13. ДВА БОКИ МЕДАЛІ


Ага, ви тут? Ну, нарешті знайшов, — почули вони голос Олеся, що увійшов до кімнати. — А я вас шукав-шукав. Добре, що завідувач клубу сказав мені, що ви пішли сюди. Ти знаєш, Містер-Пітерс, що справа з коровами на щастя закінчується.

— Як?

— Та злива молока вже зменшилася майже втроє, скоро все стане на місце. Я такий радий… Проте, що то з вами таке?.. Чого ви такі, немов чогось об’їлися? Що трапилося? А це що за нова установка? Та відповідайте, будь ласка.

— Телевізор, — коротко відповів Містер-Пітерс.

— Хм… ну, добре… Оце, виходить, ти коло нього працював весь час?

— Коло нього.

— Гаразд. Що ж, не вийшло, чи що? Чого ти так відповідаєш, мов кожне слово в тебе дорожче золота?

Містер-Пітерс розповів Олесеві стисло про те, чому вони з Ганною були свідками. Олесь навіть присвиснув:

— Здорово!.. Оці пасма, що лежать там на підлозі?.. Хм… Цікаво, що й казати. Між іншим, це в тебе справжня перемога, Містер-Пітерс, цей твій телевізор. Така чіткість зображення, така чіткість — просто й слів немає.

Вперше з часу дивної події Містер-Пітерс слабо усміхнувся. Бачучи це, несміливо усміхнулася й Ганна. Вона подивилася на одного, на другого, і запитала:

— Але чому все це трапилось? Як це вийшло так, що волосся в бідного Потапича вилізло, а у кролів воно, навпаки, зростає?.. Та хоч би і в Андрія Антоновича — зовсім протилежна дія була?..

Містер-Пітерс знизав плечима:

— Різні експозиції, різні довжини хвилі.

А що Ганна тільки моргнула очима від такого вичерпного пояснення, то він додав:

— Ганночко, біологічні сторони справи — не моя спеціальність, слово честі, не моя. Хай Олесь вам з’ясує. Він же працював коло нього разом з Раєю…

Ганна повернулася до Олеся, Удавано сумним тоном вона сказала:

— Може, ви щось поясните мені? Ну нічого, нічогісінько не розумію…

— Справа ускладнюється тим, Ганно, — зауважив Олесь, — що я й сам як слід не знаю цього. Добре, я охоче поділюся з вами моїми думками, проте, попереджаю: все це лише мої припущення на підставі того, що мені доводилося взнати й чути раніше.

— Ну, а я не знаю й цього, — вже зовсім весело відгукнулася Ганна, — давайте, давайте.

Олесь почав:

— Наші ультракороткі хвилі, або, як я назвав би їх — надультракороткі хвилі, бо вони вже виходять за межі тих випромінювань, які наука називала досі ультракороткими, — дуже загадкове явище. Їх вплив, як ви знаєте, ми ще не вивчили. Ми можемо лише передбачити, що цей вплив дуже активний, значно активніший, ніж у звичайних ультракоротких хвиль. Але й там, у звичайних УКХ, ми ще багато чого не знаємо…

— Теж мені знавці, — іронічно сказала Ганна.

— Нічого не поробиш. Багато чого є на світі, що ми ще не вивчили як слід. Для цього ми й працюємо. Так от, кожне явище можна роздивлятися з різних боків. Кожне явище може давати різні ефекти — залежно від обставин. Водою можна напитися, але в воді так само легко й утопитися. Вогонь обігріває нас, варить нам їжу, розтоплює нам метали, — але той самий вогонь під час пожежі руйнує наші будинки і спалює все, що натрапить на своєму шляху. Погоджуєтесь з цим?..

— Та доводиться погодитися…

— Ну, так само і з тими явищами, що їх ми вивчаємо. Рентгенівським промінням лікують хворих — і це потужний фактор нашої сучасної медицини, не кажучи вже про використання цього проміння в техніці. Проте, те ж саме рентгенівське проміння було причиною того, що пальці дослідників, які працювали з ним, лікуючи хворих, вкривалися жахливими виразками аж до того, що дослідники примушені були ампутувати собі ці кінцівки. Чули про таке?

— Дещо чула, — відповіла Ганна, що уважно слухала Олеся.

— Отже, рентгенівське проміння впливає по-різному — залежно від того, який час воно діє на організм. Як впливають наші ультракороткі хвилі? По-різному, залежно і від часу просвічування, і від довжини хвилі (що коротша хвиля, то активніший вплив), і від потужності відрядника, або, як ми кажемо, від напруженості поля, в якому перебуває просвічуваний об’єкт. Встановити взаємодію всіх цих факторів і є наше завдання.

— Виходить, ви й справді ще дуже мало знаєте? — знов іронічно зауважила Ганна.

Олесь усміхнувся:

— Ну, все-таки значно більше, ніж наші товариші-дослідники, що примушені вивчати зовсім нові, щойно відкриті випромінювання. От, скажімо, проміння Гурвіча. Знаєте, що це таке? Так зване мітогенетичне проміння?.. Ні?.. Це проміння, що його випромінює, за гіпотезою вченого Гурвіча, кожна жива істота. Гурвіч спостерігав це випромінювання з корінців молодої цибулі. І він установив, що це випромінювання активно впливає на інші рослини. Скажімо, він скеровує це проміння на паростки іншої рослини — і паростки зростають значно швидше, ніж контрольні, що росли поруч, але не були під впливом проміння. Цікаво?

— А звісно…

— Так от, навряд чи сам Гурвіч зміг би вам сказати щось цілком перевірене не тільки про властивості його мітогенетичного проміння, а й взагалі про природу його. Бо це ще не встановлено.

— Ти скажи їй ще про проміння вмираючої істоти, — зауважив Містер-Пітерс, з задоволенням спостерігаючи, з якою цікавістю слухала Ганна експромтного лектора. — Розкажи їй про те проміння смерті…

— Що таке? — широко відкрила очі Ганна. — Яке проміння смерті?..

— Ні, не зовсім так. Промінням смерті ми звикли називати в легкої руки винахідника Метьюса таке випромінювання, що вбиває все на своєму шляху. Додамо — ніби вбиває. Бо всі газетні повідомлення про це дуже скидалися на вигадку. А Містер-Пітерс має на увазі зовсім інше: випромінювання вмираючою істотою невідомих коливань. Це явище відкрите нашими радянськими вченими. Найпростіший дослід в цій галузі ставиться так. Беруть культуру дріжджів, поруч із нею ставлять особливу фотопластинку. І коли влити до культури дріжджів якусь отруту, що вбиває дріжджі, — на пластинці з’являються сліди невідомого випромінювання. А окремо ні дріжджі, ні отрута такого сліду не дають. Що то за випромінювання — поки що не знає ніхто…

— Ой, як же цікаво, — задумливо проговорила Ганна, — ні, дійсно, багато ще таємниць у природі…

— І все-таки, Олесю, повертай до нашої справи. Адже так ще скільки хоч часу можна говорити про наукові новини, — подав репліку Містер-Пітерс.

Ми не знаємо, може й справді хотілося йому тримати розмову в межах радіотехніки. Проте, підозрілим було те, що Містер-Пітерс почав якось непохвально поглядати на рум’янець, який вкрив щоки Ганни, що з цікавістю слухала Олеся. А як додати, що Олесь і собі наче з приємністю дивився в глибину чорних очей, які стежили за кожним рухом його губ, — то ми можемо простити Містеру-Пітерсу нечемність його репліки. Зрештою, хай той, хто не має вини, кине перший в нього камінь. Ми особисто відмовляємося це зробити.

Олесь здивовано подивився на Містера-Пітерса, але стримався. Він спокійно продовжував:

— От, і з нашим промінням так. Ми далеко не все ще знаємо про нього. Але я певен, що в певних умовах від нашого генератора можна дістати цілком протилежні впливи. Ось приклад. Я просвітлюю зерно. Активізую його, воно проростатиме швидше, буйніше, воно під впливом нашого проміння немов заряджується новою й могутньою життєвою енергією. Так. А разом із тим — всі шкідники, що були в зерні, за той же самий час вмирають. Для нашої мети це, звісно, дуже добре. Але чому проміння активізує зерно, вбиваючи водночас шкідників, які ховаються в зерні?.. Ану, Ганно, здогадайтесь.

Ганна безпорадно поглянула на Містера-Пітерса:

— Мабуть, тому, що… що ці шкідники малесенькі…

І вона зовсім почервоніла і навіть опустила вниз очі.

Містер-Пітерс аж крекнув з досади: і навіщо, мовляв, я запросив цього хлопця читати їй лекцію? Проте, Олесь уже зраділо відповідав Ганні:

— Так, так, хоч і не зовсім науково висловлено, а втім — правильно. Саме тому, що ці шкідники мікроскопічні, а експозиція й інші чинники просвічування добрані так, щоб впливати на більші речі. Ми просвічуємо зерно, скажімо, півхвилини. Протягом перших кількох секунд зерно майже не помічає цього впливу. Але бактерії, мікроорганізми, зародки шкідників — вже помітили; коротеньке просвічування протягом кількох секунд їх активізувало. І якби ми на тих кількох секундах спинили дію проміння — всі ті бактерії, мікроорганізми й зародки шкідників активізувалися б, набули могутньої нової життєвої енергії. Але ми цього не робимо, ми просвічуємо зерно далі. І дальший вплив ультракоротких хвиль уже не активізує мікроорганізми. Він починає їх убивати. Вони вмирають один за одним. І коли ми приходимо до кінця нашої експозиції, до кінця строку просвічування зерна, то всі шкідливі мікроорганізми, не витримавши впливу ультракоротких хвиль, вбиті. Здорово?..

Ганна аж підстрибнула:

— Чудесно! Розумію, розумію. І якби ми далі просвічували наше зерно, понад призначений для нього строк, воно так само загинуло б. Правда?

— Цілком правильно, — відповів Олесь.

Ганна навіть у долоні заляскала:

— Ой, як тепер усе зрозуміло… Ну, далі, далі!

— Коли б ми продовжували просвічування зерна, то воно спочатку нагрілося б, потім зів’яло — і вмерло. Це ви правильно вирішили, Ганно. Ну, от тепер перейдемо й до лисини нашого Андрія Антоновича. Рома, як ми знаємо, просвітив її ультракороткими проміннями. Але він зробив це в припустимих межах. Проміння активізувало шкіру, активізувало старі волосяні луковички в тій шкірі, що вже не могли, втратили здатність, живити волосся. Після просвічування луковички знов почали роботу. Вони випустили з себе волосинки — і безплідна до того лисина Андрія Антоновича вкрилася новою чудовою шевелюрою.

— Це лише твоє припущення, — похмуро перепинив його Містер-Пітерс.

— Дай інше, якщо моє тебе не задовольняє, — неуважно відповів Олесь.

Але Містер-Пітерс вирішив краще не втручатися до цієї справи і відвернувся до телевізора, щось налагоджуючи в ньому. Олесь підморгнув Ганні, що відповіла йому співчутливою усмішкою, і продовжував:

— Що сталося б, якби Рома не спинив просвічування й продовжував його далі?.. Активізовані луковички дістали б надто сильну дозу проміння й вмерли б. Явище перетворилося б на свою протилежність. Діалектика, Ганно, нічого не поробиш. Саме так і вийшло з нашим бідним Потапичем. Андрій Антонович хотів допомогти йому — допомогти добре. Випадково він потрапив на дуже коротку хвилю, одну з найактивніших хвиль нашого генератора. Скільки там було, Містер-Пітерс? — звернувся Олесь до бригадира.

— Близько дев’ять міліметрів, — відповів той, не повертаючися від телевізора.

— От, я так і думав. Це дуже активна хвиля. А, крім того, Андрій Антонович вирішив «міцніше» просвітити лисину приятеля. І тримав його, аж доки він не підстрибнув сам. Що вийшло? Міцне проміння, замість активізувати луковички, вбило їх. Не тільки не зросло нове волосся, а й все старе випало. Знов-таки, діалектика, явище перетворилося на свою протилежність. В тому-то й полягають головні труднощі нашої роботи, Ганно, що нам треба весь час триматися в певних межах. А де ті межі — можна встановити лише практично…

Ганна кивнула головою, погоджуючись — і зразу ж розсміялася дзвінко й весело:

— Отак саме ви й корів просвітили!.. Ха-ха-ха, не витрималися в припустимих межах — і пішли бідні корівки лити молоко… ха-ха-ха!..

— Що ж, і з коровами, звісно, трохи переборщили. Але тепер ми твердо знаємо, де й як локалізується вплив ультракоротких хвиль на корів.

— А з пацюками що було? — не вгавала Ганна.

Очевидно, їй не терпілося дістати відповідь на всі нерозв’язані досі питання.

Містер-Пітерс поглянув скоса на Олеся: «ану, мовляв, це ж цілком твоїх рук справа». Проте, він нічого не сказав. Визнаймо це за ознаку дружньої делікатності.

Справді, Олесь трохи поморщився. Нагадування про пацюків аж ніяк не цікавило його. А втім, він, швидко опанувавши себе, вже відповідав:

— З пацюками, Ганно, дуже загадкова історія. Тут, як кажуть справжня «терра інкогніта», невідомі краї науки. Бачите, я знов-таки можу зробити певні припущення. Але наскільки вони відповідатимуть дійсності — не знаю. В усякому разі, правильність їх гарантувати не можу. Хочете слухати при таких умовах?

— Хочу, хочу. Краще ж знати здогадки, ніж зовсім нічого…

— Ну, слухайте. Доведеться почати трохи здаля. Ви про ультрафіалкове проміння щось чули?

— Авжеж. Це те саме проміння, що від нього людина робиться засмаглою.

— Так, так. Воно пігментує нашу шкіру. І воно ж таки дуже потрібне взагалі організмові, бо без нього людина хворіє. У дітей, наприклад, розвивається рахіт. Ви ж чули, що дітей, хворих на рахіт, просвічують ультрафіалковим промінням з так званих кварцових ламп? Ну, так у декого з учених є така думка, що отой пігмент, який виникає в шкірі під впливом ультрафіалкових променів, є запаси енергії ультрафіалкового проміння, що їх робить для себе наш організм. Один учений, на ім’я Шпітерс, зробив такий дослід. Він узяв дві рослини. Залишив їх зростати в темряві. Як ви знаєте, в цілковитій темряві зростають рослини дуже погано, вони бліді, кволі… І от, одну з тих рослин учений поливав звичайною водою, а другу водою, що перед тим певний час просвічувалася ультрафіалковим промінням. Що вийшло? Рослина, яка поливалася звичайною водою, була бліда і квола. А рослина, яку поливали водою, просвіченою ультрафіалковим, промінням, зростала майже як під світлом — швидше й краще. Щоправда, вона була блідуватою. Але — може, це залежало, казав учений, лише від того, що йому не щастило дістати потрібну концентрацію ультрафіалкового проміння в воді.

— Ну, так що ж з того?

— Найцікавіше тут припущення, що вода немов збирає в собі енергію ультрафіалкового проміння, ніби акумулює, її. Звідси один лише крок і до мого припущення.

— А саме? — не терпілося Ганні.

І знов Містер-Пітерс незадоволено відзначив надзвичайну зацікавленість Ганни, що не зводила очей з промовця.

— Зараз, зараз, — відповів Олесь. — Як ви знаєте, пацюки гіпертрофувалися, так гігантськи зросли через те, що нажерлися просвітленого зерна. Адже їх самих ніхто, здається, не просвічував, чи не так? Як же могло це зерно так вплинути на пацюків? Згадуючи попередні міркування з приводу впливу на рослину води, просвіченої ультрафіалковим промінням, — я так пояснюю собі механіку цієї події. Ми просвітили ультракоротким промінням зерно. Воно акумулювало в собі енергію цього проміння. Пацюки, з’ївши зерно, ввели собі в організм разом з ним і акумульовану енергію. А це принципіально не відрізняється від того, якби вони були безпосередньо просвічені нашим генератором. Ріжниця може бути тільки кількісна, але ніяк не якісна. От наслідки цього ми й побачили на власні очі. Побачили у вигляді велетенських пацюків, що на них нам довелося полювати… Зате тепер ми знаємо, що енергія нашого ультракороткого проміння активно акумулюється в тому об’єкті, що його ми просвічуємо.

— Висновки: не їжте просвічених продуктів, бо це буде рівнозначно тому, як би вас самих просвітили під генератором… Так, товаришу лектор? — напівсерйозно спитала Ганна.

— Не зовсім так, — засміявся Олесь. — Правдивіше треба вже висловитися ось як: не нажирайтеся, як пацюки, просвічених щойно продуктів.

Розсміялася й Ганна, а Містер-Пітерс додав:

— Ми з вами, на мою думку, пережили якийсь варіант фантастичного оповідання Уелса, що звалося «Їжа богів». Там якийсь учений, — здається, професорі Бенсінгтон, — винайшов дивну речовину, гераклеофорбію. І, поївши цієї речовини, всі живі істоти перетворилися на гігантів. Люди, комахи, худоба, птахи… На щастя, у нас все це закінчилося значно легше, ніж в Уелса. Проте, зачекайте: ось, здається, хтось іще входить до лабораторії.

Справді, спокій, що панував досі на жовтогарячому прямокутнику телевізора, порушився. Олесь вигукнув:

— От і я тепер побачу щось. А то навіть досадно було: бачу весь час самі нерухомі речі…

— Наприклад, мене… — підшпигнула Ганна.

— Та ні, я не вас мав на увазі… ой, та це ж наш Рома! Що ж він робитиме?..

Було яскраво видно. До лабораторії вбіг Рома. Видимо, він дуже поспішав. Він озирнувся, схопив щітку й почав чистити свій піджак, на якому були білі плями.

— Це від молока, — прошепотіла Ганна.

Рома швидкими рухами чистив піджак. Довгі його руки блискавичними рухами миготіли в повітрі. Ось він розмахнувся надто широко, стукнувся рукою об стіл. Щітка впала на підлогу. Рома махнув рукою, потер її об піджак, мабуть, боляче забив. Нахилився за щіткою. Піднімаючи її, помітив на підлозі щось дивне. Узяв у руки, тримаючи двома пальцями. То були мертві пасма волосся старого Потапича. Рома здивовано оглянув пасмо з усіх боків, незрозуміло знизав плечима, кинув знов на підлогу. По тому його довга незграбна постать зникла з поля зору телевізора: мабуть, він відійшов до вікна.

— Чого він хоче?.. — сказав Містер-Пітерс.

Але ось Рома знов з’явився у прямокутнику. Він тримав перед собою невеличке дзеркальце. Піднявши обличчя, він роздивлявся, уважно оглядав свої щоки.

— Слухайте, в нього ж різнокольорове обличчя! — скрикнула Ганна. — А може, це жарти вашого телевізора, Містер-Пітерс?

— Машини ніколи не жартують, — поважно відповів той, — зараз пересвідчитеся в цьому.

Так, не помиляючись можна було зробити висновок, що в Роми один бік обличчя був темніший — і значно! — від другого. Це розглядав і сам Рома. Він то підносив дзеркальце ближче, то, навпаки, віддаляв його. Очі його дивилися сумно. Нарешті, він поклав дзеркальце і подався ближче до генератора. Уважно подивився на вимірчі прилади. Покрутив головою і взявся за движок реостата, що регулював довжину хвилі.

— Е, друже, так ми можемо далі нічого не побачити, — проговорив Містер-Пітерс. — Адже мій приймач настроєно досить точно…

Він схопився за ручки настроювання. І справді, був уже час, бо зображення в телевізорі почало вже розпливатися, всі обриси втрачували свою чіткість, немов затягуючись густим туманом. Кілька повертів ручки, додаткові рухи лівою рукою — зображення знов заспокоїлося. Проте, тепер воно було вже не таке чітке. Щось змінилося, щось заважало…

— Що таке? — запитав Олесь.

— Та бач, Рома ж не знає, що ми спостерігаємо всі його рухи, він і не підозріває, що генератор робить зараз для телевізії. Очевидно, йому потрібна довша хвиля… ось, зараз скажу тобі, яка саме…

Містер-Пітерс подивився на покажчики…

— Близько восьми сантиметрів. Це дуже спокійна хвиля. Таку він дав генераторові. Ну, мені швидко довелося перестроїтися. Але на цій уже хвилі пересилання й приймання виображень іде гірше… Чекайте, що він робить? Він просвічує себе…

Так, Рома героїчно підставив промінню лівий бік свого обличчя, — той самий, що був світліший. Очевидно, це було не дуже приємно для нього, бо він кривився, морщився. Але терпів.

— Це він хоче засмагнути, — розсміявся Олесь. — Ну, і цікаві речі відкриває нам твій телевізор, Містер-Пітерс.

В ту ж мить Рома відстрибнув у бік. Він держався рукою за лівий бік обличчя й озирався.

— Що таке? Невже й він діалектично обпалився? — напівсхвильовано, напівжартівливо проговорила Ганна.

— Ні, щось не те, — відповів Олесь, вдивляючись у прямокутник.

— Йому щось завадило, — додав по паузі Містер-Пітерс.

Вони побачили, як Рома швидко підбіг до телефонного апарата й схопив трубку. Він слухав те, що йому говорили телефоном — і обличчя його серйознішало. Кілька разів він кивнув головою, потім щось перепитав — і знов кивнув головою. А дослухавши до кінця, Рома кинув трубку назад, на важіль апарата, і кинувся до стола, до генератора.

— Що трапилося? — зацікавлено проговорив Олесь.



Відповісти йому не встиг ніхто. Рома схопився рукою за головний рубильник генератора. І відразу всі риси, всі тіні, все зображення зникло з жовтогарячого прямокутника телевізора, що світився тепер рівним, спокійним світлом.

Ганна здивовано подивилася на Містера-Пітерса:

— Що це таке?

— Простіше не може бути. Рома кудись поспішає з лабораторії — і вимкнув, виходячи, генератор, щоб він даремно не працював. Цілком правильно. Адже він не знає, що нам генератор потрібний для телевізії…

— Але що ж таке трапилося? Чому він кинув просвічування, не закінчивши його, й побіг кудись?

— Цього я не знаю, так само, як і ви. Проте, зараз узнаємо. Ідіть, я наздожену вас, тільки ось вимкну телевізор, — сказав Містер-Пітерс.

Проте, тільки-но Ганна й Олесь вийшли, Містер-Пітерс враз кинув телевізор і підбіг до вікна, чекаючи на появу їх надворі. І ось він побачив: Ганна щось весело говорила Олесеві, кокетуючи поглядала на нього, усміхалася. А цей віроломний товариш ніжно узяв її за руку — і тримав у своїй, не випускаючи. І Ганна, чорноока зрадниця Ганна, не приймала своєї руки. Навпаки, вона весело сміялася й заглядала в очі Олесеві.

Найгірші передчуття Містера-Пітерса справджувалися. Він повернувся від вікна до телевізора, неспроможний більше витримувати це видовище. Думки його заплуталися. Нарешті, він випростався, енергійно вимкнув телевізор, підняв руку:

— Іф ю вонт, пліз. Якщо ви бажаєте, прошу. Фор мі іт із нот інтерестинг. Мені це навіть нецікаво. Ол райт. Гаразд.

І, випустивши цю зливу англійських виразів та додавши до них за звичкою тут-таки й переклади, Містер-Пітерс рішучим кроком подався з клубу.


Загрузка...