Цинкові хлопчики

Нещодавно група матерів воїнів-інтернаціоналістів, які загинули в Афганістані, подала до суду на письменницю Світлану Алексієвич, автора книги «Цинкові хлопчики». Їхню позовну заяву розглядатимуть у народному суді Центрального району Мінська.

Приводом для звернення до суду стала вистава «Цинкові хлопчики», поставлена на сцені Білоруського театру імені Янки Купали, і публікація уривків із книги в газеті «Комсомольская правда». Вистава була записана республіканським телебаченням і продемонстрована мешканцям Білорусі. Матерів, які несли в собі всі ці роки власне нездоланне горе, вразило, що їхні хлопчики показані винятково як бездушні роботи-вбивці, мародери, наркомани і ґвалтівники...

Л. Григор’єв

«Вечерний Минск»,

12 червня 1992 р.

«За “Цинкові хлопчики” — до суду» — так називався допис, надрукований 22 червня в газеті «На страже Октября» і в деяких інших виданнях. «Письменниці Світлані Алексієвич, — говорилось у дописі, — після виходу її книги оголосили справжню війну: автора звинувачують у викривленні та фальсифікації розповідей “афганців” та їхніх матерів.

І ось черговий наступ після появи на сцені Білоруського театру імені Янки Купали і на екранах телебачення однойменної вистави. Суддям Центрального районного суду Мінська потрібно буде розглянути позовну заяву групи матерів загиблих воїнів-інтернаціоналістів. Дату суду ще не призначено. Виставу знято зі сцени...»

Ми зателефонували до суду Центрального району столиці з проханням прокоментувати це повідомлення, але там воно викликало подив. Секретар С. Кульган сказала нам, що така позовна заява до суду не надходила...

Як пояснив нам автор допису в газеті «На страже Октября» В. Стрельський, інформацію він узяв із московської газети «Красная звезда».

«Чырвоная змена»,

14 червня 1992 р.

20 січня газета «Советская Белоруссия» повідомила: «У народному суді Центрального району Мінська почався судовий процес у справі письменниці Світлани Алєксієвич...» А за день до цього, 19 січня, газета «Вечерний Минск» опублікувала допис на цю саму тему під заголовком «Суд над літератором». Я спеціально зазначаю конкретні дати публікацій. Справа ось у чому...

Відвідавши суд Центрального району столиці Білорусі, я дізнався, що справу веде суддя Городнічева.

Увімкнути диктофон вона не дозволила. Від будь-яких пояснень категорично відмовилась, пославшись на те, що «не потрібно нагнітати атмосферу». Але Городнічева таки продемонструвала папку зі справою Алексієвич, яку було заведено... 20 січня. Тобто очевидно, що матеріали для друку про те, що суд іде (!), були готові ще до того, як суддя завела справу...

Леонід Свиридов

«Собеседник», № 6, 1993 р.

До народного суду Центрального району Мінська надійшли дві позовні заяви. Колишній афганець, нині інвалід, стверджує, що С. Алексієвич написала про ту війну і про нього особисто неправду, оббрехала. Тому мусить публічно вибачитись, а спаплюжену солдатську честь компенсувати сумою в 50000 карбованців. Мати загиблого офіцера розійшлась із письменницею в оцінках радянського патріотизму та його ролі у вихованні молодого покоління.

З обома позивачами Світлана Алексієвич зустрічалася кілька років тому, коли працювала над відомою книгою «Цинкові хлопчики». Обоє сьогодні заявляють, що говорили тоді «не так», а якщо й говорили «так», як зафіксовано в книзі, то тепер передумали.

Цікаві нюанси. Солдат-позивач, звинувачуючи письменницю в перекручуванні фактів, в образі його гідності, посилається на газетну публікацію 1989 року. Хоча в ній фігурує не його, а зовсім інше солдатське прізвище. Мати-позивачка заводить суд у лабіринти політики та психології, звідки не порятує і рота наукових експертів. Тим не менше обидва позови народна суддя прийняла до вивчення. Судові засідання ще не почались, але досудові допити письменниці вже тривають...

Анатолій Козлович

«Литературная газета»,

10 лютого 1993 р.

Під судом відома білоруська письменниця Світлана Алексієвич, яка свого часу нагадала про те, що «У війни не жіноче обличчя». Виявилось, що попіл Афганістану ще стукає в серця деяких обурених читачів, які не пробачили С. Алексієвич «Цинкових хлопчиків», документальну повість про невідому нам афганську війну. Письменницю звинувачують у пересмикуванні, вибірковому використанні наданих їй учасниками війни, вдовами й матерями загиблих солдатів матеріалів. І взагалі, у брехні, антипатріотизмі та очорнюванні. Поки що незрозуміло, чи буде дано справі «законний хід», чи все-таки автори позовних заяв вимагатимуть деякої моральної компенсації та до суду (відкритого суду) справи не доведуть. Але сигнал характерний. Просто постала тінь майора Червонописсного, який повчав на з’їзді союзних депутатів академіка Андрія Сахарова, як тому варто оцінювати афганську війну...

Федір Михайлов

«Куранты», 3 лютого 1993 р.

Із судового позову Ляшенка Олега Сергійовича, колишнього рядового, гранатометника

6 жовтня 1989 року в статті «Ми повертаємося звідти...», опублікованій у газеті «Література і мастацтва», були надруковані уривки з документальної книги Світлани Алексієвич «Цинкові хлопчики». Один із монологів підписаний моїм іменем (прізвище зазначене неправильно).

У монолозі відбито мою розповідь про афганську війну і моє перебування в Афганістані, стосунки між людьми на війні, після війни і т. ін.

Алексієвич цілком викривила мою розповідь, дописала те, чого я не говорив, а якщо говорив, то розумів це інакше, дійшла самостійних висновків, яких я не робив.

Частина висловлювань, написаних С. Алексієвич від мого імені, принижують і зневажають мою честь і гідність.

Це такі фрази:

1. «У вітебській “учебці” не було таємницею, що нас готують до Афганістану.

Один зізнався, що боїться, мовляв, нас там усіх перестріляють. Я став його зневажати. Перед самим від’їздом іще один відмовився їхати...

Я вважав його ненормальним.

Ми їхали робити революцію».

2. «За два-три тижні від тебе колишнього нічого не лишається, лише твоє ім’я. Ти — це вже не ти, а інша людина. І ця людина, побачивши вбитого, вже не лякається, а спокійно або з гіркотою думає про те, як будуть його стягувати зі скелі або тягнути в спеку кілька кілометрів...

Їй знайоме власне і чуже збудження, коли бачиш убитого: не мене! Ось таке перевтілення... Майже з усіма».

3. «Я був навчений стріляти, куди мені накажуть. Стріляв, не шкодував нікого. Міг убити дитину... Кожен хотів повернутися додому. Кожен намагався вижити. Думати було ніколи... До чужої смерті я звик, а власної боявся...»

4. «Не пишіть лише про наше афганське братство. Його немає. Я в нього не вірю. На війні нас об’єднував страх. Нас однаково ошукали... Тут нас об’єднує те, що в нас нічого немає. У нас однакові проблеми: пенсії, квартири, ліки, меблеві гарнітури. Вирішимо їх, і наші клуби розпадуться.

Ось я дістану, пропхаю, вигризу собі квартиру, меблі, холодильника, пральну машину, японського «відика» — і все! Молодь до нас не потяглась. Ми їй незрозумілі. Начебто прирівняні до учасників Великої Вітчизняної війни, але ті Батьківщину захищали, а ми? Ми хіба в ролі німців — так мені один хлопець сказав.

А ми на них злі. Хто там зі мною не був, не бачив, не пережив, не відчув — той мені ніхто».

Усі ці висловлювання глибоко ображають мою людську гідність, оскільки я таке не казав, так не думаю і вважаю, що ці відомості плямують мою честь як чоловіка, людини, солдата...

20 січня 1993 року

Без особистого підпису

Зі стенограми досудової співбесіди

Суддя: Т. Городнічева; адвокати: Т. Власова, В. Лушкинов; позивач: О. Ляшенко; відповідач: С. Алексієвич.

Суддя Т. Городнічева:

— Позивачу, ви стверджуєте, що письменниця спотворила повідомлені вами факти?

О. Ляшенко:

— Так.

Суддя Т. Городнічева:

— Відповідачу, прошу вас дати пояснення по суті цього питання.

С. Алексієвич:

— Олеже, я б хотіла нагадати тобі, як ти розповідав і плакав, коли ми зустрілися, і не вірив, що твою правду, можливо, буде колись надруковано. Ти просив, щоб я це зробила... Я написала. І що тепер? Тебе знову ошукують і використовують. Удруге... Але ж ти казав тоді, що вже ніколи не дозволиш себе обманути?

О. Ляшенко:

— Побули б ви на моєму місці: мізерна пенсія, роботи в мене немає, двоє маленьких дітей... Дружину нещодавно скоротили. Як жити? На що жити? А у вас гонорари. Друкуєтесь за кордоном. А ми, виходить, убивці, ґвалтівники.

Адвокат Т. Власова:

— Я протестую. На мого підзахисного чинять психологічний тиск. У мене батько був льотчиком, генералом, він теж загинув в Афганістані. Там усе було святим. Вони виконували присягу. Батьківщину захищали...

Суддя Т. Городнічева:

— На чому наполягає позивач?

О. Ляшенко:

— Щоб письменниця переді мною публічно перепросила і мені було відшкодовано моральні збитки...

Суддя Т. Городнічева:

— Ви наполягаєте лише на спростуванні опублікованих фактів?

О. Ляшенко:

— За мою зганьблену солдатську честь я вимагаю, щоб С. Алексієвич заплатила мені 50000 карбованців.

С. Алексієвич:

— Олеже, я не вірю, що це твої слова. Ти це говориш з чужих слів... Я пам’ятаю тебе іншого... І ти надто дешево оцінив своє обпалене обличчя, втрачене око... Але це не мене треба до суду кликати. Ти сплутав мене з Міністерством оборони і Політбюро КПСС...

Адвокат Т. Власова:

— Я протестую! Це — психологічний тиск...

С. Алексієвич:

— Коли ми з тобою, Олеже, зустрічалися, ти був чесним, я боялась за тебе. Я боялась, що в тебе можуть бути неприємності з КДБ, адже вас усіх примушували підписувати папери про нерозголошення військової таємниці. І я змінила твоє прізвище. Я змінила його, щоб захистити тебе, а тепер маю цим же від тебе сама захищатися. Оскільки там не твоє прізвище, то це — збірний образ... І твої претензії безпідставні...

О. Ляшенко:

— Ні, це мої слова. Це я говорив... Там і про те, як мене поранило... І... Там усе моє...

Із судового позову Катерини Микитівни Платіциної, матері загиблого майора Олександра Платіцина

6 жовтня 1989 року в статті «Ми повертаємося звідти...» в газеті «Література і мастацтва» було опубліковано уривки з документальної книги Світлани Алексієвіч «Цинкові хлопчики». Один із монологів — матері загиблого в Афганістані майора О. Платіцина — підписано моїм іменем.

Цілком цей монолог увійшов до книги С. Алексієвіч «Цинкові хлопчики».

У монолозі, надрукованому в газеті й книзі, спотворено мою розповідь про сина. С. Алексієвич, незважаючи на те, що книга документальна, деякі факти додала від себе, багато чого з моєї розповіді випустила, дійшла самостійних висновків і підписала монолог моїм іменем.

Стаття ображає і принижує мою честь і гідність...

Без особистого підпису й дати

Зі стенограми досудової співбесіди

Суддя: Т Городнічева; адвокати: Т. Власова, В. Лукшинов; позивач: К. Платіцина; відповідач: С. Алексієвич.

Суддя Т. Городнічева:

— Ми слухаємо вас, Катерино Микитівно...

К. Платіцина:

— Образ сина, закарбований у моїй свідомості, зовсім не збігається з образом, змальованим у книзі.

Суддя Т. Городнічева:

— Чи могли б ви пояснити свою думку: де саме, у якому місці і як спотворено факти?

К. Платіцина (бере книгу):

— Там усе не так, як я говорила. Мій син був не таким. Він любив свою Батьківщину. (Плаче.)

Суддя Т. Городнічева:

— Я прошу вас заспокоїтися й назвати нам факти.

К. Платіцина (зачитує з книги):

— «Після Афганістану (це коли він у відпустку приїхав) ще ніжнішим став. Усе йому вдома подобалось. Але були хвилини, коли сяде і мовчить, нікого не бачить — ночами зривався, ходив кімнатою. Одного разу прокинулась від крику: “Спалахи! Спалахи!” Іншого разу чую вночі: хтось плаче. Хто в нас може плакати? Маленьких дітей немає. Відчиняю його кімнату: він обхопив голову двома руками і плаче...»

Він був офіцер. Бойовий офіцер. А тут його показано плаксієм. Хіба про це потрібно було писати?

Суддя Т. Городнічева:

— Я сама готова заплакати. І не раз плакала, коли читала цю книгу, вашу розповідь. Але що тут ображає вашу честь і гідність?

К. Платіцина:

— Розумієте, він був бойовий офіцер. Він не міг заплакати. Або ось іще: «За два дні був Новий рік. Під ялинку нам сховав подарунки. Мені хустку велику. Чорну. “Навіщо ти, синку, чорну вибрав?” — “Матусю, там різні були. Але поки моя черга дійшла, лише чорні лишились. Подивись: вона тобі пасує...”»

Виходить, що мій син стояв у чергах, він терпіти не міг магазини і черги. А тут він на війні стоїть у черзі... Мені, за хусткою... Навіщо було про це писати? Він був бойовий офіцер. Він загинув...

Світлано Олександрівно, навіщо ви таке понаписували?

С. Алексієвич:

— Коли я писала вашу розповідь, я теж плакала. І ненавиділа тих, хто послав вашого сина марно загинути в чужій країні. І тоді ми були з вами разом, заодно.

К. Платіцина:

— Ви кажете, що я маю ненавидіти державу, партію... А я пишаюся своїм сином! Він загинув як бойовий офіцер. Його всі товариші любили. Я люблю ту державу, у якій ми жили, — СРСР, тому що за неї загинув мій син. А вас ненавиджу! Мені не потрібна ваша страшна правда. Вона нам не потрібна! Чуєте?!

С. Алексієвич:

— Я могла б вас вислухати. Ми могли би поговорити. Але чому ми повинні говорити про це в суді? Не можу зрозуміти...

...За кондовим радянським сценарієм, Світлану Алексієвич організовано проклинають як агента ЦРУ, посіпаку світового імперіалізму, яка оббріхує свою велику Батьківщину та її героїчних синів начебто за два «мерседеси» і доларові подачки...

Перший суд так нічим і не закінчився, оскільки позивачі — колишній рядовий О. Ляшенко і мати загиблого офіцера К. М. Платіцина — не з’явились на судове слухання. Але за півроку було подано два нових позови: від І. С. Галовньової, матері загиблого старшого лейтенанта Ю. Галовньова, голови Білоруського клубу матерів загиблих воїнів-інтернаціоналістів, і Тараса Кецмура, колишнього рядового, нині голови Мінського клубу воїнів-інтернаціоналістів...

Газета «Права человека»,

№ 5, 1993 р.

14 вересня в Мінську відбувся суд, на котрому відповідачем виступала письменниця Світлана Алексієвич.

І тут почалося найцікавіше. «Позовна заява від матері загиблого “афганця” І. С. Галовньової надійшла до суду без дати, — сказав адвокат Алексієвич Василь Лушкінов. — Нам же його копію надали взагалі без підпису і, ясна річ, без дати. Однак це не завадило судді Тетяні Городнічевій порушити справу за ст. 7 Цивільного кодексу. Викликає здивування й те, що власне справу не було процесуально оформлено до моменту суду, тобто в книзі реєстрацій її номер уже існував, хоча ще не було винесено ухвали про порушення цивільної справи».

Одначе суд відбувся... на ньому головувала людина, яка справу побачила, власне, на суді. Про те, що суддю Т. Городнічеву замінили на суддю І. Ждановича, Світлана Алексієвич та її адвокат дізнались лише за десять хвилин до початку засідання.

«Це, скоріше, питання моралі, ніж питання юридичне», — зреагував Василь Лушкінов.

Може, і так. Але за столом позивачів раптом з’явився ще один герой книги Світлани Алексієвич — Тарас Кецмур, а перед суддею І. Ждановичем ліг його позов без підпису і, ясна річ, без порушеної з цього питання справи...

Адвокат відповідачки звернув увагу суду на цей нонсенс і заявив протест. Судове засідання було перенесено...

Олег Блоцький

«Литературная газета»,

6 жовтня 1993 р.

Зі стенограми судового засідання 29 листопада 1993 року

Суддя: І. Н. Жданович; народні засідачі: Т. В. Борисевич, Т. Б. Сороко; позивачі: І. С. Галовньова, Т. М. Кецмур; відповідач: С. О. Алексієвич.

Із судового позову Інни Сергіївни Галовньової, матері загиблого старшого лейтенанта Ю. Галовньова

У газеті «Комсомольская правда» від 15.02.90 опубліковано уривки з документальної повісті С. Алексієвич «Цинкові хлопчики» — «Монологи тих, хто пройшов Афганістан».

В опублікованому під моїм прізвищем монолозі є неточності й перекручення фактів, що я надавала С. Алексієвич, а також відверта брехня, вимисли, тобто викладення з моїх начебто слів обставин, про які я не розповідала і не могла розповісти. Довільна інтерпретація моїх думок, а також відверті домисли, викладені від мого імені, ганьблять мою честь і гідність, тим більше, що повість документальна. Я вважаю, що автор-документаліст зобов’язаний точно викладати здобуту інформацію, мати записи розмов, узгоджувати тексти зі співрозмовником.

Так, Алексієвич зазначає в статті: «Негарно матері в цьому зізнаватись... але я любила його понад усіх. Більше, ніж чоловіка. Більше, ніж другого сина...» (Ідеться про мого загиблого сина Юрка). Наведена цитата вигадана (не відповідає викладеному). Згадування про нібито різні ступені любові до синів спричинило конфлікти в сім’ї і, вважаю, паплюжить мою гідність.

Далі: «У першому класі він знав, читав напам’ять не казки, не дитячі віршики, а цілі сторінки з книги “Як гартувалася сталь” М. Островського». Із наведеної фрази випливає, що син виховувався в родині якихось фанатиків. Я ж розповідала Алексієвич, що Юрко вже в 7–8 років читав серйозні книжки, і «Як гартувалася сталь» також.

Алексієвич спотворила і начебто мою розповідь про обставини відправлення сина до Афганістану. Вона наводить нібито його слова: «Я поїду до Афганістану, щоб довести їм, що в житті є високе, що не кожному для щастя потрібен лише заповнений м’ясом холодильник». Нічого подібного не було. Твердження Алексієвич ганьблять мене і мого сина. Як нормальна людина, патріот, романтик, він добровільно просився до Афганістану.

Не говорила я Алексієвич і таких фраз, коли запідозрила наміри сина піти до Афганістану: «Тебе вб’ють там не за Вітчизну... Тебе вб’ють невідомо за що... Хіба може Вітчизна посилати на загибель...» Я сама відправила його туди. Сама!

Ця цитата ганьбить мою честь і гідність, показує мене дволикою людиною з подвійною мораллю.

Неправильно описано суперечку між синами. В Алексієвич написано так: «Ти, Гено, мало читаєш. Ніколи не побачиш книги в тебе на колінах. Завжди гітара...»

Суперечка між синами була лише з одного приводу: вибір професії молодшим сином. Гітара тут ні до чого.

Ця фраза Алексієвич ображає мене тим, що вона підкреслює мою нелюбов до молодшого сина. Я їй таких слів не говорила.

Вважаю, що Алексієвич, вирішивши подати події, пов’язані з війною в Афганістані, не лише як політичну помилку, а і як провину всього народу, тенденційно, а почасти і просто домислювала обставини, начебто вони були в інтерв’ю. Мета її — подати наш народ — солдатів, що були в Афганістані, їхніх родичів — як людей безпринципних і жорстоких, байдужих до чужих страждань.

Для полегшення роботи Алексієвич я надала їй щоденник сина, одначе це не допомогло їй викласти обставини справді документально.

Прошу вибачення від Алексієвич за викривлення мого оригінального матеріалу і за спаплюження моєї честі й гідності в газеті «Комсомольская правда».

Без особистого підпису і дати

Із судового позову Тараса Кецмура, колишнього рядового

У викладеному тексті мого першого позову про захист честі й гідності не вказані конкретні претензії до С. Алексієвич за її публікацію в «Комсомольськой правде» (15.02.90). Цим доповнюю і підтверджую його: все, що викладене С. Алексієвич у газетній статті й у книзі «Цинкові хлопчики», — вигадка і не було насправді, оскільки я з нею не зустрічався і нічого їй не говорив.

Після виходу статті 15 лютого 1990 року в «Комсомольськой правде» я прочитав таке: «Поїхав до Афганістану зі своїм собакою Чарою, крикнеш: “Помри!” — і він падає. Якщо мене щось непокоїть, дуже засмучений, він сідав поряд і плакав. Перші дні я німів від захвату, що там...»

«Ви, будь ласка, ніколи не чіпайте цього, багато нині розумників тут, чому ж ніхто не поклав партквитка, ніхто кулю в лоба собі не пустив, коли ми там були...»

«Я там бачив, як викопують на полях залізо і людські кістки... я бачив жовтогарячу, крижану скоринку на застиглому обличчі вбитого, так, чомусь жовтогарячу...»

«У моїй кімнаті ті самі книжки, світлини, магнітофон, гітара, а я — інший. Через парк пройти не можу, озираюся. У кав’ярні офіціант стане за спиною: “Замовляйте”, — а я ладен схопитися і втекти. Не можу, щоб у мене хтось за спиною стояв. Побачиш негідника, єдина думка — розстріляти його треба».

«На війні доводилось робити просто протилежне тому, чого навчали в мирному житті, а в мирному житті треба було забути всі навички, набуті на війні».

«Я стріляю відмінно, прицільно кидаю гранати, навіщо мені це. Ходив до військкомату, просився назад — не взяли. Війна незабаром скінчиться, повернуться такі самі, як я. Нас буде більше».

Практично цей же текст я прочитав і в книзі «Цинкові хлопчики» з невеликими літературними правками, де фігурують той самий собака, ті самі думки вголос.

Ще раз підтверджую, що це все чиста вигадка, приписана до мого імені...

У зв’язку з вищенаведеним прошу високий суд захистити заплямовану честь солдата і громадянина.

Без особистого підпису і дати

Із виступу І. С. Галовньової

Ми довго жили за кордоном, чоловік служив там. Ми повернулися на Батьківщину восени вісімдесят шостого. Я була щасливою, що ми нарешті вдома. Але разом із радістю в дім прийшло горе — загинув син.

Місяць я лежала плазом. Не хотіла нікого чути. Усе було вимкнено в дома. Я нікому не відчиняла двері. Алексієвич була першою, хто ввійшов до мого будинку. Вона сказала, що хоче написати правду про війну в Афганістані. Я їй повірила. Сьогодні вона прийшла, а назавтра мене мали вкласти до лікарні, і я не знала: повернуся я звідти чи ні? Я не хотіла жити, без сина я не хотіла жити. Коли Алексієвич прийшла, вона сказала, що пише документальну книгу. Що таке — документальна книга? Це мають бути щоденники, листи тих, хто там був. Я так розумію. І я віддала їй щоденник свого сина, який він там вів: «Ви хочете написати правду, — сказала я, — ось вона, у щоденнику мого сина».

Потім ми з нею розмовляли. Я їй розповіла своє життя, тому що мені було важко, я повзала навколішки в чотирьох стінах. Я не хотіла жити. У неї був диктофон із собою, вона все записувала. Але вона не говорила, що друкуватиме це. Я їй розповідала просто так, а надрукувати вона мала щоденник мого сина. Повість же документальна. Я віддала їй щоденник, чоловік спеціально для неї передрукував.

Вона ще сказала, що збирається до Афганістану. Вона там була у відрядженні, а мій син там загинув. Що вона знає про війну?

Але я їй вірила, я чекала на книжку. Я чекала на правду: за що вбили мого сина? Я писала листа Горбачову: дайте мені відповідь, за що загинув мій син у чужій країні? Усі мовчали...

Ось що Юрко писав у щоденнику: «1 січня 1986 року. Уже відлічено половину шляху, і попереду лишилось так мало. І знову вогонь, і знову забуття, і новий довгий шлях — і так вічно, перш ніж здійсниться воля призначеного. І пам’ять, яка б’є нагайкою пережитого, жахливими снами вривається в життя, і привиди іншого світу, інших часів і століть, що зваблюють своєю схожістю, але інші, такі, що не знають минулих днів. І не зупинитись, не передихнути, не змінити одного разу наперед визначеного — пустка і морок розверзнуться перед відступниками, бо, якщо присядеш відпочити, уже не підведешся із Землі. І, якщо втомився, з відчаєм і болем волаєш до порожнього неба: що там, коли зімкнено коло і шлях добіг краю, і новий світ засяяв у своїй величі? Чому ми відповідальні за них? Їм не дано здійнятися до сяйливих висот, і, якою б довгою не була дорога, усе-таки дні їхні вже злічено. А ми ламаємо свої життя, не знаючи спокою і щастя, плентаємося, втомлені і розбиті, усемогутні і безправні, демони і ангели цього світу...»

Алексієвич цього не надрукувала, правди мого сина. Іншої правди бути не може, правда в тих, хто там був. Вона чомусь зобразила моє життя. Простою, дитячою мовою. Яка це література? Бридка маленька книжечка...

Товариші, я ростила своїх дітей чесно і справедливо. Вона пише, що мій син любив книжку Миколи Островського «Як гартувалася сталь». Тоді цю книжку в школі проходили, як і Фадєєва «Молоду гвардію». Ці книжки читали всі. Вони були в шкільних програмах. А вона підкреслює, що він їх читав, знав уривки напам’ять. Вона хоче показати його ненормальним. Фанатичним. Або вона пише: він шкодував, що став військовим. Син мій виріс на полігонах, він пішов слідами батька. У нас діди, усі брати батька, двоюрідні брати — усі в армії. Військова династія. І до Афганістану він поїхав, тому що був чесною людиною. Він склав військову присягу. Якщо потрібно, він поїхав. Я виховала чудових синів. Йому наказали — він поїхав, він був офіцером. А Алексієвич хоче довести, що я мати вбивці. І мій син там убивав. Що виходить? Я його туди послала? І дала йому до рук зброю? Ми, матері, винні, що там була війна? Що там убивали, грабували, курили наркотики?

І цю книжку було опубліковано за кордоном. У Німеччині, Франції... За яким правом Алексієвич торгує нашими загиблими синами? Заживає собі слави і добуває долари? Хто вона така? Якщо це моє, я розповіла, пережила, то до чого тут Алексієвич... Поговорила, записала наші розповіді, ми їй виплакали своє горе...

Ім’я моє вона написала неправильно. Я Інна, а в неї Ніна Галовньова. У мого сина звання старший лейтенант, а вона написала — молодший. Ми дітей втратили, а в неї слава...

Із відповідей на запитання

Адвокат С. Алексієвич — В. Лушкінов:

— Скажіть, Інно Сергіївно, Алексієвич записувала вашу розповідь на диктофон?

І. Галовньова:

— Вона попросила дозволу ввімкнути диктофон. Я їй дозволила.

В. Лушкінов:

— А ви просили її показати потім те, що вона зніме з плівки і використає в книжці?

І. Галовньова:

— Я вважала: вона надрукує щоденник мого сина. Я вже говорила, як я розумію документальну літературу, — це щоденники і листи. А якщо моя розповідь — то дослівно, як я казала.

В. Лушкінов:

— Чому ви не подали на Алексієвич до суду відразу, щойно вийшла «Комсомольська правда» з уривком із книжки, а наважились на це через три з половиною роки?

І. Галовньова:

— Я не знала, що вона цю книгу видаватиме за кордоном. Поширюватиме брехню... Я чесно виховала своїх дітей для Батьківщини. Ми весь вік жили в наметах і бараках, у мене було двоє синів і дві валізи. Так ми жили... А вона пише, що наші діти — вбивці. Я поїхала до Міністерства оборони і сама віддала їм синового ордена... Я не хочу бути матір’ю вбивці. Я повернула його орден державі... Але я пишаюсь своїм сином!

Громадський захисник С. Алексієвич — Є. Новіков, голова Білоруської ліги прав людини:

— Я хочу заявити протест. Прошу внести до протоколу. Із залу постійно ображають Світлану Алексієвич. Погрожують убити... Навіть на шматочки обіцяють порізати... (Повертається до матерів, котрі сидять у залі з великими портретами своїх синів, до яких пришпилено їхні ордени й медалі.) Повірте, я поважаю ваше горе...

Суддя І. Жданович:

— Я нічого не чув. Жодних образ.

Є. Новіков:

— Усі чули, окрім суду...

Голоси із зали

— Ми — матері. Хочемо сказати... Загубили наших синів. Потім гроші собі на цьому заробляють. Ми прийшли захищати їх, щоб вони могли спокійно лежати в землі...

— Як ви могли? Як насмілилися полити брудом могили наших хлопчиків? Вони до останку виконали свій обов’язок перед Вітчизною. Ви хочете, щоб їх забули... По всій країні створено сотні шкільних музеїв, куточків. Я теж віднесла до школи синову шинель, його учнівські зошити. Вони — герої! Про радянських героїв гарні книги потрібно писати, а не робити з них гарматне м’ясо. Ми позбавляємо молодь нашої героїчної історії...

— СРСР був великою країною, для багатьох — упоперек горла. І не мені тепер розповідати, де й ким планувався розпад нашої країни, у тому числі й руками добре проплачених Заходом іуд...

— Вони там убивали... Бомбили...

— А сам ти служив в армії? Не служив... На інститутській лаві відсиджувався, поки наші діти гинули.

— Не потрібно в матерів питати: убивав її син чи ні? Вона пам’ятає про одне — її сина вбили...

— Щоранку бачу сина, але досі не вірю, що він удома. Коли він був там, я казала собі, що раптом привезуть домовину, то в мене два шляхи: на вулицю, на мітинг або до церкви. Своє покоління я називаю «поколінням виконавців». Афганська війна — пік нашої трагедії. Чому з нами можна робити все?

— Обиватель тепер у всьому звинуватить цих вісімнадцятирічних хлопчиків... Ось що ви зробили! Цю війну потрібно від них відділити... Війна була злочинною, її вже засудили, а хлопчиків треба захищати...

— Я — вчитель російської літератури. Багато років повторювала своїм учням слова Карла Маркса: «Смерть героїв подібна до заходу сонця, а не смерті жаби, що луснула, напружившись». Чого навчає ваша книжка?

— Досить геройствувати, «афганці»!

— Будь ти проклятий! Будьте прокляті ви всі!

Суддя І. Жданович:

— Припиніть галас! Припиніть базар! Це — суд, а не базар... (Зал шаленіє.) — Оголошується перерва на п’ятнадцять хвилин...

(Після перерви в залі суду чергує міліція.)

Із виступу Т. М. Кецмура

Я не готувався виступати, я говоритиму не з папірця, нормальною мовою. Як я познайомився із найзнаменитішою письменницею... Світового рівня? Нас познайомила фронтовичка Валентина Чудаєва. Вона мені сказала, що ця письменниця написала книгу «У війни не жіноче обличчя», яку читали в усьому світі. Потім на одній зі своїх зустрічей із фронтовиками я розмовляв з іншими жінками-ветеранами, вони розповіли, що Алексієвич зуміла на їхніх життях заробити собі славу і статки, тепер узялась за «афганців». Я нервуюсь... Перепрошую...

Вона прийшла до нас у клуб «Пам’ять» із диктофоном. Хотіла написати про багатьох хлопців, не лише про мене. Чому вона по війні написала свою книжку? Чому ця письменниця з гучним іменем, світовим, мовчала всю війну? Жодного разу не крикнула?

Мене туди ніхто не посилав. Я сам просився до Афганістану, писав рапорти. Вигадав, що в мене там загинув близький родич. Я трохи поясню ситуацію... Я сам можу написати книжку... Коли ми зустрілись, я з нею відмовився розмовляти, я так і сказав їй, що ми самі, хто там був, напишемо книжку. Напишемо краще за неї, тому що вона там не була. Що вона може написати? Лише додасть нам болю.

Алексієвич позбавила морального життя все наше афганське покоління. Виходить, що я — робот. Комп’ютер. Найманий убивця. І мені місце в Новинках під Мінськом, у божевільні...

Мої друзі телефонують і обіцяють набити писок за те, що я такий герой... Я збентежений... Перепрошую... Вона написала, що я служив в Афганістані із собакою... Собака дорогою помер...

Я сам до Афганістану просився... Розумієте, сам! Я не робот... Не комп’ютер... Я збентежений... Перепрошую...

Із відповідей на запитання

С. Алексієвич:

— У позовній заяві, Тарасе, ти написав, що ніколи зі мною не зустрічався. А тепер кажеш, що зустрічався, але відмовився зі мною розмовляти. Отже, ти не сам писав цю заяву?

Т. Кецмур:

— Я сам написав... Ми зустрічалися... Але я вам нічого не розповідав...

С. Алексієвич:

— Якщо ти мені нічого не розповідав, то звідки я могла знати, що ти народився в Україні, хворів у дитинстві... Поїхав до Афганістану із собакою (хоча, як ти тепер кажеш, він помер дорогою), і звали його Чарою...

(У відповідь — мовчанка.)

Є. Новіков:

— Ви говорили, що самі попросилися до Афганістану, добровольцем. Я не зрозумів, як ви сьогодні до цього ставитесь? Ненавидите цю війну чи пишаєтесь, що там були?

Т. Кецмур:

— Я не дозволю вам спантеличити мене... Чому я маю ненавидіти цю війну? Я виконав свій обов’язок...

Із розмов у залі суду

— Ми захищаємо честь своїх загиблих синів. Поверніть їм честь! Поверніть їм Батьківщину! Розвалили країну. Найсильнішу у світі!

— Це ви зробили наших дітей убивцями. Це ви написали цю страшну книжку... Подивіться на їхні фото... Які вони молоді, які красиві! Хіба у вбивць бувають такі обличчя? Ми вчили своїх дітей любити Батьківщину... Навіщо ви написали, що вони там убивали? За долари написали... А ми — злидарі. На ліки бракує. Квіти синам на могилу купити немає за що...

— Дайте нам спокій! І чому ви кидаєтеся в крайнощі: спочатку зображали героями, а тепер ми всі стали вбивцями? У нас нічого не було, окрім Афгану. Лише там ми почувалися справжніми чоловіками. Ніхто з нас не шкодує, що там був...

— Ви хочете нас переконати, що повернулося хворе покоління, а я стверджую, що повернулося віднайдене покоління. Ми хоча б побачили, які наші хлопці — у справжньому житті! Так, гинули хлопчики. А скільки їх гине у п’яних бійках, у поножовщині? У автомобільних катастрофах щороку гине людей більше, аніж ми втратили за всі десять років цієї війни. Наша армія давно не воювала. Тут ми перевірили себе, сучасну зброю... Через таких писак, як ви, ми сьогодні втрачаємо свої позиції в усьому світі... Польщу втратили... Німеччину. Чехословаччину... Ми ще доживемо до того дня, коли Горбачова судитимуть за це. І вас теж. Ви — зрадники! Де наші ідеали? Де наша велика країна? А я за неї до Берліна в сорок п’ятому дійшов...

— На півдні біля моря я бачила, як кілька хлопців повзли на руках по піску до води. Ніг у них було менше, аніж їх самих, разом узятих... І я не пішла більше на пляж, я не могла там засмагати... Я могла там лише плакати... Вони ще сміялись, хотіли залицятися до дівчат, а всі втікали від них, як і я. Я хочу, щоб у цих хлопців усе було добре. Щоб вони знали: вони потрібні нам такими, які вони є. Їм потрібно жити! Я люблю їх за те, що вони живі.

— Мені досі боляче згадувати... Ми їхали потягом... І в купе одна жінка сказала, що вона мати офіцера, який загинув в Афганістані. Я розумію... Вона — мати, вона плаче. Але я сказала: «Ваш син загинув на неправедній війні... Душман захищав свою Батьківщину...»

— Це така страшна правда, що вона звучить як неправда. Притупляє. Її не хочеться знати. Від неї хочеться захищатись.

— Посилаються на наказ: мовляв, мені наказали — я виконав. На це відповіли міжнародні трибунали: виконувати злочинний наказ — злочин. І терміну давності немає.

— У дев’яносто першому такого суду не могло бути. Компартія пала... А нині комуністи знову відчули силу... Знову заговорили про «великі ідеали», про «соціалістичні цінності»... А хто проти — тих до суду! Незабаром, може, і до стінки почнуть ставити... І зберуть нас однієї ночі на стадіоні за колючим дротом...

— Я присягав... Я був військовою людиною...

— З війни хлопчиками не повертаються...

— Ми їх виховували в любові до Батьківщини...

— Хлопчиська... Їм дали до рук зброю... І вселили думку — ось він, ворог: душманська банда, душманська братія, душманський непотріб, бандформування душманів, бандитські угруповання... А думати не навчили...

Пам’ятаєте, в Артура Кестлера: «Чому, коли ми говоримо правду, вона неодмінно звучить як брехня? Чому, виголошуючи нове життя, ми засіюємо землю трупами? Чому розмови про світле майбутнє ми завжди замішуємо на погрозах?»

— Коли ми розстрілювали притихлі кишлаки, бомбили дороги в горах — ми розстрілювали і бомбили свої ідеали. Цю жорстоку правду потрібно визнати. Пережити. Навіть наші діти навчилися грати в «духів» і «обмежений контингент». Тепер усе-таки наберімося мужності дізнатися про себе правду. Незносно! Нестерпно! Знаю. На собі перевірила.

— У нас два шляхи: пізнання істини або втеча від істини. Потрібно зняти полуду з очей...

Із пошти суду

Дізнавшись подробиці судової справи, влаштованої в Мінську проти Світлани Алексієвич, розцінюємо її як переслідування письменниці за демократичні переконання і замах на свободу творчості. Світлана Алексієвич завоювала своїми справді гуманістичними творами, своїм талантом, своєю мужністю широку популярність, повагу в Росії та інших країнах світу.

Не хочемо плями на доброму імені близької нам Білорусі!

Хай переможе справедливість!

Співдружність Спілок письменників

Спілка Російських письменників

Спілка письменників Москви

Чи можна зазіхати на право письменника говорити правду, якою бтрагічною і жорсткою вона не була? Чи можна звинувачувати його в достовірних свідченнях про злочини минулого і, зокрема, про злочини, пов’язані з ганебною афганською авантюрою, котра вартувала стількох жертв, понівечила стільки людських доль.

Здавалося б, у наш час, коли друковане слово стало, нарешті, вільним, коли немає більше ідеологічного пресингу, керівних указівок, відсталих установок на «єдино можливе висвітлення життя в дусі комуністичних ідеалів», ставити такі запитання немає жодного резону.

На жаль, вони є. І красномовне свідчення тому — суд, що цими днями готується над Світланою Алексієвич, тою самою, яка написала чудову книгу «У війни не жіноче обличчя» (про долю жінок — учасниць Великої Вітчизняної), книгу «Останні свідки» — про дітей тієї ж Великої Вітчизняної, — над Світланою Алексієвич, котра, всупереч намаганням офіційної пропаганди та протидії літераторів на кшталт усім відомого О. Проханова, що за роки афганської війни зажив собі титула «невтомного солов’я генерального штабу», створила книгу «Цинкові хлопчики», зуміла й насмілилася сказати в ній страшну правду, що надриває душу, — правду про війну в Афганістані...

Поважаючи особисту мужність солдатів та офіцерів, яких брежнєвське керівництво КПРС відправило воювати в чужу, до цього дружню країну, щиро розділяючи скорботу матерів, чиї сини загинули в афганських горах, письменниця разом із тим безкомпромісно розвінчує в цій книзі всі спроби героїзувати ганебну афганську війну, спроби її романтизувати, викриває брехливу патетику і тріскучий пафос.

Напевно, це припало не до вподоби тим, хто досі впевнений, що афганська війна та інші авантюри режиму, що відійшов у минуле, оплачені кров’ю наших солдатів, були виконанням «священного інтернаціонального обов’язку», хто хотів би відбілити чорні справи політиків і честолюбців-воєначальників, хто хотів би поставити знак рівності між участю у Великій Вітчизняній війні та в несправедливій, по суті, колоніальній, афганській.

Ці люди не полемізують із письменницею. Не оскаржують наведених нею приголомшливих фактів. І взагалі не показують свого обличчя. Руками інших, котрі досі живуть помилками минулого або введені в оману, вони порушують (через роки після газетних публікацій і виходу друком книжки «Цинкові хлопчики»!) судову справу про «образу честі й гідності» воїнів-афганців, тих хлопчиків, про яких із таким розумінням і співчуттям, із таким сердечним болем писала Світлана Алексієвич.

Так, вона не зображала їх романтичними героями. Але лише тому, що твердо дотримувалася толстовського заповіту: «Герой... котрого я люблю всіма силами душі... був, є і буде... — правда».

То чи можна ображатися на правду? Чи можна її судити?

Письменники — учасники Великої Вітчизняної війни:

Микола Аврамчик, Янка Бриль,

Василь Биков, Олександр Дракохруст,

Наум Кислик, Валентин Тарас

Ми, білоруські письменники Польщі, рішуче протестуємо проти судового переслідування в Білорусі письменниці Світлани Алексієвич.

Судовий процес над письменницею — це сором для всієї цивілізованої Європи!

Ян Чиквін, Сократ Янович,

Віктор Швед, Надія Артимович

Не можу більше мовчати... І, напевно, лише зараз зрозумів, що це була за війна... Бідні хлопчики, як ми перед ними винні! Що ми знали про ту війну? Кожного б обійняв, у кожного б перепросив...

Тепер згадую, як це було...

Читав у Лариси Рейснер, що Афганістан — напівдикі племена, пританцьовуючи, наспівують: «Слава російським більшовикам, які допомогли нам перемогти англійців».

Квітнева революція... Задоволення: ще в одній країні переміг соціалізм. А сусід у поїзді пошепки: «Нові нахлібники на нашу шию».

Смерть Таракі. На семінарі в міськкомі на запитання, чому дозволили Аміну вбити Таракі, лектор із Москви відрубав: «Слабкі мають поступитися місцем сильним». Враження було неприємним.

Наш десант у Кабулі. Пояснення: «Американці збиралися кинути свій десант, ми випередили їх усього на одну годину». Одночасно чутки: там погано — нічого їсти, бракує ліків, теплого одягу. Одразу пригадались події на Даманському і жалібні крики наших солдатів: «Немає патронів!!»

Потім з’явились афганські дублянки. На наших вулицях вони мали розкішний вигляд. Деякі жінки заздрили тим жінкам, чиї чоловіки були в Афганістані. У газетах писали: наші солдати саджають там дерева, ремонтують мости, дороги...

Їхав із Москви. У купе молода жінка та її чоловік заговорили про Афганістан. Я сказав щось газетне, вони посміхнулися. Вони вже два роки служать лікарями в Кабулі. Одразу почали виправдовувати військових, які привозять звідти товар... Там усе дорого, а платять мало. У Смоленську допоміг їм вийти. Багато великих картонних коробок з імпортними наклейками...

У себе вдома розповідь дружини: у сусідньому будинку в одинокої жінки єдиного сина відправляли на цю війну. Кудись їздила, повзала на колінах, чоботи цілувала. Повернулась задоволена: «Випросила!» І водночас спокійно про те, що «начальство своїх викупляє».

Син повернувся зі школи: «Виступали “блакитні берети”». У захваті: «Які в них усіх японські годинники!»

В одного «афганця» спитав, скільки коштує такий годинник і скільки їм платили. Розгубившись, зізнався: «Украли машину овочів, продали...» Зізнався, що всі заздрили солдатам на паливозаправниках: «Мільйонери!»

З останніх подій запам’яталося цькування академіка Сахарова, з яким я погоджувався в одному: для нас завжди кращими є мертві герої, аніж живі люди, котрі, можливо, десь і завинили. І ще: нещодавно почув, що в Загорську в духовному навчальному закладі вчаться «афганці» — рядові і два офіцери. Що спонукало їх: каяття, бажання сховатися від цього жорстокого життя чи бажання віднайти новий шлях? Адже не всі можуть, отримавши ветеранську коричневу корочку, загодувати душу пільговим м’ясом, перевдягти її в імпортне лахміття і закопати на привілейованій садовій ділянці під яблунькою, щоб нічого не бачити і мовчати...

Н. Гончаров, м. Орша

...І мій чоловік два роки (від 1985 до 1987) був в Афганістані, у провінції Кунар, це біля самого кордону з Пакистаном. Він соромиться називатися «воїном-інтернаціоналістом». Ми з ним часто обговорюємо цю болючу тему: чи потрібно було нам, радянським, бути там, у Афганістані? І ким ми були там — окупантами чи друзями, «воїнами-інтернаціоналістами»? Відповіді надходять одні й ті самі: ніхто нас туди не кликав, і не потрібна була наша «допомога» афганському народові. І, як не важко в цьому зізнатися, — ми там були окупантами. І, як на мене, то нам тепер не про пам’ятники «афганцям» треба сперечатися (де їх установили, а де ще ні), а про каяття думати. Нам усім треба покаятись за хлопчиків, котрі ошуканими загинули в цій безглуздій війні, покаятись за їхніх матерів, теж ошуканих владою, покаятись за тих, хто повернувся з покаліченими душами й тілами. Покаятись потрібно перед народом Афганістану, його дітьми, матерями, старими — за те, що стільки горя завдали їхній землі...

А. Масюта,

мати двох синів,

дружина колишнього воїна-інтернаціоналіста,

донька ветерана Великої Вітчизняної війни

Правда про агресію СРСР в Афганістані, підтверджена зібраними в книзі Алексієвич документальними свідченнями її учасників і жертв, є не «наругою над честю і гідністю», а ганебним фактом недалекої історії радянського комуністичного тоталітаризму, однозначно і голосно засудженим світовим співтовариством.

Практика судового переслідування письменника за його творчість також є не менш добре відомим і не менш ганебним способом функціонування того самого режиму.

Те, що відбувається сьогодні в Білорусі, — масована організована кампанія проти Світлани Алексієвич, цькування письменниці та постійні погрози на її адресу, судовий процес, спроби заборонити її книгу, — свідчить про те, що відригування тоталітаризму є не минулим, а теперішнім Білорусі.

Така реальність не дозволяє сприймати Республіку Білорусь як посткомуністичну вільну і незалежну державу.

Переслідування Світлани Алексієвич, чиї книги широко відомі у Франції, Великій Британії, Німеччині та інших країнах світу, не принесуть Республіці Білорусь нічого іншого, окрім набуття репутації комуністичного заповідника в посткомуністичному світі, і не нададуть їй іншої ролі, окрім незавидної ролі європейської Кампучії.

Вимагаємо негайного припинення будь-якого роду переслідувань Світлани Алексієвич і судового процесу над нею та її книгою.

Володимир Буковський, Ігор Геращенко,

Інна Рогачій, Михайло Рогачій,

Ірина Ратушинська

...Уже довго тривають спроби дискредитувати, і судовими позовами також, письменницю Світлану Алексієвич, яка всіма своїми книгами повстала проти безглуздя насильства і війни. У своїх книгах Світлана Алексієвич доводить, що людина — головна цінність у цьому житті, але її злочинно перетворюють на гвинтика політичної машини і злочинно використовують як гарматне м’ясо у війнах, що підступно розв’язують амбітні державні лідери. Нічим не можна виправдати загибель наших хлопців на чужій землі Афганістану.

Кожна сторінка «Цинкових хлопчиків» закликає: люди, не допустіть цього кривавого жахіття ще раз!

Рада Об’єднаної демократичної партії Білорусі

Із Мінська до нас надходять відомості про судове переслідування білоруської письменниці, члена Міжнародного ПЕНу Світлани Алексієвич, «винної» лише в тому, що вона виконала основну і непорушну місію літератора: чесно поділилась із читачем тим, що її непокоїть. Книга «Цинкові хлопчики», присвячена афганській трагедії, обійшла весь світ і здобула загальне визнання. Ім’я Світлани Алексієвич, її мужній і чесний талант викликають нашу повагу. Немає жодного сумніву, що, маніпулюючи так званою «громадською думкою», реваншистські сили намагаються позбавити письменників їхнього найважливішого права, закріпленого Хартією народного ПЕНу: права на вільне самовираження.

Російський ПЕН-центр заявляє про цілковиту солідарність зі Світланою Алексієвич, із Білоруським ПЕН-центром, з усіма демократичними силами незалежної держави і закликає органи правосуддя залишатись вірними міжнародним законам, під якими стоїть і підпис Білорусі, насамперед — Загальній Декларації прав людини, що гарантує свободу слова і свободу друку.

Російський ПЕН-центр

Білоруська Ліга прав людини вважає, що постійні спроби розправитися з письменницею Світланою Алексієвич шляхом судових процесів є політичним актом, спрямованим владою на придушення вільнодумства, свободи творчості і свободи слова.

Ми маємо дані, що в 1991–1992 роках різними судовими інстанціями Республіки Білорусь розглянуто близько десятка політичних справ, штучно переведених у галузь цивільного права, але за суттю скерованих проти демократично налаштованих депутатів, письменників, журналістів, друкованих видань, активістів громадсько-політичних організацій.

Ми вимагаємо припинити цькування письменниці Світлани Алексієвич і закликаємо переглянути подібні до цієї судові справи, ухвали за якими стали політичною розправою...

Білоруська Ліга прав людини

Почалась війна в Афганістані... Мій син щойно закінчив школу і вступив до військового училища. Усі ці десять років, поки інші сини перебували в чужій країні зі зброєю в руках, серце моє було не на місці. І мій хлопчик міг опинитися там. І неправда, що народ нічого не знав. Привозили в домівки цинкові труни, повертались до приголомшених батьків покалічені діти — це ж бачили всі. Звісно, по радіо і телевізору про це не говорили, у газетах про це не писали (нещодавно посмілішали!), але ж це відбувалось у всіх на очах. У всіх! А що ж тоді робила наша «гуманна» громадськість і ми з вами також? А наша громадськість вручала «великим» старцям чергові Зірки, виконувала і перевиконувала п’ятирічки (щоправда, у наших крамницях як було, так і лишалось порожньо), будувала дачі, розважалася. А вісімнадцятирічні-двадцятирічні хлопчики в цей часі шли під кулі, падали обличчям у чужий пісок і гинули. Хто ж ми такі? За яким правом ми можемо спитати в наших дітей за те, що вони там коїли? Хіба ми, котрі лишались тут, чистіші за них? І хоча їхні страждання і муки очистили від гріхів, а ось нам уже ніколи не очиститися. Розстріляні і стерті з лиця землі кишлаки, розорена чужа земля не на їхній совісті, а на нашій з вами. Убивали ми, а не наші хлопчики. Це ми — убивці і своїх дітей, і чужих.

А хлопчики ці — герої. І не за «помилку» вони там воювали. Вони воювали, бо вони нам вірили. Нам усім треба стояти на колінах перед ними. Від самого лише порівняння, що ми робили тут, із тим, що довелося пережити їм, можна збожеволіти...

Голубічна,

інженер-будівельник,

м. Київ

...Звичайно, сьогодні Афганістан — тема вигідна і навіть модна. І ви, т. Алексієвич, можете вже зараз радіти. Вашу книгу читатимуть запоєм. Сьогодні в нас у країні чимало людей, котрих цікавить абсолютно все, чим можна забруднити стіни власної Вітчизни. Будуть серед них і деякі «афганці». Адже вони (не всі, не всі) отримають таку необхідну їм зброю захисту: подивіться, що з нами зробили! Підступні люди завжди потребують чийогось захисту. Порядним це не потрібно лише тому, що за будь-яких обставин вони залишаються порядними. З-поміж «афганців» таких цілком достатньо, але ви, здається, шукали не їх.

Я не був в Афганістані, але пройшов усю Велику Вітчизняну війну. І чудово знаю, що бруд був і там. Але я не хочу про нього згадувати і нікому іншому не дозволю. Справа не лише в тому, що та війна була іншою. Нісенітниця! Усім відомо, що людині для того, щоб жити, потрібно харчуватися, а вживання їжі потребує, перепрошую, і відхожих місць. Але ж ми про це вголос не говоримо. Чому ж стали про це забувати ті, хто пише про «афганську», та й про Вітчизняну війну? Якщо самі «афганці» протестують проти подібних «одкровень», треба дослухатись, вивчити цей феномен. Мені, наприклад, зрозуміло, чому вони так ревно повстають. Існує нормальне людське почуття — сором. Їм соромно. А ви помітили їхній сором, але чомусь вирішили, що цього замало. І вирішили винести його на всезагальне судилище. Там вони розстрілювали верблюдів, там гинули від їхніх куль мирні мешканці... Ви хочете довести непотрібність і ущербність цієї війни, не розуміючи, що тим самим ображаєте її учасників, ні в чому не винних хлопчиків...

Н. Дружинін,

м. Тула

Наш ідеал, наш герой — людина зі зброєю... Десятиліттями ми вгачували нові й нові мільярди у свою оборону, знаходячи для неї нові цілі в країнах Азії та Африки, та й заразом і нових вождів, котрі забажали будувати в себе «світле майбутнє». Мій колишній однокашник з академії Фрунзе, майор, а згодом маршал Вася Петров особисто гнав в атаку сомалійців, за що отримав Золоту Зірку... А скільки ще було таких!

Але ось почав тріщати по швах стягнений кайданами Варшавського договору і утримуваний штиками Груп радянських військ так званий «соціалістичний табір». Для надання «братської допомоги в боротьбі з контрреволюцією» до цих країн почали відправляти наших синів — до Будапешта, потім до Праги, потім...

У сорок четвертому я йшов із нашими військами територією країн, що ми звільняли від фашизму — Угорщини і Чехословаччини. То була вже чужа земля, але здавалось, що ми вдома: ті самі вітання, ті самі радісні обличчя, те саме скромне пригощання, але від щирого серця...

Чверть віку потому наших синів на тій же землі зустріли вже не хлібом-сіллю, а плакатами: «Батьки — визволителі, сини — окупанти!» Сини носили ті самі однострої і звання спадкоємців, а ми — мовчки свій сором перед усім світом.

Далі — більше. У грудні 1979-го сини ветеранів Вітчизняної та учні (мій, зокрема, Боря Громов, згодом головнокомандувач 40-ї армії, котрого я навчав тактики у військовому училищі) удерлись до Афганістану. Упродовж кількох років понад сто країн світу — членів ООН засуджували цей злочин, розпочавши який, ми, наче Саддам Хусейн сьогодні, протиставили себе тоді світовому співтовариству. Тепер ми знаємо, що в тій брудній війні ні за що наші солдати винищили понад мільйон афганців і втратили понад п’ятнадцять тисяч своїх...

Із метою навмисного приховування сенсу та справжніх масштабів ницої агресії її призвідники офіційно ввели в обіг термін «обмежений контингент» — класичний приклад фарисейства і словоблуддя. Не менш лицемірно зазвучало і «воїни-інтернаціоналісти», наче нова назва військової спеціальності, евфемізм, покликаний викривити суть того, що відбувається в Афганістані, зіграти на співзвучності з інтербригадами, що боролися з фашистами в Іспанії.

Ініціатори вторгнення в Афганістан, верховоди з політ-бюро не лише виявили свою розбійницьку сутність, а й зробили співучасниками злочину всіх, у кого забракло мужності опиратися наказу вбивати. Убивство не може бути виправдане жодним «інтернаціональним обов’язком». Який, мать вашу, обов’язок?

Безмірно шкода їхніх матерів, посиротілих дітей... Самі ж вони отримували не нагороди за кров безневинних афганців — цинкові домовини...

Письменниця у своїй книзі відділяє їх від тих, хто посилав убивати, вона відчуває до них жаль, на відміну від мене. Не розумію, за що її хочуть судити? За правду?

Григорій Браїловський,

інвалід Великої Вітчизняної,

м. Санкт-Петербург

Прозріти б раніше... Але кого звинуватиш? Хіба можна винити сліпого в тому, що він незрячий? Кров’ю відмиті очі наші...

Я потрапив до Афганістану 1980 року (Джелалабад, Баграм). Військовим належить виконувати наказ.

Тоді, 83-го, у Кабулі, я вперше почув: «Треба здійняти в повітря всю нашу стратегічну авіацію і стерти ці гори з лиця землі. Скількох наших уже поховали — і все без пуття!» Це казав один із моїх друзів. У нього, як у всіх: мати, дружина, діти. Отже, ми, хай і подумки, але ж позбавляємо права тих матерів, дітей і чоловіків жити на власній землі, тому що «погляди» не ті.

А чи знає мати загиблого «афганця», що таке «об’ємна» бомба? Командний пункт нашої армії в Кабулі мав прямий урядовий зв’язок із Москвою. Звідти отримували «добро» на застосування цієї зброї. У момент спрацювання детонатора перший заряд розривав газовмісну оболонку. Витікав газ, що заповнював усі щілини. Ця «хмара» вибухала через певний часовий інтервал. Нічого живого не залишалося на цій площині. У людини лопалися нутрощі, випадали очі. 1980 року вперше нашою авіацією були застосовані реактивні снаряди, нашпиговані мільйонами дрібних голок. Так звані «голчасті Р. С.» Від таких голок не сховаєшся ніде — людина перетворюється на дрібне сито...

Мені хочеться спитати в наших матерів — хоча б одна з них поставила себе поруч із матір’ю-афганкою? Чи вона ту матір вважає істотою нижчого порядку?

Жахає лише одне: скільки ж іще людей пересувається в нас навпомацки, потемки, покладаючись на свої відчуття, не намагаючись думати і зіставляти!

Чи ми люди, котрі остаточно прокинулись, та й чи люди ми з вами, якщо досі вчимося топтати розум, що знімає полуду з наших очей?

А. Соколов,

майор, військовий льотчик

...А деякі з високопосадовців-брехунів не втрачають надії використати ту саму неправду для повернення колишніх, настільки милих їм часів. Так, у газеті «День» генерал В. Філатов у своєму зверненні до воїнів-афганців говорить: «Афганці! У годину Маузера спрацюємо, як в Афганістані... Там ви боролися за Батьківщину на південному напрямку... Тепер за Батьківщину треба боротися, як у 1941, на своїй території». («Литературная газета» від 23.09.1992).

Ця година Маузера нагадала про себе 4 жовтня в Москві біля стін Білого дому. Але хто знає, чи не буде спроби реваншу? Так, справедливість вимагає Суду. Суду честі над ініціаторами й натхненниками афганського злочину — над мертвими і живими. Він потрібен не для розпалювання пристрастей, а як урок на майбутнє для всіх, хто вигадає нові авантюри від імені народу. І як моральне засудження вже скоєних злодіянь. Він потрібен, щоб розвіяти брехливу версію про вину за афганські злочини лише верхньої п’ятірки: Брежнєва, Громика, Пономарьова, Устинова, Андропова. Тому що були засідання Політбюро, секретаріатів, пленум ЦК КПРС, закриті листи для всіх членів КПРС. Але не було серед цих учасників жодного і слухачів жодного, хто був би проти...

Суд потрібен, щоб пробудити нарешті совість у тих, хто отримував нагороди, офіцерські та генеральські чини і звання, гонорари і пошану за кров мільйонів невинних людей, за брехню, до якої ми так чи інакше виявилися причетними...

А. Соломонов,

доктор технічних наук, професор

м. Мінськ

Говорячи словами Солженіцина, мир — це не просто відсутність війни, але перш за все відсутність насильства над людиною. Не випадково, що саме тепер, коли наше посттоталітарне суспільство охоплене безумством політичного, релігійного, національного, у тому числі збройного, насильства, письменникові виставляють рахунок за правду про війну в Афганістані. Вважаю, що скандал, розпалюваний навколо «Цинкових хлопчиків», — це спроба відновити у свідомості людей комуністичні «міфи про самих себе». За спинами позивачів видніють інші постаті: тих, хто на Першому з’їзді народних депутатів СРСР не давав А. Д. Сахарову говорити про нелюдськість цієї війни, тих, хто все ще сподівається повернути владу, котра вислизає з рук, і втримати її силою...

Ця книга ставить питання про право жертвувати людськими життями, прикриваючись розмовами про суверенність і великодержавність. За які ідеї сьогодні гинуть прості люди в Азербайджані, Таджикистані, Осетії?

А втім, у міру зростання лжепатріотичних ідей, заснованих на насильстві, ми стаємо свідками нового відродження духу мілітаризму, збудження інстинктів агресії, злочинної торгівлі зброєю під солодкі промови про демократичні реформи в армії, про військовий обов’язок, про національну гідність. Тріскучі фрази когорти політиків на захист революційного і воєнного насильства, близькі до ідей італійського фашизму, німецького націонал-соціалізму і радянського комунізму, породжують ідейне сум’яття в головах, готують ґрунт для зростання нетерпимості і ворожості в суспільстві.

Духовні батьки таких політиків, які вже пішли з політичної арени, уміли маніпулювати людськими пристрастями і втягували своїх співгромадян у братовбивчі чвари. Звісно, їхнім послідовникам дуже хочеться влаштувати процес над ідеями ненасильства і співчуття. Варто згадати, що свого часу Лев Толстой, який проповідував відмову від служби в армії, не був притягнутий до суду за антивоєнну діяльність. Нас же знову хочуть повернути до епохи, коли нищили все найчесніше.

У судовому процесі над С. Алексієвич можна розгледіти спланований наступ антидемократичних сил, які під виглядом відстоювання честі армії борються за збереження відразливої ідеології, звичної брехні... Ідея ненасильницької альтернативи, яку захищають книги Світлани Алексієвич, живе у свідомості людей, хоча офіційно цю ідею не визнано, а поняття «непротивлення злу насильством» досі береться на глум. Але повторюємо: моральні зміни в житті суспільства пов’язані насамперед із формуванням самосвідомості, що базується на принципі «світ без насильства». Ті, хто хоче суду над Світланою Алексієвич, штовхають суспільство у бік ворожості, до хаосу самознищення.

Члени Російського товариства миру:

Р. Ілюхіна,

доктор історичних наук,

зав. групи «Ідеї миру в історії»

Інституту Загальної історії

Російської академії наук;

А. Мухін,

голова Ініціативної групи

сприяння альтернативній службі;

О. Постнікова,

літератор,

член Руху «Апрель»;

Н. Шелудякова,

голова організації

«Рух проти насильства»

Літератору не можна бути суддею і катом — таких на Русі і без того було вдосталь... Цей вислів Чехова мимоволі згадався через довкололітературний скандал щодо книги Світлани Алексієвич «Цинкові хлопчики» і водночас розгорнуту проти «афганців» та їхніх батьків кампанію в республіканській і московській пресі і навіть на забугорних радіостанціях...

Так, війна є війною. Вона завжди жорстока і несправедлива стосовно людського життя. В Афганістані переважна більшість солдатів та офіцерів, вірних присязі, виконувала свій обов’язок. Тому що наказ віддав законний уряд від імені народу. На жаль, на наш сором, були окремі командири і солдати, котрі вдавались до злочинів, були і ті, хто вбивав і грабував афганців, хто (таких одиниці — але були) вбивав своїх товаришів і зі зброєю переходив на бік душманів, воював в їхніх лавах.

Можу навести цілу низку інших злочинів, скоєних нашими людьми, але, коли деякі письменники і журналісти порівнюють «афганців» із фашистами, одразу ж постає багато запитань. Може, ці панове можуть продемонструвати світові накази уряду про побудову нашою армією в Афганістані концтаборів, про знищення цілого народу, спалення в газових печах мільйонів людей, як це робили німці? Чи у вас, панове, є документи, що свідчать, як за одного вбитого радянського солдата знищували сотні мирних людей, як це робили гітлерівці в Білорусі? Чи можете довести, що наші лікарі відбирали в афганських дітей кров для своїх поранених, як це робили німецькі окупанти?

До речі, у мене є списки тих радянських солдатів, котрі були засуджені за злочини, скоєні проти афганських громадян. Може, ви, панове, надасте такі списки на німців чи назвете хоча б одного-двох, хто був засуджений за часів окупації нашої країни за те, що скоїв злочин щодо мирного населення.

Нема слів, ухвала тодішньої радянської влади про введення військ до Афганістану була злочинною насамперед стосовно свого народу. Але, говорячи про наших військових, яких за мовчазної згоди народу і вашої теж, панове, відправили в пекло виконувати військовий обов’язок, треба бути коректним. Таврувати варто тих, хто ухвалював рішення, хто, маючи авторитет у суспільстві, мовчав...

Принижуючи матерів загиблих солдатів, захисники Алексієвич кивають на Америку — країну великої демократії! Там, мовляв, знайшлись сили повстати проти війни у В’єтнамі.

Але ж будь-яка людина, котра читає газети, знає, як учинила Америка. Ні американський Конгрес, ні американський Сенат не ухвалювали резолюцій, що засудили б війну у В’єтнамі. Ніхто в Америці не дозволив і не дозволить кинути лайливе слово на адресу президентів Кеннеді, Джонсона, Форда, Рейгана, які посилали солдатів на бійню.

Через В’єтнам пройшло близько трьох мільйонів американців... В’єтнамські ветерани належать до політичної та військової еліти країни... Пересічний американський школяр може придбати знаки розрізнення військових частин, що воювали у В’єтнамі...

Цікаво, що б відбулось із радіо «Свобода», котре захищає Алексієвич, якби його співробітники не білоруських громадян, а своїх — президентів, учасників війни у В’єтнамі — називали злочинцями і вбивцями? Чужих, ясна річ, можна, тим більше коли є охочі, які за долари й марки готові й батька рідного...

М. Чергінець,

голова Білоруської спілки

ветеранів війни в Афганістані,

колишній військовий радник в Афганістані,

генерал-майор міліції.

«Советская Белоруссия»,

16 травня 1993 р.

...Те, що знаємо ми, ті, хто був там, не знає ніхто, хіба тільки наші начальники, чиї накази ми виконували. Тепер вони мовчать. Мовчать про те, як нас навчали вбивати і «шмонати» вбитих. Мовчать про те, як уже перехоплений караван розподілявся між вертолітниками і начальством. Як кожний труп душмана (так ми тоді їх називали) мінували, щоб той, хто прийде його ховати (старий, жінка, дитина), теж знайшов свою смерть поруч із рідним, на своїй рідній землі. І про багато чого ще вони мовчать. Мені довелося служити в повітряно-десантному батальйоні спеціального призначення. У нас була вузька спеціальність — каравани, каравани і ще раз каравани. Здебільшого каравани йшли не зі зброєю, а з товарами і наркотиками, переважно — уночі. Наша група — двадцять чотири бійці, а їх, траплялося, що й понад сотню перевалювало. Де вже тут думати, хто там мирний караванник, торговець, котрий закупив у Пакистані товар і мріє його вигідно продати, а хто перевдягнений душман. Я кожен бій пам’ятаю, кожного «свого» вбитого пам’ятаю — і старого, і дорослого чоловіка, і хлопчиська, який корчився в передсмертній агонії... і того, у білій чалмі, що з несамовитим криком «Аллах акбар» зістрибнув з п’ятиметрової скелі, до цього смертельно поранивши мого друга... На моєму тільникові лишились його кишки, а на прикладі АКМСа його мізки... Половину наших товаришів залишали ми на скелях... Не всіх мали змогу витягти з розколин... їх знаходили лише дикі звірі... А ми вигадували їхнім батькам начебто здійснені ними «подвиги». Це вісімдесят четвертий рік...

Так, нас потрібно судити за скоєне, але разом із тими, хто послав нас туди, примусив з іменем Батьківщини і згідно з присягою виконувати роботу, за яку в сорок п’ятому судили всім світом фашизм...

Без підпису

Минають роки... І раптом з’ясовується, що людям мало того, що їм залишає історія. Та історія, до якої ми звикли, де є імена, дати, події, є факти і їх оцінка, але не лишається місця для людини. Для тієї самої конкретної людини, яка була не просто учасником тих подій, якоюсь статистичною одиницею, а являла собою певну особистість, була сповнена емоцій і вражень, котрі історія зазвичай не фіксує...

Я не пам’ятаю, коли вийшла книга Світлани Алексієвич «У війни не жіноче обличчя» — років п’ятнадцять уже, напевно, минуло, але я і зараз чітко уявляю епізод, котрий приголомшив мене. На марші жіночий батальйон, спека, пилюка, а в пилюці — то тут, то там плями крові, — для жіночого організму немає перерви навіть на війні.

Який історик залишить нам такий факт? І скільки оповідачів має пропустити через себе письменник, щоб виловити його з незліченної кількості фактів, вражень? Мені цей факт розповідає більше про психологію жінок на війні, ніж цілий історичний воєнний том.

...І наскільки близько не були б до нас події — афганської війни, чорнобильської трагедії, московських путчів, таджицьких погромів, — але раптом з’ясовується, що всі вони стали надбанням історії, і вже нові катаклізми надходять їм на заміну, і до них, нових, вже прикуто увагу суспільства. І зникають свідчення, тому що людська пам’ять, оберігаючи нас, намагається затушувати ті емоції і спогади, які заважають людині жити, позбавляють її сну і спокою. А потім ідуть і самі свідки...

Ох, як не хочеться багатьом «удільним князям» режиму, що канув у Лету, визнати, що і над ними є суд — і суд людей, і суд історії! Ох, як їм не хочеться вірити, що настали часи, коли будь-який «борзописець і писака» може дозволити собі здійняти руку на «світле минуле», «очорнити і принизити» його, піддати сумнівам «великі ідеали»! Ох, як заважають їм книги, сповнені показаннями останніх свідків!

Можна дезавуювати генерала КДБ Олега Калугіна: генералами КДБ просто так не стають. Але неможливо дезавуювати свідчення сотень простих смертних — афганців, чорнобильців, жертв міжетнічних конфліктів, біженців з «гарячих точок»... Проте можна присоромити, «присадити», «затулити рота» журналісту, письменникові, психологу, котрий зібрав ці свідчення очевидців...

Нам, звичайно, не звикати. Судили ж уже Синявського з Даніелем, оголошували анафему Борисові Пастернаку, змішували з багном Солженіцина і Дудинцева.

Ну, замовкне Світлана Алексієвич. Ну, припинять з’являтися свідчення жертв нашого злочинного століття. А що ж залишиться нашим нащадкам? Солодкувате сюсюкання шанувальників переможних реляцій? Барабанний бій упереміж із бравурними маршами? Так це ж уже все було. Через це ми вже пройшли.

Я. Басін, лікар

Газета «Добрый вечер»,

1 грудня 1993 р.

Із цими словами я хотів виступити в суді... Я зараховував себе до тих, хто не сприйняв книгу Світлани Алексієвич «Цинкові хлопчики». На суді я мав стати захисником Тараса Кецмура...

Сповідь колишнього ворога — так це тепер можна назвати...

Я уважно слухав усе, що два дні говорилось у залі суду, у кулуарах, і подумав, що ми чинимо святотатство. За що ми терзаємо одне одного? В ім’я Бога? Ні! Ми краємо його серце. В ім’я країни? Вона там не воювала...

У сконцентрованому вигляді Світлана Алексієвич зобразила афганську «чорнуху», і будь-якій матері буде важко повірити, що на таке був здатним її син. Але я скажу більше: описане в книзі лише квіточки порівняно з тим, що буває на війні, і кожен, хто справді воював в Афганістані, поклавши руку на серце зможе це підтвердити. Зараз ми опинилися перед жорстокою реальністю: адже мертві сорому не знають, і, якщо цей сором був насправді, його мусять прийняти на себе живі. Але живі — це ми! І тоді виявляється, що ми були крайніми на війні, тобтоті, хто віддавав накази, виявляються крайніми тепер, коли доводиться відповідати за всі наслідки війни! Тому було б справедливіше, якби книга такої сили і таланту з’явилась не про хлопчиків, а про маршалів і кабінетних начальників, котрі посилали хлопців на війну.

Я питаю себе: чи мусила Світлана Алексієвич написати про жахіття війни? Так! А чи повинна мати заступитися за свого сина? Так! І чи повинні «афганці» заступитися за своїх товаришів? І знову — так!

Звісно, солдат завжди грішний, на будь-якій війні. Але на Страшному суді Господь першим пробачить солдата...

Правовий вихід із цього конфлікту знайде суд. Але має бути і людський вихід, котрий полягає в тому, що за матерями завжди правда в любові до синів; письменники мають рацію, коли говорять правду; солдатська правда — коли живі захищають мертвих.

Ось що зіткнулось насправді на цьому цивільному процесі.

Режисерів і диригентів, політиків і маршалів, котрі організували цю війну, у залі суду немає. Тут самі постраждалі сторони: любов, я ка не сприймає гіркої правди про війну; правда, яка має бути виголошеною попри будь-яку любов; честь, котра не визнає ні любові, ні правди, тому що пам’ятаєте: «Життя я можу віддати Батьківщині, але честь — нікому» (кодекс російських офіцерів).

Боже серце вміщує все: і любов, і правду, і честь, але ми не боги, і цей цивільний процес добрий лише тим, що здатний людям повернути повноту життя.

Єдине, чим я можу дорікнути Світлані Алексієвич, — це не тим, що вона спотворила правду, а тим, що в книзі практично відсутня любов до юності, кинутої на заклання дурнями, які організували афганську війну. І дивно мені самому, як «афганці», котрі дивилися в очі смерті, самі бояться своєї правди про афганську війну. Адже має бути хоча б один «афганець», який скаже, що ми давно не сіра, однорідна маса, і слова Тараса Кецмура, коли він казав, що не засуджує війну, — це не наші слова, він не говорить цього за всіх нас...

Я не засуджую Світлану за те, що книга допомогла обивателеві дізнатись про афганську «чорнуху». Я не засуджую її навіть за те, що після прочитаного до нас ставляться набагато гірше. Ми мусимо пройти через переосмислення нашої ролі у війні як знаряддя вбивства, і якщо є в чому каятись, то каяття має прийти до кожної людини.

Суд, напевно, буде тривати ще довго й болісно. Але в моїй душі він уже добіг кінця...

Павло Шетько,

колишній «афганець»

Зі стенограми заключного судового засідання 8 грудня 1993 р.

Суддя: І. Н. Жданович; народні засідателі: Т. В. Борисевич, Т. С. Сороко; позивачі: І. С. Галовньова, Т. М. Кецмур; відповідач: С. О. Алексієвич.

Із виступу С. Алексієвич, автора «Цинкових хлопчиків»

(із того, що було сказане і що не дали сказати)

Я до останнього не вірила, що цей суд відбудеться, як до останнього не вірила, що коло Білого дому стрілятимуть... Що ми зможемо стріляти одне в одного... Уже фізично не можу бачити озлоблені розпашілі обличчя. І я б не прийшла на цей суд, якби тут не сиділи матері, хоча я знаю: це не вони зі мною судяться, а судиться зі мною колишній режим. Свідомість — не партквиток, її не здаси до архіву. Змінились наші вулиці, вивіски на крамницях і назви газет, а ми — ті самі. Із соцтабору. З колишнім таборовим мисленням...

Але я прийшла поговорити з матерями. Перепросити в них за те, що неможливо добути істину безболісно. У мене те саме питання, що і в моїй книзі: хто ж — ми? Чому з нами можна робити все, що завгодно? Повернути матері цинкову труну, а потім переконати її позиватися на письменника, котрий написав про те, як вона не змогла навіть поцілувати востаннє свого сина і обмивала травами, гладила цинкову домовину... Хто ж ми?

Нам нав’язали, з дитинства заклали в генах любов до людини зі зброєю. Ми виросли наче на війні, навіть ті, хто народився через кілька десятиліть після неї. І наш зір влаштований так, що досі, навіть після злочинів революційних надзвичайок, сталінських загородзагонів і таборів, після нещодавнього Вільнюса, Баку, Тбілісі, після Кабула і Кандагара, людину зі зброєю ми уявляємо солдатом 45-го, солдатом Перемоги. Так багато написано книг про війну, так багато вироблено людськими ж руками і розумом зброї, що думка про вбивство стала нормальною. Кращі уми з дитячою наполегливістю замислюються над тим, чи має право людина вбивати тварин, а ми, анітрохи не сумніваючись чи нашвидкуруч звівши політичний ідеал, здатні виправдати війну. Увімкніть увечері телевізор, і ви побачите, з яким таємним захватом несемо ми героїв на цвинтар. У Грузії, Абхазії, Таджикистані... І знову споруджуємо над їхніми могилами пам’ятники, а не каплиці...

Неможливо в чоловіків безкарно відібрати цю найулюбленішу... найдорожчу іграшку — війну. Цей міф... Цей давній інстинкт...

Але я ненавиджу війну і власне думку про те, що одна людина має право на життя іншої людини.

Нещодавно мені один священик розповів, як колишній фронтовик, уже літня людина, приніс до церкви свої нагороди. «Так, — сказав він, — я вбивав фашистів. Захищав Батьківщину. Але перед смертю я все одно хочу покаятись за те, що вбивав». І лишив свої нагороди в церкві, а не в музеї. А ми ж виховані у воєнних музеях...

Війна — важка праця й убивство, але з плином часу згадується важка праця, а думка про вбивство відсувається. Хіба можна це вигадати: ці подробиці, почуття? Їхня страшна різноманітність — у моїй книзі.

Дедалі частіше думаю: після Чорнобиля, Афгану, після подій коло Білого дому — ми не відповідаємо тому, що з нами відбувається. Не опрацьовуємо своє минуле, завжди всі — жертви. Може, тому все і повторюється?

Колись, кілька років тому, а точніше чотири роки тому, ми думали однаково: я, багато матерів, які присутні зараз у цьому залі, солдати, котрі повернулися з чужої афганської землі. У моїй книзі «Цинкові хлопчики» материнські розповіді-молитви — найскорботніші сторінки. Матері моляться за своїх загиблих синів...

Чому ж зараз ми сидимо в суді одні супроти інших? Що ж відбулося за цей час?

За цей час зникла з карти світу, з історії країна, комуністична імперія, котра їх туди послала вбивати і помирати. Її немає. Війну спочатку несміливо назвали політичною помилкою, а потім злочином. Усі хочуть забути Афганістан. Забути цих матерів, забути калік... Забуття — це теж форма неправди. Матері лишилися наодинці з могилами своїх хлопчиків. У них навіть немає втіхи, що смерть їхніх дітей не безглузда. Які б образи і лайки я сьогодні не чула, я казала і кажу, що схиляюся перед матерями. Схиляюся й за те, що, коли Батьківщина кинула в безчестя імена їхніх синів, вони стали їхніми захисниками. Сьогодні лише матері захищають загиблих хлопчиків... Інше питання — від кого вони їх захищають?

І їхнє горе — перевищить будь-яку правду. Кажуть, що молитва матері і з дна моря дістає. У моїй книзі вона дістає їх із небуття. Вони — жертви на вівтарі нашого важкого прозріння. Вони — не герої, вони мученики. Ніхто не сміє кинути в них камінь. Ми всі винні, ми всі причетні до тієї брехні — про це моя книга. Чим небезпечний будь-який тоталітаризм? Він усіх робить співучасниками своїх злочинів. Добрих і злих, наївних і прагматичних... Молитися потрібно за цих хлопчиків, а не за ідею, жертвами якої вони стали. Я хочу матерям сказати: не хлопчиків своїх ви тут захищаєте. Ви захищаєте страшну ідею. Ідею-вбивцю. Це я хочу сказати і колишнім солдатам-афганцям, що прийшли сьогодні до суду.

За спинами матерів я бачу генеральські погони. Генерали поверталися з війни із Зірками Героїв і з величезними валізами лахміття, одна з матерів — вона теж зараз сидить у залі — розповіла мені, як їй повернули цинкову домовину і маленький чорний саквояж, у якому лежала зубна щітка і плавки сина. Усе, що їй лишилось. Усе, що він привіз із війни. То від кого ви мусили б захищати своїх синів? Від правди? Правда в тому, як помирали ваші хлопчики від ран, тому що не було спирту і ліків, їх продавали до дуканів, як годували хлопців іржавими консервами п’ятдесятих років, як навіть ховали їх у старому, часів Вітчизняної, обмундируванні. Навіть на цьому економили. Я не хотіла б вам казати це біля могил... Але доводиться...

Ви чуєте: скрізь стріляють, знову кров. Яке ж виправдання крові ви шукаєте? Чи допомагаєте шукати?

Тоді, п’ять років тому, коли ще правила компартія, КДБ — я, щоб уберегти героїв своєї книги від розправи, іноді міняла імена, прізвища. Я захищала їх від режиму. А сьогодні вимушена захищатися від тих, кого нещодавно захищала.

Що я мушу відстоювати? Своє письменницьке право бачити світ таким, як я його бачу. І те, що я ненавиджу війну. Чи я повинна доводити, що є правда і подоба правди, що документ у мистецтві — це не довідка з військкомату і трамвайний квиток. Ті книги, що я пишу, це і документ і водночас мій образ часу. Я збираю подробиці, почуття не лише з окремого людського життя, але й зі всього повітря часу, його простору, його голосів. Я не вигадую, не домислюю, а збираю книгу із самої дійсності. Документ — це і те, що мені розповідають, документ, частина його — це і я як художник зі своїм світоглядом, відчуттям.

Я пишу, записую сучасну, плинну історію. Живі голоси, живі долі. Перш ніж стати історією, вони — ще чийсь біль, чийсь крик, чиясь жертва чи злочин. Незліченну кількість разів я ставлю собі питання: як пройти серед зла, не збільшуючи у світі зла, особливо тепер, коли зло набирає якихось космічних розмірів? Перед кожною новою книгою я питаюся про це. Це вже мій тягар. І моя доля.

Письменництво — доля і професія, у нашій нещасний країні це навіть більше доля, ніж професія. Чому суд двічі відхиляє клопотання про літературну експертизу? Тому що відразу б стало зрозуміло — тут немає предмета суду. Судять книгу, судять літературу, припускаючи, що оскільки це документальна література, то її можна щоразу переписати заново в догоду нагальним потребам. Не дай Боже, щоб документальні книги виправляли упереджені сучасники. Нам би залишились лише відгомони політичного борсання і забобонів замість живої історії. Поза законами літератури, поза законами жанру твориться примітивна політична розправа, що зведена вже до рівня побутового, я б навіть сказала, до комунального рівня. Слухаючи цей зал, я часто ловила себе на думці: хто ж наважується нині кликати натовп на вулицю, натовп, що не вірить уже нікому — ні священикам, ні письменникам, ні політикам? Він хоче лише розправи і крові... І підвладний лише людині зі зброєю... Людина з пером, точніше, з авторучкою, а не автоматом Калашникова, його дратує. Мене навчали тут, як потрібно писати книги.

Ті, хто покликав мене до суду, відмовляються від того, що говорили кілька років тому. У їхній свідомості помінявся шифрувальний ключ, і вони вже читають попередній текст інакше або зовсім його не визнають. Чому? Та тому, що їм не потрібна свобода... Вони не знають, що з нею робити...

Я добре пам’ятаю, якою була Інна Сергіївна Галовньова, коли ми зустрілися, я полюбила її. За біль, за правду. За змучене серце. А нині — це вже політик, офіційна особа, голова клубу матерів загиблих солдат. Це вже інша людина, від колишньої — у неї лише власне ім’я та ім’я загиблого сина, якого вона вдруге принесла в жертву. Обрядове жертвоприношення. Ми — раби, ми — романтики рабства.

У нас свої уявлення про героїв і мучеників. Якби тут мова йшла про честь і гідність, то ми підвелися б і мовчали перед пам’яттю майже двох мільйонів загиблих афганців... Загиблих там, на своїй землі...

Скільки можна ставити це вічне запитання: хто винен? Ми винні — ти, я, вони. Проблема в іншому — у виборі, котрий є в кожного з нас: стріляти чи не стріляти, мовчати чи не мовчати, йти чи не йти? Запитувати потрібно в себе. Кожен хай спитає в себе... Але ж немає досвіду ввійти в себе, усередину себе... Знайти відповіді самому... Звичніше бігти на вулицю під знайомі червоні прапори. Не вміємо жити без ненависті. Не навчилися ще.

Тарас Кецмур, один із моїх героїв... Але не той, якого ви бачите зараз у залі суду, а той, інший, яким він повернувся з війни, так мені про це розповідав... Я зачитаю вам із книги?

«Неначе я сплю і бачу море людей... Усі біля нашого будинку... Я озираюся, мені затісно, але я чомусь я не можу підвестися. Тут до мене доходить, що я лежу в домовині... Домовина дерев’яна, цинкової обгортки на ній немає. Пам’ятаю це добре... Але я живий, пам’ятаю, що я живий, але лежу в домовині. Відчиняють ворота, усі виходять на дорогу, і мене виносять на дорогу. Величезний натовп, у всіх на обличчях горе і ще якийсь захват таємний... Мені незрозумілий... Що сталося? Чому я в домовині? Раптом процесія зупинилася, я почув, як хтось сказав: “Дайте молоток”. Тут промайнула думка: я бачу сон... Знову хтось повторює: “Дайте молоток”... Воно наче наяву і наче уві сні... І втретє хтось сказав: “Подайте молоток”. Я почув, як грюкнуло віко, застукав молоток, і один цвях улучив мені в палець. Я почав бити головою у віко, ногами. Раз — і віко зірвалося, упало. Люди дивляться — я випростовуюсь, підвівся до пояса. Мені хочеться закричати: боляче, навіщо ви мене забиваєте цвяхами, мені там нічим дихати. Вони плачуть, але мені нічого не кажуть. Усі мов німі... На обличчях захват, захоплення таємне... Невидиме... І я його бачу... Про нього здогадуюсь... І я не знаю, як мені заговорити з ними так, щоб вони почули. Мені здається, що я кричу, а губи мої стулені, не можу їх розтулити. Тоді я ліг назад у домовину. Лежу і думаю: вони хочуть, щоб я помер, може, я і справді помер, і треба мовчати. Хтось знову каже: “Дайте мені молоток...”».

І цього він не заперечив. І це захистить його честь і гідність на суді Історії. І мене теж.

Із розмов у залі суду

— Ви кажете, що це комуністи... Генерали... Закулісні режисери... А вони? А вони самі? Ошукані й охочі бути ошуканими. Хтось винен, а не вони. Психологія жертви. А жертві завжди потрібен той, кого вона могла б звинувачувати. У нас іще не стріляють, але в усіх роздуваються ніздрі, наче від запаху крові.

— У неї мільйони і два «мерседеси»... По закордонах їздить...

— Письменник пише книгу два-три роки, а отримує за неї стільки, скільки хлопчисько, водій тролейбуса, за два місяці. Звідки ви взяли ці «мерседеси»?

— По закордонах їздить...

— А твій особистий гріх? Ти міг стріляти і міг не стріляти. Що? Мовчиш...

— Народ принижений, народ бідує. А зовсім нещодавно були великою державою. Може, ми такими і не були, але самі вважали себе великою державою за кількістю ракет і танків, атомних бомб. І вірили, що живемо в найкращій, найсправедливішій країні. А ви нам говорите, що ми жили в іншій країні — страшній і кривавій. Хто вам це пробачить? Ви наступили на найболючіше... На найсокровенніше...

— Ми всі були до цього обману причетними. Усі.

— Ви робили те саме, що і фашисти! А хочете бути героями... На додачу ще холодильник і меблевий гарнітур поза чергою отримати...

— Вони — мурахи, вони не знають, що є бджоли і птахи. І вони хочуть усіх зробити мурахами. Різний рівень свідомості...

— А чого ви хочете по всьому?

— По чому?

— Після крові... Я маю на увазі нашу історію. Після крові люди можуть цінувати лише хліб. Решта для них не має ціни. Свідомість зруйновано.

— Молитись потрібно. Молитись за катів своїх. За мучителів.

— Їй долари заплатили. І вона поливає нас брудом. Наших дітей.

— Не розберемося з минулим — воно відгукнеться в майбутньому. І буде новий обман, і нова кров. Минуле ще попереду.

Із рішення суду

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ РЕСПУБЛІКИ БІЛОРУСЬ

Народний суд Центрального району м. Мінська в складі голови Ждановича І. М., народних засідателів Борисевич Т. В., Сороко Т. С. за секретаря Лобинич І. Б. розглянув на відкритому засіданні 8 грудня 1993 року справу за позовом Кецмура Тараса Михайловича і Галовньової Інни Сергіївни до Алексієвич Світлани Олександрівни і редакції газети «Комсомольская правда» про захист честі й гідності.

...Заслухавши сторони, вивчивши матеріали справи, суд уважає, що позовні заяви підлягають задоволенню частково.

Згідно зі ст. 7 ЦК Республіки Білорусь громадянин або організація мають право вимагати спростування відомостей, які ганьблять їхні честь і гідність, якщо той, хто поширює такі відомості, не доведе, що вони відповідають дійсності.

Судом установлено, що в газеті «Комсомольская правда» від 15 лютого 1990 року № 39 було опубліковано уривки з документальної книги С. Алексієвич «Цинкові хлопчики» — «Монологи тих, хто пройшов Афганістан». У публікації є монолог, підписаний прізвищем позивачки І. С. Галовньової.

У зв’язку з тим, що відповідачі у цій справі — Алексієвич С. О. і редакція газети «Комсомольская правда» не надали доказів відповідності оригіналу до свідчень, викладених у зазначеній публікації, суд вважає їх такими, що не відповідають дійсності.

Однак суд вважає, що викладені свідчення не є такими, що ганьблять честь і гідність, оскільки не применшують честі й гідності Галовньової І. С. та її загиблого сина в громадській думці та думці громадян з точки зору дотримання законів і моральних засад суспільства, у них не містяться свідчення про негідну поведінку її сина в суспільстві...

Оскільки відповідачами не надано доказів відповідності оригіналу до розповіді Кецмура Т. М., суд вважає такими, що не відповідають дійсності, свідчення, викладені в монолозі, підписаному прізвищем та іменем Кецмура Т. М.

Виходячи із зазначених вище обставин, суд вважає такими, що не відповідають дійсності, і такими, що принижують честь і гідність позивача Кецмура Т. М., такі свідчення, викладені у фразах: «Я там бачив, як викопують на рисових полях залізо і людські кістки, я бачив жовтогарячу крижану скоринку на застиглому обличчі вбитого, так, чомусь, жовтогарячу» і «У моїй кімнаті ті самі книжки, світлини, магнітофон, гітара, а я — інший. Через парк пройти не можу, озираюся. У кав’ярні офіціант стане за спиною: “Замовляйте”, — а я ладен схопитися і втекти. Не можу, щоб у мене хтось за спиною стояв. Побачиш негідника, єдина думка — розстріляти його треба». Ці свідчення суд вважає ганебними, оскільки вони дають підстави читачам сумніватися в його психічній повноцінності, адекватності сприйняття навколишнього, зображають його людиною озлобленою, піддають сумніву його моральні якості, створюють про нього враження як про людину, котра може правдиву і реальну інформацію передати як хибну і таку, що не відповідає дійсності...

У решті позову Кецмуру Т. М. відмовити...

Відповідачка Алексієвич С. О. позов не визнала. Вона засвідчила, що 1987 р. зустрічалася з Галовньовою І. С. — матір’ю загиблого в Афганістані офіцера — і розмову з нею записала на магнітофонну стрічку. Це було майже одразу після поховання її сина. Позивачка розповіла їй усе те, що зазначено в монолозі, підписаному її прізвищем у газеті «Комсомольская правда». Для того щоб Галовньову І. С. не переслідували органи КДБ, вона в односторонньому порядку змінила її ім’я на «Ніна» і військове звання її сина зі старшого лейтенанта на молодшого лейтенанта, хоча йшлося саме про неї.

Із Кецмуром Т. М. вона зустрічалася саме шість років тому. Наодинці вона записала його розповідь на магнітофонну стрічку. В опублікованому монолозі сказане ним викладено згідно з цим записом, тому відповідає дійсності і є правдивим.

На основі викладеного, керуючись ст. 194 ЦПК Республіки Білорусь, суд ухвалив:

Зобов’язати редакцію газети «Комсомольская правда» у двомісячний термін опублікувати спростування зазначених свідчень.

Галовньовій Інні Сергіївні в позові про захист честі й гідності до Алексієвич Світлани Олександрівни і редакції газети «Комсомольська правда» відмовити.

Стягнути з Алексієвич Світлани Олександрівни на користь Кецмура Тараса Михайловича видатки з держмита в сумі 1320 (одна тисяча триста двадцять) карбованців і держмито в дохід держави в сумі 2680 (дві тисячі шістсот вісімдесят) карбованців.

Стягнути з Галовньової Інни Сергіївни в дохід держави 3100 (три тисячі сто) карбованців.

Ухвалу суду може бути оскаржено в Мінміськсуд через нарсуд Центрального району м. Мінська впродовж 10 днів від дня її оголошення.

Директору Інституту літератури

ім. Янки Купали

Академії наук Республіки Білорусь

Коваленку В. А.

Шановний Вікторе Антоновичу!

Як Вам відомо, судовий процес проти письменниці Світлани Алексієвич у зв’язку з публікацією уривка її документальної повісті «Цинкові хлопчики» в «Комсомольской правде» від 15.02.90 р. завершено в першій інстанції. Фактично С. Алексієвич звинуватили в тому, що вона начебто зганьбила честь і гідність одного з позивачів (одного з героїв її книги), не передавши його слова буквально. Двічі суд відхиляв клопотання про проведення літературної експертизи.

Білоруський ПЕН-центр просить Вас провести незалежну літературну експертизу, яка б дала відповідь на такі запитання:

1. Як науково визначають жанр документальної повісті з урахуванням того, що «документальну» розуміють як «на основі фактів (свідчень)», а «повість» — як «художній твір»?

2. Чим відрізняється документальна повість від газетно-журнальної публікації, зокрема від інтерв’ю, текст якого зазвичай автор візує в того, у кого бере інтерв’ю?

3. Чи має право автор документальної повісті на художність, концепцію твору, відбір матеріалу, літературне опрацювання усних свідчень, на власний світогляд, на узагальнення фактів в ім’я художньої правди?

4. Хто володіє авторськими правами: автор чи герої описуваних нею подій, чиї сповіді-свідчення вона записувала під час збирання матеріалів?

5. Як визначити межі, у яких автор вільний від буквальності, механічності передавання записаних текстів?

6. Чи відповідає книга С. Алексієвич «Цинкові хлопчики» жанру документальної повісті (у зв’язку з першим запитанням)?

7. Чи має право автор документальної повісті право на зміну імен і прізвищ своїх героїв?

8. І, як наслідок усіх цих запитань, найголовніше з них: чи можна судити письменника за уривок із художнього твору навіть тоді, коли цей уривок не подобається тим, хто надавав усний матеріал для книги? С. Алексієвич публікувала не інтерв’ю з позивачами, а саме уривок із книги в жанрі документальної повісті.

Незалежна літературна експертиза потрібна Білоруському ПЕН-центру для захисту письменниці Світлани Алексієвич.

Карлос Шеман,

віце-президент Білоруського ПЕН-центру

28 грудня 1993 р.

Президентові Білоруського ПЕН-клубу

В. Бикову

Виконуємо ваше прохання — зробити незалежну літературну експертизу документальної повісті Світлани Алексієвич «Цинкові хлопчики» і даємо відповідь на ваші запитання за пунктами:

1. З того визначення поняття «документальна література», яке надає «Литературный энциклопедический словарь (М.: Советская энциклопедия, 1987. — С. 98–99) і яке вважається серед учених-фахівців найбільш вивіреним і точним, випливає, що документальна література, у тому числі і документальна повість, за своїм змістом, методами і способами дослідження, формою викладу належить до жанру художньої прози й у зв’язку з цим активно використовує художній відбір та естетичне оцінювання документального матеріалу. «Документальна література, — зазначає автор відповідної статті, — художня проза, що досліджує історичні події та явища суспільного життя шляхом аналізу документальних матеріалів, що відновлюються цілком, частково або як переказ».

2. У тій самій енциклопедичній статті стверджується, що «якість відбору та естетичного оцінювання показаних фактів, узятих в історичній перспективі, розширює інформаційний характер документальної літератури і виводить її як зі сфери газетно-журнальної документалістики (нарис, записи, хроніка, репортаж) і публіцистики, так і з історичної прози». Таким чином, уривок із «Цинкових хлопчиків» С. Алексієвич, опублікований в «Комсомольской правде» (від 15.02.90 р.), неможливо віднести до жанру інтерв’ю, репортажу, нарису чи іншого різновиду журналістської діяльності, він є своєрідною рекламою книги, котра незабаром мала вийти друком.

3. Щодо права автора документального твору на художність як специфічний засіб узагальнення фактів, на власну концепцію історичної події, на свідомий відбір матеріальна літературне опрацювання усних розповідей очевидців цієї події, на власні висновки із зіставлених фактів, то в уже названому вище енциклопедичному словнику сказано буквально таке: «Зводячи до мінімуму художній вимисел, документальна література своєрідно використовує художній синтез, відбираючи реальні факти, яким уже притаманні значні соціально-побутові властивості». Безсумнівно, що документальна література суворо орієнтована на достовірність і правдивість. Проте чи можливий цілковитий реалізм, абсолютна правда загалом? За словами письменника, лауреата Нобелівської премії Альбера Камю, цілковита правда була б можливою лише тоді, коли б перед людиною поставили кіноапарат і вона би записала все її життя від народження до смерті. Але знайшлася б тоді інша людина, котра погодилася б пожертвувати своїм життям заради нескінченного перегляду цієї дивної кінострічки? І чи зуміла б вона за зовнішніми подіями побачити внутрішні причини поведінки «героя»? Легко уявити ситуацію, що було б, якби автор «Цинкових хлопчиків» свідомо відмовилась від творчого ставлення до зібраних фактів і змирилася б із роллю пасивного збирача. Їй довелося б у такому разі записати на папері буквально все, що наговорили у своїх багатогодинних розповідях герої-«афганці», і в підсумку вийшов би (знайдися, видавцю) грубий том сирого, неопрацьованого, не доведеного до сучасного рівня естетичних вимог матеріалу, що просто не мав би читача. Більше того, якби таким шляхом пішли попередники С. Алексієвич у цьому документальному жанрі, то світова література не мала б сьогодні таких шедеврів, як «Брестська фортеця» С. Смірнова, «Нюрнберзький процес» А. Полторака, «Звичайне вбивство» Т. Капоте, «Я з вогняного села» А. Адамовича, Я. Бриля, В. Колесника, «Блокадної книги» А. Адамовича і Д. Граніна.

4. Авторське право — це сукупність правових норм, що регулюють відносини, пов’язані зі створенням і виданням літературних творів, і вони починаються від моменту створення книги і передбачають конкретні, визначені законодавством правомочності (особисто майнові і немайнові). Серед них насамперед виділяються права на авторство, на публікацію, перевидання і поширення твору, на недоторканність тексту (лише автор має право вносити у свій твір будь-які зміни чи дає дозвіл зробити це іншим). Процес збирання матеріалу відповідно до жанру документальної літератури вимагає активної ролі автора, котрий визначає проблемно-тематичну суть твору. Порушення авторського права стягується в судовому порядку.

5. Буквально точне відтворення розповідей героїв, як ми вже доводили у відповіді на третє запитання, у документальному творі є неможливим. Але тут, звичайно, постає проблема волі автора, з яким герої в момент одкровення поділились спогадами і наче передали йому частину своїх прав на це свідчення, сподіваючись на точне передання їхніх слів у первісному вигляді, на професійну майстерність автора, його вміння виділити головне і випустити дрібниці, котрі не поглиблюють думку, зіставити факти і побачити їх єдиним цілим. Врешті-решт, усе вирішують художній талант автора і його моральна позиція, його здатність поєднати документальність із художнім зображенням. Ступінь правдивості, глибину проникнення в подію у цьому разі може відчути і визначити лише сам читач і літературна критика, котра володіє інструментами естетичного аналізу. Цей ступінь правдивості по-своєму оцінюють і герої твору, вони найприскіпливіші та найуважніші його читачі: торкаючись феномену перетворення усного слова на письмове, а тим більше на друковане, вони іноді стають жертвами неадекватної реакції на власну розповідь. Так, людина, уперше почувши свій голос на магнітофонній стрічці, не впізнає саму себе і вважає, що сталась груба підміна. Несподіваний ефект виникає ще й у результаті того, що розповідь одного свідка зіставляють, зістиковують у книзі з іншими подібними розповідями, вона перегукується чи відрізняється від них або навіть суперечить, конфліктує з розповідями інших героїв-свідків: тоді помітно міняється ставлення до власних слів.

6. Книга С. Алексієвич «Цинкові хлопчики» цілком відповідає вже названому вище жанру документальної літератури. Достовірність і художність наявні в ній у пропорціях, що дозволяють віднести даний твір до художньої прози, а не до журналістики. І, до речі, попередні книги цього автора («У війни не жіноче обличчя», «Останні свідки») дослідники відносять до документальної літератури.

7. У літературі, сучасній автору, окреслено певні межі етики, якщо достовірне передавання розповіді героя, його правдиве свідчення про події, оцінка яких іще не здобула належного визнання в суспільстві, може обернутися небажаними результатами не лише для автора, але і для героя. У такому разі автор, безсумнівно, має право на зміну прізвищ та імен героїв. І навіть тоді, коли героєві нічого не загрожує і політична кон’юнктура на користь книги, автори нерідко користуються цим прийомом. У прізвищі головного героя «Повісті про справжню людину» Мересьєв письменник Б. Полєвой змінив усього лише одну літеру, але одразу ж виник ефект художності: читач уже розумів, що мова йде не про одну конкретну людину, а про типове явище в радянському суспільстві. Таких прикладів свідомої зміни імені та прізвища героя в історії літератури дуже багато.

8. Судові процеси, подібні до того, що відбувається над С. Алексієвич, автором книги «Цинкові хлопчики», ще, на жаль, трапляються у світі. Судового переслідування в повоєнній Англії зазнав Дж. Орвелл, автор знаменитої «антиутопії» під назвою «1984», котрого звинуватили в наклепі на державний лад. Сьогодні відомо, що темою цієї книги був тоталітаризм у тому варіанті, що виник у XX столітті. Смертний вирок за наших днів винесено в Ірані письменникові С. Рушді за книгу, у якій начебто в знущальному тоні йдеться про іслам: прогресивна світова спільнота оцінила цей акт як порушення права на свободу творчості і як вияв нецивілізованості. У наклепі на Радянську армію ще недавно звинувачували письменника В. Викова: багато опублікованих у пресі листів ветеранів-псевдопатріотів звучали як суворий громадянський вирок письменникові, котрий першим насмілився сказати вголос правду про минуле. Але, на жаль, історія повторюється. Наше суспільство, яке проголосило побудову правової держави, поки що опановує лише ази найголовніших прав людини і часто підмінює дух закону його буквою, забуваючи про моральний бік кожної судової справи. Право на захист власної гідності, котре, за логікою позивачів, С. Алексієвич порушила газетною публікацією уривку з її книги, не слід розуміти як право сьогодні говорити авторові книги одне, а завтра, відповідно до змін настрою чи політичної кон’юнктури, щось зовсім інше. Постає запитання. Коли був відвертим «герой» книги: тоді, коли дав згоду поділитися зі С. Алексієвич своїми спогадами про війну в Афганістані, чи тоді, коли під тиском товаришів по зброї вирішив відстоювати корпоративні інтереси певної групи людей? І чи має він у такому разі моральне право на судове переслідування письменниці, якій свого часу довірився, знаючи, що його розповідь буде опублікована? Факти, повідомлені позивачем авторові чи опубліковані в газеті, не видаються поодинокими й випадковими, їх підтверджено в книзі іншими аналогічними фактами, що стали відомі автору з розповідей інших свідків тих самих подій. Хіба це не дає підстав уважати, що «герой» був відвертим у той момент, коли записували усну розповідь, а не тоді, коли він відмовлявся від своїх слів?

І ще важливий аспект: якщо немає свідків розмови автора з «героєм» і коли відсутні інші докази справедливості тієї чи іншої сторони судового процесу, постає необхідність у додатковому перевірянні всіх подібних фактів, котрі автор наводить у своїй книзі, що можна було б зробити на своєрідному «нюрнберзькому процесі», у якому взяли б участь десятки і тисячі свідків війни в Афганістані. В іншому разі існує небезпека потонути в нескінченних судових слуханнях, де довелося б доводити ледве не кожне слово, сказане героями книги, а це вже абсурд. Тому звернення Білоруського ПЕН-центру до Інституту літератури АНБ із проханням зробити незалежну літературну експертизу опублікованого в «Комсомольской правде» уривка із документальної книги С. Алексієвич «Цинкові хлопчики» є за цієї ситуації природним і, можливо, навіть єдиним способом розв’язати конфлікт...

Директор Інституту літератури

ім. Янки Купали Академії наук Білорусі,

член-кореспондент АНБ

Коваленко В. А.

Старший науковий співробітник

Інституту літератури,

кандидат філологічних наук

Тичина М. А.,

27 січня 1994 року

Після суду

Ухвалу суду зачитано...

Важко мені писати про нас — про тих, хто сидів у залі суду. В останній своїй книзі «Зачаровані смертю» Світлана Алексієвич запитує: «А хто ми? Ми — люди війни. Ми або воювали, або готувалися до війни. Ми ніколи не жили інакше».

Ми воювали... Ось наче спеціально жінки, що розсілися за спиною письменниці, тихо, щоб не чув суддя, але чутно для Світлани Алексієвич змагаються в її ображанні. Матері! Епітети такі, що повторити їх не можу... Ось І. Галовньова в перерві підходить до отця Василя Радомисльського, який прийшов заступитись за письменницю: «Чи не соромно вам, отче, — продались за гроші!» «Тьма! Диявол!» — долинає з публіки, і вже тягнуться тремтячі руки, щоб зірвати з його грудей хрест. «Це ви — мені? Мені, котрий відспівував ваших синів ночами, тому що ви казали, що інакше не отримаєте триста карбованців обіцяної допомоги», — ошелешено запитує священик. «Навіщо прийшов? Диявола захищати?» — «Моліться за себе і за дітей своїх. Нема каяття — нема втіхи». — «Ми ні в чому не винні... Ми нічого не знали...» — «Ви були сліпими. А коли полуда спала з очей, то побачили тільки труп свого сина. Кайтеся...» — «Що нам до афганських матерів... Ми своїх дітей втратили...»

Зрештою не лишилася в боргу й інша сторона. «Ваші сини вбивали в Афганістані невинних! Вони — злочинці!» — кричить матерям якийсь чоловік. «Ви зраджуєте дітей своїх удруге...» — скаженіє інший.

А ти? А ми — хіба не виконували наказ? Наказ — мовчати? Хіба ми не тягнули на зборах вгору руки «за»? Я запитую... Нам усім потрібен суд... Той суд — інший, про який казав на суді голова Білоруської ліги прав людини Є. Новіков: коли ми всі — ми, ті, хто мовчав, матері наших загиблих солдатів, ветерани цієї війни і матері загиблих афганців — та, інша, сторона сядемо разом і просто подивимося одне одному в очі...

А. Александрович

«Фемида», 27 грудня 1993 р.

Закінчився цивільний процес про захист честі й гідності за позовом Галовньової — Кецмура до письменниці Світлани Алексієвич. Останній день процесу зібрав багато журналістів, і в деяких виданнях уже промайнули повідомлення про ухвалу суду: позов Галовньової відхилити, позов Кецмура задовольнити частково. Я не стану дослівно цитувати заключну постанову, скажу лише, що вона має, на мій погляд, доволі примиренський характер. Але чи примирило це сторони насправді?

Інна Сергіївна Галовньова, мати загиблого в Афганістані старшого лейтенанта Галовньова, як і раніше, на «стежці війни» — вона збирається подавати касаційну скаргу і судитися з письменницею далі і далі. Що рухає цією жінкою? Що рухає цією матір’ю? Невтішне горе? Невтішне в тому сенсі, що чимдалі йде в історію афганська війна, тим чіткіше розуміє суспільство, наскільки авантюрною була ця затія, тим беззмістовнішою видається загибель наших хлопців на чужій землі... Тому і не сприймає Інна Сергіївна книгу «Цинкові хлопчики». Тому для неї вона — образа: для матері надто непосильний тягар — оголена правда про афганську війну.

Тарас Кецмур — колишній водій-«афганець» — другий позивач цього цивільного процесу. Його позов частково задоволений судом; два глибоко психологічних, глибоко драматичних епізоди в монолозі під його прізвищем, котрі свідчать, на мій погляд, лише про те, що війна нікого не відпускає живим, навіть якщо цілі руки-ноги, визнані на вимогу Кецмура «такими, що ображають честь і гідність». Зрештою, я навіть готова зрозуміти Тараса. Пам’ятаєте, є такий афоризм: «Бійтеся перших поривань душі, вони можуть бути справжніми»? Так ось його монолог у «Цинкових хлопчиках» — це, на мій погляд, найперше справжнє поривання його душі після Афгану. Минуло чотири роки. Змінився Тарас. І світ навколо нього. І йому, напевно, хотілося б багато чого змінити також і в пам’яті про минуле, якщо вже не вдається цю пам’ять зовсім викреслити з душі... А тут «Цинкові хлопчики» — що написано пером, того не виволочеш і волом.

Світлана Алексієвич покинула засідання суду до завершення процесу — після чергової відмови судом у клопотанні письменниці про літературну експертизу. Алексієвич резонно запитувала: як можна судити документальну повість, не знаючи основ жанру, не володіючи азами літературної праці і, крім того, не маючи бажання знати думку професіоналів? Але суд був непохитним. Після другої відмови в літекспертизі Світлана Алексієвич покинула зал засідань. При цьому вона сказала:

— Як людина... Я перепросила за те, що спричинила біль, за цей недосконалий світ, у якому часто неможливо навіть пройти вулицею, щоб не зачепити іншу людину... Але як письменник... Я не можу, не маю права просити вибачення за свою книгу. За правду!

Цивільний процес над С. Алексієвич та її книгою «Цинкові хлопчики» — це наша друга поразка в «афганській» війні...

Олена Молочко

«Народная газета»,

23 грудня 1993 р.

У грудні 1993 року судовий марафон зі звинувачення письменниці Світлани Алексієвич та її книги «Цинкові хлопчики» нарешті добіг кінця. Ухвала суду: письменниця мусить просити вибачення в «афганця» Т. Кецмура, честь і гідність якого суд визнав «зганьбленими частково». Газеті «Комсомольская правда» білоруський суд нічтоже сумняшеся присудив надрукувати спростування, а також письмові вибачення письменниці і редакції.

Другій позивачці — матері загиблого в Афганістані офіцера Інні Сергіївні Галовньовій — у позові відмовлено, хоча суд визнав «частину свідчень, що приписані авторству Галовньової, такими, що не відповідають дійсності». Позов Галовньової суду довелось відхилити, оскільки в процесі слухань було надано касету з магнітофонним записом виступу Галовньової кілька років тому на одному з мітингів, де вона цілком підтримує книгу Алексієвич.

У Світлани Алексієвич на цьому суді, у цьому судочинстві і в цій системі шансів на захист своєї людської та професійної гідності не було...

Злякавшись усесвітнього обурення політичним процесом над художнім твором і його творцем, режисери білоруського трагіфарсу голосно формулювали: «Це в жодному разі не суд над книгою, не процес проти письменника і його творчості! А всього лише цивільний позов про захист честі й гідності, адресований газеті “Комсомольская правда” з приводу публікації 1990 року».

«А як же бути з презумпцією невинності?» — поцікавились після завершення процесу в судді Ждановича голова Білоруської ліги прав людини Євгеній Новіков і голова Білоруської асоціації вільних засобів масової інформації Алесь Ніколайченко.

Згідно зі Ждановичем, «презумпція невинності діє лише в кримінальних справах». Ось якби Галовньова і Кецмур звинуватили С. Алексієвич у наклепі, то в цьому разі презумпція невинності діяла б, оскільки власне термін «наклеп» належить до термінів Кримінального кодексу, і тоді позивачі мусили б надати в суді речові докази...

У випадку ж цивільного позову щодо захисту честі й гідності презумпція невинності в Білорусі не діє...

Можливо, із цивільного процес плавно перетече в кримінальний — позивачка Галовньова пообіцяла і говорила про це як про свою мету.

До білоруських прокомуністичних газет, які цькують письменницю, приєдналась «Комсомольская правда» — стаття-післямова від 30 грудня 1990 року, підписана Віктором Пономарьовим.

Світлані Алексієвич «здалося, що за спинами матерів генеральські погони», а в них «за спинами — принаймні точно — могили синів. Вони, а не письменниця, орденоносець, лауреат, потребують захисту. Якщо і відбувається тут акт цивільної страти, то аж ніяк не над письменницею», — метушливо і демагогічно поспішає «Комсомолка» відсторонитися від Світлани Алексієвич.

Це пролог до офіційного вибачення, наче проба перекутого голосу — з нового на старий. Як і назва: «Хлопчики цинкові. Письменники — дедалі залізніші». А журналісти і редактори «Комсомольской правды» — дедалі гутаперчевіші?

Правда завжди дорого коштувала промовцеві. Відмова від правди завжди втягувала малодушних у халепу. Але, здається, не було в сучасній історії більш безнадійного і всеохопного нещастя, ніж добровільне саморуйнування людської натури підданими комунізму, коли від людей лишаються «тільки діри, пойняті димом», за висловом Михайла Булгакова.

Діри, що димлять на радянському згарищі...

Інна Рогачій

«Русская мысль»,

20–26 січня 1994 р.

За десять років афганської авантюри через неї було пропущено багато мільйонів людей, пов’язаних, зрештою, не лише почуттям любові до радянської батьківщини, але й чимось, набагато істотнішим. Частина їх загинула, і ми по-християнськи сумуємо через їхню передчасну смерть, шануємо біль фізичних і душевних ран, яких було завдано їхнім рідним і близьким. Але навряд чи можна тепер відійти від розуміння того, що вони — не герої, котрі мають безперечне право на всенародне поклоніння, а всього лише жертви, яких шкода. Чи усвідомлюють це самі «афганці»? Найімовірніше, що більшості з них це поки що не під силу. Схожі з ними воєнною долею американські «герої В’єтнаму», усвідомивши істинну суть свого героїзму, кинули президентові отримані від нього медалі, наші ж, схоже, здатні лише пишатись афганськими нагородами. Хто з них замислився: за що насправді вони отримані? Добре б, якби ці нагороди тепер потрібні були лише як привід для отримання пільг і привілеїв, гонитвою за якими охоплене все наше суспільство, що дедалі більше зубожіє. Але претензії в їхніх власників набагато ширші. Нещодавно в Мінську на одному з афганських мітингів було відкрито заявлено далекосяжну претензію на владу в Білорусі. Що ж, сьогодні подібна заявка небезпідставна. Скориставшись панівним у суспільстві моральним сум’яттям (Афган — брудна війна, але її учасники — герої-інтернаціоналісти), можна досягти чого завгодно. За цих умов матері загиблих — благодатний матеріал у руках колишніх і нинішніх червоних і коричневих, які повсюдно отримують друге, оновлене дихання. І матерів використовують — на повну експлуатують їхній праведний гнів, їхню святу жалобу. Як експлуатували свого часу комуністичну ідейність і патріотизм їхніх загиблих дітей. Загалом розрахунок безпрограшний: хто кине каменем у скорботну матір? Але за спинами жалобних матерів зловісно видніють знайомі широкоплечі постаті, і марно автор «Комсомольської правди» удає, що нікого там не бачить. Що «не в генералах за їхніми спинами справа»...

Зловісне дихання імперської політики, не до кінця реалізованої в Афганістані, дедалі гостріше відчувається в Білорусі. Суд над Світланою Алексієвич — тільки епізод у довгому ланцюгу прихованих і явних виявів такого роду. За великою державою і теплими морями нудиться не лише партія Жириновського, прихильників якої чимало й у Білорусі. «Струснути» посттоталітарне суспільство, «об’єднати» його новою кров’ю — ось засіб для досягнення все тієї ж мети — поваленого ідеалу вчорашнього дня...

Василь Биков

«Литературная газета»,

26 січня 1994 р.

...Ні, не про правду війни була ця жорстка боротьба із судовим розглядом. Боротьба точилася за живу людську душу, за її право на існування в нашому холодному і незатишному світі, котра, власне, і може стати перешкодою на шляху війни. Війна триватиме доти, доки вона вирує в наших розгублених головах. Адже вона — лише неминучий наслідок злоби і зла, що накопичились у наших душах...

У цьому сенсі слова загиблого офіцера стають символічними і пророчими: «Я, звичайно, повернусь, я завжди повертався...» (Зі щоденника старшого лейтенанта Юрія Галовньова).

Петро Ткаченко

«Во славу Родины»,

15–22 березня 1994 р.