День попелу

33

Макс Леманн дотримав свого слова.

Коли Ньєман о восьмій ранку приїхав до каплиці святого Амвросія, той разом зі своєю командою був уже на місці. У відповідь флік попросив Деснос провести «залучення експерта», яке дозволить заплатити реставратору якомога швидше.

Вусань був нагорі підмосток. Помітивши свого замовника, він спустився перекладинами зі зграбністю павука. Його задоволена фізіономія промовляла сама за себе.

— Щось знайшли?

— Ще й як! — відповів чоловік, прямуючи до імпровізованого кабінету у вигляді чотирьох комп’ютерів, накритих прозорою захисною плівкою. — Взагалі-то ми тут іще звечора. Із такою товщиною рентген займає чимало часу, а потім його ще треба обробити.

Ньєман прикипів поглядом до екранів, на яких мерехтіли чорно-білі зображення. Безсумнівно, Леманн знайшов розписи, сховані під фресками XVIII століття.

— Ось, — додав реставратор, кладучи свої довгі долоні до кишень. — Мушу сказати, це твір просто-таки променистої краси.

Судячи з його виразу обличчя, він був задоволений своїм каламбуром, але Ньєман не звернув уваги, засліплений зображеннями на екранах. Найперше вражав їхній загальний вигляд, обумовлений технікою радіографії. Ці ексгумовані фрески примарно-блакитного відтінку здавалися вирізьбленими в блідому, крихкому камені.

Їхній стиль не мав нічого спільного з грубими поверхневими розписами. Насправді, з академічної точки зору, ці постаті були не набагато вдалішими, але тут їхні викривлення здавалися навмисними, притаманними середньовічній естетиці. Це були прояви, майже алегорії: вони виражали душевний стан.

— Як бачите, нам удалося виявити на лівому склепінні чотири сцени, розташовані у формі хреста, взяті з Нового Завіту або з алегоричної традиції пізнього Середньовіччя. Перша зображає чотирьох вершників Апокаліпсису...

На конях із туману, таких собі світляних хвилях, їхало четверо чоловіків. У одного з них був німб у формі полум’я, у іншого — голова мерця, гола, висушена... Вони ніби зринали зі збуреної темряви, сяйливі, як гасові ліхтарі.

— Друга сцена, по лівий бік хреста, — це святий Георгій, який вбиває змія.

Битва вражала око: здавалося, ніби святий на коні от-от вибухне чорною блискавкою. На чорному, як вугілля, тлі він зганяв свого списа в покроєну тварюку, яка здихала біля його ніг.

— Третя — танок смерті... Класичний сюжет XV століття, коли Францію спустошувала Столітня війна і водночас епідемія чуми.

Жінка на розписі пряла вовну, а за її спиною тримав веретено транзі (труп у процесі розкладання): це означало, що наприкінці будь-якої справи на вас чекала смерть.

Меседж був страхітливим, але ще більше лякало його втілення. Пряля й труп мали однакові білясті очі інопланетян.

— Останній мотив — це оплакування мертвого Христа. Тут бачимо ті самі примарні обличчя, те саме променисте світло...

Ньєман достатньо знався на цьому, щоб упізнати довкола розіп’ятого Христа Богородицю-П’єту, апостола Івана, Йосипа Ариматейського, Нікодима... Усі вони походили на очманілих шахтарів, які вціліли у вибуху газів.

Теми розписів були не пов’язані між собою, але фрески малювала одна й та ж людина. У цих обрисах проглядав один і той же стиль, одна й та ж тривога, одна й та ж одержима душа.

Ось що приховували недоладні малюнки каплиці святого Амвросія, чи принаймні вцілілі її склепіння: віру як одержимість, муку, каяття.

— Ви могли б, — запитав Ньєман, — зробити те саме з фрагментами іншого склепіння?

— Ви маєте на увазі, зробити радіографію?

— Так.

— Спочатку треба скласти їх докупи і...

— Могли б чи ні?

— Без проблем.

Ньєман не отримував звістки від Івани, але не сумнівався, що напарниця знайде розтрощені розписи.

— Що ви про це думаєте? — поцікавився флік, повертаючись до картинок на екрані.

— Це надзвичайно, — видихнув Леманн тоном приголомшеного космонавта, який, на самоті в своєму шатлі, бачить в ілюмінаторі Землю. — Рідко щастить зна...

— Я запитую про стиль розписів. Ви могли би визначити їхній вік?

Леманн схрестив руки й підпер підборіддя дещо театральним замисленим жестом.

— Я не маю однозначної відповіді. Зображені сюжети, а також загальний стиль, відсилають до XV століття, але дещо не клеїться.

— Приміром?

— За шість століть каплицю кілька разів відбудовували й ремонтували, а отже, ці склепіння не могли залишитися недоторканими. Сумніваюся, що тогочасним реставраторам удавалося щоразу відтворювати ці фрески.

Ньєман пригадав залу музею Прадо в Мадриді, присвячену «Чорним картинам» Франциско Ґої. От тільки ніхто не казав про те, що ці картини були фальшивками. Принаймні писав їх не Ґоя. Оригінали художник намалював просто на стінах свого будинку, тож їх неможливо було перенести на полотно... Така ж проблема була і з цими фресками: як зняти їх із однієї стелі й перенести на іншу?

— Їх могли перемальовувати?

— Звісно. Але в такому разі була би помітна різниця у фактурі. А цей ансамбль дуже цілісний. Навіть занадто.

— Що ви маєте на увазі?

— Очевидно, що ці розписи зробила одна й та сама людина і, так би мовити, одним махом. Отже, вони залишилися недоторканими від моменту створення. Ось де справжня загадка.

Флік досі дивився на ці фрески, ніби замазані сажею, освітлені лише гігантськими очима, що плинули в цій чорноті, мов мандрівні вогні. Він упевнився у першій своїй думці: ці картини приховували якусь таємницю, якесь послання.

— Є також проблема з обраними сюжетами, — вів далі Леманн. — Вони не рідкісні для XV століття, але їх ніколи не розташовують поруч, особливо в каплиці. Четверо вершників Апокаліпсису та оплакування Христа взяті з Нового Завіту. Святий Георгій, який вбиває змія, натхненний «Золотою легендою» Якова Ворагінського. Що ж до макабру, то це мало не язичницький мотив. Мементо морі, яке відіграє роль попередження.

— І які висновки ви можете зробити?

— Жодних, окрім того, що цей очевидний безлад не має аналогів. Хіба що його треба читати за якоюсь таємною логікою, не знаю.

Ньєман уже вирішив, що передасть розписи теологу, котрий, можливо, зуміє розгледіти в них якийсь підтекст, приховане значення.

— Зрештою фактура теж своєрідна, — провадив реставратор. — У ній помітні характерні особливості пізнього Середньовіччя, але...

— Але що?

— Тут помітні також модерні деталі, якесь... незвичайне особистісне вираження. Я не знаю жодного твору цього періоду, який містив би подібний відбиток. Як неймовірно це не звучало б, схоже, що невідомий художник розписав лише ці ельзаські склепіння...

Останній факт не здивував Ньємана. В історії мистецтва повно прикладів художників, які використовували позачасову мову. Ель Ґреко в XVI столітті був приголомшливо сучасним, та навіть сьогодні достатньо одного погляду, щоби впізнати його полотна, які, зрештою, не належать до жодної епохи.

— Щоби точно встановити час їх створення, слід провести хімічні аналізи.

— І чого ви чекаєте?

— Дозволу власників каплиці.

— Я сам вам його даю. Вас залучено до слідства як експерта, не забувайте.

— Але для цього потрібно зішкрябати зразки поверхні!

— Без проблем.

— Але це неможливо зробити, не...

— Я їм поясню. Не хвилюйтесь.

Леманн пробуркотів:

— Це коштуватиме додаткових грошей.

— Припиніть це. Скільки часу вам знадобиться?

— Скажімо, доба.

— Починайте негайно. Щойно матимете новини, телефонуйте.

Ньєман розвернувся й попрямував до команди криміналістів. Назустріч йому енергійним кроком ішла Деснос.

— Вони дещо знайшли.

— Що?

— Відбиток підошви.

34

Вони пройшли вздовж риштувань до зони біля виходу, де криміналісти забирали останні зразки. Слід знайшов особисто Жульєн Петі, люміноловий фанат.

Пригадуючи вчорашній урок, молодик бундючно заявив:

— Ми знайшли один цілий слід і фрагмент ще одного.

Ньєман схопив айпад, на якому чітко було видно світляний візерунок підошви. Вочевидь, хтось вступив у кров, і люмінесцентна рідина показала цей крок.

Флік подивився на світлонепроникний тент, під яким розпилювали хімічний проявник. Він не збирався лізти під нього навкарачки, щоби перевірити.

— Що думаєш? — запитав він, простягаючи планшет Деснос.

— Це може бути чий завгодно відбиток.

— У калюжі крові?

— Затертої крові, — уточнив Петі. — Ми знайшли сліди розчинника на підлозі майже всюди.

— Отже, — підсумувала Деснос, — сюди міг прийти будь-хто.

Ньєман був задоволений, що може продемонструвати їм невеличке міркування у стилі Шерлока Голмса.

— Власне, ні. Після того, як знайшли тіло, в каплиці бували тільки посланці й жандарми.

— І що?

Флік тицьнув на зображення чітких контурів підошви, які виявив спрей.

— Це спортивне взуття. А посланці завжди носять однакові чоботи. До слова, практично такі ж, як у жандармів. Тож ці сліди належать тому, хто вдерся сюди того вечора.

— Перевірити затриманих підозрюваних?

Ньєман уже майже забув про них.

— Так, але поїдь і до Маєтку та перерий гардероб усіх сезонних робітників.

— Чому їх?

— Бо на момент злочину вони вже були на місці. І лише вони вечорами носять інші шкари.

Деснос мовчки кивнула: тепер треба було ворушити булками.

Ньєман уже пішов був, але повернувся й запитав Петі:

— На твою думку, ця кров з’явилася тут до чи після обвалу?

— Без сумніву, до. Вона згорнулася ще до того, як посипалась пилюка.

Отже, підтверджувався найпростіший сценарій: Самюель заскочив зловмисника на гарячому. Зав’язалася бійка, а тоді склепіння обвалилося або через саботаж, або через те, що крадій уже відколов від нього шматки піщанику, щоби забрати їх із собою...

Ньєман мріяв про велике заплутане розслідування, містичні секрети та предковічні конфлікти, а доведеться задовольнитися крадіжкою, штовханиною та кедом — ой, тобто, кросівкою у ролі прямого доказу. Отримали з лемеша швайку.

А все ж ні. Залишався камінчик у роті, та й фреска, яку захищали посланці... Не слід поспішати. Версія з крадіжкою розписів і ненавмисним убивством, можливо, була лише ще однією димовою завісою, як і гіпотеза про звичайний нещасний випадок на будівництві.

Ньєман плеснув у долоні та гукнув до Деснос:

— Гайда, повертаємось до Маєтку. Влаштуємо гарненьку облаву, все як треба.

— Але...

— Але що?

— Нічого.

Ньєман розсміявся:

— А ти швидко схоплюєш.

35

Марсель зник.

Підзарядивши батарейку двома годинами сну, Івана встала до підйому і прийняла душ в одній із кабінок — шести душових модулів із ПВХ, установлених неподалік від табору, які, здавалося, от-от злетять у повітря від найменшого подуву вітру.

Тоді вона стала чекати на сніданок — не заради хавки, а щоби знайти свого напарника й пошепки провести нараду. Але Марсель не з’явився.

Івана наважилася зазирнути до чоловічого намету — нікого. Попитала інших найманців: чоловіка не бачили від учора. Вона не наважилася дізнаватися більше — поруч із сезонними робітниками завжди крутилися анабаптисти. Її непокоїла одна деталь: біля намету не валялося жодного зайвого костюма, здавалося, ніби посланці знали, що Марсель не прийде на роботу.

Івана вирішила сісти у вантажівку й забилася в куток, терзаючись суперечливими думками. Його схопили охоронці? Впав у яму та зламав ногу? Чи, навпаки, втік від погоні та, запанікувавши, зібрав манатки й по-тихому змився?

Втомившись від пережовування цих запитань без відповідей, Івана перейшла до власного становища, теж не надто певного. Чи помітили її? Чи впізнали? Чи Рашель її здала? Чим саме вона ризикувала? Від усіх цих роздумів боліла голова, ніби її мозок клювала зграйка горобців.

До цього хаосу додавалася тривога через мобільний у кишені. Вона не знайшла коли і де зателефонувати Ньєману й тепер боялася, що її обшукають. Зрештою, безпричинно. Телефон був у режимі польоту, і в ньому залишалося ще трохи заряду.

Зв’язатися з Ньєманом. Усе йому розповісти: про складену фреску, про озброєних вартових, про зникнення її спільника. Але вона не хотіла видавати себе. Навіть якщо шанси, що її прикриття досі працює, були крихітні, вона хотіла в це вірити. Залишилися два дні, щоби все промацати, перерити, винишпорити — й Івана сподівалася використати цей час по максимуму.

Нині ж вона збирала виноград як ніде нічого під сліпучо-білим сонцем. Яскраво-синє небо здавалося скрижанілим. Воно мерехтіло кристалічною чистотою, яка різала око.

Під ним найманці та посланці синхронно орудували секаторами. Від холоду краєвид ніби тверднув іще більше, і кожен колір ставав потужнішим, набуваючи насиченості вітражу. Обриси плечей збирачів, листків ніби обростали мідним дротом, а в пасмах волосся й бородах мерехтіли золоті блискітки.

Схилившись над лозою, Івана пітніла у своїх чорних колготках і чернечій рясі. Комірець муляв шию, секатор різав пальці — а тепер їй ще й подумалось про Рашель. Та теж не з’явилася на винограднику. Видала вона Івану чи ні? Може, якраз розповідала все Жакобу і його шайці? Був полудень, жінка почувалася цілковито самотньою.

Тоді й сталося те, чого вона найменше могла очікувати.

На обрії знову з’явилися фургони крюшо. Дахи автівок блищали над лозами, як дзеркала. Івана, з пересохлим ротом, боялася повторення вчорашньої історії: облава, стволи, уніформи. Схоже, Ньєман тепер працював за одним-єдиним методом: щоранку збирав кавалерію й арештовував усе, що рухається.

Івана побачила, як з IVECO, наче тюки брудної білизни, вивалюються жандарми, й одразу помітила вагому деталь: вони були неозброєні. Жодного автомату чи пістолету на поясі. Мабуть, не хотіли ображати посланців... Наступного разу приїдуть із квітами. Але якого хріна вони тут роблять?

Довкола Івани залунали версії. Шелесткі, як листя винограду, перешіптування. Жандарми перевіряли посвідчення особи. Збиралися провести аналізи ДНК кожного сезонного робітника. У каплиці проводили слідчий експеримент... Галімі чутки, та й усе.

Однак накльовувалося щось серйозне, Івана це відчувала. Попри відсутність зброї, крюшо мали рішучий вигляд, який свідчив, що в них була зачіпка. Вони знали, що чи кого шукали.

Флікиня стала навшпиньки. Ньємана не видно. Вона обернулася й побачила посланців у їхній звичній позі: опущені руки, роззявлені роти. Зараз почнуть молитися... Цього разу в їхніх очах промайнув якийсь натяк на гнів, але століття порядку й покори навчили їх тамувати почуття.

Ще одна чутка: жандарми повідчиняли шафки найманців і фотографували все знайдене в них взуття. Це звучало як жарт, але Івана інстинктивно зрозуміла, що це правда. Сліди крові заговорили. Не надто захоплива версія з бійкою, яка погано скінчилася, підтвердилася, і в каплиці знайшли відбиток підошви.

Івана почувалася погано. На втому накладалась нервовість, а присутність крюшо навіювала суперечливі враження. Їй хотілося кинути все й приєднатися до них, узяти свій значок і перейти по той бік виноградинка.

За сотню метрів з-поміж листя, ніби з-за театральної завіси, з’явився Ньєман. Він метушився, горлав, розмахував руками, наче косив ними вітер. Івана нахилилася вперед, намагаючись розчути його слова. No way[18]. Шквал постійно відносив їх в інший бік.

Івана знову подивилася на нього з-під пахви, відчуваючи, як напад ніжності стискає їй горло. Ньєман був на голову вищим за своїх людей і на дві — за кущі винограду. Своїми вчительськими окулярами і стрижкою легіонера він нагадував трохи навіженого військового інструктора...

Івана затремтіла. Її щоками котилися сльози — можливо, втома, холод чи тривога за Марселя... Тепер вона усвідомила, що сезонні робітники роззираються довкола. Когось шукали. Жандарми дізнались ім’я. Навіть посланці виглядали заінтригованими...

Ця лихоманка охопила й Івану. Вона спостерігала за сценою, наче загіпнотизована. Мідяні грона, збирачі в чорно-білому, жандарми в синьому, і нехай переможе найсильніший...

Жінку пронизав спогад. Вона відчувала у жилах цей затамований захват від моря, коли табірний автобус привозив її та інших дітей до пляжу в Приморській Шаранті[19]...

Це було роїння, туманна і водночас наелектризована нетерплячка.

Івана не сумнівалася: за кілька секунд станеться щось надзвичайно важливе...

36

Поль Паріс, сорок два роки, найнятий 2 листопада 2019.

Упізнаний за кросівками Nike Shox R4.

Прямуючи до Маєтку, Ньєман зробив кілька дзвінків і визначив марку кросівки. Обриси підошви не залишали жодного сумніву: це була модель 2000-х років, яка поверталася на орбіту моди у світі взуття (так сказав «менеджер із продажів», із яким говорив флік).

Жандарми позламували шафки найманців. Ньєман міг би витребувати ключі, але волів усе потрощити. Звичне марнославне задоволення фліка: знищувати з благословення Республіки, ні в кого не питаючись.

Єдина поступка в бік анабаптистів: зброю кинули в фургонах. Лише Ньєман залишив свій «ґлок» на поясі. Все ж таки.

Тоді вони дісталися виноградників. Достатньо було заскочити Паріса зненацька й по-тихому його запакувати. Флік роздав вказівки: по одному жандарму на ряд, прочесати й перевірити документи кожного найманця. Без криків, без грубощів. Звичайна рутинна перевірка...

Але все вийшло з-під контролю: якщо Поль Паріс іще не зрозумів, що саме він — ціль цієї операції, отже, він був глухий і сліпий, або ж давно змотав вудки.

Попри те, що думав Ньєман, посланці недбало ставилися до реєстру їхніх загонів. Кожен був вільний піти в будь-який момент або назватися як завгодно під час найму.

Тож не дивно, що Деснос не знайшла в документації регіону жодного Поля Паріса. Усі власники цього імені у Франції були мертві й поховані: один неподалік від Віґану, в департаменті Ґар, інший в Анже, в департаменті Мен і Луара. Принаймні це доводило, що їхній клієнт не дружив із...

Усе сталося так швидко, що ніхто не встиг відреагувати.

В одному з проходів праворуч (Ньєман стояв на стежці обік виноградинка) один робітник підстрибнув, відштовхнув жандарма, який попросив у нього документи, і тепер нісся вздовж лоз, перестрибуючи через розкидані кошики...

Крюшо помчав за ним, але спіткнувся. Коли він звівся на ноги, то врізався в якусь найманку. Тим часом чоловік звернув по косій та опинився на ділянці, де працювали посланці. Марно було сподіватися, що вони затримають підозрюваного або зроблять хоч щось.

Не розмірковуючи, Ньєман кинувся в погоню, одним рухом дістаючи з кобури пістолет. Паріс уже був на середині ділянки, і до наступної йому лишалося всього кількасот метрів. Удалині виднівся підлісок, у якому той міг зникнути.

Флік подумав, чи не вистрелити йому в повітря, але одразу ж уявив наслідки: він знову спаплюжив священні землі Маєтку, порушив правила, поглумився над вірою посланців...

Він чув за спиною жандармів, які збиралися перейняти в нього естафету.

Сам не знаючи чому, Ньєман пригальмував і заволав:

— Не лізьте!

Чоловіки зупинилися. У їхніх очах читалося зачудування: «Цей парижанин геть звихнувся». Ньєман погнав далі, помітивши ліворуч інших крюшо, які бігли йому на допомогу, але їх ніби затримували сезонні робітники, земля, кущі...

Утікач пірнув у наступний виноградник. Ньєман забіг на ділянку слідом за ним, але він відставав. Груди палали. Про горло й говорити нічого. Що ж до ніг, Ньєман боявся, що м’язи не витримають і підведуть його просто під час погоні.

— Розступіться! — спромігся заволати він. — Та розступіться ж, Господи!

Із незворушним, а то й тупим виразом обличчя посланці позадкували, вочевидь, не бажаючи втручатися і, може, потай радіючи з незгод захеканого фліка...

Він спробував піднатиснути, але це була його межа. Далі лише інфаркт. Чи принаймні падіння. Це нагадувало жахливий сон: що далі він біг, то більше віддалявся втікач.

Але сталося диво.

Чоловік гепнувся, та ще й добряче. Одна посланниця, трохи розторопніша за інших, поставила підніжку й скосила його просто на бігу.

Ба більше, вона приперла втікача до землі, схопила його ліву руку, викрутила й усією своєю вагою притискала її до спини. Вакі-гатаме за всіма правилами, захват на підлозі, доволі відомий прийом серед любителів дзюдо.

Ньєман не знав, що виноградарка здатна на такий подвиг.

— Ньємане, — видихнула вона, — цей мудак не повинен жодним чином контактувати з посланцями. Інакше мені триндець.

37

Насправді Поля Паріса звали Ален Ібер. Сорок два роки на лічильнику, жодних доходів чи зареєстрованого місця проживання. Агресивний злодій у розпачі, бродячий пес сучасного світу.

Повернувшись до відділку, Деснос запустила пошук за відбитками пальців. Чоловік уже сидів за ґратами — і чимало. Кілька разів засуджений за озброєне пограбування, замахи на вбивство чи завдання шкоди, крадіжки зі зломом — у сумі щонайменше шість років в’язниці.

— Чому Паріс? — запитав Ньєман.

— Тому що «Паріс і Єлена».

— Що це?

— Опера Крістофа Віллібальда Ґлюка.

Ну приїхали. Розкрадач церковного майна, рецидивіст і меломан. Допит обіцяв бути цікавим...

Ньєман дав собі кілька секунд, аби роздивитися тварюку: готично вифарбувані патли із пробором посередині обрамляли бліду пику. Неспокійне обличчя, очі, схожі на мерехтливі синюваті перли, рябі щоки, масивний ніс із горбинкою. Воістину не лице з обкладинки. Радше типаж власника заправки з фільму жахів.

Із руками, прив’язаними до столу, котрий теж був прикручений до підлоги, він сидів, втупившись у одну точку, з остовпілим виразом обличчя, як в алкоголіка чи фанатика, якому щойно явилося одкровення.

— Я чув вашу розмову, — заговорив чоловік.

Ньєман саме встиг перекинутися з Іваною кількома словами та переповісти їй новини розслідування. Вона ж натомість видала йому несподівану історію, в якій на сильні долі припадали складені фрагменти фрески в одній зі стодол Сховища, охоронці, які робили огляд із НК UMP 9 мм напереваги, погоня через Дієцезію...

Паріс, зарившись носом у землю, не пропустив ні слова.

— Я не маю жодного стосунку до цієї історії з фрескою.

— Ти не знав, що під поверхневими розписами є давніші?

— Ні. А якби й знав, то мені насрати.

Ньєман поклав зімкнуті руки на стіл. На ньому не було ні папок, ні горняток із кавою. У приміщенні не видно було ні камер, ні односторонніх дзеркал, як у фільмах. Лише мобільний, на який флік записував допит.

— Добре, Полю. Чи краще кликати тебе Аленом?

— Мене звати Петер.

— Ти диви.

— Я носив це ім’я, коли був посланцем.

А це вже було щось новеньке. Тож Поль Паріс, він же Ален Ібер, жив у общині.

— Петере, — мовив Ньєман примирливим тоном, — ти знаєш, що на тебе чекає. Тож найкращий варіант — усе мені розповісти. Твою готовність співпрацювати врахують.

— Я не вбивав Самюеля.

— І склепіння нахрін обвалив теж не ти?

Той знизав плечима, щиро здивований.

— Як би я це зробив? Кажу ж тобі, срати я хотів на ті фрески.

— Петере, я тебе слухаю. Розповідай усе.

Підозрюваний розмовляв із ельзаським акцентом.

Стара добра розвалькувата селюцька говірка, знайома Ньєману з дитинства. Петер мав монотонний, абсолютно невиразний голос, таке собі гудіння, під яке швидко засинаєш.

Але його біографія заслуговувала на увагу.

Підозрюваний народився 1976 року в департаменті Верхній Рейн. Більше жодних подробиць. Не страшно. Жандарми вже знали його історію. Незвично було те, що хлопчину з сиротинця (його батьки змилися в невідомому напрямку) у п’ятнадцять років усиновили посланці. Під час збору винограду його помітили в общині, а тоді забрали до себе.

Ньєман ні разу не чув про подібні випадки від самого початку розслідування.

Усе пішло шкереберть 1997 року, коли Петер захотів одружитися з посланницею на ім’я Міріам. Дієцезія відповіла йому рішучою відмовою.

— Тому що ти не належав до общини?

— Тому що я був недостатньо хворим.

— Що ти маєш на увазі?

Петер нахилився, щоб надати ваги своїм словам.

— Ці чуваки злягаються між собою не одне століття, шариш? У них ціла купа всіляких хвороб. А я був для них занадто здоровим.

Ця проблема не давала Ньєманові спокою від самого початку. Маєток був так званим ізолятом, місцем, де кровозмішування зрештою призводить до появи хронічних захворювань. Кров посланців, певно, була виснажена, і від їхніх союзів мали виникати генетичні відхилення. Хто лікував цих хворих? Де їх тримали?

В очах фанатиків ці патології, вочевидь, стали виразними ознаками їхньої «справжності», як у аристократичних родах, які пишаються своєю окремішністю та вироджуються через небажання «розчинятись у масах», тобто шукати деінде те, чого їм украй бракує: нові гени.

Ньєман пригадав одну деталь: посланці не погоджувалися на будь-яке переливання крові, узятої від світських. Вони за жодну ціну не хотіли змішуватися з «ними».

— Що сталося потім?

— Вони мене вигнали. Міріам вийшла заміж за одного з них.

— А ти?

— Я не знав, що робити. Тинявся то там, то сям. Не зміг ніде зачепитись...

Петер сидів на своєму стільці з прямою спиною, задертим носом і презирливим поглядом. До нього повернулася похмура пиха бандюків, маргіналів, лузерів.

— Чому цього року ти вирішив повернутися?

— Бо Міріам померла кілька місяців тому.

— Від чого?

— Не знаю. Посланці завжди приховують свої хвороби.

Помста. Продрейфувавши життям двадцять років, чоловік захотів звести рахунки з посланцями, адже тепер вони не тримали його кохану в заручниках. Усе це звучало логічно.

— Як ти добився, щоби тебе найняли?

— Просто попросився на збір винограду.

— Тебе ніхто не впізнав?

— Хлопці, які відповідають за найм, за моїх часів навіть іще не народилися.

— А старожили?

— Сезонні робітники їх не цікавлять.

— Який у тебе був план?

— Поговорити з Самюелем.

— Чому з ним?

— Бо це він одружився з Міріам замість мене.

— Ти хотів його вбити?

На цій репліці злодюжка підскочив.

— Та ні, ви що!

— А що тоді?

Петер втягнув голову в плечі. Із чорними крилами волосся та горбистим носом він нагадував великого птаха на гілці, типу стерв’ятника.

— Ми посварилися.

— Через що?

— Я хотів повернутися в общину. Він відмовив мені. Стверджував, що не можна оскаржити рішення Господа... — чоловік повторив скреготливим тоном: — Господа...

— Далі.

— Тобі намалювати чи що? Розігрались почуття. Ми побились.

— Самюель бився?

— Коли отримуєш тичку в писок, то відповідаєш тим самим на автоматі.

Нарешті здоровий глузд. Але ця історія була ще менш цікавою за версію з крадіжкою фрески.

— Врешті, — підсумував Ньєман (його вже все це дістало), — один удар виявився фатальним, Самюель помер, і...

— Ні! Коли я змився, Самюель був живий! Навіть при тямі! Богом клянусь!

Поневіряння змусили Петера забути про виховання: посланці не клянуться.

— І це не ти обвалив стелю?

— Мені б таке й на думку не спало!

Насправді цей кретин-виноградар був недостатньо обізнаний, щоби пошкодити риштування.

— Тоді як ти поясниш, що підмостки обвалились?

Паріс знизав одним плечем, у стилі Саркозі. Тоді втупив погляд у лінолеум на підлозі.

— Це вони пошкодили риштування.

— Хто — вони?

— Посланці.

Поль Паріс мав розвиненішу уяву, ніж можна було б очікувати. Флік схрестив руки на столі. Ці поворотики на допитах приносили йому задоволення.

— І навіщо їм убивати Самюеля?

— Гадки не маю. Але в їхньому позірно гармонійному житті часто стаються конфлікти. Вони вбили його й замаскували вбивство під нещасний випадок.

Ньєман ні на йоту не вірив, що Самюеля прибрали посланці. Натомість у нього починала вимальовуватись інша ідея, вірогідна, хоч і складна.

Ні Паріс, ні посланці не вбивали Самюеля. Але коли анабаптисти знайшли тіло, першою їхньою думкою було обвалити склепіння, щоби зімітувати нещасний випадок. Вони не хотіли, аби на їхній території велося слідство, а тим паче, щоби хтось подумав, ніби в їхній общині могла статися насильницька смерть.

— Коли ти тікав, — заговорив Ньєман, — у якому стані був Самюель?

— Добряче покоцаний, але на ногах.

— Думаєш, його вбили після цього?

— Іншого пояснення немає.

— А якщо це ти завдав йому смертельного удару? Який, скажімо, призвів до внутрішньочерепної кровотечі?

Петер пильно подивився на фліка. Під поглядом його хімічно-блакитних очей ставало незатишно.

— Не може бути. Ми лише трохи поштовхались. Це була не якась там кривава лазня.

Ньєман знав, що людина може померти від одного щигля, якщо потрапити в життєво важливу точку, але мусив визнати: ця сутичка, вочевидь, була дріб’язковою.

— Коли ти дізнався про смерть Самюеля, чому не змився?

— Щоби не викликати підозру.

— Розумний хід, Петере.

— Я думав, що схема анабаптистів спрацює.

— А чому сьогодні тікав?

— Із моєю історією судимості? Я одразу прошарив, що сяду до в’язниці на роки.

Зарано на 100 % вірити історії Поля Паріса, але для цього були всі підстави. Вони знайшли кров, кросівку, підозрюваного, але не вбивцю.

Добре. Жандарми запишуть свідчення цього кренделя пізніше, а там розберемось — Ньєман не хотів більше ні секунди гаяти на цю заблукалу душу, відлучену від церкви.

— А те, що знайшли в нього в роті? — усе-таки докинув він.

— Не розумію, про що ви говорите.

— У роті Самюеля був камінчик.

— То й що? Із тим, що на нього попадало, це нормально, ні?

— Можливо, його поклали туди вже після обвалу.

Петер не відповів. Він був не в темі. Цілком непричетний до вбивства — Ньєман був у цьому переконаний.

Його телефон завібрував. Знову ця синхронність... Хіба що розслідування нарешті розігналось на всю котушку.

Деснос прислала CMC: «ЇДЬТЕ СЮДИ. НЕГАЙНО».

38

Рекордна швидкість.

Перед допитом Петера Ньєман доручив Деснос заїхати по Макса Леманна і його апаратуру та проникнути до Сховища, щоби просвітити складену фреску в товаристві жандармів й експертів-криміналістів. Капітанка набила свій фургон до краю і попрямувала до стодоли, радісно перетинаючи заборонені землі Маєтку.

Це було їхнє третє вторгнення за останні дві доби, і серйозніше за попередні: вони проникли до Дієцезії, у святая святих. Але тепер їм не потрібен був жоден дозвіл. Відтепер ці землі потрапляли під розслідування по гарячих слідах, що надавало правоохоронцям усі повноваження. Анабаптисти могли скільки завгодно скаржитися Шніцлеру.

Леманну вдалося зробити радіографію залишків фрески менш ніж за годину. Ньєману не терпілося побачити другу частину прихованого диптиху.

Він попросив Деснос заїхати по нього, бо хотів спочатку повідомити їй новини про Паріса й викласти свою гіпотезу про іншого вбивцю.

Була п’ята вечора, і сонце вже сідало.

— Усе це купи не тримається, — зауважила жандармка, вислухавши Ньємана.

— Ти маєш на увазі, як склепіння в каплиці?

Стефан не звернула увагу на жарт. Вона вела машину, впершись грудьми в кермо, випростана й серйозна.

— Якщо припустити, що в цій історії замішаний хтось іще, то чому не цей інший влаштував обвал?

— Тому що він анітрохи не був зацікавлений у тому, аби приховати свій учинок. Цей труп був його повідомленням.

— Окей. Але якщо посланці так хотіли замаскувати вбивство під нещасний випадок, навіщо залишили камінчик у роті?

— Все просто: бо вони його не помітили.

Сонце зовсім зникло за обрієм, і в салоні запанувала тиша. Починалася довга осіння ніч, а тут, в Ельзасі, ночі вже були жорсткі, як узимку.

До Сховища, де чекали жандарми, які привезли Леманна і його команду, прийшла делегація посланців. Солідні представники, без автоматів і пістолетів.

Ньєман не виказав цю деталь Деснос: тоді довелося б розкрити джерело. І все-таки звідкись він мусив дізнатися про уламки. Власне, гасячи двигун, його напарниця запитала:

— Де ви нарили, що фреску сховали тут?

— Особисті джерела.

— Тобто?

— Забий.

Нічого не станеться, якщо трішки почекати, Ньєман про це знав. Вони попрямували до стодоли. Флік підняв комір пальта: він пітнів, він мерз, чортзна-що.

У дверях Ньєман обернувся до напарниці.

— Деснос, можеш зробити мені одну послугу?

— Слухаю.

— Повернись до відділку й склади протокол допиту Паріса. Я надішлю тобі запис.

— Що? Але я думала, що...

— Я знаю, що ти думала, але немає сенсу нам обом тут залишатись. Шніцлер попросить у нас звіт, тобто якийсь папірець. Протокол допиту Паріса задовольнить його на кілька годин. Діємо крок за кроком, вибач.

Деснос розлюченим кроком попрямувала до «мегана». Щойно Ньєман переступив поріг стодоли, йому назустріч вийшов Леманн у білому халаті та із зачудованим поглядом.

— Це просто божевілля.

— Покажіть.

— Чистісіньке божевілля.

Ньєман навіть не подбав про те, аби пильно оглянути приміщення: великий, вочевидь порожній простір із чорними стійлами, де тхнуло лайном. Висохлим і ніби перетравленим часом і холодом лайном.

Фреска лежала під світлом поліційних прожекторів. Ньєман подумав про моноліт із «2001: Космічна Одіссея», от тільки тут кам’яний блок складався з окремих шматків. Довкола нього метушилися криміналісти зі складною технікою, яка нагадувала інструменти землемірів.

— Сюди, — сказав Леманн.

Реставратор уже встановив свої комп’ютери на триногах. Як і минулого разу, на екранах світилися чорно-білі зображення, оточені синюватим сяйвом.

— Обидва склепіння розписувала одна людина, — заявив Леманн. — Над стелею каплиці працював один і той же художник. Майже як Сікстинська капела Мікеланджело, тільки в менших масштабах.

Фрески перед їхніми очима не мали нічого спільного з могутніми велетами тосканського майстра. Тут прозирала жорстокість першої фрески, однак удесятеро потужніша. Переплетені тіла, спотворені криком обличчя, променисте тло: ці біблійні сцени перетворювалися на справжні жахи.

Зуби персонажів були чорні, волосся розвівалося, а очі ніби поплавились. Усе це нагадувало страхітливі фотографії постраждалих від вибуху в Хіросімі.

— Тут художник ще виразніше виділив свій характерний стиль. І цей натовп... Нагадує інфернальні візії Брейгеля Старшого і його «Тріумф смерті». Викривлені обличчя, увага до деталей... Це наближає нас радше до XV чи XVI століття.

— Які сюжети тут зображено?

— Я не впевнений... Вони, знову-таки, розташовані хрестом. Верхню впізнати легко, це Адам і Єва...

Охляла пара стояла біля дерева пізнання: голодні силуети, чорні від сонця. Земний рай в очах художника виглядав геть невесело.

— Ліворуч — Вавилонська вежа, крах людських амбіцій, люди, які віднині розмовляють різними мовами, розбігаються навсібіч...

Художник склеїв каміння й людські фігури, які височіли такою собі пірамідою-гібридом, наполовину з каменю, наполовину з тіл, символізуючи хаос у суспільстві...

— А от щодо двох інших сюжетів я не маю певності... Старий, що благає юнака, може бути Ісаком, який благословляє Якова, або Йовом, який втратив дитину, або навіть Аврамом, який готується принести в жертву власного сина — неможливо розгледіти точніше...

Ньєман міркував, наскільки важливим був вибір зображених сюжетів. Поки що він був загіпнотизований виразом обличчя персонажів, їхнім екстатичним поглядом, їхніми кістками, які от-от розірвуть плоть...

Леманн простягнув до останнього екрана напіврозкриту долоню, наче тримав невидиме яблуко.

— Спляча жінка, зображена в нижній частині хреста, може втілювати кількох героїнь Старого Завіту. Мені треба дослідити це питання.

Флік радше сказав би, що вона б’ється в агонії: її дебеле тіло, її короткі руки наче лежали в калюжі чорної крові або на великому сліду від пожежі на підлозі. «Опромінені з каплиці святого Амвросія» — гарний заголовок для місцевих газет.

Леманн цокнув язиком, підсумовуючи:

— Це надзвичайно. Ця церква стане нашою Сікстинською капелою!

Ньєман у цьому сильно сумнівався: посланці ніколи не дадуть оприлюднити сховані фрески, а тим паче торкнутися поверхневих розписів. Ці сцени були приречені залишатися похованими під гіпсом — їх побачить лише кілька втаємничених і лише при світлі рентгенівських променів.

— Поки що попрошу вас зберігати все в таємниці, — сказав Ньєман. — Ці зображення потрапляють під таємницю слідства.

— А, так... Так, звісно.

Леманн, мабуть, уже уявляв, як розповідатиме на сторінках журналів про виявлення цих скарбів. У межах кримінального розслідування!

А Ньєман розмірковував, як посланці дізналися про розписи. Їм також спало на думку зробити радіографію? Може, згадки про фрески траплялися в якихось старовинних текстах?

Щоби зекономити час, він сфотографував екрани на свій айфон.

— Думаєте, посланці могли самі пошкодити риштування в каплиці? — запитав він: у нього в голові вимальовувався новий сценарій. — Технічно вони могли це зробити?

— Чому ви питаєте мене про це?

— Відповідайте, будь ласка.

— Звісно. Кажуть, вони можуть побудувати стодолу за день. У такому разі, жменька гвинтів... Що у вас на думці? Страхове шахрайство?

— Із вами зв’яжеться лейтенантка Стефан Деснос, — ухилився флік. — Передайте їй ці зображення.

— Ви триматимете мене в курсі?

— Звісно, — підтвердив Ньєман із посмішкою, яка свідчила про протилежне.

— Я наполягаю, адже ця знахідка справді... фантастична. Для історії мистецтва це...

— Є прогрес у датуванні першого склепіння?

— Я в процесі. Але все залежить від хімічних реакцій. Потрібно чекати.

— Скільки?

— Ще кілька годин.

— Наберіть, щойно матимете новини. А ще спробуйте ідентифікувати персонажів двох останніх сцен.

Реставратор засунув свої довгі руки в кишені білого халату, як метальник ножів складає своє спорядження.

— А посланці? Мені знадобиться їхній дозвіл, аби тут працювати, а...

— Поки що ви мій експерт і можете вважати весь Маєток місцем злочину. Так вас влаштує?

Леманн ковтнув слину під вусами, та й по тому.

Прямуючи до машини, Ньєман витягнув мобільний. Настав час передати ці жахи на розгляд спеціаліста з біблійної іконографії.

39

— Я навела для тебе довідки.

— Я тебе ні про що не просила.

— Твій друг поїхав сьогодні вранці.

— Який друг?

— Марсель Петровій. Він попросив розрахунок і покинув Маєток зрання. Можу дістати його зарплатний лист, якщо хочеш, але ми не дуже любимо торкатися...

— Цього не може бути.

— Чого не може бути?

Рашель перепитала агресивним тоном, гострим, як канцелярський ніж.

Вони поверталися з виноградників у кузові одного з посланницьких фургонів. Дуже незвичайний день, коли сезонного робітника арештували просто на очах у всіх інших, остовпілих від подиву. День, який закінчився пізніше, ніж зазвичай, уже коли ніч надійно огорнула землю.

— Він ніколи не поїхав би, не попрощавшись.

— Була рання година. Ти, мабуть, іще спала.

Івана вагалася між двома версіями: або Рашель згодували цю казочку і вона їй вірила, або була посвячена в цю брехню й община доручила їй заспокоїти найманку.

Сидячи на лавці, Івана споглядала інших посланців. Ці типи ніколи не були веселунами, але того вечора вони били власні рекорди похмурості. Мабуть, через недавні травматичні події. Після смерті Самюеля та вчорашньої облави це вже було занадто.

Поки Рашель стиха ремствувала, Івана взялася крутити цигарку, щоби зайняти руки. Як не дивно, через гул вітру та мотору, а також мовчазне усамітнення кожного посланця здавалося, ніби вони у вантажівці самі. Й Івана зважила про себе на цей привілей: попри її нічну вилазку, попри все, Рашель усе-таки запросила її до посланницького фургону. Хоча це, можливо, для того, щоби заманити її в пастку.

— Тієї ночі Марсель був із тобою? — запитала посланниця.

— Так.

— Чому?

— Я заплатила йому, щоби він допоміг мені знайти уламки.

Рашель скрушно похитала головою.

— Що ти шукала? Чим ці каменюки такі важливі?

Івана підкурила.

— Це я тебе хотіла спитати. Думаю, ця фреска має для вас колосальне значення.

— Колосальне значення? Та ми просто вирішили відреставрувати каплицю, от і все. У чому саме ти нас підозрюєш?

Івана не відповіла, смакуючи терпкий тютюновий дим. Її очі звикали до темряви. Тепер вона розрізняла в пітьмі тисячі виноградних рядів, лісопосадки, схили... Усе це були ґрати в цій обширній тюрмі. Чи вдасться їй з неї вибратись?

— Думаю, ти вигадуєш небилиці, щоби написати цікаву статтю, — повела далі Рашель. — Ти не зрозуміла ситуації. Ми щойно втратили одного з наших. Так що всі ці казки про фрески...

Івана помітила в темряві постаті, які повільно йшли галявиною, ніби байдужі до вечора, який накочував неспішними хвилями, та кусючого холоду, який ті приносили.

— Що вони роблять?

Посланці поралися, зносячи оберемки лоз, штовхаючи тачки, повні листя і навіть одягу. Попри мороз, вони познімали піджаки і залишилися в чорних жилетах, так що рукава їхніх білих сорочок виділялися в пітьмі.

Рашель усміхнулась.

— Завтра ввечері збір винограду завершиться, — пояснила вона з поновленим запалом. — Усю ніч, аж до ранку, ми палитимемо відходи від урожаю, непотрібні лози, зогнилі грона і все, чим ми користувалися під час збору — одяг, взуття, інструменти...

— Навіщо? — запитала Івана, відчуваючи, як холод вгризається в тіло.

— У Євангелії від Івана Ісус Христос каже: «Коли хто перебувати не буде в Мені, той буде відкинений геть, як галузка, і всохне. І громадять їх, і кладуть на огонь, і згорять»[20]. Наш урожай — це Ісус, розумієш? Усе, що більше не потрібно, спалюється. Назавтра виноградники будуть укриті попелом. Тільки тоді ми зможемо подякувати Господу за цей урожай і помолитися за майбутні. Ми називаємо це День попелу.

В Івани зовсім не залишилося сил для висновків про подібні фантазії. Кілька посланців уже споруджували на галявинах багаття, ставши на одне коліно чи нахилившись над тачками. Що довше вона на них дивилася, то більше здавалося, ніби пітьма навколо них гусне. Тоді вони ніби меншали, аж поки не розчинялися в темряві. Скоро Івана вже не бачила нічого, крім їхніх білих рукавів, подібних до свічок у глибині церковної галереї.

— Цей рік не такий, як попередні, — провадила Рашель. — Сподіваюся, вогонь усе зітре. Трагедії, які нас спіткали, покидьків, які забруднили наш світ, паразитів, які влізли поміж нас і вигадують байки, аби витягти з нас таємниці, котрих не існує...

Івана зиркнула на неї.

— Тобто таких... як я?

— Так. Саме таких, як ти.

40

Офіси парафії розташовувалися за адресою Рю-де-ля-Фехт, 6, біля підніжжя собору Бразонської Богоматері. Споруда, як на таке невеличке містечко, була солідна. Зведена з рожевого піщаника, як і більшість місцевих архітектурних пам’яток, вона належала до типового неокласичного стилю: колони, фронтони й портики, натхненні греко-римською Античністю.

Ньєман вийшов з авто й попрямував до храму. Він почувався на диво втішеним. Тут він віднаходив свого Бога, якого йому накинули впродовж дитинства і який не втрачав у його очах своїх заспокійливих властивостей. Ніби щоб посилити це відчуття, закалатали дзвони.

Ньєману враз здалося, наче понад дахами, вздовж стін, під порогами розлилося відчуття духовності. До світу раптом повернулась якась зв’язність, уселенська логіка. Та, з його дитинства, повна ікон, скульптур, святих, зодягнених у золото й багрянець...

Правду кажучи, скромна й сувора віра посланців наганяла на Ньємана дрижаків: цей невидимий Бог, без обличчя, без меж, видавався йому непосильним, а у непохитності вісників було щось нелюдське. Віра, яку йому колись згодували, не мала нічого спільного з цією фанатичною принциповістю. Це була віра старих добрих міщан, які щонеділі спокутують свої гріхи за тиждень, причащаючись із заплющеними очима й опускаючи банкноту до скриньки для пожертв...

Уздовж правого боку церкви Ньєман побачив масивну цегляну будівлю, мабуть, XIX століття. На мідній табличці напис: «Католицька парафія собору Бразонської Богоматері». Флік подзвонив і почекав.

Після пошуків в інтернеті з’ясувалося, що одним із найкращих спеціалістів із християнської іконографії в Ельзасі був отець Косинський, парафіяльний священник. Трішки талану ще нікому не шкодило.

Нарешті відчинили. Його зустрів худорлявий невиразний чоловік, вочевидь, волонтер. Немає віри без самопожертви, немає битви без гвардійців. Ньєман попросив провести його до кюре, нічого не пояснивши і навіть не показавши значок. Жодних проблем. Відкритість уходила в меню.

Вони пройшли через секретаріат, де над товстими книгами записів скніло кілька пар маленьких ручок. Червонувате дерево, запах плісняви, скрипучий паркет: треба було сильно захотіти одружитись чи похрестити дитину, щоби наважитися порушити цю летаргію.

Прийшов Косинський у літургійних шатах. Біла альба, зелений орнат, смарагдова стола. Він ніби збирався роздавати причастя, але виглядав кремезним. Священник мав важку ходу, почавлене, ніби в боксера, обличчя, а римський комірець на могутній шиї, здавалося, от-от репне. Йому перевалило за п’ятдесят, і він справляв змішане враження урочистості й спортивної моці.

— Я щойно з вечірні, — з усмішкою пояснив кюре, — а діти з хору кинули мене самого. Баскетбольний матч. Я нічого не міг удіяти...

За кілька секунд мовчазний бульдог перетворився на чарівного шарпея. Його голос, його добродушність — усе в ньому змушувало співрозмовника танути.

— Що я можу для вас зробити? — запитав священник, усміхаючись на всі тридцять два.

41

Косинський повів Ньємана до крижаної ризниці з грубими меблями. Строгі лінії, ледь навощене дерево, голі стіни і цей вічний гіркуватий запах ладану, який плинув у повітрі, наче якась думка на задньому плані.

Сидячи за порожнім столом, під голою лампочкою, Ньєман спостерігав, як панотець знімає своє вбрання. Дуже симпатичний чоловік. Кремезний, як регбіст. Він просто випромінював щирість. Теплота його погляду, доброзичливість усмішки не мали нічого спільного з тією мерзотною вдаваною турботливістю, яку священники зазвичай підсовують замість співчуття.

Флік, однак, вирішив йому збрехати — і мови не було про те, аби викласти реальні факти.

— Поки що ми розслідуємо крадіжку, — заявив він.

— Крадіжку? У каплиці святого Амвросія? Там немає чого красти.

Священник складав свій орнат у якусь старовинну шафу.

— Є фрески.

— Які фрески? На стелі? Вони й копійки не варті, їх, мабуть, намалював якийсь місцевий художник у...

— Я про приховані фрески. Ті, що під гіпсом і штукатуркою.

Кюре підняв брови, не відповівши. Він склав свою столу, тоді зняв альбу — під нею була чорна футболка з логотипом «Red Hot Chili Peppers». Священник дбайливо склав альбу в шафу та м’яко зачинив дверцята. Здавалося, ніби він, виконуючи ці делікатні рухи, стримував усю свою м’язову масу в пучках пальців.

Нарешті кюре сів по інший кінець столу. У Ньємана виникло враження, ніби вони завітали на розкішний бенкет, от тільки їм забули принести їжу.

— Мені шкода вас розчаровувати, але прихованих фресок немає.

— Чому ви так упевнені в цьому?

— Бо якби вони існували, нас попередили би першими.

— Хто?

— Посланці та їхні техніки. Наше архієпископство допомагає фінансувати реставрацію каплиці.

Ньєман вийняв телефон і пошукав рентгенівські знімки.

— Подивіться.

Косинський нахилився і взяв мобільний.

— Господи, — прошепотів він, гортаючи світлини. — Це неможливо.

Дивлячись на фото догори дриґом, Ньєман усвідомив, що його й самого досі приголомшують ці почорнілі обличчя, зяючі очниці, роззявлені роти...

— Ви просвітили склепіння рентгеном?

— Так, і ті, які вціліли, і фрагменти іншого.

В очах кюре промайнув вираз нерозуміння.

— Але... я думав, воно обвалилося...

— Посланці склали його докупи. Схоже, для них важлива цілісність малюнка. На мою думку, вони поклоняються зображенням під верхнім прошарком.

— Поклоняються? Що ви маєте на увазі?

— Ще не знаю. Здається, ці зображення мають для них якесь колосальне значення. Колосальне та таємне. Ось чому ви не в курсі. Ось чому вони завжди забороняли реставраторам робити рентген.

Кюре мав скептичний вигляд. Його погляд весь час мимоволі повертався до знімків, які мерехтіли в його долоні.

— Подивіться уважно на ці розписи, — наголосив Ньєман, — і скажіть, що вони вам нагадують. Я звертаюсь до вас, як до фахівця із християнської іконографії.

— Я займався цим у молодості.

— Упевнений, ваша пам’ять не постраждала.

Косинський підніс телефон до обличчя і довго розглядав фото. Світло екрана лягало на його лице білою, засвіченою, непроникною маскою.

— Це переважно сцени з Біблії... Головно зі Старого Завіту. Дивно, їх поєднання доволі незвичне, і...

— Я все це знаю. Подивіться на два останні малюнки. Про які сюжети йдеться, на вашу думку?

Священник прогорнув світлини на сенсорному екрані.

— Думаю... Ісак благословляє свого сина Якова.

Леманн уже згадував про цей епізод із Буття.

— А інший? Спляча жінка?

Священник, схоже, задумався. Його очі наповнилися слізьми, але не від почуттів, а радше від мільярдів кристалів, які подразнювали зір.

— Можливо, смерть Рахілі, але я не впевнений.

— Про що ця історія?

— Особливо ні про що. Рахіль була однією із дружин Якова. Спершу безплідна, вона таки народила двох синів, Йосипа та Веніямина, але померла під час других пологів.

— І це все?

— Практично все, так. Вона померла дорогою до Ефрати — це друга назва Вифлеєму. Її гробниця стала символом вавилонського полону та місцем паломництва.

— Що ви можете сказати мені про стиль розписів?

— Він... вражає. Численні деталі нагадують манеру останніх століть Середньовіччя, і водночас...

— Водночас що?

— Виконання страшенно сучасне і до того ж відзначається дуже похмурою цілісністю.

— Це нагадує вам якісь інші твори? Почерк якогось художника? Школу, яка існувала в цьому регіоні?

— Якщо чесно, ні. Це й дивує. А ви показували їх посланцям?

— Немає сенсу. На мою думку, вони давно знають про їх існування. І дбайливо це приховують.

— Навіщо?

Не відповівши, Ньєман узяв телефон із рук кюре та підвівся.

— Дайте мені вашу пошту, щоб я надіслав вам ці зображення.

Косинський послухався, і флік повторив:

— Подумайте ще. Ці сюжети мають особливе значення.

Косинський і собі встав — він ледве сягав Ньєманового плеча. Утім, флік відчував, що чоловік може підняти його й запустити у вільний політ до протилежного кутка кімнати.

— Це настільки важливо?

— Для посланців — так, і я хочу знати, чому.

— Ви впевнені, що вони в курсі всього цього?

— Без жодного сумніву. Наступного разу, коли вкладатиметесь у будівництво, знайдіть собі надійніших партнерів.

Чоловік неуважно кивнув. Здавалося, його спантеличила ця розмова — або ж просто зображення, які він щойно побачив. Зображення, які оселялися в голові й пекли мозок пальником.

— «With the birds I’ll share this lonely viewin’»[21], — прошепотів Ньєман священнику на вухо.

Ця цитата з «Red Hot Chili Peppers», схоже, остаточно добила Косинського. Ньєман видав свою особливу, хижацьку посмішку та пішов.

Надворі холод іще більше набрав обертів, наче пурпурові стіни собору лизали високі, чорні, крижані хвилі.

Косинський не сказав йому й малої долі того, що Ньєман уже знав. Не страшно. Флік уже мав іншу ідею.

Час був покликати підкріплення.

42

Опинившись у «мегані», Ньєман дав собі час насолодитися знайомим запахом у салоні. Він був забитий звичним мотлохом. Рація зі скрученими дротами, купа паперів, книжки з бланками для реєстрації порушень... Але були й новинки: комп’ютер, з’єднаний із камерами, які вміли зчитувати номери, радар, який вимірював швидкість транспортного засобу...

А головне — запах: старий добрий сморід здохлої хавки, нудної рутини, всіх тих глибинних людських механізмів, утиснутих під дахом порядку й закону. Насправді — все Ньєманове життя.

Він схопив мобільний і набрав номер Брюєрського абатства, розташованого неподалік від Епіналя, що в Лотарингії. Ньємана дістало. Дістало ковзати поверхнею загадки. Дістало обертатися довкола цього моноліту тиші й темряви. Дістало бути непосвяченим у секрет, про який усі шепотілися, ховаючись у тінях.

Довелося чекати добрих двадцять гудків, перш ніж йому відповіли, що було цілком резонно для місця, де кожен дзвінок уважався грубим вторгненням у спокій жменьки монахів-самітників.

— Алло?

Голос був різкий, наче вибух петарди.

— Я хочу поговорити з Еріком Аперґісом.

— Тут немає нікого з таким іменем.

Ньємана завжди дивувало, як у цих монастирях, чиї мешканці не відрізнялися від каміння в стінах, іще не розучилися нормально розмовляти.

— У вас його кличуть Антуаном, — зітхнув Ньєман.

— У нашій конгрегації немає такої людини.

— Він не монах, — почав дратуватися Ньєман, — але проводить кожну зиму в абатстві. Він облат.

Коротка пауза. Його співрозмовник добре розумів, про кого йдеться, але захищав свого гостя.

— Брате, — наполягав флік, — я знаю, що Ерік перебуває у ваших стінах. Я з кримінальної поліції, і раджу вам якнайшвидше покликати його до телефону.

Знову тиша, вона громадилася, як нанесені з незапам’ятних часів піски.

— Це неможливо, — нарешті пробурмотів монах. — Прибувши минулого місяця, він прийняв обітницю мовчання.

Ньєман придушив стогін, але, можливо, це мав бути регіт. Ситуація реально починала діяти йому на нерви.

— Дайте мені вашу електронну адресу.

— Але...

— Та давайте вже, Господи!

Чоловік продиктував літери й цифри, а Ньєман записував, поставивши виклик на гучномовець. Він міг би попросити надіслати пошту смс-кою, але не хотів класти слухавку, не отримавши інформації.

— Ви отримаєте адресу бразонського відділку жандармерії, у Верхньому Рейні, — повів далі флік. — Передайте її Еріку й скажіть, нехай бігом тягне сюди свої булки. Уточніть, що це Ньєман. Н-Ь-Є-М-А-Н, ви почули?

— Але...

— Жодних «але». Якщо завтра його там не буде, я сам приїду по нього, і повірте, я переверну вашу обитель догори дриґом.

І він поклав слухавку, не чекаючи на відповідь.

43

Перш ніж поїхати, він набрав Деснос. Жандармка стала для нього чимось на кшталт тонізуючого напою. Ковток енергетика, який відновлював сили.

— Ти закінчила протокол допиту? — запитав він, муркнувши кілька люб’язностей.

— Ви мене за дурепу маєте?

Стефан говорила роздратовано.

— Закінчила чи ні?

— Звісно, але ви нічого не виграєте, усунувши мене від справи.

— Надіслала Шніцлеру?

Вона видихнула у відповідь:

— Послухайте, Ньємане. Те, що ви вузьколобий мачо, мене не обходить. Те, що ви маєте себе за найкращого фліка у Франції і зневажаєте всіх, хто носить форму, — це також ваші справи. Але коли ви намагаєтеся працювати одноосібно, то гальмуєте слідство й тупцюєте на місці.

Ньєман відчув, що має дослухатися до цієї проповіді. Якщо Стефан ось так задиралася, отже, мала козир у рукаві.

— На щастя, я не обмежуюся вашими вбогими дорученнями, — повела далі вона, навіть не давши Ньєману відповісти. — Я подумала, що ми забули допитати одного кадра, який може знати щось цікаве.

— Кого?

— Ібрагіма Моллека. Асистента Патріка Циммермана. Це молодий лікар, який знайшов камінець у роті під час розтину.

Ньєман пригадав цю деталь: без асистента медик, можливо, пропустив би знахідку.

— Ти йому дзвонила?

— Надсилаю вам його контактні дані. Він інтерн в Акушерському медико-хірургічному центрі (АМХЦ) в Шильтіґгаймі.

— Ти поговорила з ним чи ні?

— Так, і він розповів дещо дуже цікаве.

— Розкажи в кількох словах.

— Ні-ні. Його слова матимуть більшу вагу, якщо розповість він сам. Поговорите з ним по-чоловічому.

На останніх словах Деснос наголосила з особливою іронією. Вочевидь, вона таки щось відкопала.

Ньєман поклав слухавку і набрав номер того типа. Він досі стояв припаркований на безлюдній площі біля червоного собору. Попри задуху в салоні, флік почувався немов посеред чорної пустки. Неначе він затримав дихання та пірнув у океан самотності.

Лікар був на чергуванні та підняв слухавку між двох пологів. Після Циммермана-педіатра — асистент із акушерського відділення... Судмедекспертиза в Ельзасі могла похизуватися небаченою гнучкістю.

— Я вже все розповів вашій колезі.

— Що ж, тобі доведеться все повторити.

— Чого це ви мені тикаєте?

Голос звучав молодо й спокійно, але з усіма ознаками хронічного стресу. Або ж старої доброї ненависті до поліцаїв.

— У кожному разі, — додав він, — по телефону я вам нічого не скажу. Де гарантія, що ви флік?

Ньєман усміхнувся: цей галімий дзвінок був подаруночком від Деснос. Вона знала, що Моллек пошле його куди подалі, та заздалегідь цьому раділа. Але Ньєману було не звикати працювати з норовистими.

— Фліки завжди працюють двома способами, — терпляче пояснив він. — Є швидкий режим і є повільний. Це може тривати п’ять хвилин телефоном, або я можу відправити по тебе жандармів. Проведеш як мінімум ніч у відділку. Тобі вирішувати...

Мовчанка, переривана якимись різкими звуками й довгим відлунням. Інтерн одчиняв двері, спускався сходами, перетинав фоє. Нарешті, у динаміку засвистів вітер, а тоді чиркання запальнички сповістило, що чоловік дістався пункту призначення.

Якщо вже гаяти час на фліка, то хоч із цигаркою.

— Що ви хочете дізнатися?

— Я дзвоню з приводу камінця в...

— Це був не камінець.

— Як це?

— Коли я витягнув його з Самюелевого рота, це було схоже на уламок піщаника чи щось таке. Насправді ж так здалося через пилюку.

— І що ж це, врешті?

— Вугілля. Можливо, деревне. Таке ж легеньке.

Мало того, що подібна речовина незрозуміло як опинилася серед уламків, так Циммерман ще й не потурбувався описати знахідку. Це вже було майже дно.

— Чому Циммерман не згадав про цю деталь?

— Бо йому насрати. Він виходить на пенсію, та й він насправді не патологоанатом.

— Що ще ти можеш розповісти мені про цей розтин?

— Нічого. В усьому іншому то був просто фарш із плоті й кісток, почавлених кількома тоннами каміння.

— Дякую, Ібрагіме.

Ньєман обдумав цю новину — він мало не відчував вуглинку у своїй долоні. Ритуал, проведений убивцею, набував ще й іншого значення: він був продуманий заздалегідь. Ні вугілля, ні сланцю, ні будь-яких інших горючих копалин у каплиці немає й близько. Зловмисник приніс той шматочок із собою.

Хіба що то посланці вдалися до ритуалу, перш ніж поховати тіло під обвалом? Ні. Що далі Ньєман просувався, то більше схилявся до сценарію в трьох діях.

Сутичка між Полем Парісом і Самюелем.

Убивство анабаптиста невідомим.

Обвал риштувань посланцями.

Деревне вугілля.

Ньєман і гадки не мав, що робити з цією новою деталлю, але відчував якийсь зв’язок між нею та обвугленими обличчями на схованих фресках у каплиці.

Хто згорів там за кілька століть до того?

44

Пролізши крізь колючий дріт, Івана прямувала до переліску, щоб — нарешті — сховати телефон. Вечір минув абсолютно звичайно: прийняла душ, перевдяглася, пішла на вечерю, де їла за чотирьох. І щоб боротися з утомою, і щоб притлумити неясний гнів.

Маленький урок Рашель стояв їй посеред горла. Вона мусила терпіти пиндючливу промову дівчини та вдавати із себе одну з тих, кого вона найбільше ненавиділа, — журналістку. А найгірше, що Івана зайшла в глухий кут. Рашель більше і слова не скаже, та й до інших посланців до кінця збору винограду наблизитися не вдасться. Дівчисько, мабуть, попередило старших — Жакоба та його шайку — і тепер тримали Івану на оці. Просто диво, як їй вдалося вислизнути цього вечора.

Під час вечері флікиня ні з ким не говорила. Вона думала про Марселя. «Ви засумували за кимсь — а спорожнів весь світ», — писав Ламартін, чи Шатобріан, чи хто там. Івана усвідомлювала, що то був не просто товариш по каторзі. Вона впізнала в ньому брата по нещастю, маргінала в пошуках віх, який, як і вона, вмів лише одне — вічно утікати.

Рашель брехала. Щоби Марсель поїхав ось так, після їхньої втечі, не сказавши Івані ні слова? Швидше він узагалі не повернувся з нічної погоні. Посланці схопили його та десь зачинили? Івана насправді не вірила в цю версію — у них була серйозна служба безпеки, але найперше — вони залишалися мирними виноградарями. Важко уявити їх у ролі катів чи викрадачів.

А головне, не було жодної причини викрадати Марселя. Що він міг побачити такого, чого не побачила Івана? Вони лише знайшли складену докупи фреску в стодолі, та й та не становила значного інтересу...

Івана наближалася до темної лінії дерев. Примерзла трава під її ногами хрускотіла, наче кірка крем-брюле. Лише злегка побілівши, краєвид змінився. Стовбури, гілля, чагарники — усе ніби вдарила крижана блискавка.

Продираючись через колючі кущі, чіпляючись за гілки, Івана не бачила ні кінця ні краю цим тортурам. Вона вже була близька до розпачу, коли нарешті побачила свій дуб. Чорний, ніби мармурова колона, місцями поїдений лишайником, він слугував таким собі маяком, який відновлював рівновагу всієї ночі.

Івана пройшла ще крок — і простягнулася, тріскаючи гілляччям. «Чорт!» — вилаялась вона, випльовуючи хмарку пари. Дівчина насилу підвелася й пошукала поглядом, за що ж перечепилася.

Тоді вона побачила його.

На вкритих мохом коренях лежало тіло. У нічній млі біліло його обличчя, спотворене страхітливим виразом страждання.

Тремтячи, Івана покопирсалася в кишенях, шукаючи телефон, увімкнула на ньому ліхтарик і посвітила на труп.

Марсель... Вона підійшла, задихаючись, безглуздим рефлекторним рухом спробувала намацати пульс, тоді скерувала промінь на обличчя. Роззявлений рот перетворився на оточену памороззю рану. Зуби ніколи не були сильним боком найманця, але, вочевидь, йому вирвали й ті, що лишалися, і то не дуже церемонячись.

Дихати було дедалі важче. Через холод, шок, журбу сльозилися очі. Хто це зробив? І чому?

Продовжуючи огляд, флікиня виявила, що чоловіку відрізали всі пальці до половини. А кінцівки — руки, ноги — вигиналися під неможливими кутами, і кожна кістка була зламана.

Але найгіршим — Івана не одразу це усвідомила — була головна рана: Марселю випатрали черево, і, так ніби цього було не достатньо, його задушили власного тонкою кишкою — сіруватою мотузкою, затвердлою на морозі, яка обвивала його шию, наче ліана.

Івана впала на коліна. Вона ніби провалювалася в чорну вологу нору. Вона задихалася, і над нею змикалася ніч, якій, здавалося, не буде кінця.

Тоді до флікині повільно прийшов ще один очевидний здогад.

Труп опинився тут не випадково. Це закатоване тіло було посланням — і призначене воно було саме їй. Ті, хто це зробив, знали, що вони з Марселем спільники. Знали, що Івана — не сезонна робітниця. Знали, що напередодні вона була у Сховищі. I, last but not least[22], вони знали, що вона ховає телефон біля підніжжя цього дуба.

Івана позадкувала й сіла на опале листя та холодну землю з порожнім поглядом і такою ж головою, приголомшена видовищем цього бідолахи, в якого забрали будь-яке майбутнє й рештки гідності. Вона сиділа так, не стежачи за часом, відчуваючи, як волога просочує одяг і поволі заволодіває нею, не боячись навіть, що її хтось побачить або що на неї також нападуть.

Нарешті Івана отямилася від цієї летаргії та схопила телефон, який впустила була на землю. Хоч пальці й заніміли, їй вдалося вирубити ліхтар, а тоді відімкнути режим польоту.

Диво — з’явився зв’язок.

Заряду лишилося на одну поділку.

Натиснула на кнопку: Ньєман...

— Алло?

Цей знайомий, такий очікуваний хрипкий голос. Кількома словами, на останньому диханні, вона описала йому ситуацію.

— Заспокойся.

Схлипуючи, Івана говорила, що це її провина, що вона змусила Марселя їй допомагати, що...

— Заспокойся, — повторив Ньєман.

Але вона досі пережовувала свою історію — намагалася відновити дихання, ритм — стодола, кам’яні пазли, посланці...

— Досить! — крикнув Ньєман. — Де ти зараз?

Івана описала своє місце перебування. За межами Маєтку жандарми могли діяти по-тихому, не вриваючись до Дієцезії ще раз.

— Я беру людей і їду. Не рухайся.

— Ні.

— Як це — ні?

— Я повертаюсь.

— У жодному разі. Припини ці дурощі.

— Поки вони не викрили мене офіційно, я не здамся.

— Ти щойно сказала мені, що твоєму прикриттю хана і що цей труп дорівнює смертному вироку.

— Я нічого напевно не знаю. Я не знаю, хто вбив Марселя. Не знаю, що саме їм відомо. Навіть не знаю, це посланці чи якісь інші фанатики...

Коротка пауза. Мабуть, Ньєман прикидав свої шанси змусити Івану змінити думку: вони були нульові.

— Окей, — поступився він. — Але залиш телефон при собі. Я подзвоню, коли буду на місці.

Вона не наважилася відмовитись. Ставало надто ризиковано діяти самостійно, треба було залишатися на зв’язку з Ньєманом.

До того ж, вона й не змогла б відпиратися. Івана ледве говорила чи дихала. Усе її єство охопила паніка. Вона відчувала, що страх розчавлює її — серце перетворилося на чорнуватий згусток, не більший за персикову кісточку.

— Коли ви будете?

— Максимум півгодини.

— А як ви поясните, звідки дізнались про тіло? Ньєман розреготався — навісним, розпачливим сміхом. Як справжній відчайдух.

— А хто мене питатиме?

45

— Скажи їм, нехай вимкнуть фари і ліхтарі.

Ньєман хотів провернути все справді по-тихому, щоби не компрометувати Івану ще більше і заскочити посланців зненацька. Довкола першого трупа було забагато вивертів. Наступне вбивство флік хотів опрацювати блискавично, а тоді поставити вісників перед фактом.

Але спершу треба було його знайти...

Вони з Деснос у «мегані» очолювали колону. Жандармка за кермом лівою рукою схопила рацію й передала наказ. У бічному дзеркалі фургони й автівки розтанули в пітьмі, наче батискафи. Потаємний режим увімкнено.

Деснос і собі вимкнула фари. Коли очі звикли до темряви, Ньєман побачив, як обабіч нього на поверхні ночі спливли симетричні ряди лоз. Вони ніби мерехтіли в темряві, ледве не здіймаючись над імлою.

Знахідка Івани означала виверження чистого, божественного насильства просто біля Дієцезії. Того, на яке він чекав у глибині душі з сумішшю тривоги й нетерпіння. Над Маєтком завжди плинув своєрідний душок заліза й розкладання, неначе металевих екскрементів...

— Ми вже близько, майоре, — сказала Деснос, коли вони проминали намети найманців за парканом.

Жандармка у своїй формі командос, здавалося, ледве дихала. Потроху ковтала повітря крізь комір застібнутого анорака, грудьми, втиснутими в бронежилет.

Ньєман увів її в курс справи, як говорять на сповіді — упівголоса, зважуючи кожен склад. «Іншим ні слова», — підсумував наприкінці.

Вони припаркувались на узбіччі, проминувши перелісок, який описувала Івана. Тут їх не могли помітити ні посланці, ні навіть сезонні робітники зі свого табору.

Флік кинув погляд у бічне дзеркало: з IVECO, намагаючись не втратити рівноваги, вистрибували жандарми. Стражі порядку, що чіплялися за свої рушниці, наче за пожежну драбину. Серед них були й експерти-криміналісти, хлопці зі Страсбурга, яким ніяк не вдавалося звідси поїхати і чиї білі комбінезони нагадували піжами.

Ньєман і Деснос також вийшли з машини. Виноградники скінчилися, тепер за територію боролися рівнини й ліси. Околицями гуляв вітер, а більше й нікого. Трави хиталися, наче водорості на морському дні, кущі ніби зсудомило, дерева тремтіли на корені...

— Туди, — указав Ньєман.

Деснос зиркнула на нього скоса: звідки інфа? Хто його попередив? Флік рушив уперед, щоб уникнути запитань. Вони перетнули пасовиська, зігнувшись у три погибелі, розколюючи північний вітер, якщо не навпаки. У кінці великого смарагдового квадрата бовванів перелісок. Радше справжній ліс, судячи з висоти дерев.

Крокуючи, Ньєман обдумував свій здогад. Марселя катували не для того, аби вирвати з нього, що йому відомо, а радше щоби переконатися, що він нічого не знав. Йому повідрізали пальці, щоб упевнитися: він нічого не зрозумів. А Івана? Чому її просто залякали, а не піддали тортурам? Чи знали посланці, що вона флікиня?

На узліссі всі зупинились. Рефлекторно, як ковтають повітря перед тим, як пірнути, Ньєман звів очі на місяць — перламутрова карамелька на чорному шовку, — а тоді глянув на Деснос: вона тримала свій карабін, як її вчили, приклавши прямий вказівний палець до ствола. Певно, ніколи ще його не використовувала, окрім як на навчаннях чи іспитах.

Ньєман дістав пістолет і вставив патрон, подаючи приклад. Йому відповіло клацання затворів. Від цього звуку спиною пробігли мурашки. Майор іще живчик...

— У лісі одразу вмикаємо ліхтарі.

Він перший пірнув між дерев. Просуватись було нелегко. Щось невідоме хапало його за ноги, дряпало плечі, хльоскало по обличчю... Він уявляв Івану на самоті в цьому ворожому лісі. У стані шоку, наодинці з трупом... Героїня нашого часу.

Рослинність була така густа, що крізь неї не проривався вітер, тож у лісі було навіть затишно. Але промінь ліхтарика так само не проникав у підлісок. Ньєман просувався наосліп, дедалі повільніше. За ним вервечкою бабралися всі інші. Справжня африканська валка, із солдатами і носіями, в серці джунглів...

Нарешті — галявина. Дуб, що про нього казала Івана — з візерунками лишайника на стовбурі та корінням, яке видерлося над землею.

Усе було на місці: дерево, лишайник, корені.

Усе, окрім головного — трупа.

46

— Не може бути.

— Кажу тобі, я біля того дуба. Тут і сліду немає від тіла.

Івана говорила ледь чутно. Мабуть, сховалася десь, аби відповісти на дзвінок.

— Ви мені хоч вірите?

— А ти як думаєш? Повідомлення було адресовано тобі й тільки тобі. Тепер труп зник.

— Ви збираєтесь його пошукати?

— Звісно, але навряд чи щось удасться. Я заїду по тебе. Вечірка скінчена.

— У жодному разі.

— Не клей дурня. Я не хочу знайти тебе із зубами в кишені та кишкою замість шалика.

— Якби мене хотіли прибрати, то вже зробили б це. У мене є ще туз у рукаві.

— Уже запізно, і ти це знаєш: вони поклали труп сюди, бо знали, хто ти і що ти робиш. Вони все знають.

Коротка пауза, але вже без сліз. Ньєман мало не чув, як у голові зі швидкістю процесора крутяться коліщатка.

— Ви допитаєте посланців?

— На предмет чого? На світанку, якщо нічого не знайдемо, повернемося до відділку та побачимо. У тебе є зброя?

— Ні.

— Ти де?

— Вийшла з намету поговорити.

Ньєман зітхнув.

— Вертайся й поспи. Я наберу, коли скінчимо.

— Ви не зможете зі мною зв’язатися.

— Чому?

— Батарея сідає.

Глянув на годинник: майже північ.

— Зустрінемося в каплиці о п’ятій ранку. Підзарядиш телефон. Обговоримо все й ухвалимо рішення.

— Добре.

— Івано...

— Що?

— Нічого.

Ньєман поклав слухавку й усвідомив абсурдність ситуації. Півтора десятка озброєних до зубів людей, готових діяти будь-якої миті, вештаються лісом глупої ночі.

— Майоре, може, поясните?

До нього наблизилася Деснос — він відійшов був від загону, щоби подзвонити. Вона говорила тихо, мабуть, аби не принижувати його перед іншими. Ця сміховинна нічна вилазка, ці надмірні заходи безпеки, слова, Ньємане, слова...

— Оточити периметр і обшукати околиці, — наказав він.

— Що ми шукаємо? Досі труп?

— Так.

— А криміналісти?

— Нехай прочешуть зону довкола дуба, труп був там. Можливо, залишилися якісь сліди, відбитки.

— Кому ви дзвонили?

Не відповівши, Ньєман поклав телефон до кишені. І, трохи повагавшись, кинув:

— Ходімо до «мегана».

47

Час настав, хлопчику мій.

Опинившись біля автівки, він подивився на свою напарницю. Закутана в парку, в натягнутій на лоба чорній шапці, вона нагадувала водія снігоочисної машини. Тоді він одним махом розповів їй про Іванине прикриття, схований телефон, деякі факти, отримані зсередини, ймовірне вбивство сезонного робітника... Деснос слухала його ніби крізь стіну з вітру та холоду, нервово хитаючи головою й кусаючи губи. Вона обмірковувала не лише всю цю нову інформацію, а й те, що Ньєман від початку водив її за носа.

— І коли ви збиралися мені розповісти?

Ньєман хотів був відповісти щось більш-менш прийнятне, тоді передумав.

— У кінці розслідування, коли схопимо злочинця.

— Це мав бути ваш тріумф, так? Найхитріший з усіх фліків?

— Саме так. Паризька команда, яка всіх обставила.

Він перебільшував із особливою злістю, зі зневагою до самого себе й своєї вузьколобої гордині.

— Ідіть нахрін, — виплюнула жандармка і розвернулась.

Вона попрямувала назад до переліска. Її куртка надувалася, наче вітрила корабля.

— Стефан! — крикнув Ньєман, наздоганяючи її.

Він схопив її за плече. Погляд Деснос був різкий, наче ляпас. Її лице набрякло від вітру, хоча, можливо, причиною був гнів і розчарування.

— Послухай, прикриття, закопаний телефон, таємні дзвінки — це все була помилка. Повір, я ж перший і шкодую про ці дурниці. Тепер мені треба якнайшвидше витягти звідти колегу й пережити свою провину. Я...

— Мені всі ці ваші зізнання до сраки.

— Та як хочеш, — заревів він, — але в нас два жмури. У першому випадку ми заледве можемо стверджувати, що це вбивство. У другому в нас узагалі немає трупа. У цій дупі опинилась моя напарниця — яка означає для мене набагато більше, повір мені на слово, — і вона грається в аміша в общині, від якої, вибач, дедалі більше тхне смертю. Тож ти мені потрібна.

Вони хиталися, стоячи одне навпроти одного, наче два моряки на палубі судна.

— Ми з тобою, — вів далі він, — заберемо Івану й розв’яжемо ці два довбані вбивства. Доведемо всім, що флік і жандарм — це не лише ремінь, штани і підтяжки.

Деснос ніби задумалась, але Ньєман знав, що вона вже прийняла рішення. Насправді вона ніколи й не думала здаватись. Вона не кине справу на півдорозі. Ньєман розумів, коли перед ним справжній флік.

Жандармка засунула руки в кишені, неначе ілюструючи його слова про ремінь. Вітер дедалі більше роздував парку, і її руки здавалися вдвічі пухкішими.

— Що робимо далі? — запитала вона, мружачись від вітру.

Ньєман щиро розсміявся.

— Гадки не маю!

48

— Якого дідька ви тут робите?

Вони щойно повернулися до відділку, який тепер скидався на туристичну базу в горах із купою одягнених у пуховики людей, які наче шукали свої спальні мішки.

У фоє стояв Макс Леманн, реставратор мозаїк і фресок із підкрученими вусиками та шовковим поглядом.

— Я приїхав відзвітуватися, — відповів він, вочевидь, збентежений грубістю фліка.

Ньєман уже геть забув, про що його просив.

— О такій годині?

— Я думав, це терміново. Це щодо датування фресок...

Ньєман одразу ж змінив тон, дружньо поплескавши Леманна по плечу.

— Звісно, вибачте. — Він повернувся до Деснос: — Знайдеш нам приміщення?

За кілька хвилин вони всі вже сиділи в кабінеті на другому поверсі. Приміщення у відділку, схоже, не мали специфічного призначення, у всіх стояли залізні й плексигласові меблі, на підлозі лежав лінолеум, а на стінах висіли наївні пропагандистські плакати. А якщо хтось досі не зрозумів меседжу, світильники під стелею фарбували все навколо в білила.

— Наші інструменти для аналізу...

— Давайте без технічних деталей.

Леманн насупив брови: йому не подобалися манери співрозмовника. Але він, схоже, змирився та швидко прогорнув сторінки справи. Він мав довгі гнучкі пальці, подібні до пензлів.

Ньєман дивився на цифри, графіки, рівняння. У нього був один труп, зниклий безвісти, і другий, який полюбляв смоктати камінці, а його слов’яночка застрягла в секті вбивць. Не час для математики...

— Я розповідав вам про техніку «buon fresco»? — запитав чоловік легковажним тоном.

— Я вам людською мовою сказав, Леманне! Мені потрібні висновки!

Цього разу реставратор виглядав по-справжньому шокованим.

— Пробачте, будь ласка, — додав Ньєман уже спокійніше. — Ми тут уже дуріємо з цим розслідуванням. Хочете кави чи чогось іще?

Леманн відмахнувся від пропозиції.

— Вам треба швидко? — сухо відповів він. — Чудово, тоді ось: заховані фрески були написані в XX столітті.

— Почекайте. Ті, що під розписами XVIII століття?

— Саме так.

— Як це можливо?

— Власне, це неможливо.

Ньєман поклав руки на пластиковий стіл і зиркнув на Деснос. У її очах читався той самий ступор, те саме нерозуміння.

— Але, здається, я знайшов пояснення цьому. Ми скористалися нагодою і визначили вік верхнього шару. Ці фрески також фальшиві.

— Що ви маєте на увазі під «фальшивими»?

— Як я вже сказав, таємні фрески зроблені недавно. Але й видимі також.

— Ви щойно сказали...

Леманн підвів голову театральним рухом конферансьє.

— Пігменти ті самі, які використовували у XVIII столітті, але є один недолік. Хімічний аналіз показав, що...

— Леманне...

— Так. Ці розписи — підробка, і їх автору вдалося, не знаю, як, добути тогочасні матеріали, або такого ж типу, щоб імітація була ідеальна. Але він припустився помилки. Нині свинець, який входить до складу пігментів, походить із американських або австралійських шахт, а не з європейських, як у XVIII столітті.

— Є різниця?

— З точки зору певних процесів аналізу — так. У них різна кількість ізотопів і домішок.

Ньєман машинально нахилився вперед, як і Деснос, аби роздивитися нотатки реставратора, які раптом набували абсолютно нового значення. Утрьох вони скидалися на піратів, які розглядають карту скарбів.

— Мій висновок такий, — мовив чоловік професорським тоном, — обидві фрески зроблені в один час. Імовірно, на початку XX століття. Наш фальсифікатор спершу намалював жахливі біблійні сцени, давши волю своєму стилю і одержимості, водночас хтозна-чому дотримуючись манери пізнього Середньовіччя. Тоді вкрив їх вапном, штукатуркою й гіпсом. Після цього намазюкав згори нові, навмисно незграбні малюнки, використовуючи стиль і, як він уважав, пігменти XVIII століття.

Запала тиша. Ньєман витягнув телефон і дивився на фрески. «Офіційні» неоковирні зображення Різдва, святого Христофора, проповіді птахам. Потаємні — Адам і Єва, Вавилонська вежа, чотири вершники Апокаліпсису...

— Ви знайомі з історією анабаптистів? — запитав Леманн.

— Починаю щось пригадувати, так.

— На початку минулого століття в їхню общину влився незвичайний чоловік.

— Отто Ланц.

— Точно. Це єдиний чужинець, якого прийняли вісники.

Ньєман подумав про Поля Паріса, але був не час згадувати цього паразита.

— Ланц був художником, — вів далі реставратор. — Я відшукав фотографії небагатьох його відомих творів. Той самий божевільний стиль, середньовічна експресивність, ті самі дисонанси XX століття.

— Датування збігається з його приходом до Маєтку?

— Так. Грубо кажучи, 20-ті роки.

Ньєман подумав, що доведеться повернутися до історії Отто Ланца. Він пам’ятав, що чоловік мав великий вплив на общину. Можливо, попід стелею каплиці святого Амвросія він залишив якесь послання. Не просто послання — наказ, кредо...

— Вісники придбали каплицю на початку XX століття, — провадив Леманн. — Ланц зачинився в ній, намалював свої видіння, а тоді замаскував їх іншими розписами. Навіщо все так ускладнювати? Ніхто ніколи про це не дізнається.

Ньєман подумав, що його робота, власне, й полягала в тому, аби вгадати мотив.

— Я залишу вам матеріали?

— Так, звісно.

Леманн звівся, наче розкладена підзорна труба корсара, і попрямував до дверей. Флік і собі машинально встав і провів експерта до фоє, а Деснос мовчки повернулася до поточних справ.

Коли митець поїхав, Ньєман, стоячи на парковці, покрутив у голові ще кілька думок. Не потрібно було закінчувати академію, аби здогадатися, що більше важили нижні фрески: підроблені «справжні» середньовічні розписи, накидані на склепіннях із пристрастю та шаленством.

Треба було їх розкодувати. Для цього потрібен був спеціаліст, профі в сфері католицької іконографії. Флік укотре пережовував це рішення, коли завібрував телефон.

Синхронність, Ньємане, синхронність...

49

Він одразу впізнав приглушений голос затворника. Монастирський привид...

— Зволив порушити свою мовчанку?

— Заради тебе — без проблем.

— Приїжджай до мене в Ельзас.

— Гммм, гммм.

— Коли зможеш тут бути?

Облат не відповів. Перед очима у Ньємана промайнули, наче у пришвидшеному показі, кадри з незвичайного життєвого шляху Еріка Аперґіса, він же Антуан.

Ньєман познайомився з ним під час свого нарко-періоду. Тоді він мріяв про круті операції з кастетами та кинджалами, за всіма правилами. Натомість йому доручили проникнути в нічне життя міста й грати наркомана, аби шукати нові канали постачання: кислота, екстазі, кокаїн, кетамін, ЛСД...

Ньєману довелося вести нічний спосіб життя, хоча його біологічний годинник радше нагадував режим фізрука. Він тинявся барами, клубами, сквотами, дикими рейвами, розриваючи барабанні перетинки високими децибелами, закидаючись доріжками чи ковтаючи колеса задля годиться. Тоді він і зустрів Аперґіса.

Наполовину світський лев, наполовину жебрак, цей торчок жив із подачок друзів, чергуючи періоди тусовок і бомжування. Ньєман скористався ним, аби притиснути кількох дилерів. Платив йому психоактивними речовинами. Байдужий до всього, Аперґіс плив за течією, часто змушений красти чайові в клубах або смоктати абикому за дозу. На той момент він чекав тільки на смерть, маючи лиш одну втіху: він і не помітить, коли вона прийде.

Однак сталося геть інакше: хімія принесла йому одкровення, як у святого Павла дорогою до Дамаску чи у святого Августи на в міланському саду. В Аперґіса це був кислотний тріп на кахляній підлозі сральника клубу «Бен-Душ».

Він прокинувся з вірою в Бога. Не як у недільного католика чи дилетанта, який почитує «Хрест». Відтепер це стало сенсом його життя. Аперґіс став облатом, почав пропонувати свої послуги різним орденам, які натомість допомагали йому злізти з наркоти. Звісно, на це пішов не один тиждень, але Аперґіс ніколи не був самотнім: із ним був Бог.

Він пішов вивчати теологію в Паризький католицький інститут і став спеціалістом із Діянь апостолів. За кілька років здобув авторитет в історичній та критичній екзегетиці Нового Завіту. Паралельно студіював історію католицької іконографії. Здобувши посаду професора на факультеті богослов’я в Паризькому католицькому інституті, він нарешті пішов у відставку.

Викладання його не цікавило. Він прагнув цілковито присвятити себе Святому Письму, щоби піднестися ще вище. Тут, унизу, була земля, десь там, нагорі — Всевишній, а між ними — колишній торчок із поплавленими мізками.

— Коли зможеш тут бути? — повторив Ньєман своє запитання.

— Точно не можу сказати.

— Чому це?

— Я подорожую тільки автостопом.

Ньєман зітхнув.

— Завтра зрання відішлю по тебе жандарма.

Поклавши слухавку, він із легкою панікою усвідомив, що більше нема чого робити, окрім як чекати. І навіть очікування нічого не гарантувало.

Аналізи з переліску нічого не дадуть. Розшифрувати фрески вдасться лише з Еріком. Розслідування вбивства Самюеля дійшло до свого логічного завершення — тобто нікуди. А смерть Марселя розслідувати не вдасться через відсутність трупа.

Ньєман розвернувся та пішов назад до відділку. Ніж сидіти без діла, краще вже щось почитати. Деснос мала б уже давно скласти досьє на Отто Ланца, пророка кривавих виноградарів.

50

Досьє таки існувало, і Деснос навіть зраділа, що ним хтось поцікавився. Вона видала Ньєману стос паперу в маленькій кімнатці на другому поверсі, де той вирішив окопатися, наче мурена у своїй ущелині.

— А ти чим займешся? — запитав він, не маючи що їй доручити.

— Повернуся до переліска.

— Є новини? Вони щось знайшли?

Стефан пішла ні пари з вуст, настільки очевидною здавалася відповідь. Ньєман зачинив двері та вирішив не дати собі опустити руки. О такій пізній порі, у такій безвиході найгіршим ворогом була зневіра.

Він попросив, щоб йому приготували термос кави, і вперед.

Отто народився 1872 року в Бельфорі, невдовзі по тому, як місто після більш ніж стоденної облоги захопила Пруссія. Трупи ледве встигли поховати, і ще не вивітрилися тифозні міазми. Він росте в сім’ї з вісьмома дітьми, яку роздирають протиріччя: мати — набожна швачка, батько — атеїст, алкоголік, коваль. Чоловік днями сидить у своїй кузні, впиваючись ненавистю до пруссаків, цмулить шмурдяк і гатить по розпеченому до 800 градусів залізу. Вечорами за ковадло правлять жінка та діти.

Отто швидко покидає школу та відмовляється стати ковалем. Як покарання батько затискає його ліве зап’ястя розжареними кліщами — хлопчик на все життя залишиться з паралізованою кистю.

У тринадцять років він утікає з дому. Дрібні крадіжки, підробітки. Зрештою наймається учнем у друкарню в Селеста, де починає малювати. Невдовзі хлопець уже заробляє на життя портретами, карикатурами, пейзажами... Досі жебраючи, він переживає побої, сексуальне насильство, приниження. Але терпить, сподіваючись на краще життя. Це суцільний згусток люті, скалічений, вічно голодний, але віртуозний митець.

Дієцезія у Бразоні видається йому єдиним прихистком.

Анабаптисти не можуть відмовити йому в послузі, про яку він благає: охрестити його. Він бажає віддатися Богові. Це навмисний, добровільний, обдуманий крок. Саме те, за що виступають посланці. Його хрестять. Його залишають у Маєтку. Він добрий коваль — батькове ремесло буквально вбили йому в голову — і хороша людина, яка змила свої гріхи, свій гнів у вченні Господа.

Він читає Біблію. Читає «Книгу мучеників». Переймається вбивствами, тортурами, втопленнями, які пережили посланці. Його гнів повертається, але набуває особливої форми, як гартується у вогні залізо. Він клянеться захистити вісників, уберегти їх від гріха та насильства.

Вечорами він відкладає малювання та береться за правничі праці. Цікавиться документами на Маєток, реєструє власність у нотаріуса, засновує кооператив, який відтоді має статус приватного підприємства, нарівні з іншими виноградниками в регіоні — фактично, псує себе у світі світських, аби посланцям більше не доводилося бруднити руки.

У Дієцезії думки про нього розходяться. Ланц не свій, він постійно порушує правило «порядку й покори», живе в общині, але на відстані — у його жилах тече чужа кров. Це грішник, парія, святотатець. Інші, навпаки, вважають його волею провидіння. Упродовж наступного століття, сповненого хаосу й конфліктів, Отто слугує общині щитом.

Перша світова демонструє його значущість. Анабаптисти відмовляються брати до рук зброю. Їх садять у в’язницю, розстрілюють. Отто користається загальним безладом і робить хід конем. Він переконує німецьку владу (на той момент Ельзас уходить до складу Рейха), що анабаптисти корисніші в ар’єргарді: в госпіталях, їдальнях, у ролі зв’язкових... Будь-що, аби лише не торкатися зброї. Німецькі генерали, по вуха в окопній різанині, погоджуються — і посланці уникають участі в боях.

Після війни Ельзас знову повертається до Франції, а посланці — до своїх виноградників. Вино знову тече рікою, і статус Отто в общині зростає. Він стає архієпископом Дієцезії — винятковий випадок, адже він не входить до общини в повному сенсі цього слова.

Усі вдячні йому за процвітання виноградинка, хороше управління яким забезпечує незалежність Дієцезії. До того ж, Ланц передбачив ще одну небезпеку: туристи. Паркани, сторожа, приватна власність... Відтепер допитливі носи ніколи не поткнуться на їхні землі.

Кмітливість Отто Ланца захищає посланців навіть за Окупації. Він володіє обома мовами і вміло тримає нацистських окупантів на відстані завдяки виноробству в Маєтку — німецькі генерали шаленіють від цього солодкого вина та поважають майстерність посланців.

В останні роки життя — помирає він 1957 року від раку прямої кишки — Ланц перетворюється на справжнього наставника посланців. Він проповідує, направляє, коментує Святе Письмо. Цнотливий, аскетичний, він так ніколи й не одружився — як чужинець, він не міг змішувати свою кров із кров’ю анабаптистів. У цьому сенсі він збереже в їхніх очах свою етерну вищість, ближчий до Господа, ніж до посланців, заручників свого тіла й бажань.

Ньєман припинив читати. Той іще кадр, звісно. Але в чому його зв’язок із нинішньою справою? Флік уявляв, як той ночами зачиняється в каплиці й малює фрески. Чи не залишив він там якоїсь вказівки? Найважливішої за все його правління?

По його смерті не влаштовують жодних церемоній, жодних поминок. Отто Ланца навіть не поховали на цвинтарі посланців. Над «зайдою» зімкнулася тиша — і, можливо, забуття. Так ніколи й не прийнятий в общину, він, утім, дав анабаптистам змогу вижити в сучасному світі. А його заповіт залишився в каплиці...

Ньєман оцінив пошукову роботу Деснос. Мабуть, вона провела не одну годину в бібліотеках Ельзасу й перерила архіви анабаптистських центрів усіх відгалужень, які ще існували в Європі.

Бракувало лиш одного — світлини. Посланці забороняли будь-які зображення, особливо портрети, які підкріплюють культ особистості. Певно, Ланца ніколи не фотографували.

Ньєман засунув руки в кишені — він читав уже кілька годин, але так і не зняв пальто — а тоді набрав Деснос. Та не відповіла. Вочевидь, жодних новин на горизонті.

Флік задумався, чим зайняти прийдешній ранок. Закинути сіті до посланців? Перерити Дієцезію на предмет зброї? Поперевертати ліжка в пошуках Марселевого трупа? Усе це нічого не дасть, тільки ще міцніше зав’яже язики посланцям.

Тоді що?

Ньєман глянув на годинник і підскочив на стільці, побачивши, що була вже за чверть п’ята ранку. За п’ятнадцять хвилин він має зустрітися з Іваною в каплиці святого Амвросія. Він вийшов із кабінету, залишивши досьє на столі.

Можливо, слов’яночка додасть йому натхнення.

51

Театр. Сценою слугувала порожня каплиця, освітлена яскравими білими прожекторами експертно-криміналістичної служби, які досі стояли розкладені. Тенти, які обтягували риштування, — кулісами. А вони, бродячі фліки, бліді, незворушні, були акторами. Ніби от-от почнеться якась п’єса Піранделло.

— Змогла вислизнути? — запитав Ньєман замість привітання.

— Це вже входить у звичку. Маєте зарядку?

Ньєман простягнув Івані свій павербенк, і вона відразу під’єднала до нього телефон. Йому на мить здалося, ніби вона сама заряджається. Видовище порадувало його.

— Є новини?

— Ні.

— Тоді навіщо покликали мене? Я ризикую своєю шкурою щоразу, як перелажу через їхні срані паркани!

Ньєман підійшов ближче. Попри старі лахи, попри недоспану ніч, попри смерті й небезпеку, Івана пахла все так само — тобто практично нічим. Сумішшю лаванди та грудного молока. Щось рослинне і дитяче, що геть не в’язалося з тим, ким вона була: 43 кілограми ворожості, чисте породження кримінальних районів, що спить із пістолетом під подушкою.

Він знову виклав їй свій сценарій у трьох діях. Бійка з Полем Парісом. Убивство, скоєне чоловіком із вуглинкою. Обвал склепіння, викликаний посланцями, щоби приховати насильницький характер загибелі Самюеля.

— Якось занадто закручено, ні?

Замість відповіді Ньєман показав їй рентгенівські знімки захованих фресок. Тоді розповів історію Отто Ланца, наставника посланців, який цілими ночами розписував склепіння каплиці святого Амвросія. У цьому й полягала таємниця.

— Нічого не розумію, — мовила Івана. — Ви стверджуєте, що ці склепіння дуже важливі для посланців, і водночас кажете, що вони, не вагаючись, обвалили одне з них.

— Саме так. Замаскувати труп було важливіше, і я починаю підозрювати, що вони хотіли приховати щось інше, окрім факту вбивства.

— Що?

— Я дізнаюся.

Івана машинально зиркнула на вікна, вітражі в яких заміняла плівка. Побачити щось надворі було нереально.

— Котра година?

— П’ята сорок п’ять.

— Я маю повертатись.

— У жодному разі. Це інша річ, яку я хотів тобі сказати. Ти повертаєшся зі мною.

У її голосі з’явилася нотка безмежної втоми:

— Ми вже говорили про це.

Чого Ньєман аж ніяк не хотів, то це нервуватися. Цього з Іваною точно не можна було робити. Лампи відкидали на запилюжені плити різкі тіні, які, знову-таки, мали чіткі контури, як від театральних прожекторів.

— Це просто відстрочка, старенька. Ти ж це зрозуміла? Вони кокнуть тебе, коли захочуть, і ми ніяк не зможемо цьому завадити.

— Виноград майже зібрано. Я відчуваю — скоро щось станеться.

— Що?

— Не знаю. Вони збираються спалити всі відходи від урожаю, гілки, інструменти, одяг. В останню ніч розведуть гігантське вогнище. На ранок молитимуться під дощем із попелу.

— Супер. І?

Івана відступила назад і сперлася на кам’яний вівтар, захований у глибині хору, ніби щоб надати підґрунтя своїм словам:

— Тієї миті вбивця викаже себе. Я в цьому впевнена. Не лише у вас розвинена інтуїція. Я...

Івана знову завовтузилася та повернулась до вівтаря.

— Що відбувається? — запитав Ньєман.

Флікиня мовчки тицьнула пальцем праворуч від кам’яної брили. Ньєману знадобилася всього секунда, аби роздивитися, на що вона показувала: з-за вівтаря з піщаника, наче в мультиках, стирчали пара ступень, взуті у посланницькі калоші.

Ньєман кинув Івані пару нітрилових рукавичок, а тоді надягнув свої. Вони водночас нахилилися. Між вівтарем і стіною якраз уміщався труп — а це був саме він. А якщо вдаватися у подробиці, то навіть труп знайомого обом флікам чоловіка: Жакоб власного персоною.

— Допоможи мені, — наказав флік.

Івана не ворушилася: вона ніби впала в ступор.

— Допоможи, бляха!

Вона приєдналася до Ньємана, який намагався відсунути брилу від стіни. Врешті та перекинулась набік зі звуком спаплюженої святині. Флік підійшов до одного з прожекторів і спрямував його на тіло.

Нарешті фліки змогли його роздивитися.

Неозброєним оком не було помітно жодної смертельної рани. Але жилет і сорочка були розстібнуті, а на оголеному торсі написано: «МЛХ».

Не думай, — наказав собі Ньєман, тоді нахилився та розтулив щелепи мерця. Розгледів у роті камінець, дістав його і зважив у руці: легенький, сіруватий, посмугований. Не камінець, а шматочок деревного вугілля.

Флік продовжив огляд. Обережно піднявши голову мерця, він помацав потилицю. Відкрита рана на рівні шийних хребців. Жакоба вбили, як то кажуть, «тупим предметом», а точніше, зважаючи на обставини, великою каменюкою...

Ньєман підвівся й дістав телефон.

Мрець — це завжди погана новина. Але цей, у такій безвиході, допоможе йому почати все спочатку. Ще один шматочок мозаїки, яку збирає убивця.

52

Минуло три години, й Івана була практично там само, але по інший бік.

Каплиця святого Амвросія з її стінами з піщанику, її сліпими вікнами, її трупом. А тепер — посланці, сезонні робітники, журналісти... Усі скупчені за сигнальною стрічкою під наглядом жандармів.

Вона стояла разом із іншими й дивилася на двері церковці, звідки от-от мали винести Жакоба, твердішого за колоду. Найдивнішою обставиною була тиша. Вісники стояли мовчки — мабуть, подумки молилися. Найманці теж не наважувалися розтулити рота, мовчали навіть журналісти з простягнутими мікрофонами й камерами наготові, які зазвичай були говіркіші.

Чування над тілом Жакоба почалися.

Івані не довелося робити над собою зусилля, аби також прикинутися стовпом. Вона залишалася, так би мовити, у стані гіпнозу, ще відколи знайшла тіло. Флікиня повернулася до табору швидким кроком, прослизнула у своє ліжко й пролежала там до світанку в позі ембріона, витріщаючись у ніч, яка ніби дивилася на неї у відповідь.

Перш ніж Івана пішла, Ньєман ще раз спробував наполягти, щоби вона повернулася до своєї офіційної ролі фліка. Це нове вбивство збивало всі орієнтири. Але вона, спонукана якимось самовбивчим поривом, вирішила добути undercover[23] до останньої години збору винограду.

Вона хотіла поспостерігати за реакцією посланців, порозпитувати, може, помітити якусь деталь... Втомившись воювати, Ньєман дозволив їй піти, ще раз закликавши бути пильною.

Новина поширилася близько сьомої години, коли найманці виходили з душу. Жакоба вбили! Ці скандальні слова пронеслися табором, наче вуж між кущів, викликавши якщо не паніку, то принаймні серйозне хвилювання. Вантажівки не приїхали. Минув час від’їзду. Посланці — ті, що за ними наглядали, — вперше за весь час здавалися розгубленими.

Зрештою всі пішки попрямували до каплиці поглянути, що там відбувається. Пішов дощ, який приклеїв одяг до тіла, вганяючи всіх у хандру, потроху гальмуючи рух.

Тепер усі чекали, ловлячи дрижаки, а Івана збиралася з силами, мимохідь милуючись грандіозним видовищем, яке влаштував Ньєман. Убивство Марселя не принесло йому жодної нової інформації, тож із Жакобом він вирішив щедро це компенсувати. Жандарми, криміналісти, похоронне бюро... Усі ці уніформи з певною витонченістю виділялися на тлі блискучих від дощу стін церкви та синюватого мерехтіння ліхтарів. Непогано.

Час від часу Івана оберталася та ставала навшпиньки, намагаючись знайти поглядом Рашель. Але марно. Може, вона залишилась у Маєтку? Поїхала машиною? Івана хотіла би поговорити з нею, заспокоїти її. Вона продовжувала бачити у дівчині маленьку вразливу істоту, хоча та володіла непохитною силою: своєю вірою.

Івана пам’ятала, як 2006 року в Пенсильванії якийсь псих увірвався до школи амішів, убив вісьмох дівчаток і застрелився. Аміші прийшли на його похорон, аби показати, що прощають його, і скинулися на допомогу його вдові.

А Ньєман? Мабуть, у каплиці, радиться з політиками чи якимись іншими високопосадовцями. Івана не хотіла б бути на його місці. Вона почувалася набагато ліпше в цій губчастій, майже органічній тиші, серед цієї армії, яка ніколи не програє, бо не прагне перемог.

Нарешті на порозі церкви з’явилася нова Ньєманова напарниця, жандармка із потужними буферами. Закутана в пуховик, вона радше нагадувала бібендума[24], й Івану це хтозна-чому радувало. Дивлячись на жандармку, вона зрозуміла, що прониклася заздрістю до цього великого бюсту, щойно його побачила, бо добре знала свого Ньємана.

Цієї миті капітанка, відчувши, що за нею хтось спостерігає, подивилась Івані у вічі. У цьому погляді з-під вологих, обважнілих вій, усе ж зблиснув спільницький вогник. Вона знала це точно. Щоби виправдати операцію «Марсель», Ньєман не мав іншого вибору, окрім як розкрити свої джерела.

Івана мимоволі коротко всміхнулася їй і відразу отримала таку саму відповідь, наче відлуння. Цей контакт крізь пелену дощу зігрів їй серце. Вона мала союзницю, а в такі важкі часи це було аж ніяк не зайве.

За мить капітанка уже пішла, хлюпаючи по калюжах своїми важкими військовими чоботами. Земля попід стінами поволі перетворювалася на болото, і вже було невідомо, чи зможуть виїхати машини.

Але тоді сталося дещо інше, абсолютно неочікуване.

Із дверей каплиці вийшла Рашель власного персоною, змокла, як швабра, мініатюрна, мов лялька вуду. Її сукня обліпила тіло, наче друга шкіра, чорна й блискуча. Цукрово-біле обличчя було викривлене, а щоками повільно котилися сльози, виборюючи собі місце під зливою.

Івана не стримала крику, мимоволі звертаючись до посланця, що стояв поруч, рудого плечистого велета в капелюсі, з крисів якого текло, мов зі шматка моцарели.

— Якого хріна вона там робить? — вигукнула жінка.

І відразу опанувала себе:

— Рашель. Чому вона була в каплиці?

Чоловік відповів, не дивлячись на Івану:

— Помер її чоловік.

— Її чоловік? Жакоб?

Гігант не зволив пояснити. Посланці цінували спокійний тон. А мовчання — ще більше.

В Івани запаморочилося в голові. Її плечима струмками стікав дощ. У довколишній метушні змішувалися краплі, бризки, шарудіння.

Як вона могла таке пропустити? Жакоб, діловод общини. Один із її керівників, подобається це посланцям чи ні. Жакоб, який, певно, був на добрих тридцять років старший за маленьку Рашель... Невідомо чому, ця новина здалась Івані надзвичайно важливою. Вирішальний елемент в усій цій історії, але що це означало?

Рашель її не помітила. Власне, вона, схоже, нічого перед собою не бачила, йшла, стоїчно звівши голову, непевним кроком. Її штовхали жандарми, зачіпали зустрічні, а вона крокувала, наче сновида. Івана готувалася пірнути під сигнальну стрічку, щоби підбігти до дівчини, коли працівники похоронної служби винесли труп Жакоба.

Під дощем пластиковий мішок затріскотів, наче АК-47. Рашель пронизливо скрикнула й кинулась до тіла. Івана бачила десятки подібних сцен, що завжди було нелегко, але ця по-справжньому її приголомшила. Ця двадцятидворічна дівчинка, мати трьох дітей, яка думала, що живе в новому Едемі, втратила чоловіка за таких страхітливих обставин...

Тепер Рашель чіплялася за тіло, вгризаючись нігтями в матерію, ніби хотіла її роздерти. Вона вже не кричала, не плакала, лише стогнала, ніби звір в агонії.

Жандарми спробували відтягнути її, і в штовханині тіло впало в калюжу. Мішок розстібнувся — вочевидь, погано закріпили блискавку — і чорною поверхнею води плюснула ліва рука Жакоба.

Через те, що Івана побачила, крик застряг у неї в горлі.

Нарешті зачіпка. І неабияка: цей факт повністю змінював усю диспозицію.

53

— Твоя історія не тримається купи.

— Іншої в мене для тебе немає.

Ньєман не бачив його вже сто років, але час не завдав Шніцлеру великих збитків. Ельзасець завжди був красенем. Високий, елегантний, тепер він мав сріблясту шевелюру, а до неї — шовковисту бороду. Сивий відтінок і розкішний фасон, обов’язковий атрибут усіх хороших ситкомів — а-ля суддя або адвокат, проникливий і звабливий, перший претендент на те, аби схопити вбивцю чи залізти секретарці під спідницю.

Вони зустрілися так, наче попрощалися вчора. Жодних виливів почуттів, жодних обіймів, жодних «Скільки ж це ми не бачились!». У них були важливіші справи, ніж згадувати минуле: приміром, теперішнє, в якому множилися трупи.

Флік пояснив прокуророві своє бачення справи під дірявим дахом і мокрими тентами. Через пилюку й вологу здавалося, ніби ремонт знову розпочався, у повітрі плинув старий добрий запах свіжого цементу.

— Валимо звідси, — наказав Шніцлер.

Забагато людей, забагато очей, забагато вух. Вони обійшли будівлю й пішли стежкою під склепінням дерев. Навесні тут, мабуть, було чарівно, але зараз, у листопаді, чорні гілки спліталися, наче колючий дріт, створюючи враження, ніби заходиш до колонії суворого режиму.

Двоє чоловіків кілька секунд ішли мовчки. Ньєман натягнув похмурий вираз обличчя, але лише відповідно до ситуації. Насправді цей дощ його тішив. Ніщо не приносило йому більше насолоди за добру зливу. Вона сповнювала повітря запахом відродження, великого прання...

— У кожному разі, це нове вбивство підтверджує мої гіпотези, — заявив він.

— Звісно, ти завжди був найкращим.

Ньєман не відреагував на іронію Шніцлерової репліки.

— Я маю на увазі, що посланці обвалили стелю, щоби приховати не лише насильницький характер смерті Самюеля, а й літери, «МЛХ», які, вочевидь, були на тілі.

— Але ти не знаєш, що це означає.

Шніцлер не був пристосований для таких злочинів. Він радше був скроєний для того, аби просто вершити своє правосуддячко, спокійне й банальне. Нічого спільного з шаленством, яке спалахнуло в Маєтку.

— Так, гаразд, — заговорив він, — що саме я можу сказати ЗМІ?

— На ЗМІ нам чхати.

— Хороша відповідь.

— Ти кажеш їм якомога менше і даєш мені робити свою справу.

Прокурор не відповів. Ньєман пропустив його вперед і впізнав особливість його постави, яка завжди вражала фліка. Шніцлер наче неправильно виріс. Він мав довгі, трохи пухкенькі жіночі ноги з вузлуватими колінками. Тендітний, андрогінний силует, незграбна хода.

— Подумати тільки, я сподівався, що ти розберешся за два дні, — кинув чоловік, озирнувшись назад.

— Коли ти мені дзвонив, то навіть не був упевнений, що це вбивство, а відтоді все тільки ускладнилось.

Шніцлер пробуркотів щось незрозуміле. Наскільки Ньєман пригадував, він був не з тих, хто має якісь ідеї, а коли й мав, то лише погані. Власне, прокурор мовив стурбованим тоном:

— Той чувак, який побився з Самюелем, як його...

— Поль Паріс?

— Точно. Тримай його під рукою. Якщо не буде новин, його завжди можна згодувати журналістам. Аби виграти час.

Це справді була повна лажа. Але і Ньєман не відчував, що має право розтуляти рота. Настільки, що, не бажаючи все ускладнювати, не згадав ні про смерть Марселя, ні про блискучу ідею відіслати Івану до общини під прикриттям.

Із вершини пагорба їм відкрився вид на церкву з її калюжами та роззявами. Хоча тіло Жакоба вже забрали, посланці із сезонними робітниками стояли на місці, чекаючи невідомо на що.

— Поглянь на всіх цих дурнів, — пробурмотів Шніцлер, втупившись у журналістів, які тупцяли за сигнальною стрічкою. — Не дають мені, бляха, спокою... І не тільки вони! Депутати, префект, чуваки з міністерства — всі мені надзвонюють...

— Я ж тобі кажу, роблю все, що можу.

— І все ж не перестарайся.

— Що ти маєш на увазі?

Шніцлер повернувся до Ньємана. Зблизька все-таки можна було роздивитися зморшки та інші сліди часу. Прокурор походив на старого напудреного маркіза.

— Дай їм дозбирати виноград. Поганий рік для їхнього ґевюрцтрамінера став би катастрофою.

— Більшою за два трупи?

— Не кантуй мене. Тут увесь рік залежить від кількох днів. Якщо затягнути й не дотриматися процедури секунда в секунду, винограду хана.

— Я, мабуть, марю.

Суддя поправив свій двобортний піджак. Як не дивно, краплі дощу, схоже, не проникали під його елегантну сиву шевелюру а-ля гусяче пір’я: акуратно укладену й промаслену.

— Я тобі довіряю, — підсумував він, затягуючи краватку. — Вони задовбують, але це великі винороби, а в долині, як ти знаєш, усе обертається довкола винця.

— Навіть твоя кар’єра.

Шніцлер розреготався, а тоді попрямував до журналістів, аби шепнути їм кілька натхненних слів. Які почують на «Франс-3 Режйон» у полуденному випуску новин.

Ньєман же, навпаки, пішов у бік каплиці. Злива вщухала. Краплі рідшали й легшали. Їх розтушовував вітер. Такий собі дощовий сон, кришталевий, нематеріальний.

Водночас, другою хвилею набирали сили запахи вологої кори та мокрого листя. Ньєман вдихнув їх на повні груди. Дощ, нове вбивство... Ніяк не стримати захвату. Цей день відзначав новий початок.

На підході до каплиці його перестріла Стефан Деснос.

— Криміналісти нічого не знайшли, — повідомила вона. — Ані найменшого сліду, ані відбиточка.

У Ньємана перед очима промайнуло тіло Жакоба, затиснуте кам’яним вівтарем — голий торс зі свіжими шрамами, розбитий череп. Настрій різко шугнув донизу.

— Жодних слідів на підлозі? Ні краплі крові?

Деснос поправила ремінь.

— Експерти вважають, що вбивця скористався одним із пластикових тентів. Це профі.

— Або просто не такий дурний, як решта. Довкола каплиці що?

— Нічого.

— На землі? У багнюці? Жодних слідів ніг? Шин?

— Нічого, кажу ж вам.

— А камінь?

— Що камінь?

— Той, яким йому розбили череп.

— Його теж не знайшли.

Жінка відповідала ніби неохоче. Її обличчя було стиснуте, мало не скривлене, як у людини, яка щойно з відразою виплюнула кісточку. Ньєман розумів її: як на її перше справжнє розслідування це був просто джекпот.

— Що каже патологоанатом стосовно години смерті?

— Патологоанатома нема.

— Що?

— Циммерман у Кольмарі, а...

— Не говори мені про цього клоуна. Я хочу іншого медика.

— Це єдиний доступний варіант, і...

— Кажу тобі, знайди мені іншого. Свідки?

— Допитуємо посланців, але, думаю...

Решта фрази розтанула в жандармки на губах. Не потрібно було договорювати: невидимому вбивці вторуватиме мовчання посланців. Мовчання, в якому вони грузнули від початку...

— Лишаю тебе за головну, — підсумував Ньєман. — Перекрий місце злочину і витягни з нього все, що зможеш.

Деснос кивнула. Схоже, на цій території, у царині підручників для жандармерії та регламентованих процедур, вона почувалася впевненіше.

— Поки що прочісуємо зону, розширюючи радіус. Метод равлика.

— Назва не дуже надихає.

— Нема за що, — холодно відказала жандармка.

Флік кивнув на чорно-білу юрбу — так само незворушні обличчя кольору мокрої крейди, руді бороди.

— Для початку вижени звідси всіх цих лицемірів. Вони топчуться на твоєму місці злочину.

Деснос простягнула йому посвідчення особистості.

— З вами хоче поговорити вдова Жакоба.

— Як вчасно, я теж.

54

Побачивши її, він одразу подумав про Дебюссі. Не про музику, а про назви його п’єс для фортепіано. «Дівчина з волоссям кольору льону», «Затонулий собор», «Сади під дощем»... Рашель Кеніґ, як її звали за документами, навіювала подібні поетичні фантазії.

Вона стояла перед ним, вразлива, наче обпатрана пташка, у мокрому одязі, у чепчику, який прилип до каштанового волосся. Вона не сягала Ньєману й до плеча, проте мала довгу шию. А кругленька голівка скидалася на маленький місяць, пронизаний двома світлими очима, такими водянистими, що здавалося, ніби вони легко плинули в цьому просяклому дощем світі.

— Добрий день, пані, — сказав Ньєман церемонним тоном, перш ніж представитися. — Прошу, пройдіть зі мною.

Рашель не ворухнулася. Ньєман скористався цим, аби ще краще її роздивитись. Її юність — як би це сказати — просто-таки ошелешувала. За документами їй було двадцять два роки, але ця цифра здавалася абсолютною абстракцією. Як ноти не дають жодного уявлення про емоції, які передає музика.

— Будь ласка, пані.

Нарешті вона наважилась.

Везти її до відділку — не варіант. Ньєман вирішив, що «меган» цілком підійде. Крокуючи до машини, він помітив славнозвісний напис на дверцятах: «ЖАНДАРМЕРІЯ. НАШ ОБОВ’ЯЗОК — ВАША БЕЗПЕКА». Реально час змінити гасло.

Він відчинив задні дверцята й жестом наказав Рашель сісти. Він відчував, що до непохитної віри жінки додається сліпота юності.

Йому подобалася ця думка. Кажуть, роки — це багатство, вони додають сили. Але все навпаки. Вік висушує людину, руйнує її. Із досвідом гниє воля та стлівають мрії. Молодість нічого не знає, в усе вірить, зневажає старість — і саме тому вона така чудова.

— Найперше, — заговорив він, сідаючи поруч, — я хочу висловити вам співчуття. Я...

— Це надовго?

Вона трималася на сидінні прямо, поклавши руки на коліна. Її профіль вимальовувався на тлі поцяткованого дощем вікна. Округла лінія лоба, западина на рівні очей, задерикуватий, пустотливий носик, губи, стиснуті в розсіяно-незадоволену гримасу. Неабияка зовнішність.

— Лише на кілька хвилин, — запевнив її флік.

Попри всі очікування, вона дістала з вологого кисета тютюн і папірці. На якусь коротку мить Ньєман подумав, що вона зараз скрутить собі косяк. Але ні: просто домашнє куриво, мабуть, вирощене між двох лоз.

— Я маю повертатися до роботи. Сьогодні останній день збору врожаю.

Її голос був не холодним, а радше відсутнім.

— Коли ви востаннє бачили свого чоловіка?

— Учора ввечері він заходив до нас додому в Дієцезії.

— Ви не живете разом?

— Живемо, але зараз у нього багато справ... ну, було. Він ночував у кооперативі.

Рашель підкурила. У салоні поширився дивний запах. Пахощі підліску, грибів, бадьорливий і свіжий, але й з нотками розкладання. Щось пов’язане з інтимністю землі, м’якістю мохів і гниттям смерті.

— Чому він приходив до вас?

Рашель, схоже, усвідомила, що димить у машині. Вона пошукала кнопку керування вікном, але та не працювала. Ньєман не наважився пояснити їй, що задні вікна цієї автівки завжди заблоковані.

Він мовчки розігнувся, вдарившись головою об стелю, втиснувся між двома передніми сидіннями та дотягнувся до загальної панелі керування. Коли вікно нарешті опустилося, їх огорнув порив свіжого повітря. Рашель заплющила очі, наче охоплена раптовою хвилею насолоди.

— Він хотів поцілувати дітей, — відповіла вона, затягнувшись іще раз і повільно видихнувши дим.

— Скільки у вас дітей?

— Троє.

Рашель усміхалася. Хоч і незрозуміло, чому.

— А потім?

— Близько пів на дев’яту він пішов до льохів наглянути за чанами. — Вона кілька разів похитала головою, ніби щоб підкреслити свої наступні слова: — Збір винограду триває день і ніч.

— Він казав, що збирається до каплиці?

— Ні.

— У нього була причина туди піти?

— Ні.

Ньєман помовчав кілька секунд: він мусив поводитись тактовно, але й робити свою роботу.

— У Жакоба були вороги? — щиро запитав він.

Рашель гиготнула, дуже коротко, тоді відкинулася на спинку сидіння, простягнувши руку з сигаретою за вікно. Дивовижно розслаблений рух, мало не млосний.

— У Маєтку немає ні друзів, ні ворогів. Ці поняття чужі нашій общині.

— Але за її межами він ніколи не мав проблем?

— Жакоб не покидав Маєтку.

— Навіть коли вирішував справи з продажем вашого вина? Мені сказали, що він був посередником між вами й зовнішнім світом.

Рашель досі тримала руку за вікном, залишивши свою цигарку, свою руку на поталу зливі (як не дивно, її рукава були засукані). Ньєман помітив на її лівому передпліччі родиму пляму. У формі саламандри, якась чаклунська штучка, яка геть не в’язалася з її зовнішністю.

— Це до нього приходили ззовні, — відказала вона. — А приходити сюди означає приймати наші правила. Ви знали, що в Маєтку не ходять гроші?

Ньєман кивнув, але він знався на людях і розумів, що жоден бог не зможе змінити їхньої глибинної природи. Навпаки, релігія роздмухувала людські пристрасті, хиби розуму, тілесні гріхи...

— Як би ви описали його особистість?

Не змінюючи пози, Рашель повернула голову до Ньємана. Її очі блищали якось по-особливому. Ніби у них зосередилося все світло дощу.

— Його... переповнювала любов!

— Любов до чого? До родини? До своєї професії?

Дівчина сховала руку й підняла вікно. Засунула згаслу цигарку в кишеню фартуха.

— До Господа нашого, — промимрила вона, повертаючись до початкової пози, випрямляючись на сидінні, як жердина. — Це був мирний і спокійний чоловік.

Ньєман не став розпитувати. Не час був згущувати фарби — та й потім, він не мав у чому звинуватити Жакоба.

— Він розповідав вам про приховані фрески в каплиці святого Амвросія?

— Ні, ніколи.

— Але він близько переймався реставраційними роботами, ні?

— Звісно, як і ми всі.

— Чому?

Рашель зирнула на фліка своїми блакитними очима, і Ньєману здалося, ніби на нього хлюпнули прозорою водою.

— Що чому?

— Чому вам так важливо реставрувати цю каплицю?

— Вона слугувала нам прихистком, коли...

Ньєман жестом спинив її, вже жалкуючи про своє запитання. Вона просто збиралася видати йому офіційну версію.

— Вам про щось говорять літери «МЛХ»?

— Ні.

— А ритуал, під час якого до рота загиблого кладуть камінець?

Рашель здригнулася. Кинула на нього ще один погляд.

— У роті Жакоба знайшли камінець?

Флік ухильно відповів:

— Принаймні в першої жертви — так.

— Самюель...

Дівчина прошепотіла його ім’я так, наче раптом пригадала, що Жакоб — не перший мрець. Десь існував список, і цей список ображав Бога.

— Це вам щось нагадує? — повторив Ньєман.

— Ні, — відказала Рашель, перевівши погляд за вікно.

Він перетнув червону лінію, і хоч не знав, чому, та розумів, що посланниця не скаже більше ні слова.

— Я маю повертатися до роботи, — підтвердила вона його здогад.

— Я підкину вас машиною.

Рашель уже відчиняла дверцята.

— Ні. Я повернуся фургоном разом з усіма іншими.

Ньєман не встиг наполягти: дівчина грюкнула дверима й уже дріботіла під дощем. Він провів її поглядом — тонкий силует, викривлений патьоками на склі.

— Ти, — прошепотів він у салоні, який досі пахнув її дивним тютюном, — замішана в цій брудній справі по самі вуха.

Якщо раптом посланці схоплять винуватця раніше за нього, то рукою, яка виконає смертний вирок, стане якась дівчина на кшталт неї або навіть Рашель власною персоною. «Заплата за гріх смерть», — казала Деснос, цитуючи послання Павла до римлян.

Нехай Рашель і здавалася молодшою за свій вік, вона мала величезну вагу. Вагу біблійних руїн, решток прадавніх часів, старозавітних заповідей. Під її вродою та юністю ховалося викопне чудовисько, яке ніхто й ніщо не змусить збочити зі шляху.

Виходячи й собі з авто, Ньєман отримав порив вітру з дощем просто в обличчя. Натовп довкола каплиці розсмоктувався. Журналісти поїхали, посланці та найманці також смиренно поверталися до роботи. Флік не пройшов і трьох кроків, як перед ним знову з’явилася Деснос.

— Тіло привезли у Бразон. От-от починатимуть розтин.

— Тільки не кажи, що його знову проводитиме Ци...

— Вільний був тільки він, і прокурор затвердив його кандидатуру.

Ньєман хотів був піддатися гніву, але опанував себе: не час роздувати ворожнечу. Вони помирилися кілька годин тому.

— Цей крендель краде наш дорогоцінний час, — все-таки пробурчав він. — Якби ми знали, що той камінь...

Ньєман помітив серед запізнілих роззяв Івану, яка пильно дивилася на них.

— Гаразд, — поступився він. — Продовжуй звичну рутину.

— Авжеж.

— Я повернуся, заїду до Бразонського кюре спитати його думки щодо напису «МЛХ». Я впевнений, що ці літери належать до біблійного всесвіту. Можливо, це навіть староєврейська.

— Чому?

— Тому що спочатку на івриті писали тільки приголосні. — Ньєман нагородив жандармку посмішкою: — Бачиш, можна бути старим мачо і все-таки щось знати.

Він кивнув на жандармів і експертів-криміналістів, які зникали у переліску в тьмяному світлі дощового дня.

— А як там твоя операція «Слимак», просувається?

Деснос уся збагряніла.

— Жартую, — всміхнувся Ньєман. — Після кюре поїдемо вдвох до диспансеру поговорити з Циммерманом.

— Чому я маю їхати з вами?

— Щоби не дати мені розбити йому морду.

— Інколи мені стає цікаво, який ваш психологічний вік.

Ньєман не відповів: Івана щойно нишком кивнула йому на перелісок за каплицею, той самий, де вони зі Шніцлером гралися у змовників.

Ньєман кивнув. Зустріч із начальником посеред білого дня, в оточенні купи посланців і жандармів.

Таємна агентка з неї й справді була неабияка.

55

Повернувшись на ту саму стежку, Ньєман оглянув розташований ліворуч підріст, який іще не встигли обшукати. Він протиснувся між двох дерев, ніби вирішив сходити до вітру, а тоді спустився схилом, шурхочучи гіллям і опалим листям. Флік був упевнений, що Івана чекає на нього внизу.

Ньєман якраз виходив на невеличку галявину, коли позаду зашелестіли інші кроки. На цей раз швидші... Власне, Івана йшла тим самим шляхом. На якусь мить вона нагадала йому Рашель. У цьому костюмі вони були схожі, як дві краплі води.

— Вітаю, усе пройшло з помпою, — мовила Івана, відновлюючи дихання.

— Я тут ні до чого. Стався витік, навіть не знаю, як. Мабуть, якийсь крюшо.

— У посланців стало відомо вже о сьомій ранку. Усі покидали свої секатори, щоби піти поглянути. Як у вас справи?

— Я доручив стандартні процедури крюшо.

— Не думаю, що звичні методи щось дадуть.

— А раптом. А у тебе щось є?

Із таким виглядом, ніби нічого не сталось, Івана видала йому справжню сенсацію: дівчина, з якою вона заприязнилась, і була Рашель Кеніґ.

— Дивовижно, як я могла це пропустити, — додала флікиня.

— Я знаю інші слова, якими можна описати твою помилку.

— Не починайте. Ця дівчина — звичайна собі посланниця, яка бачить не далі за свою Біблію. Я намагалася більше дізнатися про общину через неї, а не вивчати її біографію.

Івана припускалася помилки в своєму судженні. Рашель не була стандартним екземпляром, Ньєман це відчував. Дівчина піднесла свою віру до небезпечних температур. Він знав багато терористів і бачив у ній цю суміш містичного засліплення та підступної хитрості.

— Що вона про тебе знає? Тільки не кажи, що розповіла їй правду.

Івана не відповіла. Вона видихала хмарки пари, які набували зеленуватого відтінку на тлі лишайників і підліску. Жінка, схоже, не могла встояти на місці.

— Ні, — нарешті відповіла вона, — але це Рашель урятувала мене після походу в стодолу. Без неї я, може, скінчила б, як Марсель.

— Що ти їй розповіла?

— Що я журналістка і пишу репортаж про їхню общину.

Це було менше зло, але Рашель, вочевидь, була не дурна. Треба було закінчувати цей маскарад. І все ж Ньєман знову не наважився наказати Івані скинути фартух.

Дощ закінчився, і довкола них із землі піднімався туман, такий собі легкий подих, який пахтів опалим листям та екскрементами.

— Це тому ти мене покликала?

— Не тільки. Сьогодні вранці я зрозуміла ще дещо.

Івана втупила свої зелені райдужки в очі Ньємана.

Цей погляд сягнув самого його серця. Як багато разів до того, він пригадав кульки зі свого дитинства. Ці переливи, які вміщали в простій скляній сфері складність цілого всесвіту. Ньєман мимоволі почув важкий перестук кульок на дні портфелю.

— Жакоб і Рашель були не просто чоловіком і жінкою. Вони також були братом і сестрою.

— Що ти таке розказуєш?

— У них однакові родимі плями на лівому передпліччі.

Перед очима спалахнула та дивна саламандра кольору сепії, яка виділялася на блідій шкірі.

— Перевірте, в Жакоба така сама. Якщо вони не брат і сестра, отже, батько та донька.

Ньєман від початку відчував у цьому щось підозріле. І пам’ятав дивну історію Поля Паріса, чужорідну ланку, виключену з єдинокровної общини.

Чи можна притягнути їх до відповідальності за інцестуальні зв’язки? Де там. Посланці самі контролювали свої документи. Вони передавали мерії Бразона інформацію на свій вибір. За межами Маєтку нікому не було відомо, хто є хто. Але ця новина була на вагу золота: козир, який можна розіграти будь-якої миті.

— Що робимо далі? — заговорила Івана.

— Треба зрозуміти значення літер на грудях Жакоба і вуглинки в роті.

— Ви знову завалитесь до Маєтку зі своїми пукавками?

— Звісно. І всіх допитаємо.

— Вони нічого не скажуть. І не полишать роботи. Залишилося всього кілька годин до кінця збору врожаю. Дайте їм закінчити!

Та вони точно всі змовились. Але Івана мала рацію, вона одна ще могла витягнути щось із Рашель або когось іншого. Хтозна? Журба і сльози пом’якшують волю, як дощ підмочує паперові афіші...

Ньєман витягнув свій «ґлок» і простягнув його Івані.

— Візьми хоча б це.

— Ви смієтесь чи що?

— Я не дам тобі повернутись туди без зброї.

— Це буде справжнє оголошення війни.

— Думаю, конфлікт уже розпочався.

Вона ніжно взяла його за руку.

— Облиште, Ньємане. Не втручайтесь і довіртесь мені.

Занепокоєний флік вивільнився з її долоні. Він не боявся насильства, але боявся ніжності. Особливо з боку Івани. Щоразу, коли вона торкалася його, зачіпала його, вона піддавала небезпеці картковий замок, який він побудував такою високою ціною. Під загрозою опинялися всі власні неправильні вибори, на які він спирався, хибні рішення, які створювали йому образ жорсткого чоловіка, захищаючи від будь-якої сентиментальності.

Пусте. Іванина ніжність одним-єдиним ласкавим жестом витягувала на світло всі його втрачені можливості. Дружина, якої він ніколи не мав, діти, на яких він сподівався, почуття, які він ніколи ні від кого не вмів приймати...

— Залишайся на зв’язку. Я тобі зателефоную.

— Це неможливо. Надто небезпечно.

— Ти реально починаєш мене задовбувати. — Він подивився на годинник. — Зустрінемось тут о сьомій вечора. Спробуй обробити малу, вона знає чималу частину правди.

— Можете на мене розраховувати.

Обличчям Івани пробігла тінь тривоги. Її почуття читалися на ньому, як у книзі. Напівпрозора шкіра флікині була тонкою чутливою мембраною, яка реагувала на світло, а ще більше — на темряву...

— У кожному разі, — мовив Ньєман, щоби заспокоїти її, — я поставлю когось наглядати за Маєтком.

— Мене не потрібно захищати!

— Це не для тебе, а для посланців. Якийсь убивця вирішив обезголовити цю общину, і він так просто не зупиниться, повір мені.

Івана коротко всміхнулася — такий собі мандрівний вогник усмішки.

Схоже, до неї повернулася впевненість. Вона, що отримувала смертельні погрози від убивць Марселя, затиснута між двох трупів, занурена в фанатичну общину, раптом здалася безтурботною, наче мало не забула про все це.

Ньєман знав цей наркотик: слов’яночка просто вмазалася розслідуванням, п’яніючи від того, що може вирвати правду з мерців і душогубів. Флік теж на ньому сидів, але йому той навіював смуток.

— Біжи, — порадив він, підморгнувши напарниці. — І стеж, аби й тобі не прилетів камінь у потилицю.

56

Підбігши, Івана встигла наздогнати один із останніх фургонів, які приїхали по сезонних робітників. Звичайний «скотовоз» із найманцями, всі у стані шоку. Дивно, до слова, що вони не накивали п’ятами, але залишився всього один день збору врожаю, а назавтра видадуть зарплатню.

Після них бодай і потоп...

Збирачі сиділи мовчки. Кожен метлявся на своїй лавці, змирившись із тим, що доведеться ще півдня збирати виноград, який перетворився на грона страху.

Погода кардинально змінилася. Після прання настала сушка. Вітер кольору заліза пронизував одяг — всі ризикували серйозно застудитися. Але ніхто не заїкався про те, щоби повернутися до табору перевдягнутись чи відігрітись. Усі поспішали покінчити зі справою.

Вантажівка зупинилася. Усі повистрибували на землю. Найманці потроху розбирали кошики, секатори. Деякі вже взялися за роботу. Всюди поміж жовтого листя виднілися сезонні робітники та посланці, зігнуті, змерзлі, зосереджені. Вони енергійно гарували, наче нічого й не сталося, і навіть прискорювали темп, аби наздогнати втрачений час.

Івана витягнула шию: вона хотіла виконати своє завдання на сто відсотків і затесатися поміж вісників. Аж раптом побачила щось нереальне.

Серед жінок у білих чепчиках працювала Рашель, вірна своєму обов’язку. Не роздумуючи, наплювавши на всі правила посланців, Івана пройшла стежкою. Вітер ніби підштовхував, заохочував її, так само розносячи цей нудотний запах перестиглого винограду, цей дух невідступної смерті.

Порівнявшись із Рашель, Івана розштовхала збирачів, які заступали їй шлях до дівчини, навіть не подбавши про вибачення.

Вона стала поруч із подругою і взялася до роботи. Флікиня заготувала купу співчутливих фраз, заспокійливих реплік, але спромоглася вимовити лише:

— Чому ти мені нічого не сказала?

Рашель не підвела погляду від грон.

— А що я мала сказати?

— Що Жакоб — твій чоловік.

Опустивши повіки, дівчина механічно виконувала звичні рухи. Клац-клац-клац... Закінчивши оббирати кущ, вона повернулась до Івани. Її райдужка набула сірого відтінку, неначе хмари переселилися з неба до її очей.

— Це для твоєї статті, так? Хотіла дізнатися про моє життя у подробицях? Можеш бути задоволена, вдова жертви, оце так сенсація!

Раптом обличчя Рашель попливло, наче розігрітий віск. Від опіку скорботи його вродливі риси викривилися у м’яку, плинну, страхітливу маску.

Івана лагідно обійняла дівчину за плечі, тоді твердо взяла її за талію.

— Я відвезу тебе додому. Ти не в змозі працювати.

Рашель дала себе відвести, а інші посланці розступалися перед ними. Івана помічала в їхніх очах відблиск докору, німий осуд. Рашель зламалася, виказала слабкість, а тепер давала світській собі допомогти.

Жінки дійшли до джипа, припаркованого неподалік від галявинки, де покійний Жакоб читав свою ранкову молитву. Івана відчиняла двері, коли Рашель, вибившись із сил, впала на сходинку авто. Цього разу це був напад плачу, справжній, сильний, у належній формі.

Минуло кілька хвилин. Івана не наважувалася втрутитись. Коли Рашель нарешті задихала рівніше, слов’янці сяйнула ідея, достойна справжнього паскудного фліка. Настав час — тепер, коли ворог лежав біля її ніг — витягти з дівчини трохи інформації.

— Я бачила тіло Жакоба біля каплиці, — бовкнула Івана.

Рашель не відреагувала. Вона сперлась на дверцята, стиснувши коліна й розвернувши досередини ступні. Її калоші загрузли в калюжі червонуватої багнюки. Справжня поранена тварина, мізерна тут, на землі, владарка в небесному царстві.

— Бачила родиму пляму на його передпліччі.

Рашель усміхнулася, хитаючи головою. Її посмішка була водночас цинічною і жовчною.

Івана грубо закатала рукав анабаптистки й оголила таку саму пляму.

— Ви були братом і сестрою, так?

Рашель мовчки подивилася на відмітину на своїй руці. Тоді різким рухом вивільнилася з Іваниних рук й підвелася.

— З нами Бог, — прошепотіла вона замріяним голосом. — Він послав нам цей вітер, аби до вечора все висохло й добре горіло.

— Чи Жакоб був твоїм батьком?

— Нас урятує лиш попіл... — не змовкала дівчина. — Нарешті, після вогню, почнеться нова пора.

Івана ледве не вліпила їй ляпаса. Натомість знову схопила анабаптистку за руку та прошипіла тремтливими губами:

— Відповідай!

Рашель знову вивільнилась, так зміривши Івану поглядом, наче оцінювала її розумові здібності (або фізичну силу), прикидаючи, чи влізе в неї ще. Тоді відчинила дверцята авто.

— Сядь за кермо, я хочу дещо тобі показати.

57

Спершу вони заїхали до школи забрати двох дочок Рашель: восьмилітню Естер і п’ятирічну Марію. Дві краплинки чистоти з очима кольору неочищеного срібла, дещо тьмяніші копії матері.

Івана не розуміла, що відбувається.

Поки Рашель спілкувалася з учителькою, флікиня намагалася заговорити з дівчатками, але марно. Не страшно, їй вдалося: вона була в самому серці Дієцезії, там, куди ніколи не потрапляє жоден світський. І була там офіційно, а не потай, як із Марселем.

Довкола неї повнилося життям і криками шкільне подвір’я — звичайне пустище з низько скошеною травою. Веселі дітлахи з блискучими очима та розпашілими на морозі щічками ганялися одне за одним і лазили парканами.

— Усе. Можемо їхати.

Опинившись у машині, Рашель більше не сказала ні слова. Сліз також більше не було. Час від часу вона жестом указувала шлях. Івана не могла завадити собі сподіватися: юна вісниця от-от покаже їй якесь таємне місце, відкриє якийсь секрет, посвятить у якусь жахливу правду...

Так вони проїхали не один кілометр — Дієцезія виявилася більшою, ніж можна було б подумати. У плані краєвидів нічого нового: ті самі виноградники, ті самі згорблені поміж листя спини. Утім, на галявинах між ділянками винограду деякі посланці змінили вид діяльності: вони штовхали завантажені лозами тачки, тягнули колоди, носили оберемки одягу.

— Що вони роблять?

— Я ж тобі вже пояснювала, вони готують багаття.

Івана помітила інших чоловіків, які крокували узбіччям, із почорнілими обличчями, брудними рукавами, полотняними мішками в руках. Їхні білі капелюхи сильно постраждали.

— А ці?

— Ці приносять деревне вугілля, щоби розпалити вогонь.

Як вони про це не подумали? Маєток от-от мав перетворитися на величезне вогнище, тож деревне вугілля в роті Самюеля й Жакоба символізувало це аутодафе. Вбивця вказував на День попелу. Але чому?

— Куди ми їдемо, мамо? — запитала одна з дівчаток на задньому сидінні.

— До Жана.

Малеча скрикнула від захвату — вони раділи цьому дню, коли їх раптово забрали зі школи на загадкову прогулянку.

— Хто такий Жан? — запитала Івана.

Рашель не зводила очей з дороги, яка перетворилася на багнисту стежку, пориту вибоїнами й багряними калюжами.

— Їхній брат, — коротко відповіла вона.

— Скільки йому років?

— Сім.

— І... де він?

— В інших! — закричали дівчатка.

Їхні голоси стали водночас захопленими й наляканими, як у дітей, що обговорюють якусь таємницю.

— В інших? — перепитала Івана, кидаючи на них погляд у дзеркало заднього виду.

Дівчатка взялися нишком гиготіти, але Рашель обернулася й суворо зиркнула на них. Малеча одразу ж змовкла.

— Хто такі ці інші? — повторила Івана.

— Потерпи.

58

На обрії з’явилися дві будівлі, які утворювали на рівнині літеру Г. Зведені з цегли й накриті шифером, ці споруди не мали нічого спільного з дерев’яними стодолами посланців. Усі віконниці були зачинені, що посилювало затворницьке враження. Івані мимоволі згадалася казка про трьох поросят і цегляний будинок найбільш завбачливого з них.

— Припаркуйся тут, — наказала Рашель.

Вирулюючи, Івана помітила дивну деталь: авта, які вже стояли на парковці, були не звичними вантажівками і не сільськогосподарськими машинами, дозволеними режимом «Ordnung і Gelassenheit». Це були бусики без розпізнавальних знаків, які нагадували радше швидку допомогу чи кур’єрський транспорт.

Вийшовши з автівки, вони мовчки пішли за дівчатками, які підскакували, тримаючись за руки. Перша несподіванка: вхідні ворота — розсувна перегородка з чогось на кшталт неіржавкої сталі — були оснащені кодовим замком, що виглядало дивно для території, на якій нібито заборонялися будь-які прояви сучасності.

Рашель, не вагаючись, покладала кнопками. Тепер вона вже була не невинною овечкою, відрізаною від зовнішнього світу, чи навіть прибитою горем удовою. Упевненість рухів, цілеспрямованість погляду видавали в ній сучасну жінку, знайому з технологіями.

Ворота від’їхали, і за ними з’явився тамбур із лавками, залитий сліпучим світлом. Малеча, вочевидь, звикла до цього місця, роззулася. Івана починала здогадуватися: світильники, білі стіни, бездоганно чиста підлога. А головне — запах: суміш дезінфектора та медикаментів. Лікарня.

— Знімай взуття і вдягай ось це. Потім натягуй халат.

Рашель показувала їй на гумові крокси та синій паперовий халат. Івана сяк-так послухалась, намагаючись не заплутатися волоссям у складках і зав’язках. У неї голова йшла обертом. Цей перехід з одного світу в інший, надто швидкий, надто різкий, а головне, незбагненний...

Кеніґи, мама й дочки, були вже готові пройти в коридор, що відкривався попереду, за подвійними скляними дверима. Ще один код. Світло, яке відбивалося від стін і підлоги, створювало враження невагомості, наче стеля й долівка могли помінятися місцями, не порушивши почуття рівноваги.

Найбільше Івану гнітила тиша. Після днів, проведених серед гамірної, співучої природи, ця відсутність звуків мало не била по барабанних перетинках. Ще гірше — звідкись лунало ледь чутне шипіння. У подібному стерильному місці тиск завжди підвищували, аби не пускати досередини пилюку й бруд.

Із кожним кроком Івана оцінювала масштаби брехні. Маєток, а особливо Дієцезія, відомі тим, що в них зупинився час і зберігалася ремісницька технологія — виноробство, — містили такий футуристичний заклад.

Ще один код, ще одні подвійні двері.

Наступне приміщення було розміром зі стодолу, але мало стіни з оббивкою та вкриту м’яким лінолеумом підлогу. Зі стелі лилося те саме різке світло, хіба що трохи розсіяне.

Підлогою були розкидані іграшки. Уздовж стін стояли ліжка, стійки для крапельниць, шафки для ліків, ергономічні меблі для інвалідів.

І всюди були діти.

Навпочіпки на підлозі, на ношах, в інвалідних візках. Усі з каліцтвами й атрофією. Їх було десь із тридцять, і вони ніби плинули поза часом. І поза людською свідомістю. Деякі мали отупілий вираз, інші сміялися, треті були якось по-дивному зосереджені або безцільно рухалися, наче зламані механічні ляльки.

Слов’янка, завжди надто чутлива до дітлахів, присилувала себе роздивитись їх мало не по-лікарськи, як речові докази. У доброї третини були ознаки синдрому Дауна: кругла голова, розкосі очі, кирпаті носи. Інші мали ще жахливіші каліцтва: видовжена голова, вкорочений ніс, криві зуби, гидко вирячені очі, які, здавалося, от-от вилізуть із орбіт.

Івана плакала, навіть не усвідомлюючи цього. Беззвучними, повільними, рясними слізьми. Вона вбачала у цих нещасних чистоту, яку вона помилково приписувала посланцям. Невинними в Дієцезії були тільки ці діти. І видовище створвали не надто приємне. Усі в білих халатах (із шорсткої, грубої тканини в стилі посланців), вони походили на заблукалих привидів, що населяють якесь місце, навіть не розуміючи, де вони.

— Жан!

Дівчатка помітили свого брата на одному з ліжок. Дуже худий хлопчина з завеликою головою притискав підборіддя до грудей.

Він безпомильно нагадував якусь рептилію. Очі, які мало не вилазили з голови, пухкі губи. І риси обличчя, розтягнуті, наче гума. Така собі морда ігуани, застигла у вічній посмішці.

Сестри підскочили й обійняли цю нерухому дитину, вочевидь, байдужу до своєї монструозної зовнішності. Вони цілували його, пестили, стрибали на його ліжку. Медсестри, також у білих халатах, не звертали на них уваги.

Отже, хвороба була для них не прокляттям і навіть не проблемою. Просто даністю. Божественною волею, яку слід було поважати й цінувати. Івана пригадала цитату з Євангелія, яка чудово вписувалася у контекст: «Блаженні вбогі духом, бо їхнєє Царство Небесне»[25].

Вона не наважувалася підійти до Жана й дівчаток. Будь-яка іншість завжди змушувала її почуватися не у своїй тарілці, і тепер флікиня не спроможна була поворухнутися, боячись зіпсувати своєрідну гармонію, що сяк-так панувала серед цих хворих дітей.

— Тепер ти розумієш? — запитала Рашель, повертаючись до Івани.

— Ні, не дуже.

— Тоді ходімо. Я тобі поясню.

59

— Ти знаєш, що таке ізолят?

— Ізольована спільнота, в якій високий рівень кровозмішення, правильно?

— Саме так. Як у нас.

Двоє жінок всілися в іншому коридорі з прикріпленими до стіни стільцями, як у будь-якій залі очікування в лікарні.

— Упродовж чотирьох століть ми відтворюємось лише поміж своїх.

Анабаптистка сиділа, на три чверті повернувшись до Івани, склавши руки на колінах, із терплячим, повчальним виразом, наче говорила до розумово відсталої. Дуже в тему, зважаючи на обставини.

— Це означає, що через стільки поколінь ми врешті маємо такий схожий генотип, що всі стали братами й сестрами.

Рашель засукала рукава, показуючи родиму пляму.

— Така пляма є в кожного з нас. Це наш знак. Божий знак.

— І? — сухо мовила Івана.

— Погані гени мають проявитися й відмерти, так би мовити, у своєму закутку, щоби добре сім’я процвітало серед обраних. Пригадай притчу про зерно й полову з Євангелія від святого Матвія.

— Інакше кажучи, ці дітлахи — бур’ян?

— Аж ніяк. Це наші брати й сестри, наші діти. Ми маємо дбати про них і лікувати їх. Але Господь призначив їм інший шлях.

Рашель уже не здавалася сумною чи смиренною, її охопило якесь збудження, сильніше за неї саму.

— Жакоб казав, що це ціна за нашу чистоту.

— Вашу чистоту?

— Ми йдемо своїм шляхом, Івано. У кожному поколінні ми стаємо дедалі чистішими, більше віддаляємось від інших людей.

Посланниця замружилась, і флікиня злякалася, що та впала в транс чи щось подібне.

— «Погляньте на польові лілеї, як зростають вони, — прошепотіла вона низьким, мало не чуттєвим голосом, — не працюють, ані не прядуть. А Я вам кажу, що й сам Соломон у всій славі своїй не вдягався отак, як одна з них»[26]...

Рашель розплющила очі. Краї її повік почервоніли від пристрасті.

— Скоро ми станемо одним цілим, розумієш? — Її вуста тремтіли. — Єдиною істотою, Божим створінням, цілковито відданим Господу, з єдиною ДНК. Найкрасивіша наша молитва, Івано, — це наше тіло.

На допитах флікиня вже бачила подібні заноси, коли підозрюваний геть злітає з котушок. У таких випадках слід повертатися до конкретних запитань:

— Ви фінансуєте цю лікарню з прибутків від вина?

— Так.

— А що за лікарі вас лікують?

— Готуєш свій репортаж? Може, хочеш занотувати?

Івана не вигадала, що відповісти — хіба що виплюнути їй в лице: «Я флік, ціпонько, і я не знаю, чого ваші махінації вартують для кримінального суду, але ми знайдемо, за що засадити вас на багато років».

Однак Рашель не дала їй часу сформулювати краще обмірковану відповідь.

— Іди за мною, — наказала вона, підводячись. — Екскурсія триває.

Вони попрямували до дверей в кінці коридору. Крокси стукали підлогою, наче музичні дерев’яні коробочки, а паперові халати шурхотіли, немов газети.

Івана відчувала вагу телефона в кишені. Попередити Ньємана... Але анабаптистка вже відімкнула двері, ввівши ще один код. З-за них вирвалося біле світло, ще яскравіше, ніж до цього, і Рашель штовхнула флікиню досередини.

Засліпленій Івані знадобилося кілька секунд, аби роздивитися приміщення: кімната приблизно в двадцять квадратних метрів, де складали ампули, банки, ліки. Не надто зрозуміло, що містилося в цих посудинах, але краще було й не знати.

Рашель обернулася й схрестила руки на грудях, наче розгніване дівчисько.

— Ти тут для цього, так?

Івана приклала руку козирком до лоба, щоби розгледіти посланницю, яка наче розчинялася в сяйві.

— Що?

— Знайти вбивцю Самюеля й Жакоба, ти ж тут для цього, так?

Івана спробувала відповісти, але язик, сухий і набряклий, прилип до піднебіння.

— Про... про що ти?

З’явилося двоє чоловіків, які схопили її за руки. Вони ніби хотіли втиснути її в підлогу. Івана, навпаки, раптом відчула, що обм’якає.

— Ти що собі думаєш? — повела далі Рашель. — Що я купилася на твої брехні? Сезонна робітниця? Журналістка? Бідолаха... Та в тебе на пиці написано, що ти флік.

Світло ставало більш сліпучим. Воно мерехтіло, пульсувало, наче живе, й різало очі, мов уламки дзеркала.

— Марсель теж не вірив твоїм байкам, але нічого й не знав. Інакше все розповів би.

— Це... це ти його катувала?

— Неважливо, хто тримає інструмент, ми — одне ціле.

— Та ви просто вироджені фанатики! — вибухнула Івана.

Рашель похитала головою, з її вуст не сходила гидка усмішечка.

— Ми не втручаємось у ваш світ, а ви не втручайтесь у наш. Наблизитися до фрески було жахливою помилкою.

— Чому? — заволала Івана.

— Наше покликання невидиме і має таким залишитися.

Івана спробувала вивільнитися з хватки двох велетів. Марно: їхні пальці впивалися в руки, наче акушерські щипці.

— То чому Отто Ланц намалював ці фрески?

Чистий блеф, але ефект перевершив її очікування.

Обличчя Рашель ще більше застигло від ненависті. Від прибуття до лікарні вона ніби постарішала на десять років. Кістки немов розпирали обличчя, і з-під ніжної шкіри юнки зринула смертельна маска зі слонової кістки.

— Важливо не те, що намальовано, а те, що не намальовано. Ви ніколи не дізнаєтесь нашої таємниці.

Настала черга Івани посміхатися: для неї все скінчено, без сумніву. Але Ньєман зуміє розшифрувати їхні срані інтриги. Він вирве з них правду, як знімають із черепа скальп.

Флікиня спробувала свій останній шанс — звернутися до здорового глузду:

— Важливо знайти вбивцю, того, хто винищує ваших братів, — сказала вона спокійнішим тоном. — Для цього вам потрібна поліція. Ми на одному боці.

— Нам ніхто не потрібен. Ми знайдемо злочинця, повір мені. Але всьому свій час, спочатку треба дозбирати виноград і підготуватися до Дня попелу.

В Івани скінчились аргументи. Думки танули під яскравим світлом, а в розум проникала паніка.

Рашель засунула руку в кишеню фартуха.

— Ти не запитала, хто ці медсестри, які піклуються про наших дітей. Це ми самі, кралечко, по черзі. У нас усіх є медична освіта.

Тепер вона тримала шприц, голка якого розчинялася в мерехтінні світильників.

Івана спробувала щось крикнути, але слова застрягли в неї в горлі.

— Ми сіємо, ми пожинаємо. Але вміємо й руйнувати.

— Що це таке? — спромоглася запитати флікиня.

Рашель натиснула на поршень, і на кінці голки зблиснула крапелька.

— «Кожен, хто буде неслухняний наказам твоїм, і не буде слухатися слів твоїх щодо всього, що накажеш йому, нехай буде вбитий»[27], написано в Біблії.

— ЩО ЦЕ ТАКЕ?

Голкою ковзнула крапелька світла, а тоді вона ввійшла в сонну артерію Івани.