Світлана Алексієвич

ЦИНКОВІ ХЛОПЧИКИ

Двадцятого січня тисяча вісімсот першого року козакам донського отамана Василя Орлова наказано іти в Індію. Місяць дано на просування до Оренбурга, а звідти три місяці «через Бухарію та Хиву до річки Індус». Невдовзі тридцять тисяч козаків перетнуть Волгу й вирушать у глиб казахських степів...

У боротьбі за владу.

Сторінки політичної історії Росії XVII століття.

М.: Мысль, 1988. — С. 475.

У грудні 1979 р. радянське керівництво постановило ввести війська до Афганістану. Війна тривала впродовж 1979–1989 рр. Вона точилася дев’ять років, один місяць і дев’ятнадцять днів. Через Афганістан пройшло понад півмільйон воїнів обмеженого контингенту радянських військ. Загальні людські втрати Радянських Збройних сил становили 15 051 особу. Зникли безвісти й потрапили в полон 417 військовослужбовців. Станом на 2000 р. з-поміж тих, хто не повернувся з полону і не знайдений, лишалося 287 осіб...

Полит.ру,

19 листопада 2005 р.

ПРОЛОГ


— Я йду сама... Тепер мені довго доведеться йти в самотині...

Він убив людину... Мій син... Кухонною сокиркою, я нею м’ясо ділила. Повернувся з війни і тут убив... Приніс і поклав уранці сокирку назад, до шафки, де в мене посуд зберігається. Здається, того ж дня я йому відбивні приготувала... За якийсь час по телебаченню оголосили й у вечірній газеті написали, що рибалки виловили в міському озері труп... Шматками... Телефонує мені подруга:

— Читала? Професійне вбивство... Афганський почерк...

Син був удома, лежав на дивані, книжку читав. Я ще нічого не знала, ні про що не здогадувалася, але чомусь по тих словах подивилася на нього... Материнське серце...

Чи ви чуєте собачий гавкіт? Ні? А я чую, щойно починаю про це розповідати, чую собаче гавкання. Як пси біжать... Там, у тюрмі, де він тепер сидить, великі чорні вівчарки... І люди всі в чорному, тільки в чорному... Повертаюся до Мінська, йду вулицею, повз хлібну крамницю, дитячий садок, несу батон і молоко та чую це гавкотіння. Заглушливе гавкотіння. Я від нього сліпну... Якось ледь під машину не втрапила...

Я готова ходити на могильний горбок свого сина... Готова поряд там з ним лежати... Але я не знаю... Я не знаю, як мені з цим жити... Я іноді до кухні боюся заходити, бачити ту шафку, де сокирка лежала... Чи ви не чуєте? Нічого не чуєте... Ні?!

Зараз не знаю, який він, мій син. Яким я його отримаю за п’ятнадцять років? Йому п’ятнадцять років суворого режиму дали... Як я його виховувала? Він захоплювався бальними танцями... Ми з ним в Ленінград до Ермітажу їздили. Книжки разом читали... (Плаче.) Це Афганістан відібрав у мене сина...

...Отримали з Ташкента телеграму: зустрічайте, літак такий-то... Я вибігла на балкон, хотіла щосили кричати: «Живий! Мій син живий повернувся з Афганістану! Ця жахлива війна для мене скінчилася!» — І зомліла. В аеропорт ми, звичайно, спізнилися, наш рейс давно прибув, сина знайшли у сквері. Він лежав на землі й за траву тримався, дивувався, що вона така зелена. Не вірив, що повернувся... Але радості в нього на обличчі не було...

Увечері до нас прийшли сусіди, у них маленька дівчинка, їй пов’язали яскраво-синього бантика. Він посадив її до себе на коліна, притискає та плаче, сльози течуть і течуть. Тому що вони там убивали. І він... Це я згодом збагнула.

На кордоні митники «підрізали» в нього плавки імпортні. Американські. Не годиться... Тож він приїхав без білизни. Віз для мене халат, мені того року виповнилося сорок, халат у нього забрали. Віз бабусі хустку — теж відібрали. Він приїхав тільки з квітами. З гладіолусами. Проте радості в нього на обличчі не було.

Уранці підводиться ще нормальний: «Мамцю! Мамцю!» Надвечір обличчя темніє, очі важкі... Не опишу вам... Спочатку не пив ані краплі... Сидить і в стінку дивиться. Зірветься з дивана, ухопить куртку...

Стану у дверях:

— Ти куди, Валічку?

Він на мене гляне, як у простір. Пішов.

Повертаюся пізно з роботи, завод далеко, друга зміна, дзвоню у двері, а він не відчиняє. Він не впізнає мого голосу. Це так дивно, ну хай там голоси друзів не впізнає, але мій! Тим паче, «Валічок» — тільки я його так називала. Він ніби весь час чекав на когось, боявся.

Купила йому нову сорочку, почали міряти, дивлюся: у нього руки в порізах.

— Що це?

— Дрібниці, мамцю.

Потім уже дізналася. Після суду... В «учебці» різав собі вени... На показових навчаннях він був радистом і не встиг вчасно закинути рацію на дерево, не вклався у відведений час, і сержант змусив його вигребти з туалету п’ятдесят відер і пронести перед шеренгою. Він почав носити і знепритомнів. У шпиталі поставили діагноз: легке нервове потрясіння. Тієї ж ночі він намагався порізати собі вени. Вдруге — в Афганістані... Перед тим як іти їм у рейд, перевірили: рація не працювала. Зникли дефіцитні деталі, хтось зі своїх поцупив... Хто? Командир звинуватив його в боягузтві, ніби це він деталі сховав, щоб не йти разом з усіма. А вони там усе один в одного крали, машини на запчастини розбирали й несли до дуканів, продавали. Купували наркотики... Наркотики, сигарети. Їжу. Вони завжди ходили голодні.

По телевізору йшла передача про Едіт Піаф, ми разом дивилися.

— Мамо, — спитав він мене, — а ти знаєш, що таке наркотики?

— Ні, — сказала я йому неправду, а сама вже стежила за ним, чи не покурює бува?

Жодних слідів. Але там вони наркотики вживали — це я знаю.

— Як там в Афганістані? — спитала якось.

— Мовчи, мамцю!

Коли він ішов з дому, я перечитувала його афганські листи, хотіла докопатися, зрозуміти, що з ним. Нічого особливого в них не знаходила, писав, що сумує за зеленою травою, просив бабусю сфотографуватися на снігу й вислати йому світлину. Але я ж бачила, відчувала, що з ним щось коїться. Мені повернули іншу людину... Це був не мій син. А я сама відправила його до армії, у нього було відтермінування. Я хотіла, щоб він став мужнім. Переконувала його і себе, що армія зробить його кращим, сильнішим. Я відправила його до Афганістану з гітарою, влаштувала на прощання солодкий стіл. Він друзів своїх покликав, дівчаток... Пам’ятаю, десять тортів купила.

Лише раз він заговорив про Афганістан. Надвечір... Заходить на кухню, я кролика готую. Миска в крові. Він пальці в цю кров умочив і дивиться на неї. Роздивляється. І сам до себе промовляє:

— Привозять друга з перебитим животом... Він просить, щоб я його добив... І я його добив...

Пальці в крові... Від кролячого м’яса, воно свіже... Він цими пальцями хапає сигарету та йде на балкон. Більше зі мною того вечора ані слова.

Пішла я до лікарів. Поверніть мені сина! Врятуйте! Усе розповіла... Перевіряли вони його, оглядали, але, крім радикуліту, нічого не знайшли.

Приходжу якось додому: за столом — четверо незнайомих хлопців.

— Мамцю, вони з Афгану. Я на вокзалі їх знайшов. Їм ночувати ніде.

— Я вам солодкого пирога зараз спечу. Миттю, — чомусь зраділа я.

Вони жили в нас тиждень. Не лічила, але, мабуть, ящиків зо три горілки випили. Щовечора зустрічала вдома п’ятьох незнайомих людей. П’ятим був мій син... Я не хотіла слухати їхні розмови, мене це лякало. Проте в одній же хаті... Ненавмисне підслухала... Вони казали, що, коли сиділи в засідці по два тижні, їм давали стимулятори, щоб були сміливішими. Але це все втаємничено. Якою зброєю краще вбивати... З якої відстані... Потім я це згадала, коли все сталося... Я потім стала думати, гарячково згадувати. А до того був тільки страх: «Ой, — казала я собі, — вони всі якісь божевільні. Усі божевільні».

Уночі... За день до того... Коли він... Мені наснився сон, що я чекаю на сина, його немає й немає. І ось його до мне приводять... Приводять ті чотири «афганці». І кидають на брудну цементну долівку... Ви розумієте, у хаті цементна підлога... У нас на кухні... Підлога — як у тюрмі.

На той час він уже вступив на підготовчий факультет до радіотехнічного інституту. Гарний твір написав. Щасливий був, що в нього все добре. Я навіть спершу подумала, що він заспокоюється. Піде вчитися. Одружиться. Але настане вечір... Я боялася вечора... Він сидить і тупо в стіну дивиться. Засне в кріслі... Мені хочеться кинутись, затулити його собою і нікуди не відпускати. А тепер мені сниться син: він малесенький і просить їсточки... Він увесь час голодний. Ручки простягає... Завжди уві сні бачу його малесеньким і приниженим. А в житті?! Раз на два місяці — побачення. Чотири години розмови через скло...

На рік два побачення, коли я можу його хоча б погодувати. І ці собаки гавкають... Мені сниться цей гавкіт собачий. Він жене мене звідусіль.

До мене почав залицятися один чоловік... Квіти приніс... Коли він приніс мені квіти: «Відійдіть від мене, — закричала, — я мати вбивці». Спочатку я боялася когось зі знайомих зустріти, у ванній зачинюся й чекаю, що стіни на мене впадуть. Мені здавалося, що на вулиці всі мене впізнають, показують одне одному, шепочуть: «Пам’ятаєте той жахливий випадок... Це її син убив. Четвертував людину. Афганський почерк...» Я виходила на вулицю тільки вночі, усіх нічних птахів вивчила. Упізнавала за голосами.

Слідство тривало... Тривало кілька місяців... Він мовчав. Я поїхала до Москви у військовий шпиталь Бурденка. Знайшла там хлопців, котрі служили в спецназі, як і він. Відкрилася їм...

— Хлопці, за що мій син міг убити людину?

— Певно, було за що.

Я мала сама переконатися, що він міг це зробити... Убити... Довго їх розпитувала і зрозуміла: міг! Питала про смерть... Ні, не про смерть, а про вбивство. Але ця розмова не викликала в них особливих почуттів, тих почуттів, які будь-яке вбивство зазвичай збуджує в нормальної людини, яка не бачила крові. Вони говорили про війну як про роботу, на якій потрібно вбивати. Потім я зустрічала хлопців, котрі теж були в Афганістані, і коли стався землетрус у Вірменії, поїхали туди з рятувальними загонами. Мене цікавило, я вже на цьому зациклилась: чи було їм страшно? Що вони відчували, коли бачили смерть? Ні, вони нічого не боялися, у них навіть почуття жалю притуплене. Розірвані... розплющені... черепи, кістки... Поховані під землею цілі школи... Класи... Як діти сиділи на уроці, так і пішли під землю. А вони згадували та розповідали про інше: які багаті склади вина відкопували, який коньяк, яке вино пили. Жартували: от би ще десь трусонуло. Але щоб у теплому місці, де виноград росте і роблять хороше вино... Вони що — здорові? У них нормальна психіка?

«Я його мертвим ненавиджу». Це він мені нещодавно написав. Через п’ять років... Що там відбулося? Мовчить. Знаю лише, що той хлопець, звали його Юрко, вихвалявся, що заробив в Афганістані багато чеків. А згодом з’ясувалося, що він в Ефіопії служив, прапорщик. Про Афганістан брехав...

На суді тільки адвокат сказала, що ми судимо хворого. На лаві підсудних — не злочинець, а хворий. Його треба лікувати. Але тоді, це сім років тому, тоді правди про Афганістан іще не було. Їх усіх називали героями. Воїнами-інтернаціоналістами. А мій син був убивцею... Тому що він учинив тут те, що вони чинили там. За що їм там медалі й ордени давали... Чому ж його самого судили? Не судили тих, хто його туди послав? Навчив убивати! Я його цього не вчила... (Зривається на крик.)

Він людину вбив моєю кухонною сокиркою... А вранці приніс і поклав її до шафки. Як звичайну ложку чи виделку...

Я заздрю матері, у якої син повернувся без обох ніг... Хай він її ненавидить, коли нап’ється. Увесь світ ненавидить... Хай кидається на неї, як звір. Вона купує йому повій, щоб він не збожеволів... Сама якось йому коханкою стала, тому що він дерся на балкон, хотів викинутися з десятого поверху. Я на все ладна... Я всім матерям заздрю, навіть тим, у кого сини в могилах лежать. Я сиділа б коло горбочка і була б щасливою. Носила би квіти.

Ви чуєте, як гавкають собаки? Вони за мною женуться. Я їх чую...


Мати




Загрузка...