У липні батько виїздив на води і лишав мене з матір’ю та старшим братом під опікою білих від спеки, приголомшливих літніх днів. Задурманені світлом, ми гортали цю велику книгу вакацій, усі сторінки якої палахкотіли й виблискували, причаївши на дні до млості солодкий м’якуш золотих грушок.
Аделя приходила світлистим ранком, ніби Помона[1] у вогні розжарених днів, сиплячи з кошика барвною красою сонця — лискучі, налиті водою під прозорістю шкірки черешні, таємничі чорні вишні, що пахощами перебивали сутність власного смаку; абрикоси, що в їх золотому м’якуші втілювалися довгі пополудні; поряд з цією чистою поезією плодів вона викладала напучнявілі силою й живністю шматки м’ясива з клавіатурою телячих ребер, водорості зеленини, схожі на вбитих молюсків чи медуз — сировина для обіду з іще не сформованим та піснуватим смаком, вегетативні й телуричні складники[2] обідньої страви з диким польовим духом.
Темним помешканням на другому поверсі кам’яниці на площі Ринок щодня проходило ціле велетенське літо: тиша тремких нашарувань повітря, квадрати блиску, що снили свої розпечені сни на долівці; мелодія катеринки, видобута з найглибшої золотої жили дня; два, три такти приспіву, зіграного десь на фортеп’яно кілька разів поспіль, умлівали від сонця на білих тротуарах, загублені у вогні глибокого дня. По прибиранні кімнат Аделя спускала на них сутінь, зісунувши полотняні штори. Тоді барви сходили октавою нижче, кімната наповнювалася тінню, ніби занурювалась у морську глибінь, ще тьмяніше відбита в зелених дзеркалах, а спека всього дня зітхала на ледь брижуватих від пообідніх марень шторах.
Суботнім пополуднем я виходив з матір’ю прогулятися. З півтемряви сіней ми відразу поринали в сонячну купальню дня. Перехожі, блукаючи в золоті, мружили очі від жару, немов позліплювано їх медом, під відкопиленою верхньою губою виднілись їхні ясна і зуби. І всі блукальці тим золотим днем несли на собі однакову спекотну гримасу, ніби сонце надягло на своїх вірян одну й ту ж маску — золоту маску сонячного ордена; і всі, що нині вийшли на вулиці, зустрічалися, миналися, старі й молоді, жінки і діти, вітали одні одних тією маскою, вималюваною на лицях грубим шаром золотої фарби, вишкірюючись навзаєм вакхічною гримасою[3] — варварською маскою поганського культу.
Ринок був порожній і жовтогарячий, розчищений палючими вітрами від пилу, мов біблійна пустеля. Шпичасті акації, пророслі з пустки жовтої площі, кипіли над нею світлим листям, букетами шляхетно вилаштуваних філіґранів[4], зелених, як дерева зі старих гобеленів. Здавалося, ті дерева спричиняють вихор, театрально напинаючи свої крони, щоб у патетичних вигибасах зіграти напоказ усією вишуканістю листяних віял зі сріблястими, мов хутра породистих лисиць, підчеревцями. Старі будинки, виполірувані вітрами багатьох днів, переймали відблиски великої атмосфери, відлуння, спомини барв, розпорошені в надрах кольорової погоди. Здавалося, цілі покоління літніх днів (як терплячі штукатури, що збивають зі старих фасадів пліснявий тиньк) облущували фальшивий глазур, день по дневі видобуваючи дедалі правдивіше обличчя будинків, фізіономію долі й життя, що формувала їх ізсередини. Тепер вікна, засліплені блиском порожньої площі, спали; балкони сповідалися небові у своїй порожнечі; відкриті сіни видихали вино і холод.
Купка обідранців, що вціліла в закутку перед вогняною мітлою спеки, облягала шмат муру, знову і знову перевіряючи його на міцність пожбуреними в нього монетами й ґудзиками — так, ніби з гороскопу цих металевих кружалець можна було відчитати справжню таємницю покресленої знаками розколин і тріщин стіни. Решта площі була безлюдна. Очікувалося, що під склепінням з винними бочками із затінку хитких акацій з’явиться приведений за вуздечку віслючок Самарянина[5], і двоє служок обережно стягнуть хворого чоловіка з розпеченого сідла, щоби прохолодними сходами винести на пропахлий шабасом[6] поверх.
Так ми з матір’ю проходили двома сонячними сторонами Ринку, водячи по всіх будівлях, мов по клавішах, наші переламані тіні. Квадрати бруківки звільна минали під нашими обм’яклими пласкими кроками — деякі блідо-рожеві, кольору людської шкіри, інші золоті й сині, але всі до одного пласкі, теплі й від сонця оксамитові, ніби якісь сонячні фізії, затоптані й заходжені до нерозпізнання, до блаженного ніщо.
Аж урешті на розі Стрийської ми увійшли в тінь аптеки. Великий слоїк з малиновим соком у широкій аптечній вітрині символізував прохолоду бальзамів, що змогла б утамувати всяке страждання. Через кілька будинків вулиця не витримувала міського вистрою, ніби селюк, що, повертаючись до рідної домівки, починає звільнятися від свого вихідного убрання, поступово, в міру наближення до села, перетворюючись на місцевого обідранця.
Передміські хатки разом із вікнами тонули в западинах буйного поплутаного квіття малих садочків. Забуті у великому дні, буйно й безмовно плодилися всіляке бадилля, квітки і зела, втішені паузою, що змогли собі виснити за межами часу, на рубежі незавершеного дня. Величезний соняшник зі слоновою хворобою, що висунувся на товстенному стовбурі, чекав у жовтій жалобі останніх сумовитих днів життя, вгинаючись від надміру потворної тілесності. Але наївні приміські дзвіночки і перкалеві скромні квіточки безпорадно юрмились у своїх накрохмалених рожевих і білих сорочинах, не здаючи собі справи з великої соняшникової трагедії.
Плутана густизна трав, бур’янів, будяччя і зілля бухкотить у вогні пополудня. Бринить роями мушви пополуднева дрімота саду. Золоті стерні кричать під сонцем, ніби руда сарана; в рясному дощі вогню галасують цвіркуни; стручки з насінням вистрілюють, мов польові коники.
Ближче до огорожі трав’яний кожух підноситься випуклим горбом-пагорком — так, ніби сад повернувся вві сні на другий бік і його міцні селянські барки вдихають спокій землі. На цих запліччях саду неохайне, баб’яче буяння серпня розрослося глухими западинами велетнів-лопухів, розпаніло волохатим листяним шматтям, вибуялим язиччям м’ясистої зелені. Там балухуваті чупирадла лопухів повилуплялися, мов бабиська, що розсілися вшир задато, напівзжерті власними почманілими спідницями. Там сад продавав за безцінь найдешевші, з мильним душком, бузинові крупи, грубо змелену кашку подорожника, дику самогонку м’яти та всілякий ще гірший серпневий непотріб. Але по той бік огорожі, поза цим лігвом літа, що в ньому дурощами порозросталися зідіотілі бур’яни, було шалено обросле будяками звалище сміття. Ніхто не знав, що саме там серпень відправляв того літа свою велику поганську оргію. На смітнику, приперте до огорожі й заросле бузиною, стояло ліжко кретинки Тлуї[7]. Так ми всі її називали. На купі сміття й відходів, старих каструль, пантофлів, дрантя й уламків стояло пофарбоване назелено ліжко, що йому дві старі цеглини заміняли втрачену ногу.
Повітря над румовищем, одичіле від жару, потяте блискавками лискучих, оскаженілих від сонця ґедзів, тріскотіло, як від незримих брязкалець, шалено збуджуючи.
Тлуя сидить навпочіпки посеред зжовклої постелі та ганчір’я. Її велика голова наїжачена чорним віхтем. Її фізія поморщена, ніби баянний міх. Щохвилини гримаса плачу мережить цей міх тисячею поперечних складок, а здивування розтягує їх назад, вигладжує, відкриває шпарини малих оченят і вологі ясна з жовтими зубами під згорнутою в піврильце м’ясистою губою. Минають години, сповнені жару й нудьги, протягом яких Тлуя жвиндить упівголоса, западає в півсон, стиха бурчить і покашлює. Мухи обсідають її, непорушну, густим роєм. Але раптом уся та купа брудного шмаття й ганчір’я починає ворушитися, немов пробуджена шамотанням зароджуваних у ній щурів. Мухи з гудінням зриваються великим сполоханим роєм, що повниться диким дзижчанням, блисками й миготінням. І в той час, коли шмаття сповзає на землю та розлітається смітником, ніби сполохані щури, з-під нього випорпується, поступово показується ядро, виявнюється стрижень звалища: півоголена й темна кретинка помалу зводиться, схожа на поганського божка, на короткі дитячі ніжки, а з набубнявілої від лютості шиї, з розчервонілого, потьмянілого у гніві лиця, що на ньому, як варварські мальовидла, заквітають арабески[8] напружених жил, виривається тваринний вереск, хрипливий, видобутий з усіх бронхів та свистульок її напівтваринячих, напівбожих грудей. Будяччя, спалене сонцем, кричить, лопушня надимається й пишниться безсоромним м’ясивом, бур’яни сходять, мов слиною, лискучим ядом, а кретинка, захрипла від крику, в диких конвульсіях і з ошалінням навалюється м’ясного кольору лоном на здеревіле бузинове стебло, що стиха відповідає порипуванням цій настирливій розпусній жазі й заклинанням навколишнього злиденного хору до протиприродного поганського плодіння.
Тлуїна мати заробляє по господинях миттям підлоги. Вона мала і жовта, ніби шафран[9], що ним же й натирає підлогу, столи з ялиці, лавки, тапчани та іншу меблю, яку вишуровує по бідняцьких житлах. Якось Аделя завела мене до тієї старої Мариськи додому. Був ранній ранок, ми зайшли до низької, синькою побіленої халупи з утоптаною глиняною долівкою, на якій лежало раннє сонце, яскраво-жовте у ранковій тиші, що її розтинав голосний скрекіт селянського настінного дзиґаря. На соломі, вистеленій по скрині, лежала дурна Мариська, бліда, мов облатка, й тиха, мов рукавичка, з якої вислизнула долоня. І, наче користуючись її сном, тепер тут промовляла жовта, яскрава, зла тиша — монологічно, сварливо, лунко і брутально виголошуючи свою маніакальну тираду. Марисьчин час — в’язень її душі, покинув її з жахливою очевидністю і самовільно заходив по хаті, галасливий, шумний, пекельний, виростаючи в яскравій мовчанці ранку з гучного млина-дзиґаря, ніби зле борошно, сипке борошно, дурне борошно безумців.
В одній із хатчин, оточеній бурими штахетами і зануреній у буйну зелень садка, мешкала тітка Аґата. Підходячи до неї, ми прямували садом повз кольорові скляні кулі[10], що кріпилися до тичок, рожеві, зелені та фіолетові — в них було зачаровано цілі сяйнисті світи, немов ті ідеально щасливі видива, що їх замкнуто в незрівнянну досконалість мильних бульбашок.
У півтемних сінях зі старими олеографіями, пожертими пліснявою та побляклими від старості, ми віднаходили знайомий запах. У цьому питомому старому душкові вмістився напрочуд простий синтез людських життів, есенція роду, різновид крові і секрет призначень, ненав’язливо зосереджений у щоденному проминанні їхнього власного, окремо взятого часу. Старі мудрі двері, глухі зітхання яких випускали і впускали цих людей, мовчазні свідки виходів та повернень матері, доньок і синів — відчинилися, ніби створи шафи, безгучно, — і ми увійшли в те життя. Вони сиділи, наче під покровом своєї долі, й не захищалися, першими ж незграбними жестами виказавши нам свою таємницю. Та хіба ми кров’ю й долею не ріднилися з ними?
Кімната була темна й оксамитова, в насичено-синіх шпалерах із золотим орнаментом, хоч відлуння вогнистого дня ще й тут пострибувало мосяжними рамами картин, позолотою клямок, облямівок, дарма що профільтроване крізь густу зелень саду. З-під стіни підвелася тітка Аґата, велика й дебела, з округлим і білим тілом, розцяткованим ластовинною ржавістю. Ми підсіли до неї, ніби на краєчок долі, ледь присоромлені тою невправністю, з якою вона так беззастережно нам відкрилася, й пили воду зі соком ружі — предивний напій, що в ньому я наче відчув найглибшу сутність отієї спекотної суботи.
Тітка нарікала. Це був провідний тон її бесід, голос її білого родоплідного тіла, що буяло вже ніби й за межами особи, сяк-так ще утримуваної вкупі, в путах індивідуальної форми, але навіть у цій зібраності вже помноженої, готової розпастися, розгалузитися, розсипатися на собі подібних. Це була вже майже самоплідність, нездорово розбуяла жіночність без гальм.
Здавалося, вже сам тільки аромат самця, запах тютюнового диму, кавалерський жарт міг підштовхнути цю розпашілу жіночність до розпусної дівородності. І насправді всі її скарги на чоловіка, його службу, всі турботи про дітей — все було тільки покрученим ремствуванням невтоленої плодючості, продовженням того сварливого, злого і зарюмсаного кокетування, яким вона безуспішно спокушала чоловіка. Дядько Марек, малий, зігнутий, з обличчям, вископленим зі статевих ознак, сидів у своєму сірому банкрутстві, змирившися з долею, вкритий безмежною зневагою, в тіні якої, здавалося, просто відпочивав. У сірих його очах жеврів далекий відблиск саду, розіп’ятий на вікні. Часом він силкувався слабким відрухом заперечити, вчинити опір, але хвиля самодостатньої жіночності змітала вбік цю несуттєву жестикуляцію, переможно проносилася повз нього, накривала своїми широкими струменями безсилі конвульсії чоловічості.
Щось трагічне було в цій неохайній та нерозумній плодючості — біда істоти, що протистоїть небуттю і смерті на їхній межі, такий собі героїзм жіночності, що врожайно тріумфує навіть над каліцтвом природи, над чоловічою неспромогою. Потомство однак доводило слушність її материнської паніки й дітородного шалу, що вичерпувався всуціль невдалими виплодами, ефемерними фантомами без крові й лиця.
Увійшла Луція, середульша, з надто розвинутою дорослою головою на дитячому пухкому тілі, білому і зманіженому, подала мені лялькувату, ніби щойно набубнявілу руку й тут-таки зацвіла на все личко, мов півонія, що вмить заповнюється всіма переливами рожевого. Знічена своїми рум’янцями, що безсоромно зраджували таїну менструації, вона мружилась і ще більше шарілася від доторків найбуденніших запитань, адже кожне з них могло чаїти в собі прихований натяк на її таке вразливе дівоцтво.
Еміль, найстарший серед кузинів, наділений білявим вусом та обличчям, що з нього життя вже наче встигло змити будь-який вираз, прогулювався туди й назад кімнатою, руки заклавши в кишені наморщених багатьма складками штанів.
Його елеґантний і коштовний вистрій мав на собі відбиток екзотичних країн, з яких він повернувся. Його зів’яла розмазана фізія, здавалося, з дня на день забуває себе саму, робиться стіною, порожньою й білою, з блідим мереживом судин, ув яких, мов лінії на облізлій мапі, плуталися напівзгаслі спогади бурхливого і змарнованого життя. Будучи майстром у картярських мистецтвах, він палив довгі шляхетні цигарки і дивно пахнув далекими країнами. З поглядом, заблуканим десь у віддалених споминах, він розповідав дивовижні історійки, що в певному місці раптом уривалися, розлазились і розвіювались у нічому. Я водив за ним сумними очима, намагаючись, аби він звернув на мене увагу і порятував від нудьги. Мені й дійсно здавалося, що він підморгнув у мій бік, виходячи з кімнати. Я потягнувся за ним. Він сидів на низькій козетці, схрестивши коліна ледь не на рівні голови, лисої, мов більярдна куля. Здавалося, що то й не він, а лиш його одяг, весь у складках, вим’ятий, перекинутий через фотельне бильце. І що не обличчя він мав, а видих обличчя — пляму, що полишив у повітрі на одну мить незнаний перехожий. У блідих, ніби з голубої емалі, долонях він тримав портмоне і щось у ньому роздивлявся.
З розмитого обличчя ледве прозирнуло випукле більмо блідого ока, ваблячи мене фіґлярським підморгуванням. Я відчув до нього нездоланну близькість. Він затис мене поміж колін і, спритними руками тасуючи перед моїми очима фотографії, став показувати картинки з голими жінками та хлопцями в дивних позах. Я стояв, спираючись на нього боком, і дивився на ті красиві людські тіла далеким відсутнім поглядом, аж раптом флюїд[11] невиразного збудження, що ним просякло повітря, дійшов до мене і збіг по мені трепетом тривоги, хвилею наглого проникнення. Але тоді туманець усмішки, що з’явився під його м’яким і гарним вусом, зав’язь пожадання, що напружилася на його скроні пульсуванням жилки, зусилля, що певну мить утримувало його риси зібраними, — все знову розпалося в ніщо, й обличчя розчинилось у непритомності, забуло про себе, розвіялося.
Уже й тоді наше місто все більше западало у хронічну сіризну смеркань, заростало на околицях лишаєм тіней, пухнастою пліснявою й залізястого кольору мохом.
Заледве розповитий з брунатних димів і ранкових туманів, новий день відразу ж перехилявся в низький бурштиновий пополудень, на мить робився прозорий і золотий, мов пиво, щоб урешті зійти під безліч разів розчленовані фантастичні склепіння кольорових і розлогих ночей.
Ми мешкали на площі Ринок, в одному з тих темних будинків з порожніми і сліпими фасадами, що їх так тяжко розрізняти.
Це пояснює часті помилки. Бо ж, увійшовши якось до не своїх сіней і ступивши на не свої сходи, ви зазвичай опинялись у справжньому лабіринті чужих помешкань, ґанків, несподіваних переходів до чужих дворів і забували первісну мету своєї виправи, щоби одного з найсіріших світанків по довгих днях, вертаючи манівцями дивних і плутаних пригод, крізь докори сумління згадати собі рідний дім.
Захаращене великими шафами, низькими канапами, блідими дзеркалами і штучними дешевими пальмами, наше помешкання ставало все занедбанішим через невправність матері, що вічно засиджувалась у крамниці, та недбальство струнконогої Аделі, що, залишена без нагляду, згаювала цілі дні при дзеркалах у нескінченному самоприкрашанні, на кожному кроці слідячи пасмами вичесаного волосся, гребінцями, зоставленими пантофликами й корсетами.
Наше помешкання не мало окресленого числа кімнат, бо ж ніхто не пам’ятав, скільки з них і які винайнято квартирантам. Іноді хтось випадково відкривав одне з таких приміщень і виявляв його порожнім; квартирант уже давно виїхав, а в неторканих упродовж місяців шухлядах траплялися неочікувані знахідки.
У нижніх кімнатах мешкали крамничні працівники, і бувало, що вночі ми прокидалися від їхніх зойків, накликаних кошмарами. Взимку надворі ще бувала глуха ніч, а батько вже сходив до тих вистуджених і темних кімнат, розганяючи поперед себе свічкою стада тіней, що розбігалися навсібіч підлогою та стінами; батько будив підлеглих з їхнього тяжкого хропіння і твердого, мов камені, сну.
У мерехтінні свічки, яку лишав батько, вони ліниво вимотувалися з брудних постелей, сідаючи на ліжка, виставляли босі негарні ноги і зі шкарпеткою в руці востаннє віддавалися позіханню — довгому і пристрасному, до болісної судоми в піднебінні, як при спазмах блювання.
По кутках бовваніли здоровенні тарганиська, волею свічки ще ваговитіші і сильно збільшені власною тінню, що не розлучалася з ними й тоді, як один із цих пласких безголових клубків раптово пускався в несамовитий павучий біг.
У той час батько вже почав занепадати здоров’ям. Траплялося, що й у перші тижні тієї ранньої зими він цілими днями пролежував у ліжку, обставлений пляшечками, пігулками й обліковими книгами, що йому їх приносили з контори. Гіркий запах недуги осідав на дно кімнати, де шпалери все густішали тьмяним плетивом арабесок.
Увечері, коли мати поверталася з крамниці, він бував знервований і вдавався до суперечок, дорікав їй неточністю в бухгалтерії, вкривався червоними плямами і збуджувався до втрати притомності. Пригадую, якось прокинувшись пізно вночі, я побачив, як він босоніж і в сорочці носиться туди-сюди по обтягнутій шкірою канапі, демонструючи таким чином своє роздратування материною безпорадністю.
В інші дні він бував спокійний і зосереджений, занурений цілковито у свої книги, загублений далеко в лабіринтах витончених обчислень.
Я так і бачу його у світлі кіптявої лампи — ось він сидить навпочіпки серед подушок, під великим різьбленим узголів’ям ліжка й величезною тінню власної голови на стіні, ось похитується в безмовній медитації.
Іноді він підводив голову над рахунками, ніби випірнувши, знов набирав повітря, роззявляв рота, знесмачено плямкав сухим та згірклим язиком і безпорадно роззирався, ніби чогось шукаючи.
Тоді бувало, що він тихенько дріботів від ліжка в куток кімнати, ближче до стіни, де висів добре знаний інструмент. Це було щось на зразок клепсидри, себто великої скляної ємності з унцієвими поділками, наповненої темним флюїдом[12]. Батько під’єднувався до цього інструменту довгою гумовою кишкою, схожою на кручену й болючу пуповину, і таким чином сполучений з отим нікчемним пристроєм зосереджено завмирав; його очі темнішали, а на поблідлому лиці з’являвся вираз чи то страждання, чи то гідної осуду насолоди.
Потім знов наставали дні тихої зосередженої праці, заплетеної в самотні монологи. Коли він сидів отак у світлі настільної лампи серед подушок великого ложа, а кімната більшала над ним абажурною тінню, що єднала його з великим царством міської ночі за вікном, то відчував, не розглядаючись надовкіл, як простір обростає його пульсуванням шпалерної гущавини, сповненої шепотів, сичань і сопінь. Він добре чув, навіть і не дивлячись у той бік, усю ту змову, сповнену спільницьких підморгувань та бісиків в очах, які розпускались у квітах вушних раковин, налаштованих на вслухання, і темних вуст, що кривилися.
Тож він позірно занурювався ще більше у працю, рахував і додавав, намагаючись не зраджувати гніву, що назбирувався в ньому, і поборюючи спокусу з раптовим криком, наосліп кинутися позад себе, набрати повні пригорщі тих витких арабесок, тих виплоджених самою ніччю пучків з очима й вухами, що росли і множилися, вимарюючи все нові пагони й відгалуження з матірного пупка пітьми. Заспокоювався ж він щойно тоді, як із відпливом ночі шпалери починали в’янути, згортатися, губити листки та квіти й по-осінньому рідшати, пропускаючи далеке світання.
Аж тоді, під скрекотіння шпалерних птахів, у жовтому зимовому яснішанні, він на кілька годин засинав густим чорним сном.
Днями і тижнями, відколи він, здавалося, поринув у заплутані поточні рахунки, його думка потайки вирушала в лабіринти власних нутрощів. Він затримував дихання й наслухав. І коли його погляд, мутний та збілілий, повертався з отих глибин, він заспокоював його усміхом. Він ще не вірив і відкидав як абсурдні ті домагання та пропозиції, що так і напирали на нього.
Удень це було щось наче розумування і переконування, довгі монотонні розважання, що велися впівголоса, сповнені гумористичних інтерлюдій[13] та провокаційних кпинів. Але вночі ті голоси виринали з куди більшим натиском. Пристрасть поверталася все виразніше й вагоміше, і ми вже чули, як він розмовляє з Богом, ніби просячись і водночас боронячись від чогось, що настирливо прагнуло й домагалося свого.
Аж певної ночі той голос піднявся загрозливо й невідпорно, жадаючи, щоб він йому свідчив нутрощами і вусти своїми[14]. І ми почули, як зіходив у нього дух, як він підводився з ліжка, як видовжувався у пророчому гніві, захлинаючись гучними слови, стріляючи ними, як мітральєза[15]. Ми чули гуркіт бою і батьків зойк, зойк титана зі зламаним стегном[16], який усе ще відсварюється.
Я ніколи не бачив пророків Старого Заповіту, але, дивлячись на цього мужа, що його повалено гнівом Божим, широко розкарячено на велетенському уриналі з порцеляни, накрито вихором рамен, хмарою розпачливих судом, понад якими ще злітав голос його, чужий і незламний, я осягнув гнів Божий святих мужів.
Той діалог був небезпечний, як розмова блискавиць. Ламані лінії його рук розривали небо на шматки, а у проміжках визирав лик Єгови, набряклий гнівом і запльований прокльонами. Не дивлячись у той бік, я бачив його, страшного Деміурга[17], як він, возлігши на темнотах, мов на Синаї, і сперши могутні долоні на карниз фіранок, прикладався обличчям велетня до верхніх шибок, об які потворно розплющувався його м’ясистий носище.
Я чув той голос у перервах пророчої тиради батька, чув ті потужні рокотання надутих губів, що від них брязкотіли шибки, і те, як вони змішуються з вибухами заклять, ламентаціями й погрозами.
Часом голоси відступали і стиха зіщулювалися, нагадуючи белькотіння вітру в нічному комині, але відтак вибухали знову гучним великим рейвахом, бурею змішаних прокльонів і схлипів. Зненацька розчахнулося темним позіханням вікно, і плахта пітьми загорнула кімнату.
У спалаху блискавки я побачив батька в розвіяній білизні — зі страшним прокляттям він могутнім струменем вихлюпував вміст уриналу за вікно — в ніч, усю заповнену гудінням, як мушля.
Батько поволі малішав і в’янув на очах.
Сидячи навпочіпки під великими подушками, дико нашорошений пучками сивого волосся, він розмовляв із собою впівголоса, цілком занурений ув якісь плутані внутрішні авантюри. Могло здаватися, що його особистість розпалася на багато взаємно посварених і суперечливих істот — надто вже голосно він сварився із собою, надто пристрасно й наполегливо розважав, переконував і просив, а то раптом ніби брався головувати на зібранні групи якихось зацікавлених осіб, що їх, докладаючи до цього всіх покладів запалу й енергії, намагався примирити. Але ці галасливі зборища з усією жарінню всіх темпераментів насамкінець неминуче розвалювались у прокльонах, звинуваченнях та образах.
Потім настав час деякого затихання, внутрішнього заспокоєння, благої душевної врівноваженості.
На ліжку, на столі, на підлозі знов було порозкладувано фоліанти, і якийсь наче бенедиктинський спокій праці запановував у світлі лампи над білою постіллю та схиленою сивою головою батька.
Але щойно мати пізнього вечора поверталася з крамниці, батько оживав, кликав її ближче і з гордістю показував чудові перебивні картинки, якими він так майстерно приоздобив сторінки головної книги.
Тоді ж ми всі зауважили, що батько з дня на день зменшується — немов горіх, що всихається всередині шкаралущі.
Це меншання принаймні не супроводжувала жодна втрата сил. Навпаки — стан його здоров’я, настрій та рухливість ішли, здавалося, до кращого.
Тепер він часто, голосно і зі щебетанням сміявся, просто-таки заливаючись, або, бувало, стукав у ліжко й відповідав собі «прошу» в різних тональностях, причім упродовж годин. Час від часу він вибирався з ліжка, вилазив на шафу і, скорчившись під стелею, щось там упорядковував у звалищах, повних іржі та пилюки.
Іноді він ставив два крісла одне проти одного і, спершись руками на бильця, розгойдувався вперед і назад ногами, в той же час просвітленими очима шукаючи на наших обличчях виразів подиву і підтримки. З Богом він, здавалося, примирився цілковито. Ночами у вікні спальні іноді з’являвся лик бородатого Деміурга, залитий темно-пурпуровим бенгальським світлом[18]; якийсь час він приязно дивився на батька в його глибокому сні, співуче батькове хропіння, здавалося, мандрувало десь далеко незнаними теренами сонних світів.
Довгими й півтемними пополуднями тієї пізньої зими батько час від часу на цілі години провалювався в густо заставлені непотребом закамарки, завзято в них нишпорячи.
Кілька разів траплялося, що під час обіду, коли всі збиралися при столі, батька не було. У такі хвилини мати мусила довго гукати «Якубе!» і гримати ложкою об стіл, поки він не вилазив з якої-небудь шафи, весь обліплений шматтям павутини й пилюки, з відсутнім поглядом, зануреним у плутані, лиш йому відомі справи, які цілком поглинали його.
Часом він видряпувався на карниз і прибирав нерухому позу симетрично до опудала грифа, підвішеного на стіні потойбіч вікна. У цій непорушній скуленій позі, з туманним поглядом і хитрим усміхом, він простоював годинами, щоби знагла, щойно хтось увійде, затріпотіти руками, наче крилами, і, мов півень, пропіяти.
Ми переставали звертати увагу на всі ті дивацтва, в які він заплутувався що не день, то глибше. Немов уже зовсім позбавлений тілесних потреб, упродовж тижнів не споживаючи їжі, він усе глибше занурювався у заплутані й дивні афери, зрозуміти які нам було годі. Недосяжний для наших переконувань і прохань, він щось відповідав уривками свого внутрішнього монологу, на розвиток якого не могло вплинути ніщо зовнішнє. Завжди з головою в тих аферах, нездорово збуджений, з червоними плямами на сухих щоках, він просто не бачив нікого з нас.
Ми починали звикати до його нешкідливої присутності, до тихого белькотіння, до дитинного, затопленого в себе цвірінькання, переливи якого, зрештою, лунали десь на межах нашого часу. Тоді він уже став зникати на багато днів, провалюючись десь у найзанедбаніші закамарки помешкання, і знайти його було ніяк.
Поступово ті його зникання перестали нас хвилювати, ми звикли до них, і коли він через багато днів звідкись там вилазив знову, на кілька дюймів менший та худіший, це вже не могло якось надовго прикувати нашу увагу. Ми просто перестали з ним рахуватися — настільки далеко він відійшов від усього людського і справжнього. Вузлик за вузликом він відв’язувався від нас, крапля по краплі втрачав усі зв’язки, що єднали його з людською спільнотою. Що з нього ще залишалося — це рештки тілесної оболонки й ота дрібка безглуздих дивацтв, але й вони могли котрогось дня зникнути так само не зауваженими, як сіра купка сміття в кутку, що її Аделя кожного дня виносила з дому.
Настали жовті, заповнені лише нудьгою зимові дні. Поруділу землю вкривав дірявий, витертий і як на неї надто короткий сніговий обрус. Багатьом дахам його не вистачило, тож і лишалися вони чорними чи іржавими, ґонтові стріхи й арки, що крили під собою закіптюжені горища — чорні обвуглені надбудови, наїжачені ребрами крокви, платви[19] і бантини[20] — темні легені зимових завихрень. Кожен світанок відкривав нові комини й димарі, що виростали за ніч, надмухані вітрами ночі, чорні свистульки чортових органів. Сажотруси не могли відбитися від ворон, які, мов живі чорні листки, обсідали щовечора гілля дерев перед костелом, відривалися від нього, тріпочучи, щоб урешті знову припасти, кожна до свого місця на своїй гілці, на світанку ж відлітали геть великими зграями — хмарами сажі, шматками кіптяви, розхвильовані й фантастичні, миготливим кряканням цяткуючи брудно-жовті смуги світанку. Дні затвердівали від холоду та нудьги, мов буханці минулорічного хліба. Їх надпочинали тупими ножами, без апетиту, в ледачій сонливості.
Батько вже не виходив з дому. Він палив у грубах, опановував ніколи досі не вивчену суть вогню, вчувався в солоний металевий присмак і вуджений запах зимових пломенів, в зимні пестощі саламандр, що лижуть блискучу сажу в горнилі димаря. У ті дні він із великою втіхою ремонтував усе, що міг, у верхніх реґіонах кімнати. Будь-якої денної пори можна було бачити, як, умостившись на вершечок драбини, він щось майструє під стелею, побіля карнизів великих вікон, над кулями та ланцюгами підвісних ламп. Подібно до малярів, він послуговувався драбиною як здоровенними ходулями, і на тій високості пташиного лету почувався найкраще — поруч із мальованим небом, арабесками та птахами стелі. Від практичних справ буденщини він віддалявся все більше. Коли мати, сповнена турбот і переживань щодо його стану, силкувалася втягнути його в розмови про оборудки та платежі найближчого ultimo[21], він слухав її неуважно, сповнений тривоги, що відбивалась у посмикуваннях загубленого обличчя. Бувало, що він раптово перебивав її заклинальним жестом, аби відбігти в куток, припасти вухом до шпарини в підлозі і, наставивши вказівні пальці обох рук, що мало засвідчувати надзвичайну важливість розпочатого дослідження, вслухатись. У той час ми ще не розуміли сумного тла всіх тих екстраваґанцій, печального комплексу, що визрівав у ньому.
Мати не мала на нього жодного впливу, натомість особливою шаною та увагою він обдаровував Аделю. Прибирання кімнати було для нього великою і важливою церемонією, що її спогляданням він ніколи не міг знехтувати, зі змішаним почуттям страху і солодкого трепету відстежуючи всі Аделині маніпуляції. Усім її діям він приписував глибше, символічне значення. Коли дівчина молодими сміливими ривками совгала по підлозі щітку на довгому держаку, це переходило будь-які межі. З його очей текли сльози, обличчя перекошував безгучний сміх, а тіло здригалось у розкішному спазмі оргазму. Його вразливість на лоскотання доходила до шалу. Вистачало Аделі спрямувати на нього палець, що начебто збирався його полоскотати, як він із диким сполохом пускався навтьоки всіма кімнатами, захлопуючи за собою всі двері, щоб нарешті в останній упасти животом на ліжко і звиватися в конвульсіях сміху від самого лиш уявляння, котрому був не в змозі опиратися. Завдяки цьому Аделя мала ледь не обмежену владу над ним.
Тоді ж ми вперше зауважили в батька пристрасне зацікавлення тваринами. Спочатку це була пристрасть мисливця і митця в одній особі, можливо, доповнювана дещо глибшою зоологічною симпатією живого створіння до собі подібних, але й настільки відмінних біологічних форм, експериментуванням у досі не випробуваних реєстрах буття. Щойно в пізнішій фазі ситуація набула того несамовито-збоченого, глибоко грішного і протиприродного виразу, що його краще взагалі не виносити на привселюдні оглядини в денному світлі.
Усе почалося з висиджування пташиних яєць.
Завдяки тяжким зусиллям і великим грошовим витратам батько отримував із Гамбурга, Голландії та з африканських зоостанцій запліднені пташині яйця, що їх підкладав під велетенських бельгійських квочок. Ця процедура, зрештою, була цікавою й мені — передусім вилуплюванням пташенят, цих вельми дивовижних за формою та кольорами істот. Було неможливо розгледіти в цих монстрах з величезними фантастичними дзьобами, що відразу ж по народженні широко роззявлялися й хижо сичали стулками горла, в цих ящурах з вутлими, голими тільцями виродків, майбутніх павичів, фазанів, глухарів і кондорів. Розміщене в кошиках, у ваті, це зміїне поріддя підводило сліпі, оброслі більмами голови на тонюсіньких шиях, безгучно репетуючи німими горлянками. Батько походжав уздовж полиць у зеленому фартусі, мов садівник уздовж теплиць із кактусами, і виманював з небуття всі ті сліпі, сповнені пульсування пухирці, недолугі черева, здатні сприймати навколишнє тільки у вигляді їдла, ті відростки життя, що навпомацки пнуться до світла. Кілька тижнів по тому, коли ці сліпі бруньки порозпускалися на світлі, кімнати наповнилися кольоровим граєм, миготливим цвіріньканням своїх нових мешканців. Вони обсідали карнизи фіранок, виступи шаф, гніздились у гущавині цинкового гілля та арабесок на розгалужених підвісних лампах.
Коли батько брався студіювати грубезні орнітологічні компендіуми, гортаючи в них кольорові вкладки, здавалося, що з них вилітають оті пернаті фантазми і що вони наповнюють кімнату кольоровим тріпотінням, пурпуровими клаптями, сапфірними, смараґдовими та срібляними стрічками. Під час годування вони влаштовували на підлозі барвисту схвильовану грядку, живий килимок, який розпадався, розвалювався в повітрі на рухомі, трепетні квітки, щойно хтось необачно увіходив досередини — щоб урешті зависнути в горішніх реґіонах кімнати. Мені особливо виразно запам’ятався один кондор, велетенський птах із голою шиєю та поморщеною, розбуялою наростами фізією. Він був худим аскетом, буддійським ламою, сповненим непохитної гідності в поведінці й керованим лише залізним церемоніалом свого видатного роду. Коли він сидів навпроти батька, знерухомілий у монументальній позі прадавніх богів Єгипту, з оком, що затяглося бліднуватим більмом, яке він сам закочував на зіницю, щоб цілковито замкнутись у спогляданні власної шляхетної самотності, то завдяки своєму кам’яному профілю міг здаватися батьковим старшим братом. Така ж матерія тіла, судин і поморщеної твердої шкіри, таке ж усохле і кістляве лице, такі ж зароговілі, запалі очниці. Навіть руки, вузлуваті й сильні, а передусім довгі й худі батькові долоні з випуклими нігтями, що мали свою аналогію в кондорових пазурях. Дивлячись на нього заспалого, я не міг позбутися враження, що переді мною мумія — висохла й тому дещо зменшена мумія батька. Здається, мати так само не могла не зауважити цієї предивної схожості, хоч ми з нею ніколи цього й не обговорювали. Важливо додати, що кондор користувався спільним із батьком нічним горщиком.
Не зупиняючись на самому тільки висиджуванні все нових особин, батько влаштовував на горищі пташині весілля, висилав сватів, у всіх можливих дірках та заглибинах спаровував звабливих та спраглих одне одного молодят і таким чином перетворював дах нашого дому, величезний двосхильний ґонтовий дах на справжню пташину домівку, на Ноїв ковчег, до якого зліталися різного штибу крилаті з найдальших країв. Навіть і згодом, уже після ліквідації того пташиного хазяйства, у пташиних середовищах довго ще підтримувалася традиція нашого дому, і в часи весняних перельотів нам на дах нерідко всідалися цілі хмари журавлів, пеліканів, павичів та іншої пташні.
Однак незабаром уся та розвага набула — після нетривалої приємної фази — досить сумного вигляду. Уже невдовзі довелося переводити батька до двох кімнат на піддашші, що насправді слугували звалищами для всякого мотлоху. Звідти вже о світанковій ранній порі долітав змішаний клекіт пташиних голосів. Дерев’яні коробки кімнат на горищі, підсилювані резонансом піддашого простору, аж двигтіли від шуму, тріпотіння, співу, токування і булькання. Так ми втратили батька на кілька тижнів — принаймні з поля зору. Дуже зрідка він, утім, ще спускався в помешкання, й у такі хвилини можна було побачити, як він меншає, худне і немовби скарлючується. Іноді він у непам’яті зривався на рівні з крісла при столі і, тріпочучи руками, наче крилами, протяжно піяв, очі ж його при цьому затягувалися млою більма. Потім, засоромлений, він сміявся разом із нами, силкуючись увесь інцидент перевести на жарт.
Котрогось разу, в сам розпал генерального прибирання, у пташиній державі батька несподівано виникла Аделя. Зупинившись у дверях, вона так і заламала руки від смороду, що панував у повітрі, та куп лайна, що повсюдно громадилися на підлозі, столах і меблях. Рішуче і рвучко вона відчинила вікно, після чого своєю довгою щіткою спричинила вихор у пташиній масі. Здійнялася пекельна хмара з пір’я, крил та криків, посеред якої Аделя, мов ошаліла Менада[22] орудуючи держаком свого тирсу[23], танцювала свій танець нищення. Разом із пташиною громадою батько, тріпочучи руками, нажахано силкувався здійнятись у повітря. Крилате стовпотворіння поволі розріджувалось, аж урешті на побоїську залишилася тільки Аделя, виснажена й захекана, а ще батько з пригніченим і засоромленим виразом обличчя, готовий до капітуляції на будь-яких умовах.
Уже за хвилину батько спускався сходами зі своїх володінь — зламаний чоловік, король-вигнанець, якого позбавили трону і панування.
Батькова пташина забава була останнім вибухом кольоровості, останнім і прекрасним контрнаступом фантазії, що його цей невиправний імпровізатор, цей фехтувальник уяви повів на окопи й шанці безплідної пустої зими. Щойно тепер я розумію той самотній героїзм, з яким батько оголосив війну безмежним стихіям нудьги, що скувала місто. Позбавлений хоч якоїсь підтримки та визнання з нашого боку, цей чудний чоловік захищав безнадійну справу поезії. Він був дивовижним млином, у лотоки якого сипалися висівки порожніх годин, щоб у жорнах заквітнути всіма кольорами й пахощами коренів Сходу. Але ми, звиклі до чудовного штукарства цього метафізичного ілюзіоніста, були схильні недооцінювати його суверенну магію, що так рятувала нас від летаргії порожніх днів і ночей. Ніхто навіть не дорікнув Аделі за її безглуздий і тупий вандалізм. Навпаки — ми відчували якесь підле задоволення, ганебну зловтіху з того приборкання батькових буянь, якими ласували досхочу, щоби згодом навчено ухилитися від будь-якої відповідальності за них. А може, в тій зраді крилося ще й потаємне схиляння перед Аделею-переможницею, що їй ми несвідомо приписували якусь місію з повноваженнями від сил вищого рівня. Усіма зраджений, батько без бою здав позиції своєї недавньої доблесті. Без перехрещування шпаг він віддав у ворожі руки терени свого колишнього панування. Добровільним вигнанцем забрався до порожньої кімнати в кінці коридору й окопався в ній самотою.
Ми забули про нього.
З усіх боків нас ізнов обсіла жалобна сірятина міста, зацвітаючи у вікнах темними лишаями світань, паразитичними грибками смерку, що поростали пухнастими хутрами довгих ночей зими. Шпалери кімнат, що блаженно розпружились і розкрилися в ті дні для барвистих перельотів згаданої крилатої компанії, знову замкнулися в собі, загусли, занурилися в одноманіття гірких монологів.
Лампи зчорніли і зів’яли, ніби старе будяччя. Тепер вони висіли посовіло і брезкло, тихо подзвонюючи кришталиками, коли хтось навпомацки перетинав сіру сутінь кімнати. Аделя намарне понавтикала в усі їхні поверхні кольорових свічок — бездарний сурогат, бліде наслідування чудових ілюмінацій, якими ще недавно квітли ті висячі сади. Ех! Куди поділося те щебетливе брунькування, квапливе і фантастичне плодоношення в букетах ламп, з яких, ніби з порепаних чарівних тортів, вилітали крилаті примари, тасуючи повітря, мов колоди магічних карт, розсипаючи їх на кольорові сплески, що сипалися густою лускою лазуру, павиної, папужачої зелені, металевими полисками, креслячи в повітрі арабески та лінії, мерехтливі сліди польотів і кружлянь, розгортаючи барвисті віяла тріпотінь, що надовго зависали в насиченій та блискучій атмосфері. Ще й тепер у надрах посірілої аури чаїлися відлуння й можливості барвистих розблисків, але ніхто вже не накручував дудкою, не випробовував свердлом помутнілих шарів повітря.
Тодішні тижні ознакувала дивна сонливість.
Ліжка, не застелювані цілими днями, завалені вим’ятою, витоптаною в тяжких снах постіллю, стояли, ніби глибокі човни, готові от-от відчалити у вогкі і непролазні лабіринти якоїсь чорної, беззоряної Венеції. Глухими світанками Аделя приносила нам каву. Ми ліниво вдягались у зимних кімнатах, при світлі свічки, кількаразово відбитої в чорних шибках вікон. Ранки були сповнені безладного крутіння, сповільненого вишукування речей в якихось шухлядах і шафах. В усьому помешканні було чутно шльопіт Аделиних пантофликів. Продавці засвічували ліхтарі, брали в матері великі крамничні ключі і виходили в густу розвихрену темряву. Мати ніяк не давала собі ради з ранковими процедурами. Свічки догасали у свічниках. Аделя пропадала десь у віддалених кімнатах або на горищі, де розвішувала білизну. Докликатись її не було змоги. Ще молодий, мутно-брудний вогонь у грубі лизав зимні, блискучі наростки сажі в горнилі комина. Свічка гасла, кімната занурювалась у темряву. Поклавши голови на обрус, поміж сніданковими рештками, ми засинали напіводягнутими. Припавши обличчями до хутряного живота темряви, ми відпливали на його хвилястому подиху в беззоряну ніщоту. Будило нас голосне Аделине прибирання. Мати все не могла впоратися з процедурами. Перш ніж вона встигала зачесатися, продавці повертались обідати. Сутінь на площі Ринок набувала барви золотавого диму. На хвилину з цих димних медів, з бурштинової каламуті могли розповитися кольори найяскравішого пополудня. Але щаслива мить відходила, амальгама[24] світанку відцвітала, напучнявілий фермент дня, вже майже дозрілий, знов опадав у безсилу сіризну. Ми сідали до столу, продавці потирали червоні від холоду руки, і проза їхніх розмов раптово приводила за собою весь день, порожній сірий вівторок, день без традиції та власного обличчя. Але коли на столі з’являвся полумисок із рибою у склистих драглях, дві великі рибини, що лежали обіч себе, головою до хвоста, ніби зодіакальний знак, — ми розпізнавали герб дня, календарний символ безіменного вівторка, і похапцем розбирали його поміж нас, відчувши полегкість від того, що в ньому день таки здобув собі лице.
Продавці споживали його піднесено, з поважністю календарної церемонії. Запах перцю розтікався кімнатою. А після того, як вони булкою витирали рештки драглів зі своїх тарілок, подумки розважаючи геральдику наступних днів тижня, і на полумиску лишалися тільки голови з вивареними очима, всі ми починали відчувати, що спільними зусиллями день подолано, а його залишком уже можна знехтувати.
І справді — з усім тим залишком, відданим їй на милість, Аделя вже особливо не церемонилася. Серед каструльного брязкоту і сплесків холодної води вона енергійно ліквідовувала ту пару годин перед смерканням, протягом яких мати спала на отоманці. Тим часом у їдальні вже готувався сценарій вечора. Польда і Павлина, дівчата-швачки, розкладалися в ній з реквізитами свого фаху. На їхніх плечах до кімнати заходила мовчазна і нерухома пані, дама з полотна і клоччя, з чорною дерев’яною кулею замість голови. Але, поставлена в кутку між дверима та грубкою, ця тиха пані ставала господинею ситуації. Зі свого місця вона нерухомо і мовчки наглядала за працею дівчат. Сповнена критицизму і суворості, вона як належне приймала їхні зусилля та запобігання, з якими вони плазували перед нею, приміряючи фрагменти сукні, наметані білою ниткою. Уважно і терпляче вони обслуговували цього мовчазного ідола[25], сподобатись якому було просто неможливо. Цей молох[26] був невблаганний, як усі молохи жіночої статі, знову і знову він змушував їх до роботи, а вони, веретенисті і стрункі, схожі на дерев’яні шпулі, з яких відмотуються нитки, ще й так само верткі, спритними рухами маніпулювали над купою шовків і сукна, розгавканими ножицями врізалися в її кольорову масу, туркотіли машинкою, тупцюючи по педалі лаковано-дешевою ніжкою, а навколо росла гора відходів, різнобарвних обрізків і шматин, мов лушпайки й полова, що їх наплювали довкіл себе двійко примхливих і марнотратних папуг. Криві щелепи ножиць відкривалися зі скрипом, як дзьоби тих кольорових птахів.
Дівчата розсіяно ступали на кольорові клаптики, несвідомо блукаючи якимось начебто смітником можливого карнавалу, звалищем якогось великого, нереалізованого маскараду. З нервовими смішками вони обтріпувалися зі шматочків, лоскочучи поглядами дзеркала. Їхні душі, бистре чародійство їхніх рук були не в нудних сукнях, навалених на столі, а в отих сотнях відрізків, у міріадах легковажних і мінливих витинанок, якими вони могли б засипати місто, немов кольорово-фантастичною сніговицею. Зненацька їм робилося гаряче й вони відкривали вікно, щоб у нетерплячці своєї самоти, зголоднілі за чужими обличчями, побачити принаймні безіменне обличчя ночі, притиснуте до вікна. Вони остуджували свої запалені щоки перед набухлою фіранками зимовою ніччю і відкривали розпашілі декольте, сповнені взаємної ненависті та суперництва, готові побитися за першого-ліпшого п’єро[27], що привіявся б до вікна темними вітрами ночі. Ах! Як мало хотіли вони від життя. Усе мали в собі, навіть із надміром. Ах! Та їм би цілком вистачило й одного набитого тирсою п’єро на двох, лиш одне-два слова, на які вони здавна чекали, щоб виступити зі своєю здавна підготовленою роллю, що так само здавна лізла їм на вуста, сповнена солодкої і страшної гіркоти, шалено захоплива, наче сторінки любовного роману, який ковтаєш уночі разом зі сльозами, пущеними по розпалених щоках.
Під час однієї з вечорових, підгаданих під Аделину відсутність мандрівок помешканням батько наткнувся на той тихий сеанс. Якусь хвилину він постояв у темних дверях сусідньої кімнати з лампою в руці, причарований сповненою гарячих рум’янців сценою, справжньою ідилією з пудри, промокального паперу й атропіну[28], що її велемовним тлом залягала, зітхаючи серед надутих фіранок, зимова ніч за вікном. Надіваючи окуляри, батько підступив на кілька кроків ближче і обійшов дівчат колом, присвітлюючи на них піднятою лампою. Протяг із відкритих дверей надимав фіранки, дівчата були не проти, щоб їх трохи порозглядали, тож закрутили стегнами, поблискуючи емаллю очей, лаком рипучих пантофликів, пряжками панчішних підв’язок під задертими від вітру сукенками; клапті тканини шугнулися підлогою, ніби щури, в бік відхилених дверей темної кімнати, а батько лиш уважно придивлявся до розхихотілих створіннячок, нашіптуючи впівголоса: «Genusavium… коли не помиляюся, scansores-pistacci[29]… найвищою мірою гідні уваги».
Ця випадкова зустріч започаткувала цілу серію сеансів, під час яких батько зумів досить швидко зачарувати обох панянок принадами своєї дивної особистості. З віддяки за сповнені галантності та дотепів промовляння, що ними батько так і сипав у порожнечу вечора, дівчата дозволили палкому дослідникові опановувати структури своїх тоненьких і незавидних тіл. Це відбувалось у плині розмов, з поважністю й вишуканістю такої високої міри, що навіть із найризикованіших пунктів батькових досліджень знімала їхню двозначну позірність. Стягуючи панчішку з Павлининого коліна і замилуваними очима вивчаючи щільну та шляхетну будову суглоба, він, батько, казав: «Наскільки ж принадлива та щаслива ця форма буття, яку ви обрали для себе! Наскільки красивою та простою є теза, яку вам дано засвідчити своїми життями. А проте — з якою майстерністю, з якою елегантністю ви даєте собі раду із цим завданням! Та якби я, відкинувши шану до Творця, надумав погратись у критику його творіння, то кричав би: «Менше змісту, більше форми!». Ех, як полегшало би світові, як його попустило б від убування змісту. «Більше скромності в намірах, більше стриманості у претензіях, панове деміурги — і світ був би досконаліший!» — вигукував батько саме в мить, коли його долоня вивільняла білу Павлинину литку з панчішного полону. І саме тоді у прочинених дверях їдальні, несучи тацю з підвечірком, постала Аделя. Це була перша з часів великої розправи зустріч двох ворожих сил. Усі ми, що були при цьому, пережили момент великої тривоги. Нам було надзвичайно прикро ставати свідками нового приниження вже й без того тяжко впокореного чоловіка. Батько підвівся з колін сильно знічений, а його обличчя вкривалося щоразу темнішими хвилями сорому. Однак Аделя несподівано виявилася на висоті. Усміхнена підійшла до батька і дала йому щиглика в ніс. На цей знак Павлина і Польда зраділо плеснули в долоні, затупотіли ніжками і, з обидвох боків повиснувши батькові на раменах, протанцювали з ним довкіл стола. Таким чином завдяки доброму серцю дівчат зародок конфлікту розсмоктався в загальних веселощах.
І тут початок вельми цікавих і дивних лекцій, що їх натхненний привабами своєї невеличкої та цнотливої аудиторії батько виголошував протягом наступних тижнів тієї ранньої зими.
Гідне уваги те, як, зіткнувшись із цією незвичайною людиною, всі речі ніби рушали вспак до коренів свого буття, відновлювали себе як явище аж до метафізичної суті, як вони немов поверталися до первісної ідеї, щоб, досягнувши її та в ній зневірившись, відхилитися в ті сумнівні, ризиковані та двозначні реґіони, які ми коротко назовемо реґіонами великої єресі. Наш єресіарх[30] проходив поміж речей, мов гіпнотизер, заражаючи їх і спокушаючи своїми небезпечними чарами. Чи назвати й Павлину його жертвою? У ті дні вона стала його ученицею, адептом його теорій, моделлю його експериментів.
Далі я намагатимуся з належною пильністю, уникаючи спотворень, викласти ту вельми безбожницьку доктрину, що на довгі місяці оплутала батька, завладавши над усіма його починаннями.
«Деміург, — казав батько, — не посів монополії на творення — воно є привілеєм усіх духів. Матерії дано безконечну плідність, невичерпну життєву міць і разом з нею звідницьку силу спокуси, що заманює нас у формотворення. У надрах матерії набувають обрисів невиразні усмішки, зав’язуються напруги, згущуються ескізи форм. Уся матерія схвильована безміром можливостей, що проходять крізь неї млосними турбаціями. Чекаючи життєдайного натхнення, вона без кінця переливається сама в собі, зваблює тисячами солодких заокруглень і м’яких улоговин, якими марить про себе у сліпих видіннях.
Позбавлена власної ініціативи, хтиво покірна, по-жіночому пластична, чутлива до всіх імпульсів — вона являє собою терени, виведені з-під дії законів і відкриті для будь-якого штибу шарлатанства та дилетантизму, простір, де панують усілякі зловживання та сумнівні деміургічні маніпуляції. Матерія найпасивніша і найбеззахисніша істота в космосі. Кожен може її згинати, формувати, кожному вона підвладна. Будь-які її організації нетривкі й нетривалі, легко піддаються регресу та розпаду. Немає нічого поганого у скороченні життя до інших і нових форм. Убивство не є гріхом. Часом воно є неуникним насильством щодо застиглих і закостенілих форм існування, що перестали бути цікавими. В інтересах захопливого й важливого експерименту вбивство можна сприймати і як заслугу. Звідси — початок шляху до нової апології садизму».
Батько був невичерпний у прославлянні цієї дивної стихії, що нею є матерія. «Немає матерії мертвої, — навчав батько, — мертвизна є тільки видимістю, за якою чаяться незнані форми життя. Виміри цих форм нескінченні, а відтінки та нюанси бездонні. Деміург оволодів було важливими й цікавими рецептами творення. Завдяки їм він створив розмаїття різновидів, що здатні відновлюватися самотужки. Невідомо, чи ці рецепти вдасться коли-небудь реконструювати. Але це й не потрібно, бо якби навіть ці класичні методи творення виявилися раз і назавжди недосяжними, залишаються певні нелегальні методи, цілий безмір єретичних і заборонених прийомів».
У міру того, як від загальних засад космогонії батько переходив ближче до терену своїх безпосередніх зацікавлень, голос його западав у довірливе шепотіння, виклад робився все складнішим і заплутанішим, а висновки, яких він доходив, губилися в дедалі сумнівніших та ризикованіших реґіонах. Його жестикуляція набувала езотеричної[31] значущості. Він замружував око, прикладав до чола два пальці, хитрість у погляді ставала просто несамовитою. Нею він усвердлювався всередину своїх співрозмовниць, цинізмом погляду ґвалтуючи найсоромливіші, найінтимніші поклади в них, і досягав їх, попри намагання вислизнути, у найглибшому закамарку, припирав до стіни й лоскотав, дряпав іронічним пальцем, поки не долоскочувався проблиску розуміння і сміху визнання та замирення, що ним урешті доводилося капітулювати.
Дівчата сиділи непорушно, лампа сіяла кіптяву, тканина під голкою машинки давно з’їхала вбік, і машинка стукотіла намарне, прошиваючи чорне беззоряне сукно, що відмотувалося із сувою зимової ночі за вікном.
«Задовго ми жили при терорі недосяжної досконалості Деміурга, — казав батько, — задовго досконалість його творіння паралізувала нашу власну творчість. Ми не хочемо з ним конкурувати. Як і не маємо амбіцій йому дорівнятися. Ми хочемо бути творцями у власній, нижчій сфері, прагнемо власної творчості, прагнемо насолоди творення, словом, прагнемо деміургії[32]». Не знаю, від чийого імені батько виголошував усі ті постулати, що за спільнота, що за корпорація, секта чи орден делегували своєю солідарністю стільки пафосу його словам. Щодо нас, то ми були далекі від будь-яких деміургічних намірів.
Попри те батько зміг розвинути програму тієї другої деміургії, праобраз іще однієї генерації творінь, яка мала відверто протистояти панівній епосі. «Нам не залежить, — казав він, — на творах із довгим диханням, як і на далекосяжних сутностях. Наші витвори не будуть героями багатотомних епопей. Їхні ролі будуть короткі, малослівні, характери — без планів на дальший розвиток. Часто ми завдаватимемо собі праці покликати їх до життя лише заради єдиного жесту, одного слова, лише на одну мить. Будьмо відверті: ми не збираємось акцентувати на довготривалості чи добротності виконання, наші витвори будуть радше тимчасовими й одноразовими. Якщо це будуть, наприклад, люди, то ми наділимо їх лиш одним боком обличчя, однією рукою, ногою, тією саме, що буде їм потрібна в їхній ролі. Було б занудством перейматися ще й другою їхньою ногою, якщо вона справді не має значення. Ззаду вони можуть бути просто зашиті полотном чи побілені. Наші амбіції базуватимуться на гордому гаслі про те, щоб на кожен жест був інший актор. Обслуговувати кожне слово і кожен рух буде покликаний нами до життя окремий суб’єкт. Такий наш смак, це буде світ за нашими вподобаннями. Деміург полюбляв досконалі, вишукані і складні матеріали — ми віддамо перевагу дешевизні. Нас просто вабить і захоплює невибаглива вбогість матеріалу. Вам зрозумілий, — запитував батько, — глибокий сенс цієї слабкості, цього потягу до пістрявого промокального паперу, до пап’є-маше, до лакування, до клоччя і мотлоху? Це, — казав він із болісною усмішкою, — наша любов до матерії як такої, до її пухнастості й дірчастості, до її єдиної містичної консистенції. Деміург, цей великий митець і майстер, учинив її невидимою, наказав ховатися під хвилюванням життя. Ми ж, навпаки, любимо її скрегіт, її спротив, її склепану сяк-так незграбність. Любимо під кожним жестом, кожним рухом бачити її обважнілу натугу, її безвладність і милу клишоногість».
Дівчата сиділи нерухомо, зі скляними очима. Їхні обличчя повитягувались і заслухано подурніли, щоки зачервонілись, і в цю мить було непросто оцінити, до якої з генерацій творення вони належать — першої чи другої.
«Коротше кажучи, — завершував батько, — ми хочемо створити людину ще раз, але тепер за образом і подобою манекена».
Тут заради точності у звітуванні ми повинні описати певний дрібний і несуттєвий інцидент, який трапився в цей момент батькової лекції, хоч ми й не надаємо йому жодної ваги. Цей інцидент, цілком незрозумілий та безглуздий у ланцюгові подій, піддається тлумаченню хіба що з точки зору залишкового автоматизму, без попередніх обставин і тяглості, як своєрідна злостивість об’єкта, перенесена до психічної царини. Читачеві радимо проіґнорувати його з такою ж легкістю, що й ми. Ось його перебіг.
У мить, коли батько вимовляв слово «манекен», Аделя поглянула на свій годинник, після чого, по-змовницькому, на Польду. Тоді разом із кріслом висунулася на одну п’ядь уперед, підняла краєчок сукні, повільно виставила з-під нього обтягнуту чорним шовком ступню й потяглася нею, ніби змія голівкою.
Так вона й сиділа увесь час протягом тієї сцени, цілком завмерши, з великими неспокійними очима, поглибленими до того ж блакиттю атропіну, маючи по обидва боки Польду і Павлину. Усі втрьох широко вирячалися на батька. Той кахикнув, замовк, похилився і раптом сильно почервонів. За одну мить обрис його лиця, щойно такий розвихрений, повний вібрувань, замкнувся на впокорених рисах.
Він — натхненний єресіарх, ледве звільнений з вихору власного піднесення, — раптово закрився в собі, змалів і згорнувся. Хоч, може, його підмінили кимось іншим. Той інший сидів тепер напружившись, дуже червоний, з опущеними долу очима. Панна Польда підійшла і схилилася над ним. Легенько попліскуючи його по плечах, вона сказала з лагідною заохотою: «Якубчик буде розумний, слухняний. Якуб не буде впертий. Ну, будь ласка… Якубе, Якубе…».
Випнутий Аделин пантофлик ледь помітно тремтів і поблискував, ніби зміїне жало. Батько повільно, все ще з опущеними очима, підвівся, механічно ступив крок уперед і зсунувся на коліна. Лампа сичала в тиші, гущавиною шпалер туди-сюди бігали красномовні погляди, літали пошепти отруйних язиків, зиґзаґи думок…
Наступного вечора батько з поновленим запалом вдався до тієї ж неясної й сумнівної теми. Плетиво його зморщок розплутувалось і знову заплутувалося з особливою химерністю. У кожній спіральці крився добрячий заряд іронії. Та іноді натхнення розширювало кола його зморщок, що росли велетенським грозяним вихором, мовчазними волютами[33] розходячись у глибини зимової ночі. «Фігури з паноптикумів[34], любі пані, — почав батько, — то жебрачі пародії на манекенів, але навіть у цьому вигляді не варто ставитися до них легковажно. З матерією не жартують. Вона завжди повниться трагічною поважністю. Хтось іще сміє думати, ніби з матерією можна гратися, ніби можна її задля жарту переформовувати, ніби жарт не вростає в неї, не вгризається негайно, мов доля або призначення? Чи відчуваєте біль, глухе зневолене страждання, закуте в матерію страждання того чупирадла, яке не знає, чому воно таке, чому воно мусить існувати в цій силоміць накинутій пародійній формі? Чи усвідомлюєте силу вислову, форми, омани, ступінь тиранічної сваволі, з якою він, жарт, кидається на беззахисну колоду й загарбує всю її, ніби власна тиранська розпаніла душа? Надаєте якій-небудь голові з полотна і клоччя гнівного виразу — й залишаєте її з цим гнівом, з цією конвульсією, з цією напругою назавше, замкнутою у сліпій люті, що вже ніколи її не відпустить. Юрба гигоче з такої пародії. Плачте ж, любі пані, над власного долею, споглядаючи муки ув’язненої, пригнобленої матерії, що не знає, хто вона й навіщо, і куди заведе той жест, яким її обмежено назавжди.
Юрба сміється. Ви розумієте жахливий садизм, п’янку деміургічну жорстокість цього сміху? Насправді ж, любі пані, нам не сміятися — плакати треба над власного долею, споглядаючи цю неміч матерії, ґвалтованої матерії, над якою вчинено жахне безправ’я. Звідси й виводиться, любі пані, страшний смуток усіх блазнеґолемів[35], усіх чупирадел, розпачливо замислених над своєю смішною гримасою.
Ось анархіст Луккезіні[36], вбивця пані Цісаревої, ось Драґа[37], демонічна й нещасна королева Сербії, ось геніальний молодик, надія і гордість роду, якого знищила гидка залежність від онанізму. О, іроніє цих імен, цих оман!
Чи може в цьому чупирадлі бути хоч щось від королеви Драґи, її двійниця, якась найвіддаленіша тінь її єства? Ця подобизна, ця видимість, ця назва заспокоює нас і не дає спитати, ким для самого себе є цей нещасний витвір. А це ж усе-таки хтось, любі пані, хтось безіменний, хтось нажаханий, нещасний, такий, що ніколи у своєму глухому житті й не чував про королеву Драґу…
Доводилося вам чути ночами страшнюче виття воскових опудал, закритих на всі замки в ярмаркових будах, або розпачливий хор усіх тих фігур з деревини і порцеляни, що гатять кулаками об стіни своїх в’язниць?».
На батьковому обличчі, розвихреному жахіттям усього, що він накликав із темряви, утворився вир зморщок, вирва, просвердлена вглиб, на дні якої палало страшне пророче око. Його борода дивно стовбурчилася, віхтики й пензлі волосся, що лізли з бородавок, родимок, ніздрів, підвелися сторчма на своїх корінцях. Він так і стояв — заціпенілий, з палючими очима, тремтячи від внутрішнього збудження, мов автомат, ув якому щось заскочило й він зупинився намертво.
Аделя підвелася з крісла й попросила нас не дивитися на те, що станеться за мить. Відтак підійшла до батька і, взявши руки в боки та набравши при цьому підкреслено рішучого вигляду, зажадала вкрай незаперечним тоном…
- - - - - - - - - - - - - - - -
Дівчата завмерли з опущеними очима, в дивному заціпенінні…
Одного з наступних вечорів батько продовжив лекцію такими словами:
«Не про ці втілені непорозуміння, не про сумні пародії, плоди простацької та вульгарної нестриманості — ні, любі пані, не про це я хотів говорити, оголошуючи свій виклад про манекенів. Мені йшлося про інше».
Тут батько почав будувати перед нашими очима видиво тієї generatioaequivoca[38], що він вимріяв, себто покоління істот, органічних лише наполовину, якоїсь псевдофлори і псевдофауни, наслідків фантастичної ферментації.
То були витвори, зовні схожі на живих істот, на хребетних, ракоподібних, членистоногих, але видимість обманювала. Насправді вони були аморфні, без внутрішньої структури — плоди імітативних тенденцій матерії, що, наділена пам’яттю, за звичкою повторює одного разу засвоєні форми. Шкала видозмін, яким підлягає матерія, назагал обмежена, і певний набір форм так чи інакше повторюється на різних рівнях буття.
Ті витвори — рухливі, піддатливі на подразнення, але все ж далекі від справжнього життя — можна було отримати завдяки суспензіям деяких складних колоїдів[39] у розчинах кухонної солі. Такі колоїди протягом кількох днів формувались і організовувались у певні згустки речовини, що нагадували найнижчі різновиди фауни.
У виниклих таким чином істот можна було встановити дихальні процеси, перетворення матерії, але хімічний аналіз не свідчив про найменші сліди білкових сполук чи молекул вуглецю загалом.
Примітивні під кожним оглядом, ті форми були нічим порівняно з багатством і красою псевдофауни та флори, що іноді з’являється у певних точно окреслених середовищах. Ними є старі помешкання, пересичені випарами багатьох життів і подій, — зужиті атмосфери, наповнені специфічними складниками людських марень, щедро обдаровані гумусом[40] споминів, сумних історій та безплідної нудьги звалища. На такому ґрунті згадана псевдовегетація проростала швидко і поверхово, паразитувала буйно й ефемерно, породжувала коротковічні покоління, що розквітали раптово і красиво, щоб тут-таки згаснути і зів’яти.
Шпалери в таких помешканнях мають бути вже надто зужиті і знуджені ненастанними мандрами через усі зміни ритмів; немає нічого дивного в тому, що вони сходять на манівці далеких, ризикованих уявлянь. Речовина меблів, їхня субстанція вже мусить бути послабленою, занепалою й підлягати недобрим спокусам: тоді на цьому хворому, стомленому і здичавілому ґрунті зацвітає, ніби чудова екзема, фантастичний наліт — кольорова розбуяла пліснява.
«Ви ж знаєте, любі пані, — казав батько, — що у старих помешканнях бувають кімнати, про які забули. Ніким упродовж місяців не відвідувані, вони в’януть, покинуті між старих стін, і стається часом, що замикаються в собі, заростають цеглою, і, назавше втрачені для нашої пам'яті, поступово перестають існувати. Двері, що ведуть до них із якого-небудь підмостка на задніх сходах, можуть залишатися непомітними для пожильців так довго, що аж повростають, увійдуть у стіну, яка зітре і слід по них у фантастичному плетиві подряпин і тріщин».
«Якось раненько, — казав батько, — наприкінці зими, по багатьох місяцях відсутності, я увійшов до такого напівзабутого ходу і здивувався на вид отих кімнат. З усіх шпарин у підлозі, з усіх виступів і фрамуґ лізли тонкі пагони, що наповнювали сіре повітря мерехтливим мереживом філіґранного листя, прозорою гущавиною якоїсь теплиці, сповненої шепотінь, відблисків, колихань, якоїсь такої несправжньої та блаженної весни. Навколо ліжка, під багатогранником люстри, хиталися вздовж шаф купи гнучких дерев, вибухаючи вгорі світлистими кронами, фонтанами листяних мережив, що вигравали розпиленим хлорофілом аж під небо мальованої стелі. У прискореному процесі квітування крізь оте листя пробивалися величезні білі та рожеві квіти, розкривалися на очах, буяли зсередини м’якушем і вихлюпували поза краї, гублячи пелюстки та розпадаючись у швидкому відцвітанні».
«Я був щасливий, — казав батько, — з того несподіваного розквіту, який наповнив повітря мерехтливим шелестінням, лагідною піною, що пересипалася, мов кольорове конфетті, крізь тонке пруття гілок. Я побачив, як із повітряних трепетань, з ферментування збагаченої аури виділяється й матеріалізується те квапливе цвітіння, переливання і розпад фантастичних олеандрів[41], які наповнили кімнату ріденькою лінивою завією з великих рожевих суцвіть».
«Перш ніж завечоріло, — скінчив батько, — не лишилось і сліду від того чудового квітування. І вся та фата-морґана була тільки містифікацією, прикладом дивного вдавання матерії, що прикидається життям».
Того дня батько був напрочуд жвавий, а його хитрі й іронічні погляди так і бризкали навсібіч завзяттям і гумором. Потім, знагла поважніючи, він знову задивлявся в безконечну шкалу форм і відтінків, яких набувала багатолика матерія. Його захоплювали межові, тобто сумнівні і проблемні, форми, як-от ектоплазма сомнамбулічна[42], псевдоматерія, еманація мозку каталептична[43], що в певних випадках розтікалася з вуст загіпнотизованого на цілий стіл, наповнювала всю кімнату, немов розбуяла рідка тканина, астральне тісто[44] десь на межі тілесного й духовного.
«Хтозна, — казав батько, — скільки є зболених і скалічених, обрубаних проявів життя, як оце штучно склепане, насилу збите докупи цвяхами життя шаф і столів, розіп’ятої деревини — тихої великомучениці жорстокої людської вигадливості. Жахні трансплантації чужих собі й навзаєм ненависних порід, схрещування їх у єдиній нещасній цілості. Скільки задавненої мудрої муки в цих прооліфлених шарах, жилах і прожилках наших старих добрих шаф! Хто розпізнає в них старі, зняті рубанками й безжально зашліфовані риси, усмішки, погляди!».
Батькове обличчя в мить, коли він це вимовляв, дедалі більше вкривалося задумливою системою зморщок, ставало схожим на сукувату і багатошарову стару дошку, з якої зістругано всі спогади. Протягом якоїсь хвилини ми думали, що батько западає в заціпеніння, що часом із ним траплялось, але він раптово стрепенувся, отямився й повів далі:
«Прадавні містичні народи бальзамували своїх мерців. У стіни їхніх помешкань було покладено й замуровано тіла з обличчями; у вітальні стояло опудало з батька, а вичинена жона-небіжчиця слугувала килимом на підлозі. Я знав одного капітана, що мав у себе в каюті лампу-мелюзину[45], яку малайські бальзамувальники зробили з його вбитої коханки. На голові вона мала величезні оленячі роги. У тиші каюти ця голова, напнута попід гілляччям рогів при самому склепінні, повільно розплющувала очі; на ледь розтулених її вустах поблимувала плівка слини, що лопалася від тихого шепоту. Головоногі молюски, черепахи й величезні краби, підвішені до горішніх балок у вигляді канделябрів і люстр, чеберяли в отій тиші ногами, наче все кудись ішли, крокуючи на місці».
Батькове обличчя враз посумнішало й занепокоїлося, коли його думки через незнані ряди асоціацій перекинулися на нові приклади.
«Чи можу я замовчати, — казав він стишеним голосом, — що мій брат унаслідок довгої та невиліковної хвороби поступово перетворився на сплетіння гумових кишок, аж бідна моя кузинка вдень і вночі носила його в подушках, наспівуючи нещасному безконечні колискові зимових ночей? Чи буває що-небудь сумніше за людину, перетворену на гумову кишку? Яке розчарування для батьків, яка дезорієнтація для їхніх почувань, яке фіаско надій та обіцянь, пов’язаних з аж так обдарованою молодістю! І в той же час — вірна любов бідної кузинки, що супроводила його навіть у такій халепі».
«Ох! Не можу, більше не можу цього чути! — простогнала Польда, перехилившись на кріслі. — Аделю, вгомони його».
- - - - - - - - - - - - - - - -
Дівчата встали, Аделя підійшла до батька і витягнутим пальцем показала, що збирається його лоскотнути. Батько знітився, замовк і вражено відступив, задкуючи перед викличним Аделиним пальцем. Вона ж ішла за ним, страхаючи пальцем, як жалом, і крок за кроком витісняла його з кімнати. Павлина зівнула, потягуючись. Притулившись до себе плечима, вони з Польдою глянули одна одній в очі й усміхнулися.
Цілий серпень того року я провів з малим симпатичним песиком, який певного дня опинився на підлозі нашої кухні — недолугий, писклявий, все ще пропахлий молоком і немовляцтвом, з недосформованим, круглястим і тремким лобиком, з кротячими, розкаряченими на боки лапками та найніжнішою м’якенькою шерстю.
З першого погляду ця крихтинка життя завоювала весь можливий ентузіазм і захват хлоп’ячої душі.
З якого неба так неждано впав той улюбленець богів, миліший серцю від найкращих іграшок? І як це так, що старі, нічим не цікаві мийниці посуду здатні часом на таку чудову вигадку — принести з передмістя о дуже ранній, трансцендентно[46] ранковій порі до нашої кухні ось такого цуцика!
Ах! Я був ще, на жаль, не тут, не народився ще з темного лона сну, а те щастя вже збулося, вже чекало нас, безпорадно розпластане на зимній підлозі кухні, недооцінене Аделею й домашніми. Чому мене раніше не розбудили? Мала тарільчина молока на підлозі свідчила про материнські імпульси Аделі, але й, на жаль, і про втрачені для мене назавжди недавні хвилини з радощами прибраного материнства, в яких я ще не був учасником.
Зате переді мною лежало ціле майбутнє. Який безмір дослідів, експериментів і висновків відкривався тепер! Секрет життя, його найсуттєвіша таємниця, зведена до цієї простенької, досяжної та іграшкової форми, відхиляла завісу перед ненаситною цікавістю. Це було надзвичайно захопливо — отримати у власність таку окрушину життя, часточку віковічної таємниці в настільки новому й кумедному прояві, що будить безмежну цікавість і потаємну шану своєю іншістю, неочікуваним перенесенням притаманного нам життєвого розвою у відмінну від нашої форму — звіряти.
Тварини! Об’єкт ненаситної цікавості, унаочнення загадки життя, наче створене для того, щоб людині показати людину, розкладаючи її багатозначність і різноманітність на тисячу калейдоскопічних можливостей з доведенням кожної до якоїсь парадоксальної межі, до цілковитого буяння притаманного їй характеру. Серце, не обтяжене сплетіннями еґоїстичних інтересів, що так заважають у міжлюдських стосунках, відкривалося іншим проявам вічного життя з усією симпатією та тією любовною спільницькою допитливістю, що маскувала собою жагу самопізнання.
Песик був оксамитний і теплий, він пульсував усім своїм маленьким прискореним серцем. При собі мав два м’які клаптики вушок, синюваті мутненькі очі, рожевий писочок, до якого цілком безпечно можна було запхати палець, ніжні й невинні лапки зі зворушливою рожевою бородавкою над передньою ступнею. Ними він залазив до миски з молоком, нетерплячий і жадібний, хлептав поживу рожевим язичком, а наситившися, жалісно підводив маленьку мордочку з молочною краплею на бороді й незграбно вилазив з молочної купальні.
Ще не вміючи ходити, він лише непевно котився боком і навскоси у невизначеному напрямку, за дещо п’яною і хиткою траєкторією. Панівними в його настрої були засадниче й невиразне скигління, сирітство і безпорадність — неспромога бодай чимось заповнювати життєві прогалини між радощами споживання їжі. Це виявляло себе в непродуманості й непослідовності рухів, як і в несвідомих нападах суму з жалісливим скавучанням і нездатністю знайти собі місце. Навіть у глибинах сну, змушений задовільняти потребу в доторках лише притулянням до власної ж особи, згорнутої тремтливим клубком, він не міг позбутися самотності та бездомності. Ох, життя — молоде і слабке, випущене з добре знайомої темряви, з теплого затишку в материнському лоні до чужого й великого, разюче світлого світу, як же воно щулиться і пручається, як відмовляється приймати цю підсунуту йому забаву, зіткане зі спротиву й нехоті!
Але поступово малий Німрод[47] (він отримав саме це горде войовниче ймення) починає вживатись у смак буття. Виняткове підпорядкування материнській праєдності[48] поступається місцем зацікавленості різноманіттям.
Світ починає розставляти свої пастки: невідомий, проте чарівливий смак усілякого їдла, чотирикутник ранкового сонця на підлозі, що на ньому так хочеться полежати, рухи власних кінцівок або хвоста, що кокетливо запрошує до гри із самим собою, пестощі людської руки, від яких поволі дозріває деяка самовпевненість і з’являються веселощі, які, розпираючи тіло, народжують потребу цілком нових ґвалтовних і ризикованих рухів — усе це підкуповує, переконує й заохочує прийняти, погодитися з експериментом життя.
І ще одне. Німрод починає розуміти, що те, чим його тут спокушають, попри позірну новизну, є насправді таким, що вже було, безліч разів було, безмежно багато разів. Його тіло пізнає ситуацію, враження і предмети. За великим рахунком усе це не надто його дивує. Потрапляючи щоразу в нову ситуацію, він пірнає у свою пам’ять, у глибинну пам’ять власного тіла, й шукає, навпомацки, гарячково — і трапляється, що знаходить у собі відповідну, вже готову реакцію: мудрість поколінь, закладена в його плазмі, в його нервах. Так і знаходить певні дії, рішення, про які й не знав, що вони вже дозріли в ньому, вже чекали на те, щоб вистрибнути.
Обставини його молодого життя, кухня з пахнючими баняками, з ганчірками, що просякли складними й загадковими пахощами, зі шльопанням Аделиних пантофлів, з її галасливим вертінням — уже не лякають його. Він уже звик до думки, що то його володіння, тут він обжився й почав розвивати щодо них невиразне почуття належності, себто вітчизни.
Хіба що звалювався на нього неочікуваний катаклізм у вигляді шурування підлоги — падіння законів природи, струмені теплого лугу, що підмивають меблі, і загрозливе шамотання Аделиних щіток.
Однак небезпека минає, заспокоєна й нерухома щітка лежить у кутку, підлога, висихаючи, приємно пахне мокрою деревиною. Німрод, повернувшись до своїх законних прав і свобод на власній території, відчуває живу потребу зцапати зубами старий килимок і з усіх сил шарпати його в різні боки. Заспокоєння стихій наповнює його невимовною радістю.
Зненацька він стає як укопаний: перед ним, за якісь лише три собачі кроки, перебігає чорна гидота — створіння, що дріботить на прутиках незліченних напівзігнутих ніжок. Страшенно вражений Німрод водить поглядом за діагональним маршем лискучої погані, напружено стежачи за її пласким, безголовим і сліпим тулубом, що його несе на собі шалена рухливість павучих кінцівок.
На це видовисько щось у ньому назбирується, дозріває, пучнявіє — щось таке, чого сам він ще не розуміє, щось наче гнів або страх, але радше приємний і поєднаний із дрожем сили, певності, агресивності.
Тож він раптом припадає на передні лапи і видає із себе раніше не знаний голос — чужий, зовсім несхожий на звичайне скавуління.
Видає його раз і вдруге, і ще — тоненьким дискантом, який щоразу ламається.
Проте дарма він апелює до потвори цією новою, в раптовому натхненні народженою мовою. Тарганячий розум не сприймає такі тиради, й комаха продовжує свою діагональну мандрівку до кімнатних закамарків, просуваючись у згоді з освяченим вічністю ритуалом.
Хоч там як, але ненависні почуття в душі собачати ще не набули тривкості й сили. Щойно пробуджена радість існування перетворює всі емоції на веселощі. Німрод усе ще погавкує, але сенс того гавкання непомітно змінився, й воно стало пародією на себе, за великим рахунком прагнучи висловити невимовну втіху від забави життям — сповненої пікантністю, несподіваними афектами та пригодами.
У кутку поміж задніми стінами повіток та прибудов був останній закапелок подвір’я — найдальший його відросток, замкнутий між коморою, вбиральнею та задньою стіною курника, глуха затока, з якої вже не було виходу.
То був найдальший мис, Ґібралтар усього подвір’я, що розпачливо бився головою об сліпий паркан з горизонтальних дощок, заключну й остаточну стіну цього світу.
З-під його замшілих балок витікала цівка чорної смердючої води, жила гнилої й масної твані, яка ніколи не висихала — єдина стежка, що виводила у світ через кордон паркану. Але розпач просмердженого закапелка так довго бився лобом об ту перешкоду, що врешті послабив одну з найгрубших дощок. Ми, хлопці, довершили справу і вибрали важку замшілу дошку геть. Так у тому паркані з’явився вилам, наше вікно на сонце. Ногою ставши на дошку, перекинуту, мов місток, над калюжею, в’язень подвір’я міг, низько нахилившися, протиснутися крізь шпарину, що випускала його в новий, добре провітрюваний і просторий світ. І там був величезний, старий і запущений сад. Високі груші та розложисті яблуні зрідка траплялися тут кремезними групами, обсипані срібним шелестом, кипучим мереживом білястих полисків. Буйна, мішана і некошена трава волохатим кожухом накривала хвилястий терен. Там були звичайні стебла лугової трави з пір’їстими вершками колосків; були тендітні філіґрани диких петрушок і моркви; поморщені, шорсткуваті й духмяні листки собачої м’яти та сліпої кропиви; волокнисті лискучі бабки, поцятковані ржею, що вистрелювали кетягами рясної червоної кашки. Усе це, сплетене докупи й пухнасте, було просякле лагідним повітрям, провіяне блакитним вітром і промите небом. Залігши у траву, можна було накриватися всією блакитною географією хмарин, дихати всією широчінню небесної мапи. Від цього спілкування з повітрям листки і пагони вкрилися тонесенькими волосками, м’яким нальотом пуху, гачкуватою щетиною колючок, що наче слугувала для хапання й затримування кисневих потоків. Цей білястий ніжний наліт просто-таки зріднював листки з атмосферою, надавав їм сріблясто-сірого відблиску повітряної хвилі, тінистої задуми поміж двох спалахів сонця. Одна ж із рослин, жовта й наповнена молочним соком у блідих стеблинах, виділяла зі своїх порожнистих пагонів вже тільки саме повітря, лише самий пух у вигляді пір’їстих молочних кульок, що розвіювалися з вітром і безгучно всякали у блакитну тишу.
Сад був розлогий і розгалужений на кілька відростків, містив у собі різні зони та настрої. З одного боку, відкритий, сповнений молока небес і повітря, він підстеляв небу свою найм’якішу, найніжнішу і найпухнастішу зелень. Але спадаючи вглиб довгого відгалуження і занурюючись у тінь між задніми стінами покинутої фабрики питних вод і довгою напівзаваленою стіною стодоли, виразно тьмянішав, робився буркотливо-недбалим, занепадав нехлюйно і дико, пнувся кропивами, їжився будяччям, паскуднішав усіляким хвощем, аж у самому кінці поміж стінами, в широкій прямокутній затоці, губив будь-яку міру і впадав у шал.
І там він уже не був садом, а пароксизмом шаленства, вибухом сказу, цинічною безсоромністю та розпустою. Там, догоджаючи власним схильностям, розбещено паношилися пусті здичавілі капустини лопухів — величезні відьми, що серед білого дня так і вилазили зі своїх широких спідниць, ніби скидаючи їх із себе одну по одній, аж їхні здуті, шелесткі, діряві лахмани ошалілими клаптями засипали згори це сварливе байстрюче поріддя. А захланні спідниці пухли і розлазилися, громадились одні на одних, штовхались і перекривалися навзаєм, продираючись набряклою масою листяних блях аж під низьку стріху стодоли.
Це було там, де я й побачив його єдиний раз у житті о непритомній від спеки полудневій порі. Була мить, коли час, дикий і збожеволілий, виламується з одноманіття подій і, ніби втеклий волоцюга, жене з криком через поля навпростець. Тоді літо, вирвавшися з-під контролю, росте без рахунку й міри на всьому просторі, повсюдно, з диким розмахом, подвоївшись, потроївшись, переростає в якийсь інший химерний час, у незнаний вимір, у безум.
О такій порі мною заволодівало шалене бажання ловити метеликів, справжня манія переслідування цих мерехтливих цяток, цих блідих і білих клаптиків, що дрижали в розпеченому повітрі неправильним зиґзаґом. Отоді й трапилося таке, що одна з тих летючих яскравих цяток розпалася на дві, а відтак на три — і та тремка сліпучо-біла трикрапка повела мене, ніби блудний вогник, крізь зарості будяків, що згорали на сонці.
Лише на межі з лопухами я спинився, не зважуючись поринути в цю глуху западину.
Тоді я раптом побачив його.
По пахви в лопушинні, він сидів навпочіпки.
Я дивився на його кремезні плечі у брудній сорочці та обвисле лахміття сурдута. Причаївшись ніби перед вистрибом, він так і сидів — його згорблені плечі було наче придавлено якимось тягарем. Його тіло тяжко надималося з натуги, а з мідного, лискучого від сонця обличчя стікав піт. Застиглий, він, могло здатися, тяжко над чимось працював, непорушно борюкаючись із якимось величезним баластом.
Я стояв, нашпилений на його погляд, яким він узяв мене, мов у кліщі.
Це було лице волоцюги чи п’яниці. Жмут немитих пасем звихрювався над високим і випуклим чолом, що нагадувало обточений річкою камінь. А проте воно було пооране глибокими борознами. Невідомо, чи то біль, а чи палючий сонячний жар, чи, може, нелюдська напруга угвинтилася в це обличчя і напнула всі його риси так, що вони готові були тріснути. Чорні очі впилися в мене з усією силою межового розпачу і болю. Вони дивилися на мене й не дивилися, бачили мене й зовсім не бачили. Це були готові луснути кругляки, напружені болем найвищої стадії чи, може, дикою втіхою натхнення.
І раптом з отих натягнутих до тріскання рис вилонилась якась жахна, спотворена стражданнями гримаса, й вона росла, вбирала в себе той шал, те натхнення, набрякала ним, вилонювалася все більше, аж поки не прорвалася харкітливо-ревким кашлем сміху.
Цілком приголомшений, я побачив, як він, загуготівши сміхом із широких грудей, став поволі підводитись і, згорблений, мов горила, притримуючи руками лахміття штанів, що злітали з нього, почвалав навтьоки через розхвильовану бляху лопушні, довгими стрибками — Пан без флейти[49], що сполохано зникає у своїх рідних хащах.
Суботніми пополуднями мій дядько Кароль, солом’яний вдівець, вирушав у бік літньої хати, розташованої за годину пішої ходи від міста, до дружини й дітей, які перебували там на відпочинку.
З моменту, коли дружина виїздила, помешкання стояло неприбраним, а ліжко жодного разу не застеленим. Пан Кароль повертався додому пізно вночі, виснажений і спустошений нічними гульками, крізь які його волокло тими спекотними і порожніми днями. Зім’ята, зимна, дико покуйовджена постіль бувала для нього в такі хвилини блаженною пристанню, рятівним островом, до якого він припадав рештками сил, ніби вижилий у кораблетрощі після багатьох днів і ночей борсання посеред збуреного моря.
Навпомацки в темряві він добирався до білястих гір і провалювався поміж хребтів та западин холодного пір’я, засинаючи в невідомому напрямку, часто навспак, часто з головою, звішеною донизу, впиваючись тім’ям у пуховий м’якуш постелі так, ніби прагнув уві сні просвердлити, наскрізь пронизати масиви тих перин, що їх наростила ніч. Не прокидаючись, він борюкався з постіллю, ніби плавець із водою, м’яв і місив її всім тілом, ніби велетенську діжу з тістом, що в неї западав; прокидався ж у світанковій сірості, тяжко дихаючи й обливаючись потом, викинутий на берег постільного звалища, яке так і не зміг побороти в запеклому нічному двобої. Так, напіввитурений з безодні сну, він на якийсь час непритомно повисав на краєчку ночі, грудьми хапаючи повітря, а постіль усе росла над ним, сходила, накисала — і знов обростала його масивом важкого білуватого тіста.
Так він засинав до пізнього передполудня, подушки ж тим часом укладалися великою білою пласкою рівниною, що нею й мандрував його заспокоєний сон. Цими білими гостинцями він поволі вертався до себе, до дня, до яви — аж урешті розплющував очі, мов закунялий пасажир від зупинки потяга.
У кімнаті панував застійний півморок з осадом незліченних днів самоти і тиші. Лиш вікно кипіло ранковим роїнням мух, і штори палахкотіли жаром. Пан Кароль визівав зі свого тіла, з його найглибших ям, рештки вчорашнього дня. Це позіхання ловило його, мов конвульсії, ніби хотіло всього вивернути. Так він вичавлював із себе той пісок, той баласт — неперетравлені залишки вчора.
Попустивши собі в такий спосіб і трохи звільнившися, він вносив до записника видатки, підраховував, перелічував і мріяв. Потім довго лежав нерухомий, зі скляними очима водянистого кольору, вологими й випуклими. У млявому півмороці кімнати, підсвітленому відблисками спекотного дня за шторою, ті очі, мов маленькі люстерка, відбивали все, що блищить: білі сонячні плями у віконних шпарах, золотий прямокутник штор; у них, мов у краплі води, повторювалася ціла кімната з тишею килимів та порожніх крісел.
Тим часом день за шторами все вогнистіше бринів дзижчанням ошалілих від сонця мух. Вікно не могло вмістити в собі тієї білої пожежі, і штори аж умлівали від сліпучого брижу.
Тоді він вибирався з постелі і протягом певного часу сидів на ліжку, постогнуючи. Його тридцятикількарічне тіло вже починало гладшати. У цьому організмі, ледь набряклому жиром, вимученому тілесними зловживаннями, але все ще сповненому буйних соків, уже, здавалося, тихо визрівала його майбутня доля.
Коли він сидів отак у несвідомому вегетативному безрусі, перетворившися весь у дихання, циркулювання, у глибоке пульсування соків, з надр його спітнілого, в різних місцях зарослого волоссям тіла починало пробиватись якесь незнане, невисловлене майбутнє, ніби потворний наріст, що чудернацько збільшується до небачених параметрів. Він, утім, не дивувався, позаяк передчував тотожність із тим невідомим та велетенським, що мало ще настати, і ріс разом із ним, не чинячи спротиву, в дивній згоді, в заціпенінні сумирного жаху, розпізнаючи себе прийдешнього в отих колосальних патологіях і фантастичних наростах, що визрівали перед його внутрішнім зором. У такі хвилини одне його око дивилося ледь зизувато, ніби прозирало в інший вимір.
Потім із того бездумного очамріння, з далеких засвітів він повертався до себе й поточного часу, починав знову бачити свої ступні на килимі, повні та жіночні, й поволі витягав золоті запинки з манжетів сорочки. Відтак ішов на кухню, знаходив там у затемненому кутку відерце з водою, кружало тихого чутливого дзеркала, що чекало на нього як єдина жива й обізнана істота в цьому порожньому житлі. Наливав до тазу води і шкірою куштував її млявий та застояний, солодкаво-мокрий дотик.
Довго і старанно справляв туалетні потреби, не поспішаючи і роблячи паузи між окремими підходами.
А помешкання, порожнє й запущене, не любило його, тож меблі і стіни стежили за ним з мовчазним осудом.
Заходячи в їхню тишу, він почувався чужинцем у цьому затопленому підводному королівстві, в якому тягнувся інший, окремий, час.
Відкриваючи власні шухляди, він почувався злодієм і мимоволі ходив навшпиньки, намагаючись не розбудити понад усяку міру голосного відлуння, котре тільки вичікувало найменшого приводу, щоб вибухнути.
А коли врешті, тихо пересуваючись від шафи до шафи, він одне по одному знаходив усе необхідне і завершував умивання, зусібіч оточений меблями, що мовчки терпіли його коло себе з відсутніми мінами, коли врешті був готовий, то вже на виході, з капелюхом у руці, починав соромитися того, що навіть і в останню хвилину не зміг відшукати слова, яке перервало б цю ворожу мовчанку, й відходив до дверей збентежено, повільно, з похиленою головою — в той самий час, як у протилежний бік (углиб дзеркала) неспішно віддалявся хтось, назавжди повернутий спиною — крізь порожню анфіладу кімнат, яких не було.
У найкоротші й вічно заспані дні зими, що з обидвох боків, ранкового та вечірнього, були пообгортувані хутряними оторочками присмерку, коли місто дедалі глибше розгалужувалось у лабіринтах ночей, насилу вертаючи до тями протягом коротких світанків, батько був уже занапащений, запроданий, заприсяглий сферам іншого.
Його обличчя й голова в такий час буйно і дико заростали сивиною, що стирчала хаотичними віхтями, щетиною, довгими пучками, що вистрілювали з бородавок, носових дірок і брів — усе це надавало його фізії подобизни старого нашорошеного лиса.
Його нюх і слух надзвичайно загострювались, а з мінливості його мовчазного й напруженого лиця ставало ясно, що за посередництва цих двох чуттів він увесь час контактує з невидимим світом темних закамарків, мишачих нір, трухлявих порожнин під підлогою та коминових нутрощів.
Усі нічні тріски та хрускоти, потаємне скрипуче життя підлоги знаходили в ньому непомильно чутливого спостережника, підглядальника і спільника. Це втягувало його до такої міри, що він цілковито занурювався в оту недосяжну для нас царину, про яку навіть не намагався щось нам розповісти.
Неодноразово він стріпував пальцями, тихенько посміюючись до себе самого, на знак того, що вибрики тієї невидимої сфери робляться надто абсурдними; в такі хвилини він змовницьки переглядався з нашим котом, який, так само втаємничений, підводив свій цинічний і байдужо-зверхній, посмугований писок, знудьговано мружачи вузькі щілини очей.
Під час обіду траплялося, що батько зненацька відкладав убік ніж та виделку і з під шиєю зав’язаною серветкою привставав на котячий штиб, на кінчиках пальців крався до дверей сусідньої пустої кімнати і з якнайбільшою обережністю зазирав крізь шпарину замка. Відтак повертався до столу, ніби присоромлений, зі зніченою усмішкою, щось помуркуючи й невиразно бурмочучи і таким чином продовжуючи занурення у свій внутрішній монолог.
Щоб його бодай трохи відволікти і якось відірвати від нездорових досліджень, мати витягала його на вечірні прогулянки — він ішов мовчки, без опору, але й без радості, розсіяний і духом відсутній. Якось ми навіть пішли до театру.
Отож ми знов опинились у тому великому, погано освітленому і брудному залі, що повнився людським оспалим гомоном і безладним шамотінням. Але щойно ми перебрели людське стовпище, як перед нами, ніби схил інших небес, виникла величезна світло-блакитна завіса. Мальовані рожеві маски з надутими щоками купалися в її безмежно широкому полотняному космосі. Ті штучні небеса росли і розпливалися вздовж і впоперек, сходячи величним духом пафосу і жестів, атмосферою штучного і блискучого світу, який саме зводився на лунких риштованнях сцени. Трепет, що перебігав по всьому обличчю того неба, подих широчезного полотна, що від нього росли й оживали маски, зраджував ілюзорність небосхилу, викликаючи те тремтіння дійсності, яке ми в метафізичну хвилину відчуваємо як миготіння таїни.
Маски тріпотіли червоними повіками, кольорові губи нашіптували щось безгучне; я вже знав, що наближається мить, коли напруга таїни досягне зеніту, й тоді набухле небо завіси справді трісне, звіється догори — і проявляться речі нечувані та сяйливі.
Однак мені не дано було дочекатися того моменту, позаяк батько саме почав виявляти певні ознаки занепокоєння — він хапався за кишені і врешті заявив, що забув портмоне із грошима та важливими документами.
Після короткої наради з матір’ю, в якій Аделину чесність було піддано квапливо-узагальненій оцінці, мені запропонували вирушити на пошуки портмоне додому. На думку матері, до початку вистави лишалося ще досить часу, і з моєю прудкістю можна було повернутися цілком своєчасно.
Я вийшов у зимову ніч, кольорову від небесної ілюмінації. Це була одна з тих ясних ночей, коли зоряний небозвід настільки просторий і розгалужений, що вже аж ніби розпадається, розламується і ділиться на лабіринти окремих небес, достатніх, щоб забезпечити собою цілий місяць зимових ночей, а також накрити своїми срібними й мальованими абажурами всі нічні явища, пригоди, авантюри і карнавали.
Непростимою легковажністю є такої ночі посилати малого хлопця з важливою та пильною місією, адже в її напівосвітленні вулиці збільшуються, переплутуються і міняються між собою місцями. У надрах міста відкриваються, так би мовити, подвоєні вулиці, вулиці-двійниці, фальшиві й оманливі. Зачаровано-схиблена уява витворює примарні міські мапи, начебто здавна відомі, що на них оті вулиці мають своє місце й назву, а ніч у своїй невичерпній плодючості не знаходить собі кращих занять, ніж вигадувати все нові конфігурації. Ці спокуси зимових ночей зазвичай починаються невинною забаганкою трохи скоротити свій шлях і скористатися незвичним, але швидшим варіантом. З’являються звабливі комбінації перетину звивистої мандрівки якимось іще не випробуваним маршрутом. Але того разу все почалось інакше.
Пройшовши лише кілька кроків, я зауважив, що не маю на собі пальта. Хотів повернутись, однак за мить це вже здалося мені непотрібною втратою часу, оскільки ніч аж ніяк не була холодною, навпаки — потятою жилками дивного тепла, подихами якоїсь несправжньої весни. Сніг поскручувався білими баранцями, невинним і ніжним руном, що пахло фіалками. У таких же баранцях розчинилося небо, на якому двоївся і троївся місяць, демонструючи тим помноженням усі свої фази та позиції.
Небо того разу оголювало свою внутрішню конструкцію немов у багатьох анатомічних препаратах, що показували спіралі та шари світла, розтини зеленуватих брил ночі, плазму космосу, тканину нічних марив.
Такої ночі неможливо, йдучи Підвальною чи котроюсь іншою з отих темних вулиць, які є зворотним боком чи то пак виворотом чотирьох ліній Ринку, не згадати, що о цій пізній порі часом трапляються ще відчиненими деякі з дивовижних і таких притягальних крамниць, про які забуваєш у звичайні дні. Я називаю їх цинамоновими через темну обшивку їхніх стін, її цинамоновий колір.
Ці справді шляхетні, відкриті до пізньої ночі заклади назавше стали центром моїх палких мріянь.
Погано освітлені, тьмяні та врочисті їхні приміщення глибоко пахли фарбами, лаками, ладаном, ароматом далеких країн і рідкісних матеріалів. У них можна було знайти бенгальські вогні, чарівні шкатулки, поштові марки давно зниклих держав, китайські перебивні картинки, індиґо[50], каніфоль із Малабару[51], яйця екзотичних комах, папуг, туканів, саламандр і василісків[52], корінь мандрагори[53], нюрнберзькі механізми[54], гомункулусів у вазонах[55], мікроскопи й біноклі, а понад те — рідкісні й надзвичайні книжки, старі фоліанти, де повно дивовижних гравюр та приголомшливих історій.
Пам’ятаю тих старих і статечних продавців, які обслуговували відвідувачів із опущеними очима, у стриманому мовчанні, й повнилися мудрістю та розумінням їхніх найпотаємніших бажань. Та найбільше мене притягувала певна книгарня, в якій мені, зриваючи завісу з дражливих і п’янких секретів, одного разу вдалося погортати рідкісні заборонені видання, публікації таємних клубів.
Так рідко траплялася нагода відвідати ті крамниці — та щоб і на додачу з невеликою, проте достатньою сумою грошей у кишені. Не можна було ніяк пропустити ту оказію — попри важливу й покладену на мою старанність місію.
Слід було, згідно з моїми розрахунками, пуститися бічною вуличкою, минути дві або три поперечні — й таким чином дістатися вулиці з нічними крамницями. Це віддаляло мене від цілі, але запізнення можна було надолужити, якщо повернутися дорогою на Соляні Жупи.
Окрилений прагненням потрапити до цинамонових крамниць, я збочив у відому мені вулицю і не йшов — летів, пильнуючи за тим, щоб не збитися. Так я минув уже третю чи й четверту поперечну, а омріяної вулиці все не було. До того ж навіть розташування вулиць не відповідало очікуванням. Ніде ані натяку на крамниці. Я йшов вулицею, будинки якої не мали жодної брами, тільки щільно позамикані вікна, що сліпили відблисками місяця. По інший бік цих будинків мала б тягнутися потрібна мені вулиця, з якої до них, будинків, і заходять, — думалося мені. Я стривожено пришвидшив ходу, подумки вже відмовляючись від крамничних відвідин. Тільки б якомога скоріше вибратися звідси на знайомі терени міста. Кінець вулиці ближчав, мене огортав неспокій: куди вона може привести. Я вийшов на широкий, з рідкою забудовою гостинець, дуже довгий і прямий. Тут-таки мене огорнув дух неосяжного простору. Там, при самій вулиці або у глибині садів, стояли мальовничі вілли, штудерні будинки багатіїв. У прогалинах між ними виднілися парки та садові мури. Усе разом здалека нагадувало вулицю Лешнянську[56] в її нижчих і рідко залюднених околицях. Місячне світло, розчинене в тисячах баранців, у срібній небесній лусці, було бліде і ясне, як удень — лише парки й сади чорніли в цьому срібному краєвиді.
Пильно придивившись до одного з будинків, я дійшов висновку, що переді мною задня, ніколи досі не бачена стіна будинку гімназії. Я саме доходив до брами, яка, на моє здивування, була відкрита, а сіни освітлені. Увійшовши, я опинився на червоній доріжці в коридорі. Я мав надію, що зможу непомітно прокрастися через будинок і вийти з передньої брами, скоротивши добряче шлях.
Мені пригадалося, що о цій порі в залі професора Арендта[57] повинен би відбуватись один із тих позапрограмних уроків, що проводилися пізно увечері — ми збиралися на них узимку, палаючи шляхетним запалом, яким нас надихнув той прекрасний учитель, — повправлятись у малюванні.
Невеличка групка найстаранніших майже губилась у великому темнуватому залі, на стінах якого побільшувались і переламувалися тіні наших голів, що їх відкидали дві маленькі свічки, запалені в шийках пляшок.
Щиро кажучи, протягом тих уроків ми малювали не так уже й багато, а професор не ставив перед нами надто конкретних вимог. Декотрі приносили з дому подушки і вкладалися трохи подрімати на партах. І лише найретельніші малювали коло самої свічки, в золотому кружалі її сяєва.
Зазвичай ми довго чекали професора, нудьгуючи в сонних розмовах. Урешті двері його кімнати відчинялись і він заходив — малий, з красивою бородою, езотерично усміхнений, стримано мовчазний, сповнений аромату таємниці. Він різко замикав за собою двері кабінету, крізь які з-за його спини на мить вигулькувала тісна юрба гіпсових тіней, класичних фрагментів, зболених дітей Ніоби, Даная чи Тантала[58], весь той сумний нікчемний Олімп, що роками скнів у цьому зібранні гіпсів. Мутнуваті сутінки панували в тому приміщенні навіть за дня, сонно переливаючись довкола гіпсових марев, застиглих поглядів, бляклих овалів і задуми, що не вела нікуди. Ми полюбляли післуховувати під дверима — тишу, сповнену зітхань і пошептів цього дедалі крихкішого й зарослого павутиною звалища, цього присмерку богів[59], що розкладався з нудьги й монотонності.
Сповнений гідності професор урочисто походжав між порожніми партами, за якими, поділені на малі групки, ми щось малювали в сірих відсвітах зимової ночі. Було затишно й сонно. Де-не-де мої друзі вкладалися спати. Свічки поступово догасали у пляшках. Професор заглиблювався у простору засклену шафу, забиту старими фоліантами, старомодними ілюстраціями, гравюрами та стародруками. Підсилюючи себе езотеричними жестами, він показував нам старі літографії вечірніх пейзажів, нічні гущавини, алеї в зимових парках, які чорніли впереміш із білими місячними доріжками.
За сонними розмовами час минав непомітно і збігав нерівномірно, в’яжучи свої вузли у плині годин і подекуди ковтаючи цілі порожні інтервали. Невідомо як, без жодного переходу, ми всією ватагою вже прямували назад білою засніженою алеєю, отороченою з боків чорним і сухим живопліттям. Ми йшли уздовж цього волохатого берега темряви, черкаючи об ведмедяче хутро кущів і наступаючи на їхні хрусткі гілки в ту ясну, хоч і безмісячну ніч, у той молочний несправжній день, десь далеко за північ. Розсіяна білизна того світла, що бралося зі снігу, з блідого повітря, з молочного навкілля, була ніби сірий папір гравюри, на якому, підкреслено чорні, плуталися лінії й візерунки густих заростей. Ніч повторювала, тепер о цій далеко запівнічній порі, всі ті серії ноктюрнів[60] і нічних гравюр професора Арендта, розвивала його фантазії.
У чорній гущавині парку, у волохатій шерсті його заростей, в масиві крихкого хрускоту, місцями бували ніші, гнізда найглибшої пухнастої чорноти, створені для заплутування, секретних порухів, безладного спілкування жестами. У таких гніздах було затишно і тепло. Там ми сідали у своїх волохатих пальтах на літній м’який сніг, ласуючи горіхами, що їх було повно у тих ліщинових заростях тієї весняної зими. Гущавиною безгучно лазили куниці, ласки та іхневмони[61], хутрясті нюхливі тваринки, що відгонили кожушиною, витягуючись на низьких лапках. Ми підозрювали, що серед них траплялися й експонати зі шкільного кабінету, які, хоч уже й випатрані й облізлі, тієї ночі вчувалися своїм порожнім нутром до старого поклику, інстинкту гонів, і поверталися до своєї пущі, до короткого примарного життя.
Але світіння весняного снігу поволі блякло і пригасало, насувалося чорне й густе передсвітанкове потьмяніння. Деякі з нас засинали в теплому снігу, інші в гущавині намацували брами своїх домівок, навпомацки входили до темних приміщень, у сни своїх батьків і братів, у глибоке ненастанне хропіння, що його наздоганяли на своїх запізнених шляхах.
Оті нічні сеанси повнилися для мене загадковою красою, тож і тепер я не міг поминути нагоди й не зазирнути до рисувального залу, вирішивши при цьому, що не затримаюсь у ньому довше, ніж на хвилинку. Але, сходячи задніми кедровими сходами, що лунко резонували зі мною, зрозумів, що перебуваю на чужому, ніколи досі не баченому боці будинку.
Навіть і найтихіший шерех не порушував урочистої тиші. Коридори в цьому крилі були просторіші, застелені плюшевим килимом і елегантні. Невеликі приглушені лампи світили на їхніх вигинах. Проминувши одне таке коліно, я опинився у ще більшому коридорі, оздобленому з палацовою розкішшю. Одна з його стін відкривалася широкими скляними аркадами до середини помешкання. Там починалася довга анфілада кімнат, що тяглись углиб, облаштовані зі сліпучим блиском. Мій зір линув єдвабом обшивок на шпалерах, роззолоченими дзеркалами, дорогими меблями і кришталевими люстрами, потопаючи в м’яких, мов пух, і сповнених надмірностей інтер’єрах, що вирували кольоровими спалахами й миготіли арабесками, переплутаними гірляндами та щойно розпущеними квітами. Глибока тиша цих порожніх салонів повнилася тільки таємними поглядами, що ними перекидалися дзеркала, і сполохом арабесок, що бігли фризами вгорі уздовж стін і зникали в ліпнині білих склепінь.
Я спинився з подивом і шаною перед тією розкішшю, здогадуючись, що моя нічна ескапада неочікувано затягнула мене у директорове крило, просто в його приватне помешкання. Я стояв, приголомшений цікавістю, з розкалатаним серцем, готовий пуститися бігцем від найменшого шереху. Адже чим я, застуканий, зміг би виправдати це моє нічне підглядання, мою зухвалу влізливість? В одному з глибоких плюшевих крісел могла сидіти, невидима й тиха, директорова донечка — і що, якби вона раптом звела на мене очі з-над книжки, чорні Сивіллині[62] спокійні очі, погляду яких жоден із нас не міг витримати? Але відступити на півдорозі, не здійснивши задуманого плану, я вважав би боягузтвом. Зрештою, навколо панувала глибока тиша цих переповнених багатством покоїв, освітлених тьмянуватим світлом незрозумілої пори. Крізь аркади коридору я бачив на другому кінці просторого салону великі скляні двері, що вели на терасу. Було так тихо, що я набрався сміливості. Мені не здалося надто ризикованим ділом зійти кількома сходинками на рівень залу, двома-трьома стрибками перескочити великий дорогий килим і опинитися на терасі, з якої вже нескладно було вийти на добре знайому мені вулицю.
Так я і зробив. Зійшовши на паркет салону, поруч із великими пальмами, що виростали з вазонів аж до настельних арабесок, я зауважив, що, власне кажучи, перебуваю на нейтральній смузі, позаяк салон зовсім не мав передньої стінки. Він був чимось на зразок великої лоджії, що парою сходинок сполучалася з міською площею. Це була наче віднога тієї площі, і деякі меблі стояли вже на бруківці. Я збіг тими кам’яними сходами і знов опинився на вулиці.
Сузір’я вже попереверталися з ніг на голову, всі зірки перекрутилися на другий бік, але Місяць, загорнутий у перину хмарок, які він просвічував ізсередини своєю незримою присутністю, здавалося, ще мав перед собою нескінченний шлях і, заглиблений у свої непрості небесні процеси, навіть не думав про світанок.
На вулиці чорніло кілька колясок, заїжджених і розтелепаних, мовби скалічілі приспані краби чи таргани. Візник нахилився з високих козлів. Обличчя мав дрібне, червоняве і добре. «Поїдемо, паничу?» — спитав. Тарадайка задриготіла всіма суставами та суглобами свого збірного організму і рушила на легких колесах.
Але хто такої ночі сміє довіритися примхам непередбачуваного візника? У скреготі шпиць, рипінні короба й буди я ніяк не міг порозумітися з ним щодо того, куди нам їхати. На все, хоч би що я говорив, він тільки недбало й поблажливо кивав і все щось підспівував, їдучи кружними шляхами через місто.
Перед якимось шинком стояла група візників, приязно вітаючи його руками. Він щось радісно відказав їм, після чого, не зупиняючи коляски, кинув мені на коліна віжки, зістрибнув із козлів і приєднався до товариства. Кінь, старий і мудрий візничий кінь, побіжно озирнувся й потягнув далі розміреним клусом. Власне кажучи, тільки він і викликав довіру: здавався куди мудрішим за візника. Але правити я не вмів, тож мусив покластися на його волю. Ми в’їхали у приміську вулицю, з обидвох боків оточену садами. Вони поступово, в міру нашого пересування, переходили в парки з великими деревами, а ті — в ліси.
Я ніколи не забуду тієї просвітленої подорожі серед найяснішої з ночей зими. Кольорова небесна мапа збільшилася до розмірів неосяжного склепіння, на якому згромадилися фантастичні материки, океани й моря, покреслені лініями завихрень і зоряних течій, сяйливими лініями небесної географії. Повітря зробилося легким для дихання і світлим, наче тканина зі срібного газу. Пахло фіалками. З-під вовняного, мов білий каракуль, снігу пробивалися тремкі анемони з іскрою місячного сяйва в ніжних чашечках. Цілий ліс, здавалося, світився тисячами блискіток, зірками, що густо сипалися з грудневого небосхилу. Повітря дихало якоюсь потаємною весною, невимовною чистотою снігу та фіалок. Ми в’їхали на горбистий терен. Лінії волохатих узгір’їв тяглися голим пруттям дерев, наче благі зітхання до неба. На тих блаженних схилах я побачив цілі гурти мандрівників, що серед мохів і заростей збирали нападалі з неба й мокрі від снігу зірки. Дорога стрімкішала, кінь послизався і ледве тягнув коляску, що до того ж розхилиталася всіма своїми суглобами. Я був щасливий. Мої груди впивалися тією весною повітря, свіжістю снігу й зірок. Перед грудьми коня збирався дедалі вищий вал білої снігової піни. Кінь насилу проривався крізь його чистий і свіжий масив. Урешті він зупинився. Я зістрибнув з коляски. Він тяжко відсапував із похиленою головою. Я пригорнув його чоло до грудей, у його великих чорних очах блищали сльози. Тоді я й побачив на його череві круглу і чорну рану. «Чому ти нічого не казав?» — прошепотів я зі сльозами. «Заради тебе, мій дорогий», — відказав він і зробився завбільшки з дерев’яного коника. Я покинув його. Почувався напрочуд легко і добре. Навіть задумався, чи не почекати малого приміського потяга, що заїздив у цю місцину, чи все-таки пішки повернутися до міста. Я почав сходити стрімким серпантином посеред лісу, спочатку легкими пружними кроками, відтак, набираючи розгону, перейшов на плавний щасливий біг, який раптово перетворився на їзду, мов на лижах. Я міг довільно змінювати швидкість і керувати спуском за допомогою незначних поворотів тіла.
Наближаючись до міста, я пригальмував той переможний біг, замінивши його на пристойну прогулянкову ходу. Місяць був усе ще високо. Трансформації неба, метаморфози його помножених склепінь у все коштовніші поєднання тривали без кінця. Наче срібна астролябія, небо тієї чарівної ночі відкривало свої внутрішні механізми і в безконечних еволюційних змінах демонструвало золотосяйну математику своїх колобігів і законів.
На площі Ринок я зустрів людей, що прогулювалися. Усі вони, зачаровані видовищами тієї ночі, мали підняті вгору, посріблені магією неба обличчя. Переживання за портмоне цілком відпустило мене. Батько, занурений у свої дивацтва, неминуче забув про ту втрату, за матір я не хвилювався.
Такої ночі раз на рік навідуються щасливі думки, натхнення, віщі дотики Божого перста. Переповнений ідеями та планами, я хотів було попрямувати додому, коли дорогу мені перейшли шкільні товариші з книжками під пахвами. Вони зарано вибралися до школи, розбуджені яскравістю тієї ночі, що ніяк не хотіла закінчуватися.
Ми гуртом вирушили на прогулянку вулицею, що стрімко спадала донизу і пахла фіалками, непевні, чи то ще магія ночі сріблиться на снігу, а чи вже світанок…
У нижній шухляді свого глибокого письмового стола батько зберігав стару і гарну мапу нашого міста.
То був цілий том пергаментних аркушів infolio[63], які, початково з’єднані шматками полотна, утворювали величезну настінну мапу у вигляді панорами з пташиного польоту.
Повішена на стіну, вона займала собою майже весь кімнатний простір і відкривала далекий вид на всю долину Тисмениці[64], що хвилясто звивалася блідо-жовтою стрічкою, на все Поозер’я широко розлитих мочарів і ставків, складчасті передгір’я, що тяглися на південь, спершу з ріденькими, далі з усе густіше збитими докупи пасмами, шахівницею круглястих пагорбів, усе менших і невиразніших у міру того, як відступали до золотавої й димної мли горизонту. З тієї бляклої периферійної далечини виринало місто, що росло вперед ще не розрізнюваними комплексами, суцільними блоками й масивами будинків, перетятими глибокими ярами вулиць, аби при наближенні ще проявитись окремими будівлями — зображених із гострою графічною виразністю об’єктів, що розглядаються крізь бінокль. На цих ближчих планах гравер упіймав цілий різноманітний і плутаний гамір вулиць та провулків, гостру виразність кожного виступу, архітрава, архівольти чи пілястра[65], які відсвічували пізнім і темним золотом похмурого пополудня, що вкриває всі вигини й ніші глибокою сепією[66] тіні. Її брили і призми, ніби щільники темного меду, врізалися в ущелини вулиць, затоплюючи своєю теплою соковитою масою десь половину вулиці, десь вилам поміж будинками, драматизували й оркестрували понурою романтикою тіней усю ту різноманітну архітектурну поліфонію[67].
На тому плані, виконаному у стилі барокових проспектів[68], околиця вулиці Крокодильної[69] зяяла порожньою білизною, що нею на географічних мапах прийнято означувати заполярні світи, ще не досліджені і сумнівні в самому своєму існуванні краї. Лише лінії кількох вулиць було промальовано в тому місці чорними рисками, назви ж їхні було виконано простеньким і неоздобним шрифтом — на відміну від шляхетної антикви інших написів. Очевидно, картограф не хотів визнавати належність цієї дільниці до міського ансамблю і своє небажання виявив у тому відрубному і недбалому стилі.
Щоби зрозуміти таке ставлення, мусимо вже тепер звернути увагу на двозначний і сумнівний характер цієї дільниці, що настільки відходив від провідних настроїв усього міста.
Це був промислово-торговельний дистрикт з підкреслено яскравим характером тверезого прагматизму. Дух часу, механізм економіки не пожалів і нашого міста, пустивши хтиве коріння на межах його периферії, де розрісся в цілу паразитичну дільницю.
Якщо у старому місті все ще панувало нічне потаємне гендлярство, сповнене врочистої церемонності, то в цій новій дільниці відразу ж розвинулися сучасні, тверезі форми комерції. Псевдоамериканізм, прищеплений на старому ґрунті підтрухлявілого міста, вистрелив тут буйною, хоч пустою та безбарвною порістю базарної й нікчемної претензійності. Там можна було побачити дешеві, неякісно збудовані кам’яниці з карикатурними фасадами, обліплені потворними прикрасами з потрісканого гіпсу. Старі перехняблені будівлі передмістя розжилися нашвидку склепаними порталами, в яких кожне пильніше вдивляння викривало нужденну імітацію великоміських пишнот. Потріскані, змутнілі й давно не миті шибки, що хвилясто й ламано рефлексували тьмяним відбитком вулиці, необстругана деревина порталів, сіра атмосфера невиразних приміщень, які лише припадали павутинням і згустками пилу на високих полицях і вздовж обдертих та крихких стін, накладали на всі ті крамниці тавро якогось дикого Клондайку[70]. Так і тяглись одне за одним кравецькі підсобки, заклади готового одягу, склади з порцеляною, галантерея, перукарні. На великих і сірих вітринах виднілися зроблені навскоси чи півколом написи з позолочених вертких літер: CONFISERIE MANUCURE, KING OF ENGLAND[71].
Корінні мешканці міста трималися звіддалік від тих околиць, переважно заселених усяким шумовинням, низами, безликими дрібнуватими типами, справжньою моральною голотою — тим дешевим людським різновидом, що народжується якраз у таких ефемерних середовищах. Але у дні падінь, у моменти низької спокуси траплялося, що той чи інший мешканець міста напіввипадково прибивався до тієї сумнівної дільниці. Найкращі теж іноді улягають спокусі добровільної деградації, стирання кордонів та ієрархій, розчинення в мілкій стадній грязюці, легкого інтиму, брудного перемішування. Ця дільниця була ельдорадом для таких моральних дезертирів, перебіжчиків з-під прапора власної гідності. Усе в тому місці здавалося підозрілим і двозначним, усе закликало потаємним підморгуванням, цинічно артикульованим жестом, виразним бісиком в оці — до нечистих сподівань, усе визволяло з пут контролю найнижчі інстинкти.
Мало хто з непосвячених зауважував дивну особливість дільниці: відсутність кольорів — так, ніби в цьому низькопробному, поспіхом вирощеному місці не можна було дозволити собі аж таку розкіш. Усе там було сіре, як на однобарвних фотографіях або в ілюстрованих проспектах. Ця подібність виходила за межі простої метафори, адже часом, мандруючи цією частиною міста, ви дійсно мали враження, наче гортаєте якісь проспекти, нудні рубрики комерційних оголошень, серед яких паразитично загніздилися підозрілі об’яви, дражливі нотатки, сумнівні ілюстрації; ті мандрівки були настільки ж марними та безрезультатними, як спалахи фантазій, що несуться шпальтами й колонками порнографічних видань.
Ви входили до якогось кравця, щоб замовити костюм — зразок дешевої елегантності, так притаманної цій дільниці. Приміщення було велике й порожнє, дуже високе і безбарвне. Просторі багатоповерхові полиці громадяться одні понад одними в неосяжну висоту. Горизонталі пустих полиць ведуть зір догори, аж під стелю, яка може бути й небом — недобрим, безбарвним, обшарпаним небом цієї дільниці. Дальші склади натомість, прозираючи крізь відчинені двері, повняться аж під стелю коробками й картонками, що виростають одні понад одними велетенською картотекою, котра розпадається вгорі під незрозумілим небом горища в кубатуру порожнечі, в матеріал для безплідного ніщо. Крізь великі сірі вікна, кількаразово поклітковані, мов аркуші канцелярського паперу, ніяк не проникне світло; втім, крамничний простір уже наповнений, ніби водою, байдужою сірістю, що не відкидає тіні й нічого не виокремлює. Тут-таки з’являється якийсь витягнутий молодик, напрочуд послужливий, в’юнкий та невідпорний, радий догоджати нашим бажанням, заливаючи нас дешево-легким продавецьким жаргоном. Та коли, мелючи язиком, він розгортає величезні сувої сукна, приміряє, збирає у складки та знов розпускає безконечну річку матерії, що протікає крізь його руки, формуючи з її хвиль примарні сурдути і штани, вся ця маніпуляція здається чимось несуттєвим, видимістю, комедією, іронічною заслоною, накинутою на справжній стан речей.
Дівчата-помічниці, стрункі й чорняві, кожна з якоюсь вадою в зовнішності (типовою для цієї дільниці бракованих товарів), заходять і виходять, зупиняються у дверях складських приміщень, зондують очима, чи ситуація (довірена вмілим продавцевим рукам) визріває до правильної розв’язки. Продавець підлабузнюється і прогинається, часом справляючи враження трансвестита[72]. Хочеться потримати його за м’яко окреслене підборіддя або вщипнути за напудровану бліду щоку — в мить, коли він, по-змовницькому впівока, вкрадливо звертає увагу на захисну марку товару з її прозорою символікою.
Вибір одягу поступово відходить на задній план. Той по-дівочому зм’яклий і зіпсований молодик, сповнений розуміння найінтимніших клієнтових порухів, демонструє тепер його очам особливі захисні марки, цілу бібліотеку захисних знаків, кабінет із колекцією витонченого збирача. Тоді й виявлялося, що склад готового одягу був тільки фасадом, за яким ховався антикваріат, зібрання вельми двозначних видань і приватних стародруків. Послужливий продавець відчиняє дальші приміщення, до самої стелі забиті книжками, гравюрами, фотографіями. Ті віньєтки та відбитки у сотні разів перевершують наші найсміливіші мрії. Таких кульмінацій зіпсованості, такої розперезаної вигадливості ми ніколи й не сподівалися.
Помічниці-панянки дедалі частіше прослизають між рядами книжок, сірі й паперові, ніби гравюри, але з піґментом у піднищених обличчях, темним піґментом чорнявок із лискучо-масною чорнотою, що, зачаївшися в очах, знагла вистрілює зиґзаґом лискучого тарганячого бігу. Але і спалені рум’янці, й пікантні стигми[73] родимих плям, і сором’язливі знамення темного пушку зраджували природу запеклої чорної крові. Цей відтінок із його надмірною інтенсивністю, ця густа й ароматична мокка, здавалося, тут же таврувала книжки, що їх вони торкались оливковими долонями; їхні дотики, здавалося, вкривали їх фарбою й залишали в повітрі темний дощ ластовиння, тютюнову цівку — ніби спорохнявілий гриб із його збудливим тваринним запахом. Тим часом повсюдна розв’язність усе більше відпускала гальма пристойності. Продавець, вичерпавши свою настирливу активність, поволі ставав жіночно-пасивним. Тепер він лежить на одній із численних канап, понаставлюваних між масами книжок, у шовковій піжамі з жіночим вирізом. Панянки демонструють одна поперед одну фігури та пози з обкладинок, інші вже засинають на імпровізованих постелях. Тиск на відвідувача слабшав. Його випускали з обіймів нав’язливої цікавості, полишаючи на себе самого. Зайняті розмовами продавчині вже не звертали на нього уваги. Обернуті до нього задом чи боком, завмирали у зневажливих вихилясах, перестрибували з ноги на ногу, кокетуючи взуттям, або зміїно вигинали згори донизу свої тонкі тіла, при цьому зверхньо іґноруючи збудженого глядача. До того ж вони свідомо відступали углиб, звільняючи гостеві дедалі більше оперативного простору. Скористаймося ж цим моментом їхньої неуважності, щоб уникнути непередбачуваних наслідків невинного візиту і вирватися на вулицю.
Нас ніхто не затримує. Коридорами книжок, поміж довгими шафами часописів і брошур, виходимо з крамниці — й ось ми вже у тому місці вулиці Крокодильної, де з її підвищення видно чи не весь широкий тракт на всю його довжину, аж до далеких незавершених будівель залізничного вокзалу. День сірий, як зазвичай у цій околиці, і весь пейзаж іноді здається фотографією з ілюстрованого видання — настільки пласкими й сірими є будинки, люди та екіпажі. Ця дійсність, тоненька, мов папір, усіма шпаринами зраджує свою несправжність. Часом виникає враження, ніби тільки на малому відтинку перед нами все більш-менш може вкластися в образ бульвару з великого міста, тим часом як уже по боках цей імпровізований маскарад розв’язується та розпускається і, неспроможний дограти власну роль, розпадається за нашими спинами на гіпсові уламки, перетворюючись на звалище якогось величезного й порожнього театру. Напруженість пози, штучна поважність маски, іронічний пафос тремтять на поверхні цієї оболонки. Але ми далекі від бажання викривати це видовище. Всупереч усьому, що знаємо, ми почуваємося втягнутими в низькопробне зачарування дільниці. Зрештою, вигляду міста не бракує й певних ознак автопародії. Ряди низьких одноповерхових будинків передмістя чергуються з кількаповерховими кам’яницями, які, збудовані наче з картону, являють собою зліпки з вивісок, сліпих конторських вікон, склисто-сірих вітрин, реклам і номерів. Під будинками плине річка натовпу. Вулиця завширшки з бульвар у великому місті, але проїжджа частина, мов сільські площі — вся з битої глини, вся у вибоїнах і калюжах, поросла травою. Вуличний рух у цій дільниці є зразковим, місцеві мешканці говорять про нього з гордістю та промовистим блиском очей. Сірий безликий натовп тут занадто носиться зі своєю роллю і старанно виставляє напоказ ілюзію великого міста. Втім, попри всю уважність і зацікавлення, не полишає враження блудної, монотонної, безцільної мандрівки, такого собі сонного хороводу маріонеток. Атмосфера дивної намарності пронизує всю ту картину. Натовп рухається монотонно і, дивна річ, завжди бачиш його якось невиразно, постаті з нього пропливають у мішаному і глухуватому гаморі, так і не набуваючи цілковитої виразності. Лиш іноді можна виловити з гомону багатьох голів якийсь темний живий погляд, чорний котелок, низько насунутий на лоба, якісь розірвані усмішкою півобличчя з губами, які саме щось вимовили, якусь ногу, підняту задля кроку і так назавжди застиглу.
Особливістю дільниці є коляски без візників, що самі собою пересуваються вулицями. Не тому, що візників узагалі немає, а тому, що поглинуті натовпом і перейняті тисячею справ, вони не надто турбуються про свої коляски. У цій дільниці видимості та пустих жестів не надто зважають на точний пункт призначення, тож пасажири здаються на ласку цих блудних екіпажів із легкістю, що так характерна тут для всього. Не раз можна бачити їх на крутих поворотах, вихиленими вперед із поламаного короба та з віжками в руках; вони насилу маневрують, якось розминаючись із зустрічними.
У цій дільниці їздять і трамваї. Амбіції батьків міста святкують у цьому свій найвищий тріумф. Проте наскільки жалюгідний вигляд у тих вагонів, зроблених із пап’є-маше, з погнутими й вим’ятими довголітнім ужитком стінами! Часто їм цілковито бракує передньої стінки, тож іззовні видно всіх пасажирів, застиглих на своїх місцях і сповнених значущої гідності. Трамваї приводять у рух, штовхаючи їх, міські носильники.
І все ж найдивнішою річчю на вулиці Крокодильній є залізниця.
Іноді, ніким не визначеної пори, ближче до завершення тижня, можна зауважити натовп, що на повороті вулиці чекає потяга. Ніколи немає певності, чи він приїде, і якщо так, то де зупиниться. Тож нерідко трапляється, що люди стають у двох різних місцях, не в змозі дійти згоди у своїх поглядах на майбутню зупинку. Чекають вони довго, розташувавшись чорним і мовчазним натовпом уздовж ледь окреслених слідів колії, з обличчями у профіль, ніби шерега блідих паперових масок, вирізаних і вилаштуваних у фантастичну лінію вдивляння. І потяг несподівано з’являється, ось він виїздить із бічної вулички, звідки його й не чекали, схожий на вужа, мініатюрний, з низькою й засапаною надбудовою локомотива. В’їхав поміж двох чорних шерег — і вулиця темнішає від вервечки вагонів, що сіють навколо себе вугільний пил. Темне сопіння паротяга і повів дивної поважності, сповненої смутком, прихований поспіх і знервованість на мить роблять із вулиці залізничний вокзал у швидкому западанні зимового присмерку.
Прокляттям нашого міста є ажіотаж навколо залізничних квитків і перекупництво.
В останню мить, коли потяг уже на станції, в нервовому поспіху все ще точаться перемовини з корумпованими урядниками залізниці. Поки торги закінчаться, потяг уже рушає, супроводжуваний повільним і розчарованим натовпом, який суне за ним іще певний час, щоб урешті розсіятися в далечині.
Вулиця, на хвильку втиснута до імпровізованого вокзалу, сповненого смерку і дихання далеких доріг, знову розвиднюється, ширшає і знову пропускає своїм руслом безтурботний монотонний натовп гуляк, який у гомоні розмов тягнеться уздовж вітринних брудних і сірих прямокутників, забитих низькопробним товаром, великими восковими манекенами і перукарськими ляльками.
Одягнуті з викликом, у довгих мереживних сукнях прогулюються повії. Зрештою, це можуть бути дружини перукарів чи кав’ярняних музик. Вони йдуть хижацькою плавною ходою і в недобрих, зіпсованих обличчях мають незначну ваду, яка їх перекреслює: кривий чорний зиз або розірвані роти, або відсутність кінчика на носі.
Міські мешканці пишаються цим ароматом зіпсутості, яким відгонить вулиця Крокодилів. «Ми не маємо потреби ні в чому собі відмовляти, — думають вони з гордістю, — адже стане нас і на справжню велику розпусту». Вони стверджують, ніби кожна жінка з цієї дільниці є повією. За великим рахунком досить лише звернути увагу на котрусь із них — і відразу ж наткнешся на той упертий липкий лоскітливий погляд, що пронизує солодкою певністю. Навіть школярки носять тут свої кокарди цілком характерним чином, по-особливому ступають цибатими ногами і мають у поглядах той нечистий натяк, ув якому вже зачаїлася вгадувана майбутня зіпсутість.
А все ж… а все ж чи маємо зрадити останню таємницю, турботливо приховуваний секрет вулиці Крокодилів?
Кілька разів у ході нашого звітування ми ставили певні застережні знаки, якнайтактовніше виражаючи наші перестороги. Уважний читач не буде заскочений остаточним поворотом ситуації. Ми згадували вдавано-ілюзійний характер цієї дільниці, проте ці слова мають надто остаточне і принципове значення, щоб окреслити половинчасту й нерішучу її сутність.
Наша мова не володіє поняттями, які хоч трохи дозували б ступінь реальності, визначали її густизну. Скажімо відверто: фатум цієї дільниці полягає в тому, що в ній ніщо не звершується, ніщо не доходить свого definitivum[74], усі починання зависають у повітрі, всі жести зупиняються передчасно і не можуть вийти поза певну мертву лінію. Ми могли вже зауважити і велику буйність, і марнотратність — у намірах, проектах, очікуваннях, яка характеризує цю дільницю. Вся вона є нічим іншим, як ферментацією прагнень, вибуялою завчасу і від того безсилою та порожньою. В атмосфері надмірної легкості тут прокльовується кожна найлегша забаганка, скороминуще напруження спухає і пробивається здутим наростом, вистрілює сіре й легке пагіння пухнастих бур’янів, безбарвних і волохатих маків, зіткане з невагомих тканин гашишу і марень. Над усією дільницею здіймається ліниво-розв’язний флюїд гріха; будинки, крамниці, люди часом здаються тремтінням на її гарячковому тілі, гусячою шкіркою на її гарячкових видіннях. Ніде більше ми не почуваємося настільки загрожені можливостями, вражені близькістю здійснення, поблідлі і знеможені розкішним потрясінням реалізації. Однак цим усе й закінчується.
Переступивши певну точку напруження, приплив зупиняється і відступає, атмосфера гасне і відцвітає, можливості в’януть і розпадаються в ніщо, ошалілі сірі маки піднесення розсипаються на попіл.
Ми будемо вічно шкодувати, що вийшли тоді на мить із підозрілих складів готового одягу. Нам ніколи більше не потрапити до них. Блукатимемо від вивіски до вивіски й сотні разів помилятимемось. Відвідаємо десятки складів, натрапимо на цілком подібні, мандруватимемо поміж рядами книжок, гортатимемо часописи і брошури, довго і плутано звертатимемося до панянок з надмірним піґментом і забрудненою красою, що не зуміють зрозуміти наших бажань.
Будемо блукати в непорозуміннях, поки вся наша лихоманка і все збудження не розвіються в непотрібному зусиллі, в намарне програній гонитві.
Наші надії були непорозумінням, двозначний вигляд закладу й обслуги — видимістю, товар був насправді товаром, а продавець не мав жодних прихованих намірів. Жіночий світ вулиці Крокодильної відзначається цілком помірною зіпсованістю, що заглушена товстими нашаруваннями моральних передсудів та банальної звичаєвості. У цьому місті дешевого людського матеріалу бракує буйства інстинктів, незвичайних і темних пристрастей.
Вулиця Крокодилів була поступкою нашого міста духові новочасності і великоміському падінню добропристойності. Мабуть, нас не вистачило на щось більше, ніж паперова імітація чи фотомонтаж, зібраний із вирізок залежаних торішніх газет.
Це діялось у сірі дні, що надійшли після чудової кольоровості батькової геніальної епохи. То були довгі тижні депресії, тяжкі часи без неділь і свят, під закритим небом і в зубожілому краєвиді. Батька тоді вже не було. Горішні кімнати було прибрано, їх винаймали певній телефоністці. З усього пташиного хазяйства в нас лишався єдиний екземпляр — препарований кондор на полиці у вітальні. Там він і стояв у зимному напівмороці зісунутих фіранок — як за життя, на одній нозі, в позі буддійського мудреця, його аскетичне, гірке і всохле лице закам’яніло виразом остаточної байдужості та відречення. Очі йому випали, а з виплаканих, усе ще сльозавих очниць сипалася тирса. Лише зроговілі єгипетські нарости на міцному голому дзьобі та лисій шиї, а ще блякло-блакитні ґудзи надавали його старечій голові чогось гідного й піднесеного.
Його пір’їсту мантію в багатьох місцях пожерла міль, і вона весь час губила м’яке сіре оперення, що його раз на тиждень Аделя вимітала разом із безіменною кімнатною пилюкою. У вилисілих місцях прозирала мішковина, з якої лізло конопляне клоччя. Я потайки дорікав матері за легкість, із якою вона перейшла до звичного укладу після втрати батька. Вона ніколи не любила його, думав я, й позаяк батько не закоренився в серці жодної жінки, то й не міг урости в жодну реальність і завжди відлітав на життєві периферії, до напівреальних регіонів на межі дійсності. Він навіть не заслужив собі гідної громадянської смерті, думав я, все в нього мусило бути дивне й сумнівне. Я вирішив, що слушної миті заскочу матір відвертою розмовою. Того дня (він був тяжкий і зимовий, зранку вже присипаний пухом присмерку) мати мала міґрень і самотньо лежала на софі у вітальні.
У цій рідко навідуванні парадній кімнаті з моменту батькового зникнення панував зразковий порядок, що його Аделя всіляко підтримувала за допомогою воску та щіток. Меблі було зачохлено; все облаштування скорилося залізній дисципліні, що нею Аделя запанувала над тією кімнатою. Тільки жмут павичевих пер у вазі на комоді не давав загнати себе в шори. Це був небезпечний і свавільний елемент, наділений невловною революційністю, мов шумна ватага гімназисток, які, віддано зазираючи в очі, насправді сповнені розпусної сваволі. Ті очі цілими днями свердлили діри у стінах, підморгували, штовхалися, тріпотіли повіками з пальцем на вустах, одні впереміш із другими, заливаючись хихотінням і пустощами. Вони сповнювали кімнату щебетанням і шепотом, розсипалися, мов метелики, навколо люстри, барвистим юрмищем ударяючи в матові старечі дзеркала, відвиклі від руху та веселощів, зазирали крізь замкові щілини. Навіть у присутності матері, яка лежала на софі з обв’язаною головою, вони не могли стриматися, пускали бісики, обмінювалися знаками, перемовлялися німою кольоровою абеткою, зітканою з таємних значень. Мене дратувало те знущальне порозуміння, мерехтлива змова за моєю спиною. З колінами, притиснутими до софи, двома пальцями задумливо вивчаючи тонку тканину материної нічної сорочки, я сказав начебто мимохідь: «Давно вже хочу спитати: правда, що це він?». І хоч я навіть не кивнув у бік кондора, мати відразу вгадала про кого мова, сильно знітилась і опустила очі. Я навмисне вичекав якусь мить, щоб насолодитись її збентеженням, після чого з підкресленим спокоєм, опановуючи наростання гніву, спитав: «Який тоді сенс у всіх цих плітках та брехнях, які ти поширюєш про батька?».
Проте її риси, що спершу, було, панічно змінилися, почали знову розгладжуватись. «Які брехні?» — спитала вона, кліпаючи своїми пустими, налитими темною синявою без білків, очима. «Я чув їх від Аделі, — сказав я, — але знаю, що їх вигадуєш ти. Хочеться знати правду».
Її губи ледь затремтіли, зіниці, уникаючи мого погляду, забилися в кутики очей. «Я не вигадую, — мовила вона, а її вуста набубнявіли і в той же час якось змаліли. Я відчув, що вона кокетує зі мною, як жінка з чоловіком. — З тарганами ж це правда — ти ж і сам пам’ятаєш».
Я розгубився, бо справді пам’ятав тарганяче вторгнення, той потоп чорної маси, що наповнювала темряву нічною павучою біганиною. Усі шпарини кишма кишіли ворухкими вусами, кожна щілина могла раптово вистрелити тарганом, із кожної тріщини під ногами могла проламатися та чорна блискавка, щоб, як чорний зиґзаґ, пронестися підлогою. Ох, той дикий шал, той сполох, накреслений чорною лискучою лінією на скрижалях підлоги. Ох, ті крики нажаханого батька, що стрибав із крісла у крісло, озброєний дротиком. Відмовляючись від їжі та питва, з гарячково розчервонілим обличчям та конвульсіями огиди, вкопаними довкола рота, батько зовсім здичавів. Було зрозуміло, що такої напруженої ненависті жоден організм довго не витримає. Жахна відраза перетворила його лице у затвердлу трагічну маску, що в ній лише зіниці, сховані за нижньою повікою, лежали на чатах, напнуті, мов тятиви, у вічній підозрілості. З диким вереском він раптом зривався з насидженого місця, мчав наосліп у куток кімнати і хапався за дротик з наштрикнутим на нього велетенським тарганом, що розпачливо перебирав незліченними лапками. У такі хвилини Аделя приходила на поміч блідому з переляку батькові і забирала в нього зброю разом із нанизаним трофеєм, щоб утопити його у відерку. Але й тоді я не зміг би сказати з певністю, чи цю картину навіяли мені Аделині розповіді, чи все-таки я сам був їхнім свідком. Батько вже не володів тією відпорністю, що береже здорових людей від захопленості потворним. Замість того, щоб відмежуватися від страшної притягальної сили цієї захопленості, батько, відданий на розграбування своєму безумству, все більше заплутувався в ній. Сумні наслідки не змусили себе надто довго чекати. Тут-таки з’явилися перші підозрілі знаки, що вразили нас і засмутили. Батькова поведінка змінилась. Його шаленство та ейфорія пригасли. З рухів та міміки почали проступати знаки недоброго сумління. Він став уникати нас, ховатися цілими днями по закутках і шафах або під периною. Не раз я бачив, як він замислено розглядає власні руки, вивчає текстуру шкіри і нігті, на яких виступали чорні плями, лискучі чорні плями, схожі на тарганячу луску.
Удень він ще всіма рештками сил чинив опір, боровся, але вночі вона, захопленість, налітала на нього дедалі потужнішими атаками. Мені доводилося бачити його пізньої ночі, у світлі поставленої на підлогу свічки. Батько лежав на долівці голий, поцяткований чорними плямами тотему[75], почерканий лініями ребер, фантастичним кресленням анатомії, що просвічувала назовні, лежав, одержимий потворністю, що затягувала його все більше у сіті своїх непевних стежок. Батько ворушився всіма членами згідно з якимось дивним і складним ритуалом, ув якому я з жахом розпізнав наслідування тарганячих церемоній.
З того часу ми зреклись його. Жахна подібність із кожним днем проглядала все виразніше. Батько перетворювався на таргана.
Ми почали звикати. Бачилися з ним усе рідше — цілими тижнями він нипав десь на своїх тарганячих стежках. Ми перестали відрізняти його. Він цілковито розчинився в тому шаленому чорному порідді. Ніхто не міг сказати, чи він ще живе в котрійсь із шпарин підлоги, чи пробігає вночі кімнатами, втягнутий у тарганячі справи, чи, можливо, перебуває серед тих мертвих комах, яких Аделя щоранку знаходить завмерлими догори черева, з настовбурченими лапками, і яких вона з відразою змітає геть.
«І все-таки, — сказав я дещо спантеличено, — я впевнений, що цей кондор — він». Мати глянула на мене з-під вій: «Не сердь мене, синку. Я вже казала, що батько в дорозі, він їздить країною, він комівояжер. Адже ти знаєш: іноді вночі він повертається додому, щоб перед світанком від’їхати ще далі».
Тієї довгої й порожньої зими темрява зародила в нашому місті величезним, у сто разів більшим за звичні, урожаєм. Надто вже довго не прибиралися горища і звалища з битими горщиками по горщиках і пляшками по пляшках, з незліченними батареями пустих посудин.
Там, у спалених, помережаних балками хащах дахів і горищ, темрява почала вироджуватися й дико ферментувати. Там і повідкривались оті чорні ради баняків, велемовні й безглузді збіговиська, булькітливі пляшкування, бубніння бутлів і слоїків. Аж певної ночі під ґонтовими небесами назбиралися з тих посудин цілі фаланги і рушили на місто великою з’юрмленою масою.
Горища, гордо розгорнені вгорі, розростались одні з одних і вистрілювали чорними шпалерами, а їхнім просторим відлунням проносилися кавалькади балок, підскоки дерев’яних кізлів, що припадали на ялицеві коліна, аби, вилетівши на волю, наповнити простір ночі галопом кроквів, платвяним та бантинним гамором.
Тоді й потекли крізь ночі оті чорні ріки з мандрівних бочок та коновок. Їхні чорні, з полиском, голосні збіговиська облягали місто. Уночі той темний рейвах посудин множився й напирав, ніби армії говірких рибин, нестримний наїзд крикливих дійниць і змаячнілих цебер.
Дуднячи денцями, громадилися відра, бочки й коновки, баламкали глиняні баламути-глеки, старі капелюхи й циліндри дженджиків лізли одні поверх одних, виростаючи в небо колонами, що розпадалися.
І все це незграбно колотило кілками язиків з дерева, недолуго мололо в дерев’яних писках жуйку образ і прокльонів, побльовуючи болотом на всю нічну широчінь. Аж поки не доблювалося, не налаялося.
Накликані гармидером розпащекованих по саме нікуди посудин, з’явилися врешті каравани, підтягнулися потужні табори вихорів і спинилися над ніччю. Велетенський табір чорним рухомим амфітеатром, всіма своїми потужними колами став сходити на місто. І вибухнула пітьма несамовитою віхолою, й шаленіла вона три дні і три ночі[76]…
«Сьогодні ти до школи не підеш, — сказала мати вранці, — надворі страшна віхола». У кімнаті здіймався тоненький шлейф пропахлого живицею диму. Грубка вила й висвистувала так, ніби в ній ув’язнили цілу ватагу псів або демонів. Велике мальовидло на її пузатому череві кривлялося кольоровими мінами і роздувало щоки до фантастичних меж.
Я босоніж побіг до вікна. Небо уздовж і вшир надмухували вітри. Сріблясто-біле і неосяжне, воно було покреслене силовими лініями, натягнутими до останнього, пооране рішучими борознами, як застиглими жилами цинку й олова. Поділене на енергетичні поля і тремке від напруги, воно повнилося прихованою динамікою. На ньому стрибали діаграми віхоли, що, сама по собі невидима і невловна, наснажувала краєвид своєю могутністю.
Її не можна було побачити. Розпізнавалось її за дахами й будівлями, по яких носилося те навіженство. Горища, здавалося, росли одне понад одним і вибухали шалом, щойно її сила вривалася в них.
Обдираючи площі, вона лишала за собою білу пустку на вулицях, замітала дочиста цілі шматки Ринку. Лиш де-не-де який самотній перехожий гнувся і дрижав під нею, вхопившися за ріг будинку. Вся площа, здавалося, випнулась і заблищала голизною під її нищівними нальотами.
На небі вітер надмухав холодних і мертвих кольорів, смарагдових, жовтих і бузкових пасем, далеких склепінь і аркад свого лабіринту. Дахи від таких небес були на вигляд криві й чорні, сповнені нетерплячки й очікувань. Ті, до яких увірвався вихор, натхненно підводилися, виростали понад сусідні будинки і виголошували пророцтва під розвихреним небом. Потім вони опадали й гасли, не в змозі надовше утримувати в собі той потужний вдих, що летів далі й наповнював простір галасом і ляком. Тоді інші будинки підводилися з криком, у пароксизмі ясновидіння — і провістили.
Здоровезні буки обіч костелу стояли з піднятими руками, наче свідки приголомшливих об’яв, — і кричали, кричали.
Далі за дахами Ринку я побачив далекі вогняні мури, голі вершки стін на передмісті. Вони спинались один понад одного й росли, закляклі й остовпілі від ошелешення. Далекий, мерзлий, червонявий відблиск фарбував їх у кольори вечоріння.
Того дня ми не обідали, бо вогонь із кухні клубами диму повертався до нас. У кімнатах було холодно і пахло вітром. Близько другої пополудні на передмісті вибухнула пожежа, вона стрімко розросталася. Мати з Аделею почали пакувати білизну, хутра і коштовності.
Настала ніч. Вихор добрав ще сили і рвучкості, розрісся до безмежжя і охопив цілий простір. Він уже не кидався на дахи й будинки, а вибудував над містом багатоповерховий, помножений на безліч разів космос, чорний лабіринт, що все поповнювався новими нескінченними рівнями. І в цьому лабіринті він творив цілі галереї кімнат, блискавицями висвітлював нові флігелі й широченні коридори, з гуркотом доточував усе нові анфілади, а потім давав цим уявним поверхам, склепінням і казематам розвалитися, після чого зринав іще вище, своїм натхненням формуючи весь позбавлений обрисів безмір.
Кімната злегка дрижала, картини на стінах подзенькували. Шибки лисніли маснуватим відблиском люстри. Фіранки на вікні понадималися, сповнені диханням цієї бурхливої ночі. Ми згадали, що зранку не бачили батька. Рано-вранці, як ми здогадувалися, він, мабуть, вийшов до крамниці, де його заскочила віхола, відітнувши шлях назад.
«Він увесь день нічого не їв», — бідкалася мати. Старший продавець Теодор зголосився вирушити в ніч і віхолу, щоб занести йому харчі. Мій брат приєднався до виправи.
Закутані у важкі ведмежі хутра, вони понабивали до кишень прасок і товкачів — баласту, що мав би втримати їх при землі під час поривів.
Обережно відчинено двері, що вели в ніч. Щойно продавець і брат у наповнених вітром пальтах зробили перший крок у темряву, як їх ще на порозі будинку проковтнула пітьма. Вихор умить позмивав їхні сліди. З вікна не було видно навіть ліхтарика, якого вони мали із собою.
Поглинувши їх, вихор на мить затих. Аделя з матір’ю знову спробувала розвести вогонь під плитою. Сірники гасли, із дверцят задувало попелом та сажею. Ми поставали коло дверей наслухаючи. У вихорових лементах можна було розчути якісь голоси, переконування, балачки й накликання. Нам здавалося, що ми чуємо волання про допомогу загубленого серед віхоли батька, то зненацька, що брат із Теодором про щось безтурботно перемовляються за дверима. Враження було настільки сильне, що Аделя прочинила двері і справді побачила Теодора та брата, які ледве виринали з віхоли, застрягаючи в ній по пахви.
Захекані, вони увійшли до сіней, насилу затиснувши за собою двері. Деякий час вони мусили налягати спинами на одвірок — так сильно вихор штурмував нашу браму. Врешті вони пропихнули засув, і вітер погнав далі.
Безладно розповідали про ніч і про віхолу. Їхні хутра, просяклі вітром, тепер пахли повітрям. Обидва мружилися від світла — їхні очі, ще наповнені пітьмою, сльозилися ніччю за кожним рухом повік. Вони не змогли дійти до крамниці, збилися з дороги і ледве повернулися назад. Міста було не впізнати, всі вулиці, здавалося, попереставлювано.
Мати підозрювала, що вони брешуть. Загалом уся та сцена справляла враження, ніби вони протягом чверть години постояли собі в темряві за вікном, нікуди не відходячи. А може, й справді міста й Ринку вже не було, лиш вихор і ніч оточували наш будинок темними лаштунками, сповненими виття, свисту і зойків? Може, й не було зовсім тих велетенських і недолугих просторів, уявлення про які вихор нам тільки навіював, може, й не було зовсім тих оплаканих лабіринтів, тих наділених безліччю вікон переходів і коридорів, на яких вихор грав, мов на довгих чорних флейтах. У нас дедалі міцнішало переконання, що вся ця буря була всього лиш нічним донкіхотством, яке на вузькому проміжку власних лаштунків імітує трагічні безодні, космічну бездомність і сирітство віхоли.
Усе частіше відкривалися вхідні двері і впускали закутаного в опанчу та шалики гостя. Засапаний сусід чи хтось зі знайомих поволі виплутувався з хусток та плащів і здушеним голосом вичавлював із себе розповіді чи й безладно обірвані слова, якими фантастично збільшувався й безсоромно нарощувався безмір ночі. Ми сиділи в яскраво освітленій кухні. За плитою та широким чорним димарем виднілося кілька сходинок до дверей горища.
На них і сидів старший продавець Теодор, наслухаючи, як горище ходором ходить від вітру. Він чув, як у паузах віхоли міхи горищних ребер складались у фалди, а дах слабнув і повисав, ніби великі легені, з яких утекло дихання, а тоді знову набирав повітря, настовбурчувався частоколами кроквів, ріс, мов ґотичні склепіння, розпускався лісами балок, сповненими стоголосих відлунь, і гудів, ніби скриня з басовими струнами. Однак потім ми забували про віхолу, Аделя товкла цинамон у лункій ступці. Тітка Перазія завітала в гості. Дрібна, рухлива й запобіглива, з мережаною чорною шаллю на голові, вона стала крутитися кухнею, помагаючи Аделі. Та якраз обскубала півня. Тітка Перазія запалила жмут паперів під димарем, і широкі вогняні клапті полетіли з них у чорну пащеку. Аделя, тримаючи півня за шию, підняла його над полум’ям, аби висмалити решту пір’я на ньому. Півень зненацька затріпотів крилами, пропіяв і згорів. Тоді тітка Перазія почала сваритися, лаятися і лихословити. Тремтячи з люті, вона погрожувала руками Аделі й матері. Я не розумів, чого їй треба, а вона все більше впиралась у свою злість і робилася суцільним згустком жестикуляції та лихослів’я. Здавалося, що в пароксизмі люті вона розжестикулюється на частини, розпадеться, розділиться, розбіжиться навсібіч сотнею павуків, розпуститься підлогою, ніби чорний мерехтливий пучок ошалілих тарганячих перегонів. Та замість цього вона раптово почала меншати, скручуватися, все ще трясучись і сиплячи прокльонами. Знагла вона подріботіла, мала і згорблена, у куток кухні, де лежали дрова, і, кленучи та кашляючи, стала гарячково порпатись у дзвінкій деревині, аж урешті знайшла дві тоненькі жовті тріски. Підхопивши їх неслухняними від збудження руками, вона приміряла їх до себе, після чого вилізла на них, мов на ходулі, й почала ходити на цих жовтих підпорах, стукаючи по дошках підлоги, ганяючи туди й назад діагоналлю, все швидше і швидше, відтак вибігла на ялицеву лаву, прошкутильгала її лункими дошками, а звідти — на полицю з тарілками, дзвінку дерев’яну полицю, що оперізувала стіни кухні, — і вже побігла нею, мов калічка на милицях, щоб урешті десь у кутку, не перестаючи зменшуватися, чорніти, згортатися, мов зів’ялий спалений папір, замінитись у клаптик попелу, стертися в порох і в ніщо.
Ми стояли, безпорадні перед тією шаленою фурією, що сама себе струїла і зжерла. Ми зі смутком приглядалися до печального перебігу того пароксизму і з деякою полегкістю вернулися до наших занять, щойно той жалюгідний процес добіг свого природного завершення.
Аделя знову закалатала товкачем, подрібнюючи цинамон, мати продовжила перервану бесіду, а продавець Теодор, заслуханий у пророцтва з горища, корчив смішні гримаси, високо скидав брови й сам до себе сміявся.
Кожному відомо, що в шерезі звичних і нормальних років здивачілий час іноді народжує з власного лона інші, особливі роки-виродки, що їм, ніби шостий малий палець на руці, виростає тринадцятий фальшивий місяць.
Кажемо фальшивий, бо він рідко досягає цілковитого розвою. Мов діти, виношені в пізньому віці, він відстає у зрості, такий собі місяць-горбунець, напівзів’ялий і радше уявний, ніж дійсний.
Винна в цьому стареча нестриманість літа, його розпусна і пізня вітальність. Трапляється часом, що й серпень мине, а старий кремезний пень літа за звичкою родить і далі, приводячи на світ зі свого порохна всі оті дні-дички, дні-бур’яни, безплідні дні-ідіоти, докидає, мов дармову добавку, дні-качани, нікчемні й неїстівні — білі, здивовані й непотрібні дні.
Вони виростають нерівними й за формою неправильними, неотесаними і зрослими поміж собою, мов пальці потвористої руки, нерозвинуті й вічно затиснуті хіба що в дулю.
Дехто порівнює такі дні з апокрифами[77], що потайки підшиті до розділів великої книги року, або з палімпсестами[78], крадькома долученими до її сторінок, чи до тих білих незадрукованих аркушів, на яких очі, по зав’язку начитані і знесилені змістом, можуть відсльозитися кольорами й картинами, дедалі блідішими, щоб відпочити у вакуумі порожніх аркушів — перш ніж затягне їх у лабіринти нових пригод і розділів.
Ох, цей старий пожовклий роман року, велика, напіврозсипана календарна книга! Забута, вона лежить десь в архівах часу, а її зміст усе доростає всередині обкладинки, ненастанно пухне від балакучості місяців, прискореного самовідтворення вигадок, від помножуваних у ній маячні й пустомельства. Тож і я — записуючи ці свої оповіді й вилаштовуючи шерегами історії про батька на зужитих берегах її тексту, чи не впадаю в потаємну надію, що колись вони непомітно вростуть між зжовклими її, найчудовнішої напіврозсипаної книги, аркушами, що увійдуть у велике шелестіння її сторінок, і воно їх цілком поглине?
Те, про що тут ітиме мова, діялося в одному з таких тринадцятих, понаднормових і нібито фальшивих місяців на кільканадцятьох порожніх листках великої календарної хроніки.
Ранки тоді були навдивовижу терпкі, прохолодно-свіжі. За дещо заспокоєним і холоднішим темпом часу, цілком новим запахом повітря і чудовою консистенцією світла відчувалося, що перебуваєш в іншій черзі днів, у новій околиці Божого Року.
Голос під тими новими небесами тремтів лунко і свіжо, ніби в новому і ще порожньому помешканні з його запахами лаку, фарб, початих і не випробуваних речей. З дивним зворушенням ми вслухалися в нове відлуння, напочинали його із цікавістю, як напочинають здобну бабку до кави холодного і тверезого ранку напередодні подорожі.
Батько знову сидів у задньому відділенні крамниці, в малій склепінчастій кімнатці, покліткованій, наче вулик, незліченними комірками реєстратури[79], що без кінця лущилася шарами паперу, листів і рахунків. З шелестіння листків та безконечного перегортання документів виростало розграфлене у клітинку й порожнє існування цього приміщення, з-поза весь час перекладуваних паперових стосів із незліченними назвами фірм проглядався апофеоз[80] у вигляді фабричного міста, побаченого з пташиної висоти, наїженого задимленими трубами, оточеного рядами медалей та обрамленого вивіясами й викрутасами помпезних et і Comp.
Там, як у пташарні, сидів на високому стільці батько, а голубники реєстратури шелестіли стосами паперів, і всі гнізда й дупла аж заходилися цвіркотінням цифр.
Простір великої крамниці темнішав і щоденно багатів новими запасами сукна, шевіоту, оксамиту і драпу. У глибині тьмяних полиць, усередині цих комор і сховищ холодної, ледь запліснявілої пістрявості, сторицею добирала собі відсотків темна і вистояна кольоровість речей, множився й насичувався потужний капітал осені. Там він ріс і темнішав, дедалі ширше розсідаючись на полицях, мов на галереях якогось великого театру, поповнюючись і щоранку побільшуючись новими партіями товару, що його разом із ранковим холодом заносили, крекчучи, на своїх ведмежих плечах бородаті вантажники, обкутані випарами осінньої свіжості та горілки. Продавці випаковували всі ті нові запаси насичених кольорів і старанно, до останньої шпарини та прогалини, забивали ними нутрощі високих шаф. Це був гігантський реєстр усіляких кольорів осені, викладений шарами, посортований за відтінками, розгорнутий униз і вгору, ніби звуковими сходами чи гамами всіх барвних октав. Починаючись унизу, він полохливо і жалісно пробував альтові сповзання й напівтони, відтак переходив до вицвілих попелищ далини, до гобеленових зелені та блакиту, і, ростучи вгору дедалі ширшими акордами, доходив до темного гранату, до індиго далеких лісів і до плюшевих шумливих парків, щоби потім через усі охри, санґвіни, рудуватості та сепії вийти в шелестку тінь прив’ялих городів і дійти до темного запаху грибів, до подиху порохна у надрах осінньої ночі і до глухого супроводу найтемніших басів.
Батько ходив уздовж арсеналів сукняної осені й заспокоював та зацитькував ті масиви, їхню нарослу міць, самовпевнену потужність Пори. Він хотів якомога довше утримувати цілими й неушкодженими всі ті запаси нагромадженої кольоровості. Боявся зіпсувати, проміняти на готівку той безцінний фонд осені. Проте він знав і відчував, що настане час, коли осінній вихор, спустошливий і теплий, звіється над цими шафами й вони піддадуться, й ніщо не зможе зупинити їхнього виплеску, всіх струменів кольоровості, що вибухнуть по всьому місту.
Наставала пора Великого Сезону. Вулиці оживали. О шостій вечора місто заквітало лихоманкою, будинки вкривалися червоними плямами, а люди снували, підсичені якимось внутрішнім вогнем, яскраво розмальовані та розодягнуті, з очима, що блищали святковою, вабливою і злою лихоманкою.
На бічних вуличках, у тихих завулках, що провадили до вечірніх дільниць, місто було безлюдне. Тільки діти гралися на майданчиках під балконами — грались, аж забивало дух, галасливо й недоречно. Вони прикладали до вуст малі міхурці й дули в них, щоб раптом яскраво наіндичитись великими й ґелґітливими бризками наростів, або закогутитися дурною півнячою маскою, червоною та розпіяною, кольоровою осінньою машкарою, фантастичною і абсурдною. Здавалося, що вони, роздуті і крикливі, от-от злетять у повітря довгими барвистими ланцюгами і, мов осінні пташині ключі, потягнуться над містом, ці фантастичні флотилії з промокального паперу та осінньої погоди. Інші з криками гасали на малих ляскітливих візках, що вигравали кольоровим торохкотінням коліс, дишлів і шпиць. Візки, навантажені їхнім галасом, скочувалися вулицею вниз аж до розлитої там жовтої річки вечора, в якій розліталися на непотріб кружків, кілочків і паличок.
І в той час, як дитячі забави робилися дедалі гучнішими та тіснішими, плями на місті темніли і зацвітали багряно, цілий світ раптом починав чорніти і в’янути; зненацька з нього виокремлювався примарний сутінок, яким заражалося все навколо. Ця сутінкова зараза підступно й отруйно ширилася навсібіч, просувалася від речі до речі, а все, чого вона торкнулася, вмить розкладалося, чорніло, розсипалося в порохно. Люди втікали від неї з тихим ляком, і вона їх умить наздоганяла, мов пошесть, темною висипкою на чолах, і вони втрачали обличчя, що відвалювалися великими безформними плямами, й далі прямували вже без рис, без очей, гублячи на шляху маску за маскою, тож сутінки вже аж кишма кишіли від отих скинутих личин, що встеляли шлях їхньої втечі. Відтак усе починало заростати чорною спорохнявілою корою, що лущилася великими клаптями, хворими струпами темряви. А коли внизу все нищилося й нівечилось у тихій розгубленості, в паніці швидкого розпаду, вгорі все вище розростався безмовний сполох зорі, що смикав мільйонами тихих дзвіночків, повнився злетом мільйонів незримих жайворів, що разом рвонули в одну велику і срібну безконечність. Потім зненацька була вже ніч — велика ніч, яку до того ще збільшували та роздували подихи вітру. В її помноженому лабіринті було вибито світляні гнізда: крамниці — великі й кольорові ліхтарні, сповнені здибленого товару й гамору покупців. Крізь освітлені шибки цих ліхтарень можна було спостерігати за галасливим і церемонно-дивним обрядом осінніх закупівель.
Ця велика, помережана складками осіння ніч, поросла тінями, розпросторена вітрами, у тих своїх темних складках чаїла світлисті кишені, мішечки з барвистим дріб’язком, з пістрявою безліччю шоколадок, печива, колоніальної строкатості. Ті ятки і буди, позліплювані з коробок від солодощів, яскраво пообвішувані рекламами шоколаду, забиті мильними шматочками, веселим несмаком, позліткою, станіолем, кремовими трубочками, вафлями і м’ятними цукерками різних кольорів, були пристанівками легковажності, брязкальцями безтурботності, розпорошеними в нетрях велетенської, заповненої лабіринтами та роздмуханої вітрами ночі.
Великі й темні юрби сунули в темряві, в галасливій мішанині, човганні тисяч ніг, лепетанні тисяч ротів — густа і щільно збита докупи процесія, що тяглась артеріями осіннього міста. Так і текла ця ріка, переповнена гомоном, темними поглядами, хитрими зазираннями, ця пошматована розмова, посічена кусниками бесіда, велика січка пліток, сміху та гамору.
Здавалося, що то рушили юрмами осінні сухі маківки, сіючи маком — голівки-брязкальця, люди-калаталки.
Батько ходив яскраво освітленою крамницею, наслухаючи, — сильно знервований і весь кольоровий від плям на щоках, із блискучими очима.
Крізь вітринне скло та вхідні двері доносився далекий шум міста, придушений гомін пливкого натовпу. Над тишею крамниці палахкотіла світлом гасова лампа, що звисала з високого склепіння і витісняла найменші сліди тіні з усіх шпарин та закамарків. Порожня простора підлога порипувала в тиші; у цьому світлі вона лічила вздовж і вшир свої блискучі квадрати, шахівницю великих плиток, які говорили одні з одними потріскуваннями, тут і там відповідаючи самим собі лункими хряскотами. Зате тканини лежали тихо, безмовні у своїй повстяній пухнатості, і перекидалися поглядами уздовж стін за батьковою спиною, обмінюючись від шафи до шафи тихими змовницькими знаками.
Батько наслухав. Здавалося, ніби в цій нічній тиші його вухо видовжується й розгалужується по той бік вікна фантастичним коралом, червоним поліпом на хвилях нічної мутняви.
Він наслухав і чув. Із дедалі більшим неспокоєм він чув той віддалений приплив дедалі ближчих юрмищ. Вражено роззирався порожньою крамницею. Шукав продавців. Але вони, темні і руді ангели, кудись відлетіли. Він залишився сам, у тривозі перед натовпами, що от-от мали залити крамничну тишу нищівною голосною масою і розхапати, розібрати поміж собою всю цю багату осінь, що роками назбирувалась у просторих затишних коморах.
Куди поділися продавці? Куди пропали ті красені-херувими, зобов’язані стати на захист сукняних темних шанців? Батько болісно запідозрив, що вони саме грішать десь у нетрях будинку з дочками людськими[81]. Застигнувши у гризоті, з блиском в очах, посеред світлої крамничної тиші, він внутрішнім слухом уловлював, що діється в нетрях будинку, в задніх коморах цієї великої кольорової ліхтарні. Будинок відкривався йому покій за покоєм, комора за коморою, ніби зроблений з карт. Отож він бачив гонитву продавців за Аделею всіма порожніми ясно освітленими кімнатами, сходами вниз і вгору, поки вона не вирвалася й забігла на таку ж освітлену кухню, де забарикадувалася креденсом.
Там вона й стояла, захекана, сяйлива і радісна, усміхнено кліпаючи довгими віями. Продавці хихотіли, присідаючи за дверима. Кухонне вікно було відчинене в чорну велику ніч, сповнену шамотань і плетив. Чорні відхилені шиби палахкотіли відображенням далекої ілюмінації. Лискучі каструлі й бутлі нерухомо стояли довкіл і лисніли в тиші масною емаллю. Аделя обережно вихиляла з вікна своє кольорове розмальоване лице з трепетними очима. Вона виглядала продавців у темному подвір’ї, впевнена в їхній засідці. І от вона їх побачила: обережно, гусачком, один по одному вони скрадалися до вікна підвіконним карнизом уздовж стіни, червоної від спалахів далекої ілюмінації. Батько закричав у гніві та розпачі, але в цю мить гамір голосів зробився цілком уже близьким і знагла освітлені крамничні вікна заповнилися людськими обличчями, покривленими від сміху й розбалаканими, з носами, розплюснутими на лискучих шибках. Батько побагрянів від обурення і застрибнув на ляду. Й коли натовп рушив штурмом на ту фортецю й галасливо попер усередину, батько з одного стрибка досяг полиць із сукном і, виснучи понад юрбою, щосили задув у великий роговий тромбон, сурмлячи тривогу. Проте склепіння ніяк не сповнювалося шумом ангелів, які поспішали б на допомогу, натомість кожному стогону труби відповідав сміхом великий хор натовпу.
«Якубе, до діла! Торгуй же, продавай!» — кричали всі, і ці крики, багато разів повторені, ритмізувалися в хорі й поступово ставали мелодією рефрену, що її виспівували всі ті горлянки. Тоді батько здався, зістрибнув з високого карнизу і з криком пустився на барикади сукна. Звеличений у гніві, з головою, твердою, ніби багряний кулак, він вибіг, як бойовий пророк, на суконні шанці й зашаленів опором. Усім тілом він упирався в тяжезні згортки бавовни й виважував їх зі свого рубежу, підлазив під велетенські сувої сукна і звалював їх на згорблені плечі, щоб із висоти галереї скидати їх із глухим гуркотом на ляду. Згортки летіли, з лопотінням розгортаючись у повітрі і стаючи величезними корогвами, полиці звідусіль вибухали драпіруваннями, водоспадами сукна — немов від удару Мойсеєвим жезлом[82].
Так виливалися запаси шаф, ґвалтовно звергаючись і широко плинучи ріками. Барвистий вміст полиць випливав, більшав, множився й заливав усі столи та ляди.
Стіни крамниці зникли під могутніми утвореннями тієї суконної космогонії[83], під усіма тими гірськими пасмами, що громадилися в потужні масиви. Поміж схилами гір відкривалися широкі долини, а серед просторого пафосу вершин проламувалися лінії континентів. Крамничний простір поширшав і став панорамою осіннього краєвиду, з озерами й далечінню, а на тлі цих лаштунків батько пересувався поміж гірських складок і долин фантастичного Ханаану[84], ступаючи широкими кроками, з руками, пророчо перехрещеними у хмарах, ударами свого натхнення творячи лице ландшафту.
А внизу, в підніжжі того Синаю, що виріс із батькового гніву, метушився, лаявся, гендлював і вшановував Баала[85] народ. Його представники хапалися за тканинні складки, обгорталися кольоровими сукнами, обмотувались імпровізованими плащами стилю доміно[86] і безладно мололи язиками.
Батько зненацька виростав над цими гендлярськими групами і, видовжений гнівом, побивав згори всю оту ідолопоклонницьку масу потужним словом. Потім, під’юджуваний розпачем, він видряпувався на найвищі галереї шаф, ошаліло ганяв бантинами[87] полиць, лункими дошками оголених риштовань, переслідуваний видивами безсоромної розпусти, яку передчував за своєю спиною, в нетрях власного дому. Продавці якраз досягли залізного балкону на висоті вікна і, вчепившись у балюстраду, заламали Аделю в поясі та витягли її через вікно — вона лише кліпала, волочучи за собою свої стрункі ноги в шовкових панчішках.
У той час, як батько, вражений огидністю гріха, гнівом своєї жестикуляції зливався із жахом усієї картини, безтурботний Баалів народ унизу віддавався розперезаним веселощам. Якась пародійна пристрасть, чи то зараза сміху опанувала юрбою. Як можна було вимагати споважніння від цього збіговиська людей-калатал, від цих пустих товкачів! Як можна було вимагати розуміння батькових великих печалей від цих млинків, що ненастанно перемелювали кольоровий непотріб слів! Глухі до гуркотань пророчого гніву, всі оті гендлярі в шовкових бекешах[88] присідали малими групками навколо складчастих сукняних пагорбів, багатослівно розтрушуючи серед сміху переваги товару. Ця чорна біржа розносила своїми прудкими язиками шляхетну субстанцію краєвиду, подрібнювала її січкою балаканини і замалим не ковтала.
Трохи далі, перед високими водоспадами просвітлених тканин, стояли групи євреїв у кольорових халатах і великих ковпаках із хутра[89]. Це були мужі Високої Ради[90], сповнені гідності достойники, що погладжували свої довгі плекані бороди і вели стримано-дипломатичні розмови. Однак і в цьому церемонному спілкуванні, як і в поглядах, якими вони обмінювалися, чаївся блиск усміхненої іронії. Поміж цими групами сновигав простолюд, безликий натовп, сірома без лиця та характеру. Він наче заповнював прогалини у видовищі, вистелюючи тло дзвінками і брязкальцями бездумної говорильні. Це був геть блазнюватий прошарок, розтанцьоване зборище полішинелів[91] та арлекінів[92], яке, само по собі не маючи поважних торговельних намірів, доводило до абсурду початі де-не-де оборудки своїми блазенськими фіґлями.
Однак поступово, знудившися власним блазнюванням, цей веселий народець розсіювався в найдальших околицях краєвиду й там поволі губився серед скелястих визубнів та долин. Швидше за все, ті веселуни один за одним провалювались у якісь щілини чи зникали у складках терену, ніби бальної ночі стомлені забавами діти по кутках і закамарках помешкання.
Тим часом батьки міста, мужі Великого Синедріону, походжали сповненими повагою й гідністю гуртами і вели свої глибокі тихі диспути. Розійшовшись по всій великій гористій країні, вони крокували удвійко чи втрійко далекими крутими дорогами. Їхні темні й малі силуети залюднювали всю ту пустельну височину, над якою висло темне й тяжке небо, поморщене складками і похмуре, розоране довгими паралельними борознами на срібні та білі скиби, що відкривали у глибині все дальші поклади своїх нашарувань.
Світло лампи творило в тій країні штучний день — дивний, без світанку та вечора.
Батько потрохи заспокоювався. Його гнів укладався і застигав у покладах і нашаруваннях краєвиду. Тепер батько сидів на галереях найвищих полиць і вдивлявся у дедалі осіннішу розлогу країну. Він бачив, як на далеких озерах ловили рибу. У маленьких лусочках човнів сиділо по двоє рибалок, які спускали у воду сіті. На берегах він бачив хлопців, що несли над головами кошики з трепетним сріблястим уловом.
Тоді ж він і зауважив, як групи мандрівників звіддалік задирали голови до неба, показуючи на щось руками.
І тут-таки небо вкрилось якоюсь кольоровою висипкою, осипалося розхвильованими плямами, які росли, дозрівали — й раптом наповнили простір дивним народом птахів, що описували кола, рухаючись по великих перехресних спіралях. Усе небо наповнилось їхнім високим летом, лопотінням крил, величними лініями тихих буянь. Деякі з них, ніби величезні лелеки, линули на нерухомо розпростертих крилах, інші, схожі на пучки кольорового пір’я чи якісь дикунські трофеї, тріпотіли незграбно і важко, щоб тільки втриматися на хвилях теплої аури; ще інші, незугарні поєднання крил, міцних ніг і обскубаних ший, нагадували невмілі опудала грифів та кондорів, з яких сиплеться тирса.
Серед них були птахи двоголові або з надмірно великими крилами, були й каліки, що накульгували в повітрі однокрилим недолугим польотом. Небо стало нагадувати стару фреску з дивовижами і фантастичними створіннями, що кружляли, розминались одні з одними і повертались, описавши кольорові еліпси.
Батько підвівся на бантині, облитий раптовим блиском, і витягнув руку, прикликаючи птахів своїм давнім закляттям. Він упізнав їх, цілком зворушений. Це були далекі забуті нащадки того пташиного поріддя, яке Аделя свого часу розігнала на всі сторони неба. Тепер воно поверталося, звиродніле й розпущене, штучне поріддя, здегенероване і внутрішньо змарніле пташине плем’я.
Дурнувато обдароване зростом і недоречно велике, воно було всередині пусте й неживе. Уся вітальність отих птахів перейшла в їхнє оперення і вибуяла у фантастичність. Це було щось на зразок музею загублених видів або звалища пташиного Раю.
Деякі з них літали навзнак, наділені тяжкими незграбними дзьобами, схожими на колодки й замки, навантажені кольоровими наростами, й були сліпі.
Але як зворушило батька це неочікуване повернення, як він дивувався цьому пташиному інстинкту, цій прив’язаності до Майстра, що її той рід вигнанців плекав, мов легенду, в душі, щоб урешті по багатьох поколіннях, в останній день перед згасанням племені, знову принести на прадавню батьківщину.
Однак ті паперові сліпі птахи вже не впізнавали батька. Даремно він їх кликав давнім закляттям, забутою пташиною мовою — вони його не чули й не бачили.
Знагла в повітрі засвистіли камені. То веселуни, дурне й безголове поріддя, почали цілити своїми кулями у фантастичне небо птахів.
Намарне батько застерігав, намарне погрожував заклинальними помахами — не почули його й не побачили. А птахи падали. Поцілені каменями, вони тяжко обвисали і в’янули вже в повітрі. Перш ніж долетіти до землі, вони ставали безформною купою пір’я.
Умить височина вкрилася тією дивно-фантастичною падлиною. Поки батько добіг до місця різні, весь чудовий пташиний рід уже лежав мертво розкиданий по скелях.
Щойно тепер, зблизька, батько міг роздивитися всю злиденність цього зубожілого племені, всю кумедність його низькопробної анатомії.
То були величезні пучки пір’я, абияк напхані старим стервом. У багатьох не можна було побачити голову, оскільки та палицеподібна частина тіла не носила жодних ознак душі. Деякі були вкриті, мов зубри, кудлатою злиплою шерстю і гидотно смерділи. Інші нагадували горбатих, лисих і здохлих верблюдів. Ще інші були швидше за все з певного сорту паперу, порожні всередині, але надзвичайно кольорові ззовні. Деякі виявлялися зблизька нічим іншим, як великими павиними хвостами, кольоровими віялами, що в них невідомо як було вдихнуто якусь видимість життя.
Я бачив сумне повернення батька. Штучний день повільно забарвлювався кольорами звичайного ранку. Найвищі рівні спорожнілої крамниці вже насичувалися барвами ранкового неба. Серед фрагментів загаслого краєвиду й повалених лаштунків нічного видива батько побачив продавців, які саме прокидалися. Вони підводилися між сувоїв тканин і позіхали до сонця. У кухні, поверхом вище, Аделя, тепла від сну й розкуйовджена, молола каву, притискаючи млинок до білих грудей, від чого зернята проймалися блиском і жаром. Кіт умивався в сонячних променях.