Делілло Дон. Зеро К

— 1 —

Кожен хоче володіти кінцем світу.

Так казав мій батько, стоячи біля ущільнених вікон свого нью-йоркського офісу — керування приватними статками, династичні трасти, ринки, що зароджуються. Ми поділяли рідкісну споглядальну часову точку, і ця мить довершувалася його вінтажними окулярами, які вносили в приміщення ніч. У кімнаті я вивчав різноманітно-абстрактне мистецтво і почав розуміти, що тривале мовчання після його репліки нікому з нас не належить. Я думав про його дружину, другу, археолога, чиї розум і слабке тіло за графіком невдовзі почне відносити в порожнечу.

Та мить повернулася до мене за кілька місяців і за півсвіту звідти. Я сидів пристібнутий на задньому сидінні броньованого гетчбека з тонованими боковими вікнами, непрозорими з обох сторін. Відгороджений водій був у спортивній футболці та штанях з опуклістю на стегні, що виказувала персональну зброю. Через годину поїздки нерівними шляхами він спинив машину і щось сказав у пристрій на лацкані. Потім повернув голову на сорок п'ять градусів у бік правого заднього пасажирського сидіння. Я сприйняв це так, що час мені вже відстібнутись і вилізти.

Поїздка — останній етап марафонної подорожі, і я вийшов з автівки й трохи постояв, приголомшений спекою, тримаючи свій невеликий чемодан і відчуваючи, як розгинається тіло. Я почув, як запустився двигун і повернувся поглянути. Машина прямувала назад до приватної злітно-посадкової смуги, і це єдине, що там рухалося, яке невдовзі обгорне земля, західне світло або чистий обрій.

Зробивши повний оберт, я довго і повільно роздивлявся солончаки та кам'яні уламки, спустошені, за винятком кількох низьких споруд, імовірно, з'єднаних між собою, заледве відокремлених від знебарвленого краєвиду. І більше нічого, ніде більше. Я не знав точних особливостей мого пункту призначення, лише його віддаленість. Неважко уявити, що мій батько у своєму офісному вікні вичаклував своє зауваження з цієї ж суворої місцевості та геометричних плит, які з нею змішувалися.

Він зараз тут, вони обидва, батько і мачуха, а я приїхав якнайкоротше їх відвідати та сказати непевне «прощавай».

Кількість забудов було важко визначити з мого близького спостережного пункту. Дві, чотири, сім, дев'ять. Чи тільки одна, центральний блок з прибудовами-променями. Я уявляв його як місто, яке віднайдуть у майбутньому, самодостатнє, гарно збережене, безіменне, залишене якоюсь невідомою міграційною культурою.

Спека змусила мене думати, що я всихаю, однак хотілося затриматись на мить і подивитися. Там були приховані будівлі, агарофобно запечатані. Були будівлі з глухими стінами, приглушені та похмурі, із незримими вікнами, призначені самозгортатися, подумав я, коли фільм досягає точки цифрового колапсу.

Кам'яною стежкою я попрямував до широкої брами, де стояли та поглядали двоє чоловіків. Різні спортивні футболки, такі ж опуклості на стегнах. Вони стояли за низкою обмежувальних стовпчиків, задуманих задля утримання транспорту від в'їзду на прилеглу територію.

Осторонь, біля дальнього краю в'їзних воріт, доволі дивно стояли ще дві постаті, незворушні закутані жінки в чадрах.

— 2 —

Батько відростив бороду. Здивував. Вона була ледь сивіша за волосся на голові і, як наслідок, відтіняла його очі, підсилюючи погляд. Чи не таку бороду відрощує людина, яка прагне увійти в новий вимір вірування?

Я спитав: «Коли це трапиться?»

— Ми над цим працюємо: день, година, хвилина. Невдовзі,— сказав він.

Йому було під сімдесят, Росс Локгарт, плечистий і спритний. Його темні окуляри — на столі перед ним. Я звик зустрічати його в офісах, деінде. Цей був імпровізований, кілька екранів, клавіатури й інші пристрої, встановлені по всій кімнаті. Я усвідомлював, що він уклав великі кошти в усю цю операцію, це намагання на ймення «Конвергенція», й офіс був за жест увічливості, що давав змогу підтримувати належний зв'язок з його мережею компаній, агенцій, фондів, трастів, фундацій, синдикатів, комун і кланів.

— Як Артис?

— Вона повністю готова. Ані сліду вагань чи роздумів.

— Ми ж не говоримо про віковічне духовне життя. Це ж тіло.

— Тіло заморозять. Кріонічне припинення,— сказав він.

— І тоді в майбутньому.

— Так. Настане час, коли будуть способи протидіяти обставинам, що призводять до кінця. Розум і тіло відновлені, повернені до життя.

— Не нова ідея. Правда?

— Не нова. Але ідея,— сказав він,— яка нині наблизилася до повноцінної реалізації.

Я був дезорієнтований. То був ранок того, що стане моїм першим повним днем тут, і то був мій батько за робочим столом, і ніщо не було знайомим — ані ситуація, ані фізичне оточення чи сам бородань. Лише дорогою додому я спромігся те все збагнути.

— І ти маєш повну певність у цьому проектові.

— Повну. Медично, технологічно, філософськи.

— Люди вписують своїх домашніх улюбленців,— сказав я.

— Не тут. Тут нема нічого умоглядного. Нічого бажаного як дійсного або периферійного. Чоловіки, жінки. Смерть, життя.

У його голосі навіть учувся тон виклику.

— А мені можна побачити те місце, де це стається?

— Надзвичайно сумнівно,— відповів він.

Артис, його дружина, страждала на кілька хвороб, що робили її недієздатною. Я знав, що розсіяний склероз значною мірою був відповідальний за погіршення її стану. Мій батько був тут як відданий свідок її відходу, а потім — як освічений спостерігач початкових методів, що дадуть змогу зберегти тіло до того року, десятиліття, дня, коли дозволять безпечно прокинутися.

— Коли я сюди потрапив, я зустрів двох озброєних конвоїрів. Провели мене через службу безпеки, провели до кімнати, майже нічого не сказали. Це все, що я знаю. А ще назва, яка звучить релігійно.

— Вірозасновна технологія. Ось що воно таке. Інший бог. Не так уже й різниться, як виявляється, від деяких попередніх. Крім того, що це дійсне, це правда, вона вибавляє.

— Життя після смерті.

— Зрештою, так.

— «Конвергенція».

— Так.

— Щось означає в математиці.

— Щось означає в біології. Щось означає в фізіології. Дай їй спокій,— сказав він.

Коли моя мати померла, удома, я сидів біля ліжка, і там ще була її подруга, жінка з палицею, яка стояла у дверях. Так я і малював собі цю мить, звуженою, нині й навіки, до жінки в ліжку, до жінки у дверях, до самого ліжка, до палиці.

Росс сказав: «Ближче до центру території, що слугує за госпіс, я інколи стою серед людей, які готуються пройти процес. Передчуття і трепет перемішані. Набагато відчутніші, аніж побоювання чи невизначеність. Є шаноба, стан подиву. Вони в цьому згуртовані. Щось значно більше за те, що вони коли-небудь зможуть уявити. Вони почувають загальну місію, призначення. І відтак я намагаюсь уявити це місце століття тому. Тимчасове житло, притулок для мандрівників. Для паломників».

— Гаразд, для паломників. Ми повернулися до стародавньої релігії. А мені можна відвідати госпіс?

— Напевно, ні,— відповів він.

Він дав мені невеликий плаский диск, що приєднувався до браслета. Батько сказав, що він подібний до пристрою спостереження на щиколотці, який сповіщав поліційне управління про місцезнаходження підозрюваного, що очікував на суд. Мені дали дозвіл на вхід до певних приміщень на цьому рівні та на ще одному вище, і більш ніде. Я не міг зняти браслет, не переполохавши охорону.

— Не поспішай з висновками про побачене і почуте. Це місце задумали серйозні люди. Поважай ідею. Поважай саме оточення. Артис каже, що ми повинні розглядати це як незавершену працю, працю на землі, форму земного мистецтва, ленд-арт[1]. Постала із землі й у неї так само й запала. Обмежений доступ. Визначена укупі непорушністю людини та довкілля. Трохи ще скидається на гробівець. Земля — провідний принцип,— сказав він.— Повернися до землі, вийди із землі.

Я гаяв час, блукаючи коридорами. Вони були майже порожні, лише три людини, через певні інтервали, і кожній я кивнув, діставши лише самотній погляд-нарікання. Стіни у відтінках зеленого. Далі один широкий коридор перетворювався на інший. Порожні стіни, ніяких вікон, широко рознесені двері, усі зачинені. Це були двері м'яких суміжних кольорів, і мене зацікавило, чи можна віднайти абиякий смисл у цих скалках спектра. Це те, що я робив у будь-яких нових обставинах. Намагався надавати смисл, робити місце зв'язним або, принаймні, знайти в місці себе, підтвердити свою незручну присутність.

У кінці останнього коридора був екран, що випинався з ніші на стелі. Він почав знижуватися, розтягуючись від стіни до стіни й майже сягаючи підлоги. Я повільно наблизився. Спочатку на всіх зображеннях була сама вода. Вода, що плине лісами та нахлинає на річкові береги. Були сцени дощу, що періщить, підвісні сади-тераси, довгі миті нічого, крім дощу, потім люди біжать звідусіль, інші безпомічні в човниках, підстрибуючи на порогах. Були затоплені храми, будинки, що зависли на схилах пагорбів. Я дивився, як вода продовжувала здійматися на міських вулицях, машини та водії йшли під воду. Розмір екрана виніс ефект зображення з категорії теленовин. Усе було невиразне, сцени тривали довше звичайного ритму передач. Отам переді мною, на моєму рівні, безпосередня і реальна, сиділа жінка у натуральну величину на однобокому стільці в заваленому зсувом будинку. Чоловік, обличчя під водою, вирячився на мене. Треба було відійти, але водночас треба було дивитися далі. Було важко не дивитися. Зрештою, я поглянув назад коридором, чекаючи, що хтось з'явиться, ще один свідок, особа, що могла б постояти поруч, поки образи вибудовувались і зчіплялися.

Звуку не було.

— 3 —

У кімнатах, де зупинилися Артис із Россом, вона була сама-одна. Сиділа в кріслі, у халаті й капцях, і, видавалося, спала.

Що сказати? Як почати?

Маєш гарний вигляд, подумав я, і вона дійсно мала, хоч, на жаль, така знесилена через хворобу, худе обличчя і попелясто-біле нерозчесане волосся, бліді руки складені на колінах. Зазвичай я думав про неї як про Другу дружину, потім як про Мачуху, і лише потім як про Археолога. Цей останній ярлик не був таким уже спрощенням, переважно через те, що я нарешті про неї дізнавався. Мені подобалося уявляти її науковцем-аскетом, що періодично живе в непоказних таборах і легко може пристосуватися до різноманітних нещадних умов.

Чому батько запросив мене сюди?

Він хотів, щоб я був з ним, коли Артис помре.

Я сидів на ослоні, спостерігаючи та чекаючи, і незабаром мої думки полишили нерухому фігуру в кріслі, і потім ось і він, ми, Росс і я, у мініатюрному розумовому просторі.

Він людина, сформована грошима. Він рано заробив собі репутацію, аналізуючи вплив стихійних лих на прибуток. Він полюбляв розповідати мені про гроші. Моя мати питала: «А як щодо сексу? Йому ж про це треба знати». Мова грошей плутана. Він визначав терміни, малював діаграми, видавалося, жив у надзвичайному стані, більшість днів висиджував в офісі десять-дванадцять годин, чи поспішаючи до аеропортів, чи готуючись до конференцій. А вже вдома, стоячи перед люстром у весь зріст цитував з пам'яті промови про рівні ризику й офшорні зони, над якими він працював, удосконалюючи свої жести та вирази обличчя. У нього була інтрижка з тимчасовою конторською працівницею. Він бігав Бостонський марафон.

А що ж робив я? Я бурмотів, човгав, виголив смужку волосся на маківці, від чола до потилиці — я був йому за особистого антихриста.

Він пішов, коли мені було тринадцять. Я робив домашнє завдання з тригонометрії, коли він мені це сказав. Він сидів навпроти мого робочого столика, де мої вічно заточені олівці стирчали зі старої мармеладової банки. Поки він говорив, я робив домашнє завдання. Я перевіряв формули на сторінці та писав у нотатнику, знов і знов: синус косинус тангенс.

Чому батько залишив мою матір?

Жоден з них ніколи не казав.

Роки потому я жив на верхньому Мангеттені. Одного вечора по телебаченню показували батька, темнуватий канал, поганий прийом, Росс у Женеві, немовби подвоєне зображення, говорить французькою. Чи я знав, що батько говорить французькою? Чи я певен, що цей чоловік — то мій батько? Він покликався, у субтитрах, на екологію безробіття. Я спостерігав стоячи.

Й Артис зараз у цьому малоправдоподібному місці, цій пустельній примарі, невдовзі її мають законсервувати, крижане тіло в масивній поховальній камері. А потім — позауявне майбутнє. Поміркуй над самими словами. Час, доля, імовірність, безсмертя. А ось моє простодушне минуле, моя пощерблена історія, миттєвості, до яких я не можу не звертатися, бо вони мої, їх неможливо не побачити та не відчути, виповзають із кожної стіни довкола мене.

Якось у Попільну середу я пішов до церкви та став у чергу. Я роздивлявся довкола на статуї, дощечки, стовпи та вітражі, а потім пішов до огорожі вівтаря і став навколішки. Підійшов священик і відмітив мене пляминою святого попелу, великим пальцем до мого чола. Ти є порох[2]. Я не католик, мої батьки не католики. Я не знав, ким ми були. Ми були «їсти і спати». Ми були «Віднесіть костюм татка до хімчистки».

Коли він пішов, я вирішив прийняти ідею полишеності або напівполишеності. Моя мати та я розуміли й довіряли одне одному. Ми поїхали жити у Квінс, у «помешкання з садом», де жодного саду не було. Нас обох це влаштовувало. Я дав волоссю відрости на моїй виголеній аборигеновій голові. Ми разом ходили гуляти. Хто так робить, мати з сином-підлітком, у Сполучених Штатах Америки? Вона не читала мені нотацій, чи читала, але рідко, щодо моїх ухилів від видимої нормальності. Ми споживали просту їжу і били тенісний м'яч туди-сюди на громадському корті.

Але священик у рясі та дрібне притирання його пальця, який уживлює попіл. І вернешся в порох[3]. Я блукав вулицями, видивляючись людей, які могли б на мене подивитися. Я стояв перед вітринами магазинів, вивчаючи своє відбиття. Я не знав, що воно було. Якийсь перепуджений жест шаноби? Чи я збиткувався зі Святої Матері Церкви? Чи просто намагався надати собі поважного вигляду? Я хотів, щоб пляма лишалася багато днів і тижнів. Коли я дістався додому, мати відхилилася від мене, нібито задля перспективи. Це було найкоротше оцінювання. Я намагався не посміхатися — і мав усмішку гробаря. Вона щось сказала про занудність серед по всьому світу. Трохи попелу, щонайменша витрата, і середа, тут і там, сказала вона, буде що згадати.

Зрештою мій батько і я почали пропихатися своїм шляхом крізь деяке напруження, що тримали нас на відстані, і я прийняв кілька його заходів щодо моєї освіти, але ми не просунулися далі щодо бізнесу, яким він володів.

І роки потому, що почувалися, наче ціле життя потому, я почав розуміти жінку, яка нині сиділа переді мною, випроставшись, осяяна настільною лампою поблизу.

А в іншому житті, її житті, вона розплющила очі та побачила, що я там сиджу.

— Джеффрі.

— Учора пізно приїхав.

— Росс мені розповів.

— І виявилося, що це правда.

Я взяв і тримав її за руку. Видавалося, що більше нема про що говорити, але ми спілкувалися десь із годину. Вона майже шепотіла, і я так само, суголосно обставинам чи самому довкіллю, довгим притишеним коридорам, почуттю відгородження і відокремлення, новому поколінню земного мистецтва з людськими тілами в станах тимчасового припинення життєвих функцій.

— Відколи сюди приїхала, я, як виявляється, зосереджуюся на дрібницях, потім — на ще дрібнішому. Мій розум розкручується, розмотується. Я думаю про деталі, що поховані роками. Я бачу миттєвості, які згаяла раніше чи вважала надто буденними для згадування. Таке моє становище, звичайно, чи моє лікування. Відчуття закривання, завершування.

— Тимчасово.

— Ніяк не виходить у таке вірити? Бо я не вірю. Я вивчала питання,— сказала вона.

— Знаю, що вивчала.

— Скептицизм, звичайно. Нам це треба. Але якоїсь миті починаємо розуміти: є щось значно більше і значно триваліше.

— Просте питання. Практичне, нескептичне. Чому ти не в госпісі?

— Росс хоче, щоб я була поруч. Лікарі відвідують регулярно.

Останнє слово завдало їй клопоту зі скупченням складів, тож далі вона говорила повільніше.

— Чи заїжджаю візком у коридори і темні відгородження, що рухаються вгору і вниз у шахті, чи, може, убік або назад. У будь-якому разі мене доставляють в оглядову, де вони дивляться і слухають, усі такі тихі. У кімнатах десь є медсестра чи медсестри. Ми спілкуємося мандаринською, вона та я, або він і я.

— А ти думаєш про те, у який світ повернешся?

— Я думаю про краплі води.

Я чекав.

Вона сказала: «Я думаю про краплі води. Як я зазвичай стояла під душем і дивилася на краплю води, що сповзає з мого боку прозорої завіски. Як я зосередилася на краплі, краплинці, кульці, і чекаю, поки вона набере нових форм, і вона проминає гребені та складки разом з водою, що збоку гатить мене по голові. Відколи цей спогад? Двадцять років тому, тридцять, довше? Не знаю. Про що я тоді думала? Не знаю. Може, я наділяла краплю води певним життям. Я оживлювала її, робила мультиком. Не знаю. Імовірно, мій розум був здебільшого порожній. Вода, яка хльостала мою голову, збіса холодна, але я не потурбувалася відрегулювати потік. Мені треба було дивитися на краплю, бачити, як вона починає видовжуватися, повільно, наче мул, текти. Та вона надто чиста і прозора, щоб текти-сочитися, наче мул. Я стою відхльостана по голові, розповідаючи собі, що ніякого мулу там нема. Мул — це бруд або слиз, це примітивне життя на дні океану, і він переважно складається з мікроскопічних морських істот».

Вона говорила немовби мовою тіні, з паузами, думаючи, спробами пригадати, і коли вона повернулась до цієї миті, цієї кімнати, вона мала помістити мене, перерозташувати, Джеффрі, його син, сидить навпроти неї. Я був Джефф для всіх, крім Артис. Цей додатковий склад, у її ніжному голосі, зробив мене самосвідомим, чи свідомим другої самості, приємнішої та надійнішої, людиною, яка йде, випроставши плечі, чистою вигадкою.

— Інколи в темній кімнаті,— сказав я,— я бажаю заплющити очі. Входжу до кімнати та заплющую очі. Або в спальні чекаю, поки підійду до світильника, що стоїть на комоді поряд із ліжком. Потім я заплющую очі. Я здаюся темряві? Не знаю, що воно таке. Чи це припасування? Нехай темрява диктує ситуації свої умови? Що це таке? Звучить — наче дивакувата дитина щось робить. Дитина, якою я і був. Та я це й тепер роблю. Входжу до темної кімнати, бува, чекаю і стою у дверях, а потім заплющую очі. Я випробовую себе, подвоюючи темряву?

Ми трохи помовчали.

— Робимо щось і потім забуваємо,— сказала вона.

— Але ж ми не забуваємо. Такі люди, як ми.

Мені сподобалося це казати. Такі люди, як ми.

— Одна з цих дрібних виїмок особистості. Так Росс говорить. Він каже, що я — чужа країна. Дрібниці, потім ще дрібніше. Це стало моїм станом буття.

— Я торую собі шлях до комода в темній спальні та намагаюся відчути місцезнаходження настільної лампи, а потім схопити або намацати абажура, а під абажуром дотягнутися до кнопки перемикача, що ввімкне світло.

— А потім розплющуєш очі.

— Хіба? Дивакувата дитина може й не розплющувати.

— Та лише по понеділках, середах і п'ятницях,— сказала вона, заледве виторовуючи шлях звичною ниткою днів.

Із задньої кімнати хтось вийшов, жінка, сірий комбінезон, темне волосся, темне обличчя, діловитий вид. Вона була в латексних рукавичках і стала позад Артис, дивлячись на мене.

Час іти.

Артис слабко сказала: «Це лише я, тіло в душі, одна особа, ув'язнена в пластику, споглядаю на краплю води, що сковзає вологою завіскою. Мить, яку забудеш. Це, видається, кінцева точка. Мить, про яку ніколи не подумаєш, хіба лише у процесі розгортання. Може, саме тому це й не видається особливим. Це лише я. Я про це не думаю. Я просто живу в цьому і полишаю його позаду. Та не назавжди. Полишаю позаду, однак не тепер, у цьому певному місці, де все, що я колись казала, робила і думала, є поруч, осьде, щоб можна було його щільно зібрати, щоб воно не зникло, коли я розплющу очі другому життю».

Воно мало назву «харчоблок», і цим і було, компонент, модуль, чотири маломірні столи та ще одна постать, чоловік, одягнутий у те, що виявилося чернечою киреєю. Я їв і крадькома позирав. Він порізав їжу і вдумливо її жував. Коли він підвівся йти, під киреєю я побачив вицвілі блакитні джинси, а нижче — теніски. Їжа була їстівна, але описати її не завжди вдавалося.

Я потрапив до своєї кімнати, притуливши диск на своєму браслеті до магнітного затискача, вбудованого в середню дверну панель. Кімната була маленька та невиразна. Вона була родовим поняттям до точки буття речі зі стінами. Стеля була низька, ліжко — ліжкоподібне, стілець як стілець. Вікон не було.

За двадцять чотири години, на підставі клінічного підрахунку, Артис мала померти, а це означатиме, що я прямуватиму додому, поки Росс на деякий час залишиться, щоб безпосередньо визначити, чи низка кріонічних дій відбувається за графіком.

Та я вже почував себе у пастці. Відвідувачам не дозволяли залишати будівлю і навіть не маючи куди йти тут, серед того докембрійського каміння, я відчував наслідки цього обмеження. Кімната не була обладнана цифровими з'єднаннями, і мій смартфон дав дуба. Я робив вправи на розтягування, щоб розігнати кров. Я качав прес і робив присідання-стрибки. Я намагався згадати сон попередньої ночі.

Кімната змусила мене почуватися так, ніби поглинений в основну сутність цього місця. Я сидів у кріслі, заплющивши очі. Я бачив, як сиджу тут. Я бачив сам комплекс звідкись у стратосфері, суцільна зварювальна маса і різноманітні двосхильні покрівлі, висонцені стіни.

Я бачив краплі води, які спостерігала Артис, що одна за одною стікали внутрішньою частиною душової завіски.

Я бачив невиразно оголену Артис, обличчям до бризок води, образ її заплющених очей за умови того, що мої очі теж заплющені.

Я хотів вибратися з крісла, вийти з кімнати, попрощатися з нею і поїхати. Я лише вмовив себе встати, а потім відчинити двері. Але тільки пішов блукати коридорами.

— 4 —

Я блукав коридорами. Двері тут пофарбовані в різні варіації неяскраво-синього, і я намагався назвати відтінки. Море, небо, метелик, індиго. Усі вони були хибні, і я почав почуватися ще дурнішим щокроку, який робив, та кожні двері, які ретельно досліджував. Я хотів побачити, як відчиняються двері, і з'являється постать. Я хотів знати, де я був, і що відбувається довкола мене. Повз мене жваво пройшла жінка, і я опирався імпульсу назвати її, як колір, чи дослідити її за ознаками чогось, якоїсь підказки.

Потім мене вразила думка. Проста думка. За дверима нічого не було. Я блукав і думав. На певних поверхах були місця, де розміщено офіси. Деінде зали були голий дизайн, двері — просто один елемент у всеосяжній схемі, яку Росс описав у загальних рисах. Я зачудувався, чи це було таке візіонерське мистецтво[4], що включало кольори, форми та місцеві матеріали, мистецтво, покликане супроводжувати й оточувати твердо вбудовану ініціативу, ядро праці науковців, консультантів, техніків і медперсоналу.

Думка мені сподобалася. Вона пасувала обставинам, відповідала стандартам неправдоподібності або зухвалій тупій вдачі, що може відзначити найпереконливіше мистецтво. Усе, що треба робити,— це лише постукати у двері. Вибери колір, вибери двері та постукай. Якщо ніхто не відчиняє, стукай у сусідні й наступні. Але я був застережливий, щоб не зрадити довіру батька, який мене сюди привіз. Потім тут були приховані камери. Там мало би бути спостереження за цими залами, із порожніми обличчями, що вдивляються у монітори в заглушених кімнатах.

До мене наближалися три людини, одна з них — хлопець у моторизованому інвалідному візку, який скидався на унітаз. Йому було дев'ять чи десять, і він увесь цей час за мною спостерігав. Верхня частина його тіла була сильно схилена набік, а очі сторожкі, і мені схотілося зупинитися і з ним поговорити. Дорослі дали зрозуміти, що це неможливо. Вони йшли обабіч візка і дивилися прямо перед собою, у дозволений простір, облишивши мене в моїй паузі, у моїх гарних намірах.

Згодом я повернув за ріг і пішов коридором зі стінами, пофарбованими натуральною умброю, густим рідким пігментом, призначеним нагадувати бруд, подумав я. Двері були відповідно підібрані, усі однакові. А ще в стіні було заглиблення, і там стояла фігура, руки, ноги, голова, тулуб, річ, зафіксована на місці. Я побачив, що це манекен, голий, безволосий, без рис обличчя, червонувато-брунатний, а може й рудуватий чи просто іржавий. Він мав груди, воно мало груди, і я зупинився, щоб дослідити фігуру, формовано-пластикову версію людського тіла, шарнірну модель жінки. Я уявив, як кладу руку на груди. У цьому, видавалося, була потреба, особливо якщо потребував я. Голова була майже овальна, руки розташовані у спосіб, що я намагався розшифрувати — самозахист, відсмикування, одна нога відставлена назад. Фігура наче прикипіла до підлоги, необгороджена захисним склом. Рука на грудях, рука ковзає вгору стегном. Це те, що я зробив би колись. Тут і зараз, камери на місці, монітори, механізм сигналізації на самому тілі — щодо цього я певен. Я відступив і дивився. Нерухомість фігури, порожнє обличчя, порожній коридор, постать у ночі, бовван застрашено відсторонюється. Я відійшов ще далі й усе дивився.

Нарешті я вирішив, що маю вияснити, чи є там щось за тими дверима. Я знехтував можливими наслідками. Я пішов залом далі, обрав двері і постукав. Я почекав, підійшов до наступних дверей і постукав. Чекав, ішов до наступних дверей і стукав. Я зробив так шість разів і сказав собі «ще одні», та цього разу двері відчинилися, і там стояв чоловік у костюмі, краватці та тюрбані. Я подивився на нього, розмірковуючи, що можна сказати.

— Я, певно, не в ті двері,— сказав я.

Він пильно на мене поглянув.

— Тут усі двері не ті,— сказав він.

Минуло доволі багато часу, поки я знайшов батьків офіс.

Якось, коли вони ще були в шлюбі, мій батько назвав матір рибницею. То міг бути просто жарт, одначе це спрямувало мене до словника. Виявилося, що значення цього слова в англійській — «груба жінка», а ще якесь shrew. Треба дивитися shrew. «Лайлива, сварлива жінка» від староанглійського слова shrewmouse, тобто землерийка. Треба дивитися shrewmouse. Книга послалася на shrew, значення 1. Дрібний комахоїдний ссавець. Треба подивитися комахоїдний. У книзі говорилося, що це означає «годуватися комахами», латиною insectus, комаха, плюс йога, англійською vorous. Треба подивитися vorous.

За три чи чотири роки потому я намагався прочитати довгий і напружений європейський роман, написаний у 1930-ті, переклад з німецької, і натрапив на слівце рибниця. По кривій мене знову посунуло до їхнього шлюбу. Але коли я спробував уявити їхнє життя разом, мати та батько мінус я, то лишився ні з чим, я нічого не знав. Росс і Мадлен наодинці, що вони казали, які вони були, хто вони були? Усе, що я відчував,— це зруйнований простір там, де зазвичай був мій батько. А тут була моя мати, сидить навпроти в кімнаті, тонка жінка в штанях і сірій сорочці. Коли вона запитала мене про книгу, я безпорадно махнув. Книга — то випробовування, вживана книга в м'якій палітурці, напхана величезними й бурхливими емоціями дрібним рясним друком на розкислих сторінках. Вона сказала відкласти її та взятися знову через три роки. Але я хотів її читати зараз, мені це треба зараз, навіть якби я знав, що ніколи не закінчу. Я любив читати книги, що заледве не вбивали мене, книги, які допомогли мені розповісти, ким я був, сином, який читав такі книжки на капость своєму батькові. Я любив сидіти й читати на нашому крихітному бетонному балконі з неповним видом на кільце зі скла і сталі, де мій батько працював, серед мостів і веж нижнього Мангеттена.

Якщо Росс не сидів за столом, то стояв біля вікна. Але вікон в офісі не було.

Я сказав: «Як Артис».

— Її оглядають. Скоро дадуть медикаменти. Її час минає, так треба, у медикаментозному стані. Вона називає це «мляве вдоволення».

— Мені подобається.

Він повторив цю фразу. Йому вона теж подобалася. На ньому була сорочка з короткими рукавами та темні окуляри, ностальгійно поіменовані КДБ — поляризовані, з відкидними лінзами і перемінним відливом.

— Ми розмовляли, вона і я.

— Вона розповіла. Ти її ще побачиш, ще поговориш. Завтра,— сказав він.

— Між іншим. Це місце.

— Що не так?

— Я знаю лише те небагато, що ти мені розповів. Я подорожував наосліп. Спочатку машина і водій, потім літак компанії, із Бостона до Нью-Йорка.

— Надзвуковий середній реактивний літак.

— Дві людини зайшли на борт. Тоді з Нью-Йорка до Лондона.

— Колеги.

— Які мені нічого не сказали. Нічого не маю проти.

— І які зійшли в Ґатвіку.

— Я думав, то був Гітров.

— То був Ґатвік,— сказав він.

— Потім хтось зайшов на борт, узяв мій паспорт, повернув його, і ми знову в небі. Я був у салоні сам-один. Думаю, я спав. Щось їв. Поспав, потім ми приземлилися. Пілота я так і не побачив. Я припускав, що це Франкфурт. Хтось зайшов на борт, узяв мій паспорт, повернув його. Я перевірив штамп.

— Цюрих,— сказав він.

— Потім на борт зайшли три людини, чоловік і дві жінки. Старша жінка мені усміхнулася. Я намагався почути, про що вони говорять.

— Вони говорили португальською.

Він цим насолоджувався, із поважним виглядом провалившись у кріслі, роблячи зауваження до стелі.

— Вони розмовляли, але не їли. Я під'їв, чи то, може, було пізніше, на наступному етапі. Ми приземлилися, вони вийшли, і хтось зайшов на борт і повів мене злітною смугою до іншого літака. Це був голомозий парубок десь сім футів заввишки в темному костюмі, на шиї величезний срібний медальйон на ланцюжку.

— Ти був у Мінську.

— Мінськ,— спитав я.

— Той, що в Білорусі.

— Не думаю, що хтось робив штамп у моєму паспорті. Літак відрізнявся від першого.

— Російський реактивний чартер.

— Дрібніший, менше вигод, інших пасажирів нема. Білорусь,— сказав я.

— Ти звідти летів на південний схід.

— Заколисаний, задурений, півмертвий. Я не певен, чи наступний етап був із зупинкою чи без. Я не певен, скільки етапів було в усій подорожі. Я спав, снив, галюцинував.

— Що ти робив у Бостоні?

— Там живе моя дівчина.

— Ти та твої дівчата ніколи, здається, не живете в одному місті. Чого б це?

— Це робить час дорогоціннішим.

— Тут усе інакше,— сказав він.

— Знаю. Уже вивчив. Тут нема часу.

— Чи час такий гнітючий, що ми не відчуваємо, як він так само минає.

— Ви від нього ховаєтеся.

— Ми йому поступаємося,— сказав він.

Тепер була моя черга провалитися у кріслі. Мені хотілося цигарку. Я двічі кидав палити й хотів знову почати та кинути. Я уявляв це як довічний цикл.

— Мені спитати чи приймати ситуацію пасивно? Я хочу знати правила.

— Яке питання?

— Де ми? — спитав я.

Він повільно кивнув, розмірковуючи. Потім засміявся.

— Найближче місто абиякого розміру — за кордоном, зветься Бішкек. Це столиця Киргизстана. Потім є Алмати, більше, ще далі, у Казахстані. Але Алмати — не столиця. Та колись було. Тепер столиця — Астана, у якій є золоті хмарочоси та криті торгові центри, де люди відпочивають на піщаних пляжах, перш ніж зануритись у басейни, де є хвилі. Коли вже знаєш місцеві назви і як їх вимовляти по літерам, почуватимешся менш відірваним.

— Я тут так довго не затримаюся.

— Твоя правда,— сказав він.— Але є зміни в підрахунках щодо Артис. Вони очікують, що це станеться на день пізніше.

— Я думав, що вимір часу був надзвичайно точний.

— Ти не маєш лишатися. Вона зрозуміє.

— Я лишуся. Звичайно, я лишуся.

— Навіть за найретельнішого керівництва тіло прагне впливати на ті чи ті рішення.

— Вона помре природно, чи останній подих буде силуваний?

— Розумієш, є щось поза останнім подихом. Розумієш, це тільки вступ до чогось більшого, того, що далі.

— Дуже по-діловому.

— Насправді це буде дуже лагідно.

— Лагідно.

— Буде швидко, безпечно і безболісно.

— Безпечно,— сказав я.

— Їм потрібно, щоб це відбулось у повній синхронізації з тими методами, які вони тонко налагоджували. Які найкраще пасують її тілу, її хворобі. Вона могла б жити на кілька тижнів довше, так, але навіщо?

Зараз він нахилився вперед, лікті на столі.

Я спитав: «Чому тут?»

— Лабораторії та техцентри у двох країнах. Це база, центральне командування.

— А чого так відокремлено? Чому не Швейцарія? Чому не передмістя Г'юстона?

— Ми цього і прагнули, цієї відділеності. Маємо те, що треба. Тривкі джерела енергії й витривалі механізовані системи. Вибухозахисні стіни й зміцнені поверхи. Структурна надмірність. Протипожежна безпека. Охоронні патрулі, земля і повітря. Ретельна кібербезпека. І так далі.

Структурна надмірність. Йому подобалося це казати. Він відкрив шухляду в столі, а потім виставив пляшку ірландського віскі. Вказав на тацю з двома склянками, і я через усю кімнату пішов за нею. Повертаючись до столу, я оглянув склянки, вишукуючи прониклі піщинки та кам'яний пил.

— Тут люди в кабінетах. Ховаються. Що вони роблять?

— Вони роблять майбутнє. Нову ідею майбутнього. Відмінну від інших.

— І воно тут має бути.

— Кочовики мандрували цією землею тисячі років. Вівчарі в чистому полі. Воно не пошарпане й історично стисле. Тут похована історія. Тридцять років тому Артис працювала на розкопках десь на північному сході звідси, поблизу Китаю. Історія в могильниках. Ми поза обмеженнями. Ми забуваємо все, що знали.

— У цьому місці й своє ім'я можна забути.

Він підніс склянку і випив. То був рідкісний бленд віскі, тричі дистильований, суворо обмежене виробництво. Із подробицями він мене ознайомив роки тому.

— А гроші?

— Чиї?

— Твої. У тебе їх багато, вочевидь.

— Я зазвичай вважав себе серйозною людиною. Праця, яку робив, зусилля і самовідданість. Потім, пізніше, час, який можна було присвятити іншим справам, мистецтву, навчаючись ідей, традицій та інновацій. Полюбив це,— сказав він.— Сам витвір, картину на стіні. Потім я почав з рідкісних книг. Витрачав години й дні в бібліотеках, у службових приміщеннях, і не мав потреби ними володіти.

— Ти мав доступ, у якому відмовили іншим.

— Але ж я не був там, щоб заволодіти. Я там стояв і дивився чи уклякав і споглядав. Щоб читати заголовки на корінцях безцінних книг у замкнених стелажах. Артис і я. Якось ти і я в Нью-Йорку.

Я відчував, як усе нижче спускається м'який опік віскі і на мить заплющив очі, слухаючи Россове декламування пригаданих заголовків з бібліотек у декількох світових столицях.

— Але що серйозніше за гроші? — спитав я.— Як воно? Ризик. У чому твої ризики в цьому проекті?

Я говорив без надриву. Сказав тихо, без іронії.

— Коли мене вже просвітили щодо значущості ідеї та потенціалу, що стоїть за нею, чималі залучення,— сказав він,— я прийняв рішення, яке ніколи не переглядав.

— Ти колись переглядав своє рішення щодо чогось?

— Щодо мого першого шлюбу,— відповів він.

Я задивився у склянку.

— А хто вона була?

— Гарне питання. Глибоке. Ми мали сина, але поза тим...

Не хотілося на нього дивитися.

— Але хто вона була?

— Вона по суті була одне. Вона була твоя мати.

— Скажи її ім'я.

— Хіба ми колись казали одне одному свої імена, вона та я?

— Скажи її ім'я.

— Люди, які були в шлюбі, як ми, у наш незвичний спосіб, який не такий уже й незвичний, чи вони колись кажуть одне одному свої імена?

— Хоча б раз. Мені треба почути, як ти його кажеш.

— Ми мали сина. Ми казали його ім'я.

— Зроби приємність. Давай. Скажи його.

— Ти пам'ятаєш, що казав хвилину тому? У цьому місці своє ім'я можна забути. Люди гублять свої імена в безліч способів.

— Мадлен,— сказав я.— Моя мати, Мадлен.

— Тепер я згадав, так.

Він посміхнувся і відкинувся в поставі вдаваного пригадування, потім змінив вираз обличчя, своєчасний маневр, різко до мене звертаючись.

— Подумай про це, що тут і хто тут. Подумай про кінець усіх злигоднів, які визбируєш роками. Подумай поза особистим досвідом. Облиш його там. Те, що відбувається в цій спільноті,— це не просто створення медичної науки. Залучені соціальні теоретики й біологи, футуристи й генетики, кліматологи й нейронауковці, психологи й етикологи, якщо це правильне слово.

— Де вони?

— Деякі тут постійно, інші приходять і йдуть. Рівні тут пронумеровані. Тут усі вітальні розуми. Глобально тут англійська, так, але є й інші мови. Коли треба — перекладачі, людські й електронні. Є філологи, які конструюють передову мову, унікальну для «Конвергенції». Корені слів, закінчення, навіть жести. Люди вивчатимуть і говоритимуть нею. Мова, яка дасть нам змогу висловити те, що не можемо висловити зараз, побачити те, що не можемо побачити зараз, побачити себе та інших у такі способи, що нас об'єднують, розширити кожну можливість.

Він витрусив ще краплю-дві, потім підніс склянку до носа і понюхав. Натепер вона спорожніла.

— Ми й хвилини не вагаємося стосовно того, що місцина, яку ми займаємо, зрештою стане осердям нового мегаполісу, можливо, незалежною державою, відрізняючись від будь-яких нам відомих. Саме це я маю на увазі, коли я називаю себе серйозною людиною.

— Із серйозними грошима.

— Так, грошима.

— Хоч греблю гати.

— Та інших благодійників. Фізичні особи, фундації, корпорації, таємні фінансування від різних урядів через їхні розвідувальні служби. Ця ідея — одкровення для розумників у багатьох галузях. Вони розуміють, що зараз настав час. Не лише наука і техніка, а і політичні та навіть військові стратегії. Інший спосіб думати й жити.

Він обережно налив «на палець», як йому подобалося це називати. У свою склянку, потім у мою.

— Спочатку для Артис, звичайно. Для жінки, якою вона є, для того, що воно значить для мене. Потім перехід у повне прийняття. Переконання, принцип.

Подумай про це так, говорив він мені. Подумай про тривалість свого життя, вимірявши в роках, а потім вимірявши в секундах. Роки, вісімдесят років. Звучить добре, як на теперішні стандарти. А потім секунди, сказав він. Твоє життя в секундах. Скільки їх буде у вісімдесяти роках?

Він спинився, імовірно вираховуючи. Секунди, хвилини, години, дні, тижні, місяці, роки, десятиліття.

Секунди, сказав він. Починай лічити. Твоє життя в секундах. Подумай про вік землі, геологічні ери, океани з'являються і зникають. Подумай про вік галактики, вік усесвіту. Усі ці мільярди років. І про нас, про тебе і мене. Ми блискавично живемо і помираємо.

Секунди, сказав він. Ми можемо виміряти наше життя в секундах.

На ньому була блакитна сорочка без краватки, два ґудзики зверху розстебнуті. Мене розважила ідея, що колір сорочки пасує до одних із дверей з мого нещодавнього переживання. Можливо, я намагався підірвати ті розмисли, така собі форма самозахисту.

Він зняв і поклав окуляри. Він видавався втомленим, старішим. Я спостерігав, як він пив, а потім налив, і я відмахнувся від присунутої пляшки.

Я сказав: «Якби хтось розповів мені все це тижні тому, про це місце, ці ідеї, хтось, кому я повністю довіряю, припускаю, що повірив би. Але я тут, і воно довкола мене, і мені складно в це повірити».

— Тобі треба гарно поспати.

— Бішкек. Так?

— Й Алмати. Але на значній відстані, обидва. І десь на північ, вище на півночі, там Совєти випробовували свої ядерні бомби.

Ми подумали про це.

— Маєш вийти за межі свого досвіду,— сказав він.— Поза свої обмеження.

— Мені потрібно вікно, щоб у нього дивитися. Це моє обмеження.

Він підніс свою склянку і почекав, поки я зроблю відповідний жест.

— Я брав тебе на дитячий майданчик, ті старі руїни майданчика, там, де ми тоді жили. Я садовив тебе на гойдалку, штовхав, чекав, штовхав,— сказав він.— Гойдалка відлітала, гойдалка поверталась. Я садовив тебе на гойданку. Я стояв на іншому боці зрівноваженої дошки та повільно штовхав донизу свій край планки. Ти здіймався в повітря, руками прип'явшись до поруччя. Потім я здіймав планку на своєму краю і спостерігав, як ти спускаєшся. Вгору-вниз. Тепер трохи швидше. Вгору-вниз, вгору-вниз. Я упевнився, що ти міцно тримаєшся за ручку. Я сказав, Гой-да, гой-да.

Я завагався, а потім підніс склянку, чекаючи, що ж буде далі.

Я стояв перед екраном у довгому переході. Спершу нічого, крім неба, потім натяк на загрозу, схилені верхів'я дерев, неприродне світло. Незабаром, за лічені секунди, обертальний стовп вітру, бруду й уламків. Він сповнює кадр, кривуляста вікнина, темна і вигнута, беззвучна, а потім ще одна, внизу ліворуч, на далекій відстані, повстаючи з обрію. Це була рівнина, безперешкодний краєвид, увесь екран тепер — торнадо, застрашлива тиша, яка, думав, вибухне відвертим ревом.

Тут наш клімат нас огортав. Я бачив багато торнадо в репортажах теленовин і чекав на відеоматеріал з рінуватим шляхом шторму, наслідками, низкою розтрощених будинків, звіяних дахів, які збочили, завалившись.

Їх показали, так, цілі вулиці зрівняно, шкільний автобус на боці, а ще також люди йдуть цим шляхом, уповільнено, майже з екрана і до коридора, несучи те, що вони врятували, загін чоловіків і жінок, чорно-білі, в урочистому марші, і мертві вишикувані на спустошених помостах у дворищах. Камера затрималася на тілах. На подробиці їхнього насильницького кінця було важко дивитися. Але я спостерігав, почуваючись зобов'язаним чомусь або комусь, можливо, жертвам, і думаючи про себе як про єдиного свідка, заприсяглого завданню.

Тепер, деінде, інше місто, інша пора доби, юнка їде повз на велосипеді на передньому плані, дивакуваті комічні рухи, швидкі й тремкі, з одного кінця екрана до іншого, разом зі штормом у милю завширшки, буревій, усе ще далеко, виповзає зі шва землі й неба, а потім новий кадр з огрядною людиною, яка похитується сходами льоху вниз, надмір реальне, сім'ї туляться в гаражах, обличчя в темряві, і знову дівчина на велосипеді крутить педалі тепер уже в інший бік, безтурботна, без поспіху, сцена в старому німому кіно, вона — Бастер Кітон у стані пришелепуватої безневинності, а потім червонуватий спалах світла, і воно вже тут, ваговито напосідаючи, поглинаючи півбудинку, чиста міць, вантажівка і стодола просто на стежці.

Білий екран, поки я стояв і чекав.

Тепер суцільна пустка, зрізаний пейзаж, образ усе тривав, тиша так само. Кілька хвилин я стояв на місці, вичікуючи, будинків нема, дівчини на велику нема, нічого, кінчено, зроблено. Той самий спустошений екран.

Я все чекав, сподіваючись більшого. Я відчував, як з якоїсь глибочини вивергається відрижка віскі. Іти було нікуди, і я не тямив, котра година. Мій годинник був виставлений на північноамериканський час, східний пояс.

— 5 —

Я його раз бачив до того, тут у харчоблоці, чоловіка у киреї ченця. Коли я увійшов, він не звів очей. Страва з'явилась у щілині біля дверей, і я приніс тарілку, склянку і посуд до столу, розташованому навкіс від нього через вузький прохід.

Він мав видовжене обличчя і великі руки, голова звужувалася догори, волосся підчикрижене так, що лишилася рідкувата сива стерня. Та сама кирея з минулого разу — стара і зморшкувата, багряниста із золотими прикрасами й без рукавів. Натомість із-під неї витикалися рукави смугастої піжами.

Я оглянув їжу, трохи з'їв і зважився припустити, що він знає англійську.

— А що ми їмо?

Він поглянув на мою тарілку, але не на мене.

— Це зветься ранковий плов.

Я з'їв ще і спробував пов'язати смак із назвою.

— А можете сказати, що тут?

— Морква і цибуля, трохи баранини, трохи рису.

— Рис я бачу.

— Оші нахор[5],— сказав він.

Певний час ми їли тихо.

— Що ви тут робите?

— Говорю з тими, хто помирає.

— Ви їх запевняєте.

— У чому я їх запевняю?

— У продовженні. Пробудженні.

— Ви в це вірите?

— А ви ні? — спитав я.

— Не думаю, що хотів би. Я просто говорю про кінець. Спокійно, тихо.

— Але ж сама ідея. Підстава для всієї цієї непевної справи. Ви цього не приймаєте.

— Я хочу померти і скінчити навіки. Ви хіба не хочете померти? — спитав він.

— Не знаю.

— А який тоді сенс жити, якщо наприкінці не помирати?

У його голосі я намагався виявити походження: у якомусь віддаленому вигині англійської, у висоті тону і звуку, імовірно відгороджених часом, традицією й іншими мовами.

— Як ви тут опинилися?

Він мав про це поміркувати.

— Можливо, хтось щось сказав. Мене просто занесло. Я жив у Ташкенті під час заворушень. Сотні мертвих по всій країні. Вони там збурюють людей до смерті. Середньовічний розум. Я мав схильність потрапляти до країн у періоди їхніх насильницьких заворушень. Я вчився говорити узбецькою і допомагав виховувати дітей одного з провінційних чиновників. Я слово за слово навчав їх англійської та намагався бути за священика дружині тої людини, яка хворіла декілька років. Я виконував функції духовника.

Він брав трохи їжі, жував і ковтав. Я робив так само і чекав, поки він провадитиме далі. Їжа почала смакувати як те, чим вона була, коли вже він ідентифікував її для мене. Баранина. Ранковий плов. Видавалося, йому більше не було що казати.

— А ви духовник?

— Я був членом постєвангелістської групи. Ми радикально відкололися від світового церковного собору. У нас були капітули в семи країнах. Кількість змінювалася. П'ять, сім, чотири, вісім. Ми зустрічались у простих спорудах, які самі побудували. Мастаба[6]. Натхненні гробницями в дуже древньому Єгипті.

— Мастаба.

— Плаский дах, похилі стіни, прямокутна основа.

— Ви зустрічались у гробницях.

— Ми несамовито очікували рік, день, мить.

— Щось сталось би.

— Що б це було? Метеорне тіло, тверда маса з каменю або металу. Астероїд, який падає з космосу, двісті кілометрів у діаметрі. Ми зналися на астрофізиці. Об'єкт уражає землю.

— Ви хотіли, щоб це сталося.

— Ми жадали цього. Ми безупинно про це молилися. Воно прийде звідти, із великої просторіні галактик, із нескінченного охоплення, що містить кожну частинку матерії. Усі таємниці.

— Тоді це сталося.

— Штуки падають в океан. Супутники падають з орбіти, якісь космічні зонди, космічне сміття, шматки космічного мотлоху, рукотворного. Завжди в океан,— сказав він.— Тоді це сталося. Штука вдарилася по діагоналі.

— Челябінськ,— сказав я.

Він дав слову зависнути в повітрі. Сама назва — то вже виправдання. Такі події дійсно стаються. Ті, хто присвятив себе тому, щоб такі події траплялися, хоч би якого масштабу, хоч би якої шкоди, не займаються цим завиграшки.

Він сказав: «Сибір на те і є, щоб ці штуки ловити».

Я розумів, що він бачить того, до кого говорить. Він мав схильність бурлаки бути непроникним для імен та облич. То були взаємозамінні компоненти від кімнати до кімнати, від країни до країни. Він не так говорив, як оповідав. Він провів хвилясту лінію, свою, і зазвичай був хтось, хто бажав бути тим випадковим тілом, якому він розповідав свої історії.

— Я знаю, що тут є госпіс. Це там ви говорите з тими, хто помирає?

— Вони називають його госпіс. Вони називають його безпечний схов. Я не знаю, що воно таке. Супровід веде мене туди щодня вниз пронумерованими рівнями.

Він говорив про передове обладнання, навчений персонал. Та все ж це змусило його подумати про Єрусалим у дванадцятому столітті, сказав він, де орден лицарів дбав про паломників. Він час від часу уявляв, як іде серед прокажених і жертв чуми, дивлячись на висхлі обличчя зі старих фламандських картин.

— Я думаю про кровопускання, проносні й купальні, заведені лицарями, тамплієрами. Люди звідусіль, хворі й умирущі, які простували до них, які молилися за них.

— Потім ви згадуєте, хто і де ви.

— Я згадую, хто я. Я госпітальєр. Де я, це ніколи не важило.

Росс також посилався на паломників. Це місце, можливо, і не мало призначення бути новим Єрусалимом, але люди робили тривалі поїздки, щоб знайти тут форму вищого буття, будучи тут, чи, принаймні, науковий процес, який утримуватиме тканину їхніх тіл від розкладання.

— У вашій кімнаті є вікно?

— Я не хочу вікон. Що з того боку вікна? Чисте тупе відволікання.

— Але ж сама кімната, якщо це ніби моя кімната, її розмір.

— Кімната — це самотність, медитація. Я можу здійняти руки і торкнутися стелі.

— Келія ченця, так. І кирея. Я дивлюся, що на вас кирея.

— Воно зветься наплічник.

— Кирея ченця. Але така нечернецька. Хіба такі киреї не сірі чи брунатні, чи чорні, чи білі?

— Російські ченці, грецькі ченці.

— Гаразд.

— Ченці-картезіанці, ченці-францисканці, тибетські ченці. Ченці в Японії, ченці в пустелі Синай.

— Ваша кирея, оця. Звідки вона?

— Я побачив її накинутою на крісло. Я все ще яскраво бачу те місце.

— Ви її взяли.

— Коли я її бачив, то вже знав, що вона моя. Це було визначено наперед.

Я б міг йому поставити ще одне-два питання. Чиє крісло, яка кімната, яке місто, яка країна? Та я розумів, що так можна образити оповідний метод цієї людини.

— Що ви робите, коли не прямуєте до людей у їхні останні години чи дні?

— Це все, що я роблю. Я говорю з людьми, я їх благословляю. Вони просять мене потримати їх за руки, вони розповідають мені свої життя. Ті, у кого лишилося досить сил, щоб говорити або слухати.

Я спостерігав, як він підвівся, вищий, ніж видався на перший погляд. Кирея була лише до колін, і низ піжами майорів, поки він ішов до дверей. На ньому були чорно-білі високі кросівки. Я не хотів ставитися до нього, як до комічної фігури. Він, вочевидь, не такий. Я достоту почувався, що здрібнів через його присутність, його зовнішній вигляд, через те, що він говорив, його стежку випадковості. Кирея — то був фетиш, серйозний фетиш, наплічник ченця, накидка шамана, який ніс те, що вважав за духовні сили.

— А це я чай п'ю?

— Зелений,— сказав він.

Я очікував на слово чи фразу узбецькою.

Артис сказала: «Це було десять чи дванадцять років тому, хірургія, праве око. Коли скінчилося, вони дали мені захисний наочник, який я мала носити обмежений строк. Я сиділа з наочником удома в кріслі. Ще була медсестра, Росс домовився щодо медсестри, хоч потреби не було. Ми дотримувалися всіх рекомендацій, наведених в інструкції до застосування. Я на годинку заспала у кріслі, а коли прокинулася, прибрала наочник і подивилася довкола, і все виглядало інакше. Я була вражена. Що ж я бачила? Те, що й завжди. Ліжко, вікна, стіни, підлогу. Але яскравість усього того, променистість. Покривало і пошивки для подушок, насичена барва, глибини барви, щось ізсередини. Ніколи раніше, ніколи»,— сказала вона.

Ми сидимо вдвох, як і напередодні, і я мав нахилятися, щоб почути те, що вона каже. Минуло трохи часу, поки вона була готова продовжувати.

— Я усвідомлюю, що коли ми щось бачимо, то отримуємо лише певну міру інформації, відчуття, здогад про те, що бачимо. Я не знаю деталей чи термінологію, але таки знаю, що зоровий нерв не каже всієї правди. Ми бачимо тільки прикмети. Решта — то наша вигадка, наш спосіб відновлювати наявне, якщо є те, що філософськи можна назвати актуальним. Я знаю, що тут триває дослідження, десь у цьому комплексі, майбутніх моделей людського зору. Експерименти з використанням роботів, лабораторних тварин, хтозна-кого, може, і таких людей, як я.

Тепер вона дивилася просто на мене. Вона змусила мене побачити себе, стисло, як особу, яка стоїть тут і яку розглядають. Досить високий чоловік з густим заплетеним волоссям, доісторичною зачіскою. То було все, що я міг перейняти з глибокого зондування, яке робила жінка в кріслі.

Тепер вона замінила мене тим, що тоді побачила.

— Але ж вигляд цього, вид знайомої кімнати, яка нині змінилася,— сказала вона.— І вікна, що ж я бачила? Небо з прозорої дикої блакиті. Медсестрі я нічого не сказала. А що казати? А килим, Боже мій, перський — дотепер то було лише миле слівце. Хіба я перебільшую, коли кажу, що було дещо у формах і барвах, симетрія візерунку, тепло, червінькове, не знаю, як його назвати. Мене заворожив килим, а потім віконна рама, біла, просто біла, але я ніколи не бачила білий таким, як цей, і я не вживала знеболювальне, яке могли б змінити сприйняття, просто очні краплі чотири рази на день. Білий чималої глибини, білий без контрасту, я не потребувала контрасту, білий як він є. Чи я певна, що не перебільшую, відверто вигадуючи? Я добре пам'ятаю, що думала. Я думала: чи так світ насправді виглядає? Чи це реальність, якої ми ще не навчилися бачити? То не було запізніле міркування. Чи це світ, який бачать тварини? Я думала про це у перші кілька миттєвостей, дивлячись у вікно, бачачи верхів'я дерев і небо. Чи це світ, який здатні бачити тільки тварини? Світ, приналежний яструбам, тиграм у дикій природі.

Вона лише трохи жестикулювала під час розмови, рука, що кількаразово просіює, перебираючи спогади, образи.

— Я відправила медсестру додому і рано пішла спати з надітим наочником. Це була одна з рекомендацій. Уранці я зняла наочник і пішла пройтися будинком, видивлятися у вікна. Мій зір покращився, але був буденний. Переживання минуло, та променистість у речах. Медсестра повернулася, Росс зателефонував з аеропорту, я дотримувалася рекомендацій. Була сонячна днина, і я пішла погуляти. Чи переживання не завіялося, і променистість не поблякла — просто все було знову погамоване. Яке слово. Те, як ми бачимо і думаємо, те, що дозволяють наші почуття, це мало переважити. Що іще я могла очікувати? Чи така вже я незвичайна? За кілька днів я пішла до лікаря. Я намагалася розповісти йому про побачене. Потім подивилася на його обличчя і зупинилася.

Вона продовжувала говорити і, видавалося, час від часу губила загальну картину, інтонацію. Вона прагнула відчалити від слова чи складу, очі озиралися по відчуття, які вона намагалася описати. Вона була вся обличчя й руки, тіло, згромаджене у зборках халату.

— Але це ж не кінець історії?

Питання її задовольнило.

— Ні, не кінець.

— Воно знову сталося?

— Саме так. Ось про що я думаю. Я стану клінічним зразком. Через роки робитиметься поступ. Частини тіла замінені або відбудовані. Відзнач документальний тон. Я розмовляла тут з людьми. Перебирання, атом за атомом. Усією душею вірю, що мене пробудять до нового сприйняття світу.

— Світу, яким він є насправді.

— У часі це не обов'язково так віддалено. І оце те, що я думаю, коли намагаюсь уявити собі майбутнє. Я наново народжусь у глибшій і правдивішій реальності. Лінії блискучого світла, кожна матеріальна річ у своїй повноті, святиня.

Я сам завів її до пісні про «Жили вони довго і щасливо» і тепер не знав, як реагувати. Це мені було недосяжне, усе це. Артис знала сувору науку. Вона працювала в кількох країнах, викладала в декількох університетах. Вона спостерігала, виявляла, досліджувала і пояснила багато рівнів людського розвитку. Але де ж були святині? Вони скрізь, звичайно,— у музеях і бібліотеках, місцях богослужіння й у викопаній землі, у кам'яних і грязьових руїнах, і вона викопувала їх і тримала в руках. Я уявив, як вона здмухує пил з пощербленої голови бронзового божка. Але майбутнє, яке вона щойно описала,— то інша справа, найчистіша аура. То була трансцендентність, обіцянка ліричної напруженості, понадмірна нормальному досвіду.

— А ти знаєш, які процедури зазнаватимеш, подробиці, як вони те роблять?

— Я точно знаю.

— Ти думаєш про майбутнє? Як воно буде — повернутися? Те ж тіло, таке чи покращене, а як щодо розуму? Чи свідомість незмінна? Чи ти та сама особа? Помираєш як хтось із певним ім'ям і з усією історією, пам'яттю і таємницею, згромадженими в цій особі та її імені. Але чи прокидаєшся з усім цим незмінним? Чи це просто сон довгої ночі?

— У нас із Россом є щоденний жарт. Хто я буду під час пробудження? Чи моя душа залишить це тіло і перемандрує в якесь інше? Якого слова я шукаю? Чи я прокинуся, думаючи, що я фруктовий кажан на Філіппінах? Зголодніла за комахами.

— А справжня Артис. Вона де?

— Занесена в тіло хлопчака. Сина місцевих пастухів.

— Слово метемпсихоз.

— Дякую.

Я не знав, що було довкола нас у кімнаті. Усе, що бачив,— це жінка в кріслі.

— Післязавтра,— сказав я.— Чи завтра?

— Не має значення.

— Думаю, що завтра. Дні тут ніяк не зчеплені.

Вона на мить заплющила очі, а потім поглянула на мене, начебто ми вперше зустрічалися.

— Скільки тобі років?

— Тридцять чотири.

— Лише починаєш.

— Що починаю? — спитав я.

Росс зайшов з однієї із задніх кімнат, одягнутий у гімнастичний костюм і шкарпетки, людина, огорнута у втрачений сон. Він узяв стілець від тильної стіни та поставив його поруч із кріслом, де сиділа Артис, поклавши свою руку на її.

— Свого часу,— сказав я йому,— ти зазвичай бігав підтюпцем у такому вбранні.

— Свого часу.

— Може, не така вже й дизайнерська річ.

— Свого часу я зазвичай палив півтори пачки на день.

— Біг мав протидіяти палінню?

Нас троє. Я усвідомив, що ми багато місяців не були в одній кімнаті. Ми троє. Тепер, і не уявити, ми тут, інший різновид конвергенції, напередодні того, як вони приходять і забирають її. Отак я про це думав. Вони прийдуть і заберуть її. Вони привезуть каталкою з відкинутою спинкою, що дасть їй змогу сісти. Вони матимуть капсули, ампули та шприци. Вони припасують їй респіратор-півмаску.

Росс сказав: «Ми з Артис бігали. Хіба ні? Зазвичай ми бігали вздовж річки Гудзон до Беттері-парка і назад. Ми бігали в Лісабоні, пам'ятаєш, о шостій ранку, угору крутою вулицею до каплиці й виду звідти. Ми бігали в Пантаналі. У Бразилії,— то він уже; мені сказав,— на тій високій стежці, що завела нас практично до джунглів».

Я думав про ліжко і палицю. Моя мати у ліжку насамкінець, і жінка у дверній проймі, її подруга і сусідка, завжди безіменна, спираючись на чотириопорну палицю, металеву палицю з чотирма розчепіреними ніжками.

Росс говорить, згадує дещиці, тепер ледве не белькотить. Тварини та птахи, бачені ними зблизька, і він їх називав, а ще види рослин, і він їх називав, і вид з їхнього літака на малій височині, що гойдається над Мату-Гросу.

Вони прийдуть і заберуть її. Закотять її до ліфта і спустять на один з так званих пронумерованих рівнів. Вона помре викликаною хімічно смертю у склепі, де нижче нуля, під час високоточної медичної процедури, керована масовою оманою, забобоном, зарозумілістю і самообманом.

Я відчув приплив гніву. Я дотепер не знав глибини своїх заперечень того, що тут відбувається, відповіді, яка невиразно згорнулась у ритмах батькового голосу під час його відчайдушного спомину.

З'явився хтось із тацею, чоловік з чайником, чашками, блюдцями. Він поставив тацю на складаний стіл біля батькового стільця.

Хоч там як, але вона помирає, подумав я. Вдома, у ліжку, чоловік, пасербок і друзі поруч неї. Чи тут, у полковому аванпості, де все відбувається деінде.

Чай уніс паузу до кімнати. Поки людина не пішла, ми сиділи тихо. Росс облизав палець і торкнувся чайника. Потім він уважно наливав, силкуючись не розхлюпати.

Чай знову мене розгнівав. Чашки і блюдця. Дбайливе наливання.

Артис сказала: «Це місце, усе воно, видається мені перехідним. Сповнене людьми, що приходять і йдуть. Потім інші, які покидають в одному смислі, як я, але лишаються в іншому, як я. Лишаються і чекають. Єдине нескороминуще — це мистецтво. Його не роблять для публіки. Його роблять просто, щоб воно тут було. Воно тут, закріплене, частина фундаменту, непохитне, як камінь. Фарбовані стіни, удавані двері, кіноекрани в коридорах. І скрізь інсталяції».

— Манекен,— сказав я.

Росс нахилився до мене.

— Манекен. Де?

— Не знаю де. Жінка в проході. Жінка, яка немовби боязко жестикулює. Іржавобарвна жінка. Оголена.

— Що ще? — спитав він.

— Не знаю.

— Ніяких інших манекенів не бачив? Ніяких постатей, оголених чи навпаки?

— Жодних, цілковито.

— Коли ти приїхав,— сказав він.— Що ти бачив?

— Землю, небо, будівлі. Машину, що поїхала.

— Що ще?

— Думаю, я тобі розповідав. Двоє чоловіків на в'їзді чекали мене, щоб супроводити. Я не побачив їх, поки не підійшов. Потім догляд-перевірка, ретельна.

— Що ще?

Я подумав, що ще. Я також замислився, чому ми за таких застрашливих обставин улаштували цю балаканину. Чи саме це відбувається в розпалі прикінцевих питань? Ми відступаємо в нейтральний простір.

— Ти ще щось побачив осторонь, метрів, може, за п'ятдесят, перед тим, як увійшов до будівлі.

— І що я побачив?

— Двох жінок,— сказав він.— У довгому вбранні з каптурами.

— Дві жінки в чадрах. Звісно. Просто стояли на спеці серед куряви.

— Перше побіжне враження від мистецтва,— сказав він.

— І гадки не мав.

— Стоять цілковито незворушно,— сказав він.

— Манекени,— сказала Артис.

— Щоб побачили чи не побачили. Не важить.

— Ніколи й гадки не мав, що вони несправжні люди. Я знав це слово. Чадри. Чи бурки. Чи які там інші назви. Оце все, що мені треба знати.

Я потягнувся й узяв у Росса чашку з чаєм і подав Артис. Ми втрьох. Хтось укоротив їй волосся і розчесав, підрізавши його близько до скронь. Це видавалося майже уставом, підкреслюючи змарніле обличчя і полишаючи очі в розширеному стані. Але я дивився заблизько. Я намагався побачити те, що вона відчуває, більше духовно, аніж тілесно, у жмуткових ваганнях між словами.

Вона сказала: «Я почуваюся штучною. Я — хтось, хто має бути мною».

Я про це подумав.

Вона сказала: «Мій голос різниться. Чую це, коли говорю якось неприродньо. Це мій голос, але він, здається, лунає не від мене».

— Ліки,— сказав Росс.— Оце й усе.

— Здається, що лунає з-поза мене. Не повсякчас, але іноді. Ніби я — близнята, зрослі стегнами, і говорить моя сестра. Але це геть не так.

— Ліки,— сказав він.

— На думку спливає те, що, імовірно, сталося. Я знаю, що в певному віці ми згадуємо те, що ніколи не відбувалося. Це різниться. Те все сталося, однак почуваю, що воно помилково викликано. Чи це я хочу сказати? Електронний сигнал пішов хибним шляхом.

Я — хтось, хто має бути мною.

Це речення треба б аналізувати студентам логіки чи онтології. Ми чекали, поки вона провадитиме далі. Тепер вона говорила фрагментами-серіями із зупинками чи спочинками, і я виявив, що схилив голову немовби в молитовній зосередженості.

— Я така охоча. Невимовно. Зробити це. Увійти до іншого виміру. А потім повернутися. На віки вічні. Слово, яке собі кажу. Знов і знов. Так гарно. На віки вічні. Скажіть це. І скажіть. І скажіть.

Те, як вона колисала свою чашку, реліквію, яку треба захищати, а коли тримати її незграбно чи недбало поставити, то зрадиш пам'ять поколінь.

Росс сидить тут у зелено-білому гімнастичному костюмі, мабуть, із відповідним бандажем.

— Навіки-вічні,— сказав він.

Тепер була моя черга, і я спромігся прошепотіти це слово. Потім її руки почали труситися, і я відставив свою чашку і потягнувся до її, щоб передати батькові.

Я боявся чужих будинків. Іноді після школи друг міг умовити мене піти до його будинку чи квартири, щоб разом робити домашнє завдання. То був шок, те, як жили люди, інші люди, які не я. Я не знав, як реагувати, чіпка зажилість цього, кухонні помиї, ручки сковорідок стирчать із раковини. А чи хотів я зацікавитися, здивуватися, бути байдужим, зверхнім? Лише проминаєш ванну кімнату, жіночі панчохи накинуті на кілочок для рушників, пляшечки з пігулками на підвіконні, якісь відкриті, якісь перекинулися, дитячі капці у ванні. Від цього хотілося побігти і сховатися, частково ще й від власної гидливості. Спальні із незасланими ліжками, чиїсь шкарпетки на підлозі, боса стара жінка в нічній сорочці, усе життя зібгавшись у стільці біля ліжка, згорблена постать і белькотливе обличчя. Хто ці люди, щохвилини та рік у рік? Від цього хотілося додому і там і лишатися.

Я думав, що врешті-решт збудую життя на противагу батьковій кар'єрі в глобальних фінансах. Ми з Мадлен про це напівсерйозно говорили. Або писатиму вірші, житиму в підвальному приміщенні, вивчатиму філософію, стану професором трансфінітної математики у якомусь невідомому коледжі десь у західно-центральній частині.

Потім був Росс, який купував роботи молодих митців, заохочуючи їх використовувати побудовану ним студію на його ділянці в штаті Мен. Образотворче, абстрактне, концептуальне, постмінімальне — неуславлені чоловіки та жінки потребували простору, часу і фінансування. Я намагався переконатися, що Росс використовує їх, щоб притлумити мою реакцію на його роздутий портфель.

Урешті-решт, я пішов курсом, який мене влаштовував. Крос-потоковий консультант із цін. Аналітик упроваджень — кластерних і некластерних середовищ. Ці роботи поглиналися словами, які їх описують. Назва роботи-посади і була роботою. Робота поглядала на мене з моніторів на столі, де я повномірно вбирав свою ситуацію у факті того, що осьде чому я належав.

А чи дуже різниться, вдома чи на вулиці, чи коли чекаєш біля виходу до літака на посадку? Я підтримував себе на лялькових наркотиках особистої технології. Кожне натискання клавіші викликає нервовий поспіх знайти щось, чого я ніколи не знав і не потребував знати, поки воно не з'являлося на моїх занепокоєних пучках, де лишалося на хистку мить перед тим, як зникнути назавжди.

У матері був ролик, який збирав ворсинки. Не знаю, чим він мене причаровував. Зазвичай я дивився, як вона скеровує пристрій по спинці свого сукняного пальта. Я намагався дати визначення слову ролик, не зазираючи до словника. Я сидів і думав, забував думати, потім починав знову, час від часу шкрябаючи слова на планшетці, почуваючись тупішим уночі та наступного дня.

Обертовий циліндричний пристрій, що збирає шматочки волокнин, які пристали до поверхні вбрання.

Було щось у цьому задовільне і важко виборене, навіть якби я поставав собі за мету не перевіряти словникове визначення. Сам ролик скидався на знаряддя вісімнадцятого сторіччя, щось, чим миють коней. Певний час я таке робив, пробуючи визначати слово за предметом чи навіть поняттям. Дай визначення лояльності, дай визначення правді. Я мав би спинитися, поки це мене не вбило.

Екологія безробіття, сказав Росс по телебаченню, французькою з субтитрами. Я намагався про це подумати. Однак боявся висновку, до якого міг би дійти, що цей вислів — не витребенькуватий жаргон, що він мав сенс, який прочиняє двері до переконливого аргументу щодо важливих питань.

Коли я знайшов квартиру на Мангеттені, знайшов роботу, а потім шукав іншої роботи, я бавив геть усі вихідні на прогулянки, інколи з подругою. Була в мене одна, така висока і худа, аж складалася. Вона жила на перехресті Першої авеню і Першої вулиці, і я не знав, як по літерам вимовлялося її ім'я — Ґейл чи Ґеїл, і я вирішив трохи почекати, перш ніж питати, думаючи про неї, вимовляючи одні літери одного дня, а інші — другого дня, і намагаючись визначити, чи різниться це від того, як я про неї думаю, дивлюся на неї, говорю до неї та її торкаюся.

Кімната в довгому порожньому коридорі. Стілець, ліжко, голі стіни, низька стеля. Сидячи в кімнаті, а потім блукаючи коридорами, я міг почувати, як западаю у щонайменшого самого себе, усі ці бундючні ідеї довкола мене знітилися в особисте мріяння, бо хто я був у цьому місці, як не тим, що потребує самозахисту.

Запах будинків інших. Там був хлопець, який позував мені в материному капелюшку і рукавичках, хоча могло бути і гірше. Хлопець, який розповів, що він з сестрою почергово натирали лосьйоном нігті на батькових ногах, щоб якось зарадити огидному повзучому грибку. Він думав, що це кумедно. Чому я не сміявся? Він усе повторював слово грибок, поки ми сиділи біля кухонного столу, де разом робили домашнє завдання. Півкусня висохлої грінки брьохнулося в усе ще вологе від пролитої кави блюдце. Синус косинус тангенс. Грибок грибок грибок.

Дотепер це була найцікавіша ідея мого життя, Ґейл чи Ґеїл, навіть якщо вона нічого і не додає до способу проникнення у написання по літерах жіночого імені та його наслідку на ковзання чоловічої руки по тілу жінки.

Системний адміністратор на сайті соціальної мережі. Планувальник трудових ресурсів — глобальна мобільність. Самоплив, від роботи до роботи, інколи від міста до міста, невід'ємний від того, ким я був. Я був не в темі, майже завжди, хоч би яка та тема не була. Ідея полягала в тому, щоб себе випробувати, якось так. Такі були виклики розуму без негативного підтексту. На кону нічого. Керівник служби дослідницьких рішень — уподібнені моделі.

Мадлен, у рідкісну мить присуду, перехилилася через стіл у музейній їдальні, де ми зустрілися пообідати.

Жвавий хлопчик, прошепотіла вона. Безформний чоловік.

Чернець сказав, що може підвестися зі стільця, здійняти руку і торкнутися стелі. У своїй кімнаті я намагався це зробити й таки спромігся, ставши навшпиньки. Сівши, я тієї ж миті відчув тремтіння анонімності.

А потім я в метро з Полою з Твін-Фолз, Айдахо, завзята туристка, яка керувала м'ясним рестораном, і чоловік на іншому боці вагона, звертаючись до пасажирів, нестатки і втрата, завжди неприємна для слуху, деренчлива мить, чоловік, який торує собі шлях потягом, від вагона до вагона, безробітний, безхатченко, тут, щоб розповісти свою історію, паперовий стаканчик у руці. Очі кожного з пасажирів непохитно порожні, але ми його, звісно, бачимо, пасажири-ветерани, знавці потайних поглядів, поки він стійко походжає через вагон, попри потягові сейсмічні хвилі та струси. А потім Пола, яка відкрито за ним спостерігає, аналітично його вивчає, порушуючи кодекс. Це година пік, і ми стоїмо, вона і я, і я по-хокейному штовхаю її стегном, але вона мене ігнорує. Сукупно метро — це середовище тієї людини чи десь так, увесь шлях до Рокавея й аж до Бронкса, і він носить із собою позов на наше співчуття, навіть певний авторитет, до якого ми ставимося з насторожливою повагою, попри той факт, що ми хотіли б, аби він зникнув. Я кладу кілька доларів у його паперовий стаканчик, знову штовхаю Полу стегном, цього разу заради забавки, і чоловік силкується відчинити двері між вагонами, і тепер уже я — той, хто отримує декілька невиразних зирків, які раніше кидали в його бік.

Я заходжу до спальні. Настінного вимикача в кімнаті нема. Світильник стоїть на комоді поряд із ліжком. Кімната темна. Я заплющив очі. А інші люди заплющують очі в темній кімнаті? Чи це безглузда примха? Чи моє поводження має психологічну основу, із назвою й історією? Оце мій розум, оце мій мозок. Я деякий час стою і про це міркую.

Росс тягне мене за собою до Морґанівської бібліотеки почитати корінці книг п'ятнадцятого століття. Він стоїть, витріщаючись на прикрашену коштовностями обкладинку Євангелій з Ліндау у вітрині. Він улаштував доступ на другий і третій яруси, до балконів, після годин угорі на прихованих сходах ми вдвох припадали й шепотіли вздовж інкрустованих горіхом книжкових полиць. Біблія Ґутенберґа, а потім інші, століття за століттям, полиці, перехрещені витонченими ґратками.

Такий мій батько. А хто моя мати?

Вона — Мадлен Зіберт родом з містечка в Південній Аризоні. Кактус на поштовій марці, так вона це називала.

Вона накидає пальто на вішак, перекручуючи його верхню гачкувату частину так, щоб припасувати зверху до відчинених дверей шафи. Потім вона роликом проходиться по спинці пальта. Я задоволено за цим споглядаю, можливо тому, що можу уявити, як Мадлен отримує банальне задоволення від простого вішання туди свого пальта, стратегічно облаштовуючи його на шафових дверцятах та прибираючи потім накопичені ворсинки роликом.

Дай визначення ворсинкам, говорив я собі. Дай визначення вішаку. Потім я намагався це робити. Ці випадки пристали та тримаються серед інших викривлених пережитків підліткового віку.

Я декілька разів повертався до бібліотеки, звичайні години, основний поверх, гобелен над каміном, але батькові не розповідав.

— 6 —

Троє чоловіків сиділи, схрестивши ноги на килимках, і позаду них було лише небо. Одяг на них був просторий, ні на що не подібний, і сиділи вони схиливши голови, два з них, інший дивився перед собою. Кожен мав біля себе посудину, присадкувату пляшку чи бляшанку. Двоє з них мали поруч свічки в простих держаках. За мить вони послідовно почали, зліва направо, видавалося, незаплановано, підхоплювати пляшки й лити рідину на груди, руки і ноги. Потім двоє з них, очі заплющені, сягнувши голови й обличчя, поливали повільно. Третій, усередині, приклав пляшку до рота і пив. Я спостерігав, як спотворилося його обличчя, рот рефлексивно відкривався, щоб дати вийти парам. Гас, бензин або олива. Він випорожнив залишений уміст на голову і поставив пляшку. Вони всі поставили пляшки. Перші двоє чоловіків тримали запалені свічки біля пазухи та штанин, а третій узяв картонні сірники з нагрудної кишені й зрештою, після кількох невдалих спроб, спромігся видобути вогонь.

Я позадкував від екрана. Моє обличчя все ще кривилося у відповідь на реакцію третьої людини, коли гас проходив його стравоходом і потрапляв до організму. Наді мною гойдалися і палали чоловіки, роззявивши роти. Я позадкував ще далі. Вони кричали, безформні, безгучні.

Я повернувся і пішов залою. Зображення були скрізь довкола мене, ці жахливі секунди, халепа, яку я почув, коли чоловік черкав сірником, не видобуваючи вогню. Я хотів, щоб він запалив сірник. Для нього — це було б нестерпно, одна зчорніла голівка за іншою, сидіти між своїх товаришів, поки вони палають.

Хтось стояв наприкінці зали, жінка, що на мене поглядала. Ось я, заблуканий турист, до цієї миті непомітний, людина, що відступила від відеоекрана. Зображення так само були нагальні й близькі, але жінка не дивилася повз мене. Екран міг бути порожнім чи показувати голе поле сірого дня. Коли я наблизився, вона слабко вказала, трохи нахиливши голову ліворуч, і ми повернули до вузького коридора, який закінчувався під прямим кутом до іншого довгого коридора.

Вона була дрібна, старша за мене, за сорок, у довгій сукні й рожевих пантофлях. Я нічого не сказав про спалювання. Я мав би поважати формат, не казати нічого, бути готовим до будь-чого. Ми крок за кроком ішли коридором. Я поглядав на обтислу сукню у квіткових візерунках і жінчине темне волосся, туго скручене стрічкою. Вона не манекен, і це не фільм, однак я мав би поцікавитися, чи цей інтервал мав ще якесь поширення і широту, ніж просто ще одна усамітнена мить, обмежена зачиненими дверима.

Ми ввійшли до проходу, що закінчувався глухим кутом, який видавався твердою поверхнею. Моя супутниця промовила низку коротких слів, і це активувало оглядовий отвір на поверхні попереду. Я широко ступнув уперед і опинився на підвищенні, пильнуючи крізь отвір у дальній стіні довгої вузької кімнати.

На п'єдесталі, що виступав зі стіни, встановлено збільшений людський череп. Місцями розколотий, плямистий від віку, бруднувата мідяна бронза, висохлий сірий. Очниці мали оправу з коштовного каміння, а щербаті зуби пофарбовані сріблом.

Потім сама кімната, аскетична, стіни й підлога витесані з каменю. Чоловік і жінка сиділи біля дубового столу з покарбованою поверхнею. Ані таблички, ані документи не засмічували стіл. Вони говорили, необов'язково одне до одного, і насупроти них було дев'ятеро людей, які природно розсілися на дерев'яних лавках, спинами до мене.

Я знав, що супутниця піде, але я зіпсував мить, озирнувшись, наче звичайна людина, щоб перевірити. Вона пішла, так, і за п'ять кроків позаду мене були розсувні двері, що саме зачинялися.

Жінка біля столу говорила про величні людські видовища, вірян у білому одязі в Мецці, хадж, масову відданість, мільйони, рік у рік, індуїсти збираються на берегах Ґанґу, мільйони, десятки мільйонів, фестиваль безсмертя.

На вигляд вона була квола в довгій вільній туніці й хустці, говорила м'яко і точно, і я намагався визначити географію її доладно наголошуваної англійської, її цинамонової шкіри.

— Подумайте про Папу Римського, що з'являється на балконі над площею Святого Петра. Сила-силенна люду зібралася на благословення,— сказала вона,— щоб упевнитися. Папа тут, щоб благословити їхнє майбутнє, упевнити їх у житті духу попереду, поза останнім подихом.

Я намагався уявити себе серед незліченних здавлених тіл, що зібралися гуртом у побожному зачудуванні, однак не міг витримати самої гадки.

— Те, що ми тут маємо, дрібне, копітке і приватне. Один за одним, раз по раз, люди заходять до світлиці. У звичайний день — скільки? Нема звичайного дня. І тут нема позування. Нема скоцюрблення тіла в каятті, підкоренні, послуху, поклонінні. Ми не цілуємо персні чи пантофлі. Нема ніяких молитовних килимків.

Вона вклякла, однією рукою охопивши іншу, кожна обміркована фраза — емблема її посвяченості, вирішив думати я.

— Однак чи є тут ланка до старих вірувань і практик? Чи ми радикальна технологія, що просто поновлює і розширює ці захряслі традиції віковічного життя?

Хтось на лавках повернувся і поглянув у мій бік. То був батько, що повільно й обізнано мені кивнув. Ось вони, видавалося, казав він, двоє людей, чиї ідеї та теорії оформлюють це намагання. Вітальні розуми, як він їх описував раніше. А інші, вони, запевно, благодійники, як Росс, механізм підтримки, люди грошей, що сидять у цій кам'яній кімнаті на лавках без спинок, вони тут задля вивчення чогось про філософське осереддя «Конвергенції».

Чоловік заговорив. Було якесь звучання, бриніння десь поблизу, і його слова однією з мов Центральної Європи стали плавною цифровою безстатевою англійською.

— Це майбутнє, ця віддаленість, цей запалий вимір. Твердий, але також у певний спосіб невловимий. Набір координат, картографованих з космосу. Й одна з наших цілей — це утвердити свідомість, що змішується з довкіллям.

Він був малий і опецькуватий, високе чоло, закучерявлений. Він був кліпко, він усе кліпав і кліпав очима. Говорити вимагало зусиль, і він, поки говорив, вимахував рукою.

— Чи ми бачимо, що живемо за межами часу, за межами історії?

Жінка повернула нас на землю.

— Надії та мрії про майбутнє часто не враховують складності, реальності життя, яким воно існує на цій планеті. Ми це розуміємо. Голодні, безпритульні, осаджені, зловорожі угруповання і релігії, секти і народи. Роздушені економіки. Дикі стрибки погоди. Чи ми можемо бути непроникні для тероризму? Чи можемо захиститися від загроз кібератак? Чи ми дійсно зможемо лишатися тут самодостатніми?

Промовці, здавалося, спрямовували свої зауваження кудись поза групою, що зібралася. Я припустив, що там були записувальні пристрої, звука і зображення, поза межами мого поля зору, і що це обговорення насамперед призначалося для архівів.

Я також припустив, що моя присутність мала бути відома лише батькові, сину і супутниці із закрученим волоссям.

Вони розмовляли про кінець, кінець кожного. Жінка тепер дивилася долі, говорячи до необробленої деревини столу. Я уявив, що вона — особа, що періодично поститься, днює без їжі, лише ковтки води. Я уявив, що раніше вона збавляла час у Британії та Сполучених Штатах, оповита у свої дослідження, вивчаючи, як відступити, як зачаїтися.

— Ми користуємося з ласки нашої зірки,— сказала вона.

Сонце — невідома сутність. Вони говорили про сонячні бурі, спалахи та суперспалахи, корональні викиди маси. Чоловік намагався знайти адекватні метафори. Він накручував рукою в дивній синхронії з його посиланням на земну орбіту. Я споглядав за схиленою жінкою, мовчазною на мільярди років нашої вразливої землі, комет, астероїдів, випадкових ударів, минулих вимирань, поточного зникнення видів.

— Катастрофа — то наша казочка на ніч.

Кліпко починає собою насолоджуватися, подумав я.

— Певною мірою ми тут, у цьому місцеположенні, щоб продумати реакцію на абияке остаточне лихо, яке може вразити планету. Ми вдаємо кінець задля того, щоб дослідити його, ймовірно, щоб його пережити? Ми припасовуємо майбутнє, переміщуючи його в наші безпосередні часові рамки? У якусь мить майбутнього смерть стане неприйнятною, навіть тоді, коли життя планети стає крихкішим.

Я бачив його вдома, на чільному місці за столом, родинна вечеря, надмірно вмебльована кімната в старому фільмі. Він професор, думав я, який полишив університет, щоб займатися випробовуванням ідей у цьому запалому вимірі, як він його називав.

— Катастрофа вбудована в мізки завчасно.

Я вирішив дати йому ім'я. Я дав би їм імена, обидвом, просто на галай-балай, і щоб лишитися причетним, розширити незначну роль зачаєної людини, принишклого свідка.

— Це втеча від нашої особистої смертності. Катастрофа. Вона переважає те слабке і боязке, що є в наших тілах і розумах. Ми стикаємося з кінцем, але не наодинці. Ми губимось у ядрі шторму.

Я старанно слухав те, що він казав. Славно перекладено, однак я не вірив ані слову. То була немовби поезія бажаного, виданого за дійсне. Це не стосувалося реальних людей, реального страху. Чи то я був дрібноголовий, занадто обмежений у перспективі?

— Ми тут, щоб дізнатися силу самотності. Ми тут, щоб переглянути все про кінець життя. І ми з'явимось у кіберлюдській формі у всесвіті, що геть інакше до нас заговорить.

Я думав про декілька імен і відкинув їх. Потім я надумав Сабо. Я не знав, чи це ім'я — витвір його країни походження, та це не мало значення. Тут не було країн походження. Ім'я мені подобалося. Воно пасувало його опуклому тілу. Міклош Сабо. Воно мало земний відтінок, що якраз гарно контрастував із запрограмованим голосом у перекладі.

Я вивчав жінку, поки вона говорила. Вона говорила ні до кого. Вона говорила в порожнечу. Їй потрібне було саме ім'я. Жодного родинного прізвища, жодної родини, ніяких сильних залучень, ніяких захоплень, жодного певного місця, куди вона змушена була повернутися, жодної причини тут не бути.

Хустка була їй за прапор незалежності.

— Самотність, так. Подумайте: сам-один і заморожений у склепі, у капсулі. Чи нові технології дадуть змогу мозку функціонувати на рівні ідентичності? Із оцим вам, можливо, доведеться зіткнутися. Свідомий розум. Самотність на сконі. Сам-один. Подумайте про саме слово. Середньовічне. Самі й одні. Ви відкидаєте особу. Особа — маска, створений персонаж у мішанині драм, які складають ваше життя. Маска відпадає, й особа стає тобою в найістиннішому значенні. Самі й одні. Себе. Що таке себе? Усе, що ви є, без інших, без друзів чи незнайомців, коханців чи дітей, вулиць, якими гуляєш, їжі, яку їси, чи дзеркал, у яких себе бачиш. Але чи ви є кимось без інших?

Артис сказала, що вона сама артефакт. Персонаж, напіввигадка, що невдовзі видозміниться, зменшиться чи посилиться, стаючи чистим собою, припиненим у льоді? Я не хотів про це думати. Я хотів думати про ім'я для жінки.

Вона говорила, зупиняючись, про сутність часу. Що стається з ідеєю континууму — минуле, теперішнє, майбутнє — у кріонічній камері? Чи розумітимете ви дні, роки та хвилини? Чи ця здатність зменшуватиметься і помиратиме? Яка ти людина без відчуття часу? Більш людська, ніж будь-коли? Чи стаєш зародком, чимось ненародженим?

Вона подивилася на Міклоша Сабо, професора Старого світу, і я уявив його в костюмі-трійці, когось із 1930-х, уславлений філософ, що має роман з жінкою на ймення Магда.

— Час — то занадто складно,— сказав він.

Це змусило мене посміхнутися. Я стояв згорбившись біля оглядового отвору, розміщеного трохи нижче рівня очей, і виявив, що знову дивлюся на череп на тому боці кімнати, артефакт цього регіону й, імовірно, предмет з розкрадання й останнє, що я міг би очікувати знайти в цьому середовищі наукових підходів до кінця життя. Він був десь у п'ять разів більший за звичайний людський череп з головним убором, який я раніше не зовсім помітив. Це була показна тюбетейка у вигляді безлічі пташечок, улого розташованих до черепа, золота зграя, з'єднані кінчики крил.

Він скидався на справжній, черепна коробка велетня, тупа у своїй смертоносності, бентежлива у своєму доморобстві, її сріблястий вищир, народне мистецтво, надто злісно-глумливе, щоб вражати. Я уявляв кімнату спорожнілою від людей і меблів, муровані стіни, кам'янохолодні, і, може, череп здавався як у себе вдома.

Двоє чоловіків увійшли до кімнати, високі й світлошкірі, близнята, у старих робочих штанах і сірих футболках до пари. Вони стали по одному обабіч столу і заговорили без вступу, кожен поступаючись іншому в бездоганному переході.

— Це перший розкол, другий з першого космічного року. Ми стаємо громадянами всесвіту.

— Звісно, є питання.

— Щойно ми опануємо подовження життя і наблизимося до можливості абиколи стати поновлюваними, що станеться з нашими енергіями, нашими сподіванками?

— Заснованими нами соціальними інститутами.

— Чи намислюємо майбутню культуру млявості та самопотурання?

— Хіба смерть — це не благословення? Хіба вона не визначає цінність наших життів, щохвилини, щороку?

— Багато інших питань.

— Хіба не досить прожити трохи довше, користаючись сучасними технологіями? Чи нам треба ще, і ще, і ще?

— Нащо зривати інноваційну науку нехлюйським надлишком людей?

— Хіба буквальне безсмертя стисне наші витривалі види мистецтва і культурні дива до мізерності?

— Що про це напишуть поети?

— Що станеться з історією? Що станеться з грошима? Що станеться з Богом?

— Багато інших питань.

— Хіба ми не полегшуємо шлях до неконтрольованих верств населення, дій довкілля?

— Забагато живих тіл, замало простору.

— Хіба не стаємо ми планетою старих і похилених, десятків мільярдів із беззубими вищирами?

— А як щодо тих, хто помирає? Інших. Вони завжди будуть інші. Чому деякі повинні жити, поки інші вмирають?

— Півсвіту перероблює свої кухні, а друга половина голодує.

— Чи хочемо ми вірити, що кожна умова, яка завдає страждання розуму і тілу, буде виліковна в контексті нашої необмеженої довготривалості?

— Багато інших питань.

— Визначальний елемент життя — те, що воно закінчується.

— Природа хоче нас винищити задля того, щоб повернутися до своєї непорушної та неушкодженої форми.

— А чи ми будемо добрі, якщо житимемо вічно?

— Якій остаточній істині ми протистоятимемо?

— Хіба це не жало нашого доконечного помирання, що робить нас дорогими людям у нашому житті?

— Багато інших питань.

— Що означає помирати?

— Де мертві?

— Коли припиняєш бути тим, ким є?

— Багато інших питань.

— Що станеться з війною?

— Цей розвиток покладе край війні чи новому рівню широкомасштабного конфлікту?

— Коли індивідуальна смерть уже не буде неминуча, що станеться із затаєною ідеєю ядерного знищення?

— Чи почнуть зникати всі традиційні обмеження?

— Ракети відраджуватимуть одна одну від запускальних пристроїв?

— Чи має технологія потяг до смерті?

— Багато інших питань.

— Але ми відкидаємо ці питання. Вони не схоплюють суті нашого намагання. Ми хочемо розширити межі того, що означає бути людиною,— розширити, а потім перевершити. Ми хочемо робити все, на що спроможні, аби змінити людську думку і зігнути енергії цивілізації.

Якийсь час вони отак розмовляли. Вони не були науковцями чи соціальними теоретиками. Ким вони були? Авантюристами такого штабу, що я не зовсім міг розпізнати.

— Ми переробили це пустище, цю усамітнену пустельну срану діру, щоб відокремитися від поміркованості, від тягаря того, що називають відповідальним думанням.

— Тут, сьогодні, у цій кімнаті, ми говоримо до майбутнього, до тих, хто, може, й засудить нас як хоробрих, химерних чи дурних.

— Розглянемо дві можливості.

— Ми хочемо переписати майбутнє, усе наше майбутнє і закінчити з однією чистою сторінкою.

— Або — ми серед тих небагатьох, які перемінять усе життя на планеті на всі часи.

Я назвав їх близнята Стенмарк. Вони були близнята Стенмарк. Ян і Ларс чи Нільс і Свен.

— Поснулі у своїх капсулах, у своїх струках. Ті теперішні й ті прийдешні.

— Чи вони насправді мертві? Чи можна їх назвати мертвими?

— Смерть — це культурний артефакт, а не суворе визначення того, що є по-людськи неминуче.

— Чи вони ті, ким були до того, як увійшли до камери?

— Ми заселимо їхні тіла нанороботами.

— Оновимо їхні органи, відновимо їхні системи.

— Ембріональні стовбурові клітини.

— Ферменти, білки, нуклеотиди.

— Вони будуть предметом наших досліджень, нашими іграшками.

Свен нахилився до своєї публіки, несучи із собою цю останню фразу, і там від благодійників пішли брижі здивованої реакції.

— Нанопристрої вживлюють у відповідні рецептори мозку. Російські романи, фільми Берґмана, Кубрика, Куросави, Тарковського. Класичні твори мистецтва. Діти, які багатьма мовами декламують віршики. Твердження Вітґенштайна, аудіотекст логіки та філософії. Родинні фотографії та відео, порнографія на вибір. У капсулі ви мрієте про минулі кохання і слухаєте Баха, Біллі Голідей. Ви вивчаєте переплетені структури музики та математики. Ви перечитуєте п'єси Ібсена, переглядаєте річки та струмки речень Гемінґвея.

Я знову подивився на жінку в хустці, усе ще безіменну. Вона не буде справжньою, поки я не дам їй ім'я. Тепер вона сиділа прямо, поклавши руки на стіл, очі заплющені. Вона була в стані медитації. Я хотів у це вірити. Вона чула хоч слово, сказане Стенмарками? Її розум спорожнів від слів, мантр, священних складів.

Я назвав її Арджуна, а потім Арджана. Це гарні імена, але хибні. Ось я, у загерметизованому відсіку, вигадую імена, зазначаю акценти, нашвидку лаштую історії та національності. То були поверхові відповіді довкіллю, що вимагало відмови від таких розрізнень. Я потребував дисциплінованості, дорівнятися ситуації. Та чи я коли бував рівний ситуації? Мені було треба те, що я робив.

Я слухав Стенмарків.

— Із часом вирине релігія смерті у відповідь на наші подовжені життя.

— І повернуть смерть.

— Ватаги смертоповстанців споряджатимуться вбивати людей навмання. Чоловіки та жінки, плуганичись сільською місцевістю, використовуючи грубі знаряддя, щоб убити зустрічних.

— Пожадливі кровопролиття з церемоніальними перспективами.

— Моліться над тілами, наспівуйте над тілами, робіть із тілами щось невимовно інтимне.

— Потім спалюйте тіла і розмазуйте прах на своїх власних тілах.

— Чи моліться над тілами, наспівуйте над тілами, їжте їстівну плоть тіл. Спалюйте рештки.

— У тій чи іншій формі люди повертаються до своїх смертепереслідуваних коренів, щоб знову підтвердити схему вимирання.

— Смерть — звичка, яку важко зломити.

Нільс жестикулював, здійнятий кулак, великий палець випнутий назад через плече. Він указує на череп на стіні. І я відразу зрозумів, інтуїтивно, що велика грубезна костомаха — то їхнє творіння, і що ці двоє, на позір улесливі, демонологи по духу, ці індивіди відповідають за вигляд, стиль і норов усього комплексу. Це був їхній задум, усе це, звучання і плин, сама напівзапала будова й усе в ній.

Усе стенмарківське.

Це була їхня естетика відлюддя і потайності, усі елементи, які я виявив такими моторошними і безтілесними. Порожні зали, кольорова палітра, кабінетні двері, що прочиняються або не прочиняються до кабінету. Подібні до лабіринтів миті, час призупинено, вміст притуплений, брак пояснення. Я подумав про кіноекрани, що з'являлись і зникали, німі фільми, манекени без облич. Я подумав про свою кімнату, її неприродну пересічність, нідеяковість, задуману і спроектовану як саме таку, і кімнати, як ця, може, п'ятсот або тисячу, і уявлення про це знову змусило мене почуватися здрібнілим у невиразності. І мертвим, а може й мертвим, чи якими вони там були, кріогенно мертвими, виструнчившись у своїх капсулах. Це було саме мистецтво, ніде як саме тут.

Брати перемінили спосіб звернення, говорячи не до записувальних пристроїв, а безпосередньо до дев'яти чоловіків і жінок у публіці.

— Ми провели тут шість років, неперервно, занурені в нашу роботу. Потім подорож додому, коротка, проте задовільна, і відтоді — туди-назад.

— Коли настане час.

— Є певна неминучість у цих словах.

— Коли настане час, ми, урешті-решт, виїдемо з нашої безпечної північної домівки до цього пустельного місця. Старі та кволі, кульгаючи й човгаючи, щоб наблизитися до остаточного розрахунку.

— Що ми тут знайдемо? Обіцянку, певнішу за потойбіччя світових інституціоналізованих релігій.

— А нам потрібна обіцянка? Чому б просто не померти? Бо ми — люди, і ми чіпляємося. У цьому випадку не за релігійну традицію, а за науку теперішнього і майбутнього.

Вони говорили спокійно і приязно, із глибшою взаємністю, ніж під час попередніх обмін репліками, та жодного сліду хизування. Публіка завмерла, цілковито несхитна.

— Готовий померти не значить охочий зникнути. Тіло і розум можуть нам сказати, що вже час облишити цей світ. А ми все ж таки будемо чіплятися кігтями, хапатися і дряпатися.

— Два естрадних коміки.

— Зачинені у склоподібній речовині, перероблені клітина за клітиною, чекаючи свого часу.

— Коли час настане, ми повернемося. Ким ми будемо, що знайдемо? Сам світ, десятиліття геть, думає про це, раніше чи пізніше. Не надто легко уявити, що там буде, краще чи гірше або, повністю перемінившись, ми будемо вкрай здивовані, щоб судити.

Вони говорили про екосистеми майбутньої планети, теоретизуючи — оновлюване довкілля, спустошене довкілля — а потім Ларс підняв обидві руки, сигналізуючи про перепочинок. За якусь мить публіка збагнула перехід, зате незабаром кімната поринула в мовчання, Стенмаркове мовчання. Самі брати порожніми очима витріщилися прямо перед собою.

Стенмаркам було трохи за п'ятдесят, осьде я їх помістив, такі тонкошкірі та бліді, що розгалужені сині вени видніли на тильній стороні їхніх рук, навіть звідти, де я стояв. Я вирішив, що вони вуличні анархісти ранньої доби, тихцем віддані складанням змов місцевих бешкетів чи більших повстань, усі оформлені їхньою художньою майстерністю, а потім я завважив, що задаюся питаннями, чи вони одружені. Так, на сестрах. Я побачив, як вони гуляють лісовою місциною, усі четверо, брати попереду, потім сестри попереду, родинний звичай, гра, відстань між парами безпристрасно виміряна і дбайливо підтримувана. У моїй напівбожевільній уяві вона мала бути п'ять метрів. Я підкреслив, що вимір у метрах, а не у футах чи ярдах.

Ларс опустив руки, пауза закінчилася, близнята продовжили виступ.

— Хтось із вас, може, теж сюди повернеться. Щоб стати свідками переходу своїх близьких. І, звісно, ви вже розміркувалися про те, на що міг би скидатися такий перехід для вас, одного дня, для кожного з вас, коли настане час.

— Ми розуміємо, що дещо зі сказаного нами тут сьогодні може й подіяти як стримувальні засоби. Це нормально. Це проста істина наших планів на майбутнє. Але зробіть це. Подумайте про гроші та безсмертя.

— Ось ви, зібрані, скликані. Хіба ви не цього очікували? Спосіб позиватися на власний міф. Віковічне життя, приналежне запаморочливо багатим.

— Королям, королевам, імператорам, фараонам.

— Це вже не дражливий шепіт, що ви чуєте уві сні. Це справжнє. Можете поміркувати про щось поза богоподібним доторком пучок мільярдів. Зробіть екзистенційний стрибок. Перепишіть сумний похмурий згорьований сценарій смерті у звичний спосіб.

Вони не втелющували. Не знаю, що це було, виклик, глум, вихватка проти того марнославства грошовитих й обраних чи просто спроба розповісти їм те, що вони завжди хотіли почути, навіть якщо того й не знали.

— Чи не знайомий нам струк від наших часів у материній утробі? І коли ми повертаємося, у якому віці ми виявляємося? Наш вибір, ваш вибір. Лише заповніть пропуски в заявці-анкеті.

Я втомився від усього цього вмирання і відійшов від оглядового отвору. Але ніяк не можна було уникнути звуку голосів, брати декламували низку шведських чи норвезьких слів, а потім ще низку норвезьких чи данських, а потім ще, перелік, літанія германськомовних слів. Я зрозумів декілька, але не всі, не більшість, майже жодного, як я з'ясував, коли декламація тривала далі, слова у значній кількості починалися зі складів welt, wort або tod[9]. То мистецтво внадилося до кімнати, звукове мистецтво однотонності, наговору, й у відповідь на ці голоси й усі опівдневі теми могил і ширяння я впав навпочіпки та зробив кілька серій присідань-стрибків. Я стрибав і присідав, стрибав і присідав, тягнув руки вгору, п'ять, десять, п'ятнадцять разів, а потім знову, униз-угору, щире звільнення, і я рахував уголос бурмотливими буркотами.

Згодом я розвинув паралельний образ себе як деревної мавпи, що закидає довгі волохаті руки за голову, скаче і гавкає задля самозахисту, нарощує м'язи, спалює жир.

Якоїсь миті я усвідомив, що до публіки звертався хтось інший. То був Міклош, чиє прізвище я забув — кліпко у вихолощеному перекладі говорив тепер на тему буття і небуття. Я далі присідав і стрибав.

Коли я повернувся до отвору, близнята Стенмарки вже пішли, Міклош усе говорив, а жінка в хустці сиділа в тому ж положенні, виструнчившись на стільці, руки лежать на столі. Очі все ще заплющені, усе те саме, крім того, що тепер, споглядаючи, я знав її ім'я. Це була Артис. Хто ж, як не Артис? Таке було її ім'я.

Я стояв у замкненому відсіку, вичікуючи, поки відчиняться розсувні двері. Я знав, що хибно думати про них, як про розсувні. Тут мав би вживатися якийсь передовий термін, технічне слово чи фраза, але я опирався неявному викликові розглянути всі можливі варіанти.

Супутниця вичікувала, поки двері відчиняться. Ми пройшли коридором і потім ще одним, знову ані слова, обидва, і я чекав, що за кілька хвилин побачу Росса в його кабінеті чи кімнатах.

Ми підійшли до дверей і супутниця стала чекати. Я поглянув на неї, а потім на двері, і ми чекали разом. Я зрозумів, що я дечого хочу, цигарку. То була рецидивна потреба, схопити напівроздушену пачку в нагрудній кишені, швидко запалити, повільно вдихнути.

Я знову поглянув на супутницю й урешті зрозумів, що тут відбувається. Це були мої двері, двері до моєї кімнати. Я пішов уперед і відчинив їх, і жінка не пішла. Я подумав про ту мить у кам'яній кімнаті, коли Росс обернувся на своїй лавці й повернувся поглянути на мене з певним виразом на обличчі, усеобізнаності, батька до сина, чоловіка до чоловіка, і тепер, як минулося, я зрозумів, що він мав на увазі ту ситуацію, яку організував для мене, цю ситуацію.

Я сів на ліжко і дивився, як вона роздягається.

Я дивився, як вона розплутує стрічку з волосся, повільно, і волосся спало на її плечі.

Я нахилився і взяв одну з її повстяних пантофель, коли вона вивільнила з неї ступню.

Я дивився, як довга сукня сплинула з її тіла на підлогу.

Я підвівся і посунув до неї, втискаючи її у стіну, уявляючи відбиток, слід тіла, який буде танути кілька днів.

У ліжку я хотів почути, як вона говорить до мене своєю мовою, узбецькою, казахською, хоч би яка вона не була, але зрозумів, що така близькість не пасувала цій нагоді.

Певний час я ні про що не думав, увесь руки і тіло.

Потім незворушність, і цигарка, щоб знову думати, та, яку хотів, коли ми стояли за дверима.

Я слухав наше дихання й усвідомив, що уявляю краєвид, який нас оточує, укладаю його план, роблю абстрактним, ніжні окрайця нашої центрованості.

Я дивився, як вона повільно одягається, і вирішив не давати їй ім'я. Безіменною вона краще поєднується з кімнатою.

— 7 —

Росс Локгарт — це прибране ім'я. Одного дня мати побіжно про це згадала, коли мені було дев'ятнадцять чи двадцять. Росс розповів їй, що заходився коло цього одразу після коледжу. Він думав про це багато років, спершу фантазуючи, а потім визначившись, склавши перелік імен, які він критично оглянув з певною відстороненістю, кожне видалення наближало його ближче до самоздійснення.

Саме цей термін використала Мадлен, самоздійснення, говорячи своїм незлобивим голосом, як у документалці, коли дивилася телевізор з вимкненим звуком.

То був виклик, сказав він їй. То була спонука, підохота. Вона примушуватиме його працювати наполегливіше, думати ясніше, почати бачити себе інакше. Згодом він стане чоловіком, що його бачиш лише мигцем, тоді як Росс Локгарт — це послідовність абеткових ударів на аркуші паперу.

Я стояв за матір'ю, коли вона говорила. Я тримав сендвіч з індичкою на винос в одній руці, а в другій — склянку імбирного пива, і цей спогад сформувався тим, як я там стояв думаючи і жуючи, кожен шматок сендвіча стає розважливішим, коли я пильніше зосереджуюся на тому, що мені розповідає Мадлен.

Тепер я все краще спізнавав цього чоловіка, мить за миттю, слово за словом, і себе так само. Оце пояснювало те, як я ходжу, розмовляю і зав'язую взуття. І як цікаво було, у простих уривках короткої розповіді Мадлен, що так багато речей стали такі очевидні. То було розкодування моєї спантеличеної молодості. Я — хтось, ким не повинен бути.

Чому вона не розповіла мені раніше? Я очікував, що вона відмахнеться від питання, але Мадлен не дала взнаки, що його почула. Усе, що зробила, так це відвела очі від телеекрана саме вдосталь, щоб сказати мені, через плече, яке було його справжнє ім'я.

Коли він народився, його звали Ніколас Саттерсвейт. Я вдивлявся у дальню стіну і думав про це. Я безгучно вимовляв це ім'я, ворушачи губами, знов і знов. Ось цей чоловік лежав переді мною з усім потрухом. Це був мій справдешній батько, чоловік, який обрав відмову від історії своїх поколінь, усіх їхніх життів аж до мого, що складалися у літери його ім'я.

Коли він дивиться у дзеркало, то бачить удавану людину.

Мадлен повернулася до перегляду телевізора, а я жував свою їжу і рахував літери. Вісімнадцять літер у повному імені, одинадцять у прізвищі. Ці цифри нічого мені не сказали — а щось могли? Та мені треба було потрапити всередину імені, опрацювати його, уклинитися в нього. Я все ще перебував тоді, у дев'ятнадцять, у процесі становлення.

Я розумів принаду вигаданого імені, люди, які виринають із тіньових сутностей у переливчасті фікції. Та це була батькова задумка, а не моя. Прізвище Локгарт було геть хибне, як на мене. Надто щільне, надто зціплене. Ґрунтовний і рішучий Локгарт, гартований блок Локгарта. Ім'я вилучало мене. Усе, що я міг робити, це зазирати в нього ззовні. Отак я зрозумів суть справи, коли стояв позаду матері, нагадуючи собі, що вона не взяла прізвище Локгарт, коли з ним побралася.

Я загадався, що б сталося, якби я дізнався правду раніше. Джеффрі Саттерсвейт. Цілком можливо, що я би зміг кинути бурмотіти, набрав вагу, додав м'язів, їв сирі молюски і змусив би дівчат позирати на мене у дусі серйозного схвалення.

Та хіба я дуже переймався тим походженням? Важко повірити, щоб я коли-небудь спробував дослідити генеалогію Саттерсвейтів, виявити людей і місця, закладені в прізвище. А я хотів бути частиною великої родини, чиїмсь онуком, небожем, кузином?

Мадлен і я, кожен були тим, чого потребував інший. Ми зустрілися поодинці. Я подивився на телеекран і спитав її, що такого було в імені Ніколас Саттерсвейт, що викликало таку жагу його позбутися. Його невиразність, сказала вона. Незапам'ятовуваність. Варіації правопису і, може, навіть вимови. Як на відосібний американський погляд, ім'я приходить нізвідки та туди ж іде. А потім, на відміну, англосаксонський родовід імені. Відповідальність, яка цим передбачається. Те, що батько використовував це ім'я як точку відліку, навпроти якої міряли хлопчика.

А як щодо прізвища Локгарт? Який родовід? Яка відповідальність? Вона не знала, я теж. А Росс?

На екрані був репортаж про дорожній рух з живою трансляцією машин на швидкісній трасі, зазнятою згори. То був канал дорожнього руху, двадцять чотири години на добу, і невдовзі, із вимкненим звуком і машинами, що потрапляли в поле зору і зникали з нього, нескінченно, місце дії випливло зі своєї дрібної реальності. Вона дивилася, я теж, і місце стало примарним. Я пильнував за рухом і відрахував сім машин, а потім ще одинадцять, літери у справжньому ПІБ, ім'я і прізвище, загалом вісімнадцять. Я провадив далі, сім машин, потім одинадцять. Я по літерам вимовляв ім'я-прізвище вголос, очікуючи, що, може, Мадлен виправить. Та нащо їй знати чи перейматися тим, як це ім'я вимовляється?

Оце виринуло з того дня, а може й з усього року, як я пильнував за машинами, рахував літери та жував сендвіч, грудка індички з кленовою глазур'ю на житньому хлібі з гастроному нижче вулицею, де ніколи не було вдосталь гірчиці.

Я гарно виспався в зігрітих тілом простирадлах і не був певен, чи страва переді мною — то сніданок чи підобід. У самій їжі підказки не містилося. Чому це мало смисл? Бо Брати Стенмарк спроектували харчоблоки. Я уявив їхній план. Сотні блоків поступально розставлені за розміром, чотири столи, шістнадцять стільців, сто п'ятдесят шість столів, кожен блок прискіпливо утилітарний, тарілки та посуд, столи та стільці, сама їжа, усе це в дусі гарно організованого сновидіння.

Я їв повільно, намагаючись смакувати. Я думав про Артис. Нині саме той день, коли вони прийдуть і заберуть її. Але що я думаю про те, що станеться, коли її серце більше не битиметься? Що про це думав Росс? Не певен, що я хотів вірити в непідробність його довіри до процесу, чи в те, що він вимислив цю снагу переконання впродовж часу, аби заглушити сумніви. Хіба факт неминучої смерті не заохочує найглибший самообман? Артис у кріслі сьорбає чай, хиткий голос і руки, тіло зіщулене до спогаду.

Потім увійшов Чернець, майже мене налякавши, і кімнатка, здалося, зібралася довкола нього. Під киреєю на ньому була світшот з каптуром, який теліпався на шиї. Тарілка, склянка і приладдя з'явилися в отворі, і він приніс їх на стіл. Я дав йому всістися на стільці й розмістити тарілку.

— Я сподівався вас знову побачити. Маю питання.

Він спинився, не очікуючи питання, а просто питаючись, чи цей нав'язливий шум — то людський голос, когось, хто до нього говорить.

Я зачекав, поки він не почав їсти.

— Екрани,— сказав я.— Вони з'являються в коридорах і зникають під стелею. Останній екран, останній фільм, самоспалення. Ви бачили? Я думав, що вони ченці. Вони ченці? Думав, вони уклякли на молитовних килимках. Троє чоловіків. Страшно дивитися. Ви бачили?

— Я не дивлюся на екрани. Екрани відволікають. Але то ченці, так, у Тибеті, у Китаї, в Індії, підпалюють себе.

— На знак протесту,— сказав я.

Зауваження було надто очевидне, щоб зрушити чоловіка на подальший коментар. Думаю, я очікував на якесь схвалення за те, що порушив цю тему, і за те, що засвідчив на екрані саме ту жахливу мить, людей, які вмирають заради правого діла.

Потім він сказав: «Ченці, колишні ченці і черниці та інші».

— Один з них випив гас чи бензин.

— Вони сидять у позі лотоса чи бігають вулицями. Людина, що палає, біжить вулицями. Якби я побачив таке на власні очі, то побіг би за ним. І якби він біг і репетував, то я репетував би разом з ним. І коли б він звалився, то звалився б і я.

Світшот був чорний, рукави виступали з-під киреї. Він поклав виделку на тарілку і відкинувся на стільці назад. Я кинув їсти і чекав. Він міг би сидіти у знудженій кав'ярні на загубленому розі якогось великого міста, дивакувата постать на кшталт тих, кого залишили інші, чоловік, якого часто бачать, але до кого майже ніколи не говорять. Яке його ім'я? А воно в нього взагалі є? Він його знає? Чому він так одягнувся? Де він живе? Чоловік, якого сторожко розцінюють ті кілька, що чули, як він виголошує монолог на ту чи ту тему. Глибокий голос, невиразний, внутрішній, і надто розкидані зауваження, щоб забезпечити розумну відповідь.

Але ж Чернець — це не та людина? Чернець мав тут свою роль. Він говорив до жінок і чоловіків, яких помістили до притулку, безпечного схову, до людей в останні дні чи години того єдиного життя, яке вони абиколи знали, і він не мав ніяких ілюзій щодо тої огульної обіцянки другого життя.

Він поглянув на мене, і я знав, що він побачив. Він побачив постать людини, згорбленої на стільці немовби збоку. Той погляд лише це мені й виповів, їжа, яку я жував, виповіла мені, що то цілковито може бути м'ясо.

— Мені треба було щось робити, окрім зобов'язання працювати разом, понад те, що дещо говориш чи носиш певне вбрання. Як стояти з іншими, коли те, що нас відокремлює, накладається від народження, коли те відокремлення просвітку нам не дає і переслідує вдень і вночі?

Його голос почав набувати розповідного звучання, почуття декламування, самоспогаду.

Я вирішив здійснити подорож до священної гори в тибетських Гімалаях. Велика біла крижана піраміда. Я вивчив усі назви гори в усіх мовах. Я дослідив усі історії та міфології. Минуло багато днів напруженої мандрівки, аби дістатися до тієї місцевості, значно більше за тиждень, нарешті, останній день пішки. Маси людей прибували до підгір'я. Люди юрмилися у відкритих вантажівках з клунками майна, які звисали з боків, і люди вивалювалися й увихалися довкола і зводили очі. Там було верхів'я, занесене кригою і снігом. Центр усесвіту. Люди з яками, щоб нести припаси та намети. Скрізь стояли намети. Скрізь звисали молитовні прапорці. Чоловіки з молитовними барабанами, чоловіки у вовняних масках і старих пончо. Усі ми тут, щоб зробити обхід через високий край на п'яти тисячах метрів. Я був сповнений рішучості пройти по сліду в найвимогливіший спосіб. Ступити, а потім упасти на землю, випроставшись на повен зріст. Звестися на ноги, ступити, потім упасти на землю, випроставшись на повен зріст. Минуть дні, а там і тижні, казали вони мені, для того, хто не зростав і цілий вік не навчався цього на практиці. Тисячі паломників щороку впродовж двох тисячоліть, ідуть і повзуть підніжжям вершини. Хуртовини в червні. Смерть у стихії. Ступнути, потім упасти на землю, випроставшись на повен зріст.

Він говорив про рівні побожної незворушності, стани медитації та просвітлення, крихке єство їхніх ритуалів. Буддисти, індуїсти, джайністи. Тепер він на мене не дивився. Він дивився на стіну, говорив до неї. Я сидів з виделкою в руці, що зависла між тарілкою і ротом. Він говорив про помірність, стриманість і тантричне блаженство. Те, що я жуватиму і ковтатиму,— це плоть тварин.

У мене не було провідника. У мене був як, що ніс намет. Товста брунатна волохата штука. Я все поглядав на нього. Увесь брунатний і кошлатий, тисячолітній. Як. Я шукав поради, як саме має відбуватися похід — за годинниковою стрілкою чи проти? Є кодекси поведінки. Відстань мала бути п'ятдесят два кілометри. Нерівний рельєф, висотна хвороба, сніг і лютий вітер. Ступнути, потім упасти на землю, випроставшись на повен зріст. Я мав при собі хліб, сир і воду. Я здійнявся на головну стежку. Я не бачив людей із заходу, їх тут не було. Чоловіки, загорнуті в попони, чоловіки в довгих халатах, чоловіки в дерев'яних черевичках, прилаштованих до рук, копили, прилаштовані до рук, щоб, коли повзеш, захищати від гладишів і каміння. Досягти рівня обходу. Триматися скелястої тропи. Один менший чи більший крок і впасти на землю. Випростатися на повен зріст. Я стояв біля намету і дивився, як вони йшли та повзли. То була систематична праця. Вони не виказували запалу чи святобливих хвилювань. Вони просто були рішучі, обличчя і тіла, роблячи те, заради чого вони сюди прийшли, а я споглядав. Там були інші, які стояли та відпочивали, інші говорили, а я споглядав. Я намірявся це зробити, упасти навколішки, випростатися на землі на повен зріст, зробити пальцями позначку на снігові, вимовити декілька безглуздих слів, посунутися на п'ядь до зробленої пальцями позначки, звестися на ноги, звести дух, ступнути, потім знов упасти навколішки. Частини тіла втратять усі відчуття під холодним і різким вітром. Ті, хто прагне цілковитої порожнечі. Ті, зі скошеним чолом і синцями від нагинання до землі, від уклякання, поклонів і биття землі. Я намірявся це робити, ступнути, упасти навколішки, поклонитися до землі, посунутися на п'ядь до зробленої пальцями позначки, вимовляти щокроку кілька слів-нісенітниць.

Він усе нагадував собі, що сподівався робити, і це повторення починало лунати напруженим. А слова можуть перевисловити спогади? Він замовк, але згадував далі. Я бачив його біля намету, високого, простоволосого, закутаного у нашароване дрантя. Я знав, що не мав би його питати, чи він спромігся проповзти годину чи тиждень. Але я реагував на саму дію, сам принцип, наміри людини, такі далекі від моїх власних фрагментарних бачень, річ для інших, тупа і каральна, сповнена суворих традицій і простої шаноби.

Згодом він продовжив їсти і я так само. Мені спало на думку, що моя чутливість до м'яса на виделці цілковито липова. Я не почувався винним, навіть якщо то було м'ясо яка. Я жував і ковтав. Я почав розуміти, що все, у чому я був задіяний, мало на якомусь рівні промовлятися, мало виконуватися, не рушачи слів. Я не міг жувати та ковтати, не думаючи про жувати й ковтати. Чи міг я звинувачувати близнят Стенмарк? Мабуть, можна було звинувачувати кімнату, мою кімнату, інтроспективну коробку.

Він знову на мене поглянув.

— Тонкість сучасного життя. Пальцем можна проштрикнути.

Потім він поглянув повз мене, підвівся зі склянкою, зробив останній ковток, поставив склянку на стіл і попрямував до дверей. Я позирнув через плече, щоб у дверній проймі побачити чоловіка у спортивній футболці та штанях. Чернець пішов за ним, а я відштовхнув свій стіл і рушив за обома.

Проста спонука дає змогу тілу мислити. Чернець знав про мої дії, але нічого не сказав. Наприкінці другого довгого залу супровідник повернувся, побачив мене і вони з Ченцем перекинулися репліками на тому, що я сприйняв за одну з тюркських мов цього регіону. Потім супровідник жестом показав мені підняти руку до пояса, після дістав невеликий гострий пристрій з вузької кишені штанів і торкнувся ним до диска на моєму браслеті. Я зрозумів, що це означає: тепер я міг отримати допуск у ті приміщення, які раніше були для службового користування.

Утрьох ми зайшли до відгородження, і коли двері доступу за нами заковзнулися, я почав слабко усвідомлювати, імовірно, горизонтальний рух, шурхотливе ковзання зі швидкістю, яку не обрахувати. Час, видавалося, також був поза моїми вимірювальними здатностями. Було відчуття тимчасового розмиття, і це могли бути секунди чи, може, хвилини, перш ніж ми вставилися у вертикальну шахту, що вела донизу, тож, як я уявив, до пронумерованих рівнів. Як наслідок, я почував себе у вільному плаванні, майже поза тілом, і якщо ті двоє говорили, я їх не чув.

Панельні двері відчинилися, і ми через перехід вийшли до великої низької та затіненої містини. Вона майже скидалася на бібліотеку з рядами відгороджених кімнаток чи закутів, подібних до кабінок для наукової праці у книгосховищі. Тут Чернець спинився, потім через плече потягнувся до чорного каптура, каптура світшота, щільно припасовуючи його на голові. Я вирішив тлумачити це як церемоніальний момент.

Я кілька кроків пройшов за ним через ряд кабінок і побачив, що в них були пацієнти, а не студенти, люди, що сиділи чи були прив'язані у вертикальному положенні, інші лежали горілиць і геть нерухомо, очі розплющені, очі заплющені, а ще багато кабінок порожніли, значна кількість. Це було робоче місце Ченця, госпіс, і я йшов туди, куди й він, мережею проходів з кабінками обабіч. Я міг розгледіти текстуру найближчої стіни, крупнозернисту, у нейтральних тонах, змішані смути чорних і сірих мазків, і вбоге освітлення, низьку стелю і скупчених чоловіків і жінок, загальні розміри цього місця, і я не міг добрати правильну категорію, щось стенмаркоподібне, щоб описати оточення.

Я дивився на пацієнтів у їхніх кріслах чи ліжках, які не були ані кріслами, ані ліжками. Вони — то своєрідні пуфи чи м'які лавки, і було нелегко сказати, які люди спали, які були під впливом заспокійливих засобів, а які — під анестезією, місцевою чи загальною. Час від часу деінде людина скидалася на цілковито і повноцінно притомну.

Чернець зупинився наприкінці проходу, у якому ми були, і повернувся до мене, якраз коли я повернувся в інший бік, щоб перевірити наявність нашого супровідника, якого вже не було.

— Ми чекаємо,— сказав він.

— Так, розумію.

Що я розумів? Що почувався затисненим, майже в пастці, і я спитав Ченця про те, у якому гуморі, настрої він перебував, коли там був.

— У мене нема настрою.

Я спитав його про закути, кабінки.

— Я називаю їх комірчини.

Я спитав його, чого ми чекаємо.

— Оцих,— сказав він.

Там було п'ять осіб у темних робочих халатах, двоє з поголеними головами, які простували до нас. Вони були чи то доглядачами, чи то санітарами, парамедиками або супроводом. Вони зупинилися біля найближчої кабінки, два з них перевіряли пристрої на приголів'ї, один говорив до пацієнта. Потім троє осіб очолили відхід, один за одним, а два голомозих санітари штовхали колісну кабінку за ними. Я подумав про інших пацієнтів і спробував уявити те напружене передчуття, яке вони відчували, їхня черга наближається, поки вони спостерігали, як цей дивний загін провадив свій шлях проходом у тінь.

Коли я повернувся до Ченця, він уже був зайнятий людиною в кабінці поблизу. Там сиділа жінка, і він тихцем говорив до неї якоюсь безладною мовою, на кшталт англо-російської, близько нахилившись і взявши за руки. Він із зусиллям добирав слова, однак жіноча голова похитувалась у відповідь, і я знав, що мені вже час облишити чоловіка виконувати своє завдання.

Чернець у своїй старій поборозненій киреї, своєму наплічнику.

Я трохи поблукав, чекаючи, що мене перепинять. Я думав, що можна було б заговорити до когось серед цих тіл в очікуванні. Ані знаку доглядачів, які б робили масаж чи перевіряли частоту серцебиття, й ані звуку терапевтичної музики. Я почав думати, що схибив зі шляху до якогось напівпорожнього складу тіл, де заледве в кого око кліпне чи сіпнеться палець.

Я йшов проходами, позирнувши на кількох пацієнтів у цьому секторі. Я думав, що саме це слово хибне. Однак хто вони тоді, якщо не пацієнти? Потім я подумав про слова, які використав Росс, описуючи тутешню панівну атмосферу. Шаноба і трепет. Оце я бачив? Я бачив очі, руки, волосся, відтінок шкіри, обрис обличчя. Раси та народи. І не пацієнти, а об'єкти дослідження, покірні й незворушні. Я стояв перед приспаною жінкою з тінями на повіках. Я не бачив миру, заспокоєння і гідності, а лише людину під владою інших.

Я зупинився поруч із дужим чоловіком, який сидів у кабінці. На ньому була в'язана сорочка, і він скидався на хлопця на полі для гольфу, який гепнувся у свою машину. Я стояв перед ним і запитав, як він почувається.

Він спитав: «Хто ви?».

Я відказав: відвідувач, який прагне дізнатися. Сказав, що у нього доволі здоровий вид. Сказав, що мені цікаво, скільки часу він тут і скільки ще буде до того, як його заберуть туди, куди вони зазвичай забирають.

Він спитав: «Хто ви?».

Я спитав: «А ви не відчуваєте прохолоду, вологе повітря, обмежений простір?».

Він сказав: «Я якраз дивлюся крізь вас».

Потім я побачив хлопчика. Я одразу зрозумів, що це та сама дитина, яку я бачив у моторизованому інвалідному візку в одному з проходів між коридорами разом із двома порожнистими супровідниками. Тут він сидів у кабінці, осяйний і доволі нерухомий, розташувавшись майже подібно до статуї, контрапост[10], голова і плечі повернуті в один бік, стегна і ноги — в інший.

Я не знав, що й казати. Сказав своє ім'я. Говорив м'яко, обачно, щоб на нього не тиснути. Я спитав, скільки йому років і звідки він.

Голова повернулася ліворуч, очі обернулися вгору і праворуч, де стояв я. Він, видавалося, обмірковував свій шлях у мою тутешню присутність, може, навіть згадував нашу короткочасну зустріч. Потім він заговорив чи почав видавати те, що лунало, наче випадковий шум, ряд нечітких звуків, не промимрені чи затинчасті, а лише якось розбиті. Він висловлював свої думки, але я не зміг виявити ані сліду якоїсь відомої мови чи смислового нюансу, а він не виказував свого усвідомлення того, що його можуть не зрозуміти.

За винятком роту й очей, він не рухався, і я перейшов до точки, де йому не треба було розширювати своє поле зору. Я більше не говорив, а тільки стояв і слухав. Я не намагався вгадати країну його походження чи те, хто його сюди привів, чи коли його заберуть до камери.

Єдине, що я зробив,— це взяв його за руку і загадався питанням, як багато йому часу лишилося. У його фізичному погіршенні, невирівняності верхньої та нижньої частини тіла, у цій жахливій скрученості я виявив, що думаю про нові технології, які одного дня застосують до його тіла і мозку, даючи йому змогу повернутися у світ бігуном, стрибуном, оратором.

Як я міг не розглянути цю ідею навіть у своєму глибокому скептицизмі?

Не знаю, як довго я там лишався. Коли він знічев'я припинив говорити та негайно заснув, я прибрав свою руку з його і пішов шукати Ченця.

Я пробирався через сектор і полегшено побачив, що Чернець стоїть і жестикулює над чиєюсь кабінкою, і мені спало на думку, що я міг би дати йому ім'я, як тим промовцям у кам'яній кімнаті. Проте ім'я, у його випадку — фіктивне ім'я при реєстрації народження, було мертвою вагою. Він — Чернець, і він звертався до об'єктів дослідження, один за одним, у їхніх кабінках, у їхніх комірчинах.

Я думав про хлопчика. Я зрозумів, що ім'я треба було давати йому. Це не допомогло б мені розтлумачити його промову, звуки, що з нього вистрибували, але я б щось спізнав, коли слухав, фрагмент тотожності, крихітний оформлювальний елемент, який би полегшив питання, що кружляли навколо нього.

Я стояв поруч із Ченцем і намагався слухати, що він казав тим, до кого підходив. Якоїсь миті він сказав літній жінці іспанською, що благословення — це лежати тут у мирі та думати про матір, яка розпласталася навзнак у болі, коли її народжувала. Це я зміг зрозуміти, однак не все, що він говорив іншим, аж поки він не сказав англійською одному чоловікові середніх років, що місце, де він мешкатиме в законсервованому стані, дуже глибоко в землі — ще глибше, ніж ця відгороджена зала. Можливо, у безпеці навіть від кінця світу. Чернець захопливо розповідав про кінець світу.

Чернець у своєму світшоті з каптуром, у своєму клобуку.

Ми разом вийшли до проходу, звідки ввійшли, і я поставив йому кілька питань про тутешні процедури.

— Це безпечний схов, місце очікування. Вони очікують на смерть. Кожен тут і помирає,— сказав він. Тут нема домовленості завозити мертвих у контейнерах для морських перевезень, один за одним з різних частин світу, а потім уміщати їх до камери. Мертві не записуються заздалегідь, щоб, коли вони помруть, їх відправили сюди неушкодженими та законсервованими усіма засобами. Вони помирають тут. Вони приходять сюди помирати. Це їхня оперативна роль.

Оце все, що він мав сказати. Ми ввійшли до відгородження, звідки нас доставили до нашого рівня, жодної ознаки супроводу не було, і Чернець не виявив жодного інтересу чекати, поки він з'явиться. Під час нашого м'якого здіймання я почав розуміти, що тут не було нікого, принаймні натепер, хто б повернув обмежувальну функцію диска на моєму браслеті.

Я нічого не сказав, Чернець теж.

Коли я увійшов до своєї кімнати, я поглянув на все, що там можна було побачити, і торкнувся всього, а потім сказав слово для кожної речі. З'явилася пляшка дезінфекційного засобу для рук, якої до того тут не було, і це зчинило розгардіяш у моєму зануренні в прості слова для знайомих предметів. Я подивився у дзеркало над раковиною й уголос сказав своє ім'я. Потім вирушив на пошуки батька.

— 8 —

Росса не було в кабінеті, який він використовував. У кабінеті не було нічого. Стіл і стільці зникли, комп'ютерна техніка, навчальні плакати, столик з окулярами зникли, пляшка віскі зникла. Трохи бентежно, та, зрештою, не надто й дивно. Для Артис уже наближався час забирання донизу, а для Росса — повертання до світу, який він зробив.

Я пішов до кімнат, очікуючи побачити Артис у її кріслі, у халаті й капцях, руки складені на колінах. Що б я їй сказав і який би вона мала вигляд, тонша, блідіша, а чи вона змогла б зі мною поговорити чи побачити, як я сиджу насупроти неї?

Але в кріслі був батько. Я мав спинитися, щоб скласти докупи інформацію, Росс босоніж у футболці та дизайнерських джинсах. Він не подивився на мене, коли я ввійшов, а просто завбачив постать, що заблукала до його поля зору, іншу присутність у кімнаті. Я сів поруч на лавці, насупроти нього, як колись насупроти неї, лише тепер шкодуючи, що не побачив її востаннє.

— Думав, ти мені повідомиш.

— Це не сталося.

— Знову. Знову не сталося. Де вона?

— У спальні.

— І це станеться завтра. Оце ти мені збираєшся сказати.

Я підвівся, підійшов до дверей спальні та прочинив їх, вона була там, у ліжку, під накривалами, очі розплющені. Її руки спочили над ковдрою, і я повільно наблизився, взяв її руку і тримав, а потім чекав.

Вона сказала: «Джеффрі».

— Так, це він, це я.

— Виріши,— прошепотіла вона.

Я усміхнувсь і сказав, що в її присутності я схильний бути ним, а не собою. Але це все, що було. Її очі заплющилися, і я якийсь час чекав, перш ніж відпустив її руку і вийшов з кімнати.

Росс ходив від стіни до стіни, руки в кишенях, виявляючи не так глибоку задуму, як дотримання узгодженого порядку новаторської системи фізпідготовки.

— Так, це станеться завтра,— сказав він недбало.

— Це не якась гра, у яку лікарі бавляться з Артис.

— Або та, у яку я з тобою бавлюся.

— Завтра.

— Тебе попередять заздалегідь. Будь тут, у цій кімнаті, першочергово, щойно перше світло.

Він ступав далі, а я сидів і спостерігав.

— А вона точно на тій стадії, коли це треба саме тепер робити? Знаю, вона до цього готова, прагне випробувати майбутнє. Але ж вона думає, говорить.

— Тремтіння, судоми, мігрені, ураження мозку, нервова система занепадає.

— Почуття гумору неушкоджене.

— На цьому рівні для неї нічого не лишилося. Вона в це вірить, і я теж.

Я далі спостерігав за ним. Нова система фізпідготовки, що наголошувала на життєздатності босих ніг і рук у кишенях. Я спитав його, просто, скільки разів він тут був, у комплексі, дивився і слухав.

— П'ять разів, рахуючи із цим. Двічі до того з Артис. Цей досвід стягнув моє уявлення про себе. Я дав відпасти певним клопотам. Я від них відмахнувся. Я почав більш думати про себе.

— І Артис.

— І Артис, та, що змусила мене зрозуміти, як розмах і напруженість такої справи може стати частиною чийогось повсякденного життя, щохвилини. Хоч би де я не був, куди б не пішов, чи просто їв, чи намагався заснути, це було в моїй голові, у моїй шкірі. Людям подобається говорити про неповторні явища, неймовірні ситуації — люди говорять, що такого ніхто не зміг би вигадати. Але хтось це вигадав, усе це, і ось ми.

— Може, моє бачення надто обмежене. Неадекватне щодо досвіду. Усе, що я, видається, роблю, пов'язує те, що я побачив і почув за ці кілька днів, із тим, що я вже знав. Це ланцюжок зворотних асоціацій. Кріонічний струк, трубка, капсула, пропускний пункт, телефонна будка, душова кабінка, будка вартового.

Він сказав: «Ти ще забув про нужник на дворі».

Він вийняв руки з кишень і кілька хвилин ходив швидко, потім зупинився і став біля дальньої стіни, роблячи перебільшені вдихи, гучні та глибокі. Він повернувся до крісла і тепер говорив спокійніше.

— Я скажу, що тебе бентежить.

— Я слухаю.

— Чоловіки повинні помирати першими. Чи не слід чоловікові померти першому? У тебе нема такого шостого відчуття? Ми почуваємо його всередині. Ми помираємо, вони живуть далі. Хіба це не природний порядок?

— Можна на це інакше подивитися,— сказав я.— Жінки помирають, лишаючи чоловіків вільно вбивати один одного.

Здавалося, він насолоджувався зауваженням.

— Чуйні жінки. Які керуються потребами своїх чоловіків. Завжди послужливі, самовіддані, які люблять і підтримують. Мадлен. Її ж так звали, хіба ні? Твою матір?

Я зніяковіло чекав.

— А ти знаєш, що вона мене якось ножем штрикнула? Ні, не знаєш. Вона тобі ніколи не розповідала. А нащо? Вона штрикнула мене у плече різаком для м'яса. Я сидів біля столу і їв те м'ясо, а вона підійшла ззаду і штрикнула в плече. Хоч і не різак для м'яса з чотиризіркового ресторану з якимись нотками мачизму, проте у будь-якому разі було достобіса боляче. А ще я геть залив кров'ю нову сорочку. Оце й усе. Більше нічого. Я не поїхав до відділення невідкладної допомоги, а пішов до нашої ванної й там гарненько підлікувався. Копам я теж не телефонував. Просто сімейна сварка, хоча я тепер не пригадую, через що вона була. Позбувся нової добрячої сорочки, оце пригадую. Можливо, вона мене штрикнула, бо ненавиділа ту сорочку. Можливо, вона зводила рахунки із сорочкою, коли мене штрикала. Є таке у шлюбі. Ніхто не знає, як там у шлюбі по сусідству. Доволі важко з'ясувати, що відбувається у власному шлюбі. А ти де тоді був? Не знаю, у ліжечку чи в літньому таборі або собаку вигулював. Хіба у нас два тижні не було собаки? Хоч там як, але я поставив собі за мету викинути той різак, бо не думав, що ми знову використовуватимемо це слушне приладдя, навіть якщо зберемося гуртом і вигадаємо методи очищення, які робитимуть річ безкровною, безмікробною і безспогадною. Навіть якщо ми погодимося щодо найвибагливіших методів. Ти, я і Мадлен.

Було щось, чого я не усвідомлював дотепер. Росс зголив бороду.

— Тієї ночі ми спали в одному ліжку, як і зазвичай, вона і я, і мало чи зовсім не говорили, теж як і зазвичай.

Його тон у цьому останньому зауваженні пом'якшав, став якийсь замордований. Я хотів вірити, що він досяг іншого ярусу пригадування, глибшого і не такого похмурого, який припускає елемент жалю і втрати, а ще, може, частку провини.

Він повернувся до стіни та почав ходити, швидше і вище вимахуючи руками, дихаючи сильно і вивірено. Я не знав, що робити чи казати або куди йти. Це були не мої, а його чотири стіни, і я заміркувався про бездумні години, часові пояси вдома, несхибне бурмотіння повернення.

Коли мені було чотирнадцять, я розвинув у собі кульгавість. Я не переймався тим, що вона видавалася фальшивою. Я тренувався вдома, ходив затинаючись із кімнати в кімнату, намагався не повертатися до нормальної ходи після того, як вставав зі стільця чи зводився з ліжка. Це було накульгування у лапках, і я не певен, чи намір був зробити його видимим іншим чи тільки мені самому.

Я звик дивитися на стару фотографію матері, Мадлен у складчастій сукні, п'ятнадцятирічна, і почувався сумно. Однак вона не хворіла, вона не померла.

Коли вона була на роботі, я міг прийняти для неї повідомлення по телефону і записати інформацію, щоб запевно розповісти їй, як повернеться. Потім я чекав, поки вона перетелефонує. Діяльно дивився і чекав. Я раз, а потім ще раз нагадав їй, що телефонувала пані з хімчистки, і вона поглянула на мене з таким виразом, який казав — я так на тебе дивлюся, бо немає сенсу витрачати слова, коли можеш розпізнати вираз і знаєш, що йдеться про те, про що не треба казати. Але не вираз рознервував мене, а те, що там чекали, поки перетелефонують. Чому вона ніяк не перетелефонує. Що такого важливого вона робить, що не може перетелефонувати. Час спливає, сонце сідає, людина чекає, я чекаю.

Я хотів бути начитаним, але зазнав поразки. Я хотів зануритись у європейську літературу. Отак я в нашому скромному «помешканні з садом», у непоказній частині Квінса, занурювався в європейську літературу. Уся суть у слові занурюватися. Щойно я вирішив зануритися, то вже не було потреби читати твір. Коли-не-коли я намагався, робив спробу, але зазнавав поразки. Чисто технічно я не занурювався, але ще й завжди намірявся, бачивши себе у кріслі за читанням книжки, навіть коли сидів і переглядав по телевізору кіно з французькими чи німецькими субтитрами.

Пізніше, мешкаючи в іншому місці, я досить часто відвідував Мадлен і став помічати, що коли ми разом їли якусь страву, вона замість скатертини використовувала паперові серветки, бо, зрозуміло, це була лише ще одна її страва на самоті або лише її та моя, що зводилося до хіба що того, що коли вона ставила тарілку і клала виделку і ніж поряд із паперовою серветкою, то уникала її використовувати, хоч паперову, хоч ні, лишаючи її незаплямованою, використовуючи косметичну серветку з найближчої коробки, Клінекс Ультра Софт, ultra doux[11], щоб витерти рота чи пальці, чи йшла за рулоном паперових рушників на вішаку над кухонною раковиною і відривала сегмент з одного рушника, витирала ним рота, а потім загортала той сегмент на заплямовану частину і несла його до столу, щоб ще раз використати, так і не торкнувшись паперової серветки.

Кульгавість була мені за віру, моїм варіантом згинання м'язів чи стрибання через перешкоди. Кілька днів кульгавість почувалася чимось окремим, але потім вона стала природною. У школі діти переважно посміхалися чи передражнювали. Одна дівчина кинула в мене сніжком, але я розтлумачив це як грайливий жест і відповідно відреагував, схопившись за пах і вихляючи язиком. Кульгання було чимось, за що чіпляєшся, кружний шлях до самопізнання, крок за кроком, як особа, яка це робить. Дай визначення особі, сказав я собі. Дай визначення людині, дай визначення тварині.

Мадлен іноді ходила до театру з чоловіком на ймення Рік Лінвілль, який був малий, приязний і м'язистий. Було зрозуміло, що там нема ніякої романтики. Місця біля самого проходу, оце було. Матері не подобалося бути затисненою, і вона вимагала місця в проході. Для театру вона не вбиралася. Вона лишалася простою, завжди, обличчя, руки, волосся, поки я намагався знайти ім'я для її друга, яке б пасувало його зросту, вазі й особистості. Рік Лінвілль — якесь мізерне ім'я. Вона вислухала мої альтернативи. Спочатку ім'я. Лестер, Честер, Карл-Гайнц. Тобі, Мобі. Я читав зі списку, який зробив у школі. Мортон, Нортон, Рорі, Роланд. Вона дивилася на мене і слухала.

Імена. Прибрані імена. Коли я дізнався правду про батькове ім'я, я був на відпочинку від великого середньозахідного коледжу, де всі ці сорочки, светри, джинси, шорти та спідниці всіх студентів, хизувалися від одного місця до іншого, маючи намір у сонячні футбольні суботи змішуватися в єдиний валок квітчастого багряно-золотого, поки ми виповнювали стадіон і підстрибували на своїх сидіннях, чекаючи, що нас вистежать телевізійні камери, щоб можна було звестися, помахати і поверещати, і через двадцять хвилин після цього я почав розглядати свою пластикову помилку на обличчі як форму самозаподіяного поранення.

Я не думав про неторкнуту паперову серветку як про другорядну справу. Це була небачена текстура життя, за винятком того, що я її бачив. Оце ким вона була. І, коли я дізнався про те, ким вона була, бачивши її щоразу під час відвідин, моє почуття уважності поглибилося. Я мав схильність надавати надто великого значення побаченому, так, але я це часто бачив і не міг позбутися думки, що ці дрібні миттєвості були набагато показовішими, аніж те може здатися, хоча не певен того, що саме вони виказували, паперова серветка, столове начиння у шухляді шафки, те, як вона прибирає чисту чайну ложечку зі зливної решітки та ставить за мету покласти її до шухляди не зверху на інші чисті ложечки такого ж розміру, а під них, щоб додержатися хронології, правильної послідовності. Більшість нещодавно використаних ложечок, виделок і ножів на дні, а для подальшого використання — зверху. Начиння всередині дістанеться догори, коли горішні використають, а потім помиють, висушать і покладуть донизу.

Я хотів прочитати Ґомбровича польською. Ані слова не знаючи польською. Я лише знав прізвище письменника й усе повторював його тихцем і так, і сяк. Вітольд Ґомбрович. Я хотів прочитати його в оригіналі. Фраза закликала мене. Прочитай його в оригіналі. Мадлен і я вечеряємо, ось ми, якесь літепле рагу в кашнику, мені чотирнадцять чи п'ятнадцять, і я усе повторюю нишком те ім'я, Ґомбрович, Вітольд Ґомбрович, бачачи, як воно в голові пишеться по літерах і кажучи його, ім'я і прізвище — як його не любити — поки мати не зводить очі від своєї миски з кашею і сталевим шепотом не виголошує: «Досить».

Вона мала хист знати, котра година. Без наручного чи настінного годинника в полі зору. Я міг її випробувати без попередження, коли ми гуляли, вона і я, один житловий масив за іншим, і вона завжди була в змозі повідомити час у межах відхилення в три-чотири хвилини. Така була Мадлен. Вона дивилася канал дорожнього руху під супровід прогнозів погоди. Вона вдивлялася в газету, та не обов'язково в новини. Вона спостерігала, як птах сідає на поруччя балкончика, що стирчав з вітальні, і вона далі спостерігала, незворушна, і птах теж спостерігав, хоч би що там він спостерігав, нерухомий, осонцений, сторожкий, готовий полетіти. Вона ненавиділа маленькі жовтогарячі люмінесцентні цінники на бакалійних пакетах, медичних флаконах і тюбиках з лосьйоном для тіла, наліпку на персику пробачити не могла, і я спостерігав, як вона пальцем підкопує ту наліпку, щоб її видалити, прибрати геть із-перед очей, ба більше, щоб дотриматися принципу, й інколи це видобування забирало кілька хвилин, спокійно, уривками, а потім вона скручувала її пальцями та жбурляла до сміттєвого відра під кухонною раковиною. Вона, той птах і те, як я стояв і спостерігав, горобець, іноді щиголь, знали, що лише поворухни рукою, і птах злетить із поруччя, тож факт обізнаності в цьому, імовірність мого посередництва, цікавив мене тим, чи мати хоча б помітить, що птах полетів, проте все, що я робив,— це непомітно уклякав у своїй позі та чекав, поки щось станеться.

Я приймав повідомлення по телефону від її друга Ріка Лінвілля і казав, що він телефонував, а потім чекав, поки вона перетелефонує. Твій театральний друг Рік, казав я, а потім декламував його номер, раз, двічі, тричі, спересердя, спостерігаючи, як вона викладає бакалію, методично, наче судово-медичне збереження чиїхось пошарпаних війною решток.

Вона готувала для нас рідкі страви та зрідка пила вино — і ніколи, скільки я знаю, міцні спиртні напої. Інколи вона давала мені приготувати страву, поки видавала недбалі вказівки від кухонного столу, де сиділа за працею, принесеною додому з офісу. Прості графіки часу оформлювали день і поглиблювали її присутність. Мені хотілося вірити, що вона моя матір набагато більш нездоланно, ніж мій батько є моїм батьком. Але він пішов, тож зіставляти їх не було жодного смислу.

Вона не хотіла торкатися паперової серветки. Вона заміняла тканину на папір, а потім засуджувала папір за те, що його не вирізнити від тканини. Я казав собі, що це врешті-решт така наступність, схема прямого спуску — тканинні серветки, паперові серветки, паперові рушники, косметичні серветки, паперові носовички, туалетний папір, потім нижче до сміття по клаптики багаторазового пластикового пакування без люмінесцентних цінників-наліпок, які вона вже зняла і зібгала.

Був ще один чоловік, ім'я якого вона мені не казала. Вона бачилась із ним лише п'ятницями, може, двічі на місяць, чи лише раз, і ніколи в моїй присутності, і я уявляв одруженого чоловіка, у розшуці, чоловіка з минулим, іноземця в підперезаному поясом дощовику з накладками на плечах. Це було прикриття тої ніяковості, яку я почував. Я припинив запитувати про того чоловіка, і потім п'ятниці закінчилися, і я почувався краще і знову почав запитувати. Я спитав, чи він носив підперезаний поясом дощовик з накладками на плечах. Це називається тренчкот[12], сказала вона, і було щось остаточне в її голосі, що я вирішив покласти край тому чоловікові в аварії невеликого літака десь на узбережжі Шрі-Ланки, колишнього Цейлону, тіло не віднайдено.

Певні слова, здавалося, знаходилися в повітрі попереду мене, рукою сягнути. Бессарабський, пенетралії[13], прозірні, фалафель[14]. Я бачив себе в цих словах. Я бачив себе в кульгавості, у тому, як я її вдосконалював і плекав. Однак я вимикав кульгавість, щойно з'являвся батько, щоб забрати мене до Музею природознавства. Це була рідна місцевість для чоловіків, що живуть нарізно від родини, й осьде ми, батьки й сини, блукаємо серед динозаврів і кісток людських предків.

Вона дала мені годинник і дорогою додому я все перевіряв хвилинну стрілку, вважаючи її за географічну позначку, на кшталт довколосвітнього пристрою, що вказує певні місця, до яких я міг би підступитися десь у Північній чи Південній півкулі, залежно від того, де хвилинна стрілка була, коли я почав іти, можливо, із Кейптауна до Вогняної Землі і до острова Пасхи, а потім, може, до Тонга. Я не мав певності, чи Тонґа було на цьому півкульному маршруті, однак назва місця підпадала під включення, укупі з ім'ям капітана Кука, який бачив чи відвідав Тонґа або відплив до Британії з тонґіанцем на борту.

Коли шлюб помер, мати почала працювати повний робочий день. Той самий офіс, той самий начальник, юрист, який спеціалізувався на нерухомості. За два роки в коледжі вона вивчила португальську, і це стало в нагоді, бо певна кількість клієнтів фірми були бразильці, що цікавилися купівлею квартир на Мангеттені, часто задля інвестицій. Урешті-решт вона почала регулювати деталі угод між юристом покупця, іпотечною компанією й агентом-розпорядником. Люди купують, продають, укладають кошти. Батько, матір, гроші.

Роки потому я зрозумів, що зв'язки приналежності не можна висловити словами. Мати — джерело любові, надійна постать, непохитна рівновага між мною і моїми дрібними лиходійствами самосприйняття. Вона не тиснула, щоб я був більш суспільний чи витрачав більше часу на домашнє завдання. Вона не забороняла мені дивитися секс-канал. Вона казала, що час уже відновити нормальну ходу. Вона казала, що кульгавість — це безсердечне перекручення справжньої недуги. Вона розповіла мені, що блідий півмісяць біля основи нігтя називається лунка, лунка. Вона розповіла мені, що заглибина у шкірі між носом і верхньою губою називається фільтр[15]. У стародавньому китайському мистецтві читання облич фільтр уособлює таке й отаке. Вона не могла згадати, що саме.

Я вирішив, що чоловік, із яким вона бачилася по п'ятницях, вочевидь, бразилець. Він цікавив мене більше, ніж Рік Лінвілль, який мав ім'я і форму, однак завжди була неявна тема того, як закінчувалися п'ятничні вечори, що вони казали та робили разом, англійською і португальською, що мені треба було зберігати безіменним і безформним, а ще вона мовчала щодо самого чоловіка, і, можливо, то навіть і не був чоловік. Оце інше, із чим, як виявилося, я зіткнувся. Можливо, то навіть і не був чоловік. Таке спадало на думку, нізвідки чи звідусіль, хтозна, що кому до того і що з того. Я гуляв за рогом і дивився, як на асфальтованих кортах літні люди грають у теніс.

Потім настав день і рік, коли я кинув оком на журнал у газетному кіоску десь в аеропорту, і там був Росс Локгарт на обкладинці «Ньюзвіка» з двома божествами світових фінансів. Він був у костюмі в тонку смужку і змінив стиль зачіски, і я зателефонував Мадлен, щоб обов'язково нагадати їй про його бакенбарди серійного вбивці. Слухавку зняла її сусідка, жінка з металевою палицею, чотириопорною палицею, і сказала, що у матері інсульт, і що я повинен негайно прийти додому.

У спогаді актори заблоковані в позі, нежиттєподібні. Я у кріслі з книжкою чи журналом, мати дивиться телевізор без звуку.

Звичайні моменти роблять життя. Вона знала, що оце заслуговує на довіру, й оце я дізнався, урешті-решт, від тих років, які ми провели разом. Ніяких скоків чи падінь. Я вдихаю дрібну мжичку подробиць минулого і знаю, хто я. Те, що мені не пощастило пізнати до того,— тепер прояснилося, профільтрувалося крізь час, досвід, який не належить нікому іншому, ані віддалено, нікому, будь-кому, абиколи. Я дивлюся, як вона користується роликом, щоб прибирати ворсинки зі свого сукняного пальта. Дай визначення пальту, кажу я собі. Дай визначення часу, дай визначення простору.

— Ти зголив бороду. Мені знадобилося кілька хвилин, щоб це помітити. Я тільки призвичаївся до бороди.

— Є речі, про які я думаю.

— Гаразд.

— Речі, із якими я певний час борюся,— сказав він.— Потім роз'яснилося. Я зрозумів, що маю дещо зробити. Це єдина відповідь.

— Гаразд.

Росс у кріслі, Джефф на ослоні, двоє напружених чоловіків за розмовою, й Артис у спальні чекає на смерть.

Він сказав: «Я піду з нею».

А я знав, що він мав на увазі, миттєво, прочитавши те на його обличчі, а потім чи прикинувся я збентеженим?

— Ти підеш з нею?

Мені необхідно було повторити ті слова. Піти з нею. На якомусь рівні я зрозумів, що моя роль — думати й говорити загальноприйняті рядки.

— Маєш на увазі, що бути з нею, коли вони заберуть її донизу і робитимуть те, що повинні. Ти хочеш контролювати процедури.

— Піти з нею, приєднатися до неї, пристати на це, пліч-о-пліч.

Минуло довге чекання, поки один з нас знову заговорив. Простий факт цих слів, неосяжна сила, що згромадилася за ними, вивернули мене навиворіт.

— Я знаю, про що ти говориш. Але питання, які маю поставити, здається, ніяк не нагодяться.

— Я думав про це деякий час.

— Ти вже це сказав.

— Я не хочу провадити життя, яке проваджу без неї.

— Хіба не це відчуває кожен, коли хтось близький, до кого тісно прив'язаний, збирається померти?

— Я можу бути лише тою людиною, якою є.

Це було гарно та ще й трохи безпорадно.

Ще одна довга мовчанка, Росс удивляється у простір. Він піде з нею. Це заперечує все, що він коли-небудь казав і робив. Це робить з його або мого життя комікс.

Чи це була заявка на спокутування, якийсь різновид духовного вивільнення після всіх набутків, усіх статків, які він залагодив для інших і накопичив для себе, головний ринковий стратег, власник колекції творів мистецтва й острівних прихистків і супер-середньогабаритних бізнес-літаків. Чи він страждав на короткочасне божевілля з далекосяжними наслідками?

Що ще?

А це могла бути просто любов? Усі ці беззастережні слова. Чи він їх заслужив, людина з прибраним ім'ям, напівчоловік, відсутній батько. Я сказав собі облишити пишномовство, досить уже муляти собі душу образою. Людина з його ресурсами обирає бути замороженим зразком у капсулі в сховищі за двадцять років до своєї природної смерті.

— Хіба ти не та людина, що читала мені лекції про малий час тривалості людського життя? Наші життя виміряються секундами. А тепер ти його ріжеш навіть ще коротше за власним вибором.

— Я закінчую одну версію мого життя, щоб увійти до іншої й набагато більш постійної версії.

— У поточній версії, я вважаю, ти ж робиш регулярні перевірки здоров'я? Звісно, так. І що кажуть лікарі? Чи то один лікар, трохи калічний чоловік з неприємним запахом з рота? Це він сказав тобі, що щось потенційно серйозне відбувається у твоєму тілі?

Він відмахнувся від цієї думки.

— Він відправляв тебе на дослідження, а далі було ще більше досліджень. Легені, мозок, підшлункова залоза.

Він подивився на мене і сказав: «Хтось помирає, інший має померти. Хіба так не стається?».

— Ти здорова людина.

— Так.

— І ти підеш з нею.

— Так.

Я не завершив пошуки низьких мотивів.

— Скажи мені таке. Ти скоював злочини?

— Злочини.

— Чималі шахрайства. Хіба не це повсякчас стається у твоїй сфері діяльності? Інвесторів обдурюють. Що ще? Нелегально переводять чималі суми грошей. Що ще? Не знаю. Але це причини, так, для людини, щоб зникнути.

— Не варнякай, як довбойоб.

— Гаразд, не варнякаю. Але ще одне дебільне питання. А ти хіба не маєш померти перед заморожуванням?

— Тут є спеціальний блок. «Зеро К». Він заснований на бажанні суб'єкта зробити певний перехід на наступний рівень.

— Іншими словами, вони допомагають тобі померти. Однак у цьому випадку, у твоєму випадку, індивіду далеко до кінця.

— Хтось помирає, інший має померти.

Знову мовчанка.

— У мене геть нереальне переживання. Дивлюся на тебе і намагаюсь зрозуміти, що ти мій батько. Це правда? Людина, на яку я дивлюся, мій батько.

— Це для тебе нереально.

— Людина, яка каже мені такі речі, мій батько. Це правда? І він каже, що піде з нею. «Я піду з нею». Це правда?

— Твій батько, так. А ти мій син.

— Ні, ні. Я до цього не готовий. Ти мене випереджаєш. Я роблю все можливе, щоб визнати той факт, що ти мій батько. Я не готовий бути твоїм сином.

— Певно, ти маєш про це подумати.

— Дай мені час. Згодом я може буду спроможний про це подумати.

У мене було відчуття перебування поза собою, свідомого того, що кажу, однак не так кажу, як просто це чую.

— Зроби собі ласку,— сказав він.— Послухай те, що я маю сказати.

— Думаю, тобі мізки промили. Ти жертва цього оточення. Ти член культу. Хіба не бачиш? Просто старомодний фанатизм. Одне питання. Де ж харизматичний лідер?

— Я подбав про тебе.

— Ти розумієш, як це мене принижує?

— Майбутнє буде забезпечене. Твій вибір — прийняти або відхилити. Ти поїдеш звідси завтра, знаючи про це. Машина забере тебе опівдні. Щодо літака узгоджено.

— Присоромив мене, повністю зменшив.

— Дорогою зустрінеш мого колегу, який надасть усі деталі, усі потрібні документи, безпечний файл, допоможе вирішити, що саме ти хочеш робити відсьогодні.

— Мій вибір.

— Прийняти, відхилити.

Я спробував засміятися.

— А є часове обмеження?

— Часу стільки, скільки треба. Тижні, місяці, роки.

Він далі на мене дивився. Ця людина, яка ходила босоніж, від стіни до стіни, вимахуючи руками, десять хвилин тому. Тепер це мало значення. В'язень походжає камерою, гадаючи останні думки, обмірковуючи ще раз, питаючись, чи є туалет у спеціальному блоці.

— І як довго це знає Артис?

— Коли я це знав, вона знала. Щойно я впевнився, то їй розповів.

— І що вона сказала?

— Спробуй зрозуміти, що вона і я поділяємо життя. Рішення, яке я зробив, тільки поглиблює зв'язок. Вона нічого не сказала. Просто подивилася на мене так, що годі й описати. Ми хочемо бути разом.

Мені було нічого на це сказати. Інші теми так само не спадали на думку, хіба що одна деталь.

— Ті, що тут при владі. Вони виконуватимуть твої бажання.

— У цьому нам догоджати не треба.

— Вони зроблять це для тебе. Бо це ти. Проста ін'єкція, серйозна злочинна дія.

— Дай спокій,— сказав він.

— А що натомість? Ти склав заповіти, довіреності та духівниці, надаючи їм певні ресурси та вклади значно поза тим, що ти їм уже дав.

— Закінчив?

— Хіба це не цілеспрямоване вбивство? Не форма допомоги під час самогубства, такого жахливо передчасного? Або це метафізичний злочин, який треба аналізувати філософам?

Він сказав: «Досить».

— Помри ненадовго, потім живи вічно.

Я не знав, що ще сказати, зробити, куди піти. Три, чотири, п'ять днів, хоч би як довго я тут не був — час стиснувся, час ущільнився, час, що накладався, без денного світла, без темної ночі, багацько дверей, ніяких вікон. Я, звичайно, зрозумів, що це місце розташоване на далеких краях правдоподібності. Він сам так сказав. Ніхто цього не міг зробити, сказав він. У цьому й була суть, їхня суть, тривимірна. Буквальний орієнтир неправдоподібності.

— Мені треба визирнути з вікна. Треба знати, що там щось є, поза цими дверима і стінами.

— Вікно є у вільній кімнаті поруч зі спальнею.

Я сказав: «Не зважай» — і лишився на ослоні.

Я згадав про вікно, бо припускав, що тут його не буде. Може, я хотів, щоб іще одна річ працювала проти мене. Пожалкуйте людину в пастці.

— Ти думаєш, що знаєш, хто був твій батько. Хіба не це ти мав на увазі, коли казав, що почуваєшся приниженим через це рішення?

— Я не знаю, що мав на увазі.

Він сказав мені, що я ще нічого не зробив. Ще не жив. Усе, що ти робив,— це збавляв час. Він згадав про моє рішення плисти за течією, тиждень за тижнем, рік у рік. Він хотів знати, чи цьому загрожувало те, що він тілько-но мені розповів. Робота за роботою, місто за містом.

— Забагато честі для тебе,— сказав я.

Він придивлявся до мого обличчя.

Лічильник кар'єри, сказав він. Некар'єрний. Чи це зараз має змінитися? Він назвав це моєю церківкою неучасті.

Він розійшовся. Не має значення, що казав. Самі слова, кінетична енергія його голосу — оце формувало мить.

— Жінки, яких ти знав. Ти ними зацікавлювався відповідно до вказівок, які вводив на своєму смартфоні? Не можуть тривати, не триватимуть, ніколи не тривали.

Вона його штрикнула. Моя мати штрикнула його різаком для м'яса.

Тепер моя черга.

— Підеш з нею. Ти перетворюєш Артис на марево,— сказав я.— Ти йдеш прямісінько у викривлене світло.

Здавалося, він готовий кинутися.

Я тихо сказав: «А ти зможеш приймати відповідальні рішення з холодного сховища? Ретельно розглядати зв'язки між економічним зростанням і прибутками від акцій? Укріпити клієнтську франшизу? А Китай усе ще випереджає Індію?»

Він мене вдарив, луснув долонею мені у груди, було боляче. Ослін загойдався під моєю зрушеною вагою. Я підвівся і пішов через поверх до вільної кімнати, де навпростець рушив до вікна. Стояв і дивився. Вільна земля, анічогісінько, гребені навіддалі, але висоту годі вирахувати без надійного орієнтиру. Небо бліде і голе, день згасає на заході, якщо то був захід, якщо то було небо.

Я потроху відходив і дивився, як краєвид зменшується разом з обмеженнями віконниці. Потім я поглянув на саме вікно, високе і вузьке, яке зверху довершувалося аркою. Стрілчасте вікно, подумав я, пригадуючи термін, і це повернуло до мене, до зменшеної перспективи, щось стійке, слово зі значенням.

Ліжко незаслане, одяг розкидано, і я зрозумів, що тут спав і знову спатиме батько, ще одну ніч, сьогодні, за винятком того, що він не спатиме. Артис була в суміжній кімнаті, і я зайшов і спинився, а потім наблизився до ліжка. Я бачив, що вона прокинулася. Я нічого не сказав і просто нахилився. А тоді чекав, поки вона мене впізнає.

Ворушить губами, три невисловлені слова.

Ходімо з нами.

Це був жарт, останній прихильний жарт, але її обличчя не виказувало жодних ознак усмішки.

Росс знову походжав від стіни до стіни, тепер повільніше. На ньому були темні окуляри, це означало, що він тепер невидимий, принаймні для мене. Я попрямував до дверей. Він не нагадав, щоб я тут був, у цій кімнаті, насамперед, на світанку.

Любов до жінки, так. Але я пригадував, що близнята Стенмарки сказали в кам'яній кімнаті, говорячи безпосередньо до багатих благодійників. Зробіть стрибок, сказали вони. Живіть міфом мільярдера про безсмертя. А чому б і ні, подумав я. Що ще тут Росс міг набути? Дайте футуристам свої кляті гроші, і вони уможливлять вам вічне життя.

Струк буде останньою усипальнею, на яку він матиме право.

— 9 —

Я застукав у двері і чекав. Пішов до інших дверей, застукав і чекав. Потім спускався коридором, стукаючи у двері й не чекаючи. Мені спало на думку, що я це робив два чи три дні раніше, чи, можливо, то було два чи три роки. Я йшов і стукав, урешті-решт озирнувшись, щоб подивитися, чи відчинилися якісь двері. Я уявляв телефон, що дзвонить на столі за одними з дверей, дзвінок виклику на Ло. Я застукав у двері та потягнувся по дверну ручку, розуміючи, що їх тут не було. Я пошукав на дверях затискач, який міг би вмістити диск на моєму браслеті. Я спустився коридором і повернув за ріг, перевірив кожні двері, спочатку стукаючи, а потім шукаючи магнітний компонент. Двері тут різних пастельних відтінків. Я сперся спиною на протилежну стіну, де не було дверей, і пильно роздивлявся двері навпроти, десять чи одинадцять, і побачив, що жодні не дібрані до інших. То було мистецтво, приналежне посмертному життю. То було мистецтво, яке супроводжує останнє, просте, сновидне і маячне. Ти мертвий, казало воно. Я пішов далі коридором, повернув за ріг і застукав у перші двері.

У своїй кімнаті я намагався подумати про справу. Росс не міг тут бути єдиним, хто готовий увійти до камери задовго до того, як тіло вийде з ладу. Ці люди причинні, чи вони очолюють нову свідомість? Я лежав на ліжку і дивився у стелю. Батьківсько-синівський обмін мав би бути стриманіший, ураховуючи характер одкровення. Я сказав дурне і неприйнятне. Уранці я поговорю з Россом, а потім лишатимуся поруч нього, коли його й Артис заберуть донизу.

Я трохи поспав, а потім пішов до харчоблоку. Порожній, без запаху, без Ченця, ніякої їжі в отворі, пізно для сніданку, рано для обіду, але хіба вони дотримуються цих умовностей?

Я не хотів повертатися до своєї кімнати. Ліжко, стілець, стіна і так далі, і так далі, і так далі.

Ходімо з нами, сказала вона.

На екрані палали вогні, і повітряний флот літаків-цистерн висів густою млою хімікатів над випаленими верхів'ями дерев.

Самотня постать іде порожніми вулицями містечка з домівками, які вибухнули від тепла і полум'я, і газоновими прикрасами, що зсохлися до скоринки.

Потім супутникове зображення подвійної лінії білого диму, що звивається сірим краєвидом.

Тепер деінде люди у дихальних масках, сотнями рухаються на рівні камери, ідуть самі чи їх підтримують інші, і чи це хвороба, вірус, довгі шереги повільних чоловіків і жінок, а чи це щось, поширюване комахами чи паразитами та яке переносить атмосферний пил, люди з мертвенними очима, тепер тисячами, дибають ураженою ходою, що нагадувала лихоманку.

Потім жінка, що сидить на даху своєї машини, голову схопивши в руки, полум'я — знову вогонь — на близькій відстані спускається до передгір'я.

Потім трав'яні пожежі заполонюють рівнину, і стадо бізонів, що вимальовується в яскравому полум'ї, чвалом біжить паралельно до огорожі з колючого дроту і залишає кадр.

Тут ще був швидкий перехід до чималих океанських хвиль, що наближалися, а потім вода ринула на хвильорізи й набір образів зливався, майстерно змонтований, але важкий для сприйняття, вежі хитаються, міст обвалюється, приголомшливий вид попелу і лави крупним планом, яка бурхає зі шпарини в земній корі, і я хотів, щоб воно тривало довше, це було саме тут, якраз піді мною, лава, магма, розплавлена порода, та за кілька секунд з'явилося висохле дно озера, де стояв зігнутий стовбур дерева, а потім знову великі пожежі в лісах і на відкритій місцевості та заполонення аж до містечка і на шосе.

Потім довгі плани лісистих схилів проковтував вал диму, і пожежна команда в шоломах і з рюкзаками зникала на гірській стежці та знову з'являлась у лісі розщеплених сосон і голої бронзової землі.

Потім, близький план, екран майже вибухав полум'ям, що стрибає через потік і, як видко, кидався до камери й геть до коридора, де я стою і дивлюся.

Певний час я йшов навмання, побачивши, як жінка відчинила двері і ввійшла в хоч би який простір там був. Я п'ятдесят метрів ішов за робочою бригадою, перш ніж завернув до коридора і довгим пандусом пішов до дверей, де була ручка. Я завагався, у голові — ані думки, а потім її натиснув, прочинив двері та вийшов до землі, повітря і неба.

Тут був обмурований сад, дерева, чагарники, квітучі рослини. Я стояв і дивився. Спека лютувала менше, ніж того дня, коли я приїхав. Це було те, що треба, подалі від кімнати, коридорів, блоків — місцевість назовні, де я міг спокійно би подумати про те, що побачу, почую і відчую на прийдешньому місці, на світанку, коли Артис і Росса заберуть донизу. Я ще півхвилини йшов уздовж звивистої кам'яної стежки, поки остовпіло не усвідомив, що це не оаза в пустелі, а, власне, англійський сад з підстриженим живоплотом, тінистими деревами, дикими трояндами, що пнуться на ґратки для рослин. Дещо тут навіть дивніше, кора, травини, різні квіти — усе, видавалося, має покриття чи емальоване, злегка лисніючи. Усе тут неприродне, усе незворушне на вітерці, який шугав садом.

Дерева і рослини мали позначки, і я прочитав деякі латинські назви, які лише поглибили таємницю чи парадокс або викрутас, хай там що воно було. То були близнята Стенмарки, ось що. Carpinus betulus fastigiata[16], пірамідальне дерево, зелене листя, вузький стовбур, який на дотик був чистий і гладенький, якийсь пластик чи склопластик, музейна якість, і я далі перевіряв позначки, здавалося, спину не знав, фрагменти насувалися один на інший і змішувалися, Helianthus decapetalus[17], клиновидне листя, кільце яскраво-жовтих пелюсток, а потім лавка в тіні високого дуба і нерухома постать, що там сидить, вочевидь, чоловік, у вільній сірій сорочці, сірих штанях і срібній тюбетейці. Він повернувся у мій бік і кивнув, жест дозволу, і я повільно підійшов. Людина солідного віку, худий, масляно-брунатна шкіра, загострене обличчя і тонкі руки, жили на шиї, наче мостові троси.

— Ти син,— сказав він.

— Думаю, так.

— Цікаво, як тобі вдалося поминути звичайних охоронців і сюди дістатися.

— Думаю, мій диск несправно працює. Візерунок на браслеті.

— Чари,— сказав він.— А цього вечора ще й вітерець. Теж чарівно.

Він запросив мене сісти з ним поруч на лавці, що нагадувала вкорочену церковну. Його звали Бен-Езра, і йому подобалося сюди приходити, сказав він, і думати про час, через багато років, коли він повернеться до саду і сяде на цю лавку, перероджений, і думатиме про час, коли він тут звик сидіти, зазвичай на самоті, і уявляв цю саму мить.

— Ті ж дерева, той самий плющ.

— Так я сподіваюся,— сказав він.

— Або щось геть інше.

— Те, що тут зараз, це геть інше. Це місячне посмертне життя планети. Збірні матеріали, сад виживання. Він має свій особливий зв'язок з життям, яке більше не в перехідному стані.

— А хіба цей сад не свідчить про своєрідне кепкування? Чи це своєрідна ностальгія?

— Надто рано струшувати умовності, які ти сюди приніс із собою.

— А Росс, як щодо нього?

— Росс швидко набув певне розуміння.

— А тепер тут я зіткнувся зі смертю жінки, якою захоплююсь, і квапливо передчасною смертю чоловіка, якого вона любить, мого, так сталося, батька. І що я роблю? Сиджу на лавці в англійському саду посеред пустки.

— Ми не заохочували його план.

— Однак ви дозволите йому це зробити. Ви дозволите своїй команді це зробити.

— Побувши тут, люди врешті-решт з'ясовують, хто вони. Не через консультації з іншими, а через самообстеження, самовиявлення. Смуга втраченої землі, почуття дикої природи, оце переважає. Ці кімнати та коридори, незворушність, стан очікування. Хіба не всі ми тут чекаємо, аби щось сталося? Щось деінде, яке надалі визначить нашу тутешню мету. І щось також значно інтимніше. Очікуючи, поки увійдеш до камери, очікуєш, поки дізнаєшся, проти чого там станеш. Обмаль тих, які чекають, цілком здорові, так, дуже мало, однак вони вирішили поступитися тим, що лишилося від їхніх поточних життів, щоб виявити радикальний рівень самооновлення.

— Росс завжди був володарем імовірної довговічності,— сказав я.— Потім, тут, тепер, за останні три-чотири дні, я бачу, як чоловік розпадається.

— Інший стан очікування. Очікування остаточного рішення. Він має решту цього дня і довгу безсонну ніч, під час яких глибше вдумається в це питання. І якщо йому треба більше часу, це організують.

— Але, якщо простими людськими поняттями, чоловік вірить, що може жити без жінки.

— Тоді саме ти маєш йому розповісти, що полишене варте переміни думок і почуттів.

— Що такого лишається? Інвестиційні стратегії?

— Син лишається.

— Це не спрацює,— сказав я.

— Син і те, що він міг би зробити, щоб зберегти батька недоторканним у великому поганому світі.

Голос у нього трохи наспівний, і він схильний супроводжувати його гойданням указівного і середнього пальців. Мене перейняла спонука вгадати чоловікове походження або його вигадати. Ім'я Бен-Езра само по собі вигадка, це я так вирішив. Ім'я чоловікові пасувало, зважаючи на сполуку біблійних і футуристичних тем, і ось ми в його постапокаліптичному саду. Шкода, що він сказав мені своє ім'я, шкода, що він назвався до того, як я міг це для нього зробити.

Він не закінчив з батьками та синами.

— Дозволь людині гідний власний вибір. Забудь його гроші. Його життя поза обмеженнями твого досвіду. Даруй йому право на скорботу.

— Його скорбота, так. Його вибір, ні. І факт того, що це тут припустимо: що це частина програми.

— Тут і деінде, на роки вперед, не рідкість.

Певний час ми сиділи не розмовляючи. На ньому були темні капці з крихітними яскравими мітками на кожному підйомі. Я почав розпитувати його про «Конвергенцію». Прямих відповідей він не давав, але мимохідь зауважував, що спільнота все ще зростає, позиції треба заповнювати, будівельні проекти розпочинати, зокрема підповерхневі. Злітно-посадкова смуга, одначе, лишатиметься простою складовою без розширення чи модернізації.

Він сказав: «Ізоляція — не недолік для тих, хто розуміє, що ізоляція — це суть».

Я спробував уявити його у звичайній обстановці, на задньому сидінні машини, що повільно рухається велелюдними вулицями чи на чолі обіднього столу вдома на пагорбі над велелюдними вулицями, однак ця ідея була непереконлива. Я не міг його побачити ніде, крім як тут, на лавці, у контексті неосяжної порожнечі за садовими стінами. Він тубілець. Ізоляція — то суть.

— Ми розуміємо, що ідея продовження життя породить методи, що намагатимуться поліпшити заморожування людських тіл. Переладнати процес старіння, повернути навспак біохімію прогресування хвороб. Ми сповна очікуємо, що будемо попереду будь-якого справжнього нововведення. Наші техцентри в Європі розглядають стратегії змін. Ідеї, що легко пристосовуються під наш формат. Ми забігаємо поперед себе. Отам ми хочемо бути.

А у такої людини є сім'я? Він чистить зуби, ходить до дантиста, коли вони болять? Чи я можу хоч би спробувати уявити його життя? Чиєсь інше життя. Ані хвилини. Навіть хвилини не уявити. Фізична, психічна, духовна. Ані найпростішої секунди. Надто багато закладено в його компактну будову.

Я сказав собі втамуватися.

Він мовив: «Які ми крихкі. Чи не так? Кожен скрізь на землі».

Я слухав, як він говорив про сотні мільйонів людей серед майбутніх мільярдів, які прагнуть знайти якусь їжу не раз чи двічі на день, а цілий день щодня. Він докладно розповів про харчові системи, метеосистеми, втрату лісів, поширення посухи, масову моровицю птахів й океанічних живих істот, рівні вуглекислого газу, брак питної води, спалахи вірусу, що охоплює широку географію.

Ці елементи планетарного лиха — природні складові тутешнього мислення, проте ані сліду завченого зубріння. Він знав про ці справи, він їх вивчав, засвідчив деякі їхні аспекти, мріяв про них. І він говорив про це приглушеним тоном і так красномовно, що я не міг не захоплюватися.

Потім була біологічна війна з варіантними формами масового знищення. Токсини, збудники, відтворювання сутностей. І біженці по всіх-усюдах, жертви війни у значній кількості, що живуть у саморобних укриттях, неспроможні повернутися до своїх розтрощених міст і містечок, помираючи в морі, коли перекидаються їхні рятувальні судна.

Він дивився на мене, щось з'ясовуючи.

— А ти хіба не бачив і не відчуваєш це гостріше, аніж зазвичай? Небезпеки й застороги? Щось збирається, незважаючи на те, як безпечно ти почуваєшся в начіпних технологіях. Усі ці голосові команди й гіперпідключення, що дають змогу стати безтілесним.

Я сказав йому, що те, що збирається, цілком може бути різновидом психологічної пошесті. Застрашливе відчуття, що поступово стає бажаним. Щось, чого люди час від часу хочуть і потребують, чисто атмосферно.

Мені це сподобалося. Чисто атмосферно.

Тепер він подивився на мене ще допитливіше, або вважаючи зауваження надто нерозумним, щоб на нього зважити, або трактуючи сказане мною як випад проти суспільних норм, обов'язкових за таких обставин.

— Атмосферно, так. Хвилину панує затишшя. Потім світло в небі, звуковий удар й ударна хвиля — і до російського міста входить стисла реальність, яка б оповила таємницею, якби знічев'я не була така реальна. Це насування природи, її порядкування нашими зусиллями, нашою передбачливістю, кожною винахідливістю, яку ми можемо домогтися задля свого захисту. Метеорит. Челябінськ.

Він посміхнувся до мене.

— Скажи це. Давай. Челябінськ,— сказав він.— Не дуже далеко звідси. Насправді досить близько, якщо щось можна назвати близьким у цій частині світу. Люди квапляться від кімнати до кімнати, збираючи цінні документи. Вони готуються піти туди, де безпечно. Вони садять котів і собак у контейнери для переноски.

Він спинився і замислився.

— Тут ми перевертаємо текст, ми читаємо новини навпак. Від смерті до життя,— сказав він.— Наші пристрої динамічно потрапляють до тіла і стають поновленими частинами та провідними шляхами, які потрібні, щоб знову жити.

— Це пустеля, де стаються дива? Ми тут, щоб повторити стародавні благочестя і забобони?

Його тішило чути, що я не збирався поступатися.

— Така незвична відповідь на ідеї, що намагаються протистояти спустошуваному майбутньому. Спробуй зрозуміти. Оце все станеться в майбутньому. Цьому майбутньому, цієї миті. Якщо не можеш умістити цю ідею, краще зараз їдь додому.

Я загадався, чи Росс прохав цю людину зі мною поговорити, просвітити мене, вправно, заспокійливо. Чи цікаво мені те, що він мав сказати? Я зловив себе на думці про прикру ніч і прийдешній ранок.

— Ми тут поділяємо відчуття, сприйняття. Ми вважаємо себе за трансраціональних. Саме місцеперебування, сама будова, наука, яка викривляє всі попередні переконання. Випробовування людської життєздатності.

На цьому він спинився, щоб вивільнити носовичок з кишені штанів і висякатися, беззастережно, із подальшими мазками та плямками, і це поліпшило моє самопочуття. Реальне життя, функції тіла. Я чекав, поки він завершить те, що казав.

— Ті з нас, які є тут, нічому іншому не належать. Ми випали з історії. Ми відмовилися від того, ким були та де були, щоб бути тут.

Він оглянув носовичок і старанно його склав. За мить він уклав квадратик до кишені.

— А де тут? — спитав він.— Непочаті запаси рідкісних мінералів і гуркіт громовиці нафтових грошей, пригнічувальні держави, порушення прав людини й посадові особи-хабарники. Мінімальний контакт. Відірваність. Знезаражування.

Мені хотілося розтлумачити мітки, набиті на його капцях. Вони могли бути ключем культурного родоводу людини. Із цим я нікуди не зрушив, почуваючи, як вітерець починає міцнішати, і ще раз чуючи голос.

— Місцина укріплена. Ми не в зоні, вразливій для землетрусів чи для їхнього рою, але тут є сейсмічні протизаходи в кожній деталі будови, із будь-яким з мислимих запобіжників проти збою системи. Артис буде в безпеці, і Росс, якщо вирішить її супроводжувати. Місцина укріплена, ми укріплені.

Бен-Езра. Треба подумати про його справжнє ім'я, ім'я при народженні. Треба форму самозахисту, спосіб лиходійно заповзти до його життя. Я хотів би дати йому тростину, щоб довершити картину, ціпок, цукровий клен, людина на лавці, обидві руки спочивають на вигнутому держаку, палиця перпендикулярна до землі, тупим кінцем поміж ніг.

— Ті, хто врешті-решт з'являться з капсул, будуть позаісторичними людьми. Вони звільняться від безживних ізоліній минулого, хвилин і годин згасання.

— І вони говоритимуть новою мовою, згідно з Россом.

— Мовою відокремленою, поза всіма приналежностями до інших мов,— сказав він.— Щоб навчитися якоїсь, уживленої в інших, що вже в кріоконсервації.

Система, що пропонуватиме нові значення, цілковито нові рівні сприйняття.

Це розширить нашу реальність, поглибить охоплення нашого інтелекту.

Це нас переробить, сказав він.

Ми пізнаємо себе, як ніколи раніше, кров, мізки та шкіру.

Ми зблизимо логіку і красу чистої математики в повсякденній мові.

Ніяких порівнянь, метафор, аналогій.

Мова, що не скорочуватиметься від якихось форм об'єктивної істини, які ми ніколи раніше не відчували.

Він говорив, я слухав, тема почала наближатися до нових величин.

Усесвіт, ось що воно було, ось що воно є, куди воно йде.

Розширення, прискорення, всесвіт, що безмірно розвивається, такий сповнений життя і світів понад нескінченними світами, сказав він.

Усесвіт, мультивсесвіт, так багато космічних безмірів, аж ідея повторюваності стає неминучою.

Ідея двох індивідів, що сидять на лавці в пустельному саду, розмовляючи, як оце ми, ти і я, слово за слово, за винятком того, що вони інші індивіди, в іншому саду, за мільйони світлових років звідси — ця ідея невідворотна.

Чи не був це випадок, коли старого занесло, чи то була спроба молодшого чинити спротив слизьким глузуванням, що саме мало значення?

У будь-якому разі я став думати про нього як про схибнутого мудреця.

— Лише людина хоче знати більше, а потім більше і більше,— сказав я.— Але правда також у тому, що ми не знаємо, чи це робить нас людиною. І кінця нема тому незнанню.

— Продовжуй.

— І кінця нема тому вічному нежиттю.

— Продовжуй,— сказав він.

— Якщо хтось чи щось не має початку, тоді я можу повірити, що він, вона чи воно не має кінця. Але якщо ти народився, вилупився чи проріс, тоді твої дні вже полічено.

Він на мить задумався.

— Найважчий камінь, який меланхолія може кинути в людину,— це розповісти їй, що вона дійшла кінця свого єства або що ніякого прийдешнього стану нема.

Я чекав.

— Сімнадцяте століття,— сказав він.— Сер Томас Браун[18].

Я ще трохи почекав. Але на тому зась. Сімнадцяте століття. Він полишив його мені, щоб відтоді відраховувати наш поступ.

Тепер дмухав справжній вітер, сад незворушний, моторошна нерухомість квітів, трави та листя, які опираються відчутному припливу вітра. Але місце дії не мляво непорушне. Є звучання і колір, блимання скрізь, сонце починає западати, освітлені дерева у проміжку миті дня, що дожеврював.

— Ти сидиш сам-один у тихій кімнаті вдома й уважно слухаєш. Що ти почуєш? Ані вуличного руху, ані голосів чи дощу або чийогось радіо,— сказав він.— Ти щось чуєш, але що? Це не звучання кімнати чи довколишній звук. Це щось, що могло б змінитися, тоді як твоє прислуховування глибшає, секунда за секундою, і звук тепер гучнішає — не гучнішає, а якось ширшає, сам себе підтримуючи й оточуючи. Що це таке? Розум, саме життя, твоє життя? Чи це світ, не матеріальна маса, суша і море, а те, що населяє світ, повінь людського існування. Гудіння світу. Ти сам його чув колись?

Я не міг вигадати для нього ім'я. Я не міг уявити його молодшим. Він народився старим. Він прожив своє життя на цій лавці. Він постійна частина лавки, Бен-Езра, капці, тюбетейка, довгі павучі пальці, тіло на спочинку в скловолоконному саду.

Я залишив його і повз клумби виблукав тепер на брудну стежку, проштовхуючись крізь брамну частину садової стіни до глибших стійок роблених дерев. Потім щось мене остаточно спинило, постать, яка стояла в мізерному світлі, майже невіддільна від дерев, обличчя і тіло випалено-брунатне, руки схрещені на грудях, кулаки стиснуті, і навіть коли я зрозумів, що витріщаюся на манекен, я лишився на місці, закорінений, як і сама постать.

Вона мене налякала, річ без властивостей, гола, безстатева, більше не в муляжному одязі боввана, а вартовий у позі заборони. Цей різнився від манекена, якого я бачив у порожньому коридорі. У цій зустрічі було напруження, і, сторожко йдучи далі, я побачив кілька інших, напівсхованих у деревах. Я не так дивився на них, як пильнував, нервово їх оглядаючи. Їхня нерухомість видавалася вольовою. Вони стояли, схрестивши руки, струнко або витягнувши руки вперед, один з них безрукий, один безголовий, дужі ошелешені об'єкти, приналежні тутешньому, пофарбовані в темні акварелі.

На галявинці була будова, що випиналася вгору під нахилом до рівня землі, дахоподібний виступ над входом. Я зійшов на вісім чи дев'ять кроків до склепінчастої внутрішньої частини, склеп, тьмяно освітлений, вогкий, увесь потрісканий сірий камінь із заглибленнями у стіні, де були поміщені тіла, напівтіла, манекени як законсервовані трупи, від голови до попереку в ношеному вбранні з каптурами, кожен у своїй ніші.

Я стояв там і намагався вмістити те, що бачу. Я шукав слово. Я бажав якогось слова, не склеп чи грот, а тим часом усе, що я міг робити,— це вдивлятися і намагатися накопичити деталі. Ці манекени мали риси, усі зношені, роз'їдені, очі, носи, рот, у кожного занапащене обличчя, попелясто-сіре, і скарлючені руки, майже непошкоджені. Тут було десь двадцять таких постатей і кілька мали всі частини тіла, стоячи у старих розлізлих халатах, схиливши голови. Я йшов, тіла обабіч мене, і вид був гнітючий, і саме місце, і саме слово — слово було катакомба.

Ці постаті, ці пустельні святі, муміфіковані, висхлі у своїх підземних поховальних камерах, клаустрофобна сила місцини, слабкий сморід гнилизни. На мить мені перехопило дух. Чи можу я уникнути того, щоб не розтлумачити ці постаті як спадкову версію випростаних ЧОЛОВІКІВ І жінок у їхніх кріонічних капсулах, фактично людей на межі безсмертя? Я не хотів тлумачення. Я хотів побачити та відчути те, що тут було, навіть якщо я був і нерівня переживанню, яке обгорталося довкруг мене.

Як могли саме манекени мати цей ефект, глибший навіть за вигляд забальзамованих кількасотрічних людських істот у церкві чи монастирі? Я ніколи не був у такому місці, усипальні в Італії чи Франції, але я не міг уявити сильнішу реакцію. Що я бачив у цій норі в землі? Не скульптурний мармур чи тонку смугу соснини ручного різьблення долотом і вияскравлену позолоткою. Ці були шматками пластику, синтетичними сполуками, прикрашеними каптурами та халатами мерців, і вони вносили до місця слабке жадання, ілюзію людиноподібного сподівання. Але ж я знову тлумачу, так? Я почувався голодним, слабким і наче з обдертою шкірою через денні події, аж очікував, що статуї заговорять.

Ще далі за двома рядами тіл було плавке біле світло, і треба було покласти руку на обличчя, коли я наблизився, відхиляючи відблиск. Тут були постаті, занурені до ями, манекени скрученою масою, оголені, вистромлені руки, жахливо викручені голови, голі черепи, плутанина завалених форм із шарнірними кінцівками та тілами, вихолощені люди, позбавлені ідентичності чоловіки та жінки, невиразні обличчя, за винятком однієї непігментованої постаті, альбіноса, що вдивлявсь у мене, блискаючи рожевими очима.

У харчоблоці я наблизив обличчя заледве не до самої тарілки і жував останні кілька шматків вечері. Усі харчоблоки по всьому комплексу, одна людина в кожному, скупчились у мене в голові. Я пішов до своєї кімнати, ввімкнув світло і сів у крісло поміркувати. Почувався, ніби робив це тисячі разів, щоразу та сама кімната, та сама людина в кріслі. Я з'ясував, що дослухаюся. Я намагався очистити розум і просто слухати. Я хотів почути те, що описав Бен-Езра, океанічний звук людей, які живуть, думають і говорять, мільярди, по всіх усюдах, чекають на потяги, ідуть на війну, облизують їжу з пальців. Чи просто є тими, ким є.

Гудіння світу.

— 10 —

Треба підійти до цього найпростіше.

Він сидів, утупившись у стіну, недосяжно відособлена людина. Він уже замкнений у розмислах про минуле, бачачи Артис, подумав я, у самопливних образах, яких він не може контролювати, огнисті спогади, видіння, усе зрушене фактом його рішення.

Він не піде з нею.

Це його прибило, усе, камінь вагою в усе життя, усе колись ним сказане і зроблене привело до цієї миті. Ось він, блідий і кволий, розпатланий, краватка незав'язана, руки вільно складені на матні. Я стою поблизу, не знаючи, як стояти, як прилаштуватися до обставин, однак вирішивши відкрито за ним спостерігати. Його очі вільні від будь-якої заяви, яку він міг би зробити, щоб порозумітися. Як усе змінюється за одну ніч, і те, що було важке і похапливе, стає якимсь кульгавим свідком несталому серцю чоловіка, і там, де чоловік напередодні з притиском говорив, широко ступаючи від стіни до стіни, він тепер сидить згорбившись, думаючи про жінку, яку покинув.

Він розповів мені про своє рішення кількома словами. Пролунало це безпосередньо і природно, необроблено, без виразної нестями. Він не мав мені казати про те, що Артис уже забрали донизу. Це було в його голосі. Були тільки кімната, крісло, чоловік у кріслі. Був недоладно спостережливий син. Два супровідники обабіч дверної пройми.

Я чекав, поки хтось зробить перший крок. Потім я його зробив, трохи змістившись у позу більш-менш формальної жалоби, усвідомлюючи, що від мого прибуття сюди я одягнутий у ті самі заяложені сорочку і штани зі спіднім і шкарпетками, які я на світанку почистив дезінфекційним засобом для рук.

Невдовзі Росс підвівся з крісла і рушив до дверей, а я тримався поруч, жоден з нас не говорив, моя рука дотуляється до його ліктя, не скеровуючи чи підтримуючи, а лише пропонуючи втіху доторку.

А чоловіку казкового багатства дозволено зажуритися?

Супровід був жіночий, одна з кобурою, молодша без. Вони привели нас до простору, що став абстрактністю, теоретичним явищем. Не знаю, як інакше це висловити. Ідея руху, що також була зміною положення чи місця. Це не вперше я тут мав подібний досвід, цього разу ми вчотирьох споглядали на тишу, яку почували благоговійною. Не певен, де це було через сумні обставини або через характер доправлення, почуття спуску під кутом, почуття відірваності від нашого сенсорного апарату, рухаючись за інерцією у більш розумовий, аніж фізичний спосіб.

Я вирішив перевірити оточення, щось сказати, будь-що.

— Як воно називається, оце, де ми?

Я був цілком певен, що говорив, але не міг визначити, чи мої слова виробили хоч якийсь звук. Я подивився на супровід.

Потім Росс сказав: «Це називається віраж».

— Віраж,— сказав я.

Я поклав руку йому на плече, притиснув, схопив сильніше, даючи йому знати, що я тут, що ми обидва тут.

— Віраж,— знову сказав я.

Тут я завжди все повторюю, я перевіряю, намагаючись установити безпечне розміщення. Артис була десь тут унизу, у кінці віражу, рахуючи краплі води на душовій завісці.

Я стояв і дивився крізь вузьку скляну панель на рівні очей. Така тут була моя роль, дивитися, хоч би що вони мені не показали. Команда в «Зеро К» готувала Артис для кріоконсервації, лікарі та інші, по-різному вбрані, деякі рухалися, інші пильнували за моніторами, налаштовуючи обладнання.

Артис була десь серед них під простирадлом на столі. Її можна було побачити тільки на мить, фрагментами, півтіла, низ ніг, обличчя не зовсім чітко видно. Команда працювала над і біля неї. Я не знаю, чи варто розглядати фізичну форму, над якою вони працювали, як «тіло». Можливо, вона все ще була жива. Можливо, це була мить, секунда, у якій її хімічно силували сконати.

Інше, мені невідоме, це що саме становило той кінець. Коли особистість стає тілом? Були рівні капітуляції, подумав я. Тіло відступається від однієї функції, а потім, імовірно, від іншої, а може й ні — серце, нервова система, мозок, різні частини мозку аж до механізму окремих клітин. Мені спало на думку, що існує понад одне офіційне визначення, і жодне не характеризується одностайним погодженням. Вони складають його, коли потрібен привід. Лікарі, юристи, богослови, філософи, професори етики, судді та присяжні.

Мені також спало на думку, що мій розум заблукав.

Думай про Росса на столі, якби він був таким рішучим, здоровим чоловіком у системному занепаді духу. Він був у передпокої, перечікуючи час. Я єдиний вільний свідок, і тепер її обличчя, зворушливий погляд, Артис, члени команди, коливаються повз у своїх шапочках, масках, медичному спецодязі та сорочках, хірургічних і лабораторних халатах.

Потім оглядовий отвір спорожнів.

Гід із дредами провела нас до місця, нічого не сказавши, давши змогу збагнути побачене.

Росс час від часу запитував. Він розчесався, зав'язав краватку і до ладу припасував свій піджак. Голос був не зовсім його, але він говорив, намагаючись розміститись у вирі подій.

Ми стояли в проході над похилою галерейкою і дивилися на три людські фігури в чистому просторі, так вправно освітленому, що зовнішні межі розчинялись у тіні. Ці індивіди були в прозорих оболонках, у струках для тіл, і вони були голі, один чоловік, дві жінки, голови в усіх трьох поголені.

Жива картинка[19], подумав я, за винятком того, що актори мертві, а їхнє вбрання — надізольовані пластикові труби.

Гід розповіла нам, що ці люди були серед тих, хто вибрав, щоб його забрали раніше. Можливо, їм лишалося п'ять-десять років або двадцять, а то й більше. Їх позбавили життєво важливих органів, які законсервували окремо, включно з мізками, у герметичних посудинах, які називаються струки для органів.

— Здається, вони нарешті мають спокій,— сказав Росс.

Тіла були не у формальних позах. Очі розплющені в полив'яному подиві, руки вільні з обох боків, коліна природно гулясті та борознисті, волосся ніде нема.

— Вони просто стоять і чекають,— сказав він.— Силу-силенну часу.

Він думав про Артис, про кого ж іще, цікавлячись, чи вона хоч щось почуває, і якого етапу тілоохолоджуваного процесу досягнула.

Вітрифікація[20], кріоконсервація, нанотехнології.

Плекайте мову, подумав я. Нехай мова відобразить пошук ще невиразніших методів, аж до субатомних рівнів.

Гід говорила з акцентом, який я сприйняв за російський. На ній були лискучі джинси та довга торочкувата сорочка, і я намагався переконати себе, що вона позувала, так само як і тіла. Це була неправда, але знадобився якийсь час, щоб облишити цю ідею.

Росс дивився далі. Це були життя в стані непевності. Чи порожня рамка життів поза поверненням. І сама людина, мій батько. Я загадався, як зміна його намірів подіє на тутешній почесний статус Росса, насування виконавчого веління. Я знав, що почуваю: співчуття, знекровлене розчаруванням. Людина відступила.

Він говорив до гіда, не відвертаючи очей від постатей, що стояли перед нами.

— Як ви їх називаєте?

— Нам кажуть називати їх вісники.

— Логічно,— сказав він.

— Указують шлях, прокладають стежку.

— Хто раніше, той і перший,— сказав він.

— Вони не чекають.

— Вони чекають, перш ніж мають це зробити.

— Вісники,— сказала вона.

— Здаються безтурботними.

Думає про Артис, бачить її, був рішуче налаштований піти з нею. Але відступив. Ідею приєднатися до неї скеровував якийсь несамовитий приплив кохання. Але раз заприсягнувшись, він мав бути йому вірний. У повному розпалі життя і кар'єри, людина в центрі магнетичного поля грошей. Гаразд, я забагато роблю з його репутації та матеріальних цінностей. Але це складова завеликого життя. Забагато породжує забагато.

Він сів в останньому ряду, і невдовзі я до нього приєднався. Потім я подивився на тіла.

Питання було, хто вони, усе, що відійшло раніше, невиразно щільний досвід чоловіка чи жінки, які жили на землі. Тут вони — лабораторні форми життя, виголено голі у струках і з'єднані як єдине ціле хоч би там якими засобами консервування і тужавіння. І їх розташували в анонімному просторі, жодних де і коли, тактика, що відповідає кожному аспекту мого тутешнього досвіду.

Гід пояснила значення терміну «Зеро К». Це був зазубрений виклад з нанесеними зупинками й повторними початками, і це стосувалося одиниці температури, що мала назву абсолютний нуль, тобто мінус двісті сімдесят три й п'ятнадцять сотих градуса за Цельсієм. Згадали фізика, якого звали Кельвін, це й було К у терміні. Найцікавіше з того, що гід мала сказати, це те, що температура, використовувана в кріосховищі, насправді й не наближалася до нуля К.

Термін, отже, то чистий театр, ще один випадковий слід близнят Стенмарк.

— Поїдемо разом. Спакуємось і поїдемо,— сказав Росс.

— Я спакований відтоді, як приїхав.

— Добре.

— Нічого пакувати.

— Добре. Поїдемо разом,— знову сказав він.

Це були загальні слова, звуки, які він мав видати, щоб відновити почуття функції. Я мав відчуття, що далі — більше, імовірно, не так обнадійливо для кожного з нас.

— Урешті я сказав собі, пізно вночі, що маю відповідальність продовжувати жити. Страждати через утрату, жити, страждати та сподіватися, що стане легше — не легше, а так глибоко вкоріниться, втрата, відсутність, що я зможу її перетерпіти. Піти з нею було б хибним видом капітуляції. Я не мав права. Це було зловживання привілеєм. Що ти мені сказав, коли ми сперечалися?

— Не знаю.

— Ти сказав: якщо я піду з нею, це тебе принизить. Моє надмірне панування, те, від чого тобі не втекти. Навіть занадто її кохаючи, навіть обираючи померти зарано. Це був би такий вид капітуляції, де я набуду контроль замість ним поступитися.

Я вивчав колір тіл. Жінка, чоловік, жінка. Діапазон вузький, але ж можливо бути точним щодо кольору шкіри в будь-якій ситуації? Жовтий, брунатний, чорний, білий, усі хибні, хіба що як зручні мітки. А я хотів удатися до нюансів тону, до бурштинового, темно-брунатного, місячного? Коли мені було чотирнадцять, я б із себе пнувся у намаганні.

— Що я робив у самому кінці? Намагався подивитися правді в очі,— сказав він.— А це означало, що я мав їй розповісти. Я сів поруч з ліжком у тьмяній кімнаті. Вона хоч зрозуміла, що я казав? А вона мене взагалі чула? Не певен. Вона мені пробачила? Я все прохав її мене пробачити. Потім я белькотів, далі й далі. Мені потрібна була відповідь? Чи я боявся відповіді? Пробач мене. Почекай мене. Я невдовзі приєднаюся. Далі й далі пошепки. Я думав, що, може, вона почує мій шепіт.

— Вона, може, і була жива, але перебувала поза будь-яким контактом.

— Потім я просто сидів там, поки вони не прийшли та не забрали її донизу.

Місцями деякі прогини, цілковито нормально, на грудній клітці, грудях і животах. Подивишся досить довго і навіть голені голови жінок починають видаватися узгодженими з первісною холоднавістю природи. Це була функція струків, подумав я, детальна невблаганність наукового методу, люди, позбавлені прикрас, зрощені навпаки аж до зародковості.

Гід сказала, що є дещо інше, на яке нам може бути цікаво подивитися.

Скільки це вже тепер днів, скільки цікавого, щоб на нього подивитися? Екрани, катакомби, череп на стіні в кам'яній кімнаті. Вони просотують мене останніми речами. Я подумав про ці два слова. Це хіба не есхатологія? Не лише згасальне відлуння життя, що висковзує, а слова з усеосяжним впливом, поза закликами до розуму. Останні речі. Я сказав собі припинити.

Росс опустив голову, заплющив очі.

Думаючи про Артис. Я уявив його вдома, сидить у своєму кабінеті з віскі в руці, слухаючи власне дихання. Того разу, коли він відвідав її на розкопках десь на краю пустелі за бедуїнським селом. Я намагаюся побачити те, що бачить він, але можу лише уявити її в іншій пустелі, оцій ось, усе тіло тимчасово призупинене, очі заплющені, голова поголена, скалка розуму все ще непошкоджена. Він має в це вірити — спогади вкорінились у тканину головного мозку.

Незабаром час від'їзду. Броньована машина чекає, затемнені вікна, водій з особистою зброєю. Наче додатковий відтінок захисту, який змушував почуватися дрібним, слабким і під загрозою.

Та чи просто любов змушувала його захотіти приєднатися до неї? Може, я вважав за краще думати, що його скеровувала темна туга, потреба позбавитися того, ким він є і чим володіє, скинути все, спорожніти, органи на збереженні, тіло, підперте поряд з іншими в колоніях струків. Це та сама підводна течія, яка змусила його змінити своє ім'я, лише глибша і сильніша. Темна туга, мені це сподобалося. Але в чому суть? Чому я хотів уявляти таке про батька? Бо це місце просотувало мене неприязню. І тому що це різновид веремії того, що відбувається з чоловіками, які самі себе зробили. Вони себе перероблюють.

Коли він приєднається до неї, через три роки чи через тринадцять, чи нанотехнологи правуватимуть їхній вік до зниження? І відроджуючись, хоч коли це буде, у першу мить їхнього земного посмертного життя, чи буде Артис двадцять п'ять років, двадцять сім, а Россу — тридцять чи тридцять один? Подумайте про щемке возз'єднання. Давай заведемо дитину. А де буду я, скільки буде мені, який я буду буркотливий і засцяний, як сполохано обійматиму свого енергійного молодого батька і новонародженого єдиноутробного брата, який стисне мій висхлий палець своєю крихітною тремтливою ручкою.

Наноботи — дитяче слово.

Я все дивився прямо перед собою, дивився і думав. Справа в тому, що ці індивіди, ці вісники, обрали смерть задовго до свого часу. Справа в тому, що їхні тіла очистили від життєво необхідних органів. Справа у стримуванні, вирівнюванні, тілах, установлених у призначених позиціях. Жінка, чоловік, жінка. Мені спало на думку, що це були люди як манекени. Я змусив себе подумати про них як про об'єкти без мізків, що грають повністю змінене видовище, із яким я зіштовхнувся раніше,— згорбатілі манекени у своїх поховальних камерах, у каптурах і халатах. А тепер цей стоп-кадр оголених людей у струках.

Гід знову сказала нам, що є ще одне місце можливого інтересу.

Я хотів побачити красу в цих завмерлих постатях, показний задум, але не достеменних тіл, а простої людської будови та її подовжень, усередину і назовні, кожен індивід невблаганно унікальний на дотик, смак і дух. Там вони стоять, не намагаючись щось нам сказати, та все ж таки пропонуючи мішанину подивів наших життів тут, на землі.

Натомість я загадався, чи не дивлюся я на контрольоване майбутнє, чоловіки та жінки підпорядковувались, із власної волі чи ні, якійсь формі централізованого управління. Манекенівські життя. Це неглибока думка? Я подумав про питання місцевого значення, диск на моєму браслеті, що теоретично повідомляє їх, де я повсякчас є. Я подумав про свою кімнату, маленьку і тісну, проте таку, що уособлює дивну цілокупність. Інше тутешнє, коридори, віражі, збірний сад, харчоблоки, неідентифіковану їжу, чи те, коли утилітарне стає тоталітарним.

Чи в цих поняттях була порожнява? Може, вони були не більше, ніж показник моєї жаги потрапити додому. А я пам'ятаю, де живу? У мене все ще є робота? Чи я все ще можу стрельнути цигарку в подруги після кіно?

Гід розповіла нам про мізки, які законсервовані в ізольованих посудинах. Тепер вона додала, що голови, цілі голови з неторкнутими мізками, іноді забирали від тіл і зберігали окремо. Одного дня через десятиліття попереду голову прищеплюватимуть до здорового нанотіла.

А чи будуть усі наново повернуті життя тотожними, щільно припасованими самим процесом? Помри людиною, відродись ізометричним дроном.

Я ліктем підштовхнув батька і тихо спитав: «А в них коли-небудь стояки бувають, у мерців у струках? Струсне якась несправність, зрушаться температурні рівні, що утворять своєрідний бздинь, який пробіжить крізь тіло і спричинить до того, що їхні прутні скочать, в усіх чоловіків водночас у всіх струках».

— Гіда спитай,— сказав він.

Я поплескав його по руці, ми підвелись і попрямували за жінкою коридором донизу, що звужувався в такій мірі, що, врешті-решт, ми мали йти далі один за одним. Звук поблякнув, наші кроки згасали, наші тіла, наче щітки, торкалися обмежувальних стін.

Є ще одне, ще дещо цікаве, сказала гід.

Ми стояли на вході до великої білої кімнати. Поверхня стін не була така ж шорстка, як я бачив усюди. Це була міцна гладенька порода, і Росс поклав руку на стіну і сказав, що це дрібнозернистий білий мармур. Він це знав, я — ні. Кімната була геть чисто-холодна, і, на перший погляд, у кожному напрямку, вона була однакова, нічого, крім стін, підлоги та стелі. Я розвів руки дурнуватим театральним жестом, щоб передати розмір величного простору, але стримався від намагання прикинути довжину, ширину і висоту.

Я рвучко рушив уперед, а Росс — за мною. Я поглянув повз нього на гіда, чекаючи, коли вона щось скаже, дасть якусь підказку про специфіку цієї місцини. Це було місце чи лише ідея місця? Батько і я досліджували кімнату разом. Я намагавсь уявити, що бачу, якщо навіть і бачив. Що робило переживання таким невловимим? Величезна кімната, кілька чоловіків стоять і дивляться. Жінка на вході, мертва тиша. Художня галерея, подумав я, у якій нічого нема. Галерея — це мистецтво, простір сам по собі, стіни та підлога. Чимала мармурова гробниця, спорожніле від тіл масове поховання, яке, може, на них чекає. Жодного декоративного карнизу чи фризу, тільки пласкі стіни полірованого білого мармуру.

Я поглянув на Росса, який повз мене вдивлявся в дальній кінець кімнати. Це забрало у мене мить, тут усе забирало у мене мить. Потім я побачив те, що й він, фігура сиділа на підлозі біля стику двох стін. Людська фігурка, нерухома, поступово просочувалася в мій рівень усвідомлення. Я мав собі сказати, що не був деінде, намагаючись зробити видимим те, що насправді бачив, тут і тепер, у твердій формі.

Батько пішов туди, вагаючись, а я за ним, ідучи й спиняючись. Фігура навсидячки — то була боса дівчина зі схрещеними ногами. На ній були вільні білі штани й біла блузка до колін. Одна рука піднята і зігнута до тіла на рівні шиї. Друга рука була на поясі під таким саме кутом.

Далі ми з Россом не пішли. Ми все ще були на деякій відстані від фігури, але переміститися ближче видавалося вторгненням, порушенням. Волосся підчікрижене на чоловічий штиб, голову трохи зігнуто, низ стіп вивернуто догори.

Я певен, що то не хлопчик?

Її очі заплющені. Я знав, що її очі заплющені, навіть якщо це неочевидно звідти, де ми стояли. Її молодість необов'язково очевидна, але я волів вірити в те, що вона молода. Вона мала бути молода. І вона не мала національності. Вона мала бути безнаціональна.

Прохолодна біла тиша скрізь у кімнаті. Я склав руки на грудях, щоб стримати свою реакцію на красу сцени, чи просто змерз?

Потім ми позадкували, злегка, одночасно. Навіть якщо я знав причину її присутності та її пози, це не корилося всім значенням. Значення вичерпувалося самою постаттю, самим виглядом.

— Артис знала б, як це розтлумачити,— сказав Росс.

— А я спитав би її: це хлопчик чи дівчинка.

— А вона б сказала: яка різниця.

Факт життя, одне тільце із серцем, що б'ється в цьому піднесеному мавзолеї, і вона буде тут задовго потому, як нас не стане, удень і вночі, я це знав, простір задуманий і призначений для нерухомої постаті.

Перед тим як ми залишили те місце, я повернувся востаннє поглянути і, так, вона була там, порожній метод, жива мистецька форма, що дихає, хлопчик чи дівчинка, сиділа у своєму піжамоподібному вбранні, не пропонуючи мені нічого, крім як подумати чи уявити. Гід вела нас довгим коридором, який не обмежувався дверима, і тепер Росс заговорив до мене, далекий голос, наближений до тремтливої покривленості.

— Люди з віком усе більше люблять предмети. Думаю, це правда. Конкретні речі. Книжку в шкіряній палітурці, предмет меблів, фотографію, малюнок, рамку, що тримає малюнок. Ці речі змушують минуле видаватися постійним. Бейсбольний м'ячик, підписаний відомим гравцем, що давно помер. Проста чашка для кави. Речі, яким ми довіряємо. Вони розповідають важливу історію. Особисте життя, усі ті, хто входить і залишає його, це глибина, це багатство. Ми зазвичай сиділи в певній кімнаті, часто в кімнаті з однобарвними картинами. Вона і я. Кімната в міському будиночку з цими п'ятьма картинами та квитками, які ми зберегли й оздобили рамкою, наче пара туристів-підлітків, два квитки на бій биків у Мадриді. Вона вже була в кепському стані. Ми багато не говорили. Просто сиділи там згадуючи.

Між реченнями були довгі паузи, і його тон наближався до бурмотіння чи лепету, і я наполегливо прислухався і чекав.

Потім я спитав: «А який твій улюблений предмет?».

— Я ще не знаю. Може, й не знатиму ніколи.

— Не картини.

— Забагато. Занадто.

— Квитки. Дві смужечки паперу.

— Sol y sombra[21]. Арена для бою биків Лас-Вентас,— сказав він. Ми сиділи на місцях, де було то сонце, то тінь. Відкритий майданчик. Sol у sombra.

Із ним ще не закінчено, із людиною, зрушеною в нав'язливе міркування. Він говорив, я слухав, його голос затинається дедалі більше, предмет дедалі невловиміший. Чи я хотів витріщатися на гіда і намагатися думати про нас разом у кімнаті, моїй кімнаті, вона і я, гід, супровідниця, чи просто подумки уявляти її на самоті, ніде, жінку, яка ступає зі свого взуття. Я відчув еротичну тугу, але не зміг її сформувати.

Ми стояли у віражі, виковзуючи із «Зеро К», із пронумерованих рівнів. Я подумав про прості числа. Я подумав: дай визначення простому числу. Віраж — це середовище, подумав я, яке пасує суворому мисленню. У мене завжди було гарно з математикою. Я почувався впевненим, коли мав справу з числами. Числа — це мова науки. І тепер мені було треба знайти точне, вічне і більш-менш обов'язкове формулювання, яке складе основу визначення простого числа. Але навіщо це мені треба? Гід стояла, заплющивши очі, думаючи російською. Батько був у недремному стані розумового занепаду, у відступі від свого болю. Я подумав: просте число. Позитивне ціле число не ділиться. А яка ж решта цього? Що це про прості числа? Що іще про цілі числа?

Я йшов коридорами до кімнати, жагаючи схопити торбу, зустрітися з батьком і попрямувати додому. Оце єдина енергія, що мені лишилася, очікування повернення. Тротуари, вулиці, зелене світло, червоне світло, секунди, відміряні задля того, щоб дістатися на інший бік живим.

Та тепер я мав спинитися, спинитись і подивитися, бо екран у стелі почав знижуватися, і низка зображень заповнила широчінь коридора.

Люди біжать, натовпи чоловіків і жінок, які біжать, вони близько скупчилися, вони розпачливі, десятки, потім сотні, робочі штани, футболки, світ-шоти, штовхаючи одне одного плечима і ліктями, дивлячись прямо по курсу, камера розташована злегка над ними, кадр під кутом, ніяких склейок, вертикальних панорам згори донизу і навпаки. Я інстинктивно позадкував. Звукової доріжки не було, але майже можна почути масовий пульс дихання і тупотіння ніг. Вони бігли поверхнею, заледве помітною під їхнім натовпом тіл. Я бачив теніски, ботильйони, босоніжки, босу жінку, чоловіка в кедах з розв'язаними шнурками, що теліпалися.

Вони все прибували, намагаючись утекти від якогось жахливого видовища чи торохкотливої загрози. Я пильную і намагаюся вдуматися в дію на екрані, у її однорідність, планомірне розгортання і рівномірний темп, що лежать в основі нагальної сцени. Мені починає спадати на думку, що я, може, неодноразово бачу ту саму бігову групу, зняту і перезняту, два десятки бігунів зроблені так, щоб скидалися на кілька сотень, бездоганна спритність редагування.

Ось вони, роти роззявлені, викидають руки, пов'язки на голові, щитки, камуфляжні кепки, без удаваного вповільнення, а потім щось далі спливає на думку. Чи можливо, що це не фактична документальність, передана вибірково, а щось докорінно осібне. Це цифрове плетиво, кожен фрагмент підтасований і посилений, усе це розроблене, відредаговане, перероблене. Чому це не спливло мені на думку до того, у раніших сеансах, мусонних дощах, торнадо? Це візуальні фікції, лісові пожежі й ченці, що палали, цифрові біти, цифровий код, усе зроблено на комп'ютері, усе це несправжнє.

Я дивився, поки образи не зблякли й екран не почав здійматися, безгучно, і я лише трохи пройшов далі коридором, коли почув шум, важко розпізнаваний і який швидко голоснішав. Я ступив ще кілька кроків і мав спинитися, шум був майже поряд, і потім вони з'явилися, різко вивертаючи з-за рогу, ладнаючись у моєму напрямку, бігуни, чоловіки й жінки, втілені зображення, які вихлюпнулися з екрана. Я поквапився до єдиного наявного там безпечного місця, найближчої стіни, приплющився спиною, розвів руки, бігуни припустилися, дев'ять чи десять у ряд, женучись повз із дикими очима. Я міг бачити їхній піт і відчути їхній сморід, а вони все прибували, усі дивляться прямо перед собою.

Заспокойся. Роздивися. Подумай про це ясно.

Затверджений місцевий обряд, марафон священного трепету, якась темна традиція, якої дотримуються сотню років. Це був увесь час, що я мав на теорії. Вони наблизилися і проминули, а я дивився на їхні обличчя, а потім на тіла і побачив чоловіка зі шнурками, які теліпалися, і намагався побачити босу жінку. Скільки цих бігунів, хто вони, чому їх фільмували та чи їх усе ще фільмують? Я спостерігав, як вони снують, а потім, у рядах, що тоншали, коли наближалися останні бігуни, кого я побачив, як не пару високих білявих чоловіків, і нахилився вперед, щоб краще роздивитися, тоді як вони проминули, пліч-о-пліч, і то були близнята Стенмарки, ніяких помилок, Ларс і Нільс чи Ян і Свен.

Вони просотують мене, переважають мене розумом, ці декілька днів, цю недотривалість життя. Що це було поза концентрованим уроком збентеження?

Це була їхня гра, їхній натовп, і вони — його пітнява задихана частина. Стенмарки. Я тримався стіни, спостерігаючи, як вони женуть повз мене і вганяються довгим коридором. Коли бігуни проминули, я лишився на місці, ще на мить прикутий до стіни. Чи здивувався б, дізнавшись, що я єдиний свідок цього, хоч би що я там оце побачив?

Порожній коридор.

Річ у тім, що я не очікував побачити інших. Мені ніколи не спадало на думку, що в коридорі були інші. Незвично, як на мій досвід, що тут були такі інші, із кількома короткочасними винятками. Тепер я став подалі від стіни, розум і тіло стугоніли, і коридор, видається, тремтів від приглушеного насування бігунів.

Повертаючись до кімнати, я усвідомив, що накульгую.