День попелу

1

Вона знала головні правила.

Завжди носити традиційний костюм і чепець. Не торкатися синтетичних матеріалів. Не використовувати мобільних телефонів, комп’ютерів і взагалі будь-яких електроприладів. Не носити наручних годинників і прикрас. Їсти тільки ті продукти, які походять просто з Маєтку. Ніколи не заступати тінь іншої людини...

Як сезонна робітниця, вона не була зобов’язана дотримуватися цих приписів. Лише відповідно вдягатися вдень, під час збирання врожаю. О шостій вечора її та інших відвозили до табору на північному краю Маєтку, де вони могли повернутися до нормального життя, яке посланці називали «світським». Трохи пізніше чорні позашляховики із затемненими вікнами привозили їм воду й харчі, ніби прокаженим.

— Івано, ти йдеш чи як?

Вона залізла до фургону слідом за Марселем. Сьома тридцять ранку, загони виїжджали на роботи. Було холодно, темно, а БТРи, які використовували посланці, виглядали моторошно — ці вантажівки з кузовом щоразу справляли враження, ніби робітників депортують.

Івана поправила чепець і всілася поруч із Марселем у кузові просто неба. За два проведені тут дні їй вдалося поговорити хіба з кількома сезонними робітниками, і цей здавався найсимпатичнішим із усіх, попри фізіономію шибеника.

— Хочеш скрутити собі?

Сусід простягнув їй пачку тютюну й мініатюрну коробочку з папірцями. Не кажучи ані слова, Івана, попри хитавицю на вибоїнах, узялася варганити щось, що можна було б назвати цигаркою.

У питанні одягу вона трохи махлювала — під чорною сукнею на ній був комплект термобілизни «Uniqlo» з тканини «Heattech»: такі хитрощі толерували, та й самі посланці, мабуть, носили під уніформою кофти й колготки власного виробництва. У листопаді в Ельзасі температура не перевищує позначку 10 градусів.

Івана запалила та роззирнулася. Куди сягало око, простягалися виноградники, розділені, неначе дреди. Перш ніж записатися сюди на каторгу, вона дізналася більше про це місце. Переважна частина території, яку називали «Маєтком», була виділена під виноградники. У центрі розташовувалася «Дієцезія», в якій містилися ферми й житла посланців. Уся територія перебувала у приватній власності, і доступ чужинців до неї був суворо обмежений.

Єдиним винятком із цього правила був період збору врожаю, адже тоді анабаптисти не мали вибору: для того, щоби вчасно зібрати виноград вручну, їм доводилося наймати на два тижні сезонних робітників. Ласкаво просимо, Івано...

Вона заплющила очі й віддалася на поталу хитавиці. Цієї миті вона почувалася цілком непогано. Сніданки в общині були чудові — прості, органічні продукти, як вона й любила, — а морозне повітря ельзаського села весело й лагідно щипало за щоки.

Не залипай, старенька. Ти сюди не мріяти приїхала. Івана розплющила очі й штовхнула ліктем Марселя, що дрімав біля неї.

— Ти чув про мерця?

— Якого мерця? — запитав Марсель, ніби пригадавши про запалену цигарку в руці.

Він був схожий на зека. Років за тридцять, бліда шкіра, погані зуби, видовжене лице. Обличчя було занадто запале, щоби здаватися чесним, і чоловік мав той хитруватий погляд пройдисвіта, який мріє про безтурботне життя й проводить більшість часу в колонії суворого режиму.

— Я чула, що в якійсь капличці знайшли труп...

— Ага, в каплиці святого Амвросія...

Марсель курив маленькими затяжками, ніби заощаджував дихання. Його півобличчя ховалося в тіні через обов’язковий тут капелюх: своєрідний солом’яний бриль, який пасував йому, як шапка з помпоном Пабло Ескобару.

— А що сталося? — поцікавилась Івана.

— А тобі, в біса, що до того? Ти що, з поліції?

Вона змусила себе розсміятися.

— Ні, серйозно... — не вгавала жінка.

— Тиждень тому, — нарешті почав розповідати Марсель, — обвалився дах старої каплиці неподалік від Маєтку. А під ним знайшли чувака. Одного важливого типа з общини.

— Голова?

— Тут немає голів, але Самюель був єпископом. Проводив службу.

— Більше він нічого не проводив?

— Послухай мене, мала. Ти забагато запитуєш.

БТР звернув на ґрунтову дорогу, здіймаючи хмари пилу. Ряди лоз довкола нагадували хрести на американському кладовищі в Сюрені. Волею вибору прийомних сімей органами опіки Івана кілька років провела в тому містечку, коли була ще дівчиськом.

— Каплиця якраз була на ремонті, — раптом заговорив Марсель, підвищивши тон, аби перекричати гуркіт мотору. — Здається, опори не витримали, і все обвалилося. Самюеля розчавило камінням.

— Нещасний випадок?

Марсель не встиг відповісти: БТР-и гальмували. Робітники повиходили — мовчки, один за одним, кроком руш. Івана не рахувала, але найманців було близько шістдесяти. Разом із анабаптистами — добра сотня людей, готових увесь день стояти раком над лозами.

Марселя важко було назвати надійним джерелом інформації, але він слугував резонатором. Від нього Івана принаймні могла дізнатися, що говорять про трагічну загибель серед сезонних робітників. А це вже щось.

Звісно, Івана розвідала деталі справи заздалегідь. Кольмарські жандарми й самі знали небагато. Поки що вони схилялися до версії з нещасним випадком, але чекали на висновок експертів із будівництва. Вони допитали членів общини. Суцільна втрата часу. Посланці послуговувалися туманним жаргоном, водночас ухильним і пишномовним.

Тоді Філіп Шніцлер, прокурор Кольмара, покликав їх, П’єра Ньємана та Івану Боґданович, єдиних співробітників ЦБКЗ (Центрального бюро у справах кривавих злочинів), спеціалістів із химерних убивств і збочених мотивів. Просто собі консультація. Двоє детективів вирішили поділити обов’язки: Івана вела слідство зсередини, Ньєман — іззовні.

Посланці й сезонні робітники займали свої місця, тобто ставали рядами обличчям до виноградинка на ранкову молитву. Чоловіки — в чорних костюмах і білих сорочках, солом’яних брилях і масивних чоботах. Жінки — в цупких полотняних сукнях, сірих фартухах, чіпцях із органзи. Здаля посланці нагадували американських амішів. Та й зблизька теж.

Івана почухала голову (їй муляв чепець) і знову оглянула краєвид, який вимальовувався у ранковому світлі: ельзаські ліси й долини понад виноградниками радше дивували. За два місяці до того робочі обов’язки (досить-таки загадкові) закинули її з Ньєманом за кількадесят кілометрів звідси, на інший берег Рейну, до Шварцвальду. Тож Івана очікувала на такі самі темні соснові ліси й сталево-сірі озера, від яких кров крижаніла в жилах.

Але ж ні. Тут простягався типовий французький сільський ландшафт — милий, доброзичливий. Осінні дерева були червоні, мідні або ж геть обпатрані, але пасовиська (посланці були також скотарями) тримали марку, досі зелені, густі, шовковисті.

Та найшаленішою красою могли похизуватися виноградники. Їхнє яскраво-жовте листя здавалося зробленим із самого світла, а грона білого винограду сяяли, ніби золоті злитки. Шкірка ягід, хоч і зморщена, ніби заледве втримувала в собі сік, який вже почав у ній бродити.

Раптом бородань, який стояв напроти робітників, заговорив, звертаючись одночасно до Бога, до землі та до їхніх скромних слуг, тобто до присутніх найманців.

2

Івана знала німецьку, але посланці користувалися діалектом XVI століття, який не мав нічого спільного з мовою берлінських клубів.

Вони дуже люб’язно надали переклад молитов, які задавали ритм робочому дню. У брошурці також писали, в який момент треба було хором повторювати певні фрази — французькою.

Жодної агітації. Справді. Вони просто хотіли, щоби кожен зрозумів одну істину: плоди їхньої праці — це передусім дар Божий. Збирачі винограду були лише посередниками між небом і землею.

Усі хором повторили:

Щоранку молитву промовляв хтось інший. У общині не було жодної ієрархії. За нагоди посланці навіть давали таке право сезонному робітнику.

Публіка знову відгукнулася:

«На тебе, Господи, наша надія!».

Івана скромно виконувала свою роль, не припиняючи спостерігати краєм ока за вірянами, які стояли трохи на віддалі, праворуч.

Ще більше за вбрання їхню приналежність до однієї спільноти видавала зовнішність. Усі вони, або майже всі, були схожі між собою. У жінок — шкіра кольору облатки й тонкі риси, у чоловіків — круглі обличчя й шкіперські бороди, переважно — руді.

Вони ніби походили з іншої епохи, доби першовідкривачів Заходу, пілігримів Сходу, тих, хто перетнув океани, пустелі, гори з Біблією в одній руці, киркою — в іншій.

Івана промимрила:

Над їхніми головами займався день. Скоро небо мало вибухнути люмінесцентною синявою, а між рядів лоз розлитися світло. Зі шкірою кольору ватману Івана мусила весь день маститися сонцезахисним кремом. Не дуже традиційно, зате дієво.

Вона усвідомила, що прослухала кілька рядків. Не страшно. Поруч із посланцями вона відчувала якесь сп’яніння, що не потребувало слів. Її вражала їхня віра. Це глибоке, непохитне переконання, яке поєднувало їхні долі... Їй уявлялось, ніби на їхніх долонях проходила одна й та ж лінія життя.

Прямуючи сюди, Івана очікувала побачити стрьомну секту з душком промивання мізків і божественного шахрайства. Натомість угледіла мовчазний, незворушний запал і байдужість до чужинців.

Івана не вірила в Бога. Втім, уникнувши батькових ударів домкратом, уцілівши під сербськими бомбами, переживши передози у підвалах і судимість за навмисне вбивство (дякувати Ньєманові), вона мала всі причини вірити в якусь вищу силу, яка, попри всі ці незгоди, була до неї прихильна.

Але досі дівчина задовольнялася лишень виживанням, не задумуючись, як і чому так сталося.

Так, вона дивилася на них із заздрістю — на їхні вмиротворені обличчя, погляд, спрямований на самих себе, на їхню скромну віру. Івані теж хотілося б так жити: без жодних сумнівів, у гармонії... Їй хотілося б відчути це щасливе почуття належності до чиєїсь правди, відповідати їй і усвідомлювати її..

«Убивство, — раптом подумала Івана. — Самюеля Вендінґа в каплиці вбили, і я це доведу». Вона ухвалила це рішення без жодних доказів чи хоча би натяків, але повторювала його про себе з люттю та гіркотою.

— Гей, ти спиш чи що? — гукнув Марсель. — Уже йдемо, мала.

Івана поправила чепець, обсмикнула полу сукні та схопила плетений вербовий кошик.

Ось ким вона насправді була: нікчемною флікинею, яка знала лише один засіб від розчулення — переконуватись у верховенстві Зла на землі.

— Вбивство, — прошепотіла вона крізь зуби, — і сумніву бути не може.

3

Співбесіду вона проходила у стодолі. Одразу виклала всі карти на стіл: ані найменшого досвіду, жодних знань у сфері виноградарства.

Посланці, вірні своїй репутації терплячих і щедрих людей, найняли її, не вагаючись. Зрештою, до кінця збору врожаю залишалося кілька днів, а ця новенька здавалася рішуче налаштованою докласти всіх зусиль...

Їй коротко пояснили ситуацію. Виноград тут збирали пізно, коли він перестигне, — це ще називають «благородною гниллю». Супер. Із цих ягід при смерті, зібраних у правильний момент, виготовляли справжній нектар, міцний і солодкий ґевюрцтрамінер.

Вина Івана не пила, але вірила їм на слово. Їй показали, як збирати ягоди, зрізаючи гребінь — стебельце грона. Чик-чик. Немає нічого простішого, от тільки грона треба було вибирати ретельно. Уся справа в кольорі... Виноград, який вона збирала ось уже два дні, був схожий на родзинки, маленькі й зморщені — що темніші, то кращі.

Івана швидко втягнулася в роботу пліч-о-пліч із цими чоловіками й жінками, вдягнутими в чорне, оточеними хмарами пари й засліпленими крижаним сонцем. Ставши навкарачки чи зігнувшись, вони безперестанку повторювали ті самі рухи, зморені ароматом винограду, сильним, як запах олійної фарби.

Першого вечора, лягаючи спати, Івана думала, що більше ніколи не встане з ліжка. Проблема була в позі, в якій доводилося стояти: зігнувшись у три погибелі нарівні листя; до того ж, чепець постійно спадав із голови і боліли коліна.

Але на другий день жінка звикла. Залитий світлом простір допоміг їй витерпіти крепатуру, а жилки на листі навіювали терплячість. Івана приїхала збирати інформацію. А тим часом можна було й виноград обібрати...

Час від часу вона піднімала голову й бачила вісників (це була інша їхня назва), які збирали врожай трохи далі. Вони уникали тісних контактів із сезонними робітниками, а коли говорили з ними, то з якоюсь удаваною м’якістю, відстороненою зверхністю. Хоч віряни й вдавали скромність, Івана відчувала в них приховану претензію, відчуття вищості. Інші, всі інші, «світські» люди, були лишень духовно заблукалими, образою Господу.

— А хто буде замість мертвого чувака? — заговорила Івана.

— Що ти маєш на увазі?

— Ти сказав, що він був головою, то тепер общині потрібен інший ватажок, хіба ні?

Марсель застиг: ставши на одне коліно, зігнувши іншу ногу та спершись на неї зап’ястям, він опустив секатор, наче зброю, дулом донизу.

— По-перше, я не казав, що Самюель — голова. Я навіть навпаки казав: що в цієї общини нема головного.

Івана обрала гроно поміж листя, зрізала його й кинула в свій кошик.

— Мабуть, я щось не так зрозуміла.

— Отож, та і я тобі вже казав: ти забагато запитуєш.

Івана відчула, що настав час для контратаки:

— А може, це ти запитуєш замало? По-твоєму, тут нормальна атмосфера? Одяг? Правила? Молитва? Те, що нас запхали в дальній кут Маєтку, як прокажених?

Марсель знизав плечима й знову взявся за свій секатор. Він і собі перейшов у захист:

— Я тут уже п’ять років працюю. Пізній збір винограду — це справжній скарб. Хороший спосіб підзаробити ще трохи бабла до зими.

— А їхній спосіб життя тебе не інтригує?

Він дбайливо поклав гроно до кошика.

— Я збираю виноград і отримую бабоси, та й усе.

Івана опустила погляд на своє вбрання.

— Але, блін, ці шмотки...

— Це заради пристойності. Я не можу їм за це докоряти. Збирачі винограду часто працюють із голими сраками.

— Навіть у листопаді?

— А ти, схоже, та ще скабка в дупі.

Марсель вимовив це байдуже, таким тоном, ніби знав, що десь у світі є такі дівчата, але не страшно, він, мовляв, із ними справ ніколи не матиме.

— То ватажка нема?

— Нема.

— А хто керує виробництвом?

— Один чувак, звати Жакоб.

— Той, який був учора вранці?

Робітникам роздавав інструкції якийсь маленький товстун. Вони не відстали від графіку, але розслаблятися не можна було: залишалися три дні, аби завершити Велику Справу!

— Точняк. Це він наглядає за виробництвом вина, від збирання винограду до розливання в бочки.

Івана не стала розпитувати більше, але розмірковувати не припинила: той коротун із солодкавим голосом і усмішкою в самих кутиках губ цілком міг мати приховані диктаторські замашки.

Суперник Самюеля?

Впливовий підозрюваний?

У сітці довкола табору сезонних робітників Івана помітила дірку. Вночі вона піде кинути оком на церкву.

4

Коли Івана поїхала, П’єр Ньєман у своєму паризькому кабінеті сам-один взявся за писанину й вивчення матеріалів справи. Він це ненавидів: у нього було відчуття, ніби він тиловий щур, а інші б’ються на передовій.

Тепер, по обіді, цієї середи 14 листопада, він сам їхав у швидкісному потязі. Справжні тортури. Сидіння, які тхнули оббивкою, непримітні, ніби міль, пасажири, розгнуздані контролери, які спиралися на спинки крісел, наче клеїли дівок у клубі...

Один із них якраз вимагав у нього квиток. Ньєман показав папірець, не дивлячись на контролера, а тоді відкинувся в своєму кріслі — одиночному, спасибі хоч за це.

Найбільше його непокоїло місце призначення — Ельзас. Цього він теж не міг зрозуміти: нова бригада мала б їздити в усі чотири куточки Франції, але вже друга справа поспіль приводила їх до одного місця, або майже. Після Шварцвальду з його соснами — долина Флоріваль з її виноградниками. Господи! За кілька кілометрів від хати його дідуся й бабусі!

Це було вже не просто невезіння, а якесь прокляття.

У цього нещастя було ім’я: Філіп Шніцлер, прокурор Кольмара, ще й друг дитинства. Радше скажімо так — вони провели певну кількість років на одній каторжній лаві. Вони не підтримували стосунків по-справжньому, і кожен веслував зі свого борту.

Але тепер, після цієї підозрілої смерті в каплиці, Шніцлер зненацька пригадав свого товариша. Нещасний випадок? Саботаж? Убивство? Вирішили поцікавитись думкою старого доброго Ньємана...

Він кинув погляд на краєвид за вікном, думаючи про Івану, яка зголосилася на збір врожаю. Він не надто вірив в успіх цього прикриття останньої секунди. Найманців, очевидно, тримають на відстані, й малоймовірно, що його напарниці вдасться витягнути правду з посланців, навіть ізсередини. Особливо за три дні до кінця збору винограду.

Знічев’я він знову занурився в матеріали справи. Між рядками можна було прочитати, що община мала свій особливий статус у долині. Їхнє вино було найвідомішим із місцевих, і з нього мали зиск, нехай опосередковано, чимало підприємців.

Тож посланців обережно допитали. У відповідь ті відмовилися від розтину й заборонили будь-кому проникати на їхню територію. Капличка була розташована за межами Маєтку, тому жандарми не мали жодного приводу обшукувати володіння общини. Шніцлер зрештою добився розтину, але... оце й усе.

Від смерті Самюеля минуло вже п’ять днів, а досьє жандармерії було тоненьким, як меню в забігайлівці. Тож прокуратура поновила статус злочину, задумавши один трюк: дати Ньєманові карт-бланш на те, щоби потрусити всю цю тусовочку без участі слідчих суддів.

Флік мав іще один здогад, майже підсвідомий. Шніцлер покликав його тому, що сам відчував: у Маєтку щось нечисто. Смерть Самюеля була нагодою кинути світло на цей старожитній світ за допомогою Ньємана і його легендарної тактовності.

Нерозбірливе оголошення сповістило пасажирів про прибуття на вокзал Кольмара, і Ньєман зіщулився, почувши акцент співробітника залізниці. Welcome back home[1].

Він узяв свій чемодан і зробив вольове зусилля. Наче намагався подумки зібратися з силами. Йому доведеться докласти зусиль, щоби пережити цю другу поїздку до занадто знайомого йому краю...

— Бляха...

Лайка вихопилася в Ньємана на сходинках вагону, коли він побачив офіцера жандармерії, який чекав на нього на пероні. Капітанка Стефан Деснос, попри враження, яке створювало це ім’я, була жінкою.

До того ж — неабиякою.

5

Про його стосунки з жінками давно ходили чутки. Чи то він їх терпіти не міг, чи то занадто сильно любив. Одні стверджували, що він мізогініст. Інші — навпаки, що часто закохувався. Усе це було правдою, усе це було брехнею. Залежно від конкретного випадку, от і все.

Натомість Ньєман мав одне непохитне правило: він уникав роботи з жінками. Їхня присутність бентежила його, власне, тому, що він був занадто до них чутливий. У розслідуванні важливо мати нічим не обтяжену голову і тримати її холодною. Мозок фліка — це як бібліотека. Треба постійно стежити на температурою та рівнем вологи.

— Майор П’єр Ньєман?

Він коротко кивнув головою. Жандармка владно схопила його валізу на коліщатках, ніби демонструючи, що в їхній співпраці пануватиме рівність.

Вона кілька разів повторила своє ім’я, а тоді пішла. Ньєман покрокував за нею трохи на віддалі, розглядаючи її постать. Років за тридцять, тілиста, навіть реально хтива. Флік зосередився на її стегнах, обвішаних, ніби вітрина ковальської лавки: ремінь, кобура з матерії «Кордура», ствол, підзорна труба, рукавички, кайданки, чохол для набоїв...

Округлі сідниці під усім цим арсеналом співали зовсім інше. Ньєман знову подумки вилаявся. Про холодність слідчого і бібліотечний настрій можна було забути...

Капітанка у відповідь кидала на нього з-за плеча швидкі погляди. Здавалось, її збив із пантелику цей коротко стрижений здоровань у чорному пальті та строгих окулярах, який і не намагався вдавати люб’язність.

Вони дійшли до парковки, де на них чекав новесенький «рено меган». На дверцятах текст: «ЖАНДАРМЕРІЯ. НАШ ОБОВ’ЯЗОК — ВАША БЕЗПЕКА». Невдала ідея з цим написом. Кепське гасло, особливо коли приїжджаєш на місце злочину з охололим трупом замість клієнта.

Стефан Деснос поклала Ньєманів чемодан до багажника. Усе ще серйозніше, ніж очікувалось. У неї було мускулисте, пропорційно складене тіло, наділене якоюсь м’якістю, що миттю робило його жаданим. Груди в неї були повні, важкі, привабливі. А обличчя, доволі звичайне, але правильне й невинне, довершувало враження гранати з вирваною чекою.

Ньєман мав свою теорію про сексуальний потяг, яка, хоч і банальна, для нього працювала чудово. Бажання, як і будь-яка природна енергія, зростало, якщо його стримувати. Образ учительки викликав стояк, бо втілював владу, моральність. Уніформа збуджувала, бо перекривала шлях хоті. Навіть окуляри могли змусити кінчити... Так що солідно озброєна жандармочка з грудьми, які вивалювалися з напів-розстібнутої куртки, була, як то кажуть, хрестоматійним випадком.

— Ви мене слухаєте чи як?

Ньєман виринув зі своїх марень.

— Звісно, прошу?

— Я пояснювала, де розташований Бразон.

— Я знаю цю місцевість.

Деснос кинула на нього недовірливий погляд. Вона стискала свій ремінь, ніби здогадуючись про його хтиві думки.

— Хочете сісти за кермо? — запитала вона, вочевидь, зрозумівши, з яким мачо має справу.

— Та ні. Ведіть ви.

— Куди ви хочете спершу поїхати? До відділку?

— Ні. До каплички.

— Одразу?

Ньєман кивнув і сів на пасажирське сидіння.

— Мені казали, що вас буде двоє, — зауважила жандармка, всівшись за кермом.

— Ну, а я один.

Перш ніж рушити, Стефан стягнула з себе куртку, звиваючись на сидінні. Ньєман помітив у вирізі сорочки білу бретельку ліфчика, а тоді й половинку чашечки, від чого в нього спалахнуло в паху, ніби туди ввігнали ніж.

Аби відволіктися, він і сам вступив у недовгу боротьбу з ременем безпеки.

Поки Деснос виїжджала з парковки, — а температура в салоні знову знижувалася, — Ньєман усвідомив, що, хоч його й вважають запеклим жінконенависником, він ніколи не мав кращого напарника за жінку — Івану Богданович, його нинішню колегу, його маленьку слов’яночку, його білочку...

Ця думка зігріла йому серце, і він зміг заговорити спокійним тоном:

— Розкажіть мені про слідство. На якому ви етапі?

6

— На жаль, нічого нового. Посланці мовчать, як риби. Експертиза на місці нічого не дала, тож досі чекаємо на ґрунтовніші висновки.

Аби підтримати бесіду, Деснос пустилася в довгий виклад про общину.

У XVI столітті анабаптисти втекли від гонінь у Швейцарії та Німеччині до Ельзасу. Серед цих різноманітних груп — менонітів, гуттеритів, амішів — лише посланці залишилися тут, адже вважали, що отримали від Бога священний дар — цю землю, яка родила неповторне вино.

Насправді ж один місцевий вельможа, зворушений їхньою вірою, у XVII столітті офіційно передав їм у володіння цю територію, яка займає понад 300 гектарів. Відтоді вони не зрушили з місця. Проста община в чорно-білому одязі, яка ні перед ким не звітувала і чітко, як годинник, виробляла свій ґевюрцтрамінер.

Тепер авто їхало в напрямку долини Флоріваль, де тече річка Лаух. Ньєман уже дивився на карті: землі посланців розташовувалися за десяток кілометрів на схід від Бразона, біля підніжжя Ґран-Балон, найвищої гори масиву Воґези.

Погода була хороша, Ньєман не міг цього заперечити, але це залите сонцем підвечір’я його насторожувало.

— Розкажіть мені про вбивство, — раптом перебив він жандармку.

— Отакої, ніщо не вказує на те, що це було вбивство!

— Я читав, що обвалилися опори, які тримали склепіння. У звіті йдеться про саботаж.

— Поки що ми ні в чому не впевнені.

— А коли будете?

— Невідомо. Експерти, залучені до...

Розслідування по-французьки. Минув тиждень, а поліція й досі дожидала, як чекають на сантехніка, чалапаючи по щиколотки у воді.

Тепер Ньєман упізнавав місцевість: вони проминули пагорби, які оточують Ґебвіллер і на яких вирощують кілька найвідоміших сортів винограду в регіоні. Скільки разів він їздив цими дорогами на велосипеді... Тоді про посланців говорили стиха, наче про якесь загадкове плем’я в чудернацьких костюмах.

Раптом перед Ньємановими очима з’явився паркан із табличками на рівних інтервалах: «ПРИВАТНА ВЛАСНІСТЬ».

— Під’їжджаємо до Маєтку, — прокоментувала Деснос.

— Не дуже гостинно.

— Посланці нікого не турбують і хочуть, аби й їх не турбували.

Флік вчув злісну нотку в тоні Деснос. Він зрозумів, на чиєму вона боці.

— Чому від розтину спершу відмовились?

— Це суперечить їхнім принципам. Вони захищають цілісність людського тіла. А також відмовляються від переливання крові.

— Серед матеріалів справи небагато протоколів допитів. Ви не опитували свідків, які мешкають у цих околицях?

— У яких околицях? Капличка розташована просто поруч із землями посланців, а всі, кого ми опитували, або відмовились говорити, або давали ухильні відповіді. І вони не могли підписати свідчення.

— Чому?

— «Ваше ж слово хай буде: так-так, ні-ні. А що більше над це, то те від лукавого»[2], — каже Ісус у Євангелії від святого Матвія. Цей припис забороняє їм давати присягу.

Або Деснос добре проштудіювала це питання, або ж була дуже наближеною до посланців.

— Розкажіть мені про Самюеля. Я читав, що він був єпископом общини.

— Він вів служби, от і все.

— Він не був їхнім ґуру?

— Єдиний ґуру анабаптистів — це Ісус.

Деснос справді досконало виконувала свою роль посередниці. Тим часом за вікном проносилися виноградники, так само оточені колючим дротом, обвішаним табличками «ПРИВАТНА ВЛАСНІСТЬ».

— На вашу думку, як вони переживають смерть Самюеля?

— Зі смиренністю. Вони не з тих, хто жалітиме себе. Поки що єдиний їхній клопіт — це вчасно зібрати врожай.

Ньєман — знову-таки за фліківським кліше — прямо засоціював збір врожаю з елітним вином і грошима — багатством, яке посланці накопичили впродовж століть.

— Я так розумію, вони також ставлять себе вище за матеріальні питання?

— Так і є. Ніщо нікому не належить. Виноробством керує кооператив, а прибутки йдуть на рахунок фонду.

— А секс?

Жандармочка, схоже, обурилась.

— Що це за запитання?

— Ви ж доросла людина. У Маєтку ніколи не було подібних проблем? Насильство над неповнолітніми? Скарги про зґвалтування?

— Ні.

Вона відповіла стиха, тоном, який видавав її розчарування. Вона ніби хотіла сказати: «Оце і є ваш великий паризький флік...».

Ньєман не став наполягати. Ні боротьби за владу, ні фінансових питань — та й сексуальний скандал одразу можна було виключити: з мотивом у цій справі голяк.

— Чому Самюель пішов того вечора до каплиці?

— Він наглядав за реставрацією. Щодня туди ходив.

— Хто знайшов тіло?

— Посланці, вночі. Захвилювалися, коли він не повернувся до льохів. Під час збору врожаю вони працюють день і ніч.

— У каплиці було що красти?

— Ні.

— Церква розташована не на території Маєтку, і вона католицька. Чому община фінансує її ремонт?

— Вони викупили її на початку XX століття. Для них це місце має символічне значення. Упродовж століть вони часто ховались там від гонінь.

Ньєман вирішив перевірити це пізніше.

— Я не отримав звіту про розтин.

— Нам щойно його відіслали.

Кажучи це, Деснос просунула руку між спинками і покопалася в своєму портфелі, який лежав на задньому сидінні. Ньєманові знову відкрився півмісяць ліфчика, білосніжного, мов дитячі пелюшки.

Він одразу ж занурився у звіт. Знову розчарування. Ньєман ніколи ще не читав такого стислого звіту судмедекспертизи. А проте травм було багато. У Самюеля був розтрощений череп і сильно ушкоджені внутрішні органи. Ребра проштрикнули легені, грудну клітину втисло в міокард, тонка й ободова кишки проступили крізь м’язи черевної порожнини, а селезінка й підшлункова, трохи глибше, луснули.

Більше жодних уточнень у документі не було. Ні токсикологічних аналізів, ні зауважень щодо характеру поранень.

— Хто це нашкрябав? — запитав Ньєман, підводячи погляд.

— Патрік Циммерман.

— Схоже, він нечасто складає подібні звіти.

— Це точно, він педіатр. У нього є диплом судмедексперта, але він ніколи не працював у цій галузі.

— Що це за дурня?

— Посланці погодились на розтин за умови, що тіло Самюеля не забиратимуть далеко від Маєтку.

— У сенсі?

— Доктор Циммерман працює в диспансері в Бразоні. Там він і оглядав труп. Посланці його знають. Вони час від часу звертаються до нього, коли в них хворіють діти. Вони йому довіряють.

Усе це здавалося повним безглуздям, але Ньєман здогадувався — Шніцлер погодився, щоби хоч якось просунути справу й покінчити з суперечками.

Флік вирішив перейти до самого м’ясця:

— Ви могли б назвати цю общину сектою?

— Я чекала на це запитання, — промимрила Стефан саркастичним тоном.

— Відповідайте.

— Точно ні. Община існує вже понад п’ять століть.

— Час тут зовсім ні до чого.

— Я маю на увазі, що їх можна вважати просто маргінальним відгалуженням християнства. Принаймні так уважає Miviludes.

Miviludes — Міжміністерський орган нагляду й боротьби проти сектантських рухів — стежить за всіма угрупованнями релігійного чи містичного характеру у Франції. Ці хлопці знають свою справу.

— Якщо порівняти їх із класичними сектами, — повела далі Деснос, — посланці не відповідають жодним критеріям.

— Приміром?

— У секти завжди є лідер. У посланців його нема. Немає в їхніх рядах і боротьби за гроші чи владу. Вони живуть замкненою спільнотою, мирно працюють.

— Ніякого вербування?

— Ніколи. Вони розмножуються між собою, виготовляють вино й дотримуються своїх принципів, не втручаючись у справи світських.

Саме це слово — «світські» — було промовистим: на боці посланців — істина й глибина, жереб інших — поверхневість і омана.

— Не можна жити так у Франції 2019 року, — відповів Ньєман. — У нас правова держава, і ніхто не може бути вищим за закон.

Деснос усміхнулася — мабуть, очікувала й на цю репліку:

— Ваша правда. Вони вдають, що підкоряються французьким законам. У них є офіційні прізвища, розрахункові листи, вони платять податки. Насправді все це відбувається в офісі кооперативу. За межами Дієцезії. Для цього в них є скарбник.

— Ви знаєте, як його звати?

— Жакоб.

Ньєман збирався поставити ще одне запитання, коли помітив серед виноградників щось, що його занепокоїло.

— Пригальмуйте, будь ласка.

— Що?

— Кажу вам, пригальмуйте!

7

Вони були там — працювали в сутінках. Близько сотні чоловіків і жінок, зігнутих над лозами, рухалися злагоджено, ніби в балеті. Усі були вдягнуті в чорне, але де-не-де проглядали білі мазки — солом’яні капелюхи й сорочки в чоловіків, чепці та комірці у жінок. О цій порі їхнє монохромне вбрання виглядало особливо ефектно — чорні тканини ніби сяяли лусочками, а білі нагадували тендітні сніжинки.

Сезонні робітники ліворуч, хоч і вдягнені ідентично, контрастували зі своїми сусідами. Переважно молоді, вони відрізнялися між собою статурами, кольором шкіри, виразом обличчя. Проглядали також тату, цей бич XXI століття.

Ньєман повернувся поглядом до посланців. Вони утворювали водночас прекрасну, ніби сон, і точну, як машинний шов, картину. Сам не знаючи чому, флік подумав про полотно, яке бачив у музеї д’Орсе, «Вечірка» Жана Беро. Світський прийом кінця XIX століття, товариство у фраках і вечірніх сукнях... Чому він подумав про цю «вечірку», тобто про те, що якраз заперечували посланці?

Раптом Ньєман зрозумів. Ця мирна, ніби зрежисована сцена нагадувала дух картини. Настрій спокійного свята, стриманої, ритуалізованої церемонії, затамованих веселощів...

Флік бачив кілька фотографій посланців, але реальне видовище посилювало передчуття, яке навіювали світлини: їхній світ був іншим, у тому сенсі, що він здавався зробленим із іншої матерії, натхненним іншим духом. Листя, лози, земля тут видавалися свіжішими, живішими. Тканини — цупкішими, шорсткішими. Навіть бороди й волосся мали текстуру, яка ніби походила з іншої доби.

У Ньємана сперло дихання.

Він помітив Івану, на колінах серед лоз. Вона працювала з сезонними робітниками, але зі своєю блідою шкірою й рудим волоссям могла б легко зійти за одну із посланців.

Зазвичай флікиня мала дикий образ — шкірянка, джинси, чоботи, — а коли намагалася щось змінити, то виходила якась катастрофа. Проте вбрання анабаптистів пасувало їй ідеально. Ці прості й суворі речі підкреслювали її чистоту, її тендітність.

Ньєман подумав про неї як про розкаяну грішницю на кшталт навернених із тяжким минулим, дивовижним чином урятованих зустріччю з Богом. Івана вбивала. Накачувалася наркотою. Покинула свою дитину. Але вона була Марією Магдалиною — чекала лише нагоди, аби врятуватися.

За секунду в голові у Ньємана щось клацнуло, і йому стало страшно. Можливо, це старожитнє рядження — лише брехня, маска, за якою ховалися вбивчі наміри чи глибоко зариті таємниці... Якщо з Іваною щось станеться, він собі не пробачить.

Ньєман здригнувся й відчув, як до нього повертається похмурий настрій. Ніби всі його нейрони пронизали негативні хвилі.

— Їдьмо, — буркнув він. — А то доведеться тут заночувати.

8

Сезонні робітники залишали виноградник першими, піднімаючись усі, як один, до вантажівок. Посланці замикали ходу, займаючи останні машини.

Коли пролунала команда, Івана зачаїлася між рядами лоз і зачекала. Наглядачі об’їжджали виноградник на конях, але оскільки вже стемніло, слов’яночка легко заховалася серед листя. Вона дивилася, як її колеги залазили до кузовів, і знову думала про конвой смертників.

Коли заревли мотори, вона підійшла ближче. Невдовзі залишилися тільки скотовози для посланців. Тоді вона стрибнула в промені ліхтарів, вдаючи, ніби поправляє сукню — мовляв, трохи задалеко бігала пісяти.

— Почекайте!

Остання вантажівка зупинилася. Івана підбігла й видерлася на неї. Усі посунулися з проходу. Посланцям заборонявся будь-який фізичний дотик до світських. Можливо, їх вважали неорганічним матеріалом, як пластик чи кевлар.

Машина набрала швидкості, але пасажири не зводили поглядів з Івани, яка присіла на одну з лавок. Вона буркнула вибачення в порожнечу й стисла коліна, ніби сором’язлива дівчинка.

— Розслабся, — промовив до неї чийсь голос.

Івана побачила обличчя, яке всміхалося до неї.

Дівчині було заледве двадцять років, і вона ідеально відповідала критеріям общини: каштанове волосся, світлі брови, ясні уважні очі... Круглясте обличчя ще більше підкреслювало юний вік.

Івана перевела подих, стиснувши коліна руками. Майже відразу на неї навалилася втома. Крепатура в стегнах, біль у пальцях, затиснуті плечі...

— Усе гаразд? Ти тримаєшся? — затурбувалася сусідка, здогадавшись про її виснаження.

— У мене все болить, — відповіла Івана, — не відчуваю ні рук, ні ніг...

— Через деякий час усе минає, от побачиш. Але цього разу ти не встигнеш звикнути.

— Шкода.

Івану здивувала власна відповідь: цієї миті вона говорила щиро.

— Є чим підкурити? — запитала дівчина, засунувши цигарку між зубів.

У кишені Івани досі лежала запальничка Zippo, яку в неї не забрали — бо та повністю механічна. Жінка чиркнула нею й піднесла вогник якомога ближче до лиця посланниці.

У його світлі Івана змогла краще розгледіти риси обличчя дівчини. Вигнуті брови, ніби від прихованого невдоволення чи непомірної гордині, маленький носик і чуттєві губи з розкішними контурами. Вона мала італійську вроду, але каштанове волосся й бліда, мов порцеляна, шкіра робили її схожою на данку. Суміш Середземного та Балтійського морів.

— Як тебе звати?

— Івана.

Не було жодної причини кривити душею. По прибутті вона заповнила анкету під власним іменем. Вона знала, що посланці запитують лише для проформи, не переймаючись державними базами даних і соціальними мережами, марним дозвіллям світських.

— А тебе?

— Рашель.

У дівчини був дзвінкий голос і сміхотливий тон. Її тембр нагадував струмочок, скрадливий, норовливий, який біжить поміж лісового каміння й моху.

— Можна мені теж скрутити?

Івана помітила, що цигарка в Рашель була ручної роботи. Посланниця покопирсалася в кишені фартуха й дістала набір для самокруток: тютюн і папірці, без жодних брендів чи логотипів, загорнуті в маленький полотняний капшук.

— Що це за тютюн?

— Ельзаський. Ми вирощуємо його тут.

— Справді?

Рашель ледь усміхнулася — мазок пензля на білому аркуші.

— Ми самодостатні.

Івана зварганила собі цигарку за кілька секунд — тютюн був світлий, шовковистий: він нагадував Рашель. Жінка підкурила, тоді замовкла, нашорошивши вуха.

Мить була особлива: свіжий вечірній легіт приносив насолоду, а головне, Івана раділа своєму становищу. Вона сиділа поміж посланців і її пожирала очима ця доволі привітна дівчина: флікиня зробила гігантський крок уперед.

— Дивовижно, що тебе взяли всього на кілька днів, — зауважила Рашель.

— Ті, з ким я домовлялась, були дуже милі. Я пояснила їм своє становище.

— Яке становище?

Івана затягнулася, перш ніж видати свою легенду.

— Ні роботи, ні житла, ні бабок.

Рашель співчутливо струснула головою, тоді випросталася, вигнувши спину, ніби щоб тримати в рівновазі свою круглясту голову в чернечому чіпці. Вона схопила Івану за ліву, вільну від цигарки руку. Флікиня здригнулася — Рашель щойно порушила заборону на дотик.

— Судячи з твоїх пальців, у тебе, мабуть, небагато досвіду?

— Жодного! — зізналася Івана. — Тим паче круто, що мене найняли.

— Ще одна добра справа до нашої скарбнички!

— А ви не пасуєте перед пропащими випадками!

Обидві пирснули, й Івана помітила ще дещо: коли Рашель сміялася, вона ніби видавала якусь таємницю. Її обличчя немов легшало, втрачало всю вагу. А за розтуленими губами зблискували білісінькі зуби, які трохи видавалися вперед, що пояснювало форму вуст.

— Я вже й не знала, що робити, — повела далі Івана серйозніше, захопившись брехнею. — Я намагалася знайти щось у довколишніх кафешках, але вони не шукали працівників. Тоді вирішила спробувати щастя тут.

— Але що ти робиш в Ельзасі? Ти радше схоже на міську дівчинку.

— Я з Парижа, це правда. У мене була... особиста причина приїхати сюди.

— Яка?

Івана вдала, ніби вагається. Рашель легко штовхнула її ліктем. Схоже, вона аж ніяк не боялася торкатися цієї чужинки.

— Один чувак... — промимрила слов’янка, підносячи вказівний палець до губ.

Рашель знову всміхнулася, але якось знічено. Мабуть, Івана зайшла задалеко. Вони замовкли й просто курили поруч. Інші ними не цікавилися. Івану охопила якась глуха млість — їй раптом захотілося забутися, заснути на плечі у своєї сусідки.

Це вперше вона розслабилась. Раніше, попри намагання бути люб’язною, флікиня не втрачала пильності й підозріливості.

— Скоро тобі виходити, — прошепотіла Рашель.

Івана підстрибнула — вона таки заснула, спершись на свою супутницю. Жінка з цікавістю глянула на анабаптистку: за кілька хвилин Рашель розтопила всі її бар’єри. Така чарівність була мало не... небезпечною.

— А ви де ночуєте? — запитала Івана, протираючи очі.

— Трохи південніше, на території Дієцезії.

— Ви зробили гак, аби мене підвезти?

— Ми послужливі, ти не помітила?

Івану дивувало те, що вона не бачила, щоб якийсь посланець стукав у кабіну водія чи щось йому казав.

Пітьму розсіяло світло табору.

— Побачимося завтра, — тихо мовила Рашель.

— Дякую, що підкинули.

Анабаптистка знову схопила її за руку.

— Я думала, що вам не можна торкатися найманців.

— Є правила і є мить. У потрібний момент, коли є почуття, довіра, закони можна порушити.

Ці слова стурбували Івану. Але не так, як це невинне, обеззброєне обличчя — яке й саме обеззброювало. Крізь ці риси проглядало щось оголене, щире, щось, що видавало за її рішучістю глибоку вразливість.

9

Каплиця святого Амвросія була розташована на кручі менш ніж за кілометр на північний схід від Маєтку. У кінці ґрунтової дороги бовваніла в пітьмі будівля, наче чорна пляма на темній матерії. Або навпаки. Просто тон у тон.

Цей похмурий закуток навівав на нього спогади. Після стількох років велопрогулянки із братом досі залишалися в глибині пам’яті, наче крихітні скельця під шкірою. Поспішні повернення засвітла — поки не настала ніч, пора чудовиськ — і страх, який вивертає нутрощі. Брати крутили педалі з сумішшю захвату й тривоги. Тоді він іще не знав, що справжня небезпека завжди була поруч. І що зовсім скоро його братик-шизофренік покаже справжнє обличчя...

— Усе гаразд?

Деснос, схоже, помітила, що Ньєман поринув у свої думки.

— Усе гаразд, — відповів він спокійним тоном, виходячи з машини.

Каплиця з фасадом на схід, метрів із тридцять у довжину, була зведена з воґезького піщаника, як і більшість місцевих церков. Ні дзвіниці, ні вітражів. Будівля могла б виявитися простою фермою, якби не два контрфорси у верхній частині (вочевидь, на рівні трансепту), які перетворювали її на кремезний хрест.

Ньєман підвів погляд. Навіть уночі можна було помітити жалюгідний стан покрівлі. Нічого дивного, що все нахрін обвалилося.

Флік обійшов споруду й помітив, що її нічим не перекрили. Ні сигнальної стрічки довкола церкви, ні опечатаних дверей. Ньєман вирішив змовчати: він уже достатньо сьогодні набуркотівся. До того ж ніщо не вказувало на те, що каплиця була місцем злочину. Принаймні, поки що.

Усередині не було звичних церковних меблів, лише в глибині стояв кам’яний вівтар. Більшість простору займали масивні риштування з проходом по центру. Поміст ліворуч, обгорнутий цупким поліетиленом, не діставав до стелі приблизно на метр. Натомість праворуч риштування довкола зяючої діри підтримували вцілілі рештки даху.

Ньєман зробив кілька кроків. Він почувався краще. Ця церковця зворушувала його. Її простота, навіть занедбаність, збігалися з його поняттям про християнську релігію. На його думку, вірувати в Ісуса найперше означало бути скромним і щедрим. Доволі близько до кредо анабаптистів.

Очевидно, тут прибрали. Жодних слідів будівельного сміття чи потрощених риштувань.

— Де уламки? — запитав Ньєман.

— Їх довелося сховати в надійному місці.

— У надійному місці?

Деснос не відповіла. Ньєман підвів погляд. На досі цілих фресках (що, як він читав, датувалися XVIII століттям), доволі незграбних, було зображено святого Христофора, який ніс на асиметричних плечах так само кепсько намальованого маленького Ісуса. Трохи далі — святий Севастіан, пронизаний стрілами, однак ні його поза, ні обличчя не виражали страждань — мученик виглядав так, ніби йому все до лампочки. Інші малюнки, прозираючи крізь алюмінієві бруси підмосток, ніби купалися у крейдяній імлі.

— Ці малюнки не мають великої цінності, — підтвердила його думки капітанка. — Їх зробили нашвидкуруч, під час реставрації каплиці в 1721 році, а тоді тут пройшлася Велика французька революція. Релігійні відправи заборонили. Понад століття це місце правило тутешнім селянам за стайню.

Ньєман іще раз поглянув на діру в склепінні. Краї отвору підтримували розпірки, а над ним натягнули пластиковий тент від дощу. Ньєман подумав про експертів, на висновки яких досі чекали: він не розумів, що вони досліджуватимуть, аналізуючи цей «нещасний випадок».

— На зниклій фресці було зображено Різдво і проповідь птахам. Я покажу вам фото.

— Я вже бачив.

У глибині церкви, на куполі над хором, вершив Страшний суд Христос. Довкола нього було зображено Богоматір, апостолів і кількох мучеників. Праворуч архангел Михаїл зважував на терезах душі...

Ньєман оглянув стінні ніші, де раніше мали розміщуватися вітражі. Поки що їх затуляли закріплені на рамах прозорі завіси.

— Відомо, що було зображено на вітражах?

— Ні. Церква була закинута.

Ньєман обернувся. Деснос стояла в центральному проході у позі, яку вона, схоже, полюбляла: широко розставлені, твердо вперті в підлогу ноги, стиснуті на ремені кулаки.

— Я не дуже розумію, — заговорив флік, повертаючись до неї. — Посланці не визнають релігійних зображень і проводять служби в стодолах.

— Саме так.

— Тоді навіщо цей ремонт? Навіщо опікуватися місцем, яке навіть не відповідає їхнім переконанням?

— Я ж вам казала: ця церква не раз рятувала їх. На початку минулого століття вони викупили її й розпочали поверхневі роботи. Тепер вирішили провести реставрацію. Думаю, вони хочуть зробити тут музей.

— Який музей?

— Який розповідатиме їхню історію в Ельзасі, зокрема гоніння, що їх зазнала община. Посланці пробачають, але ніколи не забувають. Їхня настільна книга після Біблії — це перелік їхніх мучеників із детальним описом страждань.

— Хороше чтиво на ніч.

Стефан Деснос рушила з місця, чавлячи підошвами шматочки штукатурки.

— Майоре... можна вас запитати, як ви збираєтеся за це братися? Я маю на увазі... за розслідування?

— У мене склалося враження, що розслідування поки немає. Хто дозволив відкрити каплицю?

— Прокурор.

Наскільки Ньєман пам’ятав, характер Шніцлера можна було описати виразом: «Тікаймо, браття!». Його поняття про ведення слідства полягало в тому, щоб якнайретельніше уникати проблем. Особливо коли ці проблеми створювали люди, які носили солом’яні брилі й розмовляли всіма забутою версією німецької.

— Я так розумію, ремонт скоро розпочнуть знову?

— Після того, як наші експерти дослідять це місце.

Ньєман плеснув у долоні. Вступати у гру варто в хорошому настрої.

— Добре. Знайдіть мені якнайшвидше загін жандармів, які все тут перекриють. Щоби ніхто мені тут не вештався.

— Прошу?

— Ви прекрасно мене почули. Ніхто більше сюди не зайде, поки ми не зрозуміємо, місце злочину це чи ні.

— Прокурор...

— Прокурор доручив нам поновити слідство. Маємо тиждень на те, щоби допитувати, залучати спеціалістів, проводити обшуки в посланців і не тільки, не питаючи нічиєї думки.

— Нам усе одно доведеться попередити Жакоба.

— Попереджайте, кого хочете, але треба терміново зібрати людей з Кольмара чи Мюлуза. До слова, зателефонуйте у лабораторію в Страсбурзі, нехай відішлють до нас експертів-криміналістів.

— Але ж... ніщо не вказує на те, що це вбивство!

— Я не хочу розігрувати перед вами старого досвідченого фліка, але в розслідуванні, перш ніж давати відповідь, варто спершу ставити запитання. Годі ходити околяса, спробуємо по-моєму.

Досі стискаючи ремінь, Деснос ступила ще крок уперед.

— А по-вашому — це як?

— Будемо відштовхуватися від твердження, що це вбивство. Мій досвід підказує, що, йдучи від найгіршого, навряд чи помилишся. Тож — шукаємо ДНК, відбитки, робимо зліпки, беремо зразки, опитуємо місцевих тощо. Ви знаєте цю пісеньку. Ну, я сподіваюся...

Довго дотримуватися добрих намірів Ньєману не вдалося. Йому не пасувала м’якість і хороший настрій. Так, усе буде по-його. Вони зачіпатимуть за живе, ображатимуть чужі переконання, викопуватимуть таємниці й порпатимуться в лайні, поки чогось не знайдуть. Якщо ж і справді не знайдуть нічого, то, лише переконавшись у цьому, Ньєман поїде до нових, іще чорніших обріїв.

— І останнє, — сказав він, спершись на поперечину риштувань, — я не хочу бачити тут жодного журналіста.

— Журналісти роблять, що хочуть.

— Може у вас, але не в мене. Перший же, який сюди заявиться, отримає від мене підсрачника. А якщо не вгамується, я його затримаю.

— Який же ви...

— Який? У стилі 80-х? 70-х?

Перш ніж жандармка встигла відповісти, Ньєман перейшов на ти:

— От побачиш, ти ще оціниш мій ретро-стиль.

Тієї ж миті двері каплиці скрипнули. Флік рефлекторно обернувся і побачив на темній паперті садового гнома.

10

Звісно, то був посланець. І не такий уже й маленький. Чорні штани з цупкого полотна, білосніжна сорочка, широкі підтяжки, які виглядали з-під піджака з такої жорсткої матерії, що, здавалося, він міг стояти самостійно. Додайте капелюха — і образ завершений.

Член общини, справжній — і з якоюсь невловимою аурою спокою й чарівності, що сяяла довкола нього.

— Вітаю, Жакобе, — сказала Деснос, усміхнувшись.

Вона підійшла до нього і махнула рукою на Ньємана (її рухи раптом набули шанобливості).

— Познайомтесь, це майор...

— Я знаю, хто наш гість, — перебив її чоловік із солодкавою посмішкою. — Нас уже попередили.

Ньєман утримався від запитання про те, хто ж виступав інформатором Виноград-FM. Він потис новоприбулому руку, більше схожу на старовинний рубанок.

Жакоб відступив назад і відразу ж набув побожної пози — ноги разом, руки схрещені на рівні ширіньки, голова опущена. Він, здавалося, пережовує посмішку в бороді. Веснянкуватий і рудий, широкоплечий, він справляв враження владної людини. Ніби за глузливою фізіономією та поважними манерами дбайливо приховував свою впливовість.

Скільки йому могло бути років? Важко сказати. Вочевидь, він увійшов у цей образ у тридцять із чимось і так із нього й не вийшов. Таким він і помре — в такому ж віці, з такою ж пикою, в тому самому брилі.

— Майоре, — зрештою озвався він, — боюся, ви приїхали даремно.

Оговтавшись від подиву, навіяного акцентом (чоловік розмовляв французькою, видаючи звуки, подібні до ударів заступу по замерзлій землі), Ньєман кинув погляд на Стефан: що ж ця карикатура їм скаже?

Посланець витягнув із кишені паку роздруківок і неспішно розгорнув її.

— Сьогодні вранці я отримав висновок експертизи. Тут вказано, що обвал склепіння спричинили випари з виноградинка. Якась хімічна реакція зі штукатуркою і піщаником, я до пуття не зрозумів. Утім, не йдеться ні про недогляд, ні про недбалість.

Ньєман узяв документ і прочитав кілька рядків. Технічний жаргон для посвячених.

— Про яких експертів йдеться? — запитав він, підводячи погляд.

— Із нашої страхової компанії. Нам довелося діяти швидко. Вони приїжджали до того, як розчистили завали й відбудували риштування. Ми подумали, що буде краще довірити це завдання...

Ньєман пропалив Деснос поглядом.

— Що це за хрінь?

Капітанка стояла з виряченими очима. Очевидно, вона також була не в курсі.

— Заспокойтесь, майоре, — мовив Жакоб. — Ці експерти одні з найкращих. Це вони затверджували наші плани з укріплення...

Ньєман рушив уперед із розлюченим виглядом. Примітно, що вірянин не позадкував. За долю секунди флік зрозумів, що ці пацифісти стоять вище за страх. У значенні гонінь, тортур і насильства вони зазнали всякого. І, так би мовити, набули імунітету.

— Послухайте-но мене, — заговорив флік, силкуючись опанувати голос. — Я приїхав із Парижа, щоби здійснити кримінальне розслідування, і хай там які результати отримали ваші спеціалісти, ми доведемо свою справу до кінця.

Жакоб похитав головою. Він не діставав Ньєманові навіть до плеча, і флік не міг припинити думати про гобітів, коротунів із «Володаря перснів».

— Я розумію, це ваш професійний обов’язок, але я дізнавався: ця експертиза має юридичну силу, і думаю, ми можемо зекономити багато часу і грошей, якщо...

— Ви не догнали. Померла людина, і я тут, аби пролити світло на цю подію. Повірте, страховики за мене справу не закриють!

— Добре, — сказав Жакоб смиренним тоном, здаючись. — Мені доведеться, зі свого боку, зателефонувати прокуророві та...

— Не турбуйтесь. Але поки ситуація не зміниться, я не хочу бачити когось із вас у цій каплиці.

Анабаптист уперше насупив брови — це не надто пасувало його обличчю сільського дурника.

— Справді?

— Я ніколи не говорю нічого просто так.

Жакоб повернувся до Стефан Деснос:

— Це дуже прикро. Ми вже все підготували для відновлення робіт. Ми збиралися почати...

Ньєман по-дружньому поклав йому руку на плече й натягнув дипломатичну посмішку.

— Забудьте про свої плани, Жакобе. І дякуйте Богу, якщо я не рознесу весь ваш маєток за сімома замками.

Обличчя посланця набуло близького до бурякового відтінку.

— Не богохульствуйте, майоре, будь ласка. Ми зробимо все можливе, щоби посприяти встановленню справедливості, але натомість прошу вас не гальмувати збір винограду. Нам залишилося всього...

— Це ми побачимо.

Ньєман обійшов його і попрямував до дверей, не потурбувавшись про те, аби попрощатися чи навіть глянути на Жакоба. Він щойно зажив собі ворога в «іншому світі», але він це переживе.

Прямуючи широкими кроками до машини, флік кинув Стефан, яка дріботіла за ним:

— Я маю зустрітись із судмедекспертом.

— Із судмедекспертом? Навіщо?

— Ви хоча би знаєте, де він?

— У Бразоні, думаю.

— Тоді їдьмо.

11

Ньєман зберігав про Бразон лише туманний спогад. Знову-таки, велик. У його пам’яті місто зливалося з іншими населеними пунктами в околиці. Пішохідний центр ельзаського типу, рожеві будинки й димарі з лелечими гніздами[3], тоді новіша периферія із брудно-білих споруд і гнітючих багатоквартирників.

— Ви неправі, що нагрубили йому.

Ньєман не потурбувався відповісти.

— Вони не такі, як ми, — повела далі Деснос, — але лояльні. Від них можна всього добитися, якщо поважати їхні правила.

— А я, — заперечив Ньєман, злегка нахиляючись до неї, — я тобі скажу, що ці кенти щось приховують.

Щоразу, коли він їй тикав, Стефан сіпалась, але якось неоднозначно: схоже, цей вияв фамільярності шокував її, але й... лестив.

— Що? — запитала вона.

Ньєман заусміхався — недоброю посмішкою фліка, якого не проведеш.

— Довірся мені, — пробурмотів він.

— Не розумію, що ви маєте на увазі, — відказала жандармка, чіпляючись за своє «викання».

— Скільки їх, цих посланців?

— Важко сказати. Може, чотири сотні.

— Чому невідома точна кількість? Ти щойно розказувала, що вони граються в законність зі свідоцтвами про цивільний стан, картками соцстраху і податковими деклараціями...

— Так і є. Але насправді вони можуть і підбріхувати. Приміром, жінки народжують удома. Тож усі народження контролюють лише вони.

Ці відомості навівали Ньєманові ще більше бажання кинути оком на Маєток. Але на місці була Івана: вона була у ліпшому становищі, аби дістати корисну інформацію.

— Ти чула про якісь внутрішні терки?

— Ні, але кажу ж вам, вони повністю автономні. Неможливо дізнатися, що відбувається за парканом. Та, якщо чесно, їхнє життя здається мирним і впорядкованим. Це, до слова, і є їхні ключові принципи: «Ordnung» і «Gelassenheit».

— Що означає?

— «Порядок і сумирність». Вони всі — немов єдиний організм. Однаково вдягаються, однаково живуть, однаково дихають. Важко посваритись із самим собою...

— А це що таке? — запитав Ньєман.

У кінці головного проспекту завиднілася дивна споруда.

— Лікарня Бразона, — відповіла Деснос, заїжджаючи на паркінг. — Її зачинили у 80-х, але тут досі розміщується диспансер. Циммерман керує ним.

Вочевидь, будівлю з фасадом із бежевого піщаника, квадратними колонами й терасою на даху було зведено в 1930-х. Мурал на стіні довкола вхідних дверей трохи нагадував палац Порт-Доре у Парижі.

Вони попрямували до входу. Гравій під ногами шурхотів, ніби маракас. Світло ніде не горіло. Не як у закинутій будівлі, а як у помешканні, де оселилися злидні.

— Циммерман досі там? — запитав Ньєман, піднімаючись сходинками ґанку. — Він робить іще один розтин чи що?

— Думаю, він живе в цій будівлі.

Двері з кованого заліза були відчинені. За ними було занурене у пітьму фоє. Підлога, стіни й колони були обкладені крихітними плиточками тілесного кольору. Облицювання створювало враження потрісканої шкіри, яке ось-ось обвалиться.

Вони вийшли на внутрішнє подвір’я, оточене відкритою галереєю. Ті самі симетричні лінії, колони, кахлі... Посередині двору простягався довгий резервуар, хоч і незрозуміло, для води чи для газону. Тепер від нього залишилося тільки вкрите синіми кахлями дно, розтріскане від вологи й негоди.

— Реально дуже дивне місце.

Ця фраза вихопилася в Ньємана, а Деснос кивнула на знак згоди. Вони пройшли вздовж галереї по лівий бік, у крижаній пітьмі.

Жандармка зупинилася перед залізними дверима й постукала. На табличці поруч було написано: «СОЦІАЛЬНИЙ ДИСПАНСЕР. БРАЗОНСЬКИЙ ЦЕНТР ВЗАЄМОДОПОМОГИ». Ніхто не відчиняв.

Вона збиралася постукати ще раз, коли позаду пролунав голос:

— Ви вчасно.

За ними стояв, спираючись на колону, високий чоловік років п’ятдесяти з гаком, ніби ховаючись. Він курив, піднявши лікоть, наче розмахував рупором.

— Я саме збирався йти.

— Куди? — запитав Ньєман.

— Подалі звідси. Назавжди.

12

— Задовбав мене цей нещасний диспансер, двадцять років мені тут спокою не дають, а тепер ще й просять робити розтини!

Доктор Патрік Циммерман відвів їх до комірчини в правому крилі лікарні, де, вочевидь, якраз пакував чемодани. Точніше, велику армійську скриню, до якої закидав особисті речі, книжки, якісь дрібнички, медичні інструменти, сидячи на іншому, перевернутому ящику. Він метушився, не припиняючи буркотіти й нарікати на будівлю, яка розвалювалася на шматки.

Сам чоловік теж становив неабияке видовище: він був довгов’язий, вбраний у білий халат, перев’язаний м’яким поясом, наче домашній. Худорляве та змучене обличчя здавалося небезпечною пасткою для жінок, які любили проклятих поетів. Картину доповнювала довга сива чуприна, яка спадала з маківки, затуляючи ліве око та надаючи лікарю вигляду романтичного пірата.

Але найексцентричніше виглядала його манера курити. Він тримав цигарку між безіменним пальцем і мізинцем, затуляючи лице долонею на кожній затяжці, а між затяжками коротко кашляв. Наче невиліковно хворий, який вирішив померти красиво. Як не дивно, це ставило чоловіка в позицію сили, чи принаймні надавало героїчного флеру — такий собі капітан, який іде на дно разом зі своїм судном.

— Ви змінюєте місце роботи?

— Точно ні! Я виходжу на пенсію.

І він знову завів про двадцять років, проведених у цьому клятому диспансері з копійчаною зарплатою і без сліду вдячності від місцевих... Вергаючи громи, лікар продовжував ретельно пакувати речі до скрині.

— Дорогу молодим! — підсумував він похмурим тоном.

Приміщення, де вони перебували, також було незвичним. Стоси каталок, переповнені іржавими інструментами ящики, аптечки зі стертими червоними хрестами, заляпані медичні пелюшки.

Але найдивніше виглядали розставлені вздовж стіни праворуч тропічні рослини — їх гріли лампи на прищепках і алюмінієві рефлектори... Це пояснювало надмірну спеку в кімнаті — на контрасті з іншими, крижаними приміщеннями.

— Я не дуже зрозумів: ви судмедексперт чи педіатр?

— Ні те, ні те. Я терапевт. Але тутешні жителі водять до мене своїх малих, а ще в мене є старий диплом із судмедекспертизи, який десь валяється. Я погодився зайнятися Самюелем — це була послуга.

Тепер Ньєман краще розумів аматорський характер звіту. Все це було цілковитим безглуздям. Розчищене місце злочину, розтин, проведений патанатомом-любителем. Флік не розумів, що він сам тут забув.

— Я уважно прочитав ваші висновки, — заговорив він. (Це була брехня: Ньєман лише проглянув їх у машині). — Ви не вказали точної причини смерті.

— Як це?

Циммерман стрибнув на ноги.

— На нього стільки всього навалилося, що від тіла залишилася кривава каша. Точніше причину смерті вказати нереально, але й вибір невеликий!

Ньєман поставив те запитання, щоби зачепити медика.

— Ви згадували про камінець у роті.

— Саме так.

— Ви вважаєте, що це був шматочок піщаника зі стелі.

— А що ще?

— Я бачив фотографії тіла після того, як розібрали завали. На обличчі було всього кілька синців. Як ви поясните, що йому не розтрощило лице?

Циммерман знизав плечима. Сівши на місце, він складав томики із серії «Плеяда».

— Я лікар, — буркнув він, — а не спеціаліст із фізики. Мабуть, під час обвалу уламки утворили нішу, яка й захистила обличчя загиблого.

— У такому разі, чому в нього в роті був камінець?

Лікар підвів очі з пригніченим виглядом. На його лиці чітко читалася думка: «Ще один флік, який вважає себе спецом у медицині».

— Не знаю, — презирливо відказав він. — Може, відколовся від брили піщаника, коли та впала.

— Теж можливо, але тоді ясна й зуби були б пошкоджені. А згідно з вашим звітом, ротова порожнина ціла.

— Це правда.

Чоловік знову звівся на ноги та підкурив.

— До чого ви ведете? — зрештою мовив він із удаваним інтересом.

— Самюеля могли спочатку вбити, а тоді покласти до рота камінь і спричинити обвал склепіння, щоб зімітувати нещасний випадок.

Циммерман виплюнув дим і покашляв.

— Навіщо тоді камінець? Це означало б видати правду про насильницьку смерть, хіба не так?

— Може, це повідомлення чи попередження.

Лікар реготнув. Відповідь Ньємана не розв’язувала суперечності. Навіщо приховувати вбивство і водночас про нього повідомляти?

— Куди ви діли той камінець?

— Та... викинув! — відповів Циммерман зі щирим подивом.

Ньєман кинув погляд на Деснос, яка стоїчно пітніла в своїй парці.

— Ви знищили настільки важливий доказ?

— Тіло було вкрите уламками. Його помили, а шматки піщаника викинули. Коли ми з асистентом знайшли ще один, то просто позбулися його, от і все. У ньому не було нічого особливого.

— Це мали вирішувати експерти-криміналісти.

— Про що ви говорите?

Флік проігнорував запитання й поцікавився:

— На тому уламку піщаника не було фарби, шматка фрески?

— Ні. То був запилений камінець не більше за п’ять сантиметрів завдовжки...

Ньєман помовчав. Лікар брехав, але флік не мав жодного уявлення, чому.

— Мені сказали, що посланці зрештою погодилися на розтин, тому що його мали провести ви.

— Справді?

Ця історія починала діяти Циммерману на нерви, і він цього не приховував. Стоячи біля рослин, він схопив пульверизатор і почав пшикати на них невеличкими хмарками. Тепер із цигаркою в зубах, у перев’язаному поясом халаті, він нагадував зубожілого аристократа, що бореться зі старими маніями.

— Ви їх знаєте, хіба не так? — не відступав Ньєман.

— Інколи вони приводять до мене своїх малих. Диспансер відповідає їхнім критеріям.

— Тобто?

— Він безкоштовний. Потискаєш руку — і йдеш собі з рецептом.

— Із якими хворобами вони звертаються?

— Нічого особливого. Бронхіти, астми... Зазвичай вони й самі справляються, за допомогою рослин чи ще бозна-чого, але інколи їхні народні ліки не діють.

— Ви буваєте в Дієцезії?

— Їздив туди раз чи два. Через зовсім малих дітей.

— Як це було?

— Дуже дивно. Вони прийняли мене у величезному, але порожньому сараї. Мати не випускала з рук своє дитя, навіть під час огляду.

— Ви брали з них гроші за візит?

— Ні.

— Чому?

— Зовсім не та атмосфера. Важко пояснити, але... коли ви потрапляєте на їхню територію, то відчуваєте, що ваші звичні цінності там не діють...

Стефан Деснос енергійно закивала. Вони обоє мали поблажливий вираз, притаманний людям, які пережили близькосмертний досвід: «Вам не зрозуміти».

Ньєман не став наполягати. Ця теплична спека, цей нікчемний персонаж, цей халтурний звіт... Йому раптом усе набридло, і він розпрощався, як це роблять фліки:

— Добре. Я попрошу вас залишатися на зв’язку.

— А куди ж я дінусь?

— Ви збиралися піти, ні?

— Я йду на пенсію, але поки залишаюся в місті. Я, наче виноградна лоза, встиг укорінитися.

Ньєман натягнув увічливу посмішку. Лікар із козацьким чубом і затуленим рукою обличчям не справляв враження людини, на яку можна розраховувати.

Вони з полегшенням вийшли на холод.

— А я й не помітила цю деталь із камінчиком. Ньєман зупинився й поглянув на Стефан Деснос.

У пітьмі, закутана в стьобану куртку й споряджена, як солдат на фронті, вона втратила трохи своїх чарів. Не страшно. Вони повернуться за нагоди — або ні. Це вже неважливо.

— Цей камінчик, — відповів він, — це початок розслідування. Справжнього, фліківського розслідування.

Деснос хотіла щось сказати, але Ньєман уже сідав у «меган». Ще одна втрачена нагода проявити люб’язність. Теж не страшно.

Мабуть, у нього ще буде така можливість... або ні.

13

Фламенко — це було для неї вже трохи занадто. Ці хрипкі акорди, ці надламані голоси — все це створювало враження, ніби їй розривали серце міцними кігтями. Уже за кілька секунд її очі наповнювалися слізьми, а гіркий смуток пік у животі, наче виразка.

Чимало сезонних робітників були старими добрими циганами, які наче приїхали просто із Сент-Марі-де-ля-Мер[4]. Щовечора вони грали «Кармен» довкола вогнища і зовсім не виглядали втомленими.

Івана ж ледве ворушилася. Руки й ноги не розгиналися, спину звело, а через задишку навіть курити було проблематично. І цей біль... Боліло водночас ніде і всюди. Біль пронизував її тіло, танцював, прогулювався ним як завгодно, де-не-де затримуючись на довше, тоді перекидаючись на іншу частину, не даючи Івані спокою.

Вона відійшла від гурту й поволочилась до великих столів, із яких уже все прибрали. Сезонні працівники в сутінках виглядали майже комічно, принаймні неочікувано: ці жінки й чоловіки, які провели цілий день перевдягнені в амішів, тепер ходили в потворних лосинах, поношених пуховиках і натягнутих по самі брови шапках.

Івана помітила Марселя, який простягнувся на одній із дерев’яних лавок, розставлених довкола столів. Над його обличчям танцював рожевий світлячок — чоловік потягував джойнт, втупившись у небо.

— Поділишся?

Марсель підвів голову й відразу простягнув їй косяк. Від першої ж затяжки — найкращої — Івану ніби підкинуло до зірок, або принаймні таке було відчуття. Вона вже сто років не торкалася травки, але щоразу, коли вживала її — єдиний наркотик, який вона ще собі дозволяла, — то відчувала гостру насолоду, в котрій завжди містилося своєрідне попередження.

— Ніяк не можу тебе прошарити, — сказав Марсель, підводячись, аби забрати косяк.

— Тобто?

Чоловік усівся ближче — вони походили на двох учнів, які втекли зі шкільного свята.

— Ти виноградної лози в житті не бачила, це зрозуміло. А якщо хочеш закосити під якусь офіціантку, тебе видають руки.

Івана опустила очі на свої долоні, які ставали тут справжнім прокляттям. Спробувала ковтнути, але від трави пересохло в роті.

Треба було вирішувати: блеф чи зізнання. Або ще краще — проміжний варіант. Напівбрехня — це також і напівправда.

— Я не сезонна робітниця. Я журналістка.

Марсель зробив іще одну затяжку. Довкола його пальців закружляли червоні іскорки, схожі на крихітних вогняних зміїв.

— Гаразд, — сказав він із повним ротом диму, — тепер усе зрозуміло.

— Я веду розслідування про посланців. Моя редакція хоче глибоку розвідку про секту, а проникнути сюди можна тільки зараз.

— Ти трохи запізнилася.

Івана розреготалася. Пара й дим обіймалися, ніби двійко закоханих. Флікиня вже була накурена.

— У нашій конторі не дуже стежать за графіком збору винограду. І то нам пощастило, що посланці беруться за це так пізно.

— Це точно. І в якій же газеті ти працюєш?

Івана стиснула долоні між ногами й кілька разів похитала головою, всміхаючись, наче їй ніяково. Але це було радше гиготіння дезорієнтованої під кайфом людини.

— Цього я тобі не можу сказати.

Марсель і собі реготнув. Івана уявила, як вони двоє мали виглядати, — сидять на лавці та корчаться від реготу. Гідні представники людства.

У темряві, за межами світляних кіл від вогнищ і переносних LED-ліхтарів, за ними спостерігали посланці на конях.

— Це якось пов’язано зі смертю Самюеля? — запитав Марсель плавним голосом.

— Ні. Ми ще до того вирішили провести розслідування.

— Але ж це плюс, так?

Тон чоловіка ніби мінералізувався, так наче його рот складався лише з кісток і зубів.

— І так, і ні. Зараз усі ЗМІ про це пишуть. Так що це радше мінус. Але якщо я вичеплю якусь сенсацію...

— Нічого ти не доб’єшся.

— Чому ти так кажеш?

— Бо я тут працюю вже шостий рік, і якщо ти сподіваєшся на щось похмуре, типу вбивства, замаскованого під нещасний випадок, чи ще якусь таку фігню, то на тебе чекає розчарування.

Івана, загублена в конопляному тумані, раптом віднайшла думку:

— Ти маєш на увазі, що вони не можуть скоїти злочин?

— Посланці — ненасильницька община, і це не порожні слова. Вони ніколи не піднімуть руку на свого.

— А хтось, хто не належить до общини?

Марсель пирснув. Дивитися на його зуби було лячно — здавалося, що, сміючись, він от-от виплюне один чи два.

— Ти маєш на увазі, хтось із нас?

Він кивнув на темні силуети, які розходилися спати. Цигани нарешті припинили свій концерт.

— А чом би й ні?

— Я знаю більшість цих чуваків. Убивць тут нема. У крайньому разі почубляться п’яні чи там за якусь тьолку поцапаються, але вбити Самюеля? Нащо? Забудь, кажу тобі.

— Може, бабло? Якийсь борг?

Гиготіння Марселя перетворилося на булькання:

— Тут немає грошей. Як на курорті — все включено. Та й у їхніх піджаках немає кишень.

Він засміявся із власного жарту й поклав руку на Іванине передпліччя — зовсім не залицяння, Марсель був не в тому стані: покручений, як плющ, він сидів у специфічній позі укурка, який віддаляється від усвідомленого світу.

— Пиши свою шнягу про посланців і забудь про Самюеля, — пробурмотів він. — Ось тобі моя порада. За кілька днів стане відома офіційна версія, і це буде банальна історія про риштування, які...

Чоловік не договорив. Він завалився на бік, зморений сном. Івана похитала головою. Вона й сама не могла додумати жодну думку до кінця...

Флікиня покинула свого товариша, який хропів на лавці, й, похитуючись, пішла до свого намету. Подумати тільки, ще цього ранку вона планувала по-тихому залізти до каплиці... Зараз Івана навіть до паркану не дійшла б. Дорогою вона повалилася на порослий травою схил й простягнулася, спершись на лікті.

Спостерігаючи, як анабаптисти прибирають за сезонними робітниками, які розійшлися спати, Івана відчула кольки заздрощів до їхньої незворушності, їхнього спокою, їхнього запалу.

Вона, сирота, ніколи не знала такого послідовного життя. Коли в тебе немає батьків, тебе кидає туди-сюди залежно від доступних варіантів. Спочатку це багатодітна сім’я, потім потрапляєш у дім, схожий на виправну колонію, тоді до подружжя старих католиків...

У таких обставинах, із різношерстих клаптиків і формувалася її особистість, а виховання походило на латану-перелатану свитку, з дірками, в яких гуляв вітер... Лише робота фліка дала Івані один-єдиний прямий шлях у житті.

Це нагадало їй про Ньємана. Він мав приїхати сьогодні. В ідеалі Івана мусила би набрати його. Вона закопала телефон у переліску за кількасот метрів од Маєтку.

Але від думки, що доведеться продиратися крізь дірку в паркані та пиляти полем посеред ночі, Івана лише реготнула. Все одно вона не могла повідомити йому нічого значущого.

Краще було лягти спати й набратися сил.

14

Найманці ночували в кількох великих наметах, розставлених на відстані один від одного, таких собі військових спальнях із двома рядами матраців. Для ілюзії приватності між ліжками натягнули полотняні ширми.

Більшість робітниць уже спала. Збирачі винограду не страждають на безсоння. У наметі було чистісінько, і не просто так: розкидатися речами було суворо заборонено. Після робочого дня всі мусили прийняти душ у пересувних санітарних блоках на кшталт тих, які встановлюють на будівельних майданчиках. Звідти посланці забирали робочі манатки, щоби випрати їх — слова «продезінфікувати» не вживали, але щось таке малося на увазі. Наступного ранку робітникам видавали свіжий одяг, бездоганно чистий і випрасуваний.

Ночами всі поверталися до свого природного вигляду, хропучи поміж складок безформних светрів. Івана нарешті знайшла своє ліжко й повалилась на нього. У неї було таке відчуття, наче її кістки розкидало по всьому матрацу. Якусь мить вона лежала на спині, споглядаючи інфрачервоні обігрівачі, які посланці розставили у проходах. Чи то вогник сигналізації, чи то око диявола...

Івана стулила повіки, і в голові сплив образ Рашель. Її кругле обличчя, її легкі й водночас дуже виразні брови, суміш мрії й шаленства, її світла райдужка, в якій ніби відбивалося лице співрозмовника... Рашель була не просто близька до природи, вона була самою природою. Якщо екологічні переконання Івани видавалися напруженими, згірклими, агресивними, то Рашель була рідною дочкою цих цінностей. Дівчина без тіні жорстокості, яка виросла за правилами сталого сільського господарства... Івана всміхалася на ці думки, які втрачали логіку в міру того, як її охоплював сон.

А тоді все розвалилося.

Спочатку вона чує шепіт, подібний до павутиння. Івана розплющує очі й бачить кількох посланців — білі сорочки, руді бороди, світлі капелюхи, — які схиляються над нею.

Голоси не стихають, але й губи в них не ворушаться, її шкірою ковзають чиїсь руки. Івана намагається сіпнутись, але тіло не слухається — втома перетворилася на параліч. Пальці, голоси... Тепер вона впевнена, що це якісь молитви, невідомі псалми...

Тоді з’являється центральна постать церемонії.

Тварина з брунатним писком, ніби виліпленим із глини й усіяним зубами. Зубами, що стирчать не з пащі, а довкола неї. Купа ікл роздирають плоть довкола губів, ніби борода зі слонової кості...

Раптом Івана усвідомлює, що за слово повторюють посланці:

— Das Biest... das biest... das biest[5]...

Вона прокинулася, здригнувшись, підстрибнувши на своєму матраці, як Ріґан, дівчинка з «Екзорциста», одержима дияволом. Спочатку Івана закашлялась, тоді злякалася, що зараз зблює. Її обличчя вкривав піт, згірклий холодний піт колишньої наркоманки. Бляха, це все через той джойнт... Вона вже застара для цієї фігні.

Поволі Івана усвідомила, що в наметі панує спокій: хропіння, зітхання, шурхотіння простирадл... Але дещо з її сну не зникло. Залишався шепіт.

Жінка енергійно пошкребла голову, ніби щоб позбутися останніх крихт сну... Але ні. Шепіт не вщухав. Він лунав не в наметі, а знадвору. Івана сіла на ліжку й прислухалася. Голоси приглушувала цупка тканина. Усе, що вона втямила — це те, що ті двоє чоловіків (бо голоси були чоловічі) говорили німецькою. Тією старовинною, мало зрозумілою мовою, яку полюбляли посланці.

Івана зосередилася та вхопила уривки розмови:

— Звір прийшов...

— Іще ні...

— Ти чудово знаєш... його прихід... пророцтво...

Вітер відносив окремі слова. Івана нічого не могла зрозуміти. Але розчула головне: «Das Biest...». Як у її сні.

Вона почекала кілька хвилин, а тоді наважилась вийти. Її миттю пронизав холод, і звуки ночі, ніби стиснуті морозом, вдарили їй у вуха.

Обачним кроком Івана обійшла намет і зазирнула за його лівий бік (там, де невідомі пошепки обговорювали свої таємниці). Нікого. Наскільки вона пам’ятала, ті голоси були сповнені тривоги...

Das Biest... Про кого вони говорили? Про біблійного героя? Старий забобон? Убивство Самюеля?

Раптом Івана обернулася, відчувши чиюсь присутність. Примружилася, намагаючись розгледіти в пітьмі якусь тінь. Нічого. Спонукана якоюсь ірраціональною силою, вона стала на одне коліно та сперлася долонею на долівку.

Звір був там, глибоко під землею.

Івана підвелася, потерла плечі й енергійно струснула головою. Вона провела в Маєтку заледве три дні, а в неї вже їхав дах.

Флікиня скрадалася вздовж намету, коли її погляд привернула одна сцена. Вервечка жінок, одягнених так само, як і вдень, — у чорні сукні й білі чепчики — йшли через табір. У руках вони несли стоси тих самих суконь, чепчиків і фартухів, дбайливо випраних і випрасуваних на наступний день. Жінки прямували до душових, аби залишити одяг у великому кошику з накривкою, передбаченому спеціально для цього.

Івана повернулася до намету і ще трохи поспостерігала за посланницями крізь щілину входу. Ці нічні панянки несли не тільки костюми, а й особливу картину світу, чистоту нового дня, красу майбутньої праці.

Невинні істоти, якими рухає саме Добро.

Чи такі вже й невинні?

У голові жінки пролунав тонкий голосок: «Нехай почує тебе Господь...».

15

Ньєман не вечеряв. І в глибині душі відчував од цього задоволення. Кожна пропущена трапеза, кожна перемога в дієті була невеличким приводом для гордощів. Із роками він потовщав і сприймав цю слабкість як приниження. Він мріяв жити як індуїстський аскет, задовольняючись мискою рису на день. Стоїчна душа, непідвладна спокусі їдла. Але, на жаль...

Задзвонив телефон: Деснос.

— Чекаємо на вас унизу.

То вона таки скликала свій загін. Ньєман устав із ліжка, не зважаючи ні на свою кімнатку в дванадцять квадратних метрів, ні на пожовклі шпалери, на яких ледве виднілися візерунки в стилі «туаль де Жуї».

Коли засновували ЦБКЗ, префект поліції казав йому: «Щасливчик, подорожуватимеш усією Францією». Але поки що всі Ньєманові мандрівки обмежувалися місцевими моргами. Гастрономічний туризм зводився до бутербродів у машині. Що ж до чарів маленьких міст, то вони полягали в занедбаних готельних номерах і трупах у канавах.

Зрештою, Ньємана це влаштовувало: його цікавило тільки Зло і смерть. Він залишав інший берег звичайним людям, які насолоджуються життям і воліють про смерть забути. Тим, кого він захищав, хоча в реальності терпіти їх не міг.

У ресторані готелю на нього чекала групка жандармів. Закутані в темно-сині пуховики, типочки стояли посеред зали кольору пергаменту, освітленої маленькими яскраво-жовтими абажурами й оздобленої мушкетами XVII століття...

Стефан представила Ньєманові кожного крюшо[6], але запам’ятати ці прізвища було нереально. Всі її колеги мали імена роялів.

У двох із них явно була, як то кажуть, надлишкова вага. Двоє інших походили на стажерів, а то й на випускників вишу. Ще один мав стільки років, що йому давно настав час передавати естафету. Зрештою, лише один здавався гідним кандидатом: вусатий буркотун зі стандартними параметрами сорока із гаком років.

— Сідайте, — розпорядився Ньєман таким тоном, ніби віддавав команду «вільно».

Чоловіки скинули парки й підтягнули стільці до одного з найбільших столів.

— Найважливіше зараз, — заговорив флік, — це команда криміналістів.

— Вони приїдуть завтра вранці.

— Чудово. Нехай обшукають каплицю до найменших закутків.

— Але...

— Але що?

— Ви ж самі її бачили. Там поприбирали, понатоптували. Не розумію, що там...

— Деснос, я тобі вже казав, припини давати відповідь, перш ніж поставити запитання. Мені потрібні відбитки пальців, органічні зразки, зліпки. Щоби було чим завалити їхню лабораторію у Страсбурзі! Може, щось і знайдуть.

Стефан щось занотувала у блокноті. Жандарми скоса перезирнулися, опустивши голови.

— По-друге, опитування жителів околиць.

— Яких околиць? — поцікавився вусань.

— Околиць каплиці. Не можна відкидати можливість того, що цей «нещасний випадок» насправді — вбивство, здійснене шляхом псування підмосток.

Вирячені очі, які втупились у Ньємана, не вселяли в нього впевненості. Всі були налаштовані скептично.

— Одне з двох: наш клієнт — або посланець, або чужинець, сезонний робітник чи тутешній. Утім, йому так чи інакше треба було дістатися до церкви: пішки, велосипедом, машиною, мотоциклом... Будь ласка, опитайте місцевих фермерів, людей, які живуть уздовж трас, тих, хто їздить цими дорогами у відповідний часовий проміжок. Може, вони щось бачили.

— Ми вже робили все це, — холодно зауважила Стефан.

— Що ж, тоді зробіть іще раз. Ваші матеріали справи менші за мою податкову декларацію.

За цими словами запала важка мовчанка. Тепер Ньєман відчував не ніяковість, а радше зачатки ворожості. Та йому було до лампочки.

— По-третє, я хотів би серйозніше взятися за сезонних робітників. Хто вони, звідки, чи є історії судимості.

— Це стигматизація.

— Ні, це здоровий глузд. Мені торочать, що посланці проти насильства і що вони не можуть мати жодних мотивів для вбивства. Нехай. Хто тоді залишається? Найближчі до Маєтку найманці, які сплять у таборі менш ніж за п’ятсот метрів од нього. Варто покопати.

Вусань не здавався:

— І ми їх усіх маємо допитати?

— Неодмінно. Перевірити їхні алібі й оцінити їх. А ще попросити кооператив надати нам їхні анкети для найму.

Жандарми зіщулились на своїх стільцях, а Деснос прочистила горло.

— Що? — запитав Ньєман.

— Це буде важко, бо подібна процедура може затримати збір винограду.

— Дякую, що порушили цю тему. З’ясуймо все раз і назавжди: померла людина, а це не дрібниця. Я більше чути нічого не хочу про ваш виноград. Наше розслідування важливіше.

Один із двох товстунів наважився взяти слово. Як не дивно, в нього не було й сліду воґезького акценту.

— Припустімо, що риштування пошкодив один із сезонних робітників, але з якою метою? Щоб убити Самюеля? А навіщо?

— Потрусимо їх. Тоді й побачимо, що з того вийде.

Ньєман виставив чотири пальці, зігнувши великий. Цифра 4 означала новий розділ.

— Раз ми вже про це заговорили, промацайте також будівельників. Ніхто про це не говорить, але, зрештою, саме вони мали найбільше можливостей пошкодити поміст.

Деснос, як здогадався Ньєман, хотіла заперечити, бо цих людей також допитували, але передумала.

— П’ятий пункт — найделікатніший...

Він стишив голос, щоби м’якіше підвести колег до думки:

— Треба піднапружитись і допитати посланців.

— Я ж вам казала...

— Що вони не підписують свідчень? Ну, тоді скажіть їм, що це просто розмова.

— Вони не говоритимуть. Та й їм немає чого сказати. Ми...

— Зустріньтеся з близькими Самюеля. Я розумію, що вони всі як один, але має ж у кожного бути своя особистість. Я хочу краще зрозуміти жертву.

— Загиблого, — виправила його Деснос.

— Загиблого, — погодився Ньєман.

Насправді він поділяв сумніви Стефан: ці люди не говоритимуть, а якщо й говоритимуть, то це буде ще гірше. Але ватажок зграї має не втрачати віри — заради себе й інших.

Без п’яти хвилин пенсіонер підняв руку.

— Я знаю, що ви приїхали, аби провести глибше розслідування, — сказав він, — що це ваша робота і все таке, але можна запитання?

— Слухаю вас.

— Звідки це переконання, що йдеться про вбивство?

Ньєман подумав про камінець у роті. Доказ слабенький, але інтуїція підказувала, що саме цей шматочок піщаника псував усю картину.

Флік повернувся до Деснос із таким виглядом, ніби доручав їй важливе завдання.

— Капітанка пояснить вам. — Тоді відразу повів далі: — Я також хочу, щоби нам передали обвалені риштування.

— Навіщо? — запитав хтось.

— Тому що криміналісти про це попросять. Ну, сподіваюся... Якщо йдеться про саботаж, ті металеві трубки — це зброя. Ще мені потрібно, щоби знайшли всі залишки фрески.

— Але їх ніхто й не ховав!

— А де вони?

— Мабуть, посланці десь їх зберігають. Ці малюнки дуже важливі для них.

— Саме так. Я хочу знати, чому вкрай посередній твір має таку цінність для християн, які заперечують будь-які релігійні образи.

Ньєман поклав долоні на стіл — вони закінчили.

— Ось і все. Не забудьте також про звичайні перевірки. Приміром, гляньте, чи не було в регіоні подібних випадків.

Стефан засунула свій блокнот до кишені штанів.

— Роботи чимало... Завтра вранці я розподілю завдання і...

— Ні. Починайте просто зараз.

Сім пар брів в унісон злетіли догори. Ньєман натягнув усмішку, яка мала би бути співчутливою.

— Вибачайте, друзі, але мусимо спробувати наздогнати втрачений час.

— Ви натякаєте, що ми погано попрацювали? — запитала Деснос, чиї щоки палали, як червоні вогні світлофору.

— Ні, але ви були переконані, що нічого не знайдете. Тому мене й покликали: почати все з чистого аркуша.

На знак солідарності він провів їх до виходу з готелю. Темна бразонська вулиця, крижаний вітер, ліхтарі, які ніби дрижали у своїх закутках... Усе це підтверджувало те, в чому Ньєман і так завжди був переконаний: у провінції, щойно западає ніч, зосереджуються найгірші жахи.

Жандарми посідали до свого фургону, але Ньєман гукнув Деснос.

— Я хотів би, щоб ти пошукала щось, пов’язане з тим камінчиком у Самюеля в роті. Може, це якийсь ритуал. Нам треба знати, чи були інші такі випадки, нещодавно або за останнє століття.

— Хочете, щоб я відразу за це взялася?

Ньєман не відповів: це було само собою зрозуміло.

— Майоре... — мовила жандармка, не зводячи з нього погляду, — ви пояснили нам, як вести розслідування, можу і я дати вам пораду?

— Be ту guest[7].

— Якби ви припинили поводитись, як царьок, і забули про свою зневагу парижанина до провінції, думаю, це мотивувало би нас і допомогло б пришвидшити роботу.

— Я...

— Щоразу, коли ви дивитися на нас або згадуєте про нашу роботу, то виглядаєте так, наче у вас під носом купа лайна.

— Але...

Стефан ступила крок уперед, звично стискаючи кулаками ремінь.

— І я скажу вам ще дещо, майоре. Хоч я й народилася в Ґебвіллері, працюю жандармкою усього вісім років і їм тарт фламбе[8] двічі на тиждень, я не дурепа, і якщо Самюеля справді вбили, я зі шкури випнусь, аби схопити злочинця.

Ньєман розреготався.

— Коли знайдемо його, пригостите мене.

— Чим?

— Тарт фламбе.

— Під винце з Маєтку, — додала жінка, всміхаючись від вуха до вуха.

16

Повернувшись до свого номера, Ньєман помітив, що пропустив виклик від Циммермана. Але телефон навіть не дзвонив. Чомусь на першому поверсі готелю не ловить зв’язок.

Він одразу передзвонив лікарю — пізня година давала надію на важливу інформацію.

— Я перечитав свої нотатки, — заговорив Циммерман. — Можливо, Самюель був мертвий ще до обвалу.

— Чому ви так уважаєте?

— Якщо добре поміркувати, крові було недостатньо. Хоча каміння сильно пошкодило грудну клітину, я не знайшов ознак внутрішньої кровотечі.

— І ви кажете це тільки зараз?

— Пробачте... Коли я забирав рештки, це був присипаний пилюкою фарш. Пошкодження від обвалу були такі значні, що у мене не виникало й думки, ніби смерть могла статися ще до цієї бійні.

— Є якісь ідеї щодо справжньої причини смерті?

— Чесно? Жодної.

Тиснути на цього патанатома-любителя не було жодного сенсу.

— Можете скласти для мене ще один звіт про це?

— Але мені доведеться заперечувати власні висновки.

— Саме так.

Коротка пауза: схоже, лікар зважував усі «за» і «проти».

— Окей. Зроблю.

— Якнайшвидше, будь ласка.

Ньєман поклав слухавку. Ця перша перемога не принесла йому жодного задоволення. Події розвивалися саме так, як він і передбачав, але це була не добра новина. Убивство. Ритуал. І це дивне протиріччя: чому вбивця намагався водночас відзначити й замаскувати свій злочин?

Раптом Ньєман зрозумів, чому йому не хотілося вечеряти, а настрій був нижче нікуди. Вона не телефонувала. Івана, його напарниця, його слов’яночка... Вони не мали чітких домовленостей щодо зв’язку, але ж вона знала, що Ньєман сьогодні приїжджає, і він думав, що...

Ньєман схопив підшивку, яку для нього склепали в Парижі. Спати не хотілося. Ніж лежати й дивитися в темряву, ліпше вже зробити ґрунтовніші нотатки та трохи поглибити свої знання.

Насправді йому вже була знайома історія анабаптистів. Ньєман пережив свій протестантський період — принаймні таку спокусу — і багато читав про добу Реформації. Цей рух породив іще одне переконання. Реформувати церкву — так, повернутися до біблійних приписів — звісно, але передусім потрібно було відродити релігійну практику часів Ісуса, тобто приймати хрещення в дорослому віці, з повним усвідомленням цього таїнства.

Так з’явилися анабаптисти. Вони відразу стали жертвами гонінь, тортур, різанини, більшість із них тікала. Меноніти, аміші, гуттерити попрямували до Східної Європи й Нового Світу. Посланці, більш-менш захищені своїм вином, залишилися.

Упродовж п’яти століть вони трималися на відстані від поверхневого світу тих, хто не живе за заповідями Христа. Вони обрали добровільне усунення від світу (німецькою «meidung»), бажаючи жити в повній чистоті, подалі від держави, політики і навіть церкви, зіпсованої світською владою.

У Маєтку минало століття за століттям, кожне таке ж, як і попереднє. Вино, переслідування, незмінний спосіб життя... Однак у XX столітті общину очолив один чоловік, хоча за попередні чотири сторіччя вона ніколи не мала лідера.

Отто Ланц був не стільки керівником, скільки реформатором, до того ж, дуже суперечливим. По-перше, він не належав до історичних родів анабаптистів. Це був чужинець, світська людина. По-друге, він був художником — нонсенс для общини, яка відкидала будь-які зображення й особисту творчість. А ще він був жорстоким.

Ланц виступав не за війну, а за твердість. Це він оточив Маєток парканами й заснував цю «службу охорони», яка наглядала за кордонами їхнього світу. І це він, заглибившись у французьке законодавство, спромігся звести справжню правову фортецю, яка захищала посланців од нападів із зовнішнього світу.

Треба було би порити більше на цього типа, але на те, щоби пускатися в дослідження о такій порі, Ньєманові не ставало сил. Він глянув на годинник: уже за північ, а Івана досі не зателефонувала. Чи мав він непокоїтись? Мабуть, після трьох днів збору винограду вона просто була виснажена, от і все.

Ньєман вирішив, що і йому час лягати. Увімкнувши гарячущу воду, прийняв душ у кабінці розміром із саркофаг.

За кілька хвилин він лежав у темряві й відчував зяючу порожнечу. Шкіра досі парувала, і Ньєману здавалося, ніби він — бездонне горно. Думки попливли десь між явою та сном.

У цьому напівсвідомому стані викристалізувався спогад. Колись давно він намагався вивчити японську — хтозна навіщо. Загальна культура Ньємана, чистого самоучки, завжди розвивалася стрибками. Сьогодні він цікавився модерною архітектурою. Завтра — композитором на ім’я Шарль Кеклен. Наступного дня — протестантизмом... Усе це ніколи не заходило далеко, але було краще, ніж нічого.

Словом, він записався до Інституту східних мов і цивілізацій. Він нічого не знав про Японію, і ця культура ніколи особливо його не приваблювала. Його зачаровувало письмо кандзі. У цих ієрогліфах Ньєман убачав — чи, точніше, сподівався побачити — іншу картину світу, символічний код, який, якщо його опанувати, навчить по-іншому бачити реальність (йому було за тридцять, і на той час він уже серйозно взявся за вуличне насильство).

Кинув за кілька місяців — важко ходити на вечірні заняття, коли маєш стежити за ґвалтівником-рецидивістом або маніяком, який забирає голови жертв, аби влаштувати собі домашній мінет.

Із тих занять від запам’ятав лише один ієрогліф — на позначення річки. Вертикальна риска, тоді ще одна, коротша — це береги. Між ними — третя, ще коротша — вода. Цей символ сам собою був дивовижний. Але ще прекрасніше було те, що він також позначав сім’ю — точніше, сім’ю, що спить. У перші роки дитини японські батьки кладуть її на ліжку посередині, й ієрогліф позначає цю троїстість. Батько й мати — це береги, які захищають дитину-річку...

Чому Ньєман раптом пригадав цей знак, лежачи на самоті в пітьмі? Тому що сам не мав ні дружини, ні дитини. Він був неповним ієрогліфом. Самотньою рискою.

Ось чому Івана Богданович так багато для нього важила. Вона була для нього не берегом (дружиною) і не річкою (дитиною), а потроху обома. Вона не давала йому стати урвищем над прірвою і робила людянішим, теплішим. Чоловіком, який міг наглядати за дівчиною з трагічною долею і водночас відігрівати біля неї свою внутрішню вічну мерзлоту.

Ньєман уже засинав, коли, схопившись, узяв телефон і ще раз перевірив виклики. Жодного. Він уявив власне обличчя, оточене темрявою й водночас освітлене сяйвом екрана — мільярдами рідких кристалів розчарування й тривоги.

Лише тоді, переможений, він заснув, прокручуючи в голові запитання: чому ж вона не подзвонила?

17

На колінах.

Навкарачки.

Як завгодно.

Коли Івана прокинулася, то відчула себе ще більш розбитою, ніж напередодні ввечері. Від думки про те, що доведеться знову збирати виноград, захотілося зблювати. Не кажучи вже про жах, який досі розпирав черепну коробку шепотом та усіяною іклами мордою. Das Biest...

Підйом у посланців підлягав суворому розпорядку. Спершу треба було застелити ліжко, тоді прийняти душ (мило домашнього виробництво пахло землею, скошеною травою і ще чимось терпким на кшталт ладану), після цього — натягнути чистий одяг на день (він також відгонив чимось рослинним, а ще — чимось горілим).

За мить вона вже сиділа за столом під великим навісом, освітленим електрикою, разом із усіма найманцями перед розкішним сніданком. Тут посланцям слід було віддати належне — їжа була божественна. Особливо для Івани, яка корчила із себе веганку.

У піднесеному настрої, ніби анабаптистка, вона накинулася на хлібці з ячменю й полби, заїдаючи їх кукурудзяним пудингом. Тільки от проблемка — посланці також пропонували досхочу пирогів зі шкварками, сирокопченої шинки, масла...

— Виспалась?

Не чекаючи на відповідь, Марсель сів поруч із Іваною, буркочучи:

— Голова болить — капець. Це все цей гаш, який ми вчора курили. Реально гівно!

Тоді він почав жалітися на біль у спині, на крепатуру, на кепське травлення. Дуже швидко перейшов до зарплати, не такої вже й хорошої, і соціальних виплат, яких геть не вистачало.

— Ми ж не худоба, чорт забирай!

Івана не слухала. Вона дивилася на склянку молока, яка стояла перед нею і чия білизна контрастувала з пістрявими конфітюрами — повнотілі, насичені, блискучі кольори перетворювали стіл на справжню палітру. Усе ніби походило з одного чистого джерела.

Це й вражало Івану в Маєтку: надзвичайна цілісність. Від золотистого винограду до чорного вбрання, від рудих борід до білих комірців, від повільних жестів до мовчазних молитов, усе було зроблене з однієї матерії, такого собі кришталю, крізь який прозирало сліпуче божественне світло...

Зненацька Івана прийняла рішення — і залпом випила склянку молока. Після прохолоди в горлі відчула важкість у шлунку, тоді гіркоту святотатства: вегани не мають уживати жодних продуктів тваринного походження. Вона не була впевнена, що зможе таке перетравити, в усіх сенсах цього слова, але ця білизна в горлі підштовхнула її до рішення: цього ж дня знову зустрітися з Рашель.

18

Зустрітися та допитати її.

Ньєман поспав усього кілька годин — звісно ж, паршиво, йому снилися трупи, які смоктали камінчики, — і прокинувся розгубленим, із квадратною головою.

О шостій ранку він спустився. У готелі було порожньо. Запустити кавоварку в ресторані не вдалося. Ньєман узяв своє пальто та вирішив трохи пройтися містом. Бразон ударив йому просто в голову, ніби сталева куля для знесення будівель.

Одним махом повернулися спогади. Важливо: не ті, на які він міг би очікувати. Не страхітливий пес, не брат-шизофренік, не тортури іклами й гальмівними тросами. Лиш невеличкі уривки дитинства, які, витягнуті на світ божий, не приносили йому ні щастя, ні мук.

Ньєман ніколи не знав легкості дитячих років, чистої радості хлопчиська, який живе одним моментом. Його завжди терзав глухий неспокій, якась безпредметна тривога. Через теперішнє, через майбутнє, страх смерті чи ще бозна-чого... Зрештою, лише професія сищика дала йому підґрунтя й стабільність — власний шлях. Дехто, щоби встояти на ногах, підсідає на алкоголь, наркоту, антидепресанти. Ньєман же був залежний від злочинності.

У Бразоні не було нічого особливого. Центр походив на Ґебвіллер і на всіх його менших братів у долині. Безжиттєві, тісні, наче поганий костюм, міста, помпезні, як меморіал жертвам. Було доволі темно, і мало що вдавалося розгледіти, але Ньєман угадував тютюнову крамницю, сірувату мерію, невеличкі супермаркети з напівпорожніми полицями.

Однак перед готелем на нього чекав приємний сюрприз: Стефан Деснос, у бездоганній уніформі та з усмішкою, яка вартувала всіх сніданків на землі.

Ну ж бо, Ньємане, не таке це життя й жахливе...

— Кави? — запропонував він, задиханий від ранкової прогулянки.

— Та ні, дякую.

— Є прогрес? — запитав Ньєман, потираючи руки, щоби зігрітись.

— Криміналісти розкладаються в каплиці й починають забір зразків.

— Супер. Нехай спочатку пройдуться люмінолом[9]. Уночі мені телефонував судмедексперт. Самюель був мертвий ще до обвалу.

— Що? Він передумав?

— Ага, клоун. Тепер уже запізно кликати іншого медика чи ексгумувати тіло. Я впевнений, що у будь-якому випадку люмінол принесе нам якийсь сюрприз. Хороший сюрприз.

— Тобто, поганий.

— Не чіпляйся до слів, — відмахнувся Ньєман, хапаючи дрижаки. — Ти точно не хочеш кави?

Зала ресторану пожвавішала, хоча це гучно сказано. Ввімкнули світло, а за стійкою метушилася маленька офіціантка. Між голів тварин на стінах витав запах кави, і це мимоволі заспокоювало.

Ньєман на кілька секунд задивився на дівчину, яка вправно керувала паровою трубкою для капучино. Він уже помітив її напередодні. Навіть на шостому десятку його смаки й бажання залишилися такими ж, як і в двадцять років, але відточилися, наче сапфірове вістря.

— Агов, Ньємане, ви мене слухаєте?

— Що? Так, вибач.

Вони всілися за стійкою, спершись ліктями на її блискучу цинкову поверхню, ніби у вестерні.

— То що ти казала?

— Розповідала про опитування сусідів...

Принесли каву. Її аромат розтікся жилами Ньємана й миттю зігрів його.

— Ми взялися за це з самого ранку, але, враховуючи заселеність околиць, сподіватися нема на що. Навколо Маєтку розташовано хіба кілька поодиноких ферм. До того ж, вони стоять далеко від дороги. Малоймовірно, що хтось щось помітив на трасі.

— Ніхто не працював у полі в той момент?

— Посеред ночі? Забудьте, Ньємане.

— А сезонні робітники?

— Ми збираємося запитати дозволу.

— У кого?

— Ньємане, ви знаєте закон не гірше за мене: усе, що ми можемо зробити, — це офіційно викликати кожного робітника для допиту. Якщо хочемо виграти час, маємо їхати туди. А якщо хочемо потрапити на територію Маєтку, потрібна згода посланців...

Ньєман не відповів. Він ніколи не поводився так обачно, але зараз він був не в Парижі і знав, що Шніцлер його не підтримає.

— І все-таки, є прогрес, — повела далі Деснос. — Нам удалося отримати імена сезонних робітників через сайт соцстраху. Навіть посланцям доводиться реєструвати своїх найманих працівників. Тепер перевіряємо їхні історії судимості.

«Хороший хід, ціпонько», — ледве не сказав Ньєман, але в останній момент утримався. Він не хотів, аби його заскочили на гарячому та звинуватили у фамільярності, а то й у дискримінації.

— А з будівельною бригадою що?

— Це в ранковій програмі.

Ньєман здогадувався, що Деснос працювала всю ніч. Від цього він відчув дивне задоволення, поєднане з докорами сумління. Жандармка носила обручку й, вочевидь, жила в затишному гніздечку неподалік, мала чоловіка, дітлахів і «рено кенгу». Власне, фліку подобалося саботувати сімейне життя своїх колег, як хлопчаку, який розвалює піщаний замок сусіда зі скверика, але потім він завжди злився на себе як на самотнього тирана.

— Так, — мовив він, дзенькаючи горнятком об стійку, — ми самі допитаємо начальника бригади. Ти знаєш, де він має бути сьогодні вранці?

Стефан погортала свій блокнотик.

— Він керує іншим ремонтом за сто кілометрів звідси, в храмі святого Франциска з Паоли, неподалік від Ліпсайма, в департаменті Нижній Рейн. Це доволі відома церква, і...

Її маленький записничок, ця її сумлінність зворушували Ньємана.

Він по-дружньому поплескав Деснос по плечу та всміхнувся.

— Їдьмо.

19

— Що ти твориш? — запитав Марсель.

Івана переступала ряд лоз, аби підійти поближче до посланців, які збирали ягоди на віддалі.

— Нам не можна звідси відходити.

— А? — невинно озвалася вона. — Окей. Але мені тут більше подобається, тут затінок.

— Так сонця ж нема.

— Ти зі мною чи як?

Не мовивши ні слова, чоловік проклав собі шлях між листя. Вони синхронно взялися до роботи, з кошиком за спиною та секатором у руці.

Марсель був в ударі. Йому заманулося розповісти Івані про ґевюрцтрамінер. Сорт із холодної півночі, який не боїться зимових заморозків і який збирають пізно, щоб отримати дуже солодку ягоду, практично готове вино. П’ють його як аперитив, на десерт, на новорічні свята... Але можна розпити пляшечку і під азійську кухню.

— Свинина по-китайськи з вином із Маєтку — та ти що!

Івана не слухала. Вона зневажала вино. Вбачала в цьому захопленні марнославство міщанина, який веде жалюгідне існування в своєму забитому пляшками льосі.

Натомість вона насторожила вуха й намагалася розчути, про що говорили між собою посланці за два ряди від неї. Та це було не так і легко: ті як води в рота набрали. А коли таки озивалися, то лише старовинною німецькою, яку неможливо було розібрати.

Але Івана насолоджувалася видовищем: їхньою ощадливою манерою збирати виноград, їхнім зосередженим поглядом, їхніми мирними обличчями... Навіть працюючи, посланці виглядали бездоганно. Чепці та солом’яні брилі виблискували білизною, а костюми в траурних тонах не били в очі.

Довкола простягався ельзаський краєвид, який мало не тремтів від морозу. Непевне світло відбивалося під неможливим кутом і прозирало з-за оболонки хмар. Івана була здивована: їй, переконаній містянці, все ж подобалися ці спокійні безкраї обшири, де пахло землею й опалим листям... Зовсім непогано.

— Якого хріна ти виробляєш?

Івана здригнулася: вона обрізала парості лози.

— Та що з тобою не так? — запитав Марсель, підходячи, щоб оцінити збитки. — Тебе приб’ють.

— Усе нормально, відросте.

Марсель подивився на неї, неначе раптом осягнувши, наскільки Івана некомпетентна. І як вона зневажає сільське життя. Чоловік кивнув, аби вона переходила до наступної рослини, а сам спробував приховати втрати.

Івана повернулася до роботи, проте ніяк не могла припинити спостерігати за посланцями. За їхніми рухами, їхнім убранням вона глибоко відчувала відстороненість. Кровний бар’єр. Саме такий, який відчувала в прийомних сім’ях. Її приймали як сестру. Вона ділила з цими людьми їжу й повсякденність, але бракувало основного. Коріння, джерела. Вони були струмочками, Івана — каналізацією.

— Агов, та що ж ти робиш-то, бляха-муха?

Відволікшись на власні жалі, Івана порізала собі руку між великим і вказівним пальцями. Навіть не помітивши цього.

Тепер вона, ніби загіпнотизована, дивилася, як на листочки скрапує кров, і не могла ні відреагувати, ні хоча би поворухнутися.

— Усе гаразд?

Перед нею, по той бік ряду, стояла Рашель. Не встигла жінка відповісти, як анабаптистка схопила її руку, піднесла до рота й взялася смоктати рану.

Від цього занадто чуттєвого дотику Івана ледь не знепритомніла. Але Рашель уже копирсалася в кишені фартуха, тоді витягнула звідти білу хустинку й перев’язала нею зранену долоню.

Флікиня досі мовчала. Їй хотілося щось промовити, але слова застрягали в роті, сповнюючи його залізним присмаком. Рашель затягнула вузол, стиснувши два кінчики матерії зубами.

— Не сильно болить? — запитала вона крізь листя.

Івана подумала про сповідальню, в якій дерев’яні ґратки замінили на лози.

— Нічого, — пробелькотала вона. — Не знаю, що зі мною таке сьогодні, роблю якусь дурню.

Рашель переступила ряд лоз, піднявши сукню, ніби в канкані.

— Я тобі покажу.

Вона присіла поруч, взяла рукою Іванину правицю із секатором й піднесла її до початку стебла. Одним різким рухом Рашель перерізала гребінь, схопила гроно й поклала його до вербового кошика. Івана спостерігала за нею, зачарована її вправністю та спокоєм. За рухами дівчини прозирала глибинна цілісність ґрунтових вод.

Марсель, який стояв за кілька метрів, спостерігав за сценою недовірливим поглядом. Мабуть, він уперше бачив посланницю так зблизька. І це, схоже, йому не подобалось.

Івана мимоволі закинула голову й заплющила очі. Можливо, вона знепритомніла, але всього на кілька мілісекунд. Розтуливши повіки, жінка побачила перед собою налиті дощем хмари.

— Зрозуміла? — запитала Рашель.

Івана відхилилася й поглянула на її обличчя. Довелося зробити над собою зусилля, щоби не погладити ці рожеві щічки, привабливі, наче фрукт.

А головне, зараз Івана могла зовсім зблизька роздивитися очі Рашель. Напередодні вони здалися їй занадто світлими, якимись прозоро-допитливими. Але насправді вони були значно насиченішими. Від їхньої райдужки ширилася якась мінеральна ваговитість, як від мармурових гробниць.

— Може, пообідаємо разом? — запитала Івана.

20

— Вампіри.

— Що за маячня?

— Усі мої дослідження на тему камінчика в роті привели до байок про вампірів.

— Поясни.

За кермо сів Ньєман. Він вирішив обрати роль галантного чоловіка, а не сердитого начальника. Перша справа джентльмена: погратися у водія. Він їхав спокійно, націлившись використати сто кілометрів дороги на завершення наради.

— У 2000-х роках, — повела Деснос, прогортаючи сторінки на айпаді, — на розкопках в Ірландії знайшли два поховані скелети, датовані VIII століттям нашої ери. У кожного в роті був великий камінь, який не давав стулити губи.

— І як археологи це пояснюють?

— Вони вважають, що таким чином мерцю намагалися не дати повстати та знову опинитися поміж живих. Схоже, це також пов’язано із чумою. У ті часи вірили, що її переносять вампіри, які одразу після поховання оживали та з’їдали свій саван. Цей акт святотатства і поширював чорну смерть...

Із такими зачіпками нам іще працювати й працювати...

— Це все? — запитав Ньєман спокійним тоном.

— Ні. Я знайшла ще одну згадку... 2014 року на одному середньовічному цвинтарі знайшли труп, якого також покалічили після смерті. Між щелеп вставили цеглину, щоб він не зміг нікого вкусити, якщо воскресне...

— А нічого серйознішого немає?

— Це все абсолютно серйозно. Принаймні, було в IX столітті. Я також відкопала один випадок в Італії, коли...

Ньєман почув достатньо. Він утиснув у плечі голову та випростав руки, спершись ними на кермо. Вдалині лінія горизонту перерізала нерухоме небо, наче ніж.

— Ці старі казки ні до чого нас не приведуть, — пробуркотів він.

— Я не згодна.

— Думаєш, Самюель був вампіром?

— Ні, але він жив у минулому, як і всі посланці.

— Їхній час завмер у XVI столітті, а не в Середньовіччі.

— У тому, що стосується створення общини, — так. Але вони живуть за біблійним ученням, зокрема за приписами зі Старого Завіту, яке відсилає радше до Античності.

Деснос мала рацію: анабаптисти існували поза часом. Вони вписувалися в легендарну давнину. Поняття епохи для них губилося у хмарі пустельного пилу.

Можливо, цей камінчик у роті був алюзією на стародавній ритуал, який практикували в часи Вавилону...

— То вбивця міг би виявитися посланцем? — піддражнив колегу Ньєман.

— Я цього не казала. Але можна пошукати мотив у їхній історії чи віруваннях.

— Згоден. І ми не знаємо, на що вони здатні.

— Ви постійно кидаєте на цих людей тінь підозри, а дарма. У їхньому світі немає місця насильству.

— А однак я читав, що вони виступають за смертну кару.

— Це тут ні до чого.

— Справді? А мені принцип «око за око, зуб за зуб» здається досить-таки жорстоким.

— Посланці слідують Священному Писанню. Вони боронять покарання, які практикувалися за давніх часів. Навіть Ісус у Євангелії від Матвія каже: «Хто злорічить на батька чи матір, хай смертю помре»[10]... А Павло в посланні до римлян пише: «Заплата за гріх смерть»[11].

Стефан Деснос дедалі більше виявляла ерудицію. Можливо, це була хороша новина... Але Ньєман ніяк не міг зрозуміти: вона захищала посланців чи просто була в курсі їхньої культури?

— Можливо, Самюель учинив смертний гріх, — кинув він.

— Припиніть, Ньємане.

— І все-таки, зроби мені ласку, — сказав флік тоном, повним прихованих натяків, — перевір, чи не траплялося в общині чи довкола неї підозрілих смертей.

— Уже перевірила.

— Тоді пошукай іще. Серед їхніх комерційних партнерів, каналів збуту, всякого такого...

— Зроблю. Але ви, схоже, не знаєте, що таке провінція. Якби за останні п’ятдесят років тут сталося вбивство чи навіть нещасний випадок, який нагадував би нинішню історію, всі про це знали б.

— Маю тобі дещо сказати, — видихнув Ньєман.

— Що?

— Ти добре працюєш.

Він зиркнув на Стефан і побачив, як її щоки порожевіли. Ніби солодка вата, що миттю розтанула. Очі в неї також блищали, мов на морозі.

— Уже близько, — сказала жандармка, аби не дати собі розчулитись.

21

Церква святого Франциска з Паоли була набагато більшою за каплицю святого Амвросія. Вона височіла обік траси, наче терикон на рівнині, повній калійних солей. Ньєман залишив авто на парковці та попрямував до високого порталу, Деснос — за ним.

Усередині ж усе було так само. Стіни, немов зі свинцю, і склепіння, які не завадило б почистити. Вітражі пропускали так мало світла, що його не вистачало на весь цей темний простір. За місце в церкві також змагалися свічки, скульптури, позолота. Але все разом виглядало холодною нерухомою масою. Ніби згасла зірка.

Парадоксально, але цей гігантський склеп кишів життям. Віряни молилися, туристи блукали проходами, якийсь священик говорив у мікрофон... У глибині Ньєман помітив червоне сяйво дарохранильниці й здригнувся. Ще один дитячий спогад. Тоді ця скринька, на якій горіла маленька лампадка, не давала йому спокою цілу службу. Що в ній містилося?

— Туди.

Частина церкви в іншому її кінці ліворуч, за колонами, різко вирізнялася із загальної атмосфери. У калюжці світла з чіткими межами виднілися прозорі пластикові тенти. За ними проглядали риштування, які здіймалися до стелі.

Познайомилися. Ремонтом керував П’єр Мюллер — він також був найбільшим, найвищим, найжилавішим із усієї бригади. Щойно він зрозумів, що йому не дадуть попрацювати щонайменше півгодини, то смиренно зняв каску й кинув її на підмостки. Тоді схрестив руки на грудях — його долоні визирали з-під ліктів, наче риб’ячі плавці.

— Я вже все розповів вашим колегам.

Ньєман витягнув звіт Жакоба з кишені пальта.

— Ви це читали?

— Дурниці.

— Що ви маєте на увазі?

— Суцільні дурниці. Що незрозуміло?

Мюллер мав великі вирячені очі. Із такими баньками він, мабуть, помічав кожну дрібницю на будівельному майданчику. Інженер мав широкий кругозір.

Крюшо вже дізнавалися про цього кадра і його компанію. Сімейний бізнес із реставрації історичних споруд, спеціалізований на церквах. Дуже хороша репутація. Підприємство займалося не декоративними елементами (фресками, іконами, ліпниною...), а тримальними конструкціями.

— Я не маю виправдовуватись. Я вже двадцять років зводжу риштування й реставрую церкви. Я свою справу знаю, повірте.

Довкола Мюллера метушилися його робітники, і Ньєман почувався у своїй тарілці. Чоловіки в білих комбінезонах і респіраторах були точною копією співробітників експертно-криміналістичної служби. Мюллер також був одягнений у захисний костюм, але на ньому той виглядав так, наче сушився на мотузці.

— Вас не попереджали про ерозію, спричинену виноградниками?

Мюллер схопив течку й погортав її, ніби щоби пересвідчитися, що там написано нісенітниці.

— Не смішіть мене, — нарешті мовив він. — Якби ці випари значно впливали на піщаник, це було би видно. Та й навіть якщо припустити, що так і є, ми точно помітили би це перед початком робіт. Ви що думаєте? Що ми ставимо підмостки і встановлюємо перекриття, не провівши жодного аналізу?

Ньєман очікував на такі відповіді. Із невідомої причини експерти страхової компанії підіграли посланцям так, аби поліцейське розслідування здавалося непотрібним.

— Яка ж ваша гіпотеза?

— Саботаж.

Відповідь пролунала, ніби постріл.

— Щоби зробити це, потрібно знатися на будівництві?

— Ні. Склепіння ледве трималося. Достатньо було розхитати одну підмостку і кілька разів ударити молотом у потрібному місці, щоб усе обвалилося. А от для того, щоби встигнути так швидко, треба було й справді знати, що робити.

— В якому сенсі?

— Самюель потрапив під обвал близько дев’ятої вечора. Того дня ми закінчили роботу о шостій. А отже, ваш клієнт мав менш ніж три години на те, щоби зруйнувати дах.

— А чому не жінка?

— Ми міцно затягуємо муфти. Щоби викрутити з них гвинти, треба мати неабияку силу.

— Ви помітили потім сліди саботажу?

— Ні.

— Як ви це поясните?

— Я нічого не пояснюю. Але саботаж був.

Будівельник мав упертий вигляд, який відлякав би будь-кого. Він опустив голову на груди, ніби страус із зігнутою шиєю, і не рухався.

— Можливо, це був хтось із ваших робітників?

— Пильнуйте за словами.

— Я завжди пильную за словами. Мені за це платять. І зараз я поставив вам запитання.

Мюллер зволив витягти одну руку з-під пахви і втомлено нею змахнув.

— Думайте, що завгодно, мені начхати. Я можу поручитися за кожного з моїх хлопців, а якщо вам цього не достатньо, перевірте їхні алібі. Із сьомої до дев’ятої вечора ми всі були тут, у церкві святого Франциска. Ми відстали від графіка.

— А посланці?

Довгов’язий щиро розсміявся.

— Убивство — це не в їхньому стилі. Я ніколи не бачив, аби хтось із Маєтку дратувався чи проявив найменшу грубість. Хай там як, а на Самюеля ніхто не наважився б замахнутися. Для них він був наче святий.

— А я думав, що в них немає лідерів.

— Їх і справді немає, і Самюель нічим не керував. Але він був офіційним намісником Господа. Це давало йому не владу, а... вирішальний вплив.

Ньєман змінив курс:

— У каплиці посланці працювали разом із вами?

— Могли б. Вони добре знаються на цій справі. Але з ними забагато обмежень. Їм не можна торкатися певних матеріалів, вони не люблять електрики...

— Що ви про них думаєте?

— Хороші люди. Гідні довіри.

Невеличка провокація на доріжку:

— Вас не бентежить їхнє сектантство?

— Вони знайшли свій шлях. На здоров’я. У нас із ними завжди були хороші стосунки.

— А з Самюелем?

Мюллер відповів не одразу. Його круглі очі втупилися в якусь точку між двох колон.

— Він нас задовбав.

— У якому сенсі?

— Він наглядав за реставрацією. Справжній маніяк. Ми сварилися, але це ніколи не заходило далеко. Це суперечить їхнім принципам. Зрештою, він теж непоганий мужик.

— О котрій він зазвичай приходив до вас?

— Часто під вечір. Перед тим, як ми їхали.

— Але в день своєї смерті він не прийшов.

— Так. Мабуть, через збір винограду. Вони зашиваються.

Мюллер глянув на годинник — цей допит починав йому набридати.

— Що ви можете сказати про фрески на склепінні?

— Нічого. Такі речі реставрую не я.

— А хто цим займається?

— Макс Леманн.

— Де мені його знайти?

Мюллер підняв очі.

— Нагорі. Він також тут працює.

Оце так пощастило.

— Можна попросити його спуститися?

— Ні. Він реставрує мозаїку. Мусить працювати, поки не висохла штукатурка.

Ньєман поглянув на стіну з пластикового тенту. За ним виднілася складна система алюмінієвих брусів.

— Є у вас люлька чи щось таке?

22

Люльки не було. Але, за словами Мюллера, нагору легко було видертися риштуванням. Ньєман, у касці та зі страховкою, поліз — начальник бригади відгорнув тент. Після смерті Самюеля і не йшлося про те, щоб іти на найменший ризик. Деснос дісталася роль підтримки з землі, тож вона залишилася розпитувати робітників бригади.

Флік без труднощів піднявся — заважала лише захисна завіса, яка постійно накривала його, огортаючи кожен рух, створюючи враження, ніби він просувається дивним морем, напівтвердим, напіврідким.

Навіть не усвідомлюючи цього, Ньєман піднявся таким чином на добрий десяток метрів. Він відчував гордість, що зміг, ще й доволі легко.

Але досягнувши передостаннього ярусу, флік послизнувся та раптом завис у повітрі.

— Уважніше, бляха! — крикнув Мюллер, не обтяжений співчуттям.

Інженер потягнув за мотузку, як рибалка дістає свою сіть. Великий улов: флік із волоссям їжаком, загорнутий у своє вічне чорне пальто, ніби в сутану. Мюллер схопив його за комір і підштовхнув назад, до риштувань. Ньєман навіть не зрозумів, що сталося, — пластикова завіса обмежувала поле зору.

— Леманн на найвищому ярусі, — сказав задиханий Мюллер, відчіпляючи карабін і від’єднуючись від свого громіздкого партнера. — Он там, у глибині, є сходинки. Піднімайтесь обережніше.

Ньєман кивнув, геть дезорієнтований.

— А... донизу як?

— Леманн вас підстрахує. Попереджаю вас, це митець. Він гоноровий.

Флік знову кивнув, розвернувся і рушив платформою, зігнувшись удвоє, щоби не вдаритися об дошки останнього ярусу.

У кінці помосту кілька збитих дощок і справді утворювали сходи. Схопившись за поручень, Ньєман видерся ними, залишивши внизу пластикову завісу, яка до верху не діставала.

Зненацька він наче опинився у стратосфері. Над головою розляглося небо із темних хрещатих склепінь. Цей грандіозний і бентежний космос цяткували капітелі колон, ніби висічені з базальту. У Ньємана виникла ілюзія: небо — застигла від холоду лава.

— Ласкаво прошу до мого царства!

Флік обернувся та помітив понад брусами, мотузками й дошками білий силует, але більше нічого. Прожектор, схований за тентом, випромінював сліпуче сяйво.

Обережно маневруючи між розкладеними на помості матеріалами й пензлями, Ньєман підійшов до свого співрозмовника.

Ще один гігант, у такому самому комбінезоні, але, до того ж, у респіраторі із захисним козирком для очей, який робив його схожим на присипану крейдою сарану. Плюс фетрові рукавички і зап’ястя, стиснуті гумками комбінезона — усе герметично й захищено від пилу.

Цієї миті Ньєман і сам не відмовився б від маски — запах клею й вогкого гіпсу щипав ніздрі.

— Що ви хотіли? — запитав Леманн, знімаючи респіратор, ніби фехтувальник — шолом.

Ньємана здивувало його обличчя: реставратор походив на мушкетера, мав біляві вуса та сяйливі, ніби самоцвіти, очі. Ідеальний кандидат на роль у фільмі плаща і шпаги.

— Я прийшов поговорити з вами про фрески в каплиці святого Амвросія.

— Слухаю.

— Ви вже почали над ними працювати?

— Ні. Я беруся до роботи після реставрації тримальних конструкцій. Після тих хлопців, які внизу.

— То ви ювелір?

Реставратор не стримався від гордої посмішки, позолоченої вусами.

— Що ви можете сказати мені про ті розписи?

— Небагато. Вони досить-таки посередні. Халтура XVIII століття.

— Думаєте, ви зможете відновити фрески, що були на обваленому склепінні?

— Щоби відповісти, я маю поглянути на рештки.

— Посланці вам їх не показали?

— Ще ні. Перепрошую.

Леманн раптом схопив кілька шматочків кераміки з миски. Взявши пензель, він мазнув їх блискучою мастикою і приклеїв до склепіння поперед себе.

— Мозаїка? — здивувався Ньєман. — Я не думав, що ця церква така стара.

— Вона й не дуже стара. Її збудували в XVII столітті. Але сюди вирішили перенести мозаїку XV століття, яка гнила в одній капличці в Калабрії, регіону, звідки походив святий Франциск із Паоли.

Він продовжував ретельно викладати фрагменти, відтворюючи малюнок, який Ньєман ніяк не міг розгледіти.

— Що ви думаєте про це прагнення посланців будь-якою ціною відновити розписи в каплиці святого Амвросія?

— Нічого. Але для них це невигідна справа. Моя робота набагато дорожча за ту галіму мазню.

Від клею досі спирало дихання, але цікавість перемогла. Ньєман підійшов, аби роздивитися малюнок, утворений скляними кубиками. Це було самітне брунатне ягня у саду, дерева в якому були позначені лише кількома рисками. Мабуть, пасхальний агнець...

Ньєман знову відступив і поглянув на реставратора, який схилився над верстаком, заваленим розчинниками, пензлями, губками, ватними паличками... Леманн походив на алхіміка, який чаклує в потаємному підземеллі.

— Або ж, — повів далі він, випроставшись і задоволено подивившись на свою роботу, — вони вірять у чутки.

— Які чутки?

Леманн підібрав ще кілька шматків смальти та доповнив зображення тварини.

— Багато хто стверджує, ніби під верхнім шаром існують давніші фрески.

Ньєман, який від початку відчував, що з тим склепінням щось не так, одразу ж зметикував:

— Які могли б мати значно більшу цінність?

Леманн був повністю поглинутий роботою.

Шматочки кераміки нерівномірно відбивали світло. Це сповнювало чорне ягня життям.

Ньєман запитав:

— Ви не робили рентген склепінь?

— Зазвичай роблю, але цього разу не зміг.

— Чому?

Митець нарешті зволив облишити свій пазл і подивився Ньєманові в очі.

— Тому що посланці суворо мені це заборонили.

— Вони не хотіли, щоб ви зазирали під фрески?

— Саме так. І не раз повторили, що я маю провести реставрацію лише верхнього шару.

Слова мушкетера відкривали перед фліком зовсім нове поле можливостей. Реальність, яка більше не мала нічого спільного з вірою посланців чи якимось таємничим ритуалом. Реальність, знайому Ньєманові набагато ліпше.

Звичайна крадіжка твору мистецтва, яка обернулася трагедією.

Ягня було завершене. Досі вологе, воно ніби народилося просто на очах, вийшло прямо з амніотичних вод світу.

Цієї миті Ньєман зрозумів, що помилився: цей темний силует був не ягням, а левом.

Без сумніву, звір Апокаліпсису.

— Скільки треба часу?

— Скільки треба часу для чого?

— Щоби зробити рентген залишків фресок у каплиці святого Амвросія.

— Почекайте, я говорив про звичайні чутки. Ніхто ніколи не знаходив доказів існування чогось більшого.

— Скільки треба часу?

— Можу взятися за це завтра вранці. Але це буде подвійний тариф.

— Обговоріть це з моїм бухгалтером, тобто з французькою жандармерією. Проблем не буде.

Ньєман кивнув реставратору на прощання й пішов, намагаючись не спіткнутися об горщики з фарбою, банки олії та миски зі смальтою.

До каплиці навідався грабіжник, аби поцупити фрагмент купола. Самюель заскочив чужинця. Зав’язалася бійка, і, вочевидь, зловмисник убив посланця.

Ньєман нарешті знайшов сходи, з яких зліз задом наперед, спиною до прірви, вчепившись у поруччя.

Після сутички злодій обвалив риштування. Уполював двох зайців одним пострілом: забрав фрагмент фрески і замаскував убивство.

На нижньому помості не було й сліду Мюллера. Мабуть, він спустився без мотузки й ременя. Не страшно. У Ньємана помітно поліпшився настрій, і він почувався непереможним.

23

Щойно Ньєман ступив на землю, до нього підбігла Деснос.

— Криміналісти знайшли кров.

— Там, де стався обвал?

— Власне, ні. Сліди залишились на іншому кінці будівлі.

Флік ледве стримав тріумфальний вигук. Дорогою він розповів про свої підозри — про фреску під фрескою — і нову теорію: бійку між Самюелем і злодієм. Деснос не виявила жодного ентузіазму. Вона здавалася геть приголомшеною.

Ньєман із задоволенням повернувся до каплиці. Споруда нарешті стала схожа на нормальне місце злочину.

3000-ватні прожектори, як лампа на допиті, перевдягнені в телепузиків криміналісти, павутиння сигнальної стрічки, обачні жандарми, які боялися ступити, куди не треба...

Начальник бригади експертно-криміналістичної служби відрекомендувався: Жульєн Петі, тридцять років із хвостиком. Обличчя, не оригінальніше за ім’я, здавалося ще більш звичайним через капюшон і комбінезон.

Петі належав до виду «експертус екзальтатус». Мабуть, усі підліткові роки запоєм дивився «Експертів» та інші серіали, де розв’язання злочину ховається у знайденому під холодильником залишку від яєчного жовтка. І не хотів пропустити нагоди нарешті потрапити в кадр.

Він провів їх до місця своєї знахідки: там нічого не було видно. Треба було вимкнути світло й розпилити люмінол, який починає світитися під час реакції з часточками оксиду заліза.

— Облиш, — сказав Ньєман. — Розкажи у двох словах.

Петі виглядав розчарованим. Він показав фотографії кривавих слідів і надумав пояснити, як відбувалася сутичка, активно жестикулюючи й коментуючи. Відштовхуючись від кількох знайдених часточок, криміналіст потроху змальовував цілу сцену. Після «Експертів» почався «Декстер».

Зворушений наївністю чоловіка, Ньєман терпляче його слухав. Він знав, що відтворити справжній ланцюжок подій нереально, хіба якщо сховатись за риштуванням чи подивитися відео.

— Зі слідів крові, — перебив він чоловіка, — можна вивести генотип?

Експерт у піжамі завмер на півслові.

— Перепрошую?

— Слідів крові достатньо, щоби встановити ДНК? Криміналіст опустив руки, знеохочений цим польовим фліком без жодної уяви.

— Складно. Але ми, звісно, спробуємо. За моїми припущеннями...

— На твою думку, це кров убивці чи Самюеля?

— Самюеля, звісно.

— Чому «звісно»? Він же міг захищатися, хіба ні? Петі роздратовано стягнув капюшон і кинув на Деснос пригнічений погляд. Тоді відповів спокійним тоном, як говорять до дитини:

— Оскільки Самюель був посланцем, я погано уявляю, щоби він бився. Ненасильство — це...

— Коли на тебе нападають, тіло інколи реагує швидше за голову.

У Деснос задзвонив мобільний. Вона відійшла, щоби відповісти.

Ньєман повів далі:

— Це все?

— На мою думку, це вже непогано.

— Відбитки ніг?

— Що? Але ж...

— Пройдись люмінолом рештою каплиці, до самої стелі, якщо знадобиться, але знайди мені відбитки!

Ньєман крокував до виходу, коли його наздогнала Деснос.

— У п’яти сезонних робітників є історія судимостей.

— Заарештуй їх.

— Що?

— Кажу, затримай їх мені.

— Під час збору винограду?

Капітанка виглядала переляканою — посланцям удалося оточити свою священну територію неприступною стіною в головах усіх місцевих.

— Думаю, за перших підозрюваних ті чуваки зійдуть, — повів далі Ньєман. — До слова, перевір, чи є в регіоні грабіжники церков, викрадачі скульптур...

— Е-е-е... Добре.

Флік кивнув на прощання криміналістам і сам пішов до «мегана». Він довіряв Деснос: вона зуміє організувати облаву за всіма правилами і розібратися з посланцями. Він збирався тим часом поглибити свої знання про історію каплиці. Якщо приховані фрески і справді існували, то мали би залишили слід у минулих сторіччях.

Дорогою до готелю Ньєман зайнявся підбиванням підсумків. Він мав би бути задоволеним просуванням розслідування. Але не був. Якщо припустити, що крадіжка фрески вийшла з-під контролю, а бійка закінчилася трагедією, до чого тоді цей загадковий ритуал із камінчиком?

У глибині душі флік не дивувався, що ця банальна версія веде в глухий кут. Коли життя вело його просто до рук диявола, то на нього точно чекав не швидкий перепихон, а великий куш.

Під тонким шаром очевидних здогадів причаїлася прірва.

Як завжди.

24

Це був кінець світу. Чи принаймні його передчуття.

Коли близько четвертої години дня на виноградники вдерлись крюшо зі зброєю напереваги, Івана нічого не зрозуміла. Що, на Бога, творив Ньєман? Вони домовилися проникнути в общину й діяти обережно, просочитися в її ряди та тихцем зібрати інформацію. І тут він відправляє кавалерію, порушуючи головне правило посланців і насилаючи на їхні мирні землі заповнені набоями автомати.

За іронією долі ця катастрофа розгорталася в останніх променях сонця. Фіолетове небо, бронзові виноградники, чорно-білі силуети з боку Чистих. Навпроти — батальйон темно-синіх жандармів, схожих на гнойових мух, які походжали між лоз і просили найманців — дуже оригінально — показати документи.

Операцією керувала симпатична кобіта, трохи пухкенька, в анораку й кашкеті зі славнозвісною нашивкою — гранатою з вісьмома вогниками. Із такими формами вона, мабуть, сподобалася Ньєманові. Але чому він не тут? Якщо вже робиш дурниці, то роби їх власною персоною.

Крюшо вже пакували кількох любителів фламенко. Кайданки не діставали, але тільки тому, що роми підкорялися, не рипаючись.

Дивлячись на те, як виблискують у сутінках «ріжки» — так жандарми називали свої автомати, — Івана ще раз кинула погляд праворуч, на посланців. Ті зникли.

Флікиня взялася переступати ряди лоз, аби поглянути, що відбувається. Анабаптисти стояли на колінах, ховаючись за виноградом. Вони молилися з опущеними головами й заплющеними очима. Молилися Богу, щоб той захистив їх від жорстокості світських — а на додачу й від їхньої тупості.

Затримували вже четвертого рома. Івана знала Ньємана. Він був не з тих, хто гребтиме всіх підряд, аби тільки зімітувати бурхливу діяльність. Ні. Мабуть, він знайшов зачіпку, яка вказувала на провину сезонного робітника циганського походження.

— Що за хрінь?

Івана обернулася: біля неї з’явився Марсель із обличчям кольору парацетамолу й перекошеним брилем. Зігнувшись у три погибелі, він, схоже, ховався в листі.

Івана миттю здогадалася:

— У тебе була судимість?

— Річ не в тому.

— А в чому?

Чоловік завагався.

— Я не маю французького громадянства.

Івана зустрічала сотні таких — по обидва боки фронту: і коли жила по сквотах, і коли почала працювати флікинею. Маргінали без паперів чи будь-яких планів, чиї дні визначала невпевненість у майбутті.

— Звідки ти? — запитала вона, придушуючи свій (природний) тон фліка на допиті.

— Я з Чорногорії.

— А я хорватка.

Івана сказала це не думаючи, а тоді замислилась, чи ці два регіони не рвали одне одного на клапті в 90-ті.

Обличчя Марселя проясніло.

— У тебе теж нема документів?

Жінка не відповіла, знову спостерігаючи за жандармами, які штовхали ромів до своїх фургонів IVECO.

— То ти нелегалка?

Івана всміхнулася.

— Папери в мене завжди були в порядку.

— Ти з Хорватії чи з Франції?

— Я ж казала, що я журналістка.

— Але... з Хорватії?

На сцену вийшли анабаптисти. Вочевидь, вони намагалися домовитися з жандармами. Вони говорили беззлобно, але їхні очі видавали повну паніку через рушниці. Їхні землі було сплюндровано.

— Заспокойся, — зрештою видихнула Івана. — Ти не в їхньому списку.

— Якому списку?

— Підозрюваних.

— Підозрюваних у чому?

— У вбивстві Самюеля.

— Це... це вбивство?

Івана нарешті поглянула на нього. Запала Марселева пика виражала деяке полегшення.

— Глянь, — сказала вона, хапаючи його за плече й розвертаючи в бік крюшо. — Вони вже затарились. Тепер вертаються на базу.

— Але що це все означає?

— Це означає, що розпочинається справжній бедлам. Винограду доведеться зачекати.

25

Усі повернулися до роботи. Але настрій був уже зовсім не той, навіть посланці виглядали знеохоченими. Повернутися в Дієцезію й помолитися? Облаштувати штаб-квартиру під сараєм? Чекати на накази? Але від кого?

Івана збирала виноград у своєму закутку. Вона почувалася двічі винною. По-перше, за те, що цілком належала до зграї агресорів. Навіть перевдягнена черницею, вона залишалася флікинею й не цуралася принизити чи налякати безневинних християн.

Друга провина була якраз у тому, що вона проникла до Маєтку під прикриттям. Вона була не просто фліком, а ще й зрадницею. Довбаною шпигункою, чия місія ґрунтувалася на самозванстві й брехні.

Із кожним укинутим до кошика гроном вона пошепки сама себе лаяла.

Невдовзі навколо почався якийсь рух. Усі йшли з алейок, кудись прямували, приїжджали вантажівки. Отже, роботи припиняли. Та й споночіло, тож краще було змотувати вудки, щоби не вмерти од відчаю на морозі.

— Як справи?

До неї підійшла Рашель. Івана інстинктивно повернулася до ролі трохи розгубленої найманки.

— Що взагалі відбувається? — запитала вона недовірливим тоном.

— Ходімо зі мною.

Рашель узяла її за руку. Вони пішли проходами в протилежному від інших напрямку, віддаляючись від вервечки вантажівок. Тоді обійшли виноградник і покрокували головною дорогою, яка вела до табору сезонних робітників. За триста-чотириста метрів жінки повернули праворуч, на стежинку, вкриту листям, яке шурхотіло під ногами, ніби зім’ятий папір. Краєвид довкола плинув у пітьмі, немов судно в темних хвилях.

— Ти не маєш хвилюватися через те, що сьогодні сталося, — мовила Рашель наспівним голосом.

— Точно?

Вони зайшли в підлісок. Івана усвідомила, що тремтить майже так само, як листя дерев навколо. Вона захоплювалася власною грою, перевтілюючись у забиту сезонну робітницю.

— Ми звикли до гонінь.

Це було трохи гучно сказано — йшлося про звичайну фліківську облаву, та й усе.

— Це вся наша історія, — повела далі Рашель, не збавляючи темпу. — У XVII столітті нас спалювали, насипавши в рота пороху, щоб обличчя вибухнуло. Потім були переслідування з боку державних органів, гоніння на економічних, релігійних підставах. Для світських ми легкі жертви. Не чинимо спротиву, не даємо відсічі...

За деревами на них чекала низовина, не більша за ставок. На дні цієї ями стояла фермерська споруда, може, стодола, ніби вбудована в підніжжя схилу.

Жінки швидко проминули решту шляху. Рашель так само тримала Івану за руку, тягнучи її за собою. Флікиня бачила потилицю дівчини, чепець, плече. Вона вчувала її пташине дихання, її запах скошеної люцерни.

Вони підійшли до сараю. Споконвічна споруда із чорного дерева, на якому проглядали червоні відтінки, так ніби ці згорілі дошки ще й заіржавіли.

— Що там?

— Трактори, машини.

Найбільше там було птахів.

З-під перехрещених балок злетіла ціла зграйка, але Івана не впізнала, що це за вид. Їхні крила в усіх напрямках прорізали синю ніч, що просочувалася між дощок.

— Сідай, — наказала Рашель, кивнувши на лавку зі світлого дерева.

Вона говорила нетерплячим тоном дівчинки, яка збирається відкрити якусь таємницю своїй найкращій подрузі. Івана послухалася, дедалі більше розгублюючись. Лише за кілька секунд її очі звикли до темряви, і вона розрізнила сільськогосподарську техніку в одному з кутків. Івана навіть помітила щось схоже на фісгармонію.

Решта приміщення була порожня. Тут висів сморід гною, ніби вмерзлий у крижане повітря. Підлога, здавалося, була посипана попелом й утрамбована.

Івана пошукала поглядом Рашель, яка наповнювала ручним насосом цинковий таз у кутку. Вона поралась у цьому сараї невідомої епохи, чисте уособлення віри й обов’язку, «flawless»[12], як кажуть про діаманти. Якщо Івана виглядала так, ніби натягнула якийсь дурацький костюм, то на Рашель одяг сидів як улитий.

— Роззувайся, — сказала вона Івані, повертаючись із тазом.

— Прошу?

— Знімай взуття.

Івана здогадалася, що зараз відбуватиметься, і зіщулилась. Її бентежив не сам ритуал чи його значення. Усе було прозаїчніше — вона цілий день пітніла в своїх шкарбанах і не хотіла, щоби Рашель мала з цим справу.

Але та вже розв’язувала Івані шнурки. Учепившись за лавку, флікиня відхилилася назад, ніби на занадто крутому схилі. Анабаптистка стягнула з неї черевики й шкарпетки, не зважаючи на сморід шкіри та кислуватий запах вогкої вовни.

Не встигла Івана й слова сказати, як Рашель опустила її праву ступню в воду. Трохи звикнувши до холоду, Івана відчула, як анабаптистка легко розтирає їй пальці.

Враження від цього стурбувало її. Жінці здалося, ніби її стопи розчиняються у воді, стають плинними та прозорими. Тоді відчуття перекинулося на ноги, а потім і все її тіло перетворилося на рідку рухливу хвилю, потік, дзюрчання, що не відає земного тяжіння.

В Івани вирвалося зітхання — якийсь чуттєвий звук, який мимоволі зірвався з вуст, — а тоді вона опустила очі й побачила світлу потилицю Рашель, яка нахилилася над тазом, і її передпліччя (вона засукала рукава) — на лівому виднілася чудернацька родима пляма, схожа на хвилясту ящірку.

Івана затримала дихання, відчуваючи, що її й далі несе, ніби під наркотою. Їй стало соромно за такі спогади, але відчуття було саме таке. Наче вона вмазалась і втратила контроль. Його ясновельможна величність героїн.

Івана заплющила очі та спробувала зосередитись на значенні цього ритуалу. Ніяк. Вона пригадувала — дуже туманно — про те, як колись вивчала катехізис, і про Ісуса, який вимив ноги апостолам перед Тайною Вечерею, але це й усе.

— «Хто між вами найбільший, хай слугою вам буде! Хто бо підноситься, буде понижений, хто ж понижується, той піднесеться»[13]... — прошепотіла Рашель. — Це з Євангелія від святого Матвія.

— Я знаю, — збрехала Івана. — Але навіщо тобі понижуватися переді мною?

Рашель і далі поливала водою Іванині ступні, переходячи від пучок до кісточок, натискаючи великими пальцями на перетинки.

— Бо ти моя подруга. А ще тому, що я маю змити твою тривогу, ту рану, яку пробудили жандарми...

Івана знову напружилась — їй здалося, ніби Рашель натякала на її подвійну гру.

— Ти впевнена, що нічого не хочеш мені розповісти? — запитала посланниця.

То ось у чому річ. Вона хотіла витягти з неї інформацію. Увесь цей цирк був лише підступним способом розговорити Івану.

Флікиня закусила нижню губу, щоби не видати ні звуку. Інакше вона вибухнула би лайкою. Рашель досі розтирала їй ноги, неначе щоби розтопити весь її опір.

Івана відчула, що от-от усе вибовкає, — про свою роботу в поліції, про розслідування, про своє самозванство, — проминувши навіть стадію журналістки.

— Я народила сина у п’ятнадцять років, — зронила вона.

Рашель обережно витягла Іванину ліву ногу з тазу. Загорнула її в складки свого фартуха і дбайливо витерла.

— Я народила свою першу дитину в чотирнадцять, — відповіла посланниця.

— Я не виховувала його. Я його покинула. Він ріс у сиротинцях, у прийомних сім’ях.

— У той час ти відчувала, що спроможна його виростити?

— Ні.

— Тоді немає про що жалкувати.

— Легко тобі казати. У тебе є твоя община. Мати, сестри, кузини, тобі всі можуть допомогти з дітьми.

— Я про це й кажу: ти не повинна ні про що жалкувати.

Що більше анабаптистка виявляла розуміння, то більше гнівалась Івана. Їй хотілося встати й пожбурити Рашель у пику цей таз разом із її прекрасним співчуттям.

— У першому посланні святого Івана, — повела далі Рашель, — написано: «Коли любить хто світ, у тім немає любови Отцівської»[14]. Спершу ти маєш позбутися будь-яких почуттів і впустити Господа в себе. Тоді все стане легким. Ви, світські, занадто себе любите...

Івана вирвала з її рук шкарпетки та зігнулася, щоби швидше їх натягнути.

Рашель ніби й не помітила цього нетерплячого жесту.

— Ми забороняємо собі судити інших. У Святому Письмі...

— Ти починаєш задовбувати мене своїм Богом і своїми проповідями! — вибухнула Івана, зав’язавши шнурки.

Вона скочила на ноги й покрокувала до дверей, які відчинила з великими труднощами, ледве стримуючись, аби не заволати від дикого болю в порізаній руці.

Коли їй нарешті вдалося вислизнути надвір, крижаний вітер подіяв на неї, як дефібрилятор.

Івана побігла в темряві. Треба було знайти дуб, під яким вона закопала телефон. Треба було подзвонити Ньєманові. Треба було знову стати флікинею, чорт забирай. А не жалісною розмазнею, якій лоскочуть п’яточки.

26

— Це що таке?

Зі скляної камери на нього кидали налякані й водночас ненависні погляди кілька ромів.

— Сезонні робітники з історією судимості, — стримано пояснила Деснос.

Срака-мотика: єдині збирачі винограду, що мали боржок перед законом, виявилися ромами. Тепер Ньємана звинуватять у расизмі чи дискримінації. А це йому точно не було потрібно.

Деснос, яка, схоже, потай раділа такій ситуації, прощебетала:

— До слова, прокурор кілька разів намагався зв’язатися з вами тут, у відділку. Він стверджує, що ви не відповідаєте по мобільному.

Ньєман удав, ніби не почув. Він розглядав циган. Їхні очі блищали в півтемряві, нагадуючи фліку одне його старе переконання: роми володіють сутінковим зором.

— Ти їх допитала?

— Я думала, ви самі захочете це зробити.

Тепер вона відверто з нього знущалася.

Навіть якщо справа виявиться звичайним грабунком церкви, ці хлопці мало підходили на роль злодіїв. Флік не міг уявити, щоб вони дерлися риштуванням, аби спробувати відколоти фрагмент фрески — а до речі, який фрагмент? Хто знав, що ховається під розписами?

Деснос простягла йому список «підозрюваних». Карло Урсан, 1993 року народження, засуджений за сутенерство, наразі звільнений умовно-достроково. Тоні Геребенец, 1998 року народження, засуджений за вандалізм і навмисне завдання шкоди, звільнений у 2017. Крістіан Теодосіу, умовно засуджений за шахрайство і крадіжку з крамниці. Ніколае Ланґа, засуджений за грабіж із обтяжувальними обставинами, відмотав два роки у в’язниці Енсісайма. Зуїр Іфрім, засуджений за підробку грошей і використання фальшивих банкнот, крадіжку зі зломом, наразі звільнений умовно-достроково...

— Попроси своїх людей допитати їх, — сказав Ньєман сухим тоном. — Перевірте їхній графік і чи є в них алібі.

Він у це не вірив, але перед очима знову виникли світляні плями люмінолу. Вони ніби окреслювали зв’язок із блискучими зіницями цих харцизяк. Спалахнула сутичка. Один із ударів виявився фатальним. Не можна виключати, що ці злодюжки причетні.

— Перевір також, чи немає серед циганських ритуалів каменів у роті.

— Що?

Ньєман скоса позирнув на Деснос.

— А чом би й ні?

— Добре, майоре.

Ньєман відчув, як вібрує телефон, і рефлекторно глянув на екран. Шніцлер. Цього разу таки додзвонився.

— Алло?

Флік пройшов коридором і перетнув фоє відділку жандармерії.

— П’єре? — почувся голос у слухавці. — Що це за хрінь?

Ньєман не встиг відповісти.

— На тебе суцільні скарги!

— Від кого?

— Не клей дурня. Я ж тобі казав діяти потихеньку.

— Це вбивство, Філіпе. Без жодного сумніву. Це геть інша історія.

Він штовхнув плечем вхідні двері й вийшов надвір. На паркінг упала ніч, наче потік в’язкого гудрону.

— Докази є? — запитав Шніцлер після короткої паузи.

— Непрямі, але вагомі.

— Якби ти склав рапорт, ми б виграли час.

— Цим займається моя напарниця.

— Яка напарниця? Я думав, ти один!

— Я про жандарма. Крюшо виділили мені капітанку.

Прокурор стишив тон:

— Точно, я й забув. Гаразд. Що, по-твоєму, сталося?

Ньєман коротко виклав Шніцлеру свої гіпотези.

Крадіжка твору мистецтва. Бійка. Ненавмисне вбивство. Про камінчик у роті змовчав. Шніцлеру були потрібні прості тези.

— А склепіння?

— Або воно не витримало, або крадій навмисне спричинив обвал, щоби замаскувати злочин.

— Ми в глибокій дупі.

Шніцлер, схоже, стурбувався. Він більше любив спокій.

— Підозрювані є?

— Шукаємо розкрадачів церков. До слова, я серйозно зайнявся сезонними робітниками. Вони перебували на території Маєтку і...

— Ця облава на ромів, — перебив його прокурор, — це до чого взагалі?

— Навіщо ж такі гучні слова.

— У тебе щось на них є?

— У них є історія судимості.

— І все?

Ньєман знову кинув погляд на злодюжок в акваріумі. Він копирсався в голові, намагаючись підшукати серйозний аргумент. Та з вуст злітала лише пара, яка зависала в сяйві ліхтарів.

— Мені дзвонили посланці, — сказав Шніцлер.

— Тепер вони телефонують?

— Лише один із них, і не найлегший у спілкуванні.

— Хто?

— Жакоб. Він обурений, що ви наважилися проникнути на їхню територію з вогнепальною зброєю. Ти усвідомлюєш, що це для них означає?

— Це кримінальне розслідування, а не риболовля.

Шніцлер шумно зітхнув.

— Ти уявляєш, що скажуть ЗМІ?

— Поки що ніхто не в курсі.

— Ти забув, яке життя в провінції, старий. Сім’ї твоїх підозрюваних уже, мабуть, повідомили асоціації, які їх підтримують, а в кожного жандарма точно є близькі в місцевій редакції. Завтра вранці про твою операцію говоритиме весь Верхній Рейн!

Ньєман починав перетворюватись на бурульку. Він уже не відчував пальців, а обличчя застигло від холоду. Ця розмова нікуди не вела.

— Є ще одна проблема, — повів далі прокурор, знижуючи голос.

— Однією більше, однією менше.

— Збір винограду.

— Що — збір винограду?

— Я мало в цьому шарю, але знаю, що збір урожаю розпланований до секунди. Усе має відбуватися в певну кількість днів і за потрібних погодних умов.

— І що?

— А те. Якщо через тебе вони провтикають урожай, то нитимуть про це ще років десять.

— Патріку, ти покликав мене, щоб я розібрався в цьому лайні. Пізно задкувати.

— Розумію, розумію, але ж і тебе я знаю. Розслідуй у стилі low profile[15], бляха-муха! Більше стриманості! Більше гнучкості!

Ньємана починало задовбувати, що його відчитує чувак, який все життя просидів, приклеївшись дупою до крісла. Він уже збирався відповісти, коли почув за спиною якийсь звук.

— Триматиму тебе в курсі, — підсумував флік, обернувшись.

Перед ним стояв Жакоб, який ніби вийшов із дитячої казки, зі солом’яним брилем у руках.

Скільки часу він там простояв?

27

Ньєман із посланцем усілися в залі для нарад у відділку — тридцять із зайвим квадратних метрів, лінолеум на підлозі, тьмяні світильники на стелі, столи, розставлені у формі літери «П»... Доброзичлива нейтральність у стилі французьких держустанов.

Жакоб, абсолютно спокійний, сидів на краєчку стільця, поклавши капелюха на коліна. Флік очікував на старий добрий скандал, але пан заговорив тихенько, як мишка.

— Ми незадоволені, — мовив він м’яким тоном.

Ньєман кивнув, тоді дав чоловіку виговоритись.

Жодних сюрпризів у капелюсі: скандальне рішення арештувати лише чоловіків ромського походження, святотатство проникнення до Маєтку з вогнепальною зброєю, ризик затримати збір урожаю...

Це все були слова Шніцлера, тільки посланець прожебонів їх ледь не пошепки. Ньєман радше обрав би прокуророве волання.

— Вибачте, — сказав Ньєман, — ми мусили діяти стриманіше.

Жакоб кивнув, задоволений цими словами.

Але Ньєман не договорив.

— Проте, — повів він далі, — маю нагадати вам, що й на вас теж розповсюджується компетенція правоохоронних органів нашої країни. Хоч ваш Маєток і відрізняється за духом і правилами, він усе ж входить до французької території. Таким чином, ви не маєте дипломатичного імунітету чи чогось подібного.

Він карбував кожен склад, навмисно нагромаджуючи терміни з цивільного кодексу.

— Але, врешті, — відказав анабаптист (його щоки стали на кілька тонів багрянішими), — у чому звинувачують цих робітників?

Ньєман похитав головою, вдаючи, ніби шкодує про те, що мусить зараз повідомити:

— Нічого не можу вам сказати. Але маю вас попередити: Самюеля вбили.

— Що?

Подив був розіграний відмінно. Флік не сумнівався, що Жакоб стежив за просуванням слідства в режимі реального часу. Він не знав точно, як саме, але посланці явно мали засоби для спостереження за зовнішнім світом...

— Звідки ви це взяли?

— Повторюю, — відповів Ньєман, — я не можу видавати таємниці слідства. Але ви маєте зрозуміти, що за таких обставин ми мусили якнайшвидше перевірити всі зачіпки.

— І злочин міг скоїти один із цих чоловіків?

Ньєману не хотілося виливати посланцеві всю душу, але треба було дати йому хоч якісь відомості, аби його задобрити.

— Ми розробляємо версію крадіжки, — стисло окреслив ситуацію флік. — Пограбування, яке обернулося трагедією.

— Крадіжки? — перепитав Жакоб приголомшеним тоном. — Але що там красти?

— Уламки склепіння.

— Але воно не має ані найменшої цінності!

— Я в цьому не такий впевнений. Ви знали, що під верхнім шаром фресок існують інші розписи?

Чистий блеф, але, враховуючи лицемірну поведінку Жакоба, — на війні як на війні.

— Хто вам таке сказав? Такі чутки завжди ходили, але жодного доказу немає.

— Чому ви заборонили Максу Леманну зробити рентген склепінь?

— Та нічого ми йому не забороняли! Просто це не входило в технічне завдання, от і все.

— Ви не хотіли би знати, що там під фресками?

— Там нічого. Це якесь безглуздя.

Ньєман нахилився над столом, спершись на лікті.

— Тоді навіщо ховати уламки обваленої стелі?

— Нічого ми не ховали!

— Де вони?

— У Дієцезії. Ми прибрали їх тимчасово, поки не зміцнять конструкції.

— Я можу їх побачити?

— Звісно. Без проблем.

— Ви знайшли всі фрагменти?

— Ну... так.

— Жодного не бракувало? Нічого не вкрадено?

— Комісаре...

— Майоре.

— Майоре, я не розумію нічого з того, що ви кажете, і, якщо дозволите, ваше розслідування виглядає досить-таки плутано. Ви навіть відштовхуєтесь від абсолютної нісенітниці: у Маєтку не може статися насилля.

— Каплиця святого Амвросія розташована не на вашій території.

— Але вона належить нам. Та й потім, я не про це. Жоден член нашої общини не міг стати жертвою нападу.

— Чому?

— Ми не маємо жодних зв’язків із зовнішнім світом. У нас немає грошей, і ми не становимо ні найменшого інтересу для... вас, інших. До слова, чому ви вважаєте, що Самюель помер не через обвал?

Флік дивився, як коротун вовтузиться на своєму стільці. Через чорний костюм, підтяжки й капелюх він походив на фігурку святого в різдвяній шопці. У відділку поліції він виглядав так само недоречно, як монах із тонзурою в рясі та аналаві — у нічному клубі.

Невеличкий електрошок посланцю не завадить. Ньєман кількома словами обмовився про камінець у роті. Той знову вирячив очі. Вочевидь, він був не в курсі.

— Це вам ні про що не говорить? — наполегливо запитав Ньєман.

— Та... ні.

— Якийсь ритуал, пов’язаний із вашою конфесією?

— Точно ні. Ви плутаєте релігію й забобони.

Останнє слово Жакоб вимовив гидливим тоном.

Навіть обуреним. Але Ньєман не розумів, чим розламування хліба чи помазання чола відрізнялося від камінчика в роті у трупа. Як хтось, він уже не пам’ятав хто, казав: «Якщо ви в театрі й усі навколо вірять у виставу, отже, ви в церкві».

Тим часом Жакоб пустився ще в одну лекцію про життєві принципи посланців, які були засновані на Біблії та правилах, установлених першими анабаптистами. Так само суцільна вода, але цією ще й хрестять і святять.

Флік на таких речах собаку з’їв. Брехуни, казкарі, дурисвіти — він таких бачив сотні. Він знав, відчував, що Жакоб бреше, але ніяк не міг зрозуміти його мотив.

— Коли ви плануєте звільнити наших робітників? — запитав вірянин на прощання.

— Це покаже слідство.

— Я чітко вказав панові прокурору, що...

— Це не повинно затримати збір винограду. Я зрозумів ваш меседж.

Жакоб підвівся й знову заусміхався. Здавалося, ніби він готовий повернутися до свого вертепу.

— Час не жде, — мовив чоловік вибачливим тоном.

Ньєман супроводив його до виходу з відділку й провів поглядом, із яким вислуховують цікаву оповідку. Можливо, в каплиці святого Амвросія справді намагалися вкрасти фреску. Можливо, вся сіль цієї історії полягала в захованих розписах... Але Жакоб не мав до цього стосунку.

Натомість ритуальний камінчик у роті був адресований їм, Жакобу та іншим посланцям.

У кишені завібрував телефон — Карл Ґустав Юнґ зацінив би таку синхронність.

Флік поглянув на екран: імені не висвічувалось.

Але він одразу впізнав номер.

28

— До чого була ця облава в Маєтку?

— У мене не було вибору.

— Що це означає? Що відбувається?

Голос Івани звучав відверто ворожо, але Ньєман був надто щасливий чути його, щоби поставити напарницю на місце. Він уявляв, як вона ховається десь у підліску, вчепившись в одноразову мобілку. Від цієї картини фліку стало недобре.

Опанувавши себе, він коротко підсумував просування розслідування.

— І ви просто затримуєте чуваків із мутним минулим? Це єдина ваша ідея?

— Наразі я зосередився на злодюжках в околицях. Логічно, ні?

— Я днями працюю з цими робітниками. Можу вам сказати, що серед них немає ні поціновувачів мистецтва, ні тих, хто хоч трішки знається на релігії. Якщо сталося вбивство, воно пов’язано з ритуалами й віруваннями посланців.

Флік усміхнувся: він був згодний з Іваною. Але фреска відіграла в цьому всьому якусь роль — він нутром це відчував.

— Бачила сьогодні вашу альтер еґо, — мовила Івана.

— Кого?

— Жандармку з великими цицьками.

Це зауваження зачепило Ньємана, хоч він і не розумів, чому.

— Розкажи краще, що ти дізналася.

Івана короткими сухими фразами описала йому свої враження від общини. Повне розчарування: вона не дізналася нічого нового.

— Це все? — проревів він.

— Я закорешилася з однією дівчиною. Але потрібен час.

— Якраз часу в тебе й нема.

— Це потайна спільнота. Силою їх не візьмеш. Ваша облава вже була великим промахом. Але є ще дещо...

Івана вивалила перед ним якусь маячливу історію про нічні служби пошепки:

— Ішлося про якогось звіра. Das Biest.

— Що за звір?

— Гадки не маю, але... я відчувала його присутність. Присутність звіра...

Ньєман подумав, що Івану треба швидко звідти забирати — вона сповзала на темний бік цього цирку.

— У мене для тебе завдання, — заговорив він, аби повернутися до серйозних речей. — Посланці десь заникали уламки склепіння. Такий собі Жакоб запевнив мене, що ми зможемо їх побачити, але я практично впевнений, що він водить нас за ніс.

— І що?

— Знайди їх. Вони десь у Маєтку. Я відчуваю, що ці каменюки дадуть нам ключик до справи.

— Якщо я їх знайду, що мені з ними робити?

Вічно цей її глузливий тон, на межі провокації.

Розмова з нею гріла Ньєману серце, але водночас у животі наростала якась порожнеча.

— Принаймні знатимемо, де вони, і зможемо провести обшук.

— Це вже скоро ввійде у звичку.

— Знайди фреску, Івано. Якнайшвидше. Так ми виграємо дорогоцінний час.

Коли вона вже збиралася покласти слухавку, Ньєман докинув:

— Івано!

— Що?

— Бережи себе. Ми не знаємо достеменно, куди влізаємо.

Флікиня реготнула, але сміх застряг їй у горлі.

— Кому ви це кажете!

29

— А ну, прокидайся!

Марсель за звичкою курив косячок, простягнувшись на лавці біля одного з обідніх столів. Він заснув із самокруткою в зубах. Фламенко досі свердлило нічну тишу. Хіба що до нього додалася якась трагічна нотка, з огляду на запакованих братів.

Івана потрусила Марселя за плечі. Жодної реакції. Джойнт тлів у нього між губів, ніби лампадка.

— Прокидайся!

Вона говорила тихо, але енергійно сіпаючи його за рукав. Від Марселя тхнуло випивкою. Івана не розуміла, де він її надибав, — парадоксально, але найманцям заборонялося споживати вино та інший алкоголь.

— Марсель, блядь!

Хлоп нарешті розплющив одне око.

— Хочеш затяжку? — сказав він, простягаючи їй косяк.

— Мені потрібна твоя допомога.

— Іди в сраку.

Івана покопалася в кишені й сунула Марселю в руку сотню євро — вона завбачливо заховала в черевиках трохи кешу.

Банкноти в долоні привернули увагу чоловіка.

— Який у тебе план? — запитав він, встаючи.

Івана сіла поруч і пояснила: у них була одна ніч, аби розшукати уламки з каплиці та сфоткати їх.

Марсель знову потягував свій джойнт, опустивши голову, мовчки, можливо, навіть не слухаючи її. Проте зрештою він сказав:

— І що ти потім робитимеш із цією хріновиною?

— Це вже мої справи.

— Ти точно журналістка?

— Ти мені допоможеш чи як?

Марсель уже заничкував бабло, але тепер клював носом.

— Є тіки один варіант, де шукати, — пробурмотів укурок.

— Спробуй вимовляти приголосні, коли говориш.

— Кажу: по ходу, є місце, де вони заникали уламки.

— Де?

— Називається Сховище. Це кілька дерев’яних будівель, де посланці зберігають купу всяких речей.

— А де це?

— Десь за один кеме звідси, але в бік центру Маєтку. У Дієцезії.

— І що?

— А те, що ми не хочемо, аби нас схопили.

— Йдемо.

Марсель уже знов осідав. Івана схопила його за комір і силоміць підняла на ноги.

— Дам іще сотку, коли знайдемо камінці.

Планокур опустив козирок — мабуть, він був лисий, бо вечорами, знімаючи солом’яного бриля, одразу натягував бейсболку.

Він пішов, хитаючись на тоненьких ніжках. Івана здригнулася від думки про проникнення на територію Дієцезії з подібним напарником.

Їм довелося пробиратися кущами, аби їх не помітили посланці-вартові, тоді вони дісталися до діри в паркані та знову вийшли на головну стежку.

— Тут можна ходити?

— Ми ж не в ГУЛАГу. Найгірше, що з нами трапиться, — нас звідси викинуть. Переживемо. Виноград уже майже зібрали.

Івана не відповіла. Була сита всім цим по саму зав’язку. Перелісок, у якому вона заховала одноразовий телефон, розташовувався десь за кілометр, і раніше їй вже довелося збігати туди-сюди підтюпцем через якесь пасовисько, царство вітру й воронів. Івана залишила мобілку при собі, щоби набрати Ньємана після нічної прогулянки. Це означало, що до світанку доведеться повторити маршрут. Не можна було вештатися цілий день із телефоном у кишені.

Ніч була ясна, кольору льодовика, а зорі сяяли в небі, наче сліди від автоматної черги. У цьому було щось несправжнє, що нагадувало Івані інтер’єр Ґранд-Рекс[16], який так зачаровував її в дитинстві, або шопку з живими людьми, де їй, з її молочно-білою шкірою, постійно діставалася роль Богородиці.

Марсель крокував своєю пливкою ходою, й Івана розмірковувала, чи він часом не заснув. Напарник-сновида — просто клас. Жінка була на межі. Вона мала би розімліти від утоми, а натомість почувалася напруженою, як затвор. Готовою вибухнути від найменшого приводу.

Флікиня безперестанку озиралася, боячись помітити відблиск ліхтарів чи почути кроки. Втішало тільки те, що в разі небезпеки вони могли стрибнути в кущі. Івана ставала стріляним горобцем у питанні колючок і кропиви.

— Далеко ще?

— Ні, ми вже в Дієцезії.

Вона не помітила жодних зовнішніх змін, жодних парканів. Ця територія в серці іншої території мала переважно символічну цінність. Івана знала, що десь у холодному її центрі тулилися одна до одної ферми посланців. Але дорога була все такою ж пустельною.

Потроху, ступаючи крок за кроком, Івана розслабилась, і її думки набули різкості. Зовсім не про Ньєманові відкриття — досить-таки безпонтові — і не про її, доволі туманні, гіпотези.

Ні. Вона думала про чудодійну терапію Рашель. Невеличкий масаж ніг — і ось вона вже підносилася в благодаті, мало не до самих янголів.

— Ми вже прийшли чи як? — запитала Івана, стурбована спокоєм їхнього променаду.

— Все, ось уже Сховище, — кинув Марсель, прокидаючись.

30

Сховище було хутірцем із сараїв у стилі Маєтку. Дерев’яні споруди, які посланці, за легендою, могли зводити по одній за день. Парочка підійшла до ґанку найбільшої будівлі, не перестрівши жодного охоронця.

Марсель відчинив подвійні двері, кидаючи через плече обачні погляди. Проникнення до Дієцезії збадьорило його. Всередині сарай походив на хлів, куди Рашель водила Івану напередодні. Місяць потрапляв до приміщення крізь кілька слухових віконець, і в його променях підлога здавалася посипаною цукровою пудрою. Розкидане сіно блищало в місячному сяйві, ніби слюда. Над їхніми головами схрещували мечі балки, які підтримували невидиму в пітьмі стелю. Уздовж стін тягнулися денники, але коней не було. Лиш у повітрі досі витав запах гною.

— Он.

Марсель показував пальцем кудись ліворуч: на килимі зі скошеної трави на штиб пазлу були викладені каменюки. Чорногорець мав рацію: тут дбайливо зібрали фрагменти склепіння. На кожному проставили номер, щоб потім легко повернути на місце.

Івана оглянула приміщення — нікого — і витягла ліхтарик, який прихопила з собою. Вона націлила промінь на фреску.

— Ти здуріла? Вимкни.

— Посвіти, — відповіла флікиня, сунувши йому ліхтарик до рук.

Вона витягла телефон і навела камеру на відтворений розпис.

— То в тебе ще й телефон з собою?

— Цить.

Івана зробила кілька фото, не знаючи навіщо, помалу впізнаючи малюнки, які вона бачила в матеріалах справи, на світлинах, знятих до обвалу. Напівсидяча Богородиця, наївні й незграбні контури. Ліворуч від неї два бородані — мабуть, якісь біблійні персонажі, але Івана була не настільки підкована, щоб їх упізнати, — купали кремезне, як цирковий силач, немовля. У правому й лівому кутках летіли святі або янголи, яких вона теж не розпізнавала.

— Треба йти, ну, — не терпілося Марселю.

— Я майже все.

Івана клацала знімки, думаючи про Ньємана, який усе правильно зрозумів. Посланці не лише зберегли уламки, вони відразу відтворили фреску, наче цей халтурний малюнок був наділений потаємною силою чи божественним духом...

А от версія із крадіжкою не клеїлась, бо розпис був цілий. Стеля каплиці просто обвалилась, і посланці забрали її повністю.

— Бляха, швидше!

Марсель прикипів поглядом до дверей, ніби очікуючи, що з-за них з’явиться легіон анабаптистів, озброєних вилами та мотиками.

Івана сховала телефон і ліхтарик до кишень, знову зануривши стодолу в пітьму. Парочка попрямувала до виходу, коли одна зі стулок розчахнулась. Марсель схопив жінку за руку й затягнув углиб стійла.

Кроки, голоси, темне відлуння. Івана машинально потягнулася до поясу. Але пальці стиснули порожнечу. Треба було вживатися в своє прикриття. Голої й безборонної перед обличчям ворога.

Притулившись до перегородки денника, Івана підсунулася ближче до краю, аби спробувати щось розгледіти. Марсель же зіщулився в кутку, ледве не зарившись у солому.

Те, що вона побачила, підтвердило її глибоке переконання: у якому куточку світу ви б не опинилися, насильство теж буде там, насторожі, готове зринути на поверхню будь-якої миті.

Сараєм крокувало троє посланців із кулеметами й пістолетами в руках, що ніяк не в’язалося з їхнім пацифістським життям. Івана не була королевою балістики, але без труднощів упізнала пістолети-кулемети UMP 9 мм і Glock 17, оснащений лазерний прицілом.

Усе це і близько не стояло з Ordnung і з Gelassenheit. Хіба що, навпаки, порядок і покора передбачають цю артилерію. Троє чоловіків ішли вздовж стін нечутним кроком. Щось почули? Івана схилялася до думки про рутинний обхід.

Вартові з їхніми бородами, солом’яними капелюхами й чорними костюмами нагадували Івані ізраїльських поселенців, цих ортодоксів із пейсами, які з легкістю вправлялися з пістолетами-кулеметами Uzi та рушницями АК-47 глибоко в пустелі.

— Івано! — прошепотів Марсель. — Сюди!

Флікиня обернулася. Чоловік показував їй щось схоже на гігантський лаз для котів у глибині стійла, цілком придатний для того, аби такі двоє зайд, як вони, змогли крізь нього змитися...

Івана кинула останній погляд на найближчого вартового — червоний промінь його «ґлока» розтинав темряву надвоє, як лазер розрізає чорний алмаз. Видовище було приголомшливе й водночас на диво заспокійливе: Івана миттю відчула себе як риба у воді. Бувайте, екзальтовані пацифісти. Ласкаво просимо до сектантів-злочинців, озброєних як давидяни з Вейко[17].

— Ну, давай!

Марсель тримав стулку відгорнутою. Івана нарешті наважилась: повзучи навкарачки, вона прослизнула в отвір, відчуваючи крізь комбінезон вологу солому чи, ще гірше, лайно. Та був не час крутити носом.

Жінка викотилася надвір, слідом за нею пихтів Марсель. Івана вже зводилася на ноги, коли стулка лазу голосно гупнула.

Посланці не могли не почути цей гуркіт.

Івана й Марсель, не змовляючись, побігли просто вперед. У темряві вони не розуміли, куди прямують, але будь-що було краще, ніж те, від чого вони втікали.

31

Вони вирішили розділитися. Поодинці їхні шанси на порятунок тільки зростали. Марсель не дав Івані вибрати напрямок, розчинившись у пітьмі ліворуч. Жінка попрямувала в інший бік, крізь поля, і невдовзі вперлася в не надто гостинну лісову поросль. Вона пірнула у стіну колючих чагарників, продерлася крізь неї, розірвавши одяг, а тоді побігла, поки не опинилася на знайомій території: виноградники.

Івана зупинилася на кілька секунд перевести подих. Тіло горіло від бігу, але це було лише поверхневе явище. Усередині вона відчувала такий холод, що здавалося, ніби її кістки можуть зламатись, наче вкриті памороззю гілки. Земля навколо була кольору заліза, а лози спліталися подібно до колючого дроту на військовій базі.

Івана уяви не мала, де вона, а її вміння орієнтуватися на місцевості було не набагато більшим за її смак до м’яса. Зненацька в неї геть зникло бажання розмірковувати: на дорозі з’явилося світло. Посланці просвічували хащі ксеноновими лампами — у цих охоронців точно не було жодних проблем із сучасними технологіями.

Івана розвернулася й побігла, зігнувшись удвоє між рядами винограду. Важко сапаючи, вони намагалася водночас сяк-так привести до ладу думки, аби вхопити хоч краплю логіки. Як вона втрапила в таку дупу? Як мирна община могла перетворитися на командос, готових пристрелити її за те, що вона вдерлася до їхньої стодоли?

Флікиня добігла до кінця ряду. Кущі, кілька дерев, а за ними — знову виноградники. Вона не бачила нічого знайомого, не помічала жодного знаку, жодного орієнтиру, за яким можна було б знайти дорогу. Івана знов озирнулася й побачила синюваті промені, що танцювали морозним повітрям. Вона віддалилася від переслідувачів, але ті й далі просувалися в її напрямку.

Івана перетнула лісочок і знову помчала з усіх ніг. Земля під ногами була тверда, наче крига. Принаймні на ній не залишиться слідів... Ну ж бо, старенька, в тебе є шанс... Дуже швидко Івана знову захекалась. І вибилась із сил. Від легень залишилися самі жарини, які пропікали інші органи — їй здавалося, ніби тканини в грудях тліють, як тонкі плитки ладану.

Вона впала на коліна. Господи. Ця сцена нагадувала їй погоні соцмістечками часів її молодості, де вона повільно вбивала себе наркотою, як вихаркують кров у раковину. Там доводилося бігти, коли налітала бригада патрульних, ховатися по підвалах, коли не було чим заплатити дилеру, затримувати дихання на парковках, коли банді в капюшонах хотілося трішки позабавлятися з чиєюсь дупцею...

Раптом праворуч, за п’ятдесят метрів від Івани блиснув промінь. Хороша новина: вони обшукували виноградники наосліп — вони її не помітили. Погана: вони наближалися.

Тоді Івані сяйнула геніальна ідея, чи принаймні так їй здалося. Треба було тікати туди, де її ніхто не знайде: на ту дорогу, звідки вона прийшла. Посланці й уявити не могли, що вона піде у зворотний бік.

Обережно, дуже обережно вона встала, намагаючись не тріснути жодною гілочкою, а тоді тихенько, як мишка, покрокувала назад, так само зігнувшись удвоє, черкаючи вухами по хрустких від паморозі листках винограду. Вона не гаяла часу й не ризикувала озиратися, але була переконана, що її переслідувачі віддаляються в протилежному напрямку.

Івана вистрибнула на дорогу й побігла. Не до стодоли, а в інший бік, до табору сезонних робітників. Вона подумала про Марселя. Куди він побіг? У якому напрямку?

Невдовзі Івана влилася в ритм і відновила дихання. Як на фліка вона була не надто спортивна, правду кажучи, взагалі не спортивна. Але віддаляючись від Сховища, вона залишала позаду власний страх, і її тіло поверталося до стабільного стану.

Її «найки» тупали асфальтом — тук-тук-тук — видаючи водночас різкий і приглушений звук, ніби дзьоб нічної птахи. Нанизуючи ось так крок за кроком, Івана мала шанс викрутитись. Вона почувалася цілковито самотньою в пітьмі кольору індиго — було холодно, було важко, — але вже не валилася з ніг, навіть близько.

Івана занурилась у свої переможні роздуми, коли за спиною зринуло яскраве біле світло. Ефект був таким же потужним, як куля між лопаток. Від подиву, страху й зневіри Івана завагалась і за інерцією бігла далі, так ніби мала хоч якийсь шанс відірватися від машини за спиною.

У горлі пекло вогнем. Вона ковтала повітря, як викинута на берег риба — тріпотливі зябра, животом догори, агонія поміж сріблястих лусочок...

Зрештою Івана зупинилася та переможено зігнулася, впершись долонями в коліна. Їй здавалося, ніби вона зараз виблює всі нутрощі на дорогу — вже уявляла, як вони стікають кров’ю і виблискують у світлі фар, наче молюски на палубі корабля.

— Що ти тут робиш?

Івана підвела голову і побачила опущене пасажирське вікно чорної автівки. У глибині цієї дешевої рамки виднілася Рашель за кермом — у її маленьких ручках воно нагадувало колесо возу.

Івана не змогла відповісти. Їй потрібно було ще трохи повітря, кисню, холоду, щоби прийти до тями. Вона поглянула на гігантський джип, який вела Рашель: сільська машина, щось середнє між позашляховиком і зернозбиральним комбайном.

— Сідаєш чи як?

Івана мовчки відчинила дверцята й застрибнула до салону.

— Ходу.

32

Вони обидві були не на своєму місці.

Якого хріна Рашель робила глупої ночі за кермом цього монстра посеред виноградників? А Івана — чому вона, вся в землі, бігла безлюдною дорогою?

Пояснення Рашель було лаконічним. Збір винограду — це безперервна робота. Удень треба збирати ягоди. Увечері чавити їх. Уночі — перевозити в погреби. Посланці працювали за восьмигодинними змінами.

Анабаптистка виправдовувалася суто з увічливості: вона була в себе вдома і не мусила ні перед ким звітувати.

А от Івана — це інша історія.

— А ти, — перейшла в наступ посланниця, — що ти тут робиш о такій годині?

Не зводячи очей з дороги, Івана заламувала руки. Вона весь час трусилася — вочевидь, у цій тачці не було опалення. Вона відчувала, як мокрий одяг прилипає до шкіри. Водночас її нутро все ще кипіло — від зусиль, від страху, від адреналіну.

— Я збрехала, — зізналася вона. — Я журналістка.

Рашель не виглядала приголомшеною. У неї була особлива манера водити: прикипівши руками до керма, вона нахилялася до вітрового скла, наче дорога щось їй нашіптувала...

— Мені шкода, — додала Івана.

Рашель мовчала. Нестерпна тиша. Івані здавалося, наче її нерви рвуться один за одним, мов струни фортепіано, які перекушують кліщами.

Раптом водійка кинула на неї лукавий погляд.

— А можна дізнатися, що ти винюхуєш?

— Нічого особливого. Моя редакція заплатила за цей репортаж, і мені спало на думку, так би мовити, проникнути сюди під прикриттям.

Рашель навіть не запитала, про яке видання йшлося. Та сама зневага до світських.

— Знайшла щось цікаве для статті?

Її хитрість перетворювалася на сарказм. Зрештою, цей м’який, дитячий і водночас столітній голос видавав у Рашель непомірну гординю. Гординю всепрощення. Поблажливість Добра до Зла, праведників до заблукалих душ... Івана пізнала її на навчаннях катехізису в деяких прийомних сім’ях. Це зводило її з глузду.

Вона відчувала велику спокусу вивалити перед посланницею історію про фреску та озброєних охоронців, але відчула, що слід гнути ту саму лінію: грати не надто кмітливу журналістку.

— Я не проводжу розслідування. Я просто намагаюся проникнутись вашою культурою, вашою духовністю.

— Ну-ну. Ти хочеш вивідати нашу таємницю.

— А у вас є якась таємниця?

Рашель розреготалася, як вибухає склянка в дужій руці.

— Я просто хотіла тебе підловити. Не дуже милостиво з мого боку. Ні, таємниці жодної немає. Та й не було ніколи. Але вже п’ять століть ви думаєте, ніби ми щось приховуємо. Аж дивно, як вам важко прийняти нашу простоту.

Після кожного речення вона з таким же успіхом могла тихенько додавати: «Але це не страшно». І ще тихіше: «Ви ніколи нічого не зрозумієте, але ми не тримаємо на вас зла».

— А куди, — мовила посланниця, — ти ходила цієї ночі?

Івана мовчала. Синювата дорога попереду нагадувала старі негативи. Бліді стовбури справді створювали подібний ефект: біле замість чорного, чорне замість білого...

Фліківський інстинкт підказав Івані, що цієї миті вона має сказати правду. Вона й так добряче перевищила свій ліміт обману.

— Я шукала фреску.

— Яку фреску?

— Ту, яка обвалилася і вбила Самюеля.

Цього разу Рашель виказала подив.

— І... знайшла?

Тільки правда — іншого вибору не було:

— Вона в Сховищі.

— Звідки ти знаєш про Сховище?

— Мені про нього розповідали. Інші найманці.

— Хто?

— Без поняття. Я не знаю їхніх імен.

— Чому тебе цікавлять ці черепки?

— Бо мені здається дивним, що ви винесли їх із каплиці й заховали.

— Ми просто зберігаємо розписи в надійному місці, от і все.

Із її вуст пояснення звучало логічно. Але Івана пригадала озброєних сторожів. Прості черепки не охороняють із кулеметами НК UMP.

Раптом вона згадала про телефон, який досі лежав у кишені. Навіть не в режимі польоту. Івану миттю охопив смертельний страх, що він може задзвонити.

Рашель пригальмувала. Івана нарешті помітила довгі намети, столи, паркани... Їй хотілося розцілувати посланницю. Вона повернулася додому.

Івана обернулась і поглянула на гладеньке обличчя Рашель, свіже, мов ранкова роса, попри пізню годину, їй хотілося б ризикнути і поставити ще кілька запитань, але не слід було спокушати долю. Облиш.

Флікиня відчинила дверцята й завагалася:

— Ти мене здаси?

— Це не в нашому стилі. Спробуй відпочити. Зустрінемося завтра на роботі.

Івана покрокувала до табору. За нею спостерігали охоронці, але вони не здавалися ні озброєними, ні агресивними. Пропустили її без жодних запитань (бачили, як та вийшла з місцевого джипу). Івана злегка похитувалась, відчуваючи, як утома посилює земне тяжіння.

Існували три варіанти.

Або Рашель була такою ж невинною, якою прикидалася, і в такому випадку вона нічого не знає, але здасть її. Брехня, навіть у вигляді замовчування, теж була не в їхньому стилі.

Або вона була в курсі всього — таємниці фрески, озброєного загону і, можливо, чогось набагато гіршого... — і в такому разі вона аж бігом викладе свою історію відділу безпеки Маєтку.

Третій варіант... Ні, якщо добре все обдумати, інших варіантів не було. Іваниному прикриттю хана.

Цієї миті вона мусила б узяти руки в ноги і тікати з Маєтку.

Але матрац здався їй набагато кращою ідеєю.