День повернення додому

Хлопець-невидимець

Вона схопила велику залізну ложку і луснула нею по засушеній жабі, збила її на порох і з цим порохом говорила, поки хутко товкла його своїми кам’яними ручицями. Її сірі оченята-намистинки повсякчас зиркали на хатину. Щораз, як вона поглядала на неї, у вузькому вікні зникала чиясь голова, ніби ховаючись від пострілу чийогось дробовика.

— Чарлику! — гукнула Стара. — Ану, давай виходь! Я тут готую чарівний порошок із ящірки. Він добре впорається з іржавим замком! Виходь, кому кажу. А то зараз як влаштую землетруса або лісову пожежу чи навіть захід сонця опівдні!

З усіх звуків навколо було чути лише, як теплий гірський відсвіт лягає на високі дерева понад їх запах живиці, серед притлумленого базікання вивірок на підбитих мохом колодах і шелестіння мурашок, які тонкою бурою цівочкою оббігали босі ноги Старої, обплетені венозною сіточкою.

— Хай тобі грець! Два дні вже надголодь сидиш у цій хаті, — хекала баба, теленькнувши ложкою об плаский камінь, від чого пухкенький сірий капшук із чарами сам повернувся на її поясі. Од Старої тяжко несло потом. Підвівшись, вона рушила до будиночка з меленим земноводним у руці. — Давай виходь!

Дещицю порошку жінка втиснула у замкову шпарину.

— Гаразд. Я сама тебе дістану! — прохрипіла баба і покрутила круглу ручку своїми брунатними пальцями спочатку в один бік, потім — в інший.

— О, Господи, — протягла вона, — та розчахни ж ти ці двері!

Проте нічого так і не розчахнулося. Жінка підсипала в замок іншого зілля і затамувала подих. Легіт ворушив складки довгої задрипаної спідниці синьої барви, а Стара все перебирала вміст своєї похмурої торби в пошуках жахливого лускатого гаддя та оберегів, сильніших від жаби, яку вона вбила кілька місяців тому, побоюючись саме такої сутужної хвилини.

Вона чула, як за дверима сопів Чарлі. На початку тижня його батьки чкурнули в якесь містечко Озарку,[14] лишивши хлопця на самоті, а той не схотів із цим миритися та пробіг цілі шість миль, аби тільки дістатися Старої — чи то якоїсь їхньої своячениці чи то тітки або й узагалі десятого коліна родички. І чхати він хотів на всі її витребеньки.

Але два дні тому, звикши до того, як хлопець повсякчас крутився попід ногами, Стара надумала подовжити це затишне товариство. Вона вколола себе попід хирлявою лопаткою, зібрала на голку три кров’яні перлинки, плюнула через правий лікоть, розчавила ногою цвіркуна і тієї самої миті вп’ялася лівою рукою у Чарлі, прокричавши: «Сину мій, ти мій син на вічнії віки!»

Із переляку Чарлі, геть немов той сторопілий заєць, кинувся додому, дременувши навпростець через кущі.

Та де там! Стара зі спритністю перістої ящірки загнала пацана в тупик, тому Чарлі мусив сховатися в халупі діда-відлюдника, де забарикадувався і ні за що не хотів виходити, хай би що відьма робила: гупала бурштинового кольору кулаком у двері, вікна чи дошки зі свищами, палила свої переможні ритуальні вогнища і торочила, що тепер він по-справжньому її син, і потому.

— Чарлику, то ти тама? — питала вона і буравила вхідні двері пронизливим поглядом вертлявих очей.

— Де ж мені ще бути? — зрештою відгукнувся він із надзвичайною втомою в голосі.

Раптом він стоїть, ладний зомліти на підлогу? Стара з надією колупала круглу ручку дверей. Мабуть, вона трохи переборщила із жаб’ячим порошком, і тепер замок остаточно заїло. Вічно з чарами в неї так, думалося бабі: то недоворожить, то перешаманить, а так щоби точно вгадати із заклинанням, то геть ніколи. Дідько би все це вхопив!

— Чарлику, мені просто бракує кумпанії по вечорах, ні з ким руки погріти над багаттям. Мені потрібен хтось, кому нескладно було би вдосвіта принести хмизу, хто ганяв би зальотних волоцюг, що забрідають сюди з першими туманами! Синку, мені треба не тебе самого, а твого товариства. — Вона облизала губи: — А знаєш що, виходь, і я тебе дечому навчу!

— Чому ти мене навчиш? — із підозрою в голосі обізвався хлопець.

— Навчу, як купувати речі задешево і продавати втридорога. Як ловити взимку горностая, як, скрутивши йому голову, принести тепленьким у задній кишені. Га?

— Фе, — відповів Чарлі.

— Навчу, як бути куленепробивним, — заквапилася вона. — Якщо хтось у тебе встрелить, тобі нічого не буде.

Чарлі мовчав, і стара заходилася переповідати секрет свистячим шепотом:

— Треба в п’ятницю накопати коріння роговика, коли місяць уповні, вплести його в білу шовкову нитку і носити на шиї.

— Ти з'їхала з глузду! — промовив Чарлі.

— Навчу, як замовляти кровотечу, причаровувати тварин, вертати зір сліпим коням — я тебе навчу геть усьому! Як вилікувати здуття в корови і зняти наврок із кози. А хочеш, навчу, як ставати невидимим?!

— Ух-ти, — почулося від хлопця.

Серце Старої калатало, немов біблійні бубни Спасіння.

Ручку повернули зсередини.

— Ти з мене глузуєш, — не повірив Чарлі.

— Нє, не глузую, — вигукнула Стара. — Леле, Чарлику, та ти в мене будеш прозоренький, немов віконце. Геть-чисто будеш невидимий. Дитинко, та ти сам не йнятимеш цьому віри, коли все побачиш!

— Справді невидимий?

— Справді невидимий!

— А ти мене не зачаклуєш, якщо я вийду?

— Синку, і пальчиком не торкнуся.

— Ну, що ж, — неохоче простягнув Чарлі, — тоді згода.

Двері відчинилися. На порозі босоніж стояв хлопець, понуривши голову і мало не впершись підборіддям у груди:

— Хочу бути невидимим, — промовив він.

— Спершу треба вловити кажана, — відказала Стара. — Нумо шукати!

Зголоднілому вона згодувала трохи в’яленої яловичини, а потім спостерігала, як він дряпається вгору на дерево. Чарлі піднімався все вище і вище, а Стара все думала про те, як добре бачити його на маківці дерева і як добре взагалі мати його поруч після стількох самотніх років, коли й «доброго ранку» нікому було сказати, крім як пташиному посліду чи сріблястим слідам слимаків.

Невдовзі під дерево пурхнув кажан зі зламаним крилом. Стара його підхопила: такого теплого, верескливого, із порцеляновими зубками, — поки, горлаючи, Чарлі спускався вслід за літуном. Хлопець стискав одну свою руку іншою.

Тієї ночі, коли місячне проміння скубло потихеньку запашні соснові шишки, із глибин широкої синьої сукні Стара видобула довгу срібну голку. Притлумлюючи своє збудження і приховані передчуття, вона добре-предобре націлила холодний інструмент у мертвого кажана.

Давним-давно Стара збагнула, що незважаючи на всі можливі солі та сірку в неї не виходили жодні чудеса. Але вона не покидала думки та мрії, що одного дня диво нарешті станеться, вибухне кармазиновим цвітом і срібними зорями на доказ того, що Бог пробачив тій молодиці, якою вона колись була, її рожеве тіло й рожеві думки, її тепле тіло й теплі думки… Щоправда, досі Господь мовчав і жодного знаку не подавав. Знала про це сама лиш Стара, і більше ніхто.

— Готовий? — спитала вона в Чарлі, котрий сидів, підібгавши красиві ноги, обхопивши їх довгими руками, що аж вкрилися сиротами, та роззявивши рота, виставляючи на показ усі зуби.

— Отак от! — відьма глибоко втопила голку в праве око кажана. — Ну?

— Ой! — скрикнув Чарлі, ховаючи обличчя.

— Теперечки загорни його в бавовняну ганчірку… на ось, поклади до себе в кишеню, так і носи. Давай!

Він запхав амулет у штани.

— Чарлі! — зляканим голосом скрикнула Стара. — Чарлику! Де ти? Дитинко, я тебе не бачу!

— Ось де! — Він підстрибнув, і відблиск полум’я ковзнув по ньому червоними смугами. — Ось де я, Стара!

Хлопець шаленим поглядом витріщився на свої руки, ноги, груди, пальці:

— Ось де я!

Але в очах відьми ніби танцювали тисячі світляків, що вмережили своїм льотом дике нічне повітря.

— Чарлику, як же хутко ти зник! Швидкий, мов колібрі! Ну ж бо, Чарлику, вернися до мене!

— Та я ж нікуди не тікав! — заголосив він.

— І де ти є?

— Біля вогнища, вогнища! І… ти знаєш, я досі бачу себе. Мене ж видно!

Стара гойднулася на кощавих стегнах.

— Звісно ж, тобі видко самого себе! Про це відають усі невидимці. Як би інакше ти зміг їсти, ходити, минати все на своїй дорозі? От торкнися, Чарлику, до мене. Торкнися, щоби я тебе впізнала.

Хлопець стурбовано простягнув руку.

Жінка вдала, що аж підскочила від переляку, коли її зачепили його пальці.

— Ой!

— Хочеш сказати, не можеш мене знайти? — спитав Чарлі. — Чесно?

— І півгузничка твого не бачу!

Стара обрала собі деревину, на яку тепер витріщалася блискучими очима, намагаючись не дивитися на хлопця.

— Оце так фокус мені вдався цього разу! — зітхнула вона із подивом у голосі. — Отакої. Так швидко невидимці в мене ще не виходили! Чарлику, Чарлику, як ти там почуваєшся?

— Наче вода у гірському потічку — не сидиться мені на місці.

— Нічого, ще заспокоїшся.

Трохи згодом, витримавши паузу, Стара запитала:

— І що ти тепер робитимеш, Чарлику, коли став невидимим?

У хлопцевих думках роїлася ціла купа ідей. Пригоди зринали і витанцьовували в його очах, немов якийсь там бісівський вогонь, а роззявлений рот ніби промовляв, що то значило бути парубком, котрий уявляв себе гірським вітром. Ніби марячи, він промовив:

— Я бігатиму пшеничними ланами, спинатимусь на засніжені гори і крастиму кури по обійстях. Я тишком-нишком роздаватиму копняків рожевим підсвинкам. Щипатиму за ноги вродливих дівчат, коли ті спатимуть, і смикатиму їх за підв’язки в школі. — Чарлі витріщився на Стару, і краєм блискучих очей вона помітила лиху тінь, яка сковзнула обличчям хлопця. — І багато-багато чого іншого я теж робитиму. От побачиш.

— Тільки загадай до мене чіплятися, — попередила його Стара, — то ступиш на ґрунт непевний, мов крига напровесні. Мною не покеруєш. — А потім додала: — Що скажуть твої батьки?

— Мої батьки?

— Ну, ти ж не можеш явитися додому ось так. Перехарапудиш усіх там на світі. Мати гепнеться-зомліє, мов та деревина. Невже тобі кортить, аби вони тинялися хатою і постійно чіплялися через тебе, гукали щотри хвилини, хоч би ти й сидів собі в кімнаті у неї під боком?

Про це Чарлі геть не думав. Він одразу охолонув і, торкаючись до своїх кінцівок, тільки прошепотів:

— Чорт!

— Ти будеш дуже самотнім. Люди дивитимуться на тебе, як крізь склянку води, люди збиватимуть тебе з ніг, бо не бачитимуть. А жінки… Чарлику, жінки…

— Що, жінки? — ледве ковтнув він.

— Жодна жінка не вдостоїть тебе другим поглядом. Жодній жінці не хочеться, аби її цілували вуста невидимця, вуста, яких нізащо не знайти!

Чарлі, замислившись, колупав пальцем ноги землю.

— Ну, це ж тільки чари такі, — закопилив він губи. — Трохи розважуся… Я буду дуже обережним. Та й усе. Я не лізтиму попід ноги, копита, колеса фургонів і руку батька. Батько стріляє на перший підозрілий звук. — Чарлі кліпнув очима. — Якщо я ходитиму навколо невидимим, то одного прекрасного дня батько просто нашпигує мене шротом, немов якусь там гірську вивірку, яка шкребеться на порозі дому… Йой…

Стара кивнула, дивлячись на дерево.

— І то правда.

— Що ж, — поволі приймав рішення Чарлі, — сьогодні ще походжу невидимим, а вже взавтра розчаклуєш мене, Стара.

— Мені ти видаєшся істотою, що загадала собі стати чимось, для чого народжена вона не була, — зауважила Стара, не зводячи погляду з жука, який повз по колоді поруч.

— Це ти про що? — стрепенувся Чарлі.

— А як ти гадаєш? — заходилася пояснювати відьма. — Мені довелося попітніти, зачакловуючи тебе. Тепер ворожбі треба дати трохи часу самій розвіятися. Знаєш, як ото фарба вигоря на сонці.

— Ти! — викрикнув хлопець. — Це ти зі мною таке зробила! Розчакловуй мене, чуєш? Зроби мене видимим!

— Ану цить! — шикнула вона на нього. — Саме розвіється. Спочатку з’явиться рука, потім нога і так далі.

— Тільки подумай: по горах гулятиме, наприклад, одна тільки моя рука видима — на що це буде схожим?!

— На п’ятикрилу пташинку, яка скаче по камінню та кущах ожини.

— А якщо нога?

— На маленького рожевого зайчика, який плигає в чагарнику.

— А голова без тіла?!

— На волохату повітряну кульку, яку вітер приніс із карнавалу!

— І скільки повинно пройти часу, доки я не стану видимим повністю! — спитав хлопець.

Жінка обережно зауважила, що процес може затягтися на цілий рік.

Він простогнав. Почав хникати, закусювати губи і стискати кулаки:

— Це ти мене зачаклувала! Ти зі мною таке вчинила. Казна-що накоїла зі мною. Як я тепер піду додому?

Жінка кліпнула очима.

— Дитинко, ти можеш залишитися в мене. Тобі тут буде добре. Я тебе годуватиму і плекатиму.

— Ти це спеціально! — раптом випалив він. — Стара карга! Ти просто хочеш лишити мене в себе під боком!

Хлопець прожогом дременув через чагарі.

— Чарлику, повернися!

Тільки недовго звіддаля чулися його здушене хлипання і шелестіння ніг по м’якому темному моріжку.

Стара трохи зачекала, а потім розпалила перед хатою вогнище.

— Він іще повернеться, — прошепотіла вона собі під носа. А потім ніби звернулася до самої себе: — Зате в мене всю весну і до кінця літа буде кумпанія. А коли втомлюся від нього чи схочу тиші, просто відправлю його додому.

Удосвіта Чарлі тишком повернувся. Сірого раннього ранку він прослизнув по галявині, вкритій памороззю, до Старої, що наче вибілений цурпалок розляглася перед розпорошеним попелом.

Хлопець умостився на купці річкової ріні і прикипів поглядом до жінки.

Відьма не наважувалася дивитись ні на втікача, ні крізь нього. Адже від нього не долинало жодного звуку, то хіба вона могла знати, що він поруч? Ні, не могла.

Він сидів, і на його щоках проступали сліди сліз.

Удаючи, ніби вона прокидається — а насправді, Стара не склепила очей від смерку до світання, — жінка закрехтіла і підвелася, позіхнула і розвернулася до вранішнього сонця.

— Чарлику?

Вона пробігла очима по соснах, підліску, небу і далеких горах. Вона знову й знову гукала його. Їй так і кортіло вп’ястися в хлопця очима, та Стара вчасно схаменулася.

— Чарлику? Агов, Чарлику?! — кричала вона, і відлуння повторювало за нею його ім’я.

Обличчя хлопця розтяглося у вишкірі. Раптом він збагнув, що попри таку їх близькість, стара відьма почувається геть самотньою. Можливо, він навіть відчув у собі таємну силу, таку собі вбезпеченість від усього світу. Як же він міг не тішитися власною невидимістю?

— Куди ж міг подітися цей хлопчина? — вголос мовила Стара. — От би хоч десь зашелестіло, то я б, напевно, і сніданком його нагодувала.

Відьма готувала їжу в мовчазному роздратуванні через постійну мовчанку Чарлі. Грудинка, нанизана на рожен із гілочки горіха-гікорі, шипіла і плювалася жиром.

— Він не може не почути цей аромат, — пробубнила вона.

Поки стара відвернулася, Чарлі поцупив свинину і згамав її, аж за вухами лящало.

— Хай Бог милує! — розвернувшись, скрикнула жінка і підозріло обвела поглядом узлісся: — Чарлику, то був ти?

Чарлі обтер руками губи.

Стара підтюпцем обійшла галявину, вдаючи, ніби намагається відшукати гонивітра. Зрештою їй спала на думку розумна ідея, і вона із незрячим поглядом, махаючи руками в повітрі, рушила прямо на Чарлі.

— Чарлику, де ж ти є?

Геть наче блискавиця, він уникнув Старої, пірнувши їй під пахву.

Жінка ледве стрималася, щоби не кинутися йому навздогін. Адже за невидимцями просто так не поганяєшся. Отже, вона із набурмосеним виглядом та буркотінням усілася біла багаття, щоби підсмажити ще трохи м’яса. Однак усякий кусень свинини, який шкварчав на вогні, потрапляв у руки шалапута, котрий щораз після кожної нової крадіжки тікав подалі від кострища.

— Я знаю, де ти! — врешті-решт закричала Стара, в якої аж пашіли щоки. — Онде ти! Онде! — галасувала вона і, не хиблячи, тицяла пальцем в хлопця, куди б він не давав дьору упродовж наступних п’яти хвилин.

— Я чую, коли ти ступаєш по билинках трави, буцаєш по квітці або ламаєш галузочку. У мене надзвичайний слух, а вуха тендітні, мов пелюстки троянди. Вони чують навіть, як рухаються зорі!

Хлопець нишком чкурнув у сосновий бір, тукнувши на прощання:

— Зате нічого не почуєш, якщо я сидітиму на камені. От просто візьму і сидітиму!

Цілісінький день він стирчав на своїй оглядовій брилі, відкритий усім вітрам. Не ворушився, аж закусив губу.

Коли Стара збирала хмиз у лісі, то відчувала на спині погляд-нишпорку Чарлі. Їй так кортіло проторохтіти йому щось на кшталт: «Агов, я бачу тебе! Бачу! Надурила дурника. Наплела про хлопців-невидимців. Онде ж ти!» Проте ковтнула жовчну образу і замкнула її за міцно зціпленими вустами.

Наступного ранку Чарлі озлобився. Чого він тільки не робив. Спершу заходився вискакувати з-за дерев. Корчив їй жаб’ячі гримаси, ропушачі гримаси, павучі гримаси, відкопилював пальцями губи, вибалушував налиті кров’ю очі, задирав носа так, що можна було зазирнути в його ніздрі і побачити, як ворушаться думки в його голові.

Одного разу вона з переляку навіть упустила оберемок хмизу, але вдала, ніби злякалася сойки.

Він робив вигляд, ніби збирається задушити Стару.

Вона аж була здригнулася.

Якось він удав, що ось-но вдарить її попід коліно або плюне на щоку.

Відьма навіть оком не змигнула і знаку не подала.

Він висолоплював язика, витворював химерні лячні звуки. Ворушив своїми капловухими, від чого вона мало не пирскала сміхом і таки не стрималася одного разу, але швидко викрутилася:

— І як я всілася на саламандру? Хух! Треба ж було так вигулькнути!

Жахливої кульмінації все це божевілля сягнуло опівдні.

Адже рівно в полудень Чарлі прибіг у долину голий голісінький!

Приголомшена Стара ледве не впала навзнак!

— Чарлику! — мало не плакала вона.

Чарлі в чому мати народила збіг на пагорб однією стежиною і спустився іншою: нагий, мов день, нагий, мов місяць, геть чисто сонце, чисто немовля-нарожденець. Босі ноги лопотіли-мерехтіли в очах, ніби крила колібрі у поземному леті.

Стара ніби проковтнула язика. А що тут було їй казати? Чарлику, іди вберися? Безсоромнику, що ж ти коїш? Годі? Могла вона? Ох, Чарлику, Чарлику, Боже! То що, тепер уже можна йому сказати? Ну?

Вона спостерігала, як він витанцьовував на великій брилі, голий, наче в день свого народження, тупав босими ногами, ляскав руками по колінах, втягував та віддимав незасмаглого живота, наче якусь циркову повітряну кульку.

Жінка заплющила очі і стала молитися.

Минуло три години, і вона стала вголос благати:

— Чарлику, Чарлику, йди до мене! Маю щось тобі сказати!

Мов опалий з дерева листок, прилетів він до неї. Слава Богу, вдягнутий.

— Чарлику, — гукнула вона, вглядаючись поміж сосон. — Я бачу твій палець на правій нозі. Оно він.

— Справді? — перепитав він.

— Так, — глибоко зітхнула Стара. — Стирчить у траві, наче рогата жаба.[15] А он і твоє ліве вухо бринить у повітрі, ніби рожевий метелик.

Чарлі затанцював.

— Я виднішаю, виднішаю!

Стара кивнула:

— Бач, і щиколотка вже вигулькнула!

— Мені потрібні обидві ноги! — командирським тоном заявив Чарлі.

— Уже маєш.

— А руки?

— Я вже бачу, як одна з них ворушиться в тебе на коліні, мов косарик.

— Інша?

— Теж ворушиться.

— В мене тулуб видно?

— Майже повністю.

— Стара, мені без голови додому ніяк. «Додому», — стомлено подумала вона.

— Нє, — вперто і сердито заявила жінка. — Немає в тебе ще ніякої голови. Геть нема, — збилася баба на крик. Голова — насамкінець. — Ні-ні, голови не видно, — наполягала вона й далі.

— Немає голови? — заголосив хлопець.

— Ой, уже є. Боже мій, уже є, є в тебе твоя клята голова! — здалася й гарикнула відьма. — Неси сюди мого кажана з голкою в оці!

— Оосьоо! — Чарлі жбурнув їй нетопира. І хлопчачий вереск заповнив долину, гуляючи нею відлунням іще довго по тому, як підліток дременув додому.

Стара з якоюсь такою сухою втомою зібрала розкиданий хмиз і рушила назад до своєї халупи, зітхаючи та балакаючи до себе самої. А Чарлі йшов услід за нею, тепер справді невидимий. Вона його не бачила, зате добре чула. Ось упала соснова шишка: глибоко під землею продзюрчав струмок або вивірка подряпалася вгору по гілляці. У присмерках вони сиділи вдвох із Чарлі край багаття. І він був невидимий, а вона все прагнула нагодувати його грудинкою, яку він відмовлявся брати, того довелося з’їсти м’ясо самій, а потім, трохи почаклувавши для діла, вона вклалася спати біля Чарлі, зробленого з паліччя, ганчір’я і ріні. Біля Чарлі, досі теплого, такого рідного їй сина, який куняв, такий милий, в її тремких материнських обіймах… вони гомоніли з ним сонними голосами про золоту всяку всячину, доки вогнище повільно-повільно не вщухло, коли вже благословлялося на світ…