Цинамонові крамниці та всі інші оповідання в перекладі Юрія Андруховича

Осінь

Ви напевно знаєте час, коли літо, недавно ще таке буйне і сповнене завзяття, універсальне літо, яке вміщало у своїй просторій сфері все, що тільки моглось уявити — людей, події та предмети, — певного дня дає ледь помітну тріщинку. Сонячний блиск іще рясний та щедрий, у краєвиді ще відчутний аристократизм класичного жесту, переданий у спадщину цій порі року генієм Пуссена[235], але — дивна річ — з ранкової виправи повертаємося знуджені та порожні. Невже ми чимось засоромлені? Почуваємося трохи ніяково і навзаєм уникаємо погляду в очі — чому? Ми знаємо, що смерком і той, і цей відійде із заклопотаним усміхом у потаємний куточок літа — постукати, постукати у стіну, чи відзвук іще цілком повний, чи такий ще як слід. У цій спробі — збоченська насолода зради, викриття, легкий трепет скандалу. Але назовні ми ще повнимося шаною та лояльністю — така солідна фірма, так чудово розбудована фірма… І попри те, коли наступного дня розходиться звістка про конкурс, то це вже позавчорашня новина, позбавлена вибухової скандальної сили. І в той час, як аукціон розганяється дедалі протверезливіше і жвавіше, спрофановані приміщення порожніють і убожіють — і все більше наповнюються виразним та тверезим відлунням, хоч це вже й не будить жодного жалю чи сентименту: уся ця ліквідація літа має в собі якусь легку загаяність і благість запізнілого карнавалу, що продовжується і в піст.

І все ж песимізм, іще, можливо, передчасний. Іще точаться перемовини, резерви літа ще не вичерпані, діло ще може дійти до повного відновлення… Проте розважність і холоднокровність не є сильними сторонами прихильників літа. Навіть готельні власники, втягнуті по вуха в літнє підприємництво, навіть вони капітулюють. Ні! Аж так мало старання і пієтету щодо вірного союзника не свідчить про високий стиль у веденні справ! Та вони просто дрібні гендлярі, маленькі боягузи, не здатні мислити в широких масштабах. Кожний із них тільки й знає, що притискати до живота по крихті назбирану калитку. Вони цинічно скинули маску чемності і знімають із себе смокінги. З кожного вилазить колишній рахівник…

Так само й ми пакуємо валізи. Мені п’ятнадцять років, і я зовсім не обтяжений обов’язками життєвої практики. Позаяк до від’їзду лишається ще година, я знову вибігаю — попрощатися з місцем відпочинку, полічити доробок цього літа, зрозуміти, що можна буде забрати із собою, а що доведеться назавжди покинути в цьому приреченому на зникнення місті. Але на малому парковому кільці, тепер порожньому і світлому в пополудневому сонці, коло пам’ятника Міцкевичу[236], мені в душі розвиднюється істина про переломний момент літа. В ейфорії цього об’явлення я сходжу вгору двома пам’ятниковими сходинками, поглядом і розпростертими руками описую розмашисту дугу і, ніби звертаючись до всього курорту, кажу: «Прощавай, Поро! Ти була дуже гарна й багата. Жодне інше літо не може з Тобою зрівнятися. Я визнаю це тепер, хоч і нерідко бував сумним та нещасним через Тебе. Я лишаю Тобі на згадку всі мої пригоди, розсіяні парком, вулицями, садами. Я не можу забрати своїх п’ятнадцяти років, вони вже тут назавжди. Крім того, на веранді вілли, в якій я мешкав, я втиснув у шпарину між двома балками свій малюнок. Я зробив його Тобі на згадку. Тепер ти сходиш між тіней. Разом із Тобою зійде до країни тіней і все це місто вілл та садів. У вас немає нащадків. Ти і це місто, ви обоє помрете останніми в роду.

Але й Ти в цьому винна, Поро. Я скажу Тобі, в чому полягала Твоя вина. Ти, Поро, не хотіла спинятися на кордонах дійсності. Жодна дійсність не задовільняла Тебе. Ти виходила поза межі будь-якого реалізму. Не знаходячи втамування в дійсності, Ти творила надбудови з метафор і поетичних фігур. Ти рухалася в асоціаціях між предметами, в алюзіях, у непояснимому. Кожна річ відсилала до іншої речі, а та покликалася на дальшу — й так без кінця. Твій запал урешті набрид. Було вже досить отого буяння на хвилях безконечної фразеології. Саме так, фразеології — вибач за це слово. Це стало ясно, щойно тут і там, у багатьох душах почала пробуджуватися туга за сутнісним. Від цього моменту Тебе було переможено. Проявилися межі Твоєї універсальності, Твій великий стиль; Твоє прегарне бароко, яке за Твоїх найкращих часів було адекватне дійсності, тепер виявилося маніруванням. Твої принади й задуми мали на собі печать юнацької екзальтації. Твої ночі були велетенські й нескінченні, як мегаломанські натхнення закоханих, або ставали ройовищами видінь, як маячіння тих, хто галюцинує. Твої пахощі були надмірні й не містилися в жоден людський захват. Від магії Твого доторку кожна річ дематеріалізувалась і виростала до дальших, дедалі вищих форм. Хто їв Твої яблука — марив про плоди райських краєвидів, а хто Твої персики — думав про плоди з ефіру, такі, що даються спожити самим лише внюхуванням. На своїй палітрі Ти мала лише найвищі реєстри барв, не визнаючи насиченості і ядерності темних, землистих і грубих відтінків бронзи. Осінь — це туга людської душі за матеріальним, за сутнісним, за межами. Коли з недосліджених причин метафори, проекти та людські мрії починають прагнути реалізації, надходить час осені. Ті примари, які до цього часу, розпорошені в найдальших сферах людського космосу, забарвлювали його високі склепіння своїми видіннями, тепер сходять до людини, шукають тепла її дихання, тісного й затишного прихистку її житла, ніші, в якій стоїть її ліжко. Житло людини стає, ніби вифлеємська стаєнька, ядром, навколо якого простір загущують усі демони, всі духи вищих і нижніх сфер. Час красивих класичних жестів, латинської фразеології, полудневих театральних заокруглень минув. Осінь шукає собі тужавості, простацької сили Дюрерів та Бройґелів[237]. Ця форма ледь не лусне від надміру матерії, тверднучи вузлами й сучками, вона хапає матерію своїми щелепами і клешнями, тисне на неї, ґвалтує, згинає й випускає зі своїх рук зі слідами тієї боротьби, як напівоброблені колоди з печаттю несамовитих кривлянь, що їх вона повідтискала на дерев’яних обличчях».

Ці та інші речі я вимовляв у бік порожнього паркового півкола, яке немов відступало переді мною. Я виштовхував із себе тільки деякі слова цього монологу — чи тому, що не міг знайти відповідних слів, чи тому, що я насправді лиш означував ту промову, заміняючи жестами слова, яких мені бракло. Я показував горіхи, класичні плоди осені, споріднені з кімнатними меблями, поживні, смачні і тривкі. Я згадував і каштани, ці моделі плодів у твердих палітурках, різновид дитячої гри в більбоке[238], а також осінні яблука, що червоніють на підвіконнях доброю, домашньою, прозаїчною червінню.

Присмерк почав було вже закаджувати повітря, коли я повернувся до пансіонату. У подвір’ї вже стояли два великі екіпажі, приготовлені до нашого виїзду. Розпряжені коні пирскали зануреними в мішки з пашею головами. Усі двері були повідчинювані навстіж, полум’я свічок, поставлених на столі нашої кімнати, колихалося на протязі. Це стрімке западання мороку, ці люди, що втрачали у присмерку свої обличчя, квапливо виносячи валізи, гармидер у відчиненій, зґвалтованій кімнаті — усе створювало враження якоїсь прискореної, сумної й запізнілої паніки, якоїсь трагічної та сполоханої катастрофи. Нарешті ми повсідалися до глибоких екіпажів і рушили. На нас війнуло темним, глибоким і тужавим польовим повітрям. Візники довгими батогами виловлювали в тому п’янкому повітрі соковиті виляски і старанно вирівнювали ритм коней. Їхні потужні, трохи віддалені від нас клуби вихитувалися в темряві під пухнастими ударами хвостів. Так вони мчали самотнім нічним краєвидом без зірок і світил, один за одним — два конґломерати з коней, рипливих коробів і засапаних шкіряних міхів. Часом вони немов розвалювалися, розліталися подібно до крабів, що під час бігу діляться на частини. Тоді візники сильніше хапалися за віжки і, зібравши докупи розслаблене тупотіння, зводили його у правильні й дисципліновані кадри. Довгі тіні падали у глибини ночі від запалених ліхтарень, видовжувалися, відривалися і великими стрибками неслися в дикі пустища. Перехильцем вислизнувши на своїх довгих ногах, вони десь далеко, на краєчку лісу, починали насміхатися з візників образливими жестами. Візники ж лише широко хляскали батогами в їхній бік і не давали вивести себе з рівноваги. Місто вже спало, коли ми заїхали поміж будинки. Тут і там на безлюдних вулицях горіли ліхтарі, створені немовби з єдиною метою — освітити якийсь будинок з низькою надбудовою, якийсь балкон або вживити у пам’ять якийсь номер над зачиненою брамою. Заскочені зненацька о такій пізній годині, наглухо закриті крамнички, брами з вичовганими порогами, пошарпувані вітром ночі вивіски вказували на безнадійну покинутість, глибоке сирітство речей, полишених напризволяще і забутих людьми. Сестрин екіпаж повернув у бічну вулицю, ми ж поїхали до Ринку. Коні змінили ритм свого бігу, щойно ми в’їхали у глибоку тінь площі. Босий пекар на порозі відкритих сіней прошив нас темнооким поглядом, аптечне вікно, все ще на варті, винесло і втягнуло назад малиновий бальзам у великому слоїку. Бруківка згущувалася під кінськими ногами, з перемішаного тупоту виокремився подвійний видзвін підків, дедалі рідший та виразніший — і наш будинок з обдертим фасадом повільно насунув із темряви, зупинившись перед екіпажем. Служниця відкрила нам браму, в руці вона тримала гасову лампу з абажуром. На сходах виростали наші велетенські тіні, заламуючись аж на склепіннях сходової клітки. Тепер помешкання освітлювалося тільки однією свічкою, вогник якої хитався від повіву з вікна. Темні шпалери заростали пліснявою гризот і гіркоти багатьох хворих поколінь. Старі меблі, пробуджені зі сну, видобуті з довгої самотності, здавалося, з гірким знанням та терплячою мудрістю дивилися на нас, які повернулися. Вони немовби казали: «Ви не втечете від нас, ви завжди мусите повертатися в коло нашої магії, бо ми заздалегідь розподілили між собою всі ваші рухи і жести, ваші вставання й сідання, як і всі ваші майбутні ночі та дні. Ми чекаємо, ми знаємо…». Величезні глибокі ліжка чекали наших тіл, повнячися збитою прохолодною постіллю. Шлюзи ночі вже скрипіли під натиском темних масивів сну, густої лави, що закипала перед тим, як уламатися, политися крізь усі загати, двері, зі старих шаф, і з грубок, у яких тихцем зітхав вітер.

Республіка мрій

Тут, на варшавській бруківці, в оці галасливі, полум’яні та приголомшливі дні, я переношуся думкою до далекого міста моїх мрій, злітаю зором понад цю низовину, простору і складчасту, ніби плащ Бога, скинутий кольоровою плахтою коло порогів неба. Бо ця низовина, ця країна вся підлягає небові, тримає на собі його кольорове склепіння, безліч разів повторене, оточене галерейками, верандами, розетками[239] та вікнами у вічність. Ця країна рік за роком вростає в небо, розчиняється в зорі, переходить у янголиність, уся пронизана відблисками великої атмосфери.

Там, де мапа країни стає дуже вже південною, вигорілою на сонці, потемнілою та спаленою літніми погодами, наче стигла грушка, там і лежить вона, ніби кіт у сонячному кружку, — ота вибрана земля, та особлива провінція, те єдине на світі місто. Дарма говорити про це профанам! Дарма пояснювати, що цим довгим і хвилястим язиком землі, яким країна дихає в літню спеку, цим канікулярним виступом на Південь, цією самотньо всунутою поміж смагляві угорські виноградники відногою наш особливий терен відокремлюється від ансамблю країни і йде самопас, без нікого, ще не випробуваним шляхом, власноруч силкуючись бути цілим світом. Ці місто й околиця зімкнулись у самодостатній мікрокосмос, на власний ризик повиснувши на самісінькому краю вічності.

Приміські садочки стоять немов на світовій межі і крізь паркани дивляться в нескінченність анонімної рівнини. Відразу ж за міськими заставами мапа країни стає безіменною та космічною, мов Ханаан[240]. Над цим вузьким та загубленим клаптиком землі ще раз відкрилося небо — глибше та просторіше, ніж деінде, велетенське, мов купол, багатоповерхове і здатне поглинути, з безліччю незакінчених фресок та імпровізацій, летючих драпірувань та ґвалтовних вознесінь.

Як це висловити? У той час як інші міста розвинулися в економіку, виросли у статистичні цифри, в рахунки, наше місто зійшло в саму есенційність. Тут нічого не відбувається просто так, нічого не трапляється без глибокого сенсу й попереднього осмислення. Тут події — не ефемерний фантом на поверхні, тут вони сягають коренями глибинних сутностей. Тут щохвилини вирішується щось визначне — зразково і навіки віків. Тут усі справи діються тільки раз і незворотно. Тому на всьому, що тут відбувається, лежить аж така поважність, аж стільки глибоко акцентованого смутку.

Приміром, тепер подвір’я тонуть у бур’янах та кропивах, криві замшілі повітки й комори по пахви провалюються у величезні лопухи, що вимахали аж по краї ґонтових дахів. Місто опинилося під знаком зілля, дикої, всез’їдної, розфанатілої вегетації, що вистрелює дешевою та буйною зеленню — їдкою, отруйною, паразитичною. Усе це зілля горить, підпалене сонцем, трахеї листків дихають палахким хлорофілом — армії кропиви, розбуялі та ненаситні, пожирають квіткові культури, вдираються в сади, протягом ночі затягують собою задні недопильновані стіни будинків і стодол, кишать у придорожних ровах. Дивна річ, яка божевільна, намарна і непродуктивна вітальність сидить у цьому зажерливому шматочку зеленої субстанції, в цьому дериваті[241] сонця та ґрунтових вод. Із крихти хлорофілу вона виводить, розбудовує в полум’ї днів оту вибуялу й порожню тканину, зелений м’якуш, сотні разів помножений на мільйони листяних бляшок, зелено-просвітлених і прожилкуватих, пронизаних світлом водянисто-рослинної зільної крові, замшілих і волохатих, наділених різким бур’янним і польовим запахом.

У ті дні заднє вікно крамничного складу, що виходило на подвір’я, ставало сліпим від зеленого більма, сповненим зеленими відблисками, листяними рефлексами, шелесткими лопотіннями, схвильованими клаптями зелені, монструозними буйствами тієї дворової потворної надмірності. Сходячи у глибоку тінь, будівля складу мерехтливо перегортала себе саму всіма відтінками зелені, що її відблиски хвилясто розбігалися нею на всю глибину склепіння — мов у шумливому лісі.

Ніби у столітній сон, місто провалювалось у ту буйність, непритомне від пожежі, приглушене блиском, — і засинало, сто разів оплутане прядивом павутини, заросле зіллям, задихане й порожнє. У кімнатах, зелених від берізки на вікнах, підводних і змутнілих, мов на дні старої пляшки, дожеврювали племена мух, ув’язнених назавжди і замкнутих у болісній агонії, розкладеній на монотонні й тягучі ламентації, на жалісливе і гнівне бриніння. Вікно неквапом призбирувало в себе всю ту мереживну й розпорошену фауну на останній передсмертний побут: величезних довгоногих комарів, які довго обстукували стіни тихою вібрацією хибних польотів, перш ніж остаточно завмерти на шибах нерухомими й мертвими, ціле генеалогічне дерево мух і комах, виросле в цьому вікні, розгалужене повільною мандрівкою по віконній поверхні, розмножені покоління всіх витончених криланів — блакитних, із металевим полиском і скляних.

Над крамничними вітринами в гарячому подуві тихо лопочуть великі і світлі, сліпі маркізи — у сяйві вони палають смугасто та хвилясто. Мертвий сезон хазяйнує на безлюдних площах, на виметених вітром вулицях. Далекі обрії, набряклі садами, стоять у блиску неба, просвітлені й непритомні, немовби щойно злетіли з небесних пустищ яскравою велетенською плахтою, сліпучі, полум’яні, пошарпані в польоті — і, вже за хвилину зужиті, чекають нової порції сяйва, в якому оновлюються.

У такі дні не знаєш уже, що вчинити, куди втікати від спеки, від тяжкого сну, який зморою навалюється на груди в гарячу пополудневу годину. У такі дні бувало, що мати винаймала екіпаж і всі ми виїздили, збившись докупи в його чорному коробі — продавці на козлах із клунками або причеплені до ресорів, — за місто, на Гірку. Ми в’їздили у горбистий та хвилястий краєвид. Карета довго й самотньо повзла у спеці поміж горбами полів, зариваючись у золоту й гарячу пилюку гостинця.

Кінські хребти опукло напружувалися, лискучі зади працьовито ходили, щомиті обтріпувані пом’якшеними ударами хвостів. Обручі крутилися поволі, квилячи на осях. Екіпаж минав пласкі, всіяні кротовинням пасовища, на яких широко розсідалися корови з покрученими рогами — величезні й незграбні міхи костомах, суків і шпильок. Вони лежали монументально, мов кургани, а в їхніх супокійних поглядах відбивалися далекі і пливкі горизонти.

Ми врешті зупинялися на Гірці, коло мурованої широкої корчми. Вона самотньо стояла на самому вододілі, відокремившись від неба розложистим дахом на винесеній угору межі двох спадистих площин[242]. Коні насилу дотягували до високого порогу й самі зупинялися, ніби в задумі, на рогатці, що розділяла два світи. За тією рогаткою відкривався вид на всю широчінь, порізану дорогами, вибляклу й опалову, наче блідий гобелен, обвіюваний масами повітря, блакитного і порожнього. Повів здіймався з-над тієї далекої хвилястої рівнини, куйовдив гриви на кінських карках і відпливав у небо високим та чистим.

Тут ми зупинялися на ніч, або, траплялося, батько давав знак, і в’їжджали у ті просторі, мов мапа, широко погалужені шляхами краї. Перед нами на далеких і звивистих дорогах пересувалися ледь видимі з такої відстані екіпажі, які нас тим часом випередили. Вони тяглися світлим гостинцем поміж черешневих насаджень прямо до на той час іще невеличкого курорту, притуленого коло вузької лісистої долини, сповненої джерельного плюскотіння, шуму потоків і шелесту листя.

У ті далекі дні ми з друзями вперше перейнялися неможливо-абсурдною ідеєю помандрувати ще далі, за курорт, у нічийну та Божу країну на спірному та нейтральному пограниччі, де кордони держав губилися, а роза вітрів схиблено крутилася під високим громаддям неба. Там ми хотіли окопатися, внезалежнитися від дорослих, вийти цілком поза їхню сферу, проголосити республіку юних. У ній ми збиралися узаконити нову й незалежну конституцію, визначити нову ієрархію мір та цінностей. Це мало бути життя під знаком поезії та пригоди, ненастанних осяянь та здивувань. Нам здавалося, що варто лише розсунути бар’єри та межі звичних норм, замінити старі підшипники, до яких було загнано перебіг людських справ, — і в наше життя увірветься стихія, великий паводок непередбачуваного, повінь романтичних пригод і сюжетів. Ми хотіли підставити наше життя під отой струмінь сюжетотворчої стихії, під натхненний приплив історій та подій — і дати понести себе, цілком безвільних, отим збуруненим хвилям, здавшись лише на них. Дух природи був загалом великим вигадником. З її серцевини нестримним струменем била енергія сюжетів та романів, історій та епопей. Уся навколишня атмосфера повнилася цілими юрмами сюжетних ліній. Варто було лише розставити сильця під наповненим фантомами небом і вбити палю, що заграла б на вітрі, — а вже надовкіл її вершечка тріпотіли шматочки роману.

Ми вирішили стати самодостатніми, створити нові засади життя, встановити нову еру, ще раз уконституювати світ — хоч і в менших масштабах, лише для нас, але згідно з нашими смаками і вподобаннями.

Це мала бути фортеця, блокгауз[243], укріплений пункт, що контролював би всю околицю, — трохи твердиня, трохи театр, трохи лабораторія візій. Уся природа мала бути запряжена в його орбіту. Як у Шекспіра, той театр переходив у природу, нічим не обмежений, врослий у дійсність — вбираючи імпульси і натхнення з усіх стихій, хвилюючись разом із великими припливами та відпливами природного кругообігу. Тут мав бути вузловий центр усіх процесів, які пронизують велике тіло природи, сюди мали входити і звідси виходити всі сюжети і фабули, які лише верзлися її великій імлистій душі. Ми хотіли, мов Дон Кіхот, запустити в наше життя русла всіх історій та романів, відкрити його кордони для всіх інтриг, перипетій та переплетень, які зав’язуються в тій великій атмосфері, де розігрується найфантастичніше.

Ми мріяли про те, щоб околиці загрожувала незрозуміла небезпека, пронизана таємничим жахом. Перед цією небезпекою та тривогою ми знаходили притулок і захист у нашій фортеці. Тож околицею шастали зграї вовків, розбійничі банди лазили в лісах. Ми проектували запобіжні фортифікації, готуючись до облоги і проникаючись солодким трепетом. Наші брами поглинали втеклих з-під розбійничого ножа. У нас вони віднаходили безпечний прихисток. До наших брам прибивались у галопі карети, переслідувані дикими почварами. Ми приймали в себе гідних і таємничих незнайомців. Ми губились у здогадах, силкуючись розкрити їхнє інкогніто. Увечері всі збирались у великій залі, де при мерехтливих свічках ми вислуховували чергові історії та зізнання. Часом інтрига, що пронизувала наскрізь ті оповіді, вибивалася поза їхні рамки і входила в нас — жива і спрагла жертви, вона втягувала нас у свій небезпечний вир. Несподівані відкриття, раптові просвітлення, неймовірні зіткнення входили в наше приватне життя. Ми втрачали ґрунт під ногами — загрожені перипетіями, що їх самі й накликали. Здаля долітало вовче завивання. Ми обговорювали романтичні сплетіння, самі вже напівутягнуті в їхні вири, в той час як за вікном шуміла незбагненна ніч, уся з несформульованих поривів, пекучих і неосягненних зізнань, бездонна, невичерпна, тисячі разів сама в собі заплутана.

Не без причини тепер повертаються ті далекі мрії. Спадає на думку, що жодна мрія, хоч яка абсурдна й недоречна, не марнується у Всесвіті. Кожна мрія містить у собі якесь прагнення дійсності, якусь поставлену перед дійсністю вимогу, тож вона, мрія, непомітно виростає у вірогідність, а відтак у постулат, у борговий вексель, що вимагає покриття. Ми давно вже зреклися наших мрій про фортецю, але от минули роки — і знайшовся хтось такий, хто підхопив їх, перейнявся ними всерйоз, хтось наївний і добрий душею прийняв їх дослівно, за чисту монету, і взяв їх у руки як просту і непроблематичну річ. Я бачив його, розмовляв із ним. У нього неймовірно блакитні очі, створені не для того, щоб ними дивитися, а щоби безмежно внебеснюватися мрією. Він розповів, що коли нічиїм дівичем прибув до околиці, про яку мова, до цієї безіменної країни, то йому відразу ж запахло поезією та пригодою й він побачив у повітрі навислі над околицею готові контури з фантомом тутешнього міфу. В атмосфері він віднайшов переформовані обриси тієї концепції, плани, зовнішні стіни і скрижалі. Він відчув поклик — внутрішній голос, ніби Ной, що отримав накази та інструкції.

У нього зійшов дух тієї концепції, що досі блукав атмосферою. Він проголошував республіку мрій, суверенну територію поезії. На стількох-то морґах землі, на плахті краєвиду, кинутій між лісів, він заявив про неподільне панування фантазії. Означив кордони, заклав підмурівок під фортецю, перетворив околицю в суцільний та величезний трояндовий сад. Кімнати для гостей, келії самотньої контемпляції, трапезні, почивальні, бібліотеки… самотні паркові павільйони, альтанки й оглядові тераси…

Той, хто, гнаний вовками чи розбійниками, усе-таки встигне до брам фортеці, буде врятований. Його заводять переможно, знімаючи з нього запилений одяг. Святковий, блаженний і щасливий, він увіходить у Єлисейські повіви[244], в рожеву насолоду повітря. Далеко позаду лишилися міста і справи, дні та їхня лихоманка. Він же ступив у нову, врочисту, сяйливу слушність, він струсив із себе, ніби шкаралупу, власне тіло, скинув прирослу до обличчя маску гримаси, змінився і визволився.

Блакитноокий — не архітектор, а швидше режисер. Він режисер краєвидів і космічних видовищ. Його куншт полягає в тому, що він підхоплює наміри природи, бо вміє прочитати її потаємні пориви. Бо природа сповнена потенційної архітектури, проектування і будівництва. Хіба не так чинили будівничі великих століть? Вони підслухували широкий пафос просторих площ, динамічну перспективу далини, мовчазну пантоміму симетричних алей. Хмари на розлогих небесах літніх вечорів ще задовго перед Версалем[245] формувалися в широко розбудовані ескоріали[246], в повітряні й мегаломанські резиденції, вправлялися в інсценізаціях, нагромадженнях, у велетенських універсальних композиціях. Цей великий театр неосяжної атмосфери невичерпний у задумах і плануванні, необмежений у повітряних кошторисах, і він галюцинує натхненною та величною архітектурою, надхмарною та надприродною урбаністикою.

Людським творінням властиво, ставши завершеними, замикатись у собі, відмежовуватися від природи, стабілізуватися на власних засадах. Творіння Блакитноокого не відійшло від великих космічних зв’язків, засіло в них, напіволюднене, ніби кентавр[247], прилучене до великих періодів природи, ще не готове, ще у зростанні. Блакитноокий запрошує всіх продовжувати, будувати, творити разом — усі ж ми мрійники від природи, всі ми брати з-під знака кельми[248], всі від природи будівничі…

Комета

Кінець тогорічної зими опинився під знаком особливо вдалої астрономічної кон’юнктури. Кольорова ворожба календарів червоно квітла у снігу на ранкових рубежах. Від палахкої червоної барви свят і неділь падав відблиск ще на півтижня — й оті дні займалися назимно фальшивим солом’яним вогнем, а обмануті серця протягом недовгої миті билися швидше, осяяні начебто провісною червінню, яка насправді нічого не провіщала й була всього тільки передчасною тривогою, кольоровою календарною дурістю, вималюваною в яскравій цинобрі на обкладинці тижня. Почавши від свята Трьох Царів 6 січня, ми ніч по ночі пересиджували над білою пишністю блискучого від ліхтарів та срібла столу, без кінця розкладаючи пасьянси. З години на годину ніч за вікном ставала світлішою, сяйливішою і глазурованою, ненастанно проростаючи миґдалинами та печивом. Місяць, невтомний перетворювач, занурений цілком у свої пізні місячні практики, почергово переходив у дедалі світліші фази, викладався всіма фігурами преферансу, дублював себе всіма барвами. Вже за дня він частенько з’являвся збоку — готовий заздалегідь, мосяжний і без блиску, меланхолійний валет зі своїм світляним жолудем — і вичікував своєї черги. Тим часом цілі небеса баранців проходили крізь його самотній профіль тихою й білою, розтягнутою процесією, ледве закриваючи його мінливою риб’ячою лускою з перламутру, в який над вечір застигав кольоровий небозвід. Потім уже дні перегорталися порожньо. Вихор шумливо пролітав над дахами, до самого дна продмухуючи вистиглі димарі, і зводив над містом уявні риштовання та поверхи, а відтак руйнував усі ті сповнені гулом повітряні будівлі, ламаючи з тріском їхні крокви та балки. Часом на далеких передмістях вибухали пожежі. Сажотруси обходили місто на висоті дахів і галерейок під смарагдовим роздертим небом. Перелазячи з одного покриття на інше та чіпляючись за шпилі і прапорці міста, вони марили в тій повітряній перспективі, як вихор на мить відкриває віка дахів над альковами дівчат і тут-таки затріскує їх назад над великою збуреною книгою — приголомшливим текстом міста, що мав би читатися протягом багатьох днів і ночей. Потім вихори втомилися і вщухли. У крамничній вітрині продавці виставили весняні матеріали, і від м’яких кольорів вовни аура вмить полагіднішала, забарвилася лавандою, заквітла блідою резедою. Сніг зіщулився, зморщився немовлячим руном, усяк насухо в повітря, випитий кобальтовими повівами, втягнутий назад у розлоге й запале небо без хмар і сонця. Де-не-де в помешканнях уже зацвіли олеандри. Відчинялися вікна, і бездумне цвірінькання горобців наповнювало кімнати, застиглі в тупій задумі блакитного дня. Над чистими площами на мить різко, з пронизливим квилінням, стикалися між собою зяблики, снігурі та синички — й розліталися на всі боки, зметені вітром, стерті, зниклі в порожній блакиті. Якусь мить після них в оці ще миготіли кольорові цяточки — пригорща конфетті, наосліп висипаних у світлий простір, — й тонули на дні ока в нейтральну лазур.

Почався передчасний весняний сезон. Стажувальники адвокатів носили спірально підкручені вгору вусики, високі настовбурчені комірці — й були зразком шику та елегантності. У дні, підточені віхолою, наче повінню, коли вітрюган з ревом носився високо над містом, вони здалека вітали знайомих дам підійманням різнобарвних котелків, плечима спираючись на вітер, з розвіяними полами, й тут-таки, сповнені впертою делікатністю, відвертали погляди, щоб не наражати своїх жаданих на обмови. Дами на мить губили ґрунт під ногами, перелякано щось гукаючи й лопочучи сукнями, але, знову здобувши рівновагу, з усміхом відповідали на уклін.

Пополудні, бувало, вітер затихав, і Аделя бралася чистити на ґанку великі мідні баняки, що металево скреготіли від її дотиків. Небо нерухомо зависало над ґонтовими дахами — затамоване й розгалужене синіми дорогами. Продавці, послані з крамниці з якимось завданням, надовго спинялися коло неї на порозі кухні, спираючись на ґанкову балюстраду, сп’янілі від цілоденного вітру, із сум’яттям у голові від оглушливого пташиного цвірінькання. Звіддалік повів надносив загублений рефрен катеринки. Не чутно було тихих слів, що їх продавці формували впівголоса, ніби неохоче, ніби з невинною міною, та все ж розраховуючи на Аделину вразливість. Зачеплена за живе, вся розгнівана, вона реагувала, різко та збуджено кидаючи в них образами, її сіре помутніле від весняних марень обличчя шарілося люттю й нестриманістю. Продавці опускали очі з фальшивою сумирністю та негідним задоволенням від того, що вдалося вивести її з рівноваги.

Минали дні та пополудні, щоденні події в сум’ятті пропливали над містом, яке ми бачили з висоти нашого ґанку, над лабіринтом дахів і будинків у мутному ореолі тих сірих тижнів. Містом ходили лудильники, гукаючи про свої послуги, потужний пчих Шльоми часом означував десь у далині дотепний акцент на хаотичній міській біганині; на одній із віддалених площ божевільна Тлуя, доведена до розпачу злостивістю дітлашні, починала танцювати свою дику сарабанду, високо задираючи спідницю роззявлякам на втіху. Повіви вітру пригладжували й вирівнювали всі ті вибухи, розчиняли їх у монотонному сірому гаморі й рівним шаром розмазували понад морем ґонтових дахів у молочно-димному повітрі пополудня. Аделя, сперта на балюстраду ґанку, похилена над отим далеким і збудженим шумом, виловлювала з нього всі гучніші акценти, з усмішкою складаючи загублені силаби й намагаючись їх позв’язувати, вичитати який-небудь сенс із великої й сірої одноманітності дня, що то надималася, то спадала.

Епоха увійшла під знак механіки та електрики, і цілий рій винаходів посипався на світ із-під крил людського генія. У міщанських домах з’явилися сигарні набори, доповнені електрозапальничками. Поворотом вимикача рій електричних іскор запалював замочений у бензині ґніт. Це пробуджувало нечувані надії. Музична шкатулка у вигляді китайської пагоди, накручена ключем, відразу ж починала грати мініатюрне рондо, обертаючись, мов карусель. Дзвіночки заливалися трелями на поворотах, крила дверцят розліталися навстіж, відкриваючи обертальний стрижень катеринки, табакерковий тріолет. В усіх домах проводили електричні дзвінки. Домашнє життя опинилося під знаком ґальванізму. Котушка ізольованого проводу стала символом часу. В салонах молоді елеґанти демонстрували явище Ґальвані[249], збираючи променисті дамські погляди. Провідник струму відкривав шлях до жіночих сердець. Схилені над вдалим експериментом, герої дня слали повітряні цілунки серед салонних оплесків.

Минуло небагато часу, і місто зароїлося велосипедами[250] різних розмірів і зразків. Обов’язковим був філософський погляд на світ. Хто визнавав ідею поступу, той робив висновки і сідав на велосипед. Першими стали, звісна річ, стажувальники адвокатів, цей аванґард нових ідей з підкрученими вусиками і в різнобарвних котелках, надія і цвіт нашої молоді. Розсікаючи галасливих роззяв, вони в’їжджали у натовп на величезних біциклах і трициклах, виблискуючи дротяними спицями. Сперши руки на широке кермо, вони з високого сидіння маневрували велетенським обручем колеса, що вкочувалося в пожвавлену голоту хвилястою і кривою лінією. Деяких із них охоплював апостольський шал. Підносячись, мов у стременах, на своїх блискучих педалях, вони з висоти промовляли до народу, заповідаючи нову і щасливу еру — вибавлення біциклом… Відтак їхали далі, супроводжувані оплесками та на всі боки розкланюючись.

А все ж у цих чудових і тріумфальних виїздах було щось таке, що жалюгідно компрометувало їхню ідею, якийсь болісний і прикрий скрегіт, від якого вони кривилися на самій вершині тріумфу і скочувались у пародію на себе самих. Вони, мабуть, і самі це відчували, коли, завислі, мов павуки, на філігранній машинерії й розкарячені на педалях, мов великі стрибучі жаби, виконували свої качині рухи поміж широко розставлених обручів. Тільки крок відокремлював їх від висміювання — й вони переступали його з розпачем, похилившись на кермо й подвоївши швидкість: гімнастично розбуялий клубок ґвалтовних рухів, що йшов перевертом. Нічого дивного. В силу недозволеного жарту людина входила тут у царину нечуваних полегшень, які здобувалися задешево, за безцінь, ледь не задарма, і ця диспропорція між зусиллям та ефектом, це очевидне ошукування природи, ця надмірна дієвість геніального трюку — все вирівнювалось автопародією. Вони їхали, супроводжувані стихійними вибухами сміху, ці оплакані переможці, мученики власної геніальності — настільки великою була комічна сила цих чудес техніки.

Коли мій брат уперше приніс зі школи електромагніт, і всі ми з внутрішнім трепетом торкнулися таємних вібрацій життя, замкнутих в електричному колі, батько лише зверхньо посміхався. В голові його дозрівала далекосяжна думка, а ланцюг підозр, які виникли вже давно, зійшовся докупи й замкнувся. Чому батько так посміхався, чому його очі сльозились і ледь не вискакували з орбіт у смішній кривляцькій святобливості? Хтось міг би відповісти? Невже по той бік приголомшливих одкровень таємної сили він передчував незграбний трюк, примітивну інтригу, прозору махінацію? Від цього моменту починається батькове повернення до лабораторних дослідів.

Лабораторія батька була проста: кілька шматків дроту, намотаного на котушки, пара слоїків із кислотою, цинк, олово й вугілля — от і вся робітня цього предивного езотерика[251]. «Матерія, — казав батько, засоромлено опускаючи очі та приглушено пирхаючи, — матерія, любі панове…». Він не договорював речення, дозволяючи тільки здогадуватися, що діло йде до брутального анекдоту і що всіх нас, які отут сиділи, ґрунтовно обведено круг пальця. З опущеними очима батько потиху кпив собі з отого віковічного фетиша. «Pantarei![252]» — вигукував батько і жестами рук означував вічне кружіння субстанції. Він давно вже прагнув мобілізувати потаємні сили, які вирували в ній, розрідити її закостенілість, прокладати їй шляхи до всепроникнення, до взаємного переливання та повсюдної циркуляції, що так властива її природі. «Principium individuationis[253] — дурня», — говорив він, тим самим демонструючи свою безмежну зневагу до цієї базової людської засади. Він кидав це мимохідь, пробігаючи уздовж дроту, приплющував очі й ніжно торкався різних місць електричного кола, вловлюючи ледь відчутну різницю потенціалів. Відтак робив на дроті надрізи, схилявся, наслухаючи, — і за мить уже був на десять кроків далі, щоби повторити цю дію в іншій точці. Здавалося, він мав десять рук і двадцять чуттів. Його розсіяна увага працювала водночас у сотні місць. Жоден пункт у просторі не був вільним від його підозр. Він схилявся, пробиваючи дріт у черговій точці кола, і раптово кинувшись назад, осоромлений промахом, застрибував, наче кіт на вибране місце. «Перепрошую, — казав він тоді, зненацька заговоривши до здивованого глядача, який спостерігав за його маніпуляціями, — перепрошую, мені йдеться саме про цей шматок простору, що його ви займаєте власного персоною, чи не схотіли б ви, пане, на хвильку звідси усунутися?». Після цього він виконував свої блискавично квапливі вимірювання, верткий і спритний, ніби канарок, що справно посіпується на кінчиках своїх цілеспрямованих нервів.

Занурені в розчин кислоти електроди, солоні і вкриті патиною від своєї болісної купелі, починали в темряві проводити струм. Пробудившись із застиглого омертвіння, вони монотонно гули й металічно наспівували, світячи зсередини атомів у ненастанному присмерку тих сумних і пізніх днів. Невидимі заряди набрякали на полюсах і зривалися з них, розлітаючись у звихрену темряву. Ледь відчутний свербіж оббігав сліпою мурашвою струму простір, споляризований у концентричні лінії сил, у круги та спіралі магнітного поля. Тут і там зі сну сигналізували апарати, запізнено і невчасно відповідаючи один одному безнадійними односкладами: крапка, тире — у перервах серед глухої летаргії. Батько стояв поміж усіма пронизливими струмами з болісною усмішкою, приголомшений їхнім затинанням, їхньою недоброю, раз і назавжди замкнутою та безвихідною долею, що монотонно, півскладами-каліками сигналізує про себе з глибин ув’язнення.

Унаслідок тих досліджень батько досяг дивовижних результатів. Наприклад, він довів, що електричний дзвінок, який діє на засаді так званого молотка Неефа[254], звичайнісінька містифікація. Не людина вдиралася тут у лабораторію природи, а навпаки — природа втягувала людину у свої махінації, через людські експерименти доходячи своїх власних цілей, спрямованих не знати на що. Під час обіду батько прикладав кінчик зануреної в суп ложки до нігтя свого великого пальця — й тут-таки в лампі починало деренчати дзвінком Неефа. Вся апаратура була зайвим приводом, загалом недоречним, а дзвінок Неефа був місцем збігу певних імпульсів субстанції, що шукали свої шляхи через людську кмітливість. Природа хотіла і діяла, людина ж була осцилювальною стрілкою, човником ткацького верстату, що ходить то в один бік, то в інший згідно з її волею. Людина як така була тільки складником, частиною Неефового молотка.

Хтось кинув слово «месмеризм»[255], і батько відразу ж підхопив його. Коло його теорії зімкнулося, знайшло свою останню ланку. Згідно з тією теорією, людина була всього лише перехідним станом, тимчасовим вузлом месмеричних струмів, які там і сям плутаються в лоні вічної матерії. Всі винаходи, з нагоди яких людина так тріумфувала, були пастками, що ними її заваблювала природа, механічними пастками невідомого. Батькові експерименти набирали дедалі більше магічно-факірських ознак і присмаку пародійного жонглерства. Я не говоритиму тут про всілякі його експерименти з голубами, яких він, маніпулюючи паличкою, розманіпульовував на два, на три, на десять, щоб згодом, поступово й насилу, вманіпулювати назад у паличку. Далі він піднімав капелюха, й вони по черзі вилітали, тріпочучи, верталися повним складом до реальності, вкриваючи стіл схвильованою, рухливою та туркітливою зграйкою. Часом батько переривав експеримент у несподіваному місці, нерішуче спинявся із заплющеними очима й за мить підтюпцем біг у сіни, де запихав голову в отвір димаря. Там було темно, глухо від сажі і блаженно, ніби в серці ніщоти, теплі струми циркулювали вгору і вниз. Батько заплющував очі й деякий час отак стояв у тому теплому чорному ніщо. Ми всі відчували, що той інцидент був недоречний і начебто виходив поза лаштунки справи, тож ми внутрішньо закривали очі на сам його не влізлий у жодні береги факт, що належав до цілком іншого порядку речей.

Батько мав у своєму репертуарі суттєво депресивні штучки, які пронизували справжньою меланхолією. Стільці в нашій їдальні були з високими майстерно різьбленими спинками. Там були цілі гірлянди листків і квітів у реалістичному стилі, але варто було батькові їх торкнутись, як різьблення раптово набирало напрочуд смішного вигляду, незбагненного сенсу, починало миготіти і по-змовницькому підморгувати; все це було якось невимовно, до нестерпності сороміцько — поки підморгування не починало набирати цілком окресленого напряму, нестримної невідпорності, й тут деякі з присутніх починали вигукувати: «Тітка Вандзя, як викапана, тітка Вандзя!» — дами заходилися писком, бо то була тітка Вандзя як жива, ні, вона сама вже зайшла у гості, сама сиділа і провадила свою нескінченну балачку, не даючи нікому і слово вставити. Батькові дива самі собою знецінювалися, бо це не був ніякий привид, а справжня тітка Вандзя в усій своїй натуральній простоті, що не припускала й думки про якесь диво.

Перш ніж ми перейдемо до дальших випадків тієї пам’ятної зими, годилося б іще коротенько згадати певний інцидент, який у нашій родинній хроніці завжди якось сором’язливо замовчується. Що трапилося з дядьком Едвардом? Того разу він заїхав до нас у гості, нічого не передчуваючи, весь розпашілий здоров’ям та заповзятливістю, лишивши на селі дружину з донечкою тужливо дочікуватися свого повернення. Отже, він приїхав у найкращому настрої, щоб трохи забавитися й розважитися здаля від сім’ї. І що трапилося? Батькові експерименти справили на нього приголомшливе враження. Відразу ж після перших батькових штучок він підвівся, зняв пальто і цілком віддався в розпорядження батька. Беззастережно! Це слово він вимовив із невідпорним поглядом і міцним потиском руки. Батько зрозумів. Він упевнився, чи дядько не має традиційних упереджень щодо «principium individuationis». Виявилося, що ні, жодних, абсолютно жодних. Дядько був ліберальний і без передсудів. Єдиною його пристрастю було служіння науці.

Попервах батько ще залишав йому трохи свободи. Він здійснював приготування до засадничого експерименту. Дядько Едвард користався своєю свободою, гуляючи й роздивляючись містом. Він купив собі велосипед помітної величини й на його величезному колесі об’їздив площу Ринок, з висоти свого сідла зазираючи у вікна другого поверху. Проїжджаючи коло нашого будинку, він елегантно піднімав капелюха перед дамами, що виднілись у вікні. Його вуса були закручені спіраллю, невеличка борідка мала шпилясту форму. Проте невдовзі він переконався в тому, що велосипед неспроможний запровадити його у глибші таємниці механіки, що цей геніальний апарат не здатний тривалий час забезпечувати його метафізичним трепетом. Тоді й розпочались експерименти, при яких відсутність у дядька упереджень щодо «principium individuationis» виявилася настільки необхідною. Дядько Едвард не мав жодних застережень щодо того, аби для блага науки дозволити себе фізично зредукувати до голої засади Неефового молотка. Він без жалю погодився на поступове скорочення всіх своїх властивостей з метою оголення своєї найглибшої сутності, тотожної (як він уже чув протягом деякого часу) згаданій засаді.

Зачинившись у своєму кабінеті, батько розпочав поступовий демонтаж заплутаної сутності дядька Едварда, болісний психоаналіз, розкладений на шерегу днів і ночей. Стіл кабінету почав заповнюватися розкладеними комплексами дядькової істоти. Попервах дядько ще брав участь у наших застіллях, сильно скорочений, він ще намагався брати участь і в наших розмовах, одного разу він ще проїхався велосипедом. Потім він махнув на все це рукою, відчуваючи себе дедалі розібранішим. У нього з’явився певний різновид сорому, характерний для стадії, в якій він перебував. Він уникав людей. У той же час батько дедалі відчутніше наближався до мети своїх процедур. Він уже скоротив дядька до необхідного мінімуму й усунув із нього все несуттєве. Помістивши його високо у стінну нішу на сходовій клітці, він організував його складники на засаді елемента Лекланше. У тому місці стіна була вкрита пліснявою, грибок розповсюдив там своє білясте плетиво. Батько безцеремонно користувався всім капіталом дядькового ентузіазму, розтягуючи його сюжет уздовж цілих сіней та лівого крила будинку. Пересуваючись на драбині уздовж стіни темного коридору, батько вбивав малі цвяшки у стіну вздовж усієї колії його теперішнього життя. Ті задимлені жовтуваті пополудні були майже зовсім темні. Батько послуговувався запаленою свічкою, що нею зблизька, п’ядь за п’яддю освітлював прогнилу стіну. Нині існує версія, що в останню мить дядько Едвард, досі героїчно стриманий, виявив однак деяке роздратування. Кажуть навіть, що справа дійшла до раптового, хоч і запізнілого вибуху, який ледь не знищив майже завершений твір. Але інсталяція вже була готова — й дядько Едвард, який усе своє життя був зразковим чоловіком, батьком та підприємцем, і в останній своїй ролі врешті змирився з найвищою необхідністю.

Дядько функціонував чудово. Не було випадку, щоб він виявив непослух. Вийшовши зі своїх плутаних ускладнень, у яких раніше стільки разів губився і блукав, він урешті знайшов чистоту одностайної та прямолінійної засади, якій від цього моменту повинен був незмінно підлягати. Ціною своєї насилу керованої різноплановості він отримав тепер просте і непроблемне безсмертя. Чи був він щасливий? Про це запитувати даремно. Це запитання має сенс, якщо йдеться про сутності, в яких міститься багатство альтернатив, завдяки чому актуальна дійсність може протиставитися напівреальним можливостям і в них віддзеркалитися. Проте дядько Едвард альтернатив не мав, і протиставлення щасливий — нещасливий для нього не існувало, позаяк він аж до останніх меж був тотожний собі самому. Дивлячись на його пунктуальне, настільки точне функціонування, неможливо було втриматися від певного визнання. Навіть його дружина, тітка Тереза, прибувши через якийсь час услід за чоловіком, не могла втриматися від того, аби щохвилини не натискати на кнопку — лишень би почути той лункий верескливий голос, у якому вона розпізнавала тембр голосу давнього, коли він кричав чимось роздратований. Стосовно ж Едзі, донечки, можна було сказати, що батькова кар’єра захопила її. Щоправда, згодом вона заповзялася на мене зі своєрідною відплатою, намагаючися мстити за вчинок мого батька, але це вже частина іншої історії.

Минали дні, пополудні ставали довшими. З ними не було що робити. Надмір іще сирого, пустого й незастосованого часу видовжував вечори порожніми присмерками. Зарано вимивши посуд і поприбиравши на кухні, Аделя безвільно стояла на ґанку, тупо дивлячись кудись у блідо-червону вечорову даль. Її гарні очі, такі виразні в інші хвилини, тепер наче оскліли в бездумному спогляданні — випуклі, великі та блискучі. Її шкіра, наприкінці зими змутніла і сіра від кухонних випарів, тепер омолоджувалася під впливом весняної ґравітації місяця, що добирав собі чверть за чвертю, набувала молочних рефлексів, опалевих відтінків, емалевих полисків. Аделя тепер тріумфувала над продавцями, які губилися під її темними поглядами, випадали з ролі пересичених завсідників кнайп і борделів і, вражені її новою вродою, шукали іншої платформи зближення, готові йти на поступки заради нового укладу стосунків і визнання позитивних фактів.

Батькові експерименти всупереч усім очікуванням не призвели до перевороту в повсякденному житті. Прищеплення месмеризму на тілі сучасної фізики плідним не виявилося. Не тому, що у батькових відкриттях не було раціонального зерна. Однак істина не визначає успішність ідеї. Наш метафізичний голод обмежений і швидко піддається насиченню. Батько саме стояв на порозі нових приголомшливих відкриттів, коли в нас усіх, у лави його прихильників та адептів, почали закрадатися нехіть і розхолодження. Дедалі частішали ознаки настогидлості, що у своїх проявах доходили до відвертих протестів. Наша природа бунтувала проти послаблення фундаментальних законів, ми мали вже досить чудес і прагнули повернутися до старої, такої знайомої та солідної прози віковічних порядків. І батько це зрозумів. Він зрозумів, що зайшов задалеко, і пригальмував порив своїх ідей. Товариство елегантних адепток та адептів із підкрученими вусами тануло з дня на день. Прагнучи вийти із ситуації з честю, батько саме вирішив виголосити останню й заключну доповідь, як раптом нова подія скерувала увагу всіх у зовсім неочікуваному напрямку.

Певного дня мій брат, прийшовши зі школи, оголосив неймовірну, а проте правдиву новину про близький кінець світу. Ми навіть схотіли, щоб він повторив, бо думали, ніби зле розчули. Але ні. Саме так і звучала та неймовірна і в усіх відношеннях незбагненна новина. Як був і як стояв — неготовий і недороблений, у випадковому пункті перетину часу та простору, без закриття рахунків, не добігши до жодного фінішу, немов посередині речення, без крапки, без знаку оклику, без Божого суду і гніву, наче в найкращому варіанті стосунків, лояльно, за взаємною згодою та взаємно визнаними засадами — світ мусив дістати по голові, просто і неминуче. Ні, то не був есхатологічний[256], здавна проголошений у пророцтвах трагічний фінал як останній акт божественної комедії. Ні, то був радше цирково-біцикловий, гопля-ілюзіоністський, чудесно фокус-покусний і повчально-експериментальний кінець світу — під оплески всіх духів поступу. Не було майже нікого, кого б він собою не переконав. Уражених і збунтованих відразу ж загулюкали. Бо ж як вони не розуміли того, що це був просто-таки нечуваний шанс, найпрогресивніший кінець світу — вільнодумний, поставлений на висоту часу й не тільки сам по собі почесний, а й такий, що обдаровує почестями Найвищої Мудрості? Тож усі із завзяттям погоджувалися, креслили adoculos[257] на вирваних із блокнота аркушах, упевнено демонстрували їх одне одному, розбивши на голову опонентів і скептиків. У кольорових часописах з’явилися величезні, на всю сторінку зображення очікуваних картин катастрофи в ефектних ракурсах. Там були багатолюдні міста, охоплені нічною панікою під небом, наповненим світляними сигналами й феноменами. Усі вже відчували дивовижну дію далекого боліда, що його параболічна верхівка, незмінно націлена на Земну кулю, продовжувала нерухомо летіти небом, наближаючись до нас із швидкістю стільки-то миль на секунду. Немов у цирковому фарсі, злітали догори капелюхи та котелки, волосся ставало дибки, парасолі відкривалися самі по собі, а з-під відлетілих перук оголювалися лисини — під чорним і велетенським небом, що миготіло одночасним тривожним сигналом усіх зірок.

У наше життя ввійшло щось урочисте, якісь ентузіазм і відданість, якась поважність і ретельність пробилася в наші рухи, розширила наші груди космічним зітханням. Земна куля ходила ходором від урочистого нічного волання, від солідарного екстазу тисяч. Настали чорні велетенські ночі. Зоряні туманності згущувалися навколо Землі незліченними роями. У чорних міжпланетних просторах ті рої нависали звідусіль, осипаючись метеоритним пилом від прірви до прірви. Загублені в безмежних світах, ми майже втратили під ногами твердь Земної кулі — дезорієнтовані, збившися з напрямків, ми, мов антиподи[258], висіли головами донизу над перевернутим зенітом або блукали зоряними ройовищами, наслиненим пальцем проводячи уздовж цілих світляних років від зірки до зірки. Так ми мандрували по небу розтягнутою безладною лавою, розбігшись в усіх напрямках нескінченними щаблями ночі — еміґранти покинутої кулі, що плюндрували незміримий зоряний мурашник. Відкрились останні бар’єри — і біциклісти в’їхали в чорний зоряний простір, постававши дибки на своїх велосипедах, а відтак завмерли в нерухомому польоті міжпланетною пусткою, що засвічувалась усе новими сузір’ями. Пролітаючи отак насліпо, вони прокладали шляхи й дороги безсонної космографії, перебуваючи насправді в космічній летаргії — чорні, мов сажа, такі, наче позапихали голови в отвір димаря, остаточний пункт призначення всіх отих сліпих польотів.

По закінченні короткого й безладного, наполовину проспаного дня ніч відкривалася, наче велетенська роїста вітчизна. На вулиці висипалися натовпи, перетікали на площі, суцільні голови — ніби повибивано чопи з бочок із кав’яром, і він розтікся струмками лискучого шроту, розплився річками по ночі, чорній, наче смола, і галасливій від зірок. Сходи тріщали під вагою тисяч, в усіх вікнах з’являлися розпачливі фігурки, люди-сірники на рухомих дерев’яних ніжках переступали підвіконня у лунатичному трансі, шикувалися, мов мурашки, в живі ланцюги, рухомі юрми й колони — один на плечах у іншого, — що спливали з вікон на платформи площ, освітлені палахкотінням смоляних бочок.

Я прошу вибачення, якщо, описуючи ці сповнені величезного скупчення і рейваху сцени, впадаю в перебільшення, мимоволі беручи за зразок деякі старі гравюри із великої книги падінь і катастроф людського роду. Адже всі вони сходяться до єдиного праобразу, і це мегаломанське перебільшення, височезний пафос цих сцен вказують на те, що тут ми вибили дно споконвічної бочки спогадів, якоїсь прабочки міфу — й увірвалися до передлюдської ночі, наповненої булькітливою стихією, киплячим анамнезом, уже не в змозі стримати набухлого паводка. Ох, ці рибні і роїсті ночі, зарибнені зірками, лискучі від луски, ох, ці табуни ротиків, що невтомно, дрібними ковтками, зголодніло ковтають кожну цівочку тих чорних і проливних ночей! До яких фатальних ятерів, до яких печальних неводів тяглися ці темні, тисячі разів розмножені покоління?

О, небеса тих днів — усі у світляних сигналах і метеорах, покреслені розрахунками астрономів, тисячі разів перекальковані, поцифровані, позначені водяними знаками алгебри! З обличчями, блакитними від ореолу тих ночей, ми мандрували небесами, що пульсували від вибухів далеких сонць у сидеричних[259] осяяннях — людські юрмища, які плинули широко по мілинах Молочного Шляху, розлитого на все небо, людська цівка, над якою верховодили циклісти на своїх павучих апаратах. О, зоряна арено ночі, покреслена аж до найдальших меж еволюціями, спіралями, арканами й петлями тих еластичних веловиїздів, о циклоїди та епіциклоїди[260], натхненно виконані на діагоналях неба, що, гублячи дротяні спиці і збайдужіло скидаючи лискучі обручі, добігають до світляної мети фінішу зовсім оголені, на самій лише чистій велосипедній ідеї! Зрештою, саме тими днями датується нове сузір’я, назавжди прийняте до зодіакального почту тринадцятим і відтоді засвічене в небі наших ночей — Цикліст.

У ті ночі, розчахнуті навстіж, помешкання лишалися порожніми при світлі ламп, що ґвалтовно кіптюжили. Фіранки, викинуті далеко в ніч, ішли хвилями, й анфілади так і стояли у всеосяжному неперервному протязі, який прошивав їх наскрізь єдиним, ненастанним і різким сигналом тривоги. Його подавав дядько Едвард. Саме так — він урешті втратив терпіння, порвав усі пута, розтоптав категоричний імператив[261], вибився поза принципи своєї високої моральності й сигналив. Його притьмом затикали кухонними ганчірками з допомогою довгого дрючка, силкуючись затамувати той ґвалтовний вибух. Але навіть і заткнутий, він дико галасував і шалено без пам’яті скрекотів: йому було вже все однаково, й життя виходило з нього через оте скрекотіння, тож він стікав кров’ю на очах у всіх, позбавлений рятунку у своїй фатальній запеклості.

Часом хтось на хвилинку заходив до порожніх кімнат, пронизаних тим різким тривожним сигналом, поміж ламп, які горіли високим полум’ям, навшпиньки робив кілька кроків від порогу і, вагаючись, зупинявся, ніби чогось шукав. Дзеркала без жодного слова приймали його у свою прозору глибінь, мовчки розділяючи між собою. Дядько Едвард репетував на всі оті порожні та світлі кімнати, тож самотній дезертир зірок, переповнений докорами сумління, наче прийшов сюди здійснити злочин, крадькома забирався з помешкання, оглушений тривогою, і прямував до дверей, супроводжуваний чуйними дзеркалами, що пропускали його через свою блискучу алею, в той час як у їхні глибини забігав навшпиньки різноспрямований рій сполоханих двійників з пальцем на вустах.

Знову над нами відкривалося небо зі своїми засіяними зоряним пилом безмірами. На ньому вже із самого початку ночі щодоби з’являвся той фатальний, перехилений навскоси болід, завислий на вершині своєї параболи, нерухомо наближаючись до Землі і без просування ковтаючи чергові скількись там тисяч миль на секунду. Всі погляди були спрямовані на нього, в той час як він, металічно блискучий, довгасто-заокруглений за формою, дещо світліший у своєму випуклому ядрі, з математичною точністю виконував свій щоденний pensum[262]. Наскільки ж тяжко було повірити, що цей маленький хробачок, який так невинно світиться посеред незліченних зоряних роїв, є вогняним пальцем Валтасара[263], що на скрижалі неба виписує загибель нашої планети. Але кожна дитина вже напам’ять знала той фатальний узір, схоплений у знак багаторазового інтеграла, з якого після вставляння границь виникало наше неминуче знищення. Що могло б нас іще врятувати?

У той час, як юрми роззяв розбіглися по великій ночі, гублячися серед зоряних спалахів і феноменів, батько тихцем залишився вдома. Він єдиний знав потаємний вихід із тієї халепи, задні лаштунки космології, тож крадькома посміхався. Поки дядько Едвард розпачливо сигналив, позатиканий ганчір’ям, батько нечутно увіпхнув голову до отвору грубки. Там було глухо і чорно хоч в око стрель. Віяло теплим повітрям, сажею, затишшям і пристанищем. Батько всівся зручніше і блаженно заплющив очі. У той чорний скафандр будинку, виведений над дахом у зоряну ніч, потрапив слабенький промінчик зірки і, поламаний, ніби пропущений через оптичні скельця, світлом проріс у середині грубки, ембріонно зачинаючись у темній реторті димаря. Батько обережно крутив гайку мікрометра — й от поступово в полі зору його телескопа розташувався той фатальний витвір, ясний, мов місяць, поданий лінзою ніби на долоні і пластичний, оточений світінням вапняної різьби в мовчазній чорноті міжпланетної пустки. Він був дещо скрофулічний[264], поораний віспою — рідний брат Місяця, загублений двійник, що після тисячолітніх мандрів повертається до материнської кулі. Батько пересував його зблизька перед витріщеним оком, ніби густо подірявлене кружальце швейцарського сиру, блідо-жовтого, різко освітленого, вкритого білою, наче від прокази, висипкою. З рукою на гайці мікрометра, з оком, осяяним світлом з окуляра, батько водив зимним поглядом по вапнистій кулі і бачив на її поверхні химерний малюнок хвороби, яка підточувала його зсередини, звивисті канали короїда, що риється у сироподібній хробачливій поверхні. Батько здригнувся, зрозумівши свою помилку, — ні, це не був швейцарський сир, це був найімовірніше людський мозок, анатомічний препарат мозку в усій його надзвичайно складній структурі. Батько виразно бачив межі шарів, звивини сірої речовини. Напруживши добряче зір, він навіть відчитав ледь видимі літери написів, що в різних напрямках бігли по химерній мапі півкулі. Здавалося, мозок був у хлороформі, глибоко приспаний і блаженно усміхнений уві сні. Доходячи до ядра того усміху, батько крізь плутані лінії поверхні побачив суть явища — і всміхнувся сам до себе. Чого лиш не відкриє нам наш рідний димар, глухий і темний, як ліс! Під звивинами сірої речовини та дрібною грануляцією слизу батько спостеріг обриси ембріона, що виразно просвічувався в характерній перевернутій позі, з кулачками коло щік, у блаженному сні навспак серед світлих вод амніону[265]. У цій позі батько його й залишив. Полегшено зітхнувши, батько встав і зачинив дверцята отвору.

От і все. Як же так, а що ж із кінцем світу, що з отим чудовим фіналом після такого прекрасного вступного розвитку? Опустити очі та всміхнутися. Невже в розрахунки прокралася помилка, малесенька похибочка в додаванні, невже друкарський чортик при переписуванні цифр? Нічого подібного. Розрахунки були точні, і жодна помилка не закралась у стовпчики цифр. То що ж таке трапилося? А прошу послухати. Болід гнав цілком влучно, рвався в кар’єр, мов амбітний скакун, щоби своєчасно досягнути цілі. Мода сезону бігла поруч із ним. Протягом деякого часу він летів на чолі епохи, якій надав своє ім’я та обриси. Потім обидва завзяті полюси вирівнялись і паралельно йшли у прискореному галопі, а наші серця билися солідарно з ними. Однак потім мода поступово вирвалася вперед, на півноса випереджуючи невтомний болід. І той міліметр визначив болідову долю. Її було вирішено, раз і назавжди поставлено на місце. Наші серця вже бігли разом із модою, поступово залишаючи позаду чудовий болід, і ми збайдужіло дивились на те, як він бліднув, малів і, врешті, змирившись, пригальмував на обрії, похилившись боком, намарне вписуючись ув останній поворот на своєму викривленому шляху, далекий і блакитний, навіки безпечний. Він безсило випав із перегонів, сила його актуальності вичерпалася, й ніхто вже не піклувався ним, відсталим. Покинутий на себе самого, він тихенько в’янув у повсюдній байдужості.

З опущеною головою ми поверталися до щоденних справ, збагачені ще одним розчаруванням. Нашвидку згорталися космічні перспективи, життя виходило на звичні колії. В той період ми неперервно, днями й ночами, спали, надолужуючи згаяні сни. Ми покотом лежали у темних помешканнях, зморені снами, своїм диханням виведені на сліпий шлях беззоряних видінь. Отак плинучи, ми здіймалися хвилями — пискляві міхи, кобзи й козики, співучим хропінням перевалюючи крізь усі вертепи закритих і вже беззоряних ночей. Дядько Едвард замовк навіки. У повітрі ще носилося відлуння його тривожного розпачу, але сам він уже не жив, життя пішло з нього разом зі скрекітливим пароксизмом, електроколо розімкнулось, а сам він без перешкод виходив на дедалі вищі ступені безсмертя. У темному помешканні батько вартував сам-один, тихо снуючи кімнатами, наповненими співучою сплячкою. Часом батько відчиняв віконце димаря і з усміхом зазирав у темну прірву, де спав просвітленим сном навіки всміхнений Гомункулус, замкнений у скляній ампулці, залитий, мов неоном, повнею світла, вже списаний, викреслений, зданий на зберігання — архівна одиниця у великій реєстратурі неба.

Вітчизна[266]

Після багатьох перипетій та змінних колій долі, що їх не збираюся тут описувати, я врешті опинився за кордоном — у країні, за якою так гаряче тужив і про яку так мріяв замолоду. Здійснення давніх мрій прийшло запізно і в обставинах, цілком відмінних від тих, про які я марив. Я в’їхав туди не як переможець, а як життєвий недобиток. Та країна, що я її уявляв тлом для моїх тріумфів, тепер виявилася тереном жалюгідних, безславних малих поразок, від яких я втрачав одне по одному всі свої високі й горді прагнення. Я боровся вже тільки за саме життя і, геть виснажений, рятуючи як міг його нужденну окрушину, гнаний туди й сюди по змінних коліях долі, я врешті наткнувся на оте середнє завбільшки провінційне місто, в якому, згідно з моїми молодечими мріями, повинна була знайтися певна вілла, прихисток старого і славетного майстра супроти світового хаосу. Не зауваживши навіть іронії долі, що затаїлась у збігові ситуацій, я збирався тепер побути там якийсь час, десь зачепитися, перезимувати — можливо, й до наступного виплеску подій. Мені було все одно, куди занесе доля. Краса околиць для мене згасла безповоротно. Пригнічений та збідований, я прагнув лише спокою.

Але сталось інакше. Очевидно, я дійшов до якогось поворотного моменту мого шляху, до особливого повороту в моїй долі, й моє існування почало несподівано виправлятися. Я відчув щось таке, наче потрапив у якусь сприятливу течію. Всюди, куди я звертався, я натрапляв на ситуацію, що була ніби зумисне для мене створена, люди відразу ж відривалися від своїх занять, ніби тільки на мене й чекали, я спостеріг у їхніх очах такий мимовільний блиск уваги, таку невідкладну рішучість і готовність допомагати, наче йшлося про диктат якоїсь вищої інстанції. Звісно, це був самообман, викликаний тим, як справно складались обставини, як ланки моєї долі зручно пов’язувалися між собою під умілими пальцями випадку, що вів мене, мов у лунатичному трансі, від події до події. Часу на здивування майже не було, тож разом із тією щасливою вервечкою моїх успіхів мною заволоділи якийсь погідливий фаталізм, якась блаженна пасивність і довіра, що наказувала без опору піддатися притягальній силі випадку. Я встиг відчути це як задоволення віддавна непогамованої потреби, як глибинне втамування вічної спраги відкинутого і невизнаного митця: от урешті було оцінено й мої здібності. З кав’ярняного дармограя, що подовгу шукав хоч якогось заробітку, я швидко вибився на першого скрипаля міської опери; переді мною відкрилися замилувані в мистецтві ексклюзивні кола, і я, немов користаючи з давно набутого права, увійшов до найкращого товариства — я, що досі перебував у напівпідземному світі декласованих існувань, безквиткових пасажирів у трюмі суспільного корабля. Мої поривання, що досі животіли у глибинах душі життям пригніченим і невдоволеним, швидко легалізувались і самі собою почали втілюватися. Тавро самозванства і пустої претензії зійшло з мого чола.

Про все це я звітую у скороченій версії, зважаючи головним чином на генеральну лінію долі, без занурення в деталі цієї дивної кар’єри, позаяк усе викладене належить передісторії подій, про які тут йдеться. Ні, моє щастя не мало в собі зовсім нічого від ексцесу та розперезаності, як можна було би припускати. Мене лиш усього охопили спокій та певність, знак, за яким — привчений життям до чутливості на будь-які посмикування обличчя долі, досвідчений її фізіономіст — я з глибоким полегшенням вирішив, що цього разу вона не приховує жодних підступних намірів. Якість мого щастя була з категорії тривалих і ретельних.

Усе моє минуле блукальця і бездомна підпільна нужда мого колишнього існування відірвалися від мене й летіли навспак, ніби площина країни, навскоси перехилена у променях заходу сонця, ще раз виринувши понад пізніми обріями, в той час як потяг, яким я мчав, долаючи останню кривизну, стрімко ніс мене в ніч, набравши повні груди майбутнього, що било в обличчя, тугого, п’янкого, дещо пропахлого димом майбутнього. Тут доречно згадати про найважливіший факт, який замкнув і увінчав ту епоху щастя й успіху — про Елізу, що її я саме в той час зустрів на своєму шляху і після недовгих та пристрасних упадань пошлюбив.

Рахунок мого щастя замкнутий і повний. Моє становище в опері непохитне. Дириґент філармонійного оркестру, пан Пеллеґріні, цінує мене й цікавиться моєю думкою в усіх вирішальних моментах. Він дідок, що стоїть на порозі пенсії, і вже тихцем погоджено — між ним, наглядовою радою опери та міським музичним товариством, що після його відходу дириґентська паличка без довгих зволікань перейде в мої руки. Я вже не раз тримав її в руках — чи то дириґуючи на щомісячних філармонійних концертах, чи то заступаючи в опері прихворілого маестро, або й у випадках, коли добрий дідок не почувався на силі впоратися з чужою за духом новомодною партитурою.

Опера належить до найкраще облаштованих в усій країні. Моєї платні цілком вистачає на життя в атмосфері добробуту, не без позлітки деякого надлишку. Пару кімнат, у яких ми мешкаємо, Еліза обставила згідно зі своїм смаком, оскільки з мого боку немає жодних побажань чи ініціативи в цьому напрямі. Зате Еліза має дуже рішучі, хоч і досить змінні підходи, які реалізує з енергією, гідною чогось ліпшого. Вона вічно в перемовинах із постачальниками, зі знанням діла бореться за якість товару, за його ціну, і на цьому полі досягає успіхів, якими сильно пишається. На її заповзятливість я дивлюся з поблажливою ніжністю і водночас деякою обавою, ніби на дитину, що легковажно грається понад самою прірвою. Як наївно вважати, ніби борючись за тисячі дрібниць нашого життя, ми формуємо свою долю!

Я, котрий щасливо завернув у цю спокійну затоку, хотів би вже лише приспати її, долі, пильність, не кидатись їй в очі, непомітно притулитися до свого щастя і стати невидимцем.

Місто, в якому доля дозволила мені знайти настільки спокійну блаженну пристань, славиться своїм старим і поважаним кафедральним, що розташований на високій платформі, дещо за межею забудови. Тут місто раптово обривається, стрімко спадає бастіонами і схилами, вкритими шовковичними та горіховими гаями, — і відкривається вид на далекі краї. Це останнє й остаточне підвищення крейдяного масиву, що стоїть на варті над просторою і світлою рівниною провінції, на всю широчінь відкритою для теплих повівів заходу. Виставлене під цей лагідний приплив місто замкнулось у солодкому й тихому кліматі, що ніби утворює власний мініатюрний метеорологічний цикл у межах більшого й загального. Протягом усього року тут віють ледь відчутні лагідні повітряні струмені, які ближче до осені поволі переходять у єдиний ненастанний і медоплинний потік, різновид світлого атмосферного Гольфстріму, в повсюдне й монотонне вітровіння, солодке аж до стирання пам’яті і блаженного завмирання.

Кафедральний собор, шліфований протягом віків у коштовному мороці своїх вітражів, примножуваних без кінця і дозбируваних цілими поколіннями з клейнодів, навішуваних на клейноди, тепер притягує до себе юрби туристів з усього світу. Кожної пори року можна бачити, як із бедекерами[267] в руках вони проходять нашими вулицями. Це вони забирають левову частку місць у наших готелях, перетрушують наші крамниці та антикваріат у пошуках дивовиж і заповнюють наші розважальні заклади. Вони приносять із далекого світу запах моря, часом — політ великих проектів, широкий розмах підприємництва. Трапляється, що зачаровані кліматом, собором, темпом життя, вони осідають надовше, акліматизуються і лишаються назавжди. Інші, виїжджаючи, забирають із собою дружин — звабливих доньок наших купців, фабрикантів та рестораторів. Завдяки цим вузлам чужий капітал частенько інвестується в наші підприємства і розвиває наше виробництво.

Зрештою, господарче життя міста роками протікало без потрясінь і криз. Добре розвинута цукрова промисловість своєю солодкою артерією живить три чверті мешканців. Крім того, в місті є славетна фабрика порцеляни з гарною старою традицією. Вона працює на експорт, до того ж кожен англієць, який повертається від нас додому, вважає справою честі замовити один із отих сервісів зі стількох-то порцелянових виробів кольору слонової кістки з видами собору і міста, що їх виконали учениці нашої художньої школи.

У цілому ж це місто, як і багато інших у цій країні, сповнене достатку й добре загосподарене — в міру заповзятливе і віддане підприємництву, в міру замилуване в комфорті та міщанському добробуті, в міру амбітне і снобістське. Дами розвивають певний ледь не столичний надмір в уборах, панове наслідують столичний триб життя і силкуються підтримувати за допомогою пари клубів і кабаре щось на зразок скромненьких нічних розваг. Розцвітає гра в карти. Їй віддають шану навіть дами, й майже немає вечора, щоб ми не закінчили день в одному з елегантних домів наших друзів за грою, що затягується глибоко в ніч. Ініціатива тут належить знов-таки Елізі, яка виправдовує свою гральну пристрасть турботою про наш товариський престиж — він-бо вимагає, щоб ми часто бували в компаніях, не випадаючи з обігу. Насправді ж вона просто піддалася принадам цього бездумного і дещо збудливого марнування часу.

Часом я спостерігаю, як вона, збуджена грою, вирум’яніла і з блискучими очима, всією душею бере участь у змінних перипетіях азарту. Лампа проливає з-під абажура лагідне світло на стіл, довкіл якого група людей, глибоко зосереджена на віялі карт у долоні, пустилася в уявну гонитву за примарним слідом фортуни. Я майже бачу її — цю вигадану постать, викликану напругою сеансу і ледь не намацально явлену за плечима в того чи іншого. У тиші падають вимовлені впівголоса слова, що означують змінні та круті шляхи везіння. Щодо мене, то я чекаю хвилини, коли тихий і захланний транс охопить усі голови, коли всі, позбувшися свідомості, застигнуть, каталептично[268] похилені, мов над столиком викликання духів, а я непомітно вийду з цього заклятого кола і сховаюсь у самоту своїх думок. Часом, вийшовши з гри, я можу, ніким не зауважений, підвестися з-за столу і тихцем перейти до іншої кімнати. Там темно, лиш вуличний ліхтар засилає здалека світло. Сперши голову на віконну шибу, я довший час отак стою й думаю…

Над зосенілою гущавиною парку ніч невиразно роз’яснюється червонястою смужкою. У спустошеній гущавині дерев сполохані ворони будяться з непритомним кряканням, обмануті симптомами цього фальшивого світанку, зриваються галасливими зграями; це безголів’я, що кружляє і зойкає, насичує хвилюванням і гамором рудувату темряву, переповнену гірким ароматом чаю та облетілих листків. Цей розгардіяш кружлянь і злетів, розлопотівшись на все небо, згодом поступово осідає і влягається, поволі спадаючи на поріділу гущавину дерев і обсідаючи її неспокійною швидкоплинною масою, перейнятою тривогою, розмовами, що змовкають, зойками запитань — і поволі заспокоюється, всідаючись певніше і єднаючись потроху з тишею цієї шелесткої прив’ялості. І знову встановлюється глибока і пізня ніч. Минають години. Притиснувши до шиби гаряче чоло, я відчуваю і знаю: нічого поганого мені вже не станеться, я знайшов собі пристань і спокій. Тепер надійде довга череда років, ваговитих від щастя і ситих, нескінченний потік добрих і блаженних часів. Кількома останніми дрібними й солодкими вдихами я по вінця наповнюю свої груди щастям. Я перестаю дихати. Знаю: як і колись життя, мене прийме з розпростертими обіймами поживна і сита смерть. Я лежатиму, насичений до дна, серед зелені на гарному й доглянутому тутешньому цвинтарі. Моя дружина — як чудово пасуватиме їй вдовина вуалька — буде носити квіти світлими й тихими тутешніми передполуднями. Із дна тієї повняви без меж підноситься наче важка і глибока музика — жалобні, врочисті, глухі такти маєстатичної увертюри. Я чую потужні й ритмічні удари з глибин. Скинувши брови і задивившись у далеку точку, я відчуваю, як волосся повільно встає на моїй голові. Я завмираю і слухаю…

Дещо голосніший гамір балачок будить мене з омертвіння. Сміючись, допитуються про мене. Я чую голос дружини. Повертаюся зі своєї схованки до освітленої кімнати, мружачи напоєні темрявою очі. Товариство вже розходиться. Господарі стоять у дверях, розмовляють із тими, що на виході, обмінюються прощальними люб’язностями. Нарешті ми самі на нічній вулиці. Дружина допасовує свій гнучкий вільний крок до моїх кроків. Ми добре потрапляємо в ногу і, здіймаючись вулицею вгору, трохи опустивши голову, вона ногою розкидує шелесткий килимок зів’ялого листя, що встеляє проїжджу частину. Вона втішена грою, щастям, яке не підводить, випитим вином і сповнена малими жіночими проектами. На підставі мовчазної згоди вона домагається з мого боку цілковитої терпимості щодо своїх безвідповідальних уявлянь і дуже не любить усі мої тверезо-критичні зауваги. Зелена смуга світання вже видніється над темним обрієм, коли ми входимо до нашого помешкання. Нас овіває добрий запах прогрітого й задбаного приміщення. Ми не запалюємо світла. Далекий вуличний ліхтар малює срібний візерунок фіранки на протилежній стіні. Сівши одягнутим на ліжко, я мовчки беру Елізину руку і деякий час тримаю у своїй.