Цинкові хлопчики

ДЕНЬ ТРЕТІЙ «НЕ ЗВЕРТАЙТЕСЬ ДО ДУХІВ ПОМЕРЛИХ ТА ДО ВОРОЖБИТІВ, І НЕ ДОВОДЬТЕ СЕБЕ ДО ОПОГАНЕННЯ НИМИ»

«На початку Бог створив Небо та землю.

І Бог назвав світло: День, а темряву назвав: Ніч. І був вечір, і був ранок, день перший.

І сказав Бог: Нехай станеться твердь посеред води, і нехай відділяє вона між водою й водою.

І Бог твердь учинив, і відділив воду, що під твердю вона, і воду, що над твердю вона. І сталося так.

І назвав Бог твердь Небо. І був вечір, і був ранок, день другий.

І сказав Бог: Нехай збереться вода з-попід неба до місця одного, і нехай суходіл стане видний. І сталося так.

І земля траву видала, ярину, що насіння розсіває за родом її, і дерево, що приносить плід, що насіння його в нім за родом його. І Бог побачив, що добре воно.

І був вечір, і був ранок, день третій».

Що шукаю у Святому Письмі? Питання чи відповіді? Які питання і які відповіді? Скільки в людині людини? Одні вважають — багато, інші стверджують — мало. Під тоненьким шаром культури тут же проявляється звір. То скільки?

Він міг би мені допомогти, мій головний герой... Але він давно мовчить...

Несподівано надвечір — дзвінок:

— Усе дурістю було? Так? Так виходить? Розумієш, що це для мене? Для нас? Я їхав туди нормальним радянським хлопцем. Батьківщина нас не зрадить! Батьківщина нас не обдурить! Не можна божевільному заборонити божевілля його... Одні кажуть: ми вийшли з чистилища, інші — з помийної ями. Чума на ваші дві родини! Я жити хочу! Я кохати хочу! У мене скоро народиться син... Я назву його Олексієм — так звали мого загиблого друга. Народиться згодом дівчинка, я хочу ще дівчинку, буде Оленка...

Ми ж не злякалися! Не обдурили вас! Усе, годі! Більше не зателефоную... Для мене ця історія закінчилася. Я виходжу з неї... Не застрелюсь і не кинуся вниз головою з балкона. Я хочу жити! Кохати! Я вдруге вижив... Уперше там, на війні, а вдруге — тут. Усе! Прощавай!

Він поклав слухавку.

А я ще довго з ним говорю... Слухаю...

Автор

— Над могилами повісьте таблички, викарбуйте на камінні, що все було дарма! Викарбуйте на камінні, щоб на віки...

Ми ще там гинули, а нас уже тут судили. Поранених привозили до Союзу і розвантажували на задвірках аеропорту, щоб народ не помітив. Не знав... Ніхто з вас не замислювався: чому після служби в армії в мирний час молоді хлопці повертаються з орденом Червоної Зірки й медалями «За відвагу» і «За бойові заслуги». Привозять домовини й калік. Ніхто не ставив таких запитань... Я не чув... Я чув інше... Вісімдесят шостого прихав у відпустку, і в мене питали: ви там засмагаєте, рибалите, заробляєте шалені гроші? Газети мовчали або брехали. Телебачення теж. Ми — окупанти, — пишуть тепер. Якщо ми були окупантами, чому ми їх годували, роздавали ліки? Заходимо до кишлаку — вони радіють... Ідемо — вони теж радіють... Я так і не зрозумів, чому вони завжди раділи.

Їде автобус... Діти і жінки, навіть на дахах сидять. Зупиняємо: перевірка! Сухий пістолетний постріл — мій боєць падає обличчям у пісок... Перевертаємо його на спину: куля в серце влучила... Я готовий був їх усіх гранатометом сікти... Обшукали — пістолета не знайшли і жодної іншої зброї. Кошики з фруктами, мідні чайники на продаж. Самі жінки в автобусі й бачата, як циганчата. А мій боєць падає обличчям у пісок...

Над могилами повісьте таблички, викарбуйте на камінні, що все це було дарма!

Ішли як завжди... На кілька хвилин я раптом закляк... Від якогось передчуття... Хотів крикнути: «Стій!», — а не міг. Я продовжував іти... Спалах! На якийсь час... Якусь мить... Знепритомнів, а потім бачу, що я на дні вирви. Поповз. Болю не відчув... Бракувало лише сили повзти, мене всі обганяли... Метрів чотириста повзти, мене всі переганяли... Метрів чотириста повзти... А потім хтось перший сказав: «Сядьмо. Уже в безпеці». Я хотів сісти, як і всі, і... тут тільки побачив, що в мене немає ніг... Рвонув до себе автомат, застрелюсь!! У мене вихопили автомат... Хтось сказав: «Майор без ніг... Мені шкода майора...»

Я щойно почув слово «шкода», мене біль пронизав через усе тіло... Такий страшний біль, що почав вити...

У мене й досі звичка ходити тільки по дорозі. По асфальту. Стежкою в лісі не піду... Травою боюся ходити... М’яка весняна трава біля нашого будинку, а мені все одно страшно.

У шпиталі ті, у кого немає обох ніг, просилися в одну палату. Нас зібралося четверо... Біля кожного ліжка дві дерев’яні ноги, загалом вісім дерев’яних ніг... Двадцять третього лютого, у День Радянської Армії, учителька привела до нас дівчаток-школярок із квітами. Привітати. Вони стоять і плачуть. Два дні ніхто в палаті їжі не торкався. Мовчали.

До одного родич заявився, тортом нас пригощав:

— Усе було дарма, хлопці! Дарма! Але нічого: пенсію дадуть, цілими днями телевізор дивитиметесь.

— Пішов ти! — чотири костури в нього полетіли.

Одного потім у туалеті з петлі зняв... Обкрутив шию простирадлом, хотів на віконній ручці повіситися... Отримав листа від дівчини: «Знаєш, “афганці” більше не в моді...» А в нього двох ніг немає...

Над могилами повісьте таблички, викарбуйте на каменях, що все було дарма! Скажіть про це мертвим...

Майор,

командир гірськострілецької роти

— Повернулася я звідти з почуттям, що хочу довго сидіти коло дзеркала... І розчісувати волосся...

Хочу народити дитину. Пелюшки прати, чути дитячий плач. А лікарі не дозволяли: «Серце ваше не витримає цього навантаження». Я не послухала... Дівчинку свою народжувала тяжко... Робили кесарів розтин, тому що почався серцевий напад. «Але ніхто не зрозуміє, — отримала в лікарні лист від подруги, — що повернулися ми хворі. Скажуть: це ж не поранення...»

І ніхто, напевно, тепер не повірить, як для мене все почалось... Навесні вісімдесят другого року... Мене, студентку-заочницю університету (навчалася на третьому курсі філологічного факультету) викликали до військкомату:

— Потрібні медсестри в Афганістані. Як ви до цього ставитесь? Будете отримувати там півтора окладу. До того ж чеки.

— Але я вчуся. — Після закінчення медичного училища я працювала медсестрою, але мріяла про нову професію — хотіла стати вчителькою. Одні відразу знаходять своє покликання, а я спершу помилилася.

— Ви комсомолка?

— Так.

— Подумайте.

— Я хочу вчитися.

— Радимо подумати. А ні, зателефонуємо до університету, скажемо, яка ви комсомолка. Батьківщина вимагає...

У літаку Ташкент — Кабул моєю сусідкою виявилася дівчина, яка поверталася з відпустки:

— А праску ти із собою взяла? Ні? А електроплитку?

— Я на війну їду.

— А, зрозуміло, іще одна романтична дурочка. Книжок воєнних начиталася...

— Не люблю я воєнні книжки.

— Навіщо тоді їдеш?

Це трикляте «навіщо» буде мене переслідувати всі два роки.

І правда — навіщо?

Те, що називалося пересилкою, являло собою довгий ряд наметів. У наметі «Їдальня» годували дефіцитною гречкою і вітамінами «Ундевіт».

— Ти — гарна дівчинка. Навіщо ти тут? — спитав літній офіцер.

Я розплакалася.

— Хто тебе образив?

— Ви образили.

— Я?!

— Ви сьогодні п’ятий, хто мене питає: навіщо я тут.

Із Кабула до Кундуза — літаком, із Кундуза до Файзабада — гелікоптером. В ким не заговорю про Файзабад: та ти що? Там стріляють, убивають, загалом — прощавай! Подивилася на Афганістан з висоти, велика гарна країна: гори, як у нас, гірські ріки, як у нас (я була на Кавказі), терени, як у нас. Полюбила!

У Файзабаді я стала операційною сестрою. Моє господарство — намет «Операційна». Увесь медсанбат розташовувався в наметах. Жартували: «Спустив з розкладачки ноги — і вже на роботі». Перша операція — поранення підключичної артерії у старої афганки. Де судинні затискачі? Затискачів бракує. Тримала пальцями. Потрібен шовний матеріал... Береш одну котушку з шовком, ще одну, і вони тої ж миті розсипаються на порох. Мабуть, лежали на складах іще з тієї війни, із сорок першого року.

Але афганку ми врятували. Увечері зазирнули з хірургом до стаціонару. Хотіли довідатися, як вона почувається? Вона лежала з розплющеними очима, побачила нас... Заворушила губами... Я думала: вона хоче щось сказати. Подякувати. А вона хотіла в нас плюнути... Я тоді не розуміла — вони мають право на ненависть. Чомусь чекала від них любові. Заклякла на місці: ми її рятуємо, а вона...

Поранених привозили на гелікоптерах. Як почуєш гул гелікоптера, біжиш.

Стовпчик термометра завмирає на позначці сорок градусів... Сорок градусів вище від нуля! Траплялося і п’ятдесят... В операційній нічим дихати. Серветкою ледь устигаю витирати піт хірургам, вони стоять над відкритими ранами. Через трубочку від крапельниці, протягнуту під маску, хтось із «нестерильних» медиків дає їм попити. Бракувало кровозамінників. Викликають солдата. Він тут же лягає на стіл і дає кров. Два хірурги... Два столи... І я одна операційна сестра... Асистували терапевти. Вони гадки не мали про стерильність. Метляю між двома столами. Раптом над одним столом гасне лампочка. Хтось бере і викручує її стерильними рукавичками.

— Геть звідси!

— Ти чого?!

— Геть!!!

На столі лежить людина... у неї розтята грудна клітка...

— Геть!!!

Добу за операційним столом стоїмо, було, що й дві. То з бойових поранених везуть, то раптом почнуться самостріли — у коліно собі вистрелить чи пальці на руці пошкодить. Море крові... Бракувало вати...

Тих, хто наважувався на самостріл, зневажали. Навіть ми, медики, їх сварили. Я сварила:

— Хлопці гинуть, а ти до мами захотів? Колінце собі поранив... Пальчика зачепив... Сподівався, до Союзу відправлять? Чому в скроню не стріляв? Я б на твоєму місці у скроню стріляла.

Клянуся, я так говорила! Мені вони тоді здавалися ницими боягузами, тільки тепер я розумію, що це, можливо, і протест був, і небажання вбивати. Але це тільки тепер я починаю розуміти.

Вісімдесят четвертого... Повернулася додому... Знайомий хлопець нерішуче запитав:

— Як ти вважаєш: мусимо ми там бути?

Я обурювалася:

— Якби не ми, там би були американці. Ми — інтернаціоналісти.

Ніби я могла чимось це довести.

Дивно, як мало ми там замислювалися. Бачили наших хлопців, покручених, обпечених. Бачили їх і вчилися ненавидіти. Думати не вчилися. Піднімалася на гелікоптері... Дихання спинялося від краси! У пустелі своя краса, пісок не мертвий, він рухається, живе. Слалися гори, укриті червоними маками чи якимись невідомими мені квітами... А я вже не могла милуватися цією красою. Усім серцем уже не могла. Мені більше подобався травень, який обпалював своєю спекою, тоді я дивилася на порожню, суху землю з почуттям мстивого задоволення: так вам і треба. Через вас ми тут гинемо, страждаємо. Ненавиділа!

Дні не пам’ятаю... Пам’ятаю рани... Рани вогнепальні, рани мінно-вибухові... Гелікоптери сідають і сідають. Несуть на ношах... Вони лежать, прикриті простирадлами, а по білому червоні плями повзуть...

Думаю... У себе запитую... Чому я тільки страшне згадую? Була ж дружба, взаємодопомога. І геройство було. Може, мені заважає та стара афганка? Спантеличує мене... Ми її врятували, а вона хотіла в обличчя нам плюнути. Я потім дізналася... Її привезли з кишлаку, через який пройшли наші спецназівці... Нікого живого не лишилося, тільки вона. З усього кишлаку. А якщо від самого початку, то з цього кишлаку стріляли і збили два наших гелікоптери. Обгорілих вертолітників вилами закололи... А якщо до самого краю, до самого... То ми не замислювалися: хто перший — хто останній? Ми лише своїх жаліли...

У нас відправили на бойові лікаря. Він першого разу повернувся, плакав:

— Мене все життя навчали лікувати. А я сьогодні вбивав... За що я їх убивав?

За місяць він спокійно аналізував свої почуття:

— Стріляєш і впадаєш в азарт: на, тримай!

Уночі на нас падали щури... Напинали над ліжками марлеві пологи. Мухи були завбільшки з чайну ложку. Звикли й до мух. Немає тварини, невибагливішої за людину. Немає!

Дівчата засушували на пам’ять скорпіонів. Товсті, великі, вони «сиділи» на шпильках або висіли на ниточках, як брошки. А я займалася «ткацтвом». Я брала у льотчиків парашутні стропи й витягувала з них нитки, які потім стерилізувала. Цими нитками ми зашивали, штопали рани. Із відпустки везла валізу голок, затискачів, шовного матеріалу. Навіжена! Привезла праску, щоб не сушити на собі взимку мокрий халат. І електричну плитку.

Ночами крутили всім наметом ватні кульки, прали і сушили марлеві серветки. Жили однією сім’єю. Ми вже передчували, що, коли повернемось, будемо втраченим поколінням. Зайвими людьми. Коли почали приїжджати прибиральниці, бібліотекарі, завідувачі готелів, ми спочатку дивувалися: навіщо прибиральниця на два-три модулі чи бібліотекар для двох десятків пошарпаних книжок? Навіщо тисячі жінок на цій війні? Для чого? Ну, розумієте... Інтелігентно не поясню... Літературною мовою... А простіше, так лише для одного... Щоб чоловіки не сказилися... Ми самі обходили цих жінок, хоча вони ні в чому перед нами не завинили.

А я там кохала... У мене була кохана людина... Він і тепер живе... Але чоловіка я обманула: коли виходила заміж, я сказала, що того, кого я кохала, убили. Його не вбили... Це ми вбили наше кохання...

— А ти зустрічала живого «духа»? — спитали в мене вдома. — Він, звичайно, з бандитською пикою і кинджалом у зубах?

— Зустрічала. Красивий молодий чоловік. Закінчив Московський політехнічний інститут. А моєму молодшому братові уявлялося щось із «Хаджи-Мурата» Толстого.

— А чому ви працювали по дві-три доби? Могли відпрацювати вісім годин і йти відпочивати.

— Ви що! Не розумієте?!

Не розуміють... А я знаю, що ніде не буду такою необхідною, як там. Ходжу на роботу, читаю книжки, перу. Слухаю музику. Але того сенсу життя, який був там, тут немає. Тут усе в половину сили... У половину голосу...

Медсестра

— Народила двох синів, двох дорогих хлопчиків...

Зростали: один великий, другий маленький. Старший Сашко до армії йде, а молодший Юрко в шостому класі.

— Сашко, куди тебе відправляють?

— Куди Батьківщина накаже, туди й поїду.

Кажу молодшому:

— Дивися, Юрку, який у тебе брат!

Надійшов солдатський лист. Юрко біжить до мене з ним:

— Нашого Сашка на війну відправляють?

— На війні вбивають, синку.

— Ти, мамо, не розумієш. Він повернеться з медаллю «За відвагу».

Увечері з друзями на подвір’ї граються — воюють з «духами»:

— Та-та... Та-та... Та-та...

Повернеться додому:

— Як ти вважаєш, мамо, війна скінчиться раніше, ніж мені виповниться вісімнадцять років?

— Я хочу, щоб раніше.

— Поталанило нашому Сашкові — героєм буде. Хай би ти мене раніше народила, а його потім.

...Принесли Сашкову валізку, у ній сині плавки, зубна щітка, шматок змиленого мила і мильниця. Довідка про впізнання.

— Ваш син помер у шпиталі.

У мене як платівка в голові... Його слова: «Куди Батьківщина накаже, туди й поїду... Куди Батьківщина накаже, туди й поїду...»

Занесли й винесли ящик, ніби в ньому нічого й не було.

Маленькі вони були, кличу: Сашку! — біжать обоє, кличу: Юрку! — і той і той відгукуються.

Усю ніч сиділа і гукала:

— Сашку! — Ящик мовчав, ящик важкий, цинковий. Підвела вранці очі — побачила молодшого. — Юрчику, а де ти був?

— Мамо, коли ти кричиш, мені хочеться втекти на край землі.

Ховався в сусідів. Із цвинтаря втік, ледь знайшли.

Привезли Сашкові нагороди: два ордени і медаль «За відвагу».

— Юрку, дивися, яка медаль!

— Я, мамо, бачу, а наш Сашко не бачить...

Три роки, як сина немає, жодного разу не наснився. Штанці його під подушку кладу, його маєчку:

— Наснися, синку. Прийди побачитися.

Не йде. У чому я перед ним завинила?

З вікна нашого будинку видно школу та шкільне подвір’я. Діти там граються — воюють із «духами». Тільки чую:

— Та-та... Та-та... Та-та...

Лежу вночі та прохаю:

— Наснися, синку. Прийди побачитися.

І одного разу наснилася мені домовина... Віконечко там, де голова, велике... Нахиляюся поцілувати... Але хто там лежить? Це не мій син... Хтось чорнявенький... Якийсь афганський хлопчик, але на Сашка схожий... Спочатку думка: це він убив мого сина... Потім здогадка: але ж і він мертвий. І його хтось убив. Нахиляюся і цілую через віконечко... У страху прокидаюся: де я? Що зі мною?

Хто приходив... З якою звісткою...

Мати

— Два роки... Ситий донесхочу... Забути... Як поганий сон! Я там не був! Не був!

Але все-таки я там був...

Закінчив військовий інститут... І, відгулявши належну відпустку, улітку вісімдесят шостого я приїхав до Москви і, як було зазначено в приписі, з’явився в штабі одного важливого військового закладу. Знайти його було не так просто. Я зайшов до бюро перепусток, набрав тризначний номер:

— Слухаю. Полковник Сазонов, — відповіли на тому кінці дроту.

— Бажаю здоров’я, товаришу полковнику! Прибув у ваше розпорядження. Перебуваю в бюро перепусток.

— А знаю, знаю... Вам уже відомо, куди вас направляють?

— До Демократичної Республіки Афганістан. За попередніми даними — до міста Кабула.

— Неочікувано для вас?

— Аж ніяк, товаришу полковнику.

П’ять років нам навіювали: ви всі там будете. Тож, аніскільки нескриводушивши, я міг би чесно відповісти полковнику: «Я чекав цього дня аж п’ять років». Якщо хтось уявляє від’їзд до Афганістану як швидкі збори за першим дзвінком, по-чоловічому скупе на почуття прощання з дружиною та дітьми, посадку на літак, який реве в передсвітанковій імлі, він помиляється. Шлях на війну дістав необхідне бюрократичне оформлення: окрім наказу, автомата, сухпайка, вимагають довідки, характеристики — «політику партії та уряду розуміє правильно», службові паспорти, візи, атестати й приписи, довідки про щеплення, митні декларації, посадкові талони. І лише після цього ви сядете в літак і, відірвавшись від землі, почуєте крик п’яного капітана: «Уперед! На міни!»

Газети повідомляли: «Військово-політичне становище в ДРА лишається складним і суперечливим». Військові стверджували, що виведення перших шести полків потрібно розцінювати тільки як пропагандистський крок. Про цілковите виведення радянських військ не може бути мови. «На нашу долю вистачить», — у цьому ніхто з тих, хто летів зі мною, не сумнівався. «Уперед! На міни!» — кричав уже крізь сон п’яний капітан.

Отже, я — десантник. Мене відразу просвітили, що армія ділиться на дві частини: десантників і соляру. Етимологію слова «соляра» встановити так і не вдалося. Багато солдатів, прапорщиків і частина офіцерів роблять собі наколки на руках. Вони не вирізняються значною різноманітністю, частіше за все це ІЛ-76 і під ним купол парашута. Трапляються й варіанти. Наприклад, я натрапляв на такий ліричний сюжет: хмарки, пташки, парашутист під куполом і зворушливий напис: «Любіть небо». Із негласного кодексу десантників: «Десантник стає навколішки лише у двох випадках: перед трупом друга і щоб напитися води зі струмка».

Почалася моя війна...

— Шикуйсь! Струнко! Наказую здійснити марш за маршрутом: пункт постійної дислокації — повітовий партійний комітет Баграмі — кишлак Шевані. Швидкість на маршруті — за головною машиною. Дистанція залежно від швидкості. Позивні: я — «Фреза», решта — за бортовими номерами машин. Автомати з рук не випускати. Вільно! — Звичайний ритуал перед виїздом нашого агітзагону.

Я застрибую на свою беердеемку, невеликий прудкий броньовичок. Від наших радників почув її прізвисько — «балі-балі». «Балі» в перекладі з афганської «так». Коли афганці перевіряють мікрофон, вони, окрім нашого «раз-два, раз-два», кажуть «балі-балі». Мені як перекладачеві завжди цікаво все, що пов’язано з мовою.

— «Сальто!», «Сальто!» Я — «Фреза». Пішли!!

За невисоким кам’яним парканом два одноповерхових цегляних будиночки, покритих зовні вапном. Червона табличка: повітовий партійний комітет. На ґанку на нас чекає товариш Галман. Він одягнений у радянське військове хебе.

— Салам алейкум, рафіку Лагман.

— Салям алейкум. Четоур асті! Худ асті! Джор асті! Хайр хайріят асті? — видає він залпом традиційний набір афганських вітальних фраз, які всі означають, що співрозмовник цікавиться вашим здоров’ям. Відповідати на ці питання не потрібно, можна просто повторити те саме.

Командир скористався моментом, щоб загнути свою улюблену фразу.

— Четоур асті? Хуб асті? В Афгані по дур-рості.

Почувши незрозуміле, товариш Лагман здивовано дивиться на мене.

— Російське народне прислів’я, — пояснюю я.

Нас запрошують до кабінету. Приносять на таці чай у заварних металевих чайниках. Чай у афганців — неодмінний атрибут гостинності. Без чаю не почнеться робота, не відбудеться ділової розмови, відмовитися від чаю — те саме, що не подати під час зустрічі руку.

У кишлаку нас зустрічають старійшини й бачата, вічно невмиті (зовсім маленьких не миють узагалі, відповідно до шаріату шар бруду вберігає від злої напасті), одягнуті у казна-що. Якщо я говорю на фарсі, кожен вважає за необхідне пересвідчитися в моїх знаннях. Обов’язково буде запитання: котра година? Я відповідаю, це викликає шалений захват (відповів, отже, справді знає фарсі, а не вдає).

— Ти мусульманин?

— Мусульманин, — жартую я.

Їм потрібні докази.

— Калему знаєш?

Калема — це особлива формула, вимовивши яку ти стаєш мусульманином.

— Ла ілях ілля міах ва Мухамед расул аллах, — декламую я. — Немає бога, окрім Аллаха, і Мухамед пророк його.

— Дост! Дост (друг)! — лепечуть бачата і простягають на знак визнання свої тоненькі рученята.

Вони ще не раз попросять мене повторити ці слова, приводитимуть своїх друзів і заворожено шепотітимуть: «Він знає калему».

Зі звукової установки, яку самі афганці назвали «Аллою Пугачовою», уже лунають афганські народні мелодії. Солдати розвішують на машинах наочну агітацію: прапори, плакати, лозунги, розкручують екран — зараз покажемо кіно. Лікарі ставлять столики, розкладають коробки з медикаментами.

Починається мітинг. Наперед виходить мулла у довгій білій накидці й білій чалмі. Читає суру з Корану. Закінчивши суру, він звертається до Аллаха з проханням уберегти всіх правовірних від зла всюдисущого. Зігнувши руки в ліктях, здіймає долоні до неба. Усі, і ми теж, повторюємо за ним ці рухи. Після мулли виступає товариш Лагман. Із дуже довгою промовою. Це одна з особливостей афганців. Говорити можуть і люблять усі. У лінгвістиці є термін — емоційна забарвленість. Так ось у афганців мова не просто забарвлена, а розцвічена метафорами, епітетами, порівняннями. Афганські офіцери не раз висловлювали мені своє здивування, що наші політпрацівники проводять заняття за папірцями. На партійних зборах, засіданнях, активах я слухав наших лекторів із тими самими папірцями, з тією самою лексикою: «в авангарді широкого комуністичного руху», «бути постійним прикладом», «невтомно запроваджувати в життя», «нарівні з успіхами є деякі недоопрацювання» і навіть «деякі товариші не розуміють». До мого приїзду в Афганістан мітинги, ось такі, як наші, давно стали звичайною примусівкою, народ збирався, щоб потрапити на медогляд або отримати пакунок борошна. Зникли овації та дружні вигуки «заідо бод» — «хай живе!» зі зведеними догори кулаками, які обов’язково супроводжували всі виступи за тих часів, коли народ іще вірив у те, у чому його намагалися переконати, — у сяючі вершини Квітневої революції. У світле комуністичне майбутнє.

Бачата виступи не слухають, їм цікаво, яке буде кіно. У нас, як завжди, мультфільми англійською і два документальних на фарсі і пушту. Тут люблять індійські художні фільми або картини, де багато бійок і стріляють.

Після кіно — роздають подарунки. Ми привезли мішки з борошном і дитячі іграшки. Передаємо їх голові кишлаку, щоб розподілити між найбіднішими і сім’ями загиблих. Присягнувши публічно, що все буде як годиться, він разом із сином почав тягати мішки додому.

— Як ти вважаєш, роздасть? — занепокоївся командир загону.

— Думаю, що ні. Місцеві підходили і попереджали — нечистий на руку. Завтра все буде в дуканах.

Команда:

— Усім по стрічці. Підготуватися до руху.

— 112-й до руху готовий... 305-й готовий... 307-й готовий...

Бачата супроводжують нас градом каміння. Один улучає в мене. «Від вдячного афганського народу», — кажу я.

Повертаємося до частини через Кабул. Вітрини деяких дуканів прикрашені написами російською: «Найдешевша горілка», «Будь-які товари за будь-яку ціну», «Магазин “Братик” для російських друзів». Торговці закликають російською: «батник», «варенка», «сервіз “Сивий граф” на шість персон», «кросівки на липучках», «люрекс в біло-блакитну смужку». На полицях — наша згущенка, зелений горошок, наші термоси, електрочайники, матраци, ковдри...

Я давно вдома... Мені сниться Кабул... На схилах гір висять глиняні будиночки. Сутеніє. У них засвічуються вогні. Здалеку видається, що перед тобою величний хмарочос. Якби я не був там, то не відразу здогадався б: це лишень оптичний обман...

Я повернувся звідти і за рік пішов із армії. Ви не бачили, як блищить штик під місячним сяйвом? Ні? Я не міг цього більше бачити...

Пішов із армії та вступив на факультет журналістики. Хочу писати... Читаю, що інші пишуть...

— Калему знаєш?

— Ля ілях ілля міах ва Мухамед.

Дост! Дост!

Голодні солдати. Дистрофіки. Усе тіло у фурункулах. Авітаміноз. І завалені російською їжею дукани. Шалено крутяться зіниці в того, хто помирає від випадкового осколка...

Наш офіцер біля повішеного афганця. Посміхається.

Що мені з цим робити? Я там був... Я це бачив, але про це ніхто не пише... Такий оптичний обман... Якщо не написано, отже, ніби й не було. Так було чи не було?

Старший лейтенант,

військовий перекладач

— А я мало окремого пам’ятаю. Особистого. Свого.

Летіло нас у літаку двісті осіб. Двісті чоловіків. Людина в масі, у групі, у зграї і людина сама — це різні люди. Я летів і думав про те, що там побачу... дізнаюся... Війна — це новий світ...

Із напутнього слова командира:

— Підйом у гори. Якщо зірвешся — не кричати. Падати мовчки, «живим» каменем. Тільки так можна врятувати товаришів.

Коли дивишся з високої скелі, то сонце так близько, здається, можна взяти руками. Помацати.

До армії я прочитав книжку Олександра Ферсмана «Спогади про камінь». Пам’ятаю, вразили слова: життя каменю, пам’ять каменю, голос каменю... Тіло каменю... Ім’я каменю... Я не розумів, що про камінь можна говорити як про істоту. А там відкрив для себе, що на камінь можна дивитися довго, як на воду і вогонь.

Із повчань сержанта:

— У звіра потрібно стріляти дещо на випередження, інакше він твою кулю проскочить. І в людину, яка біжить, теж...

— Лишається живим той, хто вистрілить першим. Першим б...дь! Зрозуміли?! Якщо зрозуміли, то повернетесь, і всі баби будуть ваші!

Чи був страх? Був. У саперів у перші п’ять хвилин. У вертолітників, поки біжать до машини. У нас, у піхоті, поки хтось першим не вистрілить...

Ідемо в гори... Ідемо з ранку і до пізньої ночі. Утома така, що нудить, блюєш. Спочатку свинцем наливаються ноги, потім руки. Руки починають тремтіти в суглобах.

Один упав:

— Не можу. Не підведуся!

Учепилися в нього втрьох, тягнемо.

— Киньте мене, хлопці! Добийте!

— Сука, ми б тебе добили... Та в тебе мама вдома...

— Добийте!

Пити! Пити! Мучить спрага. Уже на півшляху в усіх порожні фляжки. Висолоплюється язик, висить, його назад не запхаєш. Якось ми ще примудрялися курити. Сходимо в гори до снігу, шукаємо, де тала вода — з калюжі п’ємо, гриземо лід зубами. Про хлорні пігулки всі забули. Яка там ампула з марганцівкою? Доповз і лижеш сніг... Кулемет ззаду строчить, а ти з калюжі п’єш... Захлинаєшся, а то вб’ють — і не нап’єшся. Мертвий лежить долілиць, здається, п’є.

Я тепер як сторонній спостерігач... Дивлюся туди... Яким я був? Я не відповів вам на головне запитання: як потрапив до Афганістану? Сам попросив направити мене для підтримування революційної волі афганського народу. Тоді по телевізору показували, по радіо говорили, у газетах писали про революцію... Зоря спалахнула на Сході! Ми мусимо допомогти, підставити братнє плече... Збирався на війну завчасно. Займався спортом. Навчався карате... Ударити вперше в обличчя — це непросто. До хрускоту. Треба межу перейти — і хрусь!

Перший убитий... Афганський хлопчик, років семи... Лежав, розкинувши руки, мов уві сні. І поряд розвернуте черево захололого коня... Якось пережив, напевне, тому, що книжок воєнних начитався.

Згадую наші «афганські» пісні. Квапишся на роботу і раптом починаєш бубоніти:

Озираєшся — хоч би ніхто не почув! Вирішать — навіжений або контужений звідти приїхав. (Співає.)

Повернувся і два роки вві сні ховав себе... Ато прокидаюся з жахом: застрелитися нічим!

Друзів цікавило: нагороди є? Поранення є? Стріляв? Я намагався поділитися тим, що переживав, інтересу жодного. Почав пити... Пив на самоті... Третій тост — за тих, хто загинув... За Юрка... А міг його врятувати... Втримати... Разом лежали в кабульському шпиталі... У мене подряпина на плечі, контузія, а в нього відірвало ногу... Багато там хлопців лежало без ніг, без рук. Курять, жартують. Там вони в порядку. Але до Союзу не хочуть, до останнього просять, щоб їх залишили. У Союзі почнеться інше життя. Юрко в день відправлення до аеропорту порізав собі вени в туалеті...

Переконував його (ми вечорами грали в шахи):

— Юрку, не занепадай духом. А Олексій Маресьєв? Ти читав «Повість про справжню людину»?

— На мене дуже гарна дівчина чекає...

Іноді я ненавиджу всіх, кого зустрічаю на вулиці... Добре, що на митниці відбирають зброю, гранати... Ми зробили свою справу, тепер нас можна не помічати? А Юрка забути?

Уночі прокинусь і не можу зметикувати: тут я чи там? Тут я живу стороннім спостерігачем... У мене є дружина, дитина. Обіймаю — нічого не відчуваю, цілую — нічого не відчуваю. Я любив раніше голубів. Ранок любив. Що завгодно віддам, повернути б мені радість...

Рядовий, стрілець

Донька прийшла зі школи і каже:

— Мамо, ніхто не вірить, що ти була в Афганістані.

— Чому?

Питають:

— Хто твою маму туди посилав?

А я ще не звикла до мирного життя... Насолоджуюся ним... Не звикла, що не стріляють, не обстрілюють, можна відкрити кран і випити склянку води, і від неї хлоркою не тхне. Там хліб із хлоркою, булочки з хлоркою, макарони, каша, компот із хлоркою. Уже два роки вдома, пам’ятаю, як із дочкою зустрілися, а решта не затримується в пам’яті, воно таке маленьке, нікчемне порівняно з тим, що пережито там. Ну, купили новий стіл на кухню, телевізор... А що ще тут відбувалося? Нічого. Доня росте... Вона до Афганістану писала командиру частини: «Поверніть мені якнайшвидше маму, я дуже скучила...» Окрім доні, мені після Афганістану ніщо не цікаве.

Там річки казково блакитні... Блакитна вода! Ніколи не думала, що вода може бути такого небесного кольору. Червоні маки ростуть, як у нас ромашки, багаття маків біля підніжжя гір. Високі горді верблюди спокійно дивляться на все, як діди. На «протипіхотці» (міні) підірвався віслючок, тягнув на базар візок із апельсинами. Лежав і плакав від болю... Наша медсестра його перев’язувала...

Будь ти проклятий, Афганістане!

Я не можу після нього спокійно жити. Жити як усі. Приїхала... Спочатку сусідки, подружки в гості часто просилися:

— Валю, ми до тебе заскочимо на хвилинку. Розкажи, який там посуд? Які килими? Правда, що шмоток навалом і відеотехніки? Магнітофони, плеєри... Що ти привезла? Може, щось продаси?

Домовин звідти привезли більше, ніж магнітофонів. Про них забули.

Будь ти проклятий, Афганістане!

Дочка росте... Квартира в мене однокімнатна, маленька. Там обіцяли: повернетесь додому, вам за все віддячать. Звернулася до райвиконкому, узяли мої папери.

— Ви поранені?

— Ні, я ціла повернулася. Зверху ціла, а що в душі, не видно.

— Ну, і живіть як усі. Ми вас туди не посилали.

У черзі за цукром:

— Звідти всього навезли і тут права качають...

Поставили відразу шість домовин: майор Яшенко, лейтенант і солдати... Вони лежать, обгорнуті в білі простирадла... Голів не видно, їх немає... Ніколи не думала, що чоловіки можуть так кричати, ридати... Фотографії в мене лишилися... На місці загибелі ставили обеліски з великих осколків бомб, карбували прізвища на каменях. «Духи» скидали їх у прірву. Розстрілювали пам’ятники, підривали, щоб жодного сліду не лишилося від нас...

Будь ти проклятий, Афганістане!

Дочка виросла без мене. Два роки в школі-інтернаті. Я приїхала, учителька скаржиться: у неї самі «трійки». Як мені з нею розмовляти? Вона вже велика стала.

— Мамо, що ви там робили?

— Жінки там допомагали чоловікам. Я знала жінку, яка сказала чоловікові: «Ти будеш жити», і він жив. «Ти будеш ходити». І він ходив. Перед цим вона забрала в нього листа, написаного дружині: «Кому я потрібен безногий?! Забудьте про мене». Вона йому сказала: «Пиши: “Вітаю, люба дружино й любі Аллочко і Альошо...”»

Як я туди поїхала? Мене викликав командир: «Треба!» Ми виховані на цьому слові, у нас звичка. На пересилці лежить на голому матраці молода дівчина і плаче:

— У мене вдома все є: чотирикімнатна квартира, наречений, люблячі батьки.

— Навіщо ж приїхала?

— Сказали, що тут складно. Треба!

Я нічого звідти не привезла, окрім пам’яті.

Будь ти проклятий, Афганістане!

Ця війна ніколи для мене не скінчиться... Дочка вчора повернулася від друзів:

— Мамо, коли я сказала, що ти була в Афганістані, одна дівчинка чомусь засміялася...

Що мені їй відповісти?

Прапорщик,

начальник секретної служби

— Смерть — страшна річ, але є речі страшніші... Не кажіть при мені, що ми — жертви, що це була помилка. Не вимовляйте при мені цих слів. Я не дозволяю.

Ми воювали добре, хоробро. За що ви нас? Я прапор, як жінку, цілував. Зворушено. Нас так виховали, що це священне, якщо ти поцілував прапор. Ми любимо Батьківщину, ми їй віримо. Ну-ну-ну... (Нервово застукав пальцями по столу.) Я ще там... Під вікном «стрільне» вихлопна труба — тваринний жах. Дзвін розбитого скла... У голові одразу пусто-пусто, порожнеча дзвенить у голові. Дзвінок міжміського телефону, ніби десь стріляють... Я не бажаю все це перекреслити, я не можу топтати свої безсонні ночі. Свої муки. Не можу забути холодок по спині за п’ятдесяти градусної спеки...

...Їхали машинами і горлали пісні. Гукали, кепкували з дівчат, з вантажівки вони всі красиві. Ми їхали веселі. Траплялись боягузи:

— Я відмовлюся... Краще тюрма, ніж війна.

— На, тримай! — Їх били. Над ними знущались, вони навіть тікали з частини.

Першого вбитого я витягнув із люка. Він сказав: «Хочу жити...» — і вмер. Ну-ну-ну... Після бою нестерпно дивитися на красу. На гори, на бузкову ущелину в тумані... Гарного птаха... Хочеться все це розстріляти! Стріляю... Стріляю в небо! Або тихий-тихий стаєш, ласкавий. Знайомий хлопець помирав довго. Лежав він, як дитина, яка щойно навчилася говорити, називав і повторював усе, що наверталося на очі: «Гори... Дерево... Пташка... Небо...» Так до самого скону...

Молодий царандой, це в них міліціонер:

— Я помру, Аллах забере мене на небо. А ти куди потрапиш?

Куди я потраплю?!

Потрапив до шпиталю. Приїхав до мене в Ташкент батько:

— Після поранення ти можеш лишитися в Союзі.

— Як я лишуся, якщо мої друзі там?

Він — комуніст, але ходив до церкви, ставив свічку.

— Навіщо ти це робиш, батьку?

— Мені треба вкласти в щось свою віру. Кого мені ще просити, щоб ти повернувся?

Поряд лежав хлопець. До нього приїхала мати з Душанбе, привезла фрукти, коньяк:

— Хочу сина вдома лишити. Кого просити?

— Випиймо, мамо, краще твій коньяк за наше здоров’я.

— Хочу сина вдома лишити...

Випили ми її коньяк. Цілий ящик. Останнього дня почули: у одного з наших у палаті виявили виразку шлунка, кладуть до медсанбату. Шкура! Ми його обличчя зітерли для себе з пам’яті.

Для мене — або чорне, або біле. Сірого немає. Жодних напівтонів.

Нам не вірилося, що десь цілий день дощ, сліпий дощ. Наші архангельські комарі над водою гудуть. Тільки випалені шершаві гори... Підсмажений колючий пісок... Ну-ну-ну... І на ньому, як на великому простирадлі, наші скривавлені солдати лежать... У них відрізано все чоловіче... Записка: ваші жінки ніколи не народять від них синів...

А ви кажете — забути?!

Повертались: хто з японським магнітофоном, хто чиркав музичними запальничками, а хто в праному-превипраному хебе і з порожнім «дипломатом».

Ми воювали добре, хоробро. Нас нагородили орденами... Кажуть, що нас, «афганців», і без орденів упізнають, за очима:

— Хлопче, ти з Афгану?

А я йду в радянському пальті, у радянських черевиках...

Рядовий, зв’язківець

— А раптом вона жива?

Може, вона жива, моя дівчинка, але десь далеко... Я все одно рада, де б вона не була, тільки б жила. Так я думаю, так цього мені хочеться, дуже хочеться! І ось мені наснився сон... Ось вона прийшла додому... Узяла стілець і сіла посеред кімнати... Волосся довге в неї, дуже гарне, розсипалось по плечах. Вона його так відкинула рукою і каже: «Мамо, ну що ти мене все кличеш і кличеш, ти ж знаєш, що я прийти до тебе не можу. У мене тут чоловік, двоє дітей... У мене родина...»

І я ще вві сні відразу згадала: коли її поховали, минув, напевне, місяць, мені подумалось — її не вбито, а її вкрали? Це було мені розрадою. Ми часом ідемо з нею вулицею, на неї озираються... Вона висока, і це волосся ллється... І ось я отримала підтвердження, що здогадка моя правильна. Десь вона живе...

Я — медик, я все життя вважала, що це — свята професія. Дуже її любила, тому і донечку захопила. А тепер кляну себе. Не було б у неї цієї професії, вона лишилася б удома і жила. Тепер ми з чоловіком тільки удвох, у нас нікого більше немає. Порожньо, жахливо порожньо. Ось увечері сідаємо, ось дивимося телевізор. Сидимо, мовчимо, іноді слова за весь вечір не промовимо. Тільки коли починають співати, я заплачу, а чоловік застогне — і піде. Ви не уявляєте, що тут, у грудях... Уранці треба йти на роботу, а підвестися не можеш. Такий біль! Я інколи думаю, що не зведуся й не піду. Буду лежати... Буду чекати, щоб узяли мене до неї. Покликали...

Я схильна уявляти, і я весь час із нею, ніколи в моїх мріях нічого не повторюється. Я навіть разом із нею читаю... Правда, тепер я читаю книжки про рослини, про тварин, про зорі. Про людей не люблю, про людські справи... Весна настала... Думала, що природа мені допоможе. Поїхали за місто... Фіалки квітнуть, на деревах листочки дитячі. А я почала кричати... Так краса природи, радість живого на мене подіяли... Почала боятися плину часу, він забирає в мене пам’ять про неї. Зникають подробиці. Слова... Що вона говорила, як посміхалася... Зібрала з костюму її волосся, склала в коробочку. Чоловік спитав:

— Що ти робиш?

— Хай буде. Її вже немає.

Іноді сиджу вдома, думаю і раптом чітко чую: «Мамо, не плач». Озирнуся — немає нікого. Продовжую далі згадувати. Ось вона лежить... Яму вже викопано, уже земля готова її прийняти. А я стою перед нею навколішки: «Донечко моя мила! Донечко моя люба! Як же це так сталося? Де ти? Куди ти пішла?» Але вона ще зі мною, хоч і в домовині лежить. Але незабаром буде в землі.

Пам’ятаю той день... Вона повернулася з роботи і сказала:

— Мене викликав сьогодні головлікар. — І замовкла.

— І що? — Я ще нічого не почула у відповідь на своє запитання, але мені вже недобре стало.

— Прийшла до нашої лікарні рознарядка відправити одну людину до Афганістану.

— І що?

— Потрібна саме операційна сестра. — А вона працювала операційною сестрою в кардіології.

— І що? — Я забула всі інші слова, повторювала одне і те саме.

— Я погодилася.

— І що?

— Комусь усе одно треба їхати. А я хочу побувати там, де складно.

Уже всі знали, і я теж, що йде війна, ллється кров. Я заплакала, а сказати «ні» не змогла. Вона б суворо подивилася на мене:

— Мамо, а як же клятва Гіппократа?

Кілька місяців вона готувала документи. Принесла й показала характеристику. Там були слова: «Політику партії та уряду розуміє правильно». А я ще не вірила.

Говорю про неї... І мені легше. Ніби вона тут... Я завтра її ховати буду... Вона ще зі мною... А може, вона десь живе? Я тільки б хотіла знати: яка вона тепер? Чи довге в неї волосся? Навіть яка кофтинка на ній? Мені все цікаво...

Моя душа зачинилася... Я людей не хочу бачити. Я люблю бути сама... Я з нею, зі Світланкою своєю, тоді розмовляю. Варто комусь зайти, усе руйнується. Нікого не хочу пускати в цей світ. До мене мама із села приїжджає, але я навіть із нею не хочу ділитися. Одного разу лиш прийшла до мене жінка... З моєї роботи... Ось її я не відпускала, ми з нею до ночі просиділи... Уже чоловік її непокоївся, що метро зачинять... У неї повернувся з Афганістану син... Став як маленька дитина: «Мамо, я буду пекти з тобою пироги... Мамо, я піду з тобою в пральню...» Він боїться чоловіків, товаришує лише з дівчатками. Вона побігла до лікаря. Лікар сказав: «Терпіть, мине». Мені тепер такі люди ближчі, рідніші. Я могла би з нею дружити, з тією жінкою. Але вона до мене більше не прийшла, вона дивилася на портрет Світланочки і весь час плакала...

Але я щось інше хотіла згадати... Що ж я хотіла згадати? Га?! Як вона приїхала вперше у відпустку... Ні, ще про те, як ми її проводжали, як вона їхала... Прийшли на вокзал її шкільні друзі, товариші з роботи. І один старий хірург нахилився і поцілував їй руки: «Більше я таких рук не стріну».

Приїхала у відпустку. Худенька, маленька. Три дні спала. Прокинеться, поїсть і спить. Знову прокинеться, поїсть і спить.

— Світланочко, як тобі там?

— Усе добре, мамо. Усе добре.

Сидить, мовчить і тихо сама до себе посміхається.

— Світланочко, що в тебе з руками? — Я не впізнала її рук, вони стали такими, ніби їй п’ятдесят років.

— Там, мамо, багато роботи. Чи можу я думати про свої руки? Ти уявляєш: готуємось до операції, миємо руки мурашиною кислотою. А лікар підходить до мене і каже: «Вам що, своїх нирок не шкода». Він про нирки свої дбає... А поряд люди помирають... Але ти не переймайся. Я задоволена, я там потрібна.

Поїхала вона на три дні раніше:

— Вибач, мамо, у нас у медсанбаті лишилося тільки двоє медсестер. Лікарів удосталь, а медсестер мало. Дівчатка задихнуться. Як я можу не поїхати?

Попросила бабусю, вона її дуже любила, тій незабаром дев’яносто років: «Тільки не помирай. Дочекайся мене». До бабусі ми поїхали на дачу. Вона стояла біля великого куща троянд, і Світланка просила її: «Тільки не помирай. Дочекайся мене». Бабуся взяла і зрізала їй усі троянди. Із тим букетом вона й поїхала.

Прокидатися треба було о п’ятій ранку. Я буджу її, а вона: «Мамо, я так і не виспалася. Мені здається, що тепер мені ніколи не вистачить сну». У таксі вона розкрила сумочку й охнула: «Я забула ключ від нашої квартири. У мене немає ключів. Я повернуся, а раптом вас не буде вдома?» Потім я ключі її знайшла, у старій спідничці. Хотіла відправленням надіслати, щоб вона не хвилювалася. Щоб у неї були ключі від домівки.

А раптом вона жива? Десь ходить, сміється... Радіє квітам... Вона любила троянди... Приїжджаю тепер до нашої бабусі, вона ще живе, тому що Світлана просила: «Тільки не помирай. Дочекайся мене». Прокидаюся вночі... На столі букет троянд... Вона їх увечері зрізала... Дві чашки чаю...

— Чому не спиш?

— Ми зі Світланкою (вона її завжди звала Світланкою) чай п’ємо.

А я уві сні її побачу й уві сні собі кажу: підійду, поцілую, якщо вона тепла, отже, жива. Підійду, поцілую — тепла. Отже, жива!

Раптом вона десь живе? В іншому місці...

На цвинтарі сиджу біля її могилки. Ідуть двоє військових. Один зупинився:

— Ой! Свєта наша. Ти подивись... — Помітив мене: — Ви — мама?

Я кинулася до нього:

— Ви знали Світланочку?

А він до товариша звертається:

— Їй відірвало обидві ноги під час обстрілу. І вона померла.

Тут я сильно закричала. Він злякався:

— Ви нічого не знали? Вибачте мені!!! Вибачте! — І втік.

Більше я його не бачила. І не шукала.

Сиджу біля могилки. Іде мама з дітьми. Чую:

— Що це за мати? Як вона могла відпустити в наш час на війну єдину доньку (а в мене на пам’ятнику викарбувано: «Єдиній донечці»)? Дівчинку віддати?..

Як вони сміють, як вони можуть!!! Вона ж клятву давала, вона ж медсестра, якій хірурги руки цілували. Вона їхала рятувати людей, їхніх синів.

Люди, кричу я в душі, не відвертайтеся від мене! Постійте зі мною коло могили. Не лишайте мене саму...

Мати

— Афган, твою мать! Афган... Друг бере до рук газету, читає:

«Радянських солдатів звільнено з полону... Дали інтерв’ю західним журналістам...» — І матом.

— Ти чого?

— Та я б їх усіх до стінки поставив. І сам особисто розстріляв.

— Мало крові надивились! Тобі забракло?

— Зрадників не шкода. Нам руки, ноги відривало, а вони в Нью-Йорку хмарочоси роздивлялися... На «Голосі Америки» виступали...

А там він мені другом був... Співали: «І хліба скоринку, і ту пополам». (Мовчить.)

— Ненавиджу! Ненавиджу!

— Кого?

— Що не зрозуміло? Я втратив друга — тут, а не на війні... (Добирає слова.) Більше нікого... Інших друзів у мене немає... Нині всі розбіглися, сидять у своїх норах. Гроші заробляють.

Афган, твою мать! Хай би я краще загинув. Почепили б на моїй школі меморіальну дошку... Зробили б із мене героя... Хлопчиська мріють бути героями. Я не хотів... Війська до Афганістану вже ввели, але я ще нічого не знав. Мені було нецікаво. У мене було в той час перше кохання, божеволів... А тепер я боюся жінки торкнутися, навіть коли в переповнений тролейбус уранці втискаюся... Розумієте? У мене нічого не виходить із жінками... Від мене дівчина пішла... Кохана... Два роки жив із нею... Того дня я спалив чайник... Він горів, а я сидів і дивився, як він чорніє, зі мною таке трапляється. Цілковите відключення, я тікаю від реальності. Вона повертається з роботи, відчуває запах:

— Що ти спалив?

— Чайник.

— Уже третій...

— А ти знаєш, як пахне кров? За дві-три години вона тхне так, як тхнуть змоклі пахви. Неприємно так... Запах вогню кращий...

Вона зачинила двері на ключ і пішла. І рік не повертається. Я почав їх боятися. Вони... Жінки — геть інші люди. Зовсім інші. Тому вони й нещасні з нами. Будуть слухати, підтакувати і нічого не зрозуміють.

— Який добрий ранок! Ти знову кричав. Ти знову всю ніч кричав, — плакала вона ранками.

А я їй не все розповів... Не розповів про захват, із яким вертолітники бомблять. Хлопці хвалилися: як гарно горить кишлак... Особливо вночі... Лежить поранений — наш солдат. Помирає. І гукає маму або свою дівчину. Поряд лежить поранений «дух» — ми їх теж підбирали — і гукає маму і свою дівчину. То афганське ім’я, то російське...

— Який добрий ранок! Ти знову кричав. Я тебе боюся...

Не знає... Вона не знає, як загинув наш лейтенант... Побачили воду, зупинили машини:

— Стій! Усім стояти! — крикнув лейтенант і показав на брудний сповиток, який лежав біля струмка. — Міна?!

Уперед пішли сапери: підняли «міну» — вона захникала. Це було дитинча. Афган, твою мать!

Що з ним робити — лишити, узяти із собою? Його ніхто не примушував, лейтенант сам зголосився:

— Кидати не можна. З голоду помре. Я відвезу його до кишлаку. Поряд же.

Ми чекали на них годину, а їхати туди і назад хвилин двадцять було.

У піску лежали... Лейтенант і водій. Посеред кишлаку... Жінки їх убили мотиками...

— Який добрий ранок! Ти знову кричав. А потім накинувся на мене з кулаками, скрутив руки.

Іноді я не пам’ятаю свого прізвища, адреси й усього, що зі мною було. Отямишся... І ніби знову починаєш жити. Але невпевнено... Вийшов із дому — і відразу думка: замкнув двері на ключ чи не замкнув, вимкнув газ чи не вимкнув? Лягаю спати, підводжуся і перевіряю: завів на ранок будильник чи не завів? Уранці йду на роботу, зустрічаю сусідів: сказав я їм «доброго ранку» чи не сказав?

У Кіплінга:

Я пам’ятаю... Вона мене кохала. Плакала: «Ти вийшов із пекла... Я тебе врятую...» А я виліз із сміттєзвалища... Їхав до Афганістану, жінки носили довгі сукні, повернувся — у короткому всі. Незнайомі мені. Прохав її вдягати довге. Сміялася, потім ображалася. Почала ненавидіти мене... (Заплющує очі і повторює вірші.)

Про що я говорив? Га? Про довгі сукні моєї дівчини... Вони висять у шафі, вона їх не забрала. А я вірші їй пишу...

Афган, твою мать!!! Мені подобається говорити сам до себе...

Сержант, розвідник

— Усе життя я був військовим... Про інше життя знав лише з розповідей...

У професійних військових своя психологія: справедлива війна чи несправедлива — неважливо. Куди нас відправили, там справедлива, потрібна. Коли посилали, то ця війна була справедливою. Ми так вважали, я сам стояв посеред солдатів і говорив про захист південних рубежів, ідейно підковував. Двічі на тиждень політичні заняття. Хіба я міг сказати: «Я вагаюся»? Армія не терпить вільнодумства. Вас поставили до лав, і віднині ви дієте лише за командою. Від ранку до вечора.

Команда:

— Встати! Підйом!

Встали.

Команда:

— На зарядку ста-а-авай! Ліворуч бігом!

Зробили фіззарядку.

Команда:

— Розійтися лісом. П’ять хвилин, щоб оправитися...

Розійшлися.

Команда:

— Ста-а-авай!!!

Ніколи не бачив, щоб у казармі висів портрет... ну, наприклад, кого? Ну, Ціолковського чи Льва Толстого. Жодного разу не бачив. Висять портрети Миколи Гастелло, Олександра Матросова... Героїв Великої Вітчизняної війни... Я якось, іще молодим лейтенантиком був, повісив у себе в кімнаті портрет (із журналу якогось вирізав) Ромена Роллана. Заходить командир частини:

— Хто це?

— Ромен Роллан, французький письменник, товаришу полковнику.

— Негайно прибрати цього француза! Чи в нас своїх героїв бракує?

— Товаришу полковнику...

— Кругом марш на склад і повернутися з Карлом Марксом.

— Так він же німець?

— Мовчати! Дві доби арешту!

До чого тут Карл Маркс? Я сам стояв посеред солдатів і говорив: куди, мовляв, годиться цей верстат? Він же закордонний. Куди годна та машина з іноземною маркою? Вона розвалиться на наших дорогах. Найкраще у світі — це все наше: наші верстати, наші машини, наші люди. І тільки тепер замислився: чому кращий верстат не може бути в Японії, кращі капронові панчохи — у Франції, кращі дівчата — на Тайвані? А мені п’ятдесят років...

...Бачу сон, що я вбив людину. Вона стала на коліна... На карачки. Голову не підводила. Обличчя не видно, у них у всіх одне обличчя... Я спокійно в неї вистрілив, спокійно побачив кров. Закричав я тоді, коли прокинувся і згадав цей сон...

Тут уже писали про політичну помилку, називали цю війну «брежнєвською авантюрою», «злочином», а нам потрібно було воювати і помирати. І убивати. Десь писали, а там гинули. Не судіть, і не осудять вас! Що ми захищали? Революцію? Ні, я вже так не думав, я уже внутрішньо краявся. Але переконував себе, що ми захищаємо наші військові містечка, наших людей.

Палають рисові поля... Трасувальні кулі запалили... Тріщить і швидко палає... Війні ще спека допомагає... Дехкани (селяни) бігають, із землі підгоріле збирають, смажене. Ніколи не бачив, щоб афганські діти плакали. Хникали. Діти легенькі, маленькі. Скільки років — не вгадаєш. Широкі штанята, з-під них ніжки стримлять.

Увесь час було відчуття, що хтось тебе хоче вбити. Свинець дурний... Досі не знаю, чи можна до цього звикнути? А кавуни, дині там зі стілець завбільшки. Штрикнеш штиком — розвалюються. Помирати так просто. Убивати складніше. Про мертвих не говорили. Такі були правила гри, якщо так можна сказати... Збираєшся в рейд, на дно валізи — листа дружині. Прощального. Я писав: «Засвердлити мій пістолет і передати синові».

Почався бій, а магнітофон кричить. Забули вимкнути... Голос Володимира Висоцького:

І душмани Висоцького крутили. Багато раніше в нас навчалися, закінчили радянські інститути. Із радянськими дипломами. Уночі із засідки ми чуємо в них:

Вони дивилися в горах наші фільми: про Котовського, про Ковпака. Училися в нас воювати з нами... Партизанської війни...

Із кишень наших убитих хлопців я діставав листи. Фотографії. Таня з Чернігова... Марійка зі Пскова... Фотографії зроблені в провінційних ательє. Усі однакові. Наївні підписи на фото: «Відповідь чекаю, аж серце завмирає», «Лети привітайся, та швидше вертайся». Лежали в мене на столі, мов колода карт. Обличчя простих російських дівчаток...

Не можу повернутися до цього світу. Жити... Просто жити... Тісно мені тут. Бунтує адреналін у крові. Бракує гостроти відчуттів, зневаги до життя. Став хворіти... Лікарі поставили діагноз: звуження судин. А в мене свій діагноз... Афганський... Мені потрібен ритм, той ритм, щоб кинутися в бійку. Ризикувати, захищати. Я хочу й тепер туди, але не знаю, що б я там відчував... Налинуть видіння... Картинки... Розбита, спалена техніка на дорогах. Танки, бетеери... Невже це все, що від нас там лишилося?

Пішов на цвинтар... Хотів обійти «афганські» могили. Зустріла мене чиясь мати...

— Іди, командире! Ти із сивиною, проте живий. А мій синок у землі. Мій синок іще жодного разу не поголився.

Нещодавно помер мій друг, воював в Ефіопії. Посадив у тій спеці нирки. Усе, про що він дізнався, пішло з ним. А інший товариш розповідав, як потрапив до В’єтнаму. Зустрічав і тих, кого до Анголи посилали, до Єгипту, до Угорщини п’ятдесят шостого, до Чехословаччини шістдесят восьмого... Говорили ми між собою... Усі на дачах тепер редиску вирощують. Рибалять. І я тепер пенсіонер. За інвалідністю. У кабульському шпиталі одну легеню видалили... Тепер друга почала барахлити... Мені потрібен ритм! Справа потрібна! Чув, під Хмельницьким є шпиталь, там лежать ті, від кого відмовилися родичі і хто сам не схотів повернутися додому. Мені пише звідти хлопець: «Лежу без рук, без ніг... Прокинуся вранці і не знаю, хто я: людина чи тварина? Часом нявкати чи гавкати хочеться. Стисну зуби...» Хочу до нього з’їздити. Справу собі шукаю.

Мені потрібен ритм, той ритм, щоб бійка була. Але я не знаю, з ким мені битися. Я вже не можу встати посеред своїх хлопців й агітувати: ми — найкращі, ми — найсправедливіші. Але запевняю, що ми хотіли такими бути. Але не виходило. Інше питання — чому? Чому знову не вийшло...

Майор, командир батальйону

— Ми перед Батьківщиною чисті...

Я чесно виконав свій солдатський обов’язок. Що б ви тепер тут не кричали... Не перекручували і не передивлялися... А як бути з такими почуттями, як почуття Батьківщини, обов’язку? Батьківщина для вас порожній звук? Просто слово? Ми чисті...

Що ми там захопили, що звідти вивезли? «Вантаж двісті» — домовини з нашими товаришами? Що набули? Хвороби — від гепатиту до холери. Поранення, інвалідності? Мені нема в чому каятися. Я допомагав братньому афганському народові. Переконаний! Ті, хто там був зі мною, — теж щирі, чесні хлопці. Вони вірили в те, що ми прийшли на цю землю з добром, що вони не «помилкові фронтовики» з «помилкової війни». А комусь хочеться побачити в нас наївних дурників, гарматне м’ясо. Навіщо? З якою метою? Шукають істину? Але не забудьте біблейське. Пам’ятаєте, що Ісус на допиті в Пілата сказав:

— Я для того народився і для того прийшов у світ, щоб свідчити про істину.

Пілат перепитав:

— Що є істина?

Питання лишилося без відповіді...

У мене своя істина... Своя! У нашій, можливо, наївній вірі ми були цнотливо чисті. Нам здавалося: нова влада дає землю, і всі мають з радістю її брати. І раптом... селянин не бере землю! Мовляв, хто ти такий, що можеш дати землю, коли вона належить Аллахові. Аллах відмірює та дає. Нам здавалося: ми побудуємо МТС (машинно-тракторні станції), дамо їм трактори, комбайни, косарки, і все життя їхнє зміниться. Люди зміняться. І раптом... вони знищують МТС! Підривають наші трактори, ніби це танки. Нам здавалося: в епоху космічних польотів смішно думати про Бога. Безглуздо! Ми відправили в космос афганського хлопця... Мовляв, дивіться, він там, де ваш Аллах. І раптом... непохитна цивілізацією ісламська релігія... Чи можна воювати з вічністю? Та мало що нам здавалося! Але так було... Було... І це особлива частина нашого життя... Я бережу її в душі, не хочу руйнувати. І не дам забруднити лише чорним кольором. Ми там прикривали в бою один одного. Спробуйте, станьте під чужу кулю! Це не забудеться. А це? Як я повертався... Я хотів повернутися додому сюрпризом, але страшно стало за маму. Зателефонував:

— Мамо, я — живий, я в аеропорту. — І там, на іншому кінці дроту, впала слухавка.

Хто вам сказав, що ми програли там війну? Ми програли її тут, удома. У Союзі. А як красиво ми могли повернутися... Обпечені, обпалені... Багато чого дізнавшись і переживши... Але нам не дали. Нам не дали тут прав, не дали тут справи. Щоранку на обеліску (на місці майбутнього пам’ятника загиблим воїнам-інтернаціоналістам) хтось вивішує плакат: «Поставте його біля Генштабу, а не в центрі міста...» Мій двоюрідний брат, якому вісімнадцять років, не хоче йти до армії: «Чиїсь дурні чи злочинні накази виконувати? Стати вбивцею?» На мої бойові нагороди поглядає скоса... А в мене в його роки серце заходилося, коли дід одягав свій святковий піджак з орденами й медалями. Поки ми там воювали, світ змінився...

Що є істина?

У нашій п’ятиповерхівці живе старенька. Лікар. Їй сімдесят п’ять років. Після всіх сьогоднішніх статей, викриттів, виступів... після всієї цієї правди, що на нас навалилася, вона збожеволіла... Вимикає телевізор, коли виступає Горбачов. Відчиняє вікно в себе на першому поверсі і кричить: «Хай живе Сталін!», «Хай живе комунізм — світле майбутнє людства!» Я бачу її щоранку... Її не чіпають, вона нікому не заважає... Іноді мені здається, що я чимось на неї схожий... Схожий, твою мать!

Але ми перед Батьківщиною чисті...

Рядовий, артилерист

— Дзвінок у двері... Я вибігаю — нікого. Зойкнула: чи не синочок приїхав?

За два дні прийшли додому військові.

— Що, сина немає? — відразу здогадалася я.

— Так, тепер немає.

Тихо-тихо стало. Опустилася в передпокої навколішки перед дзеркалом:

— Боже! Боже! Боженько ж мій!

На столі лежав лист, якого я не дописала:

«Здрастуй, синку!

Прочитала твого листа і дуже зраділа. У цьому листі вже жодної граматичної помилки. Дві синтаксичні, як і минулого разу: “по-моєму” вставне слово, а після вказівного слова “так” перед простим сполучником “як” слід поставити кому. Отже, у реченні: “Я зроблю так, як сказав батько”, — потрібна кома. І в другому реченні: “По-моєму, вам за мене не буде соромно”, — теж потрібна кома. Не ображайся на свою маму.

В Афганістані спекотно, синку. Намагайся не застудитися. Ти завжди застуджуєшся...»

На цвинтарі всі мовчали, було багато людей, але всі мовчали. Я стояла з викруткою, у мене не могли її відібрати:

— Дайте домовину розкрити... Дайте сина побачити... — Цинкову домовину хотіла викруткою розкрити.

Чоловік намагався руки на себе накласти: «Не буду жити. Вибач, мати, а жити я більше не буду». Умовляла його:

— Треба пам’ятник поставити, плиткою обікласти. Як у інших.

Він не міг спати. Казав:

— Ляжу спати, син приходить. Цілує, обіймає.

За старовинним звичаєм берегла хлібину всі сорок днів... Після похорону... За три тижні вона розсипалася на дрібні шматочки. Отже, сім’я пропаде...

Розвісила по хаті всі світлини сина. Мені так легше, а чоловікові тяжко:

— Зніми. Він на мене дивиться.

Поставили ми пам’ятник. Гарний, з дорогого мармуру. Усі гроші, що на весілля сину збирали, на пам’ятник пішли. Плиткою червоною могилку обіклали і квіти червоні посадили. Жоржини. Чоловік пофарбував огорожу:

— Усе зробив. Син ображатися не буде.

Уранці провів мене на роботу. Попрощався. Приходжу після зміни — він на мотузці в кухні висить, саме навпроти фотографії сина, моєї улюбленої.

— Боже! Боже! Боженько ж мій!

Ви мені скажіть — герої вони чи ні? За що я таке горе терплю? Що мені допоможе це горе пережити? Часом подумаю: герої! Він не сам там лежить... Десятки... Рядами лежать на міському цвинтарі... Щосвята гримлять там військові салюти. Урочисті промови. Квіти несуть. У піонери там приймають... А інколи проклинаю уряд, партію... Нашу владу... Хоча я — комуністка. Але я хочу знати — за що? Чому в цинк мого сина загорнули? Себе проклинаю... Я — вчителька російської літератури. Сама навчала: «Обов’язок є обов’язок, синку. Його треба віддати». Проклинаю всіх, а вранці біжу на могилку, пробачення прошу:

— Пробач, синку, що я так говорила. Пробач.

Мати

— Отримала листа: «Не турбуйся, якщо немає листів. Пиши на стару адресу». Два місяці мовчання. Я не уявляла, що він в Афганістані. Збирала валізу, щоб їхати до нього на нове місце служби...

Він писав, що засмагає, рибалить. Надіслав світлину: сидить на віслючкові, коліна на піску. Я ні про що не здогадувалася, поки він не приїхав уперше у відпустку. Тут зізнався — з війни... Друг загинув... Раніше мало бавився з донечкою, у нього не було особливих батьківських почуттів, може, тому, що вона зовсім маленькою була. А тут приїхав — годинами сидить і дивиться на дитину, а в очах такий сум, що мені страшно. Уранці прокинеться, відведе її в садочок. Любив усадовити на плечі й нести. Жили ми в Костромі, місто красиве. Увечері сам забере. Ходили ми до театру, в кіно, але над усе йому хотілося сидіти вдома. Дивитися телевізор. Розмовляти.

У коханні став жадібним, іду я на роботу чи на кухні готую — йому й цього часу шкода: «Побудь зі мною. Сьогодні можна і без котлет. Попроси відпустку, поки я тут». Настав день відльоту, він спеціально запізнився на літак, щоб нам іще два дні побути разом.

Остання ніч... Було так добре, що я розплакалась. Я плачу, він мовчить, тільки дивиться-дивиться. Потім каже:

— Тамарко, якщо в тебе буде інший, не забувай цього.

Я:

— Ти збожеволів! Тебе ніколи не вб’ють! Я так тебе кохаю, що тебе ніколи не вб’ють.

Засміявся.

Дітей більше не хотів:

— Повернуся... Тоді народиш... Що з ними сама робитимеш?

Я навчилася чекати. Але якщо я бачила поховальний автобус, мені ставало зле, ладна була кричати, плакати. Прибіжу додому, висіла б ікона — стала б навколішки і молилася б: «Порятуйте мені його! Врятуйте!»

Того дня я пішла в кіно... Дивлюся на екран і нічого не бачу. На душі незрозуміле занепокоєння: десь на мене чекають, треба кудись іти, ледь досиділа до кінця сеансу. Тієї миті, напевно, точився бій...

Тиждень я ще нічого не знала. Я навіть отримала два його листи. Зазвичай раділа, цілувала їх, а тут розсердилася: скільки мені на тебе ще чекати?!

За дев’ять днів о п’ятій ранку надійшла телеграма, мені її просто підіткнули під двері. Телеграма була від батьків: «Приїжджай. Загинув Петя». Я відразу закричала. Розбудила дитину. Що робити? Куди йти? Грошей не було. Саме цього дня мав прийти його атестат. Пам’ятаю, загорнула дочку в червону ковдру, вийшла на дорогу — автобуси ще не ходять. Зупинила таксі.

— До аеропорту, — кажу таксистові.

— Їду до парку. — І зачиняє дверцята.

— У мене чоловік загинув в Афганістані...

Мовчки виходить з авто, допомагає сісти. Заїжджаємо до подруги, я позичаю грошей. В аеропорту немає квитків до Москви, а мені страшно дістати із сумочки телеграму й показати. А якщо це неправда? Помилка? А якщо... Головне — не промовляти це вголос... Я плакала, усі на мене дивилися. Посадили до Москви в «кукурудзник». Уночі прилетіла до Мінська. Треба далі, до Старих Доріг. Таксисти їхати не хочуть, далеко — сто п’ятдесят кілометрів. Прошу. Молю. Один погодився: «Давай п’ятдесят карбованців, повезу». Віддала йому все, що в мене лишилося.

О другій під’їжджаю до будинку. Усі плачуть.

— Може, це неправда?

— Правда, Тамаро. Правда.

Уранці йдемо до військкомату. Відповідь військова: «Коли привезуть, тоді вам повідомимо». Чекаємо ще дві доби. Телефонуємо до Мінська. «Приїжджайте, самі заберіть». Приїжджаємо, а в облвійськкоматі кажуть: «Його помилково до Барановичів повезли». Це ще сто кілометрів, у нас в автобусі бак порожній. У Барановичах в аеропорту нікого з начальства немає, робочий день скінчився. У будці сидить сторож:

— Ми приїхали...

— Он там, — показує рукою, — якийсь ящик. Подивіться. Якщо ваш — забирайте.

У полі стояв брудний ящик, на ньому крейдою було написано: «Старший лейтенант Довнар». Я відірвала дошку в тому місці, де в домовині віко: обличчя ціле, але неголений лежить, навіть не вмив ніхто, домовина малувата. Запах. Нестерпний запах. Нахилитися, поцілувати не можна... Так мені повернули чоловіка...

Я стала навколішки перед тим, що колись було мені найдорожчим. Найкоханішим...

Це була перша домовина в селі Язиль Стародорізького району Мінської області. У людей — жах в очах. Ніхто не розумів, що відбувається. Піднесла донечку попрощатися, їй було чотири з половиною роки. Вона закричала: «Тато чорний... Я боюся... Тато чорний...» Опустили домовину в могилу. Не встигли рушники, на яких спускали, дістати, як раптом — страшний грім і град, пам’ятаю, град, як білий гравій на бузковий цвіт, хрумтить попід ногами. Сама природа повстала проти. Я довго не могла поїхати з його домівки, тому що тут була його душа... Його тато й мама... Його речі: стіл, шкільний портфель, велосипед... Я за все, що можна, чіплялася. Брала його речі до рук... Усі вдома мовчали. Мені здавалося, що мати мене ненавидить: я живу, а його немає, я вийду ще заміж, а її сина не буде. Вона — хороша жінка, але тими днями вона була знавісніла. Погляд важкий-важкий... Тепер вона каже: «Тамаро, виходь заміж». А тоді я боялася стрітися з нею поглядом. Батько ледь не збожеволів: «Такого хлопця занапастили! Убили!» Ми з матір’ю його переконували, що Петю орденом нагородили... Афганістан нам потрібен... Захист південних рубежів... Він не слухав: «Наволочі! Паскуди!»

Найстрашніше було потім. Найжахливіше... Звикнути до думки, що мені не треба чекати, мені нема на кого чекати. Але я довго чекала... Переїхали на іншу квартиру. Уранці прокидаюся мокра від жаху: «Петя приїде, а ми з Олесею живемо за іншою адресою». Ніяк не могла допетрати, що я тепер сама і буду сама. Я тричі на день зазирала до поштової скриньки... До мене поверталися тільки мої листи, які він не встиготрима-ти, зі штампом «Адресат вибув». Я розлюбила свята. Перестала ходити в гості. У мене лишилися тільки спогади. Згадувалось краще... Найперше...

Першого дня ми з ним танцювали. Другого — гуляли парком. Третього дня після нашого знайомства він запропонував вийти за нього заміж. У мене був наречений. Заява лежала в РАЦСі. Я сказала йому про це. Поїхав і писав листи великими літерами на цілу сторінку: а-а-а-а-а-а!!! А-у-у-у!!! У січні обіцяв: приїду і одружимось. А я в січні заміж не хочу. Я хочу весілля навесні! У Палаці урочистих подій. Із музикою, квітами.

Було весілля взимку, у моєму селі. Смішно і поспіхом. На Водохреща, коли ворожать, мені наснився сон. Мамі вранці розповідаю:

— Мамо, я бачила гарного парубка. Він стояв на мосту і гукав мене. На ньому військова форма. Але коли я підійшла до нього, він почав віддалятися, віддалятися і зовсім зник.

— Не йди заміж за військового, самотньою лишишся, — віщувала моя мама.

Він приїхав на два дні.

— Ідемо до РАЦСу!!! — З порога.

У сільраді подивилися на нас:

— Навіщо вам два місяці чекати? Ідіть по коньяк.

За годину ми були чоловіком і дружиною. Хурделиця на вулиці.

— На якому таксі повезеш молоду дружину?

— Зараз! — Зводить руку і зупиняє трактор «Білорусь».

Роками я бачила сни, як ми зустрічаємося. Ідемо на тракторі. Тракторист сигналить, а ми цілуємось. Вісім років, як його немає... Вісім... Сниться часто. Уві сні я весь час його благаю: «Одружись на мені ще раз». Він мене відштовхує: «Ні! Ні!» Я його жалію не тільки тому, що це був мій чоловік. Який чоловік! Який красивий мужчина! Велике сильне тіло. На вулиці на нього, а не на мене озиралися. Шкодую, що не народила від нього сина. А могла... Просила. Він боявся...

Вдруге приїхав у відпустку... Телеграму не дав. Не попередив. Квартира замкнена. У подруги день народження, я — там. Він відімкнув двері: гучна музика, сміх... Сів на стільчик і заплакав... Щодня зустрічав мене: «Йду до тебе на роботу, коліна тремтять. Як на побачення». Згадую, як ми поїхали на річку, засмагали, купалися. Сиділи на березі і палили багаття:

— Ти знаєш, як не хочеться гинути за чужу батьківщину.

А вночі:

— Тамарко, не йди більше заміж.

— Чому ти так кажеш?

— Тому що я тебе дуже кохаю. І не уявляю, що ти будеш з іншим...

Дні пролітали швидко. З’явився якийсь страх... Страшно було... Ми навіть віддавали доцю сусідам, щоб більше побути вдвох. Було не те що передчуття, але тінь... Позначилася тінь... Йому лишалося ще півроку. Уже готували заміну в Союзі.

Іноді мені здається, що я живу довго-довго, хоча спогади одні й ті самі. Я їх напам’ять вивчила.

Доня була маленька, приходить із садочка:

— Сьогодні ми розказували про своїх татусів. Я сказала, що мій тато військовий.

— Чому?

— Вони ж не спитали: є він чи немає? Вони питали, хто він.

Підросла. Коли я за щось сварюся на неї, радить:

— Ішла б ти, мамцю, заміж...

— Якого б ти хотіла тата?

— Я б хотіла свого тата...

— А як не свого, то якого?

— Схожого...

Мені було двадцять чотири роки, коли я лишилася вдовою. У перші місяці підійди до мене будь-який чоловік, одразу б заміж вискочила. Божеволіла! Не знала, як урятуватися. Навкруги те саме життя: хто дачу будує, хто машину купує, у когось квартира нова — потрібен килим, червоні кахлі для кухні... Гарні шпалери... Чуже нормальне життя... А я? А я — мов риба на піску... Ночами задихаюся від сліз... Меблі я тільки тепер почала купувати. У мене руки не здіймалися пекти пироги. Вдягнути гарну сукню. Хіба в моєму домі є місце для свята? Сорок першого і сорок п’ятого в усіх було горе, у всієї країни. Кожен когось втратив. Знав, за що втратив. Баби хором голосили. У кулінарному училищі, де я працюю, колектив сто осіб. Тільки в мене чоловік загинув на цій війні, про яку інші лише в газетах читали. Коли я вперше почула по телевізору, що Афганістан — наша ганьба, хотіла розбити екран. Того дня я вдруге чоловіка поховала...

П’ять років я кохала його живого і вже вісім років кохаю мертвого. Може, я божевільна. Я кохаю його.

Дружина

— Привезли нас до Самарканда...

Стоять два намети, в одному — ми скидаємо із себе все цивільне, хто розумніший, устиг дорогою куртку, светр продати, купити вина наостанок, в іншому — видавали солдатське беу (те, що було в ужитку) — гімнастерки сорок п’ятого року, «кирзаки», онучі. Покажи ці «кирзаки» негрові, який звик до спеки, — знепритомніє. У слаборозвинених африканських країнах у солдатів легкі штиблети, куртки, штани, кепі, а ми шеренгою, у спеку сорок градусів — ноги варяться. Перший тиждень на заводі холодильників розвантажували склотару. На торговельній базі тягали ящики з лимонадом. Відправляли до офіцерів додому, у одного я будинок цеглою облицьовував. Зо два тижні дах на свинарнику перекривав: три листи шиферу покладеш, два спустиш за пляшку. Дошки заганяли: один метр — один карбованець. Перед присягою двічі зводили на полігон, першого разу дали дев’ять патронів, другого — ми кинули по гранаті.

Вишикували на плацу і зачитали наказ: вирушаєте до ДРА для виконання інтернаціонального обов’язку. Хто не бажає — два кроки вперед. Троє вийшли. Командир частини повернув їх до шеренги коліном під зад, мовляв, перевіряли ваш бойовий настрій. Сухпайок на дві доби, шкіряний ремінь — і в путь. Ось така от штука... Я не засмутився. Для мене це була єдина можливість побачити закордон. Ну, і... І правда... звісно... Мріяв, що привезу магнітофон, шкіряний дипломат. До цього нічого цікавого в моєму житті не траплялося. Нудно жив. Летіли у величезному ІЛ-76. Уперше... Я вперше в літаку летів! Побачив в ілюмінаторі гори... Безлюдну пустелю. Ми — псковські, у нас галявини і лісок. Висадилися в Шинданді. Пам’ятаю число, місяць — дев’ятнадцятого грудня тисяча дев’ятсот вісімдесятого року...

Зиркнули на мене:

— Метр вісімдесят... До розвідроти. Там такі потрібні...

Із Шинданда до Герата. І там будівництво. Будували полігон. Рили землю, тягали каміння під фундамент. Я вкривав дах шифером, теслював. Деякі навіть не стріляли до першого бою. Їсти хотілося постійно. На кухні два бачки на п’ятдесят літрів: один для першої страви — капуста з водою, м’яса там і не водилося, другий для другої — клейстер (сушена картопля) або перловка без масла. На чотирьох ставили бляшанку скумбрії з етикеткою: рік виготовлення тисяча дев’ятсот п’ятдесят шостий, термін зберігання рік і шість місяців. За півтора року я лише раз перестав хотіти їсти, коли мене поранили. А так увесь час ходиш і думаєш: де б що дістати, вкрасти, щоб поїсти? У сади до афганців лазили, вони стріляли. На міну можна було напоротися. Але ж так хотілося яблук, груш, хоч якихось фруктів. Просили в батьків лимонну кислоту, вони висилали в листах. Розчиняли її у воді і пили. Кисленька. Нівечили собі шлунки.

Перед першим боєм... Увімкнули Гімн Радянського Союзу. Говорив замполіт. Я запам’ятав, що світовий імперіалізм чатує, а вдома на нас чекають як на героїв.

Як я буду вбивати, я собі не уявляв. До армії займався велоспортом, м’язи собі накачав такі, що мене ніхто не чіпав, боялися. А я навіть бійки не бачив, щоб із ножем, кров’ю. Тут ми їхали на бетеерах. До того із Шинданда до Герата нас везли автобусом, іще раз виїжджав із гарнізону на ЗІЛі. На броні, зі зброєю, рукави закочені по лікті... Було нове відчуття, незнайоме. Відчуття влади, сили і власної безпеки. Кишлаки відразу стали низькими, арики мілкими, дерева рідкими. За півгодини так заспокоївся, що відчув себе туристом. Роздивлявся чужу країну — екзотика! Інші дерева, інші птахи, інші квіти... Колючку вперше побачив. І про війну забув.

Переїхали через арик, через глиняний місточок, який, на мій подив, витримав кілька тонн заліза. Раптом вибух — у попередній бетеер ударили в упор з гранатомета. Ось уже несуть на руках знайомих хлопців... Одного без голови... Картонна мішень... Руки теліпаються... Свідомість відмовлялася відразу увійти в це нове і страшне життя... Наказ: розгорнути міномети, «васильки» ми їх називали — сто двадцять пострілів на хвилину. Усі міни — у кишлак, звідки стріляли, у кожен двір по кілька мін. Своїх після бою шматками складали, зішкрібали з броні. Смертних медальйонів не було, розстелили брезент — братська могила... Знайди, де чия нога, чий шматок черепа... Медальйони не видавали. Раптом до чужих рук потраплять. Ім’я, прізвище, адреса... Як у пісні: «Адреса — не дім і не вулиця, нам просто в Радянський Союз...» Ось така штука!

Поверталися мовчки. Ми — прості, убивати незвично. У частині заспокоїлися. Поїли. Почистили зброю. Тоді почали говорити.

— Косячка заб’єш? — пропонували «діди».

— Не хочу.

Я не хотів курити, боявся, що потім не кину. До наркотиків швидко звикаєш, потрібна сильна воля, щоб кинути. Потім усі курили, інакше здохнеш, нерви луснуть. Були б наркомівські сто грамів, як за тієї війни. Не належало... Сухий закон. А треба зняти напруження. Забутися. До плову травку підсипали, до каші... Очі мов п’ять копійок... Уночі бачиш, як кішка. Легкий, мов кажан.

Розвідники вбивають не в бою, а зблизька. Не автоматом, а фінкою, штиком, щоб тихо, нечутно. Я швидко навчився це робити, втягнувся. Перший убитий? Кого зблизька вбив? Пам’ятаю... Підійшли до кишлаку, у біноклі нічного бачення помітили: біля дерева світиться маленький ліхтарик, стоїть гвинтівка, а він щось відкопує. Я віддав товаришеві автомат, сам наблизився на відстань стрибка і стрибнув, збив його з ніг. Щоб не кричав, запхав йому до рота чалму. Ніж із собою не взяли, важко нести. Був у мене складаний ніж, яким консервні бляшанки відкривали. Звичайний складаний ножик. Він уже лежав... Відтягнув за бороду і перерізав горло. Після першого вбитого... Мов після першої жінки... Потрясіння... У мене це швидко минуло. Я ж — сільський, курку різав, козу різав! Ось така от штука!

Був я на посаді старшого розвідника. Виходили зазвичай уночі. Із ножем сидиш за деревом... Вони йдуть... Попереду — дозорець, його треба зняти. Знімали по черзі... Моя черга... Дозорець порівнявся з тобою, ледь пропустиш його вперед і стрибаєш іззаду, головне — схопити лівою рукою за голову і горло вгору, щоб не зойкнув. Правою рукою — ножа в спину... Під печінку... І проштрикнути наскрізь... У мене потім був трофей... Японський ніж, завдовжки тридцять один сантиметр. Легко в людину входив. Посмикається і впаде, без крику. Звикаєш. Психологічно не так було складно, як технічно. Щоб улучити в серце... Карате навчалися. Скрутити, зв’язати... Знайти больові точки — ніс, вуха, над повіками — точно вдарити. Треба знати, куди ткнути ножем... Вриваємося до дувалу (двір за глиняним парканчиком): двоє — коло дверей, двоє на подвір’ї, а решта оглядає житло. Що подобається, беремо, звісно...

Одного разу... Нерви здали... Прочісували кишлак. Зазвичай відчиняєш двері і, перш ніж увійти, — кидаєш гранату, щоб на автоматну чергу не напоротися. Навіщо ризикувати, з гранатою напевніше. Кинув гранату і заходжу: лежать жінки, двоє хлопчиків старшеньких і одне немовля. У якійсь коробочці... Замість візочка...

Зараз згадую... Зараз моторошно...

Я хотів бути хорошим, але на війні так не буває. Я повернувся додому. Я — сліпий, куля знесла сітківку з обох очей. Увійшла в ліву скроню, вийшла в праву. Розрізняю тільки світло і тіні. Не вийшло стати хорошим. Часто в мене виникає бажання перегризти горло. Я їх знаю... Тих, кому треба перегризти горлянку... Тих... Кому шкода каменю на могили для наших хлопців... Кому не хочеться давати нам, інвалідам, квартири: «Я вас туди не посилав...» Кому наплювати на нас... Ми вмирали там, а вони по телевізору цю війну дивилися. Для них це було видовище. Видовище! Нерви собі лоскотали.

Я навчився жити без очей... Їжджу містом сам — самостійно в метро, сам на переходах. Сам готую, дружина дивується: готую смачніше за неї. Я ніколи не бачив свою дружину, але знаю, яка вона. Який у неї колір волосся, який ніс, які губи... Я бачу руками, тілом. Моє тіло зряче. Я знаю, який у мене син... Сповивав його маленького, прав пелюшки. Тепер ношу на плечах. Іноді мені здається, що очі не потрібні. Ви ж заплющуєте очі, коли найважливіше відбувається, коли вам добре. Очі потрібні художнику, тому що це його професія. А я відчуваю світ... Я його чую... Для мене слово важить більше, ніж для вас, зрячих. Слово і лінія. Звуки. Для багатьох я людина, у якої все позаду: мовляв, відвоював хлопець. Як Юрій Гагарін після польоту. Ні, найважливіше для мене — попереду. Я це знаю. Тілу не треба надавати більшого значення, ніж велосипеду, а я в минулому велосипедист, у перегонах брав участь. Тіло — це інструмент, верстат, на якому ми працюємо, не більше того. Я можу бути щасливим, вільним. Без очей... Я це зрозумів... Скільки зрячих не бачать. З очима я сліпіший був, ніж тепер. Хочеться від усього очиститися. Від усього того бруду, у який нас утягнули. Від своєї пам’яті... Ви не знаєте, як жахливо буває вночі. Усе знову навалюється... Я знову стрибаю з ножем на людину... Приміряюся, де проштрикнути... Людина м’яка, я пам’ятаю, що тіло в людини м’яке... Ось така от штука! Ось...

Уночі страшно, тому що я бачу... Уві сні я не сліпий...

Рядовий, розвідник

— Не дивіться, що я маленька, тендітна... Я теж там була... Звідти я...

З року в рік мені дедалі важче відповідати на запитання: «Якщо ти не солдат, навіщо туди поїхала?» Мені було двадцять сім років... Усі подружки заміжні, а я — ні. Дружила з хлопцем рік, а він одружився з іншою. «Прибери! Зітри з пам’яті, щоб ніхто не знав і не здогадувався, що ми там були», — пише мені подруга. Ні, стирати з пам’яті не буду, а розібратися хочу...

Уже там ми почали розуміти, що нас обдурили. Питання: чому нас так легко ошукувати? Тому що ми самі цього хочемо... Не знаю: хотімо чи хочемо? Як правильно? Тривалий час живу сама, незабаром розучусь говорити. Зовсім замовкну. Можу зізнатися... Від чоловіка приховала б, а жінці скажу... У мене очі на лоба полізли, коли я побачила, яка кількість жінок їде на цю війну. Гарні і негарні, молоді і не дуже молоді. Веселі і злі. Пекарі, кухарі, офіціантки... Прибиральниці... Звичайно, у кожної був свій практичний інтерес — хотілося заробити, може, і особисте життя влаштувати. Усе незаміжні або розлучені. У пошуках щастя. Долі. Там щастя було... І по-справжньому закохувалися. Грали весілля. Тамара Соловей... Медсестра... Принесли на ношах вертолітника, чорний увесь, обгорілий. А за два місяці вона мене покликала на весілля — вони одружуються. Я питаю дівчат, з якими жила в кімнаті: як мені вчинити, у мене жалоба? Мій друг загинув, мені треба написати його мамі, я два дні реву. Яке тут весілля? «Післязавтра, може, і її жениха вб’ють, зате буде кому над ним поплакати», — відповідають дівчата. Мовляв, нічого думати — йти чи не йти, подарунок шукай. Подарунок у всіх однаковий — конвертик із чеками. Екіпаж жениха прибув з каністрою спирту. І співали, і танцювали, і тости підіймали. Кричали: «Гірко!» Щастя скрізь однакове. Особливо жіноче щастя... Усяке було... Але запам’ятовувалося красиве... Комбат увечері зайшов до мене в кімнату: «Не бійся! Мені нічого не треба. Ти посидь, я лише подивлюся на тебе».

Але віра була! Велика віра! У щось вірити — це так красиво. Чудово! Відчуття брехні... І віра... У нас це якось уживалося... Може, я не могла уявити іншу війну, не схожу на Велику Вітчизняну. З дитинства любила військові фільми дивитися. Я так вважала... Я так собі в уяві малювала... Ну, такі сцени... Хіба може військовий шпиталь обійтися без жінок? Без жіночих рук? Лежать обпечені... Понівечені... Навіть просто руку покласти на рану, передати якийсь імпульс. Це ж милосердя! Для жіночого серця робота! Чи вірите ви мені? Чи вірите ви нам? Ну, не всі ж там були повії та «чекістки»? Хороших дівчаток було більше. Як жінці вам довіряю... Як жінці... З чоловіками краще мовчати про це. В обличчя сміятимуться... У мене на новій роботі (я приїхала і звільнилася з колишнього місця) ніхто не знає, що я з війни. З Кабула... Нещодавно засперечалися про Афганістан: що за війна, чому війна — і наш головний інженер мене перервав: «Ну що ви, молода жіночка, можете тямити у військових справах... Чоловіче це...» (Засміялася.) Я зустрічала на війні багато хлопчиків, які самі намагалися потрапити на найнебезпечніші операції. Гинули, не замислюючись. Я там багато спостерігала за чоловіками. Підглядала... Було цікаво... Ну... що у них там у головах, що за мікроб такий? Завжди вони воюють... Я бачила, як вони ризикували життям, як вони вбивали. І вони й досі вважають себе особливими, оскільки вони вбивали. Їм випало те, що обійшло інших. Може, це хвороба? Існує мікроб. Вірус... Заражаються ним...

Усе перевернулося вдома... Серед своїх... Їхали з держави, якій ця війна була потрібна, а повернулися до країни, якій ця війна ні до чого. Свій соціалізм у занепаді, уже не до того, щоб будувати його за тридев’ять земель. Ніхто Леніна і Маркса вже не цитує. Не згадує про світову революцію. Герої тепер інші... Фермери, бізнесмени... Ідеали інші: мій дім — моя фортеця... А нас виховували на Павці Корчагіні... На Маресьєві... Ми співали пісні біля багать: «Перше думай про рідний край, лиш тоді про своє». Незабаром над нами кепкуватимуть. Дітей лякатимуть. Образа не від того, що нам чогось не додали... Медальок забракло... Нас викреслили, ніби нас не існує. Потрапили між жорна...

Перші півроку я не могла заснути вночі. А коли засинала, снилися трупи, обстріли. Із жахом схоплювалася. Заплющу очі — картини повторюються. Записалася на прийом до невропатолога. Він вислухав і здивувався: «Ви що, так багато трупів бачили?» Ой, як мені хотілося дати йому в його молоду пику!! Ледь стрималася... Умовила себе... Я могла й матюка загнути! На війні навчилася. До жодного лікаря я більше не пішла. Почалася депресія... Уранці мені не хочеться підійматися з ліжка, умиватися, розчісувати волосся. Усе роблю понад силу, примушую себе. Йду на роботу... З кимсь розмовляю... Спитай мене ввечері — нічого не згадаю. Я дедалі більше й більше не хочу жити. Музику не можу слухати. Вірші читати. Раніше я все це полюбляла, усім цим жила. Нікого на гостину не кличу. І сама не ходжу. Сховатися ніде — кляте житлове питання! Живу в комуналці... Що я заробила на війні? Убралася дещо... Меблі купила італійські... Але лишилася сама... У тому житті нічого не знайшла і в цьому загубилася. Із цим життям я теж не збігаюся. Мені все одно хочеться в щось вірити. У мене забрали... Мене пограбували... Не тільки гроші в банку пропали (інфляція) — гірше: конфіскували минуле. У мене немає минулого... Немає віри... Чим жити?

Ви вважаєте, що ми жорстокі? А чи здогадуєтесь, скільки жорстокості у вас? Нас не запитують і не слухають. Але про нас пишуть...

Імені мого не називайте. Вважайте, що мене вже немає.

Службовка

— На цвинтар летиш, мов на зустріч...

Перші дні ночувала там... І не боялася... Я тепер політ птахів дуже розумію, і як трава гойдається. Навесні чекаю, коли квітка із землі до мене проб’ється. Підсніжники посадила... Щоб скоріше дочекатися привіту від сина. Вони звідти до мене підіймаються... від нього...

Сиджу в нього до вечора. До ночі. Іноді як закричу, і сама не почую, поки птаство не здійметься. Ґвалт воронячий. Кружляють, пурхають наді мною, я й отямлюся. Припиню кричати. Усі чотири роки щодня приходжу. Або вранці, або ввечері. Одинадцять днів не була, коли з мікроінфарктом лежала, не дозволяли вставати. А підвелася, помалу до туалету дочовгала... Отже, і до сина добіжу, а впаду — так на його могилку. У лікарняному халаті втекла...

Перед тим сон бачила. З’являється Валера:

— Мамусю, не приходь завтра на цвинтар. Не треба.

Прибігла: тихо, ну ось так тихо, ніби його там немає. Ось відчуваю серцем — його там немає. Вороняччя сидить на пам’ятнику, на огорожці й не летить, не ховається від мене, як зазвичай. Підводжуся з лави, а вони перед мене залітають, заспокоюють. Не дають піти. Що таке? Про що вони хочуть попередити? Раптом птахи заспокоїлись, здійнялися на дерева. І мене потягло до могилки, і так спокійно на душі, тривога минула. Це душа його повернулася. «Дякую, мої пташечки, що підказали, не дали піти. Ось і дочекалася синочка...» Серед людей мені погано, ходжу мов неприкаяна. Щось мені говорять, торсають... Заважають... А там мені добре. Мені добре тільки біля сина. Мене або на роботі, або там можна знайти. Там, на могилці... там мій син ніби живе... Я з’ясувала, де лежить його голова... Сідаю поряд і щось йому розказую... Яким мені видався ранок, яким був день... Згадуємо з ним... Дивлюся на портрет... Глибоко дивлюся, довго. Він або трішки усміхнеться, або, чимось невдоволений, насупиться. Ось так із ним і живемо. Якщо я купую нову сукню, то лише для того, щоб прийти в ній до сина, щоб він мене в ній побачив... Раніше він переді мною навколішки ставав: «Матінко ти моя. Красуне ти моя!» Тепер я перед ним... Прочиню хвірточку і стану навколішки:

— Доброго ранку, синку... Доброго вечора, синку...

Завжди з ним. Хотіла хлопчика з дитбудинку взяти... Знайти такого ж, окастенького. Та серце хворе. Серце вже не витримає. Як до темного тунелю, заганяю себе в роботу. Якщо в мене буде час сісти на кухні і визирнути у вікно, я збожеволію. Урятувати мене можуть лише страждання. Я жодного разу за ці чотири роки не була в кіно. Продала кольоровий телевізор, і гроші ці пішли на пам’ятник. Я радіо жодного разу не увімкнула... Як синочок загинув, у мене все змінилося: обличчя, очі, навіть руки.

Я так кохала, коли заміж ішла! Вискочила! Він льотчик, високий, гарний. У шкіряній куртці, унтах. Ведмідь. Це він буде моїм чоловіком? Дівчата здуріють! Зайду до крамниці, ну чого наша промисловість не випускає капці на підборах? Я перед ним така маленька. Як я чекала, щоб він захворів, закашляв, щоб у нього був нежить. Тоді на цілий день лишиться вдома, я доглядатиму за ним. Шалено хотіла сина. І щоб син був — як він. Такі ж очі, такі ж вуха, такий ніс. Ніби хтось підслухав з неба: син — викапаний татко, достоту однакові. Я не йняла віри, що ці двоє гарних чоловіків — мої. Не могла повірити! Любила дім. Полюбляла прати, прасувати. Так любила все, що на павучка не наступлю, муху чи сонечко зловлю в хаті — у віконце випущу. Хай усе живе, любить одне одного — я така щаслива! Дзвоню у двері, вмикаю світло в передпокої, щоб син мене побачив радісною:

— Лерусику (у дитинстві я кликала його Лерусик), це я. Ску-у-у-у-учила!!! — З магазину чи з роботи біжу.

Я шалено любила сина, я й тепер його люблю. Принесли фотографії з похорону... Не взяла... Ще не вірила... Я — вірний пес, я з тих собак, що помирають на могилі. І в дружбі віддана була завжди. Молоко з грудей тече, а ми з подругою домовилися зустрітися, я мушу їй віддати книжку. Півтори години стою на морозі, чекаю, її немає. Людина не може просто так не прийти, якщо обіцяла, щось трапилося. Біжу до неї додому, а вона спить. Вона не могла втямити, чому я плачу. Я її теж любила, я їй сукню подарувала найулюбленішу — блакитну. Ось така я. У життя повільно входила, боязко. Деякі сміливіше. Не вірила, що мене можна кохати. Говорили: гарна — не вірила. Завжди жила з відставанням. Але якщо я щось запам’ятовувала, заучувала, то це на все життя. Назавжди. І все з радістю. Полетів у космос Юрій Гагарін, ми з Лерусиком вибігли на вулицю. Мені хотілося всіх любити цієї хвилини... Усіх обійняти... Ми кричали від радості...

Я шалено любила сина. Шалено. І він мене шалено любив. Могила мене вабить. Гукає. Ніби він мене кличе.

У нього запитували:

— Дівчина в тебе є?

Він відповідав:

— Є, — і показував мій студентський квиток, де в мене ще довгі-предовгі коси.

Він полюбляв танцювати вальс. Запросив мене на перший свій вальс у школі на випускному вечорі. А я не знала, що він уміє танцювати, навчився. Ми з ним кружляли.

Плету біля вікна ввечері, чекаю на нього. Кроки... Ні, це не він. Кроки... Мого сина кроки! Жодного разу не помилилася. Сідаємо навпроти одне одного і до четвертої ранку говоримо. Про що? Ну про що говорять люди, якщо їм добре. Про все. Про серйозне і про дрібниці. Сміємося. Він мені наспівує, зіграє на піаніно.

Гляну на годинник:

— Валеро, спати.

— Давай, матінко, іще посидимо.

Він називав мене: матінка моя, матінка моя золотая.

— Ну, матінко моя золотая, твій син вступив до Смоленського вищого військового училища. Рада?!

Сів за піаніно:

Мій батько — кадровий офіцер, загинув, захищаючи Ленінград. Дід був офіцером. Сина сама природа зліпила військовим: зріст, сила, манери. Йому б у гусари! Білі рукавички... Карти, преферанс... «Моя військова кісточка», — раділа я. Хоч би на нас щось крапнуло з небес господніх... Знак показався...

Усі його наслідували. Я, мама, наслідувала його. Сідала, як він, коло піаніно, трохи боком. Іноді починала ходити, як він. Після його смерті особливо. Я хочу, щоб він завжди був у мені... Продовжував жити...

— Ну, матінко моя золотая, твій син їде.

— Куди?

Мовчить. Сиджу слізьми обливаюся:

— Синку, куди ти їдеш, любий?

— Що значить — куди? Уже відомо куди. Матінко моя, за роботу. Будемо починати з кухні... Друзі прийдуть...

Миттю здогадуюсь:

— До Афганістану?

— Туди... — І таке обличчя зробив непідступне, мов залізну завісу спустив.

Увірвався до будинку Колька Романов, його товариш. Як дзвіночок, усе розказав: вони ще з третього курсу подавали рапорт із проханням направити їх до Афганістану. Їм довго відмовляли.

Перший тост: хто не ризикує, той не п’є шампанського. Увесь вечір Валера співав мої улюблені романси...

Чотири тижні лишалося. Уранці до роботи заходжу до його кімнати, сиджу і слухаю, як він спить. Спав він теж гарно.

Ніби доля нам стукала у двері, мов підказувала! Бачу сон: я на чорному хресті в довгій чорній сукні... І янгол мене на хресті носить... Я ледь-ледь вишу... Вирішила глянути, куди ж я впаду. У море чи на сушу? Бачу — внизу котловина, залита сонцем...

Чекала на нього у відпустку. Він довго не писав. Дзвінок на роботу:

— Матінко моя золотая, я прибув. Не затримуйся. Суп готовий.

Я закричала:

— Синку, синку! Ти не з Ташкента? Ти — вдома! У холодильнику каструля твого улюбленого борщику!!!

— Ох ти! Каструлю бачив, та під кришку не зазирнув.

— А в тебе що за суп?

— Суп — мрія ідіота. Виїжджай. Іду зустрічати до автобуса.

Приїхав увесь сивий. Не зізнавався, що не у відпустці, а відпросився зі шпиталю: «Матінку провідати на два дні». Качався по килиму, гарчав від болю. Гепатит, малярія — усе разом у нього вчепилося. Попередив сестру:

— Те, що зараз було, це не для мами. Іди, читай книжку.

Знову, перш ніж іти на роботу, заходила до його кімнати, дивилася, як він спить. Розплющив очі:

— Що, матінко моя?

— Чому не спиш? Іще рано.

— Сон я бачив поганий.

— Синку, якщо поганий, треба перевернутися. Буде хороший. І не треба розказувати поганих снів, тоді вони не здійснюються.

Проводжали його до Москви. Були сонячні травневі дні. Калюжниця цвіла.

— Як там, синку?

— Афганістан, матінко моя, це те, що нам робити не можна.

Тільки на мене дивився, більше ні на кого. Простягнув руки, чолом потерся:

— Я не хочу їхати в цю яму! Не хочу!!! — Пішов. Озирнувся. — Ось і все, мамо.

Ніколи не казав «мама», завжди «матінко моя». Сонячний чудовий день. Калюжниця цвіла... Чергова в аеропорту дивилася на нас і плакала...

Сьомого липня прокидаюся в сльозах... Скляними очима втупилася в стелю. Він мене розбудив... Ніби прийшов попрощатися... Восьма година. Час збиратися на роботу. Метушуся із сукнею з ванної до кімнати, з однієї кімнати до іншої... Не можу надягти чомусь світлу сукню. Мене водило... Нічого не бачила... Усе пливло... А до обіду заспокоїлася, до середини дня...

Сьоме липня... Сім сигарет у кишені і сім сірників. Сім відзнятих кадрів у фотоапараті. Сім листів мені. І сім листів нареченій. Книжка, розгорнута на сьомій сторінці... Кобо Абе. «Контейнери смерті»...

Секунди три-чотири було в нього, щоб урятуватися... Вони летіли з машиною в прірву...

— Хлопці, рятуйтесь! А мені — кінець!!! — Він не міг стрибнути першим. Лишити друзів... Він цього не міг...

«Пише вам заступник командира полку з політичної частини майор Синельников С. Р.

Я, виконуючи свій солдатський обов’язок, вважаю за необхідне повідомити вам, що старший лейтенант Волович Валерій Геннадійович загинув сьогодні о десятій годині сорок п’ять хвилин...»

Уже все місто знає... У Будинку офіцерів чорний креп висить і його фотографія. Уже літак із домовиною ось-ось приземлиться. Мені нічого не кажуть... Ніхто не наважується... На роботі моїй усі ходять заплакані...

— Що сталося?

Відвертають різними дрібницями. Зазирнула у двері приятелька. Потім наш лікар у білому халаті. Я мов прокинулася:

— Люди! Ви що, збожеволіли? Такі не гинуть!! Ні! — Стала бити по столу. Підбігла до вікна, стукала у скло.

Зробили укол.

— Люди! Ви що, збожеволіли? Сказилися?!

Ще укол. Мене ніяк не брали уколи. Кажуть, я кричала:

— Я хочу його бачити. Ведіть мене до сина.

— Ведіть, інакше вона не витримає.

Довга домовина, необтесана... І жовтою фарбою великими літерами: «Волович». Я підняла домовину. Хотіла із собою забрати. У мене лопнув сечовий міхур...

Потрібно місце на цвинтарі... Місце сухе. Сухесеньке! Потрібно п’ятдесят карбованців? Я дам, дам. Тільки хороше місце... Сухеньке... Я розумію там, у душі, що це жах, а сказати не можу... Місце сухеньке... Якщо треба, то все віддам! Перші ночі не йшла звідти... Там лишалася... Мене додому відведуть, я назад... Косили сіно... У місті й на цвинтарі запах сіна...

Уранці зустрічаю солдатика:

— Здрастуйте, мамо. Ваш син був у мене командиром. Я готовий вам усе розповісти.

— Ой, синку, зачекай.

Прийшли додому. Він сів у крісло сина. Почав і передумав:

— Не можу, мамо...

Заходжу до нього — вклонюся, і коли йду — вклонюся. Удома я лише тоді, коли в мене гості. Мені в сина добре. Я і в мороз там не мерзну. Там листи йому пишу, у мене купа ненадісланих листів. Як мені їх йому надіслати? Повертаюся вночі: світяться ліхтарі, їдуть машини з увімкненими фарами. Повертаюся пішки. У мене всередині така сила, що нічого не боюся: ні звіра, ні людини.

Лунають у голові слова сина: «Я не хочу їхати в ту яму! Не хочу!!» Хто за це відповість? Хтось мусить... Я хочу довго прожити, дуже стараюся для цього. Жити, щоб бути із сином... Найбеззахисніше в людини — це її могилка. Її ім’я. Я завжди захищу свого сина... До нього приходять друзі... Товариш повзав перед ним навколішках: «Валеро, я весь у крові... Ось цими руками я вбивав. З боїв не вилазив. Я весь у крові... Валеро, я тепер не знаю, що краще — загинути чи лишитися жити? Я тепер не знаю...» Хочу зрозуміти, хто за все відповість? Чому не називають їхніх імен?

Як він співав:

Ходила до церкви, зі священиком говорила.

— У мене син загинув. Надзвичайний, любий. Як мені тепер поводитися з ним? Які наші, російські звичаї? Ми їх забули. Хочу їх знати.

— Він хрещений?

— Отче, мені дуже хочеться сказати, що він хрещений, та не можна. Я була дружиною молодого офіцера. Ми жили на Камчатці. Під вічним снігом... У засніжених землянках... Тут у нас сніг білий, а там блакитний і зелений, перламутровий. Він не блищить і не ріже очі. Чистий простір... Звук лине довго... Ви мене розумієте, отче?

— Матінко Вікторіє, дуже погано, що він не хрещений. Наші молитви до нього не долинуть.

У мене вихопилося:

— То я охрещу його зараз! Своєю любов’ю, своїми муками. Через страждання я його охрещу...

Священик узяв мою руку. Вона тремтіла:

— Не можна так хвилюватися, матінко Вікторіє. Як часто ходиш до сина?

— Щодня ходжу. А як же ж? Якби він жив, то ми б щодня бачилися з ним.

— Матінко, не можна його непокоїти після п’ятої вечора. Вони йдуть до спочинку.

— Я ж на роботі до п’ятої, а опісля ще підробляю. Пам’ятник новий йому встановила... Дві з половиною тисячі... Борги треба повернути.

— Слухай мене, матінко Вікторіє, вихідного дня приходь обов’язково і щодня під обідню — на дванадцяту годину. Тоді він тебе чує.

Дайте мені страждання, найсумніші, найнестерпніші, хай тільки долинають до нього мої молитви. Моя любов...

Мати

— У нас усе відбувається якимсь дивом... Усе тримається на цій вірі... У диво!

Завантажують нас у літак: «Бігом! Біг-гом!» І поряд, ну... Поряд, за кілька десятків метрів від нас... Ведуть попід руки п’яного льотчика, п’яного як чіп, його запихають у кабіну. Мати Божа! Усе — нехай... Літак здіймається і летить. Унизу — гори, гострі піки. Падати на них — жах... Як на цвяхи... Мати Божа! Піт проймає... Прилетіли нормально, точно за часом. Команда: «Виходь! Шикуйся!» Широким кроком проходить із форсом льотчик — тверезий. Усе — нехай... Що це? Що — як не диво? Так у нас подвиги здійснюються, героями стають. Але коли ми починаємо каятися, то теж упину немає — білу сорочку на грудях навхрест! Плачемо гіркими сльозами. Усе — на повну котушку! До дна! Наче в пиятиці. Я повернувся... Я наказав собі: усе до біса! До біса! Перетворюють нас на душевнохворих, на ґвалтівників, наркоманів. Я повернувся... У мене нормальне життя нормальної людини... Мати Божа! Усе — нехай... Пив вино, кохав жінок, дарував квіти. Одружився. У мене перший син... Ось сиджу перед вами — я схожий на божевільного? На крокодила схожий? Я служив у спецназі... У нас чудові всі хлопці були, багато сільських. Із Сибіру. Вони здоровіші, витриваліші. Один трапився зі здвигом... Полюбляв шомполом проколювати барабанні перетинки полоненим «духам». Мати Божа! Один... Усього один... (Мовчить.)

Життя, як не дивно, триває... У Бориса Слуцького: «Коли ми повернулися з війни, я зрозумів, що ми не потрібні». У мені сидить уся таблиця Менделєєва... Малярія й досі б’є... А за що? На нас ніхто не чекав... А там нам кричали інше: просунете перебудову, перетрусите застій у мізках. Багно! Повернулися ми... Нікуди нас не пустили... З першого дня говорять: «Учіться, хлопці. Родини заводьте». Мати Божа! Усе — нехай... Навколо — спекуляція, мафія, байдужість, а нас до серйозних справ не допускають... Мені одна тямуща людина пояснила: «А що ви вмієте? Тільки стріляти... А що ви знаєте? Що Батьківщину лише з пістолетом захищають? Що справедливість тільки з автоматом відновлюють?» Добре... Ми — не герої... Мати Божа! Можливо, за тридцять років я сам синові скажу: «Сину, не все було так по-геройськи, як у книжках написано, був і бруд». Я сам скажу... Але за тридцять років... А нині це роз’ятрена рана, тільки-тільки почала загоюватися, затягуватися плівкою... (Починає ходити кімнатою.)

Був у мене такий момент... (Зупинився.) Вам цікаво? Я подумав про останнє бажання... Виявилося воно таким простим: кухоль води і сигарету. Мати Божа! Я не хотів помирати, я не думав помирати... Свідомість губив від утрати крові... Свідомість коливалася... Отямився від крику... Валерка Лобач, наш санінструктор... Він бив мене по обличчю і кричав в істериці: «Ти в мене будеш жити! Ти в мене будеш жити!» (Різко сів.)

Самому цікаво згадати... Мати Божа! Усе — нехай... Ночами я й досі тягну в гори на собі: автомат, два БК, тобто два бойових комплекти — дев’ятсот патронів, до цього треба додати чотири гранати, дими, пірофакели, ракетницю, каску, бронежилет, саперну лопатку, ватяні штани, плащ-намет, сухпай на три доби (а це дев’ять важезних консервних банок і три великі пачки сухарів). Півсотні кілограмів. На ногах кирзаки з онучами, у які нас перевзули перед відправленням із Союзу. Я ноги спік, поки не зняв з одного вбитого «духа» канадські кросівки... До біса все! До біса! На війні всі змінюються, навіть собаки змінюються. Голодні... Чужі собаки... Дивляться на тебе, як на їжу, людина ж ніколи не почувається їжею, а тут я відчув. Поранений лежав... Добре, що мене хлопці швидко знайшли... (Замовк.) Навіщо ви прийшли? Навіщо я погодився... Зачепили це... До чого? Для кого? Мій дід на Великій Вітчизняній воював... Я йому розповідаю, як десятьох хлопців в одному бою втратили. Десять домовин... Десять целофанових пакетів... Дід відповідає: «Та ти справжньої війни не бачив. У нас із бою сто-двісті людей не поверталося. Складали в братську могилу в самих гімнастерках або в спідньому і піском засипали». До біса!! Я завершую... Мати Божа! Усе — нехай... Пили ми там горілку «Московскую», у народі «колінвал». Три карбованці шістдесят дві копійки...

Чотири роки минуло... Єдине не змінилося — смерть, те, що друзі загинули, усе решта змінилося...

Нещодавно був у зубного лікаря... Приїхали ми всі з цингою, пародонтозом. Скільки хлорки з’їли! Один висмикнули мені зуб, другий... І від болю, у шоковому стані (заморожування не взяло) я раптом заговорив... Не можу спинитися... А жінка-лікар дивиться на мене майже з відразою, у неї на обличчі всі почуття. Мовляв, повен рот крові, а він іще говорить. Я зрозумів, що всі про нас так і думають: повен рот крові, а вони ще говорять...

Сержант, боєць спецназу