День повернення додому

Дядько Ейнар

— Це ж займе лише хвилинку, — наполягала миловида дружина дядька Ейнара.

— Я відмовляюся, — сказав він, — і це зайняло лише секунду!

— Я гарувала від досвіта, — провадила вона своє, намагаючись випростати спину, — а ти палець об палець не вдариш, щоби мені допомогти? Збирається на дощ!

— То хай собі збирається, — він підвищив голос, — я не хочу, щоби мене торохнула блискавка через твоє прання.

— Ти ж можеш це зробити граючись, я й оком не встигну кліпнути!

— Повторюю ще раз: я відмовляюся. — Широкі, немовби парусинові крила дядька Ейнара нервово й обурено зумкотіли за його спиною.

Вона тицьнула йому тонкий шнурок, на який були прищіплені з чотири дюжини щойно випраних речей. Він з огидою покрутив його.

— Ось до чого я докотився, — ображено бубонів собі під ніс Ейнар, — ось до чого, ось до чого, ось до чого! — І ледь не вмився гіркими і злими слізьми.

— Не плач, бо ще більше намочиш прання, — сказала дружина, — давай злітай і просуши його!

— Просуши, — його голос звучав низько, глухо і дуже скривджено, — їй, бач, байдуже, чи рине злива, чи бабахне громовиця!

— Якби сьогодні було сонячно і погожо, мені б і на думку не спало про таке тебе просити, — розважливо заперечила вона. — А так, якщо ти не допоможеш, то вся моя праця гарма-дарма. Хіба от що, я спробую розвісити у домі…

Це його переконало. Він найбільше не терпів, коли прання гірляндами, стягами звисало по кімнатах, і тоді йому доводилося плазувати, щоби дістатися куди-небудь. Дядько Ейнар підстрибнув. Залопотіли великі зелені крила.

— Лише на вигін, не далі загорожі!

Вихор: він злетів угору, зголоднілі за небом крила наче смакували повітря. Ви б навіть не встигли вимовити: «У дядька Ейнара зелені крила», як він уже промайнув над своїм обійстям, а за ним у повітрянім гуготінні і вилясках крил туго випинався шнурок із пранням.

— Лови!

Повертаючись назад, дядько плавно спустив сухий, наче поп-корн, одяг униз, на покривала, які дружина заздалегідь розстелила на землі.

— Дякую! — крикнула вона.

— Гех, — крикнув він, і гайнув під яблуню думати свої думи.

Прегарні, шовковисті крила дядька Ейнара звисали позаду нього, наче бірюзові вітрила. Коли він чхав чи робив різкий рух, вони дзумкотіли і шурхотіли з-за спини. Дядько Ейнар був одним із небагатьох у Родині, чий талант був зримим. Усі його поганські кузени, племінники та брати, затаївшись у маленьких містечках, розкиданих по білому світі, химородили, або відьмакували, або перебивалися кровопивством, або віялися над землею мандрівними вогниками, або, посріблені місячним сяйвом, гасали вовкулаками по лісах. Вони були сяк-так убезпечені від людського ока. Інша річ — чоловік із величезними бірюзовими крилами…

Не те щоб він ненавидів свої крила. Далебі, навпаки! Замолоду він цілісінькими ночами безнастанно літав, адже ночі для окрилених — золота пора. День іде — біду веде, так було і так буде. Але ночі! По ночах він ширяв над островами хмар і теплими небесними морями. Жодних тобі небезпек! Це було шляхетне, повнокровне ширяння. Благовіст.

Але тепер він не міг літати вночі.

Декілька років тому, дещо переборщивши із червоним вином на Дні повернення додому у містечку Меллін, штат Іллінойс (там зібралася вся рідня),[5] Ейнар узяв курс на батьківщину — на якийсь перевал у Європі. «Все буде добре», — п’яненько бурмотів він сам до себе, пролітаючи під світанковими зорями, над заколиханими місяцем пагорбами за Мелліном. Аж раптом — наче грім з ясного неба — високовольтна опора!

Ніби качка у сильці! Страхітне шкварчання! Обличчя враз почорніло від блакитного дугового розряду. Надривно змахнувши крильми, він метнувся назад, вириваючись із дротяних тенет, і гримнув додолу.

На осяяну місяцем галявину під опорою Ейнар упав з таким шумом, наче то із самих небес звалився здоровецький телефонний довідник.

Наступного дня він прокинувся ні світ ні зоря, його промоклі від роси крила дико тремтіли. Було ще темно. Блідавий світанок лише почав бинтувати схід. Незабаром бинт закривавиться, і тоді буде вже не до польотів. Нічого не залишалося, як знайти прихисток десь у лісі та перечекати у хащах день, поки нова ніч не вивільнить його крила.

Ось таким чином він зустрів свою дружину.

Цього дня, який видався занадто теплим як на перше листопада у штаті Іллінойс, досить таки юна Брунілла Векслі шукала корову, що заблукала десь. В одній руці дівчина несла дійницю із лудженої жерсті і, продираючись крізь хащі, артистично прохала свою згубу або повертатися додому, або показатися їй на очі, щоби вона могла її подоїти. Той факт, що корова і так повернеться додому, коли вим’я обважніє, не цікавив Бруніллу Векслі. Для неї це була чудова нагода поблукати по лісі, поздувати пух із чортополоху, пожувати бадилинку; цим Брунілла і займалася, коли наткнулася на дядька Ейнара.

Він спав собі біля куща і скидався на звичайного чоловіка під зеленим наметом.

— Ой! — вигукнула схвильована Брунілла. — Чоловік! У наметі!

Дядько Ейнар прокинувся. Намет позаду нього розпустився, як велике зелене віяло.

— Ой! — вигукнула Брунілла, шукачка корови. — Чоловік! Із крилами!

Ось такою була її реакція. Звісно, дівчина оторопіла, але оскільки вона за життя ще не зазнавала кривд, то нікого і не боялася, та й побачити таку дивовижу — чоловіка із крилами! — хоч-не-хоч запишаєшся. Вона обізвалася. Через годину вони вже були друзями-нерозлийводами, а через дві вона майже забула про крила. Він, своєю чергою, якось само по собі розповів, як опинився у цьому лісі.

— Я помітила, що Ви трохи покалічилися, — сказала вона, — особливо кепські справи із правим крилом. Давайте я відведу вас до себе, заберу і підлікую його. У будь-якому разі у такому стані вам до Європи не долетіти. Та й, зрештою, кому у наш час хочеться жити у Європі?

Він подякував їй, хоча не уявляв, як може пристати на таку пропозицію.

— Я живу самітньо, — додала вона, — бо, самі бачите, не дуже вдалася на вроду.

Він наполегливо заперечив.

— Як це люб’язно з вашого боку! — подякувала вона. — Але навіщо обманювати себе, коли це насправді так. Мої батьки померли, залишивши мені ферму. Вона доволі велика, а до Мелліна далеченько, тож нема навіть з ким слівцем перекинутися.

Він запитав, чи не боїться вона його.

— Я радше радію і захоплююсь… — відповіла вона. — А можна мені…? — І Брунілла із доброю заздрістю погладила великі крила Ейнара. Він здригнувся від доторку і прикусив язик.

Ейнар прийняв запрошення, але винятково заради обіцяних ліків та мазей, що мали би залікувати крило. «О Господи, а який опік простягся через усе обличчя, трохи нижче очей!»

— Це ще щастя, що ви не осліпли! — сказала вона. — А як це все трапилося?

— Ну… — почав він, і тут вони зауважили, що опинились на фермі, що, не відводячи одне від одного очей, непомітно пройшли цілу милю.

Минув день, а тоді другий, а тоді він попрощався з нею біля дверей — мовляв, йому треба йти, — подякувавши за мазі, за турботу, за дах над головою. Сутеніло, була шоста вечора, а до п’ятої ранку він повинен перелетіти океан і материк.

— Дякую і на все добре, — сказав він, але щойно у присмерку змахнув крилами, як врізався у клен.

— Ой! — вигукнула вона і кинулася до непритомного тіла.

Коли дядько Ейнар через годину отямився, то вже знав, що відтепер ніколи не зможе літати у темряві. Він втратив своє тонке відчуття ночі. Його «крилата» телепатія, що завжди попереджала, де на шляху зустрінуться вежі, дерева, будинки чи пагорби, його гострий зір і чутливість, що вели його крізь лабіринти лісів, скель, ущелин і хмар — все назавжди пропало тоді, коли блакитний спалах струму обпалив його обличчя.

— І як… — тихо скаржився він, — як я тепер повернуся у Європу? Якщо полечу вдень, мене побачать, і — злий жарт — ще пристрелять! Або віддадуть у зоопарк! І що за життя тоді буде?! Брунілло, що мені робити?

— Ох, — прошепотіла вона, дивлячись на свої руки, — ми щось придумаємо…

Вони побралися.

На весілля зібралася вся Родина. Вони то свистіли, то шаруділи у несосвітенній осінній лавині з листя кленів, платанів, дубів і в’язів; падали вниз у зливі каштанів; наче яблука взимку, бились об землю; маяли на вітровіях, запахчених трунком прощального літа. Обряд? Обряд промайнув водномить, немовби життя чорної свічки, яку запалили і загасили, а опісля — тільки легенький димок в’ється угору. Ні швидкоплинність обряду, ні його таємничість і загадковість не здивували Бруніллу — все відбувалося ніби не з нею. Вона лише наслухала приглушений рокіт крил Ейнара, що, завершуючи обряд, лунав як далекий приплив. Щодо самого дядька — то рана на його обличчі майже загоїлася, і, тримаючи Бруніллу за руку, він відчув, як блякне, зникає, кане у небуття далека Європа…

Йому не потрібно було особливо доброго зору, щоби злетіти вгору чи на те саме місце опуститися. Тому не було нічого дивовижного у тому, що у свою весільну ніч Ейнар взяв Бруніллу на руки і вони разом злетіли у небеса.

Фермер, котрий проживав миль за п’ять від них, глянув опівночі на хмару, що низько плинула над землею, запримітив слабку заграву і почув потріскування.

— Зірниця, — зметикував він і пішов спати.

Вони повернулася лише над ранок, щойно зійшла роса.

Сімейне життя вдалося. Варто було їй лише поглянути на нього, як думка про те, що вона є єдиною на цілий світ жінкою, одруженою із крилатим чоловіком, надихала її. «Хто ще може таким похвалитися?» — бувало, запитувала вона своє люстерко. «А ніхто!» — не барилося воно з відповіддю.

А він, своєю чергою, відкрив для себе, що за її зовнішністю крилися виняткова доброта, лагідність і розуміння. Він підлаштувався під неї, змінив свої кулінарні вподобання, намагався не розмахувати крилами у домі. Його невимовно нервували побитий посуд і лампи, через те він тримався від них подалі. Та й режим сну змінився, тому що ночі тепер не годилися для польотів. Вона навзаєм пристосувала стільці так, щоби його крилам було зручно — тут додала набивки, там забрала зайву, а мовлені нею слова були саме тими словами, за які він її кохав.

— Всі ми живемо у коконах, кожен у власному. Лише поглянь, наприклад, на мене, яка я негарна, — якось сказала вона. — Але одного дня я покину свій кокон і розправлю крила, такі ж самі прекрасні, як і твої.

— Ти вже давно його покинула, — сказав він.

Вона замислилася і промовила згідливо:

— Твоя правда… і я навіть знаю, коли це трапилося. Тоді, коли у лісових хащах я шукала корову, а знайшла намет!

Вони обоє розреготалися. Коли він обіймав її, вона почувалася такою вродливою, що для сумнівів не зосталося місця: заміжжя вихопило її з миршавої оболонки, як вихоплюють з піхов сяйливий меч.

У них з’явилися діти. Спочатку він (і лише він) побоювався, що вони будуть крилатими.

— Дурниці, я тільки радітиму! — казала вона. — Не будуть вештатися під ногами!

— Ага, — вигукнув він, — зате плутатимуться у твоєму волоссі!

— Не лякай мене так! — вигукнула Брунілла.

Народилося четверо: три хлопчики і дівчинка. Вони були такими вітрогонами, що направду здавалося ніби крилаті. Вже через кілька років вигналися, як гриби, й у спекотні літні дні просили тата посидіти з ними під яблунею й, остудивши їх своїми крилами, розповідати невтолимі, осяяні зорями билиці-небилиці про острови хмар і небесні океани, про тонкі матерії туманів і вітрів; про те, як лакомо тане у роті зірка чи яке смаковите студене гірське повітря, і як це бути каменем, що летить сторчголов з Евересту, а в останню мить, розправивши крила, немов пелюстки, розквітає зеленою квіткою.

Отаким було його сімейне життя.

І сьогодні, шість років опісля, сидить дядько Ейнар під тією самою яблунею, сидить понурий, роздратований і злий. Не тому, що йому так подобається, а тому що навіть через стільки літ він не може літати вільготним нічним небом: його надчуття так і не повернулося до нього. То ж він і сидить сидьма у скорботі — викапаний тобі літній зелений парасоль, покинутий, забутий наприкінці сезону безпечальними відпочивальниками, котрі раніше шукали прихистку у його тонкому затінку. Невже йому судилося довіку отут нидіти? Невже він так і житиме зі страхом, що хтось побачить, як він літає вдень? Невже він приречений лише слугувати дружині сушкою для прання чи віялом для дітей у серпневий спекотний день? Скільки себе пам’ятає, він заробляв на прожиток тим, що виконував доручення Родини, літаючи швидше від урагану. Він бумерангом проносився над пагорбами і долинами, а приземлявся, як пух. Він завжди був при грошах: Родина відпочивати не давала! А тепер? Чого він вартий тепер? Як гірко!! Крила здригнулися, сколихнули повітря, — і наче грім загримів.

— Татусю! — вигукнула маленька Меґ.

Діти стояли, дивлячись на його похмуре обличчя.

— Тату, — сказав Рональд, — загримкочи ще раз!

— Зараз ще холодно, бо березень, але ось-ось підуть дощі, то й матимеш вдосталь і грому, — відповів дядько Ейнар.

— Підеш подивитися на нас? — запитав Майкл.

— Та ну, дай татові спокій, нехай собі помріє!

Він зараз не гнався ні за любов’ю, ні за дітьми любові, ні за любов’ю дітей. Він мріяв лише про небеса, піднебесся, небокраї, надземний безкрай — уночі чи вдень, у сяйві місяця, зірок чи сонця, хмурні чи погідні, це неодмінно були небеса, і піднебесся, і небокраї, що мчали попереду тебе, коли він злітав. Але він тут — веслує крильми на вигоні біля самої землі, щоби хтось, бува, не побачив.

Злидень у злиденній дірі!

— Татусю, ходи подивишся на нас! Вже березень! — кричала Меґ. — Ми йдемо на Пагорб, там і з міста діти будуть!

— А що за пагорб? — буркнув дядечко Ейнар.

— Та ж Пагорб Повітряних Зміїв! — закричали вони хором.

Тепер він поглянув на них.

Кожен із них тримав великого паперового змія, їхні обличчя вкрилися потом, а личка аж світилися захватом в передчутті свята. У своїх маленьких пальчиках вони тримали клубочки білих мотузок. А з червоних, блакитних, жовтих і зелених зміїв звисали хвости із бавовняних і шовкових стрічок.

— Ми будемо запускати наших зміїв! — сказав Рональд. — Хіба ти не підеш з нами?

— Ні, — сказав Ейнар сумно, — не можна, щоб мене хтось бачив, інакше потрапимо у халепу.

— Ти можеш заховатися в лісі і дивитися звідти, — сказала Меґ. — Ми самі зробили своїх зміїв! Бо знаємо, як робити!

— Звідки ви знаєте?

— Ти — наш тато, — вигукнули вони хором, — тому і знаємо!

Він затримав на них погляд. Зітхнув:

— Свято повітряних зміїв, кажете?

— Так, тату!

— І я виграю! — кричала Меґ.

— Ні, я! — вигукував Майкл.

— Я, я! — заперечив Стефен.

— Хай йому всячина! — вигукнув дядечко Ейнар, підстрибуючи високо у повітря, і крила його задзвеніли, наче литаври. — Діти! Діти, я дуже-дуже люблю вас!

— Тату, що трапилося? — запитав, відсахуючись, Майкл.

— Нічого, нічого, нічого! — повторював Ейнар. Він щонайширше випростав свої крила, зібрався з духом… Бумммц! Крила вдарили, наче барабанні тарілки! Від сильного вихору діти попадали на землю. — Дійшло! Дійшло! Я вільний знову! Наче іскра в комині! Ніби пір’їна на вітрі! Брунілло! — Ейнар позирнув на дім, звідки на поклик з’явилася його дружина. — Я вільний! — закричав він, звівшись навшпиньки, розчервонілий, високий. — Чуєш, Брунілло, мені не потрібна ніч. Тепер я можу літати вдень! Мені не потрібна ніч! Я літатиму кожного дня, будь-якого дня, віднині і довіку! Але ж, Господи, я гаю час на балачки! Поглянь!

І поки всі рідні зачудовано на нього дивилися, він відірвав першому-ліпшому змієві хвоста, прив’язав його собі ззаду до пояса, схопив мотузку, один її кінець затиснув у зубах, а інший тицьнув комусь із дітей, і шугонув високо-високо у небеса, в обійми березневого вітру!

Через галявини, попри ферми, попускаючи мотузок у світле денне небо, торжествуючи і спотикаючись, бігли його діти, і Брунілла стояла посеред подвір’я, посміхалася, і махала рукою, і дивилася, як діти добралися до Пагорба Повітряних Зміїв, як усі четверо зупинилися, тримаючи мотузку нетерплячими і завзятими пальцями, і як кожен свого змія посмикував, підтягував, скеровував. І всі діти Мелліна теж прибігли зі своїми паперовими зміями, щоби запустити їх із вітром. І тут вони побачили велетенського змія, що ширяв і пірнав у високості, і навперебій закричали:

— Ого, який змій! Який змій! Якби тільки я мав такого! Де, де ви його взяли?

— Наш тато зробив! — загаласали і Меґ, і Майкл, і Рональд, і Стефен, і тріумфально смикнули мотузку, так що зумкотливий, грімкий Змій у небесах пірнув і злинув ще вище, і завис упоперек хмари великим магічним знаком оклику!