Діва Млинища

10. Іграшка графині

У сорокові роки дев’ятнадцятого століття село Загоряни, яке до того до річки Мережки більше тулилося, посунуло до озера, дві нові хати неподалік нього з’явилися, а по тому на краю села стали будувати й нову волосну управу. Ці зміни спричинило рішення графа Драницького поставити край села, десь за півверстви від озера, невеличкий літній палац або літню дачу, куди мав приїжджати з сім’єю відпочивати саме влітку. Згодом від церкви туди перемістився й сільський центр, а від управи виросла єврейська, або, як у селі казали, жидівська вулиця.

Та графові недовго довелося тішитися літнім палацом. Незабаром виявилося, що сімнадцять літ тому, під час польського повстання, коли й народився знаменитий лозунг «За нашу і вашу свободу», Драницький допомагав повстанцям, а главі польського уряду князю Адаму Чарторийському поміг для озброєння війська значною сумою. Граф був людиною скрупульозною і дотошною, тож бажав, аби його участь у боротьбі за незалежність Речі Посполитої була зафіксована для нащадків. На біду, його розписка, що передає солідну суму, лишилася в якогось капітана Падерецького і, коли обшукали капітанів маєток, натрапили й на той папірець. Оскільки сам граф був недосяжним, бо перебував у Франції, постановили конфіскувати всі його маєтки, палаци і землю. Так сталося і з палацом у Любовні й літньою дачею в Загорянах. Загорянці (або загорєнці по-тутешньому) стали «державними селянами», тобто не належали вже нікому, крім імперії, але оброк, який тепер називався податком, мусили платити в державну казну.

Обидва палаци, позбувшись власника, стали швидко приходити в запустіння. Через літ двадцять власті схаменулися й оголосили про продаж графських палаців. Після кількох торгів і переходів з рук в руки, літню дачу-палац придбав якийсь далекий родич Драницьких, теж граф. Тільки італієць за походженням, Рафаель Тальміоні. Після купівлі він кілька років не навідувався до нової маєтності, та коли вже приїхав разом з сім’єю, тутешня місцевість, а особливо озеро, оточене з трьох боків сосновим лісом, так сподобалось графині, що вона сама взялася за розбудову дачі. Подивитися, як кипить робота, бігала й загорянська дітвора. А одного дня по селу стала рухатися дивна панська процесія. Помалу їхала карета, у якій сиділа графиня Марія Тальміоні, а поруч неї — маленька дівчинка років десяти-дванадцяти, одягнута в розкішну білу сукенку. Дівчинка була вродливою, але особливою вродою — на смаглявому личку сиділи великі, ба, величезні, як для такого маленького дівчиська, блакитні очі. З глибини зіниць тих чарівних очей виглядала глибока затятість володарки світу — втім, така затятість, що в майбутньому мала вибухнути не менш великими примхами, коли дівчинка виросте. Поруч карети йшли двоє — управитель палацу-дачі й сільський староста, а каретою, як і належало, правив кучер. Карета спинялася не коло всіх осель, а вибірково, там, де вказував староста, місцевий чоловік. З карети виходили обидві графині — доросла й маленька, йшли до хати. Була неділя, отож загорєнці у переважній більшості перебували вдома. Жінки в супроводі старости заходили на подвір’я чи до хати. Їм представляли дітей, точніше, хлопчиків, які жили тут. Дівчинка дивилася, хитала розчаровано головою. Так вони добралися до Млинища, найвіддаленішого сільського кутка, зайшли на ще одне подвіря. Коли перед графські очі постали два хлопчаки — тринадцяти й десяти років, — очі дівчинки радо спалахнули, вона ткнула пальчиком і гукнула спершу італійською, а потім російською:

— Це він! Він, він, він! Я його знайшла!

Тут наперед виступив управитель і звернувся до господаря, Антона Терещука, по-сільському Крячика. Він сказав, що її ясновельможність графиня Тальміоні пропонує (він затнувся), пропонує господарю своєрідну угоду на дуже вигідних умовах. Його син (до речі, як його звати?) йде служити до графів, а йому…

— То як тебе звати? — перепитав управитель, звертаючись вже до хлопчика.

— Остап, — злякано відповів той.

— Чудово, — сказав управитель. — Отже, ваш Остап іде в служки до малої графині, а за це ми платимо вам певну хорошу суму.

— Ви його хочете забрати? — батько Остапа теж злякався.

— Так, — сказала графиня, а управитель переклав. — Не бійтеся, йому буде в нас добре, дуже добре. Можливо, він побуває в інших краях і здобуде освіту.

Батько Остапа нічого не розумів. Зате, певно, щось збагнув малий, бо очі його закотилися, губи скривилися й він заговорив, швидко, мов у гарячці:

— Таточку, я винен… Я винен, таточку. Я вкусив там, там… того пана, який у них служить…

Хлопець упав на коліна. З подальшої його уривчастої мови стало зрозуміло, що кілька днів тому він разом зі своїм другом побував біля палацу. Там хлопці дивилися, як порядкують слуги, ну й ще гляділи, як на подвір’ї грається ось ця дівчинка. Потім дівчинка підбігла до них і щось заговорила по-своєму. Далі вона закричала, й з’явилася ось ця велика пані і їхній слуга. Слуга й схопив його за руку, а він з переляку й укусив його за палець, вирвався й побіг.

— Я його зараз покараю, — сказав батько. — Звиняйте, ваша вельможність. Всиплю двайціть п’єть гарєчих.

— Не треба, — вступила в розмову графиня, а управитель переклав. — Ми зовсім не хочемо його покарати. Ми хочемо забрати його до себе, бо так… Так хоче графиня Ліонелла.

— Так! Я так хочу! — Дівчинка тупнула ногою. — Я хочу, щоб цей хлопчик став моїм слугою. — І після невеличкої паузи: — Я виховаю з нього друга.

Вона сказала це італійською, вставляючи російські слова, а управитель знову переклав. Тоді додав від себе, що, виконуючи побажання їхньої ясновельможності графині Марії і маленької графині, пропонує господарям своєрідну угоду. Вони забирають хлопчика з собою… Не бійтеся, нічого поганого йому не зробимо, він житиме в літньому палаці й палаці, який у місті. Буде слугою маленької пані й… Так, і її другом. Правда, незабаром графиня планує поїхати спочатку на південь Росії, а потім до Італії. Хлопчик муситиме теж поїхати. Поки що його перебування розраховане на рік, і за цей час вони згодні заплатити панові господарю п’ятсот рублів. Так, п’ятсот рублів!

Батько Остапа ледь не зойкнув. То, на селянський розум, були великі гроші. За них можна було купити корову, коня, реманент, мо’, й землі.

— То згода?

Антон Терещук подивився на сина. Йому було шкода відпускати сина невідомо куди. Але гроші! Великі гроші!

— Добре, — сказав Антон. — Я згоден.

Маленький Остап тимчасом зирнув на велику графиню й графиню меншу, його ровесницю. Страх — розлуки, невідомого — пронизав його. Він побачив раптом перед очима велику яму, воронку, куди його почав затягувати чорний вихор.

— Тату! Таточку! Мамо!

Він вигукнув це й кинувся до батька. Але побоявся доторкнутися і вхопився за материні ноги.

— Я ни хочу… Ни хочу нікуди їхати, — захлипав малий Остап.

Мати погладила сина по голові, сказала тихо, але ніжно і водночас твердо:

— Ни плач. Ти нікуди ни поїдеш.

Раптом контрастом до дитячого плачу й страху хлопчика пролунав дзвінкий сміх. Теж дитячий. То сміялася графиня Ліонелла.

— Він боїться! Боїться! — закричала вона. — Я хочу, щоб він був моїм слугою!

Управитель поглянув на графиню. Та кинула кілька слів. Затим озвався управитель.

— Сімсот. — І глянув на графиню. — Тисяча рублів. Ми заплатимо вам за рік служби вашого сина тисячу рублів.

Антон Терещук ледве не задихнувся од почутого. Перед ним поставала перспектива стати в майбутньому, може, й найбагатшим господарем Млинища, а то й усіх Загорєн. Перешкодою був тільки його син, цей малий засранець.

— Сину, — сказав батько з прохально-погрозливою інтонацією. — Слухай, сину…

Син підвів голову. Подивився на батькове лице, яке не віщувало нічого доброго. Потім обвів поглядом інших. І зустрівся очима з маленькою вельможною примхливицею. Дівчинка дивилася примружено, весело й одверто насмішкувато. Під тим поглядом Остапові сльози враз почали висихати. Він побачив в очах дівчинки виклик. До того ж вона відверто насміхалася, ця вродлива панська лялька.

— Я згоден, — тихо сказав хлопець. — Я згоден бути їхнім слугою.

Дівчинка заплескала в долоні. Хотіла простягти своєму новому персональному слузі, який у майбутньому мав стати другом, руку, маленьку свою ручку, але передумала.

Так почалося нове Остапове життя. Ідучи до палацу, він почув з примхливих вуст, що були в кареті зовсім поруч, незнайоме слово, сказане Ліонеллою італійською, пізніше він дізнається, що воно означає «боягуз». Остап не був боягузом, він уже купався в ямах на річці, ловив руками раків і сам ходив до лісу, щоб побачити вовка. Він боявся тільки чужого світу, відчував дитячою інтуїцією, а вона є найправдивішою, що той незнайомий світ може його проковтнути й не повернути назад.

Новий світ одразу запропонував свої спокуси. Ці спокуси мали різні назвиська: іграшки, панський одяг, небачені овочі-фрукти, які танули в роті, шоколадні ласощі. Втім, до останніх Остап лишався байдужим. Що ж до решти… А решта була велика й неосяжна. Із села поїхали до міського палацу, де пробули лише кілька днів, далі через Київ до Криму, після двотижневого відпочинку на південному узбережжі, в палаці біля Ялти, де до них на пару діб приєднався граф Тальміоні, потягом дісталися до столиці. Тут затрималися до зими. Підданий Російської імперії, граф вирішив зробити кар’єру в цій варварській країні й, потрапивши до міністерства закордонних справ, швидко набув слави одного з найздібніших кар’єрних дипломатів. За плечима в нього вже була робота в посольствах у Нідерландах і Швеції, а тепер він упевнено підбирався до посади товариша (себто заступника) міністра. Він умів розставляти й переставляти чиновників, мов управний гравець фігури на шаховій дошці. Його прихильники шукали багато впливових і багатших фігур при імператорському дворі. Щодо дружини, то граф Рафаель обрав таку тактику — від давав графині Марії повну свободу, вона могла пересуватися Росією і країнами Європи, куди їй заманеться, але коли була потрібна чоловікові на світських прийомах, балах, а іноді як доречний антураж при зустрічах з іноземними високопосадовцями, то мусила бути в Санкт-Петербурзі. Графік певних зустрічей чи прийомів граф знав наперед, в інших випадках до його послуг було новоявлене диво техніки — телеграф. Телеграма з умовними словами змушувала відкладати всі справи і побачення (так-так, побачення) і мчатися (сама чи з донькою) до північного міста, яке наскрізь продували також варварські вітри і де графиня мерзла навіть у дорожезних соболевих шубах. За кожну таку поїздку і з’яву її чекала винагорода, а часом і їй необхідне знайомство з «особами, наближеними до імператора».

Гра в родині Тальміоні велася з обопільною вигодою.

Нічого цього Остап, особистий слуга і друг маленької графині Ліонелли, звісно, не знав. Хлопчик з поліського села спершу чманів од частих змін обстановки, від розкоші численних палаців, де вони зупинялися, від одежі, у яку його вбирали. Він був слугою, але жив не разом з іншими, дорослими слугами, а в окремій кімнаті — так було скрізь і всюди. Такою була примха, одна з численних примх, графської доньки, яку мама безмежно любила — єдину істоту в цілому світі — й називала відразу двома ніжними пестливими іменами — Ліо і Неллі. Графиня Марія вже давно визначила для себе, що в майбутньому в її доньки має бути найвдаліша партія не лише в Росії, а й у Європі. Для цього були всі підстави: їхній титул, знатність, розкішне генеалогічне дерево роду, яке коренями сягало Середньовіччя й проростало відразу в двох державах — Російській імперії й Італійському королівстві, блискуча кар’єра чоловіка і його майбутня посада. А ще не в останню чергу — краса й розум самої Ліо-Неллі.

Спершу графиня затурбувалася, коли постала найдивовижніша з примх її дива, сонечка, квіточки, чи не з’явилися, бува, у доньки якісь передчасні, хай ще й дитячі почуття до цього хлопчиська, хлопа, раба, замурзиканого селянського сина?.. Проте незабаром вона заспокоїлася. Маленька графиня поводилася з цим хлопчиком саме як зі слугою, з живою іграшкою, котра випадково потрапила до рук і рано чи пізно мала набриднути.

Остап небавом, поступово, переконувався, що Ліо-Неллі вимагає від нього неможливого — бути слугою, відданим, вірним, який терпеливо зносить оті примхи й образи, водночас — вірним, справжнім другом, якому довіряють всілякі таємниці й вимагають відданості й любові. Ліо викликала його до себе й наказувала грати з нею, виступати навіть у ролі великої живої ляльки, яку можна було смикнути за руку, ногу, ніс, покарати. Остапа ніколи не брали на зустрічі з участю інших вельможних дітей, але, вертаючись, Ліо-Неллі детально розповідала йому про ці збіговиська, про те, як вони гралися, яка кривляка ця маленька графиня, княгиня чи герцогиня (або графчик, князьчик), одним словом, не раз гострила зубки на вельможних ровесниках. Остап слухав і не слухав. Мусив слухати, ще й вставляти якісь слова. І водночас мова дівчинки навпроти нього начеб даленіла й даленіла, слова ставали чужими, геть чужими, хоч він уже добре навчився російської мови й дедалі краще розумів італійську. Але та мова не проникала в його душу.

Остапова душа лишалася вільною.

Хоча в ній часом починалося скімлення: бо життя в графських і всяких інших покоях не можна було рівняти із існуванням в курній сільській хаті, як не можна було порівнювати одяг і харчі. Не мусив щоранку-раненько вставати, ледь очі продирав — йти пасти гусей чи корову, або допомагати батькам по господарству. Панське життя, навіть у графського слуги, не можна й віддалено рівняти з мужицьким. Він був кмітливим хлопцем, тому міг би пристосуватися, якось призвичаїтися, стати частиною цього нового життя. Кажучи по-теперішньому, міг зробити кар’єру біля графів, з часом, може, й стати управителем котрогось з маєтків — на Поліссі, в Росії чи й Італії. Та коли починала скімлити душа, а може, й щось інше, йому на підмогу приходили подвір’я, стежка, що вела до воріт і од воріт, запах стружки з-під батькового рубанка, міцний круп коня, до якого торкався, сонце, що заглядало у вікно, коло якого вдома спав, і ще багато чого, що було рідним, чого позбувся, але про яке було солодко згадувати. Остап досі належав цьому, вже віддаленому світові. Не раз він дивився на вродливе лице Ліо-Неллі, на кучерики, що падали на лоба, на губи, котрі розкривалися, мов пелюстки дивно прекрасної квітки, на помах ніжних, мов крила в лебедів, що прилітали до них у село, вій. Якось подумав, що все те живе саме по собі, гарне й захопливе, не належачи нікому, навіть тій же Неллі. Бо Неллі вимагала неможливого — бути слугою, незмірно нижчим від себе, і воднораз справді другом, який мусить вислуховувати дівчачі теревені й таємниці, ба більше — перейматися ними.

Може б, стосунки склалися якось інакше, якби не один випадок. Восени для Ліо-Неллі найняли вчителів і репетиторів — маленька графиня мусила мати ґрунтовну домашню освіту. Неллі зажадала, щоб разом з нею навчався й Остап. Графиня Марія й тут не перечила, правда, посміхнулася скептично, навіть глузливо.

Та сталося диво — наука хлопові почала даватися набагато легше, ніж графині. Остап швидко освоїв грамоту, заввиграшки давався й рахунок, основи біології. Коли настала пора відповідей на уроках, він залюбки розв’язував задачі, спершу простенькі, потім складніші, складав докупи слова в речення. Здивовані позирки вчителів — одного, другого — і явно заздрісні, а далі й ненависні, малої подруги по навчанню. А потім трапилася істерика Ліо, коли Остап зміг так доладно пояснити те, на чому збилася вона.

— Ти не смієш, не смієш так казати! — закричала вона. Потім затулила обличчя руками й вибігла з кімнати, де проходив урок.

Після цієї сцени було кількаденне гнівання Ліо-Неллі, в’їдливі репліки на його адресу й навіть ніби ненароком прищемлені дверима пальці та підставлена в їдальні ніжка. До речі, на перших порах Неллі мала потішне задоволення, коли вчила друга-слугу, як їсти, тримати виделку, сідати за стіл. Тепер, коли упав на підлогу, почув тихенький смішок, слова: «Який же незграбний в мене слуга».

А потім була розмова з графинею Марією. Вона не кричала, не ображала, а дуже делікатно, але з притиском сказала, що хлопчик іноді має поступатися дівчинці, зокрема й на уроках.

— Ти не тільки слуга, а й друг Ліо, — значливо сказала графиня. — Розумієш?

— Так, — видихнув Остап.

Він усе зрозумів. Враз стало нудно й тоскно, ще нудніше, ніж почувався досі.

А проте Ліо-Неллі поводилася так, мов нічого й не трапилося, — вчила Остапа різних ігор: різновидів дитячого лото, розповідала про життя і звички своїх численних ляльок. Остапова нудота набувала фізіологічних ознак — нерідко після ігор з малою графинею він мусив піти і виблювати, крадькома, соромлячись. Разом з тим, Остап, коли Ліо-Неллі їхала кудись з мамою, а він лишався вдома, відчував дивне нетерпіння, поєднане з іще дивнішим страхом: він боявся, що Ліо не повернеться.

Через рік закінчувався строк його служби. Вже понад три десятиліття, як у Росії скасували кріпацтво, отож затримати його ніхто не мав права. Графиня Марія хотіла доручити одному зі слуг у Загорянах, аби він вибив з Остапових батьків згоду на його службу. Але вперлась донька: захотіла поїхати в те село, на те озеро, і все. Коли ж вони приїхали на літню дачу, затягла Остапа до своєї кімнати, взяла за руку й сказала, дивлячись у вічі:

— Поклянись, що ти сам попросиш залишитися, що ти скажеш, що дуже хочеш служити мені… Ну?

— Добре, я скажу, — пообіцяв Остап.

— А ти справді хочеш?

Остап відчув — мусить сказати, що так.

Проте, як вийшов за ворота, й відійшов до першої хати, повернувся й показав своїй мучительці язика. Він ішов і вітався — не тільки з людьми старшими й дітлахами, а й з деревами, домами під солом’яними стріхами, навіть з моріжком, що ріс під тинами.

Удома ж, після привітань і розкриття пакунку, якого передала старша графиня, Остап сказав:

— Я туди не повернуся, добре, тату?

Батько зиркнув якось так — і радо, й натужно.

— А ти міг би ще послужити? Тибе ж ни прогнали?

— Нє, — сказав Остап. — Та мала зараза просила вернутися.

— Просила? — Батько мало не вигукнув. — То й вернешся. Знаїш, як тут тобі заздрять?

Остап міцно стис губи. На його очах виступили сльози.

— Антоне, йому, видать, геть злецько тамика було, — сказала мати.

— Злецько? Били?

Батько Антон почухав потилицю, глянув на сина зі співчуттям.

— Нє, — сказав Остап.

— То шо за штука? — батько вже сердито.

— Не хочу. Набридло.

Увечері батько сказав, що піде сам до палацу. Якщо дадуть за службу ті самі гроші (ще тисячу!), то мусить Остап ще хоч би рік послужити. Бо за такі гроші й сам пан, не то, що хлоп, служив би. Оно глянь, якого коника воне викупили, яку корівку, плуга, поросєт, одежу… А зара мона би й земельки прикупити. Хай ни багацько, бо ж дорога, а таки хоть оту Гнатову шматину, коло річки мона, він питав, продається.

— Мусиш послужити, синку, раз такеє щістє до нашої доми, як тая ластівка прилетіло, — батько поклав синові на плече важку руку.

І був ще рік служби — дивної, вирослої з примхи, у примху ту міцно врослої. Остап відмовився вчитися — ни хочу, сказав, тяжко дається наука. Побачив, як радо зблиснули оченята Ліо-Неллі. Тепер він став гострим на язичок, не боявся заперечити малій своїй господині, навіть покпинити. Вона дивилася широко розплющеними, гарними голубуватими очицями, сердилася, а часом відказувала — дошкульно і зле. А через десь так півроку після однієї такої перепалки з обопільними шпильками його покликали до графині Марії й Остап довідався, що він, буцімто, спробував обняти й притиснути Ліо-Неллі, а коли вона не далася, грубо її стиснув за руку й штовхнув на підлогу.

— Це правда?

Графиня не дивилася ще ніколи так суворо. Й разом з тим наче хотіла отримати заперечення, свідчення того, що донька сказала неправду.

Ліо-Неллі стояла поруч, її очі, що, здавалося, от-от вискочать із орбіт, палали. Остап знову побачив у них виклик.

— Так, то правда, — сказав він. — Не стримався.

— Як ти смів, негіднику? — графиня закричала, вперше отак — різко й пронизливо. Підвелася з крісла й руки її тремтіли.

— Якось так вийшло, — глузливо сказав Остап.

Графиня випросталася, стала схожа на високу тополю за вікном.

— Ти розумієш, що тебе буде покарано?

— Так, — відповів Остап. — Я готовий.

— Він готовий! На кухню! Нехай П’єтро всипле різок.

Дивний холод, який раптом змішався з жаром, що став розливатися тілом, обхопив Остапа, коли йшов на кухню.

— Брехуха, — прошептав напівдорозі. — Брехуха… І я тебе переміг.

Та коли вже лежав на лавці зі спущеними штаньми й різка — раз, вдруге — болюче обпекла м’яке й сороміцьке місце, на кухню ввірвалася мала графиня.

— Перестаньте! — закричала до слуги. — Негайно! Я сказала неправду.

І забилася в істериці.

Прибігла графиня Марія.

— Я, я, я, це я! — кричала Ліо-Неллі. — Нехай він мене висіче. Я не піду звідси, доки мене П’єтро не висіче.

Звісно, її вдалося якось заспокоїти й слузі не довелося лицезріти оголену графиньчину дупку. Після цього прикрого (ганебного) інциденту графиня Марія довго міркувала, як діяти далі. Натякнула було доньці, що найліпше було б слугу-призвідцю все ж відправити додому, але Ліо-Неллі так зарепетувала «Ні!», що графиня тільки поспішно знесилено змахнула рукою. Ні, то й ні. Лишався інший варіант — замінити прислугу, котра стала свідком ганьби маленької графині, що й зробили.

«Добре було б, якби він узагалі зник, цей хлопчисько», — подумала графиня.

Прибрати істоту нижчого ряду, ну, хоча б влаштувати наїзд карети чи падіння в річку, багато не коштувало — виконавці знайшлися б. Але графиня Марія не відважилася, бо… Не могла передбачити (хіба, уявити) реакцію доньки. Ще один більший нервовий зрив — і хто гарантує від серйозних ускладнень з психікою. І так незрозуміло, в чому суть цієї дивної прив’язаності і в той же час явної ненависті й зневаги до цього малого простолюдина з села… «Треба набратися терпіння, — сказала собі графиня, — люба Ліо, люба Неллі, люба Ліонеллічка перехворіла кіром, коклюшем, вітрянкою, перехворіє й цією дивною хворобою. Болячкою, що наросла не на тілі, а в душі».

— Ти сердишся на мене, сердишся, сердишся, я така, така, така! — Ліо випалила це Остапові наступного ранку.

І далі вдарила його кулачками в груди.

Сказала, що й він може її вдарити.

Що далі не вимовить до нього і слова.

Вона його обмовила, але вона все одно графиня, а він слуга.

Слуга, який не став другом.

Може її ненавидіти й зневажати, але мусить служити. Тим більше, вона знає — про те, щоб він служив, просив його батько, так, вона знає.

— Неправда, — сказав Остап, у якого по спині пробіг холодок, а під пахвами цівки холодного поту. — Ти сама хотіла, щоб я лишився. Сама, чуєш?

— То й що? — Ліо-Неллі взялась руками в боки. — Що це міняє?

— Нічого.

Остап це вимовив спокійно, ніби байдуже.

— Нічого? Зовсім нічого?

Враз Остап побачив, як її очі закочуються, вона заточується, от-от упаде. Підскочив до неї, схопив за плечі, прошептав:

— Тихо, тихо, я зараз…

Ліо-Неллі похилилася на нього, Остап став міркувати, що ліпше — покликати когось на допомогу чи самому спробувати занести в покої?..

І враз почув голос дівчиська:

— Правда, моє волосся гарно пахне?

Різко відхилився й зіткнувся з її диво-очима (графиня Марія казала — небесні). Вони сміялися. І стали втягувати в себе. Наче два вологих смоктальця чи блакитні ямки. Остап відвернувся, легенько відштовхнув її.

— А в мене справді крутиться голова, — сказала Ліо-Неллі. — Я можу впасти…

— Ти зараза, хоч і графиня! — сказав голосно Остап і пішов від неї.

За його плечима враз почувся сміх, все дужчий — спочатку мов один, потім два, а потім п’ять чи й десять дзвіночків.

«Чого ти смієшся?» — хотів спитати.

Хотілося озирнутися. Подумав, що побачить іншу дівчинку. Не таку свавільну, не таку незрозумілу. Бо та, яку він вважав спесивою панночкою, від якої нудило, яку не любив, більше того — ненавидів, наче кудись відпливла.

Дівчина за його спиною просто сміялася.

Сміх цей прищемили двері, Остап ішов довгим коридором, потім залою, сам. Враз йому захотілося спинитися й почекати. Почекати Ліо. Ліо-Неллі. Що ще там вона вигадає, щоб сказати?

Стояв і чекав. Почув, як відчинилися двері за спиною. Відчинилися й різко зачинилися. Грюкнули. Побачила його. Бридка й свавільна. А волосся неїне й справді пахло чимось незвичним. Ліпшим навіть від того запаху, коли мама, як сестру в кориті купала, кидала любисток і м’яту. Пощо йому той запах? Мо’ піти назад?.. Подивитися, чи не стоїть за дверима? Ні, не піде.

То трапилося ранньою весною. А влітку Остап знову йшов сільською вулицею. Ліо-Неллі сказала на прощання:

— Ти сам попросиш, щоб ще рік бути у нас…

— Ні, — різко видихнув Остап.

— Ні? Тоді ти мене ніколи не побачиш.

— То й що?

— То й що? Огидний хам… Я бачила, як ти дивився на мене цієї весни… Влітку…

— Дивився, — сказав Остап. — Бо ти дуже гарна… Вельми хороша… Тико мух багато в голові…

— А в тебе… В тебе тарганів… І бліх… Фе… І в хаті у вас, напевне, повно бліх…

— Мені зовсім не хочеться обіжатися на тебе, — сказав Остап. — Дєкую.

— Ха! Він дякувати вміє, — вимовила вона з притиском.

— Ти нам, щитай, подарувала коня, корову, землю. Ну й плуга на додачу, — Остап засвистів.

Та йому було на душі зовсім не радісно. Чогось не радісно. Що сталося за цєї два роки? Дурна, свавільна і ще якась там… Бач, захотілося хлопським, мужицьким хлопаком погратися… Хіба слуга може бути другом графині?

— Хам, хам, хам! — почув за спиною викрики.

Повернувся, сказав:

— Ще дєкую, що грамоти навчився…

І з глумом нахилився, помахав картузом. Трохи начеб присів.

Дівчина в білому з блакитними оборками платтячку була схожа на квітку. Квітку, що тільки починала розпускатися.

З вікна на них дивилася графиня Марія. Подумала, що треба негайно продавати цей так званий літній палац, дачу, що стала призвідцем стількох хвилювань. І ще може стати… Продавати і більше ніколи сюди не приїжджати, в це комарине, болотяне місце, хай і з доволі гарним озером. На світі є місця набагато привабливіші, де можна відпочити. Є моря і гірські озера, курорти. Місця, де не проросте, як отруйні ягоди, тривога.

11. Дві пари

Через майже десятиліття після роздумів біля вікна літнього палацу-дачі в Богом забутому поліському селі Загоряни графиня Марія Тальміоні мала всі підстави сказати своїй дочці:

— Ти в мене справжня красуня.

Ліо-Неллі (мати й досі називала її й тим, і тим ім’ям, і доньці це подобалося) стояла перед нею в розкішному білому платті (улюблений колір обох графинь) й воно на диво добре, просто блискуче відтіняло, підкреслювало жагучу південну вроду, яка вкладала штабелями до ніг Ліонелли Тальміоні закоханих молодих і не дуже аристократів, і товстосумів Росії, Італії, Іспанії, де вони недавно відпочивали. А ще Австро-Угорщини, де молода графиня минулої осені зробила справжній фурор на традиційному віденському балу, ну і Берліна, Парижа, не кажучи вже про цей холодний (бр-р!) Санкт-Петербург.

З російською столицею графиня Марія мусила миритися, бо до неї був прив’язаний її чоловік Рафаель, зациклений на кар’єрі в цій неосяжній імперії. Він усе ще сподівався та ніяк не міг обійняти омріяну посаду товариша (заступника) міністра закордонних справ. Замість неї три роки тому несподівано був призначений послом в Італію.

Граф сказав:

— Я розумію, вони (кивок угору) хочуть перевірити, чи я відданий (підкреслено) нашої імперії, чи не лобіюватиму інтересів королівства. Ха-ха, я ще й не такі рифи, не такі пастки можу обійти.

— Звичайно, любий, — упевнила чоловіка Марія, серце якої застрибало від перспективи кількарічного (а може, й більше) постійного, не наїздами, життя в Римі.

І ось життя це закінчувалося.

Нещодавно графа-посла повідомили, що йому підібрали заміну, й відкликають до Санкт-Петербурга, де на нього чекає нове призначення. Те, що не було формулювання «у зв’язку з призначенням» на конкретну посаду, трохи насторожувало, але ж сам молодий імператор Ніколай півроку тому підкреслив, що задоволений, як зумів налагодити стосунки імперії й королівства посол.

Готувалися до від’їзду, у якому в Ліонелли мав бути ще й цікавий (і потрібний) супроводжуючий.

— Рифи обійдено, — могла сказати ще рік-два тому графиня Марія.

Бо минула й майже забулася дивна прив’язаність доньки до якогось там слуги-селянина з тих Загорян (варварська назва, яку й важко вимовити), Ліонелла пережила кілька легких фліртів й ні в кого — ані в Росії, ні в Італії, Іспанії чи Відні — слава Єзусу й Санта-Марії — не закохалася. Узагалі ж графиня Марія із задоволенням помічала, що донька дедалі більше набуває властивих їй самій рис. Головна з них — ніколи по-справжньому не втрачати голови. Чоловіки, а надто ці ще неоперені жевжики, хай і з титулами чи багатством (а ще ліпше — тим і тим), для того й існували, щоб дурити їм голови. І вибирати. Не тільки вмілих коханців, а головне — майбутню вигідну партію.

Титул на порозі двадцятого століття не надто багато вартує без грошей. Гроші мають доповнювати і підкреслювати вагомість походження. Графиня кілька разів прикидала, скільки важить той чи той претендент на руку доньки, і кожного разу чогось не вистачало за формулою-абревіатурою, яку вона й вигадала, — батикаста: багатство, титул, кар’єра, статура. Батикаста — так ще називали в тій місцевості, з якої походили її предки, чоловіків, які заслуговували непідробного жіночого кохання. «Та він справжній батикаста» — це було найвищою похвалою. Марія довго сміялася, коли збагнула, що абревіатура придуманої нею формули — те саме слово, яким оцінюють вартість чоловіків у південній частині Базилікати[28], потім знову засміялася, бо згадала, що столиця їхнього краю має назву Потенца, і ця назва їй подобається, хоч італійською означає зовсім інше. Очевидно, в ній підсвідомо проросла згадка про дитинство в містечку на краю гір Аппенін, те життя, у якому вона ще не зустріла Рафаеля, котрий приїхав на батьківщину своїх предків. «Це твій шанс», — сказала вона, побачивши гарного статного молодика на набережній Тибру. Хоч і дворянка, але з бідного роду, вона вже освоїла науку спокуси, якою досконало володіли її менш родовиті землячки в барвистих спідничках з села, жителям якого навіть провінційне містечко Тетіочі (ще одне характерне назвисько, ха-ха) здалося великим містом. Молодик виявився графом (ай!), до того із таким гарним ім’ям — Рафаель. Правда, він жив у далекій, чужій, загадковій Росії, де, кажуть, ведмеді ходять по вулицях, але був багатим, і, видно, здорово запав на неї.

«Вперед, Маріє!» — сказала собі тоді майбутня графиня.

«Вперед, Маріє!» — подумки скомандувала вона, коли рік тому, приїхавши під час чоловікової відпустки до Санкт- Петербурга, на одному з прийомів побачила, як став упадати за донькою доволі симпатичний чоловік десь так під тридцять.

Команда означала, що треба навести довідки, що вона й зробила. Бідні і незнатні на такі прийоми не потрапляли. Спершу, звісно, спитала в доньки, хто це.

— Граф Аристарх Долганов, — відповіла Ліо-Неллі. — Тобі що, він сподобався?

— А тобі?

— Щось у ньому є. Увічливий і з гумором лади. І танцює майже добре.

Такі слова багато важили. Але були випадки, що крім титула й знатного, навіть древнього родоводу, в його ясновельможності мало що за душею водилося. Правда, вона чула, що є такі багаті промисловці — Долганови. Виявилося, що і промисловці, з тих аристократів, що не цураються відкривати заводи, й мають аж чотири маєтки в різних російських губерніях.

А через кілька днів Рафаель Тальміоні кинув ще одну скіпку до вогнища, що починало розгорятися:

— Люба, ти, звичайно, запам’ятала молодого чоловіка, котрий танцював з нашою Лієчкою на прийомі у князя Істоміна?

— А треба було запам’ятати? — лукаво спитала Марія.

— Гадаю, твоє око було пильнішим, ніж завжди, — Рафаель посміхнувся. — Це син графа Михаїла Долганова, а Михаїл Ардаліонович — один з найближчих друзів нашого міністра закордонних справ.

— Он як?

— Саме так, любонько.

Марія ледь не присвиснула, як давно, в дитинстві чи юності.

Породичатися не просто з багатою родиною, а й з другом міністра, від якого залежала кар’єра чоловіка, — це багато важило. Удача сама пливе до рук і треба бути останнім лайдаком, щоб її упустити. Крок за кроком Марія почала обережну обробку доньки. Про можливу роль старшого Долганова в долі батька вирішила до пори не згадувати. Та ніби ненароком похвалила й статуру, й манери молодого графа. Донька посміхнулася й, здається, замислилася. А ще через два дні дворецький доповів, що просять прийняти їх ясновельможність граф Аристарх Михалович Долганов. Графиня мало не заплескала в долоні й проспівала:

— Проси.

Так увійшов у їхню сім’ю, як і до зали, — скромно, елегантно, але енергійно, Аристарх Долганов. Граф. Майбутній володар власної імперії — окрім чотирьох маєтків, ще й два заводи, дві фабрики, чотириповерховий будинок у столиці. Все це мало дістатися йому (якщо не все, то в основному), оскільки двоє сестер — старша і молодша за нього — вже були заміжні й отримали своє придане.

Нарешті — син друга міністра.

Між молодими людьми зав’язалося листування. На різдвяні свята він прибув до Рима й зробив розкішні різдвяно-новорічні подарунки всім трьом: своїй обраниці — діамант, який італійський ювелір оцінив сотнями тисяч — і не лір, а фунтів стерлінгів, її матері — дорогоцінного браслета, майбутньому тестеві — набір дорогих люльок разом з пачкою сигар. Звісно, й він своє отримав.

Тепер вони чекали, що це відкликання старшого Тальміоні принесе радісні зміни.

І він приїхав, бо мав супроводжувати кохану разом з її мамою («мама´» казав з наголосом на другому складі) до Санкт-Петербурга у вагоні вищого класу. Під час переїзду Ліо переходила в його купе, але тільки вдень. Гра тривала і входила до завершальної фази. Вона завершилася ще в поїзді освідченням, а по прибутті — офіційним візитом Михайла й Аполінарії Долганових. Ще через два тижні відбулися заручини й було домовлено про весілля в першу неділю після Покрови з дотриманням усіх необхідних православних ритуалів.

Після заручин, вже в новому статусі, наречений і наречена (обидві родини дотримувалися доволі ліберальних поглядів) вирушили в літню подорож, під час якої запланували відвідати чернігівський маєток Долганових, а потім побувати в Криму, де саме мала відпочивати царська родина. Та в тому маєтку сталася придибенція — наречена забажала показати їхній палац на Волині. А чом би й ні? І вони поїхали потягом до Ковеля, а звідти найняли екіпаж до Любомля. У містечку наречена: любий Арику, тут неподалік у нас є ще літня дача, маленький, але симпатичний палацик неподалік чудового затишного озера, чи не бажаєш поглянути? Знову — а чом би й ні? Погода гарна, можна й скупатися, на Чорне море ще встигнуть. Так вони опинилися в Загорянах.

Літній палац-дачу так і не продали, бо хто захоче телющитися відпочивати в цю глушину? Його тільки орендував неповний десяток літ один місцевий поміщик. Тепер дача стояла пусткою, при сторожі й садівнику (біля дачі розрісся чималий сад) та покоївці, вона ж і прибиральниця. Тут і поселилися Аристарх Долганов і Ліонелла Тальміоні.

Дісталися вони в Загоряни під вечір, встигли сходити на озеро й помилуватися, як відбивається у воді призахідне сонце, що мовби заплутувалося й зависало у кронах високих сосен та рвалося й собі скупатися. Викупався й поплавав Аристарх. Ліо-Неллі намочила ноги, а потім зайшла далі у воду, підкасавши плаття, й Арик сказав, що тепер вона трохи схожа на молоду, дуже симпатичну, чаплю.

Вони вирішили, що побудуть тут ще наступний день — всього лиш день — і післязавтра вирушать у зворотну дорогу — до Києва і в Крим.

Вранці Ліо-Неллі відмовилася від нового походу на озеро, хоч Аристарх спокушав, що саме таке вранішнє купання запобігає передчасному старінню шкіри. «І в чоловіків також», — додав. Вона сказала, що хоче пройтися вранішнім селом, де минула частина її дитинства. Начебто воно, село, в цей час особливе — виглядом і запахами. Наречений не заперечував проти такої безневинної примхи, тільки нагадав, що в селі можуть бути собаки. Безпородні сільські пси.

— Вони мене знають, — посміхнулася Ліо-Неллі.

— Можна, я піду з тобою? — Аристарх сказав це швидше для годиться, бо його струнке тіло манили легенькі озерні хвилі.

Цієї ночі коханий приходив до неї, але Неллі послалася на втому від дороги. Хіба вони не накохалися минулої ночі в палаці та й у потязі, в купе на двох? Тепер лишала сліди на сільській вулиці, потім за дерев’яною церковкою повернула на другу, далі мала бути третя, куди, власне, їй і треба. Наодинці, в селі, що вже не спало й готувалося до виїзду в поле, бо ж починалися жнива, Ліонелла мусила собі признатися, що заради цього походу вона й підбила майбутнього чоловіка зробити такий крюк у їхній подорожі до моря. Не вранішній моціон, не милування сільським пейзажем покликали її сюди. Вона хотіла, прагла побачити його, Остапа. Глянути, перемовитися словом. Яким він виріс, колишній слуга, подивитися. Особливий слуга. Слуга, що мав ще, за дівчачою примхою, стати й другом, але не став.

— Кузьмо, йди, глєнь, то ж молода пані приїхали, — почула дзвінкий жіночий голос з чийогось двора. — А яка контетна, як виросла, геть чисто пава, — і тихіше, але чутно, — хвостом нашу вулицю замітає… Хі-хі, подивися… Їй-бо ни брешу… І куде то йдуть… А капелюшок який, глєнь!

«Я вернусь, — думає Ліонелла. — Куди я йду…»

Вона вернеться, цей похід безглуздий.

І розуміє — не вернеться. Мусить дійти.

Думає: «Моє право. Ось я скину капелюшка, дивіться на моє волосся».

І не скидає, і простує далі.

Ліонелла хотіла вдягтися в цей похід попростіше, у легеньку прогулянкову сукенку, та в останній момент переважило щось жіноче, потаємне, вперте, і ось вона в розкішнім довжелезнім платті справді тягне за собою шлейф сільської пилюки! Наче навмисне взяла сюди валізу з одягом. Для нього, репаного селюка, що певне, й забув набуті в ролі слуги манери?

Пси тільки двічі й загавкали на її дорозі. Зате все лункіше билося серце. Ніби знаходилося вже зовні, а не у ній. А ось і та хата, здається, вона не забула. Щось змінилося, хата чи не друга або третя в селі, крита тепер червоною бляхою, але та сама.

Авжеж, за службу Остапові Терещуку заплатили цілих дві фантастичні тисячі царських рублів. Три тисячі за два роки сякої-такої служби й розкішного, як для селянського підлітка, життя…

Побачила на дворі приземкуватого дужого хлопця, що порався коло воза. Як привіталася, то підвів голову. Ні, не він. Остап має бути молодшим. Збентежилася, спитала:

— Ви мене нє узнайоте?

— Чого ж, — хлопець вимовив невпевнено, а тоді голосно:

— Мамо! Тату! Остапе!

Він з’явився третім. Слідом за матір’ю і батьком (як і належало?), як і вони, поклонився. Виріс вищим за брата, зодягнутий у сірі полотняні штани й таку ж сіру сорочку, розхристану на грудях, а з-під сорочки виднілося густе смолянисте волосся. Став ще темнішим, начеб циганкуватим, і раптом не знати з якої далини Ліо-Неллі почула дитячі голоси.

— То ти циган, що такий смаглявий, — її дзвінкий і насмішкуватий.

І його, трохи начеб збентежений:

— Нє, ми не циганську, ми черкеську кров маїмо. Казали дідо Марко, що їхній батько його з солдатів привіз, а мама їхня ни нашої, черкеської крови. Того й, казали дідо, ніч з-за вуха визирає, а очі мовби дьогтем помазані.

— А я теж темна… Тільки в мене південна кров, морем посолена… Ми з тобою як родичі…

Чи від згадки, чи від тих голосів, несподівано видобутих, у Неллі раптом зашуміло в голові, стало душно в цьому шовковому, не знати навіщо вдягнутому платті.

— Дєкую, ваша ясновельможність, що тоді сина нашого, Остапа, ото пригріли, добру службу дале, — ще раз вклонився Остапів батько. — Ото господарка, і кони у хліві, й корови, й зимелька, що ме прикупили, — то все ж за тиї гроші, дай вам Біг здоровля і щістя. Чого ж ти стоїш, сину, як стовпець укопаний, кланяйся та руки цілуй їхній ясновельможности. Бо то, як ранній цвіт, прийшов той дарунок, як перстень золотей з неба на долоню впав.

Остап стримано схилив голову, й вона почула його густий чистий голос:

— Та чого там, вдєчнє ми, чого там казати… Мона й ноги, ни те, що руки поцілувати, — останнє вимовив з явним відтінком іронії.

У тій іронії (а раптом ні?) проступив колишній непокірний гоноровитий хлопчак, повіяло чимось давнім, замішанім на вітрі, запаху полину і м’яти, про які він, Остапчик покірно-непокірливий, їй і розказував. Цей запах забив ті, що доносилися з хліва, — гною, тваринного поту, від яких її починало нудити.

Її запросили до господи, неждана гостя чемно відмовилася, сказала, що їде зі своїм нареченим відпочивати до моря, тож завернули і сюди, в Загоряни, а вона до них вирішила заглянути, до свого колишнього слуги. Сказала про слугу (навіщо?) й знову обдав жар, на мить потемніло в очах. Спалахнули в мозку слова батька Остапа про золотий перстень, що впав на долоню. Зримо побачила його, тільки… на своїй долоні. І раптом ще більше задихнулася, бо захотілося притулитися до цих волохатих грудей, які були зовсім поруч, вдихнути запах тіла, якого ще ніколи не вдихала. Що за дивне бажання в нареченої графа Долганова, доньки без п’яти хвилин заступника міністра… Геть з цього двору, просмерділого потом і кізяками, від півнячого співу. Шелест шовку й криноліну, блиск діамантів, вальси на віденському балу — ось її світ. Що робить тут графиня Тальміоні, вже майже графиня Долганова?

Вона ще сказала, рятуючись од слів, спогадів, дивного видіння, що запрошує його, Остапа, увечері до палацу, на дачу, згадати дитинство, посидіти перед від’їздом, бо, можливо, вже сюди ніколи й не заверне, у неї восени весілля й нове життя.

Навіщо вона казала цим людям, чужим, із іншого, зовсім іншого, світу про весілля, а надто Остапу…

— Він прийде, прийде, — поспішно сказала Остапова мати.

— Тогда — до свіданія. Всєго хорошого, — вимовила дерев’яним голосом Неллі й поспішно вирушила з подвір’я.

— Бувайте здоровеньки, щасливої дороги, — сокоріла навздогін мати Остапа. — Вам увечері Остап принесе на дорогу молочка свіженького і сметанки, й огірочки вже перші є.

Ліо-Неллі йшла вулицею, з-за одного, другого тину вистрілили жагучою цікавістю жіночі очі, вони й збудили в ній дику, скажену й чорну злість.

«В тебе що, тічка почалася, графинечко Ліо-Неллі?» — подумала, й ці грубі слова, глузування з самої себе її трохи протверезили.

Повернулася графиня до палацу вже впевненою ходою. А тут її зустрів коханий (таки коханий) Аристарх — викупаний, свіжий, пахучий. Вона притулилася до пружних грудей, відчула, як б’ється його серце.

«Що тобі ще треба?» — спитала.

Неллі-кішечка — так називав колись доньку тато Рафаель — готова була замуркати.

— Це село належало колись вам? — почула в обіймах запитання.

— Ні. Ми купили ці палаци вже після відміни кріпосного права. А чому ти питаєш?

— Просто так. Мене вже напоїли смачним молоком. І нагодували пиріжками з вишнями і ягодами. Чорними, як ваші неаполітанські ночі.

— Чорницями?

— Мабуть. Хочеш?

— Так, любий. З твоїх рук.

Вони поснідали стравами, приготовленими служницею Одаркою, і це було екзотично. Потім пішли до озера й лісу — і це було романтично. А ще романтичніше — кохатися в лісі на ложі із лапатих соснових гіллячок, таке було в її житті вперше. Над їхніми головами шумів ліс, десь у вітті ледь чутно щебетали пташки. Ліо сказала, коли верталися з лісу, що вона запросила в гості свого колишнього слугу. Так-так, не дивуйся, слугу, він прислуговував їм маленьким хлопчиком, тепер виріс… Побачить його, може, зробить якийсь подарунок.

— Навіщо він нам? — Арик непідробно здивувався.

Вона не знала. Знала, що мусить прийти Остап, що після цього вечора вже жодного разу його не побачить.

Попрощаються, тільки й усього. А навіщо? Раптом подумала — вона спитає, чи скоро він одружиться, чи має вже обраницю? Це їй так важливо? Мусила визнати — важливо. Їй потрібно щось таке, щоб назавжди забути цього селюка. Вона його не згадувала цілих сім чи вісім років. Майже не згадувала. Тепер побачить востаннє, тільки й усього. Нічогісінько. Між ними прірва. Вони, звісно, ніколи не будуть кохатися, в цьому нема потреби. Думка про роман з простолюдином їй чужа. Аристарх Долганов був її першим чоловіком, він навіть здивувався, що така вродливиця досі незаймана. Були дрібні інтрижки, але це так, вона чекала на справжнє кохання.

— Я берегла себе для тебе, — сказала вона.

З жахом прогнала думку, яка несподівано завітала. Вдарила, мов блискавка: «Твоє кохання прийшло сьогодні вранці». Вона поглянула в бік саду, до якого підходили. По ньому вони бігали, таких двоє, таких різних дітей. Ховалися за деревами — грали в хованки. Остап мусив її не знаходити, так вона бажала. І тоді, торжествуючи, виходила йому назустріч.

«Хай швидше прийде і мине той вечір, — подумала. — А завтра вранці ми поїдемо. Навіть сьогодні. До міста можна доїхати за годину, якихось півтора десятка верстов. Так і зробимо».

Остап прийшов, коли сонце востаннє обціловувало в саду ще зелені яблука. Але… Разом з ним до дачі вступила миловида, ледь нижча за хлопця дівчина. Цього разу Остап був зодягнутий у білу святкову сорочку й білі полотняні штани, на ногах мав постоли, але з халявами, наче плетені чоботи. Дівчина, зовсім юна, на пару літ молодша за Остапа, зодягнута теж у святкову білу сорочку, тільки вишивану, так само вишивана в поясі й по боках спідниця, а в довгу (довжелезну) важку косу заплетені червона й блакитна стрічки. Обоє поклонилися перед ґанком.

Остап сказав:

— Спаси вас Біг, ваші ясновельможності.

— Спаси Біг, — швидше проспівала, ніж проказала дівчина. — Доброго здоровля.

— І ми привєствуєм, — відповіла Ліо-Неллі.

Остап простяг кошика, що тримав у руці, зняв з нього рушника.

— Тутика молоко, і сметана, і сир, і курку з півнем я зарубав. На дорогу буде.

Як прийняла Ліонелла кошика, подякувала, передала Одарці, Остап взяв за руку дівчину з косою.

— А то Тетянка, моя суджена. Ми уже заручені, пусля Покрови й весіллє має бути. То ми й прийшле, щоби ваша ясновельможність… ваші ясновельможності поблагословили, якщо буде на те ваша воля.

— Якщо буде на те ваша панська воля, — мов луна, повторила дівчина.

Сказала вона це з якоюсь такою обеззброюючою усмішкою, що Ліо-Неллі й собі мимоволі посміхнулася. А тоді відчула, як їй засмоктало під ложечкою, мовби їсти одразу захотілося (цей сир, сметану, курку з півнем одразу), а тоді стало бракнути повітря. Ліо-Неллі відчула: його, повітря, цей вечір, сонце, що от-от сховається остаточно за обрієм, — все те висмоктує ця дівчина з косою, зі світло-сірими, ледь-ледь голубуватими очима. Їй захотілося крикнути так, щоб почуло все село: «Вона відьма!» Але вона не крикнула, натомість сказала, зволоживши язиком піднебіння, звісно, російською:

— Что ж, ми вітаємо. І, звичайно, поблагословимо. Ти вибрав собі хорошу наречену, Остапе.

— Дєкую, — прошелестіла Тетяна.

— Як це у вас робиться? — звернулася Ліонелла до служниці.

— Та обнаковенно, — сказала Одарка. — Обнаковенно, як у людей. Перехрестіть, я зара ікону винесу.

Вона винесла давню ікону, яка зберігалася на дачі, дала в руки своїй хазяйці. Ліонелла невміло перехрестила — спочатку Остапа, потім його суджену. Зрозуміла — треба ткнути обом цю ікону, хай цілують. Вони й поцілували. І припали по черзі губами до її руки. Колись зі сміхом вона змушувала слугу цілувати ті руки і навіть черевички. Але тепер, коли його гарячі вуста торкнулися її довгих пещених пальців… На мить наче кольнуло шкіру, легко-легко.

«Нічого не сталося», — подумала Ліо-Неллі.

Треба було щось сказати. І вона вимовила дерев’яними вустами:

— Счастлівой вам жизні. І много дєтєй.

— Дєкуємо, ваша ясновельможносте, — відказали вони по черзі.

Потім благословив граф.

Ліонелла хотіла сказати, щоб Аристарх приніс вино — такий випадок! — та подумала, що те буде зайвим. Пани — вищі істоти в очах цих селян, ті, хто покликаний благословляти, не спускаються з небес, щоб пити вино з простими смертними.

Ліо-Неллі звеліла Одарці принеси коробочку, ту, що стоїть у шафі-серванті в її спальні. Тоді сказала: «Я сама», — і метнулася всередину. Коли діставала ту коробочку, у неї тремтіли руки. Враз відчула — їй хочеться кинути цю багато інкрустовану коробочку, впасти на цей килим, заплакати, заридати, забитися в істериці.

«Я тільки дівчина, жінка, — подумала. — Що знають ці двоє про любов?..»

Вона була жінкою, яка щойно поблагословила на щасливе життя з іншою свого коханого.

Свого коханого?

Який жах! Яка очевидна ганьба для графині Тальміоні й майбутньої графині Долганової.

Треба було дограти виставу й вона дограла. Винесла прокляту коробку й дістала з неї два золоті хрестики. Їх колись лишила тут мама Марія. Хотіла забрати, та вирішила зробити це, коли дачу продадуть. Навіть коли приїжджали ті, хто орендував дачу, хрестики лишалися на місці. Навіщо? Для того щоб одягти на шиї двом, яких хотіла б убити, змусити зникнути з цієї землі? Виходило, що так… Чому мама, яка прагла позбутися дачі, не забрала хрестиків? Учора, побачивши цю коробочку, подумала, що настав час це забрати…

Вчора вона не знала, що в Остапа є наречена, суджена (ха-ха, яке слово)…

Винесла коробочку, відімкнула, дістала хрестики. Сама одягла — спершу Остапу, потім його коханій.

— Ось і все, друзі мої, — сказала. — З Богом.

Так, вона проганяла їх. Проганяла геть зі свого життя. Розмова, яку заготувала для Остапа, була не потрібна. Як і спогади. І ще щось, якесь диво, на яке потаємно сподівалася…

Невже він привів цю прокляту дівчину, щоб насміятися?

Він, який не став ні слугою, ні другом…

Він, що зник з її життя й виник хтозна з якої підсвідомості, таємних думок і бажань. Забутий проклятий хам…

Вона не стала дивитися їм вслід. Повернулася й пішла всередину палацу. Коли ж туди явився Аристарх, спитала зневажливо, навмисне італійською:

— Ти щось хочеш сказати? Чи спитати?

— Про що ти, люба? — Аристарх відповів французькою. — Що, власне, сталося?

— Нічого, — сказала вона. — Дрібна пригода. Ми зробили благородну справу.

— Так, вони, здається, раді.

— Раді? Так, раді. У мене легка рука.

Чи відчував він цієї ночі, кохаючи її, що в глибині своєї безсоромної душі вона належала іншому — безрідному за походженням і породою, підлому й примітивному, хоч і вродливому? Який володів дивним магнетизмом…

«Як це сталося? — спитала себе Ліо-Неллі. — Не тоді ж, коли я брала його до себе слугою. Тоді була просто дитяча примха. Невже сьогодні?»

«Це пройде», — сказала вона собі.

Авжеж, пройде. Мусило пройти.

Дрібна пригода.

Вона не могла поєднатися з Остапом.

Була нездатна на розрив з Аристархом.

Подумала лише: «Чи вже Остап кохався зі своєю обраницею?»

Їй це важливо?

Подумала: ці двоє знають щось таке про життя, про кохання, чого не знає вона.

Вона бачила Рим, Відень, Мадрид і Париж…

Її бачили і знали Рим, Відень, Мадрид і Париж, не кажучи про Санкт-Петербург.

Двоє селюків, хамів, які ніколи, певне, й не вибиралися за межі свого села… Хіба в сусіднє, де такі самі смердючі й примітивні оселі.

Їх чекає спільне життя, якому не позаздриш.

Що могли вони знати…

«Чого чекав Остап, зраджуючи мене?» — думка пронизала її наскрізь, ніби велика, неправдоподібно велика голка.

Під ранок, після безсонної ночі, вона знала, що робити далі.

Колись у цьому палаці служив такий собі Гаврилко Цимусів за вуличним прізвиськом. Хлопець шалапутний, він був спійманий на крадіжці. Графиня Марія не стала звертатися в поліцію, просто веліла всипати п’ятдесят різок і прогнала. Ліонелла пригадала, як в останній, минулий свій приїзд у Загоряни чула, як та ж Одарка казала пані, що Гаврилко той дострибався — за бійку до криміналу потрапив, десь там у турмі сидить.

Тепер уранці вона сказала Аристархові, що мусить навідатися в село до колишньої їхньої служниці.

— Не бійся, я не піду туди, куди ти думаєш, — сказала вона.

— Я й не боюся, — відповів Аристарх. — Піду тимчасом на озеро, скупнуся наостанок. Тут м’яка вода.

Ліонелла мала добру пам’ять. Згадала, як колись Гаврило казав: «Живу он там, на цій вулиці, що од палацу веде, крайня хата, коло самої річки». Тепер і попрямувала тою вулицею.

Вчора ввечері ніби ненароком спитала сторожа Омелька, чи пригадує колишнього сторожа, Гаврилка.

— Чом би нє, — сказав Омелько. — Зувсім спаскудився чоловік. Два рази уже сідав до буцегарні. То за розбій, то за крадіжку. З хати все повитягав на шинок, мати бідує. То типерка, як десь щось потягне та продасть, ци мішок бульби з городу — і зновика за своє, очі заливати. Так і не жиневся, хто за такого пуйде?..

«Я до такого прийду», — подумала тепер Ліонелла.

Небо зранку затягло хмарами, збирався дощ. Що ж, їй це на руку. А ось нарешті й хата на березі річки — стара, чорна, перекособочена. Натужно рипнули двері, коли їх торкнулася. Вдарив у ніздрі важкий, застійний смердючий дух. Ліонелла затулила рукою носа й видивилася в напівтемряві чоловіка, що лежав, прикритий лахміттям. Пересилила себе, торкнула за плече. Чоловік щось пробурмотів, уткнувся лицем у брудну подушку. Ліонелла злісно шарпнула його.

— Мамо, я ж казав не будити, — просипів чоловік.

— Це не мама, — сказала Ліонелла. — Може, підніметесь?

Чоловік пововтузившись, таки звівся на лікті. Блимнув раз, вдруге, змахнув рукою.

— Бр-р, привидиться ж таке… Откуля, пані?

— З того світу, — сказала Ліонелла, не приховуючи в інтонації бридливості. — Вийдемо надвір.

У дворі вона спитала, чи пригадує її.

— Та вроді панянка. Виросла як. Звиняйте, що я так… Вчора тріньки випив.

— Заработать хотітє? — в лоб спитала Ліонелла.

— Заробити? Щось у палаці зробити?

— Ні. Інша робота.

Вона дістала з сумочки сто рублів, помахала перед носом Гаврила. Той очманіло поводив очима.

— І що ж то за робота така?

— Зараз поясню.

І вона пояснила. Спитала насамперед, чи знає він Остапа Терещука.

— Остапа? З Гапликівської родини? Того задаваку…

— Можливо. — Слово «задавака» їй сподобалося. — І наречену його знаєте? Тетяну.

— Та вроді. — Гаврило чмихнув. — Сусід мій, Платон, до неї сватався. Так одкоша дала, за того бугая збирається. Гордячка з косою.

Ліонелла сказала, що Остап з Тетяною її образили. Посміли образити. До суду вона подавати не буде, а от провчити варто. Ні-ні, бити не треба, не можна ні в якому разі, а ось просто провчити…

— І як то… Мо’ пудкажите? Коли бети ни мона…

— Вам видніше. Не бити і не убивати.

— Холєра… Задачка… То всьо за сто рублів…

Графиня дістала ще сто рублів. Сказала, що провчити треба не одразу, а через тижнів два, а то й три, як вони поїдуть. А восени вона повернеться і перевірить… Йому буде погано, якщо комусь скаже.

— Мовчєтиму, як риба, — пообіцяв Гаврилко.

Верталася до палацу-дачі, мов у гарячці. На село накочувався дощ, а її душили сльози. Що вона намислила… І що зробить цей страшний чоловік… Вбити чи покалічити не посміє… Якщо нічого не зробить — навіть краще. Сюди вона більше ніколи не повернеться. Але як він смів…

Останнє стосувалося Остапа.

…Через годину-дві карета від’їжджала із Загорян. Наполягла, хоч починався дощ. Ліонелла подумала, що це схоже на втечу.

Ось там поворот на той куток села, де живе Остап.

Вона його ніколи не побачить. Вона його забуде, забуде цю поїздку, мов кошмарний сон. Так, сон, що наснився навіть не їй, а хтось розповів, хтось розповів…

Дощ линув мов із відра. Глухо барабанив по даху карети. Коні спинилися, Аристарх узяв кохану за руку. Невже відчуває її стан?..

Ліонелла виглянула у вікно карети і раптом побачила, як крізь дощову завісу наближаються дві пари у весільному вбрані. Вона сама йде поруч з Остапом, а її Аристарх тримає за руку ту дівчину, Тетяну.

12. Бранці

Те сталося через три тижні по від’їзді молодих графа і графині. Вже вижали жито, частину й обмолотили, й Остап радо пристав на пропозицію Тетяни — сходити до лісу по ведмеді[29]. Взагалі-то вона збиралася йти із сестрою, та — з лукавим зблиском диво-очей — якщо Остап раптом хоче… Остап не любив ходити по ягоди, то була бабоцька робота, востаннє в дитинстві з мамою був, ну, хіба підлітками робили набіги на малину, та з Тетяною…

— А чом би й ни пуйти, — сказав. — Вже мало зосталося обмолотити. Зроблю перерву.

— То підемо?

— Гайнемо. З самого ранечку?

— Нє. Пусля обіду. Зрання я мамі прати помагатиму.

Того дня Остап переконався: найліпша у світі робота — збирати ведмеді разом з коханою дівчиною. Вони минули громадський ліс й забралися в панський, де Тетяна знала ведмедячі місця. Тутика тре було остерігатися лісника, бо чекав штраф, в ліпшому випадку — конфіскація вже назбираного разом з кошиками. Та їм повезло — в цій частині лісу не було нікого. І яка то розкіш і насолода — класти ягоду до рота коханої, де ведмедик зникав за білим намистом зубків, ділитися одною ягодою на двох, злизувати сік з ніжного дівочого підборіддя, а особливо — цілувати поранені шпичаками (підступні ведмедячі корчі!) Тетянчині руки.

На їхньому кутку всі знали, що Остап і Тетяна заручені, навіть панське благословення мають, що до весілля лишилося вже якихось два місяці, тож ніхто з їхніх родин і не заперечував проти такого спільного походу по ягоди. І жінки, що їх завважили з кошиками в руках, не вельми гострили зуби.

Верталися, коли вже звечоріло й лісом тягли вслід за собою волохаті тіні. Кошики Остап ніс повні — обидва — і свій, і Тетянчин. Йшли трохи стомлені, націловані й веселі. Вже неподалік села рішили піти густим вільшняком коло Крисового болота.

Востаннє, що пам’ятав Остап, — раптовий удар по потилиці, потім по голові, а за ним він поринув у густу непроглядну темряву.

Перше, що відчув, коли прийшов до тями, біль — і в голові, й на плечах, а потім, як поворухнувся, різонуло і в спині. Довкола було темно, хоч у око стрель, й огидно смерділо.

«Де я? — подумав Остап, а тоді вже не здивовано, а злякано: — Де ми? Де Тетянка?»

Мацнув рукою — вона вперлася у вологу холодну землю. Мацнув другою й відчув явно людське тіло. Тепле. Тетянка?

Повів рукою далі. Здається, жіночі груди. Відняв руку, торкнувся вище. Шия. Лице. Таки Тетянка. Взявся легенько торсати.

— Тетяночко…

Вона не озвалася. Намацав своїми губами її вуста, став у них вдихати. Дівчина ворухнулася, застогнала, а тоді враз різко сіпнулася.

— Хто тут… Що… роби… те… Ти, Остапе?

— Я, — сказав Остап. — Не бійся. Я з тобою.

— Де ми? — Тетяна застогнала. — Ой, болить.

— Ми, певне, в якійсь ямі. Що в тебе болить? Голова?

— Голова. І шия. І плечі. Ой, і спина. Здається, ребро зламане. А мо’ й не одне.

— У мене тоже, — сказав Остап. — Руками ворушити можеш?

— Так. На мені щось стоїть.

— Де?

— На правому плечі.

Остап провів рукою.

— Здається, то кошик з ведмедями.

— Що сталося, Остапе?

— На нас хтось напав. Потім відволік, або відніс, і вкинув у цюю яму.

— То ми в ямі?

— Напевне. Десь у лісі. А мо’ й у селі. Хоча навряд.

— Але що сталося, Остапику? Хто з нами так зробив?

— Якби я знав.

— Як тут смердить…

— Може, якийсь звір тут сконав.

— Господи, за що? — Тетянка схлипнула. — Холодно, Остапе. Здається, з мене зняли спідницю. Тико їдна сорочка.

«Нивже над нею хтось поглумився?» — Остап здригнувся й мацнув рукою.

— У мене тоже тико підштаники.

— Ой, Остапику! — Тетяна глибоко й важко зітхнула. — Ой, любий… Нащо ж я тибе на тії ведмеді підбила…

Остап взяв неї за руку, погладив.

— Мовчи. Нам було добре. Ходи до мене, я тибе хоч трохи зігрію.

Вона слухняно притулилася. Остап обійняв кохану, посадив на свої ноги. Відчув її подих і від того начеб тепліше стало.

— Що ж будемо робити? — озвалася Тетянка після короткої мовчанки. — Як ми виберемося звідси?

— Зараз, певне, ніч. Дочекаємось ранку, роздивимося, а тоді й рішимо, що діяти. Диви, якось і виберемося. — І після хвилі тиші: — Тато казали, що дід Марко любили повторєти те, що батько їхній Панас вчив, — солдат ніколи ни здається. В яку біду ни втрапив би.

— Ми ж ни солдати, Остапе.

— Всеїдно тре ни падати духом.

Добре йому було заспокоювати. У самого було вкрай муторно на душі. Що сталося, як, а головне — чого сталося? Хто напав і хто над ними поглумився?

Остап знав їхню родинну особливість. Якась прикрість, невдача, біда не забирала сили, не опускала руки, не згинала, а мовби підтягала тую навіть приховану досі силу, змушувала думати, розпрямлятися й шукати вихід. Подумав, що найперше слід визначити, хто б міг зробити й чого. Поміркувавши, вирішив, що першу гадку — якісь невідомі, чужі розбійники напали — варто відкинути. Такі нападають, коли бачать чи знають: є що грабувати. А що в них було? Два кошики з ведмедями, тилько й усього. Ну, підштаники й спідницю забрали… Золоті хрестики, подаровані графинею, лишили вдома, бо рішили, що такий багатий дарунок вдягатимуть тилько на великі свята. Правда, матері їхні уже встигли похвалитися й декому з родичів та сусідів показати тиї дарунки. Хрестики, певне ж, вартували нималі гроші, али грабувати, забирати їх могли хіба які одверті великі харцизяки. Ни чути було останнім часом про якісь розбої ни те, що у волості, али й у повіті. Зайшлі бандюги по лісу ни вешталися б. Тоді хто напав, кудись відволік, відніс ци, може, й відвіз?

Тетянка першою вимовила вголос те, що він було подумав:

— Може, хтось із наших… Ну, з наших, тих, що на нас зуба має, лихим оком дивиться… Розумієш?

Він зрозумів — Тетянка каже про когось із тих, хто був проти їхнього одруження, їхнього поєднання. Йому виповнився двадцять перший рік, Тетянка на цілих три роки молодша, перед Покровою якраз вісімнадцять прийде. А проте, вже двоє сваталися. Та ні Платон, ні Дмитро, подумав Остап, на таке не здатні — обоє хлопці з порядних родин. Були й дівчата, що до нього б охоче прихилилися. Али хай навіть ни відгукнувся, гинчу обрав, щоби так мститися… Нє і нє!

Була в їхніх обох родинах і своя неприязнь — з сусідами, а то й родичами, всяке в селі трапляється, сварилися, навіть проклинали, потому мирилися. Як то в житті й буває. Ніхто з їхніх родичів такого зробити не міг. Перебрали й тих, котрі мали недобру славу — розбишак, гультяїв, п’яничок. За що б мали таку наругу вчинити?

— Що робити будемо? — Тетянка.

— Зара, певне, ніч. Дождемося ранку. Мо’ що й побачимо.

Тулив кохану до себе, зігрівав, як міг, хоч і самому все холодніше ставало. Спасівка вже, за три дні найбільший, яблучний Спас, а кажуть же — прийшов Спас, бери кожуха про запас. До того ж на землі сидів.

Все ж діждалися (перед тим навіть забилися в сторожкій дрімоті), що зверху стало слабке світло просіюватися. Виявилося — вони справді в ямі, до того ж глибокій, накритій наче залізними ґратками, прикинутими зверху гілками. Остап вирішив — підніме на руки Тетянку, хай спробує дотягнутися, мо’ й підважить ту завалу. Дівчина залізла йому на плечі, понатужившись, піднявся. Вперся руками в стінки ями й Тетяна якось стала на його плечі ногами. До ґраток то дотяглася, та підняти їх не змогла.

— Мо’ ти спробуєш? — жалібно-жалібно, аж йому серце зайшлося.

— Ти ж мене не втримаєш.

— То що ж робити?

— Ждати.

— Думаєш, хтось прийде?

— Мо’ й прийде. Або найде нас. Повинні ж шукати.

— Повинні.

Остап став переконувати — їх обов’язково шукатимуть. І його, і неїні батьки. Брати й сестри. Попросять сусідів, а то й старосту. Повідомлять волосне начальство. Вони не мусять пропасти. Їх знайдуть.

Переконував отак Тетянку і себе. Більше, звісно, неї. Али й себе також. Болісно відчув — так не хочеться вмирати — отако, молодим, не ожененим. Хлопцем, що й жінки ще не знав. З Тетянкою рішили — знатимуться близько вже пусля весілля. Як і годиться, щоб перша ніч була, а затим, як годиться, медовий місяць. На побаченнях обіймалися, цілувалися, пригорталися і обоє дрижали в передчутті чогось більшого. Тепер опинилися наодинці, зовсім поруч одне від одного. Та в холодній смердючій ямі. Де, хіба що, тулилися одне до одного.

Під ранок Тетянка сказала тоже жалібно, голосом, що дрижав:

— Остапе, я до вітру хочу.

— То сходи.

— Я… — затнулася, а тоді ще жалібніше: — Я стидаюся. Як же тут?..

— Мусово. Хтозна, ще скіко отако терпіти. Я одвернуся.

Одвернувся. Ніколи не чув, як то роблять жінки, подумав, що надто голосно. За різким запахом сечі прийшов схлип, а потім плач. Тетянка плакала, й дедалі голосніше. Став заспокоювати, погладив по голові. Вона ткнулася в його плече.

— Ой, Остапику… Як то буде далі?

— Тримайся, рідна…

Сам терпів, скільки міг. Коли ще більше розвиднилося, сонце ледь-ледь просіювалося, сказав, що нехай зновика залізе йому на плечі, він підніме, а вона ще раз спробує підважити ґратку чи що там лежить.

Тетянка залізла йому на плечі, Остап підняв її, тоді звелів, аби на ноги ставала. Якось підвелася, спираючись об стінки руками. Дотяглася до стелі й сказала:

— Воно занадто важке. Я ни можу підняти.

— Попробуй ще раз.

— Ни можу. Тєжко. Майбуть, чимось приклали.

Довелося Тетянці спускатися вниз. Підняти Остапа вона не змогла. Лишалося одне — чекати.

При світлі, яке просочувалося крізь залізну стелю й гілляччя, побачили, які ж вони побиті й брудні. Та ні вмитися не було чим, ні щось прикласти до ран.

Перегодя Остап запропонував:

— Давай хоч ведмедів поїмо. А то всередині шкребти починає.

— Давай.

Хоч при падінні частина ягід висипалася, все ж десь із півкошика осталося.

Ягоди, проте, не лізли до горла. Остап став їх смоктати, бо дедалі більше хотілося пити. Селянські діти, звиклі з дитинства бути практичними, вирішили, що їстимуть по жмені, бо хтозна, скільки ще ждати, доки їх порятують. Що таки порятують, на те була, хоча й не певна, але жагуча надія.

Сидіти мовчки було тяжко, то старалися говорити. Згадували дитинство, як часом на вулиці стрічалися, а потому, як уперше неї додому з вечорниць взявся проводжати, коли вдруге, здається, прийшла на ті прадьонки.

— Я вперше так дрижала, коли ти руки торкнувся.

— Боягузочка. Хто б міг подумати.

— Не смійся. Ти ж старший парубок.

Час тік поволі, наче вода в їхній річечці за тихої погоди. Тиша (бо й ліс не шумів) лякала ще більше. Невже вони справді не тільки вкинуті кимось злим, лютим до сирої, гнилої, смердючої ями, а й забуті? Рідними, цілим світом… Тильки поруч смердючий труп якогось звіра, здається, зайця, що, як і вони, втрапив до пастки.

У моторошній тиші, коли й говорити стомилися, й обсідав дедалі більше відчай, прийшла до Остапа вперше думка, од якої жахнувся: «А що, коли до їхньої біди причетна якось тая пані, вельможна графиня…» Відігнав, та думка вернулася. Згадав, як спіймав її погляд — зранку в їхньому дворі, а ввечері при благословінні. У тім погляді (він здригнувся) проступала крізь нібито насмішкуватий прищур, неприхований глум і панську зверхність — прихована темна жага, поєднана із… так, із відвертим захватом.

Він тоді здивувався, збентежився на хвилю, майнула думка — здалося.

Виходить, що нє…

Як же то?

«Чого ж я пуйшов, ще й Тетянку за собою потяг…»

І мусив признатися: того дня тривало їхнє з Ліо-Неллі давнє змагання. Йому хотілося похвалитися — он яка в мене красуня й начеб… так, досадити тій Ліо-Неллі. Він до того ж у якийсь момент почав боятися зустрічі з нею. Думав про ту зустріч, про дивне запрошення цілий день, коли косив жито і в’язав снопи. Тетянка… Вона мовби мала врятувати його, теперішнього, від того, що мало статися під час зустрічі, й… минулого. Так, і минулого.

І від згадки, поряд з ненавистю за вчинену над ними наругу, стало рости нав’язливе видиво — він біжить садом коло палацу-дачі й шукає маленьку, ще маленьку, дівчинку, то в білому, то в рожевому платтячку. Дівчинка ховалася й визирала з-за дерева, ховалася, а він біг і не знаходив, а вона знову ховалася й визирала, дзвінко сміялася, він кидався зновика бігти і… та гра здавалася безконечною.

Остап міцно стис зуби. Спогад ліз до голови і… мовби добував інші спогади, в інших палацах. Угорі нарешті щось зашелестіло й на мить йому привиділося — то падають гроші, ті гроші, великі, які заплатили за його службу, за дружбу, що мала настати між ним й малою графинькою.

«Я то в чім винуватий… Хіба в тім, що по-дурному поволік за собою Тетянку», — подумав Остап, і раптом та думка потягла за собою іншу: є якась не збагнута ним вина, вина з минулого. Яка, в чому… Не міг відповісти… Хіба в тім, що пішов на ту службу. Али ж батько просив…

Вночі Тетянка сказала:

— А може, Остапе, то тая…графиня… Найняла когось, щоб нас отак-о…

Він поворухнувся, скреготнув зубами:

— Може… Я тоже про те думав…

— Вона якось так на нас тоді ввечері подивилася…

— І ти помітила… Я в усьому винен.

— Нє, любий… Винні ми обоє… До щістя було рукою подати… Завгодя таким солодким здавалося… А, може, то гріх…

— Гріх бути щасливими? Як же то… У церкві при вінчанні батюшка каже: будете разом і в горі, і в щасті… Чого ж ми таку гірку чашу так зараннє п’ємо…

Відповіді не було. Була ще одна холодна ніч, коли хапали дрижаки, стид при більшому опорожненні, новий напад відчаю, новий плач Тетянки… Все ж якось дочекалися ранку…

Нестерпно повз день, що настав.

Сморід забивав дихання й рвав на шматки душу. Виблювали.

Дедалі більше мучила спрага, її тільки на хвилю вгамовували пригоршні ведмедів.

Під вечір нагорі почулося спершу віддалене шарудіння, потім явно людська хода.

— Ми тут… Ми тут! — слабким голосом закричала Тетянка.

— Ми тут, у ямі, — за нею й Остап.

Хтось спинився біля ями, став одкидати гілля, потім натужно відсувати ґратку. Мовчки, тільки сопів.

Вони побачили, що на голову прийшлого накинута мішковина. Їм спустили глека, якого прийняв Остап. Потім до низу щось полетіло. І чоловік у масці-мішку… став засовувати отвір.

— Гей, ти, хто ти не є… За що ти нас так? Скажи, хоч чим ми завинили? — Остап крикнув і вперше закашлявся.

— Хіба ж так можна? — Тетянка додала.

Чоловік наверху не сказав жодного слова. Зник, розтав у надвечірнім лісові.

— Хто б то міг бути? — спитала Тетянка.

— Якби я знав… Може, ще прийде…

Намацали кинуте їм. Хліб. При падінні вимазався, стали витирати.

У глекові була вода. Вода і хліб. Їх, отже, ніби рятували, не давали вмирати голодною смертю…

Чи продовжували муки?

— Давай пожуємо, — сказав Остап. — Віддеремо те, що вимазалося, і поїмо хоч трохи. Тре…

— І поп’ємо… Може, вмиємося?

— Хіба ледь-ледь… Воду треба берегти.

Тієї ночі до Остапа прийшла ще одна думка — той, наверху, хоче, щоб вони, перш ніж помруть (якщо уготована така страшна смерть), зненавиділи одне одного. Йому, що стільки вимріяв про єднання з Тетянкою, про кохання з нею, якого прагли душа і тіло, тепер здавалася начеб нелюдською, блюзнірською сама думка про те, щоб злитися, злягатися в цій брудній смердючій норі, на мокрій, вкритій лайном і їхнім блювотинням землі, злитися брудними, вже також смердючими тілами. Він завважив — у дівчини з’явилася, стала наростати відраза до нього, до його доторків, притуляння.

Як цьому зарадити — не знав. Вони обоє були живими, але людьми, а не просто істотами.

«Як то добре бути людиною, — подумав Остап. — Господи, поверни нам більшу людську подобу, дай світла, дай чистоти, бо ще трохи й ми не витримаємо, порятуй, якщо ни мене, то хоч цю дівчину, вона не повинна вмерти».

Молився й просив, просив і молився. Молилися обоє.

Та вони таки витримали й цю ніч, і день, і ще одну ніч, і частину дня… Тетянка вже вся палала, дрижала, мов у пропасниці, а може, й у пропасниці, зіпала. Остап проказував молитви, які знав, й вона намагалася, та тепер слабко одштовхувала його руки своїми й шептала:

— Ни чипай, ни чипай, прошу тибе…

І ще:

— Нащо ти… Нащо ти повів туди… Я хочу померти…

— Ти житимеш, — твердив Остап. — Житимеш. Ми обоє будемо жити.

Ледь не сказав: «За Покровою наше весіллє».

Весіллє… Саме слово стало наче волохатим, гидким, перед очима затанцювали тіні, що родилися кривавими, і Остап ледь стримав себе, щоб не скрикнути.

Надвечір п’ятого дня, коли стало темнішати над головами, почули сперш віддалені, неясні, мов крізь сон-марево, голоси. Потім вони поближчали, повиразнішали, а затим у тих голосах виразно зазвучали їхні імена.

— Остапе! Тетяно!

Ще як почули той шум, Тетяна стрепенулася.

— Люди, люди… Чуєш?

— Чую, люба…

Тетяна спробувала гукнути і тільки захрипіла.

— Ми тута… тута… Люди, — Остап тоже загукав, правда, і собі тихо й хрипко.

— Остапе! Тетяно! Тетяно! Остапе! — кликали нагорі.

Спробував звестися, заточився, та таки підвівся.

— Люди! Сюди, люди!

Шукачі їх, люди, люди, були вже зовсім поряд, крізь щілини побачили відблиски вогню, певне, смолоскипи.

І чоловічий голос Остап упізнав: то Павло, сусід їхній.

— Воне тута! Відкидайте ломаччя!

Ті, нагорі, відкинули гілля, відсунули ґратку. У світлі смолоскипів Остап побачив і Павла, і брата, і батька, і… маму, маму…

— Живі? — спитав Павло.

— Живі, — прохрипів Остап.

— Вони живі, — голосно Павло.

І мамин голос:

— Живі… Синку, Тетянко…

Довелося ще довго чекати, доки їх витягли з ями. Хтось нагорі сказав, що треба принести драбину, йому заперечили, що втратять час, бо ж до села верстов із п’ять. На щастя, один з чоловіків захопив сокиру, інший вила. Зі шматків одежі, кілків, попруг[30] зробили щось наподобіє драбини.

Остап спочатку підсадив знесилену гарячу Тетянку, а потому й сам поліз навстріч чоловічим рукам. Хоч вони й смерділи, їх обнімали, мама припала до Остапових грудей:

— Синочку! Рідненький! Господи, живі…

Тут були люди тико з ближніх хат, а Тетяна далі жила, на межі двох кутків — Млинища з Козлищами, то, певно, й не пішли шукати. Чого, Остап довідався, коли вже верталися назад. Він якось ішов, шкутильгаючи, хоч і ноги, наче дерев’яні, й боліла забита спина, певно, таки зламав хребця, а напівпритомну Тетяну несли на руках.

Остап уже знав, що їх шукали всі ці дні і не могли знайти, бо надто далеко, збоку, в нетрях їх заховали.

— А цего разу вона показала, — сказала Остапові мати. — Братові твему, Михасеві, явилася.

— Хто?

— Вона… Діва Млинища…

Про Діву Млинища Остап чув колись од бабусі. Що являється раз на століття. Виходить, правда, що люде кажуть.

— Я надвір вийшов, на вулицю, коли бачу — неподалік жінка в білій одежі стоїть, — розказував брат. — Злякався навіть було, та дивлюся: рушила вона з місця й мовби рукою показує — йди за мною. Я й зметикував — може, показати хоче, де вас мона знайти. Страшно то страшно, али ж рятувати тре, раз самі ни могли найти. До хати кинувся, маму з татом гукнув, ну й пуйшле. А тутика, бачу, Павло стоїть коло свеї доми, то й гукнув його. А потому ше до килькох людей уступили, так нивеликий гурт і зобрався. Ну й повела нас тая Діва, ци хто вона… Добре, що ото Пилип Явтухів здогадався паклі взєти, то кілки обмотували, пудпалели, то ото й смолоскип вийшов. Так і найшле тибе, братику.

І уже зі смішинкою в голосі:

— Мо’ ви-те з тою Дівою знакоми, га?

— Цить, гріховнику, — мама. — Вона, як ішле, то вела, і то зникала, то з’являлася. Довго вела. Ну, а потому, дивимося, а вона в небо стала пудийматися. Декотрі хреститися почали. Тико Павло й каже — на те місце йдемо, бо то, може, знак. І точно — коло ями, де ви-те сиділи, возносилася. Отакі-то діла, синку. Правду люде про те, що в нашого Млинища Діва своя є, розказували. Прадідові твему, Панасові, казали бабуся, колись являлася, а типер от і тобі помогла.

— На все Божа воля, — сказала Явтухова невістка Мелашка.

— А то.

…Більше тижня мусив Остап провалятися в ліжку. Хоть і чоловік, а простиг, і не серед зими, а наприкінці літа добре накашлюкався. Мати відпоювали малиною, чаєм з липовим цвітом. Баба Ликера, котра зналася на всіх болячках, обмацавши спину, прорекла, що, видать, таки зламане ребро, і веліла туго обв’язати цупкою матерією, найліпше полотном, що на пояс іде, а зверху ще й попругою. То й зростеться, хлопець ще молодий.

Про їхню придибенцію стало відомо у волосній управі (тепер же в Загорєнах волость була) й десь так на четвертий день до хати, де лежав Остап, ввалився сам пан волосний поліційний пристав. Його червона морда добре підсвічувала побіліле Остапове лице. Взєвся розпитувати, що і як, хто б те міг зробити, на кого падає підозра. Аж горів завзяттям та водночас висяював поважністю.

— Всьо розберьомся і определім, — сказав.

Проте дізнавшись, що до нападу, і оказії опше, може бути причетна молода графиня, враз зів’яв і сказав, що «еті подозренія недоказуємі», на допит їх світлості графині потрібен дозвіл повітового начальства, а то й самого губернатора, та й де графиню шукати, тому він ліпше займеться пошуком реальних злочинців. З тим і підвівся. По його візиті в хаті[31] ще довго лишався запах одеколону, дорогої махорки і горілки.

А через день сусід Павло приніс новину: повісився Гаврилко, що на краю Козлищ, коло річки живе. Мати, казав, найшла повішеним. А поліціянтові повідала, що вже десь зо тиждень Гаврилко не просихав, хвалився, що гроші йому неждано до кишені влетіли, а як упився, то кричав до матері, аби вона яму, що буцімто посеред хати з’явилася, лядою накрила, бо звідтам руки тягнуться, от-от задушать. Мати зрозуміла — щось недобре коїться з сином, а на ранок і знайшла у хліві — на мотузку теліпався, з висолопленим прокушеним язиком.

— Гаврилко…

Остап прошептав і заплющив очі, почув шелест за спиною, начеб кроки, та оглянутися не вспів. От хто по голові оглушив.

Вже як на ноги звівся через пару день, то й гинчу новину узнав: забрали Гаврилкового спільника — приятеля його всіляких походеньок і випивок — Трохима з хутора збоку од озера. Трохим і признався, що Гаврилко підмовив на недобре діло за цілих двайціть царських рублів. Пристав з дурної голови. Він і носив їм хліб і воду, хай поліція уважить.

За ці дні не раз питав Остап, як там Тетянка. Мати навідувалася до них, то сказала, що хорує, ледь жива, в жарі великому, ще більше, ніж він, кашляє. І, помовчавши, що вельми сердиті батьки Тетянчині, вважають, що він винен у тій біді, про ніяке весіллє типер і мови не може бути, як дочка виживе.

Прикро стало Остапові. Сам на себе злився. А як на ноги звівся, рішив таки навідатися. Будь що буде. Мати спекли пирогів з маком, то взяв за гостинця.

Ну, надворі Якилина, мати Тетянчина, накинулася — нащо прийшов, і без тибе тоскно, слаба-слабуща дочка, нащо було до тих панів пхатися. Все ж, повагавшись, Остап рішуче проказав, що Тетянку мусить побачити. Нима такого права в них, щоб ни пускати. Якилина таки одступилася.

Його наречена, яку тепер мовби забирали од нього, лежала на ліжкові геть бліда, помарніла. Як ступив до хати, привітався, тільки й прошелестіла:

— Нащо прийшов?

— А, певно, нащо? — спробувала втрутитися Якилина, та Остап так зиркнув на неї, що після його слів «Лишіть нас удвох» таки позадкувала з хати.

Остап присів на лавку, подивився на змарнілу, висохлу дівчину.

— Як ти? — спитав. — Кепсько? Болить?

— Як бачиш, — ледь почув її слова.

— Бачу, — сказав з натугою.

По довгій мовчанці Тетянка й вимовила, що ни тре було йому приходити, що вона його ні в чім не винить, що сталося, те сталося, тико не бути їм типерка разом, у неї перед очима весь час та смердюча яма стоїть і вони в тій ямі, тоже смердючі, огидні. А то приснилося, що він скидає неї в ту яму.

— Тетянко, що ти, то ж сон.

— То й що?.. Він уже ни забудиться…

Остап не знав, що сказати.

Сидів і думав, що вперше слова втікають. І найдалі ті, які найбільше шукає.

Там, у ямі, він думав, і вдома — як то все забути?

Тепер знав — тре забувати.

— Ни бачив тую Діву ще?

Тетянка спитала якось так — в’їдливо, мовби Діва, з’ява якої порятувала їх, заслуговувала осуду, а може, й була схожа на ту пані. Пані графиню.

— Нє, — сказав. — Я тико сьогодні вперше на вулицю вийшов за цеї дні.

— То йди пошукай неї, — сказала Тетянка й одвернулася.

Остап сидів і думав, що потрібних слів нема, а які-небудь, аби щось сказати, промовляти не хочеться. Виходило, що тая графиня перемогла. І їх, і їхню любов.

Підвівся, кашлянув. Потупцяв на місці. Врешті вимовив:

— То я пуйшов. Виздоровлєй. Прости.

Вже коло дверей почув тихий, слабкий голос:

— Остапе… Не йди.

13. Матвієва земля

Матвій Терещук ніколи не бачив свого батька Остапа. З пізнішої розповіді матері Тетяни дізнався, що батько наприкінці літа штирнайцятого року був забраний до царської армії, а через пару місяців, «десь пусля Дмитра, а може, й Михайла[32]», як казали мати, прийшла бомажка, що солдат — рядовий Терещук Остап Антонович — зложив голову «за веру, царя и отечество». Мама Тетяна лишилася вдовою з п’ятьма дітьми — двоє дочок і троє синів. Сама й давала їм раду, хоч на вдовине обійстя було чимало охочих — Терещуки-Рекрути мали добре хазяйство, яке Остап успадкував од покійного Антона, ще й примножив, та й Тетяна у сорок літ виглядала ще контетною[33] жінкою. Рішила Тетяна сама дати всьому лад — і сім’ї, й господарці — бо чужий чоловік він і є чужий, а вона своїх діток вельми любила. Дочки вдалися вродливими й розумними, тож одну за одною повидавала замуж, тим більше, що й приданого не шкодувала. Син Онисим у приймаки пішов. Син Митро тоже женився, жінку взяв собі роботящу та на язик гостру, вже через рік по весіллі в хаті з’явився внук, а через рік внучка, затим ще внук. При цій сімейці й підростав Матвій, і було йому ни вельми солодко. Робота його не лякала, тривожило інше. Ще як був підлітком, то Митро заявив, що хай ни надіється, хазяйства він ділити ни стане, а Митрова жінка Панаска прозоро додала, що двом невісткам в одній хаті буде тісно. Мати останнім часом хорувала, та вони й ни вельми на неї зважєли. Мав Матвій надію на військову службу, а там уже, вернувшись, долю визначив би, та до Війська Польського його не взяли, знайшли якийсь ґандж ув очах, сказали, що на курячу сліпоту схоже. І правда, очі у Матвія з настанням темряви геть сліпли, нічогісінько не бачив. Через років три, після того, як баба Настя якихось крапель дала і наказала, що більше чорниць тре їсти, пройшло. Та то сталося пізніше. А вже треба було долю визначати, та як? Мав було дівчину, проте застереження, щоб не смів приводити ще одну невістку, спиняло, й доки вагався — гинчий, Трохим Якубовський з Чинбарів, посватав, а Василина й рушники подала.

— А чом би тобі, братику, в приймаки ни піти?

Слова ці сказані вже були не вперше. Досі Матвій то віджартовувався, то навіть спробував піти навкулачки. І дарма, бо старший брат виявився сильнішим.

Тепер же, почувши слова, що вже набивали оскомину, промовив зло і насмішкувато:

— То, може, й порадиш — до кого?

— А чом би й нє, — Митро стояв з сокирою в дужих руках і його усмішка у відповідь, здавалося, заграла на лезі. — От хотя би до Лапущика. Господарка в нього не з останніх. А загнеться старий — тобі все й останеться.

— Що?

Матвій кинувся на брата, той вдарив обухом по руці. Засичав од болю, мусив одступити.

Старий Лапущик дістав своє прозвисько за те, що колись, у молодості, був до дівчат вельми охочий, ни одну справді лапав, та склалося, що лишився старим парубком і женився вже, коли за тридцятник літа добряче похилилися. Жінку обрав, правда, на літ десять молодшу за себе, та, як у селі казали, швидко заїздив, більше роботою й кулаками, ніж у ліжку, і лишився сам з двома доньками-підлітками. Старшу оддав замуж, ледь сімнадцятий минув, а от молодша… Менша Лапущикова дочка вдалася і невродлива, і на розум не багата. З дитинства, як ходила з пальцем, засунутим до рота, та так та звичка й лишилася. Майже не розкривала на мову рота, а як щось казала, то до купи рідко складалося. Могла, йдучи селом, прямо під чиїмось тином, на вулиці, сісти справляти нужду. Лице видалося таким, про яке кажуть, що сокирою витесане, до того ж виросла худа-худюща, і сусіди переговорювали, що, певне, Лапущик на їднех помиях дочку тримає та лушпинні з бульби.

Одним словом, охочих брати таку, чи йти в приймаки, не було. Спершу й Матвій відкинув навіть саму думку поєднатися з Лапущиковою Мариською. Уявити свею жінкою цю сухоребру й придурочну не міг.

Проте минав час і якось на вулиці він зустрів Марисю (в селі по-різному казали, як її звати, — одні, що Маруська, другі, що Марина), зустрів і…

Марися йшла навстріч, хилитаючись, мовби од вітру, посміхалася, але, як завважив Матвій, не дурнувато, а начеб приязно, до чогось заохочуючи. І як порівнялася, промовила голосом тихим, що раптом огорнув чимось лагідним і теплим:

— Доброго здоровля, дядечку Матвієчку.

— Здорова була, — відповів Матвій. — То ти мине знаєш?

— А чом би й нє? Хіба ми не з їдного кутка?

Сказала — й вулицею покотився легенький смішок, а вона подибцяла собі далі, сором’язливо опустивши очі. Та без пальця в роті.

Матвій подивився їй услід і вперше подумав, що, може, то й справді був би вихід.

За місяця півтора він перейшов місток через Мережку. Там на частині Млинища, підкутку, як казали в селі, й яка називалася Заріччям, знаходилося зо два десятки хат. Купріян Лапущик жив скраю, геть на краю Заріччя, Млинища і Загорян, у хаті під невеличкою гіркою. Матвій подумав, що, звісно, спершу ліпше було переговорити з самою Марисею, та зійде й так, піде ва-банк, як поляки мовлять.

Старий Купріян глипнув на прийшлого неприязно, хоч і не без цікавості. У цій крайній домі гості були нечастими.

— Земельки меї захотілося? — Купріян зиркнув уже майже презирливо, коли Матвій виклав, що хоче найближчої неділі заслати сватів. — І до господарки, певно, приглєнувся? Ну, правду ж кажу?

Матвій відчув, як у нього засвербіли руки.

«Стара пика», — подумав злісно, проте його злість адресувалася не тільки господарю, а й самому собі.

— Чом ви-те, дєдьку, думаїте, що ваша дочка ніц не варта? — Матвій намагався говорити спокійно.

— Чого вона варта, те я їден, може, тико й знаю, — сказав Лапущик. — А те, чого ни знаю, зара в самої Марисі спитаємо.

Він устав, одчинив бокове вікно з того місця, де сиділи, гукнув:

— А йди-но сюди, Марисю! Та швидше. Діло на цілих сто злотих є. А мо’ й більше.

Марися зайшла до хати з тим же засунутим пальцем у роті (на вулиці, пригадав Матвій, не було такого), вийняла пальця, сказала незадоволено:

— Я ж коло курей поралася. Бульбу варену їм кришила.

І тоді й Матвія помітила:

— Ой, здоровлячка тобі, Матвійку.

— Здорова була, — сказав Матвій.

— Сідай коло нас, — звелів Купріян і, витримавши мовчанку: — Тут діло таке, що цей чоловік сватати тибе надумав. Що скажеш?

Марися зирнула недовірливо, а тоді сплеснула руками.

— Тож мині тамтої ночі капуста снилася! І ни квашена, а свіжа. Ой, царство небесне в Матінки Божої на призьбі… Отаке до капусти…

«Видать, вона прикидається дурною», — подумав Матвій, і раптом йому стало легше на душі.

— Пуйду, пуйду, Матвійку, за тебе, — сказала Марися. — Ів, як пуйду… Побіжу…

Матвій гикнув і сплюнув.

Через два місяці по невеличкім весіллі Матвій перебрався до хати під горою. Хто в Млинищі переговорював, а хто й казав, знаючи добре його старшого брата, що з безвиході й ни на таке пуйдеш.

Усе ж Матвій, як ни старався, а полюбити Марисю не зміг. Першої ж шлюбної ночі, коли таки добре випив, намагався підступитися до законної жінки, Марися влаштувала неабиякий концерт, відбивалася руками й ногами, дерлася кігтями, репетувала, що в неї ще піст ни кінчився і оно дєдьки пуд окнами стоять. Матвій таки надавав їй по мордасах, днів п’єть-шість слід лишався, по тому вона роздягатися сама взялася, ображено, як дитина, схлипуючи, та в Матвія вже вся охота пропала. По тій оказії стала тихою, як миша під помелом, і слухняною, запобігала і готова була небо до чоловіка прихилити. Та Матвієві чогось здавалося, що от-от побачить на Марусиних тонких устах глузливу усмішку. Тої першої ночі, коли було тесть поткнувся та щось пояснювати почав, Матвій просто виштовхав його. А далі, як за дочку заступався, то міг і йому боки нам’яти. Ставав Матвій дедалі злішим, бо відчував, яку ото утяв дурницю. Чув глузування поза спиною — на вулиці, як у поле виходив, — і від того стискав п’ястуки та зганяв злість на Марисі.

Та коли поскаржився Купріян у гміну і явився поліціянт, Марися мовила, то батько все вигадує, бо затаїв злобу на Матвія, а вона любить свого чоловіченька. Так сказала — «чоловіченька». А от що синяки, то з драбини впала.

Купріян глянув на дочку осовіло, наче випив із півлітра «Виборової», хоч і зранку, і вчора, і позавчора ріски горілчаної в роті не мав.

Гаркнув з усієї сили:

— Щоб ви-те погоріли обоє!

І рушив з хати, а за ним і поліціянт. Марися ж опустилася на коліна й почала обіймати чоловікові ноги, примовляючи:

— Я тибе никому ни оддам, ни бійся.

Матвію захотілося погладити жінку по голові, та він вирвався, і тоже гаркнув, хоч і без злості:

— Дурний тибе піп хрестив, ногавиці не спустив, — та й собі вийшов.

Після того випадку між Матвієм і Марисею стосунки потепліли, а от зять із тестем постійно й далі гризлися. Купріян по-своєму любив і жалів нещасну дочку і потай мріяв, аби їй у житті трапився такий чоловік, який полюбив би нищасницю, хай ни за розум і красу, яких ни було, а за добре щире серце, відкритість душі, ту беззахисність перед світом, од якої плакати хтілося. У Матвія ж, бачив Купріян, не водилося за душею ничого, крім хіба мідного гроша співчуття та поблажливості. І од того Купріян супився, смалив свій бакун і гасив внутрішнє роздратування злістю на зятя, дочку, що так легко дала згоду на заміжжя, на коневі, корові й навіть кішці. Мав надію, що ставлення й поведінка Матвія змінилися б з появою дітей, особливо, якби народився син. Та минав рік, другий, третій, четвертий, а дитина не з’являлася. Тут злився Купріян, злився й Матвій. Мало, що женився на каліці, блаженній, а й дитину йому принести ни може. У тому, що ніяк жінка його не загрубіє[34], Матвій звинувачував свою безталанну, ні на що ни здатну поторочку, незадоволення висловлював грубим словом і кулаками.

Марися за ці кілька років перетворилася на його покірну служку, більше того — рабиню. Вона помагала, як могла, в роботі, навчилася варити їсти (раніш те робив батько). Вона мовчки зносила побої й посміхалася на кожні, хоч трохи добрі, чоловікові півсловечка, навіть позирк.

Матвій же відкрив у собі незбориму прихильність, більше того — пристрасть до землі. Ті п’ять моргів[35], які дісталися йому від тестя (а для поліських Загорян то було не абищо) він обробляв, доглядав, леліяв з любов’ю, яка виростала, як стебло жита пізньої весни й раннього літа. Усе на полі в нього мало бути розпушене, розроблене, доглянуте, виполоте, якщо якась грудка випадала на дорогу чи стежку, він підбирав і укладав її назад, на поле, ще й дивився, чи рівно лежить. На полі, навіть коли закінчив збирати урожай, пропадав з рання до смеркання. Народилася думка прикупити ще хоч моржок і він почав заробляти на то гроші. Якось у місті на базарі почув, що є міські пани, котрі укладають з хлопами угоди на вирощування певних культур — кормових буряків, цибулі, гороху[36]. Він розшукав такого чоловіка, уклав угоду й навесні купив п’ять мішків димки[37]. Восени в кишені мав триста злотих, на двісті більше, ніж заплатив за насіння. З буряками, правда, на другий рік не вийшло, та Матвій знав — тре шукати, й вигода прийде.

Земля в них була бідна, жито родило щонайбільше сімдесят пудів[38] з гектара. Матвій чув, що десь там, на півдні є земля багатша, яку можна ножем різати, як масло, і вона не розсипається. Йому захотілося побачити таку землю. Щоб поїхати хурманкою, тре було витрачати дорогоцінний час, а в поїзді — гроші. Якось почув, що збираються паломники, щоб іти до Почаєва, в тамтешню лавру. Тільки харчі за свій рахунок. Стояла осінь, урожай був зібраний, то чого б не піти — вирішив Матвій. Піший перехід, який тривав півтора місяця, був для Матвія особливим. Баби й чоловіки (жінок було більше) дорогою заходили в церкви й монастирі, а він, де міг, відлучався, йшов за село чи на край містечка, пробував землю, брав на долоню, розтирав, нюхав. І чим далі йшов на південь, відчував — земля ліпшала, маснішала. Насипав трохи в торбину, яку ніс за плечима, й вертався до церкви. Раз навіть відстав од своїх, то мусив цілий день доганяти. Зате додому приніс хоч і невеликий, али мішок зовсім іншої землі. Висипав на поле, не скраю, всередині, аби хто не побачив, що земля інша, та не забрав, і довго стояв, думав, що й Бог буває несправедливим, раз дає людям у різних краях неоднакову землю.

Повним господарем своєї землі Матвій несподівано став уже, як прийшли совєти. Навесні сорокового року вкотре посварився з тестем та добре намняв йому боки. Та, видно, невдало, перестарався (хоча хтозна, мо’ й на ліпше вийшло), бо тесть почав скаржитися на біль у правому, а потім лівому боці, проклинав, казав, що, певно, поодбивав бочки[39]. Невдовзі став виливати червону сечу, страшенно мучився, коли тре було випорожнитися.

Якось, коли осталися удвох у хаті, Купріян сказав майже спокійно та з притиском, од якого слова скрипіли, мов жорна:

— Тре було б тибе, харцизяку, таки посадити. Хтів міліціянтам їхнім заявити, то не поляки, ни стали б монькатися, червоні тибе б швидко до свого Сибєру запроторили б, у нех із законом строго, за вредітельство людині їден притирк[40] — тюрма.

Помовчав, дивлячись, яке враження справили його слова на зятя. Матвій стояв із закам’янілим лицем, тилько скули ходили.

Купріян зітхнув, пововтузився на лежанці, з якої вже рідко і вставав, і продовжив:

— Тре, ой тре було б тибе посадити. Хай би чирвоних вошей погодував, мо’ б полюднішав. Тико ж тибе до білих ведмедів повезуть, а я, чую, що всеїдно вже на ноги не зведуся, умру, то Мариська сама зостанеться. Пропаде вона, ой, пропаде. Хай вже, живи, Господь тобі суддя, а ни Купріян.

— Дєкую і за те, що дозволяєте хоть жити, — глумливо одказав Матвій.

Тесть оддав Богу душу восени, намучившись і застогнавшись, на його похоронах Марися всю дорогу промовляла, як заведена, їдне слово:

— Таточку, таточку, таточку, ой, таточку…

Матвієві ж вона сказала:

— Молитимуся, аби він до тибе типеречки ни приходив. Таточко моцний, він із могили вилізти може…

— І коли ти вже порозумнішаєш! — Матвій сплюнув на дорогу і вийшов, щоб ни вдарити дурну бабу.

За місяць по тому він дізнався, що набирають охочих поїхати десь у південну степову Україну, подивитися, як то там добре люди живуть і господарюють у тих їхніх колхозах. Матвій рушив до сільради й почав просити голову, що й він хоче поїхати, подивитися.

— Беремо бідних, майбутніх колхозників, а ти — як ни куркуль, то підкуркульник, — суворо сказав голова Степан Семенаха, колишній капезеушник[41]. — Нащо воно тобі.

— Тре, — одказав Матвій. — Вельми тре. Я, може, тоже хочу побачити щасливу жизню. Мо’ й собі до вас пристану. Возьміте…

Він таки упросив записати його на ту поїздку, приніс голові літрову банку сметани та добрий шмат сала. І таки поїхав, і про тую поїздку написала районна газета, і було там сказано, що виявив бажання ознайомитися з радісним колгоспним життям навіть багатий селянин Матвій Терещук, а побачене змінило його свідомість.

— То навряд, — буркнув Матвій, коли йому прочитали тую замітку.

Їздив-бо він зувсім для гинчого — подивитися на тамтешню землю, на той багатий чорнозем, про який чув. Чорнозем, густий шмат землі, якого взяв до рук, вразив своєю масністю, такою досконалою, що Матвієві аж душно стало. Подумав, що люди тут у золоті повинні ходити, у молоці купатися, а доми оно які незавидні, гірші, як у них. Як їхали поїздом, крізь вікно дивився, як потім вийшов за село, дух захоплювало — скільки ж землі в тому степу, і ни тобі болітця, ни корчів, ни лісу, усе земля та й земля. Багата, тлуста. Він таки привіз торбинку, хай і невеличку, «щасливого добра», як подумки назвав ту землю. Висипав перед самісіньким вікном, щоби бачити, як вранці встає.

Війна, що прийшла наступного літа, мало змінила Матвієве життя. Ходив коло поля й худоби, ні в поліцію не пішов, ні в українську партизанку. То було ни його, то було для нього щось таке, що відшумить, як часом буря за вікном. Лишившись удвох з Марисею, Матвій малу-помалу почав почувати до жінки більшу прихильність, часом і тиха ніжність повівала, якої соромився. Якось увечері, не в ліжку, а просто так, пригорнув. І відчув, як Марися дрібно-дрібно задрижала. Схилила йому голову на плече й він почув шепіт:

— Матвієчку, Матвієчку… Ой, Матвієчку…

Та йому раптом почулося те неїне, як за труною йшла:

— Таточку, таточку, ой, таточку…

Відштовхнув дурну жінку. Вийшов надвір, побачив, як з-за гірки виповзла тінь, і здригнувся: «Купріян?». Тьху, до чого довести себе можна. Старий сам винен, що накликав на себе біду, ни тре було зариватися, його чєсниця уже відспівана.

Біда прийшла, як, наблукавшись та насіявши смерти десь там на сході, у їхні краї вернулася справжня війна. До того хіба були чутки, що в місті жидів німаки геть усіх вибили, та ще поляки в сорок третім пусля Покрови до села навідалися. Мо’ й спалили б, як сусідські Полапи, та порятувала полячка Зоська Цвіркуниха, що з прийшлими, котрі людей у церкві мали палити, про щось там по-своєму переговорила. Відтоді Зоську в селі вважали мало ни за святу, а яка з неї свята, баба як баба, панство своє давно забула, зате цигарку за цигаркою смалить, а хіба то бабське діло…

Німцив погнали, загорєнци вийшли з лісу, де ховалися од вивозу в Германію перед приходом червоних. По пару днях другі совєти стали брати до свего війська. Принесли повістку й Матвієві. От того призову був їден спосіб порятуватися — піти в ліс до «степанових хлопців», стати повстанцем. Та то було як з вогню в полум’я кинутися. Не вірив Матвій, що теї лісові хлопци червоних подужають, раз уже Гітлеряка з такою силою драпака дає.

Матвій тримав у руці повістку і відчував, як його огортає дивна жага. То була жага жити — зара, сьогодні, завтра і ще багацько літ. І страх… Не так умерти, загинути на війні, як того, що він умре, пропаде, й так і не дізнається якусь важливу таємницю, котра призначалася тільки йому.

Йому одному.

Од Бога ци од цего світу.

Таємниця стосувалася землі.

Землі, яка є в нього, й землі на всенькому білому світі.

«Що ж то таке?» — Матвій подумав це й витер змокрілого лоба.

Запекло всередині. Серце? Нє, ни схоже. То що? Як узнати, що його мучить? Може, він просто боїться смерти? Так од свого ни втечеш, долю ни перехитриш…

Зрештою рішив піти до баби Насті Луцихи. Вона вміє вгадувати, яка дитина буде — хлопець, а чи дівчина — то, може, і йому скаже: вернеться з війни ци нє?

Баба, проте, сказала, щоб не вигадував. Щодо діток, то так, али ж на те, хто має на світ Божий явитися — хлопчисько ци дівка — на те особливі прикмети є. А заглянути, що жде? Куди? Хочеш почути правду альбо солодкої брехні ждеш?

Баба Настя зазирнула Матвієві ув очі.

Зітхнула.

— Те, що тибе, чоловіче, мучить, — більше за тибе. Воно таке, що нічим його ни дустати. Думаю, що ти так хочеш узнати якусь тайну, що мусиш вернутися. Тико скинь з душі камінь. Тєжко його на вуйні нести буде.

Камінь Матвій спробував скинути. Сходив на могилки[42] і постояв коло могили тестя. Просив прощення за те, що, ни хотячи того («Тико чи ж не хотячи», — подумав), вкоротив йому віку. Таки вкоротив.

«Ви-те, Купріяне, вдалеся добрим хазяїном, — подумки звертався, — а чого ж дочка така низдала? Щось про душу неїну казали, а я глухий до теї душі. І де мині взєти слуху? І якби ни брат мій, то хіба б я прийшов тоді свататися…»

Відчував — не ті слова приходять, камінь не підважують, а що ще міг сказати?

«По-інакшому все їдно жити ни вмію, і за те простіть, Купріяне, — попросив. — А як мине вб’ють на тій вуйні, то кому од того полегшає? Самі казали ви-те, що пропаде тоді Марися, як сама зостанеться».

Диво-дивне, од згадки про свою непутьову та покірну йому жінку начеб полегшало на душі. Може, й камінь, каменюка той покотився?

Вернувся — непутьова Марися тут як тут:

— Ни бійся, я таткові ни скажу, що ти до нього ходив.

Хоч злися, хоч бий, хоч до ніг припадай, хоч плач, хоч скач, як то кажуть…

А жінка далі:

— На хуторі, за Перечипом, баба є сліпа, то по руці долю може вгадати. То мо’ й тобі сказала б, чи живий вернешся… Мині ж угадала.

— А ти що, ходила до неї? — витріщився Матвій.

— Ага, давно. Ще як молодюською була. Про чоловіка питала та долю, де вона пасеться. — Очі Марисі зволожилися. — Сказала баба, що вийду замуж, вдатний буде чоловік, вельми вдатний, і діток багацько. Я тогді додом як верталася, то всю дорогу сміялася од щістя. А бач… Правду про чоловіка сказала, тико про діток збрехала. А може, й ни розгледіла, воне ж малейкі.

І плакати, і сміятися од тої мови Матвієві хотілося. Ни заплакав і ни засміявся. Вийшов, щоб перед дорогою далекою щось на хазяйстві пудрихтувати. А десь за годину не стримався й до Марисі:

— Як ту бісову бабу, кажеш, звати?

Марися зиркнула якось так радо, мовби їй бозна-яку добру звістку приніс.

— Пріською й звати. За тим селом, там дуб такей пошті усохлий коло дороги росте, тамика й хутір їхній. Їдь, чоловічку, мо’ й успієш.

Матвій таки поїхав. Скочив на коня й помчався, мовби од біди якоїсь утікав. Найшов і хутір, і бабу. Старезна, порохно сиплеться, видать, управду сліпа. У хаті, де на лавці чипіла, вже ледь видно було. Та світло їй нащо? Як признався, чого приїхав, сказала:

— Видно, ти чужий чоловік, здалека. Якби по голосу упізнала, може, щось і сказала б.

— Із Загорєн я… А більше нащо вам знати?

— І то правда, — згодилася баба. — Дай тоді хоч руку.

Матвій простяг руку, яку баба довго обмацувала. Може, якісь лінії життя пальцями своїми карячкуватими, тремтячими справді намацувала…

Врешті видала глухо, мов із погреба на білий світ:

— Чую тико, що ти жити вельми хочеш. І ще думаєш, що те, що мав би на цій землі сповнити, ще ни зробив. За те ни печалься. Вернешся, голубе, у славі й почоті. Тико, як довго йтимеш, ни спотикайся.

Далі баба сказала, що мусить в убитих німців зрізувати волоссє й кудись складати. Як багато назбираєця, то закопати в землю.

— І так до самого кунця войни, — сказала баба.

— Думаїте, що то допоможе?

— Тибе нихто ни питає, щоб рота роззявляв, — несподівано сердито сказала знахарка. — Мош і ни робети, то твоє діло.

— Я робитиму, — поспішно пообіцяв Матвій.

— Ну й добре. Раз прийшов, то й послухайся стареї. А типерка йди. І то швидко, поки я всерйоз ни розсердилася. Бач, він питає… А сам, нибось, думаєш, що в баби солома на доми поїхала. Ми мо’ з тею панею, якої ти так боїшся, типерка, як рідні сестри.

Матвій виклав десяток яєць, які привіз, і хлібину. Отак подякував для годиться. Як виходив, сплюнув. Надворі вже сутеніло. Ще їден день — і до війська. Як на коня сідав, подумав, що якби ті бульбаші, «степанові хлопци» дорогою стрітилися, може, й пуйшов би за ними до лісу. Їден дідько, де вмирати. Ци повірити бабі про славу й почот? Що за дурню про волоссє варнякала… Солома їде, га…

Варнякає стара, сама ни знає чого. Уб’ють же його, точно уб’ють. У чужій землі лежатиме, і даремно ждатиме та земля, котру ни обробив, ни приголубив, бо ж проситься земелька до його рук, нутром відчуває. Нихто з такою любов’ю ни вміє обробити неї, доглєнути, мов малу дитину, як він, Матвій. І так мало ще неї пуд його плугом побувало.

Сів на коня, їхав і плакав. Без сліз, десь таким глибоким нутром, що сліз було не здобути. Жалівся світові, Богові, цьому погожому літньому вечорові, на брата, матір, що давно не навідується, бо ж брата боїться, з яким посварений, на долю, на батька, який колись молодим загинув. І враз подумав, що їдна жива душа, котра його любить і жде, й хоче, щоб він вернувся, то ж дурна, непутьова, досі дитина Мариська.

14. Служба Матвія й підступна Марися

Кинутий у пекло війни, Матвій все ж вирішив спробувати перехитрити стару каргу на ім’я Смерть. Хотя й попав у піхтуру, якій, відомо, на війні дістається найбільше. Просився в артилерію ци кавалерію, про останню повідав офіцерові з трьома зірками на погонах, що вельми коней любить. Ни зважили.

— Не трусь, мужик, — той офіцер плеснув по плечі.

Марисьці на прощаннє сказав:

— Я тобі ни писатиму, може, щоб і накалякав, трохи грамоти знаю, так ти ж всеїдно ни прочитаїш. Вернуся — то й вернуся. Худобу доглядай, поле чоловік меї сестри Килини виоре, я договорився. Як худобина яка здохне — сто лупнів получиш, ще й шкіру спущу, і сіллю посиплю. Дивися і жди.

— Ой, Матвієчку, — завела було Марися і прикусила язика, а тоді: — Я за тобою кожен день об стінку головою битимусь.

Матвій знизав плечима, закинув на них торбину з харчами на пару днів, ложкою та квартою.

За два дні був у запасному полку, за місяць на фронті.

Смерть була такою тварюкою, з якою варто погратися, — вирішив тепер Матвій. Коли піднімали в атаку, він кидався бігти чи не першим й одразу починав стріляти з автомата. Стріляв так часто й люто, поводячи дулом вправо-вліво, що смерть, певно, тильки ошелешено поводила очима, якщо вони в неї є. Як добіг до першого вбитого (а мо’ й кимось другим) німця, то спинився й подивився на нього, як та баба з хутора веліла. Очі вбитого ще не встигли заплющитися, й Матвій помітив у них здивування.

«Я вбитий, ти живий?» — здавалося, питали ті вирячені очі.

Матвій подумки похапцем проказав «Отче наш», зрізав бритвою з німця жмут волосся, як тоже веліла баба, й побіг далі. Торба з протигазом скоро була повна того мертвого волосся, й коли Матвій на привалі не стримався й зазирнув у неї, враз йому здалося, що волосся заворушилося. Матвій скрикнув, перед очима в нього затанцювали білі чоловічки. Він висипав волосся на землю й почав топтати. Те побачили солдати, дивилися ошелешено й, певно, вирішили, що рядовий Терещук з глузду з’їхав. Доповіли ротному командиру. Ротний, лейтенант з дивним прізвищем Красуля, підійшов і подивився на Матвія, котрий наче танцював по втоптаному в землю німецькому волоссю.

— Что ти робиш, солдате? — спитав ротний.

— Хіба не бачите? Танцюю, — одказав Матвій.

— Хватайте єго, — звелів Красуля.

Матвія схопили, скрутили й одвели до полкового лікаря — симпатичної, хоч і рябої жінки років під сорок. Та пильно оглянула солдата з ніг до голови й спитала, як він почувається.

— Добре, — сказав Матвій. — Я, пані дохтурко, цілком здоровий. Як не вірите, спитайте ще що-небудь.

Лікарка, котра була українкою, й спитала:

— Можете пояснити, що ви робили?

Матвій повагався, вирішуючи — казати правду чи ні. Він подумав, що дохтурка, певно, дуже стомлена. Оглянув стомлену жінку з офіцерськими погонами й раптом подумав про те, про що зовсім не мав би думати, — чи ряботиння в неї по всьому тілові, чи рябі груди й живіт, дупа й те, що в них зветься поцькою. Спитати не міг, бо ще більше повважають несповна розуму. Раптом відчув до цієї жінки таку довіру, яку не відчував до жодної людини у світі, навіть матері в дитинстві.

— Я, пані-товаришко дохтурко, — сказав Матвій, — зрізував волосся в убитих німців. А як його назбиралося багацько, то й викинув, і в землю втоптав. Тико й усього.

— А навіщо ви збирали волосся?

— Бо так веліла їдна баба з нашої мєстності. Вона, певно, думала, що так якось мона перехитрити смерть, от мені і нараяла.

— Ви дуже боїтеся смерті?

— Вельми, пані дохтурко, — признався Матвій. — А хто ж ни боїться? Якби хто пудказав, як неї перехитрити… Я от пробую й поки вдається. То мо’ й далі повезе. Я ще, пані-товаришко, коло землі ни находився й жінка в мене ни вельми розумна, хто ж неї догляне, як мине коцнуть? От і граюся з тою каргою, як можу. Тільки й усього.

«Такої обеззброюючої щирості я ще не чула», — подумала лікарка.

Вона сказала, що лишає його при полковому пересувному санітарному пункті санітаром. За однієї умови: якщо він згоден надалі робити геть усе, що вона скаже…

«Ну не наказуватиме ж когось убивати, — подумав Матвій. — А мо’ неї обслуговувати, то чого…»

— Дєкую вельми, — сказав уголос. — Я буду старатися, як мона.

— Ну-ну, — сказала лікарка.

Так почалися його нова служба й нове життя. Відтепер під час бою санітар Матвій Терещук разом з лікаркою, двома медсестрами, ще трьома санітарами і фельдшером, йшов услід за наступаючими. Підбирав поранених, клав на ноші, відносив до якогось визначеного місця. Часом і сам перев’язував. До них тільки зрідка долітали кулі, іноді розривалися міна чи снаряд, які випускала відступаюча німчура. Та небезпека згинути була вдесятеро, чи скільки, меншою. Матвій не раз подумки дякував бабі-провісниці й лікарці-рятівниці, яку звали Калерія Андронівна.

Десь через місяць (стояла уже пізня осінь) на пристановищі в якомусь польському місті Калерія відкликала Матвія за будинок. Спинилася й сказала, що є розмова, від якої багато що залежить.

Матвій і зрадів, і збентежився. Він уже знав (як і всі на пункті), що Калерія — коханка майора Геволіна, начальника полкового штабу. Той навіть з підозрою спершу поставився до нового молодого й ставного санітара, взяти якого наполягла Калерія. Та потім заспокоївся, певно, збагнув, що цей неотесаний солдат-селюк йому не суперник.

Розмова ж вийшла не про те, про що було подумав Матвій. Калерія поглянула на нього вивчаюче, якось так, наче вперше угледіла, зустріла несподівано серед воєнного виру.

Сказала по короткій мовчанці:

— Бачу, нова служба тобі подобається?

— Так, — видихнув Матвій. — Вельми дєкую. Хай вас Біг і далі береже.

— Спасибі за побажання.

Калерія всміхнулася, провела чобітком по землі, всипаній листям.

— Гадаю, і надалі хотів би так служити?

— Авжеж. Вельми у вас мині наравиться.

— Служитимеш. Пам’ятаєш, я тобі казала про роботу, яку маєш робити?

— Ага. Я готовий.

— От і чудово.

Вона сказала далі, що робота нетяжка. Відступаючи, німці лишають порожні будинки і квартири. У деякі йому треба буде заходити й забирати певні речі. За правом переможців.

— То як? Ти згоден? — позирк був ще пильнішим.

— Я згоден. Зроблю все, що тре.

Матвій став відданим слугою цієї жінки.

Калерія безпомильно вказувала йому порожню оселю. Уже потім зрозумів, що наводили на неї часом люди зі штабу майора, які й самі поживлялися. Він заходив, якщо було зачинено — виламував двері, обшукував, якщо були, забирав персні, ланцюжки, інші золоті й срібні прикраси, золоті монети, іноді кришталеву посуду, що аж світилася в руках. Усе те відносив Калерії. Подумав якось, що, майбуть, ділиться вона тим зі своїм майором, а, може, й командиром полку. А мо’ й ни ділиться, у тих є свої можливості. За сьомим чи восьмим разом таки не втримався, приховав пару золотих монеток, хоч Калерія попередила — хапне щось собі, зразу піде в роту. Вона сама йому вділятиме частку. І вділяла — і монетки дісталися, і перстеник, і годинник. Коли приховав, тремтів, кляв себе за захланність, али таки обійшлося.

Зимою простояли місяців два в обороні, а потому знов рушили вперед.

Те сталося весною, вже як цвіли садки (тут вони, виявилося, раніш зацвітали, ніж у них удома), за кілька десятків верстов од Берліна. За час зимово-весняного наступу Матвія зачепило всього двічі — по руці, й нозі — і то легко, перев’язали й гайда. Ни хтілося йому після госпіталю дослужувати десь в іншому місці, під справжні кулі втрапляти. Хоч за цей час убило санітара Федька і фельдшера Проніна тяжко поранило.

Вони прямували вулицею містечка, «на здобич», як, сміючись, сказала Калерія. Бій відкипів десь там, ген за крайніми будівлями, там ішли в атаку танки, а їхній полк передихав перед штурмом більшого міста.

У повітрі засвистіло раптово й пронизливо.

«Дальнобійна», — холонучи, подумав Матвій.

Інстинктивно пригнувся, шарпнув за рукав лікарку. Пізно. Снаряд розірвався зовсім поряд. Відчув, як черкнуло по щоці, запекло плече. Поруч упала Калерія. Нагнувшись, Матвій побачив, що осколок снаряда пробив Калерії черепа, що набухає кров’ю правий бік.

— Я зара, зара, однесу вас, — Матвій підклав руку під її тіло.

— Не треба. Хіба он під той будинок.

Калерія прохрипіла і враз обм’якла. Матвій розстібнув гімнастерку, зблиснув сріблястий ліфчик, а за ним — білі груди. Узявся масажувати там, де серце. Калерія захрипіла, шарпнулася, потім розплющила очі.

— Я вмираю. Весна, бляха, а я вмираю…

— Ну, що ви-те… Берлін оно під боком…

— До сраки їхній Берлін, — слабо, хоч і грубо вимовила. — Життя витікає, я чую. Я ж лікар. Череп, мабуть, пробило?

— Нє, — збрехав Матвій.

Підняв жінку, яка виявилася не такою й легкою, поніс. Заважав іти біль у плечі, тягнув руку додолу.

Калерія слабо посміхнулася.

— Як добре вмирати на чоловічих руках.

Спробувала обхопити його шию своїми руками, та вони безсило впали.

— І пригорнутися ніззя…

— Мовчіте, — наказав Матвій. — Зара прийдемо, оно медсанбат за тим поворотом.

— Ні. У голові шумить.

Матвій бачив, як її лице заливає кров’ю, чув, як набухає, стає червоною гімнастерка з пораненого боку. Намагався не дивитися. На вулиці, як на зло, не було військових, всі пішли в атаку, а їхній полк розквартирували за кілька кварталів звідси.

— Кохатися хочу, — раптом замарила Калерія. — Останній раз… З тобою… Я ж із Ростиком, майором своїм, не по добрій волі… З мого чемоданчика візьми, візьми собі трохи здобичі… — зашептала вже тихіше. — Тільки не все, бо побачать, що нема — будуть обшукувати… Тепер на хріна воно мені… Чоловік собі з війни привезе, — шарпнулася, захрипіла зовсім глухо. — Ключика в кишені візьми. Мародери ми з тобою, сука, тільки і всього…

Вона умовкла, та ще дихала. З-за рогу висипав гурт солдатів, які бігли, певне, до передової. Один з них поміг Матвієві донести лікарку до медсанбату. Там вона і відійшла. Матвій сів коло столу з мертвою жінкою і заплакав.

— Хто вона вам? — спитав лікар, який перед тим намагався якось порятувати колегу. Поруч, на другому столі, бився в конвульсіях ще один поранений.

— Начальниця моя була, — сказав Матвій.

Матвій знайшов той неїн чамойданчик, взяв ланцюжок, перстень (мо’ собі хотіла одягати), кілька монет. Руки його дрижали, али брав. Враз побачив перед очима землю, поле і здригнувся — на тім полі, на вологій чорній ріллі лежала мертва жінка. Стис свій скарб у жмені, щоб не випустити, вибіг з намету.

Додому вернувся восени. Мішечок з багатством, здобутим на війні, віз на тілі, під штаньми. Село було те саме і наче незнане. Дорогою од шосейки на свій куток од кількох односельчан довідався, що штири десятки солдат не вернулися, що на останнього, Павла Зозулика, похоронка прийшла уже через п’ять днів по війні.

«Виходить, мині повезло, — подумав Матвій. — Тра буде тій бабі щось занести, мо’ ще жива».

Жива-здорова була й Мариська. Кинулася на шию, почала обціловувати, аж усього заслинила. Матвій одяг їй пацьори[43], які привіз, Марися аж засяяла, а як за стіл сіли, про війну взявся розказувати. Випив самогонки трохи — неї почали гнати в селі, ще як перші совєти прийшли. Марися сказала, що горілку швагрові брала в Кіндрата, як швагро по городі помагав, трохи осталося. Спати лягли рано і Матвій пригорнув Мариську, а потім і на неї вліз. Несподівано відчув, як наче якийсь горбик під його животом. Мо’ Марися так поправилася? І тут його як приском сипнуло, душно-душно стало.

— Ти що, груба?

— Ой, Матвієчку, тамика дитинка, — прошептала Марися, і в саме його вухо жалібно, дрижачим голосом: — Тико ни вбивай мине…

Матвій шарпнувся, зліз із жінки, вдарив по обличчю.

— Ти валандалася, доки мине ни було? Ти-и!..

Не йняв тому віри, що почув і побачив у присмерку, який заглядав у вікно. Струсонув Марисю.

— Хто ж на тибе полакомився, кажи, сучище?

Од його штурхана Марися злетіла з ліжка. Якось звелася на коліна.

— Я тико їден разок, їднесенький. Присяй-бо.

— Хто? — Матвій не спитав, а гаркнув. — Швагро?

— Нє. Салдат.

— Солдат? Який ще солдат?

— Воне тутика на горі вишку якусь ставили. Ну їден зайшов попити води. А потому ввечері зновика прийшов. Мині вельми дитинку хтілося…

— Що? Дитинку? А зо мною ни хтілося?

Матвій знову вдарив кулаком жінку-зрадливицю. Непотрібну, псяюху, якій, бач, захотілося дитини од солдата.

— І з тобою хтілося, — хлипала Марися. — Вельми хтілося.

— Чого ж дождатися ни могла? Надіялася, що мине вбили?

— Нє… Нє! — Марися злякано закричала. — Нє, Матвійчику. Бо я… Бо я… До тої баби Пріськи, що й ти, ходив тоді… І я тоже цей весни… Розказала їй, що десять літ ни можу родити. Спитала, ци таки буде в мене дитинка. Баба й сказала, як мене обмацала, що буде дитинка, тико ни од тибе.

— Дурна твоя баба й ти дурна…

— Я й подумала, що мині хочеться малейкого, ой, як хочеться, Матвієчку… Отакого манюсінького. Дівчинки альбо хлопчика… А тут той салдат… Ну я й подумала… Може ж, ти мине зовсім ни вб’єш… Як живіт почав рости, то я його гладила й просела, щоб ни вельми ріс до твого приїзду…

Матвій зціпив зуби, аж хруснуло. Виходило, що не жінка, а він удався безплідним. Дожився. Якби ж знав… А знав би, то що зробив би?.. Йому хотілося завити з розпачу…

Марися тим часом звелася на ноги, подибцяла до лавки, на якій лежала Матвієва солдатська одежа. Якось видобула зі штанів попругу із зіркою на блискучій блясі. Підійшла, ніби зважила, чи важка та бляха, тоді простягла Матвієві, слухняно знов на коліна опустилася.

— Вибий мине, тико ни до смерти… Може ж, я ще дитиночку зобачу… А хоч — ногами…

Матвій таки вдарив неї тою бляхою. По плечах і лиці. Раз, вдруге. А тоді люто жбурнув реміняку. Його трусила пропасниця. Хотілося плакати, а сліз не було. Підійшов до стола і випив з блєшки рештки горілки.

Подумав, згадав, як йому всі ці роки — до війни, і у війну — хотілося сина. З яким би колись разом горали поле, він би вчив, як тримати плуга, а потім разом би сіяли жито. Що таке земля, навчив би. А чий тепер буде син — солдата, невідомо звідки і якого?

Як був у підштаниках і без сорочки — вибіг надвір. Село лежало тихе, десь далеко гавкали пси, заблимав перший одинокий вогник. Вітер студив тіло. З хати вичовгала Марися. Підійшла і раптом почала ходити довкола чоловіка.

Бурмотіла:

— Бий псяюку, бий.

Спинилася і тоді:

— Я на вгород піду. Тамика я свої сльози закопала, то відкопаю…

Рушила. Матвій наздогнав і штурхонув на землю. Як упала, застогнала, став і обвів очима простір довкола. Його погляд упав на гірку за їхньою домою. На гірці справді бовваніла якась висока споруда.

Вишка… Вишка… Виш…

Вишка, яку звели солдати.

Яку зводив той солдат!

Матвій кинувся до шипки з інструментом. Намацав сокиру. Вибіг як був, напівголяка, помчався до гірки. Видерся наверх і почав підрубувати одну з чотирьох опор, на яких стояла вишка.

Рубав і глухі удари відлунювали у вухах, били по ногах. Рубав і тіло його наче набрякало. Стало ширшим і вищим. Він сам ставав другою вишкою, яка намагається повалити першу.

«Що вони хтіли дивитися з цеї вишки?» — спитав невідомо кого.

Жбурнув сокиру. Ударився головою об підрубану опору. Упаде, а його посадять за вредітельство.

«Де ж Марися, та бісова сучка? — раптом подумав. — Ще чого доброго, побіжить до річки топитися…»

15. Чекання Гандзі

Гандзею, Гандзюнею її маму називав тільки дід Остап. Про те Гані розказала якось неїна мама, тоже Ганна.

— А який він був, дід Остап? — спитала Ганя.

— Та який? Обнаковенний чоловік. Здоровецький, плечі — во. — Мама спинилася, задумалася, ув очах у неї з’явилися вогники. — В руках його все горіло.

— Як то — горіло? Він у грубці палив?

— Ех, дитинко! Золотеї руки були в діда. А нас, дитей, як любив! Соколятками звав. І за що тико згинув на тій вуйні проклєтій… Цар, казали, щось там з німцями ни поділив… А хлоп мусив за те в землю лягти…

Відтоді Ганні хотілося, щоб і неї звали Гандзьою. Гандзюнею. Сподобалося їй таке назвисько. Ім’ячко, яке вибринювало й брязкало, мовби вуздечка, і не просто вуздечка, а зроблена з ніжного-ніжного залізка, такого, яким ікона їдна в їхній церкві оббита, сріблом зветься.

Вона й попросила, щоб і неї так звали, як дідо маму колись.

— Ну яка ж ти Гандзя? — підійшов тато Корнило. — Ти звичайна Ганя. Так і зватиму, як звав. Ганю, хіба ти паня? І мати твоя Ганя.

Ганя надула губки. Їй хотілося бути Гандзею, а не Ганьою. Ганькою. Ганькою, фе.

Чогось при тім імені згадувалася пісенька-дражнилка:

Вони з мамою обоє зимові й обоє Ганни-Гані. Тільки мама народилася в Пилипівку[44], а вона на другий день Громниць[45]. А ще, як довідалася Ганя, мамину сестру Калину насправді звати Якилиною, Килиною, а Калиною, Калинкою звав тоже дід Остап, то так і повелося.

Ганя полюбила діда Остапа — здоровецького, у якого в золотих руках все горіло, і який давав жінкам такі ніжні імена. Бо ж іще одну тітку, Марусю, звав ни Марусею, або ж Мариською, як то прийнято, а Марусиною.

— От побачите, як вийду замуж, то мій чоловік зватиме мине Гандзьою, — сказала на другий день Ганя татові. — От!

— Та про мене, хоть і Гапкою, — засміявся батько Корнило. — Абись знайшла такого.

Відтоді в Гані й народилася мрія — аби неї полюбив хлопець, який зватиме Гандзьою. Вона підростала, вдома, родичі й сусіди кликали Ганею, декотрі й Ганькою — Гандзею ж ніхто.

Ім’я те почула при перших совєтах, коли на прадьонки стала ходити. На тих зимових прадьонках, після Водохреща, було людно й гамірно. І незнайомий хлопець, на якого вона й уваги ни звернула — ни високий, хоть і не вельми малий, худий, лице мовби засоромлене, як то у дівчєт буває.

Та хлопець той і підійшов до їхнього дівоцького гурту.

— І хто ж у нас вродливий такий, зубками, як намистом, висяює?

Ганя не одразу й збагнула, що то до неї звернуте. А хлопець до сусідки неїної, Катьки Румцевої:

— Може, познакомиш нас, Катрусю?

— А чом би нє? — Катька сяйнула усмішкою. — То Ганя наша підростає, як тая квіточка серед лужка.

— Гандзя, отже? Ганнусенька…

Ось хто назвав неї Гандзею — цей зовсім незавидний хлопець. Чий же він? Чого вона ни знає? Певно, з другого кутка… Та ще й до Гандзі додав отак — Ганнусенька…

— Я Ганька, — не знати чого сердито сказала вона.

— Гандзя краще, — усмішка в нього справді була сором’язливою. — Ну, а мене звичайним Семеном звати. Правда, кажуть, що на честь праведника Семена Верхотурського назвали. Тільки ж і до праведника мені далеко, і на верхотури навряд чи судилося дістатися…

Дивно якось говорив цей хлопець. Удягнутий у благеньке чорне пальтечко. Губа трохи випнута — чи не заяча? Потупцяв коло них трохи та й відійшов. Ні хоча б півжарту, а й півсловечка. Тико й спитав, як звати…

Ганя-Гандзя не стрималася, сама спитала в Катерини:

— Хто то? Щось я його раніше ни бачила…

— А ти й ни могла побачити. То з другого кутка, там, де панський палац був, збоку живе. Тихих синок. Все по учобі — то раніше в гімназії в місті, в типерка — в Луцьку самому, в гинституті якомусь на вчителя вивчається, ци що. Дивно, як ото на прадьонки заглєнув…

Он як… Хлопець з тих, що в пани пруться? З виду та одежі не скажеш. Чого ж підходив? Просто так?

І тут до голови прийшла химерна думка — підходив тому, щоб неї Гандзею, більше того — Ганнусею назвати.

Тепер Ганя почала чекати, коли ж то прадьонки скінчаться. Хлопці й дівчата розходилися по парах. До Гані підійшов Гнат, один із заводіїв на вечорницях-прадьонках, теж, здається, з того самого кутка, що й Семен.

— Пуйшле, чи що, молоденька? Проведу уже, щоб вовчики ни вкрали.

Ганя повела очима. Семен кудись зник. Отже, вона — Ганнуся, а проводжати гинчу подався, вчительок задрипаний…

Йшла, сердито щось одказувала до проводжальника на його жарти. Скрипів під чобітками сніг. Десь у вишині світили зорі, такі самі холодні, як цей вечір. І вона сказала, що холодно, в ноги зимно та до хати — юрк. До сінешніх дверей притулилася, подумала: «І чого б то мині переживати? Ни нашого поля ягода та й з виду, як опеньок засушений. Пройде…»

Не пройшло. Вдруге побачила Семена того на гаївках, на другий день Паски. У тому самому пальті — весна ж, ци й не має другого?

Підійшов і…

— Похристосуємось чи що, Ганнусенько?

— Ми ни коло церкви…

— Ну, тепер цілий тиждень можна, як людину вперше побачиш після Великодня.

Поцілувалися. Цьомнув легенько, мов у неї на губах вавка сиділа.

«Чого ж було добиватися?» — подумала.

Так почалася їхня любов. Їхнє кохання за два місяці перед війною. Підбивався й Гнат, раз хлопці мало не побилися, сила була явно на Гнатовім боці, й Гандзя стала поміж ними, сказала, що в них тепер з Семенком їдна дорога. Гнат не сперечався, тилько очима люто кресонув.

То було вже осінню, інститут у Луцьку закрився з приходом німців, й Семен повернувся до села назовсім.

Одна, та не одна дорога.

Гандзі було цікаво слухати Семенові оповіді про далекі краї, про які розповідав якось так, мовби побував там, про козаків, про січових стрільців, були, виявляється, такі люди, що за Україну боролися, ще багато про що — розповіді ті одкривали перед Гандзею зовсім інший світ, який і збагнути до кінця не могла. Мова та відрізнялася од тієї, що при їхніх дівоцько-парубоцьких здибанках чула — про сільські справи, хто з ким любиться, хто за кого збирається йти, про землю, сварки й приятелювання, про звичайні сільські плітки. У нього не така…

Гандзя слухала, їй було добре поруч із незвичайним хлопцем, у якого закохувалася дедалі глибше (тепер у цьому не боялася собі признатися), та вона чекала більшого, аж до того, коли ж нарешті під вінець покличе, бо на другий день Громниць вже й вісімнадцять виповнилося. Семенко часом пригортав неї, цілував неї, нарешті вона почула:

— Я, здається, Ганнусенько-Анниченько, у тебе закохався.

— Ой, бре, — у Гандзі солодко затьохкало серце.

— Не бре, а пра, — легесенько засміявся він. — Правда, щира правда, Анничко моя.

Ганнусенько-Анниченько, бо на зустрічі перед тим повідав їй, що десь там, на Галичині, дівчат не Ганнами, Аннами називають. А лагідно то виходило — Анничка.

Ім’я те також сподобалося Гандзі.

Хай буде Анничка. Як Гандзя і Ганнуся.

Ім’я з його тонких несміливих вуст однаково звучало солодко. Тепер цікавило одне — коли ж до вівтаря, перед яким батюшка благословлятимуть, покличе.

Він покликав на інше. Якось при зустрічі, то вже під осінь було, признався під великим секретом, що він член ОУН[46], притому бандерівської, якщо хоче, може теж вступити, він би порекомендував — ти, Ганнусю, не ображайся, ще далека від наших поглядів, та справжня, щира українка, я те відчуваю. Вона пішла на збори. Десятка півтора хлопців і дівчат, кілька старших дядьків зібралися в тісній хатині під прикриттям ночі. Не всіх і знала, певно, з сусідніх сіл.

— Знайомтеся, подруга Ганна, — урочисто представив Семен.

Гандзю здивувало, що отак відверто назвав неї подругою, та виявилося, що тут кожен до кожного так і звертаються — «друже», «подруго». Гандзі те сподобалося, слово мовби зближало людей, у хаті теплішало. Хоч багато чого в розмові, яка велася, їй було незрозуміло, не збагнула, і що воно означає слово «тактика», а ще «тактика боротьби», правда, второпала, що сперечаються — вже починати битися з німцем чи ще пождати.

Після другого походу на такі збори Семен сказав:

— Готуйся, наступного разу приймеш присягу. На, ось, візьми, вивчи, — і ткнув до рук папірець. — Нікому не показуй.

Грамоту Гандзя знала — чотири роки вчилася в польській школі й навіть рік у совєтській. Уранці крадькома взялася читати спершу написане зверху: «Декалог українського націоналіста». Коли ж прочитала «Здобудеш Українську державу, або загинеш в боротьбі за неї», здригнулася. Їй було страшно гинути, і щоб Семенко гинув — не хотілося.

«Може, обійдеться, мо’ здобудемо свою державу», — подумала.

Вона так захопилася читанням, що не помітила, як зайшов батько. Шарпнулася, як слова почула:

— А що то в тебе? А ну-но покаж.

Гандзя сховала папірець за спину. Батько звелів, щоб оддала, а як дочка захитала головою, кинувся і таки видер «Декалог» із рук. Прочитав, бо сам колись ходив до церковно-приходської.

— Он воно що, — сказав Корнило. — То-то мині казали, що з тим Сьомкою Тихим валандаєшся.

— Я ни валандаюся, — образилася Гандзя. — Ми дружимо.

— А ж так дружите, що до свеї теплої кумпанії затягнув. Націоналістка вона!

— Я ще не прийняла присяги, — сказала Гандзя.

— І ни приймеш, — гримнув батько. — Ни приймеш, бо… Бо я тобі добра бажєю, дурна твоя бабоцька голова. Знаєш, килько тих націоналістів поляки пересадили, в турмах погноїли, а совєти, як прийшли, і того гірше. Оно Івана Лупиного й Лукаша Несміяна в Луцькій тюрмі постріляли на другий день вуйни без суда і слєдствія. Тиміш Вергун тико хитрістю врятувався, ни признався, як стрілєли, що політічеській. Та й німци по голові за тую Україну ни гладять. А ни дай Боже совєти вернуться — то прямий путь до того їхнього Сибєру, на шахти і в лєсоповал, як до стінки ни поставлять. Викинь дурне з голови.

— Я люблю Семена, тату, — випалила Гандзя. — Люблю й ни одступлюся.

— Ну й люби собі на здоровлє, — тон батька трохи пом’якшав. — Ходіте, я не бороню. Діло молоде, тутика пута на ноги ни одінеш. Тико честь свою бережи і замуж ни лізь, як у піч за головешкою. Ще вспієш. Хай-но воно розвидниться, що й до чого, у який бік коняка голоблю поверне.

— Віддайте, тату, папір, — попросила.

— Оддам, як слово даси, що більш на теї їхні собранія ни ногою. Ну?

— Ни пуйду, — пообіцяла. — Присяй-бо.

Віддала Семенові «Декалог», мусила признатися, що воно і як. Боялася, що перестане з нею ходити, проводжати. Не перестав. І ніжності у словах не поменшало, навіть побільшало, мовби берегти тепер од чогось узявся.

Мала надію, що як старостів колись зашле Семенко (як ни типер, то в четвер), тато й мама ни одмовлять. А нє, то пуйде за коханим куди завгодно.

Пішов, проте, Семен. До лісу. Навесні сорок третього року сказав їй, що за рішенням їхнього осередку п’ятеро, в тому числі й він, вступають до Української повстанської армії. Будуть боротися за волю України зброєю.

Гандзя враз пригадала «Декалог». Два головні слова мовби зримо закрутилися перед очима: «Здобудеш або загинеш». Здобудеш або…

— Я ни пущу тибе, — і до грудей припала.

— Я мушу, люба.

Погладив по голові, як маленьку, і до губ сам припав — вперше міцно-міцно. Аж задихнулася.

— Я живим зостануся. — І повеселіло. — Обіцяю тобі головний весільний танець. На нашім весіллі. Тільки дочекайся.

— Я дочекаюся.

— Як можна буде — навідуватимусь, — пообіцяв.

Навідувався. У сорок третім тричі, не криючись, до села приходив. Раз і в хату зайшов, свято було, Спаса, то й за стіл сів. Вперше побачила, як чарку в руках тримає. Був уже обвітрений, мовби інший, і Гандзя подумала: «Боже, яким то буде через рік, через два і скільки ще чекати?»

Чекання тривало чотири з половиною роки, щоб потім стати чимось іншим, чому вона придумувала назву й не могла придумати.

У сорок четвертім прийшли другі совєти. Та перед тим прийшов він — на другий день після Громниць, з маленьким букетиком пролісків. Зима того року видалася теплою, от і назбирав у лісі ранніх провісників весни. І приніс. Гандзю зворушив цей вчинок, їй нестерпно захотілося опинитися в його обіймах — не на хвилю-дві, й щоб поцілунок був не таким, як при цій зустрічі. Випросила таки кохання своє, велике — у Бога, у сонця, у вітру, у тих руж, що коло хати посадила.

За ті роки двічі засилали до неї старостів — Прокіп, далекий їхній родич з іншого села, який пам’ятав її ще маленькою, й той же Гнат, Гнатисько. Як перестрів на вулиці й сказав, що пришле, вона сумно і в’їдливо:

— Нащо присилати, прийди так, я тобі диньки[47] ни пошкодую.

Усе одно прислав. Ну, щодо Гната тато ніц не сказав, знав про того, як гультяя і розбишаку, що ни в одній бійці кулаками розмахував, та ще й з приходом червоних партизан записався до них, а як «другі совєти» затим утвердили свою владу, то в «стрибки»[48] подався, котрі за повстанцями ганялися, а, отже, міг і сам з кулею поцілуватися. А от за Прокопа наслухалася — хазяїн добрий, чоловік розважливий, чого ждеш, хіба не знаєш, що з Тихими зробили?

І правда, Семенових батьків вивезли на поселення до Сибіру. І Наум, і Мотрунка були непомітними, тихше води, нижче трави, женилися старим парубком і старою дівкою, а синів, бач, повивчали — старший десь у місті, аж у Львові, інженером був, а молодший, Семен, став би вчителем, якби не війна, бо мав за плечима й гімназію, і курс учительського інституту.

Семенко спитав тоді:

— Завтра до лісу прийдеш?

Прийшла, з рядюжкою, безсоромниця, мовби хмиз чи листя збирати (серед літа!), а насправді знала — нащо бере. Кохаючись, потаємно собі дитину бажала — нихай, будь-що буде, душу гризе передчуття нидобре, коло довкруг лісових хлопців звужується, облава, кажуть, за облавою…

Тихий, несміливий на обійми Семенко виявився палким у коханні, мовби на руках ніс неї з тою рядюжкою аж до неба!.. Ще були три схожі зустрічі…

Восени сорок сьомого та ж Катька, у якої двоюрідний брат був у повстанцях, принесла і вручила їй маленьку трубочку, складену з липової кори. У трубочці знайшла невеличкого листа-записку: «Ганнусю, рідна! Вибач, що не можу попрощатися, за рішенням командування йдемо за кордон. Не хотів би йти, та мушу вивести свою сотню. Може, й зустрінемось колись. Виходь заміж. Прости, що не приніс щастя. Міцно цілую. С.».

Сиділа, мов одерев’яніла. За кордон? Як же то? Назовсім? Виходь заміж? Як же вийде ни за нього?

Ходила кілька днів, мов у воду опущена. Розлука, тепер надовго, а може, й назовсім, роз’їдала душу й здавалося часом, як хтось розпилює груди й виймає серце. Та подумала — може ж, типерка хоть живим останеться, бо вже двічі раненим був, бо натремтілася за нього, бо… Бо він був неїною другою половинкою…

А десь через тиждень потому, як получила те послання, що типер могла й серед ночі напам’ять прочитати, прошептати, побачила коло хати Гната. Пройшов, потім вернувся, постояв і далі поваландався. Спершу подумала: «Мало чого й куди чоловікові тре йти». А потому щось тенькнуло всередині, а за тим запекло на хвилю в грудях. Ой, неспроста тут Гнатисько з’явився… Та нихай, сказала собі, коханий далеко, може, вже й границю з сотнею своєю перейшов…

Наступного вечора вийшла за город — гуску шукати, ни вернулася додом їдна, шукала і ни знайшла, може, таки приблукає. Назад верталася, раптом у садку силует темний побачила. Хто б то і чого треба? Повагалася й сміливо пішла до темного чоловіка.

Наштовхнулася на Гната.

— Чого тобі в нас тре? Красти в нас нима чого.

— Є, — сказав зі смішком. — Є. Найдорогоцінніший скарб. Сам прийде.

— Ти що, Семена піджидаєш? — від здогадки їй аж весело зробилося. — Так даремно ноги й очі мориш. Він уже за границею.

— Ну? І ни попрощався? Ци попрощався й на прощаннє крепко обійняв?

Смішок його був противним. Засвербіли руки. Очиська, що світилися в темряві, видряпала б.

— Ни твоє діло, попрощався ци нє. Тико далеко вже звідси. Ни дуждешся.

— Ой чи…

Раптом схопив лаписьками, притиснув, відчула гнилий подих з рота.

— Пусти! Закричу!

— Кричи. Може, почує коханок. А мині того й треба.

І ще більше притяг до себе.

Зашептав-засвистів:

— Гратися і критися ни буду, бандерівська підстилко. Жду його і не я їден. Так то.

І далі хрипло і зло:

— Я ж із твоїм Семенком, щитай, виріс. Через дві хати жили. Знаю його, як облупленого. Вар’ят він. Тихий, а вар’ят. Як на щось западеться, то вже навіки. На Україну свою запався, то вже ни оддерти. І на тибе запався до смерти. Мусить він вернутися, чуєш, мусить! Ганзя, ха! Ганзя і Вкраїна! Топай до хати. І щоб з хати — нє-нє. І никому ни слова, що ми ждемо, якщо в Сибєр ни хочеш загриміти. Бандпособніцу в два щоти пришиємо. Ну? Зникай. І мовчок. Рота на замок.

Радість і відчай одхопили Гандзю, коли верталася до доми. Відчай і радість. Вона тоже хоче, аби Семенко вернувся. Та не хоче, аби до лап Гната і його поплічників потрапив. Треба попередити, та як? Кому сказати? Катерині? Так, сама, певно, не знає, де неїн братик Василь, а тим більше — Семен.

Удома мати:

— Що сталося, доню? На тобі лиця нима.

— Загубила разом з гускою, — усміхнулася кволо.

Півночі не спала. До шерехів за вікном прислухалася. Безсонною була й друга ніч. Глибокої ночі не витерпіла, тихенько вибралася в сіни, а тоді надвір. Почала крастися садом. Враз її схопили за руку, од болю аж засичала.

— Куда? Брось прогулочки.

То був ни Гнат, а інший «стрибок» — Микитка Лимарів. У повстанцях воював, зловили, типерка за своїми ганяється.

Мусила вернутися. Дрижала, мов хто відро холодної води на неї вилляв. Сон ни брав до самого ранку.

Мука її почала з тої ночі рости й посилюватися. Тремтіла, жахалася, бо дедалі більше упевнювалася, переконувала себе — прийде, повернеться коханий. Повернеться, щоб потрапити до лап цих насильників або загинути. Як його порятувати? Як?..

Багато чого перебрала в уяві — найняти когось, щоб убив Гната, самій те зробити (але ж як?), віддатися Гнатові в обмін на його слово, що зніме засаду… Останнє відкинула майже зразу і не тильки тому, що було огидно при одній думці, що так може зробити, хай і заради ж Семена, а й тому, що розуміла: такому, як Гнат, порушити слово — що раз плюнути. Покористується, посміється, тико й усього.

Думка прийшла — сказати, що готова віддатися, а як ляже у ліжко, захопити з собою ножа і вбити…

«Ци ж вистачить сили?» — подумала і злякалася, що має зарізати людину, хай і таку, як Гнат.

Через якийсь час Гандзі приснилося, мовби вона таки вийшла за Гната. Вони сидять і вечеряють, а потім лягають спати. Гнат торкається її плечей, грудей, руки у нього наче й ни руки, а залізні граблі.

— Що ти робиш? Мені ж болить? — Гандзя не кричить, а стогне.

— Цить, цить, — Гнат затуляє їй рота тою рукою-граблями, й вона кудись провалюється.

Прокидається й бачить, що на ліжкові сама, Гната нема поруч і тут вона з жахом розуміє — то ж він її приспав, може, якого зілля сонного, сон-траву в чай підсипав, а сам подався крадькома вбивати Семена до їхньої доми. Як була, роздягнута, тико в їдній сорочці й простоволоса, Гандзя виривається з ліжка, біжить, не тямлячись, ось уже й дома їхня, і тут вона бачить, як назустріч їй іде в напівтемряві, в тумані чоловік. Семен!

— Семене! Семене! Тибе зара вб’ють! — кричить вона й… направду прокидається.

Над нею стоїть мама Ганна й торсає за плече.

— Доцю, Ганю, що з тобою?

— Приснилося…

— Ти так кричєла…

— Тая любов окаянна неї скоро до Божого дому доведе, — подав голос батько.

— Щось же робити тре, — каже мама Ганна. — Бо й справді зведе себе…

— А що діяти? — відповідає батько. — Гадаїш, я ни відаю, що теї анциболоти, Микитка з Гнатом, за вуглом та за хлівом стовбичать. Сам убив би тих зараз, так тоді їдна дорога — до сибєрського Макара. Вийшла б за Прокопа й клопоту ни було б…

— То мо’ й зараз ни пізно? Мо’ тоді одчепилися б?

— А ти ций придурошній скажи, вона ж тобі очі видере. Тоже жде. Їдна малахольна у хати, а той вурдалак паршивий за хатнім вуглом.

Гандзя припала до подушки й зціпила зуби, а сльози, рясні, ни тико солоні, а й гіркі, лилися, й вона тонула в тих сльозах, пливла річкою розпачу, як самотня скіпка.

Майнула навіть думка: «Може, Микитку підговорити, може, йому віддатися, щоб убив Гната… Якось він надто тепло на мене дивиться…» До болю стисла зуби, а потім таки зубами в руку вчепилася і біль змусив отямитися…

Прислухалася. Тихо-тихо. Не скрипне ніде щось, ні шелесне.

«Може, світ помер, а я одна жива?» — Гандзя подумала так, і ніч мовби розсуватися почала, і вона сама стояла посеред тої ночі, сама-самісінька, та все ж когось виглядала. І знала, кого виглядає, жде серед тої величезної ночі.

Увечері ж до хати ввалився Гнат.

— Ось що, хазяї дорогенькі, я ни пес, щоб на такій холодіні гибіти. Мороз вже починаїться…

Далі прямо сказав, що віднині вони сидітимуть у хаті, спатимуть по черзі, про те, звісно, мовчок.

— І як зайде той голубок, то як подасть хто голос, загримите далеко звідси, обіцяю, ви-те мине знаїте.

Так почалося нове, ще жахливіше життя й напівсонні ночі. Гнат і Микитка по черзі спали на лавці. Той, що не спав, чипів з автоматом у руках. На ранок зникали, мов нічні примари.

Так минула ніч, друга, третя й четверта. П’ятого вечора прийшов сам Микитка, повідомив, що Гнат задержується трохи. Сидів на лавці, мовчав, а тоді почав говорити. Сказав, що хай ни судять його вельми, бо ж було так, що взнав — тих, чиї сини в лісі, сим’ї до Сибіру вивозять. А в нього й мати, й систра хорі, батько кульгають, колись у лісі ногу колодою придушило. Ну й рішив — здасться, мо’ й простять, й усіх на місці зоставлять. Вийшов з лісу, в сільсовєт явився, ну, й простили, тико в такий отряд записали, що ліпше ни згадувати. А потому в «стрибки», там тоже люде, кажуть, потрібен. Ну, а тут Гнат… Залізла йому в голову муха, що Семен вернеться, мусить вернутися. Хтів, щоб цілим гуртом робити засідку, ни тико воне, а й міліціянти, чи й солдати. Лейтенант, котрий ними командує, зрадів було: ще їдного «бандита» спіймають чи підстрелять, та й за відомостями — ни рядового. Та як довідався, що ждати тре невідомо скільки, що Гнатові тико видиться, бачте, що мусить той Сьомка вернутися з походу за границю й до коханої прийти, сплюнув і висміяв Гнатові фанаберії. Сказав, що людей ни дасть невідомо на що, для других операцій потрібні. Як хоче, може хіба сам вартувати вітра в садку. Ледь упросив собі в помічники його, Микиту. Ото й стовбичити мусить.

— Гнат заповзявся, що сам повинен і то ни вбити, а підстрелити Семена. У нього ліхтарик є такий, лістрічеський, то має осліпити Семена, як побачить, ну і в ногу та в руку пальнути. Щоб потому живим до емгебе доставити. Отоко-о… Тико ти, Ганю, ни бійся. Я собі рішив так — як мо’ прийде таки Семен, то ни в нього, а в Гната пальну. Навіть ось-о нагана собі приберіг, щоб ни звідали, хто стрілєв. Скажу — прийшлий. Мо’ й повєрять… Я, щобись ти знала, до тибе тоже симпатію мав. Ой, мав, Гандзю, мав… І маю… Ни дам щістю вашому згинути…

Гандзя глянула на Микитку, що сидів навскоси од неї. Лице зовсім молоденьке, ще худіший, як її Семенко, на років два молодший же. Хлопчисько. Мав і має почуття до неї.

«Дєкую тобі, Боже», — подумала.

— Дєкую тобі, — сказала до Микитки.

— Та за що? У грудях мині ось-о тут пече, бо ж якби ти знала, що наробив за цеї місяці… Од тої крови за вік не одмиюся…

— Прорвало хлопця, — зітхнув на другий день Корнило. — Як же то далі житиме…

Та ніч ще була сторожкою, безсонною і мовби порожньою. А під ранок у дрімоті здалося Гандзі, що й хата, і все в ній, і дерева, що тепер безлисто бовваніли за вікнами, кудись провалюються, може, в ту порожнечу, що тепер була у світі, а головне — у неї в душі.

Тилько на краю тої порожнечі стояло неїне чекання, таке ж безсонне, очманіле, як і вона сама.

Наступної ночі й почула Гандзя якийсь шурхіт, потім тихий стукіт у вікно.

І голос тихий, найрідніший голос у світі:

— Відчини, Ганнусю…

— Двері незамкнуті, заходь, — тремтячи сказала, як і веліли.

У темряві побачила, як зводиться Гнат з лавки, як стають обидва коло дверей — справа і зліва. Затулила рукою рота, щоб не закричати. Затим брязкіт клямки, стишений, тупіт у сінях і двері до хати розчиняються. Різко спалахує світло — ліхтарик — і оглушливо гримить постріл.

Ліхтарик падає на землю, лунає пронизливий крик Микитки:

— Не стріляйте! Я його вбив!

Як Семен, а то таки він був, підняв ліхтарика, побачили на долівці Гната у крові, з діркою в лобі. Микитка почав щось гарячково, збиваючись, пояснювати, а тоді спохопився:

— Ви собі той… ну, говоріте, чи що… А я мушу бігти до сільсовєта… Тико ни задержуйтися, бо мо’ стрілянину почули, там же діжурать, і стрибки, і чєсом з району… То прибіжать ще. Ти, Ганю, поясни, що й до чого…

Семен хтів було його затримати, та Ганя сказала:

— Хай іде, зара справді поясню…

Ще Микитка попросив, аби Семен стрельнув йому нижче лівого плеча, тильки ни в серце. Семен знизав плечима і вистрілив. Микитка застогнав, затис рану рукою, а правою вистрілив з автомата в одвірок. Тоді побіг й вони почули постріли надворі.

— Бідний чоловік, — сказав Семен.

Гандзя впала, як вискочив Микитка, Семенові в обійми, у солодкому маренні, напівпритомна, тулилася, обціловувала чоловіка, який пахнув махоркою (невже палити Семен почав?), лісом і ще чимось невідомим. І шептала, що йому справді треба йти, що Микитка хоть і здався на неї, і його виручив, що вона ще багато чого може сказати, та часу нема, хай іде…

— Давай вдень стрінемось на Циганковому хуторі, — сказав Семен, — тоді й розкажеш більше… Згода?

— Ага. — І щасливо: — Я знала, що ти прийдеш. Якби не Микита… Ой, Семеночку…

Провела за поріг, обнялися ще раз, і коханий розтав у темряві.

А потім прибігла ціла зграя. «Стрибки» їхні, і міліціянт сільський, і лейтенант з району. Гандзя підтвердила те, що вже знали від Микитки, — постукав у вікно, вона сказала те, що веліли сказати. Вони стали пообіч дверей, Гнат осліпив прийшлого світлом ліхтарика, та той встиг вистрілити, а потім ще раз, і кинувся у двері.

— Я тоже стріляв, оно кулі в одвірку, — сказав Микитка. — І біг за ним.

— Добре, — сказав лейтенант. — Виносьте тіло. Догрався, ідіот.

І до Гандзі:

— Хто це був? Семен Віліщук?

— Не знаю, — сказала Гандзя.

— Як то не знаєте? Його ж освітили?

— То ж тико на мить. Я з переляку очі заплющила.

— Зрозуміло, — лейтенант іронічно гмукнув, тоді сказав, що мусить опитати старших господарів.

Корнило сказав, що прокинувся од пострілу й чув, як ще стріляли, як хтось вибіг із хати. Ото й усе. Те ж саме потвердила й Ганна.

— Добре, — сказав лейтенант. — Вранці прийдете до сільради, проведемо допит по всій формі.

І знову до Гані:

— А ви збирайтеся. Підете з нами.

— Куди?

— Ви затримані за підозрою в бандпособнічестві. Семен Віліщук до вас же приходив, адже так? Крім того, й раніше, за нашими даними, ви неодноразово зустрічалися з ним, передавали йому певні відомості.

— Я нічого ни передавала. Я… Я тико любила його.

— А хіба цього мало? — лейтенант саркастично всміхнувся, і світло гасової лампи, здалося на мить, приліпило цю усмішку до стіни.

Як виходила з вузликом в руці, Гандзя оглянулася, прошептала:

— Простіть, мамо й тату.

Мама Ганна перехрестила дочку, батько Корнило зітхнув. Як Гандзя переступила поріг, гаряча хвиля раптом вдарила їй у голову, аж млосно стало — він же живий, він живий!

16. Поєдинок

Матвієві якось приснився сон — наче сидить він коло вогнища, яке гасне на очах. А він усе намагається не дати йому загаснути. Бере головешки, дмухає на них, намагаючись повернути їм вогняне життя, видобути із жаринок на чорних головах обвуглених полін вогонь. Він підносить одну із головешок до очей, дивиться, і йому здається, що в чорноті недотлілої ще деревини з’являється червоне око, яке вдивляється в нього.

Прокинувшись, Матвій подумав, що, власне, так воно і є. Той загаслий вогонь — то його душа, у якій дотлівають останні головешки, і хтось ніби даремно намагається видмухати з них життя, не дати зовсім загаснути.

«Я ще живий, — хотілося крикнути часом Матвієві, — ще мій вогонь не зувсім догорів, і ще жива земля, якій належать моя душа і серце».

Оговтавшись од побаченого й пережитого на війні, врубавшись заново до життя, до якого звик, яке було його і тільки його, Матвій взявся скуповувати землю — і в своєму, і в сусідніх селах. Він рознюхував, прислухався до розмов, визначав, хто б міг продати, а то й сам обережно цікавився. З війни не вернулося багацько чоловіків, з’явилися вдови, котрим самим було тяжко вести господарку. До таких приходив, починав обережну розмову. Коли чіплялися потроху на його вміло закинутий гачок, пропонував продати шматок земельки. Або казав так: хай земля надалі буде мовби ваша, а я знатиму — що то моє. Ну, дасте частинку якусь врожаю. За те пропонував персні й золоті монети. Часом люди зі страхом відмовлялися, та часом і брали. Просили живих грошей, бо що мона купити за хай і золоті речі? А дізнається влада, то заберуть.

«Треба дістати грошей», — вирішив Матвій.

У Володимирі, більшому місті, ще до війни, за Польщі, він познайомився з лихварем, у якого позичав гроші під грабіжницький відсоток, коли тоже мав прикупити шмат землі. Подумав, що такі, як цей пронира-лихвар, мусять вижити і серед воєнного коловороту. І точно, знайшов — геть постарілого, облізлого, але живого. Лихварством уже не займався, проте за монету звів зі знайомим колишнім ювеліром. При вигляді обручки, у якій зблиснув дорогоцінний камінчик, у ювеліра загорілися очі. Велів прийти за тиждень. Матвій і приїхав. За перстеник з камінчиком і кілька монеток одержав купу грошей, совєтських рубликів, цілу торбинку під куфайкою напхав. Ішов, сторожко озираючись, і точно, неподалік вокзалу, перестріли двоє жевжиків. Та в Матвія був приготовлений ломик, невеличкий, але замашний. Так огрів ним одного з напасників, що другий тільки зиркнув на оплічника, котрий, стогнучи, цілував землю, й накивав п’ятами.

Тепер мав чим розплачуватися з усіма.

Правда, донесли (не могли не донести), що в нього буцімто є і золото, і грошики. Золото надійно закопав під яблунею в садку та під коровою у хліві. Діставав, як тре було, потрохи, а грошей ни став ховати. Дивіться, законні, бульбу, буряки й жито продав, то й дещо заробив.

— Та хіба я, фронтовик, став би обманювати рідненьку державу, — сказав Матвій, і з його ока викотилася сльоза, чиста, як добре перегнана самогонка.

Ну й голова сільради, й дільничний міліціянт, і офіцер, начальник «стрибків», тоже хотіли їсти й дещо мати в кишені. Кожному окремо потроху і вділив. Декому відверто казав: «Нащо тобі та земля? Скоро всеїдно заберуть у той їхній колхоз, а так матимеш чисту копійку».

— А тобі ж нащо? — спитав Прокіп Коваліський.

— Тре, — одказав Матвій. — Тре. Я, може, нею хочу натішитися, перш ніж заберуть.

Прокіп знизав плечима.

Другому сказав, що хоче вступити до колхозу найбагатшим загорєнцем.

Певно, його вважали малахольним. Бо як же інакше?

«Господи, ци ти забрав у мине розум, ци даєш такий, що я ни здатен осягнути?» — спитав якось Матвій, звертаючись до старої, мовби задимленої часом ікони в кутку хати.

Бог мовчав та дивився на Матвія, як йому здавалося, не гнівно, а розуміюче.

«Якщо Бог — володар світу й усього добра, що на світі є, то хіба ни може зрозуміти чоловіка, створеного за його образом і подобою, який прагне мати хоч трохи більше землі — найсвятішого, що може бути в людини…» — так міркував Матвій, і від того мовби теплішало в грудях.

У Загорянах колгосп створили наприкінці зими сорок восьмого. Спершу, як і до війни, потяглася в те нічиє хазяйство голота, лайдаки і голодраби, а потім зі страху, що вивезуть до Сибєру, і ті, кого влада називала середняками. Хто не хотів іти, обкладали великим податком. Матвій податок сплатив, мав із чого, водночас придивлявся, як воно далі буде, чекав того моменту, коли таки доведеться підставляти голову під хомут. Од сільського міліціянта, котрий за добру блєшку самограю і матінку продав би, дізнався, що список на вивезення вже підготовлений, чекають команди, і він у тому списку на другому місці.

«Чого ж ни на першому? — подумав Матвій. — А хто ж спереду мине? Вергунів вивезли, бо ж син у бульбашах, хіба старий Уласик Матечко?»

На другий день він надягнув воєнні штани й гімнастерку й подався до колгоспної контори, де сказав голові, що тоже хоче разом з усіма йти до світлої щасливої жизні. Голова не знав, як діяти — приймати одного з найбагатших куркулів, а мо’ й найбагатшого, чи послати до дідька й потім розкуркулити. Подзвонив у район. Там сказали, що порадяться. Матвій дістав з кишені пожовклу довоєнну газету, де було написано, як він їздив з усіма на Херсонщину, і переконався, яке то добре життя при колгоспі. Яка то там соціалізма.

— Я ж фронтовик, — нагадав Матвій, — до Берліна пройшов, маю ранєнія, дві миндалі й грамоту за бойові заслуги з потретом й підписом самого товариша Сталіна.

Матвій дістав тую грамоту, медалі висіли на ньому, як і нашивки за поранення.

Голова почухав чорними од махорки пальцями лоба й ще раз подзвонив у райком, сказав, що вроді нивдобно одказувати — фронтовик, обратно же — ранєнія, медалі, а головне — грамота од товариша Сталіна. Дак, за бойові заслуги. І, видно, щиро хоче чоловік до колгоспу.

Йому щось відповіли, голова Федось Без поклав трубку і сказав уже з теплішою інтонацією:

— Чорт з тобою, уговорив. Раз хочеш, приймемо. Чоловік ти не ледачий і обратно же, той во… Їдне слово — шкрябай ото зара заявлєніє, а завтра зранечку приводь усю сім’ю й увесь реманент разом з худобою.

Матвій подякував, заяву написав, а як вийшов за конторський поріг, смачно сплюнув і ще смачніше подумки вилаявся.

Як додому дістався, зірвав медалі, хтів було викинути та подумав, що згодяться, і, як каже той придурок і голодранець Без, обратно же, шкода, все ж ни дарма всеньку, щитай, Польщу і половину Німеччини до самого Берліна пройшов, хай там як. Спересердя дав лупня Марисі, відкинув ногою, мов паршиве кошеня, не свою дочку, «солдатську дівку» Лідку — те поріддя гріха тільки скрикнуло, чи то писнуло з присвистом. Зойкнула й почала голосити неїна мамочка, та прикусила язика, бо глипнула на Матвієве лице.

Матвій вийшов на двір і заглянув до шопи. Там захопив сідло й попрямував на вигін, де паслися його коні. Осідлав гнідого, й від думки, що робить те востаннє, світ потемнів. Так на коні Матвій об’їхав усі свої земельні ділянки — і коло Загорєн, і Перечипа і ще далі. Коло кожного поля спиняв коня, стрибав на землю, й перехрестившись, ставав на коліна. Брав грудку сірої землі й цілував. Прощався й просив прощення, що мусить віддавати в чужі, невідомо чиї руки.

Земля була для нього живою істотою, живішою за людей, навіть тих, що лишив удома. Шкодував, що похмурий осінній день не відкидає тіней, бо тіні завжди мовби продовжували землю й усе, що росло на ній. В одному місці по недавно зораній ріллі ходили ворони, і вперше не прогнав їх. Ворони завше крали землю, на лапах і в дзьобах, а тепер те вже не мало значення.

«Як хмари пливуть по небу, так і ти відпливаєш од мене, землице», — подумав Матвій.

Сів на коня й пустив галопом. Ледве стримував себе, щоб не озирнутися, бо знав — за ним мчить ціла орда татарви. Ті чужі вершники хочуть одібрати крім землі ще й пам’ять про неї, а може, і його душу, де вже не проростало насіння — насіння на майбутній урожай — та ще не згас вогник примарної надії.

Наступного ранку село мало можливість споглядати незвичну процесію. Поперед неї йшов Матвій і вів за вуздечку коня. Поруч переставляв ноги молодий лошак, ще двоє коней з квітами коло вух тягли воза, навантаженого плугами й боронами, а далі кобила, увінчана вінком, — то Марися за наказом чоловіка постаралася — ще одного воза з дрібним реманентом. На другому возі сиділа мала Лідка й злякано позирала, то починала пхинькати, то переставала, бо згадувала, що попереду йде грізний чоловік, якого вона називала «тат». На тому ж возі лежала зв’язана за ноги свинка, а за возом переставляли лапи й час од часу ревли четверо корів, прикрашені вінками й дзвіночками. Замикали процесію десятеро овець, за якими слідувала Марися, котра пленталася за ними з хворостинами.

За ці два з половиною роки, відколи на світ з’явився і став рости плід її гріха, Марися з худющої виморочки непомітно перетворилася на подобу жінки з тілом. Її очі не переставали сяяти щастям, навіть коли бив чоловік. Щастя її було таким великим, що вона навіть сміла захищати доньку, коли Матвій піднімав на крихітку свою важку руку.

— Бий мене, бий! — кричала Марися. — Воно ни салдацьке, воно твоє, тико ти того ще ни знаїш.

— А щоб ти вигоріла з своїм байстрям, — казав у таких випадках Матвій.

Голова Федось Без аж присвиснув, коли угледів, скільки добра поповнить ввірений йому колгосп. Аж притупнув ногою й пошкодував, що нема гармошки, щоб заграла марш перемоги сіцілізму над куркульством. Подумав: «Таки добре, що ми не забираємо, а він сам привів те багатство. Сам, сам, сам!» Правда, з підозрою подивився на вінки й квіти (насмішка?), та рішив, що хай — мо’ в чоловіка направду радість.

Попрощавшись з усім, що нажив, — вдома лишилася одна корова й свиня, пара незарубаних курок і гусок — Матвій з порожньою душею, котра оберталася довкола світу, де все було покрадене, вступив у нове життя. Попросився, щоб його поставили їздовим. Та голова зиркнув дивно — не то зневажливо, не то запитально:

— На кониках своїх їздити хочеш?

— Як ни мона, то я згоден і на чужих, — сумирно відказав Матвій.

— У нас нима свого й чужого, в нас усе обще, — Федось Без значливо підняв догори вказівного пальця. — Поняв?

— Поняв, — Матвій ледь не скреготнув зубами. — Чого ж ни пойняти.

— Ну от. Потрудишся на обще благо на свинофермі. Там їднеї свинарки ни хватає, а як буде свинар — то ж вобще клас.

Федось-голова засміявся. Матвій подумав, що заліпити б цьому голяку, що набував чирвової масті, в рило, з їдного удару звалився б, тико кававкнув би.

Та він змовчав. Наступав час мовчання, чи довгий, чи короткий, а таки колись закінчиться. У цьому була надія. Свиноферма, то й свиноферма.

«Пережив таку войну, переживу й свиноферму», — подумав.

Ледарювати не вмів, руки самі просилися до роботи. А голова думала, як ліпше зробити. Коли через місяць до ферми, яку прибудували, сяк-так збивши, до клуні одного з вивезенців до Сибіру, завітав Федось Без, то зміг тільки й вимовити:

— Йолки-палки, лєс густой.

Бо Матвій і навів чистоту й порядок, і поробив акуратні перегородки, й змусив своїх напарниць по роботі вичистити гній та насипати соломи.

Через два роки потому голова зрозумів, що свинаря Матвія Терещука за добру роботу (який опорос вийшов!) варто нагороджувати, та колишнього куркуляку подавати на медаль не випадало, і Матвія перевели у телятник. А ще через рік його залучили до будівництва на пустирі за конторою свинарника, потім телятника і корівника. Матвієві руки скрізь годилися до діла, хоч серце просилося в поле, до землі й коли його залучали навесні, а потім ранньої осені, до роботи на сівалці — душа співала.

Саме тоді пішла мала Лідка до школи. Матвій так і не зміг (та й не пробував) полюбити Марисину дочку. Своєю визнати не міг, всі ж бо знали на кутку, що то не його дитина, з’явився той непотріб на другий день після теплого Олексія[49], того й нарік батюшка Лідою. Каже Марися, що так звали якусь мученицю.

— Мученицею мона й мине назвати, — сказала Марися.

— Поварнякай, то бляха з попруги до мордяки пристане, — буркнув Матвій.

Він вперто, жагуче хотів мати свою дитину, часом, коли на нього щось мовби находило, вночі з усієї чоловічої сили м’яв Марисю. Та дитина не з’являлася, жінчин живіт лишався пласким, наче гладко вистругана дошка. І Матвія дедалі більше душила злість — і на себе, а більше на кляту жінку та на її виплодок од чужого чоловіка.

Він ставився до дівчинки, як до істоти, яку мусив терпіти, раз вона є в хаті, як до домашньої тваринки, котру ще треба навчити бути корисною. І Матвій вчив. Штурханами, паском (десь із років чотирьох), кілька разів аж до посиніння, брутальними словами, позирками, від яких бідолашній Лідці душа ховалася в п’ятки, й хотілося стати маленькою мишкою, яку вона раз бачила під припічком. З раннього дитинства Лідка була привчена до роботи — і замітати, і мити долівку, й годувати курей, качок і гусей, останніх пасти на березі річки, оббирати бульбу, мити посуду, мити і чистити батькові чоботи. Так було і до школи, і коли стала школяркою. Батько не пускав гратися з іншими дітьми і взагалі не дозволяв гратися. Дочка (яка дочка?) мусила завше щось робити, як і сам Матвій. Лідка росла затурканою, нещасною, переляканою дівчинкою. Єдиною розрадою були моменти, а в неділю чи свята, півдня чи й день, коли батько кудись ішов — зрідка перехилити в чоловічій компанії чарку, а більше пограти в карти на гроші в «очко» чи «триньку». Він був неабияким майстром цієї гри. Тоді Ліда лишалася вдвох з мамою і Марися дозволяла собі погладити дочку по голові, розчесати її коси після купання, просто посидіти й навіть стиха заспівати в два голоси пісню. Лідочці (як її мама називала, коли батька не було вдома) видавалося великим щастям просто посидіти, притулившись до теплого маминого боку, чи під маминим крилом, як вона казала, коли Марися пригортала дочку. Підростаючи, Лідочка стала розуміти, що мама, певне, ще нещасніша, ніж вона сама. Щемкий жаль огортав її сердечко й вона любила маму тихою таємною любов’ю — дужче й дужче, несучи цю любов, як свій дорогоцінний скарб, про який тільки вона й знає. Ну, хіба ще нещасна мама…

На восьмому році життя Ліда Терещук стала першокласницею. Навчання в школі їй відразу сподобалося. Вчителька Галина Калениківна не кричала, не била, а навпаки — могла не тільки похвалити, а й погладити по голові. Слова «Молодець, Лідочко!» вперше прозвучали, як щось неймовірне, як чарівна музика, відкриття дверей у світ, де після темно-сірого мороку раптом яскраво засяяло сонце. Лідочці захотілося ще раз почути ці чарівні слова, потім ще й ще, й вона з усієї своєї маленької сили старалася їх заслужити. Привчена до роботи й старання, вона акуратно виводила в зошиті палички, потім букви й цифри, потім — окремі слова й цілі речення. Природно, що в її зошиті з’явилася виписана червоним олівцем п’ятірка. Дорогою додому Ліда кілька разів витягала зошита з полотняної торбини, що слугувала за портфель, і крадькома обережно цілувала оцінку. Про свій перший успіх Лідочка похвалилася тільки мамі, а коли з’явилась і друга відмінна оцінка, вона не витримала і ввечері показала зошита й татові. У неї прокинулась надія, надієчка на макове зерня, що, може, хоч цим заслужить добре татове слово.

Матвій скоса глянув на зошит, гмукнув, а тоді його очі потемніли.

— Значить, учоною рішила стати? Відмінницею?

— Я старалася, — боязко, як завше, тихо вимовила Ліда.

— Мо’ потому й сама училкою будеш?

— Н-не знаю.

У Ліди затрусилися рученята, якими тримала зошита. Мовчки відійшла. Сльози покотилися по щоках і вона не стала їх витирати.

Вранці, коли Ліда збиралася до школи, Матвій сказав:

— Йди-но сюди.

Коли донька підійшла, несміливо посміхаючись, твердо промовив:

— Наука ни для тибе. Ни для тибе, запомни те. Твоє діло буде — крутити телятам хвости, ну, може, як твоя мати, робитимеш на полі, в ланці. То почотна робота. І ни старайся втрапити на панську дорогу. То ни для мужицької дитини. Щоб більше п’ятьорок ни бачив. Матимеш трояки і то добре. То для тибе оцінка. Зрозуміла?

— Зро… зуміла…

Хтось здушив Ліду за горлечко, запалали щоки, мов зробила щось недобре, негідне.

Мати не посміла її захистити.

Тільки сказала:

— Матвію, може б, того… Лідка ж ни дурна, як я…

— Яка вона, мині ліпше відати, — одрізав Матвій. — Усе. Тут я хазяїн.

У школі, коли Ліда виводила літери, рука в неї тремтіла.

— Що з тобою, Лідусю? Не захворіла? — Галина Калениківна.

— Я здо… Я здорова, мамо… Ой, вибачте, Галино Калениківно…

Учителька всміхнулася.

— Тоді пиши, старайся…

Але Ліда не могла старатися. Вперше затнулася, коли вчителька викликала до дошки.

Вона вже не хотіла вчитися.

Батько, чи його привид, стояв біля парти, за спиною.

Все ж вона принесла ще одну п’ятірку.

І отримала ляпас від Матвія.

— Я тобі що сказав, сученя?

— Я більше не буду вчитися, — схлипнула Ліда. — Я не хочу до школи.

— Будеш, — сказав Матвій. — Ни хватало ще, щоб мине оштрафували чи що там, за те, що в школу ни пускаю. Вчися. Но з тибе хватить і трояків. Пойняла? Ну?

— Пой…

Ліда не договорила. Проковтнула півслова. Їй захотілося відкусити язика.

Мусила і далі ходити в школу. По-дитячому, а далі й не по-дитячому, прикидалася, що не розуміє багато з чого, що їй каже вчителька. У неї погіршав почерк, з натугою рішала задачки. Галина Калениківна спершу дивувалася таким змінам, а потім перестала.

З часом забулися перші місяці навчання. Ліда Терещук серед однокласників поступово набула репутації маленького незграбного тугодума. Іноді дещо розповідала, коли викликали до дошки чи піднімали з місця. Свої законні трояки вона отримувала.

Та інтерес до навчання у неї не пройшов. Лідочка помітила, що їй і далі цікаво вчитися. Цікаво читати і вирішувати задачки. Не раз, коли чула відповіді, міркування інших учнів, казала подумки собі: «А я можу ліпше». І також подумки повторювала свою відповідь.

Спочатку таке подвійне життя її пригнічувало. Не раз хотіла виявити свою справжню суть, та щось стримувало. Не тільки панічний страх перед батьком. Ліда росла, розвивалася, відкривала не лише світ, а й саму себе. Їй раптом стало цікаво вести таку гру — з батьком, з іншими.

Її світ ріс, виростав, як і вона, з кожним роком, кожним місяцем і днем.

Іншою була Мережка і гірка за хатиною. По-інакшому росли стебла на городі — їм одним, як і деревам у лісі за горою, Ліда довіряла свої таємниці.

Таємниці своєї душі.

«Моя душа — птах, який живе в мені, — подумала якось Ліда. — Він має гніздо, а може, й виведе там пташенят. Тоді я годуватиму їх словами, віршиками й задачками. Я не покажу те гніздо нікому».

Щось у довколишньому світі було не так, вирішила вона.

Тато був працьовитим, але недобрим.

Мама доброю, але боязкою.

Однокласники добрими з тими, хто з ними дружив, у кого можна списати.

«Я інакша й чужа, — подумала якось Ліда. — Але чому я не чужа сама собі? Може, я щось повинна зрозуміти, що приховано так далеко, що не можу знайти…»

«Що я можу?» — якось спитала себе Ліда.

І поступово, крок за кроком виявляла, що може таки багато, що може дедалі більше. Вона могла запам’ятовувати не тільки вірші, задані для заучування, а й ті, які вичитувала в поетичних збірках, цілі прозові тексти, які їй подобалися, у яких мовби звучала дивна музика слів, задачі, формули, рівняння — виключно для себе. Треба було не виявити справжню себе — і вона не виявила. Вчилася, розкривала багатство думок теж тільки для себе. Все більше навчалася контролювати те, що каже, і навіть те, що думає. Слова приходили й відходили, а інші наче клалися на полиці. Вона була немовби великою сортувальною станцією для однієї особи — Ліди Терещук.

Ліди Терещук.

Та Ліда виконувала, як і перше, домашню роботу, ходила з мамою на поле, а з батьком на ферму (особливо влітку, під час канікул), але й там інтенсивно, таємно працювала. Повторювала в голові те, що задали в школі, — і коли полола грядки вдома, і сапала буряки на колгоспному полі, помагала висмикувати стебла льону. Вирішувала якесь рівняння для старшого класу, яке перед тим запам’ятала на дошці в чужому класі, й спинялася, зачудована. Чи, як вважали однокласники й баби на полі, — дурнувато усміхалася. На вустах її у той момент виростала квітка, яку ніхто не бачив.

Шкільна бібліотекарка, а за нею й сільська, дивувалися, що дівчинка, котра вчилася абияк, стільки читає. Вони вважали, що це свого роду блаж, психічна хвороба, коли бачили, як це незавидне, бідно одягнуте дівча, худюще, з мовби погано витесаним обличчям, приходить і вдає, що читає, а насправді, як вони вважали, перегортає сторінки. А забігала Ліда на перервах, приходила після навчання (удома казала, що знов затримали на зборах в школі чи лишили після уроків), в неділю. Деякі книжки Ліда брала з собою й ховала в кущах на березі Мережки, за гіркою, до якої тулилася хата. Пильно стежила, щоб ніхто не виявив її криївок. Як і раніше, ні з ким з ровесників не дружила. Поступово ставала все більше «вовчкуватою», віддалялася і від мами, котру тепер просто шкодувала — й за вічну покірність, страх перед чоловіком. За її долю, хоч і дедалі більше розуміла, що мама Марися в чомусь таки лишилась сама собою.

Від однокласників довідалася те, що знали на кутку, — Матвій насправді не був її батьком. Це спочатку вразило, а потім принесло полегшення, оскільки таким жорстоким до неї був не рідний тато, а чужий чоловік.

Десь у класі п’ятому чи шостому Ліда таки спитала:

— Мамо, а хто мій тато?

Марися жахнулася, приклала пальця до вуст, почала хреститися.

— Ну, що ти, що ти, доцю?

— Я все знаю, — жорстоко вимовила Ліда.

І мама зрозуміла з її вигляду — таки знає.

— Він був солдатом. На гірці вишку ставив. Отам-о.

— Як його звали?

— Гена, — видихнула Марися.

«Отже, я Лідія Геннадіївна», — подумала Ліда.

І спитала:

— А прізвище?

— Того я ни знаю, — сказала мама. — Ни спитала. Та й ми знакомі були, щитай, два дні.

— Хіба… Хіба ти його не любила?

Ліда була вражена. Приголомшена. Як так?

— Я вельми тибе хотіла, — сказала Марися. — Тибе, таку маленьку, як жовте пухнасте гусєтко.

Після тої розмови Ліда пішла за гірку й виплакалася. Підвела очі догори. Колись тут стояла вишка, яку поставили солдати. Солдати? Геннадій, її справжній батько?

Десь через місяць вона спитала маму:

— Звідки він був? З якого міста, якої місцевості?

— Ни спитала, — простогнала мама з мукою в голосі. — Десь із Восточної. Майже по-нашому гувурив.

Хтозна, до чого б могло привести це її розпитування. Це існування двох Лід, гра, що переставала бути грою, яка — Ліда це відчувала — приносить дедалі менше задоволення, натомість виснажує мозок.

Гра переросла в поєдинок — жорстокий поєдинок дужого чоловіка і малої худющої дівчинки, поєдинок, про який знали обоє, але знали кожен своє. Матвій те, що переміг ненависну йому істоту, її прагнення до «панськості». Ліда, що потаємно переграє того, хто звався її батьком, але таким не був.

Цей поєдинок мусив чимось закінчитися.

Чимось явним, що й сталося.

Вибух пролунав, коли вона закінчила сьомий клас. У Загорянах була семирічна школа, й раніше Ліда не раз із жахом думала, що буде, коли закінчить навчання. Їй хотілося вчитися далі. Але що діяти? Втекти з дому? Збунтуватися, і будь що буде…

Раптом вона довідалася, що школа стала восьмирічною, а далі, через кілька років, перетвориться на середню, тобто тре буде вчитися десять, а може, й одинадцять класів.

Та її радість і надію вбив батько.

— Хватить з тибе тої засраної учоби. Будиш мині на фермі помагати, поки п’ятнайціть літ ни виповниться. А тоді телятницею оформлять, я взнавав.

— Може, я поступлю в профтехучилище?

Ліда вимовила це покірно-тихо, стримуючи кипіння, що наростало в грудях.

— Я тобі дам «училище». Ти…

Батько видав порцію лайки. А потім сказав, що як буде їй шістнадцять, то вийде замуж. Житиме, як люди, по- сільському, без всяких витребеньок.

— Заміж? Колись вийду…

— Коли я скажу, — батько. — І за кого. Я вже тобі вибрав.

— І кого ж…

— Ни твоє діло. Хотя б і Федька Босого. Якраз для тибе.

— Ви жартуєте, тату.

— Поварнякай мині.

Федько Босий був відомий на кутку п’яничка років сорока, вже колись мав жінку, яку, казали, побоями довів до смерти, за що відсидів п’ять років.

Ось яку долю готував їй батько. Не її батько.

«Не буде так, — вирішила Ліда. — Я або втечу, або… Або вб’ю його. Каменем чи… ломакою. Нехай мене тоді відправляють у колонію для неповнолітніх».

Вибух стався наприкінці літа. Ліда пішла до центру села по хліб. Вже майже на підході до крамниці побачила, як з бокової вулиці вийшла жінка. Її класна керівничка Орися Михайлівна. Колишня класна, бо ж Ліда сказала, як велів батько, нерідний батько, неодмінно додавала тепер Ліда, коли його згадувала, що вона далі не вчитиметься, не ходитиме до школи. Орися Михайлівна тільки й вимовила: «Ну, що ж, це твій вибір». Певно, не вельми й шкодувала (або й зовсім), що втрачає ученицю, котра ніколи не хапала зірок з неба, не була активісткою, і взагалі наче невиразною сірою плямою.

Сама не знаючи, чого так чинить, Ліда не звернула до магазину, а пішла крізь шкільний сад за Орисею Михайлівною. Щось наче повело її за вчителькою. Вже на підході до школи вона відчула запах свіжої фарби (у школі щойно закінчили ремонт) і в неї защеміло серце. Потім голосно забухкало. Орися Михайлівна пішла до вчительської, а Ліда зайшла до шкільного коридору. Запах фарби забивав подих. У Ліди запаморочилася голова.

«Я зараз помру», — подумала вона.

Ось і її клас. Колишній клас. Заглянути? Вона відчинила двері, побачила рядок свіжопофарбованих парт. Чисту-чисту дошку. Шкода, що немає крейди, а то б вона написала… Написала одне-єдине слово «Прощайте!». Хай би потім ламали голову, хто це зробив.

Ліда поквапно вибігла з класу. Серце калатало ще шаленіше. Притулилася до дверей і відчула, що вони ще не зовсім висохли.

Нехай.

Тепер їй усе байдуже. Їй чужий цей світ, ця школа, яка не для неї.

«Ні, — раптом подумала Ліда. — Ні. Сьогодні. Або ніколи».

— Ні, — вимовила вона уголос.

Мов у гарячці, вона зайшла до вчительського кабінету. Там сиділи Орися Михайлівна і хімічка Ніна Борисівна, про щось розмовляли.

Ліда привіталася. Спинилася. Уся дрижала.

— Чого тобі, Терещук? — спитала Ніна Борисівна.

— Я до Орисі Михайлівни…

І після короткої паузи:

— Орисе Михайлівно, можна я вам почитаю вірша?

Її колишня класна керівничка подивилася здивовано і трохи злякано. Ця дівчинка завжди була неадекватною, це вона підсвідомо відчувала.

— Навіщо ти хочеш прочитати вірша? — запитала Ніна Борисівна. — Ти, здається, вже не ходитимеш до школи…

— Хочу, — Ліда. — Мені дуже треба. Дозвольте.

— Гаразд, читай, — дозволила Орися Михайлівна.

Ліда хотіла розпочати з вірша Тичини «А я у гай ходила», потім перейти до чогось серйознішого. Та враз передумала і почала:

«Але ж цього вірша не вивчали в сьомому класі, його, здається, взагалі не вивчають у школі. Хіба в якому десятому класі», — подумала Орися Михайлівна.

Хотіла це сказати. Але промовчала.

Ліда читала вірша за віршем — і ті, що вчили в школі, й ті, що не вчили. Потім почала розказувати про письменників, читати прозові уривки. Слова лилися з неї потоком.

— Навіщо ти нам це читаєш? — першою не витримала Ніна Борисівна.

— А хочете, я вам розповім із хімії? — Ліда дивилася задерикувато і трохи глузливо. — Наприклад, як проходить якась хімічна реакція. Або краще розповім про неорганічну хімію. А хочете, про колоїдну?

— Що?

У Ніни Борисівни очі полізли на лоба:

— Звідки ти це знаєш? Колоїдна хімія!

— З книжок, які є в нашій бібліотеці. І в сільській. Потім я розповім вам дещо з географії, історії. Ой, а в сьомому класі ми почали вивчати алгебру. Шкода, що тут нема дошки. Я б написала вам ті алгебраїчні формули, які ми вивчали. Ні, ліпше почну з економічної характеристики зарубіжних країн.

Вона знову обрушила на голови бідних ошелешених педагогинь цілий потік інформації.

До вчительської заглянув ще один вчитель.

— О, Яків Дмитрович! — зраділа появі історика Ліда. — Заходьте, не бійтеся. Я розповім вам історію Стародавнього світу й середніх віків. Знаєте, коли закінчилася Столітня війна? Коли і де стратили Жанну д’Арк? Ви чули про таке місто — Руан? Про що писав Томазо Кампанелла? Хто такий Френсіс Бекон?

— Що тут відбувається?

Яків Дмитрович був ще ошелешенішим. Ліда почала розповідати про Столітню війну, про страту Жанни д’Арк, потім перейшла до поезії трубадурів, далі до відкриття Америки.

— Гаразд, Лідо, — сказала Орися Михайлівна. — Ми вже зрозуміли, що ти все це знаєш…

— Навіть про складні випадки вживання прикметників і дієприкметників, — сказала Ліда. — І про частини мови, відмінювання іменників і дієслів, про суфікси, префікси і дієприслівники. Узагалі, мова і література — мої улюблені предмети.

Орися Михайлівна встала і підійшла до дівчинки, яка здавалася на диво спокійною, але якось так виструнченою, що аж схожою на живу натягнуту струну. Поклала руку Ліді на плече.

— Ми вже зрозуміли, що ти все це знаєш. Що ти багато знаєш, значно більше, ніж вимагає програма семирічної освіти. Ти можеш вчитися далі, якщо ти змінила своє рішення…

— Я змінила! — дзвінко вимовила Ліда.

— Але чому, чому ти приховувала досі свої знання?

І Ліда призналася:

— Так мені наказав батько.

— Батько? Чому?

— Він хотів, щоб я погано вчилася. Він казав, що моє діло працювати на фермі або на полі. Я… Я люблю працювати на полі. Але я хочу вчитися далі. І взагалі — мені подобається вчитися. Дуже подобається.

— Ти будеш вчитися, дівчинко, — вступив у розмову Яків Дмитрович. — А з батьком ми поговоримо. Якщо ти, звичайно, не проти.

— Я не проти… Але він, він мене буде бити, якщо дізнається, що я порушила його наказ…

— Не бійся, ми не допустимо цього, — сказала Орися Михайлівна. — Ми прийдемо до вас сьогодні ввечері.

«Він взагалі не мій рідний батько», — хотіла сказати Ліда. Але вирішила поки що промовчати.

Виходячи, вона почула, коли нещільно прикрила двері:

— Яка талановита і нещасна дитина. Як ми її з вами пропустили… — казала Орися Михайлівна.

— Але як їй вдавалося стільки запам’ятати? — дивувалася Ніна Борисівна.

— Я ж кажу — вражаюче талановита.

Серце Ліди того дня то співало, то знову починало калатати у тривожному передчутті. Але відступати вона не хотіла. Не могла вже відступати, повертатися до попереднього життя.

Надвечір на їхнє подвір’я вступила ціла делегація — Орися Михайлівна, Ніна Борисівна, Яків Дмитрович, які захопили з собою першу Лідину вчительку Галину Калениківну і шкільного завуча Людмилу Платонівну.

Було несказанним здивування Матвія і переляк Марисі. Страх упереміш із торжеством світилися в Лідиних очах. Вона перебувала тут і мов десь далеко.

Коли у відповідь на слова Орисі Михайлівни, що Ліді треба й далі вчитися в школі, Матвій сказав, що наука не для неї, Орися Михайлівна весело наказала:

— Розкажи, Лідочко, татові те, що нам розповідала.

Ліда знову розпочала з віршів, потім сказала, що вона чудово знає й історію, й географію, і літературу, й хімію, фізику, алгебру, геометрію, обидві мови — українську й російську, всі мовні правила. Що відтепер постарається стати відмінницею. Що вона хоче й буде вчитися.

Матвій дивився, хоч і люто, проте спантеличено. У нього засіпалася ліва повіка, потім права, щока, підборіддя.

— Я ж не проти, щоб вона вчилася, — видавив Матвій.

— Вона і вчитиметься, — сказав Яків Дмитрович. — Якщо, коли ми підемо, ви хоч пальцем зачепите доньку, я вам, як учитель і депутат сільської ради, обіцяю, що сядете в тюрму. Надовго. А як просто чоловік, що натовчу перед тим пику. У мене в інституті був розряд по боксу. Зрозуміли?

Матвій помовчав, а тоді сказав:

— Чого ж не розуміти… Я ни бив неї николи… Хіба шутком, як довгарала[50] чєсом…

— Тоді до побачення.

Коли вчителі вийшли, Матвій тупнув ногою.

— Сука! Сучище! Поріддє прокляте салдацьке! Я вам ще покажу! Угрожати мині будуть!

Він вилетів надвір, спинився й раптом зрозумів, що світ обвалюється. Його світ. Що надто низьке небо, надто чорне. Як же могла вчитися цяя підла дівка, що він не знав… Матвій дико заревів з розпуки.

Рішив піти до Петра Кузьового, у того завсіди найдеться блєшчина самогонки.

Того вечора Матвій вперше в житті напився по-чорному — спершу з Петром, потім в іншій компанії. Йшов додому, хитався, світ був геть темним. Бурмотів погрози, що зараз він їх так відлупить, цих проклятих сук, що на все життє запомнять, у ногах повзатимуть, прощення проситимуть, плювати йому на теї вчительські погрози. Пику, казав, наб’є той хирляк! Ха! Та він три таких заткне за пояс!

Матвій раптом побачив себе на коні. Він вершник і наїжджає на того вчителюка. Кінь ірже і він, Матвій, починає мовби іржати. Ні, то він сміється. Зараз, отак сміючись, зарубає цього хирляка. А де ж його шаблюка? Чого хитається під ним кінь?

Переходячи в той момент поламаний міст через Мережку, Матвій не втримався й полетів донизу. Він ударився головою об камінь і втратив свідомість. Якби знався на медицині, то зрозумів би, що перед тим пережив після почутого од дочки гіпертонічний криз. Пиятика ще підвищила тиск, а падіння й удар головою об камінь довершили справу.

Його побачили вранці пастухи, які виганяли худобу на пашу. Марися протремтіла цілу ніч не в хаті, а в хліві, а Ліда сховалася у клуні в сіні.

У райцентрі, куди доправили непритомного Матвія, лікарі констатували обширний інсульт.

Лікування спершу в районній, а потім і в обласній лікарні нічого не дало. Матвій лишився паралізованим, безмовним. Доглядала його Марися. Годувала, раз на тиждень мила. Рідко коли вимовляла яке слово.

Ліда, коли верталася зі школи, теж годувала батька з ложечки кашею і… розповідала про навчання в школі, про уроки, про те, що задавали додому. Не могла втриматися од цієї своєрідної помсти.

Ліда розповідала, що стала відмінницею. Що хоче цим порадувати таточка. Що обов’язково поступатиме в педінститут, а може, й у столичний університет.

Матвій дивився, але не ненависним поглядом, а теплим, що просив жалю. Часом щось мичав. Тремтів ледь помітно.

Навесні Ліда якось сказала:

— Все, більше розказувати не буду. Досить, віддражнилася. Пробач, якщо можеш.

Матвій замичав, лице його перекосилося, ледь-ледь затрусилося тіло, а з ока витекла сльоза.

І Ліда раптом зрозуміла — він… він просить, щоб розповідала.

Прожив Матвій ще цілих десять років. Мав міцне серце. І ще мовби щось, що тримало його на світі, хай і в такому безпорадному стані.

Уже десятикласницею Ліда вперше сказала, що вона сама помиє батька.

Помила, не відчуваючи огиди. Ані жалю до висохлого тіла. Мила старанно і розповідала, що в неї є шанс отримати золоту медаль. Правда, щось у неї йде трохи не так. До одних предметів більший інтерес, інші мовби перестає розуміти. Цікавлять дуже українська мова й література. Ну й нехай, філологія — теж потрібна наука. Матвій мовби схвально промичав.

Вона таки стала студенткою. І коли приїжджала додому, мама Марися казала, що бачить, як її жде батько. З батькового вигляду Ліда розуміла — справді чекає.

Коли розповідала якось у черговий приїзд про навчання, мати промовила, що здається — батько хоче, щоб Ліда зновика його помила.

Що Ліда й зробила. Коли вже вдвох витирагунили після купання це геть висохле не тіло, а тільце, на ліжко, батько раптом замичав, затрясся. І… підняв руку. Ліда зрозуміла — просить подати свою. Вона подала — і Матвій неймовірним зусиллям дотяг її руку до своїх губ і поцілував.