Чумацький шлях

1

Адмірал Джонс два дні знайомився з козацькою флотилією. Він уже довідався, що все Запорізьке Військо налічувало понад дванадцять тисяч козаків. З них близько трьох тисяч кінних і майже десять тисяч піших, які знали також і морську справу. Власне, як він дізнався пізніше, кінні теж знали морську справу і відрізнялися від піших лише тим, що мали коней.

Побувавши на всіх галерах, чайках, байдаках та човнах, він спочатку був дещо розчарований. Жодного сорокагарматного, та навіть двадцятигарматного, корабля! А в турків, він знав, цілком сучасний флот. Як же з ним воювати? У нього навіть виникла думка взагалі відмовитися від участі у цій війні. Та, помітивши, з якою довірою ставляться до нього запорожці, з якою надією дивляться на нього, він присоромив себе і вирішив відкинути подібні думки. Честь, подумав він, над усе!

З тієї хвилини він почав діяти. Оглянувши вітрильники, що звалися тут чайками, та познайомившись з їхніми командами, переконався, що це цілком боєздатні кораблі. З того дня він перейшов жити на флагман, забравши туди мічмана Недашківського та побратима Івака. В свою чергу Івась упрохав його взяти також Керіма.

Потроху хлопці призвичаювалися до запорізьких порядків, освоювали військову науку і навіть звикли до нових імен, даних їм запорожцями. Тут ніхто їх не називав Івасем та Керімом, а лише Іваком та Кириком, і вони сприймали це як належне і відгукувалися на ці нові клички.

Поволі спливали весняні дні. Зазеленіли, забуяли гаї та плавні, пишно розквітли привільні південні степи. Мирне сонце стояло над землею, і аж не вірилося, що цей мир і ця тиша оманливі, що десь у штабах уже визначені дні і навіть години, що перевернуть це мирне життя, понівечать долі багатьох людей.

Цей день настав у травні, і була це неділя.

Вранці веселі дзвони запорізької церкви закликали козаків до заутрені, і всі, хто не стояв на чатах чи не виконував інших військових обов’язків, поспішали до Божого храму. Разом з усіма пішов і Поль Джонс, або адмірал Жонес, як називали тепер його запорожці.

Почалася служба Божа. Не встиг панотець довести її до кінця, як страшенний гуркіт бомб, що вибухали десь поблизу, сколихнув землю. Церква здригнулася, заблимали свічки в панікадилі.

Хтось від порога крикнув:

— Турецька ескадра ввійшла в лиман і обстрілює Кіш!

Поль Джонс подався було до виходу, але натовп стояв нерухомо. Жоден м’яз на козацьких обличчях не здригнувся.

Адмірал оглянувся на кошового — той стояв попереду незворушно і спокійно хрестився. Дивно, — подумав адмірал, — певне, він не чує? Та зразу ж і прогнав цю думку, бо знову пролунав залп — і земля загула, і підлога здригнулася. Ні, не може він не чути! А якщо справді не чує, то мусив би звернути увагу на землетрус під ногами.

Та кошовий на те і оком не моргнув. Дивлячись на нього, зберігали спокій і запорожці, нехтуючи тим, що однієї турецької бомби було б досить, коли б вцілила в церкву, щоб усіх тут перебити та поранити.

Лише тоді, коли панотець закінчив молитву, почувся голос Сидора Білого:

— Браття, на кораблі! Дамо прикурити капудану-паші Гасану!

І ось тепер запорожці відчинили всі троє дверей — і церква миттю спорожніла. Всі навпростець, поза зеленою стіною молодих очеретів, щоб не помітив ворог, помчали до затоки, де стояла флотилія. Жодна бомба не впала сюди, — турки, видно, не розвідали, де стоять запорізькі кораблі, і безуспішно обстрілювали курені, в яких не було жодної людини.

Почувся голос кошового:

— Вперед, молодці! Вперед! — і перший рушив на широкий простір лиману.

Але турки бою не прийняли. Побачивши, що наміри козаків рішучі, вони зразу ж припинили обстріл берега; налягли на весла і кільватерною колоною поспішили з лиману, а там повернули до Очакова, під захист фортечних гармат.

Це була маленька безкровна перемога, але вона віщувала майбутні кровопролитні бої.

Вони розпочалися через тиждень.

У четвер уночі до Коша, щасливо обминувши турецькі заслони, приплив на простому каюкові у супроводі двох солдатів штабс-капітан Ілля Безбородько з депешею від Суворова, що витримував шалені атаки турків на Кінбурнській косі, якраз насупроти Очакова. Генерал просив кошового всією своєю силою допомогти російському флотові під командуванням принца Нассау-Зігена і прогнати Гасана-пашу, який намагався скинути Суворова в море.

— Поспішіть, пане кошовий, — просив Ілля Безбородько. — Наша дивізія поки що тримається, але несе важкі втрати. Особливо дошкуляє нам корабельна артилерія Гасана-паші.

Сидір Білий вирушив з флотилією уранці, а вже опівдні приєднався до принца, що з ескадрою стояв у Дніпровському лимані. З огляду на менші сили він не наважувався дати генеральний бій капудану-паші.

Сидір Білий, Антон Головатий та Поль Джонс піднялися на флагманський корабель, щоб домовитися про спільні дії.

Принц Нассау-Зіген був не в дусі. Напередодні Потьомкін дав йому прочухана за те, що дозволив Гасану-паші безборонно наблизитися до Кінбурнської коси, обстріляти її і висадити десант. Принц і сам розумів, що Суворов зазнав непоправних утрат через його мляві дії, через якусь незрозумілу нерішучість. Він не міг пояснити собі, що з ним сталося. Адже він ніколи не був боягузом. Брав участь у багатьох сухопутних та морських воєнних кампаніях, ув’язувався в дуелі зовсім з незначних причин і в багатьох із них ризикував життям. А тут сплохував раптом. Чи подіяв простий арифметичний підрахунок сил своєї флотилії і турецької, що був не на його користь, чи якесь внутрішнє передчуття біди? Невідомо. Ясно пам’ятав тільки, що його охопив страх, страх не перед смертю чи пораненням, а боязнь утратити флотилію, боязнь сорому, неслави. Не міг забути картини: нещасний адмірал Войнович, флот якого потопила страшна буря, повзе на колінах до Потьомкіна з донесенням, а той хапає його у гніві ручиськами за горло і душить, душить… Відпустив, коли той почав уже хрипіти.

Який сором! Чи міг би він пережити щось подібне? Тому й не посмів, мабуть, наважитися на відкритий бій з турками.

Кошовий спитав:

— Дамо генеральний бій, адмірале?

— З чим? У Гасана-паші тисяча гармат, а у нас лише п’ятсот… Досить буде, якщо відженемо його від Кінбурна.

— В морських битвах перемагає нерідко не кількість, а військове мистецтво, — необережно вставив Поль Джонс.

Нассау-Зіген спалахнув. Цей американець, здається, повчає його!

— А за поразку, якщо, не дай Боже, трапиться, хто відповідатиме? Ви, адмірале, чи я?

Кошовий поспішив пригасити сварку, що назрівала:

— Справді, досить буде, якщо ми просто полякаємо турецького «крокодила».

Вирішили продемонструвати силу увечері, ідучи при вогнях.

Здалеку це було вражаюче видовище. Ескадра Нассау-Зігена, поповнена безліччю запорізьких чайок, галер та човнів, з запаленими вогнями посунула на ворожий флот, що стояв на рейді якраз насупроти Кінбурна.

Сповіщений про це капудан-паша Гасан не повірив своїм очам. Уруси збожеволіли! Кожен їхній корабель — така прекрасна ціль! Лиш би підійшли ближче!

Але тільки-но хотів віддати наказ, щоб каноніри готувалися до бою, як вогні враз погасли, уруські судна розтанули, мов потонули в густій нічній темряві.

Серце Гасана-паші здригнулося. Якась пастка! Невже уруси зважилися на нічний бій? Але ж в історії морських воєн нічого подібного не було! І все ж — що робити? Ніч така темна — хоч в око стріляй! Де ворог, не видно! Що затіває, невідомо!

І ще раз здригнулося серце хороброго капудана-паші — і він звелів подати звуковий сигнал про відступ. До Очакова! Під захист його батарей!

2

Минуло кілька днів. Контр-адмірал Нассау-Зіген, користуючись тихою погодою, стояв на рейді проти Кінбурнзької коси, прикрившись з боку Дніпровського лиману запорізькою флотилією.

Гасан-паша не давав про себе знати, і на кораблях панувала тиша. Всі відпочивали, насолоджуючись вечірньою прохолодою.

І ось тоді, коли вже ніхто не ждав турків, у вечірніх присмерках раптом забовваніла ворожа ескадра. Вона йшла на веслах кільватерним строєм, дугою охоплюючи російську та запорізьку ескадри, а охопивши, зупинилася.

Сидір Білий та Поль Джонс на каюках перебралися на флагман. Нассау-Зіген зустрів їх питанням:

— Що будемо робити? Гасан-паша прибув сюди з явним наміром атакувати нас! У нього немала сила — п’ятдесят сім суден.

— Я думаю так само, — погодився Сидір Білий. — Але раніше, як зійде сонце, він не розпочне атаки. Вночі, думаю, не посміє…

— А ми?

— Хоч на годину, хоч на півгодини ми повинні розпочати раніше, — сказав Поль Джонс. — Тоді ініціатива буде в наших руках!

— А може, відійти?

Кошовий запротестував:

— І що ми вигадаємо? І далі гратимемося в кота-мишки? Адже коли-небудь змушені будемо розрубати цей гордіїв вузол! Все одно генерального бою з капудан-пашею нам не уникнути! Бо, допоки турецький флот буде цілий, Очакова нам не взяти, а поки не візьмемо Очакова, війна тут не закінчиться…

— Що ж ми вирішимо? — спитав командуючий.

— Атакувати! — коротко відповів кошовий.

— Сили все-таки не рівні. У турків більше гармат.

— Дозвольте мені слово мовити? — втрутився Поль Джонс.

— Кажи, адмірале.

— Щоб урівняти сили, ми не повинні вести довгу гарматну дуель, а йти зразу ж на зближення з неприятелем і брати його на абордаж. Гадаю, в рукопашному бою ми матимемо перевагу. Окрім того, ще перед сходом сонця, в темряві, ми повинні підійти якомога ближче до ворога і першими відкрити вогонь. Це приголомшить турків…

— Розумна думка, — зразу ж погодився Сидір Білий. — Так і зробимо!

Нассау-Зіген мовчав: удавав, що думає, зважує. Він і справді думав, зважував і… злився. Перед його внутрішнім зором пропливало все його життя: війни, безконечні дуелі, що найчастіше закінчувалися примиренням, кругосвітнє плавання, під час якого на острові Таїті він мало не загинув, бажаючи стати (і міг би стати!) королем таїтян, потім подорож до Африки, цього таємничого чорного континенту, де зустрічався на ловах сам на сам з тиграми та левами. Нарешті, остання війна Франції проти Великобританії, коли він, на його думку, мало не відібрав в англійців Гібралтар… Скільки пригод, скільки разів заглядав смерті в очі! І чого досяг? Багатства, почестей чи лише скандальної слави? А літа тим часом помаленьку пливуть і пливуть. А з ними й гроші з дірявих кишень… І залишилось одне ім’я — принц Нассау-Зіген… Потім доля закинула в Польщу — і тут вона усміхнулася йому: в нього закохалася молода і багата вдова польського магната Сангушка. Здається, чого ще треба? Та ні ж — у голові тіснилися нові прожекти. Як створити торгову компанію для сплаву по Дністру польських товарів і вигідно продавати їх у чорноморських містах? Цей новий прожект, як тепер він розумів, нездійсненний, привів його на Україну, познайомив з Потьомкіним і кинув у нову авантюру. Знову — і вкотре! — доводиться ризикувати головою за чужі інтереси! А власні? Єдина втіха — слава! Задоволене самолюбство! Але й тут на перешкоді стає якийсь авантюрист-янкі, що повчає тебе флотоводському мистецтву. А хто він? Самоучка! Однак подає слушні поради. Тут нічого не скажеш! Хоча й образливо, та варто до них прислухатись…

— Гаразд, так і зробимо, — нарешті вичавив із себе адмірал. — Готуйте людей до рукопашного бою! Сигнал — потрійний рев водяного бугая.

На лиман налягла густа пітьма, коли опівночі від флагманської чайки відчалив легкий двовесельний човен. В ньому сиділо двоє — запорожці-побратими Жонес та Івак на веслах, адмірал — біля стерна. Весла обмотані ганчірками і безшумно опускаються у воду.

Каюк зразу ж узяв напрям на турецьку ескадру.

Ще звечора Поль Джонс запримітив, що турецький флагман «Мелекі-бахрі» («Володар морів»), сорокагарматний чотирищогловий корабель зі штандартом капудана-паші, став у центрі, серед сторожових корветів та бригів. Коли б пощастило спалити його, а ще краще взяти на абордаж і знищити команду разом з капуданом-пашею, то це дуже полегшило б розгром усієї ворожої ескадри.

Ніч була тиха, парка і темна, віщуючи зміну погоди, як це часто буває на півдні. Івась укладав у весла всю свою молоду силу — і човен швидко наближався до неясних силуетів ворожих кораблів.

Обоє мовчали. Жодного сплеску, жодного слова. Розуміли, що необережний звук може викрити їх і вся ця ризикована затія в одну мить закінчиться смертю або полоном.

Поль Джонс дивився вгору. Все не те, не те, — все двощоглові або трищоглові вітрильники. Видно, трохи збочили, збилися із курсу… Та ось на тлі неба вималювалися контури великого корабля. Чотири щогли, два ряди гарматних жерл. Він! «Мелекі-бахрі»! Флагман Гасана-паші!

Адмірал скеровує човна до борту флагмана. Івась наставив руки — і човен м’яко причалює до корабля. Адмірал дістав з кишені грудку крейди і, піднявшись на повний зріст, намалював великий білий хрест, а нижче написав: «Спалити!» Потім, обпливши довкола корабля, поставив на його бортах ще три таких же хрести і лиш після того повернув стерно на зворотний шлях.

Їх ждали, допомогли піднятися на борт. Поль Джонс направив посланців до Нассау-Зігсна та кошового, просив всією силою обрушитися на турецький флагман, помічений хрестами.

До умовного сигналу вже не прилягав — боявся проспати. Знав, що і на всіх суднах дозорці не сплять, вслухаються в ніч — ждуть сигналу. Перед самим світанком пролунав рев нічного водяного птаха — бугая:.

— Бу-у-у! Бу-у-у! Бу-у-у!

І враз вся російська та запорізька ескадри ожили. Моряки, що спали просто на палубі, швидко прокидалися, хапали зброю, ставали на свої місця, піднімали вітрила, а весляри на галерах, чайках та байдаках сідали до весел.

— Вперед! З Богом! — подав голос Сидір Білий.

Уся гребна запорізька ескадра рушила. Однак тут же з важких вітрильників пролунали стривожені голоси:

— На Бога! Зупиніться! Ми стоїмо на місці! Ми не можемо зрушити! У вітрилах ні жмені вітру!

Отаман звелів зупинитись. Яка несподівана затримка! Вона може бути фатальною! Справді, біля берега, в затишку, не було ні найменшого подиху вітерцю, отже, вітрильна ескадра могла стати легкою здобиччю Гасана-паші. Без вітру вона безпомічна.

Тим часом Нассау-Зіген, стоячи на капітанському містку, скреготав від гніву зубами. Як же він дав себе пошити в дурні! Послухався радників! Слово «радники» він подумки вимовляв зі злою іронією. А тепер стій і жди, поки капудан-паша, вільно маневруючи на своїх гребних суднах, як йому захочеться, громитиме його зі всіх гармат. Спочатку одним бортом, потім, розвернувшись, другим. А він навіть не зможе йому відповісти сяким-таким вогнем, бо ще звечора всі кораблі повернулися носами до турецької ескадри, щоб атакувати її. О Пресвята Діво, як його підвели кошовий та отой зарозумілий американський вискочка!

Поки у розпачі він так думав, козацька флотилія повернула на всі сто вісімдесят градусів і швидко помчала назад. Підпливши впритул, козаки закричали:

— Кидайте канати! Ми дотягнемо вас до Гасана-паші!

— Подавайте кінці!

З вітрильників полетіли міцні канати. Козаки закріпили їх і зразу ж налягли на весла. Спочатку поволі, а потім усе швидше ескадра почала рухатися вперед, на зближення із турецькою. У козаків тріщали спини, дубіли руки, на долонях від твердих держаків схоплювалися криваві мозолі, та все ж вони встигли затемна підтягти всю ескадру Нассау-Зігена на відстань польоту гарматного ядра.

Тим часом турки додивлялися приємні передранкові сни.

Залп із півтисячі гармат розбудив їх і підняв на ноги. Другий прицільний залп на багатьох кораблях зніс щогли, палубні надбудови, скосив десятки людей. Жахливий зойк поранених полинув угору, до рожевіючого неба.

Капудан-паша Гасан вискочив зі своєї каюти після другого залпу і похолов.

— О Аллах! О великий Аллах!

Але він зразу ж узяв себе в руки. Пролунали чіткі накази канонірам — стріляти залпами по найкрупніших уруських суднах, щоб подавити їхню вогневу силу, та по козацьких чайках, що явно йшли на абордаж.

Зав’язалася жорстока артилерійська дуель.

Тим часом, несучи чималі втрати, запорізька флотилія наблизилася до турецької ескадри. Тут невеликі чайки, байдаки та галери опинилися раптом у мертвій зоні — бомби та ядра вже перелітали через них, не завдаючи ніякої шкоди.

— Вперед! На приступ! На приступ! — закричав Сидір Білий, направляючи свою чайку на турецький корабель з білим хрестом на темному борту. — Там капудан-паша Гасан! Візьмемо його в полон!

З другого боку, з корми, до ворожого флагмана ринули чайки. На одній з них серед козаків, що приготувалися до абордажу, стояли Поль Джонс, Івась, Керім та мічман Недашківський.

Як тільки чайка черкнула об борт флагмана, вгору полетіли гострі залізні гаки з мотузяними драбинами. Одні одразу зачепилися за дерев’яну обшивку, інші падали вниз, але козаки знову шпурляли їх, заганяли в дерево і, пересвідчившись, що тримаються вони міцно, миттю здиралися вгору, тримаючи в зубах шаблі.

На палубі «Мелекі-бахрі» зав’язався рукопашний бій. Корабель горів уже в кількох місцях. За першою хвилею нападаючих ринула вгору друга хвиля. З нею піднялися на палубу флагмана Поль Джонс з мічманом та Івась з Керімом.

Бій точився по всій палубі, але найбільший спротив турки чинили в центрі, біля капітанського містка.

— За мною! — гукнув адмірал, простягаючи вперед шпагу. — Там Гасан-паша!

За ним помчала півсотня козаків. З криком, виском, свистом врізалася вона в групу яничарів, що захищали капудана-пашу. Відступати їм було нікуди, і вони билися із затятістю приречених на смерть. Та вони й були приречені на загибель, бо з другого боку, з тилу, на них накинувся сам кошовий отаман Сидір Білий. Його голос гримів на всю палубу, його було чути серед безперервної стрілянини та розриву бомб.

— Натисніть, синки! Дістаньте мені отого поганця капудана-пашу! Хто дістане, тому зайвий ківш горілки!

Охороняючи з Керімом адмірала, Івась разом з тим прислухався і до голосу кошового. Живий старий! І дуже йому хочеться піймати Гасана-пашу, так хочеться, що лізе він попереду всіх у гущу бою!

Сам Івась думає не про себе, а про безпеку свого побратима Жонеса. Тому не відстає від нього ні на крок. Його шабля вже не раз обагрилася ворожою кров’ю, а пістоль у лівій руці димиться пороховим димом. Щойно він розрядив його в якогось яничарського агу, що хотів списом дістати адмірала, і тепер засовує за пояс, щоб витягти другий, заряджений. Раптом він здригнувся від крику, що пролунав з протилежного боку.

— Братця, батька вбили! Кошового вбили! Сам капудан-ага стріляв!

Івась отерп. Кошового вбили! Сам капудан-паша стріляв! Так смерть же йому! Не брати в полон негідника!

Він піднімає пістоль, цілиться в капудана-пашу і — стріляє в білий тюрбан, на якому виблискує сріблом челенк, медаль за хоробрість. І з досадою помічає, що не влучив. Видно, куля просвистіла над самим вухом у нього, бо Гасан-паша злякано відсахнувся, а потім шуснув у прогалину, що утворилася між бійцями, добіг до борту і кинувся з корабля у воду.

Вже давно зійшло сонце, і хоча над лиманом слався пороховий дим, Івась, підбігши до борту, побачив у воді білий тюрбан на голові капудана-паші, котрий щосили загрібав до найближчого турецького вітрильника.

Ех, шкода, обидва пістолі не набиті! Чим дістанеш втікача?

Тим часом на вітрильнику помітили Гасана-пашу спустили на воду легку мотузяну драбину, за яку той відразу і вхопився.

— Ех! — подосадував ще раз Івась. — Утік, клятий!

Тим часом бій на флагмані затухав. Все більше розгорялася пожежа. Запалала капітанська рубка.

Івась повернув до гурту запорожців, що похмуро нахилилися над тілом кошового.

— Ну, що з ним?

— Важко поранений. У груди…

Сидір Білий лежав закривавлений, блідий, із заплющеними очима, важко дихав. Хтось зірвав вітрило — розстелив на палубі, залитій кров’ю.

— Кладіть його сюди — і швидше на байдак! Незабаром весь корабель спалахне!

Кошового спустили на байдак. Запорожці хапали здобич — турецькі криві шаблі, ятагани та пістолі і, тікаючи від вогню, стрибали вниз з високого турецького флагмана на свої низькі чайки, байдаки та галери або й прямо у воду.

Бій закінчувався. Кілька розтрощених турецьких суден палали, інші, що уціліли, поспішно відходили до Очакова під захист фортечних гармат.

Над російською ескадрою, трохи поріділою, але ще цілком боєздатною, весело маяв переможний андріївський прапор. Над запорізькою флотилією звилася вгору велика червона китайка — прапор жалоби, суму.

На флагмані Нассау-Зігена, на руках у досвідчених лікарів, помирав кошовий отаман Сидір Білий, і жити йому залишалося всього півтора дні, а на третій день поховали його біля церкви Кінбурнської фортеці.

3

У церкву люду набилося так тісно — яблуку ніде впасти. Катря стояла ні жива ні мертва. Господи, що зі мною діється, думала вона, чи це я, чи це тінь моя! Та я ж не ждала, не гадала, що наступить для мене цей судний день, коли я стану на рушничок з чужим, старим, нелюбим чоловіком! Боже, як же ти допустив до цього, як не вразив мене громом! Краще б мені в сирій землі лежати, ніж такого сорому і горя зазнавати!

Потім перед її внутрішнім зором спливло Івасеве обличчя, і очі її наповнилися слізьми. Івасику, голубе мій сизокрилий, затужило її серце, навіщо ж ти покинув мене на цьому світі? Чому не забрав з собою? Нам би було добре разом і на тому світі! Ти був би мій, а я твоя, а тепер мушу бути Хуржикова!

Вона ковтнула сльозу і знизу вгору глянула на запечене сонцем вусате обличчя хазяїна, що стояв задерев’яніло, мов ідол, і дивився прямо перед собою — в рота панотцеві Гервасію, котрий за аналоєм глухуватим старечим голосом читав молитву. Господи, мало не скрикнула вона, та невже ж це не сон, а наяву? Невже всеньке життя жити мені з ним? З цим осоружним і ненависним?

Та краще — в петлю! І на тому все закінчиться!

Вона не оберталася, не дивилася назад, але уявляла і натовп лубенських зівак, що прийшли подивитися на не зовсім звичайне вінчання, і німі лики святих на стінах церкви, і бліді обличчя матері та Настуні, яких Хуржик привіз із Мацьківець заради такого «случаю», і блідого мов смерть Василя.

Згадка про матір та сестричку тонкою голочкою проткнула серце. Ні, не полізе вона в петлю! Бо як тоді вони? Що робитимуть без неї? Як житимуть на світі? Хіба не заради них згодилась вона на цю жертву? Голова тріскалася від думок, від розпуки, а серце — від жалю до себе. До слів отця Гервасія не дослухалася і зовсім не розуміла їх. І лише тоді, коли отець Гервасій узяв її праву руку і надів на безіменного пальця тоненьку обручку, а до вуст підніс холодного срібного хреста, вона прийшла до пам’яті. Очі її знов наповнилися слізьми.

Вражений і здивований отець Гервасій якусь мить мовчав, пильно вдивляючись у ті сльози і в помертвіле обличчя молодої, а потім перехрестив її і тихо, одними вустами, прошепотів:

— Хай береже тебе Бог, дитино!

Хуржик взяв її під руку і повів до виходу. Народ розступився перед ними — дав дорогу. За молодими вийшли родичі, дружки, бояри.

Весілля Хуржик справляв скромно, тільки в Лубнах і лише на свій кошт, а про Мацьківці й не згадував. Гостей накликав найближчих — побратимів-чумаків, сусідів, Катриних родичів та подруг. На застілля не скупився. Параска з Лушею та п’ятьма запрошеними жінками, що вміли смачно готувати, три дні пекли, варили й смажили всяку всячину — шишки, пироги, паляниці, марципани, ковбаси та шинку з часником, холодці з яловичини, свинини, курятини, рибу заливну та смажену, варили мед та узвар із сушених груш, яблук та слив-угорок. Корчмар Михайло Оріхівський привіз бочку горілки та три бочки пива, а також сотню полив’яних мисок та череп’яних кухлів.

Скриню з одягом та посагом молодої не везли, бо скрині та посагу Катря не мала. У скрутні роки після смерті батька все продали, щоб якось прожити.

Хуржик сказав Катриній матері:

— Яка там скриня! Який там посаг! У мене повно всього, аби лиш Катря зносила! А треба буде, ще докупимо!

Він ні на що не зважав — поспішав, щоб швидше відбути весілля, щоб яка-небудь причина, несподівана або й дріб’язкова, не стала на перешкоді.

Це був його день! Радість розпирала йому груди. Чого хотів, того добився! Катря належить йому! Йому і більше нікому! Її почуття були йому байдужі і не хвилювали його, а совість не мучила. Та й що таке совість? Химера якась! Про неї ніколи не думав. Ішов з церкви додому поволі, твердо ступаючи новими чобітьми по старій лубенській вулиці, як господар, якому по праву належить і частина цього міста, і цієї вулиці. Вів під руку до господи молоду дружину, зовсім не помічаючи, що вона спотикається і давно упала б, коли б він її не підтримував, не бачив, що в її очах застиг холодний жах.

Він за весь день не примітив також, що робиться з сином Василем. Василь ішов у першому ряду, зразу за молодими, ніби з хреста знятий — блідий, аж жовтий, а його чорні очі були якісь погаслі, неживі, як у людини, яку силоміць тягнуть на страту.

Звернуло з полудня, коли розпочалася весільна учта. Хуржикова хата ледве вмістила всіх і після першої чарки загула, мов рій. Поруч з Хуржиком та його молодою дружиною, що займали чільне місце за столом у світлиці, сиділи чумаки. Цього літа, з огляду на війну, вони не їздили в Крим по сіль, але гурту свого не цуралися, бо сподівалися, що війна скоро закінчиться і вони знову запряжуть своїх круторогих у ярма і, погейкуючи на них, потягнуть знайомими чумацькими шляхами на південь, назустріч новим пригодам та враженням.

Спочатку, попиваючи горілочку, мед та пиво, вони гуторили про се про те, що зовсім не було цікаве Катрі, а згодом, коли хміль розібрав дужче, Терешко Кваша затягнув пісню та раптом замовк і сказав:

— Ет, хай йому грець, немає Івася з бандурою! А без бандури і пісня не співається! Шкода хлопця — згинув нізащо! А який парубок був! На всі Лубни!

Хуржика пересмикнуло. Ну й дурний цей Терешко — що патякає! Захотілося йому бандури! Згадав Івася! А це ж для Катрі — ніж у серце! Ну й дурень!

Він крадькома зиркнув на Катрю. Катря, смертельно збліднувши, сиділа ні жива ні мертва, і раптом помітив, як вона схитнулася і почала хилитися набік. Він злякався — підхопив її руками, крикнув:

— Господи, їй погано! Води! — А побачивши сина, що сидів на протилежному кінці столу, біля дверей, гукнув: — Василю, води! Принеси матері холодної води! їй погано!

Василь — і без того завжди блідий на виду, — почувши слово «матері», зблід ще дужче — тільки чорні очі спалахнули пекельним вогнем. Здавалося, він теж, як і Катря, зараз втратить свідомість і звалиться з ослона, але втримався. Швидко підвівся і за хвилину приніс кварту з водою, передав батькові.

Поки Хуржик приводив до пам’яті Катрю, бризкаючи їй на лице холодною водою, ніхто з чумаків не звертав уваги на Василя. А він сів на своє місце, схилився на стіл, охопив голову руками, скрипнув зубами і глухо застогнав:

— О Боже, не дай зійти з ума-розуму!

— Ти щось сказав? — спитав сусід.

Та він похитав головою.

— Ні, ні, нічого!

І, схопивши кухоль горілки, перехилив собі в рота — з жадібністю випив і, не закусивши, вибіг з хати.

До самого вечора тривала весільна учта. Гості пили, їли, під звуки троїстої музики танцювали в дворі, аж поки смеркло. А потім, коли вже добре стемніло, потроху почали розходитися, — в кожного ж дома і діти, і господарство. Однак не всі. Кілька молодиць гукнули Параску.

— А де ж постелимо молодим? Пора вже їм і на шлюбну постелю!

Параска провела їх у хатину. Там були дві чисті кімнати, розділені вузькими сіньми. В одній стояло широке дерев’яне ліжко. Жінки миттю підбили подушки, заслали вибіленим простирадлом, жартували між собою.

Одна, огрядна, червонощока, зітхнула, зняла очіпок, лягла на ліжко.

— Гай-гай, де мої молоді літа! Де моя дівоча цнота!

Інша, не менш огрядна, але білолиця, підвела її, обняла за плечі.

— О, згадала баба, як була дівкою! Не журися, Одарко, — все одно не вернеться те, за чим побиваєшся! А йди лишень по молодих та веди сюди, — дізнаємося, чи княгиня зберегла свою дівочу честь до шлюбу, чи розгубила по дорозі.

— Е-е, ні, — відповіла Одарка. — Ходімо разом!

— Ходімо! Ходімо! — загукали всі. — Уже пора!

Вони гуртом зайшли до світлиці і, вигнавши захмелілих чумаків, що виціджували з пляшок останню горілку, підхопили Хуржика та його молоду дружину попід руки — потягли з хати.

— Спатоньки, молодята, спатоньки пора!

Хуржик ледве чалапав, притримуючись руками то за одвірки, то за стіни, то за молодиць. Він на радощах таки добре перебрав і не міг слова мовити — тільки гикав.

На свіжому повітрі зупинився — рвонув на грудях сорочку. Гудзики з тріском повідлітали — вітерець війнув йому в груди прохолодою.

— Ху-у… Гик! Як легко стало! К-катре, це ти? К-куди ти м-мене ведеш?

Катря мовчала — ледве дихала, принишкла, мов курча, коли в небі з’явився коршун. А молодиці підхопили Хуржика попід руки, засокорили:

— А куди ж, князюшко наш? На м’яку постіль з княгинею, з молодою дружиною!

— А-а! А де Катря? Д-де жона моя?

— Та тут вона! Тут!

Їх увіпхнули в кімнату і залишили одних. Хуржик нетвердою ходою доколивав до ліжка, сів і довго хилитався, намагаючись щось заспівати, але співу не виходило — одне муркотання.

Потім підвів голову — побачив Катрю.

— Ц-це т-ти? Роз-зуй мене! — і повалився на подушку.

Катря стягнула з нього чоботи, ноги кинула на ліжко.

— І ти лягай б-біля м-мене! Та роздягнися! — сказав і зразу ж захропів.

Катря роздяглася, перехрестилася — сіла на ослоні, біля вікна. Хропіння подужчало — важкий хмільний сон наліг, мов камінь, на Хуржика. Катря стиснула зуби. Розпач вкотре за останні дні холодною кригою скував її серце, нестерпним відчаєм охмурив душу. Боже, Боже! Як їй жити? Як звикнути до свого нового становища? Як лягти поряд з нелюбим чоловіком? Та краще померти! Краще петлю накинути на білу шию, ніж розділити з ним шлюбне ложе!

Вона довго закам’яніло сиділа край вікна, не знаючи, на що зважитися. Була в такому стані, що коли б побачила петлю, то й хвилини не вагалася б. Але ні вірьовки, ні петлі ніде не видно — одні голі стіни, свічка біля божниці блимає жовтим оком, тускло освітлюючи невелику хатину.

Хуржик лежав горілиць, розкинувши руки на все ліжко, а з його роззявленого рота вилітало таке могутнє хропіння, що Катрі здалося, що то хропе не людина, а кінь.

Їй стало огидно, і вона повернулася до вікна. Надворі було темно, але на білих стінах хати мерехтіли якісь червонясті тіні. Спочатку Катря не придала цьому значення, коли ж згодом глянула вдруге, з подивом відзначила, що все подвір’я залите цим червоним світлом.

Що це? Місяць зійшов чи пожежа?

Раптом вона відчула запах диму, він ставав усе сильнішим.

Боже! Щось горить!

Катря кинулася у сіни — до дверей. Штовхнула їх, але двері не відчинялися. Підперті, чи що? За ними щосили гоготало полум’я. Отже, тут не вийти! Тоді вона метнулася в сусідню — через сіни — кімнатку і остовпіла: тут уже палала стеля, шибки у вікні потріскалися, вогонь лизав смолисті лутки і раму. Знадвору доносилися крики.

— О Боже! Звідки ж це лихо?

Страх змусив її відступити назад, у кімнату, де лежав Хуржик. Тут вогонь ще тільки заглядав з-під стріхи у вікно — тож можна вилізти і врятуватись, щоб не згоріти в цьому палаючому пеклі. А Хуржик? Вона й зараз не могла назвати його чоловіком. Він лежав, як і раніш, горілиць, завдаючи могутнього хропака… Вона почала його будити, та він не прокидався, лиш перестав хропти і відмахнувся рукою.

Що ж робити? Над ліжком почала чорніти стеля. Хвилина-дві — і в кімнату шугоне вогонь!

Тоді Катря схопила ослін і висадила ним віконце. З даху падали палаючі віхті соломи — крізь них ще можна вибратись. Коли б же не п’яний Хуржик!

Вона схопила його обіруч, та підняти не змогла. Важкий, мов камінь!

— Вставай! Вставай же! Горимо! О Боже!

Тузала сплячого туди-сюди, ударила навідліг рукою по щоці — ніякої відповіді, лише буркнув щось. Горілка приголомшила його, відібрала і пам’ять, і розум, — лежав, мов мертва, байдужа до всього колода.

Вона оглянулась і похолола: полум’я вже заволокло віконце, єдиний рятівний вихід з цього пекла. І тоді вона закричала:

— А-а-а! Рятуйте! Людоньки-и!

Несподівано знадвору обізвалась Параска:

— Катре, ти там? Вилазь! Вилазь, поки не пізно! Стрибай у вікно!

— Як же я вилізу? Обгорю!

— Підійди до вікна — я обіллю тебе водою!

Катря стала проти вікна, нагнулася — і тут холодний струмінь облив її з голови до ніг. Тоді вона перехилилася через підвіконня і, шугнувши прямо в полум'я, упала на землю. Хтось вилив на неї ще одне відро води, чиїсь руки підхопили її, відтягли подалі від вогню.

— Жива? Не обпеклася? — над нею схилилася Параска.

Катря підвелася.

— Здається, ні. Трохи щемлять руки…

— А Семен? Де він?

— Залишився там, — відповіла Катря… — П’яний! Я не змогла підняти! Такий важкий!

— О Боже! — закричала стара наймичка. — Люди-и! Семен залишився в хатині! Рятуйте-е!

Та вже ніхто не наважувався лізти у вогонь — усе було охоплено полум’ям. Палаючі іскри летіли на хату, на возівню, на конюшню, на сусідське обійстя.

Хтось закричав:

— Хата горить! Дивіться — хата горить! Виносьте добро!

З другого боку почулося:

— Зайнялися возівня та конюшня! Виганяйте на вулицю коней, волів, корів! Швидше! Де Василь? Що він робить?

Василя ніде не було.

На дзвіницях лубенських церков забили на сполох дзвони. З Хуржикового подвір’я вогонь перекинувся на сусідні двори. Небезпека почала загрожувати всій вулиці. Стривожені людські голоси змішалися з гоготанням полум’я, що швидко пожирало суху солому й дерево, з ревом нажаханої худоби, з іржанням коней. Червоне зарево піднялося над розполоханим містом.

А Катря стояла посеред двору, оточена пожежею зі всіх боків, окрім воріт, що не зайнялися, і якимось збайдужілим, ніби мертвим поглядом оглядала гинуче Хуржикове господарство.

І якось не відчувала ні смутку в душі, ні жалю за тим, що все гине, бо ще не звиклася з думкою, що все це не тільки Хуржикова, а й її власність. Вона ще не могла збагнути того, що, не побувши заміжньою жінкою, раптом стала вдовою і наслідницею всього того, що зараз так легко і з такою люттю пожирав вогонь.

Одна думка товклася в голові: як усе це сталося? Звідки взявся вогонь? Хто підпалив хату? Хто підпер двері, щоб молоді згоріли? А сумніву не було, що саме таку мету переслідував той, хто це зробив.

Шукала відповіді — і не знаходила.

4

Після розгрому турецького флоту та смерті Сидора Білого Катерина з подання Потьомкіна призначила кошовим отаманом піших козаків Харка Чепігу, в миру — Захара Куліша, отаманом козацької флотилії — Антона Головатого, якого турки величали адміралом, Запорізькому «Війську вірних козаків» присвоїла назву «Чорноморського», а самому Потьомкіну — титул «Великого Гетьмана козацьких військ». Багатьох морських старшин було нагороджено Георгіївськими хрестами та срібними медалями за хоробрість.

Лише Поля Джонса було обійдено нагородою. Принц Нассау-Зіген нашептав «сіятельному», що зарозумілий «американець» порушив його інструкцію і повів на абордаж ввірені йому кораблі занадто рано, раніше, ніж була придушена гарматним обстрілом вогнева сила турків, від чого загинуло багато козаків, а серед них і кошовий отаман.

Поль Джонс почував себе ображеним, але виду не подавав. Навіть найближчі до нього люди — Івак та мічман Недашківський не помітили, як гірко адміралові на душі. Однак він знав, як йому гірко. Так, що в першу мить подумав було про відставку. Лише шотландська твердість характеру та американська схильність до гумору утримали його від нерозважливого вчинку. Одно втішало його: командуючим козацькою флотилією був призначений Антон Головатий, чоловік розумний, освічений, хоробрий і, головне, — приязний до нього. З ним приємно побесідувати і не менш приємно співпрацювати та воювати.

Головатий теж був здивований і вражений несправедливістю і відверто висловив своє ставлення до цього.

— Ганьба! Був би живий Сидір Білий, він прямо звернув би увагу найяснішого князя на цю несправедливість! — Від обурення його мужнє голене обличчя почервоніло, а чорні очі метали блискавки. — Після того, що сталося, мені незручно носити свою нагороду, — вона по праву належить вам, адмірале!

І він потягнувся, щоб зняти з себе Георгіївський хрест.

Поль Джонс перехопив його руку.

— Ні, ні, друже мій, ви чесно заслужили нагороду — і носіть її на здоров’я! До того ж чутка про це дійде до головнокомандуючого, і він затаїть гнів на вас! А я цього не хочу. Я знаю, чого вам коштувало відродити славне Запорізьке Військо і флот після руйнації його з наказу імператриці та того ж таки князя Потьомкіна і що це Військо означає для вашої батьківщини — України. Тож заради цього бережіть свою репутацію і не загострюйте відносин з головнокомандуючим. До того ж я знаю, що ви просили у нього дозволу поселитися з козаками після війни на землях, що прилягають до Чорного моря, від Бугу до Дністра, і він обіцяв вам це. Не зруйнуйте своєю необачністю цієї обіцянки! А за вашу душевність я щиро вдячний вам. Я високо ціную її.

— Мабуть, ви маєте рацію, адмірале, — охолонув Головатий. — Однак при нагоді я дам зрозуміти сіятельному, що вчинив він негаразд.

Така нагода не примусила довго чекати на себе.

Наступного дня Потьомкін викликав його в штаб. За широким столом, на якому лежала карта гирла Дніпра та його околиць, сиділи адмірал Нассау-Зіген, адмірал Мордвинов та начальник штабу генерал Попов, завжди стриманий, підтягнутий, середніх літ та середнього зросту чоловік.

Потьомкін був стурбований. Його єдине живе око неспокійно бігало по карті.

— Панове, — сказав він. — государиня настійливо вимагає якнайшвидше взяти Очаків. Користуючись нашими млявими діями тут, на півдні, Швеція має намір напасти з моря на Санкт-Петербург. Але Очаків — міцний горішок. Тривала наша облога не принесла нам успіху. Чому? Та тому, що Гасан-паша укріпив острів Березань, зробивши його базою для постачання залоги Очакова боєприпасами та харчами. Цей острів, мов остюк в оці, не дає мені спати. Поки ми його не візьмемо, нічого й думати про взяття Очакова! Що будемо робити?

Він по черзі обвів поглядом кожного з присутніх. Усі мовчали, бо самі знали, як нелегко буде взяти той невеликий острів, що, будучи розташований за дванадцять верств від Очакова, сторожував вхід до Дніпровського лиману. Раніше він належав запорожцям, які, вирушаючи в похід через море на Туреччину чи на Крим, відпочивали на ньому, лагодили чайки та запасалися водою, а в далекі князівські часи слугував київським, новгородським та варязьким купцям так само, як пізніше козакам. А тепер турки звели на ньому міцну фортецю — і взяти її нелегко. Нассау-Зіген кілька днів обстрілював її, але не взяв.

— Чого мовчите?

— Думаємо, ваше сіятельство, — озвався Головатий. — Березань — справді міцний горішок.

— Тим більше честі переможцям.

— Почесті — замала плата, ваше сіятельство. Крові там доведеться пролити чимало!

— Що ж ти ще хочеш, отамане?

— Підтвердження на землі для козаків понад морем та Бугом. А також кожному учасникові нагороду — Георгіївський хрест чи медаль! Кожному! А не так, як за бій біля Кінбурна, — вибірково. Навіть адмірал Джонс залишився без нагороди…

— Чому саме Георгіївський хрест? — Потьомкін пропустив мимо вух останнє зауваження Головатого.

— Хрест Святого Георгія дає його власникові великі пільги, а також звільняє рядових козаків від тілесних покарань. Останнє для вільнолюбивих запорожців дуже важливе. Погодьтеся, що кара різками надто образлива для козака.

— Гаразд. Обіцяю всім хрест Святого Георгія — тільки візьми той острів! — сказав Потьомкін. — І землі кожному по п’ятдесят десятин![13] Згода?

— Згода, — відповів Головатий.

— Тоді бажаю запорожцям успіху. — Потьомкін підвівся, даючи зрозуміти, що нарада закінчилася.

5

Тієї ночі вигоріли дві вулиці. На щастя, погода була безвітряна, тиха, людей зібралося багато, і вони поливали стріхи сусідських будівель водою, покривали їх мокрими ряднами, зуміли відстояти від вогню решту Лубен.

Від Хуржикового обійстя залишився колодязь із журавлем та вхідний льох, де зберігалася приготовлена для весілля страва. А там, де стояли просторі будівлі, лежали чорні купи золи та попелу, диміли смердючими димами.

Зійшло сонце.

Посеред двору бовваніли чотири постаті: Катря з матір’ю та сестричкою і стара Хуржикова наймичка Параска. Катря — простоволоса, зчорніла, в мокрій білій сорочці, вимазаній у кіптяву та сажу, тремтіла від холоду й ледве трималася на ногах. З одного боку її підтримувала мати, з другого — перелякана Настуня.

Всі були прибиті, розгублені.

Лише Параска не втратила самовладання.

— Не журися, голубонько, — втішала вона Катрю. — Все минеться, все забудеться! Будь рада, що залишилася жива. Бо могло ж бути гірше — згоріла б, як Семен. Та, мабуть, і Василя не оминула така ж доля. Коли б був живий, то досі б об’явився! А то, бач, немає, — мабуть, теж згорів, бідолаха…

— Мабуть, — байдужно відповіла Катря.

Вона, здається, не розуміла, в якому світі живе. Все їй було чуже й байдуже. Згоріло «її» господарство? Хто сказав, що воно «її»? А хоч і «її», то й що з того? Згоріло — то й згоріло. Мало що в світі губиться, зникає, пропадає… Он зник, згорів її хазяїн, чи то пак від учора — законний чоловік, зник його син, а тепер її пасинок Василь. В цю жахливу ніч, напевне, в усьому світі померло немало людей. Хтось за ними плаче, побивається, тужить. Усьому свій час. Половина світу плаче, а половина скаче. Так було, так буде завжди. Ось і тобі, Катре, прийшов час лиха! Лиха? А хіба, коли вінчалася з Хуржиком у церкві, ти була щаслива, мала в серці радість?

Їй усе було байдуже. Вона навіть не відчувала холоду, бо сорочка ще й досі на ній не висохла, прилипала до тіла, а ранкова прохолода змушувала мимоволі здригатися.

— Я піду — пошукаю тобі щось сухе, — сказала Параска. — Бо простудишся…

— Як хочеш, — тихо проказала Катря, не вникаючи у слова старої.

Параска поколивала до пожарища. Там, просто на землі, лежало в безладді Хуржикове добро, викинуте поспіхом з хати, і Параска сподівалася, що, може, знайде якусь вдяганку для Катрі.

У цей час з вулиці до двору завернули три чоловіки з ціпками. У переднього на грудях тьмяно блищала мідна бляха — знак влади.

Катря не знала, як його звати, але знала, що міський справник. В першу хвилину вона здивувалась. Чого йому тут треба? Шукає когось? Але ці думки миттю відлетіли від неї і забулися. Шукає — то й хай шукає. Яке їй до нього діло?

Чоловіки підійшли.

Справник, немолодий уже, огрядний, з сизо-червоним носом, що свідчило про його близьке знайомство з усіма лубенськими шинкарями, ткнув пальцем убік Катрі і хрипко запитав:

— Катерина Хуржикова?

Катря підвела безтямні очі, перепитала:

— Катерина Хуржикова?

Здається, вона спочатку не усвідомлювала, що мова йде про неї. Лише згодом схаменулася і відповіла:

— Це я.

Справник узяв її за лікоть.

— Ходімо з нами!

Вона навіть не поцікавилася, чому має йти з ними. Повернулася — і пішла. Тільки мати кинулася вслід — перехопила справника.

— Паночку, куди ви її ведете? Для чого?

— А ти хто, жінко? — вирячився на неї справник.

— Я мати Катрина.

— А-а, мати… Ведемо її в управу — дещо запитаємо. Бачиш — скільки хат згоріло! Та й хазяїн із сином згорів… Люди вимагають розслідувати, хто в цьому винен.

— То хіба ж Катря винна?

— Не знаю. Вона ж була господинею всьому цьому. Суддя вияснить… І не заважай, бабо! Не вештайся під ногами! Геть!

Він відіпхнув жінку і швидко почимчикував з двору.

Боса, розпатлана, у невисохлій сорочці, Катря покірно йшла поміж чоловіками, злякано зиркаючи на людей, що юрмилися з самого ранку на вулицях. Люди були змучені після пожежі, злі. До неї долітали слова, що змушували її все нижче і нижче опускати голову. Що вони говорять!

— Боже, яка страшна! Як марюка! — кинув хтось збоку.

— І в сажі!

— Як відьма! Тільки Й того, що не на мітлі!

— Та, кажуть, вона відьма і є! І чоловіка спалила, і пасинка!

— Та таку саму спалити треба!

— Ніхто нічого не знає, — заступився чийсь голос. — Що-бо ви говорите?

— Е-е, не кажіть! Правда випливе на поверхню! Хтось та знає? Недарма кажуть: поле краде, а ліс бачить!

Катрине серце похололо. Це ж вони про неї! Це ж її звинувачують! Боже, що вони творять!

Вона стрепенулася і раптом прозріла. З очей злетіла, мов полуда, якась чорна мара, що окутала її вночі під час страшного потрясіння. Це ж недарма ведуть її до суду! Бо підозрюють у підпалі хатини, внаслідок чого загинули Семен та Василь і вигоріло кілька десятків дворів, а могло вигоріти все місто. Перед нею ніби день розвиднився — і вона ожила.

— Ви куди ведете мене? — зупинилася і рішуче спитала справника.

Той аж очі витріщив. Оце тобі на: плохенька вівця раптом заговорила!

— Там побачиш! Іди!

— Не піду! Подивіться — я ж майже гола! Мокра! Не вмита! А ви мене на люди! Сором який!

— Нічого! Йди! Не вкрадуть тебе тут! Тягніть її!

— Кого тягти? Мене? Я не злочинниця!

— Там буде видно — злочинниця чи ні. А зараз — іди! Беріть її!

Два дебелі дядьки схопили її попід руки — повели на майдан, прямо до холодної, похмурої дерев’яної будівлі без вікон. Катря пручалася, опиналася, намагалася вирватися, але дядьки тягнули силоміць, а притягнувши, відчинили міцні дубові двері і пхнули в темну комірчину. Катря впала на солому, що зашелестіла під ногами. Позаду заскреготав металевий замок.

Для неї це був ще один удар. Теж, як і пожежа, несподіваний і жорстокий. Якусь хвилину чи дві вона лежала майже без свідомості, приголомшена страшною несправедливістю, що хтозна-звідки звалилася на її голову. Потім поволі повернулася до тями, підвелася, сіла під стіною, обхопивши коліна руками.

Холодний відчай заповзав у серце. Що робити? Що її жде? Сиділа довго і думала довго, перебираючи в пам’яті події минулого дня та минулої ночі. І ні в чому не знаходила своєї вини. Хіба в тому, що не врятувала Хуржика? А як було врятувати? Сам він був, мов квач, п’яний, а підняти його і викинути через вікно надвір не мала вона сили. Ні свідомо, ні через необережність хатину не підпалювала. То в чому ж її вина?

Так у роздумах, у терзаннях і сумнівах просиділа вона довго. А коли в церкві задзвонили до вечерні, знову заскреготав іржавий замок і почувся грубий голос:

— Виходь!

Катря вийшла. Яскраве надвечірнє сонце різонуло по очах — аж боляче стало. Новий вартовий, молодий дебелий парубійко, замкнувши замок, оглянув її, хмикнув:

— Ну й гарна! Ти хоча б солому з кіс повитрушувала! Та заплела їх або закрутила на потилиці! А то — ніби відьма!

— Яка я тобі відьма? — огризнулася Катря. — Мелеш казна-що!

— Так люди кажуть!

— Які люди?

— Ну, не базікай! Рушай! — посуворішав парубок. — І не здумай тікати! Все одно дожену — ще й ноги переб’ю! — і показав замашного кийка.

— А куди ти мене ведеш?

— Там побачиш! — А потім спокійніше додав: — У міський суд. Суддя требує!

Він привів її до так званого присутственого місця, тобто міської управи, приземкуватого цегляного будинку, де розмістилася канцелярія міського голови та міського суду. У чималій незатишній кімнаті за столом сидів лисий літній чоловік у казенному мундирі. Катря ніколи його не бачила, і він видався їй смішним. Його голий череп був блискучий, мов дзеркало. Вуса й бороду він голив, зате на ситих щоках, від вух до підборіддя, теліпалися дві сиві мички, що у панів, як чула Катря, називалися бакенбардами. А посеред них, над ротом, стримів, мов дуля, маленький кирпатий ніс. Очі були безбарвні і круглі, мов у сови. В інший час Катря усміхнулася б, але зараз було не до сміху.

— Привів, пане суддя, — сповістив парубок і підштовхнув Катрю наперед. — Кланяйся і сідай отам, біля столу!

Катря вклонилася і сіла на нефарбовану, вишмульгану до блиску дерев’яну лаву. Судця підвів на неї свої совині очі, його рідкі вилізлі брови поповзли вгору.

— Ти чого майже гола?

— Все вбрання згоріло, добродію. Сама ледве жива вистрибнула у вікно.

— Ти знаєш, хто я?

— Мені сказали, що ви суддя.

— Так, суддя Пухляков… Сергій Іванович… І покликав я тебе сюди для того, щоб дізнатися про причини виникнення пожару, від чого потерпіло немало людей. Вони вимагають покарання зловмисників, якщо такі виявляться.

— Причім же я тут? — спитала Катря.

— Як? — вирячився Пухляков. — Ти ж хазяйка!

— Ну, яка я хазяйка… Я наймичка…

— Ти вчора стала законною дружиною Семена Хуржика, як мені сказали знаючі люди. І пожар трапився в тій хатині, куди твій муж повів тебе після весілля на шлюбне ложе… Гм-гм… Отож ти мусиш знати, з чого все почалося. Розповідай!

Катря розповіла, як було.

— І все? — судця недовірливо похитав головою. — Кажеш, Хуржик як тільки ліг на ліжко, так і заснув? А ти часом не тріснула його чимось по голові?

— Що ви, паночку? Хіба я вбивця? Для чого б це я робила?

— Кажуть, ти з великою неохотою пішла за Хуржика.

— Ну й що? Хіба це причина, щоб убити чоловіка? То я просто не стала б з ним під вінець!

— Е-е, це все не просто! Так би ти й залишилася наймичкою, а після вінчання все Хуржикове добро по спадку належить тепер тобі…

Катря зблідла.

— Бог з вами! Що ви говорите, добродію! Яке добро? Воно все згоріло!

Пухляков покрутив головою, заліз рукою під мундир і зі смаком почухав груди.

— Е-е, жінко, не кажи! Встигли вигнати за ворота коней, волів, корів, свиней, овець. Згоріла лиш птиця… А земля! Хіба це не багатство? Покійний, царство йому небесне, був не з бідних!

Він усе знав.

— Та що ви мені приписуєте! — вигукнула Катря. — Я йшла за нього по добрій волі і без задньої мислі!

— Однак ти жива, а він згорів! І син його десь подівся. Мабуть, теж згорів.

— За Василя я нічого не знаю. Його в хатині не було. А чоловік був п’яний…

— Ти залишилася єдиною спадкоємницею Семена Хуржика і, як я зрозумів, не просто вдовою, а… гм-гм… непорочною дівою… — Пухляков тихенько засміявся — хе-хе-хе! Сміх його був неприємний, підступний.

Катря почервоніла по самі вуха і промовчала.

— У тебе, кажуть, був коханий, Хуржиків-таки наймит Івась Бондар. Він під час поїздки в Крим десь, кажуть, подівся. Але ніхто не бачив його мертвим. Отже, не виключено, що він живий, десь переховується у тихому закутку і жде від тебе звістки, щоб з'явитися і посісти місце Семена Хуржика… Тепер ти уторопала, що ваш намір білими нитками шитий?

Катря аж задихнулася від гніву.

— Та що ви навигадували, пане! Мені і в сні не могло таке приснитися, як ви мені приписали! Я не хочу слухати ваших вигадок! Відпустіть мене додому! — голос її зміцнів, у ньому раптом почулася внутрішня сила, що здивувала і насторожила суддю.

— Я нічого не навигадував, — твердо сказав він, — а розповів тобі те, що говорить народ!

— Який народ? Я хочу його бачити!

— Є свідок… Ти хочеш його бачити?

— Хочу! — вигукнула Катря, зрозумівши, що над нею нависла неабияка небезпека і потрібно оборонятись.

Пухляков простягнув руку до невеличкого дзвоника і подзвонив. На порозі з’явився парубок.

— Грицьку, приведи свідка!

Катря напружилася — втупила насторожений погляд у двері і не відривалася від них, аж поки вони знову відчинилися і в їх темному отворі виросла жіноча постать.

Луша? Катря аж кинулася, та суддя застережно постукав пальцем по столу і різко гримнув:

— Сиди!

Тим часом Луша, не вагаючись, пройшла до столу і сіла навпроти Катрі. Весь її вигляд говорив про те, що ця кімната їй уже знайома і що настроєна вона рішуче: сміливо дивилася на Катрю і зовсім не тушувалася, не ніяковіла перед суддею.

Пухляков знову потарабанив пальцями по столу, повернув свої очиці на Лушу:

— Свідок, як тебе звати?

— Лукерія Сідлецька, — відповіла та. — А по-простому — Луша.

— Ти цю жінку знаєш? — показав на Катрю.

— Ще б пак! Ми були наймичками у покійного Семена Хуржика.

— Що ти про неї ще можеш сказати?

— Що можу сказати? Що вчора вона вийшла заміж за нього і стала господинею Хуржиковою, а сьогодні — вже вдовою.

— Чому так сталося?

— Хуржик згорів під час пожару.

— Чому ж стався пожар? Це необережність чи злочин?

— Думаю, що злочин.

— А саме? Хто міг підпалити хатину?

— Думаю, що Катря…

Почувши це, Катря зірвалася з місця і кинулася до Луші.

— Ах ти ж гадюка! Так от звідки пішли ці підлі чутки! Від тебе!

Вона вчепилася руками в Лушині коси і почала шарпати її голову. Луша заверещала від болю і почала вириватися. Жмути волосся полетіли на підлогу.

— Припиніть! — верескнув Пухляков, а потім загукав: — Грицьку! Грицьку! Сюди! Розніми їх!

Вбіг Грицько, схопив Катрю на оберемок, відтягнув до лави.

— Тримай її, бо така скажена, що й очі повидирає! — суддя хустиною витер піт, що раптово зросив йому чоло. — Просто фурія! Відьма!

— Вона відьма і є! — закричала Луша, намагаючись так-сяк розчесати скуйовджені коси. — Я розповім! Я все знаю!

Пухляков запхнув несвіжу хустину в кишеню, перегнувся через стіл.

— Що ти знаєш? Кажи!

— Ти нічого не знаєш! Ти брехуха! Безсоромна брехуха! — скрикнула Катря, намагаючись вирватися з Грицькових рук, але той тримав міцно.

— А ти мовчи! Ти своє слово вже сказала! — і до Луші:— Кажи! Я слухаю!

— Це вона підпалила хатину! Вона! Хотіла спалити п'яного мужа! І спалила! Це через неї згоріла вся вулиця!

— Чекай! Чекай! — спинив її Пухляков. — Не поспішай! Скажи мені толком: чому Катерина Хуржикова хотіла вкоротити життя своєму чоловікові? Яка причина?

— Таж ясно яка! Захотіла заволодіти його господарством, його фунтами! Щоб потім вийти за молодого…

— А в неї був хтось на приміті? Я маю на увазі — який-небудь парубок…

— Аякже! Я його не бачила, але розповідають люди, що був. Івась Бондар. Теж був наймитом у Хуржика. Десь, кажуть, зник у Криму. Але ж хто знає, як там було насправді, може, сам утік, а згодом повернеться…

— А скажи мені, Лушо, як так сталося, що такий статечний чоловік, як Хуржик, взяв за жінку свою наймичку? Та ще й таку молоду… Я бачу, вона дівка гарна, нівроку собі, але ж така різниця в роках… Він що — покохав її?

— Та вже ж! — процідила крізь зуби Луша. — Покохав… Мусив покохати!

— Як це зрозуміти?

— А так, що вона причарувала його… Я сама бачила, як вона ворожила… А на той випадок, коли старий не піддасться, то причарувала і сина Василя. Той від неї зовсім збожеволів — просто згубив голову! Став сам не свій! Як бачите, чи так, чи інак, а Хуржикове господарство і фунти дісталися б їй!

Катря знову рвонулася з Грицькових рук, та той здушив її так, що й дихати стало важко.

Тільки видихнула:

— Лушо, Бога бійся! Що-бо ти говориш! Справді, ворожила я, воском на воді, але не на Хуржика чи його сина, а на Івася. Хотіла дізнатися, чи живий він, чи загинув. Бо Хуржик же приставав…

Вона заплакала від безсилля.

В цей час знадвору долинув людський гомін.

— Що там? — спитав суддя.

Грицько виглянув у вікно.

— Люди зібралися, Сергію Івановичу… Повно людей… Попереду погорільці…

— Чого вони хочуть? Що їм треба?

— А хтозна, Сергію Івановичу… Не чути сюди нічого…

Пухляков подумав, пожував губами, потім з натугою підвівся.

— Постережи тут, Грицьку, а я піду — дізнаюся…

Він вийшов на ганок — і вжахнувся: до нього посунула розлючена юрба людей. Йому здалося, що їх тут зібралося кілька тисяч, хоча в сутінках, що огорнули синьою імлою міський майдан, важко було визначити, скільки їх насправді. Вгору піднялися десятки рук тих, що стояли попереду.

— Де та палійка? Де та відьма? Давай її сюди! — загукали вимогливо.

Пухляков злякано відступив.

— Ви про що, люди? Чого сюди прийшли?

— Ми погоріли через неї! Ми всього позбулися!

— Вона пустила нас по світу жебраками!

— Відьма-а! Давай її сюди-и! — верещали жінки. — Сюди чаклунку-у!

— Ми швидко розправимося з нею!

Одні розмахували кийками, інші — кулаками. Пухляков перелякався не на жарт. Натовп був такий збуджений, що запросто міг ввірватися в будинок і вчинити самосуд. Звичайно, людей можна було зрозуміти — згоріло дві вулиці. Дощенту вигоріли хати, повітки, клуні, погоріли вози, сапи, рала, борони — все, без чого господар — не господар. Згоріла одна корчма, дві кузні, чинбарня. Вогонь мало не добрався до церкви. Сотні людей залишилися без притулку, багато хто — без одягу, без хліба на зиму… Все це зрозуміло, але допустити самосуд суддя не міг. А міського голови якраз немає — ні з ким порадитися…

— Люди-и! — гукнув він. — Заспокойтеся і йдіть спати! Злочинниця, якщо підтвердиться її вина, відповість за вчинений злочин! Але для цього є суд! Не беріть гріха на душу! Бо то буде явне вбивство!

Натовп розлючено загув, і Пухляков поспішив заховатися за двері — грюкнув засувом. Витер спітнілого лоба. Ху-у! Ну й потрапив у халепу! Натовп такий збуджений, розлючений, що, чого доброго, вікна потрощить і доможеться свого! Може, Катря й справді винна у підпалі, але ж він, суддя, не може допустити самосуду… Що скажуть у Полтаві?

Він зайшов у кімнату, гарячково думаючи, як утихомирити людей. Воскова свічка скупо освітлювала Лушу і Катрю, котру все ще тримав за руки Грицько. Їх теж налякав грізний гомін, що докотився знадвору, і вони сиділи принишклі, смирні.

Йому раптом спало на думку, що тільки Луша зараз може якось заспокоїти народ. І він спинився перед нею.

— Люди збунтувалися… Вимагають самосуду над зловмисницею. Ніхто й слухати мене не хоче! Піди ти до них — утихомир, заспокой. Скажи, що слідство ведеться, все йтиме по закону. Хай усі розходяться по-доброму… Іди! Вони тебе послухають!

Луша слухняно підвелася, і Пухляков, прочинивши двері, швидко випхнув її на ганок, а сам, знову запершись, почав прислухатись. Луша щось говорила, переконливі інтонації її голосу долітали до нього, та жодного слова він не розібрав. Однак гомін поволі спадав, завмирав, а згодом і зовсім затих. Лише один хтось наполегливо домагався негайної розправи над злочинницею, викрикуючи:

— Спалити відьму! Спалити!

Та незабаром і цей голос розтанув. Настала тиша. Пухляков перехрестився, прочинив двері і виглянув у щілину. Майдан пустів, люди поволі розходилися.

6

Не минуло й трьох днів, як чутка про лубенську відьму долетіла до Обухівки. Василь Васильович Капніст спочатку не повірив, що потерпілі від пожежі мешканці міста вимагають привселюдного спалення її на багатті. Але миргородський повітовий судця, що привіз цю чутку, забожився:

— Ій-богу, це правда! Не далі як учора гостював у мене свояк з Лубен і розповів усе, як було… Він сам мало не потерпів від пожежі, — вогонь зупинили за дві хати до нього. Місто гуде. Тільки й мови про весілля, що закінчилося так трагічно, та про молоду, що, бажаючи заволодіти землею багатого чумака, у якого служила наймичкою, спалила його і його сина… Народ наполягає, щоб суддя Пухляков видав зловмисницю на негайну розправу.

— Дивна історія! — все ще сумнівався Капніст. — Щоб у наш час — і відьма! Бути такого не може!

— Але ж є! Народ обурений і, видно, кимось підбурений. До того ж забитий, темний, вірить у всіляку чортівщину, у відьом, відьмаків та русалок. Якщо Пухляков спасує і піддасться вимогам натовпу, бути ще одній трагедії! А тоді недобра слава рознесеться про нашу губернію по всій імперії! А як наслідок — комісії, перевірки, допити, звільнення зі служби… Не заздрю я Пухлякову! Та й усім нам неприємності! — журився суддя.

Василь Васильович погодився з ним. Він і сам лагодився поступити на державну службу — директором губернських училищ, збирався їхати за підтримкою до столиці, і цей негожий вчинок міг кинути тінь на всю губернію. Окрім того, з розповіді судді виходило, що молода жінка може загинути ні за що ні про що.

— Я поїду завтра в Лубни, — заявив він.

Суддя зрадів.

— Їдьте, Василю Васильовичу! Їдьте, благодійнику наш! Бо це не вперше в Лубнах розігрується подібна історія. Розповідають, що років шістдесят тому, ще за козаччини, в Лубнах теж хотіли було спалити одну жінку, що нібито відьмувала. На щастя, мимо проїздив один московський вельможа — Татіщев і врятував її. І ось знову…

Наступного дня Капніст прибув до Лубен, переночував у корчмі, а вранці з’явився до судді Пухлякова. Звичайно, Пухляков не знав і відати не відав, що цей ще досить молодий дворянин із сусіднього повіту стане в майбутньому губернським суддею, але, як людина, що вийшла з низів, звик запобігливо ставитися до всіх, хто був багатий і займав вищий щабель у суспільстві, до того ж йому було відоме впливове прізвище Капністів, тому прийняв його люб’язно. На прохання гостя він докладно розповів про недавню пожежу, її причини і наслідки.

— І де ж ця нещасна жінка? — спитав Капніст, коли Пухляков замовк. — Що з нею сталося?

— Я забрав її з холодної, бо боявся, що її спалять разом з холодною, і тримаю тут, у себе, під замком.

— Я хотів би побачити її і, якщо можна, поговорити з нею.

— Будь ласка, ваше благородіє.

Пухляков провів його у кінець коридора і відімкнув двері невеличкої напівтемної кімнати, світло до якої проникало через вузьке загратоване віконце під стелею. В дальньому кутку, на дощаному тапчані, сиділа, підібгавши ноги і обхопивши коліна руками, досить молода чорнява дівчина. Це здивувало Капніста. З розповіді Пухлякова він уявляв, що Катря — підстаркувата, огрядна і дебела дівка, вічна наймичка, а тут він побачив просто юну, якій, мабуть, не було ще й двадцяти років, вродливу дівчину, що при його появі зразу ж схопилася з тапчана і, схрестивши на грудях руки, вклонилася незнайомому панові. В її очах промайнув переляк, цілком виправданий у її становищі.

Капніст озирнувся на Пухлякова, і той, зрозумівши, що гість хоче поговорити з дівчиною віч-на-віч, приніс йому стілець і, вийшовши, зачинив за собою двері.

— Сідай, Катре, — сказав Капніст, і собі сідаючи. — Хочу поговорити з тобою… Я не суддя і не пристав. Можеш мене не боятися. Я просто по-дружньому хочу поговорити з тобою про те, що сталося, бо не все мені ясно, і по змозі допомогти тобі… — Він приязно і довірливо заглянув у смутні, насторожені очі дівчини. — Ти мені віриш?

Катря стенула плечима. Ніяковіючи, відповіла:

— Хтозна… Мені дуже хочеться вірити вам, паночку… Бо всі проти мене…

Капніст зауважив про себе її природний розум і кмітливість.

— Мені цього досить… Прошу об однім: на мої запитання відповідай щиро і правдиво. МЕНІ чомусь думається, що ти ні в чому не винна…

Катря пильно, з цікавістю і якоюсь неясною надією, що раптом спалахнула в її очах, глянула на дивного незнайомця. Чому, з якої причини він проявляє турботу про неї? Щирість це чи хитрість?

Капніст з не меншою цікавістю стежив за зміною почуттів на її жвавому обличчі, у погляді її виразних очей, і йому здалося, що прочитав її думки, як у відкритій книзі.

— Ти, бачу, сумніваєшся… І правильно робиш… Бо приходить, бач, незнайомець і хоче залізти в душу… Отож я виправляю свою помилку і розповім спочатку про себе, а тоді вже матиму право розпитувати тебе… Я сам з Обухівки, що біля Великих Сорочинець, і зовуть мене Василем Васильовичем Капністом, якщо чувала…

Катря оживилась, очі її блиснули.

— Звичайно, чула таке прізвище. Кибинці належать Капністам…

— О, звідки ти це знаєш? — Капніст не приховав здивування.

— Мати розповідала… Вона родом з Кибинців.

— Ось як! Тоді ми майже родичі… Бачиш, який світ тісний!

Катря вперше усміхнулась, на її щоках з’явився рум’янець.

Здається, душа її, що відгородилася було від усього світу крижаним панциром, почала поволі відтавати.

— Тепер я вам вірю, — сказала вона. — Бо про Капністів чула тільки хороше.

— Я радий це чути від тебе, Катре… А тепер давай поговоримо про твоє лихо. Згода?

— Згода.

— Скажи мені, ти по любові йшла за Хуржика? Пробач за таке запитання, але це важливо.

Катря почервоніла.

— Яка там любов! Господи! Мусила…

— А хто ж тебе примушував?

— Материна хвороба та нужда…

— А Хуржик?

— Користуючись тим, що я заборгувала йому, він наполягав і матір умовляв, аж поки домігся її згоди… Я її розумію: сама хвора, працювати не може, а їсти щось треба… Та ще сестриця Настуня… Хто їм допоможе, окрім мене?

— Кажуть, у тебе був хлопець…

— Був… Івась… Та з ним сталося якесь лихо… Не повернувся з Криму разом з чумаками. І до цього часу немає його… Я ждала більше року!

— Ну, а тепер скажи мені, що за дівчина Луша… Теж наймичка?

— Так.

— Що ти про неї можеш сказати?

Катря зблідла, губи її ображено затремтіли:

— Не хочу про неї й говорити!

— Чому?

— Негідниця вона! Це від неї пішло, що я відьма! Наговорила судді такого, що мені хоч з мосту та в воду! Набрехала, що то я підпалила хатину, щоб позбутися нелюбого чоловіка!

— А ти справді не підпалювала?

— Бога бійтеся, паночку! Хіба я звірюка яка? Я ж дала матері слово і Хуржикові, що піду за нього… Та й самі подумайте, чим би я підпалила хатину зсередини? Свічкою? Але ж хатина мазана — як її підпалиш? Хіба глина горить?

— До речі, чого ти з чоловіком опинилася в хатині? — Катря почервоніла по самі вуха, і Капніст, зрозумівши, що ляпнув дурницю, спохватився. — Власне, можеш не відповідати на це запитання. Пробач, будь ласка.

Але Катря відповіла:

— Ну ви ж знаєте — такий весільний звичай. Жінки увечері відвели нас туди… Там уже було приготовлене ліжко…

— Так, так, я це знаю… Пробач мені… Ну… а що було далі? Ще раз вибач за незручне запитання…

— Нас залишили в хатині самих… П'яний Хуржик ледве тримався на ногах і відразу сів на ліжко, а мені наказав роздягнутися. Я пішла в сусідню кімнату і роздягнулася, а коли повернулася, то він уже схилився на подушки і заснув… Я зраділа цьому і не стала його будити, сіла біля вікна і так, задумавшись над своєю нещасливою долею, довго сиділа, аж поки не побачила за вікном червонясту заграву та не почула запаху диму. Я кинулася в сіни, до дверей. Тут уже було чути, як палахкотить солома на дахові, як тріщать лата та крокви у вируючому полум’ї. Я перелякалася і хотіла вискочити надвір, щоб покликати людей, але двері не відчинилися, мовби хтось їх підпер кілком.

— Підпер кілком? — аж кинувся Капніст. — Ти про це казала судді Пухлякову?

— Ні, не казала… А він не запитував, чому я не покликала людей або чому не витягла з хати Хуржика.

— Що ж далі?

— Я кинулась назад, вибила вікно, і спробувала витягти через нього Хуржика, якого не могла добудитися.

— Ну й що?

— Я зуміла лише стягнути його з ліжка на долівку, а підняти, щоб витягти через вікно, у мене не вистачило сили. Він такий важкий!

— Ще б пак! І тоді ти…

— У вікно вже шугало полум’я, стеля почорніла, тріщала і от-от могла впасти. І тоді Параска вилила на мене крізь вікно відро води і наказала стрибати… І я стрибнула… Прямо в полум’я… А там мене ще раз хтось облив холодною водою… Так я врятувалася від страшної смерті…

Вона замовкла і з надією підвела очі на свого співбесідника, ніби питала: ну, в чім же моя вина? Але він запитав ще:

— А чому Луша назвала тебе відьмою? Чи, може, хтось перший вимовив це слово?

— Та Луша ж!

— А чому саме відьмою? Невже тільки тому, що застала, як ти ворожила? Але майже кожному хоч раз у житті ворожила циганка чи баба-ворожка. Та можна й самому собі поворожити. Хіба не так? Це у нас звично. Мабуть, немає тієї дівчини, яка б не хотіла знати свого майбутнього…

— Бачите, коли Луша стала на службу до Хуржиків і побачила ще не старого вдівця і його сина-парубка, то почала відразу підбивати до обох клинці, щоб сподобатись комусь і вийти заміж. Дуже вже їй хотілося стати заможною господинею. Але вони не звертали на неї ніякої уваги. І вона швидко зрозуміла чому.

Катря раптом замовкла, ніби спіткнулась на якомусь слові, — аж Капністові довелося перепитати.

— А чому, Катре?

Дівчина зніяковіла, щоки її знову зарожевіли.

— Та… Аж соромно мені казати…

— Обидва закохалися в тебе? — допоміг їй Капніст.

— Так, — ще більше зніяковіла Катря і опустила очі. — А як ви здогадалися?

Капніст усміхнувся, розвів руками.

— Бачиш, неважко здогадатися… Ти гарна дівчина, — отож не дивно, що в тебе закохалися і батько, і син… До речі, де ж подівся син? Як його?

— Василь.

— Де ж подівся Василь?

— Не знаю. Я його не бачила після пожежі.

— А до того?

— А до того сидів за весільним столом… Блідий, мов смерть… Мені було жалко його.

— Все-таки — де ж він подівся? Невже ніхто не бачив?

— Люди кажуть, що згорів, як і батько… А я думаю, що після всього пережитого зійшов з дому… Адже йому нелегко… Йому важче, ніж будь-кому. Як він мучився і переживав, бідний, в останні тижні, — і словами не переказати!

Капніст задумливо дивився на Катрю. Ні, що б не говорили люди, ця дівчина не винна у підпалі Хуржикової оселі і в його смерті. Відповіді її осмислені, щирі, мов на сповіді. Ніякого намагання викрутитись, ніякого лжесвідчення. Дивиться прямо — у вічі. Тримається достойно. Хіба що трохи ніяковіє від того, що одягнута в якусь стару лахманину, накинуту наопашки на білу сорочку, на якій видніються сліди сажі. Тиха, спокійна. Аж не віриться, що, як розповідав Пухляков, накинулась на Лушу, мов фурія. Хоча, коли вникнути в її тодішній душевний стан, і це можна зрозуміти і виправдати.

Однак неясними залишалися кілька запитань: хто підпалив хатину, хто і навіщо підпер кілком двері і де подівся Василь? Пухляков каже, що обгорілий труп Хуржика знайдено, знайдено також і залишки обгорілого дубового кілка, яким, напевне, були підперті двері хатини. А от ніяких слідів Василя не виявлено.

Невже й справді він зійшов з дому? На це запитання відповідь дасть лише час.

— Скажи мені, Катре, — звернувся він до дівчини, — і це вже останнє запитання: за кого б ти пішла заміж, коли б тобі було дано право вибирати, — за старого Хуржика чи за його сина Василя?

— Ні за кого, бо я любила і досі люблю одного Івася! — твердо відповіла Катря.

— А все ж?

— Ну, коли б я мала право вибирати, то вибрала б молодого… Але ж такого права я не мала. Хуржик і мене міцно тримав у кулаці, а Василя ще міцніше… Коли б ви знали, як Василь просив батька, як повзав у нього в ногах, щоб відступився від мене! Як плакав! Та батько не відступився! Не дозволив одружитися зі мною! Мов навіжений, кричав на нього, відкидав усі Василеві благання! Мов лютий звір, погрожував, що битиме, що позбавить спадку… Мені було легше, ніж Василеві, бо після смерті Івася все мені збайдужіло, навіть життя…

Капніст підвівся.

— Пробач мені, Катре, що я влазив у твою душу. Але тепер я переконався, що ти ні в чому не винна. Так я скажу і судді, і людям… Бувай здорова!

— Ходіть здорові, паночку, — відповіла Катря. — Хай береже вас Бог!