Цього ви не знайдете в Яндексі

Епілог

Справа в тому, що все, викладене вище, не має логічного кінця, тобто текст не є логічно сформованим, не має логічної розв’язки, і епілог мав би бути тою самою розв’язкою, яка залишить у читача цілісне враження про загальний текст...

Я вже думав написати про якихось європейських туристів і та демократію, або про карпатські гори, написати про свого ще не народженого сина, про те, як він піде навчатись, про те, як здобуде вищу освіту і влаштується на пристойну роботу, про те, як я, сидячи на пофарбованій у зелене веранді в плетеному з горіха кріслі, попиватиму запашні заварені зілля із глиняної філіжанки, як чекатиму свого сина, який прибігатиме до мене, як Форест Гамп прибігав до своєї мами, як я любитиму його. Не обминала мене думка і про те, як я напишу про деяких зі своїх друзів, які нічого в цьому житті не досягли й залишились гівняними людьми. Взагалі, хочеться написати про те, чого ще не відбулось, але напевне має відбутися, принаймні мені так здається...

Уранці на початку вересня я блукав своїм містом. Лив дощ. Небо, здавалось, ось-ось упаде, і відчувались перші справжні осінні нотки. Затишніше за всіх себе почували домогосподарки. Вони, зав’язавши своїм любим чоловікам краватки, залишались удома, насолоджуючись дощем, від якого під суворо-чорними парасольками ховаються їхні чоловіки...

Саме в цей період, період міжсезоння, до Києва з’їжджаються європейські й американські туристи, переважно старі заморочені пари, колишні будівники демократії. Вони свято вірять, що їхній президент і на цій землі побудує демократію, декретує свій режим, підпорядкує всі церкви і всі університети, парки культури і борделі, будинки піонерів та кінотеатри своїй найдемократичнішій адміністрації, варто лише замочити твого дилера. Насправді ж, демократія починається не тоді, коли вбивають твого дилера, — демократія не починається взагалі. Вона або існує, як Господь, або не існує, як не існує того самого Господа.

Містом сновигає ціла купа туристів. З Німеччини, Англії, США, Канади. Вони вивчають київський асфальт, їм цікаво зануритися в досліди, пізнати всю правду про загадкову Юкрейн, вони фотографують кожну собаку, щоб потім показати своїм онукам, які ж собаки блукають цією загадковою країною. Собаки, натомість, дивляться голодними дикими очима на туристів, очікуючи від них закордонних делікатесів.

Туристи фотографують і мене. Аж тут починається справжня злива. Туристи тікають до своїх автобусів, здоровий і незграбний дядько з пропитою слов’янською фізіономією допомагає старим тілам залізти до комфортабельного «мерседеса», туристи вмощують свій недолікований геморой у м’які велюрові крісла і з подивом дивляться на мене, не розуміючи, як можна у таку зливу не поспішаючи крокувати повз їхні засрані «мерседеси», як можна бути таким молодим, таким незалежним, хворим, як можна жити в цій безглуздій країні, де містом блукають голодні собаки.

Переді мною стояло сім автобусів із туристами. Я сподівався зустріти японців, ну так, для повноти класичної картини, але японці дуже рідко приїжджають в Україну, у японців замало часу, вони прагнуть наситити свої сірі мікросхеми концентрованою Європою, їм не потрібна сира квазієвропейська маса.

У кожному з семи автобусів сиділо біля п’ятдесяти чоловік, укупі це сімсот очей, які дивилися на мене. Я відчував на собі погляди, які звинувачували мене у тому, що я молодий, хворий і незалежний...

В очах цих туристів я бачив усі відомі дива цього світу, все те, що вони передивилися за останні десятиліття свого пенсійного віку, у тих очах я бачив свої очі, які розповідали мені більше, ніж можуть розповісти далекосхідні мудреці, вони розповідали мені про моє майбутнє, про моїх друзів, які нічого не досягли в цьому житті. Деякі стали музикантами гуртів типу «На Відміну Від», але слава їхня була мілкою, як Азовське море, дехто, вдаючи із себе великого і крутого, того, хто тримає весь цей світ, насправді оселився в найманій квартирі на Дарниці й пишається тим, що взяв «таврію» в кредит, дехто повісився, дехто, не витримавши, звалив за бугор, дехто оселився на бугрі, десь під Верховиною чи Ворохтою, і тепер насолоджується крейдяним небом та розмитими горизонтами, силою буків та величчю гір, які манять, які присолоджують життя, надаючи змогу невпинно крокувати вгору, шукаючи саме ту, найвищу, справжню, непідробну драбину до Господа й порозуміння із цим світом, який наклав невитравний відбиток на його сприйнятті. Дехто виховав доньку, інші — сина. Я, наприклад. І ці заморочені європейські туристи навіть не підозрюють, що я можу прочитати в їхніх приречених вологих очах...

Моєму сину три роки, він забиває собі колінку, йому шість — він іде до найкращої школи в місті, в усій країні, та ні — в усьому світі! Бо то мій син, він іде до школи, він добре вчиться і трохи комплексує на тому ґрунті, що він шульга, але я не б’ю його лінійкою по пальцях, як те робили порохняві совкові педагоги, не вбачаю в тому, що мій малий пише лівою рукою, нічого поганого. Нехай собі пише, як завгодно, аби лише писав...

Після школи він без чиєїсь зайвої допомоги вступає до університету, причому теж найкращого! Він отримує стипендії всіх президентів планети, тому що його також готують до президентства... Але мій син зв’язується з циганами й тікає від забезпеченого майбутнього. Я не заохочую і не вітаю такі дії, але він уже дорослий, і моя справа — чекати. І тому сиджу я на веранді, пофарбованій у зелене, поруч сидить моя дружина, вона наливає мені у глиняну філіжанку заварене зілля, яке я п’ю маленькими ковтками... До речі, це ми оселилися десь під Ворохтою чи Верховиною, коротше, трошки на захід від Кривопілля, під самим Прутом...

Отже, ми сидимо і чекаємо на нашого сина. Через деякий час, можливо три, а можливо, п’ять років він прибігає і обіймає спочатку маму, а потім мене. Дарує мені букову циганську люльку, а мамі — циганське коралове намисто, сідає поміж нами і починає розповідати про свої подорожі. Ми його уважно вислуховуємо і кажемо, щоб він не вийобувався, а йшов працювати, але малий не звик працювати, тому він будує на сусідньому пагорбі хату, одружується на Соломії, донці місцевого магната... і тут автобуси рушають, я намагаюся спіймати ще хоча б пару кадрів із життя мого сина, але туристи, мигаючи своїми бежевими панамками, зникають, натомість усі сім «мерседесів», як за командою, оббризкують мене брудною масною дощовою водою, я розвертаюсь і вирушаю в бік Володимирського собору, дощ припиняється, моя хода стає твердішою, рухи стають більш чіткі, я невпевнено змішуюсь із натовпом, мене вже важко впізнати, всі мої друзі розбіглися по своїм життям, мої діти ще не народилися, моє одруження перенеслось на невизначений термін, а Карпатські гори залишаються у перспективі пізнання...

Раптом я помічаю, як натовп потроху розсотується, знову починається злива, а я, наче у голлівудському кіні, стою один посеред прямокутної площі, з якої розлітаються, немов бризки води в рекламі, голуби, моє волосся моментально насичується вересневою зливою, — і тут мало б бути красиве закінчення усьому, мали б піти титри, імена продюсерів та подяки усім, хто брав участь у створенні цього мувія, але мій погляд раптово падає на підстаркуватих чоловіка і жінку. По їхнім доглянутим зубам я розумію, що це іноземці. Окрім мене, на площі нікого немає, тому вони підбігають до мене і звертаються своєю дивною англійською. Де, питають вони, автобус. Тут мав бути автобус.

— Не знаю, — кажу я.

«Мерседес», говорять вони. Бузковий «мерседес». Не знаю, кажу я, мабуть, поїхав. Як, дивуються вони. Господи, починають кричати вони, що нам робити, де тут австрійська амбасада?

Австрійська амбасада знаходиться за їхніми спинами, але я мовчу, і тільки дощ як із відра ллє. Ми боїмося вашої країни, говорять вони до мене своєю поганою англійською, допоможіть нам. Наш автобус поїхав без нас. Ми спостерігали за вашими собаками, вони у вас голодні. Звичайно, кажу я, голодні.

Вони обіцяють заплатити мені гроші, пхають свої євро, благають допомогти їм відшукати австрійську амбасаду, а я просто-напросто безсоромно ловлю момент їхнього неприхованого розпачу і дивлюся своїми великими зеленими очима в їхні маленькі сірі австрійські оченята, де зіниці ляльковим театром продовжували розповідь про мого сина, моїх друзів, мою дружину, зрештою, про мене самого...

Я довго пояснюю, підбираючи слова, змішуючи англійську та німецьку мови, що нічого страшного у тому, що ви загубилися немає, просто постійте тут, зі мною... Але ж яка злива, нервують вони. Нічого, спокійно, кажу я, продовжуючи вивчати своє майбутнє, ви зараз дасте мені номер телефону вашого екскурсовода або адміністрації вашої поїздки, і ми все владнаємо. У вас є номер адміністратора?

Не встиг я це сказати, як до нас підбігає переляканий в смерть дядько зі слов’янською фізіономією, різко відштовхує мене, ми перекидаємось із ним парочкою приємних суто слов’янських слів. Дядько розкриває парасольку, під яку моментально сковзає літня парочка австрійських туристів. Останні ж, у свою чергу, не припиняють пхати мені свої срані євро.

— Не потрібні мені ваші срані євро, — кажу я, — мене менш за все цікавлять ваші гроші, ваші бежеві панамки, і ваші цифрові фотоапарати, і онуки. У мене власне життя і власна демократія, є у мене власна культура і власні традиції, у мене є галімі друзі, які однозначно кращі за ваших, і пиво, яке я п’ю, — воно, насправді, і не таке гидке...

Біля австрійської амбасади я придбав собі ход-дог. До ліхтарного стовпа був прив’язаний низенький чорний кінь арабської породи. Хулі, думаю я, і сідаю на коня, попередньо відв’язавши чорний шкіряний ремінець. Устромляю свої кеди йому в боки, — і він вихором летить бульваром Шевченка в бік Бессарабки... Мені махає рукою проститутка Таня, я щиро всміхаюсь, хмари розходяться, з’являється сонечко, мені добре, — і я щодуху кричу:

— І коні в нас кращі, і мій президент, якому на мене насрати, і міністри, і бомжі, і магазини, де я маю змогу придбати кефір, не гірший за ваш! І навіть Ісус наш кращий! І він урятує мою шкуру і шкури всіх людей цієї планети, тому що він страждав за нас!

І я в це вірю!

Амінь...

березень — квітень, вересень 2006 р.