Чумацький шлях

1

Великдень видався ранній, але сніги вже зійшли з землі, і люди раділи весні.

У понеділок, на другий день Великодня, в корчмі бунчукового товариша Михайла Оріхівського зібралися лубенські та засудьські чумаки.

Зібралися вони на раду, — тому сторонніх у корчму не пускали. Платили оптом — за вечір.

За довгим столом, заставленим різними наїдками, жбанами з пивом, череп’яними кухлями, чарками та плесковатими пляшками з горілкою, сиділи поважні чоловіки — в сукняних чумарках, підстрижені «під макітру», трохи вже захмелілі, і вели розмову про наступну поїздку до Криму по сіль.

На чільному місці, бо був найбагатший і споряджав у дорогу десять паровиць, сидів Хуржик, жував солонувату тараню і, запиваючи холодним пивом, з внутрішньою тривогою чекав хвилини, коли можна буде розпочати мову про отаманство. Як і в попередні походи до Криму, і тепер йому дуже хотілося стати отаманом чумацької валки, бо мав характер самолюбний і владний. Не терпів, коли над ним хто-небудь верховодив. Однак знав, що чумаки, пам’ятаючи з власного досвіду його крутий норов, можуть на цей раз обрати когось іншого. Ну, хоча б Пилипа Зайця, теж не бідного чумака, чи Трохима Задою, котрий уже приміряється до отаманства, бо, ще коли сідали за стіл, ніби ненароком, обмовився, що нині бере в дорогу десять возів, тобто не менше, ніж він, Хуржик. Отож треба якось випередити обох та й прихилити до себе тих, хто не може чи не хоче перейти йому шлях.

Помітивши, що пива в жбанах залишилося на денці, а пляшки стояли порожні, він гукнув до молодої шинкаревої дочки:

— Гей, шинкарко, чого стоїш? Хіба не бачиш, що посуд сухий — ні пива, ні горілки вже не стало? Ось на червінця та принеси нам з льоху, щоб холодніше було! Та й смаженини підкинь у миски, щоб було що покласти на зуба! Та ще й в’язку тарані не забудь! Щоб усі знали, як гуляють лубенські чумаки! Нічого не шкодуй! Я плачу!

Чумаки схвально загули:

— Ой, як добре! Оце так утнув Семен Михайлович! Далебі, не поскупився!

А коли шинкарка поставила на стіл пляшки та дерев’яне відерце з холодним пивом, а в миски вивернула зі сковороди запашні шматки підсмаженої золотистої ковбаси, молодий засульський чумак Терентій Кваша, відомий у всій окрузі співак і вигадник, раптом заспівав:

Тут же пісню підхопили всі, хто сидів за столом, і в стелю ударив могутній грім приспіву:

Співав і Хуржик. А коли пісня скінчилася, запитав ніби між іншим:

— До речі, браття, чи не пора нам подумати над тим, хто очолить нашу валку? Кого отаманом оберемо? Яка ваша думка? Та перед тим, як сказати слово, давайте промочимо горло, щоб у ньому це слово не застряло!

Це сподобалося всім. Налили в чарки — випили, закусили ковбасою. А Терешко Кваша ударив долонею по столу.

— Браття, та якого ліпшого отамана, аніж Семен Хуржик, нам треба? Га? Адже не раз уже водив нас до Криму і благополучно приводив додому! Своє отаманське діло знає! Справедливий! Не скупий! Не знаю, як хто думає, а, по-моєму, ліпшого не зіськати!

Чумаки загули знову:

— Ні, ні, не зіськати! Хай Хуржик буде нашим отаманом! Ми віримо йому!

Хуржикові від радощів перехопило подих, але, як належить у такому випадку і зважаючи на старовинні чумацькі звичаї, почав відмовлятися:

— Не заслужив я, браття, такої честі! Їй-богу, не заслужив!

На це вже добре захмелілі чумаки ревнули:

— Заслужив, батьку! Заслужив!

— Та й щось старіти я став, панове товариство! — не здавався Хуржик, бажаючи, щоб його попросили ще раз. — Може б, молодшого обрали? Га?

— Ти ще не старий, Семене! — заперечили чумаки. — Перша-ліпша дівка побіжить за тобою, аби тільки гукнув! А молодому отаманувати рано — хай спочатку розуму набереться!

Далі відмовлятися не годилося, тому Хуржик підвівся і, вклонившись, сказав:

— Дякую, братія, за довір’я. Ось вам хрест, — він перехрестився, — що порядкуватиму в дорозі справедливо, нікого не кривдячи. І мій перший наказ: як тільки завруниться трава і буде паша для коней та волів, так і виступаємо! Кожен до того часу хай заготує все необхідне для далекої дороги: сухарів, пшона, гречаної крупи, сала, кремінь і кресало, запасні осі. Що там ще?

— Знаємо! Знаємо! — закивали головами чумаки. — Не вперше!

— Ну, якщо знаєте, то Бог вам на поміч! Тоді, Терешку, промочи пивом горло та й заведи нам нашої, чумацької!

Терешко ковтнув з кухля, підпер щоку кулаком і тихо завів:

Пісня була сумна. Терешків тужливий голос залітав у саме серце, але в Хуржиковім серці було радісно. Наступає весна красна, а з нею простелиться нелегка дорога до Криму. Нелегка, однак люба кожному справжньому чумакові. А особливо коли ти не просто чумак, а отаман цілої валки і під твоєю рукою буде кілька десятків готових на все молодців!

Він і собі на радощах приєднав свій голос до пісні, що була до душі кожному чумакові.

2

Додому Хуржик приплентав добре напідпитку. Була вже глуха ніч, коли зайшов на підвір’я. Собака вискочив з будки, радісно заскавулів, стрибав на груди, лащився, як дитина. Хуржик погладив його за вухами, п’яно заварнякав:

— Що? Радієш? Любиш господаря? У-у, ти мій хороший песику! Один ти мене розумієш! А більше — ніхто! Один ти за мене душу покладеш! І захистиш, коли що! А більше — ніхто! Дай я тебе поцілую! — і нахилився до собачої пащі. Той лизнув його по губах мокрим гарячим язиком. — Отак! Бачу, бачу, що ти не тільки любиш мене, а й поважаєш… Як добрий друг!

Він би й ще варнякав, та раптом почув, як брязнула клямка біля стайні, де жив у комірчині Івась, і помітив, що з дверей шмигнула невисока дівоча постать.

Катря!

Гострою швайкою кольнуло в серце. Катря була у Івася! Його вимріяна Катря, його наймичка вечорами, криючись від нього і від усіх, тайкома навідуєтеся в хатину до парубка!

Темна кров шугнула йому в голову. Шалена лють, що враз роздерла йому груди, скаламутила розум. Він відштовхнув від себе ногою собаку, що ображено заскавулів від болю, і притьмом рвонув навперейми дівчині.

Перейняв посеред двору, шарпнув за плече — аж дівчина заточилася і злякано скрикнула. Дихнув на неї горілчаним перегаром.

— Ах ти, стерво! Шльондра! То куди це ти вчащаєш? Як ти посміла! Та я задушу тебе ось тут на місці, як щеня! — і довгими цупкими ручищами щосили здушив дівчину у ведмежих обіймах.

Катря закричала:

— Люди-и! Рятуйте!

— Цить! Замовкни! Бо тут тобі й смерть буде! — ревнув розлючений Хуржик, сам не усвідомлюючи до ладу, що діє.

Та в ту ж мить відчув, як чиїсь міцні руки охопили його ззаду і здушили так, що захрускотіли ребра. Він випустив Катрю, вигукнув:

— Хто тут? Хто сміє? Пусти!

Над вухом почувся твердий Івасів голос:

— Я смію, дядьку Семене! Я! Ось як пожбурю тебе на землю, то й не встанеш! Тоді знатимеш, як чіплятися до дівчини! Старий шкарбан!

Хміль ураз випарувався з Хуржикової голови. Він і сам мав неабияку силу, а тут відчув, що вирватись із Івасевих рук не зможе. Парубок стиснув так, що й не дихнути.

— Пусти!

Івась послабив обійми — відступив на крок. Хуржик полегшено зробив повний вдих і зарепетував на весь двір:

— Розбійнику! Харцизяко! На кого руку здійняв? На свого господаря? На свого благодійника? Та знаєш, що я з тобою зроблю? В холодну посаджу! Під суд! У москалі[1] віддам! У Сибір! Згниєш там, мов падло! Я так тобі цього не прощу!

Заглушений люттю і власним криком, він не почув скрипу хатніх дверей і не помітив, як на ганок вискочили перелякані син Василь та стара Параска. Простоволосі, в білих полотняних сорочках, взуті на босу ногу, бо схопилися з постелі зопалу, почувши крик, вони завмерли з несподіванки. Думали — справді якісь розбійники напали, а виявилося — усі свої: батько, Івась, Катря. Але чому вони підняли такий крик, таку колотнечу? Що стряслося?

А Хуржик і далі біснувався. Серце його клекотало гнівом. Тепер його гнів був направлений проти Катрі, що стояла похнюплено віддалеки.

— А ти, дівко, розпуснице! Отак ти віддячуєш своєму благодійнику, котрий рятує тебе і твою матір від голодної смерті? Що надумала! Піти вночі до парубка! Вижену геть, щоб і ноги твоєї тут не було! Але спочатку відроби мені борг! Не думай, що вже розрахувалася зі мною!

— Семене! — подала голос з ганку Параска. — Ти чого розкричався? Чого серед ночі людей чудуєш? Напився — то йди спати! І нас розбудив, і сусіди, мабуть, посхоплювалися. Дивуються — що там у Хуржика зчинилося? Чи не пожар? Та й Ганна стривожилася, бідна! Йшов би ти в хату! А то знайшов причину для гвалту — дівчина вибігла до парубка на побачення! Чи й не дивина!

Стара відразу здогадалася, чому господар так знавіснів, та при Василеві не хотіла розкривати тієї таємниці. Їй і невтямки було, що Василь уже й сам здогадався, чому батько такий розлютований. Здогадався — і вжахнувся. Івася він по недосвідченості юнацькій не сприймав усерйоз, бо в голові його не вкладалося, щоб молода, гарна дівчина, якщо не дурна, могла віддати перевагу голодранцю-наймиту перед хазяйським сином, що мав колись успадкувати таке велике господарство. А ось батько… Мати, по всьому видно, довго не протягне, і він стане вдівцем. А що тоді?.. Звичайно, тоді він матиме повне право одружитися з ким захоче. Навіть і з Катрею.

Коли в його голові блискавично сяйнули ці думки, йому, незважаючи на нічну прохолоду, враз стало жарко. Світло в його душі померкло, погасло, холодною гадиною заповзла в серце безнадія.

Несподівано для самого себе він раптом вигукнув:

— Тату, ану перестань кричати! Зайди в хату! Сором який!

Голос його був різкий і вимогливий — аж старший Хуржик рота роззявив з подиву. Це вперше в синові проявився твердий батьківський характер.

Хуржик востаннє кинув злий погляд на Івася, погрозив йому кулаком і поколивав до хати, а проходячи мимо Катрі, суворо буркнув:

— А ти чого стовбичиш? Геть мені спати!

3

Ранок був безхмарний. Івась схопився зі своєї солом’яної постелі задовго до того, як за Сулою піднявся край неба і бризнули на землю малиново-гарячі промені сонця. Він був певен, що Хуржик вранці вижене його з двору, однак, як завжди, напоїв усю живність, погодував корів, заклав коням сіна, а волам — трясянки, тобто суміші вівсяної та гречаної соломи з сіном, і був немало здивований, коли побачив, як Хуржик вийшов надвір, потягнувся, пройшовся подвір’ям, і, жодного слова не сказавши наймитові, ніби й не було вчора між ними сутички, повернув до хати.

Вражений Івась аж занімів. З чого б це? Що трапилося? Чи задумав щось лихе і вичікує до пори до часу? Чи, швидше всього, дуже вже не хочеться самому братися за ту роботу, яку так старанно день у день виконує наймит?

А коли Параска покликала снідати і поставила посеред столу велику череп’яну миску з кулешем, а Хуржик, недбало перехрестившись, перший запустив у неї свою ложку, Івась зрозумів, що за ніч все чомусь перемінилося.

Їли всі мовчки. Про вчорашнє — ні слова. Тільки після сніданку Хуржик підвів на Івася очі.

— Ти ось що. Повитягаєш з возівні вози та мажі і передивишся ретельно. Де щось не так, полагодиш, підрихтуєш. Бо скоро ж — у Крим, по сіль! Особливо вісі та ярма щоб були справні! Та й усе щоб було справне — і колеса, і халабуди на вози, щоб дощі солі не розмочили, і казан — кашу варити. Все, все!

Івась дивувався. Ніби хто підмінив Хуржика. Ніби забув про вчорашню сварку. Яка тому причина?

Відповіді він не знаходив, а тому буркнув:

— Гаразд, усе зроблю. Не вперше, — і запитально глянув на Катрю, що сиділа навпроти.

Дівчина нерозуміючи здвигнула плечима. Видно, вона теж була вражена поведінкою Хуржика. Ждала вранці грози, а виявилося — її пронесло. Або, як кажуть, з великої хмари випав малий дощ.

Зустрівшись після сніданку на подвір'ї, на ходу перемовились.

— Що це сталося за ніч з Хуржиком? — спитав Івась.

— Не знаю, — відповіла Катря. — Чи п’яний був та проспався, чи надумав щось та прикидається невинним ягнятком… Не знаю.

— Ну, що ж, поживемо — побачимо, — філософськи завершив.

4

Тим часом у сім’ї Хуржиків ця історія мала своє продовження.

Зразу по сніданкові Василь зайшов до матері. Вона лежала на високих подушках — стогнала. На її блідих, аж воскових, щоках цвів хворобливий червінь-рум’янець.

Синове серце стиснулося від болю.

— Мамусю, як тобі? — кинувся він до ліжка, опустився на коліна і поцілував її холодні руки. — Ти снідала?

Вона погладила його по вихрастій чорній голові, як колись малого.

— Снідала, Василечку, снідала, — прошепотіла кволо. — Скільки мені треба! Спасибі Парасці — я доглянута… А ти чого прийшов? Кажи! Бачу — щось непокоїть тебе. По очах, по виду твоєму бачу. Ну?

Василь справді за минулу ніч змарнів, бо не спав ні хвилини. Розмова з Катрею на базарі дошкульно вразила його, а ще більше вразило несподіване відкриття, що батько спалахнув і розгнівався на Катрю та на Івася неспроста: кохає він дівчину! Кохає і має якусь надію на взаємність!

Цей здогад так вразив його, що він ще увечері ледве утримався, щоб не зайти до матері і повідати їй про свої тривоги. Утримала лиш думка, що все це так її схвилює, як і його або й більше, і вона також не спатиме всю ніч.

— Матусю, я хочу женитися, — випалив він, зашарівшись та опустивши очі додолу. — Прийшов порадитися з тобою.

Мати полегшено зітхнула.

— Ху! А я думала, у тебе якась біда. А це ж радість! Бог на поміч, сину!

Василь сів на ліжко, безнадійно махнув рукою.

— Е-е! Яка там радість!

— Що ж так?

— Немає взаємності.

— Хто ж вона? Я знаю?

— Знаєш. Катря.

— Яка Катря? Наша наймичка?

— Так. Вона!

— І ти в неї дуже закохався?

— Дуже! Жити без неї не зможу!

— А вона?

— Мені здається, вона любить Івася.

— Ну от бачиш! Та що ж нам робити?

— Поговори ти з нею, мамо. Невже вона така дурна, що піде за наймита?

— А батькові ти казав?

— Ні.

— Ну, от — і батькові не казав! А треба! Ти ж не сам собі живеш, а в сім’ї. Батьки повинні все знати і благословити на шлюб. Або відраяти.

— Ніхто мене не відраїть! А батько не дозволить!

— Звідки ти знаєш?

Василь зніяковів. Не казати ж матері про свою підозру! Він і не здогадувався, що мати своїм жіночим серцем давно відчула це.

— Знаю. Просто знаю — і все.

Мати промовчала, потім твердо сказала:

— Ану, поклич батька! Поговоримо всі троє — по душам!

Василь привів батька.

— Ну, що тут трапилось? — присів біля столу. — Болить щось?

— Поговорити треба, Семене, — сказала мати. — Василь хоче женитися!

— Що-о? — Хуржик аж рота роззявив, повернувшись до сина, втупився в нього чорними очищами. — Кого ж ти хочеш брати?

Василь почервонів і мовчав. На поміч йому прийшла мати:

— Катрю.

— Яку Катрю? Кажи ясніше, Ганно!

— Та нашу ж! Наймичку! Яка ж тут ще Катря є?— і Ганна пильно глянула на чоловіка.

Хуржик здвигнув плечима, процідив крізь зуби:

— А ще чого він захотів? Наймичку! А жебрачки, що милостиню просить під церквою, не хоче? Не буде цього! Не буде йому мого благословення! Якщо хоче женитися, то будь ласка! Знайдемо дівчину з достойної сім’ї — і хай жениться! А наймичку брати — ні! Я не дозволю!

— Але ж, тату, нікого іншого мені не треба, — несміливо заперечив Василь. — А що наймичка — то й хай! Слава Богу, багатства у нас досить!

— Який ти розумний! А ти його надбав? — скипів Хуржик.

— Семене! — втрутилася в розмову Ганна. — Ну, що бо ти говориш! Ти ж не наймита збираєшся женити, а сина! Єдиного сина!

— Тому й не дозволяю, що це єдиний син, а не якийсь там наймит! Та з нас будуть усі Лубни сміятися!

— Ну, й хай сміються, — буркнув Василь. — Не дуже страшно!

— Тобі не страшно, а мені соромно буде.

— А кого ж ти хотів би мати за невістку, Семене? — спитала Ганна.

Вона розхвилювалася. Рожеві плями аж палали на її блідих щоках, сиві коси розмоталися по подушці, а змарнілі очі блищали хворобливим блиском.

Хуржик сердито гримнув:

— Та чи мало в Лубнах дівок? І з пристойних родин! Ну, хоча б у Оріхівських — яка гарна дівчина! За нею вони, мабуть, і корчму віддадуть…

— Дуже треба мені ваша корчма! — не здавався Василь. — Не з корчмою ж мені жити!

Останні синові слова боляче хльоснули Хуржика по серцю. Вони нагадали йому його власне женихання, коли він зазирнув на добро померлого хазяїна і одружився з його вдовою. Чи ж зазнав він щастя?

— Досить! Занадто ти розумний став! — і вдарив долонею по столу. — Ти ще молодий женитися! Молоко на губах не висохло, а туди ж! Та й не час! Мати хвора лежить, ледь жива. Я через тиждень-другий їду в Крим… А тобі приспічило!.. Викинь дурощі з голови! Іди! Розпустився!

Мало не плачучи від образи, Василь вийшов з кімнати і причинив за собою двері.

Ганна важко відкинулася на подушку, дивилася на чоловіка осудливо, навіть з гнівом.

— Ну, навіщо ти його так? Хлопцеві вже вісімнадцять літ — міг би й женитися… Чи, може, самому закортіло?

— Що-о? — Хуржик аж підскочив на стільці. — Ти знову за своє?

— Те, що чуєш! Василь теж уже помітив, як ти глипаєш на дівчину… Хоч би Бога побоявся! Хоч би смерті моєї діждався! Сором який!.. Я забороняю тобі думати про неї! Вона ж не пара тобі, бо ровесниця синові! А якщо не послухаєш, а зробиш по-своєму, я проклену тебе! З того світу встану — і проклену!

Хуржик схопився і кинувся до дверей:

— Тьху на тебе, дурноверха! — плюнув і вискочив з кімнати.

5

Весна радісно дзвеніла жайворонковими піснями, стріляла бруньками в золоте сонце і голубе небо. Земля одягалася в зелені шати. І чумаки все частіше навідувалися до Хуржика, питали:

— Коли ж вирушаємо, отамане? Чи не пора? У всіх уже все готово: закупили пшениці, меду та воску, полотна та сукна, щоб не їхати порожняком до Криму і щоб усе це продати з лихвою, найняли наймитів, заготовили харчів на дорогу… Ждемо твого наказу!

Хуржик зволікав. У нього теж усе було приготовлено до походу. Правда, замість пшениці він накупив пшона та гречаної крупи, а замість меду та воску — ковальских виробів: підків, ухналів, серпів та наральників, що високо цінувалися на кримських торговищах. Найняв іще двох наймитів — на підмогу Івасеві, який, звичайно, не міг сам упоратися з десятьма мажами, розділеними на три «батових».

Отож усе було готове до походу. Затримувала Хуржика лише хвороба дружини, котрій останнім часом погіршало. Він з дня на день ждав її смерті, однак смерть не поспішала, десь барилася. І Хуржик мимоволі змушений був зволікати з від’їздом.

Врешті не витримав. У суботу ввечері зайшов у кімнату до хворої, присів на ліжко.

— Ганно, мені пора. Прийшов попрощатися.

Хвора заплакала.

— І ти залишаєш мене таку? Почекай! Я вже довго не протягну…

— Ну, що ти, Ганно! Чого ти так! Ти ще будеш жити! І мене діждешся з поїздки! А я тобі гостинців з Криму привезу — і кав’яру, і ізюму, і хурми…

— Які вже там гостинці!.. — прошепотіла жінка ледь чутно. — Аби сам вернувся живий-здоровий! А як мене не застанеш, то доглянь нашого сина, Василя… Дитину мою…

— Догляну, — буркнув Хуржик. — Будь спокійна!

— А сам повдівствуй рік, а тоді женись… Ти ще не старий чоловік… Але молодої не бери, бо буде тобі лихо… Бери таку, як сам, — вдову…

— Ну, що ти себе хорониш, Ганно, раніше строку! Не думай такого! — вигукнув Хуржик, відчувши в серці несподівану жалість до вмираючої. А що вона помре скоро, у цьому не мав він сумніву, бо вже на ладан дихала.

— Е-е, відчуваю я, що це мої останні дні чи години…

— Ну, то прощай, Ганно! І не згадуй мене лихом! — Хуржик узяв її худу, холодну руку і поцілував.

— А може б, ти не їхав, Семене? — знову заблагала вона. — Хто мене поховає?

— Василь уже дорослий… Усе зробить як слід, — запевнив він вмираючу, не розуміючи, якого болю завдає їй. — А їхати я мушу… І втратився, і товариство жде…

Ганна знову заплакала.

— Ну, їдь! І хай тебе Бог простить!

6

Ранок у неділю видався теплий, безхмарний. За Сулою почав підніматися край неба — там спочатку посвітлішало, зарожевіло, а потім запалало, запалахкотіло, мов на пожежі. І раптом з-за далекого темного обрію висунувся вузенький серпик сонця і почав швидко рости.

Народжувався новий день.

Чумацька валка вже стояла на ярмарковому майдані, посеред Лубен, побіля церкви, — готова до походу. Попереду — три Хуржикові «батові», тобто кілька маж, пов’язаних між собою міцними вірьовками. Біля передньої мажі — Івась, посередині та в кінці «батових» — строкові наймити, яких Хуржик найняв на час поїздки в Крим, — молоді, дебелі хлопці Пилип та Кирило. А далі, скільки сягало око, стояли мажі інших лубенських чумаків. Хто вів із собою три, хто п’ять возів. Але кожен чумак мав ще наймита або сина. Чи й двох наймитів, бо далека дорога вимагала важкої, безперервної праці. Обабіч валки, що ось-ось мала рушити, стояли родичі — батьки, матері, тітки, діти. Мовчазні лиця, сумні очі. Проводжання в таку далеку дорогу — то завжди прощання. І не завжди з надією на зустріч.

Коли сонце виглянуло з-за небокраю, Хуржик зняв шапку — перехрестився.

— Ну, з Богом!

Після того взяв з переднього воза сокиру, розмахнувся — і кинув на дорогу перед передніми волами. Це був прадавній чумацький звичай-ворожба. Потому двоє найближчих чумаків принесли долото та свердло і поклали поверх сокири, утворюючи хрест. Вони ж подивилися, як упала сокира: якщо лезом на схід — буде удача в дорозі, якщо на захід — чекай невдачі, на південь — повернуться чумаки з прибутком, на північ — і своє втратять.

— Браття, удача буде нам! Сокира дивиться на схід сонця! — загукали чумаки. — Рушаймо!

І тоді всі — хто йшов у дорогу і хто проводжав — стали на коліна, перехрестилися, почали прощатися. Останні обійми, останні поцілунки.

Хуржик обняв сина, тричі поцілував.

— Прощай, Василю! Бережи матір!

— Їдь здоровий, тату, — відповів Василь. — Хай тебе Бог береже!

Хуржик гукнув на весь майдан:

— Рушаймо, чумаки! Рушаймо! Час не жде! З Богом!

Скрипнули ярма — валка рушила.

Проводжаючі плакали, промовляли, напучували:

— Господи, благослови їх!

— Бувайте здорові!

— Дай, Боже, в час добрий!

До Івася підбігла Катря, потупилася, подала вузлика.

— Ось, тримай! Вишила тобі сорочку! І хай тебе Бог береже в далекій дорозі! Повертайся швидше — чекатиму! А то так на серці важко!

— Спасибі, люба! Чекай — прийду!

Він засунув вузлика за пазуху і лугою ляснув над волами.

— Гей, гей!

Стара Параска помахала рукою Хуржикові, що скочив на коня.

— Щасливої дороги, чумаченьки! Нехай вас Бог благословить і заховає від усього лихого: недоброго ока, злого пристрілу та від зайця, що перебігає дорогу!

Всі йшли за валкою, аж поки вона не виїхала з Лубен, а там ще довго стояли і махали руками, вигукуючи останні побажання:

— Господи, повстрічай в добрий час!

— Бувайте здорові!

— Хай вам щаслива дорога стелиться!

Врешті валка переїхала Тернівську толоку і, спустившись у глибокий узвіз, скрилася з очей.

Люди мовчки почали розходитися.

Тим часом чумаки обігнули Лису гору, переїхали міст через Сулу і понад річечкою Солоницею потягнули на схід. Верстви за дві від Сули, де на узвишші виднілися сліди старого, напіврозсунутого, зарослого бур’яном та дерезою ретраншементу, Хуржик дав знак зупинитися.

Це була перша на довгому шляху чумацька «станція», тобто зупинка. Буде їх ще безліч, але ця була особлива. Розпрягши волів і нагнавши їх на пологий берег, до водопою та до зеленої паші, чумаки зійшлися до ретраншементу, де стояв отаман. Коли всі зібралися, Хуржик сказав:

— Браття, а станьмо на коліна та пом’янемо славного лицаря українського, раба Божого Северина Наливайка, котрий разом з Військом Запорізьким, із людом православним, посполитим, з жінками та дітьми своїми билися тут до смерті, до загину з шляхетським військом гетьмана польського Жолкевського! Хай Бог береже його світлу душу!

Усі стали на коліна, перехрестилися. Потім сіли кружка на траві, і бувалий чумак Безкровний, колишній запорожець, промовив стиха:

— Пролилося тут козацької крові немало… Може, й сидимо ми зараз на чиїхось кістках. Бо хто знає, що ховає під собою ця свята земля!

А Івась запитав:

— Дядьку Михайле, а чому саме тут повстанці Наливайка отаборилися? Чому вони не тікали далі — за Хорол, за Псло та Ворскло? Навіщо дали себе оточити? Адже ж і малому ясно, що з оточення вирватися важко, майже неможливо!

Безкровний подумав, розгладив вуса.

— Бачите, не все так просто, як молодому думається. От я, приміром, не раз і не два із запорожцями потрапляв у вороже оточення. Ну й що? І досі живий-здоровий. Бо ми окопувалися, витримували ворожий натиск, відбивалися, а потім або проривалися, коли ворог не чекав, або таємно вночі вислизали з табору і тікали… Так думали і наливайківці. Відступали вони здалеку, аж з Поділля, переправилися через Дніпро і попростували в незаймані степи — на Слобожанщину, що була нічиєю землею. Там і думали поселитися, щоб жити слободою. Та під Лубнами раптом дізналися, що їх наздоганяє Жолкевський… Що робити? Знялися повстанці — і за Сулу. Думали підпалити міст за собою, та мокре дерево не зайнялося, бо вночі пройшов дощ, і гусари Жолкевського услід за повстанцями переправилися на лівий берег Сули, а друге військо форсувало Сулу убрід під Лубнами і перетнуло шлях відступаючим на річці Войнисі, притоці Солониці. Отож повстанці, серед яких було багато, майже половина, жінок та дітей, змушені були окопатися і витримати багатоденну облогу, аж поки сили їхні не були вичерпані. Голод, хвороби, розбрат довершили справу. Не допомогли ні безмежне геройство, ні сміливі вилазки, ні кінні атаки. Табір упав. Наливайко був схоплений, відвезений у Варшаву і там четвертований посеред головного майдану столиці Речі Посполитої при великому збіговиську народу.

— Кажуть, у наливайківців була ціла бочка золота. Де ж воно поділося? — запитав хтось із молодих. — Невже ніхто ним не скористався?

— Чув і я про золото, — погодився Безкровний. — Кажуть, Наливайко, відчуваючи скруту, закопав його десь тут, а де — ніхто того не знає.

— Отже, воно під землею? — спитав той же голос. — От би знайти та відкопати!

— Га-га-га! — зареготали чумаки. — Чого Пилип захотів! Бочку золота! Що б тоді було?

— Та вже було б видно, що з ним робити, — відповів незворушно вайлуватий Пилип, Хуржиків наймит.

— Проциндрив би гарненько у шинку, та й по всьому! — докинув його напарник по наймах Кирило, насмішник і жартівник. — Ще й нас забув би до столу запросити!

— Я не твого батька син, — огризнувся той. — Був би мішок золота, тоді й побачив би!

— Годі вам пустословити! — гарикнув на них Хуржик. — Завели пустомелі! Трохи відпочили — тепер вози мазати!

Чумаки і наймити нехотя почали підводитися. Хтось буркнув:

— О! Починається чумацька неволя!

Справді, це була важка й набридлива робота. Кожного дня — двічі мазати вози. Однак кожен знав: не помажеш — не поїдеш! Тому хоча й нехотя, а побрели до своїх возів.

Пилип з Кирилом зупинилися біля своїх батових, а Івась глянув на господаря, ніби запитав: а як же мені — одному?

Хуржик прикрикнув:

— Гей, ви! Не кожен сам собі, а всі разом! Починайте з першої мажі!

Хлопці щось буркнули у відповідь, але ослухатися не посміли.

Івась витягнув з-під полудрабка міцний дубовий кілок, кинув хлопцям.

— Пилипе, я підніматиму воза, Кирило стягуватиме колесо, а ти бери мазницю та змащуватимеш вісь! Нумо, за роботу!

Мажа була важка, навантажена різним товаром, але Івась, підставивши кілок під переднє праве колесо, — а це було давнє чумацьке повір’я — починати з правого переднього, бо інакше жди поломки вісі, — легко підняв правий бік передка.

— Знімай, Кирило!

Кирило скинув колесо, власне, не скинув зовсім, а стягнув на край вісі, і Пилип швидко зачерпнув кописткою густої мазі, що пахла дьогтем і лоєм, і змастив її. Після цього Кирило надів колесо.

— Готово! Опускай!

Івась опустив воза — перейшов до другого колеса. А їх же в десяти мажах аж сорок! Надірвеш пупа, доки змажеш! Та не раз, а двічі на день! Бо мастило довго не тримається: пісок і дорожня пилюка, змішуючись з маззю, перетворюються на справжній терпуг, що швидко переїдає дерев’яну вісь.

Та й саму дерев’яну мажу — і колеса, і передок, і задок, і дишель, окрім ярем, — чумак змушений двічі за похід змазувати дьогтем. Мабуть, тому чумацький віз і зветься мажею. Це — щоб від дощу дерево не намокало та щоб у ньому трухлявина чи шашіль не заводилися. Від того і ходить чумак весь вимазаний у дьоготь, а люди думають, що він сам свій одяг змазує дьогтем, щоб уберегтися від страшної хвороби — чуми, якої легко було захопити в Криму.

Коли всі колеса були змазані, наймити пригнали волів. Кожен віл знав своє місце і звично підставляв шию під ярмо. Однак були й норовисті — упиралися, намагалися втекти. У Івася був такий — по прізвиську Лисий, бо мав білу лисину на лобі. Ніяк не хотів ставати. Івась схопив його за роги і силоміць, підганяючи пугою, притягнув до ярма, примовляючи:

— Ший! Ший!

Тобто — шию, шию вставляй між чашовиною і підшийком! А коли Лисий таки вставив шию, швидко встромив у дірки залізну занозу.

— Не крутись мені!— і пригрозив пужалном.

Хуржик уже сидів у сідлі. Пересвідчившись, що всі воли уярмлені, гукнув:

— В дорогу! З Богом! Рушай!

Він рукою махнув Івасеві, що стояв біля передньої мажі, — і валка рушила.

Шлях попереду був багатьом знайомий. З Лубен — на Хорол, узвозом — донизу і поза Лисою горою на міст через Сулу, на Солоницю, а звідти — на Ромоданівський шлях, що вів до Кременчука, на переправу через Дніпро.

Валка виїхала з Солониці в степ і розтягнулася на цілу верству. Хуржик їхав верхи на коні. Серце його сповнювался радістю. За багато років чумакування — спочатку наймитом, а потім і господарем — він полюбив це небезпечне, але прибуткове ремесло. Так, це було ремесло, бо чумакування потребувало і знань, і уміння, що давалися нелегко, і подолання багатьох небезпек. Та, окрім цього, воно п’янило свободою. Під тобою — безмежна земля, над тобою — безкрає небо, що припікає сонцем чи поливає холодним дощем. І ти серед цього безмежжя — маленька пташинка, вільна, але часто беззахисна. І це почуття волі та беззахисності перед природою, єднання з нею вельми подобалося Хуржикові. Не треба думати ні про землю, ні про сіножаті, ні про худобу та коней, ні про господарські будівлі. Все це залишилося далеко позаду, в минулому, а тут — степ та небо, сонце та вітер, ніч та день, а ще — безконечна дорога, поскрипування коліс та ярем, запахи полину, чебрецю та квиління чайки над степовим озерцем. Воля!

Хуржик дише на повні груди, підставляє лице сонцю і легкому вітерцеві, що залітає під полотняну сорочку, і окидає поглядом валку.

А їй ні кінця ні краю! Голова вже сховалася попереду, а хвіст ще тільки виповз із долини. Та й не дивно: сто паровиць вирушало нині до Криму!

Риплять дерев’яні ярма, натужно сопуть сірі воли, похитуючи рогами. Плавно, поволі сунуть битим шляхом широкі мажі з халабудами і без них. Де немає халабуд, там лежить цупка попона, щоб накривати товар під час дощу.

— Все гаразд? Ніхто не відстав? — спитав Хуржик чумака, що проїздив мимо. — Ніхто не обламався?

— Бог милував, — відповів той. — Ніхто не відстав і не обламався.

— Добре! — кивнув Хуржик і помчав у голову валки.

Ось і його десять паровиць — попереду. Міцні воли, всі з халабудами, а в них повно різного товару: і ковальського, і кравецького, і шевського. Вироби лубенських, роменських та миргородських умільців високо ціняться на базарах Криму. За виручене і солі набере, ще й з лихвою повернеться. А головне… А втім, не треба думати про це головне.

Він відігнав нав’язливу думку від себе, як люту змію. Намагався навіть самому собі не признаватися, що вона вгніздилася під черепом і ось уже який день не дає йому спокою.

— Тьху! Згинь! Пропади! — спонукав спересердя в дорожню куряву. — І не баламуть душу!

Івась під’їздив до мосту через Хорол. Хуржик обігнав його. Став збоку.

— Ну, що — все гаразд?

Івась здвигнув плечима.

— Ніби все.

Після зимової сутички вони іноді перекидалися лише короткими, вкрай потрібними словами.

— На мосту візьми волів за налигач, щоб не злякалися чого-небудь та не шугонули разом з возом у воду!

Міст був без перил, і зауваження Хуржика було слушне. Івась став попереду мажі, взяв у руки налигача, що вільно висів у волів на рогах, і повів їх по нерівних і хистких соснових плахах, що враз заграли під колесами.

Поки не переправилася вся валка, Хуржик не зійшов з місця, слідкуючи за кожною мажею, а потім знову вирвався наперед і так уже і їхав до лісу.

На нічліг стали рано. Вибрали гарне місце під ліском, неподалік річки, вози поставили по старовинному козацькому звичаю колом, табором — один побіля одного, наносили з лісу сушняку — розіклали багаття і почали варити куліш. Кожен чумак мав свій казан — хто більший, хто менший, залежно від кількості наймитів. Але страву варили одну — традиційний чумацький куліш з гречаної або пшоняної крупи і засмажували салом або олією. Хліба набрали чимало — щоб вистачило на два тижні. То дарма, що зачерствіє, — голодні чумацькі жорна все перетруть!

Поки наймити напоїли волів та пустили на пашу по зеленому лузі, куліш закипів, зварився. В надвечірньому повітрі запахло смачним духом. Кашовари гукнули:

— Хлопці, до вечері!

Вдруге нагадувати не довелося. Хто б де не був, відразу кидав роботу чи якесь заняття і мчав до казана з дерев’яною мискою та дерев’яною ложкою. Кашовари великим ополоником насипали в миски густого кулешу, а хліб кожен брав сам — по потребі, — і всі вмощувалися там, де хто хотів — ішов на берег річки, чи в ліс, чи до воза і там насищав свою зголоднілу плоть.

Івась отримав два ополоники, узяв окраєць ще свіжого, запашного хліба, випеченого Параскою, і, сівши під возом, у тіні, зачерпнув з миски гарячого кулешу.

Він добре проголодався, бо де той сніданок був! І тепер запихався смачною їжею — аж за вухами лящало.

Йому було не вперше їздити з чумаками, і він знав, що в дорозі натерпиться всього: і голоду, і холоду, і дощі періщитимуть, і спека присмажить, а годуватимуть лише двічі на день — вранці та ввечері. Зрідка — в обід. Це коли дуже жарко і, щоб не мучити по спеці волів, вирушають у дорогу рано, по холодку, а опівдні, коли припікає, стають на спочинок і кашовари готують обід.

Коли почало смеркати, Хуржик сказав Івасеві:

— Сю ніч твоя черга пасти волів. Почнемо з себе, щоб не було нарікань. Дивись, щоб не розбрелися по лісу, бо вранці й не знайдемо. Зжени на луг — там паші вдосталь.

Івась не перечив. Знав — такий порядок. Узяв свитку, пугу і пішов до череди. Найбільш прудких волів, що вже добралися до узлісся, зігнав на луг. Хуржикового коня стриножив, а потім, простеливши на горбочку свитку, спокійненько улігся горілиць до зоряного неба, заклавши руки під голову.

З дитинства любив отак лежати вечором або вночі, дивитися на нічне густо-синє небо, на зорі та місяць і думати, думати, думати, згадуючи і те, що було колись, і мріючи про майбутнє. Сьогодні пригадав ті щасливі дні, коли був поводирем у сліпого кобзаря Йосипа Солошенка. Йому було тільки вісім років, як померли від віспи його батьки і він залишився круглим сиротою. Так трапилося вже, що не було в нього ні діда, ні баби, ні братів, ні сестер. Навіть хоч далекої тітки чи дядька не знайшлося. Куди йому податися, що робити? Спасибі, добрі люди не дали загинути, нагодували, доглянули якийсь час, а потім, почувши, що Йосип Солошенко, знаний на Лубенщині кобзар, шукає поводиря, привели до нього.

— Ось, діду, помічником тобі буде! Круглий сирота.

Старий простягнув руку, помацав голову, обличчя — запитав:

— Як тебе звати, малий?

— Івасем.

— Малий ти ще, Івасю, але скоро підростеш — і будеш впору. Залишайся в мене! Ти малий, а я старий і незрячий. От і будемо допомагати один одному. Згода?

Так і залишився він у діда Йосипа. Водив його по ярмарках та весіллях, навчався грати на кобзі та співати. А що голос мав дзвінкий та сильний, то кобзар заохочував його до співу. І тоді на весь ярмарок лунала розлога і жаліслива пісня про Морозенка:

Люди кидали торги, вози, мажі і валом валили на звуки кобзи і тієї пісні, ставали кружка, витирали сльозу, кидали в дідову шапку мідяки, а в торбину — хто що мав: і шматки хліба, і марципани, і цукерки для малого. А коли доходило в пісні до того місця, де вороги Морозенка «не вбивали, не рубали, лиш із нього, молодого, живцем серце виривали», то в Івася на очі набігали сльози і голос дзвенів, як туго натягнута струна, а жінки починали плакати вголос і навіть чоловіки кріпилися, щоб не заплакати. Тоді в шапку, бувало, летіли не тільки мідяки, а й золоті та паперові асигнації, а козаки підносили кобзареві чарку оковитої чи кухоль пива.

Івась дивиться на зорі і тихо усміхається своїм спогадам, уявляючи себе, малого. Не тільки горе тоді обсіло сироту, були й радощі. Дід Йосип не ображав і не зобиджав малого. Не бив, не кричав, а все більше голубив, навчав своєму ремеслу, справляв на зиму то нові чоботята, то шапку, то кожушка. Сердився тоді, коли Івась, навчаючись грати на кобзі, фальшивив, бувало:

— Та не так! Ох, який же нетямущий! Дай сюди кобзу, ледащо!

Добрий був старий! «Ледащо» — то була найгрубіша лайка, яку Івась чув з його вуст. Він брав кобзу і кілька разів проходився по струнах.

— Ось так, хлопче! Учись! Може, це твій шматок хліба буде! Кобзареві ж не обов’язково сліпим бути! Є й зрячі кобзарі. І чимало. Учись!

Івась сумно похитав головою. Не збулося дідове пророцтво. Не став Івась кобзарем. П’ять літ з дідом Йосипом промайнули як один день. Потім старий кобзар захворів і вже не підвівся. Перед смертю сказав:

— Ти ось що, Івасю, не сумуй за мною! Я своє віджив, а тобі ще жити та жити! З мого майна візьмеш мою кобзу, бо більше нічого цінного не маю, та йди в найми. Кобзар з тебе на чотирнадцятому році ще ніякий: голос у тебе саме ламається, стає ні дитячий, ні парубочий, а півнячий. А наймитом будеш добрим — силу маєш! Он який дебелий вимахав! Попрацюєш, уматерієш, голос зміниться — і якщо відчуєш потяг до мого ремесла, ставай кобзарем. Грати навчився, пісні вивчив — співай людям на втіху! Бо пісня велику силу має! І розвеселить, і навчить, і сльозу з ока вичавить! Ти ж сам не раз бачив…

— Бачив, дідуню.

— Ну, то й прощавай. А мені пора в далеку дорогу — аж до Бога! Не згадуй лихом!

З тими словами й помер.

Івась зітхнув. Смерті батьків він майже не пам’ятав. А от смерть кобзаря Солошенка була для нього важким ударом. Не стало доброї людини і порадника. Потрібно було шукати новий притулок. І тут хтось підказав, що Семен Хуржик шукає наймита.

Не без страху став Івась перед багатим чумаком. Хуржик насмішкувато примружив очі.

— Скільки ж тобі літ, хлопче?

— П’ятнадцять, — збрехав Івась, накидаючи собі півтора року.

— Ну й брехун же ти, як я бачу, — безцеремонно відчитав його хазяїн. — Та тобі тільки тринадцять! Та й то з натяжкою!

— Е-е, ні! — заперечив Івась, якому нічого було губити. — Чотирнадцять — і без натяжки! Та ви, дядечку, не сумлівайтеся — я силу маю! Працюватиму як дорослий!

— Ну гаразд, — погодився з доводами підлітка Хуржик. — Залишайся! Але перший рік без платні — тільки за харчі! Згода? А там — побачимо!

Івась зрадів.

— Згода, дядьку. Не пожалкуєте! Я не ледар!

Так Івась став наймитом, а наступного літа і чумаком, погоничем волів. І з того часу кожного року вирушав з хазяїном у Крим по сіль. Подорожі йому сподобалися, захопили його. Робота хоч і важка, але неспішна. Воли тихенько тягнуть важкого воза, помахують хвостами, а ти йдеш збоку, заглиблений у свої думи, зириш навколо, а мимо тебе пропливають зелені поля, темні ліси, річки, села, люди. Який широкий, безмежний світ! І скільки в ньому нового, цікавого! Бувають, правда, й важкі хвилини — то вісь зламається, і намучишся, поки заміниш на нову, то обложні дощі почнуться, і не просихаєш тиждень, чи й два, то сам заслабнеш ні з сього ні з того і проваляєшся на мажі, ждучи або одужання, або смерті. А буває, лихі люди нападуть — розбійники, тоді — пан чи пропав: хапаєш замашного кия, що завжди лежить у возі напохваті, і грудьми захищаєш хазяйське добро, з якого і тобі перепаде кілька карбованців… В дорозі всіляко буває. Та все ж більше цікавого, ніж важкого чи лихого. Тому й любить Івась чумакування.

Правда, цього літа щось бентежило його душу. Коли б він міг вибирати — їхати чи не їхати, то, мабуть, не поїхав би, бо не хотілося розлучатися з Катрею на кілька місяців.

Він заплющив очі і уявив дівоче личко, темні очі, окутані довгими віями, і смутні-смутні. Точно такі, як учора вечором, коли вони на ходу перекинулися кількома словами і попрощалися.

— Ждатимеш? — запитав він, потискуючи її руки.

— А ти сумніваєшся?

— Все може бути. Он Василь залишається ж! А я з очей!

— Дуже він мені треба!

— Багатий же!

— Що мені з його багатства, коли сам осоружний! Крім тебе, ніхто мені не милий і не потрібний! — і поцілувала в уста. — Бережися і вертайся якнайшвидше! Одного тебе ждатиму!

Казала щиро, а очі були сумні. Такими він зараз їх і уявляв, і йому на душі теж стало сумно. Хоч би не захворіла, хоч би нічого не сталося з нею! Він зітхнув і підвів голову. Воли спокійно паслися собі на лузі, а деякі, уже напасшись, лягли на траву і смачно жували жуйку. В чумацькому таборі пригасили вогні, вечірня тиша налягла на землю.

Тоді Івась перевернувся на правий бік, підклав кулака під голову і склепив очі.

7

На п’ятий день чумацька валка дісталася до Кременчука. З гори було видно білі стіни хатин під новою очеретяною покрівлею та черепичні дахи великих будинків, блищав проти сонця сріблястий Дніпро, а на його гладіні де-не-де гойдалися рибальські човни та вантажні баркаси. До берега приставав якийсь чималий корабель.

Ромоданівський шлях закінчився в Кременчуці. Звідки б не їхали чумаки: з Полтави, Сум, Ромна чи Лубен — усі вони не могли оминути Кременчука: тут була переправа з лівого берега на правий, а з правого на лівий. Це зручне місце на Дніпрі сприяло розвиткові торгівлі і зростанню міста, що поволі ставало одним з найбільших усього краю.

Хуржик на коні їхав попереду валки, спрямовуючи її до переправи. Але на базарному майдані шлях йому раптом перетнув капрал з десятком солдатів.

— Стій! Куди їдеш?

— На переправу, служивий, — спокійно відповів Хуржик. — Нам треба на той бік!

— Почекаєш на цьому боці! Переправа закрита! Понімать нада!

— Чому б то? Такого ще й не бувало. Скільки їжджу в Крим, не чувано було, щоб переправа не працювала!

— А хіба раніш ти чував коли-небуть, щоб у Крим їхала сама государиня Катерина?

— Государиня? В Крим? Ні, не чував.

— Отож-бо! А нині пливе по Дніпру. Хіба не бачиш, як принарядили на її честь місто — і побілили, і солому та очерет на дахах замінили, і піском вулицю посипали. От заради її безпеки і закрили переправу. Так що повертай, чоловіче, голоблі назад, щоб і духу твого дьогтярного з мазниць чумацьких не чути було в Кременчуці! Уторопав? Понімать нада!

— Понімаю, — не дуже охоче відповів Хуржик. — А коли ж ми переправимося?

— От як государиня-імператриця відбуде з Кременчука, тоді й переправитеся! Понімать нада!

— А якщо вона затримається тут на тиждень, то що — й нам загорати тут тиждень?

— Невелика цяця — позагораєш! — Капралові набридла ця розмова, і він підвищив голос: — І не патякай багато! Повертай голоблі — і марш звідси!

Не встиг Хуржик огризнутися, як його і капралову увагу привернула пишна карета, що мчала від Дніпра курною вулицею у супроводі кортежу. Капрал і його солдати посторонилися, щоб дати дорогу, але чумацька валка не була такою повороткою і залишалася на місці, загородивши проїзд.

Капрал верескнув:

— З дороги, холопи! А то стрілять буду! — І подав солдатам команду — В ружйо!

Однак до стрілянини не дійшло. Карета зупинилася, відчинилися дверцята — із них висунувся якийсь немолодий, поважний військовий чин, поманив пальцем капрала до себе.

Капрал гукнув солдатам:

— Відставити! — і витягся перед прибулим. — Ваше… ваше… ваше…

Він, видно, ніколи не бачив прибулого і не знав, як його величати. А той явно потішався із крайньої розгубленості бідного капрала, однак, навтішавшись, прийшов йому на виручку і вніс ясність:

— Я Потьомкін…

Потьомкін! Хто ж не чув про всевладного фаворита цариці. Адже він сам тут майже цар!

Капрал витягнувся в струну, прикладена до капелюха рука його тремтіла.

— Ваше сіятельство, — спромігся він нарешті на мову, — пробачте великодушно… Так що це — чумаки… Ідуть на переправу — у Крим по сіль… А я їх повертаю назад, позаяк такий був наказ… Нікого не пускати на переправу!.. Доповідає капрал Фількін.

Почувши, що перед ними сам всемогутній Потьомкін, чумаки поскидали свої солом’яні брилі та шапки, схилили в поклоні чубаті голови.

— Здоровенькі були, ваша ясновельможність, — подав голос від усіх чумаків Хуржик.

— Того і вам бажаю, чумаки, — відповів Потьомкін, оживившись, і показав пальцем на Хуржика: — Бачу, ти тут старший?

— Так, ваша ясновельможність, я отаман валки.

— Ну, тоді слухай уважно. По Дніпру до Криму, щоб огледіти свої володіння, на кораблі «Днєпр» пливе наша повелителька, імператриця-самодержиця всеросійська Катерина Олексіївна. Я на своїй галері «Десна» трохи відірвався від її ескорту, щоб тут, у Кременчуці, гідно зустріти нашу матінку. Думаю, їй буде вельми цікаво побачити чумаків, які своєю подвижницькою працею піднімають ремесла, розвивають торгівлю і, ніде правди діти, збагачують державну казну… Тому дуже прошу тебе, отамане, допоможи мені так зустріти імператрицю, щоб вона була задоволена. Стань десь над Дніпром табором, відкрий вози з товаром! Та хай твої чумаки варять куліш, хай поспівають нашій матінці ваших солодкозвучних пісень! Можна і про кохання — вона полюбляє такі.

— Це можна, ваша ясновельможність, — кивнув головою Хуржик, дуже вдоволений розмовою, дещо навіть панібратською, з всесильним і всемогутнім ясновельможним князем. — І музиканти, сіреч кобзарі, і співаки у нас знайдуться…

— Та підшукай гарне місце! Щоб і ліс поблизу, і прохолода! Та й людям своїм скажи, щоб чубиська попідстригали та скупалися в Дніпрі! А в кого є одяг пристойний, хай одягне і попереду стане, а в кого немає, той хай задніх попасе! Щоб своїми лахами та дьогтем не псував картини! Зрозумів? А капрал Фількін проведе вас куди треба і в усьому допомагатиме. Чуєш, капрале? І горілки — щоб і духу не чув! Ви ж малороси, народ смирний і богобоязний! Матінка наша любить послушних!

І Хуржик, і капрал Фількін їли очима ясновельможного князя. Така честь!

— Слухаємось, ваша ясновельможність! — гаркнули обидва.

8

Ціла флотилія галер прибула до Кременчука пізно ввечері, і ніхто з них до ранку не сходив на берег. Чумаки даремно витягали шиї, вдивлялися в темряву, щоб хоч здалеку побачити царицю, але так і не побачили. Навіть Фількін, якого з солдатами було покликано сторожувати кораблі, не міг похвалитися, що бачив кого-небудь з вельможного панства. Всі, мабуть, ще коли пливли, повкладалися спати.

Зате вранці все ожило. До пристані наїхало багато ридванів, військового люду. Загримів оркестр. З флагманської галери «Днєпр» по дерев’яному трапу, обтягнутому золотистим єдвабом, зійшла цариця Катерина. Її супроводили граф Безбородько, принц де Лінь, французький посланник Луї Філіпп де Сегюр, особистий секретар цариці, що вів дорожній журнал, граф Храповицький та безліч інших високопоставлених придворних.

Як тільки цариця ступила на землю, загриміли гарматні залпи — один, другий, третій… Назустріч рушив пишно вбраний, як павич, Потьомкін.

— Ваша величність, — вклонився він низько, — ви хотіли побачити Малоросію в натурі. Така нагода настала. Перед вами — Кременчук, найзначніше місто цього благодатного краю. Тут ви зможете, ваша величність, побачити очевидячки, як живуть ваші піддані, побувати на військових маневрах, якими командуватиме генерал Суворов, зустрітися з аборигенами цього південного губернаторства, що плине медом і молоком, як кажуть поляки… Милості просимо, ваша величність!

Він знову театрально махнув капелюхом і відступив набік, даючи цариці прохід до ридвана, запряженого шестериком.

Катерина подала йому руку для поцілунку і запросила до свого ридвана. Сюди ж сіли Безбородько, де Лінь, де Сегюр та Храповицький.

— Ну, ну, князю, покажи свої володіння.

— Ваші, ваша величність.

— І мої, звичайно. Хочу побачити, як живуть люди.

Хитрий Потьомкін ледь усміхнувся кутиками повних, але вже не рожевих, як у юності, а посірілих уст і опустив важку повіку на своє мертве, невидюще око, що не заважало йому і одним, уцілілим, бачити все, що йому потрібно було бачити.

— Саме для цього ми й їдемо, ваша величність.

Колишній фаворит, давно утративши любов непостійної в почуттях цариці, зумів, однак, не втратити її довір’я і прихильності, навіть ласки. А що був сміливий, хитрий та спритний, мов біс, то в усіх важливих ділах досягав успіху, обскакуючи і наступних фаворитів, що не відзначалися розумом, і наймудріших державних мужів. Після приєднання Криму, в чому він грав не останню скрипку, з ласки цариці, колишньої коханки, він отримав титул князя Таврійського, хоча під кулі в тій війні з турками й татарами підставляли себе інші люди. Та особливу прихильність «матушки» він завоював ще року 1775-го, коли з її наказу дотла розорив Запорозьку Січ, зрадивши своїх побратимів-запорожців, які, не розкусивши його підступної натури, прийняли були його до гурту братчиків-січовиків під ім’ям Грицька Нечеси. А він плювати хотів і на їхню дружбу, і на їхню кров, яку вони ріками проливали у війнах з Туреччиною, як плював він і на родинну честь, позбавляючи своїх юних племінниць дівочої цноти. Нерозбірливий у засобах для досягнення мети, підступний, зрадливий і жорстокий, він, як і Меншиков Петра, боготворив лише «матушку»-царицю, бо знав, що його становище в суспільстві та добробут залежать від неї одної. Та, незважаючи на це, і тут де тільки міг обдурював свою покровительку, думаючи, що Катерина не помічає цього. Та провести Катерину було нелегко — сама відзначалася і хитрістю, і спритністю, і проникливістю, однак прощала своєму «непутьовому» Гришеньці за колишнє кохання та участь у заговорі, що звів її на престол, а також за вірну службу впродовж усіх наступних років.

Цариці місто сподобалось. Розміщене на низинній терасі, над Дніпром, воно вільно вписувалося в розлогі простори Лівобережжя і прямокутниками вулиць нагадувало північну столицю. Всюди охайні білі хатки простих поселян, чималі будинки місцевих купців, поміщиків та чиновників. Біля дворів повсюдно стояли святково вбрані люди, кланялися царській кареті та блискучому почетові.

— Судячи по всьому, народ тут щасливий і задоволений життям, — промовила Катерина. — Які колоритні типи малоросіян!.. Хочу познайомитись ближче. Пане посол, — торкнула за рукав де Сегюра, — ви на власні очі можете пересвідчитись, що мої піддані зовсім не знедолені, як це намагаються втовкмачити французам деякі писаки, що недолюблюють мене.

— Так, я це бачу, — чемно відповів посол.

— І, сподіваюся, спростуєте в себе на батьківщині ті некорисні для нас плітки?

— Безперечно, ваша величність.

Тим часом Потьомкін дав знак кучерові зупинитись.

— Вийдемо тут, ваша величність. Я хочу показати вам, як живуть ваші піддані.

Всі вийшли з ридвана. Катерина оглянулась. Рівна широка вулиця була підметена. Гурточками стояли люди. Ждали її. Кланялись. Хатини охайні, побілені, що було незвично після сірих дерев’яних північноросійських ізб. Це приємно милувало око.

Один Потьомкін знав, яких зусиль коштувало місцевим властям спорядити валку чумаків аж у Білгород по крейду.

Цариця підійшла до гурту людей. Ті низько вклонилися.

— Можна до вас зайти в дім? — спитала Катерина.

Господар, високий чорновусий чоловік, відчинив хвіртку.

— Милості просимо, ваша величність.

Двір, як і вулиця, теж був акуратно підметений. Гній з-перед хліва вивезений. В саду, під яблунями стояли вулики-дуплянки. Над ними мирно гули бджоли.

Господиня запросила до хати, кинувши на дітей, щоб не вешталися під ногами.

Тут теж було побілено, долівка була змазана червоною глиною, потрушена свіжою, з блідо-рожевими корінцями лепехою, над іконами та над невеличкими віконцями — клечання. Пахло дніпровськими лугами, заплавами та гаями. Та що найбільше вразило царицю і її свиту — це стіл, накритий вишитим настільником і заставлений полумисками з різними стравами — білим короваєм, пампушками, крашанками, марципанами, узваром. На продовгуватому блюді, що швидше б пасувало до палацу якого-небудь поміщика, ніж до селянської хати, в центрі столу лежало апетитно засмажене порося з хроном у зубах і присмаженим аж до чорноти закрученим хвостиком.

— О! — вихопилося у Катерини. — Яка розкіш!

А де Сегюр захоплено зацмокав язиком.

Господиня почала припрошувати:

— Милості просимо, дорогі гості! Чим маємо, тим і приймаємо!

Але Катерина відхилила учту.

— Спасибі. Ми щойно з-за столу, — і переможно глянула на французького посланника. — Ну?

Той витягнув обличчя, високо підняв брови. І тільки спромігся:

— Колосаль! Колосаль! О-о-о!

Потьомкін був задоволений. Його сите обличчя розпливалося в усмішці, а в єдиному живому оці заграв бісівський вогник.

— Підемо далі, ваша величність!

В сусідній хаті було теж саме: і чистота, і лепеха та клечання, і заставлений різними напоями та наїдками стіл. І знову — порося на блюді. Хоча в хаті було напівтемно, де Сегюр витріщив очі: дуже знайоме порося! І той же хрін у зубах, і золотисто-коричнева засмажена шкірка, і закручений хвостик.

Він оглянувся на Безбородька і переконався, що й той втупився в порося, здивовано підвівши брови.

Вони переглянулись і ледве стримались від усмішки. А коли виходили, де Сегюр пропустив усіх попереду, а потім простягнув над столом руку і відщипнув кінчик поросячого хвостика.

В третій хаті комедія повторилася. Те ж блюдо, те ж порося, той же надломлений де Сегюром хвостик.

Хтось дуже меткий і спритний устигав, поки цариця переходила з хати до хати, перенести городами блюдо з поросям до сусідів.

Француз потішався. Був такий задоволений своїм відкриттям, що ледве стримувався, щоб не розсміятися і не розповісти Катерині про цю анекдотичну витівку князя Таврійського. Однак стримався, а все ж кінчик поросячого хвоста, що все ще тримав у руці, показав Безбородькові і шепнув:

— Графе, а оті села, що ми бачили над Дніпром, чи не з однієї голови висіялися, що й цей хвіст? Га?

Безбородько беззвучно засміявся і приклав палець до вуст. Мовчи!

9

Хуржик потерпав: а що коли цариця відверне носа від чумацьких маж, наквацьованих дьогтем? Що коли їй не сподобаються самі чумаки і їхні пісні? Що тоді скаже вельможний Потьомкін? Чи не зашле туди, куди Макар телят не ганяв?

О Боже, яке лихо на його голову! І не сподівався такого! І стало ж Потьомкіну на думку показувати цариці чумаків! Х-ха! Сіятельному князеві — забаганка, а йому, Хуржикові, — страшний клопіт! Та де там клопіт — напасть!

Він наказав відігнати волів подалі від табору — в гай, щоб не розмахували тут хвостами, відганяючи гедзів та комарів, і не псували картини зеленого дніпровського берега. Вози поставили півколом, посередині розклали багаття, над ним підвісили великий казан — і кашовар почав варити кашу. Чумаки зранку попідстригалися, покупалися в чистій дніпровській воді, понадівали чисті сорочки й шаровари, що берегли на випадок нежданої смерті. Івась красувався у вишитій сорочці, настроював кобзу.

Хуржик ніби забув про сварку, запобігав перед парубком:

— Ти ж, Івасю, не підведи — заспівай так, щоб цариці сподобалося. На тебе вся надія! О Боже! Яке лихо! Не жалій свого голосу, Івасю!

Під’їхала карета — привезла крісло імператриці та стільці і дзиглики для придворних. Солдати поставили їх у тіні тополі, на зеленій траві. Капрал Фількін сказав:

— Скоро її величність прибуде. Як тільки закінчаться маневри, які показує їй наш генерал Суворов, так і ждіть! Та всі встаньте. Скиньте шапки, поклоніться матінці гречно, а не сидіть, як мужлаї необтесані. Понімать нада! Імператриця! О! — І він підняв угору вказівний палець.

— Чули, що каже чоловік? — помахав батогом Хуржик. — Щоб усі мені як один! І щоб не чухалися перед царицею, хоч і дуже свербить! А то…

Що «а то», не сказав. Але чумаки загули:

— Та знаємо, знаємо! Не маленькі! Не бійся — не підведемо!

Та Хуржика це не заспокоїло.

— А як ти думаєш, служивий, — звернувся він до Фількіна, — чи не пригостити нам царицю чумацькою кашею?

Той витріщив очі.

— Ти що, хохол, здурів? Буде цариця їсти твою задрипану кашу! Та вона знаєш що їсть?

— А що?

— Вустриці!

— Вустриці? А що це воно таке?

— Ну, риба така! Без кісток! Ех ти, дєрєвня! Питаєш!

Чумаки здивовано перезирнулись, уперше почувши про таку рибу. А колишній запорожець Безкровний, опасистий, поголений заради майбутньої зустрічі з «вражою бабою» (інакше він царицю не називав), гучно зареготав:

— Га-га-га! Та яка то риба! То морська черепашка! Молюск такий!

— Молюск? Черепашка? І ото цариця ласує ним? Гидота яка!

— Та наша каша в сто разів смачніша за якусь черепашку!

Чумаки розвеселилися. Хтось почав розповідати побрехеньку про царицю і Потьомкіна. Але капрал набрав поважного вигляду і гримнув:

— Ану, прекратіть! Хто сміє? Понімать нада! Цариця ж! О!

Чумаки замовкли і повернули голови до вулиці, з якої вискочив вершник і помчав прямо до них. То був кінний посланець Потьомкіна. Ще здалеку він гукнув:

— Ідуть! Її величність! З князем і графами!

Берег затих. Скільки чекали на царицю, скільки було розмов, хвилювань! Аякже! В які-то віки простому чумакові випадає нагода побачити царицю, самодержицю всеросійську! І ось так раптово — їде! Хоч і чекали, а все ж ніби й не вірили. Буде — не буде! А може, щось трапиться? А може, не захоче звернути до них? А тут — на тобі! Їде!

Хуржик заметушився, ляснув батогом:

— По місцях! І не патякайте зайвого язиком! Я один говоритиму!

Ледве встигли чумаки зайняти свої місця — хто біля багаття, хто біля маж, а дехто просто на зеленому лужку, як з міста виринула кавалькада вершників, а за нею — ціла низка ридванів та карет. Чумаки посхоплювалися зі своїх місць і схилили в поклоні чубаті голови. В їхніх очах зарябіло від блиску золотих еполетів, орденів, дорогої зброї, вишуканого одягу та не менш вишуканої кінської збруї.

З переднього ридвана, підтримувана під руки Потьомкіним, зійшла Катерина. Немолода, розповніла, з високою зачіскою, вона нетвердо ступала по м’якій траві і зразу ж сіла в приготовлене для неї крісло. Вона з цікавістю і деяким острахом споглядала на мальовничий гурт худих, жилавих, запечених на сонці чубатих чоловіків, що, вирядившись у білі полотняні сорочки та шаровари, вільно розташувалися великим півколом на траві та возах.

— Оце і є малоросійські чумаки? — запитала тихо.

— Українські, ваша величність, — так же тихо відповів Потьомкін. — Так вони себе називають.

— Хай і так, — погодилася цариця. — Чула я, що вони приносять велику вигоду торгівлі і всьому суспільству.

— Так, ваша величність. За літо чумаки перевозять сотні тисяч пудів різних товарів — пшениці, солі, риби, вина та багато іншого. Одні їдуть до Хаджибея, другі — в Крим, треті — на Дон та Волгу. Вся Україна поснована чумацькими шляхами. А під час війни їхня допомога просто неоціненна! Вони доставляють провіант, порох, ядра… Я вже не кажу, що без їхньої важкої і небезпечної професії весь народ залишився б без солі, ваша імператорська величність.

— Я розумію важливість цього. Піднесіть від мене чумакам по кухлю горілки — за вірну службу!

Хуржик упав на коліна.

— Спасибі, ваша імператорська величність, за ласку… Однак у поході не можна… Такий наш звичай…

Потьомкін враз насупився, перебив його:

— Царська ласка вище звичаїв! Приймай, отамане, подарунок імператриці та вгости своїх людей. А зараз хай чумаки заспівають її величності своїх малоросійських чи то пак українських пісень! Її величність наслухана про їхню мелодійність і солодкозвучнісь…

Хуржик ще нижче вклонився. Подумав — ну й дурний, що ляпнув про сувору заборону пити в поході. Хай хлопці вип’ють на дурничку! Хіба йому шкода!

Солдати тим часом знесли з воза чимале барило, поставили на лужку, поблизу багаття.

Хуржик гукнув до чумаків:

— Дякуйте паніматці за подарунок! Та заспівайте їй нашу гарну пісню. Івасю, починай!

— А яку? — спитав, Івась і сів на барило, поставивши на коліна кобзу. Чумаки, котрі вміли співати, вишикувалися півколом.

— Ну, щось, таке, щоб за серце брало. Про кохання, чи що! Паніматка любить такі пісні…

Почувши, як чумаки величають імператрицю, Безбородько, що сидів по праву руку від неї, усміхнувся і впівголоса пояснив.

— Ваша величність, «кохання» по-малоросійському — це любов, а «паніматка» — шанобливе звертання до високотитулованої особи жіночої статі.

Князь злукавив, промовчавши, що паніматкою на Україні називають кожну господиню поважного віку. Але Катерина відповіла:

— Я так і зрозуміла, графе.

Тим часом Івась пройшовся пальцями по струнах кобзи — пролунав їхній мелодійний передзвін, а до нього раптом долучився соковитий парубоцький баритон:

Івась заспівував, чумаки вторили басами, і ніжна мелодія цієї чарівної пісні, м’яко відлунюючись від темно-зеленої стіни гаю, довго лунала в золотих присмерках тихого травневого вечора. Цариця була заворожена, вражена. І чарами весняної української природи, і ліричним голосом співака, і всім романтичним антуражем, таким незвичним для Катерини. Коли пісня затихла, вона тихо вигукнула:

— Яка прегарна пісня! І який чудовий голос у того молодця! — і повернулася до Потьомкіна. — Князю, переговори з ним, щоб забрати його в Петербург, у придворний хор. У малоросів чудові голоси!

Потьомкін вклонився.

— Буде зроблено, ваша величність. Але спершу хай поспіває! Голос у нього справді прегарний. Та й сам парубок нічогенький. Якщо трохи обтесати, приодягнути відповідно, надати лоску, то буде окрасою хору, — і значуще глянув на Безбородька, а той мовчки прикрив очі повіками, даючи зрозуміти, що розгадав потаємні заміри ласої на чоловічі втіхи старіючої імператриці.

Чумаки ще довго співали, аж поки зовсім не смерклося. Тоді Катерина подякувала Потьомкіну та співакам і підвелася, кинувши ніби між іншим:

— Так не забудь же, князю, про мою просьбу! Вечір був чудовий!

Потьомкін запевнив:

— Не звольте безпокоїтись, ваша величність. Я зараз же з ним поговорю!

Катерина поїхала, а Потьомкін поманив до себе Хуржика.

— Поклич отого парубка, що з кобзою!

Івась підійшов, вклонився.

— Ну, ось що, хлопче, — сказав Потьомкін. — Поїдеш у Петербург! Будеш співати в хорі її імператорської величності! Така її воля!

Івась остовпів з несподіванки. Це ж в одну мить має змінитися все його життя, його майбутнє! В Петербург! Що його там чекає? А Катря ж як? Навіки втратити?

— Ні, ні! Я не поїду! Нікуди я не поїду! — вигукнув він. — Не хочу в Петербург!

Потьомкін аж рота роззявив з подиву.

— Як не хочеш? Жити в Петербурзі? Співати в імператорському хорі? Та чи не з’їхав з глузду, хлопче? Слава, почесті, гроші! Я тебе не розумію! Наймит — і не хоче в придворний хор! Чудасія!

Хуржик був вражений теж. В одну мить, почувши таку новину, він збагнув, що все і в його долі може змінитися на краще. Без особливих зусиль з його боку усувається з його шляху молодий суперник: Катря тепер запросто може стати його дружиною! Поки що лише їхнє кохання заважає здійсненню цього. А якщо Івась поїде, то й коханню кінець! Як з очей, так і з серця геть!

— Івасю, ти що? — витріщив він очі. — Щастя само йде тобі до рук, а ти не хочеш його взяти!

Він почав його вмовляти — і сяк і так. Але Івась уперто стояв на своєму.

— Ні, не хочу! Не поїду!

Потьомкін почервонів, розсердився.

— Ну, ти ж і йолоп, хлопче! Інший би обома руками ухопився, а ти… Про графа Олексія Розумовського чув?

— Про Кирила Розумовського, гетьмана, чув, а про Олексія не чув, — відповів Івась.

— Ну, так от — жив собі в Чернігівській губернії простий хлопець, мужик. Як ти, приміром. Але гарно співав. І сам собою був непоганий. От і закинула його доля в Петербург, в придворний хор. Там його запримітила государиня Єлізавета і так закохалася, що й під вінець з ним стала, титул графа надала йому, а брата Кирила гетьманом України настановила… Ось які, брате, метаморфози бувають при дворі. А ти, дурень набитий, сам від свого щастя тікаєш! І все ж хочеш не хочеш, а поїдеш у Петербург!

— Ні, не поїду! — твердо сказав молодий чумак. — Ось вам хрест — не поїду!

Потьомкін гнівно блиснув своїм єдиним живим оком, бо мертве проти багаття світилося тьмяно, і гукнув на весь берег:

— Капрале, сюди!

Прибіг Фількін з солдатами, виструнчився.

— Зв’яжіть цього хлопця і стережіть, а вранці етапом відправте з фельд’єгером у Петербург, в хор її імператорської величності!

— Слухаюсь, ваша світлість! — пристукнув закаблуками капрал і гримнув на підлеглих — Чули? Взяти його!

Солдати накинулися на Івася, зв’язали руки.

— Прив’яжіть до воза і стережіть! Як зіницю ока!

Його посадили на мажу і припнули до полудрабка.

Чумаки захвилювалися. Та що ж це робиться? За віщо заарештували Івася? За те, що гарно співає? Так отака царицина ласка?

Однак голосно обурюватися боялися. Дуже вже багато в Кременчуці царських військ! Враз схоплять і запроторять на Соловки або в Сибір! А кому хочеться сконати там?

Один Безкровний, старий запорожець, що двадцять літ тому, коли з наказу цариці в 1775 році царськими військами була зруйнована Запорозька Січ, утік не на Дунай, а в свої рідні Лубни, ремствував відкрито, а потім затягнув пісню:

— Ви тільки подумайте, браття, як повелися з Івасем! Як зі скотиною! Заарканили налигачем і потягнуть у далекий Петербург! І прощай, Україно, прощай молодече життя! Отам йому, браття, жаба й цицьки дасть! — бурчав він.

Його нахваляння почув Фількін. Посварився:

— Но, но! Поговори мені! То й самого прив’яжемо до воза!

Але сварився він якось мляво, беззлобно, швидше для порядку, ніж з внутрішнього переконання. Йому було ніяково перед чумаками і перед самим собою, що виконує службу, не гідну солдата.

А Івась сидів на возі знічений і приголомшений. Ні, не сподівався він, що трапиться з ним таке лихо, бодай не зазнати його! Оце побачив царицю! Доспівався, братику! А як же старався догодити! От і перестарався! Тьху!

10

Тим часом у той день у Лубнах помирала Хуржикова дружина Ганна. Помирала тихо, спокійно, як догоряє тонка воскова свічка.

Біля неї останні три дні невідлучно знаходилися Параска та Катря. Іноді заглядав до кімнати Василь, скупо плакав, цілував висохлі материні руки і відразу ж утікав у стодолу, де голосно ридав, упавши ниць на суху торішню солому, і гаряче молився, щоб Всевишній продовжив мамині дні.

Він раптом відчув себе малою, безпорадною дитиною. Батько поїхав і не скоро вернеться, матері ось-ось не стане, і на нього зваляться численні турботи про немале господарство. Турботи, яких він до цього не знав. Та найголовніше — не стане найдорожчої і найріднішої людини, матері, любов якої і значення якої в твоєму житті усвідомлюєш сповна лише тоді, коли втратиш її.

Виплакавшись у соломі, він знову заходив до хати і припадав головою до материнських рук і, відчуваючи, як вони щогодини стають холодніші, з болем вдивлявся в рідні згасаючі очі.

Мати Божа, думав з розпачем, вона помирає.

— Параско! — хапав він наймичку за руки, вибігши в кухню. — Невже це кінець? Невже нічим зарадити?

Стара сумно хитала головою.

— Видно, Бог захотів узяти її до себе… На все його воля!

Увечері мати підняла обважнілі повіки, осмислено глянула на сина.

— Василечку, синку мій, — промовила тихо, але виразно, — батько не приїхав?

— Ні. Ще тільки тиждень минув, як він поїхав, а повернеться не скоро.

— Я ж йому казала — не їдь, не поспішай, та він не послухав. А я й не забарилася…

Василь заплакав.

— Не плач, синочку. Кожному свій час. Так доля відміряла. А ти живи — і будь щасливий! А коли батько повернеться, скажи йому, щоб відбув по мені роковини, а тоді, як захоче, хай жениться. Не переч йому! Ти вже дорослий — і мачуха тобі не надокучить! Бо й сам скоро оженишся…

Василь заплакав ще дужче. На цей раз він зрозумів, що це вже кінець. І справді, мати підняла через силу руку, перехрестила його і, тихо зітхнувши, замовкла. Навіки.

На його крик до кімнати вбігли Параска та Катря.