Цього ви не знайдете в Яндексі

Розділ п’ятий. Хвороба

Нікому не дозволяйте робити щось із вами без вашого дозволу. Я серйозно, і це не жарти. Особливо, якщо це ваші батьки, держава або керівник літературного гуртка. Я не маю ніякого права щось говорити про літературу як причину, а як наслідок тим паче. Пам’ятаєте, як у Довлатова: «...а эти балбесы за два часа напишут». Тому, коли щоразу спливатимуть назовні елементи латентного ідіотизму, що стосуються літератури, я намагатимусь прикрасити їх невибагливими історійками, які акурат не підніматимуть питання літератури як соціального інституту зокрема та інституту взагалі...

Річ зайде про літературні гуртки, а точніше про гурток, який очолює Ольга Іванівна. Вона звичайна така собі Ольга Іванівна, яка тільки може трапитись вам у житті, звичайний керівник русифікованого літературного гуртка. Пухкі губи, окуляри, правильна мова, любов до, ясна річ, поезії, викладач на кафедрі російської філології. Можна сказати, навіть досить юна. Зазвичай такі викладають російську літературу в школі: вони ще наївні, щойно худеньке тільце покрилося несміливим пір’ям, вони ще не зросли до того стану статечних і суворих викладачів за сорок. Ользі Іванівні немає і тридцяти, що, звичайно, дещо поліпшує моє ставлення до неї, і, признаюся, я досить поважаю її прагнення зробити світ відповідним до його етимологічного значення. Тобто світлим.

Очолюваний нею гурток має невибагливу назву «Крила». Усі члени «Крил» ходять окрилені, усі без винятку мають неврози та інші нервові болячки, деякі постійно відвідують студентського психолога, а деякі, не виключаю, наносили візит психіатру. Усі як один мають дефекти мови, і складається таке вражання, що ти потрапив на інтелект-шоу «Елджі-еврика». Мене туди занесло погожим весняним вітерцем на початку квітня. Тоді якраз я працював над удосконаленням своїх поетичних здібностей, і мені стало цікаво, як же працюють інші в цьому напрямку. Аудиторія, у якій відбувалася зустріч, була схожа на камеру для довічно ув’язнених, єдине, що розвіювало ці асоціації, — це книжкові полички, заставлені старими совковими томами класиків. І в цій аудиторії студенти наживають собі подагру та геморой. За столом сиділа сама Ольга Іванівна у незмінному ультрамариновому комбінезоні, якісь два недолугих хлопчики років двадцяти п’яти, залякана, також безпомічна дівчинка років сімнадцяти, ще парочка якихось юродивих та чоловік поважного віку. Біля чоловіка стояла спортивна сумка. У ній щось загадково ворушилось.

— Добрий день, — привіталася зі мною Ольга Іванівна, — Ви, певно, Чех?

Усі присутні окрім чоловіка зі спортивною сумкою заховали свої обличчя від мого пронизливого погляду: їм стало соромно.

Я привітався. Мені показали, де я можу сісти, і я сів, запалив цигарку.

— Тут не можна палити, — озвався один із двох недолугих, Дмитро Виркін. Його образ був прямою профанацією проти людини як істоти Божої.

Довелося загасити цигарку. Інший недолугий, Міша Васильєв, почав читати свого вірша про факіра, який покохав Синю Панчоху, від чого в першого стався викидень — маленька обізянка. На перший погляд, це виглядає як цілком непоганий футуристичний твір, однак вірш був не футуристичний, а навпаки. Він сподобався усім, крім мене. Потім я почав крити всіх матом, ну, не те щоб усіх, а скоріш усе. Я читав вульгарні вірші, лаявся, виголошував промову на захист футуризму і волі думки. Мене не підтримував ніхто.

— Ми не можемо тебе підтримати, — казала Ольга Іванівна.

— Не треба мене підтримувати, — рознервувався я.

Потім свої поезії читала сімнадцятирічна дівчина. Вона пітніла, соромилась, врешті-решт вона пустила сльозу, а коли настав час обговорення того самого бездарного вірша і один із юродивих мав нахабність висловити деякі критичні зауваження, дівчину почало якось страшно теліпати, вона заходилась кататися підлогою, пускати устами слину і безперестану ревіти. Ніщо не змогло її зупинити — довелося викликати швидку. Ескулапи, щоб не їздити два, а то і три рази, залишилися під стінами університету чекати на наступних жертв літератури. Вони змахували на двох геїв — як потім виявилося, вони були жінками...

Потім почалися вибори на місце президента «Крил», тобто не президента навіть, а так, полемічного соратника Ольги Іванівни. Оскільки Дмитро Виркін, у якого замість передніх двох зубів — два золоті, на усім обличчі гноїлися фурункули, а по кутиках губ пліснявіли білі відкладення, був безмежно закоханий в Ольгу Іванівну, то він, звичайно, неодмінно мав стати цим самим президентом, але щодо цього в Міші теж були свої плани. Він також кохав Ольгу Іванівну і не менше за Виркіна претендував стати її правою рукою.

Почав Міша, який виголосив не досить зрозумілу і прозору промову, але пообіцяв у разі обрання на цей пост його всьому електорату презентувати по примірнику «Майн Кампф». Дмитро Виркін був більш схильний до ораторського мистецтва, подекуди нагадував навіть Берлусконі. Відмовлявся від сексу, називав себе «ваш Ісус», обіцяв електорату безсмертя, плювався своїми запліснявілими відкладеннями і навіть відірвав у свого опонента ґудзик. Виступ Виркіна деякі навіть несміливо привітали оплесками. Потім підвівся чоловік у літах. «Це пойобщік», — прошепотів мені хтось із юродивих. Я не звернув на це уваги і приготувався слухати його промову.

— Президентом буду я, — лаконічно і впевнено промовив той. — Але заради демократії я готовий піти на ваші забавки, — додав він.

Почали голосувати. Узяти участь у виборах запросили й мене.

— Я перепрошую, — почав віднікуватися я, — але мені здається, що мене немає у виборчих списках.

— У нас немає списків.

Довелось голосувати.

— А можна по відкріпних талонах, — пожартував хтось із юродивих.

— Можна, — ввічливо хитнула головою Ольга Іванівна.

Я проголосував проти всіх, Ольга Іванівна наполягала, аби пабєділа дружба, однак «пойобщік» почав вимагати підрахунку голосів. Найбільшу кількість голосів отримав чоловік поважного віку. За нього проголосували він сам і юродиві. За Виркіна проголосував Виркін та одна з медсестер, яку довго вважали геєм. За Мішу Васильєва проголосував сам Міша і дівчинка сімнадцяти років, яку геї вже відкачали, виміряли пульс і навіть поставили на ноги. Ольга Іванівна принципово не брала участі у виборах. Це вона обумовлювала тим, що боїться помилитися в собі і з’ясувати для самої себе, що у неї є фаворит.

Виркін працював провідником на транссибірській магістралі. Такі висновки я зробив через його поезію про Байкал, Лену та інші географічні особливості краю. Він безсоромно поблискував зубами й обіцяв помститися. Його ніхто не боявся. Навіть я, незважаючи на те, що потрапив у немилість до цієї гидкої людини. Міша постійно ковтав якісь пігулки, згадував чесні імена Гітлера та Мандельштама, Ольга Іванівна обіцяла реванш через рік, а «пойобщик» задоволено потирав свої працьовиті руки.

Виркін, курва, всякчас намагався мене підколоти, задавав питання про Андрія Миронова, на які я не міг відповісти, називав мене невігласом, тихцем посміювався у свою пазуху і поблискував зубами. Я послав його на хуй.

На «Крила» я більше не приходив, з Ольгою Іванівною кілька разів пересікався, іноді зустрічав Виркіна, Міша Васильєв працював у книгарні, потім угледівши в собі неабиякий талант, пішов із «Крил» і замкнувся в собі. Кажуть, він став відлюдником і антропофагом. Мабуть же ж, брешуть.

Ольга Іванівна і надалі заманює нездар і посередностей до своїх літературних посиденьок, вона обіцяє їм літературне майбутнє, однак тонкі душі нездар розриваються к хєрам собачим після того, як хтось більш досвідчений відкриває поетішкам очі. Ходять чутки, що «пойобщик» — так його називають саме через його вкрай інтимну лірику — має якісь неплатонічні відносини з Ольгою Іванівною, та то лише чутки, і поширювати їх я не маю жодного права. Виркіна недолюблює суспільство. Іноді він зникає в невідомому напрямку, харчується коренями настурції й тим, що залишають після себе пасажири поїздів, де він працює. Юродиві кряжать вантажниками на місцевому ринку, їх підгодовують абичим, вони співають диких пісень Руслани і, кажуть, непогано співають... Дівчинка сімнадцяти років зараз у водолікарні, їй ставлять банки, лікують електрикою, над нею працюють досвідчені логопеди, вона збирається йти на другий курс філологічного факультету.

Це був, здається, мій третій чи четвертий літературний фестиваль, у якому я мав брати участь. Він мав назву «Літаючий дах». Нічого особливого він собою не представляв. З півсотні поетів із різних куточків України та Росії, якісь гості з Канади та Німеччини. Організація нікчемна. Організовувала цей фестиваль, здається, Ольга Іванівна. Фінансову підтримку надавала одна з партій лівого спрямування. Дія відбувалася в домі офіцерів. Зібралися там, ясна річ, переважно невдахи, люди, які перебувають у статичному непорозумінні з цим світом, кретини, невротики, каліки, наркоманки і обов’язково призери всяких там симпатій — оргкомітету, глядачів, що там ще? Юноє дарованіє, бабушка за вісімдесят, яка читала щось про те, як Бог їй казав «пиши-пиши-пиши...» та про «Кучми бандюкові...». Ясна річ, вона отримала якийсь там приз за старість і ще за якусь біду... Загалом, посповзалася всяка мішура з околиць і не тільки. Я теж приповз...

Зі своїми друзями-поетами пили приготоване моєю бабушкою вино. Ми загорнули пляшку в паперовий конверт і пили, кричали реперські тексти, матюкалися, намагалися шокувати нещасних. Хто дійсно заслуговував уваги, так це поетеса з Криму Маріна Матвєєва та дружина біснуватого принца в темних окулярах Борозєнцева Юлія Броварна з Вінниці...

Те, що відбувалося на самому фестивалі, — фігня. Зрозумійте правильно, нам цей фестиваль, як, зрештою, і всі інші, був до одного місця. Після самої конкурсної програми нас запросили до якоїсь аудиторії, де відбувалась так звана «учта поетів». На рило припадало десь по півпляшки горілки і півпляшки вина. Також були бутерброди і цукерки. Одразу ж Молот, бунтар, поет, робітник, почав наливати, сяючи своєю розжареною фізією, він виголошував тости і обіймав свого приймака Ярослава Мінкіна, чимось схожого на Ігоря Бондаря-Терещенка. Як ми його (не ІБТ, звичайно) прозвали, хлопчик-дзвіночок. Він, як ота теличка, мав на шиї дзвіночка. До того ж мав довге волосся, під час читання своїх поезій гротескно, майже паралітично валявся на підлозі, вдаючи з себе театрально обдєланого страждальця. За ним пісялись усі дівчатка, а сам він викликав у нас, циніків, відразу. Це вже потім, через рік, на одному київському поетичному фестивалі виявилось, що всі вони поодинці досить нормальні хлопи. Особливо Молот, якого насправді звуть Олександр Сігіда. Цей сорокатрирічний поет з Луганська, а точніше, з якоїсь там Атамановки, вже пізніше викликав у мене неабиякий пієтет. Людина з майже трагічною долею, після народження сина пішов працювати шахтарем, випустив із десяток своїх збірок поезій, працював учителем у школі, багато пив, багато кричав, виглядав, як звичайний робітник, але, тим не менш, мав велике і добре серце. Виховав сина, який перекладав Бодлера вже у вісімнадцять років і доньку, кумедну огрядну дівчину, яка має надто кепський характер, але не любити її просто неможливо... Взагалі, опис життя Сігіди має вийти окремою книжкою, тому на цьому доброму слові я закінчу...

Міша Васильєв сидів праворуч від мене, постійно підливав мені горілку, я хмілів, починалась спека. Зусилля оргкомітету споїти представників творчої інтелігенції не пройшли даремно: нас дійсно споїли. Я та мої товариші віддано вскакували, виголошували тости за бездарностей, я кричав шанованому поету Олегу Слєпиніну: «Олєжка, давай!!!», він пообіцяв мене каструвати, якщо я не заткнусь. Я не затикався, аж поки мені не прийшов стопудовий піздєц. Стопудовий, причому піздєц, прийшов після якогось із стаканчиків вина. Я чіплявся до найбільш шановних, до найбільш маститих, Молот обізвав мого друга чудовиськом, на що мій друг запропонував йому станцювати вприсядку. Потім мене повели якимись дворами в якесь кафе. Дорогою мені захотілося відлити.

— Давай сюди, — сказав один із товаришів.

— Давай, — пробубнів я крізь алкогольну пелену. Думок не було ніяких взагалі, тому що їм просто не було звідкіля взятися.

Мені запропонували посцяти на якийсь поліетиленовий мішок.

— Давай, — казали мені, — напісяй на нього. Це Міша Васильєв.

Обсцикати Мішу Васильєва мені не хотілося, однак я себе не контролював і сцяв. Прямісінько на поліетиленового Мішу Васильєва.

Потім у голову мені шось стрельнуло, і я заверещав:

— Мажори в мене вкрали плеєр і мобільний телефон!

Хлопці одразу ж занепокоїлись. Плеєр, та ще і мобільний. Мажори! А мажорів ми не любили. Я, чесно кажучи, не знав, чого я це вигукнув, однак усі вже збиралися йти шукати мажорів, ламати їхні обличчя і забирати мій мобільний і плеєр. Але перед тим ретельно порились у моїй сумці. Виявилось, що ніхто нічого не вкрав.

Блював я вже вдома.

— А ти хто?

— Я? — запитав я.

— Ти.

— Я — поет.

— Тю...

Мене постійно зневажали за те, що я поет. Мені казали: ти дурак, ти повинен мати якусь спеціальність, ти маєш бути фахівцем, майстром своєї справи, розумієш? Розумію, відповідав я. Ти дурак, а не поет, казали вони, ніхуя ти не розумієш. У цьому житті поети не виживають. Романтика та інша поїбень зараз нічого не варті.

Однак я не зважав, зневажав і продовжував бути поетом. Я писав, намагався бути злободенним. Революція — будь ласка. Ще якась біда — нате вам біду. Війна в Іраку — нате вам війну в Іраку.

... Я пам’ятаю, як дванадцятого вересня 2001 року я прийшов до школи раніше за всіх і на дошці крейдою вивів «Falling USA», а вже через півтора року, коли Америка збиралась бомбити Ірак, ми з моїм другом розклеювали листівки антиамериканського характеру. Зараз я вже не бачу в тому жодного сенсу...

На черговій демонстрації під амбасадою США журналісти запитали хлопчика:

— Як ти ставишся до війни?

— Війна? — перепитав хлопчик. — А навіщо нам війна?

— А в армію підеш?

— Ні, — відповів хлопчик.

— Чому?

— Я буду музикантом...

І це відбилося луною в моїй голові. Хлопчик стане музикантом, він, либонь, грає на піаніно, як я колись грав, він хоче бути музикантом або актором, його батьки, без сумніву, хочуть, щоб хлопчик став дипломатом. А він не хоче бути дипломатом, однак він не розуміє, що, ставши дипломатом, він зможе попередити якусь війну, він зможе врятувати землю від ядерної катастрофи, від терористів, від майбутнього президента Америки, від усяких там економічних та політичних криз... Але ж ні, йому обов’язково треба бути музикантом. Музиканти непогано заробляють, якщо влаштуються в ресторан, у кабак якийсь чи в національну оперу...

А що мені робити? Поету? Я можу піти працювати в музей. Розповідати з придихом, з внутрішнім духовним оргазмом про якусь виставку, про експозицію якогось галицького майстра, але ж це майже те саме, що і поет...

Насправді ж, я хочу їсти і худнути, дивитися телевізор і розумнішати, і це нормальні бажання. Деякі просто їдять і дивляться телевізор, а по телевізору одні селюки, причому у негативному значенні цього слова. Вони вважають себе елітою, пропонують мені свої маргінальні збочені культурні традиції, каламутять воду без наявності хоча б претензії на інтелект. Що тут можна додати? Із села вони вийшли, однак село — в поганому розумінні — з них не вийшло... Я не хочу працювати на телебаченні, я не хочу мати власний проект, який будуть рецензувати селюки...

— От що ти хочеш? — запитали мене.

— Я хочу навчитися писати, і заробляти цим гроші.

І я розумію, що навчитися писати — це десять відсотків справи, інші дев’яносто — це заробляння грошей. Знову ж таки треба себе продати, а для початку представити. Ось, подивіться, я поет, я письменник, так, талант, купіть мене. Вам не подобається мій задок? Вам взагалі не подобаються чоловічі задки? Подивіться на передок... Твоя література нікому не потрібна, як би ти нею не хворів, як би ти не загрузав у ній, як би вона в тебе не в’їдалася, як би ви з нею не трахалися, діти все одно вийдуть або ж виродками, або ж ніяким сексом між вами там і не пахло. Сонячними і хмарними ранками ти сідаєш за комп’ютер, ти працюєш, так, ти лінуєшся, тобі відверто впадло робити те, від чого нікому немає користі; поки ти думаєш над реченням, у твоїй голові проносяться сюжети сотень детективів та жіночих історій, але тобі не хочеться писати детективи, тобі потрібно щось інше, щось цінніше за брудні кольористі обкладинки, ти хочеш писати й кейфувати, навіть кайфувати, що зараз прийде твій агент, візьме готовий текст і принесе тобі гроші за минулий... Однак приходить не агент, а двірник, приносить тобі повістки до військкомату, рахунки за телефон, до тебе приходить лисий мужик із Київенерго, перевіряє твій лічильник, виставляє тобі штраф на триста баксів за те, що ти щось там підкрутив, але підкрутив не ти, а твоя квартирна хазяйка, але кому що доведеш. Ти можеш з’їхати з цієї квартири, знайти собі іншу, але де ти знайдеш дешевше за цю? Ти шукаєш ті триста баксів, ти в розпачі пишеш про те, як тобі хріново, а читати про те, як тобі хріново, нікому не цікаво, і ти натискаєш деліт, і все стає на своє місце. З голодухи ти починаєш пити чай. Кварту за квартою, потім десь ти знаходиш якісь гроші, всі витрачаєш на книжки та алкоголь, потім знову кудись діваються твої гроші, тебе це непокоїть, ображає, у тебе розвивається гостра форма мізантропії, тебе може врятувати лише шоколад, однак шоколаду в тебе немає, і грошей немає, і нічого в тебе немає. Ти сидиш перед цим сраним комп’ютером, намагаєшся щось вижати, ці рефлексії щодо літератури тебе непокоять, тому що вижати — означає написати гівно. Текст має випливати з-під твоїх пальців, ти не повинен думати над тим, що писати далі, і коли ти це відчуваєш, відчуваєш, як ти не думаєш, а текст пливе — то і є твій власний, нікому не зрозумілий оргазм.

А потім ти починаєш читати, десь їздити, збагачувати свій світогляд. Читаючи, ти ненавидиш дев’яносто відсотків письменників. Ти їх ненавидиш, ненавидиш цих українських письменників та українських російських поетів. У них усіх душа співає, а ти срав на них з усього свого інтелігентного напору. Чому, дивуєшся ти, вони намагаються здатися максимально розумними, максимально українізованими, максимально недосяжними простим смертним, тим, хто не пише. О, я! О, я митець, о, я інтелектуал! Ти просто гівно, хочеться заперечити тобі, о великий письменнику український. Ти маєш писати так, як думаєш, а не так, як хотів би думати!

Я читав українські журнали, російські журнали, я читав, я намагався збагнути, що ж таки відчуває той поет чи письменник, що він намагається донести до мене. Та ти вийобуєшся, письменнику, і ти вийобуєшся, поете. Заклинаю, о Везувій, о Голгофа, о трансцендентна, метафізична, архаїчно-маргінальна поїбень, чи як там її, о розпуста і детективний жанр, дай же мені, такому інтелігенту познущатися над усіма старими тьотьками і дядьками, які у силу своїх двох вищих освіт намагаються розповісти мені, що у них їх аж три і що одна із них здобута на британських островах.

Не вірю! Я буду кричати, що не вірю, я буду репетувати у все своє максималістське горло, що письменник, який боїться показатися смішним, є не письменник, а срака, що він не лишає мені більш нічого, як називати його сракою. Нехай мої дифамації, якщо їм призначено бути дифамаціями, не пройдуть ганебний шлях тих, кого я намагаюсь зганьбити, звичайно, в правильному розумінні цього слова, але у серці вони житимуть до того часу, поки моя душа не комерціалізується, а мозок не обрамиться хворобливим дорослим цинізмом...

Уся ця літературна чернь мене вибила з колії. Перебуваючи в Польщі, я спілкувався з деякими молодими авторами, які, на свій жаль, нічим не відрізнялись від тих молодих авторів, що живуть у сучасній Україні. Вони мислять примітивно, вони деруть чужі фішки, як, власне, всі негеніальні люди, вони пишуть, маючи за співавтора словники іншомовних слів та словники спеціальних термінів, вони, нехтуючи вічним, звертаються до модного. Часом хочеться просто стріляти в голову. Ходити всілякими літературними збіговиськами, гуртками, спілками

і стріляти в голову. Бух-бух-бух! Щоб їхня інтелектуальна кров змивала з аркушів їхні онаністичні опуси.

І все. Просто все. Ти вмикаєш приємну музику, твої руки в крові, ти ненавидиш себе за дитинство, ненавидиш критиків за те, що вони ненавидять суспільство, ти ненавидиш цей текст, тому що він викликає у тебе почуття сорому і неврівноваженості.

І що образливо: твоя література усіма сприймається як цяцьки. Музика і живопис, кінематограф і театр, навіть стриптиз і репетиторство — це справи життя. Моя Література — пустощі і крайнощі, яким місце у відстої.

Мені більше немає чого написати на цю тему. Просто немає, тому що література — хвороба, від якої ти почуваєш себе скотиною...