Цинамонові крамниці та всі інші оповідання в перекладі Юрія Андруховича

Книга

Я зву її просто Книгою, без жодних означень та епітетів, і в цьому самостримуванні та обмеженні — безрадне зітхання, тиха капітуляція перед неосяжністю трансценденту[93], позаяк жодне слово, жодне наближення не можуть заблиснути, запахтіти, сколихнути трепетом, передчуттям тієї речі без назви, що навіть перший її присмак на кінчику язика перевершує всі межі нашого захвату. Перед цією річчю без розмірів, цією красою без ліку безсиліють і пафос прикметників, і помпезність суперлятивів. Утім, читач — той справжній, на якого розраховує ця оповідь, усе одно зрозуміє, щойно я загляну йому глибоко в очі й на самому їхньому дні спалахну отим блиском. У цьому короткому й сильному погляді, в мимобіжному стиску руки він підхопить, піймає, розгледить — і в захваті заплющить очі понад таким глибоким проникненням. Бо хіба ж під столом, що всіх нас ділить, ми потайки не сплітаємо руки?

Книга… Десь у досвітках дитинства, у перших променях життя мій обрій заяснів її лагідним світлом. Вона лежала на батьковому столі у всій своїй славі, а батько, безгучно занурившись у неї, наслиненим пальцем терпляче потирав рельєфи її перебиванок, поки сліпий папір не починав тьмяніти, мутнішати, повнитися блаженним передчуттям — і от уже він облазив промокальними клаптями, відслоняючи краєчок чогось подібного на павичеве око з віями, а погляд, умліваючи, зіходив у незайманий світанок Божих барв, у чудову вільготу найчистішої лазурі.

О спадання полуди, о вторгнення світла, о блаженна весно, о батьку…

Іноді батько відривався від Книги й виходив. Тоді я лишався з нею сам на сам, і вітер ішов її сторінками, й малюнки вставали.

І коли вітер отак тихо перегортав її сторінки, видуваючи з неї назовні кольори та фігури, трепет збігав колонами її тексту, випускаючи поміж літерами ключі ластівок та жайворів. Так, розсипаючись, відлітала сторінка за сторінкою — і м’яко всякала у краєвид, насичуючи його кольоровістю. Часом Книга засинала, і вітер роздував її лагідно, ніби столисткову троянду — вона розгорталася пелюстина по пелюстині, повіка за повікою, всі сліпі, оксамитові й заспані, криючи у своїй серцевині, на самому денці, лазурову зіницю, павину суть, галасливе гніздо колібрі.

Це було дуже давно. Тоді ще не було матері. Дні я проводив сам на сам із батьком у нашій, тоді ще завбільшки зі світ, кімнаті.

Призмоподібні кришталики, що звисали з люстри, наповнювали кімнату розсіяними кольорами, розбризканою по всіх куточках веселкою, й коли люстра оберталася на своїх ланцюгах, вся кімната пускалася в мандри фрагментами веселки — так, наче сфери сімох планет закручувалися навколо себе. Я любив стояти між батьковими ногами, обійнявши їх з обидвох боків, ніби колони. Іноді він писав листи. Я вилазив на стіл і захоплено спостерігав за викрутасами підпису, плутаними та виткими, мов колоратурні трелі. У шпалерах брунькувались усмішки, проступали очі, перевертом ходили фіґлі. Щоб розважити мене, батько пускав у веселковий простір мильні бульбашки з довгої соломки. Вони вдарялися до стін і лускали, залишаючи в повітрі свої барви.

Потім прийшла мати, і та колишня світла ідилія скінчилася. Заморочений материнськими пестощами, я забув про батька, а моє життя поточилося новою, інакшою колією, без див і свят, і я, можливо, назавжди забув би й про Книгу, коли б не та ніч і не той сон.

Якось я прокинувся темним зимовим світанням — під завалами пітьми глибоко внизу тліла понура зоря — і, маючи ще під повіками муравлисько розмитих фігур та знаків, почав невиразно і плутано, охоплений смутком і спізнілим жалем, марити вголос про стару втрачену Книгу.

Ніхто не розумів мене і, роздратований такою тупістю, я почав ще настирливіше дошкуляти батькам і в нестерпній гарячці доймати їх.

Босий, у самій лише нічній сорочині, я, тремтячи від збудження, перевернув усю батькову бібліотеку і, розчарований та злий, кинувся безпорадно описувати приголомшеній публіці ту неописувану річ, якій жодне слово і жоден образ, накреслений у повітрі моїм тремким витягнутим пальцем, не могли дорівнятися. Я весь час видихався у своїх жахливо заплутаних і суперечливих оповідях, тож плакав від безсилого розпачу.

Усі стояли наді мною безпорадно і знічено, соромлячися власного безсилля. У глибині душі вони усвідомлювали свою провину. Моя ґвалтовність, нетерплячий і загніваний тон моїх вимагань надали мені видимість правоти, перевагу добре вмотивованої претензії. Тож вони раз у раз підбігали з усілякими книжками, силкуючись утиснути їх мені в руки. Я обурено відкидав їх геть.

Одну з них, товстий і важезний фоліант, батько знову і знову підсовував мені з боязким намовлянням. Я відкрив її. То була Біблія. На її сторінках я побачив велику подорож тварин, що тяглися шляхами, розтікалися в поході далеким краєм, а також побачив небо, усе в ключах і лопотіннях, і велетенську перевернуту піраміду, далекий вершечок якої торкався Ковчега[94].

Я звів на батька сповнені докору очі.

«Ти знаєш, батьку, — заволав я, — ти добре знаєш, не крийся і не викручуйся! Ця книжка тебе викрила. Навіщо ти підсовуєш мені цей невдалий апокриф, тисячну копію, недолугий фальсифікат? Куди ти подів Книгу?».

Батько відвів очі.

Минули тижні, й моє збурення трохи спало й затихло. Проте видіння Книги й далі палало в моїй душі ясним вогнем — великий шелесткий Кодекс, розбурхана Біблія, сторінками якої йшов вітер, плюндруючи її, ніби величезну розсиписту троянду.

Батько, забачивши мене дещо спокійнішим, певного разу обережно підійшов і мовив тоном лагідної пропозиції: «По суті справи існують лише книжки. Книга — це міф, у який ми віримо замолоду, але із плином років перестаєш ставитися до неї поважно». Я вже тоді мав інше переконання, бо знав, що Книга є постулатом, що вона — завдання. На своїх плечах я вже відчував тягар великої місії. Я не сказав нічого, сповнений зневаги й запеклої похмурої гордині.

Адже на той час я вже заволодів тим шматком книжки, тими її жалюгідними рештками, які дивний трафунок долі закинув мені в руки. Я старанно ховав той скарб від усіх очей, засмучений глибоким занепадом книги, для скалічених залишків якої не зміг би знайти співчуття ні в кому.

А сталося це так.

Одного з днів тієї зими я застав Аделю під час прибирання, зі щіткою в руці, спертою на пюпітр, на якому лежав якийсь подертий зшиток паперу. Я вихилився вперед з-поза її плеча — не так з цікавості, як щоби вкотре вдихнути запах її тіла, юна зваба якого віднедавна розкрилася моїм пробудженим чуттям.

«Диви, — сказала вона, без протесту витримуючи моє налягання, — хіба може бути так, щоб волосся виросло аж до землі? Хотіла б я таке мати».

Я глянув на гравюру. На великому аркуші infolio було зображено жінку з радше міцними і присадкуватими формами та енергійним досвідченим обличчям. З голови цієї дами розпливався величезний волосяний кожух, що ваговито скочувався з плечей і кінчиками товстих сплетінь волочився по землі. То був якийсь неймовірний вибрик природи, складчастий і просторий плащ, що його наче випряли з коренів волосся, і тяжко було уявляти собі, ніби такий тягар не завдає дошкульного болю й не обезвладнює перевантажену ним голову. Однак володарка цієї краси носила її, здавалося, з гордощами, а видрукуваний поруч жирним шрифтом текст оповідав історію цього дива і починався так: «Я, Анна Чиллоґ, народилася в Карловицях у Моравії; моє волосся росло дуже погано…».[95]

Це була довга історія, за розвитком схожа на історію Йова. Анна Чиллоґ волею Божою страждала на поганий ріст волосся. Ціле містечко журилося цим її упослідженням, яке їй пробачали з огляду на бездоганне життя, хоч бути цілком безвинним воно й не могло. І от наслідком палких молитов сталося так, що з її голови було знято закляття. Анна Чиллоґ сподобилася ласки просвітлення, отримала знаки та вказівки і приготувала цілком особливий чудодійний засіб, який подарував її голові врожайність. Вона почала заростати волоссям, ба більше — її чоловік, брати і кузени з дня у день так само вкривалися тугим чорним хутром заросту. На другій стороні аркуша Анну Чиллоґ було зображено після шеститижневого користування її рецептом в оточенні братів, шуряків та небожів — усі як один мали бороди до пояса й вуса. З подивом приглядалося до цього справдешнього вибуху непідробної ведмежої чоловічості. Анна Чиллоґ ощасливила все містечко, на яке зійшло справжнє благословення у вигляді розхвильованих чуприн і довжелезних грив, а його мешканці могли, мов широкими мітлами, замітати землю бородами. Анна Чиллоґ стала апостолицею волохатості. Ощаслививши рідне місто, вона запрагнула ощасливити увесь світ і просила, вмовляла, благала прийняти як порятунок той Божий дар, той чудодійний засіб, таємницю якого знала лиш вона.

Цю історію я прочитав з-за Аделиного плеча і раптом мене пронизала думка, від доторку якої я ледь не загорівся. Та ж це була Книга, її останні сторінки, її неофіційний додаток, зворотний бік, заповнений відходами й непотребом! Фрагменти веселки закружляли у розвихрених шпалерах, я вирвав той зшиток з Аделиних рук і неслухняним голосом видихнув: «Звідки в тебе ця книжка?».

«Дурний ти, — відповіла вона, знизуючи плечима, — вона ж лежить отут завжди, ми щодня вириваємо з неї сторінки, щоб загортати м’ясо й батькові сніданки…».

Я побіг до своєї кімнати. Збурений до дна, з палахким лицем, я почав неслухняними руками гортати сторінки зшитка. На жаль, їх було заледве кільканадцять. Жодної сторінки головного тексту, самі тільки анонси й оголошення. Відразу ж по пророцтвах довговолосої Сивілли йшла сторінка, присвячена чудодійним лікам на всі хвороби й негаразди. «Ельза — флюїд з лебедем[96]» — так називався той бальзам, що творив дива. Сторінка повнилася завіреними свідоцтвами і приголомшливими розповідями осіб, що на них ті дива збулися.

Зі Славонії, Семиграддя, Буковини[97] сунули якісь щойно одужалі персонажі, сповнені запалу свідчити, палким і зворушеним словом розповідати свої історії. Вони йшли забинтовані і згорблені, потрясаючи вже не потрібними протезами, зриваючи з очей пластирі і пов’язки зі скрофул[98].

Крізь оті калічі процесії виднілися далекі й сумні містечка під білим, як папір, небом, затвердлі від прози й буденності. То були забуті у товщах часу поселення, де людей прив’язано до їхніх дрібних доль, від яких не відірватися ні на мить. Швець був шевцем до останньої жилки, пахнув шкірою, мав дрібне і збідоване лице, короткозорі бліді очі над безбарвними обвислими вусами й почувався шевцем на всі сто. І якщо не боліли їм виразки, не ломило в кістках, а пухлина не валила в барліг, то вони були щасливі своїм безбарвним сірим щастям, курили дешевий тютюн, жовтий цісарсько-королівський тютюн, або ж тупо стовбичили перед кіоском з лотерейними білетами.

Коти перебігали їм дорогу то зліва, то справа, снився чорний собака і свербіла рука. Інколи вони писали листи за збірниками зразків листування, старанно наклеювали марки і, сповнені вагань та недовіри, вкидали їх до поштової скриньки, в яку вдаряли кулаком, начебто будячи. А їхніми снами потім перелітали білі голуби з листами в дзьобах — і зникали у хмарах.

Дальші сторінки здіймалися понад сферою буденного в реґіони чистої поезії.

Там були гармонії, цитри й арфи, колишній супровід ангельських хорів, нині ж завдяки виробничому прогресу доступні за популярними цінами кожній простій людині, богобоязливому людові для покріплення сердець і добропристойних розваг.

Там були катеринки, справжні дива техніки, наповнені захованими всередині флейтами, свищиками і пищиками, солодкотрельними, ніби схлипи солов’їного гнізда органчиками — неоціненний скарб інвалідів, джерело калічих надприбутків, загалом незамінне в кожному домі з музичною традицією. Тож виднілися й ті катеринки — гарно розмальовані, переношувані на плечах непоказних сірих дідків, обличчя яких, поїджені життям, були наче затягнуті павутинням і геть невиразні, обличчя зі сльозавими нерухомими очима, що повільно витікали з очниць, обличчя, вихолощені з життя, такі знебарвлені й невинні, мов кора дерев, потріскана від усіляких негод, і, як вона, пропахлі вже тільки дощем та небом.

Вони давно забули, як звалися й ким були, й отак погублені в собі самих, човгали із зігнутими коліньми дрібними рівними крочками у своєму здоровенному важкому взутті уздовж прямої й незмінної лінії, проведеної почерез круті та плутані стежки перехожих.

Білими, позбавленими сонця, зчерствілими від холоду й зануреними в буденність передполуднями вони непомітно вив’язувалися з юрби, розставляли ніжки своїх катеринок на перетинах вулиць, під жовтою смугою неба, перекресленою телеграфними дротами, серед людей, що тупо кудись поспішали, піднявши коміри, — й заводили свої мелодії, не спочатку, а з місця, на якому вчора спинилися, і грали «Дейзі, Дейзі, ти скажи мені», а з димарів клубочилися білі султани пари. І дивна річ — ця мелодія, заледве почата, відразу ж застрибувала у свою нішу, знаходила своє місце в цій порі, у цьому краєвиді, так, ніби споконвіку належала цьому замисленому і в собі самому погубленому дні, а з нею в такт бігли думки і сірі турботи перехожих поспішак.

І коли через певний час мелодія закінчувалася довгим протяглим вищанням, вирваним із нутрощів катеринки, яка тут-таки заводила щось цілком інше, — думки й турботи на мить завмирали, наче змінюючи крок у танці, а потім, не роздумуючи, починали кружляти у зворотному напрямку, в такт новій мелодії, що вже линула з катеринчиних сопілок: «Маргарито, мій коханий скарбе».

І в тупій байдужості такого передполудня ніхто й не зауважував, що сенс існування змінився дощенту, що все рухається вже не в такт із «Дейзі, Дейзі», а геть навпаки — «Мар-га-рито…».

Перегортаємо ще одну сторінку… Що це? Весняний дощ? Ні, то сиплеться пташине цвірінькання, мов сірий дріб на парасолі, бо саме тут вам пропонують придбати справжніх гарцьких канарок, цілі клітки шпаків і щигликів, цілі кошики крилатих співунів-говорунів. Веретенчасті і легкі, мов набиті ватою, судомно-стрибучі, вертляві, мов на шворень посаджені, й галасливі, мов зозулі з годинників, вони були втіхою в самотності, заміняли неодруженим тепло родинного вогнища, із найтвердіших сердець видобували материнську ласку — стільки мали в собі пташиного і зворушливого, що в мить, коли їхня сторінка перегорталася, вони посилали вам услід свої одностайні й вабливі щебетання.

Однак у подальшому той нещасний зшиток усе більше занепадав. Тепер він збочив на манівці якоїсь сумнівно-шарлатанської ворожби. У довгому плащі, з усмішкою, що її наполовину поглинала чорна борода, — хто б це тут пропагував свої послуги шановній публіці? Пан Боско з Мілану, визначний маестро чорної магії. Він промовляв довго й невиразно, демонструючи на кінчиках пальців щось таке, що аж ніяк не сприяло більшій зрозумілості. І хоча, на власне переконання, він доходив дивовижних висновків, значення яких, здавалось, устигав зважити своїми чутливими пальцями, поки їхній леткий сенс не звітрився з пучок, і хоч як витончено він сигналізував про вигини діалектики застережним скиданням брів, готуючи нас до чогось надзвичайного, — його все одно не розуміли, ба гірше, не хотіли розуміти й покидали з усією його жестикуляцією, притишеним голосом та цілою амплітудою темних усмішок, щоби швидше перегорнути останні, на клапті розшматовані сторінки.

На цих останніх сторінках, які вже цілком очевидно западали в безглузду маячню, в незаперечний абсурд, якийсь джентльмен пропонував свій безвідмовний метод, як стати енергійним та принциповим у рішеннях, і багато говорив про характер та засади. Але вистачало тільки перегорнути сторінку, щоб відчути себе геть здезорієнтованим як у принциповості, так і в засадах.

Там на кін виходила дрібним кроком обвита шлейфом сукні така собі пані Маґда Ванґ і з висоти обтислого декольте заявляла, що їй сміятися хочеться з чоловічих засад і принциповості і що її спеціальністю є ламання найсильніших характерів. (При цьому вона ніжкою розгладжувала шлейф по землі). Для цього існують методи, цідила вона крізь зуби, безвідмовні методи, про які вона не збирається довго розводитися, відсилаючи всіх до своїх щоденників під назвою «З днів пурпурових» (Вид-во Інституту антропософії в Будапешті[99]), де вона звітує про результати своїх колоніальних досліджень у царині дресирування людей (останній вираз — із притиском та іронічним зблиском очей). І дивна річ — ця сповільнена й безцеремонна у своєму базіканні дама була, здавалося, цілком упевнена у відданому сприйнятті саме тих, про кого вона говорила з таким цинізмом, і в цьому особливому запамороченні та миготінні відчувалося, що вектори моральних означень дивним чином зісунулись і що ми потрапили до іншого середовища, в якому компас почувань діє навспак.

Це було останнє слово Книги й воно залишало присмак дивної приголомшеності, суміш душевного сум’яття з голодом.

Схилений над отою Книгою, з обличчям, що світилося, ніби веселка, я тихо пломенів від екстазу до екстазу. Поглинутий читанням, я забув про обід. Передчуття не підвело мене. Це був Автентик, святий оригінал, хоч і в такому глибокому приниженні та занепаді. І коли з пізнім присмерком, блаженно усміхнений, я вкладав зшиток до найглибшої шухляди, прикриваючи його згори задля маскування іншими книжками, то мені здалося, що насправді я вкладаю до сну в комоді зорю, яка вічно засвічується від себе самої, проходить крізь усі спалахи та яріння і повертається знову, не бажаючи кінчатися.

Як же збайдужів я до всіх книжок!

Бо звичайні книжки схожі на метеори. Кожна з них має тільки мить, єдиний момент, коли з криком злітає, як фенікс[100], палаючи всіма сторінками. Задля цієї миті, цього єдиного моменту ми згодом їх любимо, хоч на той час вони вже лиш попіл. З гіркою резиґнацією ми часом мандруємо тими схололими сторінками, пересуваючи з дерев’яним постукуванням, ніби намистини вервиці, їхні мертві формулюваннячка.

Екзегети[101] Книги стверджують, що всі книжки тяжіють до Автентика. Вони живуть лише позиченим життям, яке у мить злету повертається до свого старого джерела. Це означає, що книжок меншає, Автентик натомість росте. Проте ми не хочемо зануджувати читача викладом Доктрини. Хотілось би звернути увагу на одну-єдину річ: Автентик живе і росте. Що з цього випливає? А те, що коли наступного разу ми відкриємо зшиток, то хтозна де на той час опиниться Анна Чиллоґ зі своїми послідовниками. Може, побачимо її, довговолосу прочанку, що своїм плащем замітає моравські гостинці, мандруючи далеким краєм, білими, зануреними в буденність і прозу містечками, і роздає зразки бальзаму «Ельза-флюїд» серед простаків Божих, замучених пухирями й коростами. І що тоді зроблять поштиві містечкові бородані, паралізовані своїми гігантськими заростами, що зробить вірна громада, приречена плекати і порядкувати свої надмірні врожаї? Хтозна, чи не накуплять вони собі справжніх катеринок зі Шварцвальду[102] і чи не рушать у світи за своєю апостолицею, щоб шукати її по всій країні, граючи повсюдно «Дейзі, Дейзі».

Одіссеє бороданів, що блукають із катеринками поміж містами в пошуках своєї духовної матері! Коли вже знайдеться гідний такої епопеї рапсод[103]? Бо на кого ж покинули вони град, відданий їм під опіку, кому довірили правити душами в місті Анни Чиллоґ? Хіба вони не могли передбачити, що позбавлене своєї духовної еліти, своїх осяйних патріархів місто провалиться у зневіру та зрадництво і відчинить брами — кому? — ах, цинічній підступній Маґді Ванґ (Вид-во Інституту антропософії в Будапешті), яка заснує в ньому школу дресирування людей і ламання характерів?

Однак повернімося до наших прочан.

Хто не знає цієї старої гвардії, цих мандрівних кімврів[104], цих жагучих брюнетів з міцними на позір тілами, зробленими із тканини без м’язів та соків? Уся їхня сила, вся міць пішла у волосяний покрив. Антропологи здавна морочаться цією особливою расою, завжди одягнутою в чорні убрання, завжди з товстими срібними ланцюгами на черевах, з пальцями, що всіяні важкими мосяжними перснями.

Я люблю їх, цих поперемінно то Каспарів, то Балтазарів, їхню глибоку статечність, похоронну декоративність, ці чудові чоловічі екземпляри з гарними очима, наділеними масним полиском паленої кави, люблю цей шляхетний брак вітальності в розбуялих і губчастих тілах, родовий розклад і розпад, засапане дихання могутніх грудей і навіть запах валеріани, що навсібіч поширюють їхні бороди.

Немов Ангели Обличчя, вони часом несподівано постають у дверях наших кухонь, величезні й засапані, і відразу втомлені, витирають піт зі зрошеного чола, крутячи синюватими білками очей, — і в цю мить забувають свою місію і, здивовані, шукаючи пояснення, підстав для своєї появи, простягають руку по милостиню.

Повертаємося до Автентика. Проте ми й не полишали його. І тут ми вкажемо на дивну рису Зшитка, тепер уже зрозумілу читачеві, — Зшиток розвивається під час читання, його межі зусібіч відкриті для всіх можливих видозмін і перетікань.

Цим разом, наприклад, ніхто вже не пропонує гарцьких щигликів, бо з катеринок згадуваних брюнетів, з вигинів і виломів мелодії в нерегулярній повторюваності випурхують оті пернаті вінички, аж Ринок уже засипаний ними, наче кольоровими літерками. Оце так розмноження — мерехтливе, сповнене щебету!.. Навколо всіх виступів, стовпчиків та короговок утворюються справжні кольорові затори, все аж тріпоче в боротьбі за місце. І достатньо виставити з вікна ключку костура, щоб обліплену тріпотливим і ваговитим гроном затягти її назад до приміщення.

Отож ми швидкими кроками наближаємося в нашій оповіді до тієї чудової й катастрофічної епохи, яку в нашій біографії називають епохою геніальною.

Дарма заперечувати, що вже тепер ми відчуваємо те стискання серця, той блаженний неспокій, святе хвилювання, які передують речам остаточним. Невдовзі вже забракне нам барв у наших тиглях, а в душі блиску, щоб розставити найвищі акценти, провести найпросвітленіші і вже трансцендентальні контури на цьому полотні.

Що таке геніальна епоха й коли це було?

Тут ми змушені на хвилину стати цілком езотеричними, ніби пан Боско з Мілану, й понизити наш голос до проникливого шепоту. Мусимо підсилювати наші розважання багатозначними усмішками і, наче щіпку солі, розтирати між кінчиків пальців тонку матерію неосяжного розумом. Не наша вина, якщо іноді ми виглядатимемо, як оті продавці невидимих тканин, що за допомогою вишуканих рухів демонструють свій шахрайський товар.

То була геніальна епоха чи не було її? Тяжко відповісти. І так, і ні. Бо є речі, які цілком і повністю відбутися не можуть. Вони завеликі, щоби поміститися в події, й надто прекрасні. Вони лиш намагаються статися, намацуючи підґрунтя дійсності — чи воно їх витримає. І тут-таки відступають, побоюючись утратити свою цілісність у непевному втіленні. А якщо вже надламали свій капітал і розгубили те й інше у своїх спробах реалізуватися, то тут-таки ревниво забирають свою власність, відкликають її назад, збираються докупи знову, і відтак у нашій біографії лишаються білі плями, запашні стигми, погублені срібні сліди босих ангельських ніг, велетенськими кроками розсіяні по наших днях і ночах, у той час як повня слави безупинно збільшується, росте і сягає над нами кульмінації, тріумфально перевершуючи захват по захваті.

А проте в певному сенсі вона цілою й неподільною вміщується в кожному зі своїх неповноцінних та фрагментарних утілень. Це вступає в дію явище представництва і заміщеного буття. Якась подія може бути малою і вбогою стосовно своїх витоків та власних засобів, але, розглянута з більшою пильністю, може відкритися зсередини безконечною і променистою перспективою завдяки тому, що вище буття прагне знайти в ній своє вираження і раптово в ній зблискує.

Тож і будемо збирати ці натяки, ці земні наближення, ці зупинки й етапи на шляхах нашого життя, мов уламки розбитого дзеркала. Будемо збирати по шматочку те, що єдине і неподільне, нашу велику епоху, геніальну епоху нашого життя.

Чи в пориві применшення, затероризовані неосяжністю трансценденту, ми часом не занадто обмежили її, поставили під сумнів і похитнули? Адже попри всі застереження — вона була.

Вона була, й ніщо не відбере в нас цієї впевненості, цього світляного посмаку, що досі на язиці, цього холодного вогню на піднебінні, цього зітхання, широкого, мов небо, і свіжого, як ковток чистого ультрамарину.

Чи повною мірою підготували ми читача до подальших речей, чи можемо ризикнути мандрівкою в геніальну епоху?

Наше хвилювання передалося читачеві. Ми відчуваємо його знервованість. Попри зовнішнє пожвавлення, нам також тяжко на душі і тривожно на серці.

Тож іменем Божим — сіли й рушили!

Геніальна епоха

Звичайні факти вишикувані в часі й нанизані, мов на нитку, на його перебіг. Саме там їхні передумови й наслідки, що, тісно збиваючись, без перерв і просвітів наступають одні одним на п’яти. Це не може не мати значення в оповідацтві, душею якого є тяглість і спадкоємність.

Але що робити з подіями, які не мають у часі власного місця, з подіями, що настали запізно — коли увесь час було вже роздано, розподілено, розібрано, тож вони тепер лишилися на слизькому, не порозставлювані, завислі в повітрі, блудні та бездомні?

Невже час таки затісний для всього, що стається? Хіба можливо, щоб усі місця в часі були попередньо розпродані? Ми схвильовано біжимо уздовж нескінченного подієвого потягу, готуючись до від’їзду.

Господи милий, та невже не існувало тут своєрідного ажіотажу квитків на час?.. Пане кондукторе!

Але спокійно! Без надмірної паніки — ми залагодимо все потихеньку у власній сфері діяльності.

Читач мав би дещо вже чути про паралельні часові пасма у двоколійному часі. Так, існують такі бічні відгалуження, щоправда, трохи нелегальні і проблематичні, але якщо вже перевозиш таку контрабанду, таку наднормальну і не піддатну звичному впорядкуванню подію, то не можна бути й занадто суворим. Тож і спробуймо в одному з моментів історії збочити в таке відгалуження, на глуху колію, й пустити нею той нелегальний ряд подій. Тільки без побоювань. Усе трапиться непомітно, читачем навіть не хилитне. Хтозна — можливо, саме в мить, коли ми про це кажемо, нечиста маніпуляція вже позаду, й ми вже виїхали на свою глуху колію?

Мати прибігла налякана й міцно обійняла мій крик, намагаючись накрити його, мов пожежу, й задушити у складках своєї любові. Вона заткала мій рот своїм і кричала разом зі мною.

Але я відштовхнув її. Вказуючи на вогненний стовп, на золоту балку, що стирчала навскоси в повітрі, мов заноза, й ніяк не давала себе скинути, повна блиску й розвихрених пилинок, я кричав: «Геть, видери її, вирви геть!».

Піч наіндичилася великим кольоровим розписом, намальованим на її чолі, налилася кров’ю і здавалося, що з конвульсії всіх своїх жил, м’язів, з усієї до надриву напруженої анатомії могла би звільнитися тільки сліпучим півнячим вереском.

Я стояв у розхристаному натхненні і гнівно витягував, видовжував уперед пальці — дощенту перейнятий, наструнений, мов дороговказ, дрижачи з екстазу.

Моя рука провадила мене, бліда й чужа, волокла мене за собою — заклякла, звосковіла рука, як великі вотивні долоні[105], як долоня ангела, піднесена для присяги.

Був кінець зими. Дні стояли в калюжах та спалахах, із піднебіннями, забитими вогнем і перцем. Лискучі ножі краяли медову масу дня на срібні скибки, на призми, що в розрізі повнилися кольорами та корінцями прянощів. Але циферблат полудня зосереджував у своєму звуженому просторі весь блиск тих днів і показував усі палахкі та вогнисті години.

О такій порі, неспроможний помістити в собі весь жар, день облущувався листками срібної бляхи, хрусткою фольгою і шар за шаром оголював свій налитий блиском стрижень. І, наче цього було замало, диміли комини, клубочилася блискуча пара, і кожна мить вибухала великим злетом ангелів, бурею крил, що їх невситно поглинало небо, й далі відкрите для нових і нових вибухів. Його просвітлені башти злітали вгору білими султанами, далекі фортечки розгорталися тихими віялами вибухової хвилі — під осяйною канонадою незримої артилерії.

Вікно кімнати, до країв налите небом, без кінця набрякало тими злетами і переливалося фіранками, які, пломеніючи та курячись у вогні, стікали золотими тінями і тремтінням повітряних шарів. На килимі лежав навскісний, розпалений, накритий блискучими хвилями чотирикутник, що не міг відірватися від підлоги. Цей вогненний стовп уразив мене до глибини. Я стояв, ніби вречений, на розкарячених ногах і зміненим голосом обкладав його чужими твердими прокльонами.

За порогом, у передпокої, стояли родичі, сусіди, виряджені тітки — знічені, перелякані, із заламаними руками. Вони підходили навшпиньки і відступали, сповнені цікавості, зазирали крізь двері. А я кричав.

«Бачите, — кричав я до матері й брата, — я завжди казав, що все затамоване, ув’язнене нудьгою, не випущене на волю. А тепер лиш дивіться — який виплеск, який розквіт, яка блаженність!..».

Я плакав від щастя та безсилля.

«Прокиньтеся, — закликав я, — покваптесь мені на поміч! Я ж не можу сам-один подолати цей виплеск, не можу охопити цей потоп! Як мені самому відповісти на мільйон осяйних запитань, якими мене затоплює Бог?».

І через те, що вони мовчали, я кричав у гніві: «Кваптеся, набирайте повні відра цього надміру, нагромаджуйте запаси!».

Але ніхто не міг мене виручити — всі стояли безпорадно й, озираючись, задкували за спини сусідів.

Тоді я зрозумів, що робити, і повний запалу, став витягати з шаф старі фоліанти, записані й пошматовані облікові книги батька і жбурляти їх на підлогу під отой вогняний стовп, який палахкотів у повітрі. Паперу для мене вже аж не могли настачити. Брат і мати прибігали з усе новими пачками старих газет і листків і стосами кидали їх на долівку. А я сидів посеред усіх тих паперів, засліплений блиском, з очима, сповненими вибухів, ракет, кольорів — і малював. Я малював у поспіху та паніці, косо-криво, поверх задрукованих і записаних сторінок. Мої кольорові олівці так і літали в натхненні по колонках нечитабельних текстів, бігли геніальними завитками й карколомними зиґзаґами, зненацька зав’язуючись в анаграми візій, ребуси світлистих осяянь і знову розплутуючись у порожні та сліпі блискавиці, що шукали стежок натхнення.

О, ці просвітлені малюнки, що виростали наче з-під чужої руки! О прозоросте кольорів і тіней! Як часто й досі, по стількох роках, я знаходжу їх уві сні на споді старих шухляд лискучими і свіжими, ніби ранок, просяклими першою росою дня — фігури, пейзажі, обличчя!

О, ці відтінки блакиті, що заморожували дихання запорою страху, о, зеленіші за здивування відтінки зелені, о, прелюди і цвірчання кольорів, щойно передчутих, щойно покликаних назвати себе самих!

Чому тоді я розтринькав їх у надмірній безтурботності з такою недоречною легковажністю? Чому дозволяв сусідам, перекидаючи, нищити всі ті стоси малюнків? Вони забирали їх цілими оберемками. До яких лиш домів не заблукали, по яких смітниках не розлазилися вони у той час! Аделя обклеїла ними стіни кухні, й та стала просвітлено-кольоровою — так, наче вночі за вікном нападало снігу.

Те малювання було сповнене жорстокості, прикрих несподіванок і напастей. Коли я сидів напнутий, мов лук, нерухомий і принишклий на чатах, а навколо мене у сонці яскраво палахкотіли папери, вистачало, щоб малюнок, пришпилений моїм олівцем, учинив найменший натяк на втечу. Моя рука, вся засмикана новими рефлексами й відрухами, відразу ж кидалася на нього з котячою злістю і, ставши чужою, хижою, здичавілою, блискавично загризала дивака, який щойно намагався вирватись із-під олівця. І лише тоді вона знову опускалася над папером, коли мертві й непорушні рештки розкладали на поверхні зошита, мов у гербарії, свою фантастичну барвисту анатомію.

То було вбивче полювання, боротьба не на життя, а на смерть. Хто б відрізнив у ній нападника від напастованого, в цьому клубку, що бризкав люттю, у сплетінні, переповненому вищанням і жахом! Бувало, що моя рука двічі або й тричі кидалася стрибати, щоб лише десь на четвертій чи п’ятій сторінці накрити жертву. Не раз вона кричала з болю та розпачу в лещатах і щипцях тих дивотворів, які звивалися під моїм скальпелем.

З кожною годиною напливало все більше видінь, вони товклися і штовхалися, нагромаджувались у затори — аж певного дня всі дороги та стежки зароїлися й потекли походами, і вся країна розрослася навсібіч мандрівками, розбіглася витягнутими парадами — нескінченними прощами тварин і бестій.

Як у Ноєві дні, текли ті кольорові походи, річки шерсті та грив, розхвильовані хребти і хвости, голови, що без кінця кивали в такт із ходою[106].

Моя кімната була кордоном і заставою. Тут вони спинялись, юрмилися, благально бекаючи. Тут крутились і тривожно-дико тупцювали на місці — горбаті й рогаті створіння, запнуті в усі одежі та обладунки зоології, налякані самі собою, сполохані власним маскарадом, вони вражено поглипували крізь отвори у своїх волохатих шкурах і жалісно мукали з-під своїх масок, мов позатикані кляпами.

Невже вони чекали, що я знайду для них назви і розкрию загадку, що її самі не розуміли? Або питали мене про своє ім’я, щоб увійти в нього й заповнити своєю сутністю? Так і лізли ті дивні мармизи, потвори зі знаком запитання, потвори на виріст, тож я мусив аж кричати на них і відганяти руками.

Вони задкували, похиливши голову і позираючи з-під лоба, губилися самі в собі, поверталися, розпускаючись у безіменний хаос, у звалище форм. Скільки хребтів, горбатих і випростаних, пропхалося тоді під моєю долонею, скільки лобів пролізло під нею з оксамитною ніжністю!

Саме тоді я зрозумів, чому тварини мають роги. Це було те неясне, що не могло поміститися в їхньому житті, дика й настирлива примха, нерозумна і сліпа впертість. Якась ідея-фікс, що виросла поза межі їхнього єства, вище голови, і раптово пробившись на світло, застигла в намацальну тверду матерію. Там набувала дикої, непередбачуваної та неймовірної форми, закручена фантастичною арабескою, незримою для їхніх же очей і дивовижною, в невідоме число, під жахом якого вони жили[107]. Я збагнув, чому ці тварини настільки схильні до несвідомої й дикої паніки, до полохливого шаленства: втягнуті у своє божевілля, вони ніяк не могли вив’язатися зі сплетіння тих рогів, з-поміж яких вони, похиливши голову, сумно й дико дивилися на світ, немов визираючи якогось просвітку поміж тими розгалуженнями. Ці рогаті тварини були жахливо зневолені і зі смутком та безсиллям носили на голові стигму своєї помилки.

Проте ще незрозуміліші були коти. Їхня досконалість непокоїла. Замкнуті в точній зграбності своїх тіл, вони були безпомильними й не знали відхилень. На хвилину лише зійшовши вниз, до дна свого єства, вони завмирали у своєму м’якому хутрі, загрозливо і врочисто поважніли, їхні ж очі круглявішали, мов місяці, втягуючи зір у свої вогнисті жолоби. Але вже за мить, викинуті на берег, на поверхню, вони позіхали всією нікчемністю — розчаровані й позбавлені ілюзій.

В їхньому житті, сповненому закритої в собі самій краси, не було місця жодній альтернативі. Знудьговані в цій досконалій в’язниці без виходу, огорнуті спліном, вони муркотіли у зморщену губу з виразом безпідставної жорстокості на дещо розширеній складками усміху морді. Нижче прослизали тихцем куниці, тхори і лиси — тварини-злодюги, істоти з недобрим сумлінням. Підступами, обманом та інтригами вони дорвалися до свого місця в бутті всупереч намірам творіння і, переслідувані ненавистю, загрожені, вічно на чатах, вічно в неспокої за оте своє місце, жагуче любили своє украдене, сховане по норах існування, готові жертвувати кожним шматком своїх тіл на його захист.

Нарешті пройшли всі, і в моїй кімнаті запанувала тиша. Я знову почав малювати, занурений у свої зшитки, що дихали блиском. Вікно було відчинене, й на підвіконному виступі тріпотіли під весняним вітром горлиці й сизарі. Нахиляючи голову, показували у профіль округле скляне око, якесь наче здивоване і летюче. Дні стали м’якими, опалевими і просвітленими, іноді ж — перлистими, сповненими солодкої мли.

Настали великодні свята, і батьки поїхали на тиждень до моєї заміжньої сестри. Я лишався в помешканні сам на сам зі своїми видіннями. Аделя щодня приносила мені сніданки й обіди. Я не зауважував миті, коли вона спинялася на порозі, святково вдягнута, пропахла весною своїх єдвабів і тюлі.

Крізь відчинене вікно затікали лагідні повіви, наповнюючи кімнату відблисками далеких краєвидів. Якусь мить ті навіяні кольори ясних далей трималися в повітрі — й відразу ж розпливалися, розвіювались у блакитну тінь, у чуйність і зворушеність. Повінь видінь дещо заспокоїлася, виплеск марев послабшав і вщух.

Я сидів на долівці. Довкола мене на підлозі лежали шматочки кольорової крейди і ґудзички фарб, кольори, лазурові — з придихом свіжості, зелені — заблудлі десь аж на межах подивування. І коли я брав у руку червону крейду, то в ясну далеч вирушали фанфари щасливої червіні, і всі балкони відпливали хвилями червоних корогов, а будинки вишиковувались уздовж вулиці тріумфальною лавою. Колони міських пожежників у малинових уніформах маршували парадно на світлих і щасливих шляхах, і панове салютували собі навзаєм котелками черешневої барви. Черешневий солод, черешневий спів щигликів опанували повітрям, що повнилося лавандою й ніжними відблисками.

А коли я сягав по блакитну барву, то вулицями, всіма їх вікнами, йшов кобальтовий відблиск весни, дзвінко відчинялись одна по одній шибки, залиті блакиттю і синім вогнем, фіранки здіймалися, мов по тривозі, і радісний легкий протяг дефілював тією шпалерою розхвильованих муслінів та олеандрів на порожніх балконах так, ніби на другому кінці довгої світлої алеї вже з’явився хтось дуже далекий і йшов сюди, наближався — променистий, випереджуваний вістю, передчуттям, благовіщений ластів’ячими злетами, осяйними вітками, розкидуваними на кожній милі.

Якраз на Великодні свята, під кінець березня чи на початку квітня, з в’язниці виходив Тобіасів син Шльома, якого постійно замикали на зиму після бешкетів та скандалів літа-осені. Одного з пополуднів тієї весни я бачив його з вікна: він вийшов від перукаря, що в одній і тій самій особі був ще й міським цирульником, підстригачем та хірургом, і з рішучістю, набутою в суворих умовах криміналу, прочинивши скляні блискучі двері перукарні, зіступив трьома дерев’яними сходинками — посвіжілий, помолоділий, з охайно обстриженою головою, у підкороченому сурдуті та високо підтягнутих картатих штанах, стрункий і моложавий попри свої сорок.

Площа Святої Трійці о тій порі була порожня і чиста. Після весняної таловини і грязюки, прополощених пізніше зливами, бруківка нині виглядала вмитою й висушеною протягом багатьох днів тихої м’якої погоди, великих і навіть уже дещо зашироких як на таку ранню пору днів, видовжених дещо понад міру, надто ж вечорами, коли присмерк розтягувався без кінця, все ще порожній у своїх надрах, марнотний і безплідний у своїх надто великих очікуваннях.

Коли Шльома зачинив за собою засклені двері перукарні, в них відразу зайшло небо — як і в усі малі вікна цього двоповерхового будинку, відкритого чистим глибинам тінистого небосхилу.

Зійшовши зі сходинок, він опинився цілком самотнім на краєчку великої й порожньої площевої мушлі, що нею перетікала небесна блакить без сонця.

Велика і чиста площа того пополудня лежала, мов баня зі скла, мов новий непочатий рік. Шльома стояв на його березі цілком сірий і згаслий, завалений блакитним — і не важився пошкодити тієї досконалої кулі неторканого дня.

Лише раз на рік, у день виходу з в’язниці, Шльома почувався таким чистим, новим і нічим не обтяженим. День приймав його в себе відмитим від гріхів, оновленим, сповненим єднання зі світом; день зітхав — і відкривав йому чисті кола своїх обріїв, увінчані тихою красою.

Шльома не квапився. Стояв на краєчку дня і не зважувався переступити, перекреслити своєю дрібною, молодою, ледь кульгавою ходою цього лагідно зведеного склепіння пополудневої мушлі.

Прозора тінь лежала над містом. Мовчання третьої години пополудня видобувало з будинків чисту крейдяну білість і безгучно, мов колоду карт, розкладало її довкола площі. Обдарувавши її першим витком, воно розпочинало новий, черпаючи резерви білості з великого барокового фасаду Св. Трійці, який, ніби велетенська сорочка Бога, що злетіла з небес, помережаний пілястрами, ризалітами[108] і фрамугами, розчепірений пафосом волют і архівольт, квапливо приводив на собі до ладу цю простору збурену одіж.

Шльома підняв голову, принюхуючись до повітря. Легкий повів надносив пахощі олеандрів, святково прибраних помешкань і цинамону. Тоді він голосно чхнув на всю свою славетну потужність, від якої злякані голуби позривалися з даху поліцейської вартівні. Шльома усміхнувся до себе самого: чутливістю ніздрів Бог провістив йому весну. Цей знак був певніший за повернення лелек — відтепер дні мали бути позначені цими детонуваннями, що, загублені в міському шумі, то звіддалік, а то зблизька супроводжували його події своїм дотепним коментарем.

«Шльомо!» — покликав я з вікна нижнього поверху.

Шльома побачив мене, мило всміхнувся і привітався помахом руки.

«Ми з тобою самі на цілий Ринок — я і ти», — мовив я тихо, позаяк роздута баня неба дудніла, мов бочка.

«Я і ти, — повторив він, сумно всміхаючись. — Який порожній нині світ!».

Ми могли би поділити його й назвати по-новому — такий він був нічий, беззахисний і відкритий. У такі дні Месія[109] підходить аж до країв горизонту і дивиться звідти на землю. І коли бачить отак її білою, тихою, в усій її блакиті та задумі, може статися, що в очах йому зникне межа, синюваті пасма хмарин ляжуть під ноги доріжкою, й сам не відаючи, що чинить, він зійде на землю. І земля у своїй задумі навіть не запримітить того, хто зійшов на її шляхи, а люди попрокидаються від пообідньої дрімоти й нічого не пам’ятатимуть. Уся історія буде немов затерта, і буде все, як за правіків, перш ніж вона почалася.

«Аделя вдома?» — запитав Шльома з усмішкою.

«Нікого нема, зайди на хвильку, я покажу тобі свої малюнки».

«Якщо нікого нема, то не відмовлю собі в задоволенні. Відчиняй».

І по-злодійському роззираючись у брамі на обидва боки, Шльома увійшов досередини.

«Капітальні малюнки», — казав Шльома, віддаляючи їх від себе з виглядом поціновувача.

Його обличчя ясніло відблисками кольорів і світла. Час від часу він скручував долоню навколо ока й дивився крізь той імпровізований окуляр, змінюючи риси сповненою серйозності та знання справи гримасою.

«Можна сказати, — говорив Шльома, — що світ пройшов через твої руки, щоб оновитися, злущитися і змінити шкіру, мов якась дивна ящірка. Невже ти думаєш, ніби я крав би і вчиняв тисячі своїх неподобств, якби світ аж настільки не занепав і зносився, якби речі в ньому не втратили своєї позолоти — далекого відблиску Божих рук? Що робити з таким світом? Як не засумніватися, не впасти духом, коли все в ньому наглухо закрите, замуроване понад своїм сенсом — тож усюди лише стукаєш по цеглинах, мов у стінах в’язниць? Ти мав би народитися раніше, Юзефе».

Ми стояли в тій напівтемній глибокій кімнаті, що в перспективі видовжувалася до відчиненого в бік Ринку вікна. Звідти до нас долинали хвилі повітря в ніжній пульсації, що розпросторювалися тишею. Кожний приплив надносив новий її заряд, насичений кольорами далини так, ніби попередній було вже зужито і вичерпано. Ця темна кімната жила тільки відблисками далеких будинків за вікном, відбивала у своїй глибині їхні барви, наче cameraobscura[110]. Крізь вікно, ніби у фокусі бінокля, видно було голубів на поліційній вартівні — надуті, вони походжали краєм аттики[111]. Час від часу всі вони зривалися й описували над Ринком одне-два півкола. Тоді кімната на мить світлішала від їхніх оперень, ширшала відблисками їхнього далекого тріпотіння, а потім знову гасла, коли, сідаючи, вони складали крила.

«Тобі, Шльомо, — сказав я, — можу розкрити таємницю цих малюнків. Уже від самого початку мене мучили сумніви, чи справді я їхній автор. Інколи вони здаються мені мимовільним плагіатом, чимось таким, що було мені підказане і підсунуте… Ніби щось чуже скористалося моїм натхненням для якихось мені не знаних цілей. Бо мушу сказати правду, — я стишив голос, дивлячись йому в очі. — Я знайшов Автентик».

«Автентик»? — запитав Шльома, просвітлений раптовим осяянням.

«Саме так. Зрештою, дивися», — сказав я, нагинаючись над шухлядою комоду.

Спершу я витягнув єдвабну сукню Аделі, коробку зі стрічками, її ж нові пантофлики на високих підборах. Повітрям розійшовся запах пудри й парфумів. Я дістав ще кілька книжок. На дні справді лежав давно не бачений дорогий зшиток — і світився.

«Шльомо, — сказав я зворушено, — глянь, оце лежить…».

Але він занурився в медитацію з Аделиним пантофликом у руці, з усією поважністю роздивляючись його.

«Бог цього не повідав, — говорив Шльома, — але все ж, як глибоко мене це переконує, припирає до стінки, відбирає останній аргумент. Ці лінії невідпорні, вони вражають своєю влучністю, остаточністю і, наче блискавка, вдаряють у саму суть. Чим заслонитися, що їм протиставити, якщо сам ти вже перекуплений, викреслений і зраджений найвірнішими спільниками? Шість днів творіння було Божих і світлих. Але на сьомий день Він відчув під руками чужий згусток і, вражений, відсмикнув руки від світу — хоч його творчий запал був розрахований ще на багато днів і ночей. О, Юзефе, стережися сьомого дня…».

І з жахом піднімаючи вузький Аделин пантофлик, продовжив так, ніби лискуча й іронічна виразність цієї пустої лакованої шкаралущі врекла його: «Чи розумієш ти весь потворний цинізм цього символу на жіночій нозі, всю провокацію розпусної ходи на цих вигадливих підборах? Та як би я смів залишатися під владою цього символу! Боже збав мене від такого вчинку…».

Так говорячи, він зграбними рухами запихав Аделині пантофлики, сукню й коралі собі за пазуху.

«Шльомо, що ти робиш?» — запитав я ошелешено.

Але він уже швидко прямував до дверей, ледь накульгуючи у своїх підкорочених картатих штанах. У дверях він ще раз обернув до мене своє сіре, геть невиразне обличчя і заспокійливо поклав палець на вуста. Відтак зник за дверима.

Весна

Це історія однієї весни — тієї, що була справжніша, осяйніша і яскравіша за інші весни, тієї, що просто і всерйоз узяла свій дослівний текст, отой натхненний маніфест, писаний найяснішою, святковою червінню, червінню поштових лаків та календарів, червінню кольорового олівця й ентузіазму, амарантом[112] щасливих телеграм звідтіля…

Кожна весна починається так само — з отих велетенських і приголомшливих, неспівмірних з однією лише порою року гороскопів, у кожній — скажімо тут про це раз і назавше — все це є: безконечні походи й маніфестації, революції й барикади; через кожну певної миті проноситься той гарячий вихор самозречення, те безмежжя смутку і захвату, що намарне шукає собі відповідника в дійсності.

Але потім усі надмірності й кульмінації, всі нагромадження й екстази починають квітнути, входять як є в буяння холодного листя, у збуджені ніччю весняні сади — і їх поглинає шум. Так весни зраджують себе — одна по одній, занурені в уривчастий шелест заквітлих парків, в їхні самонаповнення і припливи — забувають про свої клятви, гублять листок за листком зі свого заповіту.

І тільки та єдина весна мала мужність перетривати, лишитися вірною, дотримати всього. По стількох невдалих спробах, злетах, інкантатах[113] вона врешті схотіла справді взаконитися, вибухнути на цілий світ весною генеральною й остаточною.

Той вихор подій, той ураган випадків: успішний державний переворот, патетичні дні, високі і тріумфальні! Мені хотілось би, щоб хода цієї історії ввійшла з ними в єдиний, поривний і натхненний такт, щоб вона перейняла героїчну тональність їхньої епопеї, зрівнялась у марші з ритмом тієї весняної марсельєзи!

Який неосяжний гороскоп весни! Хто дорікнув би їй, що вона вчиться його читати відразу стома способами, комбінуючи наосліп, розбиваючи на склади в усіх напрямках, ощасливлена, коли вдається дешифрувати бодай що-небудь серед помилкових пташиних розгадок. Вона читає цей текст уперед і назад, гублячи сенс і знову його віднаходячи, в усіх версіях, у тисячних альтернативах, трелях і щебетаннях. Бо текст весни увесь означений з допомогою здогадів, недомовок, еліптичних пропусків, крапок замість літер у порожній блакиті, а у вільні прогалини між складами птахи довільно вставляють свої домисли й висновки. Тому й ця історія, на зразок весняного тексту, потягнеться багатьма розгалуженими коліями і всю її пронизуватимуть весняні тире, зітхання і трикрапки.

У ті провесінні ночі, дикі і розверзлі, укриті величезними, ще сируватими, без пахощів, небесами, що серед повітряних вертепів і просторів стелилися в зоряні бездоріжжя, батько брав мене із собою на вечерю до маленької дворової рестораційки, схованої між задніми мурами останніх будинків Ринку.

У мокрому світлі вуличних ліхтарів, які бриніли від подувів вітру, ми йшли навпростець через велику й довершену площу — самотні, приголомшені огромом повітряних лабіринтів, загублені і здезорієнтовані в порожнинах атмосфери. Батько підводив до неба лице, відбілене блідим ореолом, і з гіркотою дивився на зоряний гравій, розсипаний по мілинах широко розгалужених і розлитих вирувань. Їхні згустки, нерівномірні і поки що не обраховані, ще не шикувались у жодні сузір’я, жодні фігури ще не вимальовувались із цих просторих і безплідних заплав. Смуток зоряних пустирів тяжів над містом, ліхтарні пронизували ніч ізнизу пучками променів, байдуже з’єднуючи їх від вузла до вузла. Під ліхтарнями, у світляному крузі, по двоє-троє зупинялися перехожі; світло навколо них створювало мимобіжне видіння кімнати з настільною лампою — в байдужій незатишній ночі, що десь там угорі розпадалася на нерівномірні шматки, на дикі повітряні краєвиди, пошарпані ударами вітру, жалюгідні й бездомні. Розмови не клеїлися, й перехожі з очима, схованими у глибоку тінь капелюхів, усміхалися, замислено слухаючи далекі шуми зірок, що їм, як на дріжджах, виростали простори тої ночі.

У дворі ресторації стежки було всипано гравієм. На стовпах задумливо сичали два ліхтарі. Панове в чорних куртках сиділи по двоє-троє, горблячись над біло застеленими столиками й бездумно втупившись у лискучі тарілки. Так завмерши, вони подумки прораховували ходи й переміщення на великій чорній шахівниці неба, в уяві спостерігаючи поміж зірок за перестрибами коней, збитими фігурами і сузір’ями, які тут-таки заступали на їхнє місце.

На естраді музики мочили вуса в кухлях гіркого пива й тупо мовчали, занурені в себе. Їхні інструменти, віолончелі та скрипки зі шляхетними обрисами, лежали на боках, покинуті під безгучним шумом зоряної зливи. Часом вони брали їх у руки і примірялися до проби, вискливо настроювали на тон своїх голосів, що їх подавали, прокашлявшись. Відтак вони знову відкладали їх — ніби ще не визрілі й неспівмірні з цією ніччю, яка байдуже пливла собі далі. Тоді в тиші й розпливанні думок, поки виделки з ножами ледь чутно побрязкували над білими столами, скрипки зненацька підводилися самі, передчасно дозрілі й повнолітні, щойно лише такі пискляві й непевні, тепер уже промовисті, стрункі, тонесенькі в талії — щоби відзвітувати про свої повноваження, взятися за відстрочену на хвилину людську справу й далі поточити той програний процес перед байдужим трибуналом зірок, серед яких водяним друком проступали виткі отвори в деках інструментів, їхні профілі, фрагментарні ключі, незавершені ліри й лебеді[114], удаваний, бездумний зоряний коментар на марґінесах музики.

Пан фотограф, що вже деякий час кидав у наш бік змовницькі погляди з-за сусіднього столика, врешті пересів до нас, прихопивши свій кухоль пива. Він значущо посміхався, нападав на власні думки, ляскав пальцями, знов і знову гублячи невловну суть ситуації. Ми із самого початку відчували її парадоксальність. Це імпровізоване рестораційне пристанище під віщуваннями далеких зірок безнадійно банкрутувало і безпорадно валилося, не в змозі задовільнити розрослі понад усяку міру претензії ночі.

І що могли ми протиставити отим бездонним пусткам? Ніч перекреслювала ту людську забаву, що її намарне силкувалися боронити скрипки, ніч заповнювала прогалину, перетягуючи свої сузір’я на завойовані позиції.

Ми бачили те розпряжене стійбище столів, румовище поскидуваних скатертин і серветок, які ніч, сяйлива і незліченна, перевершувала з тріумфом. Ми так само попідводилися, в той час, як, випереджуючи тіла, наша думка вже бігла за голосним гуркотінням її возів[115], за далеким, широко розсипаним зоряним гуркотінням тих великих і світлих шляхів.

Так ми рушили під ракетами її зірок, прочуваючи в душі, із заплющеними очима, її дедалі вищі й вищі осяяння. Ох, той цинізм переможної ночі! Захопивши тепер ціле небо, вона грала на його територіях у доміно, збайдужіло й без рахуби, відсторонено загрібаючи мільйонні виграші. Потім з нудьги почала креслити на побоїську перевернутих костей прозорі мальовидла, усміхнені фізії, весь час той самий усміх, тисячі разів повторений, що за хвилину переходив — уже вічний — до зірок і розсипався в зоряній байдужості.

Дорогою ми зайшли до цукерні на тістечка. Щойно ми дзвінкими заскленими дверима увійшли до цього білого зацукрованого простору, переповненого лискучими солодощами, як відразу всіма своїми зірками перед нами постала ніч, пильна й уважна, зненацька зацікавлена, щоб ми нікуди не вирвалися. Увесь час вона терпляче на нас чекала, ніби сторож перед дверима, звисока світячи крізь шиби нерухомими зірками, поки ми у глибоких роздумах вибирали тістечка. Саме тоді я вперше й побачив Б’янку. Вона стояла перед лядою, розмовляючи з гувернанткою, до мене у профіль, струнка і каліграфічна — ніби зійшла із Зодіаку[116]. Не озиралася, завмерши у зразковій конфігурації дівчат, і їла кремове тістечко. Я не міг бачити її виразно, весь іще покреслений зиґзаґами зоряних ліній. Так уперше схрестилися наші, дуже ще плутані гороскопи. Зустрілись — і байдуже розійшлися. Ми ще не розуміли нашої долі в цьому попередньому зоряному аспекті і вийшли байдужі, продзвенівши заскленими дверима.

Потім ми поверталися кружною дорогою через віддалене передмістя. Будинки робилися все нижчими й рідшими, врешті перед нами розступились останні з них, і ми увійшли в інший клімат. Ми зненацька увійшли в лагідну весну, в теплу ніч, яка сріблилася по багнах молодим, щойно явленим фіалковим місяцем. Та провесіння ніч розвивалась у прискоренні, гарячково випереджуючи свої пізніші стадії. Повітря, тільки-но ще насичене звичною для цієї пори терпкістю, раптом зробилося солодким і млосним, сповненим запахами дощівки, вологого мулу і перших пролісків, що лунатично зацвітали в білому зачарованому світлі. І навіть дивно, що під таким щедрим місяцем ніч не зароїлася жаб’ячими драглями на срібному багні, не пролупилась ікра, не розпащекувалася тисячею пліткарів-пищиків на отих рінях і прибережжях, де крізь усі пори затікала в них сяйлива сіть солодкої води. І треба було домовитись, дорозумітись до того скрекоту в ночі галасливій, джерельній і повній мурашок на шкірі, щоб, на мить зупинена, вона рушила далі, а місяць наближався до кульмінації все біліший та біліший — ніби перехлюпував свою білість із чаші до чаші, щоразу вищий і променистіший, щоразу магічніший і трансцендентний.

Так ми йшли під усе сильнішою притягальністю місяця. Батько і пан фотограф узяли мене досередини, позаяк я валився з ніг від бажання спати. Наші кроки шурхотіли по мокрому піску. Я вже давно спав на ходу, маючи під повіками все небесне світіння, переповнене світляними знаками, сигналами і зоряними явищами, — аж урешті ми зупинилися серед чистого поля. Батько уклав мене на розстелений плащ. Із заплющеними очима я бачив, як сонце, місяць та одинадцять зірок вилаштувалися парадом на небі і промаршували переді мною. «Браво, Юзефе, браво, Йосифе!» — загукав батько з визнанням і плеснув у долоні. Це був очевидний плагіат з учиненого щодо іншого Йосифа[117] і застосованого до цілком інших обставин. Ніхто не докоряв мені з цього приводу. Мій батько Якуб хитав головою і цмокав, а пан фотограф поставив на піску свій штатив, розтягнув міх свого апарату, мов гармонію, й весь пірнув у складки чорного сукна — він фотографував те особливе явище, той сяйливий гороскоп на небі, поки я з головою, зануреною у блиск, лежав у спалахах на плащі і безвладно притримував свій сон для експозиції.

Дні стали довгі, ясні та розлогі — занадто розлогі, як на своє наповнення, все ще вбоге й ніяке. Це були дні на виріст, дні, сповнені чеканням, змарнілі від нудьги й нетерпіння. Ясний подих світлого вітру йшов крізь пустку тих днів, ще не скаламучений видиханнями голих і повних сонця городів, продував дочиста вулиці, тож вони робилися довгими і проясненими, святково виметеними — так, ніби чекали на чиєсь іще далеке і невідоме пришестя. Сонце поступово наближалося до місця свого перетину з небесним екватором, сповільнювало ходу, доходило зразкової позиції, що в ній мало знерухоміти в ідеальній рівновазі, випускаючи раз за разом вогняні струмені на порожню всепоглинаючу землю.

Світлий і нескінченний протяг віяв на всю широчінь обрію, шикував дерева в алеях під чисті лінії перспективи, лагіднішав у своєму великому і пустому самозавіюванні і врешті спинявся — із забитим подихом, величезний, дзеркальний, немов би хотів помістити у своєму всеохопному дзеркалі ідеальний образ міста, фата-моргану, продовжену вглиб його увігнутості. Тоді світ на мить завмирав, тамував подих, просвітлений, хотів увійти повністю в те оманливе відображення, в ту тимчасову вічність, яка йому відкривалася. Але щаслива нагода минала, вітер ламав своє дзеркало, і нами знову заволодівав час.

Настали великодні канікули, довгі і непроглядні. Вільні від школи, ми валандалися містом без мети й потреби, не вміючи скористатися свободою. Це була цілком порожня, неокреслена і позбавлена будь-якого застосування воля. Самі ні в чому ще не визначені, ми сподівалися визначеності від часу, який не міг її знайти, гублячись посеред тисячі стежок.

На бруківці перед кав’ярнею вже було поставлено столики. Пані сиділи за ними у світлих барвистих сукенках і малими ковтками, ніби морозиво, ковтали вітер. Спідниці тріпотіли, вітер торгав їх знизу, мов малий розлючений песик, пані шарілися; від сухого вітру їхні обличчя пломеніли, а губи шерхли. Був усе ще антракт і його велика нудьга, світ поступово і схвильовано підходив до якоїсь межі, завчасу прибивався до якоїсь мети і чекав.

У ті дні нас усіх здолав вовчий апетит. Висушені вітром, ми бігли додому, щоб у тупому заціпенінні спожити велетенські кусні хліба з маслом, на вулиці купували великі і хрусткі зі свіжості бублики й сідали з ними рядком у широкій брамі кам’яниці на Ринку — порожній та склепінчастій — без жодної думки в голові. Крізь низенькі аркади виднілася біла і чиста площа. Бочки з-під вина шикувалися під стіною й пахтіли. Ми сиділи на довгій ляді, з якої в базарні дні продавали барвисті селянські хустки, і з нудьги та безділля тупотіли ногами по дошках.

Як раптом Рудольф з ротом, повним бубликів, витягнув з-за пазухи альбом для марок і розгорнув його переді мною.

Тоді я зрозумів, чому та весна досі була така пуста, увігнута й мала забитий подих. Не знаючи про це, вона затихала в собі, вмовкала, відступала углиб — звільняла місце, відкривалася вся у чистий простір, у порожню блакить без уявлення та визначення — здивована гола форма для розміщення невідомого змісту. Звідси ця блакитна, ніби зі сну пробуджена нейтральність, ця велика й начебто байдужа готовність до всього. Та весна вся трималася напоготові, безлюдна й широка, вона вся віддавалась у розпорядження без дихання і пам’яті: словом, вона чекала на об’явлення. Хто ж міг подумати, що воно з’явиться — цілком готове, в повній амуніції та сліпучо-сяйливе — з Рудольфового альбому для марок?

Це були дивовижні скорочення й формули, рецепти цивілізацій, підручні амулети, в яких між двох пальців можна було відчути сутності кліматів і провінцій. Це були перекази імперій та республік, архіпелагів та континентів. Бо хіба цезарі й узурпатори, завойовники і диктатори могли посісти щось більше? Зненацька я пізнав насолоду заволодіння землями, гостроту недоситу, який можна потамувати лиш пануванням. Разом з Александром Македонським[118] я запрагнув усього світу. І жодної п’яді земної менше.

Темний, палкий, сповнений запеклої любові, я приймав той парад утворень, держави на марші, блискучі походи, що виднілися в інтервалах, через пурпурові затьмарення — оглушений поштовхами крові, що билась об серце у такт із тим універсальним маршем усіх народів. Рудольф запускав перед мої очі всі ті батальйони й полки, командував парадом, переповнений старанністю й самовіддачею. Власник цього альбому, він добровільно опустився до ролі ад’ютанта і врочисто рапортував, увесь перейнятий моментом, ніби насправді складав присягу, засліплений і збитий з пантелику у своїй незрозумілій та двозначній ролі. Нарешті він піднесено, у припливі якогось великодушного самозабуття прип’яв мені, наче орден до грудей, рожеву Тасманію, що майоріла травнем, і Хайдарабад, що аж кишів циганським булькотом переплутаних абеток[119].

Саме тоді сталося те об’явлення, та раптово продемонстрована візія полум’яної краси світу, саме тоді прийшла та радісна вість, оте таємне послання, спеціальне зведення про неохопні можливості буття. Навстіж повідкривались яскраві, суворі і приголомшливі обрії, світ мерехтів і трепетав усіма суставами, ризиковано вигинався, ледь не виламуючись поза межі всіх мір і правил.

Чим для тебе, дорогий читачу, є поштова марка? Чим є цей профіль Франца Йосифа І[120] з увінчаною лавровим вінцем лисиною? Чи не є він символом буденності, закостеніння всіх можливостей, запорукою непорушних кордонів, у яких раз і назавжди було замкнуто світ?

Світ натоді був зусібіч охоплений Францом Йосифом І, і з нього не було виходу. На всіх обріях виростав і з усіх закапелків винурювався цей неминучий і всюдисутній профіль, що замикав світ, ніби в’язницю, на ключ. І от коли ми вже втратили надію, з гіркотою змирилися і внутрішньо погодилися на однозначність нашого світу, на цю тісну незмінність, усемогутнім гарантом якої був Франц Йосиф І, — тоді зненацька, ніби щось несуттєве, Ти розкрив переді мною той альбом, о Господи, й дозволив мені мимохідь кинути оком у цю книгу, що вся осипалася блиском, у цей альбом, що сторінка по сторінці скидав шати, щоразу яскравіший і дивовижніший… І хто ж дорікнув би мені, що тої миті я завмер — просвітлений, безпорадний зі зворушення, а з переповнених блиском очей мені текли сльози? Який сяйливий релятивізм, який коперніканський переворот, яка відносність усіх категорій та понять! Отже, аж стільки способів існування дав Ти нам, Господи, отже, Твій світ таки не піддається рахункам! Це ж більше, ніж я міг вимарити у найсміливіших видіннях. Отже, правдою були ті ранні відчуття душі, які всупереч очевидному наполягали на тому, що світ рахункам не піддається!

Світ натоді був обмежений Францом Йосифом І. На кожній поштовій марці, монеті, на кожному штемпелі його відбиток утверджував незмінність і непорушну догму всесвітньої однозначності. Цей світ такий, а інших, крім цього, немає — проголошувала печатка із цісарсько-королівським старцем. Усе інше — примара, дика претензія й узурпація. На всьому лежав Франц Йосиф І і стримував світ у його зростанні.

Із глибини свого єства ми схиляємося до правопорядності, дорогий читачу. Лояльність нашої зговірливої натури не є байдужою до зваб авторитету. Франц Йосиф І був найвищим авторитетом. Якщо такий авторитетний старець кидав усю свою поважність на шальки істини — не було ради, слід було відмовитися від фантазій душі, від її палких очікувань, і достосуватись, як уже вийде, до цього єдино можливого світу, без ілюзій та романтики — й забути.

Проте коли вже в’язницю неминуче замикали, замуровуючи при цьому останній отвір, коли все присягнуло, що замовчуватиме Тебе, Господи, коли Франц Йосиф І замазав і зарівняв останню шпарину, щоб Тебе не могли бачити, саме тоді Ти й постав у пінистому плащі морів та континентів і розвінчав ту брехню. Ти, Господи, взяв у ту мить на себе одіозність єресі й вибухнув на цілий світ отим величезним кольоровим і чудовим блюзнірством. О прекрасний єресіарше! Тої миті Ти вдарив мене тією полум’яною книгою, рвонувши з кишені Рудольфа альбомом для марок. Тоді я ще не знав трикутної форми альбому. У своєму засліпленні я поплутав його з паперовим пістолетом, із якого ми стріляли у школі під партою на злість учителям. О, як же ти з нього випалив, Господи! То була твоя жагуча тирада, полум’яна і блискуча Твоя філіпіка проти Франца Йосифа І та його держави прози, то була справжнісінька книга блиску!

Я відкрив її — й переді мною замиготіло барвами світів, вітром неосяжних просторів, панорамою рухливих обріїв. Ти крокував нею, сторінка по сторінці, тягнучи за собою той шлейф, зітканий з усіх зон і кліматичних типів. Канада, Гондурас, Нікарагуа, Абракадабра, Гіпорабундія… Я зрозумів Тебе, Господи. Усе це було пагонами Твого багатства, першими-ліпшими словами, які Тобі сказалися. Сягнувши рукою до кишені, Ти, ніби жменьку ґудзиків, показав мені можливості, що рояться в Тобі. Тобі не йшлося про точність, і Ти говорив, що слина на язик принесе. Ти міг так само мовити «Панфібрас і Галеліва» — й повітря затріпотіло б серед пальм незліченними папугами, а небо, як велетенська, у сотні разів побільшена, роздута до самого дна сапфірна троянда, показало б осяйну сутність — павичеве Твоє око, з довгими віями і вразливе — й замерехтіло б яскравим стрижнем Твоєї мудрості, заблиснуло б супербарвою, завіяло б суперароматом. Ти хотів мене засліпити, Господи, похизуватися, кокетнути зі мною, бо ж і Ти маєш хвилини марнославства, коли сам собою захоплюєшся. Як я люблю ці хвилини!

Як же тебе принижено, Франце Йосифе І з усім твоїм євангелієм прози! Намарне твої очі шукали мене. Урешті я знайшов тебе. Ти також був у тому натовпі — але який маленький, позбавлений трону і сірий. Ти маршував з усіма іншими в пилюці гостинця слідом за Південною Америкою, перед Австралією, співаючи з іншими: Осанна!

Я став адептом нового Євангелія. Потоваришував із Рудольфом. Я захоплювався ним, невиразно відчуваючи, що він тільки знаряддя, що книга призначена для когось іншого. По суті справи він був, здавалося, тільки її вартовим. Він упорядковував, наклеював і відклеював, замикав на ключ у шафу. Власне кажучи, він був сумний, як усякий, хто знає, що його убуватиме, а мене побільшає. Він був наче той, який прийшов простувати шляхи Господні[121].

Я мав багато підстав думати, що ця книга була призначена для мене. Багато знаків свідчило про те, що вона зверталася до мене — як спеціальна місія, послання й особисте доручення. Я розпізнав це вже хоча б із того, що ніхто не почував себе її власником. Навіть Рудольф, який радше її обслуговував. Щиро кажучи, вона була йому чужа. Він нагадував недбалого й лінивого слугу на панщині обов’язку. Часом його серце заливала гіркотою заздрість. Внутрішньо він бунтував проти своєї ролі ключника, якому скарб не належав. Із заздрістю він поглядав на відблиски далеких світів, що тихою гамою кольорів мандрували моїм обличчям. Лише відбиті від нього, доходили до Рудольфа відблиски тих сторінок, у яких його душа не отримала участі.

Якось я бачив ілюзіоніста. Він стояв на естраді — худий, видний зусібіч — і демонстрував циліндр, показуючи всім його порожнє і біле дно. Таким чином забезпечивши свій фокус від усіляких сумнівів та підозр у шахрайських маніпуляціях, він паличкою накреслив у повітрі свій заплутаний чарівний знак і почав тут-таки, з надмірною докладністю та наочністю тією ж паличкою тягнути з циліндра паперові барвисті стрічки — ліктями, сажнями, а врешті й кілометрами. Кімната наповнювалася тією кольоровою шелесткою масою, яснішала у сторазовому її примноженні від запіненого і легкого промокального паперу, від світлого нагромадження, а він не припиняв тягнути той нескінченний звиток, не зважаючи на вражені голоси, сповнені захопленого протесту, екстатичних вигуків, спазматичних плачів, аж урешті ставало ясно, мов на долоні, що йому це обходиться задарма, що він черпає цей надлишок не з власних запасів, що просто йому відкрилися надземні джерела, не залежні від людських рахуб і вимірів.

Тоді хтось, кому судилося вловити глибший сенс тієї демонстрації, вирушав додому замислений і внутрішньо просвітлений, доглибно пронизаний істиною, що ввійшла в нього: Бог незліченний…

Тут можна коротко розвинути паралель між Александром Великим і моєю особою. Александр Великий був чутливий на аромати країн. Його ніздрі прочували нечувані можливості. Він був один із тих, над чиїм обличчям Бог провів долонею уві сні, тож вони знають і те, чого не знають, наповнюються здогадами та підозрами, а крізь заплющені повіки їм увижаються відблиски далеких світів. Проте він сприйняв Божі натяки надто дослівно. Будучи людиною дії, тобто мілкого духу, він визначив собі свою місію як послання завойовника світу. Його груди сповнювала та ж невситимість, що й мої, такі ж зітхання розпирали їх, увіходячи в його душу, обрій за обрієм, краєвид за краєвидом. У нього не було нікого, хто спростував би його помилку. Навіть Арістотель[122] не розумів його. Він так і помер у розчаруванні, хоч і здобув увесь світ, — засумнівавшись у Богові, який постійно йому вислизав, і в Його дивах. Його портрет прикрашав монети і марки всіх країн. За кару він став Францом Йосифом своїх часів.

Я хотів би дати читачеві бодай приблизне уявлення, чим на той час була книга, на сторінках якої заповідались і укладались остаточні справи тієї весни. Невимовний, неспокійний вітер ішов блискучими рядами тих марок, задекорованою вулицею прапорів і гербів, енергійно розгортаючи емблеми та вимпели, здійняті хвилею в тиші із забитим подихом, в тіні хмар, що загрозливо виростала над обрієм. Потім на порожній вулиці раптово з’явилися перші герольди в урочистих строях, з червоними пов’язками на раменах, лискучі від поту, безпорадні, переповнені почуттям обов’язку та самовідданістю. Вони подавали мовчазні знаки, глибоко зворушені й урочисто-поважні, а вулиця вже тьмянішала від демонстрації, що наближалася, з усіх провулків насувало тисячоноге човгання колон. Це була велетенська маніфестація країн, універсальний першотравень, монстр-парад світів. Світ маніфестував тисячею немов до присяги піднесених рук, прапорів і штандарів, стверджував тисячею голосів, що не на боці Франца Йосифа І, а когось, хто значно, значно більший. Над усім хвилювався яскраво-червоний, замалим не рожевий, колір, невимовний, визвольний колір ентузіазму. Із Сан-Домінго, Сан-Сальвадора та Флориди надходили задихані і темпераментні делегації, всі в убраннях малинової барви, і віталися черешневої барви котелками, з-під яких по двоє-троє вилітали галасливі щиглики. Лискучий вітер радісно вигострював на льоту спалахи труб, м’яко і безсило обтріпував обриси інструментів, що на всіх поворотах ронили тихі пучки електричних іскор. Незважаючи на з’юрмлення й багатотисячну ходу, все дотримувалося порядку, велетенське рев’ю розгорталося за планом і в тиші. Бували моменти, в які прапори, що гарячими ґвалтовними хвилями спадали з балконів і звивались у розрідженому повітрі амарантовими згортками, ґвалтовним і тихим трепетом, намарним злетом ентузіазму, раптом завмирали мов за командою — й уся вулиця ставала червоною, яскравою, повного мовчазної тривоги, в той час як у потьмянілій далині уважно відраховувалися глухі салюти канонади, всі сорок дев’ять детонацій у сутінковому повітрі.

Потім обрій раптово хмуриться, ніби перед весняною бурею, лиш яскраво блищать інструменти оркестрів, і в тиші стають чутними гуркотіння стемнілого неба, шум далеких просторів, а в цей час від поблизьких садів напливає густими порціями запах черемхи — й беззахисно вибухає, розноситься і невимовно навсібіч розпросторюється.

Аж певного дня наприкінці квітня передполудень був сірий і теплий, люди йшли, втупившись у землю перед собою, завше у той квадратний метр вологої землі попереду, й навіть не відчували, що збоку від них — дерева парку, чорні розгалужені силуети, які в різних місцях репають солодкими роз’ятреними ранами.

Заплутане в чорних і галузястих сітях дерев сіре й задушливе небо навалилося людям на карк — вихрувато скуйовджене, неоковирно-важке й величезне, мов перина. Люди вибиралися з-під нього на руках і ногах, ніби хрущі в отій теплій вологості, чуйними ріжками обмацуючи солодку глину. Світ лежав глухий, розповивався і ріс десь угорі, десь позаду і внизу — блаженно немічний — і плинув. Часом він сповільнювався, щось туманно нагадував, розгалужувався деревами, щепив їх густою лискучою сіткою пташиного граю, накинутою на той сірий день, і йшов углиб, у підземне плазування коренів, у сліпе пульсування черв’яків та гусениць, у глухі темноти чорнозему та глини.

А під цим незграбним огромом сиділи навпочіпки люди — оглушені, без думки в голові, з головами в долонях, висли і горбилися на паркових лавках із клаптем газети на колінах, із текстом, який витік у велику й сіру бездумність отого дня, неоковирно зависали в іще вчорашній позі й безтямно слинилися.

Може, їх приглушували ті густі пташині тріскачки, ті невтомні макові голівки, що ненастанно сипали сірий шріт, затьмивши ним повітря. От вони й ходили, оспалі, під тим олов’яним градом і розмовляли жестами або зневірено мовчали.

Але коли близько одинадцятої ранку десь, у якомусь пункті простору, крізь велике й набухле тіло хмар проклюнулося блідим паростком сонце, то раптом у гіллястих кошах дерев густо засвітилися всі бруньки, і сіра вуаль пташиного цвіркотіння поволі, золотистою сіткою, відокремилася від обличчя дня, що розплющив очі. І то була весна.

Тоді зненацька, за одну мить, ще хвилину тому порожня алея парку засіюється людьми, що поспішають у різних напрямках, — так, ніби вона, алея, насправді є вузлом усіх вулиць міста, що зацвітає жіночими вбраннями. Одні з цих прудконогих і зграбних дівчат квапляться на роботу, до крамниць і контор, інші — на побачення, але протягом кількох хвилин, переходячи ажурний кошик алеї, що дихає вільготою квітникарні, скроплений пташиними трелями, вони вже належать до цієї алеї та цієї пори, стають, самі не відаючи, статистками цієї сцени в театрі весни, ніби народжені на цьому хіднику разом із тонкими тінями гілок і листків, що на очах вистрелюють із бруньок на тьмяно-золотому тлі зволоженого гравію, і пробігають парою золотих, гарячих та коштовних пульсів, а потім нагло збліднуть і вкриються тінню, всякнуть у пісок, мов ті прозорі філіґрани, коли сонце увійде в задуму хмар.

Але на одну хвилину вони заполонили алею своїм свіжим поспіхом, і з шелестіння їхньої білизни, здається, сочиться той безіменний алейний запах. Ох, ці продувні і крохмально-свіжі блузки, винесені на прогулянку під ажурну тінь весняного коридору, блузки з мокрими плямами у підпахвах, блузки, що висохнуть під фіалковими віяннями далини! Ох, ці молоді, ритмічні, розігріті від руху ноги в нових, із рипучого шовку панчішках, під якими сховано червонясті плямки та прищики — здорові, весняні виприски гарячої крові! Ох, увесь цей парк, такий безсоромно прищавий, аж усі дерева розсипаються бруньками прищів, які репають у цвіркотінні!

Потім алея знову порожніє, а втоптаною доріжкою тихо перевалюється дротяними шпицями в колесах дитячий візок на тоненьких ресорах. У малому лакованому човнику, занурене у грядку високих накрохмалених мереживних обгорток, спить, ніби в букеті, щось іще від них тендітніше. Дівчина, що неквапом підштовхує візок перед собою, часом над ним нахиляється, перехиляє той розбуялий, заквітлий білою свіжістю кошик на задні колеса, квилячи осями обручів, і пестливо роздмухує весь мереживний букет аж до солодко приспаного ядра, сном якого, ніби казка, мандрує — поки візок перетинає смуги тіні — плинне чергування хмарин і просвітів.

Потім, уже в полудень, той брунькуватий вертоград усе ще сплітається зі світлом і тінню, а крізь витончені отвори в тій сітці безконечно сиплеться пташине цвіркотіння — з гілки на гілку перлисто сиплеться крізь дротяну клітку дня, однак жінки, що проходять краєчком хідника, уже втомлені, їхнє волосся ослабло від міґреней, а лиця загнані весною. Після цього алея цілком порожніє, а пополудневою тишею поволі заволодіває запах ресторації з паркового павільйону.

Щодня о тій самій годині Б’янка зі своєю гувернанткою проходить парковою алеєю. Що мені про неї сказати, як описати її? Я знаю лиш те, що вона в чудовій згоді із собою самою, що до кінця виконує власну програму. Зі стиснутим глибокою радістю серцем я щоразу зауважую, як вона крок за кроком увіходить у свою сутність — легка, ніби танцівниця, як несвідомо і кожним рухом поціляє в десятку.

Вона йде цілком звичайно, без надмірної граційності, але з простотою, що хапає за серце — і воно завмирає від щастя, що отак просто можна бути Б’янкою, без жодних штучок і не напружуючись.

Якось вона повільно звела на мене очі і мудрість її погляду пронизала мене наскрізь, прошила, ніби стріла, навиліт. Відтоді я знаю, що для неї нема таємниць і що вона із самого початку читає всі мої думки. З тієї хвилини я віддався в її розпорядження, безмежно й неподільно. Вона прийняла це майже непомітним порухом повік. Це відбулося без жодного слова, вмить, в одному погляді.

Коли я хочу її собі уявити, можу вдатися тільки до однієї деталі, цілком несуттєвої: її зшерхлої на колінах шкіри — ніби у хлопця. Це глибоко зворушує і заводить думку у дражливі посмикування суперечностей, поміж антиномії, що так ощасливлюють. Усе інше, вище й нижче, є трансцендентним і не піддається уяві.

Сьогодні я знову заглибився в альбом Рудольфа. Яка чудова студія! Цей текст переповнений посиланнями, алюзіями, мимобіжними нагадуваннями і двозначним миготінням. Але всі лінії збігаються у Б’янці. Які обнадійливі переходи! Моя підозра біжить від вузла до вузла, ніби уздовж ґноту, і жевріє світлистою надією, все просвітленіша. Ох, як мені тяжко, як стискається серце від таємниць та їхніх передчуттів.

У міському парку тепер щовечора музика й алеями перетікає весняна променада. Усі кружляють і повертаються, минаються і зустрічаються в симетричних, стало повторюваних арабесках. Молоді чоловіки зодягли нові весняні капелюхи й недбало перебирають долонями рукавички. Крізь стовбури дерев і живоплоти просвічують сукенки дівчат у сусідніх алеях. Вони йдуть парами, вихитуючи стегнами, вони пишняться піною мережив та плісе і, мов лебеді, несуть на собі ті рожеві й білі пишноти — дзвони розквітлого мусліну; час від часу вони висаджують їх на лавку, наче втомлені їхнім пустим парадом, і самі осідають всією великою трояндою з газу й батисту, що розкривається, переливаючись усіма пелюстками. Й тоді показуються закладені одна на одну й перехрещені ноги, сплетені в білу, невідпорної притягальності форму, а молоді фланери, проходячи повз них, мовкнуть і бліднуть, уражені силою аргументу, дощенту переконані й переможені.

Настає мить перед самісіньким смерком, і барви світу гарнішають. Усі вони здіймаються на котурни, стають палкими, святковими і сумовитими. Парк відразу наповнюється рожевим верніксом[123], лискучим лаком, від якого все навколо стає дуже кольоровим і підсвіченим. Але вже в цих барвах з’являється надто глибока лазур, якась заяскрава і тим-то вже підозріла краса. Ще одна мить — і паркова гущавина, ледь посипана молодою зеленню, гілляста і поки що гола, вся наскрізь просвічує рожевою годиною смерку, в яку домішано бальзам холоду і напущено невимовного смутку речей, назавше і смертельно гарних.

Тоді зненацька весь парк стає величезним і мовчазним, урочисто-зосередженим оркестром, який під завмерлою паличкою диригента чекає, поки в ньому дозріє й закипить музика. І раптом над цією потужною, потенційною й жагучою симфонією западає швидкий і кольоровий театральний смерк, ніби під дією звуків, які ґвалтовно набрякають в усіх інструментах, — десь високо молоду зелень пронизує голос вивільги, зашитої в гущавині, — й от навколо стає врочисто, самотньо і, мов у вечірньому лісі, пізно.

Ледь відчутний повів лине верхівками дерев, з яких осипається, ніби дріж, сухий наліт черемхи — невисловлений та гіркий. Високо під присмерковим небом пересипається і стікає безмежним зітханням смерті той гіркий аромат, у який ронять сльози перші зірки, ніби бузковий цвіт, викрадений у блідо-лілової ночі. (Ох, знаю: батько в неї був корабельний лікар, а мати квартеронка[124]. Це на неї щоночі чекає коло причалу той малий і темний річковий пароплав з колесами на боках — і не засвічує ліхтарів.)

Відтак у ті захоплені кружлянням пари, в молодиків та дівчат, які все ще перетинаються в рівномірних наверненнях, увіходять якась дивна сила і натхнення. Кожний з юнаків стає гарним і невідпорним, як Дон Жуан, перевершує себе гордо й переможно, і в погляді здобуває настільки вбивчу міць, що дівочі серця спиняються. Дівчатам же глибшають очі, а в них відкриваються якісь глибокі сади з розгалуженими алеями, лабіринти парків, темні й шумні, їхні зіниці більшають святковим блиском, без опору відкриваються і впускають завойовників на алеї своїх темних садів, що безліч разів і симетрично розходяться навсібіч, ніби строфи канцони[125], щоб зустрітися і знайтися, як у сумній римі, на рожевих площах, довкола круглих клумб або перед фонтанами, які палають найпізнішим вогнем зорі, а тоді знову розійтися і розлитися серед чорних масивів парку, вечірніх гущавин, дедалі густіших і шумкіших, поміж якими вони зникають і губляться, ніби поміж заплутаних лаштунків, оксамитних портьєр і затишних альковів. І не знати коли крізь холод отих понуріших садів вони заходять у цілком забуті чужі хащі, в якийсь інший, темніший шум дерев, що простелюється жалобним крепом, у якому темрява ферментує й вироджується, а тиша псується протягом цілих років мовчання і фантастично розкладається, мов у старих забутих бочках з-під вина.

Блукаючи так навпомацки у чорному плюші тих парків, вони врешті зустрічаються на самотній галявині, під останнім багрянцем заходу сонця, понад ставом, що здавен заростає чорною патиною, й на крихкій балюстраді, десь на рубежі часу, біля задньої хвіртки світу, знову знаходять себе в якомусь давно минулому житті, в далекому передіснуванні, і, затягнуті в чужий час, у шатах віддалених століть, без кінця схлипують над мусліном якогось шлейфу і, спинаючись до недосягнутих присяг або спускаючися сходами забуття, сягають якихось вершин і меж, поза якими вже тільки смерть і заціпеніння безіменної розкоші.

Що таке весняний присмерк?

Чи ми дійшли до суті, чи ця дорога далі вже нікуди не приведе? Ми опинилися на кінці наших слів, які вже тут робляться маячливими, безглуздими і нерозбірливими. Проте щойно за їхньою межею починається все те, що в цій весні неохопне і невисловлене. Містерія присмерку! Щойно за нашими словами, куди вже не сягає сила нашої магії, шумить ця темна й неосяжна стихія. Слово тут розкладається на елементи і, розв’язавшись, повертається у свою етимологію, знову йде углиб, у свій темний корінь. Як же це углиб? Ми розуміємо це дослівно. Навколо темнішає, наші слова губляться серед неясних асоціацій: Ахеронт, Оркус, Підземне царство[126]… Відчуваєте, як усе спохмурніло від цих слів, посипалося кротовищем, як повіяло надрами, підвалом, могилою? Що таке весняний присмерк? Ще раз поставмо це запитання, цей жагучий рефрен наших з’ясувань, що на нього немає відповіді.

Коли корені дерев захочуть говорити, коли під дерном назбирається безліч минулого, давніх оповідей, прастарих історій, коли під коренями нагромадиться надто багато задиханих шепотів, неартикульованої мішанини і тої задушливої темності, що передує кожному слову, — тоді кора дерев чорніє й, порепана, розпадається на грубі клапті, на великі шматки, й серцевина відкривається темними порами, як ведмеже хутро. Зануришся лицем у це пухнасте хутро присмерку — і на мить робиться зовсім темно, глухо та, ніби під віком труни, задушливо. Тоді треба впитись очима, наче п’явками, у найчорнішу темряву і, завдавши їм легкого насильства, протиснути їх через непроникне, пропхати наскрізь через глуху товщу — й от раптом ми вже біля мети, на другому боці речей, ми вже в надрах, у Підземеллі. І бачимо…

Тут зовсім не темно, як можна було очікувати. Навпаки — усе просто пульсує світлом. Це, звичайно, внутрішнє світло коренів, облудна фосфоресценція, мляві прожилки ореолу, що ними підмурована пітьма, мандрівне переблимування субстанцій. Адже так само й коли ми спимо, відрізані від світу, загублені у глибокому самозануренні, у зворотній мандрівці до себе, — ми так само бачимо, виразно бачимо під заплющеними повіками, бо ж і тоді думки запалюються в нас від внутрішньої скіпки і примарно жевріють уздовж ґнотів, займаючись від вузлика до вузлика. Так і здійснюється в нас відступ на всій лінії, задкування углиб, повернення до коренів. Так ми розгалужуємось у глибинах анамнезом[127], здригаючись від підземного трепету, що опановує нами, потаємно маримо на всій маячливій поверхні. Бо тільки нагорі, у світлі — це варто сказати раз і назавше — ми є тремтливо артикульована в’язанка мелодій, світлистий жайвориний вершок, у глибині ж ми знову розсипаємося на чорне мугикання, белькотіння, безмір незавершених історій.

Аж тепер ми бачимо, на чому ця весна зростає, чому вона така невимовно сумна й обтяжена знанням. Ех, не повірилося б, якби на власні очі не побачилось. Ось вони, лабіринти нутра, склади і сховища речей, ось іще теплі могили, порохно і мерва. Прадавні історії. Сім шарів, як у давній Трої[128], коридори, комори, скарбниці. Скільки золотих масок, одна коло одної, сплюснуті усмішки, вижерті обличчя, мумії, порожні лялечки… Тут оті колумбарії, ті шухляди для вмерлих, у яких лежать вони засохлі, чорні, мов корені, й чекають на свій час. Тут оті галантереї, де вони стоять на продаж у слізниках[129], тиглях і слоїках. Роками стовбичать вони у своїх шафах, довгими і врочистими лавами, хоч ніхто їх не купує. Може, вони вже ожили у комірках своїх гнізд, уже цілком оздоровлені, чисті, мов кадило, й духмяні — щебетливі медикаменти, пробуджені нетерплячі ліки, бальзами й ранкові мазі, що зважують власний смак на кінчику язика. Ці замуровані голубники повні дзьобиків, які щойно проклюнулись, і найпершого, несміливого ще світлистого цвіріньчання. Як же ранково робиться знагла в цих пустих і довгих рядах, де померлі пробуджуються всі поспіль, доглибно відпочивши, — до зовсім нового світанку!..

*

Але кінець іще не тут, зійдімо глибше. Тільки не боятися. Прошу подати руку, ще крок — і ми вже біля коренів, тож відразу стає гіллясто, тьмяно і коренево, як у дрімучому лісі. Пахне порохном і дерном, корені пересуваються в темряві, плутаються, підводяться, соки натхненно вливаються в них, ніби усмоктані помпою. Ми на другому боці, на звороті речей, у пітьмі, наметаній плутаною фосфоресценцією. Які кружляння, рух і тиснява! Яке кишіння, місиво, народи і покоління, тисячоразово розмножені іліади та біблії! Які мандри, який рейвах, зойк історії, яка плутанина! Далі ця дорога не поведе. Ми на самому дні, коло темних підмурівків, у Матерів[130]. Тут оті нескінченні безодні, безнадійні оссіанські[131] простори, тут усі оплакані нібелунґи[132]. Тут оті великі інкубатори історії, фабрики її фабул, повиті фіміамом курильні сюжетів і казок. Тепер нарешті починаєш розуміти цей величний і сумний механізм весни. Ага — вона росте на історіях! Скільки подій, оповідань, скільки доль! Усе, що ми коли-небудь читали, всі історії, що їх ми чули, як і всі ті, що вчуваються нам із часів дитинства — ніколи не розчуті, — тут, бо де ж іще їхні дім та вітчизна? Звідки письменники брали б концепції, звідки черпали б відвагу для вигадування, якби не відчували за собою цих ресурсів, цих капіталів, цих розрахунків сторицею, що ними аж вібрує Підземелля? Яке сплетіння шепотів, який затаєний гомін землі! У твоєму вусі пульсує невичерпна переконливість. Ідеш із приплющеними очима в цьому теплі шепотінь, усмішок і пропозицій, без кінця затримуваний, тисячу разів наштрикуваний на запитання, немов мільйонами солодких комариних хобітків. Вони хотіли б, аби ти узяв від них щось, що-небудь, хоч би дрібку цих безтілесних і вишептаних історій, аби прийняв їх у своє молоде життя, у свою кров, і зберіг, і жив з ними далі. Бо що таке весна, як не воскресіння історій? Тільки вона жива серед усіх безтілесних, тільки вона справжня, холодна і позбавлена знань. О, як тягне всіх цих примар до її молодої зеленої крові, до рослинного незнання, всіх цих фантомів, личин, фарфареликів[133]! А вона бере їх у свій сон, беззахисна й наївна, і з ними спить, і непритомна прокидається на світанку, й не пам’ятає нічого. Тому вона аж так обтяжена всією сумою забутого й така сумна. Бо мусить же сама-одна жити за стільки життів, за стількох відкинутих і знедолених бути гарною… А в неї для цього тільки бездонний запах черемхи, що плине єдиним, вічним, нескінченним потоком, який помістив у собі все… Бо що таке забути? На давніх історіях протягом ночі виросла нова зелень, м’який зелений наліт, світле й густе брунькування сипонуло з усіх щілин рівномірною щетинкою, ніби хлоп’ячий заріст наступного після стрижки ранку. Як зеленіє весна забуттям, як оті старі дерева віднаходять солодке й наївне невідання, як вони будяться гілками, що не обтяжені пам’яттю, корені тримають зануреними у старих історіях! Та зелень буде ще раз читати їх як новеньких — по складах і спочатку, й від неї, від зелені, замолодіють історії й почнуться ще раз, наче ніколи ще не відбувалися.

Стільки ненароджених оповідей. О, ці жалобні хори між коренями, ці розмови, що перемовляються навзаєм, ці невичерпні монологи серед раптово вибухлих імпровізацій! Чи стане терпіння їх вислухати? Перед найстарішою з почутих історій були інші, яких ви не чули, безіменні попередниці, романи без назви, довжелезні епопеї, монотонні і бліді, незугарні бувальщини, незграбні тулуби, гіганти без облич, які застують обрії, темні тексти до вечірньої драматургії хмар, а ще далі — книжки-леґенди, книжки-ніколи-не-написані, книжки-вічні-претенденти, облудні і згублені книжки in partibus infidelium[134]…

*

Серед усіх історій, які юрмляться, ніяк не в змозі повиплутуватися, біля коренів весни, є одна, що вже давно перейшла у власність ночі й назавжди осіла на дні небосхилу, — вічний акомпанемент і тло зоряних теренів. Через кожну весняну ніч, хоч би що в ній діялося, ця історія проходить понад могутнім скрекотом жаб і безконечним обертанням млинів. Той муж іде під зоряним мливом[135], що сиплеться з жорен ночі, великими кроками йде по небу, притуляючи до складок плаща дитинку, вічно в дорозі, в ненастанних мандрах крізь безмежні простори ночі. О великий жалю самотності, о незмірне сирітство у просторах ночі, о блиски далеких зірок! У цій історії час уже нічого не змінює. У кожний свій момент вона саме проходить зоряні обрії, саме минає нас великими кроками, й так буде завжди, знову і знову, позаяк одного разу вибита з рейок часу, вона стала бездонною, позбавленою ґрунту, не вичерпуваною жодним повторенням. Той муж іде й тулить дитя до рамен — ми свідомо повторюємо цей приспів, це печальне гасло ночі, щоб виразити всю переривисту тяглість його ходи, часом захованої за плутаниною зірок, часом цілком невидимої через довгі німі інтервали, з яких повіває вічністю. Далекі світи підходять зовсім близько — жахливо яскраві, вони пересилають крізь вічність різкі сигнали в німих невимовних звітах — а він іде й без кінця втихомирює дівчинку, монотонно і безнадійно, безсилий проти того шепоту, тих жахливо солодких умовлянь ночі, того єдиного слова, в яке складаються вуста тиші, коли ніхто її не слухає…

Це історія про викрадену й підмінену принцесу.

А як пізно вночі вони тихо повертаються до просторої вілли серед садів, до низької білої кімнати, що в ній стоїть чорне, довге й лискуче фортеп’яно і мовчить усіма струнами, а крізь велику скляну стіну, ніби крізь шиби оранжереї, зазирає весняна ніч, бліда й поцяткована зірками, то з усіх флаконів і посудин гірко пахне черемха над зимною постіллю білого ліжка. Тоді через велику і безсонну ніч біжать наслухання та тривоги, і серце говорить крізь сон, і летить, і спотикається, і схлипує в розлогій та росяній, рясній на нічних метеликів ночі, що гірка від черемхи і світлиста… Ага, це вона, ця гірка черемха так розширює бездонну ніч, і серце, загнане у злетах, забігане у щасливих перегонах, уже хотіло б на хвилину заснути, сягнувши якоїсь надповітряної межі, якогось найтоншого краєчку, але з тієї блідої ночі без кінця вилонюється все нова ніч, дедалі блідіша і безтілесніша, покреслена світляними лініями та зиґзаґами, спіралями зір і блідих польотів, тисячі разів проштрикнута хоботками невидимих комарів, безшелесних і солодких від дівочої крові, й невтомне серце вже знову щось плете — нерозбірливе, заплутане в зірчасті складні афери, в задиханий поспіх, у місячний сполох, вознесене до неба і в сотні разів збільшене, втягнуте у бліді захоплення, в чіпкі лунатичні сни і летаргійні жахіття.

Ох, усі ті викрадення й гонитви ночі, зради й нашіптування, негри і стерничі, ґрати балконів і нічні жалюзі, муслінові сукенки й вуальки, що розвіваються вслід задиханій утечі!.. Аж урешті після раптового затьмарення, після чорної та глухої паузи настає саме та мить — усі маріонетки лежать у своїх коробках, усі фіранки зісунуто і всі давно обумовлені зітхання спокійно проходять сюди й туди по всій ширині сцени, в той час як на втишеному розлогому небі світанок безгучно будує свої далекі рожеві й білі міста, свої осяйні та надмухані пагоди й мінарети.

Тільки уважному читачеві Книги природа цієї весни стає зрозумілою. Всі ці ранкові приготування дня, його вмивання і чепуріння, всі вагання, сумніви і тонкощі вибору привідкривають свою сутність утаємниченому в поштові марки. Саме вони вводять нас у складну гру ранкової дипломатії, в усі довготривалі перемовини, атмосферні лавірування, які передують остаточній редакції дня. З рудих туманів дев’ятої години ранку — це видно виразно — хотіла б висипатися строкато-плямиста Мексика зі змією, яка звивається в дзьобі кондора[136], гарячий і зшерхлий присок яскравої Мексики, але у просвітах блакиті, у високій зелені дерев папуга весь час повторює «Гватемала» — вперто, рівномірно, з тією ж інтонацією, й від цього зеленого слова поступово стає черешнево, свіжо і листяно. Й так поволі, в конфліктах і труднощах, відбувається голосування, утверджується перебіг церемонії, список параду, дипломатичний протокол дня.

Травневі дні були рожеві, мов Єгипет. На Ринку блиск переливався поза всі межі і здіймався хвилею. Скупчення літніх хмарин на небі клубочились, уклякаючи під щілинами блиску, вулканічні, яскраво окреслені, і — Барбадос, Лабрадор, Тринідад — усе заходило в червінь, мовби побачене крізь рубінові окуляри, і після двох-трьох ударів пульсу, в затьмаренні й червоному затемненні крові, що вдаряла в голову, небом пропливав великий корвет Ґаяни[137], вибухаючи всіма вітрилами. Він сунув, надутий вітрами, пирхаючи парусиною; його натужно й галасливо, напнувши всі канати, буксирували крізь хвилювання чайок і червоний блиск моря. Тоді на всьому небі поставав і розростався вшир величезний обтріпаний такелаж[138] із мотуззя, драбин та жердок і, гримочучи високо розіпнутим полотном, вкотре починався багатоповерховий повітряний спектакль вітрил, рей і брасів[139], у шпаринах якого з’являлися на мить маленькі звинні негренята, що відтак розбігалися тим полотняним лабіринтом, зникаючи серед фігур і знаків фантастичного неба тропіків.

Потім небесне видовище змінилось: у хмарних масивах аж тричі поспіль доходили кульмінацій рожеві затемнення, диміла лискуча лава, світляною лінією прокреслюючи грозяні контури хмар і — Куба, Гаїті, Ямайка — стрижень світу йшов у глибини, дозрівав усе яскравіше, пробивався до суті, й раптом вихлюпувалася чиста есенція тих днів: піниста океанічність тропіків, архіпелагової блакиті, щасливих течій і вирів, екваторіальних і солоних мусонів.

З альбомом у руках я читав ту весну. Хіба ж він не був великим коментарем часів, граматикою днів і ночей? Та весна провідмінялася всіма Колумбіями, Коста-Риками та Венесуелами, бо що таке, власне кажучи, Мексика й Еквадор, і Сьєрра-Леоне, як не вигадливий унікум, загострений присмак світу, гранично вишукана остаточність, глухий кут аромату, що в нього світ заганяється у своїх пошуках, випробовуючи себе і вправляючись на всіх клавішах?

Головне ж — не забути, як Александр Великий[140], що жодна Мексика не є остаточною, що це лише точка перетину, що світ її перевершує, що за кожною Мексикою відкривається нова, ще яскравіша — надкольори і надпахощі…

Б’янка цілком сіра. Її смаглява шкіра має в собі щось подібне на розчин вигаслого попелу. Мені здається, що дотик її долоні мав би перевершувати будь-яку уяву.

Цілі покоління дресури вмістилися в її дисциплінованій крові. Зворушує це самозречене примирення з наказами такту, яке свідчить про переможену непокору, зламані бунти, тихі нічні схлипи і кривди, заподіяні її гордості. Кожним своїм рухом вона, сповнена доброї волі й сумної краси, вписується у визначені форми. Вона не робить нічого понад необхідність, кожен її жест відміряний скупо, він ледь заповнює форму, входить у неї без ентузіазму, немовби лише з пасивного почуття обов’язку. З глибини цих упокорень Б’янка черпає свій передчасний досвід, своє знання всіх речей. Б’янка знає все. І вона не насміхається над цим знанням, воно в неї поважне та сумовите, її невсміхнені вуста творять лінію довершеної краси, а брови накреслені зі строгою охайністю. Ні, зі свого знання вона не черпає жодної згоди на поблажливість, м’якість і розпущеність. Якраз навпаки. Ніби тій істині, в яку задивлені її печальні очі, можна було дорівнятися лише напруженою ревністю і якнайточнішим дотриманням форми. І в цьому непохитному такті, в цій лояльності щодо форми — ціле море смутку і насилу приборканого страждання.

Проте хоч і зламана формою, вона вийшла з-під неї переможно. Але якою жертвою вона окупила цей тріумф!

Коли вона йде, струнка і ставна, то невідомо, чию гордість вона виколисує простим ритмом своєї ходи — чи впокорену власну, а чи гордість засад, яким підкорилася.

Зате лиш тільки вона гляне, сумно і просто звівши очі, — раптово знає все. Молодість не вберегла її від розгадки найтаємніших речей. Її тихе примирення здобуто довгими днями плачу і схлипів. Тому під її очима кола, тому ці очі сповнені вологим жаром і тою немарнотратною цільністю поглядів, яка не схибить.

Б’янка, чудова Б’янка для мене загадка. Я вивчаю її вперто, затято й розпачливо — на підставі альбому для марок. Яким чином? Хіба там ідеться про психологію? Наївне запитання! Альбом — універсальна книга, компендіум усього знання про людське. Ясна річ — в алюзіях, недомовках, підказках. Потрібні деяка здогадливість, відвага серця, деякий політ — і ви знайдете лінію, вогнистий слід, оту блискавицю, що протинає сторінки.

Одного лише слід остерігатися в цій справі: тісної дріб’язковості, педантизму, тупої буквальності. Усі речі взаємопов’язані, всі нитки сходяться до одного клубка. Чи зауважили ви, що між рядками деяких книжок зграйками літають ластівки, цілі строфи трепетних і вигострених ластівок? Слід читати польоти цих птахів…

Але знову до Б’янки. Які зворушливо гарні її рухи! Кожний учинено розважливо, обдумано протягом віків і здійснено з такою стриманістю, наче вона вже наперед знає весь перебіг, неминучу послідовність своїх жеребів. Часом я хочу про щось її спитати поглядом, подумки про щось попросити, присівши навпроти неї в парковій алеї, й намагаюся сформулювати моє звернення. І поки мені це вдається, вона вже відповіла. Вона відповіла зі смутком одним глибоким і зібраним поглядом.

Чому вона схилила голову? У що задивлені її очі з увагою та задумою? Невже таким бездонно печальним є дно її долі? А однак, попри все це, хіба не переносить вона це самозречення з гідністю, немовби так і має бути, немовби це знання, позбавляючи її радості, обдарувало натомість якоюсь недоторканністю, якоюсь вищою свободою, знайденою на дні добровільного послуху. Це надає її впокоренню краси тріумфу і це ж її поборює.

Вона сидить навпроти мене на лавці, поруч із гувернанткою, обидві читають. Її біла сукенка — я ніколи не бачив її в іншому кольорі — лежить на лавці, наче розтулена квітка. Наструнені ноги зі смаглявим відтінком шкіри перекинуті одна за одну з невимовною звабою. Дотик до її тіла, напевно, аж болить від зосередженої святобливості контакту.

Потім обидві підводяться, згорнувши книжки. Єдиним коротким поглядом Б’янка бере й повертає моє жагуче прощання і, ніби нічим не обтяжена, віддаляється меандричним[141] танцем ніг, що гармонійно потрапляє в ритм великих і еластичних кроків гувернантки.

Я дослідив усю територію навколишнього майорату[142]. Кілька разів обійшов довкола цього розлогого терену, оточеного високим парканом. Білі стіни вілли з її терасами і просторими верандами являлися мені в усе новіших аспектах. За віллою тягнеться парк, який згодом переходить у безлісу рівнину. На ній видніється дивна забудова — якась чи то фабрика, чи фільварок. Я притиснув очі до шпари у паркані — те, що я побачив, не могло не бути оманою. В такій розрідженій від спеки весняній аурі часом привиджуються дуже далекі об’єкти, відбиті дзеркально на віддалі багатьох миль тремкого повітря. Однак моя голова тріщить від найсуперечливіших думок. Я мушу порадитися з альбомом.

Хіба це можливо? Вілла Б’янки — екстериторіальна зона[143]? Її дім під охороною міжнародних угод? До яких дивовижних відкриттів приводить мене вивчення альбому з марками! Чи тільки я один володію цим приголомшливим фактом? Проте ніяк не злегковажити всіх доказів і аргументів, що зібрані в альбомі і стосуються цього пункту.

Сьогодні я зблизька дослідив усю віллу. Я вже кілька тижнів крутився довкола великої, майстерно кованої брами з гербом. Відтак я скористався миттю, коли два великі й порожні екіпажі виїжджали з двору. Крила брами були широко розкинуті. Їх ніхто не зачиняв. Я увійшов перевальцем і витягнув з кишені блокнот, удаючи, ніби замальовую, спершись на стовп брами, якусь архітектурну деталь. Я стояв на всипаній гравієм стежці, якою стільки разів ступала Б’янчина ніжка. Моє серце безгучно спинялося від щасливого страху і самої лиш думки, що з якихось балконних дверей от-от вийде її струнка постать у легкій білій сукенці. Але всі вікна і двері було затягнуто зеленими шторами. Найменший шерех не зраджував зачаєного в цьому будинку життя. Небо темнішало на обрії, в далині миготіли блискавиці. В теплому розрідженому повітрі не чулося навіть найлегшого повіву. В тиші цього сірого дня лише крейдяно-білі стіни вілли промовляли безгучною, але виразною пихою щедро почленованої архітектури. Її легка плавність розходилась у плеоназмах[144], у тисячах варіантів одного й того ж мотиву. Уздовж яскраво-білого фризу бігли в обидва боки ритмічними каденціями[145] різьблені пласко гірлянди, на рогах будівлі вони нерішуче спинялися. З висоти центральної тераси збігали мармурові сходи — патетичні і церемонні — поміж балюстрадами й вазами, що чимшвидше розступалися перед ними; широко спливаючи на землю, сходи, здавалося, збирали й ховали позад себе свою схвильовану одіж у глибокому реверансі.

У мене напрочуд загострене відчуття стилю. Той стиль дразнив і непокоїв мене чимось незрозумілим. За його насилу опанованим запеклим класицизмом, за всією на позір зимною елегантністю крилися невловні дрижаки. Той стиль був надто гарячий і надто гострий, сповнений несподіваних перчинок. Якась лише крапля незнаної отрути, пущена в жили цього стилю, робила його кров темною, вибуховою й небезпечною.

Внутрішньо здезорієнтований, здригаючись від суперечливих бажань, я навшпиньки пішов уздовж фасаду вілли, полохаючи заснулих на сходах ящірок.

Довкола висохлого круглого басейну земля потріскала від сонця і була ще гола. Лиш де-не-де зі шпарин у ґрунті вистрелювало трохи запеклої фанатичної зелені. Я вирвав пучечок того зілля і сховав до блокнота. Я весь тремтів від внутрішнього збудження. Повітря над басейном було сіре, занадто прозоре й лискуче, воно йшло хвилями від тепла. Барометр на стовпі неподалік катастрофічно падав. Навколо залягала тиша. Жодна гілка не ворухнулася від найменшого вітерця. Вілла спала з опущеними жалюзі, світячи крейдяною білістю в безмежній мертвизні сірої аури. Раптом — немовби застій досягнув критичної точки — повітря стрепенулося кольоровим ферментом, розпалося на барвисті клапті та мерехтливі пелюстки.

То були величезні ваговиті метелики, що парами поринули в любовні забави. Недолугий розсмиканий трепет якусь хвилину повисав у мертвій аурі. Поперемінно вискакуючи на п’ядь один поперед одного, метелики знов єдналися на льоту й тасували у стемнілому повітрі цілу колоду барвистих проблисків. Чи це був лише швидкий розпад вибуялої аури, фата-морґана повітря, наповненого гашишем і фанаберіями? Я змахнув шапкою — й важкий плюшевий метелик упав на землю, тріпочучи крилами. Я підняв його і так само сховав. Одним доказом більше.

Я розгадав таємницю того стилю. У своїй настирливій плинності його архітектурні лінії так довго повторювали одну й ту ж незрозумілу фразу, аж я зрозумів той зрадливий шифр, те підморгування, ту лоскітливу містифікацію. Це був і справді надто прозорий маскарад. У тих добірних і рухливих лініях з їхньою надмірною вишуканістю було якось забагато гострого перцю, гарячої пікантності, забагато зграбності, запалу, яскравості в жестикуляції — словом, чогось барвистого, колоніального, окатого… Еге ж, той стиль мав на самому дні щось нечувано відразливе — він був розпусний, надуманий, тропічний і неперевершений у цинізмі.

Зайво розводитись про те, як мене потрясло це відкриття. Віддалені лінії зближаються і поєднуються, несподівано збиваються докупи рапорти[146] і паралелі. Сильно збуджений, я поділився моїм відкриттям із Рудольфом. Його це не зачепило. Він навіть виказав невдоволення, докоряючи мені перебільшенням і вигадництвом. Усе частіше він закидає мені дурню та навмисні містифікації. Якщо й був у мене до нього як до власника альбому певний сентимент, то його заздрісні, сповнені непогамованою люттю вибухи дедалі більше відштовхують мене від нього. Проте я не показую своїх образ, адже, на жаль, залежу від нього. Що я робитиму без альбому? Він про це знає й користується своєю перевагою.

У цій весні забагато всього відбувається. Забагато рішучих намірів, безмежних претензій, набряклих і неосяжних амбіцій розпирає ці темні глибини. Її експансія не знає меж. Адміністрування настільки велетенської, розгалуженої та розрослої забави не на мої сили. Прагнучи перекинути частину тягаря на Рудольфа, я номінував його у співреґенти. Ясна річ, анонімно. Вкупі з його альбомом ми утрьох являємо собою неофіційний тріумвірат, на який покладено всю відповідальність за цю незбагненну і неосяжну аферу.

Я не мав сміливості обійти віллу і дістатися на інший бік. Мене б обов’язково зауважили. Чому ж я все-таки маю відчуття, ніби я вже був там колись дуже давно? Чи ми часом не знаємо наперед усіх краєвидів, які зустрінемо у своєму житті? Чи може взагалі з’явитися ще щось нове, що його ми не передчували б віддавна у своїх найглибших резервах? Я знаю, що колись, якоїсь пізньої години, стоятиму отам, на порозі садів, рука в руку з Б’янкою. Ми увійдемо в ті забуті закапелки, де поміж старих мурів замкнуто отруйні парки, штучні раї Едґара Аллана По[147], порослі цикутою, маком та опіумними[148] в’юнками, що палахкотять під бурим небом старезних фресок. Ми розбудимо білий мармур статуї, що спить із порожніми очима в цьому позамежному світі за рубежем зів’ялого пополудня. Ми наполохаємо єдиного її коханця — червоного вампіра, приспаного на її лоні зі складеними крилами. Він безгучно полетить геть — м’який і плинний, здригаючись усім своїм безсилим, безтілесним, яскраво-червоним тельбухом без кісток і субстанції, а відтак закрутиться, залопоче і розпадеться безслідно у змертвілому повітрі. Через маленьку хвіртку ми вийдемо на порожню галявину. Рослинність на ній буде випалена, як тютюн, як прерія пізнього індіанського літа. Це буде, напевно, у штаті Нью-Орлеан або Луїзіана[149] — проте назви країн є лише приводами. Ми присядемо на кам’яному цямринні квадратного ставка. Б’янка занурить білі пальці в теплу воду з жовтими листками і не підніме очей. Навпроти сидітиме чорна струнка постать, загорнута у вуалі. Я пошепки спитаю про неї, а Б’янка хитне головою і тихо скаже: «Не бійся, вона не чує, це моя померла мати, вона тут живе». А потім ще скаже мені найсолодші, найтихіші і найпечальніші речі. Не буде жодної втіхи. Западе присмерк…

Події набрали шаленого темпу. Приїхав Б’янчин батько. Сьогодні я стояв на розі вулиць Фонтанної та Скарабея, коли це над’їхала лискуча відкрита карета з широким і мілким, ніби мушля, коробом. У тій біло-єдвабній мушлі я побачив Б’янку — вона напівлежала в тюлевій сукенці. Її ніжний профіль був затінений крисами капелюшка; опущені долу, вони тримались на стрічці, підв’язаній до підборіддя. Ледь не вся вона тонула в оперенні білих мережив, сидячи поруч із добродієм у чорному сурдуті та білій бавовняній камізельці, на якій виблискував тяжкий ланцюжок із безліччю брелків. Під чорним, глибоко насунутим котелком сіріло замкнуте понуре обличчя з бакенбардами. Я глибоко здригнувся, побачивши це. Не могло бути сумніву. Це був пан де В…

Коли вишуканий екіпаж порівнявся зі мною, ледь чутно порипуючи розтяжним коробом, Б’янка щось мовила батькові, який повернув голову і спрямував на мене погляд своїх великих чорних окулярів. Він мав обличчя сірого лева без гриви.

Схвильований і майже непритомний від найсуперечливіших почуттів, я закричав: «Розраховуй на мене!» і «До останньої краплі крові!», а відтак пальнув у повітря з видобутого з-за пазухи пістолета.

Багато моментів свідчить про те, що Франц Йосиф І насправді був потужним і сумним деміургом. Його вузькі й тупі, мов ґудзички, очі, посаджені у трикутні дельти зморщок, не були очима людини. Його лице, обросле молочно-білими й зачесаними назад, ніби в японських демонів, бакенбардами, було лицем старого осовілого лиса. Здалека, з висоти тераси в Шенбрунні[150], це обличчя завдяки певному укладові зморщок здавалось усміхненим. Зблизька ж ця усмішка виявлялася гримасою гіркоти і приземленої діловитості, не засвіченої проблиском жодної ідеї. У мить, коли він з’явився на світовій сцені в генеральському зеленому плюмажі й туркусовому[151] плащі до п’ят, трохи згорблено салютуючи, світ саме дійшов був у своєму розвитку певної щасливої межі. Усі форми, вичерпавши свій зміст у нескінченних метаморфозах, уже вільно висіли на предметах, напівоблуплені, готові до скидання. Світ рішуче переповивався, пролущувався в молодих, щебетливих і нечуваних барвах, весело відв’язувався від усіх вузлів і прив’язок. Мапа світу, ця латана різнокольорова плахта, ледь не злітала в повітря, схвильована і натхненна. Франц Йосиф І відчув це як особисту небезпеку. Його стихією був світ, замкнутий у нормативи прози, у прагматику нудьги. Дух канцелярій та циркулів[152] був його духом. І дивна справа. Цей усохлий отупілий стариґань, що не мав у собі жодної притягальності, зміг перетягнути на свій бік значну частину Творіння. Усі лояльні та передбачливі батьки родин відчули себе в небезпеці разом із ним і зітхнули з полегкістю, коли цей могутній демон усією своєю вагою наліг на предмети і затримав злет світу. Франц Йосиф І розграфив світ на таблички, врегулював його рух за допомогою патентів, поставив його на процедурні рейки і застрахував від усілякого збочення в непередбачуване, авантюристичне й цілком необраховуване.

Франц Йосиф І не був ворогом поштивої та богобоязкої радості. Це він у своєрідній передбачливій благодійності вигадав ц.-к. лотерею для населення, єгипетські сонники, ілюстровані календарі, а також ц.-к. табак-трафіки[153]. Він же уніфікував небесну службу, зодягнув її в символічні небесно-блакитні уніформи і випустив у світ, поділений на дикастерії та ступені, персонал ангельських заступників у вигляді поштарів, кондукторів і митників[154]. І наймізерніший з отих блакитних служак мав на обличчі запозичений від Творця відблиск предвічної мудрості і божисту усмішку ласки, обрамлену бакенбардами, — навіть якщо його ступні внаслідок великих земних пересувань відгонили потом.

Але чи хто-небудь чув про знешкоджену змову біля самого підніжжя трону, про велику палацову революцію, придушену в зародку на самому початку славетного правління Всемогутнього? Трони в’януть, якщо їх не підпоювати кров’ю, їхня життєва сила множиться тією масою кривди, запереченого життя, того вічно іншого, що було ними витіснене і викреслене. Тут ми привідкриваємо речі таємні й заборонені, торкаємося таємниць державної ваги, на тисячу замків закритих і запечатаних на тисячу печатей мовчання. Деміург мав молодшого брата — цілком іншого за духом та з іншою ідеєю. Хто ж його не має в тій чи іншій формі, кого він не супроводжує тінню як антитеза, як партнер у вічному діалозі? Згідно з певною версією, то був лише кузен, згідно з іншою — він узагалі навіть і не народжувався. Його виснували із самих тільки страхів та маячні Деміурга, підслуханої, коли він спав. Можливо, що він абияк і склепав його, підставив замість кого-небудь, щоб тільки розіграти символічно ту драму, церемонійно і ритуально повторити ще, невідомо вкотре, той позазаконний і фатальний акт, що його він не міг вичерпати й тисячоразовими повтореннями. Той умовно народжений, дещо скривджений професійно, в силу своєї ролі нещасний антагоніст носив ім’я ерц-герцога Максиміліана[155]. Саме вже це ім’я, вимовлене пошепки, оновлює кров у наших жилах, робить її світлішою та червонішою, змушує пульсувати її тим яскравим кольором ентузіазму, поштового лаку і червоного олівця, яким позначені щасливі телеграми звідтіля. Він мав рожеві щоки і променисті лазурові очі, всі серця тягнулися до нього, ластівки, стрекочучи з радості, перетинали йому шляхи, знов і знову обрамляючи його трепетними лапками, наче якусь щасливу, написану святковим курсивом і пташиним щебетом цитату. Сам Деміург потайки любив його, хоч і подумував про його знищення. Спочатку він призначив його командором левантської ескадри — з надією, що той, шукаючи пригод у південних морях, безславно затоне. Однак невдовзі по тому він уклав таємну угоду з Наполеоном III, який підступно затягнув того в мексиканську авантюру. Все було підлаштовано. Переповнений фантазіями і злетами молодик, зваблений надією збудувати новий щасливий світ над Тихим океаном, відмовився від усіх прав монаршого родича по чоловічій лінії щодо корони і спадку Габсбурґів. На французькому лінійному кораблі «Ле Сід» він вирушив просто у розставлену на нього пастку. Документи, що свідчили би про згадану таємну змову, ніколи не було оприлюднено[156].

Так розвіялась остання надія незадоволених. Після його трагічної смерті Франц Йосиф І під приводом двірцевої жалоби заборонив червоний колір. Чорно-жовта жалоба стала офіційним кольором. Колір амаранту, трепетне знамено ентузіазму, з того часу лопотіло тільки потайки у грудях його прихильників. Адже Деміург не зміг остаточно викоренити його з природи. Усе-таки сонячне світло потенційно містить його в собі. Вистачить зімкнути очі у весняному сонці — і вбираєш його під повіками з усім жаром, хвиля за хвилею. Саме цією червінню спалюється фотопапір у весняному блиску, що переливається поза всі межі. Бики, що їх женуть із плахтою на рогах сонячною вулицею міста, бачать її в яскравих клаптях і нахиляють голову, готові заатакувати уявних тореадорів, які сполохано відступають на полум’яних аренах.

Часом цілий яскравий день пробіжить у сонячних вибухах, у нагромадженні хмарин, обведених на краях сяйливо і хроматично[157], повнячись на всіх згинах пробивною червінню. Люди ходять із заплющеними очима, одурманені світлом, вибухаючи всередині від ракет, римських феєрверків і бочівок пороху. Згодом, під вечір, той ураганний вогонь світла м’якшає, обрій заокруглюється, гарнішає і наповнюється лазуровістю, ніби садова скляна куля[158] з мініатюрною світляною панорамою світу, зі щасливо впорядкованими планами, над якими, мов остаточний вінець, шикуються на виднокраї хмарини, розкинуті довгим рядом, ніби в’язанки золотих медалей або голоси дзвонів, що взаємно доповнюються у трояндових літаніях.

Люди скупчуються на Ринку, змовкають під отією величезною світляною банею, мимоволі групуються і входять у великий нерухомий фінал, в зосереджену сцену чекання; хмарини громадяться рожевим і ще рожевішим, на дні всіх очей глибокий супокій з відблиском просвітленої далини, і раптом, коли вони отак стоять, — світ сягає свого зеніту, двома-трьома останніми ударами пульсу дозріває до найвищої досконалості. Сади остаточно вже облаштовуються на кришталевій чаші обрію, травнева зелень спінюється й кипить лискучим виноградом, щоб за хвилину вихлюпнутися поза межі; пагорби формуються на зразок хмарин: переступивши найвищу вершину, краса світу відокремлюється і злітає, входячи потужним ароматом у вічність.

І поки люди ще стоять нерухомо, опустивши голови, все ще перейняті ясними та величними візіями, зачаровані цим великим світляним злетом світу, з юрби несподівано вибігає той, кого вони несвідомо чекали, — задиханий гонець, увесь рожевий, у гарному малиновому трико, обвішаний дзвінками, медалями й орденами, біжить чистою площею Ринку між берегами тихого натовпу, ще переповнений летом і звістуванням — надпрограмова надмірність, чистий зиск, який відкинув день, вдало заощадивши з усього свого блиску. Шість і сім разів він оббігає Ринок, описуючи гарні міфологічні кола, красиво вигнуті і прокреслені. Він біжить на очах у всіх, повільно, з опущеними повіками, немов засоромлений — і з руками на стегнах. Важкуватий живіт висне, здригаючись у біговому ритмі. Багряне лице напружилось і блищить від поту під чорним босняцьким вусом, а медалі, ордени і дзвіночки рівномірно підстрибують на засмаглих грудях, як весільна упряж. Його видно здалека — завертаючи на розі по натягнутій параболі, він наближається з яничарською капелою своїх дзвіночків, гарний, мов Бог, неймовірно рожевий, з нерухомим торсом, косуючи блиском очей, він ударами гарапника встигає відбиватися від зграї собак, що його обгавкують.

Тоді Франц Йосиф І, знезброєний повсюдною гармонією, проголошує мовчазну амністію, милостиво дозволяє червоний колір — на цей єдиний травневий вечір у розбавленому й солодкому, карамельному вигляді і, примирений зі світом та своєю антитезою, завмирає у відкритому вікні Шенбрунну; в цю мить його видно на цілий світ, на всіх обріях, по всіх чистих ринкових площах, обступлених затихлими юрмами, де біжать рожеві гінці, видно його, цей маєстатний ц.-к. апофеоз на тлі хмарин; видно, як він спирається орукавиченими руками на балюстраду вікна — у туркусово-блакитному сурдуті, зі стрічкою командора мальтійського ордену, очі звужені наче від усмішки в дельтах зморщок — блакитні ґудзики без доброти і ласки. Так він стоїть із зачесаними назад сніжними бакенбардами, загримований під доброту — перегірклий лис, що здалека імітує усмішку своїм лицем без настрою та геніальності.

По довгих ваганнях я переповів Рудольфові події останніх днів. Я просто не міг довше тримати в собі таємницю, що аж розпирала мене. Він потемнів на обличчі, закричав, звинуватив у брехні, врешті відверто вибухнув заздрістю. «Все це дурня, несосвітенна дурня, — галасував він, бігаючи з піднятими руками. — Екстериторіальність! Максиміліан! Мексика! Ха-ха! Плантації бавовника! Досить уже, кінець, навіть не думай знову користуватись альбомом для таких паскудств. Кінець угоди. Розрив контракту». Від обурення він хапався за волосся. Він був цілком не в собі, готовий на все.

Я почав щось пояснювати, заспокоювати його — дуже переляканий. Я визнав, що на перший погляд ця справа по суті неправдоподібна, та навіть неймовірна. Я сам — це я визнав — не можу надивуватися. Нічого дивного, що йому, непідготовленому, тяжко її відразу сприйняти. Я звертався до його серця і честі. Чи дозволить йому сумління саме тепер, коли справа входить у вирішальну стадію, відмовити мені в допомозі і зіпсувати все своїм виходом із гри? Нарешті я спробував довести, спираючись на альбом, що все це, дослівно все, є правдою.

Трохи зм’якнувши, він розклав альбом. Ще ніколи я не говорив з таким красномовством і вогнем, перевершуючи себе самого. Узявши за базовий аргумент марки, я не тільки відбив усі закиди й розвіяв усі сумніви, а й понад те — дійшов настільки приголомшливих висновків, що й сам завмер, осяяний відкритими перспективами. Рудольф переможено мовчав, і про розпуск нашої спілки мови вже не було.

Чи можна вважати випадковістю, що саме в ті дні прибув великий театр ілюзій, чудовий паноптикум, і став табором на площі Св. Трійці? Я віддавна передбачав це і, сповнений тріумфу, оголосив про це Рудольфові.

Був вітряний і зляканий вечір. Збиралося на дощ. На жовтих і невиразних обріях день уже готувався до від’їзду, квапливо натягував непромокальні сірі покривала над табором своїх возів, що валкою тяглися до пізніх і холодних замеж. Під уже напівопущеною тьмяною завісою виглянули ще на мить далекі й останні шляхи заходу сонця, що спадали великою та пласкою, безконечною рівниною з безліччю озерець та інших віддзеркалень. Жовтий і вражений, уже приречений відблиск ішов від тих світлих шляхів навскіс через півнеба, завіса спадала швидко, дахи відблискували блідо і мокро; стемніло, і відтак почали монотонно співати ринви.

Паноптикум уже був яскраво освітлений. У тому сполоханому і квапливому присмерку темні людські силуети, накриті парасолями, прагнули у споловілому світлі занепалого дня проштовхатися до освітленого наметового передсіння, де з пошаною вручали оплату глибоко декольтованій кольоровій дамі, яка виблискувала прикрасами і золотою пломбою в зубах, — живий бюст, зашнурований і наквецяний, що незрозуміло губився низом у тіні оксамитних заслон.

Через відхилену завісу ми увійшли до яскраво освітленого простору. У ньому було вже людно. Групи у плащах, мокрих від дощу, з настовбурченими комірами, мовчки снували з місця на місце, призупиняючись у тісних півколах. Серед них я легко розпізнав таких, які вже лиш позірно належали до того самого світу, а насправді провадили осібне, репрезентативне і забальзамоване життя на п’єдесталі, життя, виставлене напоказ і по-святковому порожнє. Вони стояли у лячному мовчанні, одягнуті в урочисті сурдути, анґлези[159] і жакети з доброго сукна, вшиті якраз на них — страшенно бліді, з плямами від останніх хвороб, на які померли; їхні очі блищали. В їхніх головах уже віддавна не було жодної думки, тільки навик демонстрування себе з усіх боків, звичка показувати своє порожнє існування, що підтримувала їх останнім зусиллям. Вони давно вже мали б лежати в ліжках, прийнявши ложечку ліків, загорнуті у свої холодні простирадла, із заплющеними очима. Зловживанням було так пізно вночі тримати їх на їхніх вузьких постаментах чи у кріслах, де вони сиділи зафіксовано в тісному лакованому взутті, на відстані далеких миль від свого давнього існування — з очима, що блищать, але цілком без пам’яті.

У кожного з них висів з рота, вже мертвий, ніби язик задушеного, їхній останній крик — відтоді, як вони покинули божевільню, де перебували певний час, ніби в чистилищі, визнані за маніяків, перш ніж увійти в оці остаточні стіни. Так, це не були справжні й цілком автентичні Дрейфуси, Едісони та Луккені[160], до певної міри це були симулянти. Може, вони насправді були божевільні, піймані на гарячому в мить, коли на них зійшла та осяйна ідея-фікс, коли їхнє божевілля було протягом якоїсь хвилини істиною і — майстерно виправлене — стало стрижнем їхнього нового існування, чистим, як елемент, кинуте цілком на ту єдину карту і вже незмінне. Вже відтоді вони мали єдину думку в голові, ніби знак оклику, і стояли на ній однією ногою, наче зафіксовані на піврусі в польоті.

Я шукав його очима в тому натовпі, сильно занепокоєний, переходячи від групи до групи. Урешті я знайшов його — аж ніяк не в пишній уніформі адмірала левантської ескадри, в якій він виплив з порту в Тулоні на флагмані «Ле Сід» того ж року, коли мав посісти мексиканський трон, ані в зеленому фраці генерала кавалерії, який він так радо вдягав у останні свої дні. Натомість він мав на собі звичайний сурдут із довгими складчастими полами та світлі панталони, високий комір із пластроном[161] підпирав йому бороду. Сповнені пошани та зворушення, ми з Рудольфом долучилися до групи осіб, яка оточувала його півколом. Та раптом я весь аж заціпенів. За три кроки від нас, у першому ряду глядачів, стояла зі своєю гувернанткою Б’янка в білій сукенці. Стояла й дивилася. Її личко поблідло і змарніло протягом останніх днів, а очі з півкружжями повнилися тінню та ледь не смертельним сумом.

Так вона стояла — нерухома, зі сплетеними руками, схованими у складках сукенки, поглядаючи з-під насуплених брів очима, сповненими глибокого жалю. Мені на той вид болісно стиснулося серце. Я мимохіть спрямував зір за її смертельно сумним поглядом і от що побачив: його лице зарухалося, немовби пробуджене, куточки вуст задерлися в усмішці, очі зблиснули і заходили у своїх орбітах, а блискучі від орденів груди набралися зітханням. Це не було диво — звичайний механічний трюк. Відповідно накручений, ерц-герцоґ відбував cercle[162] згідно із засадами механізму шляхетно і церемонно — як і звик був за життя. Він почергово ковзав поглядом по присутніх, якусь мить уважно затримуючись на кожному з них.

Так у певний момент їхні погляди перетнулися. Він здригнувся, завагавшись, ковтнув слину, ніби хотів щось казати, але за мить, підвладний механізмові, вже далі біг зором, водив ним по дальших обличчях з такою ж заохотливою та променистою усмішкою. Чи він узяв до відома присутність Б’янки, чи вона дійшла до його серця? Хто міг би це знати? Адже він навіть не був собою в повному значенні цього слова, він був заледве далеким двійником себе самого, суттєво спрощеним і в стані глибокої прострації[163]. Але, базуючись на фактах, слід було погодитися, що він був своїм найближчим повіреним, може, навіть і самим собою до того ступеня, до якого взагалі це ще було можливе в такій ситуації, за стільки років по смерті. Звичайно ж, у тому восковому воскресінні було вкрай нелегко з точністю потрапити в самого себе. За такої нагоди в нього мимоволі не могло не вкрастися щось нове й небезпечне, щось чуже не могло не домішатися з божевілля того геніального маніяка, що розвинув це нове у своїх маніях, щось таке, що не могло не сповнювати Б’янку потрясінням і жахом. Адже й той, хто просто сильно захворіє, відходить і віддаляється від себе колишнього, а що вже казати про настільки незвичайне воскресіння? І як же він поводився тепер щодо своєї найближчої крові? Сповнений штучної бадьорості та бравади, він грав свою блазенсько-цісарську комедію, усміхнений і чудовий. Чи він мусив аж так сильно маскуватися, чи аж так боявся наглядачів, які зусібіч пильнували за ним, виставленим напоказ у цьому шпиталі воскових фігур, де всі жили під загрозою суворого шпитального розпорядку? А може, ледве відмитий від чийогось божевілля, чистий, вилікуваний і нарешті зцілений, він не міг не тремтіти від думки, що його знову заштовхають у розвихрення й хаос?

Коли мій погляд віднайшов Б’янку, я побачив, що вона ховає лице в хустинці. Гувернантка затуляла її плечем, пусто блимаючи емальованими очима. Я вже не міг дивитися на Б’янчин біль, відчув, як мене хапає спазм плачу, й потягнув Рудольфа за рукав. Ми попрямували до виходу.

За нашими спинами той нагримований предок, той дідусь у розквіті літ і далі сипав надовкіл свої променисті монарші привіти, в надмірному старанні навіть піднявши руку; він ледь не слав нам услід поцілунки в цій нерухомій тиші, в сичанні ацетиленових ламп і тихому шарудінні дощу на поверхні намету; він спинався на пальці з останніх сил, нещадно хворий і, як усі вони, спраглий смертельного розпаду.

У передсінку до нас заговорив напомаджений бюст касирки, поблискуючи діамантами й золотою пломбою на чорному тлі магічних драпірувань. Ми вийшли у росяну й теплу від дощу ніч. Дахи блищали, стікаючи водою, ринви монотонно плакали. Ми побігли під голосну зливу, просвітлену розжареними ліхтарнями, що брязкотіли на дощі.

О прірво людської облудності, о воістину пекельна інтриго! В чиїй голові могла зав’язатися петлею ця отруйна й диявольська думка, що випередила своєю зухвалістю найвишуканіші фантазії? Що глибше вникаю в її бездонну нікчемність, то більше вражаюсь її безмежній витонченості, блиску геніального зла в ядрі злочинного задуму.

Передчуття мене не обманювало. Тут, у нас під боком, серед позірного правопорядку, повсюдного спокою і задіяних на повну силу параграфів, чинився злочин, від якого волосся стає дибки. Понура драма відбувалася в досконалій тиші, настільки замаскована й потаємна, що ніхто не міг її розгледіти і простежити серед невинних проявів тієї весни. Хто міг запідозрити, що між отим кляпом заткнутим, німим, розкліпаним манекеном і тендітною, так старанно вихованою, такою бездоганною Б’янкою розігрується родинна трагедія? Ким була, зрештою, Б’янка? Чи повинні ми нарешті привідкрити таємницю? Що з того, що вона не походила ні від леґітимної цісаревої Мексики[164], ні навіть від отієї дружини по ліву руку, морганатичної Ізабелли д’Орґас, яка зі сцени мандрівної опери завоювала ерц-герцоґа своєю красою?

Що з того, що її матір’ю була певна мала креолка, яку він пестливо нарік Кончітою і яка під цим іменем увійшла до історії, — ніби з чорного ходу? Відомості про неї, що їх я спромігся зібрати на підставі альбому, можна коротко викласти в кількох словах.

Після падіння цісаря Кончіта зі своєю малою донечкою виїхала в Париж, де жила на вдовину пенсію, незламно зберігаючи вірність коханому імператорові. Тут історія губить подальший слід цієї зворушливої постаті, віддаючи слово здогадам та інтуїції. Про одруження її донечки та її подальшу долю ми не знаємо нічого. Натомість у 1900 році така собі пані де В., особа з надзвичайно екзотичною вродою, за підробленим паспортом виїздить із малою дочкою та чоловіком з Франції до Австрії. У Зальцбурзі, на кордоні з Баварією, під час пересідання до віденського потягу, всю родину затримує й арештовує австрійська жандармерія. Варте уваги те, що після вивчення його сфальшованих документів пан де В. опиняється на волі, але зовсім не намагається звільнити дружину і донечку. Ще того ж дня він виїздить назад у Францію, де й губиться його слід. Тут у цілковитому затьмаренні губляться взагалі всі ниті. З яким же просвітленням я віднайшов їхній слід, що палахкою лінією вистрелив з альбому! Моєю заслугою, моїм відкриттям назавжди залишиться зідентифікування згаданого пана де В. з певною вельми підозрілою особистістю, що з’являється під зовсім іншим прізвищем і в іншій країні. Але цить!.. Про це поки що ані слова. Досить і того, що родовід Б’янки встановлено поза будь-яким сумнівом.

Ось такі канонічні дані. Але офіційна історія неповна. Вона має в собі зумисні прогалини, довгі паузи і замовчування, в яких відразу ж запановує весна. Вона швидко пускає в ріст у тих прогалинах свої марґіналії, переплачує листям, що сиплеться з неї без ліку і росте навперегони, баламутить недоречностями птахів, контроверсією пернатих, сповненої суперечностями і брехнями, наївними запитаннями без відповіді, впертими претензійними повторами. Багато треба терпіння, щоб у всій тій плутанині відшукати потрібний текст. До цього приводить уважний аналіз весни, граматичний розбір її речень та періодів. Хто, що? кого, чого? Слід виключити баламутні перемовляння птахів, їхні шпилясті прислівники та прийменники, полохливі зворотні займенники, щоби поволі вилущити здорове зерно сенсу. Альбом для марок у цій справі є мені неабияким дороговказом. Дурна неперебірлива весна! Вона росте всюди без вибору, плутає глузд із безглуздям, вічно блазнює — раденька, що дурненька, і безмежно легковажна. Невже й вона союзниця Франца Йосифа І, пов'язана з ним вузлами спільної змови? Слід пам’ятати, що кожен грам сенсу, що прокльовується з цієї весни, відразу ж забалакується у сто разів більшою дурнею, нонсенсом, який лиш меле бозна-що. Птахи в ній стирають сліди і збивають з плигу фальшивленням розділових знаків. Таким чином ця буйна весна, яка кожну вільну п’ядь і кожну щілину негайно заповнює своїм листяним розквітом, витісняє з усіх-усюд істину. Де ж їй виклятій притулитися, де знайти собі пристановище, як не там, де ніхто її не шукає, — в ярмаркових календарях і коменіусах[165], в отих жебрачих і старечих книжечках, які напряму виводяться з альбому для марок?

По багатьох сонячних тижнях надійшла серія похмурих і спекотних днів. Небо потемнішало, мов на старих фресках, скупчення хмар у задушливій тиші згорнулося клубком, ніби трагічні побоїща на полотнах неаполітанської школи. На тлі тих олов’яних і бурих клубовинь яскраво світилися будинки — крейдяною гарячою білістю, ще більше підкресленою гострими тінями виступів і пілястрів. Люди ходили з опущеними головами, наповнені темрявою, що назбирувалась у них, як перед бурею, серед безгучних електричних розрядів.

Б’янки більше не видно в парку. Мабуть, її стережуть, не дозволяють виходити. Занюшили небезпеку.

Сьогодні я бачив у місті групу панів у чорних фраках і циліндрах, які розміреним кроком дипломатів сунули через Ринок. Білі маніжки яскраво світилися в олов’яному повітрі. Вони мовчки розглядали будинки, ніби оцінювали їх. Ішли злагодженим і повільним, ритмічним кроком. На гладенько поголених обличчях вони мали чорні, мов вугіль, вуса й лискучі очі, що плавно оберталися в орбітах, мов олією змащені, й дуже виразні. Часом вони знімали циліндри й витирали з чола піт. Усі вони високі, худорляві, середнього віку, зі смаглявими лицями гангстерів.

Дні стали темними, похмуро-сірими. Далека потенційна буря вдень і вночі лежить на обріях, не розряджаючися зливою. У великій тиші крізь сталеве повітря іноді прослизає подих озону, запах дощу, вологий і свіжий бриз.

Але потім знову лише сади розпирають повітря могутніми зітханнями і в тисячу разів густіше ростуть наввипередки листям удень і вночі, акорд за акордом. Усі прапори висять важко, стемнілі, і безсило виливають останні хвилі кольорів у згущену ауру. Часом у виломі вулиць хто-небудь зверне до неба яскраву, вихоплену з темряви половину обличчя з ураженим і просвітленим оком, наслухаючи шуми Всесвіту, електричне мовчання рухомих хмарин, і глибини повітря перетинають, наче стріли, тремкі і шпичасті, чорно-білі ластівки.

Еквадор і Колумбія мобілізують. У загрозливому мовчанні на молі юрмляться лави піхоти, білі штани, перехрещені на грудях ремені. Чилійський єдиноріг став дибки[166]. Його можна побачити вечорами на тлі неба. Патетична тварина, паралізована жахом, з копитами в повітрі.

Дні щоразу глибше сходять у тінь і задуму. Небо зачинилося, забарикадувалося, набрякаючи все темнішою сталевою бурею, й замовкло, низько склубочене. Спалена строката земля перестала дихати. Тільки сади ростуть без дихання, розсипаються, непритомні і п’яні, листям, кожну вільну щілину заповнюють холодною листяною речовиною. (Прищі бруньок були, ніби сверблячий виприск, болісно-роз’ятрені, тепер усе гоїться зимною зеленню, безліч разів множиться листком на листку, компенсується сторазовим здоров’ям — про запас, понад міру й без рахуби. Під темною зеленню вже закрито і приглушено крики зозулі, чутно вже тільки її далекий і здушений голос, закинутий у глибокі вертогради, загублений у затоці щасливого розквіту.)

Чому так світяться будинки в цьому потемнілому краєвиді? Що дужче хмурнішає шум парків, то гострішою робиться вапняна білість будинків і світить без сонця гарячим відблиском спаленої землі — все яскравіше, немов за хвилину мала би поцяткуватися чорними плямами якоїсь яскраво-пістрявої хвороби.

Пси біжать як сп’янілі, з носами в повітря. Винюхують щось непритомне і збурене, нишпорячи в пухнастій зелені.

Щось хоче сферментуватися зі згущеного шуму спохмурнілих днів — щось надзвичайне і понад будь-яку міру величне.

Я пробую і приміряю, котра з подій була б відповідною цій негативній сумі очікування, що збирається у велетенський розряд від’ємної електрики; що могло б дорівнятися цьому катастрофічному падінню барометра.

Десь уже росте й набирає силу те, на що в цілій нашій природі готується така вирва, така форма, така роззявленість без подиху, якої й парки не наповнять п’янким запахом бузку.

Негри, негри, юрми негрів у місті! Їх бачили там і сям, одночасно в кількох місцях. Вони біжать уздовж вулиць галасливою обдертою галайстрою, вриваються до продуктових крамниць і пустошать їх. Жарти, штурхани, сміх, широко викочені білки очей, блискучі зуби. Поки змобілізували міліцію, вони випарувалися, мов камфора.

Я це передчував, інакше бути не могло. Це було природним наслідком метеорологічної напруги. Щойно тепер я здаю собі справу, що від самого початку відчував: за цієї весною стоять негри.

Звідки у цих широтах взялися негри, звідки прибилися ці орди негрів у смугастих бавовняних піжамах? Може, великий Барнум[167] розбив десь неподалік свій табір, притягнувши за собою цілий шлейф незліченних людей, тварин і демонів? Або десь близько зупинились його фургони, набиті безконечним гомоном ангелів, бестій та акробатів? Аж ніяк ні. Барнум був далеко. Моя підозра рухається в цілком іншому напрямку. Я не скажу нічого. Заради тебе я мовчу, Б’янко, і жодні тортури не видобудуть із мене зізнання.

Того дня я вдягався старанно і довго. Нарешті вже готовий, я уклав перед дзеркалом своє обличчя у вираз невблаганної і спокійної рішучості. Я ретельно оглянув пістолет, перш ніж увіпхнути його до задньої кишені штанів. Ще раз кинувши оком на дзеркало, я торкнув рукою сурдут, під яким на грудях були сховані документи. Я був готовий виходити проти нього.

Я почувався напрочуд спокійно і мотивовано. Адже йшлося про Б’янку — чого б я тільки не вчинив задля неї! Я вирішив ні в чому не звірятися Рудольфові. Що ближче я пізнавав його, то сильнішим робилося в мені переконання, що це птах доволі низького польоту, нездатний злетіти понад буденністю. Я мав уже досить цього обличчя, що обмирало зі спантеличення і полотніло від заздрощів, якими він зустрічав кожне моє нове відкриття.

Замислившись, я швидко подолав недалеку дорогу. Щойно велика залізна брама затріснулася за мною, протремтівши здушеною вібрацією, я відразу ж увійшов до іншого клімату, інших віянь повітря, в чужу й холодну околицю великого року. Чорні гілки на деревах відгалужувались у відрубний і відірваний час, їхні ще безлисті вершечки розходилися чорними пагонами верболозу у високе і біле небо з-над якихось інших чужих широт, з усіх боків замкнуте алеями, відітнуте й забуте, як затока без відпливу. Голоси птахів, загублені і стишені у далеких просторах того розлогого неба, перекроювали тишу по-іншому, замислено брали її в роботу — важку, сіру, віддзеркалену навпаки у тихому ставку, і світ без пам’яті летів у те відображення, сунув наосліп, з усім розмахом, у цю велику універсальну сіру задуму, у відвернуті коркотяги дерев, які без кінця втікали, у цю велику розхитану блідість без межі й цілі.

З піднятою головою, холодний і дуже спокійний, я звелів доповісти про себе. Мене запровадили до напівтемної зали. Там панував легкий морок, вібруючи від тихої пишноти. Крізь відкрите високе вікно, ніби крізь щілину флейти, лагідними хвилями затікало повітря саду, бальзамічне і стримане, — немов до кімнати, в якій лежить невиліковно хворий. Від цих тихих інфлюенцій, що незримо проникали сюди через лагідні придихи фіранкових фільтрів, ледь наповнених аурою саду, оживали предмети, прокидаючись у зітханнях, лискуче передчуття тривожно перебігало рядами венецьких келихів у глибокій вітрині, листя на шпалерах шелестіло сполохано і сріблясто.

Потім шпалери гасли, заходили в тінь, і їхня напружена задума, роками накопичувана в цих сповнених темної спекуляції гущавинах, вивільнялася, ґвалтовно творячи з уяви сліпу маячню ароматів, ніби старі гербарії, всохлими преріями яких перелітають ключі колібрі і стада бізонів, пожежі степів і переслідувачі з припнутими до сідла скальпами.

Дивна річ: деякі старі приміщення ніяк не знайдуть собі спокою, ніяк не піднімуться понад своїм бурхливим минулим, а в їхній тиші знов і знову намагаються розігратися вже розв’язані і зниклі історії; дивно, як ті самі ситуації знову складаються в незліченних варіантах, вивернуті щоразу на інший бік у безплідній діалектиці шпалер. І так ця тиша розкладається дощенту, зіпсута і здеморалізована в тисячоразових обдумуваннях, самотніх розважаннях, божевільно обкидаючи шпалери своїми блискавками без світла. Навіщо приховувати? Хіба не доводилося тут щоночі присмиряти ці надмірні хвилювання, ці нагромаджені пароксизми гарячки, знімати їх ін’єкціями таємних засобів, що заводили їх у розлогі, заспокійливі і лагідні краєвиди, сповнені — хай-но тільки шпалери розступляться — далеких водойм і віддзеркалень?

Я почув якийсь шелест. Слідом за лакеєм спускався сходами він — кремезний і зібраний, ощадливий у рухах, засліплений відблиском грубих рогових окулярів. Уперше я стояв із ним віч-на-віч. Він виглядав непроникно, проте я не без задоволення відзначив уже після перших моїх слів дві борозни гіркоти і гризоти, що втерлися в його риси. І хоч поза сліпими зблисками своїх окулярів він драпірував обличчя маскою пишної недосяжності, я зміг побачити поміж її, маски, складками, як цим обличчям потайки майнув блідий переляк. Він поступово зацікавлювався, з дедалі уважнішого виразу було видно, що він уже перестає недооцінювати мене. Відтак він запросив мене до свого кабінету обіч. Коли ми входили, якась жіноча постать у білій сукні сполохано відскочила від дверей, немовби підслуховувала, і зникла у глибині помешкання. Чи це була Б’янчина гувернантка? Переступаючи поріг тієї кімнати, я відчув себе так, наче увійшов у джунґлі. Каламутно-зелений півморок був водянисто посмугований тінями опущених на вікна дерев’яних жалюзі. Стіни були пообвішувані ботанічними таблицями, у великих клітках пурхали маленькі барвисті пташки. Явно прагнучи виграти час, він став показувати мені зразки первісної зброї — розвішані на стінах дротики, бумеранги і томагавки. Мій нашорошений нюх виловив у повітрі запах кураре[168]. Коли ж він став демонструвати мені прийоми поводження з певною дикунською алебардою, я порадив йому бути якомога обережнішим і якомога певніше опановувати свої рухи, а свою заувагу підсилив витягнутим раптово пістолетом. Він ображено усміхнувся, дещо збитий з плигу, і поклав зброю на місце. Ми сіли за масивний письмовий стіл з ебенового дерева. Я подякував за сигару, яку він запропонував, пославшись на те, що не палю. Однак ця моя обережність викликала його схвалення. Затиснувши сигару в кутику обвислих вуст, він придивлявся до мене з небезпечною чемністю, яка аж ніяк не викликала довіри. Потім дещо ніби розсіяно, недбало гортаючи сторінки чекової книжки, він раптово запропонував мені компроміс, назвавши число з багатьма нулями і закотивши зіниці кудись у закутки очей. Моя іронічна усмішка змусила його негайно облишити цю тему. Зітхнувши, він розгорнув облікові книги й почав викладати мені стан свого підприємництва. Ім’я Б’янки жодного разу не пролунало між нас, хоч у кожному нашому слові вона була присутня. Я дивився на нього незворушно, а з моїх вуст не сходила іронічна усмішка. Урешті він безсило сперся на бильце.

«Не домовитися ніяк, — сказав він наче до себе. — Вам чого, власне, треба?».

Я заговорив знову. Я говорив здушено, з погамованим вогнем у голосі. На моїх щоках проступило почервоніння. Кілька разів я схвильовано вимовив ім’я Максиміліана, я вимовляв його з притиском, щоразу спостерігаючи, як лице мого супротивника робиться на відтінок блідішим. Урешті я закінчив, тяжко дихаючи. Він сидів як побитий. Уже не міг опанувати своє обличчя, яке раптом виявилося старим і втомленим.

«Ваші рішення покажуть, — закінчував я, — наскільки ви дозріли до розуміння нового стану речей і наскільки готові підтвердити це вашими діями. Я вимагаю фактів і ще раз фактів…».

Рукою, що тремтіла, він хотів дотягтися до дзвінка. Я затримав його рухом долоні і з пальцем на пістолетному спуску, задкуючи, вийшов з кімнати. Коло виходу служник подав мені капелюх. Я опинився на залитій сонцем терасі, в моїх очах було все ще повно розвихреного мороку та вібрації. Я спускався сходами, не озираючись, повен тріумфу і впевнений, що тепер уже з-за жодної із закритих віконниць палацу не висунеться за мною підступна і вбивча цівка дубельтівки.

Важливі, найвищої державної ваги справи тепер часто змушують мене до потаємних обмінів думками з Б’янкою. Скрупульозно готуючи їх, я просиджую до пізньої ночі за письмовим столом над усіма найдражливішими династичними проблемами. Час утікає, ніч у відкритому вікні тихо пристає над настільною лампою, все пізніша й урочистіша, надрізає все пізніші й темніші шари, переступає все глибші рівні втаємничення і, безсила, роззброюється у вікні з невимовними зітханнями. Довгими повільними ковтками темна кімната вбирає у свої глибини паркові нетрі, холодними переливаннями обмінюється вмістом з великою ніччю, яка суне, набрякла пітьмою, з посівом пір’їстого насіння, темного пилку і безгучних нічних метеликів з плюшу, що вдаряються об стіни у своєму тихому сполосі. Зарості шпалер наїжуються страхом у темряві, сріблясто насторожені, пересіваючи через сипке листя ті блудні й летаргійні дрижаки, ті зимні екстази і злети, ті трансцендентні тривоги і збожевоління, якими повниться далеко за північ травнева ніч зі своїми узбережжями. Прозора і скляна її фауна, легкий комариний планктон, обсідає мене, схиленого над паперами, заповнюючи простір усе вище і вище тим пінистим, витонченим, білим гафтом, яким гафтується ніч далеко за північ. Коники й москіти, зроблені замалим не з прозорої тканини нічних домислів, сідають мені на папери, а ще скляні фарфарели, тоненькі монограми, арабески, що їх вигадала ніч, дедалі більші і фантастичніші, завбільшки з нетопирів і лиликів, зроблені лише з повітря і з каліграфії. Ціла фіранка аж кишить цим мандрівним мереживом, цим безмовним наступом уявної білої фауни.

У таку ніч — замежну, ніч без кордонів, простір губить свій сенс. Обтанцьований світлим комариним вируванням, зі стосом нарешті готових паперів, я роблю кілька кроків у невизначеному напрямку, у глухий кут ночі, який мусить закінчитися дверима — і саме білими дверима Б’янки. Я тисну на клямку і входжу до неї, ніби з однієї кімнати до другої. Попри те мій чорний капелюх карбонарія[169] лопоче ніби вітром далеких мандрів, коли я переступаю поріг, моя заплутана краватка фантастично шелестить на вітрі, я притискаю до грудей теку, розпухлу від найтаємніших документів. Так, немовби з передсінку ночі я ввійшов у саму ніч! Як глибоко дихається цим нічним озоном! Тут лігво, тут серцевина ночі, налитої жасмином. Щойно тут вона розпочинає свою справжню історію. Велика лампа з рожевим абажуром палає в головах ліжка. В її рожевому півмороці Б’янка спочиває серед величезних подушок, плинучи на скуйовдженій постелі, ніби на хвилі припливу, під широко відчиненим вікном з його глибокими видихами і вдихами. Б’янка читає, спершись на біле рамено. На мій глибокий уклін вона відповідає коротким поглядом з-над книжки. Побачена зблизька, її краса ніби стає помірнішою, входить у себе, наче скручена лампа. З блюзнірською радістю я спостерігаю, що її носик виліплений не аж так шляхетно, а шкіра далека від ідеальної досконалості. Спостерігаю це з деякою полегкістю, хоч і знаю, що ця стриманість її блиску існує лише з милосердя і лише для того, щоб не спирало подих і не відбирало мову. Ця краса потім швиденько оновиться за посередництвом віддаляння, вона стане болісною, нестерпною і виб’ється понад усяку міру.

Підбадьорений її кивком, я сідаю біля ліжка й починаю свою реляцію, послуговуючись підготовленими паперами. Через відкрите вікно за головою Б’янки плине божевільний шум парку. Цілий ліс, юрмлячися за вікном, плине хороводами дерев, проникає крізь стіни, заволодіває приміщенням, усюдисутній і всеохопний. Б’янка слухає дещо розсіяно. Щиро кажучи, дуже нервує те, що вона не перестає читати. Вона дає мені висвітлити кожну справу з усіх боків, зіставити всі proicontra, а потім, підвівши очі з-над книжки і трохи непритомно покліпавши, приймає кожне рішення швидко, квапливо і з дивовижною слушністю. Нашорошений та уважний щодо кожного її слова, я ревно підхоплюю тон її голосу, щоби вникнути в потаємну ціль. Потім я слухняно подаю декрети їй на підпис, і Б’янка підписує — з опущеними віями, від яких паде довга тінь, і ледь іронічно спостерігає з-під них, як я ставлю свою контрасигнацію[170].

Можливо, що пізня пора, давно перейдена за північ, не сприяє зосередженню на державних справах. Вийшовши за останню межу, ніч схиляється до певної розслабленості. Поки ми отак розмовляємо, ілюзія кімнати розпускається все більше, властиво, ми вже в лісі, кущами папороті пообростали всі закутки, відразу ж за ліжком ходить ходором стіна заростей, рухлива й заплутана. З тієї листяної стіни у світлі лампи визирають окаті вивірки, дятли і нічні звірята, вони нерухомо дивляться на світло лискучими випуклими очима. Починаючи з певного моменту, ми входимо в нелегальний час, у ніч, позбавлену контролю, підвладну всім нічним вибрикам та фанаберіям. Те, що все ще відбувається, вже наче поза рахунком, поза обліком, сповнене дріб’язком, непередбаченими аномаліями й нічним фіґлюванням. Тільки цьому я й можу приписати дивні зміни, що настають у психічному стані Б’янки. Вона, завжди така поважна й опанована, само втілення послуху та справжньої дисципліни, робиться дедалі примхливішою, прикрішою й непередбачуванішою. Папери лежать, розкладені на великій рівнині її ковдри, Б’янка недбало їх бере, неохоче кидає на них оком і байдуже випускає з розведених пальців. З надутими губами, підклавши бліде рамено під голову, вона відтягує своє рішення і змушує мене чекати. Або відвертається до мене спиною, затикає вуха руками — глуха до моїх умовлянь та просьб. Раптом вона без жодного слова, одним лише струсом ніжки під ковдрою, скидає всі папери на землю і дивиться через рамено з висоти своїх подушок загадково розширеними очима, як я, низько схилившися, старанно збираю їх, здмухуючи глицю. Ці, зрештою, не позбавлені принадності примхи аж ніяк не полегшують мою й без того тяжку та відповідальну роль реґента.

Під час наших бесід шум лісу, налитий холодним жасмином, проходить через кімнату цілими милями краєвидів. Усе нові фрагменти лісу пересуваються в мандрах — хороводи дерев і кущів, цілі пейзажі лісу плинуть, заповнюючи собою кімнату. Тоді стає зрозуміло, що ми, власне, із самого початку сидимо у своєрідному потязі, в лісовому нічному потязі, що ледве котиться берегом яру на лісистій околиці міста. Звідси той п’янкий і глибокий повів, який наскрізь пронизує ці вагонні відділення все новим сюжетом, що видовжується в безконечну перспективу передчуттів. Уже й кондуктор із ліхтариком прибивається звідкілясь — виходить з-поміж дерев і компостує наші квитки своїми кліщами. Так ми в’їжджаємо в дедалі глибшу ніч, відкриваючи її цілком нові анфілади, де повно затріскуваних дверей і протягів. Очі Б’янки глибшають, щоки горять, знадлива усмішка розхиляє губки. Вона хоче в чомусь мені звіритися? В чомусь найтаємнішому? Б’янка говорить про зраду, а її личко палає в екстазі, очі звужуються від напливів утіхи, коли, звиваючись, ніби ящірка, під ковдрою, вона приписує мені зраду священної місії. Вона вперто зондує моє зблідле обличчя своїми солодкими очима, які робляться дещо зизуватими.

«Зроби це, — шепоче вона з притиском, — зроби це. Станеш одним із них, отих чорних негрів…». А коли я заклинальним жестом прикладаю палець до вуст, повнячись розпачем, її личко раптово стає злим і ядучим.

«Ти смішний зі своєю незламною вірністю і всією цією місією. Бозна-що ти собі науявляв щодо своєї винятковості. А якби я вибрала Рудольфа?! Я тисячу разів волію його від тебе, нудного педанта. О, він був би слухняний, слухняний аж до злочину, аж до стирання власної суті, аж до самознищення…».

Потім зненацька з тріумфальним виразом вона питає: «Пам’ятаєш Льонку, доньку Антосі, пралі, з якою ти грався в дитинстві?». Я глянув на неї здивовано. «Це була я, — сказала вона й захихотіла, — тільки я тоді була хлопцем. Я тобі подобалась?».

Ех, у самій серцевині весни щось розвалюється і псується. Б’янко, Б’янко, ти також проти мене?

Я боюся відкрити останні козирі передчасно. Ставка в цій грі надто висока, щоб аж так нею ризикувати. Я віддавна перестав звітувати Рудольфові про перебіг подій. Його поведінка, зрештою, з певного часу змінилася. Заздрість, яка була в його характері панівною рисою, поступилася місцем деякій великодушності. Якась метушлива ввічливість упереміш із розгубленістю проскакує в його жестах та недоречних висловах, щойно ми випадково зустрінемося. Раніше під мимреннями мовчуна, під його обережною стриманістю все-таки крилася їдка цікавість, жадібна до кожної нової деталі, кожної нової версії. Нині ж він напрочуд спокійний і нічого не прагне від мене дізнатися. Мені це, власне кажучи, дуже на руку тепер, коли я ніч у ніч відбуваю ці невимовно важливі засідання в Паноптикумі, які до пори мусять лишатись у найглибшій таємниці. Доглядачі, зморені горілкою, що її для них не шкодую, сплять у своїх комірчинах сном праведників, коли я в закіптюженому світлі кількох свічок головую на конференції в цьому товаристві достойників. Адже там, серед них, є й короновані голови, і вести з ними перемовини справа аж ніяк не легка. З давніших часів вони зберегли свій безпідставний героїзм, нині порожній та безглуздий, свій вогонь, своє спалення у вогні якоїсь концепції, покладання всього життя на одну карту. Ідеї, задля яких вони жили, одна по одній здискредитувались у прозі буднів, ґноти всередині повигорали, а самі вони стоять намарне з нерозтраченою динамікою і, непритомно блимаючи очима, чекають на останнє слово своєї ролі. Як легко в таку мить сфальшувати це слово, підсунути їм першу-ліпшу ідею — раз вони такі безкритичні й беззахисні! Це надзвичайно полегшує моє завдання. З іншого ж боку — невимовно важко пробитися до їхнього розуму, запалити в них світло якоїсь думки — такий протяг у їхньому дусі, такий пустий вітер провіває їх наскрізь. Само вже пробудження їх зі сну коштувало багатьох зусиль. Усі вони лежали в ліжках, смертельно бліді й без дихання. Я схилявся над ними, пошепки вимовляючи найістотніші для них слова, які мали б ударити в них електричним струмом. Вони розплющували одне око. Боялися доглядачів, удавали глухих і мертвих. Щойно впевнившися, що ми самі, вони ледь підводилися на своїх підстилках, перебинтовані, складені зі шматків, притискаючи дерев’яні протези, підробні та штучні легені й печінки. Спочатку вони були дуже недовірливі й хотіли декламувати завчені ролі. Не могли зрозуміти, що від них можна чекати чогось іншого. Й так сиділи в отупінні, часом постогнуючи — ці великі мужі, цвіт роду людського, Дрейфус і Ґарібальді, Бісмарк і Віктор-Емануель І, Ґамбетта і Мадзіні[171] та багато інших. Найгірше з розумінням було в ерц-герцоґа Максиміліана. Коли я жагучим шепотом усе повторював йому на вухо ім’я Б’янки, він лише непритомно кліпав очима, неймовірне здивування проступало на його обличчі і жоден проблиск свідомості не з’явився у його рисах. Щойно коли я повільно й чітко вимовив ім’я Франца Йосифа І, його обличчя пересмикнула дика гримаса, чистий рефлекс, який уже не мав відповідника в його душі. Цей комплекс був уже віддавна витіснений з його свідомості, бо ж як міг би жити з цим руйнівним напруженням ненависті він, насилу складений докупи і зарубцьований після того кривавого розстрілу у Вера-Крус[172]? Я мусив ще раз навчати його власного життя із самого початку. Анамнез був надзвичайно кволий, я намагався пробудити чуттєві зблиски підсвідомого. Вживлював у нього елементи любові й ненависті. Але наступної ночі виявлялося, що він забув. Його колеги, здібніші за нього, допомагали мені, підказували йому, як слід реаґувати, і таким чином освіта хоч і сповільненим кроком, але просувалася вперед. Він був жахливо занедбаний, просто-таки внутрішньо спустошений доглядачами, і все ж я добився того, що на звук імені Франца Йосифа він витягав шаблю. Він навіть ледь не рубонув нею Віктора Емануеля І, який не досить прудко зійшов йому з дороги.

Сталося так, що решта цього блискучого колеґіуму набагато швидше від вічно відсталого та нещасливого ерцгерцоґа загорілась і перейнялась моїм задумом. Їхній запал не знав меж. Я змушений був щосили гамувати їх. Нелегко сказати, чи вони осягнули всю широту ідеї, за яку мали боротися. Змістове наповнення не було їхньою сферою. Приречені самоспалитись у вогні якоїсь догми, вони були в захваті від того, що завдяки мені оволоділи паролем, в ім’я котрого могли загинути в боротьбі, у вихорі піднесення. Я заспокоював їх гіпнозом і насилу втискав у них, як важливо зберегти таємницю. Я пишався ними. Який ще вождь мав коли-небудь у своєму розпорядженні такий блискучий штаб, генералітет, сформований із таких полум’яних духів, таку гвардію — хоч і з самих тільки інвалідів, зате яких же геніальних!

Нарешті прийшла та ніч, буряна й набрякла вихором, у своїх надрах сколочена аж до дна тим, що в ній закипало, величезне й безмежне. Блискавиці раз у раз шматували темряву, світ розкривався, розпанаханий до найглибших тельбухів, демонстрував яскраві, жахні й бездиханні нутрощі і замикав їх із гуркотом назад. І плинув далі — в шумі парків, поході лісів, хороводі рухомих обріїв. Під покровом темряви ми вийшли з музею. Я крокував на чолі цієї натхненної когорти, яка пересувалася, вся жахливо шкутильгаючи, розмахуючи обрубками і скриплячи деревиною милиць. Блискавиці стрибали по оголених лезах шабель. Так у темряві ми дійшли до брами вілли. Вона була відчинена. Занепокоєний цим, передчуваючи підступ, я наказав запалити смолоскипи. Повітря розчервонілося від просмолених скіпок, наполохані птахи збилися високо в червоному блиску, в цих бенгальських спалахах ми виразно побачили віллу, її тераси та балкони, вже наче в заграві пожежі. З даху звисав білий прапор. Уражений лихим передчуттям, я ввійшов у подвір’я на чолі моїх воїнів. На терасі з’явився мажордом[173]. Він сходив, кланяючись, монументальними сходами; наближався з ваганням, блідий і непевний у кожному русі, дедалі виразніший у відблисках зі скіпок. Я спрямував йому в груди вістря мого леза. Мої вірні бійці застигли, піднявши вгору задимлені смолоскипи, в тиші чутно було, як гомонять, лягаючи горизонтально, язики полум’я.

«Де пан де В.?» — спитав я.

Він розвів руки в непевності. «Виїхав, пане», — сказав у відповідь.

«Зараз ми перевіримо, чи це правда. А Інфанта?».

«Її Високість виїхала також, усі виїхали…».

Я не мав підстав цьому не вірити. Хтось поза сумнівом зрадив мене. Кожна хвилина була все дорожчою.

«На коней! — закричав я. — Треба відрізати їм дорогу».

Ми виламали двері до стайні, з темряви на нас дихнуло теплом і тваринячим запахом. За мить ми вже сиділи верхи на румаках, які з іржанням грали під нами. Підхоплені їхнім галопом, ми під цокотіння копит по бруківці розтягнутою кавалькадою вилетіли на нічну вулицю.

«Лісом до річки!» — кинув я позад себе й повернув у лісову алею. Навколо нас буяли глибини хащів. У темряві відкрилися, немов нагромаджені один на одного, краєвиди катастроф і потопів. Ми летіли серед водоспадів шуму, збурених лісових мас, полум’я смолоскипів великими клаптями відривалося й летіло за нашим витягнутим галопом. Через мою голову проносився ураган думок. Чи Б’янку викрадено, а чи низька батькова кров перемогла в ній материнську й тим самим — високу місію, котру я намарне силкувався їй прищепити? Алея ставала тіснішою, переходила у просіку, на кінці якої відкривалася велика галявина. Там ми їх урешті й наздогнали. Вони побачили нас іздалеку й зупинили екіпажі. Пан де В. вийшов і схрестив руки на грудях. Йшов до нас повільно, нахмурений, блимаючи окулярами, пурпуровий у відблисках смолоскипів. Дванадцять блискучих лез витягнулося в бік його грудей. Ми підходили мовчки, великим півколом, коні йшли ступою, я прикрив очі рукою, щоб краще бачити. Світло від смолоскипа впало на екіпаж, і в глибині сидінь я побачив смертельно поблідлу Б’янку, а поруч із нею Рудольфа. Він тримав її руку і притискав собі до грудей. Я неквапом зліз із коня й непевним кроком рушив до екіпажу. Рудольф став поволі підніматися, наче хотів вийти мені назустріч.

Спинившись перед екіпажем, я озирнувся на кавалькаду, що звільна підходила широким фронтом, із лезами, готовими до атаки, й мовив: «Панове, я даремно вас турбував. Ці люди вільні і поїдуть вільно, ніхто їх не зачепить. Жоден волосок не впаде з їхньої голови. Ви, панове, виконали ваш обов’язок. Ховайте шаблі до піхов. Не знаю, до якої міри ви зрозуміли ідею, що на службу їй я вас запріг, до якого ступеня вона проникла у вас і стала кров’ю вашої крові. Ця ідея, як бачите, банкрутує на всій лінії фронту. Ви, як я думаю, це банкрутство переживете без великої шкоди — раз уже пережили банкрутство вашої власної ідеї. Ви вже незнищенні. А щодо мене… але не будемо про мою особу. Я тільки хотів би, — тут я звернувся в бік екіпажу, — щоб ви не думали, ніби те, що трапилося, застає мене цілком зненацька. Це не так. Я віддавна все це передбачав. Якщо я напозір так довго впирався у своїй помилці, не допускаючи до себе кращого знання, то тільки тому, що мені не личило знати речі, які виходять поза мої межі, як не личило випереджати події. Я хотів протриматися на посту, який мені визначила доля, до кінця виконати свою програму, залишитися вірним тій ролі, що її сам для себе загарбав. Бо — визнаю це тепер зі скрухою — всупереч підказкам своїх амбіцій я був усього лиш самозванцем. У своєму засліпленні я взявся переповідати Писання, я хотів тлумачити Божу волю, з фальшивим натхненням хапаючись за сліпі докази та обриси, що миготіли де-не-де в альбомі для марок. На жаль, я поєднував їх лише в довільні фігури. Я нав’язав цій весні власну режисуру, підклав під її неохопний розквіт власну програму, я хотів її скорити, перенацілити згідно із власними планами. Якийсь час вона несла мене на гребені свого розквіту, терпляча й байдужа, заледве мене відчуваючи. Її нейтральність я прийняв за поблажливість, ба — за солідарність і згоду. Я думав, що з її вигляду розгадую, краще за неї саму, її найглибші наміри, що читаю її душу, що виявляю все, чого вона, збаламучена своєю неосяжністю, сама не вміє виразити. Я нехтував усіма ознаками її дикої та нестримної незалежності, лишав поза увагою ґвалтовні непередбачувані пертурбації, що збурювали її дощенту. У своєму самозвеличенні я зайшов так далеко, що наважився втрутитися в династичні справи найвищого рівня, я мобілізував, панове, вас проти Деміурга, зловживаючи вашою відкритістю ідеям, вашою шляхетною довірливістю, щоб заразити вас фальшивою світоборчою доктриною і використати ваш полум’яний ідеалізм у власних шаленствах. Я не хочу з’ясовувати, чи справді був покликаний до тих найвищих речей, по які сягнула моя амбіція. Мабуть, я був покликаний лише для того, щоб ініціювати початок, тож явився використаним і покинутим. Я порушив свої кордони, хоч і це було передбачено. По суті справи, я із самого початку знав свою долю. Як і доля он того нещасного Максиміліана, це була доля Авеля. Був момент, коли моя Жертва пахла Богові мило, а твій дим стелився низом, Рудольфе[174]. Але Каїн завжди виграє. Цю гру було вирішено заздалегідь».

У цю хвилину повітрям трусонув далекий вибух і вогняний стовп здійнявся над лісами. Усі повернули голови.

«Зберігайте спокій, — сказав я, — це Паноптикум. Покидаючи музей, я залишив у ньому бочівку пороху з підпаленим ґнотом. Ви вже не маєте дому, шляхетні панове. Ви бездомні. Сподіваюся, це не надто сильно вас засмучує?».

Але ці могутні особистості, ця еліта людства мовчала й безпорадно поблискувала очима, несвідомо виструнчена бойовою лавою в заграві далеких пожеж. Вони лиш позирали один на одного — зовсім бездумно, кліпаючи повіками.

«Ти, Ваша Милосте, — звернувся я до ерц-герцоґа, — не мав рації. Мабуть, і з твого боку було самозвеличення. Я помилявся, коли від твого імені хотів реформувати світ. Зрештою, це могло взагалі не входити у твої наміри. Червоний колір є таким же, як усі інші, і щойно всі вони разом утворюють повноту світу. Даруй, що я зловживав твоїм іменем задля чужих тобі цілей. Хай живе Франц Йосиф І!».

Ерц-герцоґ здригнувся на це ім’я, сягнув по шаблю, але за мить начебто схаменувся, ожилий рум’янець проступив на його забілених щоках, кутики рота сіпнулися ніби в усмішці, очі заходили в орбітах; він розмірено й гідно рушив у cercle, переходячи від одного до другого з променистим усміхом. Вони сахалися, неприємно вражені. Цей рецидив цісарства в настільки невідповідних обставинах справив якнайгірше враження.

«Перестань, Ваша Милосте, — сказав я. — Ніхто не сумнівається, що ти знаєш назубок церемоніал свого двору, але тут на нього не час. Я хотів зачитати вам, достойні панове, й тобі, Інфанто, акт мого відречення. Я відрікаюсь усього і в усьому. Розпускаю тріумвірат. Передаю реґентство в руки Рудольфа. І ви, шляхетні панове, — тут я звернувся до мого штабу, — цілком вільні. Ви мали якнайкращі бажання, тож я вам щиро дякую від імені ідеї, нашої скинутої з престолу ідеї, — сльози забігали мені в очах, — яка всупереч усьому…».

У цю хвилину десь неподалік пролунав постріл. Ми повернули голови в той бік. Пан де В. стояв із задимленим пістолетом у руці, дивно завмерлий і витягнутий навскіс. Він гидко кривився. Раптом схитнувся і впав долілиць.

«Тату, тату!» — закричала Б’янка і кинулася до нього.

Почалося сум’яття. Ґарібальді, що як старий практик знався на ранах, оглянув нещасного. Куля прошила серце. Король П’ємонту[175] і Мадзіні обережно взяли його під руки й поклали на ноші. Б’янка схлипувала, хилячись на Рудольфа. Негри, які щойно тепер зібралися під деревами, обступили свого пана.

«Масса, масса, наш добрий масса», — заводили вони хором.

«Ця ніч воістину фатальна! — крикнув я. — В її вікопомній історії це не остання трагедія. Проте визнаю, що цього я не передбачив. Я заподіяв йому кривду. За великим рахунком, у його грудях билося шляхетне серце. Я відмовляюся від своїх суджень про нього, короткозорих і засліплених. Він був, як бачимо, добрим батьком і добрим паном для своїх рабів. Моя концепція, отже, й тут зазнає банкрутства. Але я жертвую нею без жалю. Тобі, Рудольфе, належиться потамувати Б’янчин біль, кохати її з подвійною силою, замінити їй батька. Ви, безумовно, схочете забрати його з собою на корабель. Шикуймося в похід і рушаймо до пристані. Пароплав уже давно кличе вас гудками сирени».

Б’янка повернулася в екіпаж, ми посідали на коней, негри взяли на плечі ноші — й усі рушили до пристані. Кавалькада вершників замикала цей сумний похід. Буря вляглася під час моєї промови, світло смолоскипів пробивалось углиб лісу глибокими щілинами, видовжені чорні тіні юрмами проносилися з боків і згори, великим півколом заходячи за наші спини. Нарешті ми виїхали з лісу. У далині вже виднівся пароплав зі своїми колесами.

Лишається вже небагато: наша історія закінчується. Під плачі Б’янки та негрів тіло загиблого внесли на корабель. Ми востаннє вишикувалися на березі.

«Ще одна річ, Рудольфе, — сказав я, взявши його за ґудзик сурдута. — Ти їдеш звідси спадкоємцем велетенського маєтку. Я не хочу нічого тобі нав’язувати, бо це радше моє діло — подбати про старість оцих бездомних героїв людства. На жаль, я бідняк».

Рудольф негайно поліз за чековою книжкою. Ми трохи порадилися, відійшовши вбік, і швидко дійшли порозуміння.

«Панове, — закричав я, звертаючись до моєї гвардії, — оцей мій великодушний приятель зважився виправити мій учинок, який позбавив вас хліба і даху над головою. Після того, що трапилося, вас не прийме жоден паноптикум, тим більше за такої конкуренції. Ви будете змушені дещо відмовитися від своїх амбіцій. Зате ви станете вільними, і я знаю, що ви вмієте це поцінувати. Позаяк, на жаль, не навчено вас жодним практичним професіям, тільки приречено на суто представницькі функції, мій приятель пожертвував щойно суму, достатню для закупівлі дванадцяти шварцвальдських катеринок. Розійдіться ж світом, звеселяючи грою серця людей. Вибір арій у вашій компетенції. Що тут багато говорити — ви не зовсім справжні Дрейфуси, Едісони та Наполеони. Ви стали ними, дозволю собі зауважити, лише за відсутності кращих. Тепер ви примножите товариство багатьох ваших попередників, усіх цих безіменних Ґарібальді, Бісмарків і Мак-Магонів, які тисячами, занедбані, блукають білим світом. У глибині ваших сердець ви лишитеся ними назавжди. А тепер, дорогі друзі й достойні панове, гукніть усі слідом за мною: «Хай живуть щасливі молодята, Рудольф і Б’янка!».

«Хай живуть!» — гукнули всі хором. Негри замугикали свій сонґ. Коли все знову стихло, я згрупував їх помахом руки, після чого, ставши посередині, витягнув пістолет і закричав: «А тепер, панове, прощавайте — і з того, що побачите за мить, затямте пересторогу, щоб ніхто не рвався відгадувати намірів Божих. Ніхто й ніколи не збагне задумів весни. Ignorabimus, мої панове, ignorabimus[176]!».

Я приклав пістолет до скроні і вистрелив, але тої ж миті хтось вибив мені зброю з руки. Біля мене стояв офіцер фельд’єгерської служби[177] і, стискаючи в руці папери, питав: «Це ви Юзеф Н.?».

«Так», — відповів я здивовано.

«Чи вам якийсь час тому, — сказав офіцер, — снився стандартний сон біблійного Йосифа?».

«Можливо…».

«Тоді все правильно, — мовив офіцер, заглядаючи в папери. — Чи вам відомо, що цей сон було зауважено в найвищому місці й суворо розкритиковано?».

«Я не відповідаю за свої сни», — відповів я.

«Та ні, відповідаєте. Іменем Його Цісарсько-Королівської Величності вас заарештовано!».

Я усміхнувся.

«Яка неповоротка машинерія юстиції! Бюрократія Його Цісарсько-Королівської Величності дещо обважніла. Я вже давно знівелював той колишній сон діяннями значно тяжчого калібру. За них я сам хотів відміряти собі по справедливості, а тут отой сон зі строком давності рятує мені життя. До ваших послуг, пане».

Я побачив колону фельд’єгерів, що наближалася, й сам простягнув руки, щоб на них надягнули кайдани. Ще раз озирнувся. Востаннє побачив Б’янку. Вона махала хустинкою з палуби. Гвардія інвалідів мовчазно відсалютувала мені.

Липнева ніч

Літні ночі я вперше пізнав у рік закінчення гімназії, під час канікул. У нашому домі, що ним через відчинені вікна весь час перевіювалися подихи, шуми і зблиски гарячих літніх днів, об’явився новий пожилець — маленьке, примхливе і квилюче створіння, синочок моєї сестри. Він накликав на нашу оселю таке собі відродження примітивних укладів, розвернув соціологічний процес у бік кочівної й гаремної атмосфери матріархату зі стійбищами постелей, пелюшок, вічно праної та висушуваної білизни, з недбальством жіночих процедур, супроводжуваних щедрими оголюваннями вегетативно-невинного штибу, з кислуватим запахом немовляцтва й налитих молоком грудей.

Після важких пологів сестра виїхала на води, шваґер з’являвся лише поїсти, а батьки до пізньої ночі просиджували у крамниці. Над усім житлом розпростерла свою владу нянька немовляти, бурхлива жіночність якої примножилась і усанкціонувалася роллю матері-годувальниці. Переповнена величчю такої місії, вона всім своїм широким і ваговитим єством наклала на всю оселю печать гінекратії[178], затвердивши перемогу ситої та буйної тілесності, в розумних пропорціях розподіленої між нею самою та двома молодими служницями, що кожною своєю дією дозволяли собі розпускати, мов павине віяло, всю шкалу самодостатньої жіночності. На тихе цвітіння і визрівання саду, сповненого шелестом листя, срібними полисками й тінистою задумою, наш будинок відповідав пахощами жіночності й материнства, що здіймалися над білою білизною та квітучою плоттю. І коли страшенно сліпучої полудневої пори вражено злітали вгору всі фіранки на розчахнутих навстіж вікнах, а всі натягнуті на мотуззі пелюшки здиблювалися лискучою шпалерою, то крізь цей білий сполох єдвабів і хустя пливли пір’ясті насінини, пилинки, розгублені клаптики — і сад з усіма напливами світла й тіні, з мандрівними шумами й затишшями повільно проходив кімнатою, немовби о цій Господній годині розступалися всі перепони та стіни і цілим світом без думки й чуття заволодівав трепет усеохопної єдності.

Вечори того літа я проводив у кінотеатрі містечка. Я виходив з нього після останнього сеансу.

Із чорноти кінозалу, розірваного метушнею летючих променів і тіней, можна було вийти до тихого світлого вестибюлю — ніби з безміру буряної ночі до затишної господи.

Після фантастичної гонитви вертепами фільму, після всіх екранних ексцесів загнане серце стихало в тій світлій почекальні, захищеній стінами від натиску великої патетичної ночі, в тому безпечному пристанищі, де час віддавна спинився, а жарівки намарне випромінювали безглузде світло — хвиля за хвилею, в ритмі, що його раз і назавше усталив глухий стукіт мотора, від якого ледь здригалася касирчина будка.

Той вестибюль, занурений у нудьгу пізньої пори, мов залізничні почекальні давно після відходу всіх потягів, іноді здавався остаточним тлом буття, тим, що залишиться в мить, коли проминуть усі події й вичерпається гамір різноманіття. На великій кольоровій афіші Аста Нільсен[179] хилилася назавше додолу з чорною стигмою смерті на чолі, раз і назавше її вуста були відкриті в останньому крику, а очі надприродно широко розплющені й остаточно прекрасні.

Касирка давно вже подалася додому. Тепер вона, мабуть, крутилася по своїй кімнаті біля розстеленого ліжка, яке чекало на неї, ніби човен, щоб віднести у чорні лагуни сну, у сплетіння сонних авантюр і пригод. Та, що сиділа в будці, — лише її оболонка, ілюзорний фантом, що знудженими, яскраво підмальованими очима втупився в порожнечу світла, бездумно кліпаючи віями в намаганні струсити золотий пил сонливості, що без кінця сипався з електричних ламп. Часом вона блідо посміхалася сержантові-пожежнику, який, давно й сам покинутий власного реальністю, стояв, зіпершись на стіну, завмерши назавжди у своєму лискучому шоломі, з марнотною пишністю еполетів, срібних аксельбантів і медалей. Шиби скляних дверей, що вели в пізню липневу ніч, подзенькували здалека в ритмі мотору, проте відблиск електричного павука засліплював їхнє скло, нівелював ніч, як міг латав ілюзію безпечного пристанища, непідвладного стихіям велетенської ночі. Врешті чар почекальні мусив луснути, скляні двері відчинялися, червона портьєра набухала подихом ночі, яка раптово ставала всім.

Чи відчуваєте ви той глибокий затаєний сенс пригоди, коли дрібний і блідий випускник скляними дверима виходить сам-один із безпечного пристанища в огром липневої ночі? Чи він коли-небудь подолає ці чорні мочари, трясовини і провалля безконечності, одного світанку прибившись до безпечного порту? Скільки десятиліть триватиме ця чорна одіссея?

Ще ніхто не написав топографію липневої ночі. У географії внутрішнього космосу ці сторінки ще не заповнені.

Липнева ніч! Із чим би її порівняти, як описувати? Може, я порівняв би її з простором величезної чорної троянди, яка сторазово накриває нас усіх сном тисячі оксамитових пелюсток? Нічний вітер дощенту розвіває її пухнасту сутність, і на пахкому дні нас досягає вдивляння зірок.

Може, порівняти її з чорним небосхилом наших заплющених повік, насиченим летючими пилинками, білим маком зірок, ракет і метеорів?

А може — з довгим, наче світ, нічним потягом, що їде безконечним чорним тунелем? Іти крізь липневу ніч — це як насилу продиратися з вагона до вагона поміж заснулими пасажирами, всередині тісних коридорів, задушливих відділень і перехрещених протягів.

Липнева ніч! Таємний флюїд мороку, чуттєва, жива й рухлива матерія темряви, яка ненастанно формує щось із хаосу й тут-таки руйнує кожну з форм! Чорний матеріал, що набудовує довкіл сонного мандрівника печери, склепіння, заглибини й ніші! Ніби настирливий балакун, вона супроводить самотнього перехожого, замикаючи його в колі своїх видінь, невтомна у вигадуванні, маячінні, фантазуванні — галюцинуючи перед ним зоряними далями, білими молочними стежками, лабіринтами безконечних колізеїв та форумів[180]. Повітря ночі, цей чорний Протей[181], завиграшки формує оксамитні згустки, пасма жасминових пахощів, каскади озону, раптові безповітряні закамарки, що, мов чорні бані, ростуть у безмежжя, потворні виногрона пітьми, налиті темним соком. Я протискаюся поміж ці тісні фрамуги, нагинаю голову під ці арки й низько навислі склепіння — й от зненацька стеля зривається, із зоряним зітханням на мить відкриваючи бездонний купол, щоби тут-таки завести мене знову поміж тісні стіни, переходи та фрамуги. В цих ямах без дихання, в цих затоках темряви ще виснуть уривки розмов, залишених нічними подорожніми, фрагменти написів на плакатах, загублені такти сміху, пасма шепотінь, не розпорошені повівом ночі. Часом ніч замикає мене, ніби в чорну кімнату без виходу. Мене зборює сонливість, я вже й не знаю, чи ноги ще йдуть, а чи я вже давно спочиваю в цій готельній кімнатці ночі. Але от я відчув оксамитний гарячий цілунок, закинутий у простір пахкими вустами, їде вгору якесь жалюзі, високим кроком я переступаю підвіконник і рушаю далі під параболами падучих зір. З лабіринту ночі виходять два мандрівники. Петляючи, вони вимотують із темряви якийсь довгий і безнадійний клубок розмови. Парасоля одного з них монотонно стукотить по бруківці (з такими зазвичай виходять під зоряні й метеоритні дощі), вони бредуть, наче п’яні, з великими головами в котелках. Деінде мене на мить зупиняє таємний погляд зизувато-чорного ока, й велика кістлява лапа з виразними вузлами грюкоче крізь ніч підпорою костура, стиснувшись довкіл держака з оленячого рогу (в таких костурах бувають заховані довгі й тонкі шпаги).

Урешті на краю міста ніч відмовляється від своїх забав, скидає заслону, відкриває своє поважне і вічне обличчя. Вона вже не забудовує нас ілюзійним лабіринтом галюцинацій та марень, відкриваючи перед нами зірчасту вічність. Небосхил тягнеться у безмежність, сузір’я палають у всій красі в одвічних позиціях, креслячи на небі магічні фігури, ніби хочуть щось провістити, проголосити щось остаточне своїм оглушливим мовчанням. Від мерехтіння тих далеких світів долинає жаб’ячий скрекіт, срібний зоряний гомін. Липневі небеса сіють нечутний мак метеорів, що тихо всякає у Всесвіт.

О котрійсь годині ночі — сузір’я снили на небі свій споконвічний сон — я знов опинився на своїй вулиці. Якась зоря стояла на розі, струменіючи незнаними пахощами. Протяг ішов крізь неї, ніби темним коридором, коли я відчиняв браму свого дому. В їдальні ще світилося, чотири свічки коптили з бронзового канделябра. Шваґера ще не було. Від часу сестриного від’їзду він не бував на вечері, приходив пізно. Будячись уночі, я часто бачив, як він скидає одяг з тупим і замисленим поглядом. Потім він гасив свічку, роздягався догола і довго лежав, не засинаючи в холодному ліжку. Не відразу зіходив на нього неспокійний півсон, поступово заволодіваючи його великим тілом. Він іще щось бурмотів, переводив подих, тяжко зітхав, ворушився під якимось тягарем, що налягав на груди. Часом траплялося, що знагла вибухав тихим і сухим хлипанням. Переляканий, я питав у темряві: «Що з тобою, Каролю?». Але він тим часом уже йшов далі своєю важкою сонною стежкою, працьовито спинаючись на якусь стрімку гору хропіння.

За відчиненим вікном повільно дихала й пульсувала ніч. У її великій недосформованій масі переливався зимний пахкий флюїд, у її темних брилах розпускалися сполуки, сочилися вузькі стружки запахів. Мертва матерія темряви шукала звільнення в натхненних злетах жасминових пахощів, однак неосяжні маси у надрах ночі лежали все ще не визволені і мертві.

Шпарина у дверях до сусідньої кімнати світилася золотою струною, дзвінкою й чутливою, ніби сон немовляти, яке там вередувало в колисці. Звідти долітав щебіт пестощів, ідилія няньки й дитини, злагода першої любові, страждань і любовних примх, звідусіль оточена нічними демонами, які загущували пітьму за вікном, приваблені тією теплою іскоркою життя, яке там жевріло.

З іншого боку до нашої кімнати прилягала ще одна, темна й порожня, а за нею спальня батьків. Напруживши слух, я почув, як батько, повиснувши на грудях сну, давався винести себе в екстазі на висоту повітряних шляхів, усім єством лягаючи на той далекий курс. Його співуче і віддалене хропіння розповідало про події тої мандрівки незнаними вертепами сну.

Так поступово всі душі входили до темного апогею, на безсонячний бік життя, обрисів якого не бачив ніхто з живих. Усі лежали, мов мерці, з харчаннями і плачем, у той час як чорне затемнення глухим оловом придавлювало їхній дух. А коли вони врешті минули чорний Надір[182], той найглибший Оркус душ, коли у смертельному поті пробилися крізь його предивні півострови, міхи легень починали наливатись іншою мелодією, натхненним хропінням ростучи назустріч світанку.

Глуха густа темрява давила на землю, її шматки лежали забиті, мов чорні безвладні тварини з виваленими язиками, сходячи слиною з онімілих писків. Але якийсь інший запах, інший колір темряви звістував далеке наближення світання. Від отруєних ферментів нового дня темрява спухала, її фантастичне тісто росло, як на дріжджах, буяло в божевільних формах, переливалося понад високі корита і діжі, квапливо скисало в паніці, щоб світанок не заскочив її на цій розпусній плодовитості і навіки не прибив ці хворі надмірності, цих потворних дітей самозачаття, що виросли з хлібних цебрів ночі, мов демони, які хлюпаються парами в дитячих ванночках. Це хвилина, коли на найтверезішу безсонну голову протягом якоїсь миті находить сонна заморока. Тоді хворі, найсумніші й розірвані отримують свою мить розради. Хто знає, як довго триває момент, протягом якого ніч опускає завісу на все, що діється в її глибині, але цього коротенького антракту вистачає для зміни декорацій, для усунення всієї апаратури, для ліквідування великої забави ночі з її темною, фантастичною помпезністю. Прокидаєшся наляканий з відчуттям, що спізнився, і справді бачиш на обрії світлу смугу світанку і чорну консолідовану масу землі.

Мій батько йде в пожежники

У перші дні жовтня ми з матір’ю поверталися з літнього будиночка, розташованого в сусідньому департаменті, в лісистому басейні Солотвинки[183], пересиченому джерельним шемрінням тисячі струмків. Усе ще наповнені шелестом вільшини, пронизаної пташиними згуками, ми їхали у великій старій колясці, що виростала над нами здоровенною будою, мов темна розлога господа, — затиснуті між клунками, у глибокому, вистеленому оксамитом алькові, до якого карта за картою спадали крізь вікно кольорові шматки пейзажу, наче з повільно перетасовуваної колоди.

Під вечір ми виїхали на всіма вітрами провіяне плоскогір’я — велике і здивоване роздоріжжя цих країв. Небо над цим роздоріжжям було глибоке, із затамованим подихом, у своєму зеніті обернуте кольоровою розою вітрів. Тут була найвіддаленіша застава країни, останній поворот, за яким унизу відкривався розлогий і пізній краєвид осені. Тут був кордон, тут стояв давній струхлявілий прикордонний стовп зі стертим написом і гудів на вітрі.

Великі колеса заскреготали й загрузли в піску, балакучі миготливі шпиці замовкли, лише велика буда глухо стугоніла, тьмяно лопочучи в перехресних вітрах роздоріжжя, немов ковчег, що осів на пустирищі.

Мати сплатила мито, журавель застави зі скрипом піднявся, й коляска тяжко в’їхала в осінь.

Ми в’їхали в зів’ялу нудьгу велетенської рівнини, у споловіле і бліде вітровіння, яке тут, над жовтою далиною, відкривало свою благу та мляву безконечність. Якась пізня й неосяжна вічність підіймалася з вибляклих далей і віяла в незнане.

Мов у старому романі, зжовклі сторінки краєвиду ставали все блідішими та немічнішими — так, ніби мали скінчитись якоюсь великою й розвіяною пусткою. У тій розвіяній ніщоті, в тій жовтій нірвані[184] ми могли заїхати поза час і дійсність, назавжди залишитися в цьому краєвиді, в цьому теплому безплідному вітровінні — нерухомий диліжанс на великих колесах, загрузлий серед хмар на пергаменті неба, стара ілюстрація, забутий дереворит зі старосвітського роману з розсипаними сторінками — коли візник із останніх сил шарпонув віжки, виводячи коляску із солодкої летаргії тих вітрів, і повернув у ліс.

Ми в’їхали в густу і суху пухнатість, у тютюнову прив’ялість. Навколо зробилося затишно і брунатно, ніби в коробці сигар «Трабукос». У цьому кедровому півмороці повз нас тяглися сухі й духмяні, як сигари, стовбури дерев. Ми їхали, ліс темнішав усе більше, все ароматніше пахнув тютюном, поки нарешті не замкнув нас у собі, наче в сухому футлярі віолончелі, глухо настроюваної вітром. У візника не було сірників, щоб засвітити ліхтар. Коні, відсапуючи в темряві, знаходили шлях інстинктивно. Торохкотіння шпиць стало повільнішим і тихішим, обручі коліс котилися м’яко по запашній глиці. Мати заснула. Час минав без ліку, творячи у своєму проминанні дивні вузли та абревіатури. Темрява була непролазна, над будою ще лунав сухий шум лісу, як раптом ґрунт під копитами коней озвався твердю вуличної бруківки, коляска кудись повернула і спинилася. Вона була так близько до стіни, що ледь не черконула об неї. За дверцятами коляски мати намацала браму нашого дому. Візник вивантажував клунки.

Ми увійшли до великих розгалужених сіней. Там було темно, тепло і затишно, мов у старій порожній пекарні рано-вранці, вже після того, як загашено піч, або як пізньої ночі в лазні, де покинуті ванни і цебра вистигають у темряві й відмірюваній скрапуванням тиші. Цвіркун терпляче випорював із пітьми оманливі, мляво наметані шви світла, від яких не ставало світліше. Навпомацки ми знайшли сходи.

Коли ми досягли рипучого підвищення на повороті, мати сказала: «Прокинься, Юзефе, ти падеш з ніг, ще лиш кілька сходинок».

Але, знепритомнілий від сонливості, я міцніше пригорнувся до неї й заснув остаточно.

Пізніше я ніколи не міг дізнатися від матері, скільки реального було в тому, що я побачив згаданої ночі крізь заплющені повіки, зморений тяжким сном, постійно западаючи в глуху непритомність, а скільки — виплодом моєї уяви.

Там була якась велика суперечка між батьком, матір’ю та Аделею, головною героїнею тієї сцени, суперечка засадничого значення, як я здогадуюся нині. Якщо я намарне силкуюся розгадати її зміст, який постійно кудись вислизає, то винні в цьому, безумовно, прогалини моєї пам’яті, сліпі плями сну, що їх я намагаюся заповнити домислом, підміною, гіпотезою. Безвладний і непритомний, я знову й знову відпливав у глухе незнання, в той час як на закриті повіки зіходив повів зірчастої ночі, розіп’ятої у відчиненому вікні. Ніч дихала чистим пульсуванням і раптом скидала прозору заслону зірок, з висоти зазираючи в мій сон своїм старим і вічним обличчям. Промінь далекої зірки, заплутаний у моїх віях, розливався сріблом по сліпому білку ока, і крізь щілини в повіках я бачив кімнату у світлі свічки, зануреної в безлад золотих ліній та зиґзаґів.

Можливо й таке, що ця сцена відбулась іншого разу. Багато що свідчить про те, що її свідком я став значно пізніше — котрогось із днів, коли, зачинивши крамницю, ми з матір’ю та продавцями повернулися додому.

На порозі нашого дому мати скрикнула зі здивування і захвату, продавці ж заніміли в осяянні. На середині кімнати стояв прегарний мосяжний лицар, справжнісінький святий Юрій, увипуклений панциром, золотими пластинками нараменників, усім дзвінким обладунком начищених до блиску золотих бляшок. З подивом і радістю я розпізнав під важким преторіанським[185] шоломом настовбурчені вуса й наїжачену бороду батька. Обладунок здіймався хвилею на його збурених грудях, мосяжні кільця дихали шпаринами, мов тіло велетенської комахи. Звеличений зброєю, весь у блиску золотої бляхи, батько нагадував архістратига небесних сил.

«На жаль, Аделю, — казав батько, — ти ніколи не розуміла речей вищого порядку. Завжди і всюди ти перекреслювала мої починання вибухами бездумної люті. Але нині, закутий у панцир, я глузую з твоїх лоскотань, якими ти доводила мене, беззахисного, до розпачу. Безсила злоба схиляє нині твій язик до жалюгідної красномовності, простацтво й неперебірливість якої чудово поєднуються з тупістю. Повір, що мене вона сповнює самим лише співчуттям і сумом. Позбавлена шляхетного польоту фантазії, ти аж палаєш несвідомою заздрістю до всього, що виходить понад межі пересічності».

Аделя зміряла батька безмежно зневажливим поглядом і, звертаючись до матері, сказала обуреним тоном, ронячи при цьому сльозу мимовільного роздратування: «Забирає весь наш сік! Виносить з дому всі слоїки з малиновим соком, який ми разом наварили влітку! Віддає його тим шлангам-пожежникам. А на додачу ще й обсипає мене імпертиненціями[186]. — Аделя рвучко схлипнула. — Теж мені — капітан вогняної варти! Капітан покидьків! — Вона верещала, міряючи батька ненависним поглядом. — Тепер їх усюди повно. Вранці, коли я хочу вийти по хліб, не можу відкрити двері. Звичайно ж — двоє з них заснули на порозі в сінях і забарикадували вихід. На сходах, на кожній сходинці лежить по одному в мосяжному шоломі і спить. Напрошуються до кухні, пропихають у дверну шпару свої кролячі морди в мосяжних банках: цукру, цукру… З рук мені виривають відерко і скачуть по воду, танцюють навколо мене, чіпляються, ледь не хвостами обмахують. При цьому ще й кліпають раз у раз червоними повіками й гидотно облизуються. Вистачає лиш коротко глипнути на котрогось, а йому вже фізія пухне, ніби в індика, червоним безстидним м’ясом. І таким давати наш малиновий сік!..».

«Твоя обмежена й недалека натура, — відповів батько, — паскудить усе, чого торкнеться. Ти накреслила образ отих синів вогню на рівні свого дрібного розуму. Що ж до мене, то вся моя симпатія належить цьому нещасному родові саламандр, цим бідолашним і горопашним вогняним істотам. Усією провиною цього колись блискучого роду було те, що вони подалися на службу до людей, себто продалися за ложку нужденного людського їдла. За це їм відплатили зневагою. Тупість плебейства не знає меж. Цих витончених істот доведено до найглибшого занепаду й остаточної нікчемності. Що ж дивного в тому, що їм не смакує бурда, простацька й пісна бурда, яку шкільна наглядачка варить у спільному казані для них та міських арештантів? Їхнє піднебіння, ніжне й геніальне піднебіння вогнистих духів, жадає шляхетних і темних бальзамів, ароматних і кольорових флюїдів. Тож тієї врочистої ночі, коли ми святково засядемо у великій залі міської Ставропігії[187] за накритими білими скатертинами столами, у тій залі з високими, залитими світлом вікнами, що кидають відблиски вглиб осінньої ночі, а місто довкола нас замиготить тисячами вогнів ілюмінації, кожний з нас із належним пієтетом та притаманним синам вогню смакуванням умочатиме булку в чашу з малиновим соком і поволі споживатиме цей шляхетний густий трунок. У такий спосіб внутрішня сутність пожежника міцнішає й оновлюється багатство барв, які цей народ вистрілює із себе у вигляді феєрверків, ракет і бенгальських вогнів. Моя душа повниться співчуттям їхній нужді, їхній не заслуженій ними деґрадації. І якщо я прийняв з їхніх рук капітанську шаблю, то лише з надією, що мені вдасться підняти із занепаду це плем’я, зупинити його приниження і розгорнути над ним прапор нової ідеї».

«Ти так змінився, Якубе, — сказала мати. — І став чудовий. Але не йди з дому на ніч. Не забувай, що відколи я повернулася, ми не мали змоги як слід порозмовляти. Що ж до пожежників, — звернулася вона до Аделі, — то мені справді здається, що ти керуєшся якимось упередженням. Це милі хлопці, хоч і нероби. Я завжди із задоволенням дивлюся на цих підтягнутих юнаків у зграбних мундирах, дещо засильно стиснутих у поясі. Вони щедро наділені природною елеґантністю, а їхня запобігливість і запал, із яким вони щомиті готові прислужитися дамам, просто зворушливі. Хоч би скільки разів моя парасолька випадала з руки на вулиці чи розв’язувався б черевичок — завжди тут як тут один із них, переповнений співчуттям і жагучою готовністю. Я не в змозі розчарувати ці гарячі пориви і завжди терпляче дочікуюся, поки він прибіжить і мені прислужить, тим самим виразно ощасливлений. Коли ж він, виконавши лицарський обов’язок, відходить убік, його тут-таки обступає цілий гурт товаришів по службі — вони жваво обговорюють подію, і при цьому герой демонструє жестами, як усе було. На твоєму місці я радо користувалася б їхньою галантністю».

«А я вважаю їх дармоїдами, — мовив старший продавець Теодор. — Адже ми слушно не допускаємо їх до гасіння пожеж з огляду на їхню дитинну безвідповідальність. Досить лише раз побачити, з якою заздрістю вони завше спиняються коло групи хлопчаків, що, граючися, жбурляють об стіну ґудзиками, — й можете оцінити зрілість їхнього кролячого розуму. Щойно почуєш із вулиці дикий вереск забави, як, виглянувши з вікна, обов’язково побачиш у хлопчачій ватазі отих засліплених, забіганих і аж непритомних від азарту довганів. На вид пожежі вони шаліють від радості, плещуть у долоні й танцюють, мов дикуни. Ні, до гасіння вони не надаються ніяк. Куди вже кращі в цьому ділі сажотруси й міська міліція. А їм лишаються тільки забави та народні свята — от де вони незамінні. Наприклад, коли темним осіннім досвітком відбувається так званий штурм Капітолію й вони, переодягнуті на карфагенців, пекельно галасуючи, облягають Василіанську гірку. Усі в цю мить співають «Hannibal, Hannibal ante portas[188]». При цьому під кінець осені вони стають лінивими й сонними, що й засинають стоячи, а як випаде перший сніг, то вже й ні на грам їх ніде не видно. Один старий грубник розповідав, що під час ремонту димарів їх знаходять причепленими до димоходів і закляклими, ніби лялечки, у своїх багряних уніформах і лискучих шоломах. Так і сплять навстоячки, впившись малиновим соком, наповнені липкою солодкістю та вогнем. Тоді їх витягають за вуха й відводять у казарму, п’яних сном і непритомних, — ранковими осінніми вулицями, кольоровими від перших паморозків, поки вулична шпана кидається їм услід камінням, а вони лиш усміхаються своїм засоромленим усміхом, з винуватістю та докорами сумління, й перебирають ногами, ніби п’яні».

«Хоч там як, — мовила Аделя, — а соку я їм не дам. Не для того я псувала собі шкіру на кухні, виварюючи його, щоб тепер оці нікчеми його випили».

Замість відповіді батько приклав до рота свисток і пронизливо засюрчав. Тої ж миті — так, наче підслуховували коло замкової шпарини, — зайшли чотири підтягнуті юнаки і вишикувались уздовж стіни. Кімната посвітлішала від блиску їхніх шоломів, а вони, завмерши у військовій поставі, темні й засмаглі під сяйливими шишаками, чекали наказу. На батьків знак двоє з них ухопили з обох боків великий, оплетений лозою бутель з пурпуровим соком і перш ніж Аделя встигла їх перейняти, збігли, лунко тупаючи, сходами вниз і винесли дорогоцінну здобич. Двоє інших по-військовому вклонились і вийшли за першими.

Якусь мить здавалося, що Аделя вчинить щось нечуване — таким вогнем стріляли її гарні очі. Але батько не чекав на вибух її гніву. Одним стрибком він заскочив на підвіконник і розпростер руки. Ми поквапилися до нього. Ринок, щедро засіяний ліхтарями, аж кишів кольоровістю натовпів. Під нашим будинком восьмеро пожежників колом розтягнули велике вітрильне полотно. Батько ще раз озирнувся, зблиснув усією пишністю обладунків, мовчки нам салютуючи, а тоді з розпростертими руками, сяйливий, мов метеор, кинувся в ніч із тисячею вогнів. Це було настільки прекрасне видовище, аж усі ми в захваті заплескали. Навіть Аделя, забуваючи про образу, поаплодувала цьому стрибку, виконаному з такою елеґантністю. Тим часом батько пружно зістрибнув із простирадла і, з бряжчанням струсонувши бляшаною оболонкою, став на чолі підрозділу, який, шикуючись по двоє, на марші розгорнувся в довгу колону й тепер поволі віддалявся, крокуючи повз натовп і виблискуючи мосяжними банками шоломів.

Друга осінь

Серед багатьох наукових праць, яким батько присвячував нечасті хвилини спокою та внутрішнього затишшя поміж ударами катастроф і поразок, що ними так рясніло його авантюрне й бурхливе життя, найближчими його серцю були заняття порівняльною метеорологією, передусім дослідження специфічного клімату нашої провінції з його унікальними у своїй специфіці особливостями. Саме він, батько, заклав основи для фахового аналізу кліматичних формацій. Його «Нарис загальної систематики осені» раз і назавжди дослідив сутність цієї пори року, яка в нашому провінційному кліматі набуває тієї розтягнутої, розгалуженої, паразитично розрослої форми, що під назвою «китайського літа» проникає далеко вглиб наших кольорових зим. І що тут скажеш? Він перший з’ясував похідний і вторинний характер цієї пізньої формації, що є нічим іншим, як своєрідним отруєнням клімату випарами перезрілого й охопленого виродженням мистецтва бароко, нагромадженого в наших музеях. Ці музейні експонати, що, розкладаючись у нудьзі й забутті, зацукрюються, ніби старе варення, у своїх посудинах без доступу повітря, пересолоджують наш клімат і стають причиною тієї красивої малярійної гарячки, тих кольорових марень, якими агонізує наша довготривала осінь. Адже краса — це хвороба, навчав батько, це своєрідний трепет таємничої інфекції, темна заповідь розпаду, що підводиться з глибин досконалості, де її й вітають зітханнями найглибшого щастя.

А зараз кілька посутніх зауваг щодо нашого провінційного музею. Вони можуть посприяти кращому розумінню справи… Його початки сягають XVIII століття і пов’язані з подиву гідним колекціонерським запалом отців василіян, які й обдарували місто цим паразитичним наростом, що обтяжує міський бюджет надмірним та непродуктивним видатком. Протягом низки років скарбниця Республіки, придбавши за безцінь усе зібрання в зубожілого ордена, великодушно витрачалася на це меценатство, гідне якоїсь королівської резиденції. Але вже наступне покоління батьків міста, яке було зорієнтоване прагматичніше й не закривало очей на господарчі реалії, після безрезультатних перемовин з кураторіумом[189] ерц-герцоґських колекцій, якому намагалося продати весь музей, закрило його і розпустило керівництво, призначивши довічну пенсію останньому доглядачеві. Під час перемовин експерти, не лишаючи жодних сумнівів, з’ясували, що вартість усієї колекції надзвичайно переоцінена місцевими патріотами. Поштиві отці василіяни придбали свого часу в гідному похвали запалі чимало фальшивок. Музей не містив у собі жодної картини першорядного майстра, зате був забитий цілими колекціями третьо- і четверторядних, цілими провінційними школами, знаними лише фахівцям, — забуті глухі кути й закамарки історії мистецтва.

Дивна річ: поштиві ченці мали мілітарні вподобання — більша частина картин була баталістичного змісту. Спалений золотий морок темнів на тих зітлілих від віку полотнах, де цілі флотилії каравел і галер, старі забуті армади трухлявіли в затоках, нікуди не вирушаючи й колишучи під напнутими вітрилами велич давно зниклих республік. З-під задимлених і потьмянілих верніксів ледве проглядалися майже невидимі обриси кінних зіткнень. Пусткою спалених Кампаній[190], під темними трагічними небесами, тяглись у грізній тиші склубочені кавалькади, з обидвох сторін узяті в оточення наростами та екземами артилерійського вогню.

На картинах неаполітанської школи без кінця старіє смаглий закіптюжений післяполудень — ніби побачений крізь темну пляшку. Потемніле сонце, здається, в’яне на очах у тих утрачених краєвидах, мов у переддень космічної катастрофи. І тому такі невиразні усмішки та жести золотих рибачок, що з манірною грацією продають в’язки рибин мандрівним комедіантам. Увесь цей світ давно приречений і давно зістарілий. Звідси ця безмежна солодкість останнього жесту, який сам по собі ще триває — собі самому далекий і загублений, знов і знову повторюваний та незмінний.

А ще далі у глибинах тих країв, заселених безтурботним людом веселунів, арлекінів і птахоловів з клітками, в тих неповажних і несправжніх краях, малі туркені пухкими руками формують медові коржі на дошках, двоє хлопців у неаполітанських капелюхах несуть повний шумних голубів кошик на палиці, яка ледь угинається під отим крилатим і туркітливим тягарем. А ще глибше, на самому краєчку вечора, на останній смужці землі, де на межі з мутно-золотою порожнечею хитається прив’ялий пучок аканту[191], — все ще розігрується картярська партія, остання людська ставка перед великою ніччю, що надходить.

Усе це звалище старої краси було піддано болісній дистиляції під тиском довгих років нудьги.

«Чи можете ви зрозуміти, — запитував батько, — розпач цієї приреченої краси, її дні і ночі? Вона знову і знову поривається до примарних аукціонів, імітує вдалі розпродажі, галасливі й багатолюдні біржі, запалюється диким азартом, грає на пониження курсу, розкидається і розтринькує, марнує своє багатство — аби, тверезіючи, зауважити, що все надаремно, що не вийти їй поза межі приреченої на себе саму досконалості і не полегшити мук болючого надміру. Нічого дивного, що ця нетерплячість і безпорадність краси мусила врешті удзеркалитися в наше небо, спалахнути загравою над нашим обрієм, виродитися в ці атмосферні трюки, в ці аранжування хмар, велетенські і фантастичні, що їх я назвав нашою другою, нашою псевдоосінню. Ця друга осінь нашої провінції — ніщо інше, як хвора фата-моргана, через гігантське збільшення спроектована в небо красою наших колекцій, яка вмирає зачиненою в музеї. Ця осінь — великий мандрівний театр, що обманює поезією, здоровенна кольорова цибулина, що лушпайка по лушпайці вилущується щоразу новою панорамою. Ніколи не дійдеш до жодної суті. За кожним лаштунком, щойно він зів’яне і з шелестом згорнеться, виринає нова сяйлива декорація, лише на мить жива і справжня, поки, гаснучи, не зрадить своєї намальованої на папері сутності. І всі перспективи намальовані, і всі панорами картонні, і тільки запах справжній, запах прив’ялих лаштунків, запах великого гардеробу, насичений ладаном та помадою. А в хвилини смеркання — цей великий розгардіяш і безлад лаштунків, плутанина поскидуваних костюмів, по яких бредеш без кінця, ніби по шелесткому зів’ялому листі. І цей великий хаос, де кожен тягне шнурів’я завіси, і небо, велике осіннє небо звисає клаптями декорацій і голосить скрипом механізмів. І ця кваплива гарячка, цей задиханий і спізнілий карнавал, ця паніка досвітніх бальних залів, ця вавилонська вежа масок, які не можуть повернутись у свою справжню одіж.

Осінь, осінь — александрійська епоха[192] року, що накопичує у своїх велетенських бібліотеках безплідну мудрість 365 днів сонячного колобігу. О, ці старечі світанки, жовті, мов пергамент, і солодкі від мудрості, мов пізні вечори! Ці передполудні, лукаво усміхнені, мов мудрі палімпсести, багатоярусні, мов старі пожовклі книги! Ох, день осінній, старезний спритник-бібліотекар, що в розповзлому халаті лазить по драбинах і потроху смакує варенням усіх віків та культур! Для нього кожний краєвид — як вступ до старого роману. Як чудово він забавляється, випускаючи героїв давніх оповідей прогулятися під цим задимленим і медовим небом, у цих каламутно-сумних, пізніх солодощах світла! Які нові пригоди чигають на Дон Кіхота в Пацикові? Як поточиться життя Робінзона після повернення до рідного Болехова?».

Задушливими й нерухомими, золотими від зір вечорами батько читав нам уривки зі свого рукопису. Поривна сила ідей часом дозволяла йому забути про загрозу Аделиної присутності.

Повіяли теплі молдавські вітри, і насунула велика жовта монотонія — солодке й безплідне дихання з Півдня. Осінь не хотіла закінчуватися. Дні, мов мильні бульбашки, поставали все гарніші й ефірніші, і кожний здавався до такої межі ушляхетненим, що будь-яка мить його тривання була видовженим понад міру і ледь не болісним дивом.

У тиші цих глибоких і гарних днів непомітно змінювалася матерія листя, аж одного дня дерева постали у солом’яному вогні цілком здематеріалізованих листків, у легкій, як висипка полови, красі, в нальоті барвистого конфетті — прекрасні фенікси й пави, що їм варто лише струсонутися й затріпотіти — і вони скинуть геть це чудове, легше за промокальний папір, злиняле і вже не потрібне оперення.

Мертвий сезон

О п’ятій годині сліпучого від сонця ранку наш будинок уже давно купався в жаркому і тихому світанковому сяйві. Під цю урочу пору, ніким не відстежуваний, він увесь тихцем заходив (кімнатами в напівмороці спущених штор у цей час іще вилось узгоджено-солідарне дихання сплячих) у фасад сонячного палахкотіння, в тишу ранкового жару, немовби по всій поверхні обліплений блаженно заспаними повіками. Так, користуючись тишею цих урочистих годин, він вбирав перший ранковий вогонь усім своїм блаженно заспаним, розімлілим від сяйва обличчям, всією мережею рис і зморщок, які ледь посмикувались уві сні від марень цієї напруженої пори. Тінь акації перед будинком, що яскраво хвилювалася на тих гарячих повіках, повторювала на їхній поверхні, мов на фортеп’яно, одну й ту ж лискучу фразу, звіювану раз у раз повівом, намарно силкуючись проникнути вглиб того золотого сну. Полотняні штори вбирали порціями ранковий жар і засмагали під ним, умліваючи в безмежному блиску.

О цій ранній годині батько, не маючи вже змоги віднайти сон, сходив униз, навантажений книгами, щоб відкрити крамницю, розташовану на першому поверсі. Деякий час він простоював нерухомо у брамі, з примруженими очима витримуючи першу потужну атаку сонячного вогню. Залита сонцем стіна солодко втягувала його у свою площину, ідеально вирівняну і розгладжену до нуля. На хвилину він ставав пласким, урослим у фасад, і відчував, як його розгалужені, тремтливі і теплі руки пласко вживлюються в золоті фасадні рельєфи. (Скільки батьків уже повростало ось так назавжди у фасади будинків о п’ятій ранку, щойно зійшовши з найнижчої сходинки! Скільки батьків стало в такий спосіб вічними воротарями власної брами, пласко вирізьбленими на фрамузі, з рукою на клямці і з обличчям, розплющеним на паралельні блаженні борозни, по яких згодом любовно водять синівські пальці, шукаючи останніх батькових слідів, назавжди втоплених в універсальний вишкір фасаду!) Але мій батько таки відривався зусиллям волі, віднаходив свій третій вимір і, знов олюднений, звільняв окуті крамничні двері від колодок і залізних скоб.

Коли він відчиняв оте важке, залізом окуте крило крамничних дверей, заморочений морок на крок задкував від входу, на п’ядь відсувався всередину крамниці, перегруповувався й ліниво вкладався в глибині. Незримо паруючи з іще холодних плит хідника, ранкова свіжість боязко ставала на порозі млявою і тремкою смугою повітря. У глибині вилежувалася темрява багатьох попередніх днів і ночей у ще не розрізаних паках сукна, вкладена шарами, видовжена шпалерами вглиб у приглушених походах і виправах, аж поки безсило не спинялась у самій серцевині крамниці, посеред темного складу, де й розпадалася, вже не порізнена й насичена собою, в єдину і глуху сукняну праматерію.

Батько йшов уздовж тієї високої стіни шевіотів та драпів, водячи рукою по боках сукняних сувоїв, мов по розрізах жіночих спідниць. Під його дотиком усі ті ряди сліпих тулубів, завжди готові сколихнутися і розвалити порядок, заспокоювалися і стверджувались у своїх сукняних класах та ієрархіях.

Наша крамниця була для батька місцем вічних страждань і гризот. Цей витвір його рук почав уже віддавна, в міру свого розростання, дедалі настирливіше, день у день, тиснути на батька, загрозливо і незбагненно перевершуючи його. Він виявився надмірним, непосильним, недосяжним і неохопним завданням. Гігантизм цього починання паралізував батька. З жахом задивлений у його велич, якій не міг дорівнятися навіть кинутим на цю єдину карту всім своїм життям, батько в розпачі зауважував легковажність продавців, їхній убогий і поверховий оптимізм, а також бездумні й фіґлярські маніпуляції, здійснювані десь на узбіччях великої справи. З гіркою іронією він вивчав цю галерею облич, не торкнутих жодною турботою, голів, не заатакованих жодною ідеєю, до дна промацував ці очі, невинної довірливості яких не скаламучувала й найменша тінь підозри. То як допомогла б йому мати з усією своєю вірністю й відданістю? Відблиск цієї недосяжної справи не проникав у її просту й безпечну душу. Вона не була створена для героїчних завдань. Хіба він не бачив, як поза його плечима вона швидким поглядом порозумівалася з продавцями, радіючи кожній неконтрольованій нагоді взяти участь в їхніх бездумних блазнюваннях?

Від цього світу легковажної безтурботності батько відмежовувався дедалі більше і втікав у тверді порядки свого ордену. Вражений поширюваною навколо себе розв’язністю, він замикався в самотній службі високому ідеалові. Його рука ніколи не попускала затягнутих вудил, сам він ніколи не дозволяв собі послаблення принципів чи комфортної полегші.

Це могли собі дозволяти Баланда і С-ка чи інші дилетанти галузі, яким була чужою жага досконалості, аскеза високого буття майстром. Батько з болем дивився на занепад діла. Хто з теперішнього покоління купців-сукнярів пам’ятав іще добрі традиції давнього мистецтва, хто з них іще, приміром, знав, що стос сукняних пакувань, укладених на полицях шафи згідно із засадами купецького мистецтва, під дією пальця, що з’їжджав униз, повинен був видати звуки фортеп’янної гами? Кому з нинішніх були доступні останні тонкощі стилю в обміні нотами, меморандумами[193] й листами? Хто знав іще всі ті чари купецької дипломатії доброї старої школи, весь той напружений перебіг розмов — від незговірливої жорсткості та замкнутої стриманості в мить появи повноважного міністра закордонної фірми через поступове теплішання під впливом невтомних дипломатичних зусиль і вивертів аж до спільної вечері з вином, поданої на письмовий стіл, на папери, у збудженому настрої, пощипуванні сідничок прислужливої Аделі та перченої вільної бесіди (як воно й водиться між панами, котрі тямлять, що завинили моментові й обставинам) і завершеної взаємокорисною оборудкою?

У тиші тих ранкових годин, протягом яких дозрівала спека, батько сподівався знайти щасливий і натхненний прийом, який був йому необхідний для завершення листа до панів Християна Зайпеля і Синів, механічні прядильні і ткальні. Це була жорстка відсіч, дана необґрунтованим претензіям згаданих панів, репліка, перервана якраз у вирішальному місці, де стиль листа мав увінчатися міцною й дотепною родзинкою, завдяки якій відбулося б електричне замикання, відчутне в легкому внутрішньому трепеті, після чого той-таки стиль міг уже тільки понижатися — розмашистим елегантним зворотом, заключним і рішучо однозначним. Батько відчував форму тієї родзинки, яка проте вже кілька днів кудись вислизала, він майже тримав її пальцями, все ще невловну. Йому бракувало тієї миті щасливого гумору, моменту легкої відв’язки, щоб узяти штурмом перешкоду, об яку він щоразу розбивався. Знову і знову він сягав по чистий аркуш, сподіваючися з нового розбігу подолати проблему, що наразі кпила з його зусиль.

Тим часом крамниця поступово заповнювалася продавцями. Вони заходили, розчервонілі від ранкового жару, здалека обходячи батьків стіл, у бік якого зиркали з тривогою та нечистою совістю.

Сповнені почуттями провини і слабкості, вони відчували на собі тягар його мовчазного невдоволення, якому нічого не могли протиставити. Ніщо не могло вблагати цього закритого у своїх клопотах шефа, жодною старанністю неможливо було його задобрити — зачаєного, ніби скорпіон, при столі, з-над якого він ядуче поблискував окулярними скельцями і шарудів, ніби миш, паперами. Його збудження наростало, неясна пристрасть сильнішала в міру того, як дедалі сильнішав сонячний жар. Прямокутник сяйва на підлозі палав. Металево-лискучі польові мухи блискавками протинали вхід до крамниці, на мить обсідали поверхню дверей, ніби надмухані з металевого скла — скляні бульбашки, видихнуті з гарячої люльки сонця, зі скляної гути цього полум’яного дня, з розведеними, сповненими летом і хижістю крильцями присідали і знову мінялись місцями в шалених зиґзаґах. У світлому прямокутнику дверей мліли в сяйві липи міського парку, віддалена менша костельна дзвіниця бовваніла, здавалося, цілком близько в цьому прозорому і тремкому повітрі, ніби в окулярі бінокля. Бляшані дахи палали. Над світом підносилася велетенська золота баня спеки.

Батькове роздратування росло. Він безпорадно роззирався — зболено скорчений, вигнутий бігункою. В роті йому гірчило сильніше за полин.

Спека наростала, вигострювала злостивість мух, іскрилася у світляних цятках на їхніх металевих тільцях. Прямокутник світла дійшов до батькового стола, і папери горіли, мов Апокаліпсис[194]. Очі, залиті надміром світла, вже не могли втримати його білої однотонності. Крізь товсті хроматичні скельця[195] батько бачить усі предмети обрамленими пурпуром, у фіолетово-зелених обводах, і ним заволодіває розпач від цього вибуху кольорів, цієї анархії барв, яка шаленіє над світом у світляних оргіях. Його руки тремтять. Піднебіння гірке й сухе, мов перед нападом недуги. Зачаєні у шпаринах зморщок очі уважно стежать за розвитком подій у приміщенні.

Коли опівдні батько, вже на межі божевілля, безсилий від спеки, тремтячи від безпідставного збудження, ретирувався до горішніх кімнат і стеля над нами потріскувала то там, то тут під його зачаєними присіданнями, у крамниці наставала пора відпруження й починалася година полудневої сієсти.

Продавці переверталися на паках із сукном, розбивали на полицях сукняні намети, звішували тканинні гойдалки. Вони розмотували закриті паки й випускали на волю пухнасту, сто разів згорнуту сторічну темряву. Роками залежаний повстяний морок, випущений на волю, наповнював верхні простори запахом іншого часу, запахом минулих днів, терпляче поукладуваних незліченними шарами у давні й холодні осені. Сліпа міль висипалась у стемніле повітря, пучки пір’я та вовни кружляли по всій крамниці впереміш із тим засівом темряви, і глибокий та осінній запах апретури[196] цілком заповнював собою темне стійбище сукна й оксамиту. Таборуючи посеред того стійбища, продавці думали про фіґлі й жарти. Вони давали одні одним тісно й по вуха завиватися в темне прохолодне сукно й так лежали вряд у блаженній нерухомості, під стосами пакувань — живі сувої, сукняні мумії, закочуючи очі з удаваним жахом від власної закляклості. Або ж, буйствуючи, підкидали одні одних аж під стелю на розпростертих скатертинах сукна. Глухе лопотіння тих плахт і хвилювання струшуваного повітря приносило їм шалений захват. Здавалося, ніби вся крамниця зривається в політ, сукна натхненно здіймалися, продавці злітали вгору з розвіяними полами сурдутів, наче пророки у короткострокових вознесіннях. Мати крізь пальці дивилася на всі ці дурощі: розпружений загальний настрій сієсти в її очах виправдовував найгірші вибрики.

Улітку крамниця дико і нехлюйно заростала зіллям. З боку подвір’я та складу вікно аж зеленіло від бур’янів та кропиви, підводне і мерехтливе від листяних спалахів та плавучих відблисків. Мов на дні старої зеленої пляшки, в ньому крізь напівморок довгих літніх пополуднів дзижчали в невиліковній меланхолії мухи — хворі монструозні екземпляри, розгодовані на батьковому солодкому винограді волохаті самітниці, що весь день оплакували свою прокляту долю довжелезними й монотонними епопеями. Ця звиродніла порода крамничних мух, схильна до диких і несподіваних мутацій, рясніла дивними особинами, плодами кровозмісних схрещень, і вироджувалася в якусь надпороду велетнів-важковаговиків, ветеранів з глибоким і жалісним тембром, диких і пригнічених друїдів[197] власного страдництва. Наприкінці літа ці самотні, вже останні в роду смертники врешті вилуплювалися, схожі на великих синіх жуків, німі й безголосі, зі змарнілими крилами, і відбували своє сумовите життя, без кінця пробігаючи зеленими шибами в невтомних і заблудлих пересуваннях.

Двері відчинялися настільки рідко, що заростали павутиною. Мати спала за столом, у сукняному гамаку, підвішеному між полицями. Продавці, закусані мухами, смикалися, гримасливо кидаючись у неспокійному літньому сні. Тим часом на подвір’ї розросталося зілля. Під диким палючим сонцем смітник плодився цілими поколіннями велетенських кропив і калачиків.

Від зіткнення сонця з краплиною ґрунтових вод на цьому шматку землі зачиналася їдка субстанція зелені, сварливий відвар, отруйний дериват хлорофілу[198]. Там і варився під сонцем той гарячковий фермент, розростаючись у легкі листяні формації, багаторазові, зубчаті й поморщені, тисячі разів повторені за єдиним зразком, за єдиною схованою в них ідеєю. Дорвавшись до свого моменту, ця заразна концепція, ця полум’яно-дика ідея ширилась, як вогонь — запалена сонцем, вона росла під вікном пустим паперовим базіканням зелених плеоназмів[199], зільна марнота, сто разів розмножена в несосвітенній гидкій маячні, жалюгідна й дешева латанина, що латка по латці покривала складську стіну дедалі більшими шелесткими, волохато-пухкими клаптями. Продавці будилися з мимолітної дрімоти почервонілі на лицях. У дивному піднесенні вони вставали з підстилок і, сповнені гарячковим завзяттям, розгортали у власній уяві героїчні буфонади[200]. Знеможені нудьгою, вони колихалися на високих полицях і тарабанили ногами, намарне видивляючи хоч якусь пригоду в порожньому просторі Ринку, дочиста виметеному спекою.

Тоді бувало, що який-небудь селюк, босий і простакуватий, зупинявся з ваганням у дверях крамниці, несміливо зазираючи досередини. Для знудьгованих продавців це була розвага хоч куди. Вони вмить злазили з драбин, мов павуки на вид мухи, і вже оточений та зусібіч розшарпуваний і заштурхуваний, ще й засипуваний тисячею питань, селючина із засоромленою усмішкою сяк-так відбивався від нав’язливих атак. Він чухав голову, шкірився, з недовірою витріщався на облесних ловеласів[201]. Ага, про тютюн мова? Але про який? Чи про наймодніший, македонський, бурштиново-золотий? Ні? Добре б і звичайного люлькового? Махорки? Тільки ближче, ближче прошу. Не лякайся. Своїми компліментами впереміш зі штурханами продавці заганяли його углиб крамниці, до бічної ляди коло стіни. Продавець Леон, ставши за перегородкою, силкувався висунути фіктивну шухляду. О, як же він, бідний, мучився, як кусав губи від марних зусиль! Ні! Слід було кулаками і з розмаху валити в черево ляди, з усіх сил. Простачок, під’юджуваний продавцями, робив це самовіддано, зосереджено і старанно. Врешті, коли й це не допомагало, він вилазив на стіл і тупав босими ногами, згорблений та посивілий. Ми ж заходилися від сміху.

Тоді ж і трапився той гідний пошкодування інцидент, який усіх нас переповнив смутком і соромом. Ніхто з нас не лишився безвинним, хоч ми й не чинили зі злої волі. Це була радше наша легковажність, недостатність поваги і розуміння щодо високих батькових турбот, наша необережність, яка, наклавшись на непередбачувану, незахищену, схильну до крайностей батькову натуру, призвела до справді фатальних наслідків.

У той час як ми, ставши півколом, забавлялися на повну, батько нечутно прослизнув до крамниці.

Ми пропустили момент його появи. Зауважили його щойно тоді, коли раптове усвідомлення зв’язку речей прошило його блискавкою і викривило обличчя диким пароксизмом жаху.

Мати вбігла геть налякана. «Що з тобою, Якубе?» — закричала вона, тратячи подих. З розпачу вона хотіла вдарити його у спину, наче він чимось подавився. Але було вже запізно. Батько увесь зіщулився й нашорошився, обличчя ж його швидко розкладалося на симетричні складові потрясіння і нестримно руйнувалося на очах під тягарем непомірної катастрофи. Поки ми встигли зрозуміти, що сталося, він різко завібрував, задзижчав і звіявся нам перед очима, весь забринівши, монструозною й волохатою, сталево-блакитною мухою, що в шаленому метанні стала битися об усі крамничні стіни. Страшенно вражені, ми слухали той безнадійний лемент, глуху, але виразно модульовану скаргу, що збігала вгору і вниз усіма регістрами бездонного болю і непогамовного страждання під темною крамничною стелею.

Ми стояли приголомшені і глибоко засоромлені цим печальним видовищем, уникаючи прямих поглядів одне одного. У глибині душі ми відчували деяку полегкість від того, що критичної миті батько все-таки знайшов собі вихід із глибокого провалу. Ми дивувались його безкомпромісному героїзму, з яким він без роздумів кинувся у глухий кут відчаю, що з нього, здавалося, вже не повертаються. Слід було, зрештою, сприйняти цей батьків крок cum grano salis[202]. То був радше внутрішній жест, різка і розпачлива демонстрація, що все ж оперувала мінімальною дозою дійсності. Не слід забувати: більшу частину того, про що ми тут розповідаємо, можна покласти на карб отих літніх аберацій[203], тієї канікулярної напівреальності, тих безвідповідальних побічних проявів, що без жодних гарантій трапляються на рубежах мертвого сезону.

Ми мовчки вслухалися. Це була рафінована батькова помста, його відплата нашим сумлінням. Відтепер ми були назавжди приречені слухати це сумовите низьке бриніння, що скаржилося дедалі настирливіше, дедалі зболеніше — і раптом вщухало. Якусь мить ми з полегшенням насолоджувалися тією тишею, тією милосердою паузою, протягом якої в нас будилася несмілива надія. Однак невдовзі воно поверталося — невтамоване, дедалі плаксивіше і роздратованіше, й ми усвідомлювали, що цьому безмежному болю, цій бринливій клятьбі, приреченій на бездомне биття об усі стіни, не існувало ні кінця, ні визволення. Той глухий до всіх умовлянь плаксивий монолог і ті паузи, протягом яких він, здавалося, на мить забував про себе, аби потім озватися ще голоснішим і лютішим плачем, ніби в розпачі скасовував попередню мить затишшя, нервували нас до глибин. Страждання, якому немає меж, страждання, вперто закрите в коло своєї манії, страждання, що самозабутньо й запекло бичує самого себе, врешті робиться нестерпним для безпорадних свідків нещастя. Ця ненастанна і гнівна відозва до наших жалощів містила в собі надто виразний докір, надто яскраве оскарження нашого власного благополуччя й не могла не будити спротиву. В душі ми виступали з осудом, сповнені замість печалі злістю. Невже і справді не було в нього іншого виходу, як тільки наосліп кинутися в цей жалюгідний та безнадійний стан, і невже, потрапивши в нього із власної чи нашої вини, він не міг знайти в собі достатньо твердості й гідності, щоб витримувати його без нарікань? Мати ледь гамувала гнів. Продавці, посідавши на драбинах у тупому ошелешенні, криваво замріялися про мухобийку, з якою вже подумки ганяли полицями, аж їхні очі наливалися червоним. Полотняна маркіза над входом яскраво тріпотіла у спеці, пополудневий жар крокував милями залитої світлом рівнини, спустошуючи далекий світ під собою, а у крамничному напівмороці, під темною стелею, безвихідно запетльований у свій політ і ошалілий, носився батько, намотуючи себе на розпачливі зиґзаґи своєї гонитви.

Про те, наскільки несуттєвими, попри всі очікування, є насправді такі епізоди, можна судити з факту, що ще того ж дня увечері батько сидів, як завше, над своїми паперами, а інцидент, здавалося, був давно забутий, глибоку ж уразу подолано і загоєно. Звісна річ, ми утримувалися від будь-яких натяків. Не без задоволення ми спостерігали, як батько в цілковитій напозір душевній рівновазі та нібито погідній контемпляції старанно заповнював сторінку за сторінкою своїм каліграфічним рівним почерком. Тим важче однак давалося стерти сліди компрометаційної особи бідного селюка — відомо ж, як чіпко вкорінюються такого штибу залишки на певних підґрунтях. Ми свідомо не зауважували протягом тих порожніх тижнів його, що все танцював у темному закуті на ляді, день у день меншаючи й день у день сіріючи. Уже ледь видимий, він усе ще посмикувався на своєму посту, добродушно усміхнений, зігнутий над лядою, і невтомно стукав, уважно дослухаючись і щось потиху собі бурмочучи. Той стукіт виявився його справжнім покликанням, що йому він віддавався без вороття. Ми не відкликали його. Надто далеко він зайшов, щоб його досягнути.

Літні дні не мають смеркань. Поки ми роззирнулись, у крамниці була вже ніч; запалювано велику гасову лампу, і справа точилася далі. У ті короткі літні ночі не варто було повертатися додому. Години спливали, батько ж тим часом сидів у позірній зосередженості і позначав береги листів дотиками пера, лишаючи там чорні летючі зірочки, чорнильних чортиків, волохаті пушини, що заблукано кружляли в полі зору — відірвані від великої літньої ночі за дверима атоми темряви. А ніч за дверима розсипалася, мов порхавка, в тіні абажура засіювався чорний мікрокосмос пітьми, заразна висипка літніх ночей. Окуляри сліпили його, гасова лампа висіла за ними, як пожежа, оточена метушнею блискавиць. Батько чекав, чекав із нетерпінням і дослухався, втуплений у яскраву білість паперу, що нею пропливали всі ті темні галактики чорних зір і космічного пилу. За батьковими плечима, ніби й без його участі, точилася велика гра щодо крамниці, точилася — що дивно — на картині, яка висіла за його головою поміж реєстратурою[204] та дзеркалом, яскраво освітленим гасовою лампою. То була картина-талісман, незбагненна картина, картина-загадка, ніколи до кінця не витлумачена, що передавалася з покоління в покоління. Що на ній було? Це був безконечний диспут, який точився століттями, ніколи не завершений процес між двома взаємозаперечними засадами. Там стояли один навпроти одного двоє купців, дві антитези, два світи. «Я продавав у кредит», — кричав худий, обдертий і остовпілий, аж голос йому ламався від розпачу. «Я продавав за готівку», — відповідав товстун у кріслі, перекидаючи ногу на ногу і крутячи переплетеними на животі пальцями. Як же ненавидів батько товстуна! Він знав їх із дитинства. Вже на шкільній лаві його сповнював відразою той опасистий еґоїст, що під час перерви пожирав незліченну кількість булок з маслом. Але батько не солідаризувався і з худим. Зі здивуванням він дивився на те, як уся ініціатива вислизала йому з рук, загарбана двома диспутантами. Із забитим подихом, косуючи непорушним оком з-над приспущених окулярів, батько дочікувався результату, наїжений та глибоко схвильований.

Крамниця, крамниця була незбагненна. Вона була об’єктом усіх роздумів, нічних студій, бентежних батькових розважань. Недовивчена і безмежна, вона стояла поза всім, що відбувалося, тьмяна й універсальна. Удень сукняні генерації лежали з усією патріархальною поважністю, укладені за старшинством і вишикувані за поколіннями та родоводами. Але вночі прорізалася бунтівна сукняна чорнота, штурмуючи небо пантомімними тирадами та люциферськими імпровізаціями. Восени крамниця шуміла, переливалася поза власні береги, набухла від темного асортименту зимового краму, немовби цілі гектари лісів рушили з місця великим гучним краєвидом. Улітку, в мертвий сезон, вона похмурніла і відступала до своїх темних резервацій, недоступна і невиразна у своєму сукняному маточнику. Ночами продавці гатили, мов ціпами, дерев’яними ліктями, об глуху стіну пакувань, дослухаючись, як вона зболено гарчить у глибинах, замурована у ведмежому сукняному лігві.

Цими глухими сходинками повсті батько спускався углиб генеалогії, на дно часів. Він був останнім у родовій лінії, він був Атлантом[205], на плечах якого тримався тягар велетенського заповіту. Вдень і вночі батько думав над тезою цього заповіту, силкуючись у раптовому осяянні збагнути його суть. Не раз він запитально й очікувально дивився на продавців. Сам без проблисків у душі, без осяянь, без вказівних знаків, батько сподівався, що оцим молодим і наївним, щойно втіленим, раптом відкриється затаєний перед ним сенс крамниці. Батько припирав їх до стіни своїм упертим підморгуванням, але вони, тупі й недорікуваті, уникали його поглядів, відводили очі, збентежено лепечучи якісь несосвітенні дурниці. Вранці, спираючись на довгий костур, батько, наче пастух, проходив крізь оту сліпу вовняну отару, крізь оті людні затори, крізь хвилі безголових тулубів з їхнім беканням при водопої. Він ще чекав і відтягував ту хвилину, коли підніме за собою весь свій люд і рушить у галасливу ніч разом з усім нав’юченим, незліченним, сотні разів помноженим Ізраїлем[206]…

Ніч за дверима була ніби з олова — без простору, без вітру, без дороги. Кілька кроків — і вона впиралась у глухий кут. Тупцювалося, мов у напівсні, перед тією близькою межею і в той час, як ноги в’язнули, вичерпавши скупий простір для пересування, думка бігла все далі в безконечність, ненастанно запитувана й допитувана, затягнута на манівці тієї чорної діалектики. Диференційний аналіз[207] ночі точився сам по собі. Аж нарешті ноги зовсім спинялись у тому сліпому завулку без витоку. Там стоялося потемки у глухій тиші, в найінтимнішому закуті ночі, як перед пісуаром, — протягом цілих годин і з почуттям завстидженого блаженства. Тільки думка, залишена для себе, повільно розкручувалася, складна анатомія мозку розмотувалася, ніби клубок, і в єхидній діалектиці без кінця розгортався абстрактний трактат літньої ночі, йшов перевертом поміж логічних головоломок, з обох сторін підтримуваний невтомними і терплячими випитуваннями, софістичними питаннями, на які не було відповіді. Так він продирався, філософуючи насилу, через спекулятивні простори[208] тієї ночі і вже безтілесним заходив в остаточну глушину.

Було вже далеко за опівніч, коли батько раптово підняв голову з-над паперів. Він повагом підвівся з широко розплющеними очима, весь перемінившись на слух. «Іде, — сказав батько, променіючи лицем, — відчиніть». Поки старший продавець Теодор підбіг до засклених дверей, забарикадованих ніччю, в них уже протиснувся обвішаний клунками, чорнобородий, чарівний і усміхнений — давноочікуваний гість. Пан Якуб, надзвичайно схвильований, вибіг йому назустріч, кланяючись та розкриваючи руки для обіймів. Обійнялися. Якусь мить здавалося, ніби чорний, низький і лискучий паротяг безгучно під’їхав до самих дверей крамниці. Носильник у залізничному службовому кашкеті вніс на плечах величезну валізу.

Ми ніколи не дізналися, ким насправді був той видатний гість. Старший продавець Теодор неухильно доводив, що то власною персоною Християн Зайпель і Сини (механічні прядильні і ткальні). Мало що свідчило на користь такої певності, і мати не приховувала своїх застережень щодо цієї концепції. Але хоч там як, не було жодних сумнівів у тому, що цей потужний демон — один зі стовпів Національної Спілки Кредиторів. Чорна ароматна борода обрамлювала його товсте, лискуче і сповнене гідності обличчя. Напівогорнутий батьковими обіймами, він з уклонами підходив до письмового стола.

Не розуміючи чужинської мови, ми з пошаною дослухалися до церемонної бесіди, що супроводжувалась усмішками, приплющуванням очей, ніжним і грайливим попліскуванням по плечах. Обмінявшися такими вступними люб’язностями, панове перейшли до суті справи. На столі розкладено книги й папери, відкорковано пляшку білого вина. З духмяними сигарами в кутиках вуст та обличчями, стягнутими у гримасу брутального задоволення, панове озвучували короткі паролі, односкладові змовницькі знаки, судомно притримуючи пальцем розкриту книгу на відповідній сторінці і хвацько, мов авґури[209], поблискуючи поглядами. Дискусія поволі ставала палкішою, давалося взнаки ледь погамовуване хвилювання. Панове кусали губи, гіркі та згаслі сигари позвисали з облич, зненацька ображених і сповнених неприязню. Вони аж тремтіли від внутрішнього збудження. Батько сопів носом, під очима в нього проступили червоні плями, а волосся з’їжилося над спітнілим лобом. Ситуація розпалювалася. Був момент, коли обидва зірвалися з місць і ледь притомні завмерли, тяжко відсапуючи та сліпо блимаючи окулярними скельцями. Налякана мати почала благально плескати батька по плечах, силкуючись запобігти катастрофі. На її вид обидва схаменулися, згадали про товариський етикет, уклонились один одному з усмішкою і знову засіли за роботу.

Близько другої ночі батько врешті гучно закрив тяжку обкладинку головної книги. Ми із занепокоєнням вдивлялися в обличчя обидвох співрозмовників, намагаючись передбачити, на чий бік хилиться перемога. Батьків гумор здавався нам штучним і вимушеним, чорнобородий натомість розвалився у кріслі зі схрещеними ногами і весь випромінював оптимізм та увічливість. З демонстративною щедрістю він розкидався чайовими для продавців.

Поскладавши папери й рахунки, панове вставали з-за столу. Вирази їхніх облич були вельми обнадійливі. Змовницьки підморгуючи продавцям, вони давали зрозуміти, що сповнені заповзятливості. Натякали на добрячу пиятику за плечима в матері. Це були пусті вихваляння. Продавці знали, як це все розуміти. Ця ніч не вела нікуди. Вона закінчувалася над стоком ринви, у відомому місці, глухою стіною порожнечі і зачаєного сорому. Усі стежки, що виводили в неї, поверталися до крамниці. Усі ескапади, спрямовані углиб її простору, від початку мали зламані крила. Продавці підморгували у відповідь лише з чемності.

Чорнобородий і батько, взявшись попід руки, вийшли з крамниці у жвавому настрої, супроводжувані поблажливими зирканнями продавців. Відразу ж за дверима гільйотина ночі єдиним замахом відрубала їм голови, й вони шубовснули в ніч, як у чорну воду.

Хто дослідив безодню липневої ночі, хто зміряв, скільки сажнів треба летіти углиб порожнечі, де нічого не відбувається? Пролетівши крізь оту всю чорну безконечність, вони знову спинилися перед дверима крамниці, ніби щойно з них вийшли, віднаходячи свої загублені голови з іще вчорашнім незужитим словом на вустах. Отак завмерши, вони не знати як довго балакали — монотонно і немов повертаючись із далекої виправи, здружені пережитими спільно нічними пригодами й авантюрами. Жестом підпилих вони зсували на потилиці свої капелюхи й заточувалися на зм’яклих ногах.

Оминаючи залитий світлом вхід до крамниці, вони крадькома увійшли в будинкову браму і тишком почали підніматися на другий поверх рипучими сходами. Так вони дісталися на задній ґанок перед Аделине вікно і силкувалися зазирнути до сплячої. Вони ніяк не могли її розгледіти — лежала в темряві з розведеними ногами, несвідомо здригаючись в обіймах сну, відкинувши назад палахку голову, фанатично віддана снові. Панове стукотіли в чорні шиби й наспівували сороміцькі куплети. Але вона з летаргічною усмішкою на розтулених вустах блукала, заклякла і каталептична[210], своїми далекими шляхами на відстані недосяжних миль.

Тоді, розкинувшись на поруччі балкону, панове широко й голосно запозіхали, вже знеохочені, й затарабанили ногами по дошках балюстради. О котрійсь пізній та невідомій годині ночі вони загадковим чином опинилися разом із власними тілами у двох вузьких ліжечках, на вершку збитої високо постелі. Вони пливли, поснувши паралельно, навперегони, поперемінно випереджаючи один одного працьовитим галопом хропіння.

На котромусь кілометрі сну — чи сонна течія поєднала їхні тіла, а чи їхні сни непомітно злилися докупи? — вони відчули в одній із точок чорного антипростору, що, лежачи в обіймах, борються один із одним у тяжкому несвідомому змаганні. Дихали один одному в обличчя, напружені від безплідних зусиль. Чорнобородий лежав на батькові, мов Ангел на Якові. Але батько з усієї сили стискав його колінами і, судомно відпливаючи у глуху неприсутність, примудрявся потаємно вкрасти мить короткого відновлювального дрімання між першим та другим раундом. Так вони й боролися — за що? за ім’я? за Бога? за контракт? — змагались у смертному поту, видобуваючи із себе рештки сили, у той час як течія сну відносила їх у щораз дальші та дивніші околиці ночі.

Наступного дня батько ледь накульгував на одну ногу[211]. Його обличчя сяяло. На світанку він знайшов готову і блискучу родзинку для листа, за яку намарне боровся стільки днів і ночей. Чорнобородого ми більше не побачили. Він виїхав удосвіта з валізою та клунками, ні з ким не прощаючись. То була остання ніч мертвого сезону. Від тієї літньої ночі для крамниці почався відлік семи довгих років урожаю[212].

Санаторій під Клепсидрою

Подорож тривала довго. Тією бічною забутою колією, що нею потяг курсує лише раз на тиждень, їхало всього пару пасажирів. Я ніколи раніше не бачив вагонів такого архаїчного типу, давно знятих з інших колій, — просторих, ніби кімнати, темних і з багатьма закамарками. Ті коридори, що заламувалися під різними кутами, ті лабіринти відділень, порожніх і зимних, мали в собі якусь дивну, замалим не гнітючу покинутість. Я переходив із вагона до вагона в пошуках якогось затишнішого місця. Всюди віяло, холодні протяги торували собі шлях у тих приміщеннях, наскрізь просвердлюючи весь потяг. Тут і там люди з клунками сиділи на підлозі, не наважуючись займати порожні, надто високо підвішені полиці. Зрештою, обгорнуті цератою випуклі сидіння були холодні як лід і липкі від старості. На безлюдних станціях не досідав жоден пасажир. Без гудка і чмихання потяг рушав далі — повільно й немовби роздумуючи.

Деякий час мені складав товариство чоловік у подертому мундирі залізничника, мовчазний і замислений. Він притискав хустину до запухлого і зболеного лиця. Потім і він кудись зник, непомітно вийшов на котрійсь зупинці. Після нього лишився відбиток у соломі, що вкривала підлогу, і чорна понищена валізка, яку він забув.

Ступаючи по соломі та відходах, я непевним кроком ішов із вагона у вагон. Двері відділень, повідкривані навстіж, метлялися від протягу. Ніде жодного пасажира. Нарешті я зустрів провідника в чорному мундирі залізничної служби на цій лінії. Він обмотував собі шию грубою хусткою, пакував манатки, ліхтарик, службовий журнал. «Прибуваємо, пане», — сказав він, зиркнувши на мене цілком білими очима. Потяг повільно гальмував — без пахкання, без колісного стукоту, ніби саме життя потроху, разом із останнім видихом пари, виходило з нього. Ми зупинилися. Тиша і пустка, жодної станційної будівлі. Висідаючи, провідник ще показав мені напрямок, у якому лежав Санаторій. З валізою в руці я пішов білим вузьким гостинцем, що небавом завів мене в темну гущавину парку. Я з деякою цікавістю придивлявся до краєвиду. Дорога, якою я прямував, піднімалася вгору і плавно виводила на хребет узгір’я, звідки відкривався увесь виднокіл. День був цілком сірий, пригаслий, без акцентів. Можливо, контрастуючи з цією тяжкою та безбарвною аурою, так виразно темніла вся ота велика посудина горизонту, на якій розлігся лісистий краєвид, видовищно розбитий на пасма і шари все дальших і сіріших насаджень, що спливали смугами, лагідно опадаючи то з лівого боку, то з правого. Увесь цей темний і поважний краєвид, як здавалося, ледь помітно плив у собі самому, пересувався обіч себе, ніби похмуре і збурене небо зі своїм зачаєним внутрішнім рухом. Плинні пояси та галереї лісів, здавалося, шуміли і росли на тому шумі, наче морський приплив, який непомітно підкрадається до суходолу. Винесена вгору в темній динаміці лісистого терену, біла дорога вилася, мов мелодія хребтом широких акордів, стиснута напором потужних музичних мас, які врешті й поглинали її. Я відламав галузку з придорожного дерева. Зелень листків була цілком темна, ледь не чорна. Ця чорнота була напрочуд насичена, глибока і добродійна, мов сон, що дарує силу й наснагу. І вся сіризна краєвиду, всі її відтінки були похідними від тієї однієї барви. Краєвид іноді набуває в нас такого кольору в мить похмурого літнього присмерку, насиченого довгими дощами. Та сама глибока і спокійна недбалість, та сама зречена й остаточна заціпенілість, якій уже не хочеться втіхи від барв.

Ліс був темний, мов ніч. Я навпомацки йшов по тихій глиці. Коли дерева порідшали, під моїми ногами задудніли мостові балки. На протилежному боці, оточені чорнотою дерев, бовваніли сірі, обсипані багатьма вікнами стіни готелю, знаного з реклами як Санаторій. Подвійні скляні двері входу були відчинені. Увійти в них можна було просто з містка, обабіч оплетеного хиткими балюстрадами з березових гілок. У коридорі панували напівморок і врочиста тиша. Я нашпиньки переходив від дверей до дверей, відчитуючи в темряві означені на них номери. За поворотом я врешті наткнувся на покоївку. Вона вибігла з кімнати, ніби щойно вирвалася з чиїхось настирливих рук — задихана і збуджена. Заледве розуміла, що я їй кажу. Я мусив повторити. Вона безпорадно крутнулася.

«Мою депешу ви отримали?».

Вона розвела руки, а її погляд тікав убік — наче вона тільки й чекала можливості, щоб застрибнути у напіввідчинені двері, на які косувала оком.

«Я приїхав здалека, телеграмою я замовляв кімнату в цьому закладі, — сказав я дещо нетерпляче. — До кого мені звернутися?».

Вона не знала. «Може, ви зайдете до ресторації, — почала плутатися. — Тепер усі сплять. Коли пан Доктор прокинеться, я доповім про вас».

«Сплять? Але ж надворі день, до ночі ще далеко…».

«У нас так завжди. Всі сплять. Ви не знали? — Покоївка глянула на мене з цікавістю. — Зрештою, ночі тут не буває», — додала вона, ледь кокетуючи. Уже не прагнула дременути, лише, крутячись, теребила руками мереживо на фартушку.

Я лишив її. Перейшов до напівтемної ресторації. Там було кілька столиків, великий буфет на всю ширину стіни. Після довгої перерви я знову відчув легкий апетит. Мене втішив вигляд тістечок і тортів, якими було щедро заставлено буфетні полиці.

Я поклав валізку на один зі столиків. Усі вони були порожні. Я плеснув у долоні. Жодної відповіді. Тоді я зазирнув до сусіднього залу, більшого і світлішого. Цей зал своїм широким вікном чи лоджією відкривався на вже знаний мені краєвид, який із віконного обрамлення промальовувався у глибокому смутку та зреченні, мов жалобне memento. На скатертинах були видні залишки недавнього застілля — відкорковані пляшки, напівспорожнені келихи. Де-не-де ще навіть лежали чайові, досі не зібрані обслугою. Я повернувся до буфету, придивляючись до тістечок і паштетів. Вони виглядали напрочуд апетитно. Я замислився, чи личить обслужити себе самому. Мене всього заполонив наплив незвичайної зажерливості. Особливу оскому наганяв мені до рота певний ґатунок пісочного печива з яблучним мармеладом. Я вже хотів було підважити один із куснів срібною лопаткою, коли відчув, що за мною хтось є. Покоївка увійшла цілком безгучно у своїх м’яких пантофлях і торкнулася моєї спини.

«Пан Доктор запрошує вас», — повідомила вона, розглядаючи свої нігті.

Вона йшла попереду — і певна магнетизму, який справляло вихляння її стегон, зовсім не озиралася. Гралася підсиленням цього магнетизму, змінюючи відстань між нашими тілами, поки ми проминули кілька десятків пронумерованих дверей. Коридор дедалі більше темнішав. Уже в цілковитій темряві вона миттєво сперлася на мене.

«Це двері Доктора, — прошепотіла. — Заходьте».

Доктор Ґотард прийняв мене, вийшовши на середину кімнати. Це був невисокий і широкоплечий чоловік із темним заростом.

«Вашу телеграму ми отримали ще вчора, — сказав він. — Ми висилали по вас на станцію нашу санаторну коляску, але ви прибули іншим потягом. На жаль, залізничне сполучення тут не найкраще. Як ви почуваєтесь?».

«Мій батько живий?» — запитав я, втоплюючи неспокійний погляд в його усміхненому обличчі.

«Живий, само собою, — відповів Доктор, спокійно витримуючи мій схвильований погляд. — Звичайно, що в зумовлених обставинами межах, — додав він, примруживши очі. — Ви не гірше за мене знаєте, що з точки зору вашого дому, з перспективи вашої вітчизни батько помер. Цього неможливо виправити цілком. Та смерть кидає деяку тінь і на його тутешнє існування».

«Але батько сам не знає, не здогадується?» — запитав я пошепки.

Він похитав головою з глибоким переконанням.

«Можете бути спокійний, — відповів стишеним голосом, — наші пацієнти не здогадуються, не можуть здогадатись… Уся штука полягає в тому, — додав, готовий демонструвати її механізм на пальцях, уже зведених догори, — що ми повернули час назад. Ми тут у нас запізнюємося з часом на певний інтервал, довжину якого неможливо окреслити. Справа зводиться до простого релятивізму. Тут батькова смерть ще не відбулася — та сама, яка вже досягла його у вашій країні».

«У такому разі, — сказав я, — батько помирає або вже на порозі смерті…».

«Ви не розумієте мене, — мовив Доктор поблажливо-нетерплячим тоном. — Ми реактивуємо минулий час із усіма його можливостями, зокрема і з можливістю одужання».

Він дивився на мене з усмішкою, тримаючись за бороду.

«Але тепер ви, мабуть, захочете з ним побачитися. У відповідності з вашим побажанням ми зарезервували для вас друге ліжко в батьковій кімнаті. Я відпроваджу вас».

Коли ми вийшли в темний коридор, Доктор Ґотард заговорив пошепки. Я зауважив, що на ногах він має такі ж, як покоївка, повстяні пантофлі.

«Ми даємо нашим пацієнтам якомога довше поспати: бережемо їхню життєву енергію. Зрештою, вони й так не мають у нас чим зайнятися».

Перед одними з дверей він зупинився і приклав палець до вуст.

«Заходьте потиху — ваш батько спить. Ви так само лягайте. Це найкраще, що ви можете зараз зробити. До побачення».

«До побачення», — вишептав я, відчуваючи серцебиття, що підкотилося до горла. Я натиснув на клямку, двері піддалися самі й розтулилися, мов уста, які беззахисно відкриваються вві сні. Я увійшов. Кімната була майже порожня, сіра і гола. На простому дерев’яному ліжку під малим віконцем лежав на збитій постелі батько. Він спав. Його глибоке дихання видобувало з глибин сну цілі поклади хропіння. Уся кімната, здавалося, була вже викладена тим хропінням від підлоги до стелі, а нові позиції все додавалися. Я з жалем дивився на вихудле і змарніле, тепер цілком поглинуте працьовитим хропінням, батькове обличчя, що в далекому трансі — покинувши свою земну оболонку — сповідалося десь на віддаленому березі у власному існуванні врочистим відлічуванням своїх хвилин.

Другого ліжка не було. Від вікна тягнуло пронизливим холодом. У печі не палилося.

Не надто вони тут піклуються про пацієнтів, подумав я. Така хвора людина — і віддана протягам на поталу! І, здається, ніхто тут не прибирає. Товстий шар пилюки залягав на підлозі, вкривав нічну шафку з ліками та склянкою вихололої кави. У буфеті цілі стоси тістечок, а пацієнтам замість чогось їстівного дають лише чорну каву! Але в порівнянні із благами повернутого назад часу все це, звісно, дрібниця.

Я повільно роздягнувся і вліз до батькового ліжка. Він не прокинувся. Тільки його хропіння, що, мабуть, здійнялося зависоко, зійшло на октаву нижче, відмовляючись від попередньої декламаційної піднесеності. Воно зробилося чимось наче приватним, призначеним для власного вжитку. Я підіткнув навколо батька перину, захищаючи його наскільки міг від віконного протягу. Невдовзі я заснув коло нього.

Коли я прокинувся, в кімнаті стемніло. Батько, вже одягнутий, сидів при столі і пив чай, умочаючи в нього глазуровані сухарики. На собі він мав ще новий чорний костюм з англійського сукна, який він справив для себе останнього літа. Його краватка була зав’язана дещо недбало.

Побачивши, що я вже не сплю, батько з милим усміхом на своєму змарнілому від недуги обличчі сказав: «Я так зрадів, що ти приїхав, Юзефе. Яка несподіванка! Я почуваюся тут так самотньо. Щоправда, в моїй ситуації гріх нарікати, я ж уже пройшов і гірші моменти, тож якби хотілося витягнути facit[213] з усіх позицій… Але менше з тим. Уяви собі: першого ж дня мені тут відразу подали чудовий filet de boeuf[214] з грибочками. Це був просто пекельний шмат м’яса, Юзефе. Я застерігаю тебе з усіх сил — якби тобі коли-небудь збиралися подати filet de boeuf… Я й досі чую той вогонь у животі. І бігунка за бігункою… Я не міг ніяк собі дати з цим раду. Але я повинен повідомити новину, — провадив далі батько. — Тільки не смійся — я винайняв тут приміщення під крамницю. Отак. І я вітаю себе з цією ідеєю. Знаєш, я тут жахливо нудьгував. Ти собі й уявити не можеш, яка тут нудьга. А так я маю хоч би приємне заняття. Однак не науявляй собі ніяких розкошів. Звідки б їм узятися. Значно скромніше приміщення, ніж наш старий склад. Просто-таки будка в порівнянні з ним. У нашому місті я соромився б такої ятки, але не тут, де ми аж настільки мусили послабити наші старі претензії — чи не так, Юзефе?.. — Він гірко засміявся. — Отак і живемо».

Мені стало прикро. Я соромився батькового збентеження від того, що він ужив невідповідний вираз.

«Бачу, що ти сонний, — сказав батько за хвилину. — Поспи ще трохи, а потім навідаєш мене у крамниці, добре? Я кваплюсь якраз туди — побачити, як ідуть справи. Ти навіть уяви не маєш, як тяжко було взяти кредит, з якою недовірою вони тут ставляться до старих купців, до купців із серйозним минулим… Ти пам’ятаєш оте приміщення оптики на Ринку? То поруч із ним наша крамниця. Вивіски ще немає, але ти знайдеш. Там нелегко помилитися».

«Ви, тату, виходите без пальта?» — занепокоївся я.

«Та мені забули його покласти — уявляєш? — Я не знайшов його у валізі, але я й не дуже це відчуваю. Цей м’який клімат, ця солодка аура!..».

«Візьміть моє пальто, тату, — наполягав я. — Візьміть обов’язково».

Але батько вже надягав капелюх. Він махнув мені рукою й вийшов із кімнати.

Ні, я вже не хотів спати. Я почувався виспаним… і голодним. Не без приємності я згадав собі заставлений солодощами буфет. Я став одягатися з думкою, як зараз я догоджу собі всіма різновидами тих смаколиків. Першість я збирався надати пісочному печиву з яблуками, не забуваючи про начинений цукатами чудовий бісквіт, який я також бачив. Я завмер перед дзеркалом, щоб зав’язати краватку, але його поверхня, вигнута, ніби сфера, заховала моє відображення десь у глибині свого каламутного виру. Намарне я регулював відстань, то підходячи, то відступаючи — зі срібної пливкої імли не хотіло з’являтися жодне відображення. Треба сказати, щоб дали інше дзеркало, подумав я і вийшов з кімнати.

У коридорі було зовсім темно. Враження врочистої тиші підсилювала слабенька гасова лампа, що поблимувала на повороті синюватим вогником. У цьому лабіринті дверей, фрамуг і закамарків мені складно було відшукати вхід до ресторації. «Пройдуся до міста, — вирішив я зненацька. — Поїм десь у місті. Знайдеться ж там якась незла цукерня».

За брамою мене овіяло ваговитим, вологим і солодким повітрям цього незвичайного кліматичного реґіону. Хронічна сіризна аури поглибилася ще на кілька відтінків. День був наче загорнутий у жалобний креп.

Я не міг наситити погляду оксамитно-соковитою чорнотою найтемніших ділянок, гамою згаслої сіризни та плюшевого попелу, що тяглася пасажами приглушених тонів, зламаних натиском клавіш, — такий собі ноктюрн краєвиду. Щедре складчасте повітря залопотіло моїм обличчям, ніби м’яка плахта. Воно містило в собі мляву солодкість застояної дощівки.

Знову той шум чорних лісів, що повертався у себе, ті глухі акорди, що збурювали простори вже поза вловлюваною слухом шкалою! Я опинився в задньому дворі Санаторію й озирнувся на високі мури садиби головного, вигнутого підковою будинку. Усі вікна було зачинено чорними віконницями. Санаторій глибоко спав. Я проминув браму із залізних прутів. Поруч із нею була собача будка незвичайних розмірів — порожня. Мене знову ввібрав і пригорнув чорний ліс, крізь темноти якого я пересувався навпомацки, мов із заплющеними очима, ступаючи тихою глицею. Коли ледь розвиднілося, між деревами показались обриси будинків. Ще кілька кроків — і я вже був на просторій міській площі.

Дивна й оманлива схожість із Ринком нашого рідного міста! Як насправді схожі між собою всі ринки світу! Всюди ледь не ті самі будинки і крамниці!

Хідники були майже безлюдні. Жалобний і пізній напівблиск невизначеної пори дня сіявся з невиразно-сірого неба. Я без труднощів прочитував усі афіші й вивіски, а проте не здивувався б, якби мені сказали, що тепер глибока ніч! Лиш декотрі крамниці були відчинені. На інших було вже наполовину зсунуто жалюзі, їх поквапливо зачиняли. Туге і буйне повітря, повітря п’янке й багате, де-не-де поглинало краєвид частинами, ніби мокра губка, змивало по кілька будинків, ліхтар, шматок вивіски. Іноді було важко підняти повіки, що злипалися від дивної сонливості чи збайдужіння. Я став шукати заклад оптика, про який згадував батько. Він говорив про нього так, наче я знав його, маючи на увазі мою обізнаність у місцевій ситуації. Хіба він не знав, що я тут уперше? Безперечно, в голові його все плуталось. Але чого ще можна було сподіватися від людини, вже тільки наполовину реальної, що живе настільки умовним, відносним і обмеженим стількома застереженнями життям! Ніде правди подіти — треба було багато доброї волі, щоб визнати за нею хоча б якийсь різновид існування. Це був гідний співчуття життєвий сурогат, що постав лише завдяки загальній поблажливості, тому «consensusomnium[215]», з якого черпав свої мляві соки. Було зрозуміло, що тільки завдяки солідарному погляду крізь пальці, колективному заплющуванню очей на очевидну й разючу неспроможність такого стану, у тканині дійсності могла ще недовго утримуватися ця жалюгідна видимість життя. Найлегша незгода могла б її похитнути, найслабший повів скептицизму звалити. Чи міг Санаторій Доктора Ґотарда забезпечити їй оту тепличну атмосферу чемного сприяння, захистити від холодних віянь тверезості та критицизму? Лишалося тільки дивуватися, що за такого вразливого і проблемного стану речей батько примудрявся зберігати аж настільки непоганий вигляд.

Я зрадів, побачивши вітрину цукерні, заставлену бабками і тортами. Мій апетит ожив. Я відчинив засклені двері з табличкою «Морозиво» і зайшов до темного приміщення. У ньому пахло кавою та ваніллю. З глибини закладу вийшла панянка із уневиразненим сутінками обличчям і прийняла замовлення. Нарешті після такої довгої перерви я міг досхочу наїстися чудовими пончиками, вмочаючи їх у каву. У темряві, оточений танцем присмеркових закручених арабесок, я поглинав усе нові ласощі, відчуваючи, як вирування темряви втискається мені під повіки, крадькома захоплює мої нутрощі своєю теплою пульсацією, мільйонними роїннями лагідних дотиків. Урешті в цілковитій темряві тільки прямокутник вікна ще світився сірою плямою. Даремно я стукав ложечкою по столу. Ніхто не підходив, щоб отримати гроші за замовлення. Я лишив на столі срібну монету і вийшов на вулицю. У книгарні поруч іще світилося. Продавці займалися сортуванням книжок. Я запитав їх про батькову крамницю. Це від нас через одне приміщення, пояснили мені. Чемний хлопець навіть підбіг до дверей, щоб мені показати. Вхід було засклено, вітрина ще не готова, заслонена сірим папером. Уже від дверей я здивовано запримітив, що у крамниці повно покупців. Батько стояв за лядою й підсумовував, раз у раз наслинюючи олівець, позиції довгого рахунку. Пан, для якого він готував той рахунок, схилявся над лядою, посуваючи вказівний палець за кожною доданою цифрою, і впівголоса лічив. Інші відвідувачі мовчки спостерігали. Батько кинув на мене погляд з-над окулярів і сказав, притримуючи палець на позиції, де він затримався: «Тут тобі якийсь лист, он там на столі серед паперів» — і знову занурився в підрахунки. Тим часом продавці відкладали закуплений товар, загортали його і обв’язували шнурками. Полиці були ще тільки частково заповнені сукном. Більша їх частина була ще порожня.

«Тату, чому ви собі не сядете? — запитав я тихо, зайшовши за ляду. — Ви зовсім не бережете себе, при тому, що такий хворий».

Батько застережно підняв долоню, ніби відхиляючи мої переконування, й не перестав рахувати. Він виглядав дуже зле. Було цілком очевидно, що тільки штучне збудження і гарячкова діяльність підтримують його сили і поки що віддаляють мить останнього падіння.

Я пошукав на письмовому столі. То була радше бандероль, а ніякий не лист. Кілька днів тому я звернувся до певної книгарні з приводу однієї порнографічної книжки — й от її вислали для мене сюди, відшукавши мою нову адресу, а точніше адресу батька, який щойно лише відкрив крамницю без вивіски та атрибутів. Загалом — подиву гідна організація роботи з клієнтами та справність достави! І ця незвичайна швидкість!

«Можеш собі прочитати в канцелярії ззаду, — сказав батько, кидаючи в мій бік невдоволений погляд, — бачиш і сам, як тут мало місця».

Канцелярія за крамницею була ще порожня. Крізь засклені двері до неї доходило трохи світла з крамниці. На стінах висіли пальта продавців. Я розпечатав лист і спробував його читати у слабкому світлі біля дверей.

Мене сповіщали, що потрібної мені книжки, на жаль, не було на складі. Було розпочато пошуки, але, не забігаючи поперед їхнього результату й ні до чого не зобов’язуючи, фірма дозволяла собі тим часом переслати мені певну одиницю товару, щодо якої припускала моє безперечне зацікавлення. Далі йшов деталізований опис портативного астрономічного рефрактора[216] з великою світляною силою і всілякими перевагами. Зацікавившись, я витягнув з упакування той інструмент, виготовлений з чорної церати або цупкого полотна, складеного пласкою гармонійкою. Я завжди мав слабкість до телескопів, тож почав розгортати багаторазово складене покриття інструменту. Скріплений тонкими прутиками, під моїми руками розгортався величезний міх телескопа, що на всю довжину кімнати витягав свою порожню будку, лабіринт чорних комірок, довгий комплекс камер-обскур, до половини вставлених одна в одну. Усе разом було чимось на зразок довгого автомобіля з лакованого полотна — такий собі театральний реквізит, що в легкому, як папір або цупкий тик, матеріалі імітує справжню масивність. Я зазирнув у чорну лійку окуляра і вдалині побачив ледь окреслені контури дворового санаторійного фасаду. Зацікавлений, я поліз глибше в задню камеру апарата. Тепер у полі зору пристрою я міг стежити за покоївкою, що йшла напівтемним коридором Санаторію з тацею в руках. Вона оглянулася і скривила губи в усмішці. Хіба вона бачить мене, подумав я. Непереборна сонливість застеляла мої очі млою. Я сидів у задній камері телескопа, мов у лімузині. Легкий порух двигуна — й апарат увесь зашелестів, як паперовий метелик, а я відчув, що він пересувається разом зі мною й завертає до дверей.

Телескоп, ніби велика чорна гусінь, в’їхав до освітленої крамниці — багаточленний тулуб, величезний паперовий тарган з несправжніми двома фарами на переді. Покупці збилися докупи, задкуючи перед цим сліпим паперовим змієм, продавці широко розчинили двері на вулицю, і я повільно виїхав своїм автомобілем з паперу повз ряди відвідувачів, які недобрими поглядами супроводжували цей по суті скандальний виїзд.

Так живеться в цьому місті, й час минає. Більшу частину дня спиш — і не тільки в ліжку. Ні, щодо ліжка особливих претензій немає. У будь-якому місці, о будь-якій порі дня люди тут готові всмак подрімати. З головою, покладеною на столик у ресторації, в екіпажі, а навіть навстоячки по дорозі, в сінях якогось будинку, до яких забігають на хвильку, щоб ненадовго віддатися непереборній потребі сну.

Прокинувшися, ще заморочені й хиткі, ми продовжуємо перервану розмову, долаємо й далі обтяжливий шлях, просуваємо вперед заплутану справу без кінця і початку. Наслідком цього іноді мимохідь губляться цілі проміжки часу, а ми втрачаємо контроль над тяглістю дня і врешті перестаємо на неї покладатися, без жалю відмовляємося від скелету неперервної хронології, до пильного нагляду за якою ми свого часу позвикали зі звички та заклопотаної щоденної дисципліни. Ми давно пожертвували цією ненастанною готовністю звітувати з перебутого часу, цією скрупульозністю в розрахунку до останнього гроша за прожиті години — гордістю й силою нашої економіки. У дотриманні всіх отих кардинальних чеснот, щодо яких ми свого часу не знали ні вагань, ні відхилень, ми давно здалися.

Пара прикладів може послугувати ілюстрацією такого стану справ. Котроїсь пори дня чи ночі — ледь помітний відтінок неба різнить їх між собою — я прокидаюся коло балюстради містка, що веде до Санаторію. Смеркає. Отже, зморений сонливістю, я, напевно, довго й несвідомо блукав містом, перш ніж смертельно втомлений добрів до цього містка. Не можу сказати, чи на тому шляху мене весь час супроводжував Доктор Ґотард, який тепер стоїть переді мною, завершуючи якийсь довгий умовивід формулюванням остаточних висновків. Захоплений власною переконливістю, він бере мене під руку й веде за собою. Я йду з ним, і перш ніж ми перетинаємо лункі дошки на містку, я знову засинаю. Крізь заплющені повіки я невиразно бачу Докторову проникливу жестикуляцію, посмішку в глибині його чорної бороди й намарне силкуюся зрозуміти той капітальний логічний прийом, той останній козир, з яким він тріумфує на вершині своєї аргументації, розводячи руки і завмираючи. Я не знаю, як довго ми ще отак ідемо один коло одного, занурені в розмову, що рясніє непорозумінням, коли раптом я зовсім отямлююся: Доктора Ґотарда вже немає, цілковита темрява — але тільки тому, що мої очі заплющені. Я розплющую їх і бачу себе в ліжку, у своїй кімнаті, до якої потрапив не знати як.

Ще дразливіший приклад. Обідньої пори я заходжу в місті до ресторації, у безладний гамір і метушню відвідувачів. І кого ж я бачу на середині залу, при столі, що аж угинається від страв? Батька. Всі очі спрямовані на нього, а він, виблискуючи діамантовою шпилькою, надзвичайно жвавий, у блаженному екстазі, вихиляється з афектом на всі боки і провадить задушевну бесіду з усіма водночас. Зі штучною бравадою, на яку я не можу дивитися без найвищої тривоги, він замовляє все нові порції, які вже просто стосами здіймаються перед ним на столі. Він залюбки нагромаджує їх довкола себе, хоч і не впорався ще навіть із першим. Жуючи, плямкаючи й говорячи одночасно, він жестами й мімікою підкреслює своє найвище задоволення бесідою, закоханим поглядом водить за паном Адасем, офіціантом, якому із закоханою усмішкою кидає все нові замовлення. І коли той, розвіваючи серветкою, квапиться їх виконувати, батько благальним жестом апелює до всіх, запрошує їх бути свідками невідпорних чарів цього Ганімеда[217].

«Неоцінений хлопчик, — волає батько з благим усміхом, примружуючи очі. — Ангельський хлопчик! Панове, погодьтеся, що він чарівний!».

Я виходжу із залу, сповнений гіркотою, батько мене й не зауважив. Якби він зумисне, з рекламною метою, був поставлений керівництвом готелю для забавляння клієнтів, то не зміг би поводитися провокативніше і нав’язливіше. З головою, що тьмянішає сонливістю, я заточуюся на вулицях, прагнучи дійти додому. На хвилинку я притуляю голову до поштової скриньки і таким чином влаштовую собі коротку сієсту. Нарешті я в темряві намацую браму Санаторію і входжу. У кімнаті темно. Я тисну на вимикач, проте струму немає. Від вікна тягне холодом. Ліжко скрипить у темряві. Батько підводить голову з-над перини і каже: «Ах, Юзефе, Юзефе! Я вже два дні лежу тут без жодного догляду, дзвінок не діє, ніхто навіть не зазирне, а власний син кидає напризволяще мене, тяжкохвору людину, й волочиться містом за дівками. Послухай, як у мене серце гатить».

Як це зрозуміти? Чи батько сидить у ресторації, охоплений нездоровими амбіціями зажерливості, чи тяжкохворий лежить у своїй кімнаті? Чи їх двоє? Нічого подібного. В усьому винен швидкий розпад часу, неконтрольованого з неослабною пильністю.

Усі ми знаємо, що ця неслухняна стихія ледве тримається в певних рамках порядку лише завдяки ненастанному керуванню, ретельній стурбованості, старанному регулюванню та коригуванню її вибриків. Позбавлена такої опіки, вона відразу ж хилиться до порушень, до диких аберацій, до плетіння непередбачуваних фокусів та безглуздого блазнювання. Дедалі виразніше проступає неузгодженість наших індивідуальних часів. Час мого батька і мій власний час уже не збігаються.

До речі, закид батька у фривольності моєї поведінки є безпідставною інсинуацією. Я тут ще й не підходив до жодної дівчини. Заточуючись, ніби п’яний, від одного сну до другого, я протягом тверезіших хвилин ледве звертаю увагу на тутешню прекрасну стать.

Зрештою, хронічні сутінки на вулицях навіть не дають змоги докладно розрізняти обличчя. Єдине, що я спромігся зауважити як молода людина, що в будь-якому разі ще має певні зацікавлення в цій галузі, — це особлива хода тутешніх панянок.

Це хода уздовж невблаганно прямої лінії, вона не рахується з жодними перешкодами, підлягаючи лиш якомусь внутрішньому ритму, якомусь закону, які вони розвивають, наче із клубка в ниточку прямолінійного трюхикання, сповненого точності та розміреної грації.

Кожна несе в собі якесь інше, особисте правило, ніби власну накручену пружину.

Коли вони йдуть отак, задивлені прямо перед собою в те правило, дуже зосереджені й поважні, то здається, що вони перейняті лиш однією турботою — нічого не зронити, не помилитись у складному порядку, не збочити ані на міліметр. І тоді стає зрозуміло: те, що з такою увагою й відданістю вони несуть над собою, є ніщо інше, як ідея-фікс власної досконалості, яка силою їхнього переконання ледь не перетворюється на реальність. Це якесь таке очікування, вибране на власний ризик, без жодної гарантії, що воно збудеться, це недоторканна догма, винесена понад усякі сумніви.

Які лиш вади й хиби, які носики — сплющені й кирпаті, які прищі й ластовиння не протягуються потайки з бравадою під прапором цієї фікції! Немає такої потворності чи пересічності, що їх би злет тієї віри не поривав за собою в оті фіктивні небеса досконалості.

Усанкціоноване такою вірою, тіло виразно гарнішає, а ноги, справді красиві й еластичні, в бездоганному взутті, промовляють своєю ходою, квапливо пояснюють плавним лискучим монологом переступання все багатство ідеї, що її пихато замовчує сховане обличчя. Руки вони тримають у кишенях своїх коротких обтислих жакетиків. У кав’ярні й театрі вони закидають одну на другу високо, до колін, відкриті ноги й виразно ними мовчать. Це тим часом усе щодо однієї з міських особливостей. Я вже згадував про тутешню чорну рослинність. Окремої уваги заслуговує певний різновид чорної папороті, величезні пучки якої прикрашають вази в кожному місцевому помешканні та громадському закладі. Це якийсь майже жалобний символ, похоронний герб цього міста.

Стосунки в Санаторії з кожним днем стають усе нестерпніші. Нічого іншого тут не скажеш — ми потрапили в пастку. Від моменту мого приїзду, коли перед новоприбулим було створено деяку видимість гостинної запобігливості, керівництво Санаторію не завдає собі й найменшого клопоту, щоб у нас лишалася хоча б ілюзія певної опіки. Нас просто-таки покинуто напризволяще. Нікому немає діла до наших потреб. Я вже віддавна впевнився в тому, що дроти електричних дзвінків обриваються тут же над дверима й нікуди не ведуть. Обслуги не видно. Коридори вночі і вдень занурені в темряву й тишу. В мене сильне враження того, що ми єдині гості цього Санаторію, а таємничі і стримані гримаси, з якими покоївка зачиняє двері кімнат, заходячи або виходячи з них, — усього лише містифікація.

Іноді хочеться одні за одними широко повідкривати двері всіх кімнат і так залишити їх розчахнутими навстіж, аби викрити цю ницу інтригу, в яку нас утягнуто.

Проте я не зовсім упевнений у своїх підозрах. Часом пізньої ночі я бачу в коридорі Доктора Ґотарда — як він кудись поспішає слідом за покоївками в білому операційному халаті і з клізмою в руці. У таку квапливу мить його важко зупинити і приперти до стіни рішучим запитанням.

Якби не ресторація та цукерня в місті, можна було б умерти з голоду. Я досі не зміг допроситися другого ліжка. Про свіжу постіль немає мови. Слід визнати, що загальне послаблення вимог до побутової культури не оминуло й нас.

Лягти у ліжко в одязі й черевиках завжди було для мене як для людини цивілізованої чимось просто немислимим. А тепер я приходжу додому пізно, п’яний від сонливості, — в кімнаті півтемрява, фіранки на вікні тріпочуть від зимного повіву. Я непритомно валюся на ліжко й запорпуюся в перини. Так я сплю протягом цілих нерегулярних відтинків часу — днями, тижнями, мандруючи порожніми краєвидами сну, завжди в дорозі, завжди на стрімких гостинцях дихання, то легко і гнучко з’їжджаючи з лагідних схилів, то насилу спинаючись по вертикальній стіні хропіння. Досягнувши вершини, я поглинаю зором величезні виднокола скелястої та глухої пустелі сну. Котроїсь пори, в незнаному пункті, десь на раптовому повороті хропіння, я прокидаюся напівпритомний і ногами відчуваю батькове тіло. Він десь там лежить, згорнувшися клубком, маленький, мов кошеня. Я знову засинаю з відкритим ротом, і вся велетенська панорама гористого краєвиду хвилясто і велично тягнеться повз мене.

У крамниці батько розгортає напрочуд жваву діяльність, провертає оборудки, всю свою красномовність мобілізує на переконування клієнтів. Його щоки червоніють від збудження, очі блищать. У Санаторії він лежить тяжко хворий, як лежав протягом останніх тижнів удома. Ніяк не приховати вже того, що процес прискореними кроками наближається до фатального кінця. Батьків голос слабне, звертаючись до мене: «Ти мав би частіше бувати у крамниці, Юзефе. Продавці обкрадають нас. Ти ж бачиш — я вже не на рівні вимог. Лежу отут, хворіючи тижнями, а крамниця марнується, покинута напризволяще. Не було якоїсь пошти з дому?».

Я починаю жалкувати з приводу всієї затії. Важко назвати вдалою ідеєю те, що ми, ошукані гучною рекламою, вислали батька сюди. Час, повернутий назад… ну так, це гарно звучить, але що це, як виявляється, насправді? Чи тут отримують повновартісний ретельний час — той, що наче видобутий зі свіжого згортка, ще пахне новизною й фарбою? Цілком навпаки. Це дощенту зужитий, зношений іншими людьми час, протертий і в багатьох місцях дірявий, випрозорений, мов сито.

Нічого дивного, що цей час наче виблюваний — зрозумійте мене правильно, — час із других рук. Хай Бог милує.

І при цьому вся та надзвичайно брутальна маніпуляція з часом. Ті підступні інтриги, прокрадання з чорного ходу в його механізм, ризиковане копирсання в безпосередній близькості від його дражливих таємниць! Часом аж хочеться гримнути кулаком об стіл і загорлати: «Досить уже, геть від часу, час недоторканний, час не можна провокувати! Вам замало простору? Простір для людини, в ньому буяньте собі досхочу, йдіть перевертом, ходіть на головах, стрибайте із зірки на зірку. Але заради Бога — не чіпайте часу!».

З іншого боку — хіба можна вимагати від мене, щоб я сам розірвав угоду з Доктором Ґотардом? Хоч яке жалюгідне батькове існування, та все ж я його бачу, я біля нього, можу з ним розмовляти… Щиро кажучи, я зобов’язаний Докторові безмежною вдячністю.

Кілька разів я збирався відверто з ним поговорити. Але Доктор Ґотард невловний. Він якраз у ресторації, сповіщає покоївка. Я прямую туди, проте вона мене наздоганяє, щоб сказати, що помилилася, що Доктор Ґотард саме в операційній. Я кваплюся на другий поверх, розмірковуючи про те, які операції можуть отут проводитися, входжу до приймальні, й мені справді кажуть почекати. Доктор Ґотард вийде за хвилинку, він щойно закінчив операцію, миє руки. Я майже бачу його, низькорослого, як він сягнистими кроками міряє анфіладу шпитальних залів у розпанаханому халаті. Але що виявляється вже за мить? Доктора Ґотарда взагалі тут не було, й жодної операції тут не проводилося роками. Доктор Ґотард спить у себе в кімнаті, а його чорна борода стирчить з-під ковдри. Кімната наповнюється хропінням, ніби клубами хмар, які ростуть, громадяться, піднімаються над своїм Ґотардом[218] разом із його ліжком дедалі вище — велике патетичне вознесіння на хвилі харчання і здутої постелі.

Тут відбувається й дещо дивніше — речі, які я приховую перед самим собою, фантастичні з огляду на свою абсурдність. Коли б я не виходив з кімнати, мені завжди здається, що хтось різко віддаляється від дверей і повертає в бічний коридор. Або що хтось іде переді мною, не озираючись. І це не санітарка. Я знаю, хто це! «Мамо!» — кричу я тремким від хвилювання голосом, і мати повертає обличчя й деякий час дивиться на мене з благальною усмішкою. Де я? Що тут відбувається? Що це за пастка така?

Не знаю, чи це впливи пізньої пори року, але дні все більше поважніють у барві, похмурніють і темнішають. Це так, ніби дивитися на світ крізь чорні окуляри.

Увесь краєвид нагадує дно велетенського акваріуму з блідого чорнила. Дерева, люди й будинки зливаються в чорні силуети, що в’ються, наче водорості, на тлі тієї чорнильної товщі.

В околицях Санаторію повно чорних собак. Різні за розмірами й породою, вони в сутінках нашорошено перебігають стежки й дороги, занурені у свої собачі справи, тихі, напружені й уважні.

Вони проносяться по двоє-троє з витягнутими чутливими шиями й гостро наставленими вухами, з жалісливим і стишеним скимлінням, яке мимохіть виривається з горлянок, засвідчуючи найвище збудження. Поглинуті своїми справами, завжди в поспіху, завжди в дорозі, завжди притягнуті незрозумілою ціллю, вони майже не звертають увагу на перехожого. Лиш іноді мимолітно глипнуть на нього — й тоді з їхнього косування, чорного й мудрого, промайне лють, яка гамується у своїх проявах тільки браком часу. Деколи вони, потураючи своїй злості, вже навіть підбігають вам до ноги з похиленою головою та ворожим гарчанням, але тільки для того, щоб на півдорозі відкинути намір і помчати далі великим собачим забігом.

На цю собачу напасть ніби й немає ради, але якого біса керівництво Санаторію тримає на ланцюгу здоровенну вівчарку, жахну тварюку, справжнього вовкулаку, наділеного просто-таки демонічною дикістю?

Мені аж мороз іде по шкірі, як тільки я йду повз його буду, коло якої він стоїть, зафіксований на короткому ланцюгу, з дико наїженим коміром шерсті довкіл голови, вусатий, щетинистий, бородатий, з машинерією потужної та ікластої пащі. Він зовсім не гавкає, проте його дика морда на вид людини стає ще страшнішою, риси застигають у виразі бездонної люті і, повільно піднімаючи жахну фізію, він заходиться в тихій конвульсії дуже низьким, пристрасним, видобутим із надр ненависті виттям, у якому бринять жаль та розпач його безсилля.

Коли ми виходимо із Санаторію разом, батько цілком байдуже проминає цю потвору. Що ж до мене, то я кожного разу приголомшений дощенту цим стихійним маніфестом безсилої ненависті. Я тепер на дві голови переріс батька — маленький і схудлий, він дріботить поруч своїм старечим кроком.

Наближаючись до Ринку, ми бачимо незвичайну метушню. Людські натовпи носяться вулицями. До нас доходять неймовірні новини про вторгнення до міста ворожого війська.

Серед загальної розгубленості люди обмінюються тривожними й суперечливими відомостями. Їх нелегко сприйняти. Війна, якій не передували жодні дипломатичні заходи? Війна посеред блаженного спокою, не потурбованого жодним конфліктом? Війна з ким і за що? Нас інформують, що наступ ворожого війська додав сміливості місцевій партії незадоволених, які висипали на вулиці зі зброєю в руках, тероризуючи мирних громадян. Ми справді побачили групу тих заколотників у чорних цивільних костюмах з білими перехрещеними на грудях ременями, що мовчки просувалися містом з карабінами навпереваги. Юрба відступала перед ними, тіснилася по хідниках, а вони крокували, кидаючи з-під циліндрів іронічні темні погляди, в яких виразно проглядалося почуття переваги, блиск зловтіхи і якесь дещо змовницьке підморгування, немовби вони ледве стримувалися, щоб не вибухнути сміхом і тим самим розвінчати всю цю містифікацію. Декотрих із них розпізнають з юрби, але веселі погуки тут-таки притлумлюються страхом від наведених цівок. Минають нас, нікого не зачепивши. І знову всі вулиці переливаються тривожними юрмами, що понуро мовчать. Над містом плине глухий гамір. Здається, ніби здалека чути артилерійський гуркіт і брязкотіння возів з боєприпасами.

«Я мушу пробитися до крамниці, — каже батько, блідий і рішучий. — Тобі не конче йти зі мною: ти тільки заважатимеш, — додає він. — Повертайся до Санаторію!».

Голос боягузтва радить мені скоритися. Я ще бачу, як батько протискається у щільний мур натовпу — і гублю його з очей.

Через бічні провулки я квапливо прокрадаюся містом угору. Я свідомий того, що на цих стрімких дорогах мені вдасться півколом обійти забите людським напливом середмістя.

Там, у горішній частині міста, юрба була рідша, врешті її не стало зовсім. Я спокійно йшов порожніми вулицями до міського парку. У ньому тьмяно-блакитним полум’ям горіли ліхтарі, ніби якісь жалобні асфоделі[219]. Кожен ліхтар був оточений роєм хрущів, тяжких, мов кулі, і підтримуваних у бічному, навскоси, польоті вібруванням крил. Деякі з них, попадавши, недолуго вовтузилися на піску з випуклим хребтом, привалені твердими панцирами, під які силкувалися повкладати розпростерті тонюсінькі плівки крилець. Стежками і травниками прогулювалися перехожі, заглиблені в безтурботні розмови. Останні дерева звисають над подвір’ями будинків, розташованих унизу і припертих до паркового муру. Я йшов уздовж нього — з мого боку він заледве сягає грудей, але назовні спадає до рівня подвір’їв схилами заввишки з поверх. В одному місці з-поміж дворів рампа з утрамбованого ґрунту виходила на висоту муру. Я легко переступив її бар’єр і тією вузькою греблею протиснувся між збитими докупи стінами вуличної забудови. Мій розрахунок, який спирався на чудове відчуття простору, був точний. Я опинився ледь не навпроти санаторійного будинку, головна садиба якого невиразно біліє в чорній оправі дерев. Як завжди, я входжу подвір’ям ззаду, через браму в залізній огорожі, і вже здалека бачу пса на його посту. Як завжди, на його вид мене ледь не тіпає від огиди. Я хочу чимшвидше пройти це місце, щоб не чути того видобутого з глибини серця стогону ненависті, — коли це раптом, жахливо вражений, не вірячи власним очам, я зауважую, як він стрибками віддаляється від буди і, спущений з ланцюга, біжить периметром подвір’я з глухим, як із бочки, гавкотом, намагаючись відрізати мені шлях до втечі.

Закляклий від жаху, я відступаю у протилежний, найдальший куток подвір’я, інстинктивно шукаючи якогось прихистку, ховаюся в розташованій там малій альтанці, чудово усвідомлюючи всю марність моїх зусиль. Кудлата тварюка наближається до мене стрибками — й от його морда вже коло входу в альтанку замикає мене в пастці. Ледь живий зі страху, я зауважую, що він розмотав ланцюг на всю його довжину, волочачи його із собою через усе подвір’я, і що сама альтанка лишається для його зубів недосяжною. Загнаний і знищений переляком, я майже не відчуваю полегкості. Мої ноги підкошуються, і я, замалим не зімлівши, дивлюся на нього. Я ніколи не бачив його настільки зблизька, і щойно тепер з моїх очей наче спадає полуда. Наскільки ж велика сила упередження! Наскільки потужний страх! Яке засліплення! Та ж це людина. Людина на ланцюгу, яку я у спрощеному, метафоричному, узагальненому пориві незрозумілим чином прийняв за пса. Тільки зрозумійте мене правильно. Це був пес — на всі сто, але в людській подобі. Псячість є внутрішньою якістю і може виявляти себе в людському вигляді незгірше, ніж у тваринному. Той, який стояв переді мною на порозі альтанки з пащею мов навиворіт, з усіма зубами, вишкіреними в жахному гарчанні, був чоловіком середнього зросту, з чорним заростом. Обличчя жовте, кістляве, очі чорні, злі і нещасні. Судячи з його чорного костюма та плеканої бороди, можна було прийняти його за інтелігента, навіть за вченого. Це міг бути, наприклад, старший брат-невдаха Доктора Ґотарда. Але цей перший погляд був хибний. Його великі вимазані клеєм руки, дві брутальні й цинічні борозни довкола носа, що губилися в бороді, простацькі вертикальні зморшки на низькому чолі швидко розвіювали початкове оманливе враження. Це був радше якийсь палітурник, крикун, мітинговий оратор і партієць — різка, з темними й вибуховими схильностями особа. І саме там, в отих проваллях емоцій, у конвульсійному зіщуленні всіх нервів, у шаленстві злості, що люто очікувала удару спрямованого на нього кийка, — він був стовідсотковим псом.

Якби я переліз через задній бар’єр альтанки — так мені здається, — я неминуче вийшов би за межі його люті й бічною стежкою зміг би дійти до брами Санаторію. От я перекидаю ногу над поруччям, але раптом на півдорозі гальмую. Я відчуваю, що це було б надто жорстоко — просто так піти й залишити його з тим безпорадним шалом, що вибився поза всі береги. Уявляю собі його жахливе розчарування, нелюдський біль — так, ніби він уже бачить, як я вислизаю з пастки, раз і назавжди віддаляюся. Тож я затримуюся. Підходжу до нього й кажу природним спокійним голосом: «Прошу заспокоїтися, я звільню вас».

На це його розсмикана, збурена вібрацією гарчання фізія зцілюється, вигладжується, з її глибини прозирає ледь не зовсім людське обличчя. Я без боязні відчіпляю застібку на його карку. Тепер ми йдемо поруч. Палітурник має на собі добротний чорний костюм, але босий. Я силкуюся зав’язати розмову, але з його рота виходить лише нерозбірливе булькотіння. Тільки в очах, у чорних виразних очах прочитується дикий ентузіазм прив’язаності й симпатії, від якого мені робиться дуже не по собі. Часом він спотикається об камінь чи об грудку землі й тоді його обличчя від струсу відразу ж ламається, зазнає розпаду, образа винурюється до половини, готова до стрибка, а вслід за нею лють, яка тільки й чекає моменту, щоби знову перетворити це обличчя на клубок гадючого сичання. Тоді я закликаю його до порядку жорстким товариським нагадуванням. Я навіть плескаю його по плечах. Тож іноді на його обличчі силкується прорізатися здивована, підозрілива, недовірлива до себе самого усмішка. Ох, як мені дошкуляє ця страшна дружба. Як мене гнітить ця несамовита симпатія. Як позбутися цієї людини, що крокує поруч і нависає оком, усією жагучістю своєї собачої душі на моєму обличчі? Проте мені не можна показувати свою роздратованість. Я витягаю гаманець і кажу діловим тоном: «Вам, напевно, потрібні гроші, то я вам із радістю позичу». Але на цей вид його лице набуває такої дикої люті, що я швиденько все ховаю. А він ще довго не може заспокоїтися й опанувати риси, які все викривлює конвульсія виття. Ні, я цього зараз не витримаю. Що завгодно, тільки не це. Усе й без того настільки поплуталося, просто безнадійно. Над містом заграва пожежі. Батько десь у вогні революції в підпаленій крамниці, Доктор Ґотард недосяжний, на додачу ще й незбагненна поява інкогніто матері з якоюсь таємною місією! Все це — вогнища якоїсь великої незрозумілої інтриґи, що стискається навколо моєї особи. Втікати, втікати звідси! Куди-небудь. Скинути із себе цю жахливу дружбу, цього палітурника, від якого відгонить собакою і який не спускає з мене ока. Ми стоїмо перед брамою Санаторію. «Я запрошую вас до себе в кімнату», — кажу я з увічливим жестом. Чемність у поведінці притягує його, присипляючи його шаленство. Я впускаю його до кімнати поперед себе. Садовлю його на стілець.

«Сходжу до ресторації по коньяк», — кажу я.

На це він збуджено підскакує — хоче мене супроводити. Я заспокоюю цей сполох лагідною твердістю. «Ви будете тут, ви спокійно мене дочекаєтесь», — кажу я глибоким і тремким голосом, на дні якого звучить затаєний страх. Він сідає з непевною усмішкою.

Я виходжу й повільно йду коридором, потім сходами вниз, коридором до виходу, виходжу з будинку, минаю подвір’я, зачиняю за собою залізну хвіртку й пускаюся щодуху бігти — з розкалатаним серцем, розгупаними скронями — уздовж темної алеї, що веде до залізничного вокзалу.

У моїй голові громадяться картини одна страшніша за іншу. Роздратування потвори, її образа і розпач, як тільки вона зрозуміє, що ошукана. Повернення люті, рецидив шаленства, яке вибухає з непогамовною силою. Повернення батька до Санаторію, його — без найменшого лихого передчуття — стукіт у двері і несподіване віч-на-віч із жахливою звірюкою.

На щастя, батько вже й так по суті мертвий, власне кажучи, його це вже не стосується, думаю я з полегкістю і вже бачу перед собою чорний ряд залізничних вагонів на виїзді.

Я всідаю до одного з них, і потяг — наче тільки на це й чекав — повільно й без гудка рушає.

У вікні ще раз суне, повільно обертаючись, ота велетенська посудина горизонту, налита темними шумливими лісами, серед яких біліють стіни Санаторію. Прощай, батьку, прощай, місто, якого вже не побачу.

З того часу я все їду і їду — немовби поселився на залізниці, де сяк-так терплять мене, що поневіряється з вагона до вагона. Величезні, наче кімнати, вагонні приміщення повняться сміттям і соломою, протяги наскрізь висвердлюють їх у сірі й безбарвні дні.

Моя одіж зносилася й подерлась. Хтось подарував мені старий мундир залізничника. Моє лице обв’язане брудною ганчіркою через спухлу щоку. Я сиджу на соломі й куняю, а зголоднівши, виходжу в коридор другого класу між відділеннями і співаю. Мені кидають монети у мій службовий кашкет, у чорний кашкет залізничника з відірваним дашком.

Додо

Він приходив до нас пополудні в суботу — в темному сурдуті й білій бавовняній камізельці, в котелку, зробленому, мабуть, спеціально під розмір його черепа. Він приходив, щоб із чверть або й дві чверті години посидіти над склянкою води з малиновим соком, подумати, сперши підборіддя на кістяний наголівник костура, який затискав між колінами, помислити над блакитним димом цигарки.

Зазвичай нас тоді провідували й інші родичі, й під час вільного плину загальних розмов Додо[220] наче відходив у тінь, понижуючись до пасивної ролі статиста в усьому цьому пожвавленні. Не вступаючи в бесіду, він лише переводив з-під гарних брів погляд виразних очей від одного мовця до другого, і при цьому його обличчя поступово витягалося, ніби виходило із суглобів, цілковито дурніючи, нічим не стримуване у своєму стихійному вслуханні.

Він говорив лише тоді, коли зверталися безпосередньо до нього, тож він відповідав на питання — щоправда, односкладово, якось неохоче, дивлячись убік, до того ж тільки в тому разі, якщо запитання не виходило поза межі звичайних і легких для з’ясування моментів. Іноді йому вдавалося втримати розмову ще на кілька запитань, поза звичними межами, і це завдяки виразності гримас та жестів, на які він бував здатний і які наслідком своєї багатозначності надавали йому універсальну послугу, заповнюючи прогалини артикульованої мови і своєю живою мімікою підтримуючи переконливість резонувань. Однак це було оманою, що швидко розвіювалась, і розмова жалюгідно вривалася, в той час як погляд співбесідника повільно й замислено відвертався; покинутий на себе самого, Додо знову западав у звичнішу для себе роль статиста й пасивного спостережника на тлі загального спілкування.

Бо як було продовжувати розмову, коли, наприклад, на запитання, чи супроводжував він матір у мандрівці на село, він сумовито відповідав «не знаю», і це була печальна й гідна сорому правдивість, позаяк його пам’ять дійсно не виходила поза межі поточного моменту і найближчої ситуації.

Колись давно, ще в дитинстві, Додо пережив якусь важку хворобу мозку, під час якої він багато місяців пролежав непритомним, ближчий до смерті, ніж до життя, а коли врешті все-таки одужав, то виявилося, що він уже немов випав із процесу й більше не належить до спільноти гомо сапієнс. Його освіта здійснювалася приватно і дуже формально, з багатьма обмеженнями. Тверді й непорушні щодо інших вимоги м’якшали щодо нього, стримувані у своїй суворості й дуже поблажливі.

Навколо нього утворилася така собі сфера дивної упривілейованості, що відгороджувала його ременями безпеки, нейтральним щодо натиску життя та його викликів полем. Усі назовні цієї сфери перебували під атаками його хвиль, галасливо в них борсаючись, захоплено віддаючись їм у дивній нестямі, — всередині ж панували затишшя і спокій, цезура[221] в загальній веремії.

Так він ріс, і винятковість його долі росла разом з ним, уже ніби сама собою зрозуміла, не натрапляючи на спротив з жодного боку.

Додо ніколи не носив нового одягу — тільки той, що в ньому вже переходив старший брат. У той час, як життя його однолітків було поділене на фази й періоди, виражені в усіляких особливих подіях, надзвичайних і символічних моментах (іменини, іспити, заручини, службові просування), його власне життя минало в нерозрізнимій одноманітності, не порушуваній нічим ані приємним, ані прикрим, а майбутнє вимальовувалося цілком рівним і однаковим гостинцем без подій та несподіванок.

Було би помилкою вважати, що Додо внутрішньо опирався такому станові речей. Він приймав його з усією прямотою як притаманну лише йому форму життя — не дивуючись і рішуче, з поважним оптимізмом на неї погодившись, він облаштовувався в ній, допасовуючи деталі в межах тієї безподієвої монотонності.

Щодня перед полуднем він виходив до міста на прогулянку і завжди йшов тим самим маршрутом уздовж трьох вулиць, які проходив до кінця, а потім тією ж дорогою повертався. Одягнутий у вишуканий, хоч і поношений братів костюм, переплівши за спиною руки, якими стискав костур, він крокував виважено й не кваплячись. Він нагадував мандрівника, що, подорожуючи лише задля приємності, оглядає нове для себе місто. Ця неквапливість, як і відсутність напрямку чи кінцевого пункту, який міг би читатися з його рухів, іноді набували й компрометаційних форм, позаяк Додо виявляв схильність до витріщання — на крамничні двері, на майстерні, в яких стукали і грюкали, ба навіть на групки людей, що розмовляли між собою.

Його фізіономія почала дорослішати рано, і — дивна річ — у той час, як життєві потрясіння та перепади затримувалися на порозі цього життя, змилувавшись над його пустою незайманістю та винесеною на узбіччя винятковістю, риси його обличчя формувались на отих пережиттях, які йшли повз нього, втілюючи в собі прочуття якоїсь нездійсненої автобіографії, яка, заледве прорізавшись у сфері можливого, ліпила і різьбила з цього лиця ілюзорну маску великого трагіка, сповнену знаннями і тугою всіх на світі речей.

Його брови зводилися гарними дугами, занурюючи в тінь великі й печальні очі з глибокими півколами. Довкола носа прооралися дві борозни, насичені абстрактним стражданням та ілюзорною мудрістю, що тяглися до кутиків уст і далі за них. Малий напучнявілий рот був болісно стиснутий, а кокетлива родимка на видовженому бурбонському підборідді надавала йому вигляду підстаркуватого досвідченого бонвівана.

Не обійшлося без того, що його упривілейовану винятковість було відстежено і хижо рознюхано з допомогою хитро зачаєної та завжди спраглої поживи людської злостивості.

Тож і траплялося все частіше таке, що під час отих ранкових прогулянок до нього прилипали всякі супровідники; як і годилося при такій упривілейованій винятковості, то були супровідники спеціального штибу — не в сенсі дружби і спільності зацікавлень, а в дуже проблематичному і не надто позитивному сенсі. Це були переважно значно молодші за нього типи, які тягнулися до нього, сповненого поважності й гідності, а розмови, які вони при цьому вели, мали спеціальну, жартівливу й веселу, тональність, для Додо — ніде правди діти — приємну і збудливу.

Коли він отак ступав, височіючи головою з-понад усієї веселої та жвавої компанійки, то нагадував філософа-перипатетика[222] в оточенні своїх учнів, а на його обличчі з-під маски поважності й журби пробивалася фривольна усмішечка, що поборювала трагічну домінанту всієї фізіономії.

Додо почав запізнюватися зі своїх ранкових прогулянок; він повертався з них зі скуйовдженою чуприною, в дещо розхристаному одязі, але пожвавлений і схильний до веселої суперечки з Каролею, бідною кузинкою, що її прихистила в себе тітка Ретиція. Зрештою, ніби відчуваючи певну небажаність своїх міських зустрічей, у домашніх обставинах Додо зберігав щодо них цілковиту таємність.

Раз або двічі в його одноманітному житті траплялися випадки, що за своїм форматом виступали понад мілизнами щоденності.

Якось, вийшовши з дому вранці, він не прийшов на обід. Не було його й на вечері, як і на обіді наступного дня. Тітка Ретиція вже ледь не розпачала. Але того дня увечері він повернувся — трохи прим’ятий, у сплюснутому і криво посадженому котелку, але загалом живий-здоровий і в сумирному настрої.

Було складно реконструювати історію тієї ескапади: сам Додо покривав її цілковитим мовчанням. Дуже можливо, що, задивившись кудись на прогулянці, він поплівся в незнану околицю міста; можливо, що в цьому йому посприяли й малолітні перипатетики, які радо затягували його в усе нові й невідомі життєві обставини.

Крім того, це міг бути один із таких днів, коли Додо виправляв у відпустку свою бідну переобтяжену пам’ять — і забував адресу, ба навіть прізвище, інші особисті дані, в яких зазвичай він усе-таки орієнтувався.

Ми ніколи не дізнались якихось деталей тієї пригоди.

Коли старший брат Додо виїхав за кордон, родина змаліла до трьох-чотирьох осіб. Крім дядька Єроніма та тітки Ретиції, була ще Кароля, яка виконувала обов’язки ключниці в їхньому великому домашньому господарстві.

Дядько Єронім уже багато років не виходив зі своєї кімнати. Від часу, коли Провидіння лагідно вибило йому з рук стерно його потріпаного і вгрузлого в мілину життєвого корабля, він провадив життя пенсіонера на вузесенькій смузі поміж сінями та виділеним йому темним закутком.

У довгому до землі халаті він сидів у глибині своєї бічної комірки, з дня на день покриваючись усе фантастичнішим заростом. Довга борода перцевого кольору (на кінчиках довгих пасемець уже майже біла) опливала довкіл його лиця й сягала середини щік, лишаючи вільним лише гачкуватий ніс і пару очей, що поглипували білками з тіні кущуватих брів.

У темній кімнатці, в отій затісній в’язниці, що нею він, ніби якийсь великий хижак із котячих, був приречений кружляти туди й назад перед заскленими дверима, які вели до вітальні, стояли два величезні дубові ложа, нічне леговисько дядька і тітки, а всю задню стіну затуляв великий ґобелен, що невиразним обрисом проглядався у тьмяній глибині. Коли очі звикали до темряви, з-поміж бамбукових та пальмових заростей вигулькував величезний лев, могутній і похмурий, як пророк, і величний, як патріарх.

Сидячи задом один до одного, лев і дядько Єронім знали про себе й повнилися взаємною ненавистю. Не дивлячись у бік один одного, кожний з них погрожував вишкіреним оголеним іклом і застрашливим у гарчанні словом. Роздратований лев іноді навіть зводився на передні лапи, наїживши гриву з витягнутої шиї, а його лютий рев стрясав захмареним обрієм.

Або ж дядько Єронім виростав понад ним пророчою тирадою з обличчям, що грізно мінилося від великих слів, якими він наливався, поки його борода йшла натхненною хвилею. Тоді лев болісно змружував сліпаки й повільно відвертав голову, щулячись від сили Божого слова[223].

Той лев і той Єронім наповнювали темну подружню кімнатчину вічним протистоянням.

Дядько Єронім та Додо жили в тому тісному помешканні якось один попри другого, у двох різних вимірах, які схрещувалися, зовсім у себе не проникаючи. Їхні очі якщо й коли зустрічалися, тут же розходилися — мов у тварин двох різних і далеких видів, які зовсім не зауважують один одного, нездатні зафіксувати чужий образ, що наскрізь пролітає свідомість, бо вона не в змозі його в собі усталити.

Вони ніколи не розмовляли один з одним.

Коли всі сідали до столу, тітка Ретиція між чоловіком і сином являла собою кордон двох світів, перешийок між двома морями божевілля.

Дядько Єронім їв неспокійно, довга борода лізла йому в тарілку. Вистачало скрипнути кухонним дверям, як він напівзросту зривався зі стільця й хапав тарілку з юшкою, готовий зі своєю порцією втікати до себе, якби до помешкання увійшов хтось чужий. Тоді тітка Ретиція заспокоювала його: «Не бійся, ніхто не йде, то служниця». У такі моменти Додо кидав на переляканого сповнений люттю та зневагою погляд своїх чорних кульок, бурмочучи собі під ніс із явним незадоволенням: «Тяжкий псих…».

Перш ніж дядько Єронім отримав було звільнення від надто заплутаних життєвих складнощів і дістав дозвіл на відхід у свій самотній прихисток у тій кімнатці, він був людиною цілком іншого штибу. Ті, хто знав його замолоду, твердили, що цей непогамовний темперамент не знав жодних гальм, ні на що не зважав і ні перед чим не спинявся. Він зі зловтіхою говорив невиліковно хворим про їхню смерть. Візити в дім померлого він використовував для того, щоби піддавати гострій критиці перед невтішною родиною життя того, по кому ще не висохли сльози. Людям, які приховували деякі прикрі і дражливі особисті справи, він голосно й образливо ними дорікав. Однак певної ночі він повернувся з дороги весь перемінений і непритомний від ляку, силкуючись при цьому забитися під ліжко. Через кілька днів родиною розійшлася звістка, що дядько Єронім зрікся всіх своїх плутаних, сумнівних і ризикованих оборудок, які вже виросли йому понад голову, що він зрікся рішуче, по всій лінії — й розпочав нове життя, підпорядковане суворим і точним, хоч і незрозумілим для нас правилам.

У неділю пополудні всі ми приходили до тітки Ретиції на малий родинний підвечірок. Дядько Єронім нас не впізнавав. Засівши у своїй кімнатці, він з того боку засклених дверей кидав на наше зібрання дикі і нажахані погляди. Часом же він раптово виходив зі свого всамітнення в довгому до землі халаті та схвильованою довкіл обличчя бородою і, розмахуючи руками так, ніби хоче нас розділити, казав: «А тепер я благаю вас — усі як один розійдіться, розбіжіться нишком-тишком і непомітно…». Після чого, таємничо погрозивши нам пальцем, додавав стишеним голосом: «Уже всюди говорять: Ді — да».

Тітка лагідно виштовхувала його назад у кімнатку, але він грізно озирався ще у дверях і з піднятим пальцем повторював: «Ді — да».

Додо розумів усе не відразу, поступово — минало кілька хвилин мовчання і збентеження, перш ніж ситуація роз’яснювалась і в його мозку. Тоді, водячи поглядом від одного до другого, ніби впевнюючися — сталося щось веселе, він вибухав сміхом і так сміявся у своє задоволення, голосно, струшуючи головою зі співчуттям і повторюючи зі сміхом: «Тяжкий псих…».

Над домом тітки Ретиції западала ніч, видоєні корови в темряві терлися боками об дошки, служниці вже спали на кухні, із саду плинули бульки нічного озону, що лускали у відкритому вікні. Тітка Ретиція спала у глибині свого великого ложа. На другому ложі, як сова в подушках, сидів дядько Єронім. Його очі блищали в темряві, борода стікала на підтягнуті коліна.

Він повільно злазив з ліжка і навшпиньки скрадався до тітки. Так і застигав над сплячою, мов кіт, що готується стрибнути, з нашорошеними бровами й вусами. Лев на стіні коротко позіхнув і відвернувся. Тітка, прокинувшися, злякалася тієї з іскристими очима, розчмиханої голови.

«До ліжка, йди до ліжка», — казала вона, відганяючи його, мов півня, помахом руки. Він відходив, чмихаючи й нервово вертячи головою на всі боки.

У сусідній кімнаті лежав Додо. Додо спати не вмів. Сфера сну в його хворому мозку не діяла як слід. Він крутився, качався по ліжку, перевертався з боку на бік.

Матрац рипів. Додо тяжко зітхав, сопів, безпорадно підводився з-над подушок.

Нежите життя мучилося, тріпотіло від розпачу, крутилося, наче кіт у клітці. У Додовому тілі, в цьому тілі півголовка хтось старішав, нічого не проживши, хтось доростав до смерті без крихти глузду.

Раптом він пронизливо захлипав у темряві.

Тітка Ретиція зіскочила до нього з ліжка: «Що з тобою, Додо, щось болить?».

Додо відвернувся зі здивуванням: «Хто?».

«Чого ти стогнеш?» — питає тітка.

«Це не я, це він…».

«Хто такий він?».

«Замурований…».

«Хто-хто?».

Але Додо безсило махнув: «Ex…». І повернувся на другий бік.

Тітка Ретиція навшпиньки пішла назад до ліжка. Дядько Єронім погрозив їй пальцем: «Уже всюди говорять: Ді — да».

Едьо

На тому самому, що й ми, поверсі, у вузькому і довгому крилі від подвір’я, мешкає Едьо зі своєю родиною.

Едьо вже давно не маленький хлопчик, Едьо дорослий чоловік з низьким і сильним голосом, яким він часом наспівує арії з опер.

Едьо схильний до повноти, але не губчастої та м’якої за формою — радше до її мускулясто-атлетичного різновиду. У плечах він міцний, як ведмідь, але що з того, коли його ноги, цілком здегенеровані й позбавлені форми, не можуть ступити ані кроку.

Коли дивишся на ноги Едя, то, щиро кажучи, й не розумієш, у чому полягає це дивне каліцтво. Усе виглядає так, ніби в його ногах забагато суглобів між коліном і щиколоткою, щонайменше на два сустави більше, ніж у нормальних. Нічого дивного, що в цих наднормових суставах його ноги жалюгідно заламуються — і не тільки в обидва боки, але і вперед, і в усіх напрямках.

Тому Едьо пересувається за допомогою милиць, двох досконало зроблених милиць, заполітурених під червоне дерево. На цих милицях він щодня сходить униз купити газету, і це його єдиний вихід, єдина розвага. Гірко дивитися на те, як він долає сходи. Його ноги непередбачувано вискакують то вбік, то назад, заламуються в несподіваних місцях, а ступні, мов кінські копита, короткі й високі, стукочуть по дереву сходів, мов колодки. Проте, опинившись на рівному, Едьо несподівано змінюється. Він випрямляється, його показний торс випинається, а тіло набирає розмаху. Спираючись на милиці, ніби на поручні, він викидає ноги далеко поперед себе, вони неодночасно вдаряють об землю, потім він переносить милиці з місця і з нового розмаху знову потужно кидає всього себе вперед. Такими кидками тіла він долає простір. Нерідко, маневруючи милицями в подвір’ї, у надмірі сил, накопичених під час тривалого сидіння, він може зі справді прекрасною відданістю демонструвати свій героїчний метод пересування на здивування службового люду з першого і другого поверхів. При цьому його потилиця наливається твердістю, під бородою промальовуються дві складки, а в навкоси повернутому обличчі із затиснутими від напруги вустами тайкома проступає гримаса болю. Едьо не має професії чи заняття — так, ніби доля, звалюючи на нього тягар каліцтва, навзамін і нишком звільнила його від цього прокляття Адамових дітей. У затінку своєї немочі Едьо повною мірою користається своїм винятковим правом на безділля і в душевному супокої здається задоволеним зі своєї приватної, індивідуально укладеної з долею оборудки.

Однак ми частенько замислюємося над тим, чим заповнює свій час цей двадцятикількалітній молодик. Багато часу йде на читання газети. Едьо читає ґрунтовно. Від нього не сховається жодна нотатка чи жоден анонс. А коли він урешті покінчить із останньою шпальтою, то протягом усієї решти дня він аж ніяк, нітрохи не нудьгує. Щойно тоді починається праця як така, праця, якій він радіє вже заздалегідь. По обіді, коли всі вкладаються трохи подрімати, Едьо витягає свої великі грубі книги, розкладає їх на столі коло вікна, викладає клей, пензлик та ножиці й починає свою любу і захопливу працю — витинає найцікавіші статті і вклеює їх у свої книги на підставі певної системи. Милиці про всяк випадок стоять поруч, сперті на підвіконник, але Едьо їх не потребує, адже в нього все під рукою. Й так у копіткій праці минає кілька годин до підвечірка.

Раз на три дні Едьо голить свій рудий заріст. Він любить це діло разом з усіма його реквізитами — гарячою водою, спіненим милом та гладенькою лагідною бритвою. Розчиняючи мило і гострячи бритву об шкіряний пасок, Едьо співає — не професійно й мистецьки, а радше непретензійно й на повні груди; Аделя стверджує, що в нього приємний голос.

Попри щойно сказане, в домі Едя не все, здається, гаразд. Там, на жаль, між ним та його батьками панують якісь дуже поважні розходження, тло і природа яких невідомі. Не повторюючи всіляких домислів і пліток, обмежмося підтвердженими емпірично фактами.

Це зазвичай трапляється під вечір, о теплій порі року, коли вікно Едя відчинене й до нас долітає відгомін тих дисонансів. Власне кажучи, ми чуємо тільки половину діалогу, а саме партію Едя, позаяк репліки його антагоністів, захованих десь у віддаленіших теренах помешкання, до нас не доходять.

З усього цього нелегко збагнути, що саме закидають Едьові, але з тону його реакцій можна дійти висновку, що він вражений до живого і замалим не доведений до останньої межі. Його слова різкі й нерозважні, продиктовані надмірним збудженням, але тон, хоч і розгніваний, у той же час боязкий і нікчемний.

«Ну, так, — кричить він плаксивим голосом, — і що з того?.. — Коли вчора? — Неправда! — А якщо й так? — Брешете, тату!» — і так одні чвертьгодини за другими, пересипані хіба що вибухами його жалю та обурення, під час яких він б’ється об щось головою і рве на собі волосся з безсилої люті.

Проте іноді — й у цьому справжня сіль отих сцен, яка приправляє їх специфічним трепетом, — відбувається те, чого ми чекаємо, затамувавши подих. У глибині помешкання щось, як нам здається, падає, якісь двері відчиняються з тріском, якісь меблі розвалюються з грюкотом, а потім лунає пронизливий вереск Едя.

Ми слухаємо це з потрясінням і соромом, але і з несамовитим задоволенням, яке з’являється від думки про насильство, вчинене над особою атлетичного, хоч і безвладного в ногах юнака.

У присмерку, коли посуд уже вимито після ранньої вечері, Аделя сідає на ґанку від подвір’я, неподалік вікна Едя. Два довгі, двічі заламані ґанки огинають подвір’я — один на першому поверсі, другий на висоті другого. У шпарах цих дерев’яних добудов росте трава, а з однієї щілини навіть пробивається мала акація, що тріпотить угорі над подвір’ям.

Крім Аделі, там і тут сидять перед своїми дверима сусіди, звисаючи зі стільців та крісел, невиразно в’янучи в сутінках. Вони сидять наповнені денною спекою, мов німі й зав’язані мішки, що чекають, аби їх лагідно розв’язало смеркання.

Унизу подвір’я швидко насякає темрявою — хвиля по хвилі, але вгорі повітря не хоче зрікатися світла і світиться тим ясніше, чим більше все звуглюється внизу, жалобно чорніючи; вгорі воно все ще ясне, тремке і мерехтливе, покреслене все невиразними лініями кажанячих перельотів.

Але внизу вже почалася швидка і тиха робота присмерку, там аж кишить від метких і зажерливих мурашок, які розбирають і розносять уламками субстанцію предметів, обгризають її аж до білих кісток, до скелета і ребер, які миготливо фосфоризують на всьому тому печальному побоїську. Ті білі папери, ганчірки на смітнику, ті неперетравлені костомахи світла залишаються в червивій темряві найдовше й не можуть зникнути. Раз у раз може здатися, що сутінь уже поглинула їх, але потім їх знову видно — як вони все ще світяться, щомиті пропадаючи з очей, наповнених вібруванням і мурашками, але тоді перестаєш розрізняти ці рештки предметів та видива ока, що саме в цей час починає марити, мов уві сні, аж кожний сидить у власній аурі, немов у комариній хмарі, оточений хороводом зоряного роїння та пульсування мозку, миготливою анатомією галюцинацій.

Тоді з дна подвір’я починають підніматися ті прожилки повівів, ще не певні свого існування і вже ладні від нього відмовитися, перш ніж дійдуть до наших облич, ті смуги свіжості, що ними підбита зі споду, ніби єдвабною підшивкою, складчаста літня ніч. І в той час, коли на небі засвічуються перші мерехтливі й увесь час здмухувані зірки, вкрай повільно розпадається задушливий вельон присмерку, витканий з вирування й видінь, — і в зітханні відкривається літня ніч, глибока й насичена у своїй глибині мливом зірок та далеким жаб’ячим скрекотом.

Аделя, не вмикаючи світло, лягає в ліжко, у вим’яту й викачану з попередньої ночі постіль, і щойно вона примкне повіки, як починається гонитва всіма поверхами й помешканнями будинку.

Лише для невтаємничених літня ніч є спочинком і забуттям. Лиш тільки закінчаться справи дня і стомлений мозок намагається заснути й забутись, як починається безладна метушня, заплутаний велетенський розгардіяш липневої ночі. Усі помешкання, всі кімнати й комірчини будинку в таку мить наповнюються гамором, пересуваннями, появами і зникненнями. В усіх вікнах стоять настільні лампи з абажурами, яскраво освітлено навіть коридори, а двері відчиняються і зачиняються ледь не безперервно. Єдина велика й безладна, напівіронічна розмова плюскотить і розростається у вічних незгодах по всіх відсіках цього вулика. На другому поверсі ніхто до ладу не знає, про що йдеться отим із першого, тож вони висилають посланців з пильними інструкціями. Кур’єри мчать через усі помешкання, сходами вгору і вниз, по дорозі забувають інструкції, до того ж їх увесь час відкликають назад для нових розпоряджень. І завжди лишається якесь нове доповнення, справу ніколи не з’ясовано до кінця, тож уся та метушня зі сміхом і жартами ні до чого не приводить.

Тільки бічні кімнати, не втягнуті в цей великий балаган ночі, мають свій окремий час, відмірюваний цоканням годинників, монологами тиші, глибоким диханням поснулих. У них сплять, розметавшись, набубнявілі молоком мамки, жагуче присмоктані до лона ночі, з палахкими від екстазу щоками, а немовлята блукають по їхніх снах із заплющеними повіками, мандрують пестливо, мов чуйні тваринки, блакитною мапою жилок на білих рівнинах їхніх грудей, ніжно лазять, сліпими личками шукаючи теплого розрізу, входу до того глибокого сну — і врешті чутливими губами знаходять пипку сну, знайомий пиптик, налитий солодким забуттям.

А ті, які у своїх ліжках запопали сон, уже не відпускають його, поборюючи, мов ангела[224], який виривається, поки не переможуть його і не притиснуть до постелі, й так уже хроплять із ним навперемін, наче сварячись і дорікаючи собі навзаєм гнівними історіями своєї ненависті. А коли ті жалі та плачі погамовано змовкнуть і вся та гонитва розсіється і щезне по кутках, кімната за кімнатою западає в тишу й небуття, сходами навпомацки йде продавець Леон. Він сходить поволі і з черевиками в руці, а потім у темряві шукає ключем замковий отвір. Так щоночі він повертається з лупанарію — струшуваний гикавкою, почервонілі від крові очі, нитка слини, що тягнеться з роззявленого рота.

У кімнаті пана Якова на столі горить лампа, а сам він, горблячись над столом, пише листа до Християна Зайпеля та Синів, механічні прядильні і ткальні — довгого, на багатьох сторінках листа. На підлозі вже лежить повно списаних аркушів, але до кінця ще далеко. Щохвилини він зривається з-за столу й бігає навколо кімнати, запустивши руки у розвихрене волосся, й коли він описує ті кола, трапляється, що вилітає на стіну й летить уздовж шпалер, ніби великий невиразний комар, непритомно вдаряючись об арабески настінних орнаментів, а тоді знову збігає на підлогу, продовжуючи свій натхненний біг по колу.

Аделя спить дуже міцно, її вуста розтулені, обличчя видовжене й відсутнє, але опущені повіки прозорі, й на їхньому тонкому пергаменті ніч пише свою присягу — наполовину зі слів, наполовину з малюнків, закреслень, виправлень і карлючок.

Едьо стоїть у своїй кімнаті голий до пояса і вправляється гантелями. Йому треба так багато сили, подвійної сили в раменах, які заміняють безвладні ноги — й тому він старанно вправляється, потайки цілими ночами тренується.

Аделя відпливає назад, поза себе, у відсутність і не може крикнути, покликати, перешкодити тому, щоб Едьо не вліз у вікно.

Едьо вилазить на ґанок не озброєний милицями, й Аделя налякано дивиться, чи ноги понесуть його. Проте Едьо не намагається йти.

Ніби великий білий пес, він наближається, присівши на всі чотири і човгаючи довгими стрибками по лункій підлозі ґанку, — й ось він уже коло Аделиного вікна. Як і щоночі, він притискає своє бліде й товсте обличчя з болісною гримасою до лискучої від місяця шиби і щось говорить — плаксиво, настирливо, розповідає зі сльозами, що на ніч його милиці закривають у шафі й тепер він мусить бігати по ночах, як пес, на чотирьох.

Проте Аделя безвладна, віддана цілком глибокому ритмові сну, який тече крізь неї. Аделя навіть не має сили натягнути ковдру на оголені стегна й нічим не зарадить проти блощиць, які цілими шерегами та колонами пересуваються по її тілу. Ці легкі й тоненькі листочки-тулуби біжать по ній так нечутно, що вона не відчуває й найменшого дотику. Ці пласкі торбинки для збирання крові, руді мішки для збирання крові, без очей та фізіономій, марширують по ній цілими кланами, великим переселенням народів, поділеним на роди й покоління. Вони біжать з-під її ніг незліченними юрбами, суцільною променадою, дедалі більші, вже з нічних метеликів, схожі на пласкі гаманці, на червоних безголових вампірів, легкі й паперові, на ніжках, тендітніших за павутину.

Але коли останні спізнілі блощиці пробігли і зникли — ще одна величезна, а потім остання, то запала цілковита тиша, в якій кімнати поступово наповнюються сіризною світанку, а порожніми коридорами і помешканнями плине глибокий сон.

У всіх ліжках лежать люди з підтягнутими колінами, з обличчями, різко відкинутими вбік — дуже зосередженими, зануреними в сон і безмежно йому відданими.

Кожен, хто дорвався до сну, судомно тримає його з жагучим і безтямним обличчям, у той час як дихання, далеко його випереджуючи, самостійно блукає незнаними шляхами.

І це, власне кажучи, єдина велика історія, розбита на партії, на розділи та рапсоди[225], порозкидувані між усіма поснулими. Коли один закінчує і змовкає, другий підхоплює його сюжет, і так уся оповідь іде в той бік і в інший широким епічним зиґзаґом, у той час як усі лежать у кімнатах цього будинку — безвладні, мов мак у перегородках великої глухої маківки, і своїм диханням ростуть у світанок.

Пенсіонер

Я пенсіонер у дослівному й цілковитому значенні цього слова, я дуже далеко зайшов у цій належності, серйозно в ній просунувся, я пенсіонер високої проби.

Можливо, що в цьому сенсі я навіть переступив деякі остаточні й допустимі межі. Я не хочу цього приховувати, бо що в цьому надзвичайного? Навіщо робити відразу ж великі очі й поглядати з тією облудною пошаною, тією врочистою поважністю, в якій стільки потаємної зловтіхи над ближнім? Як мало в людях загалом найелементарнішого такту! Такі речі слід приймати зі звичайнісіньким виразом обличчя, з деякою розсіяністю та невіддільною від таких моментів поблажливістю. Слід легко переходити над цим до порядку денного, щось наче мугикаючи під носом — як це роблю я, легко і безтурботно. Мабуть, тому я трохи непевний у ногах, а ступні я мушу ставити обережно й повільно, одну перед другою, ще й пильно стежити за напрямком. Так легко збочити за подібного стану речей. Ти, читачу, зрозумієш — я не можу бути надто виразним. Моя форма існування значною мірою покладена на здогадливість, під цим оглядом вона вимагає багато доброї волі. Я неодноразово звертатимусь до неї, до її найтонших відтінків, нагадувати про які можна лише з певним делікатним підморгуванням, особливо ускладненим для мене через непорушність маски, відвиклої від будь-яких мімічних рухів. Зрештою, я нікому не нав’язуюсь і далекий від того, щоб танути із вдячності за підтримку, ласкаво мені вділену кимось здогадливим. Я реагую на такого штибу концесію без жодного зворушення, зимно і цілком байдуже. Мені не подобається, коли хтось разом із добродійністю розуміння виставляє мені рахунок вдячності. Найкраще, коли до мене ставляться з деякою легкістю, з певною здоровою безоглядністю, жартівливо і по-товариському. З цієї точки зору мої поштиві, прості духом колеги з канцелярії, мої молодші колеги з управи влучили у відповідний тон.

Іноді я за звичкою ходжу туди, близько першого числа кожного місяця, й тихенько стаю собі коло балюстради в очікуванні, що мене зауважать. Тоді розігрується ось яка сцена. Котроїсь хвилини начальник управи, пан Кавалкевич, відкладає перо, очима подає знак підлеглим і каже зненацька, дивлячись повз мене в повітряну порожнечу, приклавши руку до вуха: «Якщо я добре почув, то ви, пане раднику, десь тут серед нас у кімнаті! — Його очі, високо наді мною втуплені в пустку, дивляться, поки він це говорить, ледь зизувато, обличчя грайливо усміхнене. — Тут був мені голос, то я відразу й подумав, що то, напевно, наш коханий пан радник! — Він кричить голосно, з натугою — наче до когось дуже далекого. — Зробіть же якийсь такий знак, пане, сколихніть же бодай повітря в тому місці, де ви ширяєте!». — «Гарно жартуєте, пане Кавалкевич, — тихо відповідаю просто йому в лице, — я прийшов по свою пенсію». — «Пенсію?! — кричить пан Кавалкевич, зизувато дивлячись у повітря, — ви сказали «пенсію»? Ви жартуєте, дорогий пане раднику. Вас уже давно викреслено з пенсійного списку. Як довго ще ви хотіли б отримувати пенсію, ласкавий пане?».

Ось таким чином вони собі з мене жартують — людяно, бадьоро і тепло. Це шорсткувате панібратство, безцеремонне хапання за плече викликають в мені дивну полегкість. Я виходжу від них пожвавлений і цілеспрямований. Я поспішаю додому, щоб занести до помешкання рештки того приємного внутрішнього тепла, яке от-от розвіється.

Натомість інші люди… Настирливе, ніколи не вимовлене запитання, що його я завжди читаю в їхніх очах. Ніяк від нього не відкараскатися. Припустімо, що все так, як є, — навіщо відразу ж ці витягнуті гримаси, споважнілі обличчя, ця нібито шаноблива мовчанка, ці перелякані озирання? Щоб лише жодним словечком не схитнути, увічливо замовчати мій стан… Як виразно я читаю цю гру! З боку людей це ніщо інше, як форма сибаритського смакування себе самих, насолода своєю щасливою інакшістю, лицемірно масковане різке відмежування від мого стану. Вони перекидаються промовистими поглядами, мовчать і тим самим дозволяють замовчаній проблемі розростатися. Мій стан! Можливо, він і справді не цілком справний. Можливо, є в ньому деяка незначна вада засадничого штибу! Але Боже! Що з того? Це ж іще не привід для такої швидкої та розгубленої поступливості. Я нерідко не можу втриматися від сміху, щойно побачу це раптово споважніле розуміння, квапливе визнання, з яким нібито звільняють місце моєму стану. Наче це заздалегідь невідпорний, остаточний і безапеляційний аргумент. Чому вони так сильно це педалюють, чому воно для них важливіше за все інше і чому підтвердження цього приносить їм аж таке глибоке задоволення, ледве приховуване за маскою сполоханого святенництва?

Припустімо, що я, так би мовити, пасажир легкої ваги, як на те пішло — занадто легкої ваги. Припустімо, що мене обтяжують деякі запитання — наприклад, щодо мого віку, коли в мене іменини тощо, — чи це достатня причина, щоб ненастанно кружляти навколо цих запитань, немовби в них полягає суть? Ні, не скажу, що я соромлюся свого стану. Принаймні не це. Але я не можу стерпіти того перебільшення, з яким виокремлюється значення певного факту, певної відмінності — по суті, тонюсінької, ніби волосина. Мене смішить уся ця фальшива театральність, увесь урочистий пафос, який нагромаджено над цією справою, все це загортання моменту в трагічну, сповнену похмурої помпезності одіж. А що ж у дійсності? Нічого менш патетичного, нічого природнішого й нічого банальнішого на світі. Легкість, незалежність, безвідповідальність… І музикальність, надзвичайна музикальність членів тіла, так би мовити. Не пройдеш попри жодну катеринку, не станцювавши. Не від веселощів, а тому, що нам однаково, а мелодія диктує свою волю, свій упертий ритм. Тож поступаєшся. «Маргарито, мій коханий скарбе…». Ти просто занадто легкий, надто нездатний до опору, щоб його чинити. А втім, заради чого чинити його такій незобов’язливо-заохочувальній, такій нехитрій пропозиції? Тож я танцюю, а радше дрібочу в такт мелодії дрібним пенсіонерським тупцюванням, час від часу ще й підстрибуючи. Мало хто може це побачити, всі перейняті самими собою в біганині будня. Я лиш хотів би попередити: читачу, не створюй собі заздалегідь уявлень щодо мого стану. Я однозначно застерігаю щодо його хибного оцінювання — рівною мірою зі знаком плюс, як і мінус. От тільки жодної романтики. Цей стан такий же, як і будь-який інший, він так само несе в собі знамення найприроднішої зрозумілості та звичайності. Будь-яка парадоксальність не діє, щойно ти один раз опинишся по цей бік ситуації. Велике протверезіння — так я міг би назвати свій стан, звільнення від усіх тягарів, танцювальна легкість, пустка, безвідповідальність, стирання різниць, попускання всіх прив’язок, розмивання кордонів. Ніщо не тримає мене, ніщо не в’яже, ніщо мені не впирається — безмежна свобода. Дивне збайдужіння, з яким я легко долаю наскрізь усі виміри буття, — власне кажучи, це мало би приносити задоволення, проте хіба я знаю? Ця бездонність, ця всюдисутність, нібито безтурботна, байдужа і легка — гріх нарікати. Є такий вислів: ніде не нагріти місця. Це саме воно: я вже давно перестав гріти хоч якесь місце під собою.

Коли з вікна моєї кімнати високо вгорі я дивлюся на місто, на дахи, вогнетривкі стіни й димарі в бурому світлі осіннього світанку, на весь цей густо забудований краєвид з висоти пташиного лету, заледве розповитий з ночі, блідо розвиднений до жовтих обріїв, потятих на світлі стрічки чорними збуреними ножицями воронячого крякання, то відчуваю — це життя. Кожний з них засів у собі, в якомусь дні, що в ньому будиться, в якійсь годині, що належить йому, в якусь мить. Десь там, у напівтемній кухні, заварюється кава, кухарка вийшла, бруднуватий відблиск полум’я танцює на підлозі. Час, який спантеличила тиша, ненадовго відпливає поза себе назад, і через ті необліковані хвилини ніч знову росте на хвилястій шерсті кота. Зося з другого поверху довго позіхає й потягається, поки, беручись за прибирання, відчинить вікно; щедро наспане, вихроплене повітря ночі ліниво пересувається до вікна, проходить крізь нього, повільно вступаючи в буру й задимлену сірятину дня. Дівчина, потягуючись, запускає руки в тісто постелі, ще тепле, накисле від сну. З внутрішнім трепетом, з очима, повними ночі, вона врешті витрушує через вікно велику й тяжку перину; на місто летять пір’їни, зірочки пуху, лінивий засів нічних видінь.

У такий час я мрію про те, щоб стати постачальником свіжих булок, монтером електромереж або збирачем коштів на медичне страхування. Чи принаймні сажотрусом. Уранці, щойно розвидниться, входиш до якоїсь брами, ледь відхиленої при світлі двірникового ліхтаря, недбало приклавши до дашка два пальці, про щось жартуючи, і вступаєш у той лабіринт, щоб згодом, десь пізно ввечері, на другому кінці міста, покинути його. Протягом усього дня перелазиш із помешкання до помешкання, провадиш одну й нескінченну, плутану розмову, поміж одним кінцем міста й іншим, поділену на партії серед пожильців — запитуєш про щось в одному помешканні, а відповідають у наступному, кидаєш дотеп в одному місці й довго збираєш плоди сміху в дальших. Супроводжуваний затраскуванням дверей, мандруєш через тісні коридори, захаращені меблями спальні, перевертаєш нічні горщики, наштовхуєшся на рипливі возики, в яких плачуть діти, нахилившись, піднімаєш пожбурені брязкальця немовлят. Без потреби довго застрягаєш у кухнях та передпокоях, де прибирають служниці. Дівчата, увихаючись, напружують молоді ноги, напинають випуклі литки, грають, полискуючи, дешевим взуттям, стукотять завеликими пантофликами…

Такі мої мрії о цій безвідповідальній замежовій порі. Я їх не зрікаюся, хоч і бачу все їхнє безглуздя. Кожний повинен знати межі своїх можливостей, як і те, що йому личить.

Для нас, пенсіонерів, осінь загалом небезпечна пора. Хто знає, з якими труднощами в нашому стані досягаєш сякої-такої усталеності, як важко саме нам, пенсіонерам, уникнути того, щоб не розсіятися і з власної вини не згубитися, той зрозуміє, що осінь, її вихори, збурення та інші атмосферні конфузи не сприяють нашому й без того поставленому під загрозу існуванню.

Проте є в осені й інші дні, повні спокою та задуми, й вони з нами лагідні. Часом трапляються такі дні без сонця — теплі, імлисті й бурштинові на далеких овидах. У проміжку між будинками раптом відкривається вид углиб, на цілий шмат неба, що сходить донизу, все нижче, аж до остаточної розвіяної жовтизни найдальших обріїв. У цих перспективах, які відкриваються у глибини дня, погляд немовби мандрує календарним архівом, вирізняє вибрані місця в нашаруванні днів, безконечні реєстратури часу, що довгими алеями відходять у жовту і світлу вічність. Усе це громадиться і шикується у споловілих і змарнованих формаціях неба, в той час як на першому плані — нинішній день і теперішня мить, і мало хто зводить погляд у напрямку далеких полиць того оманливого календаря. Похилені до землі, всі кудись ідуть, нетерпляче один одного минаючи, і вся вулиця почеркана лініями цих пересувань, зустрічей і минань. Але в цій прогалині між будинками, крізь яку погляд злітає на ціле місто внизу, на всю архітектурну панораму, просвітлену ззаду смугою ясності, що млявішає ближче до обріїв, виникає перерва й затишшя в гаморі. Там на просторому і світлому майданчику ріжуть дерево для міської школи. Там чотиригранниками поскладано штабелі міцної здорової деревини, яка поволі, одне поліно за другим, слабне від пил і сокир заготівників. Ех, деревино — вірна, поштива, повновартісна матеріє дійсності, наскрізь чиста й ретельна, втілення правильності і прози життя. Хоч як глибоко залізеш їй у коріння — не знайдеш нічого, що вона б не виявила вже над поверхнею, прямо і без застережень, завжди рівномірно всміхнена і просвітлена тією теплою й певною світлістю своєї волокнистої серцевини, зітканої на зразок людського тіла. У кожному свіжому зламі розрубаного поліна проглядається хоч і нове, та все ж завжди те саме, усміхнене й золоте, обличчя. О, предивна тілесносте дерева, тепла без екзальтації, здорова наскрізь, пахка і мила!

По-справжньому сакраментальна дія завжди поважна і символічна. Рубання дерева! Я годинами міг би отак стояти у цій світлій прогалині, відкритій у глибину пізнього пополудня, й дивитися на ці мелодійні пили, на розмірену працю сокир. За всім оцим давня, мов рід людський, традиція. У цьому світлому вищербі дня, в цій прогалині часу, відкритій на жовту й зів’ялу вічність, штабелі букового дерева нарізають ще з Ноєвих часів. Ті самі патріархальні й одвічні рухи, ті самі змахи, ті самі нахили тіла. Вони стоять по пахви у своєму золотому теслярстві й поволі вгризаються в кубометри і шари дерева, обсипані трачинням, з відблиском-іскринкою в очах, вони прорубуються дедалі глибше в теплу і здорову серцевину, в її злютований масив, і за кожним ударом сокири їхні очі спалахують золотом — так, ніби вони щось шукають у тій серцевині, хочуть пробитися до золотої саламандри, пискливої вогнистої істоти, яка вічно втікає від них у кореневі глибини. Ні, насправді вони лише ділять час на дрібні поліна, хазяйнують із часом, заповнюючи пивниці добрим і рівномірно нарубаним майбутнім на зимові місяці.

Перетривати б тільки цей критичний час, оцих пару тижнів, а там уже ранкові приморозки й зима. Як я люблю той вступ до зими, ще без снігу, але із запахом морозу і диму в повітрі! Я пам’ятаю такі недільні пополудні пізньої осені. Припустімо, що весь тиждень перед тим падали дощі, нависала осіння сірятина, й аж урешті земля наситилася водою й от починає сохнути і тьмяніти на поверхні, виділяючи щільний здоровий холод. Тижневої тривалості небо з поволокою хмарного шмаття згорнуто, мов болото, на один бік небосхилу, де воно темніє купами, зібгане та вим’яте, а від заходу починають поволі проникати здорові черстві кольори осіннього вечора, розфарбовуючи захмарений краєвид. І в той час, як небо поступово, від заходу, прочищується, набуваючи прозорої ясності, з’являються святково вдягнуті служниці, йдуть по троє-четверо, взявшися за руки, безлюдною, по-недільному чистою, майже підсохлою вулицею поміж передміськими хатинами, кольоровими в цій терпкій гамі повітря, розчервонілого перед смерком, вони йдуть, смагляві й заокруглені лицем від здорового холоду, пружно ступаючи ногами в новому ще не розходженому взутті. Милий зворушливий спомин, видобутий із закамарків пам’яті!

Останнім часом я ледь не щодня ходив до управи. Трапляється, що хтось занедужає й мені дозволяють попрацювати на його місці. Інколи в когось буває якась пильна справа в місті, тож мені дають заступити його в канцелярській праці. На жаль, ця робота не постійна. Приємно отримати, хоча б на пару годин, своє крісло зі шкіряною подушкою, свої лінійки, пера та олівці. Приємно, коли співробітники по-дружньому дадуть тобі стусана чи й критикнуть. Хтось до тебе заговорить, кине слово, покпить, зажартує — й ти вже розцвів ненадовго. Торкнешся когось іншого, зачепиш свою бездомність і малість об щось живе і тепле. Той інший піде й не відчує моєї ваги, не запримітить, що поніс мене на собі, що я вже хвилину як паразитую на його житті…

Однак відколи прийшов новий начальник канцелярії, скінчилося й це.

Тепер я за доброї погоди часто сідаю на лавці в малому сквері навпроти міської школи. Із сусідньої вулиці долітає стукіт сокир, якими рубають дерево. Дівчата і молоді жінки повертаються з базару. Деякі з них мають поважно і рівно наведені брови, вони йдуть, грізно з-під них поглядаючи, стрункі й насуплені — ангелиці з городиною і м’ясом у кошиках. Часом вони зупиняються перед крамницями і вдивляються в себе, відбитих у вітрині. Потім ідуть далі, кинувши згори гордий, з натяком на муштрування погляд на носак власного черевика. О десятій годині на шкільному порозі з’являється сторож, і його галасливий дзвоник наповнює всю вулицю своїм дзеленьчанням. Відтак школа, здається, раптово вибухає зсередини ґвалтовним заворушенням, яке ледь не розносить удрузки шкільний будинок. Ніби врятувавшись від отого загального сум’яття, через шкільну браму, як із пращі, вилітають малі обірванці і з верещанням збігають по кам’яних сходах, щоб, опинившись на свободі, зайнятись якимись небаченими стрибками, кинувшись у шалені, зімпровізовані наосліп, поміж двома позирками очей, забави. Часом у своїй непритомній біганині вони добігають аж до моєї лавки, жбурляючи на бігу в мій бік незрозумілі прізвиська. Їхні обличчя, здається, от-от позриваються з петель від їхніх кривлянь до мене. Наче зграя розшалілих мавп, які пародійно коментують власні блазнюваті вибрики, вся та компанія проноситься повз мене, жестикулюючи в пекельному гаморі. Тоді я бачу їхні задерті й ледь окреслені носики, нездатні втримати патьоки шмарклів, їхні роздерті криком і всіяні прищами роти, їхні малі, але стиснуті кулаки. Трапляється, що вони зупиняються коло мене. Дивна річ — вони приймають мене за однолітка. Мій зріст уже віддавна не йде вгору. Моє обличчя, обвисле й потріпане, набуло поверхневої дитинності. Я дещо стурбований, коли вони безцеремонно до мене чіпляються. Коли першого разу один із них раптово вдарив у груди, я поточився під лавку. Але я не образився. Вони витягнули мене, всього, у благій розгубленості, захопленого настільки свіжим і вітальним вчинком. Ця моя перевага — що я не ображаюся на жодну дикість їхнього розмашистого savoir-vivre’y[226], — поступово здобуває мені мир і популярність. Неважко здогадатися, що відтоді я старанно забезпечую власні кишені відповідною колекцією ґудзиків, камінців, шпульок і шматочків гуми. Це надзвичайно полегшує обмін думками і створює природний місток для зародження дружби. При цьому вони, поглинуті предметними зацікавленнями, звертають менше уваги на мене самого. Під захистом видобутого з кишені арсеналу я вже не мушу боятися, що їхні цікавість і дійшлість виявляться занадто настирливими.

Нарешті я вирішив реалізувати певну ідею, що деякий час усе впертіше нуртує в мені.

День був безвітряний, лагідний і замислений, один із тих днів пізньої осені, коли рік, вичерпавши всі кольори і відтінки тієї пори, здається, повертається до весняних реєстрів календаря. Небо без сонця уклалося в кольорові смуги, лагідні верстви кобальту, смарагду і селедину[227], на останньому рубежі замкнуті смугою чистої, наче вода, білості — невимовний і давно забутий колір квітня. Я вдягнув найкращий костюм і вийшов у місто не без деякого хвилювання. Ішов я швидко, без жодної перешкоди в затишній аурі того дня, й разу не збочивши від прямої лінії. Затамувавши подих, я піднявся кам’яними сходами. Alea iacta est[228] — сказав я собі, постукавши у двері канцелярії. З усією скромністю, як і належиться в моїй новій ролі, я підійшов до столу пана директора. Я був дещо збентежений.

Пан директор витягнув із заскленої коробочки нашпиленого хруща і під кутом наблизив його до очей, розглядаючи на світлі. Його пальці були вимазані чорнилом, короткі нігті пласко обстрижені. Він глянув на мене з-над окулярів.

«Ви, пане раднику, хотіли б записатися до першого класу? — спитав директор. — Це дуже похвальне і гідне рішення. Я розумію це так, що ти хочеш відбудувати свою освіту від основ, від фундаменту. Я не втомлююся повторювати: граматика і табличка множення є основами для будь-якої освіти. Звичайно, ми не можемо поставитися до радника як до учня, який підлягає шкільному примусу. Радше — як до вільного слухача, як до ветерана абетки, так би мовити, який після довгих блукань немовби знов опинився за шкільною партою. Спрямував, так би мовити, своє пошарпане судно до нашого порту. Так-так, пане раднику, небагато людей виявляє нам отаку вдячність і таке визнання наших заслуг, аби після цілого життя, проведеного у праці і стараннях, повернутися до нас і осісти тут на постійно як добровільний пожиттєвий другорічник. Пане раднику, ви будете в нас мати виняткові права. Я завжди казав…».

«Вибачте, — перебив я його, — але я хотів би підкреслити, що коли йдеться про виняткові права, то я цілком від них відмовляюся… Я не бажаю мати жодних привілеїв. Зовсім навпаки… Я не хотів би нічим вирізнятися. Так, мені залежить на тому, щоб якнайбільше злитися, розчинитися в сірій масі школярів. Увесь мій задум пройшов би повз ціль, якби я хоча б у чомусь був упривілейований порівняно з іншими. Навіть щодо тілесної кари, — тут я підняв палець, — я повністю визнаю її спасенний та моральноочисний вплив і рішуче застерігаю, щоб для мене й під цим оглядом не робилося ніяких винятків».

«Дуже похвально, дуже педагогічно, — мовив пан директор з пошаною. — Поза тим мені здається, — додав він, — що ваша освіта внаслідок тривалого некористування вже по суті демонструє певні прогалини. Під цим оглядом ми зазвичай покладаємося на оптимістичні ілюзії, що їх досить легко розвіяти. Чи ви, пане, ще, приміром, пам’ятаєте, скільки буде п’ять помножити на сім?

«П’ять помножити на сім», — повторив я збентежено, відчуваючи, як розгубленість, яка напливла на серце теплою і благою хвилею, застелила млою чіткість моїх думок. Просвітлений, ніби об’явленням, власним невіглаством, я почав, наполовину в захваті від справжнього повернення до дитинної несвідомості, затинатися й повторювати «п’ять помножити на сім…», «п’ять помножити на сім…».

«От бачите, — мовив директор, — крайня пора вам записуватися до школи». Потім, узявши за руку, він завів мене до класу, в якому відбувалося навчання.

Знов, як півстоліття тому, я опинився в тому гаморі, в отому залі, який кишма кишів, темніючи від муравлиська рухливих голів. Я, маленький, стояв на середині, вхопившись за полу пана директора, в той час як п’ятдесят пар молодих очей придивлялися до мене з байдужою, жорстокою діловитістю тваринок, які бачать особину того ж виду. З різних боків до мене викривлювались обличчя, корчилися гримаси миттєвої та стримуваної ворожості, показувались язики. Я не реагував на всі ті чіпляння, пам’ятаючи про вихованість, яку мені свого часу прищепили. Роздивляючись оті рухливі обличчя, спотворені недолугими гримасами, я згадав собі цю саму ситуацію п'ятдесят років тому. Тоді я стояв отак біля матері, поки вона залагоджувала мою справу з учителькою. Тепер замість матері пан директор шепотів щось на вухо пану викладачеві, який, киваючи, з повагою вдивлявся в мене.

«Він сирота, — врешті звернувся викладач до класу, — в нього немає ні батька, ні матері — не дошкуляйте йому занадто».

Сльози навернулися мені на очі від цих його слів, справжні сльози розчулення, а пан директор посадовив мене, і сам зворушений, за першу парту.

Відтоді для мене почалося нове життя. Школа відразу й цілком поглинула мене. Ніколи за часів мого давнього життя я не бував аж так утягнутим у тисячі справ, інтриг та інтересів. Я жив одним великим захопленням. Над моєю головою перехрещувалася тисяча найрізніших ліній. Мені пересилалися сигнали, телеграми, давались умовні знаки, до мене шикали, моргали й на всі лади жестами нагадували мені про тисячі зобов’язань, які я взяв на себе. Я ледве дочікувався закінчення уроку, під час якого я із вродженої порядності стоїчно витримував усі атаки, щоб не пропустити ані слова з викладацьких наук. Щойно розлягався голос дзвоника, як на мене накидалася вся верескуча зграя, хапала мене з усім своїм буйним розмахом, замалим не розриваючи на шматки. Вони налітали ззаду понад партами, тупаючи ногами по їхніх поверхнях, перестрибували через мою голову, йшли повз мене перевертом. Кожний верещав мені на вухо свої претензії. Я зробився центром усіх їхніх справ, найсерйозніші оборудки, найзаплутаніші та найдразливіші скандали не могли обійтися без моєї участі. Я ходив вулицями, завжди оточений рвучкою жестикуляцією тої галасливої галайстри. Собаки здалека обходили нас із підігнутими хвостами, коти вистрибували на дах від нашого наближення, а самотні діти, яких ми зустрічали дорогою, з пасивним фаталізмом втягували голову у плечі, готуючись до найгіршого.

Шкільна ж наука не втратила для мене нітрохи зі своєї привабливої новизни. Наприклад, уміння читати за складами. Учитель просто апелював до нашого незнання, вміло, спритно і з великою вправністю витягаючи її напоказ і врешті сягаючи в нас тієї tabula rasa[229], що є підґрунтям для будь-якого навчання. У такий спосіб звільняючи нас усіх від передсудів та навиків, він розпочинав основи навчання. Через силу й напружено ми виспівували звучні склади, у паузах шмигаючи носом і витискаючи на книжці пальцем літеру за літерою. Мій буквар мав такі самі сліди вказівного пальця, загущеніші на важчих літерах, що й букварі моїх однокласників.

Одного разу (я вже й не пам’ятаю, про що там ішлося) до класу зайшов пан директор і в тиші, яка зненацька запанувала, вказав пальцем на трьох із нас, зокрема й на мене. Ми повинні були негайно йти за ним до канцелярії. Ми знали, чим це пахне, і двоє моїх співвинуватців почали вже наперед хнипати. Я байдуже дивився на їхню невчасну скруху, на спотворені раптовим плачем обличчя — ніби з першими сльозами з них злізла людська маска, оголивши безформний м’якуш заплаканого м’яса. Що стосується мене, то я був спокійний, з приреченістю моральних і справедливих натур я піддався перебігу подій, готовий стоїчно витримати наслідки своїх учинків. Ця сила характеру, схожа на затверділість, не подобалася панові директору, коли ми, всі троє винуватців, постали перед ним у канцелярії; пан учитель був при цьому присутній з тростиною в руці. Я байдуже розщепив пасок, але пан директор, глянувши на це, закричав: «Ганьба, як це можливо? В такому віці? — і з гіркотою подивився на пана вчителя. — Дивний вибрик природи», — додав він, гидливо кривлячись. Потім, виставивши за двері обидвох хлопчаків, він звернувся до мене з довгою й поважною промовою, сповненою жалю й осуду. Але я не розумів його. Бездумно кусаючи нігті, я тупо дивився перед себе, а потім сказав: «Пане вцителю, це Вацек плюнув на васу булку». Я був уже справді дитиною.

На гімнастику й малювання ми ходили до іншої школи, де були спеціальні знаряддя і зали для цих предметів. Ми марширували парами, запекло перемовляючись, і на кожну вулицю, в яку ми повертали, вносячи різкий гамір наших перемішаних сопрано.

Та школа містилась у великому дерев’яному будинку, переобладнаному із театрального залу, старому і з багатьма прибудовами. Інтер’єр залу для малювання нагадував величезну лазню, стелю було підперто дерев’яними стовпами, під стелею тяглася дерев’яна галерея, на яку ми відразу збігали, штурмуючи сходи, що гримотіли під нашими ногами, як буря. Численні бокові приміщення чудово підходили для гри в хованку. Вчитель малювання не з’являвся ніколи, тож ми пускалися берега. Час від часу директор тієї школи заходив до залу, кількох найгаласливіших ставив у кут, накручував вуха кільком найдикішим, але щойно відвертався до дверей, як за його плечима знову наростав заколот.

Ми не чули дзвінка, що сповіщав про закінчення занять. Починався осінній пополудень, короткий і кольоровий. По деяких хлопців приходили матері й забирали їх, лаючи та б’ючи, хоч вони і впиралися. Але для інших, позбавлених аж такої турботливої домашньої опіки, щойно тоді починалася справжня забава. І тільки пізнім смерком, зачиняючи школу, старий сторож проганяв нас додому.

Уранці, коли ми йшли до школи, ще панувала густа темрява, місто ще лежало у глухому сні. Ми просувалися навпомацки з витягнутими руками, шелестячи ногами по сухому листю, яке шарами вкривало вулиці. Йдучи, трималися за стіни будинків, щоб не заблукати. Несподівано в котрійсь із ніш ми рукою намацували обличчя однокласника, що йшов назустріч. Скільки сміху, вгадувань і несподіванок виникало з усього цього! Декотрі мали лойові свічки й запалювали їх — місто було засіяне мандрами тих огарків, які тремким зиґзаґом пересувалися низько над землею, спотикались і призупинялися, щоб освітити якесь дерево, круг на землі, купи зів’ялих листків, по яких малюки порпаються в пошуку каштанів. Уже і в деяких будинках на другому поверсі засвічуються перші лампи, каламутне світло побільшено випадає через квадрати вікон у міську ніч і великими фігурами кладеться на площу перед будинком, на ратушу, на сліпі фасади. А коли хтось, узявши лампу, йде з нею в руці з кімнати до кімнати, — надворі ті величезні прямокутники світла перегортаються, ніби сторінки колосальної книги, і площа, здається, мандрує кам’яницями, переставляє будинки і тіні, ніби викладає пасьянси з великої колоди карт.

Нарешті ми доходили до школи. Огарки згасали, нас огортала темрява, в якій ми намацували свої сидіння за партами. Потім заходив учитель, застромляв у пляшку лойову свічку й починалося нудне опитування про слівця та відмінювання. За браком світла навчання було запам’ятовувальним і усним. У той час, як хтось із нас монотонно декламував, ми, мружачись, дивились, як зі свічки вистрелюють золоті стріли та розшарпані зиґзаґи і як вони потім заплутуються у замружених віях, шелестячи, мов солома. Пан учитель розливав чорнило по каламарях, позіхав і визирав у чорну ніч за низьким вікном. Під партами панувала глибока тінь. Ми пірнали туди й хихотіли, мандруючи на чотирьох, обнюхувалися, наче тварини, у потемках і пошепки влаштовуючи наші звичні оборудки. Я ніколи не забуду тих блаженних передранкових годин у школі, поки за шибами повільно світало.

Нарешті прийшла пора осінніх вихорів. Певного дня вже зранку небо стало жовтим і пізнім, на цьому тлі прошите мутно-сірими уявними лініями краєвидів, великих і затуманених пустирів, що відходили в перспективі зменшення лаштунками узгір’їв і складок, які згущувались і дрібнішали ген далеко на сході, де небо раптом уривалося, ніби хвилястий краєчок здійнятої завіси — і відкривало дальший план, глибше небо, прогалину переляканої блідості, бліде й нажахане світло найдальшої далини, безбарвне, водянисто-світле, і ним, як остаточним остовпінням, закінчувався і закривався той обрій. Мов на гравюрах Рембрандта, в такі дні під тією смугою світлості видно було далекі, мікроскопічно виразні країни, які, ніколи, зрештою, ще не бачені, тепер піднімалися з-за обрію під тією світлою щілиною неба, залиті яскраво-блідим і панічним світлом, наче винурені з іншої епохи та іншого часу, як обітована земля показана лиш на мить сповненим тугою народам. У цьому мініатюрному і світлому краєвиді було з дивною гостротою видно, як хвилясто-виткою колією просувався ледве зримий з такої віддалі залізничний потяг, оторочений срібно-білою смужкою диму — і як він розчинявся у світлій ніщоті.

Але потім зірвався вітер. Він наче випав із тієї світлої прогалини неба, крутився і розбігався містом. Увесь був із м’якості та лагідності, але в дивній манії величі вдавав із себе брутального ґвалтівника. Він місив, перевертав і мучив повітря, аж воно вмирало від блаженства. Знагла завмирав у просторі і ставав дибки, розпростирався, ніби вітрильні полотна — велетенські, напнуті, як батіг, хляскітливі простирадла, зав’язувався у тверді вузли, трепетні від напруги, зі строгим виразом обличчя, ніби хотів приторочити все повітря до порожнечі, але потім витягав зрадливий кінець і розпускав оту фальшиву петлю, і вже за милю далі зі свистом викидав своє ласо, свій аркан, що мав би оплутати все, але нічого не оплутував.

А що лиш він виробляв із димом коминів! Бідний дим не знав уже й сам, як уникнути його нападок, як ухилити голову — праворуч або ліворуч — від його ударів. Так він хазяйнував у місті, ніби раз і назавше хотів того дня встановити пам’ятний зразок своєї безмежної сваволі.

Я зранку передчував нещастя. Мені заледве вдавалося йти крізь отой вихор. На розі вулиць, на перехрестях протягів однокласники тримали мене за поли. Так я пересувався містом, і все йшло непогано. Потім ми вирушили на гімнастику до іншої школи. Дорогою ми накупили собі бубликів. Довгий вуж пар, густо балакаючи, заповзав через браму усередину. Ще мить — і я був би врятований, потрапивши до надійного місця, у безпеці аж до вечора. За потреби я міг навіть переночувати в гімнастичному залі. Вірні друзі залишались би поруч усю ніч. Але трапитися ж такому, що Віцек саме того дня знайшов нового жука і з розмаху випустив його перед шкільним порогом. Жук загудів, коло входу виник затор, мене виштовхали поза ствір брами, і в цю мить мене підхопило. «Любі друзі, рятуйте!» — закричав я, вже виснучи в повітрі. Я ще встиг побачити їхні витягнуті руки і роззявлені криком роти, наступної ж миті пішов перевертом і полинув прекрасною вступною лінією. Я вже летів високо над дахами. Летячи із затамованим подихом, я бачив очима уяви, як мої однокласники витягають руки, різко перебираючи пальцями, і кричать учителеві: «Пане професоре, Шимчика віднесло!». Пан учитель глянув крізь окуляри. Спокійно підійшов до вікна і, рукою прикриваючи очі, уважно вдивився у горизонт. Але побачити мене він уже не міг. Його обличчя у млявому відблиску споловілого неба стало цілком пергаментним. «Треба викреслити його з журналу», — сказав він із гіркотою й пішов до стола. А мене все вище й вище відносило в жовті, незнані осінні простори.

Самота

Відколи я можу знову бувати в місті, відчуваю значну полегкість. Але як же довго я не виходив зі своєї кімнати! Це були гіркі місяці та роки.

Я ніяк не можу пояснити того факту, що ця кімната є моєю здавна, ще з дитинства — остання комірка від ґанку, до якої вже й за тих часів майже ніхто не заходив і про яку завжди забувалося, наче вона вже й не належала нашому помешканню. Я вже не пам’ятаю, як я до неї вселився. Мені здається, що ніч була світла, водянисто-біла, без місяця ніч. У сіруватому ореолі я бачив усе до найдрібніших деталей. Ліжко було розстелене, ніби хтось із нього щойно виліз. Я став прислухатися до тиші — чи не почую дихання поснулих. Але хто міг би тут іще дихати? З того часу я в ній мешкаю. Я сиджу в ній роками і нудьгую. Якби ж я своєчасно подбав про запаси! Гей ви — які ще можуть, яким ще відведено на це власний час, — накопичуйте запаси, збирайте зернину до зернини, добрі й поживні, солодкі зернята, бо надійде велика зима, а відтак і літа худі й голодні, і не вродить земля в єгипетському краї[230]. На жаль, я не був заощадливим хом’яком — а був радше легковажною полівкою, жив одним днем, не турбуючись про завтра і покладаючись на свій талан вічного ненажери. Як миша, я собі подумував: що мені зробить голод? У найгіршому разі я можу гризти дерево чи зубами подрібнити папір на маленькі клаптики. Найбідніше створіння — сіра церковна миша з найсіріших закапелків книги існування, може жити з нічого. Так і я живу з нічого в цій померлій кімнаті. Мухи в ній давно повиздихали. Я прикладаю вухо до деревини — чи там у глибині не шарудить хробак. Могильна тиша. Тільки я, безсмертна миша, самотній погрібник, шурхочу в цій мертвій кімнаті, невпинно дрібочу столом, етажеркою, кріслами. Я просуваюся, мов тітка Текля у довгій сірій сукні до землі — звинна, прудка і маленька, тягнучи за собою свій шарудкий хвостик. Тепер за білого дня я нерухомо, як опудало, сиджу на столі, а мої очі, ніби дві пацьорки, що вилізли назовні і блищать. Лише виступ мого писка ледь помітно пульсує, за звичкою щось дожовуючи.

Звичайно, це слід розуміти метафорично. Я не миша, я пенсіонер. Моєю сутністю є паразитування на метафорах — те, що я так легко даю себе захопити першій-ліпшій метафорі. Загнавшись аж так далеко, я змушений насилу пробиватися назад, повільно вертаючи до притомності.

Який я з вигляду? Часом я бачу себе у дзеркалі. Дивний, смішний і болючий ефект! Його соромно визнавати. Я ніколи не бачу себе в анфас, лицем до лиця. Я лише трохи глибше, трохи далі стою в надрах дзеркала, дещо збоку, дещо у профіль, стою задумливо і дивлюся вбік. Я стою там нерухомо, дивлячись убік і дещо назад, за себе. Наші погляди перестали зустрічатися. Коли я ворухнуся — то й він ворухнеться, але напіввідвернутий — ніби й не чув про мене, ніби зайшов сюди крізь багато дзеркал і вже не зміг повернутися. Жаль тисне на серце, коли я бачу його настільки чужим і байдужим. Але ж ти, хочеться мені закричати, був моїм вірним відображенням, моїм товаришем протягом стількох років, а тепер ніби й не впізнаєш мене! Боже! Чужий і задивлений кудись убік, ти стоїш і, здається, прислухаєшся до чогось у глибині, сподіваючись якогось слова, але звідти, зі скляної товщі, підвладний комусь іншому, чекаючи звідкілясь наказів.

Отак я сиджу при столі й гортаю старі та пожовклі університетські записи — все, що лишилося до читання.

Дивлюся на сповзлу й зітлілу фіранку, бачу, як вона легко здіймається від холодного повіву з вікна. На он тому карнизі я міг би робити гімнастичні вправи. Чудова перекладина. Як легко крутишся на ній у неживому, стільки разів уже спожитому повітрі. Збайдужілий, замалим не виконуєш еластичне сальто мортале — зимно, без внутрішнього запалу, зовсім ніби відсторонено. Коли отак завмираєш еквілібристом навшпиньки на тій перекладині, головою сягаючи стелі, то занурюєшся в ледь відчутну ілюзію якогось лагідного випромінювання. Я з дитинства люблю дивитись отак на кімнату з пташиної перспективи.

Я сиджу і слухаю тишу. Кімната по-простому вибілена вапном. Часом на білій стелі вистрелить курячою лапкою тріщина, часом із шурхотом відстане клапоть тиньку. Чи не слід би нарешті зізнатися, що мою кімнату замуровано? Як так? Замуровано? То яким же чином я міг би з неї вийти? У тім-то й річ: для доброї волі немає перепони, справжній порив нічим не стримати. Я тільки мушу уявити собі двері, добрі старі двері, ніби в кухні мого дитинства, з металевою клямкою та засувом. Бо немає кімнат, замурованих аж настільки, щоб не знайшлося в них таких потаємних дверей — якщо тільки вистачить сили їх отам науявляти.

Остання батькова втеча

Це діялося в пізні та недобрі часи цілковитого занепаду, в часи остаточної ліквідації нашого підприємства. Давно вже було знято вивіску з-над дверей нашої крамниці. Напівопустивши жалюзі, мати ще провадила нелегальний розпродаж решток. Аделя виїхала до Америки. Казали, ніби корабель, на якому вона пливла, затонув і всі пасажири розпрощалися з життям. Ми ніколи не перевіряли цієї чутки, новина про дівчину забулася, ми більше нічого про неї не чули. Настала нова ера, пуста, твереза, безрадісна — і біла, мов папір. Нова служниця, Ґеня, анемічна, бліда і безкоста, м’яко пересувалася кімнатами. Якщо траплялося погладити її по плечах, то вона звивалася, витягуючись, ніби змія, і муркотіла, ніби кішка. Її шкіра була мутно-білою й не рожевіла навіть під повіками емальованих очей. Геть розсіяна, вона часом готувала засмажку зі старих рахунків та чекових книжок — мляву та неїстівну.

На той час батько вже однозначно помер. Він помирав багато разів, завжди якось не до кінця, завжди з певними застереженнями, які спонукали до перевірки цього факту. Це мало свій позитив. Подрібнюючи таким робом свою смерть у розстрочку, батько призвичаював нас до свого відходу. Ми збайдужіли до його дедалі коротших і щоразу жалюгідніших повернень. Фізіономія вже відсутнього немов розпливлася кімнатою, в якій він мешкав, розгалузилася, в деяких місцях утворюючи предивні, неймовірно виразні вузли подібності. Шпалери в певних місцях наслідували конвульсії його лиця, арабески формувалися в болісну анатомію його сміху, розкладену на симетричні члени, ніби скам’янілий відбиток трилобіта[231]. Деякий час ми на великій відстані обходили його одіж, підбиту тхорячим хутром. Хутро дихало. Сполох тваринок, повчеплюваних одна в одну зубами й одна в одну повшиваних, пробігав крізь них безсилими конвульсіями й губився у складках та швах. Приклавши вухо, можна було почути мелодійне муркотіння їхнього змиреного сну. У цій як слід вичиненій формі, з легким запахом тхорів, нічних поєдинків та гонів, батько міг би протягнути цілі роки. Але й тут він довго не витримав.

Одного разу мати повернулася з міста збентеженою.

«Дивись, Юзефе, — сказала вона, — що трапилось. Я впіймала його на сходах — він стрибав з однієї сходинки на другу». Вона підняла хустинку з-над чогось, що тримала в тарілці. Я відразу впізнав його. Подібність була незаперечною, попри те, що цього разу він був раком або великим скорпіоном. Ми поглядами підтвердили це, глибоко вражені тим, наскільки виразною була та подібність, яка, попри аж такі переміни й метаморфози, все ще кидалася в очі з цілком невідпорною силою.

«Він живий?» — запитав я.

«Ще й як. Я ледве його втримую, — сказала мати. — Пустити його на підлогу?».

Вона поставила тарілку на землю, і ми, схилившись нижче, змогли оглянути його докладніше. Запавши поміж свої незліченні вигнуті ніжки, він ледь помітно перебирав ними. Дещо підняті клешні та вуса наче вслухались. Я перехилив тарілку, і батько обережно, з деяким ваганням ступив на підлогу, але, торкнувшись плаского дна під собою, раптово побіг усіма своїми кількома сотнями ніжок, калатаючи при цьому твердими кісточками членистонога. Я заступив йому шлях. Він завагався, схвильованими вусами наткнувшись на перешкоду, після чого підняв клешні і звернув убік. Ми дали йому змогу бігти в обраному напрямку. З цього боку жодні меблі не могли стати йому прихистком. Отак судомно кваплячись на своїх неоднакових ніжках, він дістався стіни і, перш ніж ми спохопилися, вбіг на неї — легко, ніде не спиняючись, усією арматурою своїх нижніх відростків. Я здригнувся від несвідомої огиди, стежачи за його багаточленною мандрівкою, що з шарудінням вела його паперовими шпалерами. Батько тим часом дійшов до невеличкої вмурованої кухонної шафки і якусь мить завис на її краєчку, клешнями вивчаючи простір у шафці, після чого весь уліз досередини.

Він мов би наново пізнавав помешкання з цієї нової краб’ячої перспективи і засвоював предмети, мабуть, через нюх, позаяк, незважаючи на всю пильність моїх оглядин, мені не вдалося встановити у нього будь-яких органів зору. Здавалося, він трохи задумувався над предметами, які траплялися на його шляху, затримувався коло них, дотикаючи їх ледь схвильованими вусами, навіть обіймав їх, ніби випробовуючи, своїми клешнями, знайомився з ними і щойно за хвилинку, покинувши їх, біг собі далі, тягнучи за собою свій ледь припіднятий над підлогою задок. Так само він чинив зі шматочками хліба і м’яса, які ми кидали йому на підлогу з надією, що він їстиме. Але він лише мимохідь обмацував їх і біг далі, не припускаючи й думки, що ці предмети можуть бути їстівними.

Спостерігаючи за цими його терплячими розвідувальними діями на теренах кімнати, можна було подумати, що він завзято й невтомно чогось шукає. Час до часу він забігав у куток кухні, під бочку з водою, що протікала, і, дійшовши до калюжі, здавалося, пив. Іноді пропадав кудись на цілі дні. Він, здавалося, міг чудово обходитися без їжі, й ми не зауважували, щоби внаслідок цього він якось підупадав на проявах життєздатності. Зі змішаними почуттями сорому й гидливості ми за дня підживлювали в собі потаємну обаву, що вночі він може навідати нас у ліжку. Але такого не трапилось ані разу, хоч удень він мандрував усіма меблями, особливо полюбляючи перебування у шпарині між стіною та шафою.

Не можна було не помітити деяких проявів інтелекту, а навіть і певного фіґлярного свавілля. Наприклад, батько не пропустив жодної нагоди з’явитися в їдальні в той час, коли ми їли, хоч його власна участь в обідах була суто платонічною. Якщо двері їдальні в обідню пору були випадково зачинені, а батько перебував у сусідній кімнаті, то він починав шурхотіти перед дверима, бігаючи туди й сюди шпариною вздовж — аж поки ми не відчиняли йому. Згодом він навчився пропихати в оту нижню шпарину свої клешні та ніжки, і після дещо форсованих тілесних зусиль йому вдавалося боком пропихнутися попід дверима до кімнати. Це, здається, його тішило. Тоді він завмирав під столом і лежав зовсім тихо, ледь пульсуючи самим лише задком. Що означало це ритмічне пульсування лискучого задка, вгадати ми не могли. Це було щось іронічне, непристойне і злостиве, і воно, здається, водночас виражало собою якесь низьке та хтиве задоволення. Німрод, наш пес, наближався до нього поволі й невпевнено, обережно нюхав його, чхав і байдуже йшов геть, не склавши собі остаточної версії.

Занехаяння нашого дому розросталося дедалі ширшими колами. Ґеня спала цілими днями, її струнке тіло без кісток здіймалося хвилями від глибокого дихання. Ми нерідко знаходили в тарілках із супом шпульки від ниток, що їх вона з неуважності та дивної розсіяності закидала в каструлю разом із городиною. Крамниця була відчинена in continuo[232] вдень і вночі. Розпродаж за напівопущеними жалюзі день у день точився все плутаніше, сповнений торгувань та переконувань. На додачу приїхав ще й дядько Кароль.

Він був якось дивно пригнічений і маломовний. Зітхаючи, він заявив, що після недавніх сумних переживань вирішив змінити триб життя і взятися за вивчення мов. Він не виходив з дому, зачинився в найдальшій кімнаті, з якої переповнена неприязню до нового гостя Ґеня повиносила всі килими й доріжки, і заглибився у штудіювання старих цінників. Кілька разів він розлючено намагався щосили наступити на батьків задок. З криками й переляком ми заборонили йому це. Він лише злостиво й непевно посміхався до себе, в той час як батько, не усвідомлюючи небезпеки, з уважністю затримувався коло якихось плям на підлозі.

Батько, рухливий і бистрий, поки стояв на ногах, мав спільну з усіма ракоподібними властивість, яка полягала в тому, що завалившись на хребет, він ставав цілком беззахисним. То було прикре і гідне жалю видовище, коли він, розпачливо перебираючи всіма своїми відніжжями, безпорадно вертівся на хребті навколо власної осі. Не було змоги без гіркоти вдивлятися в оту занадто виразну й артикульовану, ледь не безсоромну механіку його анатомії, виставленої ніби напоказ і нічим не прикриту з боку голого багаточленистого черевця. Дядька в такі хвилини аж підкидало від бажання розтоптати його. Ми бігли на допомогу й подавали батькові що-небудь таке, що він міг судомно вхопити клешнями; відтак він спритно віднаходив нормальне положення і відразу ж пускався надовкільним бігом — блискавичними зиґзаґами, з подвоєною швидкістю, ніби хотів умить затерти будь-який спогад про падіння, що настільки скомпрометувало його.

Тепер я мушу, з гіркотою переборюючи себе, переповісти у згоді з правдою незбагненний факт, перед реальністю якого я здригаюсь усім своїм єством. Я донині не можу змиритися з тим, що протягом усього того часу ми були свідомими його винуватцями. У цьому світлі та подія набуває рис якоїсь дивної фатальності. Фатальність-бо не оминає нашої волі та свідомості, але втягує їх у свій механізм так, що ми, ніби в летаргічному сні, допускаємо і приймаємо речі, перед якими здригнулися б за нормальних обставин.

Коли вражений доконаним фактом я з розпачем запитував матір: «Як ти могла це зробити! Якби це хоча б Ґеня, а не ти…», — мати плакала, заламувала руки й не могла нічого сказати. Може, вона думала, що батькові так буде краще, може, саме в цьому вона бачила єдиний вихід із його безнадійної ситуації? А може, вона просто вчинила так із незбагненної легковажності та бездумності?.. Фатум знаходить тисячу вивертів, коли йдеться про форсоване втілення його незбагненної волі. Якесь миттєве дрібне затьмарення нашого розуму, момент засліплення чи недогляду достатні для того, щоби протягнути дію між Сциллою та Харибдою[233] наших рішень. Пізніше можна без кінця expost[234] інтерпретувати і тлумачити мотиви, чіплятися до спонук — доконаний факт лишається незмінним, раз і назавжди здійсненим.

Ми схаменулися й оговталися з нашого засліплення щойно тоді, коли батька було внесено на полумиску. Наслідком варіння він лежав великий і розпухлий, блідо-сірий та драглистий. Ми сиділи мовчком, ніби отруєні. Лише дядько Кароль поліз було до полумиска виделкою, але невпевнено опустив її напівдорозі, з подивом позиркуючи на нас. Мати веліла занести полумисок до вітальні. Там батько й лежав на столі, застеленому плюшевим покривалом, поруч із фотоальбомом, механічною катеринкою й цигарками, лежав нерухомо, а ми як могли його обходили.

Однак земна мандрівка батька мала скінчитися не цим, і продовження її, видовження історії поза, здавалося б, останні допустимі межі є в ній найболіснішою точкою. Чому він урешті не здався, чому врешті не визнав себе переможеним, коли вже насправді мав для цього всі підстави, і доля вже не могла піти далі в цілковитому його гнобленні? По кількох тижнях нерухомого вилежування він якось увесь у собі зібрався — здавалося, що він поступово опритомнює. Котрогось ранку ми знайшли полумисок порожнім. Лиш одна ніжка лежала на краєчку тарілки, зронена на застиглий томатний соус та понищене його втечею желе. Зварений, гублячи дорогою власні кінцівки, батько рештками сил потягнувся далі, в бездомні мандри, й ніколи більше ми його не побачили.