Діва Млинища

25. Загадка мапи

Син умовив нарешті Їгона дати дозвіл на знесення його старої хати. Тепер у селі рідко хто називав хату по-старовинному — дома, а кімнату в домі — хата. Хата, то й хата. «Дому забрала солома», — казали. Була хата в Їгона хтозна колишня, як на Млинищі мовили, — шевченківська. Ніби й стара-престара, а ще міцна, постояла б, так вважав Їгон. У паспорті в нього було записано Євгеній, та по-сільському звали Їгоном. Хата то й хата, Їгон то й Їгон.

Син, Гандрій, вчепився: Віталику пора женитися, вже дівку собі напитав у Любовні, ну, дівчина не з міста, а з села за містом, у приймаки він категорично «нє», до нас не приведеш, хіба тимчасово, бо ж Ростик живе, скоро друга дитина намічається, то тре Віталику свою хату ставити. Коло нашої місце не вельми, а нащо десь місця шукати, як оно у вас — ліпше не придумаєш.

— То хай приходять і живуть, — сказав Їгон. — Хіба я бороню? Місця всім хватить. Хата просторна.

— Просторна… Не смішіть, тату. То для вас просторна. А для молодих то — на курячих лапках. Мо’ колись і вважалася мало ни куркульською, а типер пора їй на злом. Скілько вона стоїть?

— Та Бог його відає. Бабуся казали, що їхній прапрадід ще за царя Миколая, тико ни того, що большевики вбили, а давнішого, цюю хату в якоїсь баби, переказували, викупив, як з войска царського вернувся. Ну, покійний дід мій Остап ще неї, казали, перекривав, пуд бляхою хата вийшла, як дзвін, а потом черепицею перекрили, то й стоїть.

— Во-во… Точно за царя, тико не Миколая вашого, а за царя Гороха поставлена, як було людей троха. Все, тату, переберетеся до нас, а хочте — тут лишайтеся, тико в новій хаті. Сорудимо внукові вашому таку, що направду буде — як дзвін.

Їгон зрозумів, що пора здаватися. Ще як покійна жінка жива була, то опирався, і як чужі люди просили продати… типерка хай вже ламають.

Пропозицію — доки побудують нову хату, пожити в Андрія чи в дочки Ніни — відкинув. Поживе в літній кухоньці, яку літ двадцять, як поставив на подвір’ї. Як баба ще Пріська жила, закомандувала — хочу, як у людей, літню кухню, от і поставив. Там є і грубка, і стіл, і ліжко. А тоді вже й перебереться до новеї доми, куди має привести Віталик свою дівку. Ци то вже жінку.

Як ту хату розбирали, то й знайшли під кроквою, де кроква зі стелею сходиться, якийсь мішечок, наполовину струхлявілий, туди засунутий.

Віталик, внук Їгонів, і гукнув:

— Тримайте, діду, ваш скарб. Думав, червінці які царські, тільки ж легкий мішечок. О, щось шелестить. Мо’ рублики царські, то для колєкції згодяться.

У мішечку виявилися не гроші, а начеб невеличке полотенце чи шкіра. Їгон придивився й побачив на тім полотенці-шкірі якісь значки, риски, щось намальоване. І букви, тико не наші.

«Звідки й взялося цеє чудо? — подумав. — Мо’ ще той солдат заткнув туди… Що воно таке?»

Віталик у відповідь на запитання діда, що ж робити з цією знахідкою, порадив:

— Та до Павлуся Стручка сходіте. Він же грамотний та й старі монети збирає. — І по складах: — Бух-гал-тер.

Увечері Їгон і подався до Павла Борчука, що мав прізвисько Стручок. Працював він справді бухгалтером раніше в райспоживспілці, а тепер у якійсь приватній фірмі. Відзначався тим, що вже багато років дотримувався одного й того ж розкладу. Вставав рівно о шостій ранку, робив зарядку, хоч був уже пенсійного віку, поволечки снідав і рівно чверть на восьму виходив з дому, щоб за сорок п’ять хвилин, не поспішаючи, дістатися через все село із Заріччя до автостанції, яку тепер розжалували в автобусну зупинку. Притому казав, що спеціально резервує п’ятнадцять хвилин на можливі вуличні вітання й розмови.

Павло-бухгалтер глянув на шкіру, обдивився пильно, поцмокав і прорік:

— Явно карта. Чи яко типерка по-новітньому велено казати — мапа.

— Яка ще мавпа? — Їгон здивовано.

— Не мавпа, а мапа, Євгенію Онисимовичу, — пояснив Павло. — Новоє, питомо українське найменування. Да, от ніби річка, а то як вулиці. І будинки по них. А то напісаніє не по-нашому. Мли… Млиніще… Холєра ясна, Млиніще… То що ж, вроді як наше Млинище намальоване… А то… Та туди його в доску… Мережка написано… Ха-ха… То де, кажете, найшли сеє ізобретеніє человечєского ума і мислі?

— Під кроквою в старій хаті…

— Ну… Виходить, карта, тоїсть, мапа кимось нарісована… А то що написано? Анно Доміні… І цифри якісь римські…

— І що то значить?

— Та вроді доміна, тоїсть дом, дім, дома якоїсь Анни. А то, певно, рік, коли той домик зведений… Цифри, я звиняйте, не розберу та вони, певно, рік по-римські зображають, коли карта намальована. Да, історічєскоє багатство припливло до вас, дядьку Євгеній… О, ще їден напис. Паріс… Гм, може, то той, що неї намалював, так звався…

Їгон почухав потилицю, матюкнувся подумки.

— І що ж мені з цим багацтвом робити…

— У музей здайте… Або продайте… Хоча б мені… Сто рублів, тобто гривень, дам. Не вірите?

— Вірю, — одказав Їгон. — Вірю, як і всякому звіру. Тико ж охота більше трохи довідатися, що за придибенція. Вроді Млинище, кажеш, намальоване? А хто намалював?

— То вже я не відаю… Хотя пождіте… Йолі-палі, дядьку Євгеній… У нас же на кутку свій історик є. Учоний. І не просто учоний — кандідат наук. Ну? Йому, йолі-палі, й покажіть цюю карту-мапу. З вас сто грам і пончик за ідею.

— Ти про Славика Чишучкиного?

— А то про кого? До нього прямо і шмаляйте.

— Так він же десь у Києві чи що…

— Мати повинна знати, коли приїде.

Ввечері Їгон і направився до старої Чишучки. Років на три, а мо’ й штири старша за нього. Та не зігнута, як то буває, а мовби палицю проковтнула, та й досі не виплюнула. Взялася одразу на дочку скаржитися, що рідко заходить, хай вже син, той далеко, чи старша, та аж за Білорусією, ото де море живе, а Танька ж у свему селі.

— А Славик часто приїжджає?

Їгон зразу рішив узяти бика за роги.

— Та де там, раз на пару місяців, хоть і машину свою має. А невістки, то вже літ зо п’єть чи й більше, як ни бачила. Мо’ хіба на похорон приїдуть…

Видно було, що скарги на дітей — улюблений коник Чишуїхи.

Треба сказати, що її прізвище було водночас і сільським прізвиськом — Чишуїха, Чишучка, та й усе. Од неї й довідався Їгон, що син приїде, певно, типерка на Паску.

— То хай, як навідається, до мене заглєне, — сказав Їгон. — Маю до нього нагальну балачку. Вельми важну. Як то кажуть — на сто рублів.

— Що, поступати хтось із родини думає? — Чишуїха ще більше оживилася.

— Нє. З онуків хіба Леська Коліна до школи ще ходить, так вона до науки не вельми тєгниться. Ну, Славик хай зайде, я типерка в літній кухні времяно житиму. А ні, то й сам заглєну, діло для обох інтересне.

І таки прийшов на другий день Паски. З тою картою чи мапою-мавпою. Бо ж Чишуїха могла й забути, ни сказати синові.

Пояснив учоному Чишуїшиному синові, який був ще тико трохи випивши, що воно й до чого. Святослав взяв карту до рук, уважно оглянув.

— Цікаво, цікаво… То, кажете, в старій хаті за кроквою найшли?

— Тамечки… Вроді, як давно там хтось поклав. Може, й солдат царський той, що, як бабця покійні казали, в родині був. Хто ж його зна… То що мені з цією штукою діяти?

— А зараз ми й визначимось, — сказав Святослав Чишук. — Розберемося, що й до чого. То кажете, у родині царський солдат був?

— Та, казали бабця, був. Ще за Миколая-царя.

— Миколая Першого?

— Може, й першого. Ще тоді, як у рекрути на двайціть п’єть літ до войська брали служити. І його колись взяли. Хто його зна, який то прадід.

— Ха, за Миколая… Міг і в Парижі побувати, коли Наполеона розбили. Я до того, діду Їгоне, що отут написано. Не Паріс, як вам Берчик утомкував, а Париж по-французьки, чи, певніше, по-латині. На мові латинській. Колись на тій мові все писали. А «Анно Доміні» означає «року Божого». І римськими цифрами той рік тисяча шістсот сорок сьомий. І виготовлена, за логікою, ваша карта, що за кроквою пролежала хтозна скільки часу, у Франції, в самому Парижі року Божого аж тисяча шістсот сорок сьомого. Якщо не пізніша підробка. Бо тут справді ось написи латинським шрифтом — Млинище і Мережка. Питається — звідки в Парижі в сімнадцятому столітті могли знати про наш куток Млинище і про річечку Мережку? Га, діду Їгоне?

— Або я відаю, — сказав Їгон. — Ти вчоний. Тобі й знати…

Святослав ще раз уважно оглянув зображене на пергаменті. Аж до очей близько підніс, мо’ хотів ще якийсь напис побачити.

— Так, інтересна штука, — промовив по повторних оглядинах. — Від руки начеб букви й позначки якимсь різачком вирізані, а потім залиті фарбою. Справді, схоже на наше Млинище. Ось наша найдовша вулиця, от бокові вулички. І будинки на них. Так… А це хати за річкою Мережкою, теперішнє Заріччя. Так… А то що? Ні, діду, ваша мапа, як тепер кажуть, таки підробка.

— Підробка? — Їгон чогось аж затерп.

— Ну, виготовлена пізніше. Хтось тако пожартувати захотів. Ну й ну…

— Чого ти так щитаєш? — Їгона образила підозра.

Наче то він підробив той малюнок. Ту карту. Чи мапу. Чи дідько її знає, як там називається.

— Бо он, бачите, та лінія. То ж нова вулиця, на якій переселенці з хуторів живуть. Ну, яку покійний Іван Бройчик назвав Комуністичною. Неї ж у сімнадцятому столітті не було, факт. Її ж забудовувати почали у двадцятому столітті, вже по війні, як з хуторів людей почали в село переселяти. Точно, хтось пожартував. І от хати тільки по один бік, як і є на тій вулиці.

— Зажди, — Їгон взяв Святослава за руку. — Я в своїй старій хаті, скільки себе пам’ятаю, живу. Хату бляхою покрив ще дід Остап, який на війні ще до реваруції, як цар з німцем воював, згинув. Бляху тико пару раз перекрашували, щоб не іржавіла. Моцна була бляха. Потому черепицею покрили хату, али крокви нихто ни чіпав. То хто міг той мішечок, тую карту підкласти, га? Що скажеш?

— Ну ви майстер загадки задавати, діду Їгоне, — тільки й сказав історик Святослав і звелів ще раз розказати, що відомо про рід Терещуків, якого ще по-вуличному Гапликами звали, а потому Рекрутами. Їгон, що знав, — повідав. Солдат був — точно. Ну, коби ж то знаття, як його звали… Діда — Остапом, те Їгон точно відав. Батька Остапового вроді Антоном. А далі — то вже тьма. Остап десь у тій Пруссії нимецькій згинув, там, видать, і похований. Прадід Антон, певно — на старих могилках, що були за селом. Ото, за Заріччям, за гіркою, так, як громада, кажуть, постановила перенести могилки ближче до шосейки, то ще до тої першої війни і революції було, то й прийшли у запустіння могилки, доки зувсім ни зникли.

Їгон розбалакався. І закінчив:

— Батько мій, Онисим, казали, що ходили в сім’ї чутки про карту якусь, що нібито той солдат привіз, а нихто ни знав, де вона. Ото й уся історія.

Зітхнув:

— Цяя хата до вуйни дядькові Митрові належала. А як його в Сибєр вивезли — Плискунам оддали, актівістам. Вони то й перекрили черепицею, а бляху продали. Тато мої покійні, уже, як Йоська вусатий вмер, викупили братову дому, а пусля них мині вона досталася. Так ото… Типер все.

Святослав подумав — потрібно насамперед перевірити, чи мапа справжня. Методом радіовуглецевого аналізу. Є в нього знайомий радіолог — допоможе. Став просити Їгона, аби той віддав мапу. Їгон поглянув недовірливо й хитрувато і відказав, що дасть у тимчасове користування, ненадовго, бо то, щитай, родове багатство. Али при їдній умові — хай він, Славик, напише бомагу, що так і так, взяв тую мапу, чи як там, і об’язується непремінно повернути.

— Ну й недовірливий ви, діду Їгоне, — сказав Святослав.

— А як хоч, синку, так і лоскоч. Щось мині як дихнуло у груди, ни оддавай, каже, — ще хитруватіше посміхнувся Їгон. — Воно памнять, то ж така… гарєча штука….

— Добре вже, добре, напишу вам розписку, — зітхнув Святослав.

І написав. І вручив дідові.

Через два дні з дивною мапою Млинища кандидат історичних наук, доцент одного із київських вишів Святослав Чишук відбув до столиці. А через кілька тижнів науковий аналіз, проведений в одній із аналітичних лабораторій, приголомшив його. Карта була справжньою. Матеріал виготовлений у середині сімнадцятого століття, такої ж давності виявилася й фарба, знайдена на мапі, і рештки та пилок якоїсь рослини. Святослав своїм науковим, історичним нюхом відчув — запахло сенсацією. Може, навіть і гучною, здатною принести йому дивіденди як науковцю.

Узагалі як історик Святослав Чишук нічим особливим не відзначився. Мав десяток-другий статей у наукових збірниках, видав книжку про встановлення радянської влади в невеликих містах України. Про тему й історію написання кандидатської дисертації взагалі волів би не згадувати. Починав писати її ще в застійні брежнєвські часи, а захистив за рік до початку періоду, який назвуть перебудовою. Якби ж знаття, що та перебудова настане, що полетить у тартарари й ціла система, постане Україна незалежна, про яку навіть страшно було казати…

А тоді він вирішив — якщо захищатися, то не просто на якусь прохідну тему, а щось значиме. Щоб продзвеніло на всю республіку. Перебрав кілька тем і напрямків. І його раптом осінило. На обрії маячіла чергова річниця революції. І Святослав вирішив довести, що радянська влада в Луцьку, на Волині взагалі, встановилася найраніше в Україні, одразу за революцією в Петрограді.

У його дисертації ту владу в окремих військових частинах, розташованих довкола Луцька, рядового повітового містечка, тоді, в сімнадцятому році, проголошували на третій-четвертий день після більшовицького перевороту в Петрограді. А в самому Луцьку — через три тижні після столиці. Заперечувати щодо того, що стосувалося революції, ніхто не посмів. Тільки один в’їдливий землячок з Луцького інституту, теж історик і до того ж зі схожим прізвищем — Чишій — покпинився у приватній розмові:

— А скажіть-но, Святославе Петровичу, як то так могло бути, що радянську владу в Луцьку проголосили в середині листопада, а керівники луцьких більшовиків сиділи у в’язниці майже до кінця грудня, про що є документи… Для конспірації чи що?

— Для конспірації. — Святослав засміявся тому зануді у вічі.

Плювати йому було на цю прискіпливість. Одразу після захисту дисертації він отримав трикімнатну квартиру в столиці. Допоміг через свої зв’язки перший секретар Волинського обкому, у якого він побував, ще коли писав дисертацію. Виклав, яку сенсацію готує. Їхні інтереси співпали. Перший секретар, присланий у західну «бандерівську» область, як звично, зі Сходу України, волів швидше з неї вибратися. Якщо не в Київ, то хоча б в якесь більше місто на сході. Впроваджував всілякі новітні технології в сільському господарстві. А тут підвернулася ідеологічна підпорка. Луцьк випереджав за темпами встановлення влади східняцькі міста й області! Могло пригодитися. Святослав уловив зацікавленість керівника області. Прозоро натякнув, що для роботи при написанні дисертації йому потрібні належні умови. Секретар виявився діловою людиною й пообіцяв після захисту належну квартиру в столиці. І таки дотримав слова через свого друга із Цека.

Була в Святослава й активна рухівська діяльність. Навіть депутатом Київради побував. Та відчув — то не його. Не вмів, як належить, розпихати ліктями конкурентів, інтригувати, не міг і бізнесом, як слід, займатися. Прогорів раз і другий, коли пробував організувати маленькі фірмочки. Лишалося викладання історії двадцятого століття, на якій спеціалізувався. Наука. Наукові пошуки. Тут теж не ладилося. За десять років написав п’ять статей. Якраз по статті за два роки. Теми були відомі і уже вивчені до нього. Він прагнув нових тем і нових досліджень, а їх не було.

І ось доля, доля чи пан випадок послав йому цю карту, мапу, мапу, мапу з давнього часу, ще сімнадцятого століття. Її належало розгадати. У Святослава знову прокинувся інтерес гравця. Але водночас це був інтерес історика.

Насамперед потрібно було отримати мапу-малюнок у постійне володіння. Коли вернувся додому з лабораторії, майнула думка: «Може, сказати, що цей шматок шкіри десь загубився?» Та зрозумів, що хитруватий (а хитрі завжди підозріливі) дід Їгон не купиться на таку версію, не повірить. Запідозрить обман. Розкаже в селі. Святослав дорожив репутацією серед односельчан. Не вистачало тільки, щоб його — поважного науковця, доцента, кандидата наук — вважали банальним обдурювачем, крутієм, злодієм. Вирішив спробувати викупити мапу в діда.

Подумав — як би йому зараз пригодилася підтримка Люсі. Вона вміла вчасно порадити й підтримати. Авжеж. Та дружини поруч не було. І невідомо, де вона зараз, все ще формально його законна дружина. Спробував вивідати в доньки, та капосна Зірка-Славка сказала по мобільнику:

— Таточку, ти, по-моєму, вже повинен добре вивчити мамин характер. Якщо я тобі дам її адресу, я назавжди втрачу її прихильність. А я цього не хочу. Шукай сам. Якщо, звичайно, вона тобі насправді потрібна.

Святослав подумки лайнувся.

Доньку звали Зореслава, а дружину — Люсьєна. Химерні імена, а от історія в нього банальна. Як і все в його житті. Люська на момент їхнього знайомства працювала лаборанткою їхньої ж кафедри. І була донькою декана. У міру вродливою, в міру розумною. Трохи манірною, вразливою.

Хто б йому повірив, що розпочавшись з банальної ж інтрижки — так, так, так, хотів лишитися на кафедрі столичного вишу (тоді ще казали вузу), — їхні взаємини закінчаться не тільки одруженням, ростом його кар’єри за допомогою тестя, а й поступово дедалі більшою його закоханістю в Люсю-Люсьєну. Яка поступово, крок за кроком, позбавлялася манірності, рис великосвітської левиці, що почали було намічатися, а ставала відданою, турботливою дружиною, що заглядає йому у вічі й рота, згідна виконувати всі його забаганки. Він не тому полюбив її, що відбулися ці зміни, а тому… А тому, що полюбив, покохав, бо виявив, що вона одна така в цілім світі, що ні в кого не має такого повороту голови, усмішки й голосу, такої здатності вгадувати його настрій та розраджувати при неприємностях. Вона перевелася з кафедри у ліцей, бо відверто сказала, що наука не для неї, що це була забаганка батька.

Був присуд, вибір долі, який їх познайомив.

Іван Платонович давно вже не декан.

Вони навіть не вітаються.

Яке це має значення.

Має значення те, що Люсі немає поруч.

Та його інтрижка зі студенткою — то була помста самому собі. Спроба позбутися влади й почуттів до дружини, запізнілого кохання. Дідько його знає, зрештою, що то було.

Люся сказала:

— Я ні про що не шкодую. Я тебе кохала і, здається, все ще люблю. Ти ж лишився теж самим собою…

— Неправда! — вигукнув Святослав. — Я не знав, що вона внучка академіка Кривцова. Дурне короткочасне захоплення, тільки й усього.

— Я тобі не вірю. Все повторюється.

— Що мені зробити, щоб ти повірила і простила?

— Нічого.

Вона просто зникла з його життя.

Звільнилася з ліцею.

Донька, звісно, знала, де мама.

І батько-тесть знав.

Зате Святослав не знав, що йому робити, — вже третій рік.

А робити щось було потрібно.

Він поїхав у рідне село. Запропонував тому дідові за дивну, незрозуміло де чи звідки виниклу мапу пристойну суму в п’ятсот доларів. П’ятсот доларів! Потім збільшив ще на двісті.

Дід вперся — ні за які гроші не віддам. Йому самому потрібна ця карта-мапа.

— І що ви з нею робитимете?

— Ни знаю. Хай лежить. Як памнять.

— Пам’ять про що?

— Ну, може, про того салдата. Про наш рід. Ти, Славцю, конєшно, учоний чоловік. Тико ж я тоже вроді своє життє прожив, а ни проскакав, ни протанцював… Щось у мині проснулося. Прокинулося. Ну, як тая зернина, що десь давно лежала, а типерка проростати стала…

Дід Їгон дивився ясними очима, які ледь-ледь сльозилися. У Святославовій голові майнула дурна думка, що то сльоза давно минулого часу, який не може втрапити в теперішній. Та чому дурна?.. Він раптом побачив річку. Більшу за їхню Мережку, може, й більшу за Прип’ять чи навіть Дніпро…

Та широка, широченна ріка тихо плинула, проте так величаво й могутньо, що стало зрозуміло — її не може спинити ніяка сила.

— Значить, не продасте, Їгоне Онисимовичу?

Ще раз перепитав, хоча навіщо? Відповідь він і так знав.

— Ни продам.

— І за більші гроші?

— І за найбільші. Звиняй уже, Славцю.

— Що ж, воля ваша. Хазяїн — пан. Бувайте.

Від упертого діда він ще заїхав до мами. Привітався і попрощався. Мусив спішити. Мама не знала, що Люся зникла з його життя. Що він сам, що сам-один на світі, який усе розширюється. Для неї він був сином, котрий багато досяг у житті. Якого в селі називали паном професором.

Мама тільки сказала:

— Хай би хоч Славця приїхала. Як ни з чоловіком, то хоч сама. А то ни внучки, ани невістки.

— Приїде, — пообіцяв Святослав. — Мамо, приїде.

Мама, як завше, провела до воріт. Виїхав своїм «Пежо» на центральну вулицю Млинища. Неподалік їхньої церковки вулиця переходить у головну вулицю села, яка тепер називається вулицею Незалежності. Їхав повільно. І враз подумав — як багато і разом з тим мало знає про своє Млинище. Їхня хата крайня на кутку, ще крайніша за хату покійної баби Мокрини. Тої самої, про яку казали, що вона друга жінка діда Бройчика. А отут у хаті, що колись була найбільшою, найзнатнішою на весь куток, а може, й на все село, а тепер видається не тільки постарілою, а й геть незавидною порівняно з тими доминами, що виросли в Загорянах останніми роками, жили самотні сестри Бадилинки, що так і не вийшли заміж. Кажуть, любили одного хлопця — Зенька, вже покійного, що подався у світи й приїжджав вряди-годи в рідне село з численним сімейством. Тепер лишилася одна самотня Софія. А тут у новій хаті, що звели для сина, живе коло нього білоруска Олеся, Алєся, як співається у їхній «пєснярській» мулявінській пісні. А от поворот на нову колись вулицю Комуністичну, переселенську, як у них казали, хутірську, яка є на мапі з сімнадцятого століття, але якої не могло тоді бути. Він має розгадати ту загадку… На тій вулиці жив донедавна (виїхали кудись на південь області) колгоспний інженер і винахідник Юрій Лець, котрий здивував не куток, а ціле село, бо покинув інститут, вернувся в село і женився на вдові Насті Кручисі, що мала четверо дітей… Ось і хата безсмертного жартуна і насмішника, султана, як казали на кутку, бо ж мав дві сім’ї, Івана Бройчика. Ба, він, Святослав, і не знає, хто тепер живе в дідовій хаті. А далі поворот на бокову вуличку, де зводить собі хату внук діда Їгона, на місці якої стояла хатина, у якій була захована загадкова карта, виготовлена більш як три з половиною століття тому не де-небудь, а в самій столиці світу Парижі. Повернув направо, поволі котив, кивав головою землякам, котрі стояли чи сиділи на лавочках біля деяких хат. Так добрався до крайньої оселі Млинища, де живуть дядько горбатий Левко, що теж здивував село, бо женився таки на красуні медсестрі Тамарі, донедавна лікарці районної лікарні. За тою хатою оселя тітки Ганни (чи жива ще?), котра побувала на Півночі за зв’язки з повстанцями і брала участь у знаменитому Норильському повстанні. Кажуть, у неї була велика любов з Семеном Віліщуком, по-сільському Тихим, повстанські псевдо Ярий і Голуб (які різні!), котрий відсидів цілих двадцять п’ять років і таки перед смертю ще п’ять літ пожив з тіткою Ганною.

«Як мало я знаю про село, про свій куток, — подумав Святослав. — Писав дещо, та то крапля в морі».

І дав собі слово, що в найближчу відпустку обійде весь куток. Намотуючи кілометри й кілометри на шляху до столиці, пригадував історії Млинища і його мешканців. Так добрався до згадки про загадкову Діву Млинища, про яку й мама згадувала. Загадкова Діва в білому з’являлася час від часу перед млинищанами, щоб допомогти чи подати якийсь знак. Красива, поетична легенда, що й казати. Теж треба буде розпитати!

При під’їзді до Житомира зателефонував деканові й попросив надати відпустку за власний рахунок. Сказав, що вкрай треба. Декан почортихався, але таки врешті-решт дозволив. Правда не п’яти-, а триденну відпустку.

Ці три дні Святослав провів у архіві, і наприкінці третього дня в архівних матеріалах Волинської губернії дістався до справ по рекрутських наборах. Так він дізнався, що в Загорянах перший такий набір був у 1804 році. І серед восьми перших загорянських рекрутів угледів (еврика!) прізвище Терещук. Терещук Афанасій, син Петрів. Отже, як і він, — Петрович.

Святослав переписав усі прізвища й імена. Так почалася його робота, його пошук. Ще дорогою із Житомира до Києва він поміркував і дійшов висновку: Панас Терещук міг бути у складі російської армії, яка навесні 1814 року ввійшла до французької столиці. Тут у когось із тутешніх, чи, допустимо, в казармі або й якійсь крамничці, солдат Терещук міг побачити карту. Якщо був грамотним, то міг сам прочитати написи. Знайомі слова його заінтригували й він купив чи й просто конфіскував за правом переможця цю карту. Мапу. Добре, хай буде мапу. Раз він благополучно повернувся, за родинними переказами, в село після довгої служби, то потім сховав, може, побоюючись, щоб його скарб не пропав, під крокву.

«Цілком логічно», — подумав Святослав.

Лишалося найголовніше — хто й коли створив цю карту? Якщо аналіз показав її вік у триста п’ятдесят років, отже, вона була виготовлена (намальована й місцями викарбувана) таки 1647-го року в Парижі. Але ким? Хто міг у Парижі знати в середині сімнадцятого століття про далеке українське поліське село?

Уже в Києві Святослав став перебирати можливі контакти українців, зокрема, тодішніх можновладців з французами.

І тут він таки вигукнув, тепер на повен голос:

— Еврика!

Саме тоді, перед визвольною війною під проводом Богдана Хмельницького, українські козаки, якими командував майбутній гетьман, допомагали французам воювати з англійцями і їхніми союзниками. А знаменита облога Дюнкерка і його здобуття, де козаки з далекої Сарматії, як називали французи, відіграли ключову роль! Після закінчення операції частина козацького війська й сам Богдан-Зіновій та отаман Іван Сірко вернулися в рідні краї, в Україну. А частина лишилася у Франції, навіть у Голландії, обзавелася сім’ями. Чому б не уявити, що серед них був і виходець з Полісся, із Загорян. Міг утекти на Січ від свого пана, потім стати реєстровим козаком. І потрапити до Французького королівства. І під впливом ностальгії за рідним краєм замовити оту карту в якогось француза. Або розказати йому, що є таке Млинище, така річка Мережка… Чи він лишив ту мапу, чи хтось із нащадків продав якомусь крамарю. Чи якось інше було.

Тепер лишилося одне — вийти на слід того козака.

Цьому Святослав присвятив свою відпустку. Віднайшов видані в Україні й наявні в архівах списки реєстрового війська тих часів. Для більшої певності зателефонував і написав у Варшаву знайомому польському історику. Той теж розшукав у архівах Першої Речі Посполитої відповідні списки. У них мало, мало бути якесь західнополіське прізвище.

У Святослава затремтіли руки, коли він знайшов у списку реєстрового війська те прізвище. Спершу їх було кілька на — ук, — юк. На їхні інші прізвища схожі. А майже на самому кінці одного з полків — Чишук. Лука Чишук. Козак Чишук Лука. Аж прочитав двічі. Потім ще раз. Отже, виходило, що не просто виходець із села, а саме його предок міг, міг побувати у Франції в ті далекі роки. Святослав раптом подумав, що заради цієї знахідки варто було шукати, а, може, і взагалі жити на цьому світі.

Попереду були й інші пошуки.

У списках реєстрового війська вже після Зборівського миру Луки Чишука не було. Отже, або десь загинув, або… Або лишився у Франції. Мав зібрати гроші й продовжити пошуки його слідів вже у французьких архівах. Але то в майбутньому. Поки що ж треба якось заволодіти мапою. Він зробив кілька ксерокопій мапи, але то не те. Має, має в нього. Саме в нього бути отой дорогоцінний шматок шкіри із зображенням Млинища, яке замовив або й сам намалював (а чому і ні?) його далекий предок, славний (був переконаний в цьому) козак Лука Чишук.

З тим наміром і поїхав до рідного села.

Та дід Їгон вперся як осел. Ні, й ні, йому теж дорога тая карта-мапа. Він, бачте, уже зріднився з нею. Хай якийсь там Лука, може, й був у тій Хранції, тому Парижі, у якому дупа рижа, так вони колись дражнилися, али ж привіз неї, той дорогоцінний малюнок у село, на Млинище не якийсь хтозна колишній Лукаш, чи як там його, а Панас, Панас Терещук, сам же кажеш, Славику, що був такий солдат.

Не спокусила Їгона, старого впертюха, навіть ціла тисяча доларів, на яку у відчаї розщедрився Святослав. Не допомогло й умовляння внука, якому були потрібні гроші на добудову нової хати і майбутнє весілля.

«Нє і все», — твердив старий облізлий осляка.

Аж почервонів зі злості Їгон. Син Андрій змахнув рукою — йди вже, Славку, старого не перепреш. Хай буде, як буде, може, колись умовимо. А то ще чого доброго копита відкине, а попереду ж новосілля і весілля.

Перш ніж вернутися до Києва, Святослав дізнався чимало цікавого, окрім того, що знав, — і про Терещуків-Гапликів-Рекрутів, зокрема про службу Їгонового діда Остапа, коли ще був малим, в італійських графів, котрі після графа Драницького були власниками літнього палацу-дачі у Загорянах. Про Їгонового дядька Матвія, про того ж Семена і батька Софії-Бадилинки, Франека.

Щодо мапи, то лишилося чекати. Може, Андрій з Віталієм вмовлять старого продати. Або… Або дождатися, хай Бог простить, що старий помре. Все ж йому йшов вісімдесят сьомий рік.

Та старий дідок віддавати кінці явно не збирався. А в останній приїзд Святослава на храмове свято, коли навідався до Їгона, той відверто й нахабно вигнав його зі своєї літньої кухні, ще й ногами, що тряслися, як і руки, затупотів.

Святослав знову їхав Млинищем, що святкувало другий день Дмитра, як і всі Загоряни.

«Що ж робити?» — подумав.

Захотілося напитися, але знав, що не нап’ється. Як хочеться побачити Люсю — і не побачить. Попрощається з мамою. Мама ще жива, але чи живий він сам? Загадка мапи, історії і ще чогось непояснимого пече йому все більше. Іноді з’являється відчуття, що хтось би міг розказати і про загадкове зображення Млинища, і те, що було далі, після створення мапи, і про нього самого розказати…

Але хто… Коли… Що потрібно для цього?

У Києві Святослав відчув, що бажання мати давню загадкову мапу Млинища наростає просто таки катастрофічно. Але як це зробити?.. І тут прийшло це слово — погане, вкрай незручне, огидне, протизаконне — «викрасти». Раз іншого способу немає, просто викрасти і все. Звісно, сам він цього робити не буде. Найняти когось із загорянців? Останнім часом там розвелося чимало лайдаків, вимушено безробітних, готових за гроші на все. А він дасть грубі, як для села, гроші. Та поміркувавши, Святослав вирішив, що із сільськими зв’язуватися не слід. Їгон, певно ж, підніме хай, почнуться пошуки, можуть і на нього вийти. Та й проговоритися потенційний крадій може. За чаркою, наприклад. І сказати під секретом такому ж алкашу, що крадіжку замовив пан професор. Ні. Треба… Треба викрадача знайти…

Так, знайти в Києві.

«Добра думка», — посміхнувся.

І Святослав став шукати. Не одразу, аж у кінці зими, після роздумів і мук. Знайомих у кримінальному світі у нього не водилося. Спершу вирішив придивитися до типів, яких можна зустріти на вулицях, на ринках, у барах, кав’ярнях. Пробував кілька разів заговорити, та коли потрібні слова, пропозиція от-от готові були зірватися з губ, щось його спиняло. Недовіра, побоювання, що таким особам не особливо можна довіряти? Мабуть, все потроху.

Зрештою вирішив піти іншим шляхом. У їхньому будинку жив хлопець років двадцяти п’яти, може, трохи більше, який уже відсидів за крадіжку. Проте поводився чемно, скритно, не задирався, як то буває. Зі Святославом завше вітався, раз навіть спитав, як там наука. Вирішив звернутися до нього. Запросив на сто грам і пиво. Хлопець охоче згодився. За розмовою і сказав, що потрібна людина, чоловічок для однієї справи. Може, порадить когось.

— Прибрати тре якогось типа?

Хлопець, якого звали Назаром, подивився гостро і разом з тим розуміюче, начеб співчутливо.

— Ні, — сказав Святослав. — Мокре діло мені не потрібне.

— Тоді що? Дати комусь у вухо? Фізію розмалювати?

— Ні. Дістати… Тобто… Точніше, забрати одну річ.

— Ясно. Грабонути.

— Не зовсім, — Святослав зам’явся. — Швидше, повернути те, що належить мені, тобто повинно належати. Пошукаєш когось?

Назар обіцяв подумати й пошукати. Попросив тільки розказати, де й що треба повертати. Святослав розповів про карту. Сказав, що його предок замовив її колись, отже карта має належати йому. А один дід її привласнив. Ну й треба експропріювати. За це він солідно заплатить.

Через день Назар прийшов і сказав, що подумав і вирішив — краще сам це зробить, нащо їм хтось. Довідавшись, що красти треба не в Києві, а в далекому селі на Поліссі, навіть повеселів.

Святослав пояснив, як дістатися до Загорян. Як знайти хату Євгенія Онисимовича, діда Їгона. Він тепер живе і спить у літній кухні біля хати, яка будується. Там на ліжкові в матраці й зберігає привласнену ним карту. Можна вибрати час, коли вдома нікого не буде й проникнути в літню кухню. А можна вночі, собаки там нема. Нова хата майже споруджена, й краще встигнути до новосілля. Зрештою, вчити не буде, хай дивиться по обстановці. У селі його ніхто не знає, оселя на бічній вуличці. За операцію дає двісті доларів, після того, як привезе карту, — ще триста. Поїзд туди й назад, звісно, за його рахунок.

— П’ятсот, — сказав Назар.

— Що п’ятсот?

— П’ятсот доларів авансу і п’ятсот після повернення з картою, — сказав Назар. — І зроблю все по вищому розряду, з повною доставкою.

Святослав поглянув на хлопця і зрозумів, що таки не розбирається в людях. Або погано розбирається. Відмовитися, сказати, що пожартував? Ні, відступати пізно. До того ж, жага отримати заповітну мапу за останні місяці ще більше зросла.

— Гаразд, я згоден, — сказав.

— Тоді по руках.

— Вважай, що так.

Вони вийшли на вулицю.

Темніло.

Святославові було вкрай незатишно. Коли попрощаються, одразу подзвонить доньці.

Зореслава йому телефонує рідко, вряди-годи. Змовниця. Завжди була на боці матері.

— Зараз підемо і я тобі винесу аванс.

— От і чудненько, — сказав Назар. — Та ви так не хвилюйтеся, все буде в ажурі.

— Я не хвилююся.

— Тоді щось вас мучить…

«Злодій-психолог», — Святослав подумки вилаявся.

— А мене мучить, — Назар вимовив раптом з довірливою інтонацією. — Мучить, бо дав слово зав’язати. І ще є одна обставина… та вам те ні до чого…

— Я не силую… Вибач, що втягую в аферу.

— Нічого… Мені просто треба гроші теж для одного діла. А карта, кажете, все одно вам належить…

— Належить, — потвердив Святослав. — Належить, не сумнівайся.

— Я й не сумніваюсь.

26. Подарунок Назара

Назар прибув до Ковеля потягом, а вже звідти вирушив маршруткою до Загорян. Вдивлявся в пейзажі за вікном, дивувався, що тут можна проїхати півгодини, а то й більше, доки побачиш людські оселі чи зупинку зі стрілкою з написом на бляшанці-показнику за нею — до такого-то села три, п’ять, а то й сім кілометрів. На деревах, які траплялися обіч бетонки, вже проклюнулося молоде листя, а луг, що вигулькнув за полем, рясно зажовтів кульбабами. Весна! Весна набирала обертів. Та найбільша весна була на серці в Назара. Його персональна весна прийшла ще зимою, серед вкритого снігом великого міста й мала персональне ім’я, котрого він і не чув до того, — Таміла. Не був хлопцем, котрий соромиться підійти до дівчини, яка сподобалася, чимось зачепила, та знав свою планку. Його контингент (слово те він привіз з колонії) — дівчата прості, може, й не надто привабливі зовні й не перебірливі, але живі, з якими легко й не треба особливих зусиль познайомитися. Ті, з ким Назар досі знався й час від часу лягав у ліжко, а то й трахав на траві чи на лавочці в парку (його друг Вітік любив делікатніше слово, яке вимовляв із видимим задоволенням, — «злягався»), то були дівчата, котрі торгували пиріжками, біляшами й піцами на численних київських базарах і базарчиках, присланим зі щедрої Європи одягом і взуттям у секонд-хендах. Прибирали й мили посуд у кафешках, а то й просто проводили вечори в тих же кафешках, барах, барчиках і біля них, в надії підчепити кавалєра на вечір з грошима, а частіше в обіймах таких, як він, Назар. Була в нього навіть дівка, котра підробляла тілом на трасі за Києвом. З усім цим контингентом («Шушерою», — вимовляв Вітік) він проводив час, особливо коли з’являлися в кишенях грошики, але ні заводити тісніших стосунків, ні, тим більше, ставити штамп у паспорті поки що не збирався. Нащо? Йому тільки продзеленчав двадцятьп’ятник, позаду була колонія, яку згадував з огидою і не бажав знову туди потрапляти, теперішнє життя мало гарне назвисько «свобода». Роби що хочу й де хочу. Заради заробітку міг і найнятися на тимчасову розвантажку якогось товару, знав компашку, яка заробляла тим, що комусь тре було «дати в рило», або щось перекинути чи розкинути, і час від часу за ті ж не грубі, але пристойні, як для нього, гроші, приєднувався до них. А коли особливо припікало, не гребував, щоб щось потягти в ґави-продавчині, а потім загнати за копійки іншим перекупникам. То було його життя. Батько пив і все безпробудніше, він підкидав своєму старпеху іноді червінця, а то й півсотні гривняків, мати гризла батька, що ніяк не може знайти роботу і просохнути. Мати теж торгувала секонд-хендівськими шмотками на одному з базарчиків, приносила сякі-такі грошики й тоді в доброму гуморі могла простити батька та перехилити з ним чарчину. Часом до них приєднувався й Назар, коли був удома.

Так і жили. І донедавна Назар не уявляв, як це життя можна змінити, та й не вельми хотів міняти. Життя котилося колією, яка хоч і скрипіла під вагою щоденних проблем, та все ж дозволяла їхній сімейці сяк-так триматися дороги.

Так було до того зимового дня, коли він побачив тих дівчат з дивними не то сумочками, не то футлярчиками в руках. Він ішов їм назустріч, дівчата розмовляли про щось своє, він вловив слова «мелодія», «камертон», ще якісь, подумав: «Музичні фіфочки», — проминув і… І раптом спинився, розвернувся, подивився услід. Коли наближався до них, то зирнув на них, по вищій ковзнув поглядом та й усе. А от менша на зріст… Її худеньке лице мало риси трохи ображеної не дівчини, а дитини, а великі очі, коли на мить зустрівся з ними, мовби про щось його запитали. Про щось таке, що хотіли дізнатися тільки в нього.

«Симпатична мордашка», — подумав, коли розминувся.

«Чого я став? — подумав уже, коли не знати чого завмер на місці. — Що вона хотіла спитати?.. Дурня якась…»

Раптом відчув, що йому хочеться за ними йти, за цими «музичними фіфочками».

Не за ними, а за тою меншою, у якої і сумочка-футлярчик в руці була меншою.

Йти… Не з’їдять же його, не вкусять, він же ніколи не боявся навіть таких культурних дівуль.

І Назар пішов. Кпинив з себе, дурного, але простував далі. А що вони пленталися поволі, то незабаром майже наздогнав.

«Дудка там у неї чи що…» — подумав.

Вони, певно, відчули його ходу. Бо вища озирнулася. Раз і вдруге. За другим разом він спинився. А потім рушив, бо смішно було ставати живим стовпом.

За третім озиранням дівчата почекали, щоб він став зовсім поруч.

— Послухайте, — сказала вища. — У нас нема чого красти. Ми музиканти, тут у нас інструменти. У мене — скрипка. А в Міли — взагалі кларнет. Скрипка в мене не від Страдіварі, навіть не Аматі. У нас на такі ще немає грошей і навряд чи будуть. Все?

— Чого ви рішили, що я злодій? — Назар вимовив це ображено й трохи дратівливо.

— Бо ви ув’язалися явно за нами.

— Справді, Клемо, чого ти ображаєш людину? — озвалася нижча.

І нарешті повернула голову. Назар побачив, що обличчя в цієї, другої, зовсім не дитяче. Воно мовби подорослішало за цей десяток хвилин, відколи він ішов за ними. Тепер це доросліше обличчя питало саме в нього, Назара, чому так сталося? Назарові уперше в житті прийшла до голови така дивна думка. Чому прийшла? І раптом він подумав ще дивніше: тому, що віднині йому належить — саме йому — шукати й знайти відповідь на це запитання.

Він, звісно, не знав, не підозрював, що такий стан і називається закоханістю, що він в одну мить перетворив його зі звичайного київського хлопця, прямо сказати б — балбеса, колись судимого за крадіжку, на філософа за сутністю думання.

А тоді він просто сказав:

— А може, я хочу запросити вас…

— На сто грам? — та, що звалася Клемою (чудернацьке ім’я), не дала договорити й не приховувала іронії.

— Ні. На каву.

— Отже, чувачок не хоче пограбувати, а просто банально клеїться. Яка радість, правда, Тамочко? Але от біда — ми кави не п’ємо.

Назарові хотілося вже вбити цю довготелесу насмішницю.

Пізніше, на тій же каві в маленькому барі, Назар дізнається, що звуть її Клементиною, а її подругу — Тамілою. Ось що означає «Клемо» і «Міло», «Тамочко». Втім, Таміла теж називала подругу Томою.

Тоді ж Таміла сказала:

— А я б випила кави.

— Взагалі-то на дурняк можна, — несподівано згодилася її подруга.

І ще він дізнається, що обоє навчаються в музичному коледжі, Клементина буде (вже є) скрипалькою, а Таміла — кларнетисткою. Отака дивна в неї професія, є такі, виявляється, на світі навіть у час, який Клема назвала диким капіталізмом. А ще вона спеціально сипала музичними і ще якимись там термінами, відверто знущаючись над несподіваним пригощальником-залицяльником.

Ні, він у спогаді чомусь змістив дві їхні зустрічі. Бо першого разу Назар не повів їх на каву. Причина виявилася ще банальнішою за бажання підклеїти їх — у нього того дня при собі не було грошей. Хіба якийсь дрібняк, якого не вистачить і на три чашки кави, а до кави ще ж належало щось узяти, так він уважав. Коли він це пригадав, своє безгрошів’я, то зробив ганебний вчинок, ганебніший навіть за ті його пару дрібних крадіжок, на четвертій з яких він попався. Він уловив момент і кинувся під арку між двома найближчими будинками. А далі розчинився у чужому старому дворі, переконаний, що ніколи в житті більше не побачить цих музичних дівуль. Перед якими так зганьбився.

Але було щось більше за ту ганьбу, що змусило його через два дні знову прийти на ту саму вулицю, вирахувати, звідки могли дибуляти, швендяти Клемочка й Тамочка. Так дійшов до музичного коледжу. І почав стовбичити напроти виходу, згораючи від пекучого сорому, але пересилюючи себе. Того дня ні в одній, ні в другій групці, котрі з інтервалами вивалили із занять, Клеми з Тамою не виявилося. Мусив прийти вдруге, наступного дня. І таки діждався їх.

Були в тих самих, не вельми дорогих куртках, і тих самих чобітках: Клема в червоних, а Таміла — темно-коричневих.

Клема тільки глянула на нього презирливо, навіть з огидою, як могла, і схопила подругу за руку:

— Ходімо, Міло.

Назар не відстав.

Почув:

— Ну чому до нас клеяться тільки якісь малахольні?

— Я не малахольний, — відповів і пішов поруч з ними.

— А хто ж ви? — спитала Клема. — Ми покличемо міліцію.

І він сказав, що покинув їх тоді, позавчора, чи коли там, бо виявив — у нього немає грошей. Тому й ганебно змився. Просить вибачення, але…

— Значить, зараз у вас гроші є? — звісно ж, запитала Клементина.

— Так, є. На каву й до кави.

— Але в нас немає жодного бажання йти з вами на ту каву.

І знову нарешті озвалася Таміла:

— Підемо, Клемо, з ним на каву, бо цей тип не відчепиться. Він же чесно сказав про гроші.

«Мені треба тебе», — хотілося крикнути Назарові.

Клементина сказала:

— Добре, підемо. Але з однією умовою… Одразу після кави він відклеїться, як і приклеївся. Згода?

Назар погодився. Від тієї кави з музичною розмовою-знущанням промайнуло чотири найщасливіших місяці його життя. Їх можна поділити на кілька періодів. Перший — коли він приходив до того їхнього коледжу, стовбичив з усією дурною впертістю, на яку був здатен, доки вони не виходили, й не проходили мимо, вдаючи, що не помічають, не знають його, не реагуючи на його слова. Пізніше Таміла признається, що так діяти вимагала Клементина. Доки Таміла не збунтувалася і з цього бунту почався другий період. Зустрічі майже без розмов, коли вони просто йшли кудись, частіше не знаючи самі, куди йдуть, їм було добре. Потім був той пустир, на якому Таміла діставала свій кларнет і грала.

Просто грала, а він слухав. Ніколи особливо не любив музику, хіба пісні, такі, що брали за душу (не розумів, чому їх називають блатними), а щоб така музика… Мелодія лилася переважно сумно, наче дзюрчала, він слухав. Слухав і здавалося, що будинки за пустирем наближаються, щоб теж послухати. Йому не подобалася музика, вона наганяла нудьгу, але грала Таміла… Дівчина, з горла, з душі якої добувалися мелодії, які він не розумів, не сприймав, але мовби боявся сполохати, як дивних птахів, котрих уперше побачив і намагається пригадати, як їх звати.

— Тобі ж не подобається, правда?

Питання Таміли його злякало.

— Я не знаю. Правда… Але ти ж граєш.

— І не має значення — що?

— Майже.

— Майже… Отже, щось подобається?

— Ти…

— Ой, як смішно…

— Ні.

— Що — ні?

— Не смішно. І не сумно. Добре.

— Найсмішніше те, — сказала вона, — що й мені добре.

Йому було тривожно на душі. Треба було починати нове життя, а Назар не знав, як. Влаштуватися на роботу, але яку? Вантажником? Поступити переростком в якесь училище, де навчають робітничих спеціальностей? Тепер був третій період їхніх стосунків, коли зустрічалися рідше, розмовляли, згадували дитинство і Назар боявся сказати щось таке, що сполохає цю дівчину, раз і назавжди обірве їхнє дивне спілкування.

Дивне, але без нього він уже не міг жити.

У Таміли була тільки мама, викладачка музичної школи в місті на Полтавщині. Вона розповідала про неї з якоюсь особливою ніжністю. І трохи сумом. Бо мама мала б стати, на її думку, відомою піаністкою, і не стала. Зустріла хлопця, водія-далекобійника, від якого тільки й лишилася вона, Таміла. Він не повернувся з якогось рейсу, тобто повернувся, щоб лише розрахуватися з роботи, бо в далекому місті, десь у Прибалтиці, знайшов своє щастя.

Як було розказати цій дівчині про свою сім’ю? Як привести в неї цю дівчину? Він щось вигадував, розповідав про школу, про те, що працював на будівництві… Іноді виникало бажання розповісти геть усе — і про життя своє непутнє, безтолкове, тепер він це розумів, і про колонію, і про пияка-батька, і про матір, а далі — будь що буде. Стримувало, щось стримувало, і те щось було коханням до Таміли, побоювання її втратити. Таміла якось зізналася, що пережила вже закоханість, сказала, що вже не дівчина, він мусить це знати… Ця дивна, більш ніж дивна, як для їхнього часу, щирість, якась обеззброююча наївність його зворушили і… І мовби зв’язали по руках і ногах. Потрібно було в душі посміятися, але сміх не приходив. Знав одне — цю дівчину він ніколи не втратить, не повинен, не має права втратити.

Тут у його житті, сумнівах, сум’ятті, бажанні щось змінити, прийняти якесь кардинальне рішення й виник цей сусід-професор. З пропозицією про крадіжку. Якоїсь дурної, але потрібної йому карти. Виник шанс отримати цілу тисячу доларів. Вони були йому вкрай потрібні. Зробить ту крадіжку в далекому селі на забутому Богом Поліссі й на цьому остаточно зав’яже. Гроші були потрібні на одежу, бо являвся перед Тамілою в одних і тих же курточці й джинсах, й на хабар за майбутню роботу — охоронцем на тому ж ринку, де працювала мати.

…Ось і те село. Назар побачив спочатку табличку на узбіччі шосейки «Вас вітають Загоряни», потім, як розповідав той професор, вигулькнуло кладовище й перші хати. За інструкцією замовника Назар попросив спинитися при в’їзді в село, вийшов, озирнувся. Село як село. Ось, певно, й та вулиця, якою треба йти з кілометр-півтора, а тоді повернути наліво. Так і зробив. На двох довженьких вулицях зустрів кілька людей. Це було на руку. Мав точний опис і навіть сяке-таке креслення, як дістатися до потрібної вулиці. А вулиця, запевнив професор, бокова і глуха. Всього чотири будинки на ній і один з них, крайній, неподалів од річки, той, що йому треба. Ось і він — гарний будиночок, як для села, щойно зведений, але з усього видно — незаселений. Йому явно пощастило, бо на подвір’ї нікого нема. І звуків ніяких не чути, отже, роботи не ведуться. Ось і літня кухня. Ризикнути й перевірити, чи вдома старий з чудернацьким іменем Їгон? Професор-замовник казав, що дідок дома сидіти не любить, може бути або в сина, або у свого майже такого самого за віком друга. Професор інструктував — при зустрічі спитати, де живе такий-то й такий, назвав при цьому кілька імен місцевих жителів.

Назар переліз через паркан, зайшов на подвір’я, наблизився до літньої кухні. Трохи з осторогою шарпнув за двері. Зачинено. Придивившись, визначив — замок такий, що знешкодити його проблем не буде. Дістав в’язочку відмичок (добре, що не викинув, як було хотів) і через дві-три хвилини вже заходив до кухоньки. Маленької кухоньки, прохолодної, із грубкою, ліжком, лавочкою, столом і тумбочкою. Все. Ліжко застелене, під грубою старою ковдрою той самий заповітний матрац, у якому дід Їгон береже свій скарб. Ага, ось і отвір. Назар засунув руку, пошукав, повертів туди-сюди рукою. Не намацав нічого. Жодного предмета. Вийняв руку, ага, ось і ніж на столі. Не втримався, розпоров матраца. Нема ніц. Може, дід переклав у тумбочку? Але обшук тумбочки нічого не дав. Обшукав і невеличку поличку над ліжком, і навіть грубку. Під відро, що стояло на стільчику, заглянув. Перетряс старе пальто, що лежало на лавочці, штани, підняв стосик старих газет під столом. Карти-мапи, чортової, такої потрібної, ніде не було. От тобі й везіння! Невже дідок носить із собою? Прийти ввечері чи вночі, притиснути і силою забрати? Небезпечно, бо ж дідок знає, хто цікавився тою картою. Так через дідькового професора вийдуть і на нього. Коцнути старого? Ні, на мокруху ніколи не піде. Отже, невдача… Ну, хоч авансу не віддасть. Він чесно зробив спробу. П’ятсот доларів теж гроші.

Назар вийшов з кухні, акуратно зачинив двері. Замкнув. Вирішив, що б там не було, перевірить і нову хату. Замки в ній виявилися складнішими. Зазирнув у вікна. У кімнатах ще порожньо, в одній тільки стоїть відро і мішок з чимось, певне, з цементом. Все, пісня, його невдала пісня в цьому селі, відспівана.

Він знову переліз через металеву огорожу, певно, недавно поставили. І побачив на вулиці жінку років п’ятдесяти, котра дивилася на нього. Свідок. Але свідок чого? Він тільки трохи розпоров матраца. Ніц не взяв. Та й скоро буде далеко од села. У бабці навряд чи є стільничок, щоб повідомити в міліцію. Сміливо пішов мимо неї, навіть привітався, і тут майнула думка схитрувати.

Спитав:

— А де всі з цієї хати?

— Та де ж, — сказала жінка. — В Гандрія. З дідом Їгоном прощаються.

— Прощаються? — Назар сторопів.

— Ага. Хіба ви-те ни знали? Приставився дід.

— Помер?

— Еге ж. Уночі віддав Богові душу. У сні, видать, помер. Як праведник. Цяя, Віталикова хата, ще ж незаселена, порожня, то поклали в синовій. Тамика всі. Я було подумала, що на похорон приїхали.

— Я до внука діда Їгона приїхав, — зметикував Назар. — За ворота шарпнув, зачинені, думаю, що таке, то й переліз.

— Біда в них. Біда. Хотя дід пожив таки. Два ци три роки тико до дев’яноста ни дотяг. Сьогоднє Віталик прийшов, снідати дідові в його кухоньку приніс, а дід вже ни дихав. Ну, до нас найперше кинувся, бо ж сусіди. Так і так, нима вже діда. Син мій тіло виносити помагав. Думали спершу в хаті новій покласти, тико ж порожня хата, ще й ни освячена. То до Гандрія повезли. Ще тую бомагу ци то шкірку якусь, де нібито куток наш намальований, шукали. Віталик казав, що пару днів тому дід Їгон велів, щоб, як умре, йому неї в труну поклали. Каже: вперся старий — продасте тому пройдисвіту, Славику Чишуїшиному, чи ще комусь, а то родова штука, хай ліпше зи мною в могилу лєже. Отак учудив дід Їгон. Ну, мусили дідове слово уважати, то ж вроді, як завіщаніє, а внук же в хаті тутика житиме, хоть і новій. Казав Віталик, що гроші цималі за той малюнок, ци як там, дають, тико волю дідову порушити ни сміють. Отако воно… Ви-те, певне, до Гандрія типерка?

— До Андрія, — потвердив Назар.

Від говіркої Їгонової сусідки він дізнався, як знайти оселю Андрія. Дорогою придумав легенду. Він — онук друга діда Їгона по армійській, фронтовій службі. Дідові було вісімдесят сім чи вісім років, то ж цілком імовірно, що воював. Приїхав провідати, як його дід, Їгонів друг, велів, а тут дізнався, що дід Їгон помер. Зайшов попрощатися.

Далі все було, як мовиться, справою техніки. Біля хати, у якій жив син Їгона, стояли люди. Назар скромно став між них. Знав, що при похоронах не вітаються, як звично, кажуть тільки «Слава Богу». Сказав, скромно став збоку. Послухав розмову, а тоді — бочком, бочком і до хати.

Покійник простягся у труні геть висохлий, старезний, сивочолий. Коли Назар нахилився над ним, то й побачив те, що шукав. Обіч руки діда лежала трубочка, перев’язана чорною ниткою. Мапа. Його скарб.

Він постояв, покосився на жінок, які сиділи обіч на лавці. Зараз брати ризиковано. Вижде момент.

Як виходив, почув за спиною жіночий голос:

— Хто то?

— Певно, родич їхній, з Головна, ци мо’ Рушинця.

Назар вирішив, що й буде дотримуватися цієї версії. Родич то й родич, ще ліпше. Вийшов надвір, став поруч двох чоловіків старшого віку. Слухав їхню балачку про звички діда Їгона, про якогось Петра, що вчора набрався, й ще прощатися не приходив, а син же Їгонового друга.

Люди заходили на подвір’я, потім ішли до хати. Інші виходили й, постоявши, рушали з подвір’я. До нього підійшла якась жінка, може, дружина господаря хати.

— Ви-те, чєсом, ни Любин зєть?

— Зять, — згодився Назар.

— Я то думаю, вроді схожий. А де ж Таня і Люба?

— Завтра на похорон приїдуть.

— І то добре, — сказала жінка.

Пора було змиватися. Назар ще трохи виждав. Вийшли четверо. В хаті не повинно бути людно.

У кімнаті, біля труни з тілом діда-впертюха, на лавці чипіли тільки дві старі бабці.

«Зручний момент», — подумав Назар.

Підійшов, став до прощальниць спиною. Нагнувся над тілом. Порух руки — і трубочка в ній. Новий порух — мапа в рукаві куртки. Постояв зі схиленою головою і вийшов. Ще довелося вистояти кілька хвилин у дворі.

— Пройдуся, — сказав до дідка, що поруч плямкав губами.

Трохи потремтів, коли виходив на вулицю. Але ніхто за ним не гнався. І не збирався гнатися. З розповіді професора (чи хто він там) Святослава, якого дід Їгон вважав, виявляється, продисвітом, Назар знав, як добратися до автобусної зупинки.

Простував швидко, боявся дивитися по боках. Ще з кимось зустрінеться поглядом, то запам’ятають. Та й навіщо йому це село, де ніколи більше не побуває. Село як село, хати як хати. Багатші й бідніші, як і скрізь. Є тут, казав той чмур- професор, гарне озеро. То й що? Швидше, швидше звідси й капець його пригодам.

На зупинці Назар заглянув у трубочку. Мапа. Карта. Карта-картиночка, те, що треба. Сховав у внутрішню кишеню куртки.

Йому капітально повезло. Маршрутку на Ковель довелося чекати недовго. Встиг і на київський потяг. Що мапа зникла, навряд чи помітять до завтрашнього дня. А тоді він буде далеко. А може, за похоронними клопотами і взагалі не помітять.

Він благополучно доїхав до Києва. Там вирішив спершу перевірити, чи не можна отримати за цю старовинну карту ще більші гроші. Однак торговці на базарі, оглянувши її, тільки презирливо хмикали. Один сказав, що, може, хіба дати сто гривняків.

— Ха, — сказав Назар. — Нема дурних.

В антикварній крамниці оцінщик повертів карту туди-сюди, навіть принюхався. Сказав, що може дати щонайбільше сто доларів. І то по своїй доброті.

Назар зрозумів, що та мапа — дурна лапа, має велику цінність тільки для того звихнутого на ній професора-пройдисвіта. Чи просто професора. Мусив іти до нього. Віддав вкрадений, і цінний, і наче не вельми цінний, скарб замовнику, коли той поклав йому на долоню другу половину гонорару.

Матері відвалив сотню, сказав, що підзаробив.

— Хоч не обчистив когось? — спитала муттерхен.

— Не хвилюйся, законна здобич.

Мати віддала ту сотню йому. Не став опиратися.

Тепер міг купити й собі вдягачку.

Через чотири дні постав перед Тамілою в новій куртці й джинсах. І звелів заплющити очі. Коли його дівчина слухняно це зробила, поклав на її таку маленьку долоньку коробочку. У коробочці лежав перстеник. Не те, щоб вельми дорогий, а все ж на п’ятсот доларів — половину здобичі. З маленьким камінчиком всередині.

— Навіщо? — Таміла все ж дивилася не сердито, не розчаровано, а швидше збентежено.

— Тому, що я тебе люблю, мала, — сказав Назар. — Люблю, хоч вір, хоч не вір. Ціннішого подарунка поки що не можу зробити.

— Я вірю, — Таміла всміхнулася. — Це найцінніший в моєму житті подарунок.

27. Мапа і могила, Діва і чоловік

Назар не міг передбачити, що восени він повернеться до Загорян, притому з власної волі.

Спочатку все складалося якнайліпше. Він літав на побачення, радів, бо бачив, як тихо, але висяюють Тамілині очі. Потім вони трохи посумнішали.

— Що, Томочко? — спитав Назар.

— Що — що? — Таміла спробувала віджартуватися.

— Ти стала якоюсь не такою. Щось удома, з мамою?

— З мамою? Ні. Тільки дуже хочу її побачити. Хочу побути з нею і ще з бабусею, бо вона старенька і хвора. І тебе не хочу покидати. Я… Я звикла до тебе, Назарчику.

— Звикла? Тільки й усього? — Назар спробував образитися. Чи вдати ображеного.

— Ну, не бурмошся, — сказала Таміла. — Тобі це не личить. Канікули швидко промайнуть.

— Хіба ти їдеш на цілі канікули?

— Мабуть.

— Але ж до канікулів ще пару тижнів…

— Я достроково склала екзамени. Поїду, побуду з мамою й бабусею. І вернуся.

— Може, я поїду з тобою?

Сказав несміливо і завмер. Сам, як міг, відтягував знайомство Таміли зі своїми предками. Боявся її реакції — надто простими й безцеремонними були і батько, і мама. Муттерхен (втім, останнім часом Назар уникав цього слова) могла заговорити будь-кого, до того ж тепер, після спілкування з Тамілою, Назар став морщитися, коли чув її жаргон. Він таки влаштувався охоронцем на ринок, де вона працювала, мав стабільний заробіток, але майже одразу з’явилося відчуття, що все це рано чи пізно доведеться міняти. Якщо в нього з Тамілою все серйозно. Але міняти на що?

«Може, вона хоче просто втекти від мене? Набрид, от і все», — подумав це і стало начеб морозно наприкінці теплої весни.

— Давай, я повернуся, — сказала Таміла, — повернуся і тоді й вирішимо, коли я познайомлюся з твоїми батьками, а ти з моїми. З мамою і бабусею. Добре?

— Добре, — зітхнув.

Її такі міркування викликали підозру. Щось тут було не так, але що? Там, у тому її містечку, в неї є хтось інший? Не схоже. Таміла, він уже це знав, не з тих, що стала б приховувати, обдурювати. Бабуся хвора дуже серйозно? Ще якісь проблеми?

Провів кохану на вокзал. Цілував і відчував її сум. Інакшість, ніж раніше. Подумав: «Все, врешті-решт, виясниться. Рано чи пізно. Зачекай».

Вияснилося. Місяць вони щодня, а то й два-три рази на день зідзвонювалися по стільничках (це слово вимовляла Таміла) чи мобілках (до цього він звик). Таміла розповідала про маму, про те, що підпрацьовує, як вона казала, на городі, поле, збирає полуниці й суниці. Вони закрутили десяток банок, попробуєш, посмакуєш, як привезу. Передавала привіти від мами й бабусі, якоїсь своєї тамтешньої подружки, що їй вона розповіла про нього, Назара.

Голос її хотів здаватися веселим — ось яке визначення він знайшов. Хотів, але до кінця не міг. Наче десь губився, втікав од самої Таміли. Не хотів її жартиків, смішок її сам гасив.

Зрештою, Назар не витерпів і поїхав у те містечко. Будь-що-буде. Не настільки ж розгнівається, щоб порвати з ним. А може, йому все здається? Часом він чув, коли дзвонив: «Зачекайте, абонент розмовляє». І тоді зеленоокий звір ревнощів (Тамілин вислів) вгризався своїми зубиськами йому в самісіньке горло, перехоплював подих.

Він знав, на якій вулиці Таміла живе. Липовій.

— Майже як у Берліні, — сміялася вона. — У Берліні — Унтер-ден-Лінден[75], а в нас — просто Липова.

Розпитав, знайшов і її маленький будиночок. Хвіртка зачинена. І двері також. Марно дзеленькати у хтозна-коли причеплений дзвінок. Вирішив, що чекатиме. Та після години чекання не витерпів, направився до сусіднього будинку і в жінки, котра щось підкопувала в саду, спитав, чи не знає, де її сусідка.

— А ви хто будете їм?

— Знайомий Таміли.

— Знайомий? — жінка років п’ятдесяти приклала руку козирком до очей. — У Києві вони.

— У Києві? — він таки вигукнув, не сказав, а вигукнув.

— Так. Катерина Василівна, відколи ця біда з Тамілою сталася, біля неї. Вернеться сюди — і назад, до Києва.

— Таміла… Таміла хвора?

— Не знаю, чи маю право казати. Але раз питаєте…

Жінка зробила паузу. Назар відчув, як щось обривається всередині. І вже назад не повернеться.

— Білокрів’я ж у неї. Кажуть, якась така форма, що за границею, може, й вилічили б. Тільки грошей великих треба. А де в них ті гроші? Трохи якісь благодійники помогли, та замало…

«Чого ж вона мені не сказала?» — мало не вигукнув.

Мов у гарячці, дістався до Києва.

Щоб побачити її в тій страшній лікарні — геть змарнілу, з очима, що всміхнулися йому назустріч, — і почути:

— Вибач, я не хотіла, щоб ти мене такою бачив.

З того дня він почав свою нову боротьбу за Тамілу. Напозичався грошей — гривень, доларів, євро — у кого тільки міг. Найбільше, як не дивно, отримав у колишніх корешів, з якими налітали на всяких там дрібних бізнесменчиків. Ще якась благодійна фірма, чи як там неї, розщедрилася. За ті гроші привезли ліків з Німеччини. Та лікар чесно сказав — можуть хіба дати відстрочку.

Він брав Тамілу за руку і відчував, що найліпше мовчати. Або… Він відкрив, що йому хочеться читати вірші й записався в бібліотеку. І вчив рядки, яких колись (будь-які вірші) терпіти не міг. І читав їй.

Вона слухала, посміхалася, а він дивився на помарніле (куди ще) обличчя і думав, що втратити його, ці очі, цю слабку, але таку ніжну усмішку не зможе. Це більше, ніж втратити цей світ. А, може, й своє життя.

…Та думка прийшла несподівано, вже восени. Він знав, коли Тамілі поставили страшний діагноз, коли вона вперше дізналася, що в неї білокрів’я.

А тут, раптом зіставивши час, подумав… Мов щось ударило по тім’ю — то ж трапилося через місяць після того, як він побував у тому поліському селі й украв ту прокляту карту. Як за гроші, отримані за крадіжку, купив собі вдягачку, а Тамілі перстеника з камінцем. Невже його так покарано? Страшною хворобою коханої дівчини. Назар ніколи не задумувався — є Бог чи нема? Міг і сходити з батьками до церкви, наприклад, щоб освятити паску. Стояти було нудно і він чекав, коли ж закінчиться церемонія і можна буде розговлятися, хоч, власне, й не постив ніколи. Таміла якось повела його до католицького костелу. Грав орган, якоїсь миті він відчув, що на нього накочується потужна хвиля не чуваних раніше звуків.

— Тобі сподобалося? — Таміла спитала це вже після концерту.

— Так, — відповів цілком щиро.

Тепер він сходив до церкви, найближчої до їхнього будинку. Слухав спів, дивився, як хрестяться люди, і собі невміло хрестився. Намагався пригадати якусь молитву і не зміг. Навіть у словах «Отченашу» заплутався. Попросив Бога, аби той поміг Тамілі.

Та після тих відвідин церкви, не зразу, а через кілька днів, почало й наростати те відчуття — його, Назарової, вини в тому, що сталося з Тамілою. І чим далі, тим більше росла певність — він винен. Не тільки украв річ, цінну саму по собі, а й украв у мертвого, із труни. Як виправити цю вину? Дійшов, зрештою, висновку, що є єдиний вихід, спроба, яка може допомогти, — повернути карту.

Але як це зробити? Як? Найперше потрібно було отримати її самому. У пана професора чи хто він там. Не віддасть. Але й якби вдалося розжалобити чи переконати, звісно, затребує назад суму за ту мапу. Назар був і так по вуха в боргах. Лаврик, тобто Вітя з колишньої компашки, натякав, що тре віддавати півшматка, тобто п’ятсот зелених. Іншим теж мусить віддати. Боявся, що не уникнути розборок. А мо’, й ховатися доведеться. Позичати ще при таких обставинах не випадало. Лишалося одне — знову красти. Тепер з квартири пана історика. Що Назар і зробив. Довелося для цього марудного діла позичити відмички й вистежити, коли пан професор буде на лекціях.

Назар так і вчварив. Допоміг маленький лазерний апаратик. Поморочившись, двері таки відчинив. Шукати надто довго не довелося. Омріяну карту-голубоньку знайшов у шафі, в альбомі з фотографіями. Сліди були ліквідовані. Пан професор спробував було поткнутися з претензіями-підозрами, але Назар засміявся у вічі:

— Що, і у вас потягли?

На погрозу, що буде заявлено в міліцію, засміявся:

— Може, заодно й повідомите, хто замовляв мені ту бісову карту?

З того, як пан замовник зам’явся, зрозумів — не стане ризикувати своєю професорською (чи якою там) репутацією. Вислухав ще погрози. І почав готуватися до поїздки в село. Думку — просто віддати мапу — відкинув. Хтозна, як зреагують. У ліпшім випадку матимеш по мордасах, а то й по ребрах. У гіршому — здадуть ментам. Посилати поштою? А раптом не дійде? Так міркував Назар. До того ж було невідомо, як тим скарбом розпорядяться син і онук. Швидше за все, продадуть або залишать в себе. А дідок заповідав поховати мапу разом з ним.

Назар відчував — тільки коли той шматок шкіри лежатиме разом з дідом Їгоном під землею, у нього є якийсь шанс. Шанс від вищих сил на порятунок Таміли. Доведеться їхати і розкопувати могилу. Іншого виходу не було.

Він поклав до сумки лопату — держак і металеву частину окремо, сокиру, молоток, десяток цвяхів, старезний батьків комбінезон, ще з тих часів, як предок трудився на заводі, старі гумові чоботи. Про всяк випадок купив ліхтарика. Планував розкопувати вночі, шкірою пробіг морозець. А потім і добре поморозило.

«Побачимо, — сказав собі Назар. — Не трусь, падло. Нашкодив, то вмій і розплачуватись. Головне — врятувати Тамілу».

Розумів — врятуватися й самому. Бо, як помре ця дівчина, світлий промінчик у його житті, то або зап’є по-чорному, або пуститься берега і повернеться до життя попереднього. Бо від гріха не судилося йому звільнитися.

Знову прибув до Загорян по обіді. Зійшов із маршрутки так само, на краю села. Тепер одразу направився на кладовище. Поділялося воно на дві частини: старе, де ще росли за колишньою звичкою дерева, і нове, більше, де були тільки могили. Пишні, навіть із чорного й «димчатого» мармуру, і скромніші. За логікою, дід Їгон мав бути похованим десь скраю, в тій частині, яка виходила в поле. Але могили його там не виявилося. Отже, поховали біля родичів, швидше за все, лишили місце коло дружини, раз жив дідок сам. Став шукати. То виявилося марудною справою. Помітив, що за його походеньками від найближчої хати спостерігає доволі молода жінка. Тож про копання, доки не стемніє, слід забути. На його щастя, могила виявилася, коли, врешті-решт, знайшов, на протилежному від хати краю цвинтаря. Ще стоїть тільки дерев’яний хрест з табличкою «Терещук Євген Онисимович», датами народження й смерті, а сама могила щедро обкладена вінками зі штучними квітами. Від думки, що доведеться сюди вертатися увечері, ближче до ночі, стало вкрай марудно на душі. Поруч могили старого справді стояв пам’ятник його подрузі довгого життя.

«Ех, діду, і захотілося тобі забрати карту з собою», — подумав Назар.

Та відступати не міг. Не міг. Мовби якийсь дятел засів у його непутьовій голові. Довбав, видовбував єдину думку: те, що задумав, таки треба зробити. Життя без шансу для Таміли, без позбавлення від його тяжкого гріха, для нього не має сенсу.

Направився до лісу, який ріс неподалік села, обіч шосейки. Там розклав вогнище біля старого пенька, дістав із сумки пляшчину, припасені шматки копченої ковбаски, хліба, сала і голландського сиру. Хильнув із горла, закусив і став чекати. Коли почало темніти, натяг стару батькову робу, а замість черевиків — гумові чоботиська.

На цвинтар повернувся Назар після десятої години вечора. Вже при підході відчув, як йому моторошно. Хрести й пам’ятники виступали з темряви погрозливо, готуючись його оточити. Те, що з-за хмари визирнув майже повний місяць, не порадувало, а додало довколишньому простору ще більшої зловісності. Здалося, що крізь хаос могил до нього хтось наближається. І все ж, переждавши, прогнав це видиво, ще раз ковтнув для хоробрості горілки і взявся відкидати з могили вінки.

Не будемо травмувати ніжні читацькі душі розповіддю про те, як при блідому світлі місяця, що то з’являвся, то зникав за хмарами, і тоді довелося підсвічувати принесеним ліхтариком, Назар кілька годин розкопував могилу діда Їгона. Не раз йому здавалося, що хтось наближається і навіть встає з віддалених могил, а двічі на його плече лягала важка рука. Пересилював себе й оглядався, а раз двизнув страшного пришельця лопатою. Нікого, звісно, за спиною не виявилося. Поступово став зникати страх, він раптом відчув себе частиною й мертвотного простору, і цього моторошного села для мертвих. А раз так, то чого боятися?

Він копав і копав, наче не своїми руками.

Хтось копав за нього, а він десь збоку стояв і спостерігав. Водночас був лопатою, холодним осіннім вітром і місяцем, який грав у свою гру, то з’являючись, то зникаючи. Його оточували могили, його душу шматував вітрисько, що завивав, а він, також вітер, намагався ту душу не віддати.

«Повна шиза, — подумав, коли стало особливо нестерпно. І спробував посміхнутися: — Я сильніший за тебе, сестро Шизухо».

Найстрашнішим був момент, коли довелося спускатися в могилу й підважувати сокирою віко труни. На його удачу, в селі ще забивали віко цвяхами. Коли підважив край, в ніздрі вдарив трупний запах, правда, не такий важкий, як чекав, бо із часу похорону минуло півроку. Все ж його вирвало. Витерся. Поспішно сунув у труну прокляту карту. Притис віко ногами. Передбачливо захопив із лісу дубця, по якому й вибрався сяк-так наверх. Хоча почувався добряче стомленим, засипати могилу було набагато легше.

Коли покидав кладовище — брудний, смердючий, з ногами й руками, що натужно гули, головою, котра розколювалася од болю, — довкола вже ледь-ледь просіювався світанок. На значній віддалі од цвинтаря таки озирнувся. З села мертвих долинав глухий шум осіннього вітру. Вітер той ридав, і стало ще страшніше. Раптом подумав, що там був не він, що того Назара, якого знав, лишив серед могил і чогось такого, що відтепер житиме на кладовищі. Новий Назар має право побачити Тамілу, котра неодмінно житиме.

На краю лісу скинув смердючу, вимазану землею робу, чоботи. Тре, якщо не закопати, то хоча б прикидати хмизом. Неподалік є річка, то вмиється і піде до міста. Може, пощастить спинити попутку, вже назабаром повинні їздити машини. Хоча, певно, запах, який іде від нього, не з приємних, треба йти довше, хай вивітриться. В селі ніхто його не бачив, на кладовище з доброго дива не прийдуть, навіть з тої близької хати, ніхто його не шукатиме.

«Гарний же, певне, у мене вигляд», — подумав Назар.

Він не знав, що коли через кілька годин гляне в дзеркало, то жахнеться, побачивши очі дикого загнаного звіра, а в смолянистому досі чубі пасма сивого волосся.

«Щоб тебе підняло й кинуло, сволоту», — подумав Назар про призвідця його пригод і нещасть.

Та в міру того, як він приближався до річки, злість його зникала. Її мовби поглинала втома, і ще цей світанок, що повільно, але неухильно свідчив про прихід нового дня. Втома і світанок… А серед них безмовний крик його відчаю і надії…

«Добре, живи, я не бажатиму тобі смерті, — подумав Назар. — Навіщось ти ж мав зустрітися в моєму житті…»

Наче у відповідь на його думки десь далеко у лісі прокричав птах. Невидимий і безіменний, бо чий то був голос?

Той, кому адресувалися перед тим Назарові слова, приїде до рідного села вже взимку, коли загорянські вулиці й будинки після затяжної осінньо-зимової слякоті густо присипле сніг. Ідучи засніженою вулицею, Святослав Чишук раптом подумав, що, можливо, такої білої, далекої вже зими, повертався до рідного села Панас Терещук, єдиний з перших загорянських рекрутів, який вижив у великих світових круговертях.

Він не знав про нього майже нічого і… І знав начеб усе. Як і про свого предка Луку, котрий замовив у Парижі колись карту. На ній, чи то Лука нафантазував, чи невідомий француз домалював вулицю, яка виникне у двадцятому столітті після ще більших воєн і світових катаклізмів.

Коли писав у Загорянах історію села, так, як він її уявляв, прийшов онук діда Їгона і сказав, що хтось украв ту мапу. Очевидно, якийсь незнайомий молодик на його, Святославове, замовлення… Украв із труни.

«Ось, діду, і ти захотів забрати з собою ще одну загорянську таємницю, — подумав Святослав. — Може, найголовнішу таємницю».

Виходило так, що викравши мапу, той крадій Назар врятував її од зникнення в могилі.

Святослав вирішив віддати мапу родині Терещуків, хоч і заперечував свою причетність до її викрадення. Та повернувшись до Києва, виявив, що мапа Млинища з далекого сімнадцятого століття зникла. Знову викрав той же Назар? Кому вона потрапить до рук? Спроба вияснити долю мапи в Назара нічого не дала.

«Хай буде, як є», — вирішив Святослав.

Щось було у вигляді, очах цього хлопця таке, що спинило його від боротьби за скарб, який мовби належав і йому.

І ось він знову в Загорянах. Приїхав, бо сестра подзвонила, що мама вже не може вставати. Перед від’їздом сам набрав номер Зореслави.

…Святослав другий тиждень чекав на приїзд своєї доньки. Годував маму, котра їла тепер тільки переважно свою улюблену гарбузову кашу (динькову, казала мама), ще хліб зі свіжим сиром, слухав мамині розповіді про далеке її дитинство.

Святослав слухав маму і думав, що так не зумів би прожити життя, так його любити просто за те, що воно є, так захоплюватися простими речами… Згадали і Діву Млинища…

— Не казка то, ой не казка, Славику, — сказала мама.

— Я й не кажу, що казка… Легенда…

— Нє…То небо людям підказує те, що саме їм ни може сказати…

«Як це?» — хотів спитати і не спитав.

Наче побоявся, а може, так і було.

Святослав думав про те, що своє життя поламав у погоні за примарними благами — науковим званням, яке здобув фальсифікацією історії, за квартирою в столиці, яку принесла та ж фальсифікація.

Щось прагнув потім виправдати.

Одружившись не по любові, заради тої ж кар’єри, на доньці декана, таки полюбив, закохався в дружину — несподівано, раптово, мовби в докір самому собі. Засоромився цього щастя, цього почуття й зрадив.

Йому хотілося кричати од розпачу й каяття в безсонну ніч, яка приходила, коли засинала мама, в білий безмовний простір. Найчастіше з’являлося останнім часом, пекло, мучило єдине слово: «Навіщо?» Навіщо так жив, навіщо все це довкола нього, навіщо знайшов і втратив мапу Млинища, навіщо життя, коли поруч немає Люсі, котру любив дедалі більше. Після смерті мами залишиться сам.

В один з таких вечорів, очікуючи чергової безсонної ночі, коли мама задрімала, Святослав глянув у вікно, потім вийшов надвір. Над ним дзвеніло високе, геть усіяне зорями, небо. Тут, у селі, їх у такі безхмарні вечори особливо добре видно: і планети, і далекі галактики.

«І відчуваєш бездонність Космосу, — подумав Святослав. — Справді — навіщо?»

Вийшов за хлів, стояв, вдивляючись у поле, що починалося тут, на краю села, у темний простір і зірні небеса. Хто він під цим бездонним небом?

«Боюся, що моє запитання адресоване не мені, — раптом подумав. — Не мені? Тоді кому? Богові, Космосу? Яке їм діло до мене і моїх проблем?»

Хотів уже повертатися до хати, бо вийшов тільки у светрові, й морозець давав дедалі більше про себе знати. І тут він побачив у полі білу постать. Хто б це міг бути? Постать, здається, жіноча. Хтось вийшов, як і він, подивитися на зорі? Комусь так само тривожно на душі? Піти, глянути, хто це? Може, комусь потрібна допомога…

Він уже рушив і раптом спинився. Мов блискавка, пронизала думка: «Біла Діва? Діва Млинища?!»

З усіх оповідей і легенд, які чув колись і за цей рік почув на Млинищі, найбільш таємничою і в той же час зрозумілою була Діва Млинища. Колективний витвір сільської уяви, у який, здається, тепер навряд чи хтось і вірив. Хіба старі люди, як мама. Гарна і сумна легенда про зниклу дівчину, котра час від часу з’являється, щоб допомогти людям. Чи, як повідала одна бабця, змінити їхню долю. А ще мовби символ совісті його односельчан… Здається, востаннє її бачили, коли з’явилася, щоб порятувати дитину, котру надумала загубити мати-одиночка…

Невже вона справді існує, Діва Млинища? Це ж суперечить всім реаліям… У нього теж видіння, галюцинація?

Постать виразно біліє в полі. Таки галюцинація? Він сьогодні зовсім не пив, краплини спиртного ось уже тиждень чи й більше, не було в роті.

«Хто б ти не була, я зараз доберуся до тебе», — подумав Святослав і рушив з місця.

Страху не мав. Зовсім не відчував страху. Тільки бажання дістатися до білої постаті, якщо вона реальна, торкнутися. Щось навіть сказати. Чи переконатися, що фантом Діви Млинища таки існує. І метафізика така ж реальність, як це всипане зорями небо…

Святослав наблизився до постаті так, що остаточно зрозумів, — це таки жінка. І тут біла постать почала рухатись. Поволі, але віддалятися.

— Куди ж ти? — прошептав.

Кличе за собою? Там, у полі, чи в лісі, що бовваніє на обрії, комусь потрібна допомога?

«Зачекай», — подумки попросив Святослав.

Однак Діва Млинища (чи хто там) не спинялася. Святослав ішов і йшов за нею. Рухалася попереду і біла постать. Несподівано Святославова нога втрапила в ямку. Зойкнув і беркицьнувся на землю. Добре, що лежить сніг, він пом’якшив падіння. Та коли спробував підвестися, ногу внизу, біля стопи, пронизав гострий біль. Знову впав. Коли за кілька хвилин взявся підводитися, зрозумів, що не зможе стати на ноги. Вивих, чи ще гірше — перелом? Що ж робити? Від села відійшов десь на кілометр, якщо не більше. Здалеку блимають вогники, та й то не в усіх крайніх оселях. Кричати, звати на допомогу — марно. Такої пори ніхто не почує. Вдома лежить безпорадна мама. Можна було б подзвонити до сестри, але стільникового телефона залишив на столі в хаті.

Святослав глянув у бік лісу, куди його вела Діва Млинища чи якась інша примара. Жодної постаті не видно. Зникла, піднялася, як у легенді, в небо? І перед тим по-жіночому помстилася йому… Вперше не допомогла, а помстилася?..

Дідько візьми, боляче. Ні, не зможе звестися. Ще одна спроба нічого не дала. Біль, блискавка, короткочасне потемніння в очах. Стає все холодніше. На ранок, коли навідається сестра, і, певно ж, піде шукати, він геть задубіє. Яка безглузда смерть…

«Повзтиму, скільки зможу», — вирішив Святослав.

Натужно, згрібаючи під себе сніг, взявся повзти. Це було важко й боляче. Спинявся, перепочивав і знову починав свій мученицький шлях до рідної хати.

Повз по снігу й відчував, що от-от покинуть сили. Мама там, треба доповзти, якось добратися, але як… Довгий цей шлях, надто довгий, а попереду ще ж рівчак… Мало не простогнав: «Попереду ще ж ніч»… Ще ж ніч, яку має не проповзти, здолати… Стис зуби…

Коли проповз метрів двісті, раптом побачив з боку села ще одну постать. Постать, яка рухалася йому назустріч. Не біла, а темна. Отже, це людина. Жива людина. Напевне, Тетяна, сестра. Боже, він врятований.

Постать наблизилася, очевидно, помітила його, бо спинилася і далі пішла швидко.

— Я тут, — прохрипів.

— Славику, це ти? — почув жіночий голос.

Але голос не сестри, а… А Люсі… Це був голос дружини.

— Це я, — сказав тихо.

— Славку, що з тобою?

Дружина спинилася вже зовсім поруч. Зовсім поруч. У білих своїх чобітках і кожушку.

— Я, здається, зламав ногу, — сказав Святослав. — Думав — кранти… Звідки ти взялася?

— Зореслава подзвонила, що ти в селі. Біля хворої мами. От я й вирішила приїхати. Добралася останньою маршруткою. Давай, допоможу підвестися.

«Чи простила вона мене? Але хіба це має значення?» — Святослав подумав це і зрозумів — має, так, дуже має.

— Тримай руку, — сказала Люся.

Рука її була геть холодна. Без рукавичок. Рука жінки, котру він любить.

Вона таки допомогла. Від Люсі пахло ледь вловимими парфумами. Святослав, спираючись на її руку, а потім плече, якось звівся, хоч біль — гострий, нестерпний — дав про себе знати.

— Знову хотів подивитися на зорі?

— Ага, — сказав Святослав. — Як ти мене знайшла?

— Славцю, ти в дечому так само тупий, як і був, — кепкування Люсі цього разу його порадувало. — Зайшла до хати, мама сказала, що ти кудись вийшов. Я трохи почекала, подумала: де ж ти пропав… Вийшла й собі. На городі побачила сліди й пішла по них…