Цього ви не знайдете в Яндексі

Розділ перший. Історія діда Фєді, або розстріляне відродження

Чистила мати картоплю, а сестри гуляли у кукол. Усі на долівці сиділи і думали всі неоднаке...

А можливо, все було зовсім не так...

Діда мого батька, тобто батька мого діда звали Фєдьою...

Народився він у серпні 1914 року. Саме у той час, коли в українського народу почались справжні проблеми... Відробляти панщину шість днів на тиждень — то сміх, а не проблема. Шкода, звичайно, що Столипіна позбавили елементарного дихання, можливо, він би все і змінив на краще, довів до ладу земельну реформу, розпочав би масштабну індустріалізацію на колективних началах, на заохоченні, меценатстві, але... гірше не те, що вбили Столипіна, а те, що вбили якогось-там ерцгерцога Фердинанда десь там у Сараєві чи Белграді, чи ще в якійсь Забалканії... Та це не досить і важливо... Просто тоді мій прадід, тобто Фєдя, із сім’єю (ну тато там, мама) мешкав у Молдавії... Прапрадід, будучи повним ідіотом, потрапив до загону чи то «Січ», чи то «Сокіл»... Коротше, стріляв він когось за щось... Тоді, на тій безжалісній війні, взагалі важко зрозуміти, хто за що стріляв, а найголовніше — у кого...

Батько татового діда, себто мій прапрадід стріляв за священну Молдавію, тихцем мріючи про її республіканське майбутнє... І йому було байдуже, чи він на березі Дністра, чи Пруту... він воював. І війна докотилася й до Фєді, мого прадіда, якому було вже два роки. Про нього тоді ніхто не думав, навіть найдорожча людина у світі. Цією людиною, здається, була його мати, моя прапрабаба, яка, чесно кажучи, була дещо негативним персонажем у генеалогічній історії нашої родини. Вона була чи то шльондрою, чи то просто якоюсь там пройдою... Чесно кажучи, я не впевнений, тому що моя прабабця у спалахах злості розповідала про шляхетне минуле моїх родичів по чоловічій лінії... я вже не пам’ятаю, я просто пам’ятаю моє відношення до них, до цих жінок поважного фаху. Я пам’ятаю, як стояв я біля Володимирського собору, і до мене підійшла вона, Таня, і сказала, що п’ятдесят баксів — це зовсім недорого. І я побачив, блядь, яка вона, ця блядь, красива, а у мене навіть на таксі немає, тому я стою й чекаю одну з останніх маршруток... І я пам’ятаю, як Таня вже хотіла повірити мені на слово, що я обов’язково за тиждень назбираю потрібну їй суму і принесу сюди, будь, Таню, певна. Але я нічого такого не обіцяв, хоча бачив із виразу її обличчя, як вона вичікувала цього... Сподобався я їй...

Та і вона мені, але я знав, що вона, ця курва, піде на що завгодно заради мене, але не залишить своєї професії, та і я тоді кохав свою Настю, чи як її там, теж шлюха, мабуть, курва, проститутка...

Ну вибачте, вирвалось: воно ж, знаєте, коли тебе кидає дєвчьонка, то як її тільки не назвеш, аби не видати того, що саме вона тебе кинула... Тому що, зазвичай, коли у неінтелігентних хлопців запитують, чого ти нє са сваєй малой, то вони відповідають, що та пашла она, блядь, прастітутка... Хоча істинна причина — у його гнійному штиряві з рота...

Йому, цьому неінтелігентному, просто ліньки зайвий раз почистити зуби, помити ноги, волосся, підстригти нігті на пальцях, тому що цей, саме цей спілкується з тим прошарком пацанов, які вважатимуть його педерастом, якщо той прийде надто охайний... Це переважно у райцентрах і невеличких містах, а от у великих містах, у Полтаві, наприклад, або у Вінниці це є поганим тоном, якщо пацан за сабой нє слєдіт, дуже поганим... Я шо, тєло, скаже нормальний пацан, ілі підарбаба, шоб хадіть грязним...

І дійсно, він не тєло — він нормальний, звичайно, трохи невпевнений у собі, але, зрештою, цілком ідеальний пацан. Наодинці з ніфаром, тобто не пацаном, а так, «хіпаблудом», тєлом, він, справжній пацан, починає розмови типу я тебе розумію, це твій стиль, ти сам його собі вибрав, але ж зрозумій, у нас суспільство таке, яке не розуміє, та й мої пацани теж не зрозуміють. І його пацани, звичайно, не зрозуміють, і сам пацан не зрозуміє, точніше зрозуміє, але ж він пацан — він просто не може переступити себе, свої ідеали, хоча які, в сраку, ідеали. Звичайно, дуже хочеться відчути себе ніфаром, хочеться, щоб патли звисали, а дивна одежа привертала увагу оточуючих, хочеться слухати якусь не зовсім форматну музику... Звичайно, є пацани, які слухають реп, але то нормальні пацани, і вони відверто не розуміють ніфарів, але того не проявляють... І я розумію, щоб стати пацаном, недостатньо мати відповідний зовнішній вигляд і хамський вираз обличчя — треба бути щонайменше ідіотом... необхідно мати властивості шакала або гієни, причому, бажано, огненної...

Трохи відволікся... І зовсім забув про Фєдю...

Мій прадід підростав собі, підростав, кудись там поступив, оженився на бабі Шурі, народився мій дід. Дід народився у тридцять сьомому... Ні, напишу ліпше цифрами, тому що літерами це не так жахливо виглядає... Народився мій дід у 37-му році. Правда, це число, я маю на увазі «37», просто змушує бігати тілом мурашок, «37» — лякає... І чомусь «38» не так лякає, хоча у тридцять восьмому репресій було не менше, а можливо, і більше... А от «32» і «33» поодинці якось не сприймаються. Обов’язково має бути «32—33». Можливо, тому, що саме у ці роки був голодомор, чи пак якесь там відродження, яке розстріляли. Хоча Павло Григорович помер, здається, у 67-му, на тридцять років переживши своїх чисельних колег. А не краще у двадцять, тридцять літ згоріти, ніж до півсотні потихеньку тліть? Нє, певно, усі пісковчани (село Піски) хитрі й грамотні, однак історії вистачило б і тих небагатьох модерністських Тичининих творів, а хто зараз читає його оди великому Кобі? Та ніхто... Хіба сам Тичина і читає... І я оце подумав тоді, гортаючи одну антологію, присвячену «розстріляним», чому Павло Григорович прожив сімдесят шість років? От чому стільки не прожив, припустімо, Маяковський, Гумільов, Цвєтаєва, Хармс чи там Стус-муза... Хоча той прожив теж дай боже... Ну хто там ще? Єсенін? Та ні, туди йому дорога, Мандельштам... Блок. Лермонтов... О, Лермонтова мені справді шкода... Ото був пацан... А ще Грибоєдов... Горє от ума, Чацкій мотильок... ото був час...

А зараз... півбашки відірвало, а воно ще живе, тріпоче ніздрями, під кисневими масками... хворі на рак — на хімії, божевільних у дурках взагалі м’ясом годують... Так можна, якщо особливо не вимахуватись перед місцевими хлопцями на ринку, і до сотні дотягти, а там за якихось років двадцять винайдуть відтворювач нервових клітин, і все — пиши пропало... Да, були люди у наш час, не те що сучасне плем’я. Богатирі — не ви!

Так до чого ж я це все веду? А, до глави третьої...

Фєдя підріс. Наплодив діточок, закінчив якийсь заклад, політекономіка та історія радянської держави — на «відмінно», можливо, і здавав своїх колег... а чого ж, складний був час, усі один одного здавали, не виключено, що і мій прадід...

Аж тут у голову вдарив 41-й.

А він на той час був воєнним... Ну, Фєдя шокований. «Як! — кричав він. — Германія напала!» То для нього дійсно було сенсацією, адже він чудово знав про таємний пакт підписаний самим «камєнная жопа» — Молотовим.

І вирушив мій дід збивати самольоти фашистської Німеччини. Назбивався аж до полковника... Купа медалей, орденів, на які всі інші покоління після Фєді нетверезо зазіхали, зазіхають і будуть зазіхати, якщо я, звичайно, їх не привласню, бо ж я теж зазіхаю... А чом би мені не зазіхати, адже я теж маю відношення до невдячного покоління, яке, зрештою, існувало завжди. Завжди існували такі покоління невдячних. Це ті, хто є просто онуками. От моя бабця, наприклад, теж була невдячною, тому що її батьки вйобували на радість великому Сталіну, а моя бабця, курва отака, не цінувала партійні ідеї та діло Вождя... вона ішачила вже на себе, щоб хоч якось прокормитись... та то все таке... А я вже є ніким іншим, як адептом того славнозвісного покоління вісімдесятих, коли мої батьки — хто під «ДДТ», а хто під «Ласкового мая» — відривались на примітивних танцпідлогах заводських клубів... Ну, ви розумієте, про що я...

Очевидно, що моє покоління драм’н’басу та повального хіп-хопу просто розчинилось у своїй невдячності, і тепер просто чхати хоче на рок-традиції батьків... Ми їмо екстазі кілограмами, ми п’ємо пиво галонами, ми знищуємо кращі культурні витвори минулого, ми є покоління тотальної глобалізації та кока-коли, ми ненавидимо Біла Гейтса за те, що не вміємо користуватися Лінуксом, і за те, що у «ворді» є прізвище Гейтс, а немає операційної системи Лінукс... От чому я пишу Лінукс, а вона, клята кремнієва бляшанка, підкреслює його червоним... Треба подражнити цей факін Майкрософт. Лінукс! Лінукс! Лінукс! Лінукс! Лінукс! Лінукс! Лінукс!

Можливо, він відреагує на такий звичний вуху Лінух?

Лінух! Лінух! Лінух! Лінух!

Нє, ні фіга. Треба натиснути правою кнопкою на слово «Лінукс» і вибрати «добавіть в словарь». Ось, тепер все набагато краще... Моє покоління вміє виходити з таких складних ситуацій, як ось ця. Я показав наглядний приклад... Але моє покоління здебільшого тупе, наче сибірський валянок, воно нехтує читанням і саморозвитком, експлуатуючи машину замість свого мозку, що призводить до повного атрофування останнього... Моє покоління змінить покоління, що доживає, тих, хто був обікрадений і побитий, а той, хто подавав, — ось вони виживуть у цьому світі, бо не збідніє рука, що подає... Усім іншим я передрікаю в кращому випадку жертовне вогнище, а у гіршому — довічні муки у пеклі. І так буде...

Та то все не варте навіть згадування...

Отже, Фєдя вже ветеран війни, що вдало пройшовши смугу з перешкодами (32—33, 37, 41—45), орієнтується на розвитку своїх дітей... Та що діти! Невдячне покоління... Я б оте повоєнне покоління назвав поколінням ящірки (не поклонінням)...

Мій дід у гаях і посадках шукає гранати й снаряди, викопує танки та гармати, його однолітки постійно підриваються на мінах, а їхніх батьків усякчас забирають до відділків МДБ (ГПУ, НКВС, КДБ) за підозрою у зраді... Те саме МДБ безжалісно нищить УПА, яке, у свою чергу, ще жорстокіше нищить більшовиків... А дарма, адже знали ж наперед, що загинуть, програють і накладуть на себе тавро зрадників...

У кінці сорокових, коли набула розвитку справа лікарів, мого прадіда Фєдю запідозрили у причетності до сіоністського угрупування «Разом», яке на той час діяло у теперішній Черкаський області (Черкаська область була створена у 54-му році за наказом Микити Сергійовича Хрущова). І незважаючи на те, що прадід був майже героєм Союзу, усе ж його взяли і протримали два місяці у слідчому ізоляторі. Його дружина, баба Шура, теж, до речі, ветеран, дізналася, де збираються підпільні сіоністи, приперлась туди і вчинила скандал, мовляв, із-за вас, паскуди жидівські, тримають мого чоловіка... Євреї здивувались, як це МДБешники не знайшли, де вони збираються, а вона, звичайна Шурка, знайшла... Потім уже, через місяць, «Разом» накрили, усіх членів відправили далеко-далеко стругати струганіну, а Фєдю відпустили, після чого той із шаленої радості напився і побив якогось чиновника з того самого МДБ. Тоді його протримали ще чотири місяці, але слідчий виявився колишнім військовим, якому баба Шура перев’язувала рани (підозрюю, що не тільки перев’язувала і не тільки рани). Як завести діло, так і закрити його — було справою не з найтяжчих, тому мого діда чомусь «убили під час утечі», а його прізвище якимись силами змінилося з Чередніцу на Чередник. У 53-му (а «53» виглядає числом порятунку, ге?) стало трохи легше, точніше не в 53-му, а у 56-му, та то не так вже і важливо, тому що вже не було «крємльовского горца», та от тільки Осипу Емільйовичу від цього не легше. Віднайшовши спочин у Владивостоці, він назавжди закрив свій тонкогубий писок... Один мій знайомий кожен рік на Різдво присилає мені листівки з пам’ятником Мандельштаму. Цей знайомий живе у Владивостоці: колись разом ми ходили до «Пласту», відвідували церкву, що для нас було найстрашнішим випробуванням. Навіть та осоружна пластунська ідеологія, ті тупезні однострої були більш-менш стерпними, але коли справа доходила до таборів, то тут у нас починалося свято...

Не було нічого кращого, ніж мандрувати Мошногір’ям, тягти у наплічнику вісімнадцять кілограмів спорядження, а по приході до місця дислокації проходити точкування, палити ватру, красти у комендантському наметі консервовані бички та згущене молоко, робити двадцять відтискань за кожне «блядь» чи «піздєц». Співати дозволяли або ж українських пісень, або ж «Бітлс» чи Боба Марлі... Російськомовні пісні прирівнювались до «блядь» чи «піздєц». Мені завжди випадало бути писарем у таборі, тому що я був найрозумніший, а одного разу мав стати першуном табору, та мої друзі розцінили це як лизання срак нашим старшинам, і я штучно почав удавати з себе поганого, відмінусовуючи тим свої бали. Першуном став учасник Лелека, якому ми після повернення додому натовкли морду. Зараз він і досі у «Пласті». Здається, дослужився вже до високих чинів... А чого варті постійні нічні алярми, коли ти голий, босий і змерзлий стоїш перед старшиною і чекаєш розпоряджень на найближчу годину. Можливо, повезе, і доведеться лише бігти лісом п’ять кілометрів, а можливо, доведеться вистежити і захопити когось у тому ж нічному лісі. Звичайно, це гра, але часом вона перетворюється на цілком реальні бойові дії. З розвідкою, паролями, блуканням у пошуку харчів, води і, звичайно, фізичними навантаженнями...

Усі мріяли поїхати на «Січ», та вдавалося це одиницям... І мені вдалося. Два незабутні тижні у Карпатах. Пам’ятаю зляканих бабів у селах, які, бачачи нас, щиро всміхалися й шепотіли: «вуйсько йде, вуйсько», пам’ятаю старшину Юрцька з Франківська, з яким у 2000-му мені доводилось підійматися в одній в’язці якоюсь скалою під Солотвином. Ото був справжній кумедіянщик. Зі щирою посмішкою і в шляпі за триста долярів, яку йому передав вуйко з Канади.

Однак весь мій пластунський запал розчинився одного весняного вечора, коли ми з моїм приятелем, тим самим, який мешкає у Владивостоці, побачили, як в одному з наметів вигравали один одного наші старшини Павло Буклін та Дмитро Пансеко (імена змінено)... У той вечір ми сіли під вербою на вогкій полтавській траві і, дивлячись на захід сонця, зрозуміли, що до «Пласту» ходять або справжні, у кого на рівні архетипів відіграються січові традиції, або просто лохи, яких зацькували у школі та на вулиці, і у «Пласті» вони знаходять компенсацію своїх невдач... Зрештою, це непогано, але, хай їм грець, не наше це, і, здавши якесь із пер, ми відмовились від національно свідомого майбутнього. Проводжали нас зі словами «передавайте привіт гопам», але які тоді могли бути гопніки, коли усе наше єство протестувало проти них. Цей приятель з горя поїхав до Владивостоку і не повернувся... А я якось був свідком, як оті пластуни, зодягнені під скінхедів, колись зацьковані хлопчики, що осміліли, йшли мочити реперів. На чолі із ними войовничо йшов Павло Буклін. Я підійшов до них і спитав:

— Павле, що це? Ви шо, скінхеди?

— Ні, — відповів мені Буклін, — ми пластуни.

І вони, співаючи «націоналісти...», рушили далі. А Павло цей, до речі, викладає загальні науки в педагогічному університеті ім. Богдана Хмельницького в Черкасах...

Це сталося в той день, коли я вперше потрапив до гуртожитку театрального інституту. Здається, на Глибочицькій. У руках я тримав російсько-іспанський розмовник і два якихось диски. До мене підійшов претензійного вигляду юнак і запропонував накуритися. Звичайно, за мій кошт. Незважаючи на те, що я чекав на одну людину, відмовлятися чомусь не хотілось. Я і не відмовився.

— Давай, — кажу я, — накуримося. Тільки треба подумать...

— Хулі думать, — каже юнак, — давай гроші.

Я сунув йому десятку, і ми піднялися на третій поверх, де, за його словами, жив барига. Мені довелося чекати того юнака поверхом вище... У цей час у всьому гуртожитку проходила заміна батарей, тому східці, кухні, коридори, загалом уся територія общаги була заляпана іржею, схожою на людське лайно. Повсюди валялися гнилі ганчірки, стояли якісь цебра, шаплики, якісь ланцюги...

Я підпалив цигарку, роздумуючи, а чи можна тут палити. Палити, виявляється, можна, де хочеш, що хочеш і як хочеш. На той час людей у гуртожитку було небагато. Усе через те, що не було опалення, і я, досліджуючи четвертий поверх, блукаючи між приречених на, здавалось, довічне сушіння тєльняшок, якихось колготок, велетенських хіпарських спідниць, роздивлявся розписані панківськими гаслами двері, стіни. Тут мешкають печерні люди, вони їдять один одного на сніданок, вони бігають оголені — прикритими лишаються лише статеві органи, — полюють на своїх жертв, забирають у них десять гривень і зникають у невідомому напрямку на третьому поверсі. Можливо, там у них якісь телепорти, і вони вже не на третьому, а, припустімо, на дев’ятому.

Тоді треба йти на дев’ятий... Тільки що там виловлювати? Усе ж таки в мене виникли сумніви з приводу того, що у них тут є телепорти. Я спустився на третій. З одного з блоків я почув доволі знайоме, але за мелодикою ну просто ніяк не відповідне:

Що цікаво, ніколи не задумувався над змістом, але тепер, ковтаючи подвійні порції сучасного медіа, задумався... Що це означає? Гомофобство якесь. Тобто юнаки і пластуни — геї, а ми (ще і не відомо, хто — ми) — діти сонця і весни. А це ж бо як? Метафори? Епітети? Порівняння? Що б там не було, але голос належав надто нетверезій особі, можливо, навіть під наркотичним отруєнням, бо десь нещодавно я вичитав, що гашиш — це отрута, спеціально розроблена індійськими спецслужбами... От воно як! І де ж це моя спецслужба з моїм кровним чіріком?

Не встиг я подумати про свій чірік, як із дверей, з-за яких лунала пластунська пісенька, з’явився він, моя спецслужба.

— Дістав, — каже він. — Просто я баригє був винен. Ну так, небагато — довелося довго уламувати... Ну ти розумієш.

— Так, — кажу я, — розумію...

— То де хапанем? Мене, до речі, Олександром звуть, та можна просто ОГО.

— Мене, — кажу, — Артем, — і протягую йому руку. — А можна поцікавитись, чому ОГО? Це що, така мантра-шутра-брахмапутра? На кшталт Ошо?

— Ні, це тому... тому що просто ОГО. Яка, в дідька, різниця... То де хапанем?

— А де можна? — невпевнено якось питаю я в ОГО.

— Можна скрізь. Вибирай поверх, кухню, калідор... Усе для тебе...

— А там, — питаюсь, — можна? — показую на двері, з-за яких лунали «пластуни»...

— Там... — ОГО якось зіслизнув з основного напрямку думок, задумався над проблематикою всесвіту, — знаєш, там просто ремонт...

— Та тут скрізь ремонт... Мені просто поприколу там: той блок, певно, населяють дивні істоти...

— Ну гаразд, — зітхнув ОГО, — трава за твої кошти, будь-што-будєт...

Саша ОГО відчинив двері, звів своєю рудою борідкою, зблиснув скляними блакитними очима і, пропускаючи мене всередину, почав клацати зубами. Я зайшов, наткнувшись своїми рецепторами нюху на їдкий солодкуватий запах ганджибасу...

— Вибирай, — каже, — двері.

— Тут навіть так можна? А де тут тільки що співали?

— Значить так, тут барига з одним утопістом живе, а співали зліва. Значить ці двері. А тут мешкають брати Серчики і Міша Карантінов. Тільки я тобі не раджу... Вони вже убиті вщент...

— Ну що ж, — удав я з себе досвідченого пластуна, — будь-што-будєт...

Після того, як нам відчинили, я вже трохи пошкодував, що вдав із себе досвідченого, та ще й пластуна... Тим паче, знаю я цих пластунів, плазунів, пазурів й Ал Мазурів...

У кутку стояло безліч слоїків дивних форм, мармурові та бронзові бюсти вождів, якісь картини, виконані у незбагненному стилі а-ля «die Microsoft», на столі стояло два бульбулятори багаторазового використання, на яких місцеві умільці прикладного мистецтва вдосконалювали свою майстерність. Посеред кімнати стояв бомжацький помаранчевий, потріпаний усіма дупами світу диван, на якому сиділо воно. Воно, чи то людина, чи то толкієнський троль, тримало у правиці кавалок житнього хліба, а у лівій — дримбу...

Біля його ніг лежало мертве тіло з претензією на життя... Просто те тіло чомусь дихало, іноді протягуючи нереальні потойбічні звуки Му...

— Добрий день, — кажу, — ми не завадимо вашій... е-е... вашому відпочинку?

— Сідай де хочеш, бери що хочеш, тільки не єрепень, — сказала чи то людина, чи то троль, відкушуючи книш...

— Добре... А хто тут це, як його там, пластун?

— Тобі ж сказали, не єрепень, — через силу видало слова мертве тіло...

— Добре...

Ми сіли на обвуглілий матрац, певно, для наркоманів, мабуть же ж, таки для усіх, хто мешкає у цьому блоці...

— То шо, будемо курити? — спитав ОГО. — А то якось не дуже виходить...

— Та я і не проти, але мені здається, що я вже перекурив.

Він дістав із торбини пластикову пляшку з живчиком, не запропонувавши мені хильнути, безцеремонно вилив рідину просто під матрац, піднявши його кут. Майстерно скрутив качечку, проробив дірочку, дістав ковпачка й насипав туди зілля...

— Ну шо, камон?

— Камон, — кажу...

Ми зробили по першому і........ по другому....... і по третьому....... і я вже не відчував кінцівок, і взагалі я мало що відчував, я просто почав співати «гей, пластуни, гей, юнаки...», я просто почув синкопічні мелодії у своїй голові, які переливалися з однієї півкулі мозку до другої, роблячи зупинку в мозочку...

— Я до тебе, полежу трохи, — сказав я мертвому і ліг біля нього...

Зазирнувши у його обличчя, я впізнав у ньому Дмитра Пансека, колишнього нашого старшину...

13 травня 1933 року наклав на себе руки Микола Хвильовий. Борець за щось-там із кимсь-там. Яскравий приклад ішіасу української літератури. Власне проти нього (не ішіасу, а Хвильового) я нічого не маю, але психічні захворювання, як виявляється, можна легко посилати на радянську систему.

У шістдесятих прадід Фєдя, одразу після народження у 62-ому мого тата, відмовився працювати на будьяких роботах, посилаючись на хрущовську відлигу, мовляв, немає на них усіх управи, але баба Шура завжди нагадувала йому про півроку, проведених у гебістів. Після цього прадід важко зітхав і починав читати самвидав... На той час усі жили дуже непогано. Навіть незважаючи на указ Хрущова про розформування мільйонного офіцерського складу. Під цей указ потрапив і Фєдя. Важко, казав він, важко. Його син, мій дід, тоді вже закінчив якісь там курси, інститут і поїхав за рішенням партії до збіднілого на той час Ніколаєва...

У Ніколаєві дід познайомився з бабою Неонілою. Тоді — був це, здається, 60-й рік — бабушка разом зі своїм братом плела якісь вовняні чуні і продавала їх на місцевому ринку. Дід побачив, що та дурненька й бідна, і почав розповідати їй казочки, що у нього в Черкасах величезний будинок, садок на п’ять гектарів, машина, катерок та сонми різної худоби. Через три тижні вони побралися у Ніколаєві, а через два місяці... жили удвох у кіптявій заводській общазі. Бабушка спочатку захотіла втекти назад, у Ніколаєв, довго плакала, та все ж таки любила діда — і залишилась. Через п’ять років отримали квартиру. Тоді вже і батько мій був, і дядя, і всі, всі, всі...

Прадід Фєдя жив тоді в охайному будиночку в провулку Ломоносова, 92. Жив, збирав значки та монети, кортики та марки, радіодеталі та неонові лампочки. Прадід був досить цікавою, як мені здається, людиною, в принципі, як і усі прадіди.

Я його знав лише три роки, але з розповідей діда з бабою, з розповідей батьків, можу скласти докупи цілісну картину дідового образу. Це майже безтурботне створіння, егоїстичне, примхливе й упереджене щодо усього, що коїться у світі.

Карибська криза для нього була одним із найболючіших ударів у його житті, тому що він неодмінно бажав війни, яка не відбулася. Вторгнення до Чехословаччини він вважав безжальним компрометуванням радянською системою себе самої. Він хотів, щоб студенти перемогли військових у танках, причому перемогли камінням та палицями. І він казав тоді, що, був би він студентом, він би обов’язково вийшов на Красну Площу, облив би вартових біля Мавзолею соляркою, облив би себе і підпалив. І вийшов би, і облив — дурості стачило б. Це він називав актом дегазації системи та протистоянням поета і царя. Не написавши жодного віршика, він сміливо вважав себе поетом і зневажав усіх, хто у цьому мав хоч краплину сумніву... Тому зневажав, певно, усіх, тому що у всіх були сумніви... Маючи прихильність до творчості Тодося Осьмачки, невиліковного розстріляного відродженця, Фєдя постійно цитував його, як і мій дядя Сєрьожа (дядя по материнській лінії), який любив творчість Майка Йогансена.

Дядя мій був дуже вихованою людиною і ніколи не скаржився. З самого дитинства вивчив німецьку мову, щоб мати змогу читати не бачену на книжкових полицях Радянського Союзу літературу. Її присилав його друг, який жив у федеративній Німеччині, ворожій і неприступній, але, маючи родичів у демократичній Німеччині, передавав ті книжки спочатку туди, за берлінський мур, а вже потім ті цінні паперові вантажі висилалися до Української Радянської Соціалістичної Республіки. Так було набагато легше.

І мій дядя Сєрьожа читав східну філософію, сучасну західну філософію та соціологію, психологію та юриспруденцію, сучасних авторів капіталістичного світу та поетів і письменників срібного віку...

Я згадав, що мені має бути шкода Чіпку. Чому, подумав я, мені має бути шкода Чіпку? Я ж його і не знаю майже... Нехай Панас Мирний жалкує Чіпку, а не я... А я буду думати про когось іншого, буду жалкувати когось іншого, когось ну зовсім приреченого, кого дійсно має бути шкода.... себе, наприклад...

Із цими думками я прокинувся з напівсолодкого сну одного солодкого й затьмареного вересневим туманом ранку... Сьогодні у нашій сім’ї свято — має приїхати дядя Сєрьожа з Тюмені, де він працював на якихось нафтових вишках, де він надавав дружню, але недармову поміч братній збіднілій Росєє...

Ми з моїм волохатим татом поїхали зустрічати дядю Сєрьожу на місцевий вокзал.

— Привіт, — сказав дядя Сєрьожа, — я тільки приїхав із Тюмені, я там працював на нафтових копальнях і допомагав зубожілим руськім.

— Да, — каже волохатий тато, — ми знаємо. Ти привіз, певно, багато грошей, які ми зараз поділимо.

— Час покаже, — сказав дядя Сєрьожа, і ми поїхали на такий же місцевий, як і вокзал, ринок.

Ми купили три палки копченої ковбаси, три пляшки горілки, два десятки яєць, торт наполеон і курку... Із цим свинячим добром ми попхалися до нас додому, тому що у цьому місті у дяді Сєрьожи не було дому. Його дім був у іншому місті, а в цьому був тільки наш.

— Привіт, Сєрьожа, — зраділа моя турботлива мама своєму брату, — привіт.

— Привіт, — сказав дядя Сєрьожа моїй турботливій мамі.

Турботлива мама засвітилася флуоресцентним сяйвом, коли довідалась, що дядя Сєрьожа привіз багато дєньог.

— Дєлісь, — сказала турботлива мама своєму брату.

— Час покаже, — ухильно відповів дядя Сєрьожа і сів за стіл, де мала відбутися трапеза, тому що вже запросили усіх родичів із батькового боку, які не мали ніякого відношення до дяді Сєрьожі, який приїхав із Тюмені.

Дядя Сєрьожа, незважаючи на його сорок, був досить молодцюватим, я б сказав, юним... Такий собі мачо, який блукає світами, знищуючи їх один за одним... Дядя Сєрьожа ще у глибокому дитинстві лупцював мою маму і тепер відчуває (я це відчуваю, взагалі всі усе відчувають) якусь незбагненну провину переді мною. Тільки я розумію, яку саме провину, чому він, такий класний і такий розкутий, так ніяковіє, коли я до нього звертаюсь, коли питаюсь у нього якоїсь поради, адже я досить юний, у два рази молодший за дядю Сєрьожу... Дядю Сєрьожу люблять усі. Жінки, діти, бабусі та дідусі, вчителі та студенти, хіпі та панки, лесбійки та голубі, шахтарі та поети... І навіть одна жінка зубний технік його любить...Його любить навіть мій волохатий тато. Незважаючи на те, що дядя Сєрьожа був тим, хто мав сказати зараз або заткнутися назавжди... Він був тим, хто сказав, — він сказав, що він проти весілля моєї турботливої мами з моїм волохатим татом. Він приперся трохи п’яний у загс і сказав: «Я, вашу мать, проти того, щоб моя турботлива сестра виходила заміж за цього волохатого типошу, я, вашу мать, проти». А тоді дяді Сєрьожі було стільки ж, скільки мені зараз, навіть менше... І я оце подумав, от який мій дядя Сєрьожа класний і розкутий: знайшов у собі зухвалість і при сонмі родичів з волохатого боку таки сказав, що він проти весілля. А я б не сказав. Я б просто засцяв, тому що я не такий крутий і ніколи не був у Тюмені, хоча і дядя Сєрьожа тоді ще теж не був у Тюмені, але він завбачав свою поїздку у цей мерзлий край і тому повів себе саме таким чином... Хоча я вже тепер розумію, що не відбулося б весілля — не було б мене, і мій дядя міг стати на заваді мого народження... та все якось обійшлося... І його у той вечір навіть не побили волохатотатові брати. Вони його побили наступного дня, коли в усіх боліла голова, а руки потребували розминки... А ще дядя Сєрьожа, який’но приїхав із Тюмені, був страшенним блядуном, і тому у нього немає ані дружини, ані дівчини на все життя... він і досі бігає по дівках, причому дівки — мої ровесниці...

— Давай, — каже мені дядя Сєрьожа, коли ми тільки їхали додому, — підемо завтра до борделю. Ти ж до такого ласий, ге?

— Та ні, — відказую я, — у мене дівчина є, Ґаля.

— Ґаля? — перепитує дядя Сєрьожа, здивовано водячи бровами. — Це шо, — питає, — тяжіння до такого типового українського еротичного фольку?

— Та ні, — кажу я, — вона показова москвофілка, просто ім’я таке...

— І ти кінчаєш? Ну, я маю на увазі, коли з нею маєшся?

— Дурне питання...

— Ну, не знаю, — говорить дядя Сєрьожа, — вона ж руська...

Дядя Сєрьожа хоч і був національно свідомим українцем, та все ж здоров’я мав нівроку, хисту до східних єдиноборств ще більше і повний імунітет до нав’язливої шараварщини, тому, коли він приїхав до Тюмені, бригадир одразу його незлюбив за його незалежність, належність до української нації, яка також мала хоч і таку-сяку, але теж незалежність, однак класний дядя Сєрьожа одразу поставив його на місце, а заразом і всіх інших. Дядю Сєрьожу взагалі всі поважали... і любили...

А ще дядя Сєрьожа вважав себе адептом розстріляного відродження і прямим духовним послідовником Майка Йогансена... Усі податливо ставились до такої досить дивної його слабкості, але тим не менш, постійні цитування «Метемфісесу» зводили з розуму навіть мене, такого (найбільшого) шанувальника і охоронця світлого образу дяді Сєрьожи...

І ось, дочекавшись родичів із батькового боку, ми розпочали трапезу... У мене, щоправда, апетиту не було ніякого. Ну уявіть собі: тут приїжджає такий класний дядя Сєрьожа, якого ти просто обожнюєш, а поруч із тобою і поруч із ним, немов якась стіна зі свинячих ратиць, тупорила рідня заважає тобі насолодитися рідною, майже інцестуальною інтимністю, побути з людиною, яка тебе розуміє і яку ти розумієш. І, що цікаво, у цілому світі тільки ви двоє розумієте один одного... навіть моя волохата, тьху, турботлива мама так не розуміє мене, а тим більше, дядю Сєрьожу, мого справжнього, самава луччєва дядю... Уявіть, як бабушка Неоніла запихає у свій гнилий рот куряче стегенце, а батькові брати — дядя Валєра, дядя Славік і дядя Рома (і, відверто кажучи, я їх не розрізняю) — як ті ільфо-петровські «сіроти» жеруть квашену капусту, ковбасу й запивають горілкою, начебто і не горілкою, а компотом, так ні, саме горілкою. І я уявив собі двадцятирічну давнину (хоча тоді навіть і не був заплюнутим волохатим сємєнєм до турботливої вагіни), коли ці «сіроти» лупцюють мого дядю Сєрьожу, лупцюють нещадно, лупцюють ногами, навіть не лупцюють, а пиздять... І немає кому заступитися за дядю Сєрьожу, бо ж із турботливого боку був він самий, тому що батьки моєї турботливої мами були проти весілля, та і жили вони в іншому місті. Тому і не приїхали, хоча, можливо, вони просто зажилили грошей на весілля, тому і сказали, що проти самого весілля, а мій дядя, певно, будучи ще зовсім юним та дурним (ну прямо як я), повівся, що те весілля — дійсно повна лажа, тому і приперся напідпитку буянити й виголошувати свої протести, вважаючи себе представником сімейства, якому випала честь підіймати шлюбну революцію на ворожій території... Хоча я, звичайно, можу помилятися... Та факт залишається фактом, що дяді Валєра, Славік і Рома лупцювали мого дядю Сєрьожу. За це я, сидячи за одним столом, їх тихцем ненавидів. Як би було класно, подумав я, щоб один із дядь із волохатої сторони зараз переїв, його прихопив сильний абулічний спазм, заворот кишок або якась грудна жаба з моментальним (летальним) цирозом та виразкою усього стравоходу, дванадцятипалої кишки, шлунку, жовчного міхура, печінки та сцяльної системи, щоб вони усім своїм свинячим сімейством звалили звідціля лікуватися, а я б залишився наодинці з дядєй Сєрьожей, розповідав би йому про свою любов до російської літератури та «русифікованих» дівчат, про те, як справляюсь із життям, що зненацька впало на мою безбороду й недосвідчену голову. І дядя Сєрьожа порадив би мені, як поводити себе у тій чи іншій ситуації, коли краще вдарити першим, а коли вчасно відступити...

Та, на жаль, не все сталося, як гадалося... першою почала моя турботлива мама:

— То, Сєрьожа, коли будемо ділити зароблені тобою гроші?

— Я, чесно кажучи, — сказав дядя Сєрьожа, витираючи серветкою губи, — не розумію, про що ти...

— Ах, ти не розумієш! — здивувалася бабушка Неоніла.

— Ні, не розумію...

— Валєра, ти самий толковий, — забряжчала бабушка, — поясни Сєрьоже...

Дядя Валера (ага, так це, значить, Валєра, а то, певно, Славік, а то — Рома) почав швидко ковтати салат (може, подавиться? — зрадів я) і розводити руками.

— Та все він розуміє, — втрутився волохатий тато, — просто корчить із себе дурника...

— Правильно, — затріщала турботлива мама, — корчить... Сєрьожа, — звернулася вона вже до мого дяді Сєрьожі, — не корч дурника. Скільки ти заробив?

— Ну, — делікатно промовив дядя Сєрьожа, — все, що я заробив — все моє. Розумієте, іноді я присилав вам певні суми грошей, але ж і мені треба на щось жити...

— Йому треба! — знову заквакала бабушка Неоніла. — Ви чуєте! Йому треба! А хто у тебе, крім нас, є?

— Вибачте, панянко, — ввічливо промовив дядя Сєрьожа, — я вас, чесно кажучи, бачу третій раз у житті і знаю, що ви є лише мамою мого шурина...

— Ви чули таке нахабство! Я є лише мамою його шурина. Та я, між іншим, інвалід праці.

— Це не робить у моїх очах вам честі.

— Так, давайте заспокоїмось, — знову завела моя турботлива мама. — Усі ми розуміємо, що Сєрьожа поступає досить нечемно, я б сказала, він просто-напросто нехтує нашою гостинністю, це не прикрашає його, і так згубленого численними подорожами характеру. Сєрьожа, зрозумій нас правильно, ми усі тебе сильно любимо (і це, як не парадоксально звучить, правда), ми усі ставимося до тебе, як до найближчої людини. Я — твоя сестра, і, думаю, маю право сказати, що ти просто зневажаєш нас як своїх родичів...

Мене мамині слова трохи пригнітили, тому що я до цього часу думав, що хоч мама буде на стороні дяді Сєрьожи, а виявляється, мені одному прийдеться захищати мого дядю Сєрьожу...

— Так скільки у тебе є?

Дядя Сєрьожа, тільки не здавайтеся, тільки не...

— Три тисячі долярів...

Ні, дядя Сєрьожа... ні...

— От бачиш, давай ділити. Навіщо тобі стільки? Ну скажи, навіщо? Ми тебе любимо, а за любов треба платити...

— Мені не потрібна ваша любов, якщо вона коштує три тисячі...

— Так ніхто не просить у тебе три тисячі. П’ятсот долярів можеш сміливо залишити собі, ми ж розуміємо, ти працював, та і дівчат любиш, ге ж, любиш?

І всі почали підморгувати дяді Сєрьожі, після чого зайнялись п’яним сміхом, мовляв, ми ж розуміємо, організм ще молодий, не виснажений, любить дівчат, з ким не буває...

— Може, ви відчепитесь від нього! — запротестував я.

— Мовчи там собі, — сказав один із дядь (я знову у них загубився), — їв собі, то й їж.

— А ти тут хто взагалі такий, — стартанув я, відчуваючи, що ненависть до дядьків, народжена в районі шиї, підступає до пупка...

— Ти шо, малий сцикун...

— Вали, — кричу я у напівмороку своєї розлюченої вкрай свідомості, — з моєї хати...

— Припини, — спокійно сказала турботлива мати, — вони не тільки у твоїй хаті, але й у моїй... і в татовій... до того ж вони твої дяді. Несправедливо. Ти дядю Сєрьожу любиш більше, ніж цих дядь, а вони якраз до тебе і ближчі...

— Та вони хоч знають, коли у мене день народження! Чи, взагалі, знають вони, як мене звати. Якщо я не знаю, хто з них хто, то вони тим більше...

— Це все вік, — виправдалася за мене моя турботлива мама перед свекрухою.

— Вік? — далі кричу я. — Коли мені було п’ять, ти казала, що це вік, коли було десять — теж вік, у чотирнадцять, тепер у двадцять! Може, годі свою моральну нікчемність зводити до мого віку?

— Припини.

Я замовк, заспокоївся й з’їв маринованого шампіньйона... Стало набагато краще... Дядя Сєрьожа продовжував сидіти без задньої думки, насолоджуючись, певно, своєю духовною та душевною причетністю до Майка Йогансена (1895—1937, хто не знає)... Я спочатку не міг зметикувати, як дядя Сєрьожа може спокійно сприймати такі речі, такі наїзди, але потім згадав, що він найліпший і першокласний, що йому допомагає залишатися спокійним у таких ситуаціях його дзен-буддизм, його Рікша, Рекша та матмахум разом узяті, його Симорон та просто глузд, який при будь-яких обставинах залишається здоровим...

— То, Сєрьожа, ти не відповів, — затягла знову стара курва, моя бабушка, — коли ми будемо деребанити твої гроші...

— Ой, мадам, боюсь, що ніколи...

— Дядя, — знову не витерпів я, — і ти будеш надалі терпіти це знущання!

— А я не терплю, — спокійно відповів дядя Сєрьожа, і перехилив чарку з горілкою. Він має право випити, тому що вона, горілка, була куплена на його гроші.

Я не витримав і, сказавши, що срав я на вас усіх, вибіг надвір.

Я блукав садами та покинутими будівлями, я прогулювався, насолоджуючись вересневим сонечком, яке під вечір усе ж таки показало свої масні промені. Проходячи старим єврейським кладовищем, я побачив купку готиків-ідіотиків, які готичним фотоапаратом готично фотографували себе готичних. Я повертів указівним пальцем біля скроні, на що у мене полетіли скручені долоні з висунутими на перший план готичними середніми пальцями...

Я сидів на пагорбі, який штучно розташувався ще за радянських часів за кладовищем. Він був насипаний спеціально, щоб вода, що стікала з кладовища, своїми сіоністськими сумішами не отруювала людей, що мешкали внизу, над річкою. Я сидів на тому пагорбі й міркував, що я, певно, вдався у дядю Сєрьожу, а не в турботливу маму чи волохатого тата, я внутрішнім зором дивився на прості речі своїми непростими внутрішніми очима, я розмальовував чорно-білі заходи сонця і траву, у яку занурив стомлені ноги. Мене щось кликало, щось штовхало уперед, до неосяжних країв, де, мабуть, був і дядя Сєрьожа, і я зрозумів, що маю бігти — вперед, кудись, моя душа має вирватись назовні, поблукати тими світами і повернутися назад, до тіла... Я ступив один крок у безодню і покотився пагорбом донизу, набиваючи синці об пеньки та поливальні трубки...

Додому я прийшов уже майже затемна.

На веранді стояла засмучена турботлива мама і дивилась на мене сумними очима.

— Що... що трапилось, — занервував я.

— Твій дядя виявився таким негідником! Ми усі дуже любили його, а він просто наплював у наші серця...

Я забіг у хату, зафутболив ногою якогось (точно не нашого) кота й залетів до вітальні. Один із дядь бив ногами мого (мого!) дядю Сєрьожу, а двоє інших разом із моїм волохатим татом рились у дядьовій дорожній сумці. Бабушка Неоніла мовчки сиділа за столом і жувала торт...

Підлетівши до одного з дядь, який бив МОГО, з криками «наволоч», я з усієї сили копитнув його у поперек, з чого той невиразно охнув і сів на софу... Розуміючи, що він мене не вдарить, жбурнув у нього невеличку гантель, яка поцілила йому прямісінько у голову. Виступила кров, прямуючи невеличкою цівкою у напрямку ока. Бабушка від того ледь не подавилась. Я підбіг до синіючого від побиття дяді Сєрьожі й кинувся його обіймати...

— Я не дав ані копійки, — посміхнувся, долаючи біль, дядя Сєрьожа.

— Нічого, — кажу, — ми обов’язково підемо по шльондрах. Одразу після одужання...

— Ні, — тихо промовив він, — залишайся з Ґалею, будь їй вірним... Вона, незважаючи на свою руськість, певно, добра дівчина...

— Дуже, — зрадів я... — Дуже!

— А гроші вони не знайдуть... вони у камері схову на вашому місцевому, як і ринок, вокзалі...

Це були не останні слова мого дяді Сєрьожи, тому що він одужав буквально через тиждень. Ми поїхали до нього у Львів і довго гуляли бабинолітніми годинами й до самісінької ночі сиділи у затишних кафетеріях...

Якби ж то...

Чим займався Фєдя у сімдесяті, я, чесно кажучи, і не знаю... Знаю лише, що у середині сімдесятих він, майже непитущий, запив. Причому нікому не була відома причина. Прадід просто прокинувся одним прекрасним сонячним ранком, узяв у руки пляшку і запив. Сильно, потужно, виразно. Причому цей алкогольний неофіт бухав наодинці, не підпускаючи до себе нікого. У той самий час вирішив він вирощувати троянди. Накупив з десяток книжок про троянди. Вирощування і догляд. І на своїй ділянці у чотири сотки, яка прилягала до будиночку, що в провулку Ломоносова, 92, Фєдя розбив розарій. Він бухав і дивився на троянди. Просто сидів у шезлонгу, дудлив водяру і споглядав за тим, як цвітуть троянди, як розпускаються бутони, як гине тлінь під тютюновою отрутою... Так продовжувалося два роки, поки одного такого ж сонячного ранку він не прокинувся і навіть не доторкнувся до пляшки. Троянди згинули, а прадід просох.

І ніхто, навіть баба Шура, не знали, що саме спонукало її чоловіка взятися за пляшку і що спонукало покинути пиття... Але потім уже, після запою, коли всетаки випадав час на якісь сімейні або просто державні свята, прадід міг дозволити собі випити грамів сто. Після чого він розкисав і вдавався у сороміцькі розповіді про свою молодість, де і з ким він придавався розпусті, кого кохав, а кого просто безжально використовував для задоволення своїх плотських потреб. І це мені нагадує мене самого. Якось приїздив я до одного з українських міст, де ненароком закохався в одну дівчину. Ну, буває так... сам того не очікуєш, аж раптом — хоп! — і все...

У нас там була невеличка компанія. Усі як один художники і літератори, аж, чесно кажучи, нудно. В однієї дівчини, яка була родом з Прилук, у цьому місті був багатенький дядечко, який презентував їй трикімнатну обставлену квартирку, де ми всі, ясна річ, зависали. Я зупинявся в неї, коли приїздив до цього міста. На лоджії у неї стояли два великі фотелі. І завжди, коли напивався, я брав за руку оту свою дівчину, вмощував її у фотель, сам сідав поруч і розповідав їй про своїх колишніх. Що цікаво, дівчині це реально подобалось, вона виловлювала якесь незрозуміле для мене задоволення, свій власний, міщанський мазохізм. Однак це було не дуже й часто. По-перше, це було в іншому місті, куди я приїжджав, можливо, не дуже рідко, але все ж таки приїжджав туди, а не мешкав там, а по-друге, я майже не п’ю. Як тоді, так і зараз. Але, чесно кажучи, буває, зриваюсь, видзвонюю одного свого знайомого, прихильника гурту ДДТ, творчості Майка Науменка (майже Йогансен) та Олександра Башлачова. Ми з ним напиваємось до свинячого вереску, йдемо на горезвісний Майдан у «трубу» й шукаємо пригод на свої сраки. Мій знайомий, маючи неабиякий шнобель, поважною ходою розгулює «трубою» і єрепенить, що він єврей, і, скіни, де ви поховались. Але, за іронією долі, усі тамтешні скіни боягузи, а нариватися на двох п’яних ідіотів не всім кортить.

Хоча, буває, все ж таки нариваємось ми, нас віддухопелять так, що аж іскри із очей летять. Але який це, зрештою, кайфовий екстрим? Якщо ну страшенно хочеться напитися, а його, я маю на увазі знайомого, немає вдома чи він просто зайнятий, я роблю собі такі інтелігентні посиденьки в «Купідоні» або ж у «Бабуїні», куди приходжу, заздалегідь випивши два слоїка пива. У самій кав’ярні інтелігентно вмощуюсь, замовляю пива, потім ще, ще... І коли я розумію, що для такої місцини маю ну вже дуже неінтелігентний вигляд, я на всі гроші, що залишились, на знак виправдання, символізуючи якесь богемне волочіння, купую книжки... Ну вибачте, виправдовуюсь я, ну такий от я, курва, інтелігент...

Євген Плужник. Єдиний, кого я поважаю із МАРСу, і, можливо, єдиний із «розстріляних», ким би захоплювався до останньої секунди свого нікчемного життя, якби не гаряча пристрасть до російської літератури, у якій одна Цвєтаєва з Маяковським перекривають всю українську літературу від Сковороди з Котляревським до Драча з Олійником. Чи нє, не перекривають? Ну тоді додамо до них Антон Палича... Все, труба українській літературі...

Повернімося до Плужника. Євген Плужник (1898—1936), якого прадід Фєдя називав туберкульозним клоуном, звичайно ж є вже ну надто неординарною постаттю для української літератури. Силами у такій неординарності з Плужником могла помірятись хіба що Леся Українка, яка до «розстріляних» має таке ж відношення, як і я. Дід Воло, який не захоплювався нічим, окрім історичних романів, усе ж не поділяв точки зору свого батька, а одного разу вони навіть побилися. Це було тоді, коли Фєді було вже сімдесят, а саме у 84-му році. З-за кордону до їхнього сімейства на Ломоносова, 92, потрапила цікава книжка, точніше, не книжка, а добірка часописів, узятих у мідну палітурку. Це були канадійські часописи, які випускала тамтешня діаспора. Датувалися журнали 56-м роком. Друкували там переважно «розстріляних» та якихось графоманів, які, можливо, народилися вже там, у Канаді. Серед багатьох прізвищ поетів, яких прадід Фєдя знав навіть особисто, було прізвище Плужника, яке для діда Воло стало відкриттям. Саме тоді й відбулася бійка між отцамі і дєтьмі...

Чесно кажучи, зараз я сприймаю цю бійку дещо неоднозначно. Зрозумійте правильно, якби бійка відбулась через, скажімо, Тичину або Стуса, я б навіть і не згадав, а тут — Плужник, який, як було наведено вище, є ніким іншим, як моїм улюбленцем. Загалом, це не має нікого цікавити, окрім мене, тому що Плужник — мій і більш нічий, це по-перше, а по-друге, через півроку після бійки народився я.

Залишилося у мене всього три світлини, де я сиджу у Фєді на руках. Сприйняв Фєдя моє народження якось прохолодно, навіть майже не додав значення моєму вилуплюванню...

— Та біс його знає, — сказав прадід, довідавшись про моє народження.

І справді, йому було абсолютно начхати на мене, на мого волохатого тата, свого онука, на свого сина, мого діда, на свою дружину бабу Шуру, а тим більше на мою турботливу маму й усіх її родичів...

Дід ламався, як маленька дитина, коли його попросили сфотографуватися зі своїм першим правнуком, тому що другого правнука він так і не дочекався...

Помер дід у 88-му, коли мені було три рочки. Після його смерті мені залишився невеличкий спадок. А саме — ті канадійські часописи, його офіцерський кортик та друковані на машинці з літерою «у», яка западала, твори Савченка, Загула, Зерова, Филиповича та Осьмачки...

На могилі у нього я був двічі. Перший раз — навіть не пам’ятаю коли, а другий — ненароком у 2002-му, коли ховав свого друга. Я йшов кладовищем, споришевою стежиною, збирався їхати додому. Трохи п’яний, розхристаний і нещасний, аж раптом моєму оку згледілось знайоме прізвище. Моє прізвище.

Я підійшов до досить охайної могилки, певно, дід Воло доглядає її, подумав я, сів на ослін з потрісканою зеленою фарбою й заговорив із ним про вічне...

Я мовчав на його запитання, а він на мої...

Того дня я купив собі альбом Емінема «Зе Емінем Шоу», який я слухав усю наступну ніч... Слухав і слухав, і не знаю чому, я слухав саме Емінема, якого, чесно кажучи, і терпіти не можу... Просто слухав... Бо він читав про злих нігерів, а злі нігери — то було єдине, що могло мене врятувати...