День повернення додому

Мандрівниця

Тато заглянув у кімнату Сесі перед самим світанком. Дівчина лежала у своєму ліжку. Він осудливо похитав головою.

— Якщо ти мені поясниш, яка користь з отого її лежання, — вказуючи на дочку рукою, говорив він до дружини, — то я обіцяю з’їсти крепове оббиття на моїй труні з червоного дерева. Вночі вона спить, снідає, а потім знову цілий день вилежується.

— Що ти! Ми без неї наче без рук, — запевнила мама, ведучи тата вниз коридором, подалі він сонної і блідої дівчинки. — Та ж вона приносить нашій Родині найбільшу користь. А який хосен із твоїх братів? Більшість із них тільки те й роблять, що цілими днями відсипаються від байдиків. Принаймні, Сесі хоч не спить.

Вони спустилися вниз крізь пахощі чорних свічок, крізь шерех чорного крепу на поручнях, що так і висів нечіпаний вже кілька місяців, ще від Дня повернення додому. Тато втомлено послабив краватку.

— Ти ж знаєш: ми працюємо по ночах, — сказав він, — і нічого не вдієш з тим, що ми, як ти любиш прибалакувати, дещо старомодні?

— Звичайно, в цьому немає нічого поганого. Не може ж кожен із Родини бути сучасним.

Дружина відчинила двері у погріб, і вони, взявши одне одного за руки, ступили у безпросвітню темряву. Вона поглянула на округле, бліде обличчя чоловіка і посміхнулася.

— Тільки подумай, як тобі пощастило, що я взагалі можу не спати! Уяви, якби ти одружився із якоюсь сонею, котра спить по ночах — що б то за шлюб був! Кожен був би полишений сам на себе. Зрештою, в нашій Родині кожен неповторний. Всі — ненормальні. Так вже влаштована Родина. Інколи з’являється хтось такий, як Сесі — весь у собі; є такі, як дядько Ейнар — крилаті; крім того, ми маємо такого, як Тімоті — стриманого, спокійного і нормального. Відтак є такі, як ти, котрі відсипаються вдень. І такі, як я — котрі все своє життя не сплять. То чому ж тобі так важко збагнути Сесі? Вона допомагає мені мільйони разів упродовж дня. Сесі загляне у голову бакалійника, і я вже знаю, чим він торгує. Вона прокрадається у свідомість м’ясника. Це рятує мене від тривалого тьопання в інший кінець міста, щоби дізнатися, чи залишилася в нього ще добра вирізка. Вона попереджає мене про пліткарок, котрі забагли навідати мене і водночас прогалакати півдня. Та що там казати, знайдеться ще із шість сотень інших справ!

Вони зупинилися у підвалі біля великої порожньої труни із червоного дерева. Він влігся у неї, все ще сумніваючись у резонах дружини.

— Вона могла би приносити трохи більше користі… — промовив він. — Побоююся, що мені доведеться попросити її, аби знайшла собі якусь справу.

— Бери спи. Обмізкуй це. Можливо, до заходу сонця ще зміниш свою думку. — І вона взялася закривати віко його труни.

— Гаразд, — замислено відповів він. Віко закрилося.

— Надобранок, любий! — сказала вона.

— Надобранок! — приглушено долинуло із закритої труни.

Зійшло сонце. Вона поспішила нагору готувати сніданок.

Сесі Еліот була Мандрівницею. Виглядала вона як звичайна вісімнадцятилітня дівчина. Втім, ніхто із сім’ї не показував своєї справжньої суті. Ні тобі хизування іклами, ні трупного смороду, ні хробачні, ні відьомських польотів. Вони жили собі у маленьких містечках і на фермах, розкиданих по цілому світі. Жили невибагливо, пристосовуючи свої таланти до звичаїв і законів мінливого світу.

Сесі Еліот прокинулася. Щось мугикаючи, тихо пройшла по будинку.

— Доброго ранку, мамо!

Відтак спустилася у підвал, щоби перевірити кожну із великих трун із червоного дерева, витерти пилюку, переконатися, чи всі щільно закриті.

— Тато, — мовила вона, протираючи одну із трун. — Тут кузина Естер, — сказала дівчина, перевіряючи наступну, — гостює у нас. А ось тут — додала вона, стукаючи по третій, — дідусь Еліот.

Усередині скрині щось зашелестіло, наче листки папірусу.

«Яка ж дивна у нас, розмаїта родина! — розмірковувала вона, повертаючись до кухні. — Хтось п’є кров по ночах і боїться шумливих потоків, хтось не спить двадцять п’ять годин на добу, а дехто, як от я, наприклад, спочиває п’ятдесят дев’ять хвилин у годину. Одна рідня і різні спання!»

Сесі взялася до сніданку. Вже коли доїла, то на дні тарілки абрикосового кольору вгледіла пильний мамин погляд, вірніше, його відображення. Вона відклала ложку.

— Тато передумає, — сказала Сесі. — Я доведу йому свою потрібність. Родина без мене наче без рук. Шкода, що він цього ще не зрозумів. Але всьому свій час.

— То оце ти була в мені тільки що, коли я сперечалася з батьком? — запитала мама.

— Так.

— Я відчула, що я якась сама не при собі, ніби ти дивишся моїми очима. — Мама кивнула.

Сесі доїла і піднялася у свою кімнату. Вона розправила покривало і свіже прохолодне простирадло, сама лягла зверху, заплющила очі, схрестила тонкі, бліді пальці на маленьких грудях і поклала свою наче виточену майстром голівку на подушку каштанового волосся.

Так вона вирушила у Мандрівку.

Її свідомість висковзнула із кімнати, пронеслася над квітучим подвір’ям, полями, зеленими схилами, майнула над давніми і сонними вуличками Мелліна, й, обійнявшись із вітром, прошмигнула над мокрим яром. Отак вона мандруватиме цілий день. Її свідомість проникатиме у собак, гостюватиме там. Вона відчуватиме їхньою щетиною, смакуватиме хрящики, обнюхуватиме помічені сечею дерева. Вона чутиме так, як чує собака. Вона забуде, що це таке — бути людиною. Вона стане собакою. Талант Сесі — це щось більше, ніж телепатія: зазирнути туди, заглянути сюди. Це було абсолютне переселення з одного тілесного простору в інший. Це було переселення у собак, що обнюхують дерева, чоловіків, старих дів, пташок, у дітей, котрі бавляться у класики, коханців у своїх ранкових ліжках, у спітнілих землекопів, у рожевий, сплячий, незрілий розум ще ненароджених дітей.

Куди вона вирушить сьогодні? Вона вирішила — і відразу ж майнула!

Коли через якусь мить мама крадькома зазирнула у кімнату, то на ліжку побачила її тіло: нерухомі груди, незворушне обличчя. Сесі тут уже не було. Мама кивнула і посміхнулася.

Ранок минув. Леонард, Байон і Сем пішли на роботу, як і Лора та її сестра-манікюрниця. Тімоті відправили у школу. У будинку запанувала тиша. Єдине, що порушувало полудневе безгоміння, — голоси трьох юних дівчаток — кузин Сесі Еліот, котрі гралися на задньому дворі у «Труна-домовина — дуб чи ялина». У будинку Еліотів завжди хтось гостював — кузени, дядьки, внучаті племінники і підозрілі племінниці. Вони прибували і відбували. Як вода, що крапля за краплею зривається з крана у стік.

Кузини припинили свою гру, коли високий галасливий чоловік загримав у вхідні двері. Щойно мама відчинила, як він безцеремонно увірвався у дім.

— Та це ж дядько Джон! — затамувавши подих, сказала найменша дівчинка.

— Той, кого ми всі ненавидимо? — перепитала друга.

— Що йому треба? — вигукнула третя. — Він був такий злий!

— Що-що… Ми всі на нього злі. За те, що він зробив Родині шістдесят років тому, і сімдесят років тому, і двадцять років тому… — гордо пояснювала середульша дівчинка.

— Цить! Слухайте!

Всі троє нашорошили вуха.

— Він побіг нагору.

— Він ніби плаче, чи що?

— А хіба дорослі плачуть?

— Дурненька, звісно, що плачуть!

— Він у кімнаті Сесі. Кричить. Сміється. Плаче. Бурчить. Він начебто побивається і боїться, шаленіє і злиться. Все нараз!

Наймолодша з-поміж дівчат і сама розплакалася. Вона побігла до дверей у погріб:

— Прокидайтесь! Гей ви там, унизу, прокидайтесь! Гей там, у скринях! Тут дядько Джон! А в нього кедровий кілок із собою! Я не хочу, щоби мене простромили ним! Прокидайтесь!

— Ч-ш-ш-ш! — шикнула найстарша. — У нього немає кілка! Та й не зможеш ти розбудити тих, котрі сплять у трунах! Слухай!

Дівчата нашорошили вуха, їхні очі виблискували у терпкому очікуванні.

— Ану відійди від ліжка! — звеліла мама, стоячи біля дверей.

Дядько Джон нахилився над непорушним тілом Сесі. Його губи кривилися, а зелені очі були прикуті до чогось жахітного, приреченого і божевільного.

— Невже я запізнився? — питав він, хриплячи і схлипуючи. — Вона вже пішла?

— Кілька годин тому, — фиркнула мама. — Ти що, осліп? Вона може повернутися через декілька днів, інколи лежить отак з тиждень. Тіло мені годувати не доводиться, вона сама знаходить, чим підтримати сили — там, де мандрує, чи в тому, у кого вселилася. Забирайся від неї!

Дядько Джон наче закам’янів, упершись одним коліном у пружини ліжка.

— Чому вона не почекала? — знетямлено запитував він, не зводячи з неї погляду, в той час як його руки знову і знову намагалися намацати її ледь відчутний пульс.

— Ти чув, що я сказала! — мати різко подалася вперед. — Не можна її чіпати. Сесі повинна лежати так, як вона лежить.

Щоби вона могла повернутися, її тіло повинно лежати саме в тій позі, в якій вона його залишила.

Дядько Джон повернув голову. Його витягнуте, суворе, подзьобане віспинами обличчя розчервонілося і набуло якогось очманілого виразу, глибокі темні западини наче зачорнили очі.

— Куди вона пішла? Я мушу її знайти!

Мама відповіла — наче ляпаса заліпила:

— Я не знаю. У неї є улюблені місця. Ти можеш знайти її у дитині, котра біжить стежкою у яру чи гойдається на виноградній лозі. Або можеш упізнати її у річковому ракові, що дивиться на тебе з-під каменя у струмку. Вона може грати у шахи у сквері, що навпроти Дому правосуддя, забравшись у голову якогось старого. Ти, як і я, добре знаєш, що вона може бути де завгодно. — Мамин рот скривився. — Вона може знаходитися зараз навіть у мені, дивиться оце на тебе, розмовляє моїми устами, потайки насміхається. А ти і не здогадуєшся про це.

— Чому… — він вайлувато розвернувся усім тілом, наче валун на осі. Його сильні руки потягнулися вгору, немовби хотіли щось ухопити. — Якби я тільки припустив…

Мама спокійним і буденним тоном продовжила розмову:

— Звісно, вона зараз не в мені. А навіть якби була, ніхто би не міг про це знати напевне. — В її очах виблискувала майже неприхована злість. Гінка, граційна, вона стояла навпроти, дивлячись на нього без найменшого страху. — А зараз, гадаю, ти поясниш, що тобі від неї треба.

Джону здалося, начебто десь далеко бамкає дзвін. Він сердито затряс головою, ніби намагався позбутися того бамкання. Потім буркнув:

— Щось… усередині мене… — Він затнувся. Нагнувся над холодним, непорушним тілом: — Сесі! Вернися, чуєш? Ти можеш повернутися, якщо захочеш!

За ослоненими від сонця вікнами вітер лагідно колихнув високими вербами. Під вагою коліна Джона скрипнуло ліжко. Далекий дзвін бамкнув знову, і він наслухав нечутний для мами подзвін. Тільки для нього одного було приступне оте далеке-далеке дрімотне літнє відлуння. Його рот ледь привідкрився:

— У мене до неї справа, і вона могла би мені допомогти. Останній місяць я наче… божеволію. Мене навідують дивні думки. Я навіть збирався вирушити поїздом у велике місто, щоби поговорити із психіатром, але він би не допоміг. Я знаю, що Сесі може забратися у мій мозок і вигнати всі мої страхи. Вона, наче порохотяг, може висмоктати їх із мене, — якщо лише захоче. Вона єдина, хто може вичистити увесь бруд і павутиння й оновити мене. Ось чому вона мені потрібна, розумієш? — Його стривожений голос був сповнений надії. Він облизнув свої губи. — Вона мусить мені допомогти!

— І це після всього, що ти накоїв Родині?

— Я нічого не накоїв!

— Поговір твердить, — сказала мама, — що у скрутні часи, коли ти бідував, як церковна миша, ти за сотню доларів виказував суду членів Родини, котрим потім простромлювали кілками серця.

— Це нечесно! — сказав він, скорчившись, так ніби його вдарили у живіт. — Ти не доведеш цього! Ти брешеш!

— У будь-якому разі, я сумніваюся, що Сесі захоче допомагати тобі. Та й Родина була би проти.

— Родина, Родина! — він затупотів ногами по підлозі, наче доросла вередлива дитина. — До дідька Родину! Я не хочу звихнутися з розуму їй на потіху! Мені потрібна допомога, і я її отримаю!

Мама підійшла до нього впритул: обличчя строге, руки схрещені на грудях.

Він стишив голос, дивлячись на неї зі злістю і переляком, але уникаючи глянути в очі.

— Слухайте мене уважно, місіс Еліот… — сказав він. — І ти також, Сесі… — гукнув Джон до сплячої. — Якщо ти тут. Отож, послухайте мене уважно. — Він поглянув на годинник, що вицокував собі на залитій сонцем стіні. — Якщо Сесі не повернеться сьогодні до шостої години, щоби допомогти мені — прочистити мізки і привести до тями, то я… я піду у поліцію! — Він аж виструнчився. — У мене є список всіх Еліотів, котрі живуть на фермах в околицях Мелліна, та й у самому місті. Поліції стане сил за годину вистругати достатньо нових кілків, щоби простромити ними серця дюжині Еліотів. — Він замовк, витер піт із обличчя. Застиг, прислухаючись.

Десь далеко знову забамкав дзвін.

Він чув його уже декілька тижнів. Не було ніякого дзвону, але він його чув. Він лунав і зараз — неподалік, віддалеки, ближче, ген-ген далеко. Ніхто, крім нього, не чув цього дзвону.

Він мотнув головою. Відтак закричав, щоби притлумити ці дзвони, загорланив до місіс Еліот:

— Ви чули мене? — І дядько Джон, підтягнувши штани і затягнувши міцніше паска, попрямував повз маму до дверей.

— Так, — відповіла вона, — я почула. Але навіть я не можу її покликати назад, якщо вона не хоче прийти. Вона повернеться обов’язково. Наберися терпцю. Не біжи відразу у поліцію…

Він урвав її:

— Я не можу чекати. Ця чортівня… цей шум у моїй голові триває уже вісім тижнів! Я не можу більше! — Він люто поглянув на годинник. — Я йду. Спробую знайти Сесі у місті. Якщо її не буде до шостої… Що ж, ви знаєте, що таке кедровий кілок…

Його важку ходу було чути і в коридорі, і на сходах, аж поки він не вибіг із будинку. Коли все стишилося, мама повернула голову і з болем і надією поглянула на сплячу дівчину:

— Сесі! — тихо, але наполегливо вона покликала дочку. — Сесі, повернися додому!

Тіло мовчало. Сесі лежала незворушно, а мама чекала.

Дядько Джон ішов свіжими полями передмістя, а тоді — вуличками Мелліна, шукаючи Сесі у кожній дитині, що облизувала морозиво на паличці, і в маленькій білій собачці, що, перебираючи лапками, поспішала у своїх собачих справах у жадане нікуди.

Місто розкинулося наче якесь химерне кладовище. Жменя споруд — по суті, німих свідків уже призабутих умінь і розваг. Величезна улоговина в’язів, гімалайських кедрів й модрин, розкреслена дерев’яними настилами тротуарів, які посеред ночі можна завиграшки затягнути у свій сарай, якщо вас дратують лункі кроки перехожих. Високі і ветхі будинки старих дів, прісні, пласкі, розсудно-нудотні, над вітражними вікнами яких тонким золотавим павутинням попростали старі пташині гнізда. Аптека, де біля стійок із газованою водою стоять химерні стільчики — хитромудрі витвори із дроту і фанери, і повсюди витає різкий запах ліків — запах, який буває лише в аптеках і ніде більше. Чимала перукарня-салон, перед якою всередині скляної лялечки обертається колона у червоних кісниках. Бакалійна крамниця — пропахла фруктами, і запиленими коробками, і старою вірменкою, запах якої схожий на запах заіржавілого пенні. Місто, яке розляглося під гімалайськими кедрами та липами, тому що йому нікуди спішити. Місто, в якому була Сесі-Мандрівниця.

Дядько Джон зупинився, купив пляшку апельсинової шипучки, випив її і витер лице хусточкою. Його очі стрибали туди-сюди, як ото стрибають діти через скакалку. Мені страшно, думав він. Мені страшно.

Він бачив угорі морзянку пташок, нанизаних крапками-тире на телефонних дротах. А може, Сесі також там, щебечучи і чистячи пір’ячко, насмішкувато спостерігає за ним чорними намистинами пташиних очей? Індіанець, що торгував сигарами, теж видався йому підозрілим. Хоча його холодне, наче вирубане обличчя кольору тютюну не виражало нічого.

Десь звіддаля, неначе з долини дрімотного недільного ранку, до дядька Джона знову долинув подзвін. Світ перед очима померк. І тільки бліді, спотворені мукою обличчя пропливали у суцільній темряві перед його внутрішнім зором.

— Сесі! — щосили закричав він, звертаючись до всього, що було надовкола. — Я знаю, що ти можеш мені допомогти! Трусони мене як дерево! Сесі!

Сліпота минулася. Його ніби викупали у холодному поту, а тоді занурили знову. Піт стікав безупинно, неначе сироп.

— Я знаю, що ти можеш мені допомогти, — благав він, — я бачив, як ти допомогла кузені Меріен кілька років тому. Здається, це було десять років тому, чи не так? — Він поринув у спогади.

Меріен була лякливою, наче мишка, дівчинкою. На її округлій голові корінцями стовбурчилися косички. Тільце теліпалося у спідниці, наче серце у дзвоні, але дзвін цей ніколи не дзеленькав, коли вона йшла — помалу-малу, нога за ногою, втупившись у траву чи тротуар під ногами. Якщо бачила людину — якщо взагалі бачила, — то рідко зводила погляд вище її підборіддя, а про те, щоби глянути їй в очі, годі було і мріяти. Мама Меріен втратила будь-яку надію на те, що її дочка колись вийде заміж чи спроможеться хоч би на щось у житті.

Тоді, зрештою, все залежало від Сесі, котра ввійшла у Меріен, немов рука в рукавичку.

Меріен стрибала, бігала, галасувала, в очах запалав вогник. Вона замаяла і зашемрала спідницями. Вона розплела косички, і вони розкошували мерехтливим серпанком над її напівоголеними плечима. Меріен хихотіла і видзвонювала серцем у дзвонах своїх спідниць. Дівчина фіґлярувала, стаючи то соромливою, то веселою, то розсудливою, то по-материнськи щасливою і коханою.

Хлопці табунами бігали за Меріен. Вона вийшла заміж.

Сесі покинула кузину.

У дівчини почалися істерики; стержень, що досі знаходився всередині неї, зник.

Цілий день вона пролежала, наче порожній, скинутий корсет. Проте звичка нікуди не ділася. Щось від Сесі назавжди залишилося у ній — немовби застиглий у сланці відбиток. Меріен піддалася набутим звичкам і осмислила їх. Незабаром дівчина бігала, галасувала і веселилася сама; корсет пригадав минуле життя і воскрес.

Відтоді життя Меріен сповнилося радістю.

Зупинившись, щоби перемовитися кількома словами з індіанцем, що торгував сигарами, дядько Джон несамовито хитнув головою. Дюжини яскравих бульбашок плавали у його очних яблуках, і в кожній з них було крихітне, мікроскопічне око, що прискіпливо вивчало його мозок.

А якщо він ніколи не знайде Сесі? А якщо вітри рівнин занесли її аж в Елґін? Хіба вона не полюбляє найбільше гаяти час там, у притулку для божевільних, проникаючи у їхні голови, граючись їхніми думками, наче із конфетті?

Десь там, у спекотній пообідній далині, відлунював гучний металевий свист — пара клуботала, коли паротяг проносився через низові естакади, над прохолодними річками, через кукурудзяні поля, входячи у тунелі, як палець у наперсток, пірнаючи під мерехтливі горішані арки. Джон перелякано завмер. А якщо Сесі саме зараз у голові машиніста? Вона полюбляла водити ці машини-монстри, бувало, аж до околиць містечка, поки могла ще підтримувати контакт. Любила смикати за шнурок, аж поки паротяг не починав свистіти, тривожачи сонну ніч чи дрімотливе літнє пообіддя.

Він ішов тінистою вуличкою. Раптом йому здалося, наче краєм ока він побачив стару — зморщену, як засушений інжир, голу, як зернятко чортополоху. Вона наче пливла поміж гіллям глоду із встромленим у груди кедровим кілком.

Хтось закричав!

Щось лунко врізалося у його голову. Чорний дрізд, висмикнувши пасмо дядькового волосся, стрімко злітав у небо.

Він погрозив пташці кулаком, підійняв із землі камінь.

— Спробуй налякати мене, ану ж! — закричав він.

Важко дихаючи, він бачив, як дрізд, покружлявши над ним, всівся на гілку і став чекати слушної миті, щоби знову вчепитись у волосся.

Він удав, начебто дрізд його не цікавить, і відвернувся.

Почув шурхотіння крил.

Підстрибнув, схопив:

— Сесі! Вона у мене!

Дрізд бився у його руках, пронизливо кричучи.

— Сесі! — покликав він, крізь просвіти між пальцями спостерігаючи за переляканим чорним створінням.

Пташка дзьобала його руки до крові.

— Я тебе задушу, Сесі, якщо ти мені не допоможеш!

Пташка заверещала ще дужче і дзьобнула ще раз.

Він все міцніше стискав пальці у кулак, ще міцніше, і ще міцніше…

Врешті-решт він кинув мертвого дрозда на землю і пішов геть звідти, жодного разу так і не оглянувшись.

Дядько Джон прямував до яру, що простягався через самісінький центр Мелліна. Цікаво, що зараз відбувається у домі, думав він. Чи зателефонувала мама Сесі вже до всіх родичів? Чи перелякалися Елісти? Він похитувався наче п’яний, з-під пахв стікали великі озера поту. Що ж, хай ще трохи полякаються. А йому вже осточортіло боятися. Він ще якийсь час пошукає Сесі і піде у відділок.

На березі річки він засміявся, уявивши собі, як Еліоти несамовито метушаться, намагаючись знайти вихід із цієї ситуації. Але виходу не було! Вони мусять вмовити Сесі допомогти йому. Вони не можуть допустити, щоби добрий старий дядечко Джон помер божевільним, ну звичайно ж, ні.

Глибоко з-під води, наче дула пневматичних пістолетів, на нього витріщилися круглі чорні очі.

У спекотні літні полудні Сесі полюбляла забратися у голову річкового рака — у розмитий і безбарвний світ. Вона часто вистромляла очка-горошини на рухомих стебельцях і насолоджувалася плавним плином струмка, його приємною прохолодою і химерним мерехтінням світла у ньому. Вдихаючи й видихаючи поживний дріб’язок, приношуваний водою, вона тримала поперед себе, наче елегантний куверт, м’язисті замшілі клешні — набучавілі і наточені, ніби ножниці. Вона бачила, як сягнистими кроками по дну струмка у пошуках раків до неї наближалися ноги хлопчаків, чула їхні відлеглі, приглушені водою перегуки. Бліді пальці занурювалися у воду, перевертали каміння, хапали ошалілу річкову дрібноту і жбурляли у відкриті бляшанки, де вже метушилося без ліку впійманих раків, від чого кожна бляшанка була схожа на оживлену корзину для використаного паперу.

Вона бачила, як над її камінним прихистком балансують бліді стебла хлопчачих ніг, бачила відбиток голого попереку, що впав на заболочене піщане дно, бачила сторожко завислу невпевнену руку; чула розпалений шепіт хлопчика, котрий помітив під каменем здобич. Через мить рука стрімко плюснула у воду, і камінь відкотився. Сесі у заселеному тілі рака швидко заворушила хвостовим плавником, здійнявши хмарку брудного піску, і зникла, віднесена течією.

Вона переселялася під інший камінь, щоби знову пересівати пісок, гордо тримаючи клешні поперед себе, її крихітні очка-горошини полискували чорнотою, коли вода струмка наповнювала її рот бульбашками із холодком, холодком, холодком…

Від самої лише думки про те, що Сесі може бути десь тут, поруч, у будь-якій живій істоті, він ще більше шаленів. У першій-ліпшій білці чи бурундукові, у якій-небудь заразній бактерії, та навіть у його власному болящому тілі — Сесі могла бути будь-де. Вона могла навіть перебувати в амебі…

Інколи у спекотний літній полудень Сесі направду полюбляла забратися в амебу, то навдивовижу метушливу, то нерішуче завислу у глибинах старого, натомленого буттям і наповненого по-філософськи темною водою колодязя. У такі дні, коли світ високо над нею, над незрушними водами, видавався застиглим спекотним жахіттям, що ніби припечатував усе суще на землі, вона, дрімотно здригаючись, лежала у горловині колодязя, холодна і подаленіла. А десь там, угорі, дерева стояли немов міражі, охоплені зеленим полум’ям. Пташки нагадували бронзові печатки, якими, промокнувши їх у чорнило, проштемпельовують мозок. Будинки парували, неначе гнойовища. А коли зачинялися двері, то наче стріляли з гвинтівки. Єдиним приємним звуком у цьому киплячому полудні був астматичний придих колодязної води, напомпуваної у порцелянове горнятко, щоби звідти її могла втягнути стара крізь поношені і тирчливі, немов у скелета, порцелянові зуби. Зверху до Сесі долинало трудне шаркання капців старої, її пропечений серпневим сонцем натужний голос. Затаївшись на самісінькому дні, де найпрохолодніше, вдивляючись угору крізь лунку і пітьмаву колодязну трубу, Сесі чула металеве посмоктування ручки насоса, якою енергійно орудувала спітніла стара — нараз і вода, й амеба разом із Сесі стрімко понеслися тією трубою, щоби пролитися у горнятко, над яким вже нетерпеливилися пересохлі на сонці губи. І тоді, коли губи стискалися для ковтка, і горнятко нахилялося, і порцеляна стрічалася із порцеляною, тільки тоді Сесі покидала насаджене місце…

Джон спіткнувся і плюхнувся обличчям у потік!

Замість того щоби підвестися, він лише сів і по-дурнуватому дивився, як із нього стікає вода. Нараз він почав розкидати каміння, закричав, з лайкою хапаючи і гублячи раків. Дзвони у його голові забамкали гучніше. А тоді мимо нього шерегою пропливли по воді тіла, які давно пішли у небуття, але виглядали наче живі. Білі, немовби глисти, перевернуті горілиць, вони сунули мимо нього, наче ніким не керовані ляльки. Течія підкидала їхні голови і повертала обличчя до нього, являючи на кожному знайомі риси Еліотів.

Так і сидячи у воді, він розридався. Він доконче потребував допомоги Сесі, але хіба можна сподіватися цієї допомоги тепер, коли поводишся як дурень, проклинаєш і ненавидиш Сесі, погрожуєш їй і Родині?

Він підвівся, пообтріпувався. Виліз із струмка і рушив угору. Пішов геть від потічка у сторону пагорба. Зоставалося лише одне: вмовити кожного члена Родини окремо. Благати заступитися за нього. Нехай вони попросять Сесі чимшвидше повернутися додому.

У приймальню похоронного бюро, що знаходилося на Корт-стріт, відчинилися двері. Власник, куций вусань із добре поголеною маківкою і тонкими та чутливими руками, підвів голову. Він змінився на обличчі.

— О, це ви, дядьку Джоне, — мовив він.

— Племіннику Баєн, — сказав Джон, ще досі мокрий через інцидент із струмком, — мені потрібна твоя допомога… Ти бачився із Сесі?

— Чи я бачився із нею? — Баєн нагнувся над мармуровим столом, на якому лежало тіло, яке він готував до погребу, і засміявся.

— Господи, ти щось про таке мене запитуєш! — Баєн аж приснув. — Ану, приглянься до мене уважно. Ти мене знаєш?

Джон увесь наїжився:

— Ти — Баєн Еліот, звісно. Брат Сесі.

— Неправильна відповідь. — Власник похоронного бюро заперечливо похитав головою. — Я — кузен Ральф, м’ясник. Так-так, м'ясник. — Він постукав по своїй голові. — Ось тут, так, я Ральф. Ще кілька хвилин тому я працював собі спокійно у своєму морозильнику, у м’ясній крамниці, коли нараз відчув у собі присутність Сесі. Вона позичила мій розум, немов якесь горнятко цукру. А тоді перенесла мене сюди і запхала у тіло Баєна. Бідний Баєн! Який жорстокий жарт!

— Ти… ти не Баєн?!

— Ні, ні, любий дядьку Джоне. Мабуть, Сесі перенесла Баєна у моє тіло. Ти таке бачив колись? М’ясник помінявся місцями із м’ясником. Обвалювальника туш замінили подібним майстром! — Він аж затрясся від сміху. — Ох ця Сесі, ну й бешкетниця! — Він витер з лиця щасливі сльози. — Ось уже хвилин із п’ять я стовбичу тут, мізкуючи, що слід робити. Ти в цьому щось тямиш? Готувати покійників до погребу — робота не з найважчих. Не важча, ніж приготування м’яса для печені у горщику. Ну й розсердиться Баєн! Його незаплямована честь професіонала… Гадаю, Сесі скоро знову поміняє нас місцями. Баєн ніколи не був з тих, хто дозволяв отак насміхатися з нього!

Джон був спантеличений:

— Навіть ти не можеш дати раду Сесі?

— Побійся Бога, звісно, що ні. Вона робить те, що їй заманеться. Ми тут безпорадні.

Джон поплентався до дверей.

— Мушу її якось знайти, — пробурмотів він. — Якщо вона таке виробляє з тобою, то, гадаю, вона могла би мені дуже допомогти, якби захотіла…

Дзвони забамкали ще гучніше. Краєм ока він упіймав якийсь рух. Різко повернувся — і заціпенів.

Із розпростертого на столі тіла стирчав кедровий кілок.

— Бувай! — сказав власник бюро вже зачиненим дверям. І почув тільки, як даленіє звук гарячкової біготні дядька Джона.

Чоловік, котрий приплентався у поліцейський відділок о п’ятій вечора, ледве тримався на ногах. Він щось белькотав пошепки, його нудило, наче він отруївся. Він більше не був схожий на дядька Джона. Дзвони бамкали безнастанно, безнастанно, а йому в потилицю дихала шерега людей із кілками у грудях, проте варт було озирнутися, як вони зникали.

Шериф звів на прибульця очі, полишив журнал, що саме читав, пригладив затиллям схожої на клішню руки каштанові вуса, прибрав ноги із розхитаного стола й уперся поглядом у дядька Джона.

— Я хочу заявити на одну тутешню сім’ю, — із напівзаплющеними очима прошепотів дядько Джон. — На паскудну Родину… вони лише прикидаються людьми.

Шериф прокашлявся.

— Яке прізвище цієї родини?

— Що? — Дядько Джон вмовк.

— Яке прізвище цієї родини? — повторив шериф.

— Ваш голос… — мовив дядько Джон.

— А що мій голос? — запитав шериф.

— Він видався мені знайомим, — відповів дядько. — Ваш голос подібний до…

— Чийого?

— До голосу мами Сесі! Ось до чийого!

— Та невже? — перепитав шериф.

— Так ось хто у вашому тілі! Сесі і вас підмінила, так само як підмінила Ральфа й Баєна! Тепер я не можу заявити вам на Родину! Це і так нічого не змінить!

— Гадаю, що не змінить, — безжально підтвердив шериф.

— Родина обвела мене довкола пальця! — безпомічно зазойкав дядько Джон.

— Щось схоже на те, — сказав шериф, обслинюючи олівець, щоби взятися до розгадування свіжого кросворда, — ну, бувай здоровий, Джоне Еліот.

— Що?

— Бувай здоровий, кажу.

— Еге ж, бувай здоровий, — Джон продовжував стояти біля стола, нашорошивши вуха. — Ви щось чуєте?

Шериф прислухався.

— Цвіркуни?

— Ні.

— Жаби?

— Ні, — сказав дядько Джон. — Дзвони. Просто дзвони. Святі церковні дзвони. Саме ці дзвони такому, як я, несила терпіти. Святі церковні дзвони.

Шериф ще раз вслухався.

— Ні. Не можу стверджувати, що я теж їх чую. І притримай двері, коли виходитимеш, щоби не гримали.

Двері у кімнату Сесі від удару відчинилися навстіж. Через мить дядько Джон був уже всередині, перетнув кімнату. Тіло Сесі німо і непорушно покоїлося на ліжку. З-за спини Джона, щойно він ухопив руку дівчинки, з’явилася її мама.

Вона підбігла ззаду і взялася бити його по голові і плечах, аж поки він не відпустив руку Сесі і не впав. Світ сповнився нестерпним подзвіном. В очах потемніло. Навпомацки він спробував схопити маму, покусуючи губи, задихаючись, заливаючись слізьми.

— Будь ласка, ну будь ласка, скажи їй, щоби повернулася додому, — благав він. — Простіть мені. Я не хочу більше нікому завдавати болю.

Крик матері пробився до нього крізь стугоніння дзвонів:

— Іди вниз і там почекай на неї!

— Я не чую тебе, — закричав він ще голосніше. — Моя голова… — Він затулив долонями вуха. — Так голосно… так голосно! Я не можу більше цього витерпіти. — Він захитався на п’ятках. — Якби я тільки знав, де вона…

Якось по-буденному він витягнув кишеньковий ніж і розклав його.

— Я так більше не можу… — промовив він.

І перш ніж мама встигла поворухнутися, дядько Джон уже впав на підлогу з ножем у серці. Кров текла з його рота, черевики безглуздо визирали один з-під одного, одне око заплющилося, інше було широко розкрите і біле.

Мама нахилилася над ним.

— Мертвий, — прошепотіла вона через якийсь час. — Що ж, — продовжила пошепки, не вірячи власним очам, відтак підвелася і відійшла подалі від калюжі крові. — Що ж, нарешті він помер.

Вона з острахом роззирнулася, а тоді закричала щосили:

— Сесі, Сесі, дівчинко моя, повертайся додому, ти мені потрібна!

Безгоміння. В кімнаті трохи посутеніло.

— Сесі, дитино, повертайся додому!

Губи мерця заворушилися. Високий чіткий голос вирвався із них:

— Я тут! Я тут уже кілька днів! Це я — той страх, що жив у ньому, а він і не здогадувався. Розкажи про це татові. Може, він тепер не вважатиме мене тягарем…

Губи мерця завмерли. Покійник замовк. Через мить тіло Сесі на ліжку напружилося, наче натягнута на ногу панчоха, і знову віднайшло пожильця.

— Вечеря, мамо! — сказала Сесі, підводячись із ліжка.