився Данило Якович, — мені якраз треба зайти до нашої телефонної станції, поговорити з містом. Хай отрути нам надішлють.

Він сказав ще щось робітникам, наказав винести вбитих пацюків — і вийшов разом з Містером-Пітерсом, Олесем та Ромою.

— Слухаю вас, хлопці, — проговорив він зрештою.

— Данило Якович, — почав Містер-Пітерс, — трапилася велика неприємність. Ви зрозумієте зараз. Не буває такого, щоб усе йшло гаразд. Трапилася одна помилка — і від неї тепер усе лихо…

— А саме?

— От, коли просвічували ми зерно… от тоді це й трапилося. Просвічене зерно залишили до ранку в лабораторії… а вночі туди залізли пацюки… нажерлися того зерна…

— Ну?

— От, ці велетенські пацюки — і є ті самі, що тоді нажерлися.

— Не розумію. — Обличчя в Данила Яковича нахмурилося.

— Та бачите, це принципіально те ж саме: чи просвітити тварину ультракороткими хвилями, чи дати їй їсти продукти, концентровано насичені ультракороткими хвилями… власне, це все одно, бо ріжниця тут буде кількісна… а якісно те ж саме.

Очевидно, Містер-Пітерс понад силу говорив про це. Він весь час скручував собі цигарку, але ось уже третій раз папір рвався і тютюн висипався на землю.

— Так, — проговорив директор, повільно вимовляючи, — так… значить, це тепер ми бачимо зворотний бік цього чортового проміння?

— Ні, ні, — встряв Рома, — не так. Це не зворотний бік, це помилка. Ну, от якби лікар, наприклад, помилився й дав хворому не ті ліки, а щось, що впливало б навпаки…

— Так… — повторив Данило Якович, — ліки навпаки, кажеш? Гаразд. Оце ми зростили замість доброго зле. Так… Ну, значить, маємо добрий урок. Діалектика, хм… Проміння добре для одного і досить погано для другого… хм… так…

Вони підходили вже до невеличкого будинка, де містилася телефонна станція радгоспу.

— Так, — сказав ще раз директор. — Тим більше треба нам отрути. Поки що я не бачу інших заходів боротьби з цими потворами.

Черговий телефоніст зустрів Данила Яковича на порозі, він схвильовано сказав:

— Товаришу директоре, якась дивна історія.

— Що таке ще? — підвів брови Данило Якович.

— Та ось на комутаторі таке. Нумер вісімнадцять, себто, електролабораторія, весь час, викликає мене, ось уже хвилин п’ять. Я вмикаюся — нічого не чути. Вимикаюся — знов сигнали. Ось, ось, бачите?

Кришка нумера вісімнадцять на комутаторі впала. Нумер вісімнадцятий викликав станцію. Здригуючи, кришка номера деренчала.

— Ось, я вмикаю цей нумер. Послухайте.

Справді, нічого не було чути. Телефоніст вимкнувся, прикрив кришку нумера, але майже тієї ж секунди вона знов упала.

— Ніби хтось знімає трубку з важіля — і негайно кладе її назад, — задумливо сказав Містер-Пітерс, — дивно… А звідки це? Що то за нумер?

— Я ж сказав уже, — відповів телефоніст, — це електролабораторія, де просвічують зерно. Де новий генератор стоїть.

Рома зблід. Він зсунув шапку назад. Рот його відкрився:

— Що таке? — збентежено запитав Містер-Пітерс.

— Там… у нашій лабораторії зараз працює Рая… це з нею щось трапилось, — відповів Рома.

— Але що?

— Не знаю. Треба побігти туди.

І, все ще тримаючи гвинтівку, яку він приніс з кролятника, Рома вибіг з телефонної станції. Олесь поспішив за ним. Данило Якович звернувся до Містера-Пітерса, здвигуючи плечима:

— Все життя ви тут, хлопці, перекрутили… Ні, ні, це не значить, що я проти вашої роботи, зовсім ні. Але мороки з цією справою досить. Дай мені, товаришу, місто, — сказав він телефоністові.


Але… що ж справді відбувалося в лабораторії?.. Чому тривожно деренчала кришка нумера вісімнадцять?..

Рома не помилявся. Дійсно, в лабораторії працювала Рая. Вона хотіла використати час і попрацювати з маленькими кролятами, які їй сьогодні принесли. Поставивши клітку з кролятами на стіл, Рая ввімкнула генератор, вибрала потрібну довжину хвилі й почала просвічування. Велика кішка, привезена з міста, знаменита кішка з трикутним вирізом на вусі, перша просвічена новим генератором тварина, сиділа на стільці біля Раї. Кішка лагідно мугикала й ніжно поглядала на маленьких кролят. Рая помітила це:

— Здається, ти, кицю, бачиш у цих тваринках не наукові об’єкти, а смачну вечерю для себе? Так? Не вийде, не вийде. От, і хатня ти тварина, а скільки в тобі інстинктів стародавніх хижаків залишилося…

Рая просвітила одного кролика, другого, третього, роблячи різні експозиції, щоб на практиці перевірити і знайти найоптимальнішу для зростання цих малесеньких тварин, — і знов повернулася до кішки, що не припиняла своєї пісеньки.

— Ти, мабуть, і не знаєш, що твої далекі родичі — тигри, леопарди й інші — і досі полюють по лісах і хащах, добуваючи собі їжу. Ти ж так само хижак, кицю. Тільки лагідний. Ти ж, мабуть, тепер неспроможна навіть битися за своє життя… ех ти, хатній хижак!

Рая повернулася до кішки, погладила її по вигнутій спині. Кішка замугикала ще задоволеніше. Саме зараз Рая почула ніби звуки пострілів. Вони доносилися здалеку. Рая подивилася у вікно. Було вже темно — присмерки накрили землю й будівлі синьою своєю й туманною хусткою.

— Хіба тут, у радгоспі, є тир, киценько? — продовжувала далі свою розмову з кішкою Рая. — От тоді ми з тобою постріляємо. Ти знаєш, я непогано працюю з рушницею. От звідси куди б я влучила? Думаю, що в того цвяшка без промаху… Та ти не туди дивишся, киценько. Он у той цвяшок, що недалеко від телефона… ой!

Рая раптом спинилася. Вона злякано придивилася, навіть доторкнулася рукою до очей: може, це їй мариться?.. Але дивне явище помітила й кішка. Вона стривожено підвелася, шерсть її наїжилася, вуха загрозливо прилягли до голови. Кішка нервово перебирала лапами, переступаючи з одної на другу.

На стіні, на рівні плечей чоловіка, висів телефонний апарат. Звичайний телефонний апарат з нікельованою трубкою. Під ним недалеко від підлоги видно було невеличку дірку, яка, мабуть, залишилася ще з того часу, коли через неї до лабораторії з’явилися перші пацюки. Але не на дірку дивилася Рая, широко й перелякано розплющивши очі. Вона дивилася на стіну, на білу її штукатурку, що помітно ворушилася й осипалася маленькими шматочками. Здавалося, хтось дужий натиснув плечем на стіну з того боку. Частина штукатурки прямо над підлогою й старою невеличкою діркою вигиналася, ось-ось готова була впасти в кімнату.

Рая не розуміла нічого. Це складалося на дикий сон. Може — вибігти з кімнати, покликати когось?.. Але не встигла вона подумати; це, як від стіни відпав великий шматок штукатурки, і з стукотом звалився на підлогу. Відкрилася велика чорна дірка. І в ній…

— Ай!.. — несамовито скрикнула Рая.

Швидким рухом вона стрибнула на стілець, на якому сиділа до того. Схопившись обома руками за ручку пристрою, який рухав головну лампу генератора, немов ховаючись за неї, вона притиснулася до лампи, намагаючись не рухатися, не дихати. Кішка зловісно блимнула на неї зеленими очима і присіла на лапи, немов готуючись стрибнути.

Так, у великому отворі в стіні щось ворушилось. Ось майнула мов чиясь морда, показалася лапа з пазурями, що намацувала дальший шлях. З стукотом звалився ще великий шматок штукатурки. Тепер було ясно видно велику жахливу голову велетенського пацюка, що зазирав у кімнату, немов цікавлячися: а що, мовляв, тут робиться?..

Проте, це відбувалося протягом може кількох лише секунд. Немов хтось ззаду підштовхнув його, пацюк вистрибнув у кімнату й спинився біля отвору. А в ньому вже з’явилася голова другого пацюка…

Рая стояла, майже не дихаючи. В неї, здавалося, заніміли руки й ноги. Вона взагалі не зносила ні мишей, ні пацюків, вона вважала їх за наймерзенніші тварини. Але ніколи вони не здавалися ще їй такими огидними й страшними. Рая закам’яніла й механічно, як зачарована, стежила очима за потворами.

Перший пацюк швидко побіг вздовж стіни, принюхуючись до повітря. Він чогось шукав. За ним, вистрибнувши з отвору, навздогін побіг другий. Пацюки оббігли кімнату, зазирнули на стіл. У тиші було чути стукіт їхніх ніг. Пискнули в клітці перелякані кролята. Пацюки спинилися коло клітки. Перший дивився всередину. Другий, затримався біля нього тільки на мить. Він нюхав кутки, він перекинув носом порожній лантух з-під просвіченого зерна. Потім побіг далі. Він шукав чогось.

У світлі лампи, підвішеної під стелю, було яскраво видно його скуйовджену шерсть, його запалі боки. Очевидно, пацюк був голодний. Маленькі очі його злісно поглядали по сторонах. Але Раю він наче не помічав.

Перший пацюк усе ще сидів біля клітки, немов обмірковуючи щось. Другий повернув назад. Він, принюхуючись, підвів голову. Рая здригнулась, ось зараз він помітить її…

І раптом щось швидке й спритне майнуло в повітрі. Велика тварина з глухим стукотом, мовчки впала просто на спину другому пацюкові. Пролунав дикий зойк переляканого пацюка. Пацюк упав на живіт, підігнувши лапи. На його спині, вчепившись зубами в шию й охопивши тулуб лапами, глибоко запускаючи гострі пазурі, сиділа кішка. Вона рвала зубами шию пацюка. Але це тривало лише мить. Через дві-три секунди пацюк і собі вчепився зубами в кішку.

Обидві велетенські тварини билися мовчки. Лише іноді лунало уривчасте рикання. Сіра шерсть кішки заплямилася червоною кров’ю — і не відомо було, чия це кров, її самої чи пацюка.

Забувши про переляк, забувши про другого пацюка, Рая захоплено стежила за бійкою. Висуваючись з-за лампи, вона ладна була кинутися на допомогу кішці, якби не нудотна огида до мерзенної потвори. Перебороти цю огиду Рая не могла. На саму думку про те, щоб доторкнутися до пацюка, Рая відчувала таку огиду, в неї так тремтіли руки, що вона не спроможна була поворухнутися.

Дві велетенські тварини билися на смерть. Здавалося кішка перемагала. Вона була згори, пацюк уже хрипів, широкий струмінь крові цюркав з його шиї. Рая вигукнула, забувши про все:

— Ще! Ще, киценько, ще!..

І відразу спинилася. Бо саме зараз вона помітила, як повільно підплазував до середини лабораторії другий, пацюк. Очі його палали, він дивився не на бійку свого товариша з кішкою, ні: погляд пацюка був скерований на Раю, що висунулася з-за лампи.

Пацюк наближався. Зігнуті лапи його показували, що він готувавсь стрибнути. Рая зблідла. Але голова її працювала гарячково: що робити?.. Як захиститися?.. Адже в неї немає ніякої зброї… Вона дужче стиснула ручки генераторного пристрою — і в ту ж мить щасливо усміхнулася.

Не спускаючи очей з пацюка, що, мабуть, вибирав момент для стрибка, Рая однією рукою посунула движок реостата, який регулював напругу, а значить і довжину хвилі, до стану, в якому генератор мав давати найкоротшу, найсильнішу хвилю в один міліметр. З радістю Рая помітила, як сухо затріщали фіалкові іскри, зриваючись з антени, як запахло в повітрі озоном.

Пацюк уже спинився. Вони дивилися одно на одну — потворне створіння з скуйовдженою шерстю й палаючими дикими очима і золотоволоса дівчина з блідим рішучим обличчям і стисненими губами, з яких зникли останні краплинки крові.

Блискавично, як пружина, знявся пацюк у повітря, несучись просто на Раю. Його довге тіло витягнулося в одну лінію з огидним голим хвостом. Але не менш швидко Рая скерувала рефлектором на пацюка палюче проміння, — зовсім так, якби вона хотіла відбити напад, захищаючись лампою. Пролунав голосний зойк. Не долетівши до Раї, пацюк конвульсійно сіпнувся вбік і впав на підлогу. Він тремтів усим тілом, він терся мордою об підлогу. Він огидно пищав, він тикався обпаленим носом об стіл.

Рая стежила за ним. Вона знала: вбити потвору промінням не можна. До певного часу, обпалюючи крису, їм пощастить відбивати напад, але лише доти, доки пацюк, розлютований вкрай, не проскочить під екран. Може, допоможе кішка?.. Але швидкий погляд у той бік довів, що велетенський противник кішки, навіть з розірваною шиєю, не здавався. Бійка тривала. Що ж робити?



Вибігти з кімнати вона не встигне… покликати когось — але вікно зачинене… подзвонити телефоном, сповістити… але телефон на стіні, до нього далеко… І знов щаслива думка майнула в Раї. Тримаючи однією рукою ручки пристрою, другою Рая схопила з стола довгу паличку, що на ній Рома відзначив метр і сантиметри, щоб вимірювати зростання корів. Цією паличкою Рая обережно підняла гачок, на якому висіла телефонна трубка… опустила його і знов підняла, в той же час стежачи за пацюком, що готувався до другого стрибка.

«Отак… піднімати й опускати гачок… на станції побачуть, що трапилось щось дивне… мовляв, викликають станцію, а не говорять… сигнал за сигналом…»

Ці думки уривчасто проходили в мозку Раї. Але ось пацюк знов присів. Очі його дивилися на Раю з люттю.

І знов повторилося те ж саме. Блискавичний стрибок, швидкий рух рефлектора, дикий зойк обпаленої тварини, що так само впала знов на підлогу… Рая ледве трималася на ногах, вона тремтіла всім тілом. Але майже мимоволі, як машина, вона продовжувала піднімати й опускати паличкою гачок телефонного апарата.

Перший пацюк уже не пручався. Він лежав на підлозі, безпорадно тіпаючи лапами. Кров лилася з його ран. Але й кішка була важко поранена. Вона сиділа на підлозі, зализуючи рани, поглядаючи на другого пацюка. Напасти на нього вона була вже неспроможна.

«Невже не звернуть уваги?.. Невже не помітять цих сигналів?..»

Пацюк готувався знов стрибнути. Потвора ніяк не могла здогадатися просто підлізти вниз, під стіл генератора, де проміння вже не дістало б її. Новий стрибок, новий зойк… Рая відчувала, що вона ось-ось знепритомніє. Пацюк упав близько від генератора, він лежав на відстані двох метрів від Раї. Що робити? Де шукати порятунку?..

Раї здалося, що вона чує сморід від огидної потвори. Голова пішла обертом, все закрутилося навколо Раї, вона насилу втрималася на стільці, держачись за ручки. Пацюк знов плазував.

— Ні… я не можу більше…

Беззвучно Рая відпустила ручки й нахилила голову. Паличка впала з її рук… хай буде, що буде!

Вона почула, як тихо стукотять лапи пацюка. Страховище плазувало до неї… зараз… зараз… воно кинеться до неї.

І з тремтінням Рая почула новий незрозумілий шум. Чийсь вигук:

— Так!.. Вогонь!..

Гучний постріл… ще… Рая примусила себе розплющити очі. При дверях стояв Олесь. Він тримав рушницю і з її дула ще піднімався голубий димок. Пацюк тіпався на підлозі, перекинувшись на спину. Хтось узяв Раю за руки. Вона щасливо усміхнулася. Все попливло в її очах, загойдалося, переплуталося. Вона встигла ще сказати:

— А я думала, що… вже… не встигнете… думала…

Не закінчивши фрази Рая відкинулася назад. Її підхопили руки Роми. За ним стояв Олесь. Обидва були бліді. З антени генератора все ще зривалися й тріщали сухі, фіалкові іскри.

Рая лежала непритомна, на руках товаришів.


Загрузка...