Цинкові хлопчики

ДЕНЬ ПЕРШИЙ «БО БАГАТО ПРИЙДЕ ПІД ІМЕНЕМ МОЇМ...»

Уранці довгий, як автоматна черга, дзвінок:

— Послухай, — почав він, не назвавшись, — читав твого пасквіля, якщо ще хоч рядок надрукуєш...

— Хто ви?

— Один із тих, про кого ти пишеш. Нас іще покличуть, нам іще дадуть до рук зброю, щоб ми навели лад. Доведеться вам відповідати за все. Лише друкуйте побільше своїх прізвищ і не ховайтеся за псевдонімами. Ненавиджу пацифістів! Ти сходила з повною викладкою в гори, йшла на бетеері, коли п’ятдесят градусів вище нуля? Ти відчуваєш ночами різкий сморід колючок? Не відчуваєш... Ні... Отже, не чіпай! Це наше! Навіщо тобі? Ти — баба, дітей народжуй!

— Чому не назвешся?

— Не чіпай! Кращого друга, він мені братом був, у целофановому мішку з рейду приніс... Окремо голова, окремо руки, ноги... Шкіру знято, як з кабана... Оброблена туша... А він на скрипці грав, вірші складав. Ось він би написав, а не ти... Матір його через два дні після похорону в психушку відвезли. Вона на цвинтарі спала, на його могилі. Узимку спала на снігу. Ти! Ти... Не чіпай це! Ми були солдатами, нас послали туди. Ми виконували наказ. Я складав військову присягу. Прапор на колінах цілував.

«— Стережіться, щоб хто не спокусив вас; бо багато прийде під іменем Моїм». Новий Заповіт. Євангеліє від Матвія.

— Розумники! Через десять років усі стали розумниками. Хочете чистенькими лишитись? А ми, значить, чорненькі... Ти навіть не знаєш, як куля летить. Автомата в руках не тримала... Плювати мені на ваші Нові Заповіти! Я свою правду в целофановому мішку ніс... Окремо голова, окремо руки... Іншої правди немає... — І гудок у слухавці, схожий на далекий вибух.

Усе-таки я шкодую, що ми з ним не договорили. Можливо, це був мій головний герой...

Автор

— До мене пробивались лише голоси... Скільки б я ні напружувався, голоси були без облич. Вони то йшли, то повертались. Здається, устиг подумати: «Помираю». І розплющив очі...

Я опритомнів у Ташкенті на шістнадцятий день після підриву. Коли приходиш до тями, почуваєшся мерзотно, здається, що краще не бути... Уже назад не повертатися... Було б комфортніше. Туман і нудота, це навіть не нудота, а захлинання, наче в легенях повно води. Довго виходиш із цього стану. Туман і нудота... Голова болить від власного шепоту, голосніше від шепоту говорити я не міг. Позаду вже був кабульський шпиталь. У Кабулі мені розітнули череп — там була каша, видалили дрібні шматочки кісток, зібрали на шурупи без суглобів ліву руку. Перше відчуття: жаль за тим, що нічого не вернеться, не побачу друзів, найприкріше — не зможу залізти на турнік.

Провалявся у шпиталях без п’ятнадцяти днів два роки. Вісімнадцять операцій, чотири — під загальним наркозом. Про мене студенти курсові писали: що в мене є, чого в мене немає. Сам поголитися не міг, голили хлопці. Першого разу вони вилили на мене пляшку одеколону, а я кричу: «Несіть другу!» Немає запаху. Я його не відчуваю. Витягли все з тумбочки: ковбасу, огірки, мед, цукерки — ніщо не пахне! Колір є, смак є, а запаху немає. Мало з глузду не спав! Настала весна, дерева розквітли, а я все це бачу, а не чую. У мене вийняли півтора кубічних сантиметра мозку, і, певно, якийсь центр було видалено, той, з яким пов’язані запахи. Я і тепер, п’ять років минуло, не відчуваю запах квітів, тютюнового диму, жіночих парфумів. Одеколон можу відчути, якщо запах грубий і сильний, але флакон треба сунути під самий ніс. Певно, частина мозку, що залишилася, взяла втрачену здатність на себе. Гадаю, так.

У шпиталі отримав листа від друга. Від нього дізнався, що наш бетеер підірвався на італійській фугасній міні. Він бачив, як разом із двигуном вилетіла людина... Це був я...

Виписали мене, надали допомогу — триста карбованців. За легке поранення належить сто п’ятдесят, за важке — триста. Далі живи, як хочеш. Пенсія — копійки. Переходь на утримання до батьків. У мого батька без війни — війна. Посивів, гіпертоніком став.

На війні я не прозрів, я став прозрівати після. І все закрутилось у зворотний бік...

Призвали мене вісімдесят першого. Війна тривала вже два роки, але на «гражданці» про неї знали мало і говорили мало. У нашій родині вважали: якщо влада послала туди війська, отже, треба. Так міркували мій батько, сусіди. Не пам’ятаю, щоб у когось була інша думка. Навіть жінки не плакали, усе це було ще далеким і не страшним. Війна і не війна, якщо війна, то якась дивна, без убитих і полонених. Ще ніхто не бачив цинкових трун. Це потім ми довідались, що труни вже в місто привозили, але ховали потайки, уночі, на надгробках писали «помер», а не «загинув». Але ніхто питав себе: від чого це раптом у нас стали помирати в армії дев’ятнадцятирічні хлопці? Від горілки чи від грипу? А може, апельсинів переїли? Плакали їхні рідні, а решта жила як жила, якщо це їх не обходило. У газетах писали, що наші солдати будують мости, саджають алеї дружби, а наші лікарі лікують афганських жінок і дітей.

У вітебській «учебці» не було таємницею, що нас готують до Афганістану. Дехто намагався «відкосити» за будь-яку ціну. Один зізнався, що боїться, мовляв, нас там усіх перестріляють. Я став його зневажати. Перед самим від’їздом іще один відмовився їхати: спочатку брехав — загубив комсомольського квитка, квиток знайшовся, вигадав — дівчина в нього народжує. Я вважав його ненормальним. Ми їхали робити революцію! Так нам казали. І ми вірили. Ввижалось попереду щось романтичне.

Куля наштовхується на людину, ти чуєш — його не забути, ні з чим не сплутати — характерний мокрий ляпас. Знайомий хлопець поруч падає долілиць, у їдку, як попіл, пилюку. Ти перевертаєш його на спину: у зубах затиснута сигарета, яку щойно ти йому дав. Вона ще димить... Я не готовий був стріляти в людину, я ще з мирного життя. З миру... Першого разу дієш як уві сні: біжиш, тягнеш, стріляєш, але нічого не запам’ятовуєш, після бою не можеш розповісти. Усе наче за склом... За стіною дощу... Наче страшний сон бачиш. Від переляку прокидаєшся, а згадати щось несила. Щоб відчути жах, виявляється, треба його запам’ятати, звикнути до нього. За два-три тижні від тебе колишнього нічого не лишається, лише твоє ім’я. Ти — це вже не ти, а інша людина. Думаю, так... Певно, це так... І ця інша... Ця людина, побачивши вбитого, уже не лякається, а спокійно або з гіркотою думає про те, як буде стягувати його зі скелі або тягнути в спеку кілька кілометрів. Вона не уявляє... А вона вже знає, як тхнуть у спеку вивернуті нутрощі і не відпирається запах людського калу і крові. Уява? Уява стишується. Ти бачиш: у брудній калюжі розплавленого металу шкіряться обгорілі черепи — наче кілька годин тому тут не кричали, а сміялись, помираючи. Але все несподівано звичайне... Просто... З’являється загострене і бентежливе збудження, коли бачиш убитого: не мене! Це так швидко відбувається... Ось таке перевтілення... Дуже швидке. Воно відбувається з усіма.

Для людей на війні в смерті немає таємниці. Убивати — це просто натискати на спусковий гачок. Нас учили: залишається живим той, хто вистрелить першим. Такий закон війни. «Тут ви повинні вміти дві речі — швидко ходити і влучно стріляти. Думати буду я», — казав командир. Ми стріляли, куди нам накажуть. Я був навчений стріляти, куди мені накажуть. Стріляв, не шкодував нікого. Міг убити дитину. Адже з нами там воювали всі: чоловіки, жінки, старі, діти. Іде колона через кишлак. У першій машині глохне мотор. Водій вилазить із кабіни, піднімає капот... Хлопчисько, років десяти, йому ножем — у спину. Там, де серце. Солдат ліг на двигун... Із хлопчиська решето зробили... Дай тієї миті нам команду — зітерли б кишлак на порох. Зітерли. Кожен намагався вижити. Думати було ніколи. Нам же по вісімнадцять-двадцять років. До чужої смерті я звик, а власної боявся. Бачив, як від людини в одну секунду нічого не лишається, наче її зовсім і не було. І в порожній труні відправляли на батьківщину парадну форму. Чужої землі насиплють, щоб потрібна вага була... Хотілось жити. Ніколи так не хотілось жити, як там. Повернулись із бою — сміємося. Я ніколи так не сміявся, як там. Старі анекдоти йшли в нас за перший ґатунок. Ось хоча б цей...

Потрапив фарцовщик на війну. Спершу з’ясував, скільки чеків коштує один полонений «дух». У вісім чеків оцінили. За два дні стоїть курява біля гарнізону: веде він двісті полонених. Друг просить: «Продай одного. Сім чеків даю». — «Що ти, дорогий? Сам за дев’ять купив».

Сто разів буде хтось розповідати — сто разів будемо сміятись. Реготали до болю в животі через будь-яку дрібницю.

Лежить «дух» (так ми називали душманів-моджахедів) зі словником. Снайпер. Побачив три маленькі зірочки — старший лейтенант... Погортав словника: за три зірочки — п’ятдесят тисяч афгані. Лусь! Одна велика зірка — майор — двісті тисяч афгані. Лусь! Дві маленькі зірочки — прапорщик. Лусь! Уночі ватажок розраховується: за старшого лейтенанта — дати афгані, за майора — дати афгані. За... Що? Прапорщик? Ти ж нашого годувальника вбив! Хто згущенку і консерви, хто ковдри нам продасть? Повісити!

Про гроші говорили багато. Більше ніж про смерть. Я нічого не привіз. Осколок, що з мене витягли, — і все. Хтось брав... Фарфор, коштовне каміння, прикраси, килими... Це на бойових, коли ходили в кишлаки. Хтось купував, міняв... Ріжок патронів за косметичний набір: туш, пудра, тіні для коханої. Патрони продавали вареними. Куля варена не вилітає, а випльовується зі ствола. Вбити нею неможливо. Ставили відра або тази, кидали туди патрони і кип’ятили дві години. Готово! Ввечері несли на продаж. Бізнесом займались командири і солдати, герої і боягузи. У їдальнях зникали ножі, миски, ложки, виделки. У казармах недораховувались кухлів, табуреток, молотків. Зникали штики від автоматів, дзеркала з машин, запчастини... Нагороди також... У дуканах брали все, навіть те сміття, що вивозили з гарнізонного містечка: консервні бляшанки, старі газети, іржаві цвяхи, шматки фанери, целофанові мішечки... Сміття продавали машинами. Долар і вода завжди знайдуть собі дорогу. Всюди. Солдат мріяв... Було три... Три солдатські мрії: купити хустку матері, подрузі — косметичний набір, а собі плавки. Тоді плавок у Союзі не було. Ось така це була війна.

Нас називають «афганцями». Чуже ім’я. Наче знак. Мітка. Ми не такі, як усі. Інші. Які? Я не знаю, хто я: герой чи дурень, на котрого треба пальцем показувати. А може, злочинець? Уже говорять, що це була політична помилка. Сьогодні тихо говорять, завтра будуть голосніше. А я там кров залишив... Свою... І чужу... Нам давали ордени, яких ми не носимо... Ми ще будемо їх повертати... Ордени, отримані чесно на нечесній війні... Запрошують виступати в школах. А що розповідати? Про бойові дії... Про першого вбитого... Про те, що я досі боюся темряви, коли щось падає — здригаюся... Як брали полонених, але до полку не доводили... Не завжди... (Мовчить.) За півтора року війни я не бачив жодного душмана живого, лише мертвих. Про колекції засушених людських вух? Бойові трофеї... Ними хвалилися... Про кишлаки після артилерійської обробки, схожі вже не на житло, а на розоране поле? Про це хіба хочуть почути в наших школах? Ні, там потрібні герої. А я пам’ятаю, як ми руйнували, убивали і тут же будували, роздавали подарунки. Усе це існувало настільки поруч, що розділити досі не можу. Боюся цих спогадів... Ховаюся від них. Відмахуюсь... Не знаю жодної людини, яка повернулася б звідти — і не пила, не палила. Слабкі сигарети мене не рятують, шукаю «Мисливські», які ми там курили... А курити лікарі забороняють... У мене половина голови із заліза. І випити не можу...

Не пишіть лише про наше афганське братство. Його немає. Я в нього не вірю. На війні ми були об’єднані: нас однаково ошукали, ми однаково хотіли жити і однаково хотіли додому. Тут нас об’єднує те, що в нас нічого немає, а блага в нашій країні роздають через блат і за привілеями. А нам винні за кров. У нас однакові проблеми: пенсії, квартири, хороші ліки, протези, меблеві гарнітури... Вирішимо їх, і наші клуби розпадуться. Ось я дістану, пропхаю, вигризу собі квартиру, меблі, холодильника, пральну машинку, японського «відика» — і годі! Одразу стане зрозуміло, що мені в цьому клубі робити нічого. Молодь до нас не потяглася. Їй ми незрозумілі. Начебто прирівняні до учасників Великої Вітчизняної війни, але ті Батьківщину захищали, а ми? Ми були в ролі німців — як мені один хлопець сказав. Думаю, так... Так... Так вони на нас дивляться... А ми на них злі. Вони тут музику слухали, з дівчатами танцювали, книжки читали, поки ми там кашу сиру їли й підривалися на мінах. Хто там зі мною не був, не бачив, не пережив, не відчув — той мені ніхто.

Через десять років, коли в нас повилазять наші гепатити, контузії, малярії, від нас будуть позбавлятися. На роботі, вдома... Нас перестануть садовити до президій. Усім ми будемо тягарем... Навіщо ваша книга? Для кого? Нам, хто звідти повернувся, усе одно не сподобається. Хіба розкажеш усе як було? Як убиті верблюди й убиті люди лежать в одній калюжі крові, їхня кров перемішалася. Кому це потрібно? Ми вдома всім чужі. Усе, що в мене лишилось, — це мій дім, дружина, дитина, яку вона незабаром народить. Кілька друзів звідти. Більше я нікому не вірю.

І вже не повірю.

Рядовий, гранатометник

— Десять років я мовчав... Мовчав про все...

У газетах писали: полк здійснив навчальний марш... Провів навчальну стрільбу... Ми читали, і було прикро. Наш взвод супроводжував машини. Автомобіль можна викруткою пробити, для кулі він — мішень. Щодня в нас стріляли, нас убивали. Убили поруч знайомого хлопця. Першого... на моїх очах. Ми ще мало знали один одного... З міномета стріляли. Помирав він довго, у ньому сиділо багато осколків. Нас упізнавав. Але кликав незнайомих нам людей...

Перед відправленням до Кабула мало не побився з одним, а його друг від мене його відтягує.

— Чого ти з ним сваришся, він завтра летить до Афгану.

Там у нас ніколи так не було, щоб у кожного свій казанок, своя ложка. Один казанок — усі наляжемо, душ із восьмеро. Але Афган — не детективна історія, не пригода. Лежить убитий селянин — хирляве тіло і великі руки... Під час обстрілу просиш (кого просиш, не знаю, Бога просиш): хай земля розступиться і сховає мене. Хай каміння розступиться... Собаки скавчать. Жалібно скавчать мінно-пошукові собаки. Їх теж убивали, ранили. Убиті вівчарки й люди, забинтовані собаки й люди. Люди без ніг, собаки без лап. Не розібрати, де на снігу собача кров, а де людська. Поскидають до однієї купи трофейну зброю: китайську, американську, пакистанську, радянську, англійську — вона, я дивувався, красива, але це все для того, щоб тебе вбити. Страх! Мені не соромно за цей страх. Страх людяніший за сміливість. Це я зрозумів. Боїшся і жалієш, хоч би самого себе... Озираєшся навколо, починаєш помічати життя... Усе лишиться жити, а ти щезнеш. Не хочеться думати, що будеш лежати непримітний і маленький, за тисячу кілометрів від домівки. Уже в космос люди літають, а як убивали одне одного тисячі років тому, так і вбивають. Кулею, ножем, каменюкою... У кишлаках наших солдатів вилами дерев’яними заколювали...

Повернувся вісімдесят першого року... Усе було на «ура». Виконали інтернаціональний обов’язок! Священний! Герої! Приїхав до Москви вранці, рано вранці. Приїхав потягом. Автобус мав бути лише ввечері. Чекати не міг. Діставався на попутках: до Можайська електричкою, до Гагаріна — рейсовим автобусом, потім до Смоленська вже на перекладних. І від Смоленська до Вітебська — вантажівкою. Усього шістсот кілометрів. Ніхто грошей не брав, коли дізнавались, що з Афгану. Це я запам’ятав. Останні два кілометри — пішки. Бігом. Так і добіг додому.

Удома — запах тополь, дзвенять трамваї, дівчинка їсть морозиво. І тополі, тополі пахнуть! А там природа — це зелена зона, так звана «зеленка», звідти стріляють. Так хотілось побачити берізку і синичку нашу. Боявся зайти за ріг будинку... Ріг попереду, усе всередині стискається — а хто там, за рогом? Ще рік боявся вийти на вулицю: бронежилета немає, каски немає, автомата немає — як голий. А вночі сни: хтось у чоло цілиться і такий калібр, що півголови знесе... Кидався на стіну... Затріщить телефон, у мене піт на лобі — стріляють! Звідки? Починаєш нишпорити очима навкруги. Втуплюєшся у книжкову полицю... А-а-ах! Я вдома...

У газетах так само писали: вертолітник ікс здійснив навчальний політ... Нагороджений орденом Червоної Зірки... У Кабулі відбувся концерт з нагоди Першотравня за участю радянських солдат... Афган звільнив мене. Вилікував від віри в те, що все в нас правильно і в газетах пишуть правду, по телевізору говорять правду. «Що робити? Що робити?» — питав я себе. Хотів на щось наважитись, кудись піти. А куди? Мати відмовляла, і ніхто з друзів не підтримав: мовляв, усі мовчать. Так треба.

Ось вам розповів... Уперше спробував говорити те, що думаю. Незвично.

Рядовий, мотострілець

— Боюсь починати розповідати. Знову наваляться ці тіні...

Щодня... Щодня я собі там говорила: «Дурна я, дурна. Навіщо це зробила?» Особливо вночі з’являлися такі думки, коли не працювала, а вдень були інші: як усім допомогти? Рани жахливі... Мене приголомшило: навіщо такі кулі? Хто їх вигадав? Хіба людина їх вигадала? Вхідний отвір — маленький, а всередині кишки, печінка, селезінка — усе посічене, розірване. Мало вбити, поранити, треба ще змусити так страждати... Вони кричали завжди: «Мама!» — коли болить. Інших слів я не чула...

Я ж хотіла виїхати з Ленінграда. На рік-два, але виїхати. Померла дитина, потім помер чоловік. Нічого не тримало мене в цьому місті, навпаки, усе нагадувало, гнало. Там ми з ним зустрічалися... Тут уперше поцілувались... У цьому пологовому будинку я народила...

Викликав головлікар:

— Поїдете до Афганістану?

— Поїду.

Мені треба було бачити, що іншим гірше, ніж мені. І я це побачила.

Війна, нам казали, справедлива, ми допомагаємо афганському народові покінчити з феодалізмом і побудувати світле соціалістичне суспільство. Про те, що наші хлопці гинуть, якось замовчувалось, ми зрозуміли так, що там багато інфекційних захворювань: малярія, черевний тиф, гепатит. Вісімдесятий рік... Початок... Прилетіли до Кабула... Під шпиталь віддали старі англійські стайні. Нічого немає... Один шприц на всіх... Офіцери вип’ють спирт, обробляємо рани бензином. Рани погано гояться... Допомагало сонце. Яскраве сонце вбиває мікроби. Перших поранених побачила в спідній білизні і чоботах. Без піжам. Піжами не скоро з’явилися. Капці теж. І ковдри... У одного хлопчика... Пам’ятаю цього хлопчика: у нього тіло навсібіч гнулося, кісток наче не було, ноги мотузками. З нього витягли десятків зо два осколків.

Увесь березень тут же, біля наметів, скидали відрізані руки, ноги. Трупи... вони лежали в окремому наметі... Напівголі, з виколотими очима, одного разу — з вирізаною зіркою на животі... Раніше у фільмі про громадянську війну таке бачила. Цинкових трун іще не було, ще не заготовили.

Незабаром почали потроху замислюватись: хто ж ми? Наші сумніви начальству не сподобались. Капців, піжам іще не було, а вже розвішували привезені лозунги, заклики, плакати. На фоні лозунгів — змарнілі, сумні обличчя наших хлопчиків. Вони лишились у моїй свідомості такими назавжди... Двічі на тиждень — політичне навчання. Нас навчали повсякчас: священний обов’язок, кордон має бути на замку. Найнеприємніша річ в армії — доноси, наказ доносити. За кожну дрібницю. На кожного пораненого, хворого. Це називалося знати настрій. Армія має бути здоровою... Було належним «стукати» на всіх. Жаліти не можна було. Але ми жаліли, на жалощах там усе трималося...

Ми їхали... рятувати, допомагати, кохати. За цим ми їхали... Минає якийсь час, і я ловлю себе на думці, що ненавиджу. Ненавиджу цей м’який і легкий пісок, що пече, як вогонь. Ненавиджу ці гори. Ненавиджу ці низькорослі кишлаки, з котрих будь-якої миті можуть вистрелити. Ненавиджу випадкового афганця, що несе кошика з динями чи стоїть біля своєї хати. Ще невідомо, де він був цієї ночі і що робив. Убили знайомого офіцера, який нещодавно лікувався в шпиталі, вирізали два намети солдатів... В іншому місці було отруєно воду... Хтось підняв красиву запальничку — вона вибухнула в руках... Це ж усе наші хлопчики гинули. Свої хлопчики. Треба це зрозуміти... Ви не бачили обпаленої людини? Не бачили. Обличчя немає, очей немає, тіла немає... Щось зморщене, укрите жовтою скоринкою... Не крик, а рик з-під цієї скоринки...

Там жили ненавистю, виживали ненавистю. А почуття провини? Воно прийшло не там, а тут, коли я вже збоку подивилась на це. Там мені все здавалося справедливістю, тут я жахнулась, згадавши маленьку дівчинку, яка лежала в пилюці без рук, без ніг... Як поламана лялька. Після нашого бомбардування... А ми ще дивувались, що вони нас не люблять. Вони лікувались у нашому шпиталі... Даєш жінці ліки, а вона не зводить на тебе очей, вона тобі ніколи не посміхнеться. Це навіть ображало. Там ображало, тут — ні. Тут ти вже нормальна людина, до тебе повернулися всі почуття.

Професія в мене гарна — рятувати, вона мене і врятувала. Я можу виправдовуватися: ми там були потрібні. Не всіх урятували, кого могли врятувати, — ось що найстрашніше. Могла врятувати — не було потрібних ліків. Могла врятувати — пізно привезли (хто був у медротах? — погано навчені солдати, що навчились лише перев’язувати). Могла врятувати — не добудилась п’яного хірурга. Могла врятувати... Ми не могли навіть правду написати в похоронках. Вони підривались на мінах... Від людини часто лишалось піввідра м’яса... А ми писали: загинув в автомобільній катастрофі, упав у провалля, харчове отруєння. Коли їх уже стали тисячі, тоді нам дозволили повідомляти правду рідним. До трупів я звикла. Але з тим, що вони такі молоді, рідні, маленькі, — із цим неможливо було змиритися.

Привозять пораненого. Саме я чергувала. Він розплющив очі, подивився на мене:

— Ну, все! — І помер.

Три доби його шукали в горах. Знайшли. Привезли. Він марив: «Лікаря! Лікаря!» Побачив білий халат, подумав — урятований! А поранення було несумісне з життям. Я лише там дізналася, що це таке: поранення — в черепну коробку... У мене в пам’яті свій цвинтар, своя портретна галерея. У чорній рамці.

Навіть у смерті вони не були рівними. Чомусь тих, хто загинув у бою, жаліли більше. Померлих у шпиталі — менше. Іноді вони кричали, помираючи... Так кричали! Пам’ятаю, як помирав у реанімації майор. Військовий радник. До нього прийшла дружина. Він помер у неї на очах. І вона почала страшно кричати... По-звірячому... Хотілося зачинити всі двері, щоб ніхто не чув... Тому що поруч помирали солдати. Хлопчики... І їх нікому було оплакувати. Умирали вони на самоті. Вона була зайвою серед нас...

— Мамо! Мамо!

— Я тут, синочку, — кажеш, обманюєш.

Ми стали їхніми мамами, сестрами. І завжди хотілось виправдати цю довіру.

Привезуть солдати пораненого. Здадуть і не йдуть:

— Дівчатка, нам нічого не потрібно. Можна лише посидіти у вас?

А тут, удома... У них свої мами, сестри. Дружини. Тут ми їм не потрібні. Там вони довіряли нам про себе те, чого в цьому житті нікому не розкажуть. Ти вкрав у товариша цукерки і з’їв. Тут це нісенітниця. А там — жахливе розчарування в собі. Людину ті обставини висвітлювали. Якщо це боягуз, то незабаром ставало зрозуміло — боягуз, якщо це — стукач, то одразу було видно — стукач. Якщо бабій, усі знали — бабій. Не впевнена, чи зізнається хтосьтут, а там не від одного чула: убивати може сподобатись, убивати — задоволення. Це сильне почуття. Знайомий прапорщик їхав до Союзу і не приховував: «Як я жити тепер буду, мені ж убивати хочеться?» Напевно, це також пристрасть: вони казали про це спокійно. Хлопчики — із захопленням! — як спалили кишлак, розтоптали все. Вони ж не божевільні? Скільки їх таких повернулось... Їм убити людину нічого не варто... Якось до нас зайшов офіцер, він приїхав з-під Кандагара. Увечері треба прощатись, а він зачинився в порожній кімнаті і застрелився. Казали, що п’яний був, не знаю. Важко. Важко було прожити один день. Хлопчик на посту застрелився. Три години на сонці. Хлопчик домашній, не витримав. Було багато божевільних. Спочатку вони лежали в загальних палатах, потім їх розташували окремо. Вони почали втікати, їх ґрати лякали. Разом з усіма їм було легше. Одного особливо запам’ятала:

— Сідай. Я заспіваю тобі дембельської. — Співає, співає і засне.

Прокинеться:

— Додому! Додому! До мами... Мені тут спекотно.

Весь час просився додому.

Багато хто курив. Анашу, марихуану... Хто що дістане... Пояснювали, що стаєш сильним, вільним від усього. Насамперед від свого тіла. Ніби ти навшпиньки йдеш, відчуваєш легкість у кожній клітині, відчуваєш кожен м’яз. Хочеться літати. Наче летиш! Радість нестримна. Усе подобається, смієшся над різними дурницями. Чуєш краще, бачиш краще. Розрізняєш більше запахів, більше звуків. У цьому стані легше вбивати — ти знеболився. Жалощів немає. Легко вмирати — страх іде. Таке відчуття, що на тобі бронежилет, що ти броньований. Я вміла їх слухати... Двічі... Я сама... Я двічі сама курила. В обох випадках, коли психіка і фізика не витримували. Працювала в інфекційному відділенні. Мало бути тридцять ліжок, а лежить триста людей. Черевний тиф, малярія. Їм видавали простирадла, ковдри, а вони лежали на своїх шинелях, просто на землі. У трусах. Наголо стрижені, а з них сиплються воші. Платяні... Головні... Такої кількості вошей я уявити не могла... А поруч у кишлаку афганці ходили в наших лікарняних піжамах, з нашими простирадлами на голові замість чалми. Так, наші хлопчики все продавали. Я їх не засуджую... Ні... Частіше не засуджую. Вони помирали за три карбованці на місяць — наш солдат отримував вісім чеків на місяць. Три карбованці... Їх годували м’ясом з хробаками, іржавою рибою... У нас у всіх була цинга, у мене випали всі передні зуби. Вони продавали ковдри і купували анашу. Що-небудь солодке. Дріб’язок... Там такі яскраві крамнички, у цих крамничках так багато привабливого. У нас... у Союзі нічого цього немає, вони цього не бачили. І вони продавали зброю, патрони, щоб їх потім тими ж автоматами і патронами вбивали. Купляли за це шоколад... Пиріжки...

Після всього там я іншими очима побачила свою країну. Зіниця стала іншою, вона збільшилася.

Страшно було сюди повертатись. Якось дивно. Наче з тебе здерли всю шкіру. Я весь час плакала. Нікого не могла бачити, окрім тих, хто там був. Із ними проводила б день і ніч. Розмови інших здавались марнотою, безглуздям якимсь. Півроку так тривало. А тепер сама в черзі за м’ясом лаюсь. Намагаєшся жити нормальним життям, як жила «до». Але не виходить. Я стала байдужою до себе, до свого життя. Життя завершилося, нічого далі не буде. А в чоловіків ці переживання ще болісніші. Жінка може зачепитися за дитину, а їм немає за що зачепитись. Вони повертаються, закохуються, у них народжуються діти, а все одно Афганістан для них понад усе. Мені самій хочеться розібратись, чому так. Навіщо це все було? Чому це так мене зачіпає? Там усе заганялось усередину, тут вилізло.

Їх потрібно жаліти, жаліти всіх, хто там був. Я доросла людина, мені було тридцять років, і то яка ломка. А вони — маленькі, вони нічого не розуміли. Їх узяли з дому, дали в руки зброю, їм казали: ідете на святу справу, Батьківщина вас не забуде. Тепер від них відводять очі, намагаються забути цю війну. Все! І перші ті, хто нас туди послав. Навіть ми самі, зустрівшись, дедалі рідше розмовляємо про війну. Цю війну ніхто не любить. Хоча я досі плачу, коли грають афганський гімн. Полюбила всю афганську музику. Це як наркотик.

Нещодавно в автобусі зустріла солдата. Ми його лікували. Він без правої руки лишився. Я його добре пам’ятала, теж ленінградець.

— Може, тобі, Сергійку, чимось допомогти треба?

А він зі злістю:

— Та пішла ти!!

Я знаю, він мене знайде, перепросить. А в нього хто перепросить? У всіх, хто там був? Кого зламало і понівечило? Не кажу про калік. Як треба не любити свій народ, щоб посилати його на таке? Я тепер не лише будь-яку війну, а й хлопчачі бійки ненавиджу. І не кажіть мені, що ця війна завершилась. Літо дихне гарячою пилюкою, блисне кільце води-нетечі, різкий запах сухих квітів... Як удар у скроню...

Це переслідуватиме нас усе життя.

Медсестра

— Уже відпочив від війни, відійшов... Як передати все, що було?

Оце дрижання в усьому тілі, цю лють... Як? До армії закінчив автотранспортний технікум, і мене призначили возити командира батальйону. На службу не скаржився. Але в нас почали наполегливо говорити про обмежений контингент радянських військ в Афганістані, жодна політ-година не обходилась без цієї інформації: наші війська надійно охороняють кордони Батьківщини, надають допомогу дружньому народові. Ми почали непокоїтись — можуть на війну послати. Нас вирішили, як я тепер розумію, ошукати...

Викликали до командира частини і запитували:

— Хлопці, хочете працювати на новеньких машинах?

Зрозуміло, що одностайно:

— Так! Мріємо.

Далі йшло:

— Але спочатку ви маєте поїхати на цілину й допомогти зібрати хліб.

Усі погодились.

У літаку випадково почули від льотчиків, що летимо до Ташкента. У мене підсвідомо виникли сумніви: чи на цілину ми летимо? Сіли справді в Ташкенті. Шеренгою відвели у відгороджене дротом місце неподалік аеродрому. Сидимо. Командири ходять якісь збуджені, шепочуться поміж себе. Настав час обіду, до нашої стоянки один за одним підтягують ящики з горілкою.

— У колону по двоє ста-а-а-вай!

Вишикували і тут же оголосили, що, мовляв, за кілька годин за нами прилетить літак — ми вирушаємо до Республіки Афганістан виконувати свій військовий обов’язок. Присягу.

Що тут почалось! Страх, паніка перетворили людей на тварин — одних на тихих, інших на розлючених. Хтось плакав від образи, хтось заціпенів, був у трансі від цього неймовірного, мерзенного ошуканства. Ось для чого, виявляється, приготували горілку. Щоб легше і простіше з нами порозумітися. Після горілки, коли в голову вдарив ще й хміль, деякі солдати намагалися втекти, кинулись битися з офіцерами. Але табір оточили солдати з автоматами, які стали тіснити всіх до літака. У літак нас вантажили, наче ящики, закидали в залізне порожнє пузо.

Так ми опинилися в Афганістані... Незабаром побачили поранених, убитих, почули слова: «розвідка», «бій», «операція». Мені здається... Як я тепер розумію, у мене настав шок... Я почав приходити до тями, усвідомлювати ясно навколишнє лише за кілька місяців.

Коли дружина спитала: «Як чоловік потрапив до Афганістану?» — їй відповіли: «Виявив добровільне бажання». Такі самі відповіді дістали всі наші матері та дружини. Якби знадобилось моє життя, моя кров для великої справи, я сам сказав би: «Запишіть мене добровольцем!» Але мене двічі ошукали: відправили на війну і не сказали правди, яка це війна, — правду я дізнався через вісім років. Лежать у могилах мої друзі і не знають, як їх обдурили із цією підлою війною. Я їм іноді заздрю: вони ніколи про це не дізнаються. Їх більше вже не обдурять.

Рядовий, водій

— Дуже сумувала далеко від Батьківщини...

Чоловік служив тривалий час у Німеччині, потім у Монголії... Двадцять років моїх минули поза Батьківщиною, яку я любила нестримною любов’ю. І я написала до Генерального Штабу, що все життя за кордоном, більше не можу. Прошу допомогти повернутися додому...

Ми вже сіли в потяг, а я досі не вірила. Щохвилини питала в чоловіка:

— Ми їдемо до Радянського Союзу? Ти мене не обманюєш?

На першій станції взяла в руку грудочку рідної землі, дивлюсь на неї і посміхаюсь — рідна! Я її їла, повірте. Умивала нею обличчя.

Мій улюблений... Мій... Наш... Юрко в мене — старшенький. Негарно матері в цьому зізнаватись, але я любила його понад усіх на світі. Більше, ніж чоловіка, більше, ніж другого сина, я любила всіх, але його якось особливо. Він був маленький, я спала і тримала його за ніжку. Не могла собі уявити: як це я побіжу в кіно, а сина залишу з кимось. Брала його, тримісячного, кілька пляшечок молока, і ми вирушали на фільм. Можу сказати, що я все життя була з ним. Виховувала його лише за книжками, за ідеальними образами: Павка Корчагін, Олег Кошовий, Зоя Космодем’янська. У першому класі він знав напам’ять не казки, не дитячі вірші, а цілі сторінки з «Як гартувалася сталь» Миколи Островського.

Вчителька була в захваті.

— Хто твоя мама, Юрку? Ти вже так багато прочитав.

— Моя мама працює в бібліотеці.

Він знав ідеали, але він не знав життя. Я теж, стільки років живучи далеко від Батьківщини, уявляла, що життя складається з ідеалів. Ось випадок... Ми вже повернулися до рідних місць, жили в Чернівцях. Юрко навчався у військовому училищі. Якось, о другій годині ночі — дзвінок у двері. Стоїть на порозі він.

— Ти, синочку? Що ж так пізно? Чому в дощ? Мокрий весь...

— Мамо, я приїхав тобі сказати: мені важко жити. Те, чого ти навчала... Нічого цього немає. Звідки ти це все взяла? А це лише початок... Як я буду жити далі?

Усю ніч ми з ним просиділи на кухні. Про що я могла говорити? Все про те саме: життя прекрасне, люди хороші. Усе правда. Тихо мене слухав. Уранці поїхав до училища.

Не раз я наполягала:

— Юрку, кидай училище, іди до цивільного інституту. Твоє місце там. Я ж бачу, як ти страждаєш.

Він не був задоволений своїм вибором, тому що військовим став випадково. З нього міг би вийти гарний історик... Учений. Він жив книгами... «Яка чудова країна — Давня Греція»: І читає все про Грецію. Потім про Італію: «Мамо, Леонардо да Вінчі думав про польоти в космос. Коли-небудь розгадають посмішку Джоконди...» А в десятому класі на зимових канікулах поїхав до Москви. Там у мене живе брат, полковник у відставці. Юрко з ним поділився: «Хочу вступати до університету на філософський факультет». Той не схвалив.

— Ти чесний хлопець, Юрку. Бути філософом у наш час важко. Треба обманювати себе та інших. Будеш казати правду, потрапиш за ґрати або до божевільні.

Навесні Юрко вирішує:

— Мамо, не питай мене ні про що. Я буду військовим.

Я бачила у військовому містечку цинкові домовини. Але тоді: один син — у сьомому класі, другий — ще молодший. Сподівалася: поки вони виростуть, війна скінчиться. Хіба війна може бути тривалою? «А вона виявилася завдовжки зі школу, з десять років», — сказав хтось у Юрка на поминках.

Випускний вечір в училищі. Син — офіцер. Але я не розуміла, як це Юркові потрібно буде кудись їхати. Не уявляла ні на мить свого життя без нього.

— Куди тебе можуть направити?

— Попрошусь до Афганістану.

— Юрку!

— Мамо, ти мене виховала таким, тепер навіть не думай перевиховувати. Ти правильно мене виховала. Усі ті виродки, з якими я стикався в житті, — не мій народ і не моя Вітчизна. Я поїду до Афганістану, щоб довести їм, що в житті є високе, і не кожному вистачає для щастя забитого м’ясом холодильника і «Жигулів». Є ще щось... Ти так навчала...

Він не сам попросився до Афганістану, багато хлопців подали рапорти. Усі вони — з хороших сімей: в одного батько — голова колгоспів іншого — сільський учитель... Мама — медсестра...

Що я могла сказати своєму синові? Що Батьківщині цього не потрібно? А ті, кому він хоче щось довести, як вважали, так і будуть вважати, що до Афганістану їдуть лише за ганчір’ям, за чеками. За орденами, за кар’єрою. Для них Зоя Космодем’янська — фанатичка, а не ідеал, тому що нормальна людина на таке не здатна.

Не знаю, що зі мною сталося: плакала, умовляла. Зізналась йому в тому, у чому сама собі боялась зізнатися... Але про що вже говорили... Уже тихенько шепотілись на кухнях. Я його спитала:

— Юрку, життя зовсім не таке, як я тебе вчила. І якщо я довідаюсь, що ти в Афганістані, вийду на площу... На лобне місце... Обіллю себе бензином і підпалю. Тебе вб’ють там не за Вітчизну, тебе вб’ють невідомо за що... Просто так. Хіба може Вітчизна посилати на загибель своїх кращих синів без великої ідеї?

І він обманув мене. Сказав, що поїде до Монголії. Але я знала: це ж мій син, він буде в Афганістані.

Водночас пішов до армії Гена, мій молодший. Я за нього була спокійна, він виріс іншим. Їхні вічні суперечки з Юрком.

Юрко:

— Ти, Гено, мало читаєш. Я ніколи не бачив у тебе в руках книжку, лише гітару.

Гена:

— Я не хочу бути таким, як ти. Я хочу бути як усі.

Вони поїхали, а я перейшла жити до них у дитячу. Втратила цікавість до всього, окрім їхніх книжок, їхніх речей, їхніх листів. Юрко писав про Монголію, але так плутався в географії, що я вже не сумнівалась, де він. Удень і вночі перебирала своє життя... Краяла себе на шматочки. Цей біль не передати жодними словами...

Я сама його туди відправила. Сама!

...Заходять якісь чужі люди, за їхніми обличчями вловлюю — вони принесли мені біду. Відступаю до кімнати. Лишається остання страшна надія:

— Гена?!

Вони відводять очі. А я ще раз готова віддати їм одного сина, щоб урятувати іншого...

— Гена?

Тихо-тихо хтось із них вимовив:

— Ні, Юрко.

Далі не можу... Не можу далі... Два роки я помираю. Я ні на що не хворію, але я помираю. Я не спалила себе на площі, чоловік не відніс і не кинув їм в обличчя партквитка. Ми, напевно, уже померли. Тільки ніхто про це не знає...

Ми самі про це не знаємо...

Мати

— Я одразу себе переконав: «Я все забуваю. Я все забуваю...»

У нас у родині табу на цю тему. Дружина там посивіла в сорок років, у донечки було довге волосся, тепер у неї коротка стрижка. Під час нічних обстрілів Кабула не могли її добудитись і тягнули за волосся.

А через чотири роки мене раптом понесло, понесло... Хочу говорити... І вчора зайшли випадкові гості, не можу себе зупинити. Приніс альбом... Показав слайди: зависають над кишлаком «вертушки», кладуть на ноші пораненого, поруч — його відірвану ногу в кросівці. Полонені, засуджені до розстрілу, наївно дивляться в об’єктив, за десять хвилин їх уже не буде... Аллах акбар! Обернувся: чоловіки на балконі курять, жінки пішли на кухню. Сидять лише їхні діти. Підлітки. Цим цікаво. Не розумію, що зі мною відбувається? Хочу говорити. Чого це раптом? Щоб нічого не забути...

Як було тоді, що я відчував тоді — не передам. Я зможу розповісти про свої почуття тепер. Через чотири роки... За десять років усе звучатиме інакше, може, й розіб’ється на друзки.

Була якась злість. Досада. Чому я мушу їхати? Чому зійшлося на мені? Але відчув навантаження, не зламався — це дало задоволення. Починаєш готуватися від найменших дрібниць: якого ножика брати з собою, яку бритву... Зібрався. І тут уже нетерплячка: швидше зустрітися з невідомим, щоб не зникло це піднесення, висота почуттів. Схема виходить... Це вам розповість будь-хто. А мене в холод і піт кидає... І ще такий момент: коли літак приземлився, полегшення — і разом з тим збудження: зараз усе почнеться, побачимо, доторкнемось, поживемо цим.

Стоять троє афганців, про щось розмовляють, сміються. Пробіг уздовж торговельних рядів замурзаний хлопчик, пірнув кудись у грубе ганчір’я під прилавок. Витріщився на мене зеленим незмигним оком папуга. Я дивлюсь і не розумію, що відбувається... Вони не переривають розмови. Той, що спиною до мене, повертається... І я вже дивлюся в дуло пістолета. Пістолет зводиться... зводиться... Ось отвір... Я його бачу. Одночасно я чую різке клацання, і — мене немає... Я перебуваю водночас і по той, і по цей бік... Але я ще не лежу, а стою. Хочу з ними говорити, але не можу: а-а-а...

Світ проявляється повільно, як світлина... Вікно... Високе вікно... Щось біле і щось велике, огрядне в цьому білому... Хтось... Окуляри заважають, не роздивитись обличчя... З нього скрапує піт... І краплі поту боляче вдаряють по обличчю... Підводжу непідйомні повіки і чую полегшене зітхання:

— Ну, все, товаришу полковнику, повернувся з «відрядження».

Але якщо я підведу голову, бодай поверну її, у мене кудись провалюється мозок. Свідомість мерехтить... Знову пірнає в грубе ганчір’я під прилавком хлопчисько... Втупився в мене незмигним зеленим оком папуга... Стоять троє афганців... Той, що спиною до мене, повертається... І я впираюсь поглядом у дуло пістолета... Ось отвір... Я його бачу... Тепер я не чекаю знайомого клацання... Кричу: «Я маю тебе вбити! Я маю тебе вбити!..»

Якого кольору крик? Який він на смак? А якого кольору кров? У шпиталі — вона червона, на сухому піску — сіра, на скелі — яскраво-синя у надвечір’я, уже не жива. З важкопораненої людини кров витікає швидко, наче з розбитої банки... І людина згасає... згасає... Самі очі до останку блищать і дивляться повз тебе. Уперто кудись повз...

За все заплачено! За все! Сповна... (Починає нервово ходити кімнатою.)

Ви дивитесь на гори знизу — нескінченні, не дістати, здіймаєтесь на літаку — унизу перевернуті сфінкси лежать. Розумієте, про що я? Про час. Про відстань між подіями. Тоді навіть ми, учасники, не знали, що це за війна. Не плутайте мене сьогоднішнього зі мною вчорашнім, із тим, хто у сімдесят дев’ятому був там. Так, я цьому вірив! У вісімдесят третьому приїхав до Москви. Тут жили так, поводилися так, наче настам не було. І війни ніякої не було. У метро, як завжди, сміялись, цілувалися. Читали. Я йшов Арбатом і зупиняв людей:

— Скільки років триває війна в Афганістані?

— Не знаю...

— Скільки років триває війна...

— Не знаю, навіщо це вам?

— Скільки років...

— Здається, два роки...

— Скільки років...

— А що, там війна? Насправді?

Тепер можна сміятись над нами, знущатись: мовляв, сліпі і дурні, як вівці, були. Слухняне стадо! Тепер Горбачов дозволив... Віжки відпущено... Смійтесь! Але давня китайська мудрість каже: «Гідний усілякої зневаги мисливець, що вихваляється біля ніг дохлого лева, і гідний усілякої поваги мисливець, що вихваляється біля ніг упольованого лева». Хтось може говорити про помилки. Правда, не знаю: хто? Але я — ні. Мене спитають: «Чому ви мовчали тоді? Адже ви були не хлопчик. Вам було майже п’ятдесят років». Я мушу зрозуміти...

Почну з того, що я там стріляв, але водночас я поважаю цей народ. Я навіть його люблю. Мені подобаються його пісні, його молитви: спокійні і нескінченні, як його гори. Але ось я — буду казати лише про себе — щиро вірив, що юрта гірша за п’ятиповерхівку, що без унітаза немає культури. І ми завалимо їх унітазами і зведемо кам’яні будинки. Навчимо керувати трактором. І ми привезли їм столи для кабінетів, графини для води, і червоні скатертини для офіційних засідань, і тисячі портретів Маркса, Енгельса, Леніна. Вони висіли в усіх кабінетах, над головою кожного начальника. Ми привезли їм начальницькі чорні «Волги». І наші трактори, і наших племінних бичків. Селяни (дехкани) не хотіли брати землю, яку їм дарували, тому що вона належить Аллахові, людина не може її ні дати, ні взяти. Наче з космосу, дивились на нас проламані черепи мечетей.

Ми ніколи не дізнаємось, як мураха бачить світ. Почитайте про це в Енгельса. А в сходознавця Спенсерова: «Афганістан не можна купити, його можна перекупити». Уранці запалюю сигарету: на попільничці сидить маленька, як хрущ, ящірка. Повертаюсь за кілька днів: ящірка сидить на попільничці в тій самій позі, навіть голівку ще не повернула. Зрозумів: ось він — Схід. Я десять разів щезну і воскресну, розіб’юсь і піднімусь, а вона ще не встигне своєї крихітної голівки повернути. За їхнім календарем — тисяча триста шістдесят перший рік...

Ось сиджу вдома, у кріслі біля телевізора. Чи можу я вбити людину? Та я мухи не вб’ю! Перші дні, навіть місяці, кулі зрізують гілки шовковиці — відчуття нереальності... Психологія бою інша... Біжиш і ловиш ціль... Попереду... Бічним зором... Я не лічив, скільки я вбив... Але біг. Ловив ціль... Тут... Там... Живу рухому ціль... І сам теж був ціллю... Мішенню... Ні, з війни не повертаються героями. Звідти неможливо повернутися героєм...

За все заплачено! За все! Сповна.

Ви уявляєте і любите солдата сорок п’ятого року, якого любила вся Європа. Наївний, простакуватий, з широким ременем. Йому нічого не треба, йому потрібна була лише перемога — і додому! А цей солдат, що повернувся до вашого під’їзду, на вашу вулицю, — інший. Цьому солдатові потрібні були джинси і магнітофон. Він бачив і запам’ятав інше життя. Багато забажав... Ще древні говорили: не будіть сплячого собаку. Не давайте людині нелюдських випробувань. Вона їх не витримає.

Свого улюбленого Достоєвського там читати не міг. Похмуро. Тягав за собою Бредбері. Фантастику. Хто хоче жити вічно? Ніхто.

Але ж було... Було! Пам’ятаю... У тюрмі мені показали ватажка, як ми тоді називали, банди. Лежить на металевому ліжку і читає. Знайома книжкова палітурка... Ленін: «Держава і революція». «Шкода, — сказав, — не встигну дочитати. Може, мої діти прочитають...»

Згоріла школа, лишилась одна стіна. Щоранку діти приходять на урок і пишуть на ній вуглинками, що лишилися після пожежі. Після уроків стіну білять вапном. І вона знову схожа на чистий аркуш білого паперу...

Привезли із «зеленки» лейтенанта без рук і без ніг. Без усього чоловічого. Перші слова, які він вимовив після шоку: «Як там мої хлопці?..»

За все заплачено! І ми заплатили більше за всіх. Більше за вас...

Нам нічого не треба, ми все пройшли. Вислухайте нас і зрозумійте. А всі звикли діяти — дати ліки, дати пенсію, дати квартири. Дати і забути. За це «дайте» заплачено дорогою валютою — кров’ю. Але ми до вас на сповідь прийшли. Ми сповідаємось.

Не забудьте про тайну сповіді...

Військовий радник

— Ні, все-таки добре, що так завершилось. Поразкою. У нас полуда з очей спаде...

Неможливо все розповісти... Було те, що було, після чого лишилось те, що я побачив і запам’ятав, уже тільки частина від цілого, а далі з’явиться те, що зможу розповісти. У слові залишиться десята частина... У кращому разі, якщо я постараюсь. Напружусь. А заради кого? Заради Льошки, який помер у мене на руках — вісім осколків у живіт. Ми спускали його з гір вісімнадцять годин. Сімнадцять годин він жив, на вісімнадцятій — помер. Заради Льошки згадати? Але це тільки з позиції релігії людині щось потрібно, особливо там, нагорі. Я більше вірю, що їм не боляче, не страшно і не соромно. Тоді навіщо ворушити? Хочете щось дізнатись у нас... Так... Ми, звичайно, з тавром... А що в нас можна дізнатись? Ви, напевно, сприймаєте нас за інших? Зрозумійте, важко в чужій країні, воюючи невідомо за що, виробити якісь ідеали. Знайти сенс. Там ми були однаковими, але не були однодумцями. Як і тут... У нормальному світі... Випадку нічого не варто було поміняти місцями тих, хто там був, на тих, кого там не було. Ми всі різні, але ми скрізь однакові — і там, і тут.

Згадую, у шостому чи сьомому класі вчителька російської літератури викликала до дошки:

— Хто твій улюблений герой: Чапаєв чи Павло Корчагін?

— Гек Фінн.

— Чому Гек Фінн?

— Гек Фінн, коли вирішував, видати втікача-негра Джима чи горіти за нього в пеклі, сказав собі: «Ну і дідько з ним, горітиму в пеклі», — але Джима не видав.

— А якби Джим був білим, а ти червоним? — спитав після уроків Льошка, мій друг.

Так усе життя і живемо — білі і червоні, хто не з нами, той проти нас.

Під Баграмом... Зайшли до кишлаку, попросили поїсти. За їхніми законами, якщо людина у твоєму домі і голодна, їй не можна відмовити в гарячому коржі. Жінки посадили нас за стіл і нагодували. Коли ми поїхали, цих жінок та їхніх дітей свої ж до смерті закидали камінням і палицями. Вони знали, що їх уб’ють, але все одно нас не прогнали. А ми до них зі своїми законами... У шапках до мечеті заходили...

Навіщо примушувати мене згадувати? Це все дуже інтимне: і перший мій убитий, і моя власна кров на легкому піску, і висока труба верблюжої голови, що гойдалась наді мною, перш ніж я знепритомнів. І водночас я там був як усі. За все життя я лише раз відмовився бути як усі. Лише раз... У дитсадочку нас примушували братися за руки і ходити парами, а я любив гуляти сам. Молоді виховательки якийсь час терпіли мої вибрики, але незабаром одна з них вийшла заміж, поїхала, замість неї до нас привели тьотю Клаву.

— Бери за руку Сергійка, — підвела до мене другого хлопчика тьотя Клава.

— Не хочу.

— Чому ти не хочеш?

— Люблю гуляти сам.

— Роби, як роблять усі слухняні хлопчики і дівчатка.

— Не буду.

Після прогулянки тьотя Клава роздягнула мене, навіть трусики зняла і маєчку, відвела і залишила на три години в порожній темній кімнаті. А в дитинстві немає нічого страшнішого, ніж лишитися самому. У темряві... Здається, що про тебе всі забули. Ніколи не знайдуть. Наступного дня я ішов із Сергійком за руку, я став як усі. У школі — клас вирішував, в інституті — курс вирішував, на заводі — колектив вирішував. Скрізь за мене вирішували. Мене переконали, що сама людина нічого не може. У якійсь книжці натрапив на слова «убивство мужності». Коли вирушав туди, у мені вбивати було нічого: «Добровольці, два кроки вперед!». Усі два кроки вперед, і я — два кроки вперед.

У Шиндаді... Бачив двох збожеволілих наших солдатів, вони весь час «вели» переговори з «духами». Вони їм пояснювали, що таке соціалізм, за підручником десятого класу... Хто такий Ленін... «А справа в тому, що ідол був порожнім, і сідали в ньому жерці мирянам відати». Дідусь Крилов... Класика... А якось до школи, мені років одинадцять було, прийшла «тьотя снайпер», яка вбила сімдесят вісім «дядьків фріців». Повернувся додому, заїкався, уночі підвищилась температура. Батьки вирішили: грип. Тиждень удома просидів. Улюбленого свого «Овода» читав.

Навіщо змушувати мене згадувати? Я, коли повернувся... Я свої довоєнні джинси і сорочки не зміг носити, це був одяг іншої, незнайомої мені людини, хоч він і зберіг мій запах, як запевняла мати. Тієї людини вже немає, її не існує. Цей, інший, котрий тепер я, носить тільки те саме прізвище. Я зустрічався до армії з дівчиною, був закоханий. Приїхав і не подзвонив їй. Вона випадково дізналась, що я вже в місті, знайшла мене. Даремно шукала... Не варто було зустрічатися... «Того, кого ти кохала, і він тебе кохав — немає, — сказав я їй. — Я — інший! Ну, інший я!» Вона плакала. Приходила багато разі в. Телефонувала. Навіщо? Я — інший! Інший! (Помовчав. Заспокоївся.) Мені все-таки подобався той, перший я... Я за ним сумую... Я його згадую... «Падре, — спитав Овод у Монтанеллі, — тепер ваш Бог задоволений?»

Кому мені кинути ці слова? Як гранату...

Рядовий, артилерист

— Як я сюди потрапила? Дуже просто. Вірила всьому, що писали в газетах...

Я собі казала: «Раніше подвиги здійснювали, були здатні на саможертву, а тепер наша молодь нікчемна. І я така сама. Там війна, а я собі сукню шию, зачіску нову вигадую». Мама плакала: «Помирати буду — не прощу. Я не для того вас народжувала, щоб ховати окремо руки, ноги».

Із перших вражень? Пересилка в Кабулі. Колючий дріт, солдати з автоматами... Собаки гавкають... Самі жінки. Сотні жінок. Приходять офіцери, вибирають, котра симпатичніша, молодша. Відверто. Мене підізвав майор:

— Давай відвезу до свого батальйону, якщо тебе не бентежить моя машина.

— Яка машина?

— З-під «вантажу двісті»... — я вже знала, що «вантаж двісті» — це вбиті, це домовини.

— Домовини є?

— Зараз розвантажать.

Звичайний КамАЗ із брезентом. Труни кидали, ніби ящики з патронами. Я жахнулась. Солдати зрозуміли: «новенька». Приїхала в частину. Спека шістдесят градусів. У туалеті мух стільки, що можуть підняти тебе на крилах. Душу — немає. Вода на вагу золота. Я — єдина жінка.

За два тижні викликав комбат:

— Ти будеш зі мною жити...

Два місяці відбивалась. Одного разу мало гранату не кинула, іншого — за ніж ухопилась. Наслухалась: «Вибираєш по-вище зірками... Чаю з маслом захочеш — сама прибіжиш...» Ніколи раніше не матюкалась, а тут:

— Та вали ти звідси!

У мене мат-перемат, загрубіла. Перевели до Кабула, черговою в готель. Попервах на всіх звіром кидалась. Дивились, як на божевільну.

— Чого кидаєшся? Ми кусатись не збираємось.

А я інакше не могла, звикла захищатися. Гукне хто-небудь:

— Зайди чаю попити.

— Ти мене кличеш на чашку чаю чи на «палку» чаю?

Поки в мене не з’явився мій... Кохання? Таких слів тут не вживають. Ось знайомить він мене зі своїми друзями:

— Моя дружина.

А я йому на вухо:

— Афганська?

Їхали на бетеері... Я його собою прикрила, але, на щастя, куля — у люк. А він спиною сидів. Повернулись — написав дружині про мене. Два місяці не отримує листів із дому.

Люблю піти постріляти. Весь магазин випускаю однією чергою. Мені стає легше.

Одного «духа» сама вбила. Виїхали в гори, подихати, помилуватись. Шерех за каменем — мене наче струмом назад, і я — чергу. Першою. Підійшла подивитись: сильний, гарний чоловік лежав...

— З тобою можна в розвідку, — сказали хлопці.

Я носа задерла. Їм іще сподобалось, що я не полізла йому до сумки за речами, я взяла лише пістолет. Потім вони всю дорогу мене стерегли — раптом знудить, блювати почну. Нічого. Тіло легким раптом стало... Прийшла, відчинила холодильник і багато з’їла, так багато, що іншого разу мені б цього на тиждень вистачило. Нервовий розлад. Принесли пляшку горілки. Пила і не п’яніла. Жах не відпускав: не влучила б я, і моя мама отримала б «вантаж двісті».

Я хотіла бути на війні, але не на цій, а на Великій Вітчизняній.

Звідки бралась ненависть? Дуже просто. Убили товариша, а ти з ним був поруч, їв з одного казанка. Він тобі про подружку, про маму розповідав. І ось лежить весь обгорілий. Одразу все зрозуміло... Тут будеш стріляти, поки не збожеволієш. Ми не звикли думати про великі питання: хто це влаштував? Хто винен? Є анекдот на цю тему... У вірменського радіо запитують: що таке політика? Вірменське радіо відповідає: ви чули, як дзюрить комар? Так ось: політика — це ще тонше. Хай влада цим займається, а тут люди бачать кров і звіріють. Чуміють... Одного разу побачиш, як обгоріла шкіра згортається трубочкою... Наче тріснула капронова панчоха... І тобі стане... Жахливо, коли тварин убивають... Розстрілювали караван, він зброю віз... Людей розстріляли окремо, віслюків — окремо. Вони однаково мовчали і чекали на смерть. Поранений віслюк кричав, наче по залізу — чимось залізним. Скрипучо так...

У мене тут інше обличчя, інший голос. Можете уявити, які ми тут, якщо ми, дівчатка, сидимо і говоримо таке:

— Ну і дурень! Посварився із сержантом і пішов до «духів». Стрельнув би — і все. Крапка. Списали б на бойові втрати.

Відверта розмова... Адже багато офіцерів думали, що тут, як у Союзі: можна вдарити солдата, образити. Їх знаходили вбитими... У бою в спину вистрелять... Знайди — хто? Піди — доведи!

На заставах у горах хлопці нікого роками не бачать. Гелікоптер тричі на тиждень. Я приїхала. Підійшов лейтенант:

— Дівчино, зніміть хустку. Розпустіть волосся. — А в мене було довге волосся. — Я вже два роки тільки стрижені солдатські голови бачу.

Усі солдати висипали з траншей...

А в бою мене затулив собою один солдат. Скільки я буду жива, буду його пам’ятати, за нього свічку в церкві ставити. Він мене не знав, він це зробив лише тому, що я — жінка. Таке запам’ятовується. І де ти у звичайному житті перевіриш, чи зможе тебе затулити собою людина? Тут найкраще — ще краще, а погане — ще гірше. Обстрілюють... Це вже інший випадок... І солдат крикнув мені щось непристойне. Гидота! Щось брудне. «Будь ти проклятий!» — подумала. І його вбило, відрізало половину голови, півтулуба. На моїх очах... Мене затрусило, як від малярії. Хоча я до цього бачила великі целофанові мішки з трупами. Трупи, загорнуті у фольгу... Як... Порівняння не підберу. Я не могла би писати, шукала б і шукала слова. Пробувала б їх і пробувала на смак. Ну... як великі іграшки... Але щоб мене трусило, такого не було. А тут я не могла заспокоїтися.

Не бачила, щоб дівчата носили бойові нагороди, навіть якщо вони в них є. Одна почепила медаль «За бойові заслуги», усі сміялись — «За статеві заслуги». Тому що відомо: медаль можна отримати за ніч із комбатом... Чому сюди жінок беруть? Без них не можна обійтись... Розумієте? Деякі панове офіцери з глузду б з’їхали. А чому жінки на війну рвуться? Гроші... Хороші гроші. Купиш магнітофон, речі. Повернешся додому — продаси. У Союзі стільки не заробиш. Не накопичиш... Нема однієї правди, вона різна, ця правда. У нас же чесна розмова?.. Дехто з дівчат водився з дуканниками за шмотки. Зайдеш до дукану, бачата... діти... Кричать: «Ханум, джик-джик...» — і показують на підсобку. Свої офіцери розраховуються чеками, так і кажуть: «Піду до “чекістки”». Чули анекдот? У Кабулі на пересильному пункті зустрілись Змій Горинич, Кощій Безсмертний і Баба Яга. Усі їдуть захищати революцію. За два роки побачили одне одного дорогою додому: у Змія Горинича лише одна голова вціліла, решту знесли, Кощій Безсмертний ледве живим лишився, і то лише тому, що безсмертний, а Баба Яга — вся в «монтані», і «варьонка» на ній. Весела.

— А я на третій рік оформляюсь.

— Ти з глузду з’їхала, Бабо Яго?

— Це я в Союзі Баба Яга, а тут — Василиса Прекрасна.

Солдати... Хлопчики... Одні зламаними звідси виходять, їм по вісімнадцять-дев’ятнадцять років. Діти. Багато тут побачили. Багато... Як жінка продається за ящик, та де там ящик, — за дві банки тушонки. Потім цими очима він буде дивитися на дружину. На всіх... Їм тут зіпсували зір. Не треба дивуватись, що вони потім якось не так поводяться в Союзі. Один мій знайомий уже в тюрмі сидить... У них інший досвід. Вони звикли все вирішувати автоматом, силою... Дуканник продавав кавуни, один кавун — сто афгашок. Наші солдати хотіли дешевше. Він відмовив. То це так! — один узяв і розстріляв з автомата всі кавуни, цілу купу кавунів. Спробуй такому наступити на ногу в тролейбусі або не пропустити в черзі. Спробуй!

Мріяла: повернуся додому, винесу розкладачку в сад і засну під яблунею. Під яблуками... А тепер боюся. Від багатьох можна почути, особливо тепер, перед виведенням наших військ: «Я боюсь повертатися до Союзу». Чому? Дуже просто. Ми приїдемо, а там усе змінилось: інша мода за ці два роки, інша музика, інші вулиці. Інше ставлення до цієї війни. Ми будемо білими воронами.

Розшукайте мене за рік. Я вам свою адресу залишу...

Службовка

— Я так вірив, що й тепер не можу це облишити...

І тепер... Що б мені не казали, що б я не читав, щоразу лишаю собі невеличку шпарину. Спрацьовує інстинкт самозбереження. Захист. Перед армією закінчив інститут фізкультури. Останню, дипломну практику проходив в «Артеку», працював вожатим. Там стільки разів промовляв високі слова: піонерське слово, піонерська справа... нині нерозумно звучить... А тоді сльози на очах...

У військкоматі попросив: «Відправте мене до Афганістану...» Замполіт нам читав лекції про міжнародне становище, це він сказав нам, що ми всього лише на одну годину випередили американських «зелених беретів», вони вже перебували в повітрі. Прикро за свою довірливість. Нам втовкмачували, втовкмачували і, нарешті, втовкли, що це — «інтернаціональний обов’язок». До краю дійти ніколи не можу... Поставити у своїх роздумах крапку... «Зніми, — кажу собі, — рожеві окуляри». Виїжджав я не у вісімдесятому і не у вісімдесят першому році, а у вісімдесят шостому. Але ще всі мовчали. У вісімдесят сьомому я вже був у Хості. Ми взяли одну гірку... Семеро наших хлопців поклали... Приїхали московські журналісти. Їм привезли «зелених» (Афганська народна армія), нібито це вони відбили гірку. Афганці позували, а наші солдати в морзі лежали...

До Афганістану в «учебці» відбирали найкращих. Страшно було потрапити до Тули, до Пскова чи Кіровабада — брудно і душно, а в Афган просились, домагались. Майор Здобін почав нас із Сашком Кривцовим, моїм другом, умовляти, щоб ми забрали свої рапорти:

— Хай краще Синицин загине, аніж хтось із вас. На вас держава стільки витратила.

Синицин — простий сільський хлопець, тракторист. Я вже з дипломом, Сашко навчався на факультеті романо-германської філології Кемеровського університету. Він неймовірно співав. Грав на фортепіано, скрипці, флейті, гітарі. Музику писав. Малював добре. Ми жили з ним як брати. На політгодинах нам про подвиги розповідали, про геройство. Афганістан, стверджували, — та сама Іспанія. І раптом: «Хай краще Синицин загине, аніж хтось із вас».

Побачити війну було цікаво із психологічної точки зору. Насамперед вивчити самого себе. Мене це вабило. Розпитував знайомих хлопців, хто там був. Один, як я тепер розумію, локшину нам на вуха вішав. У нього на грудях виднілась велика пляма, наче від опіку, літерою «р», він зумисно розхристував сорочку, показував. Вигадував, як вони вночі з «вертушок» на гори сідали, ще я запам’ятав, що десантник три секунди — янгол, до розкриття парашута, три хвилини — орел, поки летить, решту часу — тяглова кобила. Ми приймали все за щиру правду. Трапився б мені зараз цей Гомер! Таких потім викривав з ходу: «Якби був мозок, то була б контузія». Інший хлопець, навпаки, відмовляв:

— Не потрібно тобі туди їхати. Це бруд, а не романтика.

Мені не подобалось.

— Ти пробував? Я теж хочу спробувати.

Він навчав, як лишитися живим.

— Вистрілив — відкотись на два метри від місця, з якого стріляв. Ховай за дувал чи за скелю ствол автомата, щоб не побачили спалаху, не засікли. Коли йдеш, не пий, не дійдеш. У караулі — не засни, дряпай собі обличчя, кусай за руку. Десантник біжить спочатку, скільки може, а потім — скільки треба.

Батько в мене вчений, інженер, мама — інженер. Вони з дитинства виховували в мені особистість... Я хотів бути особистістю... За це... (Сміється.) Мене виключили з жовтенят, довго не приймали в піонери. Бився за честь. Пов’язали галстука, я його не знімав, спав із ним. На уроках літератури вчителька осаджувала:

— Не говори своє, говори за книжкою.

— Я неправильно розповідаю?

— Не так, як у книжці.

Наче в казці, де цар усі фарби не любив, окрім сірих. І все в тому царстві було мишачого кольору.

Нині я закликаю своїх учнів (працюю в школі):

— Учіться думати, щоб із вас не зробили чергових дурників. Олов’яних солдатиків.

До армії мене вчили жити Достоєвський і Толстой, в армії — сержанти. Влада в сержантів — необмежена, три сержанти на взвод.

— Слухай мою команду! Що повинен мати десантник? Повторити!

— Десантник повинен мати нахабну пику, залізного кулака і ні грама совісті.

— Совість — це розкіш для десантника. Повторити!

— Совість — це розкіш для десантника.

— Ви — медсанбат. Медсанбат — біла кістка ПДВ (повітряно-десантних військ). Повторити!

Із солдатського листа: «Мамо, купи барана і назви його Сержантом, приїду додому — вб’ю».

Сам режим убиває свідомість, немає сил опиратися. Із тобою можна зробити все...

О шостій ранку — підйом. Тричі: підйом — відбій. Встати — лягти.

Три секунди, щоб вишикуватись на «злітці» — білий лінолеум, білий, щоб частіше мити, драїти. Сто шістдесят людей мусять зіскочити з ліжок і за три секунди вишикуватися. За сорок п’ять секунд одягтися за формою номер три — повна форма, але без ременя і шапки. Якось один не встиг накрутити онучі.

— Розійтись і повторити!

Знову не встиг.

— Розійтись і повторити!

Фіззарядка. Рукопашний бій: поєднання карате, боксу, самбо і бойових прийомів проти ножа, палиці, саперної лопатки, пістолета, автомата. Він — з автоматом, ти — голіруч. Ти — із саперною лопаткою, він — голіруч. Сто метрів «зайчиком» прострибати... На одній нозі... Десять цеглин розбити кулаком. Заводили на будівництво: «Не підете, поки не навчитесь». Найважче — перемогти себе, не боятись бити.

П’ять хвилин на вмивання. Дванадцять краників на сто шістдесят людей.

— Шикуйсь! Розбіглись! — За хвилину знову. — Шикуйсь! Розбіглись!

Ранковий огляд: перевірка блях — вони мають блищати, як у кота одне місце, білих комірців, наявності в шапці двох голок із ниткою.

— Уперед! Кроком руш! На вихідну позицію!

За весь день — півгодини вільного часу. По обіді — для листа.

— Рядовий Кривцов, чому сидите й не пишете?

— Я думаю, товаришу сержанте.

— Чому тихо відповідаєте?

— Я думаю, товаришу сержанте.

— Чому не кричите, як вас учили кричати? Доведеться потренуватися «на очку».

Тренуватись «на очку» — кричати в унітаз, відпрацьовувати командний голос. Позаду сержант, стежить, щоб луна була гучною.

Із солдатського словника:

Відбій — я люблю тебе, життя. Ранковий огляд — вірте мені, люди. Вечірня повірка — їх знали в обличчя. На губі — далеко від Батьківщини. Демобілізація — світло далекої зорі. Поле для тактичних занять — поле дурнів. Посудомийка — дискотека (тарілки крутяться, наче диски). Замполіт — попелюшка (на флоті — пасажир).

— Медсанбат — біла кістка ПДВ. Повторити!

Постійне відчуття голоду. Заповітне місце — воєнторг, там можна придбати кекс, цукерки, шоколад. Відстріляєшся на «п’ятірку», отримуєш дозвіл сходити до магазину. Бракує грошей — продаємо кілька цеглин. Беремо одну цеглину, підходимо — два здоровані до новенького, у котрого є гроші:

— Купи цеглину.

— А навіщо вона мені?

Беремо в кільце:

— Купи цеглину...

— Скільки?

— Три карбованці.

Дає нам три карбованці, заходить за ріг і викидає цеглину. А ми за три карбованці наїдаємось. Одна цеглина дорівнює десяти кексам.

— Совість — це розкіш для десантника. Медсанбат — біла кістка ПДВ.

Я, напевно, непоганий актор, тому що швидко навчився грати відведену мені роль. Найгірше уславитися як «чадос», від слова «чадо» — щось слабке, не чоловічого роду. За три місяці потрапив у звільнення. Як усе забулося! Нещодавно цілувався з дівчиною, сидів у кав’ярні, танцював. Наче не три місяці минуло, а три роки, і ти повернувся до цивілізації.

Увечері:

— Мавпи, шикуйсь! Що головне для десантника? Головне для десантника — не пролетіти повз землю.

Перед самим від’їздом святкували Новий рік. Я був Дідом Морозом, Сашко — Снігуронькою. Це нагадувало школу.

Йшли дванадцять діб. Гірше від гір можуть бути лише гори... Рятувалися від банди... Трималися на допінгу...

— Санінструкторе, давай свій «озвірин». — А це був сиднокарб. З’їли всі пігулки.

І ще жартували.

— На що скаржитесь? — питає лікар у кота Леопольда.

Починає хтось перший:

— На мишей.

— Мишійте — не мишійте... Усе зрозуміло. Ви надто добрий. Вам треба розізлитись. Ось пігулки «озвірину». Вживати по одній тричі на день після їжі.

— Ну, і що?

— Озвірієте.

На п’яту добу взяв і застрелився солдат, пропустив усіх наперед і приставив автомат до горла. Нам довелося тягти його труп, його рюкзак, його бронежилет, його каску. Жалю не було. Він знав, що в нас не лишають трупів — виносять.

Згадали й пожаліли ми його, коли вже від’їжджали додому, демобілізувались.

— Вживати по одній пігулці тричі на день...

— Ну, і що?

— Озвірієте.

Підривні поранення — найстрашніші... Відірвана нога по коліно... Кістка стирчить... Від другої ноги відірвана п’ятка... Зрізано член... Вибите око... Відірване вухо... Уперше мене бив колотун, у горлі лоскотало... Сам себе вмовляв: «Не зробиш зараз, ніколи не станеш санінструктором». Підповзаю — ніг немає. Перетягнув джгутом, зупинив кров, знеболив, приспав... Чотири години тримав... Помер...

Бракувало медикаментів. Зеленки звичайної не було. То не встигли підвезти, то ліміти вичерпались — наша планова економіка. Добували трофейне, імпортне. У мене завжди в сумці лежало двадцять японських разових шприців. Вони в м’якій поліетиленовій упаковці, знімаєш чохол — робиш укол. У наших «рекордів» протирались паперові прокладки, ставали нестерильними. Половина не всотувалась, не качала — брак. Наші кровозамінники в пляшках по півлітра. Для надання допомоги одному важкопораненому потрібно два літри — чотири пляшки. Як на полі бою примудритися тримати близько години на витягнутій руці гумовий повітропровід? Практично неможливо. А скільки пляшок ти на собі понесеш? Що пропонують італійці? Поліетиленовий пакет на один літр, ти стрибаєш на нього в чоботах — не лопається. Далі: бинт звичайний, радянський бинт стерильний. Упаковка дубова, важить більше, аніж сам бинт. Імпортні...таїландські, австрійські... Чомусь тонші, біліші... Еластичного бинта взагалі не було. Теж брав трофейний... французький, німецький... А наші вітчизняні шини?! Це ж лижі, а не медичні засоби. Скільки їх із собою візьмеш? У мене були англійські: окремі — на передпліччя, гомілку, стегно. На «блискавці», надувні. Засунув руку, защипнув. Кістка зламана не рухається, захищена від ударів під час транспортування.

За дев’ять років нічого нового не поставили в нас на виробництво. Бинт — той самий, шина — та сама. Радянський солдат — найдешевший солдат. Найтерплячіший, невибагливий. Не споряджений, не захищений. Витратний матеріал. Так було сорок першого року... І через п’ятдесят років так само. Чому?

Страшно, коли в тебе луплять, а не самому стріляти. Щоб вижити, треба постійно думати про це. Я думав... Я ніколи не сідав до першої і до останньої машини. Ніколи не спускав ноги в люк, хай краще з броні звисають, щоб не відрізало у разі підриву. Тримав про запас німецькі пігулки для приглушення відчуття страху. Але ніхто більше їх не пив. У мене був бронежилет... Знову ж! Наш бронежилет не підняти, у ньому неможливо рухатись, американський — жодної залізної запчастини, з якогось куленепробивного матеріалу. У ньому — як у спортивному костюмі. Пістолет Макарова впритул його не бере, а з автомата лише зі ста метрів куля дістає... У нас шоломи тридцятих років, каски придуркуваті... (Замислюється.) За це... Багато за що там було соромно... Чому ми такі? Американські спальні мішки зразка сорок дев’ятого року, лебединий пух, легенькі. Японські спальники чудові, але короткі. А наш ватник кілограмів сім важить, не менше. У вбитих найманців ми забирали куртки, кепки з довгими козирками, китайські штани, у яких у паху не натирає. Усе брали. Труси брали, оскільки труси — дефіцит, шкарпетки, кросівки теж. Придбав я маленького ліхтарика, ножика-кинджальчика. Ще їсти завжди хотілось... Голод! Стріляли диких баранів. Диким вважався баран, що відстав на п’ять метрів від стада. Або міняли: два кілограми чаю на одного барана. Чай трофейний. Гроші з бойових приносили, афгані. У нас їх, хто званнями вищі, відбирали. Тут же, на наших очах, між собою ділили. У патрон заб’єш, зверху порохом присиплеш — кілька папірців збережеш.

Одні хотіли напитись, інші вижити, треті мріяли про нагороди. Я теж хотів нагороду. У Союзі зустрінуть:

— Ну, що в тебе? Що, старшино, комірчиною завідував?

Прикро за свою довірливість. Замполіти нас переконували в тому, у що самі вірили.

Настанова замполіта перед поверненням додому: про що можна говорити, про що — ні. Про загиблих не можна, тому що ми велика й сильна армія. Про нестатутні відносини не розповідати, тому що ми велика, сильна й морально здорова армія. Фотографії порвати. Плівки знищити. Ми тут не стріляли, не бомбили, не отруювали, не підривали. Ми — велика, сильна і найкраща армія у світі...

На митниці забрали подарунки, які ми везли додому: парфумерію, хустки, годинники.

— Не дозволено, хлопці.

Жодного опису не складали. Просто це був їхній бізнес. Але так пахло зеленим весняним листям... Ішли дівчата в легких сукнях... Промайнула в пам’яті та щезла Свєтка Афошка (прізвища не пам’ятаю — Афошка та й Афошка). Першого ж дня свого приїзду до Кабула вона переспала із солдатом за сто афошок, поки не розібралась. За кілька тижнів брала по три тисячі. Солдатові не по кишені. А Пашка Корчагін де? Справжнє його ім’я Андрій, але називали Пашкою через прізвище.

— Пашко, подивись, які дівчата!

У Пашки-Андрія була дівчина, вона прислала фото свого весілля. Ми чергували коло нього ночами — боялись. Якось уранці він повісив на скелі фото — і розстріляв із кулемета.

— Пашко, подивись, які дівчата!

У потязі наснилось: готуємось до виходу на бойові, Сашко Кривцов запитує:

— Чому в тебе триста п’ятдесят патронів, а не чотириста?

— Тому що в мене медикаменти.

Він помовчав і спитав:

— А ти міг би розстріляти ту афганку?

— Яку?

— Ту, що навела нас на засідку. Пам’ятаєш, четверо загинули?

— Не знаю... Я, напевно, ні. У дитячому садочку й у школі мене дражнили «бабієм»: дівчаток захищав. А ти?

— Мені соромно...

Він не встигає договорити, за що йому соромно, я прокидаюсь.

Удома на мене чекає телеграма від Сашкової мами: «Приїжджай, Сашко загинув».

Я стояв біля його могили:

— Сашко, мені соромно за те, що на випускному іспиті з наукового комунізму я отримав «п’ятірку» за критику буржуазної демократії. Провів порівняльний аналіз. Ти мене розумієш... Ми поїхали до Афгану сліпими... Нині вже говорять, що ця війна — ганьба, а нам нещодавно вручали новенькі значки «Воїн-інтернаціоналіст». Я мовчав... Навіть сказав: «Дякую!» Сашко, ти там, а я тут...

Мені потрібно з ним розмовляти...

Старшина,

санінструктор розвідроти

— Він у мене маленький зростом був. Народився маленький, як дівчинка, вага — два кілограми, зріст тридцять сантиметрів. Боялась на руках тримати...

Притисну до себе:

— Моє ти сонечко...

Нічого не боявся, лише павука. Приходить з вулиці... Ми йому нове пальтечко купили. Це йому виповнилось чотири рочки... Повісила я те пальтечко на вішак і чую з кухні: шльоп-шьоп, шльоп-шьоп... Вибігаю: повний передпокій жаб, вони з кишень його пальтечка вистрибують. Він їх збирає:

— Матусю, ти не бійся. Вони добрі. — І назад до кишені запихає.

— Моє ти сонечко.

Іграшки любив військові. Дарувала йому танка, автомата, пістолета. Начепить на себе і марширує по хаті.

— Я солдат... Я солдат...

— Моє ти сонечко. Пограйся у що-небудь мирне.

— Я — солдат...

Йти до першого класу, не можемо ніде купити костюма, який не приміряємо — він у ньому тоне.

— Моє ти сонечко...

Забрали до армії. Я молила не про те, щоб його не вбили, а щоб не били. Я боялась, що будуть знущатися сильніші хлопці, він же такий маленький. Розповідав, що і туалет зубною щіткою змушують чистити, і труси чужі прати. Я цього боялась. Попросив: «Надішліть усі свої фото: мама, тато, сестричка. Я їду...»

Куди їде — не написав. За два місяці надійшов лист із Афганістану: «Ти, мамо, не плач, наша броня надійна».

— Моє ти сонечко... Наша броня надійна...

Уже додому чекала, йому місяць лишався до закінчення служби. Сорочечки купила, шалик, туфлі. Вони й зараз у шафі. Надягла б у могилку... Сама б його вдягла, але не дозволили домовину розкрити. Подивитись на синочка, торкнутися... Чи знайшли вони йому форму за зростом? У чому він там лежить?

Першим прийшов капітан з військкомату:

— Тримайтеся, мати...

— Де мій син?

— Тут, у Мінську. Зараз привезуть.

Я опустилася на підлогу.

— Моє ти сонечко!!! — Підвелась і накинулась із кулаками на капітана:

— Чому ти живий, а мого сина немає? Ти такий великий, такий сильний. А він маленький... Ти — чоловік, а він — хлопчик. Чому ти живий?!

Привезли домовину, я стукала в домовину:

— Моє ти сонечко! Моє ти сонечко!

А тепер ходжу до нього на могилку. Впаду на камені, обійму:

— Моє ти сонечко...

Мати

Поклав до кишені шматок свої землі — народилось таке почуття в потязі...

У-ух! Війна! Я буду воювати. Були, звичайно, серед нас і боягузи. Один хлопець не пройшов комісії через поганий зір, вискочив радісний: «Пощастило!» За ним ішов інший в черзі, його теж не взяли, він мало не плакав: «Як я повернуся до своєї частини? Мене два тижні хлопці проводжали. Хоч би виразка шлунка була, а то зуби болять». У самих трусах прорвався до генерала: через якісь хворі зуби не беруть, то нехай вирвуть ці два зуби!

У мене з географії в школі була «п’ятірка». Заплющую очі та уявляю: гори, мавпи, ми десь засмагаємо, їмо банани... А було так. Нас посадили на танки: у шинелях, один кулемет — праворуч, інший — ліворуч, задня машина, яка замикає, — кулемет назад, усі бійниці відчинено, автомати виставлено. Залізний їжак якийсь. Зустрічаємо два наших бетеери — хлопці на броні сидять, у тільниках, у панамах, дивляться на нас, від сміху давляться. Побачив убитого найманця, був вражений. Який тренований — атлет! А я потрапив у гори й не знав, як стати на камінь, що починати потрібно з лівої ноги. Десять метрів по стрімчаку ніс телефон... Коли вибух, стуляв рота, а треба розтуляти — перетинки лопаються. Нам видали протигази. Першого ж дня ми їх викинули, хімзброї в «духів» немає. Каски свої в дукані продали. Зайва вага на голові, нагріваються, як сковорідки. У мене була одна проблема: де вкрасти додаткового ріжка з патронами? Видали чотири ріжки, п’ятого купив на першу виплату в товариша, шостого подарували. У бою дістаєш останнього ріжка і останній патрон — у зуби. Це для себе.

Ми приїхали соціалізм будувати, а нас відгородили колючим дротом: «Хлопці, туди не можна. За соціалізм агітувати не треба, для цього спеціальні люди є». Прикро, звісно, що не довіряють. Розмовляю з дуканником:

— Ти неправильно жив. Ми зараз тебе навчимо. Будемо соціалізм будувати.

Він посміхається:

— Я до революції торгував і тепер торгую. Їдь додому. Це наші гори. Самі розберемось.

Їдемо Кабулом, жінки кидають у наші танки палицями, камінням. Бачата лаються матом без акценту, кричать: «Росіянине, їдь додому».

Навіщо ми тут?

...Стріляли з гранатомета. Я встиг розвернути кулемет, це мене врятувало. Снаряд у груди летів, а так — одну руку прошило, у другу пішли всі осколки. Пам’ятаю: таке м’яке, приємне відчуття... І жодного болю... І крик десь наді мною: «Стріляй! Стріляй!» Натискаю, а кулемет мовчить, потім дивлюся — рука висить, уся обгоріла, було відчуття, що я пальцем натискаю, а пальців немає...

Не знепритомнив, виповз разом з усіма з машини, мені наклали джгут. Треба йти, ступив два кроки і впав. Утратив близько півтора літра крові. Чую:

— Нас оточують...

Хтось сказав:

— Треба його лишити, а то всі загинемо.

Я прохав:

— Пристріліть мене...

Один хлопець одразу відійшов, другий автомат пересмикнув, але повільно. А коли повільно, патрон може стати навскіс. І ось патрон став навскіс, він автомат кидає:

— Не можу! На, сам...

Я підтягнув автомат до себе, та одною рукою нічого не вдієш.

Мені пощастило: там був ярочок маленький, я в ньому за камінням лежав. Мене затуляв гладкий великий валун. Душмани ходять поруч і не бачать. Думка: щойно вони мене побачать, треба чимось себе вбити. Намацав камінь, притягнув до себе, примірився...

Уранці мене знайшли свої. Ті двоє, що вночі втекли, несли мене на бушлаті. Зрозумів: бояться, щоб я не розповів правду. А мені вже було байдуже. У шпиталі відразу поклали на стіл. Підійшов хірург: «Ампутація...» Прокинувся, відчув, що руки в мене немає... Там різні лежали: без однієї руки, без обох, без ноги. Тихцем плакали. І вдарялися до горілки. Я почав учитися тримати олівець лівою рукою.

Приїхав додому до діда, більше нікого в мене немає. Бабця в сльози: онук улюблений без руки лишився. Дід на неї гаркнув: «Не розумієш політики партії». Знайомі зустрічають:

— Дублянку привіз? Магнітофона японського привіз? Нічого не привіз... Та чи був ти Афганістані?

Мені б автомата привезти!

Почав своїх хлопців шукати. Він був там, я був там — у нас одна мова. Своя мова. Ми розуміємо один одного. Викликає мене ректор: «Ми тебе в інститут із “трійками” прийняли, стипендію дали. Не ходи до них... Навіщо ви на цвинтар збираєтесь? Безлад». Нам спершу не дозволяли збиратися разом. Нас боялись, мовляв, чутки нездорові поширюємо. Поголос. Ну, а якщо ми організуємось, то будемо відстоювати свої права. Нам доведеться давати квартири, ми змусимо допомагати матерям тих хлопців, які лежать у могилах. Вимагатимемо поставити пам’ятники, огорожі на цих могилах. А кому це, скажіть, потрібно? Нас умовляли: хлопці, ви не дуже розводьтеся про те, що було, що бачили. Державна таємниця! Сто тисяч солдатів у чужій країні — таємниця. Навіть яка спека в Кабулі — таємниця...

Війна не робить людину кращою. Тільки гіршою. Це однозначно. Я ніколи не повернуся в той день, коли пішов на війну. Не стану тим, ким був до війни. Як я можу стати кращим, якщо я бачив... як за чеки купують у медиків дві склянки сечі жовтяничника. Випив. Захворів. Комісували. Як відстрілюють собі пальці. Як спотворюють себе затворами кулеметів. Як... Як... Як в одному літаку повертаються додому цинкові труни й валізи з дублянками, джинсами, жіночими трусиками... Китайським чаєм...

Раніше в мене тремтіли губи від слова «Вітчизна». Тепер я інший. Боротись за що... За що боротись? Воювали — воювали. Ну, і нормально. А може, і за справу воювали? У нас кожне покоління отримує свою війну. Газети пишуть, що все правильно. І буде правильно. А з іншого боку, починають писати, що ми вбивці. Кому вірити? Я не знаю. Я нікому не вірю вже. Газети? Я їх не читаю. І навіть їх не передплачую. Сьогодні ми одне пишемо, завтра інше. Час такий... Перебудова. Багато правд... А де одна, моя правда? Ось є друзі. Одному, двом, трьом — вірю. Можу в усьому покластися. А більше — нікому. Я вже шість років тут, я все це бачу...

Дали мені інвалідну книжечку — належать пільги! Підходжу до каси для учасників війни:

— Ти куди, пацане? Переплутав.

Зуби стисну, мовчу. За спиною:

— Я Батьківщину захищав, а цей...

Незнайомий хто спитає:

— Де рука?

— По п’яні під електричку потрапив. Відрізало.

Тоді розуміють, жаліють.

У Валентина Пікуля в романі «Честь маю. Сповідь офіцера російського Генштабу» нещодавно прочитав: «Нині (ідеться про ганебні наслідки російсько-японської війни 1905 року) багато офіцерів подають у відставку, бо всюди, де вони з’являються, до них виявляють зневагу та беруть їх на кпини. Справа доходить до того, що офіцер соромиться носити свій мундир, намагаючись з’являтися в цивільному. Навіть поранені каліки не викликають співчуття, а безногим жебракам подають набагато більше, якщо кажуть, що ногу відрізало на розі Невського і Літєйного трамваєм, а до Мукдена і Ляояна вони аж ніяк не стосуються». Незабаром про нас так напишуть...

Мені здається, що тепер я можу навіть Батьківщину поміняти. Виїхати.

Рядовий, зв’язківець

— Сам просився... Мріяв потрапити на цю війну... Було цікаво...

Уявляв собі, як там. Хотів дізнатися, що це таке, коли в тебе одне яблуко і двоє друзів, ти голодний, і вони голодні, і ти це яблуко віддаєш. Я думав, що там усі дружать, що там усі брати. За цим туди їхав.

Вийшов із літака, вдивляюсь на гори, а дембель (до Союзу вже хлопець летів) під бік штовхає:

— Давай ремінь.

— Що?! — Ремінь у мене свій був, фарцовий.

— Дурень, все одно заберуть.

Забрали першого ж дня. А я думав: «Афганістан — це коли всі дружать». Ідіот! Молодий солдат — це річ. Його можна підняти вночі і бити, лупцювати стільцями, палицями, кулаками, ногами. Його можна вдарити, побити в туалеті вдень, забрати рюкзак, речі, тушонку, печиво (у кого є, хто привіз). Телевізора немає, радіо немає, газет немає. Розважались за законом слабкого і сильного. «Випери, чижику, мені шкарпетки», — це ще нічого, а от інше: «Анумо, чижику, оближи мені шкарпетки. Оближи добряче, та так, щоб усі бачили». Спека під шістдесят градусів, ходиш і хитаєшся. Тебе носить у різні боки... Але під час бойових операцій «діди» йшли попереду і прикривали нас. Рятували. Це правда. Повернемось до казарми: «Анумо, чижику, оближи мені шкарпетки...»

А це страшніше, ніж перший бій... Перший бій — цікаво! Дивишся, як художній фільм. Сотні разів у фільмах бачив, як в атаку йдуть, а виявилось — вигадка. Не йдуть, а біжать, біжать не підтюпцем, красиво пригнувшись, а щосили, а сил тоді в людини — як у божевільного, і петляєш, наче скажений заєць. Раніше любив паради на Красній площі, військову техніку. Любив це... Тепер знаю: захоплюватись цим не можна, скоріше б ці танки, бронетранспортери, автомати поставили на місце, зачохлили. Скоріше б! Тому що це все для того, щоб людину знищити... У пилюку її! У глину! Таку, як ти... Ще краще — пройтися Красною площею всім афганським «протезникам»... Я би пішов... Дивіться! У мене обидві ноги вище від колін відрізано... Якби нижче від колін... Поталанило! Я був би щасливою людиною. Я заздрю тим, у кого — нижче від колін... Після перев’язувань смикаєшся годину-півтори, таким маленьким раптом стаєш без протезів. Лежиш у плавках і тільнику десантника, а тільник завбільшки з тебе. Попервах нікого до себе не підпускав. Мовчав. Ну, хоча б одна нога залишилась, а то жодної. Найважче забути, що в тебе були дві ноги... З чотирьох стін хочеться вибрати одну — ту, де вікно.

Матері поставив ультиматум: «Якщо будеш плакати, їхати не треба». Я і там найбільше боявся: уб’ють мене, привезуть додому — мати буде плакати. Після бою пораненого шкода, а вбитого ні, лише маму його шкода. У шпиталі хочу сказати нянечці дякую, а не можу, навіть слово забув.

— До Афганістану знову пішов би?

— Так.

— Чому?

— Там друг — друг, ворог — ворог. А тут — постійне питання: за що загинули мої друзі? За цих ситих спекулянтів? Чиновників? Чи молодих пофіґістів, яким усе до лампочки? Була би банка пива вранці. Тут усе не так. Почуваюся стороннім. Чужим.

Вчуся ходити. Ззаду мене підсічуть. Упав. «Спокійно, — кажу собі. — Команда перша — повертайся і вижимайся на руках, команда друга — підводься і йди». Перші місяці правильніше було б — не йди, а повзи. Повз. Найяскравіша картинка звідти: чорний хлопчик із російським обличчям... Там їх багато. Адже ми там від сімдесят дев’ятого року... Сім років. Я туди поїхав би. Обов’язково! Якби не дві ноги вище від коліна... Хоч би нижче від коліна.

Я туди поїхав би...

Рядовий, мінометник

— Я сам питав у себе: чому я опинився там?

Відповідей сто... Але головна — ось у цих віршах, не запам’ятав лише, чиї вони. Може, хтось із наших хлопців склав?

Заздрив колегам, котрі побували в Афганістані: у них накопичився величезний досвід. Де в мирному житті його набратись? Я — хірург... Позаду було вже десять років роботи хірургом у міській лікарні великого міста, але прийшов перший транспорт із пораненими, і я мало не збожеволів. Рук немає, ніг немає, лежить обрубок, що дихає. У садистських фільмах такого не побачиш. Робив там операції, про які в Союзі тільки мріяти можна. Молоді медсестри не витримували. То плаче так, що заїкатись починає, то регочеться. Одна стояла і весь час посміхалась. Їх відправляли додому.

Людина помирає зовсім не так, як у кіно. Не за Станіславським людина вмирає. Поцілила куля в голову — змахнула руками і впала. А насправді: влучила куля в голову, мізки летять, а вона за ними біжить, може півкілометра бігти і їх ловити. Це поза межами. Вона біжить, поки не настане фізіологічна смерть. Легше було б застрелити, ніж дивитись і чути, як вона схлипує чи лежить і просить смерті як порятунку. Якщо ще лишились якісь сили. Інша лежить, до неї підкрадається страх... Серце починає стукотіти. Кричить, кличе... Перевіриш... Заспокоїш... А мозок чекає моменту, коли людина розслабиться... Не встигнеш відійти від ліжка — хлопчини немає. А щойно був...

Це забудеться не скоро. Підростуть ці хлопці-солдати, вони все переживуть заново. Зміняться їхні погляди, щось забудеться, а щось випливе із запасників. Мій батько у Другу світову війну був льотчиком, але він нічого не розповідав... Завжди мовчав... Тоді я його не розумів, а тепер розумію. Поважаю за мовчання. Згадувати... Як у вогнище руку запхати. Достатньо слова, натяку... Читаю вчора в газеті: захищався до останнього патрона, останнім патроном — застрелив себе. Що таке — застрелити себе? У бою питання руба: ти — чи він? Зрозуміло, що ти мусиш лишитися. Але всі пішли, а ти їх прикриваєш, тобі наказали, чи ти сам вирішив, майже напевне знаючи, що обрав смерть. Я впевнений, що психологічно в таку хвилину це неважко. За тих обставин самогубство сприймається, як нормальне явище, на нього багато хто здатний. Їх називають потім героями. Це тут... у звичайному житті самогубці — ненормальні люди. А там? Там усе навпаки... Інші закони... Усього два газетні рядки, а вночі очей не стулиш, усе в тобі здіймається. Повертається.

Тим, хто там був, не хочеться вдруге воювати. Нас не обдуриш, що м’ясо росте на деревах. Якими б ми не були тоді — наївними, жорстокими, такими, що любили дружину й дітей, чи такими, що не любили дружину й дітей, — ми все одно вбивали. Я зрозумів своє місце в іноземному легіоні, але ні про що не шкодую. Тепер усі заговорили про почуття провини. У мене його немає. Винні ті, хто нас туди послав. Із задоволенням ношу афганську форму, почуваюся в ній чоловіком. Жінки в захваті! Якось одягнув і пішов до ресторану. Адміністратор зупинила на мені погляд, а я цього чекав:

— Що: одягнений не за формою? Ану — дорогу обпаленому серцю...

Хай хто-небудь мені скаже, що мій польовий однострій йому не подобається, хай пискне лише. Чомусь я шукаю таку людину...

Військлікар

— Першою я народила дівчинку...

Перед її народженням чоловік казав, мовляв, усе одно, хто буде, але краще дівчинка, потім у неї з’явиться братик, а вона буде йому шнурочки на черевичках зав’язувати. Так і сталося...

Чоловік зателефонував до лікарні. Відповіли:

— Дочка.

— Добре. Двоє дівчаток буде.

Тут йому правду сказали:

— Та син у вас!.. Син!

— Ну, дякую! Ну, дякую вам!

За сина став дякувати.

Перший день... Другий... Усім приносять нянечки дітей, а мені — ні. Ніхто нічого не каже. Стала я плакати, підвищилась температура. Прийшла лікарка. «Чого ви, мамочка, непокоїтесь? У вас справжній богатир. Він іще спить, не прокидається. Ще не зголоднів. Ви не хвилюйтесь». Принесли, розгорнули його, він спить. Тоді я заспокоїлась.

Як назвати сина? Вибирали з трьох імен — Сашко, Олексій, Михайлик. Усі подобаються. Приходять до мене донька з батьком, і Тетянка повідомляє: «Я зєєб тягла...» «Що таке зєєб?» Виявляється, вони накидали папірців у шапку і жереб тягнули. Двічі витягли «Сашка». Це в нас Тетянка вирішила. Народився він важкий — чотири кілограми п’ятсот грамів. Великий — шістдесят сантиметрів. Пішов, пам’ятаю, у десять місяців. У півтора року вже гарно розмовляв, але до трьох років не складалось у нього з літерами «р» і «с». Замість «я сам» виходило «я шам». Свого друга звав «Теглій» замість «Сергій». Вихователька дитячого садочку Kipa Миколаївна була в нього «Кілою Калавною». Побачив уперше море, закричав: «Я не народився! Мене морською хвилею на берег викинуло».

На п’ятиріччя я подарувала йому перший альбом. Їх у нього чотири — дитячий, шкільний, військовий (коли він у військовому училищі навчався) і «афганський» — із тих світлин, що він надсилав. У доньки свої альбоми, я кожному дарувала. Я любила дім, дітей. Вірші їм писала:

У школі мене учні раніше любили. Я була радісна...

Довго захоплювався грою в козаки-розбійники: «Я сміливий». Йому було п’ять років, Тетянці дев’ять, ми поїхали на Волгу. Зійшли з пароплава, від пристані до будинку бабусі півкілометра. Сашко став, як цвяшок:

— Не піду. Бери мене на руки.

— Такого великого, та на руках?

— Не піду — та й годі.

І не пішов. Це ми йому весь час пригадували.

У дитсадку танцювати любив. Були в нього такі червоні штанці, шаровари. Він у них сфотографувався. Світлини ці є. Збирав марки до восьмого класу — лишились альбоми з марками. Потім став збирати значки — лишилась коробка зі значками. Захоплювався музикою. Лишились касети з його улюбленими піснями...

Усе дитинство мріяв стати музикантом. Але, певно, вросло, увібралось у нього те, що батько — військовий, що жили ми все життя у військовому містечку: він із солдатами кашу їв, машини з ними чистив. Ніхто не сказав йому «ні», коли він відправив документи до військового училища, навпаки: «Будеш, синку, Вітчизну захищати». Він добре навчався, у школі завжди активістом був. Училище теж закінчив на «відмінно». Нам командування подяки надсилало.

Вісімдесят п’ятий рік... Сашко в Афганістані... Ми ним пишаємось, захоплюємось — він на війні. Я розповідаю своїм учням про Сашка, про його друзів. Чекаємо, коли приїде у відпустку. Чомусь про погане не думається...

До Мінська ми жили у військових містечках, і лишилась звичка: коли вдома — не зачиняти двері на ключ. Він заходить без дзвінка і каже: «Ви телемайстра викликали?» Із Кабула вони з друзями прилетіли до Ташкента, звідти змогли взяти квитки до Донецька, ближче не було. А із Донецька (Мінськ не приймав) вилетіли до Вільнюса. У Вільнюсі потяга треба було чекати три години, це їм довго, коли дім поруч, якихось двісті кілометрів. Вони взяли таксі.

Засмаглий, худий, лише зуби світяться:

— Синочку, — плачу, — який ти худенький!

— Матусю, — підняв і кружляє мене кімнатою, — я живий! Я живий, матусю! Розумієш, живий!

За два дні — Новий рік. Під ялинку він сховав нам подарунки. Мені хустку велику. Чорну.

— Навіщо ти, синку, чорну вибрав?

— Матусю, там були різні. Але поки моя черга дійшла, лише чорні лишились. Подивись, вона тобі пасує...

У тій хустці я його ховала, два роки не знімала.

Він завжди любив робити подарунки, називав їх «сюрпризиками». Були вони ще маленькими, приходимо з татом додому — немає дітей. Я до сусідів, я на вулицю — нема дітей і ніхто їх не бачив. Як я закричу, як я заплачу! Розкривається коробка з-під телевізора (купили телевізор, а коробку не встигли викинути), вилізають звідти мої діти: «Ти чого плачеш, матусю?» Вони накрили стола, заварили чай, чекали на нас, а нас немає. Сашко придумав «сюрпризика» — сховатися в коробку. Сховались і поснули там.

Лагідним був, хлопці рідко бувають такими лагідними. Завжди поцілує, обійме. «Матусю... Матусенько...» Після Афганістану ще ніжнішим став. Усе йому вдома подобалось. Але були хвилини, коли сяде і мовчить, нікого не помічає. Ночами схоплювався, ходив кімнатою. Одного разу прокинулась від крику: «Спалахи! Спалахи! Матусю, стріляють...» Іншого разу чую вночі: хтось плаче. Хто в нас може плакати? Маленьких дітей немає. Відчиняю його кімнату: він обхопив голову двома руками і плаче...

— Синку, чого ти плачеш?

— Страшно, матусю. — І більше жодного слова. Ні батькові, ні мені.

Від’їжджав, як звичайно. Напекла йому повну валізу горішків — печиво таке. Його улюблене. Цілу валізу, щоб на всіх вистачило. Вони там сумували за домашнім. За своїм.

Другого разу він теж прихав на Новий рік. Спочатку чекали на нього влітку. Писав: «Мамо, заготовлюй побільше компотів, вари варення, приїду — все поїм і вип’ю». Із серпня переніс відпустку на вересень, хотів до лісу піти, лисички збирати. Не приїхав. На листопадові свята його теж немає. Отримуємо листа, мовляв, як ви гадаєте, може, мені краще знову приїхати на Новий рік: уже ялинка буде, у тата день народження в грудні, а в мами — у січні?

Тридцяте грудня... Весь день удома, нікуди не виходжу. До цього був лист: «Мамо, наперед замовляю тобі вареники з чорницями, вареники з вишнями і вареники із сиром». Повернувся чоловік із роботи, вирішили: тепер він чекає, а я до магазину з’їжджу, гітару куплю. Вранці якраз листівку отримали, що гітари в продаж надійшли. Сашко просив: не треба дорогої, купіть звичайну, дворову.

Повернулась із магазину, а він удома.

— Ой, синочку, прокараулила!

Побачив гітару:

— Яка гітара красива, — і танцює кімнатою. — Я вдома. Як у нас добре! У нашому під’їзді навіть запах особливий.

Казав, що в нас найкраще місто, найкраща вулиця, найкращий будинок, найкрасивіші акації у дворі. Він любив цей будинок. Тепер нам жити тут важко — усе нагадує про Сашка, і поїхати складно — він тут усе любив.

Приїхав він цього разу іншим. Це не лише ми, удома, а й усі його друзі помітили. Він їм казав:

— Які ви всі щасливі! Ви навіть собі не уявляєте, які ви всі щасливі! У вас свято щодня.

Я прийшла з новою зачіскою з перукарні. Йому сподобалось:

— Матусю, ти завжди роби цю зачіску. Ти така гарна!

— Грошей, синку, багато потрібно, коли щодня.

— Я привіз гроші. Беріть усі. Гроші мені не потрібні.

У друга народився син. Пам’ятаю, з яким обличчям він попросив: «Дай потримати». Узяв на руки — і завмер. До кінця відпустки в нього розболівся зуб, а зубного лікаря він боявся з дитинства. За руку потягла до поліклініки. Сидимо, чекаємо, поки викличуть. Дивлюсь — у нього на обличчі піт від страху.

Якщо по телевізору йшла передача про Афганістан, він виходив до іншої кімнати. За тиждень до від’їзду в нього смуток в очах з’явився, він із них вихлюпувався. Може, це мені тепер так здається? А тоді я була щаслива: син у тридцять років майор, з орденом Червоної Зірки приїхав. В аеропорту дивилась на нього і не вірила: невже цей красивий молодий офіцер — мій син? Я ним пишалась.

За місяць надійшов лист. Він вітав батька з Днем Радянської Армії, а мені дякував за пироги з грибами. Після цього листа зі мною щось сталося... Не можу спати... Ось ляжу... Лежу... До п’ятої ранку лежу з розплющеними очима. Не стулю очей.

Четвертого березня бачу сон... Велике поле, і по всьому полю білі спалахи. Щось вибухає... І тягнуться довгі білі стрічки... Сашко мій біжить, біжить... Кидається... Немає де йому сховатися... І там спалахнуло... І там... Я біжу за ним. Хочу його обігнати. Хочу, щоб я попереду, а він за мною... Як колись із ним маленьким у селі потрапили ми в грозу. Я його затулила собою, він піді мною шкребеться, як мишеня: «Матусю, врятуй мене!» Але я його не наздогнала... Він такий високий, і кроки в нього довгі-довгі. Біжу щосили... Ось-ось серце розірветься. А наздогнати його не можу...

...Стукнули вхідні двері. Заходить чоловік. Ми з донькою сидимо на дивані. Він іде до нас через усю кімнату в черевиках, пальті, шапці. Такого ніколи не було, він у мене охайний, бо все життя в армії, скрізь у нього дисципліна. Підійшов і навколішки перед нами опустився:

— Дівчатка, у нас біда...

Тут я бачу, що в передпокої ще є люди. Заходять медсестра, воєнком, учителі з моєї школи, знайомі чоловіка...

— Сашуню! Синочку!!

Уже три роки... А ми досі не можемо відкрити валізу. Там Сашкові речі... Привезли разом із домовиною... Мені здається, що вони Сашком пахнуть.

Його поранило одразу п’ятнадцятьма осколками. Він лише встиг сказати: «Боляче, мамочко!»

За що? Чому він? Такий лагідний. Добрий. Як це його немає? Повільно вбивають мене ці думки. Я знаю, що помираю — немає більше сенсу жити. Йду до людей, тягну себе до людей. Іду із Сашком, з його іменем, розповідаю про нього... Виступала в Політехнічному інституті, підходить до мене студентка і каже: «Менше б цього патріотизму в нього б напхали — був би живий». Мені зле стало після її слів. Я там упала.

Я заради Сашка ходила. Заради його пам’яті. Я ним пишалась... А тепер кажуть: фатальна помилка, нікому цього не треба було — ані нам, ані афганському народові. Раніше я ненавиділа тих, хто вбив Сашка. Тепер ненавиджу державу, яка його туди послала. Не називайте імені... Він тепер тільки наш. Нікому його не віддам. Навіть пам’ять про нього.

(За кілька років вона мені перетелефонує.)

Я хочу продовжити свою розповідь... У ній не було закінчення. Я тоді не завершила... Ще не готова була... Але... Я, звісно, не молода... Але півроку тому ми взяли з дитбудинку хлопчика. Звуть його Сашко... Він дуже схожий на нашого Сашка маленького. Замість «я сам» каже «я шам». І з літерами «р» і «с» в нього не все гаразд. Ми повернули собі сина... Ви мене розумієте? Але я присягнулась і змусила присягнути чоловіка, що військовим він у нас ніколи не буде...

Ніколи!!

Мати

— Я стріляв... Стріляв, як усі. Не знаю, як це влаштоване, як влаштований цей світ... Я стріляв...

Наша частина стояла в Кабулі... (Раптом сміється.) У нас була хата-читальня — це величезний туалет, мама не горюй, яма двадцять метрів на п’ять і туди, в глибину, метрів шість, там ці сорок «очків», перегородки з дощок, і на кожній перегородці висіли на цвяшку «Правда», «Комсомольская правда», «Известия». Штани спускаєш, сигарету в зуби, прикурив і сидиш, читаєш. Знаходиш про Афган... Урядові афганські війська ввійшли туди-то... Узяли те-то... Про нас ані слова, бля... А вчора наших хлопців, сорок людей, геть пошматувало, з одним я два дні тому сидів тут, на «очку», і ці газети читав. Іржали. Йо-майо!!! Узяти ствол до рота — і мозок навиліт! Депресуха жорстка. Скрізь брехня... Казарма набридла... Їжа така, що блювати хочеться, радість одна — на війну поїхати. У рейд, на завдання. Вб’ють чи не вб’ють, ми рвались на бойові, не тому що Батьківщина... обов’язок... а нам бракувало вражень. Місяцями сиділи за дротом. Чотири місяці жерли саму гречку: сніданок, обід, вечеря — сама гречка. А на бойових видають сухпайок, там тушонка, іноді навіть шоколад «Алёнка». Після бою пошмонаєш убитих духів, і, диви, розжився: банка джему, добрі консерви і сигарети з фільтром. Боже мій! — «Мальборо», а в нас «Охотничьи». Напевно, вже чули? На пачці мужик із палицею іде по болоту, називали їх «Смерть на болоті». Ще були цигарки «Памир» — це «Смерть у горах». Я в Афгані вперше спробував крабів, американську тушонку... Дорогу сигару викурив... Можна було дорогою в дуканчик зайти, щось свиснути, не від того, що ми такі мародери, а людина завжди хоче солодше поїсти і подовше поспати. А нас від мамки взяли і сказали, мовляв, уперед, хлопці, священний обов’язок, ви повинні, вам по вісімнадцять років. Йо-майо!

Привезли спочатку до Ташкента... Вийшов замполіт, із таким черевом... і, мовляв, пишіть, хто хоче в Афган, пишіть рапорт. Хлопці строчили: «Прошу направити...», — а я не писав, але наступного дня нам усім видали пайку, фінансове забезпечення, повантажили в машини й повезли на пересильний пункт. Увечері на пересилці старослужилі підходять і кажуть: «Так, мужики, давайте гроші радянські сюди, там, куди вас посилають, — афгані». Що за фігня? Везуть, як баранів... Хтось радий, він сам попросився, інший не хоче, у нього істерика, плаче, хтось одеколону нахлебтався. Бля... На мене спустошення найшло, мені стало байдуже. «Ну, дідько, — думаю, — а чому спеціальну підготовку не пройшли? Йо-майо! Везуть же на справжню війну». Стріляти і то не навчили. Скільки стріляв на заняттях? Три одиночних і шість чергою... Мама не горюй! Перші враження від Кабула... Пісок, повний рот піску... І в день приїзду в караулці мене віддухопелили дембелі... І пішло зранку: «Бігом сюди! Посуд помив? Бігом! Стояти! Прізвище?» Били не в обличчя, щоб офіцери не помітили, били в груди, в солдатський ґудзик, він, як грибочок, легко вминається в шкіру. Коли потрапляв на варту, я був щасливим: ані «дідів», ані дембелів, мене дві години ніхто не чіпав. За чотири дні до нашого прибуття «молодий» підійшов до намету дембелів і кинув туди гранату — семеро дембелів просто так — чирк! — як не було. А сам потім собі ствол до рота приставив — і мозок навиліт. Списали на бойові втрати. Війна-матінка, вона все спише... Йо-майо! Після вечері «діди» кличуть: «Так, Москва (я з Підмосков’я), — картопельки! Засікаємо час — сорок хвилин. Пішов!» — І копняка під зад. Питання: «А де я її візьму?» Відповідь: «Жити хочеш?» Картопелька мала бути із цибулькою, перчиком і олійкою, називалась вона «цивілочка». І ще з лавровим листочком зверху. Я спізнився на двадцять хвилин, мене відхерачили... Мама не горюй! Знайшов я ту картопельку у вертолітників, там сиділи «молоді» і чистили картоплю для офіцерів, я просто попросив: «Хлопці, дайте, а то вб’ють нахер». Дали піввідра. «За олійкою, — підказали, — підійди до нашого кухаря. Узбека. Наспівай про дружбу народів, він любить». Узбек дав мені олійку і цибулю з панського столу. У рову на вогнищі я це все смажив, а потім біг, щоб холодну сковорідку не принести... Зараз, коли читаю про афганське братерство, іржати хочеться. Коли-небудь знімуть про це братерство фільм, і всі повірять, а я, якщо й піду на нього, то лише щоб на афганські пейзажі подивитись. Підведеш голову — гори! Фіолетові гори. Небо! А ти — як у тюрмі. «Духи» не вб’ють, то свої приб’ють. Я зеку в Союзі потім розповідав, він не вірив, щоб свої так знущались над своїми: «Не може бути!» А він десять років відсидів. Надивився! Бля... Щоб дах не з’їхав. Не скурвитись! Одні пили, інші курили... Травку... Пили самогон... Самогон гнали з того, що дістанеш: родзинки, цукор, шовковиця, дріжджі, хлібчика накидаєш. Коли сигарет бракувало, замість тютюну користувались чаєм, у газету його загортали, смак — лайно! Але дим є. Чарс, звичайно... Чарс — це пилок коноплі... Один спробує, буде сміятись, ходить і сам до себе сміється, інший під стіл залізе і сидить там до ранку. Без цього... без наркотиків і самогонки — дах би поїхав... Тебе ставлять на варту і дають два магазини патронів; якщо почнеться щось, то шістдесят патронів — це півхвилини доброго бою. Снайпери у «духів» були такі навчені, що стріляли на дим цигарки, на спалах сірника.

Я зрозумів... Я вам більше не про війну, а про людину розповідаю. Про ту людину, про яку в наших книжках мало пишуть. Бояться її. Ховають. Про людину біологічну. Без ідеї... Від слів «героїзм» і «духовність» мене нудить. Вивертає. (Мовчить.)

Так... Продовжимо... Я більше страждав від своїх, «духи» робили з тебе чоловіка, а свої робили з тебе лайно. Лише в армії я зрозумів, що будь-яку людину можна зламати, різниця лише в засобах і відміряному часі. Лежить «дід», він півроку відслужив, черево догори, у чоботах лежить і кличе мене: «Оближи чоботи, дочиста оближи язиком. П’ять хвилин часу». Я стою... Він: «Рудого сюди!», — а Рудий — той хлопець, що ми з ним разом приїхали, дружимо. І ось два козли Рудого лупцюють жахливо, я бачу — вони йому хребці переб’ють. Він дивиться на мене... І починаєш лизати чоботи, щоб він живий лишився і не покалічили. До армії я не знав, що людині можна так дати по нирках, що вона задихнеться. Це коли ти сам і за тобою нікого немає... тоді тебе не зламаєш.

У мене друг був... Прізвисько — Ведмідь, амбал під два метри на зріст. Він повернувся з Афгану і за рік повісився. Я не знаю... І нікому він не довірився, ніхто не знає, через що він повісився: через війну чи від того, що переконався, якою скотиною є людина. На війні він запитання ці не ставив собі, а після війни почав думати. Мізки з’їхали... Інший мій друг спився... Він писав мені, я два листи від нього отримав... Типу того, що там, брате, було справжнє життя, а тут цілковите лайно, там ми боролись і виживали, а тут хрен що зрозумієш. Одного разу я зателефонував йому, він був у дупу п’яним... І вдруге п’яним... (Закурює.) Пам’ятаю, як приїхали ми з Ведмедем до Москви на Казанський вокзал, чотири дні з Ташкента їхали, день і ніч пили. Телеграми, щоб зустріли нас, забули дати. Вийшли на перон о п’ятій ранку... В очі вдарили барви! Усі в різне одягнені — у червоне, жовте, синє, жінки молоді, красиві. Бля... Зовсім інший світ. Очманіли ми! Я повернувся восьмого листопада... А за місяць пішов навчатися в університет, поновився на другому курсі. Мені пощастило... Я забив собі голову... У мене не було часу копирсатися в собі, потрібно було сесію складати з нуля. За два роки все забув, пам’ятав лише «Курс молодого бійця» — чищення картоплі і біг на вісімнадцять кілометрів. Ноги стирались до колін. А він? Ведмідь приїхав, а в нього нічого. Ні спеціальності, ні роботи. Мислення навколо ковбасне: головне, щоб ковбаса була «Лікарська» за два карбованці двадцять копійок і пляшка горілки за три шістдесят дві. Кого непокоїть, що хлопці повертаються — у них мозок навкіс чи з культею десять-дванадцять сантиметрів, на дупі стрибають у двадцять років. Не мій син, та й по всьому. Система в нас така: тебе в армії ламають і в цивільному житті теж. Ти потрапив у систему, щойно тебе захопили зубці, ти будеш розпиляний, яким би хорошим ти не був, які б у тебе не жевріли в душі мрії. (Замовкає.) У мене мало потрібних слів... Дуже мало... Хочу донести свою думку: головне — не потрапити в систему. А як повз неї проскочити?

Батьківщині служити треба, комсомольський квиток у кишені — то святе. У статуті написано: солдат зобов’язаний стійко і мужньо зносити всі труднощі військової служби. Стійко і мужньо! Мама не горюй, одним словом. (Замовк. Потягся до столу за новою сигаретою, але пачка вже була порожньою.) Блін! Уже на день пачки не вистачає...

Слід виходити з того, що ми звірі, і це звіряче прикрите тонким шаром культури, сюсі-пусі. Ах, Рільке! Ах, Пушкін! Скотина з людини виповзає миттєво... Оком змигнути не встигнеш... Хай тільки їй стане страшно за себе, за своє життя. Чи в неї з’явиться влада. Маленька влада. Малесенька! Армійська система рангів: до присяги — «дух», після присяги — «чижик», через півроку — «черпак», від «черпака» до півтора року — «дід», а від двох — «дембель». А від самого початку ти — дух безплотний і життя твоє — цілковита параша...

Але я стріляв... Стріляв, як усі. Все одно це головне... Але думати про це не хочеться. Я не вмію про це думати.

Героїн лежав у нас під ногами... Уночі малі хлопчиська спускалися з гір і розкидали. А потім їх як вітром здувало. Та ми травичкою бавилися, героїн мало хто брав. Там чистий героїн — раз-другий спробуєш і тобі край. Ти — на голці. Я себе тримав. Ну, і друга умова виживання — ні про що не думати!! Поїв, поспав, сходив на завдання. Побачив — і тут же забув, загнав у підпілля. На потім... Я бачив, як у людини зіниці стають завбільшки з око, з людини виходить життя... Зіниці розширюються... Тьмянішають... Побачив і тут же забув. А зараз із вами згадав...

Стріляв! Звичайно, я стріляв. Ловив людину на мушку і... натискав... Тепер я сподіваюся, що багато я не вбив, я хотів би так думати, тому що вони... Вони... батьківщину захищали... Одного... я добре його пам’ятаю... Як я вистрілив, і він упав. Руки вгору звів і впав... Одного запам’ятав... Боявся в рукопашну потрапити, мені лише розповідали, як людину настромлюєш на залізо і дивишся їй в очі... Бля... Мені Ведмідь по п’яні відкрився, коли чотири дні з Ташкента до Москви їхали, він казав: «Ти не уявляєш, як людина хрипить, коли в неї горлом іде кров. Убивати треба навчитися...» Людину, котра нікого не вбивала, навіть на полювання не ходила, треба вчити вбивати іншу людину. Ведмідь розповідав... Лежить «дух», важко поранений, у живіт поранений, але він живий, і командир бере ніж десантника і дає йому: бери і добий, причому дивись йому в очі. А знаєте, навіщо це потрібно? Щоб ти потім убивав, не замислюючись, коли буде потрібно врятувати своїх товаришів. І вперше тобі це все потрібно пережити... Переступити через це... Ведмідь... Він бере ножа, приставляє його до горла... Пораненому до грудей... І не може зарізати людину... Як це: узяти і проштрикнути живу грудну клітку? Де серце б’ється... «Дух» водить очима за ножем... Довго нічого не виходить... Убиває довго. Коли Ведмідь напивався, плакав... Забронював собі місце в пеклі...

Після дембелю навчався в університеті, жив у гуртожитку, там багато п’ють, галасують. На гітарі грають. Хтось у двері постукає — я, наче оглашенний, підстрибую і стаю за дверима. У захисті. Грім ударить, чи дощ заперіщить по підвіконню, у мене серце скаче. Пляшку вип’єш, наче нормально, невдовзі однієї пляшки стало замало. Печінку скрутило, печінка почала вивалюватись. Потрапив до лікарні, там сказали: «Хочеш, хлопче, дожити бодай до сорока — кидай пити». Я подумав: я жінки ще не знав, стільки гарних дівчат ходить, а я тут візьму і загнуся. Так кинув пити. У мене з’явилась дівчина...

Кохання... Категорія неземна... Я не можу сказати, що кохаю. Тепер я вже одружений, у мене є маленька донька, але я не знаю, що це — кохання чи щось інше, хоча я за них горло перегризу, в асфальт закопаю. Життя віддам!! Але що таке кохання? Люди зізнаються, що вони кохають, так вони собі це уявляють, але кохання — це дика, кривава і щоденна робота. Чи я кохав? Я чесно скажу: не зрозумів. Якісь почуття я відчував, внутрішній підйом у мене був, якусь роботу, суто духовну, не пов’язану з цим гівняним життям, я виконував, але чи це кохання, чи хрен зна що? На війні нас учили: «Треба любити батьківщину». Батьківщина прийняла нас із широко розкритими обіймами, і в кожному кулаці в неї було по нокауту. Краще спитайте мене: чи був я щасливим? І я відповім, що я був щасливим, коли йшов рідною вулицею додому після Афгану... Був листопад... Це був листопад, і мені в ніс, у череп ударяв і відбивався в п’ятках запах землі, котрої я два роки не бачив, у мене клубок у горлі стояв, я не міг іти, тому що хотів плакати. Після цього я можу сказати: я в цьому житті був щасливим. Але чи кохав я? Що це таке — коли ти бачив смерть? А смерть завжди некрасива... Що це таке — кохання? Я був присутнім під час пологів, коли моя дружина народжувала. У такі хвилини поруч необхідна близька людина, і щоб вона тримала за руку. Тепер я кожну тварюку чоловічої статі примусив би стояти в баби в головах, коли вона народжує, коли в неї ноги рогаткою і вона вся в кров’яці, у лайні. Подивіться, сучі діти, як дитина на світ з’являється. А ви так просто вбиваєте. Убити легко. Просто. Я думав, що сам знепритомнію. Люди з війни приходять, а там непритомніють. Жінка — не двері, у які можна зайти і вийти. Два світи моє життя перевернули — війна і жінка. Змусили замислитись, навіщо я, сраний шматок м’яса, прийшов на цю землю.

Людина міняється не на війні, людина міняється після війни. Міняється вона, коли дивиться тими самими очима, якими бачила те, що було там, на те, що є тут. У перші місяці зір подвійний — ти і там, і тут. Ломка відбувається тут. Тепер я готовий подумати, що зі мною там відбувалось... Вартові в банках, тілоохоронці в багатих бізнесменів, кілери — це все наші хлопці. Зустрічав, розмовляв і зрозумів: вони не захотіли повертатися з війни. Сюди повертатися. Там їм сподобалось більше. Звідти... після того життя... Лишаються почуття, котрі неможливо передати... Найперше — зневага до смерті, щось вище за смерть... «Духи» не боялися смерті, вони, наприклад, знали, що їх завтра розстріляють — сміялись, наче нічого не сталося, розмовляли між собою. Навіть, здавалося, були задоволені. Радісні та спокійні. Смерть — це великий перехід, її, як наречену, потрібно чекати. Так записано в них у Корані...

Краще анекдот... А то настрахав письменницю. (Сміється.) Так от... Чоловік помирає і потрапляє до пекла, роззирається: людей у казані варять, пиляють на столі... Йде далі. А далі стоїть столик, за столиком сидять мужики і пиво п’ють, у карти грають, у доміно ріжуться. Підходить до них:

— Що це у вас — пиво?

— Пиво.

— Можна спробувати? — Пробує. І справді, пиво. Холодне. — А це що — сигарети?

— Сигарети. Хочеш закурити? — Закурює.

— То що тут у вас — пекло чи не пекло?

— Пекло, звичайно. Розслабся. — Сміються. — Там, де варять і пиляють, — це пекло для тих, хто його таким уявляє.

По вірі вашій воздасться вам. По вірі... І по внутрішніх молитвах... Якщо чекаєш смерть як наречену, вона й прийде до тебе нареченою.

Одного разу шукав серед убитих знайомого хлопця... У морзі солдати приймали вбитих, їх називали мародерками... Вони з кишень усе витягували. Лежить хлопець із діркою в грудях чи в нього всі кишки назовні, а вони по кишенях у нього нишпорять. Усе підбирали: запальничку, красиву авторучку, ножиці для нігтів, потім у Союзі дівчині своїй подарує. Мама не горюй!

Я стільки бачив зруйнованих кишлаків, але жодного дитсадка, жодної побудованої школи чи посадженого дерева, про які писали в газетах. (Мовчить.)

Чекаєш, чекаєш листа з дому... Подруга прислала фото — по пояс у квітах стоїть — краще би в купальнику! У бікіні. Чи хоча б на повний зріст, щоб на ноги подивитись... У короткій спідниці... А політнасоси, це наші замполіти, нам про батьківщину, про солдатський обов’язок плели. На політзаняттях... А ми вночі лежимо, і тема номер один — про бабів... У кого яка і що в кого було... Наслухаєшся! У всіх руки в одному місці... Мама не горюй! Там це... В афганців... У них мужолозтво — це нормально. Зайдеш сам до дукану: «Товаришу, ходи... Ходи сюди... Я тебе в зад трахну, а за це — що хочеш бери. Хустку матері візьми...» Фільмів мало привозили, єдине, що доправляли регулярно, — газету «Фрунзенец» у великій кількості. Гарнізонна газета. Ми її одразу несли в хату-читальню... Ну... туди... Іноді вдавалось піймати музичну програму, і, коли ми слухали Людмилу Зикіну «Здалеку довго тече ріка Волга...», усі плакали. Сиділи і плакали.

Удома не міг побудувати нормальної фрази, тут же — бля! Мат-перемат... Мати спершу: «Синку, чому ж ти нічого не розповідаєш?» Щось згадав... Мама мене перебиває: «А сусіди наші влаштували свого сина на альтернативну службу до лікарні. Я б від сорому згоріла, якби мій син за старими горшки тягав. Хіба це мужик?» — «Знаєш, мамо, — відповів я, — коли в мене будуть діти, я зроблю все, щоб вони не служили в нашій армії». Батько і мати подивились на мене, як на контуженого, і вже розмов про війну зі мною не заводили, особливо при знайомих. Я швидко втік з дому... Поїхав навчатися... Дівчина на мене чекала. Ну, — думаю, — завалю першого ж дня... Першого ж дня трахну. А вона руку мою з плеча забирає: «Вона вся в крові в тебе». Так лібідо мені на три роки й відрізала, три роки я боявся до жінки підійти. Йо-майо! Нас же виховували: ти мусиш батьківщину свою захищати, дівчину свою захищати... Ти — чоловік... Мені подобалась скандинавська міфологія, я любив читати про вікінгів. У них ганьбою вважалось, якщо мужчина помирав у ліжку. Помирали в бою. З п’яти років хлопчика привчали до зброї. До смерті. Війна не час для запитань: людина ти чи тварина ляклива? Призначення солдата — убивати, ти — інструмент для вбивства. У тебе таке саме призначення, як у снаряда чи автомата. Це я тепер філософствую... Хочу себе зрозуміти...

Одного разу пішов до афганського клубу на зустріч... Більше не ходжу. Лише раз... Зустріч була з американцями, з ветеранами в’єтнамської війни. Сиділи в кафе, за кожним столиком — один американець і троє росіян. Тому, хто з нами сидів, один із наших хлопців видає: «Я злий на американців, тому що підірвався на американській міні. У мене однієї ноги немає». А той відповідає йому: «А в мене в Сайгоні вцілив осколок радянського снаряда». Нормально! Мама не горюй! Випили — обійнялись, такі собі брати по зброї. І далі пішло... Бухали по-російськи: на брудершафт, на посошок... До мене там дійшла одна проста річ: солдат — він скрізь солдат, однаковий, м’ясо — воно і є м’ясо. М’ясний відділ. З однією різницею: у них на сніданок — два види морозива, а в нас на сніданок, обід і вечерю — сама гречка. Фруктів узагалі не бачили, мріяли про яйця і свіжу рибу. Головку цибулі їли, як яблуко. Повернувся я з армії без зубів. Був грудень, тридцятиградусний мороз. Хлопець той із Каліфорнії... Пішли ми його до готелю проводжати. На ньому пуховик, дуті рукавички, іде Москвою весь такий закутаний, а назустріч нам Ваня російський — кожух розщепнутий, тільник задерся до пупа, він без шапки і без рукавиць. «Привіт, хлопці!» — «Привіт!» — «А хто це?» — «Американець». О, американець! Потис йому руку, по плечу поплескав. І пішов далі. Піднялись ми в номер, американець мовчить. «Шефе! Ти чого?» — Питаємо. — «Я в пуховику, у рукавицях, а він голий. І рука в нього тепла. Із цією країною воювати не можна». Я відповідаю: «Звичайно, не можна. Трупами закидаємо!» Мама не горюй! П’ємо все, що горить, трахаємо все, що ворушиться, а не ворушиться — розворушимо і все одно трахнемо.

Я вже давно не говорю про Афган... Ці розмови мені нецікаві... Але якби мені дали право вибрати: ти дізнаєшся на війні оце і оце переживеш, але є ще й інші варіанти — можеш лишитися хлопчиком і не потрапити туди — твій вибір? Усе одно захотів би пройти все спочатку і стати тим, ким я є тепер. Заново все пережити, випробувати. Завдяки Афгану я знайшов друзів... Зустрівся з дружиною, і в мене така чарівна маленька дочка. Там я дізнався, яке лайно в мені сидить і як глибоко воно сховане. Повернувся і Біблію з олівцем прочитав. І весь час перечитую. Гарно співає Галич, що бійся того, хто скаже: я знаю — як. Я не знаю — як. Я сам шукаю. Мені сняться фіолетові гори. І стовпи колючого піску...

Тут я народився... Батьківщину, як кохану жінку, не обирають, вона дається, коли ти народився в цій країні, то зумій у ній і померти. Здохнути можна і загинути можна, але ти зумій померти. Я хочу жити в цій країні, хай вона бідна, нещасна, але тут живе Лівша, здатний блоху підкувати, і мужики біля пивного кіоску вирішують світові проблеми. Вона нас обманула... Але я люблю її...

Я бачив... Я тепер знаю, що діти народжуються світлими. Вони — янголи.

Рядовий, стрілець

— Спалах... Фонтан світла... І все...

Далі ніч... Морок... Розплющив одне око і повзаю по стіні: де я? У шпиталі... Далі перевіряю: руки на місці? На місці. Нижче... Торкаюся себе руками... А де ноги? Мої ноги!!!

(Відвертається до стіни і довго не хоче говорити.)

Я забув усе, що було раніше. Важка контузія... Усе своє життя забув... Розгорнув паспорт і прочитав своє прізвище. Де народився? У Воронежі. Тридцять років... Одружений... Двоє дітей... хлопчики...

Жодного обличчя не пам’ятав...

(Ще раз надовго замовк. Дивиться в стелю.)

Першою приїхала мама... Каже: «Я — твоя мама». Я роздивлявся її... Я не міг її згадати, але водночас ця жінка не була мені чужою... Я розумів — вона не чужа... Вона розповідала про моє дитинство... школу... Навіть такі дрібниці: яке в мене було добре пальто у восьмому класі і як я його на паркані порвав. Які отримував оцінки... «Четвірки» були і «п’ятірки», але «трійка» з поведінки. Бешкетував. Що найбільше любив гороховий суп... Я її слухав і наче сам себе збоку бачив.

Чергова до їдальні кличе:

— Сідай у візок. Повезу. До тебе дружина приїхала.

Стоїть біля палати красива жінка... Глянув: стоїть, хай собі стоїть. Де дружина? А це була моя дружина... Наче знайоме обличчя — але я його не впізнаю...

Вона розповіла про наше кохання... Як познайомились... Як уперше поцілував її... Привезла фотографії з нашого весілля. Як хлопчики в нас народились. Двоє хлопчиків... Я слухав і не згадував, а запам’ятовував... Від напруження... Починався сильний головний біль... А обручка? Де обручка... Подивився на ліву руку — а пальців немає...

Синочків згадав за світлиною... Приїхали — інші. Мої і не мої. Білявий став темнішим, маленький став великим. Глянув на себе в дзеркало: схожі!

Лікарі обіцяють, що пам’ять може повернутися... Тоді в мене буде два життя: те, про яке мені розповіли, і те, що було. Тоді приїжджайте — розповім про війну...

Капітан, вертолітник

— Вогонь переміщувався... Довго блукав схилом гори...

Надвечір нам назустріч вибігла отара овець. Ур-р-ра!! Дарунок Аллаха. Аллах акбар! Ми голодні й утомлені після двох днів переходу, сухпайок давно з’їли. Залишились самі сухарі. А тут — загублена отара. Без господаря. Не треба купувати чи міняти на чай і мило (одна вівця — кілограм чаю або десять кусків мила), не потрібно мародерствувати. Першим ми схопили великого барана, прив’язали його до дерева, тоді вівці нікуди не підуть. Цього ми вже навчились. Запам’ятали... Під бомбардуванням вівці розбігаються, а потім прибиваються назад. До вожака. Далі... Далі ми вибрали найжирнішу вівцю... Повели...

Я багато разів спостерігав, як покірно ця тварина приймає смерть. Коли вбивають свиню, телятко... Там інше... Вони не хочуть помирати. Вириваються, верещать. А вівця не втікає, не кричить, не б’ється в істериці, а мовчки йде. З розплющеними очима. Іде за людиною з ножем.

Це ніколи не було схоже на вбивство, а завжди нагадувало ритуал. Жертовний ритуал.

Рядовий, розвідник