12. ТЕЛЕВІЗІЯ І ДІАЛЕКТИКА


Зрештою, Андрій Антонович погодився. Він довго слухав свого розмовника — старого Потапича, сторожа радгоспу. Того самого Потапича, що вже не один раз із заздрістю поглядав на чудове волосся Андрія Антоновича, не один раз уважно слухав авторитетні пояснення власника кучерявої шевелюри з цього приводу — і не один раз гірко похитував головою, не розуміючи нічого. Про що саме просив Потапич Андрія Антоновича, — ми не знаємо. Відомо лише, що Андрій Антонович відмовлявся уже не раз і не два. Проте, Потапич наполегливо продовжував прохати. Відбулася така розмова:

— Попроси піди когось з них, — суворо порадив Андрій Антонович.

— Бач, соромно мені, — заперечив Потапич, погладжуючи засоромлено лисину.

— Та вони добрі хлопці…

— Не з руки воно, просити їх, — вів своє Потапич.

— Ні, не моє те діло.

Потапич хитро примружив ліве око:

— А моя стара такі вареники готує, те-те-те… І на тебе чекає, їй-право…

— Ні… хай йому біс.

Проте, Потапич помітив певну зміну інтонації.

— Вона, чуєш, Антоновичу, каже, і горілки трохи припасла…

Андрій Антонович замріяно прикрив очі; м-да, справа серйозна, нічого не скажеш. Чарка горілки перед варениками — це така обставина, що на неї не можна не зважити…

Розмова тривала по тому не довго. Андрій Антонович, все ще не погоджуючись і вдаючи сувору непохитність, зауважив:

— Не знаю, що з тобою і робити… Хіба ходім, подивимося. Там побачимо…

Ось внаслідок чого рівно о п’ятій годині цього дня Андрій Антонович і сторож Потапич ішли рядком, про щось таємниче радячись. Вони простували до лабораторії. Саме тоді побачив їх Рома, що поспішав кудись у своїх справах. Рукав його піджака був залитий молоком, очі втомлені.

— Тетяну Гаврилівну не бачили, Андрію Антоновичу? — спитав він на ходу.

— Ні. А ви зараз не працюєте там, у лабораторії? Прибрати б треба, — відгукнувся Андрій Антонович.

— Та ні, де там працювати… Можете прибирати, — відповів Рома вже здаля.

Андрій Антонович повернувся до Потапича:

— І що мені з тобою робити? Чуєш, не працюють вони…

Але Потапич навіть зрадів з цього повідомлення:

— Та ходім уже, ходім…

Здавалося, він аж тремтів від чекання. А Рома мчав уже далі. Тетяни Гаврилівни не було ніде. Замість неї Рома побачив попереду себе Раю, що йшла кудись з книжкою. Він наздогнав її:

— Як справи, Раю? Як почуваєте себе? А я замотався з цими коровами.

— А це ви, Ромо? — Рая підвела очі на Рому — і відразу голосно розсміялася:

— Хто це вас так розробив, Ромо?..

Вона сміялася голосно й весело, дивлячись на Рому. Той розгубився. Він оглянув себе, свій костюм і непевно пояснив:

— Та я ж кажу, що дуже замотався… от і той… залився молоком… бідон переносив.

— Ні, я не про те, не про те… — Рая ледве стримала сміх. — Де це ви так обличчя собі пофарбували?

Рома схопився руками за щоку:

— Хіба вимазався?

— Ой, знов не те. Дивіться, одна половина обличчя засмагла, аж коричнева. А друга біла-біла… ой, я не можу, ой!..

Рома згадав. Так, він і досі не встиг просвітити другу половину обличчя. Зовсім забув. І дивно — ніхто в сьогоднішній метушні не помічав цього, крім одного Олеся. Треба ж так, щоб потрапити з різнокольоровим обличчям на очі Раї — і щоб вона це помітила… От не таланить!

— Раєчко, це я тоді… ну, от коли ви просвічувалися, то й я… тільки не встиг, ті чортові пацюки завадили, — мурмотів Рома, — я зараз дороблю… от, відшукаю Тетяну Гаврилівну, і побіжу до лабораторії…

Але Рая не слухала, її душив сміх. Вона поглянула ще раз на сконфужене різнокольорове обличчя Роми, розсміялася ще більше, безпорадно махнула рукою і пішла. Плечі її здригували від сміху.

Рома дивився їй услід і терзався. Ну навіщо він тоді почав це? Чому не закінчив, почавши. Остаточно скомпрометував себе в очах золотоволосої Раї… Був підняв свої акції, врятовуючи Раю від пацюків, — адже вона була така вдячна, така ласкава! — а тепер ось знов усе втрачено… Ні! Далі так тривати не може. Ось зараз він відшукає Тетяну Гаврилівну, скаже їй, що треба — і помчить до лабораторії. Швидше, швидше…

І, прикриваючи рукою білий бік обличчя, Рома помчав далі, маючи за свою остаточну мету лабораторію й генератор.

Так розвивалися події, поки Містер-Пітерс з Ганною влаштовувалися в одній з кімнат клубу. Вони вибрали кімнату осторонь зали, де стояв приймач і звідки вечорами технік транслював до зали радіомузику. Містер-Пітерс поставив телевізор на стіл:

— От, зараз побачите все, Ганно. Зараз я увімкну його — і побачите. І зрозумієте. Сідайте поки що. Та дивіться уважніше.

Останній заклик був, безумовно, необов’язковим, бо Ганна, зацікавлена вкрай, і без того не відводила погляду від нового апарата. Він нагадував радіоприймач: лампи, котушки, складні й заплутані з’єднання дротами, ручки настроювання. А впоперек усього апарата лежала довга скляна грушка, щось подібне до скляного конуса, скерованого найширшою частиною до спостерігача. Це дно було не прозоре, на нього був нанесений шар якоїсь блискучої маси. Містер-Пітерс, налагоджуючи прилад, вказав Ганні на дно конуса.

— От сюди дивіться, Ганно. Це — удосконалена трубка Брауна. Саме тут, на цьому дні трубки, дні оцієї грушки, — ми й бачитимемо все, що відбувається в лабораторії.

— От, у цьому склі?

— Ага, ага. Дивіться.

Ще кілька загадкових для Ганни маніпуляцій — і в приладі засяяли лампи. В широкій частині скляного конуса з’явилося світло. Тонесенький промінь виник з горла грушки і вперся в скляне дно. Містер-Пітерс, поглядаючи на нього, повернув ручку. Тонесенький промінь рвучко сіпнувся вбік, він заколивався швидше, швидше — і його немов не стало. Бігаючи по скляному дну грушки, його світлова плямка спочатку виписала кілька кривих ліній, потім все злилося в тремтячий світловий туман. На скляному дні створився світлий прямокутник. Ним щось пливло, якісь неясні обриси, якісь тіні. Все це тремтіло й коливалось.

Ганна не зводила очей. Кучеряве чорне пасмо її волосся впало їй на лоб, але вона не помічала цього. Дивне видовище було перед нею.

Тіні й неясні обриси, що до того пливли у прямокутнику, спинилися. Ось посередині прямокутника Ганна пізнала знайомі риси генератора, що стояв у лабораторії. Так, так, так, ось і іскри, що злітають з антени… За генератором видно було закриті двері. Ось стіл, що на ньому в лабораторії вони просвічували курей і курчат… Справді, це порожня лабораторія, де вони кілька хвилин тому були, розмовляли, звідки вони пішли сюди… Зображення світилося рівним жовтогарячим світлом, воно було невеличке — всього сантиметрів десять заввишки і сантиметрів п’ятнадцять завширшки. Але, дарма що цей розмір був невеликий, усі речі, усі риси було видно чітко й яскраво. Зображення трохи тремтіло, час від часу по ньому пробігали якісь тіні — мов хмарки. Ганна придивлялась, немов зачарована. Її очі помітили на столі перед генератором недокурену цигарку. Ганна сплеснула вражено руками:

— Слухайте, це ж… це я не знаю що… ви просто чарівник, Містер-Пітерс… та ні, мені мариться… цього не може бути!

— Якщо ви бачите, значить, може бути, — резонно відповів їй Містер-Пітерс. — Нічого дивного. Просто — сеанс телевізії, бачення радіом на віддалі. Нове тут хіба що удосконалена конструкція, та ще та обставина, що речі, які ми бачимо, ніщо спеціально не освітлює. Це так зване просте телебачення.

Він намагався говорити спокійно, немов і справді все це було цілком звичайним явищем. Проте, цього досягти йому не пощастило. Він і сам був у захопленні від свого нового апарата, що давав такий блискучий ефект.

— Але — як же все це виходить? Щоб бачити те, що робиться там… не розумію… — сумно сказала Ганна.

Містер-Пітерс розсміявся: стільки суму було в голосі Ганни.

— Знаєте що, — запропонував він, — зараз у лабораторії нікого немає. Давайте я поки що спробую з’ясувати вам усе це. Хочете?

Ганна зраділо погодилася — і Містер-Пітерс почав, поглядаючи на світле зображення в прямокутнику.

— Вам доводилося, Ганночко, бачити різні малюнки по журналах та газетах? Помічали ви, як саме зроблені ті малюнки? Чи звертали ви колись увагу на те, що ті малюнки не суцільні, а складені з окремих точок чи навіть квадратиків? Придивіться — і ви в цьому пересвідчитесь Кожен малюнок звичайного друку складений з чорних і білих точок, скажемо інакше — з чорних і білих елементів. Якщо ви дивитеся на таке зображення, на такий малюнок, не приглядаючись, то ви не помічаєте цих точок, цих елементів. Вони всі зливаються для вашого ока в суцільний малюнок — так сприймає їх наше око.

— А на фотографіях — там немає цих точок, там і справді зображення суцільне, — зауважила Ганна.

— Практично так, — усміхнувся Містер-Пітерс, — але мушу вас розчарувати, бо фотографія так само складається з окремих світлих і темних точок, елементів. Тільки це ще непомітніше для нашого ока, бо фотографічні елементи зовсім мікроскопічні.

— Он як… — проговорила Ганна.

— Так, так. От, кожне зображення, кожен малюнок можна розбити на певну кількість таких точок чи елементів потрібної нам величини. Ми можемо розбити зображення на великі елементи, на квадратики — і тоді цей малюнок здаватиметься нам грубим, некрасивим. Розіб’ємо на більшу кількість елементів, але відповідно зменшимо ці елементи — і око сприйме такий малюнок, як красивий, тонко зроблений.

— Добре. Але при чому тут радіо?

— А ось при чому. Моя установка там, у лабораторії, за допомогою осібного диску, розбиває все, що перебуває перед її об’єктивом, на окремі елементи. На малесенькі світлі й темні плямки, крапки. Не відразу, а поступово. Диск швидко обертається — і під час кожного обертання вихоплює із загального зображення лише окрему крапку. Залежно від цього генератор, зв’язаний з приладом, пересилає нам сюди сильний чи слабий імпульс коливань: світла точка — сильний імпульс, слаба, темна точка — і імпульс слабий. Розумієте?

— Ро… розумію, — нерішуче відповіла Ганна.

— Ну, так. А цей мій прилад, що поєднує властивості приймача й телевізора, вловлює ті коливання, підсилює їх. Ви бачили, як у грушці бігав тонесенький промінь світла?.. Так от, він рухається залежно від коливань, що їх ми дістаємо від генератора. І сила його, яскравість теж від того залежить. Промінь дуже швидко бігає по дну грушки і залишає по ній світлові смужки, складені з тих самих точок, що їх бачить там, у лабораторії, об’єктив мого передавального апарата. А наше око не встигає запам’ятати всі окремі точки й смужки. Вони в нашому оці зливаються в суцільне зображення — зовсім так само, як у кіно. Там ви бачите окремі кадри, але око сприймає їх як суцільне рухоме зображення. Отак і тут. Все цілком зрозуміле, чи не так?

Ганна не те, щоб усе зрозуміла. Але уявити собі дещо вона спромоглася. Вона розкрила губи, щоб відповісти, але очі її зразу блиснули, і вона вказала на прямокутник.

— Дивіться… хтось увіходить до лабораторії!

Справді, у прямокутнику було яскраво видно, як обережно хтось відкривав двері до лабораторії. Через кілька секунд показалась чиясь голова, що озирнулася. Пересвідчившись, що в лабораторії нікого немає, чоловік увійшов до кімнати й рукою покликав когось ще. Він повернувся обличчям до генератора…

— Та це ж наш Андрій Антонович! — радісно вигукнув Містер-Пітерс. — Мабуть, прибирати прийшов.

Але Андрій Антонович (бо це, дійсно, був саме він) і не збирався прибирати. Він уважно подивився на генератор, кивнув головою й озирнувся ще. За ним увійшов ще чоловік. То був…

— Наш сторож Потапич, — доповіла тепер уже Ганна. — Але як же яскраво все видно.

— Будьте певні, — відповів Містер-Пітерс. — Проте — що ж вони робитимуть? Навіщо Андрій Антонович привів сюди його?

Потапич зняв шапку. Дивна лисина була в цього чоловіка… Верхня частина голови була цілком лиса, як коліно. Але з обох боків і ззаду залишилися довгі пасма волосся. Кокетливий сторож зачісував їх з обох боків і ззаду вгору так, що вони прикривали собою лисину. Не придивляючись уважно, дивлячись здаля, можна було й не помітити лисини — так майстерно й старанно маскував її тими пасмами Потапич. Але зараз він, очевидно, забув думати про зачіску.



Таємничим жестом Андрій Антонович вказав Потапичу на стілець біля столу. Той сів. Андрій Антонович сказав йому щось. Потапич, погоджуючись, запустив руку в зачіску й зруйнував її. Більш того, він акуратно відпустив пасма на їх природне місце, цілком відкривши блискучу рожеву лисину. Потім він нахилив голову до генератора — і так залишився. А Андрій Антонович підійшов до генератора, узявся за ручки керування рефлектором.

— Ой! — скрикнув Містер-Пітерс. — Це ж він його голову просвічувати хоче… А генератор настроєний на дуже коротку хвилю… Він спалить йому шкіру, рятуйте!..

Тим часом Андрій Антонович скерував рефлектор на голову Потапича; видно було, як той стривожено підстрибнув: мабуть, проміння, дійсно, припікало. Проте, Андрій Антонович поважно рухом руки примусив Потапича сісти назад. Він щось сказав йому. Потапич покірно сів, але весь час їжився, немов його поливали гарячою водою. А Андрій Антонович старанно скеровував на нього рефлектор.

Ганна, пересилюючи сміх, проговорила:

— Це виходить, Андрій Антонович хоче, щоб і в Потапича на лисині нове волосся зросло… Ой, лишенько, як цікаво!

— Почекайте, як би це не закінчилося погано, — відповів Містер-Пітерс. — Адже він не знає ні експозиції…

— Чого?

— Часу потрібного просвітлювання. Не знає він і ступня активності хвиль отакої довжини… Ну, так я й знав.

Потапич рвучко підстрибнув і став на рівні ноги. На обличчі в нього яскраво позначився біль. Він крутив головою — і довгі пасма його волосся підвелися вгору й так застигли, немов намагаючись відірватися від голови. Андрій Антонович збентежено завмер коло рефлектора. Він щось говорив Потапичу, але той не слухав, розмахуючи руками й підстрибуючи. Мабуть, біль дедалі більшав. А довгі пасма крутилися в повітрі, як наелектризовані.

— Ай! — скрикнула злякано Ганна.

І вони побачили, як одне довге пасмо відокремилося від голови Потапича й попливло в повітрі кудись до стіни.

Андрій Антонович остовпіло дивився на це видовище, а Потапич, неспроможний, видно, терпіти далі біль в обпаленій голові, схопився за неї обома руками. Але тієї ж хвилі він аж присів з переляку. Обличчя його застигло в гримасі здивування, змішаного з ляком і болем. В руках він тримав пасма волосся, що легко відокремилися від голови і залишилися в його руках. Вони просто висмикнулися з шкіри. Руки Потапича безпорадно потерли між пальцями ці пасма, відпустили їх: волосся впало на підлогу, Потапич знов схопився за голову. Він обмацував її швидкими шаленими рухами. І всюди, де він доторкався, випадало волосся. Через кілька секунд вся його голова блищала — на ній не залишилося жодної волосини. Потапич став остаточно лисим.

Ганна, здавалося, втратила здатність говорити. Вражена, вона мовчки дивилася на дивну подію, що відбувалася перед нею в межах світлого прямокутника. Містер-Пітерс скручував цигарку. Він бачив, як Потапич із стиснутими кулаками кинувся на переляканого Андрія Антоновича, як той зскочив з стільця й побіг до дверей лабораторії. Розлютований Потапич біг за ним. Ще секунди дві — і обидва зникли. Лабораторія спорожніла. Лише пасма волосся на підлозі були свідоцтвом того, що тільки-но відбулося в ній.

Світлий прямокутник телевізора сяяв байдужим жовтогарячим світлом…


Загрузка...