Давня історія України (в трьох томах). Том 2: Скіфо-антична доба

Глава 1 Кіммерійці

Племена кіммерійців населяли Східну Європу, справжнє їхнє ім'я було зафіксовано у різноманітних писемних джерелах. Найраніша згадка про кіммерійців міститься у безсмертній «Одісеї», що розповідає про тривалі мандри правителя Ітаки та його вірних прибічників [Horn., Od., XI, 13-19]:

Брак конкретної інформації щодо загадкової оселі кіммерійців у цьому барвистому описі далекої для греків північної країни дещо компенсують інші свідчення, передусім Геродотова «Історія». У ній зазначається: «Країна, що заселена зараз скіфами, як кажуть, з прадавна належала кіммерійцям»..., й «зараз ще у Скіфській землі існують кіммерійські укріплення та кіммерійські переправи; є також область під назвою Кіммерія і так званий Кіммерійський Боспор» [Herod., IV, 11-12]. Це мало б означати, що у степовій зоні Північного Причорномор'я і Північного Кавказу ще до появи там скіфських племен жив інший кочовий народ. Проте підтвердити ці скупі дані писемних джерел вагомим археологічним матеріалом тривалий час не щастило.

Одну з перших спроб це зробити здійснив В. О. Городцов[2], зіставивши основні типи речей кіммерійського часу, що були поширені на сусідніх із Північним Причорномор'ям територіях (Західна Європа, Кавказ, Середня та Східна Росія), з північнопричорноморськими типами. В результаті було вирізнено деякі зразки зброї та знарядь праці, які дослідник визначив як кіммерійські. Більшість цих предметів належала до зрубної культури.

Уявлення про зрубну культуру як власне кіммерійську існувало в історіографії тривалий час. Але поступово з'ясовувалося, що зрубна культура відділялась від скіфської значним хронологічним періодом — IX—VІІІ ст. до н. е., протягом якого існувала археологічна культура, відома зараз як культура типу Чорногорівки-Новочеркаського скарбу бронз. Викладемо коротко історію вирізнення цієї культури.

1952 р. вийшла друком стаття О. І. Тереножкіна, де автор уперше об'єднував у єдину культурно-хронологічну групу поховання у курганах Чорногорівському, Камишеваському, Малій Цимбалці тощо, яку датував найпізнішим передскіфським часом[3]. Майже одночасно побачили світ ще дві роботи, де розглядалися пам'ятки типу скарбу бронзових виробів, знайдені у м. Новочеркаську 1939 р. Ці пам'ятки були віднесені до VIIІ—VII ст. до н. е. та інтерпретовані чи то як скіфські, чи то як кіммерійські[4].

Розробку кіммерійської проблеми продовжив О. І. Тереножкін. Він переконливо довів, що найпізніша передскіфська культура поділялася на два послідовні хронологічні етапи — чорногорівський (приблизно 900—750 рр. до н. е.) та новочеркаський (приблизно 750—650 рр. до н. е.). Вчений також обґрунтував два основні висновки: 1) культуру типу Чорногорівки-Новочеркаського скарбу бронз можна розглядати як культуру історичних кіммерійців; 2) ця культура не трансформувалася у скіфську, а змінилася останньою на початку VI ст. до н. е. суто механічно, оскільки формування скіфської культури відбулося задовго до VII ст. до н. е. у глибинних районах Азії[5].

У цих працях визначаються основні риси кіммерійської культури, тепер її пам’ятки досить легко виокремити з усієї маси степових поховань доби раннього заліза.

Кіммерійські поховання — головне археологічне джерело для вивчення цього досить таємничого народу, оскільки його поселення нам невідомі. Поховання здійснювались у прямокутних або овальних могилах, над якими споруджували курган, чи використовували для цього ритуалу курган раніших часів, у насип якого «впускали» могилу. Іноді стіни могильної ями обшивали деревом. З цього ж матеріалу робили й перекриття над могилою. У чоловічі поховання клали зброю та вузду, зрідка тут ховали й бойових коней небіжчика. Інвентар жіночих поховань скромніший і складався головним чином з ліпної кераміки. Нині відомо близько двохсот таких пам’яток, що дає змогу детально вивчати історію і культуру цих кочових племен.

Проте існує й інша думка. За однією гіпотезою, термін «кіммерійці» взагалі не є назвою конкретного народу, а перекладається за допомогою іранських мовних паралелей як «рухомий кінний загін»[6]. Автор цієї гіпотези вважає також, що «скіфи» і «кіммерійці» становили загони двох близьких за культурою, але різних скіфо-сарматських племен. Якщо перший термін справді відбивав племенну назву, то справжня «назва племені, до якого належав перший рухомий загін — кіммерійці Геродота, — мабуть так і залишиться невідомою». Таким чином, за одним дотепним зауваженням, кіммерійці, які на сторінках історичної літератури з напівлегендарного народу поступово ставали історичною реальністю, відтак знову перетворилися на легенду[7]. Справді, таке суперкритичне ставлення до кіммерійської проблеми є невиправданим. Більшість письмових свідчень про цей народ ґрунтується на знаннях їхніх наступників — скіфів та грецьких колоністів Північного Причорномор'я, які вважали кіммерійців цілком конкретним народом. Та й слід його у давній історії залишився досить глибокий.

Відлуння історичних подій, пов'язаних з ім'ям кіммерійців, стосується передусім їхньої навали на територію Малої Азії та у прилеглі райони. Деякі дані про ті часи збереглися у «Географії» — головній праці грецького вченого Страбона, який жив на межі нашої ери (64/63 р. до н. е. — 23/24 р. н. е.), але використав у своїй книзі й значно давніші джерела. За його свідченнями, кіммерійські напади на Малу Азію почалися ще за часів Гомера або трохи раніше [Strabo., 1, 2, 9; III, 2, 12].

Про землі, звідки приходили загони цих небезпечних ворогів, малоазійські греки, сучасники Гомера (VIII або початок VII ст. до н. е. ст.), майже нічого не знали. Як свідчить цитований вище уривок з «Одісеї», вони уявляли їхню землю як країну суцільного мороку, неподалік якої знаходився вхід до царства померлих. Тобто кіммерійські землі були північною ойкуменою відомого тоді грекам світу[8].

У середині VIIІ ст. до н. е. кіммерійці брали участь у знищенні Фрігійського царства, що знаходилось в центрі сучасної Анатолії. Близько 654 р. до н. е. вони захопили Сарди — столицю Лідійського царства у західній частині Малої Азії, і цар Лідії Гіг загинув у битві з ними. Кіммерійці зруйнували й такі центри іонійських греків, як Магнесія та Ефес.

Загрожували вони й іншим містам. У Страбона збереглися написані у цей період рядки грецького поета Калліна про «військо грізних кіммерійців» [Strabo., XIV, 1, 40], а на території Мілета, великого грецького поліса Малої Азії, археологи знайшли систему укріплень, побудованих для захисту від кіммерійської навали[9].

Згадуються кіммерійці й у ассирійських джерелах другої половини VIII ст. до н. е. На території Передньої Азії тоді розгорталися бурхливі події. Зокрема, наприкінці VIII ст. до н. е. дуже загострилось суперництво між двома великими державами давнього Сходу — Ассирією та Урарту. Супротивники пильно стежили один за одним. Приблизно між 722—715 рр. до н. е. ассирійські агенти повідомили з Урарту, що володар цієї країни Руса І зазнав тяжкої поразки саме від кіммерійців. Трохи пізніше — 714 р. до н. е. — військо ассирійського царя Саргона ІІ. завдало рішучого удару Урарту, а Руса І кинджалом заподіяв собі смерть. Проте щасливий переможець не набагато пережив свого супротивника — у 705 р. до н.е. загинув і він. Не виключено, що свою смерть Саргон II знайшов таки у битві з кіммерійцями. У 679—678 рр. до н. е. кіммерійці напали на Ассирію, але зазнали поразки. Стосунки кіммерійців з Ассирією були не тільки ворожими — кіммерійці перебували тут як наймане військо. Проте використати здобутки своїх перемог на Близькому Сході кіммерійцям довго не судилося — вторгнення скіфських загонів і наступне встановлення тут скіфського панування поклало край кіммерійській навалі, а частина кіммерійців увійшла до складу скіфського об'єднання. В усякому разі, з другої половини VII ст. до н. е. у передньоазіатських документах згадується лише ім'я скіфів.

Одна з таємниць, на які так багата кіммерійська історія, полягає у тому, що дані писемних джерел про кіммерійські напади на Малу і Передню Азію не збігаються з археологічними матеріалами. Досі на цій території фахівцями не знайдені речі, що характерні для північнопричорноморської культури типу Чорногорівки-Новочеркаського скарбу бронз. Матеріали, що походять з цієї території і якось стосуються північних кочовиків, є типовими зразками ранньоскіфської культури. Зокрема, це стосується й виявлених на території сучасної Турції відомих комплексів з Норшун-Тепе і Анатолії[10]. У Малій Азії знайдено й північнопричорноморські матеріали часів, що передували писемним свідченням кіммерійської навали. Так, під час розкопок легендарної Трої виявлено кераміку, типову для зрубної культури[11]. Проте саме період найбільшої активності кіммерійців у зазначеному регіоні є в археології тією лакуною, заповнити яку поки ще дуже важко.

На думку дослідників, основні маршрути кіммерійських вторгнень до Малої Азії і суміжних регіонів проходили через Балкани (О. І. Тереножкін) або вздовж східного узбережжя Чорного моря (Є. І. Крупнов, І. М. Дьяконов). Слід зазначити, що у цьому випадку археологічні матеріали виявилися більш інформативними. На користь західних шляхів свідчить досить помітне поширення на півдні Середньої Європи (передусім — в Угорщині, Румунії, навіть у Словаччині й Південній Австрії), а також на Балканах, зокрема у Сербії, речей чорногорівсько-новочеркаського типу чи виготовлених за їх зразками, головним чином зброї та кінської вузди. Ці знахідки є підґрунтям для висновку про тісні контакти тогочасного населення східноєвропейських степів із західними сусідами і, можливо, є наслідком кіммерійських походів через територію Балкан. У сучасній Болгарії біля сіл Єнджа та Білоградець виявлено два поховання, споруджені для кіммерійських ватажків.

Подібна ситуація спостерігається й на території Північного Кавказу. Тут не тільки виявлено численні поховальні пам'ятки чорногорівсько-новочеркаського типу, а й простежується глибокий вплив степовиків на культуру аборигенного населення. Знайдено тут і речі, характерні для культури західних сусідів кіммерійців — фракійців, що також можна пояснювати пересуванням кіммерійських племен на широкому просторі європейського півдня.

Рис. 1. Маршрути походів кіммерійців та скіфів через Кавказ (за Є. І. Крупновим): 1 — скіфи; 2 — кіммерійці.

До речі, кіммерійські племена залишили по собі згадку не тільки у писемних джерелах та археологічних пам'ятках — кіммерійська навала на багаті країни Передньої і Малої Азії була, очевидно, настільки спустошливою, а вигляд північних кочовиків настільки незвичним для їхніх сучасників, що образ кіммерійських воїнів вони втілили й у творах образотворчого мистецтва. Можливо, саме кіммерійці часу перших нападів на Передню Азію зображені на одному з рельєфів, що прикрашали палац ассирійського царя Ашшурнасирпала II в Німруді, а також на одній з етруських ваз, що нині зберігається у Ватикані. Згадка про кіммерійців збереглася й у народній пам'яті — не випадково етнонім «кіммерійці» набув нового змісту в давньогрузинській мові, де слово «gmiri» відповідало поняттю «богатир»[12]. Звідки ж походять ці легендарні богатирі?

Вивчення кіммерійців як історичного народу тільки починається. Багата на «білі плями» й їхня етнічна історія.

Досі остаточно не вирішене питання про мовну приналежність цього народу. Тривалий час вважалося, що кіммерійці розмовляли фракійською мовою — однією з нині мертвих індоєвропейських мов, що в давнину була поширена у східній частині Балканського півострова й прилеглих до нього територіях[13]. Матеріалів для дослідження цього питання було обмаль — про кіммерійську мову можна було говорити лише на основі трьох слів, які збереглися у писемних джерелах. Це імена кіммерійських вождів Теушпи, Тугдамме (Лігдаміса) та Шандакшатри, щодо походження яких лінгвісти не дійшли згоди — лише останнє ім'я нібито має іранське походження[14].

Рис. 2. Кіммерійці. Грецькі зображення VI ст. до н. е.

Більш-менш ця проблема почала з'ясовуватися лише останнім часом. Так, на підставі археологічних досліджень було доведено генетичний зв'язок історичних кіммерійців з племенами зрубної культури. Щодо останніх та близьких їм за походженням і культурою племен андронівської культури, поширених на схід від Волги, найпереконливішою є думка про іраномовне походження[15]. Це цілком зрозуміло — чим би не закінчилася гостра дискусія стосовно прабатьківщини індоіранських народів, вже зараз лінгвісти переконалися у наявності глибокого місцевого коріння іраномовних племен на півдні Східної Європи. Цей висновок ґрунтується, зокрема, на деяких мовних запозиченнях, що могли виникнути не пізніше другої половини II тис. до н. е.[16].

Висновок про генетичний зв'язок історичних кіммерійців та носіїв зрубної культури не тільки з'ясовує питання щодо мови першого народу Східної Європи, назва якого збереглася до наших часів, а й дає можливість зазирнути у його далеке минуле. Зараз доведено, що предками носіїв зрубної культури були носії полтавкінської культури, поширеної на території Нижнього Поволжя у першій половині II тис. до н. е. Саме цю територію й можна вважати прабатьківщиною кіммерійців[17].

Проте у процесі складання кіммерійського етносу брали участь не тільки племена зрубної культури, а й групи прийшлого населення, що просунулись до Південно-Східної Європи з території сучасного Казахстану та Південного Сибіру. Саме з цими регіонами пов'язані знахідки невластивих європейському півдню форм наконечників стріл, кинджалів, вудил та псаліїв, а також антропоморфних статуй, що з'являються тут на чорногорівському етапі розвитку зрубно-кіммерійської культури[18]. За сучасними даними, цю подію можна розглядати як наслідок перегрупування племен у X—IX ст. до н. е. всередині єдиного іраномовного масиву, який займав тоді значну частину півдня Євразії. Тому вона не могла спричинитися до докорінної зміни етнічної ситуації у кіммерійських степах; до того ж не пізніше середини VIII ст. до н. е. чужинці розчинилися серед місцевого населення. Але й вони відіграли певну роль у формуванні гетерогенного етносу історичних кіммерійців, які залишили по собі глибокий слід в історії України та сусідніх країн.

Кіммерійці були першим народом, який цілком пристосувався до екологічних умов східноєвропейських степів та, завдяки кочовому способу виробництва, максимально використовував наявні тут природні ресурси. Так виникла перша кочова культура в цьому регіоні, яка відповідала оточуючому середовищу.

Основу господарства кіммерійців становило скотарство, зокрема конярство, що забезпечувало кіммерійських воїнів та пастухів «засобами пересування», а також давало значну частину продуктів харчування — «дивними доїтелями кобилиць» і «млекоїдами» звуться в «Іліаді» далекі жителі північнопричорноморських степів [Hom., II., II, 13, 3—6].

Велику роль у житті кіммерійців відігравала війна. Походи у далекі країни Передньої та Малої Азії відкривали перед кочовиками широкі можливості для здобуття продуктів землеробства і ремесла. Постійний тиск з боку кіммерійських племен зазнавало й осіле населення українського Лісостепу — якраз за кіммерійської доби у південних районах цієї землеробської зони почали виникати городища з розвинутою системою укріплень, що захищали від загрози кочовиків.

Кочове життя і войовничість кіммерійців зумовили характер їхньої матеріальної культури, насамперед озброєння і спорядження бойового коня. Головною зброєю був далекобійний лук зі стрілами, до яких прилаштовували бронзові дволопастеві вістря. У ближньому бою кіммерійці використовували мечі, виготовлені цілком із заліза або споряджені бронзовими руків'ями, довжина яких іноді перевищувала 1 м. Металурги кіммерійської доби — а це був лише початок освоєння чорних металів — могли виробляти не тільки просте кричне залізо, а й високовуглецеву сталь; ковалі добре володіли основними прийомами своєї професії: розумілися на цементуванні металу й ковальському зварюванні[19]. Використовувались і списи з залізними вістрями, але значного поширення ця зброя не набула. Як свідчать археологічні матеріали й поодинокі зображення кіммерійських воїнів, у масі це була легкоозброєна кіннота (якихось достовірних даних про захисні обладунки ми не маємо). Проте не виключено, що для бою вони використовували досить простий, але ефективний шкіряний одяг, поширений серед кочовиків й пізнішого часу, легкі щити.

Рис. 3. Мечі та кинджали кіммерійської доби: 1 — с. Суботів (бронза); 2 — Середнє Подніпровья (бронза та залізо); 3 — Висока Могила (Залізо).

Численними знахідками репрезентовані й предмети кінського спорядження. Головні деталі вузди верхового коня — бронзові вудила й прямі чи плавно зігнуті псалії, за допомогою яких вудила фіксувались у кінській пащі. Ремені вузди мали різноманітне бронзове і кістяне оздоблення.

Кіммерійська зброя і зразки кінського спорядження набули значного поширення, що є найкращим доказом їх високої ефективності та вдалої конструкції. Вони часто трапляються серед пам'яток місцевого населення Північного Кавказу, українського Лісостепу, Середньої Європи. В археології останньої на цій підставі навіть вирізняється окремий «фрако-кіммерійський» етап у розвитку місцевих племен.

Кочовий спосіб життя позначився не тільки на речах, а й на соціальному розвитку кіммерійців. Головною цінністю кочовиків була худоба, яка могла легко переходити з рук у руки внаслідок збройних сутичок, посух, епідемій і накопичуватись у наймогутніших одноплеменців. їм також перепадала основна доля воєнної здобичі, що також сприяло майновому й соціальному розшаруванню кіммерійського суспільства. Археологічно цей процес простежується на появі могил військової аристократії, що помітно відрізняються від основної маси кіммерійських поховань розмірами і багатим інвентарем. Це, зокрема, поховання у курганах Гиреєва Могила поблизу Ростова-на-Дону, а також поблизу сіл Єнджа та Білоградець в Болгарії тощо[20]. Кіммерійські вожді згадуються й у писемних джерелах, наприклад у Геродота, який називає їх царями [Her., IV, II]. Усі ці факти свідчать, що кіммерійське суспільство пройшло вже більшу частину шляху до остаточної ліквідації первіснообщинних відносин і стояло на порозі класоутворення.

Рис. 4. Кіммерійські поховання початку VII ст. до н. е.

Кіммерійське мистецтво мало прикладний характер; складний орнамент прикрашав руків'я кинджалів і деталі вузди, наносився на посуд. Основу декору становили різноманітні геометричні фігури: спіралі, ромби, квадрати, що у багатьох варіантах комбінувались одне з одним. Найкращими зразками кіммерійського геометричного стилю є, мабуть, різьблені кістяні прикраси вузди з кургану поблизу с. Зольне в Криму[21]. Дійшли до наших днів й не дуже численні зразки кіммерійської монументальної скульптури. Це — статуї з досить умовним зображенням кіммерійських воїнів у вигляді кам'яних стовпів висотою до 1,5 м, але на них рельєфно зображені предмети військового спорядження і деталі костюма: пояси, кинджали, бойові молотки та ін.[22]. Такі статуї встановлювалися над похованнями знатних кочовиків, як, наприклад, у кургані поблизу с. Білоградець.

Кіммерійська культура складалася і розвивалася протягом X — початку VII ст. до н. е. Її еволюцію порушила нова хвиля кочовиків зі сходу — скіфів, з якими пов'язаний наступний етап у давній історії України.

Глава 2 Населення лісостепу України за кіммерійської доби (X — початок VII ст. до н. е.)

На відміну від степової частини України, яку у передскіфський час заселяли кочові племена іранського походження, імовірно історичні кіммерійці, на великому просторі Лісостепу від Дону на сході до Карпат на заході мешкало здебільшого осіле землеробсько-скотарське населення, достатньо близьке між собою за рівнем суспільних відносин, господарським устроєм та побутом, але відмінне за етнічною належністю.

Цей період історії у Лісостепу збігається з добою активних виступів степових кочових племен Півдня України, їх контактами з центрами європейських культур, а також з глибокими економічними та культурними метаморфозами, що мали місце в західній прикордонній смузі Лісостепу — Центральній Європі, і пов'язані з міграціями тих чи інших племен[23]. Усе це позначилося на різноманітних сферах життя населення українського Лісостепу, у тому числі — на етнічній історії племен, що його населяли.

Етнічною неоднорідністю племен лісостепова Україна відзначалася ще за доби бронзи. З початком кіммерійського часу основні етнографічні області Лісостепу — Лівобережжя та Правобережжя Дніпра, Полісся, Прикарпаття та Закарпаття — характеризувалися притаманними лише їм локальними особливостями. Останні простежуються в різноманітних пам'ятках матеріальної культури, своєрідної гідронімії того чи іншого ареалу тощо.

Закарпаття та більшу частину Північно-Східного Прикарпаття, Західне Поділля та Буковину за кіммерійського часу заселяли племена однієї з культур так званого фракійського гальштату (культури Гава-Голігради, X—VII ст. до н. е.). Осіле землеробське населення, що належало до цієї культури, особливих успіхів досягло в бронзоливарному виробництві та солеварінні, що відіграло важливу роль у міжплеменній торгівлі й сприяло економічному піднесенню.

Історичне коріння носіїв культури Гава-Голігради, як і культур фракійського гальштату в цілому, сягають в глиб епохи бронзи. Поява цього населення на території України звичайно пов’язується з його міграцією з південно-західних регіонів Центральної Європи[24]. Питання про його етнічну належність достатньо складне. Найвірогідніше, що гава-голіградське населення є одним із північнофракійських племен, формування яких відбулося в Карпато-Дунайському регіоні протягом XII—X ст. до н. е.[25]. Разом з тим, є думка про ілірійське походження згаданих племен[26].

Крім носіїв гава-голіградської культури на території Північно-Східного Прикарпаття існували також племена, представлені кількома археологічними культурами, зокрема висоцькою (X— VII ст. до н. е.). Населення, що належало до цієї культури, розташовувалося у районі вододілу Західного Бугу, Дністра та Стиру. На відміну від прийшлих племен гава-голіградської культури, носії висоцької культури за походженням є автохтонними, зв'язаними генетично з попередніми племенами тшинецько-комарівської культури доби бронзи. Існує цілком обґрунтована думка щодо внеску носіїв висоцької культури у формування перших елементів культури праслов'ян[27].

Населення передскіфського часу Південного Полісся та Західної Волині, що залишило по собі пам'ятки так званого могилянського типу[28], на думку багатьох дослідників, є також досить близьким до предків слов'ян[29].

Правобережжя Подніпров'я (межиріччя Дністра та Дніпра), басейн Ворскли та межиріччя Орелі й Самари на Лівобережжі Дніпра заселяли племена чорноліської культури. Просторий ареал, яскрава матеріальна культура, політична та етнічна історія дають підстави розглянути різноманітні сторони життя носіїв чорноліської культури ґрунтовніше.

Більшу частину Дніпровського лісостепового Лівобережжя (межиріччя Дніпра та Дону) населяли носії бондарихінської культури, що сформувалася до XII ст. до н. е.[30]. Походження бондарихінських племен пов'язано з населенням доби бронзи. Стосовно етнічної належності існують різні погляди, хоча більшість дослідників вважає їх фінно-уграми[31].

Досить строката етнокультурна панорама Лісостепу кіммерійського часу не буде повною, якщо не згадати іранський етнокультурний компонент. Про його наявність свідчать передусім нечисленні поки що поховальні пам'ятки кінних воїнів-степовиків так званої Новочеркаської групи VIII—VII ст. до н. е. Вони зосереджені в основному на кордоні Лісостепу і Степу та у південних районах Лісостепу, мають аналогії в степовій частині України та на Північному Кавказі, і тому розглядаються як поховання історичних кіммерійців[32]. З іранським степовим населенням треба пов'язувати й окремі поховання так званої Чорногорівської групи пам'яток IX—VIII ст. до н. е., відомі у Лівобережному Дніпровському Передстепу[33]. Звичайно вони трактуються як старожитності кіммерійців, хоча в останні роки їх намагаються ідентифікувати з прадавніми скіфами чи протоскіфами[34].

Племена чорноліської культури у X — на початку VII ст. до н. е. мешкали на великому просторі, що охоплює, за даними археологічних джерел, лісостепову смугу України від р. Збруч, у Подністров'ї на заході до Орельсько-Самарського межиріччя у Лівобережному Подніпров'ї на сході. На півдні кордон розселення чорноліських племен збігається з початком причорноморського Степу, на півночі — з Поліссям.

Матеріальна культура, поховальні звичаї та інші дані відбивають певні відмінності та локальні особливості в різних ареалах проживання носіїв чорноліської культури, за якими, очевидно, криються досить складні етнічні процеси.

Існує декілька таких локальних областей. На Правобережжі Дніпра це басейн р. Тясмин на південних кордонах Лісостепу (південна частина Черкаської та північна Кіровоградської областей). Тут сконцентрована найбільша кількість городищ. Можливо, це був центр первісної консолідації чорноліських племен[35]. Серед найвідоміших тясминських городищ слід назвати Чорноліське та Суботівське. У цьому ж районі розташовувалися численні неукріплені поселення чорнолісців — селища.

Інший район Правобережжя, що достатньо густо був заселений чорноліськими племенами, є Середнє Подністров'я. Згадані племена населяли здебільшого неукріплені поселення, селища. Городищ небагато (зокрема Григорівське, Рудковецьке), що, очевидно, можна пояснити певною стабільністю політичної ситуації у цьому регіоні на відміну від Середнього Подніпров'я, яке тісно контактувало зі степовим світом.

У Лісостеповому Лівобережжі немає чорноліських городищ. Один з районів мешкання тут чорноліських племен — басейн р. Ворскли. Широковідомі поселення — селища Хухра (Сумська область) та Ніцаха (Полтавська область)[36].

Другий район розташовувався на р. Орель та у межиріччі Орелі й Самари, практично на кордоні Лівобережного Лісостепу та Степу. Тут відкрито низку чорноліських селищ — Йосипівка, Самусівка та ін. Матеріальна культура деяких поселень Приорелля має змішаний характер: крім чорноліського посуду, на них часто трапляється бондарихінська кераміка, що вказує, ймовірно, на поліетнічний склад населення[37].

Даних про соціально-політичний устрій чорноліських племен небагато. Проте відомо, що поселення чорнолісців — це родові селища. Городища, особливо великі за розмірами, відбивають певну племенну консолідацію. Мабуть, справедливою є думка, що круглі укріплення чорнолісців втілювали «давню ідею оборони родовим табором»[38].

У чорнолісців існувала велика патріархальна сім’я, зі складу якої пізніше виділилися малі сім'ї. Про це свідчать, з одного боку, залишки жилих приміщень великих розмірів (до 60 м²), найбільш характерні для ранньої історії чорноліських племен, колективні поховання, інколи 7—10 і більше осіб[39], а з іншого невеличкі житла (до 12 м²), а також індивідуальні поховання у пізньочорноліський час.

Майнове, а отже й соціальне розшарування племен, за даними поховань, було слабким. Лише в пізній період чорноліської історії з'являється звичай ховати деяких, ймовірно, знатних співплемінників, з великою кількістю речей, зокрема різноманітним посудом. До таких могил належить чоловіче поховання в кургані № 10 біля смт Стеблів на Пороссі[40].

Основу господарчої діяльності чорноліського населення становили землеробство та осіле скотарство[41]. Природно-кліматичні умови лісостепової смуги Східної Європи сприяли розвитку згаданих галузей господарства, що мали до того ж давні традиції. Можна припустити, що землеробство було орним, як і на інших територіях Східної та Середньої Європи за цієї історичної доби. Головним землеробським знаряддям праці був дерев'яний плуг, що використовувався із застосуванням тяглової сили биків чи коней. Про землеробський напрям свідчать численні знахідки кам'яних зернотерок, різноманітних розтиральників, крем'яних, а в більш пізній час — залізних серпів, мотик з оленячих рогів чи довгих кісток тварин, глиняних культових «коржиків».

Асортимент оброблюваних культур був достатньо широкий: просо, ячмінь, карликова пшениця, жито, горох, конопля[42].

Серед тварин на всій території проживання населення чорноліської культури переважала велика рогата худоба. їй належала першорядна роль у господарстві, проте роль деяких тварин в окремих регіонах була неоднаковою. У Середньому Подніпров'ї, наприклад, другою за значенням була дрібна рогата худоба, третьою — свиня, а четвертим — кінь. Його роль у пізньочорноліський час у Подніпров'ї зростає. Домашня птиця представлена невеликою кількістю[43]. У Середньому Подністров'ї другою за значенням у господарстві була свиня (аналогічна ситуація спостерігається і на Дніпровському Лівобережжі, у межиріччі Орелі та Самари), третім — кінь, четвертою — дрібна рогата худоба[44]. У Самарсько-Орельському межиріччі третьорядну роль відігравала дрібна рогата худоба, а остання належала коню[45].

За умови розвинутих землеробства та скотарства мисливство та рибальство в господарстві чорнолісців були переважно заняттям другорядним.

Населення Подніпров'я полювало на таку дичину: благородного оленя, бобра, дикого кабана, лося, зубра, косулю, ведмедя, борсука, рись, вовка, лисицю, зайця, з птахів — на тетерю[46]. На поселеннях Подністров'я знайдено кістки благородного оленя, дикого кабана, видри[47]. Слід зазначити, що для чорноліського населення Лівобережного Дніпра, зокрема межиріччя Орелі та Самари, полювання було досить важливою галуззю господарства. Так, на поселенні біля с. Бузівка кістки диких тварин становлять 9% загальної кількості знайдених кісток тварин[48].

Про рибальство носіїв чорноліської культури свідчать знахідки рибних кісток та луски, кістяних та бронзових гарпунів, бронзового рибальського гачка[49].

Як і в інших численних племенах лісостепової смуги України, у чорнолісців були добре розвинуті домашні ремесла: керамічне виробництво, обробка каменю, рогу, кістки, дерева, шкур, прядіння та ткацтво.

Безперечно, важливе місце в економіці чорноліських племен займала металообробка. Вона, можливо, пов'язана з традиціями обробки кольорових та чорних металів більш раннього, докіммерійського часу. За кіммерійської доби Середнє Подніпров'я перетворилося на потужний осередок місцевої металургії[50].

Високого рівня розвитку досягла бронзоливарна справа, що підтверджується не тільки численними знахідками на поселеннях та похованнях чорнолісців різноманітних предметів, зокрема оригінальних пласких браслетів із своєрідним орнаментом, а й інструментарію ливарників — глиняних та кам'яних ливарних форм, тиглів, ллячок, сопел, а також бронзових шлаків. Особливо вражають знахідки на Суботівському городищі: це близько 800 уламків глиняних ливарних форм, тиглів та ллячок[51], які свідчать про те, що городище було одним з важливих центрів бронзоливарного виробництва. Виробництво бронзових речей, очевидно, існувало на більшості поселень. Предмети з бронзи відливалися переважно у формах, виліплених за восковою моделлю, інколи складних. Асортимент виробів був достатньо широкий: окрім масивних браслетів, виготовлялися інші прикраси — булавки, підвіски, а також знаряддя праці, зокрема кельти, зброя (рукоятки мечів) та ін.

Здобування заліза сиродутним способом та наступна його ковальська обробка були відомі у Середньому Подніпров'ї ще до кіммерійської доби. Племена чорноліської культури вдосконалювали навички залізоробного виробництва. Саме з цього часу залізо набуває все більшого значення у господарстві та військовій справі, витісняючи крем'яні, кам'яні, а згодом і бронзові вироби. Із заліза виготовлялися знаряддя праці (кельти, серпи, ножі, швайки), зброя (мечі, наконечники списів) та ін. Першими майстрами обробки заліза, ковалями, як правило, ставали бронзоливарники. На користь цього свідчить, наприклад, те, що багато виробів з заліза виконано за зразком бронзових, а деякі з них складаються з двох частин (наприклад, мечі та кинджали) — залізної кованої та бронзової, що відливалася у формі. Цілком імовірно, що у чорнолісців бронзоливарне та ковальське ремесла не були розрізнені: і перше і друге могли перебувати в одних і тих самих руках[52].

Племена чорноліської культури, передусім ті, що населяли Середнє Подніпров'я, брали активну участь у міжплеменному обміні. Цьому сприяв насамперед високий рівень металообробки. Економічні та культурні зв'язки племен Середнього Подніпров'я, що існували ще у попередній час, за кіммерійської доби значно розширилися і зміцніли. Можна говорити про декілька основних напрямків культурно-економічних контактів чорнолісців: західний — південно-західний з фракійським світом, південно-східний — з племенами кобанської культури Кавказу і, можливо, східний — з населенням татарської культури Південного Сибіру[53]. Вірогідно, зв'язки чорноліських племен (у всякому разі тих, що мешкали у Середньому Подніпров'ї) з Кавказом та Закавказзям здійснювалися через посередництво степових кочовиків.

Існують різні думки щодо етнічної належності населення чорноліської культури. Найпереконливішою, мабуть, є версія стосовно праслов'янства чорнолісців[54]. На користь останньої свідчить і такий важливий аргумент, як збіг ареалу архаїчної праслов'янської гідроніміки з ареалом чорноліської культури[55].

Разом з тим поширена думка про фракійську належність лісостепових племен доби раннього заліза, зокрема носіїв чорноліської культури[56]. Проте останнім часом вона піддається серйозній критиці[57].

З початком кіммерійської доби спостерігається певна політична активізація лісостепових племен, зокрема Дніпровського Правобережжя. Вона мала декілька етапів. Найбільш ранній пов'язаний із просуванням чорнолісців на південь і на схід, завдяки чому відбулося освоєння південної частини правобережного Лісостепу (басейн р. Тясмин), виник цілий масив городищ, у тому числі відоме епонімне городище в урочищі Чорний ліс, що у верхів'ях Інгульця. Існує думка, що під час розселення чорнолісців у південній частині Лісостепу відбулася асиміляція деяких етнічних груп степового населення, що належало до пізньозрубної культури і просунулось у Лісостеп з півдня та південного сходу[58]. Східний напрям руху пов'язаний з міграцією частини чорноліського населення з території Правобережжя на Лівобережжя — у басейн Ворскли та у межиріччя Орелі й Самари. Внаслідок цього процесу бондарихінську культуру змінює чорноліська, про що свідчать знахідки пам'яток змішаного типу. Зараз домінує думка, що проникнення чорнолісців у цей регіон відбулося протягом X—IX ст. до н. е., і перші прийшлі з'явилися у басейні Орелі та Орельсько-Самарському межиріччі[59]. Щодо басейну Ворскли, то, на думку окремих дослідників, освоєння цього регіону вихідцями з Правобережного Лісостепу відбулося пізніше[60].

Причини просування лісостепових правобережних племен на лівий берег Дніпра не з'ясовані. Версії, за якими це пов'язують з тиском на чорнолісців фракійських племен чи степового населення Півдня[61] потребують серйозної аргументації.

Цікавим питанням історії чорноліських племен є їхні відносини з фракійським населенням. Раніше вважалося, що вони обмежувалися лише культурним впливом на населення, що мешкало на захід від Дністра, і, можливо, незначним проникненням східних етнічних елементів у фракійське середовище[62]. Пізніше походження однієї з груп населення Середнього Подністров'я (Лісостепової Молдови) безпосередньо пов'язували з приходом туди з Подніпров'я племен пізньочорноліської культури[63]. Але на рівні сучасних знань можна припустити деякою мірою зворотний процес: проникнення певної, імовірно, невеликої, групи фракійського населення в ареал чорноліських племен.

Найважливішим моментом у житті чорноліських племен, безперечно, були їхні зв'язки з кочовим Степом. Тиск степових номадів на лісостепове населення, очевидно, почався вже у ранній період чорноліської історії (X—IX ст. до н. е.). Найімовірніше це були епізодичні набіги, що здійснювалися кочовиками так званої Чорногорівської групи — кіммерійцями чи протоскіфами. Ця експансія спрямовувалася, в основному, у південні райони Правобережного та Лівобережного Лісостепу. Наслідком її було зруйнування низки чорноліських селищ у басейні Тясмину на Правобережжі, наприклад Суботівського та Андрусівського, знищення чорноліських та бондарихінських поселень на кордоні Лівобережного Лісостепу та Степу, зокрема селищ Залінейне, Бузівка, Йосипівка, Дронівка[64]. Про степові набіги на південні межі Лісостепу свідчать численні знахідки окремих предметів озброєння, кінського спорядження та ін. Поховань кочовиків цього періоду у Лісостепу немає. Очевидно, у відповідь на удари войовничих степовиків, особливо на південних межах лісостепового Правобережжя, чорнолісці створили цілий масив городищ, зокрема в басейні Тясмину.

Ситуація змінилася у VIII—VII ст. до н. е., коли в степовій частині України з'являються кочові племена так званої Новочеркаської групи, вірогідніше — історичні кіммерійці. Лісостеп став одним з об'єктів вельми широких експансійних спрямувань степовиків. Військова активність кіммерійців охоплює практично більшу частину східноєвропейського Лісостепу: від Середнього Подоння на сході до Середнього Подністров’я на заході[65]. У вогні пожарищ гине низка городищ південної частини Правобережного Лісостепу, зокрема Тясминське. Сліди пожеж та руйнацій мають багато жител нижнього ярусу культурного шару Суботівського та Чорноліського городищ[66]. На відміну від раннього періоду, для розглядуваного часу в Лісостепу відомо декілька десятків поховань добре озброєних кінних воїнів, що практично нічим не відрізняються від степових кіммерійських могил, зокрема поховання у Носачеві, Квітках, Ольшані на Правобережжі, Бутенках — на Лівобережжі[67]. На території Лісостепу, особливо на Правобережжі, досить часто трапляються різноманітні знахідки, що належать носіям кіммерійської культури, головним чином предмети озброєння, кінського убору, деякі вироби кіммерійського типу знайдено на поселеннях (наприклад, Суботівське городище), що свідчить про безперечний вплив степовиків на культуру чорноліських племен.

На основі згаданих фактів можна дійти висновку, що у VIII— VII ст. до н. е. південна частина українського Лісостепу, ймовірно, перебувала під контролем степових кочовиків. Можливо, у цьому районі мешкала й частина номадів.

В історико-політичному аспекті інвазію кіммерійців у межі Лісостепу слід розглядати як один з етапів довготривалої експансії іраномовних номадів у землі осілого землеробського населення[68], експансії, що досягла свого апогею у подальший — скіфський час, коли Лісостеп став одним з районів розселення окремих контингентів кочових скіфів[69].

Причини, що спонукали номадів просуватися на територію Лісостепу, безперечно, були різними. Неабияке значення мали природно-кліматичні умови цього регіону, а головне — його високий економічний розвиток та ін.[70]

Племена українського Лісостепу кіммерійського періоду підтримували між собою зв'язки, різноманітні за характером та інтенсивністю.

Носії бондарихінської культури мали найтісніші контакти з чорнолісцями Лівобережжя та Правобережжя, степовими племенами Півдня — кіммерійцями, а також з населенням Північного Кавказу та Закавказзя, про що свідчать знайдені в місцях розташування бондарихінських племен кельти чорноліського вигляду, сокири кобанського та колхидського типів. Інтенсивними зв'язками з чорнолісцями пояснюється запозичення у них багатьох форм посуду[71].

Тісні контакти мали місце між племенами Правобережжя. Це особливо стосується племен висоцької культури та культури Гава-Голігради. В керамічному комплексі останніх серед металічних виробів відома низка форм, запозичених у племен висоцької культури[72].

Водночас висоцькі племена зазнали потужного культурного впливу носіїв культур «полів поховальних урн» Центральної Європи. Зрештою, це призвело до того, що у племен висоцької культури поряд з інгумацією певною мірою поширився обряд кремації небіжчиків, характерний для Центральної Європи гальштатського періоду, відомі там форми урн та ін. Більшість знахідок металічних знарядь праці, побутових виробів, прикрас носіїв висоцької культури також мають центральноєвропейське походження[73].

Культурні впливи, запозичення тих чи інших традицій здійснювалися по-різному. Чи не найважливіша роль у цьому, безперечно, належала міжплеменним економічним зв'язкам, що створювали сприятливі передумови для тісних контактів різних племен Лісостепу між собою і з оточуючим світом. Цьому сприяли, зокрема, солеварні центри у Прикарпатті, осередки бронзо ливарного виробництва у Середньому Подніпров'ї та Закарпатті, продукція яких була важливим чинником міжплеменного обміну[74].

Важливе значення у культурному взаємовпливі мали також військові сутички, переміщення етнічних груп у межах Лісостепу.

Мистецтво лісостепових племен кіммерійського періоду з його загальними рисами й локальними особливостями презентовано в основному різноманітним орнаментом, що найчастіше прикрашав посуд, ювелірні вироби, кінську упряж, та дрібного пластикою.

Найпопулярнішим був геометричний орнамент у вигляді прямих та косих ліній, зигзагів, кутів, хрестів, трикутників, ромбів; прямокутників, кілець та їх комбінацій. Найпоширенішим був геометричний орнамент, що складався з комбінацій трикутників та ромбів, у тому числі заштрихованих косими лініями чи заповнених кільцями (лощений посуд чорноліської культури Подніпров'я та Подністров'я, висоцької, культури Гава-Голігради). Часто він поєднувався зі штампованим орнаментом із спіралей та кілець. На кераміці носіїв бондарихінської культури геометричний орнамент вживається рідше. Візерунки з концентричних кілець та спіралей відомі й на різноманітних металічних та кістяних виробах, наприклад, на бронзових виливаних браслетах чорноліської культури, прикрасах висоцької культури.

Широко представлений геометричний орнамент у мистецтві степових кочовиків — кіммерійців, що проникли у Лісостеп. Питання про походження геометричного орнаменту, вживаного в мистецтві лісостепового населення доскіфської доби, складне. Деякі елементи, без сумніву, традиційно запозичені від племен попереднього періоду. Водночас складається цілком певне враження, що широке використання геометричних візерунків значною мірою пояснюється впливом культур Балкано-Дунайського регіону[75].

Оригінальний рослинний орнамент у вигляді дерев з піднятими догори гілками відомий в основному на посуді носіїв висоцької культури[76]. Існує цілком певна думка, що орнамент із кола і хреста є солярною символікою. Геометричні ж візерунки — трикутники, ромби, заштриховані косими лініями чи заповнені крапками, очевидно, символізують зоране та засіяне поле, спіральний візерунок — умовне зображення води та сонця[77].

Дрібна пластика представлена в основному фігурками різноманітних свійських тварин — коня, корови, кози, вівці, свині та ін. Найвідоміші зразки зооморфної культури є у чорнолісців і племен фракійського гальштату[78]. Традиції виготовлення лісостеповим населенням глиняних фігурок різноманітних тварин, безперечно, беруть початок з більш ранньої пори, від часу існування білогрудівської культури доби бронзи, а, можливо, й раніше.

Цікаві мініатюрні посудини у вигляді птахів характерні для висоцької культури, а також-для культур «полів поховальних урн» Центральної Європи[79].

Певною мірою зооморфні образи притаманні й мистецтву степовиків-кіммерійців[80].

Антропоморфні зображення доскіфської доби є рідкісними. Поодинокі знахідки (фігурки чоловіка та жінки) виявлено на двох поселеннях культури Гава-Голігради[81].

В цілому характер орнаментів і зооморфна пластика декоративно-прикладного мистецтва доскіфського населення Лісостепу пов'язані з землеробсько-скотарськими культами, що відбивають ідею родючості.

Глава 1 Політична історія племен північного Причорномор'я у скіфську епоху

За Геродотом, прабатьківщина скіфів знаходилась десь на схід від кіммерійської землі. Але під натиском іншого кочового народу — массагетів[82] — скіфи покинули рідні місця і рушили на захід. «При навалі скіфів кіммерійці, — пише далі Геродот, — стали радитися, оскільки військо наступало велике, і думки їхні розділилися... На думку народу, треба було залишити країну, а не наражатися на небезпеку, залишаючись віч-на-віч з численним ворогом. А на думку царів, варто було битися за країну з загарбниками. І народ не хотів покоритися, і царі не хотіли слухатись народу. Перші радили піти, віддавши без бою країну тим, хто до неї вдерся. Царі ж, згадавши про те, скільки хорошого вони тут пізнали і скільки можливих нещасть спіткає їх, вигнанців з вітчизни, вирішили померти і спочивати у своїй землі, але не тікати разом із народом. Коли ж вони прийняли це рішення, то поділилися на рівні половини і почали битися один з одним. Й усіх їх, що загинули від руки один одного, народ кіммерійців поховав біля ріки Тірасу, й могилу їхню і зараз видно» [Herod., IV, 11].

Події, описані Геродотом значно пізніше — у V ст. до н. е., приблизно можна датувати початком VII ст. до н. е. До цього ж часу — першої половини — середини VII ст. до н. е. — належать найдавніші у Східній Європі знахідки скіфської матеріальної культури. Це, передусім, найархаїчніші скіфські наконечники стріл з дволопатевою голівкою ромбічної форми, які раптово з'являються на величезному просторі європейського півдня від Дагестану до Придунав'я. Факт зіткнення місцевого доскіфського населення цієї території з прийшлими номадами археологічно віддзеркалюють й не дуже численні, але важливі для розуміння цього часу поховальні пам'ятки, інвентар яких складався з речей, характерних як для новочеркаської, так і для скіфської культур (до останніх належать специфічні наконечники стріл, меч-акінак, вудила і псалії скіфського типу, бронзова прикраса вузди у вигляді голівки хижого птаха, навершшя[83]). Згадані пам'ятки знайдено у похованнях поблизу сіл Єнджа та Білоградець у Болгарії, в могильнику № 39 біля хут. Кубанського Краснодарського краю, а також у похованні поблизу Лермонтовського роз'їзду та в Каменомостському могильнику на Ставропіллі.

Таким чином, початок VII ст. до н. е. є відправним моментом скіфської історії. Саме з цього часу, відповідно до найраніших згадок про скіфів у письмових джерелах, ми можемо використовувати термін «скіфи» щодо кочового населення, що мешкало на просторах північнокавказьких та причорноморських степів, а також мало цілком визначену й добре відому археологам «скіфську культуру».

Відоме не тільки «вузьке», конкретне розуміння терміна «скіфи», ай значно «ширше» його тлумачення[84], пов'язане з поширенням його античними авторами на інші сучасні скіфам кочові племена (зокрема Казахстану й Середньої Азії). Пізніше ім'я скіфів вживалося як узагальнююче ім'я — символ, — що поширювалося на їхніх кочових наступників. Яскравим прикладом такого випадку є рукописна праця Андрія Лизлова «Скіфська історія» (1692), де відображена тогочасна боротьба з татарами та турками[85].

Як «вузьке», так і «широке» тлумачення терміна «скіфи» має право на існування, бо кожне з них склалося історично і спирається на відповідні історичні реалії. Ми ж користуємось цим терміном лише у вузькому його значенні й розуміємо під ним конкретний кочовий народ, що панував у європейських степах на початку та в середині І тис. до н. е.

Найдавніші згадки про скіфів збереглися у ассирійських клинописних документах 70-х років VII ст. до н. е.

У цей період ассирійський престол посідав цар Асархаддон (680-669 рр. до н. е.), котрому, як і майже усім його попередникам, доводилося вести напружену озброєну й дипломатичну боротьбу за збереження ассирійської зверхності у Передній Азії. Цілком зрозуміло, що поява на північних кордонах Ассирії нового потенціального супротивника — скіфських загонів, що складалися з неперевершених стрільців-лучників та вершників, викликала занепокоєння у ассирійських володарів. Вони почали шукати шляхів до порозуміння зі скіфами. Зберігся письмовий запит Асархаддона до оракула бога Шамаша про те, чи буде вірним своєму слову Партатуа, цар «країни Ішкуза», якщо він дістане за дружину ассирійську царівну[86]. На жаль, невідомо, чи були реалізовані плани Асархаддона щодо цього династичного шлюбу, але досягти якоїсь домовленості з кочовиками, як свідчать подальші події, ассирійці все ж таки спромоглися.

Підтримка нового союзника допомогла Ассирії у боротьбі з повсталими 673 р. до н. е. мідійськими племенами, територія розселення яких прилягала до східного кордону цієї великої давньосхідної держави. Ще значнішу роль відіграв згаданий союз кілька десятиріч потому. Тоді військо Мідії, яка вже досягла незалежності, дійшло до серця Ассирії і взяло в облогу її столицю Ніневію. На допомогу Ассирії з'явилося «величезне військо скіфів, яке очолював цар скіфів Мадій, син Прототія» [Her., І, 103]. Більшість дослідників вважає, що Прототій Геродота і Партатуа з ассирійських джерел — одна і та ж особа. Тоді не виключено, що матір'ю Мадія, який поспішив до мурів Ніневії, могла бути ассирійська царівна. Але як би там не було, він завдав поразки мідійцям, а потім його загони могутньою хвилею полонили майже увесь Давній Схід і зупинилися лише на кордонах Єгипту, де Псамметіх І, «єгипетський цар, дарунками і проханнями умовив завойовників не йти далі» [Her., І, 105]. Ці події ознаменували початок понад чвертьвікового панування скіфів у Передній Азії, яке припало на другу половину VII ст. до н. е.[87].

Безперечно, головною запорукою скіфського володарювання у Передній Азії була боротьба Ассирії і ворожих їй країн. Така політична ситуація сприяла тому, що скіфи на деякий час стали третьою, вирішальною силою. Оволодіння Ніневією об'єднаними силами Мідії та Вавилону 612 р. до н. е. й загибель Ассирійської держави, що сталося за кілька років, не тільки докорінно змінили розстановку сил на політичній арені, а й зруйнували самі підвалини скіфського панування у Передній Азії. Проте ще деякий час скіфи лишалися значним воєнним чинником у цьому регіоні Давнього Сходу, про що свідчить і їхня участь у війні між мідійським царем Кіаксаром й володарем малоазійського царства Аліаттом, яка закінчилася близько 585 р. до н. е.[88].

Свідчення письмових джерел щодо передньоазіатської епопеї скіфів, що тривала близько ста років, підтверджуються багатьма археологічними матеріалами. Це, передусім бронзові вістря стріл, знайдені в різних місцях Закавказзя, Малої та Передньої Азії. Зрозуміло, ці знахідки не завжди підтверджують безпосередню присутність скіфів у якомусь конкретному місці — адже разом із «скіфським» луком та прийомами його застосування вони широко увійшли в арсенал бойових засобів місцевих народів. Недарма Геродот [І, 73] розповідає, що саме скіфи навчали стріляти з лука синів мідійського царя Кіаксара. Але в кожному випадку поширення таких вістер пов'язане зі скіфськими походами до Передньої Азії. На Близькому Сході виявлено кілька форм для відливання таких вістер. Одна з них походить з іракського міста Мосула і зараз зберігається у Британському музеї. Вона виготовлена з бронзи і призначалась для одноразової відливки трьох вістер. Л. Ундервуд, який експериментував з цією формою, дійшов висновку, що за наявності кількох кваліфікованих помічників він зміг би виготовляти до 10 тис. вістер на тиждень, а потреби 5-тисячного загону лучників могли забезпечити лише кілька таких портативних «майстерень»[89].

Серед знахідок, пов'язаних зі скіфами, чи не найбільш цікавим є так званий Саккизький скарб, виявлений на узбережжі солоного озера Урмія в Іранському Курдистані[90]. Найвірогідніше, цей комплекс являв собою інвентар зруйнованого поховання скіфського вождя другої половини VII ст. до н. е. Але переважну частину скарбу становили ювелірні вироби східного типу. Навряд чи можна дискутувати щодо шляхів, якими потрапили до рук скіфського ватажка ці коштовності. Не випадково Геродот так писав про період скіфської зверхності на Близькому Сході: «Протягом двадцяти восьми років скіфи панували у Азії і за цей час вони, сповнені нахабства і презирства, все спустошили. Бо, крім того, що вони з кожного стягували данину, яку накладали на усіх, вони ще, об'їжджаючи країну, грабували в усіх те, чим кожен володів» [IV, 106].

Слід зазначити: за часів, які нас цікавлять, території, що прилягали до сучасного м. Саккиз, були центром Манейського царства, яке мало спільні кордони з такими могутніми державами, як Ассирія та Урарту. Саме у ассирійських клинописних документах згадується «військо скіфів», які живуть в області «країни Манеїв», звідки вони, подолавши перевали, нападають на прикордонні райони Ассирії[91]. Пов’язавши ці свідчення із Саккизьким скарбом, деякі фахівці (Р. Гіршман, Б. Б. Піотровський, О. І. Тереножкін, В. А. Іллінська) дійшли висновку, що саме тут, за ассирійськими джерелами, розташовувалось «Скіфське царство», або «країна Ішкуза».

Піддавати сумніву присутність скіфів на території Манейського царства не має сенсу — письмові джерела доводять це досить чітко, а пояснити її можна кількома причинами. Головною з них є географія, природно-кліматичні умови регіону. Тут завжди було добре розвинуте землеробство, завдяки чому хліб постачався навіть у сусідні області. Це значно полегшувало забезпечення скіфських загонів. Добре захищені гірськими хребтами долини розташовувались майже у центрі Передньої Азії і мали виходи на захід — на родючі низини Дворіччя, які були головною метою скіфських походів, і на північ — у степи сучасного Азербайджану, звідки через Дербент пролягав добре відомий скіфам шлях до степових районів Східної Європи. Сприятливою для скіфів була й та обставина, що манейські царі, вимушені у своїй політиці постійно маневрувати поміж Ассирією та Урарту, були зацікавлені у скіфах як у могутніх союзниках, що могли стати противагою небезпечним сусідам.

Попри всі факти, навряд чи територія Мани була завойована скіфами, і тут виникло самостійне «Скіфське царство». Джерела вказують, що південне узбережжя озера Урмія використовувалося скіфами як стратегічний плацдарм, який знаходився у безпосередній близькості до найважливіших центрів давньосхідних держав. Зрозуміло, що у такій ситуації скіфські вожді були зацікавлені у збереженні міцного Манейського царства, яке було б здатне забезпечити недоторканність цього плацдарму. Не випадково у VII ст. до н. е. Мана починає грати на політичній арені дуже помітну роль. Спочатку разом із скіфами вона тіснить Ассирію, а потім знову-таки разом з ними, стає союзником останньої і вступає в боротьбу проти Мідії та Вавилона[92]. До того ж, у текстах цього часу Мана згадується як самостійна держава, союзна скіфам, але як така, що існує паралельно «Скіфському царству»[93].

Відомий інший варіант локалізації «Скіфського царства» — на південь від Головного Кавказького хребта, а саме — на землях сучасного Азербайджану, у межиріччі Кури і Аракса (І. М. Дьяконов, І. Алієв). Проте ретельний аналіз археологічного матеріалу не дає вагомих підстав для підтвердження такої гіпотези[94].

Тому ми цілком впевнені, що пошуки слідів «Скіфського царства» у Передній Азії чи у Закавказзі позбавлені якихось перспектив, а «царство Ішкуза» за давніми письмовими джерелами знаходилося північніше, у степах Прикубання й Північного Кавказу, де у VII— VI ст. до н. е. перебувало основне ядро скіфських племен[95].

На території Північного Кавказу скіфські поховальні пам'ятки цього часу виявлено у рівнинних районах Ставропілля, Кабарди, Північної Осетії, Ічкерії та Інгушетії. Так, вражаючий за своєю архітектурою скіфський курган VII ст. до н. е. досліджено поблизу хут. Червоний Прапор Ставропільського краю: під 11-метровим насипом розміщувались кам'яні гробниця і жертовний комплекс, серед різноманітного начиння — дишло колісниці із зображенням східної богині Іштар.

Велика група курганів вищої скіфської знаті періоду походів до Передньої Азії досліджена у Прикубанні. Найвідоміші з них Келермеські кургани, насипи яких перекривали величезні могильні ями із справжніми скарбами: коштовними прикрасами, оздобленою золотом зброєю, кінським спорядження.

Всього на Північному Кавказі й у Прикубанні відомо близько 50 скіфських поховань VII—VI ст. до н. е., більшість з них великі за розмірами і мають багатий інвентар. Можна припустити, що саме тут за часів передньоазіатських походів містився центр скіфського політичного об'єднання. Причини, з яких склалася така ситуація, цілком зрозумілі — адже саме ці території якнайкраще забезпечували просування скіфських загонів на південь. Не випадково усі скіфські пам'ятки поділяються тут на дві групи — прикубанську з виходом до узбережжя Чорного моря і далі на південь, та північнокавказьку, що розташована біля початку центральнокавказьких шляхів у Закавказзя (через Хрестовий та Мамісонський перевали). Цілям походів підпорядковувалися також вибір маршрутів скіфських вторгнень, освоєння скіфами стратегічно важливих районів, наприклад приурмійського, та політика скіфських вождів, які намагались використовувати протиріччя між давньосхідними державами. Внаслідок цілеспрямованих дій здійснювався значний приплив у скіфські кочовища різноманітних багатств, захоплених на Близькому Сході. Сюди ж приводили й полонених майстрів, котрі постачали скіфську верхівку коштовними виробами, в оздобленні яких примхливо переплелися смаки замовників із східними традиціями.

Рис. 5. Срібне дзеркало з Келермеського кургану.

Період походів до Передньої Азії — один з найяскравіших етапів скіфської історії, що археологічно відбився у грандіозних поховальних спорудах скіфських вождів. Подальший розвиток скіфських племен пов'язаний вже, головним чином, з територією Північного Причорномор'я.

У часи передньоазіатських походів, за даними археології, територія сучасної степової України була заселена досить слабо — всього тут налічується близько 20 скіфських пам'яток VII—VI ст. до н. е. — переважно небагаті поховання рядових общинників. Ситуація змінюється наприкінці VI ст. до н. е., коли у південних районах Північного Причорномор'я кількість скіфських поховальних пам'яток помітно збільшується. На відміну від попереднього часу, до кінця VI—V ст. до н. е. можна віднести вже близько 100 скіфських поховань, відкритих у межиріччі Дону і Дунаю, причому більшість їх (до 70%) концентрується у Нижньому Подніпров'ї та степовому Криму. Серед них найбагатші поховання — Перша Завадська й Чабанцева могили на Дніпропетровщині, Золотий та Ак-Мечетський кургани у Криму тощо[96].

Відповідають археологічним реаліям і повідомлення античних авторів. Згідно з розповіддю Геродота [IV, 21] про вторгнення у Скіфію військ перського царя Дарія І Гістаспа (пов'язані з цим події див. у наступному розділі), наприкінці VI ст. до н. е. великі простори Північного Причорномор'я були вже надійно освоєні скіфськими племенами, об'єднаними під владою скіфів царських. На той час сформувались кордони Північнопричорноморської Скіфії; причому східна їх межа проходила по р. Дон.

Рис. 6. Ранньоскіфські поховання північнопричорноморського Степу. 1 — VII—V ст. до н. е.; 2 — VI—V ст. до н. е.

З переміщенням із східних районів європейського Степу до Північного Причорномор'я скіфів «чекало лихо, не менше, ніж війна з мідянами: вони зустріли там сильне вороже військо. Адже жінки скіфів унаслідок довгої відсутності чоловіків вступили у зв'язок з рабами. Від тих рабів і жінок скіфів виросло молоде покоління. Дізнавшись про своє походження, юнаки почали противитися скіфам, коли ті повернулись з Мідії... Відбулося багато боїв, проте скіфи ніяк не могли здолати супротивників; тоді один з них сказав так: «Що ж ми робимо, скіфські воїни? Ми вступили у боротьбу із своїми ж власними рабами. І коли вони вбивають нас, ми слабшаємо; якщо ж ми переб'ємо їх, то потім матимемо рабів менш, ніж раніше. Тому, як я вважаю, треба залишити списи і луки, хай кожний із своїм батогом піде до них. Бо доти, доки вони бачили нас озброєними, вони вважали себе рівнею нам, тобто вільно народженими. Якщо ж вони побачать нас із батогом замість зброї, то зрозуміють, що вони наші раби, і, визнавши це, вже не насміляться опиратися». Почувши ці слова, скіфи одразу ж вчинили відповідно до його поради. Раби ж, настрахані цим, забули про битви і побігли» [Herod., IV, 1—4].

Напівлегендарний, епічний характер цієї оповіді викликав у багатьох фахівців сумніви щодо її історичної цінності, але є й інша думка.

На жаль, інформативні можливості письмового джерела в даному разі дуже обмежені. Тому єдиним шляхом до з'ясування реальної підоснови цієї розповіді є аналіз історичної ситуації, що склалася на території північнопричорноморського Степу в період та напередодні згаданих подій.

Щодо визначення часу сумнівів немає, оскільки воєнні дії, описані Геродотом, мають чіткі хронологічні координати: вони відбулися в період між завершенням передньоазіатських походів і остаточною стабілізацією східного кордону північнопричорноморської Скіфії. Виходячи з цього, сутичка, якщо вона справді мала місце, відбулася близько середини VI ст. до н. е., а проміжок часу, який нас цікавить, відповідно, охоплює першу половину VI ст. до н. е.

Як уже зазначалося, кінець VII — початок VI ст. до н. е. є часом найвищого розквіту скіфської культури в степових районах Передкавказзя. Але зміцнення Мідії та ліквідація скіфського панування у Передній Азії, а потім і повне їх вигнання з цього регіону негативно вплинули на розвиток скіфського суспільства, оскільки позбавили його вагомої долі додаткового продукту, отримуваного до того ж у вигляді необхідного кочовим скіфам ремісничих виробів та продукції землеробства. Північнокавказькі степи, які колись правили скіфам за природний плацдарм для дій у Передній Азії, перетворилися на майже ізольовану територію, віддалену від основних землеробських центрів того часу.

Один з таких центрів, чи не найбільший у Східній Європі, знаходився на території українського Лісостепу. Серед вирізнених тут археологічних груп особливе місце посідають західно- і східноподільські, києво-черкаська і ворсклинська, що виникли на місцевій чорноліській основі[97] (див. гл. 2, розд. 1). Цілісний у культурному і, певно, в етнічному плані масив територіально простягався від Верхнього Дністра до Дніпра та далі по нижній і середній течії Ворскли на 400 км. Його відстань з півдня — від межі степів, на північ — до лісових кордонів, сягала 380 км[98].

Високий рівень економіки, що базувалась на орному землеробстві, спричинився до консолідації місцевих племен. На зміну невеликим поселенням і укріпленим селищам чорноліського часу приходять великі городища, наприклад Немирівське, Мотронинське, Трахтемирівське, що були центрами міжплеменних об'єднань. Посилюється процес майнової диференціації, прискорюється вирізнення військової аристократії.

Велику роль у соціально-економічному розвитку цього регіону вже наприкінці VII ст. до н. е. відіграють торговельні відносини між населенням українського Лісостепу й античним світом, здійснювані за посередництва грецьких колоністів, які освоювали північне узбережжя Чорного моря. Археологічно цей процес простежується за знахідками грецьких виробів у лісостепових районах. Саме звідси у грецькі міста, насамперед в Ольвію, розташовану на березі Дніпро-Бугського лиману, був спрямований потік різноманітних товарів, у тому числі вирощеного у Середньому Подніпров'ї хліба. Показником торговельної активності, на думку Б. О. Рибакова, була одна з назв Ольвії — «Торжище борисфенітів». Під борисфенітами він розумів саме населення, що залишило києво-черкаську групу археологічних пам'яток скіфського часу[99].

Так, наприкінці VII — у першій половині VI ст. до н. е. на території Північного Причорномор'я складалася своєрідна історична ситуація, що значною мірою визначила багатовікову долю його населення.

Головна особливість цієї ситуації полягала в тому, що територія розселення землеробських племен у Середньому Подніпров'ї була відокремлена від грецьких міст на узбережжі Чорного моря широкою смугою північнопричорноморських степів, якими проходили торговельні шляхи, зв'язуючи ці дві культурні області. Серед них значну роль відігравали такі зручні водні шляхи, як Дніпро та Південний Буг. Тому, звичайно, Нижнє Подніпров'я ставало центром уваги кочових племен, які намагалися встановити контроль над торговельними шляхами.

Не викликає сумніву, що скіфи першими серед кочових народів відчули на собі притягальну силу Нижнього Подніпров'я як ключового пункту, що давав можливість використовувати всі переваги транзитної торгівлі. Цим пояснюється переміщення основного ядра скіфських племен з Передкавказзя, що втратило своє стратегічне значення після закінчення передньоазіатських походів, до степової частини Північного Причорномор'я. До того ж, звідси кочовики могли здійснювати прямий воєнний тиск на племена Лісостепу, які мали необхідні для кочовиків продути землеробства і ремісничого виробництва — і для власного вжитку, і з метою обміну на предмети розкоші.

Рис. 7. Золоті прикраси з Мельгунівського кургану.

Деякі дослідники вважають, що розповідь Геродота про війну скіфів з «нащадками рабів» була далеким відлунням тих бурхливих подій, що відбувалися у Північному Причорномор'ї близько середини VI ст. до н. е. у зв'язку з боротьбою за панівне становище між кочовими племенами та осілим населенням Лісостепу. Безперечно, воєнно-економічний потенціал місцевих землеробів дав їм можливість організувати серйозний опір нещодавнім господарям Передньої Азії. Але перемогли степовики. За Геродотом, наприкінці VI ст. до н. е. скіфи вже міцно утримували степи між Дунаєм і Доном. Проте на них чекало нове тяжке випробування — велика війна із військом Дарія І. Пройшовши через нього, вони здобули славу непереможного народу.

Найважливішою подією в історії Великої Скіфії після її становлення у Північному Причорномор'ї була скіфо-перська війна.

Детальний опис усіх подій, пов'язаних з цією війною, містить «Історія» Геродота [IV, 1, 46, 83—87, 89, 92, 93, 97, 98, 102, 118—143; VI, 40—41; VI, 20, 59, 84 та ін.]. Згадки про війну є також у працях Ктесія Кнідського, Страбона, Йордана та деяких інших авторів.

Щодо датування скіфо-перської війни є різні думки. Сам Геродот (рис. 8) повідомив лише про те, що «...після здобуття Вавилона Дарій вирушив у похід на скіфів» [IV, 1]. Найвірогідніше, ця подія мала місце після 521 р. до н. е. (саме тоді Дарій захопив Вавилон). Дослідники датують похід переважно часом між 514 та 510 рр. до н. е.[100]

По-різному вони визначають причини війни. Сам Геродот так сформулював, свою версію: «...Дарій побажав помститись скіфам за те, що вони колись вдерлися до Мідії, перемогли тих, хто намагався їх затримати, першими розпочали ворожі дії» [IV, 1]. Важко погодитися з Геродотом, який вважав причиною війни такий первісний принцип, як «око за око, зуб за зуб». Тим більше, що з тих часів, як скіфи нанесли «образу» персам своїм вторгненням до Азії, минуло понад сто років. Навряд чи це можна було б використати навіть, як «casus belli». Увагу на це звертає ще Платон.

Висловлюється також припущення, що війну із скіфами Дарій почав, виходячи з економічних міркувань. Серед таких вважають прагнення царя персів встановити свою владу над чорноморськими протоками, взяти під свій контроль джерело отримання хліба Грецією з північнопричорноморських центрів[101]. Навряд чи це було так. По-перше, наприкінці VI ст. до н. е. експорт північнопричорноморського хліба ще не досяг значного рівня. По-друге, перешкодити хлібному експорту можна було набагато простіше, перекривши вузькі протоки. Це зробити було неважко, адже грецькі міста на їх берегах більшою чи меншою мірою перебували тоді вже під впливом Дарія. Не треба було провадити досить важку і, як показали події, небезпечну та складну кампанію проти войовничих кочовиків.

Рис. 8. Геродот.

Ряд дослідників висловлюють думку про те, що Дарій пішов війною на скіфів з метою захопити у них дорогоцінні скарби для фінансування своєї майбутньої війни з Грецією, передусім з Афінами. А це вже зовсім не реально. Якщо Дарій міг захопити джерела постійного отримання дорогоцінних матеріалів (насамперед срібла) — рудники Фракії (що він і зробив перед вторгненням до Скіфії), то захопити скарби скіфів можна було б лише після повного розгрому номадів. Проте, навіть у випадку досягнення цієї мети, сподіватись на отримання значних багатств було важко. Переможець міг захопити лише парадну зброю. Але її було небагато, щоб задля цього йти у далеку та ворожу Скіфію. На це не міг піти такий врівноважений та обережний політик, яким був Дарій. Здобич не могла компенсувати величезних втрат та ризику, пов'язаних з небезпечним походом.

Причиною походу у Скіфію були не економічні, а далекосяжні стратегічні міркування. Дарій бажав «замирити» скіфський Степ та гарантувати певну безпеку повторення нападу войовничих кочовиків — скіфів і савроматів — під час його вторгнення до Греції. Війна на два фронти — із скіфами та Елладою, мабуть, не мала багато шансів на успіх[102].

Слід зазначити, що навіть у разі успішної війни із скіфами, надовго «замирити» їх не вдалося б. Історичний досвід переконливо свідчить, що порівняно через невеликий час кочовики звичайно відновлювали свої сили.

Торкнемося питання про напрямок скіфського походу Дарія. Якщо серед дослідників й існували розбіжності стосовно дати, причин походу, меж проникнення персів у глиб Великої Скіфії та інших загальних і менш значних питань цієї визначної події в історії, то в одному питанні всі вони були майже одностайні. Не викликав сумнівів сам генеральний напрямок походу, який чітко визначив ще Геродот — з Персії через Малу Азію, Фракію за Дунай в глиб Скіфії й тим самим шляхом назад.

Але нещодавно була висловлена думка про інший напрямок походу, про навіть не один, а два походи Дарія на європейських скіфів, про помилку Геродота, що поєднав в один два різні за часом походи. При цьому залишається нез'ясованим співвідношення цих двох подій у часі, відсутність або наявність їх координації[103]. Суть згаданої думки полягає в тому, що у розповіді Геродота йдеться про напрямок походу не в зазначеному вище порядку, а через Кавказ, на Північний Кавказ.

Проте підстав для вирізнення «північнокавказького» варіанту походу, який очолив сам Дарій або один з його полководців, дуже і дуже мало. По-перше, вказівки щодо деякої «фантастичності побудов» у розповіді Геродота можна віднести і тільки до «північночорноморського», і, як додаток до нього, до «північнокавказького» походів. По-друге, у розповіді Геродота немає вказівок на переправи військ Дарія через повноводні скіфські ріки, за винятком Істру та Танаїсу. Згадки лише про ці ріки можна пояснити тим, що саме вони обмежовували Скіфію на заході й на сході в уяві самого Геродота. Говорячи про них, він, мабуть, хотів ще раз підкреслити грандіозність походу Дарія, який пройшов через усю Скіфію. У даному випадку згадки про численні річки Скіфії, про які йшлося у розділах про географію Скіфії, мало б про що говорили еллінам, для яких писав свій твір історик.

Слід зазначити, що весь комплекс джерел, пов'язаних з скіфо-перською війною, переконливо свідчить — театром військових дій була південна частина території Великої Скіфії в межах, чітко окреслених Геродотом від Дунаю до Танаїсу[104].

У важливому питанні про маршрут походу персів по Скіфії серед дослідників немає одностайності[105]. Геродот пише, що перси, переслідуючи скіфів, пройшли із заходу на схід всю Скіфію і навіть форсували Танаїс, заглибившись у землі савроматів. Вони також досягли басейну Ворскли на півночі, дещо порушивши порядок генерального просування на схід. Цей варіант маршруту, який умовно можна назвати «довгим», підтримує Б. О. Рибаков[106].

Другий варіант маршруту можна було б назвати «коротким». Він головним чином ґрунтується на повідомленні Страбона про те, що перси не просунулись за межі «Гетської пустелі» — Буджакського степу, «...де Дарій, син Гістаспа... був захоплений у пастку й ризикував загинути із усім своїм військом від жаги; але він зрозумів небезпеку, хоча й пізно, і повернув назад» [VII, 3, 14].

Близькі до Страбонової версії факти про тривалість походу персів по Скіфії протягом лише 15 тижнів наводить Ктесій Кнідський [История Персии, 29, 17]. Ще в другій половині минулого століття було висловлено сумнів з приводу того, що яскраво змальований Геродотом похід персів, їх мандри слідом за скіфами по землях їх «сусідів» протягом 60 днів (про це йтиметься пізніше) не можуть відповідати дійсності. Кінцевим пунктом проникнення персів вважалася місцевість на узбережжі Меотиди (Азовського моря), куди впадають річки Берда або Кримка[107]. Такий маршрут можна було б назвати «середнім». Цей, третій, варіант також підтримав Б. О. Рибаков[108]. На його думку, саме сюди дійшла основна частина перського війська й звідси перська кіннота здійснила рейд досить далеко на північ. Погоджуючись з твердженням Б. О. Рибакова про кінцевий пункт проникнення персів, ми, однак, рішуче відкидаємо думку про рейд кінноти на північ у землі гелонів та будинів. Саме з таких позицій і будемо розглядати події скіфо-перської війни.

Геродот [IV, 87] повідомляє, що для походу у Скіфію Дарій зібрав величезні військові сили. Подолавши Боспор Фракійський через міст, побудований із застосуванням бойових кораблів своїх союзників-греків, цар встановив на березі два мармурові стовпи, на яких було викарбувано «...перелік всіх народів, що вів із собою, а він вів усі підвладні йому народи. У його війську разом із вершниками, але без флоту, було 700 000, а кораблів зібрано 600» [IV, 87]. Таку саме чисельність війська називають Помпей Трог та Иордан. Цифру 800 000 воїнів вказує Ктесій [29, 17].

Безумовно, ці дані про кількість війська та флоту персів ніяк не можна вважати за реальні, тому що стародавні автори значно перебільшували чисельність військ, що брали участь у воєнних конфліктах[109]. Але навряд чи варто сумніватися з приводу того, що для такої важливої акції, як похід у далеку Скіфію, Дарій не залучив значних військових сил. Визначити їх кількість абсолютно точно неможливо. Цілком ймовірно, що військо могло налічувати 30—50 тис. воїнів. Бо саме таке військо без особливих труднощів (навіть якщо врахувати певну нестабільність ситуації в імперії) міг узяти з собою цар. Величезний людський потенціал держави Дарія (близько 50 млн населення, тоді як скіфи мали лише 1 млн) давав змогу це зробити[110].

Неможливо з'ясувати чисельність скіфів та їхніх союзників, що безпосередньо брали участь у війні. Зрозуміло, що їхнє військо за чисельністю значно поступалося тому, що йшло за Дарієм. Припущення щодо військ скіфів, які виступили проти персів у кількості 136 тис. чоловік, здається нереальним[111]. Воно з певною умовою може бути прийняте лише для другої половини IV ст. до н. е. А за часів скіфо-перської війни, згідно з археологічними матеріалами, населення степів Причорномор'я ще не було численним.

Вивчені комплекси озброєння військ персів та їхніх супротивників демонструють значну їх близькість. Можливо, скіфський захисний обладунок був досконаліший за перський і його було більше. Сильнішими, ніж перські, були у скіфів лучники.

Проте склад військ супротивників значною мірою відрізнявся. Цілком природно, що головну силу скіфів становила кіннота. Вона і кількістю, і якістю переважала перську. Згадаймо хоча б те, що саме цю обставину спеціально підкреслював Геродот [IV, 121, 134]. Скіфське військо було й набагато мобільніше, ніж військо Дарія.

Просуванню персів заважав величезний обоз та сила-силенна звичайних для Стародавнього Сходу супроводжуючих військо нестройових та обслуги.

Цікаві дані про події, що передували війні, подає Ктесій Кнідський. «Дарій наказав кападокійському сатрапу Аріарамну перейти в Європу проти скіфів і взяти в полон чоловіків і жінок. Аріарамн переправився на 30-ти п'ятидесятивесельних кораблях, узяв скіфів у полон, причому захопив і брата скіфського царя Марсагета, знайшовши його закутим у окови за наказом брата за якийсь вчинок. Скіфський цар Скіфарб у люті написав Дарію брутального листа, йому була дана така ж відповідь» [29, 16—17]. Услід за цим Дарій вирушив у похід. Сам набіг та наступний обмін «брутальними» листами міг бути використаний Дарієм як цілком підходящий безпосередній привід для початку війни.

Розвідка персів виявилася вдалою. Вони отримали звістку про становище у Скіфії, причому з рук такої інформованої людини, як брат царя. Його інформація не викликає сумнівів — ображений братом, він бажає помститиcя. А сам факт ув'язнення царського брата вже вказує на якісь чвари серед верхівки скіфів.

Похід у Скіфію перси почали з «царської дороги», по якій пройшли через усю Малу Азію. Подолавши протоку по наплавному мосту, вони пройшли Фракію. Тут був створений укріплений район — опора для подальшого просування. Водночас у районі сучасного с. Орлівка в низинах Дунаю вже був побудований на суднах міст через ріку. Після переправи Дарій змінив своє попереднє рішення щодо розведення мосту.

У такому разі греки мали чекати його біля нерозведеного мосту протягом 60 днів. Саме такий термін визначив цар на проведення кампанії. За цей час він розраховував розбити скіфів, «замирити» скіфський Степ і продовжити просування на схід, намагаючись повернутися до Персії через Північний Кавказ або через Середню Азію. У разі невдачі він розраховував встигнути до кінця зазначеного строку повернутися до Дунаю і через міст піти до Фракії.

Під час переправи персів через Дунай скіфи дізналися про просування ворога до кордонів Скіфії і скликали збори. Обговоривши ситуацію, дійшли згоди, що самі вони неспроможні помірятися силами й прогнати Дарія, і послали гінців до сусідніх народів. А царі тих народів уже збирались і радились між собою, розуміючи, що проти них виступає велике військо. Це були царі таврів і агафірсів, неврів і андрофагів, гелонів, будинів і савроматів [Herod., IV, 10]. Скіфи звернулись до тих, хто зібрався на нараду з пропозицією про спільний виступ проти персів, цілком слушно говорячи, що «...Перс виступив у похід не лише проти нас, а й проти вас. Перемігши нас, він не забариться піти й проти вас». Вони наполегливо підкреслювали загарбницький характер походу, нагадавши, що «...тепер, ледве він прийшов на наш материк, він поневолює всі народи, які зустрічає на своєму шляху» [Herod., IV, 18].

Рис. 9. Скіфське озброєння.

На жаль, думки щодо вторгнення персів не були одностайними. Разом із скіфами виступити проти персів твердо обіцяли царі гелонів, будинів та савроматів. Лише у разі вторгнення у їхні землі персів збиралися діяти неври, андрофаги, агафірси, меланхлени та таври. Спроба утворити «антиперську коаліцію», що складалася б з усіх північнопричорноморських племен, таким чином, не мала успіху. Але вже факт проведення зборів був певним успіхом скіфів. їм вдалося залучити до антиперського союзу частину сусідів та випробувати інших у майбутній війні.

Якщо перед зборами царів скіфи не збиралися вступати у відкритий бій з сильнішим ворогом, то тим більше не стали вони планувати це після того, як на їхньому боці вирішили виступати лише близько половини потенціальних союзників. Невдовзі після «зборів» царів відбулася «рада» скіфів, на якій вони виробили план ведення війни. У ній повинні були взяти участь лише активні боєздатні сили. «Такі рішення прийняли скіфи і пішли назустріч Дарієвому військові, спершу виславши кращу частину своєї кінноти на розвідку... Всі їхні вози, на яких жили їхні діти та жінки, і всю їхню худобу, крім тих тварин, що були їм потрібні для харчування, вони собі залишили, а все інше вони послали попереду разом із возами, давши наказ їм рухатися весь час на північ» [Herod., IV, 121].

Цим самим значно підвищувалась мобільність військ. Крім чоловіків-воїнів до складу війська входили, ймовірно, боєздатні дівчата та незаміжні жінки. У війні, таким чином, мало взяти участь усе боєздатне населення Скіфії.

Геродот повідомляє про завдання, поставлене перед скіфським військом на його раді: «...розділитися на дві частини і, поступово відступаючи й відбиваючись від ворога, засипати криниці і джерела, що виявляться на їхньому шляху, а також підпалити всю траву. До однієї частини, на чолі якої був цар Скопасіс, приєднуються савромати. Отже, вони, якщо проти них підуть перси, відступатимуть і поволі попрямують до ріки Танаїс, вздовж Меотидського озера, а коли перси почнуть відступати, нападатимуть на них і переслідуватимуть їх... Дві інші частини — одна велика, яку очолив Іданфірс, і третя, на чолі якої був Таксакіс, — з'єднаються і до них ще приєднаються гелони та будини. Вони ітимуть попереду персів на відстані одного дня шляху, так само відходячи поволі та відступаючи, виконуючи те, що їм було доручено. Потім... коли вважатимуть за доцільне, нападуть на персів» [IV, 120].

Подібний спосіб був досить поширений. Пізніше його з успіхом використали самі перси під час війни з греками.

Слід зазначити, що спалити траву (та й то далеко не всю) у Степу можна було лише в другій половині літа, коли вона вигорала під сонцем. А засипати можна лише невеликі джерела: Важче було з великими озерами, які можна було отруїти трупами загиблої або вбитої худоби. Отруїти ж великі та малі ріки було неможливо. Таким чином, скіфи могли лише значно ускладнити постачання водою та фуражем і знищити або розігнати тварин у смузі ворожого наступу.

План скіфів є яскравим прикладом «стратегії непрямих дій», яка може привести до успіху без проведення серйозних бойових дій. Мета її — не пошук відкритого бою, а створення вигідної стратегічної ситуації. Наслідком може бути або руйнування структури армії ворога, або підготовка до вирішальної битви. «Для того щоб армія противника розпалася, можуть знадобитись деякі бойові дії, але вони не будуть мати характер битви»[112]. За умов значної чисельної переваги персів над об'єднаними силами приймати відкритий бій було б безглуздям. Тому скіфи, тверезо оцінивши ситуацію й сили сторін, вирішили знесилити ворога. Не даючи вирішального бою, скіфи примусили ворога пересуватись в глиб своєї території без достатньої кількості їжі, фуражу, води. А відтак сама чисельність військ стає неминучим злом і завдання забезпечення їх усім необхідним зростає до рівня стратегічного.

Рис. 10. Чаша з Гайманової Могили (срібло, позолота).

Використовуючи добру обізнаність з місцевістю, можна було нав'язати персам невигідний для них маршрут. Постійні напади мобільних загонів скіфів, крім значної матеріальної шкоди, завдавали й неабиякої моральної.

Після «ради» військо було поділене на два з'єднання. Загальне керівництво прийняв на себе цар Іданфірс. Він сам очолив і перше з'єднання — головні сили власне скіфів. Крім частин Іданфірса, до нього входили загони скіфів на чолі з Таксакісом, гелони і будини. Крім кінноти, в об'єднанні були і піші воїни.

Другим з'єднанням командував скіфський цар Скопасіс. Ядро цього з'єднання також складали скіфи, а з часом (це могло статися десь через 2—3 тижні) до них мали приєднатися савромати. Друге з'єднання було кіннотним і тому наймобільнішим.

Передбачались «пасивна» й «активна» стадії кампанії. Скіфи почали виконанням ролі своєрідного «лоцмана», за яким йшли перси, змушені просуватись у смузі знищення рослинності та забруднення джерел води, і мали завершити переслідуванням відступаючого ворога. Ставилися й інші цілі, але про це йтиметься нижче. Якщо завдання, поставлене «радою» скіфів перед з'єднанням Скопасіса, в загальних рисах ясне, то завдання більшої частини військ Іданфірса, Таксакіса та союзних будинів і гелонів, які мали підійти трохи пізніше, не зовсім зрозуміле. Імовірно, на першому етапі війни вони мали виступати в ролі заслону і, нависаючи над лівим флангом персів з півночі, повинні були не дати їм змоги повернути на північ, спустошуючи перед ними широку смугу землі.

На другому етапі війни скіфи, за Геродотом, збиралися залучити до воєнних дій сусідні племена, що спершу відмовилися від, участі у війні: меланхленів, андрофагів, неврів, агафірсів. Для цього планувалося, відступаючи, «вести» за собою персів, і таким чином примусити сусідів вступити у війну. Але це свідчення викликає сумнів. З огляду на військову науку, вторгнення на чужу територію, де слід було чекати впертого опору, маючи за собою переслідувача, цілком безглузде. Адже сам Геродот повідомляв про готовність згаданих вище царів дати відсіч персам Дарія, якщо він увійде в їхні землі [IV, 119]. Таку ж відсіч вони дали б і скіфам. У такому разі скіфи опинилися б між молотом та ковадлом і це призвело б до неминучої поразки.

Неможливість маршу скіфів та персів, що їх переслідували, по землях сусідів скіфів доводить ще одна обставина. Відомо, що сам похід відбувався в дуже стислі строки — протягом трохи більше двох місяців. Спроба накласти маршрут походу на карту в послідовності, яку описав Геродот, дала цікавий результат. Підрахунки довжини маршруту провадились за етнографічними картами Скіфії, відтвореними відомими скіфологами та істориками М. І. Артамоновим, Б. М. Траковим, О. І. Тереножкіним разом з В. А. Іллінською, Б. О. Рибаковим. Загальна довжина походу визначалася ними відповідно в 3750, 3800, 5750, 4060 км. Звичайно, здійснити такий перехід численним військам заради більш ніж сумнівної мети у досить стислі строки абсолютно неможливо. Тому й проникнення персів у північні райони Великої Скіфії нереальне. Всі події походу відбувалися у порівняно вузькій степовій смузі неподалік від узбережжя Чорного та Азовського морів.

Подолавши Дунай, першу значну водяну перепону, без особливих труднощів, завдяки переправі з кораблів, перси заглибилися у Степ. Попереду були великі річки — Дністер, Південний Буг, Дніпро, десятки малих річок, що перетинали генеральний напрямок походу. Навіть дещо змілілі влітку, вони значно ускладнювали похід, гальмували просування військ, але не були неподоланними перешкодами. З давніх-давен були відомі численні переправи через них. До цих переправ мимоволі персів підводили скіфи, що йшли перед ними[113].

Аналіз ходу скіфо-перської війни дав змогу вирізнити три її етапи. Перший почався з форсування Дунаю, коли «скіфи пішли назустріч Дарієвому війську, спочатку пославши кращу частину своєї кінноти[114] на розвідку. Знайшовши персів за три дні шляху від р. Істру, вони поставили свій табір на відстані одного дня шляху від них, знищивши все, що росло на землі» [Herod., IV, 121—122].

Рис. 11. Скіфський воїн із кургану біля Ново-Розановки. Реконструкція М. І. Горелика.

Без будь-яких визначних подій (у всякому разі, про це не згадує Геродот) вороги дійшли до Приазов'я. За цей час, напевно, із скіфами з'єдналися союзники, що значно зміцнило їх.

Другий етап війни почався з того, що в Приазов'ї, можливо, десь поблизу сучасного м. Бердянська, Дарій дав перепочинок стомленим та виснаженим військам. Позаду 20 днів походу[115] під пекучим сонцем, з напівголодним пайком, обмеженим вживанням води, під постійною загрозою скіфських нападів, що досить часто ставали реальністю. Минула третина часу, відведеного Геродотом на похід. Ще стільки ж перси будували величезні укріплення. Можливо, це відбувалося неподалік від міста Кремни — відомого грецьким мореплавцям, куди могли підійти кораблі з провіантом.

Прийнявши на віру епізод з розповіді Геродота про блукання персів по глибинних районах Скіфії, про спалення ними дерев'яного міста Гелон у землях гелонів, Б. О. Рибаков пише, що в той час, коли головна частина війська Дарія перебувала у Приазов'ї, тимчасово перервавши похід, його кіннота («кінні корпуси») просунулася далеко на північ[116]. На цей похід кінноти та побудову укріплень, що виявилися, мабуть, зайвими, було витрачено 20 днів. Але є вагомі заперечення проти саме такого тлумачення подій. Розглянемо лише одне. Кіннота персів була значно слабшою за скіфську. «Скіфська кіннота постійно змушувала тікати кінноту ворога, а перші вершники, тікаючи, натрапляли на піхоту, і піхота приходила їм на допомогу» [Herod., IV, 128]. Якщо це було так, коли кіннота перебувала неподалік від піхоти, неважко зрозуміти, що без підтримки піхоти, перська кіннота була приречена на загибель. Такий перехід на досить значну відстань у обмежені строки майже за гранню можливого, кіннота повинна була виконали сама, бо вкрай стомлена піхота вимагала тривалого відпочинку.

Зважаючи на те, що похід без зіткнення з ворогом затягувався й надії на перемогу танули, Дарій вирішує змінити характер війни. Він пропонує скіфам прийняти бій. Не приймаючи пропозиції, скіфи водночас переходять до рішучіших дій. До мосту йдуть війська Скопасіса з метою умовити греків розвести міст. Греки твердо обіцяють зробити це після того, як мине 60 днів. Скіфи повірили обіцянці й повернулися до головних сил. Відбулося об'єднання сил Скопасіса з військами Іданфірса та Таксакіса разом з військами союзників. Скіфські та союзні війська, нарешті, зібрано докупи й вони готові перейти до рішучих, активних дій. Так починається третій етап війни.

Дарій упевнився в неможливості виграти війну у відкритому генеральному бою. Він залишає недобудовані укріплення й повертає назад до Істру, до рятівного мосту. Він ще раз пропонує скіфам вступити у відкритий бій, але дістає глузливу відмову. Скіфи не дають перепочинку стомленому зголоднілому війську, постійно виснажуючи його несподіваними нападами. Вони вживають заходів щодо затримки війська персів на строк, більший за той, що був обумовлений між греками та Дарієм. Знову до мосту йдуть загони Скопасіса. Умовами та погрозами вони вимушують персів почати розведення мосту, а самі повертаються до головних сил. Але греки обманули скіфів, розвівши міст лише частково. Найімовірніше, скіфи вирішили дати рішучий бій зараз. Здогадався про це й Дарій. Проте ситуація змінилася. Якщо ще зовсім недавно він сам шукав битви, то зараз зрозумів необхідність уникнути її. Залишивши у таборі, зведеному для ночівлі, хворих та знесилених воїнів, він вночі з рештками війська біжить до мосту, переходить Дунай і опиняється у Фракії. Похід закінчився невдачею. Скіфи не були розгромлені, Скіфія не була «замирена». Не вдалось навіть повернутися до імперії зі сходу.

Речових пам'яток, які можна було б пов'язати з подіями скіфо-перської війни у степах Північного Причорномор'я, відомо дуже мало. Це кілька предметів кінської вузди перського типу, бронзовий кований шолом конічної форми, виготовлений з окремих великих пластин. Найімовірніше, як трофей попав до скіфів меч, золоте руків'я якого прикрашено зображеннями у персько-мідійському стилі. Майже 200 років він зберігався як реліквія, що нагадувала про героїчні події давньої війни й була покладена у могилу невідомого великого царя Скіфії, похованого у кургані Чортомлик.

Матеріали скіфо-перської війни дають певні відомості про особливості скіфської стратеги та тактики. Величезну цінність мають свідчення Геродота, що «...скіфи ... вишикувалися перед персами із своєю піхотою та кіннотою, ніби для того, щоб вступити в бій». Далі згадуються «дві лави» і та обставина, що «скіфи порушили свій стрій» [IV, 134]. Це перша згадка про наявність у скіфському війську, крім кінноти, також піхоти, перша згадка про наявність у них бойового строю, що складався з кіннотників та піших воїнів. На жаль, дуже скупі слова розповіді Геродота не дають можливості скласти уявлення про характер цього бойового строю. Певні тактичні прийоми скіфи використовували ще в період ближньосхідних походів, збагачували свій бойовий досвід досягненнями тактики передових держав Сходу, з військами яких та проти яких вони воювали. У цих походах почало формуватися своєрідне військове мистецтво скіфів, вони набували досвіду у війнах, які вели раніше, і закріплювали його у війні з персами. Минуло багато часу перш ніж сформувались тактичні прийоми, притаманні скіфам, виробилося те, що Діодор Сицилійський назвав «скіфським звичаєм» ведення бою [Diod., XX, 22].

Рис. 12. Золоте руків’я меча з кургану Чортомлик.

Набагато більше матеріалів дають уявлення про особливості скіфської стратегії. Оцінку її дав Є. А. Разін. «Стратегія скіфів характеризується вірною оцінкою співвідношення сил і прагненням змінити його на свою користь. За наявності чисельної переваги ворога скіфи не вступали в бій, а спеціально відступали в глибину своєї території. Лише після того, як ворог був деморалізований та виснажений, скіфи намагалися відрізати йому шляхи відступу, а потім оточити його й знищити. Таким чином, скіфи одні з перших застосували стратегічний відступ для зміни співвідношення сил на свою користь»[117].

Стратегічні особливості проведення скіфами великих кампаній з чисельно переважаючим ворогом, що яскраво виявилися у війні з персами, полягають у наступному:

— військово-дипломатична підготовка кампанії (спроба створення антиперської коаліції);

— розробка чіткого плану ведення війни, що передбачав «пасивну» та «активну» стадії, послідовне втілення його в життя;

— вірна оцінка ситуації, співвідношення сил, прагнення змінити їх на свою користь;

— послідовне нав'язування супротивнику свого плану ведення війни за невигідних для нього умов, постійний психологічний тиск;

— поділ військ на дві частини, постановка перед кожною з них окремих завдань на всю кампанію з наступним їх уточненням, чітка координація зусиль для досягнення перемоги;

— широкий маневр на просторі степів значних сил кінноти у взаємодії з піхотою;

— вміле використання місцевості, активний вплив на неї у смузі пересування ворога з метою створення додаткових труднощів в організації та постачанні військ.

Під час війни виявилося уміння вести значні військові дії із чисельно переважаючими силами ворога, вдосконалювалась скіфська тактика та стратегія. Переможна війна з персами відіграла велику роль у становленні міцної античної традиції непереможності скіфів, що ґрунтувалася на реальних подіях[118].

Вигнанням персів із Скіфії та закінченням скіфо-перської війни не завершився конфлікт скіфів із персами. У складних подіях на Балканах крім інших учасників війни, фракійських племен та грецьких полісів, що знаходились на берегах Мармурового моря, значну роль відіграли скіфи. Якщо про зв'язки скіфів із населенням Балкан у попередні часи можна говорити лише на підставі археологічних матеріалів, то про експансію їх за Дунай у V ст. до н. е. розповідають письмові джерела.

Передусім це повідомлення Геродота, що «...кочовики-скіфи, яких розгнівив цар Дарій, зібралися і пішли аж до Херсонеса»[119] [IV, 40]. Проте не все відомо про цей похід. Серед дослідників немає одностайності в оцінці часу походу, його мети та зв'язків з наступними ініціативами скіфів. Тиран Херсонеса Мільтіад, який підтримував персів і брав активну участь у скіфо-перській війні, злякався помсти скіфів, залишив місто, «не дочекавшись їх навали». Дуже характерне вживання в даному разі слова «навала». Воно дає підставу вважати, що в поході брала участь значна кількість скіфів.

Ймовірно, цей похід відбувся не одразу по вигнанні персів зі Скіфії. Проникненню скіфів до Херсонеса заважало свіже військо сатрапа Дарія — Мегабаза. Лише після того, як воно покинуло Фракію, щоб взяти участь у подіях греко-перської війни, став можливий кидок скіфських військ до Херсонеса. Навіть, якщо взяти до уваги тенденцію значно перебільшувати сили військ, характерну для античних джерел, то війська Мегабаза, що спиралися на укріплення, побудовані персами у Фракії, були надто реальною силою, з якою скіфи мусили рахуватися. Є певні підстави вважати, що найпомітніше зміцнення військово-політичної організації фракійських племен одрисів відбувалося саме з початку VI ст. до н. е. й завершилося між 480—460 рр. до н. е. створенням Одриської держави[120]. Саме тоді між скіфами та одрисами було укладено договір, згідно з яким Дунай ставав кордоном між фракійцями-одрисами та скіфами[121]. Договір був певним підсумком відносин між скіфами та одрисами. Йому передувало посилення військово-політичної активності скіфів за Дунаєм, головним виявом якої був саме похід на Херсонес. Звичайно його відносять до 496—495 рр. до н. е.[122]. Не може бути сумнівів, що він був відлунням подій скіфо-перської війни, її закономірним розвитком.

Похід до Херсонеса важливий тим, що фіксує факт активізації скіфів за Дунаєм, свідчить про їх намагання відігравати певну роль у подіях, що відбувалися в цьому регіоні. Присутність скіфів за Дунаєм переконливо засвідчують археологічні матеріали — знахідки окремих скіфських поховань, озброєння скіфського типу, кам'яні баби. Особливо цікава остання серія знахідок. Адже кам'яні баби трапляються дуже рідко. Вони пов'язані (особливо в архаїчні часи) з похованням скіфської верхівки, яку оточувало чимало рядових воїнів. Відсутність у степах Нижнього Подунав'я, на півдні Прутсько-Сиретського межиріччя та в Добруджі скіфських поховань VI—V ст. до н. е. свідчить про наявність постійного скіфського населення на східному березі Істру, який був добре освоєним скіфським плацдармом для просування далі, за Дунай.

З цих пір військово-політична активність скіфів аж до загибелі Великої Скіфії проходить під знаком постійного прагнення до експансії на захід. На жаль, стан джерел (передусім письмових) дає можливість уловлювати лише піки (певно не всі) вияву такої активності.

Відлунням скіфо-перської війни і виявом дипломатичної діяльності скіфів є їх переговори зі Спартою близько 490 р. до н. е. Метою переговорів було намагання створити антиперський союз з греками. «За те, що Дарій вдерся до їхньої країни, скіфи-кочовики після цього задумали йому відплатити. Відрядивши посольство до Спарти, щоб заключити військовий союз, вони намагалися домовитися про те, що самим скіфам слід було б зробити спробу вторгнення у Мідію біля р. Фасіс, а спартанців вони хотіли умовити виступити з Ефеса й пійти у глиб материка» [Herod., VI, 84]. Дуже цікавою є згадка про р. Фасіс. Адже вздовж верхньої течії цієї ріки лежав один з шляхів, яким скіфи йшли у Передню Азію[123]. Більш ніж сумнівно, що ці переговори зі Спартою вели лише північнокавказькі скіфи[124], відділені від Еллади багатьма сотнями кілометрів. Спільний виступ проти персів мав шанси на успіх лише в разі умови участі в ньому всіх збройних сил Скіфії. Але чисельність скіфів на Північному Кавказі у V ст. до н. е. помітно скорочується[125].

Скіфо-спартанські переговори, здається, слід віднести до 490 р. до н. е. — саме цього року завершилося царювання царя Спарти — Клеомена[126]. Але переговори не мали успіху. Скіфо-грецький союз не відбувся. З 490 р. до н. е. почалася низка греко-перських війн. Дарій намагався почати їх ще раніше, але скіфо-перська війна та інші обставини відсунули її на чверть віку.

Після закінчення скіфо-перської війни, крім зовнішньополітичних акцій скіфи провадять певні «внутрішньополітичні» акції. Перемога у війні, в якій головну роль відігравали самі кочові скіфські племена, значно підвищила їх авторитет. Зріс їх військовий потенціал. Можливість провадити рішучі дії на західних кордонах Степової Скіфії, зусилля до розширення кордонів у цьому напрямку, переконливо свідчать про стабільність у степах Північного Причорномор'я. Водночас вживаються заходи щодо зміцнення залежності від кочовиків племен Лісостепу, як Лівобережного, так і Правобережного. Це відбувається із застосуванням військової сили, хоча не можна виключати й певних дипломатичних зусиль.

На багатьох городищах цих регіонів (особливо помітно це в районах, близьких до кордону із Степом) чітко вирізняються сліди військових дій. Примітні також сліди пожеж, окремі поселення припиняють своє існування.

У зв'язку з цим повернемося до одного епізода, пов'язаного із скіфо-перською війною. Геродот згадує, що коли перси «...вдерлися до країни будинів, вони знайшли там дерев'яне місто, з якого всі повтікали і зовсім залишили його напризволяще, а перси спалили його» [IV, 23]. Інколи з цією фортецею пов'язують місто Гелон[127], яке яскраво змалював Геродот [IV, 108]. Вважаємо, що це не так. Немає підстав (крім згадки Геродота про марш перських військ на північ) твердити про можливість досягнення персами цих районів Лісостепу. Сам Лісостеп цілком залишався за межами території зіткнення персів та скіфів[128]. Категорично відмітає можливість руйнування міста персами дослідник Більського городища — Гелона — Б. А. Шрамко[129]. Він відзначає наявність слідів пожеж на зовнішніх стінах Більська і брак їх на території городища. Це переконливо свідчить, що воно не було захоплене та спалене внаслідок навали персів.

Подібні згарища та сліди боїв простежуються і на інших городищах пізніших часів. Досить згадати сліди розгрому на Коломакському городищі, де знайдено й залишки людей, загиблих під час бою від стріл[130].

Сліди проникнення степовиків помітні у так званому терасовому Лісостепу — степовій смузі завширшки 80—100 км уздовж лівого берега Дніпра між Києвом та Кременчуком. Цим шляхом, починаючи ще з ІІІ тис. до н. е. і аж до часів середньовіччя, у глибини Лісостепу проникали кочовики.

Хвилеподібне проникнення кочовиків до глибин Лісостепу фіксується даними археології[131].

Щодо часів після скіфо-перської війни, тобто V—IV ст. до н. е., можна говорити про правителів Великої Скіфії. Загальновизнаною є думка, що під час перської навали в Скіфії правили три царі. Їхні імена відомі з розповіді Геродота про події скіфо-перської війни — це Іданфірс, Скопасіс, Таксакіс. Традиційно головним з них називають Іданфірса, що очолив об'єднане скіфське військо та війська союзників. Згадка Геродота про трьох царів Великої Скіфії стала ґрунтом для поширеного в скіфології уявлення про існування у Скіфії трьох царств. При цьому чомусь забувають про те, що крім згадки про події скіфо-перської війни, ні у Геродота, ні в будь-якому писемному джерелі згадок про кількох (в даному випадку — трьох) царів немає. Нагадаємо, що серед царів «героїчного» періоду скіфської історії — передньоазіатських походів — згадуються два царі, один з котрих посідав другому — «...цар скіфів Мадій, син Протія» [Herod., І, 103]. Дуже цікаве повідомлення Геродота про генеалогію скіфських царів. У розповіді про скіфського мудреця Анахарсіса згадується: «...мені розповів Тімн, представник Аріапейта, що Анахарсіс з боку батька був дядьком Іданфірса, скіфського царя, і сином Гнура, внука Спаргапейта і сина Ліка... Іданфірс був сином Савлія, а Савлій був тим, хто убив Анахарсіса» [Herod., IV, 76]. Серед наступних царів Скіфії Геродот називає знову по одному царю — Аріапіф [IV, 76, 78], його син Скіл [IV, 78—80], брат Скіла — Октамасад, який став царем скіфів після його убивства [IV, 80].

Таким чином вимальовується лінія розвитку скіфської правлячої династії, наслідування в якій іде по чоловічій лінії: Прототій — Мадій...(розрив)... Спаргапіф — Лік — Гнур... Савлій — Іданфірс... Аріапіф — Скіл. Підкреслимо, що в усіх випадках йдеться про одного царя. Серед царів Великої Скіфії античні автори згадують Атея (про нього йтиметься пізніше).

Порівняно недавно з'явилися переконливі докази на користь існування ще одного скіфського царя, ім'я якого античні письмові джерела не повідомляють (рис. 12). Мовиться про царя Аргота[132], який згадується на персні, що належав царю Скілу.

Ретельний аналіз усього кола проблем, пов'язаних з цією знахідкою, дає змогу умовно датувати правління цього царя в межах 510—490 рр. до н. е. Якщо це справді так, то він правив після Іданфірса і перервав «...прямолінійну дистанційну традицію»[133]. Дослідник висловив слушну думку про те, що Аргот був дідом або дядьком Скіла. На часи правління Аргота припадають дуже важливі події в історії Великої Скіфії: укладання скіфо-одриського договору, похід скіфських військ до Херсонеса, спроба утворення скіфо-спартанського союзу для боротьби з персами (у зовнішній політиці), а також інтенсивні походи у Лісостеп — у внутрішній. Це переконливо свідчить про нього, як про видатного царя Великої Скіфії, можливо, засновника нової скіфської династії[134].

Становить інтерес особа царя Скіла. За свідченням Геродота [IV, 78], він був сином царя Аріапіфа. Загибель Скіла відноситься до 450 р. до н. е. Таким чином, для часу по смерті Аргота до вбивства Скіла (490—450 рр. до н. е.) відомі два імені скіфських царів — Аріапіфа та Скіла. Цілком можливо, що ті два царі заповнюють лакуну у 40 років. Це припущення імовірне, бо, судячи з тексту на персні, Аргот був родичем Скіла.

Трагічна історія Скіла відома з розповіді Геродота. Геродот, мабуть, побував в Ольвії невдовзі по смерті Скіла й тому його розповідь заслуговує на особливу довіру. Скіл «...народився від матері істріянки, а не від тамтешньої жінки, і його мати навчила еллінської мови та еллінської грамоти». Згодом, за деякий час Аріапейта підступно вбив Спаргапейт, цар агафірсів, і Скіл одержав царську владу. Любов до еллінської культури дорого коштувала царю. «Скіфи призначили своїм проводирем його брата Октамасада... і підняли повстання проти Скіла». Скіл втік до Фракії, але його видали скіфам, котрі стратили царя» [Herod., IV, 78—80].

Історія Скіла яскраво свідчить про характер відносин між скіфами та античними центрами, зокрема — з Ольвією. Аналіз обставин, пов'язаних з ім'ям цього скіфського царя, та використання комплексу інших джерел дають змогу зробити (може, дещо категоричний) висновок, що «Ольвія того часу була під контролем володарів Скіфського царства»[135]. В усякому разі, протягом першої чверті (тобто за часів Аргота та Аріапфа), а потім — і Скіла цей контроль поступово звужується[136].

Археологічні дослідження останніх років пам'яток Ольвійської хори є основою для висновку про те, що переважна більшість сільських поселень Нижнього Побужжя в першій третині V ст. до н. е. припиняють своє існування[137]. Але процес зменшення території ольвійської хори — сільськогосподарської округи — не мав абсолютного характеру. Частина хори продовжувала існувати протягом тривалого часу.

Тиск скіфів на античні центри південно-західного Причорномор'я (зокрема на Ніконій та його округу) демонструють ту саму картину — припиняє своє існування низка античних поселень на берегах Дністровського лиману[138].

Великий інтерес становить факт емісії монет з іменем Скіла у Ніконію в другій чверті V ст. до н. е. Монети литі з бронзи. На реверсі зображено колесо, а на аверсі — сову та літери з іменем царя. Зображення сови — емблеми Афін — може свідчити про орієнтацію царя на Афіни та його можливу роль у вступі Ніконію до Афінського союзу[139].

Цікаво складалися відносини між скіфами та греками на Боспорі. Далеко не мирні стосунки між ними почалися дуже рано. Якщо для VI ст. до н. е. є мало матеріалів[140], то для 80-х років V ст. до н. е. — вже набагато більше[141].

Слід згадати розповідь Геродота про суворий клімат Скіфії, «коли замерзає море Меотида та весь Боспор Кіммерійський. І скіфи... провадять по льоду воєнні походи та переганяють свої вкриті вози на протилежний берег, на землю сіндів» [IV, 28]. Шлях через Керченський півострів та протоку на територію Азіатського Боспору значних угруповань скіфів був звичайним напрямком військової активності скіфів і становив значну загрозу грекам Боспору, загрозу, з якою не можна було не рахуватися.

Дійшло до того, що на початку V ст. до н. е. відносини боспорців із скіфами загострилися настільки, що нормальний розвиток міст Боспору, зокрема Пантикапею, був перерваний приблизно на чверть століття[142]. Про це свідчать археологічні матеріали. На території близько десяти центрів Європейського та Азіатського Боспору чітко простежується шар значних пожеж та руйнувань першого десятиріччя V ст. до н. е. В деяких містах населення навіть залишало свої оселі. В Тіритаці у шарі з добре помітними слідами пожеж, знайдено скіфський наконечник стріли[143]. Зазнає значних руйнувань Мірмекій[144].

Усе це різко контрастує з ситуацією, що виникла під час появи перших переселенців на Боспорі, коли відносини між ними та місцевим населенням (передусім скіфами) були мирними та економічно взаємовигідними. У V ст. до н. е. греки були вимушені вжити екстрених заходів до захисту своїх міст. Ще в першій чверті V ст. до н. е. з'являються в них перші оборонні стіни (Тіритака, Мірмекій). Загроза з боку скіфів стала однією з причин створення Боспорської держави у 480—479 рр. до н. е.[145]. Греки зуміли консолідуватися у сильну «наддержаву» й активно протистояти скіфам[146]. Протягом другої половини V — IV ст. до н. е. між скіфами та боспорцями існували тісні економічні й політичні зв'язки. Про це свідчить наявність у безпосередній близькості від їхніх центрів (інколи навіть у їхніх некрополях) курганів, що традиційно пов'язуються із похованнями скіфської вищої знаті та царів — Німфей, Куль-Оба, кургани Патініотті, Кекуватського та інші. На це першим звернув увагу ще М. І. Ростовцев, який цілком слушно зазначив, що є «...серед курганних поховань такі, які за характером знайдених у них речей ні в якому разі не можна вважати грецькими, а належать, безсумнівно, сусіднім скіфам»[147].

Скіфи беруть участь у війнах, що вів Боспор. Під час війни за Феодосію цар Левкон використав загони скіфських лучників [Роlуaen, Strateg. 6, 9, 4].

Упродовж V—IV ст. до н. е. на Керченському півострові постійно мешкало напівосіле та осіле скіфське населення[148]. Боспорські тирани могли володіти землями на Керченському півострові на підставі існування між ними та скіфами союзного договору[149].

Однією з умов такого договору могло бути зобов'язання скіфів постачати в разі потреби за певну платню союзні війська, як це мало місце під час війни за Феодосію і в інших війнах. У разі скрутного становища царі Боспору могли знайти притулок у скіфів. Саме до скіфського царя Агара прибіг син загиблого царя Боспора Перісад, де й знайшов надійний притулок. Можливо саме скіфи Агара виступали на боці законного царя під час конфлікту між членами родини загиблого Перісада та наступної боротьби за владу на Боспорі. Характерно, що ставка Агара знаходилася недалеко від Пантикапею і Перісад зміг до неї доїхати швидко [Diod., XX, 24].

В цілому V ст. до н. е. характеризується значним піднесенням Великої Скіфії, зростанням її впливу на Балканах, встановленням міцних контактів з античними центрами Північного Причорномор'я, які мали переважно мирний характер і розвивалися на взаємовигідній основі. Без цього було б неможливе саме існування античних полісів, нормальне функціонування їхніх сільськогосподарських округ (хор). Без надійних гарантій з боку скіфів, можливості вести сільське господарство на значних площах хори втрачало сенс. Адже захистити від кочовиків поля було б неможливо. Своїх сил для того, щоб надійно завершити сільськогосподарський цикл, у полісів не було. Їх у кращому разі могло вистачити лише для захисту міста.

Кочовикам було достатньо перед самим збором врожаю прийти і знищити його — витоптати кіньми або спалити[150]. Перешкодити цьому було неможливо. Лише взаємовигідне для обох сторін — греків-колоністів та скіфів — співіснування могло забезпечити життя поліса. У V ст. до н. е. на території Північного Причорномор'я завершилося формування єдиного, певною мірою політичного й економічного, простору, в межах якого забезпечувалось життя у великих регіонах.

Звичайно, відносини греків та скіфів не завжди були безконфліктними. Ідеалізувати їх не треба. І письмові джерела й археологічні дані свідчать про періодичні конфлікти між ними. Але не вони визначали характер відносин, переважно мирний у своїй основі.

У IV ст. до н. е. Велика Скіфія виступала досить міцною державою. Заключне століття історії Великої Скіфії було одночасно епохою її найвищого розвитку, початком кінця і самим кінцем. На початку IV ст. до н. е. помітний значний демографічний вибух. У багато разів порівняно з попередніми часами зростає чисельність населення Степу (див. гл. 3, 1).

Нині кількість відомих скіфських поховань у регіоні перевищує 3000. Якщо навіть унаслідок перегляду датувань скіфських старожитностей частина поховань-буде передатована як більш рання, картина значного збільшення степового населення Скіфії не зміниться. Дуже характерною для IV ст. до н. е. ознакою є поява значних скіфських курганних могильників з багатьма десятками насипів (Кутянський, Шевченко-Широке, Гайманове поле, поле Чортомлика, В. Тарасівський, В. Рогачикський).

Античні письмові джерела V — IV ст. до н. е. згадують імена п'яти скіфських царів[151]. З них для V ст. до н. е. відомі три (Аріапіф, Скіл, Октамасад). До початку IV ст. до н. е. імена скіфських царів невідомі[152]. Лише для другої половини цього століття відомі імена царя Атея та Агара. Детальніше відома діяльність Атея. Його колоритна постать затінює діяльність інших царів. У більшості письмових джерел він однозначно трактується як «цар скіфів» [Clem. Alexandr., V, 5, 31; Strabo., VII, 3, 18].

Все, що пов'язане з діяльністю Атея, стосується району Подунав'я. Розкопки останніх років докорінно змінили уявлення про характер пам'яток скіфів у цьому регіоні. Зараз тут відомо близько 400 скіфських поховань IV ст. до н. е., що свідчить про надійне освоєння території скіфами, про наявність в регіоні значного скіфського населення.

Повністю тут досліджено кілька досить великих скіфських могильників[153]. З ім'ям Атея пов'язаний початок скіфо-македонського конфлікту, що затягнувся до кінця IV ст. до н. е. За його часів після деякої перерви триває рух скіфів за Дунай. Імовірне навіть проникнення окремих скіфських кінних загонів у глибини Балкан[154].

Про битву скіфів з фракійським племенем трибалів поблизу кордонів Скіфії або навіть на її території відомо з розповідей античних авторів — Юлія Фронтіна та Поліена[155].

Тут Атей з успіхом дезінформував ворога, наказавши підігнати стада худоби до місця битви. Курява була прийнята трибалами за наближення до скіфів допомоги з боку їхніх сусідів.

Помпей Трог повідомляв про війну, яку Атей вів з істріанами. У цій війні він зазнавав невдач і змушений був звернутись до Філіпа Македонського по допомогу.

Вся діяльність Атея була скерована на утвердження скіфів за Дунаєм. Йому, можливо, близько 346 р. до н. е. вдалося закріпитися у Добруджі[156].

Рис. 13. Монета царя Атея.

Ще до цих подій Атей почав карбувати у Гераклеї монету із своїм зображенням у вигляді кінного скіфського лучника[157]. Дуже характерно, що при карбуванні монет цієї серії за зразок були взяті дідрахми Філіпа II. Цар Македонії в той час був союзником Атея і цілком слушно Атей самим фактом карбування монети намагається показати себе рівним Філіпу. Монети цієї серії карбувалися не пізніше 345 р. до н. е.[158].

Ситуація докорінним чином змінюється після того, як Атей близько 346 р. до н. е. закріплюється в Добруджі. Стосунки між ним і Філіпом теж зазнають змін, що знаходить відбиток у чеканці монет. Їх тепер виготовляють у Калатії, що разом з кількома іншими містами греків у Добруджі попадає під владу Атея. Змінюються і самі зображення на монетах, зокрема постать вершника, а голову Геракла на другому боці монети змінює голова Артеміди. Чеканка цих монет відбувалася в межах 347— 339 рр. до н. е.[159].

Закріплення скіфів Атея в Добруджі не могло не викликати побоювань за свою долю у місцевих мешканців, які виступали проти Атея. Скіфи опинилися у важкому становищі й були змушені звернутися за допомогою до Філіпа І Македонського, який охоче погодився її надати. Але допомога виявилася непотрібною, оскільки помер цар істріан, з якими скіфи збиралися воювати, і загроза військового зіткнення відійшла. Проте скіфи відмовилися від допомоги з боку Філіпа в досить некоректній формі. Престижу Філіпа було нанесено ще один вагомий удар — повною невдачею завершилася його спроба взяти штурмом міста греків на березі Гелеспонта — Візантій та Перінф.

Вся діяльність Філіпа була скерована в цей час на оволодіння Балканами і його зіткнення із скіфами — небезпечними конкурентами за владу в регіоні — було тільки питанням часу.

Розгром скіфів був необхідним для зміцнення становища македонян у Фракії. А це, в свою чергу, гарантувало спокійний тил у боротьбі за Північну Грецію. На карту було поставлено дуже багато. Поразка у боротьбі зі скіфами могла призвести до втрати всієї Фракії, а це, в свою чергу, робило дуже проблематичним встановлення македонського панування над Грецією.

Філіп пішов на скіфів. Свій марш до Істра він мотивував прагненням встановити на його березі свою статую. Атей пообіцяв одразу ж зруйнувати її [lust., IX, 1, 9].

Скіфи в цій війні не були зацікавлені. Їх цілком влаштовувало збереження існуючої розстановки сил у Фракії та Добруджі.

339 р. до н. е. відбулася вирішальна битва між скіфами та македонцями. В ній скіфи зазнали поразки. Атей, якому тоді було вже 90 років, загинув у бою. Переможці захопили 20000 жінок та дітей, великі гурти худоби, близько 20000 чистокровних коней [lust., ІІ, 8, 4].

Значення битви з Атеєм та перемоги Філійа важко переоцінити, хоча битва, як не дивно, пройшла майже непомітно для Македонії і Греції. Реальним свідченням війни з Атеєм можна вважати золоту обкладинку скіфського горита з «Гробниці Філіпа» у Північній Греції, що попав до македонців під час переговорів із скіфами або як трофей у битві[160].

Щоб зрозуміти значення поразки скіфів для Великої Скіфії, треба висвітлити роль самого Атея. Хто він був? Щодо цього є дві думки. За однією, Атей був головним царем Великої Скіфії і поразка скіфів під час скіфо-македонського конфлікту знесилила його державу, що займала простір степів від Задунав'я до Танаїсу. Ця поразка начебто стала однією з причин загибелі Великої Скіфії під ударами сарматів. Уявлення про Атея як царя Великої Скіфії базується головним чином на невпевненому вислові Страбона — «Атей, що воював з Філіпом... здається (Є. Ч.) панував над більшістю місцевих варварів» [VII, 3, 8]. У тому, про що з такою невпевненістю писав Страбон, не наводячи ніяких додаткових матеріалів, перестали сумніватись деякі сучасні історики та археологи. Постать відважного скіфського царя, який насмілився воювати з самим творцем Великої Македонської держави — Філіпом II — стала легендарною. З'явилася легенда про Атея, як царя всієї Великої Скіфії.

На думку інших дослідників, Атей був царем порівняно невеликого об'єднання скіфів на крайньому заході Великої Скіфії. На користь такої думки свідчить характер скіфо-македонського конфлікту. Нема підстав твердити про поширення цілковитої влади Атея від Істру до Танаїсу. Навряд чи в історії Скіфії було коли-небудь таке. Поразка Атея мала негативні наслідки лише для скіфів у Добруджі, хоча б для тих, хто займав територію між Дунаєм та Дністром. Навіть у Добруджі після поразки скіфське населення залишилось. Якась його частина увійшла до складу населення Малої Скіфії у Добруджі. У Дністро-Дунайському межиріччі скіфи жили упродовж IV ст. до н. е. Поразка Атея не підірвала і не могла підірвати могутність Великої Скіфії.

Поразкою Атея скіфо-македонський конфлікт не завершився. Він мав продовження. Як певне відлуння війни Філіпа із скіфами Атея можна розглядати похід Зопіріона, полководця Олександра Македонського, 331 р. до н. е.

Відомості про цю подію обмежені побіжною згадкою у Помпея Трога і повідомленням Макробія. Перший пише: «Зопіріон, якого Олександр залишив намісником Понту, гадаючи, що його признають ледачим, якщо він не звершить ніяких справ, зібрав 30 тис. війська й пішов війною на скіфів, але був знищений з усією армією і, таким чином, поплатився за непродуманий початок війни з безвинним народом» [Apud lust., XII, 2, 16]. Його доповнює розповідь Макробія про облогу Зопіріоном міста борисфенітів — Ольвії: «Борисфеніти, яких обклав Зопіріон, відпустили на волю рабів і дали права громадянства іноземцям, поміняли боргові зобов'язання і, таким чином, змогли витримати облогу ворога» [Macr. Sat., I, II, 33].

Здається, між цими двома фрагментами є певне протиріччя. Трог каже про «війну із скіфами», а Макробій — про облогу «міста борисфенітів». Звичайно події походу Зопіріона у Скіфію не розглядались і обмежувались лише констатацією факту, що Зопіріон пішов у Скіфію і після невдалої облоги Ольвії його військо було знищене скіфами.

Немає належних підстав для перегляду[161] традиційної думки про напрямок походу Зопіріона на Ольвію[162], а також вбачати в «місті борисфенітів» Кам'янське городище.

Дані про похід Зопіріона на Ольвію є останнім письмовим свідченням про скіфо-ольвійські контакти. Письмові та археологічні джерела (на жаль, дуже нечисленні) свідчать про наявність сталих контактів скіфських племен з фракійським світом на заході та Боспорським царством.

Незалежно від трактування особистості самого Атея та характеру об'єднання, яке він очолював, безперечною залишається та обставина, що після поразки скіфів 339 р. до н. е. Їх активність за західними рубежами Скіфії дещо обмежується. У всякому разі майже 25 років про неї нічого не відомо з джерел, хоча протягом другої половини IV ст. до н. е. археологія фіксує наявність зв'язків Скіфії з фракійським світом. Найяскравіше це помітно на матеріалах скіфських царських курганів, передусім на предметах оздоблення кінської вузди фракійських типів, виконаних за фракійськими зразками або виготовлених у самій Фракії. Прикладом можуть бути частини вузди з Краснокутського кургану, Товстої Могили, Огуза, Чортомлика та інших курганів скіфської знаті[163].

Після поразки скіфів зв'язки з Македонією не перервалися. Під час перебування на Сході Олександра Македонського відбувся обмін посольствами між ним і скіфами [Arr. IV, 15, 2]. У ході переговорів скіфські посли повідомили Олександра, що після смерті їхнього царя Атея (?) його наслідував брат[164].

Серед подій на західних кордонах Скіфії наприкінці IV ст. до н. е. слід відзначити похід Лізімаха — діадоха Олександра Македонського, який вже після смерті царя — 313 р. до н. е. — мав сутичку зі скіфами, які виступили у союзі з фракійцями.

Є відомості письмових джерел про відносини між скіфами та греками Боспорського царства.

Детально розповідає про династичний конфлікт на Боспорі у 310—309 рр. та про активну участь в ньому скіфів Діодор Сицилійський [XX—22—26]. Особлива цінність цього джерела полягає в тому, що Діодор мав змогу використати якісь джерела — праці боспорських істориків, що досі не збереглися[165].

Після смерті боспорського царя Перісада почалася боротьба за престол між його синами Сатиром, Евмелом та Пританом. Царем став старший брат Сатир. Евмел виступив проти. На боці законного царя виступили скіфи-союзники (вони виставили не менше 10 тис. вершників і понад 20 тис. піхоти) та найманці — не більше 2 тис. греків (важкоозброєні воїни-гопліти (?) разом із фракійською легкоозброєною піхотою). Евмел заручився підтримкою царя одного з племен Прикубання — фатеїв — Аріафарна на чолі з 22 тис. піхотинців та 20 тис. кіннотників. Навряд чи треба сумніватися що дані про кількість військ дещо перебільшені.

Війна йшла на території Прикубання, куди разом із скіфами-союзниками та найманцями у супроводі великого обозу з провіантом прийшов Сатир (він не сподівався отримати провіант на території ворога).

Противники для рішучої битви зустрілись на р. Фат (Прикубання), яку перейшов Сатир із військом. Мета його ясна — цар хотів захистити свій тил від нападу, продемонструвати певність своїх намірів, примусити військо битися на смерть без надії на втечу у разі поразки. За лавами війська, мабуть, на березі річки, було створено бойовий табір, оточений возами, на яких привезли провіант. Він став опорним пунктом всього бойового порядку, схованкою на випадок невдачі. Це перший приклад створення бойового табору у війнах, що велися на території України, надійно зафіксований письмовими джерелами.

Заслуговує на увагу побудова війська для бою. Діодор пише, що командував зведеним військом цар Боспору Сатир. Виняткове значення має зауваження історика, що він став «у центрі шеренги за скіфським звичаєм». Це перша і єдина згадка про характер скіфської тактики. Лівий фланг утворювали греки-гопліти(?) та легкоозброєні фракійці. Імовірно, бій планувався так, що греки, з яких можна було б утворити щось подібне на фалангу з невеликою кількістю рядів, та фракійці прийняли б на себе удар, зв'язали сили противника і дали б можливість головній силі скіфів — важкоозброєній кінноті — розгромити центр армії противника, що стояла навпроти. Ця кіннота знала замкнену побудову й мала змогу успішно боротися з будь-яким ворогом.

У центрі сил фатеїв перебував їхній цар Аріфарн з відбірною кіннотою. Лівим флангом командував Евмел.

Битва почалася зустрічним боєм по всій лінії бойового порядку. Евмел з кіннотою фатеїв зумів примусити відступати найманців. Зате в центрі відбірна кіннота фатеїв Аріфарна не витримала нищівного удару скіфської важкої кінноти й побігла. Дізнавшись, що найманці відступають, скіфська кіннота Сатира зуміла зробити те, що може зробити лише дуже дисциплінована кіннота, начальник якої має великий авторитет: вона припинила переслідування втікаючого противника, змінила напрямок удару й нанесла його в тил кінноті Евмела. Це був блискучий маневр. Битва закінчилася поразкою фатеїв[166].

Щодо території Лісостепу, то упродовж усього скіфського періоду помітне постійне збільшення в культурі його населення елементів культури Степу. Це свідчить про тиск кочовиків. Помітний процес нівелювання культур Степу та Лісостепу[167].

Є добре обґрунтовані підстави вважати, що південна частина Правобережного Лісостепу (передусім територія басейну Тясмину, де зосереджено найяскравіші пам'ятки цього часу), ще з VI ст. до н. е. ввійшла як складова частина до Степової Скіфії[168].

До кінця V ст. до н. е. вся Велика Скіфія в складі Степу та Лісостепу перебуває у розквіті своєї могутності. Особливо чітко це помітно на матеріалах степової частини Великої Скіфії. Зростає кількість населення та курганів, що свідчать про це. Кількість та якість зброї демонструють (поряд із збільшенням кількості населення) високий військовий потенціал скіфського суспільства. Тимчасові локальні невдачі зовнішньополітичного характеру не змогли суттєво підірвати могутність скіфів. Серед сусідів скіфів, як про це переконливо свідчать джерела, наприкінці IV ст. до н. е. не було сили, яка могла б розгромити Скіфію. Єдиний ворог, який міг би це зробити — Македонія — безнадійно зав'язла у справах на Сході, а потім — у чварах діадохів Олександра Великого, згодом сама розпалась і перестала бути великою державою.

І все ж таки Велика Скіфія загинула. Здається, цей процес відбувався досить швидко. В усякому разі пам'яток III ст. до н. е., які можна було б зв'язати із скіфами в межах їхнього колишнього великого територіального об'єднання, археологія майже не знає. Це повною мірою стосується Степу, трохи менше Лісостепу, що поділив його долю. Сподіватись на відкриття значної кількості нових археологічних матеріалів, що суттєво можуть змінити загальне уявлення про Велику Скіфію, навряд чи варто.

Глава 2 Населення Скіфії та суміжних областей

Безцінним джерелом для відтворення етнічної карти України за часів існування скіфів є «Історія» Геродота. Перед розповіддю про головні події скіфо-перської війни автор подає опис театру воєнних дій — Північного Причорномор'я.

Країна скіфів, за Геродотом, являла собою багату на траву і добре зрошувану рівнину, яку перетинали численні річки, найбільшими серед яких були Істр (Дунай), Тірас (Дністер), Гіпаніс (Південний Буг), Борисфен (Дніпро) і Танаїс (Дон). Природа була найщедрішою до Борисфену, що є «найприбутковіша ріка: по її берегах простягаються чудові тучні пасовиська для худоби; у ній мешкає у великій кількості найкраща риба; вода має приємний смак для питва і прозора... Посіви уздовж берегів Борисфену чудові, там, де земля не засіяна, розстилається висока трава. У гирлі Борисфену сама собою осідає величезна кількість солі. У річці мешкають великі безкості риби під назвою «антаксей» і є багато інших дивин» [Herod., IV,53].

Сама Скіфія, за описом Геродота [Herod., IV, 101], нагадувала величезний квадрат, південний край якого простягався вздовж Чорного моря від Істру до Меотиди (Азовського моря). Відповідно до цього, північний її кордон мав би проходити приблизно вздовж Прип'яті, через Чернігів, Курськ і далі до Воронежа[169].

На цьому великому просторі, у межах Степу і Лісостепу, жили численні племена і народи.

Найближчі землі до Ольвії — «торговельної гавані борисфенітів», яка знаходилася майже посередині південного краю скіфського квадрату, займали калліпіди чи то еллінські скіфи, за ними були землі алізонів, а ще далі на північ — скіфів-орачів, які «сіють зерно не для власного вжитку, а на продаж». Ще далі мешкають неври. Так розповідав Геродот про народи на захід від Борисфену [Herod., IV. 17].

Золота підвіска у вигляді голівки богині Деметри із скифського кургану з Запорізької області. IV ст. до н. е.

Комплекс золотих скіфських речей з Братолюбівського кургану. IV ст. до н. е.

Рис. 14. Кам’яна статуя скіфа VI ст. до н. е. із с. Ольховник Донецької обл.

За Борисфеном [Herod., IV. 18—21, 102—117] спочатку розташована Гілея (тобто Полісся — вірогідно, заплавні ліси у гирлі Дніпра), а на північ від неї жили скіфи-землероби. Вище них по течії — велика пустеля, а за нею мешкають андрофаги — особливе, не скіфське, плем'я.

На схід від землеробів живуть скіфи-кочовики, а за рікою Герром (чи то сучасною Конкою, чи то Молочною) кочує найчисленніше скіфське плем'я — скіфи царські, які вважають усіх інших скіфів своїми рабами. На північ від них живуть меланхлени — вже не скіфське плем'я. І за рікою Танаїсом також вже не скіфська земля — тут мешкають савромати, а територію вище них Геродот «віддає» будинам, поряд з якими мешкали також і гелони.

Спроби розмістити усі ці племена на сучасній географічній карті робили чимало дослідників. Одну з них здійснив видатний знавець скіфської історії і культури М. І. Ростовцев. Згідно з його уявленням, Скіфія була могутньою державою, що розкинулася від Дунаю до Волги у широтному напрямку та від узбережжя Чорного моря на півдні до межі Лісостепу і Лісу на півночі. Уся ця територія, за М. І. Ростовцевим, була зайнята скіфами-іранцями, що прийшли з глибин Азії у VII ст. до н. е. Припускаючи наявність у деяких районах, зокрема на території Середнього Подніпров'я, залишків місцевого доскіфського населення, він, проте, вважав, що останнє перебувало у цілковитій залежності від скіфів і входило до складу скіфської держави[170].

Пізніше широкого визнання набули карти Скіфії, складені Б. М. Траковим[171], М. І. Артамоновим[172], О. І. Тереножкіним та В. А. Іллінською[173].

Розглядаючи ці історико-географічні реконструкції, ми одразу побачимо, що майже усю степову смугу України дослідники одностайно «віддають» власне скіфським кочовим племенам — скіфам-кочовикам і скіфам царським, а на приольвійських територіях, згідно з Геродотом, розміщують еллінізованих скіфів. Певні труднощі виникають лише у пошуках території скіфів-землеробів, бо на Нижньому Подніпров'ї за часів Геродота й дещо раніше археологія не фіксує численного осілого населення. Виникнення цієї розбіжності між даними письмового джерела та археологічними реаліями фахівець з іранської лінгвістики В. І. Абаєв пояснює невірним тлумаченням слова georgoi, яке Геродот вживає щодо цих скіфів — дослідник запропонував виводити його не з давньогрецької мови, де воно має значення «землероб», а з іранської, і вважати його огреченою скіфською племенною назвою gauvarga — «ті, що розводять худобу», тобто перекладати Геродота не як «скіфи-землероби», а як «скіфи-скотарі»[174].

Проте найбільш дискусійним є питання локалізації лісостепових племен. Це наслідок того, що фахівці стали по-різному сприймати сам термін «Скіфія» у його географічному аспекті. Поступово, завдяки накопиченню археологічного матеріалу і виділенню локальних варіантів скіфської культури з'ясовувалось, що висновок про іранську належність населення Скіфії вірний лише стосовно степових районів Північного Причорномор'я, які були заселені власне скіфами. На території ж Лісостепу за скіфської доби мешкали племена, які сприйняли скіфську культуру, проте походили головним чином від місцевого населення попереднього часу — носіїв чорноліської культури на Середньому Подніпров'ї, культури фракійського гальштату — у межиріччі Дністра та Дунаю тощо[175]. Унаслідок цього виникла дилема — чи вважати, що скіфська держава не була одноетнічною і до неї входили різні за походженням народи й зберегти, таким чином, Геродотове уявлення про північний кордон Скіфії, чи то визнавати тезу про одноетнічність Скіфії, але скоротити її уявні межі до розмірів північнопричорноморського Степу.

Саме другий погляд обрали М. І. Артамонов і Б. М. Граков, на їхніх картах геродотові племена були «посунуті» до півдня. Проти такої етногеографічної схеми послідовно виступали О. І. Тереножкін, В. А. Іллінська, які вважали, що територія і степової, і лісостепової України входила до складу єдиної Скіфії із різнорідним населенням. У Лісостеповому Правобережжі вони розміщували скіфів-орачів, які походили від місцевих, вірогідніше, протослов'янських, племен, а на східному березі — іраномовне населення.

Визначення локальних варіантів скіфської культури тривало і в наступні роки, не припиняється воно й зараз. У зв'язку з цим можна згадати роботи В. А. Іллінської, В. Г. Петренко, Г. Т. Ковпаненко, Г. І. Смирнової, Л. І. Крушельницької. Матеріали цих та інших досліджень були використані у спеціальній монографії, присвяченій уважному вивченню етногеографії Геродотової Скіфії[176].

Автор проаналізував дані, наведені Геродотом, і порівняв їх зі свідченнями інших авторів — зокрема Птолемея і Страбона. Це дало змогу уточнити місцезнаходження деяких річок і районів, назви яких були наведені Геродотом. Географічні координати, отримані у такий спосіб, були зіставлені із локальними варіантами скіфської культури, що спричинилося до створення ще одного варіанту етногеографічної карти Скіфії. На ній ми бачимо, що стенові райони України традиційно «віддані» кочовим, власне скіфським, племенам. На більшій частині Лісостепового Лівобережжя Дніпра розміщені гелони, яких автор вважає іраномовними землеробськими племенами. Територія Лісостепового Правобережжя належала протослов'янському населенню. Таким чином, на погляд вченого, Скіфія була конфедерацією кочових та землеробських, різних за своїм походженням, племен, що населяли степові і лісостепові простори Північного Причорномор'я. Безумовно, ці висновки будуть і надалі коригуватись, головним чином завдяки точнішій локалізації окремих племен. Проте запропонована цілісна реконструкція етнічної карти за Геродотом, на нашу думку, відповідає дійсності.

З цього короткого екскурсу в історію дослідження проблеми етногеографії Скіфії стає зрозумілим, чому це питання є одним з найдискусійніших у скіфознавстві. Адже річ не лише у тім, щоб реконструювати описану Геродотом картину (що, безперечно, важливо для історичної науки), але й у тім, що згадані Геродотом племена і народи, генетичні корені яких сягають глибин більш ранніх епох, потім і самі брали участь у формуванні багатьох історичних народів. Тому при вивченні Геродотової етногеографії фахівці спроможні не тільки відтворити тогочасну ситуацію, а й деякою мірою відшукати витоки сучасних етносів.

Звертаючись до Геродотової праці, треба мати на увазі, що наведені ним дані являють собою немовби одноманітний зріз великого генеалогічного дерева північнопричорноморських народів, який відбиває певну історичну ситуацію кінця VI—V ст. до н. е. Протягом тривалого періоду, який увійшов до нашої історії під назвою «скіфського», вона, безперечно, змінювалась. Наприклад, у період передньоазіатських походів, коли більшість власне скіфських племен мешкала у Передкавказзі, степові райони України були малонаселені. Змінювалась ця ситуація і пізніше. Так, у IV ст. до н. е. скіфами була захоплена велика територія у сучасній Добруджі, зазнавали змін кордони й між іншими племенами. Проте дані Геродота мають величезну цінність не тільки завдяки їхній повноті, але й тому, що вони відтворюють ситуацію найважливішого часу у житті Північнопричорноморської Скіфії — часу її формування і піднесення.

Розглянемо етнічну характеристику й історію її народів докладніше.

Одним з найважливіших аспектів етнічної історії степового населення України у скіфський період є проблема походження власне скіфів як конкретного народу. Завдяки тривалій дискусії, що точилася протягом усього періоду розвитку скіфознавства як окремої гілки історично-археологічної науки, поступово викристалізувалися два різні підходи до розв'язання цієї складної проблеми[177]. Прихильники першого з них (М. І. Артамонов, Б. М. Граков) віддавали перевагу місцевим, східноєвропейським, кореням формування скіфських племен, тоді як їхні наукові опоненти (О. І. Тереножкін) у формуванні етносу скіфів підкреслювали головну роль тих кочовиків, що прийшли до південних районів Європи зі сходу. Проте навряд чи варто рішуче протиставляти ці дві наукові теорії — як свідчать сучасні дані, кожна з них віддзеркалює різні сторони єдиного процесу етногенезу скіфів, до якого було втягнуто різні за походженням групи населення.

Початок скіфського періоду в історії нашого півдня фіксується з появою на території європейських степів у VII ст. до н. е. нових форм озброєння, кінської вузди і деяких інших предметів матеріальної культури, а також типового «звіриного» стилю у мистецтві, що не мають прототипів у поширених на цій території у попередні часи пам'ятках новочеркаського типу. Це дає змогу пов’язати нові культурні елементи з появою тут груп кочовиків, що просунулися, за Геродотом, із східних районів Євразії.

У зв'язку з цим особливу увагу привертає та обставина, що деякі з цих привнесених категорій матеріальної культури, а саме: дволопатеві наконечники стріл, вудила та псалії, подібні за своїми формами аналогічним категоріям чорногорівського часу, які також пов’язані із східною лінією розвитку. Таким чином, археологічні матеріали дають підстави стверджувати, що за ранньої залізної доби до південних районів Східної Європи послідовно проникають два різновиди східного культурного впливу унаслідок перекочовки певних груп населення з території, на якій безперервно розвивалася «протоскіфська» культура. Перший такий різновид східного культурного впливу, що виявився найяскравіше наприкінці X й у IX ст. до н. е., поступово згасає, а групи населення, що його передали, з часом асимілюються у місцевому кіммерійському середовищі.

Виникнення на території Північного Кавказу й Північного Причорномор'я скіфського об'єднання було наслідком появи тут другої хвилі носіїв протоскіфської культури, яких умовно можна назвати «протоскіфами»[178]. Якщо врахувати, що кіммерійці, протоскіфи, массагети, тиск з боку яких, за Геродотом, призвів до початку міграції останніх на захід, а також саки, які займали за ранньої залізної доби значні райони Середньої Азії, належали до групи іраномовних народів, цю подію слід розглядати як наслідок якихось значних перегрупувань у тому масиві численних іраномовних племен, що на ці часи займали широкі простори Великого поясу євразійських степів.

На жаль, вихідна територія міграції протоскіфів й досі чітко не визначена. Проте є всі підстави для її пошуку у східних районах Казахстану і прилеглих територіях, де відкрито найдавніші пам'ятки культури скіфського типу, зокрема кургани Чиліктинський та Аржан[179].

Зустріч прийшлих протоскіфських і місцевих кіммерійських племен на початку VII ст. до н. е., що залишила свій відбиток в археологічних пам'ятках, відзначила початок етногенезу скіфів як конкретного кочового народу Східної Європи. Чужинці взяли гору над аборигенами: поширили на них не тільки свою владу, а й своє ім'я — за Геродотом [Herod., IV, 6], усі разом племена звалися сколотами (скіфами їх називали елліни). На першому етапі їх спільної історії термін «скіфи» мав не стільки етнічний, скільки політичний зміст і позначав ставлення різних за походженням кочових племен до етнополітичного новоутворення. На користь такого розуміння цього терміна свідчать і писемні, й археологічні джерела.

Рис. 15. Скіфське поховання VII ст. до н. е. біля с. Підгородне.

Так, у запитах ассирійського царя Асархаддона є згадки про те, що з північного сходу, «з-за перевалів Хубушкії», його державі загрожували не тільки союзні манеям скіфи Ішпакая та Партатуа, а й кіммерійці. Якщо взяти до уваги всю античну традицію, яка малює кіммерійців і скіфів як запеклих супротивників, то таке «мирне співіснування» і сумісні їхні дії можна зрозуміти лише, якщо припустити, що військо скіфських царів не було однорідним за своїм складом і включало до себе як власне скіфів, так і якусь частину кіммерійців, підкорених раніше або вже у Передній Азії.

Як археологічну ілюстрацію до цієї складної ситуації можна навести матеріали Келермеських курганів, зокрема, особливості знайденої тут кінської вузди[180], яка досить чітко поділяється на дві групи. Вироби першої орнаментовані у типовому для кіммерійського мистецтва геометричному стилі, а другої — у традиціях скіфського «звіриного» стилю у мистецтві. Доведено[181], що коні, поховані у курганах степової аристократії, були останнім приношенням володареві від підвладних. Якщо погодитися з цим переконливим висновком, то матеріали Келермеса також свідчать про наявність всередині скіфського об'єднання двох різних груп населення, перша з яких була носієм кіммерійських культурних традицій, а друга — нових культурних тенденцій, що з'явилися унаслідок просування протоскіфів на захід.

Але у межах єдиного етнополітичного новоутворення розмивання цих культурних градацій йшло досить швидко і практично вже на початку VI ст. до н. е. на усьому просторі європейських степів поширилась єдина ранньоскіфська матеріальна культура, яка є своєрідним сплавом елементів, принесених протоскіфами зі сходу (мечі, наконечники стріл, вудила та псалії, круглі бронзові дзеркала, основні схеми та образи «звіриного» стилю у мистецтві тощо), місцевих кіммерійських компонентів (передусім ліпної кераміки) та передньоазіатських культурних впливів, які залишили найбільший слід у скіфський паноплії (захисний обладунок) й у скіфському мистецтві.

Поступово відбувався й процес усвідомлення степовим населенням своєї етнополітичної єдності. Ідеологічно ця єдність, як і завжди у кочових об'єднаннях, обґрунтовувалась вигаданою кровною спорідненістю усіх груп населення, які об'єднувалися у єдиній генеалогії. Яскравим прикладом такого генеалогічного дерева є скіфські етногенетичні легенди. Так, одна з них виводила усі скіфські племена від трьох братів — Ліпоксая, Арпоксая, Колоксая та їхнього батька Таргитая [Herod., IV, 5—6]. Про поступове формування єдиної свідомості свідчить не тільки оформлення цих генеалогічних оповідей. Добре відомо, що один з її виявів — це протиставлення у свідомості людей, що складають певний етнос, себе іншим за принципом «ми — вони», «свої — чужі». Прикладом такого протиставлення можуть бути зафіксовані Геродотом характеристики племен, що оточували Скіфію і які, безперечно, ґрунтувались на даних його скіфських інформаторів: андрофаги «одяг носять подібний до скіфського, але мають власну мову»; меланхлени — відрізняються чорним одягом, а звичаї у них скіфські; савромати — мову «вживають скіфську, але розмовляють нею здавна з помилками» [Herod., IV, 106—107, 117].

Завершення скіфського етногенезу припадає на другу половину V ст. до н. е. До цього висновку підводить аналіз скіфського поховального ритуалу. Незважаючи на відносно швидку уніфікацію скіфської матеріальної культури, скіфські поховальні звичаї протягом VII—V ст. до н. е. відзначалися різноманітністю — скіфи ховали своїх померлих під курганними насипами на рівні давньої поверхні у гробницях різної конструкції, у ґрунтових ямах, у підбоях-печерках, виритих у одній із стінок ями тощо[182]. Це відбиває складну етносоціальну структуру скіфського суспільства, яке виникло внаслідок закріплення панівної ролі одного з компонентів («протоскіфів») майбутнього скіфського етносу.

Але наприкінці V ст. до н. е. відбуваються значні зміни у скіфському поховальному ритуалі — поширюється такий тип поховальної споруди, як катакомба (вона складається з вертикальної вхідної шахти і підземної поховальної камери). З цього часу і поховання скіфських царів, і поховання рядових воїнів здійснюються в однакових за конструкцією спорудах, які, проте, відрізняються своїми розмірами. Це може свідчити про стирання етнічних розбіжностей усередині скіфського кочового суспільства й формування певного скіфського етносу.

Завершенню цього процесу сприяла й історична ситуація, що склалася на той час. Утворення Північнопричорноморської Скіфії, яке супроводжувалося протиборством кочовиків і землеробів Лісостепу, мало спричинитися до консолідації номадів. Сприяло цьому й включення до складу Скіфії деяких районів Лісостепу, передусім лісостепового дніпровського Правобережжя, про що свідчить різке скорочення тут з початку V ст. до н. е. кількості укріплених поселень порівняно з попереднім часом. Втім, ситуація була, мабуть, не стабільною — вона змінювалась залежно від конкретних історичних обставин і балансу сил скіфів й осілого населення Лісостепу, тому навряд чи коли-небудь ми будемо у змозі визначити чіткі північні кордони Скіфії. Це примушує казати насамперед про сферу впливу скіфських племен, який поступово зменшувався у міру віддалення від центру.

Симптоматично, що у праці Геродота зафіксований ще один варіант скіфської етногенетичної легенди, який, на відміну від оповіді про Таргитая і його синів, що обґрунтовувала спорідненість степового населення, виводить від єдиного першопредка вже різні степові і лісостепові племена. Згідно з переданим «Батьком історії» дуже еллінізованим варіантом легенди [Herod., IV. 8—10], Геракл, перебуваючи у Гілеї, взяв шлюб із богинею цієї місцевості — напівдівою, напівзмією. Від цього шлюбу народилися три брати — Агафірс, Гелон і Скіф. Згодом від молодшого сина узяли свій родовід усі скіфські царі.

Безперечно, ця легенда пізніша від легенди про Таргитая, тому що вона фіксує нові історичні реалії і відповідає інтересам скіфів, які намагалися стати на чолі усіх причорноморських племен, об'єднаних їхньою владою. Коли б ця влада виявилась досить сталою і тривалою, не виключено, що етнічна взаємодія цих народів поступово призвела б до нового етноутворення, проте історична доля склалася інакше. Загибель Великої Скіфії поклала край скіфським надіям на гегемонію у Північному Причорномор'ї. Частина скіфів була асимільована їхніми наступниками — сарматами, частина відступила до Криму, де виникло пізньоскіфське об'єднання. Згодом, за часів Великого переселення народів, воно загинуло. Проте етнічна історія — це безперервний процес, і кожний народ, навіть втративши свою назву й притаманну йому початкову культуру, не зникає безслідно. Це стосується й скіфів, які певною мірою вплинули на етногенез слов'ян шляхом проникнення якихось іраномовних груп у протослов'янське середовище, завдяки сарматам взяли участь у формуванні наступних степових народів, зокрема аланів, які, у свою чергу, стали одним з компонентів формування сучасного осетинського народу.

Рис. 16. Срібний келих із кургану Солоха.

З VI ст. до н. е. населення лісостепової смуги Північного Причорномор'я активно залучається до політичної та військової історії, головні події якої відбувалися на степових просторах Євразії. Це призвело до значних етнічних та культурних змін в лісостеповій смузі і навіть у північнішій лісовій. Унаслідок тісних різнобічних контактів з кочовиками, переміщень населення, а також часткового підкорення місцевих племен культура останніх набула значного скіфського «забарвлення». Першими були скіфізовані нащадки племен чорноліської культури, переміщення яких іноді важко відрізнити від експансії власне скіфів. Синкретична культура, що утворилася на ґрунті пізньочорноліської та скіфської, нерідко зветься скіфською (правильніше — культура скіфського типу, або скіфоїдна). Ці скіфоїдні племена мешкали на просторі від

Середнього Подністров'я на заході до басейнів Середнього Дону на сході, Ірпеню та Сейму на півночі. Письмових свідчень щодо історії цих племен майже не збереглося, тому можна простежити лише загальну канву подій.

Перші скіфські загони з'являються на території Лісостепу на початку VII ст. до н. е., а наприкінці цього століття відбулася нова навала кочовиків[183], під час якої вони досягли на півночі щонайменше широти Києва, а на заході — Середнього Подністров'я та Румунської Трансільванії[184]. В цей рух було втягнуто й частину місцевого населення. Крім того, через велику посуху степові простори в цей час були малопридатними для скотарства. Скіфів, так само як їхніх попередників кіммерійців, Лісостеп приваблював торговельними шляхами, які тут проходили, центрами виробництва та обробки металів (головний об'єкт розбрату і війн у стародавній історії), а також продуктами землеробства, без яких кочове скотарство взагалі не може існувати.

Наприкінці VI ст. до н. е. відбулися нові пересування племен, зокрема, мабуть, східних кочовиків нової хвилі, що було пов'язано з глобальними змінами у житті номадів Євразії[185]. Сліди скіфських вторгнень цього часу, в яких, певно, брали участь і лісостепові племена, простежуються виразно й на території Середньої Європи[186]. Прийшлі мусили подолати опір споріднених племен, які вже вкоренилися в Лісостепу раніше. У цьому протистоянні перевага виявилася на боці кочовиків. З V ст. до н. е. значна частина Лісостепової смуги Північного Причорномор'я входить до складу Великої Скіфії[187]. Загибель останньої на початку III ст. до н. е. спричинилася до занепаду і її найближчої периферії. В цей період відбулися значні зміни в культурі, господарстві, а також в етнічному складі місцевого населення.

Ще в передскіфську епоху в Лісостепу відповідно до природно-географічних регіонів у басейнах великих рік склалися історично-культурні області. На Лівобережжі це басейни Сіверського Дінця, Ворскли, Псла, Сули, Сейму, так званий Терасовий Лісостеп; на Правобережжі — басейни Тясмину, Росі, верхів'я лівих приток Південного Бугу, Лісостепове Побужжя, Середнє та Верхнє Подністров'я, Волинь, Прикарпаття та Закарпаття. Найрозвинутішими у скіфську епоху були спільності в басейнах Сіверського Дінця, Ворскли, Росі й Тясмину. Тут у VII—VI ст. до н. е. склалися умови для створення ранньокласових суспільств: васально-данницьке підкорення осілих землеробів кочовиками, а також встановлення постійних економічних зв'язків з античними державами. Консолідації, мабуть, сприяла й постійна зовнішня загроза із степів, де наприкінці VI ст. до н. е. посилилося об'єднання кочовиків на чолі зі скіфами царськими.

Масштаби цих соціальних утворень поки що важко уявити. Але, ймовірно, в лісостеповій смузі за скіфських часів не існувало централізованого соціально-політичного організму, подібного до ранньополітичних утворень степових скіфів[188].

На VI ст. до н. е. у деяких лісостепових племен, зокрема у Подніпров'ї, формується досить складна станова структура населення. На першому — вищому щаблі станової ієрархії — перебували вожді племенних об'єднань і племен та інша родоплеменна аристократія[189]. На другому щаблі — стан воїнів (військові ватажки та професійні воїни; на нижчих щаблях — жерці, вільні члени громади (заможні, середнього достатку та бідні), підлеглі особи (слуги, раби тощо). Серед вільних землеробів та скотарів можна відрізнити стан або прошарок осіб, що жили також з торгівлі[190].

Питання про етнос аристократії VII—VI ст. до н. е. залишається нерозв'язаним. Найімовірніше, вона була поліетнічною. Провідне місце належало кочовим родам, що були деякою мірою спорідненими з місцевою знаттю, яка сприйняла значною мірою скіфську культуру.

Доля цих ранньокласових утворень була неоднаковою. На Правобережжі більшість з них гине або занепадає в першій половині V ст. до н. е. Їх замінили якісь дрібні утворення. Дещо сприятливіші умови були на Лівобережжі — тут великі міжплеменні центри існували до кінця IV ст. до н. е.

Етнічний склад населення Лісостепу у скіфські часи був досить складним. Постійно відбувалися переміщення племен, особливо під час навал іззовні. Античні автори згадують назви лише деяких племен, мабуть, найбільших. На Правобережжі значний масив складали неври, а на Лівобережжі — будини. У загальному вигляді етнічна ситуація була такою: у північній смузі Лісостепу жили, головним чином, балти, праслов'яни, фінно-угри (останні — на Лівобережжі), а у південній та середній, крім праслов'ян, — фракійці, іллірійці та іранці. Це встановлюють за даними мовознавства (гідро- та топоніміки), які співвідносять з даними археології та повідомленнями давніх авторів. «Чистих» етносів майже не було; деякі, відрізані від своїх головних осередків (іллірійці, фракійці) з часом були асимільовані численнішими етносами. Близько середини V ст. до н. е. на етнічній карті з'являються (за даними Геродота) напівскіфські етноси, позбавлені вже давніх племенних назв. Це скіфи-орачі та скіфи-«землероби», які мешкали на півдні Лісостепу[191], а також вздовж Дніпра, тобто у смузі активних міжетнічних контактів. Певно, це було значно скіфізоване фрако-праслов'янське населення. Розглянемо головні етнокультурні осередки цього часу.

Правобережжя Середнього Подніпров'я у VII—VI ст. до н. е. було орієнтовано, як і в попередній період, на південно-західні осередки металообробки та культурні центри Балкан, Середньої Європи, Кавказу. Тут існували численні центри розвинутого сільського господарства й ремесла, були значні людські та природні ресурси.

Відомі деякі племена (або союзи племен), що мешкали на Правобережжі. За свідченнями Геродота, що відбивають ситуацію середини V ст. до н. е., це скіфи-орачі та неври. Скіфів-орачів, які сіяли хліб на продаж [Herod., IV, 17], здебільшого розміщують у Лісостеповому Побужжі. Адже інколи цей термін поширюють — через значну подібність матеріальної культури — на все осіле землеробсько-скотарське населення Правобережного Лісостепу аж до Дніпра. Неври жили на північ від скіфів-орачів, певно, в Поліссі. За ними простягалася «безлюдна земля» [Herod., IV, 17], очевидно, прип'ятські болота. Якась частина неврів змушена була залишити свою країну «через навалу змій» і оселитися серед будинів [Herod., IV, 105], тобто мешканців Лівобережжя. Стосовно етносу неврів немає сталої думки. Найчастіше їх вважають слов'янами[192], а також балтами, балто-слов'янами і навіть кельтами[193].

Вторгнення скіфів-степовиків у VII ст. до н. е. найвиразніше простежується на півдні Лісостепу — в басейні Тясмину. Саме тут в цей час з'являються курганні поховання воїнів-вершників, найраніші з них — біля с. Костянтинівна, Жаботин, Велика Яблунівка. Повсюдно місцевості з сприятливішими умовами існування займали найчисленніші й наймогутніші племена. Пізніше кочовики просунулися на північ приблизно до широти Києва (кургани біля с. Глеваха та с. Мар'янівка), а можливо, й далі[194]. Таким чином, кочовики контролювали торговельні шляхи, які йшли від району Києва — через Полісся — на Ютландію (півострів на півночі Середньої Європи). Це не були короткочасні рейди — поховальні пам'ятки кінця VII ст. до н. е. відбивають вже синкретичну культуру, в якій тісно переплелися суто скіфські та місцеві елементи[195], що свідчить про співіснування племен протягом певного часу.

Наприкінці VII або у VI ст. до н. е. виникають великіплеменні або міжплеменні осередки. Один з них — у басейні Росі. Його центром було Трахтемирівське городище поблизу переправи через Дніпро. Другий — у басейні Тясмину, в глибині великого лісового масиву (центральне місце — Мотронинське городище). Великі, але слабо заселені городища, існували також у межиріччі Росі та Гнилого Тікича — біля с. Журжинці і на території м. Тараща. Прибулі кочовики оселилися поблизу лісостепового населення, внаслідок чого склалися нові політичні утворення під зверхністю місцевої кочової аристократії[196].

Наприкінці VI ст. до н. е. воєнно-політична і демографічна ситуації змінюються. Значно скорочується кількість неукріплених селищ, особливо у басейні Тясмину та на порубіжжі зі Степом. Населення концентрується на території великих городищ, потужні оборонні споруди яких зводяться, ймовірно, саме в цей час. Так, на Мотронинському городищі площею близько 200 га заселяються не лише територія внутрішнього укріплення, а й простір між зовнішнім і внутрішнім валами. На інших великих городищах, зокрема Трахтемирівському, площею майже 500 га, і Ходосівському, що на Київщині (2000 га), великі площі не були забудовані і призначалися, певно, для утримання худоби в разі небезпеки.

Зорганізувати спорудження та утримання в належному стані складної захисної системи (висота валів сягає 6—7 м від сучасної поверхні) була здатна лише міцна центральна влада.

Племена Правобережного Лісостепу в VII—VI ст. до н. е. серед північнопричорноморських «варварів» були найактивнішими торговельними партнерами Ольвії та Березані — головних осередків торгівлі цього періоду. Якщо раніше імпорт товарів здійснювався переважно у західні регіони (Побужжя та Подністров'я), то з другої половини VI ст. до н. е. ситуація змінюється. По-перше, обсяг античного імпорту значно збільшується; по-друге, він спрямовується переважно у Подніпров'я. Багато античного посуду знайдено на Трахтемирівському, Мотронинському, Пастирському городищах, а також в курганах басейнів Тясмину та Росі. Одне з лісостепових племен було, певно, не тільки торговельним, а й військовим партнером Ольвії. Можливо, знать цього племені була пов'язана з ольвіополітами шлюбними відносинами. В архаїчному (VI — початок V ст. до н. е.) ольвійському некрополі відкрито значну кількість жіночих поховань зі скіфськими речами культу (кам'яними блюдами, червоною фарбою, дзеркалами) і особливостями обряду. У верхів'ях Тясмину, на порубіжжі зі Степом, де через долину Південного Бугу до Ольвії пролягали торговельні шляхи, знаходилися чотири невеликі городища. Головним було городище біля с. Пастирське, яке існувало з VII по IV ст. до н. е. До цього осередку тяжіли курганні могильники напівосілого населення, серед яких багато поховань військової знаті (кургани поблизу сіл Журавка, Капітанівка, Турія тощо). На території східної Польщі у VI—IV ст. до н. е. також простежуються сліди торговельних і культурних контактів з племенами Лісостепової Скіфії, переважно Правобережної[197].

У V—IV ст. до н. е. на Правобережжі найбільш розвинутими політично та економічно, як і раніше, були території поблизу Дніпра, Росі та Тясмину, а також верхів'їв Інгулу та Інгульця. Тут знову зростає чисельність населення, сюди поступово переміщується степове кочове населення з півдня. Це супроводжувалося, певно, захопленням земель тубільців під пасовиська й призвело до руйнування традиційної системи ведення господарства, а тим самим і до підриву економічної основи кочового та напівкочового скотарства скіфів. Позначилося також і порушення старих торговельних зв'язків. Головний партнер — Ольвія — у IV ст. до н. е. втратила провідну роль у торгівлі з варварами. Тепер вона належала Боспору. Крім того, кочовики перейняли торгівлю з античними містами, що призвело до занепаду старих торговельних центрів у Лісостепу[198]. Частина торговельних функцій наприкінці V ст. до н. е. поступово переходить до торжища на Кам'янському городищі біля Дніпровських порогів[199].

Нові городища майже не споруджувалися, життя тривало лише на декількох старих. Всі вони невеликі (8—9 га і менше), розташовані або в південному порубіжжі Придніпровського Лісостепу (Пастирське, Шарпівське, Водяники), або на березі Дніпра в районі Канева (Григорівське, Велике та Мале Скіфські). На протилежному березі, за переправою, поблизу Переяслав-Хмельницького, в цей час також існував осередок кочових або напівкочових скіфів, сусідство з якими, певно, не було небезпечним. Політичним центром Придніпровського Правобережжя у IV ст. до н. е. стає, певно, регіон Пастирського городища на порубіжжі Лісостепу і Степу. Городища були водночас і ремісничими центрами — на них збереглися залишки залізообробного та бронзоливарного виробництва. Скоротилась і кількість неукріплених селищ, сліди життєдіяльності на них незначні. Можливо, значна частина населення вела напівкочовий спосіб життя і мешкала на сезонних стоянках. Стабільнішою була ситуація у Пороссі, тут життя на поселеннях не припинялося й у V ст. до н. е., на відміну від поселень басейну Тясмину. В цих віддалених від кочового степу місцях тривалий час зберігалися архаїчний устрій життя і старі культурні традиції. На північній Київщині, у межиріччі Прип'яті і Росі, ще в попередні часи склалася велика балто-слов’янська контактна смуга, де мешкали носії чорноліської культури й предки племен милоградської культури[200]. У V—IV ст. до н. е. присутність милоградців стає помітнішою, вони розселюються на території аж до р. Стугни. Сліди архаїчної культури скіфського типу (курганні поховання знатних вершників) зникають. Невеликі городища милоградців розташовані переважно у низинних місцевостях[201]. Кочовики IV ст. до н. е. на території милоградців, судячи з наявних даних, не зазіхали.

Поблизу центрів осілості та торгівлі виникають великі, в декілька десятків і навіть сотень насипів, курганні могильники. У деяких з них могли бути поховані також представники інших етносів, зокрема воїни й торговці.

Деякі кургани — біля с. Оситняжка (8 м) і Рижанівка (7,6 м) можна віднести до розряду «царських». Ранг таких царів був нижчим порівняно з верховними правителями степових кочовиків, де «царські» кургани інколи сягають 20 м заввишки. Знатні жінки були жрицями родових або сімейних культів, їх хоронили з великою пишністю, в золотому вбранні (Рижанівка), з людськими жертвами.

Незважаючи на деякий занепад власних торговельних центрів, у IV ст. до н. е. значення торгівлі як стимулятора соціально-економічного розвитку виявляється досить яскраво. Знать має змогу придбати престижні імпортні речі — посуд, начиння, прикраси, вина і т. ін. У похованнях майже не трапляється традиційний ліпний посуд — його замінили амфори, чорнолаковий та металевий посуд. Золоті прикраси, зброя, посуд в основному надходили з Боспору, меншою мірою — з Ольвії та Фракії. Кількість фракійського імпорту зростає з кінця IV ст. до н. е. у зв'язку з активізацією скіфо-фракійських відносин. Біля Холодного Яру в басейні Тясмину відкрито скіфський могильник з декількома фракійськими речами. В ньому, мабуть, були поховані кочовики, що брали участь у походах на Балкани[202].

Порушення традиційної системи ведення господарства в сполученні з надмірною експлуатацією з боку кочовиків були, мабуть, головними причинами занепаду Лісостепової Скіфії наприкінці IV ст. до н. е.

Лісостепове Побужжя. Історія цього регіону за скіфських часів залишається маловідомою. Скіфський вплив тут менш помітний, ніж у сусідньому Подністров'ї, принаймні до кінця V ст. до н. е. Змішання етносів тут було значним, а культурні та політичні орієнтації іншими, ніж у Подніпров'ї. Наявність у гідронімах поряд із слов'янськими мовних елементів східнобалканського походження свідчить про давні й тісні зв'язки між населенням цих регіонів[203]. Північними сусідами побузького — переважно праслов’янського — населення були давні балти, а південно-західними — північнофракійські племена, південними — ірано-фракійські. Якась частина населення, певно, належала до іллірійського[204] та венедського[205] етносів.

З початком скіфської епохи занепадають старі центри у верхів'ях Південного Бугу. Значно зменшується кількість поселень, а деякі з них з посиленням військової загрози перетворюються на укріплені городища поблизу Бугу. Найпридатнішими для життя, як і в попередні часи, були місцевості в центральній частині сучасної Вінницької області. Серед поселень вирізняється Немирівське городище площею близько 100 га. Неукріплене поселення існувало тут ще з передскіфських часів[206]. У VII ст. до н. е. його мешканці активно торгували з античними містами. На городищі знайдено чимало високоякісного античного посуду, скіфські наконечники стріл, кістяні деталі вузди. Головним заняттям населення було скотарство, а численні господарчі ями свідчать про розвинуте землеробство. Саме тут, у лісостеповому Побужжі, дослідники розміщують геродотових скіфів-орачів, які сіяли хліб на продаж [Herod., IV, 17].

У VI ст. до н. е. довкола Немирівського городища споруджено вали 6—9 м заввишки і рів. Вали зведено за два заходи; укріплення першої захисної стіни спалено, певно, внаслідок ворожої навали[207]. Сліди згарищ та руйнувань простежувалися і на Северинівському городищі в останній період його існування. Можливо, бурхливі події VI ст. до н. е. найбільшо торкнулися цієї території, що опинилася на шляху військових походів на захід. Частина населення залишила старі місця мешкання наприкінці VI або на початку V ст. до н. е. Можна припустити, зокрема, переселення до Нижнього Побужжя, ближче до античних міст. Сліди перебування лісостепового населення простежуються у сільській території Ольвії[208], яка в цей період значно розширюється.

Десь у південних межах лісостепового Побужжя або на кордоні зі Степом[209] знаходилася священна місцевість Ексампей. Тут, за переказами, стояв величезний мідний казан, виготовлений із стріл, зібраних царем Аріантом з усіх скіфів [Herod., IV, 81]. Цей своєрідний символ єдності знаходився, певно, на території якогось великого скіфського племенного осередку VI ст. до н. е. — саме до цього часу відносять діяльність легендарного царя. Цей осередок відігравав, безперечно, велику роль у відносинах місцевого населення з античними державами, передусім із Ольвією та Березанню. Його правителі, певно, контролювали торговельні шляхи вздовж Південного Бугу, які поєднували Ольвію з племенами лісостепової смуги.

У V—IV ст. до н. е., після відокремлення від скіфської історично-культурної спільності населення Західного Поділля, лісостепове Побужжя стає порубіжжям «скіфського» світу в Лісостепу. З кінця V ст. до н. е. з'являються характерні для скіфської культури курганні поховання з ознаками військової вершницької культури. Про присутність кочовиків або східних торговців, зокрема, свідчать знахідки кістяків верблюдів у двох похованнях Новоселківського могильника у верхів'ях Гірського Тікича, а також суто скіфський курган-святилище зі складним спорудженням шатрового типу та людськими жертвами біля села Кальник. Але загалом риси скіфської степової культури тут менш виразні, ніж у лісостеповому Подніпров'ї. Немає, зокрема, таких характерних її ознак, як катакомби, бронзові казани та кам'яні статуї в курганах.

На цей час спосіб життя населення стає рухливішим[210], як і в інших регіонах Лісостепу, зменшується кількість поселень. Осіле землеробське населення концентрується в основному біля рубежів Полісся. Центрами осілості були, мабуть, Якушинське городище або велике городище поблизу с. Переорки, могильник якого налічував близько 200 насипів. Серед скіфського або скіфоїдного населення жили також балти або балто-слов'яни (носії милоградської археологічної культури), основний масив яких розміщувався у смузі лісів. Вони, певно, належали до менш заможних верств населення. В декількох похованнях скіфського новоселківського могильника супроводжуючими особами були, мабуть, саме милоградці. Окремі курганні могильники цього населення відкрито біля сіл Мізяків та Курилівка.

Найвиразніші скіфські пам'ятки концентрувалися на території між верхів'ями Гірського Тікича та басейном р. Соб (ліва притока Південного Бугу), де, певно, були умови для напівкочового скотарства. Крім згаданих новосілківського та кальницького могильників, тут досліджено декілька курганів біля м. Іллінці, що, певно, належали роду місцевих правителів. У найбільшому з курганів знайдено грецькі поножі, залишки залізного панцира, вузду, посуд, золоті прикраси, золоте окуття футляру для лука та стріл із зображенням сцен з життя грецького героя Ахілла. Подібні окуття знайдено ще в декількох курганах царського рангу степової смуги (рис. 17). Можливо, це були дипломатичні подарунки боспорського царя правителям варварських племен, що входили на цей час до сфери політичних інтересів Боспорського царства[211].

З активізацією скіфської зовнішньої політики на південному заході й посиленням скіфо-фракійських контактів у V ст. до н. е. (встановлення дружніх стосунків з царством одрисів та напівфракійською династією Боспору, військові походи в Подунав'я) Східне Поділля з його традиційно фракійською орієнтацією набуває важливого значення. Можливо саме тут жили «верхні скіфи», які допомагали Атеєві під час його війни з македонцями [Polyaen., Strat., VII, 44, 1]. Зберігалися традиційні зв'язки з Фракією, зокрема торговельні. Частина населення, очевидно, належала до фракійського етносу.

Рис. 17. Золоте окуття ториту.

Середнє Подністров’я ще з передскіфських часів було густо населеним регіоном з розвинутим землеробством та металообробкою. Населення культури фракійського гальштату (іллірійці або фракійці), яке концентрувалося у басейнах Збруча, Серету й Пруту, мирно співіснувало з племенами чорноліської культури (фрако-праслов'яни)[212], які мешкали східніше, приблизно між сучасними Кам'янцем-Подільським та Могилевим-Подільським. Цей регіон за скіфських часів був найбільш населеним. Скіфи або якесь споріднене населення з'являється тут близько середини VII ст. до н. е. і протягом майже двох століть культура населення усього Середнього Подніпров'я набуває скіфського забарвлення. Це відбилося головним чином на поховальних звичаях верхівки населення, розповсюдженні скіфської зброї та вузди. Найвиразніші кургани скіфського типу відкрито біля сіл Братишів, Перибиківці, Долиняни.

Під тиском чужинців або разом з ними частина місцевого населення подалася на захід[213], зокрема у Верхнє Подністров'я, Закарпаття, Потисся та Південно-Західну Словаччину. Сусідні племена не були, мабуть, войовничими — у Середньому Подністров'ї скіфського часу немає значних укріплених поселень. Небезпечними, певно, залишалися південно-східні кордони. Тут, у басейні р. Мурафи було споруджено чотири сторожові городища-сховища з незначним культурним шаром. Південно-західними сусідами були агафірси — велике ірано-фракійське плем'я, історія якого тісно пов'язана з історією скіфів. Античні автори згадують про їхню лагідність, звичаї татуювати шкіру блакитною фарбою, носити багато золотих прикрас і т. ін. [Herod., IV, 100, 102, 104][214].

Найвищого за скіфські часи розквіту Середнє Подністров'я досягло у VI ст. до н. е. Переважали традиційні стосунки з племенами Середньої та Південної Європи[215]. Досить активними були й торговельні зв'язки з античними містами, про що свідчать численні знахідки імпортного посуду на поселеннях Залісся й Іване-Пусте. На останньому також знайдено залишки гончарної печі й значну кількість зерен злакових та бобових, багато бронзових прикрас, глиняні культові вироби тощо[216].

У V ст. до н. е. землі Середнього Подністров'я занепадають, на нечисленних городищах ледве помітні сліди життєдіяльності (неукріплені поселення зникають). Приблизно в цей час території вийшли зі сфери скіфського впливу, а з IV ст. до н. е. почалося просування у Верхнє Подністров'я першої хвилі кельтський племен з півдня[217].

Прикарпаття і Закарпаття. Ці регіони у VII—VI ст. до н. е. були заселені в основному північнофракійськими (гето-дакійськими) етнічними угрупованнями й складали єдину історично-культурну спільність з населенням Східної Словаччини, Північно-Східної Угорщини, Румунської Трансільванії. В культурі їх населення простежуються сліди контактів зі скіфською лісостеповою та праслов'янськими культурами Середньої Європи та Західної Волині. Етнічне змішання на цих територіях, що знаходилися в зоні активних контактів населення Східної та Середньої Європи, були значним, але місцевий етнічний масив завжди переважав — північнофракійський у Закарпатті й фрако-слов'янський у Прикарпатті. В останньому культурні традиції Середнього Подністров'я наприкінці VII—V ст. до н. е. домінували[218]. Внаслідок скіфських вторгнень і пов'язаних з ними пересувань племен в Закарпатті, а також на суміжних територіях Угорщини та Східної Словаччини, десь у середині VI ст. до н. е., склалася нова етнічна спільність, відома в археології як куштановицька культура, в якій простежуються елементи скіфської лісостепової і частково — лужицької культур[219]. Сюди, певно, переселилася частина населення з Лісостепового Подністров'я. Деякі групи цього скіфоїдного населення брали участь у походах на територію Середньої Європи.

Важливе значення в економіці регіону мали соляні родовища в Північно-Східних Карпатах. Сіль була одним з головних продуктів торговельного обміну[220], сприяла розвитку обмінних контактів. Високорозвинутими були тут і залізоробне виробництво, скотарство та землеробство. Невеликі неукріплені поселення, розташовані переважно в низинній смузі Закарпаття, в долинах річок та надзаплавних терас, були відомі родючими ґрунтами і сприятливим кліматом. Частина поселень знаходилась на невеличких підвищеннях гірських відрогів Карпат. Краще досліджені поховальні пам'ятки Закарпаття. Померлих ховали в курганах, при спорудженні яких широко використовували камінь, що є характерною ознакою всього фракійського світу. Щодо звичаю спорудження курганів, то виник він, певно, під впливом західноподільських традицій[221]. Розповсюджуються також речі військового побуту — так званої «скіфської тріади» — зброя, кінська вузда та, зрідка, вироби у «звіриному стилі». В цілому ж металеві вироби, зокрема прикраси, належать до типів, широко розповсюджених у Карпатському регіоні. Форми керамічного посуду різноманітні, що свідчить про неоднорідність населення. Саме завдяки кераміці можна вирізнити три основні його компоненти: північнофракійський, праслов'янський та «скіфський» лісостеповий, що склався на основі двох попередніх з домішкою іранського компоненту[222].

Волинь — північна околиця Лісостепу і південна частина Полісся у межах Волинської, Рівненської, Житомирської, північної частини Тернопільської та Хмельницької областей — залишалася в основному поза безпосереднім впливом скіфської культури[223]. Після кризи VIII—VII ст. до н. е. (наслідки кіммерійської експансії), вона залишалася відірваною від культурних центрів Східної та Середньої Європи[224]. За рівнем соціально-економічного розвитку Волинь відставала від своїх південних сусідів[225]. Зокрема знаряддя праці нерідко тут виготовляли з каменю.

Ріка Горинь була кордоном, що поділяв зони впливу східних та західних культур. На схід від нього була зона впливу скіфської культури, її дальня периферія. На захід від Горині простягалася зона впливу західних культур, що тяжіли до Балтійського регіону, де в цей час також відбувалися важливі культурно-історичні процеси[226].

Населення Східної Волині мало дещо тісніші зв'язки з Київщиною та Верхнім Побужжям[227]. У Східній Волині та на Київщині простежується основне скупчення суто слов'янських гідронімів, яке може приблизно означати осередок давнього мешкання слов'ян[228]. Тут існував великий масив племен, що залишався майже незмінним з початку доби заліза. Під впливом скіфів у цих регіонах з'являється звичай підкурганних поховань, серед знахідок на поселеннях зрідка трапляються вістря скіфських стріл. З початком скіфської епохи, як і в інших регіонах Лісостепу, тут зменшується кількість поселень, виникають городища. Свідченням короткочасного просування скіфів на територію Західної Волині у IV ст. до н. е. є знахідки скіфського меча, срібних ритонів, прикрашених скульптурними зображеннями баранів, а також поховання з амфорами у Рівненській області.

Значна частина населення Волині скіфського часу належала до великого масиву племен так званої милоградської культури[229], які мешкали у басейнах Прип'яті, Горині, Стиру та Дніпра (на лівому березі — до Десни)[230]. Їх не можна з упевненістю віднести до балтів або слов'ян[231], оскільки вони розташовувалися на порубіжжі східнобалтського та праслов'янського етнічних масивів. До праслов'янського населення Лісостепу, з яким вони мали досить тісні культурні й торговельні контакти, «милоградці» були подібні за рівнем загального розвитку, особливостями ведення господарства. Але за духовною та матеріальною культурою вони були ближчими до східнобалтських та фінських племен[232]. Один з найдавніших осередків цих племен знаходився, мабуть, на Східній Волині, зокрема у басейні Горині. З часом вони просунулися на південь Білорусі[233]. Тут, у Волинському Поліссі, були значні поклади болотної руди, що спричинилося до виникнення милоградських осередків обробки заліза[234]. Інший осередок знаходився на Лівобережжі — між Дніпром і Десною. У V—IV ст. до н. е. присутність «милоградців» стає помітнішою на Київщині та у верхів’ях Південного Бугу, де вони жили серед скіфського або скіфоїдного населення.

Нерідко саме «милоградців» Волині ототожнюють з неврами Геродота — отже, вони жили на північ від скіфів-орачів, а їхнє розселення в південному напрямі можна пов'язати з повідомленням про переселення неврів у країну будинів через навалу змій [Herod., IV, 105]. Найімовірніше, неври були «проміжним» балто-слов'янським етносом Волино-Поліських областей[235].

Дніпровське Лівобережжя. З другої половини VII ст. до н. е. на просторі від Дніпра до Сіверського Дінця поступово складається історично-культурна спільність, в якій вирізняють декілька культурних осередків, розташованих найчастіше на деякій відстані від заплави Дніпра й пониззів його притоків. В VI ст. до н. е. ця спільність поширюється до Середнього Дону. Можна вирізнитй п'ять регіональних систем, в кожній з яких були компактно розташовані городища та неукріплені селища. Городища здебільшого будували серед великих лісових масивів і оточували складною системою захисту[236].

Фрако-слов'янське населення, яке переселилося з Правобережжя на початку І тис. до н. е., частково асимілювало місцеві балтські та фінно-угорські племена. Балти за скіфської доби проживали здебільшого на північ від р. Сейм, а фінно-угри — у південно-східній частині Верхнього Подніпров'я, на Сіверському Дінці та Дону. У басейні Сіверського Дінця мешкали також нащадки давнього іранського населення[237]. Найчисленнішими на Лівобережжі були будини — «велике і численне плем'я» [Herod., IV, 108]. Можливо, це був союз, що ґрунтувався на територіальних (не родинних) зв'язках, до нього входили балто-слов'яни, фінни, іранці[238]. Жили тут також гелони[239], меланхлени, тобто «чорноризці» (їх частіше розміщують у басейні Десни або на Середньому Дону) та андрофаги («людоїди»), про етнічну належність та розселення яких немає достатньо обґрунтованих думок.

Скіфська навала супроводжувалася військовими сутичками з місцевим населенням. Так, наприкінці VII — на початку VI ст. до н. е. були спалені оборонні споруди Книшівського городища в басейні Псла[240]. Але це скіфське вторгнення не призвело до загибелі місцевих центрів.

Наймогутніший міжплеменний союз склався в басейнах Ворскли, середньої течії Псла та Орелі. Центром його було велике городище біля с. Більськ, яке можна вважати протомістом і ототожнювати з геродотовим Гелоном[241]. Цікаво, що на городищі мешкало багатоетнічне населення і кожне мало окреме укріплення. Це нібито підтверджує свідчення Геродота про перебування гелонів серед будинів. За Геродотом [IV, 108], гелони — вихідці з еллінських гаваней. Вони відрізнялися від будинів способом життя (будини — кочовики, а гелони обробляють землю і розводять сади) та зовнішністю [Herod., IV, 109]. Навколо Більського городища існувала система неукріплених поселень. Головним заняттям було скотарство, значення землеробства було меншим. Добре були розвинуті ремесла, серед яких особливого значення набула обробка металів — знайдені численні залишки виробництва бронзи та обробки заліза, виготовлення знарядь праці, зброї та золотих прикрас.

Частина населення, зокрема племена будинів, вела напівкочовий спосіб життя. Зрештою, сезонний відгін худоби застосовувався і у господарстві мешканців укріплених поселень. Так, у середній течії Псла існувала велика кількість короткочасних заплавних поселень[242], що могли бути тимчасовими стоянками пастухів. Подібні поселення відкрито також у басейні Сіверського Дінця.

Перетворенню Більського городища на значний міжплеменний центр сприяло його вигідне географічне розташування — неподалік від схрещення важливих сухопутних і річкових шляхів, зокрема «скіфського» торговельного шляху від Ольвії до сако-савроматських племен. Суттєвим було й те, що городище знаходилося в південній, найзаселенішій частині Лісостепу, в зоні активних контактів зі Степом. Деякі дослідники припускають існування на Більському городищі (у місті Гелоні) еллінської торгової факторії з власним культовим центром[243].

За Геродотом [IV, 123], перси під час війни зі скіфами спалили дерев'яне місто в країні будинів. Інколи це місто ототожнюють з Більським городищем. Але такий глибокий рейд перського війська навряд чи був можливим. Сліди пожеж та руйнувань на лісостепових поселеннях кінця VI — початку V ст. до н. е. пов'язані, певно, з набігами кочовиків, що активізувалися по закінченні війни з персами[244].

Басейн Сіверського Дінця у скіфські часи був смугою контактів між масивом землеробсько-скотарських племен та кочових племен Степу з різноетнічним населенням. Наприкінці VII ст. до н. е. тут також почала складатися розвинута структура поселень та городищ — 18 городищ, серед них декілька сховищ, понад 70 селищ і 13 курганних могильників[245]. Більшість городищ існувала безперервно з початку VI по III ст. до н. е. Невеликі городища належали, мабуть, окремим патріархально-родовим общинам[246]. Найбільшим було городище біля хут. Городище (26 га).

Найвиразнішим прикладом співіснування прийшлих кочовиків і автохтонів може слугувати Посулля, біля північних кордонів розселення будино-гелонських племен. Тут, поблизу міст Лубни та Ромни, розташовано декілька великих курганних могильників, які вирізняються серед інших могильників VII—VI ст. до н. е. монументальністю насипів (найвищі сягають 20 м) і великою кількістю зброї, кінських вуздечок, навертів кавказького типу та інших виробів у звіриному стилі. Існування великих «дружинних» некрополів у глибині Лісостепу, в оточенні осілих землеробсько-скотарських племен поки що не має задовільного тлумачення. Висувалися версії про Геррос — кладовище царів кочових скіфів на землях підвладних племен[247]. За Геродотом [IV, 71], воно знаходилося вище дніпровських порогів, у важкопрохідній місцевості. «Центральне місце» Посулля — величезне Басівське городище — ще мало досліджене. Життя на ньому тривало з VI по III ст. до н. е.[248]. Інші городища і неукріплені поселення існували переважно у V—III ст. до н. е. В усякому разі, у величезних посульських курганах, очевидно, поховані не жителі цих городищ і селищ, а представники військово-аристократичної верхівки, що значно відрізнялася за культурою і етносом від землеробсько-скотарського населення[249]. Знать вела напівкочовий спосіб життя, а основою її добробуту був контроль за торговельними шляхами, що пролягали через Посулля у різних напрямках.

Наприкінці VI ст. до н. е. на Лівобережжі також відбуваються значні зміни. Припиняється, мабуть, у зв'язку з нападами кочовиків, життя на деяких городищах Ворскли[250]. Частина населення з Сейму та Сіверського Дінця переселяється на Верхній Дон. Очевидно, частину земель на південній околиці Лісостепу зайняли скіфи царські. Під тиском нових пришельців якась частина військової знаті із Подніпров'я подалася на Дон[251].

У V — першій половині IV ст. до н. е. політична й економічна ситуація на Лівобережжі була стабільнішою, ніж на Правобережжі. Саме у цей час спостерігається розквіт поселенських структур Лівобережжя, найвище піднесення економіки[252]. Якоїсь перерви в розвитку місцевих суспільств у середині — другій половині V ст. до н. е. тут, на відміну від Правобережжя, не спостерігається.

Існує думка, що скотарсько-землеробське населення Лівобережного Лісостепу V ст. до н. е. й було тими скіфами-землеробами[253], яких згадує Геродот [IV, 18]. Він також називає їх борисфенітами — від назви р. Дніпро — Борисфен.

У Лісостеповому Лівобережжі IV ст. до н. е. на відміну від Правобережжя жило численне населення, причому до його складу, безперечно, увійшло чимало прийшлих іраномовних кочовиків, особливо на порубіжжі зі Степом, поблизу старих центрів осілості.

Густо заселеними регіонами були басейни Псла, Ворскли, Сейму, а найчисленнішим було населення в басейні Сіверського Дінця. Цей регіон у V—IV ст. до н. е. стає найрозвинутішим у соціальному, плані. Більшість городищ і селищ існували тут з VI по III ст. до н. е.[254]. Степовики були зацікавлені у нормальному функціонуванні господарства цього регіону, що забезпечувало потреби напівкочового скотарства у кормах, а також ремісничих виробах. До городищ тяжіли великі — з 500—700 насипами — могильники (Люботин, Велика Гомольша) переважно рядового населення.

Взагалі відносини населення Лівобережжя зі степовими кочовиками були здебільшого мирними, принаймні до другої половини IV ст. до н. е. Саме Лісостепове Лівобережжя було в IV ст. до н. е. головним торговельним партнером Боспору. Відповідно й античний імпорт надходив — через Боспор — до племен Лівобережжя в більшому обсязі, ніж на другий берег Дніпра. Велике значення мали лівобережні ремісницькі центри, особливо ті, що спеціалізувалися на виготовленні таких необхідних кочовикам металевих виробів з привізної сировини та металевого брухту.

Лівобережжя мало мережу торговельних шляхів, з яких головним був Муравський шлях (він існував, певно, і в ті часи), що йшов з Криму через Степ, межиріччя Ворскли та Сіверського Дінця до сучасної Тули[255] з відгалуженнями у початковій частині. Одночасно цими шляхами здійснювалися військові набіги, тому поселення й городища частіше споруджувалися осторонь ниx. Головний торговельний осередок Лівобережжя — Більське городище — було захищене з боку шляху двома городищами, одне з яких зазнало нападу на порубіжжі VI—V ст. до н. е., а потім, наприкінці IV ст. до н. е., було зруйноване. Тоді загинула значна частина його населення[256]. Наприкінці V ст. до н. е. підступи до Нільського городища були прикриті додатковими укріпленнями[257].

Помітнішим стає соціальне розшарування населення. У похованнях в значній кількості з'являються золоті прикраси. Насипи курганів IV ст. до н. е. інколи сягають 10 і 13,5 м заввишки. Але й найбагатші поховання не можуть рівнятися багатством поховального інвентаря і монументальністю курганів з «царями» степових скіфів.

На численних селищах та городищах Лівобережжя життя не припиняється аж до третьої чверті IV ст. до н. ем коли починається занепад Скіфії. Окрім економічних та екологічних причин (див. гл. 3) можна також припустити посилення тиску з боку кочовиків, яке відчувалося насамперед на східному порубіжжі Скіфії. Саме в цей час спостерігається нестабільність у східній частині степового світу внаслідок протистояння скіфів і нових кочовиків зі сходу[258]. Суто скіфське поховання в катакомбі кінця IV ст. до н. е. відкрито навіть на території Більського городища[259].

Наприкінці IV — у ІІІ ст. до н. е. різко скорочується кількість населення в межиріччі Дніпра й Дону. Можливо, виходячи з повідомлень античних авторів, саме в IV ст. до н. е. відбуваються міграції деяких лісостепових племен на Кавказ, у пониззя Південного Бугу та Дунаю[260].

Суттєві зміни відбулися в басейні Сейму. У V ст. до н. е. племена юхнівської культури (фінно-угри, або балти) починають витискувати місцеве скіфоїдне населення і цілком захоплюють Посейм'я в IV ст. до н. е.[261]. Інколи на городищах простежуються сліди пожеж, певно, внаслідок військових сутичок. Очевидно, переміщення юхнівців в Лісостеп спричинилося послабленням Скіфії.

Терасовий Лісостеп. Цей рівнинний коридор Придніпровської низини, що простягався вздовж лівого берега Дніпра, принаймні до рубежів Полісся, був освоєний вихідцями з Правобережжя ще в передскіфські часи. Наприкінці VII — на початку VI ст. до н. е., тут, як і в інших регіонах Лісостепу, виникли нові поселення та укріплені городища, що було пов'язано із загрозою з боку Степу. Кочові скіфи з'явилися тут десь наприкінці VII ст. до н. е. Саме до цього часу належать їхні поховання, в обряді та поховальному інвентарі яких простежуються зв'язки з Передкавказзям. Зокрема дуже цікава статуя скіфського воїна з кургану Роблена Могила біля с. Придніпровське — такі статуї трапляються лише в похованнях кочових скіфів[262].

Кочовиків приваблювали заплавні луки вздовж Дніпра, високоякісні пасовиська між Трубежем та Сулою, а також численні броди та переправи[263], поблизу яких виникали торжища й поселення. Головні переправи були, певно, у межиріччі Супою і Трубежу, напроти куща поселень і городищ канівської групи. Тут відкрито декілька поселень і могильників скіфського часу[264].

Становить інтерес знахідка біля с. Піщаного човна та «сервізу» із 15 античних бронзових посудин V ст. до н. е.[265], який, певно, затонув під час перевезення по р. Супой.

У V—IV ст. до н. е. кочові скіфи освоїли луки між Трубежем й Десною. Тут зосереджена значна кількість невеликих курганних могильників IV ст. до н. е. з похованнями суто степового типу[266]. Велика кількість зброї та імпортних виробів у могилах є свідченням того, що скіфські роди, які мешкали тут, належали до числа досить могутніх та войовничих. Зрідка трапляються супроводжуючі поховання підлеглих осіб, певно, з місцевого нескіфського населення. Очевидно, саме сусідство з великим масивом войовничих кочовиків примусило частину населення північної частини Київщини залишити давні місця проживання. Крім традиційних скотарства і воєнного промислу джерелом добробуту цієї групи кочовиків була, мабуть, торгівля — вони контролювали переправи й торговельні шляхи, що йшли зі Степу за межі Скіфії до лісових племен.

Населення Криму. Історія населення Кримського півострова, частина якого є продовженням причорноморського Степу, найтісніше пов'язана зі Скіфією. Початок скіфської епохи на території Криму, що збігся з освоєнням греками Північного Причорномор'я, відображений в античних письмових джерелах. Незважаючи на їхню уривчастість, а інколи й напівлегендарну природу, можна приблизно реконструювати розвиток подій. Кіммерійців, що володіли Кримом, вигнали скіфи, яких, в свою чергу, частково потіснили елліни [Herod., IV, II; Strabo., XI, II, 5]. Пам'ять про кіммерійців збереглася в грецьких назвах Керченської протоки — Кіммерійський Боспор, еллінського міста Кіммерік тощо. Але як окрема народність кіммерійці за скіфської доби в Криму вже не згадуються.

Античні письмові джерела згадують в Криму лише два варварські етноси: скіфів і таврів, хоча, згідно з археологічними джерелами, етнічний склад населення був досить складним[267]. За переказом, Пантикапей заснований на землях, які передав еллінам скіфський цар Агает [Steph. Byz. παντικαπαιον]. Про перебування скіфів у кримських степах свідчать рідкісні поховання в курганах VII — початку VI ст. до н. е. на трасах кочувань, що проходили через степи Центрального Криму, Керченський півострів і далі через протоку до Таманського півострова. Цими шляхами товари з перших античних поселень потрапляли у північніші регіони[268].

Місцеве населення Криму греки називали таврами — ймовірно, за назвою гірського масиву, що займав більшу частину Центрального та Південного Криму. Етнічні спільності таврів різнилися способом життя та особливостями культури[269]. Гірські таври поводилися досить незалежно від численніших і могутніших скіфів. Так, під час перської навали наприкінці VI ст. до н. е. таврські царі відмовилися від військового союзу зі скіфами [Herod., IV, 119]. Населення степових регіонів та передгір'їв здавна було змішаним (таври, давнє населення причорноморських степів, Кавказу та ін.)[270]. Серед них могли бути й нащадки кіммерійців. Це населення[271] з приходом кочових скіфів, у VII—VI ст. до н. е., перейшло до кочового або напівкочового способу життя і невдовзі змішалося з пришельцями. Частина кизил-кобинців близько середини VI ст. до н. е., можливо, переселяється із Центрального Криму до майже безлюдних земель Східного Криму. Тут вони оселилися головним чином у приморській смузі і протягом двох століть зберігали своєрідність культури, зокрема звичай здійснювати поховання у кам'яних ящиках на поверхні ґрунту. Ця група населення мала досить низький рівень розвитку виробничих сил та відзначалася екстенсивним способом ведення господарства. Головні заняття — напівкочове пасовищне скотарство, а згодом землеробство[272].

Можливо, саме протистояння скіфів царських та кизил-кобинців відбилося у переказі про війну скіфів з «нащадками рабів» (молоддю, що народилася від скіфських жінок і підкореного місцевого населення) після повернення з Азії і про спорудження останніми рову на шляху скіфів [Herod., IV, 3]. Найчастіше цей рів пов'язують з Акмонайським пересипом.

З початку V ст. до н. е. на території Криму спостерігається активізація кочовиків, що була пов'язана із загальною зміною ситуації у північнопричорноморських степах. Посилення кочовиків змусило грецькі міста-колонії на березі Керченської протоки об'єднатися навколо Пантикапею 480 р. до н. е. Приблизно в цей час споруджується так званий Тіритакський вал — для захисту ближньої хори боспорських міст від кочовиків[273]. За Геродотом, царські скіфи в середині V ст. до н. е. без перешкод переходили Керченський півострів і далі через протоку в землі сіндів під час зимових походів [Herod., IV, 20 28 100].

Якісь скіфи мешкали на західному березі Керченської протоки. Це, можливо, був район Німфею, котрий у V ст. до н. е. міг бути скіфським опорним пунктом, незалежним від Боспору[274]. Саме тут знаходився один із бродів через протоку, що поєднував Східний Крим з Таманським півостровом. Біля Німфею, судячи з курганного некрополя, проживали еллінізовані скіфи і, ймовірно, сінди, причому належали вони до вищих верств суспільства. Поховані вони в склепіннях, зроблених з каменю або сирцевих цеглин, у грецьких саркофагах з великою кількістю захисної та наступальної зброї, грецьким посудом і коштовними виробами із бронзи, в прикрашеному золотом одязі й у супроводі коней. Німфейські кургани (вони здебільшого належать до другої половини V ст. до н, е.) дають уявлення про синкретичну скіфо-еллінську культуру, що сформувалася на цей час у Криму. Це була культура знаті, яка відрізнялась уже від культури простих кочовиків і на якій позначилися всі вигоди сусідства з античними містами, зокрема торгівлі. Скіфи могли бути військовими союзниками й охоронцями міста та його хори. У міській культурі Німфею скіфський вплив не відчувається, але ще наприкінці IV — на початку III ст. до н. е. в списку його громадян значилося чимало негрецьких імен[275].

Інші значні грецькі міста — Херсонес та Керкінітида на заході Кримського півострова, що були засновані на порубіжжі VI—V ст. до н. е., не мали до III ст. до н. е. серйозних зіткнень із варварським оточенням.

У V—IV ст. до н. е. етнокультурна ситуація була такою. Елліни жили в приморських містах та сільських поселеннях навколо них. Таври мешкали головним чином у Гірському Криму і частково в передгір'ях. Для гірських таврів характерний усталений тип культури, що існував без істотних змін упродовж декількох століть. Окремі регіони мали певні особливості в господарському комплексі і культурі[276]. Таври переважно займалися відгінним скотарством, розводили дрібну рогату худобу і — меншою мірою — велику. Тому, певно, античні автори вважали таврів кочовиками. Для мешканців передгір'їв основним заняттям було землеробство, а на узбережжі — й рибальство. Полювання, мабуть, не грало значної ролі у господарстві. Займалися таври й звичайними хатніми ремеслами, а також обробкою металу. Але за браком металу чимало знарядь, як і в давнину, виготовляли з каменю[277]. Античні автори майже не залишили свідчень про звичаї і спосіб життя таврів, крім тверджень про дикість їхніх звичаїв, зокрема, про вороже ставлення до чужинців, яких вони приносили в жертву своїм богам. «Вони живуть грабунками і війною» — подібні характеристики таврів звичайні в античній літературі [Herod., IV, 108].

За даними таврських поховальних пам'яток — кам'яних ящиків (інколи це мегалітичні споруди з багатьма перекриттями) — можна припустити, що таври зберігали родовий устрій без помітної соціальної диференціації. Тому, мабуть, вони були несприйнятливими до впливу грецької культури. На таврських поселеннях та могильниках дуже мало грецького привізного посуду, прикрас і зовсім немає коштовних античних виробів. Зброя і кінське спорядження у таврів були скіфськими. У письмових джерелах Херсонеса немає згадок про таврів аж до III ст. до н. е., хоч він і був заснований на місці таврського поселення, а таврська богиня Діва перетворилася з часом на заступницю міста. Можливо, таври жили й у містах. У Херсонесі відкрито ділянку найдавнішого (V—IV ст. до н. е.) некрополя із скорченими похованнями, які вважають таврськими[278]. Це, певно, було рядове населення, що стало підлеглим унаслідок захоплення херсонеситами таврських земель у околицях міста. Частину таврського населення було витиснуто на периферію хори Херсонеса[279]. Були таври і серед жителів Пантикапею, про що свідчить віршована епітафія V ст. до н. е., в якій згадується тавр на ім'я Тихін[280]. У боспорських містах мешкало чимало сіндів, вихідців з Таманського півострова.

У степовій частині Криму мешкали скіфи та нащадки кизил-кобинців. Тривале співіснування на одній території призвело до взаємної асиміляції, причому домінуючими були риси скіфської культури, особливо з IV ст. до н. е., коли відбулося нове масове переселення скіфів до Криму. Тому, певно, античні автори майже не відрізняли скіфів та інших степових варварів.

Ще в V ст. до н. е. увагу скіфів привернув регіон передгір'їв, звідки можна було контролювати Степ, а також підступи до античних центрів. Цілком залежне кизил-кобинське населення мирно співіснувало зі скіфами, поступившись частиною своїх земель. Тут складається значний племенний осередок. Про це, зокрема, свідчить серія багатих воїнських поховань біля сіл Долинне, Мирне, Грушеве тощо[281]. Величезні кургани поблизу Білогорська ще не досліджено, але за зовнішнім виглядом вони подібні до скіфських царських курганів IV ст. до н. є.[282].

У IV ст. до н. е. скіфи створюють у передгір'ях, на колишніх кизил-кобинських землях, власний опорний пункт. Пізніше городище[283] (у греків воно одержало назву Неаполіс) перетворилося на столицю Малої Скіфії[284].

Найактивніші етнокультурні процеси відбувалися у Східному Криму, в безпосередній близькості до Боспорської держави. Приблизно з початку IV ст. до н. е. відбувається масовий перехід кочовиків до осілого або напівосілого життя й до землеробства. На захід від Узунларського валу[285], який, можливо, був межею боспорської хори, виникають численні могильники варварського населення. Існує припущення, що землеробське населення було переселено в Крим з Нижнього Наддніпров'я[286]. Але переважно це були кочовики, що осіли на землю, мабуть, за браком пасовиськ, спричиненим зростанням чисельності населення[287]. Рівень добробуту цього населення був досить помірним, особливої вигоди від сусідства з еллінськими містами воно не мало. Вплив античної культури простежується в деяких традиціях домобудівництва, побуті(античний посуд, світильники, прикраси), а також у сфері культів та традицій, пов'язаних насамперед із землеробством (знахідки теракотових статуеток античних божеств у господарчих ямах та приміщеннях)[288]. Більш еллінізованим було варварське населення узбережжя, яке раніше почало контактувати з еллінськими містами. Внаслідок змішання осілих варварських етносів та нівелюючого впливу еллінської культури у Східному Криму склалися передумови формування нового етносу. Змішаність населення підтверджують також антропологічні дані. Через декілька століть античні автори вже називали варварське населення Криму тавро-скіфами[289] (на відміну від таврів Гірського Криму).

Рис. 18. Золота посудина з кургану Куль-Оба.

Традиційний кочовий спосіб життя зберігали заможні скіфи, насамперед представники середнього прошарку суспільства. Верхівка варварського суспільства з часом все більше залучалася в орбіту боспорської економіки та політики, призвичаювалася до торгівлі й розкошів міського життя. Союзницькі стосунки нерідко скріплювалися династійними шлюбами. З кінця V ст. до н. е. кургани скіфської знаті споруджуються ближче до боспорських міст.

З приходом до влади на Боспорі близько 438 р. до н. е. напівфракійської династії Спартокідів, що була дружньою скіфам, між ними й Боспором значний час тривали мирні відносини. В титулатурі царів Перісада та Левкона немає згадок про скіфів, на відміну від племен по той бік Керченської протоки, що були підкорені внаслідок війн. На початку IV ст. до н. е. боспорці після тривалої облоги підкорили Феодосію, причому скіфи (кримські або інші) були їхніми союзниками в цій війні. З часом увесь Східний Крим опинився під владою Боспору, а тутешні скіфи одержали статус союзників в певною автономією та власними правителями. В усякому разі, своїх династів (правителів) мали кримські скіфи наприкінці IV ст. до н. е., коли були союзниками одного з претендентів на боспорський престол — царевича Сатира. У цей час, приблизно в останній третині століття, боспорсько-скіфські взаємовідносини погіршуються. Античні автори згадують про часті сутички за право володіння землями.

У першій половині III ст. до н. е. наступ на варварські землі в околицях міста, а також на західному узбережжі Криму розпочинає Херсонес. Це призвело до розриву традиційних відносин міста зі Скіфією, що прагнула до утвердження в Криму після розпаду Великої Скіфії.

Близько середини ІІІ ет. до н. е. екологічна й господарська криза, нові варварські вторгнення призвели до спустошення земель Східного Криму. Уціліле населення переселяється в нечисленні добре укріплені городища[290]. Частина населення, можливо, подається до Центрального Криму, де формується пізньоскіфське державне утворення[291].

Глава 3 Соціально-економічний розвиток Північного Причорномор'я за скіфської доби

Розвиток економіки Великої Скіфії протягом майже усього часу існування здійснювався в межах двох — степової та лісостепової — природних смуг. Вплив природних умов на розвиток цього могутнього соціально-політичного об'єднання був таким великим, що вони визначили етнокультурний та соціально-економічний поділ Скіфії на дві частини зі своїми специфічними територіально-галузевими структурами. Тому доцільно розглянути особливості економічного розвитку скіфського населення Північного Причорномор'я для Степової та окремо для Лісостепової Скіфії.

Основою економіки Степової Скіфії було кочове скотарство. Степовим скіфам належали різноманітні за складом рослинності пасовища та розгалужена сітка водопоїв. Ці природні ресурси створили умови для швидкого розвитку кочового скотарства, яке стало основним засобом існування степового населення. За класифікацією економіки номадів С. О. Плетньовою[292], існування степового скіфського населення у скіфську архаїку, тобто у VII— V ст. до н. е., відповідає першому періоду розвитку скіфської економіки, або табірному веденню господарства. Для нього характерні брак ознак осілості (нам майже невідомі пам'ятки скіфської осілості цього часу), невелика, кількість поховань (за часів скіфської архаїки вона сягає лише 200)[293], спільна власність на пасовища. У стаді переважали свійські тварини, здатні до тривалих перекочовок (коні та вівці), а сезонні перекочовки спрямовувалися від водорозділів до плавневих масивів.

Кочовий характер господарства скіфів періоду архаїки відбився на їхньому побуті та способі існування. Основний вид житла степових скіфів цього періоду — обтягнуте повстю шатро на візку. Про такі житла кочуючих скіфів пишуть Геродот, Піндар, Гіппократ. Стаціонарні житла — напівземлянки — з'являються у степових скіфів лише на зламі V—IV ст. до н. е.

Особливості кочового побуту відбилися й на системі харчування. Протягом усього часу існування скіфської культури в раціоні її носіїв переважала м'ясна та молочна їжа. Зварена у бронзовому казані чи у великому глиняному горщику частина або ціла туша барана була невід'ємною складовою поховальних звичаїв. Принаймні, у кожному третьому кургані в залишках тризни трапляються кістки малої рогатої худоби, а в похованнях майже завжди — дерев'яне блюдо з залишками м'ясної їжі та залізні ножі поряд.

Подібно до інших етнографічних кочовиків скіфи, мабуть, не вживали свіжого молока. Для їхнього раціону характерні страви з кислого молока: напої типу кумису, мацону, айрану, бозо; тверді сири типу бринзи тощо.

Лише на межі V—IV ст. до н. е. збільшується значення рослинної їжі. Головною ранковою стравою стає ріденька каша з товченого пшона або ячменю. Відбитки зерен цих культур на горщиках належать саме до початку IV ст. до н. е. У цей період поширюються зернотерки.

З ряду причин еколого-економічного характеру (погіршення стану природних ресурсів, переділ пасовищ) саме на зламі V—IV ст. до н. е. змінюється форма організації скотарської галузі — вона стає напівкочовою. Регіоном поширення скотарства було Степове Подніпров'я, де в цей час виникають перші поселення степових скіфів. Імовірно, траси перекочовок та пасовища з водопоями наприкінці V — на початку IV ст. до н. е. закріплюються за окремими родами.

Рис. 19. Золота пектораль з Товстої Могили (деталь — скіф з горщиком).

У стаді напівосілих скіфів переважала велика рогата худоба, менше стало коней та овець. За зовнішніми ознаками вони не відрізнялися від тварин кочових скіфів. В остеологічних матеріалах поселень фіксуються кістки домашньої свині. Кормову основу напівкочовому скотарству забезпечували заплавні пасовища, користування якими не потребувало тривалих та віддалених перекочовок.

На лівому березі Дніпра вирізняються три масиви: Великий Луг, Мала та Велика Плавні. Між Великою та Малою Плавнями на Кам'янських кучугурах на межі V—IV ст. до н. е. виникає так зване Кам'янське городище, яке, на погляд сучасних істориків, є конгломератом скотарських поселень різних часів, відокремлених від Степу земляним валом висотою до 2 м.

Про роль Кам'янського городища в економіці Степової Скіфії існує декілька гіпотез. Б. М. Граков, який досліджував цю унікальну пам'ятку у 50-х роках, розглядав Кам'янське городище як адміністративний, ремісничий та культурний центр Скіфії, відзначаючи сильне соціальне розшарування суспільства. На його думку, найбагатша частина населення мешкала на акрополі (Знам'янське городище), а найбідніша селилась у кучугурній частині Кам'янки[294]. Ця думка тривалий час була панівною. Пізніше було висловлено припущення про неможливість розвитку обробки заліза на Кам'янському городищі, воно розглядалося як сезонне торжище степових скіфів[295].

Рис. 20. Золота пектораль з Товстої Могили (деталь — скіф з амфорою).

Відновлені 1987 р. на Кам'янському городищі та його окрузі роботи дали змогу по-новому оцінити цю надзвичайну пам'ятку скіфської культури у контексті еколого-економічних закономірностей розвитку кочових суспільств. Ми вважаємо, що виникнення цього економічного центру спричинилося необхідністю контролю, по-перше, заплавних пасовищ, по-друге, — дуже важливої переправи через Дніпро, що була на перетині водного та сухопутного шляхів з античних міст Півдня у лісостепову смугу.

Обидва городища згадані Б. М. Траковим — Кам'янське («передмістя») та Знам'янське («акрополь») — є двома різними пам'ятками. Так, оборонні споруди Знам'янського городища виникли лише у II ст. до н. е., тобто тоді, коли життя на кучугурній частині вже припинилося. До того ж обидві пам'ятки, крім хронологічного відрізка в 100 років, відокремлені одна від одної ще й 5-кілометровою відстанню. Поселення (не городище!), що існувало у с. Велика Знам'янка в IV ст. до н. е. на місці майбутнього «акрополю», за рівнем розвитку не відрізнялося від поселень, що існували в кучугурній частині.

Масив плавнів правого берега Дніпра представлений Базавлуцькими плавнями, над якими височать так звані Панські кручі. На них у IV ст. до н. е. існувало декілька поселень, які були відокремлені від Степу земляним валом (поселення Капулівка II, IV, VIII та вал на Панських кручах описані О. В. Бодянським). За топографією і складом матеріалу вони аналогічні комплексу пам'яток, що утворюють розташоване майже напроти на лівому узбережжі Дніпра Кам'янське городище, але масив плавнів правого берега Дніпра вужчий від лівобережного.

Поза земляними валами Кам'янського та Капулівського городищ, уздовж Дніпра та впадаючих у нього річок і балок з'явилася ціла смуга осілості — поселення, селища та стійбища, що утворювали округи кожного з городищ.

Оцінюючи в цілому скотарство степових скіфів, відзначимо, що воно як галузь грає чільну роль на кожному етапі існування Скіфії. Змінювалися лише форми ведення цієї галузі: у період скіфської архаїки це винятково кочове скотарство, а від зламу V—IV ст. до н. е. — напівкочове зі смугою осілості у Подніпров'ї та кочове у відкритому Степу.

Таким чином, розкопки поселень у Подніпров'ї свідчать про те, що на межі V—IV ст. до н. е. тут формується нова галузь економіки степових скіфів — землеробство. Землеробський спосіб господарювання у степових скіфів генетично не пов'язаний із землеробством періоду пізньої бронзи. Від нього він віддалений значним хронологічним відрізком.

Археологічний матеріал поселень IV ст. до н. е., зокрема, зернові ями городища Лиса Гора, у яких зберігалися ячмінь та просо в обсягах, що значно перевищували їстівні потреби мешканців цієї пам'ятки, свідчать про наявність тут запасів твердих кормів. Це уможливлює припущення, що передумови виникнення та розвитку землеробства у Степу зародилися в надрах кочового суспільства, і землеробство виникло з потреб скотарства.

Інакше кажучи, осідання скіфів-кочовиків мало певну економічну причину, тобто зумовлювалося потребами в кормах на зиму. Цим землеробська система степових скіфів по суті відрізнялася від античної, яка мала тривалу історію, традиції, частково була орієнтована на хлібний ринок метрополії і мала певні особливості[296].

Палеоекологія Степу спричинила особливості землеробської системи степових скіфів. Серед видів культурних рослин переважали засухостійкі: просо звичайне, ячмінь плівчастий, меншою мірою — пшениця-двозернянка[297]. В обробці землі використовувався переліг. На невеликій ділянці палили травостій, потім за допомогою ручного або дерев'яного знаряддя (жодного плуга у пам'ятках Степової Скіфії не знайдено) її обробляли і засівали. Виснажені землі запускалися у переліг, який використовувався як пасовище. Приблизно через десять років ділянка знову підлягала обробці. Перелогова система землекористування на ранньому етапі свого становлення тісно пов'язана з кочовим способом ведення господарства.

Таким чином, землеробство Степової Скіфії у IV ст. до н. е. грало допоміжну роль. Продукція цієї галузі економіки регіону, забезпечувала лише мінімальні потреби населення регіону в зерні. Про вивіз хлібного чи кормового зерна із Степової Скіфії говорити не доводиться.

Усі види домашнього виробництва степових скіфів — деревообробка, обробка каменю, виготовлення посуду, обробка скотарської сировини, прядіння та ткацтво — були забезпечені сировиною. Залежність від ресурсів зумовила концентрацію головних видів домашнього виробництва у Подніпров'ї. Саме у заплаві Дніпра зосереджувалися ліси — сировина для деревообробки. Використовувалася деревина дуба, ясеня, бука, граба, клена, берези, тополі, вільхи, липи, верби. Способи обробки деревини досить складні: рубка, повздовжній розтин матеріалу (розкол деревини за допомогою клинів), лицівка поверхні долотом, теслом, гнуття та довблення. Таким чином, деревообробка у степових скіфів досягла високого ступеня розвитку й перебувала на стадії перетворення на ремесло.

Як і обробка дерева, обробка каменю, очевидно, зосереджувалася у Подніпров'ї, де розташовані потужні виходи граніту та пісковику. Рівень спеціалізації в обробці цих матеріалів за доби раннього заліза залишався досить низьким і не виходив за межі домашнього виробництва. Існували також прядіння та ткацтво, сировиною для яких були вовна та рослинне волокно — конопля, кропива, можливо, льон.

Обробка скотарської сировини також здійснювалась у межах домашнього виробництва. Кочовики були вправними косторізами, кушнірами, виготовляли шкіряний одяг, повсть, шкіряну кінську упряж, ремені, вірьовки тощо.

Основні види хатнього начиння також виготовлялись самими скіфами. Найчисленніший вид посуду — ліпна кераміка. В основному це посуд для приготування та вживання м'ясної і молочної їжі, культові посудини. Переважають горщики різних форм, трапляються миски та чашки, рідше — жаровні, цідилки, курильниці й навіть ліпні казани. Виготовлення ліпного посуду не було централізованим — кожна господиня в межах своєї садиби, використовуючи для випалу звичайне вогнище, могла виліпити та обпалити необхідну кількість посуду.

У степових скіфів ремесла як такого не було. З приводу цього зауважимо, що й у Кам'янському городищі, яке інтерпретувалось як ремісничий центр Степової Скіфії, існування ремесел археологічним матеріалом не підтверджується. Виробництво, зосереджене у досить примітивних «майстернях» цього городища, не відповідає показникам ремесла: воно не було професіональним, спеціалізованим, не вирізнялось топографічно, а речі, виготовлені в цих майстернях, не були об'єктом торгівлі. Ремісничі вироби, що трапляються у скіфських пам'ятках, здебільшого доставлялися сюди з Лісостепу та грецьких міст.

В економіці степової смуги Скіфії наприкінці V — у IV ст. до н. е. визначаються декілька еколого-економічних районів. Центром одного з таких районів було Кам'янське городище, розміщене саме на перехресті сухопутного шляху, що вів від Боспору до Лісостепу[298]. Тому виникнення тут великого поселення цілком закономірне. До того ж розташування серед родючих пасовищ робило його зручним для зимівлі худоби, а пізніше — для осілості. На початку IV ст. до н. е. навколо Кам'янського городища формується округа: її складали, за останніми даними, 82 пам'ятки осілості, серед яких слід назвати городище Лиса Гора, поселення Первомаївка, Чернеча, Маячка; селища Горіхова Роща, Балки; стійбища Русалка, Білозерка та ін. Тобто, на межі V—IV ст. до н. е. у Нижньому Подніпров'ї утворюється район, соціально-економічним центром якого стає Кам'янське городище.

Навколо Кам'янського городища помітні три типові для еколого-економічного району зони. Перша — це зона розселення, яка була оточена земляним валом. У разі виникнення загрози перенаселення у самому центрі у межах цієї зони виникали нові скотарські поселення. Друга зона — господарсько-ресурсна — охоплювала територію Лівобережного Придніпров'я, на якій були розташовані згадані вище пам'ятки. Крім продукції скотарства, з цих пунктів до центру доставлялися продукти землеробства. Третя зона — відродження ресурсів та постачання енергетичних ресурсів — являла собою периферію району і була дуже обширною: для Кам'янського еколого-економічного району вона обмежувалася Дніпро-Молочанським межиріччям. Ця зона має поодинокі стійбища та великі курганні могильники.

Другим еколого-економічним районом було степове Придніпровське Правобережжя з центром у Капулівському городищі, розташованим на Панських кручах. Тут роль першої зони грав мис Панські кручі, значна площа якого була обмежена земляним валом. Другою, господарсько-ресурсною, зоною був правий берег Дніпра над Базавлуцькими плавнями з 24 пам'ятками осілості IV ст. до н. е. Третю, ресурсно-енергетичну, зону становила територія Дніпро-Інгульського межиріччя зі стійбищами та поховальними пам'ятками.

Степове Побужжя грало роль ресурсно-енергетичної, чи фільтраційної, зони для еколого-економічного району з центром в Ольвії. Степовий Крим економічно орієнтувався головним чином на Боспор і був для нього фільтраційною зоною. Брак пам'яток осілості у Приазов'ї та нечисленні поховальні пам'ятки не дають нам можливості говорити про існування тут еколого-економічного району. Можливо, цей регіон економічно був пов'язаний з Подонням, де Єлізаветівське городище з його округою[299] цілком відповідає наведеній вище схемі.

Оцінюючи в цілому другий період розвитку економіки Степової Скіфії (кінець V—IV ст. до н. е.), відзначимо появу напівкочової форми ведення скотарського господарства, землеробського компоненту, нових видів домашнього господарства — прядіння, ткацтва, виготовлення ліпного посуду.

Не викликає сумніву той факт, що Лісостеп Північного Причорномор'я незалежно від політичної ситуації був невід'ємною частиною того економічного простору, який складав Велику Скіфію. На відміну від степових районів, природні умови Лісостепу сприятливі для розвитку осілості та землеробства. Це смуга помірної вологості, де лісові масиви є природним захистом від суховіїв. Глибокі малогумусні та середньогумусні чорноземи на лесі, підзолисті чорноземи та темно-сірі ґрунти — основа розвитку землеробства в будь-яких формах.

Тому основною галуззю економіки регіону було землеробство. Землеробство Лісостепу, яке мало глибокі історичні традиції і безперервну лінію розвитку з найдавніших часів, відрізнялося від степового вищим рівнем розвитку. Тут вже використовувався плуг — застосовувалася неглибока безвідвальна оранка. Можливо, у лісах була відома підсіка. Могла застосовуватись двопільна система. Посіви були в основному яровими, але відомі й озимі[300]. Асортимент культур, що вирощувались у Лісостепу, порівняно із степовим був дещо різноманітнішим. Головними культурами, що вирощувались населенням Лісостепового Правобережжя, були плівчастий багаторядний ячмінь, італійське просо, плівчасті пшениці (однозернянка, двозернянка і спельта) та голозерні (карликова), а також горох та конопля[301]. На Лісостеповому Лівобережжі, крім згаданих, вирощувались голозерна пшениця (м'яка), голозерний та пляшкоподібний ячмінь, тверда пшениця, жито, овес а також квасоля та боби.

Порівняно із степовими різноманітнішими були й знаряддя землеробської праці. Крім рал, у Лісостепу знайдено залізні серпи та коси, знаряддя типу коріннякопалок, зернотерки та ступки для розтирання зерна. Для просушування зерна використовувалися глиняні товстостінні жаровні, фрагменти яких знаходять у печах. Засоби зберігання зерна були загальними для всіх носіїв культур доби раннього заліза — зернові ями.

Особливістю господарства мешканців лісостепових поселень скіфського часу було садівництво. Яблука вирощували на Більському та Лихачівському городищах, а на поселенні Полкова Микитівка ще й черешні або терен. Існували навіть печі для сушіння фруктів[302].

Рис. 21. Бронзовий «сервіз» з Гайманової Могили.

Таким чином, землеробство Лісостепу відрізняється від степового способами обробки землі та землекористуванням, асортиментом вирощуваних культур. Землеробство у Лісостепу, яке зберігало багатовікові землеробські традиції, було домінантою економіки цього регіону й у своєму розвитку на декілька ступенів перебувало вище землеробства степової смуги Північного Причорномор'я.

Скотарство. Характерною рисою природних умов Лісостепу є чергування лісу, що займав звичайно декілька гектарів, і досить великих просторів трав'яної рослинності. Високий рівень освоєності території, переважання лугових і болотяних ґрунтів, розгалужена сітка глибоких ярів та невеликих річок басейну Дніпра у Правобережному Лісостепу та несприятливі для кочового скотарства природні умови Лівобережного Лісостепу (за винятком смуги терасового Лісостепу) утруднювали, а часом робили неможливими для скотарів цього регіону віддалені перекочовки. До того ж, кочове скотарство, на відміну від землеробства, не мало тут глибоких традицій. Все це свідчить про те, що скотарство у Лісостепу було відгінним або присадибним. Можливо, що вже тоді у лісостепових селищах заготовляли на зиму сіно. Зокрема на Більському городищі зафіксовано залишки хлівів та знайдено коси. Тобто, скотарство було пов'язане з осілим життям і базувалося на використанні оточуючих пасовищ та заготівлі кормів на зиму.

Це підтверджується і складом поголів'я худоби. Так, у культурному шарі Більського городища кісткові залишки великої рогатої худоби становлять 51,8%. Чверть стада було упряжно-тягловою силою — коні та воли. Часто серед матеріалів лісостепових поселень трапляються глиняні фігурки тварин, переважно биків. За зовнішніми ознаками ці тварини нагадують звичайних сірих волів української породи[303]. У стаді були також кози та вівці, зовні подібні до сучасної романівської породи. Кількість свиней у господарствах Лісостепу перевищує кількість цих тварин у степових пам'ятках.

Таким чином, скотарство Лісостепу за доби раннього заліза значною мірою відрізнялося від степового. Не становлячи домінанту в економіці регіону, воно, проте, грало значну роль у харчовій сфері. Обмеженість пасовищних територій, залежність від землеробства визначили тенденцію переходу до інтенсифікації скотарства шляхом відбору найжиттєздатніших та найпродуктивніших тварин. Саме мешканці Лісостепу прискорили процес перетворення скотарства на тваринництво. Під тваринництвом мається на увазі галузь господарства або господарчий уклад, пов'язаний з утриманням та розведенням сільськогосподарських тварин. В нього включається скотарство (розведення стадних копитних), птахівництво, рибництво і т. п.

Ремесло та домашнє виробництво. Корінною відмінністю економіки Лісостепу від степової є існування тут ремісничого виробництва, в якому чільне місце займала обробка металу. Одним з центрів металургії та обробки заліза, бронзи, а, можливо, й дорогоцінних металів було Більське городище. Залізоробне ремесло було добре забезпечене сировиною — бурим залізняком та його різновидами — болотними, озерними та луговими рудами. Добре були розвинуті ковальське та бронзоливарне виробництво, залишки яких виявлено на городищі. До IV ст. до н. е. сировину для кольорової металургії постачали північнокавказькі джерела, меншою мірою — західні. Пізніше частка останніх збільшується[304]. Можливо, на Більському городищі виготовлялися вироби із золота та срібла[305]. Таким чином, Лісостеп у VI—IV ст. до н. е. виступає як важливий центр обробки металів, виробництво яких мало всі ознаки ремесла.

Велика кількість кераміки й різноманітність її форм відрізняє пам'ятки Лісостепу від степових. Увесь посуд виготовлено з місцевих глин. Майстрам Лісостепу (як і Степу) гончарний круг не був відомий. На відміну від степових «керамістів», лісостепові широко використовували такий засіб обробки поверхні посудини, як лощіння. Лісостеповий керамічний комплекс порівняно зі степовим був дещо різноманітніший: глеки, корчаги, миски, кухлі, черпаки, цідилки, лійки, світильники, усілякі горщики. Рівень технології виготовлення ліпного посуду у Лісостепу був досить високий.

Розвивалося також домашнє виробництво. Це стосується передусім обробки продуктів сільського господарства: шкіри, кістки, рогу, а також обробки дерева, каменю та ін. Найдавнішими заняттями були кушнірство та чинбарство. Найпоширенішим видом занять жінок було прядіння та ткацтво на вертикальному станку. Сировиною для прядіння були вовна, конопля та льон, іноді — кропива. Прядінням займалися усі жінки, незалежно від їхнього майнового та соціального стану. Було розвинуто плетіння з лози верби та берести. З лози виготовлялись різні побутові предмети: кошики, каркаси жител, печей, захисних споруд. З мотузків та товстих ниток плелися сітки для рибальства та лову птахів.

Домашнім виробництвом була й обробка каменю. Точильні бруски, шліфувальні плитки, зернотерки та розтиральники, молоти та тарелі з пісковику, сланців, кварцу, базальту, шиферу — такий асортимент виробів з каменю, знайдених у пам'ятках Лісостепу скіфського часу.

З дерева виготовлялися частини поховальних споруд, житла, візки, човни, деталі різних видів зброї, посуд. З деревини найчастіше використовували дуб, березу, клен, липу. Інструмент для обробки деревини в Лісостепу дещо різноманітніший і якісніший порівняно зі степовим.

Еколого-економічні райони. Еколого-економічні райони Лісостепу формуються значно раніше ніж Степу. Це пояснюється тим, що культури доби раннього заліза у Лісостепу мають глибоке місцеве коріння й традиції осілості населення регіону не переривалися жодного разу.

На Лісостеповому Правобережжі поняттю еколого-економічного району відповідають Тясминська, Пороська, Східноподільська групи пам'яток.

На Лівобережжі простежуються три райони. Найкраще вивчений Поворсклинський з Більським городищем у центрі. Менші за площею та значенням пам'ятки осілості (наприклад, Пожарна Балка, Полкова Микитівка) утворювали ресурсну зону району, а басейн Ворскли з курганами[306] — фільтраційну.

Посульський еколого-економічний район формувався довкола Басівського городища. Менші за розмірами городища та поселення складали його другу зону, а численні кургани — з великим хронологічним діапазоном — від Старшої Могили до Аксютинських курганів — входили до третьої зони.

Можливе також існування еколого-економічного району в басейні Сіверського Дінця та Середнього Дону[307]. Всі зазначені райони мають досить високу щільність населення. На порівняно невеликих територіях зосереджено багато пам'яток осілості. Нарешті, основною галуззю економіки цих об'єднань було землеробство, а не скотарство. Але оборонні можливості Лісостепу значно поступалися військовому потенціалу кочовиків.

Ці особливості відбилися на відносинах між племенами Степу та Лісостепу. Мешканці Лісостепу після завоювання їх номадами стають об'єктом експлуатації кочовиків. Крім стягнення данини, пограбування та захоплення у полон під час походів на північ, номади широко використовували ремісничий потенціал лісостепових племен. По суті, лісостепові майстри забезпечували степовиків ремісничими виробами і передусім — продукцією металообробки. Невичерпним джерелом збагачення степовиків було захоплення у Лісостепу людей та продаж їх у рабство до грецьких міст. У IV ст. до н. е. работоргівля стає джерелом збагачення степових скіфів.

Таким чином, на зламі V—IV ст. до н. е. у Північному Причорномор'ї складалася економічна система, в межах якої функціонували різні за рівнем розвитку етнокультурні утворення землеробських племен Лісостепу, кочових та напівкочових скотарів Степу та греків Північного Причорномор'я. Незважаючи на те що творці цієї системи входили до різних політичних об'єднань, були етнічно різними й відносини між ними складалися не завжди мирні, ця економічна система протягом кількох століть функціонувала досить стало. Більше того, Північне Причорномор'я наприкінці V — у першій половині IV ст. до н. е. є прикладом економічної системи, в якій збалансовувались інтереси античних держав Північного Причорномор'я, кочових та напівкочових скіфських племен та землеробського населення Лісостепу.

Основним напрямком розвитку економічних зв'язків були відносини південь — північ, які здійснювались між кочовиками-скотарями та осілими землеробами. Причому ці відносини часто мали характер економічної чи соціальної залежності й не обмежувалися лише обміном. У кочовиків, відомих за етнографічними даними, наприклад, практикується обмін або передача у тимчасове користування землеробам скоту, вивезення з полів врожаю з одержуванням за це фуражу та соломи, зберігання землеробами частини майна кочовиків під час їх перекочовок. Тобто, різниця у рівнях економічного розвитку, культурна, соціальна й політична специфіка кожного регіону забезпечували активність і різноманітність зв'язків між ними. Всі ці стосунки робили Велику Скіфію економічно життєздатною.

Проте у другій половині IV ст. до н. е. виникають умови, що в подальшому спричиняються до глибокої економічної кризи головного соціально-економічного об'єднання Північного Причорномор'я — Великої Скіфії.

У Степовій Скіфії, яка у IV ст. до н. е. була ядром Великої Скіфії, ці причини були комплексними — екологічними, економічними та політичними. У досліджуваний нами час помітні лише еколого-економічні зміни, тоді як соціально-політичної сфери криза ще не торкнулася.

Екологічні причини кризи суспільства номадів закладені у самій системі примітивного скотарського господарства. Степові екосистеми, до яких ці утворення прив'язані, відрізняються ламкістю, підвищеною чутливістю до зовнішніх впливів. Як правило, останні мають антропогенне походження і зумовлюють виснаження природних ресурсів, передусім пасовищних. Підкреслимо, що економіка аридних областей базується на екстенсивному скотарстві, тому традиційна просторова організація господарства у Степу спрямована на використання більшої частини території як природних пасовищ. Тому об'єктивною закономірністю скотарського господарства у Степу є збільшення експлуатації пасовищ, зростання стада, що в свою чергу призводить до виникнення та перетворення на зональне явище пасовищної дигресії. Це явище, як правило, супроводжується зростанням кількості населення.

Дуже показовими в цьому плані є дані археології. Кількість досліджених степових поховань періоду архаїки близько 200, у IV ст. до н. е. — їх майже 4000, тобто, ми бачимо картину типового демографічного вибуху. З мілітаризацією суспільства зростає антропогенний вплив на степи. Дигресійні процеси посилюються випалюванням степів, яке скіфи застосовували в господарському їх використанні та при веденні військових дій. Зміни у флорі Степу викликають зміни у фауні. З'являються види, характерні для дигресійних районів: сайгаки, ховрахи малі. Залишки кісток цих тварин відомі за матеріалами розкопок скіфських поселень IV ст. до н. е.

Коли згадані явища набувають зонального характеру, відбувається зміна екологічної ситуації. У IV ст. до н. е. все ще могутня Степова Скіфія протистоїть труднощам, зумовленим погіршенням палеоекологічної ситуації. Але для подолання кризи потрібні або інтенсифікація головної галузі господарства — скотарства, або суттєві зміни у структурі економіки. У кочовому суспільстві доби раннього заліза інтенсифікація скотарства майже неможлива. Населення Степової Скіфії продовжувало займатись екстенсивним скотарством, яке дедалі нарощувало навантаження на довкілля. Археологічний матеріал фіксує майже невірогідне для кочовика явище: використання у IV ст. до н. е. зимових пасовищ, для експлуатації яких, а також для створення кормових запасів засновуються осілі та напівосілі поселення. Тобто, плавневих пасовищ було недостатньо і мешканці поселень були вимушені вирощувати зернові культури для створення запасів твердих кормів. Цим явищем фіксуються еколого-економічні зміни у Степу — пошуки скотарями нової екологічної ніші та поява у Придніпров'ї нового господарсько-культурного типу — напівкочового скотарства.

Відносини кочовиків з експлуатованими лісостеповими землеробами наприкінці IV ст. до н. е. здійснюються за простою схемою: прогресуюче внаслідок виснаження пасовищ погіршення загального економічного стану скіфського степового суспільства компенсувалось збільшенням експлуатації Лісостепу. Але такі відносини могли тривати лише декілька десятків років. Швидко настав час, коли, врешті-решт, були повністю виснажені ресурси як степової, так і лісостепової смуг. Політичні об'єднання кочовиків із землеробами існують дуже короткий час і після їх розпаду відроджуються лише землеробські угруповання, які мають більш сталу економічну базу. Наприкінці IV — на початку III ст. до н. е. відбувається повна руйнація економічної бази скіфського політичного об'єднання Велика Скіфія і вона назавжди зникає з історичної арени.

Головним багатством скіфів, як і кожного кочового народу, була худоба. Приватна власність на неї поєднувалась зі спільним володінням землею[308]. Унаслідок воєнних сутичок і конфліктів це багатство легко переходило від одного хазяїна до іншого — кочові суспільства зазнавали значного майнового розшарування. Не були винятком з цього правила і скіфи, що підтверджують численні письмові та археологічні джерела.

Найбідніша група населення фіксується серед скіфських поховальних пам'яток. Це поховання в невеликих могилах у супроводі малочисленного інвентаря — маленької купки стріл у чоловіків або низки скляних намистин у жінок. Кількість таких поховань не дуже значна й не перевищує 10% загальної[309].

На протилежному полюсі скіфського суспільства перебувала також зовсім не численна група скіфських можновладців — вищої аристократії та царів. Їх ховали під величезними курганними насипами — справжніми степовими пірамідами — у супроводі незліченних скарбів. Найбільших розмірів ці споруди досягають у IV ст. до н. е. — у часи розквіту Причорноморської Скіфії.

Яскраве уявлення про ці поховальні пам'ятки дає курган Чортомлик, що досліджувався поблизу сучасного м. Нікополя на Дніпропетровщині[310]. Під його 20-метровим насипом було вирито гігантську підземну споруду у вигляді 11-метрової шахти і п'яти камер, у яких, крім самого скіфського царя, поховані його дружина й слуги. Окремі могили прислужників і верхових коней у золотих та срібних прикрасах знаходились за межами центральної гробниці. Хоча остання була пограбована ще у давнину, проте тут залишилось понад 7 тис. різноманітних предметів, значна частина яких була вироблена з коштовних металів. Найціннішою з них була так звана чортомлицька срібна амфора заввишки 0,7 м, прикрашена рельєфними сценами зі скіфського життя. Вона являє собою один з найвидатніших шедеврів давнього ювелірного мистецтва.

Між цими двома шарами суспільства займало місце рядове населення. Більшість його складали родини з досить скромним добробутом. Образну їхню характеристику залишив грецький письменник Лукіан, який відзначив, що основну масу вихідців з «юрби простих скіфів» складають «восьминогі», тобто власники пар волів, що тягли за собою воза з кибиткою. Про майновий стан «восьминогих» наочне уявлення дають поховання з досить різноманітним, але не дуже багатим інвентарем — у чоловіків це комплекти зброї (стріли, списи, інколи мечі), ліпний посуд; у жінок — велика кількість намиста, бронзові прикраси, посуд. Такі поховання становлять понад 60% загальної кількості[311].

На верхньому щаблі у цій майновій групі стояли найзаможніші з числа «простих скіфів». У їхніх могилах, крім переліченого вище і більшого за кількістю набору, знаходилась також імпортна грецька кераміка, золоті прикраси, металевий посуд, бронзові дзеркала тощо.

Проте соціальний стан індивіда у скіфському суспільстві не був пов'язаний тільки з розмірами його майна — не менше або й більше значення мала його належність до того чи іншого суспільного підрозділу, що успадковувалося від народження. «За рікою Герром, — розповідає Геродот, — ідуть так звані царські володіння, де живуть найчисленніші й найхоробріші скіфи, що вважають усіх інших скіфів своїми рабами» [Herod., IV, 20]. Ще Б. М. Граков відзначав, що особливий стан скіфів царських ґрунтувався на підкоренні ними усього іншого населення Степу[312]. Це цілком вірогідно, якщо пригадати особливості формування скіфського суспільства, адже воно склалося внаслідок завоювання прийшлими номадами («протоскіфами») місцевого кочового населення півдня Східної Європи.

Рис. 22. Срібна амфора з кургану Чортомлик.

Такі випадки, коли роль панівної верхівки цілком належала якомусь племені, добре відомі етнографам[313]. Структури, що склалися унаслідок такого плину подій, надалі розвивалися у бік трансформації етнічної диференціації у соціальну, класову[314]. Ця тенденція була характерна й для скіфського суспільства, у межах якого поступово складався єдиний скіфський етнос. Проте кочовий спосіб життя консервував родоплеменну структуру суспільства скіфів, оскільки за умов постійного пересування населення генеалогічний принцип усвідомлення своєї спільності був єдино можливим[315]. Тому соціальний стан члена такого суспільства залежав не тільки від розмірів його приватного майна, що, врешті-решт, визначало його зв'язок чи то з прошарком безпосередніх виробників, чи то з прошарком експлуататорів, а й від його місця у родоплеменній структурі. У зв'язку з цим фахівці схильні визначати скіфське суспільство як станово-класове. Ця його особливість позначилася й на шляхах формування скіфської державності.

Рис. 23. Золота гривна з Товстої Могили.

Проблема скіфської державності не є новою в історичній науці. Переплітаючись та взаємодіючи з двома не менш складними питаннями — про походження скіфів та етногеографією Скіфії — вона утворює разом з ними своєрідний «гордіїв вузол» скіфознавства, над розкриттям таємниці якого працює не одне покоління дослідників[316]. Відзначимо у цьому зв'язку лише головні моменти.

У 40—50-ті роки існували три погляди щодо цієї проблеми. Так, згідно з одним із них вважалося, що виникнення скіфської держави можна віднести ще до VII ст. до н. е. — часу скіфських походів через Кавказ[317]. Згідно з іншим, формування скіфської державності припадає на ще пізніші часи і пов'язується з консолідацією скіфських племен за царювання Атея[318]. Дещо стриманішою до визначення рівня розвитку скіфського суспільства є третя гіпотеза, за якою кочові скіфи так і не створили своєї держави, а були тільки на порозі її становлення[319]. Водночас практично всі скіфологи визнають, що скіфське суспільство перебувало (хоча ступінь завершеності цього процесу дискусійний) на стадії класоутворення і виникнення держави. Головним доказом цьому є значна майнова і соціальна диференціація скіфського суспільства. Майнове і соціальне його розшарування ґрунтувалося на експлуатації власне скіфськими племенами підкорених силою зброї груп кочового населення, а також землеробських народів. Унаслідок цього значна доля багатств скіфського суспільства (й тих, що надходили від власне кочового скотарства, й тих, що надходили за рахунок зовнішньо-експлуататорської діяльності) акумулювалась у руках скіфської аристократії. Реальним показником її могутності та влади є «царські кургани», що дивують своїми розмірами та розкішшю.

Рис. 24. Скіфські царські кургани кінця V— IV ст. до н. е.

Найбільша концентрація таких пам'яток простежується у двох регіонах східноєвропейського Степу — на території Прикубання і Ставропілля — Келермеські та Ульські кургани, курган біля хут. Червоний Прапор тощо, а також у Нижньому Подніпров'ї — кургани Чортомлик, Солоха, Козел, Огуз та ін.

Слід зазначити, що північнокавказькі та причорноморські пам'ятки відрізняються насамперед своєю хронологією — якщо перші датуються VII — початком VI ст. до н. е., то другі — IV ст. до н. е. Це й зрозуміло, оскільки «царські» кургани Північного Кавказу припадають на часи найвищого розквіту «царства Ішкуза» і завдячують своїми скарбами грабіжницькій політиці скіфів у Закавказзі та Передній Азії. Кургани ж сучасного українського півдня датуються періодом найбільшої могутності північнопричорноморської Скіфії, що ґрунтувалася на жорстокій експлуатації землеробських племен Середнього Подніпров'я.

Ця обставина досить важлива для розуміння самої природи скіфських кочових об'єднань, оскільки вона підтверджує, що однією з найголовніших їх функцій мала бути підтримка відносин панування і залежності, які складалися між скіфами й підкореними народами. Проте це не може бути однозначним доказом на користь існування у скіфів державних утворень, бо такі відносини могли виникати не тільки у межах політичних, а й додержавних структур. Тому розглянемо питання про характер влади у кочових скіфів.

Одна з особливостей реалізації влади у межах скіфського об'єднання була пов'язана з його тричленним поділом, законність і сталість якого обґрунтовувались діями легендарного першопредка скіфів Таргитая, що розділив свою землю поміж своїми трьома синами — Ліпоксаєм, Арпоксаєм і Колоксаєм. У реальному житті тричленний поділ скіфського суспільства пронизував усі його сфери, передусім воєнно-адміністративну, адже на три частини поділялося скіфське військо, на чолі якого стояли три царі, що походили з одного правлячого роду. Один з них мав верховну владу.

Поділ війська на три частини був дуже поширений у давнину та в середні віки. Якщо брати до уваги лише кочовиків, то подібна військова організація була, зокрема, зафіксована практично в усіх тюрко- і монголомовних народів. Складання цієї структури пов'язане із розкладом первісного суспільного ладу. Майнове розшарування призводило до соціально-економічної диференціації між родами, виокремлення знатних і правлячих родів. Їх панівне становище закріплювалось обмеженням воєнних функцій лише за певними родоплеменними підрозділами[320].

У кочовиків за такою схемою будувалися зв'язки усередині великих племенних союзів та конфедерацій. Так формувалася основа — дві нерівноправні частини («крила») майбутньої тріадної структури. Із виокремленням «центру», цієї найпривілейованішої частини населення, тричленна організація набула своєї завершеної форми. У багатьох випадках завершення цього процесу відбувалося унаслідок підкорення чужорідних груп кочового населення, яким призначалося особливе місце («крило») у межах нового об'єднання. Ідеологічно єдність цих новоутворень спиралася на штучно вироблене легендарне генеалогічне дерево, що виводило різні за походженням групи кочовиків від спільного родоначальника і закріплювало «законність» нерівноправних відносин, що виникли у межах об'єднання, шляхом зіставлення їх із головною та боковими його гілками. Є всі підстави вважати, що саме таким чином сформувалася й скіфська тріадна організація, яка виникла унаслідок підкорення протоскіфами місцевого кіммерійського населення Східної Європи.

Рис. 25. Золота пектораль з Товстої Могили.

Таким чином, характерні риси організації влади у скіфському об'єднанні: її ієрархічність, що була заснована на уявленні про старшинство генеалогічних ліній і підтримувалась відповідною військовою організацією, влада царів, яка передавалася у спадщину членами одного царського роду, — усе це дає змогу зіставити таку систему з «вождизмом», тобто такою потестарною структурою, головною функцією якої була адміністративно-економічна. Тому вождизм на відміну від держави був ще вільним від легалізованого примусу й насильства[321]. Можна вважати, що у кочових скіфів, суспільство яких поєднувало у собі залишки родоплеменних відносин, що консервувалися кочовим способом життєдіяльності, і приватновласницькі засади, що виростали з приватного володіння худобою, організація влади навряд чи могла прийняти іншу форму, аніж вождизм, тобто вона була перехідна від додержавних до ранньополітичних утворень.

Втім цей висновок не свідчить про те, що скіфська держава так ніколи й не склалася. Потреби зовнішньоексплуататорської діяльності висували на перший план військовий аспект адміністративно-військової функції цієї надбудовної структури, що об'єктивно вимагало консолідації скіфських племен і концентрації влади в руках скіфської аристократії. Посилення цих процесів мало відбуватися у періоди найвищих «піків» експлуатації скіфами підкорених народів, тобто за часів походів до Передньої Азії і найвищого розквіту Причорноморської Скіфії. У свою чергу, посилення центральної влади супроводжувалося й централізацією перерозподіляючих функцій. Завдяки цьому у певні, відносно короткі, відрізки часу в руках скіфських можновладців накопичувалися величезні скарби, рух яких до самої вершини громадської піраміди підтримувався стрункою військовою організацією. Посилення центральної влади породжувало не тільки жорстокі форми міжетнічної експлуатації, а й певною мірою переносило ці відносини всередину самого кочового суспільства. Не випадково масові археологічні матеріали фіксують найбільшу майнову поляризацію скіфського суспільства саме за часів найвищого розквіту Причорноморської Скіфії — у IV ст. до н. е. Так потестарна за формою військова організація тріадного типу перетворювалася на організацію військово-політичну. Царські кургани скіфів VII — початку VI і IV ст. до н. е. були матеріальним символом цих змін, що мали місце у суспільстві і відбивали у свідомості його членів той реальний розрив, який мав місце поміж ними і владою.

Таким чином, розвиток скіфської державності був переривчастий і охоплював лише окремі етапи історії кочових скіфів, а саме: VII — початок VI ст. до н. е. і V—IV ст. до н. е. Природно, ці ранньополітичні утворення були далекими від держав розвинутого типу і своєю невивершеністю відповідали рівню розвитку скіфського кочового суспільства, що зумовлювало й оборотність розвитку скіфської державності у період згасання зовнішньоексплуататорської діяльності. Зокрема такий процес мав місце у VI ст. до н. е.

Глава 4 Культура населення Північного Причорномор’я за скіфської доби

Скіфська культура в своїй основі була частиною культури давніх іранців. Її специфіка зумовлювалася передусім місцезнаходженням Скіфії на порубіжжі Сходу й Заходу. То був крайній захід іранського ареалу й кочового світу, що також спричинилося до своєрідності скіфської культури. В цілому вона являла собою новоутворення, в якому органічно поєднувалися риси суто іранської кочівницької культури, а також елементи передньоазіатських, кавказьких, еллінської, фракійської, а також лісостепових праслов'янських культур Східної Європи.

На час появи скіфів у Північному Причорномор'ї (VII ст. до н. е.) їхня культура була досить однорідною. Але внаслідок розселення серед різноетнічних і різнокультурних племен сформувалися різні осередки скіфоїдної і суто скіфської культур. У найчистішому вигляді вона постає у північнопричорноморських степах, де скіфи зустрілися з етнічно близьким і нечисленним, здебільшого кочовим, населенням. Можливо, у скіфському степовому масиві залишилися реліктові зони індоарійської мови й культури, насамперед, у так званій Архаїчній Скіфії — на південному заході скіфського степу, а також у Криму[322]. У лісостеповій смузі, де існували своєрідні та давні культурні центри, склалася синкретична культура, схожа з власне скіфською за поховальними звичаями й тим, що стосувалося воїнської вершницької культури.

Помітний відбиток на скіфську культуру накладало їхнє перебування в Передній Азії, насамперед, вплив з боку головних культурних центрів циркумпонтійської зони того часу — Мідії, новохеттського царства, Ассирії, Урарту. Цей вплив простежується в ідеології, культах, а також у мистецтві «звіриного стилю». З переміщенням головної маси скіфів у Північне Причорномор'я і з виникненням грецьких держав останні перетворюються на основні культурні центри Скіфії протягом всієї її історії. Водночас зберігаються безпосередні культурні зв'язки з північнозахідними іранськими центрами, а також Кавказом та Фракією.

У розвитку скіфської культури вирізняються два основні етапи: VII — перша половина V ст. до н. е.; друга половина V—IV ст. до н. е.[323]. Першому етапові — активної взаємодії з місцевими угрупованнями — притаманна різноманітність культурних укладів. Другий етап, що збігається з періодом існування могутнього кочового об'єднання в степах Північного Причорномор'я й формування єдиного етносу, характеризується досить сталою, одноманітною (за археологічними даними) культурою. Саме у цей час складається культура, з якою асоціюється уявлення про Велику Скіфію. Проте майже одночасно намічається криза скіфського кочового господарства, що призводить до занепаду скіфської культури. Отже, IV ст. до н. е. — її «золота осінь».

Головними культурними центрами Північного Причорномор'я скіфського часу були еллінські міста держави. Особливо тісні зв'язки встановилися у скіфів з містами Боспору. Неприйняття скіфами усього еллінського, про що розповідає Геродот у середині V ст. до н. е., закінчилося, мабуть, після встановлення дружніх стосунків із напівварварською фрако-еллінською династією, Спартокідів, яка прийшла до влади у 438-р.-до н. е. З кінця IV ст. до н. е. посилюються культурні зв'язки з Фракією.

Водночас Скіфія залишалася частиною кочового скіфо-сибірського світу, з яким підтримувалися постійні зв'язки: переміщення населення (в тому числі під час військових походів), торговельні та дипломатичні контакти тощо.

Скіфська культура з кінця V ст. до н. е. стає одноріднішою на широких просторах Степу й Лісостепу. Це деякою мірою стосується способу життя та хазяйнування, побутової культури, вірувань та обрядів, мистецтва. Рівень культурного розвитку степового населення підвищується внаслідок тісніших контактів з античними центрами. В IV ст. до н. е. з'являються ознаки кризи культури, зокрема, значне її розшарування. Культура знаті цього часу помітно відрізняється від культури простих кочовиків. Про це свідчать поховання з великою кількістю античного начиння та прикрашеного золотом одягу. Це особливо помітно в Криму, де знать була настільки еллінізованою, що важко відрізнити могили еллінізованих скіфів або синдів від еллінів. Рядове ж населення, переходячи до осілого способу життя, сприймало від еллінської побутової культури мінімум — гончарний повсякденний посуд, недорогі прикраси тощо.

Соціальні відмінності в скіфському середовищі у цей час переважають етнічні й розбіжність культурних рівнів різних соціальних груп дедалі збільшується. По декількох століттях історик і географ Страбон критично оцінював наслідки еллінської цивілізації. «Наш спосіб життя майже скрізь учинив зміну до гіршого, бо приніс розкіш, пристрасть до насолоди і для задоволення цих пристрастей безліч аморальних засобів збагачення. Така зіпсованість звичаїв значною мірою проникла й до варварів, проміж іншим до номадів. Останні внаслідок знайомства з морем одразу зробилися гіршими: почали розбійничати, вбивати іноземців і, вступаючи у стосунки з багатьма народами, переймати у них розкіш та гендлярство» [Strabo., VII, 3, 7]. Елліни постачали скіфам у значній кількості вино і тим самим сприяли надмірному пияцтву, яке навіть увійшло у приказку.

Значення скіфської культури в історії народів Північного Причорномор'я полягало в тому, що вона була об'єднуючим ґрунтом, «передавачем» культурних традицій цивілізації того часу на широких просторах степової, лісостепової й частково лісової смуг Північного Причорномор'я. В результаті її впливу відбулося «вирівнювання» рівнів соціального розвитку й синтез культур через «підшарування» сусідніх суспільств до скіфського[324]. Особливо значною була ця взаємодія в місцях тривалих контактів, пов'язаних з постійним проживанням на суміжних територіях. Ці контакти не завжди простежуються археологічними засобами, але зберігаються у мові (в топонімах та гідронімах). Лінгвісти простежують зв'язки іранських мов з мовами праслов'ян, балтів, мовами кавказьких, угро-фінських та інших груп[325].

Завдяки творам античних авторів ми маємо досить виразні свідчення про спосіб життя скіфів, їхню міфологію та релігію. Набагато менше даних про мову — її доводиться реконструювати на підставі нечисленних термінів та особистих імен, які згадують античні автори, а також сучасних іранських мов, насамперед осетинської[326]. Й зовсім мало даних про основні морально-етичні цінності (критерії істини, мораль, ставлення до людини, цінності повсякденного життя), що складають основу національної психології.

Спосіб життя, звичаї. Подібно до всіх кочовиків, скіфи вели рухомий спосіб життя, пересуваючись, за образним висловом китайських джерел, зі стадами «за водою і травою». Всі античні автори твердили, що у скіфів не було міст. Така думка панувала, наприклад, наприкінці VI ст. до н. е., під час війни з перським царем Дарієм. Але приблизно до цього ж часу відносяться й перші ознаки осілості в степовій смузі — поблизу античних міст і торжищ, що сприяло формуванню етносів зі змішаною культурою (напівеллінів-напівварварів). На зимовищах у скіфів були постійні житла, відмінні від тих, що при перекочовках встановлювали на вози. «А живуть вони у кибитках, найменші з яких бувають чотирьохколісні, а інші — шестиколісні; вони навкруг закриті кошмою й влаштовані подібно будинкам. У ці вози запрягають по дві та три пари безрогих волів... у таких кибитках містяться жінки, а чоловіки їздять верхи» [Ps. Нірр., 26]. З огляду на глиняні моделі таких кибиток, вони були різної форми та залежали від культурної традиції племені[327]. Кількістю возів і голів худоби вимірювалося, як і в наш час, багатство кочовика. Навряд чи значно відрізнялася від сучасної кочівницької їжа степових скіфів[328]. Основою її була «біла їжа» (різноманітні молочні продукти), а також м'ясо, кров і рослинні продукти, в основному зернові, які обмінювалися на продукти тваринництва або одержували як данину від землеробів. З античних центрів надходило вино, більша частина якого в VII—VI ст. до н. е. йшла в лісостепові райони.

Рис. 26. Глиняні моделі скіфських візків.

Кочовий спосіб життя вважався єдино гідним, і тільки зубожілі кочовики, що втратили худобу, переходили до осілості, землеробства й ремесла. Таких скіфи, як і всі, «що живуть зі зброї», зневажали. Втім, вже за часів Геродота поблизу Ольвії мешкало плем'я «еллінських скіфів» — калліпідів, які «взагалі мають такий спосіб життя, як і скіфи, але сіють і їдять пшеницю і цибулю та часник і сочевицю та просо» [Herod., IV, 17]. Привабливі ідеали воїнства від кочових скіфів поступово переходили до їхніх осілих сусідів, у яких формується прошарок «вершництва» — військової аристократії.

Античні автори багато уваги надавали військовим звичаям скіфів: скіф п'є кров першого вбитого ним ворога, голови усіх вбитих у бою приносять до царя, з убитих здирали скальп і шкіру з правиці, із них виробляли плащі і чохли для сагайдаків. Усе це — форми ритуалізованої поведінки, головна мета якої — оволодіти «силою» вбитого ворога й скористатися нею собі на благо. З цією ж метою виготовляли келихи з черепів «найзапекліших» ворогів, зокрема й родичів.

Зовнішній вигляд скіфів можна уявити за античним вазописом архаїчного періоду. Чоловічі й жіночі (амазонки) постаті зображено в однакових костюмах мідійсько-перського типу, зручних для верхової їзди. Вони являли собою вузькі облягаючі каптани, що застібувались на лівий бік, та вузькі штани, заправлені у м'які шкіряні чобітки (скіфики), які затягувалися ремінцем на щиколотках. На головах башлики — гостроверхі або із звисаючими кінцями. Одяг виготовляли, певно, з оброблених шкір і оздоблювали гаптуванням та аплікацією. Кіммерійці та скіфи, а також інші кочовики зображувалися в схожих костюмах, що свідчить про їхній універсальний для скіфських кочовиків характер. За свідченням античних авторів, сусідні зі скіфами племена перейняли у них тип «скіфського» одягу. Про жіночий скіфський костюм архаїчного часу немає даних (амазонки одягалися в чоловічий одяг). Можливо, знатні жінки носили плаття східногрецького типу, подібно до того, в якому зображена богиня на Келермеському дзеркалі — із короткими рукавами та довгою і вузькою з візерунком спідницею із запаскою.

Скіфський костюм V—IV ст. до н. е. завдяки археологічним знахідкам можна уявити детальніше — аж до різного крою каптанів і шароварів — вузьких та широких. На подовжених передніх полах шкіряних каптанів інколи залишалися лапи і хвости, ззаду каптури.

Детально передані в античній торевтиці також зачіски[329]. У чоловіків довге волосся й бороди, інколи волосся зібране на потилиці в пучок або заплетене в косу. Були, очевидно, й парадні костюми, про які писав Клеарх Солійський наприкінці IV ст. до н. е.: «Скіфи віддавалися розкоші... внаслідок удачі в усьому, багатства та іншого достатку. Це видно з одягу та способу життя їхніх начальників, що збереглися до цих пір»[330].

Жіночий одяг відомий лише за зображеннями божеств. Це довге плаття вільного крою, зібране біля коміра, з довгими рукавами на манжетах, зверху довгий плащ з «несправжніми» рукавами. В таких самих плащах зображувалися, наприклад, перські маги. За археологічними знахідками інколи можна реконструювати деталі крою одягу[331]. У похованнях знатних скіф'янок знаходять прикрашені золотом головні убори різних типів, що доповнювалися довгим покривалом. Деякі з них здаються напівеллінськими[332], зокрема калафи — атрибути божеств родючості у землеробських народів.

Геродот [V, 114] протиставляв спосіб життя скіф'янок та савроматських жінок. Перші нібито нікуди не виїжджають, займаються лише хатніми роботами та майже увесь час проводять на возах. Савроматки ж їздять на полювання, захоплюються військовими вправами й перш, ніж вийти заміж, повинні вбити ворога. Навряд чи характеристика Геродота стосується всіх скіф'янок (певно, лише старших дружин). У кочовиків жінки, як правило, користувалися значною свободою. Адже коли чоловіки воювали, їм доводилось не тільки виконувати чоловічу роботу, а й охороняти стійбище та худобу[333]. Та патріархальний устрій життя скіфів античні автори, мабуть, помітили вірно. Традиційно чоловічими заняттями були війна, розведення худоби, що вважалося найпрестижнішим. Жерцями також були переважно чоловіки, хоча «хатніми» жрицями, що правили культ родинних богів-охоронців, могли бути й жінки. Були також і жінки-ворожки.

Про скіфські звичаї можна судити з повідомлень античних авторів, насамперед Геродота. Деякі звичаї цікаві для етнографів. Вдова після смерті чоловіка виходила заміж за когось з його родичів (звичай левірату) [Herod., IV, 78]. Можна припускати і наявність звичаю кувади, коли чоловік імітував поведінку породіллі[334]. З шаманськими камланнями пов'язують повідомлення Геродота [IV, 73—75] про «парові лазні», які скіфи влаштовували в повстяних наметах. На розпечене каміння насипали насіння конопель і, вдихаючи разом з димом ароматичні пари, доходили до екстазу. Подібний спосіб досягнення екстазу добре відомий в шаманській практиці. Зберігся і косметичний рецепт (явно передньоазіатського походження), яким користувалися скіфські жінки. Вони «змочують шерехатий камінь і на ньому розтирають кипарисову деревину, також кедрову деревину та ладан, і потім цією густою рідиною змащують усе тіло та обличчя» [Herod., IV, 75].

Померлих скіфів на возах сорок днів возили по оселях «приятелів», де влаштовувалися частування, після цього померлого ховали. Царів ховали у Геррах — в області «останнього підвладного їм племені». З царем «ховають одну з його наложниць, яку перед тим задушили», слуг і коней, а «також певну частину його речей і так само золоті чаші... Коли вони все це зроблять, то насипають землю і споруджують великий курган, намагаючись зробити його якомога вищим від інших». Через рік навколо царського кургану розміщують на палях п'ятдесят задушених юнаків — найкращих слуг померлого — й коней [Herod., IV, 71—72]. Жертвопринесення людей і коней, наявність багатого поховального інвентаря справді підтверджуються розкопками курганів скіфських «царів».

Поховальний культ у IV ст. до н. е., особливо в другій половині століття, набуває гіпертрофованого характеру, що свідчить про збільшення ірраціональності в культурі суспільства. Кургани «царів» сягають 20 м заввишки і більше, під ними споруджуються на значній глибині складні камери — одночасно могили і святилища. Саме про такі кургани, мабуть, писав Плутарх: «Скіфи пишаються своїми могилами»[335]. Тобто, це були й престижні споруди, розраховані на сприймання не тільки одноплемінників, а й чужинців. Як відомо, боспорські царі Перісад І та його син Левкон (IV ст. до н. е.) ще за життя були визнані божествами. Подібні уявлення про божественність були спільними для варварів та еллінів Північного Причорномор'я. Поховальний одяг скіфських царів, як і подобало божествам, пишно прикрашався золотом. Золото у похованнях мало означати не стільки символ влади й багатства, скільки концентрацію цим магічним металом сонячної сутності царя[336]. Нерідко трапляються поховання воїнів у повному захисному обладунку і з великою кількістю зброї. Металевий панцир мав, певно, магічні властивості (як і зброя, особливо гостра) і нібито захищав похованого «з усіх сторін». З магічною метою зброю — списи, дротики, мечі — встромляли в дно та стінки могил.

Міфологія, епос, легенди. Міфологія скіфів, уривки якої збереглися у творах античних авторів, демонструє значну схожість з міфологією інших давньоіранських народів[337]. Окремі образи та сюжети сягають індоіранської (II тис. до н. е.) і загальноєвропейської (близько середини III тис. до н. е.) глибин, але іранський епос рано відокремився від іранської основи. Його характерна риса — культ легітимізму, а провідна тема — боротьба за владу, піднесення ідеї соціальної стабільності. Ці мотиви є і в кельтському епосі[338], але їх немає в германському і балто-слов'янському епосі[339]. На різних іранських територіях існував епічний цикл про царів династії Парадата й подвиги героя цієї династії. Так, у відомому перському епосі «Шахнаме» простежуються ті ж епічні цикли, що й у скіфському[340]. Це різні варіанти так званої легенди про походження скіфів, створені за схемою космогонічних міфів. Згідно з однією з легенд, усі скіфи походили від трьох синів першої людини Таргитая, який народився від Зевса та доньки ріки Борисфен (Дніпро). Молодшому з синів — Колаксаю — пощастило заволодіти священними золотими дарунками, що впали з неба, і він став першим царем [Herod., IV, 5—7]. Від Колаксая походив рід скіфських царів (воїнів), від його братів — роди, що утворили інші верстви суспільства: жерців, хліборобів та скотарів[341]. Таргитай був, певно, персонажем ще доскіфського епосу — індоарійського або кіммерійського, якого скіфи приєднали до своєї міфічної генеалогії. На підставі зображень на ритуальному посуді IV ст. до н. е. реконструюється продовження історії синів Таргитая: їх суперництво у боротьбі за владу, перемогу молодшого сина і врешті-решт його загибель від руки невпізнаного ним батька або підступів старших братів[342].

У другій версії легенди, яку розповідали ольвіополіти, першими людьми в скіфській країні були Агатірс, Гелон і Скіф, які народилися від Геракла і напівдіви-напівзмії, що жила у священній місцевості Гілеї. Старших братів мати вигнала, оскільки вони не змогли виконати завдання батька — натягти його лук та оперезатися його поясом. Це вдалося лише молодшому — Скіфові, від якого й походили скіфські царі [Herod., IV, 8—10]. Власне, обидві версії легенди передають скіфську історію, але перша з них обґрунтовує соціальний устрій суспільства, а друга — взаємовідносини етносів. Агафірси (фракійці?) і гелони (іранофракійці) були найзначнішими етнічними утвореннями, з якими скіфи зустрілися в Північному Причорномор'ї.

Очевидно, багато переказів і навіть етнографічних етюдів у працях античних авторів були фрагментами скіфського епосу. Це, наприклад, розповідь про культ бога-меча і його вівтарі, що нагадує центральноєвропейські легенди. Фольклорні елементи можна знайти в оповіданні про поховання скіфських царів у священній місцевості Герри, про похід перського царя Дарія до Скіфії тощо[343]. Про Атея, одного з уславлених скіфських правителів, був складений, можливо, цикл легенд, що частково зберегли античні автори. В них, зокрема, підкреслювалася простота звичок царя[344].

Релігійні уявлення та обряди. Повідомлення про скіфських богів записані Геродотом в середині V ст. до н. е. [Herod., IV, 59], але, безумовно, це — давні божества, яких споконвіку шанували скіфи. Ці божества згадуються за старшинством, вказуються їхні грецькі аналогії: Гестія (Табіті), Зевс (Папай), дружина Зевса Гея (Апі), Аполлон (Ойтосір), Афродіта Уранія (Аргімпаса), Геракл та Арей. Для двох останніх богів скіфські імена за якихось обставин не вказано, можливо, їхні культи були близькі грецьким. Скіфи царські, крім того, шанували Посейдона (Тагімасада), свого небесного заступника й, вірогідно, втілення військової сутності — кшатри. Не зовсім звичайним для скіфського суспільства здається таке почесне становище Гестії-Табіті. Можливо, за цим криється шанування вогню, притаманне усім іранцям[345]. Ім'я Табіті збереглося у давньоіндійському епосі (Тапаті, дочка Сонця у «Махабхараті»), а також у осетинському (бог ланцюга для вогнища Сафа)[346]. Культ Афродіти-Уранії скіфи запозичили у Передній Азії. Беручи до уваги зображення (найдавніше з них — на срібному «дзеркалі» VII ст. до н. е. з Келермеського кургану), доходимо висновку, що це божество — один з різновидів Великої Богині, відомої як Іштар, Астарта, Східна Артеміда, Мати Богів. Це божество плодючості, в основному тварин та людей, а також захисниця і покровителька царів. У персів подібним божеством була Анахіта, яка в IV ст. до н. е. перетворилася на божество царської династії.

За повідомленням Геродота, сім головних богів шанували «всі скіфи», що свідчить про значну етнічну консолідацію скіфських племен у V ст. до н. е., про тенденцію створення національно-державної релігії. Отже, у давнину саме шанування одних богів означало приналежність до одного етносу. Пантеони з семи богів були притаманні й іншим розвиненим релігіям: Ірану, держав Передньої Азії, слов'ян[347]. Якщо розглядати скіфську релігію з огляду на обрядовість і засоби спілкування з божеством, то в ній є вияви північного шаманізму — вірогідно, наслідок контактів з народами Уралу та Зауралля, насамперед угро-фінами. Контакти з північними народами лісової смуги простежуються в релігійній традиції індо-іранців взагалі. Це уявлення про подорож шамана в інший світ за допомогою духів-помічників (найчастіше, орла й оленя), про міфічну країну блаженних на півночі, використання у камланні екстатичних речовин, культ священного напою соми[348]. Шаманські риси простежуються й у так званих вівтарях Арея. Йому у кожній місцевості щороку споруджували велетенський вівтар з оберемків хмизу у вигляді чотирикутної піраміди або платформи, на верхівці якої встромлювали старовинний меч. Щороку біля підніжжя вівтаря приносили в жертву полонених та велику кількість худоби, людською кров'ю окропляли меч — символ божества [Herod., IV, 62]. Подібні культові споруди («обо») для шанування духів — покровителів місцевості (але, звичайно, без людських жертвоприношень) досі існують у деяких народів Сибіру.

Рис. 27. Бронзовий казан з кургану Баби.

Іншим божествам за Геродотом, скіфи не ставили вівтарі та храми. При жертвоприношеннях божествам забивали худобу, м'ясо варили в казанах, потім «частину божества» кидали на землю. Бронзові казани для колективних трапез нерідко трапляються у чоловічих похованнях. Їх розмір залежав від соціального стану голови роду або іншої спільності. За переказом [Herod., IV, 81], у священній місцевості Ексампай, що у межиріччі Дніпра й Бугу, стояв величезний бронзовий казан, зроблений, за наказом царя Аріанта, з наконечників стріл, принесених його підлеглими. В такий спосіб — по наконечнику від кожного воїна — кочовики визначали чисельність боєздатного населення. Були й інші священні місцевості. Так, за легендами, у лісній місцевості поблизу Ольвії (у Гілеї) проживала змієнога прародителька скіфів. Саме тут скіф царського роду Анахарсіс влаштував святкування на честь Матері богів, яке він бачив у малоазійському м. Кізік під час своїх подорожей. Він почепив на себе священні зображення і бив у тимпан. Цар Савлій, брат Анахарсіса, вбив його, нібито через прихильність до іноземних звичаїв [Herod., IV, 76]. Проте, легенди про мудрого скіфа Анахарсіса, що об'їздив більшу частину світу, були поширені головним чином у еллінському середовищі.

Геродот не згадує серед скіфських богів Діоніса. Цар Скіл колись поплатився головою за прихильність до культу еллінського Діоніса. Подібний культ існував у лісостепових землеробів, можливо, у напівфракійців-гелонів (див. нижче). Культ страждаючого бога, який періодично вмирає і воскресає, в IV ст. до н. е. поширюється також серед степових скіфів, принаймні серед знаті. Цьому, мабуть, сприяли містичні настрої, а також культурний вплив античного світу та Фракії, де цей культ був дуже поширений. Зокрема, на Боспорі правителі з напівфракійського роду Спартокідів носили ім'я Сатир, а діонісійські божества зображувалися на монетах. Жрицями «скіфського Діоніса» були жінки. Їх ховали в ритуальних головних уборах, прикрашених золотими фігурками менад, у грецькому одязі, з тирсами, кинджалами та ногою або головою цапа в руці.

Рис. 28. Золота посудина з кургану Солоха.

У IV ст. до н. е. серед скіфів, як і в усьому елліністичному світі, поширюються містичні ідеї, а також ідеї «посмертної героїзації», тобто прилучення померлих до сонму богів. Так, на надгробному рельєфі із Трьохбратнього кургану біля Керчі зображена жінка в «храмі-візку», перед вершником у скіфському одязі, який простягає жінці руку. Візки нерідко знаходять у похованнях знатних жінок, особливо жриць. УIV ст. до н. е. жінки взагалі грають помітну роль у культі, в якому головними, як і раніше, були чоловіки. Саме чоловіків зображено як основних і другорядних діючих осіб в усіх сценах жертвоприношень. Навіть ритуальне пошиття одягу, як видно з зображення на пекторалі, знайденій у Товстій Могилі, було чоловічим заняттям. На сахнівській пластині зображено бородатого скіфа, певно, співця або жерця, який грає на струнному інструменті. Були також ударні інструменти — тимпани або бубни. В оточенні скіфського царя Атея, мабуть, перебували люди, здатні оцінити гру уславленого флейтиста Ісменія, якого полонили скіфи. Хоча Атей, за переказом, віддавав перевагу іржанню свого коня [Plut., 334b; 427В].

Для скіфської релігії і світогляду було характерне уявлення про божественне походження царської влади. Подібно до інших іранських народів, скіфи вважали царя носієм божественної істини і світу. Тому він був найвищим авторитетом у вірі, а також у судових справах. Клятва «царськими гестіями» — божествами царського вогнища — вважалася у скіфів найсвященнішою і її порушення каралося смертю. Перед царем відбувалися також судові розгляди [Herod., IV, 65, 68].

Серед скіфів було багато віщунів, з яких наймогутнішими вважалися енареї. Вони носили жіночий одяг, виконували жіночі роботи і навіть розмовляли «по-жіночому» [Ps. Нірр., 29—30]. Енареї, певно, були жерцями Афродіти-Уранії. За переказами, вони були нащадками скіфів, яких богиня нібито вразила «жіночою хворобою» за пограбування її святилища в сирійському м. Аскалоні [Herod., І, 105; IV, 67]. Такі «перетворені» шамани вважалися найнебезпечнішими і наймогутнішими. Енареї й ворожили «по-жіночому» — на смугах липової кори. Інші ворожили на жмутках лози, розкладаючи її на землі. Ворожбити вишукували різних злочинців, а також, вірогідно, пророкували хід військових подій та впливали на погодні умови.

У ритуалах значну роль відігравали військові ватажки різного рангу, а також царі. Номархи (правителі «областей») щороку влаштовували бенкети, на яких воїни, що вбили ворогів, пили вино. «А ті, які повбивали дуже багато ворогів, тримають аж два келихи і з обох п'ють» [Herod., IV, 66]. Скіфські царі щорічно шанували жертвами священні золоті дарунки, що впали з неба за легендарних часів. Вірогідно, це було свято на честь нового сонячного року, під час якого цар ототожнювався з сонячним героєм Колаксаєм, родоначальником царів[349].

Мистецтво. Скіфам, як і іншим кочовикам, була притаманна розвинена зовнішня символіка, особливо зооморфна. У VII— VI ст. до н. е. на широкому просторі євразійського степу набуло розквіту самобутнє мистецтво «звіриного стилю». Походження його образів не завжди можна простежити[350]. Є дві основні концепції. Згідно з однією, цей феномен існував у азіатській частині степової смуги ще в IX— VIII ст. до н. е.[351], звідки був принесений у Північне Причорномор'я скіфами. Інші дослідники підкреслюють вирішальну роль Передньоазіатського регіону у формуванні мистецтва «звіриного стилю» європейських скіфів або всього скіфо-сибірського світу взагалі[352]. Прихильники цієї концепції доводять, що становлення образів мистецтва європейських скіфів завершилося на просторі від степів Передкавказзя до Приурмійського регіону наприкінці VIII — на початку VI ст. до н. е.[353]. Не викликає сумніву зв'язок мистецтва звіриного стилю з воїнською ідеологією та побутом. Улюбленими образами були олень, котячий хижак, грифо-баран, цап. Все це — дикі тварини, яким властиві могутність і швидкість. Їхні зображення прикрашали кінське обладнання і зброю — для посилення магічних властивостей.

Рис. 29. Скіфський меч у золотих піхвах.

Образи звіриного стилю найчастіше вважають втіленням богів і героїв, звідси й така їхня популярність у скіфському мистецтві протягом всієї його історії. Широко розповсюджені були сцени роздирання і боротьби тварин — в дусі дуалістичної концепції індо-іранських народів (відродження — вмирання) про безперервність життєвого циклу. Образи тварин також мали значення «зооморфного коду» для позначення різних сфер всесвіту: птахи (верхній світ), копитні тварини (середній світ), котячий хижак (нижній світ)[354].

Рис. 30. Скіфське божество. Золота прикраса з Соболевої Могили.

Щодо антропоморфних образів ранньоскіфського мистецтва, то вони склалися під впливом мистецтва передньосхідних держав, насамперед Мідії[355]. Це були зображення жіночих божеств, зокрема Володарки звірів із крилами, в оточенні хижих тварин. У Келермеському кургані в Прикубанні знайдено срібне «дзеркало», яке зроблено за східногрецькими традиціями, але з урахуванням ідеології скіфського суспільства[356]. На ньому зображено цілий пантеон богів або демонів на чолі з Володаркою звірів. Цей образ із скіфського мистецтва згодом перейшов до мистецтва слов'янських народів[357].

Самобутньою галуззю ранньоскіфського мистецтва були кам'яні статуї, що зображували воїнів. Атрибути статуй — зброя, об ладунок, фал — свідчать, що це — образи героїзованих пращурів. Їх знаходять в курганах біля могил або святилищ. Вірогідно, традиція виготовлення кам'яних статуй була притаманна лише кочовим скіфам[358].

До кінця V ст. до н. е. у скіфському середовищі не відомі суто антропоморфні образи у мистецтві, за винятком кам'яних статуй та ручок грецьких дзеркал у образі богині Афродіти. Частіше трапляються зображення фантастичних істот, що поєднували риси людини та тварини або птаха (сфінксів, Медуз, Силенів тощо). Ці образи античних міфологічних персонажів більше відповідали, мабуть, скіфським уявленням (рис. 30). Лише наприкінці V і особливо у IV ст. до н. е. поширюються зображення людей, що пов'язано з певними змінами у світогляді скіфів. Це століття відзначене розквітом елліно-скіфського мистецтва, в якому грецька форма органічно поєднана із варварським змістом[359]. До наших часів від нього залишилися здебільшого вироби торевтики та дрібної бронзової пластики. Це мистецтво було орієнтоване на вищі верстви суспільства — всі знахідки походять із багатих поховань. Майже не збереглися вироби масового народного мистецтва, зокрема, традиційні для кочовиків різьблення по дереву й кості, аплікації із шкіри та повсті. Аплікації інколи робилися також із золота. Так, у кургані біля с. Гюнівка на Запоріжжі знайдено ажурні золоті пластини від кінського убору, виконані за кочівницькою традицією. Вони були накладені на шкіряну основу синього кольору, з подекуди червоними вставками. Збереглися також деякі зразки орнаменту, зроблені різнокольоровими фарбами на шкірі. Більшість виробів торевтики виготовлено в античних майстернях переважно на Боспорі. Власні торевти були й на скіфських поселеннях, зокрема на Більському городищі[360]. Дрібну бронзову пластику, наприклад, навершшя з фігурами тварин і божеств традиційно виконували скіфські та, мабуть, кавказькі майстри.

Рис. 31. Золота аплікація з кургану біля с. Гюнівка.

Цікаве культове навершшя знайдено в урочищі Лиса Гора поблизу Дніпропетровська. Воно зроблене у вигляді світового дерева, на якому стоїть космічне божество, що посилає грім і родючість на землю. Водночас це також перший шаман і чаклун зі своїми духами-помічниками. Аналогічні божества відомі в міфології багатьох індоєвропейських народів (скандинавський Один, германський Тор та ін.). У скіфів ним, можливо, був Папай-Зевс. Стилістично навершшя подібне до кобанських бронз (можливо, виготовлене кавказькими ремісниками). Примітивні теракотові фігурки такого типу знайдено в святилищі на Більському городищі[361].

Рис. 32. Бронзове навершшя з зображенням бога Папая.

Вироби торевтики часто прикрашалися зображеннями божеств, демонів та культово-міфологічними сюжетами. Популярними були зображення Великої Богині, культ якої з IV ст. до н. е. поширився в усьому елліністичному світі. Цей багатоликий образ існував у різних виявах. Частіше це Володарка Звірів у оточенні копитних тварин або котячих хижаків. Інколи богиня зображувалася крилатою або з великими кистями — як у божеств землі — піднятих догори рук. Деякі зображення нагадують грецьку Афродіту: богиня сидить на «троні» із дзеркалом у руці, а перед нею стоїть юнак, який п'є з ритона. Тут вона постає як богиня потойбічного світу, перед якою померлий юнак п'є напій безсмертя. Широко розповсюджені були й зображення так званої змієногої богині — давнього місцевого божества, яке ототожнюють із скіфською богинею землі Апі. Дуже виразно зображене це божество на кінському налобнику з Цимбалової Могили: з тулуба богині виростають на довгих шиях голови рогатих грифонів, змій, а також пагони. Обидва згадані жіночі образи тривалий час зберігалися у народних віруваннях та мистецтві Східної і Середньої Європи[362].

Рис. 33. Божество землі Цимбалова Могила.

Елліно-скіфському мистецтву IV ст. до н. е. надзвичайно притаманна декоративність. Футляри від зброї, ритуальний посуд, деталі кінської вузди, одягу та головних уборів — все це майже повністю покривалося зображеннями та орнаментом. Улюбленими були сцени полювань і битв, військового побуту. Це, певно, ілюстрації до скіфського епосу та міфології, що розповідають про подвиги героїв. З другої половини IV ст. до н. е. сюжети стають різноманітнішими. Серед них — сюжет про трьох братів-родоначальників — перемогу молодшого з них, про полювання на золотого оленя, перемогу героя над чудовиськом та ін. Поява значної кількості подібних зображень пов'язана, очевидно, з посиленням державності в Скіфії. Відомі також зображення ритуальних сцен: жертвування коня, пошиття ритуального одягу і доїння худоби, жертвування-бенкет, воїнський бенкет тощо. Деякі вироби є справжніми шедеврами — наприклад, золотий гребінь з кургану Солоха із зображенням битви кінного та двох піших скіфів, пектораль (нагрудна прикраса) з Товстої Могили зі сценами боротьби тварин, а також культово-міфологічними, срібні позолочені келихи з кургану Куль-Оби, Гайманової Могили та Воронезького кургану, прикрашені зображеннями епічних сюжетів, амфора з Чортомлика тощо.

Зображення на золотому культовому посуді з Братолюбівського кургану. IV ст. до н. е.

Значну серію являють собою сюжети так званого «троянського циклу» на золотих окуттях торитів та піхвах мечів. Деякі з них вважаються сценами з життя героя Ахілла, інші — сценами битв греків з амазонками тощо. Незалежно від змісту цих зображень (є також припущення про скіфську міфологічну основу), вони були призначені тим, хто розумівся на античній культурі. В усякому разі, еллінські речі вважалися престижними, так само як і зображення на них.

У другій половині V ст. до н. е. в різних регіонах складаються своєрідні традиції мистецтва «звіриного стилю»[363]. В ньому відбуваються значні зміни. Фігури тварин стають стилізованішими та декоративнішими, а пози та композиції менш канонічними. Багато зображень виконано в античному стилі, нерідко з великою майстерністю. Переважають сцени роздирання хижаком оленя, коня або цапа. Ідея «благої жертви» відігравала велику роль у скіфському світогляді. Це — ідея відродження через знищення: смерті заради життя[364]. Тому, мабуть, сцени роздирання часто прикрашають речі, що клали в поховання.

Наприкінці IV ст. до н. е. із елліно-скіфського мистецтва повністю зникають сюжетні композиції, рідкісними стають також сцени роздирання і образи мистецтва «звіриного стилю» взагалі. Переважають поодинокі зображення — маски і лики божеств (здебільшого відтворення боспорських монетних типів), геометричні та рослинні символи. Використання античної символіки свідчить про кризу смислового змісту скіфського мистецтва. Частіше трапляються речі, виготовлені в інших культурних традиціях — фракійській, сарматській, що пов'язано із значним проникненням іноетнічного населення.

Культура населення Лісостепу у VII—VI ст. до н. е. помітно відрізнялася від культури населення Степу. Це був дещо розвинутіший і більш населений регіон з давніми традиціями ведення господарства, металообробки, своєрідними культами. Культура населення лісостепової смуги традиційно вважається праслов'янською[365], зі значними домішками північнофракійських та іллірійських рис[366], помітніших на Правобережжі. Разом з проникненням скіфів з VII ст. до н. е. тут поширюється скіфська культура, що найвиразніше простежується за курганними похованнями воїнів. Скіфська військова культура та ідеологія були, очевидно, сприйняті й місцевою знаттю. Це стосується здебільшого Подніпров'я та Середнього Подністров'я, де взаємодія культур була значною з VII ст. до н. е. В Прикарпатті та на Волині протягом усього скіфського періоду провідну роль відігравали традиційні культурні зв'язки з протослов'янськими лужицькими осередками Центральної Європи, а в Закарпатті — з фракійськими. Але основа культури скрізь залишалася місцевою, доскіфською. Це видно із типу жител, способу ведення господарства, культових споруд, прикрас і ліпного посуду. Скіфські риси виразніше простежуються у Лісостепу — Подніпров'ї та Побужжі — з кінця V ст. до н. е. Але ще за часів Геродота, в середині V ст. до н. е., у меланхленів та неврів були «скіфські звичаї», у андрофагів — одяг, подібний до скіфського [Herod., IV, 105—107], не кажучи вже про скіфів-орачів та скіфів-землеробів, які позбулися власних племінних назв.

Спосіб життя та звичаї населення Лісостепу скіфської доби можна уявити лише приблизно, спираючись на археологічні дослідження та нечисленні повідомлення античних авторів.

Тут здавна мешкало осіле населення, з давніми традиціями господарювання. Землеробство було як переложне, так і підсічне[367]. Поселення здебільшого тяжіли до країв лісових масивів з їх опідзоленими чорноземами та багатими мисливськими угіддями. В основному вони розташовані в пересічених місцевостях, осторонь великих доріг та річок. Військова небезпека змушувала будувати добре укріплені городища, в яких обов'язково були — на випадок облоги — річка або джерело. Навколо городища будували земляні вали та рови. Яри та круті схили також долучалися до системи оборони, що складалися інколи з декількох валів та ровів. Біля в'їздів до городища будували дерев'яні башти та додаткові вали.

Поселення розташовувалися «кущами». В кожному з них було одне або два-три городища та декілька неукріплених селищ. Тобто це були родинні й водночас військові об'єднання.

Цікавими виявилися результати досліджень житлових кварталів Більського городища. Вони подібні до просторової організації давньоруських міст на зламі І—II тис. Тут мешкали близько десяти сусідсько-територіальних общин. Кожна з них займала окремий квартал міста з культовим центром. Ядром цієї общини, організованої за ієрархічним принципом, була домова община представників військової знаті або аристократії. Таким чином, у місті концентрувалися аристократія, знать, воїни-професіонали, а також ремісники та торговці, що їх обслуговували[368].

Житла протягом усього скіфського періоду належать до типів, поширених у степовій та лісостеповій смугах Євразії з IV—III тис. до н. е. Вони були здебільшого двох типів: заглиблені в землю напівземлянки та землянки, а також наземні. Стіни були каркасно-стовпові (тобто зроблені з кілків, що обмазані глиною) або у вигляді зрубу. Обігрівалися житла глиняними відкритими вогнищами або переносними жаровнями, зрідка — невеликими глиняними печами. Великі печі споруджували в окремих приміщеннях або ямах поза житлами. Частина житла правила інколи за хлів. Численними були господарчі ями різного призначення: погреби для зберігання припасів, зерносховище, ями для копчення м'яса, для сушіння зерна, фруктів тощо.

У деяких місцевостях, переважно на Правобережжі (Середнє Подніпров'я, Побужжя), зрідка трапляються приміщення у вигляді майже круглих землянок або напівземлянок з шатроподібними покрівлями.

Житла скіфської епохи, розраховувалися на малу сім'ю. Їхня площа становила 10—30 м². Наземні житла в основному більші, ніж землянки: від 45 до 180 і навіть 230 м² (Трахтемирівське городище). Серед останніх були, певно, якісь громадські споруди. Кожна сімейна община мала на городищі свою територію, де містилися 6—8 жител, а також господарчі споруди. Попіл з вогнищ однієї оселі або декількох споріднених зсипали в одне місце, внаслідок чого на поселенні створювалися великі пагорби. Цей звичай існував лише в окремих регіонах.

У Прикарпатті та Верхньому Подністров’ї поселення мали суцільну забудову. На більшості великих городищ Подніпров'я та Побужжя житла розміщували попід валом, а центральна частина залишалася вільною. Можливо, тут містилася худоба (головне багатство того часу) під час військової небезпеки. Птахів, мабуть, не розводили і не полювали на них. Немає на поселеннях й ознак рибальства. Полювання було розвиненим — полювали на оленів, кабанів, зайців, лисиць, бобрів та ведмедів. Худобу часом відганяли на віддалені пасовиська, наприклад, у заплави річок. Там були сезонні стійбища пастухів. Тому, мабуть, Геродот [IV, 109] називає кочовиками будинів, мешканців Лівобережжя.

Про зовнішній вигляд лісостепового населення майже немає даних. За Геродотом [IV, 109] численні племена будинів мали руде волосся та блакитні очі. Це, ймовірно, були представники північноєвропейської раси. Від них значно відрізнялися напівелліни-гелони, жителі півдня. За даними антропології, лісостепове населення скіфської доби походило здебільшого від місцевого населення попередніх епох. Частина населення належала до так званих вузьколицих варіантів давньої європейської раси, які тяжіли до середземноморських варіантів. Водночас тут (головним чином на Лівобережжі) мешкали також європеоїди з масивним широким обличчям, які також походили від місцевого населення бронзової доби. Окрему групу складало населення Світловодського могильника на Дніпрі, надзвичайно грацільне, мезокефальне й вузьколице, яке нагадує так звані західносередземноморські типи.

Одяг, певно, був схожим на рукавне вбрання осілого населення Центральної Європи, що відомо за зображеннями VI ст. до н. е. Верхнім одягом були плащі, які скріплювалися довгими шпильками, схожими на цвяхи. Плем'я андрофагів на Лівобережжі мало одяг подібний до скіфського [Herod., IV, 106]. Плащі будинів оздоблювалися хутром [Herod., IV, 109], будини носили різні металеві прикраси — сережки, браслети (в Посуллі жінки носили залізні браслети також на ногах), різноманітні намиста та амулети. Намисто з напівдорогоцінних каменів носили в VII—VI ст. до н. е. також чоловіки, дрібним «бісером» із скла прикрашали коней.

Поступово скіфський спосіб життя, насамперед все, що стосувалося військової справи, стає престижним. У IV ст. до н. е. серед місцевої знаті поширюється скіфська мода прикрашати одяг золотими платівками із зображеннями в елліно-скіфському стилі. Жінки носили такі самі плаття та прикраси, а також головні убори, як і скіф'янки. На золотих платівках з лівобережних курганів зображено жіночі голівки, вірогідно, з характерними для місцевих племен зачісками: над лобом пишні локони, нижче спускаються чотири коси (по дві з кожного боку). Чоловіки за скіфським звичаєм носили на поясі меч або кинджал і навряд чи значно відрізнялися від степовиків, які з кінця V ст. до н. е. складали вже значну частину місцевого населення.

Про божества і вірування хліборобсько-скотарського населення Лісостепу можна скласти уявлення в основному на підставі археологічних даних. Деякі відомості є у Геродота: про свята на честь Діоніса у м. Гелон, а також про звичаї неврів, які раз на рік на деякий час перетворюються на вовків. «Цих людей підозрюють у тому, що вони чаклуни» [Herod., IV, 105]. Деякі дослідники вважають, що легенда про скіфські священні дарунки, які упали з неба (плуг, ярмо та сокира), зародилася саме в середовищі лісостепових племен, і що саме тут провадилися щорічні святкування[369], під час яких ритуальний замісник царя після священної оранки приносився в жертву божеству землі. Можливе також існування тут за скіфської доби культів деяких божеств, що шанувалися згодом слов'янами. Це, насамперед, культ двох богинь-Рожаниць, матері та дочки, а також могутнього чоловічого божества, відомого у слов'ян як Дажьбог. Культи ці мали спільне коріння з античними культами двох богинь (Лато та Артеміди), а також Аполлона. Цьому сприяли глибинні традиції культів, які сягали загальних індоєвропейських вірувань періоду неоліту — бронзи (IV—II тис. до н. е.)[370]. Глибокому проникненню грецьких міфів на північ сприяли також шляхи до щорічних богослужінь, що пролягали з Еллади в країну гіпербореїв. Ними несли священні дарунки в храм Аполлона на Делосі[371]. До скіфського періоду відносять також імена слов'янських богів Стрибога, Хорса, Симаргла, іранські за походженням[372].

Мистецтво. Декоративно-прикладне мистецтво досягло найвищого розквіту в VII—VI ст. до н. е. Це, насамперед, орнаменти чорнолискованого посуду — черпаків, кубків, корчаг, яким не користувалися у повсякденному житті. Вони прикрашалися складними візерунками — заштрихованими трикутниками, ромбами, «шаховим» орнаментом, геометричними колами тощо. Нерідко орнамент був інкрустований білою, рідше червоною, пастою (так званий посуд «жаботинського типу» — за знахідками біля с. Жаботин Кам’янського району Черкаської обл.). Орнамент мав не тільки декоративне призначення, але мусив магічно впливали на вміст посуду, сприяти «родючості» в широкому значенні — тобто достатку припасів, їх постійному примноженню. Значення цих орнаментів не завжди зрозуміле, їх коріння сягає глибинних пластів вірувань давніх землеробів та скотарів. Переважали астральні символи (головним чином сонця), а також рослинні та пов'язані з обробкою землі. Деякі знаки, зокрема, ромбічно-хрестоподібний, стосувалися скотарства[373]. В цій галузі декоративно-прикладного мистецтва суттєвим був вплив східнобалканських племен кінця II — початку І тис. до н. е.

З приходом скіфів у Лісостепу з'являються вироби у звіриному стилі. Найдавніші з них датуються VII ст. до н. е. Це кістяні платівки із різьбленими зображеннями лосів та солярними знаками з кургану біля с. Жаботин, а також золоті прикраси головних уборів жерців — фігурки оленів, коней, солярні емблеми. Зазначені вироби, зокрема, свідчать про раннє проникнення скіфських вірувань разом з їх носіями. В Лісостеповому Подніпров'ї у V ст. до н. е. складається самобутній художній напрям звіриного стилю[374].

Рис. 34. Золоті платівки із скіфських курганів кінця VII — початку VI ст. до н. е. 1 — Переп’ятиха; 2 — Синявка, курган № 100.

У IV ст. до н. е. тут, як і в Степовій Скіфії, поширюються вироби античної торевтики — численні золоті платівки для прикрашення парадного (у тому числі поховального) одягу, обкладки ритуальних дерев'яних келихів, рукоятки мечів та піхов, кінського обладунку. На Більському городищі існувало власне виробництво металевих прикрас, зокрема золотих[375]. Здебільшого золоті вироби прикрашені зображеннями реальних і фантастичних звірів та птахів або людських голів — античних демонів та божеств, а також значно стилізованих «масок». Майже не трапляються зображення цілих людських постатей, а також сюжетні композиції за їхньою участю. Це, можливо, пов'язано з місцевими культурними традиціями та менш значною, ніж у степовій смузі, еллінізацією.

Дрібна глиняна пластика набула розвитку лише в деяких регіонах. У Верхньому Подністров'ї її традиції сягають мистецтва східнобалканських (фракійських) племен. Тут віднаходяться своєрідні жіночі статуетки, а також фігурки коней, корів, свиней, кіз[376]. На Дніпровському Лівобережжі глиняні статуетки трапляються на багатьох поселеннях, але найбільше їх знайдено на Більському городищі. Переважно це вотивні (призначені для жертвоприношень) речі, пов'язані з магією родючості, зокрема землеробськими культами. Вони були оберегами у житлах та святилищах, «замісниками» жертовних тварин (на деяких фігурках є надрізи на шиях). Нерідко також статуетки розбивали задля ритуалу. Є також зображення диких тварин — лося, рисі, ведмедів, бобрів, а також птахів. Під впливом античного мистецтва з'являються зображення грифонів, танцюючих жінок тощо. Значну групу становлять жіночі та чоловічі статуетки з підкресленими статевими ознаками. Останні, вірогідно, були божествами родючості типу еллінського Діоніса. Вони мають аналогії в лужицькій культурі[377]. До цієї культурної традиції належать також культові посудини в образі птахів, які знайдено на деяких скіфських городищах (Більське, Трахтемирівське та ін.) VII—VI ст. до н. е.[378].

На поселеннях Побужжя та Правобережного Подніпров'я глиняні статуетки дуже рідкісні. Можливо, це пояснюється різними культурними традиціями, зокрема, перевагою землеробських чи скотарських культів або відмінністю культової символіки. Знахідки зооморфних статуеток відомі також на поселеннях осілих племен Верхнього Подніпров’я та Волині (племена милоградської культури).

Культові споруди. Найвиразніші з них — глиняні жертовники, нерідко орнаментовані, і зольники — пагорби, що утворилися внаслідок тривалого зсипання золи з вогнищ, а також залишків жертвоприношень (спалень) та ритуальних трапез (кістки тварин, уламки посуду, ритуальні речі — глиняні коржі, різні моделі зерен, плодів, посуду, а також фігурки людей та тварин). Під зольниками і поряд з ними трапляються ями, землянки з залишками ритуальних дій. Традиція спорудження зольників у Лісостепу існувала й у передскіфський період, а виникла вона спочатку у західних районах — у Закарпатті, басейнах рік Пруту і Дністра — й поширилася у Північному Причорномор'ї разом з північнофракійським населенням епохи бронзи[379]. Це — вияви культу вогню, сонця, тісно пов'язані з родючістю і хтонічними культами. Ці культи тривалий час зберігалися у населення Середньої Європи, зокрема у слов'ян[380].

Глиняні жертовники здебільшого мали форму круглих тумб (близько 1 м діаметром і менше), що підіймалися над землею. Поряд з ними багато золи, сажі, інколи обпалене колосся, зерна, жолуді. Деякі жертовники містилися в ямах. Зверху вони трошки ввігнуті, на них сліди розведення вогню. Були також невеличкі жертовники з опуклою поверхнею. Трапляються жертовники, прикрашені сімома концентричними колами — емблемою сонця, а також складнішим орнаментом: у вигляді меандру, «хвилі». Ці орнаменти відтворюють образи та уявлення східносередземноморських хліборобських народів[381]. Безпосередній вплив античної культури в сфері культів менш вірогідний, але деякі її елементи могли проникнути разом з вихідцями з античних міст. Так, Геродот розповідає про місто Гелон в країні будинів, засноване вихідцями з еллінських емпоріїв. У ньому були святилища еллінських богів, зі «статуями і жертовниками і з внутрішніми дерев'яними храмами». Жителі Гелона «у кожні три роки... святкують діонісії і вакхічно божеволіють» [Herod., IV, 108]. На Більському городищі (саме з ним нерідко ототожнюють Гелон) знайдено залишки культового комплексу з дерев’яним храмом-обсерваторією, планування, якого подібне до італійського театру за Вітрувієм[382]. Поряд з ним знайдено глиняні жертовники, а також значну кількість ритуальних речей, зокрема глиняних моделей посуду, статуеток у вигляді людських фігур. Деякі з них схожі на образи еллінського та кавказького мистецтв[383]. Великі громадські святилища відкрито на Трахтемирівському городищі (з глиняним орнаментованим жертовником)[384], а також на поселенні біля с. Черепин у Прикарпатті. Останнє було схоже на велику стовпову оселю. У підлозі були ями з залишками ритуального посуду, попелу тощо[385].

Інші культові споруди — курганні святилища поминального культу — мали значну схожість з шатровими спорудами давньоіранських народів. Такі святилища виявлено біля с. Костянтинівна в басейні Тясмину та біля с. Кальник у Побужжі тощо.

Серед скіфів були, крім військових вождів, ще, мабуть, вожді-жерці. В похованнях VII—VI ст. до н. е. на Північному Кавказі і в Лісостепу нерідко в одній могилі трапляються знахідки і військового, і жрецького обладунку — навершшя, дзеркала, кам'яні блюда, жертовні ножі. Це наводить на думку про енареїв — женоподібних жерців, про яких розповідав Геродот та інші античні автори. Згадані вище культові речі належали власне до скіфських культів, притаманних частині населення. Вони знайдені лише в курганах.

Рис. 35. Золота прикраса головного убору. Курган біля с. Сахнівка.

Рис. 36. Золоті платівки у вигляді менад від головного убору.

З поширенням наприкінці V — у IV ст. до н. е. скіфської культури вияви місцевих культів стають менш виразними. Поблизу с. Рижанівка на Черкащині, а також с. Піщане на Харківщині знайдено поховання кінця IV ст. до н. е. молодих жінок знатного, мабуть царського, скіфського роду. Їхні головні убори прикрашені золотими фігурками танцюючих менад — жриць бога Діоніса. Саме такі убори знайдено й у скіфських степових курганах, що свідчить про поширення елліно-скіфських культів на великому просторі Степу й Лісостепу.

Глава 1 Сармати

У III ст. до н. е. на території степів між Доном та Дунаєм відбулися значні історичні зміни. Протягом першої чверті століття катастрофічно швидко й безповоротно втратила політичну міць та етнічне домінування Велика Скіфія. Донедавна вважалося, що причиною цього явища стала сарматська навала. Проте археологічні дослідження останніх років встановили, що найбільш ранні пам'ятки сарматів на території сучасної України належать до II ст. до н. е., тобто майже на 100 років вони молодші за найпізніші пам'ятки Скіфії[386]. До занепаду скіфського об’єднання наприкінці IV — у першій третині III ст. до н. е. спричинилися екологічні зміни в степовій смузі[387], що призвели до господарської і, як наслідок, до політичної кризи[388]. Населення Скіфії, що значно зменшилося чисельно, покинуло степи та зосередилося в городищах й у поселеннях пониззів Дніпра й підгір’їв Криму.

Проникнення у причорноморські степи сарматів почалося не раніше межі III—II ст. до н. е. До цього часу за Доном, у степах межиріччя Дону й Волги, в Прикубанні сформувалися міцні союзи племен — роксоланів, аорсів та сіраків. Як і для будь-яких номадів[389], для сарматів одним з головних шляхів одержання надлишкового продукту була зовнішня експлуатація. Її форми базувалися на високому військовому потенціалі кочового суспільства й були різноманітними: накладання данини та контрибуцій, контроль над торговельними шляхами, посередництво та протекціонізм у торгівлі, різноманітні регулярні й нерегулярні побори та «дарунки», нарешті, пряме пограбування, що здійснювалося під час наїздів. Безумовно, що землі за Доном давали змогу розширити межі кочівок, а наявність таких об'єктів для зовнішньоексплуататорської діяльності, як землеробські райони мешканців поселень зарубинецької культури на півночі та античні міста на півдні, була об’єктом привабливої здобичі для сарматських ватажків.

Одним з перших письмових свідчень про наїзди сарматів на територію Північного Причорномор'я може вважатися ольвійський декрет на честь Протогена. Події, описані в ньому, прийнято відносити до кінця III — першого десятиріччя II ст. до н. е.[390]. Тоді якийсь цар Сайтафарн прибув до Канкіту[391], проїжджаючи повз Ольвію. «З приводу проїзду» він вимагав дарунків, кошти на які й дав Протоген. Якийсь час по тому Сайтафарн на чолі «сили-силенної саїв» знову вимагає дарунків; виряджаючи посольство, ольвіополіти зазнавали фінансових ускладнень, котрі могли спричинитися до «великих неприємностей» для міста, тобто, безсумнівно, військових дій з боку Сайтафарна. Протоген знову врятовує скарбницю Ольвії. Наступного разу («за жерця Плістарха») Сайтафарн, з'явившись «на той бік», знов вимагає дарунків, і знов Протоген не тільки дає потрібні кошти, але й бере участь у посольстві.

Згадані в декреті саї, на думку деяких дослідників, були сарматами. В них вбачали «царських сарматів» Страбона та Аппіана[392], виходячи з того, що іранське «xsaja», яке означає «цар», «володар» та його синоніми, можна пов’язувати з якоюсь «царською» групою населення («царські скіфи», «царські сармати»). На сарматську належність саїв вказує нібито ім’я їхнього ватажка Сайтафарна. Адже корінь «фарн» у іранських мовах означає «щастя», «сила», «талан»[393]. Хоч це поняття загальноіранське, вважається, що воно більш притаманне середньоазіатсько-сарматському середовищу[394]. Таким чином, ім'я Сайтафарн означає «сила» або «талан саїв», а самі саї — це «царські» сармати. Проте слід відзначити, що на межі III—II ст. до н. е. в Нижньому Побужжі невідома жодна сарматська пам'ятка. Це дає підстави вважати, що саї Сайтафарна мали бути мешканцями Подоння або Прикубання, де добре репрезентовані синхронні декрету пам'ятки. Базуючись на кочівках Дону або Кубані, сармати цілком мали змогу робити наїзди на причорноморські античні міста та сільські поселення. Відомо з етнографічних паралелей, що кіннотники-кочовики всіх часів та регіонів мали у поході двох, а частіше трьох, коней (щодо сарматів це підтверджують дані Аппіана та Амміана Марцеліна). Коні аборигенних степових порід, подібні до сарматських (казахська, монгольська, алтайська, адаєвська), долають за день 50—70 км. У такому разі відстань від степів Нижнього Дону або Кубані до Ольвії (близько 1000 км) сармати могли подолати (навіть з урахуванням необхідних днівок) щонайдовше за два тижні. В останні роки у межиріччі Дніпра та Дунаю виявлено цікаву групу пам'яток кочовиків, які можуть бути датовані якраз часом, близьким до часу декрету на честь Протогена[395]. Це знахідки в насипах курганів або в природних підвищеннях «скарбів» із сталим складом речей: казани або сітули, шоломи, кінське спорядження з коштовних металів, зброя. Деякі типи їх мають характерні етнографічні ознаки кубанських сарматів тих часів (котли, вудила з хрестоподібними псаліями, залізні втульчасті вістря стріл), що трапляються тільки тут. Не виключено, що саме ці своєрідні пам’ятки залишено саями часів декрету на честь Протогена.

Ще одне з найраніших джерел, що стосується перебування сарматів на території сучасної України, — це легенда про сарматську царицю Амагу, переказана автором І ст. н. е. Полієном. Вважається, що в основі її лежать цілком реальні історичні події межі III— II ст. до н. е.[396]. Амага, чоловік якої цар Медоссак пиячив та кинув державні справи, «сама розставляла в своїй країні гарнізони, відбивала напади ворогів та допомагала сусідам (курсив наш. — Авт.), яких ображали». Скіфське військо обложило Херсонес. Херсонесити звернулись по допомогу до Амаги. Тоді вона, відібравши 120 найкращих воїнів, «дала кожному по троє коней у похід» й, подолавши за добу 1200 стадіїв, раптовим ударом завдала поразки скіфам, «убила царя та тих родичів і друзів, що були з ним, країну віддала херсонеситам, а царську владу доручила синові вбитого, наказавши йому володарювати справедливо». Де ж розміщувалася ставка Амаги? Виходячи з відстані (стадій Полієна дорівнював 155—160 м)[397], можна припустити, що це були степи за Перекопом, про що побічно свідчить і термін «сусіди». Й хоч Амага є персонажем легенди, проте свідчення Полієна, як зазначено вище, відбивають етнічні та політичні реалії межі III—II ст. до н. е.

Одне з сарматських племен — роксолани — брало участь у подіях зимової кампанії 110 р. до н. е., коли під мурами Херсонеса понтійського регіментареві Діофанту протистояли, крім скіфів Палака, 50 тис. роксоланів на чолі з Тасієм. Щодо даних Страбона про чисельність роксоланів, то вони, безумовно, перебільшені, але реальність цих подій підтверджує знайдений в Херсонесі декрет на честь його рятівника Діофанта, де теж згадуються роксолани (в декреті — ревксінали). Роксоланів Тасія звичайно локалізують у присиваському степу, де в останні роки відкрито значну кількість поховань II—І ст. до н. е., що являють компактну за типологією та хронологією групу. Її можна ототожнювати з роксоланами[398], що просунулись, мабуть, з Нижнього Дону[399].

Ранньосарматські пам’ятки на території сучасної України уможливлюють, таким чином, висновок щодо характеру початкового просування сарматів у колишню Скіфію. Поховання — впускні та розкидані по степу без будь-якої системи, більшість з них — могили воїнів. Усе це свідчить про те, що початкове просування сарматів у північнопонтійські степи було наїздами військових загонів. Брак аж до І ст. н. е. компактних могильників з основними похованнями вказує на те, що прийшлі сюди сармати перебували на першій стадії кочування, властивій етапу освоєння номадами нової території, коли все населення безперервно пересувається слідом за чередами, не маючи стаціонарних поселень або зимівників.

У І ст. до н. е. кочівки північнопричорноморських сарматів охопили територію від басейнів річок Орелі та Самари на півночі до Сиваша на півдні. В цей час у Циркумпонтійському регіоні почалися грандіозні політичні події — Мітридатові війни. Цар Понту Мітридат VI Євпатор плекав мрію створити царство, яке б протистояло могутньому Римові. 89 р. до н. е. почалася перша Мітридатова війна проти Риму. В ній як союзники Понту брали участь й причорноморські сармати. Аппіан серед військ Архелая, полководця Мітридата в 86 р. до н. е., називає «скіфів». Імовірно, тут йдеться не тільки про пізньоскіфські племена, а передусім про сарматські (античні автори римського часу часто-густо ототожнювали тих та інших). Адже, як висловився Сулла 85 р. до н. е. в промові проти Мітридата, «...ти уклав союз зі скіфами й савроматами».

Рис. 37. Північне Причорномор’я у II—І ст. до н. е.

1 — зарубинецька культура; 2 — пізньоскіфська культура; 3 — поховання сарматської культури; 4 — античні міста; 5 — походи сарматів.

Щоправда, Сулла міг мати на увазі не лише причорноморських сарматів, а й аорсів Подоння або сіраків Прикубання. Проте участь причорноморських сарматів у третій Мітридатовій війні (74—63 рр. до н. е.) документально засвідчено Аппіаном: «приєднались (до Мітридата. — Авт.) з савроматів т. зв. царські язиги...» й далі: «...бились же разом з ним царі... скіфів, що живуть навколо Понту, біля Меотійського озера...» [App. Mithr., 67, 2]. Оскільки в цей час «навколо Понту та біля Меотійського озера» скіфи вже не жили, то, найвірогідніше, Аппіан має на увазі північнопричорноморських сарматів.

63 р. до н. е. поразкою понтійських військ та самогубством Мітридата VI закінчилися Мітридатові війни. Їхній кінець навряд чи відбився на долі сарматів Північного Причорномор'я. В усякому разі, археологічних слідів будь-якого занепаду сарматської культури на території сучасної України немає.

Перепоною, що стримувала просування сарматів на захід, за Дніпро, було сильне гетське об'єднання Буребісти. Близько середини І ст. до н. е. він пройшов вогнем і мечем усе північно-західне узбережжя Понту, можливо, здобув і зруйнував Ольвію. Ймовірно, саме до цього часу відносяться дані карти Марка Віпсанія Агріппи, де по Дніпру (або трохи західніше від нього?) проходить кордон між Дакією та Сарматією. Ці два об'єднання могли межувати за часів Буребісти — ані раніше, ані пізніше Дакія не простягалася так далеко на схід[400].

У цей час на правобережжі Середнього Подніпров'я досягає розквіту зарубинецька культура. По обидва береги нижньої течії Дніпра розташовувались городища та поселення ще однієї групи осілого населення — пізніх скіфів. Останні вели торгівлю з носіями зарубинецької культури і виступали посередниками у її зв'язках з античними центрам[401]. Безсумнівно, такі вигідні об'єкти для зовнішньої експлуатації не могли лишитись непоміченими сарматами. У другій половині І ст. до н. е. вони починають робити наїзди на зарубинецькі городища.

Археологічні сліди зіткнень сарматів з носіями зарубинецької культури нечисленні, але досить виразні. Наприкінці І ст. до н. е. здійснюється реконструкція оборонних споруд зарубинецьких городищ на Пилипенковій Горі, Юрковиці, Бабиній Горі. З напільного боку валів городищ Бабиної Гори та Ходосовки знайдено вістря сарматських стріл. У кількох сарматських похованнях II—І ст. до н. е. на півдні України знайдено посуд та фібули зарубинецької культури. Пов'язуються ці явища з наїздами сарматів[402].

Концентрація сарматських поховань II—І ст. до н. е. в степах Дніпровського Лівобережжя нібито окреслює район їхніх кочівок та, вірогідно, базову територію для наїздів на захід. Ці міркування дають змогу вбачати першу «хвилю» сарматського просування до Причорномор’я в опануванні ними територій «між Танаїсом та Борисфеном».

Отже, в І ст. до н. е. сармати, які міцно опанували степи межиріччя Дону й Дніпра, почали епізодично з'являтися на Правобережжі, турбувати мешканців зарубинецьких городищ, іноді досягали в своїх наїздах кордонів Імперії. Найранішим свідченням військових акцій сарматів у цьому районі є повідомлення Діона Кассія про перемогу Гая Луція над сарматами 16 р. до н. е. Брак у Подунав'ї масових сарматських пам'яток цього часу вказує на те, що сармати лише здійснили напад і ще не жили тут; імовірно, наїзд було здійснено з подніпровських територій. «Царі» сарматів, які мешкали «по сей бік річки Танаїсу та за нею» і просили дружби імператора Августа, відомі римлянам «з чуток», тобто ще не були їхніми безпосередніми сусідами.

Рис. 38. Золота гривна з сарматського поховання в Ногайчинському кургані.

Після загибелі Буребісти 44 р. до н. е. гетське об'єднання ослабло й розпалося. Шлях на захід сарматам тепер заступали лише пізньоскіфські городища Нижнього Дніпра, що контролювали переправи.

Зараз поки що важко сказати, якими були взаємини сарматів та пізніх скіфів у цей час. У військовій справі останні були, безсумнівно, слабкіші. Проте слідів здобування й руйнування нижньодніпровських городищ (а зробити це могли лише сармати) мало. До того ж з кінця І ст. до н. е. в пізньоскіфській культурі все сильніше відчувається сарматський вплив. Імовірно, сармати безпосередньо жили серед пізніх скіфів на їхніх городищах[403]. Виявом цього є не тільки поширення речей сарматських типів (зброя, вузда, курильниці), але й дані антропології. Проте в ліпному посуді з сарматських поховань Північного Причорномор'я відчутні скіфські впливи. Все це наводить на думку, що взаємини сарматів та пізніх скіфів не були такими ворожими, як вважається[404]. Брак слідів здобування городищ та інших насильницьких дій, з одного боку, та факт масового переходу сарматів через Дніпро на рубежі н. е. — з іншого, свідчать або про союзницькі відносини їх з пізніми скіфами, або про політичне підкорення останніх (у цьому разі загадкові «тавро-скіфи» ольвійських написів могли бути об'єднаним сармато-скіфським військом).

Уже в перше десятиріччя I ст. н. е. сармати просунулися аж до дунайських кордонів Імперії. Овідій, що прибув до Томі, згадує про них, як про постійних мешканців Подунав'я. Це підкреслює й Страбон, відомості якого належать практично до того ж часу: «...але ж й нині ці народи (сармати. — Авт.)... живуть змішано з фракійцями, головним чином по той бік (курсив наш. — Авт.), але частково й по сей бік» [Strabo., VII, 3, 2].

Другою «хвилею» сарматського просування на захід слід вважати освоєння сарматами задніпровських степів у першій половині I ст. н. е. Протягом цього часу сармати освоїли території Прутсько-Дністровського межиріччя й стали постійними мешканцями степів на північ від дунайського лімесу. Джерела римського часу згадують сарматів як постійних сусідів на північ від дунайського кордону. Крім цитованих даних Овідія та Страбона, можна назвати й повідомлення Флора про похід Гнея Корнелія Лентула проти даків II р. н. е. Одним з результатів його було те, що Лентул відтіснив від Дунаю сарматів [Dio Cas., 29]. Светоній, критикуючи політику Тіберія, «що усунувся від піклування про державу», зауважує, що внаслідок цього Мезія «спустошувалася даками та сарматами» 33—35 рр. н. е. [Sueton., ІІІ, 41].

Після подій середини І ст. н. е. (римсько-боспорський конфлікт, в якому брали участь сарматські племена аорсів та сіраків), за Дніпром значно збільшується кількість сарматських поховань[405]. Багато з них мають яскраво виражені східні (донські, поволзькі) ознаки. Це вказує передусім на переселення сюди численної та сильної орди із сходу. В складі її (а може й на чолі) перебував сарматський «цар» Фарзой. Монети з його тамгою карбувала Ольвія у 60—70-х роках н. е.[406]. Варто уваги те, що тамги схеми Фарзоя знайдено, крім монет, на речах із сарматських поховань у басейні Середнього й Нижнього Дону, тобто на аорських землях[407].

Наприкінці 70-х — на початку 80-х років н. е. Ольвія карбувала монети іншого сарматського царя Інісмея. На них також уміщено тамгу, яка відрізняється від тамги Фарзоя лише кільцем у центральній частині. Безсумнівно, ці правителі були родичами (батько та син?). Знахідка біля с. Пороги на Дністрі багатого сарматського поховання, на речі з якого було нанесено тамги Інісмея, підтверджує сарматську належність цих «царів»[408]. А яскравий східний характер інвентаря порозького поховання вказує на вихідну територію просування сарматської орди в Північно-Західне Причорномор'я у середині — другій половині І ст. н. е. Ймовірно, тоді ж місцем сарматських кочівок стало й лісостепове правобережжя Середнього Подніпров'я. Це підтверджує наявність тут досить значної групи курганних поховань[409], що в масі відносяться до часу не раніше середини І ст. н. е. Крім все того ж виразного східного «забарвлення» пам'яток (бронзові казани з Ярошівки та Запруддя, золото з Цвітни та Петрика), тут відома тамга схеми Інісмея, тотожна тамзі порозького поховання. Не виключено, що аорси, яких вже тіснили зі сходу алани, одержали від римлян дозвіл зайняти степи на північ від лімесу як платню за допомогу в боротьбі з Мітридатом. Це була третя «хвиля» сарматських міграцій у північнопонтійські степи.

Рис. 39. Фібула у вигляді дельфіна з сарматського поховання в Ногайчинському кургані (гірський кришталь, золото).

Виникає питання про причини, з яких Ольвія мала карбувати монети варварських ватажків. Щодо цього існують три версії: економічна необхідність; підкорення Ольвії Фарзоєм та Інісмеєм; союз між ними при номінальному пріоритеті сарматів. Останнє припущення базується на тому, що на всіх монетах, крім царського імені, вміщено монограми архонтів, тобто, місто зберегло традиційні органи самоврядування. Свого часу Август заборонив карбування золотої монети всім правителям, що перебували в сфері інтересів римської політики. Отже, золота емісія Фарзоя та Ольвії була своєрідною демонстрацією незалежності міста від Риму[410].

Утворення сильного сарматського об'єднання біля дунайських кордонів Імперії одразу ж далося взнаки — після більш ніж 30-річної перерви знов відновилися наїзди. Цьому сприяла й внутрішньополітична ситуація в Римі. Після самогубства Нерона 68 р. н. е. боротьба за владу Отона, Гальби та Вітелія перетворилася на громадянську війну. Дестабілізація центру одразу ж позначилася на кордонах. За свідченням Тацита, взимку 68 р. роксолани вдерлися до Мезії та «вирубали дві когорти». Наступної зими, скориставшись з того, що війська, що дислокувалися в Мезії, було відкликано до Італії, вони повторили наїзд «у кількості 9 тис. вершників». Становище врятував III Гальський легіон, що випадково опинився в Мезії на шляху до Риму. Його солдати відтіснили сарматів до Дунаю, «в болота». Легат Апоній Сатурнин був удостоєний Отоном нагороди за перемогу над сарматами. Проте того ж року сармати знову нападають, і в боротьбі з ними гине навіть легат Мезії Фонтей Агріппа. Новий, призначений вже Веспасіаном, легат Рубрій Галл спромігся, нарешті, відкинути сарматів за Дунай та зміцнив кордон.

Військові дії 68—70 рр. н. е. на кордоні Мезії пов'язані з бурхливими політичними подіями в Імперії. Сармати чудово розуміли відносну слабкість позицій Риму в регіоні й не забарилися скористатися з цього. Та вже після стабілізації Імперії за Веспасіана й закінчення військових дій на парфянському театрі дунайський кордон зміцнюється. Це зрозуміли сармати, активність яких помітно знизилася. В усякому разі, до 89 р. н. е. даних про конфлікти з сарматами на Нижньому Дунаї немає.

Затишшя на Дунаї тривало недовго. 89 р. війська Доміціана здобули перемогу, а остаточно мир на дунайському кордоні було встановлено за Траяна. Дакійські війни 101—102 та 105—106 рр. н. е. зламали опір держави Децебала, й Дакія стала римською провінцією.

Стабільне мешкання сарматів, що з'явились у Подунав'ї ще на порубіжжі ер, тривало до середини II ст. У цей час на територію північнопричорноморських степів приходять нові сарматські угруповання, що походили, ймовірно, з Нижнього Поволжя[411]. На користь цього свідчить поява іншого поховального звичаю, нових типів зброї, фібул, дзеркал, посуду тощо. Ймовірно, з цими пришельцями треба пов'язувати припинення життя на пізньоскіфських городищах понизь Дніпра. Порівняно швидко минувши степи Подніпров'я та Побужжя, де кількість пам'яток цього часу незначна, прийдешні племена зупинилися в межиріччі Дністра та Пруту, в пониззях Дунаю. Тут з'являються нові для сарматської культури ознаки поховального звичаю, запозичені від північно-західних сусідів — пізньокельтських та германських племен. Таким чином, четверта «хвиля» сарматських міграцій датується серединою — другою половиною II ст. н. е.

Письмові джерела слабо висвітлюють цей період сарматської історії. Відомо, що 118 й 157 рр. з сарматами на Дунаї воювали Адріан [Spart., 6] та Антоній Пій [Spart., 22]. Друга Маркоманська війна не випадково була названа сучасниками «сарматською» — ця назва, певно, відбиває участь у ній сарматських племен.

Наприкінці II — у першій половині III ст. н. е. в північно-західній частині Північнопонтійського регіону відбувалися складні й бурхливі процеси, пов'язані з походами готів та становленням черняхівської культури[412]. Яку участь брали у них сармати та яка доля спіткала їх — важко сказати впевнено. У середині III — першій половині IV ст. н. е. в Північному Причорномор'ї відбувається п'ята та остання хвиля сарматських міграцій — прихід, найімовірніше, з Нижнього Дону[413] носіїв катакомбного обряду поховань та своєрідної матеріальної культури «фацетованих» пряжок й характерного поліхромного стилю «гробниці Рескупорида». Цікаво, проте, що сарматські племена в другій половині III — першій половині IV ст. н. е. розташувалися двома компактними групами — в Нижньому Подунав'ї та Нижньому По донні, які були розділені населенням черняхівської культури. Якщо воно складало «державу Ерманаріха»[414], то, мабуть, остання зруйнувала територіальну єдність сарматських племен степового Причорномор'я, примусивши частину їх відкочувати на схід.

Кінець історії сарматів у північнопричорноморських степах пов'язаний з гунською навалою 375 р. н. е.

Рис. 40. Сарматський кинджал із поховання біля с. Пороги.

На час появи в північнопричорноморському степу сармати являли собою ранньокласове суспільство. Цей лад характеризується наявністю майнового розшарування та вирізненням панівної верхівки при збереженні архаїчних родоплемінних суспільних інститутів та колективної (племінної) власності на землю. При цьому політична влада опиняється, як правило, в руках найзавзятіших та авторитетних військових ватажків. Висока питома вага зовтшньоексплуататорської діяльності поряд з обмеженими можливостями екстенсивного скотарства сприяла тому, що класоутворюючі процеси в кочовому суспільстві йшли вельми повільно[415].

Про існування в сарматському суспільстві панівної (а значить, і підлеглої) верстви свідчать історичні джерела, в яких часто-густо фігурують «цар», «ватажок», «шляхетні», «скіпетроносці» та інші представники панівної верхівки. Найкращою ж ілюстрацією цьому є археологічні пам'ятки, в яких представлені, з одного боку, багаті «царські» поховання типу Порогів,

Ногайчинського кургану, Соколової Могили, а з іншого — численні бідні поховання, де інвентар обмежується одним-двома горщиками, скромними прикрасами або кількома стрілами.

Рис. 41. Дзеркало з Соколової Могили.

Письмові джерела нічого не кажуть про конкретні соціальні верстви сарматського суспільства або про його устрій. Ми маємо у своєму розпорядженні лише одне-два свідчення. Так, Тацит, описуючи роксоланів, що напали на Мезію 69 р., зазначає, що об ладунок у них носили «ватажки та всі шляхетні» [Тас. Annal., 1, 79]. Ці «шляхетні», мабуть, були племінною аристократією, представниками панівних родів на зразок казахського Старшого Жуза. Можливо, й «скіпетроносці» Сайтафарна з декрету на честь Протогена були не тільки військовими проводирями. Відомо, що в кочовиків військова структура ґрунтувалася на суспільній — родоплемінній — й ватажки суспільних груп були водночас військовими керівниками. У сарматів, подібно до скіфів, також, ймовірно, існувала тріадна організація суспільства[416]. Письмові джерела проливають деяке світло на характер верховної влади у сарматів Причорномор'я. У них існував інститут успадкування влади. Побічним свідченням цього може бути епітафія Плавтія Сільвана, в якій ідеться про синів сарматських царів, взятих заложниками, а також легенда про Амагу. Нарешті, родинні стосунки сарматських царів Фарзоя та Інісмея теж свідчать на користь наявності в сарматському середовищі інституту успадкування влади.

Безумовно, сарматське суспільство було організоване якоюсь формою державності. Про це свідчать терміни «цар», «володар» тощо, які трапляються в джерелах стосовно сарматів. Найімовірніше, це було типове для кочовиків ранньокласового рівня тимчасове військово-політичне об'єднання із такими атрибутами державності як спільна територія, верховна влада, певна соціальна стратифікація суспільства, можливо, зародки професійного війська — царська дружина.

Як вже зазначалося, особливості кочового скотарства сприяли одержанню надмірного продукту кочовиками шляхом зовнішньоексплуататорської діяльності. Серед численних її засобів чи не головне місце посідали данницькі відносини[417], що їх встановлювали кочовики з підкореними народами. Не були винятком і сармати, як це виходить з нечисленних письмових джерел. За Тацитом [Тас. Ann., 43], сарматам на території сучасної Угорщини сплачували данину котини та оси. Про виплату римлянами данини роксоланам в Мезії подає відомості Елій Спартіан [Spart., 36]. Своєрідну форму данини відзначив Страбон для іраномовних даїв, родичів сарматів [Strabo., XI, 8, 3]. Плем'я апарнів, що нападало на Гірканію, Несею та Парфію, як данину одержало від правителів цих країн «дозвіл у певний час здійснювати наїзди на країну та забирати здобич». Щодо території України, то єдиними відомостями про данницькі відносини між сарматами та їхніми сусідами треба вважати дані декрету на честь Протогена, що містять інформацію про дві форми данини. Одна — регулярна, за якою неодноразово з'являвся до Ольвії Сайтафарн на чолі саїв. Наголосимо, що вона виплачувалася не лише цареві, а й його оточенню, «скіпетроносцям». Друга — «дарунки з приводу проїзду». Це один з видів нерегулярних поборів, що широко практикувалися шляхетними кочовиками. Як приклад, можна назвати згадку в численних китайських джерелах про дарунки представникам кочової тюркської шляхти та «частування» у прикордонних пунктах, що тривали по кілька тижнів[418]. Дарунки запобігали (хай на деякий час) наїздам кочовиків, забезпечували прихильність їхніх ватажків. Часто-густо останні самі відверто натякали на дарунки як на шлях розв'язання того чи того питання. Не виключено, що данину сплачували сарматам зарубинецькі та пізньоскіфські племена Подніпров'я, які певний час жили в щільному оточенні сарматів.

Головним заняттям сарматських племен, що мешкали на території України, було екстенсивне кочове скотарство. За Страбоном, «вони йдуть за своїми чередами, вибираючи завжди місцевості з добрими пасовиськами взимку в болотах біля Меотиди, а влітку — на рівнинах» [VII, 3, 17]. Сармати розводили в основному коней та овець. Такому складу стада відповідає досить рухомий тип кочування, коли все населення поступово пересувається із худобою, спиняючись лише на зимівлю (як, наприклад, калмики нового часу). Досі не з'ясовано, чи осідала на землі якась частина сарматів. Проте брак поселень й начиння поховань у ґрунтових могильниках, зокрема знахідки зброї та кінського спорядження, свідчать про кочовий спосіб життя.

Рис. 42. Поясна прикраса сарматського часу. Село Пороги.

У сарматському середовищі певне місце займали традиційні для скотарського суспільства ремесла: зброярство, лимарство. Знахідки прясел у жіночих могилах свідчать про наявність ткацького виробництва, принаймні, на хатньому рівні. Безсумнівно, сарматські жінки виробляли традиційну для кочовиків повсть, обробляли шкури та інші продукти тваринництва, але археологічних решток цих виробництв не збереглося. Серед хатніх ремесел треба назвати виготовлення ліпного посуду та культових речей (курильниць, жертовників), дерев'яного та шкіряного посуду. Взагалі ж, ремесло в сарматському суспільстві мало допоміжний характер і його рівень диктувався традиційними потребами кочового побуту.

Сарматські племена Північного Причорномор'я підтримували жваві торговельні відносини з навколишнім світом. Найактивнішими та найближчими контрагентами для них були античні міста. В сарматських могилах знайдено численні зразки античної продукції: ювелірні прикраси, червоно лакова, сіроглиняна та червоноглиняна кераміка, амфори, металевий посуд. Провідні центри, з яких до сарматів надходили імпортні товари — це Боспор та Ольвія. Звідти ж до сарматів надходили фібули, люстерка, піксиди, намиста та інші дрібні речі особистого вжитку. Традиційними статтями сарматського експорту до античного світу була худоба та продукти тваринництва, а також раби з численного військового полону, позаяк рабство у сарматів, як і в усьому кочовому світі, не набуло поширення й не стало засобом виробництва[419]. Проте античний світ був не єдиним напрямком торговельних зв'язків сарматів. Завдяки мобільності сарматського суспільства та постійних зв'язків причорноморських сарматів із східними родичами у сарматському середовищі України з'являлися товари з далекої Азії. Це ювелірні вироби у «бірюзово-золотому» стилі (Північний Іран, Бактрія), китайські люстра та шовк, коштовні камінці з Індії та Цейлону. Сприяло цьому й те, що Північне Причорномор'я знаходилося на західному краю Великого шовкового шляху й місцеві сармати чудово розумілися на перевагах такої ситуації. Нарешті, треба відзначити й торговельні стосунки із власне сарматським світом Подоння та Поволжя, звідки до причорноморських сарматів доставлялася характерна північно-кавказька кераміка.

Перші відомості про племінний склад сарматів (якщо не брати до уваги гіпотетичну сарматську належність саїв декрету на честь Протогена) подає Страбон. Як вважають дослідники, його географічна та етнічна номенклатура походить з праць Посідонія Родоського та Артемідора Ефеського й відбиває етнополітичні реалії Північного Причорномор'я рубежу II—І ст. до н. е.[420]. За Страбоном, сарматське суспільство складалося з язигів, роксоланів, сіраків, аорсів та верхніх аорсів [Strabo., VII. 17]. Згодом інші автори (Помпоній Мела, Пліній Старший, Тацит, Йосип Флавій, Птолемей, Аппіан, Арріан, Амміан Марцеллін та ін.) називають ті ж племена, додаючи до них після середини І ст. н. е. аланів. Перелічені племена або їхні об'єднання мешкали в різних регіонах сарматського світу, іноді змінюючи місця свого проживання. Сіраки локалізуються в Прикубанні та на Північному Кавказі, аорси за часів Страбона межували з сіраками на півночі, живучи в степах межиріччя Дону та Волги, назва верхніх аорсів дала підставу дослідникам ототожнювати з ними сарматське населення Прикаспію та понизь Волги. Алани спочатку з'явились на сході сарматського світу (Валерій Флакк, Лукан), потім Йосип Флавій розміщує їх «навколо Танаїсу та Меотійського озера» [Flav. De bello., VII, 7, 4], а ще пізніше, за словами Амміана Марцелліна, вони поширили своє ім'я на решту сарматів, які за схожі звичаї та вигляд звуться аланами.

Сарматські поліхромні скроневі підвіски, с. Пороги. Кінець І ст. н. е.

Золотий гребінь з кургану Солоха. V ст. до н. е.

Із територією сучасної України пов'язуються майже всі із згаданих античними джерелами племена, що, безумовно, відбиває поступовий рух кочовиків на захід. Найдавнішими мешканцями причорноморських степів були роксолани та язиги. Страбон, вміщуючи перших «між Борисфеном та Танаїсом», зазначає, що 111—110 рр. до н. е. вони воювали в союзі з скіфським царем Палаком проти Херсонеса. Це перша за часом згадка про роксоланів у античних джерелах. Відтоді зазначене угруповання племен неодмінно згадується стародавніми авторами серед сарматів, що мешкали на захід від Дону. Починаючи з першої половини І ст. н. е., роксолани вже локалізуються не тільки «між Борисфеном та Танаїсом», а й західніше. Змальовуючи події 69—70 рр. на Дунаї, Тацит підкреслює, що наїзди на Мезію зчинили «роксолани, народ сарматського племені» [Тас. Ann., 1, 79]. Враховуючи, що роксолани нападали тричі за дві зими, навряд чи вони мешкали десь далеко від дунайського кордону. Сучасник цих подій Пліній Старший теж локалізує роксоланів поблизу Істру [Рііп., IV, 80]. У 60-х роках І ст. н. е. легат Мезії Тіберій Плавтій Сільван «повернув царям бастарнів та роксоланів їхніх синів...»[421]. З початку II ст. н. е. роксолани стають одними з активних учасників бурхливих політичних подій на Дунаї та в Дакії, яка боронила свою незалежність. Вони були союзниками дакійського царя Децебала в його боротьбі з Римом 102—105 рр. н. е.[422] 117 р. після загрози з боку роксоланів застосувати зброю, імператор Адріан уклав з їхнім царем Распараганом мир та збільшив данину. В Маркоманських війнах (167—175 та 178—180 рр. н. е.) роксолани були активними учасниками східної антиримської коаліції. Умова про дозвіл мешканцям Угорської рівнини язигам спілкуватися з роксоланами через Дакію (180 р. н. е.) свідчить про те, що останні жили в безпосередній близькості від неї, тобто в Попрутті — Подунав'ї. Пізніше якась частина роксоланів перекочувала до своїх родичів язигів на кордоні Панонії, напад на яку відбувся 260 р. н. е.

Однією з перших спроб ідентифікації пам'яток роксоланів була гіпотеза К. Ф. Смирнова про належність їм так званих діагональних поховань[423]. Але переконавшись, що дані про ці поховання не збігаються з даними античної традиції ані хронологічно, ані територіально, дослідник цілком слушно відмовився від своєї пропозиції[424].

За даними сучасних досліджень[425], з роксоланами слід пов'язувати сарматські поховання II ст. до н. е. — середини І ст. н. е. в простих ямах із кістяками, орієнтованими в північному напівколі. Ареал їх — степи від понизь Дону до Дунаю та Пруту.

Одночасно з роксоланами, за античною традицією, в Північному Причорномор'ї мешкали язиги. Вперше вони згадуються Страбоном. Він пише, що за областю тірагетів (тобто за Дністром) йде «область язигських сарматів, так званих царських, та ургів» [Strabo., VII, 17]. «Царських язигів» також називає Аппіан, перелічуючи союзників Мітридата у війні 74—63 рр. до н. е. [App. Mithr., 67, 2]. Найімовірніше, це не племінна, а соціальна група типу «скіфів царських» Геродота, тобто головуюча каста воїнів в іраномовному суспільстві. Інакше кажучи, язиги, за Страбоном, складалися з царських та ургів. Хто ж ці останні, якщо припустити, що перші — не плем'я, а соціальна група? Не виключено, що іранське «urga» може бути зіставлене із сакським «aurga», «orga» — культ[426]. Якщо Страбон не зрозумів сарматського “urga”, перетворивши його на «urgoi», то урги також були не племенним, а соціальним утворенням — служителі культу, жерці, тим більше, що з інших (і численних) джерел вони невідомі.

Повертаючись до язигів, зазначимо, що сучасник Страбона Овідій, який був засланий в Томі й прожив там до 18 р. н. е., вже відзначає язигів як постійних сусідів та ворогів римлян на Дунаї: «від численних орд язигів... нас ледве захищає Істр». А вже 50 р. н. е. вони відомі як мешканці степів між Тисою та Дунаєм на кордоні з провінцією Панонія, де залишалися до гунської навали IV ст. н. е. В Алфьольді (тобто там, де язиги впевнено локалізуються античними джерелами) південна орієнтація переважає до кінця сарматського періоду, тим часом як у Північному Причорномор'ї вона як стале явище зникає на початку II ст. н. е. Таким чином, є підстави вважати південноорієнтовані пам'ятки Північного Причорномор'я II ст. до н. е. — середини І ст. н. е. язигськими (при тому, що за рештою ознак вони не відрізняються від північноорієнтованих роксоланських).

Починаючи з середини І ст. н. е., античні джерела згадують на території сучасної України ще одне сарматське угруповання — аорсів. Помпоній Мела, праця якого була завершена до 44 р. н. е., пише, що в тому місці, де «заворот її (Меотиди. — Авт.) розрізає річка Букес, живуть... савромати, яких звуть амаксобіями [Mela., II, 2]. Таємнича р. Букес ототожнюється із Сивашем, а, на перший погляд, етнічно нейтральний термін «амаксобії» («ті, що живуть у возах») уточнює трохи пізніше Пліній Старший. Описуючи племена «на північ від Істру», він поряд з гетами згадує «амаксобіїв або аорсів». У науці існує цілком слушна думка про тотожність цих двох назв та їхню належність одному народу — аорсам[427]. Таким чином, аорси, які 49 р. н. е. ще воювали в союзі з римлянами на Боспорі (див. вище), за часів Плінія (помер 79 р. н..е.) вже відомі в Подунав'ї — Подністров'ї. Певно, якась частина їх після перемоги 49 р. відкочувала на захід[428]. Одним з наслідків цієї перекочівки, ймовірно, був відхід язигів з Подністров'я—Подунав'я на захід, в Алфьольд. В усякому разі, після середини І ст. н. е. вони не згадуються більше античними джерелами в районі на схід від Карпат, а всі відомості про них пов'язані винятково з Панонією.

Ще одна хвиля переселенців пов'язана з аланами, яких локалізують у Причорномор'ї в І ст. н. е. Сенека та Пліній. Проте їхнє перебування в степах сучасної України відчутно позначається пізніше, починаючи з середини II ст. н. е., появою нових типів поховань (камерні могили) та типовими пізньосарматськими речами.

З усіх сарматських племен, здається, тільки сіраки не залишали постійних місць свого мешкання — степів Прикубання та підгір'їв Кавказу. Але у Плінія Старшого є вказівка на те, що в районі Ахілова Дрома (тобто Тендрівської коси) живуть сіраки [Plin., IV, 83]. Якщо це не помилка Плінія, то слід визнати, що за його часів сіраки теж просунулись на захід (до речі, відомості про них як мешканців Прикубання зникають з середини І ст. н. е.). В Північному Причорномор'ї є декілька поховань, орієнтованих у широтному напрямку, а деякі речі з них подібні до прикубанських.

Таким чином, у різні часи в Північному Причорномор'ї з відомих нам сарматських племен жили роксолани та язиги (найдавніша постійна група населення); згодом останніх змінили аорси та алани, тоді як роксолани, розселившись західніше, продовжували залишатись однією з провідних етнополітичних одиниць. Це були військово-політичні союзи племен, на чолі яких стояло те або інше плем'я, яке давало союзові назву (роксолани, язиги тощо). Щодо аланів, то про їхнє існування в такому союзі прямо свідчить Амміан Марцеллін: «...Алани поступово постійними перемогами виснажили сусідні народи та поширили на них свою назву» [Aram. Marc., XXXI]. Не виключено також, що етноніми, які трапляються поодиноко або зрідка (фісамати, савдарати, урги, набіани, панксани та ін.) якраз фіксують назви племен, що входили до цих об'єднань.

Провідне етнічне угруповання причорноморських степів — сармати — протягом усієї своєї історії контактувало з іншим населенням регіону, передусім з мешканцями античних міст — еллінами; спорідненими сарматам за мовою пізньоскіфськими племенами Нижнього Дніпра та Криму, в різні часи — носіями зарубинецької культури та населенням Північно-Західного Причорномор'я, що створило черняхівську культуру. Безумовно, політичні, етнічні та культурні контакти сарматів з цими народами різною мірою впливали як на перших, так і на других. Поширення речей сарматського типу — зброї, кінського спорядження, деяких форм одягу, прикрас, предметів вбрання — в матеріальній культурі античних центрів перших століть н. е. дістало назву сарматизації античного світу.

Значно більшою мірою етнічний вплив сарматів виявився в пізньоскіфському середовищі. Серед населення городища Золота Балка якусь кількість складали сармати, зокрема жінки[429]. Це явище простежено й у Неаполі Скіфському[430]. Матеріальна культура пізньоскіфських пам'яток значно більшою мірою, ніж антична, несе на собі сарматський вплив. Це не дивно, адже сармати і пізні скіфи були близькими за походженням та, ймовірно, за мовою.

Рис. 43. Срібна посудина з сарматського поховання біля с. Пороги.

Протягом півтораста років (з І ст. до н. е. до, ймовірно, середини І ст. н. е.) сармати контактували із носіями зарубинецької культури. Щоправда, характер цих контактів — військові наїзди та данницькі відносини — спричинився, врешті-решт, до занепаду останньої. Отже, навряд чи сармати відіграли помітну роль в етнічному розвитку зарубинецької культури.

На противагу цьому, формування населення черняхівської культури відбувалося за активної участі сарматів. Сарматський етнос був одним з компонентів південно-західного варіанту цієї поліетнічної культури[431]. Не виключено, що й сучасні іранізми в слов'янських мовах — це наслідок контактів сарматів із праслов'янською частиною черняхівської культури.

Культура сарматських племен Північного Причорномор’я є складовою частиною надзвичайно важливого феномена — євразійської кочової культури, яка сформувалась на величезних просторах Степу за доби раннього заліза. Культура сарматів увібрала в себе всі галузі їхнього життя: військова справа, побут та звичаї, мистецтво, міфологія та ідеологія, релігійні уявлення.

Як будь-яке кочове суспільство, сарматське було передусім воєнізоване. Сармати за часів їхнього приходу до причорноморських степів являли собою так званий «народ-військо», де все чоловіче населення було водночас воїнами. Сарматські воїни озброювалися мечами та кинджалами, луками, списами. Захисний обладунок не набув помітного розвитку. Думка про наявність у всіх сарматських племен важкоозброєної кінноти катафрактаріїв[432] не підтверджується археологічними матеріалами ані щодо України, ані щодо інших (крім Прикубання) сарматських територій. Звичайно, важкоозброєні контингенти були в сарматському війську, але вони ніколи не були численними. За Тацитом, у сарматів обладунок носили «ватажки та всі шляхетні» [Тас. Ann., І, 79], тобто заможна частина суспільства.

Тактичні принципи та способи бою зумовлювалися складом війська. Одним з головних видів бойових дій були різні за відстанню й часом наїзди. Вони мали на меті не так фізичне винищення супротивника, як загарбання здобичі та демонстрацію військової могутності з подальшим встановленням данницьких відносин. Рушаючи у похід, як і дещо пізніші кочовики, сармати їхали о-двокінь, тобто мали декілька заводних коней. «Вони долають величезні відстані, коли переслідують ворога або тікають самі, сидячи на швидких та слухняних конях, ще й кожний веде в поводу запасного, одного, а іноді й двох, щоб, пересаджуючись з одного на іншого,, зберегти сили коней та, даючи відпочинок, відновити їхню бадьорість» [Ашга., XVII, 12.3]. Про один з таких наїздів йдеться у декреті на честь Протогена.

Важливою частиною культури військової справи сарматів було бойове використання коня. Кінське спорядження, що трапляється серед археологічних пам’яток України, демонструє досягнення сарматів у цій галузі[433]. Парадна зброя прикрашалася фаларами — срібними золоченими напівсферичними бляхами із зображеннями в «звіриному» стилі або із рослинним орнаментом (Старобільськ, Балаклея, Янчокрак, Булахівка).

Побут сарматів характерний для кочовиків із рухливим типом кочування. Страбон та Овідій згадують «сарматські вози», а перший зазначає, що сармати живуть у наметах [Strabo., VII, 3, 17]. На фресках пантикапейських склепів перших століть н. е. є зображення сарматських жител, що нагадують юрти монголів та інших азіатських кочовиків. У похованнях на території України є поодинокі знахідки коліс від сарматських возів із 12—14 спицями (Новопилипівка). Нечисленні рештки, переважно з багатих могил, дають змогу реконструювати одяг сарматів. Чоловіки носили короткий каптан, що підперізувався поясом (іноді з коштовними прикрасами, як у Порогах)[434] та застібався фібулами, шаровари та короткі м'які чоботи, що інколи (ця мода поширилася у пізньосарматський час) перетягувалися в підйомі ремінцями з пряжками. За головний убір правив башлик. Костюм доповнював плащ, що застібався фібулою на лівому рамені. Жінки одягали довгу сукню із рукавами до зап’ястя або трохи вище, іноді за східною модою зверху сукні носився розпашний халат, що застібався фібулою на грудях. З того ж таки Сходу до гардероба сарматської жінки потрапили шаровари, які часто-густо були оздоблені на литках бісером. Слід додати, що одяг заможних представників суспільства прикрашався золотими бляшками, пронизями та гаптуванням (Соколова Могила, Сватова Лучка, Ногайчинський курган, Пороги).

Рис. 44. Сарматське жіноче вбрання (реконструкція).

Різноманітними були прикраси сарматських жінок та чоловіків, деякі з них є справжніми шедеврами стародавнього золотарства. Шляхетні воїни носили золоті або срібні гривни, золоті браслети (чудові зразки їх знайдено в Порогах), їхні пояси прикрашалися золотою та срібною гарнітурою. Представниці панівних верств прикрашали голови діадемами, золотими поліхромними сережками (Соколова Могила, Ногайчинський курган, Михайлівна), носили намиста, в яких були забрані в золото коштовні та напівкоштовні камінці (Михайлівна, Соколова Могила, Сватова Лучка) та намистини з бурштину, скла, фаянсу, геширу тощо. Відомі розкішні золоті поліхромні (Ногайчинський курган, Соколова Могила) та звичайні бронзові браслети із численних поховань посполитих. У моді були персні з печатками та вставками із коштовних камінців та скла. З II ст. до н. е. поширюються різноманітні фібули. До складу особистого вбрання входили люстра — біллонові чи бронзові. В багатому похованні Соколової Могили знайдено опахала, що походять з Близького Сходу або Єгипту.

Усі прикраси сарматів (особливо ж вироби із золота) виконані у певному стилі, який характеризує сарматське прикладне мистецтво на різних етапах його розвитку. В II—І ст. до н. е. відчутний вплив пізньоелліністичного близькосхідного або греко-бактрійського мистецтва. Типовим зразком цього стилю є фалари із Старобільська. Зображені на них звірі поєднують у собі реалізм еллінського мистецтва із східною стилізацією та варварським спрощенням. З І ст. н. е. серед сарматів України поширюється так званий звіриний «бірюзово-золотий» (за М. Б. Щукіним) стиль, що походить із середньоазіатських та західносибірських земель і позначений неабияким впливом китайського мистецтва. Як видно з назви, цей стиль являє собою зображення звірів — реальних або фантастичних — найчастіше в боротьбі між собою. Вироби із золота або залізні чи бронзові плаковані золотою пластиною. Характерною рисою цього стилю є інкрустація постатей тварин (найчастіше очей, вух, м'язів, хвостів) бірюзою, сердоліком та іншими камінцями або емаллю. Чудові зразки «бірюзово-золотого» стилю знайдено в Порогах (поясна гарнітура, гривна), Запорізькому (поясні пряжки) та Ногайчинському (гривна) курганах. Поширення цієї моди пов'язується з аланами. В пізньосарматський період стає популярним інший стиль — геометричні орнаменти, виконані в техніці перегородчастої емалі або інкрустації (клуазоне). Його витоки лежать у мистецтві північно-західних сусідів сарматів — готів та в пізньоримському ювелірному стилі.

Письмові джерела не подають майже ніяких даних для реконструкції духовної культури сарматів, їхніх міфологічних або релігійних уявлень. У зв'язку з цим вельми цінним джерелом є поховання в Порогах, де на певному наборі речей — поясах, гривні, піхвах меча та срібному келисі — вміщено тамги схеми «царя» Інісмея[435]. із досліджень із загальноіранської та скіфської[436] міфології відомо, що такі речі мали інвеститурно-сакральне значення. Тож варто припустити, що іраномовні сармати мали схожий із скіфами світогляд. Дещо ширшу інформацію маємо про релігійні уявлення сарматів. Із праць Климента Олександрійського та Амміана Марцелліна відомо, що сармати вклонялись мечеві, який уособлював бога війни: «У аланів голий меч встромляють у землю та вклоняються йому як Марсові» [Aram. XXXI, 7, 12]. Щодо інших загальноіранських культових уявлень, то на археологічних матеріалах простежене існування у сарматів, що населяли територію України, культів вогню та коня[437]. З першим із них пов'язані численні сліди вогнищ у насипах курганів та в могилах, а також курильниці, які часто трапляються серед начиння жіночих поховань. Імовірно, саме жінки як охоронниці домашнього вогнища відправляли вогняний культ. Роль жінок як служниць культу відбивають численні солярні або хтонічні амулети, що їх знаходять в могилах. Вони ж вказують на існування у сарматів анімістичних вірувань. Поховальний звичай відбиває віру сарматів у потойбічне життя. Більшість поховань орієнтовано у північному напрямку, меншу частину — в південному. Можливо, ця різниця свідчить про уявлення різних сарматських племен щодо місцезнаходження «країни мертвих». Супроводження померлих напутньою їжею та речами теж входило до обов'язкового поховального ритуалу. Чоловікам у могили клали зброю, кінське спорядження, «чоловічі» знаряддя праці — точила, сокири— посуд для вина. Жінок супроводжували в потойбічний світ прикраси, посуд, «жіночі» речі: люстерка, прясла, голки тощо.

Історія та культура сарматів є однією із складових давньої культури України. Й хоча сармати не були безпосередніми предками українського народу, якась частина їхньої історії залишилася в давній історії України.

Глава 2 Пізні скіфи

Як уже зазначалося, на межі IV—III ст. до н. е. припиняється існування Великої Скіфії — могутнього об'єднання скіфських та нескіфських племен, що займали більшу частину території сучасної України. На всіх скіфських поселеннях та селищах від району сучасного Запоріжжя аж до понизь Дніпра вже на початку III ст. до н. е. повністю припиняється життя. Про це свідчить зокрема, брак скіфських поховань на території майже всього простору степів між Дністром та Доном.

Однак окремі групи ще зовсім недавно великого об'єднання племен збереглися у Нижньому Подніпров'ї, Північно-Західному Причорномор’ї та в Криму. Саме вони утворили три так звані «Малі Скіфії». Але характер їхнього поховального обряду та матеріальна культура дають значні підстави сумніватися в суто скіфській належності цього населення. Тобто, слід врахувати, що назва «Скіфія» досить умовна.

Про це знали ще античні автори. У «Географії» Страбона подано досить детальний опис Кримського півострова. Особливий інтерес становить такий фрагмент. «Вся ця країна, а також, можливо, і область за перешийком до Борисфена називалася Малою Скіфією. Внаслідок численності переселенців, що переправлялися звідси за Тіру та Істр і заселили цю країну, значна частина її також отримала назву Малої Скіфії, так як фракійці поступилися їм землею, частково примушені силою, частково внаслідок поганої якості землі, так як більша частина цієї землі болотиста» [24, VII, 4, 6]. І далі — «...болота так званої Малої Скіфії, що по цей бік Істра» [VII, 5,12].

Про назву міст на берегах основних рік Скіфії є свідчення Птолемея [кн. 3, V, II, С. І, с. 232]. На його карті зазначено навіть їхні географічні координати та наводяться назви: Азагарій, Амадока, Cap, Серім, Сарон, Метрополь та Ольвія. Робилися спроби ототожнення міст Птолемея та нижньодніпровських городищ. Н. М. Погребова вважала, що Сароном було Гаврилівське городище. На думку М. І. Вязьмітіної, Сароном була Золота Балка. Б. М. Граков Кам’янське городище ототожнював з Азагарієм, а Знам'янське — з Амадокою.

За Страбоном, можна досить точно локалізувати «Малі Скіфії». Одна, про яку досі мало що відомо, знаходилась за Істром, а друга — в Криму і включала області від перешийка до Борисфена. Страбон підкреслює факт переселення людей на ці території. Зараз вчені цілком слушно розділяють другу, за Страбоном, Малу Скіфію на дві окремі: Кримську та Нижньо-Дніпровську. Для цього є всі підстави. Та й сам Страбон допускав єдність цих територій не дуже впевнено, супроводячи згадку про їхню близькість словом «можливо».

У зв’язку з цим відзначимо, що за часів Великої Скіфії між більшою частиною Скіфії у степах Причорномор'я і скіфами Криму існувала певна різниця, що добре простежувалось, зокрема, у поховальному обряді. А в період «Малої Скіфії» між пам'ятками пізньоскіфської осілості на Нижньому Дніпрі та Кримським перешийком пролягала значна відстань відкритого степу. Будь-які пам'ятки на цій степовій частині, які можна було б пов'язати з пізніми скіфами, відсутні.

У цих двох «Малих Скіфій» були свої, не пов’язані одна з другою, історичні долі. Дуже мало підстав говорити про їхню етнічну близькість. Значні відмінності були також у господарстві, дещо відрізнялася матеріальна та духовна культура. Різною була і «зовнішньополітична» спрямованість. Культура населення городищ Нижнього Дніпра була близька до культури Ольвії, у ній порівняно мало сарматських рис і, навпаки, багато виявів західних, передусім фракійських, впливів.

«Мала Скіфія» у Криму, цілком природно, була тісно пов'язана з античними центрами Криму. Більш яскраво це засвідчено всім комплексом джерел для Херсонеса, набагато менше — для Боспору. У історичній долі Кримського пізньоскіфського царства значну роль відіграли зіткнення з Понтійським царством Мітридата і пізніше — Римом. У Криму помітні дещо значніші сарматські впливи.

Коло джерел, що характеризують «Малу Скіфії» в Криму, набагато ширше, ніж відповідне щодо нижньодніпровської. Це дає можливість з’ясувати основні моменти політичної історії першої, встановити певну ієрархію міських центрів, серед яких вирізнялась столиця — Неаполь Скіфський, та ін. На противагу цьому, лише щодо одного з низки нижньодніпровських городищ можна говорити про наявність у ньому рис, які суттєво вирізняють його серед інших синхронних пам'яток. Йдеться про Червономаяцьке городище. Його розвинута фортифікаційна система не має рівної серед поселень Північного Причорномор'я. Тому, якщо на Нижньому Дніпрі існувало якесь об’єднання, то на роль його центру могло претендувати лише це городище.

У П ст. до н. е. на невеликому відрізку Нижнього Подніпров’я — від городища біля с. Велика Знам'янка Кам'янсько-Дніпровського району Запорізької області до городища Любимівка Каховського району Херсонської області на лівому березі Дніпра та від городища біля с. Гаврилівна Нововоронцовського району до поселення біля с. Львово Каховського району Херсонської області на правому березі Дніпра виникає неширока смуга осілості, відома під назвою «Мала Скіфія» на Нижньому Дніпрі. На сьогодні відомо 15 городищ і 3 безкурганні могильники. Ці городища виникли майже через століття після загибелі Великої Скіфії. Порівняння поселень IV ст. до н. е. та городищ II ст. н. е. дало змогу зробити висновок про те, що між ними зв'язку не було. Тобто, у II ст. до н. е. в Нижньому Подніпров’ї фіксується об’єднання зі сталим землеробсько-скотарським господарством — те, що називають стаціонарною осілістю, якої у середовищі скіфів-кочовиків не було. Єдина нитка, що нібито пов'язує ці пам'ятки, — деякі види ліпного посуду.

Однією з особливостей матеріальної культури «пізньоскіфських» городищ Нижнього Подніпров'я є їхня еллінізація. Вона виявляється не лише у пануванні гончарної грецької столової та кухонної кераміки і тари, а й у структурі поселень (наявність акрополя і передмістя), в плануванні акрополя, кам'яному будівництві, яке не було відоме скіфам.

Городища-фортеці, якими є пізньоскіфські пам'ятки, скіфи не будували ніколи. Степові кочовики не знали кам'яних оборонних споруд. Система фортифікації нижньодніпровських городищ — цілком відповідає античним традиціям.

Поховальний обряд, відомий за матеріалами Миколаївського, Золотобалківського та Червономаяцького могильників, демонструє багато варварських рис. Але в головному — у влаштуванні безкурганних могильників — вони знову ж таки відрізняються від скіфських поховальних пам'яток.

Наведені аргументи свідчать на користь гіпотези В. І. Гошкевича, який вбачав у мешканцях городищ Нижнього Дніпра переселенців-ольвіополітів, які з'явились тут після гетської навали[438]. Справді, Ольвія у II ст. до н. е. переживала далеко не кращі часи, і природно те, що частина її мешканців спробувала скористатися добре відомим їй шляхом по Дніпру, дійшла до порогів і закріпилась у добре схованих плавнями та кам'яними стінами городищах-фортецях. Таким чином, у II ст. до н. е. в Нижньому Подніпров'ї сформувався своєрідний «варварський» варіант античної культури.

Вважаючи, що основою економічного, політичного й культурного об’єднання у Нижньому Подніпров'ї була антична цивілізація, не слід відкидати факту наявності іноетнічного елементу серед населення цього регіону. Без сумніву, якась частина етнічних скіфів проживала у цих городищах. Можливо, разом з переселенцями з Ольвії у Подніпров'ї з’являються фракійці чи кельти. З цим етносом пов’язана група лощеної кераміки з рельєфним орнаментом, яка складає в матеріалах поселень досить значну частину[439]. На зв'язки з сарматами вказують могили з підбоями та прості ґрунтові ями нижньодніпровських могильників[440]. На дещо пізнішому етапі існування «Малої Скіфії» на Дніпрі простежуються деякі зв’язки з черняхівськими старожитностями[441].

Економічною основою цього об’єднання було скотарство та землеробство. Скотарі II ст. до н. е. втратили ті родючі угіддя, якими володіли скіфи IV ст. до н. е. на Нижньому Дніпрі. Невеликі плавневі смуги, які прилягають до високого правого берега Дніпра, могли прогодувати невеликі стада. А оскільки Степ був вже зайнятий сарматами, кочувати на великі відстані люди не могли й обмежувались плавневими пасовищами. Тому скотарство у II ст. до н. е. набуває відгінної чи навіть присадибної форми.

З часом збільшується значення землеробства, зокрема, вирощуванням пшениць різних видів. Змінюється й організація землеробського господарства — воно зосереджується у передмістях городищ, де розташовуються віддалені одна від одної садиби з житловими та господарськими будовами; до садиб прилягали невеликі засіяні ділянки. А весь масив передмістя оточувався невисоким земляним валом, який скоріше був межею, а не лінією оборони. В усякому разі він не зміг захистити мешканців передмістя Аннівського городища від нападу сарматів. На городищі простежено два шари пожеж, знайдено сарматські стріли, тоді як до акрополя нападаючі не вдерлися.

Крім землеробства та скотарства на городищах були розвинуті промисли — рибальство, збирання рослин та черепашок, мисливство. Причому склад кісткових матеріалів городищ свідчить про те, що у їжу вживали диких тварин. Ремісничі вироби надходили в основному з Ольвії та інших античних центрів. Вражає порівняно невелика кількість ліпного посуду та інших суто скіфських речей.

Поліетнічність населення Нижнього Подніпров'я у II ст. до н. е. — II ст. н. е. спричинилася до синкретизму «пізньоскіфської» культури. Ця особливість яскраво проявилась у релігії. У віруваннях мешканців нижньодніпровських городищ чільне місце займають землеробські культи. На це вказують знахідки предметів, пов'язаних із землеробською магією: ритуальні хлібці з відбитками зерна, жіночі статуетки тощо. Одна з особливостей «пізньоскіфських» пам’яток — знахідки біля вогнищ «коників» — брусків з грубої глини з голівками коней чи баранів на кінцях, які свідчать про шанування домашнього вогнища. Таким чином, у релігійних віруваннях мешканців Нижнього Подніпров’я в пізньоскіфський час відбулося змішування духовних надбань і греків, і скіфів, і фракійців.

Але найпотужніший шар духовної культури все ж таки був античним. Він охоплював не тільки релігію і світогляд. Ним просякнута вся побутова культура (кухонне та столове начиння, асортимент продуктів, що вживались). Без сумніву, антична, щоправда, дещо спрощена, організація садиби, її планування.

На городищах Нижнього Подніпров'я з'являються твори античного мистецтва. Тут знайдено мармурову голову Геракла, теракотові статуетки.

Нижньодніпровські городища II ст. до н. е. —II ст. н. е. існують як частина об'єднання племен і відіграють роль добре укріпленого кордону. Найімовірніше, це був східний кордон ольвійських земель. Кордон, який стримував одну за одною навали сарматів і який був знищений лише під час великого переселення народів.

Наприкінці III — на початку II ст. до н. е. процеси седентаризації та консолідації скіфських племен призвели до виникнення пізньоскіфського царства в Криму. Головним осередком нового утворення, імовірно, було городище Керменчик-Неаполь, розташоване у південно-східній частині м. Сімферополя. Це поселення розміщувалося на крутому лівому березі р. Салгир і займало площу близько 20 га. Найбільші городища, що виникли не пізніше початку II ст. до н. е. також знаходились у Передгірському Криму (Кермен-Кир, Булганакське, Зміїне, Вишенне та ін.).

Скіфське царство у II ст. до н. е. складалося з декількох областей: Північно-Західний, Центральний та Південно-Східний Крим. Починаючи з І ст. до н. е. активно освоюється Південно-Західний Крим. Навколо городищ, яких зараз відомо близько 50, розташовувалися поселення відкритого типу, інколи їх було навіть декілька. Поблизу поселень знаходилися ґрунтові могильники (відомо близько 30), а також пізньоскіфські поховання в курганах (розкопано близько 60 насипів)[442].

Рис. 45. Культові речі пізньоскіфського часу.

Наприкінці III ст. до н. е. — на початку II до ст. н. е. сармати, мабуть, здійснювали набіги на території між Доном та Дніпром, а також діставалися Ольвії [IOSPE, І², 32]. Військова загроза із Степу спричинилася до виникнення у Передгірському Криму оборонних ліній, здебільшого не розрахованих на античну облогову техніку. Водночас територія поселень починає забудовуватися окремо розташованими наземними спорудами та напівземлянками.

Є певна кількість письмових джерел, які дають змогу досить повно з'ясувати головні етапи історії Кримської Скіфії.

Аналіз політичної ситуації, а також археологічний матеріал свідчать про тісні стосунки Кримського Скіфського царства у першій половині II ст. до н. е. з Боспором та Ольвією. З Херсонесом, навпаки, відносини були напруженими. В цей час скіфи починають захоплювати сільськогосподарську територію цієї античної держави в Північно-Західному Криму. Проте наприкінці другого десятиріччя II ст. до н. е.[443] це було тимчасово припинено. Можливо, перерва пов'язана з укладеною 179 р. до н. е. угодою припонтійських правителів [Polib., XXXI, 6], яку підписали Херсонес та сарматський цар Гатал, а також окремою угодою Херсонеса з царем Понту Фарнаком I [IOSPE, І², 402]. Ймовірно, ці події знайшли відбиток у яскравій легенді про сарматську царицю Амагу, що прийшла на допомогу Херсонесу [Polien., VIII, 56].

Рис. 46. Мармурова голова Геракла. Поселення Золота Балка.

З приходом до влади Скілура (50—40-і рр. II ст. до н. е.) скіфи знову повели наступ на Херсонес і захопили майже всі поселення в Північно-Західному Криму. Відносини з Ольвією та Боспором традиційно будувалися на створенні економічних та політичних зв'язків. У другій половині П ст. до н. е. ставка скіфського царя (Неаполь) набуває значення міського центру. Характерні ознаки пам'ятки та знахідок є підставою для визначення державної структури кримських скіфів як монархії елліністичного типу[444]. У цей час влада Скілура, можливо, поширювалася і на поселення Нижнього Дніпра.

Вихід на політичну арену сильної у політичному значенні держави турбував царя Понту Мітридата IV Євпатора, який мріяв про розширення своєї влади. Він втрутився в північнопричорноморські справи, виступивши спочатку на боці Херсонеса, а потім залучив на свій бік Боспор та Ольвію. В ході війни (113—110 рр. до н. е.) стратег понтійського царя Діофант разом з херсонеськими загонами завдав жорстокої поразки скіфам та їхнім союзникам — кочовим племенам роксоланів на чолі з царем Тасієм [IOSPE, І², 352; Strabo., VII, 3, 17; 4, 3, 7]. Скіфське царство в Криму, можливо, стало васалом Мітридата. Залежність скіфів від понтійського царя, вірогідно, полягала в зобов'язанні постачати військові формування. Понтійські гарнізони у Північному Причорномор’ї навряд чи були численними, тому наказ Мітридата «з'явитися війську із Скіфії» [Just., XXXVIII, 3, 5] напередодні його першої війни з римлянами, ймовірно, стосується скіфських контингентів. Останні брали участь у бойових діях на Балканах під загальним керівництвом полководця Мітридата — Архелая [App. Mith., 41].

Рис. 47. Цар Скілур. Реконструкція М. М. Герасимова.

Факт існування у пізніх скіфів держави майже ні в кого не викликає сумнівів. Однак оцінюється він по-різному. Одні дослідники вважають, що пізньоскіфська держава — це заключний етап розвитку скіфської державності, яка склалася ще у кочових скіфів. Другі вказують на те, що тільки Кримську Скіфію можна розглядати як перше державне утворення скіфів, причому підкреслюють або сильні пережитки родоплеменних відносин, або його греко-варварський характер.

Найвидатнішим з пізньоскіфських правителів, безперечно, був Скілур — за походженням син царя [IOSPE, І², 668]. Це вказує на те, що у пізніх скіфів влада передавалася у спадок, і підтверджується прикладом Палака, сина Скілура, який також став царем.

Страбон (VII, 4, 3] і Плутарх [Reg. et imp. ad, 174E; De garrub, 17] передають, що Скілур мав 50 чи 80 синів. Згідно з новим тлумаченням тексту декрету на честь Діофанта, Мітридат VI Євпатор почав війну із Скілуром і його синами на чолі з Палаком. Є певні підстави вважати, що Скілур і Палак були співправителями[445].

Рис. 48. Кам’яна плита із зображенням Палака.

Плутарх невипадково оповідає легенду про передсмертне слово Скілура до синів. Очевидно, тенденція до розділу батьківського царства мала місце. Політична боротьба в середовищі скіфської верхівки могла набути пікового стану після поразок Палака [IOSPE, І², 352]. Не виключено, що згадувані давніми авторами свідчення про чисельність синів Скілура є відображенням військово-адміністративної системи, коли кожен з представників царського дому був правителем невеликої області. Поразка скіфів у війнах з Діофантом призвела до розвалу цієї системи та утворення кількох «царств» у Північно-Західному, Південно-Західному, Центральному та Південно-Східному Криму, де правили «басилевси». Останні, в свою чергу, номінально підлягали Мітридату VI Євпатору. Такий адміністративний поділ Кримської Скіфії, зумовлений як географічним чинним, так і етнічними особливостями, очевидно, зберігся й пізніше.

Можливе й дещо інше трактування цих свідчень. Не виключено, що й Страбон, й Плутарх згадували не про власне синів Скілура, а про правителів окремих скіфських груп. Імовірно, об'єднання цих племінних груп відбувалося здебільшого збройним шляхом. Можливо, з цих «синів» і було вибрано спадкоємця — Палака. Це добре узгоджується з таким припущенням, що назви скіфських фортець Напіт, Палакій і Хабеі були похідними від етніконів племен[446]. За Клавдієм Птолемеем, місто Амадока, яке локалізується десь у нижній течії Дніпра, тобто в районі концентрації пізньоскіфських пам’яток, одержало свою назву від племені амадоків [III, 5, 10, 14]. Слід вважати, що найбільші пізньоскіфські городища були центрами певних племінних груп, на чолі яких стояли правителі — «сини» Скілура. Об’єднання пізніх скіфів, мабуть, утворилося внаслідок підкорення одній з племінних груп завдяки діяльності Скілура[447]. Ці події знайшли відображення в алегоричній розповіді стародавніх авторів щодо численних синів царя.

Пізньоскіфські могильники II—І ст. до н. е. — першої половини І ст. н. е., за винятком поодиноких комплексів, досить однорідні, хоча серед них вирізняються невеликі групи могил з дещо багатшим інвентарем і зброєю, або зовсім без речей. Загалом таких могил зовсім небагато. Це не дає підстав для висновку, що в пізньоскіфському суспільстві соціальна диференціація набула значної глибини, на відміну від свідчень курганних могильників V—IV ст. до н. е.

Пояснюється це, вірогідно, тим, що скіфи поступово осідали на землю і перетворювалися із кочовиків-скотарів на землеробів. Зміни господарського укладу спричинилися до перетворення племінних груп на територіально-сусідські землеробські общини. Як саме відбувалося це в умовах Криму, поки що не зовсім ясно.

Виходячи із загальних особливостей економічного і політичного розвитку кочовиків у період їх поступового осідання на землю, треба зазначити, що за рівнем соціального розвитку пізні скіфи Криму перебували на третьому так званому етапі кочування. Для цього етапу були характерні перехід від кочування до осілості, заняття землеробством, виникнення поселень, розвиток ремесла, поява «замків» — укріплених городищ, розташованих у стратегічно важливих місцях тощо[448]. На цьому етапі посилюється соціальна диференціація суспільства і вирізняється родова знать, яка починає експлуатувати рядове населення, а також відбувається процес повторного класоутворення на базі іншої, ніж раніше, форми власності. Усі перелічені ознаки цього етапу розвитку добре простежуються за археологічними даними у пізніх скіфів Криму.

Для пізньоскіфських могильників Криму І ст. до н. е. — першої половини І ст. н. е. характерне сполучення місцевих тавро-скіфських елементів із західними та східними, що виявилося не тільки у запозиченні та виробництві предметів матеріальної культури, а й у безпосередньому проникненні інших етнічних груп. Поряд з грунтовими могильниками з'являються під курганні сарматські поховання, впущені в насипи попередніх часів. Це дає змогу зробити висновок, що в І ст. до н. е. у Крим проникають представники сарматських племен, які поступово осідали на землі й асимілювалися з пізніми скіфами.

Сармати Криму в цей період, мабуть, як і аорси та сіраки, були частково кочовиками, а частково займалися землеробством. Вони перебували на другому етапі кочування, для якого була характерна наявність сталих літників та зимників, а також стаціонарних могильників[449]. Осідання кочовиків на землі простежено у Передкавказзі, Нижньому Подністров'ї, Побужжі, Подунав'ї. Впускні сарматські поховання свідчать на користь того, що сармати ще не втратили традиційних норм свого поховального обряду. Це й знайшло відображення в підкурганному способі поховання.

Поява сарматських поховань у ґрунтових могильниках вказує на певні ознаки осілості сарматів у Криму, починаючи з рубежу нашої ери. Очевидно, приплив сарматського населення в Крим і поступова асиміляція ними пізніх скіфів призвели до посилення загрози Херсонесу та Боспору з боку варварів.

Політичні відносини населення Кримської Скіфії у другій половині І ст. до н. е., на жаль, погано висвітлені письмовими джерелами. Лише Аппіан повідомляє, що, спираючись на якісь військові контингенти скіфів та сарматів, Фарнак у боротьбі з Асандром захопив Феодосію [Mith., V, 120]. Відомо, що за доби Августа в Рим прибули з дружніми візитами посли бастарнів та скіфів, а також сарматських царів [RGDA, 231, 2]. Однак це повідомлення навряд чи стосується саме кримських скіфів.

Епіграфічні документи [КБН, № 39, 40] свідчать, що у період з 15/16 по 22/23 рр. н. е. боспорський цар Аспург здійснив широкомасштабну військову операцію в глиб Таврики. З цими подіями можна пов'язати укріплення оборонних мурів Неаполя Скіфського на початку І ст. н. е., а також пожежі в місті й на приміській території[450].

Після смерті Аспурга у 37/38 рр. н. е. його дружина Гіпепірія провадила незалежну політику. Про це може свідчити й знахідка в Неаполі Скіфському срібної тарілки з витісненим її ім'ям, яку дослідники вважають подарунком цариці під час переговорів із скіфами[451].

Римсько-боспорська війна 45—49 рр. н. е. втягнула у конфлікт багато племінних угруповань Північного Причорномор'я. Для придушення руху прибічників Мітридата римляни залучили до кола своїх союзників аорсів, кочів'я яких розташовувались на той час між Доном та Дніпром [Тас. Ann., XII, 15—21; Plin. NH., VI, 16]. Щоб узяти участь у воєнних діях аорси мусили подолати Перекоп та Степовий Крим[452]. Превентивний удар міг бути завданий також і Кримській Скіфії[453].

У 50—60 роках І ст. н. е. на політичну арену виходить аланський союз племен. Цілком вірогідна їхня участь у рейді в Подунав'я, де вони зіткнулися з римським військом на чолі з Т. Плавтієм Сільваном [CIL, XIV, 3608]. Можливо, саме алани в союзі зі скіфами [IOSPE, І², 369] здійснили облогу Херсонеса, на допомогу якому прийшов все той же Т. Плавтій Сільван. Є підстави гадати, що завдяки римським військам скіфів та їхніх союзників було розбито. Проте брак античних пам'яток другої половини І — початку II ст. н. е. у Північно-Західному та Південно-Західному Криму унеможливлює висновок про те, що ці райони увійшли до складу Херсонеської держави. Навпаки, Арріан, який 134 р. плив по Понту, у своєму периплі називає Керкінітиду і Калос-Лімен містами скіфськими, тобто розташованими в Скіфії [Arr. Per., 30]. Археологічні матеріали Південно-Західного Криму свідчать, що території аж до сучасної Севастопольської бухти контролювалися скіфо-сарматським населенням.

Політичне і воєнне панування сарматів у степовій смузі Північного Причорномор'я дає можливість припускати залежність пізніх скіфів від союзів сарматських племен. Вона могла мати різний характер і на окремих історичних етапах коливатися від політичної лояльності до данницьких відносин, дуже поширених у кочовиків євразійських степів[454].

Зростання саме у II ст. н. е. в усіх без винятку пізньоскіфських могильниках кількості сарматських поховальних комплексів, а також численні знахідки речей сарматських типів, дають підставу говорити про складання нового етносу: скіфо-сарматів.

Пересування сарматських племен у другій половині І — на початку II ст. н. е. призвело до запустіння територій у Північно-Західному Криму. Боспорські царі Савромат І та Котіс II [КБН, № 32, 33] одержали над кримськими скіфами низку перемог. У військових операціях вони, ймовірно, використовували сарматські контингенти, що підтверджується дуже близькими до часу їхніх походів похованнями аланських (?) воїнів на Неаполі та околицях.

Ускладнення обстановки, викликане активністю скіфо-сарматських племен в середині II ст. н. е. примусило Рим розширити свою присутність у Тавриці.

До цього періоду відноситься занедбання «будинку з фресками» у центральній частині Неаполя Скіфського й нанесення зверху розписів численних графіті у вигляді жанрових сценок, сарматських знаків, зображень тварин. Серед них є «картина», що зображує захоплення міста за допомогою облогових машин[455].

На Південному березі й Західному узбережжі римляни встановили систему вартових у найважливіших стратегічних напрямках. Один із загонів був розташований на скіфському городищі Алма-Кермен[456]. З напису 193 р. н. е. [КБН, № 1237] ми дізнаємося про перемогу боспорського царя Савромата II над сірахами (сіраками) та скіфами і приєднання Таврики за угодою. Можливо, ця угода була ухвалена між Боспором та Римом[457].

На захоплених Боспором землях у Центральному Криму наприкінці II — на початку III ст. н. е. відбувається потужний економічний підйом. У Південно-Західному Криму, що перебував від впливом Рима і Херсонеса, збільшується кількість речей античного виробництва в могильниках[458].

Зараз нема підстав говорити про якусь форму інтеграції населення Південно-Західного Криму до складу Римської імперії або Херсонеса. Внутрішнє життя населення цього регіону не було якоюсь мірою регламентоване римською адміністрацією чи громадянською общиною Херсонеса, але для проведення своєї політики, мабуть, використовувалася місцева соціальна верхівка.

У середині — третій чверті III ст. н. е. поселення Перед гірського Криму зазнали нищівного удару з боку войовничих різноетнічних дружин готського союзу племен. Саме з цими подіями дослідники пов'язують загибель Неаполя Скіфського, городищ Алма-Кермен, Усть-Альмінського та інших. Рештки місцевого населення увійшли до складу нового об'єднання, в якому панівне місце займали аланські племена[459]. Ці події можна вважати останніми штрихами політичної історії Кримської Скіфії.

Етнічний склад населення Кримської Скіфії протягом II ст. до н. е. — III ст. н. е. зазнав певних змін. Вони зумовлювались пересуванням значної кількості різноплемінних мас кочовиків на степових просторах Євразії, а також у лісостеповій смузі Східної Європи.

Етнічна інтеграція у II—І ст. до н. е. різних за походженням скіфських племен пояснюється змінами в соціальній сфері. Це стосується передусім формування сусідсько-територіальних общин, де різні етнічні групи землеробів співіснували з напівосілим населенням. Землероби, що населяли увесь рівнинний Крим, перебували в політичній залежності від кочовиків і платили їм данину [Strabo., VII, 4, 6].

Аналіз матеріалів з могильників другої половини І ст. до н. е. — першої половини І ст. н. е. свідчить про демографічний сплеск, що може бути пов'язано з переселенням у Крим певної частини жителів Нижнього Подніпров'я та прилеглих територій.

У другій половині І ст. н. е. в Перед гірському Криму відбуваються значні зміни в етнічному складі населення, про що свідчать матеріали ґрунтових могильників цього часу, а також впускні поховання в кургани. Аналіз обряду й інвентаря поховань вказує на змішаність пізніх скіфів з різними угрупованнями сарматських племен. Одним з них були, мабуть, сіраки, втягнуті в загальносарматський рух на захід [Рlin., IV, 83].

Унаслідок перемог боспорських царів над скіфами у II ст. н. е. та нищівних ударів аланських племен території Центрального та Південно-Східного Криму, можливо, були заселені військовими контингентами еллінізованих сарматів.

В цілому етнічна історія Кримської Скіфії може бути поділена на чотири етапи. На першому з них (кінець III—II ст. до н. е.) відбувалася асиміляція різних за походженням угруповань скіфських племен (скіфо-таври, скіфо-фракійці, скіфо-меоти). У І ст. до н. е. — першій половині І ст. н. е. (другий етап) до складу населення вливається потік сарматського населення з Північного Кавказу та Прикубання, а також жителів Нижнього Придніпров'я й Північно-Західного Причорномор'я. На третьому етапі (друга половина І — перша половина III ст. н. е.) внаслідок значного притоку сарматських племен спочатку відбувається інтеграція кримських скіфів з новим населенням, а з кінця II — початку III ст. н. е. сармати вже відіграють домінуючу роль. У третій чверті III ст. н. е. (четвертий етап) скіфо-сарматське об'єднання було розгромлене різноетнічними племенами готського союзу, а його залишки включено до складу нового населення Гірського Криму, основу якого складали аланські племена.

Рівень та напрями розвитку пізньоскіфської культури в Криму зумовлювалися процесами, що відбувалися в етносоціальній сфері суспільства. Виникнення та формування Скіфського царства проходило під значним впливом еллінської культури. Греки мешкали в Неаполі[460], та й в цілому для Скіфії характерний змішаний склад суспільства, багато поколінь якого проживало поряд з античними центрами. Пізньоскіфське населення зазнало значного впливу сарматської культури.

Рис. 49. Громадські та житлові споруди Неаполя Скіфського. За Ю. П. Зайцевим.

Еллінські традиції відбилися в архітектурному оформленні споруд, способах будівництва і оздоблення приміщень. Це, насамперед, стосується житлових будинків Неаполя («дім з напівпідвалом», «мегаронні» споруди), громадських будівель (ансамбль з портиками)[461]. Для пізньоскіфських будинків І ст. до н. е. — І ст. н. е. характерні мегарони — споруди, що складалися з великого приміщення та сіней. Є вони в Неаполі та на інших поселеннях («Чайка», Керкінітида, Калос-Лімен, Добре). Частина з них, вірогідно, мала житлове призначення, а монументальні правили за громадські споруди, де, можливо, відбувалися й релігійні церемонії[462]. Багато з таких будинків унаслідок перебудови втратили свої первісні функції й у II—III ст. н. е. перетворилися на житлові та господарчі приміщення.

Елементи грецького фортифікаційного мистецтва трапляються і в оборонних мурах міста. В господарчій діяльності пізні скіфи запозичили у греків систему землекористування та способи ремесла, що сприяло розвитку торгівлі та обміну. В побуті вживалися речі грецького походження або виготовлені за їхніми зразками. Відомі грецькі написи на постаментах, рельєфах, а також графіті на посуді та речах.

Знайдені на Неаполі та інших пам'ятках теракотові статуетки і бронзові фігурки грецьких богів (Деметра, Кора, Афродіта, Гермес, Зевс, Діоскури) належать до предметів імпорту, але деякі з них, імовірно, виготовлялись на місці за античними формами. Відомі й примітивніші зооморфні та антропоморфні фігурки, ритуальні «хлібці», які свідчать про поширення місцевих землеробсько-скотарських культів.

Дуже оригінальною є монументальна скульптура пізніх скіфів. Це антропоморфні надгробки та рельєфи. Зараз їх відомо більше 20. Вони поєднують у собі риси скіфської, грецької, сіндської, фракійської та сарматської традицій. Іконографію сюжетів представлено чоловічими фігурами зі зброєю, або з іншими атрибутами, примітивними портретами, фігурами вершників у різних композиціях, сценами адорації[463].

Значне місце в релігійних уявленнях скіфів займав культ домашнього вогнища. Про це свідчать їхній розпис та архітектурне оздоблення, наявність зольників-есхарів. Культ вогнища був тісно пов'язаний з ідеєю родючості та землеробсько-скотарськими культами[464].

Серед інших культів можна назвати поклоніння сонцю — солярна символіка широко представлена на ліпних курильницях та в оздобленні побутових речей. У пізніх скіфів існував культ коня, оскільки його часто приносили в жертву під час поховального ритуалу, зображення кінських голів трапляються на виробах мистецтва, фігурки коней продряпані на штукатурці в будинку «А» Неаполя Скіфського. З хтонічним культом пов'язані жертовні поховання собак.

Одним з найпоширеніших у пізньоскіфському середовищі був культ предків та героїзованих вождів. Останнє підкріплюється наявністю надгробних рельєфів із зображенням вершника. Культ вершника простежується і в розпису вирубаного в скелі склепу № 9 з Неаполя Скіфського. Сцена полювання на кабана має багато аналогій у фракійському, а також сарматському мистецтві.

Під час поховального обряду, мабуть, відбувалися релігійні танці, уявлення про які дають зображення розписів склепів № 2 та № 8. Нерідко в поховальному ритуалі використовувалися символи вогню: охра, реальгар, вугілля, кремінь. Для очищення могили ставили курильниці з ароматичними смолами, обкурювали сіркою. Траплялися випадки навіть часткової кремації небіжчика (Усть-Альма, Неаполь). Щоб захиститися від померлих останнім зв'язували ноги ремінцем, закривали могили кам'яними закладами з великих плит, забивали вхідні ями камінням. У могилах пізньоскіфських некрополів в жіночих похованнях знаходять дзеркала, іноді навмисно пошкоджені. Їх наявність також пов'язана з культом мертвих та солярною символікою.

Для захисту від злих духів у поховальному ритуалі широко використовувалися різні амулети: бронзові дзвіночки, різноманітні підвіски, виготовлені з каменю, коралів, бронзи, єгипетського фаянсу. Деякі з них мали антропоморфні та зооморфні зображення. Апотропеїчну функцію виконували також браслети, оздоблені зображеннями зміїних голівок, а також кільця з виступами-гульдами. До першого століття н. е. належать знахідки амулетниць, які вміщували певний предмет поклоніння. До категорії пам'яток, пов'язаних з культами, можна віднести зображення оленів та коней на глиняних пряслицях. Деяке магічне призначення мали також речі з сарматськими знаками. Вони відомі на посуді, кам'яних плитах, вапняковій чаші, надгробках, предметах побуту, серед графіті з «будинку з фресками», в розписах вирубаних у скелі склепів тощо.

Для пам'яток мистецтва пізніх скіфів, як і для всієї культури, характерний синкретизм. Насамперед, це надгробки, для яких можна визначити «греко-варварський» стиль, а також розписи вирубаних склепів, виконаних під впливом боспорського живопису.

Деякі традиції в оздобленні одягу пізньоскіфське населення перейняло у греків, фракійців, сарматів. На ранньому етапі костюм кримських скіфів ще зберігав зв'язок з попередньою епохою, але в перші ст. н. е. він зазнав певних змін: з'являються нові типи головних уборів, частіше почали носити плащ з фібулами, поширюються нові типи поясних пряжок. Під впливом сарматів жіночий костюм набуває пишності: поділ та руків'я обшиваються намистом, трапляються шкіряні пов'язки, оздоблені орнаментованими пластинами, або діадеми, серед прикрас — численні сережки, кільця, персні, браслети.

Протягом кінця III—II ст. до н. е. пізні скіфи ще утримували деякі традиції степової культури, а також тавро-скіфського населення, але етнічні зміни, що відбувалися, призвели до виникнення синкретичної, хоча й досить самобутньої, пізньоскіфської культури Криму[465].

«Малу Скіфію» за Дунаєм згадує у своїй капітальній «Географії» Страбон [VII, 4, 6; 5, 12]. Він писав, що скіфське населення цієї території просунулось з «Малої Скіфії» на Дніпрі спочатку за Тіру та Істр, а потім вже на землі Добруджі. За Страбоном, виходить, що ці події відбулися під час існування «Малої Скіфії» на Нижньому Дніпрі.

Але це не так. Просування скіфів до Дунаю почалося ще на зорі скіфської історії. Досить згадати лише про події зіткнення скіфів з кіммерійцями та битву кіммерійських царів між собою, їх загибель у бою та могилу, де вони були поховані поблизу р. Танаїс [Herod., IV, 11].

VI ст. до н. е. датується просування скіфів до Дунаю[466]. Скіфських пам'яток часів архаїки між Дунаєм та Дністром небагато. В цьому плані згадана територія майже не відрізняється від Північного Причорномор'я. Дуже характерно, що звідси походить кілька архаїчних скіфських статуй, що підтверджує факт наявності тут значної кількості скіфів.

Є підстави стверджувати про просування скіфів у ранні часи на територію Середньої Європи.

Просування скіфів до Дунаю і за Дунай фіксується упродовж усього існування Великої Скіфії. Особливо виразно це виявилося на фінальному етапі її історії під час скіфо-македонського конфлікту. На цей час археологія свідчить про наявність значних груп скіфів між Дністром та Дунаєм, є вони і за Дунаєм. Вторгнення скіфів за Дунай не призвело до загибелі місцевого населення. Послаблення скіфських впливів у регіоні лише частково пояснюється поразкою їх під час конфлікту з Македонією, а більшою мірою — загальною кризою, що спіткала Велику Скіфію. Їхні пам'ятки зникають у Буджаку, не досить виразні сліди перебування скіфів зберігаються в частині Добруджі, де звичайно локалізують «Малу Скіфію» Страбона.

Джерела твердо вказують на синкретичний характер культури цього регіону, строкатий склад його населення, серед якого вирізняють скіфів, греків, гетів, фракійців, а потім — і бастарнів. Характерно, що окремі групи скіфів вирізнити неможливо. Нумізматика уможливлює визначення серії монет, які повідомляють імена «скіфських» династіє — Танус, Каніт, Саріак та ін.

Існування «Малої Скіфії» у цьому регіоні датується самим кінцем III — початком І ст. до н. е. Кінець «держави» пов'язується з подіями війни Мітридата з Римом.

На нашу думку, немає достатніх даних вважати це політичне об'єднання скіфським. Наявність порівняно невеликого скіфського етнічного компоненту, розчиненого в масі місцевого населення, не визначало не тільки скіфського, а й навіть скіфоїдного характеру держави. До речі, навряд чи варто назвати її державою. Використання назви «скіфи» для характеристики населення цієї території відбиває сталу тенденцію античних авторів називати «скіфами» змішане варварське населення. Досить часто саме цей термін використовував Овідій для опису населення Подунав'я, що нічого спільного із скіфами не мало.

Саме тому вважаємо недоцільним давати тут характеристику «Малої Скіфії» в Добруджі, що не пов'язана із «пізньоскіфським» періодом у Північному Причорномор'ї[467].