Давня історія України (в трьох томах). Том 2: Скіфо-антична доба

Упродовж другої половини VII—VI ст. до н. е. на північному узбережжі Чорного моря вихідці зі Східної Греції заснували багато міст і поселень. Небувалий за своїми масштабами міграційний рух головним чином іонійців під проводом Мілета здійснювався за умов інтенсивного розвитку полісів, їх аграрного господарства, ремісничої та торгової діяльності і був спричинений вторгненнями в Іонію спочатку лідійців, а потім персів. За інших історичних умов, що склалися не лише в античному світі, а й у Північному Причорномор'ї, елліни з Гераклеї Понтійської та Делосу в 442/ 421 р. до н. е. на місці більш раннього поселення заснували Херсонес.

Всі значні поселення досить швидко конституювалися в автономні поліси, які політично та економічно не залежали від своїх метрополій, хоч і підтримували з ними торгові та культурні контакти. Загалом у процесі колонізації цього регіону в VI—V ст. до н. е. виникло чотири головні античні держави (Боспорське царство, Херсонес Таврійський, Ольвія, Тіра) з характерними для кожної з них ознаками та особливостями політичного, соціально-економічного і культурного розвитку.

Глава 1 Іонія напередодні та в період північнопонтійської колонізації

Загальновідомо, що в колонізації Північного Причорномор'я у другій половині VII—VI ст. до н. е. найактивнішу участь брали іонійські греки, очолювані ойкістами з Мілета. Задовго до понтійської міграції їх давні предки з материкової Греції у XI—VIII ст. до н. е. поступово заселили центральну частину малоазійського узбережжя та розташовані поблизу острови в Егейському морі. Напередодні колонізації Північного Причорномор'я деякі з їхніх поселень уже стали високорозвинутими полісами, володіли родючими землями, славились економічним і культурним розвитком[468]. За свідченням Геродота, іонійці «заснували свої міста в країні під чудовим небом і з найблагодатнішим кліматом на світі» [1,142].

Для захисту й безпечного існування 12 іонійських полісів (Додекаполіс) близько 700 р. до н. е. об'єдналися в одну федерацію — Паніоніон, заснувавши єдиний культовий центр її верховного покровителя Посейдона Геліконського. З цього часу вони започаткували певні традиції в політичному і культурному житті, що набули свого подальшого розвитку і в північнопонтійських колоніях.

Згодом Паніонійський союз розширює свої полісні округи шляхом захоплення земель карійців, а також міст еолійських греків на північно-східному узбережжі Егейського моря. Вже в першій чверті VII ст. було засновано чимало міст, в основному Мілетом, завдяки чому уможливлювався контроль над вузькими перешийками, що вели в Понт[469]. Деякі іонійські міста заволоділи великими сільськогосподарськими територіями, що значною мірою сприяло економічному самозабезпеченню, налагодженню тісніших контактів з місцевим населенням Анатолії, інтенсивному збагаченню і перебудові міст[470].

Багатогранний і різнобічний характер мала взаємодія двох світів — еллінського, який набагато обігнав у своєму розвитку всі етнополітичні об'єднання, і східного — варварського, що теж перебував на досить високому рівні. Їх відносини в різних регіонах зазнавали постійних змін. Іонія прагнула налагодити мирні контакти з усіма сусідніми державами, щоб зберегти незалежність за допомогою союзів і своєї лояльності[471]. Але оточуючі країну правителі жадали розширити свої землі і збагатитися за рахунок грецьких міст. Таку ж політику провадили й скіфські та сарматські царі щодо греків на Понті.

Водночас з економічним піднесенням іонійських полісів у VIII ст. до н. е. простежується стрімке зростання Фрігії, з початку VII — Лідійського царства, а з другої половини VI ст. до н. е. — Персії.

Поступово ці держави відвоювали у греків значні території, змусили їх платити данину [Herod., І, 27]. Але якщо лідійці не втручалися в державне життя полісів[472], то зовсім іншою була поведінка персів. Вони вели спустошуючі війни протягом багатьох років, що спричинилося до масового переселення грецького населення у віддалені регіони ойкумени. Перси прагнули зміцнення влади й збагачення, жадали слави та великих подвигів, що слугувало б зміцненню їхнього панування та задоволенню амбіцій володарів[473].

Розгромивши Лідійське царство 546 р., Ахеменіди встановили постійний протекторат над Іонією [Herod., І, 153—168]. Лише Мілет, одразу ж уклавши мирний договір з Кіром, не піддався нападу, але, певно, номінально був залежний від персів. Мілетський тиран Гістіей з усім флотом брав участь у перському поході Дарія проти скіфів.

Перські сатрапи постійно втручалися в політичне життя грецьких полісів, збираючи данину і керуючи процесом створення в них тиранічних режимів. Здебільшого вибір одноосібного володаря відбувався під впливом перських царів, які прагнули квазімонархічної влади, що найбільше відповідала ахеменідським структурам панування.

Перське нашестя спричинилося до масової еміграції греків з Малої Азії. Населення деяких міст (Фокея, Теос) майже повністю перебралося на нові місця [Herod., І, 164—168]. Іонійці та еолійці, яких перські царі вважали своїми підданими, змушені були брати участь у військових походах проти Єгипту і Скіфії. Проте агресивна зовнішня політика персів не влаштовувала еллінів.

499 р. до н. е. паніонійський союз розпочав визвольну боротьбу під керівництвом мілетського тирана Арістагора [Herod., V, 30—38]. Піднявши повстання, іонійські поліси зуміли вигнати проперських тиранів і запровадити демократичну форму правління. З допомогою Афін вони захопили й спалили Сарди — центр перської сатрапії. Але сили були надто нерівні. До того ж, як і в боротьбі з лідійцями, іонійці й цього разу показали свою неспроможність об'єднатися для протистояння сильнішому ворогові. Основну причину їх слабкості Геродот вбачав у роз'єднаності та схильності до захисту лише своїх власних міст [Herod., І, 167—169; V, 6, 7]. Найзначніші сили перси сконцентрували проти Мілета, якому завдали нищівного удару 494 р. до н. е., спаливши і вщент зруйнувавши не лише місто, а й багато храмів в окрузі, в тому числі знамениті Дідіми. Мешканці міста, які не встигли втекти, стали рабами, а всі скарби храмів завойовники перевезли в Екбатани. Перське завоювання призвело до занепаду іонійської культури.

Проте, незважаючи на постійні війни, саме в архаїчний час, після «темного» періоду своєї історії, греки досягли такого високого розквіту в усіх сферах життя, що його прийнято називати культурним переворотом або грецьким дивом[474]. Найвиразніше пробудження духовних сил греків і їх творчої активності на території Іонії простежується у VІІІ—VI ст. до н. е. Саме іонійці звели величні храми в Ефесі, Мілеті, Дідімах, на Самосі, поклавши початок розвитку іонійського ордеру в античній архітектурі. Монументальна скульптура з мармуру й бронзи прикрашала святилища та площі міст. Епос «Іліада» Гомера, який за висловом Платона, «виховав Елладу», вперше зазвучав на іонійській землі. Батьківщиною грецької лірики теж вважається Іонія. Перші грецькі філософи (Фалес, Анаксимандр, Анаксимен) жили в Мілеті, Геракліт в Ефесі. Вони започаткували теоретично-раціоналістичний підхід до осмислення проблем походження космосу і першооснови всіх речей. Історичні та географічні записи про країни і море, відомі на той час грекам, теж уперше з'явилися в Іонії (Кадм, Гекатей, Діонісій, Арістагор та ін.).

За часів колонізації Північного Причорномор'я іонійська Греція, як і материкова, в цілому досягла високих успіхів у всіх сферах політичного, соціально-економічного і культурного життя. Відбулося остаточне оформлення станової стратифікації, зросла соціальна активність мас. Поліс — основна форма політичної організації грецького суспільства — найкраще проявився в Мілеті. Тут, незважаючи на соціально-політичні чвари між олігархами і демосом, було, зрештою, на деякий час скинуто тиранію. Протягом VI ст. до н. е. поступово відбулося утвердження громадянських прав і деяких полісних магістратур. Найвищого розвитку досягла індивідуальна творчість в архітектурі й образотворчому мистецтві, літературі, історії і філософії. Саме Мілет, який славився високорозвинутим ремісничим виробництвом і сільським господарством, активною міжнародною торгівлею і добрим адміністративно-політичним устроєм, став організатором цілеспрямованої і тривалої колонізації Причорномор'я. Як і в інших полісах Іонії періоду архаїки, тут до воєн з персами був відносно високий рівень життя населення[475]. З другої половини VI ст. у Мілеті відбувалася різка диференціація багатих і бідних, що стало однією з причин міграції греків у далекі країни. «Місто відоме багато чим, а головним чином великою кількістю колоній, бо весь Евксінський Понт, Пропонтида і деякі інші місця заселені мілетцями», — зазначав Страбон, а Пліній Старший навіть знав кількість заснованих Мілетом колоній — понад 90 [Strabo., XIV, 1, 6; Plin., NH. V, 112]. Окрім Мілета в колонізації брали участь теосці, родосці, еолійці та ін.

Отже, незважаючи на постійну політичну нестабільність, зокрема війни з лідійцями, кіммерійцями і персами, іонійці досягли високого економічного і культурного розвитку. Експансія сусідніх держав, внаслідок якої греки втратили можливість мати свої сільськогосподарські території, змусила їх перепланувати економічне життя і зовнішню політику. Брак землі й постійні війни спричинилися до того, що малоазійські греки почали шукати вільні землі за межами своєї країни. Небувалого розмаху сягає кораблебудівництво, а разом з ним колонізація і морська торгівля, що мало забезпечити греків метрополії хлібом і різними продуктами, які вивозилися з новостворених полісів. Але і в далеких краях греки знову зіткнулися з войовничими народами. Однак набутий на батьківщині досвід і прагнення до добросусідських контактів з іноетнічними об'єднаннями дали свої позитивні результати саме в Північному Причорномор'ї, де вперше на історичну арену вийшли такі різноманітні за своїм політичним, економічним та культурним розвитком етноси, як елліни, фракійці, сіндо-меоти, скіфи, таври і землеробські племена Лісостепу.

Глава 2 Перші античні поселення в Північному Причорномор’ї

Північне Причорномор'я, яке стало одним із ключових регіонів мілетсько-іонійської колонізації, привертало увагу еллінів своїми природними багатствами. Воно славилося родючими землями і лісовими заплавами, зручними гаванями, численними джерелами питної води, багатими рибою річками. Та найголовніше — всі ці багатства на більшій частині приморської смуги нікому не належали, бо тут у VII—VI ст. до н. е. постійно не проживали місцеві землеробські племена. Все це створювало сприятливі умови для безперешкодного освоєння території, розвитку землеробства, скотарства, ремесел, різних промислів і торгівлі.

Початок безпосереднього й поступового заселення іонійцями північного узбережжя Понту Евксінського належить до одного з останніх, завершальних етапів історичного процесу, який прийнято називати Великою грецькою колонізацією VIII—VI ст. до н. е. Саме це явище стало епохальним в історії давньої Еллади. Завдяки колонізації значно розширилися межі античного світу, що спричинилося до позитивних змін у його соціально-економічному, політичному й культурному розвитку, інтенсивності контактів з багатьма етнополітичними об'єднаннями.

Протягом трьох століть елліни освоїли прибережні території у південно-східній і західній частинах Середземномор'я, на узбережжях Мармурового і Чорного морів[476]. За даними відомого давньогрецького філософа Платона, «елліни жили на обмеженій частині землі від Фасіса до Гераклових стовпів, розташувавшись навколо моря, як мурашки чи жаби навколо болота» [Plato., Phaed., 190 В].

Велика грецька колонізація, зокрема понтійська, як одна з її складових частин, має свою специфіку і відміни від більш ранньої (кріто-мікенської), пізніших (афінської, евбейсько-іонійської та пов'язаної з походом Олександра Македонського ) і, звичайно, європейської колонізації XIX ст. Найімовірніше, це була вимушена еміграція[477].

Її причини і рушійні сили, характер і мета були різноманітними, пов'язаними з конкретними історичними ситуаціями, які у той чи інший час склалися в метрополіях і на колонізованих землях[478].

В античній літературній традиції не збереглося точних і конкретних свідчень про те, коли саме іонійці вперше з'явилися на північному узбережжі Понту Евксінського. Деякі дані коринфського поета Євмела про Колхіду і музу Аполлона Борисфеніду, мілетського поета Арктіна про перенесення Ахілла на о-в Левке разом з ранньоархаїчними мотивами в міфах про Артеміду й Іфігенію, а також повернення аргонавтів, хоч і опосередковано, вказують на перші розвідувальні плавання еллінів у Східне, Західне і Північне Причорномор'я ще у другій половині VIII — на початку VII ст. до н. е.[479] Найраніші грецькі поселення на узбережжі Пропонтиди та Південного Понту виникли теж близько до цих часів.

Хоч на час північнопонтійської колонізації греки накопичили багатий досвід у практиці освоєння нових земель, все ж тут не було вироблено єдиної чіткої моделі, за винятком деяких елементів, для кожного з чотирьох регіонів — Нижнього Подністров'я, Нижнього Побужжя, Південно-Західної Тавриди та Боспору Кіммерійського, які були поступово заселені в основному протягом VI—V ст. до н. е.

Конкретна дата (647/6 р. до н. е.) приведена кесарійським єпископом Євсевієм стосовно колонії Борисфена [Euseb., Chron. can. Р. 95b. Helm.], зараз одностайно ототожнюється дослідниками із заснуванням Березанського поселення. Власне до цього часу відносять і початок мілетсько-іонійської колонізації Північно-Західного Причорномор'я. Майже одночасно з поселенням Борисфен мілетці заснували Істрію на Лівому березі Понту.

Колонізаційна практика греків на першому етапі пройшла дві фази. Перша апойкія на нововідкритих землях часто засновувалася з метою безпеки на островах, півостровах, мисах, які найменше були зв'язані з сушею, маючи природні захисні кордони[480]. Але це не значить, що вона не володіла ніякою землею для ведення сільського господарства. Через деякий час із збільшенням колоністів і упевненістю в безпечному існуванні, починалася друга фаза — освоєння на зручніших для розселення місцевостях. Ці фази колонізаційної практики на Понті найвиразніше виявилися у Нижньому Побужжі на прикладі Борисфена і Ольвії та на Боспорі Кіммерійському (Пантикапей і сусідні поліси). Слід відзначити, що вибір місця для поселення на Березанському півострові був важливий не лише в стратегічному значенні. Це був своєрідний транзитний пункт, від якого найближчими сухопутними і водними шляхами можна було зв'язатися із найвіддаленішими лісостеповими регіонами Скіфії, заселеними осілими землеробськими племенами. Адже недарма Геродот особливо підкреслив, що емпорій борисфенітів є серединним з приморських пунктів всієї Скіфії [Herod., IV, 17]. Вигідність географічного розташування півострова полягала ще й в тому, що біля нього могло проходити чимало грецьких кораблів або й зупинятися в його гавані, бо перші поселенці вже володіли найбільшою інформацією про цей край і знали водні маршрути.

Висвітлення причин і характеру найранішого етапу мілетсько-іонійської еміграції, а також основних функцій колоній сучасною історіографією ґрунтується на трьох різних концепціях. Перша з них полягає в тому, що первинна колонізація мала на меті лише торгівлю і що кожна з північнопричорноморських держав проходила у своєму розвитку емпоріальну стадію, тобто спочатку була торговою факторією, для якої головна мета — збут продукції[481].

Згідно з другою концепцією, іонійці, втративши свої землі внаслідок воєн з лідійцями, а згодом і з персами, змушені були переселятися для заснування аграрних полісів в інші, безпечніші місцевості, незважаючи навіть на те, що вони знаходилися на величезних відстанях від батьківщини[482]. Платон, вже знаючи причини колонізації, вважав першочерговою нестачу землі і продукції для прожитку, громадські міжусобиці та поразки у війнах [Legg., 708 В, 840 Е]. Останнє відзначалося також Геродотом і Фукідідом [Herod., І, 94, 170; IV, 151; Thucyd., І, 2, 6; І, 15, 1]. Пізніше міста очищалися від людей, які бунтували внаслідок нестачі хліба; Перікл відправляв у колонії бездіяльний демос [Plut., Per., II, 6]. Проте таке переселення ще не означало, що колоністи прагнули придбати лише землю.

Зважаючи на те, що кожна колонія незалежно від основної мети її створення поєднувала в собі різні ознаки, висунута й третя концепція, яка віддає перевагу домінанті пошуків ринків не збуту, а придбання сировини для забезпечення греків метрополії зерном, металами, будівельним лісом, рабами[483]. Згідно з цією концепцією, Березань, наприклад, була апойкією, виведеною за суворо продуманим планом зі сформованим ще в метрополії політичним організмом, бо Мілет був дуже зацікавлений в освоєнні Нижнього Побужжя передусім для розширення своєї сировинної бази. Однак навряд чи можна вважати ефективним для швидкого розвитку економіки метод отримання сировини і продуктів з районів Лісостепу, розташованого за тисячі кілометрів від Мілета. Невідомо, якою кількістю кораблів у другій половині VII ст. володів цей поліс і чи справді вони були у його власності, а не належали окремим особам. Не можна при цьому не враховувати ще й таких двох моментів: лісостепові поселення в цей час знаходилися ще на досить низькому економічному рівні[484], а торгівля греків у VII ст. взагалі була досить обмеженою. Якби справді Борисфен було засновано з метою торгових («пошуковосировинних» чи «збутових») інтересів, грецькі вироби другої половини VII ст. у похованнях кочових скіфів і лісостепових племен були б не поодинокими, а складали б десятки й сотні.

На наш погляд, колонії були засновані з метою створення полісів та апойкій для постійного проживання, які б дали імпульс розширеній колонізації всього Північного Причорномор'я. Серед них слід насамперед вирізнити Борисфен. Особливість і специфіка цього поселення полягає в його першості, значному хронологічному розриві з іншими апойкіями в Північному Причорномор'ї. Немає сумніву, що основною причиною заснування Борисфена було те політичне становище, яке склалося близько середини VII ст. у Малій Азії, де лідійський цар Гіг намагався поступово захопити іонійські міста. Ситуація дуже ускладнилася, коли сюди вторглися ще й кіммерійці. З одного боку, вони відвернули увагу лідійців від греків, з другого — цілком можливо, теж пограбували деякі міста і ще більше активізували переселенську діяльність перших колоністів. Не виключено, що саме від кіммерійців іонійські греки детальніше дізналися про причорноморські степи та їх незаселеність[485].

Понад 30 років на Березанському поселенні археологи спостерігають трудову діяльність перших мешканців, хоча вона малопомітна. Це деякою мірою можна пояснити тим, що більша частина поселення вже знищена морем і, отже, ми не маємо повної інформації. Борисфен у VII ст. до н. е. став опорною базою для розвідувальних робіт на всій території узбережжя Північного Понту і в глибині Скіфії.

Більш-менш помітна активізація життя на поселенні починається в останній чверті і особливо на межі VII—VI ст. до н. е.[486]. Хронологічна й типологічна тотожність з мілетською продукцією ранніх керамічних виробів, знайдених на цьому поселенні та на лісостепових пам'ятках, дає підстави вважати, що Мілет був лідером у заснуванні першої колонії в Північному Причорномор'ї.

Великі зрушення в освоєнні еллінами Північного Причорномор'я почалися в першій половині VI ст. до н. е. Масштаби колонізації стали незрівнянно більшими, причому прибулі колоністи зосередилися не тільки в Нижньому Побужжі, де б вистачило для всіх землі, а й заснували низку поселень на значній віддалі від цього регіону — на Боспорі Кіммерійському. Майбутнім боспорянам, певно, було ближче і легше дістатись з Іонії до Керченського півострова південно-східним морським шляхом, який вони швидко освоїли.

У першій половині VI ст. до н. е. виникла сільськогосподарська округа Борисфена вздовж берегів Березанського лиману, а також засноване поселення на місці майбутньої Ольвії. Можливо, спочатку воно теж мало назву Борисфен, судячи з напису на вотивній теракотовій симі з Західного теменосу. Згодом вона назавжди ввійшла в античну літературну традицію. Не можна ігнорувати й згадку Плінія про те, що Ольвія якийсь час називалася Мілетополь (тобто місто мілетян). Свою назву ’Ολβιη Πóλις (щасливий поліс) місто отримало у третій чверті VI ст. до н. е. за дідімським оракулом[487].

Єдиної думки про точну дату заснування Ольвії поки що немає, серед її численних дослідників. Пропонується переважно три різні дати: межа VII—VI ст. до н. е., друга чверть VI ст., середина VI ст. до н. е. Одні дослідники спираються переважно на епіграфічні й керамічні матеріали, інші беруть за основу свідчення Псевдо-Скімна [808], який вказував, що мілетяни заснували Ольвію «під час лідійського владицтва», хронологічні межі якого надто широкі, щоб приймати його за головне джерело, треті вказують на брак закритих культурних шарів. Однак відносна численність керамічних виробів, виявлених 580—560 рр. до н. е., а також організація в цих межах часу святилищ Аполлона Ієтроса і Матері Богів вказують на те, що поселення існувало вже в другій чверті VI ст. і, можливо, з самого початку Ольвія засновувалася як майбутній поліс і головний центр Нижньобугського регіону.

На Боспорі Кіммерійському у першій половині VI ст. майже водночас виникло сім самостійних полісів: Пантикапей, Німфей, Мірмекій, Тіритака, Феодосія, Гермонасса, Кепи. Критерії вибору місця для них були такі ж, як і в інших регіонах. Греки розселилися переважно на островах, мисах, у дельті давнього Антикіта-Гіпаніса, захищених «болотами, річками та драговинами» [Ps.-Scymn., 893 sq.]. Грецьке поселення на горі Мітридат, якщо враховувати відносну численність ранніх керамічних виробів, виникло в межах 590—570 рр. до н. е.[488]. Лідером заснування Пантикапею ще античні автори вважали Мілет [Strabo., VII, 4, 4; Plin., NH, IV, 26]. Це єдине в Північному Причорномор'ї поселення, найраніше ядро якого розміщувалося на значному природному узвишші, звідкіля було добре видно навколишні землі. Боспорські першопоселенці з метою самозахисту вибрали саме це зручне місце. З цього часу греки швидко освоювали велику територію в цьому регіоні, заснувавши ряд нових апойкій.

Німфей, найімовірніше, був заснований близько 580—570 рр. до н. е. мілетянами на плато біля мису Карабурун за 17 км від Пантикапею[489]. Даних про політичний і економічний його розвиток у першій половині VI ст. до н. е., як і про інші апойкії, немає.

Заснування Мірмекію датують другою чвертю VI ст. до н. е. Назва його метрополії теж не згадується в античній літературній традиції. Мірмекій розташований, за даними Страбона, в 20 стадіях від Пантикапею [VII, 4,5]. Існує думка, що його назва в перекладі з давньогрецької значить мурашка чи риф, або ж походить від особистого імені ойкіста[490].

Тіритака розташована в 11 км від Пантикапею на високому плато біля моря. Рання кераміка хронологічно ідентична з мірмекійською, що уможливлює припущення про їх синхронне виникнення. Згідно з Плінієм [NH, IV, 86], на цьому місці існувало місто Дія, щодо назви якого існують різні думки.

На південному узбережжі Криму мілетяни заснували Феодосію, теж, певно, у другій чверті VI ст. [Arr., Per. Pont., 30; Anonym. Per. Pont., 77][491]. Місто славилося прекрасною великою гаванню, зручним географічним розташуванням та родючістю земель на хорі.

Гермонасса — перше поселення на азіатській частині Боспору, засноване іонійцями з о. Теос приблизно у другій чверті VI ст. до н. е. на чолі з ойкістом Гермоном[492]. Пізніші автори (Арріан та Євстафій) вказували, що лідером заснування цього міста був еолієць Семандр з міста Мітілени. Після його смерті в період колонізаційної діяльності влада ойкіста перейшла до його дружини Гермонасси, ім'ям якої назвали апойкію. Хоч розповідь нагадує етимологічну легенду, цілком можливо, що в заснуванні цього міста брали участь і еолійські греки.

Останній з семи полісів — Кепи — був заснований теж близько 580—560 рр. до н. е. на східному березі Таманської затоки мілетянами [Ps.-Scymn., 899; Plin., NH, VI, 18; Ps.-Arrian., 47]. Окрім цих поселень, виникли й інші у першій половині VI ст. до н. е. Деякі види амфорної тари з Патрею відносять до цього часу. В Тузлинському некрополі також знайдено кераміку 580—560 рр., але саме поселення, певно, затоплене морем.

Отже, на Боспорі Кіммерійському у першій половині VI ст. до н. е. склалася зовсім інша ситуація, ніж у Нижньому Побужжі. Різниця передусім полягала в тому, що на Боспорі на невеликих відстанях одна від одної було засновано майже синхронно порівняно чимало самостійних апойкій.

Рис. 50. Карта античних держав Північного Причорномор’я.

Таким чином, протягом одного століття (друга половина VII — перша половина VI ст. до н. е.) греками частково було освоєно лише два регіони в Північному Причорномор'ї — Нижнє Побужжя та Боспор Кіммерійський. Незважаючи на порівняно малу потужність колонізаційного руху в цей час, вони встигли не лише заснувати перші апойкії, але й проникнути у віддалені місцевості ойкумени — туди, де мешкали осілі землеробські племена, які були для них ближчими за укладом життя, ніж номади.

Греко-варварські взаємовідносини в первинний період колонізації були спорадичними. Певно, для інтенсивного розвитку таких контактів не вистачало не тільки відповідних продуктів і товарів, як з того, так і з іншого боку, але значну роль міг відігравати психологічний фактор — ксенофобія номадів, некомунікативність через незнання чужої мови. Та й різні рівні розвитку могли відігравати негативну роль. Зв'язки нижньобугських греків з лісостеповими племенами протягом багатьох десятиліть стали причиною їх активізації в першій половині VI ст. порівняно з більш раннім часом.

Глава 3 Виникнення і формування північнопонтійських полісів

У другій половині VI — на початку V ст. до н. е. у Північному Причорномор'ї почалося поступове формування полісів. Велика грецька колонізація стимулювала відродження і розквіт цієї основної форми політичної і соціальної організації античного суспільства. Визначення його суті не було однозначним ні в давнину, ні зараз. У мові еллінів — це і місто, і держава, і вітчизна, і громадянська община. Під полісом знаменитий філософ Еллади Арістотель розумів завершену суспільність, яка складалась з кількох поселень; призначення цієї структури цілком самодостатнє, бо вона виникла заради потреб життя, але існувала для блага людей [Arist., Polit., I, 8, 1252 в]. Характерною ознакою поліса було й те, що до нього входили лише вільні громадяни [Polit., Ill, 4, 4, 1279 а], але він був на той час найвищою формою всіх можливих типів людських спілок [Polit., І, 1, 1252 а]. Близькі ідеї висловлювали й інші філософи, зокрема Платон та Сократ. Виникнення поліса було зумовлено переважно необхідністю задоволення матеріальних та духовних потреб людини, які вона могла мати за колективного існування [Plato., Resp. II, 369, В-С].

У сучасному античнознавстві склалися дві найголовніші концепції щодо визначення терміна «поліс». За першою з них, поліс — це місто-держава, або держава-місто. Вважається, що класичний поліс розвивався на базі міста і уособлював у собі водночас місто, колектив, громадян, державу, де їх розвиток особливо на стадії формування відбувався взаємно і синхронно, створюючи елементарну єдність міста й аграрної зони[493]. Проте така дефініція не завжди відповідала всім суттєвим елементам полісних структур[494]. Тому для розвинутих демократичних держав класично-полісного типу існує інше визначення. Згідно з ним, це елементарна єдність міста і сільської округи, найпростіша основа організації суспільства, в якому вільні власники-громадяни протистоять масі безправних і невільних експлуатованих людей; це, нарешті, найпростіша, але разом з тим дуже ефективна форма політичної організації — республіка з більш-менш яскраво вираженою самодіяльністю громадян і зумовленим цим високим розвитком політичної ідеології і культури[495]. Проте, оскільки поняття полісу поліморфне, його і треба розглядати не як типову, незмінну в усі часи політичну організацію, а в хронологічній послідовності — від становлення до розвинутих і усталених форм.

Найчіткіше визначення раннього поліса — бо саме воно повніше відтворює картину створення північнопонтійських держав у архаїчний час — належить Г. А. Кошеленко. Поліс — це порівняно невелика (від кількох сот до кількох тисяч чоловік) община громадян, головним заняттям яких було землеробство, що складало її економічну базу[496]. Земля знаходилася в колективній власності, значна її частина розділялася на окремі наділи, якими володіла сім'я як важлива ланцюгова ланка полісної структури. Вищим органом влади були народні збори, в яких брали участь дорослі чоловіки, що мали статус громадян. У разі небезпеки вони ж входили в народне ополчення, оскільки регулярної армії у таких полісах не існувало. Важливе місце в системі цінностей, створеній громадянським колективом, займали традиційні звичаї метрополії та ті, які виникли на нових місцях.

Звичайно, при цьому не можна забувати, що за межами громадянської общини залишалося чимало людей, які громадянських прав не мали — іноземці, різні прошарки залежного населення, жінки. Упродовж певного часу внаслідок різних соціально-економічних і зовнішньополітичних причин відбувалися зміни в розвитку полісів. Але найголовнішим досягненням полісних держав, навіть і найконсервативніших, була участь громадян у народних зборах — вищій суверенній владі в державі, де могла виявитися воля, сила і влада демосу. І хоч у багатьох випадках спостерігалося прагнення до подолання поліса, воно було малоуспішним, бо тривалий час здійснювалося на тій же полісній основі[497].

У розумінні давніх греків місто-поліс необов'язково мало бути торгово-ремісничим. Головна його ознака — політична й економічна самостійність, незалежність від інших громадських колективів. Навіть неукріплені, але автономні апойкії вважалися полісами[498]. Такі риси притаманні й архаїчним полісам (містам) Північного Причорномор'я.

Типовим і найрозвинутішим полісом Іонії вже у VI ст. був Мілет — лідер понтійської колонізації. Він володів обширною сільською округою, і колоністи, нерідко засновуючи нові апойкії, наслідували свою метрополію як у виборі місцевості, так і в збереженні традицій у політиці й культурі. Мілетці здебільшого задовольнялися своїми власними продуктами виробництва. Незважаючи на те, що їх хора дуже часто піддавалася руйнівним нападам лідійців [Herod., І, 18—22], в місті накопичувалося чимало продуктів і ремісничих виробів, які треба було вивозити для продажу за межі поліса: олива і оливкове масло, вино, тканини і одяг, вироби з металів, глини, мармуру, дерева і кістки [Aristoph., Lisist., V, 729; Plin., NH. VII, 190; XXIX, 33; Eustaph. Dionys., Perieg. 823]. Отже, дуже рано, нарівні із землевласниками, в Мілеті з'явилась торговельна аристократія, яка володіла власними кораблями і вела транзитну торгівлю з багатьма містами та колоніями. Розвиток сільського господарства, ремесел і торгівлі сприяв поглибленню соціального розшарування громадян, внаслідок чого, час від часу відбувалися сутички між окремими партіями і угрупованнями. Зростання кількості торгових операцій спричинилося до введення монетної системи — найдавнішої в Елладі — наприкінці VII ст. Одна з перших золотих монет була завезена до Борисфена, де в невеликому скарбі, разом з іншими збереглася до нашого часу.

Вся громадянська община Мілета була розподілена на шість філ, від яких вибиралися представники на державні посади[499]. За час інтенсивної мілетської колонізації прибережних територій Понту Евксінського, тобто протягом століття, політичне становище Мілета і його державний устрій періодично змінювалися, що теж впливало на колонізаційні процеси.

Наприкінці VII ст. до влади прийшов притан Фрасібул, який в ході боротьби між родовою знаттю і демократичними силами поліса встановив тиранію. За його правління після укладення почесного миру з Аліатом Мілет досяг значного економічного розквіту [Herod., І, 20; V, 92]. Однак, його система правління була невдовзі скинута і в місті почалася нова боротьба між соціально-нерівними угрупованнями, особливо між тими, хто сам працював [ХЕІРОМАХА] і багатіями [ПΛОΥТІΣ], зокрема, так званими вічними мореплавцями [AEINAYTAI].

За свідченнями Геродота [V, 29], «боротьба партій у Мілеті прийняла таку тяжку форму, що мілетцям прийшлося звернутися до посередництва Пароса, аби досягнути якогось умиротворення. Паросці, прибувши в Мілет і побачивши, що житла мілетців сильно пошкоджені, ... оголосили, що бажають обійти їхню країну». Таким чином вони знайшли для Мілета гарних господарів, веліли їм надати владу і підкоритися всім тим, хто призводив до смути.

Громадяни середнього достатку добилися політичної переваги, за якої, як ніколи, процвітав поліс, ставши «перлиною Іонії». Проте панування демосу тривало недовго. Великі земле- і судновласники за підтримки жерців і перських сатрапів знову перемогли. Як уже вказувалося, у другій половині VI ст. до н. е. персів влаштовувало правління тирана, близьке до східної деспотії.

Усі ці події так чи інакше відбилися на політичному розвитку понтійських полісів у другій половині VI ст. до н. е. Підкорення персами 546 р. до н. е. Іонії, встановлення тиранічних режимів, сплата данини і повинність військової служби в перській армії призвели до нової масової еміграції малоазійських греків у понтійські регіони. Саме з цього часу до першого десятиліття V ст. греки заселили великі території північного узбережжя Понту і тут розпочався якісно новий розвиток політичних організмів. Розширювалося освоєння земель не тільки в раніше колонізованих областях, а й у зовсім нових, зокрема в Нижньому Подністров'ї і в Західному Криму.

Відмінною рисою цього етапу колонізації була передусім її масовість. До того ж основну кількість переселенців складали збіднілі верстви населення. Якщо серед перших колоністів були головним чином молоді чоловіки, то в цьому переселенні брали участь сім’ї, які лишилися без землі на своїй батьківщині. Звичайно, масовий характер колонізації призводив до різних непорозумінь і порушень правил колонізаційної практики, які регулювалися на місці існуючими в кожному регіоні первинними полісними структурами.

Найраніший у Північному Причорномор'ї Борисфенський поліс ще й досі не має однозначного визначення в науці. В. В. Лапін вважав, що «колектив першопоселенців являв собою саме колектив... Але це і є не що інше, як зародок соціально-економічної і політичної організації, яка іменується полісом»[500].

Полісно-аграрний інститут Борисфена підтримується багатьма дослідниками (Б. Браво, А. Вонсович, Н. Ерхардт, С. Д. Крижицький, В. М. Отрешко, А. С. Русяєва). Дещо інших позицій дотримуються Ю. Г. Виноградов і В. П. Яйленко. Останній вважає Березань з середини VII ст. «емпоріальним протополісом», а з початку VI ст., коли на Березань прибула велика партія колоністів, вона стала самостійним політичним організмом, протопблісом[501]. Н. Ерхардт на прикладі великої кількості даних переконливо показав, що мілетські колонії ще в VII ст. виводилися в Пропонтиду і Понт з уже складеними в метрополії політичними інститутами і визначеним пантеоном божеств; що вже в момент заснування вони були незалежними від метрополії і така автономія могла означати лише самостійність організованого за типом єдності громадян поліса[502].

Підтримуючи цю тезу, Ю. Г. Виноградов все ж вважає, що хоч апойкія на Березань виводилася як запрограмований у метрополії поліс, вона являла собою емпорій-поліс, а освоєння власне березанської хори на узбережжі в VI ст. пов'язувалося з товарним землеробством[503]. Однак проти цього свідчать такі міркування.

Якщо ще в VII ст. до н. е. тут оселилася невелика громадянська община, то навряд чи її головним заняттям було добування і торгівля сировиною, а згодом товарним хлібом для задоволення потреб метрополії, а не для власного самозабезпечення. В такому разі ні про яку автономію говорити не можна, бо така колонія лише виконувала завдання своєї метрополії. Колонізаційна практика, навпаки, свідчить про економічну і політичну самостійність апойкій, тим більше таких віддалених, як північнопонтійські. Куди б і в який час не виселявся колектив людей, його першочерговим завданням мало бути влаштування власного прожитку, який могло дати лише ведення сільського господарства.

Можна ще припускати, що у VII ст. Борисфен був опорним пунктом, в якому лише якась частина чоловіків займалася торгово-розвідувальною діяльністю, але вже наприкінці VII — на початку VI ст. до н. е. тут відбулися значні зміни, які, ймовірно, спричинилися політикою мілетського тирана Фрасібула, за правління якого Мілет почав випускати монету. Майже синхронно з'явилась монета і в Борисфені, а також в Істрії і Алоллонії Понтійській у вигляді бронзової стріли — атрибута Аполлона Спасителя [ІНТРОΣ]. Вздовж Березанського лиману були засновані поселення. Їх виникнення і обробка землі мали на меті збільшення виробництва різних продуктів, надлишок яких міг би обмінюватися на посуд та одяг, що надходили з Середземномор'я. Отже, економічною основою поселення було сільське господарство, а не торгівля. Цілком можливо, борисфенцям підпорядковувалося і Ягорлицьке поселення ремісників.

До Борисфенського поліса, який почав набирати силу близько середини VI ст. до н. е. з прибуттям у Нижнє Побужжя великої групи епойків, належало й поселення на місці майбутньої Ольвії. Існує, однак, думка, згідно з якою формування Ольвії відбувалося дещо інакше. Вона виникла стихійно в середині VI ст. до н. е. і спочатку не мис лилась як поліс; так само стихійний характер мало освоєння греками навколишніх територій[504].

Так чи інакше, але чимало різноманітних джерел безсумнівно вказують на те, що Ольвія вже у другій половині VI ст. до н. е. стала головним політичним, економічним і культурно-релігійним центром з великою сільськогосподарською округою[505].

Принципово важливим чинником у його історії була рекомендація дідімського оракула змінити назву поселення на ОЛВІН ПОЛΣ й утвердити головний культ Аполлона Дельфінія як миротворця громадян. У зв'язку з цим в Ольвії була випущена нова полісна монета у вигляді атрибута нового патрона — дельфіна. Поряд з цим почав функціонувати новий теменос — Дельфініон, який невдовзі став центром релігійного життя ольвіополітів. Корінні зміни в їхній ідеології відбулися, певно, внаслідок соціально-політичних незгод між апойками і епойками[506]. Зрозуміло, що першопоселенці Ольвії традиційно зараховували себе до аристократії з правом володіння найкращими землями, користування різними привілеями. На час прибуття нових колоністів вони вже встигли влаштуватися на новому місці, а деякі з них і розбагатіти, що підтверджується найбагатшими похованнями ольвіополітів другої половини VI ст. до н. е.[507].

Рис. 51. Кістяна пластинка з пророцтвом дідімського оракула Аполлона. Борисфен. VI ст. до н. е.

Прибулі з розореної Іонії епойки змушені були завойовувати свої права в полісі зі звертання до дідімського оракула, який, імовірно, дещо утихомирив розбрат між різними угрупованнями колоністів. Однак сила і перевага першопоселенців виявилися в тому, що вони продовжували шанувати свого бога Аполлона Спасителя, побудувавши для нього новий храм наприкінці VI ст. У другій половині VI ст. на південь від Дельфініона була виділена агора, яка служила місцем народних зборів громадян і водночас використовувалась для торгівлі і проведення релігійних свят.

Велике значення для розуміння деяких соціально-політичних аспектів історії архаїчної Ольвії має так званий «лист жерця» середини — третьої чверті VI ст.[508]. З його змісту можна зробити висновки про те, що вже в цей час ольвіополіти володіли значною територією в районі Нижнього Подніпров'я. У листі названі такі топоніми, як Халкена і Гілея, звідкіля вивозили ліс і диких коней. В Гілеї ольвіополіти поставили вівтарі своїм божествам — Кібелі, Гераклу і Борисфену. Автор згадує і рабів, які намагалися втекти після корабельної аварії. З листа також ясно, що в архаїчній Ольвії вже існувало підпорядкування різних членів громадянської общини в сакральній сфері. Подібна субординація, певно, була характерна і для політичних структур.

Знайдена в Ольвії серія уламків чорнолакових посудин останньої чверті VI — першої чверті V ст. до н. е. з написами ПОЛЕ, ПО та ПОЛЕΏΣ вказує на існування наприкінці VI ст. пританею[509]. У другій половині VI ст. до н. е. поліс уже взяв у свої руки контроль за системою мір й за роздрібною торгівлею. Таким чином, у цей час ольвійська громадянська община докладала чимало зусиль до того, щоб якнайшвидше сформувати свої полісні структури і перетворити поселення на місто з усіма характерними для нього елементами. Водночас, оскільки ще тривав процес колонізації і сюди могли прибувати епойки, воно взяло на себе місію головного організатора й координатора цього процесу.

Якщо у Нижньому Побужжі один Борисфенський поліс з різних причин уже в період колонізації був підпорядкований сильнішому, то дещо інша ситуація склалася на Боспорі. Засновані в першій половині VI ст. до н. е. Пантикапей, Німфей, Мірмекій, Тіритака, Феодосія, Гермонасса, Кепи, судячи з невеликої кількості синхронної кераміки і майже повної відсутності житлово-господарських комплексів були, як і Ольвія, дуже невеликими колоніями. Тільки за масового переселення людей із Східної Греції, які влилися до зазначених вище полісів з сільськогосподарськими округами, почався суттєво інший їх розвиток.

У другій половині VI — першому десятилітті V ст. до н. е. на Боспорі Кіммерійському виникли такі значні нові поселення як Фанагорія, Кіммерік, Патрей, Кітей, Парфеній, Порфмій, Тірамба та інші. У більшості з них метрополії невідомі. Але є підстави вважати, що вони були засновані колоністами з Іонії за лідерства Мілета[510]. Про участь у колонізації вихідців з різних районів Східної Греції свідчить, зокрема, літературна традиція [Arrian., Byth. fr. 55 Roos; Ps.-Scymn., 886 sq.].

Про мітіленське походження ойкіста Гермонасси вже згадувалося. Незначний еолійський вплив простежується в гермонасській антропонімії. Стосовно Фанагорії Арріан і Псевдо-Скімн вказували на якогось «Фанагора, теосця, що втік від насильства персів. Це відбулося одразу після 547 р. до н. е., коли жителі Теоса, розгромленого Гарпагом [Herod., I, 68], заснували Абдери, а менша частина їх, напевно, відправилася на Боспор. Не виключено, що так звані малі міста Боспору були засновані в процесі субколонізацїї, як і на західних територіях Середземномор'я, проте це питання лишається недослідженим.

Порівняно з усіма іншими регіонами мілетсько-іонійської колонізації на Боспорі зосередилася найбільша кількість переселенців. На невеликій території було засновано чимало самостійних полісів, серед яких лише Пантикапей, Німфей, Феодосія, Фанагорія, Гермонасса стали значними містами, відіграючи важливу роль в історії Боспору вже у пізньоархаїчний час.

Значне поповнення населення Боспору відбулося на межі VI—V ст. до н. е. й, імовірно, в першій чверті V ст. до н. е., коли Іонію підкорили перси. Багато іонійців, і передусім родичі й знайомі колоністів, переселилися сюди, поповнивши міста й заснувавши нові поселення[511].

Синхронно освоювалася сільська округа навколо новостворюваних міст[512]. Такий інтенсивний розвиток колоній був можливий, звичайно, тому, що прибережні землі, як і в Нижньому Побужжі, не були заселені стабільним місцевим населенням.

Окремі міста на Боспорі розташовувалися одне від одного на відстані 5—10 км. Вважається, що таке надзвичайне скупчення колоній зумовлювалося тим, що тут на невеликих територіях виявилися ніби спресованими найціниміші греками якості місцевості: родюча земля, доступні родовища корисних копалин, зручний зв'язок з морем, можливість досить безпечних контактів з оточуючими племенами[513]. Такі ж приблизно умови життя або навіть кращі були, зокрема, і в Нижньому Побужжі. Тому здається, що перелічені причини мали загальне значення для всіх північнопричорноморських колоній. Боспор Кіммерійський до того ж мав тепліший клімат, набагато зручніші, створені природою гавані, гористу місцевість, що більше нагадувала рідну землю, захищену Меотидою частину суші з боку безкрайніх степів, близькість до південних мілетських колоній і метрополій. Нарешті, можливо, в цьому масовому переселенні якусь роль зіграли легенди про золото аримаспів, які дещо пізніше стали своєрідним символом культури Боспору і його зв'язків із скіфами.

Проте саме в Нижньому Побужжі були засновані найбільш промілетські колонії. Можливо, що колоністи цього регіону справді регулювали подальше розселення, приймаючи до своїх общин переважно вихідців з Мілетської області, тоді як на Боспорі населення було з різних місць Іонії.

З самого початку колонізації на Боспорі Кіммерійському вирізняється Пантикапей, який як перша апойкія захопив найвигідніше місце для заселення: центр родючої рівнини на Керченському півострові, де зосереджувалися найбільші запаси питної води і знаходилася найзручніша бухта для зупинки кораблів. Першопоселенці Пантикапею вже у другій половині VI ст. до н. е. мали всі можливості для того, щоб будувати не лише приватні будинки, а й монументальні культові споруди, розвивати власні ремесла, вести торгівлю з містами Еллади і сусідніми племенами[514]. Цікаво, що ця колонія першою в Північному Причорномор'ї розпочала карбування срібних монет, що вказує на її значний економічний і політичний розвиток, наявність розвинутої полісної організації вже у другій половині VI ст. до н. е.[515]. Протома лева на монетах — найяскравіше свідчення впливу Мілета й пропагування культу Аполлона. Пантикапейська громада стала лідером у Боспорському регіоні. Цьому сприяло те, що Пантикапей був першою колонією і, можливо, хоч якоюсь мірою допомагав влаштуванню інших груп колоністів, які одна за одною прибували сюди з Іонії.

Розвиток землеробства й транзитної торгівлі сприяв також росту й збагаченню міст Фанагорії, Гермонасси, Німфею, Феодосії, Мірмекію, Тіритаки та ін. За свідченням Страбона [II, 2, 10], перше з них визначалося як метрополія всього Азіатського Боспору. Ймовірно, що на європейській його частині в такій ролі виступав Пантикапей, який, за Страбоном [VII, 4, 4], називався головним містом усіх боспорян. Певно, досить рано він підкорив собі мірмекійців, які влилися в його громаду, а їхнє місто перетворилося згодом на передмістя Пантикапею[516]. Це був перший крок до розширення полісу та об’єднання боспорських колоністів наприкінці VI ст.

Відносини Пантикапею з іншими полісами в пізньоархаїчний час маловідомі. Монета, що карбувалася в цьому місті, мала обіг майже на всій території Боспору, що теж вказує на становище міста як лідера в регіоні. Ситуація із поширенням монет схожа з тією, що склалася у VI ст. до н. е. в Північно-Західному Причорномор'ї з монетою-стрілкою. В обох регіонах символіка на них пов'язувалася з головним патроном колонізаційного руху і багатьох полісів — Аполлоном Спасителем. На підставі цих монет можна припустити, що одразу ж після заснування кількох колоній вони створювали в кожному регіоні релігійні амфіктіонії на базі єдиного культу Аполлона і традиції їх існування в метрополії[517]. Таке об'єднання було запорукою міцності в разі нападу ворогів на далекій окраїні античного світу. Тривалий час на монетах не ставилася назва міста.

На останньому етапі мілетсько-іонійської колонізації греки поступово почали обживати місця менш сприятливі екологічно й демографічно. Набагато пізніше заселення Нижнього Подністров'я, розташованого між двома найранішими апойкіями — Борисфеном та Істрією, було невипадковим. Можливо, причиною такого пізнього освоєння цього регіону були менш сприятливі екологічні умови для ведення сільського господарства. Адже порівняно з Боспором нижньодністровські поліси ніколи не славилися своєю хлібною торгівлею. Не можна не враховувати і того факту, що в усі часи основна кількість поселень знаходилася на східному березі, дещо безпечнішому, бо на землях від Тіраса до Борисфена в цей час тут не було ще ні осілих аборигенів, ні номадів. Головна ж небезпека загрожувала із заходу — від різних племен Подунав'я (фракійців, агафірсів, скіфів та ін.)[518].

Найдавнішим поселенням у Нижньому Подністров'ї був Ніконій, або Ніконія, на східному узбережжі Дністровського лиману біля сучасного села Роксолани. Дату його заснування відносять до різного часу: середина, друга половина, остання третина і, нарешті, останнє десятиліття VI ст. до н. е.[519]. Хоч Ніконій і згадується давніми авторами [Ps.-Scyl., 68; Strabo., VII, 3, 16; Ptolem., Ill, 10, 8] і навіть має визначення хоріон — укріплене місце [Ps. Arrian., 87], однак порівняно з основними апойкіями Північного Причорномор'я виглядає в цей час малорозвинутим.

Вважається, що Ніконій був заснований Істрією і перебував у економічній залежності від неї[520]. Однак Ольвія була дещо спроможнішою здійснити переселення, ніж Істрія, власна територія якої значно розширилася лише з середини IV ст. до н. е. Але в останній чверті VI — на початку V ст. до н. е. обидва поліси перебували ще в процесі свого становлення і зміцнення. Навряд чи вони, а особливо їх округи, були настільки перенаселені, щоб виникла потреба в субколонізації Нижнього Подністров'я. Навпаки, відомо, що в райони Подунав'я і Нижнього Побужжя в цей час прибула велика кількість нових епойків з Іонії.

Саме те, що Ніконій володів своєю сільською округою, а згодом випускав власну монету, хоч і протягом короткого часу, зумів створити свою оборонну систему, може свідчити, що він був заснований іонійцями як незалежний поліс. Інша справа, що внаслідок своєї бідності і незначного економічного розвитку Ніконій, торгуючи з істрійцями та ольвіополітами, користувався їхніми монетами, як і боспорські апойкії — пантикапейськими. Ймовірно, що Істрія, з одного боку, Ольвія — з другого, взяли над цим регіоном економічну опіку. Судячи з того, що ніконійці так і не зрівнялися з більш розвинутими північнопонтійськими полісами, тут оселилось населення з розорених персами іонійських поселень, у якого не було змоги збагатитись і на новому місці і яке періодично якоюсь мірою змушене було залежати від найближчих сусідів.

Якщо про пізньоархаїчний Ніконій можна скласти якесь уявлення завдяки археологічним джерелам, то жодних даних ми не маємо про дві інші апойкії в нижньодністровському регіоні — Офіусу і Тіру, які згадуються давніми авторами. Місцезнаходження першої взагалі невідоме. Можливо, Тіра під час заснування мала назву Офіуса, яка, як і Борисфен щодо Ольвії, назавжди залишилась за нею в літературній традиції[521].

Щодо власне Тіри, то вона вийшла на арену міжнародної торгівлі дуже пізно. Донині немає ніяких прямих свідчень не лише про час її заснування, а й взагалі будь-яких даних про її існування до IV ст. до н. е. Побічні джерела (вказівка Псевдо-Скімна про мілетське походження цієї колонії, ідентичний з Мілетом календар, присвята Аполлону Лікарю), певно, все ж таки можуть свідчити про те, що Офіуса-Тіра була заснована якщо не на самому останньому етапі мілетсько-іонійської колонізації[522], то втікачами з розорених персами наприкінці VI ст. до н. е. іонійських земель[523]. Поселення спочатку було таким незначним, що його сліди назавжди можуть бути захованими під водами лиману. Зважаючи на те, що в останній чверті VI—V ст. до н. е. в Нижньому Подністров'ї найрозвинутішим поселенням був Ніконій, цілком можливо, що йому належали й полісно-адміністративні функції в цьому регіоні.

До найпізніших і малорозвинутих у архаїчний час іонійських колоній належать також Керкінітида та Херсонес Таврійський у Західному Криму.

У Керкінітиді, заснованій у другій половині VI ст. до н. е.[524], оселилась, напевно, створена ще в метрополії громадянська община, яка спромоглася на новому місці швидко організувати поліс. Згадка Гекатеєм Мілетським про Керкінітиду, безумовно, свідчить про її походження в колонізаційний період. Вона не вийшла на широку арену, залишаючись і при автономії невеликим полісом, що в основному забезпечував всім необхідним лише його мешканців.

Надто близький характер розвитку багатьох сфер культури й економіки з ольвійським може вказувати на те, що засновниики Керкінітиди належали до одного масового потоку колоністів з Іонії в третій чверті VI ст. до н. е. З огляду на таку спорідненість колоністів, не виключено, що Керкінітида на ранньому етапі свого розвитку підтримувала найтісніші зв'язки з Ольвією, запозичуючи у її громадян найдосконаліші й перевірені часом навички в будівництві, промислах, ремеслах і торгівлі. Аграрна округа в пізньоархаїчний час через невелику кількість громадян обмежувалася тільки околицею Керкінітиди.

Останнім часом з'явилися нові дані, які свідчать про те, що на місці Херсонеса, який був заснований 421/422 р. вихідцями з Гераклеї Понтійської, у VI ст. до н. е., тобто ще в період іонійської колонізації, теж існувала невелика апойкія[525]. Існує гіпотеза, що раннє поселення Херсонес було засновано гераклеотами в союзі з сінопейцями — іонійцями за походженням. Головна мета такої колонії полягала в забезпеченні своїх метрополій продуктами і сировиною, а також в розширенні торговельних зв'язків з Ольвією.

Таким чином, у пізньоархаїчний час в Північному Причорномор'ї по суті було засновано всі поліси, історична доля яких склалася зовсім не однаково. З самого початку поліс-метрополія з розвинутими державними формами відрізнявся від полісу-колонії, де структура влади перебувала в процесі формування. Водночас відбувалося становлення і зміцнення перших державних законів у основних центрах. Зрозуміло, що переселенці, оселяючись на нових місцях, навряд чи одразу ж могли придумати відмінну від метрополії форму суспільного життя. Суворе дотримання традицій у господарстві, побуті й культурі диктувало і єдино можливу, вже перевірену на батьківщині, його форму — створення нової громадянської общини, незалежної не тільки від метрополії, але й від сусідніх колоній.

Основні зусилля спрямовувалися на збереження колективної єдності й самозабезпечення, що, в свою чергу, потребувало створення окремих політичних інститутів і ведення різноманітних господарських робіт. У цій площині невідомо, як довго тривала організація політичного управління колоністами, без якого неможливо створити повноцінний поліс класичного типу. Найімовірніше, громадянська община складалась хоча б формально ще в метрополії, її очолював ойкіст, який за своїми правами приєднувався до одноособового правителя. Оскільки він отримував згоду оракула, то вважався і жерцем головного бога-покровителя.

Певно, переселенці, покинувши рідний поліс, втрачали своє громадянство, але могли стати законними громадянами свого поліса після його створення: розподілу земельних наділів, розмежування храмової землі і створення хоча б найпростіших політичних і релігійних інститутів. Незалежність ойкіста створювала для нього умови диктаторської, майже монархічної, влади. «Ситуація виправдовувала себе: попадаючи в невідомі місця, часто у вороже варварське оточення, колоністи мали бути спаяні єдиною сполучною ланкою, яка, в свою чергу, потребувала від них неухильного додержання суворої дисципліни. Тому цей перший етап життя молодого зародкового полісного організму можна назвати «періодом диктатури ойкіста... Але диктаторська діяльність ойкіста мала й інший бік — наділений необмеженими повноваженнями, він значною мірою повинен був впливати і впливав на політичний устрій майбутнього поліса. В деяких випадках доходило до повної узурпації влади і перетворення її на тиранічну, а потім і на монархічну»[526].

Звичайно, в кожній апойкії складалися свої особливі умови, за яких довго чи недовго управляв ойкіст. За умови, що Ольвія підтримувала найтісніші зв'язки з метрополією і мала в своїй общині якусь частину першопоселенців, що традиційно зараховували себе до місцевої аристократії, влада належала їм. Олігархічні режими надовго утвердилися і в західнопонтійських полісах [Arist., Polit., V, 5, 2; V, 5, 7]. Зважаючи на те, що на Боспорі швидко утвердилося тиранічне правління, тут, особливо в Пантикапеї, могла довго тривати монократія ойкіста[527].

Залежно, від того, як розвивався поліс, видно, який організатор стояв на чолі колонізаційного руху. Ольвія, Пантикапей, Німфей, Феодосія, Фанагорія швидше за інших досягли економічних успіхів. Майже в кожній громадянській общині, особливо більш розвинутих полісів, існувала соціальна нерівність. Вона, звичайно, мала місце вже в період створення колоніальної групи, бо до неї входили і представники аристократичних родів метрополії, які домагалися подальшого зміцнення на новій землі, і Зовсім збіднілі громадяни. Економічна нерівність виникла ще й тому, що епойки часто отримували менші наділи на гіршій території і користувалися меншими правами, ніж першопоселенці, що нерідко, як свідчить Арістотель, призводило до боротьби між ними [Arist., Polit. V, 2, 10—11].

Яскрава картина процесу майнової і соціальної диференціації простежується в найрозвинутіших архаїчних полісах, насамперед в Ольвії. Так, зокрема, про такі помітні фігури, як Анаксагор і Леанакт з Ольвії відомо з листів на свинцевих пластинках[528]. Багатий і знаменитий Анаксагор займався лихварством, володів будинками, рабами і рабинями; Леанакт, теж лихвар, мав своїх управителів, які виконували грошові операції. Дещо нижче стояв Матасій, можливо, навіть неповноправний, хоч і придбав собі будинки та кількох рабів. У листах згадуються й такі бідняки, як Артикон, що був змушений наймати своїй сім'ї куток для проживання. Імена деяких ольвіополітів (Археанант, Афіномандр, Гекатокл, Леокс, син Мольпагора та ін.) були типово мілетськими аристократичними. Місцеві багатії вже в середині — другій половині VI ст. до н. е. замовляли в метрополії надмогильні і вотивні пам'ятники, дорогий архітектурний декор для храмів і вівтарів, отримували освіту. Поряд з цим помітно, що більшість людей у громадянських общинах в соціальному плані займали більш-менш однакове становище. До них належала й основна маса ольвійських і боспорських епойків.

У період колонізації і формування полісів етнічний склад населення був відносно однорідним. Комплекс різноманітних джерел підтверджує дані літературної традиції, що тут справді жили переважно іонійці, хоч є і деякі відомості про еолійців і дорійців[529]. Окремі вихідці з інших етнічних об'єднань не зіграли тут якоїсь особливої ролі, вони поступово піддавались еллінізації в середовищі переселенців з їх високою культурою і стійкими традиціями. Певно, в жодному випадку греки не допускали у свою громадянську общину інородців. Хоч, звичайно, як свідчать деякі непрямі дані, у стані залежного населення були різні представники з оточуючих племен, але їх було недостатньо, щоб покрити дефіцит робочої сили[530].

Боспорські греки в архаїчний час більш інтенсивно налагоджували зв'язки з сіндами і меотами. Незначна їх кількість селилася у грецьких полісах на Тамані, однак процес еллінізації цих етносів ще не набрав сили[531]. Деякі поховання Ольвійського некрополя вказують на те, що представники аристократичних сімей укладали шлюбні союзи з лісостеповою знаттю[532].

Таким чином, при формуванні полісних структур у північнопонтійських колоніях часто відбувалися однакові з метрополією соціально-політичні процеси. Більше того, нестабільність у метрополії тією чи іншою мірою відбивалася й на політичному житті дочірніх апойкій. Запровадження полісної монети в Мілеті найшвидше знайшло відгук у Борисфені, а потім вже в Ольвії і Пантикапеї. Із запровадженням власних оригінальних грошових знаків колонії відмежовувалися від своїх метрополій не лише в економічному, а й у політичному плані. Родова аристократія виявила свої силу і вплив і на нових місцях проживання еллінів. На відміну від мілетської аристократії її політика щодо варварів (особливо скіфів) з самого початку була гнучкішою і раціональнішою. Це сприяло тому, що упродовж віків жодне з міст на Північному Понті не піддалося розгрому войовничими скіфськими кочовиками.

Глава 4 Культура, побут і релігія архаїчного періоду

Колонізація Північного Причорномор'я і формування тут перших полісів відбувалися у той знаменний період життя Еллади, який визначають як «грецьке диво», духовна революція або культурний переворот[533]. Водночас колонізаційний процес і географічні відкриття еллінів стимулювали їхню суспільну й економічну активність, етнічну самосвідомість і віру в життєвий успіх, швидке просування на шляху до культурного прогресу.

У розвитку культури північнопричорноморських держав, як і власне їхньої історії, вирізняються два великі періоди — грецький та греко-римський.

У процесі колонізації на північні береги Понту Евксінського переносилося все те, що складало матеріальне і духовне життя переселенців з метрополії і було для них традиційним: мова, писемність, звичаї, обряди, міфи, релігійні культи й календарні свята, різні вірування, мистецтво та архітектура, культурні та етичні навички, естетичне бачення оточуючого світу, спосіб влаштування повсякденного життя тощо.

Для архітектури Північного Причорномор'я цього часу характерні еллінські архітектурно-будівельні традиції та засвоєння місцевої традиції будівництва землянкових споруд[534].

Типовим, цілком свідомим, заходом було розташування міста на двох основних рівнях: нижня частина, що прилягала до гавані, та верхня у вигляді звичайного плато (Ольвія, Фанагорія) або акрополя, який розташовувався на пагорбі (Пантикапей, Німфей, Мірмекій). Забудовувалися й схили пагорба. При такому розташуванні вже сам рельєф надавав місту мальовничості, що підсилювалося розміщенням на вершині пагорба або поруч з нею палацових споруд та храмів (Пантикапей).

У містах з акрополем агора — торгово-адміністративна площа — могла розташовуватися лише у нижньому місті (Пантикапей). В інших містах — як у нижньому, так і у верхньому місті (Ольвія).

Слід відзначити, що у цей час далеко не всі міста мали захисні споруди. Їх наявність поки що зафіксована лише у Тіритаці, де торцеві стіни житлових будинків були з'єднані відрізками фортечних мурів невеликої товщини.

У цілому тутешні міста відрізнялися від середземноморських. Передусім вони майже не мали благоустрою, були невеликі за розмірами. Так, територія Ольвії наприкінці VI — на початку V ст. до н. е. навряд чи перевищувала півтора — два десятки гектарів. Жодне з північнопричорноморських міст не мало прямокутного регулярного планування, типового для міст, які засновувалися під час Великої грецької колонізації у Середземномор'ї. Вулична сітка складалася переважно стихійно. Житлові квартали складалися головним чином з однокамерних землянок і напівземлянок. Кілька таких землянкових структур складали окремий ойкос. Поряд із землянками, можливо, існували й невеличкі наземні однокамерні будівлі без будь-яких ознак ордерного декору. Квартали по периметру огороджувалися невисокими парканами. Низька житлова забудова, брак лінійної перспективи вздовж вулиць (через нечіткість їх планування) контрастували з одним або двома культовими, центрами та з вівтарями й храмами, які були значно вищими за оточуючі їх будівлі і являли собою справжні архітектурні витвори.

Згодом, наприкінці VI — на початку V ст. до н. е., землянки припиняють своє існування й житлова забудова здійснюється у типовому для грецьких міст вигляді. Тобто будуються звичайно одноповерхові невеличкі будинки з внутрішніми дворами — характерною для античного житла ознакою (Борисфен, Ольвія, Пантикапей). Часто ці будинки мають житлові підвали, їх декор обмежувався лише побілкою стін.

При заснуванні міст у Північному Причорномор'ї та їх первинній забудові теоретичні та мистецькі надбання архітектурної науки, які на той час досить широко запроваджувалися у Греції та Іонії, виявилися тут слабко.

Інакше було із культовими спорудами. Вони зводилися інколи посеред звичайної забудови, мали огорожу, що могла проходити майже впритул до самого храму (Борисфен), але найчастіше — розміщувалися на культових ділянках — теменосах (Ніконій, Ольвія), що розташовувалися в містах, звичайно у їх центральних частинах, та у святилищах поза містами. Таким, наприклад, було святилище на о. Левці напроти гирла Дунаю. Від храмів другої половини VI — початку V ст. до н. е. нам відомі тільки у трьох випадках залишки фундаментів (Борисфен, Німфей, Ольвія), а в інших випадках — тільки архітектурні деталі (Пантикапей, Ольвія).

Ранні храми були невеликими спорудами (довжина головного фасаду не перевищувала б—7 м) антового двоколонного або простильного чотириколонного типу, іноді з апсидальним завершенням тильного фасаду. Ордер — іонійський малоазійського типу. Стіни сирцеві на кам'яних цоколях, покрівлі черепичні. Найбільша увага приділялася декору покрівель. Вони були з розписними сімами (меандр), повздовжніми коньковими каліптерами та розписними рельєфними акротеріями у вигляді пальмет або напівкруглих щитів з рельєфним декором. У розписах використовувалися головним чином жовта, коричнева, червона та синя фарби. Архітектурний декор іонійського ордеру мали й вівтарі. Найцікавіший комплекс архітектурних деталей архаїчних часів, як теракотових, так і кам'яних, було знайдено в Ольвії на західному теменосі[535]. Тут знаходився й унікальний для Північного Причорномор'я кам'яний центральний акротерій. Антаблементи цих ранніх храмів могли бути змішаними за матеріалами — дерев'яними з теракотовим облицюванням. Можливо, дерев'яними були і фусти колон.

Згодом, імовірно, з кінця VI — початку V ст. до н. е. храми починають будувати цілком з каменю, про що можуть свідчити архітектурні деталі від пантикапейського храму Аполлона.

У типологічно-стилістичному плані цей храм можна віднести вже до наступного етапу історії культури північнопричорноморських міст. Храм являв собою (за реконструкцією[536]) іонійський периптер розмірами по головному фасаду близько 16 м. Це була досить значна для південнопричорноморських міст споруда, яка, проте, не перевищувала розміри середніх за величиною храмів материкової Греції.

Таким чином, культова архітектура архаїчного етапу у Північному Причорномор'ї була значно скромнішою не тільки від малоазійської, де існували гігантські діптери довжиною понад 100 м, ай від материкової грецької. Бракувало тут і багатих рельєфних порізів, замість них використовувався переважно живопис. Проте навіть ці невеличкі храми, безсумнівно, яскраво вирізнялися серед землянкової забудови житлових районів своїм живописним декором та розмірами. Не спостерігається тут і якихось змішаних або місцевих традицій, за винятком запозичення ідеї поглибленості (у житлобудівництві).

Міське населення за своїм побутом в архаїчний час мало чим відрізнялося від сільського, бо міста знаходились у стадії свого формування і організації полісних структур, а за житло правили переважно однокамерні напівземлянки. Певно, лише незначна кількість переселенців змогла швидко збудувати для своєї сім'ї сирцево-дерев'яні, дерев'яні або кам'яні оселі, які навряд чи вирізнялися розмірами і внутрішнім опорядженням.

У трохи заглиблених в землю помешканнях, площа яких в основному не перевищувала 6—8 м², розпалювали вогнище, розміщувалася піч або стояла жаровня для опалення та приготування їжі[537]. Примітивні глиняні лежанки і долівку встеляли сухою травою, на них спали. Можливо, біля стін стояли маленькі дерев'яні лавки та трапедзи — переносні столики для їжі. Інколи такі столики вирізували з материкової глини при будівництві житла. В стінах землянок влаштовували неглибокі ніші для зберіганні продуктів і посуду. Однак навіть такі скромні житла за звичаями греків прикрашали: на стіни чіпляли теракотові й дерев'яні статуетки, розписні тарілки і чаші з зображенням міфологічних персонажів, релігійних та побутових сцен, вінки з листя, квіток та колосся. Для освітлення користувалися керамічними світильниками.

Проте слід зазначити, що саме в цей ранній час, як ніколи, північнопонтійські елліни користувались у побуті прекрасним привізним столовим посудом. Архаїчна розписна кераміка з Борисфена, Ольвії, Пантикапею, Німфею вражає кількістю, розмаїттям форм і розписів[538]. Тут знаходять амфори, кратери, глеки, ойнохої, кіліки, скіфоси, амфориски, лекіфи, тарілки тощо. Значна частина цих посудин не лише орнаментована, а й мала сюжетні композиції, основу яких складали міфологічні, воєнні, обрядові та побутові сцени, зображення різноманітних тварин. Заможніші громадяни користувалися бронзовим і срібним посудом, прикрашеним рельєфними фігурками та архітектурним декором.

Для приготування їжі використовувалися ліпні й кружальні горщики, каструлі, сковороди тощо. Елліни досить швидко пристосовувалися на новому місці: пекли хліб, готували каші з ячменю, пшона і пшениці, варили горох, боби, сочевицю, вживали м'ясо свійських і диких тварин, рибу і мідії, овочі, фрукти, мед, виготовляли молочні продукти і т. ін. Оскільки всі поселення засновувались на морському узбережжі чи на берегах річок, у щоденному раціоні еллінів переважали різноманітні види риб, яких вони їли з гострими приправами. В яких би місцях Північного Причорномор'я не проживали елліни, до них з різних центрів Егеїди надходили олія і вино, які були складовими їхнього харчування. Особливої популярності набуло хіоське вино, яке колоністи, за встановленим в Елладі звичаєм, як і всі інші вина, пили розбавленим водою.

У ранні часи грецькі переселенці, певно, більше дотримувалися своїх традицій в одязі, ніж у наступні періоди. Найкращого гатунку шерстяні тканини і готові вироби постачав Мілет, який славився цим не тільки в Елладі, а й у східних народів.

Чоловіки носили традиційні хітони, на які, коли виходили надвір, накидали гіматії-плащі. Залежно від пори року, вміння власника і моди вони по-різному драпувалися. Влітку для виконання деяких робіт чоловіки одягали ексоміду — різновид короткого хітона. Волосся у разі необхідності перев'язувалося пов'язками. За старовинним іонійським звичаєм елліни носили бороди.

На відміну від чоловіків жінки завжди носили довгий одяг, що теж складався з хітона і гіматія, яким найчастіше покривали й голову. Так само одягали дітей. Жіночий одяг, як свідчать пам'ятки мистецтва, відрізнявся від чоловічого багатшою кольоровою гамою, складною орнаментацією, візерунками на полотнищах. Із зображення жінок на теракотових статуетках видно, що нерідко вони носили хітони з тонких тканин, які щільно облягали тіло.

Одяг еллінів скріплювався на плечах фібулами та гудзиками, які водночас прикрашали костюм. Крім того він доповнювався різними прикрасами: браслетами, медальйонами, намистом, сережками, каблучками, перснями[539]. Бідні жінки і дівчатка носили навіть залізні вироби, заможні — золоті й срібні. Дівчата прикрашали свої зачіски кольоровими стрічками, вінками з живих квітів і листя. За взуття правили сандалії на дерев'яній чи шкіряній підошві, черевики і чобітки зі шкіри. Однак можна припустити, що значно холодніший клімат у Північному Причорномор'ї змушував переселенців для повсякденного життя і праці вбиратися, як і місцеві лісостепові племена фракійців та сіндів, у хутряні та шкіряні куртки, штани, накидки.

Уже в архаїчний час в ольвійських майстернях було налагоджено серійне виробництво дзеркал не тільки для внутрішніх потреб, а й для продажу місцевим племенам. Заможні громадяни користувались і привізними дзеркалами, прикрашеними мініатюрними фігурками божеств і художнім різьбленням. Крім того до туалетних речей належали різноманітні мініатюрні посудини, в яких зберігалися запашні масла: амфориски, котіли, аски, алабастри, арібали тощо. Вони надходили до Північного Причорномор'я не лише з метрополії, а й з Навкратісу та Родосу. Завдяки цьому вже у VI ст. до н. е. переселенці користувалися різними маслами в рідкісних посудинах з фаянсу, непрозорого «фінікійського» скла, алебастру та глини. Чоловіки, особливо ті, що брали участь в релігійно-спортивних змаганнях, часто користувались дерев'яними, кістяними, залізними стригилями для очищення шкіри від масел і бруду. Для розчісування волосся використовували гребінці.

Традицій метрополії греки дотримувалися в усьому. Новосілля, шлюб, народження дітей, їх вступ до ефебів, похорони — все це відзначали за встановленими обрядами. Зокрема під час похорону влаштовувались процесії і тризни, одягали чорний одяг, жінки (близькі родичі) рвали на собі волосся, виконували сольні пісні-плачі (трени). Покійника супроводжували всією громадою, клали в могилу потрібні у потойбічному світі, згідно з віруваннями, речі, найчастіше ті, що використовувались ним за життя[540].

У часи дозвілля чоловіки збиралися для застільної бесіди й тривалих дискусій, які називались симпосіями. Оскільки ще не було спеціальних приміщень для влаштування бенкетів, слід думати, що здебільшого вони проводились у дворах. Деякі учасники симпосіюмів складали короткі застільні вірші, які одразу ж гострим вістрям продряпувались на чашах для вина. Вони збереглися до наших днів[541]. Влаштовувалися також громадські трапези, особливо під час релігійних календарних свят, пов'язаних із закінченням польових робіт навесні і восени. Кожна сім'я відзначала й свої маленькі свята.

За браком у містах в період їх становлення спеціальних площ (агор) з ринками місцем людських зборищ у вільний від роботи час були гавані, куди часто припливали кораблі з купцями й групами нових колоністів. Тут можна було почути новини з батьківщини, послухати розповіді про морські подорожі і незнані країни, купити потрібні речі.

Слід зазначити, що, дотримуючись своїх одвічних звичаїв, елліни були змушені запозичати у місцевих племен, зокрема фракійців, лісостеповиків та сіндів, деякі елементи їхньої культури. Це, зокрема, виявилось у влаштуванні тимчасових напівземлянкових жител, застосуванні ліпного посуду — більше пристосованого для приготування їжі на відкритому вогнищі, використанні значно теплішого й простішого одягу.

Згідно з античною літературною традицією, колоністи, лідери яких були освіченими громадянами полісів, несли в собі той духовно-культурний заряд, який вони почерпнули на своїй батьківщині. Саме в їхній метрополії — Мілеті — зародились у VII—VI ст. до н. е. різноманітні наукові знання, які тією чи іншою мірою знайшли свій вияв і в найвіддаленіших від нього понтійських колоніях. Передова на той час іонійсько-мілетська культура мала яскраво виражені риси гуманності і своєрідної відкритості у контактах з іншими етносами, а тим паче з грецькими державами; політика, релігія і міфологія були тісно пов'язані з раціональним теократичним мисленням, поетичною творчістю та мистецтвом.

Широкий розвиток міжнародних відносин сприяв запозиченню деяких елементів з культур різних полісів і навіть іншоетнічних об’єднань, що призвело до появи окремих ознак синкретизму, особливо в поховальних і релігійних ритуалах ще в колонізаційний період. Різні соціально-політичні та економічні умови розвитку північнопонтійських апойкій, їх географічне розташування, ступінь зв'язків з метрополією та сусідніми племенами створювали в кожному з них свої особливості при існуванні тут в цілому однорідної грецької культури.

Спільним для більшості колоністів Північного Причорномор'я був іонійський діалект грецької мови, який лише в IV ст. до н. е. поступово почав витіснятись аттичним (KOINH). Тільки херсздіесити та зовсім нечисленні мешканці інших північнопричорноморських міст користувалися дорійським або змішаними діалектами. На Боспорі, очевидно, певний час також існував еолійський говір. Мовна близькість понтійських еллінів сприяла тісному спілкуванню. Особливо довго зберігалися традиції Мілета в мові, писемності, антропонімії, календарі, прихильності до Гомерівського епосу «Іліада» в Ольвії[542].

Великого значення в усіх колоніях надавалось вивченню мови, бо навіть у перші століття нової ери грецька мова залишалась офіційною і в ній не спостерігається будь-яких помітних відмінностей від мови середземноморських еллінів, незважаючи на близьке сусідство різноетнічних угруповань, з якими колоністи постійно спілкувались і представники яких нерідко назавжди осідали в містах або на їх околицях.

Численні епіграфічні джерела, в основному різноманітні написи на черепках, свідчать, що переселенці та їхні нащадки писали грамотно, знали епічні твори, намагалися самі складати коротенькі вірші. Мешканці міст часто підписували свій посуд, залишали присвятні написи божествам або дарчі своїм друзям, виконували на черепках шкільні вправи, записуючи уривки з поем Гомера, ставили цифрові мітки тощо[543]. Відомо, зокрема, що вже в ранній час борисфеніти писали листи на свинцевих і керамічних пластинках, які дають інформацію про їхнє життя.

Північнопонтійські елліни були знайомі зі знаменитими епосами Гомера й архаїчною лірикою. Елегійний дистих, який став з початку VII ст. улюбленим розміром поетів, широко використовувався і в поетичних творах північнопонтійських греків, зокрема епітафіях та застільних віршах. Останні могли декламуватися під флейту на симпосіях, оскільки за своїм змістом відповідали таким зібранням: «Я приємний для пиття кілік, люб'язний до того, хто п’є вино»; «Випивши мене, Полікрат буде радіти»; «Наповнюй по вінця» (Ольвія); «Я кілік радості» (Німфей). Певно, під час бенкетів їх учасники нерідко займалися імпровізацією, тут же складали коротенькі, прості за змістом, елегії, найчастіше жартівливі, виконуючи їх у колі друзів і «записуючи» на чашах. Ці написи[544] документально вказують на вміння громадян займатись версифікацією та на знання ними основ віршування і поетичних творів, з яких вони запозичували ритміку й навіть окремі вислови.

Для процесу колонізації характерним було створення етногенетичних міфів про ті чи інші варварські племена, апеляція до героїчних часів і Троянської війни, від яких починався відлік історії усіх греків. У своїх легендах мілетсько-іонійські переселенці використовували інформацію про незаселеність цих областей, яку отримали безпосередньо в передколонізаційний період, і поширили її на віддалені часи відповідно до своїх ідеологічних уявлень. В широкому контексті понтійські легенди про Геракла, гігантів і Афродіту в їх географічній прив'язці до Боспору, про амазонок — до Меотиди, Геракла і Єхидну — до Гілеї, Ахілла — до Левки і Тендри, Іфігенію — до Таврики знаходять своє місце в широкому колі пам'яток античної міфології. Переважно вони пов'язані з найпопулярнішими серед грецьких колоністів міфами, що складало спільну традицію для окремих груп переселенців як у західному, так і в північному напрямку[545]. Геракл та амазонки явно виступають як сакрально-міфологічні попередники колонізації Північного Причорномор'я та західних земель у Середземномор'ї.

Антична традиція перетворення Геракла та інших героїв на сакральних колоністів слугувала для пропагандистських цілей еллінів, які займали чужі території, що нібито були ніким до них не заселені навіть у ті далекі часи, коли на них поселилися або побували їх улюблені герої.

У понтійських легендах простежується процес розкладу власне міфу, в них присутні цілеспрямовані вигадки та первинні емпіричні знання про природу й реальні етнічні об'єднання. Цікаво, що майже всі персонажі міфів втілились «у вічні художні образи в грецькій літературі й грецькому мистецтві, назавжди, на всю епоху існування античної культури, ввели Чорноморське узбережжя і Кавказ у круговид мислення і фантазії кожного освіченого грека й римлянина»[546].

У культурі понтійських колоністів, особливо борисфенітів, помітне не лише міфотворче ядро, а й філософсько-релігійне з яскраво вираженими рисами й елементами, властивими для їхнього архаїчного світогляду й менталітету. Зовнішньо сумарні образи в міфах володіють емоційною силою, вмінням виражати світовідчуття епохи. В них з усією ясністю вирізняються протиставлення — основа основ грецького теоретичного мислення — та окремі елементи світоглядної орієнтації як наслідок раціонального осмислення життя і своєї історії[547].

Епіграфічні пам'ятки, знайдені на Березанському поселенні, свідчать про наявність у його громадян філософсько-релігійних знань вже у другій половині VI ст. до н. е. та їх прагнення до самостійного теоретичного мислення[548]. Полісемантичні написи на кістяній пластині, що стосуються культу Аполлона і становлення Ольвійського поліса, відтворюють складність тексту, насиченого особливою символікою і цифрами, проте в узагальненому вигляді він динамічний, в ньому простежується раціонально-логічне мислення.

Торгові зв'язки з Мілетом та іншими іонійськими містами, різними острівними центрами та Афінами давали змогу знайомитись з багатьма мистецькими творами. Крім численного й різноманітного посуду, прикрашеного високохудожніми сюжетними міфологічними і декоративно-орнаментальними розписами, колоністам були відомі й перші досягнення їхніх співвітчизників у галузі не тільки прикладного, а й образотворчого мистецтва.

Рис. 52. Скульптура. 1, 2 — мармурові «куроси»; 3 — надгробна стела Леокса, сина Мольпагора. Ольвія. VI — початок V ст. до н. е.

Архаїчний час був періодом становлення полісної ідеології, оформлення релігійної системи і пов'язаної з нею початкової художньої творчості, яка насамперед виявилась у створенні скульптурних і теракотових зображень божеств. При інтенсивних процесах запозичення не тільки важливих елементів культурної спадщини, а й специфіки влаштування міського життя в деякі апойкії, зокрема в Ольвію, Пантикапей, Німфей, Фанагорію, у другій половині VI ст. було завезено велику кількість теракот, переважно землеробських божеств, якими колоністи прикрашали житла, які вони приносили в святилища і клали у поховання[549]. Імпорт не міг задовольнити усіх потреб, тому в згаданих полісах почалося місцеве виробництво глиняних статуеток, які, однак, не відзначались оригінальністю й досконалістю, бо тутешні майстри найчастіше займались простим копіюванням.

Якщо імпорт і виготовлення малої пластики набрали порівняно великого розмаху, то цього ніяк не можна сказати про кам'яну скульптуру. З усіх понтійських колоній архаїчна монументальна скульптура в найбільшій кількості знайдена,тільки в Ольвії[550]. Причому як вотивна, так і надгробна скульптура здебільшого була привезена з Мілета. Цей факт, безперечно, є свідченням того, що тут оселився певний контингент жителів, які сприяли створенню в місті ознак, властивих метрополії, скульптурна школа якої до її знищення персами 494 р. славилася в усьому античному світі.

Вже у другій половині VI ст. до н. е. в Ольвії працювали приїжджі майстри, яких запросили сюди з Мілета або ж вони входили до одного з потоків колоністів. З місцевого вапняку, який ольвіополіти завжди використовували в будівництві, зроблені статуя Аполлона Дельфінія та невеликі рельєфи Матері богів, які дуже схожі з мілетськими. Ця скульптура була спеціально виготовлена для святилищ згаданих божеств. У північнопонтійських полісах, так само як і в Середземномор'ї, могли стояти й дерев'яні статуї (ксоани), але залишків їх поки що не знайдено.

Варто також відзначити пріоритет греків Нижнього Побужжя у розвитку прикладного мистецтва, зокрема художніх металевих виробів. Саме у VI ст. до н. е. в техніці лиття тут було виготовлено чимало предметів, зокрема дзеркал, які потрапили до віддалених куточків Східної Європи й Уралу[551]. Попит на художні бронзові прикраси серед місцевих племен сприяв швидкому розширенню їх виробництва. Так званий звіриний стиль, який виник ще в Іонії під впливом мистецтва східних народів, став тут панівним, оскільки якнайкраще узгоджувався з релігійними уявленнями різних етносів, з якими вперше познайомились колоністи. Бронзові, рідше золоті й кістяні, речі являли собою зображення різноманітних тварин і пташок у своєрідному сполученні, що інколи створювало складний орнаментальний мотив. Більшість архаїчних предметів звіриного стилю виготовлялась у Борисфені, Ольвії та на поселенні поблизу Ягорлика[552]. Майже для всіх художніх пам'яток Ольвії цього часу, в тому числі скульптур, коропластики й монет, типовими були стилізація й схематизм зображень, що в багатьох випадках слід пояснювати невмінням майстрів того часу виробляти речі з реалістичним відтворенням образів.

У художній кераміці, яка належала до найчисленнішої категорії імпорту, простежуються три основні стилі: орієнталізуючий (середина VII — перша половина VI ст. до н. е.), чорнофігурний (VI— IV ст. до н. е.) і червонофігурний (остання третина VI—IV ст. до н. е.).

Перший з цих стилів характеризується складним переплетенням найрізноманітніших елементів, а саме: орнаментом, зображенням тварин, предметів та міфологічних персонажів[553]. У різних центрах — Мілет, Родос, Хіос, Самос, Коринф, Клазомени, Аттика — орієнталізуючий стиль вазопису при загальних основних рисах мав свої характерні особливості. Слід відзначити, що найбагатші комплекси цієї кераміки знайдено на Березанському поселенні.

Основу чорно- і червонофігурних розписів складали різні міфологічні сюжети і сцени з героїчних епосів, у яких центральне місце займало зображення людини. В цьому виді декоративно-прикладного мистецтва особливо прославились афінські художники, які нерідко підписували свої твори. До міст Північного Причорномор'я надходила не тільки масова продукція, але й рідкісні чаші, розписані відомими вазописцями: Лідосом, Софілосом, Амазісом, Тлесоном, Дурісом, Олтосом, Епіктетом, Псіаксом, Ксенофантом та ін.[554]. Шедевром північнопонтійського вазопису є клазоменський кратер з Борисфена, який вражає художньою досконалістю зображених на ньому танцюючих комастів, змагань на колісницях, процесій жінок, вершника у супроводі собаки, боротьби тварин, орнаментальних мотивів. Архаїчна художня кераміка, знайдена у містах Північного Причорномор'я, — особливо нижньобугського регіону, — являє яскраву картину її розвитку в різних областях Еллади, а її сюжетні композиції відтворюють численні епізоди з міфів, епосів, релігійного і повсякденного життя еллінів.

На, відміну від багатьох держав центральної Греції у північнопонтійських полісах простежуються специфічні риси й особливості в усіх сферах культурного життя. Насамперед — це відставання у розвитку культури внаслідок їх віддаленості від центру. Колоністи здебільшого задовольнялись імпортними пам'ятками мистецтва, наслідували вже виробленим основам освіти, літературної і релігійно-філософської творчості, архітектури тощо. Тісні відносини з Елладою значною мірою визначали напрям розвитку грецької північнопонтійської культури. Проте вже в колонізаційний час у такій її галузі, як прикладне мистецтво, були створені, в основному із золота, срібла і бронзи, досить своєрідні художні вироби.

У «сакральному оволодінні землями» в період грецької колонізації, «русі міфів» у різні регіони ойкумени велику роль відігравали святилища Аполлона в Дідімах, Дельфах, на Делосі. Вони ж впливали на формування полісної ідеології і перших пантеонів, введення культів верховних богів-покровителів, як колоністів, так і заснованих апойкій. З самого початку колонізації понтійського узбережжя верховним богом-покровителем було вибрано Аполлона Лікаря (Спасителя) під впливом Дідім — значного сакрального центру в Іонії[555]. Лише нижньобугські колоністи невдовзі в результаті політично-соціального розбрату між першопоселерщями та епойками у третій чверті VI ст. звернулися до дідімського оракула, від якого отримали пораду запровадити миротворчий культ Аполлона Дельфінія — головного патрона Мілета та перейменувати свою апойкію на Ольвію. Певно, культ Аполлона з різними епік лезами або й без них у колонізаційні часи традиційно був основним у всіх новостворених полісах. Деякі зміни почали відбуватися пізніше. Але універсальність функцій Аполлона, його міфологічний зв'язок з північною ойкуменою сприяли подальшому розквіту цього культу, збагаченню й урізноманітненню його змісту.

Водночас у пантеонах причорноморських полісів велику роль відігравали інші олімпійські божества, зокрема Зевс, Гермес, Діоніс, Деметра, Афіна, Артеміда. Особливе значення мав культ малоазійської богині Матері богів, для якої вже у першій половині VI ст. в Ольвії було організовано окреме святилище, а в Гілеї поставлено вівтар, біля якого, можливо, мудрець-мандрівник скіф Анахарсіс виконував обряд її вшанування[556].

Важливою особливістю розвитку релігії греків у Північному Причорномор'ї було влаштування центральних, фактично міжполісних святилищ. У цьому регіоні панеллінський характер уже в ранні часи мало святилище Ахілла на Левці, протектором якого тривалий час була Ольвія. У колонізаційний період це сакральне місце притягувало до себе багато шанувальників, які залишали на пустельному острові різноманітні подарунки герою-богу. Цікаво, що в усьому античному світі це було єдине панеллінське святилище, пов'язане не з божеством, а з літературно-епічним героєм, якого фантазія колоністів і мореплавців поступово перетворила на всемогутнього бога — їхнього прихильника і заступника.

З самого початку заселення тієї чи іншої території у місті виділяли окрему ділянку землі для влаштування сакральної зони, в якій головне місце належало культу верховного покровителя. Найраніші в Північному Причорномор'ї теменоси відкрито в центральній частині верхнього міста Ольвії, де спочатку влаштували святилище Аполлона Лікаря, до якого прилягали культові ділянки Матері богів, Діоскурів, Гермеса й Афродіти (можливо, й інших богів). Після отримання ольвіополітами поради від дідімського оракула вони відвели нову ділянку землі для теменосу Аполлона Дельфіній, Зевса й Афіни. Всі святилища були тісно пов'язані між собою. У першій половині VI ст. німфейці організували святилище Деметри й Афродіти, куди приходили з великою кількістю приношень[557].

Чимало полісів вважало доцільним мати священні місця й на своїх прикордонних територіях. Найкращий приклад такої колонізаційно-релігійної практики подає Ольвійський регіон. Дуже рано в різних місцях, що мали для майбутньої держави найбільше економічне, політичне чи стратегічне значення, ставились вівтарі героям (Гераклу, Ахіллу) як захисникам і різним божествам (Матері богів, Деметрі, Посейдону, Гекаті), які асоціювалися в уявленні еллінів з тією чи іншою місцевістю[558]. Подібного типу периферійні святилища існували на Боспорі, зокрема Афродіти Апатури поблизу Фанагорії, де щорічно на її свята збирались іонійці, та неподалік від Херсонеса — Артеміди Партенос[559].

В архаїчний час, коли храмів і вівтарів ще було мало, населення шанувало своїх божеств переважно в домашніх святилищах, для яких призначались спеціальні ніші, закутки, рідше — окремі приміщення. Священним місцем у кожному домі вважалося вогнище, яке пов'язувалося з богинею Гестією — покровителькою сім'ї. Найяскравіше вираження цей культ отримав в одному з архаїчних жител Тіритаки, де біля відкритого вогнища в центрі приміщення збереглись in situ теракотові статуетки Деметри і Кори, глиняні вівтарик та маска, чорнолакові чаші.

Зображення архаїчних божеств у Північному Причорномор'ї мали типово грецький характер, оскільки вони завозилися сюди з різних регіонів Еллади і лише в окремих містах (Ольвія, Пантикапей, Німфей, Фанагорія) у невеликій кількості виготовлялись місцевими майстрами за зразками привізних. Найпоширеніші в коропластиці були образи сидячих в ієратичних позах Деметри, Кори, Кібели, які відрізнялись лише окремими елементами одягу і атрибутів; стоячих Артеміди, Афродіти, Аполлона, Гермеса, Зевса, задрапованих у довгий одяг; протоми із зображенням жіночих божеств[560]. Всі вони ідеалізовані, наділені витончено красивими рисами обличчя.

У Північно-Західному Причорномор'ї з найбільшими водними басейнами, які, безперечно, вразили уяву колоністів як своїми розмірами, так і багатствами, було встановлено річкові божества відповідно до назв річок — Борисфен, Гіпаніс, Тірас, Істр. Близько середини VI ст. до н. е. нижньобугські елліни на березі Борисфену поставили вівтар однойменному богу.

З культами окремих божеств переплітались особисті вірування (магічні уявлення, поховальні ритуали), в яких зберігались іонійські традиції. Але згодом у цих віруваннях з'явились і нові елементи. Велику роль у формуванні ідеології населення полісів відігравали сакральні союзи. Найраніші з них зафіксовано в Ольвії. Практику організації перших культових об'єднань, зокрема мольпів, було запозичено з Мілета[561]. Мольпи відали в основному релігійними церемоніями в культі Аполлона Дельфінія, а також деякими громадськими справами. Так, вже в період становлення Ольвійського поліса тут діяла своєрідна релігійна організація, яка контролювала прикордонні святилища, за необхідності постачала продовольством їх служителів, призначала нових жерців. Деякі архаїчні поховання Ольвії, Борисфена, Пантикапею, Німфею з специфічно культовим інвентарем свідчать, що в соціальному й культурному плані поховані належали до багатих і освічених верств спільноти.

Не менше значення в суспільному житті полісів мали жерці та інші служителі культів, які належали до кола освічених громадян, знайомих з різними релігійними традиціями і храмовими хроніками. Так званий «лист жерця з Гілеї», написаний у третій чверті VI ст. до н. е. на стінці амфори і знайдений в Ольвії, інформує не лише про суто культові, але й різні громадські справи: втечу рабів після корабельної аварії, відлов диких коней, вивіз лісу і т. ін.[562].

Таким чином, характерною рисою релігійного світогляду колоністів було чітке уявлення про божества, яких вони шанували на нових землях, виокремлення серед них одного бога — Аполлона як найліпшого покровителя і захисника. Землеробський характер економіки колоністів водночас сприяв розвитку хтонічних культів Деметри, Кори-Персефони, Матері богів, Афродіти та Артеміди. З релігійними віруваннями були пов'язані й культурно-творчі процеси в полісах: спорудження перших храмів і вівтарів, встановлення монументальних статуй, налагодження місцевого виробництва різноманітних зображень божеств і культових речей, інтенсифікація торгівлі з містами Егеїди для забезпечення населення вотивами, зокрема виробами декоративно-прикладного мистецтва, організація сакральних союзів з розширенням їх політичної влади в полісах.

Якщо у попередній період поліси, засновані еллінами на північному узбережжі Понту Евксінського, мало чим відрізнялися один від одного, то вже у V—IV ст. до н. е. простежується значна різниця в їхньому державотворенні й політичному устрої. На Керченському та Таманському півостровах після об’єднання всіх полісів і поселень та поступового приєднання земель, зайнятих місцевими племенами, було засновано велику Боспорську державу, влада в якій належала династії Спартокідів. Однак Ольвія, Херсонес Таврійський і Тіра залишалися типовими автономними полісами. На межі V—IV ст. до н. е. у кожному з них було встановлено демократію, форма якої змінювалась протягом кількох століть залежно від тих чи тих причин. Так, поміркована демократія нерідко перетворювалася на радикальну чи елітарну і навпаки.

Боспорські правителі мали тісніші економічні та політичні відносини із Скіфським царством порівняно з еллінами демократичних полісів. Можливо, саме тому іррадіація еллінської культури зачепила в основному скіфських царів та знать і мало позначилась на житті рядових номадів. Проте в усіх античних державах незалежно від їхнього державного устрою релігія завжди залишалася складовою частиною зовнішньої і внутрішньої політики. Виняткового значення надавалося різноманітним зв’язкам з містами Середземномор’я та збереженню традицій метрополії.

Глава 1 Специфіка історичного розвитку північнопричорноморських держав у V—І ст. до н. е.

Ні під час заснування, ні пізніше грецькі поліси на Північному Понті не прагнули до єдиного державного об'єднання. Автономія кожного з них була основою політичної і етнічної самосвідомості. Але в процесі історичного розвитку відбулися значні зміни у їхньому статусі. Так, унаслідок тиранічної політики Археанактідів, а потім і Спартокідів боспорські поліси були об'єднані в одну державу. Деякою мірою вони зберігали свою незалежність і полісні традиції, але їхня свобода порівняно з полісами Північно-Західного Понту була значно меншою. Первинна релігійна амфіктіонія на Боспорі зрештою завершилася створенням єдиної держави, правителі якої постійно розширювали її межі шляхом приєднання як найволелюбніших полісів (Німфей, Фанагорія, Феодосія), так і територій, зайнятих невеликими іншоетнічними об'єднаннями.

Навпаки ж, північно-західна понтійська амфіктіонія, створена також під сакральною егідою Аполлона Спасителя, куди входили міста від Аполлонії Понтійської до Керкінітиди, скоро розпалася, певно, через прагнення великих міст до лідерства в регіоні. Проте консолідаційні тенденції у розвитку кожного з них ще тривалий час виявлялись у поширенні своїх полісних монет і окремих культів. Але, врешті-решт, тільки Ольвії із запровадженням календарних панеллінських свят на честь Ахілла на своїй території — Тендрівській косі — з дозволу дельфійської Піфії вдалося виступити лідером понтійської єдності еллінів у сфері релігії до кінця існування античних міст.

Загалом міжполісні зв'язки мали мирний характер. Завдяки ксенам і евергетам між окремими містами налагоджувались тісні контакти, що знаходило вияв у наданні проксеній і політій, з допомогою яких вони отримували право на безмитну торгівлю та інші привілеї. Варто зазначити, що в Північному Причорномор'ї найтриваліші й найміцніші відносини склалися між Ольвією і Херсонесом Таврійським[563]. Певно, така співдружність стала однією з причин того, що обидва поліси підтримували однакові за характером і суттю контакти з містами Південного і Західного Понту, інтенсивність яких періодично змінювалася залежно від політичних ситуацій і економічної спроможності[564]. Водночас Херсонес, особливо внаслідок боротьби зі скіфами, тяжів до Боспору, а Ольвія — до Істрії, з якою вона мала багато спільного в політичному і культурному розвитку. Найменших успіхів досягла Тіра, існуючи нібито осторонь від своїх сусідів. Можливо, це мало неабияке значення у сповільненості її загального розвитку й яскраво вираженій периферійності культури порівняно з іншими понтійськими містами.

Вважаючи себе прямими спадкоємцями Еллади, громадяни античних міст у Північному Причорномор'ї завжди виявляли інтерес до її культурних надбань і відповідно до передових центрів і панеллінських святилищ в Егеїді. Ставши з самого початку політично незалежними від своїх метрополій, вони, проте, підтримували з ними постійні, передусім торгово-економічні, контакти. Вплив метрополій на всебічний розвиток дочірніх полісів загальновідомий. Але не менш важливими для життя метрополій були і їхні колонії, звідкіля надходили різноманітні продукти й сировина і де громадяни завжди могли знайти притулок у разі небезпеки. Причому саме метрополії були більше зацікавлені в цьому, ніж колонії, які мали чимало резервів для самостійного економічного самозабезпечення. Так, вдруге складена політія між Ольвією і Мілетом в останній третині IV ст. до н. е., знайдена в метрополії, найімовірніше, була встановлена з ініціативи мілетян. Згідно з політією, мілетяни користувались у своїй колонії всіма правами. В списку 18 міст, з якими Ольвія ще й у II ст. н. е. підтримувала зносини і представники яких жили тут, значиться і Мілет. Це може свідчити про те, що він упродовж віків виступав надійним захисником ольвійських інтересів у міжнародній політиці. Проте не постійними були такі відносини між іншими метрополіями та їхніми колоніями. Зокрема, не завжди сталими були контакти Херсонеса з Гераклеєю. В їх основу були покладені меркантильні інтереси метрополії, яка прагнула забезпечити себе за рахунок своєї колонії, що не могло не викликати незадоволення, коли поліс переставав потребувати її підтримки. Політика Херсонеса щодо своєї метрополії має низку суттєвих відмін від політики мілетсько-іонійських колоній, що, можливо, пояснювалось не тільки зовнішньополітичними, а й політико-психологічними чинниками, різними укладами іонійських і дорійських спільнот.

Окрім метрополій античні міста протягом багатьох віків спілкувались з численними містами Егеїди і Понту. Залежно від політичних ситуацій і економічного розвитку тих чи тих держав торговельно-економічні зв'язки періодично змінювались. У VI ст. до н. е. основна роль належала іонійським і острівним центрам — Мілету, Клазоменам, Хіосу, Самосу, Родосу, а також Коринфу і Афінам. У V—IV ст. до н. е. після розгрому іонійських міст персами головну роль в політиці, економіці і культурі всіх без винятку північнопонтійських держав починають відігравати Афіни. Зі створенням могутнього морського союзу, до якого входили деякі міста, Афіни зайняли провідну роль у всіх сферах життя полісів з очевидним пропагуванням своєї ідеології і культурних цінностей. В усякому разі демократичні настрої простежуються в усіх великих містах. Завдяки афінській політиці демократична форма правління встановилась у Ольвії і Тірі. Одночасно підтримувались зв'язки з Хіосом, Мендою, Самосом, Гераклеєю і Синопою.

В елліністичні часи на міжнародну арену вийшли Олександрія Єгипетська і Родос, почалася конкурентна боротьба за ринки збуту зерна. За Мітридата VI Євпатора північнопонтійські держави було втягнуто в ареал малоазійсько-понтійських відносин. Уперше посилився інтерес до грецьких колоній в Колхіді. Можливо, через посередництво торговців і феорів зав'язались окремі контакти з грецькими емпоріями на території Великої Греції.

В цілому політичні, економічні й культурні процеси, які відбувались в Егеїді і на північній периферії античної ойкумени (тут швидко реагували на зміни і сприймали різноманітні досягнення), відповідають визначеним історичним віхам. Водночас слід відзначити, що у Північному Причорномор'ї, з одного боку, помітна тривалість буття окремих елементів в ідеології: архаїчних на класичному етапі, класичних на елліністичному; а з іншого, як вважає ряд дослідників, тут швидше ніж будь-де виявились елліністичні тенденції в розвитку державності й соціально-етнічній структурі. Останні найвиразніше помітні на Боспорі в особливому поєднанні грецької і туземної верхівки внаслідок конвергенції грецького і варварських світів, появі правителів елліністичного типу, кровноспоріднених шлюбах, обожненні предка-монарха[565].

Окрім того, схожі риси в розвитку Боспору й елліністичних монархій сприяли виникненню теорії протоеллінізму не лише стосовно першого, а й стосовно інших периферійних держав, хронологічні межі якого визначаються значною частиною IV ст. до н. е. Автор теорії В. Д. Блаватський намагався аргументувати таку схожість різними ознаками, серед яких важливе значення мали змішаний елліно-варварський характер держави і культури, різноскладова в етнічному й соціально-економічному аспектах структура їх елементів, приплив населення з метрополії, значний розквіт містобудівництва та ремесла[566]. Однак хронологія протоеллінізму на Боспорі не узгоджується із загальноприйнятою хронологією формування елліністичного світу після завоювань Олександра Македонського на Сході. До того ж боспорську своєрідність історичного розвитку не можна поширювати на всю грецьку периферію, де неоднаково складались відносини між еллінами й сусідніми племенами.

Справді, в багатьох регіонах на фоні загальних тенденцій еволюції полісів простежуються й певні особливості. Це стосується передусім тих полісів, що знаходилися на окраїнах античної ойкумени. При цьому подібні риси все ж таки генетично й еволюційно різні. У IV ст. до н. е. почався новий етап у розвитку античного суспільства, який характеризувався прагненням кожного поліса вийти за існуючі територіальні, економічні й політичні межі[567], що можна простежити навіть у Херсонесі й Ольвії. Інша річ, що Боспорська держава пережила два періоди: доелліністичний, близький до молодшої грецької тиранії, та елліністичний, коли відзначається деяка схожість у державно-правовому формуванні влади й однакова економічна база, основу якої складали великі земельні володіння та експортна торгівля хлібом[568].

Загалом у Північному Причорномор'ї можна простежити спільні риси й типологічні особливості у формуванні основних державних структур, які найбільшою мірою виявились як у полісних, так і в надполісних утвореннях. Полісні тенденції еволюції державності й духовної культури були характерні для всіх причорноморських апойкій. Найтиповішим грецьким полісом на Понті була Ольвія. Саме тут полісна модель демократичного типу досягла найвищого рівня, проіснувавши до кінця античності. В Ольвії тривалий час зберігалися найтиповіші для полісної демократії форми правління й морально-етичні принципи громадянської общини, вирішальне значення останньої у політичному житті держави.

Унаслідок складних політичних й економічних процесів лише на Боспорі, починаючи з V ст. до н. е., виявились надполісні тенденції у розвитку державності, які назавжди виокремили його з-поміж усіх інших полісів. Тут встановився незмінний автократичний режим влади. Консолідація всіх полісів в єдину державу, приєднання до неї територій, населених варварськими племенами, постійна експансійна політика Спартокідів створили всі умови для організації сильної спадково-тиранічної держави, яка поступово перетворилася на монархію елліністичного типу.

Хоч Боспорське царство не було зовсім оригінальним у грецькій державній практиці[569], проте довготривале панування фракійської за походженням династії боспорських царів над грецькими полісами вражає своєю політичною гнучкістю і практицизмом, численністю змішаних шлюбів, хитрістю дипломатичних стосунків з номадами і землеробськими племенами, що, безумовно, є феноменальним явищем у політичній історії грецьких полісів. Така форма державної влади на Боспорі, як династична автократія з паралельним існуванням інституту співправління (найчастіше батько і два сини) визначила особливу роль придворної знаті й столичної керівної верхівки у соціальній структурі всього населення. Династичні шлюби між представниками роду Спартокідів — є підстави думати, вже досить розгалуженого у IV—III ст. до н е., — і вождів місцевих племен, а також скіфських номадів надовго забезпечили в основному мирне співіснування у регіоні.

Звичайно, надполісні тенденції в елліністичний час виявились не лише на Боспорі, а й у Херсонесі Таврійському, який підкорив Керкінітський поліс, а також деякою мірою в Ольвії і, напевно, Тірі. Херсонес був територіальним полісом зі строго дисциплінованим, напіввійськовим укладом його общини, яка досягла найвищих успіхів в організації аграрної зони[570]. Прагнення до розширення полісних кордонів і економічної експлуатації були властиві й ольвіополітам, які у другій половині IV — першій половині III ст. до н. е. освоїли величезні території від Дніпра до Одеси[571]. Цілком можливо, що в кризові періоди своєї історії Ольвія деякою мірою підпорядковувала собі нижньодніпровські городища, які могли забезпечувати її продовольством. Слід підкреслити, що водночас полісні тенденції у розвитку боспорських міст знайшли вияв у тривалому існуванні громадянських колективів, які зберігали свою єдність, етнічну чистоту й прихильність до полісних культів і традицій.

У Північному Причорномор'ї, як і в усьому античному світі, політичний, економічний і культурний розвиток визначали великі міста — столиці держав (Пантикапей, Херсонес, Ольвія, Тіра). Саме міські верстви населення, насамперед громадяни, складали у державах впливовий соціальний прошарок. Їхні політичні прагнення та ідеї, особливо в демократичних полісах, релігійні погляди й художні смаки значно впливали на розвиток усієї ідеології і культури. В громадянських колективах значне місце посідала духовна еліта як поборник еллінських традицій і поширювач нових загальноеллінських досягнень. Під її впливом перебували царі і їхні прихильники, магістрати демократичних держав. В елліністичні часи відбувся інтенсивний розвиток малих міст Боспору і поселень на сільськогосподарських округах Херсонеса та Ольвії. Однак незважаючи на урбаністичні тенденції, однією з особливостей античних держав залишалась надзвичайна прихильність до збереження традицій.

У VI ст. до н. е. в Північному Причорномор'ї зіткнулись інтереси греків і варварів, двох різних світів, а в V ст. тут вже взаємодіяли кілька великих політичних об'єднань[572]. На прибережній порівняно неширокій смузі впевнено утверджували своє право на життя високоорганізовані еллінські поліси. На політичній арені в степовій смузі активну роль почали відігравати кочові скіфи. Саме вони надовго сконцентрували в собі ту зовнішньополітичну силу, від якої залежала доля як еллінів, так і багатьох дрібних варварських об'єднань.

Періодично, залежно від взаємин зі скіфським царством, північнопонтійські держави розширювали свої територіальні володіння не лише шляхом приєднання незайнятих земель, а й заселених землеробськими племенами чи тих місцевостей, що перебували під контролем номадів. Постійні взаємовідносини з варварським світом упродовж віків накладали своєрідний відбиток на суспільне і соціально-економічне життя та культуру північнопонтійських міст. Особливих успіхів елліни досягли в організації своєї оборонної системи і військової справи, оскільки мали справу з войовничим народом, який увесь час намагався збагатитися за їхній рахунок. Значний вплив оточуючих племен, зокрема сіндо-меотів і скіфів простежується на Боспорі, де можна виявити синкретичні риси в багатьох формах культури і організації державної влади. Роль племенного світу помітна в автономних полісах, де громадянські общини дуже рідко приймали до свого складу іноземців, а тим паче варварів, і надто велике значення надавали етнічній чистоті. В історії Ольвії V—І ст. до н. е., наприклад, відомий лише один факт надання прав громадянства іноземцям грецького походження [Macrob., Saturn., І, 11, 33].

Але за наявності в кожному з полісів змішаних шлюбів, коли греки брали жінок з варварського середовища, певно, не заборонялось їхніх синів вважати повноправними громадянами. В усякому разі нічого не відомо про введення закону, подібного до Періклового, за яким громадянином міг бути тільки той, у кого і батько і мати афіняни. Зрозуміло, що соціально-етнічна структура населення всіх міст, а особливо поселень, у розглядуваний період не була однорідною, хоч усюди найчисленнішу групу складали греки: іонійці — у мілетських колоніях, дорійці — в Херсонесі. В боспорських містах на відміну, скажімо, від Ольвії, проживала дещо різноманітніша грецька спільність, де було менше мілетян, а більше вихідців з різних іонійських чи еолійських областей Малої Азії. Окрім того, в дорійському Херсонесі перебувала незначна кількість іонійських греків, а в іонійських містах — дорійських, зокрема родосців. Вихідці з різноманітних куточків Егеїди і Понту часто з тих чи інших причин прибували в ці міста, а деякі з них назавжди залишались на постійне проживання, хоч і не мали громадянських прав.

Окрім того північнопонтійські держави мали з початку заснування локальні особливості залежно від соціального складу першопоселенців у містах, політичної діяльності аристократів, впливу тих епойків, яким вдалося захопити провідне становище. Не менше значення в постійних етносоціальних змінах мали взаємовідносини з місцевими осілими племенами та номадами. Лише деякі риси варварської культури простежуються в античних містах та поселеннях, найбільше на Боспорі, де навіть соціальна верхівка за своїм походженням належала до варварів (фракійців, сіндо-меотів, скіфів)[573]. У містах, і особливо на поселеннях, мешкали вихідці з різних етносів: у Тірі і її окрузі — гети і фракійці, в Ольвії і її окрузі — представники лісостепових племен, скіфів, в меншості — фракійців, у Херсонесі і його периферійній зоні — таври, скіфи, на Боспорі — сінди, меоти, скіфи, таври та інші менш відомі етноси, згодом — різні сарматські племена. Певно, еллінізація варварського населення відбувалася так швидко, що етнічні вияви в духовній культурі міст, за винятком поховального ритуалу, малопомітні. Грецька мова назавжди стала основною у спілкуванні різних верств населення.

В античних державах на Понті яскраво простежується процес майнової та соціальної диференціації. Причому в північно-західнопонтійських полісах цей процес був дещо повільніший, ніж на Боспорі. Проте і тут дуже помітну роль відігравав вищий прошарок аристократії, яка найчастіше займала провідні місця в управлінні державою. Добре розвинуте сільське господарство, тим паче у V— IV ст. до н. е., коли попит на його продукцію, зокрема хліб, набагато зріс не лише в Афінах, а й у багатьох інших містах Середземномор'я, потребувало значних людських ресурсів. Але власне греками воно не могло бути забезпечене. Отже, можна дійти висновку, що тут постійно відбувався приток робочої сили ззовні — тобто з варварського середовища. Але їх соціальний статус у кожному конкретному випадку залишається маловідомим, бо така соціальна категорія, як раби становила, вірогідно, хоч і неоднаковий, але незначний відсоток у населенні всіх держав[574]. Цілком можливо, що на краю грецької ойкумени в таких тісних контактах з варварським світом також складались відносини, які дещо нагадували колонатні.

Незважаючи на те, що в степовій частині Східної Європи постійно відбувались демографічні зміни й міграційні процеси у середовищі кочовиків, їх періодичні грабіжницькі вторгнення на аграрні території і данницькі побори, жодна з античних держав не була повністю завойована чи знищена до середини І ст. до н. е. — періоду гетської навали на Тіру та Ольвію. Близьке спілкування з раніше незнаним варварським світом збудило в свідомості греків надзвичайний інтерес до північного краю, викликало появу різноманітних легенд і нових божеств. З допомогою робочої сили, яка прибувала до античних держав з навколишніх племенних угруповань, греки змогли швидко підняти свій економічний потенціал і досягти великих успіхів у веденні аграрного, зокрема зернового, господарства, що прославило їх у всьому світі. Неважко зрозуміти відтак, чому при розвитку в основному мирних взаємовідносин почався найбільший розквіт як грецьких міст, так і Скіфії. Благополуччя кожного з них залежало від розуміння вигідності для обох етносів саме економічних контактів, а не військових конфліктів.

Переважно миротворча політика античних полісів, їх висока культура, тісні контакти з варварами сприяли швидкому формуванню державності і соціального розвитку останніх. Є підстави вважати, що під безпосереднім впливом нижньобугських еллінів у другій половині VII—V ст. до н. е. почався інтенсивний розквіт городищ лісостепових землеробських племен. У їхній структурі і соціальній організації є багато спільного з полісною системою архаїчних греків: центр плюс сільськогосподарська округа, оборонна система, землянкові житла, об'єднання населення під сакральною егідою певних культів, можливе створення громад і т. ін. Цей помітний імпульс у розвитку лісостепових племен відбувався за присутності греків, про що свідчить Геродот [IV, 108]. Можна думати, що якби не поява войовничої скіфської кочової орди, яка грабувала ці племена і заступила їм шлях до постійних зв'язків з греками, населення цього регіону могло б досягти великих успіхів у створенні своєї державності та культури. Завдяки співдружності ольвіополітів і різноетнічного населення в Нижньому Подніпров'ї створено своєрідну мережу аграрних поселень, в організації і культурі яких, безумовно, дуже помітна еллінізація. На прикладі цих поселень і Неаполя Скіфського можна говорити про їхній розвиток під знаком еллінської культури, із прагненням сприйняти її прогресивні елементи.

Античний світ Північного Причорномор’я порівняно менше увібрав у себе матеріальних і духовних традицій навколишніх племен. Більш того, складається враження, що він намагався протистояти варварським впливам в усіх сферах культурного життя і пропагувати свої досягнення й ідеологію у середовищі варварів. Значна кількість різноманітних творів мистецтва і побутових речей з дорогоцінних металів надходила до варварського населення, в основному сіндо-меотської та скіфської кочової знаті, різними шляхами: як посольські й шлюбні дарунки, сплата данини, в результаті торговельних операцій і грабіжницьких нападів, за допомогу у військових перемогах тощо. Можливо, що створення сильної держави на Боспорі значною мірою блокувало експансійно-войовничі наміри кочовиків.

Визначна роль північнопонтійських держав у економічному розвитку як Еллади, так і Південно-Західного Понту, полягала передусім у активній хлібній торгівлі, зокрема Боспору, який був найбільшим постачальником зерна в V—IV ст. до н. е. [IG, II², № 212]. Афіни й деякі інші міста Егеїди з високорозвинутими ремеслами забезпечувалися продуктами аграрного господарства, які безперебійно доставлялися сюди з північнопричорноморських міст. Суттєву роль у розширенні контактів відігравали прагнення еллінів з цього віддаленого краю ойкумени до прогресу, осягнення політичних і культурних надбань основних еллінських центрів, загальна тенденція еволюції суспільного і культурного розвитку із запозиченням нових елементів у соціальній організації і ідеології. Античні держави Північного Понту збагатили світогляд еллінів новими географічними, екологічними й етнографічними відкриттями, що також сприяло розвитку загальноеллінської науки і мистецтва.

Історія північнопонтійських держав у період класики та еллінізму була надзвичайно складною і багатоплановою, тому конкретні її аспекти розглядатимуться нами окремо, адже кожна з держав мала свою специфіку та особливості в усіх сферах життя.

Глава 2 Босфорська держава в V — першій половині IV ст. до н. е.

Розширення економічної діяльності грецьких полісів на Боспорі Кіммерійському, прибуття сюди нових партій колоністів на межі VI—V ст. із розореної персами Іонії, залучення до торгових і виробничих відносин аборигенів знаменували початок нового етапу в їх історичному розвитку. Політична зміна структури влади в 480/79 рр., — від окремих полісів до їх об'єднання під егідою царської династії, — стала переломним моментом у житті населення цього регіону, визначила долю грецьких колоній.

За свідченням Діодора Сицилійського [XII, 3, 1], вся влада на Боспорі належала так званим царствуючим Археанактідам, які правили сорок два роки. Повідомлення давнього історика чітке, але надто коротке й, на жаль, не розкриває ні походження цієї династії, ні причин захоплення влади, ні процесів утворення держави. Місцеві епіграфічні джерела, як не дивно, нічого про це не повідомляють. На цю тему існує досить багата література з різноманітними гіпотезами та тлумаченнями[575].

Рис. 53. Храм Аполлона в Пантикапеї. V ст. до н. е. Реконструкція I. Р. Пічикяна.

Імовірно, засновник роду Археанактідів належав до вихідців з Мілета. Очоливши партію колоністів, які заснували Пантикапей, він відповідно до статусу ойкіста одночасно займав посаду жерця в культі верховного покровителя новостворюваного поліса, яким' у першій чверті VI ст. міг бути Аполлон Спаситель. Саме цим можна пояснити надзвичайну прихильність Археанактідів до цього культу.

Традиційно ойкіст та його нащадки дуже шанувалися громадянами, відігравали значну роль у релігійній політиці і, звичайно, в амфіктіонії. Створення такого сакрального об'єднання частково підтверджується тим, що політичну автократичну владу над багатьма полісами, до того ж спадкову, можна було отримати за умови, що якийсь союз, утворений хоч і на релігійній основі, вже існував, а рід Археанактідів шанувався боспорцями і користувався їхньою довірою. Імовірно, Навіть жерці в цьому роді мали титул сакральних царів (басилевсів)[576], який подібно до Дідім та Істрії був спадковим.

Оскільки релігія в античних полісах була завжди тісно пов'язана з політикою, то їх поєднання з метою створення сильного союзу на противагу варварам не могло викликати протесту з боку полісів. Навряд чи тут мала місце соціальна боротьба між олігархічними і демократичними силами полісів. Олігархічні режими в кожному з них не були серйозною перешкодою об'єднанню, оскільки заможні й освічені громадяни, особливо представники аристократичних родів, краще за інших розуміли всі його вигоди. З сакрального об'єднання можна було швидше створити політичне. Тому цілком можливо, що боспорська сакральна амфіктіонія унаслідок зростаючої небезпеки з боку номадів перетворилася на військово-політичну симахію — оборонну федерацію автономних полісів під егідою Аполлона[577]. Якась екстремальна ситуація у відносинах з номадами чи меотами, які часто грабували хору полісів [Strabo., II, 2, 4; Роlуаеn., 8, 55], інтенсифікувала процеси консолідації боспорських греків. Звичайно, перебуваючи в оточенні войовничих племен, у далеких і ще малознайомих місцевостях, греки могли сподіватися лише на власні сили, добре розуміючи значення згуртованості та взаємовиручки. Об'єднання передусім вимагала загроза з боку номадів, які робили зимові походи по льоду в Сіндику [Herod., IV, 28]. Вже у перше двадцятиліття V ст. до н. е. на семи з тринадцяти населених пунктів першої половини V ст. зафіксовано сліди значних пожеж та руйнувань[578]. у зв'язку із загрозою варварських нападів у Пантикапеї було відкрито спеціальну майстерню для виготовлення та ремонту зброї. Найбагатші поліси почали будувати оборонні споруди. Обіг пантикапейської монети на Боспорі й міжполісний обмін виробами ремесла теж сприяли зближенню еллінського населення.

Амфіктіонія водночас мала в своїй основі й глибокі економічні та демографічні передумови. Швидке зростання населення у полісах не відповідало виробничим силам головної галузі економіки — землеробства, де кількість вільної землі, на відміну від Ольвії, була обмеженою[579]. Не залишалось нічого іншого, як розширити свої території шляхом приєднання земель сусідніх народностей або обезземелення частини своїх громадян, або ж війни одного поліса з іншим. Але в даному разі взяла гору громадянська свідомість переваги єдності еллінів, де б вони не проживали, ідеологія еллінської етнічної спорідненості перед загрозою варварів, поширення якої почалося ще за перших воєн з персами в Малій Азії і набрало сили після перемог греків над ними[580].

Проте не всі поліси одночасно ввійшли до федерації. Зокрема вважається, що Феодосія, навпаки, вийшла з первинного рівноправного союзу, коли владу захопили Археанактіди[581]. Певно, вона спочатку не входила навіть до релігійного об'єднання, оскільки її богом-покровителем був не Аполлон і вона знаходилася на значній відстані від інших міст Боспору, володіючи родючою землею і маючи природну оборону. Невідомо, як прореагували на це і два значні економічні центри Боспору — Німфей і Фанагорія, громадяни яких завжди тяжіли до самостійності. Проте інші поліси, особливо малі за кількістю населення і засновані пізніше (що не давало їм можливості повністю забезпечити себе всім необхідним), знайшли безпеку в такій єдності. Отже, запровадження нового політично-сакрального правління спричинила загальна історична обстановка, що склалася в контактних зонах із скіфами та меотами, а також всередині Боспорського регіону. Створення на той час військово-політичної симахії — оборонної федерації спочатку автономних полісів, які розміщувалися на великих відстанях від основних центрів Еллади, було єдино можливою умовою протистояння ворожим нападам.

Швидке економічне зростання Пантикапею на фоні дрібних і малорозвинутих апойкій вирізняло його серед інших не лише як серйозного конкурента в торгівлі, але й звеличувало його як центр, що притягував до себе увагу еллінів ще й значним будівництвом, розвитком ремесел, карбуванням срібних монет, наявністю великого порту та інтенсивністю зв'язків зі середземноморським та варварським світом. Все це сприяло тому, що Пантикапей став столицею Боспорської держави, осередком правлячої верхівки.

У науці є різні тлумачення щодо характеру політичної влади Археанактідів. Більш-менш одностайно вважається, що вони отримали спадкову владу, використавши один з полісних інститутів, найімовірніше архонтат, і офіційно називалися архонтами. Припускається також, що вони лише відігравали релігійну роль, тобто були вищими жерцями в культі Аполлона Ієтроса, які мали титул царя і карбували монети[582].

Порівняльний аналіз термінології і політичних структур Спартокідів, які успадкували владу від Археанактідів, а також сицилійської держави Діонісія дозволив висунути гіпотезу про існування на Боспорі тиранічного режиму ще за Археанактідів, що близько до 480 р. до н. е. міг установитись унаслідок військового конфлікту боспорської симахії зі скіфами[583]. На чолі першої стояв стратег-авто-кратор з роду Археанактідів, який скористався перемогою і захопив спочатку владу в Пантикапеї, а потім силою почав приєднувати інші поліси. Щодо останнього, то якби це справді було так, — а греки над усе ставили елевтерію своїх полісів, — то, об'єднавшись знову, вони могли б виступити проти пантикапейського тирана і свого поневолення. Зовсім інша справа, коли вони добровільно, заради ідеї еллінської єдності створювали свій союз під егідою єдиного бога.

Діяльність Археанактідів знайшла найяскравіший вияв в організації оборони полісів та в сфері релігії. Більшість дослідників вмотивовано відносять до часу їх правління будівництво й укріплення Тіритакської оборонної системи, яка складалася з насипного валу й глибокого рову. Параметри цього стратегічного укріплення кордону і його довжина (близько 25 км) свідчать про те, що це була надзвичайно трудомістка і складна фортифікаційна споруда. Вона вимагала ефективного централізованого керівництва і могла бути виконана тільки після об'єднання полісів.

Тіритакські укріплення захищали Пантикапей, Тіритаку, Мірмекій, Порфмій, а на азіатському боці — острови з містами Фанагорія, Кепи і Гермонасса[584]. Можливо, саме вони зі своїми сільськими округами складали основу першої Боспорської держави. За археологічними даними ці міста в першій половині V ст. до н. е. займали невелику площу. Зокрема, найбільший з них Пантикапей — близько 9 га. Кількість населення в містах, на думку В. П. Толстикова, не перевищувала 2—3 тис. чоловік, а в усіх полісах могло проживати приблизно 15 тис., з яких майже 5 тис. складали боєздатні чоловіки. За такої демографічної ситуації боспорські греки, об'єднавшись, спроможні були спорудити Тіритакські оборонні вали за допомогою мирно настроєних місцевих осілих племен (сіндів), також зацікавлених у захисті від кочовиків. Проте за межами оборонних кордонів залишився Німфей — один з найбагатших полісів Боспору. Біля нього утворився новий шлях для скіфів на протилежний берег Керченської протоки.

Для боспорців зведення оборонного кордону мало надзвичайно важливе значення. Набагато довший і важчий для номадів шлях до переправи в Сіндику в обхід тіритакського валу згодом звів нанівець ефективність й інтенсивність їхніх походів[585].

Значну увагу Археанактіди приділяли релігійній справі. Про це передусім свідчить будівництво великого храму Аполлона Спасителя в Пантикапеї, спорудження якого відноситься до початку їхнього правління — близько середини V ст. до н. е.[586]. Храм став центром шанування Аполлона не лише пантикапейцями, а й громадянами інших боспорських міст. Водночас він був символом релігійної амфіктіонії і загальнополісного об'єднання під владою Археанактідів, які традиційно виконували в цьому храмі обов'язки жерця (сакрального басилевса). Таку величну культову споруду в першій половині V ст. до н. е. можна було збудувати лише загальними зусиллями боспорців за наявності релігійної амфіктіонії.

Важливе значення цього храму і культу Аполлона в діяльності Археанактідів підкреслювалося карбуванням рідкісних монет з легендою АПОΛ (скорочене ім’я бога або храму) і його культовою символікою, які мали обіг на території всього Боспору. На основі аналізу цих монет визначають чотирьох правителів династії Археанактідів[587]. Останнім часом ці монети трактуються як емісія верховної симахії і релігійної амфіктіонії[588], що, врешті-решт, не суперечить одне одному, бо храм Аполлона був сакрально-політичним центром об'єднання.

Основою економіки полісів незалежно від їхнього політичного статусу було сільське господарство з усіма його структурними елементами — землеробством, скотарством, садівництвом і, можливо, виноградарством[589]. Крім того розвивалися промисли і ремесла: залізоробне, бронзоливарне, ювелірне, керамічне, кам'яно-, дерево- і кісткообробне[590]. Повсюдно спостерігається їх інтенсифікація. У металургійному виробництві використовувалася власна керченська руда. Залишки металургійної майстерні в Пантикапеї вказують на те, що тут виробництво заліза ще не було відокремлене від ковальської обробки. Вироби з кольорових металів не мали широкого попиту серед варварського населення. Імпорт грецьких виробів дещо зріс лише в Сіндику, де почалася перебудова господарства в напрямку збільшення виробництва додаткових продуктів для обміну з полісами.

Велася жвава торгівля, але її організація майже не відома. Грошовий обіг забезпечував Пантикапей в основному випуском дрібних номіналів, що, напевно, було пов'язано з наявністю великої кількості дрібних споживачів і виробників[591]. До часу правління Археанактідів належить дві паралельні групи монет, які мали в основному емблематику Аполлона[592]. У зовнішній торгівлі використовувалася в V ст. до н. е. інтерлокальна монета Кізіка.

Із завоюванням Іонії персами і падінням Мілета торгові зв'язки змінюються. На перше місце після переможного завершення боротьби з персами виходять Афіни, які почали контролювати прохід в чорноморські протоки[593]. Археанактіди заохочували торгову діяльність боспорців, що підтверджує наявність значної кількості імпорту різноманітного посуду аттичного виробництва, хіоських та фасоських амфор, в яких імпортувалося вино й маслинова олія. Окрім цього з Афін і Коринфа до Боспору привозили теракотові статуетки, мармурову скульптуру, металеві вироби, ювелірні прикраси і одяг. Значне збільшення афінського імпорту простежується у третій чверті V ст. до н. е., коли Афіни повністю заволоділи чорноморськими протоками.

Соціальне розшарування населення, особливо сільського, ще не було яскраво виражене. Використання масової рабської праці на Боспорі, які в інших регіонах Причорномор'я, не помічається. Про наявність рабовласників, в тому числі й храмових, можна лише висловлювати здогади. За правління Археанактідів збільшився наплив місцевого населення в міста, зокрема заможних представників з Сіндики і, можливо, меншою мірою, номадів. У відносинах з боспорськими греками провідну роль відігравали сінди[594]. В соціально-економічному плані сінди та меоти були найрозвинутішим місцевим населенням. Психологічна близькість з сіндами диктувалась однаковим з еллінами образом життя. Над усе елліни цінували землеробство, яке у місцевих племен мало значний розвиток. Із свого боку дружелюбні сінди дозволили на побережжі заснувати колонії і зуміли швидко оцінити й сприйняти надбання греків. Рядове сільське населення Сіндики в V ст. до н. е. матеріально було багатшим, ніж скіфи Східного Криму і меоти[595]. При Археанактідах сіндська знать встановила економічні, культурні та родинні відносини з аристократією грецьких міст, особливо азіатської частини Боспору і Німфею. Войовничіші меоти, навпаки, продовжували досить стримано, а може й вороже ставитися до греків[596]. Взагалі зв'язки із місцевим населенням Боспору, етнос якого невизначений, а також скіфськими номадами в цей час ще не набули особливого економічного значення. Щоправда, існує думка, що між ними не тільки встановлювалися інтенсивні контакти, але й що номади, інтегровані в античні поліси, були основним виробником у Боспорській державі[597]. Проте на перших етапах розвитку боспорських полісів, які традиційно зберігали єдність громадянської общини, навряд чи могло бути прийнято до їхнього середовища значну кількість варварського населення, а особливо номадів. Хоч у V ст. відзначається седентаризація якоїсь їх частини, вони в основному зберігали кочовий образ життя. Більше того, з їхнього боку простежується постійна загроза полісам[598]. Не можна також перебільшувати і скіфський вплив у Німфеї, хоча б тому, що в його некрополі виявлено елементи сіндського і грецько-сіндо-скіфського поховального ритуалу, де важко вбачати тільки номадів будь-якого рангу[599].

Що являла собою структура Боспорської держави і яким був офіційний статус полісів і їхніх громадян, невідомо. Однак, враховуючи те, що всі міста Боспору в V ст. до н. е. розвивалися більш-менш рівномірно, автономію при Археанактідах, напевне, зберігали майже всі. Між полісами існували тісні економічні, культурні, релігійні і, звичайно, родинні відносини. Інтенсивніше розвивався Пантикапей. Цікаво відмітити, що у ньому в період спорудження величного храму Аполлона не велося значного житлово-господарського будівництва[600]. Пантикапейці задовольнялися в основному житлами, збудованими раніше. В деяких містах (Мірмекій, Тіритака, Фанагорія), які входили до федерації, і тих, що не входили (Німфей, Феодосія), навпаки, саме в V ст. до н. е. розпочалося розширення територій завдяки новому будівництву. В Фанагорії проводилося терасування схилів, які відокремлювали нижнє плато від верхнього, та влаштування агори з одночасним спорудженням громадських будівель. Кам'яне будівництво велося в Німфеї і Феодосії. У першому значна увага приділялась організації та перебудові святилищ[601].

Аналіз джерел дає змогу дійти висновку про те, що династія Археанактідів не змогла створити сильного політичного об'єднання, в якому з усією очевидністю виявився б справді тиранічний автаркічний режим. Консолідація більшості полісів, які зберігали свою автономію, мала в основному оборонний і сакральний характер. Однак і таке, суто номінальне, об'єднання стало запорукою збереження полісів від можливого підкорення їх скіфською державою. Політика Археанактідів, здійснювана під егідою Аполлона Спасителя, спрямовувалася на винятково мирні взаємовідносини з сусідніми етносами. Врешті-решт перше об’єднання, яким би воно не було, стало основою для створення автаркічної держави. Так завершився етап історії Боспору, пов’язаний з династією Археанактідів.

На основі того ж уривку з «Історичної бібліотеки» Діодора Сицилійського [12, 31, 1] відомо, що владу після Археанактідів отримав Спартак і правив сім років. Він був засновником династії Спартокідів, яка царювала з 438 р. до І ст. до н. е.[602]. Як і стосовно попередніх правителів, поки що немає єдиної думки щодо їх походження і причин зміни правління.

Давні автори, не уточнюючи конкретну етнічну приналежність, відносили Спартокідів до варварів [Plut., De stoic, rep., 20, C-D; Adv. Stoic., 7]. Сучасними вченими висунуто три основні версії щодо їх походження. За першою — Спарток вважався вихідцем із середовища сіндської знаті, хоча, можливо, і скіфської чи скіфо-фракійської[603]. Друга версія припускає походження Спартокідів з місцевої племенної знаті, яка була тісно пов'язана з грецькими купцями і рабовласниками спільністю торговельних і інших інтересів[604]. За третьою — вони належать до скіфського, а точніше, фракійсько-іранського етносу[605]. Існує й протилежна варварській версія еллінського походження цієї династії, яка базується на переважанні еллінських імен над фракійськими серед її представників, та династійному наслідуванні, що було характерною ознакою грецьких тираній[606]. Нині більшість дослідників дотримуються версії фракійського походження Спартока[607], рід якого протягом більше 300 років хоч і зазнавав значної еллінізації, проте зберігав свої традиційні імена. Деякі з них були характерні й для фракійських царів. Найпереконливішим доказом їхньої безперечної спорідненості з фракійськими царями є династійна емблематика, пов'язана з релігією Діоніса й Аполлона. Вірогідно, що один з представників царського двору фракійців міг з'явитися на Боспорі, взявши династійний шлюб, можливо, саме з донькою останнього Археанактіда, у якого не було прямих спадкоємців. У Археанактідах необов'язково вбачати лише правителів. Це, імовірно, рід, представники якого займали різні посади в об’єднанні боспорських полісів. Зважаючи на те, що Спарток правив усього сім років, він, можливо, був уже в літах, і його могли добре знати на Боспорі, якщо він займав при Археанактідах якісь державні посади.

Те, що на чолі грецької держави у V ст. до н. е. стояв фракієць — факт унікальний в історії Еллади. Враховуючи ставлення греків до варварів, можна стверджувати, що ніякі угруповання та союзи на Боспорі не могли б довго утримувати владу тирана за існуючої традиції полісної єдності, якби тиран був чужинцем, який не мав найтісніших родинних зв'язків з попередньою династією або іншим знатним родом. Інша справа, що на відміну від Археанактідів, він побажав правити одноосібно і, можливо, якісь представники цього роду, котрі не примирилися з передачею правління Спартоку, втекли до Феодосії [Anon. Peripl., 77].

У зв'язку з цим відзначимо, що конкретні причини падіння першої династії і роль у цьому Афін, зокрема, Перікла, невідомі. З цього приводу висловлено чимало різних припущень[608], але жодне з них не можна вважати переконливим. За правління Спартока на Боспорі не відбулося ніяких помітних змін у політичному житті, економіці або релігії[609]. Захоплення влади Спартоком ще не означало, що він став повним володарем полісів. Під його контролем залишилися лише ті населені пункти, які були відмежовані за попередньої династії Тіритакським валом. Судячи з усього, Спарток не прагнув до територіального розширення. Отже, є всі підстави вважати, що він лише продовжував політику своїх попередників.

Ситуація почала докорінно змінюватися лише наприкінці правління його сина Сатира (433/32—390/389 рр. до н. е.)[610]. А помітні зрушення в усіх сферах життя боспорців почалися при Левконі І (389—347 рр. до н. е.). Саме цього ініціативного і рішучого діяча в Афінах вважали засновником нової правлячої династії Левконідів [Ael., Var. hist., 6, 13].

Правителі династії Спартокідів у античній літературній традиції, починаючи з Левкона І, характеризуються різними потестарними термінами: архонти, царі, династи, тирани[611]. В боспорських епіграфічних документах Левкои І іменувався архонтом Боспору і Феодосії [КБД, 1111], а відносно підкорених народів — басилевсом [КБН, 6]. Які титули насправді мали Спарток і Сатир, можна тільки здогадуватись. Можливо, титул архонта Левкон успадкував від батька.

Певно, впровадженням цього терміна в офіційну титулатуру Спартокіди намагалися замаскувати тиранічний характер своєї влади щодо вільних грецьких громадян. Цей політико-правовий термін вони принципово могли наслідувати від Археанактідів, які в свою чергу запозичили його з полісної практики, де архонти були верховними магістратами, нерідко з епонімними функціями, як і Левкон[612].

Але оскільки офіційний титул архонта в боспорських документах вживається лише стосовно Левкона І, за якого вперше набули такого великого розмаху афіно-боспорські взаємовідносини і посада архонта була піднята на високий політичний щабель, навряд чи його варто переносити на Археанактідів, яких треба, за Діодором, називати царями.

Боспорська тиранія є поодиноким своєрідним явищем у конституційній історії античного світу. Вона відрізняється від тиранії в Сиракузах і Гераклеї Понтійській, від короткочасних міських тираній елліністичного часу і не схожа з винятковою βασιλεια (царською владою східного чи елліністичного типу)[613].

Характерним для влади Спартокідів, починаючи з Левкона І, було підкорення усіх греків на Боспорі Кіммерійському; довічний «архонтат» без будь-якої помітної участі громадянської общини у виборах чи зміні посади верховного магістрата; співправління архонта з синами чи братами[614]; поширення влади під титулом басилевса на підкорені племена; створення сильної воєнної системи як для забезпечення мирного співіснування у державі, так і на противагу скіфам, які в цей час складали найсильніше об'єднання номадів у Північному Причорномор'ї.

Наприкінці V — на початку IV ст. до н. е. починається експансія Спартокідів, зокрема Сатира І, насамперед на Німфей та Феодосію. Щодо причин приєднання Німфею існує велика кількість гіпотез[615]. Найвірогіднішою здається така. Якщо Німфей входив до Афінської архе, то він мав пріоритет і в торгівлі з нею, а отже, виступив головним конкурентом Боспору. На основі епіграфічних джерел встановлено факт сплати Німфеєм Афінам суми фороса в один талант[616].

Цікава і найповніша інформація про це місто на час його включення до складу Боспорської держави відома з промови Есхіна, спрямованої проти мосфена [3, 171—172]: «...Був якийсь Гілон з керамейців (афінян. —А Р.). Він-то, запродавши ворогам Німфей на Понті, адже тоді місто (Афіни — А. Р.) володіло цією областю, втік з міста через ісангелію, не дочекавшись рішення суду, і прибув у Боспор, і одружився на багатій жінці, клянусь Зевсом, яка принесла чимало золота, а за родом — скіф'янці». Судячи із цього тексту, можна вважати, що якоюсь мірою Німфей справді залишався незалежним від Спартокідів полісом і через зраду Білона був приєднаний до їхньої держави, ймовірно, без серйозних воєнних дій. За своє зрадництво Гілон отримав місто Кепи, що в свою чергу свідчить про економічну спроможність Сатира. Згодом внук Білона — відомий оратор Демосфен став гарячим захисником боспорських інтересів у Афінах [Dem. Adv. Lept., 29, 31—32, 36, 40; Deinarch. Adv. Dem., 1], за що боспорці надсилали йому щорічно тисячу медимнів зерна. Нучфей міг бути і формальною компенсацією Афінами Спартокідам за збільшення торгівлі хлібом і зміцнення культурно-політичних відносин. Слід відзначити, що при цьому Німфей зберіг свою політичну автономію. Про це, зокрема, свідчать нумізматичні дані: емблематика його монет зовсім відмінна від пантикапейських[617].

Можливо, зображення на них голови німфи як покровительки і захисниці громадянського колективу Німфею, наштовхнуло на думку Сатира І теж змінити емблематику боспорських монет. У всякому разі, після підкорення Німфею Сатир, який носив однакове ім'я з міфологічним супутником Діоніса, змінює емблему на монетах: зображення бородатого сатира надовго залишається головним типом у боспорському карбуванні Спартокідів. У цьому слід вбачати також зміну офіційного культу. В державній політиці, починаючи з Сатира, головне місце відводиться релігії Діоніса, хоча водночас зберігається і культ Аполлона, який мав багато шанувальників серед грецьких громадян. Поступово на Боспорі складається своєрідний синтез релігії двох божеств. Спадкоємцям Спартока, які добре знали своє фракійське походження, — а у Фракії культ Діоніса мав надзвичайно велике значення, — важливо було знайти прихильників свого бога і разом з тим зберегти традиційні культи. Слід відзначити, що, починаючи від Сатира І, виробляється орієнтація на походження правителя від бога, на їх ідентифікацію. Фракійський цар Котіс І, який правив одночасно з Сатиром, вважав себе сином Аполлона[618].

У своїй експансіоністській політиці Сатир не задовольнився тільки Німфеєм: він розпочав війну із Феодосією — високорозвинутим полісом, який мав єдиний у регіоні незамерзаючий порт та підтримував широкі контакти з багатьма містами Еллади і, звичайно, з Афінами [Dem. Adv. Lept., 20, 33; Strabo., VII, 4, 4]. Боротьба виявилася навдивовижу складною та затяжною. Можливо, Сатир І, зрештою, зміг би її завоювати, якби не втрутився у внутрішні справи Сіндики, з метою повернути на престол Гекатея, скинутого своєю дружиною — меотянкою Тіргатао [Polyaen., VIII, 55]. Шляхом дипломатичних переговорів це йому вдалося, і для припинення війни між ними Сатир віддав у заручники Тіргатао свого сина Метродора, маючи на меті в подальшому її вбити. Але цей план було розкрито. Войовнича меотянка знову почала війну і вбила Метродора. У відчаї Сатир помер, можливо, навіть під час невдалої облоги Феодосії. Конфлікт з Тіргатао за допомогою дорогих дарунків зумів владнати його син Горгіпп, який був правителем азійської частини Боспору, і заради якого, певно, старався Сатир.

Після смерті Сатир залишив своїм спадкоємцям чимало складних проблем та нездійсненних намірів. Левкону І дісталися фінанси, обтяжені великими витратами на будівництво і ведення війни з Феодосією, невдала зовнішня політика, розорена Сіндика та внаслідок цього зростаюче невдоволення династією[619].

Приєднання Феодосії виявилося складною справою і для Левкона. Феодосійці активно захищалися протягом кількох років (напевне, велася війна з перервами). На її боці виступила Гераклея Понтійська [Polyaen., 5, 23; 6, 9, 3, 4; Ps.-Arist., Оес., 2, 2, 8], яка боялася, з одного боку, зростання експансії Боспору, що могла загрожувати гераклейській колонії — Херсонесу, а з іншого — збільшення торговельної спроможності Спартокідів у відносинах з Афінами[620].

Вирішивши, що без сторонньої допомоги Феодосію підкорити не вдасться, Левкон уклав угоду зі скіфами. Незважаючи на гераклейську допомогу, оборонні стіни, добре навчених воїнів, Феодосія здалася і була приєднана до Боспору у 80-ті роки IV ст. до н. е.[621]. Варто відзначити, що. в цій війні Левкон показав свою жорстокість. Він наказав скіфським кінним лучникам розстрілювати своїх воїнів, якщо вони почнуть відступати під натиском гераклеотів, які висадилися на берег у різних місцях, щоб зняти блокаду з обложеного міста [Роlуаеn., б, 9, 4]. Левкон І до титулу архонта Боспору приєднав титул архонта Феодосії. Особливий політико-правовий статус цього міста вказує на те, що воно до певної міри за своїм становищем відрізнялося від інших полісів, які складали цілісну державу. Це, звичайно, пояснювалося його географічним розташуванням та наявністю незамерзаючого порту. Одночасно з підкоренням Феодосії простежується короткочасна фінансова й політична криза, зокрема організація змови проти Левкона, в якій брали участь усі соціальні угруповання. Але рішучий, ініціативний архонт швидко налагодив становище в державі.

Невдовзі, у першій половині IV ст. до н. е. була також приєднана столиця Азіатського Боспору — Фанагорія, громада якої теж прагнула до самостійності. Припинення власного карбування та зруйнування міських оборонних укріплень у першій половині IV ст. до н. е. свідчать про те, що Левкон силою підкорив Фанагорію[622].

Наступний етап експансійної політики Левкона був пов'язаний з підкоренням Сіндики. Як саме проходив цей важливий етап в історії Боспору — невідомо. Можливо, аристократія і громадяни полісів після завоювання Феодосії і значного розширення держави підтримали Левкона як потенційного вождя для остаточного підкорення сіндів і племенних угруповань на північ від Тамані.

Комплекс різноманітних заходів був спрямований на цю акцію: дипломатичні переговори, інтриги, дарунки вождям, укладення шлюбів і т. ін. Значну роль зіграло приваблювання знаті на свій бік за допомогою посвячень в діонісійські таїнства, які набули широкого поширення при Левконі. Припущення, що приєднання до Боспору сіндів, меотів, торетів, дандаріїв, псессів, які називалися в титулатурі Левкона [КБН, б, б А, 8], було пов'язане із запеклими військовими діями, здається перебільшеним, хоча окремі воєнні сутички могли мати місце. Серед приєднаних племен сінди займали особливе становище в державі завдяки дружнім стосункам з боспорцями і високому економічному розвитку. Ряд дослідників вважають, що сінди в V ст. до н. е. перебували на початку формування основ державності, що нібито випливає з випуску ними власної монети з легендою ΣΙΝΔΩΝ[623]. Але слід зазначити, що ці монети, як за типологією, так і за семантикою, мають суто грецькі ознаки[624]. Інша справа, що Спартокіди якийсь час на прохання сіндів незадовго до їх підкорення на своєму монетному дворі карбували монети для обігу на їхній території. Зображення Геракла і коня на цих монетах, певно, може свідчити про те, що боспорці знали варіанти етногенічних легенд, за якими цей грецький герой виступав першопредком багатьох етносів.

Важливе місце в історії Боспору за часів правління Сатира і Левкона займали взаємовідносини з Афінами, які вже в 90-ті роки IV ст. до н. е. були оформлені спеціальною угодою[625]. У ній, зокрема, передбачалася видача злочинців і підозрілих осіб, які могли переміщатися з Боспору в Аттику і навпаки, а також відповідне судочинство щодо цього. Саме такими дружніми контактами між двома державами пояснюється бажання Сопеїда, сина начальника великої області в державі Сатира, можливо, сінда за походженням, втекти з Афін у Візантій, а не на Боспор. Через порушення правил комерції він був позбавлений права залишатися в Афінах, куди його відправили для здобуття вищої освіти та удосконалення ведення торгових операцій. Ісократ також згадує про значні привілеї, які мали афіняни в хлібній торгівлі з Боспором [Isocr., 17, 57].

В Афінах були поставлені стели Сатиру, можливо, Левкону І, а також його синам, які стали проксенами цього міста, отримавши, таким чином, значні переваги перед іншими. Вся економічна політика Спартокідів визначалася прагненням отримати від сільського господарства греків та варварів якнайбільші прибутки. Демосфен називав Левкона І господарем боспорського хліба [Dem., 20, 31].

Спартокіди щорічно передавали Афінам близько 400 тис. медимнів (16380 т) безмитно, тобто фактично презентуючи їм 300 медимнів (540 т) хліба [Dem., 20, 31].

За свідченням Страбона [VII, 4, 6], Феодосія теж стала значним портом, з якого тільки за Левкона І було вивезено в Афіни 2100 тис. медимнів хліба (86 тис. т). Окрім того, сам Демосфен, який піклувався про добробут боспорців, отримував від них щорічно 1 тис. медимнів (41 т) безмитного хліба. Спартокіди забезпечували своїм зерном половину населення цього великого на той час міста. Декрет на честь синів Левкона [IG., II², 212] свідчить про те, що афіняни всіляко намагалися віддячити Спартокидам за безмитну торгівлю хлібом і першочерговість у навантаженні кораблів [Dem., 20, 29 sq.].

Будучи верховними царями етнічних об'єднань в окрузі грецьких полісів, Спартокіди одержували значні доходи, в тому числі зерно від своїх підданих, яке вивозилося на продаж.

Окрім Афін боспорці торгували з південнопонтійськими містами Синопою та Гераклеєю, Фасісом в Колхіді, Хіосом, Фасосом, Паросом та ін.

В обмін на хліб, рибу, шерсть боспорці діставали дорогоцінні ювелірні вироби, одяг, скульптуру, високохудожні розписні вази, серед яких чимало виготовлених спеціально для Спартокідіз і їхніх родичів, вино, маслинову олію[626].

Поряд з цим значно зросло на Боспорі виробництво різноманітних речей, у тому числі надзвичайно дорогих, які поширювалися серед місцевої аристократії, а особливо в середовищі елітарної верхівки скіфських номадів і сіндів.

За правління Левкона І територія Боспору зросла до 5 тис. кв. км[627]. Він став найбільшою після Сиракуз державою цього часу. Із заходу вона була захищена Узунларським і Тіритакським валами. Велика частина цієї території Боспору була відведена під сільське господарство, яке забезпечувало всім необхідним не лише боспорців, але й давало багато товарного хліба, продуктів тваринництва і, можливо, вина. Землю обробляли як греки, так і місцеві осілі землероби, підвладні Спартокідам.

Вже у IV ст. до н. е. на Боспорі вирізняється значний прошарок аристократії [Isocr., 17, 3 sq; Polyaen., 6, 9, 2], серед якої були еллінізовані представники аборигенної знаті. Роль грецького полісного громадянства в державі маловідома. Окремі натяки в промові Ісократа [17, 5] і розповіді Поліена [6, 9, 2, 3] вказують на те, що вони противилися тиранічному режиму. Але явно воєнізована і водночас спрямована на збільшення добробуту влада Спартокідів сприяла всебічному розвитку економіки і культурно-політичних зв'язків та поступовому збагаченню усіх верств населення, широкому будівництву і благоустрою усіх міст, зміцненню оборонної системи держави, розвитку сільського господарства. Найбільше піднесення останнього спостерігається з другої чверті IV ст. до н. е., коли в околицях міст створюється традиційна антична система земельних наділів з відповідними садибами[628]. Спартокідам вдалося створити велику державу, яка за своєю могутністю могла суперничати з сусіднім скіфським царством. «Постійна небезпека з боку скіфського царства була тим цементом, який згуртував навколо влади і грецькі і негрецькі елементи Боспорської держави, які бачили запоруку своєї самостійності, свого економічного та культурного процвітання в розумній і твердій військовій політиці Спартокідів»[629]. Створена ними держава постійно зміцнювалася і завдяки зовнішній політиці. За безперервний потік хліба Афіни гарантували Спартокідам не лише матеріальні блага, майнове зростання, залучення до високої культури, а й політичну та військову підтримку. Отже, перші Спартокіди зуміли остаточно пристосувати полісний устрій боспорських міст до надполісної державної структури з тиранічним режимом. Ідеї возз'єднання всіх еллінів і сусідів-варварів, домагання гегемонії в усьому регіоні визначали політику ранніх Спартокідів, але здійснити їх зміг лише Левкон І.

Глава 3 Боспорська держава у другій половині IV — І ст. до н. е.

Ранні Спартокіди, зокрема, Левкон І, заклали основи великої держави на Боспорі, яка відрізнялась від усіх інших припонтійських полісів не лише розмірами і кількістю підкорених іншоетнічних об'єднань, а й своєю політико-правовою структурою із своєрідним синкретизмом влади архонта для еллінів і царя для місцевого варварського населення.

Боспорську державу завдяки політичній єдності, досягнутій за авторитарної влади, можна вважати територіальною монархією. На користь цього свідчить і те, що архонт грецьких полісів виступав і як цар, правлячи країною варварів; грецькі ж поліси не мали реальної автономії, хоч і користувались його підтримкою. Правитель у своїй політиці спирався на добре організовану центральну адміністрацію, військо і храми, зокрема жерців Аполлона, які належали до вищої аристократії. Все це вказує на те, що до доби еллінізму Боспор вступив з деякими ознаками, характерними для елліністичних монархій[630].

Розквіт Боспорської держави тривав і за правління сина Левкона — Перісада І (349/8—310/9), тобто на межі класичного й елліністичного періодів розвитку античного суспільства. Оскільки Левкон довго правив зі своїми дорослими синами, Перісад наприкінці його життя і одразу після смерті управляв тільки азіатським Боспором і Феодосією [КБН, 9]. Його співправителем виступав Спарток II, про якого йдеться в афінському декреті 347 р. [IG, II², 212][631]. У промові Демосфена, спрямованій проти Форміона (344 р.), Перісад згадується без брата. Це дає підстави вважати, що після 347 р. він правив одноосібно і найчастіше носив титул архонта Боспору і Феодосії та царя всіх сіндів і меотів [КБН, 10, 11, 971, 1039, 1040]. У розповіді Поліена його названо навіть царем Понту [Роlуаеn., 7, 37], що підкреслювало тодішню могутність Боспору. А в одній із боспорських епітафій Перісада величали «правителем землі, кордони якої — вершини гір таврів і Кавказькі гори» [КБН, 113].

Головний зміст політики Перісада полягав у зміцненні влади архонта над грецькими полісами і царя над підкореними батьком варварськими територіями, до яких він приєднав ще землі досхів і фатеїв [КБН, 9, 972], а також закріплення досягнутих раніше успіхів у державному правлінні і зміцненні зв'язків з Афінами. Лише на початку його правління, певно, створилась така ситуація, коли відокремилась країна сіндів, яка потім знову ввійшла до Боспорського царства, і влада над всіма племенами булд значно укріплена[632].

Зовнішня політика Перісада мала в цілому миролюбний характер, оскільки за весь час його правління відбулася одна війна. Внаслідок цієї, як видно недовгої, війни справи на Боспорі погіршились [Dem. 34, 8], але, очевидно, не настільки, щоб порушити загальний розвиток життя в державі[633]. Військова політика скіфів унаслідок розпаду держави була спрямована знову на схід, тому що Боспор виступав головним конкурентом їх економічної діяльності. Висловлена думка, що Перісад навіть допомагав Зопіріону в боротьбі проти скіфів[634]. Як би то не було, але боспорсько-скіфська війна не внесла особливих змін у життя боспорців. Експансійна політика Спартокідів не виключає і того, що вони після загарбання чималих територій намагались підкорити кочових скіфів, щоб не платити їм данину. Короткочасний конфлікт міг спричинитися через несвоєчасну її сплату.

Значну увагу приділяв Перісад відносинам з Афінами. Він «піклувався про відправку хліба, як і батько, із готовністю сприяв афінському народу у всьому необхідному» [IG, II², 212], зокрема дозволив афінянам користуватися правом безмитної торгівлі [Dem., 24, 36]. Саме тісні зв'язки Спартокідів з демократичними Афінами, які встановлювали у себе декрети на їх честь[635] і навіть статуї, дозволяють вбачати в їхній політиці прихильність до демократичного режиму влади. Поміркована демократизація правління Перісада простежується і в тому, що він, як і Левкон, в офіційних документах міжполісного типу визначався як приватна особа без згадки про будь-яку титулатуру.

Можливо, за правління Перісада і Спартока II існував договір між Афінами і Боспором про військову допомогу, який згадується в декреті 285 р. до н. е. на честь Спартока IV [Syll.3, 370]. Тільки відповідно з таким договором Перісад і Спарток могли попросити у афінян, щоб ті дали в їх розпорядження матросів [IG, II², 112]. Боспорські правителі, очевидно, значно зміцнивши свій флот завдяки набраним матросам, забезпечували нормальне функціонування торгових шляхів на Понті, де завжди діяли пірати[636]. Окрім Афін Боспор за Перісада продовжував підтримувати економічні зв'язки з Херсонесом, островами, південнопонтійськими і середземноморськими містами [КБН, 1, 2, 194, 1193].

Боспорська держава ще більше збагатилась. Керівна верхівка місцевих племен, яка теж збагачувалась в результаті хлібної торгівлі, отримуючи коштовні вироби грецького художнього ремесла, всіляко підтримувала діяльність Спартокідів. Характерно, що якась частина варварської знаті, перейнявши звичаї еллінів і усвідомивши переваги їхньої культури, переселялась в боспорські міста, вносячи своєрідний колорит в усі сфери життя. Саме до цього часу належить найбільша кількість багатих курганних поховань грецької і варварської знаті.

Популярність Перісада І, очевидно, була настільки значною на Боспорі, що його було зараховано до сонму божеств [Strabo., VII, 4, 5]. Вплив Афін, де в 307—304 рр. до н. е. були запроваджені культи державних діячів Антігона і Деметрія, яких прирівнювали до богів-спасителів з щорічним проведенням релігійних свят з агодами і жертвоприношеннями[637], виявився і в обожненні Перисада на Боспорі. Ця подія відноситься, напевно, до часу діяльності Євмела наприкінці IV ст. до н. е., коли в Афінах вже існував згаданий культ. Жоден з інших представників роду Спартокідів не удостоївся такої шани.

Після смерті Перісада 309 р. до н. е. у житті Боспорської держави відбулися значні зміни. Вони в основному були пов'язані з діяльністю сина Перісада — Євмела, який порушив принцип наслідування трону [Diod., 20, 22—24]. Бажання стати одноосібним правителем спонукало Євмела розпочати жорстоку боротьбу зі своїм старшим братом Сатиром, який юридично був законним спадкоємцем Перісада[638]. Вступивши в союз з вождями найближчих племен, Євмел розпочав проти нього військові операції.

На боці Євмела виступив цар фатеїв (сіраків) Аріфарн з 20 тис. кінних і 22 тис. піших воїнів[639], а Сатир мав 2 тис. грецьких і приблизно стільки ж фракійських найманців, а також близько 30 тис. скіфських воїнів. Завдяки останнім, коли розпочався бій біля р. Фат, перевага спочатку була на боці Сатира[640]. Його воїни змусили тікати супротивника і, переслідуючи фатеїв, майже зовсім спустошили їх землю. Але коли боротьба стала зосереджуватись біля фортеці Аріфарна, яка знаходилась у важкодоступних болотистих місцях, Сатир отримав смертельну рану і помер. Боспорські війська припинили облогу. Брат Сатира Притан перевіз його тіло в Пантикапей і влаштував пишні похорони. Він проголосив себе царем і розпочав нову війну з Євмелом, проте невдовзі йому довелося визнати себе переможеним. Згодом він намагався знову взяти владу в свої руки і коли зазнав нової поразки, втік до Кеп, де був убитий.

Так Євмел остаточно розправився із своїми братами і став одноосібним правителем великої держави, уособлюючи елліністичний тип монарха[641]. З самого початку свого правління він стратив усіх прихильників Сатира і Притана, навіть їх дружин і дітей, лише юний син Сатира Перісад зміг втекти до скіфського царя Агара, який дав йому притулок.

Тривалий час, коли йшла війна за трон, боспорці не виявляли ніякого протесту проти порушень традицій і незаконних дій. Така пасивність жителів Боспору до політичного життя вказує на сильну владу Спартокідів, брак громадянського ополчення і можливе викорінення основних полісних законів[642].

Рис. 54. Акрополь Пантикапею за елліністичної доби. Загальний вигляд. Реконструкція В. П. Толстикова.

Тільки після майже повного завершення драматичної боротьби за владу, знищення чималої кількості сімей пантикапейці вийшли зі стану апатії. За словами Діодора в столиці Боспору почалось заворушення громадян [АΓANAKTOYNTΩN ΠΟΛΙΤΩΝ // Diod., 20, 24, 4], внаслідок чого Євмел був змушений зібрати народні збори. Цей політичний акт за тиранічного режиму влади свідчить про те, що якісь елементи полісних традицій все ж таки зберігались на Боспорі. В усякому разі Євмел пообіцяв своїм підданим зберегти форму правління попередників і підтвердив привілеї пантикапейців, зокрема їх полісне право на звільнення від податків і безмитну торгівлю [Diod., 20, 24]. Звичайно, цар розумів, що не рахуватися з опозиційно настроєними громадянами після жорстоких розправ із сім'ями братів і їхніх прихильників не можна. Надання населенню деяких пільг і збільшення торгових операцій швидко привернуло боспорців на його бік і принесло йому популярність. Спроби Євмел а таким чином спиратися на пантикапейців свідчать також про бажання заручитися їх підтримкою на випадок можливого виступу прибічників законної влади.

Тривала (309—304 рр.), але надто енергійна діяльність Євмела, принесла чимало благ боспорцям [Diod., 20, 24, 5]. Проте відсутність епіграфічних документів його часу не дає змоги прослідкувати, за рахунок яких саме територій ще більше розширилася й зміцнилася держава [Diod., 20, 25, 3]. Також значно поліпшилися і зросли торгові зв'язки не лише з містами Егеїди, а й Понту.

Як і раніше, перше місце займав торговий обмін з Афінами. В боспорському експорті вивіз хліба сюди переважав. Але в значній кількості вивозилась і риба, зокрема осетрина, яка мала великий попит у афінян [Athen., VII, 2]. До однієї з важливих статей експорту належали продукти тваринництва — шерсть, шкури і т. ін. У промові проти Форміона Демосфен, наприклад, повідомляв, що афінський навклер Лампід, крім різних товарів, погрузив на палубу корабля 1000 шкур, що спричинилося до загибелі судна [Dem., 34, 10].

Афіняни в обмін на ці товари везли вино, маслинову олію, зброю і безліч керамічних та ювелірних виробів. Взагалі упродовж IV ст. взаємовідносини Боспору і Афін мали дружній характер, будувалися на основі повної рівноправності, взаємної вигоди[643].

У характері Євмела простежується чимало честолюбних прагнень. Він підготував ґрунт для здійснення великодержавних планів створення понтійської держави [Diod., 20, 25, 3], певно, на противагу експансійній політиці Лісімаха. Допомагаючи Візантію, Синопі, іншим містам на Понті, Євмел здобув собі славу філелліна, незважаючи на те, що громадяни його міст — греки за походженням — не користувались повними правами в його державі на відміну від самостійних демократичних полісів[644]. Під час облоги Каллатію Лісімахом Євмел зумів вивезти з нього тисячу каллатійців, надавши їм місто для поселення і місцевість Псою, імовірно, на території Сіндики, розділену на ділянки[645]. Таким чином, боспорський цар мав великі земельні володіння і право розпоряджатися ними на свій розсуд. Розподіливши землю новим переселенцям за полісним звичаєм, він значно укріпив громадянський колектив греків на Боспорі.

Крім того Євмел, як і його батько, дбав про авторитет Боспору на Понті. Він боровся з розбоєм і піратством геніохів, таврів, «ахейців» [Diod., 20, 25, 2], що значно поліпшило торговельні зв'язки. Незважаючи на порівняно короткий строк його правління і прихід до влади через братовбивство, він зумів досягти великих успіхів і стати широковідомим правителем, діянням якого було присвячено історичну розповідь анонімного автора, якою пізніше скористався Діодор[646]. За правління Євмела Боспор найбільше відповідав державі елліністичного типу з його строкатим гетерогенним населенням (боспорські і каллатійські греки, представники інших полісів, сінди, меоти, скіфи і варварські об'єднання), військом з різних найманців та культом Перісада І. Проте і за правління Євмела Боспор не став елліністичною BAΣIAEIA в повному значенні цього терміна, оскільки Євмел все-таки рахувався з громадянами, для яких він був архонтом[647]. За Пантикапеєм зберігалося право випуску монет, на яких традиційно зображалась голова Сатира чи Аполлона[648]. Певно, особливим політичним статусом на Боспорі, як і раніше, користувалася Феодосія, яка зуміла зберегти, хоч і номінальну, автономію та свої полісні традиції.

Правління Євмела було останнім, коли Боспор досяг свого найвищого розквіту за часів династії Спартокідів. Після нього почався повільний спад економіки і зменшилася територія держави.

Син Євмела Спарток III[649] за двадцятиріччя свого царювання (304/3—284/3) вже не зумів досягти значних успіхів і навіть втратив владу над варварськими об'єднаннями. В написах він іменується значно простіше за своїх предків: «архонт Спарток, син Євмела», «царствуючий Спарток, син Євмела», або ж «архонт і царствуючий Спарток, син Євмела» [КБН, 18, 19, 19, 974, 1043]. Однак на відміну від попередніх Спартокідів афінський деіфет 285 р. називає його «царем». У боспорських написах вже немає переліку підвладних цьому царю народів. Певно, вони зуміли відійти від Боспорської держави, стати незалежними, але перебували з нею у мирних стосунках, бо археологічні дослідження не фіксують для цього часу ніяких слідів розрух чи пожеж.

Спарток продовжував торгівлю з Афінами, хоч вона вже не давала значний прибутків, бо знаменитий раніше поліс втратив своє політичне та економічне значення. До того ж велику роль у торгівлі Боспору наприкінці IV — у першій чверті III ст. до н. е. починають відігравати різні острівні й малоазійські центри (Фасос, Родос, Кос, Пергам), а також південнопонтійські міста — Гераклея, Синопа, Аміс[650].

Звільнившись від короткочасного правління македонця Деметрія Поліоркета, афіняни звернулися з проханням до боспорського царя надати їм продовольчу допомогу, про що було відзначено і в їхньому декреті на його пошану. «А ще Спарток, почувши від прибулого афінського посольства, що народ повернув собі місто, радів разом щастю народу і приніс в дарунок 15000 медимнів хліба, також обіцяв і в майбутньому робити послуги афінському демосу, наскільки буде спроможний» [IG, II², 653 — Syll.3, 370]. Афінська Рада і Народні збори, відзначаючи заслуги Спартока, постановили похвалити його, увінчати золотим вінком і поставити дві бронзові статуї царя — одну на агорі, другу — в емпорії, поруч зі статуями його предків (тобто в Піреї).

Все це вказує на те, що економічні взаємовідносини мали дещо інший характер, ніж у попередні часи. Вперше самі афіняни звернулися до Спартока за допомогою. Це дає привід думати не лише про те, що в період окупації Афін Деметрієм Поліоркетом припинився експорт боспорського хліба, а й про неспроможність Спартока вивозити таку велику його кількість, як за правління Левкона та Перісада[651].

Звертає увагу в зазначеному декреті і свідчення про те, що Афіни зобов'язувались допомагати Спартоку «всіма силами і на суші і на морі», якщо хто-небудь піде війною на володіння його предків чи самого царя [IG, II², 653]. Таке зобов’язання свідчить, безсумнівно, про існування політичного договору, але наскільки він був реальним, сказати неможливо. На брак такого договору до захоплення Афін Поліоркетом, імовірно, вказує те, що Боспор залишився байдужим до долі афінян, поки вони самі не нагадали про себе. Тим паче Афіни перебували в такому стані, що навряд чи змогли б допомогти Спартоку, володіння-якого скорочувались.

Цікаво, що під час правління Спартока змінилась типологія, емблематика і вагова система золотих і срібних монет. До фінансування їх випуску залучався храм Аполлона, що також вказує на скорочення економічної спроможності царя[652]. Однак пантикапейські монети зберігали ознаки старої полісної системи, що свідчить про переважне володіння громадою пантикапейців правом їх карбування.

За правління Спартока припинило існування Єлизаветівське городище, яке тривалий час було головним центром греко-варварської торгівлі в районі Північно-Східного Приазов’я — Подоння і крайнім північно-східним пунктом торговельної діяльності боспорців[653]. Однак дуже скоро на його місці виникла боспорська колонія грецького типу, основним заняттям якої вважається добування найцінніших донських порід риб[654]. Цілком можливо, що з втратою територій варварських об'єднань, які постачали на Боспор хліб і рибу, боспорцям самим довелося зайнятись рибним промислом, щоб не втратити престиж на Понті в торгівлі з античними містами. Головними постачальниками імпортної продукції в нову колонію, певно, через посередництво Боспору, виступали Синопа, Гераклея Понтійська, Херсонес Таврійський, Фасос, Колхіда, а також малоазійські міста. Симптоматично, що серед торговельних центрів не було Афін.

Єлизаветівським городищем субколонізація Боспором дельти Дону не обмежилась. Особливий інтерес у зв'язку з цим викликає заснування боспорцями Танаїсу наприкінці IV — на початку III ст. до н. е. У Північному Причорномор'ї це найпізніша грецька колонія. І як кожна колонія вона існувала самостійно, незалежно від своєї метрополії, проте була тісно пов'язана з нею економічно і навіть залежала від її торгівлі[655]. Танаїс виник тоді, коли на Боспорі відбувалися значні економічні зміни, проходила переорієнтація торговельних зв'язків через скорочення експорту хліба і бажання продовжувати отримання худоби й риби. Заснування Танаїсу в далекій від міст Боспору місцевості меотійського узбережжя, у центрі розселення варварських племен мало сприяти й розширенню торгівлі з місцевим населенням. Але існування цього міста протягом трьох віків як незалежного від Спартокідів поліса елліністичного типу з яскраво вираженими полісними структурами[656] може свідчити про те, що не стільки економічні, скільки політичні причини спонукали якихось боспорців заснувати своє незалежне місто. Можливо, спершу це були прихильники законної влади на Боспорі, з якими розправлявся Євмел.

Віддаленість міста від грецьких центрів і близьке сусідство варварів сприяли швидкому розвитку синкретизму не лише в культурі, айв економіці, соціальних і політичних відносинах і багатьох сферах життя. Завдяки Танаїсу боспорці за правління Спартокідів торгували з різними варварськими племенами.

Дещо менше можна сказати про політичні та економічні дії наступника Спартока III — Перісада II (близько 280 — після 250 р.), коли тут залишилось лише відлуння про розквіт і впливовість колишніх Спартокідів як в античному світі, так і серед варварів. Спочатку Перісад іменувався «архонтом Перісадом, сином Спартока» або «царствуючим Перісадом, сином Спартока» [КБН, 20, 21, 1036]. Проте на відміну від свого батька він, на деякий час, напевне, зумів знову підкорити своїй владі сусідні племена, оскільки в одному з присвятних написів, залишеному його сином Левконом, відновлена пишна титулатура — «архонт Боспору і Феодосії, царствуючий над сіндами, всіма меотами і фатеями» [КБН, 25]. Однак цей єдиний документ може свідчити лише про те, що Перісад II на короткий строк домігся успіхів у стабілізації економічного й політичного становища, встановивши кордони Боспорської держави в межах IV ст.

Надалі, а можливо, навіть ще за його часів іншоетнічні об'єднання знову вийшли з-під опіки боспорців. Назавжди перестала існувати в 70—60 роки III ст. до н. е. боспорська колонія на Єлизаветівському городищі, що, певно, можна пояснювати як розвитком несприятливих тенденцій у степових районах Північно-Східного Причорномор'я, викликаних збільшенням агресивності кочових сарматських орд[657], так і появою поблизу більш-менш значного міського центру — Танаїсу. Руйнівні вторгнення галатів на територію Балканського півострова і Малої Азії, з одного боку, і сарматів на східні землі Боспору і Скіфії, — з другого, значно ускладнили стан зовнішньої торгівлі, що відповідно зумовило поступовий економічний спад[658]. До цього долучилась і загальна екологічна катастрофа — довголітня засуха. Це була загальна доля всіх народів, які населяли Північне і Західне Причорномор'я. Але Перісаду II до деякої міри вдалося на певний час стабілізувати становище у своїй державі і навіть зав'язати безпосередні контакти з Делосом і Єгиптом. Зокрема, в делоське святилище Аполлона 250 р. до н. е. він подарував дорогоцінну чашу і, можливо, звертався до оракула. Але найбільший інтерес викликають його взаємовідносини з Єгиптом[659].

Щодо боспорсько-єгипетських контактів існують дві основні концепції. Майже всі вони переважно ґрунтуються на археологічних пам'ятках і відомому документі — папірусі 254 р. до н. е. з архіву Зенона [Р. bond., 7, 1973], в якому повідомляється про посольство Перісада II до Єгипту: «Аполлоній вітає Зенона. Як тільки прочитаєш листа, пошли в Птолемаїду екіпажі та інші транспортні засоби, а також в'ючних мулів для послів від Перісада й аргоських феорів, яких цар направив для огляду Арсіноїтського йому ...».

Згідно з першою концепцією, Єгипет виступав небезпечним конкурентом Боспору в хлібній торгівлі, що призвело до скорочення експорту боспорського зерна в Афіни і погіршення економічного становища Боспору[660]. Мета посольства Перісада II до Птолемея II Філадельфа полягала у врегулюванні питань, які стосувались хлібного експорту.

На противагу висловлена думка, яку останнім часом поділяє чимало дослідників, що ніякої конкуренції між Єгиптом і Боспором не існувало[661]. Навпаки Птолемеї прагнули встановити дружні стосунки з боспорцями (в той час вони воювали за свої переваги лише в Східному Середземномор'ї). У такій ситуації їм важливо було заручитись якоюсь підтримкою великої держави на Понті[662]. Про боспорсько-єгипетські зв'язки свідчать також різноманітні археологічні матеріали (персні «птолемеївського» типу, скульптура, кераміка).

Недавно знайдена німфейська фреска із зображенням єгипетського корабля «Ізіда» та графіто з іменем Перісад на ній (в числі багатьох написів) значно доповнюють різноманітні джерела про налагодження між Боспором і Єгиптом дружніх контактів і обмін посольствами[663]. Розквіт птолемеївського царства приваблював учених і митців. Сюди з'їзджалися в «пошуках щастя» мандрівники з усіх кінців античного світу. Наприклад, боспорський філософ-стоїк Сфер, учень Зенона з Кітіона і Клеанфа з Ассоса, «... досягнувши великих успіхів в науках, поїхав у Олександрію до Птолемея Філопатора» [Diod. Laert., VII, 177]. Однак це були спорадичні зв'язки, бо вони не внесли істотних змін у життя Боспору, який поступово і невпинно йшов до занепаду, незважаючи на всі зусилля Перісада II поліпшити економічний стан.

На час правління Спартокідів у першій половині III ст. до н. е. припадає грошова криза на Боспорі[664]. Для монетного карбування в цей час характерні брак монет з дорогоцінних металів, деградація ваги мідних монет, випуск великої кількості їх з накарбуванням, перекарбуванням, швидке знецінення, запровадження нових типів монет, недбалість у їх виготовленні. Причини цієї кризової ситуації в основному крилися у незадовільному зовнішньо- і внутрішньополітичному стані країни: посиленні конкуренції у торгівлі з Єгиптом, занепаді Афін, ускладненні відносин зі скіфами та міжусобній боротьбі синів Перісада, загальній слабкій економічній ситуації в античному світі через поширення золотих монет македонських царів, недостачу дорогоцінних металів і т. ін.

Грошова криза протягом першої половини III ст. до н. е. охопила всі північнопонтійські держави. Це наводить на думку, що, крім внутрішніх причин, існувала загальна спільна причина. Археологічні дані в багатьох регіонах фіксують майже повне припинення життя на сільськогосподарських округах, що було викликано екологічною кризою і, відповідно, тотальною зміною демографічної та воєнно-політичної ситуації у кочовому світі Степу в зв'язку з першими вторгненнями сарматів[665]. «Можна припускати, що саме різка дестабілізація ситуації у світі варварів, «світового коридору», яка призвела до розорення землеробських територій — основної економічної бази грецьких держав цієї зони — і викликала серйозні економічні труднощі, була тією головною причиною, яка призвела до грошової кризи. Характер і розвиток цих криз, а також їх подолання в різних центрах залежали від конкретних економічних і політичних обставин, які складались в окремих районах на фоні загальної для Північного Причорномор'я ситуації»[666].

Занепад сільської округи на Боспорі, а разом з цим і зменшення товарного зерна, яке було тут головним джерелом багатства, в результаті спричинилося до грошової кризи. У другій половині III ст. почався поступовий вихід з цієї кризи і налагодження грошового обігу в державі, яке, однак, не змогло вивести економіку на рівень її розвитку за правління ранніх Спартокідів. Але в цілому боспорці, на відміну від ольвіополітів, не зазнали катастрофічних збитків. Великі багатства, якими володіли крупні землевласники і купці, дали змогу розширити внутрішню торгівлю[667]. Крім того в III ст. до н. е. на Боспорі почали інтенсивно розвиватися ‘виноробство і ремесла.

За деякими даними складається враження, що саме в елліністичний час на Боспорі надавалося особливого значення спеціалізації окремих міст по виробництву певних продуктів і ремісничих виробів. Якщо в Пантикапеї були зосереджені кращі майстерні по виробництву кераміки, торевтики, зброї, скульптури і багатьох інших речей, то Мірмекій і Тіритака славилися своїм виноробством і рибозасольними комплексами. На території Мірмекію, наприклад, відкрито десять виноробних господарств, в одному з яких знаходилося три цистерни для вина загальною місткістю 7830 л. Периферійні міста і поселення займалися переробкою сільськогосподарських продуктів. Окрім того в більшості міст існували невеликі бронзо ливарні, залізообробні та керамічні майстерні. Історія Боспорської держави після смерті Перісада II у другій половині III — II ст. до н. е. на відміну від попередніх часів значно менше відома. Лише окремі згадки імен царів трапляються в епіграфічних документах[668]. Економічний спад, зменшення торгівлі спричинилися до втрати інтересу в античному світі до історії Боспору. Періодизацію подальшого правління боспорських царів точно не визначено. Щодо їх хронологічної послідовності існує низка гіпотез[669].

Рис. 55. Пантикапей. Царський курган. Реставрований вхід до дромосу: а — вигляд ззовні; б — вигляд зсередини.

Імовірно, що після Перісада II спочатку правив його син Спарток, якого Левкон вбив через Алкатею, яка згодом вбила Левкона [Schol. ad Ovid. Ibis., 310]. Останній відзначився енергійною діяльністю, спрямованою на подолання грошової кризи, і проклав надійний шлях для подальшого врегулювання монетної справи на Боспорі[670]. За його правління було випущено царську серію монет, можливо, внаслідок значних фінансових витрат на воєнні дії і збідніння міської казни.

Проте остаточний вихід із грошової кризи було знайдено за Гігієнонта, який правив близько 220—200 рр. до н. е. Його ім'я збереглося лише на монетах і клеймах, але тільки з титулом архонта, що значно вирізняє його серед представників династії Спартокідів, які іменувалися подвійною титулатурою: архонт-цар (починаючи з Перісада II майже традиційним став царський титул)[671]. Існує припущення, що Гігієнонт — не спадкоємець царського роду, а чоловік Алкотеї — першої дружини Спартока, яка відплатила Левкону II за його вбивство. Проте імовірніше, що він був одним із молодших братів, які найчастіше отримували нетрадиційні династичні імена. Інакше, враховуючи навіть умовне датування правління Спартока IV, Левкона II і Гігієнонта (близько 50 років), наслідування влади Спартокідами могло б порушитись.

Гігієнонт вперше на Боспорі випустив від свого імені золоті і срібні монети, чим повністю стабілізував стан у грошовій сфері[672]. Використання у титулатурі тільки звання архонта може свідчити також про його прихильність до полісно-демократичного правління, що могло відбитися як на титулі, так і на прагненні збільшити права боспорських полісів, тим паче, що варварські володіння, завдяки яким спочатку встановився царський титул, було повністю втрачено[673].

Далі протягом II ст. до н. е. правили різні царі, про яких ми маємо ще менше відомостей. Дослідники більш-менш одностайно поділяють думку, що на початку цього століття царював Спарток V. З датованих епіграфічних пам'яток відомо, що в 178—176 рр. до н. е. Камасарія і Перісад III зробили присвяти в Дідімейон поблизу Мілета, а дельфійський декрет на їх шану відноситься до часу близько 170 р. до н. е.[674]. Керуючись такими хронологічними межами, дослідники історії Боспору визначили різні, наведені в таблиці, періодизації їх правління[675].

Отже, хронологія правління останніх Спартокідів в основному умовна, тому в ній є такі значні розходження. Серед них вирізняється Камасарія, яка певний час правила одноосібно, потім стала співправителькою свого чоловіка і сина, а згодом вийшла вдруге заміж за якогось Аргота [КБН, 75]. Згідно з елліністичною традицією, Камасарія і Перісад наділені титулами-епіклезами: Філотекна і Філометор, які свідчать про тісні родинні стосунки між матір'ю і сином та, можливо, родом Мітридатідів.

Найважливіші події наприкінці правління Перісада V й династії Спартокідів були пов'язані зі скіфами й сарматами. За правління останніх боспорських царів спостерігається значна несталість політичного життя. Зміцнення сарматів у причорноморських степах, витіснення ними скіфів і створення останніми свого царства в Криму, безсумнівно, тією чи іншою мірою відбилися на долі всіх причорноморських держав.

Цікаво відзначити, що, незважаючи на те що боспорські міста входили до однієї держави, в кожному з них, особливо в III—II ст. до н. е., спостерігається значне зміцнення оборонної системи. У перші десятиліття III ст. почалося створення нового оборонного комплексу в Пантикапеї; у III—II ст. до н. е. відновлені міські укріплення Фанагорії, Мірмекію, Тіритаки; в середині III ст. до н. е. заново було переплановано й збудовано м. Порфмій. Повсюдна організація оборонної системи міст у цей час, певно, пояснювалася нестабільним зовнішньополітичним становищем як у державі, так і в усьому світі. Кожне місто Боспору намагалося власними силами забезпечити свою оборону, що ще раз підкреслює живучість полісних традицій.

За свідченням Страбона [VII, 4, 4], останній Спартокід, «не будучи в змозі протистояти варварам, які вимагали данину більшу, ніж раніше, передав владу Мітридату Євпатору». Виникає питання, хто ж саме були ті варвари?

Більшість дослідників, спираючись на дані Страбона про кримських номадів, які «ведуть війни через данину» [VII, 4, 6], новелу Лукіана Самосатського «Токсарид» та херсонеський декрет на честь Діофанта [ІРЕ, І², 352], вважають, що це могли бути скіфи за царів Скілура і Палака[676]. Однак з'являється все більше даних, що в другій половині і особливо наприкінці II ст. до н. е. Боспор зазнавав рішучого натиску і впливу з боку не скіфів, а сарматів[677]. Боспорці змушені були сплачувати данину сарматським царям, представники яких для цього прибували в Пантикапей. Більше того, недавня знахідка на Боспорі присвятного напису дочки Скілура Сенамотіс, яка стала дружиною Геракліда — представника боспорської знаті, найімовірніше, члена царської сім'ї, дала змогу дійти висновку, що Боспор мав дружні стосунки зі Скіфським царством і не сплачував йому принизливу данину[678]. Обидва царства були пов'язані тісними узами, скріпленими династичними шлюбами.

Проте згодом ці взаємовідносини порушилися. Так, один з найбільших натисків скіфів на Херсонес наприкінці II ст. до н. е., згідно із Страбоном [VII, 4, 3], примусив громадян цього міста звернутися за допомогою до царя Мітридата VI Євпатора. Це звернення поклало початок новому етапу не лише в політичній історії Херсонеса й Боспору, а й усього Північного Причорномор'я[679]. На чолі війська, яке боролося з кримськими скіфами, стояв Діофант [IOSPE, I², 352][680].

У декреті на честь Діофанта є дані, які безпосередньо-стосуються Боспору: «Він [Діофант] відбув у боспорську місцевість і, здійснивши там за короткий час багато великих діянь, знову повернувся в наші місця» [IOSPE, І², 352, 9—10]. Які саме були ці діяння, невідомо. Це могло бути прохання Перісада про надання йому допомоги Мітридатом; повне підкорення Боспору Мітридатом; дипломатична місія стратега про передачу влади понтійсЬкому царю або з метою забезпечення нейтралітету боспорців у боротьбі Херсонесу зі скіфами тощо[681]. Очевидно, найбільше відповідає дійсності остання версія, оскільки Діофант справді міг побоюватися наступу Перісада, знаючи про боспоро-скіфський договір[682]. Заручившись згодою боспорського царя про нейтралітет, Діофант розбив військо Палака, а Скіфське царство стало частиною Понтійської держави Мітридата.

Після перемоги над скіфами Діофант знову відправився на Боспор. Результатом цього стало юридичне оформлення передачі влади Перісадом Мітридату [IOSPE, І², 352, 32—33]. Таким чином царська династія Спартокідів, що правила на Боспорі більше трьохсот років, повністю і назавжди втратила владу.

У той час, коли Діофант займався врегулюванням боспорських справ на користь Мітридата, в Пантикапеї відбувся державний переворот під проводом Савмака [IOSPE, I², 352][683]. Перісада було вбито, а понтійський стратег зумів утекти на кораблі, який прислали за ним херсонесити. Через якийсь час він організував військо, куди ввійшов десант з трьох херсонеських кораблів, і порівняно швидко оволодів опорними пунктами повстанців на Боспорі — Пантикапеєм і Феодосією, придушив повстання, а Савмака відправив в Понт, де його, певно, стратили.

Характер і мета цього повстання, його рушійні сили й особа Савмака не мають однозначного тлумачення[684]. Найпоширенішою є концепція, згідно з якою на Боспорі повстали скіфські раби, оскільки сам організатор походив з рабів. Вважається також, що головною рушійною силою повстання були різноманітні верстви міського й сільського населення всього Східного Криму[685].

Згідно з останньою концепцією, Діофант за короткий час воєнних дій на Боспорі покарав не всіх його учасників), а лише Савмака і близьких до нього людей, які й були тими скіфами, що згуртувалися навколо Савмака і про яких ідеться в декреті [TΏN ПЕРІ ΣAYMAKOY EKYΘAN][686].

Із змісту документа ясно, що в повстанні не брали участі інші скіфи, крім тих, які згуртувалися навколо Савмака; змова, найімовірніше, була влаштована групою скіфів на чолі з Савмаком, щоб виступити проти Діофанта і зробити державний переворот на Боспорі.

Свідчення про справжнє походження Савмака і його права на престол невідомі. Втім ніщо не заважає вбачати у його особі знатного скіфа, який, можливо, був одружений з однією із Перісадових дочок, належав, як і Сенамотіс, до роду Скілура[687].

Саме тому він зміг виступити проти Діофанта, який уособлював найбільшого ворога боспорського трону, бо шляхом дипломатичних хитрощів зумів переконати Перісада без боротьби передати владу понтійському царю.

При цьому зовсім не відомим залишається ставлення до таких вирішальних подій в історії держави громадян боспорських міст, зокрема Пантикапею і Феодосії, які, до речі, найбільше зберігали полісні традиції і для яких зовсім не байдужою була доля вітчизни. Можливо, що херсонесити, щоб не загострювати надалі відносини з боспорськими греками, в Діофантовому декреті, зміст якого, звичайно, ними стверджувався, навмисно не згадали про останніх.

Після придушення Діофантом повстання Боспор встановив свою незалежність. У цьому неабияку роль зіграв Херсонес Таврійський, який не лише звернувся за допомогою до Мітридата, а й всіляко підтримував його полководця — три кораблі з воїнами брали активну участь у боях на боспорській землі. Звичайно, річ була не тільки в тому, щоб завершити підкорення скіфів понтійському царю й повністю позбавити Херсонес від варварської загрози, а в необмеженому прагненні Мітридата створити велику державу. Підкорення Боспору в цих експансивних планах становило одну з найголовніших ланок. Звернувшись за допомогою до честолюбного понтійця в боротьбі проти скіфів і отримавши її, херсонесцям надалі не залишалося нічого іншого, як підтримувати цього стратега, який виконував волю свого царя.

Можливо, на Боспорі, як і в інших античних містах, на той час вже діяли промітридатівські угруповання, і тому він порівняно швидко підкорився Понтійській державі. Подібне угруповання тут могли створити противники Перісада, які в його особі вбачали головного винуватця економічного занепаду й посилення скіфського впливу. Мітридат же славився філеллінською політикою, надавав свободу грецьким полісам, захоплювався їх культурою, знав і виконував грецькі релігійні обряди, особливо шанував Діоніса і Геракла, з якими згодом почав себе уособлювати [App., Mithr., 10, 112; КБН, 31, 979].

Політичний статус Боспорської держави в цілому і окремих її територій після приєднання до володінь Мітридата відомий мало. Значно поліпшується монетне карбування порівняно з монетами останніх Спартокідів[688]. Окрім Пантикапею право карбування отримали Горгіпія і Фанагорія, що вказує на їх формальну самостійність і додержання окремих полісних традицій. У межах хори міст продовжувало розвиватися аграрне господарство, завдяки чому населення забезпечувалося необхідними продуктами. Частина продуктів віддавалася понтійському царю як данина. Але вже перша війна Мітридата з Римом (89—84 рр. до н. е.) показала, яким важким тягарем може стати підпорядкування понтійському царю. Війна порушила давно налагоджені торговельні зв'язки боспорців.

Певно, наприкінці першої війни з римлянами Боспор відокремився від Понтійської держави[689]. Мітридат зумів знову його підкорити лише 80 р., після завершення другої війни з Римом, призначивши для його управління свого сина Махара [App. Mithr., 67]. За його правління боспорські міста втратили право автономного карбування монет, хоч і зберігали ще деякі елементи полісних структур[690].

Під час третьої війни з Римом (74—63 рр. до н. е.) Махар зрадив батька і перейшов на бік римлян [App., Mithr., 78; Plut., Luc., 24]. Він особисто звернувся до полководця Лукулла з проханням визнати його другом і союзником римського народу, пославши йому золотий вінок. Відмовившись від підтримки понтійського царя, який все частіше зазнавав поразок, втрачаючи володіння, і визнавши гегемонію Риму, Махар став одноосібним і майже незалежним правителем Боспору, хоч і не насмілився проголосити себе царем.

Мітридат після втрати малоазійських територій, захоплених римлянами і переслідуваний ними, прибув на східні боспорські землі, де проти нього ніхто не виступив. Навпаки, Махар послав йому назустріч послів з намаганням виправдатись, але, зрозумівши, що прощення не буде, втік на кораблі, можливо, до Херсонеса. Рятуючись від переслідування, він спалив інші судна в гавані [Арр., Mithr., 102]. Невдовзі Махар помер: його було вбито або він закінчив життя самогубством.

Боспорське населення, як і в інших драматичних ситуаціях, залишилося байдужим до цих подій. Певно, воно не було причетним до проримської діяльності Махара[691].

По смерті Махара Мітридат укріпився на Боспорі, узявши собі за мету зібрати нове військо для походу на Рим через Альпи[692]. Помпей, який командував римською армією, намагався його знищити, не згоджувався на мирні переговори. Морська блокада Боспору й параліч морської торгівлі змусили Мітридата інтенсивніше готуватися до війни. Він набирав солдатів з усіх верств населення, здійснював масову заготівлю зброї та провіанту, налагоджував зв'язки з царями варварів. Для покриття надзвичайних витрат було збільшено побори з боспорців, що викликало їх невдоволення.

Зрештою, це невдоволення переросло у відкритий масовий протест проти Мітридата не тільки на Боспорі, айв інших регіонах. Коли він відправив у Фанагорію частину свого війська, щоб закріпити за собою азійську територію Боспору, місто повстало. За Фанагорією піднялись інші боспорські міста. Заворушення почалось і в армії Мітридата. Його син Фарнак, бачачи, що цар не може придушити повстанців, перейшов на бік римлян. Втікаючи від бунтівних солдатів, Мітридат сховався в пантикапейському палаці, де 63 р. до н. е. й закінчив своє життя.

Після цього Понтійська держава перейшла в руки римлян. Фарнаку, який звернувся до Помпея з проханням отримати батькові володіння, було дозволено стати лише правителем Боспору й Херсонесу. Фанагорії було надано автономію за те, що вона перша виступила проти Мітридата. Так завершилася ця остання драматична сторінка в елліністичній історії Боспору.

Мітридату VI Євпатору вдалося створити всепонтійську державу величезних розмірів, на території якої жили не тільки греки, а й різноманітні народи, віддалені один від одного на сотні й тисячі кілометрів. Таке політичне об'єднання було підготовлене всім попереднім розвитком припонтійських областей і базувалося на цілком реальній основі розвинутих внутрішньополітичних зв'язків, які особливо зміцнились в елліністичний час[693]. У короткочасний період існування цієї держави Боспор з його значними економічними ресурсами й можливістю поповнювати військовий контингент становив одну з її важливих складових частин.

Глава 4 Херсонес Таврійський наприкінці V — у першій половині І ст. до н. е.

Головною причиною заснування Херсонеса — єдиного в Північному Причорномор'ї дорійського центру — були соціальні конфлікти у його метрополії — Гераклеї Понтійській, які й призвели до виселення частини її мешканців[694]. Близько 422/421 рр. до н. е. вони заснували місто[695]. Джерела засвідчують, що при створенні колонії на новому місці обов'язковою умовою було конституювання поліса, що в свою чергу передбачало поділ землі між першопоселенцями. Сама ця земля була основою економічної самостійності громадянина, обов'язковою умовою його належності до громадянської общини. Аналогічна ситуація мала місце й у Херсонесі.

Наприкінці V — у першій половині IV ст. до н. е. територію Херсонеса (східна частина сучасного городища) було оточено стіною, в межах якої поряд з житлами зведено перші храми. Процес становлення поліса як певного економічного й соціально-політичного утворення завершився в Херсонесі близько 390—380 рр. до н. е., коли місто почало карбувати власну монету[696]. Є всі підстави стверджувати, що до середини IV ст. до н. е. у Херсонесі існували демократичні інститути міського самоврядування[697].

Основою економічного розвитку раннього Херсонеса було сільське господарство, що базувалося на античній формі власності на землю. Наприкінці V — у першій половині IV ст. до й. е. головним районом сільськогосподарського виробництва поліса був Маячний півострів. Внутрішнє межування, а також невеликі розміри його території свідчать, що в Херсонесі на початковому етапі існування кількісно переважали земельні ділянки малої площі. Вони складали фундамент сільськогосподарського виробництва[698]. На цій економічній основі й завершився процес становлення Херсонеса як поліса.

Рис. 56. Міські ворота Херсонеса. III—II ст. до н. е.

Поряд із сільським господарством уже на етапі класики почало розвиватися й ремісниче виробництво, яке, втім, ще міцно пов'язувалося з потребами сільського господарства. Характерною рисою торгівлі Херсонеса був обмін продуктів сільського господарства на продукцію ремесла. Причому товари вироблялися не тільки на продаж, а й на замовлення. Таким чином, поряд з товарним виробництвом розвивався й товарний обіг, який грав відчутну роль навіть за максимального розвитку товарного виробництва[699]. На ранніх етапах історії поліса ремесло орієнтувалося не на зовнішній ринок, а на задоволення потреб населення[700]. Тільки на початку IV ст. до н. е. обмін продукцією сільського господарства та ремесла почав здійснюватися за допомогою грошей (до цього він здебільшого мав натуральний характер). Беручи до уваги рівень розвитку ремесла, слід зазначити, що наприкінці V — у першій половині IV ст. до н. е. місцеві ремісники не могли повністю задовольнити потреби населення товарами місцевого виробництва. Тому Херсонес з самого початку був змушений розвивати зовнішньоекономічні зв'язки в основному з південнопонтійськими центрами.

Очевидно, вже в IV ст. до н. е. у зв'язку з освоєнням прямого морського шляху через Чорне море в економіці міста певну роль починає відігравати транзитна торгівля. Проте зовнішньополітичне становище міста і відсутність на його околицях вигідних контрагентів серед варварського населення не дає змоги вбачати у Херсонесі важливий центр посередницької торгівлі на початковому етапі розвитку.

У зв'язку з карбуванням перших херсонеських монет на початку IV ст. до н. е. й використанням для потреб внутрішньої торгівлі власних грошей можна говорити про досягнення певного рівня розвитку товарного виробництва. Але дуже обмежена кількість перших монетних емісій вказує на незначну питому вагу грошового обміну в економіці міста. Отже, у своїй основі господарство раннього Херсонеса було натуральним, а товарне виробництво обмежувалося вузькими рамками, що визначалися необхідністю отримання тих продуктів чи товарів, які не можна було виготовити у господарствах мешканців міста[701].

Незважаючи в цілому на досить високий рівень товарного виробництва в античному світі наприкінці V — у першій половині IV ст. до н. е., в конкретно-історичних умовах Херсонеса мала місце деяка архаїзація економічних відносин. Природно, що процес розвитку товарного виробництва у ранньому Херсонесі був не таким болючим і довготривалим, як свого часу в Греції. Але для налагодження й успішного функціонування конкретної економічної системи потрібен був певний період часу[702].

Соціальна структура населення залишалась порівняно простою. Основну частину жителів Херсонеса складали громадяни і члени їх сімей, що володіли невеликими оселями в місті й земельними ділянками на Маячному півострові, а можливо, й на околицях міста. Це були дрібні товаровиробники.

Поряд із громадянами й членами їх сімей, у Херсонесі, як і в усякому грецькому полісі, мешкали раби, метеки і ксени. Однак дві останні категорії населення кількісно були невеликі, бо характер землеволодіння, рівень розвитку ремесла й торгівлі не дає можливості припускати, що праця метеків і ксенів за умов у цілому натурального господарства знаходила досить широке застосування у виробничих відносинах. У сфері виробництва і головній його галузі — сільському господарстві — безумовно, в цей період кількісно переважала праця членів громадянської общини і членів їх сімей[703]. Це пояснюється тим, що на той час ще не склалися об'єктивні умови для приватновласницької експлуатації у широких масштабах, головною умовою якої була наявність порівняно великої приватної власності на засоби виробництва, а також певний рівень його товарності.

Однак це не означає, що праця соціально залежного й рабського населення взагалі не використовувалася у сфері виробництва. Присутність у некрополі Херсонеса IV ст. до н. е. скорчених поховань у гіпотетичному плані дає підстави вважати, що в сім'ях порівняно заможних херсонеситів жила якась кількість рабів, тобто в місті існувало домашнє рабство, яке не відігравало значної ролі у матеріальному виробництві.

Таким чином, Херсонес наприкінці V — у першій половині IV ст. до н. е. слід розглядати як поліс класичного типу, де основу економіки становило сільське господарство, а ремесло й торгівля, як і в більшості аналогічних соціальних структур, ще не набули значного розвитку[704]. Приватновласницька експлуатація у цей час теж не була значно розвинута. У сфері матеріального виробництва переважала праця громадян і членів їх сімей. Але поряд з цим уже на початковому етапі історичного розвитку поліса використовувалася праця рабів, хоча рабство переважно було домашнім[705]. Зрозуміло, що у виробничих відносинах могли використовуватися якісь інші форми експлуатації, але через обмеженість джерел щось певне про них говорити зараз не можна. Це був етап зародження і формування протиріч між потенційними експлуататорами та експлуатованими, в основі яких лежало нерівне правове становище, відношення до умов і засобів виробництва, а також до організації суспільної праці і тієї частки прибутку, що одержували різні верстви населення.

У середині — другій чверті IV ст. до н; е. в Херсонесі спостерігаються зміни у політичному й економічному розвитку, що пояснюється зростанням його сільськогосподарської території й припливом значної групи переселенців з Гераклеї Понтійської[706]. Освоєння Гераклейського півострова, який став ближньою хорою, активно провадилося протягом другої половини IV ст. до н. е., причому це хронологічно збіглося з певними змінами у державному устрої. Як свідчить нумізматичний матеріал, близько середини IV ст. до н. е. у Херсонесі було встановлено олігархічне правління, яке тривало протягом 18 років, приблизно з 350 до 330 р. до н. е.[707]. Кардинальні зміни у державному ладі, які хронологічно збіглися з новим припливом колоністів, пояснюються бажанням нащадків першопоселенців утримати свої виняткові права на володіння землею, бо, враховуючи скромний достаток перших мешканців поліса і їхніх безпосередніх нащадків, земля на той час була головною матеріальною цінністю громадян. Тому основним завданням олігархії у Херсонесі була охорона виняткових прав на володіння землею і економічних інтересів порівняно невеликої групи людей. Це, врешті-решт, викликало соціальний конфлікт між громадянами поліса і новими переселенцями, яких було позбавлено права на володіння землею[708].

Приплив нових груп переселенців сприяв прискореному освоєнню Гераклейського півострова протягом другої половини IV ст. до н. е., який супроводжувався збройною боротьбою і витісненням таврських аборигенів. До останньої третини IV ст. до н. е. цей процес було завершено і всю територію Гераклейського півострова розмежовано на понад 400 майже однакових земельних ділянок. Розмежування земель мало на меті урівняння у правах нащадків першопоселенців і колоністів нової хвилі. Сам факт нового розподілу сільськогосподарських угідь був демократичним актом, бо передбачав отримання усіма громадянами однакових наділів, що зумовлювало повноправне членство у громадянській общині. Отже, можна припустити, що близько 330 р. до н. е. в Херсонесі було відновлено демократичні інститути самоврядування, а найнепримиренніших супротивників реформ вигнано з міста шляхом остракізму[709].

Основою економіки Херсонеса протягом елліністичного часу залишалося сільське господарство, яке базувалося на дрібному землеволодінні античного типу. Поряд з цим, на зламі IV—III ст. до н. е. вже здійснювався певний перерозподіл земельної власності на Гераклейському півострові шляхом оренди громадських і храмових земель, а також купівлі-продажу. Але, певно, цей процес не призвів до значної концентрації землі й обезземелювання основної маси громадян, бо через специфічні особливості розвитку античної громадянської общини[710], тут не могло скластися для цього необхідних передумов. Як і в більш ранній період, на Гераклейському півострові у ІІІ—II ст. до н. е. кількісно переважали земельні наділи невеликих розмірів і тільки близько чверті господарств можуть бути віднесені до розряду середніх і великих.

Значною подією в історії Херсонеса було освоєння земель у Північно-Західному й Західному Криму. Початковий етап проникнення сюди слід відносити до часу, близького до заснування міста. Пізніше, протягом усього IV ст. до н. е. цей процес йшов невпинно. Жвавий інтерес до Північно-Західного Криму був викликаний не стільки торговельними інтересами, скільки наявністю в околицях Керкінітиди родючих земель, які могли бути освоєні переселенцями, що мігрували в останній третині IV ст. до н. е. переважно з грецьких міст Західного Причорномор'я. Ця, третя, хвиля переселенців не була зрівняна в юридичних правах з членами херсонеської громадянської общини і їх слід розглядати як вільне, але не повноправне населення[711].

Заключний етап політичного входження Північно-Західного Криму до складу Херсонеської держави датується межею IV—III ст. до н. е. або початком III ст. до н. е., коли найбільше грецьке місто у цьому районі — Керкінітида — шляхом примусового синойкізму чи симполітії остаточно перейшло під владу Херсонеса. У цей час завершився процес перетворення автономного поліса класичного типу на порівняно велике територіальне державне об'єднання, очолюване громадянською общиною Херсонеса. До складу цього об'єднання увійшли землі Західного і Північно-Західного Криму з містами, поселеннями й укріпленнями, де жили різні соціальні групи населення[712]. Очевидно, до цього часу слід відносити початок розвитку інтегративно-центристських тенденцій, які особливо яскраво відбилися у певній єдності духовної і матеріальної культури на території Херсонеської держави, що добре простежується на археологічному матеріалі[713].

Одна з найцікавіших пам'яток епіграфіки — Херсонеська присяга — засвідчує, що землями у Північно-Західному Криаду володіла херсонеська громадянська община. Тобто, принаймні частину наділів тут можна розглядати як землі, що не були передані у безкоштовне володіння. Їх господарі мали сплачувати відповідний форос, а можливо, й захищати державу від ворога. При межуванні земель на Гераклейському півострові й у Північно-Західному Криму використовувався єдиний стандарт лінійних мір. Отже, освоєння нових сільськогосподарських угідь було цілеспрямованим і в ньому активну участь брала херсонеська громадянська община[714]. В елліністичний період у Північно-Західному Криму існували громадянські общини. Добре відомо, що вони, розміщуючись на землях більших полісів або царів, сплачували певні податки за користування сільськогосподарськими угіддями. У зв'язку з цим особливий інтерес викликає факт існування у Північно-Західному Криму різних типів поселень, що дає змогу припускати наявність різних форм землекористування і землеволодіння. Тому можна говорити про існування у Північно-Західному Криму якихось груп населення, що відрізнялися за своїм юридичним статусом від громадян Херсонеса[715].

Рис. 57. Будинок з андроном в Керкінітиді. III ст. до н. е.

Політичне підкорення Північно-Західного Криму призвело до певної трансформації структури сільського господарства Херсонеса, що слід пов'язувати з тими змінами, які сталися в межах Херсонеської держави. Так, якщо у сільському господарстві на Гераклейському півострові переважало виноградарство і виноробство, то у Північно-Західному Криму — зернове господарство[716]. Це дає підстави стверджувати, що після включення Північно-Західного Криму до складу Херсонеської держави в економіці останньої починає простежуватися певна спеціалізація, яка призводила не тільки до змін у структурі виробництва, а й до збільшення питомої ваги товарної продукції. Однак, роблячи такий висновок, слід пам'ятати, що в античному світі господарства в основному були натуральними і тільки одна якась їхня галузь спрямовувалась до ринку[717]. На Гераклейському півострові це були виноградарство й виноробство, а у Північно-Західному Криму товарну спрямованість мало виробництво зерна. Наявність на Гераклейському півострові й у Північно-Західному Криму певної кількості порівняно великих землеволодінь свідчить, що саме такі господарства, тісно пов'язані з ринком, були головними центрами товарного виробництва[718].

Рис. 58. Херсонеська громадянська присяга III ст. до н. е.

Зараз важко оцінити економічний потенціал Херсонеської держави в цілому, однак деякі висновки можна зробити, орієнтуючись на розміри земель, що оброблялися, і з яких одержували сільськогосподарську продукцію. На Маячному півострові, що був основною сільськогосподарською базою наприкінці V — у першій половині IV ст. до н. е., було розмежовано близько 380 га. Після освоєння усього Гераклейського півострова розміри земельного фонду міста зросли майже у 26 разів і складали 10 тис. га. За підрахунками О. М. Щеглова, в Північно-Західному Криму оброблялося 30—32 тис. га[719]. Отже, навіть такі приблизні підрахунки свідчать, що після включення нових земель до складу Херсонеської держави виробництво сільськогосподарської продукції повинно було зрости більш як у три рази порівняно з другою половиною IV ст. до н. е. і більш ніж у сто разів порівняно з кінцем V — першою половиною IV ст. до н. е. Якщо врахувати і те, що певні сільськогосподарські угіддя використовувалися греками також у Західному Криму, в гирлі р. Альми, то ці пропорції будуть ще більшими[720].

Розширення сільськогосподарських територій, що перебували під контролем Херсонеса, хронологічно збігається з піднесенням ремесла. Його продукція у значній кількості починає надходити не тільки до господарств Гераклейського півострова, але й у Північно-Західний Крим. Стандартизація ремісничої продукції, і передусім керамічного виробництва, свідчить не тільки про її масовість, а й про товарну спрямованість. Певно, ці зміни в ремеслі слід пояснювати створенням на «ближній» та «дальній» хорі Херсонеса якоїсь кількості порівняно великих господарств, які й були в основному центрами товарного виробництва сільськогосподарської продукції. Ці господарства стимулювали значне зростання кількості виробництва ремісничої продукції. Причому номенклатура херсонеського ремесла за археологічними даними свідчить про його тісний зв'язок з потребами сільськогосподарського виробництва.

Поряд з сільським господарством і ремеслом, з другої половини IV ст. до н. е. у Херсонесі починається активізація торговельної діяльності, основою якої був прогрес у галузі сільськогосподарського виробництва. Збільшення кількості продукції, що вироблялася у головній галузі економіки, створювало сприятливі умови для надходження у місто ремісничої продукції і продуктів з інших регіонів античного світу, насамперед з центрів Південного Понту. Економічні зв'язки з античними містами Північного Причорномор'я, а також з Нижнім Подніпров'ям і Нижнім Подонням, куди вивозилися великі партії херсонеського вина, здійснювалися через Ольвію та Боспор. При цьому використання посередників у торговельних операціях повинно було стимулювати подальший розвиток товарно-грошових відносин і товарну діяльність певної кількості херсонеських господарств, які у даному разі були спрямовані на виробництво вина.

Однак, відзначаючи розвиток зовнішньої торгівлі у другій половині IV ст. до н. е., не слід перебільшувати значення посередницької діяльності херсонеських купців і особливо торгівлі з глибинними районами Північного Причорномор'я. Основними регіонами, з якими місто підтримувало стійкі економічні зв'язки, були Північно-Західний і Західний Крим, де фіксується значна кількість херсонеської амфорної тари. Ймовірно, в обмін на зерно через Херсонес до населення цього регіону надходили товари, що привозилися з інших регіонів античного світу. Саме така посередницька торгівля давала змогу не тільки одержувати товари, які не вироблялися у місті, а й гарантувати громадянській общині певний зиск від митних операцій [nop.: Xen. De vect., IІІ, 5].

Рис. 59. Поселення Панське—1. Башта Ольвійського укріплення, IV ст. до н. е.

Певна спеціалізація господарської діяльності, добре простежена на археологічному матеріалі, мабуть, була результатом дії інтегративно-централізуючих тенденцій, які зумовлювалися об'єднанням цих районів у межах Херсонеської держави. Гераклейський півострів і Північно-Західний Крим певним чином доповнювали один одного і складали економічне ціле, що базувалося на натуральному в своїй основі господарстві. Водночас спеціалізація двох основних економічних районів спричинилася до поступового формування у межах Херсонеської держави єдиного внутрішнього ринку.

Таким чином, розширення земельного фонду, що перебував під контролем херсонеської громадянської общини у другій половині IV ст. до н. е. і з рубежу IV—III ст. до н. е. в Північно-Західному та Західному Криму, зумовило економічний розквіт Херсонеса. Новий етап його соціально-економічного розвитку, пов'язаний з перетворенням поліса на центр порівняно великої територіальної держави, характеризується зростанням товарної спрямованості виробництва і певним розвитком товарних відносин. Однак, це ще не дає підстав говорити про якісні зміни в його розвитку, а свідчить лише про деякі особливості останнього порівняно з попереднім періодом.

Рис. 60. Поселення Панське—1. Садиби V—VI. Загальний вигляд (за О. М. Щегловим).

З першої половини III ст. до н. е. внаслідок скіфської експансії Херсонес поступово втрачає свої володіння у Північно-Західному Криму. У зв'язку з цим вже з рубежу III—II ст. до н. е. у своїй зовнішній політиці місто орієнтується на Понтійське царство, що насамперед зумовлювалося воєнною активністю скіфів. Погіршення зовнішньо- і внутрішньополітичного стану спонукало приєднання Херсонеса до договору Фарнака з Римом (179 р. до н. е.) [Polyb., 25, 2]. На основі цього договору місто здобувало можливість одержати реальну військову допомогу. Крім цього, з понтійським царем було укладено й окремий договір, згідно з яким Понтійська держава зобов'язувалася надати допомогу Херсонесу у військових діях проти сусідніх варварів [IOSPE, І², № 402].

На початку II ст. до н. е. скіфи знов активізувалися і в середині цього століття захопили майже весь Північно-Західний Крим, а на місцях херсонеських поселень спорудили свої фортеці. У другій половині II ст. до н. е. скіфська експансія тривала. Тепер загроза нависла над самим Херсонесом і його околицями. Саме у цей час гине низка садиб на Гераклейському півострові і поспіхом укріплюються оборонні споруди міста[721].

За таких умов місто не змогло організувати надійну відсіч варварам і звернулося по допомогу до царя Понту Мітридата VI Євпатора. У Херсонес було направлено війська під командуванням Діофанта, які близько 113 р. до н. е. розбили скіфів і їхніх союзників роксоланів та заволоділи декількома пізньоскіфськими фортецями [Strabo., VII, 3, 17; IOSPE, І², № 352]. Загрозу Херсонесу було ліквідовано, а Скіфське царство, мабуть, стало васальним щодо Понтійського царства і на його території було розміщено понтійські' військові загони[722].

Надання воєнної допомоги супроводжувалося певними змінами у політичному статусі громадянської общини. Херсонес проголосив Мітридата VI своїм простатом [Strabo., VII, 4, 3] і, зберігши самоврядування й автономію, увійшов до складу Понтійської держави[723]. У місті було розміщено понтійську залогу, яка, з одного боку, мала забезпечувати безпеку місту, а, з другого — сплату певної данини, яку, як і на інші грецькі центри, було накладено на херсонеську громадянську общину [Strabo., VII, 4, 6].

Згодом воєнно-політичні події призвели до економічного занепаду міста наприкінці II — у першій половині І ст. до н. е. Причому це передусім відбилося на провідній галузі економіки — сільському господарстві та аграрних відносинах — саме там, де вироблявся той додатковий продукт, що був запорукою успішного розвитку міста протягом елліністичного часу. Про масштаби кризи можна судити за розмірами сільськогосподарських угідь, що контролювалися громадянською общиною. Якщо у Північно-Західному Криму оброблялося понад 30—32 тис. га землі, то після втрати цих районів сільськогосподарська територія Херсонеса скоротилася до меж Гераклейського півострова. Отже, можна припустити, що наприкінці II ст. до н. е. виробництво сільськогосподарської продукції, що надходила до Херсонеса, порівняно з IV—III ст. до н. е. мало скоротитися приблизно на 75%.

Це явище не слід розглядати як щось суто херсонеське, бо у давньому світі однією з основних причин скорочення сільськогосподарського виробництва, поряд з засухою були війни, які призводили до розорення хори античних міст [пop.: Xen. De vect., V; Polyb., IV, 73, 3]. У зв’язку з цим слід підкреслити, що трохи раніше аналогічний процес фіксується в Ольвії, де з середини ІІІ ст. до н. е., після розгрому її хори, почався занепад економіки[724]. У Тірі, де наприкінці III ст. до н. е. гине значна кількість сільських поселень в околицях міста, теж спостерігаються негативні явища в економіці[725].

Скорочення сільськогосподарських територій, де вирощувався головним чином хліб, призвело до зростання на Гераклейському півострові кількості ділянок, на яких замість винограду тепер вирощували зернові. Таким чином, разом із скороченням виробництва змінилася структура сільського господарства, що зумовлювалося зовнішніми чинниками, зокрема, втратою земель у Північно-Західному і Західному Криму. Адже саме з цих районів надходила основна маса хліба, що стимулювало розвиток не тільки ремесла, а й торгівлі. Деяка інтенсифікація господарської діяльності, про яку можна говорити на підставі археологічного матеріалу, не була здатна помітно оздоровити економіку. Нове піднесення могло бути досягнуте лише завдяки значному розширенню сільськогосподарських угідь або за умови зростання обсягу надходження сільськогосподарської продукції у місто іззовні.

Стан сільського господарства наприкінці II ст. до н. е. зумовив спад ремісничого виробництва, відродження якого у порівняно значних масштабах фіксується тільки у перші століття нової ери. Скорочення території Херсонеської держави й розорення населення призвело до зменшення попиту на продукцію ремесла.

Кризовими явищами у матеріальному виробництві зумовлювалося скорочення обсягу торгівлі, про що свідчить зменшення припливу продукції ремесла з інших центрів античного світу. Це також певною мірою пояснюється зовнішньоекономічною обстановкою у басейні Чорного моря. Складне економічне становище Херсонеса ускладнювалося і тим, що місто повинно було сплачувати форос Мітридату VI Євпатору.

Як наслідок кризи у сільському господарстві, мабуть, саме з цього часу в Херсонесі активізується рибальство та соляний промисел — ті галузі виробництва, розвиток яких меншою мірою залежав від зовнішньополітичних факторів.

Падіння обсягу сільськогосподарського виробництва наприкінці II — у першій половині І ст. до н. е. призвело до скорочення питомої ваги товарообігу в суспільному виробництві. Наслідком цього стало посилення натуралізації господарства, а також розрив зв'язків з ринком. Тільки таким чином більшість херсонеських громадян могла забезпечити собі сталий економічний стан. Якоюсь мірою, можливо, це полегшувалось тим, що основа більшості господарств була натуральною, а на ринку продавалися тільки лишки[726].

Разом з цим певна орієнтація на ринок значної кількості господарств, їх виноробна спрямованість, яка виразно простежується на археологічному матеріалі кінця IV — першої половини II ст. до н. е., унеможливлює висновок про безболісність цього процесу в Херсонесі. Коливання ринку мало торкнутися передусім порівняно великих господарств, що були основними центрами товарного виробництва. У цих господарствах, очевидно, йшло розбирання плантажів виноградників, за рахунок чого збільшувалися площі під сівбу зернових. З одного боку, це свідчить про зміни у структурі сільськогосподарського виробництва, а з другого — Яро скорочення на певний час обсягу товарної продукції і виробництва в цілому.

Висновок про скорочення товарного виробництва і зростання питомої ваги натурального господарства в економіці Херсонеса кінця II — першої половини І ст. до н. е. добре узгоджується з рівнем грошового обігу, який є одним з найвірніших показників розвитку економіки. Перші кризові явища, що були пов’язані зі скіфо-херсонеськими війнами, спостерігаються вже на межі III—II ст. до н. е. У цей час мало місце значне зменшення ваги срібних монет Херсонеса та якості самого металу, з якого вони виготовлялися[727]. Наприкінці II — у першій половині І ст. до н. е. в період залежності від Понтійського царства, а потім і Боспору, карбування монет стає все рідшим і кількісно невеликим[728]. Це призвело до заповнення місцевого ринку іногородньою монетою. Причому п'ять шостих із загальної кількості знахідок припадає на долю монет Понту та Пафлагонії[729]. Лише наприкінці І ст. до н. е. відновився інтенсивний випуск херсонеських монет, які поступово замінили боспорські та понтійські[730].

Таким чином, першопричиною зниження темпів розвитку і кризові явища в економіці Херсонеса наприкінці II — у першій половині І ст. до н. е. були зовнішньополітичні чинники. Вони спричинилися до втрати сільськогосподарських угідь у Північно-Західному та Західному Криму, експлуатація яких тією чи іншою мірою була запорукою піднесення у всіх без винятку галузях економіки, а також розквіту міста протягом IV—III ст. до н. е. Разом з цим немає ніяких підстав стверджувати, що наприкінці II — у першій половині І ст. до н. е. мали місце якісні зміни в економіці Херсонеса, бо внутрішні можливості розвитку виробництва ще не були вичерпані. Отже, криза кінця II—І ст. до н. е. не призвела до кардинальних змін у розвитку базових галузей економіки, а лише затримала на певний час їх розвиток.

Соціальна структура населення Херсонеса протягом елліністичного часу не була сталою. Певні зміни, що відбулися порівняно з попереднім етапом, призвели до трансформації соціальних відносин і ускладнення станово-класової структури населення. Новий приплив значних людських ресурсів, у тому числі із Західного Причорномор'я, який стає особливо помітним наприкінці IV ст. до н. е., створив сприятливі умови для освоєння значних сільськогосподарських територій у Західному й Північно-Західному Криму. Поряд із збільшенням земельного фонду деяких господарств, а також питомої ваги товарного виробництва в економіці, це мало призвести до кількісного зростання у сільському господарстві праці залежного населення.

Однак однією із специфічних особливостей розвитку Херсонеса було те, що приплив рабів із середовища варварського населення тут був дуже обмежений. Тому є підстави стверджувати, що у Херсонесі в основному використовувалася праця привозних рабів, чисельність яких унаслідок їх високої вартості не могла бути значною. Тобто, їх питома вага у суспільному виробництві не була вирішальною. Це в свою чергу дає можливість припустити, що у сільському господарстві в основному використовувалася праця різних юридично вільних, але неповноправних груп населення, які разом з рабами складали шар експлуатованих.

Не була значною питома вага рабської праці й у сфері ремесла. Відносно великі керамічні майстерні, які відкрито біля оборонних стін Херсонеса, очевидно, належали полісу, а переважну більшість ремісників, як і дрібних торговців, складали метеки. Саме для них економічна кон'юнктура кінця IV—III ст. до н. е. відкривала дуже сприятливі умови.

Шар експлуататорів теж не був чимось єдиним. До його складу входили великі й середні землевласники, які були повноправними громадянами, а також багаті ксени і метеки. Завдяки можливостям, що були створені торгівлею і грошовим обігом, вони мали можливість експлуатувати широкі верстви населення міста. Саме ці категорії — заможні громадяни і ксени, які володіли порівняно великими коштами, — займалися крупною морською торгівлею.

Разом з тим, характер землеволодіння свідчить, що значну кількість населення складали люди, яких можна віднести до категорії дрібних товаровиробників. Тут, очевидно, треба вирізняти повноправних громадян, які володіли невеликими наділами, а також вільних, але неповноправних жителів, зайнятих у ремеслі та торгівлі і які систематично не використовували працю неповноправних верств суспільства.

Скіфська експансія неминуче повинна була призвести до певних змін у соціальному складі населення. Є підстави вважати, що у II—І ст. до н. е. відбувалося кількісне зменшення шару експлуататорів і дрібних виробників і збільшення населення, яке повністю чи частково було позбавлене засобів до існування.

Таким чином, наприкінці IV—III ст. до н. е., порівняно з попереднім періодом структура населення Херсонеської держави ускладнилася, а на межі II—І ст. до н. е. мав місце зворотний процес — процес загострення соціальних протиріч, що зумовлювався насамперед зовнішньополітичними подіями, які й призвели до економічної кризи й розорення значної кількості громадян.

З часу заснування у Херсонесі існували демократичні інститути міського самоврядування, які було поновлено у третій чверті IV ст. до н. е. після короткочасного правління олігархів. Однак після цих подій державний устрій міста зазнав певних змін. У другій половині III — на початку II ст. до н. е. почалася аристократизація державного устрою Херсонеса[731], але до перших століть нової ери для політичного ладу було характерне поєднання демократичних (Народні збори, Рада) і аристократичних (номофілаки, діойкет) інститутів. Зростання впливу міських магістратів і залучення їх до протобулевтичної діяльності зумовлювалося тим станом, що склався на III ст. до н. е. у галузі матеріального виробництва і торгівлі. Включення до складу Херсонеса значних сільськогосподарських територій, а також процес перерозподілу землі та економічний підйом у місті призвели до концентрації порівняно великих прибутків у певної частини громадян. Усе це в свою чергу не могло не відбитися на політичному житті міста. Незважаючи на витрати грошей, значна частина херсонеситів, яка брала активну участь у міському самоврядуванні, крім слави і пошани, мала доступ до міських фінансів і формування політики держави, що, безперечно, відбилося на її політичному стані у суспільстві та державному устрої[732].

Зовнішньополітичні події другої половини II — першої половини І ст. до н. е. теж позначилися на функціях державних інституцій Херсонеса. Загострення воєнно-політичного стану об'єктивно призвело до концентрації влади у руках тих, хто міг дати відсіч ворогові й вжити заходів щодо економічної і політичної, стабілізації. Епіграфічні джерела це підтверджують. З них випливає, що саме наприкінці II — на початку І ст. до н. е. в час залежності від Понтійського царства, а потім від Боспору в Херсонесі мала місце реформа Ради, внаслідок чого зросла її роль у вирішенні державних справ, а також зменшилося значення Народних зборів[733]. Тобто права громадянської общини було значно обмежено.

Етнічний склад населення Херсонеса в елліністичний час був досить однорідний. Основну масу мешканців тут складали нащадки дорійців, що заснували місто. Поряд з ними жили вихідці з інших античних центрів. У місті не було значного прошарку таврського або скіфського населення, хоча тут, і особливо на хорі, мешкали вихідці з варварського оточення. Окремі з них належали до соціально залежних верств населення, але вони значною мірою були асимільовані. Це призвело до втрати ними певних етнографічних рис, і тому питому вагу їх у складі населення визначити не можна. Мала кількість іноетнічних мешканців у місті, як видно, може пояснюватися ворожим ставленням греків-херсонеситів до варварського оточення упродовж IV — кінця II ст. до н. е., що утруднювало проникнення у місто негрецького населення.

Таким чином, протягом елліністичного часу Херсонес з поліса класичного типу перетворився на центр порівняно великого територіального державного утворення, яке відігравало помітну роль у політичному й економічному житті Північного Причорномор'я і Таврики зокрема. Скіфська навала призвела до втрати Херсонесом земель у Західному і Північно-Західному Криму, а також до певних змін в економіці, соціальній структурі населення і державному устрої. Потрібен був час і сприятливі зовнішньополітичні умови, щоб відродити економіку та звільнитися від сплати данини Понтійському царству. Саме такі умови були запорукою нового піднесення міста, яке спостерігається у перших століттях нашої ери.

Глава 5 Ольвія у другій чверті V ст. — 331 р. до н. е.

Верхня межа класичного періоду в історії Ольвії визначається завершенням формування держави. Після зосередження населення з великої хори у місті у другій чверті V ст. до н. е. ці процеси остаточно закріпили його соціально-економічне районування та державно-політичну структуру. Починаючи приблизно з цього часу, по суті відбувається становлення Ольвії як типового античного міста — поліса з розташованою навколо нього невеликою компактною сільською округою — хорою. Нижня межа класичного періоду визначається військовою та соціально-економічною кризою часу облоги Зопіріона 331 р., після якої в економічному розвитку поліса відбувається якісний стрибок, що збігається з кардинальними змінами в зовнішньополітичній ситуації.

В Ольвійському полісі, починаючи з другої чверті V ст., відбуваються значні економічні та політичні зрушення. Після розгрому Мілета — метрополії Ольвії — 494 р. до н. е. активніше, ніж раніше починають розвиватися взаємовідносини з Афінами, що невдовзі позначилося, зокрема, на грошовому обігу поліса. Так, поряд з дельфіноподібними грошовими знаками з’являються унікальні литі монети великих розмірів — так звані аси (оболи) із зображенням на аверсі голови Афіни, згодом — Горгони, на реверсі — колеса чи орла над дельфіном. До V ст. до н. е. належить і поява перших почесних декретів, головним чином ателій та проксеній, які видавала держава, та сакральних написів.

Змінюється і загальний архітектурний вигляд міста. Замість землянок з'являються наземні кам'яно-сирцеві будинки звичайної для давньої Греції планувальної схеми з посиленням щільності забудови і остаточним формуванням вуличної мережі. Ольвію обгороджують фортечними стінами, на її теменосах здійснюється монументальне будівництво. Тобто, місто набуває звичайного для античного світу вигляду і в ньому починають нормально працювати державні структури.

Відбувається перехід до наземного будівництва й на поселеннях великої хори, але без поширення там будинків міського типу. І одразу ж на абсолютній більшості поселень життя припиняється. Продовжують функціонувати лише декілька поселень, розташованих головним чином поблизу Ольвії; натомість за західною околицею виникає своєрідне землянкове передмістя[734]. Водночас у першій чверті V ст. до н. е. припиняє своє існування один з житлових районів Березанського поселення, тобто територія поселення скорочується, а в іншому районі відбуваються ті самі зміни, що і в Ольвії. Це свідчить про концентрацію сільського населення у місті.

Однак запустіння сільської округи Ольвії не було катастрофічним — у жодному з поселень не виявлено слідів масових руйнувань чи пожеж. Концентрація населення округи в Ольвії навряд чи зумовлювалася скіфською загрозою і тим більше скіфським протекторатом над містом, як це вважають деякі дослідники. Вони аргументують свої висновки фактами карбування в Ольвії срібної монети з ім’ям Емінака і з зображенням Геракла у лев'ячій шкурі (міфологічного предка скіфського царя Емінака), що натягує тятиву лука, і знахідкою уламка мірчої посудини — ойнохої, на якому є відбиток зображення реверса згаданої монети[735]. Проте зображення Геракла, що натягує тятиву лука (яке, до того ж, трапляється на реверсі статерів з Фів), ніякого стосунку до легенди про походження скіфів не має. Немає достатніх підстав вважати ім'я Емінак варварським, воно відоме і в Малій Азії. І навіть, якщо припустити, що воно варварське, то його носій необов'язково мав бути варваром за походженням[736]. Щодо цього монетного штемпелю на уламку ойнохої відзначимо, що тут відбите зображення реверса монети, де вміщено емблематику Ольвії, а не ім'я Емінака і зображення Геракла. Останнього було б логічно чекати за наявності скіфського протекторату. Монети з Емінаком датуються часом не раніше 460— 430 рр. до н. е. (за В. О. Анохіним та П. Й. Каришковським), а концентрація населення сільської округи в Ольвії відбулася щонайменше на два десятки років раніше і аж ніяк не могла бути наслідком скіфського протекторату.

Найвірогіднішою причиною скупчення сільського населення в Ольвії видається потреба внутрішнього розвитку Ольвійської держави. Занепад великої хори за відсутності слідів скіфської воєнної загрози досить добре узгоджується з ідеєю формування держави на засадах синойкізму[737]. Об’єднання незалежних сільських поселень, що стихійно виникли навколо Ольвії, мабуть, було зумовлене також прагненням їх жителів мати ойкоси в межах самого міста[738]. Саме за синойкізму вони могли на це розраховувати. Багатьох робочих рук залежного або напівзалежного населення потребували й перебудова міста та розвиток міського господарства, ремесел і т. ін.

Отже, Ольвія, починаючи з другої чверті V ст. до н. е., стає остаточно на шлях консолідації усіх сил для побудови політично ні від кого не залежного поліса.

Це зовсім не означає ізоляціоністського відокремлення міста від навколишніх племен скіфів. Більше того, за Геродотом, який, можливо, тут побував близько середини V ст. до н. е., ми дізнаємося про досить дружні стосунки ольвіополітів зі скіфами. Згідно з його розповіддю, скіфський вождь Скіл мав палац у самому місті. Підходячи до Ольвії, Скіл залишав військо в передмісті, а сам заходив до міста, перевдягався в еллінське вбрання і навіть брав участь в еллінських містеріях [Her., IV, 78—80]. Дізнавшись про це від якогось ольвіополіта (а така поведінка означала зраду батьківських звичаїв), скіфи скинули Скіла і, зрештою, вбили його. Слід відзначити також наявність певного, хоч і невеликого відсотка варварських імен у просопографії населення Ольвії[739]. Хоч це і не може відбивати справжнього співвідношення етносів серед жителів міста, проте свідчить на користь більш-менш дружніх стосунків з варварським світом.

Починаючи з першої половини V ст. до н. е., відбуваються важливі зміни у зовнішньополітичній ситуації в античному світі. Так, у зв'язку з поразкою повстання іонійських міст проти персів та їхнім розгромом (500—494 рр.), природно, значно знижується активність міст у стосунках з причорноморськими центрами. Послаблюються соціально-політичні, торговельно-економічні та культурні зв'язки між цими регіонами. Починаючи з другої чверті V ст. до н. е. виникає певна зацікавленість у налагодженні не тільки економічних, а й політичних та культурних взаємовідносин Афін та Ольвії. Це відбилося на випуску Ольвією в цей час ассів із зображенням Афіни, що скоріше за все було пов'язано з формуванням Афінського морського союзу, до якого, можливо, увійшла й Ольвія[740].

Рис. 61. Напівфігура Аполлона. Ольвія, VI ст. до н. е.

Афінський морський союз (Делоський) був сформований близько 478 р. до н. е. для боротьби проти персів, однак пізніше Афіни використали його для утворення ширшого об'єднання — Афінської архе, члени якої не тільки повинні були платити постійну данину Афінам, а й виконувати інші зобов'язання. Згідно з одним із списків полісів, які виплачували форос Афінам (425—424 рр.), Ольвія платила їм один талант[741]. Припускається, що коли Перікл з метою підтримання впливу Афінського морського союзу здійснив у 30-х роках V ст. до н. е. свою експедицію у Понт, він відвідав не тільки Гераклею, Синопу, Аміс, а й перетнув Чорне море прямим шляхом до гирла Борисфена й побував у Ольвії[742].

Вплив Афінського морського союзу на життя ольвійського поліса виявився в особливостях грошового господарства та інших сферах економічного життя. Так, за законом Клеарха середини V ст. до н. е.[743], всі міста, підвладні Афінам, повинні були користуватися аттичною системою ваги, афінською монетою і не карбувати свого срібла. Відповідно у другій половині V ст. до н. е. Ольвія припиняє випуск своїх срібних монет — статерів Емінака, — який тільки-но почався, й широко використовує аттико-евбейську вагову систему[744]. Після розпаду архе наприкінці V ст. до н. е. політичні відносини з союзниками дещо послабилися. Ольвія вийшла з Афінського союзу і почала карбувати власну срібну монету. Однак економічні та культурні зв'язки тривали. Ольвія, як і весь античний світ, продовжувала зазнавати досить сильного впливу Афін у різних сферах життя.

Вплив демократичних Афін позначився не тільки на політичному устрої Ольвії, яка мала аналогічні державні установи (Народні Збори, Раду, магістратури), а й на культурному житті. Так, не пізніше середини V ст. до н. е. в мову ольвіополітів, яка раніше зазнавала сильного впливу іонійського діалекту, проникають елементи аттичного[745]. В релігійному житті велику роль починають відігравати шановані в Афінах культи — Афіни, Зевса, Афродіти та ін. У мистецтві вплив виявився у ввозі творів аттичних митців в Ольвію і в місцевій творчості. В Ольвії відомі твори видатних аттичних керамістів — Епіктета, Олтоса, Нікосфена, Епелея. У середині IV ст. до н. е. в Ольвії було поставлено статую, присвячену Леократом Аполлону Лікарю і виконану афінським скульптором Стратонідом [НО, 65]; на одному п’єдесталі є напис Праксителя [ІРЕ, І2, 145]; з Аттики було вивезено камінь, спершу призначений для надгробка, але пізніше використаний Клеомбротом, сином Пантакла, для напису з посвятою вежі Гераклу та народові[746] [IOSPE, І², 99]. Яскраво простежується аттичний вплив, особливо школи Поліклета, на місцевій коропластиці, а деякі теракоти повторюють аттичні взірці[747]. В архітектурі й будівництві використовуються привезені з Аттики архітектурні деталі, можливо, деякі громадські споруди зводилися за участю афінських архітекторів. Про це може свідчити близькість пропорцій афінської гелієї та ольвійського дикастерія[748].

Таким чином, якщо на початку класичного етапу взаємовідносини Афін та Ольвії визначалися головним чином торговими інтересами обох сторін, то пізніше вплив Афін позначається практично на всіх сферах життя ольвійського поліса — на економіці, політиці, культурі. Особливо цей вплив був відчутним у другій половині V— IV ст. до н. е.

Наприкінці V ст. до н. е. починається нове масове освоєння великої хори[749]. Загальна кількість відомих зараз поселень IV — першої половини III ст. до н. е. сягає 152[750]. Як і в VI ст. до н. е. вони розташовувалися головним чином по берегах Березанського, Бузького та Дніпровського лиманів. Площа стаціонарних поселень — 1,5 4- 8—10 га. Поселення складалися з кількох кварталів наземних безордерних сирцево-кам'яних будинків. Характерний брак укріплень на поселеннях. Відомі також сезонні стоянки пастухів та рибалок. На частині поселень наземному будівництву передувало землянкове. В цей час складається досить потужна сільськогосподарська база. На освоєних площах тільки виробництво зернових могло складати до 30—50 тис. т на рік при середньому врожаї[751].

Слід відзначити, що ольвіополіти прагнули освоїти не тільки Нижнє Побужжя, а й зробили спробу просунутися навіть у Крим, на Тарханкутський півострів, куди у першій половині IV ст. до н. е. переселилася група ольвіополітів і побудувала тут укріплення, яке, щоправда, невдовзі — у третій чверті цього ж століття — загинуло (Панське І)[752].

У IV ст. до н. е. виникають поодинокі поселення, найімовірніше ольвіополітів, якщо зважити на розповсюдження культу Аполлона, і на захід від Березанського лиману до самої Ольвії[753].

Зрозуміло, що освоєння великої хори не могло здійснитися тільки зусиллями самих жителів Ольвії, кількість яких могла складати приблизно 14—21 тис. чоловік[754]. Для обробки лише орних земель сільської округи потрібно було близько 28—31 тис. чоловік сільського населення. Тобто, якщо припускати можливість навіть двократної помилки в підрахунках кількості населення в бік перебільшення та врахувати поступовість в освоєнні сільських територій, то й у цьому разі населення Ольвії цього зробити не змогло б. Тим більше, що разом із зростанням хори відбувався й активний розвиток міста. Беручи до уваги також те, що основний масив жителів регіону складався головним чином із греків, є підстави вважати, що нове освоєння хори Ольвії було пов'язане не тільки з внутрішньою реколонізацією, а й з новою хвилею емігрантів із Середземномор’я[755].

Таким чином, Ольвія, як і Херсонес, стає територіальною державою, у складі якої поряд з численними сільськими поселеннями було два міста — сама Ольвія та Борисфен на о. Березань.

Політична історія Ольвії класичного часу розглядається різними вченими з різних позицій. Одні віддають перевагу суто еллінському автономному способу її розвитку[756], інші вважають, що головну роль у цьому процесі відігравали скіфо-античні відносини[757]. Проте з упевненістю можна говорити про нестабільне становище у політичному житті Ольвії протягом V ст. до н. е. На початку століття тут, напевно, існувало аристократичне правління полісом. Трохи пізніше велику роль відігравали такі аристократичні релігійні та політичні установи, як спілка мольпів («співаків») на чолі з ейсімнетом, покровителем якої був головний бог Ольвії — Аполлон Дельфіній. Є припущення, що ця спілка з’явилася в Ольвії ще у третій чверті VI ст. до н. е.[758] В середині — третій чверті V ст. до н. е. ейсімнети були епонімами. Їхнім ім’ям називалися роки. Основні написи — постанови та присвяти мольпів ставилися на почесному місці теменоса Ольвії. Можливо, що, як і в Мілеті, мольпи контролювали складання списків громадян поліса, виконання законів про права громадян та проксенів і т. ін., відігравали важливу роль у політичному та громадському житті Ольвії.

Раніше припускалося, що Ольвія з початку свого існування була демократичною республікою[759], але пізніше з'явилася думка, що на ранньому етапі ольвійська державність мала олігархічний характер[760]. Аналогічний устрій мали в V ст. до н. е. й інші мілетські колонії[761]. Ще пізніше, у другій половині V ст. до н. е., олігархію було ліквідовано[762]. Є припущення, що в цей час, а можливо й раніше, ще починаючи з перших десятиріч V ст. до н. е., в Ольвії існував авторитарний режим типу тиранії, який у другій половині цього століття був схожий на грецький зразок[763]. Таке припущення ґрунтується головним чином лише на основі вивчення нечисленних епіграфічних пам'яток.

Частина дослідників вважає, що у V ст. до н. е. Ольвія перебувала під значним впливом або в залежності від Скіфського царства, на підтримку якого спиралася й ольвійська тиранія[764]. Вплив скіфів на події в Ольвії вони пов'язують як із зовнішніми політичними обставинами (експансія Скіфського царства до південного заходу після перемоги над Дарієм 519 р.[765]), так і з особливостями економічного розвитку Ольвії — скорочення хори внаслідок цієї експансії мало призвести до укріплення торговельно-ремісничих шарів в ольвійському суспільстві, які були підтримкою для тиранії[766].

Тиранія в Ольвії проіснувала до зламу V—IV ст. до н. е., коли, можливо, Еврисивій, син Сириска, родоначальник сім'ї, яка займала пізніше найважливіші культові та державні посади, скинув тиранію в полісі[767]. З цього часу в Ольвії, зрештою, стверджується демократичний устрій. Можливо, що демократичні установи з’явилися раніше, під значним впливом Афін і в зв'язку з експедицією Перікла у Понт[768].

Система державних установ, близька до афінських, засвідчується у джерелах досить переконливо, починаючи лише з елліністичного часу. Але можна припустити, що значна їх частина існувала й наприкінці класичного етапу — Народні збори повноправних громадян, Рада, різні колегії та магістратури.

У V—IV ст. до н. е. в Ольвії тривав розвиток соціально-економічних структур. При цьому вона залишалася автаркічним полісом, землеробським у своїй основі, але в її економіці велика роль належала ремісничій та торговельно-обмінній діяльності.

Головним власником земель був поліс, який на тих чи тих правах (оренда, купівля-продаж, наділ, відкуп тощо) передавав землю в користування громад (храмові об'єднання, сільські поселення) або окремих повноправних громадян. Усі операції із землею перебували під суворим контролем держави.

До структури володінь ольвійського поліса входило місто і передмістя, ближня хора (перші дві третини V ст. до н. е.), дальня хора (третя третина V — перші дві третини IV ст. до н. е.), святилища (Гіпполаїв мис, Тендра, Кінбурн, Бейкуш, Гілея, Левка). В свою чергу, земля в місті, після виділення ділянок для теменосів, храмів агори, громадських споруд, розбивалася на ойкопедони, на ближній хорі — на клери, на дальній — земля виділялася для різного розміру селищ, їх сільськогосподарських територій і садиб. Можливо, жителі селищ на хорі входили до невеликих громад, що також контролювали використання земель. Поява в V ст. до н. е. невеликих, що стояли окремо, садиб, орендарі або власники яких обробляли навколишні землі, свідчить, що вже з цього часу в Нижньому Побужжі почався процес, хоч і не дуже активний, концентрації земель у володінні окремих громадян.

Суспільно-станова структура населення на цей час сформувалася практично цілком. Громада повноправних громадян складалася, головним чином, із земельних власників. Очевидно, до цієї категорії належали й багаті сім'ї жерців. У зв’язку з розширенням торговельно-обмінних відносин дедалі більшу роль у суспільстві відіграють ксени й купці, які здобувають низку привілеїв, у тому числі статус повноправних громадян. Переважну частину цієї вільної верстви громади складали виробники з середнім і невисоким достатком, головним чином вільні сільські жителі, які не володіли землею (орендарі), але, можливо, мали знаряддя праці; невелика частина вільних ремісників, які володіли невеличкими майстернями та знаряддями праці; торговці, які вже спеціалізовано займалися обміном, але частина їх могла бути водночас і селянами, ремісниками, землевласниками. Проте багато дрібних ремісників та торговців зоставалися за межами общини вільних громадян.

Рентні орендні відносини, відбиті, зокрема, в листі Артікона у V ст. до н. е. У ньому йдеться про власників будинків Мілліона та Атаку, які здають у найм кімнати, та про бідну сім'ю Артікона, що не має свого домоволодіння і змушена наймати житло[769].

Безумовно, значну частину населення Ольвії, особливо його найбідніших верств, складали напіввільні, очевидно, були й раби, їхній статус, проте, не знайшов відбитку в епіграфічних пам'ятках V—IV ст. до н. е. Відсоток рабів навряд чи був високий. Це були, головним чином, домашні раби або ті, що працювали на сільських ділянках і в кам'яних кар'єрах. У другій третині IV ст. до н. е. кількість рабів зростає, судячи з повідомлення Макробія [Мас. Sat., 1, 11, 33]. Як видно, їх визволення з рабства відігравало істотну роль при відбитті облоги Зопіріона.

У економічному житті Ольвії в V ст. до н. е. головну роль, як і раніше, відігравало багатогалузеве сільське господарство, що було основою добробуту населення поліса. Йдеться насамперед про виробництво зерна — пшениці, ячменю, проса, віки. Певне значення мали городництво та садівництво. Є підстави вважати, що приблизно друге місце у сільськогосподарському виробництві займало тваринництво: розводили велику рогату худобу — волів, корів; дрібну рогату худобу — овець, кіз; свиней та коней, певну роль відігравало птахівництво. Застосовувалося не тільки стійлове утримання худоби, але й відгонно-пасовищне. Виноградарство у V—IV ст. до н. е. у Нижньому Побужжі широкого розвитку не набуло.

В цілому сільське господарство забезпечувало можливості самостійного існування держави, а така галузь, як виробництво зерна у врожайні роки могла набувати товарного значення, зерно йшло на продаж за межі Ольвії — до Греції.

Значне місце займали ремесла[770]. Серед них, зокрема, металургія — обробка чорних та кольорових металів — та виробництво керамічної продукції. Чорна металургія обслуговувала, головним чином, сільське господарство та іншу господарську діяльність. Основну номенклатуру її виробів складали знаряддя праці, цвяхи, гачки та ін. Залізо одержували сиродутним способом, а в подальшій обробці застосовували кування, витягування, гартування. Значного розвитку досягла обробка кольорових металів, особливо в першій половині V ст. до н. е. За допомогою лиття та штампування в кам’яних формах, а також кування, протягування та інших засобів виготовлялися художні вироби — дзеркала, бляшки, предмети кінської збруї, прикраси, а також цвяхи, гачки, дрібні знаряддя праці.

Відносно широким був асортимент керамічного виробництва — кухонного та частково столового посуду, з середини IV ст. до н. е. — тари (амфор) і, можливо, черепиці. Існували й домашні ремесла — прядіння, ткацтво, обробка шкур, виготовлення ліпного посуду. У місті також розвивалися деревообробка (та кораблебудування), обробка каменю, косторізне ремесло та ін.

Про організацію виробництва відомо вкрай мало. Можна тільки досить аргументовано твердити, що тут не було значних ергастеріїв. Судячи з відкритих у центрі міста металургійних майстерень, які розташовувалися у жилих будинках, то були невеличкі підприємства (вірогідно, там налічувалося не більше 2—3 чоловік), де майстри працювали з обома видами металів — чорним та кольоровими. Розміщення майстерень, в тому числі у центральних частинах міста, може свідчити про певне значення ремісників у ольвійській громаді. Інших даних, які б характеризували становище ремісників у ольвійському полісі класичного часу, немає. Подальший розвиток ремесла йшов, головним чином, в напрямі нарощування обсягів виробів без значних змін у технології виробництва. Можна також констатувати, що в IV ст. до н. е. на перше місце виходить обробка чорних металів.

У цілому реміснича діяльність ольвіополітів певною, хоч і невеликою, мірою могла спрямовуватись на торгівлю з місцевими племенами.

Крім того, у Нижньому Побужжі існували й промисли: рибальство (виловлювали осетрові, сомові, короп, щуку, хамсу, мідії) та мисливство (полювали на вовків, лисиць, благородних оленів, лося, сайгу, дикого кабана, зайця-русака, кулана, бобра, ласку та ін.). Проте ці промисли мали лише допоміжне значення.

Важливу роль в економіці Ольвії відігравала торгівля, що зумовлювалося значним рівнем розподілу праці в полісі та досить великими потребами його жителів у виробництві та побуті.

Торгівля у V—IV ст. до н. е. була внутрішньою та зовнішньою. Вона розрізнялася не тільки географічною локалізацією, а й призначенням, статтями й формами обміну, рівнем співвідношення натурального обміну й грошової торгівлі.

Внутрішня (внутріполісна) торгівля зосереджувалась у межах Ольвії та її сільської округи, здійснювалась як у грошовій, так і в натуральній формі. Предметами обміну була сільськогосподарська продукція і ремісничі вироби місцевого ольвійського виробництва та привезені з метрополії.

Торгівля велася на ольвійській агорі, вздовж західної сторони якої вже з кінця V ст. до н. е. влаштовували спеціальні торговельні ряди. Державний контроль торгівлі здійснювали агораноми з допомогою мита, законів про торгівлю, системи заходів щодо сприяння іноземним купцям (проксенії).

У зв'язку з внутрішньою торгівлею йшло формування грошового обігу. До початку класичного часу основними засобами платежу були дрібні розмінні литі дельфіни, які продовжували функціонувати протягом V—IV ст. до н. е., і частково золоті малоазійські кізикіни або лампсакіни. В перших десятиріччях V ст. до н. е. на ольвійському ринку з’являються специфічні полісні монети — вищезгадані литі бронзові аси, що за вагою відповідали мілетським срібним оболам і, отже, виливалися в мілетській системі[771]. Однак уже в середині V ст. до н. е. товарність виробництва досягла того рівня, коли виникла потреба у великій масі грошей. Різні їх номінали, забезпечені дорогоцінним металом, литі монети не могли повністю задовольнити цих потреб. Відливка монет була менш продуктивним процесом, ніж карбування. Складно було й додержуватися точності ваги монет, й відповідності їх конвертованій валюті з дорогоцінних металів. Першою емісією карбованих монет в Ольвії стали вже згадувані срібні статери Емінака. Їх випускали протягом приблизно 20—25 років. Потім випуск припинився, що могло бути пов’язано із входженням Ольвії до Афінського морського союзу. Відновилось карбування срібла тільки в другій чверті IV ст. до н. е., коли почали випускати срібні статери егінської системи із зображенням Деметри. Але все ж таки у другій половині V—IV ст. до н. е. в Ольвії основним засобом платежу були бронзові аси, дельфіни, карбовані дрібні монети різних номіналів. Дещо пізніше — у 340—335 рр. до н. е. — декретом на честь Каноба була проведена грошова реформа — відмінено обіг на ольвійському ринку кізикінів, усі торгові операції мали оплачуватися тільки ольвійськими грішми, встановлювався твердий курс обміну. Обмін іноземних монет на ольвійські звільнявся від мита, а їх ввіз і вивіз були вільні[772] [IOSPE, І², 24]. Декрет на честь Каноба захищав внутрішній грошовий обіг в Ольвії, сприяв розвитку торгівлі.

Зовнішня торгівля Ольвії велася у трьох основних напрямах — з грецькими містами Середземномор'я, з внутріпонтійськими центрами та з місцевими племенами степової та лісостепової смуг.

Торгівля із Середземномор'ям забезпечувала Ольвію великою кількістю різноманітних товарів. Це були продукти сільського господарства, сировина для ремесла й ремісничі вироби, прикраси, тканини, озброєння, предмети мистецтва тощо. Найбільшу питому вагу мав імпорт вина з Хіосу, Лесбосу, Самосу й рослинної олії з Самосу й Афін. Ці продукти були необхідними в грецькому побуті, але у Нижньому Побужжі в цей час не виготовлялись. Істотну статтю імпорту Ольвії становила різна кераміка. У першій половині V ст. до н. е. сюди привозили з Іонії та з о. Родоса простий столовий посуд — миски, чашки, тарілки тощо з простою орнаментацією поясками лаку, іноді взагалі не прикрашений, з Самосу — дрібний посуд ритуального, туалетного призначення, для ліків та ін., з Хіосу — дзвоноподібні чорнолакові кубки. Водночас надходить велика кількість аттичного посуду, який вирізнявся своїм чорним лаком і чорнофігурним, пізніше червонофігурним, розписом. Основними постачальниками цієї продукції у першій половині V ст. до н. е. були іонійські центри та Аттика. Але особливо посилюються з цього часу економічні зв'язки Афін та Ольвії. В середині V ст. до н. е. практично вся імпортна столова і парадна кераміка представлена аттичним посудом — кіліками, канфарами, рибними блюдами, сільничками, скіфосами, пеліками, ольпами, лекіфами і т. ін. Серед них були й чудові взірці високохудожнього вазопису, й прості вироби. За посередництва Афін Ольвія одержувала керамічні вироби з Коринфа — розписний столовий посуд, товстостінні господарські посудини.

Крім розписного та чорнолакового посуду з Афін привозили маслини та маслинову олію, зброю, прикраси, предмети мистецтва, можливо, деякі види сировини, наприклад, срібло. Істотну роль Афіни відіграють й у виноторгівлі Ольвії. Хоч свого вина Аттика практично не виробляла, але саме в руслі її торгівлі в Північне Причорномор’я надходить, як уже згадувалося, фасоське, мендейське, егінське, коринфське вина. Жителі Афін, найімовірніше купці, згадуються в епіграфічних пам'ятках Ольвії. Так, один з них (Сосій, син Кефала), був похований тут і йому було поставлено надгробок [IOSPE, І², 232]; мешканці аттичних демів Ерхія і Дейрада Ксантипп, син Арістофанта, і Філополід, син Філополіда, здобули проксенію, права громадянства, ателію [НО, 5]. У цьому торговому процесі були зацікавлені обидва міста. Ольвія могла продавати Афінам рибу (осетрові), продукти тваринництва. Щодо хліба, то основним джерелом зерна для Аттики був Боспор. Хлібна торгівля Ольвії у V ст. до н. е. не могла дати потрібного обсягу зерна Афінам, бо його не вистачало в самому місті.

Значну частину імпорту становили предмети мистецтва. В Ольвію привозили безліч іонійських, а пізніше — аттичних, танагрських теракот, мармурову скульптуру (Іонія, Аттика), архітектурні деталі (Іонія, Аттика), бронзові дзеркала, різні прикраси, предмети озброєння. Мав місце й імпорт сировини — срібла, золота, сурику, фарби.

Ольвія. Житлові будинки ІІІ-ІІ ст. до н. е. біля північних фортечних мурів.

Ольвія. Житлові квартали ІІІ-ІІ ст. до н. е. у терасній частині міста

Крім цього традиційного — середземноморського — напрямку, вже з V ст. до н. е. починають формуватися внутрішньопонтійські зв’язки. Освоюється, зокрема, прямий шлях через Чорне море, що дало змогу налагодити прямі зв'язки з південнопричорноморськими центрами — Синопою та Гераклеєю. Це знаходить відбиток, наприклад, у тому, що переважну більшість дарованих в Ольвії купцям проксеній одержували гераклеоти. Тобто ольвійський поліс був зацікавлений у торгівлі з понтійськими центрами, товари яких були дешевшими, ніж товари з більш віддалених міст. Основними статтями торгівлі тут були вино та олія. Імпорт кераміки, архітектурної теракоти та іншого з понтійських центрів був незрівнянно скромніший, ніж з середземноморських центрів, він представлений головним чином архітектурною теракотою Синопи, керамічною тарою і простим посудом Синопи та Гераклеї.

Цей імпорт мав забезпечуватися не менш істотним експортом. Вірогідно, це були товари, які не залишили матеріальних слідів — продукти скотарства (шкури), промислів — мед, риба. Можливо, певну роль відігравала й работоргівля. Торгівля хлібом могла мати місце лише в IV ст. до н. е., але теж не в широких масштабах[773].

Зовсім інший характер мала торгівля з негрецькими племенами Причорномор'я. Основним товаром, який одержували від них греки, була продукція скотарства, частково — землеробства, промислів, сировина для металургії. Торгівля ця була натуральна, в обмін пропонувалися грецькі товари — вино, посуд, прикраси, зброя, дзеркала.

Обмінні стосунки зі скіфським світом активізуються, починаючи з V ст. до н. е., коли при запустінні хори Ольвії їй була необхідна сільськогосподарська, зокрема землеробська, продукція. Проте така торгівля все ж таки була спорадичною[774]. У другій половині V ст. до н. е. торгівля з місцевими племенами переживає певний спад, але знову активізується в IV ст. до н. е., коли особливо зростає обмін із землеробськими племенами степової смуги. Очевидно, основними статтями обміну були худоба і продукція скотарства, а також, можливо, раби. В обмінні відносини залучалися племена, що жили в степовій і лісостеповій смугах України, але ольвійські товари проникали й далі, так званим Геродотовим шляхом, в землі іседонів та аримаспів, звідки можна було одержувати кольорові метали[775].

Рис. 62. Теменос та агора Ольвії за елліністичної доби. Реконструкція С. Д. Крижицького.

Мабуть, у цьому обміні важливу роль відігравали не тільки безпосередні подорожі ольвійських купців, а й посередницька діяльність племен, що жили на цьому шляху, з використанням спеціальних торговищ, зокрема Ексампею і Кам'янського городища[776]. Останнім часом висловлюється припущення про початок обмінних відносин Ольвії та Єлизаветівського городища, торговища у дельті Дону, ще у V ст. до н. е.[777]. Можливе і безпосереднє проникнення грецьких купців у місцеве середовище Лісостепу (Немирівське та Більське городища)[778].

V—IV ст. до н. е. загалом стали часом поступового інтегрування поліса в політико-економічні відносини як античного світу, так і навколишніх племен. Ольвія в усіх галузях свого життя набуває рис, характерних для античних держав цього часу. Протягом усього класичного етапу вона майже невпинно зміцнюється і розвивається економічно.

Проте приблизно з третьої чверті IV ст. до н. е. спостерігаються деякі кризові явища — нагромаджуються і загострюються соціально-економічні суперечності. Зокрема грошова реформа Каноба поряд з позитивними зрушеннями у грошовому обігу — введенням в обіг монет з двох нерівноцінних металів — срібла та міді — створила умови для руйнування основних закономірностей фінансового розвитку[779], що спричинилося до виникнення економічної кризи.

Водночас в ольвійському суспільстві загострилися соціальні протиріччя, основою яких були значна заборгованість середніх та бідних верств населення, великі розміри податків, активізація процесу розшарування в суспільстві, пов'язаного, зокрема, із концентрацією земель в руках заможних громадян.

Глава 6 Ольвія у 331 р. — середині І ст. до н. е.

Головними подіями, що визначили хронологічні межі цього етапу, стали згадана облога Зопіріона й навала на Ольвію близько 48 р. до н. е. полчищ гетських племен під проводом Буребісти. Після останньої події поліс на деякий час припинив своє існування, а територія міста та поселень практично повністю обезлюдніла.

Після облоги Зопіріона Ольвія переживала короткочасну кризу, а потім бурхливий розвиток економіки аж до середини III ст. до н. е. Приблизно від середини III ст. до н. е. спостерігається поступовий занепад. У середині II ст. до н. е. Ольвія тимчасово, можливо, залежала від скіфів. Нарешті у кінці II ст. до н. е. поліс опинився у залежності від царя Понтійського царства Мітридата VI Євпатора. У 60-ті роки І ст. до н. е. Ольвія, як і інші північнопричорноморські поліси звільнилася від його влади.

Місто Зопіріону взяти не вдалося. Сліди пожеж цього часу виявлено при розкопках Західної брами міста, а також північних фортечних мурів Нижнього міста. Більше того, на зворотному шляху загін Зопіріона знищили скіфи [Justin., XIII, 2, 16][780].

Щоб відстояти своє місто, ольвіополітам довелося вдатися до низки заходів, які уможливили наступний, найбільший за всю історію Ольвії, економічний розквіт. Для успішної боротьби із Зопіріоном необхідно було не тільки збільшити військо, а й ліквідувати найболючіші протиріччя: було звільнено рабів, надано права громадянства іноземцям, скасовано або зменшено борги [Macrob., Sat., І, 33; IOSPE, І², 25—31]. Таким чином вдалося зняти соціальне напруження. В цьому процесі важливу роль відіграв ольвіополіт Каллінік, син Евксена, на честь якого одразу після облоги (330— 325 рр.) було видано почесний декрет. Є припущення, що під час облоги в Ольвії стався політичний переворот, унаслідок якого до влади прийшли демократи на чолі з Каллініком[781]. Це було перемогою демократичного ладу в суспільстві.

Новій владі довелося насамперед зайнятися розв’язанням економічних проблем, зокрема фінансовою реформою. Так, було внесено зміни в грошовий обіг для зміцнення полісної монетної системи — ольвіополіти почали карбувати «борисфени», мідні монети «згідно з розрахунком»[782]. Таким чином, кількість карбованої мідної монети мала співвідноситися з масою золота та срібла, що були на цей час в обігу на ринку Ольвії.

Заслугою Каллініка були й інші дії. Так, він упорядкував роздачу робіт підрядникам і, можливо, цим збільшив доходи поліса. Та чи не найважливішим його діянням було залагодження соціальних конфліктів за допомогою скасування боргів та відміни оподаткування громадян, яке існувало до цього часу.

За свої дії Каллінік здобув шану та був удостоєний значної нагороди — йому було поставлено статую, а грошова нагорода склала 1000 золотих (8,5 кг металу). Така велика нагорода свідчить не тільки про особливі заслуги цього громадського діяча, а й про достатні можливості поліса. Про це свідчить і той факт, що на початку останньої чверті IV ст. до н. е. на ознаменування перемоги над Зопіріоном ольвіополіти здійснили невелику емісію золотих статерів дуже високої якості[783].

У цей час неспокійною була ситуація на Понті — там діяли морські розбійники, котрі захопили священний острів Ахілла — Левку, святиню не тільки ольвіополітів, а й усього еллінського світу. Ольвіополіти повинні були не тільки захистити острів, а й підтвердити своє володіння, керуючись «заповідями батьків». Громадянин, який здійснив цю операцію, був нагороджений — на знак пошани йому було поставлено статую і пізніше поховано за рахунок поліса [IOSPE, Р, 325].

Після облоги Зопіріона дещо змінилася зовнішня політика Ольвії, з'явилася потреба переглянути міжнародні зв'язки поліса. Зокрема, це виявилося у відносинах з метрополією Ольвії — Мілетом[784]. Так, безпосередньо після облоги (близько 329—328 рр.) було поновлено договір між Мілетом та Ольвією про ісополітію, який існував ще в V ст. до н. е.[785] й за яким громадяни обох полісів мали рівні права як у метрополії, так і в колонії — відправляти культи в одних святилищах, ателії (звільнення від податків, державних повинностей тощо), займати державні посади, проедрії (займати почесні місця), брати участь у змаганнях, розглядати справи у судах. І хоча ініціатива появи цього документа, найімовірніше, належала Мілету[786], проте й ситуація в Ольвії, пов'язана з облогою Зопіріона та змінами у політичному устрої унаслідок утвердження влади демократів у полісі теж зіграла свою роль[787].

У цей же час, можливо, відбувався воєнний конфлікт між, Ольвією та Херсонесом. Як уже згадувалося, у першій половині IV ст. до н. е. на п-ові Тарханкут ольвіополітами було побудовано невелику фортецю — Панське І. Ця фортеця загинула у великій пожежі близько середини або у третій чверті IV ст. до н. е. Напевно, це вказує на сутички між двома полісами, бо Херсонес у цей час активно поширює свою владу на аграрні території Північно-Західного Криму. Але вже в останній чверті IV ст. до н. е. ці стосунки між обома полісами знову налагоджуються[788].

В цілому слід відзначити, що після бурхливих подій тридцятих років IV ст. до н. е. військова й політична, як зовнішня, так і внутрішня, ситуації в полісі стабілізуються. Зокрема, значною мірою сформувалася й система державного устрою Ольвійського поліса.

В означений час Ольвія щодо свого політичного устрою була демократичною республікою земельних власників, органи управління якої розподілялися на законодавчі та виконавчі[789]. Вищу законодавчу владу мали Народні збори, «Народ» і Рада. Від їхнього імені видавалися державні постанови. Народні збори складалися з повноправних громадян поліса, якими, проте, не були жінки, діти, іноземці та раби. Рада складалася з найповажніших мешканців Ольвії.

До сфери діяльності Народних зборів входили найважливіші для поліса питання зовнішньої політики, оборони, взаємовідносин із навколишніми племенами, від імені цього органу видавалися закони про грошовий обіг, торгівлю, надавалися різні привілеї іноземцям — проксенії, ателії, почесні декрети на пошану тих, що мали особливі заслуги перед містом.

Дещо інші функції мала Рада — її члени попередньо обговорювали питання, що вносилися на розгляд Народних зборів, контролювали роботу виконавчих органів — різних колегій, які відповідали за ту чи ту галузь життя держави. До сфери діяльності Ради входили й деякі інші питання, зокрема, перевірка якостей кандидатів на найважливіші посади в полісі.

Виконавча влада перебувала в руках окремих магістратів (колегій або окремих осіб), яких обирали відкритим голосуванням Народні збори, звичайно, на один рік. Колегіями керувала вища колегія архонтів. До її компетенції входило скликання Народних зборів у екстремальних випадках, контроль за фінансами, в тому числі за карбуванням монет.

Діяльність інших магістратів була більш спеціалізованою. Військовими справами відала колегія стратегів з шести чоловік; колегії агораномів і астиномів (їхні обов'язки часто бували аналогічними) виконували певною мірою поліцейські функції — вони стежили за порядком на ринках, особливо на агорі, за точністю міри та ваги, якістю товарів, комунальним міським господарством, водопостачанням та каналізацією, станом будівель, доріг та вулиць, гавані, контролювали й ремісницькі майстерні, зокрема керамічне виробництво й клеймування посуду[790].

До складу виконавчих магістратур входили секретарі, гімнасіарх, глашатай.

Істотну роль відігравав і суд. Він містився в спеціальному будинку — дикастерії, займався різноманітними громадськими та кримінальними справами, мав право на різні санкції — штрафи, вигнання, конфіскацію майна тощо.

Одразу ж після відсічі ворожим військам в Ольвійській державі спостерігається надзвичайне піднесення в усіх сферах економічного життя. Досягає найбільших розмірів і територія міста, забудовуються схили терасної частини Ольвії. Проводяться перебудови в межах цілих районів[791].

Максимально за всю історію поліса розширюється сільська округа — відновлюється життя на старих поселеннях, виникають нові, збільшується щільність освоєння хори, з'являється нова категорія садиб — великі окремо розташовані колективні садиби[792]. Поява нової категорії садиб пов'язана з розвитком землеволодіння і землекористування, подальшим процесом концентрації земель в руках великих землевласників і відповідно посиленням майнової поляризації населення. Якщо раніше це були лише індивідуальні садиби з невеликою кількістю мешканців, то у колективних могло мешкати до 12 сімей. Тобто, значно ширшими стали можливості обробки землі. Так, 12 сімей робітників, які жили в одній садибі, могли обробити не менш як 200 га, якщо виходити з того, що в сім'ї з 8—10 чоловік було по 3—4 робітники і що кожний з робітників обробляв близько 5—6 га за рік[793]. Обидва типи землекористування — селища і садиби — на ольвійській хорі досягли найвищого розвитку у першій половині III ст. до н. е.

Таким чином, можна констатувати деякі зміни в системі землекористування поліса. Невеликі сільські громади, перебуваючи на землях поліса, підпорядковувались йому. Є припущення, що сільські поселення належали нерівноправним вільним особам, а сільські індивідуальні садиби — громадянам[794]. Таке твердження здається не досить переконливим — жителі сільських поселень могли бути і вільними власниками ділянок та будинків на сільській території, і орендарями. Тим більше, що дослідники відзначають вищий життєвий рівень мешканців селищ, ніж мешканців садиб[795]. Садиби могли належати багатим громадянам Ольвії, а управління роботами на них могло здійснюватись через управителів, як це було заведено у великих господарствах Греції [Peut., Per., XVI].

Інтенсифікація землеробства і ущільнення заселеності хори призвели до того, що в цілому у полісі в період розквіту могло вироблятись не менш як 30000—55000 т зерна. Однак і внутрішні потреби поліса були значні — вони становили не менш як 24000— 30000 т (для жителів сільської округи й міста), тобто практично Ольвія навіть у період розквіту виробляла майже тільки те зерно, яке потрібно було їй самій для відтворення сільського господарства і харчування населення. Надлишок хліба для продажу був можливий лише в особливо врожайні роки[796].

Значні зміни відбуваються в елліністичний час у сфері ремісничої діяльності: розширюється обсяг продукції та посилюється її товарність, оновлюється номенклатура й технологія виробів. Ці явища охопили практично всі основні галузі ремесла — будівельну справу, металургію, керамічне виробництво тощо.

Серед ремісничих господарств, вірогідно, переважали дрібні та середні. Про великі ергастерії хоча б таких масштабів, які були на Боспорі, даних в Ольвії немає, як і про існування суто полісних майстерень. Можна припустити, що під контролем поліса перебувала певна доля металургійних майстерень, зокрема бронзо ливарних, частина яких займалася карбуванням грошей.

Судячи з розкопок, приватні майстерні були невеликими за розміром і розташовувалися у будинках ремісників. Невеликими були й майстерні, які розміщувалися на теменосі[797] й належали до храмових володінь.

На жаль, ми майже не маємо конкретних даних про організацію та соціальний характер ремісництва в Ольвії. Лише в одному написі II ст. до н. е. йдеться про майстерні [IOSPE, І², 34], але контекст документа не дає можливості якось їх характеризувати.

Зростання товарності виробництва й збільшення ролі товарно-грошових відносин в економіці та житті суспільства виявилися, зокрема, в розширенні обсягів торгівлі, як внутрішньої, так і зовнішньої. В цей час тривають торговельні зв'язки з Афінами та іншими центрами метрополії (Фасос, Хіос), активізується обмін з античними містами Припонтійського регіону. Починається переорієнтація в основних напрямах торгівлі й спостерігається вихід на ринок нових контрагентів. Так, Синопа, Родос та інші центри поступово витісняють з північнопонтійського ринку традиційних партнерів — Фасос, Менду, Хіос, Гераклею, Візантій.

Однак поряд з розвитком торгівлі з античними містами слід зазначити скорочення масштабів обмінних відносин з негрецьким світом, хоча торгові шляхи поширюються далеко на схід, у район Нижньої Волги, де відомі знахідки ольвійських монет[798].

Активізація торгівлі з античними державами спричиняє посилення полісного нагляду за інститутами торгівлі й торговими операціями. Зокрема, колегія агораномів була збільшена до трьох чоловік (у IV ст. до н. е. цей магістрат обмежувався однією людиною[799]) клейма цієї колегії ставилися на мірних посудинах, можливо, і на гирях[800]. Найімовірніше, в цей час функціонували й колегії астиномів. У зв'язку із зростанням обсягів торгівлі на агорі перебудовуються і розширюються торгові ряди, в місті функціонують, принаймні, два ринки. Розширюється обмін з населенням хори — як натуральний, так і з використанням грошей[801].

В Ольвії відбувається прискорений розвиток грошової системи, базою якої стає золотий стандарт. На початку етапу випускалися золоті, срібні, мідні монети із схожими зображеннями — голова Деметри (аверс), орел над дельфіном (реверс)[802]. У середині III ст. до н. е. грошове господарство Ольвії ґрунтується на сріблі та золоті і має значний обсяг грошової маси. Найпоширенішою монетою в ольвійському полісі стають «борисфени» — обо ли з зображенням річкового бородатого божества Борисфена (аверс), зброї, слова ОΛВЮ і монограм — скорочення імен ольвійських магістратів (реверс). Борисфени мали різну вагу — 10—11 г та 5—6 г. Їх карбування тривало близько 90 років[803]. Вони були, очевидно, основним засобом платежу, бо і поза межами ольвійського поліса борисфени відомі в багатьох містах Причорномор'я[804].

Отже, в цілому розвиток продуктивних сил Ольвії до середини III ст. до н. е. йшов по висхідній, що дало змогу нагромадити серйозний економічний потенціал. Це був час найвищого за всю історію поліса економічного розвитку.

Про соціальний склад населення ольвійського поліса початку еллінізму можна дізнатися з деяких наративних джерел. Так, у свідченні Макробія згадані три основні категорії — громадяни (серед яких певну роль відігравав прошарок аристократів), ксени (які здобули громадянство), раби (відпущені на волю). Крім них, як і в інших античних полісах, тут, безперечно, існували різні проміжні верстви — напіввільне населення, зокрема згадувані у пізніших документах ойкети (домашні раби), можливо, і мікселліни [IOSPE, І², 32]. У складі ольвійського населення був значний прошарок торговців, серед яких немалу роль відігравали іноземці з правами проксенів — вони за постановою Ради і Народних зборів ставали повноправними громадянами ольвійського поліса і захищали в ньому інтереси співвітчизників. Проксени відігравали роль посередників між своєю батьківщиною та містом, яке надавало їм привілеї.

Рис. 63. Західні ворота Ольвії в нижньому місті, кінець IV—III ст. до н. е.

В общині чимало людей займалися збиранням податків і мита, розподілом робіт [IOSPE, І², 25—31], контролем над карбуванням монет, торговельними операціями та ін. Усі вони були безпосередніми представниками поліса. Всеосяжний контроль над більшістю галузей господарського життя вказує на певну тенденцію до державної монополії.

Бурхливий розвиток Ольвії спиняється приблизно в середині III ст. до н. е., коли унаслідок варварської, можливо, галатської навали[805], припиняє своє існування більшість поселень сільської округи Ольвії. Життя жевріло тільки на лівому березі Бузького лиману[806]. Такий стан триває до середини II ст. до н. е., коли велика хора Ольвії остаточно припиняє своє існування і криза охоплює практично всі сторони суспільного й економічного життя Ольвії.

Про тяжке становище міста в цей час свідчить декрет на честь одного з найбагатших громадян Ольвії Протогена [IOSPE, І², 32], найімовірніший час появи якого — остання чверть — кінець III ст. до н. е.[807]. Судячи з декрету, Ольвія платила данину не тільки Сайтафарну — цареві якогось об'єднання племен (можливо, саїв), а й багатьом іншим, яких в декреті названо скіпетроносіями. Ольвія перебуває весь час під загрозою нашестя войовничих племен, зокрема галатів і скірів, які уклали союз і зібрали великі сили для зимового походу на Ольвію. Судячи з декрету, галати і скіри були зайшлими племенами. Про це свідчить страх перед ними у місцевих варварських племен — фісаматів, скіфів і савдоратів, які, побоюючись жорстокості галатів, шукали укріпленого місця. Становище Ольвії ускладнювалось і зрадою прикордонних мікселлінів та рабів, що були союзниками в якійсь попередній війні. Крім того, в середині III ст. до н. е. ускладнюються відносини поміж понтійськими полісами. Це знайшло відображення і в ольвійській політиці — близько 260 р. до н. е. Ольвія була втягнута у війну із колись дружнім полісом Істрією і Каллатісом на боці Візантію, який намагався контролювати гавань у Томах, де мали свої інтереси названі центри[808].

Ця військово-політична та економічна криза, очевидно, починаючи з двадцятих років III ст. до н. е., дещо ослабла, і Ольвія знову, після 30-річної перерви, карбує срібло протягом майже півстоліття[809]. Крім цього, поліс намагався подолати кризовий економічний стан, вживаючи низку заходів, зокрема, вдавався до позик у багатих громадян Ольвії та інших полісів — таких як Протоген або херсонесит Аполлоній та ін. [IOSPE, І², 32; НО, 28, 123; IOSPE, І², 240], жорсткого контролю держави над кредитними та торговельними операціями, певного протекціонізму в зовнішній торгівлі, розширення державної монополії на торгівлю хлібом і, мабуть, вином.

Особлива увага приділялася постачанню полісу хліба. Так, було запроваджено ситонію (спеціальні закупки хліба) і ситометрію (контроль за справедливим його розподілом). Зерно закуповували у багатих громадян, таких, як Протоген [IOSPE, І², 32]. Цим займалися спеціальні магістрати — колегія ситонів закуповувала хліб і продавала його за помірними цінами [НО, 72][810]. Інші адміністративні особи — ситометри — стежили за розподілом рівних порцій хліба окремим громадянам. Такі функції виконував, зокрема, член колегії Сіми Анфестерій[811]. Таким чином, держава не тільки досягла більш або менш справедливого розподілу основного продукту харчування між громадянами, а й монополізувала право на цей розподіл.

Для боротьби із зовнішньою небезпекою ольвіополіти упорядковують флот і, мабуть, сухопутні сили, що було доручено Анфестерію[812]. Різке скорочення обсягу продукції сільськогосподарської галузі, як видно, зумовлює досить активний розвиток ремесла і торгівлі.

Для будівництва характерні численні перебудови споруд, звичайно при зниженні якості планування, кладок, конструкцій, декору, хоча нові будинки не зводяться. Починаючи з середини II ст. до н. е. у місті відбувається поступове занедбання деяких периферійних районів, з'являються пустки[813]. Гинуть не тільки житлові будинки, а й громадські споруди — торгові ряди, гімнасій та ін. Є думка, що у другій половині II ст. до н. е. на теменосі Аполлона Дельфінія взагалі руйнують храми і головний олтар[814].

Водночас на фоні занепаду міського життя, зокрема, благоустрою помітні зростання з середини III ст. до н. е. обсягів ремісничого виробництва і застосування нових прийомів. Одна з характерних рис ремесел цього часу — місцеве виготовлення виробів, що задовольняли культурні потреби ольвіополітів, більшість яких раніше привозили з метрополії. Це розписна кераміка, теракоти, культові предмети, мистецькі вироби та ін. Певне піднесення переживає металургія, особливо обробка кольорових металів. Потреби в зростанні обсягу виробництва спричинилися до деяких прогресивних змін у технології виготовлення виробів. Ширше використовується дешева сировина — свинець, низькопробне срібло, бронза, в якій знижується відсоток олова через збільшення вмісту свинцю.

Значні зміни сталися й у керамічному виробництві. Значно розширюються його масштаби. Посуду місцевого виробництва стає набагато більше, ніж раніше, форми його урізноманітнюються. Застосовується лапоподібне покриття поверхні посуду — не зовсім вдала спроба імітації аттичного лаку, що поступається перед ним за якістю. З'являється сюжетний та орнаментальний розпис із застосуванням акварельних фарб, має місце наслідування рельєфної орнаментації техніки «мегарських чаш».

Рис. 64. Загальний вигляд житлового кварталу III—II ст. до н. е. в нижньому місті Ольвії.

Хоча обсяги % внутрішньої торгівлі в цей час дещо зменшуються — про це можна судити хоча б із скорочення площі торгових рядів на агорі, але ведеться досить значна зовнішня торгівля. З другої половини III ст. до н. е. дедалі більшої економічної ваги в античному світі набувають центри Південного та Східного Середземномор'я, такі, як Делос, Пергам, Олександрія та ін. Це призводить до зміни орієнтації щодо контрагентів у торгівлі Ольвії. Через Родос Ольвія могла одержувати єгипетський хліб у неврожайні роки. Крім того Родос широко торгував своїм вином і був посередником у торгівлі островів Кніду, Косу, Паросу. У II ст. до н. е. відзначається розквіт відносин з Пергамом і Делосом. Щодо материкової Греції, то, крім Афін, тут помітна досить активна діяльність Коринфа. Треба сказати, що коринфські товари (кераміка, теракоти) практично весь час надходили в Ольвію, але в невеликій кількості. З Аттики надходить розписна кераміка, зокрема пеліки, прикрашені геометричним та рослинним орнаментом, що є виконаний рідкою глиною, білою та золотою фарбами, різьбленням. Одне з перших місць у зовнішній торгівлі займають у цей час внутріпонтійські зв'язки, де лідером є Синопа.

Однак відносини з варварськими племенами Північного Причорномор'я скоротилися до мінімуму.

Слід також відзначити, що торгівля перебувала під захистом держави. Зокрема для другої половини III—II ст. до н. е. відомо не менш як півтора десятки проксеній та почесних декретів, виданих на честь мешканців різних полісів — Родоса, Херсонеса, Смірни — за заслуги перед ольвійським полісом [НО, 17, 34].

Поряд з цим в економіці відбувалися досить сильні інфляційні процеси. Так, активно зростала ціна на хліб, що дуже яскраво видно в декреті Протогена. Навіть при продажу ним зерна на пільгових умовах ціна між двома голодними періодами (роками?) при жерцях Геродорі та Плейстарху підвищилась у два-три рази. Держава намагалася збалансувати напруження у фінансах та економіці за допомогою запровадження упорядкованих курсів монет, граничних цін.

Відбувалися певні зміни й у номенклатурі імпортованих товарів — дещо скоротилося ввезення кераміки, очевидно, одночасно з розширенням місцевого виробництва, але залишився на попередньому рівні, а, можливо й зріс імпорт вина та олії. Враховуючи свідчення Полібія, що зерно не тільки вивозилося з Понту, а й ввозилося [Pol., IV, 38], а також загибель великої хори, не виключено, що в цей час в Ольвії мав місце й імпорт хліба.

Практично всі джерела, що торкаються періоду кризи, свідчать про падіння рівня життя, спустошення казни, занепад господарства тощо. Природно, що поліс намагався боротися з таким становищем. Держава широко використовувала можливості оподаткування, платні за оренду, зокрема казенних майстерень та крамниць, зборів на жертовних тварин тощо [IOSPE, І², 76, 37]. Розвивається лихварство. Кредити видають не тільки держава, а й храми, приватні особи, лихварі. Так, у декреті на честь Протогена в різних ситуаціях згадуються збирачі податків, відкупщики та система відкупів. Задля відкупу Конону, потім Форміону державою було віддано спорядження посольства в резиденцію царя Сайтафарна, великі будівельні роботи (ремонт оборонних стін). В тому же декреті згадується іноземець Поліхарм, мабуть, лихвар, якому були заставлені священні посудини, коли коштів на міські потреби не вистачало. Стягнув борги для відновлення вівтарів Анфестерій[815]. Викупив золоті священні посудини, заставлені архонтами, дарував борги боржникам Протоген [IOSPE, І², 32], сини херсонесита Аполлонія відстрочили належні їм платежі [НО, 28, 29, 123; IOSPE, І², 240].

Очевидно, велика кількість почесних декретів і проксеній III— II ст. до н. е. пояснюється саме тим, що економічне становище поліса значною мірою залежало від благодійності багатих людей, діяльність яких держава високо оцінювала.

Фінансова діяльність теж занепала — випуск монет із благородних металів було практично припинено, всі платежі здійснювалися мідними грішми[816]. Поширилося накарбування на старих монетах нових зображень і написів. Зменшилася вага монет, зате зріс обсяг грошової маси. Отже, наявні всі ознаки кризового інфляційного стану[817].

Соціальний склад жителів поліса в розглядуваний період практично не змінився. У декреті на честь Протогена згадуються громадяни, ксени, раби, ойкети, мікселліни. Якщо можна більш або менш чітко уявити собі картину юридичного і соціального стану громадян і ксенів, то питання про залежні категорії мешканців ольвійського полісу, дані про яких є лише у двох епіграфічних документах III ст. до н. е. — декретах на честь Анфестерія[818] і Протогена [IOSPE, І², 32] — не з'ясоване.

Це, зокрема, стосується мікселлінів, котрих вважають греко-варварським землеробським населенням, що використовувалось як найманці[819] або переселених спеціально для охорони кордонів, яких можна порівняти з клерухами, катеками, періеками інших елліністичних держав[820], або залежними вільновідпущенниками, які займалися сільським господарством на садибах[821]. Існує й інший погляд, згідно з яким це були вільні скотарі[822]. Вченими висунуто гіпотезу, що «колективні» садиби на північній околиці ольвійської хори населялися мікселлінами[823]. Однак цьому суперечить той факт, що до часу Протогена садиби вже припинили своє існування[824].

Щодо ойкетів, то вони вважаються варварами, і за соціальним станом — домашніми міськими рабами[825], або залежним автохтонним землеробським населенням.

Невдовзі після остаточної ліквідації близько середини II ст. до н. е. своєї великої хори — сільських поселень на лівому березі Бузького лиману — Ольвія вступає в заключний етап свого існування — в доримський час. І хоча, судячи з декрету II ст. до н. е. на честь Нікерата [IOSPE, І², 34], ольвіополіти продовжують використовувати територію Гілеї, поліс у цілому остаточно втрачає свій колишній сільськогосподарський потенціал. Населення сільської округи, як видно, частково концентрується в Ольвії, частково переміщується до району Нижнього Дніпра, судячи з виникнення тут в II ст. до н. е. нових городищ з дуже еллінізованим характером матеріальної культури[826]. Загальний занепад поліса виявляється не тільки у повному припиненні життя великої сільської округи, а й у місті, де значно знижується якість будівельної діяльності, на місці деяких житлових кварталів міста виникають виробничі хаотично розташовані невеликі будівлі[827], або, як ми вже відзначали, невеликі пустирі.

Рис. 65. Постамент з присвятою Зевсу Олімпійському. Ольвія, кінець III — початок II ст. до н. е.

Незважаючи на все це, а також на те, що зовнішньополітична ситуація в цей час, як і раніше, залишається неспокійною, Ольвія і в другій половині II ст. до н. е. все ще існує не тільки як місто, а й як держава. Вона карбує свою монету, функціонують Народні збори та Рада, а також міські магістратури, видаються проксенічні декрети[828], проводяться навіть кінські змагання на честь Ахілла. В місті жили досить багаті громадяни, купці, як, наприклад, великий судновласник Посідей[829].

У 40—20-ті роки II ст. до н. е. на ольвійському монетному дворі карбують монети з ім’ям Скілура, ототожнюваним з царем кримських скіфів, що, безперечно, вказує на наявність досить тісних контактів між Ольвією і Неаполем Скіфським. Характер взаємовідносин Скілура та Ольвії нам достеменно не відомий. Найбільш вірогідною видається гіпотеза, за якою поява монет Скілура, карбованих в Ольвії, пояснюється кооперуванням кількох осіб для фінансування випуску монет заради задоволення політичних амбіцій цього правителя[830]. Відзначимо тільки, що навряд чи тут могли відігравати істотну роль економічні зв’язки, враховуючи як рідкість цих монет, так і той простий факт, що поза всяким сумнівом для кримських скіфів були найбажаніші торгові контакти з Херсонесом, а не з Ольвією. Суперечить версії про підкорення Ольвії Скілуру й збереження державної самостійності поліса.

В останньому десятиріччі II — першому десятиріччі І ст. до н. е., судячи з фрагментарного напису на честь амісенського капітана [IOSPE, І², 35], Ольвія на правах автономного міста ввійшла до Понтійської держави Мітридата VI Євпатора[831]. Певно, в Ольвію були переселені Мітридатом арменійці (мешканці містечка Армени, розташованого поруч із Синопою), що об'єднувалися в гарнізон, утримання якого взяв на себе цар[832]. Залежність Ольвії від Мітридата мала, як видно, в основному воєнно-політичний характер. Ольвія перебувала у складі держави Мітридата VI Євпатора до 63 р. до н. е. — часу загибелі царя, причому все більше й більше ущемлювались права автономії міста[833].

Економічне становище Ольвії погіршувалося, хоч на початку періоду підкорення Мітридату простежується майже пожвавлення торговельної діяльності, про що свідчить досить значне надходження дрібних номіналів монет Понту і Пафлагонії. Посилюється занедбання околиць, не відбудовуються й споруди в центрі міста, що загинули внаслідок пожеж. У 70—60-ті роки припиняється карбування власної монети.

Остаточно життя в Ольвії переривається між 55—48 рр. до н. е. під час нашестя гетів під проводом Буребісти[834]. Незважаючи на те, що це нашестя прийнято характеризувати таким гучним визначенням як «розгром», але вважати так немає жодних підстав. Ніяких археологічних свідчень цього так званого розгрому немає: сліди руйнувань і в окремих випадках пожеж належать до більш раннього часу. Найімовірніше, почувши про наближення гетів, останні мешканці міста поспішили сховатись у нижньодніпровських городищах. А обезлюділа Ольвія для кочовиків особливого інтересу становити не могла. Тому не може бути й мови про будь-яке входження Ольвії до об'єднання Буребісти[835].

Так закінчився перший період в історії Ольвії. Період найбільшого розквіту держави практично в усіх галузях життя. Саме цей період можна назвати загалом еллінським, бо ніяких суттєвих варварських культурних впливів в ці часи місто не зазнало. Суто еллінським залишався і склад населення, хоча певний прошарок варварів, особливо на поселеннях сільської округи, існував. У політичному аспекті Ольвія як складова частина античного світу у Північному Причорномор'ї відіграла неабияку роль. З цього приводу достатньо нагадати про постійний інтерес до Ольвії з боку кримських скіфів. Добре відома в цей час Ольвія була і в грецьких містах Середземномор'я, з якими підтримувала жваві культурні, торговельні, а подекуди й політичні зв'язки.

Глава 7 Тіра у V—І ст. до н. е.

Протягом усієї античної епохи Тіра була одним з важливих економічних і культурних центрів Північно-Західного Причорномор'я, до якого тяжіло варварське населення Нижнього Подністров'я і частково Дністро-Дунайського межиріччя. Історія Тіри має багато спільних рис з сусідніми античними полісами, Ольвією і західнопонтійськими містами-державами. Проте стосовно власне Тіри ми маємо незрівнянно менше відомостей, ніж про її найближчих сусідів — Ольвію та Істрію. Щодо часу заснування Тіри надійних джерел немає. Традиційно вважається, що це могло статися наприкінці VI чи на початку V ст. до н. е.[836].

На початку свого існування місто отримало назву Офіусса (Зміїна), але вже з IV ст. до н. е. почало іменуватися Тірою[837], за назвою р. Тірас, на березі якої розташовувалося. Про історичні події в Тірі протягом V ст. до н. е. можна говорити лише приблизно: після поразки перського царя Дарія посилився воєнно-політичний тиск скіфів на античні міста Північно-Західного Причорномор'я. Саме скіфи в цей час були серйозною загрозою для населення грецьких міст. Зокрема в Тірі розкопано стіни і башти, збудовані наприкінці V — на початку IV ст. до н. е.[838] Але зберегти незалежність населенню античних міст в цей час вдалося не всім. Зокрема під скіфський протекторат потрапляють Ольвія і Ніконій[839]. Чи поширювалася влада скіфів на правий берег Дністра, зокрема на Тіру, зараз сказати важко, але якщо під протекторат скіфів підпала й Тіра, то це суттєво не відбилося на політичному розвитку міста, а лише мало економічні наслідки і сприяло певній політичній стабілізації.

З V ст. до н. е. за археологічними даними простежується різке збільшення притоку в грецькі міста Північно-Західного Причорномор'я античного імпорту[840], що хронологічно збігається з часом посилення Афін на Понті. Тривале шанування культу Афіни мешканцями Тіри, зображення сови на монетах міста IV ст. до н. е. свідчать на користь висновку про те, що місто перебувало під певним впливом Афін. Можливо, в останній чверті V ст. до н. е. Тіру було залучено до складу Афінського морського союзу[841].

Господарство Тіри на ранньому етапі її розвитку було в цілому аграрним. Хліборобство, скотарство, рибальство були основними заняттями перших поколінь тіритів. Торгівля залишалася розвиненою слабо, що, зокрема, підтверджується браком в цей час власного монетного карбування. Вірогідно, внутрішня торгівля здебільшого мала міновий характер. Серед торговельних контрагентів зовнішньої торгівлі можна назвати Іонію, Аттику і Хіос[842]. Але незважаючи на це, в цілому господарство міста мабуть було натуральним.

Поки що немає ніяких даних щодо державного устрою Тіри V—IV ст. до н. е. і соціальної структури її населення. За аналогією з деякими іншими мілетськими апойкіями Північно-Західного Причорномор'я можна припускати, що і в Тірі на чолі поліса стояли олігархи. Про можливість короткочасного правління в Тірі олігархів свідчать декілька випусків срібних місцевих монет[843].

Трохи більше відомо про етнічний склад населення міста, основну частину якого складали греки, нащадки перших колоністів. Імена грецького походження, використання мілетського календаря, будівельна справа, ідеологічні уявлення жителів — все це вказує на те, що в цілому культура Тіри була в цей час еллінською.

Історія Тіри елліністичного часу, на відміну від попереднього, багатша на джерела. З другої половини IV ст. до н. е. Північно-Західне Причорномор'я стає ареною військових конфліктів між македонською армією, з одного боку, і скіфами, а пізніше гетами, з другого. У 30-ті роки IV ст. до н. е. війська Олександра Македонського дійшли під командуванням Зопіріона до Ольвії. Можливо, і в Подністров’ї велися бойові дії, про що можуть побічно свідчити руйнування, зафіксовані у Ніконії. У Тірі подібних руйнувань не виявлено, хоча в ході археологічних досліджень було з'ясовано, що саме у цей час мали місце занепад оборонних споруд і перебудови на території житлових кварталів[844]. Таким чином, у нас немає жодних доказів на користь можливості облоги Тіри Зопіріоном, але про якийсь рубіж у розвитку міста в 30-ті роки IV ст. до н. е. все ж таки можна говорити. Слід відзначити, що численні сільські поселення, які виникли у IV ст. у Нижньому Подністров'ї, також не зазнали якоїсь руйнації. Все це дає підстави вважати, що Тіра, принаймні у 30-ті роки IV ст. — середині III ст. до н. е., мала надійну сільськогосподарську базу і, отже, достатньо умов для економічного розквіту.

На початку III ст. до н. е. у Північно-Західному Причорномор'ї посилюється об’єднання гетів, які поступово витісняють скіфів і македонців. З цього часу гети стають тут провідною політичною силою. Вірогідно, що саме така тривожна ситуація спонукала мешканців Тіри відбудовувати оборонні споруди міста.

У своїй зовнішній політиці громадянська община Тіри, певно, прагнула зберегти дружні відносини з варварським оточенням і нейтралітет щодо воєнних конфліктів у цей час. Природно, Тіра більш тяжіла до античних полісів і в першій половині III ст. до н. е., можливо, увійшла до політичного об'єднання західнопонтійських міст, на чолі якого стала громадянська община Каллатіса. На користь цього свідчить декрет каллатійців на честь громадянина Тіри, який допомагав мешканцям Каллатіса, що у своїх громадських чи приватних справах приїздили до міста[845]. Однак дуже скоро ініціатива в цьому об'єднанні перейшла до Візантію, громада якого була незадоволена активною політикою Каллатіса і хотіла сама відігравати провідну роль на Західному Понті. Виходячи з напису, датованого серединою III ст. до н. е., знайденого в Тірі[846], в якому союзні Візантію міста ушановували громадянина Тіри, можна говорити про те, що Тіра стала на бік Візантію в період каллатійсько-візантійського протистояння. У цілому перша половина III ст. до н. е. в історії Тіри характеризується, певно, найвищим рівнем економічного розвитку та досить спокійною зовнішньою військово-політичною ситуацією.

З середини III ст. до н. е. воєнно-політична обстановка в регіоні знову ускладнюється, що насамперед пов'язано з проникненням сюди галатів, бастарнів, пізніх скіфів, а згодом і сарматів. Наприкінці III ст. до н. е. гинуть античні сільські поселення на правому березі Дністровського лиману[847] у зв'язку з просуванням сюди варварів. У цей час Тіра могла перебувати у певній залежності від згаданих варварських об'єднань. У другій половині II ст. до н. е. Тіра зазнала нападу з боку варварів, про що свідчать сліди пожеж і руйнувань житлових будівель та оборонних споруд, знахідки ядер і вістер у зруйнованих комплексах. Вірогідно, зруйнували місто бастарни, які уславилися своєю войовничістю і військовою активністю[848].

Після цієї навали місто так і не було повністю відбудовано[849]. Але зі входом до складу Понтійської держави Мітридата VI Євпатора (або з виникненням певної політичної залежності від неї) спостерігається тимчасова політична стабілізація. Враховуючи, що у державному устрої Тіри в цей час не простежується якихось суттєвих змін — вона здійснювала навіть власне карбування — Тіра, мабуть, була формально самостійним полісом[850]. Але про наявність все ж таки певних політичних взаємовідносин Тіри й Понту свідчать нумізматичні джерела[851]. У типології тірських мідних монет кінця II — перших десятиліть І ст. до н. е. простежується вплив понтійського карбування. Це монети Тіри з зображенням голови Аполлона (?) з лицьового боку і орла, що сидить на блискавці, із зворотного; голови юного Діоніса з лицьового боку і тірса або виноградної лози із зворотного; голови бородатого божества з клешнями рака на скронях з лицьового боку і риби або рога достатку — на звороті[852].

Після 72—71 рр. до н. е. Тіра, як і інші західнопонтійські міста, звільнилася від понтійської воєнно-політичної залежності[853]. До останнього випуску монет, що карбувалися у Тірі напередодні гетської навали, належать монети із зображенням Аполлона в лавровому вінку і орла на блискавці[854]. Ці монети типологічно дуже близькі мітридатівському монетному карбуванню і, за В. О. Анохіним, датуються 70—63 рр. до н. е.[855].

30-ті роки IV — перша половина III ст. до н. е. були, як вже відзначалося, часом економічного і культурного розквіту міста. Поява в цей час поселень на правобережжі Дністра та в Дністро-Дунайському межиріччі сприяла підйому сільськогосподарських галузей виробництва. Основою господарської діяльності тіритів було землеробство, скотарство, рибальство. В цей час починає також розвиватися виноградарство і виноробство. Збільшується значення Тіри як центру ремісничого виробництва й торгівлі. Значного розвитку досягло виробництво речей з кольорових металів, кістки, каменю, кераміки, а також будівельна справа[856].

Ці часи характеризуються подальшим розвитком економічних зв'язків, поширенням торговельних контактів як з античними центрами, так і з варварським оточенням. У Тірі з другої половини IV ст. починається власне монетне карбування, що свідчить про зростання саме з цього часу в економіці міста питомої ваги товарного виробництва й обміну. В Тіру надходить продукція з Гераклеї Понтійської, Фасоса, Родоса, Синопи, але кількість виробів ремісничих майстерень Аттики зменшується, натомість зростає відсоток малоазійського і південнопонтійського імпорту[857], що свідчить про переорієнтацію зовнішньоекономічних зв'язків і, зокрема, про зменшення впливу Афін. Привозилися в Тіру, хоч і в меншій кількості, вироби з північнопричорноморських центрів. Експортувалася головним чином продукція сільського господарства і риба. В цей час місто стає провідним торговельно-посередницьким центром Нижнього Подністров'я.

З другої половини III ст. до н. е. в Тірі, як і в інших містах Північного Причорномор'я, простежуються кризові явища в економіці. Наприкінці III ст. до н. е. припиняється життя на сільських поселеннях Нижнього Подністров'я і на гетських поселеннях у Дністро-Карпатському регіоні[858]. Намагаючись вийти із затяжної економічної скрути, Тіра на початку II ст. до н. е. здійснює карбування золотих статерів за типами Лісимаха, що, мабуть, на деякий час стабілізувало економічний стан міста. Однак економічна криза завдяки несталій зовнішньополітичній ситуації посилювалася. В середині І ст. до н. е. економіка міста була остаточно підірвана гетською навалою. Консолідація північно-західних фракійських племен, на чолі яких став Буребіста, призвела до військової експансії гетів проти грецьких міст регіону, хоча в нас немає даних про те, що Тіра була ними захоплена.

Після смерті Буребісти близько 45 р. до н. е. нестале державне утворення фракійців було поділено його спадкоємцями на кілька частин[859]. З цього часу античні міста Північно-Західного Причωорномор'я звільняються від гетської залежності.

Державному устрою Тіри були притаманні риси демократичного поліса. Епіграфічні пам'ятки свідчать про наявність у місті органів міського самоврядування: Ради (βουλη), Народних зборів (δημος), колегії архонтів (αρχοντ), агронофетів (αγωνοθετας). У цей час в Тірі, як і в Ольвії та Істрії, простежується певна аристократизація державного утрою. Для цього процесу була характерна елітаризація державного апарату, певне обмеження демократії, концентрація влади в руках вузького кола громадян, які скріплювали своїми підписами державні акти[860].

В етнічному складі населення Тіри спостерігаються зміни. Окрім домінуючого у кількісному відношенні грецького населення в місті жила якась кількість варварів, які, вірогідно, належали до соціально залежних верств гірського суспільства[861].

Глава 8 Культура, побут і релігія в V—І ст. до н. е.

Протягом класичного і елліністичного часу змінювалися не лише політичний статус і територіальні межі античних держав Північного Причорномор'я, зовнішній вигляд міст і матеріальна культура, а й відбувалося постійне збагачення духовного світогляду населення. У V ст. повсюдно завершився процес створення основних державних структур античних полісів. Серед них вирізнялися головні культурні центри в кожному регіоні колонізації: Тіра, Ольвія, Херсонес, Пантикапей. Прагнення інших боспорських міст, особливо Німфею, Феодосії, Фанагорії, до самоврядування не зрівняло їх з останнім, що впродовж багатьох століть залишався столицею Боспорської держави, де були зосереджені найкращі майстри і творча інтелігенція.

Водночас у містах виявляються загальні тенденції розвитку в багатьох сферах культури. Спільними залишалися прагнення еллінів перетворити засновані алойнії на міста з усіма властивими для них структурами. Майже одночасно наприкінці IV—ІІІ ст. до н. е. мілетсько-іонійські колонії, як і багато міст, підкорених Олександром Македонським, поступово втрачають іонійський діалект, перейшовши на загальногрецьку мову (койне) з превалюванням в ній аттичного діалекту, лише херсонесити довше за всіх (до II ст. н. е.) зберігали дорійські діалектні форми в своїх лапідарних документах. Спостерігаються спільні ознаки в розвитку архітектури, палеографії, освіти, музичної культури, образотворчого і прикладного мистецтва, релігійних віруваннях, побуті й у звичаях. У художній творчості знання і наслідування середземноморським еллінам було вирішальним.

У часи найвищого економічного розквіту північнопонтійських держав, які в основному припадають на IV—III ст. до н. е., відбувався і їхній культурний розквіт. Однак, якщо в Ольвії, Херсонесі й, можливо, Тірі досягнення культурного життя були пов'язані з патріотичними прагненнями громадянських общин у демократичних полісах, то на Боспорі художня культура за своєю проблематикою наближалась до культур елліністичних держав монархічного типу із зосередженням всіх інтелектуальних сил при царському дворі. До того ж Боспор у цей період був набагато більше пов'язаний з різноманітними варварськими угрупованнями, що сприяло розвитку таких галузей мистецтва, зокрема художнього золотарства, яке не було притаманне іншим полісам.

Найтісніші політичні, економічні й культурні контакти всіх міст з Афінами в V—ІІІ ст. до н. е. зумовили спільність їх матеріальної і духовної культури. В обмін на хліб, рибу, інші продукти, а також рабів афіняни постачали сюди величезну кількість серійного чорнолакового і розписного посуду, теракотової пластики, прикрас, меншою мірою скульптуру й інші мистецькі твори. В елліністичний час зі зміною торговельних контактів (Єгипет, Родос, малоазійські і південнопонтійські міста) з'являються властиві для них ознаки багатьох компонентів культури. Ці різноманітні зв'язки відігравали надзвичайно велику роль у культурному житті еллінів і на далекій периферії античної цивілізації, давали творчі імпульси для розвитку місцевої архітектури, мистецтва й художнього ремесла, в яких простежувався своєрідний сплав різних стилів.

V—І ст. до н. е. у розвитку архітектури та містобудуванні античних північнопричорноморських міст стали часом розвитку власне грецьких традицій цього регіону, а також вироблення на базі контактів з оточуючими варварськими племенами, зокрема із скіфами, змішаного греко-варварського стильового напрямку[862]. В цілому слід відзначити, що в історії північнопричорноморської архітектури, як і давньогрецької взагалі, можна виокремити два періоди — класичний та елліністичний. Проте вони не відрізнялися один від одного так яскраво, як це було у Греції.

Ольвія. Теракотове погруддя Кори-Персифони. IІІ ст. до н. е.

Ольвія. Вівтар на Центральному теменосі. IV-III ст. до н. е.

По-перше, архітектура північнопричорноморських міст першого з них ніколи не підносилася до такого рівня розвитку, як у Греції. Це все було деякою мірою те саме, але на суто провінційному рівні. По-друге, слід відзначити, що у класичний час у Північному Причорномор'ї набув розповсюдження головним чином тільки іонійський ордер. І, нарешті, коли класичний період історії Північного Причорномор'я позначився переважним розвитком еллінських традицій, то власне елліністичний не набув тих рис східних впливів, які були характерні для Греції. У Північному Причорномор'ї він позначився поширенням дорійського ордеру та малоазійських форм аттичного, а також виробленням найхарактерніших рис, притаманних північнопричорноморській архітектурі.

Звичайно, V—І ст. до н. е. не були часом невпинного піднесення північнопричорноморської архітектури. Максимальний розквіт архітектури і будівництва припадає на IV — першу половину III ст. до н. е., а кризові явища спостерігаються у II—І ст. до н. е.

У досліджуваний період у Північному Причорномор'ї будувалися всі основні категорії античних архітектурних споруд. Тут працювали не тільки свої будівельники, а й архітектори, які володіли усією сукупністю знань з архітектурно-будівельної справи і були в змозі створювати високоякісні ансамблі та окремі споруди.

Містобудівні традиції збагатилися появою прямокутного регулярного планування (Херсонес, Керкінітида, Порфмій). Міста отримують чітку квартальну забудову, зникають землянки. Усі споруди робляться з каменю або сирцевої цегли. Провадяться досить значні роботи з благоустрою міст, зокрема в галузі водопостачання, каналізації, терасування схилів тощо. Зростає площа міст, яка в найзначніших центрах досягає 40—50 га. Проводяться значні перебудови на теменосах, агорах (Ольвія), в житлових кварталах. Міста обносяться фортечними мурами з баштами. Зводяться палаци (Пантикапей), храми та вівтарі, театри (Пантикапей, Херсонес, Ольвія), отримує значне поширення архітектура малих форм, поховальна архітектура. Приділяється значна увага оформленню інтер'єрів житлових будинків, адміністративних та суспільних і культових споруд, поховальних склепів. В ордерній архітектурі поряд з іонійськими набувають значного поширення дорійський ордер та ордери малих форм — аттичний та малоазійський. Коринфський ордер починає використовуватися не раніше III ст. до н. е. і лише у меморіальних пам'ятках малих форм.

У фортечному будівництві захисні лінії складалися з стін та прямокутних або круглих (чи напівкруглих) у плані башт. Стіни і башти увінчувалися зубцями для захисту лучників і могли мати дахи. Брами у кріпосних стінах фланкувалися баштами, а сам переріз з боку міста міг оздоблюватися невеликим плоским або навіть об'ємним портиком. Найбільш репрезентативні залишки таких споруд відкрито у Херсонесі[863] та в Ольвії[864]. Звичайно місто обносилося однією захисною лінією. Але у Пантикапеї була ще одна захисна лінія, яка оточувала акрополь[865]. Стіни робилися як із сирцевої цегли, так і з каменю на глиняному розчині.

Серед монументальних споруд у Північному Причорномор’ї найповніше досліджені храми, від яких збереглися незначні залишки стін та порівняно значна кількість архітектурних деталей, які дають змогу зробити графічні реконструкції деяких з них. За типом це були периптери (шестиколонний храм Аполлона іонічного ордеру у Пантикапеї першої половини V ст. до н. е. і шестиколонний храм Аполлона Дельфінія доричного ордеру в Ольвії III ст. до н. е.)[866], але найчастіше антові або простильні (антовий двоколонний храм іонійського ордеру Аполлона Дельфіній V ст. до н. е. в Ольвії і там само такий або простильний) храми Зевса дорійського ордену III ст. до н. е.; антовий храм (?) дорійського ордеру у Мірмекїї IV—III ст. до н. е.; чотириколонний простильний храм іонійського ордеру другої половини IV ст. до н. е. у Херсонесі[867]. Існували й толосові храми. Залишки такого храму з використанням доричного та іонічного ордерів було відкрито, зокрема, на Азійському Боспорі (Тамань)[868].

Рис. 66. Храм іонічного ордеру. Херсонес, III ст. до н. е. Реконструкція I. Р. Пічикяна.

Поряд з храмами на теменосах знаходилися і різні за формою та декором вівтарі — круглі або прямокутні у плані, ступінчаті та ін. Найцікавіші з них відкрито в Ольвії та Херсонесі[869], зокрема вівтар Пассіада.

Теменоси з'єднувалися з оточуючими вулицями за допомогою пропілей (Ольвія).

Агори, як правило, з однієї або кількох сторін мали колонади — стої — у глибині яких могли розташовуватися адміністративні, торговельні та інші будівлі. Були стої, які використовувалися лише як місце для спілкування вільного населення античних міст. Залишки саме такої великої стої, яка відокремлювала теменос Аполлона Дельфінія від агори, були відкриті в Ольвії[870].

З інших споруд суспільного, культового або адміністративного призначення у Північному Причорномор'ї відкрито досить незначні залишки (наприклад, театру в Херсонесі), щоб ми мали змогу реконструювати їх зовнішній вигляд, але досить часті знахідки "фрагментів різнокольорового розписного тинку дають підстави вважати, що інтер'єри їх мали високоякісні розписи, виконані у так званому структурному стилі, коли відтворювалася засобами живопису структура кам'яної кладки. Застосовувалися й рельєфні оздоблення інтер'єру приміщень у вигляді різних орнаментальних порізок. Кольорова гама складалася з білого, чорного, червоного, жовтого, коричневого, синього кольорів. Структура таких розписів реконструйована, зокрема, для деяких парадних приміщень III—II ст. до н. е., залишки яких було знайдено у Пантикапеї та Фанагорії[871]. У зв'язку з цим відзначимо також розпис III ст. до н. е. у Німфейському святилищі, на якому були прорізані малюнки більше 30 вітрильних кораблів, тварин, людей, сцен полювання[872]. Використовувався колір і в колонадах портиків архітектурних споруд.

У цілому відзначимо, що у ці часи головними архітектурно-містобудівними центрами були агори (у тих містах, де не було акрополів), або агори у нижньому місті і палацово-культові укріплені вершини акрополів. Перший досить яскравий приклад подає нам Ольвія. Тут агора у Верхньому місті була оточена великою стоєю, торговельними спорудами, гімнасієм, будинками колегій, поряд розташовувалися будинок суду — дикастерій та центральний теменос міста. Увесь цей ансамбль, який був оточений переважно одноповерховою житловою забудовою, без сумніву, домінував не тільки у Верхньому місті, але й над Нижнім містом. Його було добре видно з боку гавані та лиману з кораблів, які прямували до Ольвії, порушуючи одноманітність досить рівної берегової поверхні плато. Ще більш виразним був силует Пантикапею, акрополь якого увінчували палац правителів, храм Аполлона, досить значний за розмірами для цього міста, та оточуючі їх фортечні мури та башти.

Природно, забудова житлових кварталів та вулиць у цих районах була одноманітнішою. На вузькі вулиці з обох боків виходили звичайно глухі фасади, тобто стіни житлових будинків, які оживлялися лише входами, іноді оздобленими плоскими портиками або зрідка невеликими віконцями на значній відстані від землі. Річ у тім, що в античному житлі головним місцем, яке намагалися зробити якомога привабливішим, було внутрішнє подвір'я. Тут, особливо влітку, проходило все життя родини. Тому головними були фасади будинку, які виходили на внутрішнє подвір'я. Площа забудови коливалась у досить значних межах — від кількох десятків квадратних метрів до 500—600 м², найчастіше — 100—300 м². Подвір'я займало найчастіше 10—25% цієї території. Часто будинки мали житлові підвали, рідше — другий поверх[873]. Звичайно приміщення поділялися на дві частини: жіночу й чоловічу. Серед ордерних жител за планувальним типом у Північному Причорномор'ї поки що відомі лише пастадні та перистильні будинки, які належали середнім і заможним громадянам. Колонади портиків у таких будинках звичайно вирішувалися в античному або доричному ордерах. Антаблементи портиків робилися з дерева за спрощеною схемою. Карнизи черепичних покрівель при коринфській схемі мали досить виразний силует, що добре контрастував з усім оточенням. Посеред двору міг розміщуватися вівтар. Особливо прикрашалися приміщення чоловічої частини дому — андрони. Їх стіни мали розписи у техніці фрески або енкаустики у структурному, а пізніше квітковому стилях, підлоги робилися з різнокольорової гальки на вапняному розчині у вигляді геометричних орнаментів або сюжетних сцен.

Описані житлові будинки відкрито в усіх північнопричорноморських містах та поселеннях[874], найцікавіші і краще досліджені — в Ольвії[875].

Значний інтерес з мистецького погляду викликають поховальні споруди, які відкрито у значній кількості і які завдяки специфіці свого розміщення дійшли до нас у досить збереженому вигляді[876].

Поховальні споруди складалися з двох частин — підземної і наземної. За характером вирішення наземної частини некрополі поділялися на курганні та безкурганні. У першому випадку над похованням робилися земляні насипи конічної форми, які обносилися по периметру кам'яними крепідами. Висота таких курганів іноді сягала 25 м. Але спосіб їх завершення нам невідомий. На безкурганних некрополях над похованням розміщувалися невеликі вівтарі, стели з архітектурним декором, зображенням померлого з його родичами, стели з поліхромним декором, іноді з зображенням портрета померлого (Херсонес), антропоморфні надгробки (Ольвія). На некрополі Херсонеса відомі також едикули, монументи портальної групи доричного або іонічного ордерів. На некрополях Боспору досить значного поширення набули стели з архітектурним декором у вигляді карнизів, фронтонів, акротеріїв, двоколонних портиків. Особливо відзначимо стелу із зображенням п'ятиколонного фасаду храму іонічного ордеру II ст. до н. е.[877].

Значний інтерес становлять також підземні частини поховальних споруд, особливо виконані з каміння. Така споруда, починаючи з IV ст. до н. е., складалася з поховальної камери та дромоса, або поховальної камери, вхідного тамбура та дромоса. Входи у тамбур іноді оформлювалися плоскими портиками. Поховальні камери звичайно мали прямокутну або квадратну у плані форму (виняток — камера Золотого кургану, яка у плані була круглою). Поховальні камери, а іноді й дромоси перекривалися уступчастими склепіннями. З IV ст. зрідка використовувалися й розпірні напівциліндричні склепіння, які отримали максимальне поширення лише наприкінці еллінської доби. Найвизначнішими пам'ятками, як з огляду на влаштування підземної частини, так і наземної, були Золотий та Царський кургани на Боспорі[878].

Золотий та Царський кургани мали купольні уступчасті склепіння та довгі дромоси. Камера Золотого кургану була у плані круглою, Царського — майже квадратною, через що будівельники були змушені зробити вітрила при переході від прямокутника камери до кола купола.

Найповніше уявлення про декоративні розписи стін нам дають склепи Боспору, де в елліністичний час панував структурний стиль. Це склепи 1908 р. на горі Мітридат, першого кургану Васюринської гори (№ 47) біля Анапи, на хребті Юз-Оба та ін.[879]. Розписи структурного стилю імітували знизу догори фундаментний ряд каменю, потім ортостатний, який перекривався знову рядом плит, укладених плиском, далі йшла кладка стіни, що увінчувалася невисоким карнизом. Кольорова гама була та сама, що у вже згадуваних розписах громадських споруд. А у склепі Васюринської гори було розписане й склепіння, яке імітувало синє небо в огорожі, наче подвір'я. Поступово до структурних розписів починають включати елементи квіткового стилю — вінки, рослинні гірлянди, квіти тощо. З II ст. до н. е. над структурними розписами нижньої частини стіни починають розташовувати сюжетні композиції, як, наприклад, сцена битви пігмеїв з лелеками у склепі, відкритому 1832 р. на північному схилі гори Мітридат у Пантикапеї.

У період інтенсивного розвитку північнопонтійських держав зберігалися традиційні навички в побуті і звичаях. Водночас з розквітом міст і урбанізацією поселень в елліністичний час було внесено багато змін у загальний образ життя їхнього населення. Економічна стабілізація сприяла налагодженню побутових умов багатьох громадян, а в деяких з них з'явилося бажання до розкоші й вишуканості, особливо у боспорської знаті.

Вже з початку V ст. до н. е. почалося масове сирцево-кам'яне наземне домобудівництво[880]. Такі будинки мали кілька приміщень, диференційованих за функціональним призначенням. Вони групувалися навколо внутрішнього двору, який з’єднувався з вулицею вузькими вхідними коридорами. В небагатьох випадках трапляються двоповерхові будинки; інколи перед житловими кімнатами розташовувалася пастада — закрита або відкрита у двір вузька прихожа. У дворах стояли дерев'яні або кам'яні підставки, нерідко схожі на канельовані колони, — для лутеріїв з водою, в які щоденно наливали морську чи дощову воду. За грецьким звичаєм, кожен, хто мав зайти у житлове помешкання, передусім мав обмити руки.

Будинки поділялися на три частини: чоловічу (андрон), жіночу (гінекей) та господарську. Стіни в багатьох приміщеннях покривалися штукатуркою, розписувалися у структурному стилі. Андрони часто мали галькові долівки з сюжетними або декоративними орнаментами. Так, андрон заможного херсонесита встеляла мозаїка з зображенням двох оголених жінок під час купання. Підвали, зокрема в Ольвії, також використовувалися для житла.

У всіх грецьких містах, в тому числі північнопонтійських, ойкос становив основу і честь сім'ї, яка була важливою складовою кожної держави[881]. В багатьох будинках були великі приміщення з вогнищем в центрі, де найчастіше збиралися всі члени сім'ї, готували їжу і навіть спали в холодну пору року. Тут відбувалися й церемоніальні дійства на _честь покровительки сім'ї Гестії, яка уособлювала домашнє вогнище, а також богинь Гекати, Деметри та Афродіти.

Для опалення використовували, крім відкритих вогнищ і печей, різного типу жаровні[882]. Найпоширенішими були бочковидні товстостінні керамічні посудини з боковими отворами, куди насипали вугілля. Сільські житла були набагато скромніші міських, але в елліністичний час чимало громадян Боспору, Херсонеса й Ольвії мали великі садиби з кам’яними будинками та дворами, встеленими плитами, а також садами за межами міста.

При будівництві жител велика увага приділялася освітленню. Найчастіше двір розташовувався з сонячного боку, щоб у кімнати попадало більше світла і тепла. Для освітлення використовувалися глиняні та бронзові світильники, форма яких періодично змінювалася, але незмінним залишалося застосування рослинного та тваринного масел, в які вставлявся фітіль з шерстяної тканини, скрученої у джгут[883].

Інтер'єр помешкань основної маси населення був простий і зручний для життя. Дерев'яні меблі — столи, стільці, крісла, лежанки (кліне), скрині — мала майже кожна сім'я. Меблі відрізнялися між собою не лише формою, розмірами, характером обробки деревини, а й декором[884]. Заможні громадяни користувалися меблями, прикрашеними художнім різьбленням — скульптурним, рельєфним та інтарсійно-інкрустаційним, які виготовлялися як місцевими майстрами, так і привозилися з Еллади. За свідченням Ксенофонта, сюди у великих ящиках поступали кліне, скрині, книжки та інші предмети [Xenoph., VII, 5, 14].

Найкращі меблі найчастіше ставилися в андронах, де чоловіки збиралися для спільних трапез. У боспорських містах робили лежанки, передня частина яких виготовлялася у вигляді голів лева, коня, качки, тощо. Речі перевозили й зберігали у дерев'яних скринях, які теж часто були орнаментовані інкрустаційним різьбленням та аплікаціями. Якщо в архаїчний час шерстяні тканини і вироби (килими, покривала, подушки) були в основному привозними, то в V—І ст. до н. е. Їх вже виготовляли в північнопонтійських містах. Значне місце в інтер'єрі займали хутра диких тварин. В гінекеях стояли різноманітні шкатулки, лекани, піксиди, алабастри, в яких жінки зберігали прикраси та інші речі їхнього туалету[885]. Декор кімнат доповнювався килимами, фіранками, декоративними вазами, в нішах або на підставках стояли теракотові, мармурові чи вапнякові статуетки божеств. Спали на матрацах з подушкою, вкривалися ковдрами, овчиною чи іншими хутрами.

Деякі види побутового начиння протягом класичного й елліністичного часів мало змінилися. Для вмивання користувалися великими глиняними, рідше мармуровими мисками — лутеріями. В господарських приміщеннях стояли кам'яні ступи, зернотерки, ткацькі верстати та інші знаряддя праці залежно від соціального і професійного характеру того чи іншого громадянина. їжу найчастіше готували на переносних жаровнях у кружальних та ліпних посудинах — горщиках, сковородах, каструлях, форма яких мало змінювалась. Вино та оливкове масло зберігали в гостродонних амфорах, зерно та солону рибу — в піфосах. Найбільші зміни відбулися у виробництві столового посуду[886]. Якщо в класичний час майже кожен міський житель мав аттичний чорнолаковий посуд, а нерідко й розписний, то в елліністичний час він поступово деградує і на зміну йому з'являються зовсім інші види посуду: передусім місцевого виробництва глеки, тарілки, чашки, миски. Привізний посуд з Аттики, Александра Єгипетської і малоазійських міст за своєю якістю і декором значно поступався афінському VI—IV ст. до н. е. Слід відзначити, що в класичний час особливо на Боспор у значній кількості привозили різноманітні чорнофігурні вази розкішного або «керченського» стилю[887]. Чудові розписи з міфологічними і ритуальними сюжетами розкривають окремі деталі побуту греків[888]. Так, на кальпіді першої половини IV ст. до н. е. в поліхромному стилі з позолотою відображена сцена поздоровлення молодої. Вона сидить у високому кріслі, навколо літають ероти і з дарунками підходять до неї подруги. Дівчинка-служниця простягає їй лекану з предметами туалету.

Елліністична кераміка дещо скромніша. Як і в попередні часи серед парадного посуду переважають аттичні і малоазійські зразки чорнолакової кераміки, розписаної невибагливими орнаментами (канфари, пеліки, блюда, вази тощо). В III—І ст. до н. е. поширюються чаші з рельєфними прикрасами, які за формою і декором повторювали металічний посуд. Одним з кращих зразків є ваза з Ольвії, поверхня якої покрита смугами з рельєфними зображеннями міфологічних персонажів та різноманітних орнаментів. Однак у повсякденному житті більшість населення міст і поселень користувалася простим кружальним посудом, виготовленим у місцевих майстернях. У II—І ст. до н. е. внаслідок економічної кризи збільшилася кількість ліпного посуду.

їжа в основному була такою ж скромною, як і в архаїчний час: пшеничні та ячмінні коржі, риба, овочі, м'ясо, сир, рослинний і тваринний жир, різні соуси й приправи. Хліб був найважливішим компонентом щоденного раціону. Без нього не обходилася жодна трапеза. Навіть у кризових ситуаціях, як це видно з ольвійського декрету Протогена [IOSPE, І², 32], найважливішого значення надавалося закупівлі хліба, а в тяжкі часи його розподіляли між громадянами сітони. Про те, що греки в основному їли дуже прості страви, свідчить легенда про Діоскурів, яким в афінському пританеї як і пританам під час громадських трапез давали сир, ячмінний корж, маслини й цибулю[889].

Численні залишки риб'ячих кісток і рибних тарілок із заглибленими в них спеціальними сільничками, в які клали й різні приправи, свідчать, що риба (жарена, солона, копчена, в'ялена, сушена) була найпоширенішою їжею серед усіх верств населення[890]. У містах, зокрема в ольвійських лапідарних написах, згадуються рибні ринки [IOSPE, І², 32].

Питна вода в основному поступала з природних джерел. Найчастіше користувалися колодязями й цистернами, в яких також зберігали дощову воду. Вино, розбавлене водою, було одним з основних напоїв греків. Його привозили з міст Егеїди, а також Херсонесу Таврійського. Відповідно з цим воно було різних сортів: в V—IV ст. до н. е. особливо славилося хіоське, мендейське, фасоське, в IV— II ст. до н. е. — гераклейське, родоське, коське.

Грецький звичай напівлежати під час трапези був поширений і серед чоловіків північнопонтійських міст. Численні зображення трапез на вотивних і надгробних пам'ятниках дають яскраве уявлення про них. На багатьох стелах відображено, зокрема, такі побутові дрібниці, як форма меблів: круглий столик на трьох ніжках з хлібними коржиками і посудом, ложе з напівлежачим чоловіком теж з фігурними прикрасами, крісло, на якому сидить жінка в гарно драпірованому костюмі. Під її ногами стоїть ослінчик, на ложі і в кріслі — подушки і покривала[891].

Сервіровка столу в таких сценах найчастіше скромна: хлібні коржики, кілька посудин із стравою, в руках — чаша для пиття вина. Поруч стоїть кратер чи гідрія, з яких хлопець-служка черпає вино спеціальним ковшиком з довгою ручкою — кіафом. У заможних людей, особливо в царських сім'ях Боспору і знаті, сервіровка відрізнялася багатством і різноманітним набором посуду з золота, срібла, бронзи.

У містах значне місце в організації дозвілля відводилося спільним трапезам, які на відміну від архаїчного часу проводилися в спеціальних приміщеннях — андронах, де брали участь головним чином чоловіки. Майже кожен громадянин при спорудженні свого будинку належну увагу приділяв влаштуванню андрона. Подібного типу кімнати відкрито в Ольвії, Керкінітиді, Херсонесі, Пантикапеї, Німфеї. Попід стінами ставили кліне, біля кожного з них — невеликий столик зі стравами. В андронах північнопонтійських міст в основному розміщувалося близько восьми лежанок, але це не означає, що в деяких випадках у них не збиралося більше чоловіків. Складовою частиною сіссітії — спільного обіду — був сімпосій — гулянка з питтям вина, на яку інколи запрошувалися гетери. Нею розпоряджався гімнасіарх, який визначав для кожного гостя місце в андроні. В «Застольних бесідах» Плутарх засвідчує, що у всі часи такому дозвіллю чоловіків надавалося особливого значення. На бенкетах вони дискутували на різні теми та веселилися. До деякої міри на це вказують різноманітні написи на чашах. Так, на одному чорнолаковому кіліку першої половини IV ст. з Ольвії спочатку було продряпано «Батьки — сину», який вони, певно, подарували йому в день вступу до ефебів. А потім вже під час симпосію син поставив на цій чаші свій напис: «Кілік — душа Актігая, цілий, приємний, солодкий для пиття»[892]. Симпосії супроводжувалися змаганнями у грі на флейті, лірі чи кіфарі, співами, віршуванням, різною грою, розповідями про подорожі тощо[893].

Крім того в містах часто влаштовувалися великі громадські прийоми з трапезою, які, за свідченням Арістотеля, служили показником належності до громадянства, символізуючи його єдність і силу. В елліністичний час, наприклад, такі спільні обіди в Ольвії влаштовувалися при храмі Аполлона Дельфінія [НО, 35, 36][894].

З часом традиційний парадний одяг еллінів змінився мало. Він, як і раніше, складався в основному з хітона і гіматію. Лише відповідно до моди змінювалося їх драпірування, довжина рукавів, виріз на грудях, місце розташування пояса тощо[895]. Дівчата підперезували хітони на талії чи стегнах, жінки — під грудьми. Судячи з коропластики і скульптури місцевого виробництва жінки завжди носили довгий одяг, їх голови в непогоду та під час обрядів покривалися полотнищем гіматія. На ольвійських рельєфах чоловіки зображені в довгих до п'ят гіматіях, які мають лише різний стиль драпіровки і перекидання через руку, якому традиційно належала значна роль.

У боспорських містах уже в класичний час, а може й раніше, на основі місцевих запозичень (у сіндів і скіфів) було створено так званий боспорський чоловічий костюм.

Він складався з щільно облягаючих тіло штанів, заправлених в м'які чоботи, такої ж куртки і плаща, застібнутого фібулою на правому плечі, перекинутому через ліве плече і спущеному у вигляді трикутника на груди[896]. Складки плаща падали строго паралельними лініями і різко відрізнялися від вільної передачі жіночого одягу. Короткі куртки чи сорочки, як різновид хітона, і широкі або вузькі штани носили також хлібороби, ремісники, слуги, пастухи, воїни, мандрівники тощо.

Костюм жінки доповнювався різноманітними прикрасами, серед яких найпоширенішими були намиста, сережки, персні, каблучки, стрічки та шпильки для волосся. Заможні жінки на Боспорі носили золоті шийні гривні.

У II ст. до н. е. деякі жінки з Ольвії та Херсонеса мали змогу носити золоті намиста з поліхромними підвісками — метеликами, які привозилися з малоазійських міст[897]. У цей час з'явилися й прості дужкові фібули, що було пов'язано з поширенням латенських речей.

З IV ст. до н. е. набули широкого поширення лекани та інші посудини з зображенням сцен з життя багатих грекинь[898]. Служниці допомагали їм одягати хітон і прикраси, подавали посудини з предметами туалету. Серед останніх слід відзначити гребінці з дерева й кістки. Бронзові дзеркала стали набагато скромніші від архаїчних. Судячи з епіграфічних джерел, жителі міст часто обмінювалися дарунками. Інколи на деяких з них ставилися дарчі написи.

Загалом поховання чоловіків, жінок і дітей дають змогу в багатьох випадках відтворити окремі деталі побуту. Найчастіше в жіночих похованнях знаходять прясла, туалетні шкатулки, коробочки, піксіди, лекани, інколи з білилами й рум'янами, в чоловічих похованнях — лекіфи, арібали, алабастри для масла, яким натирали тіло перед гімнастичними вправами, кіліки, канфари, кубки для пиття вина, залізні вироби (ножі, стригилі, кам'яні точильні бруски тощо). Знахідки вказують на те, що жінки займалися вихованням дітей, прядінням, ткацтвом, шиттям одягу й плетінням корзин та рибальських сітей, випічкою хліба, носінням води тощо; чоловіки — більш складними роботами, пов'язаними як з домашнім господарством, так і з професійною діяльністю.

Незалежно від соціального стану значна увага завжди приділялась сімейним відносинам, збереженню сім'ї, продовженню роду, повазі до своїх предків[899]. Надгробні епітафії з північнопонтійських міст свідчать, що втрата будь-якого члена сім'ї оплакувалась родичами. Батьки особливо переживали ранню смерть дітей. У деяких випадках дітей усиновлювали [КБН, 129]. Про пошану дітей до старих батьків згадується в багатьох епітафіях [КБН, 122, 123, 126— 128 і т. д.]. Любов і повага до жінки засвідчена великою кількістю надгробних пам'яток. Відданість сім'ї, піклування про неї, гарне виховання дітей найбільше цінувалися у грецькому світі. Поліхромна стела Апфи, дружини Афінея з Пантикапею відтворює образ матері з дитиною, яку вона бережно тримає на руках.

У похоронах боспорських царів і знаті, визначних громадян демократичних полісів брало участь усе населення міст. На надгробних стелах дуже часто ставилося слово ХАІРЕ, ХАІРЕТН — прощавай, прощавайте. Прощаючись греки тиснули один одному руку, як це зображено на деяких боспорських стелах.

Таким чином, протягом віків греки зберігали основні традиційні риси в побуті і звичаях. Проте кожний період накладав свої конкретні соціальні, етнічні, індивідуальні та екологічні особливості. Яскравим свідченням цього є розвиток духовної культури.

Населення античних держав Північного Причорномор'я продовжувало зберігати міфологічний світогляд. Оточуюча природа, ріки й моря асоціювалися з різними божествами, героями, демонами, зооморфними чудовиськами. Багато міфів про богів і героїв, перенесені на колонізовані землі, існували в нових умовах, наділялися іншим змістом, їх пристосовували до релігійних культів. Образи міфологічних персонажів упродовж кількох століть були головною темою художньої творчості.

На о. Левке і Тендрівській косі, де ольвіополіти заснували святилище Ахілла й куди мав доступ кожен еллін, поступово створився цикл міфів про сам острів троянського героя, його друзів і сакральних подруг, які дуже поширювалися в Греції, записувалися античними авторами і завдяки цьому деякі з них збереглися до наших днів[900]. Навіть знамениті поети та драматурги (наприклад, Піндар і Евріпід) оспівували в своїх творах посмертну обитель Ахілла [Pind., Nem., IV, 49 sq.; Eurip., Androm., 1260—1262; Iphyg. Taur., 436—437].

У IV ст. до н. e. на Боспорі, очевидно, після знайомства з «Історією» Геродота виявилася надзвичайна цікавість до легендарних розповідей про амазонок, мандрівки Аполлона у країну гіпербореїв, войовничих аримаспів і грифонів. Саме тут, як ні в одному з припонтійських полісів, виявилася величезна службова роль міфів як художньої форми для державної ідеології Боспору у відносинах з кочовими скіфами й Афінами. Міфологічні образи знайшли відтворення на аттичних та місцевих виробах, у великій кількості знайдених у різних містах Боспору та скіфських курганах[901].

Міфологічний світогляд, проте, не був панівним і не заважав розвитку освіти, знайомству північнопонтійських греків з різними науковими досягненнями. В основних містах знаходилися приватні, а можливо, й державні школи, а також гімнасії. У центрах античної цивілізації, зокрема в Афінах, греки прагнули осягнути наукові та культурні цінності. Навчанню дітей (головним чином хлопчиків) усіх вільних громадян у державах Еллади надавалося особливо важливого значення. Це пов'язувалося з прогресивним розумінням становища індивідуума в суспільстві[902].

Шкільна програма передбачала передусім вивчення граматики, читання літературних творів. Належна роль відводилася здобуттю певних знань з математичних дисциплін, філософії, риторики, музики, малювання. Знайдені при розкопках численні приватні написи на посуді та різних предметах свідчать про те, що багато громадян володіли грамотою. Варто підкреслити, що саме «Іліада» Гомера завжди служила тим твором, який давав всі можливості для вивчення письма й читання, вміння рецитації окремих віршів. Арифметичні знання потрібні були для того, щоб розбиратися у складній монетно-грошовій та лінійно-ваговій системах, які періодично змінювалися. Цифрові знаки ставилися на багатьох типах посуду (піфосах, амфорах, глеках, чашах), будівельних матеріалах, гирях і навіть на окремих творах-мистецтва[903]. Осягнути всі правила їх раціонального використання можна було лише після одержання відповідних арифметичних знань.

У гімнасіях велика увага приділялася спортивним заняттям, які проводили педотриби. В І ст. до н. е. у Пантикапеї відзначився вчитель гімнастики Фарнак, син Фарнака, смерть якого оплакував весь гімнасій [КБН, 129]. Традиційно в цих навчальних закладах влаштовувалися свята, під час яких проводилися спортивні й музичні змагання. В Горгіппії знайдено унікальний агоністичний каталог III ст. до н. е., в якому відзначено всіх переможців спортивних змагань [КБН, 1137]. Один з переможців на агонах, що періодично проводилися на Тендрівській косі на честь Ахілла, Анаксагор, син Демагора з Ольвії, «пустив стрілу на 282 оргії» [IOSPE, І², 197]. Боспорці неодноразово перемагали на панеллінських святах у Дельфах і Афінах в музичних змаганнях.

Певно, найзаможніші громадяни північнопонтійських міст давали своїм нащадкам вищу освіту, яку можна було отримати в Афінах, а в елліністичний час й у Олександрії Єгипетській та малоазійських містах. У IV—II ст. наука і освіченість стали одним з важливих компонентів духовного життя Греції. Поняття освіти [ПАІΔЕІА] трактувалося як ідеал грецької культури, кредо духовного життя еллінів, куди входили також філософія, історія, медицина, право, риторика. Познайомитись в усій повноті з названими предметами можна було в Афінській академії, філософській і риторській школах, які нерідко організовували видатні мислителі того часу. Відомо, що один з політичних діячів Боспору, вже згаданий вище Солей, на початку IV ст. до н. е. послав свого сина до Афін, де той вчився в риторській школі Ісократа [Isocr., XV, 93]. В одній з промов цього філософа вказувалося й про учнів з Понту [XV, 224]. Цілком можливо, що вищу освіту отримували в Афінах боспорські царі та їхні сини, яких тут добре знали, вшановуючи їх почесними декретами й статуями. Афінську Академію закінчив і раб ольвійського ритора — Біон.

Чимало ольвіополітів володіли філософськими знаннями. У V ст. до н. е. в Ольвії існував сакральний союз орфіків, які сповідували філософію піфагорейсько-орфічного напрямку, а також добре знали Геракліта, твори якого використовували для складання власних афоризмів[904]. У IV—III ст. до н. е., а можливо, й раніше, в Ольвії виник фіас бореїків, члени якого багато уваги приділяли філософії релігії Аполлона. З сентенції, писаної його членами на денці чорнолакової чаші, випливає, що цей бог в їхньому розумінні був універсальним творцем життя на землі. Побічним підтвердженням знання філософії і риторики в Ольвії же служити також розповідь Діогена Лаертія про Біона Борисфеніта [IV, 7]. У III ст. до н. е. його купив ольвійський ритор і, очевидно, не тільки дав йому початкові знання з філософії, а й розказав про Афіни, оскільки Біон після смерті господаря, спаливши його твори, відправився туди для отримання вищої освіти в Академії. Згодом Біон досяг великих успіхів у софічних промовах, багато мандрував, прославився як творець основного кінічного жанру — діатриби, головними темами яких були багатство і бідність, життя і смерть, добродійність і вигнання, держава і релігія[905], однак в Ольвію він ніколи більше не повернувся.

Так чинили й інші вихідці з північнопонтійських міст: філософ, який написав близько 40 книг на різні теми у III ст. до н. е. Сфер Боспорський [Diog. Laert., VII, 177—178]; софіст і історик Посидоній Ольвіополіт (III — перша половина II ст. до н. е.) та боспорит Іссіл, відомий у політичному й літературному житті Епідавра (III ст. до н. е.). Виїхав з Ольвії у II ст. до н. е. й поет Діонісій Ольвійський, який спочатку жив у Мілеті, а згодом переселився у Мітілени[906]. В елліністичний час на Боспорі працював філософ Смікр, який прославився справедливістю і подібно до Сократа викладав своє вчення на перехрестях доріг, де скупчувалося найбільше людей [КБН, 118]. Деякий час в останній третині IV ст. до н. е. тут працював філософ Діфіл Боспорський, який згодом виїхав до Греції, ставши прихильником мегарського філософа Стільпона [Diog. Laert., II, 113], в якого навчався і його попередник Сфер. Отже, творча інтелігенція Еллади поповнювалася й вихідцями з Північного Понту.

У північнопонтійських містах були відомі й інші діячі культури. Зокрема цікаві розповіді про боротьбу синів Євмела в останньому десятилітті IV ст. до н. е. залишив невідомий по імені історик з Пантикапею. Вони були включені в «Історію» Діодора Сицилійського. В декреті ІІІ ст. на честь херсонеського історика Сириска, сина Геракліда, відзначалася його ретельність в описанні дружніх стосунків його співгромадян з громадянами інших держав [IOSPE, І², 344].

Розквіт ораторського мистецтва в Елладі, традиція вивчення риторики, тісно пов'язаної з суспільно-політичною і філософською позицією, сприяли тому що і в периферійні міста на Понті проникали уявлення про важливу роль цього мистецтва в житті держав. Із встановленням демократичного ладу в Ольвії риторика помітно впливала на духовне життя громадянської общини. Декрети на честь Каллініка, Антестерія, Протогена, Нікерата, відбивають їх вміння виголошувати промови на народних зборах і давати розумні поради [IOSPE, І², 25, 32, 34].

Слід відзначити також наявність медичних знань, що підтверджується знахідками бронзових і кістяних інструментів, існуванням аптеки в Ольвії. Нерідко при храмах, зокрема на Левці, засновувалися спеціальні заклади лікувальної інкубації, де проводилося зцілення за допомогою сну і, можливо, гіпнозу. Сюди з'їжджалися й елліни з Середземномор'я [Paus., ІІІ, 19]. На Боспорі відкриті святилища грецьким божествам у місцях знаходження лікувальних грязей.

У найбільших містах частина вільного населення займалася професіональною розумовою працею. Окрім філософів, риторів, істориків тут були поети, граматисти, музиканти, архітектори, скульптори, художники, землеміри та ін.

Численні календарно-релігійні свята, під час яких обов'язковим вважалося виконання музичних творів і пісень, створювало умови для появи музикантів. Вони навчали своїй професії інших. Музичне інтонування традиційно супроводжувало і рецитацію віршів і театральні вистави. Добре відомі за знайденими пам'ятками уламки музичних інструментів (флейти, кіфари, труби), зображення музикантів є на надгробних стелах, у розписах склепів і саркофагів. З Мірмекію походить стела з унікальним посмертним написом «Пасафіліката — флейтистка» [КВН, 875]. Красномовно розповів про любов до музики пантйкапейських жителів Поліен [V, 44, 1]. Для того, щоб дізнатись про кількість населення на Боспорі,. полководець перського царя Дарія III відправив послом до Левкона візантійця Архівіада, а разом з ним знаменитого кіфареда Аристоніка. Пропливаючи близько берега, він мав привернути до себе увагу боспорських жителів своєю грою, розраховуючи, що вони швидко збиратимуться до театрів, де їх можна буде легко полічити. Серед учасників музичних змагань у Дельфах згадується боспорець Іссіл, син Хрисолая, який до того ж працював вчителем музики. В Пантикапеї, Херсонесі, Ольвії в елліністичний час було збудовано театри, які займали видне місце в суспільно-культурному житті населення[907].

У північнопонтійських містах розвивалася також самостійна літературна творчість. Поетичні твори (епітафії, вотивні епітафії, застольні вірші), листи, ділова проза хоч і не значною мірою, але все ж дають уявлення про ці творчі процеси [IOSPE, І², 25, 32, 34, 179, 186, 195, 325, 343, 344, 352, 401 і ін.; КБН, 113—127, 991—992 і ін.][908]. Більшість віршів складено в розмірі елегійного дистиха, проте трапляються й інші розміри: гекзаметр, ямбічний триметр і т. д. Поетичні твори нерідко пов'язувалися з міфологічними образами: Зевсом, Аїдом, Персефоною, Мойрами, музами. Але найчастіше в них відтворювався якийсь конкретний образ людини з наведенням навіть автобіографічних даних: «Громадянку Аміса, блискучу Клеопатру, віфінську Пенелопу за своєю добродійністю, вкрав горезвісний Аїд...» [КБН, 123]; «Прохожий, тут піді мною лежить любитель наук, вісімнадцятилітній Геліодор, одноіменний з батьком, разом з ним лежить в аїді брат його Менодор...» [КБН, 125]; «Разом з трьома дітьми зовсім одиноку Трифоніду викрала з життя смертоносна Мойра...» [КБН, 128]; «Його батьківщиною був Ольвійський поліс в Скіфії... Це був поважний старий, котрий, ідучи в призначений роком дім Аїда, залишив в живих двох дітей» [IOSPE, І², 226].

В елліністичний час на Боспорі виник своєрідний творчий синтез: надгробні рельєфи супроводжувалися епітафіями. Прохожі звертали увагу не тільки на зображення, а й вчитувалися у тексти, які часто вміщували звернення до них. В епітафії вводилися історичні і географічні реалії (цар Перісад, вільнонайманий Менодор з Синопи, який довго воював на боспорській землі, «скіфська земля, оточивши, укрила Гекатея») [КБН, 113, 117, 125, 131]. Експресивно-емоційна лексика віршів, небагатих за словесною фактурою, застосовувалась для відображення поведінки і стану людей за життя. В епітафіях найчастіше оспівані прості жителі боспорських міст, нерідко жінки, які за життя не мали ніяких громадянських прав, а інколи й представники залежних верств населення [КБН, 114].

Окремі літературні тексти на уламках чаш свідчать про те, що деякі громадяни в містах, очевидно, на симпосіях, жартуючи і змагаючися, вправлялись у версифікації. На релігійних святах влаштовувалися музичні змагання, в яких перемогу отримували автори гімнів і епіграм [IOSPE, І², 433].

Лапідарна епіграфіка Ольвії та Херсонеса зберегла велику кількість різного типу цікавих документів ділової прози, серед яких провідне місце займали декрети на честь Протогена, Нікерата, Каллініка з Ольвії, Діофанта з Херсонеса [IOSPE, І², 25, 32, 34, 352]. Текст декретів вміщує короткі розповіді про діяльність згаданих громадян і психологічний стан общин у різні часи.

З усіх компонентів духовної культури населення північнопонтійських держав найкраще збереглися різноманітні пам'ятки мистецтва, значну частину яких складав імпорт з основних центрів Егеїди. Привізні твори, особливо скульптура, коропластика, художня кераміка свідчать про те, що сюди завозилися, окрім пересічних пам'яток, ще й рідкісні, виконані талановитими майстрами мистецькі твори. Серед них класичні монументальні статуї Зевса і величні надгробні стели з рельєфами ніколи Фідія і Скопаса (їх привезено в Ольвію з Афін), рельєф Деметри на троні з стоячою поруч неї Персефоною, до яких наближаються учасники святкової процесії з факелами, та голова Геракла з Пантикапею[909]. За стилістичними ознаками близькі школі Праксителя мармурові статуї Діоніса і Афродіти, Асклепія і Гігієї, які з'явилися в Пантикапеї та Ольвії завдяки культурним зв'язкам з Олександрією Єгипетською[910]. У написах на постаментах для статуй з Херсонеса та Ольвії також відзначені імена відомих скульпторів, які спеціально виготовляли бронзові й мармурові статуї для цих міст. Класичне й елліністичне образотворче мистецтво суттєво змінило світогляд греків, створивши образи міфологічних персонажів, наближених до людини. В цей час значно збільшилися його тематичні й стилістичні особливості, з'явились реалістичні, далекі від ідеалізації, портретні зображення.

З розквітом античних міст виникає потреба в розширеному місцевому виробництві мистецьких творів, які мали задовольнити широкий попит різних верств населення. Засновуються місцеві школи скульпторів, художників, вазописців, торевтів, коропластів.

У кожному з міст тематика художніх творів і рівень їх виконання визначалися конкретним історично-культурним та ідеологічним становищем. У демократичних полісах (Тірі, Ольвії, Херсонесі) почалося виготовлення різноманітних дешевих пам'яток — невеликих мармурових і вапнякових статуеток та рельєфів, глиняних зображень божеств, бронзових і свинцевих фігурок та ювелірних виробів, які не відрізнялися ні особливою майстерністю, ні унікальними художніми якостями і цілком узгоджувалися за своїми сюжетами і символікою з політеїстично-міфологічним світосприйманням усіх жителів міст і сільських поселень[911]. Усі без винятку пам'ятки зберігають в собі традиції суто еллінського мистецтва.

Рис. 67. Гігієя. Ольвія, III ст. до н. е. Мармур.

На Боспорі в результаті іншого політичного режиму й тісних відносин з сіндами і скіфами місцева специфіка в розвитку мистецтва яскраво виявилася вже в IV ст. до н. е. В Пантикапеї, можливо, при дворі боспорських царів, було створено великі майстерні скульпторів, художників, торевтів. Сюди запрошували талановитих майстрів з інших грецьких міст. Тут налагодили серійне виробництво багатьох мистецьких творів як для боспорської, так і для варварської знаті. Саме звідсіля надходили шедеври так званого елліно-скіфського мистецтва, які знаходять у степових курганах номадів. Цими творами Пантикапей зробив один з найбільших внесків у художню творчість еллінів. Особливістю грецьких майстрів було прагнення до самостійних пошуків, створення оригінальних художніх образів, яскраво вираженого реалізму в зображенні життя населення Північного Причорномор'я, у тому числі варварів. Відмінним був навіть вибір сюжетів: художники відображали різноманітні сцени нападу та бою. Особливо вражають своєю композиційною побудовою сцени боротьби тварин. Останні зображені в таких складних і напружених позах та ракурсах, яких не має мистецтво Еллади. Серед шедеврів греко-боспорської торевтики слід згадати широко відомі золоту пектораль із скіфського кургану Товста Могила, Чортомлицьку амфору, золотий гребінь із Солохи, золоту чашу з кургану Куль-Оба, срібну чашу з Гайманової Могили. В скіфських курганах знайдено також величезну кількість різноманітних художніх виробів, частина яких вражає витонченістю, виразністю і технічною майстерністю. Ніколи більше боспорська торевтика не досягала таких видатних успіхів, як у період розквіту двох держав — Боспору і Скіфії, що підтримували тісні економічні, політичні й культурні взаємовідносини.

Рис. 68. Голова юнака Олександрійської школи елліністичного часу. Ольвія, мармур.

Пантикапейські скульптори працювали також над виготовленням портретних статуй і надгробних стел[912]. До IV ст. до н. е. належить голова сінда, певно, царя, передана характерними для грецької пластики технічними засобами. В елліністичний час виник своєрідний прототип надгробних стел з фігурними зображеннями різних сцен з життя померлих або пов'язаний з уявленням про їх перебування в потойбічному світі. Деякі з них виконані з традиційним класичним смаком, з досить тонкою художньою майстерністю, реалізмом, передають узагальнені образи боспорців. Основна ж кількість пам'яток все ж була ремісничими виробами: композиції схематизовані, невиразні, повторюють одна одну. Майстри не володіли вмінням передачі в скульптурі живих рухливих постатей. Але основна художня структура пам'яток є античною. Слід відзначити, що помітної варваризації в образотворчому мистецтві не спостерігається навіть на Боспорі, де мали місце найтісніші стосунки між греками та варварами.

Однак центральною темою північнопонтійського мистецтва залишались міфологічні образи. Лише в елліністичний час зростає інтерес до зображення конкретних людей. Іконографічні схеми нерідко змінювалися, втрачаючи ідеалізовані риси. Іонійсько-аттична спільність основи, на якій розвинулися різнорідні галузі мистецтва, зумовлювала спорідненість його розвитку із загальноеллінським. Разом з тим, в античні міста Північного Причорномор'я прибували нові митці з Егеїди, а місцеві — здобували освіту в середземноморських містах, завдяки чому тут були відомі нові напрямки в розвитку грецької культури й запозичували нові її елементи. В результаті такого синтезу в Північному Причорномор'ї складалися своєрідні риси і особливий колорит в розвитку всіх видів культури.

Таким чином, літературна, музична, художня, архітектурна творчість, а також вся матеріальна культура північнопонтійських греків, їх ставлення до прикрашання міст величними храмами й іншими спорудами, монументальними статуями божеств, як символічних образів прекрасних захисників і ідеальних громадян, свідчать про їх високорозвинену естетичну свідомість. У писемних джерелах з цього регіону немає конкретних даних про традиційну естетичну категорію «прекрасне». Однак його раціональне розуміння підтверджується всім розвитком культурного життя північнопонтійських полісів. Формування основних принципів естетичного, як і духовного світогляду периферійних греків, відбувалося під невпинним впливом центральних міст Еллади, особливо Афін і Мілета.

На початку класичного часу в північнопонтійських полісах майже повністю сформувався релігійний світогляд населення, який опирався в основному на традиції метрополії і вироблені на нових місцях ідеологічні принципи. Переселенці не протиставляли себе співвітчизникам, проте і не повністю їм наслідували, що передусім виявилося у запровадженні таких оригінальних культів як Аполлон Спаситель (Лікар), Афродіта Апатура, Артеміда Партенос і Ахілл. У їхніх багатоаспектних іпостасях знайшла відбиток універсальна світоглядна структура, в якій сконцентрувалися ідейний розвиток і духовна творчість еллінів. Поступово на заселених землях згадані божества збагачувалися новими функціями, набувши титули верховних владик і маючи свою священну хору.

Полісні пантеони в кожному з регіонів античної культури мали спільні риси й особливості. Встановлений з самого початку колонізації у мілетських апойкіях культ Аполлона Спасителя зазнав протягом V—І ст. до н. е. значних змін. В Ольвії ще в другій половині VI ст. до н. е. він був витіснений на друге місце нововведенним за дідімським оракулом Аполлоном Дельфінієм[913]. І хоч вшановувався майже до кінця існування міста, проте вже ніколи не мав верховенства в пантеоні.

Мирна стрілецька функція бога-захисника почала втрачати своє сакральне значення у IV ст. до н. е., хоч його архаїчні статуї з луком перебували в храмах. В останній чверті століття в Ольвії була встановлена бронзова монументальна статуя бога з маслиновою гілкою афінського скульптора Стратоніда. Атрибути Аполлона Лікаря завжди були тими ж, що й у дідімського та дельфійського Аполлона. Вони символізували зв'язок з цілющими силами сонця та світла. У присвятному написі на мармуровому постаменті для триножника другої чверті V ст. до н. е. з Ольвії Аполлон Лікар іменується владикою Істра, де цей культ, певно, досяг свого найвищого розвитку, а його жерці належали до вищої аристократії поліса.

Прагнення перших іонійських колоністів до об'єднання спонукало боспорські міста в V ст. до н. е. створити своєрідну амфіктіонію — воєнну симмахію, духовним покровителем якої виступав Аполлон Лікар[914]. Спільними зусиллями в Пантикапеї збудували величезний храм Аполлона Лікаря, жерцями в якому служили представники царських родів Археанактідів і Спартокідів. Храм займався карбуванням монет з аполлонівською символікою і відігравав значну роль у політичному та культурному житті Боспорської держави.

Цілком можливо, що під егідою Аполлона Лікаря було створено релігійну амфіктіонію з сакральним центром в Істрії, до якої входили всі іонійські апойкії від Аполлонії Понтійської до Керкінітиди.

Головним патроном Ольвії з прибуттям сюди численної партії епойків став Аполлон Дельфіній, чим ольвіополіти відособилися від усіх іонійських колоній. Ольвійський Дельфініон нагадував мілетський тим, що ним правили мольпи, тут зберігався сакральний звід їхніх законів, а також державні договори і почесні декрети[915]. В елліністичний час і особливо в кризових ситуаціях ольвійське святилище Аполлона мало стосунок до політики поліса через проведення громадських трапез для налагодження торговельних зв'язків з іншими державами. Певно, одночасно воно було і пританеєм — головною урядовою спорудою, в якій зберігалося священне державне вогнище, де обідали іноземні посли і гості, обговорювалися зовнішньо- і внутрішньополітичні справи. Епонімами в Ольвії у V ст. до н. е. обиралися айсимнети мольпів, а з установленням демократичного ладу — жерці Дельфініона.

Окремо від інших полісів у плані релігії розвивався Херсонес Таврійський, в якому культ сестри і паредри Аполлона Артеміди Партенос завжди відігравав найважливішу роль в полісному пантеоні[916]. Її образ як ні в одному з північнопонтійських міст яскраво ілюстрували херсонеські монети із зображенням молодої дівчини-мисливиці з луком і стрілами за плечима. Поступово в її культі злилися воєдино різноманітні ознаки шанованої тут одночасно Артеміди (Агротери, Сотейри, Таврополи Ефеської, Іфігенії) і деяких інших жіночих божеств. Про надзвичайне значення цієї богині в середовищі херсонеситів свідчить їх присяга в III ст. до н. е. [IOSPE, І², 401]. За загальноприйнятою в клятвах греків тріадою олімпійських богів значилося ім'я Партенос.

Рис. 69. Вотивний рельєф із сценою жертвоприношення. Ольвія, III ст. до н. е.

Крім верховних покровителів у кожному місті шанували безліч інших божеств, серед яких вирізнялись олімпійські боги і малоазійська Мати богів (Кібела). Ольвіополіти особливу увагу приділяли культам Зевса і Афіни, Гермеса і Афродіти, Кібели, Діоскурів, Деметри, Діоніса та інших. Після встановлення демократії у IV ст. до н. е. були введені культи її виразників — Зевса Елевтерія і його дочки Тіхе. Однак лише при радикальній владі демократів на початку III ст. до н. е. встановився культ Демоса, який повинен був сприяти об'єднанню громадянської общини, самостійному розвитку державної організації, запобіганню розпаду загальноольвійської єдності.

У подібній ролі в Херсонесі Таврійському виступав культ Херсонас — персоніфікація громадянської общини. Протягом усієї історії існування цієї держави великою популярністю не лише в місті, а й на хорі користувався культ Геракла, безліч різноманітних зображень якого знайдено тут при розкопках[917]. Він був сакральним захисником держави і її кордонів, щорічно на його честь влаштовувались свята, де його шанували як хтонічного обоготвореного героя, переможця смерті.

За часів Спартокідів на Боспорі, крім культу Аполлона, велике значення мав культ Діоніса. Як і на території Фракії, тут рано переплелися функції обох божеств і їхні атрибути, простежується складний синкретизм символіки в поєднанні з місцевими міфами, укорінення спадкових релігійно-політичних поглядів і зображення на монетах образу Сатира як уособлення одноіменного йому царя. В історії Боспору ця емблематика на цілі століття стала основною у поєднанні з аполлонівською символікою.

На азіатському Боспорі значно зросла популярність культу Афродіти Апатури, певно, з розквітом і збагаченням її святилища, якому протегувала боспорська знать. Перенесені сюди з Мілета культи Деметри Фесмофори, Гекати, Артеміди, Кібели, особливо поширилися в Пантикапеї і малих містах Боспору, де переважно жили землероби[918]. Значення згаданих культів у культурному житті боспорців залежно від різних обставин змінювалось.

У Тірі, як і в Ольвії, крім Аполлона, шанувалася Афіна. В V ст. до н. е., коли місто входило до Афінської архе, її культ став служити для укріплення політичних та економічних відносин[919]. Землеробський характер економіки сприяв розвитку таких культів, як Деметра і Діоніс, образи яких зображувалися на монетах. У місті було встановлено монументальну статую Деметри і відповідно розташовувалося її святилище[920].

Своєрідною особливістю релігійних уявлень населення міст Північного Понту було запровадження локальних культів; у Тірі — річкового бога Тіраса, в Ольвії — річкових божеств Борисфена і Гіпаніса. Всі вони відповідно з характером грецької релігії покликані були служити не лише покровителями рибаків і купців, що плавали по річках, а й сакральними захисниками полісних багатств.

Одночасно з формуванням міст здійснювалися організація, будівництво і благоустрій теменосів, які існували на їхній території; а також на хорі і навіть на далеких відстанях, у зонах греко-варварських контактів або чим-небудь примітних місцях (наприклад, о. Левка, Гілея). Теменосам найпопулярніших божеств відводилася інколи значна площа, на якій споруджували храм, встановлювали вівтар, статуї, сакральну скарбницю, робили майданчик для ритуальних дійств і т. ін. Подібного типу теменоси влаштовувалися в Ольвії (Ієтроон і Дельфініон), у Пантикапеї (Аполлона), в Німфеї (Деметри), Херсонесі (Партенос і Афродіти)[921]. Велике значення в кожному святилищі мали священні дерева, які спеціально насаджували; окремі гаї традиційно пов'язувалися з тим чи тим божеством (священні гаї Гекати і Ахілла в Нижньому Побужжі).

На території великих теменосів нерідко ставилися вівтарі і зводилися невеликі храми іншим божествам. Але домінуючим завжди залишався храм верховного покровителя держави. Найзначнішими периферійними теменосами, згідно з античною літературною традицією, вважається Апатур — святилище Афродіти недалеко від Фанагорії [Strabo., XI, 2, 10]; храм Партенос на мисі Парфеній [Strabo., VI, 4, 2] і святилище Ахілла на о. Левке, про яке збереглося найбільше різноманітних свідчень у давніх авторів[922]. Такі сакральні зони, особливо остання, привертали увагу численних шанувальників з усіх кінців античного світу. Вони влаштовувалися поблизу основних морських шляхів, храми служили маяками, а всі, пропливаючи мимо, зупинялися, щоб віддати шану божествам, приносили в жертву тварин і різні дарунки. Внаслідок жертвоприношень святилища збагачувалися. Проте нерідко вони зазнавали нападів розбійників і морських піратів, які їх грабували.

Крім релігійних функцій, пов'язаних з відправленням культів жерцями, проведенням календарних свят та ритуалів, святилища найчастіше відігравали ту чи ту роль у політичному й громадському житті. У кризових ситуаціях поліс мав право скористатися тим, що зберігалося в храмових скарбницях. У декреті на честь Протогена в Ольвії відзначається, що архонти продали дорогоцінні храмові посудини, які викупив цей евергет [IOSPE, І2, 32], щоб повернути їх знову в скарбницю. Служителі культів найчастіше відправлялись послами для врегулювання політичних питань, приймали у себе феорів з інших міст, влаштовуючи громадські трапези і т. п.

Відправлення культу Ахілла на о. Левке, який тривалий час був під протекторатом Ольвії, та організація панеллінських календарно-спортивних свят на Тендрі, куди запрошувалися представники багатьох міст Причорномор'я та Егеїди, мали для нижньобугських греків надзвичайно важливе значення. Вони налагоджували й розширювали економічні та культурні контакти, що ставило їх місто в ряд основних центрів Причорномор'я.

Календарні свята на честь різних богів проводилися майже в усіх містах. Сюди запрошувалися сільські жителі. Деякі з цих свят зафіксовані написами: гермеї в Горгіппії, на яких перемогли в бігу 226 юнаків, імена яких було висічено на мармуровій плиті [КБН, 1137]; в Гермонасі агонофет Местор влаштував у IV ст. до н. е. свята й змагання на честь Аполлона [КБН, 1039]; у Пантикапеї жінки проводили спеціальні обряди в культі Деметри Фесмофори [КБН, 18]. В херсонеських написах згадуються партенії з урочистими процесіями. Крім аполлонівських свят в Ольвії велика кількість населення брала участь у весняних діонісіях, які відбувалися в театрі. Тут у перший день проводили народні збори, увінчували золотими вінками почесних громадян, а потім дивилися театральні вистави. Під час свят приносили в жертву биків і кіз, повсюди організовували веселі музичні хороводи й маскаради.

Рис. 70. Плита з присвятою оборонної стіни Деметрі, Корі, Плутону та Демосу. Ольвія, II ст. до н. е.

Північнопонтійські греки шанували різні божества в домашніх святилищах. При дослідженні жител завжди знаходять культові речі або зображення божеств, найчастіше жіночих (Деметри, Афродіти, Кібели), які, крім своїх основних функцій, сприяли благополуччю сім'ї і її добробуту. В деяких містах і сільських поселеннях жителі виносили золу з домашніх вогнищ в одне спеціально відведене місце, де через деякий час виникав високий зольний вівтар, біля якого теж відбувалися спеціальні церемонії[923].

Зв’язок релігійних інститутів з державною політикою здійснювався в основному через різні культові організації і жерців. У всі часи в античних містах засновувалися різноманітні релігійні об'єднання (фіаси). Одні з них існували відособлено, інші втручалися у всі сфери полісного життя, сприяли корінним змінам в державній політиці. Так, на Боспорі у II ст. до н. е. існував фіас, пов'язаний з культом Афродіти Уранії, володарки Апатура [КБН, 75]. В політичному житті Ольвії V ст. до н. е. значну роль відігравав союз мольпів, до якого належала еліта ольвійських громадян[924]. Із встановленням демократії союз мольпів перестає існувати, але Дельфініон, з яким він був тісно пов’язаний, продовжує його традиції.

В елліністичний час у Ольвії були добре відомі члени фіасу бореїків, які теж поклонялися Аполлону і пропагували філософські вчення про його універсальність. Сакральний союз шанувальників Діоніса засвідчений літературними та епіграфічними даними. В розповіді Геродота про скіфського царя Скіла вміщується порівняно велика інформація про ольвійських вакхістів [IV, 79]. Їхні свята проводилися на агорі та мали гучний екстатичний характер. Тривале існування цього фіасу, влаштування відкритих вакханалій, які можна було бачити навіть скіфам з оборонної стіни, свідчать про те, що вакхістів тут не засуджували й до їх числа міг вступити кожен громадянин поліса і навіть скіфський цар після певного випробувального строку. На противагу вакхістам орфіки в своїх релігійно-філософських міркуваннях віддавали перевагу розумній поведінці в житті й культі, були носіями колективного досвіду членів союзу[925].

У демократичній Ольвії значне місце посідав невеликий союз, до якого входили чоловіки знаменитого тут роду Євресибіадів [НО, 71]. По суті цей фіас був аристократичним і замкнуто-сімейним. Представляючи знатний рід, він міг монополізувати не тільки головні релігійні функції, а й політичні, передусім дипломатичні. З представників роду Євресибіадів постійно відбиралися жерці для культу Зевса, якому присвоювалися різні імена: Сотер, Елевтерій, Василеве, Олімпій. Традиційно жерці служили один рік навіть у храмі Аполлона Дельфінія, були добре освіченими, твердо дотримувалися дисципліни і отчих звичаїв, займалися організацією свят, жетвоприношень й інших обрядів, мали право давати поради й пророкували, відали магічними діями. Після закінчення строку служби в святилищах ставилися присвятні написи на постаментах статуй і стелах від імені жерців і жриць або їхніх родичів [IOSPE, І², 189—192; КБН, 6, 6а, 8, 10, 14, 21, 25, 974]. Жерцями Аполлона Лікаря на Боспорі вибиралися й царі. Археанактіди, певно, були навіть довічними жерцями — сакральними царями.

Крім офіційних культів існували й неофіційні, тобто приватне шанування божеств, виконання кожним жителем міста чи поселення обрядів, магічних дій і поховального культу. Вся релігія еллінів була пронизана магічними і містичними віруваннями, в яких віра в чудодійну силу слова, жесту або знака постійно супроводжували людину, нібито допомагаючи їй у досягненні поставленої мети. В епіграфічних та археологічних пам'ятках античних держав Північного Причорномор'я знайшли відображення акти лікувальної, сотеричної, землеробської, любовної та інфернальної магії. Особливо велике значення надавалося особистим амулетам, традиційним очисним і умилостивним ритуалам, пов'язаним як з поховальними обрядами, так і з випадками опоганення житла, святилища, громадського місця, могили чи навіть всього міста.

Складовою частиною світогляду греків Північного Причорномор'я, судячи по епітафіям і різноманітності поховального обряду, була віра в життя як щасливий дарунок долі, яке може знайти краще продовження в потойбічному світі за умови, якщо людина приносить користь суспільству.

Між північнопонтійськими містами і головними святилищами Еллади (Дельфами, Делосом, Дідімами, Елевсином, Олімпією) існували тісні релігійно-культурні взаємовідносини. На Делосі в III ст. до н. е. було встановлено свято херсонесії на честь персоніфікованого демосу Херсонеса, основні витрати на проведення якого йшли з процентів від того капіталу, який місто пожертвувало храму Аполлона. Ольвійські і херсонеські громадяни за гарне обслуговування дельфійських послів отримали проксенії в Дельфах у III—II ст. до н. е. Херсонесці також удостоїлись почесного права звертатись до оракула. Відновився зв'язок іонійських апойкій з Дідімами після їх відродження в IV ст. до н. е. Ольвія нарівні з Істрією і Синопою мала право використовувати олімпійську символіку після перемоги демократії. Громадяни причорноморських міст брали участь у панеллінських святах. На Боспорі, в Херсонесі й Ольвії знайдено панафінейські амфори, якими нагороджували переможців на агонах, що відбувалися, як і олімпійські, через кожні чотири роки. Із зображень на амфорах видно, що перемогу отримували в кулачному бою, бігу й грі на кіфарі.

Характерною ознакою релігійного світогляду населення було чітке уявлення про численних богів, їх індивідуальні імена, функції, атрибутику, міфи, свята й обряди. Дуже скоро північнопонтійські греки почали присвоювати деяким з божеств оригінальні епіклези (Афродіта Апатура, Посейдон Сосіней і Гіпполай, Аполлон Ієтрос, Кібела — володарка Гілеї і т. ін.). Деякі зі старих божеств не задовольняли прагненням греків. У таких випадках їх мало шанували або ж, навпаки, приписували їм функції інших божеств, внаслідок чого можливості культу розширювалися. Пріоритет яскраво вираженого синкретизму в Північному Причорномор'ї належить Аполлону Лікарю, Партенос, Матері богів, в культах яких поєдналися функції багатьох інших божеств.

Є всі підстави думати, що особливо в IV ст. до н. е. серед скіфської знаті спеціально поширювалися зображення суто грецьких божеств на золотих та срібних виробах, які мали привернути до себе увагу й сприяти еллінізації соціальної верхівки. Дещо помітніше пряме запровадження окремих грецьких культів у II ст. до н. е. в Неаполі. Значного поширення еллінські землеробські культи й ритуали набули в цей час на деяких поселеннях у Нижньому Подніпров'ї. Саме такий розвиток релігійного світосприймання зумовлювався, певно, безпосереднім перебуванням греків у середовищі варварів, збільшенням контактів і спільністю у веденні господарства. Завдяки грецькому політеїзму, де значна кількість божеств була тісно пов'язана з екологією, виступала в ролі захисників і покровителів окремих місцевостей і річок, природне середовище в Північному Причорномор'ї не зазнало нищівної руйнації за античної доби.

Поступове проникнення Риму в Північно-Західне Причорномор'я почалося одразу ж після Мітридатових війн, але й у другій половині І ст. до н. е. позиції римлян на Дунаї не були сталими. Тільки після створення римських провінцій на правому березі Дунаю римський вплив у Причорномор'ї посилився й імперія почала відігравати досить помітну роль у воєнно-політичному та соціально-економічному розвитку регіону, зокрема античних міст Північного Причорномор'я.

Бойові дії римських військ, які на початку І ст. до н. е. зіткнулися на Дунаї з сарматами, очевидно, не можна розглядати як дії, спрямовані на встановлення панування імперії у Північно-Західному Причорномор'ї. Очевидно, вони відбувалися у тісній згоді з царями одрісів, які формально були незалежними, але потребували певної військової допомоги з боку імперії. Слід підкреслити, що підтримка сусідніх союзних держав мала місце не тільки у Подунав'ї, а й у інших районах імперії, зокрема на Сході.

Нестале становище на Дунаї внаслідок паннонсько-далматійського повстання та бойових дій проти даків призвело до того, що одним з перших заходів нового римського імператора Тіберія (14—37 рр.), який наслідував Августові, була організація провінції Мезія. Невдовзі (44—46 рр.) було створено ще одну провінцію — Фракію, а Добруджа та уся прилегла до Дунаю територія, населена до цього незалежними фракійцями, увійшла до складу провінції Мезія.

Саме ці події мали виняткове значення в подальшій долі населення античних міст Північного Причорномор'я. Перемога на Боспорі Котіса І, якого підтримували римляни, та участь у римсько-боспорській війні (45—49 рр.) військ під командуванням легата провінції Мезія А. Дідія Галла призвели до встановлення тісніших зв'язків між Тірою, Ольвією та Херсонесом, з одного боку, і римською провінційною адміністрацією, з другого. Це давало змогу останній у разі потреби надавати цим античним містам необхідну допомогу. Є всі підстави вважати, що саме у ході римсько-боспорської війни почала складатися система римського воєнно-політичного контролю у Північному Причорномор'ї. Тіра, Ольвія і Херсонес з цього часу підлягали контролю з боку адміністрації провінції Мезія, а союзне Риму Боспорське царство після остаточного утвердження на престолі Котіса І (45/46—62/63 рр.) увійшло до зони, нагляд за якою здійснювався адміністрацією провінції Віфінія-Понт. Таким розмежуванням сфер впливу слід пояснювати ті особливості у взаємовідносинах двох основних регіонів античної цивілізації у Північному Причорномор'ї з Римською імперією, які простежуються протягом перших століть нової ери.

Глава 1 Боспор у другій половині І ст. до н. е. — середині III ст.

У 63 р. до н. е., після успішного повстання Фанагорії проти Мітридата VI Євпатора, його син Фарнак скинув батька з престолу [Pat. Veil., II, 40, 1]. Мітридат VI загинув, а його тіло з багатими подарунками було надіслано Помпею у Синопу. Після цього Фарнак визнав свою повну покірність Риму [App. Mith., 110—111]. В нагороду за зраду батька Помпей оголосив його «другом і союзником римлян» і надав в управління Боспорське царство, крім Фанагорії, яка за антимітридатівські дії одержала права елевтерії й автономії [App. Mith., 113]. Саме в цей час Боспор підпадає під вплив Риму, що дає змогу роки правління Фарнака розглядати як початок римського періоду в його історії.

Захопивши боспорський престол (63—47 рр. до н. е.), Фарнак здійснив низку заходів щодо зміцнення своєї влади. При цьому сепаратизм деяких варварських племен, які намагалися вийти з-під влади царя, жорстоко придушувався [Strabo., XI, 2, 11]. Однак економічне становище Боспору за часів Фарнака було досить складним, про що свідчить брак монетного карбування у початковий період його правління[926].

Покірність Риму, яку Фарнак всіляко підкреслював, була удаваною, він розглядав її як необхідну передумову боротьби за спадщину Мітридата VI. Скориставшись розривом між Цезарем і Помпеєм, він висадився у Малій Азії і зробив спробу повернути під свою владу ті території, які входили раніше до складу Понтійського царства [Cass. Dio., XI, 11, 45]. Фарнак дуже добре використав зовнішньополітичну обстановку, що склалася, і деякі невдачі Риму у 50-х роках І ст. до н. е.[927]. Однак перш ніж розпочати безпосередню боротьбу з Римом, Фарнак захопив Фанагорію і примусив її жителів видати йому заручників [App. Mith., 120].

Рис. 71. Мітридат VI. Перша половина І ст. до н. е.

Вирушаючи у Малу Азію воювати з Римом, він замість себе залишив на Боспорі Асандра, який у 49/48 рр. до н. е. одержав титул архонта[928]. До кінця 48 р. до н. е. завдяки успішним діям Фарнак захопив більшу частину Малої Азії, але в результаті рішучих дій римлян 2 серпня 47 р. до н. е. був розбитий легіонами Цезаря у битві при Зєлє. Саме після цієї перемоги Цезар надіслав у сенат лаконічне повідомлення: «Прийшов, побачив, переміг». Після поразки Фарнак утік на Боспор. З допомогою дружніх йому варварських племен він на деякий час захопив Пантикапей, але в битві з Асандром був убитий. Після цих подій повновладним правителем Боспору став Асандр. Але Цезар не затвердив його на Боспорському престолі й обіцяв царство своєму другові Мітридату Пергамському [App. Mith., 121]. Однак спроба Мітридата Пергамського захопити владу на Боспорі не вдалася, а сам претендент загинув [Cass. Dio., XLII, 48, 4; Strabo., XIII, 4, 3]. Після цих подій на четвертому році свого архонтату у 45—44 рр. до н. е. Асандр став іменуватися царем, але офіційно його права були затверджені лише Августом [Ps. Luc. Mucr., 17][929].

Оволодівши боспорським престолом остаточно, Асандр спрямував свої дії на стабілізацію обстановки та укріплення кордонів царства. Під його керівництвом було збудовано вал для захисту кордонів держави від нападу войовничих кочовиків [Strabo., VII, 4, 6]. Усі його дії сприяли зміцненню економічної бази. На це, зокрема, вказує зростання кількості золотого карбування в останній період правління Асандра. Серед зовнішньополітичних дій Асандра привертає увагу його спроба захопити Херсонес, який близько 46 р. до н. е. одержав від Риму елевтерію. Однак ця спроба скінчилася невдачею, і місто відстояло свою незалежність.

Після передачі Асандром влади Динамії, дочці Фарнака, і її короткого самостійного правління, до влади на Боспорі прийшов Скрибоній. Одружившись з Динамією, він заявив про свої права на боспорський престол. Однак Скрибоній захопив владу без дозволу Риму, і зять Августа Агріппа відрядив на Боспор понтійського царя Полемона І, який мав вигнати Скрибонія і зайняти боспорський престол[930]. Є підстави вважати, що воєнна допомога Полемону І проти Скрибонія була надана Херсонесом, який направив свої війська на Боспор[931]. Щоправда, бойові дії проти Скрибонія розпочати не вдалося, бо його було вбито боспорянами ще до прибуття Полемона з військом [Cass. Dio., IV, 24].

Захопивши боспорський престол, Полемон І почав провадити експансіоністську зовнішню політику. Він підкорив колхів, зруйнував повсталий Танаїс [Strabo., XI, 2, 3]. Внаслідок активної політики Полемона його держава об'єднала у своєму складі землі від Трапезунда на сході до гирла Танаїсу на півночі [Strabo., XI, 2, 18]. Посівши боспорський престол за згодою Риму, Полемон провадив проримську політику, про що, зокрема, свідчить перейменування Пантикапею на Кесарію, а Фанагорії на Агріппію. Це відбилося й на боспорських монетах.

Після загибелі Полемона І і другого правління Динамії (9/8 р. до н. е. — 7/8 р.) боспорський престол зайняв Аспург, який, судячи з епіграфічних пам'яток (КБН, 40), був сином Асандра. З цього часу на Боспорі утвердилася династія Асандра-Аспурга, представники якої правили до римсько-боспорської війни 45—49 рр. Виходячи з офіційної титулатури Аспурга, в період його правління до складу Боспорської держави входили не тільки Пантикапей і Феодосія, а й значні території, де жили варварські племена (сінди, меоти, торети, псеси, танаїти та ін.). Кордони Боспорського царства, мабуть, в цілому збігалися з територією Боспору періоду правління Спартокідів, коли царство переживало розквіт. Причому слід підкреслити, що Аспург здійснив декілька воєнних акцій проти скіфів і таврів, яких, очевидно, було переможено.

Аспургу, як і іншим боспорським царям, було конче необхідно рахуватися з інтересами Риму, який у І ст. мав у Причорномор'ї значні військові сили. Фактично римська адміністрація розглядала Боспор як союзне царство, яке одночасно було важливим форпостом на північно-східних кордонах імперії. Вона надавала боспорським правителям економічну й дипломатичну допомогу, а в разі потреби прямо втручалась у боспорські справи, прикладом чого були події, пов'язані з римсько-боспорською війною.

Так, отримавши 38 р. від Калігули права на боспорський престол, Полемон II[932] з допомогою легата Мезії і херсонеського загону зробив спробу захопити владу в Пантикапеї, але це йому не вдалося або вдалося ненадовго[933]. Після смерті Калігули новий імператор, зважаючи на непопулярність Полемона II, вирішив не загострювати обстановку й затвердив на боспорському престолі Мітридата VIII (39/40—41/42 рр.)[934]. Після утвердження на Боспорському престолі Мітридат VIII послав у Рим свого брата Котіса, щоб він передав дружні почуття нового боспорського царя римській адміністрації [Тас. Ann., XII, 15—19]. Але Котіс зрадив брата, звинувативши його в підступності й бажанні звільнитися від римської залежності. Подібна поведінка Котіса знайшла підтримку. В Римі його було проголошено царем, а для утвердження на престолі Боспору надіслано римські війська.

Для виправдання цих дій Діон Кассій звинуватив Мітридата VIII у підготовці до війни з Римом [Cass. Dio., LX, 28, 7]. Однак це малоймовірно. Скоріше справжня його провина була в тому, що кількома роками раніше, ще до затвердження Клавдієм, він без санкції Риму зайняв престол і не пустив на Боспор римського ставленика Полемона II, чим були зірвані плани створення Понтійсько-Боспорської унії під римським контролем. Калігула, а пізніше Клавдій, не мали змоги покарати непокірного царя, бо на східному кордоні імперії склалася напружена ситуація. Але 45 р., після анексії Фракії, позиції Риму в Причорномор'ї зміцнилися. Все це дало змогу Риму втрутитися у боспорські справи.

Рис. 72. Зображення катафрактарія з роспису боспорського склепу (1873 р.). Перша половина II ст. до н. е.

Завдяки втручанню римських військ близько 45/46 рр. Мітридата VIII було скинуто з престолу, на який за велінням Клавдія було посаджено Котіса І. Мітридат, який утік до дандаріїв, однак, не примирився з втратою влади і, після відплиття основної частини римських військ з Боспору, знов почав боротьбу з Котісом. Унаслідок рішучих дій боспорських військ, що були вірні Котісу, та активної діяльності Г. Юлія Аквіли, який командував римськими допоміжними військами, військо Мітридата знову було розбите, а його самого 49 р. видав римлянам цар аорсів Євнон [Тас. Ann., XII, 21]. Мітридата було доставлено у Рим, де він жив до 68 р., аж до страти за участь у змові проти імператора Гальби.

Воєнні дії на території Боспору поділяються на два етапи. У бойових діях першого брав участь увесь римський експедиційний корпус під командуванням легата Мезії А. Дідія Галла. Після втечі Мітридата з Пантикапею, мезійські війська було виведено з території Боспору, а контроль за царством здійснювала адміністрація провінції Віфінія-Понт. На цей час в її статусі сталися принципові зміни. У перші роки війни вона була сенатською і не мала значних військових сил[935]. З 48 р. Віфінія-Понт перейшла під безпосередній імператорський контроль. Причому замість намісника Кадія Руфа у провінцію було призначено імператорського прокуратора Юнія Цилона й надіслано додаткові римські війська [Ios. FI. Bell. Jud., XIX, 9, 2]. Отже, після виводу військ під командуванням А. Дідія Галла Боспор перейшов під контроль прокуратора Віфінії-Понта Юнія Цилона, а мезійські війська змінили загін під командуванням Юлія Аквіли. Саме цей загін разом з військами, що залишилися вірними Котісу І, на другому етапі війни не дозволили Мітридату VIII повернути собі престол.

Юній Цилон, який здійснював загальне керівництво бойовими діями і забезпечував дипломатичне прикриття, а також відіграв важливу роль у переговорах стосовно видачі повсталого боспорського царя, був нагороджений консульськими відзнаками, а Г. Юлій Аквіла отримав преторські [Тас. Ann., XII, 17][936].

Таким чином, успішне для Риму закінчення війни з Боспором мало важливі наслідки для всього Північного Причорномор'я. З утвердженням на боспорському престолі Котіса І (45/46—62/63 рр.) усе Чорноморське узбережжя, за винятком невеликої частини Колхіди, перебувало під прямим або посереднім римським контролем. Подальші зусилля Риму спрямовувалися лише на збереження г посилення цього контролю. Після римсько-боспорської війни остаточно склалася його система. Боспорське царство тепер управлялося намісниками провінції Віфінія-Понт, а західна частина регіону, в тому числі Тіра, Ольвія і Херсонес, підпорядковувалися легатам провінції Мезія.

Після смерті Нерона на Боспорі було відновлено карбування монет від імені Рескупорида І, сина Котіса (68/69—91/92 рр.), причому на цих монетах містилася монограма боспорського правителя, а також портрети імператора Веспасіана і його сина Тіта. Показово те, що у написі під статуєю Веспасіана, яку було встановлено Рескупоридом у Фанагорії, імператор іменувався «володарем усього Боспору» [КБН, 1047]. Однак трохи пізніше на золотих статерах Рескупорида І з'являється його повне ім'я, що може розглядатися як вияв певної самостійності царя. Це якоюсь мірою, мабуть, відбиває тимчасові невдачі Риму за часів правління Доміціана у боротьбі з даками на Дунаї, але все ж немає ніяких підстав стверджувати, що боспорські царі прагнули розірвати свої відносини з імперією.

Незважаючи на зближення з Римом, життя населення Боспору у перших століттях нової ери було дуже тривожне і багате на військові сутички. З рубежу І—II ст. на Боспорі провідну роль починають відігравати збройні сили, причому у військовій організації держави значне місце посідали воєнно-релігійні братства-фіаси[937]. У II — на початку III ст. Боспорське царство переживало етап свого нового розквіту[938].

За часів правління Савромата І (93/94—123/124 рр.) і Котіса II (123/124—132/133 рр.) було здобуто перемоги над скіфами, на що вказують не тільки епіграфічні джерела [КБН, 32, 33], а й монети. На боспорських монетах Савромата І є зображення, що свідчать про успіхи боспорських військ у взятті укріплень ворога[939]. Але найцікавішою епіграфічною пам'яткою, що розповідає про воєнні успіхи боспорських царів, є напис 193 р., знайдений у Танаїсі.

Напис належить до часів правління Савромата II (174/175— 210/211 рр.). Крім усього іншого, він свідчить про підкорення скіфів [КБН, 1237][940]. Особливий інтерес становить інформація про те, що Савромат II приєднав Таврику саме «за договором». Є підстави вважати, що мається на увазі договір між римською військовою адміністрацією і Савроматом II, бо одночасна згадка про завоювання скіфів робить малоймовірним припущення щодо укладення якогось договору між правителями скіфів і царями Боспору про перехід їх під владу останнього.

До Боспору, вірогідно, відійшов Східний, а, можливо, й Центральний Крим[941]. У всякому разі західний кордон Боспорської держави після війни Савромата II проходив на захід від Феодосії і Старого Криму [КБН, 1008].

На початку III ст. взаємини Боспору і Риму залишалися стабільними. На це вказує, зокрема, те, що Савромат II спорудив у Пантикапеї статую римського імператора, його син, Тіберій Юлій Рескупорид III (211/212—228/229 рр.), мав титул довічного жерця Августа [КБН, 52, 53], а боспорський цар Котіс III (227/228— 233/234 рр.) іменувався «другом і союзником» Риму [КБН, 1247]. Династична історія Боспору цього часу вивчена недостатньо. Є дані про те, що одночасно з Котісом III на престолі перебував й інший цар — Савромат III, який карбував власну монету[942].

У 30—40-х роках III ст. Боспорське царство переживало смугу варварських навал. У цей час гинуть у пожежах Горгіппія, Танаїс та низка сільських поселень на азіатському боці Боспору. Цікаво, що у цих подіях провідну роль відіграли варвари, які просувалися зі сходу й південного сходу[943]. На користь цього висновку свідчить хронологія монет з двох скарбів, знайдених на Таманському півострові[944]. З середини III ст. на Боспорі починається новий етап розвитку, пов'язаний із вторгненням на його територію войовничих варварських дружин, що призвело до посилення їхнього впливу на соціально-економічне й культурне життя населення держави.

Рис. 73. Боспорські монети. Перше сторіччя н. е.

Одним з найважливіших питань боспорської історії є характер взаємовідносин боспорських царів з імперією. Ще Фарнак за свої заслуги перед Римом одержав від Помпея титул «друга і союзника римлян». Згодом цей титул носили майже всі боспорські правителі династії Тіберіїв Юліїв. Цей титул був не тільки відзнакою союзних відносин, а й умовою проримської політики Боспору. Свідченням васальної залежності боспорських царів від імперії були портретні зображення правлячих римських імператорів на золотих монетах, які карбувалися на Боспорі. Цікаво, що золоті монети Аспурга дуже нагадують ауреуси, що карбувалися на монетних дворах Малої Азії[945].

Культ римських імператорів на Боспорі фіксується за часів правління Котіса І, хоча перші ознаки обожнювання видатних людей імперії з'явилися ще в І ст. до н. е.[946]. Від початку правління Котіса І до першої чверті III ст. в офіційному титулі боспорських царів згадувалася посада архірея — верховного жерця імператорського культу. Тобто, цей культ мав державний характер і був не стільки релігійним, скільки політичним явищем. Його відправлення на Боспорі повинно було демонструвати римській адміністрації лояльність боспорських правителів до імператора і до імперії в цілому.

За правління Нерона на Боспорі почалося карбування монет з монограмою Котіса І і зображенням правлячого імператора. Це дало змогу дослідникам припустити, що Рим планував об'єднання Боспору з колишнім Понтійським царством і створення нової провінції, куди мали увійти Колхіда, а також землі геніохів[947]. Однак з цим погодитися важко, бо таке об'єднання потребувало великих коштів і численних військових сил, яких на той час імперія не мала[948]. Очевидно, Нерон, який задумав похід у Кавказьку Албанію, проводив активну зовнішню політику в Північному Причорномор’ї, бо намагався укріпити тили римської армії, що готувалася до цієї акції. Саме у зв'язку з цим він посилив контроль за Боспором, сподіваючись використати його збройні сили у бойових діях на Кавказі. Але ці плани не здійснились. Після смерті Нерона римська адміністрація продовжувала свою традиційну політику і використовувала Боспор як васальне царство, якому періодично надавалася економічна допомога.

Вже зазначалося, що після закінчення римсько-боспорської війни контроль за Боспором здійснювався адміністрацією провінції Віфінія-Понт. У зв'язку з цим привертає увагу знахідка у Синопі надгробка солдата IV Кіпрської когорти, який датується І ст. Видавці цієї пам'ятки, порівнявши її з надгробком римських військовослужбовців з Пантикапею, дійшли висновку, що на Боспорі вони належали померлим солдатам допоміжних підрозділів, які дислокувалися на території провінції Віфінія-Понт[949]. Про те, що римські військовослужбовці епізодично перебували в Пантикапеї у II ст., свідчить назва центурії Елії Секунди у боспорському надгробку солдата Кіпрської когорти, яка була похідною від імені Адріана.

Отже, є всі підстави погодитися з Д. Б. Шеловим, який сумнівався в належності боспорських надгробків солдатам Мезійської армії і вказував на тісний зв'язок Боспору з провінцією Віфінія-Понт не тільки за часів римсько-боспорської війни, а й значно пізніше[950]. На користь того, що надгробки римських солдатів з Пантикапею належали військовослужбовцям з підрозділів, що дислокувалися у Малій Азії, свідчить і той факт, що два з них написані по-грецьки, а третій білінгвістичний. Добре відомо, що для пам'яток, які належали солдатам Мезійської армії, в основному була характерна латинська мова, в той час як епіграфічні пам'ятки римських військовослужбовців в Малій Азії здебільшого писалися по-грецьки.

Зближення з Римом, особливо після римсько-боспорської війни, і статус союзника накладали на Боспор певні обов'язки. Він брав участь у комплектуванні підрозділів допоміжних військ, які входили до складу римської регулярної армії, а також у війнах імперії з даками за часів правління Траяна[951]. Відомі боспорські війська у складі римської армії у II ст. Боспорські лучники й солдати, озброєні списами, 136 р. брали участь у бойових діях проти аланів [Аrr. Ocies. с. Alanos, 3, 18]. Боспорська ала відома у Дакії, а Боспорські когорти дислокувалися у Вірменії та Паннонії[952].

Проте, незважаючи на стійкі політичні контакти з імперією, процес романізації майже не торкнувся основної маси боспорян. Романізація найбільше позначилася на політичному житті Боспору, на військовій справі й дуже мало вплинула на спосіб життя і традиційну культуру широких верств боспорського населення. Показово, що в боспорській просопографії лише 5% імен були римськими[953]. Певно, як і в інших містах Північного Причорномор'я та Сходу, найсприятливішою до римських традицій була соціальна верхівка населення і боспорські царі.

Глибока соціально-економічна криза охопила життя на Боспорі наприкінці II — на початку І ст. до н. е. Але з середини І ст. до н. е. почалася поступова стабілізація економіки. За даними археологічних знахідок, у І ст. простежується відродження економіки, що відбилося насамперед на зростанні будівництва не тільки у великих містах, а й на периферії, де активно будувалися фортеці[954].

Основою економіки Боспорської держави у перших століттях нової ери, як і раніше, залишалося сільське господарство, зокрема вирощування зерна і бобових. Вивчення типології сільських поселень Боспору показало, що за плануванням вони досить різноманітні. Це дає змогу припускати, що землекористування і землеволодіння було неоднаковим[955]. На жаль, характер землеволодіння на Боспорі вивчено ще недостатньо, але можна говорити про те, що тут існували різні категорії земель, які оброблялися як вільним, так і залежним населенням держави.

Верховним власником землі на Боспорі був цар. Він розпоряджався усіма землями, захопленими внаслідок приєднання до царства територій ту земних варварських племен [Pol. St., XX, 25; VI, 9, 3][956]. З царського фонду надавалися землі не тільки боспорській знаті, а й новим переселенцям, як це мало місце у випадку з каллатійцями [Diod., XX, 25][957]. Частиною землі володіла знать, причому на території великих землеволодінь, у першу чергу, очевидно, будувалися садиби або вілли. Це особливо помітно у II ст. до н. е. — І ст.[958]. Крім цього, у перші століття частина сільськогосподарських угідь перебувала у володінні звичайних громадян і являла собою дрібне землеволодіння античного типу. Залишки таких наділів простежені на плато між Чокракським озером і с. Золоте, а також на мисі Казантип[959]. Поряд із землею громадян існували й землі храмів, яким протегували боспорські царі. Таким чином, характер землеволодіння на Боспорі був близьким до того, що склався на території елліністичних монархій у попередній історичний період[960].

Різні форми землеволодіння, зафіксовані на Боспорі, уможливлюють висновок, що тут у сільському господарстві використовувалася праця населення найширшого правового спектра. Слід підкреслити, що рабська праця у перших століттях нашої ери була в умовах Боспору нерентабельна. Про це, зокрема, свідчать манумісії про відпуск рабів на волю, найраніша з яких датується 16 р.[961]. Вірогідно, в сільському господарстві переважала праця залежних верств населення, серед яких певну частину складали вихідці з варварського середовища. Мабуть, питома вага праці вільного населення повинна була збільшитися у пізньоантичний період, коли почався процес русифікації міст і натуралізації господарства[962]. Храмові землі обробляли пелати, які за своїм статусом були близькі до римських колонів. У перших століттях нової ери частина земель, що належала боспорським царям, була надана військовим переселенцям, які за її використання мали нести військову службу й віддавати певну частину врожаю цареві — верховному власнику землі. Саме з військовими поселенцями пов’язуються такі фортеці, як Кіммерік та Ілурат[963].

Крім вирощування зернових, помітне місце у господарствах боспорян займало виноградарство й пов'язане з ним виноробство. У І—II ст. деякі малі міста, наприклад, Тіритака, стали виноробними центрами. Певне місце у сільськогосподарському виробництві займало тваринництво, яке, на відміну від попереднього періоду, спеціалізувалося на вирощуванні великої рогатої худоби. Важливу роль у господарстві населення боспорських міст відігравали промисли, зокрема рибальство й соління риби. Цікаво, що в елліністичний час рибозасолювальні цистерни на Боспорі невідомі. Потреба в них виникла на межі нової ери. Вірогідно, це слід пов'язувати із скороченням експорту товарного хліба з території Боспору і бажанням за рахунок виробництва солоної риби, що мала попит, уникнути дефіциту в торгівлі з іншими районами античного світу.

Значного розвитку протягом І—III ст. досягло ремісниче виробництво, яке в основному орієнтувалося на внутрішній ринок і торгівлю з варварським населенням Північного Причорномор'я. Особливо поширилися металообробка, керамічне виробництво, будівельна справа, ткацтво, косторізне ремесло та ін. Одним з найбільших ремісничих центрів на Боспорі був Пантикапей, майстерні якого постачали свою продукцію не тільки мешканцям міст європейської частини держави, а й більш віддалених міст і територій, населених варварами. В малих містах Боспору ремесло було розвинуто менше. Археологічні дослідження Мірмекію й Тіритаки дають підстави стверджувати, що мешканці цих міст в основному спеціалізувалися на виробництві вина і солоної риби.

Стабілізація політичної обстановки навколо Боспору у І—II ст. сприяла поліпшенню товарно-грошового обігу та розвитку зовнішньої торгівлі. Аж до III ст. боспорські міста підтримували жваві економічні стосунки з античними містами Південного берега Понту, Малою Азією і центрами Егейського моря[964]. Крім цього, Боспор вів значну посередницьку торгівлю. Важливе місце у ній посідав Танаїс, через який у торговельні відносини з античним світом було залучено сарматське населення Дону й Лісостепу [Strabo., XI, 2, 3]. Однак слід відзначити, що ця торгівля здебільшого була міновою.

Боспорське царство являло собою монархічне державне утворення, в якому верховна влада належала цареві. Якщо у попередній період ще зберігалися такі елементи полісного управління, як карбування монет від імені міст, періодичне скликання в Пантикапеї Народних зборів, автономія деяких міст, то в перших століттях нашої ери царська влада їх повністю усунула. Виняток становила лише Фанагорія, яка отримала від Риму автономію. Так, у написах II ст. згадуються «Рада і Народ агріпійців», що свідчить про існування у Фанагорії певних демократичних інститутів, але навряд чи їх роль була значною [КБН, 982, 983]. Водночас слід підкреслити, що в перших століттях нашої ери великі міста Боспору все ж таки мали певну самостійність у вигляді міського самоврядування[965].

Починаючи з Котіса І, на боспорському престолі утвердилася династія Тіберіїв Юліїв боспорсько-фракійського походження [КБН, 69, 1047]. Вона змінила напівахеменідську династію, що було одним з наслідків поразки Мітридата VIII у римсько-боспорській війні 45—49 рр.[966]. Династія Тіберіїв Юліїв царювала на Боспорі до середини III ст.

За своїм походженням і політичною орієнтацією верховна влада Боспору була монархією із східноелліністичними, а згодом і романізованими рисами. Є підстави вважати, що за часів Асандра-Аспурга деякий час між собою боролися греко-іранська «партія», зорієнтована на союз з сарматськими племенами, і боспорсько-фракійське «угруповання», підтримуване масою боспорського населення і Римом. Якщо для першої були характерні підкреслювання ахеменідської спорідненості й антиримські тенденції, то для другого — еллінофільські традиції і союз з Римом. З утвердженням на боспорському престолі Котіса І проіранська «партія» практично зійшла з історичної арени. З середини І до середини III ст. на Боспорі влада перейшла до боспорсько-фракійського «угруповання», яке орієнтувалося на тісний союз із Римом[967]. Саме правителі цієї династії виступали як «друзі Риму», і за часів їх правління Боспорська держава була союзним імперії царством.

Як і в інших державах елліністичного типу, на Боспорі існував значний бюрократичний апарат, за допомогою якого цар провадив свою внутрішню та зовнішню політику. З середовища придворних, які належали до заможних верств боспорського суспільства, цар вибирав кандидатів і призначав на важливі державні посади.

Окремими районами царства правили спеціальні намісники царя. Територіями на Таманському півострові керував «начальник острова». Ще одна область перебувала під управлінням начальника аспургіан. Були також намісники Феодосії і Горгіппії. Очевидно, від імені царя у Танаїсі архонт танаїдів керував варварським населенням, а еллінарх управляв греками [КБН, 1242, 1243]. Цікаві дані про бюрократичний апарат Боспорської держави містяться у написі 70-х років III ст., де, крім вже названих намісників, згадуються й інші царські урядовці. Ймовірно, певна частина цих урядовців існувала на Боспорі й раніше. Це головний державний секретар, лохаг (воєначальник), керівник міста, колишній начальник звітів, начальник звітів, колишній царський секретар, державний секретар [КБН, 36]. У написах II—III ст. згадуються й нижчі урядовці, зокрема, керівник гімнасію, наставник юнаків, принкіп (мабуть, принсипс, що стояв на чолі військового загону)[968], наварх (керував стягненням штрафів), завідувач священних справ, аланський перекладач [КБН, 30, 33, 35, 90, 103, 744, 811, 976, 1005 та ін.].

Крім урядовців, що складали бюрократичний апарат, боспорські царі мали багато обслуги для царської сім'ї і виконання всіляких функцій при дворі. Епіграфічні пам'ятки свідчать, що на Боспорі, зокрема в Пантикапеї, були управитель царського двору, охоронець двірцевої скарбниці, постільничий, головний постільничий, начальник конюшні і начальник євнухів [КБН, 45, 78, 301, 709, 897, 942 та ін.].

Таким чином, характерною рисою державного устрою Боспору у перші століття нашої ери був розгалужений бюрократичний апарат. За приблизними підрахунками, у III ст. кількість царських магістратів складала не менше 150, а разом з їхніми сім'ями та слугами ця цифра сягала 1000. Таким чином, серед населення столиці кожен десятий або кожен сьомий житель був зайнятий у державній службі або при дворі[969]. Для утримання такої кількості урядовців і членів їхніх сімей потрібні були значні кошти. Цар, мабуть, одержував їх не лише шляхом збирання податків і фороса із залежного населення, що обробляло царські землі, й підкорених варварських племен, а й з вільного населення держави. Все це наклало своєрідний відбиток на життя боспорян і було характерною особливістю соціально-політичної структури Боспору.

Етнічний склад населення Боспорського царства у перші століття нової ери не був чимось сталим і однорідним. Поряд з територіальною етнографічною групою греків-боспорян, яка утворилася внаслідок повної асиміляції греками прийшлого варварського населення, на території Боспору мешкали вихідці з Малої Азії, Фракії та інших провінцій Римської імперії. Грецьке населення — боспоряни, які були локальним варіантом загальногрецької народності, у І ст. до н. е. — II ст. складало переважну більшість як у боспорських містах, так і в сільських поселеннях. У цей час не простежується значного притоку на Боспор сарматського населення. Він став істотним лише у II—III ст. і пов'язаний передусім з появою на кордонах Боспорської держави аланів. Процес інфільтрації сарматського населення добре ілюструється не тільки поховальним обрядом, а й просопографією Боспору, де при значній кількості грецьких з часом зростає відсоток варварських імен. Однак в цілому слід відзначити, що боспоряни, зазнавши протягом І ст. до н. е. — І ст. іранського впливу, все-таки зберегли еллінське ядро своєї культури та ідеології. Не став вирішальним і вплив варварського населення. Боспорська культура у цей час являла собою варіант античної, елліністично-римської провінційної культури, і немає жодних підстав називати її греко-варварською[970].

Глава 2 Херсонес Таврійський у другій половині І ст. до н. е. — третій чверті III ст.

Як уже зазначалося, після загибелі Мітридата VI Євпатора на боспорському престолі з волі Риму царював його син Фарнак (63—47 рр. до н. е.). Під верховною владою Фарнака залишився і Херсонес, про що свідчить один з випусків місцевих монет із зображенням його голови[971], а також брак будь-яких декретів першої половини І ст. до н. е., прийнятих від імені херсонеських магістратів[972].

Проте не пізніше 46 р. до н. е. херсонеська громада направила до Риму посольство на чолі з Г. Юлієм Сатиром [IOSPE, І², 691]. Як наслідок, місту було надано права елевтерії, що й ознаменувало його звільнення від боспорської залежності[973]. Цю подію слід розглядати у тісному зв'язку з політикою Цезаря щодо грецьких міст Сходу, яку було спрямовано на підрив помпейської опозиції[974]. У Херсонесі надання елевтерії було ознаменовано карбуванням спеціальних серій оболів з відповідною легендою[975].

Вважається, що так звана перша елевтерія була втрачена містом одразу по смерті Цезаря, близько 42 р. до н. е., коли Антоній відібрав у деяких грецьких міст на Сході права, даровані Цезарем. Однак зараз про це впевнено говорити не можна. Висновок щодо залежності Херсонеса від Боспору наприкінці 40-х — на початку 30-х років І ст. до н. е. базується на побічних даних і тому він може розглядатися лише як гіпотеза, а не історичний факт[976]. Це в свою чергу дає змогу дещо інакше розглядати історію херсонесько-боспорських і херсонесько-римських відносин після 46 р. до н. е.

Проте невдовзі, в період правління Асандра, було здійснено нову спробу захопити Херсонес і знову підпорядкувати його боспорським царям. Цю спробу робив не сам цар, а його син, якому Боспор надав допомогу. Проте дії сина Асандра були невдалими і Херсонес зберіг свою незалежність[977]. Спроба захопити Херсонес могла мати місце десь між смертю Цезаря (44 р. до н. е.) і битвою при Акції (31 р. до н. е.)[978], після якої Август почав серйозно займатися справами грецьких міст на Сході[979].

У зв'язку зі спробою сина Асандра підкорити Херсонес особливо цікавим є декрет останньої третини І ст. до н. е. на честь невідомого громадянина. Зі змісту декрету можна зробити висновок, що загроза місту спонукала херсонеську громаду звернутися за допомогою до Августа [IOSPE, I², 35 5)[980]. За складних обставин того часу тільки римський імператор був реальною політичною силою, яка могла виступити арбітром у взаємовідносинах Херсонеса й Боспору.

Цілком імовірно, що в результаті посольства до Августа, про яке йдеться у згаданому декреті, незалежність Херсонеса від Боспору було підтверджено. Римським імператором було визначено ту правову основу, на якій у подальшому мали будуватися взаємовідносини згаданих державних утворень. Все це добре узгоджується з основним напрямом політики Августа щодо грецьких міст східної частини імперії після битви при Акції.

Деякі заходи Августа щодо Херсонеса, а також невдача сина Асандра стали тим поворотним пунктом в історії Херсонеса, який було ознаменовано запровадженням у місті 25/24 р. до н. е. нового літочислення[981].

Рис. 74. Загальний вигляд розкопок цитаделі Херсонеса.

Однак Херсонес не отримав «свободи» у повному обсязі, а його відносини з Римом, мабуть, було врегульовано на підставі Lex civitatis. Такі законодавчі акти завжди приймалися стосовно громадянських общин, що жили поза офіційними кордонами Римської імперії[982]. У їх межах могли бути встановлені юридичні права громади, а також урегульовані взаємини з боспорськими царями. Епіграфічні пам’ятки свідчать про наявність оборонного союзу між Херсонесом і боспорськими царями [IOSPE, І², № 419, 704][983]. Цей союз між Боспором і Херсонесом зберігався й надалі. Про це свідчать херсонеські написи, в яких є згадка про посла цариці Боспору Динамії, і фрагмент постамента з присвяченням боспорського царя Аспурга [IOSPE, I², № 354, 477, 573]. He виключено, що Херсонес міг брати участь в одній із війн Боспору з таврами чи скіфами, яких, як це відомо з епіграфічних пам'яток, підкорив Аспург [КБН, 39, 40].

Важко сказати, як довго проіснував боспоро-херсонеський союз, але є підстави стверджувати, що його було розірвано у зв'язку з римсько-боспорською війною 45—49 рр. Ця війна, яку імперія вела проти Мітридата VIII, мала затяжний характер і призвела до певного напруження сил Риму.

У ході цього збройного конфлікту Херсонес не мав змоги залишитися осторонь і, очевидно, виступив на боці Риму проти свого колишнього союзника, бо характер взаємин, які склалися із Римом напередодні війни, вимагав від херсонеської громадянської общини однозначних дій. Саме з участю херсонеських військ у бойових діях можна пов'язувати початок випуску 47 р. міським монетним двором золотих статерів із зображенням божеств Херсонас і Діви з луком та списом. Трохи пізніше у місті почалося карбування мідних монет із зображенням Ніки з пальмовою гілкою на реверсі, якими, мабуть, було ознаменовано закінчення війни та остаточну перемогу над Мітридатом[984].

Цілком імовірно, що, крім права карбування золотої монети, Херсонесу були надані ще якісь пільги. Але брак у херсонеській нумізматиці цього часу даних про елевтерію не дає змоги припустити, що місту було надано таких широких прав. Мабуть, право золотого карбування, а також інші пільги громада отримала у юридичних межах, визначених ще Августом близько 25/24 р. до н. е.

Усе це добре узгоджується з тим, що командуючим римськими експедиційними силами, кинутими на Боспор, був легат Мезії А. Дідій Галл. Саме легат, якому імператором було надано вищу військову і цивільну владу у цьому регіоні імперії, міг приймати рішення стосовно права золотого карбування та надання якихось пільг.

Суто проримська політика Херсонеса у середині І ст. призвела, як видно, до появи монет, датованих за херсонеською ерою[985]. Це, найімовірніше, було викликано бажанням підкреслити сталий характер зовнішньополітичної орієнтації міста і його незалежність від Боспору ще з часів правління Августа, що виступив як арбітр при врегулюванні взаємин цих північнопричорноморських центрів. Тісні зв'язки і, можливо, оборонний союз Херсонеса з Римом підтримувалися й пізніше, про що свідчить звернення херсонеситів у третій чверті І ст. до легата Мезії.

У третій чверті І ст. зовнішньополітичне становище Херсонеса знов ускладнилося, і місто, яке не мало сил, щоб захистити себе від варварів, змушене було звернутися за допомогою до адміністрації провінції Мезії. У відповідь на це прохання легат провінції Т. Плавтій Сільван ужив рішучих заходів, унаслідок яких «обложника, царя скіфів, було відігнано від Херсонеса, що за Борисфеном» [CIL, XIV, 3608].

Експедиція Т. Плавтія Сільвана відбулася у руслі зовнішньополітичного курсу імператора Нерона близько 63—66 рр., а військові дії мали характер десантних операцій[986]. У ході цих дій на суші, які проводилися силами морської піхоти, що була у складі римських військових кораблів, загрозу Херсонесу з боку варварів було ліквідовано і на мисі Ай-Тодор моряки Равеннської ескадри побудували фортецю Харакс.

Зведення фортеці на Ай-Тодорі пояснюється прагненням римлян забезпечити безпеку плавання уздовж берегів Таврики, бо, згідно з повідомленням Тацита, саме таврами, які тут мешкали, було перебито римських солдатів, що поверталися після перемоги над Мітрйдатом VIII [Тас. Ann., XII, 17].

Важко сказати, як довго римські війська залишалися у Херсонесі, однак бурхливі події 69 р. у політичному житті імперії, пов'язані з громадянською війною та участь у них Мезійської армії, а також війни з даками за часів правління Доміціана, дають змогу припустити, що римські війська в останній третині І ст. вже були виведені з Таврики й використовувалися для зміцнення римських загонів на Дунаї.

Незважаючи на це, Херсонес і в останній третині І ст. залишався в руслі римської політики і був тісно пов’язаний з адміністрацією провінції Мезія. На це вказує карбування у місті золотої монети у 79/80 і 84/85 рр.[987], що було тоді можливо лише за дозволом римської адміністрації. У зв'язку з цим слід вказати також на факт спорудження у місті статуї легатам Мезії Сексту Веттулену (74/75—78/79 рр.) та Нижньої Мезії Сексту Октавію Фронтону (89/90—92/93 рр.) [IOSPE, І², № 421, 422][988]. Це свідчить про вдячність херсонеситів представникам римської провінційної адміністрації, які, ймовірно, допомагали місту. Допомога могла спрямовуватися на зміцнення обороноздатності міста, з якого напередодні було виведено римські війська, або на утримання більш чи менш численної найманої армії, про що є згадка у херсонеському декреті 30-х років II ст.[989].

Рис. 75. Золотий ауреус часів правління Нерона з Балаклави.

Після перемоги в дакійських війнах і реорганізації охорони кордонів Нижньої Мезії, яку було здійснено за часів правління імператора Адріана (117—138 рр.), у Херсонесі і Хараксі знов з'являються римські війська. Причому херсонеська вексиляція, до складу якої входили солдати І Італійського легіону ІІІ Галльської когорти, повинна була не тільки захищати місто, а й наглядати за варварським населенням, що мешкало в його околицях[990]. Проте римські війська на цей раз тут затримались недовго.

Якщо спиратися на згаданий херсонеський декрет 30-х років ІІ ст., то можна зробити висновок, що на цей час римських військ у місті вже не було. А з повідомлення Флегонта Траллійського дізнаємось про те, що імператор підпорядкував Херсонес боспорському царю Котісу II [FI. Trail. 01., XV]. Це, ймовірно, можна розглядати як розпорядження римської адміністрації щодо протекторату більш сильного у воєнному плані Боспору над Херсонеською громадою. Найвірогідніше, що після виводу з Херсонеса римської вексиляції десь на межі 20—30-х років II ст. імператор поклав на царів Боспору захист міста від варварів. Однак це не призвело до інтеграції Херсонеса до складу царства, а, мабуть, накладало на громаду лише обов'язок сплати форосу і, можливо, в періоди відсутності загрози Херсонесу надсилання допоміжних загонів на Боспор. Надалі, за часів правління наступного царя Боспору Реметалка (131/132— 153/154 рр.), Херсонес знов шукав допомоги у боспорських правителів, про що свідчить почесний напис на честь Арістона [IOSPE, І², № 423]. Посольство, до складу якого входив цей державний діяч, вело переговори з боспорським царем щодо військового загону, який, ймовірно, мав допомагати херсонеситам у боротьбі з варварами[991]. Однак дії боспорських царів були малоефективні, про що свідчить клопотання у Римі Арістона, сина Аттіни, про елевтерію для Херсонеса, тобто, Херсонес був вимушений звернутися за безпосередньою допомогою римських збройних сил. Відомо, що цю елевтерію було даровано місту завдяки підтримці клопотання херсонеситів громадянами Гераклеї Понтійської[992] і відзначено карбуванням спеціальної серії монет, випуск яких припадає на час не раніше 145 р. Виходячи з цього, початок так званої «другої елевтерії» у Херсонесі слід відносити десь до середини ІІ ст.

Правове становище провінційних міст Римської імперії регулювалося згідно із звичайною юридичною практикою, що складалася в ході римської експансії. У Східних та Балкано-Дунайських провінціях, заселених переважно греками, через специфічні умови, які склалися тут ще до римського завоювання, переважали громади з громадян перегрінського статусу. Причому в областях, що населялися греками, римська адміністрація при організації управління широко використовувала такі правові поняття, як «елевтерія» і «автономія», зміст яких було визначено ще на межі V—IV ст. до н. е.[993].

Однак ці правові поняття не залишилися незмінними. У перших століттях нашої ери елевтерія перестає розглядатись як державна незалежність, або суверенітет. Тепер вона означала лише право самоврядування під римським контролем, громадянство певного міста і свободу порядкувати земельним фондом поліса[994]. Більше того, «свобода» грецьких міст і в тому числі Херсонеса тепер повністю залежала від милості правлячого імператора, який міг у будь-який момент відібрати надані привілеї. Однак, незважаючи на здебільшого формальний характер «свободи», одержаної містом, громада була зацікавлена в ній, бо вона давала їй певні вигоди. З огляду на те, що Херсонес розташувався за офіційними кордонами провінції, щодо нього, певно, було прийнято новий lex civitatis, яким і визначався правовий стан громади і та основа, на базі якої мали регулюватися відносини між «вільним» містом і римською провінційною адміністрацією[995]. Підтвердженням на користь цього висновку є згадка про права херсонеситів у листуванні з приводу проституційного податку [IOSPE, І², 404].

Рис. 76. Надгробок Газурія, сина Метрадора, із зображенням паноплії. Херсонес, І ст. н. е.

Надання Херсонесу елевтерії, очевидно, супроводжувалося введенням до міста римських військ, які за цих умов були гарантом його безпеки. Головним наслідком зазначених подій було зміцнення зв'язків міста з римською адміністрацією, що дає змогу розглядати середину II ст. як початок нового етапу у взаємовідносинах Херсонеса з Римською імперією.

Римську залогу було дислоковано на території так званої цитаделі, яка містилася у південно-східній частині Херсонеса. Тут у ході археологічних розкопок було досліджено фундаменти казарм, терм, а також будівлі, що свого часу могла бути помешканням якогось урядовця, пов'язаного з римською залогою. Є підстави вважати, що, крім цитаделі, римські солдати стояли й біля західних оборонних стін, а також в околицях міста.

У середині II ст. кістяк римської залоги Херсонеса складали солдати V Македонського легіону. Після поступового виведення цього з'єднання з Нижньої Мезії до Дакії у 166/167 рр. херсонеська залога стала комплектуватися з солдатів І Італійського легіону і оперативно підпорядкованої цьому підрозділові II Луцензієвої когорти допоміжних військ. Наприкінці II ст. у зв'язку зі змінами в системі охорони кордонів Нижньої Мезії солдати І Італійського легіону в Херсонесі змінили військовослужбовці XI Клавдієвого легіону й підпорядкованих цьому підрозділу допоміжних військ: когорт І Бракарів і І Кілікійської[996]. Крім сухопутних військ у другій половині II ст. в херсонеській бухті стояли римські військові кораблі Мезійського флоту, що дислокувався біля західного узбережжя Чорного моря.

Організаційно римська залога Херсонеса являла собою вексилляцію Мезійської армії. На чолі її було поставлено центуріона. Крім нього в Херсонесі у другій половині II ст. розміщувалася резиденція військового трибуна, який був командуючим усіма збройними силами Риму в Тавриці. Під безпосереднім командуванням трибуна перебувала не тільки херсонеська вексилляція, а й римська військова ескадра й військові загони або пости, розміщені на території фортеці Харакс, на місці сучасної Балаклави, у північній частині нинішнього м. Севастополя[997], на городищі Алма-Кермен, а можливо, й на Усть-Армійському городищі. У Тавриці в другій половині II — першій половині ІІІ ст. було сконцентровано близько 1,5 тис. легіонерів, солдатів допоміжних військ і моряків.

Основним завданням римських військ був не тільки захист Херсонеса і морської дороги, що йшла вздовж узбережжя Криму, а й контроль за великими територіями у Південній та Південно-Західній Тавриці. Однак система організації захисту вказаних територій, простежена за епіграфічними й археологічними джерелами, уможливлює зараз висновок про наявність тут так званого Таврійського лімеса. Дислокація римських залог, або постів не тільки в Херсонесі, а й у ряді пунктів Таврики дає змогу припускати, що римські війська захищали тут не самі кордони імперії, а лише підходи до них. При цьому організація римських військ у Тавриці мала дуже багато спільного з системою розміщення військ у прикордонних районах імперії[998]. Це, в свою чергу, дало можливість римській адміністрації провадити свою політику не тільки стосовно «вільного» Херсонеса, а й тримати під контролем значну частину гетерогенного населення Таврики.

Рис. 77. Надгробок Аврелія Сальвіана з Херсонеса, II—III ст. н. е.

Зміцнення зв'язків Херсонеса з імперією, що стає особливо помітним з середини II ст., зумовило певні зміни у соціально-економічному розвитку міста. Економічне становище після кризи, яку переживав Херсонес наприкінці II — у першій половині І ст. до н. е., почало поступово поліпшуватись. На межі нашої ери спостерігаються ознаки його стабілізації і зростання виробництва. Слід підкреслити, що економічне відродження йшло на економічній основі, що склалася тут ще в елліністичний час.

Зменшення херсонеської сільськогосподарської території внаслідок скіфської експансії спричинилося до скорочення територій на Гераклейському півострові, де вирощувався виноград, і збільшення площ висіву зернових культур. Наслідком цього було також прискорення розвитку промислів, товарне виробництво яких частково забезпечувало населення засобами існування та покривало дефіцит у зовнішній торгівлі. Однак через порівняно слабкий розвиток продуктивних сил це не могло кардинально оздоровити економіку, бо місто, з одного боку, втратило родючі землі у Північно-Західному Криму, а з другого — ринок у цьому районі, що поглинав продукцію місцевого ремесла та привізні товари. Тільки стабілізація зовнішньополітичної обстановки навколо Херсонеса, відродження сільськогосподарської бази на Гераклейському півострові, а також розширення ринку за рахунок населення Таврики могли сприяти економічному піднесенню. Увесь подальший хід історичного розвитку Херсонеса яскраво свідчить, що саме ці чинники спричинилися до нового розквіту міста.

З середини II ст. у розвитку херсонеських ремесел простежується не тільки піднесення, а й зростання випуску товарної продукції, що, головним чином, було пов'язано з включенням Південно-Західного, Південного, а можливо, й Північно-Західного Криму в сферу економічної діяльності Херсонеса. Це передусім зумовило збільшення попиту на продукцію ремесла, що стимулювало роботу на ринок. Причому, якщо наприкінці IV — у першій половині ІІ ст. до н. е. обсяг ремісничого виробництва здебільшого залежав від потреб грецького населення Північно-Західного Криму, то в перших століттях він зріс завдяки попиту й варварського населення Північно-Західної Таврики.

Стабілізація зовнішньополітичної обстановки навколо Херсонеса спричинилася до значного розширення торгівлі з населенням Таврики у II—III ст. До нього надходила не тільки продукція херсонеського ремесла, а й товари з інших регіонів античного світу. Тому стосовно II—ІІІ ст. можна говорити про зростання не тільки питомої ваги ремесла, а й посередницької торгівлі в економіці Херсонеса, через який у різносторонні зв'язки з античним світом було втягнуто значні верстви варварського населення цього регіону.

Слід зазначити, що економічне піднесення Херсонеса у другій половині II — середині, третій чверті ІІІ ст. було досягнуто не стільки завдяки розширенню власної сільськогосподарської бази, що була обмежена Гераклейським півостровом, скільки внаслідок використання ресурсів і населення Таврики.

Особливості економічного розвитку зумовили й певну соціальну структуру населення. Поступова стабілізація економіки, й насамперед сільського господарства, спричинилася до зміцнення шару людей, які володіли земельними наділами. Проте, як і раніше, на Гераклейському півострові не простежується значного рівня концентрації землі і масового обезземелювання громадян, що, крім усього іншого, пояснюється малою продуктивністю ґрунтів у цьому районі. Зростання питомої ваги товарного виробництва в економіці міста, розширення площ під зернові все ж не давало змоги значно збільшити прибуток, а отже, рентабельно використовувати працю значної кількості рабів.

Скупчення у Херсонесі в період економічної кризи кінця II — першої половини І ст. до н. е. значної кількості населення, позбавленого засобів до існування, дає можливість говорити про перевагу в сільськогосподарському виробництві праці не рабів класичного типу, а дрібних орендаторів широкого правового спектра. Але не слід думати, що праця рабів чи близьких їм категорій населення зовсім не використовувалася у сільському господарстві. Однак увесь хід соціально-економічного розвитку в перших століттях нашої ери уможливлює припущення, що саме юридично безправні верстви населення могли відігравати провідну роль у сільськогосподарському виробництві Херсонеса.

З ремеслом і торгівлею можна пов’язувати збільшення у складі населення числа людей, які, судячи з їхніх імен, були вільновідпущениками[999]. Кількісне збільшення цієї категорії населення хронологічно збігається з економічним піднесенням у Херсонесі.

Сприятливі умови, що склалися після розміщення у Тавриці римських військ, сприяли тому, що не тільки соціальна верхівка населення і багаті ксени, а й менш заможні вихідці з інших регіонів античного світу завдяки ремісничій чи торговельно-лихварській діяльності могли тут зміцнити своє матеріальне становище. В перших століттях нашої ери це досягалось не шляхом розширення чи інтенсифікації виробництва, бо межі його розвитку були обмежені, а завдяки залученню до нееквівалентного обміну широких верств населення Таврики.

Якщо в елліністичний період посередницька торгівля базувалася на вивозі сільськогосподарської продукції з Гераклейського півострова й Північно-Західного Криму, то у перших століттях основний прибуток приносила торговельна експлуатація порівняно великих територій у Тавриці. Обсяг прибутків від цієї форми експлуатації, одержаних унаслідок нееквівалентного обміну й грошового обігу, ще треба вивчити, але, виходячи з даних про розквіт Херсонеса у II—III ст., його не можна применшувати.

Як і раніше, значне місце у соціальній структурі населення займав клас дрібних виробників, про що насамперед свідчить характер землеволодіння на Гераклейському півострові й брак залишків великого ремісничого виробництва, а також помітний, порівняно з елліністичним часом, розвиток внутрішньої та зовнішньої торгівлі.

У перших століттях в Херсонесі ще функціонували Народні збори і Рада, а також різні магістратури. Як органи виконавчої влади вони провадили в життя рішення законодавчих органів. Вивчення державного устрою Херсонеса показало, що в цей період відбувається подальша аристократизація і концентрація політичної влади в руках соціальної верхівки населення, зокрема тих, кому були даровані права римського громадянства. У цьому процесі суттєву роль відігравала не тільки стабілізація зовнішньополітичної обстановки навколо міста і його новий розквіт, а й цілеспрямована політика римської адміністрації, яка бачила у багатих верствах населення свою опору й провідника в життя політики імперії. Залишаючи формально недоторканим міське самоврядування грецьких міст, вона, надавши права римського громадянства верхівці населення, і деякими іншими заходами фактично створювала на місцях апарат, повністю пристосований до потреб імперії.

Рис. 78. Світильники III ст. н. е. з Херсонеса.

Водночас помітним стає падіння ролі Народних зборів, рішення яких тепер скріплювалися підписами членів Ради і вищих магістратів[1000], а також зростання значення Ради, до якої вибиралися колишні магістрати, а часом і прямі родичі. Це свідчить про наявність тенденції до зосередження в одних руках функцій законодавчої і виконавчої влади, що є вірною ознакою подальшої аристократизації державного ладу[1001]. Відбувався поступовий процес трансформації демократичних органів самоврядування в апарат, що фактично був характерним для аристократичної республіки. Цей процес почався з другої половини III ст. до н. е. і тривав у перших століттях, коли на нього певним чином впливала римська адміністрація. Разом з тим не слід вважати, що державний апарат провадив у життя вимоги лише соціальної верхівки населення. Якоюсь мірою він, мабуть, підтримувався широкими верствами дрібних і середніх виробників, які за умов, що склалися, мали змогу отримувати стабільні прибутки, хоча основна маса населення згаданих категорій фактично не брала участі у політичному житті. Такий стан уможливлює певну паралель між членами херсонеської Ради і декуріонами провінційно-римських міст, а також припущення, що державний лад Херсонеса фактично був дуже близький до квазімуніципального[1002].

Рис. 79. Надгробок римського кавалериста з Балаклави, кінець II— початок III ст. н. е.

Новим порівняно з попереднім періодом є впровадження посади першого архонта. Ця магістратура фіксується в епіграфічних пам'ятках Херсонеса з І ст. й існує протягом усього римського періоду. Перший архонт зосередив у своїх руках вищу громадянську й військову владу, а з середини II ст. стає й епонімом. Запровадження цієї посади красномовно свідчить про зростання антидемократичних тенденцій у державному ладі, що деякою мірою можна розглядати як результат впливу Риму на внутрішнє життя міста.

Певні зміни відбулися і в етнічному складі населення. Поряд з греками-херсонеситами, які складали основну масу населення, у перших століттях в місті фіксуються вихідці зі Східного Середземномор'я, Малої Азії та Подунав'я. З ІІ ст. починають проникати до Херсонеса представники сарматських племен. Слід зазначити, що вони асимілювалися і припиняли існувати як самостійний етнос. Нові етнічні групи населення, які з'явилися у Херсонесі, а також тісні взаємовідносини з провінціями Римської імперії, безперечно, відбилися на культурній своєрідності його жителів.

Етнічний склад населення, таким чином, не був однорідним. Однак наплив до Херсонеса вихідців з інших етнічних утворень, який добре фіксується в перших століттях, не став визначальним для розвитку міста. Херсонес протягом усього римського періоду лишався великим політичним, економічним і культурним античним центром Північного Причорномор'я, населення якого зазнало незначної варваризації[1003].

Значно виразніше виявилася романізація міста, передусім у політичній сфері. Так, зближення з Римом і розміщення в Херсонесі римської залоги призвело до поширення на його населення впливу провінційно-римської культури. Надання представникам соціальної верхівки прав римського громадянства спричинилося до утворення в місті привілейованого прошарку, який, разом із солдатами залоги і членами їхніх сімей став опорою римської адміністрації, впроваджуючи в життя її політику. Залишаючись формально «вільним», Херсонес фактично повністю потрапляє у залежність від римської адміністрації, представником якої у II ст. був військовий трибун. На нього покладалося не тільки командування римськими військами, а й контроль за органами місцевого самоврядування.

Крім політичної сфери романізація певного мірою відбилася й на інших сферах життя населення, насамперед на матеріальній культурі й образотворчому мистецтві. Це пояснюється не тільки прямим римським впливом, а й посиленням економічних і культурних контактів Херсонеса з іншими районами, які входили до складу Римської імперії. Водночас Херсонес й у II—III ст. не втратив свого грецького обличчя і, незважаючи на певний провінційно-римський вплив, залишався самобутнім центром, населення якого в цілому зберігало традиційні форми внутрішнього самоврядування, свою культуру і грецьку мову[1004]. Зміни ж в ідеології, що простежуються у II—III ст., пов'язані не з романізацією, а з орієнталізацією релігійного життя не тільки Херсонеса, а й пізньоантичного світогляду в цілому[1005].

Таким чином, дарування херсонеській громаді елевтерії і поява у Тавриці близько середини II ст. римських збройних сил стали важливою подією в історії усього цього регіону. Якщо у другій половині І ст. до н. е. — середині II ст., незважаючи на дії римської адміністрації, економічне і воєнно-політичне становище Херсонеса було не завжди стабільним, то, починаючи з середини II ст., спостерігається не тільки зміцнення економічного й політичного стану міста, а й нове піднесення економіки. Причому низка моментів свідчить, що поступове зближення з Римом і, врешті, безпосередня військова допомога позитивно позначилися на всіх без винятку сферах життя населення міста, сприяло зростанню добробуту переважної більшості членів громади.

Глава 3 Ольвія у другій половині І ст. до н. е. — третій чверті ІІІ ст.

В історії Ольвії римського часу вирізняються чотири основних етапи: перший (середина І ст. до н. е. — перша половина І ст.) — поступове відновлення міста та його економіки (від розорення Ольвії гетами на чолі з Буребістою з наступним відродженням життя тут до відновлення монетного карбування); другий (друга половина І — перша половина П ст.) — стабілізація економіки міста, поширення римського впливу (від відновлення монетного карбування міста до введення до нього римського гарнізону); третій (друга половина II — третя чверть III ст.) — розміщення в Ольвії римського гарнізону з наступним входженням її у склад провінції Римської імперії (від введення римського гарнізону до другого розорення Ольвії «готами» і припинення на деякий час життя тут); четвертий (остання чверть III — середина — третя чверть IV ст.) — криза та поступове припинення життя на городищі (від другого «готського» розорення Ольвії з наступним остаточним припиненням тут життя).

Ольвія, так само, як і міста Західного Понту, зазнала навали військ гето-даків на чолі з Буребістою між 55 та 48 рр. до н. е., але не пізніше битви при Фарсалі 48 р. до н. е.[1006]. Найвірогіднішим здається 55 р. до н. е.[1007].

Ритор з Віфінії Діон Хризостом, який перебував у Ольвії наприкінці І ст., писав, що місто борисфенітів не відповідає колишній славі внаслідок неодноразових розорень та війн; «останнє та найбільше розорення його відбулося не більш, як сто п'ятдесят років тому, гети взяли його та інші міста на лівому березі Понту аж до Аполлонії». Саме тому частину міст не було відновлено, а інші перебували в поганому стані. До того ж на них наринула маса варварів [Or., XXXVI]. Крім повідомлення Діона Хризостома непрямим свідченням наявності гетської навали є декрет кінця II ст. на честь Каллісфена, сина Каллісфена, який походив «від предків славетних, відомих Августам, котрі побудували наше місто...» [IOSPE, І², 42]. Під предками Каллісфена слід розуміти не вихідців з метрополії VI ст. до н. е., а громадян, які взяли участь у відновленні Ольвії після гетської навали[1008].

Саме з гетською навалою слід пов'язувати розвал оборонного муру, виявлений на Центральній вишині міста[1009]. Кілька десятиріч на місці Ольвії життя не було. На це вказує брак культурного шару, а також епіграфічних та нумізматичних матеріалів другої половини I ст. до н. е.

Не виключено, що частина мешканців залишила Ольвію ще до гетської навали, свідченням чого є утворення пустирів у місті ще в II ст. до н. е.[1010]. Після розгрому міста гетами ольвіополіти, що залишились живими, були змушені шукати притулку або в інших античних центрах, або у варварському середовищі. Під останнім маються на увазі нижньодніпровські городища, які не всі були зруйновані гетами. Поява цих городищ у III—II ст. до н. е. майже збігається із загибеллю поселень периферії Ольвії. Цілком вірогідно, що мешканці цих поселень взяли участь у створенні городищ, що пояснює їх значну еллінізацію, особливо на межі ер. Саме в цей час на поселенні поблизу с. Золота Балка починають будувати не каркасні на кам'яному цоколі, а цілком кам'яні будинки[1011].

Життя в Ольвії відроджується не раніше кінця І ст. до н. е. Ймовірно, що в першій половині І ст. н. е. Ольвія вже займала південну третину як Верхнього, так і Нижнього міст, однак щільної міської забудови та оборонного муру покищо не виявлено. Саме в цей час починають формуватися виробничо-господарські комплекси майбутнього передмістя. Більш того, в Ольвії у цей час споруджуються такі будови громадського та культового призначення: стоя, яку Абаб присвятив імператорам Августу і Тіберію [IOSPE, І², 181]; екседра, споруджена Діомедом Оронту, сину Абаба [IOSPE, І², 182]; молитовня, відбудована архонтами [IOSPE, І², 176].

Виникає питання про причини відновлення життя на території Ольвії через кілька десятиріч після гетської навали (тобто майже через покоління людей, які залишили це місце). Як правило, абсолютизується думка Діона Хризостома, який повідомляв, що, як йому здається, місто було відбудовано за бажанням оточуючих скіфів, які потребували торгівлі з еллінами, але не вміли влаштувати торгове місце на еллінський зразок [Or., XXXVI]. Цей висновок базується на припущенні самого Діона, а не на повідомленнях ольвіополітів, з якими він спілкувався.

На наш погляд, слід керуватися тим, що основою економіки античного міста було сільське господарство, а не торгівля[1012], значення якої абсолютизує Діон Хризостом. Для відродження життя на місці колишньої Ольвії були необхідні умови для відновлення господарської діяльності ольвіополітів, тобто передусім сільського господарства. А це стає можливим тільки за поліпшення воєнно-політичної ситуації у Північно-Західному Причорномор'ї, яке, на наш погляд, спостерігається тут близько останньої чверті І ст. до н. е. Політичне утворення Буребісти розпалося одразу після його смерті (44 р. до н. е.), а з 29 р. до н. е. почались планомірні дії римлян по підкоренню гетів, які більше не загрожували своїм східним сусідам. У цей час в районі Ольвії складаються сприятливіші умови для життя, ніж на нижньодніпровських городищах, бо невдовзі почалось просування на захід сарматських племен, з набігами яких римляни були змушені боротися ще коло 15 р. до. н. е. [Cass. Dio., LIV, 20, 3]. На межі ер частину нижньодніпровських городищ було зруйновано, а на інших — зводилися кам'яні оборонні мури[1013]. Є підстави вважати, що ці події були пов’язані з сарматськими набігами. Водночас сармати пройшли північніше Ольвії. Їх більше приваблювали багаті провінції Подунав’я, ніж зруйнована Ольвія[1014]. Інакше місто навряд чи було б відроджене.

Таким чином, наприкінці І ст. до н. е. в районі Ольвії складаються сприятливіші життєві умови, ніж у місцях, куди раніше були змушені переселитися її мешканці. Не виключено також, що внаслідок експансії сарматів сюди прийшли частина мешканців нижньодніпровських городищ, основним заняттям яких також було сільське господарство. Життя на поселеннях Ольвійської периферії відроджується майже водночас із відновленням міста, наприкінці І ст. до н. е. Вони виникають на місці раніше покинутих поселень чи на нових місцях, порівняно недалеко від Ольвії. Наприкінці І ст. до н. е. — першої половини II ст. н. е. хора Ольвії обмежується берегами Бузького і частково Дніпровського лиманів[1015]. Певну роль у поверненні ольвіополітів на старе місце відігравало також усвідомлення ними своєї єдності. Діон підкреслює патріотизм мешканців Ольвії та їх безумовну повагу до всього грецького [Or., XXXVI]. Слід відзначити, що, хоча торгівля Ольвії поступово відновлюється, але вирішального значення вона вже не мала. Навіть наймасовіший керамічний імпорт цього часу в цілому нечисленний.

У місті, відновленому після гетської навали, ймовірно, громада формується наново, з числа тих, хто брав у цьому відновленні участь, в тому числі еллінізованої частини варварського населення колишньої ольвійської округи. Це первісно іраномовне населення (скіфи), яке запозичило античну культуру та поступово нівелювалося етнічно внаслідок змішаних шлюбів протягом кількох століть і, ймовірно, дало значну кількість іранських імен у написах Ольвії. Серед них могли також бути мешканці тих місць (наприклад, нижньодніпровських городищ), де укривалися від гетської навали ольвіополіти. При цьому слід підкреслити, що громадяни Ольвії як з грецькими, так і з іранськими, або змішаними іменами відчували себе греками: вони розмовляли по-грецьки, шанували грецьких богів, займали вищі посади в державі.

Нечисленні епіграфічні пам'ятки першої половини І ст. свідчать про те, що вже в цей час Ольвія мала звичайну полісну структуру, тут функціонували основні органи полісної демократії[1016].

Інтерес Риму до Ольвії, що відроджувалася, спочатку був невеликий і в основному виявлявся в культурно-торговельних зв'язках. Одначе невдовзі вона активніше привертає до себе увагу Риму, що планомірно розширював свої володіння та сферу впливу. В І ст. починається поступове проникнення в Ольвію елементів римської культури. Вже з межі ер простежуються зв'язки з італійськими центрами, звідки у невеликій кількості в Ольвію надходили в амфорах, ймовірно, вино та олія з олив, а також нечисленні високохудожні вироби італійських керамістів та склодувів. Слід також відзначити романофільські тенденції окремих громадян, які були відомі Августам та навіть споруджують портик на їх честь [IOSPE, І², 79, 181], хоча римських імен у цей час в Ольвії не було[1017]. Все це, безумовно, є відображенням інтересів римської політики, тим більше, що Ольвія навряд чи була у змозі провадити самостійну політику і прямувала у фарватері римської стратегії[1018]. Водночас найінтенсивнішими залишаються традиційні для міста зв'язки з малоазійськими та південнопонтійськими центрами: Візантієм, Синопою, Гераклеєю, Пергамом, Самосом, можливо, Косом. Слід також відзначити зв'язки з Аттикою, Східним Середземномор'ям, Александрією Єгипетською, а також з античними центрами Північного Причорномор'я. Італійський імпорт простежується тільки до межі І—II ст. В цей час за поширенням скляних виробів у Північному Причорномор'ї Ольвія займає друге місце після Боспору[1019].

Про стабілізацію економіки Ольвії в середині І ст. свідчить активізація будівельної діяльності, розширення виробничо-господарського передмістя, поновлення міського монетного карбування. Близько середини І ст. з'являється досить чисельна група міських монет із зображенням голови Зевса на аверсі та орла з назвою міста на реверсі. На частині серій є числові дифференти. Одночасні цим монетам золоті монети царя Фарзоя. На аверсі — зображення голови царя Фарзоя, на реверсі — орел, літери ОΛ, тамга або монограма, а також числові дифференти, аналогічні виявленим на міських мідних монетах. Ім'я царя Фарзоя трапляється як на аверсі, так і на реверсі[1020]. Наприкінці 70-х — на початку 80-х років І ст. замість золотих монет Фарзоя карбуються аналогічні їм срібні монети Інісмея (Іненсімея). Вірогідно, Інісмей був спадкоємцем Фарзоя, що випливає не тільки з факту карбування монет обох царів у Ольвії, а й із схожості їх родинних знаків[1021].

Рис. 80. Вотивний рельєф з Ольвії з зображенням Мітри Тавроктона. II ст. Мармур.

Слід відзначити, що в І—II ст. мідні монети Ольвії зберігають ознаки монет автономного міста. Згідно з епіграфічними пам'ятками, Ольвія залишалася самостійною державою із звичайною полісною структурою. Проте карбування тут монет царів Фарзоя та Інісмея, як правило, розглядається як доказ її безумовної залежності від цих царів, яких тривалий час вважали скіфськими[1022]. Дещо переконливіша думка про те, що Фарзой та Інісмей були правителями групи сарматських племен, які жили на північний захід від кордонів Ольвійської держави[1023]. Можливо, саме поховання Інісмея виявлено біля сучасного с. Пороги Вінницької області[1024]. З приводу підкорення Ольвії цим царям зауважимо, що одним із вагомих аргументів вважалась наявність так званої варваризації міста. Вивчення матеріальної та духовної культури Ольвії цього часу не вказує на її варваризацію[1025]. Наявність деяких елементів у культурі населення Ольвії, а тим більше речей, пов'язаних зі скіфо-сарматським оточенням, свідчить лише про контакти між ними. Самі монети царя Фарзоя теж не є підставою для висновку про насильницьке захоплення ним Ольвії та панування над нею. Адже ці монети відзначалися іменами ольвійських архонтів-епонімів[1026]. Діон Хризостом, який відвідав місто невдовзі після тривалого карбування тут монет Фарзоя та Інісмея, нічого не повідомляє про підкорення його скіфам чи сарматам. При цьому він особливу увагу приділяє відносинам Ольвії з оточуючими племенами і пише про їх постійні напади на місто. Згідно з епіграфічними даними, ольвіополіти неодноразово відряджали посольства до скіфів та сарматів, очевидно, щоб запобігти нападам на місто за допомогою дарунків або данини[1027].

Топографія сарматських пам'яток показує, що з середини І ст. сармати розміщуються довкола Ольвійської держави[1028]. Очевидно, у зв'язку з цим останньою була створена система городищ по Дніпро-Бузькому лиману, що контролювала кордони[1029]. Однак це могло відбутися тільки за умов стабілізації економіки міста та його периферії, тобто не раніше середини І ст. Найбільш ранній оборонний мур цього часу в Ольвії датується саме другою половиною І ст. Цим муром Ольвія була в змозі захиститися тільки від нападів невеликих угруповань приватних осіб, які брали в облогу її на свій страх і ризик заради прибутку, що було звичайним явищем у кочовиків[1030].

Таким чином, наявний комплекс даних свідчить проти насильницького захоплення Ольвії сарматами і прямого її підкорення сарматським царям Фарзою та Інісмею[1031]. Невідомо, якими були їх форми впливу на Ольвію. В цей час вона, ймовірно, здійснила карбування, право на яке було подароване Фарзою Римом за особливі заслуги[1032]. Характер цих заслуг стає цілком зрозумілим, якщо брати до уваги, що Фарзой та Інісмей були правителями сарматських племен аорсів, які взяли участь у римсько-боспорській війні 45— 49 рр. на боці Риму[1033].

Відомості про участь Ольвії у цих подіях дуже обмежені. Існує думка, що впровадження 46 р. так званої ольвійської ери пов'язане з участю міста у римсько-боспорській війні на боці Риму, що забезпечило Ольвії певні пільги[1034]. За іншою думкою, наявність в одному з ольвійських декретів титулу φιλοπατρις — «друг батьківщини», котрий носив з усіх боспорських царів тільки Мітридат III [IOSPE, І², 38], дає змогу припустити участь Ольвії у цій війні на боці Мітридата III, а початок ольвійської ери віднести до часів походу Т. Плавтія Сільвана[1035]. Однак ретельний аналіз напису IOSPE, І², 38 дає підстави для висновку, що це звичайний для Ольвії почесний декрет. Прийняття його на честь боспорського царя виключено і тому він не може використовуватися для оцінки зв'язків Ольвії з Боспором і Римом[1036].

Характер допомоги Ольвії Риму в цій війні неясний. Навряд чи ольвіополіти взяли участь у прямих воєнних діях. Проте у зв'язку з тим, що і в Херсонесі, і пізніше в Тірі місцеве літочислення з'являється як відображення можливих подій у їхній історії, пов'язаних з Римом, логічно припустити, що і в розташованій між ними Ольвії впровадження ольвійської ери пов'язане саме з ним. Можливо, одержані від Риму пільги відповідали внеску кожного у справу перемоги над Мітридатом III. Херсонес і цар аорсів Фарзой одержали право карбування золотої монети, а Ольвія — мідної. Не виключено також, що аорси були переселені Римом ближче до дунайського кордону з метою його укріплення, чим і пояснюється їх поява на північному заході від Ольвії. На них також покладалася функція охорони та захисту Ольвії, котра за це здійснила карбування золотих монет Фарзоя. Це припущення підтверджується фрагментом ольвійського декрету, знайденого під Мангупом, в якому згадується посольство до гегемонів Мезії, до якихось союзників та великих царів Аорсії[1037]. Можливо, військовий союз був укладений ольвіополітами з Т. Плавтієм Сільваном[1038], який займав пост легата провінції Мезія між 57 і 67 рр. По прибутті у провінцію він переселив сюди більше 100 тисяч задунайських мешканців, вжив низку заходів, які сприяли стабілізації ситуації на кордонах провінції, спинив просунення сарматів, підкорив бастарнів та роксоланів [CIL, XIV, № 3608].

Між 63 та 66 рр. Т. Плавтій Сільван здійснив похід у Крим і визволив Херсонес від облоги скіфів. Поки що не з’ясовано, як вплинув цей похід на відносини між Ольвією та Римом. Він міг бути здійснений морським шляхом[1039], тоді Ольвія залишилася б в стороні від цієї експедиції. Однак слід відзначити появу на ольвійській периферії тимчасових військових таборів, які розміщувалися, ймовірно, вздовж сухопутного шляху із Мезії в Таврику[1040]. Датування цих пам'яток у межах другої половини І ст. та І—II ст.[1041] дозволяє пов'язувати їх як з походом Т. Плавтія Сільвана, так і з діяльністю Траяна. Однак написи на невеликих базах колонок, які були поставлені центуріоном І Італійського легіону М. Емілієм Северином, декрет на честь Агафокла евоката[1042], а також знахідка військового «монетного» дзеркала[1043] свідчать на користь появи римських військ в Ольвії ще у другій половині І ст. Ольвіополіти могли навіть укласти військовий союз з Т. Плавтієм Сільваном[1044].

Слід підкреслити, що в 70—80-і роки Римська імперія веде безперервні війни з сарматами та даками, що призводить до послаблення римського впливу у Північному Причорномор'ї та виникнення антиримських настроїв. На це вказує повідомлення Діона Хризостома, в якому зазначається, що ставлення ольвіополітів до Римської імперії було досить ворожим, осуду піддавались окремі громадяни, які виявляли прихильність до римлян [Or., XXXVI, 17]. Такий стан можна пояснити тим, що Рим у дуже складний для Ольвії час, коли вона зазнавала постійних нападів кочових племен, не надавав їй допомоги.

Після перемоги Траяна (98—117 рр.) над даками та створення нової провінції Дакії вплив Риму в Північному Причорномор'ї знову посилюється. Саме в цей час починається регулярне надходження римських денаріїв у Ольвію[1045]. Сюди між 106 та 111 рр. був посланий на якийсь час загін піхотинців, озброєних довгими щитами, для захисту міста та його округи [IOSPE, I², 687][1046]. Це сприяло, стабілізації становища Ольвії, що відбилося на появі значної кількості епіграфічних пам'яток, наданні повних римських імен громадянам саме на честь Траяна та Адріана[1047]. У зв’язку зі зміцненням західних провінцій Римської імперії посилюються їх економічні зв'язки з Ольвією. Саме з межі І і II ст. з'являються товари з цих провінцій і практично припиняється ввіз їх з італійських центрів.

У середині II ст. Ольвія зазнала нападу «тавро-скіфів», котрі вперше згадуються Птолемеем як ті, що мешкають в околицях Ахіллова Дрома (Тендрівської коси)[1048]. Сліди руйнувань цього часу простежуються на усіх приольвійських укріпленнях. Ольвіополіти були неспроможні відбити напад і звернулися за допомогою до римлян. Антонін Пій надіслав війська, котрі потіснили «тавро-скіфів» та змусили їх укласти вигідний для Ольвії мир, дати заложників [SHA, Ant. Pius, 9, 9]. Не виключено, що саме про цю перемогу є згадки у двох ольвійських написах, в одному з яких йдеться про зведення трофеєносної перемоги на натовпи супостатів, яку вітчизна святкує жертвоприношеннями [IOSPE, І², 175], а в другому згадується вдячне жертвоприношення за мир та спасіння міста [IOSPE, І², 162].

Все це призвело до введення в Ольвію римського загону. До його складу входили солдати трьох мезійських легіонів: І Італійського, V Македонського, XI Клавдієвого [IOSPE, І², 236, 237, 322]. У зв'язку з цим слід зазначити, що всі вексиляції Північного Причорномор'я комплектувалися з числа нижньомезійських військ, до складу яких у II ст. входили саме І Італійський легіон із базовою стоянкою у Нове; XI Клавдіїв, який стояв у Дуросторумі, та V Македонський, який розміщувався у Троєзмісі[1049].

Щоб мати у місті вексиляцію, треба було укласти договір з Римом. Напевне, існував такий договір і в Ольвії. Можна припустити, що, крім оплати воїнів вексиляції, вона сплачувала податок Римській імперії, була обмежена у якихось правах.

Ольвія та її сільськогосподарська округа у другій половині II — середині III ст. досягають найвищого для перших століть н. е. розквіту. Відроджуються городища, розорені тавро-скіфами. Найбільша їх щільність характерна для обох берегів Бузького лиману. Городища розміщуються навколо Ольвії у певному порядку: вони замикають основні райони хори та створюють своєрідну стратегічну систему оборони території держави[1050]. Однак у цілому в римський час кількість населених пунктів значно зменшується, хоча територія сільської округи скорочується незначною мірою[1051].

Слід зазначити, що найбільше число знахідок римських монет у Ольвії припадає на період правління Антоніна Пія (138—161 рр.) та Септимія Севера (193—211 рр.) із синами[1052]. У першому випадку це було пов’язане із вводом у Ольвію римського гарнізону, а в другому — із включенням її до складу провінцій Римської імперії. Останнє підтверджується також тим, що саме з часів Септимія Севера ольвійське карбування представлене монетами звичайного провінційного типу[1053]. З'являються написи із згадкою намісників провінції, посольств до імператорів, а також статуї, культові та громадські споруди, зведені на честь імператорів [IOSPE, І², 54, 174, 188, 199].

Включення Ольвії до складу провінції Нижньої Мезії відбулося, на наш погляд, не раніше кінця 197 — першої половини 198 р.[1054]. На користь цього свідчить згадка в одному з ольвійських написів імені легата цієї провінції Косконія Гентіана, яке записане першим у переліку імен, навіть перед іменами батька міста — Каллісфена, сина Каллісфена та архонтів [IOSPE, І²,174]. Це могло статися тільки за умови підпорядкування Ольвії римській провінційній адміністрації. Згадка Каракалли з титулом Августа (197 р.), а також ім'я легата провінції дають змогу датувати цей напис до 20 липня 198 р., коли легатом Нижньої Мезії був уже Овіній Тертулл. До цього ж часу, мабуть, відноситься встановлення статуй Гети та Каракалли у Ольвії [IOSPE, І², 199].

Ольвія підпорядковувалась наміснику провінції Нижня Мезія як провінційне місто, права якого гарантувалися не законами, а комісією, яка влаштовувала цю провінцію, або забезпечувалися едиктом правителя провінції. Згадка посольства до імператорів у зв'язку з відстрочкою платежів [IOSPE, І², 54] дає змогу віднести Ольвію до розряду civitates stipendiariae, для яких була характерна сплата поземельного податку на користь римської скарбниці, повинність приймати римські війська та підкорятися контролю правителя провінції. При цьому зберігалася місцева автономія, право карбування розмінної монети. До цього розряду належала більшість міст імперії. У зв'язку з тим, що всі вони мали різний характер, римська адміністрація не робила спроб суворо стандартизувати місцеве управління[1055].

Законодавча влада в Ольвії, як і раніше, належала народним Зборам, які відали всіма галузями державного управління — від обрання посадових осіб та дипломатичних відносин до турбот про громадські роботи, заготівлю хліба. Виконавча влада була представлена радою та магістратурами. Про склад ради,; її чисельність та способи обрання у Ольвії нічого не відомо. Можна тільки констатувати зростання ролі ради, котра, судячи з неодмінної формули «рада та народ», санкціонує всі постанови. В кількох написах є згадка про синедрів [IOSPE, І², 43, 44, 47; НО, 47], що в перекладі означає «учасники наради». Рада та народ по їх доповіді приймали рішення, можливо, це члени тимчасової комісії, яка створювалася з частини членів ради для розробки конкретного питання:

Дії більшості магістратур мали колегіальний характер. Посадові особи змінювалися щороку. Існувало право багаторазового обрання на одну і ту саму посаду. Головною була колегія архонтів, яка складалася з п’яти осіб. Перший архонт отримував функції епоніма. Важливу роль відігравала колегія стратегів, яка складалася з шести осіб. Вона організовувала оборону міста, здійснювала командування військом. Відомі також в цей час агораноми, які відповідали за ринок, збирали сплату, скарбники, а також «цар». Остання посада, вірогідно, була довічною, мала релігійний характер. З'являється також почесне звання «отець міста», яке надавалося громадянам за особливі заслуги перед вітчизною. Воно відоме і в інших містах імперії[1056]. Притани у Ольвії в перші століття н. е. невідомі. Можливо, їхні функції виконували колегії архонтів та стратегів. Чисельність ряду колегій у Ольвії (архонтів — 5, стратегів — 6, агораномів — 5 осіб) була більшою, ніж, наприклад, у містах Малої Азії, де стратегів звичайно було 3—5 осіб, а агораномів — 1—3 особи[1057].

В Ольвії у другій половині II — першій половині ІІІ ст. спостерігається аристократизація влади, що виявилася передусім у посиленні ролі ради та зосередженні виконавчої влади в руках кількох родів. Значно поширився звичай відправлення тієї ж самої посади кілька разів, а також поетапне займання посад однією й тією ж особою. Аналогічні явища відомі практично повсюдно, наприклад, у Греції[1058], а також у Херсонесі[1059] та Тірі[1060].

Рис. 81. Крепіда Зевсова Кургана в Ольвії. II ст.

Розвитку аристократизації влади сприяло запровадження з II ст. у містах, передусім західних провінцій, тарифа на посаду. Заплатити за посаду можна було як грошима, так і будь-якими громадськими роботами. Частина посад ставала фактично спадковою для багатих сімей[1061]. Про таке явище в Ольвії свідчить не тільки зайняття високих посад певним колом багатих осіб, а й відзначення в декретах піклування про роботи і будови [IOSPE, І², 40], будівництво на власний кошт, послуги місту за скрутних обставин [IOSPE, І², 42, 183—185], а також, імовірно, сплата посольств та прийом, наприклад, сарматських царів [IOSPE, І², 54; НО, 42].

Розміщення в Ольвії римського гарнізону і включення її до складу провінції Римської імперії значною мірою забезпечувало їй стабільність, захист від нападу варварів і, таким чином, сприяло розвитку міста, піднесенню його економіки.

У другій половині II ст. будівництво розгорнулося практично по всій території міста. Терасуються та забудовуються схили, у південній частині Верхнього міста зводиться цитадель, частина будинків якої була двоповерховою[1062]. В цілому для житлового будівництва характерно збереження традицій елліністичного часу. Елементи римської будівельної техніки виявилися найбільше в декоративних роботах. Виробничо-господарське передмістя переноситься ближче до стін міста, забудовується компактніше, вирізняються певні спеціалізовані виробничо-господарські райони.

Основою економіки Ольвії залишалося сільське господарство, насамперед виробництво зерна, а також виноградарство, виноробство. Подальшого розвитку дістає тваринництво. Ремесло та торгівля відігравали менш значну роль, це було характерним для більшості міст Римської імперії[1063].

Майже всі написи, що характеризують торговельні зв’язки Ольвії у перші сторіччя н. е., належать до II—ІІІ ст. Найповніший перелік торговельних контрагентів міста містить декрет на честь Феокла, сина Сатира [IOSPE, І², 40], який після смерті був увінчаний золотими вінками 18 міст: Нікомедії, Нікеї, Гераклеї, Візантію, Амастрії, Тії, Пруси, Одесса, Том, Істрії, Кізика, Каллатіса, Мілета, Апамеї, Херсонеса, Боспору, Тіри, Синопи. Крім того, фіксуються зв’язки з Аттикою, Малою Азією, Середземномор'ям, західними провінціями Римської імперії.

Із Малої Азії та південнопонтійських центрів у Ольвію надходили олія з олив, вино, іноді нафта, червонолаковий посуд, світильники, вироби зі скла. Інтенсивні торговельні зв'язки простежуються з Боспором, звідки могла надходити якась кількість вина, солоної морської риби, соусів, а також амфорної тари. Із західних провінцій Римської імперії сюди надходили світильники, червоно-лаковий посуд, бронзові статуетки, фібули, вироби зі скла.

Перебування римського гарнізону в Ольвії безумовно сприяло інтенсивнішому, ніж раніше, проникненню сюди елементів провінційно-римської культури. Це відбилося на використанні окремих прийомів будівельної та фортифікаційної техніки, специфічних формах керамічних та скляних посудин, прикрас (передусім фібул). З другої половини ІІ ст. армія Мезії набиралася в основному з місцевих мешканців[1064]. Це дає підстави припускати фракійське походження частини ольвійських легіонерів, що зумовило проникнення в Ольвію деяких елементів фракійської культури[1065].

Рис. 82. Інтер’єр поховального склепу Євресивія та Арети. Ольвія, II ст.

Однак, незважаючи на деякий провінційно-римський вплив, матеріальна культура Ольвії в цілому зберігає грецькі традиції. Аналогічна картина спостерігається і в духовній культурі, де при збереженні кращих традицій минулого з'являються і нові риси, притаманні іншим провінційним містам[1066].

В Ольвії відома невелика кількість римських та змішаних імен. Вони з'являються не раніше II ст., до якого відноситься їх більшість. Однак, класичне римське ім’я з трьох частин трапляється в Ольвії тільки раз, більше імен із двох частин. Деякі імена включають римські при збереженні структури грецького імені[1067]. Наявність серед цих імен praenomen та nomen імператорів свідчить про присутність у Ольвії римських громадян, бо самовільне присвоювання імені імператора каралось римською владою[1068]. Однак їх відсоток серед населення міста дуже незначний. Мала кількість тут і латинських написів.

Загальний вигляд оборонних споруд Херсонеса Таврійського у Портовому районі.

Ворота Херсонеса Таврійського. IV ст. до н. е.

Рис. 83. Світильники перших століть н. е. з Ольвії.

Розквіт Ольвії поступово починає згасати з другої чверті ш ст. Це значною мірою обумовлювалося погіршенням військово-політичної ситуації. Так, з другого десятиріччя III ст. становище Римської імперії відзначається крайньої нестабільністю: загостренням соціальної сфери, масовими вторгненнями варварських племен. Частина міст Мезії 214 р. зазнала навали карпів, серед них була й Тіра[1069]. Однак Ольвія тоді ще не постраждала.

Становище різко змінюється з появою на північ від Дунаю нового противника Риму — готів [lord., Get., 67], а також низки союзних з ними племен, узагальнююча назва яких «скіфи» або «сармати» в античних авторів позбавляє можливості з'ясувати їх індивідуальні назви. Внаслідок вторгнень цих племен у різний час було захоплено та спалено чимало північнопричорноморських міст та поселень. Частина з них була відбудована та продовжила своє існування, частина — загинула.

Пережила дві навали варварських племен і Ольвія: під час перших «скіфських», або «готських» походів у 232—238 рр.[1070] та під час походу 269—270 рр. Про це свідчать передусім залишки двох потужних шарів згарищ, простежених при розкопках міста[1071].

Рис. 84. Вівтар з присвятою Меркурію. Ольвія, середина III ст.

Два шари глобальних розорень Ольвії у ІІІ ст. слід пов'язувати з двома так званими «готськими», або «скіфськими», навалами, оскільки саме пересування цих варварських племен визначали в цей час ситуацію у регіоні. Однак характер розорень дещо відрізнявся. Ймовірно, нижній потужний шар згарища в Ольвії слід пов'язувати з першою варварською навалою за часів першого походу північнопричорноморських племен проти Римської Імперії[1072], або ж при просуванні остготів та грейтунгів до Меотиди[1073]. Насиченість цього шару речовим матеріалом та відносно швидка відбудова уможливлюють висновок про короткочасність катастрофи. При цьому слід підкреслити, що навряд чи місто було б так швидко повернено ольвіополітам без допомоги римського гарнізону. На користь перебування в цей час в Ольвії римського гарнізону свідчить, зокрема, наявність в одній із кладок жертовника з присвятою Меркурію від римського легіонера за здоров'я імператорів 248 р. [IOSPE, І², 167], а також знахідки римських монет до 269— 270 рр. без будь-якої перерви[1074]. Припинення ж монетного карбування Ольвії при Олександрі Севері (222—235 рр.) пов'язане із загальною кризою грошового обігу на території Римської імперії[1075].

Підтвердженням руйнування та відбудови міста в 30-ті роки III ст. є також будівельні написи в Ольвії часу правління Олександра Севера [IOSPE, І², 184, 185; НО, 52]. Один із них [НО, 52] вміщує відомості про відбудову оборонного муру архонтами. Слід відзначити, що у двох близьких по часу присвятних написах стратеги просять про спасіння міста та своє особисте [IOSPE, І², 107, 97; НО, 83][1076]. Причому у першому випадку зазначається, що рада та народ вшанували стратегів золотим вінком. Відомо всього три присвятні написи колегії стратегів, котрих рада та народ вшанували золотим вінком, що повинне пов'язуватися з їх особливими заслугами. Один з них [НО, 80] датується приблизно серединою II ст. і, можливо, належить до часу визволення Ольвії від «тавро-скіфів». Ще дві [IOSPE, І², 94, 107], вірогідно, пов'язані з відбиттям нападу варварів у 30-і роки III ст.

Другий шар розорення Ольвії слід пов'язувати з наймасовішим походом готів та союзних з ними племен 269—270 рр., коли вони вирішили оселитися на римській території та виступили у похід разом із сім'ями [SHA, Claud., 6, 2]. Саме тоді була розгромлена більшість античних міст та поселень Північного Причорномор'я. Вони перестали цікавити готів, які використовували у морських походах 256—269 рр. гавані та кораблі античних центрів[1077]. Ольвія повністю була зруйнована і тимчасово залишена мешканцями. Крім наявності шару руйнування та запустіння про це свідчить брак знахідок монет римських імператорів 70-х — першої половини 80-х років III ст. Аналогічна картина спостерігається в Істрії після розгрому 248 р.[1078]. Одночасно гинуть й останні поселення ольвійської периферії[1079], а також нижньодніпровські городища[1080].

Поки що не з'ясована доля мешканців Ольвії та поселень її округи. Можливо, частина з них залишила місто до розгрому, відступивши з римським гарнізоном у провінцію Нижня Мезія. Туди ж або в інші античні міста Північного Причорномор'я, не знищені готами, могли пізніше переселитися ольвіополіти, що пережили готську навалу.

Глава 4 Тіра у I—ІІІ ст.

Активізація римської політики на Балканах і зміцнення на території Фракії союзного Риму Одрисського царства призвели до того, що Римська імперія стала єдиною реальною силою, яка була в змозі не тільки захистити грецькі міста Північно-Західного Причорномор’я, а й забезпечити політичну стабілізацію в регіоні, а від цього в свою чергу залежав стабільний економічний розвиток цих міст. Природно, що за таких умов грецьке населення західнопонтійських міст, які переживали кризу після гетської навали, і насамперед їх соціальна верхівка, прагнуло зміцнення зв'язків з Римом. Характер цих стосунків не дуже ясний, але наявність в Істрії храму Августа [ISM, 1983,146], а в Ольвії — портика, присвяченого Августу і Тіберію [IOSPE, І², 181], свідчать, що ці стосунки були дружніми. Найімовірніше, й Тіра на початку І ст. була зацікавлена в розширенні зв'язків з імперією, які гарантували безпеку та економічний розквіт.

Тією силою, що була здатна надати реальну й швидку воєнну допомогу грецьким центрам Північно-Західного Причорномор'я у першій половині І ст. були союзні Риму одрисські царі, і саме на них був покладений обов'язок захищати прибережні грецькі міста, які перебували спочатку під юрисдикцією легата провінції Македонія, а згодом, після утворення провінції Мезія, увійшли до складу praefecturae orae maritimae[1081].

Невідомо, чи увійшла Тіра, хоча б номінально, до складу цієї окремої префектури і її підпорядкування адміністрації провінції Мезія. Однак, з огляду на ситуацію, що склалася в регіоні, є підстави вважати, що Тіра, як і інші грецькі міста Західного Причорномор'я, не просто підтримувала дружні стосунки з одрисськими династами, а перебувала під їх безпосереднім протекторатом і захистом. На користь такого висновку свідчать не тільки знахідки в місті монет одрисських царів кінця І ст. до н. е. — першої половини І ст., а й уламок напису цього часу, який є фрагментом присвяти сина одного з фракійських царів[1082].

Анексія Римом Одрисського царства і включення території східної частини Мезії до складу однойменної провінції мали певним чином відбитися й на становищі Тіри. Якщо припущення про те, що до 46 р. захист грецьких міст Західного Понту і Тіри здійснювався одрисськими династами, вірне, то після включення території Одрисського царства до складу римських провінцій захист Тіри повинні були взяти на себе римляни, які бачили в грецьких містах свої потенційні опорні пункти і яким, як про це свідчать епіграфічні пам'ятки, надавали певну допомогу[1083].

Регулярне карбування тірських монет починається тільки за часів правління Веспасіана (69—79 рр.). Однак до відрізку часу між припиненням карбування за часів Мітридата VI Євпатора і відновленням карбування за Веспасіана належать монети одрисських царів, римська мідь зі штемпелями TYP, монети з надкарбуванням у вигляді безбородої чоловічої голови, повернутої вправо, і єдина монета тірського карбування із зображенням, на думку дослідників, уособлення римського сенату[1084]. Якщо фракійські монети, поряд з монетами тірського карбування старих випусків, оберталися у місті в першій половині І ст., що, очевидно, можна пов'язувати з воєнним протекторатом одрисських царів, то появу в обігу старих тірських монет, ассів і сестерціїв імператорів Клавдія, Августа, Агриппіни Старшої та Агриппи з прямокутним надкарбуванням TYP можна пов'язувати не тільки з фінансовими заходами місцевої влади[1085], а й з певними змінами в житті міста після анексії Римом Одрисського царства.

Появу значної кількості римських монет у Тірі, які було надкарбовано штемпелем TYP, що є дуже рідкісним явищем в античній нумізматиці, можна пов'язувати з економічною допомогою місту з боку Риму. Причому Тіра одержала не тільки сестерції і асси, які карбувалися на початку правління імператора Клавдія, а й монети попередніх імператорів. Зношеність монет часу Клавдія з надкарбуванням TYP необов'язково свідчить про великий проміжок часу між їх карбуванням і надходженням до Тіри, бо зношеність монет передусім залежала від інтенсивності їх обігу[1086]. Враховуючи обмежений характер монетних емісій початку правління імператора Клавдія і наявність в обігу більш ранніх монет з надкарбуванням Cl. Caes., це припущення є досить вірогідним. Не виключено, що економічна допомога Тірі була надана після 50 р., коли в імперії відновилося карбування монет у централізованому порядку, а дріб'язок, що карбувався в перші роки правління Клавдія, поряд з монетами попередніх імператорів був використаний для економічної допомоги місту.

Рис. 85. Статуя римського військового начальника. Тіра, II ст.

Якщо це припущення вірне, то цю допомогу слід відносити до часу після анексії Одрисського царства, що, мабуть, спричинило певні зміни в економічному й політичному стані міста. Фінансова допомога Тірі могла бути здійснена легатом провінції Мезія на прохання praefecti orae maritimae, який, як представник римської адміністрації, перебував у грецьких містах Північно-Західного Причорномор'я і на якого було покладено обов'язок слідкувати за життям цих міст[1087]. Однак ми не можемо припустити, що місто було включене до складу Мезії, бо надкарбування державної монети клеймом Тіри було неможливе для міста, яке юридично входило до складу імперії. Наявність такого надкарбування на імператорських монетах не виключає, а скоріш передбачає дружні відносини між Тірою і Римом та інтерес римської адміністрації до міста, яке було розташоване у безпосередній близькості до кордонів Мезії, що на той час проходили по Дунаю. Можливо, що економічну допомогу, яку було надано Тірі за часів правління імператора Клавдія, можна розглядати як один із кроків римської адміністрації. Цю подію, вірогідно, слід розглядати у тісному зв'язку з політикою Клавдія, яка спрямовувалася на упорядкування провінційного управління [Suet. Claud., 22]. Таким чином, є всі підстави вважати, що вже з першої половини — середини І ст. Тіру було включено до орбіти римської політики і вона підтримувала тісні економічні зв'язки з імперією.

Хронологічно ці події збігаються з початковим етапом правління Нерона (54—68 рр.), який при сходженні на престол скасував усі накази Клавдія [Тас. Ann., XIII, 5] і до початку 60-х років І ст. провадив помірну політику в дусі порад Сенеки і Бурра[1088]. Можливо, що у зв'язку із скасуванням усіх розпоряджень імператора Клавдія перед тірською громадою постало питання щодо юридичного статусу міста та взаємовідносин з Римом за часів правління нового імператора. В Рим чи до легата провінції Мезія, мабуть, було відряджено посольство, основним завданням якого мало стати врегулювання стосунків з римською адміністрацією. Введення у Тірі нової ери, а також карбування серії монет із зображенням чоловічого бюсту, повернутого вправо, і написом ІЕРАС CYNKΛHTOY (священного сенату) у вінку, очевидно, свідчить про успіх посольства, яке спонукало римський сенат прийняти якусь постанову щодо Тіри. Беручи до уваги практику, що склалася у взаємовідносинах Риму із залежними грецькими містами, розташованими за межами офіційних кордонів провінції, є всі підстави припустити, що ця постанова Сенату була пов'язана з юридичним статусом міста. Саме на основі цієї постанови в подальшому і регулювалися взаємовідносини Тіри з римською адміністрацією.

Рис. 86. Латинський напис на фронтоні споруди. Тіра.

Постанова Сенату або якийсь інший законодавчий акт, який було прийнято щодо громадянської общини Тіри, міг бути lex civitatis[1089], де були визначені права і обов'язки тіритів стосовно імперії. Цим актом місту, мабуть, було надано певну громадянську організацію, а також низку важливих для Тіри привілеїв, які й спонукали тіритів на честь цієї події запровадити нове літочислення і випустити в обіг спеціальну серію монет. Природно, нове літочислення не завжди обов'язково супроводжувалося наданням якихось привілеїв або свобод[1090]. Але той факт, що підтвердження елевтерії за часів Августа в грецьких містах було подією, яка відзначалася введенням нових ер, робить цей висновок цілком слушним.

З огляду на близькість тірських монет із зображенням чоловічої голови і написом ІЕРАС CYNKAHTOY з монетними типами грецьких міст східної частини імперії[1091], яким, як правило, було надано права автономії, можна припустити, що й Тіра одержала аналогічні права: внутрішнє самоврядування під контролем адміністрації провінції Мезія. Цей висновок добре узгоджується з даними про філеллінську спрямованість політики і проеллінізм Нерона, який не тільки подарував Афінам виняткові права, а й щодо населення грецьких міст в цілому провадив дуже м'яку політику[1092].

Фактична залежність міста від імперії, зокрема від адміністрації провінції Мезія, допомога, яку було надано місту, і, вірогідно, прохання самих тіритів спричинилися до того, що близько 57 р. Тірі спеціальним законодавчим актом було надано права автономії. Цим правовий стан міста було зрівняно зі статусом однієї з категорій провінційно-римських міст.

Надання Тірі права автономії, очевидно, супроводжувалося даруванням якихось суттєвих пільг чи привілеїв. З дещо пізніших епіграфічних джерел відомо, що на межі II—III ст. тірити звернулися до легата Нижньої Мезії з проханням підтвердити їхні привілеї щодо мита [IOSPE, І², 4]. З відповіді на це звернення випливає, що привілеї стосовно мита були надані місту раніше, приблизно в середині І ст., коли римська адміністрація визначила для нього певну форму громадянської організації.

Враховуючи географічне положення Тіри і те, що у Нижньому Подністров'ї, де мешкало гето-дакійське й сарматське населення, було неспокійно, торговельні операції здійснювалися тіритами, найімовірніше переважно морським шляхом. Тіра протягом перших століть н. е., як і в елліністичний час, була важливим центром транзитної торгівлі. Тому звільнення громадян міста від мита було дуже вигідним. Без перебільшення можна сказати, що така пільга мала сприяти стабілізації і піднесенню економіки Тіри[1093].

Наприкінці І ст. громадянська війна 68—69 рр. у Римі, в якій активну участь брала Мезійська армія, та інші внутрішні потрясіння, які в цей час мали місце на території імперії, обумовили послаблення залежності Тіри від Риму. Після проголошення імператором Веспасіана відбулися певні зміни в правовому становищі Тіри. Про це свідчить поява серії монет провінційного типу із зображенням орла, на відміну від попередніх монет квазіавтономного типу, що узгоджується з політикою Веспасіана, спрямованою на обмеження сепаратизму провінцій і скасування привілеїв, що були надані грецьким містам Нероном [Suet. Vesp., 8; Dio Cass., LXIII, 14, 1-2].

З огляду на антидакійську спрямованість політики Доміціана (81—96 рр.) Тіра, враховуючи її вигідне стратегічне положення, вірогідно, займала певне місце в планах римської адміністрації. У просуванні на північ від Дунаю римських військових загонів і спробах закріпитися на нових територіях Тіра мала відігравати роль римського опорного пункту. Про це побічно може свідчити випуск значної серії монет, який, певно, був здійснений на честь поділу Мезії на Верхню і Нижню[1094], бо саме в адміністративне підпорядкування останньої повинна була потрапити Тіра. Після Дакійських війн Траяна і утворення провінції Дакія у Тірі з'являється римська залога.

Протягом II—III ст. склад римської залоги був не дуже стабільним. У першій половині II ст. тірська вексиляція складалася з солдатів V Македонського легіону і допоміжних військ (auxilia), під командуванням центуріона цього легіону. Близько 167/168 рр. солдати V Македонського легіону поступово виводяться з Нижньої Мезії в Дакію і їм на зміну у Тіру приходять військовослужбовці І Італійського легіону. Мабуть, на початку III ст. у Тірі дислокувалися солдати XI Клавдієва легіону. Окрім римських сухопутних військ у Тірі, можливо, базувалися кораблі Мезійської ескадри, про що свідчить присвята на вівтарі III ст. від імені морського піхотинця[1095].

У перших століттях н. е. органами законодавчої влади в Тірі, як і раніше, були Рада і Народні збори. Виконавча влада зосереджувалася в руках колегії архонтів, яка складалася з чотирьох осіб. Таким чином, у Тірі в цей час зберігалися інститути, характерні для демократичного самоврядування. Однак не слід думати, що демократична форма правління зберігалася у Тірі в незмінному вигляді. Постанови Народних зборів мали силу закону лише після їх затвердження посадовими особами. Це свідчить про втрату Народними зборами своєї демократичної ролі і про зростання значення органів виконавчої влади.

Яскравим свідченням цього процесу є форма звернення Овінія Тертулла, легата Нижньої Мезії (198—201 рр.), до тіритів: «Αρχουσι, βουλη, δημω Τυρανων» (Архонтам, Раді, народу тіритів) [IOSPE, І², № 4]. Аналогічна форма звернення, що починалася словом αρχαιθ (владі), відома ще в одному дуже фрагментованому написі другої половини II ст. Він інтерпретується як якась вказівка міській владі з боку римської адміністрації. Форма звернення, в якій на першому місці стоять архонти, а потім Рада, народ або місто, добре відома з епіграфічних пам'яток грецьких міст Західного Причорномор'я[1096]. Поряд з іншими даними вона свідчить про занепад значення Народних зборів і аристократизацію міського самоврядування.

Рис. 87. Монети Тіри перших сторіч н. е.

Головним органом виконавчої влади в Тірі була колегія архонтів на чолі з першим архонтом-епонімом. Посада першого архонта (Πρωτος αρχων) була новим явищем у структурі міського управління у перших століттях н. е. і пов'язувалася з антидемократичними тенденціями, з аристократизацією міського самоврядування[1097]. Окрім чотирьох архонтів, у декреті 181 р. згадано секретаря міста (γραμματευς της πολεως), ейсегета (εισηγητης) і 15 осіб без зазначення посади [IOSPE, І², № 2]. Очевидно, ці особи входили до складу Ради Тіри і, як її члени, поряд зі спеціальною посадою секретаря міста, скріплювали підписами постанови Народних зборів.

Ейсегет, що поставив свій підпис під декретом 181 р., був особою, яка вносила проекти постанов на розгляд до Народних зборів. Однак, можливе й трохи інше тлумачення цієї посади. Судячи з епіграфічних пам'яток Херсонеса, розміщення членів Ради в декретах відповідало рангу його членів[1098]. Цей факт дає підставу для висновку, що ейсегет, який у декреті 181 р. стояв на першому місці серед членів Ради, в Тірі міг виконувати ті ж обов'язки, що і проедри у Херсонесі[1099]. Можливо, що це була посада голови Ради. В такому разі обов'язком ейсегета було вносити пропозиції і головувати на Народних зборах, які приймали закони і постанови щодо громадянських справ.

Цікаво, що в Тірі, судячи з декрету 181 р., було чотири архонти і 16 членів Ради, тобто, кількість членів Ради і архонтів була кратна чотирьом. Це дає змогу припустити, що в місті усе вільне населення поділялося на чотири філи. Вірогідно, що такий поділ веде свій початок з грецької колонізації, коли усі колоністи поділялися рівномірно й згідно з встановленим порядком, незалежно від їх походження і родових зв'язків. Кожна така одиниця отримувала свого бога або героя-заступника й епоніма, тобто мала свій культ для поклоніння і постійного жертвоприношення[1100]. Таким чином, вже за часів грецької колонізації філи перестають бути інститутами родового ладу, а стають, як і римські триби, територіальними округами, по яких розподілялися усі члени громадянської общини і відбувалося голосування під час Народних зборів[1101].

Привертає увагу й те, що в декреті 181 р. немає згадки про будь-яких магістратів, крім архонтів. Судячи з фрагментованого декрету IV — початку III ст. до н. е., в елліністичну добу серед тірських магістратів були агонофети[1102]. У перші століття н. е. ця посада зникає, що, мабуть, треба пов'язувати з якимись реформами державного устрою. Цілком можливо, що брак згадки про будь-яких магістратів у декреті 181 р., на відміну від більш раннього часу, свідчить про концентрацію влади в руках колегії архонтів і падіння значення інших магістратур у місцевому самоврядуванні.

Судячи з декрету 181 р., можна говорити, що до складу Ради Тіри входив секретар міста, обов'язком якого було складання протоколів, а також засвідчення офіційних документів Ради і Народних зборів. Причому функції секретаря міста в Раді були близькі обов'язкам секретаря Ради, посада якого відома в інших грецьких містах Північного Причорномор'я[1103]. Поява цієї посади, очевидно, якоюсь мірою може свідчити про збільшення ваги Ради і тенденції до зближення законодавчої і виконавчої влади в цей час.

У II—III ст. у складі Ради Тіри були два римські громадянина, які, з огляду на їхні посади, належали до провінційної знаті. Зараз важко сказати, які саме функції в Тірі виконували Т. Аврелій Флавін і Клавдій Нікомах, чи Нікомед, але, базуючись на тому, що Т. Аврелій Флавін займав посаду військового, центуріона якогось легіону, можна припустити, що він очолював вексиляцію римських військ. Враховуючи, що на чолі тірської залоги у II ст. стояли саме центуріони — спочатку V Македонського, а згодом І Італійського легіонів, це припущення здається цілком імовірним.

Про те, що тірську вексиляцію очолювали римські громадяни, свідчить трискладова структура імені й інших військових посадових осіб. Це Марк Еній Ілладіан і Тит Требій Фронтон, центуріони V Македонського легіону, які очолювали тірську вексиляцію у II ст.

Важко сказати, яким чином представника провінційної знаті або римського громадянина, командира вексиляції, було включено до складу міської Ради. Цілком можливо, що Т. Аврелію Флавіну спочатку надали місцеве громадянство, а потім юридично він міг бути обраним до складу Ради Тіри.

Наявність у складі Ради представника провінційної знаті, а, можливо, командира вексиляції римських військ, що дислокувалися у місті, свідчить про певні зміни, що сталися в міському управлінні, та політичну залежність Тіри від римської адміністрації. Не виключено, що обрання до складу Ради представників провінційної знаті обумовлювалося бажанням продемонструвати цим актом лояльність Риму і вірність проримській політиці. Наявність у складі Ради представників провінційної знаті дає змогу говорити про тенденцію зближення функцій міської Ради з декуріонами провінційних міст[1104], яка врешті-решт мала спричинитися до квазімуніципального характеру міського самоврядування.

Показово, що, судячи з декрету 181 р. і копії листів 201 р., посади першого архонта, секретаря міста і членів Ради в Тірі займали римські громадяни. Про це свідчить структура їх імен, бо добре відомо, що імператор Клавдій заборонив перегрінам приймати римські імена, загрожуючи смертною карою. Незаконне привласнення трискладового імені у римській правовій практиці вважалося фальсифікацією [Suet., Claud., 25, 3; Dig., 48, 10, 13].

Повне римське ім'я Публій Елій Кальпурній носив перший архонт Тіри, якого згадано в листі легата Нижньої Мезії Овінія Тертулла. Він, судячи із високої посади, яку обіймав 201 р., був тіритом і належав до представників соціальної верхівки населення, а також був римським громадянином. Як правило, римляни, що селилися у провінційних містах, не мали громадянських прав місцевих громад, а складали окрему групу населення, яка займала тут привілейоване становище і тому не вважала за необхідне користуватися громадянськими правами у місті, де жила, брати участь у роботі Ради, Народних зборів і міських магістратів[1105]. Однак Публій Елій Кальпурній, імовірно, не був римлянином за походженням, а отримав римське ім'я від свого батька. Його батько, в свою чергу, прийняв римське трискладове ім'я разом з правами римського громадянства, про що свідчить praenomen і nomen імператора Адріана (117—138 рр.).

Порівняно з іншими містами Північного Причорномор'я у Тірі фіксується значний відсоток імен, в яких тою чи іншою мірою відбився вплив римської ономастики. Вони становлять 52,5% загальної кількості усіх імен, відомих з епіграфічних пам'яток Тіри. З цієї кількості 22,5% — це імена римських громадян, причому 17,5% з них належали солдатам і командирам римської залоги. Поширення римських імен у перших століттях н. е. передусім пов'язано з наданням прав римського громадянства. В Тірі мав місце аналогічний процес. Майже всі перелічені особи належали до соціальної верхівки тірської громади, яка була опорою і провідником римської політики на місцях. Римське громадянство, яке отримувала місцева еллінська знать, сприяло швидкому просуванню певного кола осіб в державних структурах міста.

Найширшого вжитку римські імена у Тірі набувають у II ст. Це, очевидно, пов'язано з наданням прав римського громадянства значній кількості заможних тіритів, на яких у першу чергу спиралася в своїй діяльності римська провінційна адміністрація. Така ж картина для II ст. спостерігається і в просопографії Ольвії і Херсонеса[1106].

Включення до складу міської Ради представників провінційної знаті вело до поступової втрати містом функції власного управління внутрішніми справами. Фактично тірська громадянська община у перших століттях н. е. перетворилася на аристократичну республіку, де головні посади у міському управлінні займали римські громадяни, очевидно, з середовища місцевих жителів. Усі ці зміни і нові антидемократичні явища в державному устрої Тіри відбувалися під безпосереднім контролем римської провінційної адміністрації і спрямовувалися на створення лояльного Риму державного апарату. Усі перелічені риси державного устрою були притаманні не лише винятково Тірі, а й переважній більшості грецьких міст, які увійшли до складу імперії або так чи інакше залежали від Риму.

Етнічний склад жителів Тіри протягом перших століть н. е. не був сталим. У І — середині III ст. н. е. серед мешканців міста переважали грецькі елементи, а також вихідці з територій римських провінцій, з якими Тіра підтримувала жваві економічні та культурні контакти. Разом з римськими військами, які дислокувалися у місті протягом II — першої половини III ст. н. е., в Тірі з'явилася якась частина романізованого громадянського населення, що мешкало у своєрідній канабі. Фракійські за походженням імена і вотивні присвятні рельєфи, знайдені в Тірі, уможливлюють припущення, що певну частину солдатів римської залоги становили фракійці. Фракійцями могли бути насамперед військовослужбовці допоміжних військ римської армії, що поряд з легіонерами згадуються у написах Тіри. У складі населення також були вихідці з інших районів античного світу, про що, наприклад, свідчить надгробок з малоазійською епітафією. Незважаючи на неоднорідний склад населення, який фіксується різноманітними джерелами, немає жодних підстав говорити про значну варваризацію мешканців міста протягом І — першої половини III ст. Якась кількість варварів, безперечно, мешкала в Тірі, але вони здебільшого належали до соціально залежних верств населення і не могли помітно впливати на культуру та побут жителів міста переважно грецького походження. В просопографії Тіри протягом цього періоду добре простежуються провінційно-римські впливи, що пояснюється тісними зв'язками міста з нижньомезійськими провінціями.

Стабілізація зовнішньополітичної обстановки в регіоні протягом II—III ст., включення Тіри до сфери інтересів імперії і, як наслідок, воєнна допомога місту з боку римських військ, призвели до певних позитивних змін в економічному розвитку Тіри.

На основі джерел можна досить повно охарактеризувати лише деякі аспекти економіки Тіри перших століть: окремі галузі матеріального виробництва і торговельні зв’язки населення міста.

Однією з найважливіших галузей економіки Тіри було сільське господарство, яке включало вирощування сільськогосподарських культур, розведення тварин, а також первинну переробку продуктів рослинництва і тваринництва. Судячи із знахідок зерна, мешканці Тіри вирощували пшеницю, просо і ячмінь. Про значний розвиток зернового господарства у перших століттях н. е. свідчать спеціальні ями, які використовувалися для зберігання зерна. Однак брак значних за розмірами зерносховищ не дає змоги говорити про товарний характер його виробництва. Цілком вірогідно, що основна кількість зерна в місто завозилася з тірської периферії.

Про технологію переробки зерна свідчать знаряддя млинарського виробництва, представлені кам'яними ступами і жорнами, знайденими майже в усіх тірських будинках перших століть. У Тірі відомі жорна двох головних типів: прямокутні, виготовлені з вулканічних порід, і круглі з місцевого вапняку.

Певне місце у хліборобському господарстві Тіри римського часу займали виноградарство і виноробство. На поселеннях, розташованих в околицях міста, були знайдені тарапани. В самому ж місті поки що такі знахідки невідомі. Мабуть, це вказує на те, що виноградарством і виноробством займалися, головним чином, на території хори міста.

Другою важливою галуззю сільського господарства було тваринництво. Основним джерелом для його характеристики є остеологічний матеріал. Судячи за залишками кісток тварин, провідне місце займало розведення дрібної рогатої худоби (овець та кіз), а потім — великої рогатої худоби (волів) та свиней[1107]. Віковий склад стада вказує на наявність певної кормової бази поблизу міста[1108]. Цей висновок Підтверджується і свідченнями стародавніх авторів про те, що узбережжя Тіраса було багате пасовищами [Ps.-Scymn., 798— 803; Ps.-Arr., 88 (62)].

У перші століття н. е., як і в попередній період, певне значення в господарському житті тіритів відігравали промисли: рибальство і мисливство. В письмових джерелах є свідчення, що ріка Тірас дає багато риби, яка йде на продаж [Ps.-Scymn., 798—803; Ps.-Arr., 88 (62)].

Важливою галуззю господарства Тіри було ремесло, яке характеризувалось порівняно простою технікою і знаряддями праці, певною кваліфікацією робітників і невеликим обсягом виробництва. Матеріали, одержані в процесі археологічних досліджень, дають підстави говорити про існування в місті таких видів ремісничого виробництва, як залізоробне, обробка міді, різьблення кістки, керамічне, будівельне. Але провідною галуззю ремесла все ж таки було керамічне, яке в свою чергу поділялося на виробництво будівельної кераміки, тари, посуду, в тому числі світильників і теракот.

Житлові, громадські та оборонні споруди Тіри свідчать про високий рівень будівництва, яке потребувало високої кваліфікації та володіння античною будівельною технікою. Будівельники повинні були добре знати техніку обробки каміння, теслярську і столярну справи. Оскільки зовсім немає джерел, про організацію будівельної справи в Тірі говорити щось певне не можна. Однак досить високий рівень даного ремесла є підставою для припущення, що в цій галузі виробництва мали місце поділ праці і спеціалізація.

Не менш важливою галуззю економіки була торгівля, яка займала помітне місце у найбільш економічно розвинутих грецьких містах. У невеликих містах, де переважало натуральне господарство, торгівля не мала значної питомої ваги в економіці. Тому ступінь розвитку торгівлі може бути показником економічного рівня розвитку суспільства в цілому.

Інтенсивність і напрямки торговельних зв'язків Тіри на різних хронологічних етапах не були однаковими. Найвищого розвитку торгівля Тіри досягла у ІІ — першій половині III ст. У торговельних зв'язках міста у перших століттях н. е. простежується три основні напрямки: 1) торгівля з античними центрами Північного Причорномор'я і Малою Азією; 2) торгівля із західними і дунайськими провінціями Римської імперії; 3) обмін і торгівля з варварським оточенням міста. Включення Тіри до орбіти римської політики зумовило розширення торговельних зв'язків міста. Активізація торговельної діяльності тіритів пояснюється й протекціоністською політикою римської адміністрації, яка надала місту право безмитного ввезення товарів [IOSPE, І², № 4].

Глава 5 Культура, побут і релігія у І—ІІІ ст.

Основні напрями розвитку культури населення у перші сторіччя нової ери зумовлювалися кількома чинниками. В основі культури перших сторіч переважали традиції північнопричорноморських еллінів елліністичної доби, що були грецькими. Але вже у новій ері набувають значного поширення культурні впливи варварського оточення. З приходом у Північне Причорномор'я римлян спостерігається й певна провінційна романізація культури. Тобто, головним чинником в розвитку культури можна вважати її синкретизацію. На тлі значних культурних досягнень — таких, наприклад, як розписи склепів Боспору — у перші сторіччя посилюються процеси деградації.

Усі перелічені особливості культурного розвитку зумовлювалися обставинами життя населення античних держав, основу якого становили північнопричорноморські греки. Водночас у перші сторіччя суттєво зростає кількість вихідців з оточуючих племен в античних містах, у сільських зонах, але вже не тільки Боспору, а й Херсонеса, Ольвії та Тіри. Тут з'являються поселення місцевих племен, зокрема скіфів та черняхівців. З проникненням Риму у Північне Причорномор'я поступово осідають контингенти вихідців з Подунав'я, які складали основу військових підрозділів, що розташовувалися тут. Культурно-економічні зв'язки з Малою Азією призвели до поширення у Північному Причорномор'ї східних культів та мистецьких виробів.

Містобудівна діяльність у перші сторіччя здійснювалася у двох головних напрямах: 1) перебудова та відбудова у старих містах без зміни схем їх загального планування; 2) будівництво на Боспорі нового типу невеликих міст-фортець. Одна з таких фортець — Ілурат — площею близько 2,5 га мала майже прямокутне, хоч і нерегулярне планування. Тут не було культових та суспільних комплексів. Житлові будинки мали розвинуту господарську функцію. Місто оточувалося потужними мурами (товщиною понад 6 м) та прямокутними баштами. У старих містах — Ольвії, Тірі, Херсонесі — будуються потужні укріплені цитаделі. Новим типом споруд стають терми, залишки яких відкрито в Херсонесі, римські фортеці у Хараксі та Пантикапеї.

Велось також будівництво різних споруд громадського та культового призначення, чимала кількість яких згадується у пам'ятках епіграфіки. Проте від цих споруд до нас дійшли головним чином архітектурні деталі. Найцікавіші реконструкції зроблено для храмів, присвячених царю Аспургу у Пантикапеї та Афродіті у Херсонесі. Відомі зображення храмів і на боспорських монетах. Ці споруди були невеликі, здебільшого антового або простильного типу дорійського чи іонійського ордеру. У перші сторіччя на Боспорі, як видно, був поширений п'ятиколонний тип храму.

Житлові будинки в своїй основі наслідували типи, що існували тут у попередні часи. Змінився лише, як можна бачити з фресок будинків Козирського поселення, характер розписів. В їхньому плануванні та якості конструкцій простежується певна деградація, посилюється господарська функція.

Найкраще до наших часів збереглися монументальні поховальні пам'ятки-склепи Зевсового кургану та Єврісівія й Арети в Ольвії, приставні (до оборонних мурів) та вирубані у скелі склепи в Херсонесі і, нарешті, численні розписні склепи Боспору. Курганні насипи обносилися крепидами, ретельно викладеними за орфостатною системою (Ольвія) або просто обкладалися камінням. Поховальні камери перекривалися розпірними, здебільшого циліндричними склепіннями. Найбільший інтерес у цих спорудах викликають декоративні розписи склепів Боспору, вирішені у так званому квітковому або інкрустаційному стилях. Це, зокрема, склепи Деметри, Сорака, склеп, відкритий 1900 р. у Керчі, та ін. Серед боспорських склепів, вирубаних у скелі, відзначимо склеп у Німфеї, де у стінах висічені зображення Афіни, Пана та Сілена. Як розписи, так і скульптура боспорських склепів являють собою зразки місцевої школи.

Загалом слід відзначити, що північнопричорноморські міста у перші сторіччя нової ери мали провінційний вигляд. Зокрема, в нас немає відомостей про існування тут помпезних форумів або терм, подібних термам Адріана або Каракалли. Немає також багатоповерхових житлових споруд або міських вілл. Не мав значного поширення і корінфський ордер. Значно знизилися якість будівельних конструкцій та способів будівельної техніки, рівень благоустрою. З будівельної практики зникли, зокрема, складні системи мурів із щільним притесуванням каміння, припинилося застосовування шарових підвалин тощо. За своїм загальним виглядом північнопричорноморські міста були значно ближчі до елліністичних традицій раніших часів.

У зв'язку з цим виникає питання про ступінь вияву провінційно-римських або варварських традицій в архітектурі. В галузі містобудівництва римські традиції відбилися головним чином на зміні структури міст — з'явилися цитаделі (Тіра, Ольвія, Херсонес). Максимально вони виявилися у новому типі споруд — термах, у фортифікації, будівельних конструкціях та декорі. У зв'язку з цим відзначимо появу на городищах сільської округи Ольвії дерев'яно-земляних укріплень — ровів та валів з палісадами, нового типу фортечних мурів із землею, утрамбованою поміж зовнішніми кам'яними панцирами, системи ровів та кам'яних стін, подвійних воріт з коридором тощо. Як видно, прояв римських провінційних традицій можна вбачати й у поширенні в районі Ольвії курганів з монументальними крепидами та склепами з циліндричним склепінням. Підкреслимо, що подібні за конструкцією склепи Боспору продовжували, навпаки, власну місцеву боспорську традицію елліністичного часу. Є також підстави вважати, що принаймні у Тірі та Херсонесі поширився, хоч і не значно, ордер, близький за своїми формами тосканському. З римською традицією слід пов'язувати появу у Північному Причорномор’ї віконного скла, випаленої цегли, застосування іноді у муруванні стін вапняних та цем'янкових розчинів, будівництво гіпокаустів. В декорі це стильові особливості фрескових розписів, типових для Паннонії, застосування мармурових облицювальних плиток, ордерного декору малих форм у інтер'єрах приміщень, зокрема різнофасадних капітелей.

Отже, на сучасному рівні наших знань можна констатувати, що провінційно-римські традиції знайшли максимальне відображення лише у фортифікації та появі терм. У всьому іншому ці впливи практично майже не торкнулися суті тих чи тих основ архітектурно-будівельної діяльності. Суто римська традиція у повному обсязі не простежується в жодному з північнопричорноморських міст. Можна говорити лише про окремі елементи, які наклалися на досить сильну місцеву основу попередніх часів.

Слід відзначити, що ці місцеві в своїй основі еллінські архітектурно-будівельні традиції північнопричорноморських греків відіграли значну роль у розвитку будівництва оточуючих племен — зокрема скіфів, сарматів та черняхівців. Внаслідок взаємодії двох світів виробився досить оригінальний греко-варварський стиль, початок якого сягає кінця IV ст. до н. е., коли з'явився Неаполь Скіфський, і пізніше — Чайкинське поселення, максимальний вияв якого припадає на перші сторіччя нової ери. Античний вплив у цьому стильовому напрямі виявився у впровадженні елементів містобудівної прямокутної системи планування з виділенням кварталів (сарматське Золотобалківське поселення або черняхівські поселення в районі Ольвії), запозиченні принципів планування житла, іноді регулярних систем мурування, застосуванні черепиці. Античні впливи мали відбитися, безумовно, й у декорі — залишки розписного тинку іноді знаходять при розкопках. Проте відомостей, що були б достатні для конкретних висновків, поки ще замало. Загалом в архітектурі античних міст досить виразних рис варваризації не простежується і в перші сторіччя нової ери.

Побут мешканців античних держав Північного Причорномор'я в перші століття нової ери в цілому залишається грецьким. При цьому слід відзначити посилення впливу культури Римської імперії, який здійснювався як через східні, так і через західні провінції. Посилюється також вплив варварського оточення, яке стає активнішим, зростає число негрецького елементу серед населення античних міст, а ще більше — поселень периферії.

Все це сприяло створенню в перші століття нової ери своєрідного варіанту античної культури Північного Причорномор'я, який ніде не має абсолютних аналогів. При цьому кожне з чотирьох античних міст-держав: Боспор, Херсонес, Ольвія та Тіра, мало свої характерні ознаки. Боспор лишався найскладнішою та найбільш варваризованою структурою. Херсонес майже не мав варварського впливу, однак, став опорним пунктом римлян у Північному Причорномор'ї і був певною мірою романізований. Значного впливу західних провінцій Римської імперії зазнала Тіра. Ольвія майже не була романізована, незначним тут був і варварський вплив, хоча до складу громади ввійшла певна частина негрецького за походженням, але повністю еллінізованого населення.

Саме на останньому етапі існування античної цивілізації в Північному Причорномор'ї найяскравіше виявилися наслідки багатовікового впливу вищої за рівнем розвитку еллінської культури на місцеві племена. Частина з них була еллінізована практично повністю, частина — певною мірою, що відбилося на їх подальшому розвитку.

Житла в основному являли собою безордерні, рідше — ордерні будинки, типові для Північного Причорномор'я ще з елліністичного часу. Як і раніше, домінуючим у плануванні залишався рівнозначно-паралельний принцип. В безордерних будинках в основному типової та нетипової античної схеми криті приміщення розташовувалися Г- та П-подібно відносно двору або по його периметру. Окремі будинки — перистильного або пастадного типів. Площа будинків становила від 80 м² до 600 м². Поширюються господарсько-житлові будинки та однокамерні житла без внутрішнього двору. Внаслідок високої щільності забудови кількість двоповерхових будинків зростає, житлових та господарчих підвалів зменшується. Подальшого розвитку набувають греко-варварські традиції в домобудівництві, що виявилося у ширшому використанні послідовно-ієрархічного принципу планування та в спорудженні будинків типу мегаронів, деякому огрубінню прийомів будівельної техніки, спрощенні конструкцій. Типові для римської будівельної школи атріумні або атріумно-перистильні будинки не мали поширення в Північному Причорномор'ї. Вплив римської будівельної традиції яскравіше простежується при спорудженні оборонних мурів, терм та у використанні окремих елементів будівельної техніки та декору[1109], а саме: частковому використанні цегли у кладках, облицювальних мармурових плиток та невеликих колонок, а також розписної штукатурки в інтер'єрі.

Стіни будинків найчастіше складені з погано обробленого чи просто бутового каменю на глині, а також обмазані зсередини та ззовні глиною або глиною, змішаною із соломою. Потім вони могли білитися чи штукатуритися. Все рідше використовується добре оброблений камінь, в основному для оформлення дверних прорізів, порогів, зовнішніх кутів будинку. Це явище звичайно пов'язують з деградацією будівельної техніки. Але не виключено, що ми маємо справу з певним етапом її розвитку, коли стає нераціональним ретельно обробляти каміння, яке все одно буде зверху покрите глиною. Іноді у кладці використовувалися сирці або цегла. Колір штукатурки був однотонним (рожевим, червоним, білим, синім, жовтим) або поліхромним. Іноді стіни облицьовували прямокутними мармуровими плитками, в інтер'єрі використовували привізні невеличкі колонки з кольорового мармуру. Дахи звичайно вкривали черепицею, типи якої значно спрощуються в перші століття н. е. Двері, віконні рами та віконниці, внутрішні перекриття робилися з місцевих порід дерева, частіше сосни. При цьому широко використовувалися залізні цвяхи та дужки, значну кількість яких знаходять при розкопках шарів перших століть н. е. В цей час поширюється використання віконного скла. Його могли частково привозити з римських провінцій, частково виробляти на місці. Зсередини двері могли замикатися на гачки та засуви, ззовні — на навісні залізні або бронзові замки. В перші століття н. е. поширюється звичай опечатувати двері за допомогою перстнів-печаток. Залишки металевих деталей щитових дверей римського часу відомі на городищі Батарейка-ІІ та на поселенні поблизу с. Семенівка. В елліністичний та римський час з’являються двері філенчатої конструкції. Найкращою сировиною для виготовлення дверей був в'яз[1110].

Підлога перших поверхів та підвалів частіше була глинобитною, вкрита обмазкою з вапна, циновкою з комишу або камкою. В господарських приміщеннях трапляються кам'яні вимостки. Глинобитна підлога інколи вкрита шаром попелу, можливо, для санітарії. Підлога верхніх поверхів, мабуть, була дерев'яною. Вона могла також бути глинобитною, зробленою з очерету, розкладеного по перекриттях, як це зафіксовано для Середземномор'я[1111].

Освітлення приміщень удень здійснювалося через двері та вікна, ввечері — за допомогою світильників. Їх ставили на плоску поверхню — на виступ стіни або у спеціальну нішу в ній. Трапляються канделябри, підвісні світильники. В перші століття н. е. основним типом є світильник, виготовлений у формі із закритим щитком. Формується специфічний, так званий північнопричорноморський, тип світильника. З'являються фігурні закриті світильники, наприклад, у вигляді ноги, взутої в сандалію. Ліпні закриті світильники трапляються рідко, відкриті — значно частіше, в основному вони мають човноподібну форму. Із західних провінцій Римської імперії надходили у невеликій кількості бронзові світильники та канделябри з елементами бронзової скульптури. Гасом служила оливкова олія, рідше — сало[1112].

Для опалювання приміщень в холодний час використовувалися одно- або двокамерні печі, вогнища, переносні відкриті або закриті жарівні. Печі та вогнища також служили для приготування їжі, випічки хліба, підігрівання води. Паливом були дрова, деревне вугілля, кізяк. Дим виходив через вікна, двері або спеціальні отвори у покрівлі[1113].

Меблі в перші століття н. е. в цілому залишалися ті ж самі, що й раніше. Вони виготовлялися в основному з дерева, рідше використовувався метал або камінь. Більша частина меблів виготовлялася на місці, а деяка частина привозилася з країн Середземномор'я та західних провінцій Римської імперії.

Крім звичайних прямокутних лож з металевою або дерев'яною рамою на чотирьох ніжках використовують ложа з одним вигнутим узголів'ям або з двома високими боковинами та спинкою. Вони прикрашалися накладними бронзовими пластинами, рідше кісткою. В Ольвії та Херсонесі такі ложа з'являються раніше, ніж на Боспорі. Їх зображення є на світильниках, надгробках, склепах, у теракоті[1114].

Табурети — найдавніший та найпоширеніший вид меблів. У цілому зберігають ту ж форму, що й раніше. Крісла та стільці в перші століття н. е. в основному прямокутної форми, з прямими спинками та ніжками. Широко використовуються точені деталі. Підлокітники крісел робилися як прямими, так і точеними, у вигляді аркади, іноді прикрашалися на кінцях виточеними з дерева голівками тварин або фігурками сфінксів. Відомі також крісла з напівокруглою спинкою[1115]. На сидіння крісел та стільців клали подушки, для зручності сидіння на них використовувалися невеличкі під ножні лавочки.

Обідні столи були низенькі, для іншої мети — вищі. Столи мали чотирикутну або рідше круглу основу, три, чотири або дві суцільні ніжки. Іноді використовувалися столи з однією ніжкою. Виготовлялися вони частіше з дерева, рідше з бронзи або мармуру. Бронзові та мармурові столики мали парадний вигляд, могли прикрашатися оздобленням. З некрополю Ольвії походить значна частина столиків з вапняку[1116].

Як і раніше, широко використовуються дерев'яні рундуки та скрині для зберігання одягу, цінностей та різних побутових предметів. Крім того, їх використовували для сидіння. Для рундуків І—IV ст. н. е. характерна прямокутна форма та плеската кришка на шарнірах. Рундуки часто мали бронзове оздоблення та бронзові замки[1117]. Невеличкі скриньки, також оздоблені бронзовими прикрасами та замками, служили для зберігання дрібних предметів та прикрас. Були також вішалки для одягу, шафи або полиці для зберігання посуду, різноманітні підставки, тумбочки[1118].

Слід також відзначити, що в перші століття н. е. в античних містах, а ще більше — в поселеннях використовуються столики (частіше кутові), ліжка, скрині та загородки, складені з бутового або погано обробленого каменю. Вони характерні насамперед для приміщень господарського призначення.

В оздобленні жител значну роль відігравали килими, завіси, ковдри, подушки. На стінах розвішували картини і портрети у дерев'яних рамах, як це зображено на стінці саркофага з Керчі, а також, можливо, шкури тварин, зброю, кераміку[1119]. В інтер'єрі використовували мармурову, теракотову та бронзову дрібну скульптуру» фігурні глиняні посудини, глиняний, бронзовий, скляний парадний посуд.

Побутове начиння складалося з різних предметів, виготовлених з глини, заліза, бронзи, каменю, кістки чи скла.

Для зберігання припасів використовувалися глиняні піфоси, корчаги (кружальні й ліпні) та великі амфори, які вкопували в землю. Зверху вони накривалися глиняними або кам'яними покришками і були недоступні для гризунів. Зерно зберігали також у спеціальних ямах грушоподібної, рідше — конусоподібної або циліндричної форми. Були ями-льохи, в яких припаси зберігали в посудинах.

їжу готували в каструлях, горщиках, сковородах. Горщики та миски були як кружальні, так і ліпні. Воду в перші століття н. е. гріли у великих глеках або невеличких, так званих кухонних, ойнохойях. Рідше для цього вживали циліндричні бронзові баки з підігрівом, прикрашені бронзовою скульптурою. Вони мали спеціальний краник. Для виготовлення сиру використовувалися посудини з отворами, іноді на трьох ніжках[1120]. У перші століття нової ери в Херсонесі, Ольвії, Тірі у невеликій кількості з'являються мортарії, які використовували для виготовлення тіста, сиру, розтирання овочів. Вони звичайно використовувалися в побуті римських легіонерів.

Воду носили в керамічних або бронзових гідріях, ситулах, глеках. Для переливання рідини використовували лійки. На кухні користувалися також великими металевими виделками, рожнами, а також залізними ножами з дерев'яними або кістяними ручками. Для розтирання зерна для каш або на борошно використовували кам'яні жорна та розтиральники, ступи. З каменю виготовляли також невеликі ночви. Існували спеціальні кам'яні бруски-точила.

Столовий посуд у перші століття н. е. кардинально відрізняється від посуду попереднього періоду. Чорнолакова кераміка повністю змінюється червоно лаковою, для якої характерні дещо інші форми та види посудин. З'являються нові риси в сіроглиняній, червоно-глиняній та світлоглйняній кераміці. Вперше лощений орнамент з'являється на сіроглиняних посудинах. Червоно лакова кераміка представлена передусім різноманітними тарілками, чашками, тарелями, рідше — глечиками, вазами. Це частково були місцеві вироби, але більша частина з них надходила з Малої Азії (Пергам, Самос) та західних провінцій Римської імперії. Набувають поширення в І—II ст. н. е. фігурні посудини малоазійського виробництва.

У перші століття н. е. поширення набуває посуд з кольорового, перистого та розмальованого скла, який дуже прикрашав не тільки інтер'єр приміщення, а й парадний стіл. Цей посуд також частково виготовлявся на місці, частково привозився із східних та західних провінцій Римської імперії. Основними типами посудин були різноманітні чаші, кубки, канфари, склянки та кухлі; відомі тарелі, миски, глечики, бутелі, вази, ритони. Широко використовувалися скляні посудини в медицині: в будинках мешканців античних міст та поселень знаходять спеціальні бутелі, глечики, банки, капельники. В І—IV ст. н. е. превалювали вироби східносередземноморських майстерень, особливо сирійських. Скло привозили з Олександрії та Єгипту, Пергаму, о. Кіпр та інших місць. Посуд надходив також з італійських, галльських, рейнських та інших центрів. Існувало місцеве склоробство[1121].

У невеликій кількості відомі бронзові посудини, які також дуже прикрашали стіл та інтер'єр помешкання. Це в основному глечики, ойнохойї, часто прикрашені бронзовою скульптурою, іноді миски або тарелі.

Значну роль в житті античного населення Пінічного Причорномор'я відігравали різноманітні предмети туалету. Для вмивання використовували великі керамічні, іноді бронзові або мармурові миски — лутерії. Їх для зручності ставили на спеціальні невисокі підставки, які іноді робили з мармуру у вигляді колони.

Волосся зачісували одно- або частіше двосторонніми гребінцями з кістки, дерева, рідше — металу. До І—II ст. н. е. належить низка дерев'яних гребінців з написами: «Дар сестрі», «Дар хазяйці». Кістяний гребінець із Ольвії був гравірований погрудним зображенням хлопчика з пальцем, піднесеним до рота[1122]. Для гребінців III— IV ст. н. е. характерна орнаментація концентричними колами, іноді — бронзовими заклепками. Зберігали гребінці в футлярах з висувними кришками[1123].

Для підстригання волосся використовували ножиці.

Жінки прикрашали волосся кістяними, дерев'яними та бронзовими шпильками, іноді з фігурними або вкритими золотом голівками. Використовувалися також сітки, різноманітні стленгіди та діадеми[1124].

Дзеркала були бронзовими, як правило, круглими, в перші століття н. е. без ручок, зберігалися у спеціальних дерев'яних або бронзових футлярах.

Для побуту жінок характерне використання туалетних скляних паличок, а також значної кількості спеціальних туалетних посудин для зберігання білил, рум'ян, притирань, ароматичних масел, фарб для вій і брів. Ці посудини були керамічними, скляними, кістяними, дерев'яними, іноді — золотими або срібними.

Чоловіки, які займалися спортом, користувалися кістяними, бронзовими, рідше скляними стригілями та ароматичними маслами, які зберігали у спеціальних керамічних або скляних посудинах.

У вільний час мешканці античних міст та поселень Північного Причорномор'я розважалися грою в кості, шашки. При розкопках найчастіше знаходять бабки — астрагали.

Для дітей робили іграшки з глини, дерева та кістки. Це теракотові мініатюрні посудинки, ляльки, в перші століття н. е. часто з підвісними руками та ногами, фігурки тварин з глини, дерева або кістки. У Ольвії знайдено іграшковий глиняний столик, в Херсонесі — теракотовий коник на коліщатах, на Боспорі — теракотовий возик, запряжений биками. В І—II ст. н. е. робили брязкальця у вигляді двостворчастої мушлі, колиски з лежачою дитиною[1125].

У перші століття н. е. їжа в цілому залишалася такою ж самою, як і в попередній період. Можливо, трохи більше стали вживати різноманітні рибні соуси та м’ясо диких тварин.

Одяг чоловіків, крім традиційної одежі — хітона та гіматія — включав ще штани та чорні плащі, про що писав у І ст. н. е. Діон Хризостом [Or., XXXVI]. Воїни одягалися в короткі хітон і плащ та облягаючі штани. Мешканці античних міст та поселень Північного Причорномор'я запозичили таку одежу як штани і каптан у оточуючих варварів, тому що вона більше відповідала клімату Північного Причорномор'я. Однак вони зробили їх більш вузькими. Однак, як би не зображували вони себе у походах, при зображенні сцени загробного бенкету померлий завжди одягнений у типову грецьку одежу[1126].

Глиняний штамп із зображенням богині Афіни. Тіра. Перші століття н. е.

Загальний вигляд розкопок на акрополі Пантикапею.

Найпоширеніша жіноча одежа — грецька. Це хітони з рукавами і без, гіматії, пеплоси. Одяг дітей, мабуть, мало відрізнявся від одягу дорослих. Для одягу використовували як імпортні, так і виготовлені на місці різноманітні, дуже розмаїті тканини. Страбон писав про ввіз до Танаїсу килимів та інших текстильних виробів [Strabo., XI, 2, 3]. Про ввіз тканин до Ольвії повідомляв Діон Хризостом [Or., XXXVI]. Знахідки залишків місцевого виробництва тканин відомі в усіх античних містах і поселеннях Північного Причорномор'я. В одязі використовувалися хутра.

Взуття, як і раніше, складали сандалії, черевики, чоботи. Чоловіки носили капелюхи, зроблені найчастіше з повсті: круглі плоскі з ремінцем або конусовидні, з відгином чи без нього. В перші століття стають поширенішими головні убори типу башликів. Можливо, взимку носили хутряні шапки. Жінки частіше вкривали голови гіматієм, іноді носили калафи, капелюшки з полями та конусовидним верхом, головні убори типу башликів[1127].

Рис. 88. Теракота із зображенням римського воїна з Ольвії. II—III ст.

Дуже поширені були різноманітні прикраси. Чоловіки носили персні, шийні гривни, користувалися фібулами, які у перші століття н. е. набувають особливого поширення. Жінки широко користувалися намистами із різнокольорової скляної пасти, скла, кістки, дорогоцінного каміння (яшми, сердоліку, гагату, гірського кришталю та ін.). Вони також носили персні, браслети, сережки, різноманітні підвіски. В перші століття н. е. стають модними золоті прикраси, виготовлені з використанням різнокольорового каміння. Смаки античних мешканців Північного Причорномор'я в цей час дещо «варваризуються».

У кожній з античних держав відбувався подальший розвиток культури, зокрема мови, освіти, наукових знань, художньої творчості. Навіть у зруйнованій гетами і відродженій після цього Ольвії на початку нової ери не простежується ніяких значних змін порівняно з елліністичним часом. Однак сильні впливи панівної на території Європи римської культури тією чи іншою мірою накладали свій відбиток на всі сфери життя і в цих віддалених від центрів регіонах. У деяких випадках створювався своєрідний синтез периферійно-грецької і провінційно-римської культур. Залежно від політичних і економічних взаємовідносин греків і римлян, рівня розвитку власне північнопонтійської культури і стійкості її традицій відбувалося проникнення і сприймання нових поглядів. Духовна культура населення міст і в останні століття їх існування перебувала в постійному зв'язку з культурою всього античного світу.

Численні лапідарні написи вказують, що еллінська мова залишалась офіційною, незважаючи ні на римські гарнізони у деяких містах, ні на входження окремих з них до складу Римської імперії. Написи латиною у Херсонесі, Ольвії та Тірі належали не корінним жителям, а римським легіонерам [IOSPE, І², 234—238][1128]. В офіційних документах з північнопонтійських міст не спостерігається і будь-яких яскраво виявлених ознак варварського впливу [КБН, 797][1129]. Проте в багатьох містах на Боспорі, в Ольвії і Тірі з'явилося чимало вихідців з варварського середовища, які мали іранські та інші негрецькі імена. Вони нерідко передавалися з покоління у покоління і надто відрізнялися від власне еллінських імен: Зотум, Саргон, Забарг, Ардарак, Авлізелм, Фарнакіон (Боспор), Аргуанаг, Дандаксарт, Дзуродзіс, Уардзабал (Ольвія), Підан, Абринія, Мадагава (Тіра). Отже, на побутовому рівні тут звучала і мова варварів, латинська чи змішана латино-грецька й латино-греко-фракійська мова римських солдатів. У перші століття нової ери мова збагатилася. З поширенням нових типів споруд, будівельних матеріалів, різноманітних печей, які мали свої латинські назви, з'явилися й нові терміни. Особливу специфіку в антропонімію еллінів внесли римські імена людей і божеств. Однак всі ці зміни хоч і надавали еллінській мові своєрідних рис, які раніше тут не простежувались, але так і не змінили її суті, бо переважної більшості населення не торкнулися нові віяння. Навпаки, відомі випадки, коли громадянський колектив засуджував тих, хто дотримувався римських звичаїв [Dion. Chrysost., Orat., XXXVI; IOSPE, I², 39].

Рис. 89. Надгробок Філократа, сина Фарнакіона. Херсонес, І ст.

Греки традиційно надавали великого значення освіті. Майже в кожному місті існували не лише школи, а й гімнасії, в яких виховувались юнаки з сімейств вільних громадян. Керівництво гімнасіями здійснювали гімнасіархи. Вони слідкували за інтелектуальною і фізичною підготовкою юнаків, а також займались організаційними справами. Херсонеський гімнасіарх Демотел, син Теофіла (II ст. н. е.), за свій рахунок замовив стелу з гімном на честь покровителя Гермеса з нагоди перемоги у спортивних змаганнях його вихованців [IOSPE, І², 436]. Феокл, син Сатира, на власні кошти збудував гімнасій в Ольвії, де на щиті встановили його погрудне зображення [IOSPE, І², 40]. Велика кількість написів на кам'яних плитах, діпінті та графіті на кераміці вказують на грамотність й рядових жителів.

Про фізичну культуру в містах Північного Причорномор'я свідчать написи, спортивні споруди, знахідки стригілів. Влаштовувалися спортивні змагання. Серед популярних видів спорту були пентатлон (біг на коротку дистанцію, стрибки в довжину, кидання диска, списа й боротьба), стрільба з лука, біг на довгі дистанції, кулачні бої та інше. В панеллінських змаганнях на честь Ахілла на Понті брали участь і ольвійські магістрати, які любили відзначати свої перемоги в вотивних написах: Пуртей — в киданні диска і списа, Євресібій — в бігу й стрибках, Адой — в боротьбі й стрибках, Леонід — в метанні списа і т. ін. [IOSPE, І², 130, 155—158]. Крім атлетичних змагань, які в старі часи, проводилися змагання поетів і музикантів, глашатаїв, трубачів і риторів.

На відміну від минулих століть імена вчених з Північного Причорномор'я не згадуються античними авторами. Однак є деякі свідчення, що у відродженій після гетської навали Ольвії багато громадян цікавилися філософією, вивчали її, дискутували про вчення Платона [Dion. Chrysost., Orat., XXXVI][1130]. Виступ Гієросонта перед відомим філософом Діоном Хризостомом відтворює знання основ софістики та риторики ольвійським громадянином. Окрім нього послухати заїжджого на береги Гіпанісу ритора зібралося чимало чоловіків. Це був не просто натовп, а освічені і раціонально мислячі громадяни, які розуміли суть його промови і розбирались в тонкощах наукового вчення Платона.

Рис. 90. Гемма із зображенням Серапіса з Ольвії, II—III ст.

У декреті на честь ольвійського державного діяча й евергета Каллісфена, сина Каллісфена (друга половина II ст.), відзначалося, що він самостійно опанував філософське вчення [IOSPE, І², 42]. Надгробна епітафія Стратоніка, сина Зенона, кінця І — першої половини II ст. з Пантикапею вказує на те, що він писав філософські твори і ще за життя був зарахований до кола видатних людей [КБН, 145].

Окремі елементи вчення гностиків, як свідчать численні персні-печатки II—III ст. із зображенням Зевса-Серапіса, солярних і астральних символів, написів АБРАСАКС — імені гностичного бога, що уособлював узагальнено синкретичне поняття про універсального єдиного Бога як всесвітню Душу, що безпосередньо творить світ [Plot., 4, 6—11], поширювалися й у далеких провінційних містах[1131]. Разом з тим відроджувалися й окремі орфіко-піфагорейські вчення про життя і смерть.

Північнопонтійські греки, як і греко-римляни, великого значення надавали вивченню риторики. Особливо велика увага приділялася риторичному мистецтву в державах з демократичною системою правління. За свідченням писемних джерел, в Ольвії багато державних діячів (Гієросонт, Феокл, син Сатира, Карзоас, син Аттала, Каллісфен, син Дада, Каллісфен, син Каллісфена) знали основи риторики і могли виступати на народних зборах з обґрунтованими промовами [Dion. Chrysost., Orat., XXXVI; IOSPE, I², 39, 40—43, 51]. Це стосується і херсонесита Демократа, сина Аристогена [IOSPE, І², 425].

Вивчення поетичних творів сприяло розвитку самостійної літературної творчості. Значних успіхів було досягнуто у створенні віршованих епітафій. За кількістю та різноманітністю всіх у Північному Причорномор'ї перевершили босфорські поети, які добре володіли технікою складання коротких елегічних дистихів і ямбічних триметрів, знали епічні твори, особливо Гомера, з яких запозичували окремі вислови і методику словотворення.

Найкращим прикладом подібного вірша може бути епітафія І ст. з Пантикапею: «Теофіла, дочка Гекатея, прощавай. До мене, Теофіли, дочки Гекатея, недовговічної діви, сватались юнаки. Але їх випередив, викравши мене, Аїд, побачивши в мені Персефону — прекраснішу за Персефону. І оплакує висічений на могильному камені напис дівчину Теофілу, синонеянку, весільні факели якої батько її Гекатей приготував не для шлюбу, а для Аїда. Не шлюбні узи володіють тобою, діво Теофіло, а те місце, звідкіля не буває повернення: ти вже не наречена Менофіла, а спільниця Кори по ложу. А в твого батька Гекатея залишилось одне лиш ім'я загиблої, образ твій він бачить в камені, нездійсненні ж його надії поховала нечестива Мойра. Тебе, Теофілу, на долю якої випала завидна серед людей краса, тебе, десяту музу, Хариту, яка дозріла для шлюбу, зразок соромливості, не руками темними обняв Аїд, а Плутон лампадою своєю запалив для тебе шлюбні світочі, прийнявши тебе в свій шлюбний чертог коханою дружиною. Припиніть, батьки, плач, зупиніть свої стогони: Теофілі випало на долю ложе безсмертного» [КБН, 130]. Мова епітафії відрізняється чистотою, правильністю віршованих розмірів, вмілим їх чергуванням. Вона дає надзвичайно цікаві дані про уявлення потойбічного світу, де дівчину чекає приваблива доля стати дружиною всемогутнього Плутона. Автор змалював конкретний образ померлої, горе її батьків.

Інші віршовані епітафії, звернені до прохожих, стисло інформують про історичні, географічні та автобіографічні реалії. Вони небагатослівні, але емоційно насичені. Цікаво, що боспорські поети не боялися наділяти богів смерті злими епітетами («ненависний, тужний Аїд», «заздрісний Аїд», «важкий Аїд», «смертоносна Мойра», «нечестива Мойра») [КБН, 126—141].

Емоційно-чудові, хоч і дещо пишномовні, епітафії писали й херсонеські віршувальники. Вони теж володіли творчою манерою їх складання, вміло використовували епітети та міфологічні образи [IOSPE, І², 482, 519]. Молодого поета Ксанфа, «мудрого в музах», «зірку краси», «розумного у ставленні до батька», «бездоганного для всіх співгромадян», якого «вбив заздрісний Арей в бою за вітчизну», оспівував його друг в короткій епітафії І ст. [IOSPE, I², 482][1132].

Рис. 91. Надгробок Марка Мецилія Херсонеса. Кінець II—III ст.

В Ольвії та Тірі у римський час віршовані епітафії не користувались такою популярністю, як на Боспорі. Не називаючи імен поетів, Діон Хризостом свідчить, що ольвійські поети дуже любили Гомера, постійно згадували його в своїх віршах, які декламували перед боями з ворогами [Orat., XXXVI]. У Ольвії, можливо, завдяки проведенню музичних змагань на святах Ахілла більша увага приділялась створенню хвалебних гімнів і вотивних епіграм. У найкращому з гімнів, недавно знайденому на Березані, оспівується герой і острів, що став його святинею[1133]. Його автор, хоч і запозичив експресивно-емоційний лексичний стиль у інших поетів, зумів надати своєму віршу образотворчого реалізму в описанні острова й міфологічних персонажів, поєднати своє творче «я» з олюднено-живим Ахіллом.

В ольвійській епіграфіці збереглося кілька цікавих пам'яток документальної (ділової) прози [IOSPE, І², 39—42; НО, 42], серед яких почесні декрети вирізняються своїм літературним оформленням як від більш ранніх, так і від звичайних постанов. Для них характерна пишномовність, використання численних різноманітних епітетів, метафоричних зворотів, порівнянь і т. ін. Так, Феокл, син Сатира, прославився як «завзятий в мужності, неповільний в добродійності, рятівник співгромадян і гуманний до іноземців» [IOSPE, І², 40]; його сучасник Карзоаз, син Аттала, «наслідуючи життю кращих державних діячів, був прикладом юнацтву...», «на посадах служив вірно і працьовито, швидко виконуючи доручення в посольствах до сусідніх царів...» [IOSPE, І², 39]; Каллісфен, син Каллісфена, «вихований божественним провидінням», набув «саморідну незрівняну мудрість...», «досточтимо і справедливо чотири рази виконував посаду першого архонта-епоніма, за гарні поради і корисну діяльність отримав звання батька міста...» [IOSPE, І², 42].

Із змінами в духовно-релігійному світосприйманні, певно, дещо змінилося ставлення греків до театру й музичної культури. Порівняно з попереднім періодом зовсім не лишилося згадок про театри в античних містах, хоча навряд чи населення міст обходилося без якихось вистав хоча б під час релігійних свят. Тим паче, що маємо знахідки, хоч і нечисленні, теракотових трагічних і комедійних масок.

Можна також вважати, що музична культура перебувала на досить високому рівні, про що свідчать матеріали, знайдені у Пантикапеї. Саме тут найпопулярнішими залишалися ліри з бронзи і панцира черепахи, кіфари з прямокутним резонатором з дерев'яних, металевих та кістяних дощечок, трикутної форми-арфи (тригони)[1134]. Інструменти звучали з допомогою ударів паличкою. Унікальний розпис на саркофазі II ст. н. е. з Пантикапею розкриває сцену з зображенням оркестру: з боків двоє юнаків грають на довгих подвійних флейтах, посередині між ними юнак перебирає руками на інструменті, який за формою нагадує невеликий орган. Крім флейти серед духових інструментів були відомі пастуша сопілка і металева, розширена на кінці труба.

Фрагмент каталогу музичних змагань з Херсонесу свідчить, що тут продовжувалась традиція влаштовувати під час календарних свят, певно, парфеній, змагання з гри на різних інструментах[1135]. Музика, звичайно, і в перші століття нової ери залишалася невід'ємною частиною всього культурного життя греків, супроводжувала релігійні, похоронні і шлюбні ритуали, рецитації віршів і т. д. Можливо, що на створення інструментальних оркестрів на Боспорі впливав Рим, який віддавав перевагу саме такій музиці на відміну від грецьких вокальних жанрів і форм, де найчастіше гра лише супроводжувала людський голос.

Найважливішим джерелом для розуміння культурних цінностей в античних містах Північного Причорномор'я є пам'ятки образотворчого й прикладного мистецтва. Мистецтво цього регіону було своєрідним і оригінальним, бо в ньому синкретизувалися різноманітні елементи традиційно-еллінської, провінційно-римської і варварської культур. Це унікальне поєднання знайшло особливо чітке відображення на Боспорі. Нарівні з живописом у цей час значно зросла роль місцевих майстерень скульпторів у Пантикапеї, меншою мірою — в Херсонесі та Ольвії, які займались нерідко серійним виготовленням надгробної та вотивної пластики[1136].

Традиційний невисокий рельєф при властивій для нього консервативності набуває ряду змін: ознаки римського портрета в неповторній своєрідності зливаються з еллінськими елементами образотворчого мистецтва. Зростає роль реалістичного відтворення образів і етнічних типів. Але нарівні з цим серійне виготовлення не могло забезпечити високий художній рівень більшості пам'яток. Серед численних рельєфів, скопійованих з античних малоазійських чи нижньодунайських зразків, рідко трапляються екземпляри, виконані справжніми митцями. Серед них вирізняються стели Калісфенії, дружини Баста, кораблебудівника Сіси, Діонісія і його сина Аристіда, Кратіппа, сина Аполлонія, з яскравою і живою характеристикою образів. Для більшості ж скульптур властиві риси примітивного схематизму, умовності, статичності і навіть абстрактності. Особливістю німфейського некрополя було розміщення рельєфних зображень божеств всередині кам'яних склепів.

Рис. 92. Фрагмент стінки мармурового саркофагу із зображенням подвигів Геракла. Херсонес, III ст.

У створенні надгробних і вотивних рельєфів з Херсонеса та Ольвії діяли як нові, співзвучні з римським реалізмом, спрямування, так і консервативні тенденції ідеалізації і типізації образів людей і міфологічних персонажів[1137]. Вони зберігали основні риси композиційного рішення грецької скульптури, набуваючи при цьому нових ознак. Хоч для більшості пам'ятників характерна сухість і недбалість в проробці деталей одягу і рис обличчя, серед них трапляються рельєфні композиції, які привертають увагу своєю художньою цільністю і сюжетним реалізмом (стели Феагена і Макарії, Аврелія Віктора з Херсонеса, жінки в покривалі з Ольвії). Художню цінність являють собою рельєфи на мармурових херсонеських стелах. Серед них особливо цікава плита з зображенням трьох подвигів Геракла. Взагалі образ цього героя, які в елліністичний час, залишається улюбленим для митців Херсонеса.

Римський скульптурний портрет поширюється майже в усіх містах. Боспорські царі і знать замовляли свої портрети і статуї у відомих на той час провінційних римських скульпторів (бронзовий бюст цариці Динамії, мармуровий портрет, можливо, Савромата І, мармурові монументальні статуї невідомих царів і представників аристократичних кіл Боспору), які наділяли їх образи властивими для них рисами, не забуваючи, проте, про традиційну ідеалізацію[1138]. В Ольвії та Тірі стояли монументальні статуї римських імператорів [IOSPE, I², 199][1139]. Як і в усьому греко-римському світі, великого значення надавалося прикрашенню площ, доріг, входів декоративною скульптурою, монументальними зображеннями різних тварин.

Пам'ятки портретної, культово-надгробної і декоративної пластики в основному привозилися з малоазійських і західнопонтійських міст, але існувало їх місцеве виробництво. Його розвиток йшов у двох напрямках: один був близький до провінційної античної скульптури північнопонтійських міст з їх малим професіоналізмом, запозиченням сюжетів, незначним прагненням до створення самостійних творів; інший вирізнявся схематизмом, прямолінійністю форм, браком деталізації в зображенні людей, тобто ознак, нехарактерних для власне грецького мистецтва. Це пояснювалося як втратою професіоналізму, зростанням ремісничого підходу до виготовлення пластики, так і проникненням у склад населення міст варварів.

Рис. 93. Голова мармурової скульптури хлопчика. Ольвія. II ст.

Значні зміни сталися також у розвитку короп ластики[1140]. Зникла велика кількість різноманітних елліністичних образів. У римський час з'явилося багато творів надзвичайно низької якості, втрачає значення ієратичний символ в зображенні міфологічних персонажів. У боспорській коропластиці на перший план висувається їх синкретизм, особливо в зображеннях Гермеса, Аттіса, Ерота, Мітри. В Херсонесі збільшується виробництво глиняних фігурок тварин і пташок. В Ольвії зменшився обсяг виготовлення теракот божеств, в цей час більше відомі теракоти воїнів. З Тіри походить унікальна статуетка Афродіти в овечій шкурі, в образі якої злилася грецька покровителька плодючості й місцеве божество овечих стад.

У галузі прикладного мистецтва поширювалися привізні предмети (перснів намиста, амулети, печатки), прикрашені зображеннями єгипетських і малоазійських міфологічних образів (Серапіс, Ісіда, Гор, Анубіс, Кібела, Аттіс, Немезіда, синкретичних безіменних персонажів з різноманітними астральними символами)[1141].

Водночас у місцевих майстернях для широких верств населення виготовлялось чимало художніх речей з металу, зокрема із застосуванням штампування, псевдо-філіграні, псевдо-зерні, кольорового скла і каміння[1142]. На Боспорі поширюється боспорсько-сарматський стиль. Оригінальні прикраси знайдено в похованнях як місцевих знатних осіб, так і сарматів у степах від Поволжя до Карпат. Ювелірні майстерні в Херсонесі, Ольвії, Тірі виготовляли різноманітні дешеві малохудожні прикраси із золота й срібла. До унікальних виробів слід віднести поховальні золоті маски з поховань Рескупорида III в Пантикапеї та знатного сармата в Ольвії з портретно-індивідуальними рисами. Великої художньої майстерності для зображення образів божеств і героїв, римських, боспорських і сарматських царів, архітектурних споруд та різноманітних символічних знаків потребувало, як і раніше, карбування монет. Північнопричорноморські карбувальники самостійно створювали художні рисунки для відтворення їх на монетах.

Рис. 94. Мармуровий саркофаг із зображенням еротів та масок Силена, Діоніса, Сатира та Менади. Деталь.

Значне спрощення відбулося у виробництві художньої кераміки. На зміну розписному посуду прийшов червонолаковий, де художні вироби прикрашалися рельєфними зображеннями міфологічних персонажів (найчастіше Діоніса і його супутників), тварин, пташок, рослин[1143]. Переважна більшість ваз у Пантикапей та Ольвію імпортувалася з Пергама і Самосу. В Північне Причорномор'я зрідка потрапляв навіть посуд з головного центру на території Італії — Арецію, а також Олександрії Єгипетської. Значно меншого поширення набула глазурована кераміка зеленуватого, жовтого чи бурого кольорів. Серед неї особливо цікава ваза з Пантикапею, на якій у рельєфі зображено сцену повернення Іфігенії з Тавриди, що вказує на знання цього міфу майстром. У перші століття нерідко глиняний посуд замінювався скляним, який привозили в Північне Причорномор'я з різних центрів Римської імперії[1144].

До винятково цікавих пам'яток боспорського художнього ремесла належать ажурні рельєфи саркофагів, вирізані з дерева, від яких збереглися окремі фрагменти[1145] з зображенням різних міфологічних сюжетів. У їх виконанні майстри не сліпо наслідували грецькі традиції, перетворивши скульптурні мотиви на орнаментальну схему з плоскими, декоративно розташованими фігурами. Звертають увагу перебільшено-патетичні гіпсові маски пантикапейських саркофагів, які відігравали роль апотропеїв у потойбічному світі. Яскраво розмальовані, як і різноманітні фігурки божків, вони свідчать про своєрідну, характерну тільки для митців Боспору, декоративну майстерність, й дають змогу простежити особливості умовно-декоративного стилю.

В античних містах Північного Причорномор'я розвивалося й мистецтво різьби по кістці. Майже в кожному з міст знайдено різноманітні тесери й шашки, найчастіше із зображеннями чоловічих і жіночих голів, фігурки Афродіти, які були ручками дзеркал та інших предметів, накладні пластинки з рельєфними зображеннями як прикраси шкатулок і меблів, підвіски-амулети у вигляді умовно-схематичних чоловічих фігурок[1146]. У цілому в прикладному мистецтві поступово вироблявся свій стиль і свої композиційно-художні рішення, в яких втрачалася гуманістична суть мистецтва.

В системі ідеологічних уявлень населення північнопонтійського античного світу у перші століття нової ери відбулися значні зміни, хоча тут найбільшою мірою зберігалися давні еллінські традиції. Релігія як складова частина суспільно-культурного життя й основа моралі залишалася найважливішим елементом ідеології. Політична переорієнтація держав Північного Понту на Римську імперію, її воєнна сила і безпосередня присутність різних за етнічним походженням римських солдатів, які принесли з собою відмінні від грецьких культи божеств, а також тісніші взаємовідносини з Малою Азією, відбились на розвитку релігії. Проте в кожній з держав, відповідно до характеру політичного устрою, інтенсивності зв'язків з римськими провінціями вона мала своєрідні риси. В деяких аспектах у перші століття нової ери ще виразніше простежується різниця в шануванні тих чи тих божеств у монархічному Боспорі й у демократичній Ольвії.

Хоч римська політика щодо північнопонтійських греків у сфері релігії і не виявлялася в примусовому відправленні чи нав'язуванні того чи іншого культу, проте різноманітні філософські вчення, своєрідні релігійні вірування східної орієнтації з їхнім містицизмом і складною знаковою символікою, численні культи божеств малоазійського, іранського, єгипетського, фракійського, провінційно-римського походження так чи інакше проникали в Північне Причорномор'я. Поширився також культ римських імператорів, який ніде у Північному Причорномор'ї не відігравав такого ідеологічного значення як на Боспорі.

Боспорські царі, починаючи з Котіса І, в офіційних документах долучали до свого імені за римським звичаєм імена Тіберія і Юлія [КБН, 41, 42, 44, 53, 982, 983, 1047, 1118, 1122][1147]. А з часу Котіса І вони вже виступали як пожиттєві верховні жерці (архієреї) в культі римських імператорів. У боспорських містах встановлювалися монументальні статуї обожнених правителів, їх величали тут «установниками», «спасителями і благодійниками», «володарями всього Боспору» і т. п. У найбільших містах споруджувалися храми і вівтарі, влаштовувалися гладіаторські бої. Водночас тут обожнювали власних царів: такі дані відомі про Аспурга і Савромата І. Але оскільки імператорський культ мав підкреслювати лояльність боспорських царів до Риму, то він не набув масового поширення серед основної маси населення, як і в інших містах.

Ще за правління Тіберія Августа один з відомих ольвійських діячів — Абаб, син Каллісфена, встановив в Ольвії портик на честь цього імператора та Демоса [IOSPE, І², 181]. Після входження міста до складу Римської імперії тут були встановлені статуї Гети і Каракалли [IOSPE, І², 199], збудовані лазня та храм греко-єгипетських божеств з присвятою їх відповідно Септимію і Олександру Северам [IOSPE, I², 174, 184]. Так само із зовнішньополітичною діяльністю й інтересами представників соціальної верхівки цей культ пов'язувався в Херсонесі. В Тірі відправляли культ римського Геркулеса, образу якого на монетах надавали портретні риси Антоніна Пія, Коммода, Септимія Севера та його синів, Олександра Севера[1148].

Дві специфічні риси — подальший розвиток політеїзму з незначним сприйняттям нових культів і ритуалів, синхронна руйнація традиційних функцій багатьох божеств шляхом синкретизації і універсалізації, — були характерними для розвитку офіційного релігійного життя. Провінційно-римський вплив на релігію виявився насамперед у появі порівняно значної кількості нових культів (єгипетська тріада — Осіріс, Ісіда, Гор; Мітра, Мен, Діоніс-Сабазій, кінний Херос-Рес, Геркулес, Юпітер Кращий Найвеличніший, Юпітер Доліхен, Юпітер Ольвіополітанський, Зевс Діберанський, Немесіда, Артеміда-Бендіда, боги Мани і ін.)[1149]. Більшість з названих культів відзначені поодинокими пам'ятками, найімовірніше, вони відправлялися римськими легіонерами на місцях їх перебування.

Дуже популярними в античних містах, головним чином в римський період, були дві богині східного походження: фригійська Кібела (ще з часів колонізації), та меншою мірою — Ісіда. Обидві мали супутників: відповідно Аттіса (Аттіса — Мітру і Аттіса — Мена на Боспорі) та Осіріса, Гора, Анубіса. Вже за часів Динамії розміщення на боспорських монетах зображення голови Серапіса, а трохи пізніше, певно, Ісіди свідчить про офіційний характер культу єгипетської діади, який був поширений і в римських провінціях. Ця діада стала відома в Тірі ще у II—І ст. до н. е. [IOSPE, І², 5], але офіційним її культ, певно, став значно пізніше. Поширення серед жителів міст різноманітних єгипетських амулетів, в тому числі і з зображенням Осіріса та Гора вказують на популярність вірувань східного походження. На честь цих богів влаштовувались містеріальні свята, пов'язані з духовним очищенням, ритуальними танцями, співами і процесіями, а також прилученням до таїнства божества. Через такий характер культів Кібели та Ісіди їх суть та подробиці ритуалу відкривалися лише адептам відповідних релігій.

Рис. 95. Голова Зевса-Аммона. Ольвія, II— III ст.

Спорудження в Ольвії за правління Олександра Севера одного храму з трьома целлами для трьох пар різних божеств (Ісіда й Серапіс, Асклепій і Гігієя, Посейдон і Амфітрита) показує, що ольвіополіти добре знали сакральні принципи їх поєднання, що полягали в сотеричних функціях. За всіма своїми ознаками вони виступали як всеосяжні космологічні божества.

У II — першій половині ІІІ ст. в Північно-Західному Причорномор'ї стає відомим культ іранського сонячного бога Мітри[1150]. Він уособлював справедливість, добро і правду, протистояв силам зла, дарував безсмертя душі. Ця багатофункціональність культу, розроблений в ньому спеціальний моральний кодекс сприяли його надзвичайній популярності серед римських солдатів[1151], в тому числі в Херсонесі, Ольвії й Тірі. В останній особливо заслуговує, на увагу вівтар-обітниця, встановлений на честь «непереможного» Мітри римським військовим моряком Ульпієм Валентом на ознаменування перемоги над карпами 214 р.[1152]. У Херсонесі, Хараксі, Ольвії, Козирці й Тірі знайдено невеликі мармурові та вапнякові рельєфи із зображенням фракійського Хероса (Реса), культ якого включав уявлення про універсальність бога-мисливця з численними функціями як аграрно-хтонічного, так і воєнного характеру[1153].

У згаданих культах негрецького походження особливої сили набрав процес «інтернаціоналізації» та універсалізації їх різноманітних елементів, у чому, звичайно, виявлялась тяга населення до монотеїзму. Певно, у зв'язку з різними течіями релігійних уявлень східного напрямку, із загальною культурно-ідеологічною атмосферою римського періоду, взаємовпливами різних вірувань і традицій у північнопонтійських містах з'являлось все більше вотивних предметів, амулетів, прикрас, спрямованих на пропагування солярного культу, астрологічних уявлень про життя і смерть[1154].

Разом з цим римські солдати й прихильники нових течій в релігійному світосприйманні завозили сюди безліч культових речей, які тією чи іншою мірою стосувалися шанованих греками божеств (Гекати, Гери, Тіхе, Діоніса, Афродіти, Діоскурів, Асклепія і Гігєї, німф), але зображених дещо в іншому аспекті. Це були вже складніші, синкретизовані культи, які в процесі свого розвитку збагатилися новими функціями. Так, зазнав трансформації культ Діоніса. Це був грецький культ, але в ньому значнішу роль почали відігравати хтонічні елементи, зв'язок з потойбічним світом, відродження архаїзованих елементів міфологічного спорідення з Семелою і Аріадною. Значна кількість його зображень з чашами, з яких виливається вино, вказує на введення ритуалу екстатичного очищення в його культі. Особлива роль відводилася тваринам — пантері і козлу, зменшилось значення його фіасу — силенів, сатирів і менад.

На Боспорі набув поширення фрако-фрігійський Сабазій, який часто ототожнювався з Діонісом. В перші століття нової ери він виступав у ролі синкретично-універсального бога, який уособлював багато аспектів не тільки з культу аграрно-хтонічного і орфіко-піфагорейського культу Діоніса, але й Зевса, Геліоса, Аттіса, Асклепія, наділявся безліччю атрибутів[1155]. Прихильники цього культу, як і мітраїсти, організовувались в окремі релігійні групи, які мали своїх жерців і високих покровителів. Ритуал цього культу, можливо, знайшов відображення в розписах боспорських склепів 1873, 1901, 1905 рр., у яких були поховані сабазіасти, та в комплексі домашнього святилища в Тірі[1156].

Водночас з цими відвертими проявами провінційно-римських культів державні діячі, певно, під значним впливом громадянських колективів, намагалися зберегти традиційні релігійні вірування. Так, у перші століття в центрах всіх держав на Північному Понті велика увага приділялася будівництву нових культових споруд і відновленню старих. Савромат І дав кошти для зведення колонади птерону храму Афродіти Апатури в Фанагорії [КБН, 1045], а його намісник Фарнакіон в Горгіппії збудував храм Афродіти Навархіди [КБН, 1115]. Савромат II відновив храм Ареса в Пантикапеї, а також взяв участь у спорудженні горгіппійського храму Посейдона [КБН, 63, 1134]. 234 р. патрида Кітею побудувала храм Зевсу — Богу Гримучому [КБН, 942]. Чотириколонний храм Посейдону чи Зевсу Спасителю було поставлено в Пантикапеї. З промови Діона Хризостома та епіграфічних джерел відомо, що ольвіополіти збудували в своєму місті нові храми Аполлона, Зевса, Ахілла, Кібели, культовий комплекс Серапіса і Ісіди, Асклепія і Гігієї, Посейдона [IOSPE, І², 98, 175, 184, 192]. У Херсонесі Аврелій Гермократ пожертвував на храм Афродіти три тисячі денаріїв [IOSPE, І², 440].

Херсонеська патронеса Партенос стає більш універсалізованим божеством і виступає в ролі не тільки захисниці і покровительки всієї держави, а й мореплавства, рибної ловлі, набуває рис, властивих аграрним богиням з їх хтонічними функціями[1157]. Одночасно у взаємозв'язку з Партенос посилилася роль локального культу Херсонас [IOSPE, І², 352], що диктувалося бажанням херсонеситів підкреслити свою свободу від впливу Римської імперії. До кінця випуску монет (60-ті роки III ст.) образ Партенос був основним типом зображень. Її храм мав жерців, які займалися богослужінням, організацією свят і обрядів. У кризові роки ця богиня найчастіше проголошувалася найвищим епонімним магістратом держави — царем, і всі витрати на виконання відповідних функцій оплачувалися жерцями із скарбниці її храму.

На Боспорі шанувальники давнього тут культу Афродіти Уранії — Апатури значною мірою збільшили її авторитет в пантеоні шляхом наділення її функціями Деметри, Афродіти і Тіхе. На боспорських монетах II—III ст. вона представлена на троні зі скіпетром і кулею, інколи з патерою, одна або ж зі своїм сином Еротом[1158]. Водночас тут запроваджується культ Афродіти Навархіди — покровительки мореплавців, яка шанувалася нарівні з Посейдоном [КБН, 30, 1125]. На акрополі в Пантикапеї стояли величні статуї Деметри й Кібели.

Надзвичайну відданість своїм старим божествам виявляли тірити, зокрема Афіні, Деметрі, Діонісу, Артеміді[1159].

Корінні зміни у звеличенні старих полісних покровителів відбулися в Ольвії[1160]. У II ст. вперше в історії цього міста деякі культи беруться під захист державних колегій. Цей акт, очевидно, передусім спричинявся становищем, яке тут склалось, і намірами зберегти головні культи, виокремити їх з-поміж багатьох інших і звеличити. Чотири ольвійські божества (Ахілл, Аполлон, Зевс і Гермес), які шанувалися в Ольвії з початку заснування полісу, виступають у ролі верховних покровителів, займають домінуюче становище в пантеоні. Всім їм присвоюються нові й оригінальні культові імена.

Ахілл Понтарх (Владика Понту) став верховним божеством держави, покровителем головної колегії архонтів. Про шанування його культу і проникнення у віддалені місцевості Ольвійської держави свідчать численні присвятні написи Ахіллу Понтарху з метою забезпечення її непорушності і міцності, миру, добробуту, достатку плодів і питної води від колегій архонтів, стратегів, агораномів та жерців. В уявленні ольвіополітів Ахілл був могутнім богом heros-theos, який традиційно може впливати на всі ситуації в житті людей і міста, захищати їх і сприяти всілякому благополуччю. Безсумнівно, що цей культ і в перші століття нової ери служив для всепонтійської єдності еллінів. На честь нього проводилися панеллінські ритуально-спортивні свята на Тендрі. Можливо, що деякими шанувальниками він ототожнювався з близьким за звучанням культовому імені «Понтарх» — Пантархом.

Аполлону, найшанованішому в Ольвії з часу заснування міста під іменами Спаситель і Дельфіній, присвоюється епіклеза Простат (Захисник). Про його шанування та належний вигляд святилища піклувалася колегія стратегів. Після закінчення строку служби вони дарували цьому богу дорогі дарунки: золоті та срібні статуетки Ніке, срібні чаші, прикрашені дорогоцінним камінням золоті пояси і т. п.

Зевс у цей час отримав дві нові епіклези — Ольвій і Поліарх (Владика міста). В цих іменах були закодовані й головні функції бога як покровителя і захисника міста. За широтою культових якостей і значенням епіклеза Поліарх могла суперничати з сакральним іменем Ахілла — Понтарх, а сам бог у першій половині III ст. став верховним патроном Ольвії.

Колегія агораномів, які наглядали за додержанням правил торгівлі і грошовим обігом у державі, піклувалася і про культ Гермеса Агорея. На одній з присвятних плит Гермеса зображено з гаманцем у руках. Певно, подібна його статуя як покровителя торгівлі стояла на ольвійській ринковій площі.

Свята, які влаштовувалися на честь цих богів, були загальнодержавними, в них брали участь усі громадяни. Жерці та служителі культів, а також члени відповідних колегій стежили за дотриманням ритуалів, зміцненням полісних традицій і звичаїв. На відміну від помітно фемінізованого раніше характеру вірувань ольвіополітів, у перші століття нової ери перевага віддавалася чоловічим божествам.

Найбільшої уваги заслуговують сакральні організації, пов’язані з культом ΘЕОΣ YΨIΣTOΣ, епіграфічні дані про якого знайдено в Пантикапеї, Горгіппії, Танаїсі[1161]. Характер, походження і суть культу Бога «Всевишнього», «всемогутнього», «справедливого» залишається дискусійним. В ньому вбачають синкретичного бога з функціями то грецького Зевса чи іудейського Яхве, то фрако-македонського Зевса-Сабазія, що зазнав впливу іудаїзму, то грецького Зевса, фракійського Сабазія і солярного іранського божества у вигляді вершника і т. д. З боспорських манумісій ясно, що цей культ перебував у сфері впливу іудаїзму, тим паче, що в зверненнях до нього згадується єврейська молільня [ПPOΣEYXH].

З усіх культів, поширених на цей час у північнопонтійських містах, лише в ньому виявляються найпомітніші монотеїстичні тенденції в області релігії. Боспорські фіаси мали свою внутрішню організаційну структуру. На. чолі союзу стояли жрець і синагог, тут була ціла низка інших посад аж до секретаря і скарбника. Оскільки до таких об’єднань входили державні чиновники, царедворці й представники соціальної верхівки, то вони відігравали значну роль у політичному й культурному житті міст. Члени фіасів називали один одного братами, вони надавали великого значення вихованню дітей в дусі своєї релігії. Згідно з лапідарними списками членів союзів, набагато збільшилася їх чисельність.

Поширення культу Бога Всевишнього і зростаюча роль фіасів у релігійному житті Боспору з їх явним тяжінням до монотеїзму свідчать про поступовий занепад античних релігійних традицій. Останні послаблювались ще й тому, що в суспільно-політичному житті міст полісні традиції не закріпилися, набули більшого поширення іудаїзм і вірування місцевого населення, особливо в III ст.

У кожній з держав на Північному Понті залежно від внутрішньо- і зовнішньополітичного становища, характеру етносоціального розвитку, сили полісної ідеології релігійний світогляд і менталітет мали своєрідні риси і особливості не лише у відправленні, здавалось би, однакових за походженням і іменами культів, а й у приватних віруваннях, способах збереження одвічних традицій і ритуалів, в тому числі тих, які стосувалися поховання людини. В цей час повсюдно спостерігається, особливо серед соціальної верхівки, збільшення шанування героїв і, відповідно, героїзація померлих[1162]. Водночас нерідко в поєднанні з поховальним культом, зростає магічний елемент вірувань, який тісно переплітався з використанням різноманітних амулетів-апотропеїв.

Процеси взаємодії грецьких і, відповідно у кожній з держав, локальних варварських (сарматських, пізньоскіфських, таврських, гето-дакійських, фракійських) релігійних уявлень дуже малопомітні. Лише деякі елементи вірувань місцевого населення запозичувались греками, але ніколи не набували помітного значення в релігійному житті, швидко розчиняючись в різнобарвному політеїзмі. В цілому духовно-мистецький і релігійний мікрокосм північнопонтійських греків завдяки своєму консерватизму зумів зберегти в собі чимало з того, що назавжди було втрачено греками Егеїди через їх невпинне бажання пошуків нового й сильнішої ідеології Риму.

Глава 1 «Скіфські» війни й античні держави Північного Причорномор’я

У середині — третій чверті III ст. почався новий етап в історії античних держав Північного Причорномор'я. Він був пов'язаний з соціально-економічною і політичною кризою Римської імперії, яка ускладнювалася варварськими навалами, що отримали назву «скіфських», або «готських» війн. Масове пересування варварських племен у Подунав'ї, Північно-Західному і Північному Причорномор'ї призвело до значних етнокультурних змін і було основною причиною загибелі багатьох античних міст та сільських поселень цих регіонів.

Письмові джерела дають змогу простежити різні напрямки варварських походів і виокремити три основні етапи в їх історії[1163]. На першому етапі (232—251 рр.) вістря ударів варварів було спрямовано проти римських провінцій. Не виключено, що після походу 250—251 рр. якась частина його учасників могла осісти у Південно-Західному Криму. Північно-Західне і Північне Причорномор'я згадуються у джерелах стосовно другого (252—266 рр.) і особливо третього (267— 270 рр.) етапів цих війн[1164]. До другого етапу «скіфських» війн треба відносити загибель Танаїса і перші морські походи варварів на східне і південне узбережжя Чорного моря[1165]. Мабуть, у подіях війни 250—251 рр. взяла участь якась частина тубільного населення Криму. Не виключено, що після її закінчення певна частина учасників війни могла осісти у Південно-Західному Криму, про що свідчить скарб римських монет з фібулою західного типу, знайдений біля с. Долинного[1166].

Після морських походів 255—256 та 257 рр., коли основна маса варварів рухалася з Меотиди на Кавказ і до Трапезунду, організацію власного флоту почали народи придунайського регіону. Очевидно, приводом до цього стали два вдалі походи вздовж східного узбережжя Понту [Zosim, I, 34, 1]. Будівництво кораблів, вірогідно, почалося ще восени 257 р., причому, створюючи свій флот, варвари використали знання полонених і купців, які перебували поблизу місця концентрації їхніх сил [Zosim, І, 34, 1]. Про район, де будувався флот і збиралися дружини для нового походу, стародавні автори нічого не пишуть, але, з огляду на загальноісторичну ситуацію, О. М. Ременников вважає, що це було гирло Дністра. Тут, за межами кордонів римських провінцій, розташовувалася зручна гавань. Крім того, варвари могли використати знання та ресурси населення Тіри[1167]. Важко сказати, де збиралися варвари напередодні походу 263 р., але є підстави стверджувати, що і цього разу при підготовці походу було використано гирло Дністра[1168].

Археологічні дослідження на території Тіри та Ольвії, проведені останнім часом, показали, що є всі підстави відносити загибель цих античних центрів і сільських поселень в околицях Ольвії до третьої чверті III ст.[1169]. Не буде великим перебільшенням припустити, що сталося це в другій половині 50-х років III ст., бо сумнівно, щоб, грабуючи міста на території римських провінцій, варвари залишили незайманими невеликі грецькі центри, які знаходилися у безпосередній близькості від основного району концентрації їхніх сил.

Якщо про похід 266 р. проти Гераклеї Понтійської точних даних немає[1170], то такі дані є про похід 267—268 рр. Згідно з письмовими джерелами, під час походу 267—268 рр. флот герулів та остготів вийшов з Меотиди, пройшов Понт і увійшов у гирло Істру [Zosim, І, 35; Dexipp., 21; SHA, Gallien, 13, 6—10]. Тут вони, об'єднавшись з візіготами і пограбувавши околиці, вирушили до Боспору Фракійського, але після поразки від римських військ відійшли в Малу Азію і розгромили міста провінції Ахайї. Трохи пізніше, після нового зіткнення з римськими військами на кордоні Македонії і Фракії, варвари перейшли Дунай і залишили територію імперії[1171]. 269 р. вони знову напали на римські провінції. Як і раніше, похід почався з гирла Дністра, але за своїми масштабами він відрізнявся від попередніх, бо варвари, і серед них готи, мабуть, хотіли оселитися на території імперії [Zosim, І, 42, 1]. Однак і цей похід закінчився невдачею, 270 р. Їх було розбито. Після цих подій обстановка на Дунайському кордоні імперії стабілізується. Це було пов'язано, з одного боку, з активізацією воєнних дій римлян, які залучили до боротьби значні військові сили, а з другого — зі зміною характеру взаємовідносин імперії з варварами на північ від Дунаю. Якщо до рубежу 60—70-х років III ст. для них були характерні військові конфлікти, то після 269—270 рр. римська адміністрація почала практикувати розселення частини варварів, в тому числі готів, уздовж правого берега Дунаю[1172].

З короткого огляду заключного етапу «скіфських» війн випливає, що коли походи 258, 263 та 269—270 рр. були пов'язані з гирлом Дністра, то під час походу 267—268 рр. у подіях брали участь варвари, які мешкали не тільки в Західному Причорномор'ї, а й у районі Меотиди. Отже, наприкінці 60-х років III ст. у Північному Причорномор’ї утворилася велика коаліція варварських народів, які об'єднали свої зусилля для грабунку провінцій Римської імперії. Причому факт використання під час походу 267—268 рр. боспорських кораблів дає змогу стверджувати, що в цей час варвари тією чи іншою мірою повинні були контролювати Боспор і його цар Рескупорид IV не мав змоги дати їм рішучу відсіч. Інакше кажучи, напередодні походу 267—268 рр. «скіфи», або «готи» повинні були закріпитися не тільки в гирлі Дністра, а й на Боспорі.

Наслідки нападів варварських дружин у третій чверті III ст. археологічно зафіксовані не тільки в Тірі та Ольвії, а й у інших районах Північного Причорномор'я[1173]. До цього часу слід відносити пожежі та руйнування на Неаполі Скіфському, інших пізньоскіфських городищах Південно-Західного Криму[1174]. Із заключний етапом життя населення в цих регіонах пов'язані поховання, відкриті у верхніх шарах пізньоскіфської столиці та інших городищ цієї частини півострова[1175]. Т. М. Висотська цілком слушно пов'язує загибель пізньоскіфських городищ у передгірських районах з навалою варварів, метою яких наприкінці третьої чверті III ст. було захоплення Боспору[1176]. Показово, що саме в цей час гинуть пізньоскіфські поселення на території між Неаполем і Феодосією, які розташовувались поблизу східних кордонів Боспорської держави[1177]. На відміну від центральних і східних районів Криму, Херсонес і ціла низка поселень у гірських долинах Південно-Західного Криму залишилися осторонь основного напрямку пересування варварів, що добре ілюструється топографією могильників з похованнями III— IV ст. До цього ж часу І. Т. Кругликова відносить загибель міст і сільських поселень Європейського Боспору. Матеріали археологічних досліджень і скарби свідчать, що в цей час варвари вдерлися на Боспор саме із заходу, бо античні поселення, розташовані на Таманському півострові, не постраждали[1178].

Підсумовуючи, слід підкреслити, що в третій чверті III ст., імовірно, напередодні походу 258 р., варвари розгромили Тіру й Ольвію, а частину населення і ресурси цих центрів було використано для підготовки до морських походів уздовж Західного узбережжя Понту. Трохи пізніше, близько середини 60 років III ст., гинуть пізньоскіфські городища в Центральному і Східному Криму та населені пункти Європейського Боспору. Найімовірніше з цими подіями слід пов'язувати припинення 268 р. боспорського монетного карбування[1179], що разом з археологічними матеріалами свідчить не тільки про силу ударів варварів, а й про важке становище Боспорської держави. Цілком можливо, що саме до цього часу слід відносити напис царя Хедосбія, який за шрифтом датується другою половиною III ст. [КБН, 846][1180]. Цей цар, який, вірогідно, стояв на чолі варварів, на певний час міг захопити владу над європейською частиною Боспору і, використавши ресурси боспорців, здійснив похід 267—268 рр.

Глава 2 Боспор у середині ІІІ — першій половині VI ст.

У середині III ст. Боспор увійшов в орбіту так званих готських, або скіфських війн. Так, за Рескупорида IV [242/ 243—276/277 рр.] близько 253/254—254/255 рр., коли на боспорському престолі, крім Рескупорида IV, з'явився цар Фарсанс, готи на деякий час захоплюють Боспор і починають використовувати боспорський флот для грабіжницьких походів на римські провінції у Малій Азії [Zosim, І, 31, 1—2]. Судячи з імені Фарсанса, він був сарматського походження і, ймовірно, узурпував владу. Цілком можливо, що Фарсанс захопив європейську частину царства. Однак Рескупориду IV через деякий час вдалося позбутися узурпатора і знову об’єднати державу.

У другій половині 60-х років III ст. на Боспор із заходу і півночі знову вдерлися варвари, які зруйнували міста й сільські поселення, а також захопили флот[1181]. У цій навалі брали участь борани і їх союзники. Варвари 267 р. з території Боспору здійснили ще один похід у Малу Азію і Грецію, а 275 р. через Меотиду і Понт дійшли до берегів Кілікії [Zosim, І, 63]. Всі ці події призвели до певного занепаду Боспору. На боспорському престолі між 267 і 275 рр. фіксується цар Хедосбій, який, мабуть, теж був узурпатором і захопив владу у непевні часи. Савромат IV 275 р. відновив карбування боспорських статерів, і того ж року почав карбувати свої монети його спадкоємець Тіберій Юлій Тейран (275—278 рр.).

В останніх десятиліттях III ст. і на початку IV ст. царем Боспору був Фофорс (286—308 рр.). Вірогідно, що за часів правління цього царя, як про це сповіщає Константин Багрянородний, варвари, що мешкали десь біля Меотиди, вдерлися в Л а зику і загрожували римським володінням у Малій Азії. На прохання імператора Діоклетіана, херсонеські війська захопили Пантикапей, що дало змогу римлянам укласти з варварами вигідну мирну угоду. У зв'язку з цим слід звернути увагу на напис 306 р. з Пантикапею, який було поставлено Аврелієм Валерієм Согом, начальником Феодосії [КБН, 64]. У цьому написі Боспор зветься не царством, а провінцією, а сам Аврелій Валерій Сог стверджує, що «він відомий Августам» і удостоївся шани з боку Діоклетіана, а також Максиміна. Як видно, йдеться про Боспор після херсонесько-боспорської війни і укладення миру з Діоклетіаном. Причому цікаво, що ще в одному написі 307 р. [КБН, 1051] Пантикапей і Фанагорія названі так, як їх іменували у І ст. за часів правління Августа — Кесарія і Агріппея.

Стосовно 322 р. Зосим повідомляє, що варвари на чолі з царем Равсимодом вдерлися у Паннонію, але після зіткнення з римськими і херсонеськими військами десь на березі Істру їх було розбито [Zosim, II, 21]. Показово, що ім’я Равсимод співзвучне імені боспорського царя Радамсада чи Радамсадія, який правив на Боспорі між 309 і 322 р. і якого на престолі змінив Рескупорид V (318/319— 336/337 рр.)[1182]. Це уможливлює припущення, що 322 р. на Дунаї римляни зустрілися з якимись північнопричорноморськими варварами, очолюваними колишнім боспорським царем. Після подій на Дунаї, згідно з Константином Багрянородним, протягом кількох років Херсонес вів ще дві війни з Боспором, унаслідок чого територія Боспору значно скоротилася. Таким чином, у першій половині IV ст. Боспор був дуже послаблений, що, вірогідно, дало змогу римській адміністрації провадити щодо його правителів більш активну і цілеспрямовану політику.

У період готських війн сталися певні зміни у складі правлячої династії. З середини III ст. серед царських імен з’являються Інінфімей, Фарсанс, Тейран, Хедосбій, Фофорс, Радамсадій, походження яких не зовсім ясне. Якщо брати до уваги слова Зосима про те, що до влади на Боспорі прийшли «недостойні й ганебні люди» [Zosim, I, 31], то у цих царях слід вбачати узурпаторів, які скинули з престолу представників правлячої династії Тіберіїв Юліїв і захопили владу за часів готських війн. Однак через певний час династія Тіберіїв Юліїв знову зайняла боспорський престол і, як і раніше, продовжувала у своїй зовнішній політиці орієнтуватися на Східну Римську імперію[1183].

До останнього часу вважалося, що гунською навалою наприкінці IV ст. завершується історія античного Боспору[1184]. Однак результати розкопок, проведених протягом останнього десятиліття, дають можливість спростувати це твердження[1185].

Розгромивши аланський союз племен і державу Германаріха близько 375 р., гуни пішли далі на захід. При цьому міста Боспору залишилися незайманими. Цілком можливо, що гуни обмежилися воєнно-політичним підкоренням боспорських міст, які не могли становити для них серйозної загрози. Основна маса гунів з'явилася на Боспорі не раніше середини V ст., коли після битви на Каталаунських полях 451 р. і смерті Аттіли 454 р. гунська держава у Подунав’ї розпалася і гуни були змушені повернутися у Північне Причорномор’я. Однак і в цей час вони не руйнували боспорські міста, а лише влилися у склад їх населення, про що яскраво свідчать поховання з речами «поліхромного стилю».

За часів правління імператора Юстина (518—527 рр.) Боспор звільнився від гунського протекторату і зміцнив свої зв’язки зі Східною Римською імперією. Далі гунський царевич Горд чи Грод, який прийняв християнство у Константинополі, був посланий імператором Юстиніаном у свою країну, що знаходилася десь поблизу Меотиди, із завданням охороняти Боспор. А у саме місто Боспор (колишній Пантикапей) було введено візантійський гарнізон. Однак унаслідок змови гунських жерців Горда було вбито. Після цього гуни захопили Боспор і знищили візантійських солдатів. Усі ці події відбувалися у другій чверті VI ст., а точніше 527/528 чи 534 р.[1186] В цей час руйнується більша частина міст і поселень[1187]. Міста азіатської частини Боспору також, мабуть, були зруйновані сусідніми варварами і ця подія хронологічно передувала підкоренню Боспору владі імператора Юстиніана, що сталося після 534 р.

Імператор Юстиніан надіслав на Боспор війська, які вигнали гунів і відновили владу імперії у цьому районі. Юстиніан відбудував оборонні споруди Боспору. З діяльністю цього імператора пов'язано також будівництво базиліки у Тіритаці, а також якихось громадських споруд у Пантикапеї і Гермонассі[1188]. З цього часу і до тюркського розгрому Боспор перебував у складі Східної Римської імперії. Саме у цей час на Таманському півострові будується фортеця біля с. Ілліч, залога якої мала статус федератів імперії.

Не призвела до остаточної загибелі Боспору і тюркська навала 576 р. Події, що мали місце після неї, свідчать, що після розпаду тюркського каганату Візантія знов поширила свій вплив на Боспор. Причому, судячи з напису 590 р., він був підпорядкований імперії через Євпатерія, дуку Херсона[1189]. Тільки після утворення в середині VII ст. Великої Болгарії і появи у Північному Причорномор'ї наприкінці VII — на початку VIII ст. хозар закінчується пізньоантична або ранньосередньовічна історія Боспору і починається період класичного середньовіччя[1190].

Після бурхливого періоду, пов'язаного з готськими війнами, в економіці Боспору відбулися певні зміни. Наявність на території Пантикапею рибозасолювальних цистерн, виноробень і значної кількості зернових ям вказує на певну натуралізацію господарства і рустифікацію міста[1191], що було пов'язано передусім з несталою воєнно-політичною обстановкою навколо Боспору. Однак масштаби цього процесу навряд чи були значними, бо, незважаючи на скорочення у III ст. обсягу торгівлі з південнопонтійськими центрами, економічні зв'язки з ними підтримувалися й у IV ст.[1192]. Після подій другої половини III ст. Боспор відновив карбування своєї монети, яке остаточно припинилося лише за правління Рескупорида V (318/ 319—336/337 рр.)[1193]. Однак це не означало якихось катастрофічних подій в історії Боспору. Мабуть, з цього часу засобом платежу тут були не тільки місцеві монети більш раннього часу, а й римська мідь, серед якої найчисленнішими були монети періоду правління імператорів Ліцинія і Константина[1194]. Незважаючи на певні труднощі, які переживала держава, її економіка функціонувала досить стабільно. Саме це дало змогу її правителям здійснювати будівництво оборонних споруд на Таманському півострові, а також відрядити 362 р. послів до імператора Юліана з обіцянкою за допомогу сплачувати імперії щорічно данину[1195] [Aram. Marc., XXII, 7, 10]. Вірогідно, певну допомогу Боспору було надано, про що свідчить напис Тіберія Юлія Діуптуна «друга цезаря і друга римлян»[1196] [КБН, 67].

Після подій середини — другої половини III ст. частина населення, яке входило у поліетнічний готський союз племен, осіла у боспорських містах. З другої половини III ст. особливо помітною в історії Боспору стає роль аланських племен. Проте до IV ст. немає ніяких даних, які б свідчили, що негрецьке, сарматське населення складало більшість мешканців царства[1197]. Саме з цього часу можна говорити про поступову варваризацію населення Боспорського царства і, зокрема, його міст. З процесом варваризації і підвищенням мобільності населення був пов’язаний також занепад боспорської культури і мистецтва у пізньоантичний період.

Глава 3 Херсонес в останній чверті ІII — другій половині V ст.

Як уже зазначалося, з третьої чверті ІІІ ст. почався новий етап в історії античних центрів Північного Причорномор'я. У зв'язку із загрозою нападу варварів, що прийшли з півночі, з третьої чверті III ст. життя на багатьох поселеннях навколо Херсонеса, розташованих переважно на відкритих місцях, припиняється. Мабуть, в цей час починається поступовий відплив населення у гірські долини, де легше було знайти захист від ворога. Внаслідок бурхливих подій кінця 60 — початку 70-х років населення межиріччя Альми і Бельбека, що підтримувало тісні економічні зв’язки з Херсонесом у II—III ст., чисельно дуже скоротилося. Це, вірогідно, й було однією з головних причин тих змін в економічному розвиткові Херсонеса, що мали місце у пізньоантичний період.

Велике значення для реконструкції історії Херсонеса пізньоантичного етапу його розвитку має розповідь Константина Багрянородного, яка базується на даних місцевих хронік чи літописів, що датуються не пізніше V ст. [Const. Porth., De adm. imp., 53]. Константин Багрянородний повідомляє, що за часів правління імператора Діоклетіана (284—305) боспорський правитель Савромат, зібравши велику армію варварів, які жили поблизу Меотиди, здійснив похід у Лазику, а потім вдерся у межі римських володінь у Малій Азії. На прохання імператора херсонесити вдарили у тил Савромату і захопили Боспор. Це дало змогу Діоклетіану укласти з варварами мир на вигідних для імперії умовах. В нагороду за допомогу імператор надав Херсонесу широку «свободу» і звільнив місто від податків. Згідно з джерелами, є підстави відносити ці події до 291—293 рр.[1198].

За часів правління Константина Великого (306—337) Херсонес знову став у пригоді імперії, але тепер вже на Дунаї, де 322 р. за допомогою херсонеських військ варвари знов були розбиті. За ці дії Константин підтвердив «свободу» і звільнення від податків, надані місту його попередником, а також подарував свою золочену статую і встановив виплату тисячі пайків, які повинні були використовуватися на утримання баллістаріїв.

Після подій на Дунаї, протягом короткого часу Херсонес вів ще дві переможні війни з правителями Боспору, внаслідок яких кордони між цими державними утвореннями було встановлено спочатку біля Кафи, а згодом перенесено до Кіммерика. Одночасно херсонесці затримали у себе частину полонених з метою посадити їх на землю. Все це вказує на певне розширення територій, які контролював Херсонес, у східному напрямку. Саме такий розвиток подій пояснюється, з одного боку, ослабленням Боспору в IV ст. унаслідок війн, а з другого — дієвішим контролем римської адміністрації за його правителями.

Таким чином, „можна зазначити, що наприкінці III — на початку IV ст. Херсонес був не просто містом, а порівняно великим центром, який контролював більш чи менш значний район Таврики. На території, що входила до сфери інтересів Херсонеса, зафіксована переважна більшість могильників, у яких простежено обряд трупоспалення.

Питання про етнічну належність цих могильників ще не вирішене остаточно, але поява нового обряду поховання, нехарактерного для Таврики попереднього періоду, переконує, що вони належали населенню, яке входило до складу готського союзу племен[1199]. Необхідно звернути увагу й на те, що це гетерогенне населення осіло в околицях Херсонеса, на мисі Ай-Тодор і в районі сучасної Алуніти — там, де свого часу було дислоковано римські залоги. Це, мабуть, не можна розглядати як випадкове явище. Найімовірніше, це населення, з'явившись у Тавриці після «скіфських» війн, осіло тут завдяки заходам римської адміністрації, які було узгоджено з дружнім Херсонесом. Якщо це так, то населення, яке залишило могильники з трупоспаленням, слід розглядати як якусь частину «готських» дружин і як квазіфедератів імперії. У зв’язку з цим слід зазначити, що наприкінці IV — на початку V ст. у Південній Тавриці простежується нова міграція населення, яку є підстави пов'язувати з розселенням тут значної групи федератів, що утримувалися на римські кошти[1200]. Не виключено, що у цей час римською адміністрацією Східної Римської імперії продовжувалась політика ранішого часу, коли у Південно-Західному та Південному Криму після «скіфських» війн було розселено якусь частину представників «готських» дружин, що стали квазіфедератами імперії[1201].

Протягом пізньоантичного етапу сталися певні зміни у системі оборони Херсонеса. За часів правління імператора Галліена (253— 268) у зв'язку з різким загостренням обстановки на Дунаї з Таврики було виведено римські залоги. Війни, що вела імперія на Дунаї, потребували концентрації значних військових сил. Це і примусило центральну адміністрацію замінити безпосередню римську військову допомогу грошовими й натуральними субсидіями, які мали використовуватися на утримання херсонеської залоги. Про це, зокрема, свідчать звернення по допомогу Діоклетіана і Константина Великого не до командира римських військ у місті, а до херсонеситів, а також відсутність згадки про римську залогу в Херсонесі у Notitia Dignitatum.

Херсонеська залога, яка комплектувалася тепер з місцевих жителів, офіційно не належала до римської армії. Її було організовано на зразок легіону баллістаріїв і вона, по суті справи, була міською міліцією, що утримувалася на кошти римської адміністрації. Римським військовим командуванням вона розглядалася як своєрідний допоміжний військовий контингент і в разі потреби така міліція могла бути залучена до участі у бойових діях, як це сталося, наприклад, за часів боротьби з Савроматом і на Дунаї. Утримання херсонеської залоги за рахунок римських субсидій спричинилося до того, що за нею здійснювався контроль з боку пізньоримського військового командування. Про це в епіграфічних пам'ятках Херсонеса свідчать згадки про протектора й військового трибуна.

Деякі дослідники, спираючись на дані про припинення карбування херсонеської монети, вказували на те, що буцімто за часів правління імператора Діоклетіана місто втратило «свободу» і було перетворене на один з провінційних центрів Східної Римської імперії[1202]. Однак з цим погодитись не можна, бо такий висновок суперечить розповіді Константина Багрянородного про правовий статус міста й такому важливому джерелу, як Notitia Dignitatum, де немає згадки ні про римську залогу в Херсонесі, ні про саме місто.

Аналіз будівельного напису 383—395 рр., проведений останнім часом, показав, що згаданий у ньому Евферій був не комітом, а першим архонтом і одночасно епонімом [IOSPE, І², № 450][1203]. Отже, зараз є підстави стверджувати, що в Херсонесі до кінця IV ст. функціонувало міське самоврядування, на чолі якого, як і раніше, стояв перший архонт.

Відсутність згадок про Херсонес у Notitia Dignitatum є підставою для припущення, що місто формально не входило до складу імперії і його взаємини з адміністрацією Східної Римської імперії будувалися на іншій основі. За Константаном Багрянородним, імператор Константин Великий у нагороду за допомогу римським військам на Дунаї підтвердив одержану за часів правління Діоклетіана «свободу» і звільнення від податків. Це дає змогу стверджувати, що, як і раніше, відносини з центральною адміністрацією були союзницькими і немає ніяких причин говорити про пряме підпорядкування міста імперії. Однак, на відміну від попереднього часу, Херсонесу надавалася не пряма військова допомога, а політична й матеріальна підтримка, причому остання, вірогідно, здійснювалася в основному за рахунок коштів, які йшли від збору мита у місті. Право порядкувати саме цими грішми, мабуть, і було милостиво надано херсонеським магістратам, але воно контролювалося римською адміністрацією.

Певна зацікавленість імперії у тісних стосунках з Херсонесом пояснюється його вигідним стратегічним положенням у Північному Причорномор'ї, звідки неодноразово варвари загрожували її кордонам. Допомога, яка надавалася Херсонесу, перетворила його на важливий форпост, що міг бути використаний не тільки для спостереження за варварським населенням регіону, а й у разі потреби для збройної відсічі ворогові. Враховуючи, що у Південно-Західній Тавриці жила певна частина «готів», які, вірогідно, були федератами, тісні взаємостосунки імперії з Херсонесом були життєво необхідними як для імперії, так і для населення міста.

Вивчення археологічного матеріалу, передусім дані про функціонування на Гераклейському півострові до пізньоантичного часу господарства, основою якого була антична власність на землю, дають змогу зазначити, що кінець античної епохи в історії Херсонеса слід відносити до другої половини V ст. З часів правління імператора Юстиніана І (527—565) місто вступило в нову епоху свого розвитку, для якої були характерні кардинальні зміни в соціально-економічній, політичній і культурній сферах. Тому зараз початок ранньосередньовічної історії Херсонеса слід відносити до першої половини VI ст., бо саме з цього часу в історії міста простежується ціла низка нових рис, які не мали місця на пізньоантичному етапі його розвитку.

У другій половині III — середині V ст., як і раніше, на Гераклейському півострові кількісно переважали невеликі ділянки землі. Незважаючи на наявність тут великих господарств, все ж можна говорити про явну перевагу невеликих і середніх землеволодінь у масштабах Херсонеса.

З другої половини III ст. на Гераклейському півострові збільшується питома вага тваринництва, що свідчить про зміни у структурі сільськогосподарського виробництва. Однак не можна говорити про повну заміну ним зернового господарства. Збільшення обсягів ввезення хліба в Херсонес зумовлювалося не тільки внутрішніми потребами, а й зменшенням його надходження з Південно-Західного Криму. За умови повного переходу до тваринництва це мало б несприятливо позначитися на зовнішньоекономічних зв'язках. Але цього не спостерігається. Тому можна говорити про те, що в цей час не відбувається якихось кардинальних змін у структурі сільського господарства.

За матеріалами археологічних досліджень зараз можна констатувати, що земельний фонд на Гераклейському півострові більш-менш інтенсивно використовувався до середини — другої половини V ст. Тобто й у пізньоантичний період основою економіки Херсонеса залишалося сільське господарство, яке давало засоби для життя багатьом жителям міста. Продовжувало розвиватися також виноградарство і виноробство[1204]. Тільки після припинення широкого використання на Гераклейському півострові господарств античного типу можна робити висновок про якісні зміни в економіці міста. Крім сільського господарства, в пізньоантичний час високого рівня досяг розвиток промислів, зокрема соляного і засолювання риби. Товарна продукція цих промислів займала важливе місце у зовнішній торгівлі Херсонеса.

Наприкінці III—IV ст. продовжували розвиватися традиційні ремесла. Слід звернути увагу, що занепаду в цій галузі виробництва не простежується ні у V, ні навіть у першій половині VI ст.[1205].

Не простежуються серйозні кризові явища і в галузі торгівлі. Мали місце лише деякі зміни у напрямках торговельних зв'язків або обсягах операцій. Так, у другій половині III — першій половині V ст. Херсонес підтримував економічні зв'язки переважно з населенням гірських долин і Південного берега Криму[1206]. Поряд з цим, скорочення обсягу надходження продукції сільськогосподарського виробництва з Південно-Західної Таврики, що зумовлювалося змінами в розміщенні населення, призвело до коливань у зовнішньоекономічній діяльності й деякого спаду в торгівлі з південнопричорноморськими центрами, а також зменшення питомої ваги посередницької торгівлі в економіці міста.

Вірогідно, що скорочення обсягу вивозу сільськогосподарської продукції з Херсонеса призвело до збільшення експорту солі і солоної риби. Однак наявність господарств, що функціонували на Гераклейському півострові принаймні до середини V ст., і значна концентрація населення в Інкерманській долині, де в основному жили хлібороби, не дають змоги применшувати роль експорту сільськогосподарської продукції й робити висновок про занепад зовнішньої торгівлі.

Усе сказане добре узгоджується з даними нумізматики. Припинення карбування власної монети у третій чверті III ст., яке було пов'язане з упорядкуванням грошового обігу в Римській імперії, не є підставою для припущення, що в цей час зменшилася питома вага товарного виробництва й відбувалася натуралізація господарства. Навпаки, знахідки великої кількості римських і боспорських монет свідчать про значну потребу в них та розвинутий грошовий обіг, який після припинення місцевого карбування задовольнявся за рахунок привозної монети[1207].

Таким чином, наведені дані свідчать, що зараз немає підстав говорити про глибоку економічну кризу, яку буцімто переживало місто у другій половині III — середині V ст. Можна лише зазначити, що в цей час здійснювалася певна перебудова господарства і відбувалися деякі зміни у напрямках зовнішньоекономічних стосунків. Однак вони, як і раніше, були важливим чинником розвитку міста. Причому слід підкреслити, що усі ці нові риси були пов'язані не з кардинальними змінами внутрішнього соціально-економічного розвитку, а диктувались зовнішньополітичними обставинами, що склалися навколо Херсонеса у другій половині III — середині V ст.

Глава 4 Ольвія в останній чверті ІІІ — середині — третій чверті IV ст.

Умови, необхідні для відновлення життя на місці зруйнованої готами Ольвії, складаються не раніше середини 80-х років III ст. Римські монети тут з'являються тільки за часів правління Діоклетіана (284—305) і знахідки їх відомі до часів Валента (364—378)[1208].

Територія Ольвії трохи скоротилася порівняно з попереднім етапом; тепер це район цитаделі та південна третина Нижнього міста. Різко скорочується хора Ольвії, територію якої значною мірою займають неукріплені поселення племен черняхівської культури[1209]. Ця приміська територія могла мати у радіусі не більш як 5—10 км.

У цілому зовнішній вигляд Ольвії в цей час залишається античним, як і характер її матеріальної культури. Для її забудови, як і раніше, характерний принцип прямокутного планування кварталів та будинків, хоча планувальні сітки зміщено щодо будівельних залишків попереднього часу. Більша недбалість колишніх будівельних прийомів характеризує насамперед економічне становище Ольвії на останньому етапі її існування. Оборонні споруди, мабуть, було зруйновано за часів готської навали 269—270 рр. і вони вже не відбудовувались, оскільки зовнішньої загрози не було. Цікаво, що не мали оборонних споруд і черняхівські поселення навколо Ольвії. У центральній та північній частинах нижнього міста, як і раніше, існує виробничо-господарське передмістя[1210].

Проблематичним є питання про присутність в цей час у Ольвії римського гарнізону. На підставі знахідки в Tropaeum Traiani (сучасне Адамкліссі) латинського напису 293—304 рр. із згадкою Юпітера Ольвіополітанського було зроблено висновок, що наприкінці III — на початку IV ст. римський гарнізон ще знаходився в Ольвії[1211]. Однак слід зауважити, що цей напис вирізьблено у Tropaeum Traiani із місцевого вапняку, тобто сам по собі він може свідчити лише про знайомство якогось Марка Невія Пальми Теотіміана, здогадно центуріона, з культом Юпітера Ольвіополітанського. Однак шляхи цього знайомства могли бути різними. Не виключено, що Невій Пальма Теотіміан починав свою службу в Ольвії ще до 270 р. і саме тут ознайомився з культом Зевса Ольвія, або ж він походив з Ольвії, або звідти походили його батьки, які залишили місто в неспокійний час[1212]. До того ж викликає сумнів, що для Римської імперії мало сенс тримати гарнізон або загін у далекій Ольвії при такій складній для Риму обстановці, коли він був змушений ліквідовувати цілі провінції. Бракує також інших фактів, які б свідчили про наявність римсько-ольвійських контактів.

Складним є питання про характер відносин між ольвіополітами та мешканцями черняхівських поселень навколо міста. Появу цього населення в районі Ольвії слід пов'язувати з «готським» походом 269—270 рр., унаслідок чого не тільки сама Ольвія, а й поселення її округи припинили своє існування[1213]. Після цього готи та союзні їм північнопричорноморські племена рушили від гирла Дністра сушею й морем з жінками та дітьми на землі Римської імперії, щоб оселитися там, але були жорстоко розбиті у кількох битвах. Після 269 р. частина готів розселилася на лімесі у провінціях правого берега Дунаю [SHA, Claud., 9,-4]. 279 p. імператор Проб (276—282) частково підкорив, частково прийняв у дружній союз «всі готські народи», а 280 р. розселив у Нижньому Подунав'ї бастарнів та інших варварів. Цю політику продовжують Діоклетіан та Константин[1214].

Ймовірно, появу черняхівських поселень у районі Ольвії слід пов'язувати з цими подіями і відносити до 80-х років III ст. У зв'язку з тим, що територія самої Ольвії не була населена носіями черняхівської культури, можна припустити, що життя у ній відроджується трохи раніше, ніж тут з'являються черняхівські поселення. Слід відзначити, що на захід (по Тилігулському та Березансько-Сосицькому лиманах) та на схід (по р. Інгулець) від Ольвії черняхівські поселення розміщені значно густіше, ніж по Бузькому лиману. Очаківський район займає останнє місце у Північно-Західному Причорномор'ї за густотою розміщення черняхівських поселень[1215].

У етнічному плані черняхівське населення у Північно-Західному регіоні складалося з трьох груп: колишнього скіфо-сарматського еллінізованого населення, кочових сарматів, які переходили до осілості, а також деяких германських племен[1216]. В районі Ольвії, вірогідно, з'являються грейтунги, поступове просунення яких до Дністра зафіксував Амміан Марцеллін в середині IV ст. Останній також згадує місто борисфенітів [Amm. Marc., XXXI, 3, 1—5; XXII, 8, 40]. Ці свідчення значною мірою підтверджуються археологічно, черняхівські пам'ятки у степах між Дністром та Дунаєм датуються серединою — другою половиною IV ст.[1217]. Слід зазначити, що на черняхівських поселеннях навколо Ольвії було також зафіксовано грецьке населення[1218].

Основою економіки Ольвії в цей період лишається сільське господарство. Однак, різке скорочення хори не могло не призвести до зниження ролі землеробства. Зростає значення тваринництва, а також ремесла та промислів, чим, можливо, пояснюється наявність при житлових будинках виробничо-господарських комплексів. На відміну від Херсонеса та Боспору в Ольвії у цей час не зафіксовані розвинуте виноробство та рибозасолювання, хоча всі необхідні природні умови для цього були. Мабуть, бракувало достатнього ринку збуту цих продуктів в оточуючому Ольвію варварському середовищі. Для цього періоду фіксуються залишки передусім металообробного та гончарного виробництва. В цілому поглиблюється натуралізація господарства, хоча торговельні зв'язки Ольвії з Боспором, Малою Азією, західними провінціями Римської імперії, Північною Африкою, оточуючими племенами продовжують існувати.

Поступово життя на території Ольвії згасає і припиняється остаточно в середині — третій чверті IV ст.

Глава 5 Тіра у ІІІ—IV ст.

Після періоду політичної стабілізації у Північно-Західному Причорномор'ї і пов'язаного з цим економічного підйому Тіри, на початку ІІІ ст. н. е. ситуація в регіоні змінюється. 214 р. Тіра зазнала нападу карпів, які в цей час загрожували і деяким західнопонтійським містам, що були розташовані на території провінції Нижня Мезія[1219]. Під час зіткнення римських військ з карпами десь поблизу Тіри варварів було розбито і загрозу дунайським провінціям ліквідовано. Однак під час цієї війни постраждали деякі міські квартали і загинула частина жителів міста[1220].

Міські квартали, розташовані за межами укріплень римської цитаделі, зазнали руйнувань. Частина населення, мабуть, знайшла притулок у добре укріпленій цитаделі, де дислокувалася римська залога. На допомогу місту в цей час, очевидно, прийшов римський військовий флот, моряки якого поряд з військовослужбовцями інших підрозділів римської армії могли брати участь у бойових діях з карпами. В усякому разі на екстраординарний характер заходів, здійснених проти карпів римським командуванням, вказує наявність у Тірі вівтаря, встановленого за обітницею 214 р. Ульпієм Валентом, одним із классіаріїв. Солдати морської піхоти (классіарії) у виняткових випадках залучалися до несення служби на березі, що, як свідчить згаданий вівтар, мало місце і в Тірі[1221].

У 30-х роках III ст. посилюється експансія варварів на кордонах Римської імперії. Патрикій вперше згадує готів як нижньодунайське плем'я, що мешкало поряд з карпами біля римських кордонів. З цього часу починається період так званих готських війн, унаслідок яких Римська імперія вимушена була залишити свої володіння на північ від Дунаю. Однак Тіра існувала й після «готської руйнації» 30—40-х років III ст.[1222]. Не отримавши права карбування своєї монети за часів правління імператора Максиміна (235—238), Тіра, як і більшість інших західнопонтійських міст, припинила емісію грошей. У цей час в обігу були монети часу правління Септимія і Олександра Северів, на яких карбувалися надчеканки у вигляді виноградної лози[1223]. Попит внутрішнього ринку задовольнявся також римськими монетами Гордіана (238 р.), Гордіана III (238— 244 рр.), Філіпа Араба (244—249 рр.), Валеріана (253—260 рр.), Галієна (253—268 рр.), Клавдія Готського (268—270 рр.) і Діоклетіана (284—305 рр.)[1224].

Очевидно, у зв'язку із загостренням ситуації на Дунаї і збільшенням з середини III ст. тиску варварів на кордони імперії, з Тіри було виведено римську залогу. Навряд чи ця подія мала місце раніше вказаного часу, бо, як добре відомо, ще 248 р. в Ольвії перебували римські війська, а в Тірі на місці так званого будинку вексилляції тільки після 253 р. було збудовано нову споруду[1225]. А це свідчить, що римського війська тут вже не було[1226]. Разом з римською залогою з міста могла піти частина тіритів, як це було в Дакії, коли імператор Авреліан вирішив під тиском варварів залишити її[1227]. Цілком можливо, що Тіра після виведення римських військ була захоплена і зруйнована варварами у 60-х роках III ст.[1228].

Збільшення тиску на імперію різноетнічних дружин варварів у середині — третій чверті III ст. призвело, очевидно, до остаточного підкорення цього античного міста. Посереднім аргументом на користь такого висновку свідчить повідомлення Зосима про будівництво в гирлі Тіраса кораблів [Zosim, І, 42, 1], які використовувалися готами під час морського походу вздовж західного узбережжя Чорного моря у 269—270 рр.[1229]. Будівництво шести тисяч кораблів було б неможливе на безлюдних берегах Дністровського лиману без будь-якої матеріальної бази, тим більше, що в іншому місці свого твору Зосим писав про використання готами для цього полонених і торговців [Zosim, I, 34, 1].

На підставі багатьох даних можна говорити, що після утвердження варварського панування у Нижньому Подністров'ї Тіра набула статусу воєнно-економічного і політичного центру варварського ранньодержавного утворення. У його складі кількісно переважали готські, сарматські та гето-карпські дружини, які підкорили тубільних мешканців, і населення, виведене з території римських провінцій. Будівництво кораблів стало можливим за наявності у цьому районі не тільки значних матеріальних ресурсів, а й певної воєнно-політичної сили, яка змогла це організувати. В цей час і аж до кінця IV ст. н. е. на роль провідного центру всього регіону, крім Тіри, не може претендувати якесь інше поселення Подністров'я і лівого берега дельти Дунаю.

Формування у IV ст. н. е. ранньодержавного об'єднання північнопричорноморських варварів на чолі з готською воєнною аристократією дає змогу поставити питання про статус Тіри як столичного, перш за все політичного, центру одного з них, а саме — об'єднання візіготів-тервінгів, нащадки яких відомі у Західній Європі V—VIII ст.[1230]. З повідомлень про морські походи варварів, які здійснювалися з гирла Дунаю, випливає, що в них брали участь не тільки західні готські об'єднання (візіготи-тервінги), а й східні готи (остроготи-грейтунги), які наприкінці III ст. відомі у Нижньому Подністров'ї. Найімовірніше, що з часів Атанариха, а, може, й значно раніше, функції столичного центру їх державного об'єднання виконувала Тіра, але не як античне місто, а як новий за своєю суттю ранньоміський центр вестготського варварського об'єднання.

У третій чверті IV ст. н. е. візіготи, як і остроготи, за своїм рівнем суспільного і культурного розвитку випереджали інші варварські об'єднання, що розселялися вздовж кордонів Римської імперії. Можливо, це зумовлювалося тим, що у попередні десятиліття під владою їх дружин опинилося цивілізоване населення пізньоантичних центрів Північно-Західного Причорномор'я, серед яких найбільш значним була Тіра.

На початку 70-х років III ст., завдяки успішним діям римських військ проти готів, карпів та інших варварських племен, обстановка на Дунаї стабілізувалася[1231]. У другій половині III—IV ст. н. е. пожвавлюється будівельна діяльність на території Тіри[1232]. Характер будівельних залишків цього часу свідчить, що вигляд міста змінюється. Незважаючи на зберігання античних традицій у будівництві, плануванні та конструктивних особливостях споруд, простежується варваризація і деградація способів будівництва. Наприклад, завал перекриття «післяготського» будинку показав, що дах цієї будівлі другої половини III—IV ст. було покрито не черепицею, а соломою і очеретом[1233]. Вивчення археологічного комплексу «післяготського» будинку вказує не тільки на вплив черняхівських, гето-дакійських та інших варварських елементів на культуру Тіри другої половини III—IV ст., а й на безпосередній приплив і осідання тут дуже варваризованого населення. Господарство міста у IV ст.. як свідчать археологічні дослідження, в основному було натуральним і не пов'язувалось тісно з ринком.

У IV ст. н. е. Тіра відновила контакти з римськими центрами, розташованими на правому березі Дунаю[1234]. Появу в місті амфорної тари та інших видів виробів античних ремісничих майстерень у цей час слід розглядати як наслідок торговельних зв'язків провінційно-римських центрів з територіями, населеними носіями черняхівської культури.

Доля Тіри наприкінці IV ст. невідома. Але є всі підстави вважати, що вона була тісно пов'язана із загибеллю ранньодержавного вестготського об'єднання. Незважаючи на активну діяльність Атанариха, яка відбилася у будівництві багатокілометрового валу, гуни, які до цього часу вже підкорили остроготів, 376 р. форсували Дністер і через Буджакські степи, змітаючи все на своєму шляху, рушили до кордонів Римської імперії[1235].

Очевидно, з цими подіями слід пов'язувати остаточне припинення життя на території античної Тіри, де у пожежі гине так званий «післяготський» будинок[1236]. Показово, що найпізніша римська монета з Тіри належить до часу правління імператора Валентиніана (364—375)[1237] і на сьогодні є останньою точно датованою знахідкою з Тіри.

Таким чином, в історії Тіри перших століть н. е. чітко фіксується особливий хронологічний етап другої половини III—IV ст., який слід називати «післяготським». Після того як римські війська залишили Тіру, населення міста попадає у воєнно-політичну залежність від ранньодержавного варварського об'єднання Північного Причорномор'я, на чолі якого стояла військова верхівка візіготів. Внаслідок цього в другій половині III—IV ст. Тіру навряд чи можна розглядати як типовий античний центр, що перебував в орбіті політики Римської імперії.

Глава 6 Культура і релігія у другій половині ІІІ — першій половині V ст.

Спустошливі вторгнення готів та інших варварів призвели до занепаду культурного життя античних держав Північного Причорномор'я. У містах, які більш-менш вціліли, простежуються майже однакові кризові процеси, що й в усіх регіонах античного світу. Загалом збільшується натуралізація господарства і скорочуються, а то й зовсім зникають торговельні відносини, які завжди відігравали значну роль і в розвитку культури, наповненні її новими елементами і запозиченнями. Повсюдно відбувалась рустифікація міст[1238]. Складається враження, що на останньому етапі своєї історії північнопонтійські міста і не прагнули до повного відродження своєї культури, причиною чого був, певно, психологічний стан безнадії через постійний натиск варварів та економічний занепад.

У жодному з причорноморських міст не будували вже такі значні споруди, як у минулі часи. З одного напису 335 р. відомо, що на Боспорі працював архітектор Євтихій, який наглядав за будівництвом оборонної стіни [КБН, 1112]; при цареві Дуптуні пантикапейці спорудили башту [КБН, 67]. Постійні набіги варварів зі Степу і піратських загонів боранів, остготів, герулів, які намагалися пограбувати останнє, що залишилося в боспорських містах, примушувало передусім оборонятися. Можливо, що при співправлінні царів Радамсадія і Рескупорида IV у другому десятиріччі IV ст. у Пантикапеї було поставлено невеликий храм [КБН, 66]. Якийсь час у деяких містах могли функціонувати старі храми, портики, вівтарі, інші громадські споруди, однак ніяких конкретних свідчень щодо такого припущення немає.

У міських кварталах Тіри, Ольвії, Кітею, які вже не дотримувалися регулярного планування, розміщували виробничі комплекси і зерносховища. Відкриті залишки жител свідчать, що в більшості випадків їх будували з необробленого або грубо обробленого каміння, двори і вулиці не замощувались, не було інших елементів благоустрою. Таким чином, у період загального занепаду античної культури поступово зникали віковічні еллінські традиції в містобудівництві, архітектурі, побуті.

І все ж таки населення міст, хоч і незрівнянно менших і бідніших, продовжувало ще зберігати саме еллінські традиції, звичаї, обряди, навички. Слід думати, що і в цей час тут превалювала грецька мова. В Ольвії і Тірі епіграфічні пам'ятки невідомі, але в Херсонесі і особливо на Боспорі вони безперечно свідчать про збереження чистоти літературної мови [IOSPE, І², 450; КБН, 36, 58—60, 66, 1112 тощо]. Побутова мова, зрозуміло, увібрала в себе чимало слів, імен і термінів, запозичених у різних етносів. Грамотність населення порівняно з І—II ст. н. е. набагато зменшилася. Не збереглося ніяких свідчень про літературну й музичну творчість, не говорячи вже про філософські та наукові вчення. Згідно з наведеними вище лапідарними пам'ятками, в Пантикапеї працювали різьбярі почесних, будівельних та надгробних написів, які використовували загальноприйняті на той час шрифти. Жителі міст продовжували користуватися попередніми лінійно-ваговими і грошовими системами [КБН, 816][1239]. Однак випуск монет на Боспорі припинився в 30—40-х роках IV ст., у Херсонесі — ще раніше: у другій третині III ст. До того ж слід відзначити значну деградацію художнього стилю та схематизм портретних та міфологічних зображень на монетах останнього етапу.

У Пантикапеї деякий час зберігалася традиція статуї царям та політичним діячам з почесними написами ставити на мармурових постаментах [КБН, 58—60]. Так, Рескупориду V було встановлено три статуї, від яких збереглися фрагментовані постаменти. Написи на них відбивають прийняту раніше титулатуру боспорського царя. Пам’ятники в Пантикапеї встановили гераклеоти і, певно, їх було виготовлено в Гераклеї Понтійській. Разом з цим на Боспорі знайдено фрагменти місцевих вапнякових стел із зображенням загробної трапези та вершника в короткому хітоні, що стримує коня перед нападом ведмедя [КБН, 846, 1056]. Обидві пам’ятки датовані: відповідно часом царювання Хедосбія і 307 р. Архітектурний декор і орнаментація стел теж мають еллінські риси (фронтон, стилізована лаврова гілка). Більшість написів другої половини III — першої чверті IV ст. зберігають загальноприйняту формулу, яка була введена ще в класичний час: АГАΘНІ TYXHI — «У добрий час».

Якщо згадані вище пам'ятки можуть свідчити про те, що на Боспорі в цей час працювали скульптори, архітектори, різьбярі лапідарних написів, то стосовно художників, коропластів, першокласних ювелірних майстрів, твори яких користувались широким попитом у різних верств населення до готських походів, нічого конкретно сказати неможливо.

У III—IV ст. в Херсонесі та Пантикапеї існувало кілька майстерень по виготовленню керамічних, скляних і металевих виробів, проте останні не відзначалися особливими художніми якостями. Посуд і прикраси із скла характеризуються меншою різноманітністю форм. Значна їх частина привозилася з центрів Східного Середземномор'я, зокрема Єгипту й Сирії, а також із районів Рейну.

Червонолаковий посуд декоровано найпростішими орнаментами (хвиляста лінія, насічки, штамповані клейма у вигляді пальмет, півнів, зайців, дельфінів, хрестів тощо). Особливого розмаху набуває виробництво ліпного посуду з різноманітною орнаментацією, в деяких випадках навіть відродженням чи новим винайденням архаїчних мотивів. Проте кераміка втрачає характерні для еллінського посуду елементи, передусім у Тірі. Тут поширюються провінційно-римські, черняхівські, гетські типи.

У боспорських похованнях знаті III—IV ст. трапляються імпортні та місцеві ювелірні вироби поліхромного стилю, на яких золото поєднувалося з різнокольоровими камінцями, емалями, скельцями[1240]. Велику роль у нівелюванні прикладного мистецтва в цей час відігравали придунайські провінції, де виготовлялося багато речей (фібул, підвісок, браслетів, посуду тощо) на імпорт.

При етнічній строкатості в містах і збіднілості більшості населення почався поступовий занепад політеїзму — основи основ релігії еллінів протягом тисячоліття. Цей процес відбувався внаслідок посилення синкретизації багатьох культів через зростання ролі божеств східного походження та нових релігійно-містичних течій, що в свою чергу сприяло виникненню різних сакральних організацій типу боспорських фіасів, які поклонялися Богу Всевишньому. Розширення зв'язків з малоазійськими та придунайськими римськими провінціями теж привнесло свій колорит в духовне життя боспорців і херсонеситів. При цьому, звичайно, слід підкреслити, що населення міст, особливо з найбільш консервативних і малограмотних верств, шанувало старі божества. Так, у Херсонесі в III—IV ст. відправлялися домашні культи Партенос, Геракла, Діоніса-Сабазія, Зевса, Гери та, певно, багатьох інших олімпійських божеств[1241]. В офіційному пантеоні, судячи з останніх античних монет, як і раніше, популярністю користувалися Партенос і божество Херсонас. Вони, особливо Херсонас, уособлювали давні полісні традиції, свободу херсонеської громади, яка повсякчас намагалася будь-що залишатися вільною від влади Римської імперії. Тривалість давньоеллінських релігійних вірувань і звичаїв пояснюється порівняно більшою однорідністю етнічного складу населення, в якому переважали греки за походженням, збереженням полісного укладу життя, загальним консерватизмом релігійного світогляду в кризовий період.

У IV—VI ст. продовжувало функціонувати панеллінське святилище Ахілла на Левці. Різноманітні вотиви і монети (останні — часів Юстиніана) свідчать, що навіть у період вже значного розвитку християнства в Причорноморському регіоні сюди все ще заїжджали поодинокі шанувальники цього героя-бога і за еллінським звичаєм залишали йому свої скромні дари — посуд, персні, монети.

У Тірі й Ольвії, як уже відзначалося, в І—II ст. значно посилився синкретизм окремих культів і вірувань, простежується прагнення до монотеїзму, однак християнство тут не знайшло підтримки. Зовсім інша ситуація склалася на Боспорі, а дещо пізніше й у Херсонесі. Саме в боспорських містах вже в І—III ст. особливого поширення набули «універсальні» за своїми функціями синкретичні божества східного походження: Серапіс та Ісіда, Мітра, Зевс-Серапіс тощо. Значну роль в ідеології міст відігравали релігійні фіаси, які утверджували культи Бога Всевишнього, та іудеї зі своєю релігією і синагогальною організацією. Хоч в офіційному пантеоні ще залишалися грецькі божества, але й вони почали витіснятись під натиском християнських впливів.

У найпізніших боспорських написах першої чверті IV ст. трапляються ще присвяти Богу Всевишньому [КБН, 64], але зовсім немає згадок про грецьких божеств. Певно, в другій половині III ст. Їх поступово витісняють інші божества, хоч не можна виключати, що в середовищі окремих грецьких сімейств ще довго панівними були традиційні обряди та вірування. Зокрема, поховальний культ і в найпізніші часи зберігав еллінські елементи, хоч все більше з'являлося поховань із сарматським обрядом[1242]. Поховальний обряд яскраво підтверджує факт поширення віри в потойбічне життя, магію, вогонь як очисну силу.

Загалом прагнення до монотеїзму простежується в IV ст. Оскільки Боспор мав тісніші зв'язки з Малою Азією, звідки поширювалися різні релігійні течії, в тому числі християнство, його населення виявилось більш сприйнятливим до нової віри. Звичайно, сприяло цьому процесові і сильне етносоціальне розшарування. Цілком можливо, що значні сили прихильників монотеїстичного культу Бога Всевишнього стали провідниками раннього християнства. В усякому разі лише на Боспорі зафіксовані найраніші в Північному Причорномор'ї пам’ятки з християнською символікою: розпис склепу в Кітеї і перстень з сердоліком (кінець III ст.). До 304 р. відносять надгробок з датованою епітафією одного з перших пантикапейських християн — Євтропія [КБН, Add. 3]. В середній частині плити висічено великий хрест, а трохи збоку біля напису — мініатюрний. У IV ст. тут з'являються й інші надгробні написи та амулети[1243]. В Пантикапеї, Кітеї, Ілураті відкрито християнські некрополі, характерною ознакою яких стає покладення покійника головою на захід та встановлення надгробків з хрестами.

325 р. боспорський єпископ Кадм поставив свій підпис під документами І Вселенського собору в Нікеї, що, безсумнівно, вказує на організацію тут єпархії. Якийсь єпарх Ісгудія згадується в почесному написі за царя Дуптуна [КБН, 67]. Однак характер його обов'язків залишається нез'ясованим. Між візантійськими і боспорськими царями були встановлені певні відносини. Так, 362 р. імператор Юліан, один з ревних захисників християнства, приймав у Константинополі послів з Боспору [Amm. Marcel., XXII, 7, 10], які, певно, вже були християнами. Дослідники припускають, що перші адепти Христа на Боспорі використовували поховальний комплекс Царського кургану як молільню. На його стінах виявлено безліч хрестів. Проте тільки в V—VI ст. християнство стає тут панівним і охоплює різні соціальні групи населення.

Дещо інакше проходив процес християнізації населення в Херсонесі[1244]. Дослідники релігійних вірувань херсонеситів цього часу віддають перевагу наявності перехідного періоду від політеїзму до християнського монотеїзму на підставі поховань зі змішаною символікою. Згідно з епіграфічними даними, тут простежується гоніння на християн в пізньоантичний період. Щодо дати запровадження офіційного християнства в Херсонесі, а тим паче поширення його серед широких мас населення, висловлені різні версії. За однією з них проникнення християнства почалось ще в І—II ст.; за другою — право на легальне існування разом з еллінською релігією херсонеська християнська громада отримала у другій чверті IV ст., а організаційне оформлення єпархії відбулось ще пізніше, процес навернення в нову віру розтягнувся на кілька століть; за третьою — наприкінці IV — на початку V ст. у місті, згідно з археологічними джерелами, вже існувала християнська громада, яка кількісно була невеликою. Тільки на межі V—VI ст. у Херсонесі з'являється християнський некрополь.

До нашого часу залишаються дуже мало дослідженими агіографічні пам'ятки з питань християнства в Херсонесі, а саме «Жития святых епископов херсонских», які, ймовірно, були написані якимось візантійцем близько середини VII або IX ст. і, звичайно, не можуть у всій повноті відтворити історико-релігійні реалії в цьому місті у період становлення монотеїзму[1245]. Однак свідчення про херсонеського єпископа Еферія, його безперечна присутність на II Вселенському соборі (381 р.) все-таки вказують, що в останній чверті IV ст. в Херсонесі вже було створено єпархію, а разом з нею існувала значна кількість християн. Найвірогідніша інформація про Еферія збереглася в грецьких і слов'янських рукописах[1246]. В одному, з них розповідається, що Еферія було вибрано єпископом в Херсонес у Єрусалимі (за іншими даними — в Константинополі). Але через вітри в Чорному морі він не досяг свого міста, захворів і помер. Його поховали на Кінбурнському п-ві, який довго носив його ім'я. Отже, в IV ст. він так і не управляв херсонеською єпархією. Щодо багатьох інших посланців сюди для утвердження нової релігії найдійних джерел дуже мало. Можна впевнено говорити лише про те, що «Жития...» відбивають якоюсь мірою реалії проникнення християнства в Херсонес у першій половині IV ст., головним чином у середовище знаті, про значні соціально-релігійні конфлікти, які супроводжувались навіть вбивствами, вигнаннями, конфіскацією майна християн з вищих верств населення тощо. Це тим більш вірогідно, що на початку IV ст. християнство було офіційно визнано і в Римській імперії, з якою Херсонес підтримував тісні стосунки і де жили проримськи налаштовані громадяни.

Проте найбільшою мірою християнізації Північного Причорномор'я сприяла політика Візантії, починаючи з часу правління Константина. Вже при ньому Константинополь намагався закріпити своє панування на Понті і з цією метою насаджував церковну організацію цієї релігії, підтримуючи місіонерську діяльність своїх послів. Насильницька християнізація особливо простежується в Херсонесі, який порівняно з боспорськими містами залишався найбільш проеллінським містом в Криму й у пізньоантичний період, що не могло не призвести до драматичних подій.

Хоч у своїй основі християнство було не тільки синкретичним релігійним вченням, а й синтетичною філософсько-релігійною системою, важливий компонент якої складали античні філософські вчення, проводирі монотеїзму запекло боролися з усіма виявами античної культури, особливо політеїстичних культів. З укріпленням християнства в Херсонесі, з перетворенням його на значний культурно-християнський центр завдяки значному впливу Візантії тут почали зникати полісні традиції як у духовному житті, так і в інших сферах культури та побуту херсонеситів. Церква не могла не сприяти організації соціально-політичних і культурних відносин, властивих середньовіччю. Цілком можливо, що херсонеські й боспорські греки, як і багато інших язичників, що охрестилися, продовжували водночас шанувати свої давні божества, відзначати календарні свята, пов'язані з сівбою і збором врожаю, дотримувалися деяких звичаїв у поховальному обряді, приділяючи увагу й іншим віруванням — магії, знахарству, чаклунству, що збереглися до наших днів.