Чумацький шлях

1

Всю зиму Хуржик із сином сам виконував усю ту роботу, яку раніше тягнув один Івась, — годував коней, волів, бичків, корів. Затягнувся геть. Навіть ніколи було поголити щетину на обвітрених, схудлих щоках.

Врешті не витримав. За тиждень перед Великоднем найняв наймита — підстаркуватого і бездомного відставного солдата, списаного з війська по причині каліцтва. По необережності потрапив на марші під гармату — і йому переламало ногу.

Зрослася вона криво — і йому дали абшит.[10] Дома він не застав нікого і нічого: родичі померли, хата без догляду завалилася, землю наділили іншим людям. І довелося старому солдатові наймитувати, переходячи від одного хазяїна до іншого, ніде довго не затримуючись, бо яка з нього була вже праця. Хуржик узяв його лише тому, що Рубдвадцять, як його прозвали за кульгавість, погодився порати худобу лише за харчі та одяг.

Отож, трохи відпочивши і ради свята, що надходило, поголившись та одягнувшись у нове вбрання, Хуржик запряг у воза коней, налаштував Катриній матері подарунків і покликав Катрю.

— Сідай — поїдемо!

— Куди?

— Як куди? Хіба ти не хочеш повидати матір? Та й перед Великоднем закинути їй чогось їстівного! Я ось приготував…

Катря була здивована. Це вперше Хуржик сам виявив бажання поїхати у Мацьківці. Раніш посилав Івася, потім — Василя, а це якась муха його вкусила — сам.

Однак вона промовчала. Сам — то й сам. Останнім часом він до неї не чіпляється, тільки позирне пильно при зустрічі — і мовчки пройде мимо. А матері справді потрібна вже допомога, бо їздила вона з Василем у село ще перед Різдвом. Як там живе старенька, як сестричка? Чи не голодують?

Вона швидко переодягнулася і сіла на воза.

До В’язівки їхали мовчки, а коли завернули в ліс, Хуржик раптом заговорив:

— Катре, — сказав він, не дивлячись на неї, — а знаєш, чого я їду до твоєї матері?

— Чого?

— Просити твоєї руки! Скоро рік мине, як померла Ганна…

Катря обімліла. Він знову за своє! Та й де? Якраз на тому місці, де вони з Івасем тікали від вовків! Ось та дорога, ті ж сосни обабіч, — тільки снігу немає, а під колесами шипить сипучий пісок… Саме тут вовки відстали, і вона в знемозі схилилася парубкові на груди.

Згадавши про Івася, вона заплакала.

— Ти чого, дурна? — оглянувся на неї Хуржик. — Страшно?

— Ні, не страшно, дядьку Семене… Колись же треба зважитись і на такий крок.

— Так у чім же річ?

— Де ви Івася поділи, дядьку Семене? Так ви і не сказали!

— Знову за рибу гроші! — вигукнув Хуржик і ляснув батогом. — Скільки разів мовлено: пропав твій Івась! Ну, пропав! Скільки людей пропадає: той від хвороби, того вб’ють, той утопиться… А Івась зник, мов корова язиком злизала! Зник! Розумієш? І ніхто не бачив, коли і як це сталося, бо було це вночі. Швидше всього татари вбили його! І при чому тут я? Ночував би я з волами — мене б укокошкали! Але, видно, мені не судилося, а йому… А що там скоїлося, ніхто не бачив і не знає! Оце тобі і вся мова! І забудь про нього! Нема Івася! Нема, і ніде я його тобі не візьму! Хоч ти плач, хоч топися — ніде не візьму!

Катря схлипнула.

— Легко вам казати — нема! А може, й є? Ви ж самі кажете, що ніхто не бачив, де він подівся. То, може, він живий?

Хуржик не спалахнув, не розсердився, не гримнув, а, помовчавши трохи, розважливо сказав:

— Катре, ну, давай домовимося: я ж не зараз весілля хочу справляти, а влітку. Відбудемо роковини по покійній, щоб усе було по закону — людському і Божому, перечекаємо ще якийсь тиждень чи два, а там і обвінчаємося! Я розумію, ти кохала Івася. Але ж його вже немає! Був би живий — інша річ. А раз нема, то де ж ти його візьмеш? Треба змиритися і думати про себе та свою сім’ю. Не вік же тобі гнути спину в наймах! А я господар на всі Лубни — житимеш у розкоші' Та й не старий я ще… Хіба це старість — сорок другий рік?.. Подумай добре — і сама зрозумієш, що доля сама йде тобі до рук! Бери її швидше — та міцніше тримай!

Катря мовчки ковтала сльози і через спазм, що здушив їй горло, не могла вимовити жодного слова. Хуржик, сидячи в передку і звісивши ноги на стельваги, не оглядався і все говорив і говорив, малюючи перед дівчиною привабливі картини заможного і спокійного родинного життя.

Так доїхали вони до Мацьківець — під його бубоніння.

Мати зустріла їх сльозами радості. Дізнавшись, що перед нею сам Хуржик, поцілувала його руку. Хуржик зніяковів, висмикнув її:

— Бог з вами, паніматко, я не годен, щоб мені ви руку цілували!

— Е-е, батечку, ви наш рятівник! Що б ми робили без вас? Досі померли б з голоду!

— Ну й слава Богу, що не померли. Я вам привіз дещо, — сказав Хуржик і почав заносити до хати клунки з борошном, пшоном та солониною. — Ваша дочка — роботяща дівчина — заробила!

Після обіду він кинув Катрі:

— Візьми сестрицю — погуляй трохи, а я тут потолкую з матір’ю!

Дівчата вийшли, і Хуржик, сівши навпроти матері, пильно подивився на худу, хворобливу жінку, відзначаючи в думці, що вона, мабуть, однолітка з ним або на рік-два старша. Що то вона скаже на його слова? Невже відмовою, як і Катря?

Він трохи помовчав, збираючись з думками, а потім, вирішивши, що найпростіший шлях — брати вола за роги, пішов навпростець:

— Паніматко, ви вже, мабуть, знаєте, що я вдовець. Скоро буде рік, як померла моя дружина.

— Знаю, — тихо сказала жінка. — Вам важко.

— Не те слово, паніматко, — важко… Просто неможливо далі так жити! Господарство велике — без хазяйки все валиться! Треба всьому давати лад, а я не встигаю…

— Ну, то що я вам пораджу? Прийде час — женіться, — ще тихіше сказала жінка, опускаючи очі. — Ніхто вас не попрікне…

— Отож я й приїхав, щоб просити руки вашої дочки, паніматко, — прямо рубонув Хуржик. — Дуже я вподобав Катрю! Гарна, роботяща, чесна, золоте серце має! Таку б мені господиню! У всьому господарстві вона верховодила б! А про вас я уже й не кажу — ви жили б з меншою дочкою у достатку та в шані, як у Бога за пазухою. Хатину вашу я полагодив би, обійстя обгородив би, нарізав би шмат землі у В’язівку та лугу півдесятини — дивись, через два-три годочки і зять путящий знайшовся б! Адже меншенька ось-ось стане дівкою! А яка зараз її доля — теж у найми?

Він замовк, ждучи відповіді.

Мати злякано глянула на нього, на його суворе, тверде обличчя.

— А Катря ж як — згодна? Ви говорили з нею?

— А що Катря? Вона ще дурна — у голові вітер віє! Закохалася в Івася — ніяк забути не може! А що ж Івась? Його немає і не буде!

— Не знаю… Жалко дитини… — промовила мати.

Хуржик не дав їй закінчити.

— А себе? А меншеньку доцю? Не жалко! Що вас жде, якщо ви мені відмовите? Злидні! Голодна смерть! А Катрю я спроваджу з очей! Хай іде — шукає собі іншого місця! За Хуржика будь-яка піде — аби тільки тюкнув! Та я нікого не хочу — тільки Катрю! Ваше слово — і вона погодиться піти за мене! І не прогадає — житиме в добрі та розкоші! І ви біля неї! А ні — тоді як знаєте… Я своє слово сказав! — І він поклав на стіл свої кулаки, мов довбешки.

Мати знітилася, заплакала. В її очах світилася безвихідь. Її худі, гострі плечі опустилися, а сині, кістляві руки, що теж лежали на столі, дрібно тремтіли.

— Я поговорю з нею, — промовила з натугою. — Покличте її до хати!

Хуржик полегшено зітхнув і підвівся.

— Ну, от і добре! Та крутіше з нею! Крутіше!

Він вийшов надвір. Катря з сестричкою сиділи на колоді — проти сонця.

— Зайди, Катре, до хати! Мати кличе!

Катря враз зблідла, поцілувала сестру в голову і ступила до сіней. А Хуржик опустився на її місце, сів біля малої.

— Як тебе звати, дочко?

— Настею, — відповіла та, ніяково опускаючи очі.

— Скількі ж тобі годочків, Насте?

— Чотирнадцять.

Хуржик приглянувся до неї пильніше. Подумав: «Дівуля вже! Чотирнадцять років! І дуже схожа на Катрю. Підросте, вилюдніє — красуня буде, як і Катря! Видно, в батька вдалися дівчата, бо коли б у матір, то руді були б і незугарні».

Дівчинка знітилася і опустила голову, даремно намагаючись заховати під колоду свої босі цибаті ноги.

Хуржик теж замовк. Дивлячись похмуро на невеличке віконце, намагався уявити за ним розмову Катрі з матір’ю. Невже клята дівка упреться і не погодиться стати з ним до шлюбу? Невже доля матері та сестри не змусить її взятися за розум?

Час летів. З хати ніхто не виходив. Він почав втрачати терпіння, совався на колоді, ніби сидів на дошці, утиканій цвяхами, схопився, пройшовся по двору, виглянув на вулицю — нікого, хоч нікого там і не ждав. Врешті терпець його лопнув, і він рішуче ступив до хати.

Відчинив двері — і остовпів.

Мати з дочкою сиділи на лаві обнявшись і беззвучно плакали. На скрип дверей підвели голови, безтямно глянули на нього — і знов залилися сльозами. Це його розізлило. Кляті баби! Які тонкосльозі! Скільки часу перевели! І він гримнув:

— Пізно вже! Час їхати додому! Ти ідеш, Катре? — Це означало: чи ти згодна, Катре?

Так вона й зрозуміла. Підвелася, ще раз обняла матір, а потім, витерши сльози, сухо сказала:

— А що я маю робити? Їдьмо!

Хуржик аж крякнув на радощах. Тепло розлилося в грудях — дихати стало легко.

Це була згода!

2

Знімаючи з графа шубу, лакей радісно шепнув:

— Вашмосць, ваш братик приїхали! Тільки що!

Олександр Андрійович аж кинувся.

— Ілько? Де він?

— Там, вашмосць! — і рукою показав на двері до кабінету.

Тепла хвиля радості наповнила груди графа. Він безмірно любив Іллю, що був молодший за нього майже на десять років, опікав його, протегував йому, і той, граф знав, віддячував йому теж щирою любов’ю та відданістю.

Олександр Андрійович заглянув у дзеркало, рукою пригладив волосся на скронях і рвучко відчинив двері до кабінету.

— Ільку! Братику!

Він розставив для обіймів руки і ступив кілька кроків уперед, до Іллі, що підхопився з дивана і кинувся йому назустріч.

Вони міцно обнялися. На оці старшого блиснула сльоза.

— Приїхав! З України! Як же там?

— Все гаразд. Гостинців навіз! Захопив також усе, що ти просив, — літописи старі, батькові та дідові записки… — і кивнув на стосик паперів, що лежали на столі.

— От дякую! Це допоможе в моїй праці!

— Що ти затіяв, Сашко? Щось важливе?

— Отак зразу? Може б, ми пообідали спочатку?

— Устигнемо! Дай роздивитися, словом перемовитися… Скільки часу не бачилися? Та й їсти я ще не хочу — в дорозі перекусив…

— Ну, тоді — сідай!

Він посадив Іллю в крісло, сам сів навпроти, взяв брата за руки, ніби хотів пересвідчитись, що це справді він.

— Подумати тільки, як ми рідко зустрічаємося!

— А будемо ще рідше.

— Що ж станеться?

— Приїхав проситися в діючу армію. Замовиш слово?

— Ну, якщо дуже хочеш, то замовлю. Куди ж?

— Туди, де гарячіше!

— Тоді — до Суворова! Я напишу Олександру Васильовичу!

— От дякую!

— Ну, що ж — пора, давно пора зіпхнути султана в Чорне море! Але будь обережний — не лізь поперед батька в пекло!

— Береженого й Бог береже?

Вони обидва засміялися, згадавши материну приповідку.

— Так, — сказав старший. — Сміх сміхом, а все ж бережись! Ми ще мусимо щось і для своєї вітчизни зробити корисне!

— Для України?

— Так. Це батьків і дідів заповіт!

— Що ж ми можемо зробити?

— Бачиш, в нинішніх умовах небагато. Втрат, яких зазнав наш народ у цьому столітті, нічим не заповнити. Після Полтави ми втратили свою автономну державу, судочинство, військо. Пізніше автономія була відновлена, але така куца, що й автономією назвати не можна. Та найбільшим нашим лихом було те, що народ погруз у темряву, забув своє коріння, славу дідів та пращурів своїх. Школи наші позакривано. При Богданові вони були в кожному селі, навіть жінки вміли читати й писати. А зараз? Не тільки селяни, а й козаки указом цариці перетворені на кріпаків, на гречкосіїв! За одне покоління люди стали темними, затурканими… Починають забувати, хто ми…

— Нерадісну картину ти намалював, Сашко, — похитав головою Ілля.

— Яка є.

— І що ж нам робити? Протестувати? Загубимо не тільки почесті, маєтки, землю, а й свободу чи навіть голови!

— Не дай, Боже! Бачиш, я задумав історію нашого народу — русів, від найдавніших часів до наших днів. Ну, може, не до наших, бо це дуже небезпечно, моє авторство можуть розкрити, а до передостанньої нашої війни з турками, в якій ми обидва брали участь.

— Чому ж русів, а не українців?

— Бачиш, Ільку, я хочу повернути нашому народові справжню його назву, яку він утратив після навали Батия, — Русь! Саме так називалася колись Київська князівська держава. Та й народ, що її населяв, тобто ми!

— Боюсь, давня назва не прищепиться… Що відсохло, те не приросте!

— І все ж спробую! Щоб люди знали, хто ми були, звідки рід свій ведемо! Щоб просто знали, як ми колись прозивалися і під якою назвою знали нас у світі.

— Ну, дай, Боже, тобі здоров’я та успіху! — вигукнув Ілля і враз посмутнів. — А я й не знаю, чим можу прислужитися нашому нещасному народові!

Він по-справжньому був засмучений. Милий, добрий Ілля! Олександр Андрійович підсунув до нього крісло, обняв брата за плечі. В дзеркало, що стояло навпроти, він побачив, які вони схожі. Не писані красені, звичайно, але дужі мов дуби, обличчя вирізьблені не з благородного мармуру, а витесані з того ж таки рідкісного переяславського дуба, але витесані вмілою рукою — крупні голови, стрімкі розумні чола, проникливий погляд сірих очей в обох, воля й рішучість у всій поставі. Недарма ж на війні не пасли задніх, а нині Ілля сам забажав ще раз понюхати пороху!

— Ільку, дорогий мій! — прихилився він до брата. — Доля була прихильна до нас — ми отримали непогану освіту, вибилися, як кажуть, у люди, маємо грунти, маєтки, становище у вищому світі. Але ми ніколи не повинні забувати, за чий кошт цього досягли, — за кошт отого темного народу нашого, який дав нам усе, а собі не залишив нічого — тільки убогість та темноту. За його кошт ми стали просвіщенні. Тож і мусимо частку цього світла повернути йому: я напишу книгу, а ти заклади школу. Наприклад, у Ніжині. Там у тебе після смерті батька залишився добрячий шмат землі Насади сад, збудуй гарні будівлі і відкрий гімназію або ліцей. Як можна ще краще прислужитися своїй вітчизні? Прометей дав людям вогонь, а ми дамо світло для душі, для розуму! І слава твоя буде вічна! Народ пам’ятатиме тебе, Ільку!

Очі Іллі заблищали:

— А ти знаєш, Сашко, це думка! Я зроблю так, як ти радиш! Це коштуватиме немало, але народ дав нам більше — його працею ми живемо! Одно мене непокоїть: за мої благодійства ніхто мене не осудить — ні Бог, ні цар, ні вищий світ, а твої наміри небезпечні. Тебе назвуть мазепинцем — і втратиш усе: чини, багатство, а може, й волю. Ти граєшся з вогнем!

— Я вже обдумав усе — і тримаю рукопис у великій таємниці. Він у мене завжди під замком, а ключ при мені. Хочеш побачити?

— Звичайно.

Олександр Андрійович дістав з кишені невеликий ключик, підійшов до книжкової шафи і відімкнув її, потім з-під нижньої полиці вийняв невелику потайну шухлядку, а з неї — грубеньку книжку в зелених сап’янових обкладинках. Подав братові.

Ілля розгорнув, уголос прочитав заголовок:

— «История русов, или Малой России, сочинесние Георгия Кониського, Архієпископа Белоруского».[11] — Ілля здивовано глянув на брата. — Сочинение Георгия Кониського? Не розумію, Сашко. Причому ж тут наш ніжинський земляк Кониський? Яку причетність має до цієї книжки архієпископ білоруський?

Олександр Андрійович поклав братові на коліно свою важку руку.

— Ніякої, Ільку. Ніякої! Це просто підміна імені…

— Але, як же можна ставити під удар живу людину? Сашко, я не розумію тебе! — Ілля був схвильований, на його щоках виступив рум’янець. — Якщо ця книжка випадково потрапить до чужих рук, Кониський може позбутися сану або й волі!

— Не хвилюйся, Ільку, — заспокоїв його старший брат. — По-перше, рукопис не потрапить до чужих рук, по-друге, нічого крамольного в ньому поки що немає — лише історія наших давніх князів, а по-третє, я попросив у Кониського дозволу поставити його ім’я на цій книжці. Я відверто розповів йому, що і як хочу написати, і він погодився і навіть благословив мене на цей труд. На моє застереження, що справа небезпечна, він поблажливо усміхнувся і сказав, що йому вже сімдесят років і ніщо його не лякає, але він сподівається, що я буду обачний і до небезпеки не дійде.

— Ну, якщо так, то і я тебе благословляю, — сказав Ілля і поцілував старшого брата в голову. — Я буду твоїм першим читачем!

— Дякую, братику. І не тільки будеш першим моїм читачем, а й на випадок моєї смерті виконаєш мою духівницю…

— Рано про це мовити, брате, — перебив його Ілля.

— Е-е, всі ми під Богом ходимо. Ніхто не знає свого часу, — по-філософськи зазначив старший. — Отож слухай, що скажу… На випадок моєї смерті книжку заповідаю тобі — хай зберігається на Україні. Але навіть після моєї смерті вона небезпечна для всього роду нашого. Тому зроби з неї кілька копій, а автограф спали, щоб ніхто не впізнав моєї руки, бо буде нащадкам нашим велика біда. Зрозумів?

— Ще б пак!

— Сподіваюся, до того часу і отець Георгій відійде в кращий із світів, — тож його ім’я надійно заховає моє авторство, і моя книга нікому зла не вчинить, а користь принесе…

— Ну, що ж, ти розумно розсудив… Зроблю кілька копій і пущу по Україні — хай люди читають![12] Закінчиш скоро? — Ілля погортав книгу. — О, більше половини! Колосальний труд! І тобі не шкода, що він буде безіменний? Що ніхто з наших земляків у часах прийдешніх не знатиме твого імені як великого патріота України? Невже твоє ім’я залишиться в історії наших сусідів, а земляки якщо й згадуватимуть, то лише як одного з підніжків імператорського трону?

Олександр Андрійович спохмурнів, замислився.

— Звичайно, Ільку, мені шкода, що ніхто в Україні не згадає мене добрим словом, як, наприклад, останнього кошового Калнишевського, але це не дуже засмучує мене. Головне — зробити хоч краплину добра своїй батьківщині, прислужитися їй, а не чекати від неї похвали та почестей. Хоч, правду кажучи, я сподіваюся, що мій стиль допоможе майбутнім історикам через багато-багато років дошукатися правди. А не дошукаються — так і буде «Історія русів» без автора, тобто без справжнього автора, бо авторство Кониського зразу відкинуть, — досить буде покласти поруч мої писання з його писаннями, як явна різниця кинеться кожному в вічі…

— Мабуть, так і буде, Сашко, — погодився Ілля. — Шкода тільки, що тоді нас уже не буде!

Сум його був цілком щирий.

Олександр Андрійович усміхнувся і, поцілувавши брата в голову, підвівся.

— Як казав наш покійний батько: що буде, те й буде, а буде те, що Бог дасть! Не сумуй, братику, а збирайся з духом та почимчикуємо до вечері!

3

Михайло Безкровний після прийняття хлопців до Коша забрав їх у свій курінь, велику хату, що стояла над лиманом, і наступного дня взявся за їхній військовий вишкіл. Передусім одягнув як слід, видав зброю — мушкета, шаблю, списа, порохівницю, оглянув їх з усіх боків і, залишившись задоволеним, сказав:

— Як на молодиків, тобто молодих козаків, добре! Але мало мати козацький одяг та зброю — треба навчитися володіти цією зброєю, їздити на конях верхи, плавати на чайці, стріляти з гармати та знати й уміти ще багато чого, щоб бути справжнім воїном… Навчаються молодики не менше двох років! Але зараз йде війна, і ви повинні всю цю науку пройти за два тижні!

— Ого! — вирвалося в Івася.

Безкровний усміхнувся.

— Ну, якщо не за два тижні, то за два місяці! Це все залежатиме від того, скільки часу дасть султан… Отож завтра й почнемо!

Наступні два тижні хлопці справді не висихали. І якщо дещо давалося легко, — от хоч би їзда на конях, до якої вони були звичні з дитинства, або стрільба з мушкета, що здавалася їм забавкою, — то гребля на чайці-галері або копання танців навіть їх, звичних до важкої роботи, вимучували так, що й вечеряти не хотілося — тільки спати!

Зате фехтування на шаблях, вправи зі списом та ручна боротьба хлопцям подобалися. Тут уже упрівав «батько» Безкровний, бо йому доводилося показувати всі прийоми бою та боротьби. Хлопці швидко опанували це мистецтво і намагалися неодмінно перемогти свого вчителя або, зчепившись вручну, покласти його на обидві лопатки. Безкровний змахував з лоба рясний піт, ображено бубнів Івасеві:

— Та не души ти мене так! Кістки поламаєш! Ведмідь ти клишоногий! Ото прозвали тебе запорожці Іваком, то ти справді Іван-дивак! Думаєш, якщо вас двоє на одного, то ви й лицарі? Я, братику, коли був молодим, то міг би тебе з Кириком, — так він звав Керіма, — запросто за пояса запхнути. А ти на старого напосів та й думаєш, що схопив Бога за бороду! Та я… Та я…

Після боротьби «батько» ледве дихав. Від'ївшись на запорозьких харчах, вони мали ці вправи за іграшку. Івась то й взагалі не відчував сили. Дивлячись, як «батько» Безкровний віддувався і задихаючись промовляв «та я… та я…», він раптом схопив його та Керіма за пояси і легко, тримаючи кожного лише одною рукою, підняв обох високо вгору.

Безкровний задригав ногами.

— Опусти! Чуєш — негайно опусти! — загукав він.

Івась опустив.

Керім ще дужче зареготав, а Безкровний, витріщивши очі, здивовано-вражено вирячився на свого молодого земляка.

— Ну й ну! — похитав він нарешті головою. — Не знав я, що ти такий Голіаф! Звідки в тебе така сила? На вигляд ніби й не велетень…

— Та вже яка є, — скромно відповів Івась. — Пробачте, батьку, за жарт! Дуже вже не люблю я, коли люди нахваляються — я та я…

Безкровний спочатку усміхнувся, потім зареготав:

— Ото й вирішив провчити батька? Ха-ха-ха! Ну й зух! Ну й молодець! Утер носа старому! Коли б ще проти турка проявив ти таку силу й спритність, то був би героєм! Ну, це попереду — аби живий був!

Навчання було перерване несподівано.

Рано-вранці, коли Безкровний з хлопцями ледве продерли очі, до куреня примчав джура кошового і сповістив:

— Після сніданку будьте готовими до тижневого походу! Поїдете зустрічати якогось адмірала, що їде з Петербурга!

Невеличкий загін, усього тридцять шабель, вирушив на чолі з Безкровним опівдні і зразу взяв напрям на північ, на Жовті Води.

Хлопці раділи: це був їхній перший похід на таку далеку відстань. Коні йшли скоро і легко. Весняний степ саме ожив, зазеленів, сповнився пташиним співом, звіриним гамором. Все радувало око: повноводні ріки, голубе небо, золоте сонце і навіть війська, що йшли та йшли назустріч, до гирла Дніпра, не псували мирної та веселої картини степу.

Опівдні четвертого дня виїхали на Кременчуцький шлях і тут зупинилися, щоб перехопити високого гостя зі столиці, а потім допровадити у штаб Потьомкіна. Коли він буде, ніхто не знав. Безкровний обрав гарне місце — на лузі, над річкою. Тут і вода, і пасовисько, і дрова для багаття. Зразу ж козаки пустили коней на луг, самі, доки кашовари готували обід, покупалися в річці й почали ставити намети для нічлігу.

Безкровний зі своїми молодиками стояв під вербою, край дороги, і розмірковував:

— Прогавити його ми тут ніяк не можемо. Це єдина дорога на Берислав і єдиний міст через річку. Цього місця адмірал ніяк не може обминути. От тільки коли він тут буде — ніхто не знає. Може, сьогодні, а може, й кілька днів доведеться чекати…

Івась поглянув на дорогу. Вона спускалася з високої, крутої гори в долину, до вузького містка, перед яким у глибокій вибоїні блищала вода. Він пригадав, що коли вони їхали в Крим, то закидали ту вибоїну хмизом та землею, щоб не поламати коліс. Тепер вона зяяла знову, як пащека хижого звіра, — так і чигає на свою жертву! І ніхто не лагодить! Кожен потихеньку якось перебереться на той бік — і добре! А після мене, мовляв, хоч вовк траву їж!

Усе це Івась помітив, але не надав значення ні горі, ні крутому поворотові на ту дорогу, з якої вони щойно звернули, ні хисткому містку з глибокою вибоїною перед ним. Однак всіх турбувало — коли їхатиме високий гість і як не прогавити його?

Безкровний сказав, звертаючись до Керіма:

— Кирику, зоставайся тут — стеж за дорогою! З’явиться екіпаж — гукай нас! А ми — до гурту… Дізнаємося, чи каша зварилася.

— Гаразд, батьку! — кивнув головою молодик. — Стежитиму.

Не встигли Безкровний з Івасем дійти до вогнища, як почули Кириків крик:

— Дивіться! Дивіться! Там щось скоїлося! Коні носять!

Козаки оглянулися — і на якусь мить завмерли від того, що побачили.

З гори щодуху мчала трійка нажаханих чимось коней. За ними виднілася невелика чорна карета, що підстрибувала на нерівностях дороги, і дивно було, що досі не перекинулася. Переляканий візник, видно, випустив з рук віжки, бо, ледве тримаючись на сидінні, розмахував над головою батогом і щосили кричав:

— Рятуйте! Рятуйте! Поносили-и!

Від його крику і розмахування батогом коні лякалися ще дужче і мчали ще швидше. Неважко було зрозуміти, що чекає і на карету, і на кучера, і на пасажирів, коли доскочить до мосту. Неминуча смерть або каліцтво!

Всі схопилися на ноги — кинулися до шляху. Стали стіною впоперек дороги, сподіваючись, що коні, побачивши перепону, зупиняться.

Але не стримувані віжками та вудилами коні летіли мов скажені. Вже видно їхні копита, розмаяні гриви, чорні, розширені від жаху очі.

— З дороги! З дороги! — гукав візник.

Але він не знав, що попереду — небезпека. Вузький місток, складений нашвидкуруч з круглих, розколених навпіл плах, хитався під ногами, а підступна вибоїна перед ним так і чекає на необережного, щоб потрощити йому колеса, а то й кістки.

Трійка наближалася.

Козаки захвилювалися. Що робити?

Зчинився крик.

— Тікаймо з дороги! Ми й самі загинемо під копитами!

Інші вигукували:

— Стріляйте з мушкетів угору! Коні зупиняться!

Та ні в кого не було при собі мушкета. Виявилося, що зброю всі залишили біля багаття.

А трійка вже ось-ось… І мчить прямо на козаків, що, мов зграя горобців, враз сипонули врозтіч. У вікні карети проти сонця блиснуло золото еполетів.

— Прокляття! — вигукнув Безкровний. — Невже адмірал? І треба ж, щоб загинув на наших очах! Що скаже Потьомкін! Що скаже кошовий!

І тоді, коли оскалені кінські пики вже майже нависли над натовпом козаків, коли земля здригнулася від грому копит, наперед метнувся Івась, стрибнув прямо назустріч корінному, сірому в яблуках коневі, що ніс на собі хомут та дугу, і міцно вчепірився руками за натягнуті ремінні гужі. Якась невидима сила рвонула його тіло вперед, на груди коневі…

Козаки охнули.

— Іваку-у! — крикнув хтось голосно. — Пропадеш ні за що!

— Розтопчуть! — зойкнув Кирик і схопився за голову.

Та Івась утримався. Його ноги охопили шию коня, що аж присів на задні ноги, ставши дибки і піднявши високо перед собою Івася. Притримані ним припряжні теж зупинилися, ставши дибки. Візник із свого високого сидіння кумельгом покотився на обочину, на зелену бережину, а козаки, що стояли найближче, відразу схопили коней за гнуздечки — і пригнули їхні голови до землі.

Екіпаж зупинився. Дверцята миттю розчинилися, і на дорогу вистрибнуло двоє морських офіцерів — віце-адмірал та мічман. Обоє були бліді, схвильовані. Видно, розуміли, якої страшної небезпеки щойно уникли.

Мічман кинувся до візника, що, охкаючи, намагався звестися на ноги, а адмірал підійшов до козаків і, відсалютувавши двома пальцями, швидко щось заговорив.

Козаки знизали плечима, розвели руками — ніхто не розумів його мови.

— Не розуміємо, ваше превосходительство, — промовив Безкровний і для більшої наглядності теж розвів руками.

Адмірал усміхнувся і покликав мічмана:

— Володья, Володья, іди сюди!

Допомігши візникові, мічман підійшов. Адмірал щось довго йому розповідав, а молоденький мічман, майже підліток, ствердно кивав головою. Він уже трохи оговтався від переляку, і на його тонкому, вродливому обличчі поволі з’являвся природний юнацький рум’янець. Врешті, коли адмірал замовк, він пояснив козакам:

— Його превосходительство віце-адмірал Поль Джонс дякує вам за порятунок і хоче дізнатися, хто той сміливець, що, ризикуючи життям, кинувся навстріч коням і зупинив їх.

— Це Івак! Івак! — гуртом загелготіли козаки, зрозумівши, що перед ними «їхній» адмірал, якого вони виїхали зустрічати. А Безкровний додав: — А ми запорожці! Нас послано, щоб ми зустріли вас і провели в штаб-квартиру князя Потьомкіна!

Вислухавши, адмірал радісно сяйнув небесно-голубими очима і вигукнув:

— О, запорозькі козаки! Я дуже радий, бо чув про запорожців ще в Парижі і навіть читав у французьких авторів про їхні подвиги на Чорному морі та Середземному. Мені пощастило!

Він тиснув Безкровному та іншим козакам руки, чим немало дивував мічмана, а потім повторив запитання:

— Так де ж той сміливець, якому я завдячую життям?

— Це Івак, — сказав Безкровний.

— Івак? — перепитав адмірал. — Це ім’я чи прізвище?

— Це запорозьке прізвисько, яке йому дали при вступі до Коша, — пояснив Безкровний. — Так ми всі його тепер і звемо! — І погукав: — Івасю, Івасю, підступай, братику, ближче! Адмірал хоче з тобою поговорити!

Івась пропхався наперед, шанобливо вклонився.

Адмірал по-дружньому поплескав його по плечу і щось довго говорив на своїй мові. Мічман пояснив коротко:

— Адмірал Джонс дякує козакові Іваку за сміливість, за порятунок командирів і нагороджує його медаллю. Але позаяк нагороди він зараз не має, то попросив мене, щоб я уступив козакові свою. Вона рівноцінна — за хоробрість. А мені адмірал згодом поверне.

Мічман зняв з себе красиву срібну медаль і прикріпив Івасеві до жупана, а адмірал Поль Джонс виголосив при цьому коротке, але енергійне слово, смисл якого полягав у тому, що він радий воювати з такими сміливцями проти будь-якого ворога і сподівається на перемогу.

Козаки запросили його до обіду. Адмірал виявився простою в поводженні людиною — їв дерев’яною козацькою ложкою зі спільної миски, хвалив кашу, засмажену салом, і тут же вивчив кілька незвичних для його вуха слів — каша, ложка, миска, козак. Був з цього вельми задоволений і обіцяв до перемоги над султаном опанувати козацьку мову досконало і володіти нею, як своєю рідною шотландською, англійською та французькою. Себе велів називати не віце-адміралом, а просто Полем Джонсом або по-французькому звичаю ще простіше — Жонесом.

Мічман Івашківський, виявилося, був земляком — сином дрібного українського шляхтича з Вінниці, теж простим і милим парубком, що відразу вписався в козацький гурт знанням народних звичаїв та мелодійних подільських пісень, яких знав безліч.

Після обіду, відпустивши кременчуцького візника додому, адмірал з мічманом пересіли на запасних коней і рушили під охороною запорожців у подальшу мандрівку на південь — до театру воєнних дій.

4

З приходом нової наймички Катрі стало легше. Луша була беручка до роботи і не намагалася зіпхнути щось на когось, а працювала на совість. Однак скоро Катря помітила, що Луша потайки слідкує за нею. І, видно, цікавило її не те, як ставиться Катря до роботи, а коли і де зустрічалася з господарем чи його сином. Чи сама шукала таких зустрічей, чи вони були випадкові? А чи чоловіки навмисне підстерігали дівчину?

Спочатку це розсмішило Катрю, а коли ці підглядання стали її дратувати, якось вибрала хвилину і запитала:

— Чого тобі від мене треба, Луню? Чого слідкуєш, мов за злодійкою? Чи я тобі дорогу перейшла?

Луша миттю прийняла виклик. Очі її блиснули.

— Хочу дізнатися, чим ти їх причарувала обох?

— Кого?

— Батька та сина!

Катря здивовано подивилася на неї. Перепитала:

— Батька та сина?

Та Луша зразу ж відрізала:

— Не прикидайся, що не розумієш! Усім видно, як вони сохнуть за тобою! Василь нанівець звівся, а старий Хуржик позирає, мов кіт на сало! Так ото я питаю: чим ти їх причарувала? Дівка як дівка — я не гірша! Але зі мною й говорити не хочуть, а до тебе липнуть, як мухи до меду! То, може, поділишся своїм секретом? Га? Чи ворожка так наворожила? Чи сама зілля яке або заговір знаєш? А може, ти відьма? То навчи й мене! Однак за обох не підеш!

Катря спалахнула теж На душі стало гірко.

— Дурна ти, Луню, мов м’яло! — сказала спересердя. — Коли б ти знала, за ким сохне моє серце, то не базікала б такого! Дуже мені треба приворожувати обох Хуржиків! Та всі мої думки про Йвася! А чого липнуть Хуржики, то ти в них і спитай — може, скажуть!

— Авжеж! Так і скажуть! Ні, по-моєму, тут без ворожби не обійшлося! Головне — обидва з’їхали з глузду! Ні, тут щось не так! — прошипіла Луша крізь зуби, крутнулася на одній нозі і швидко пішла геть.

Катря довго стояла, пригнічена цією неприємною розмовою, і не знала, що робити. Плакати чи сміятись? Для плачу не було причини, а сміятися щось не хотілося. Розмова нагадала про Івася, і дівчині стало важко на серці. Так вона і не дізналася, де він подівся. Хуржик вважає, що татари його вбили вночі, а волів, яких вони хотіли вкрасти, не вкрали, бо щось їх сполошило. Чумаки, яких розпитувала дівчина, кажуть майже те ж саме: зник Івась — та й годі! Увечері був, а вранці не стало. Без татар тут, мабуть, не обійшлося… Але ніхто з них не насмілився сказати, що Івася немає на світі. Чого не знаємо, того не знаємо, — повторив не один з них.

Розмова з Лушею знову роз’ятрила рану. Час біжить! Спливе весна — і мине рік з дня смерті Хуржикової дружини. А тоді що? За Хуржика? Заміж?

Вона затулила обличчя руками, не в змозі перенести картини, яку зримо намалювала її уява: стоїть у вінку поряд з Хуржиком у церкві! Боже, Боже! Відведи і заступи!

Треба щось робити! Треба дізнатися — живий Івась чи й на світі його вже нема? Але як дізнатися? Хто бачив хлопця, хто знає, що з ним сталося? Треба піти до ворожки! Поворожити! Може, вона знає і скаже правду?

Ця думка, навіяна розмовою з Лушею, спливла раптово. А спливши, заволоділа всіма її думками і помислами. Піти до ворожки! Хай поворожить!

Катря відкрилася Парасці, бо жодної ворожки в Лубнах не знала. А Параска ставилася до неї чуйно, як мати, і дівчина вірила, що стара збереже при собі цю таємницю.

— Сходи до Гомонихи, — порадила вона. — Кажуть, ніхто в Лубнах краще не ворожить. Кажуть, відає те, що було, і те, що буде…

Катря сплеснула руками.

— Оце ж те, що мені треба! Тільки б дізнатися — живий Івась чи ні! Але як же мені ту Гомониху знайти?

— Та це поряд, — пояснила Параска. — Спустишся по Водопійній вулиці на півтори і запитаєш… А там кожен скаже…

— Що ж їй понести? Грошей у мене катма!

— А що їй? Десяток-другий яєць та пару пиріжків… Я приготую. Вона й рада буде!

— Дякую вам, тітонько Параско… Сьогодні ввечері й піду!

Попоравшись по господарству, Катря взяла вузлик, приготовлений старою, і, пересвідчившись, що Луші ніде не видно, вийшла за ворота.

Крута Водопійна вулиця, якою лубенці водили коней на водопій до Сули, стрімко спускалася вниз. Вечоріло. По широкій улоговині густішали вечірні присмерки. З білих невеличких хатинок, що, мов гриби, висіялися по підгір’ю, звивалися сині дими. Господині готували вечерю. На крутому вигоні діти гралися в квача.

На запитання, де живе Гомониха, діти наввипередки задзеленчали:

— Та ось її хатина — в яру! Бачите — віконце світиться!

Катря постукала в те віконце. З хати вичовпила стара бабуся. Катря уявляла ворожку худою, високою, сивою, з одним зубом у роті — і помилилася. Гомониха була низенька, кругленька, мов печеричка, з повними старечими щічками та веселими очима.

— Ти до мене, доню? Заходь! — прочинила вона двері і впустила Катрю до хати поперед себе.

Хатина була невелика. В челюстях печі горіла лучина. Всюди по стінах, навіть і за образами, стриміли пучечки різного зілля, і Катря подумала, що бабуся займається не лише ворожінням, а й знахарством та замовлянням.

— Сідай, дитино, отуди до столу, на лаву, і розповідай, чого прийшла, — сказала гомониха, сама сідаючи навпроти на ослінчик. — Лихо яке чи хвороба?

Катря поклала свого вузлика з яйцями та пирогами на стіл, а сама присіла на лаву.

— Лихо, бабусю, — промовила стиха. — А від хвороби Бог милував!

— Яке ж лихо? Дівоче?

— Дівоче, бабусю… Поїхав мій суджений з чумаками в Крим по сіль та й не повернувся…

— Це що ж — Хуржиків наймит? — раптом запитала старенька. — Івась?

Катря була здивована і вражена.

— А звідки ви знаєте?

— Ну, світ чутками повниться! Лубень — жменька одна, все на виду! Та й розмов про хлопця восени було багато. Я навіть кидала карти на нього.

Катря аж скрикнула:

— Ну, й що, бабусю?

— Тоді був живий, а зараз не знаю.

— Тоді був живий! — вигукнула радісно дівчина. — То й зараз живий!

— Ну, хто ж зараз те знає? — заперечила стара. — Минуло багато часу…

— То поворожіть знову! Я ж для того й прийшла!

Ворожка перенесла лучину до столу, поставила в порожній глечик. Дістала досить-таки засмальцьовані карти — почала розкладати на столі. Довго водила над ними пальцем, плямкала губами.

— Ну, що, бабусю? — не стрималася Катря. — Що карти кажуть?

— Не розберу, дочко, — стенула плечима ворожка. — Ніби живий твій Івась… Тільки зі всіх боків у нього вороги… Ось попробую воском на воді вилляти…

Вона принесла миску води, над лучиною в металевій коновці розтопила кілька шматочків воску — і вилила у воду. Розтоплений віск розплився коржем по воді і миттю застиг, покрившись химерним візерунком. Гомониха нахилилася над мискою, зашепотіла:

— Івасику-Іваночку, озовися з краю дальнього! Чи ти живий-здоровий є? Чи загинув у морі синьому? Прилинь хоч на хвилиночку, явися сизим голубом! Прийди, прилинь іздалеку — тут ждуть тебе — не діждуться! Озвися з краю дальнього, Івасику-Телесику!

Віск затвердів і не поламався. Лежав на воді, мов круглий лист латаття, такий запашний і таємничий. Катря дивилася на нього з надією і острахом. Що він скаже?

Гомониха тричі перехрестила його і сказала:

— Дивись, дочко! Твій суджений живий! Він рветься додому, але довкола нього багато перешкод, і я не знаю, чи одоліє він їх, чи ні… Ось бачиш — це він, а круг нього злі люди, що не пускають його до тебе…

Вона пальцем показала на химерні звивини на застиглій поверхні воску, на якісь неясні лінії.

— Через тиждень або через два ти й сама можеш поворожити. Зараз бачиш, краї нерівні і темні — це злі сили, а коли стануть рівними і світлішими, то — на краще. А як будуть грубими й ламаними, то буде хлопцеві біда! Та сподівайся на краще! Завжди сподівайся на краще! І все буде добре!

— Дякую, бабусю, — сказала Катря. — Мені стало легше на душі. Івась живий! Чує моє серце!

5

Поль Джонс спустився вниз по дерев’яних сходах. Караульний солдат відкинув перед ним важкий полог, і контрадмірал увійшов у просторе підземне приміщення, де сиділо на нефарбованих дерев’яних лавах кілька офіцерів. Всі вони ждали прийому у «найсвітлішого».

Однак Потьомкін наказав у першу чергу провести до нього «американця».

Джонс був вражений пишністю підземних апартаментів головнокомандуючого, так званого «польового штабу». Стіни оббиті сукном, підлога заслана килимами, меблі щонайкращі, і доставка їх сюди, у ці віддалені степи, коштувала, мабуть, немалих грошей. Всюди картини в позолочених рамах, бронзові свічники. На столі — карта Чорного моря та прилеглих країн.

В цьому затишному кабінеті, за масивним столом, сиділо троє — сам Потьомкін, контр-адмірал принц Шарль Нассау-Зіген та начальник канцелярії князя генерал Попов. Двоє дверей з кабінету вели далі, у внутрішні покої, що, мабуть, правили за житло для князя.

Поль Джонс з розповідей свого молодого ад’ютанта склав майже повне уявлення про Потьомкіна, але мусив признатися собі, що реальність перевершила його. Це був крупний чоловік з вольовим обличчям і пронизливим поглядом крицево-сірих очей, одне з яких, ліве, було невидющим. Над очима широко розметнулися дугоподібні брови, що майже зрослися над переніссям, а невисокий, похилий назад лоб свідчив не так про розум, як про волячу упертість та азіатську хитрість його власника. Широкі, важкі щелепи ще більше відтіняли ці риси російського вельможі. Було йому десь під п’ятдесят.

Контр-адмірал зупинився посеред кімнати, відсалютував двома пальцями і чітко проказав:

— Поль Джонс, капітан американського флоту, контрадмірал її імператорської величності.

Всі троє якусь хвилину мовчки розглядали його. Потім Потьомкін вийшов з-за столу, обійшов адмірала навкруги, ніби прицінювався, чого той вартий, і аж потім став насупроти і простягнув йому руку.

— Вельми радий вашому приїзду, адмірале. Ви прибули дуже вчасно, капудан-паша Ескі-Гасан зі своїм флотом уже з’явився біля Очакова і горить бажанням помірятися з нами силами. Змушений вас засмутити: нещодавно злий шторм, що тривав п’ять днів, розкидав наш флот по Чорному морю, багато кораблів потопив. А Ескі-Гасан привів з собою все, що мала Туреччина. Правда, він розділив свій флот навпіл, — одна частина стоїть на рейді проти Очакова, а друга — дрейфує поблизу Болгарії, щоб захистити Босфор від можливого прориву туди наших кораблів. Але від цього нам не легше: ми втратили чисельну перевагу.

— Я розумію вас, ваша ясновельможність, — сказав стримано Джонс. — Але повірте мені: як на суші, так і на морі перемагають не чисельністю, а вмінням!

— От-от! Я на це і сподіваюсь! — Потьомкін відступив на крок і оглянувся на тих, що сиділи за столом. — Ви не знайомі? Тоді дозвольте вам представити контр-адмірала принца Нассау-Зігена, командуючого нашим флотом, та генерала Василя Степановича Попова, мою праву руку в штабі.

— Генерала я справді не знаю, а ім’я принца Нассау-Зігена мені добре відоме, — сказав Джонс. — Та й хто ж у Європі не чув про подвиги адмірала?

Він легким нахилом голови привітав обох воєначальників, під керівництвом яких, як він зрозумів, йому доведеться відтепер служити.

Особливої радості від того, що безпосереднім його начальником буде принц Нассау-Зіген, він не відчував, бо багато чув про крутий норов принца, його запальність і самолюбство. Його бурхливе життя було предметом розмов і пліток паризьких салонів, і в тих розмовах та плітках часто-густо проявлялося більше дамського захоплення, ніж тверезого чоловічого схвалення.

Справді, цей напівнімець-напівфранцуз з дитячих літ був улюбленцем долі. Ще підлітком йде на війну і хоробро б’ється за Францію і короля проти досвідчених вимуштруванців Фрідріха II. Потім бере участь в кругосвітній подорожі знаменитого французького мореплавця Бугенвіля, подорожує по Африці; зазнаючи при цьому безліч небезпечних пригод. І особливо прославився під час англо-французької війни тим, що зробив відчайдушну, але безуспішну спробу захопити з моря Гібралтар… Справді, хоробрість його була безмежна, хоча дуже часто мала присмак безглуздої авантюрності. Якщо ж додати до цього, що в Парижі він зажив сумнівної слави бретера та дуелянта, то ото й буде досить повний портрет цього міжнародного авантюриста.

Доки Джонс пригадував усе, що чував про Нассау-Зігена, Потьомкін узяв переданий йому Поповим папір і сказав:

— Адмірале, поки ви повільно подорожували сюди на перекладних, ми, отримавши звістку про ваш наступний приїзд, вирішили надати під ваше командування шість запорозьких вітрильників, що входять до флоту Вірного Війська Запорізького. Настають гарячі дні! Ми мусимо взяти Очаків — таке побажання імператриці, і наш об’єднаний флот має зіграти в цьому не останню скрипку. Гадаю, ваше уміння допоможе нам досягти перемоги.

— Дякую за довір’я, — схилив у поклоні голову Поль Джонс. — Їдьте до Коша, тобто у ставку запорожців. Там вже вас чекають.

Того ж дня адмірал у супроводі запорізького ескорту прибув до Коша. Правду кажучи, він був дещо розчарований холодним прийомом у штабі Потьомкіна, а особливо тим, що йому доручено лише шість галер, бо сподівався на більше, і всю дорогу до Бузького лиману відмовчувався, лише інколи проявляючи цікавість до військ, що траплялися по дорозі. Зате оживився, коли побачив запорожців, їхні курені, церкву та силу козаків, човнів, чайок та галер, що стояли у затоці під захистом жовто-зеленої стіни весняних верб. І зовсім був приємно вражений, коли назустріч йому виїхав сам кошовий отаман Сидір Білий з полковниками, а з кораблів гримнув гарматний залп на його честь.

Сидір Білий сказав коротке вітальне слово, назвавши його на французький лад не Джонсом, а Жонесом, а також «першим американським капітаном» та «грозою володарки морів», тобто Англії.

Зовсім не сентиментальний, але вже битий життям, старіючий морський вовк раптом відчув, як з грудей до горла підкотився гіркий клубок, а на око набігла зрадлива сльоза. На батьківщині про його подвиги давно забули.

Отаман відвісив гостю традиційний запорізький уклін, почоломкався І ним і запросив до свого куреня. Разом з гостем та отаманом туди повалили і полковники та значні козаки.

Тут адміралові довелося зазнати ще кілька зворушливих хвилин. У невисокій, але досить просторій хатині, прибраній вишитими рушниками, що висіли над іконами та вікнами, стояв довгий стіл, застелений барвистим настільником та заставлений безліччю мисок, полумисків, пляшок та жбанів з різноманітною їжею, переважно рибною, вином, горілкою та пивом.

Кошовий показав гостеві на почесне місце — на покуть, під образи. Сам сів біля нього. Мічман Недашківський трохи припізнився і опинився на самому кінці, біля дверей, потерпаючи від думки, що адмірал потребує перекладача, але пропхатися наперед не було вже змоги — так густо вмостилися козаки.

— Що робити, Іваку? — запитав він Івася, що сидів поруч.

Івась, якому кошовий кивнув, щоб теж зайшов, підсміювався:

— Та не хвилюйся, мічмане! Якось буде! Випити та закусити можна і без товмача.

Мічманові врешті нічого не залишалося, як погодитися з ним.

І почалася запорізька учта.

Першу чарку, як водиться, Сидір Білий підняв за гостя. І козацькі старшини раптом дружно загукали:

— Жонес! Жонес! Віват!

Для адмірала це була чергова несподіванка. Виявляється не лише козацький вождь, а й інші козаки знають його, цінують його колишні бойові подвиги і навіть вітають його по-французьки. Було від чого дивуватися і розчулюватися.

Він випив.

Горілка була міцна і на смак не гірша за віскі чи бренді, — зразу вступила в голову та в ноги. Джонс підняв перед собою порожню чарку і похвалив:

— Хо-о-о! Гуд! О’кей!

Військовий суддя Антон Головатий, що сидів насупроти гостя, пояснив:

— Це ще не «о’кей»! Ось попробуй, пане-брате, перцівки! Тоді, якщо ти справжній козак, скажеш «о’кей»! — і налив адміралові та собі з пляшки, в якій плавало кілька червоних перчин… — За здоров’я батька кошового!

І швидко перехилив чарку під чорні вуса. Підморгнув адміралові — мовляв, ну ж!

Поль Джонс перекинув і собі. Ковтнув — і враз почервонів, заблимав очима. На хвилинку йому забило віддих.

Головатий подав срібну коновку з пивом.

— Запий, адмірале!

Джонс запив — видихнув гучно:

— О-о-о! — І ще гучніше зареготав.

Йому стало легко і весело на душі. Забувся сухий, стриманий прийом у штабі Потьомкіна, розплився і щез, мов у тумані, колючий, насторожений погляд Нассау-Зігена, який, видно, підозрівав, що «гроза володарки морів» не дуже шануватиме флотоводські здібності паризького серцеїда та баламута. Мабуть, не без його впливу і Потьомкін поставився до нього прохолодно.

А тут, серед цих простих на вигляд, але добрих і щирих людей він раптом відчув себе як дома, серед таких же простих янкі, що під його командою взяли в Атлантиці на абордаж не одно вороже судно або при спротиві пустили на дно.

Він розчервонівся, став незвично балакучим, як і його сусіди-запорожці, і не помічав, що його тут не розуміють, бо йому здавалося, що й він розуміє же, що тут говориться. Особливо після третьої чарки, коли запорожців потягнуло на співи, він з подивом відмітив, що ніякий товмач йому не потрібен. Ці люди, що оточували його, раптом здалися йому давно призабутими суворими земляками-шотландцями, які, бувало, випивши ячмінного елю, під звуки волинки затягували своїх тужливих кельтських пісень.

Невдовзі і козаки затягнули «Ой хмелю мій, хмелю», але Сидір Білий підняв руку, вимагаючи тиші. Один по одному співаки затихли.

— Братове, не цю! Уважте мою волю, бо чує моє серце, що недовго вже мені ряст топтати на цій грішній, але милій землі…

— А яку ж? Яку, батьку? І що це за мова — про ряст?

— Хочу я, браття, щоб Івак заспівав мені знамениту нашу пісню про Морозенка… Славний був козак! Лицар із лицарів! Недарма народ склав про нього такі щирі, такі чулі слова: за тобою, Морозенку, вся Вкраїна плаче! Заспівай, Іваку, заспівай, хлопче! Хай защемить тугою моє серце, бо за мною вся Україна не заплаче…

— Ну, що ти, батьку! — загули козаки. — Що за думки! Ти ще не старий! Ще житимеш та ворога битимеш! Ого-го! Вдар об землю лихом-журбою!

Тим часом Івасеві подали кобзу, і він заспівав отаманові його улюблену пісню про Морозенка. Кошовий підпер щоку рукою і мовчки слухав, а коли Івась дійшов до слів «Вони ж його не рубали, з рушниць не стріляли, вони з нього із живого серце видирали», всі побачили, як в очах кошового заблищали дві крупні і блискучі, мов перлини, сльозини і поволі скотилися на сивого вуса.

Поль Джонс був вражений як піснею, що меланхолійністю нагадала йому історичні балади рідної Шотландії, так і чулістю козацького генерала, як подумки називав він кошового.

Коли затихла пісня, він голосно промовив:

— Я теж хочу стати козаком! — А побачивши, що Сидір Білий не зрозумів його, ткнув себе пальцем у груди. — Козак, козак!

Головатий підказав:

— Жонес хоче, щоб ми прийняли його до свого товариства.

Білий витер кулаком мокрі від сліз очі, обняв адмірала.

— Справді? Хочеш стати козаком?

Поль Джонс по запитальній інтонації кошового зрозумів, про що той питає, і ствердно закивав головою.

— Єс, козак, козак! — І знову ткнув себе в груди великим пальцем лівої руки.

— Так об чім мова! Ми про твої подвиги чували — знаємо тебе! — сказав кошовий отаман і звернувся до полковників: — Приймемо Жонеса до свого товариства запорізького, братове? Чи як?

— Приймемо! Приймемо! — загули козаки. — Горілку він п’є добре! Гадаємо, і ворога битиме не гірше!

— Яку ж ми кличку дамо йому? Поль Джонс — дуже вже відоме ім’я, — спитав Безкровний.

— Та ми вже його назвали Жонесом, то хай і буде Жонес! — сказав Антон Головатий.

— Славно! Славно! — загули знову козаки. — Хай буде Жонес! Слава Жонесу! Віват!

До адмірала простягнулося багато рук. Всі щиро вітали його, і він за багато років, що минули після війни за незалежність Штатів, у якій проявив немало військового таланту і хоробрості, а потім незаслужено був забутий співвітчизниками, раптом відчув себе серед цих чужих йому, але близьких по духові людей щасливим. Сльози радості заблищали на його очах.

Загальний гамір знову припинив кошовий отаман Сидір Білий.

— Браття! — гримнув він, підвівшись, на всю хату. — Ще рано вітати нашого гостя, а тепер запорожця Жонеса!

— А що ж таке, батьку? В чім річ? — почулися голоси.

— А в тім, що кожен запорожець, по нашому звичаю, повинен мати побратима! Бо як же без побратима йти у бій? Хто ж тебе в ньому супроводжуватиме та охоронятиме? Хай сам Жонес вибере собі побратима, якого побажає! А достойні серед нас усі!

До цього часу Поль Джонс обходився без товмача і все прекрасно розумів, бо мова жестів, міміки, інтонацій, загальнолюдських почуттів, врешті, була йому зрозуміла, а тепер він безпорадно озирався, поглядом шукаючи мічмана Недашківського.

Мічман з протилежного кінця столу прокричав:

— Ви маєте вибрати собі, адмірале, побратима, названого брата!

— А-а, брадзер, брадзер, — зрозумів Поль Джонс і щасливо усміхнувся. — Є серед вас такий, що врятував мені життя! Його і хочу назвати побратимом!

— Хто ж це? Хто? — зашуміли козаки і враз стихли, ждучи відповіді.

— Івак! — промовив голосно адмірал і повторив: — Івак!

— А не молодий? — засумнівався хтось. — Сам же щойно прийнятий!

Та Сидір Білий миттю цей сумнів розвіяв.

— Хоч і молодий, та бувалий! А крім того, бажання гостя — закон для нас! Отож щоб усі знали: у нашому запорізькому братстві з’явилося ще два побратими — Жонес та Івак! За це слід випити! Наповніть чари!

Поки наповнювали чарки, сивочубі отамани завели запорізьку застольну:

Від грому дужих козацьких голосів захиталися жовто-полум’яні язички свічок, а новоспеченому братчику Жонесу раптом здалося, що задвигтіла і почала підніматися стеля отаманського куреня.

В цю мить він відчув, що є щастя на світі, що він знову комусь бажаний і потрібний.

6

Після ворожіння Катря була щасливою. Івась живий! Живий!

Так ворожка наворожила! Та минали дні, і радість гасла, зменшувалась, аж поки зовсім розтанула і щезла, мов ранковий туман. А натомість у серце знову почала заповзати холодна тривога, а потім і безнадія. Глибокий сум зачаївся в дівочих очах.

— Що з тобою, Катре? — запитала Параска, заставши одного разу дівчину в кухні в сльозах. І, сівши поряд на ослоні, обняла її за плечі. Стара наймичка була єдиною щирою душею, якій Катря могла довіритися.

— Господи, як же мені важко! — простогнала дівчина і, припавши до плеча старої, заридала вголос. — Так важко, що й не сказати!

— Що ж трапилось? Адже Івась живий?

— Не вірю я ворожці! Не вірю! Коли б був живий, то досі б на крилах прилетів, ящіркою б приповз! А від нього ні слуху ні духу! А дні біжать, і все ближче та ближче до роковин…

Тут Катря, ніби спохватившись, замовкла і перестала плакати.

— Яких роковин, дочко? — злякано спитала Параска.

Катря мовчала. Стара відсунулася від неї, підвела її схилену голову і пильно заглянула в очі.

— Яких роковин, питаю? — голос її прозвучав суворіше. — Кажи! Невже роковин смерті Ганни?

— Так, — ледь чутно видихнула Катря і знову заплакала.

— Чому вони тебе лякають? Невже Хуржик не відстає від тебе?

— Не відстає! Більше того — наполягає, щоб я пішла за нього!

— Заміж? І ти… погодилася? Дала слово?

— А що мені робити? Мати хвора, Настуня ще мала, щоб утримувати господарство і матір. Без моєї допомоги вони пропадуть. А моя допомога залежить від Хуржика. Захоче дати — дасть, захоче відмовити — відмовить. Я вже і так заборгувала йому. І він це знає краще за мене — і матері прямо про це сказав… Змусив її погодитися… Ну, скажімо, не змусив, а умовив погодитися на мій шлюб з ним. Наобіцяв їй бозна-чого! Я вам і те, я вам і се. Просто — золоті гори наобіцяв! Та не забув і пригрозити — мовляв, ви вже більше року живете моєю милістю. Мовляв, Катрина служба не варта того, що я вам дав за цей час. А далі ж, мовляв, вам буде ще важче! Як проживете? Отож мати й погодилася та й мене умовила… А я заради матері та сестрички на все згодна… А що мені було робити? Коли б Івась вернувся або коли б я напевне знала, що вернеться, то по-іншому вчинила б! Але ж його нема… Нема та, мабуть, і не буде…

Катря схилилася Парасці на плече і знову захлипала. Стара погладила її по голові і втішила:

— Ну, не плач… До року ще далеко, а за цей час, дивись, — щось і зміниться… Треба ще поворожити!

— До Гомонихи я вже не піду! Хіба сама поворожу…

— А ти вмієш?

— Гомониха показала і розказала, як це робиться.

— Ну, то й поворожи… Що для цього треба?

— Трохи воску та миску води.

— Ну, цього добра у нас вдосталь. Поворожи, поворожи сама! Може, легше тобі стане на душі.

Вона дістала із судника грудочку воску та миску — поставила на стіл і залишила Катрю одну.

Катрі стало страшно. Що скаже ворожіння? Чи на добро воно буде, чи на зло? Може, не треба? А то, не вміючи, можна і наврочити! Але якась внутрішня сила чи переконаність, що не може вона завдати лиха Івасеві ні ділом, ні словом, змусила її підвестись, знайти мідну кварту, вкинути в неї віск і поставити в піч на жар. Поки віск розігрівався і танув, налила у миску води. Дістала кварту з печі.

— Боже, поможи йому, — прошепотіла тихцем, маючи на увазі Івася, а перегодя додала: — І мені поможи, Боже!

І вилила розтоплений віск у холодну воду. Він розплився по всій мисці, утворюючи якісь чудернацькі візерунки та фігурки чи то людей, чи то звірів. Ось ніби постать людини вималювалася. Невже це Івась? І ніби усміхається, ніби руки простягає до неї… Боже, це він! Справді — він!

Катря аж скрикнула на радощах. Ще і ще раз пильно вдивляється в нечітке зображення на воді і не почула, не помітила, як тихо прочинилися двері і на порозі виросла Луша.

— Ти що робиш, Катре? Ворожиш? — спитала здивовано.

Її несподівано різкий голос оглушив Катрю, мов грім.

Дівчина зблідла, підхопилася з ослона і остовпіла. Чого-чого, а появи Луші саме зараз ніяк не сподівалася! Адже ж сказала, що йде до церкви, — і на тобі! Як сніг на голову!

Луша заглянула в миску.

— Авжеж — ворожиш! А я й не знала, що ти ворожка! Тепер мені ясно, чим ти обкрутила батька та сина! Ну й хитра!

Катря вихопила з миски віск і зім’яла його в грудку.

— Не твоє діло! Геть звідси! — крикнула спересердя.

— Ось ти яка! Кричиш? — Луша лиховісно блиснула очима. — Відьма! — І, крутнувшись на одній нозі, вибігла з кухні.

Катря отетеріло глянула їй услід, відчувши раптом, як потерпли ноги, ніби мурашки по них забігали, і безсило опустилася на лаву.