День попелу

60

У соборі Бразонської Богоматері Ньєман Косинського не застав: той поїхав до Кольмара на збори єпархії. Флік рушив у дорогу, але запізнився й туди: зустріч закінчилась, і кюре попрямував до Жерарме, де мав провести хрестини в церкві святого Варфоломія.

Ньєман поїхав за ним. Він міг би подзвонити священнику, надіслати йому фотографії трупа Жакоба, але хотів дивитися на його лице, коли той побачить вирізані на грудях посланця літери. Інколи вираз обличчя промовистіший за довгі пояснення...

У Жерарме вже почалися хрестини. Перервати їх було неможливо. Ньєман ковзнув між лавок — чемний, серйозний прихожанин.

Церква вражала. Ряд із дев’яти бетонових арок нагадував тунель у горі. У глибині на величезному розп’ятті з червоної міді висів стилізований Ісус. Ньєман почувався недобре. Церковні оздоби завжди пригнічували його, але коли до цієї естетики домішувалися модерні ознаки, це було ще гірше.

Насправді ж він зосереджувався на архітектурі, щоби не думати. Ні про розслідування, ні про Івану. Дорогою Ньєман усе-таки подзвонив Деснос і попросив її відіслати до мерії якогось крюшо. Йому потрібна була повна генеалогія посланців. Він хотів знати, хто є хто, хто з ким одружений, хто чия дитина... Навіть якщо анабаптисти підтасовують документи, щось це таки дасть.

Ще Ньєман доручив Стефан перевірити записи про страхування вісників. Важко було уявити їх зі страховою смарт-карткою в руці, але лікування в медичних закладах завжди залишає задокументований слід.

Генетика. Інцест. Хвороби. Усе це було якимось чином пов’язано, але як дізнатися, яким саме...

Жак Лакан казав, що Зиґмунд Фройд виявив не новий континент, а систему, яка допомагає зрозуміти його мову. Він був не Христофором Колумбом, а Шампольйоном[28].

Ньєман почувався так само стосовно зачіпок у цій справі. Неможливо було аналізувати її елементи окремо. Як ієрогліфи, вони набували значення лише в сусідстві з іншими, розставлені в правильному порядку. Але Ньєман поки не знайшов свого Розетського каменю.

— Майоре?

Він підстрибнув. Церква була порожня, а перед ним стояв Косинський у зеленому, розшитому золотом орнаті. Занурившись у свої думки, Ньєман нічого й не помітив.

— Що ви тут робите?

Флік підвівся. Увесь пом’ятий, він почувався безхатьком, заснулим у нефі.

— Я маю вам дещо показати.

— Я чув по радіо, що помер іще один чоловік?

Ньєман витягнув телефон і пошукав зображення.

— Ні, — зупинив його священник. — Не тут. Це святе місце, а в мене зараз іще одні хрестини.

— Це ненадовго.

Косинський кинув погляд на портал, крізь який уже валила нова хвиля святково вдягнених відвідувачів, а тоді звернув у прохід і попрямував до вівтаря.

— Ходіть за мною.

Вони повернули праворуч, і Косинський штовхнув Ньємана до сповідальні з чорного дерева. Не встиг Ньєман сісти — чи радше втиснутися — до своєї частини, як кюре по інший бік перегородки відчинив ґратчасте віконце, що їх розділяло.

— Покажіть.

Ньєман завагався — він не бував у сповідальні як мінімум років сорок. Але це місце ідеально пасувало для такої розмови.

— Швидше, будь ласка.

Флік показав екран у віконце. На першому фото було тіло Жакоба, яке лежало на спині у такому вигляді, в якому його знайшла Івана. На грудях чітко виднілися літери «МЛХ».

Священник рефлекторно скривився в гидливій гримасі, оголивши рожеві, як жуйка, ясна.

— Господи, це Жакоб?

— Ці літери вам про щось говорять?

— Звісно.

— Як це — звісно?

Ньєман поставив запитання навмання — і тут, попри всі очікування, клюнуло. Косинський відхилився назад, у темряву, і кабінка моторошно скрипнула. У сповідальні пахло деревом, вологою, мастикою.

— Ці літери відповідають західносемітському кореню, що означає «царювати, бути царем», — пояснив кюре. — Без голосних і без контексту важко сказати більше, але загалом ці літери можуть означати «цар», староєврейською «мелех», а також божество.

— Яке?

— Гадки не маю.

— Це все, що ви можете мені сказати?

— Ну... так.

— Чи є якийсь зв’язок цих літер із фресками, які я показував вам учора?

— Точно не знаю. Скажу лише, що ці літери можуть містити алюзію на епізод зі Старого Завіту.

— Один із сюжетів, намальованих на склепіннях?

— Ні. Не зовсім... Я не спеціаліст із семітських мов.

— Ви могли би дізнатися про це більше?

— Е-е-е... так, звісно.

Косинський обтер лоба. У сповідальні було холодно, але його ніби охопив жар. Ньєман знав, що кюре нічого не досліджуватиме. Хіба що для того, аби повідомити своє начальство, і аж ніяк не фліків.

Мовчанку порушив священник — їх освітлювало лише сяйво екрана знизу:

— Що відбувається у нашій долині? Ви маєте якісь зачіпки?

Ньєман не відповів. Він мав якесь неясне відчуття, що Косинський каже правду. Флік не знав, у чому справа, але ці три літери нагадували кюре якісь старі жахи. Котресь старозавітне лихо? Гнів Господній? «Das Biest», як казала Івана?

Раптом Ньємана пройняла жалість до Косинського. Зрештою, не було жодних причин утягувати священника в це жахіття. Скоро приїде Аперґіс, а цей витримає удар.

Бо, по-перше, він уже знав, що таке пекло.

По-друге, тому що мав боржок перед Ньєманом.

— Гаразд, отче, я зателефоную вам.

Флік схопив свій телефон і з полегшенням вийшов зі сповідальні. У нього було таке враження, ніби він щойно виліз із ґратчастої клітки, в яких гірники спускаються до шахт.

61

О четвертій годині, дорогою до Бразона, Ньєман міркував, куди ж поділося світло.

Упродовж дня воно перейшло від натужної зорі до смиренних сутінків. Тепер день помалу осідав, як у фільмах, де наслідки землетрусів для ефектнішого враження демонструють у сповільненому показі.

Туман кольору металевих ошурок, який впродовж усього цього часу так і не зник повністю, тепер здіймався ще більше. Дорога й поля обабіч виглядали так, ніби десь шліфували сталевий ґрунт, розкидаючи синювату магнетичну стружку.

Ньєман вів машину, як і завжди, тиснучи на педаль газу, ледве не з’їжджаючи на узбіччя на кожному повороті. Він радів цій швидкості з двох причин. По-перше, тому що любив стрімко досягати мети. По-друге, тому що, перевищуючи обмеження швидкості, ігноруючи знаки «стоп» і світлофори, порушуючи мало не всі правила дорожнього руху, він почувався живим, так, як сам це розумів. Його нудило від свого часу, коли існування перетворювалося на один суцільний захід безпеки.

Яка користь від того, щоби ніколи нічим не ризикувати? Ньєман мав лише одного ворога: нудьгу.

Він пережовував ці мачистські дурниці, коли Деснос, по яку він заїжджав, сказала:

— Ви могли б трохи пригальмувати, будь ласка?

Ньєман зняв ногу з педалі газу, як душитель розслабляє пальці на шиї жертви.

Він мусив визнати, що перспектива знову зустрітися з цим довбнем Циммерманом і ще раз стикнутися з його некомпетентністю посилювала загальну напругу. Флік сподівався, що цього разу медик засукає рукава й зробить свою роботу як слід.

У Деснос задзвонив телефон. Минуло щонайменше шість гудків, поки вона відповіла, виплутавшись із-поміж своєї парки, ременю, ствола та ліхтарика.

За цим слідувала розмова, яка складалася переважно з туманних «мгм» та «окей». Неможливо було здогадатися, про що йдеться.

— Що таке? — запитав Ньєман, коли жандарм поклала слухавку.

— Це був колега, який вивчає генеалогію посланців.

— І що?

— Нічого. Співробітник мерії стверджує, що їхні документи про цивільний стан зберігаються окремо, та й у них немає нічого особливого. Вісники повідомляють, що хочуть, і майже у всіх них одне прізвище.

Ньєман очікував на цю відповідь, хоч і сподівався на якусь шпаринку, слабину в системі анабаптистів.

— Але ж у свідоцтвах про народження записують імена батьків, такий закон. До слова, є ще медичні документи, які...

— Ви не розумієте, все відбувається в самій Дієцезії. Жінки народжують без медичної допомоги, як дві тисячі років тому. Вони не стають на облік, не роблять УЗД, нічого такого.

— А страхування?

— Те саме. За документами, жоден посланець ніколи не отримував лікування. Їм ніколи не відшкодовували ані євро і не виписували жодних препаратів.

— Це неможливо. У них мають траплятися інфаркти або рак, як у всіх. До речі, через кровозмішення вони всі страждають від рецесивних спадкових хвороб.

— Якщо це і так, — відказала жандарм, — то в них є свої лікарі. Ми вже близько...

На парковці так само не було ні душі. Вони припаркувалися і вийшли з машини. Суха чистка тривала. Землю мели пориви крижаного вітру, висушуючи калюжі, як згортають килимки...

Будівля лікарні міцно трималася в цьому буревії. У темряві здавалося, наче цегляні стіни пофарбували загуслою кров’ю. Жодне вікно не світилося.

Вони попрямували до вхідних дверей проти вітру. Парка Деснос надувалася, наче вітрило для кайтсерфінгу, чорне пальто Ньємана ляскало, наче піратський прапор. Із них була справді неабияка парочка.

Опинившись у лікарні, вони вийшли на подвір’я з відкритими галереями. Щось середнє між закинутим басейном 30-х років і Токійським палацом у мініатюрі. Ньєман із Деснос пройшли лівою галереєю до зачинених дверей, як і першого разу. Жандарм штовхнула їх, і вони побачили сходи донизу.

— Це у підвалі, — сказала вона.

— Звідки ти знаєш?

— Циммерман казав. Морг унизу, за цими сходами.

Вони знайшли перемикач і пірнули донизу. Робота патологоанатома в принципі не гамірна, але цей вечір бив усі рекорди тиші. За сходами почався бетонний коридор, де на стелі замість фресок висіли труби й дроти. Вони проминали сміттєві баки, покинуті візки. У подібному місці могли лежати тільки мертві.

З-під дверей у кінці коридору просочувалося світло. Деснос постукала. Тиша. Ньєман натиснув на ручку.

Коли вони зайшли до моргу, то не одразу зрозуміли, в чому річ. Навіть він, флік, загартований понад тридцятьма роками досвіду в криміналістиці. Що вже й говорити про Деснос...

У приміщенні, повністю вкритому білими кахлями, на всю потужність горіли хірургічні лампи, подібні до гігантських мушиних очей.

Під ними — два хірургічні столи.

На цих двох столах — два трупи.

Перший уже був їм знайомий: Жакоб, легко впізнаваний, гола біла маса з рудими оторочками — борода, шевелюра, лобкове волосся.

Другого вони теж знали: Циммерман, одягнутий, але в білому халаті й сорочці, розстібнутих на грудях, із яких струміла кров.

Не обов’язково було куштувати яблуко з дерева пізнання, аби здогадатися, що на них написали.

Детективи мовчки підійшли, навіть не подумавши витягти зброю. Як не дивно, вони не відчували ні страху, ні навіть подиву. Радше їх затягнуло в течію жахіття, якій вони більше не опиралися.

— У вбивці є почуття гармонії, — пробурмотіла Деснос.

І справді, в цьому безлюдному моргу два тіла на столах із неіржавкої сталі, освітлені білими лампами, нагадували якусь езотеричну церемонію або сучасну мистецьку інсталяцію.

Однак Ньєман відповів:

— Я б радше сказав, почуття гумору.

62

Її розбудив перший залп. Чи радше перша хвиля...

Перше, що вона побачила, продерши очі, — це власне відображення, хромоване, спотворене й жахливе. Вдягнута в той самий посланницький костюм, вона лежала, скрючившись, на підлозі, зі зв’язаними сріблястою ізострічкою руками й ногами та заліпленим скотчем ротом. Геть не у дусі ремісницьких традицій вісників.

Вона була в сталевій цистерні, такій собі круглястій водонапірній вежі, яка тиснула на неї зусібіч своєю мерехтливою стіною, водночас затісною й безмежною. Вочевидь, один із чанів у льохах Дієцезії.

Вона не знала, що ці покидьки їй вкололи, але відчувала сильну нудоту та гіркуватий присмак у роті. Була неспроможна скласти дві думки докупи. А головне, будь-яку спробу поміркувати вбивав у зародку головний біль.

Вона все-таки спробувала проаналізувати ситуацію. Цистерна була метри два-три в діаметрі, повністю герметична. Чи помре вона від задухи? Івана злегка повернулася догори, щоби прикинути висоту — щонайменше десять метрів. Скільки вміщалося в такому контейнері? Десять тисяч літрів? П’ятдесят тисяч літрів? І найперше — літрів чого? У кожному разі, в неї ще був запас кисню...

Що дивно, у цистерну проникало світло — звідки? Зробивши зусилля, вона розгледіла нагорі відчинене віконце. Вочевидь, льохи освітлювались, адже промінця, який потрапляв до чана, повністю вистачало.

Раптом на неї щось бризнуло. Вона опустила очі. До цистерни стікав бурий, пінистий струмінь із червонястим відтінком. Ну ж бо, Івано, трішки уяви. До чана крізь отвір насосу в переривчастому ритмі заливали чавлений виноград.

Думки засліпила паніка. Тепер потік лився безперестанку. Її зв’язане тіло мокло в денному врожаї.

Щойно утворені тремтливі калюжі тепер ставали в’язкими ковбанями, які з’єднувалися, немов під час припливу, піднімаючись довкола її ув’язненого в скотчі тіла. Сік — вона пригадала, що це називається «сусло» — огортав її, і жовтава піна просочувалася крізь складки одягу.

Думай, чорт забирай. Тепер рідина плюскотіла між колін, біля шиї, на рівні грудей... Вона лежала боком у позі ембріона і починала сумніватися, чи це найкращий варіант. Якщо лягти на спину, то, можливо...

Липкий струмінь бризнув їй просто в обличчя.

Сміх та й годі. Вона, та, що ніколи не любила вино, помре, втонувши у виноградному соку.

63

— У тебе є діти?

Вони сиділи у відкритій галереї на подвір’ї, на сходинках, які вели до басейну, чекаючи на підкріплення. Чогось торкатися чи залишатися в морзі з трупами — не варіант. Їм конче потрібно було свіже повітря.

Деснос відповіла не одразу. Запитання луною покотилося довгою, викладеною кахлями галереєю.

— Так, двоє. А що?

— Просто. Маєш фото?

Жандарм ще більше розгубилася.

— Е-е-е... так, — зрештою буркнула вона.

Деснос підвелася й покопирсалася в кишенях парки. Стоячи ось так перед Ньєманом, вона раптом здалася йому гігантською. У цій геометричній будівлі в стилі 30-х вона нагадувала бронзову Афіну на станції метро Порт-Доре, богиню без прикрас і вивертів.

Нарешті Стефан простягнула йому телефон.

Немає нічого нуднішого за чужих дітей. І все ж Ньєман довго розглядав цих мальків, яких ледве добачав. Роздивляючись фото, він радів, що не розв’язав війну з жандармом — і що не почав даремно кадрити її, як роблять усі чоловіки, побачивши пару цицьок, протиставляючи безпосередній інстинкт, примітивний, утробний, розбудові життя.

— А у вас? — посмілішала Деснос, коли флік повернув їй телефон.

— У мене? Ні дружини, ні дітей.

Він почекав кілька секунд, а тоді додав — мабуть, під впливом цього місця, а особливо двох трупів під ногами:

— Я сам. Сам-на-сам зі своєю роботою.

— І спогадами.

— Навіть без спогадів. У моєму віці пам’ять — це не завжди перевага.

Деснос засунула руки в кишені. Холод прибивав двох фліків до землі так само міцно, як колони галереї.

— Все-таки є ще руденька. Вона ж означає для вас більше, ніж просто напарниця, так?

Ньєман кивнув, піднімаючи комір і видихаючи пару.

— Її статусу немає серед офіційного переліку звань.

Деснос несподівано зворушливо всміхнулася. Вона виглядала водночас розчуленою й задоволеною: їй вдалося пробити броню паризького фліка.

Знову затягнулася мовчанка — колегам здавалося, що вони опинилися на якійсь невідомій планеті, на якій населення викосив вірус і залишилися тільки ці споруди з блоків і порожнечі, з цегли й кераміки...

— Що ви про це думаєте?

Ньєман аж підскочив від запитання Деснос.

— Про що?

Та не відповіла. Це був чіткий натяк на двох жмурів у підвалі.

— Думаю, що я на сто відсотків помилявся щодо Циммермана. Я вважав його кретином, але єдиний кретин тут — це я. Він був заодно з посланцями.

— Та ну?

— Першого разу він не знайшов камінець, бо не хотів його знайти. Мабуть, посланці сподівалися, що на тому вбивстві все закінчиться і що їм удасться приховати повідомлення злочинця.

— Яке повідомлення?

— «МЛХ» і деревне вугілля.

Суцільні ієрогліфи і досі жодного Розетського каменю... Ньєман почав уголос перелічувати шматочки, які все ж можна було склеїти докупи:

— Першого разу, коли ми зустрілися з Циммерманом, він складав валізи. Насправді він утікав. Він зрозумів послання, як й інші, на мою думку.

— Тоді чому не поїхав?

— Не встиг. Треба було спочатку замести сліди. Медичні справи посланців. Це він їх лікував, саме тут, у напівзакинутому диспансері. Мабуть, платили йому неофіційно, та й все. Ось чому соцстрах ніколи нічого не знав.

Деснос знову стала перед Ньєманом. Її фігура, її огрядний чорний силует знову нагадав йому величезну статую.

— А як би він учинив із Жакобом?

— Заговорив би. Найперше тому, що не мав іншого вибору. А ще тому, що був наступним у списку.

— Але... чому вбивця накинувся на цих людей?

Ньєман звівся на ноги. Поки він говорив, у його голові вимальовувалася концепція, і вона здавалася флікові соліднішою, ніж він очікував.

— Мститься. Самюель, Жакоб і Циммерман зробили щось жахливе, і вбивця покарав їх. Коли дізнаємось, у чому їхня провина, то матимемо й ім’я злочинця.

— Думаєте, список винуватців — я маю на увазі, серед посланців — довгий?

— Цього нам ніяк не дізнатися, але я впевнений, що фреска може допомогти розібратися в цій срані.

— У вас реально якась ідея-фікс. Я не розумію...

— До нас приїде один спеціаліст. Я покладаю на нього багато надій.

— Це той тип, за яким ви посилали?

— Саме так.

— Мій хлопець забрав його. Схоже, він, як би це сказати... незвичайний.

Ньєман усміхнувся, ховаючись у нічній пітьмі.

— Ага, можна і так сказати.

Він подумав про Івану. Йому не вдалося додзвонитися до неї, щоби повідомити про третє вбивство. Була п’ята година вечора. За дві години Ньєман мав зустрітися з Іваною біля каплиці. Цього разу жодних суперечок. Він забере її звідти, навіть якщо доведеться замкнути в багажнику «мегана».

— Ви помітили рани на грудях Циммермана?

— А що?

— У них така сама особливість, що й у Жакоба.

Ще напередодні Ньєман осадив би її, але тепер був іншої думки про компетентність жандарма. А головне, навчився розуміти її: якщо Деснос наважувалася заговорити, то лише маючи, що сказати.

— Слід на тілі подвійний. Там не один поріз, а два, просто поруч. На мою думку, їх залишили секатором, не до кінця закритим або з кривими кінчиками.

— Пошукати секатор у посланців — такий твій план?

— Ні. У посланців їх тисячі, та й жоден не належить конкретній особі. Але це може бути ще одна частинка пазлу. Убивця вказує на збір винограду. Ще один елемент до літер, вугілля та фрески.

Ньєман поклав руки жандармові на плечі й усміхнувся.

— Ми з тобою на одній хвилі.

Та більше він нічого не встиг сказати. Прибувало підкріплення. У темряві завивали сирени. Суміш моторошних стогонів і зверхньої байдужості.

Знову побачивши загін крюшо на порозі, Ньєман подумав, що це вже перетворюється на running gag[29].

64

— Де він? — запитав Ньєман, прибувши до відділку.

— Ми посадили його в кабінет на другому поверсі, — відповів жандарм, який привіз Еріка Аперґіса. — Ну й кадр. Ви знали, що він ходить босоніж? І цей сморід...

Ньєман міг би розповісти ще багато подробиць про свого знайомого, набагато перченіших, але задовольнився тим, що кивнув і пірнув на сходовий майданчик. Він залишив Деснос на місці злочину: та вже починала набивати руку.

Облат спокійно чекав, сидячи на стільці. Ні кави, ні склянки води. Він навіть не зняв пальто — ну, чи що там правило йому за верхній одяг. Вірний собі, він скидався на стародавнього анахорета на вершині скелі, витривалого, як змії та скорпіони навколо нього.

Аперґіс анітрохи не змінився. Худий, аж можна було кістки перелічити, сірий, як швабра, яка сто років не бачила води, чорні нігті, вузлуваті руки, борода, зашкарубла від бруду... Він мав усі ознаки бомжа, і тільки завдяки благородним рисам обличчя його з першого погляду можна було віднести до затворників, аскетів, далеких від землі містиків.

Симетрія брів, гармонія очей, витонченість носа й губ — усе це було при ньому, але понівечене наркотою, ломками, голодуванням, умертвінням плоті, екстазом... Його вродою можна було милуватися, як античними руїнами.

Насправді ж більша частина його обличчя була схована. Чоло прикривала шапка з чорного хутра, схожа на штраймл ортодоксальних євреїв. Нижня частина лиця аж до вилиць поросла бородою, яка нагадувала попелясті ліани в лісах Ангкору.

— Як справи, Еріку?

— Нормально.

— Добре доїхав?

— У жандармській машині.

Ньєман усміхнувся й потиснув чоловікові руку. Його кістляві пальці були обвішані кільцями наче просто зі східних пустель чи азійських прилавків.

— Навіщо ти мене покликав? Заради тебе я порушив свою обітницю мовчання.

— Я теж порушив чимало присяг, аби врятувати твою шкуру.

— Я тебе слухаю.

Без преамбул і попереджень Ньєман виклав йому цілу історію. Вбивства. Знаки. Посланці. Він говорив швидко, дуже швидко. Він знав, що самітне життя Еріка, або ж Антуана, анітрохи не вплинуло на його метикуватість.

— Ти, як завжди, знаходиш собі складні справи, — підсумував гість.

Ньєман подумав, що біографію затворника, який пережив незліченну кількість передозувань, тілесних покарань і прощ босоніж, навряд чи можна вважати зразком простоти, але нехай.

— Посланці — це дуже цікава релігійна група, — заговорив Аперґіс.

Чотири вбивства менш ніж за тиждень — це й справді було незвично. Але Антуан мав на увазі інше. Він збирався повідомити інформацію, відому ледве не йому одному. Анахорет був, так би мовити, посвячений у Божі справи. У царині релігій і священних текстів жодна бібліотека чи комп’ютер не видала б такого резюме, яке він міг надати за кілька секунд.

— Чимало релігійних общин працюють заради спасіння своєї душі. Вони йдуть слідом за Богом, ведучи бездоганно чисте життя.

— Цим посланці й займаються.

— Не зовсім. Вони вірять, що їхня плоть також спасенна.

— Не розумію.

— Вважається, що вони називаються «посланцями», бо подають приклад своєю непохитністю. Однак це лише незначна частина їхньої місії. Вони посланці у фізичному сенсі. Їхні послання — це їхнє тіло.

— Спробуй пояснити краще.

— У XVI столітті хрещення змінило їх фізично. Божа милість походила на опромінення. Їх було врятовано, і вони успадкували обов’язок: розвинути новий, чистий рід. Такий собі перезапуск Адама з П’ятикнижжя.

Флік зосередився — Антуан був не з тих, хто повторює двічі.

— Вони вирішили відтворитись у прямому сенсі. Упродовж поколінь стати однією істотою. Клонами, можна сказати.

— Вони займаються інцестом, аби постійно відтворювати ту саму ДНК?

— Точно. Методика добре знайома розвідникам тварин. Коли хочеш, приміром, розвинути якусь рису, притаманну коням одного роду, найкращий спосіб цього досягти — в’язати кобилу з її лошам.

— Такі союзи породжують деформації та хвороби.

— Так, але ті, хто виживають, мають чистішу ДНК.

— Інцест заборонений законом.

— Вашим законом. Посланцям начхати. Та й потім, ніхто не знає, хто в них хто. Правдива інформація про їхні шлюби засекречена, а їхній генотип став таким однорідним, що інцест — це їхній природний спосіб відтворення.

Треба було дістатися до цієї таємної генеалогії. Спотвореного дерева, чиї гілки вростали в інші, зав’язувалися вузлами. Мотив убивці лежав там, Ньєман не сумнівався.

— Звідки ти все це знаєш?

— Достатньо лише трохи на цьому розумітися. Ці дані відкриті. Один персонаж із минулого століття все це систематизував.

— Отто Ланц?

У Ньємана вирвалося це ім’я без жодних роздумів.

— Чоловік, який був їхнім месією і водночас — їхнім демоном. Він заохотив їх утворювати ще ближчі союзи. Інцест став головним правилом.

За одну розмову з цим божим бомжем Ньєман дізнався про вісників більше, ніж від самого приїзду в Бразон. Із цього й треба було починати.

Але слід було повертатися до конкретики:

— Ці єдинокровні зв’язки точно мали призвести до рецесивних спадкових хвороб, каліцтв. Що ти про це знаєш?

— Нічого. Вони добре приховують цю інформацію.

— Здається, ми знайшли лікаря, який їх лікував.

— Я тобі довіряю.

— Це остання жертва.

Ньєман сподівався струснути свого співрозмовника, нагадавши йому про кримінальний характер усієї цієї історії. Все одно, що намагатися похитнути Оливкову гору.

— Убивства пов’язані з цими генетичними хворобами, — наполягав флік.

— Як саме?

— Це ми й намагаємось дізнатись, і ти можеш мені допомогти.

— Я не флік і не лікар. Краще скажи, що саме тобі від мене потрібно.

— Літери «МЛХ» тобі про щось говорять?

Антуан пустився в пояснення, доволі схожі на те, що розповів Косинський. Західносемітський корінь. Приголосні, що означають «цар», «бути царем», але для уточнення сенсу необхідні голосні.

— Найкраще, — підсумував затворник, — це мати контекст цитати.

— А деревне вугілля? — запитав Ньєман, розчарований.

— Не розумію, про що ти.

Ньєман помітив, що в поспіху пропустив цю деталь.

— У Біблії є щось про деревне вугілля?

— Вугілля може бути карою Божою.

— Тобто?

— У Псалтирі написано: «Господь випробовує праведного, а безбожного й того, хто любить насилля, ненавидить душа Його! / Він спустить дощем на безбожних горюче вугілля, огонь, і сірку...»[30].

— І це все?

— Це все.

— І цей матеріал не має жодного символічного значення?

— Ні.

— У Біблії є згадка про камінчик у роті?

— Ні.

Тоді Ньєман наважився показати Аперґісу фотографії трупів.

— Що ти можеш мені про це сказати?

В Антуана була незвичайна постава. Він мав манеру тримати голову трохи відхиленою назад, природним чином височіючи над співрозмовником. Князь бідноти, блукання, молитви.

Почавлені рештки Самюеля. Пошрамований торс Жакоба. Трупи посланця й судмедексперта, викладені в моргу Бразона. Усе це, схоже, не надто вразило облата. Він гортав світлини м’якою рукою, розслабленими пальцями, стукаючи по столу перснями за кожним разом.

— Кажу ж тобі, я не флік і не лікар, чого ти від мене хочеш?

Ньєман відкрив іншу папку — зі знімками склепіння в каплиці святого Амвросія.

Спершу — верхній шар фресок.

— Банальні ілюстрації до Нового Завіту, — прокоментував Антуан. — Я сказав би, XVII століття. Нічого цікавого.

Тоді приховані розписи.

І тут сталося маленьке диво. Коли Леманн знайшов ці прокляті обличчя, це була справжня сенсація. Для самого Ньємана і Деснос це стало справжнім шоком. Однак Антуан не виглядав приголомшеним чи здивованим. Радше радим. Ці екстатичні картини йому подобались. І навіть неабияк пасували йому. Схоже, він був на знайомій території.

— Рентген?

— Так, під видимими фресками.

— Отже, розписи XVII століття підробні.

— Звідки ти знаєш?

— Бо ці фрески належать пензлю Отто Ланца.

Ньєман усміхнувся. Витягнути анахорета з його мушлі мовчання було правильною ідеєю.

— Ти вже бачив їх?

— Ні. Але я знаю інші його твори.

Отже, картини Отто Ланца можна було десь побачити. Ньєман недостатньо заглибився в цю тему, а тепер було пізно. У кожному разі, тепер він мав під рукою це джерело знань. Струмок прозорої води посеред пустелі.

— Тут він наслідував стиль пізнього Середньовіччя, — повів далі облат. — Однак тіла, лиця типові для його творів. Жодних сумнівів.

Ньєман поклав долоні на фото.

— Думаю, Ланц заховав під цими фресками якесь послання. Гадаю, що цей секрет і рухає вбивцею або принаймні може допомогти нам зрозуміти його мотив. Я хочу, щоб ти розшифрував прихований сенс цих сюжетів.

Антуан зібрав знімки й поклав їх до теки.

— Цей кабінет зачиняється? Я не хочу, щоби мене відволікали.

65

Він іще раз глянув на годинник: сьома двадцять, а Івани ні сліду. Ньєман подумав, що вона, можливо, мусила затриматись на винограднику. Подумав, що її затягнули на свято кінця збору врожаю. Подумав, що вона поруч із Рашель, утішає її й намагається вирвати з неї якісь відомості.

Він подумав про все, окрім найімовірнішого: її розвінчали й десь закрили. А то й гірше. Флік вилаявся в крижану ніч, розвертаючись на порозі каплиці.

Господи Боже. Якщо з Іваною щось станеться, він ніколи собі не пробачить. Дати їй повернутися в це кубло психів із чотирма трупами на лічильнику — це вже навіть не робочий промах, а справжнє божевілля.

Для проформи він іще раз набрав її на мобільний. Відповіді не було. Ньєман шкодував про ті два рази, що намагався з нею зв’язатися. Якщо Івана потрапила до рук посланців, ті виродки, мабуть, побачили на екрані його власний номер. І, можливо, мали змогу його ідентифікувати.

Флік скинув виклик, здригаючись. Місцина була справді похмура. Експерти-криміналісти та жандарми покинули церкву, як розкрадачі могил залишають сплюндроване святилище.

Із забобонності Ньєман не хотів повертатися до машини, щоб відігрітися. Це ніби означало би визнати, що Івана не прийде. Це означало б кинути її на поталу ночі та смерті.

Він проскочив під сигнальною стрічкою і зайшов до каплиці. Та не знайшов там жодної розради. Навпаки. Поснула брила жаху, яку спробуй тільки розбуди.

Раптом телефон завібрував, і Ньєман підскочив, наче між уламків прослизнула гадюка.

Це була всього-на-всього Деснос.

— Знайшли ваше тіло, — бовкнула вона без жодних преамбул.

— Яке тіло?

— Того вашого типа, Марселя. Кадр, про якого говорила ваша агентка під прикриттям.

Від цих слів Ньєману стало зле: Івана ніколи не була агенткою. Та й прикриття її, можливо, також ніколи не було.

— Де?

— Трохи нижче від витоку Лаухенбахрунца, це струмок, який...

— Я знаю.

— Он як?

— Ти там?

— Я в дорозі. Надіслати вам координати GPS?

— Кажу ж, я знаю.

— Ви де?

— У каплиці. Скоро буду.

Флік побіг до машини. Ця знахідка подіяла наче люк, який розчахнувся під його ногами. Отже, труп із відрізаними пальцями та пошматованими яснами, задушений власними кишками, таки існував. А з цього випливало, що Івана була у пастці в общині фанатиків-убивць, і собі настраханих поверненням «звіра». Das Biest.

Треба було негайно її забрати, поки ці психи не звели з нею рахунки. Водночас Ньєман досі сумнівався. Перейти в наступ цієї ночі означало знищити всі їхні шанси, й Іванині теж, відшукати правду.

Він вирішив на користь останньої відстрочки — поїхати туди, де знайшли труп, сподіваючись, що Івана тим часом дасть про себе знати...

Ньєман знав Лаухенбахрунц, одну з річечок, які витікають із озера Лаух на висоті понад 1200 метрів. Посланці сховали тіло своєї жертви нагорі в надії, що сніг укриє труп до наступної весни.

Ньєман промчав уздовж виноградників, тоді звернув на трасу D-430 через долину Ґебвіллера й попрямував угору, до гірськолижного курорту Маркштайн. Довкола двома непроникними стінами височіли ялини. На їхніх чорних верхівках білів перший сніг, який переливався в місячному сяйві, немов перламутр.

Дорога вилася дедалі вище. Час від часу Ньєман кидав погляд на пасажирське вікно, в якому відображалося його лице, бліде, як у привида, поцятковане синюватими плямками снігу. До видовища додавалися й дерева, які мелькали його обличчям, наче швидкі мазки пензля.

Посланців погубить їхня віра. Краще б вони сховали труп на своїх землях, тоді його ніхто б не знайшов. Але це було святотатство. Світська падаль...

Ньєман не міг ручатися за логічність своїх думок, але коли ситуація ставала катастрофічною, він почувався у своїй тарілці. Смерть і насильство на всіх поверхах, батечку, і все так само прямісінько в пекло.

Нарешті чорно-білий краєвид поступився місцем крижаним блакитним променям. Знайомі зблиски, у світлі яких він бачив і будівлі османського періоду, і закинуті склади, і безлюдні набережні, і похмурі ліси... Прожектори крюшо смугували трасу, з кожним променем роблячи її все більш нереальною.

Жандарми оточували периметр, обмотуючи ялинки сигнальною стрічкою, наче гігантські стручки спаржі. Хлопці ще довго пригадуватимуть цей листопад.

Ньєман припаркувався на узбіччі за п’ятдесят метрів попереду від місця подій і мусив показати посвідчення — тут було чимало нових облич. Він ковзнув між дерев і спустився до річки. Ліс неначе бився в конвульсіях. Той самий вітер. А ще — завивання течії, яке наростало, мов сейсмічна хвиля.

На березі на нього чекала Деснос в оточенні жандармів і співробітників похоронної служби, які досі нічого не торкалися. Неймовірна сцена. Після холодної синяви прожекторів це було повернення до самої суті пітьми кольору пляшкового скла, яка розтікалася поміж скель і дерев, наче загадкове, важке, повільне, оксамитове чорнило.

Труп лежав у воді горілиць, притиснутий до берега течією поміж пучками трави й порослого мохом каміння. Голова застрягла в скелястій ущелині, тіло ж без упину хиталося на хвилях, а кишки колихалися на поверхні, розгортаючись за течією.

Ньєман подивився на обличчя, роздуте від кількох годин у воді. Мабуть, посланці сховали труп вище, на пагорбі, але він зісковзнув у річку. Флік став на коліна й помацав руки Марселя під крижаними брижами: жодного пальця. Розсунув губи: жодного зуба.

Ньєман встав і обвів поглядом річку. Околиці вже обшукували жандарми. Він подумав про метод равлика Деснос, але був не час приколюватись.

Флік відійшов від гурту й зробив кілька кроків, вивертаючи ноги на скелях. Івана. Він не відчував великого співчуття до Марселя, якого не знав, але від думки про його слов’яночку в руках таких виродків у нього підкошувалися ноги. Невже її теж знайдуть У річці?

За його спиною покотилося й плюснуло в річку кілька камінців: підійшла Деснос. Перед очима Ньємана спалахнула картина тортур над Марселем. Стодола, освітлена лампочкою. Посланці, серйозні, як папи римські, орудують кліщами та секаторами...

— Скільки тут загонів?

— Три. Якщо потрібно більше, треба поговорити зі Шніцлером.

— Забирай всіх і їдемо вламуватись до посланців.

— Навіщо?

— Знайти Івану.

— Кого?

— Мою напарницю. Вона зникла.

— Але... а як же Марсель?

— Та срати мені на Марселя! У пріоритеті живі. Тебе хіба не вчили цього у школі для жандармів?

66

Івана думала, що цистерна заповниться швидше. А можливо, просто інакше сприймала час.

У кожному разі, вона досі дихала. Їй вдалося виплутатися з ізострічки — така собі перемога — і встати, щоби відтермінувати втоплення. Вона кілька разів вирубалась — відхідняки від наркоти посланців. Засинала на кілька секунд чи навіть хвилин, яких вистачало, аби прокинутися з повним ротом сусла.

Тепер рідина сягала їй до талії. Ноги замерзли, й Івана знову вирубалася, але відразу приходила до тями та вставала, спираючись на стінку чана.

Від утоми або з розпачу Івана вже навіть не мала сил лютувати. Налаштована водночас і стоїчно, і фаталістично, вона все-таки намагалася хоч трохи поміркувати, як урятуватись. Юшка все піднімалась і піднімалась у нав’язливому ритмі насоса по той бік стінки...

Звісно, вона шукала якийсь люк, якийсь вихід у межах досяжності. Нічого не знайшла, окрім отвору клапана, надійно прикрученого до чана, і недосяжного отвору на самому верху.

Відчувши, як кубічні метри піднімають її, Івана подумала, що нарешті знайшла вихід. Треба було просто попливти, чи принаймні триматися на поверхні, поки рівень не досягне верху і не дозволить їй просковзнути в отвір.

Але сусло було таке густе, схоже на золотисте болото, що доводилось докладати великих зусиль, аби махати руками брасом. Так вона виснажиться і піде на дно...

Зірочка. Треба лягти на спину зірочкою...

Івана пригадала лекції з фізики й хімії на першому курсі: «У прісній воді тіло не тримається на поверхні, бо його вага більша за силу виштовхування цієї рідини, а в солоній, морській воді тіло не тоне, бо густина такої рідини більша...».

Івана кілька разів намагалася простягнути нижні кінцівки, щоби триматися на поверхні горілиць. Та щоразу пірнала ще глибше. Чавлений виноград засмоктував її стегна, затягував її...

Це кінець... І все ж, в останньому пориві (дуже повільному, дуже обережному) Івана змогла прийняти діагональне положення, і цього разу жодних сумнівів: нарешті втрималася. Ще одне зусилля — і вона лежала на поверхні горизонтально, розставивши руки.

Минали хвилини. Не рухатися, зробитися легкою, в позі морської зірки... Івана заплющила очі. Вона сподівалася, що таким темпом за якихось десять хвилин вона досягне верху цистерни і зможе схопитися за краї отвору. Та сказати — це не зробити. Від найменшого поруху вона знову занурювалася в рідину. Тоді їй доводилося докладати дивовижних вольових зусиль, аби розслабитися, обм’якнути, задобрити цю нестійку густину, що підносила її нагору...

Івані здавалося, наче думки також витікають із її голови, як кров, — через рот, ніс, вуха. Вона не могла вхопитися за жодну думку... Це було майже приємно, в кожному разі це п’янило. Івана знову пригадала ефект від наркоти. Ця раптова невагомість буття...

Рідина піднімалась.

Менш ніж за хвилину їй лишиться просто витягнути руку, щоби схопитися за краї люка. Вона підтягнеться й вилізе з цієї смертельної пастки.

Але тоді все скінчилося.

Насос припинив вібрувати, рівень сусла застиг.

Івана остовпіло прикипіла поглядом до отвору, який раптом здався недосяжним. Посланці не заповнювали чан по вінця. Вони залишали простір майже в метр між суслом і стелею. Можливо, через якесь фізичне явище, про яке вона не знала.

Не роздумуючи, Івана випросталась і спробувала дотягнутись до люка. Але добилась тільки того, що пірнула по шию. Відкашлюючись, відригуючи, вона спромоглася знову лягти горизонтально, розпачливо б’ючи руками. Вона залишала в суслі широкі розводи, крутилася в цій густій крижаній рідині, не здатна піднятись більше, ніж на кілька сантиметрів.

Вона спробувала виборсатись, сіпнувшись іще раз, але лише занурилася глибше. Івана відмовлялася тонути. Пірнувши по губи, вона знову вигнулась, шарпнулась, завовтузилася, намагаючись повернутися на поверхню, щоби спробувати ще раз. Їй захотілося заволати, але до рота залилося сусло.

Б’ючи ногами в рідині, спираючись на сталеву стінку, Івана випростувалась, сіпалась, смикалась... Усе було марно: вона знову занурювалась. Вона от-от потоне, остаточно, невідворотно...

Люк віддалявся...

Ні: вигнувшись донезмоги, у відчайдушному зусиллі, Івана спромоглася схопитися рукою за краї отвору. Заревівши, вона вирвала другу руку із сусла й міцно вчепилася в люк.

Вона врятована.

67

Ньєман розтинав ніч, прямуючи до відділку.

Він наказав: перерити Дієцезію, допитати всіх посланців, провести ґрунтовні пошуки Івани, показуючи фото сезонним робітникам і взагалі будь-якому цивільному, який там бував. Із потаємністю покінчено. Зникла офіцерка кримінальної поліції, і її пошуки були першочерговим завданням. Усі мусили пригадати найменші подробиці, пов’язані з руденькою. Ньєману потрібна була будь-яка інформація, кожна дрібниця.

Повернутися до Маєтку, потрусити цих борсуків у недільному вбранні та їхніх виноградарів-підмайстрів, погрожуючи затриманням чи обвинуваченням. Пустити у виноградники собак, перерити льохи, оглянути кожну ягідку. Витягти з ліжка кожного мешканця Маєтку включно зі старими й дітьми. Щоб усі зрозуміли, що маскарад закінчився і посланці більше не мають жодних прав на своїй землі. Що ж до їхнього гран-крю 2019, нехай засунуть його собі в ср...

Насправді все це були гучні слова. Щоби провести операцію такого масштабу, по гарячих слідах чи ні, потрібно було благословення прокурора. А проте якраз приїхав Шніцлер. Ньєман натрапив на нього, повернувшись до відділку жандармерії.

Вони зачинилися в кабінеті Деснос, і Ньєману довелося звітуватися — чи радше виставляти рахунок: троє трупів за добу, що може бути краще? Заразом флік спробував пояснити, що існувало два табори вбивць: один — із деревним вугіллям — та інший.

— Інший?

— Самі посланці.

— Навіщо їм убивати сезонного робітника?

Ньєман ухилився від відповіді, досі не бажаючи згадувати про «велику таємницю» общини (про яку він, до того ж, не мав жодного уявлення). Не наважився заговорити й про анахорета на другому поверсі, який мав видати йому ключ до розгадки.

Великою новиною було проникнення до общини Івани Богданович, тридцять два роки, лейтенантки поліції з невеликим досвідом роботи під прикриттям. Флікині, яка щойно зникла у вовчій пащі...

— Як ти міг учинити так зі мною? — заволав Шніцлер.

— Зважаючи на ситуацію, це був найкращий спосіб.

— Відправити колегу під прикриттям, не поговоривши зі мною? Нікому не сказавши? Ти обкурився чи що?

— У цьому й суть прикриття, — спробував угамувати прокурора Ньєман. — У таємниці...

Шніцлер встав — його костюм виявився пом’ятим і заляпаним. Дуже кепський знак: у сум’ятті прокурор забув про свій дрескод.

— Ні, старий. З віком ти підзабув, як воно робиться. Не можна йти на такий крок, поки начальство не дасть добро.

— Коли ти мені подзвонив, ми навіть не були впевнені, що це вбивство. А до кінця збору винограду залишалося всього кілька днів. Якби я заговорив про це з тобою, довелося б робити все згідно з документами і втрачати час.

— А тепер твоя напарниця зникла.

— Вона не зникла, — запротестував Ньєман. — Просто не прийшла на зустріч.

— І ти не можеш до неї додзвонитися?

— Вона не відповідає. Але це теж нічого не означає, у всьому Маєтку заборонені мобільні.

Шніцлер знову сів й обхопив голову руками.

— Я просто марю...

Ньєман раптом відчув, що його це дістало: він втрачав час тут, відчитуючись перед прокурором, наче заскочений на гарячому капрал.

— Ти затверджуєш мої накази чи як? — різко запитав він.

— А у нас є вибір?

— Треба знайти Івану.

Прокурор розчаровано махнув рукою, мовляв, виплутуйся...

Тоді він наче отямився й різко випростався на стільці.

— А розслідування? Нагадую тобі, що йдеться найперше про чотири вбивства. А не про тривожне зникнення.

— У мене є надійна зачіпка, — зблефував Ньєман.

— Яка зачіпка?

— Дай мені час до світанку.

Шніцлер м’яко похитав головою з переможеним виглядом. Здавалося, наче його гарненька фатувата пика от-от покотиться до сміттєвого кошика.

— Завтра вранці я даю прес-конференцію... — пробурмотів він. — Краще б тобі до того часу роздобути мені якусь конкретику.

— Можеш на мене сподіватися.

Ньєман пішов не озираючись, навіть не грюкнувши дверима.

Парковка, холодна й посріблена, наче крижана калюжа.

Флік поцупив ключі від найшвидшої тачки у відділку, «рено меган III RS», яка належала БШВ (бригаді швидкого втручання). Двигун потужністю 265 кінських сил розганявся до 100 км/год за 6,3 секунди і міг досягнути 260 км/год. Саме те, що потрібно, аби шугати Маєтком і наглядати за пошуковою операцією.

Ніч була світла, як альбінос. Біла трава, знебарвлені ялини — усе здавалося вицвілим, засліпленим, ошалілим від яскравих фар «мегана». Ньєман ніби не їхав дорогою, а пірнав у цю бліду пробоїну, яка вела його по той бік ночі, туди, де загони жандармів мали от-от зруйнувати мурашник посланців і вирвати в них із лап їхню бранку.

Раптом він усвідомив, що краєвид змінився. Перемкнув дальнє світло на ближнє. Усе навколо повернулося до темної реальності, густої чорної матерії, тоді посвітліло до сепії. Ліси, рівнини, виноградники іржавіли, набували вохряного відтінку. Із пейзажем відбувалася якась загадкова корозія, яка перетворювала бронзу на мідь, чорнило на кров...

Ньєман гнав, не гальмуючи. Гілля трусилося, стовбури блищали, тіні тремтіли... Небо золотіло, біля підніжжя виноградних кущів займалися руді вогники. Усе набувало м’якого, теплого відтінку, наче у світлі ламп, які діти майструють із апельсинових шкірок.

Тоді до нього дійшло.

Багаття.

Посланці почали святкування, розводячи яскраві вогнища у кутках кожної ділянки. У повітрі розліталися жаринки, переліски скидалися на просочені бурштином губки... Увесь краєвид наче накрило куполом із червонувато-коричневої смоли.

Ньєман придушив лайку. Як їм дали це зробити? Що би не відбувалося у цьому гівняному Маєтку, неможливо було змусити їх відступитись від плану. Навіть якщо цей план дозволяв мимохідь позбутися доказів і підозрілих слідів.

Флік рефлекторно кинув погляд у бічне дзеркало з пасажирського боку: його обличчя здавалося роздробленим на частинки іскорками, якими повнилась ніч. Пика зі скловолокна, на якій читався страх і занепокоєння.

Перевівши погляд назад на дорогу, Ньєман ледве встиг вчавити в підлогу педаль гальма. «Меган» різко зупинився, розвернувшись на 180 градусів на асфальтованій сільській дорозі.

На шляху виднівся силует. Змокла до нитки жінка, схоже, щойно ледь не втонула. Заплутавшись у липких складках сукні, вона хиталася, а з її обличчя й волосся струменіла рідина...

Ньєман увімкнув дальнє світло фар і придивився.

Скільки треба було часу, аби повірити в таке диво?

У кожному разі, цю чудесну появу він аналізував не очима й не мозком, а серцем, інтуїцією або якимось іншим чуттям, для якого навіть не знав назви.

Істотою, яка кульгала дорогою, ніби викинута на берег хвилями жаху, була ніхто інша, як Івана.

68

У них були імена, встановлені факти злочинів, обтяжливі обставини. Однак Івана не хотіла арештовувати Рашель та її банду — і мала рацію. Це був найкращий спосіб загальмувати розслідування і так ніколи й не дізнатися ім’я вбивці, який загрожував посланцям. Усе, що вони отримали б, — це зізнання в замаху на вбивство Івани Богданович і — можливо — у вбивстві Марселя-найманця.

І на цьому все й закінчиться.

Той, хто прикінчив Самюеля, Жакоба й Циммермана, закрутиться з вітром, а Ньєман із Іваною так і не збагнуть його мотиву.

Убивця нападав на фанатиків, які не боялися застосовувати насильство у відповідь. У цій чорно-білій ночі фліки домовилися: найперше треба дізнатися їхню таємницю, байдуже, захована вона у фресках, у минулому секти чи в незаконних махінаціях лікаря.

Тепер слов’яночка приймала душ, а Ньєман міркував. Не про розслідування, а про неї.

Він ледь не втратив її і, сам того не усвідомлюючи, знову стикнувся віч-на-віч із прірвою. З тією славнозвісною смертю, яку він уже спізнав і яка вбила його в руслі ріки в Ґерноні.

Ситуацію можна було розглядати з двох боків.

Івана була його протеже. Він урятував її першого разу, коли вона кокнула свого хлопця-покидька, щоби не дати йому ввести героїн їхньому чотирирічному сину. Врятував її вдруге, допомігши злізти з наркоти й змусивши скласти іспити на атестат зрілості, а тоді відправивши її до Канн-Еклюз, школи офіцерів поліції. Зрештою, він вирвав її з лап нудьги, що з’їдала її в комісаріаті Версаля, запропонувавши долучитися до його бригади, Центрального бюро у справах кривавих злочинів.

Так виглядав лицьовий бік.

Але був і виворіт.

Діючи так, Ньєман рятував самого себе. Повернувшись із пекла — не тільки пекла злочинності, але й власного, внутрішнього, забороненого пекла, так само сповненого жорстокості, як і те, проти якого він боровся, — флік знайшов у Івані свій шлях, свою причину жити далі. Це вона витягла його з могили, з’явившись у його житті. Це завдяки їй він народився вдруге.

Сидячи в коридорі відділку, Ньєман усміхнувся сам до себе, зворушений дзюркотінням душу за дверима роздягальні. Він уявляв, як його протеже, маленька мармурова статуя в стилі Деґа, змиває виноградний сік, повертаючи тілу природну білизну. Він почувався щасливим.

Тепер Івана була поруч із Ньєманом, і вдвох вони розгорнуть масштабні бойові дії. Тепер вони нестимуть небезпеку ворогу й «тероризуватимуть терористів», як казав старий добрий Пасква[31]. Флік на схилі років зі спритним револьвером і юна ціпонька, яка харчується зерновими.

— Я готова.

Ньєман підвів погляд і побачив її, вдягнуту в манатки, які відкопали для неї у відділку. Забуті або реквізовані лахи, чи навіть зняті з якоїсь самогубці. Червона спортивна кофта з трьома білими смужками на рукавах, такими ж, як на чорних спортивних штанях. Заношені до дір кросівки для бігу. Усе це (більш-менш) прийшлося до її мініатюрних форм і пасувало її загостреному обличчю з розпашілими від гарячого душу щоками.

— Ходімо? — нетерпляче мовила Івана, беручи кобуру, яку він їй простягав.

Вона засунула в неї «зіґ зауер SP 2022», який приніс їй Ньєман, перед цим клацнувши затвором — флік сподівався, що вона все-таки залишила зброю на запобіжнику.

Спостерігаючи за Іваною, він відчув кольки страху. Вона походила на гранату з відірваною чекою, яка от-от вибухне. Її приятеля вбили. Саму її намагалися втопити в тоннах винограду. До того ж, у душевному розумінні їй збрехали, її зрадили, поглумилися над надією, яку вона виплекала у цих типів: трохи спокою для її змученої душі. Тепер Івану тримав на ногах порив чистої помсти.

Ньєман ані гадки не мав, що робити далі, але не наважився зізнатись їй у цьому. Була північ, вони були в глибокій дірі — у кратері вулкану, в якому все палало. У них на руках було чотири трупи, фанатичне дівчисько на чолі ескадрону смерті, вбивця, який мстився посланцям і якого ті, своєю чергою, активно розшукували. І все це відбувалося без їхньої участі, тобто просто в них під носом.

Флік готувався роз’яснити стан справ маленькій фурії, коли його врятувала Деснос — своїм дзвінком:

— Я у мерії Бразона.

Ньєман уже й не пам’ятав, які накази їй віддав.

— Що ти там робиш?

— Іду слідами Циммермана.

— Шукаєш його свідоцтво про шлюб?

— Здається, я знаю правду.

— Тобто?

— Приїжджайте. Я вам покажу. Так буде простіше.

69

Мерія розташовувалася всього за два кроки, але вони все одно поїхали машиною: Івана ледве стояла на ногах. Вона ні разу, ні одним словом не поскаржилася на тортури в льоху, але, вочевидь, її тіло вже не витримувало.

Ніч на вулицях Бразона пахла смаленим, і всюди носився попіл. Червоне небо над дахами не залишало жодних сумнівів: на схилах долини палала купа вогнищ.

Ньєман повільно вів авто і слухав Івану, яка переповідала свої останні пригоди монотонним голосом. Зокрема, вона розповіла про дивну лікарню в Дієцезії, де община лікувала дітей із каліцтвами, яких, за її словами, було чимало.

Флік уважно слухав. Розкішне підтвердження його гіпотез, а також слів Антуана. Злягаючись між собою, вісники виводили таку собі чисту породу, але водночас поколіннями народжували хворих і скалічених дітей. Хто лікував усю цю ватагу? Звісно, Циммерман, хоч Івана й ніколи не чула цього імені від адептів інцесту.

Архів мерії Бразона нічим їх не здивував. Принаймні інтер’єром.

Те саме підвальне приміщення, обшите гіпсокартоном й освітлене ледь живими лампами на стелі. Ряди етажерок, які вигиналися під тисячами забитих донесхочу тек. Трохи оригінальності: теки були різних кольорів. Вочевидь, упродовж років тут використовували все, що було під рукою: червоні, сині, зелені — годилися всі кольори, та ще й розкладені в хаотичному порядку.

Навіть у цьому паперовому світі загрозливо витав запах горілого.

Ньєман з Іваною попрямували між етажерок — охоронець залишив їм ключі, поспішаючи знову лягти спати. Стефан Деснос чекала на них в іншому кінці зали, в кутку, зайнятому лиш одним довгим столом. Стоячи поміж стосів папок, вона, схоже, вибирала аркуші.

Флік уперше за якийсь час бачив її у світлі, і його вразило, що жандармка була вся розпашіла, наче проковтнула ліхтарик. Мабуть, так на неї подіяв холод, стрес — або збудження від важливої знахідки.

У кількох словах Ньєман представив колег одна одній. Він очікував на дуель амазонок, але помилявся. Жінки порозумілися з першого ж погляду й скріпили свою згоду, керовані солідарністю (йому, старому стриженому цапу, довелося це проковтнути).

Ньєман не міг не помітити контрасту — не між двома жінками, а між ними й Деснос. Та зняла куртку й тепер була в товстому синьому светрі. Проти неї Ньєман з Іваною скидалися на двох паршивих псів. Він — увесь забрьоханий, Івана — вдягнена, як дрібна злодюжка, у кофті й штанах із різних костюмів.

— Що ти відкопала?

Деснос відхилилась назад і кивнула на документи, розкладені на столі.

— Самі погляньте.

— У мене немає часу на головоломки.

Капітанка зітхнула.

— Це свідоцтва про смерть, усі підписані Циммерманом.

— І що? — запитав Ньєман, підходячи ближче.

— Переважно йдеться про дітей, які не дожили до тринадцятого дня народження. Діти общини.

Івана зреагувала швидше за Ньємана, схопивши один аркуш.

— Мабуть, ті дітлахи, про яких я вам розповідала.

Деснос кинула на них запитальний погляд, і Ньєман жестом наказав своїй напарниці пояснити. Кількома словами Івана описала свій похід до таємної лікарні в Дієцезії та проблему рецесивних захворювань.

Ньєман і собі гортав свідоцтва: купа німецьких прізвищ, на які могли б відгукуватися валькірії.

— Якщо ці діти хворіли, — зауважив він, — то немає нічого дивного в тому, що вони рано померли. Це також підтверджує, що Циммерман був їхнім «сімейним лікарем».

— Мабуть. Але подивіться на дати смерті.

На п’ятому свідоцтві Ньєман зрозумів.

— Це завжди стається в листопаді, — прокоментувала Деснос. — Циммерман не лише лікував цих дітей, він ще й займався евтаназією.

Ньєман поглянув на жандармку, яка перетворювалася на згорьовану п’єту. З її очей крапали сльози, що застигали перлинками на светрі. Стефан, схоже, не зважала. Вона просто згоряла на місці.

Отже, посланці позбувалися власних відходів. Генетично вдосконалюючи свій рід, вони видаляли хворі гілки, сліди кровозмішень.

Чому не вбивати їх одразу після появи на світ? Жінки народжували в Дієцезїї. Жоден державний орган не контролював їх «розведення». За таких умов було б нескладно знайти послужливого типа, який зайнявся б брудною роботою. Мерзотника на кшталт Патріка Циммермана...

Але ні, вони чекали, поки діти не виростуть, не дозріють. Та ще й ризикували, щоразу прибираючи їх в один і той самий час. Навіщо?

Ньєман ковтнув слину — а звідки йому знати? Його мозок був пустелею, де живуть лише комахи та отруйні павуки.

— Це через збір винограду, — втрутилась Івана.

Тендітна й цілеспрямована, вона ніби ожила. Як і Ньємана, найсильнішою її робив жах.

— Наприкінці збору врожаю, — пояснила флікиня, — вони знищують погані грона, непотрібні лози. Те саме вони роблять і зі своїми чадами. Зрізають хворі, безплідні лози перед новим сезоном, чистішим, рафінованішим. Найбільший гран-крю посланців — це їхні діти.

Івана потрапила в яблучко — але, як завжди, в них не було жодного доказу. Подібні обвинувачення були приречені на провал. Діти помирають щороку в один і той самий час? Посланці вигадають пояснення, посилаючись на мертвого лікаря, якому можна було приписати будь-що.

Ньєман знову відчув себе двигуном, який постійно кашляє та глухне. Щоразу, коли зринав важливий елемент, коли повертався ключ живлення, все одразу ж завмирало через брак пального чи енергії.

А проте в цьому застої вони все ж наближалися до вбивці.

Тут убивали дітей.

І це був ніфіговий мотив.

Вочевидь, якісь батьки більше не хотіли гратися в євгеніку та вирішили прибрати подвижників зла.

Цієї миті у Деснос задзвонив телефон. Її бурякове обличчя не виражало жодних емоцій. Через кілька секунд вона простягнула слухавку Ньєманові.

— Це до вас.

— До мене?

Флік упізнав голос за долю секунди:

— Я знайшов код, який ти шукав, — сказав Аперґіс.

— Тобто?

— Те, що приховують фрески.

70

— Посланці не люблять зображень. Вони проти ікон. Бог невимовний. Бог невидимий.

Івана розглядала чоловіка, який говорив до Ньємана, по-королівськи ігноруючи їх із Деснос. Ще один сраний жінконенависник, перевдягнений у ченця, або ж навпаки. Вона навіть не була впевнена, що він належить до якогось конкретного ордену, з його-то хутряною шапкою і бородою садгу[32].

— Тож усі ці історії з фресками не в’яжуться з їхнім культом. Анітрохи. Тому я звернувся до єдиного, що їх цікавить: до невидимого.

Ерік Аперґіс, якого також кликали Антуаном, говорив так, ніби слова самі злітали з його губ, без жодних зусиль чи емоцій. Івана не могла відірвати погляду від його рук. Нігті на них були чорні, як заслінка печі. Водночас усипані перснями пальці нагадували прилавок ринку десь на Ґоа.

— Важливо тут не те, що намалював Отто Ланц, а те, чого він не намалював...

Перед ним були хрестом розкладені чотири фотографії, а посередині залишався великий незайнятий простір.

— Я зачепився за приховані розписи на обваленому склепінні. Якщо я правильно зрозумів, тебе цікавлять передусім вони.

— Саме так, — підтвердив Ньєман, аби показати, що уважно слухає.

— Ланц замаскував свою таємницю один раз — під фальшивими фресками, а тоді вдруге приховав її поміж справжніми розписами.

— Поясни.

— Ці чотири сцени ілюструють епізоди, взяті з книги Буття, першої книги Старого Завіту. Навіщо брати за основу цей том? Чому не згадати книгу Нова чи не зобразити сюжети з Нового Завіту? Це вже було перше послання. Чи принаймні перший елемент якоїсь системи.

Антуан указав гачкуватим пальцем на верхню частину хреста.

— Тут можна впізнати третю главу книги Буття: Адам і Єва.

Івана відчувала нетерплячість, мало не ворожість Ньємана. Від нього кабінетом просто-таки пульсували негативні хвилі. Поки що аскет не повідомив їм нічого нового.

— З лівого боку хреста Ланц зобразив Вавилонську вежу, або ж одинадцяту главу книги Буття.

Ніхто навіть не глянув на фото.

— Навпроти, — повів далі чоловік із пороху, — глава 27: історія про суперництво Якова і його брата. Врешті, унизу — смерть Рахилі, про яку ведеться в главі 35.

— І це все, що ти дізнався? — раптом вибухнув Ньєман. — Те, що ми і так знали від початку?

— Зачекай-но.

Антуан ще раз провів пальцями по світлинах, наче ворожбит по картах таро.

— Вибір сцен не має жодної логіки. Деякі з них, як-от смерть Рахилі, ніколи не зображаються в церквах. І я не знаю жодного прикладу на світі, щоби ці чотири сюжети розташовувалися на одній стіні чи на одному склепінні.

— І що?

— Послання в іншому. Послання в цифрах.

— У цифрах?

Івана відчула мурашки. Цей обвуглений святий Миколай знайшов розгадку. Як казала Рашель: «Важливо не те, що намальовано, а те, що не намальовано. Ви ніколи не дізнаєтесь нашої таємниці».

— Глава 3 книги Буття, потім 11, тоді 27 і нарешті 35. Сюжети взяли з кожної восьмої глави.

— Цифра 8 щось означає?

— Анічогісінько.

— Еріку, блядь, не тягни вже!

Облат підняв руку в заспокійливому жесті. Він нагадував пісочний годинник, у якому крізь горлечко неспішно сиплеться тоненька цівка.

— Послухай мене уважно, — попросив він. — Повторюю, ці сцени були обрані з кожного восьмого розділу, починаючи з перших людей. Але навіть дитина помітила б, що між другим і третім зображенням інтервал становить не вісім, а шістнадцять глав.

— Ну і?

— Бракує однієї глави. Одного етапу, який входить до системи, але якого Отто Ланц не намалював.

— НУ І?

Антуан тицьнув пальцем у порожнє місце посередині хреста.

— Відсутня картина по центру фрески відповідає главі 19 книги Буття.

— Про що в ній ідеться?

— Про знищення Содому та Гоморри.

— І як це може бути пов’язано з посланцями?

— Ця частина історії — ніяк, але там є продовження...

Ньєман нахилився, впершись руками в стіл — Івана знала цей жест: зазвичай він робив так, щоби стриматись і не дати підозрюваному ляпаса.

— Та бляха, народжуй вже!

Несподівано Антуан звівся на ноги й застиг, опустивши голову й поклавши руки на груди, наче для молитви.

— Продовження — це історія Лота.

І він узявся оповідати цілий епізод зі Старого Завіту.

— Лот, — повів Аперґіс, — був племінником Аврама. Він жив із дружиною в Содомі. Одного дня він виказав гостинність двом янголам, яких відправив Господь. Увечері містяни прийшли до його гостей, вочевидь, щоб їх зґвалтувати. Лот втрутився й навіть запропонував натомість двох своїх дочок. Чоловіки наполягали, і Бог наслав на них сліпоту. Він попередив Лота, що над Содомом і Гоморрою, сусіднім містом, піде дощ із вогню й сірки. Лот якраз встиг утекти зі своїми дочками й дружиною. На жаль, жінка обернулася, щоб поглянути на охоплене вогнем місто, і перетворилася на соляну статую...

Тепер Антуан міряв кроками кімнату, розмахуючи вказівним пальцем, немов насилаючи прокляття.

— Не можна було озиратися на гріхи Содому, на кару Божу... Усе це було справою Господа.

Ньєман ступив крок у його напрямку, мабуть, щоби потрусити його за петельки.

— Потерпи, Ньємане, — спокійно мовив той. — Тоді Лот із двома своїми дочками знайшов прихисток у печері. Однієї ночі, стурбовані, що не знайдуть чоловіків у цій пустелі й не матимуть дітей, дочки напоїли батька та з’єдналися з ним. Із цього кровозмішення походять два племені, моавитяни та аммонітяни.

Ньєман гупнув кулаком по столу. Івана й Деснос підстрибнули.

— І чим усе це може нам допомогти?

Антуан усміхнувся.

— Племена, породжені інцестом, тобі нічого не нагадують?

Ньєман став перед аскетом.

— Нам відомо, що посланці практикують інцест, і то впродовж століть. Це гидко, це жахливо, як завгодно, але це надто давня історія, щоби становити мотив для вбивства, шариш?

— Дай мені договорити. Лот для них — такий собі зразок. Точніше, я думаю, що посланці ототожнюють себе з одним із двох племен, породжених його дочками, аммонітянами. У кожному разі, саме на це Отто Ланц хотів указати їм своєю... ненамальованою фрескою.

— Чому саме з цим племенем?

— Бо вони поклонялися одному конкретному божеству, Молоху, а староєврейською його ім’я пишеться: МЛХ.

Івана здригнулася: це воно. Це справді воно.

— Молох, — запитав Ньєман, — це той, кому приносили в жертву дітей?

— Саме так.

Івані сяйнула ідея:

— А в Біблії уточнюється, як саме їх приносили в жертву?

— У вогні.

71

Ньєман роздав накази на парковці біля відділку. Терміново скликати всі пожежні бригади. З Бразона, Ґебвіллера, Кольмара. Загасити вогонь та обшукати кожне багаття, щоби знайти тіла і врятувати всіх, кого ще можна було. Тоді кинути за ґрати всіх цих виродків, поки їх не забере смерть.

У повітрі витав, посилюючись, запах диму. Жандарми недовірливо перезиралися. Але не на часі було пояснювати. Про це нагадував дощ із попелу, який падав їм на голови.

Поки всі бігли до своїх машин і фургонів, Івана схопила Ньємана за руку.

— Я тут дещо пригадала.

— Що?

— Сьогодні ввечері я бачила, як посланці носять через поля мішки з вугіллям, аби краще горіло. Ось що означає вуглинка у роті. Вбивця залишив підказку, щоби ми здогадалися про характер жертвоприношення.

— А раніше ти не могла сказати?

Івана відповіла, ледь помітно всміхнувшись:

— Пробачте, Ньємане, у мене досі виноградне сусло в мозку.

Він уважно поглянув на неї, і це було наче дивитися в дзеркало. За свої псячі фліківські життя вони бачили всяке, Ньєман іще більше за Івану, але тепер поріг їхньої терплячості було перейдено.

— Ходімо. Поїдемо «меганом».

— Ні.

— Що ще?

Довкола них усе так само кружляв попіл.

— У мене є інша ідея. Довіртесь мені.

Ньєман розтулив рота, але ковтнув жменю золи. Через гіркуватий присмак недогорілого вугілля в горлі він завагався, чи варто взагалі щось казати. Обличчя Івани за кілька секунд вкрилося сажею, наче в шахтаря минулих часів. Сам він, мабуть, виглядав так само.

— За кого ти себе маєш? — спромігся запитати Ньєман.

— Я маю себе за флікиню, яка цієї ночі ледве не здохла. За флікиню, яка провела п’ять днів у самому епіцентрі цієї сраки і цілодобово терпіла цих хворих. За вашу напарницю, яка зробила свою роботу і має право вести особисте розслідування.

— Ти реально вмієш задовбати, — пробуркотів він, біжучи до «мегана».

Попіл нарешті вкрив жандармський панчлайн: «НАШ ОБОВ’ЯЗОК...».

Пройнятий докорами сумління, Ньєман обернувся, щоби помахати Івані чи хоча б усміхнутись їй.

Але та вже зникла.

72

Івана забрала свій телефон. Кермуючи однією рукою, вона зважувала пристрій в іншій, відчуваючи, ніби віднайшла рівновагу. Нині екран показував їй маршрут до поснулої лікарні в Бразоні.

Деснос позичила їй машину. А також коротко відповіла на її запитання. Ця ідея захопила Івану, поки Антуан розповідав їм про свої знахідки: ім’я вбивці анабаптистів було сховане в барлозі Патріка Циммермана. Чи принаймні там можна було знайти якісь підказки.

Зосередившись на дорозі, Івана спостерігала за жаринками, яких, здавалося, вабили до себе, немов метеликів, фари її автівки. Небо зусібіч переливалося рожевими, бузковими, фіолетовими відтінками, наче виграваючи полярним сяйвом жаху.

До цих вогнищ дістанеться Ньєман зі своїми жандармами й пожежниками, про це флікиня не турбувалася. Але операція була марна. Її наставник забув головне: цієї ночі дітей ніхто не палитиме. Убивця прибрав Самюеля, Жакоба й Циммермана, щоб запобігти жертвоприношенню.

Неважко уявити профіль підозрюваного чи підозрюваних: якась сім’я посланців запрагла зупинити ланцюг убивств, бо їхня дитина цього року опинилася в чорному списку. Батьки вирішили діяти найрадикальнішим чином: знищити прямих спадкоємців Отто Ланца та зірвати язичницьку церемонію попелу.

На краю міста забовваніла бразонська лікарня. Група голих-голісіньких будівель. Блоки, наче наклеєні на червоний небосхил на кшталт старих криваво-червоних афіш.

Вийшовши з машини, Івана помітила, що запах паленої трави й деревини досі переслідував її. Крихітні жаринки, схожі на вогняних комах, чіплялися за її одяг, вгризаючись у саму тканину. Івана нервово помахала руками, як намагаються відігнати комарів, і задріботіла до ґанку основної будівлі.

Жінка перетнула фоє, викладене бежевою плиткою, витягла з кишені план, який надряпала їй Деснос, та вийшла на подвір’я, що, як і казала їй жандармка, походило на закинутий басейн у рамці з колонад.

Ліва галерея. Івана йшла забутим храмом, античним святилищем, відданим якомусь поганському божеству, домівкою жерця, наділеного таємними силами. Отто Ланц був першим із цих загадкових стражів. За ним ішла вервечка мутних лікарів, мовчазних жертводавців, аж до Патріка Циммермана.

За дверима в кінці галереї починалися сходи. Трохи повагавшись, Івана наважилася зайти. Сюди вже не досягав сморід багать, але її майже одразу охопив інший запах: формалін, парфуми мерців.

У кінці коридору — наступні двері, заліплені сигнальною стрічкою. Флікиня натягнула нітрилові рукавички — ще один подарунок Деснос — і натисла на ручку. Тоді ввімкнула ліхтарик і ввійшла.

Сірі кахляні стіни, поплямовані вологою, потріскані по кутках, між якими стояло два столи для розтину з неіржавкої сталі. Крізь невеличке віконце виднілося аутодафе посланців. Така собі оранжева наліпка, сира, наче фруктова м’якоть.

Івана обвела променем ліхтарика це моторошне місце й усвідомила, що тремтить, як осика. Попри свою цілеспрямованість, вона вмирала від страху. Ноги трусилися, і, щоб не впасти, їй навіть довелося спертися на стіл із коліщатками, від чого кинуті на ньому інструменти забрязкотіли. Знаряддя для різання плоті, пиляння кісток...

Сюди посланці привозили на своїх джипах невинних дітей, які ні про що не здогадувались і, можливо, навіть раділи цій поїздці. Жертви, яких клали на кушетки і яким вводили смертельну речовину — або знеболювальне. Івана з усіх сил молилася про швидку евтаназію, водночас побоюючись, що божевілля посланців змушувало їх спалювати дітей живцем.

Захотілося зблювати. Тепер вона розслідувала не одне чи кілька вбивств, а справжній геноцид, цілеспрямоване знищення цілої категорії людських істот.

Івана пошукала двері: іншого виходу не було. Вона повернулася в коридор і помітила поворот ліворуч. Її острах різко зріс. Чого саме вона боялася? Всі були мертві. Принаймні трійця босів. Що ж до інших, цієї самої миті вони, мабуть, підкидають дрова в багаття чи йдуть стінкою на пожежників і жандармів посеред виноградників.

Коридор був захаращений перекинутими стільцями. Івана переступила їх, пройшла повз ветхі туалети, тоді повз другі двері ліворуч, за якими було звичайне звалище, і треті, які вели до обкладеного кахлями приміщення без меблів і вікон.

Нарешті праворуч показалися ще одні двері. Вочевидь, ті, що потрібні, бо замкнені... Двері були металеві. Їх неможливо було вибити. Особливо з цими довбаними стільцями, які не давали розігнатися. Івана витягла пістолет і прицілилася в замок, якомога далі відхилившись від одвірка, щоб уберегтися від рикошету.

Однієї кулі вистачило, щоб знести і замкові язички, і гніздо. Флікиня штовхнула двері крізь запах розплавленого металу та зрозуміла, що це воно. Кахляна лабораторія близько сорока квадратних метрів. У дальній стіні — віконце, ще менше, ніж у кімнаті для мерців. Посеред зали стояв лабораторний стіл, а ліворуч, по діагоналі — невеличкий письмовий, із лакованого дерева.

За столом — книжкова шафа з ґратчастими дверцятами. Поруч із нею — скляні полички, де зберігалася колекція хірургічних інструментів минулих століть: скальпелі, щипці, ножиці...

Те, що найбільше цікавило Івану, розташовувалося праворуч від лабораторного столу. Там стояла холодильна шафа, схожа на вітрину в супермаркетах, довжиною на всю стіну. На поличках — колби, флакони, банки, вміст яких уже починав псуватися.

Безсумнівно, перед її очима були речовини, які Циммерман вводив хворій малечі, аби вбити чи приспати їх. Саме це вона й шукала. Івана сподівалася знайти тут якусь підказку, що відкриє їй імена дітей, приречених померти цієї ночі.

Флікиня підійшла ближче. Ембріони, органи, фіброзні тканини, а також хімічні розчини, які несли смерть. Вона відчинила скляні дверцята. Цієї миті вона подумала: «Коло замкнулося». Das Biest. Звір був тут, перед її очима. У нього не було всіяної іклами морди, як в Іваниному сні. Не було тіла, вкритого шовковистою шерстю. Звір був набагато могутнішим. Він жив у головах посланців і щодня вів їх за собою. Він відшліфовував розвиток общини.

Нарешті Івана знайшла, що шукала. Три пробірки, закупорені корками, з етикетками, як у будь-якій лікарні. На них було написано назву препарату — тіопентал, — його склад (пентотал R, тіопентал R), дозування, термін придатності...

А внизу — від руки — приписано ім’я. Два перших ні про що Івані не говорили, але останнє відразу впало в око: «ЖАН».

Жан, син Рашель і Жакоба, млява дитина, яку вона бачила в медцентрі перед тим, як їй ввели седативне.

Убивцею була Рашель.

Вона порішила Самюеля, єпископа, Жакоба, керівника, і ката, Циммермана. Та, що вдавала, ніби захищає свою общину й живе в повній гармонії з нею, всіх надурила. Вона вела подвійну гру з Іваною, вдаючи з себе невинну квіточку. Обманювала посланців, прикидаючись, ніби шукає вбивцю. А насправді досягала своєї мети — просто врятувати своє дитя. І мимохідь розкрити правду, залишаючи натяки на щорічне жертвоприношення.

Івана пригадала її круглясте лице з променистими очима, її дивну манеру всміхатися, хитаючи головою. Це вона проломила череп покидькам, поклала їм до рота вуглинки, порізала їм груди...

Раптом до її вух долинув шепіт. За її спиною хтось молився.

Івана обернулась, але було надто пізно.

73

Вона миттю їх упізнала. Двоє здорованів, які схопили її в дитячій лікарні. Такі собі широкоплечі Дюпон і Дюпонн[33] у солом’яних брилях. Бездоганно вдягнуті, вони стояли по інший бік лабораторного столу. Із побожним виглядом і примруженими очима вони тихо зверталися до Всевишнього. Мабуть, такий самий урочистий, екстатичний вираз обличчя вони мали того дня, коли приймали хрещення в річці Лаух.

У руках вони тримали грубі виноградарські інструменти: садовий ніж і ручна пилка в одного, саджальний кілок із вигнутою ручкою та серп для винограду — в іншого.

Не встигла Івана кинути ліхтарик, аби витягти пістолет, як садовий ніж впився в її кисть, перерізавши одну з поверхневих вен. Її блискавкою пронизала хвиля болю. Ліхтарик покотився підлогою. У його промені Івана побачила, як бризнула, плямуючи порізаний нітрил, її кров. Вона все ж спробувала вихопити ствол, але від болю не змогла стиснути пальці. «Зіґ зауер» упав кудись у пітьму.

Інший уже заносив свою саджалку. Івана впала на підлогу, щоб ухилитися від удару. Чоловікова рука за інерцією по лікоть увійшла в скляні дверцята. Івана зіщулилась на підлозі, притискаючи до себе праву долоню, аби зменшити кровотечу, й залізла під стіл. Біль пульсував у тілі, як скаче кулька в пінболі.

Калоші вбивць забігали довкола столу під дощем зі скла й формаліну. Вони, ці покидьки, нахилялися, згиналися у три погибелі, намагаючись помітити її, сапаючи, як бики. Івана постійно металася з боку в бік, остерігаючись серпа й пилки, які сновигали в пітьмі.

Вона схопила уламок скла та прицілилася в чиюсь ногу. Скельце ввійшло в литку, але й порізало їй долоню. Її права кисть тепер скидалася на шмат кривавого м’ясива, замотаного в хірургічну рукавичку. Забувши про біль, вона допомогла собі іншою рукою й заштовхала скельце глибше, так що воно вперлося просто в гомілкову кістку нападника.

Той загарчав і відступився. Івана скористалася перевагою, вистрибнула з-під столу та звелася на ноги. На мить вона захиталася, втративши орієнтацію. Усе, що вона розгледіла, — це її ліхтарик у калюжі, а тоді — силует другого чоловіка, який заносив руку.

Серп і саджалка. Івана зігнулася за письмовим столом. Чоловік простягнув руку. Стільниці не вистачало, аби втримати його на відстані. Флікиня штовхнула стіл до свого супротивника, водночас задкуючи, і вперлася спиною в книжкову шафу. Чоловік махав руками в повітрі, як у фільмах про самураїв. Івана побачила, як зблиснула його зброя — раз, другий. На третій раз вона послизнулася на якомусь липкому органі.

Флікиня впала навзнак, мимохідь рвучи кофту ґратками шафи. Бородань уже обходив письмовий стіл. Івана спробувала підвестися, не змогла, спробувала ще раз, спираючись спиною об скляну шафу поруч із книжковою. Скло розбилося. З полиць полетіли старовинні хірургічні інструменти.

Ось він, вихід.

Івана знову штовхнула ногою стіл, який вперся нападнику в стегно, і виграла собі якусь секунду. Тоді нахилилася, щоби схопити скальпель, і підвела очі: чоловік здіймав свою руку-саджалку. Він не закінчив свій жест. Лише коли він відступив, Івана побачила два кільця, які стирчали із закривавленої плоті.

Вона встигла всадити йому в шию ножиці.

Зводячись на ноги, жінка дивилася, як він повалився на підлогу, й ударом ноги ввігнала ножиці ще глибше, поки не відчула, як вони вперлись у кахлі. У темряві з рота вбивці булькотіла кров.

На долю секунди Івані здалося, що все скінчено, що вона перемогла. Але її схопили за волосся й кинули на етажерки з колбами й банками.

Вдарившись об розбите скло, жінка подумала про своє порізане обличчя. Тоді повернулася лицем до ворога. Садовий ніж. Ручна пилка. Вона рефлекторно спробувала затулити обличчя, але рука не послухалась.

Цього разу їй кінець.

Івана заплющила очі, не спроможна довести до кінця жодну думку. Кахляними стінами пронеслося відлуння пострілу, а тоді все стихло. Вона не відчула ніякого іншого болю, ніякої нової рани в тілі.

Вона вагалася, чи варто розтуляти повіки. Іще з дитинства Івана не любила плекати ілюзії, будувати повітряні замки чи, як там іще кажуть, вона вже й не пригадувала.

Але у пітьмі пролунав голос:

— Ти реально мене за дурня маєш.

74

Ньєман засунув пістолет у кобуру та клацнув вимикачем. Івана застогнала, затуляючи очі. Нахилившись над потрощеними етажерками, флік узявся шукати потрібну колбу чи пляшечку. Схопив одну й підняв окуляри, щоби прочитати напис на етикетці. Поклав на місце і взяв іншу, так само по-аптекарськи до неї приглядаючись.

Івані, в стані шоку, змоклій від крові та формаліну, спав на думку дивний здогад: «Ньєман не старий, він короткозорий».

Флік владно змусив її сісти, обережно зняв пошматовану рукавичку й вилив на обидві рани — на долоні й на тильному боці кисті — добру дозу антисептика. Івана навіть не закричала: не мала на це сил.

— Інколи я гальмую, але все-таки до мене дійшло, — промимрив Ньєман. — Прибравши трьох лідерів, убивця зупинив систему. Цієї ночі інші посланці не завершили церемонії. Та й взагалі, можу посперечатися, що більшість їх навіть ні про що не здогадувалась. Ці євгенічні звірства були справою всього кількох психів.

Івана не знала, що відповісти, — вона вже дійшла цього висновку на годину раніше. Тепер її ніяк не полишала думка про власну смерть, таку близьку, таку невідворотну ще кілька секунд тому.

— Іще дещо, — вів далі флік, відриваючи шматок сорочки для перев’язки. — Ми перевернули догори дригом медцентр, про який ти говорила. Бракувало лиш однієї дитини...

Жінка опустила очі та, на свій подив, помітила поруч з одним із трупів пробірки з іменами жертв на етикетках, які пережили погром.

— Це Жан, син Рашель, — повідомив Ньєман, замотуючи в тканину Іванину руку. — Я спочатку подумав, що він десь смажиться, але потім зрозумів, що вона забрала його, вбивши тих трьох мудаків. Вона втекла з ним. От і вся історія...

Коли перев’язка була готова, Івана подякувала Ньєманові кивком голови й підібрала пробірку з іменем Жана.

— Розчин, призначений для нього сьогодні ввечері, — пояснила вона. — Ви помиляєтесь.

— Що значить помиляюсь?

— Треба знайти мою пушку, — прошепотіла Івана.

Вони обоє нахилилися над підлогою, мокрої від крові та нутрощів. Й одночасно помітили «зіґ зауер», що валявся в брунатній калюжі, наче дитяча іграшка.

Ньєман витер ствол, тоді перевірив затвор, клацнувши ним. Нарешті він простягнув пістолет Івані. Вона зважила на точність його рухів і його обережність — вказівний палець над скобою.

Івана недбало схопила ствол і поспіхом засунула його в кобуру.

— Я знаю, де Рашель.

75

Побачивши стодолу, вона одразу зрозуміла, що її здогад правильний.

Ця будівля з червонуватого дерева, з цинковим дахом, така невибаглива, справжній зразок простоти, була ідеальним прихистком для Рашель.

— Це що таке? — запитав Ньєман, ідучи з пістолетом у руках.

— Ясла маленького Ісуса, — пробурмотіла Івана. Тоді кивнула на «ґлок»: — Сховайте мені це. Зараз не час.

Ньєман послухався з невдоволеним виглядом. Вони підійшли до споруди з урочистістю, якої майже не усвідомлювали. Івана штовхнула подвійні двері й одразу помітила в сутіні дівчину, яка сиділа на лавці з сірого дерева. Тій самій, на якій мила флікині ноги.

У стодолі так само пахло кізяком, у кутках так само стояли сільськогосподарські машини. А коли вони зайшли, під дахом так само спурхнули пташки. Однак цієї ночі будівля з її балками із нешліфованого дерева ще більше, ніж попереднього разу, скидалася на церковний неф. Примітивне культове місце, де найпростіших слів і навіть тиші вистачало, щоби засвідчити свою віру.

Рашель була не сама.

На її руках спав Жан.

Вона скидалася на п’єту, але Івана радше пригадала фотографію Юджина Сміта, яка приголомшила її в підліткові роки, — «Томоко Уемара у ванні». Знімок японської матері, яка купає свою скалічену від народження дитину, жертву отруєння ртуттю в затоці Мінамата.

Тут була та сама гармонія, та сама ніжність, яка дорівнювалась до священної краси шедевру. Сила любові, промениста, сліпуча, завжди потужніша за страшні удари долі.

Вони підійшли, Ньєман — тримаючи руку на «ґлоку», Івана — сховавши кисті в кишені: вона не хотіла, щоби Рашель бачила її рану.

Посланниця, схоже, була рада її бачити. У її очах знову сяяла спільницька веселість перших днів. А ще вона анітрохи не здавалася здивованою, що Івана уникла вірної смерті.

Ньєман, який ніколи не був проти ще одного кліше, промовив:

— Усе скінчено, Рашель.

Він не діставав наручників, але це було питання часу. Рашель вивільнила руку, якою підтримувала потилицю Жана — хлопчик міцно спав і, не прокидаючись, зарився в складки чорної сукні, — та приклала вказівний палець до губ.

— Не розбудіть його. Я й так ледве його приспала.

Вона кинула погляд на Івану. Флікиня мимоволі знову відчула ту неймовірну радість, те глибоке умиротворення, якого зазнала, коли дівчина мила їй ноги.

Тоді посланниця глянула на свого сплячого сина. На її губах блукала посмішка, наче ця мить, ці обійми їй снилися...

— Жакоб пообіцяв мені, що ніколи не принесе Жана в жертву, — додала вона пошепки.

Флікині здалося, що дівчина переводить подих, але насправді вона намагалася щось проковтнути. Лише тепер Івана зрозуміла, що Рашель плаче.

— У вас є діти? — запитала вона Ньємана, підводячи голову.

— Ні.

— Сумно казати це, але я завжди любила Жана більше за двох моїх дівчаток. Чи радше це йому завжди було потрібно більше любові.

Вона почала легко колисати дитину.

— Я кажу так не тому, що він більш вразливий, а тому, що він не знає нічого, крім любові. У його свідомості лише світло... І я завжди намагалася бути на рівні. Невинність для людини — це виклик, щомиті. Поруч із ним я почуваюся ближчою до Господа, до цього безхмарного спокою, протилежності людської натури.

Її лице напружилось. Очі вкрилися млою, наче у них сталевим пером ввели темне чорнило.

— Тож навіть якщо Жан приречений, він проживе до останнього дня, відведеного йому Богом, під моїм захистом.

Івана була вражена, але Ньєман, схоже, не купився на її слова.

— Усі ці роки, — відрізав він, — вас не бентежило, що інших дітей приносять у жертву.

Рашель поблажливо всміхнулася крізь сльози. Ньєман описував усе надто просто, надто грубо.

— Самюель і Жакоб казали, що це ціна за наш урожай.

— Ви маєте на увазі вино?

Дівчина реготнула, на цей раз явно зневажливо.

— Я маю на увазі нашу кров. Чистота нашого роду зростає ціною винищення рецесивних генів. Щороку нам доводиться спалювати наші відходи, тобто цих хворих дітей, завдяки чому народжуються, так би мовити... успішні зразки.

Дівчина закинула голову назад і стулила повіки. Попри юний вік, вона вже мала силу великих проповідників, тих, що, віщаючи зі своєї катедри чи зі своєї гори, підпорядковують собі всіх інших.

— «Накажу я женцям: Зберіть перше кукіль і його пов’яжіть у снопки, щоб їх попалити; пшеницю ж спровадьте до клуні моєї»[34].

— Як ти могла приймати такі звірства? — перебила її Івана.

— Настає момент, коли вірувати означає просто дослухатися до наказів.

— Хто знав про жертвоприношення? — запитав Ньєман, як флік, що любить збирати всі ниточки докупи.

— Жакоб, Самюель, Циммерман і ще кілька людей. Я дам вам їхні імена.

Івана підхопила на льоту:

— Циммерман робив це за гроші?

— Ні. Він був із наших. Чи не найцінніший. Він погодився жити серед світських, щоби діставати необхідні для нашої місії препарати.

Івана впізнавала свою «дівчину з перловою сережкою», знаючи, що перлина тут — це зерно чистого божевілля. Рашель не бачила жодних проблем у тому, щоб пиляти пальці Марселю чи щороку класти на жертовний вівтар жменьку дітей, якщо це слугує закону «Ordnung і Gelassenheit».

— Скільки поколінь триває це звірство?

— Із часів Отто Ланца.

Івана вже знала відповідь, але вона також була фліком. Завжди потрібно розставити всі крапки над «і», навіть якщо це цвяхи, які вбивають у хрест.

— Ти брала участь у церемонії?

— Я відвозила дітей до лікарні.

Івана відчула електричний розряд. На якусь секунду їй захотілося вбити цю зловісну істоту.

Але Ньєман витягнув із кишені пробірку, яку прихопив із собою.

— Це смертельна доза?

— Ні.

— Діти мали бути живі на момент жертвоприношення?

— Інакше це не було б жертвоприношенням.

Івана помітила знаряддя — довгу ручку з трьома спицями на кінці, — яке здалося їй ідеальним інструментом, аби видряпати посланниці очі. Але Ньєман, не зводячи погляду з Рашель, схопив свою напарницю за комір, аби втримати на місці. Одна ця хватка незворушного чоловіка, який робив свою роботу, незважаючи ні на що, розтопила її гнів.

Спокій фліка походив на мотузку, яка з’єднує альпіністів, — на спуску треба просто триматися за неї.

— Ви готові підписати зізнання? — запитав Ньєман, ніби хотів чітко означити, що це був допит.

— Моя місія завершена, — прошепотіла Рашель, гладячи волосся каліки. — Троє демонів, які слугували нам ватажками, мертві. Цього року не принесли в жертву жодної дитини. І жодної більше не принесуть.

Івана звільнилася від Ньєманової хватки та підійшла до Рашель.

— Твій тютюн, — наказала вона.

Рашель уперше здивувалася.

Тоді поволі вивільнила праву руку й засунула її в кишеню. Чи був у цьому якийсь ризик? Івана так не думала, але в разі чого була готова вихопити з кобури пістолет. «Be my guest»[35], — подумала вона.

Але Рашель, урешті, простягнула їй свій домашній тютюн, свої неймовірні папірці для самокруток, сірники тривалого горіння.

Івана вирвала все це в неї з рук і покрокувала до дверей стодоли.

76

До світанку було ще далеко, хоч небо й здавалося рожевим від багать. Земля в пастці ночі здавалася чорнішою, ніж будь-коли, твердою, щільною, як багаторічна мерзлота. Водночас фумароли згаслих вогнищ надавали їй розгарячілого, вулканічного вигляду.

Івана здригнулася і повернулася до своєї справи.

— Чорт, — тихо лайнулась вона.

З її раною було нереально скрутити цигарку. Проте вона не здавалась, покладаючись головно на ліву руку.

— Що ти твориш? — запитав Ньєман у неї за спиною.

— Скручую собі цигарку.

— Дай сюди.

Він вихопив пом’яту, заляпану кров’ю трубочку і взявся приводити її до ладу. За кілька секунд між його пальців з’явилася гарненька сигаретка.

— Прикурити тобі чи як?

Івана схопила самокрутку здоровою рукою, не відповівши. Затиснувши її в зубах, вона сяк-так чиркнула сірником Рашель.

Перша затяжка обпекла їй горло.

Від другої запаморочилося в голові.

І лише третя нарешті повернула їй ясність думок.

Івані здалося, наче її єство нарешті повертається в тіло. Вона відчувала, як знову стає Іваною Боґданович, тридцять два роки, лейтенант поліції з Центрального бюро, більше схожого на аванпост пекла.

Тоді вона відчула відразу. Їй здалося, ніби з димом від тютюну посланниці до її легень проникає сама Рашель, її вбивча жорстокість, її материнська любов.

Івана пожбурила недопалок і запитала:

— Ви пам’ятаєте будинок 151 на авеню Пабло Пікассо в Нантеррі? Вежі Айо?

— Уся моя молодість! — відказав Ньєман грайливим тоном.

— Я говорю про дівчину біля під’їзду. Ту, яка вистріляла весь магазин в обличчя свого дилера, а також батька її дитини.

Ньєман зробив крок, щоби порівнятися з Іваною. Вони обоє стояли лицем до задимленого горизонту, ще теплого від згаслих багать.

— До чого ти хилиш?

— Тоді ви взяли ту дівчину під своє крило і знищили всі докази, що на неї вказували.

Ньєман стривожено подивився на напарницю. Його видовжене обличчя мало твердість — але також і красу — релігійної скульптури. Обличчя мученика чи навіть Христа.

— Ти хочеш, щоб я поставив на ній хрест через її злочини?

— Ні, але я сумніваюся, чи справді я хоч трохи краща за неї.

Тривога на його обличчі змінилася смутком, а тоді полегшенням.

Він поклав руку Івані на плече і вже збирався розтулити рота для відповіді, коли ззаду долинув голос:

— Ходімо?

Фліки обернулись і побачили дивну картину: перед ними стояла Рашель у своїй чорній, залитій слізьми сукні, з волоссям, яке вибивалося з-під чернечого чіпця. Вона штовхала перед собою возика, на якому лежало тіло Жана, ніби завмерлого уві сні.

Ньєман із Іваною все зрозуміли і розступилися, щоб дати їй пройти.

Вони рушили в дорогу. Про те, щоб узяти «меган», навіть не йшлося: треба було йти пішки, наче прочани, до самого відділку.

В Івани виникло враження, наче вона роздвоїлась і спостерігала за цією сценою віддалік, немов у кіно.

Кремезний, коротко стрижений чоловік в окулярах держслужбовця і чорному пальті, мініатюрна руда жінка з виглядом злодюжки, з перев’язаною рукою та у спортивній кофті, дівчина з минулого в чіпці з органзи й жандармських черевиках, яка штовхала тачку із поснулим дитям.

Може й не процесія століття, і точно не «Анжелюс» Мілле, але щось пов’язане з вірою та гріхом, із милістю та жалями.

І, безсумнівно, з певною формою правосуддя.