Діва Млинища

17. Сім’я Бройчика

«Без мене мій народ не повний», — класик мав рацію, коли писав це.

Млинище ж буде неповним без кількох колоритних персонажів і любовей. Чи кохань, якщо хочете.

У них — його сіль. Було й більше, але розповімо про сім. Точніше, про сім історій.

Почнемо з Бройчика, бо без нього Млинище усохло б, як сказав один місцевий гострослов. Та ще гострішим на слово був сам Бройчик.

Мабуть, не тільки на Млинищі, а й в усіх Загорянах, не було більшого й насмішника, як Іван Бройчик. На його язик, справді гострий, мов бритва, та ще й обліплений колючками, ніхто не хотів потрапляти. Він міг дати нібито непідхоже, але в’їдливе вуличне прізвисько і воно прилипало до людини, як реп’ях, навіть гірше. Так, до прикладу, Гриць Чоботан, який мав до цього прізвисько Беземський, як називали і його батька, став Зайчиком. Гриць був високим, дужим, але таки полохливим. У парубоцькі розборки не встрягав, майже завше відходив набік, бурмочучи при цьому:

— Ви-те, хлопці, тихіше, ладком.

— Ну, Зайчик наш зновика за корчем сховався, — сказав якось Іван.

І Гриць став Зайчиком. А коли він почав пред’являти до Бройчика претензії, мовляв, ну зовсім не підходить йому ця нова вулична кликуха, бо й статурою, і ходою, і мовою вдався не мовчазним, Бройчик сказав:

— Та ти на сибе поглєнь… Такий великий, добрий, пухнастий. Ну геть Зайчик!

Худа, як трясця, Ганна Крицька стала Шкваркою. І в Івана готове пояснення:

— Та шкварку, як ото з доброю шкіркою, то й посмоктати мона, ліпше, ніж з’їсти одразу, — і ще й підморгнув капосно.

Пилип Крутьковий, бідний, аж синій чоловік, з легкої Бройчикової руки став Багачем, а Яшко, що коло мосту живе, — Лапцидрицем, отаке чудернацьке прізвисько Іван вигадав. Правда, Яшко потанцювати любив, хоч і не вельми вмів.

Ніхто не міг пригадати, звідки пішло дивне прізвисько Бройчик. Казали, що то сам Іван видумав, щоб народ заплутати. Але ж ні — так прозивали і його батька, Тимоша.

Коли Іван Бройчик став старим, то вперше, як він казав, вступив лівою ногою у теє, як неї…

— У гамно?

То, здається, сказав Іванів сусід Марко.

— Гірше, діду, — у політику.

А сталося таке. У Загорянах після війни з’явилося кілька нових вулиць — за шосейкою, що тепер ішла в обхід села, коло озера і на Млинищі. Тут, на новій вулиці на краю кутка, коло болота почали поселяти переселенців з хуторів. Вулицю по-сільському називали Закутня. А як прийшла з району чи то й області вказівка, що всі вулиці мають обов’язково мати назвиська, то в сільраді й назвали по-народному — Закутня. Але в районі така назва поздавалася незрозумілою і якийсь грамотій не довго думаючи дав «правильну» — Тупикова. І правда, не вулиця, а тупик, глухий кут — кінцем нікуди не виходить, остання хата, Дровиняків, у такому тупику-куті й стоїть.

А Бройчик дав свою, іншу назву — Комуністіческа. Ну й в селі раптом стали так називати. Де той і той живе — на Комуністіческій, абож Комуністичній. Воно б нічого, так хтось доніс у те кагибе[51], що так Бройчик над совєтською властю знущається — вулиця-то Тупикова, у болото впирається, а він Комуністичною назвав. Натякає, що комуністи народ у глухий кут, до болота ведуть.

Івана викликали в сільраду, а там товариш з району сидить, увічливий і прилизаний, а очі — буравчики. І пояснень вимагає. Іванові смаленим запахло.

Та він і тут викрутився.

— Я придумав, ни одказуюсь. Так, той-во, так і є воно — Комуністіческа.

— І в болото впирається шлях до комунізму, в глухий кут? — товариш з очима-буравчиками грізно.

— Та нє, я не то мав на увазі.

— А що?

— Так посудіть самі. Вулиця-то нова-новісінька, на ній живуть ті, що з хуторів переїжджали, щоб новою світлою жизню в селі зажить. А вулиця куди веде? До колхозного двору, де і є та жизня. А тут, як ото і є в житті… Ни хочуть наш народ імперіалісти гамериканські прокляті пущати. Ой ни хочуть! Ну й на дорозі до світлого будущого бац — болото, рів. Щоб перекрити ту дорогу. А люде що зробили? Греблю поставили, дорогу утрамбували. У колективне хозяйство — пожалста, нихто ни спинить. Обратно, куди дорога? До комунізма веде Комуністіческа вулиця…

Отак Бройчик і викрутився. Та перед кагебістом зміг. А от перед рідним батьком — нє. Як виріс Іван, парубком став, на дівчат почав задивлятися, а вони — на нього. А задивлятися було на що. Вдався і ростом — не надто високий, али й не малий, жвавий і міцний, до роботи зух, обличчя смагляве, живе, очі завше сміються і кудись мовби кличуть, за словом Іван нікди в кишені не ліз. Слова самі до дівчєт просяться.

Ну й ті очі й слова привели до дівчини, котра, чи не останньою у селі, мала тепер призабуте, а, як подумати, красиве ім’я — Мокрина, Мокриночка. Про Мокрину не можна було сказати, що надто вродлива — худа й плосконоса, та було в її поставі, лиці щось таке: загадкова тиха усмішка, природно граційна хода, вміння час од часу таємничо зітхати, поворотом голови кудись кликати і щось незбагненне обіцяти, що деякі хлопці мліли. Зімлів і Іван, бо він таки відчував щось непоясниме, що йшло од цеї дівчини, й Мокринчине серце до хлопця, одного з перших не тільки на кутку, а й і в усьому селі, заспівало: «Мій!»

Почали зустрічатися. Та в Тимоша Бройчика були свої плани. Він якось до сина:

— Кажуть, до тої Мокрини Бациківської клинці підбиваєш?

Іван віднікуватися не став:

— Подобається, тату, а вам хіба нє? Дівка з усіх боків файна, добра, лагідна, видно, що ни сваруля, ни дівка, а пісня, і до роботи вогонь, роботящу невістку матимете.

Тиміш погодився:

— Так то воно так…

І думки виклав на тарілочку перед сином. Не став кричати, тиснути, бо знав, який незалежний, упертий характер в Івана. Він, батько, ніц не має проти такої невістки, як Мокрина. Тико ж суди сам, синку. Живуть вони удвох з матір’ю, ни живуть, животіють. Далі сказав те, що Іван і так знав. Батько Мокринин Настасій загинув у двайцєтім році, під час спільного походу вкраїнців з поляками проти більшовиків на Київ. Десь там, коло Дніпра, і поклав голову. Параска осталася вдовою з трьома дочками. Двох якось видала замуж, та типерка десь півморга землі осталось, бо ж мусила приданого вділяти. Ото город на краю села та ще манюсінька латка в полі — і все їхнє добро-багатство.

— Знаю, — спохмурнів Іван. — Тико я люблю неї, таке діло. Ни на землі, на Мокринці хочу женитися.

— Я тибе добре розумію. Вельми добре. Сам колись вибирав, як чинити, коли женихався. Ну й вибрав, і ни жалію, — одказав батько.

Іван і про батькову історію відав. Батько якось признався, як разом випили, — мав гинчу дівчину, ніж твоя мама Марина, а таки на ній женився. Бо давали аж три морги й реманент, і корівчину. І що… Живемо по-людськи, давнє забулося. Діло таке: двох дочок оддав, лишився ти й Катька. Катьку тре оддати, та ти ж сам знаїш: таку, що накульгує, хіба із добрим приданим візьмуть. Тут і любов навряд ци поможе, та й хто полюбить…

— То як собі хоч, — завершив батько, — Катьку мусимо видати, а ти як так вже на ту Мокриницю запав, то можеш у приймаки йти, я ни бороню, хата там є, од вітру, правда, хилиться, ну ти ж хлопець хазяйновитий, підрихтуєш, можу плуга вділити, та чим горати, як і коня нима, та диви чимось і розживешся.

— Дєкую й на тим, тату, — Іван зітхнув, перечити батькові не хотілося, подумав: «Якось то воно буде, головне, він Мокринку любить, а вона, казала, його, як душу свою в серці викохує, — отако гарно й мовила».

Та тут Тиміш стиха, слово бочком, що є інший варіянт, генчий спосіб рушити справу. Він говорив ото з Митром Римачівським (прозвали так, бо колись з села Римачі в приймаки до Загорєн прийшов):

— Ну ти ж знаїш, сину, що в нього дочка Федоська на виданні, вже засилали кілько родин сватів, бо ж є на що — дівка дзвін, вибачєй, куди твоїй Мокрині, і Митро ни бідний, то чом би й ни жинитися? Тико казав Митро, що дочка вперлася, хоть кілля на голові теши. І той ни такей, і той ни до вигоди. Казав Митро, що сердитися почєв, бо якби ни сваталися, то й мови нима, а тутка злітаються, як пчоли до цвіту. Тико він чув якось, що матері признавалася Федоська — любить вона тибе, Іване, вельми любить, жити, каже, ни може, хоть бери топися, а ти ж од свеї Мокрини ни ногою. Ну й казав Митро, що якби зговоритися та сім’ями поєднатися, то він би за Федоською цілих три морги дав би та й худобину, — Тиміш казав так, а як побачив, що син скривився й кудись ніби рвонувся, завершив: — Ти-но, сину, ни горячися, добре подумай, бо воно любов і присядки з одного боку, а з другого — Федоська дівчина і вдатна, і розумна, й на руки вміла, кажуть, ну й, що ни кажи — три морги з худобою ни дурничка. Спитай мине, ци мині з твею матір’ю зле було, і любов якося прийшла, і діти ни з гірших, а що Катька накульгує, то як Біг дав, і панові не все золотом кладеться, а мужикові тим більше. Подумай, я кажу, як є.

Іван подумав. Спершу од батькових слів скипів і стиснув кулаки, навіть майнуло — чи не двизнути батька, піти, або без бійки назовсім піти до Мокринки. Та він просто пішов, навіть не чекаючи вечора. Дівчина здивувалася й зраділа, зраділа й здивувалася, бо посеред білого дня явився, бачив — жде якихось слів. Особливих слів. Ті слова сиділи у Йвана в горлянці й жалібно кававкали. Помагав тин підлатати і вперше глянув на бідне обійстя іншими очима. Звісно, він підрихтує і хатину, і все тут доведе до ладу, і тин, і хлів… Та бідна дома все одно дивилася на нього сумними вікнами-очима. Здалося — очима Мокриночки. А поруч стояла Мокринка, усміхалася, чогось ждала, і мовби в чомусь дорікала.

У чому й за що? Де він зараз і де був години дві тому, ци скіко там, із батьком…

«І що буде далі?» — подумав Іван.

Той Іван, чийого гострого слова вже боялися, а надалі більше боятимуться…

А того вечора сталося, що він вернувся додом, а там і мама посміхалася, і тато не сердився, і Катруся, сестричка люба й кульгава, наче щось просила в нього лагідно, хоч і безмовно, схожа на вечірній промінчик, що востаннє зазирнув у вікно.

Не знати чого, та Іванові захотілося, коли вийшов надвір, щоб раптом закувала зозуля й накувала роки. Щасливі, аж до терпкості. Та надворі скидала першу позолоту осінь, зозулі в цей час не кують. Надворі стояла осінь тридцять п’ятого року двадцятого століття. Наполеон Бонапарт, який зробив тектонічні зрушення не тільки у світовій історії, а й віддалено, за принципом ефекту метелика, у свідомості родини поліщуків (Іван Бройчик був далеким родичем Терещукам-Рекрутам) давно спочивав у паризькому Будинку інвалідів, куди його прах був перевезений з острова Святої Єлени. Друга Річ Посполита ще була вельми моцна, не готова віддати ані ґудзика з мундира своїх вояків, ані п’яді своєї землі, не кажучи вже про морг.

Іван Бройчик постояв трохи надворі й рушив у вечірню мандрівку вулицею з однією метою, одним бажанням — не зустріти Федоську.

Федоськи він того вечора не зустрів.

— Вінчається раб Божий Іван на рабі Божій Феодосії, — ці слова пролунали в Загорянській Свято-Дмитрівській церкві десь через місяця півтора, між храмовим святом Дмитра і Михайла, який мав приїхати на білому коні.

А перед весіллям були таки випадкові зустрічі Феодосії й Івана на вулиці, й на весіллі її подруги й Іванового товариша, і спільний танець, і прихід Дмитра, батька, в гостини до Тимоша Бройчика. І похід обох Бройчиків у гості до Римачівських, і перемовини, під час яких ціна Феодосії зросла, окрім трьох моргів, корови, ще й на коня, і сватання, і запитки, в обох сім’ях, які передували весіллю, ну й зустріч Івана з Мокринкою, теж на вулиці, і її запитання із широко розплющеними очима:

— Що сталося, Іванку?

Бо ж Іван вже кілька тижнів як уникав — і вечорниць, і приходів на обійстя Параски і Мокрини.

— Я женюся, — сказав правду Іван.

— На мені?

— Нє, ти ж знаєш, на кому, — відповів Іван.

І Мокринка сказала, мовби зовсім без суму, чудернацькі слова:

— Нє, Іване. Ти женишся таки на мині, тико думаїш, що мине звати Федоська.

Отак дивно й сказала.

Та женячка готувалася і відбулася вельми поспішно. Мовби хто за ними гнався і намагався щось одібрати.

Івана в Федоськи.

Чи Івана в Івана?

Подумав раз так і вилаявся. Село захиталося, а він устояв на ногах.

Весілля відгуляли за тиждень до Михайла, в останню неділю, коли ще й можна весільничати. Рішили, що переждати Пилипівський піст і ще святі вечори пусля Різдва — задовго.

На весіллі Іван щось казав, жартував, бо ж від нього ждали жартів, танцював з молодою головний танець, обличчя її, соковиті губи, все тіло аж пашіло любов’ю. Він уперше, отак зблизька, подумав, що Федоська таки з біса вродлива. Вродлива і розкішна. Як казали в них у селі — розкішна й до любові пишна. Враз до цього тіла захотілося притулитися. Порух якийсь зробив і відхлинув, подумав, що занадто довго щось грають троїсті музики цей танець. Наче спеціально затягують, щоб молодий з молодою натанцювалися.

Випала нагода — з подвір’я вийшов, спустився до річки. Сів на березі й осінній прохолодний вітер остудив лице. І сидячи подумав — чи тую музику коло їхнього двору чує Мокрина?.. Недалеко ж, усього через кілька вулиць, за поворотом, через десять домів. Бач, і порахував…

Хай би ни чула, він за обох чує.

А яке тіло у Федоськи побачив першої шлюбної ночі. Коли вдвох осталися. Катьку-Катрусю в другу хату батьки випровадили. Місяць, як на те, зазирнув у вікно, і в тому світлі Федося сорочку скидала.

Спинилася, нижня половина була вже голою, руки з сорочкою закривали груди й лице.

— Мо’ поможеш? — спитала. — Щось я заплуталася.

Вдав, що ни почув. Одвернувся. Чогось найбільше злякався, коли ті пишні білі груди в місячному світлі побачить.

Його законна жінка лягла поруч, на бік, і тими грудьми дотулилася. Почала пестити, а що він тилько слабко ворухнувся, сказала сердито, навіть зло:

— То що ж мині самій пробивати, щоб завтра родина кров на постелі побачила?

Виходить, незаймана була.

Незаймана, хоч така вродлива, для багатьох бажана.

Берегла себе для нього…

Од тої думки йому чогось стало соромно. А потім кинуло в жар.

Місяць освітив початок його сімейного життя і сховався. Він же сховатися нікуди не міг. І до, і після першого їхнього кохання.

Життя, проте, потекло, як і належало. Як Мережка тече — невідворотно.

Федоська виявилася вправною хазяйкою. Усе вміла, мама Марина не могла натішитися. Щебетала, рот ни закривався. І питала, хоч сама до роботи проворна, як те й те зробити, щоб ліпше було — свекруху те тішило ще більше.

Одне було погано, начеб ходу днів збивало, — Мокрина чогось унадилася в село швендяти, і все мимо їхньої хати, хоч була і стежка навпрошки, через городи. І чогось саме тоді проходила, як Іван у вікно дивився чи надворі щось майстрував…

Раз і сказала:

— Доброго здоровля, Іваночку. День який погожий і пухнастий од снігу.

Дрібно засміялася й потупцяла далі, щоб на другий день знов мимо двору пройти. Ніби маятник на годиннику настінному, що недавно в їхній домі з’явився.

На сьомі чи восьмі такі походеньки не витерпів Іван. Кожушка накинув і за нею рушив. Мо’ побачить, куди то вона так внадилася.

Мокрина спинилася коло повороту на вулицю, що йшла мимо церкви. До храму зібралася? Али ж сьогодні будень.

Як привітався, почув:

— А я знала, що ти за мною підеш.

— Я то пуйшов, а ти чого щодень внадилася?

— Куди? До вашого хазяйства кури красти? По-моєму, ти ще вулиці ни викупив, маю право ходити.

— А чого ходиш?

Вона усміхнулася. Погріла руки без рукавичок губами. Які він колись (колись?) цілував, і знов тихо всміхнулася — так вона тико вміла.

— Ходжу, щоб тибе причарувати. Причарувати і зурочити. Доки сто вроків на сотню сорок ни пошлю — ни перестану ходити.

Іван схопив неї за старий, благенький кожушок, струсонув.

— Ну добре, я падлюка, кинув тибе, на гинчій женився, прости, як можеш… Та назад ни вернеш… Дай мині спокій…

— Овва, який сердитий, — од холоду її рук, які поклала на його, защеміло в грудях. — Таким я ще тибе ни бачила… І ни падлюка ти, голубе Іванку, а нищасний чоловік. Щістя хіба виросте, як навесні з білої свеї Федоськи горох посадиш, та зо сто стручків пуд осінь виросте, отоді й намолотиш своє щістє.

Одпустив неї, подумав, що ніц і сказати ни може на ту чудну мову.

Сказала вона:

— Все, Іванку, до баби Насті за вроками йду. Виглядай мине завтра коло віконечка, як ясне сонечко.

Пішла, озирнулася і зі смішком:

— А ни виглядатимеш, вночі прийду білою відьмою, посеред саду стоятиму, доки ни виглянеш, кожуха зігрітися ни винесеш.

Тико й подумав: «Варіятка. Мокринка — варіятка?..»

І другого дня, і третього, до вікна старався не підходити. Надворі побачив знайому постать на вулиці — за хліва сховався.

А вночі щось його розбудило, а потім й до вікна покликало. Визирнув і одсахнувся — там, де садок закінчувався, виднілася постать. Жіноча. Тильки ни біла, а темна на білому-білому, і вночі те видно, снігові.

«Зувсім здуріла дівка, — подумав. — Околіє ж, що тоді робити? Піти чи що?»

Лайнувся подумки і почав одягатися.

— Куди ти, Йванку? — Федоська сонно.

— До вітру схожу.

— Так у сінях відро.

— Я по-великому.

— Мо ‘ зїв щось ни те…

Двір зустрів холодом і морозом. Вичовгав за вугол доми. Стовбичить постать. Та коли, чортихаючись, туди рушив, раптом знялася з місця й спершу пішла, а потім побігла крізь сніговий замет. Спинився. Не кричатимеш же посеред ночі навздогін…

Од постави раптом одірвався якийсь клубок і побіг навстріч Іванові. Пес. Їхній пес Бровко. Пізнав Мокрину й того не загавкав? Мало не копнув пса ногою, коли той підбіг. А постать все віддалялася й віддалялася, доки не зникла, не розтала в пітьмі зимової ночі.

Вранці подумав: «Чи не привиділось?» Зайшов у сад. Є людські сліди. Невеличкі, явно жіночі, від валянок.

«Та що ж то таке, людоньки?» — подумав.

Вертався — била пропасниця, гірше, як уночі.

Та з тої ночі перестали, зникли денні Мокринині походеньки. День, два, три… Минали дні… Довгі короткі зимові дні… Піймав себе на думці, що чекає, виглядає, коли та божевільна з’явиться на вулиці. Не з’явилася. На п’ятий день не витримав і вирушив на крайню вулицю. Звісно ж, злягла навіжена. Металася в жару, нікого не пізнавала. Схудла, справді схожа на відьму. Мати Параска тилько йому й сказала:

— Іване, як я без неї житиму?

— То робіть же щось! — крикнув, і тут думка, мов блискавка, пронизала: «А як я без неї житиму?!»

Сказав, не сказав, а гаркнув:

— У вас хоч липовий цвіт є? А молоком з медом поїли? Чого ж ви-те мовчите?

Умовк сам, і почув, як Параска щось тихо-тихо наче шелестить самими кутиками вуст.

— Що ви-те кажете?

У відповідь розчув, ледь-ледь, мов у напівсні, мовлене:

— Йди собі, Йване. Мої покійні дєдина од тої проклєтої любові тоже умерли. То, видать, родове в нас. Так і Мокринка…

— Ни од любови у неї гарєчка, а од простуди, — як і перше, сердито сказав Іван. — Од великої дурости свеї вмирає. Тико ми ни дамо їй теї радости. Хай ще поживе й помучиться.

— Що ти таке кажиш, Іване…

— Те, що чуєте… Ждіте…. Я зара…

Сказав і дверима грюкнув. Так гримнув, як тильки цяя ветха, за царя Гороха поставлена, хатинка устояла…

Увірвався до свеї доми й спинився геть захеканий.

— Що сталося, Іване? — Федоська розчервоніла од печі одірвалася. — Чого такий нахарапуджений? Де ти був?

— Тамика… Там умирає Мокрина.

— Твоя любка?

— Моя любка ще раніше умерла. Восінню… А Мокрина зара вмирає… Як хоч, а треба неї якось порєтувати. Чуєш? Я тибе вже нікди ни покину, а рятувати тре…

Федоська стояла проти нього, майже поруч, з рогачем, яким щойно вставляла у піч баняка, вогонь з печі відсвічував розпашілу щоку, а на лобі блищали краплі поту. Стояла по-особливому вродлива.

Всміхнулася — криво й начеб зверхньо.

— А ти б і так ни покинув. Попробував би. Я груба, Іване.

— Що? Відколи то…

— Пару день, як сама узнала…

— Ну ти молоток! — тільки й сказав. — Син буде, холєра! Син!

По рогачу пальцем тернув, а тоді пальцем із сажею Федоську по щоці.

— Хоч, на коліна стану… Тре порєтувати, бо інач… Ни прощу собі цего…

— Та бачив, як вона побіля хати, як та скажена свинка, гасала? — сказала Федося. — Зара щось пошукаю. А ти до мами меї за борсучим смальцем збігай. Ну, чого стоїш…

Днів п’ять чи сім п’ятеро чи й шестеро жінок — Параска, Федоська, Марина, сестра Мокрини Панаска і двоє сільських знахарок — Настя і Якилина — ну й їден чоловік, Іван — поперемінно не одходили од хорої. Напували, натирали й таки виходили. Гарячка меншала, а затим і хрипи, що душили, почали зникати.

Як блимнула вперше Мокрина, побачили в зіницях, що почали нагально розширюватися, коло ліжка матір Параску, бабу Настю і двійко — Івана і… Федоську.

Заплющила очі, прошептала знеможено:

— Нє, нє… Ни хочу…

— А тибе нихто й ни питає, — сказала Федося. — Ни хоче вона… Зима оно тоже ни хоче одступати… А весна вже коло річки тупцяє… Дайте-но їй ще напійки з калиною.

Через місяць Іван прийшов провідати, як там.

Худа та вже здорова Мокринка так блиснула — сердито, вдячно, заклично, розпачливо — що Івана самого кинуло в жар. Відчув — не в силі з цієї хати просто так піти. Не покине Федоську, али й Мокрину не покине. Його любов не вмерла ні восени, ні навесні.

Вона сказала:

— Як порєтував, то й доглядай.

Восени того року Федоська народила Іванові сина, а навесні наступного Мокрина — дочку. Обох потримав на руках, обома тішився. З того часу розпочалося чудернацьке життя Івана Бройчика на дві сім’ї. Робив, як звичне, усе вдома, та коли приходив до Мокрини — тоже порядкував, майстрував, латав. Орав городець і латку землі в полі. По-різному ставилися на Млинищі до цього подвійного життя. Звісно, обговорювали, переговорювали, гострили язики, засуджували, особливо жіноцтво. Декотрі й заздрили — і Мокрині, і Федосьці. Могли й спитати Федоську — ци знає? Федося спочатку вдавала, що ніц не відає, навіть захищала Івана, віджартовувалася, відказувала, що то клепають на чоловіка. Іванові довго не казала, та й боялася, що молоко в неї пропаде. А потім враз вибухнула, виговорила, вилила відро сліз і слів, з яких «кобель, псяюха, проклятий» були ще не найгіршими.

— Митро Чоботаниський каже, що той Іван, як султан. Вроді як цар такей… Що жінок багацько має… А якей ти цар? Пес паршивий, що сучку за версту чує, і тилько всього… Оно вже облізлим стаєш, зо шкіри струп’я обвисає. Тьху!

Іван мовчав, смалив цигарку, потому другу почав. Не заперечував, не виправдовувався. Смалив. Та коли Федоська зустрілася з його очима — мука й біль, безмовне каяття й мовби прохання про щось — спопеляли і неї. Купкою золи стала.

Вона задихнулася, ступила назад, заточилася.

Спитала глухо:

— Пуйдеш до неї? Назовсім?

— Я вже раз тобі казав, що нє, — одрізав Іван й раптом схопив за руки — Я й тибе люблю, чуїш. Перед обома моя вина. Землі захотілося, а потому вже любові. Такий я уже, направду виродок. І тобі життє поламав, прости…

— Мині нє, — раптом сказала Федоська. — Ой, нє, Іване.

Подвійне життя тривало і у війну. У сорок третім Федоська народила дочку. У сорок четвертім, у самісінькім кінці літа забрали Івана до Червоної армії. Проводжала його справжня сім’я — Тиміш, Марина, малий Колюня, Катруся, батько й мати Федосьчині. Іван тулив до грудей найменшеньку Вірочку і думав, що донечка на всеньку воєнну дорогу нагріє, а він — кровиночку свою. Щоб дочекалася тата.

Прощалися коло сільради.

А увечері перед тим таки забіг на годинку до Мокрини.

Сказав:

— Я тобі ни писатиму. Бо ти ж і читати ни вмієш.

— То тре було навчити, — Мокрина трохи ображено.

— Вернуся — навчу. А нє — й так обійдемося. І грамотні, і ниграмотні в землю лягають.

— Ни кажи такого, Іванку.

— Як що — узнаїш. А вернуся — прийду. А нє — то замуж виходь…

Звідтоді Мокрина прислухалася, що чути про солдатів на їхньому кутку, в селі. Пару раз спеціально знов побіля Бройчиків проходила — мо’ впаде яке словечко до ніг. Особливо завмирало серце, як почали в Загорєни, там і на Млинище, чорні вістки біди приходити — похоронки. Молилася за Івана, і дочку Олюсю вчила молитися.

На Громниці зібралася Мокрина до церкви. Матері сказала — за двох помолиться, внучку поглядіте. І знов кружною вулицею стежку собі човгала. Біля хати Бройчиків спинилася. Приглянулася: клямка на дверях палузкою[52] перетнута, значить, никого вдома нема, богомільні Бройчики, певне, уже в церкві. Давня думка застукала в голові, обдала жаром скроні, щоки.

Письмо, письмо од Івана…

Пересилила себе — сьогодні ж велике свєто, гріх у чужу хату лізти, подвійний, потрійний гріх. Рушила далі, та молоточки в голові стукали.

Іванова родина була в церкві. Й найменшу Федоська на руках тримала. Хай моляться і вона помолиться. У неї своя особлива молитва за Івана.

Назад верталася з посвяченою громничною свічкою, як могла, долонею вогник од вітру затуляла. Мусить донести, бо тож тремтить на зимовому вітерці живе полум’я Іванової душі. Подумала: «Донесу, ни погасне, то життя коханого завчасно ни згасне».

Свічку вона донесла. Догорілу до половини, а друга, жива половина, гріла їй пальці. А всередині зігрівав другий вогонь — була вже на шостому місяці, з усіх сил старалася, щоб люди не помітили. Навіть думала — ци йти до церкви, та думка про ту свічку, яку мусить до оселі принести, повела. І ни одну, вдвох, разом з майбутнім дитєтком, повела до храму. Може, в такий день і гріх неїн поменшає.

Та навесні таки здійснила ту тоже грішну задумку. Вибрала деньочок, коли Бройчики мали бути в полі — бо ж рання весна — пройшлася вулицею, уздріла хворостинку на клямці, й уже ніяка сила, ніяка пересторога стримати не могла. Скрадаючись, мов кішка, котра лізе вчинити шкоду, зайшла до хати. Гупало шалено серце.

«Що я роблю?» — подумала.

А робила те, що шукала звісточку од Івана. Обдивилася стіл, скриньку на підвіконні, мисника, навіть під подушку на ліжкові (то тут спали Іван з Федоською?) зазирнула. Зі стіни на неї осудливо дивилася Божа Матір. І тут як голкою штрикнуло — божниця[53]! Там мають бути!

І точно — за образком намацала папірці. Дістала. Цілих п’ять солдатських трикутників. Кольнуло — бач, скіко написав!

Розгорнула один. То правда — ни вміла читати, ни навчилася грамоти. Бідота вони, наука ни для неї. Стояла вдивлялася в букви, закарлючки якісь. І раптом до обличчя притулила Іванове письмо, а далі взялася буковки на папері обціловувати. Відчула — махоркою пахнуть. І начеб потом Іванових пальців.

Подумала — може, одненький прихопити? Не помітять. Стрималася. Не буде цей гріх брати на душу, ни по ній, по Іванові може вдарити.

Вийшла надвір. Вся тремтіла. Коло хати стояв пес, крутив хвостом. Знав неї — не раз приходив з Іваном.

Іван Бройчик вернувся наступної весни, живий-здоровий, тільки раз і поранений. Сина йому показала, до неї першим вступив — бо подарунки привіз, як додому зайшов би раніше, то вже й не приніс би. Губну гармошку дістав, сказав — підросте, грати навчиться.

Його роздвоєне життя тривало. Через рік і у Федоськи народився син. Взагалі ж і в тої, і в тої Іванових законної й незаконної жінок було по троє дітей. Тільки у Федоськи двоє синів і дочка (і це була перевага), а у Мокрини — дві дочки й син. Федоська мріяла переважити незаконну, позашлюбницю, і мрія ця здійснилася, правда, аж на сорок четвертому році життя. І тепер мала вона два сини й дві дочки.

Що цікаво — обидві жінки ніколи не виявляли неприязні на людях. Не переговорювали, не проклинали одна одну. Правда, якщо на гостинах чи на хрестинах, весіллях були Іван з Федосею, то там не було Мокрини, навіть у сусідів або й родичів. Жодного разу. Знаходила якусь причину, чого не прийшла. А мо’ й розуміли люди…

Відколи Іван повернувся з війни, Мокрина старалася не ходити мимо їхньої оселі. Все ж їм з Федоською час од часу випадало зустрічатися — на тій самій вулиці, біля крамниці в центрі села, у церкві й біля церкви, Провідної неділі на могилках, на польових стежках й навіть у лісі, куди обидві (звісно, окремо) ходили про гриби і ягоди. Якщо така зустріч відбулася наодинці, й поблизу не було видно людей, Федоська давала волю почуттям до жінки, яка крала її чоловіка й щастя, і язику, з якого злітали образи й брудні слова. Кілька разів добре гепнула по спині й плечах — копачкою, ломакою, порожнім кошиком. По статурі й силі перевага була на її боці. А втім, Мокрина навіть не відбивалася, раз сказала тільки:

— Як уб’єш чи покалічиш — полегшає?

Вдруге, коли Федося нагадала, як її рятувала од смерті, а тре було ни приходити, хай би вмирала така невдячна сучка, Мокрина промовила:

— За порятунок повік вдячна. Тико ж Іван мине любить і я його люблю. І що з собою зробити — ни відаю.

— А в мине діти од кого? Розказати, як він зо мною спить, із жінкою свею законною, а ни шльондрою, яка чужого чоловіка до себе закликає.

— Я ни кличу…

Сказала й одійшла. Ще чула прокльони навздогін. Звучали, й коли озирнулася, і вже Федоськи не побачила.

Діти їхні, підростаючи, довідуючись од сусідів правду, батька любили, та між собою ворогували — були й штурхани, й «байстрюк» чи «байстрючка» на адресу Мокрининих дітей.

Усе змінилося того дня ранньої погідної осені. Бройчики — і старші, й Федоська з Іваном — копали бульбу на своєму городі. І раптом Федоська завважила ще одну копальницю на іншому краю городу.

У Федоськи очі на лоба полізли — Мокрина.

Мокринисько!

Мокринище…

Чого їй треба?

Сказала до Івана:

— Гля, твоя уже прийшла бульбу красти. Чи якої трясці їй треба?

— Ни відаю, — Іван.

— Йди, прожени.

— Тобі треба, то й проганяй.

І Федоська, як стояла з копачкою в руці, попрямувала до найосоружнішого бабища в селі.

— Що, бульби краденої захотілося?

Мокрина підвела голову. Їхні очі зустрілися. У Мокрининих очах Федоська побачила не ворожість — муку, жаль і… Їй раптом здалося, що з тих очиць — не безсоромних, а якихось начеб незнайомих — раптом випурхнула пташка. Маленька сіра, як і очі, пташка й затріпотіла над землею, а потім почала підніматися в небо.

Федося здригнулася.

Одступила крок назад. Що ж то було?

— Я вам помогти прийшла, — сказала Мокрина — прохально й начеб вибачливо.

— Помочніца вона!.. Обійдемося…

— Так люди кажуть, що за день-два дощі затяжнеї мають почєтися. Дай, думаю, помогу…

Федоська не знайшла слів. Над бульбовищем стало раптом наче ще світліше. Подув легенький теплий вітерець.

«Який же сьогодні день?» — раптом не знати чого подумала Федоська.

Пригадала — вівторок. Чи п’єтниця? Чого вона питає? Хто ця жінка?

— Якщо вже прийшла, то ходи до кумпанії, — несподівано для самої себе сказала Федоська.

— Дєкую…

Мокрина раптом кинулася до Федоськи, впала на коліна й обхопила ноги.

— Ти що, здуріла?

— Ще н-нє…

Руки Мокрини дрижали.

— Я ни піду відси, — проказала тихо. — Я… помагатиму…

— То й помагай…

— Н-нє… тута, скраю…

— Ну, як хоч…

Лишилася Мокрина копати скраю городу. Та як накопала повний кошик, пішла висипати в мішок.

— Бог в поміч, — тихесенько до всіх проказала.

— І тобі тоже, — відповіла Федосьчина мати.

Мокрина зосталася з усіма. Іван копав поряд з Федосею. Перемовлялися, мовби й не було поруч тієї, що крала їхнє щістє.

Федося подумала, що вона все ж перемогла. І не раз, а двічі. Перший, коли рятувала од хвороби, од смерти. Тепер другий. Другий типерка.

З того дня почалося дивне начеб об’єднання двох сімей. Помагали одна одній і садити бульбу та іншу городину. І по господарстві, притому Федоська відверто експлуатувала Мокрину — могла навіть попросити вимити в їхній домі підлогу. Мокрина слухалася, ніби й раділа, що може прислужитися. Подружилися й діти. Гралися разом, по ягоди ходили. Здається, з тої придибенції не радів тільки Іван. Якось сказав Мокрині, що більше не прийде, ну, сама знаїш, як…

— Прости…

— Чого там, — одказала Мокрина. — Оно моя замурзана любов… Три любові… А тре щось помогти — ни одкажусь. Бо ж мати зувсім уже плохі…

Десь через осеней п’ять після тої знаменної розмови до Мокрининої хати ступив найстарший Федосьчин хлопець.

— Мама, тойво, — сказав голосом батька, явно копіював. — Ну, вас на гриби запрошують… Йдіть, бо вже насмажили, холонуть.

Мокрина пішла. Федоська була вдома сама. Тарілка з грибами смачно пахла. Мокрина повечеряла, навіть подумала, що добре, вдома ни готуватиме, а неїна орава й молока поп’є. Дорікнула, що Федоська ни покликала по гриби, разом й пуйшли б.

— Та мене саму Катька наша з чоловіком пузвали.

Іванова сестра таки вийшла заміж, уже по війні за вдівця з другого кутка, до двох Петрових додалося й двійко спільних дітей.

Мокрина вступила на своє подвір’ячко з легкою душею. Готувалася доїти корову, яка щойно з паші прийшла. Вже з дійницею в руках до хліва йшла, як на подвір’я не вбігла, ввірвалася з каструлею в руках Федоська.

— Що, Федосю? Ще гриби, чи що, принесла?

— Які гриби?! — Федоська схопила Мокрину за рукав. — Відро став. Став, кажу. І бери пий. Пий швидше.

Вона зняла кришку з каструлі. Там було якесь пійло.

— Пий, — наказала Федося. — Пий. То солона тепла вода. З травою помічною. Мо’ виблюєш, то спасешся…

— Що ти… Федосю!

Відро випало в Мокрини з рук. Боляче вдарило по нозі. Їй стало враз душно, мов на подвір’я знов ступило парне літо, а затим одразу холодно, зацокотіли зуби.

— Щ-що ти…

— Отруїла я тибе, — зло сказала Федоська. — Грибами нидобрими отруїла. Того й покликала. А ти й наїлася. Пий, кажу. І два пальці до рота. Мо’ ще порятуєшся. Ой, Божечку мій…

Мокрина взяла каструлю, почала пити теплу солону, з присмаком якоїсь трави воду. Випила і її майже одразу вирвало. Потім Федося дала солоної води з милом. Тоже наказала пити.

Вони таки геть прочистили Мокринині нутрощі. Обоє знесилені опустилися на колоду біля загорожі. Слів не було, тільки втома.

18. Бадилинки

Прізвисько «Бадилинки» дав їм, як і багатьом давав, той же Іван Бройчик. На їхню матір Марію казали — Башиха, і на дочок спершу — Башисині діти, Башенята. Та Іван якось рішив по-своєму:

— Башиха — то Башиха. Неї й возом ни об’їдеш. А то — які ж Башинята? Худющі, як трясця, мовби й родилися висохлими. Справжні тобі бадилинки[54].

Так і повелося — Бадилинки, то й Бадилинки. Бадилинка старша й Бадилинка молодша. Бадилинка Тонька й Бадилинка Сонька. Вдалися сестри зовнішністю — обличчям, видовженим донизу, худорлявістю, навіть манерою ходити — рвучко, мовби вічно поспішаючи, — у батька. А батько, Франек, був не місцевим, поляком, осадніком[55], ознайомився з Марусею в Любовні, дізнався, звідки вона, а через днів десять приїхав, розшукав, і так сподобалися Загоряни, озеро, річка, ліс, що вирішив лишитися тут назавше.

Він одразу взявся облаштовувати своє життя в селі. Марія з матір’ю жила в маленькій халупці, одній з найбідніших на кутку. Їхню сім’ю в Першу світову війну росіяни вивезли при наближенні австріяк на схід, десь аж до Волги, як у селі казали, на Саратовщину. Тоді більшість загорянців, не бажаючи покидати рідні місця, ховалися в лісі, але були й такі, що піддалися на агітацію про «звірів з тевтонськими рогами». Назад вернулися вже при поляках, тепер Ликерка з двома дочками — Марусею і Юхимкою. Батько, казали, пішов у Білу армію та й загинув. Хоча якось Ликерка призналася, що найшов якусь руську бабу, волочився за нею, то вона й прогнала невірника. Дочки обидві були дорідні, тілисті, не вельми вродливі. Що не завадило обом швидко вийти заміж. Юхимку уподобав хлопець з села коло Любовня, так само в місті на ярмарку зустріла своє щастя й Маруся.

На місці старої хати закипіла робота. Як виявилося, пан осаднік мав добрі гроші. І за два роки виросла новенька добротна оселя, з великими вікнами, обрамленими, правда, чомусь різьбленими віконницями швидше в російському, а не польському стилі, з просторим ґанком, а головне — крім кухні, аж з трьома кімнатами. Оскільки на Поліссі хату називають дома, а кімнату — хата, то на Млинищі казали заздро, що в того Франека з Маруською дома зі штирма хатами. У селі ж бо навіть у найбагатших було щонайбільш дві хати-кімнати. Стала Маруся «осадніцею» і «осадніковою багачкою». Франек натякнув тещі, що їй варто пожити у старшої дочки, доки ведуться роботи. Ликері й самій не вельми подобався той розгардіяш і вона пішки подалася до Юхимки, у якої вже з’явилася онука. Більше її в селі не бачили.

Закінчення облаштування будинку співпало з народженням доньки і в Марусі. Взагалі в цій родині жінки народжували тільки собі подібних. Друга дочка з’явилася аж через п’ять літ. До того часу Франек обсадив оселю молодим садком і викопав з допомогою сільських парубків ставок, у який запустив рибу, що було для Загорян, де і річка, й озеро, дивиною. Правда, на річку Франек тоже часто вибирався рибалити. Взагалі вів пан осаднік доволі привільне життя, з худоби мав корову, за якою ходила Маруська, коня, на якому любив проїжджатися верхи по селу, й пару курочок. Про свиней казав, що тримати їх — варварство. Ще будував за домою, в саду, якийсь чудернацький апарат — яроплан, казали в селі, а Франек охоче розповідав, що він стояв біля витоків польської авіації й обов’язково збудує диво-літака. З однієї деревини, щоб легше літати. Будівництво його, правда, затяглося на роки.

Це була предивна пара — товстенна Маруся, яка поправлялася з кожним роком і місяцем, і невисокий, піджаристий, швидше худий, холеричний Франек. На Млинищі дивувалися, як то вони сплять, чи не придушить Маруська колись свего чоловічка. Капосний Бройчик божився, що якось ідучи до Мокрини, ненароком заглянув у вікно. У хаті горіли, казав, свічки, на перині, вкладеній на підлогу, лежала простора, біла Маруська, а по ній бігав худий Франьо в їдних підштаниках і вигукував захоплено:

— І це все моє! Моє! Моє!

Ще Бройчик казав, що то Франьо будує насправді ніякого ни самольота, а машину, щоб підіймати Маруську, коли вона стане їднаковою в ширину й висоту, ну, й сама ходити не могтиме.

Маруся ж тішилася тим, що чоловік не змушує до роботи в полі (бо й поля було зо два морги), а велить виховувати гідних «доньок Ойчизни» та готуватися до народження сина.

Сина, проте, Маруся не народила. А коли почалася війна з німцями, Франек заявив, що він як справжній патріот Жечі Посполитої мусить бути на війні зі швабами й шкодує тільки, що не встиг до цього часу добудувати літака, що мав стати гордістю польської авіації.

Війна тривала місяць, через неповних три тижні після її початку прийшли німці, їх за кілька днів змінили совєти, яких потім назовуть першими.

Франек не повернувся.

Маруся вірила, що чоловік живий, попав у полон. Та через півроку, навесні сорокового, з’явився якийсь чоловік, котрий розшукав Марусю й розповів, що бачив, як на аеродромі капрал Франек Ступачинський при наближенні ворога спробував підняти літак у повітря та розбився. Маруся нагодувала гостя, притому поставила на стіл карафку горілки, то, випивши пару чарчин, вісник недоброї звістки поправився й розповів, як хоробрий капрал направив літака назустріч ворогам, як він збив німецького «месершмітта», та був скошений чергою із «фокке-вульфа», що саме налетів. Чоловік, якого звали чи то Степан, чи то Стефан, видко, добре розбирався на марках німецьких літаків і за це заслужив ще одну чарку.

Відтоді Марія не раз виходила з оселі й дивилася на недобудований, майже всуціль дерев’яний літак. Їй спочатку здавалося, що вона бачить, як коханий чоловік сідає в ту машинерію, вона здіймається в небо й зникає в синьому безмежжі. Потім вона стала бачити, як літак спалахує яскравим полум’ям, як борсається в тому вогні Франек, щось кричить до неї. Жінка дивилася, доки сльози не застилали очі й теж робилися тьмяно-червоними.

Марія й так слабувала в останні роки, все важче їй ставало утримувати тіло, що росло й наливалося тяжкістю, набрякали й розпухали ноги, а тепер під осінь вона геть злягла.

— Що ж ви-те будете робити, дітоньки? — сказала Марія дочкам, що в черговий раз стали коло ліжка.

— Будемо жити, мамо, — вельми серйозно відповіла старша Тоня. — Я впораюся з хазяйством.

— Треба написати тітці Юхимці, може, вона приїде й поможе. Або забере хоч Соничку до себе.

— Ні, — ще затятіше вимовила Тоня. — Ми будемо разом. Я догляну і вас, мамо, і наше Сонечко. Я вже доросла.

— Яка ж ти доросла, — зітхнула мати. — Тринайціть літ, зусім пуцьверіньок.

— Чотирнайцять скоро буде. Все, мамо, я пішла поратися. Побачите, як я вмію.

Отако Тоня рішила.

— Я тобі помагатиму, — сказала Софійка.

— Ти сиди ліпше коло мами.

З того дня почалася героїчна боротьба, сказати б без зайвого пафосу, життєвий подвиг зовсім юної Антоніни Ступачинської. Старша Маріїна дочка виявила неабиякий характер і гідну подиву затятість у поєдинку з випробуваннями, що навалилися на сім’ю. Вона поралася в хаті, готувала їсти (недаремно придивлялася, як робить то мама), мила підлогу, а в суботу гріла у відрах воду на плиті, наливала в балію й мила маму, казала при тому, що зовсім їй не стидно й не важко, ретельно вимивала, а потім витирала велике мамине тіло. У неділю гріла воду для сестри. Купання Софійки, котру старша сестра називала тільки Сонечком, перетворювалося на справжній ритуал-священнодійство. Тато Франек добудував до їхньої оселі спеціальну кімнату, у якій стояла велика кругла балія, що правила за ванну. Туди Тоня й наливала теплої води, у яку вкидала за рецептом матері сушені м’яту, любисток, ромашку, а влітку — свіжозбирані, а потім і мила. У це пахуче шумовиння й залазила Софійка-Сонечко. Тоня старанно, як і мамі, мила спочатку голову, потім усе тільце. Причому робила це ніжно й любовно. Вона відверто милувалася сестричкою, казала, яка та гарнюня, називала запозиченими в батька словами «королівна» і «принцеса». Співала пісні, а ще розповідала, як повернеться, обов’язково повернеться з німецького полону татко, то вони полетять на літаку подивитися на далекі невідомі краї. Аж до того краю, де сходить сонце.

— І маму візьмемо, — казала Сонечка. — Вона ж виздоровіє, правда?

— Звичайно, люба. Мама виздоровіє, обов’язково виздоровіє. Побачиш.

Взагалі Тоня любила співати, коли ж їй ставало особливо важко, коли бачила, що мамі стає гірше й гірше, виходила на край городу й дарувала пісню — іноді веселу, а частіше сумну, тужливу — вітрові й простору, що тягнувся крізь поле й лозняки аж до лісу, а над лісом ставав манливим небом, а часом одягав корону-серпанок.

Витирання Софійки також було повільним урочистим дійством, а ще більшим дійством-святом для обох ставало розчісування волосся, що виростало все пишнішим, і як казала Софійка-Сонечко, дужче пахло від поцілунків Тонечки. Очі її притому дивно світилися.

Потім утрьох пили чай з липовим цвітом або м’ятою, листям суниці чи вишневими гілочками. Марія думала, що Бог, забравши чоловіка, позбавивши здоров’я, все ж лишив найбільший скарб — таких доньок. А найбільше — таку Тонечку.

За порадою матері Тоня віддала коня далекому родичеві, дядькові Трохимові, який за це орав город і шматок землі в полі. Жито сіяла Тоня сама, жати й садити та копати бульбу помагали сусіди. Вони ж за монети, які лишилися од тата Франека, привозили дрова. Правда, суворої зими сорок першого — сорок другого років довелося покликати дядька Івана Бройчика й він порубав дерев’яного літака. Тоня перед тим помолилася й попросила вибачення в «татового птаха», як називала це дивне творіння батькових рук. Коли дрова з літака горіли в грубці, Тоня стримувала сльози, а другого вечора їй здалося, що з вогню вилітає маленький пташок-літачок і жалібно квилить. Вона міцніше притисла до себе молодшу сестричку.

Так якось вони пережили воєнні літа. Через рік після спалення літака в них з’явився постійний помічник — хлопець Зенько з третьої од їх вулиці. Він приходив рубати дрова, садити й копати бульбу, а раз почав прибивати штахетину в огорожі. Якось за роботою Тоня зловила себе на думці, що їй дивно приємно дивитися, як переливаються м’язи Зенькових рук при роботі, як він смішно хекає, коли розрубує колоду, як витирає долонею піт з лоба.

Наступного разу вона раптом збагнула й від того залилася густою червоною фарбою — Зенько навідується не просто по-сусідськи помогти, а приходить саме до неї. Вони були ровесниками, разом вчилися в чотирикласній польській школі і в п’ятому класі української школи за «тамтих совєтів». Обопільна симпатія росла й перетворювалася на щось більше, од чого в старшої Бадилинки солодко завмирало серце й перехоплювало подих. Вона дозволяла Зенькові вечорами обіймати за стан і тремтіла, коли він пригортав уже по-чоловічому дужими руками. Навесні сорок четвертого Тоні виповнилося сімнадцять, робота не тільки загартувала, а й витворила з неї сильну привабливу дівчину. Влітку «сімнадцятка», як він жартував, виповнилася і неїному коханому.

Та восени того ж року, після приходу «других совєтів», їх чекала розлука. Зенька забрали до війська, як і кількох інших сімнадцятирічних загорєнців. У селі подейкували, що «нові совєти» боялися, аби ті хлопці не пішли до лісу, в «українську партизанку», в армію повстанчу. Тоня провела хлопця до сільради, а перед тим вони вечір і частину ночі наобнімалися й націлувалися за хатою, на вулиці, в полі. Тоня вся тремтіла, аж заходилася в боязкому й солодкому передчутті чогось більшого, та Зенько тільки прошептав:

— Вернуся, закохаю до смерті.

— Я хочу жити, — прошептала Тоня. — З тобою жити, Зеньочку. Довго-довго.

— Будемо жити до самої смерті, — стиха засміявся Зенько. — І народимо купу гарних голопуцьків. Тільки діждися. Може ж, нас на фронт не пошлють.

— Я діждуся, любий, — пообіцяла Тоня.

Ждати їй довелося довго — цілих сім років. Пізніше їх, призваних сімнадцяти-, а то й шістнадцятилітніми, назвуть останнім воєнним призовом. Зенькові Личуку неймовірно пощастило. Він не підірвався на міні, коли найперше наспіх обучених послали розміновувати поля довкола Луцька, не згинув од холоду й голоду в таборі під Саратовом, де навіки лишилося кілька тисяч волинських хлопців. Його тільки зачепило осколком на двотижневій війні з Японією. Але до того часу Червона армія була геть виснажена. Уцілілих солдатів старшого віку мусили демобілізовувати, а тих, хто мав прийти на зміну, не вистачало. Замість трьох лишили й на четвертий, а потім на п’ятий, шостий, сьомий, а декого — й восьмий роки. За цей час від далекосхідних сопок, коло яких служив Зенько, у поліське село прилетіло майже три сотні листів, а полетіло туди ще більше.

Навесні сорок п’ятого сестри лишилися самі. Мама Марія, відмучившись майже п’ять років, відійшла тихо, уві сні. В останні роки між стогонами, коли тіло, яке все більше ставало схожим на велику білу гору, відболівши, трохи затихало, Марія думала про велику милість, яку їй послав у цім житті Всевишній, — чоловіка і старшу дочку. Чоловік не тільки покохав неї, а й дав відчути себе майже панею, котрій заздрило жіноцтво цілого Млинища. Дочка проявила себе святою — ця ще дитина (правда, з кожним роком росла й міцніла) не тільки вела ціле господарство, а й з ніжною самовідданістю доглядала матір — годувала, мила, обмивала пролежні, які все більше давали про себе знати, кликала, коли тре було, котрогось із сусідів — дядьків Івана, Корнила чи Петра, щоб ті помогли перевернути важку жінку. Кілька разів помагав і Зенько. Марія могла хіба покласти руку на доччину голову й дивитися з вдячною мукою на лице, що випромінювало, як їй іноді здавалося, якесь дивне сяйво. Іноді Марія думала, як багато клопоту матимуть люди, а головне — дочка з неїним великим тілом, коли вона помре. Якось вона згадала оповідь про Діву Млинища, котра з’являлась рідко, але у вирішальні моменти, й почала, помолившись, просити тую Діву аби… явилася по її відході з цього світу й перенесла тіло на могилки, вона ж, казали старі люди, могла робити всілякі чудеса.

Дива не сталося, в останню путь тіло Марії Башихи повезли на возі, хоча Діва чи доля таки помогли — в останню воєнну зиму тіло стало всихати. Тоня тримала матір за руку, їй було зимно й від того страшно, та вона подумала, що війна вже там, у далекій Германії, й Зенько обов’язково повернеться, тим більше, що коханий не на фронті, а десь у Росії, на Волзі, як писав, риє землю.

По смерті Марії постало питання — що робити з Софійкою, якій ішов тринадцятий рік. Разом з сільрадівським головою до хати прийшли чоловік і жінка з району і заявили, що мусять забрати дівчинку в дитбудинок. І тут Тоня знов виявила характер і сказала, що нікуди сестри не віддасть, що житимуть разом і вона догляне, як і доглядала раніше.

Вона тепер зувсім доросла, їй перед Паскою виповнилося вісімнадцять літ, от дядько голова Кирик може потвердити.

— То правда, — сказав голова сільради.

— В такому разі можна оформляти опіку, — сказала жінка з району.

Тоні довелося пішки сходити в селище, де тепер був райцентр, і підписати якісь документи. Правда, через місяць несподівано явилася тітка Юхимка, про яку вже й забувати стали, з чоловіком — довідалася про смерть сестри. Ходили довкола хати, прицмокували, тітка заявила, що вони доглянуть і Соньку, і Тоні в їхнім домі місце знайдеться.

— Хати нашої ви-те не получите, — рішуче сказала Тоня. — То тато неї поставив, він сюди скоро й вернеться.

— Та, певне ж, таки загинув на войні, — почала було Юхимка. — А я все таки систра і тутка тоже родилася…

Тоня схопила рогача й сказала, що як тре, то візьме й сокиру. Софійка вперше побачила сестру в гніві — очі палали, вона була схожа чи то на вояка у спідниці, чи на молоду відьму.

— Засранка, — Юхимчин чоловік сплюнув. — Ходімо, хай пропадають… А нє, то по суді одсудимо.

Під осінь Тоні таки прийшов папірець — од нової влади виклик на суд. Її чекав ще один похід — тепер до міста, бо жила Юхимка в другім районі, допит судді, де розповіла, що тітка ніколи не проживала в новій хаті, що покійна бабуся, як розповідала мама, сама поїхала до старшої дочки, коли тато взявся будувати новий дім. Суд, який відбувся ще через місяць, закінчився на її користь. Тоня йшла додому півдня й цілу ніч пішки. Їй було страшно й гірко, вона зупинялася й плакала, в лісі кричали сови, чувся чийсь стогін, та вона знала, що мусить дійти — там, удома, ждало неї любе Сонечко, а тіло зігрівав засунутий за пазуху черговий лист од Зенька, початок якого вона перечитала вже з десяток разів: «Доброго дня чи вечора, моя кохана Тонечко, моя Тонюсінька і ріднюсенька. З привітом з далеких країв, де проходить моя солдатська служба, навіки твій старшина і генерал Зеновій».

Він справді був її солдатом, старшиною і генералом, усім на світі, сам цілим світом, коханий Зенько, Зеньчик-бреньчик, як часом колись називала. Вона ждала його і мусила діждатися, хоч на неї уже задивлялися й інші хлопці, а один, Вітько Торців з другого кінця села, на два роки старший, який і повоювати встиг, через три літа навіть освідчився.

— Я іншого жду, — одказала. — Ти ж знаєш…

Тоня не ходила на вечорниці, поралася по господарству, доглядала сестру, котра пішла до школи одразу в третій клас, хоч мала тринадцять літ, а значить, скоро закінчувати семирічку. Та в ті перші повоєнні роки школи були заповнені переростками.

І ще всі роки розлуки й марудного чекання Тоня дожидалася листів, що долали довгий-довгий шлях з далекого Приморського краю. Кожен день виходила під вечір до воріт, виглядала поштарку, котру звали, як і її маму, Марусею. Поштарка частіше здалеку хитала головою, нема, мовляв, вибачєй, подруго. Та тоді — два-три рази на місяць — випадала й щаслива мить, коли її, після танцю на побажання Маруськи, долоню зігрівала тепла паперова пташка. Коли ж була на городі, листа вручала Сонечко-Софійка, бува, ще й дражнилася, помахувала здалека конвертом, а потім втікала в хату чи за хату. Листи від Зенька читали вдвох, тобто читала вголос Тоня, іноді пропускаючи окремі речення, де капосний Зеньчик писав, у які місця її (безсовісний!) цілує. Вона не знала, що листи ці її сестричка також перечитує крадькома, притому з дедалі більшим пієтетом. Зрештою, з одного із листів, зі вдячності «за добрі слова Соні», старша сестра довідалася, що Софійка-Сонечко сама написала Зенькові.

— Могла б і мені сказати, — дорікнула.

— А хіба ни мона?

Софійка дивилася чисто-наївно.

Вперше щось недобре ворухнулося в серці Тоні. Вона прогнала геть цю тінь. Зблиск тіні.

— Я йому ще колись напишу, — сказала Софійка. — Якщо ти, звісно, дозволиш…

— Чого ж, пиши…

І молодша сестра писала. Рідко, але писала.

За цей час Зенько кілька разів повідомляв, що от-от приїде у відпустку, але так і не зібрався. Точніше, не відпустили. Командування частини, де він служив, повважало, що то надто велика розкіш — простому солдату їхати через всю величезну країну, три тижні туди, три тижні назад, та ще й десять днів перебувати в самій відпустці. До того ж рядовий Личук був із Західної України, де й після війни, за інформацією відповідних органів, орудували фашисти-бандерівці, а отже… У дивізії існувала таємна інструкція — не пущать. Замість відпустки йому присвоїли звання молодшого, а потім і просто сержанта. Мав і медаль за перемогу над Японією.

Зате за цих сім років Зеня прислав п’ять фотографій і на кожній з них він поставав усе мужнішим і мужнішим. Дивлячись, як і старша сестра, захоплено на чергову фотку, Софійка раптом відчула, як незвично щось тепле припливло до серця, а до щік мимо її волі прилилася кров.

Сталося те, що мало статися, — Софійка-Сонечко поступово, через прості, але ніжні листи, фотографії, спогади, котрі розросталися в її уяві, закохувалася й собі в Зенька, коханого її старшої сестри. Крок за кроком, день за днем образ мужнього чоловіка-солдата ставав мовби зримішим і ближчим. Вона картала себе, переконувала, що — ат, дурниця, вона ж просто радіє за сестру й жде разом з нею.

Дорікала за щось гріховне, але начеб не собі, а комусь іншому.

Перечитувала листи, адресовані сестрі, й уряди-годи, й окремо, й підсвідомо шукала потаємного змісту.

Їй було соромно, але соромно якось по-особливому солодко. Наче підглядала за чимось сороміцьким, забороненим, у шпаринку. І хотілося підглядати. Але підглядала не за кимось іншим, а сама за собою.

«Як то?» — спитала себе й не змогла відповісти.

«Все вирішиться, як Зенько вернеться, — подумала вона. — От побачиш, ничого ни станеться, а ти дурна коза, тико і всього».

Зенько повернувся зі служби пізньої осені п’ятдесят першого року. Тоні навесні мало бути двадцять п’ять років, а Соні-Софійці щойно виповнилося дев’ятнадцять.

Вони знали, що їхній солдат от-от має приїхати.

«Я відріжу собі руку, якщо посмію до нього доторкнутися», — подумала Соня.

«Невже це дівчисько щось справді має до мого коханого?» — думала останнім часом не раз Тоня.

Софійка першою побачила його на дорозі. Вона якраз згрібала в садку останнє опале листя. Стояла й дивилася, як до їхньої оселі наближається високий кремезний чоловік у солдатській шинелі. Йде впевнено і розмашисто. Враз граблі випали з її рук і Софійка-Соня кинулася за будинок. Так вона й стояла, притулившись до стіни, чула, як він відчиняє двері, голоси — радісний сестрин і глухуватий Зеньків.

Потім неї покликали.

— Сонечко, де ти? Зенько приїхав. Десь же вона була… — говорила Тоня.

Софійка не могла відірватися од прикипучої стіни. Подумала, що куфайка буде геть білою. Як перший сніг.

А її, неїна душа, якого вона кольору?

Таки відірвалася, подибцяла неслухняними ногами і, як ступила до хати, сказала навмисне незадоволено:

— Ну от, не дали й листя дозгрібати.

Зенько стояв із солдатською шапкою-вушанкою в руках. Софійка раптом відчула, як їй нестерпно хочеться зануритися в цю шапку обличчям, вдихнути. Вдихнути запах, якого досі не знала.

— Ну, здорово, Сонечко. Виросла як.

Зенько промовив начеб здивовано і… І задоволено… Ступив крок, обняв, щокою об її тернувся. Сказав тихо:

— А вона в тебе полохлива. Невже й не цілувалася досі? Ну, признавайся, красунечко?

— Ждала, що ви-те поцілуєте, дєдьку Зенько, — пустотливо проказала Софійка.

Зустрілася раптом з його темно-сірими очима, і страшна та солодка водночас думка обпекла неї: «Ми обоє пропали».

У справедливості цієї думки вона невдовзі переконалася.

Наступного дня Зенько запросив їх обох на вечірку з нагоди повернення з війська. Обох. Ще й наголосив, що зійдеться рідня, а він їх, як теперика рідних, запрошує. Коли вже почали збиратися, Тоня раптом сказала:

— Може, тобі ни тре було б іти?

— Чого нє? Він же обох запрошував…

— Ну, дивися…

Отака розмова.

— Я таки піду, — сказала Софійка.

— Дивися, — повторила Тоня з притиском.

Вперше вони йшли вулицею мовчки, мов чужі. Софійка зайшла за сестрину спину, ступила в її сліди, подумала: «Бідна Тоня, що ж вона почула? Вухами чи серцем?»

На вечірці Зенькова мати сказала до гостей:

— А то ж Тонічка, наша будуча невісточка.

І до Тоні:

— Ни стидайся, доцю, тож усі те знають. І Маруся-поштарка казала, кіко-то пісьом поносила. Я й ни проти. То ж золота дівонька. Як то матір покійну доглядала, сестру зростила. Ліпшої невістки й ни угадаєш. Хоч до нас — приймемо, а захоче синок в приймаки — тоже не перечитиму. Місця у вас, слава Богу, й на дві сим’ї хватить.

Зенько мовчав. Ніби язик одморозило. Схопив шмат курки, став гризти. Якось аж люто. Мовби та курка була його ворогом…

Певно, й гості відчули цю незручність, двозначність, бо Віра, сестра Зенькової матері, запропонувала:

— Мо’ пісню вже пора заспівати?

Після вечірки Зенько їх проводжав, жартував, мовби нічого й не трапилося. І Тоня намагалася жартувати.

Софійка сказала біля хати:

— Ви-те постійте ще, а мені щось зимно.

Зенько враз стиснув їй пальці, шкрябнув нігтем по долоні. Софійка зашарілася, рвонулася. Вбігла до хати і, не роздягаючись, впала на ліжко. Було нестерпно гаряче.

Тоня із Зеньком стояли недовго. Софійка почула скрип дверей, підвелася.

— Що ти йому писала?

То були перші слова, які промовила Тоня.

— Писала?..

— Так. Що ти йому таке писала, що він уже, ледь явився, на тебе дивиться, мов ковтнути хоче…

— Що я писала?

Софійка раптом побачила рядки. Мовби на грядці, вони росли — великі, живі, схожі на ростки, які щойно з’явилися та одразу встигли підрости.

Буковки з її письма. Майнуло — раптом вони ще більше виростуть, і Тоня дізнається, що вона писала…

Вона ж ничого такого не писала. Ні про любов (ще не було неї), ні про себе, швидше, про щось таке, сільське, що було, як само собою зрозуміле, як живою частинкою її життя-буття-існування. Описувала хіба стеблинки в їхньому садку, ще як вона їдного разу побачила, як сходить сонце, а ще як сонце опускалося в річку…

Та то ж так, плелося щось у голові, вона думала, що Зенько хоче про все те прочитати. Вона не писала слів про любов, які писала, дарувала, вибризкувала із серця сестра (одного разу прочитала крадькома неїне недописане письмо), вона мовби гралася, вона посилала кудись далеко-далеко частину їхнього Млинища.

— Про село, як у нас вдома, що де росте й садили, як вчилася у школі, потому про роботу. Які слова приходили, такі й писала.

— Не бреши… Хай спробує ни посвататися, уб’ю вас обох. Виняньчила на свою голову почвару. Гадюку.

— Ну що ти таке кажеш, Тонюнечко…

— Що кажу? Думаїш, ни бачила, як на тебе зирив? Красунечка! А я вже хто?.. Кобеляка проклятий…

— Заспокойся… І посватається, і на весіллі я ще погуляю.

Софійка вимовляла слова й відчувала — каже нещиро. Але ж навіть, як щось між ними пробігло, то вона…

«А що я?» — думка-напасниця перехопила подих.

Зрозуміла — скільки б не дорікала собі, навіть невдячною свинкою чи й гірше не називала, а те ні вбік, ні назад ни поверне. Чого вона полюбила? Бо полюбилося, бо…

Єдиний він такий на світі.

І для неї, і для Тоні. Найліпшої у світі Тонечки, яка стала рідною мамою, більшою, ріднішою й за матір, і за сестру. Що ж діяти?

Чого він отак, одразу все проявив? Без слів, одними очима, порухами безмовних губ, лицем, що мов місячне сяйво серед ночі (ночі душі?) стало випромінювати…

Те все мало не одразу проявитися…

Те все… Чого його не тилько вона, а й Тоня одразу відчула…

Сестри проплакали цілу ніч. Безмовно. Без сліз. Уперше в різних кімнатах.

А під ранок Софійка не витримала, встала, пішла до Тоні. Лягла поруч, притулилася. Тоня не відштовхнула, вони обнялися, як колись у дитинстві, мовби геть по-дитячому почали цілуватися.

— Я відмовляюся, я вже відмовилася од нього, — прошептала Соня.

Вранці вони обоє встали мовби новими. Поглянула Софійка за вікно й скрикнула:

— Сніг… Глянь, Тонечко, випав сніг!

— Сніг… Справді сніг, — прошептала Тоня.

— Ти ж не бачиш… Поглянь, яке все біле довкола.

— Я відчуваю, — сказала Тоня.

Вона підвелася й теж підійшла до вікна. Земля, сад — все було білим-білим. Казковими, мовби вирізьбленими, віти дерев у садку. І все чистим-чистим, аж святковим.

— Це неспроста, — прошептала Тоня.

Цей ранок приніс їм примирення й новий стан душі.

Та зима тривала й життя тривало.

Вдень прийшов Зенько й без слів почав помагати одгортати сніг. Софійка лишила їх удвох, пішла до хати, сіла на лаві, прихилилася до стіни й кусала губи. Аж кров на них виступила.

Тоня і Зенько стрічалися цілу зиму. З настрою сестри, коли та верталася з побачень, Софійка відчувала — Зенько не пропонує одружуватися. Тоня силувано усміхалася й розповідала, які ніжні слова він дарує.

— Ми чекаємо весни, — якось сказала Тоня.

— Навесні все зміниться, справді, — відповіла Софійка.

Навесні, коли першими, як звично, зацвіли сливи, вернувшись з вечірньої зустрічі, Тоня не ввійшла, навіть не вбігла, ввірвалася до кімнати, де Софійка вишивала рушника.

Її крик пролунав різко, мов прогримів перший весняний грім.

— Ти чуєш, що він мені сказав? Чуєш, що він сказав, сучко?

— Що? — відказала Соня помертвілими губами.

— Він просить у мене дозволу сказати тобі про свою любов. Дозволу… — Тоня задихнулася. — Щоб я йому дозволила женитися на тобі. Ти чуєш? Чуєш… Думав, що любить мине, а полюбив тибе, сучко… Просить дозволу! — Вона кинулася до сестри, стала трясти її, бити по щоках, а потім знов трясти, дряпати лице.

Софійка не боронилася.

Хтось незримий мовби насипав їй у душу солодкого цукру впереміш з гірчицею. Вона ковтала ту суміш, майнула думка, яка ж вона щаслива й нещасна. Нещасна й щаслива.

Мовби дві Софійки в одній.

Дві в одній і поруч сестра.

Коли сестра трохи заспокоїлася, то сказала:

— Щоб я тибе більше в цій домі ни бачила. Забирайся, їдь куди хоч. Ни можна удвом нам тут жити.

— Ни можна, — прошептала Софійка.

Через пару днів вона справді поїхала. У голови колгоспу якось випросила дозвіл на виїзд, сказала, що вельми хоче вчитися в ремісничому училищі. На швачку. На вишивальницю, читала про таке в газеті. Хочеться їй вишивати, одпустіть, дєдьку Федосю. Вона й справді добре вишивала.

Голова глянув на її згорьоване, подряпане обличчя й щось певно відчув.

— Добре, їдь, раз таке діло…

Софійка йшла селом з дерев’яним чемоданчиком в руці й думала, що йде, рухається в невідоме життє. Тико неїне тіло. А душа… Душа й серце лишилися, закопані десь там — може, в садку, під яблунею, біля місця, де колись стояв батьків літак, а може, перед хатою в Зенька.

«Чого ж він хоче? Провести ни вийшов…» — подумала, й відчуття порожнечі стало ще більшим, захльоснуло, залило з головою.

Верталася до Загорян через рік, так само навесні. Тільки тепер вже цвіли вишні й от-от мали вибухнути білим шумовинням яблуні. А за ними без. У повітрі стояв той особливий, трохи запаморочливий запах, коли іноді людині здається, що вона не впізнає саму себе, що от-от відкриється щось несподіване, потаємне, призначене тільки для неї, що змінить, зробить інакшим неї саму й цілий світ. Коли світ стає теплим не лише од весняного сонця, а й від цього буйного квітування, під час якого все довколишнє немовби набуває обрисів білої, вродливої, щойно засвіченої пелюстки.

«Село мовби інше», — раптом подумала Софійка.

Позаду був шлях у далеке місто на сході України, робота на будові, бо на швачку не пішла вчитися, де вона спершу підносила, а потім вчилася класти цеглу. Було життя в робітничому гуртожитку, до якого вона почала поступово звикати, — і до його укладу, й до шумливих вечірок та спільного відзначення свят. Був хлопець Ігор, котрий працював на будові кранівником і взявся проводжати її з роботи до гуртожитку. Софійка дивилася на нього, слухала його балачку, часом і собі вставляла якесь слово. Часом вона думала: «А як там Тоня? Як там Зенько?» І тоді слова високого симпатичного хлопця мовби зникали, падали кудись у невидиме провалля.

Хоч дозволяла проводити.

Бо хотіла забути, забути, забути Зенька.

Десь під осінь вона таки написала в село, на їхній куток, до Ніни, сусідки, ровесниці, з якою колись трохи дружила.

Після розповіді про себе: «Усе нормально» — питала мовби ненароком: «Що чути у них? Як там Тоня, які такі звєстія?»

Ніна відповіла: «Тоня живе сама, ходить на роботу в ланку, сумна, та воно й пойнятно, а Зенько, капосний, завербувався кудись, вроді як у степову Вкраїну, де дають роботу й хату, а нащо йому хата, як ще ни женився, може й в общежитії пожити…»

«Він мене знайде», — подумала Софійка.

Зенько не знайшов, а від Ніни регулярно приходили довгі листи з описами родинного і взагалі сільського життя. У першому зимовому посланні сусідка дописала, що заходила ото до Тоньки, бо вже кілько-то день ніде не видно, то побачила — лежма лежить подруга, вдягнута, очима в стіну вперлася, пробувала заговорити, так ніби глухоніма. Отакі діли, ще, звісно, заходитиме.

«Заходь, — написала Соня. — Заходь і пиши, як там».

Ніна відписала, що заходила, поралася Тоня вже по хазяйству, в хліві, гній у корови чистила, вона, як зайшла до хати й ни побачила, то налякалася, мало чого случитися може, ну й кинулася до хліва, а там — Тоня. «Півслова, може, сказала, а як я вже йти зібралася, — писала Ніна, — то Тоня раптом й питає: як там Софійка?»

«Од поштарки, майбуть, узнала, — додавала Ніна, — що переписуємось, бо ж я ни гу-гу. Ну, я й сказала, що на роботі ти, а про кавалєра твого, що ти писала, — мовчок».

Софійка у листі-відповіді написала, що передає сестрі велике вітання.

Ніна: «Вітання твоє передала, так, звиняй, напишу вже як є. Ото кажу, що вітання передає Соня, велике притом, а вона тико розігнулася од миски, у якій бурака чистила свині, певно, зиркнула, як сто рублів подарила, ну й отвічає: «До дупи мині те неїне вітаннє, а хоче вертатися, то хай вертається, місце є, де жити, хата велика, ни вкушу, хай ни лякаїця». Отаке ответствіє на твоє привєствіє, звиняй, що написала, тако було».

Софійка зайшла на подвір’я, таке знайоме, її подвір’я, й раптом подумала, що вона мовби й не покидала його. Довго стояла перед порогом і все ж переступила. Всередині нікого. Тільки кіт їхній, Мурзюня, поглянув, упізнав, радо нявкнув, став об ногу тертися. Софійка взяла на руки котяру, погладила, притулила до грудей.

— Мурзюка… Мурзючище… Скучив хіба? Де ж твоя хазяйка?

Тоня виявилася за домом, скопувала грядку. Софійка підійшла і також довго стояла, шукаючи слів. Подумала, що й зі спини видно, як змарніла сестра. Зрештою Тоня повернулася, глянула здивовано, поглядом мовби питала, хто ж то прийшов? Тернула рукавом лоба й сказала:

— Ну чого стоїш, як вкопана? Бери оно городника[56], помагай копати.

19. Кров з молоком

Про таких дівчат, як Варочка Лзьова, казали — як кров з молоком. І справді — висока, але не занадто, статна, проте й не товстуля, не скажеш, що така вже красуня, та симпатична, як у селі казали, до холєри, зеленкуваті очі ледь з косинкою дивляться так, що дядько Іван Бройчик зітхнув зі смішком: «Був би ото молодим, через річку пуйшов би за такою й штани ни закачав би». Про ходу ж самої Варочки (так до неї всі зверталися, хай би хто спробував Варкою назвати, припечатала б гострим язичком у два щоти), казали навіть не «йде, як пише», а — «йде, як грає». Грала Варочка вміло — стегнами не надто похитувала, хіба вряди-годи, та ступала якось так, що гострослов з молодших Васько Бирець кинув: «Подивишся — хочеться за нею стежку прокладати».

З дитинства Варочка знала ціну своїй привабливості й у ній росла впевненість, що має вона дістатися найвдатнішому в селі парубкові. А ще ліпше — сама вибере, хто неї гідний увести у свою хату, а то й у Вароччину ввійти. А хата, дома, у Варочки була своя, саме своя. Батько неїн з фронту не вернувся, мати Гапка зосталася з трьома дітьми та дала їм раду. Син, як виріс, подався в Донбас на шахти та там і женився, раз якось приїжджали вже з внуком. Люба, старша дочка, швидко заміж вийшла — уподобав молоденький, хоч і вельми худий інженерик з емтеесу[57], він же й наполіг, щоб жінка його, як Гапка казала, вчоною була, й Люба працювала в колгоспі рахівником та заочно вчилася на якихось курсах. Інженерові дали службове житло — пристойну хату на колишній єврейській вулиці, з тої оселі, як звів будинок у місті, щойно виїхав сам директор МТС. Люба охоче перебралася в нову, добротнішу оселю. Через рік по весіллі у Гапки схопив живіт, боліло знизу, з правого боку, думала — переходить, як переносила на ногах чи трохи відлежуючись, всякі болячки, та за пару днів боліло вже так, що Варочка, почувши материн стогін, побігла до дільничної лікарні за фершалом. Іван Антонович помацав місце, де боліло, Гапка зойкнула й сіпнулася, а фельдшер констатував, що, певне, апендицит, і спитав, чи давно болить.

— П’єтий день, — відповіла Гапка. — Нє, кажися, шостий.

— Це гірше, — Іван Антонович нахмурився. — Треба негайно в лікарню.

Емтеесівською ж машиною і відвезли Гапку в районну лікарню, та врятувати не змогли — гній розлився вже по кишечнику. Мати досі берегла молодшу дочку, як уміла, бо відчувала, що та, як казала Гапка, крутьвертькова. І прикрикнути могла, коли та десь затримувалася, й насварилася, коли завважила, що з нею, шістнадцятилітньою, вже вистоює за ворітьми дорослий парубок.

Тепер Варочка лишилася сама й вирішила, що їй одній треба свою долю та життя облаштовувати. Виждала належних сорок днів по материній смерті, вистояла в церкві пам’ятну молитву, зібрала родичів і сусідів на сороковини — другий поминальний обід з приводу відльоту душі у далекі світи, і вже, як проводила сестру зі швагром, натякнула, що хтіла б і вона на людській роботі побути. Натяк Євген, Женьчик, як називала чоловіка Люба, зрозумів, пообіцяв подумати. Довго думати Варочка не дала і вже через день сама заявилася в ту МТС перед його світлі очі. Зі збентеження, з яким зустрів швагро, Варочка збагнула, що думання ще й не починалося. Проте збентежений Євген велів почекати й сказав, що зараз переговорить з директором, у них взагалі-то вакансій нема, особливо для жінок, але, може, у майбутньому… Він щось придумає…

— Давай, я тоже піду з тобою, — несподівано для самої себе сказала Варочка.

— Ну, якщо хочеш…

— Хочу…

Варочка вперше опинилася за цегляною загорожею на території машинно-тракторної станції. Директора вона вже бачила на весіллі Люби й Жені. Він був ще не старий, літ під п’ятдесят, із залисинами. Тепер вона згадала, як її вразило на весільному подвір’ї перетворення суворого поважного чоловіка-начальника на веселого, навіть безшабашного танцюриста, як він сказав: «А станцюю-но я з цею кралечкою-сестричкою». І їхній танець, і блиск живих, лукавих, хтивих очей при танці — все постало перед очима.

У приймальні директора сиділа невродлива гостроноса дівчина — донька вчительки, присланої зі сходу. Варочка глянула на неї й не могла приховати відвертої зневаги. І раптом подумала, що з часом вона може перейти сюди, в приймальню.

— Ви до нас у якійсь справі? — спитала дівчина.

— І справа, і зліва, — відповіла усміхнена Варочка.

З кабінету директора Євген вийшов швидко. А потім ту величеньку кімнату осяяла і усмішкою, і ходою, якою зачаровувалися всі загорянські хлопці й чоловіки, Варочка. Ледь ступивши до кабінету назустріч директорському позирку, вона знала, що тут працюватиме.

Так воно й сталося. Директор сказав, що їм не завадить третя прибиральниця, штатним розписом при розширенні штату посада передбачена, а штат у них якраз розширюється, з часом, можливо, з’явиться потреба в другій посильній… Він багатозначно кашлянув… Робота Варочку не лякала. Тим більше що її виявилося не так і багато — вранці прийти, протерти пилюку в кількох кабінетах, помити підлогу, вигребти і винести папірці з корзин, що стояли коло столів, часом поприбирати огризки з їжі — в конторі станції працівники часто влаштовували вечері з випивкою. З двома іншими прибиральницями Варочка порозумілася швидко й навіть почала ними командувати — то були сільські баби старшого віку. На дівку-посильну, котра сиділа в коридорі й вічно гризла то яблуко, то сухаря або шкоринку хліба, дивилася іронічно. Робота в неї, звісно, не бий лежачого — час від часу то щось віднести в контору колгоспу чи сільраду, або когось покликати, але ж треба сидіти цілісінький день. Варочка ж, помивши та поприбиравши пару годин, могла бути вільною, щоб з’явитися під кінець робочого дня. Вона або йшла додому і поралася на городі, доїла корову, яка верталася з ранкової паші, готувала пійло поросяті або просто вешталася по станції.

Машинно-тракторна станція — то було всуціль чоловіче царство, окрім трьох прибиральниць, видри-секретарки, ледачої посильної, товстенної бухгалтерки й кривоногої дівчини- обліковця. Чоловіки, а головне молоді симпатичні хлопці, приганяли й забирали зі стоянок і майстерні гусеничні й колісні трактори, вантажні машини-таратайки й міцніші самоскиди, комбайни, бульдозери, нарешті великого тягача. Чоловіки трудилися в майстерні, кузні й на ремонтно-складальному майданчику. Всі вони мали щастя час од часу спостерігати її диво-ходу, загадково-звабливу посмішку й позирк великих зеленкуватих очей, ледь-ледь зі знаменитою косинкою. Часом кидала гостреньке слівце у відповідь на надто масний жарт, часом дивилася оцінювально й заклично, раз-два й підморгнула.

Незабаром вона стала на станції своєю. Могла й затриматись побіля якогось гурту, навіть пийнути краплину самогонки — тут те пійло не виводилося. Та від чиїхось надто довгих рук спритно виверталася, а то й била — рука в самої Варочки була міцною. Така поведінка хлопців розпалювала, як і хода, як позирки, будила уяву, й у Варочки з’явилися залицяльники. Кількох вона відкинула одразу — одного за корячкувату поставу, іншого за плескатого носа, в третього явно зарано намічалися залисини. А от між двома завагалася.

Грицько працював у майстерні, виходив надвір із вічно замурзаним носом, був токарем якимось таким умілим, як казали, ніби вродженим, так вправно виточував деталі для ремонту тракторів і комбайнів, що директор уже двічі вибивав йому відстрочку від служби в армії. Він був вічно заклопотаним роботою, виточуванням тих деталей. Варочка заходила до майстерні, аби щось прибрати, а то й просто так, щоб у черговий раз побачити, як Грицеве лице, коли вона проходила повз, наливається рум’янцем, його осяває щаслива усмішка й він засоромлено (геть би дитина) одвертається. Селянська дівчина з практичним розумом Варочка знала, що з таких виростають найліпші чоловіки — віддано-слухняні, вірні й роботящі. Та надто вже сором’язливим і мовчазним був Грицько — жодного разу не зачепив, не пожартував, слова тре було з нього тягти кліщами, тільки й того, що бовкнув одного разу, коли її угледів:

— Гля, хлопці, наша квіточка зновика в нас цвіте.

І одвернувся, мовби сказав щось сороміцьке.

Слів тих йому стачило на тижнів два.

Інша річ — Роман. Він робив водієм єдиного в МТС тягача, яким завозив поламані трактори й машини, що їх вже не можна було відремонтувати в полі чи на дорозі, часом витягав загрузлі на болотистих дорогах. У жнива пересідав на комбайна й заробляв, як для села, чималі гроші й зерно. Роман був, на відміну від Грицька, веселим, товариським, за словом у кишеню не ліз, сипав жартами й анекдотами, легко ставав душею компанії, а головне, був теж явно небайдужим до Варочки. Одного разу, коли вона йшла додому, почула за спиною гуркіт. Озирнулася. Мимо проїхав тягач, Роман помахав з кабіни рукою. І раптом з тягача, який продовжував поволі котитися, вистрибнув Роман, схопив Варочку в оберемок, поніс і так само на ходу посадив на платформу, причеплену до залізної черепахи.

— Сиди, — наказав і сам на ходу застрибнув у кабіну.

Довіз її аж до повороту на куток. Спинився, підбіг, бережно зсадив дівчину на землю.

— Ти самашеша зараза, — сказала Варочка.

Але щось в її серці тьохнуло і тьохкало з кожним днем усе сильніше. Вона дозволяла Романові проводжати її після роботи додому, хоч знала, що той, пройшовши з нею крізь усеньке село, мусить вертатися назад і йти майже п’ять кілометрів до свого села. Така відданість її тішила. Про Романа вона знала від його односельчанина, котрий теж гарував у МТС, що в цього хлопця-зуха була в селі дівчина, яка збирається заміж за іншого. Це трохи навіть образило Варочку — як такого можна покинути, чому?

Вони йшли, балакали, жартували.

Коли спинялися побіля неїної доми, хотілося запросити хлопця до себе, та стримувалася. І все ж запросила — надто п’янко пахла черемуха того вечора за хатою. Варочка накрила стіл — знайшлася і випивка, і закуска. Він раптом спитав:

— Я можу лишитися? Набридло, знаєш, додому вертатися…

Його обійми були дужими й ніжними.

А от слів про любов не було. Були інші слова, коли проводжав наступного вечора. Варочка йшла тепер поруч із трепетом і солодким сподіванням.

— Ми славно вчора побалувалися…

— Поба…

Їй перехопило подих. Аж спинилася.

— А хіба нє?

Він тоже спинився.

Тоді рішуче:

— Ходімо. То розмова не на вулиці.

У хаті, її хаті, він взяв неї за руку.

— Слухай, Варочко, мене, по правді, й учора мучило, і зранку, і цілий день… Тобі ж зі мною було добре?

— Ну, питаєш…

Вона щасливо усміхнулася. А потім:

— А чого завів питанку?

— Бо я… Я оно з Павликом посперечався. Він каже, що ти на мене запала. А я кажу — нє, вона ж свійська дівчина. Видко, погуляти не проти… Ну, ми ж погуляли…

— Погуляли…

— Ну, ти ж уже не дівчина… Кажуть, з директором…

— Хто каже? Та сука, що у приймальні?

Варочка згадала той вечір, коли директор зайшов до кабінету, як прибирала. Його обійми, коли згріб всю… Коньяк, дивний напій, який пила потім.

Його, засапаного після кохання, здивований вигук:

— А ти ще, виявляється, целка!

Вона ще лишалася в кабінеті на його вимогу кілька разів. Любилися на столі і в кріслі.

Роман тепер сказав:

— Та я тебе не засуджую. Та мені байдуже, з ким ти…

— Байдуже?

Варочка подумала, що варто його прогнати. Але не було сил. Від Романа йшло дивне тепло. Сидів, м’явся. Начеб ховав руки.

Того, другого вечора, Варочка почула його історію.

До армії в Романа була дівчина. Дружили, клялася чекати. Ну, там, уже на службі, чорт його смикнув написати своєму другові, щоб спокусив, перевірити хотів, чи вірна його Олюня. Перевірив…

— Ідіот я… Сволоч і ідіот…

— То чого ж ти переживаєш, раз вона тебе зрадила? — Варочка ніц не розуміла. — То, може, й на ліпше… Як ни тепер, то в четвер… Ліпше, що до женячки взнав, чого варта…

— Не ліпше… Люблю я неї… Досі люблю… Сьогодні, після ночі з тобою, остаточно зрозумів… А вона ж…. Вона за Костика, друга мого… Виходить, весіллє буде на тій неділі… Аж типер… Ех, тре було мині простити… Дурень я, дурень…

Він обхопив голову руками. Отаким виявився цей хлопець. Жартівник, справжній зух…

«Тютя, — подумала Варочка. — А може, то й, по правді, на ліпше… Типерка буде зовсім моїм, нікуди вже не дінеться. А там і виліплю, що схочу…»

Вона обняла Романа. Притулилася. Він відповів — мляво якось, несміливо. А тоді шарпнувся.

— Вибач, піду я… Далеко мені йти…

— Так нихто ж тибе ни гонить…

— Воно то так… Так воно… Тико я піду…

— Ну й іди… Іди до свеї зрадниці… Ци до їх обох… Тютя розмазана…

Зиркнув жалібно. Він пішов. Пішов, аби більше ніколи не повернутися до її оселі. Порожньої оселі. Варочка проплакала півночі, вранці пішла на роботу з твердим наміром — помститися й Романові, й собі. Тільки не мстилося. Вона, як і раніше, мовби то жартувала з хлопцями й чоловіками, і до Гриця в майстерню заходила. Та в голові крутилося вперто одне: та нивже з нею можна тико так — силою, владою взяти, як директор, чи погратися, помститися іншій, як Роман…

Варочка відкрила в собі дивну гордість. На Романа вона дивилася і з презирством, і співчуттям. Через місяць вона довідалася про весілля… Весілля Романа з Ольгою, тою дівчиною, на якій мав женитися його друг, що спокусив… Варочка відчула, як у неї попливла земля під ногами… Вона справді нічого не тямила в цьому житті.

Ще через місяць з чимось вона остаточно зрозуміла, що груба. Чи як там по-вченому кажуть… Вагітна… Вагітна, овечка кітна… Першою думкою було — позбавитися, геть, геть… Вона, Варочка, принесе в подолі байстрюка… Чи до іншого тюхтія, Гриця, підкотитися, такий може взяти і з чужою дитиною…

У Вароччиному єстві переплелися й виявилися у всій своїй гостроті дві її основні риси — бажання виявити, подати себе, показати, що вона таки не остання на цьому світі, багато чого вартує, і ота гордість, ба, не гордість, а гординя. Вона не могла навіть признатися сестрі Любі, що загрубіла. Знала, що в селі є баби, котрі, як казали, вишкрябують жінок, що носять у собі й не бажають родити… Та піти до таких, знаючи, що все одно стане відомо…

Варочка вирішила — будь що буде. Якщо вона чогось варта, то й з дитиною візьмуть… У неї почало рости бажання мати донечку, рідну крихітку, прихисток для самотньої душі. Удавала, що нічого не сталося, навіть не приховувала живота, що почав зримо рости. Ходила, розмовляла, жартувала…

Роман, правда, раз спитав:

— То… моє в тебе буде?

— Нє… Ни надійся, — вона гордо піднесла голову й продемонструвала свою знамениту ходу.

Наздогнав. Хвать за руку.

— Прости, — сказав ще тихіше, ніж спитав. — Ни думав, що так вийде… — І по хвилі. — У нас із Олею мею тоже дитина зав’язалася…

— Вітаю, — тільки й вимовила.

Сказала з чимось таким, що здушило горло, розлилося жаром над грудьми, далі зібралося в клубок. І той клубок не міг з неї вийти.

У неї народилася наприкінці зими справді дівчинка. Родила вдома, коли вже геть стало не в силі терпіти болю, якось добралася до сусідки, баби Явтушихи, вона й прийняла, і перерізала пуповину. Дівчинка була нівроку, міцненькою, здоровенькою на вигляд, схожою, як їй здалося, і на неї, і на Романа. Назвала донечку Валерією — таке ім’я почула в емтеесі од їхньої бухгалтерки, і воно їй вельми сподобалося. Та час замилування дитиною швидко минув. Настала весна і Варочка відчула, як до неї повертаються і сили, і бажання жити. У МТС прийшли нова машина і новий трактор, а значить, з’явилися й нові молоді механізатори, на початку літа приїхав ще один інженер. Вона бачила, що уваги чоловіків не втратила, тепер тільки поглядали на неї трохи інакше (а може, то собі нав’язала?) — як гулящу, доступну. Зранку, нагодувавши малу, вкладала спати й поспішала на роботу. Тоді в селі ще тільки запровадили чотиримісячні декретні відпустки, по два місяці до і після народження дитини. Коли ж лишалася в чоловічій компанії, на вечір просила доглянути Лєрку ту ж Явтушиху чи сусідку Марину, у якої самої була маленька дитина.

Подія, що ще крутіше змінила Вароччине життя, сталася влітку. Варочка раненько шпацірувала на роботу. Вийшла на шосейку, вже підходила до станції, коли почула шум за плечима, потім і сигнали. Озирнулася — ціла колона машин. Воєнні. Здогадалася — зновика понтонники з Любовня їдуть наводити через їхнє озеро свої мости. В останні роки такі навчання проводилися по пару разів на рік. Оскільки МТС знаходилася неподалік від озера, вона теж ходила дивитися, як складають ті мости — залізні й гумові, як через озеро рушають по них машини й навіть гармати.

Колона обминала неї, обдавала ревищем двигунів, газами і вітром, з кабіни офіцер чи старшина привітно помахав рукою, вона теж змахнула у відповідь, солдати, котрі їхали у відкритих кузовах, кричали: «Приході к нам, дєвушка!», посилали повітряні поцілунки. Машини минули, а Варочці зробилось легко й радісно на душі. Вона й справді дівчина, всього лиш двадцять перший рік іде, все життя попереду, вона молода, красива, як казав той Васько Бирців, до холєри симпатична, то й що, що має дитину, ни одна вона така, мусить же знайти свою долю.

В обід вирішила подивитися, як тренуються солдати, те можна було робити тільки здалеку. Понтонники вже розбили табір на другому березі, під лісом. Щось потягло неї вздовж берега. Йшла, доки не почула:

— Стой, кто ідьот? Стоять на мєсте.

Побачила двох озброєних солдатів, поцікавилися, хто вона така. Варочка сказала, що місцева, з села, а робить в емтеесі, а то хотіла подивитися, як ото мости наводять. Солдати засперечалися — відпустити її чи доповісти старшині або ротному? Таки повели, і біля крайнього намету один із солдатів сказав:

— Товарищ старшина, вот нарушітельніцу привели…

Старшина виявився високим, молодим, з мужнім обвітреним обличчям. Варочка подумала, що десь вже його бачила і посміхнулася — то ж він махав їй з кабіни.

Старшина теж спитав, хто та звідки. Варочка пояснила і раптом подумки попросила: «Не відпускай мене». Старшина сказав, що ходити тут, звісно, цивільним не можна, навіть із цього села, але таким симпатичним порушникам можна й пробачити.

— Дєкую, — видихнула Варочка.

І подумки: «Симпатичний… Тоже… Не Васько».

Старшина відпустив солдат і сказав, що однією подякою не обійдеться, доведеться провести, щоб ще раз не заблукала.

Так Варочка знайшла свою долю. Принаймні, думка, що виникла, коли попрощалася зі старшиною, гріла її цілу дорогу і підносила на невидимих крилах. Вона вперше задала собі два запитання, які задавала й потім, на які не знаходила відповіді. Перше: чому вона пішла вздовж озерного берега аж до військового табору, і друге: чи справді то Ростислав, як звали старшину, виглядав із кабіни військової машини на шосейці й привітно махав рукою… Зрештою, це не мало великого значення, мало інше: вона йшла назустріч своїй долі, своєму щастю й прийшла до нього. Вдома того дня на неї, звісно ж, чекала Валерка — зарюмсана, охрипла від крику, геть мокра і закаляна, бо ж мама ще ніколи так довго не затримувалася на роботі. Швидко обтерла, перевдягла, погодувала, а потому нагріла води й вимила доцю. Вона обціловувала маленьку й розповідала, якими вони відтепер обоє будуть щасливими. Бо ж доля, Бог мусять зглянутися над ними. Нарешті змилуватися… після смерті батьків і її невдалих пригод.

З того дня розпочався роман Варочки й старшини Ростислава Тищенка. Вони зустрічалися щовечора, а часом і вдень, цілий місяць, доки понтонники стояли табором на березі озера. А потім, коли повернулися до міста, Варочка їздила автобусом і попутними машинами до Любовня, а Ростислав приїжджав (часом теж автобусом, а часом воєнною вантажівкою чи й командирським «бобиком», що неї особливо тішило) до Загорян. Зустрічалися в лісі, на лавочці, в гайку поблизу емтеесу, в його кімнаті в гуртожитку для офіцерів і надстроковиків, на квартирі в його товариша. Ростислав не сипав жартами й дотепами та анекдотами, як Роман, не зітхав безнадійно, як Грицько, слова добував не часто, але були вони для Варочки по-особливому вагомими й значимими. Незабаром вона знала про коханого (так, так, коханого, ще й якого) геть усе. Ростик був із селища біля великого міста над Дніпром, туди ж незабаром мріяв і повернутися. Бо він служив строкову солдатську в їхньому місті, по її закінченні лишився на надстрокову і через пару літ служби став старшиною. Шкодував, що як був ще сержантом, не ризикнув поступати у військове училище, ну, та нічого, своє наздожене, йому ж тільки двадцять сім. Вже домовився про переведення восени у військову частину в їхньому місті, а там поступить на курси молодших лейтенантів і все одно стане офіцером. Ростикові батьки, як він казав, мали їй сподобатися. Батько був простим роботягою, все життя слюсарював, а мати хоч і вчителька початкових класів, теж проста, із села. Мають свій гарний будинок. У Ростика були ще старші брат і сестра («Як у мене», — щасливо сказала Варочка), обоє вже одружені, мають дітей.

— Познайомишся ще з плем’яшками, — сказав Ростислав, і од цих слів Вароччине серце солодко завмерло. — Хуліганисті стервеці, особливо Костик Толіків, ну, нічо, наведемо порядок.

Про себе Варочка розповідала теж усе. Крім одного — про пригоду з Романом і про її Лєрку-Валерку. Доця по поверненні мами з любовних мандрів вже стрічала її щасливим агуканням, віднедавна навчилася й сидіти. Варочка з трепетом чекала дня чи вечора, коли муситиме розказати коханому про Валерочку. Було боязко, але втішала себе тим, що раз любить так неї, то мусить полюбити і неїну крихітку, кровиночку.

Ростик довгенько не поспішав розвивати їхні любовні стосунки, це її трохи навіть ображало, але й водночас радувало — бачила, що він в усьому статечний, ґрунтовний, як і належало бути справжньому чоловікові. Поки що великою радістю для Варочки було нетерпеливо поспішати на побачення в селі чи місті й блаженством потрапляти в міцні, дужі, солодкі обійми. Вона ще не знала, яке ще більше блаженство чекає на неї попереду.

Коли Варочка стала повністю його, то віддалася, впала у справжні обійми й любощі, як лягає на долоню доспіла-доспіла вишня, по вінця налита соком, але ще не переспіла. Незабаром вона переконалася, що Ростикове кохання не йде ні в яке порівняння з тим, що знала досі, — грубим, квапливим зляганням з директором, дужими, але якимось надто обережними любощами тієї єдиної ночі з Романом, не кажучи вже про короткі сеанси з кількома слюсарями і шоферами в каптьорці коло ремонтної майстерні чи в кабіні самоскида — ті здавалися дурним сном. Ростик виявився настільки потужним чоловіком, що від захвату у Варочки дух відлітав кудись аж за хмари. Вона іноді сама мовби не перебувала під ним чи зверху, а літала в час любощів так високо, що боялася впасти.

Після таких побачень Варочка ловила себе на думці, що їй хочеться зробитися маленьким слухняним кошеням, котре треться об ноги коханого чоловіка. Найкращого у світі чоловічища, її власника і повелителя. Восени Ростик вдруге їй освідчився й сказав, що справа з переводом його в рідне місто фактично вирішена й незабаром вони туди поїдуть. Обоє. Так і сказав — обоє. Він познайомить її з татом і мамою, братом і сестрою, плем’яшками.

— Ти, до речі, так і не завела мене до своєї хати, а казала, що живеш сама, — з легким докором додав.

Варочка зрозуміла, що настав час, що мусить відкрити те потаємне, що досі приховувала.

Завмерла її душа, тільки шалено на ціле село стугоніло серце, враз стала мокрою спина.

— Ти мене справді любиш? — вона здивувалася, як хрипло звучить її голос — геть чужий.

— Ну, Варуню, ти даєш!.. Ти ще й сумніваєшся?

Звісно, вона не сумнівалася. Досі найбільшою турботою було приховати, що вона годує дитину грудьми. Направляючись на побачення, змушувала Лєрку перед тим пити, або ж зціджувала молоко. Коли ж їздила в місто, то раз, як побачення затяглося, мусила обдурювати, що хоче в туалет і там позбавлятися зайвої білої рідини, яка могла її видати. Під час любощів старанно ховала груди (чим ще більше розпалювала Ростика), казала, що їй стидно, ще націлується колись. Здається, коханий нічого не помітив. Чи вдавав, що не помічає?

— Прости, — пригорнулася, цього разу несміливо й винувато. — Прости, любий. Я не сумніваюся… Я… У мене…

І помертвілими вустами:

— У мене є дитина.

— Дитина?

— Так. Дочка.

Він скривився, потім присвиснув.

— Ну діли… Коли ж ти встигла?

— Недавно. Валерці зимою рік буде.

— Валерці? Валерія… Гарне ім’я.

Гарне ім’я… Як він вимовив…

У Варочки трохи полегшало на душі.

Він… Він зрозуміє і простить… У Валерки буде тато…

— Невдала любов?

Ростислав спитав мовби знехотя. Не зацікавлено, а байдуже.

— Майже. Обпеклася. Лєрка й осталася…

Він рушив. Варочка слухняно за ним. Не знала, що думати й що казати.

Нивже зновика облом, біль і …

Ростислав спинився. Потім взяв неї за плечі. Пригорнув і відпустив. Сказав, що дуже любить. Що йому байдуже, що в неї хтось був, що дитина, що сам не святий, проте… У нього дуже суворі батьки, ще тої, старої моралі. Особливо мама… Коли старший, Толік, почав було дружити з дівчиною, у якої була недобра слава, мама суворо заборонила, та й батько раз добре пройшовся паском і кулаком по сестрі Райці, коли та надто пізно прийшла додому… Ні, він не проти дівчинки, він би… Але… Він не уявляє, як він приведе до них у дім жінку з дитиною… Він уже написав батькам, що має гарну дівчину… Дівчину…

— То що ж нам робити?! — Варочка швидше зойкнула, ніж вимовила.

Ростислав сказав, що він хоче, щоб Варочка була з ним, стала його дружиною, але…

Але без дитини…

— То що, мині вбити Лєрку? — Варочка мало не викрикнула.

— Чого ж убити… Зроби щось інше… Можна ж в дитбудинок здати чи куди там… А тоді поїдемо до наших…

— Ну, дєкую… До побачення…

Ростислав схопив неї за руку. Стис. Проте не надто боляче.

— Не гарячкуй… Подумай… Я ж хочу бути з тобою… І туди мушу вернутися… Подумай… Якщо любиш… Зустрінемося післязавтра… Приїдеш до міста…

Варочка думала ніч і наступний день, і ще ніч. Обурення змінилося розпачем. А на зміну розпачу приходили картинки їхнього кохання з Ростиславом. Ще й якого кохання! Побачила, як вони їдуть в те його місто. Як їдуть вулицею — обоє молоді, вдатні, вродливі, дужі. Гарна пара. Чудова пара. Заходять на подвір’я будинку, де їх зустрічають Ростикові тато й мама. Вона буде доброю, роботящою невісткою. Вона вміє ладити з людьми. До того ж Ростик каже, що вона може піти вчитися на продавця… Потім робитиме в магазині…

Варочка поглянула на доньку, котра мирно посапувала у сні. І раптом відчула до цієї істоти глуху неприязнь. Може, справді здати в дитбудинок? Але що скажуть люди? До того, що в неї дитина, вже якось звикли… Хоча скільки наварнякали, нагудили за її спиною… І чула, й хорохорилася… Проте скільки пережила… Як заявитися в той будинок, де його шукати… Треба ж буде заповнити якісь бомаги…

У неї ще була зустріч з Ростиславом. Коли побачила коханого, перехопило подих від одного його вигляду — високий, стрункий, міцні руки й широкі плечі, на які скоро замість старшинських ляжуть офіцерські погони.

Він поводився, мовби нічого не сталося. Жодним словом не згадав про вчорашню розмову. Казав ніжні слова.

Повів у ресторан (вперше), в кіно.

Потім вони кохалися в квартирі його товариша… Варочка верталася додому пізно ввечері — Ростислав відвіз до села позиченим мотоциклом. Варочка обіймала його за плечі, тулилася до них і думала, що ніколи й нікому не віддасть цього чоловіка. Неїного чоловіка. У тілі жив солодкий трем сьогоднішнього кохання. Кохання перед розлукою. Бо він сказав, що дали відпустку, після якої служитиме там, у своєму місті. А перед тим приїде, щоб забрати її. Заяву до загсу подадуть уже в них, так ліпше.

На прощання сказав:

— Ну, ти вирішуй за цей час свої справи…

— Може, зайдеш? — спитала несміливо — стояли біля її будинку.

— Пізно вже. Мотоцикла сьогодні обіцяв віддати.

Не хотів навіть глянути на Лєрку.

Але її любив.

Любив. Ще й як любив!

— До зустрічі, кицюню. До скорої зустрічі.

І собі видихнула:

— До зустрічі.

У хаті — Марина, сусідка, налетіла:

— Ну де ти швендяєш? Дитина ж уся скричалася. Якби я ни зайшла…

— Дитина… Дєкую вельми…

— Знов якийсь ухажор возив мациклєтом до лісу?

— Ни твоє діло…

— Ой, Варко, дограєся ще раз…

— Та йди ти…

— Я то піду, — сказала Марина.

«Тре таки щось рішати», — подумала Варочка.

Глянула на дочку. Де воно взялося, за віщо…

«Тре щось рішати», — ще раз подумала.

Рішення прийшло через два дні, коли купала своє нещастя. Доливала в тазик до води, загарячої, холодну.

Вода, вода… Холодна вода… Чого прийшли ці слова?.. Холодна вода лилася крізь пальці…

Наступного дня, йдучи поратися на город, де тре було підрізати рештки капусти, Варочка вперше посадила доньку у глибоку виварку з водою. На початок не вельми холодною. Мала запхинькала, потім замовкла, стала плескати ручками по водичці. А може, й не знала, що то таке.

Відтоді, йдучи на роботу, вона лишала Лєрку, одягнуту тільки в сорочечку, у виварці з водою. Все холоднішою.

20. Ошукана

Вони верталися із заробітків у Росії, їхали через Білорусію, а що вирішили зекономити трохи грошиків, рубликів, вже ліпше було потратити їх на випивку, то добиралися з Москви не як звично — на Мінськ, а тоді на Брест і додому, а місцевими дизель-поїздами. Мусили кілька разів пересідати на менших станціях, та спішити їм було нікуди — позаду було каторжне літо й частина осені, коли, надриваючи жили, зводили аж два корівники в далекому сибірському селі. Зароблені зерно й солому вони також продали, перетворили на ті ж рублики, які тепер зігрівали міцні чоловічі тіла в гаманцях, передбачливо пришитих зсередини до сорочок і штанів дружинами і матерями. Таких бригад з Полісся, які шукали ліпшої долі по всьому Союзу, в ті роки було багато. У їхніх селах людей було також багацько, сім’ї багатодітні, а земля така бідна, роботи всім не вистачало, діти просили їсти, а потім їх тре було ставити на ноги, тож місцева влада дивилася крізь пальці на оті поїздки-відлучки. Тим більше, що вертаючись, заробітчани несли місцевим князькам — головам колгоспів і сільрад — своєрідну данину за дозвіл весною вирушати у виснажливі мандрівки, як тоді казали, за «довгим рублем».

Із Загорян бригади їхали зазвичай одразу після Пасхи, а верталися в кінці жовтня — на початку листопада, перед празником, храмовим святом Дмитра. Бригада, яка зробила пересадку в білоруському містечку, складалася з чотирьох чоловіків різного віку. Найстаршим був Іван Бройчик, якому перевалило вже за п’ятдесят, але його взяли, бо досі був вправним і теслярем, і муляром, до того ж своїми жартами, підколочками (вживали міцніше слівце) й анекдотами дядько Іван скрашував одноманітне життя-буття, при якому не розгинали спини од раннього світання до пізніх сутінків, і заїдав проклятий сибірський гнус, хмари якого частенько налітали з місцевих лісів і боліт. Степану Крипуку перетупцяло за сороківку, а двом іншим — Петру і Захаркові — не добігло й до тридцяти. Захарко серед них єдиний лишався неодруженим. З виду непоганий, лице світилося якимось особливим світлом, вії довгі, не чоловічі, карі очі притягували й дівчат, і в тому селі, дерьовнє, де в совхозі[58] корівника виклали як лялечку. До нього дівчата й самі приходили — утю-тю, симпатюлька-хохольчик — та Захарко ховався од них вечорами в кімнаті радгоспівського гуртожитку, коли інші чоловіки могли й до місцевих молодиць приліпитися. Ця сором’язливість, а ще люта бідність — жив Захарко з матір’ю і теж старою дівою-сестрою, у манюній, найбіднішій на кутку, а може, й у цілому селі, хатинці — й привели до того, що хлопака ніяк не міг женитися. Хоч муляр з нього був ніякий, взяли за рекомендацією дядька Івана, який пожалів бідаку — хай і в їхній хатинці на курячих лапках, де в обох жінок латана-перелатана одежина, тоже нарешті зашелестять грошики. Захарко старався з усієї сили — і цеглу підносив, і вчився кельмою орудувати, і розрізував та обтесував кругляки. Тож і віз у маленькій полотняній торбинці під сорочкою, яку постійно обмацував, фантастичну суму — мало не шість тисяч рублів[59], а ще три трохи поношені, куплені на барахолці сибірські кожухи. Ото зрадіють мама і сестричка!

До потрібного їм дизеля лишалося цілих чотири години, тож зайшли у пристанційну їдальню — перекусити й почаркуватися. Тоді ще й у таких їдальнях працювали офіціантки, тож замовили в дівчини в білім фартушку по котлеті з картоплею, по капустяному салату, огірочки, повагавшись, додали й ковбаски і, звісно, наказали принести дві блєшки казьонки.

— «Московской» алі нашєй бєлоруской «Зубровки»? — уточнила дівчина.

— А чо, ваша добра горілка? — дядько Іван. — Пити мона?

— Попробивайтє, нє пожалкуєтє, — порадила дівчина, ще й підморгнула.

— Давай «Зубровку», — звелів Бройчик.

Випили, закусили, заговорили — про роботу згадали, сибєрських кацапок-молодичок, які охоче підставляли дупи для їхніх рук, про те, як ото вернуться в Загорєни, на їхнє Млинище, та гарненько попразникують. Взимку заготовлятимуть дрова, а весною знову в путь, туди саме, бо приїжджав директор другого совхозу, якому сподобалось, як швидко й добротно працюють западенці-бандьори й сказав, що йому тоже тре телятника поставити.

— І мене ж візьмете? — Захарко весь аж напружився.

— А як же без тебе…

— Дєкую, — Захарко засяяв.

Незабаром чоловіки помітили, якими великими, захопленими очима дивиться на офіціантку Захарко кожного разу, коли підходить до їхнього, а то й сусіднього столу. А потім він сказав, що з’їв би ще котлєтку і водички солодкої випив.

— Що, братику Захарію, дівка в око запала? — спитав Степан.

— Та я тойво, пити хочеться…

— Та ти ни сумлівайся, дівка, їй-бо, козирна, вісімки виписує, як іде, — дядько Іван засміявся. — Хоч, поможу?

— Як то? — Захарко аж злякався.

— А зара побачиш.

І коли дівчина підійшла на його поклик, Бройчик похвалив і «Зубровку», і їхні страви, і те, як капуста хрумтить, майбуть, добре виквашена й посолена, а тоді спитав, як же звати таку красуню.

— Алєся, — не сказала, проспівала офіціантка.

— Та за їдне таке ім’ячко варто на край світа йти, — Бройчик, здавалося, аж помолодів. — Їй-бо, правду кажу. Ото якомусь чоловікові повезло, для такої жіночки я би щодня ни зорі, а сторубльовки з неба знімав. Олеся… Ну, хлопці, за чиєсь щістя й випити не гріх.

— Я ще не заміжня, — раптом сказала офіціантка.

— Ото да, — присвиснув дядько Іван. — Куди ж ваші хлопці дивляться?

— Як і ви, большей у чарчіну, — вже менш привітно вимовила Олеся.

— Та ми ото із заробітків їдемо, то й розслабитися рішили, — відповів Бройчик. — А дехто в нас більше ни в чарку, а на вас, Олесю, поглядає. І, замічу, Захарко в нас тоже нижонатий.

Дівчина глянула на наймолодшого в компанії трохи скептично. Й начеб оцінююче. Як одійшла, дядько Іван сказав:

— Ну, хлопче, вроді клюнуло. Та то так, приспівочка була, а зара я й музику видам.

Захарко було несміливо, знічено:

— А мо’ ни тре, дєдьку Йване?

— Тре, ще й як, тре! По носі твему бачу. І по очах, де вже зайчики-олесічки до сонця мригають.

Він замовив ще ковбаски, а як офіціантка принесла, сказав, що то правда — їдуть із заробітків. Вельми по домі скучили, признається, що є що привезти, а найбільше заробив з них Захарко. Бо ж майстровитий у них він хлопак, на всі руки, і муляр, і тесляр, їдне слово, майстер, хоть і молодий. Робота в руках горить. Ну, тико до дивчєт нисміливий, як то кажуть, стидливий, до роботи зух, а до дівки, то ловить мух. Та комусь таки випаде щістє, приведе в свою домину, а приводити є куди, бо ж найліпша в селі хата, як дзвін, а віконниці які, а шафи своїми ж руками змайстрував… Одним словом, Бройчика, як то не раз траплялося, казали в селі, повело без налигача.

І Степан слово доклав. Дівчина відійшла, видко, уже геть збентежена.

Захарко тоді:

— Що ж ви-те набалакали таке?

— Усе буде, як у тій пісні, хай-но тико поїде з тобою… — сказав Бройчик.

— А поїде? Ой, коби ж то поїхала… Али ж хата у мене найбідніша, що ж то буде… — журився хлопець.

— Ти тико з нами більше ни пий, — наказав Бройчик.

Як виходили з їдальні, дядько Іван велів Захаркові остатися. Захарко остався… Коло прилавка стояв і дивився, як дівчина по залі снує… Йому було й радісно, й соромно водночас. Раптом подумав, що не поїде додому, от не поїде і все. Хай будь що буде, тут, у цьому білоруському містечку останеться. Житиме, він уже навчився мулярувати, може, Олеся колись і вийде за нього.

Олеся, зрештою, підійшла й на дивній своїй мові, що для Захарка звучала, як музика, промовила — йди вже, мовляв, твої товариші чекаюць. Захарко у відповідь сказав, що неї пожде, доки робота не закінчиться. Дівчина зиркнула на нього.

Сказала-проспівала:

— Ой, горенько ти мойо… Чого же рабіць будєм?

Захарко не знав. Зате знав, що без цієї дівчини геть помре. Що світ без неї для нього обвалиться. Олеся пообіцяла, що писатиме. Хай він їй тільки напише, прямо на столовку їхню.

— Напишу, — пообіцяв закоханий Захарко.

Написати йому не довелося. Іван Бройчик прийняв тверде рішення. Вони всі лишаються в містечку. Петрові, який спробував щось буркнути, що вдома ждуть — цить, тута чоловіка тре виручати. Іван знав, що таке любов…

Наступного дня свіжопоголений, геть тверезісінький і напахчений одеколоном, купленим у місцевому універмазі, Бройчик повів Захарка до їдальні. Там узнали — Олеся сьогодні вихідна. Бройчик спитав адресу. За півгодини вони стояли перед дверима квартири у двоповерховому будинку, де жила Олеся.

Той візит, як то кажуть, треба було бачити. Іван Бройчик постав перед Олесиними батьками — а була якраз неділя — урочистішим, ніж посол перед врученням вірчої грамоти главі іноземної держави. Сказав одразу — хай не дивуються тому, що почують, таке тоже трапляється. Розказав, як ото вони додому із заробітків на Україну вертаються. Про геть позитивного й майстровитого Захарка. Про те, що хлопець йому, як рідний син. Тут, в їхньому місті, трапилося те, що трапилося. Що мало трапитися — хлопець без пам’яті закохався в їхню дочку. Він од його імені, і од свого, просить неїної руки. Він не якийсь там пройдисвіт, а батько чотирьох дітей, уже й п’ятьох онуків має.

Олесині батьки — простий столяр місцевого деревообробного комбінату й санітарка районної лікарні — дивилися ошелешено. Перед ними стояли мовби нормальні люди. Старший чоловік говорив зв’язно й переконливо. Дивився очима геть тверезої людини, мова була хоч і дивна, але майже цілком зрозуміла. Зрештою, покликали Олесю:

— Що ж то таке, дочко?

Дівчина зайшла збентежена. Засоромлена і… щаслива. При одному позирку на Захарка, що весь пашів, їй стало зрозуміло — то її доля. Сказала, що так, відучора вона полюбила цього хлопця. Не знає, як те сталося, але полюбила. Згодна їхати за ним хоч на край світу.

— Добре подумай, — мовили на те батьки.

— Я й тутика, у вас, могу зостатися, — вперше вставив свої слова Захарко.

Як не дивно, саме ці слова справили вирішальний вплив. Бо в двокімнатній квартирі, окрім Олесі з батьками, жили ще старший син з невісткою, котра от-от мала родити, і молодша дочка. Тож батьки тільки зітхнули… А там, хоч і в селі, а таки великий будинок, у якому живуть Захарко з матір’ю. Де господинею буде Олеся, як сказав чоловік-сват.

Компанія заробітчан ще пожила й погуляла в містечку три дні. Олеся за цей час розрахувалася з роботи. Розрахували її швидко. Бо на це місце накинула оком племінниця завідуючої їдальнею. Захарко майже не відходив від неї, дивився захоплено й закохано, і під тими поглядами Олеся танула, як морозиво на сонці. Солодке передчуття несподіваного щастя не покидало її. Вона вже пережила нещасливе кохання, чоловічу підступність, пустилася було берега, а тепер думала, що Бог таки винагороджує за все пережите, за прикрощі, яких зазнала.

Їхали вп’ятьох, Захарко й Олеся весь час трималися за руки, а вийшовши в тамбур, крадькома цілувалися. Цілувалися й обіймалися на станції пересадки і за вуглом на вокзалі в Бресті. Солодке передчуття більшого, першої медової ночі з хлопцем, котрого так несподівано покохала, не покидало дівчину. До того ж Захарко признався, що хоч йому вже двайціть вісім скоро, а вона в нього буде першою. Його, правда, мучив сором при думці, що так підло обдурює кохану, але ж він любив неї більше за все на світі. І дедалі більше, міцніше. При думці, що ж то буде, коли побачить замість обіцяних хоромів їхню бідацьку хатину, де жила ще й нещасна сестра, як він казав, із заскоками, у нього міцно стискалися щелепи й холонуло на душі. Та весь час приходили рятівні слова: «Якось то буде. Я же неї люблю. І вона любить».

Коли нарешті добралися до Загорян, потопали через всеньке село, бо з Бреста приїхали на автобусну зупинку на протилежному боці села. Олеся придивлялася до більших і ліпших хат. Може, ось ця чи ось ця… Та вони йшли і йшли, далі і далі. Напарники… Першим покинув Петро, потім Степан, останнім Іван Бройчик. Обняв обох, Захаркові шепнув на вухо:

— Ну, тримайся, синку…

Лишившись сам-на-сам з Олесею, Захарко відчув, як у нього все затерпло. Задрижав, як самотній листок на дереві, повз яке проходили. Обпекла думка, що то зара буде…

Нарешті коханий сказав:

— От ми й прийшли.

Олеся не повірила своїм очам — вони рушили з вулиці до малесенької, перекособоченої, наче вбитої в землю дерев’яної хатини з манюнім віконечком, що підсліпувато зирило на світ й на прибульців.

— То є твоя хата? — Олеся спинилася, руки в неї затремтіли, а обличчя болісно скривилося. — Твоя хата…

— Так, — тихо, мовби втратив голос од побаченого, прошелестів Захарко. — Прости, люба. Я… Я…

— А де будинок з шістьма кімнатами? Де хороми? Ти… Ти підло обдурив мене… Ти і твоя шайка… Той дідуган! Я вб’ю вас обох.

Олеся випалила це й шарпнула свою валізку з рук Захарка, щоб негайно вирушити геть, назад. Може, до вечора є ще який автобус…

Захарко валізи не відпустив. З чужого, сусіднього подвір’я дивилися жінка й чоловік. І Олеся пересилила себе, пішла до хатини.

У хаті було вкрай бідно й напівтемно. Із лавки підвелася зморщена жінка. Незабаром прийшла ще одна — з лицем, котре відлякувало. Олеся дала волю почуттям і виклала все, що думала. Про підлого ошуканця, про те, що любов так не починається. Сказала, що тут ноги її не буде. Зараз же поїде назад, до себе, додому в Білорусію.

— Та вже пізно, дитино. Мо’ хоч завтра поїдеш? Хоч заночуй у нас, хай уже люде зранечку сміються, — сказала Захаркова мати.

Олеся відмовилася од вечері, заночувала на єдиному в хаті ліжкові. Спала, не роздягаючись, бо здавалося, що стара полатана постіль смердить. Захарко примостився на лавці, мати залізла на піч, а сестру випровадили до якихось родичів. Спалося їй погано, весь час прокидалася й лежала з думкою — швидше б дочекатися ранку. Чула, як той, кого ще сьогодні кохала, зітхав, навіть пробував щось шептати, та вона не відповіла.

Вранці вона відмовилася й снідати, сполоснула лице водою і рушила, покидаючи місце, де її ще раз так жорстоко обдурили. Крикнула Захаркові, щоб не проводжав, що ненавидить його. Захарко вже поплентався за нею до вулиці й сказав:

— Прости ще раз…

— Нєнавіжу, — сказала Олеся. — Нєнавіжу… Божейку…

— Ти той… Ліпше до Ковеля їдь, а там сядеш на поїзд до Бреста, а може, й Мінська… Я тобі грошей дам…

— Обойдуся, — процідила Олеся. — У мене єсть свої.

Вулиця чужого села стелилася їй під ноги. Сльози застилали очі. Навіщо над нею так насміялися?.. Ось хата того старого чоловіка, який найбільше її переконував, запевняв, як багато живе цей Захарко. Старий виявився найбільшим, найпідлішим обманщиком. Пройдисвітом.

Швидше проминути, бо з вікон дивляться чужі очі, вікна з неї сміються.

Минувши цю хату, вона почула чоловічий голос:

— Куди ти, дівчино? Зажди-но…

Той дідуган!

Олеся пришвидшила крок. Довкола неї не просто лежало чуже село, а село обманщиків. Таких, як і цей старий.

Вона приїде додому і все забуде, як дивний дикий сон. Якого, може, й не було. Десь вона читала, що снитися може так реально, мовби відбувалося насправді.

Здається, ось тут повертати, щоб вийти до автобусної зупинки. Там закінчаться її пригоди, почнеться повернення. Але чому вона така довірлива, чому так легко повірила, піддалася на спокусу?..

Вона дійшла до зупинки, голодна, ковтаючи сльози, в чужому селі, самотня, обдурена, зневажена. Через годин дві таки послухалася Захаркової поради й сіла на автобус, що їхав до Ковеля.

Автобус уже виїжджав з села, коли чоловік, який стояв обіч шосейки, раптом кинувся й опустився на коліна посеред дороги. Водій засигналив, а потім загальмував за якийсь метр-два од чоловіка на колінах. Бувало, автобус зупиняли тут, на краю села, просили взяти, але щоб так…

«Божевільний він чи що…» — подумав шофер і вистрибнув з кабіни, матюкаючись.

Чоловік на дорозі справді дивився, як несповна розуму. Очі його викочувалися з орбіт. Сказав, що нікуди не піде звідси, доки з автобуса не вийде їдна дівчина, яку звати Олеся. Підповз до автобуса і вчепився за бампер.

— Та твою мать! — лайнувся водій.

Підійшов до кабіни, відчинив двері, гукнув у салон:

— Хто там Олеся? Виходь… Не вийдеш, далі не поїдемо. Там якийсь псих…

Олеся вийшла не одразу, але вийшла. Коли наблизилася до Захарка і він підвів очі, здригнулася. Такий біль, жах, благання були в тих очах. Губи, якими намагався щось вимовити, дрижали.

Олеся стояла і раптом сама почала дрижати, мовби довкола її оточила зима. З вікон автобуса очманіло дивилися пасажири.

— Що будемо робити? — спитав шофер. — Мені їхати треба. Графік…

— Добре, я лишуся, — сказала Олеся. — Зара токо чамодана заб’яру.

Вона лишилася в Загорянах назавжди. Через рік з’явилася перша дитина, потім друга, третя. Олеся пішла було посудомийкою в місцеву маленьку їдаленьку, та ця робота їй не сподобалася, й вона почала ходити в колгосп на польові роботи. З чоловіком часто сварилися, розлютившись, била його чим попало — рукою, качалкою, поліном. Захарко тільки винувато посміхався. Він любив її більше за все на світі. Відчував — і Олеся любить, хоч і часто свариться. Захаркова сестра таки вийшла заміж. Хату нову побудували вже для сина, коли виріс і захотів женитися. Олеся розмовляла на суміші українських і білоруських слів і якось довідалася, що колись у Загорянах жила полячка Зося, яка сама сюди приїхала до чоловіка.

21. Гаряча вода

Вода у виварці, з якої мала не могла вибратися, ставала дедалі холоднішою. З Мариною Варочка була посварена, Явтушисі сказала, що лишатиме дочку в родичів. Двері запинала на внутрішній замок.

Нещасна істота повинна була простудитися, просто простудитися. А від запалення недалеко було й до смерті.

Правда, мала вперто чомусь не хотіла простуджуватися. Наче загартовувалася. У Варочки дедалі більше росла злість на цю живучу ляльку.

На п’ятий день маля почало вже покашлювати…

Як розповідала потім Параска Явтушиха, того надвечірка вона випадково визирнула у вікно й раптом побачила на вулиці жінку — в дивному довгому білому одязі. Наче б і не жінка, а якась світла пляма. Параска перехрестилася. Та жінка не зникла.

«Мо’ циганка? — Параска вирішила вийти надвір, вона не з боязких. — Ходять тут воне останнім чєсом…»

Вона вичовгала на подвір’я. Жінка стояла вже трохи поодалік. І тут Парасці здалося, що жінка наче б кличе неї йти за собою.

«Господи, нивже тая Діва мині явилася, про яку покійні бабця розказували?» — Параску ошелешила ця думка.

І все ж вона, перехрестившись, рушила за жінкою. Та коли дійшла до доми, у якій жила та непутьова Варка Лузьова, жінка раптом зникла, мовби випарувалася. Параска завмерла, трохи постояла. По тілові пробігли мурашки. Все ж вирішила зайти до Варки, щось мовби підштовхнуло неї до хатини, до дверей. Натисла на клямку. Двері були зачинені, Параска згадала, що Варка їй казала, буцімто дочку теперка відносить до родички, й та глядить малу, доки Варка на роботі. Параска хотіла вже рушати назад, додом, та раптом почула якийсь дивний звук. Наче скімлило мале цуценя. Звідки взявся песик у Варки й чого вона його зачинила в домі? Параска прислухалася, незважаючи на вік, слух ще мала добрий, як і очі. Всередині явно тихо плакала чи жалібно пхинькала дитина. Нивже тая окаянна Варка таки лишила дочку саму вдома? Али чого плач-пхинькання доноситься десь із сіней чи комори? Параска обійшла будинок, притуляючи вухо до стіни. Тихий, жалібний, ледь чутний, та якийсь такий, наче мала істота жалілася на весь світ і когось кликала на допомогу, плач таки доносився з того місця, де мала бути комора.

«Ци вона здуріла, тая Варка, щоби дитину в коморі оставити?» — Параска подумала це й затупцювала на місці.

Пробурмотіла:

— Я зара, зара, маленька.

Вона подибцяла до сусіда через дорогу Пилипа, той, на щастя, був удома, колоду кінчав обтесувати. Параска пояснила — таке й таке діло, щось чи хтось ніби плаче всередині доми в тої Варки, неї нима, хтозна де, мо’ маленьку тре рятувати. Таке діло, що мо’ й двері тре виламати. Пилип лайнувся, забурмотів, що то якось нивдобно чужі двері виламувати, та все ж послухався бабу, рушив за нею. Вони обоє прислухалися й тепер обоє визначили — плаче, хоч і вельми тихенько, дитинка. Понатужившись, Пилип сокирою підважив і таки висадив двері. Потому одчинили двері до комори, звідти доносився тихий жалібний писк.

Те, що вони побачили, коли Пилип дістав з кишені й запалив сірника, вразило обох. Так, мовби несподівано спалахнула осіння блискавка серед темряви, а за нею прогуркотів грім. У коморі на підлозі у виварці з водою сиділа дитина, зодягнута в тоненьку сорочечку, а знизу зовсім гола.

Параска торкнулася пальцями води й відсмикнула руку.

— Та ж вода геть зимна, — вражено сказала вона. — Та шо ж то таке робиться, людоньки… А Боженьку милий, напастє яке.

Коли Пилип виніс малу надвір, у присмерку побачили, що дитина геть посиніла — певно, од холоду й плачу, а личко все в сльозах і шмарклях.

— Світ рушиться, людоньки, — забурмотіла Параска.

— Ви-те вдягніте-но неї, — наказав Пилип. — Та скоріше, бо направду вмерзне.

Параска знайшла в хаті пелюшки, замотала в них і одіяло дівчинку й оддала Пилипові. Удвох вони й понесли дитину, що ледь дихала, до дільничної лікарні. Людям, котрих бачили дорогою, Параска розказувала, яка то нилюдська біда приключилася. Кілька жінок і всюдисущий Іван Бройчик рушили за ними. Вже на підході до лікарні перестріли Варочку, котра, похитуючись, бо на станції було чаркування, верталася нарешті додому. Почала було питати, що таке, куди йдуть.

— То вона, дітовбивця! — закричала Параска.

Жінки оточили Варочку й почали штурхати, а далі й бити.

Разом зайшли до дільничної лікарні, викликали фельдшера, котрий віддавна жив у скромній кімнатці на другій половині будинку.

Іван Антонович констатував переохолодження дитини й узявся розтирати малу якоюсь маззю. Дізнавшись, у чому річ, сказав, що треба покликати дільничного й голову сільради. Що й зробили. Варка поткнулась було до дитини, та котрась із жінок дала їй міцного стусана, й Варка, не боронячись, затулила лице руками та заревіла в увесь голос, а потім осіла на підлогу.

Котрась із жінок сказала, хай, мовляв, погодує дочку.

— Та вона ж п’янізна, хіба ни бачите? — сказала інша жінка. — Ще отруїть дитинку.

— Ой, п’яна я і валяюся, а народ говорить — притворяюся, — заспівала було Варка, та од штурхана стихла і знов заридала.

Перед представниками влади вона нічого не заперечувала, визнавала свою вину, казала, що не знає, що неї поплутало і ввело в гріх. Певно, те, що мала дитину не в шлюбі. Те саме вона твердила і слідчому в райцентрі. Перш ніж відправити її туди, дільничний вияснив, що в селі є дві недавні породіллі та одна жінка, у якої трохи старша дитина, ще не відлучена від грудей. Отже, доньку злочинниці було кому годувати.

Жах того, що накоїла, для Варочки-Варки наростав поступово. У тому, що сталося, вона бачила присуд, перст долі, від якої даремно намагалася втекти. Іноді їй здавалося, що за дверима камери попереднього ув’язнення стоїть дідько, страшний рогатий чортисько і сміється з неї. Вона відмахувалася руками, хрестилася, проказувала слова молитви.

— Ви хоч розумієте, що ви хотіли зробити?

Варочка на це запитання слідчого подивилася на молодого чоловіка так сумно, що слідчому враз стало холодно, мов жінка перед ним розчинила двері в цю пізню осінь.

— Вбити свою дитину, хіба не знаїте? Судіте скоріше.

Оскільки все в цій справі було ясним, суд відбувся вже за два місяці. У ті роки модними були так звані «одкриті суди». І цей мав проходити в загорянському клубі, при народі. Та Євген попросив директора МТС, той звернувся до секретаря райкому і засідання провели в райцентрі. У маленькому зальчику сиділа тільки Люба. Варочка вже знала, що донька виздоровіла од простуди, неї саму позбавили материнських прав, що хотіли віддати в будинок немовляти, та Люба не дала й удочерила Валерочку. Десь за дверима чекали своєї черги, як свідки, Параска і Пилип. І Ростислав. Бо слідчий доручив дільничному перевірити, чи не причетний ще хтось до злочину. І той встановив — Варку-Варочку бачили не раз із якимось військовим. Допитана Варочка визнала, що дружила зі старшиною Ростиславом, так, то був неїн коханий, тико він не казав убивати дитину, просто десь подіти дочку, може, в дєтдом. То вже вона сама надумала звести зі світу крихіточку.

Варочка зиркала з лави підсудних на старшу сестру й відверталася. Їй було нестерпно соромно. Бажала одного: аби це судилище швидше скінчилося. Тривало засідання справді лише кілька годин. Баба Параска Явтушиха й Пилип розказали, як все було, як застали бідну дитину у воді, як понесли до фершала. На суді зачитали характеристику з МТС, де прибиральницю Фень Варвару Петрівну характеризували дуже позитивно. Прокурор кваліфікував злочин, як замах на вбивство та вимагав десяти років ув’язнення.

Варка здригнулася й закрила лице руками.

А до того був допит свідка Ростислава Тищенка.

Старшина зайшов при повному параді. Варочка подивилася й зрозуміла: досі любить цього красивого, аж надто, чоловіка.

Завмерла. Її затрусили дрижаки.

Ростислав сказав, що не заперечує — він знав цю особу. Можна сказати, навіть кілька разів зустрічалися. Але він не знав, що в неї є дитина. Тим більше, не міг давати ніяких злочинних порад.

— Ви хотіли на підсудній одружитися? — спитала суддя, немолода вже жінка зі стомленими очима.

— Що ви, товариш суддя, — сказав Ростислав. — Про це навіть не йшлося.

— Що? — Варочка вигукнула так голосно, що всі присутні здивовано поглянули на неї.

— Ви хочете сказати, підсудна, що свідок каже неправду? — поставила питання суддя.

Варочка глянула на Ростислава, що примружено зиркнув на неї, й опустила очі.

— Підсудна, відповідайте…

І Варочка сказала:

— Нє, громадянко суддя, він каже правду. То я збрехала, а він хороший.

Їй було тепер все одно.

Суддя не мала підстав не вірити старшині доблесної Радянської армії.

У своєму останньому слові підсудна просила розстріляти неї, та потім спохопилася і попросила лишити жити, вона ж ще хоче колись побачити дочку. Донечку.

— Ви позбавлені материнських прав, — нагадала суддя.

— Дєкую, — сказала Варочка.

Здивувала перед тим назначена державою адвокат, геть молоде дівчисько, яке почало з того, що вона повинна захищати цю жінку, це її обов’язок, але потім закричала, що вона таких сама б убивала й, затуливши лице руками, вибігла із зальчика.

Суддя після короткої наради із народними засідателями зачитала вирок. У ньому йшлося, що вину підсудної повністю доведено, справді, йшлося про замах на життя. Та зважаючи на те, що потерпіла лишилася живою й нині перебуває в задовільному стані, що підсудна повністю визнала свою вину й активно співпрацювала зі слідством і судом, що вона позитивно характеризується на роботі, є молодою особою, суд знайшов пом’якшуючі обставини, й іменем Української РСР засуджує Фень Варвару Петрівну до п’яти років позбавлення волі з відбуттям покарання в колонії загального режиму. Вирок може бути оскаржений у суді вищої інстанції в десятиденний строк.

Вирок Варварочка оскаржувати не стала. Не протестувала б, і якби дали «десятку», як вимагав прокурор. П’ять років відбула, як мовиться, від дзвінка до дзвінка, коли їй запропонували подати заяву на помилування і дострокове звільнення — відмовилася. Втім, у колонії їй велося не так і погано. До роботи звикла, навчилася шити, їй навіть через три роки видали папірця, що така-то швачка третього розряду. Годували ліпше, ніж їла в селі, давали чисту постіль і регулярно водили митися в лазню.

Тільки довгий час у неї була фобія — холодна вода здавалася їй гарячою, вранці навіть вмиватися боялася, і коли перед обідом руки мила, то остерігалася, а помивши, дмухала на пальці й долоні.

До Люби Варочка все ж написала, сестра відповіла десь аж за півроку. Писала, що Валерія росте, нівроку, здоровенька, вже ходить і вимовляє деякі слова, само собою «мама» і «тато», прорізуються зубки і вже видно, що буде «зюзюмненька дівчинка». Вона також вагітна, писала Люба, скоро буде дитина, обох доглянуть, як і належить. Оскільки МТС ліквідовують, не тільки в них, а й по всьому Союзі, то Євген вже отримав нове призначення, через день-два переїдуть. З нового місця вона писати не буде і просить, коли Варка вийде, їх не шукати, так буде ліпше для всіх, а особливо для Валерочки. Не треба, щоб вона знала, яка в неї мати, тепер і навіки в неї мама Люба.

«Живи, як знаєш, хай і до тебе прийде щастя», — такими були останні слова того листа.

Варочка довго сиділа заціпеніла.

Майнула думка — ось і все, типерка найліпше просто попрощатися із життям, найліпше повіситися, як зробила сусідка по ліжках.

І все ж у ній не хотів умирати маленький паросток надії.

Відбувши строк, вона не повернулася в село — Люби з Валерією там не було, та й повертатися туди, де всі знали про її злочин і ганьбу, не хотілося. Поїхала в місто за оголошенням у газеті, де писалося, що на швейну фабрику потрібні робітниці. Жінці у відділі кадрів виклала геть усе, не криючись, — і що сиділа, і за що сиділа, і як закохалася, і як ледве не вбила донечку, і як гірко каялася і кається. Сказала, що її доля в їхніх руках.

— Ну, добре, візьмемо з випробувальним строком, — сказала жінка.

Варочка не тільки успішно пройшла той строк, а й зарекомендувала себе неабиякою майстринею. Працювала клято. Через чотири роки стала закрійницею.

Життя брало своє, дядько Час творив свою лікарську справу. На момент виходу з колонії Варочці виповнилося двадцять шість років. Вона стала ще кращою, ніж була до колонії. Якось подруга по кімнаті в гуртожитку підбила піти на танці. І тут Варочка побачила, що хлопці ще більше, ніж колись, косяками падають до її ніг. Претендентів провести виявилося аж четверо.

Олегові, майстру з електроапаратного заводу, якого вона обрала, Варя (так тепер її всі називали) призналася через два тижні, коли зрозуміла, що він всерйоз запав на неї. На черговому шляху з танців до гуртожитку випалила геть усе — і що мала дитину, і що хотіла її вбити, коли закохалася і прагла вийти заміж за військового, і що відсиділа за це цілих п’ять років.

— Це правда? — Олег дивився недовірливо-ошелешено. — Чи фантазуєш? А може, перевіряєш? Так я тебе щиро полюбив.

— Правда, — сказала Варя. — Можеш не сумніватися. А хочеш — перевір.

Більше неї майстер не проводив.

Відтоді Варя розпочала і вперто вела злостиву гру, якою мстилася й собі, і всім чоловікам на світі. Вона знайомилася і на другім-третім побаченні, а то й одразу розповідала про себе геть усе. Через рік її історію знали хлопці на всіх танцмайданчиках доволі великого міста, в усіх клубах і будинках культури.

Під час танцю в клубі на міській окраїні довгий і худий, як тичка, хлопець сказав:

— Ви не ображайтеся, я от придивляюся третій вечір до вас… Ви йдете з танців кожен раз з іншим…

— То й що? — Варя подивилася виклично і зневажливо.

— У мене таке враження, що ви або когось тут шукаєте, або, пробачте за таку химерну думку, шукаєте саму себе…

— Ти що, шизонутий? — Варя аж збилася з ритму танцю.

— Ага, — чомусь весело потвердив довготелесий. — І, здається, до шизухи мене штовхаєте ви…

— Зараз я тебе вилікую, — пообіцяла Варя. — Ходімо.

Вони передчасно покинули ті танцульки. На вулиці Варя й виклала, як завше, свою історію. До кінця. З подробицями.

— То й що? — хлопець, здавалося, ще більше повеселів.

— Як «то й що»? Я колишня зечка… Мала дитину, яку десь виховує моя сестра… Яку я вбити, замучити хотіла… І взагалі, щоб ти знав, шлюха… Шлюха я, пойнятно?

— По-моєму, це вже художня творчість, — сказав провожатий.

— Можеш перевірити…

— Навіщо? — хлопець повернувся до Варі. — Я вам вірю, що так могло бути… Ну й що? Що це міняє?

— Як то що? Ти або справді псих, або вирішив гульнути з такою, як я… Давай, я не проти…

— Слухайте, — довготелесий вперше торкнувся її руки. — Від вашої балаканини мені нестерпно захотілося пити…

— Горілки чи портвейну? — Варя спитала відверто глузливо.

— Газовки. Пішли разом шукати автомата. Або краще з простою водою.

Коли пили воду з колонки, він бризнув на неї. А як вона набрала в жменю, раптом припав і почав пити з тої жмені…

Через півроку вони з Анатолієм розписалися й справили в його студентському гуртожитку скромне весілля. Ще через місяців чотири Варя відчула, що вдруге в житті понесла. Коли сказала про вагітність Толику, він схопив неї в обійми, підняв і з дружиною на руках затанцював дивний танець.

— Пусти, навіжений, — Варя тої миті відчула, що коли є на цьому грішному світі щастя, то воно нарешті прилетіло пташкою і сіло їй на плече. — Дитину розтрясеш.

Не раз у житті Варя подумки дякувала Богу й долі, що привели до того клубу. У них народилося троє дітей — двоє хлопців і дівчинка. Отримали дво-, а потім і трикімнатну квартиру — і знатну закрійницю, і майстра-електротехніка на їхніх фабриках цінували.

Все було добре, аж надто добре, та років через десять спільного життя Анатолій сказав:

— Знаєш… Мені здається, тебе щось мучить… Вже давно, а може, й з самого початку. І, здається, я знаю що…

У Варі вперше за час їхнього життя похололи руки і потекла по спині холодна цівка.

— І коли ти перестанеш зазирати в душу і все вгадувати! — сердито сказала вона.

— Ніколи, — засміявся Анатолій. — Я навіть знаю, коли ми помремо…

— Ти що — пророк? Чи астролог…

— Ми помремо в один день…

— Якби ж то… Я вмру раніше і ще подивлюся, чи ти плакатимеш…

— Ні…

— Що ні?

— Ні, бо лежатиму поруч…

— Ну тебе… Кажи вже…

І він сказав, що мучить її те, що хочеться знайти сестру і побачити дочку. Що давно хоче цього, але боїться його реакції.

— Господи, — сказала Варя. — Ти є на світі. І чоловік у мене є…

— Ну… — Анатолій широко всміхнувся. — Не факт…

Варя поїхала в село і через далеких родичів узнала Любину адресу. Написала листа і просила дозволу приїхати. Запевнила, що ні словом, ні півсловом ніколи не дасть знати, хто вона Валерії насправді.

Коли вперше через стільки років побачила майже дорослу дочку, Варі перехопило подих. Світ плив і не міг зупинитися. Донечка, її кровиночка, яку колись хотіла позбавити життя, була і вродливою, і… Варя побачила себе саму — ту, юну, таку ж привабливу, статну і з сяйвом зеленкуватих, ледь-ледь скошених великих очей.

Вона почула:

— Яка ж, виявляється, у мене гарна тітонька…

Варя припала до доччиного плеча, намагалася вгамувати плач і не могла.

Голос зовсім поруч убивав її й кликав за собою:

— Ну що ви, що ви, тітонько… Що ви, рідна…

Варя зрозуміла, що жодного разу вона більше не приїде сюди, що ніколи в неї не стачить сил знову бачити Валерію.

Її Валерію.

Любину, сестрину Валерію.

І все ж вона двічі її побачила. Перший раз на похороні сестри. Згорьована Валерія стояла поруч із братом, якого звали Валерієм, і її краса під чорною прозорою хусткою здавалася особливо виразною, хоч і печальною.

Після похорону і поминального обіду, вже вдома, Валерія простягла Варі конверта.

— Мама лишила вам листа.

Тремтячими пальцями Варя розпечатала, відійшла до вікна, взялася читати.

«Дорога сестричко! Варочка моя! — писала Люба. — Мене з’їдає проклятий рачище й на то нема ради. Не хочу, щоб ти бачила мене іншою, бажання виглядати красиво в нас родинне, тому тобі повідомлять, коли мене вже не стане. У мене до тебе велике прохання. Валерія рано чи пізно вийде заміж. Життя не спинити. І я хочу, щоб ти на весіллі поблагословила її на щасливе подружнє життя. Як це зробити — вирішуй сама. Я навіть не проти, щоб ти їй все розповіла, хто ти насправді, — так, як вважатимеш за потрібне. От і все, сестричко. Прощай і будь щаслива. Каюся, що так довго не бачилися. Дякую за таку гарну, розумну доцю. Твоя Люба».

Варя дочитала, глянула на Валерію і раптом зрозуміла — вона їй ніколи не відкриється. Поблагословить від імені мами Люби, як тітка. Тітонька Варя. Варочка.

22. Кохання горбатого Лева

Немов у насмішку його назвали Левом. Втім, вини батьків у тому не було, бо це грізне й величне ім’я дав священик. Батюшка, коли батько щойно народженого хлопчика Кирило, по-сільському Кирик Стругач (так прозивали, що був умілим столяром та й дітей «настругав» аж восьмеро) прийшов, щоб домовитися про день хрестин, поглянув у святки і прорік:

— То кажеш, п’ять днів тому народився твій отрок?

— Еге ж, у святу суботу, — повторив Кирик.

— Ага, то значить, другого березня за новим стилем, або вісімнадцяте фивраля по православному. То день святого Лева, то й бути нареченим таким величним ім’ям.

— Як скажете, батюшко, — покірно згодився Кирик. — Воно-то жінка моя казала, що Григорієм тре було б, на честь діда покійного, али як Лев, то й Лев. Левко, значить, чи що…

— Я вже вимовив ім’я, — суворо проказав батюшка. — А переназивати гріх. Буде Лев Кирилович, як то ваше прізвище?..

— Фамілійо? Лицюки ми по польському пачпорту, — сказав Кирик.

— Лицюк Лев Кирилович. Так і запишемо.

Ніхто, звісно, хлопчика Левом не називав. Левко та й Левко, як у селі прийнято. Спершу називали його Левко Стругачів, а потім причепилося вельми образливе — Горбатий Пацюк. Бо якось дражнячись, сусідський хлопчисько Сашик сказав:

— Лицюк… Лицюк… Лицюк-Пацюк… Ха-ха, та ти — горбатий Пацюк…

Левко стиснув кулаки й кинувся на кривдника. А тому те й тре було — відбіг, і ну далі пащеку роззявляти:

— Горбатий Пацюк, горбатий Пацюк…

У Левка справді ріс горб, і з кожним роком дедалі помітніше. Ще як з’явився на світ, то бабниця, тітка Параска, як уперше взяла на руки, помітила, що в немовляти начеб праве плече трохи вище за ліве і тільце трохи перекособочене.

«Господи, хоч би горбатим не виросло», — подумала.

Таки виросло. Чим більшим ставав Левко, тим помітніше виявлявся горбик, що більшав, виростав у горба. І плече праве над лівим підіймалося.

Дитинство Левка припало на воєнні й перші повоєнні роки. До лікарів не зверталися, та й був Левко шостою дитиною, не вельми й звертали увагу, який він. Що Біг дав — такою була філософія матері Ликерки, а Кирик з усім, що міркувала жінка, погоджувався.

Пізніше в Загорянах трапився випадок, що став рости горб у сина сільського чиновника, присланого зі Сходу, який керував сільпом, а деякий час був парторгом[60], то батьки забили тривогу, кілька років хлопчик носив спеціальний корсет — пристрій з двох дощок, які вирівнювали поставу, — і деформація поступово зникала. Та батьки Лева про таке не знали. Зрештою, Левко звик до свого каліцтва, до того, що не такий, як інші. Хіба було образливо, коли помічав зневажливі, насмішкуваті погляди ровесників. А особливо, коли чув оте — Горбатий Пацюк. Кулаки стискалися, а на очі набігали сльози. Втім, подивившись якось у люстро[61], мусив таки визнати — вилиці, а надто загострений ніс робили його чимось схожим на осоружного гризуна. Від того ще більше стало душно, мовби притулився до грубки.

Брати і сестри ставилися до нього приязно, шкодували, тільки один старший брат Тимко дивився зневажливо — «каліччя». Левко відповідав йому холодною байдужістю, втім, брат після школи пішов у будівельне училище, потім в армію, жив і працював далеко, навідувався до батьківської оселі раз на два-три роки. Найбільше шкодувала сестра Вірочка, за що отримала від Левка ніжне звертання — Вірунчик, Віренятко моє.

Вчився Левко у школі не надто добре, але й не погано, переважили трійки й четвірки, але з арифметики, а потім алгебри і геометрії, траплялися й найвищі оцінки. Це відіграло свою роль, коли після школи (тоді ще семирічки) настав час облаштовувати життя. Як і належало, Левко, замельдувався[62] в колгоспну контору (тоді ще ніяких пенсій, у тому числі інвалідних, у селі не платили) і на скептичне запитання голови, що він уміє робити, сказав:

— Рахувати вмію. Математика мені дається.

— Ну що ж…

Голова поміркував і виніс присуд:

— Підеш обліковцем у тракторну бригаду. Проявиш себе — пошлемо вчитися заочно.

Та у тракторній бригаді Левко пооблікував недовго — десь коло року. Тут був світ здорових чоловіків, котрі пахли бензином і мазутом, володарювали на могутніх тракторах і комбайнах. Серед них він відчував не тільки свою ущербність, а й почував нехіть до постійних випивок і похмілля, до залізних потвор, якими вони керували. Він ледь терпів поблажливо-зневажливе ставлення, до того ж ненавидів будь-які приписки, фальшування (а тре було приписувати і оране, чи засіяне, і маніпулювати витратами пального), то став помічати, що дивляться на нього, як на горбату білу ворону (так він собі визначив) і як тільки дізнався, що звільнилося місце обліковця на фермі, попросився перевести туди. Світ корів, телят, коней, навіть свиней був йому набагато милішим. Йому подобалося облікувати, скільки хто надоїв молока, записувати, як зростає вага в теляток, скільки дала приплоду та чи та свиноматка. Запах свіжого молока, яким його пригощали доярки, зворушливий вигляд маленьких, спершу безпорадних теличок і бичків, навіть добродушне свиняче порохкування тягло Левка з контори на ферму. Він гладив теля, котре набирало вагу надто повільно, і нахилившись до вуха, просив:

— Ти ж той, Чорнику, рости швидше. Я тобі кілограмчиків пару припишу, але щоб до другого разу виправився…

Доярки й телятниці поблажливо підсміювалися над його дивацтвами, але ставилися набагато тепліше, по-жіночому жаліли. Він почувався тут своїм, людиною, яка може і вміє робити щось корисне. Таки поступив на заочне навчання в зооветеринарний технікум. Мав стати бухгалтером. Та коли йому запропонували нарешті працювати помічником бухгалтера — відмовився. І надалі хотів більше часу проводити на фермі. Часом брав до рук лопату чи вила, викидав гній, і деякі доярки чи телятниці зловживали такою допомогою. Зрештою, вони зрозуміли, що горбатим Левком (Горбатим Пацюком позаочі) можна помикати, що ніякий він не начальник, а такий собі каліка-поштурхач, і користувалися цим. А йому було байдуже, йому навіть подобалося таке жіноче (бо на фермі працювали переважно жінки) ставлення. Часом посміювалися й питали, коли вже він жениться.

На те Левко якось сказав:

— Як найду принцесу, що полюбить горбатого дурня, — і сам перший засміявся.

До дівчат Левко ставився, як до вищих, майже неземних істот. Але ще школярем зрозумів, що істоти ці люблять вродливих, дужих, бажано ще й високих, які вміють жартувати і лестити тим же дівчатам. Він же був не тільки горбатим, а й низькорослим, з не вельми симпатичним, вилицюватим лицем, надто довгими руками. Горба свого Левко ненавидів і часом уявляв, як він бере сокиру і стесує якимсь дивом цей проклятий горбисько. Чим більше виростав, тим гостріше розумів, що йому судилася довіку самотина. Він змирився з цим, але десь на самому денці душі, в закутку його серця, жила надія на диво. Диво, що його хтось таки полюбить таким, яким він є, що він колись матиме сина або дочку, а ще ліпше і сина, і дочку, а потім і внуків, як усі люди. Що якась, звісно, не принцеса, а звичайна дівчина, зуміє оцінити його добре серце, те тепло, яке волів би віддавати не тваринам, а людям. Втім, він і так ставився до людей, що були поруч, — батьків, братів і сестер, сусідів, тих, що трудилися на фермі, — незлобиво, приязно, хоч іноді хвиля заздрощів до цих нормальних, здорових людей заливала з головою і тоді на мить-другу темніло в очах і до серця підступав згусток непояснимої злоби.

У школі Левко пережив кілька таємних закоханостей в однокласниць, одна з них, Пербусьова Любка, навіть часом дозволяла носити їй портфель, але дружила вона з Вітьком Мищаком, на клас старшим, міцним хлопцем, що до того ж добре грав у ручний м’яч і мав юнацький розряд зі штовхання ядра. На фермі з молодих йому подобалася Катька, але й та мала хлопця й хвалилася, який він дужий і майстровитий. Все ж іскорка надії в Левковій душі вперто тліла. Він любив ходити в кіно і дивитися на веселих, щасливих дівчат, що вміли своєю любов’ю робити щасливими хлопців.

Дивлячись на них, Левко дедалі більше поринав у світ фантазій. Він знав, як звати не тільки персонажів, а й акторок, і особливо подобалися Людмила Гурченко і Надія Румянцева, коли показували «Карнавальну ніч» і «Дівчата», він з контори колгоспу дзвонив у інші села, а потім їздив туди (одного разу підмовив колгоспного шофера, який заодно підвіз свою дівчину), дивився і раз навіть йшов додому пішки мало не півночі. Потім полюбив Ларису Голубкіну в «Гусарській баладі» й ледь не вмер, коли побачив Бріджит Бардо в картині «Бабетта йде на війну». Ще були менш відомі акторки й персонажі. А одного разу він побачив у документальному фільмі, який крутили перед художнім, дівчину, котра приміряла плаття, і вона заполонила Левкову уяву надовго.

Та все ж він був селянським дитям, й, прокидаючись серед ночі, казав собі, що все це химери, безмовно кричав у нічний простір, що він же живий, живий, живий, хоч і з горбом, хоч нещасний каліка. І чекав, чекав, чекав, нестерпно і в той же час терпеливо, мов спраглий дощ, чекав дива свого, єдиного, дива з див.

І диво сталося, точніше, половина дива.

У ті часи в Загорянах ще була дільнична лікарня. А в лікарні, що розташувалася в колишній, ще царській волосній управі і колишній плебанії[63], було двоє лікарів (по штату належало троє), четверо медсестер і старий фельдшер Іван Антонович, котрого в селі називали поштиво «дохтуром» за його високу кваліфікацію, три санітарки й дві прибиральниці. Медсестри, як правило, в селі довго не затримувалися, приїжджали за направленням по закінченню медучилища, відпрацьовували три роки і вирушали шукати ліпшої долі, ніж життя в поліському селі. Лиш одна, яку звали Марія, вийшла заміж за місцевого, то лишилася в селі, обзавелася й дітьми.

Молоденькі медсестри наймали в селі комірне, себто квартири, яке їм оплачувала держава. Тож коли приїхала чергова медсестра, вона, замельдувавшись до головного лікаря й оформившись на роботу, поцікавилася, де житиме. Лікар порекомендував їй санітарку тітку Танаску, котра знала всіх і вся в селі й, звісно, хто міг надати комірне. Танаска подумала й рішуче сказала до медсестри Тамари:

— Ходімо.

Дорогою вона пояснила, що дівчині пощастило, бо веде неї до баби Гані, котра живе сама, дома, в неї, правда, ни вельми завидна, али до лікарні зувсім недалечко, в домі дві хати, то буде де жити, поки заміж вийде. Тамара посміхнулася, бо виходити заміж поки що не збиралася, у неї були свої плани.

Баба Ганя, невисока, спрацьована, зі слідами колишньої вроди й жвавості, Тамарі сподобалася. У невеличкій кімнаті, відведеній їй, було хоч майже порожньо — ліжко, стіл і маленька шафочка — зате чисто, приємно пахло травою і явно лікувальними квітами — визначила квартирантка своїм медсестринським нюхом. До лікарні було справді недалеко — метрів триста-чотириста, подвір’я зелене, баба Ганя, привітна, не вельми охоча до балачок, за вділені пару рублів згодилася готувати сніданки й вечері, одним словом, тут можна було прожити й цілих три роки принуки, як називали в селі направлення. Так Тамара почала мешкати в хаті на межі Млинища й іншого сільського кутка — Чинбарів.

Левка вона побачила наступного ранку. Якраз вмивалася, коли почула тихий, трохи писклявий голос:

— Доброго ранку.

Озирнулася. Біля тину стояв хлопець, невродливий, з не вельми приємним обличчям, до того ж з правим плечем вищим за ліве.

— Доброго ранку.

— Ви, певно, наша нова сусідка?

— Напевне, — сказала Тамара. — Я медсестра, квартируватиму тут.

— Дуже приємно, — перекособочений чоловічок спробував посміхнутися, та усмішка була швидше схожа на оскал якогось звірка, може, хом’ячка чи що. — Я тут живу. Ну, вмивайтеся собі, я не заважатиму.

— Дякую, — посміхнулася й Тамара.

Коли закінчила умивання, не витримала й озирнулася. Хлопець віддалявся, й вона побачила ззаду його чималий горб.

«Бідний чоловічок, — подумала Тамара. — Як же це? Чого ж він такий скалічений?»

Відповіді не було. Од баби Гані Тамара дізналася, що сусіда звати Левком, що працює він обліковцем на фермі, кажуть, що міг би й у конторі робети, так чогось ни хоче, хлопець хороший, привітний, грамотний, тико от біда така — горбатий. «Певно, через то й жинитися ни може, ни всяка піде за такого, а воно, як подумати, то хіба людська душа в тому горбі», — завершила Тамарина хазяйка.

Тамара забула про сусіда до наступної зустрічі, також уранці. Він так само підійшов до тину, привітався, вона відповіла. Перекинулися кількома словами, про гарний літній ранок, і Тамара нагнулася над мискою з водою. Цього разу озирнутися не одважилася, не було потреби, до того ж знала — побачить горба. У нещасного молодого чоловіка, який дивився на неї явно захоплено, але був їй зовсім не потрібен.

Їхні ранкові зустрічі стали своєрідним ритуалом. Тамара вмивалася, а Левко виходив і вітався. Дівчина бачила, як з кожним разом росте його захоплення, поєднане з чимось ніжним і в той же час пекучим, наче щоки торкався лагідний промінь, що ставав все гарячішим, доки не обпікав. Цей нещасний хлопець дивився на неї, мов на якесь неземне диво.

Тамару спочатку це тішило, а потім почало лякати. Якби ж він був хоч трохи вродливішим і не мав горба… Вона сама була симпатюлькою і знала про це. Знала, як прикрашають її ямочки на щоках і додає особливої звабливості маленька, ледь витягнута у формі краплинки, що падає, родимочка зліва од носика. Яка струнка, не худа і не повна фігурка. Тоді, на початку шістдесятих минулого століття, стали коротшати дівочі сукні й спіднички, наступала епоха міні, яка поступово доходила й до віддалених містечок і навіть сіл. Тамарі було що показувати і вона із видимим задоволенням демонструвала свої литі диво-ніжки і звабливі кульки колінок. За нею упадали хлопці в її селі кілометрів за сто звідси, у місті, де навчалася в медучилищі, та майбутні медбрати і фельдшери. Вона вже спробувала солодкого гріха кохання і вкусила гіркого плоду розчарування. Заміж поки що не збиралася, попереду, після трьох років заслання, як вона казала, чекав медінститут, і вечорами вже іноді заглядала в шкільні і медичні підручники. Мусила підготуватися, щоб вступити й стати лікарем. Час ще є, три роки промайнуть швидко. Інколи ходила в кіно, після першого ж походу з’явився провожатий, якому дозволила провести себе до воріт оселі баби Ганьки, а потім швидко шмигнула до хати.

Тамара не бачила, як слідом за ними йшов назирцем Левко — він теж дивився в клубі те кіно, як зазвичай, в останньому ряду. На екрані тракторист все обіцяв своїй дівчині стати передовиком. З Левком зіткнувся Колька-тракторист, від якого так раптово втекла Тамара.

— Що, тоже був у кіно?

— Ага, був, — сказав Левко.

— Я бачу, штучка у ваших сусідів поселилася. Городська чи що?

— Не знаю, — несподівано для себе збрехав Левко.

— Нічо, приручимо, — пообіцяв Колька. — Ха, штучка.

Левко подивився на вікно сусідського будинку, побачив у освітленому вікні дівочу фігурку. Тамара стягувала через голову плаття. Ось уже підняті руки над головою, дівчина дивно вималювана у вікні, здається, от-от готова злетіти. Левко завмер, йому перехопило подих. Хоч вікно було завішене фіранкою, Левку здалося, що от-от побачить щось потаємне, чого йому не можна бачити. Він поспішно відвернувся.

— Ну, сучка яка, — почув за спиною.

Колька. Теж бачив. Левку чомусь стало соромно. За цього нахабного брутального хлопця й за себе. Більше навіть за себе, що дивився разом з ним.

— Не смій, — сказав.

— Чого? Хіба не бачиш — городська. Хвойда. Ни їден, певно, вже встромляв.

Левко повернувся, ступив крок і невміло, мовби то не він, ткнув Кольку пальцями в груди.

— Ти чо? Оцапів? — Колька сплюнув. — Втюрився чи що, у цю хвойду?

Левко ще раз штовхнув нахабника.

— Ну, бляха, горбатий, — казав Колька. — Врізати б тобі, так же каліка… Тьху!

І пішов. Левко — до своєї хати.

Довго не міг заснути. Було образливо за дівчину, бо був певен — вона не така, як каже цей паскудник. Вона чиста і… схожа на пташку. Левко простяг руку перед собою і заплющив очі. Враз йому здалося, що він чує шурхіт крил і на простягнуту руку сідає маленька пташка. Подумав — то Тамара, яка стала пташкою. Боявся розплющити очі, довго так тримав руку перед собою.

Він захистить цю пташку.

Він…

Наступного ранку хотів знову побачити, як вона вмивається, і чогось боявся. Дивився крізь вікно. Вона, похлюпавши на обличчя, перш ніж вернутися до оселі, раптом… Раптом озирнулася, обвела поглядом довкола. Мовби чогось чи когось шукала.

Невже шукала його?..

Шукала його!

Левкові захотілося вибігти надвір, заспівати, затанцювати од щастя.

Він зрозумів, що закохався. Нехай. Ніхто йому цього не заборонить. Його кохання, його почуття йому належать.

Як і перше, виходив уранці надвір, щоб побачити, як вона умивається. Часом заходив до баби Ганьки — просто, щоб по-сусідськи перекинутися словом, щось почути з сільських новин. Та знав, що в сусідній кімнаті їхню мову слухає Тамара, і від того солодко завмирало серце. Іноді вона виходила й собі вставляла якесь слівце. Мова її звучала для Левка, як музика, незалежно від того, про що вона говорила. Настала осінь, він назбирав грибів і заніс дівчині. Вона подякувала і запросила його на смаженину. Як радісно було дивитися, як його солодко-гірке кохання їсть смажені гриби.

Через тижнів два, в неділю прийшла до них дєдина Ярина. І Левко почув, як вони розмовляють з мамою Ликеркою.

— Та вже пора твому Левкові й женитися, — сказала Ярина. — Скоро старим парубком стане.

— Та хіба я проти? — почув, як по цих словах мама голосно зітхнула. — Та хто ж на такого полакомиться… Оно бачу, як на сусіцьку квартиранку, у баби Ганьки живе, заглядає, бідаха… Та то ж дівка, як дзвіночок, хіба ж піде за такого, як мій Левко…

— Бачила кралю… Скоро теї дівки зувсім без спудниць ходитимуть… А тая йде й дуписько своє на продажу виставляє… А ще медичеська систра… Ох-хо-хо… — Вже тихіше: — Ни, вона йому пара. Оно в наших родичів із Мочинців тоже нещасна дівчина є…Тоже з горбом, тико меншим, али ще й накульгує, бо їдна нога трохи коротша… Но на лиці ничо… Тоже страдає… Тоби їх і поєднати…

— Левка з тою?..

— А чом би й нє? Дивися, двоє зийшлеся, обоє з ганджем, то й порозумілися б… Оно я їх з матір’ю запрошу на празник[64], попрошу на нич лишєтися, а ранечком на другий день ви-те з Левком і прийдіте… Або хай сам Левко забіжить… Ну й познакомлю… Може, й складеться між ними…

Левко чув їхню розмову. Не витерпів, увірвався в кімнату.

— То що ж, для мене тільки така сама каліка й годиться? Ну, дякую…

— Левочку! — зойкнула мати.

— Та я жи ничого такого злецького… Як ліпше хотіла… — дєдина Ярина опустила очі. Підвелася. Сказала, що має йти додому.

Коли мати провела сестру, то, вернувшись, стала гладити Левка, як маленького, по голові.

— Ни хоч, сину, то й ни тре…

Та на другий день Дмитра[65] Левко таки з якоїсь дивної впертості пішов до родичів. І побачив ту дівчину, Неонілу, Нілочку, як її називали. Була явно молодша, кофтина майже приховувала горба, а те, що кульгава, Левко побачив, уже як проводжати вийшла. Вона майже мовчала, і взагалі скидалася на заляканого звірка. Левко намагався щось говорити, навіть жартувати. Та до голови лізли слова «обоє рябоє» і чуте десь речення «Зібралися каліки, дурні недоріки». Спиняв себе, гнав ті думки, говорив знову, а слова вперто лізли до голови. Того дня він вперше в житті напився.

Чим більше пив, тим ставав говіркішим. Сказав, чого прийшов. Тітка Ярина хоче посватати його до цієї дівчини, що ж, він згоден, а чому б ні? Вони обоє однаково нещасні. Якось уже дадуть собі раду. Чом би й ні… Їм тільки вдвох і жити… Левко налив собі в склянку самогонки, випив залпом і став наливати ще.

— Ни тре, Левочку, — тітка Ярина взяла його за руку. — Ни тре…

— Що не тре? — Левко стукнув кулаком по столі.

— Пити тобі ни мона…

— А то що, Бозя насвариться? — Левко повернув голову до ікони на стіні, обіч столу. — Чого він таким мене створив, ваш Бог? Чого ж?

— Він не тико мій, а й твій, нибоже, — сказала дєдина Ярина. — Ми не можемо знати, чого він так задумав… Нихто ни ввійде в Боже сокровеннє…

— Авжеж, одному красу і щастя, а другому — горб. Носи мій дарунок на здоровлє. Тішся, горбатий Леве…

— Йди до доми, Левочку…

— Ну й піду, а завтра прямиком і свататися…

Левко підвівся, вибрався з-за стола. Похитуючись, дійшов до дверей. Схопився за одвірок. Озирнувся і побачив, що Неоніла теж вибирається з-за стола.

Вона провела його на вулицю. Помітно шкутильгала. На воротах Левко почув її тихий голос.

— Я згодна за тебе вийти замуж. Ти… Ти тико ни бий мене, як тато маму били… Мо’ тоді в нас і дітки вдатні получаться…

Левко глянув на горбату, як і він, дівчину, що, здавалося, от-от заплаче, і раптом відчув, що тверезіє. Стає геть-геть тверезим. Як чисте незапотіле скельце. Хміль мовби миттєво вивітрився й відлетів кудись. Може, он за ті високі тополі. Йому стало нестерпно соромно.

— Пробач, — пробурмотів і рушив додому.

— Пробач, — бурмотів на ходу.

Сил озирнутися не було. Хоч знав, що та дівчина стоїть і дивиться йому вслід.

Тверезий і засоромлений, з клубком, який пік у грудях, він ішов і відчував, що нестерпно кохає Тамару.

Через день увечері він одяг свого єдиного святкового костюма, почистив черевики і зайшов до сусідів. Тамара підвела очі від книжки.

— Ой, Левку, ви такий урочистий…

— Я прийшов, щоб запросити вас у кіно, — вимовив і завмер, наче хто встромив йому всередину довгого рівного патика.

— А чом би й ні, — Тамара відклала книжку. — Чом би й ні, Левку… Яке там кіно сьогодні?

— Не знаю. Але кажуть, що хороше. Може, й про любов…

Він стиха засміявся. Подумав, що сміх дурнуватий. Але в кіно вони підуть…

Вони й вирушили. Левко почувався на сьомому небі. Та коли проходили мимо лікарні, Тамара спохопилася:

— Ой, Леве, я мушу забігти, там одному хворому ліки забула дати… Ви йдіть собі…

— Я почекаю, — сказав Левко…

— Ні, йдіть. Я потім прийду…

І побігла. Не пішла, а побігла. Левко стояв і розумів, що вона не вийде з лікарні, доки він стоятиме. І не прийде до клубу. Що дорогою, може, почувши он з Семенкового двору голоси, а може, й без голосів, засоромилася, що прийде з ним до клубу, в кіно під десятки очей. Що він її проводжатиме після кіно теж під тими очима.

Левко розвернувся і рушив назад. На серці було не те, що гірко, а наче б усередині хто просвердлив дірку й вона стала все більше розростатися. А з теї дірки почало щось капати, витікати… Може, його кров…

«От і все», — подумав.

Але то було не все. Дівчину, що жила поруч, не легко було викинути з серця. До того ж, вона гукнула його вранці, як ішов на ферму.

Спинився і раптом відчув, що вчорашня злість проходить. Зовсім немає злості, от яка біда.

Тамара простувала од хати в накинутому наопашки пальтечку.

— Я вчора прийшла до клубу, а тебе нема (вперше вимовила «тебе»)… Що ж ти так…

— Я думав…

— Ти думав, що я не піду з тобою?

— Так, — признався Левко.

Вона стояла, спершись на схилені старі ворота. Дивилася поглядом — ясним-ясним, у якому, здавалося, світилися зорі. Й трохи збентеженим.

— Левку, — сказала Тамара. — Ти більше так не думай… І не роби… Мені зовсім не соромно йти з тобою… Тільки… Ми ж можемо просто лишитися друзями, правда?

— Так, — знову видихнув Левко те саме слово.

— Ти згоден? От і добре…

Вона посміхнулася якось незвично, пустотливо, простягла руку з відставленими двома пальчиками.

— Мир миром?

— Мир миром, — сказав і обережно ледь-ледь торкнувся цих, дорожчих за всі скарби світу, пальців.

Як віддалявся, пригадав кінцівку тої дитячої мирилки: «Мир миром, пиріжечки з сиром, а другії — в маслі, ми дружечки красні — поцілуймося».

Цілуватися — то не для нього.

Для нього було спостерігати ранками, як вона вмивається — навіть взимку Тамара виходила вмиватися надвір. Як, з настанням весни, розчісує надворі ж дівочу гриву свого пшеничного волосся. Він заздрив гребінцю, адже той мав можливість обціловувати кожну її волосинку. Левко іноді крадькома спостерігав, як Тамара йде на город баби Ганьки, щоб нарвати ранньої цибулі — стиперу, як у них казали. Влітку, він знав, вона певно ж ходитиме туди по трускавки[66]. Раз не витерпів і собі прийшов за їхній хлів. Виглянув і побачив, як нагнувшись, рве стиперинки. Побачив ноги і вище ніг. У нього перехопило подих. Потім вона верталася, і вранішнє сонце, здавалося, несло її на своїх променях-руках. Левко заздрив і сонцю, і навіть самому собі, адже він міг усе це, хай і крадькома, спостерігати. Уявив, як він проходить, пробирається на сусідський город, на ту стежку, де ступали босі диво-ноги, й цілує її сліди. Цілував подумки.

Того травневого ранку він прокинувся, ще ледь просіювався у вікно світанок. Сіріло, а потім засвітліло небо. От-от мало почати підніматися сонце. Десь далеко закувала зозуля — і Левко затамував дихання, бо став рахувати те її «ку-ку». Потім широко посміхнувся, бо зозуля кувала довго, аж збився з ліку.

«На нас двох вистачить», — раптом подумав.

Перші сонячні промені заблищали на склі. І тут Левко подумав, що незабаром підніметься дівчина, його гірке й щасне кохання, у сусідській хаті. Ще, напевне, спить.

Не тямлячись од хвилювання, од передчуття чогось невимовно щасливого, дивного, що мало статися цього неповторного весняного ранку, від підвівся з ліжка. Як був, у довгих своїх трусах і майці, підійшов до вікна, обережно розчинив. За перегородкою чулося похропування батьків. Скоро й вони прокинуться. Левко виліз у вікно, пробрався до тину. Ось і стежка до спільного колодязя, з якого часом і Тамара набирає воду. Раз, коли витягла відро, поставила на цямриння і почала пити просто з відра… Він дивився і теж пив цю холодну колодязну воду…

Левко, обережно ступаючи, хоч ходи його босими ногами, певно ж, не було чути, пройшов на сусідське подвір’я. А ось і стіна, і вікно, коло якого, знав, спить вона. Він став біля вікна. Знов озвалося серце. На його щастя, біла фіранка закривала тільки нижню частину. Левко заглянув і ледь не задихнувся од побаченого. По подушці розкинулося її густе пишне волосся. Воно здавалося німбом довкола голови. З вирізу нічної сорочки виглядало сліпучо-біле персо. Левко зажмурився й одвернувся. Тихо-тихо, ще тихіше, як ішов сюди, став скрадатися вздовж стіни.

Здавалося, він бачив її сон.

Бачив те, що не мав права бачити.

Віднині володів дуже великою, найбільшою у світі таємницею. Таємницею-скарбом.

Відтепер він прокидався рано-рано. Лежав і згадував.

Вдень, увечері старався не потрапляти Тамарі на очі. Бо ж його позирк, голос міг видати його таємницю.

Десь через тиждень не витерпів, не зміг пересилити бажання подивитися ще раз. Тільки на мить, одним позирком побачити, як вона прокидається.

Так само напівголий пробрався до заповітного вікна. І ошелешено завмер од побаченого. Тамара не спала, а сиділа на ліжку, повернута боком до нього. Груди її високо здіймалися. Потім… Потім вона стала стягати нічну сорочку через голову. Левко дивився і не мав сили одірватися од видива того священнодійства. Сорочка впала на ліжко, й Левко угледів у профіль її геть голу — руку, плече і персо з коричневим соском.

Наступної миті дівчина раптово поглянула у вікно і побачила частину обличчя, а головне — палаючі очі сусіда-горбаня. Скрикнула.

Левко прожогом кинувся од вікна, од стіни, йому здалося, й од самого себе.

Вліз назад у своє вікно, а у вухах, здавалося, досі стояв той розпачливий, голосний крик. Що ж він наробив…

Того ранку вона не вийшла надвір умиватися.

Певно ж, криком своїм розбудила й бабу Ганю. Сказала чи не сказала бабі про те, що побачила? А головне, що сама подумала… Як тепер їй пояснити, як виправдатися?

Вранці не одважився, продумав, докоряючи собі, цілий день — і на фермі, й у конторі, і вдома… Шукав слова, знаходив і відкидав.

Ввечері таки одважився і поплентався до сусідів. Баба Ганя сиділа в хаті, сумна, якась сама не своя.

Спитав, що сталося.

Баба сказала — хіба вона знає, що сталося… Тая дівка, Тамарка, квартиранка, ни з того ни з сього вибралася.

Левко весь похолов.

— Як вибралася? — спитав омертвілими губами.

— А так і вибралася. Сьоннє ранечком чогося закричєла… Я вже ни спала, якей там у старої сон, до неї, а вона сидить на ліжкові голісінька. Що лучилося, питаю, мо’ що вкусило, дай подивлюся, а вона — нє, тико, каже, сон страшний виділа. Мовби хтось у вікно лізе. Я їй чайку з м’яти зробела… Вроді вспокоїлася… А в обід приходить з теї свеї больници і каже, що генчу кватеру собі найшла, а тутика в мине боїться оставатися, бо ще що приснеться. Як ни вговорювала — нє, піду і все. Отакеї типерка дівки.

— Вона ще повернеться, от побачите, — сказав Левко.

— Нє… Навряд… та хіба мона тако лякатися… Ти ніц не бачив? Мо’ й направду хто приходив?

— Не бачив, — сказав Левко.

Зрадів, що бабі не призналася, кого бачила у вікні сьогоднішнього світанку.

Мучило ще більше — що ж вона подумала? Може, що не раз вже приходив за нею підглядати? Що може зло зробити…

Що ж він ото натворив…

Через два дні таки відважився, зайшов до лікарні. Став коло порога сестринської винувато.

Почув чужий холодний голос:

— Ви до кого? До лікаря чи Івана Антоновича?

— Я…

Затнувся, важко дихав. А тоді таки видавив:

— Прости, я не хотів… Не хотів нічого поганого… Тільки подивився. — І збрехав. — Тільки раз… Я більше не буду… Прости…

Тамара одвернулася. Мовчала. Він стояв, тупцяв на місці теж мовчки. Врешті вона сказала, що їй треба йти, давати хворим ліки, що зла на нього не тримає, але просить більше не приходити і взагалі до неї не наближатися.

Левко покірно вийшов. Виконав її волю. Пекло в горлі, мов би з’їв щось гостре чи простудився. Хотілося ще раз напитися, та стримався. Не знав, як далі жити, але жити мусив.

Через місяць вирішив піти в сусіднє село, посвататися до Нілки. Видно, то його доля. Дівчина вона, видко, добра, якось житимуть. Обоє однакові, їм і бути разом.

Навідався до тітки Ярини, щоб розпитати, де живе Ніла. Тітка на нього вже не сердилася, невдовзі після його пиятики відчитала мораль, він сказав, що, може, й женяться. Тепер, як видно, настав час. Та коли спитав про Нілу, почув, що вона вийшла заміж. Так, так, не дивуйся, небоже, за вдівця вийшла, у котрого жінка при родах умерла. То була п’єта дитина, ну старшому вже скоро й до армії, а найменшеньке, бач, без мами одразу зосталося.

— Нілка й пуйшла за нього. Уже й сама груба, буде восінню, каже, спільне дитєтко, — сказала тітка Ярина.

Левко вертався додому. Навпроти лікарні спинився. Зайти ще раз? Не простить. Та й нема у нього слів, щоб переконати. Хіба вбити і себе, і неї… Здригнувся од такої думки.

«Вже ліпше прийти увечері, як не буде никого, й напитися ліків, щоб потім віддати кінці», — подумав.

І зрозумів — не зробить і так. Поїде кудись, світ заочі. Чи готуватиметься, щоб, як закінчить технікум, поступити в зооветеринарний інститут. Ветеринара в колгоспі якраз не хватає. А з тваринами йому ліпше, ніж із людьми. Поїде кудись за направленням.

«Господи, як же жити? Як же жити без неї? — подумав. — Як виправдатися за те, що хотів дівчину сплячу побачити, що не стримався й дивився, що…»

23. Вибраний

Настя Лапцьова, або ще Крукова, бо звали її батька Лапцем (Лаптем), і Круком за похмуру натуру, виросла веселою, трохи шалапутною дівчиною. Ще малою — була останньою в сім’ї дитиною, мати вродила пізно — разом з батьками переїхала з хутора. Поселилися на краю вулиці для хутірських переселенців. Тяга до хлопців у Настуні, як звала її мати Люда, була з самого дитинства, ще підлітком набула слави гулящої, й казали, що вечорами Настуню можна швидше найти під корчем[67], ніж удома. Заміж Настя ніби й не збиралася, бо минали роки, а вона тільки заводила собі кавалерів і з легкістю давала їм одкоша. Та одного разу приблукав до оселі Лапців-Круків хлопець з далекого села Крилець і сказав, що хоче побачити дівчину, про яку йому його родич розказував, що перед тим у Загорянах побував. Мовляв, і файна, і весела, одним словом, вогонь. І він хоче той вогонь запалити й погрітися коло нього.

Настя, коли те почула, постала перед чудернацьким сватальником у всій своїй красі — руки в боки, а з вуст колючки розсипаються. І сказала, що вона, може, й вогонь, тико ж вогонь мокру солому ни запалить. Потліє вона, і яке гріття?

— Ну, того, як знати, — промимрив хлопець, котрого звали, як для села, трохи дивним ім’ям — Веня. — Як добрий вітер подує…

— І хто ж того вітру нашле?

— Може, і я… А може, й ти будеш того вітру шукати.

Отак сказав і за шапку. Мо’, й зрозумів, що зі свавільною дівкою каші не звариш. А мо’, щось інше вже мав на думці.

Таки, певно, мав, бо десь за місяць по дивній здибанці Насті захотілося ні з того ні з сього побувати в далеких родичів у тому Крильці. Ну, й до Вені заглянула, а за днів десять і Веня до Круків вдруге припхався. Ще за два місяці скороспіло гуляли весілля. Через місяців сім у пари (Веня прийшов у приймаки) з’явився син, і злі язики казали, що невідомо, чий він. Та як би там не було, нова сім’я народилася, діти пішли мало не рік по року, й незабаром їх було уже троє. Потім і четверте виклюнулося. Жили Настя і Веня не вельми дружно, часто сварилися, іноді міг чоловік руку підняти, особливо, як чув чи підозрював, що його Настуня з кимось знов гульнула. Настя в боргу не лишалася, і мало не весь куток знав, який у неї чоловік охверма[68]. А могла й собі ляпаса одвісити. Так і жили. Як у тій гуморесці, де «вовк з лисицею жили, гризлись, не мирились, дня такого не бувало, щоб не посварились».

Веня був простим, не вельми говірким, працювати пішов на ферму підвожчиком кормів. Та була в чоловіка одна пристрасть — до мотоцикла. Десь купив собі старого «Їжака»[69], сам перебрав його, склав по-новому, пофарбував. І між роботою та по святах гасав на тому мотоциклі, як навіжений, по селі, по польових і лісових дорогах, а то й по шосейці. Та з такою швидкістю, мовби хотів на своїй тарадайці в небо злетіти. Гасав і все.

— Доїздишся, — не раз пророкувала Настя. — Яка холєра тибе носить?

— Вітру шукаю, — кидав чоловік, натякаючи на давню їхню розмову при першій зустрічі. — А ти не каркай, Кручихо.

Настя таки накаркала. Зимовою порою Веня не знати чого погнався польовою дорогою вздовж Мережки. Хотів перескочити через шосейку та не помітив, як виїжджає з-за повороту машина. Щоб уникнути зіткнення, вивернув кермо. З машиною не зіткнувся, та не справився, як було сказано в міліцейському протоколі, з керуванням і врізався в придорожнє дерево. На його обличчі застигли здивування і ще наче якесь запитання — може, чому не дали наїздитися, посперечатися з вітром чи втекти од прикрощів цього світу.

По наглій загибелі чоловіка Настя лишилася з четвіркою дітисьок, найстаршому з яких добігало до десяти, донька тільки в школу пішла, а найменша дибцяла під стіл та витирала шмарклі.

Веня загинув на початку зими, а наприкінці весни Настя заглянула до сусідки Федорки, яка жила через хату. Між ними була різниця десь в одинадцять літ, але дружили, позичали одна в одної і хліб, і сіль, сварилися й мирилися, часом і разом перемивали кістки млинищівських жінок. І цього разу покалякали про те про се, Федорка, звісно, поспівчувала, що типерка Насті доводиться самій і з хазяйством управлятися, й дітям давати лад.

Тоді Настя й видала:

— А знаїш, чого я до тебе прийшла?

— Кажи, то знатиму. — Федорка. — Мо’ що позичити, то чого ж…

Настя стояла, запнута легкою косинкою, у станіку і довгій спідниці, а по губах раптом пробігла, начеб зазміїлася, загадкова посмішка.

— Віддай мині свого Юрка, — сказала вона.

— Як то оддати? — Федора подивилася здивовано. — Якщо помогти чого, то як приїде, скажу, щоб зайшов. А нє, то Потап щось поможе.

— Я не про те, — Настя потерла носком черевика по землі, а посмішка набула іншого забарвлення, ще веселішою стала й водночас начеб соромливою.

— Мо’ вкосити тре, то скоро в нього канікули, то поможе. Юрко, ти ж знаєш, хоч і студєнт, косити вміє по-наському.

— Федорочко, я ни про таку поміч, — сказала Настя. — Оддай мині його назувсім, за чоловіка.

— Як то за чоловіка? Здуріла, бабо, чи що? Ци, може, вже й з Юрком гуляла?

— Не бійся, ни спокушала твого синочка, — сказала Настя. — Він же в тебе такий аліганцький[70]… Як тая дівка, що ще ни гуляна…

— То що ж ти хочеш?

— Кажу ж — за чоловіка оддай. Назовсім.

— А, то ти жартуєш, — нарешті второпала Федора. — Ой, Настуню, хай-но Юрко вивчиться, інженєром стане, то, диви, й найде собі пару. Йому ще спішити ни тре.

Настя раптом тупнула ногою.

— Тре спішити. Тре. Я направду прошу, щоб ти його мині оддала. За чоловіка. Юрчик тибе любить, завше за мамину спідницю тримався, слово твоє, як учоні кажуть, — гавторитєт, того й до тибе перше звернулася.

Федора нарешті второпала — таки ни жартує сусідка-навіжениця. Направду таке надумала-нагадала. Як же то? Що ж то діється?

— А ти ни забула, скіки між вами літ? — Федора не приховувала зневаги в її інтонації.

— Ну, знаю… Штирнадцять літ. То й що?

— То й що? — Федора стала закипати. — То й що, кажеш, бабисько дурне? І те, що в мого сина ни хазяйство, а наука в голові, тобі ніц ни значить? Ще року по чоловікові ни минуло, а вже між ногами засвербіло? То йди потрися в хліві об двері, коло свеї свинки. Отако тобі скажу, хоч обіжайся, хоть нє. Все, мині тре ще попоратися, а тобі в ланку колхозну йти. Поговорили, називаєця…

— Ну, як хоч… Я те і Юркові можу сказати, — кинула Настя наостанок.

— Кажи, кажи, — Федора їй навздогін. — Ото потішиться хлопець.

З тим і розійшлися. Федора спершу про оте Настине варіятство розказала чоловікові. Потап тільки буркнув:

— Та в Насті всіди мухи в голові літали. Чо вона хоче, щоб Юрко учобу кинув та на неїних дітисьок прийшов? Ет, регоче, певно, зара з кимось, а ти й повірила… У дурних бабів — дурна й мова. Нидарма кажуть: «Чоловік, як жаба, і то вартніший за бабу». Тьху!

Федора подумала, що таки правду каже чоловік. Стала й собі вважати, що Настя просто неї розіграла. З тим через кілька днів до сусідки навідалася.

Настя відразу мокрим рядном накрила:

— Як там Юрчик? Ще не приїхав? Бо я таки з ним стрітися хочу.

— Якщо дурна, то перехрестися, — тільки й сказала Федора, сплюнула і вернулася додому.

Юрко приїхав наприкінці весни. Сказав, перш ніж остаточно вгризтися в екзамени, хоче пару днів дома розслабитися, до того ж взимку забув одного підручника, то зара забере. Федора дивилася на доладну, пружну поставу сина й раділа — до армії Юрко був худющий, аж світився, а тепер вилюднів, не такий сором’язливий, як колись, за словом у кишеню не лізе, як казала та ж Настя: «Гуморний став у тебе синок». При згадці про шебуршну, з мухами чи й тарганами в голові сусідку Федора спершу було нахмурилася, а потім вирішила, що таки розкаже синові про той неїн дурний прихід і ще дурнішу пропозицію. Справді, посміються та й усе. І сказала за вечерею.

Юрко посміхнувся — зневажливо-іронічно, сказав, що б ніколи не подумав, що Настя колись щось до нього мала. Як підростав, сміялася все, що над книжками нидіє, замість того, щоб за дівчатами бігати. І взагалі над наукою сміялася. Гульки, скільки пам’ятає, були в голові. Старший син, казали, не од Вені.

Одним словом, мати Федора остаточно заспокоїлася. За вечерею батько і Юрко перекинули по чарочці-другій. Мати аж здивувалася, подумала: «Хоч би в тих студентах пияком ни став, усяке розказують про ту братію».

Юрій похвалив молодшого брата Мишка за те, що взявся за розум, готується поступати в технікум. Сестру Маринку, що, мов кошеня, підластилася, по голові погладив. Обох менших він, уважай, виглядів, виняньчив, доки батьки в колгоспі затято працювали — мама на полі, тато — на фермі. Спитав, чи від Ольги не було листів, як там, ще заміж не вийшла? Мати — та нє, кавалєр, казала, новий, як приїжджала бульбу садити.

— Я їй — скіко то мона, а вона — доки ни найду своє щістє. А тут Вітько з Козлищ зновика прийшов, та затєто бульбу помагав садити. А сам соловейки з очей випускає, як на Олюню нашу подивиться. Я й кажу — отямся, дівко, от тобі пара, на руках носитиме. А вона ж: «Хочете, мамо, щоби в село вернулася? Нізащо». То забирай, кажу, Вітьку до себе в місто, обоє будите штукатурити, ни велика манація, навчиться, хлопець до роботи беручкий. Сміється, зараза, хай сам здогадається до мине приїхати. Ну, провів до автобуса разом з нами, за руку тримав, мо’ що і вийде, я ни проти. Отакі то діла, Юрчику-мурчику. Знаю, що ти ни женишся, поки своєї учоби ни скінчиш, то хай би вже Олька виходила шмидше[71], онуків хочу побачити.

«Вже бачите», — ледь не сказав.

Як скінчили вечеряти, Юрій вийшов надвір. В обличчя війнула вечірня прохолода. За Бригадєровою річкою, в полі, гули трактори — там і ввечері тривали меліоративні роботи. Змінитися мало все довкола Загорян.

«Пройдуся», — подумав.

Спустився городом до лужка, якого ж, певне, скоро з’їсть меліорація. Прохолода приємно остуджувала голову. Десь за спиною зазвучала на повен голос музика і пісня. Здається, на сербській — хтось ввімкнув радіолу — змінилося село. І раптом заграла, загриміла інша музика — тоді, того вечора, три з половиною роки тому, як його проводжали в армію. Він також вибрався, вирвався з людського юрмиська, що пило, веселилося, сміялося, танцювало, співало, аби побути наодинці з самим собою, з тишею осіннього вечора, далеким силуетом лісу на темно-синьому обрії, із зорями, котрі блукали вгорі. Подумав, що зорі бачитиме й там, на майбутній службі, але вони будуть інакші, чужіші. Ніби й не надовго розлучався — всього на два роки, а щось раптом защеміло в грудях, замлоїло, довколишній простір став тулитися до нього, а потім кудись відбігати.

Вже як перетнув рівчака, за городом почув за спиною чиїсь кроки. Хто б це пішов за ним? На проводжальному вечорі було серед гостей кілька колишніх однокласників і однокласниць, а от його дівчини, тої єдиної, що сидить поруч за столом, що проводжає по-особливому, що обіцяє ждати, як у тій пісні, дві зими й два літа, у нього не було. Колись прийшла й мовби розчинилася в повітрі, в часові дитяча закоханість, подобалася одна однокласниця, Любка Віртусьова, та в неї був хлопець, що вже вернувся з армії. Жаль за «своєю дівчиною» якщо й був, то легенький, мов подмух ледь відчутного вітерця. Ще все попереду, все попереду…

Хто ж вирушив за ним? Він спинився, з темряви виріс жіночий силует. Сусідка Настя?.. Чого б їй іти за ним…

— Не бійся, то я, — почув стишений, трохи чогось мовби зворохоблений голос. — Що, прогулятися рішив, з рідним болотом попрощатися? — і тихенько засміялася.

Спинилася вже зовсім поруч, чув її важке, засапане дихання, неначе пробігла хтозна яку відстань, відчував жар, який пашить з її тіла, й дедалі ближче й сильніше.

Раптом обняла, припала, затулила собою весь вечір, весь світ.

— Не пручайся, — почув шепіт. — Хоч в останній вечір зроблю тебе чоловіком, а то підеш до війська нечіпаним і нецілованим. Таким і служити тяжче…

Губи її були зовсім поруч, руки вже під його сорочкою. Не гарячі, а чогось холодні. Мов у зими позичені.

— А Веня?

— Що Веня? У Вені стакан у жмені. Нагльокався вже, от-от мордяку в тарілку встромить. Хоч стати чоловіком? Хочеш, хочеш, я вже чуствую…

Настя скинула кофтину, жбурнула на пахучу траву й потягнула на неї за собою і Юрка.

Вона таки зробила того вечора його чоловіком — взяла раз, і другий, вміло, шепочучи брутальні слова. Юрій знав про її гулящість, недобру славу, сусід Дмитро, на два роки старший, хвалився, що мав неї прямо у її клуні, та в нього й на думку ніколи не спало мати її, скористатися слабкістю цієї жінки. Котру знав з раннього дитинства, на очах якої виріс.

Але до якої придивлявся, колись ще, підлітком, з якимось особливим інтересом.

Гріховним?..

Чоловічим?..

Іноді щось тягло заглянути на сусідське подвір’я.

— Давай допоможу, — сказала вона, і він відчув руки, що враз потепліли, нижче живота. — Бідна дитина… Горенько моє…

Відчув пекучий сором, коли вертався на подвір’я, повне музики й танцюючих тіл, коли сідав за стіл, за яким дивився геть посоловілими очима Веня, законний чоловік Насті. Вона ж поводилася, мов нічого не трапилося, сиділа тільки в платті, бо ж кофтина була вимазана, весело сміялася та першою завела старовинну пісню про рекрута, котрого забирають ой, до війська, в сторононьку, і на службу, й на війноньку.

Наче наганяла жалю.

Мовби хотіла спеціально нагнати на нього жалю за розлукою з рідним домом, з усім, до чого звик, біля чого виріс і… І за нею самою?.. Виводила про те, як наливають срібну чарочку рідна мати, молодичка ще й шинкарочка.

Він раптом почув тихі слова, сказані наостанок, перед тим, як підвелися із землі:

— Я ж давно тебе люблю, дурний хлопчиську… Давно про те, що сталося, мріяла… Суди, як хочеш…

Тоді не повірив, тільки здивувався, а тепер… Здивувався… Як чоловік?

«А тепер?» — Юрій думає те саме наприкінці весни, через три з половиною роки після тих пам’ятних проводин.

Він так само йде городом, «провітрюючись». Ось і рівчак, якого скоро не буде. А може, й буде, меліорація не все з’їдає. Лужок перед полем. Трава, на якій вони кохалися. Тільки тепер нова. Сповнена весняного буяння.

«Що це значить?» — Юрій питає самого себе і сам же відповідає: «А нічого не значить. Нічогісінько. Гулящій, аморальній жінці забажалося попробувати незайманого сусіда, от і все. А тут ще й самогонки пийнула. Чоловік за столом куняє…»

Він казав сам собі й раптом прийшла інша думка. Згадалися оті слова про любов. Може, він щось не знає… Важливе й сокровенне. Не знає про жінок, про любов, про таїну людських почуттів. Хоч багато чого знає про машини, а закінчивши політехнічний інститут, мріє стати не тільки добрим інженером, але й винахідником.

«Дідько візьми, над чим я мучусь…»

Юрій провів поглядом по рядку крайніх сільських осель. Звідси вікон дому, де жила Настя, не видно.

Раптом відчув, що хочеться побачити.

Несподівано, неусвідомлено відчув.

Мов блискавка пронизала весняний вечір.

Він потюпав уздовж рівчака. Рівчака, якого не буде, чи буде? А він буде?

Звісно, після того вечора ще не раз бачив сусідку.

Найперше, як приїхав у десятиденну відпустку під час армійської служби. Зустрів Настю на вулиці.

— Боже, який красунчик!

Очі начеб глузливі, але й радісні. Й захоплені. Чи закохані? Про те вже думає зараз…

— Ти, звісно, до нас не зайдеш?

— Ні, — каже він. — Не зайду.

«І ти знаєш чому», — думає.

— Бідний хлопчик, — вона майже як тоді ввечері. — А в мене дитина ще одна з’явилася. Дівчинка.

— Я знаю, — каже він. — Вітаю. Хай росте здорова.

— Дєкую. — І порух вбік, і перехід голосу в стишений, майже шепіт. — Знаєш, на кого схожа?

— Що ти хочеш цим сказати? — не впізнає свого, начеб враз подерев’янілого голосу.

— Нічого, любий. Нічогісінько. Лесею, Лесунею назвали. На Веньку й схожа. А ти думав що? Ха-ха-ха!

Дзвінкий сміх розсипався по вулиці. Настя пішла. Метнула подолом і зникла, наче вихор.

І тоді, й коли вернувся після служби, боявся побачити Настину доньку. Побачив на вечірці, яку батьки влаштували з нагоди його повернення. Настя і Веня прибули з малою. Очі ніби його… Та хіба мало темно-сірих, мовби волошкових, очей. І ніс… А що ніс? Ніс як ніс. Дурниці. Але точно, не на Веню схожа дівчинка. Ат, чим він забиває собі голову, чим переймається. Хоча строком підходить — Леся, дізнається він, з’явилася на світ на початку серпня, на Іллю, а вечірка і його гріхопадіння сталися на початку листопада.

Уникав дивитися Вені в очі. Подумав: «А Настя… Звикла? До чого…»

Тепер вікна в її хаті світилися.

І тут Юрій побачив людську, жіночу фігурку збоку від сараю, якраз навпроти освітленого вікна. Стояла підсвічена, і на мить здалося, неначе просвічена, пронизана тим світлом. Зіткана з нього сама.

Настя?..

«А кому ж іще бути?» — Юрій повернувся й став повертатися уздовж рівчака назад.

— Юро! Юрчику!

Крик наздогнав уже на підході до їхнього городу. Розпачливий, мовби хто різав жінку. Йому навіть здалося — ось оглянеться й побачить, як Настя біжить, вся охоплена вогнем, живий палаючий факел. Спинився, став ждати. Не оглянувся. Та вона не підбігла, а підійшла. Тихо і… якось мовби скрадливо. Ледве почув, а швидше відчув ходу. Тоді нарешті повернув голову.

— Привіт, втікаче-боягузе, — сказала Настя. — Прийшов, щоб постояти і дати дьору? Нащо? Жінки злякався? А ще в армії був! Не бійся, не кусатиму і не ґвалтуватиму. Студент! — І по короткій паузі: — Що налетіло, те минулося. Як вітер серед поля.

— Минулося? — у нього це вирвалося мимоволі.

— А ти думав, як… Щоби я страдала, ти хотів? Чи й ни хотів такого? — Вона відхилилася, не відійшла, а відхилилася, стала якоюсь перекособоченою. А тоді видихнула. — Прости, що я рано вродилася. Ци ти пізно. Прости бабу гулящу… Ет, що казати… Вже мамка твоя пожалілася, що я приходила з дурістю свею…

— Не пожалілася, але…

— Али розказала, так?

— Так.

— Ну й посмійтеся над бабиськом дурним, як вона сміялася, тико і всього. А мо’ і вже посміялася… Ну й забудь… Нащо тико до мего двору прийшов?

— А ти нащо вийшла?

— Надвір захотілося, то й вийшла. Моя господа, що хочу, те й роблю. Ну, бувай… — руку простягла й одразу забрала. — А хоч — зайди, можу й чарку самограйчику налити. Посиділи б, покалякали. Діти уже спати вкладаються.

— Я вже випив трохи, — сказав Юрій.

— Ясненько — не хоч… А я жінка тепер вільна, совість уже ні перед ким не мучила б, якби й зновика покористувався…

— Нащо ти так, Настуню…

— Настуню… Їден ти так і звав… «Доброго дня, Настуню», культурний. Ще мама покійні… Настунечко, Настусю… Настусю, зара усцюся…

— А Веня хіба ні?

— Де там… Настька хіба. А то — Настюха! Псяюха! Де й навчився так… Нічо… Я звикла…

І вже відштовхнувши, весело, виклично:

— Ех, ни вдалося тибе, дурника аліганцьського, вченого, заполучити… Чом же я про Лесю Федорці ни сказала?.. Може, гляди, і вдалося б надурити… Бо ж внуків хоче твоя мати. Бувай здоровий, студєнт…

«Що ж воно таке?» — думав Юрій.

Простував уже своїм городом. Подумав раптом, що вечір мовби кудись провалюється. Зникає, а довкола суцільна темрява і в тій темряві нічого нема — ні дерев, ні будинків, ні вогників, зір, довколишнього світу взагалі. Він пливе в тій темряві й темрява всередині нього. Щось треба зробити, щоб вибратися з неї, а він… не знає він, що… Покликати когось, себе самого? Себе?

Він спинився перед хлівом. Відчував, що не хочеться вертатися до хати.

Стояв, услухався в тишу.

«А чи не закоханий ти, друже, в Настю? — думка з’явилася, мов несподівана блискавка — тільки сяйнула, але не зникла, не забулася. — Зараз, або вже й давно… Коли приходив, щоб подивитися на неї… Що за химера, що за бридня… Закохатися в жінку, котра має четверо дітей, одне з яких, може, твоє, а може, й ні… Химера… Химера совісті з’явилася? Не вистачає тільки персонального фюрера, щоб пообіцяв звільнити од цієї химери… А власне, в чому проблема? До тебе, здається, немає жодної претензії… Більше того, над тобою сміються, друже…»

На подвір’ї його чекала мама.

— Що, Настя оглашенна перестріла?

— Настя? Чому Настя?

— Ну, я чула неїн голос… А потому ви-те удвох стали говорити…

— Перекинулися кількома словами.

— Не приставала?

— Ні. На себе помиї лила.

— Я ж і кажу — оглашенна. Чи щось друге… Вроді й за Венею не сильно переживала, а щось, певно, таки зтронулося, як сама осталася…

«То, може, то вона таємно любила Веню, — подумав Юрій. — Насміхалася, обдурювала, зраджувала і… і любила…»

Від цієї думки йому стало зимно.

Мовби замість пізньої весни на їхнє подвір’я прийшла осінь.

Йому несподівано захотілося, щоб так не було.

Він… Він ревнує до покійного нещасного простака Вені? Який хвалився колись, як брутально, грубо бере свою жінку.

Юрій зайшов до хати. У передній кімнаті, що правила і за кухню, і батькам за спальню, батько вже лежав на постелі. Юрій підійшов до тумбочки, дістав недопиту пляшку горілки.

— Вип’ємо ще, тату?

— Ти як хоч, а я вже не буду, — сказав батько. — Та й тобі не раджу.

— А я вип’ю…

Налив повну склянку, перехилив.

— Щоб вони згоріли, теї баби, — почув голос батька.

— Синім полум’ям, — Юрій посміхнувся.

У його збаламученій голові зашуміло. Піти, впасти на ліжко й заснути?

«Я не засну, — подумав. — Мій сон блукає десь там, де вона… На пару з її сном…»

За порогом зіткнувся з матір’ю.

— Куди ти?

— Ноги помию.

— Не йди хоч до неї…

— Не бійтеся, не піду.

Але він таки пішов. Вийшов на вулицю. Вікна в першій хаті за їхньою не світилися. Сплять уже сусіди Дзеленьки. І в Настиній хаті у вікнах темрява. Не стала його чекати…

Юрій пройшов до її хвіртки і спинився. Загавкав і стих старий Настин псисько — впізнав сусіда. Юрій присів на лавку біля ворітець. Подумав — чого він ішов, чого прагнув і на що сподівався? У цій хаті живе звичайна сільська жінка. Живе і житиме, як уміє. Має славу гулящої, то й що? Очевидно, що інакшою й не могла бути… Чи могла? Чи ждала якоїсь іншої любові, іншої долі? Його ждала, а він пізно народився? Та що спільного може бути між ними? Один раз тільки й кохалися того вечора. Точніше, два рази на її святковій кофтині.

Що змінив той вечір? І що змінив цей?

Чортова оглашенна варіятка Настя…

Пригадався почутий у студентському гуртожитку анекдот: «Улюблена фраза всіх психіатрів: «Характер не лікуємо»». А хто вилікує його… Який лікар, який священик…

Що ж йому робити…

Невже його притягувала і досі притягує Настина гріховність…

У інституті, як йому здавалося, у нього народжувалося кохання.

Віта… Віточка… Худе дівча з величезними очима. Яке раз якось притулилося, геть як кошеня. Чи песеня?

Разом ходили в інститутський спорткомплекс, тільки він до легкоатлетів, а Віта — на художню гімнастику. Він чекав, доки в неї закінчаться виснажливі тренування.

Цієї весни почали цілуватися.

Вперше міцно притулив її худеньке тільце.

Юрій підвів голову. Намацав поглядом Велику Ведмедицю. Далі можна прокласти уявний шлях до Полярної зірки — довкола неї, кажуть, обертається весь Всесвіт. Чи летить до цієї зірочки в незримому польоті. Центр Всесвіту… А може, Полярна то та, крайня, у Великій Ведмедиці… Невже ж для нього центр Всесвіту ця грішна, безпутня жінка? Треба йти додому. Вже досить прохолодно, ще тільки весна, а не літо. Забути дурниці, химери, маячню…

Юрій раптом відчув, як об ногу щось тернулося. Пес, Кабанюра, як його називав Веня. Як же він тут опинився, невже старий через хвіртку перестрибнув? Озирнувся і побачив… побачив Настю, яка стояла, спершись на відчинену хвіртку, в самій лише нічній сорочці.

…Од цієї новини вибухнуло навіть Млинище, яке багато чого перебачило і перечуло на своєму віку.

Юрко Лець, син Потапа і Федори, по-вуличному Карасиків, студент політехнічного інституту, в минулому шкільний відмінник, що закінчив школу мало не з медаллю, мав славу розумника і спортсмена (казали, бігає вельми добре), женився на Насті Круковій. Отій самій шалапутній Насті, що недавно овдовіла, мала четверо дітей (кажуть, не од їдного тико покійного дурника Вені) і мала славу гулящої, як на Млинищі казали, «слабкої на передок» жінки. Федора розказувала, скільки то разів намагалася вправити синові мізки, а ніц не вийшло.

— Причарувала ота заразниця, — зітхала Федора.

Подруги-товарки, хто позаочі, а хто в очі погоджувалися, що обкрутила, обдурила досвідчена баба-вдовиця молодого та ще й гарного і розумного, вченого хлопця. Зорабила[72], затуманила, то й женила на собі, безсовісна.

Юрій перевівся на заочне відділення і став працювати в колгоспі інженером. Настя сама розказала сусідці Ганні Дзеленчисі, як вона построїла своїх дітисьок і наказала: однині слухатися і поважати дядька Юру ще більше, як слухалися тата Веню, бо інакше получатимуть таких лупнів, що мало не поздається і довго дупи болітимуть.

Потім стала розказувати вже Федорі, що найменшенька, Лесечка, то донька Юркова. Що геть на нього схожа, присяй-Бо.

Юрій поступово втягався в сільське життя. І город обробляв, і косив, і дрова рубав. Люди підсміювалися, а потім перестали. Більше дивувалися. І з того, як на весіллях чи хрестинах сільських називає «пан інженер» свою жінку тико не інакше, як Настунею. І що обоє йдуть вулицею попідручки, як молодеї.

Настя-Настуня незабаром загрубіла і в тридцять вісім літ народила сина, а ще через два роки — дочку.

На запитання, як вони живуть, та ж Дзеленчиха казала, що все як у людей: і сваряться, й миряться, а то бачила, як тая Кручиха бігала за чоловіком по дворі з поліном, а то чула, як він казав, що як подивиться жінка ще на когось там, то ременяки скурає[73]. І ни раз.

— Все як у людей, — сказала Дзеленчиха, — хоть він і грамотний.

— А як він, ну, Юрко, до Настиних дітей ставиться?

На запитання свеї родички і куми Дзеленчиха відповіла:

— Та чого ж, добре, і до Лесечки свеї, і до тих гицелів однаково. Сашик, старший, правда, чєсом огризається. То тут уже йому од Насті перепадає. «Заткни рота, бо без язика застанешся!» — якось чула, як кричєла. Тико ж хлопчисько росте і хтозна що буде, як виросте… Бо ж кажуть, то не Веньчин, а Павлика Рубцьового синок. А той такий, що пальця в рот ни клади. То ще, кумцю, все впереді, може, й корчик дубком вирости. А дубка не вельми нагнеш.

— Ой, поламав собі долю Юрко, — відказала родичка.

— Казали мої покійні бабця — любов зараза з пазюрєми, всюю душу видряпати може.

— Ой, правда, кумцю…

…Десь через рік після одруження Юрій став їздити на роботу на відремонтованому колишньому Веніному мотоциклі.

24. Вітер

У Загорянах на початку двадцять першого століття лютував осінній буревій. Сильний рвучкий вітер шматував садки і тополі, верби та ялини, що росли обіч вулиці. Відламував гілля й дерева тужно стогнали. Вітер бився об стіни, двері й вікна людських осель, і часом здавалося, що він проситься, натомлений і холодний, всередину, хоче, аби його зігріли. Самотньому чоловікові, котрий сидів за столом у хаті, що колись започаткувала так зване «нове село», сільський мікрорайончик, що розрісся до річки і другим боком тягся до озера, було також холодно і незатишно. Останнім часом він рідко палив грубки, звик уже лягати одягненим, а поверх натягати одну, а то й дві теплі ковдри. Так зробить і сьогодні.

Раптом він подумав, що грубку таки б годилося розпалити. Бо сьогодні має неодмінно прийти, якось добратися крізь цей вітер і холод Оленка, якій, певно, такого вечора там особливо холодно. Там, на могилках, які також, ще більше, ніж його хату, шматує цей вітер, цей буревій. А ще Оленка має привітати його з днем ангела, іменинами, бо ж учора, певно, забула. Вони сядуть обоє біля грубки, у якій потріскуватимуть дрова, й дивитимуться на язички полум’я. Так сиділи не раз, обоє любили так сидіти, просто сидіти і мовчати. Слова, які народжувалися на цих вечірніх посиденьках, при вогню, були особливими, теплими, зігрітими — і вогнем, схожими на казкові істоти червоними язичками («Дивись — по грубці біжить саламандра», — казала Оленка), і їхньою загадковістю й таємничістю, дивною вечірньою аурою. Вони сядуть біля вогню і розповідатимуть, розповідатимуть про те, що обоє знали і мовби не знали, розповідатимуть і згадуватимуть.

«Ну от, пане вчителю, ти вже готовенький до такої міри, що здатен повірити, ніби до тебе може прийти мертва жінка, мертва дружина», — подумав і здалося, що гіркота цієї думки розливається по всьому тілу.

Поглянув на стола, де стояли пляшка самогонки, банка з помідорами, лежали на тарілці квашені огірки, шматки дрібно нарізаного сала й цибулі, рештки яєшні. Рештки його постійної гіркої трапези…

«Тим більше що жінки не приходять до зрадників, а ти ж зрадник, пане вчителю», — друга думка потягла руку до пляшки.

Спинив. У голові й так шумить. Все ж надвір він вийде, хай там і лютує вітер. Мусить вийти. Не тому, що вірить — прийде Оленка, а тому, що… Хоча б принесе дров.

Звівся, хитаючись побрів до дверей. Подумав, що треба накинути куфайку, та тільки махнув рукою.

Надворі вітер майже одразу налетів, ледве не збив з ніг. Де ж Колобок? Певно, забився в буду чи, може, побіг шукати ліпшого прихистку. Треба буде забрати до хати, бо ж справжня холодрига. Колобком псиська назвала внучка Лізочка, щеням він справді був круглим, схожим на того казкового персонажа.

Ліза вже ходить до школи десь там, далеко, в місті.

Він виставив руки і на них упали перші краплі дощу.

Поглянув у бік вулиці. Звісно, там нікого.

Приплентався до хліва, щоб набрати дров. Хоч і був зодягнутий у теплого светра, холод заповзав і під нього, обіймав дедалі дужче. Бр-р… Набере дров і швиденько назад.

Вітер налетів з новою силою, коли ніс дрова. Поліна посипалися донизу, він перечепився об котресь і полетів униз. Виставив автоматично руку й вона трохи пом’якшила удар.

Зводився довго, натужно. Здогадався стати спершу на коліна, одне, друге, обпертися.

«Значить, я ще не зовсім п’яний, раз таки знаю, що треба робити», — думка змусила посміхнутися.

«Усмішка облізлого кота», — подумав далі.

Хай не одразу, але все ж звівся на ноги. Заболіло забите коліно. Нехай. Збирати дрова не буде. Завтра збере. Треба ще випити, ще випити, бо… Бо холодно, бо самотньо, бо нестерпно, бо… Бо осінньо. Осінньо і холодно довкруг. В селі тільки де-не-де видніються вогники. Здається, і їх от-от загасить цей клятий вітрисько. Може, і йому самотньо? Може, він шукає когось, до кого міг би притулитися, прихиститися?

Вже за дверима згадав вірша, вірша про зимовий буран, мабуть, ще холодніший вітер, який побачив на вікні квітку герані й закохався в неї. Полетів, щоб потім вернутися, а квітка не змогла полетіти за ним, та не тому, що квітки не літають, а тому, що, бачите, їй не було чого сказати тому вітриськові. «Балада про буран і герань», Роберт Фрост, американський поет. Бач, пам’ятає. Ще не все вивітрила, вигнала з голови горілка. Оленка дуже любила цього вірша. Обидва його варіанти, бо ж у книжці, яку колись привіз із Луцька, було два різних переклади, і в одному з них квітка була не геранню, а трояндою.

— Правда ж, гарно? — він чує Оленчин голос.

І свій:

— Красиво, але дика вигадка. Вітер закохується у квітку… Ха! Як казав колишній вождь, єнта вещ посільнєє «Фауста» Гьоте. Ще раз — ха!

— Не смійся… Ти не такий…

— А який?

— Ти розумієш поезію.

— Нєзабвєнний Лев Нікалаєвич казав, що він…

— Знаю-знаю твоє йорнічання. «Ізо всєх поетов я люблю одного лішь Пушкіна, да і то потому, что он пісал отлічную прозу»…

— От бачиш… З класиком не посперечаєшся.

— Та твій Толстой і Шекспіра не визнавав. Як він іронізував над «Гамлетом»… По-моєму, він любив тільки казку «Маша і медведь».

— Значить, у нього був гарний смак.

— Та ну тебе…

Оленка ображено відвертається. Надуває губи. Та довго вона ображатися не вміє:

— А знаєш, як по-українськи герань?

— Ні. Я ж не філолог, на відміну од декого.

— Причому тут філологія… Ти ж виріс у селі…

— Як і ваша величність. Хоча здаюся… То як?

— Журавець.

— Ніколи не чув.

— Ти багато чого не чув, друже мій Горацію-Сашуню… Скажи, як гарно і поетично…

— Вах! Вах!

— Ще раз — ну тебе!

— А тебе — ні!

Вона підходить і обіймає його. Чи він її. Не важливо, хто кого. Важливо інше…

Як він любив ці їхні розмови, розмови про поезію, історію і все на світі, дружні пікірування, взаємні підколки, навіть її образи, справжні і вдавані. Любив, чи здається тепер, що любив, бо тоді й справді міг образитися на якийсь жарт… Як і вона… І обоє надовго замовкали…

Тепер її мовчання вічне.

Олександр підійшов до стола, налив у склянку горілки, залпом випив. Хотів закусити чимось, вже було простяг руку до огірка, але передумав. Навіщо? Ця вітряна осіння буря — навіщо? І навіщо він у холодній порожній хаті? І чому неможлива містика серед такого буряного вечора? І взагалі… А що — взагалі?

Він взяв до рук пляшку, не став наливати пекучу рідину в склянку, випив із горла.

«З горла в горло», — подумав.

Ніколи не випивав цілих півлітра за вечір. Тим більше сам-один.

У Загорянах за всю повоєнну історію було кілька пар, де хлопчик і дівчинка дружили зі школи, потім ставали хлопцем і дівчиною, нареченим і нареченою, чоловіком і жінкою. Дві пари полюбилися у старших класах, ще одна у п’ятому чи шостому, і дві дружили з першого класу і до десятого (в одному випадку) чи до одинадцятого класу, бо в шістдесяті роки минулого століття, як відомо, кілька років існувала одинадцятирічна освіта.

Було й кілька пар, які розпалися після школи, одна, коли дівчина вийшла заміж, не дочекавшись хлопця з армії, правда, потім таки поєднала з ним долю, ще одна, коли хлопець поїхав заробляти гроші на весілля десь на Східну Україну, та там і женився.

Випадок Олександра й Олени був особливим.

Сашко побачив її на шкільній лінійці в рядку таких самих першоклашок, як і він сам. Мала стояла геть набурмосена і раптом усміхнулася. До нього… Чи йому так здалося…

«Потрібна ти мені, як роверу[74] третє колесо», — подумав Сашко.

А може, й не подумав, а ту фразу придумав пізніше.

Тоді ж, після лінійки, їх повели до класу. Вчителька сказала, що вони повинні вибрати, з ким хто хоче сидіти за однією партою. А хто не визначиться, вона попарує сама.

Сашко хотів сидіти з Михасем, котрий жив через три хати од них і з яким вони дружили. Він кинувся, зайняв останню парту. Коли підійшов якийсь хлопець, певно, з іншого кутка, Сашко сказав, що місце біля нього зайняте.

Гукнув:

— Мишко! Йди сюди!

А Мишко-Михась пішов до іншого хлопця. Сашко лишився сам за партою. Розгублений і ображений на друга. І раптом та дівчинка оглянулася. Величенькі сірі очі блимнули раз, вдруге. І вона встала з-за парти, де сиділа поруч з іншою дівчинкою, і… І прийшла до нього. Сказала просто й чітко, мовби про давно вирішене, що сидітиме з ним.

— А я тебе просив? — Сашко був сердитим вже не тільки на Михайла, але й на цю нахабу.

— Просив, — сказала дівчинка. — Я чула.

Сашко покрутив пальцем біля скроні.

— Ліпше вухо прочисть, — порадило це нахабеня.

Вчителька почала називати дітей по прізвищах та іменах. Так Сашко довідався, що дівчинку звуть Оленкою, а вже після уроку дізнався, що вона живе на іншому кутку, неподалік від школи. І пішли вони зі школи разом, хоч і поруч своїх мам. Коло її доми Сашкові раптом захотілося, щоб вона потюпцяла далі, як і він. Вона, певно, почула цю думку-бажання, бо сказала до своєї мами:

— Можна, я проведу Сашка?

— А не заблудишся?

— Ні, — сказала Оленка. — А він потім проведе мене.

Так почалася їхня дитяча любов. Яка потім переросла в дорослу. Над ними поступово перестали сміятися. Тим більше, що за насмішкувате слово Сашко міг дати кривднику стусана чи й у вухо, а Оленка боляче тузнути насмішника портфеликом по спині. Якось одразу вони навчилися заступатися одне за одного. І завше бути разом.

Вчителька Глафіра Семенівна казала про них:

— Унікальна дружба.

А якось, вже в третьому класі, на уроці:

— Я чула, що Сашка й Оленку дехто дражнить женихом і нівєстою, тобто нареченою. Ви побачите, що так і буде колись. І нічого поганого в цьому нема. Вони обоє народилися одне для одного. А ви, мої друзі, не соромтеся. Дружити повинні і хлопчики, і дівчатка. У нас дружний клас, правда?

Учні гукнули врізнобій, що правда.

У них була розумна вчителька.

Звісно, Сашко дружив і з хлопцями. Ганяв у ручний м’яч, а потім і футбол. І косив оком, чи дивиться на гру Оленка. Хай побачить, як він забиває голи!

Знав, що вранці, коли йтиме до школи, біля воріт свого будинку вона вже чекатиме. Можна було піти іншою вулицею, навпрошки, але він завжди обирав дальшу дорогу. Вона чекала біля воріт або вибігала з хати, де виглядала його у вікні.

Унікальна дружба!

Вона тривала всі одинадцять років. Після восьмирічки ще три роки їздили автобусом у сусіднє село, бо в Загорянах ще не було середньої школи. Вже тоді знали, що разом і поступатимуть, тільки на різні факультети: Оленка — на філологічний, українська мова і література, Сашко — на історичний. Бо хотіли разом працювати, в одній школі. До того ж Оленка знала безліч віршів. Розбуди серед ночі — й вона все розкаже про підмет і присудок, особливості вживання дієприкметників і дієприслівників. Він любив занурюватися в давні часи й наче наближати їх до теперішніх, уявляти, як поступив би той чи той історичний діяч, якби жив у наші дні.

Їх за час навчання прозивали по різному. С — О — від двох імен, котрі трансформувалися в Сашка й Оленочку, О — О — від Оленки й Олександра. Сашоле — від Саша й Оленка. Олешура — від іншого вимовляння двох імен. Даремно ті, що кпинили, намагалися досадити.

Як не дивно, Оленку це навіть тішило. Мовби спонукало до гри.

— Сашоле! — вона з якимось видимим дивним задоволенням вимовляла це ім’я-прізвисько. З особливою інтонацією, наче виспівувала.

— Сашоле!

Сашоле поїхали після школи поступати до Луцька. Вона склала всі екзамени на «відмінно». Як і належало. Він… написав твір на трояка, часто плутав, де треба ставити коми, двокрапку, тире, от, мабуть, і тут наплутав щось. На екзамені з німецької одне питання не знав, збився на іншому і знову — трояк. Дарма, що з історії й усної мови та літератури отримав, зубами вигриз відмінні оцінки. Не пройшов за конкурсом.

Її великі розгублені очі. Зі сльозами в них.

— Сашуню, це ж не кінець світу.

— А я й не кажу, що кінець… Ще прорвуся.

— Поступиш наступного року. Або… Або я заберу документи й знов поступати будемо разом.

— Не дурій!

— Я й так дурітиму без тебе.

— Не смій. Ти приїжджатимеш в село, я — до Луцька. А ні, то… Я краще влаштуюся тут на якусь будову. І готуватимусь до вступу. Так, це ліпше.

То було справді ліпше. Ліпше. Вдень він підсобник, носив цеглу на будівництві заводу, ввечері бігав на побачення. І ревниво допитувався про однокурсників.

— У нас тільки четверо хлопців. І всі розібрані. Це ж філологія. Йдуть переважно дівчата.

— Ага, то тобі не дісталося, — він злорадно й задоволено водночас. — Дивно. Така красуня й на тобі… Облом.

— Я й не брала участі в змаганнях. Пас, бо принц у нас.

Якщо по правді, то Оленка не була красунею. Як і він — красенем. Хіба очі, виразні, вічно запитливі й трохи збентежені, ледь помітна родимочка над губою, смаглявість (він сміявся — признайся, що ти трохи циганка), особливий порух голови, коли закидала косу чи розпущене часом довге темне волосся. Він любив усе це і всю її з голови до ніг. Як і вона його — в міру міцного, з іронічним поблиском так само сірих, тільки світліших очей, ходою, про яку вона казала:

— Ти йдеш, як рубаєш…

— Як це?

— А отак… Розмашисто. І взагалі… Ти все робиш найкраще. Весняно…

Весняно…

Та зима принесла радість — вони нарешті пізнали одне одного. Фізично. В її гуртожитку, під час вихідних, коли подружки по кімнаті роз’їхалися по селах. Вони теж їздили обоє, але навесні чи восени, коли тре було садити й копати картоплю, на свята. А то були просто вихідні наприкінці зими. Невдовзі після зимових канікул, коли вона їздила додому, в Загоряни, а він мусив працювати.

Півтора дня розкошування, коли навіть не виходили з кімнати…

А навесні йому вручили повістку на армійську комісію. А потім і про сам призов.

— Що ж це таке? — журилася Оленка.

— Відслужу й вернуся.

— Але ж тепер… Цілих три роки…

— Всього три роки.

— А твоє навчання?

— Поступлю на заочний. Тільки і всього. Будемо разом, любонько.

Так він і зробив. Але не через три, а чотири роки. Бо коли вернувся зі служби і поступив на заочне, на заочному відділенні сказали, що бажано працювати за спеціальністю, інакше можуть відрахувати. В їхньому районі посада вчителя історії виявилася в невеличкому селі Вільшани, де була восьмирічна школа.

Оленка якраз отримала диплома. Вільної посади українського філолога в Загорянах теж не було і вона поїхала вчителювати в інше село їхнього району.

Вони домовилися зустрічатися, звісно, у вихідні в Загорянах. Весілля мало бути на початку червня. Перебравши можливі варіанти — осінь, зима, весна — спинилися на початку літа. Оленці найбільше подобався цей час, коли щойно відбуяла весна, листя на деревах ще молоде, мовби прозоро-зелене, а не тьмяно-зелене (так вона казала), коли в повітрі починає пахнути майбутнім п’янким липовим цвітом.

Весілля було, точніше, скромна вчительська вечірка. Тільки наречену звали не Оленка, а Віола. По-вчительськи — Віолетта Софронівна. Незвичне ім’я в неї і в її батька. Коли приїхав у Вільшани і познайомився з колегами, яких тут було півтора десятка, про вчительку хімії і біології дізнався тільки, що вона закінчила столичний педінститут, сама вибрала їхню область, учителює у Вільшанах вже три роки. Ні з ким не дружить, не товаришує, нікому не відкриває душу. Приходила рівно за п’ять хвилин до початку уроків. На перервах сідала біля вікна з книжкою в руках. Через кілька тижнів упевнився — то була художня література, переважно зарубіжна і російська класика. Діккенс, Бальзак, Флобер, Джек Лондон, Толстой, Достоєвський…

«Стандартний набір», — подумав.

Що вона встигала прочитати за десять чи п’ятнадцять хвилин? Як можна так читати? Він, коли читав якийсь художній твір (втім, як і Оленка), захоплювався, читав запоєм, не міг відірватися, доки не дочитає. Чи вона тільки дивилася на сторінки тих книжок і думала про щось своє? Якось він придивився і підрахував, що за десять хвилин вона прочитала чотири сторінки.

Прочитала?

Ні, вона не прикидалася, а читала.

На уроках у неї, розповідали інші вчительки, в класі завжди стояла дика тиша — чути, як муха пролетить. Казали — Віолетта Софронівна одразу попереджає учнів, що за шум на уроках і порушення дисципліни каратиме. Безпощадно. Доки не доб’ється зразкового порядку. І добивалася. Порушникам дисципліни безпощадно ставила двійки. Силу її руки і лінійки в тій руці відчули найбільші вільшанські хулігани. Звук її різкого голосу наганяв на дітей дивний паралізуючий страх. З нею намагався проводити бесіди директор.

Вона сказала:

— Тимофію Андрійовичу, заспокойтеся, будь ласка. Я знаю, що бити — це антипедагогічно. На жаль, слова до них, до їхньої зовсім не налаштованої на навчання свідомості, не доходять. Зрештою, я вимагаю тільки елементарного — тиші, коли я викладаю чергову тему уроку, й елементарної поваги до вчителя. І до самих себе, тобто тієї ж тиші й уваги, коли хтось із них відповідає. Якщо це буде, я навіть пальцем їх не зачеплю.

На момент появи Олександра у Вільшанах дисципліна була наведена, і на уроках Віолетти Софронівни завжди стояла гробова тиша. Учні ставилися до тих уроків, як до неминучого зла, яке треба перебути. Хоча частина тих же учнів стала майже зразково вчити і хімію, і ботаніку та зоологію.

Одягалася Віолетта Софронівна майже виключно в червоні сукні. Мала кілька того самого кольору. Щоправда, сукні — взимку теплі, навесні й ранньої осені шовкові і ситцеві — були яскраво-червоного кольору, темно-червоного, а одна — бордового. Вони не надто облягали таки досить доладну фігуру «червоного монстра», «червоної гідри», як позаочі називали учні й педагоги, але й не висіли мішками. Притому Віолетта Софронівна не була якоюсь ідеологічною фанатичкою, до ідеології взагалі ставилася індиферентно. Якщо доручали провести так звану політінформацію, відчитувала її байдужим дерев’яним голосом. Директор та й вчителі із задоволенням б її позбулися, але предмети свої вона знала чудово, встигла підготувати двох учнів, які перемогли на районних олімпіадах, до того ж, охочих учителювати у віддаленому селі не знаходилося, й директору набридло, що перед появою «червоної гідри» хімію й біологію викладали не один рік «за сумісництвом». До відчуження хімічки встигли звикнути й мали надію, що колись вона, якщо залишиться в селі, таки відтане й вийде заміж за місцевого, може, навіть когось із учителів, бо час од часу у Вільшанах з’являлися неодружені випускники інституту або вчителі-заочники.

Таким неодруженим був і він, Сашко.

Та одружуватися, навіть просто дружити з цією дивною, показово-самотньою, нелюдимою дівчиною він і не збирався. Хоча його теж дивувала така поведінка.

Спроби заговорити закінчувалися нічим. На запитання відповідала ввічливим, наче й не холодним, але неприховано байдужим голосом. Слова наче ковзали по склу чи льоду.

У Вільшанах був споруджений невеличкий будиночок для вчителів і працівників місцевого медпункту. Це була така собі хатинка з коридором навпроти входу, по обидва боки якого розташувалися по чотири кімнати. Семеро з них були житловими, а восьма правила за спільну кухню. У цьому будиночку, як і ще п’ятеро вчителів, жили Віолетта й Олександр.

Він знав, що Віолетта приходить після уроків і зачиняється у своїй кімнатці. Тільки під вечір вирушає на коротку прогулянку сільською вулицею до лісу.

Спершу він якось постукав у її двері.

— Не зачинено, — почув.

У кімнатці стояла невеличка шафочка, стіл коло вікна, біля якого один-єдиний стілець, біля іншої стіни — ліжко. Вона сиділа за столом і читала книжку. Вона не повернула навіть голови. Він стояв і відчував, як наростає бажання вирвати цю книжку з рук, жбурнути на підлогу або за вікно, а саму господиню цієї бідної оселі добряче струсонути.

Врешті-решт вона промовила, не повертаючи голови:

— Кажіть.

— Є таке поняття, як ввічливість, — сказав він.

Вона повернулася. Глянула з неприхованою іронією.

— Безумовно. Але я читаю. Книжку, яка мені цікава. А ви прийшли, очевидно, ближче познайомитися. Проте такого бажання я не маю. От і все. Чи ви хотіли щось позичити? Тільки не брешіть, терпіти цього не можу.

Треба було повернутися й піти. Але щось заважало це зробити.

— Я справді хотів би якось законтактувати, — зрештою сказав.

— Навіщо? Судячи з того, що в суботу одразу після уроків ви зникаєте, вам є до кого їздити. Якщо ж ваш благородний порив стосується моєї поведінки, то це моя особиста справа. Можу тільки сказати, що колись було таке поняття, як заслання. А може, й зараз є. Я себе заслала в ці Вільшани. Хочете знати, чому?

— Хочу, — сказав Сашко.

— Якщо вже так хочете, то це звичайне покарання. Самої себе. Так. Можете вважати мене ненормальною. Я мала необережність повірити одній людині. Як ви, певно, здогадуєтеся — чоловікові. Повірити до такої міри, що віддати йому тіло й душу. Він виявився банальним негідником, який просто покористувався тим та іншим. Постає питання — як я, відмінниця й інтелектуалка, могла не розпізнати в ньому негідника? То хіба за це не варто було покарати?

«Ти просто була закохана, дівчино, — хотілося сказати Сашкові. — Закохалася й обпеклася».

Натомість він промовив:

— І скільки ж триватиме це ваше заслання?

— Не знаю, — сказала вона. — Може, й довічно. Мені здається, у вироку написано — без права помилування.

Вона, як і перше, вимовила ці слова монотонно, трохи іронічно, ніби байдуже, але з ледь помітним притиском.

І раптом йому стало не тільки неймовірно шкода її, цю нещасну дівулю, але й весело. Наче хто звалив з пліч цілий, наповнений бульбою чи камінням, мішок.

— Яка ви зануда, — сказав. — Зануда і неймовірна гордячка. Чемпіон по гордині.

— Та як ви смієте, — почала було вона. — Як ви…

— Вважайте, що я прокурор з вашого трибуналу… Прокурор шкодує, що вас так мало, так ліберально засудили. За любов, як правило, карають каторжними роботами. Чи, може, в цій шафі сховані ваші кайдани? Я вимагаю, щоб ви їх одягли. Негайно. І носили весь час.

— А ви просто хотіли б зі мною переспати… Хоча, напевне ж, маєте в своєму селі дівчинку…

«Ось і перший твій інтерес до життя, голубонько», — подумав Сашко.

Але то був тільки вогник її інтересу. Бажання порятувати її — од зневіри в людей, од гордині, від самотності — мовби підштовхнуло до неї. Оленку… Оленку він за ці роки, здавалося, вивчив до найменшої краплини, а віднедавна — й до найменшої частини її тіла. До найменшої родимочки на цьому тілі.

Тут життя піднесло дівчину-загадку. Жінку-загадку. Він навіть не підозрював, що то водночас вміло розставлена пастка.

Наступної суботи він уперше не поїхав у Загоряни. Вони вперше пішли до зимового лісу. Він уперше побачив, як Віолетта сміється, граючись у сніжки.

Цю історію можна розказувати довго, день за днем, крок за кроком. Історію його захоплення іншою жінкою. Можна назвати історією його зради. Чи затьмарення. Можна коротко — на початку літа, у червні, таки було весілля. Точніше, скромна вечеря в тому ж гуртожитку. Двох учителів — Віолетти Софронівни й Олександра Васильовича. За день перед тим дійством вона розклала перед ним на ліжкові й столі всі свої червоні сукні.

Спитала:

— Яку ти хочеш, щоб я одягла на вечірку?

Він повагався, озирнув її багатство.

— Ось цю… Але я досі не знаю…

— Чому я ношу тільки червоне? У мене, як ти, сподіваюсь, помітив, — і комбінашки червоні. Я знаю, що мене прозивають червоного гідрою… Тож у цьому щось є…

— То чому?

Вона всміхнулася. Усмішка була не іронічною, а на диво беззахисною.

— Якби я знала… Червона Віола… Божевільна Віола…

І кинулася, почала пристрасно його обціловувати. Вся дрижала.

Була й зустріч з Оленкою. В Загорянах. Її великі очі. Біль, що вихлюпувався з них.

— Що сталося, Сашуню? Ти розлюбив?

— Н-ні…

Чому він це сказав? Справді, не розлюбив… Ось вона поруч. Ось… Так само бажана.

— То в чому річ?

— Я… Я одружився…

— Не розлюбив і одружився… Ти сволота чи нещасний чоловік? Мовчиш?..

Десь наче здалеку прийшло дивне, чуже слово… З якоїсь недавно прочитаної новели. Яке означало…

Божевілля в коханні!

І вона сказала те слово, що тепер подумки промовляє він…

— Ти зрадник.

Повернулась і пішла. Втікала?

Він дивився їй услід.

Дивився.

Не міг відірвати погляду.

Потім ще був той її лист. Надрукований у київській молодіжній газеті. Лист-крик про їхню дружбу з дитинства, їхнє кохання, його зраду. І останні слова з того листа, якого прочитала вся Україна: «Я не знаю, що мені тепер робити…»

Три крапки. Три крапки, наче три сльозинки. Він упізнав, хто написав того листа. Довго сидів, наче заморожений. Нащо вона написала? Чому вилила свій біль перед усіма… Чи тільки перед ним… Перед ним і перед… собою… Під листом стояв підпис «Олена. Волинська область».

Віолетта тільки й спитала:

— Це вона?

— Вона.

— І що ж ти наробив?

— І сам не знаю.

— Пошкодував нещасну дівку?

— Ні. Ні! Ні!

Закричав і теж став утікати. Вийшов з їхньої маленької кімнатки. Кімнатки його, де жили тепер удвох, — так Віола забажала.

Наступного року Олена вийшла також заміж. У тому селі, де вчителювала.

Він знову почав навідуватися в Загоряни. Казав, що треба провідати батьків, що треба помагати по господарству. Що поїде сам. Віола казала коротко: «Їдь». А приїжджаючи, блукав селом, сподіваючись її зустріти. Оленку. Як потім виявилося, вона так само приїжджала. Так само блукала. Чомусь розминалися.

Потім вона скаже:

— Я знала, що ти все одно до мене повернешся.

А перед тим буде поїздка Віолетти до Києва, її повернення, її слова:

— Пробач, я тебе зрадила.

— Що? З ким?

— З Георгієм. Своїм колишнім коханцем. Коханим, якщо точніше.

— Ти обдурюєш…

— Ні, — сказала вона. — Ні, Сашуню. Я досі його кохаю. Соромно собі признатися, але кохаю. І хочу від нього дитину. Від нього. Хоч він уже одружений і має сина.

— Ти таки ненормальна.

— Не більше, ніж ми всі. Правда, я ще й «червона гідра». І як там ще… Здається, «червоний монстр». Треба буде пошити собі сукню із прапора. Сподіваюся, за це не посадять.

— Я б тебе посадив. А може, й ти вже себе посадила.

— От і гарненько. Відсиджу і цей строк.

Її зрада стала приводом виїхати з Вільшан, подати на розлучення. Тим більше, що в Загорянській школі передбачалася вакансія.

Потім Олександр не раз думав, що мовби чекав цієї зради. Чекав? Але ж не було підстав чекати… І зрадів, так, зрадів, коли це сталося…

Віола знову коротко промовила:

— Їдь.

— І все, що хочеш сказати?

— А що ще ти хочеш почути? Твоя любов до червоного на мені випарувалася. Їдь, Сашуню.

— Я ж полюбив не твої плаття…

— Я з них вже вислизнула. Коли ти поїдеш, просто спалю їх. Сенсу тобі лишатися нема чого…

Розумна «червона гідра». Чи нещасна? Чи розумна, нещасна і… і щаслива?

Коли прийшов до школи, своєї колишньої школи, влаштовуватися на роботу, директор сказав:

— У нас буде ще одна нова вчителька. Втім, ви її знаєте. Ваша колишня однокласниця…

І поглянув дивно, мовби вивчаюче й заохочуюче воднораз.

Чого б то…

— Однокласниця? — у нього затерп голос.

— Так. Олена Миколаївна.

— Що-о…

Солодка хвиля радості залила його.

Видихнув:

— Не може бути…

— Чому не може? Олена Миколаївна вже давно казала, що хоче повернутися в рідне село. А тут якраз Ірина Петрівна разом з чоловіком виїжджає на свою Київщину. Теж у те село, звідки родом. Гадаю, ми отримаємо гарного філолога. У неї, правда, як і у вас, сімейні проблеми…

— Проблеми…

— Вона розлучилася з чоловіком…

— Он як…

Тепер він уже не вигукнув — прошептав.

І подумав давнє. Прочитане колись. Здається, в Гончара: «Доля… У справедливих армій доля завжди прекрасна…»

До чого тут армії, до чого Гончар, якщо Оленка буде також учителювати в Загорянах! Чи таки… доля… їхня доля, від якої вони намагалися втекти… він намагався…

Як він боявся, прагнув і боявся їхньої зустрічі…

А вийшло просто…

Іронічне:

— О, в нас ще один новий вчитель… Може, познайомимося? Мене звати Олена Миколаївна.

— О… Олександр Васильович…

Чи розуміли ті, хто був у той момент у вчительській, що він почував…

Були кілька місяців показного відчуження. Мовби вони тільки справді вперше зустрілися і познайомилися. А потім те зимове надвечір’я, коли він простував засніженою вулицею за нею, ступав у її кроки в снігу. Коли вона спинилася біля хвіртки. Коли він підійшов, поволі наблизився, повернула голову. Дивилася примружено, мов крізь нього…

— Оленко… Може, ти простиш…

— Ти вже… набігався…

Він силувано всміхнувся… Намагався всміхнутися.

— Від тебе ж не втечеш…

— А я тебе вже не люблю.

— Навіщо ти так…

— А як треба? Так, як ти зробив?

— Прости.

Він кинувся і схопив її в обійми.

— Пусти…

— Ніколи.

Вони прожили разом майже сорок років. Двоє доньок і син. Син був третім, Олена народила, бо він хотів сина. Збудували хату. Він хотів на Млинищі, коло родичів, та Оленка — давай тут на краю села, якраз посередині між річкою й озером. Навіть ходила й кроками вимірювала відстань. Щоб однаково до річки й озера. У відповідь на його підсміювання: «Ти ще раз переміряй, може, на крок-два помилилася» сказала:

— Не смійся. Я шукаю рівновагу.

— Рівновагу між чим? Чи для кого?

— Для щастя. Нашого щастя.

Діти роз’їхалися по світах в пошуках цього самого щастя — це закономірно. Але навіщо проклятий рачисько спалив її всього за місяць? Казала, що трохи поболює в спині, мабуть, знову дає знати хребет, остеохондроз, а виявилося — рак спинного мозку.

«Навіщо?!» — скільки б не кричав — уголос чи безмовно — не допоможе.

— Добре, що ти не морочився біля мене, — останні її слова.

А вони питають, чого він п’є…

Ще десь є пляшка і не одна. Сам навчився гнати самогонку. Теж поезія. У змійовику, у краплях, що починають падати, доки не потече пекуча рідина із дзьоба змійовика, в особливому запаху…

«Якби я був філософом — написав би трактат про самогонку, — останнє, що думає, — голова вже лежить на столі. — Написав би… трак… тат…»

Він прокинувся од грюкоту в голову. Хтось її довбав і довбав, і хотів розбити. Чим? Молотком, долотом, кайлом? Чи то вітер усе ще лютує, гримає по дахові…

Нарешті розплющив очі й зрозумів, що то стукають у двері.

«Хіба я зачинив їх? — подумав. — І чого я лежу на ліжку?»

Пригадав — заснути то заснув за столом, але вночі прокинувся й перейшов на ліжко. Впав, не роздягаючись, і знову заснув. Незважаючи на завивання вітру…

— Та зайдіть нарешті, — насилу повернув сухого важкого язика. — Скільки можна стукати…

Вони таки зайшли. Зайшли і в цю віддалену од входу до хати кімнату. Дві жінки. Старі, як і він. Одну він добре знав — його колишня однокласниця Люда, Людка, як він колись називав. Люда Сомик, живе на Козлищах, стара холостячка, що так і не вийшла заміж. З Оленкою вони дружили, а відколи Оленка померла, час од часу приходила, помагала варити їсти, часом дещо брала прати. А другу жінку не зміг пізнати.

Вона й спитала:

— Не впізнаєш, Сашуню?

Три жінки його так називали. Мама, Оленка, і… його перша дружина. Віола. Віолетта.

Його таки вдарили по тім’ю. Боляче. Мовби важким обухом.

— Ві… Віола?

Жінка ледь-ледь усміхнулася. Мовби позичала щось дорогоцінне і шкодувала, що віддає.

— Впізнав?

— Як ти знайшла мене?

Віола глянула і відвела очі. Потім знову зиркнула. Втома… Ні, в неї було інше обличчя… А якщо не Віола, то хто?

— Ось, пані Люда, — сказала Віола. — Їй дякуй, або лай…

— Вставай-но, вмийся, побрийся, — наказала Люда. — Гостя все ж у тебе. Я то, мона сказати, своя… А то — гостя все ж….

Він і вмиється, і побриється. Жінки візьмуться прибирати на столі, потім готувати чи то сніданок, чи обід, бо, як виявилося, вже одинадцята година.

«Вітер стих, — подумав Олександр. — А який був той вчорашній вітрисько…»

Пригадав, що вчора (чи то було вже сьогодні?) розкидав дрова надворі.

Пішов збирати, потім розпалював грубку. Враз відчув — біля вогню, що мовби його облизував, — йому стає затишно. І боязко. Так боязко, наче ці жінки хочуть прогнати його ж із його оселі…

«Вітер… Вчорашній вітер», — подумав.

— Певно, наробив лиха вітрисько, — сказав до жінок.

— Ага. У моїх сусідів шифер позривав, — сказала Людмила. — І дерева по вулицях та садках валяються поламані. Ти, мабуть, й не чув, як була буря…

— Звечора чув, а потім — ні…

За столом він довідається — Віолетта так і прожила все життя у Вільшанах, у тому гуртожитку, дві кімнати якого разом з кухонькою переобладнали їй під квартиру. Прожила сама, вже коли було під сорок — всиновила сина передчасно померлої колеги-вчительки, матері-одиначки. Син тепер в столиці, бізнесмен, кликав до себе, та їй уже не під силу щось міняти.

«Чому ти поїхала й привезла Віолу?» — крутилося в голові запитання до Люди, він казав щось інше, а запитання мовби заштовхував у якийсь закуток свідомості.

Доки не зрозумів — його й не треба задавати. Здогадався — Людмила поїхала тому, що якось довідалася про існування Віолетти. Чомусь якось… Знала ж, що він був одружений. Довідалася про те, що Віола живе у Вільшанах. І вирішила, що Віола зможе порятувати його — од пиятики, од туги за Оленкою, од цієї безпросвітної самотності, од його самого, чоловіка, котрий виявився доволі слабохарактерним, став топити своє горе і всього себе в горілці. Сподівалася, що в них обох збереглися досі якісь почуття. Думала про них, а не про себе? Чому? Не вірила собі чи йому…

«Мене от-от прониже блискавка, — раптом подумав. — Я, здається, нарешті зрозумів, бевзь такий, що мене кохали три жінки. Три таких різні справжні жінки…»

Він пригадав шкільні роки. Пригадав, як часом Люда нав’язувалася до них, двох нерозлучних, щоб іти зі школи додому. Як просила допомогти розв’язати задачку чи пояснити тему з історії… Він відмахувався, як від набридливої мухи. Підсміювався, бо… Бо поруч була Оленка… Потім, втікаючи од того, що наче стало звичкою, захопився Віолою… Кохала й Люда…

Він подумав: «Навіщо?»

І спинив думку. У кого він запитує? У себе, у Бога? Сподівається, що Люда почує його думки? Справді — навіщо?

Тут прийшла й інша думка: «Чи справді Віола була незнайома з Оленкою?»

Може, вони змовилися… Про що…

— Тобі полегшало після вчорашнього, Шуро? — запитала Люда.

— Вже. А коли ж Віола приїхала?

— Вчора ввечері. У мене й заночувала. Вітер завадив до тебе піти. Двоє бабів тоже посиділи. Навіть щось мугикали. Під той вчорашній вітрисько.

— А я то сам жлуктив…

— Ти один раз в житті тільки й ніс мого портфеля, — раптом сказала Людмила. — Оленці щодень, а мені тико раз. У п’ятому класі. Точно, портфель ніс. Оленка тоді грипувала, а ти зі мною йшов додому.

Вона умовкла. Олександр подумав — не пригадує того проводжання.

— Я тобі носив, і коли втрьох йшли зі школи…

— Так то коли втрьох…

Настала довга тягуча пауза і він мусив її перебити.

— Дівчата, — сказав. — Дівчата, який сьогодні день?

— Середа, — відповіла Люда. — Середа — середина тижня. Направду, який вітрисько був учора. Я думала, шифер на хаті позриває. Добре було Сашкові, він, певно, нічого не чув.

— Я прислухався до ваших кроків, — сказав Олександр. — Десь же ви йшли до мене. Крізь вітер.

— Як завше, у тебе хахоньки, — сказала Люда. — Али тепер тобі Віола не дасть загнутися. Мовчіть, Віолетто Софронівно… Мовчіть обоє. Оленку не повернеш, а люди мусять бути разом. Пам’ятаєш, Сашко, нам учитель розказував казку, як якийсь чоловік, ну десь там в Гамериці, чи що, вдень із свічкою шукав…

— Не в Америці, а в Греції, — сказав Олександр. — У Древній Греції. То був філософ Діоген, який жив у бочці. І то не казка, а правда.

— Во, він завше був такий грамотний, усе знав, — Людмила промовила ніби й іронічно, і в той же час із гордістю.

— Якби ж то все… Мабуть, іноді ліпше бути Діогеном, що жив у бочці…

Олександр потягнувся до огірка.

Віола… Що робити з Віолою…

— Дехто у нас не в бочці, у блєшці живе, — зітхнула Людмила.

— Прошу без натяків, — сказав Олександр. — А Віола Софронівна мусить у мене погостювати… Тут робота для неї знайдеться.

Віола слабко, з сумом:

— У мене там уроки, у Вільшанах…

— Досі вчителюєш?

— У Вільшанах завше бракувало вчителів, — сказала Віола. — Зараз, правда, учнів ще поменшало, от-от школу закриють… Я на день відпросилася.

Олександр раптом подумав, що він, по суті, дуже щаслива людина. Тільки не зміг зробити щасливою Віолетту. І Людмилу. Бо кохав насправді Оленку. І раптом інша думка, інша згадка обпекла — а що, як тоді, колись, Віола насправді не зрадила його, що, як вона вигадала цю зраду, бо знала, що в нього є та, яку він кохає, і мовби підштовхувала, повертала до неї? Такі божевільні, як Віола, здатні на все…