Джура. Далека пустеля

ДЖУРА

Я не можу його забути. Суворим і якимсь ніби журливим поглядом дивиться він на мене з минулих літ. Я завжди відчуваю на собі цей погляд. А коли мені важко, раджуся в думці зі своїм колишнім товаришем, шукаю в нього підтримки…

То були тривожні часи, і багато хто з нас тоді мріяв про роботу в ДПУ. Найбільше охочих було серед молоді. Та це й природно. До чекістів і в місті, і в селі ставилися з пошаною і навіть з якимсь острахом. Шкуратянка, наган на поясі, — хіба могли когось лишити байдужим ці атрибути мужності?! Тож і не дивно, що кожної вільної хвилини в губкомі комсомолу, де я відповідав за культосвітню роботу, точилися розмови про відвагу чекістів, що вражали уяву звичайної людини. І не було, певно, серед нас, комсомольських активістів, таких, що не захоплювалися їхніми подвигами.

Того року з апарату губкому на роботу в органи ДПУ вже пішло дванадцятеро хлопців, і ми нетерпляче ждали, коли настане й наша черга. Ждати довелося недовго. Якось уранці другий секретар губкому викликав до себе вісьмох співробітників. Серед них був і я. Ми, звісно, здогадувалися, про що піде мова, і, мабуть, усі, крім мене, були радісно збентежені. А мене, правду кажучи, ця перспектива не дуже тішила. Річ у тім, що саме в той далекий час я вперше відчув потяг до літератури: багато читав, віршував, наслідуючи Хамзу^[1]. Під впливом його поезії «У світ» я написав вірш «У комсомол», якого надрукували в газеті. Було в мене й кілька ліричних газелів. А одного разу я навіть склав для свого сором'язливого приятеля, закоханого у молоду вчительку, віршованого листа з освідченням у коханні. Та поет з мене був, мабуть, все-таки ніякий. Це я збагнув аж тепер, по стількох роках… А тоді, хоч я теж мріяв про наган і подвиги, потяг до поезії, до театру все-таки переважав. Саме в ті дні театральна трупа імені Карла Маркса готувала постановку «Ферганська трагедія»^[2]. Думками й душею я був уже на виставі, а тут така несподіванка!

У кабінеті нашого секретаря Віталія Колосова поряд з ним сиділи двоє чоловіків. З їхнього одягу ми відразу здогадалися, що то співробітники ДПУ. Колосов також завжди ходив у шкуратянці, носив наган. Ми заздрісно поглядали на нього, бо з усіх наших секретарів він один мав зброю.

Колосов відрекомендував нас незнайомцям і, спершись кулаками на край столу, сказав:

— Ми викликали вас, тому що останнім часом посилилися ворожі дії проти молодої Радянської влади. — Колосов був непоганий промовець і виступав майже на кожному мітингу. Отож і в своєму кабінеті він говорив, наче з трибуни. — У Душанбе відбувся нелегальний курултай^[3] басмачів. У збіговиську взяв участь представник міжнародного імперіалізму, ворог революції Енвер-паша. Імперіалісти постачають нашим внутрішнім ворогам зброю, гроші і навіть продовольство. Спокій трудового народу порушено. Почастішали напади басмацьких зграй на міста і кишлаки, особливо у Ферганській долині. Цілком зрозуміло, що ми, вірна зміна партії більшовиків, не можемо сидіти склавши руки і, отже, оголошуємо стан бойової готовності.

Колосов замовк, ніби силкуючись пригадати, що він і що мав сказати. Скориставшись паузою, слово забрав представник ДПУ:

— Товариш Колосов дуже добре змалював обстановку, — промовив він. — Тепер послухайте, що я вам скажу! Нам потрібні такі освічені і віддані люди, як ви. Потрібні для боротьби з басмачами. Заперечень нема?

— Нема! — водноголос відповіли ми.

— А як нема, то почнемо розподіл. Шукуров! — викликав він мене. — Вас ми направляємо в Алмалик. Заперечень нема?

Які вже тут могли бути заперечення, коли для представника ДПУ питання було вирішене.

— Завтра туди вирушає загін міліції, — додав він. — ідете разом з ним. Ось ваша путівка.

Я не міг видобути з себе жодного слова. Мовчки, наче не з власної волі, простягнув руку і взяв папірець.

— Джумаєв! Вас…

Я поволі рушив до дверей. Досі мені й на думку не спадало, що моя доля може змінитися так круто і несподівано. Тож і не знав, радіти цій переміні чи журитися з неї.

Біля порога мене наздогнав Колосов і, взявши за лікоть, спитав:

— Чого зажурився?

Не знаючи, що відказати, я ніяково усміхнувся.

— Тримайся! Звикнеш, і все буде гаразд. Ну, бувай, щасти тобі!

Він міцно потис мені руку і з невластивим для нього смутком сказав:

— Я теж їду.

— Куди? — машинально спитав я.

— У Нанай. Там убито секретаря осередку.

Такі звістки тепер приходили часто. Однак у словах Колосова чувся неприхований біль. Про його причину я дізнався пізніше, вже коли працював у Алмалику. Виявилось, у Нанаї секретарем осередку була його наречена.

Я був певен, що вдома через моє призначення виникне скандал. Особливо боявся, що скаже мати. «Щоб я пустила бозна-куди своє єдине дитя?! Та не діждуть цього!» — отак могла вона відрубати. На щастя, вдома був якраз і батько. Його слово — хоч тепер жінки дістали рівні права з чоловіками — усе ще було законом у домі. Він одразу погодився з моїм призначенням. Справа в тому, що мій батько походив зі старого інтелігентного роду, належав до людей, які розуміють вагу освіти і культури. Ще до революції, позичивши грошей у приятелів і знайомих, він найняв у багатія Дусимбая з Дамшарика балахану^[4] і влаштував у тому приміщенні школу, де навчав дітей за педагогічними творами Хамзи «Література для всіх» і «Читанка». Батько надавав школі великого значення. Кожна стаття в газеті з питань культурної революції та народної освіти, кожна згадка про це на зборах хвилювали його і викликали цікавість.

Мабуть, батько сподівався, що моя участь у боротьбі проти ворогів Радянської влади допоможе зміцнити його школу. Отож і не став заперечувати проти мого від'їзду.

Зате мати дала волю почуттям.

— Бодай він запався, ваш комсомол, якщо засилає тебе бозна-куди! — вдарилася вона в сльози.

— Замовкни! — урвав її батько. — Не плещи казна-що про комсомол!..

— А я кажу, хай під ним земля западеться!..

— Та годі-бо, дурна жінко! — знову гримнув він і занепокоєно поглянув на мене. — Марна справа, не зрозуміє вона… Але ти не звертай уваги. Коли вирушаєте?

— Завтра.

Батько замислився. Я відчував, що в нього, як і в матері, крається серце, та він зумів опанувати себе.

— Це велике довір'я. Будь обачний.

Я збагнув, що він хотів сказати цими словами. Батько побоювався, щоб я, працюючи в ДПУ, не повів себе негідно і не знеславив цілої родини, вкоївши якусь дурницю.

Тої ночі я довго не міг склепити повік. У мою свідомість раз у раз вдиралися басмачі, у вухах тріскотіла запекла стрілянина. Ні, я не боявся, але, мабуть, зовсім не був готовий до роботи в ДПУ… Справжня боротьба проти басмачів не мала нічого спільного з моїм уявленням про неї. Та, коли вже вирішено, що моя участь у тій боротьбі конче потрібна, було б легковажністю відмовлятися. Батько правильно сказав — це велике довір'я. Чи ж зумію я його виправдати?! Принаймні боягузом я ніколи не був. У дитинстві хоча й не ріс на вулиці, але не уникав хлоп'ячих бійок та витівок і не раз приходив додому:і заюшеним обличчям та в подертій сорочці. І все-таки тепер я занепокоєно думав про свою майбутню долю.

Ці рядки я написав через багато років після тієї ночі, та вони напрочуд точно відбивають сум'яття, що пойняло тоді мою душу.

Мати також не спала. Цілу ніч вона пекла для мене перепічки, смажила богирсаки^[5] та все когось, плачучи, кляла. Потім, сівши на мою постіль, заходилася припасовувати на мене батьків кожух. У тому кожусі могли вільно заховатися двоє таких джигітів, як я. Перешиваючи ґудзики і вкорочуючи рукави, мати не обходила своїми прокльонами нікого з можливих винуватців моєї біди. Вона була певна, що відтепер усі клопоти світу звалилися на мою голову, і я пропаду, загину під їхнім тягарем. А щоб цього не сталося, зняла з мого бешика^[6], що й досі, стояв на покуті в нашій хаті, намистинки від пристріту й зашила їх під комір кожуха. Я не опирався. Якби став заперечувати, вона б однаково не послухала, та ще й дала доброго прочухана.

Вранці, щоб догодити матері, я навіть поснідав. Сидів як на голках, а батько й мати, навпаки, зволікали. Але шматок ставав поперек горла і їм. Нарешті батько благословив мене в дорогу. Мати притисла до грудей і заридала. Я насилу випручався з її обіймів. Треба було щось сказати, втішити її, та мені й самому було важко. Я мовчки усміхнувся їм обом і ступив до порога.

— Не забувай нас, пиши, — нагадав батько.

Кивнувши головою, я вийшов з дому.

— Стривай, стривай! — закричала мені навздогін мати. — А це я для кого пекла?!

Вона винесла мені клуночок з перепічками й богирсаками і, плачучи, ще раз обняла мене.

— Ну, досить, мамо! Я ж бо не на війну іду! — нарешті спромігся сказати я.

— Так, так, синку… — погодилась мати і хотіла іще щось сказати, та я рішуче урвав прощання, що й так уже затяглося.

Того самого дня десятеро міліціонерів верхи на конях вирушили в дорогу. З ними їхав і я.

У ті далекі часи в Алмалику не було ні фабрик, ні заводів, як тепер. Кишлак, яких чимало. А проте Алмалик був не звичайний кишлак, у ньому жило чимало люду, славився він і своїм базаром. Батько мені казав, що Алмалик стоїть якраз на перехресті давніх торговельних шляхів і саме через нього дороги з Ташкента й Туркестану пролягають в одному напрямку на Ош, Кашгар і Китай, а в другому — на Уратюбе і Кабул. Саме в цих місцях зустрівся колись зі своїми дядьками вигнаний із Самарканда правитель Бабур, збираючи сили для боротьби проти династії Шайбані. Але все це, як то кажуть, було, та за водою пішло. Тепер ніщо тут не нагадувало про колишні війни та походи. І все-таки вже в день мого приїзду Алмалик стало зрозуміло: кишлак живе неспокійним життям. У високих і присадкуватих, напівкам'яних, напіввалькованих будинках рано гасили світло, глибока темрява і цвинтарна тиша, від якої тривожно стискалося серце, оповивали оселі, за стінами яких невідомо що діялося. Ніхто не знав, яку нову моторошну звістку принесуть уранці після нічного чергування міліціонери.

Нас зустрів начальник Алмаликського ДПУ Костянтин Олексійович Зубов. Це був середній на зріст, кремезний чоловік років п'ятдесяти, з будьоннівськими вусами.

— Чудово! — мовив він, ознайомившись із документами міліціонерів. — Ви нам дуже-дуже потрібні! А тобі кого, хлопче?.. — обернувся начальник до мене.

Я подав путівку. Перечитавши її кілька разів, він прискіпливо оглянув мене з голови до ніг. Мій вік і зовнішність, мабуть, його не втішали… Він почухав потилицю, покрутив вуса і сказав:

— Ну, що ж! Нічого не вдієш! Посидь ось тут, почекай. А ви, джигіти, ходімо зі мною!

Міліціонери вийшли слідом за ним. Я лишився сам у кімнаті й заходився по ній роззиратися. Втім, мені нічого іншого й не лишалося робити. До того ж мене й справді зацікавило приміщення, де я відтепер мав працювати. Насамперед мені впали в око два портрети, що висіли на стіні, — Леніна і Дзержинського. Примружені очі Леніна дивилися так, що хоч би де ти сидів у кімнаті, погляд твій неодмінно зустрічався з ними.

Під портретами на стіні було почеплено гасло, написане великими кривулястими літерами: «Радянська влада — це влада народу. В. І. Ленін». «Треба буде переписати», — майнуло в думці. Нам у комітеті часто доводилося писати такі гасла, і в мене вони завжди виходили гарно.

На стінах кімнати не було більше нічого. Та, власне, і в самій кімнаті, крім стола, накритого газетами, трьох-чотирьох стільців і відра з водою, що стояло ще на одному стільці в кутку кімнати. «Тепер і мені доведеться пити воду з цього відра, — подумав я, та одразу ж і засумнівався. А чи доведеться? Хіба що, як не вб'ють у сутичці».

Серце моє тенькнуло на цю думку. Схотілося навіть сказати Зубову: «Пробачте, я зовсім нездатний для такої роботи. Відпустіть мене додому». Та я вгамував свою збентеженість. «Чого ж ти тоді їхав сюди? — дорікнув собі і вирішив: — Що написано на роду, того не об'їдеш і на льоду!»

Скільки я ще сидів отак, поринувши в думки, не знаю. — Та раптом до мене долетіли якісь невиразні голоси. Потім почувся тупіт кінських копит і десь поряд заголосила жінка. Я визирнув з вікна у двір і побачив, як поскакали кудись міліціонери, що приїхали разом зі мною. Проте з ними не було ніякої жінки. Я сів на місце, та за хвилину знов почув плач. Хто ж це плаче? І де? Схопившись зі стільця, я прочинив двері. Поряд з кабінетом Зубова було ще двоє дверей. Прислухавшись, я зрозумів, що і плач, і невиразні голоси долинають саме звідти. «Допитують, — майнуло в думці. — Але невже б'ють? Якби не били, чого б вона плакала?» Я весь напружився. Терпіти не можу сварок, а вже про збиткування годі й казати. Жінка знов заголосила. Я втратив терпець. Невже вони катують людей?! Адже так роблять тільки басмачі, це всі знають. Але ж ми не басмачі! «Якщо вона ще раз закричить, скажу їм, що думаю», — вирішив я і вискочив у коридор. Ту ж мить знадвору ввійшов Зубов.

— Що, хлопче, знудився? — спитав і, прямуючи до своєї кімнати, вилаявся: — Мерзотники проклятущі, Тангатопди пограбували. Ану, заходь сюди!

Я переступив поріг.

— Ти в Тангатопди бував?

— Ні, — відказав я, все ще думаючи про плач жінки.

— Не велика втрата. Нужденний кишлак. Але і йому спокою не дають, проклятущі.

— Басмачі?

— А то хто ж! — Зубов здивовано поглянув на мене. — Звісно, басмачі! Мов собачня, проклятущі, плодяться. Це курбаші Худайберди своїх джигітів наслав. Чув про такого?

— Ні, — відповів я.

— Цей нас іще попосмикає. Молодий, спритний, хитрий. І грамотний. Еге ж. У Бухарі вчився. До нього в руки краще не попадатися — батька рідного не пожаліє. Сам, кажуть, допитує, негідник.

Я згадав про жінку.

— А ви… Ви людей не катуєте?

— Хто це «ви»? — різко спитав Зубов.

— Ну, ми… тобто ДПУ…

— Отак і треба казати. — Зубов посміхнувся і, покрутивши вуса, прошив мене поглядом. — Виходить, ми катуємо людей?! Хто тобі сказав?

Ту ж мить за стіною знову залементувала жінка.

— А це?! — мовив я тремтячим голосом.

Зубов мовчки гупнув двічі кулаком у стіну. А тоді ще й гукнув:

— Саїдов! — І, поглянувши на мене, додав: — Зараз я тебе познайомлю з цим катом.

За хвилину двері розчинилися, і на порозі стан високий на зріст, сухорлявий чоловік.

— Слухаю.

— Джуро, кого це ти там… катуєш? — спитав Зубов усміхнувшись.

— Катую?! — вражено повторив Саїдов і, ткнувши себе в груди кулаком, перепитав: — Я?! Це мене катують. Мене!

— Невже? А ось хлопець… — Зубов підкрутив вуса і лукаво примружив очі, — звинувачує нас у тому, що ми знущаємося з людей.

Саїдов збагнув нарешті, про що йдеться, і, усміхнувшись, поглянув на мене.

— Не може бути.

— Слово честі. Обурився страшенно. До речі, познайомся з ним, Джуро. — Зубов обернувся до мене: — Як твоє ім'я, хлопче?

— Сабір, — проказав я, збентежений словами Зубова.

— Так-так, Сабір… Шукуров. Наш новий співробітник. Прибув за путівкою комсомолу.

— Добре, — мовив Джура, подавши мені руку.

— А це — Джура Саїдов, — відрекомендував Зубов. — Гроза басмачів і взагалі всякої контри. Одну тільки ваду має: надто м'яке серце в нього.

Я не зрозумів останніх слів Зубова, проте усміхнувся.

— Тепер разом працюватимете, візьмеш його до себе, Джуро. — Той кивнув головою, і Зубов додав: — Домовились. Ну а що кажуть твої артистки?

— Знову цей Худайберди. Влаштував гулянку, а тоді усіх їх віддав на потіху своїм зарізякам. А з Уктам-яллачі^[7] сам зволив розважатися. Плаче її небога. Вона, бідолашна, виявляється, була заручена.

— Звідки вона?

— З Бештерака.

— Що збираєшся робити?

— А що тут можна робити? — знизав плечима Джура. — Пообіцяв, що повернемо добро. У них усі брязкальця та дармовисики позабирали.

— Мерзотники! — вилаявся Зубов. — Даси супроводжувачів, і нехай собі їдуть своєю дорогою.

— І я за це, та небога Уктам-яллачі відмовляється їхати додому. Кому, каже, я тепер така потрібна.

— Ану, ходімо до них.

Зубов підвівся.

— Шукуров!..

— Сабір, — поправив я, бо не звик, щоб мене називали на прізвище.

— Так-так, Сабір. Ти, Сабіре, теж ходи з нами. На власні очі побачиш, як більшовики провадять допит. І щоб більше про це розмов не було! А ще комсомол!

Я не знав, куди подітися з сорому.

— Ходімо, ходімо, — мовив Джура. — Краще один раз побачити, ніж десять разів почути.

Ми ввійшли до сусідньої кімнати, де сиділи шість чи сім жінок. Усі молоді, тільки одна — середнього віку. Вона обнімала за плечі заплакану дівчину. «Оце і є, мабуть, Уктам-яллачі, — подумав я, — а та, що поряд з нею, — її небога».

— Ну, Уктамхон, що будемо робити? — спитав Зубов.

Я не помилився. Старша з жінок, що пригортала дівчину, схопилася з місця.

— Сидіть, сидіть! — Зубов ступив ближче до Уктамхон.

— Що ж нам робити? Будемо їхати далі… Хай би її дідько вхопив, цю культбригаду!

— Авжеж, краще, якби нічого такого не сталося, — скрушно похитав головою Зубов. — Та що вже тепер журитися?!

— Оце ж і я кажу те саме, дорогий начальнику, — наче зраділа цим словам Уктам-яллачі. — Так воно вже судилося… А от Зумрад — важко. Це її перша поїздка. Насилу матір умовила, щоб відпустила дочку з нами…

Дівчина, що сиділа поряд, похнюпивши голову, знов почала хлипати.

— Облиш, сестричко, сльози не поможуть, — мовив Зубов. — А може в Ташкенті залишишся жити? Я листа напишу. Житимеш разом з такими ж молодими, як оце ти, дівчатами. І все забудеться.

— Авжеж! — відповіла за небогу Уктам-яллачі. — Я сама про це думала. Зумрадхон, дитинко моя, погоджуйся. Я твою матінку сама заспокою. А жених… У Ташкенті ми ще кращого знайдемо. Однаково ти його не любила.

Зумрад заплакала, почувши ці слова, і кинулась в обійми тітки.

— Ну, от і добре, донечко, от побачиш — усе буде добре. — Уктам-яллачі пригорнула дівчину і поцілувала. — Твоє місце тільки в Ташкенті, дитино моя, у тебе ж бо голос, як у соловейка. Вивчишся, великою співачкою станеш. А всі ці біди-нещастя, як прийшли, так і ті ідуть. Годі вже, ластівко моя, мучити себе. Ну, послухайся мене, ну годі. Домовились, моя любонько?

Дівчина щось прохлипала крізь сльози. Усі зрозуміли це як згоду і полегшено зітхнули.

— Гаразд, тепер кажіть, які саме речі у вас забрали? — спитав Зубов.

— Хіба їх тепер знайдеш? — скрушно похитала головою якась із жінок.

— А ви ж як думали?! Неодмінно знайдемо, — не вагаючись, запевнив її Зубов. — Усе. знайдемо. Шукуров!..

— Сабір, — нагадав я стиха.

— Так-так, Сабір. Візьми, Сабіре, папір, олівець і записуй. Кажіть, Уктамхон.

Уктам-яллачі почала перераховувати речі, пограбовані в жінок, а я записував.

— Десять обручок. Дві золоті, решта срібні. Чотири разки перлового намиста, кожне в чотири сталки. Сережки з яхонтовими вічками — і чого я їх почепила? Від небіжчиці матері лишилися. Лежали б оце вдома… Далі — дві сукні з парчі… Айсаро, а твоя сукня теж із парчі?

Одна з жінок ледь чутно притакнула і кивнула головою.

— Апа^[8], — нагадала інша, — скажіть і про мій халат.

— Скажу, про все скажу. — Уктам-яллачі лічила далі:— Отже, бекасамовий халат. Новий-новісінький. Вона його, бідолашна, щойно із скрині витягла, вперше одягла. Чотири пухові подушки. Нікчеми, навіть подушки забрали. Що я ще з прикрас не згадала?

— Мій перстень, — підказала якась жінка.

— Так, золотий перстень Айніси з двома камінцями. Рівно чотири золотники важив. Потім дві пари нових лакованих черевиків. Одну для Лутфіхон хотіла привезти. Ну, досить. Решта — лахи, ганчір'я. Так вони ж, нікчеми, і ганчір'я забрали. Бодай вони його собі в труну поклали. Вони ж пороздягали нас, дорогий начальнику, догола.

Ім'я Уктам-яллачі я чув змалку. Про неї говорили, як про чудову співачку і прекрасну танцівницю. В усій Ферганській долині, казав батько, немає рівної їй за обдаруванням людини. Але я не знав, що вона ще з виду така молодява і вродлива. Тонкий ніс, чорні коси, зміючись, спадали аж до колін, великі чорні очі пожвавлювали обличчя. Тільки помітна вже огрядність виказувала вік, свідчила про те, що молодість Уктам минула.

— Не журіться, — мовив Зубов. — Вони від нас не втечуть.

— Нехай вам аллах допоможе! — Уктам зняла руки, мов для молитви. — Ну, голубоньки мої, рушаймо. Коли ж до вас звернутися по відповідь, начальнику?

— Ми самі вас сповістимо, — пообіцяв Зубов.

Усі гуртом вийшли на подвір'я. Жінки посідали у дві брички, що чекали на них у дворі ДПУ. В кожну було запряжено по коняці.

— Добре, що хоч брички не відібрали. Упізнали нікчеми, що то не наші, а торговця чаєм Абдукадира.

Нарешті у супроводі двох міліціонерів вони рушили в дорогу, здійнявши хмару куряви на вулиці.

— Надто вже щедрий ти на обіцянки, — закинув Джура Зубову.

— Боїшся, що не спіймаємо Худайберди?

Джура не відповів.

— Спіймаємо, неодмінно спіймаємо, — проказав Зубов рішуче і, поглянувши на мене, всміхнувся. — Ось бачиш, допомога прийшла. Спіймаємо басмачів, Шукуров?

— Сабір, — поправив я стримано.

— Авжеж, Сабір…

— Хіба я знаю, — відказав я ухильно.

— Спіймаємо, — запевнив Зубов і, підкрутивши вуса, заквапився до свого кабінету.

— Зголоднів? — спитав Джура.

— У мене є перепічки і богирсаки.

— Прибережи їх, ще знадобляться, — порадив Джура. — Зараз підемо на базар. До речі, там і діло є у нас.

Був полудень, та базар вирував на повну силу. Чого там тільки не було! Щедрі дари землі й хутряні шапки, простирадла і грамофони з трубами, схожими на квітки кручених паничів, яскраво-червоні паляки^[9], в які жінки, що ніколи не виходили на вулицю, вкладали, вишиваючи, серце й душу, і сюзане машинного виробництва, котрими накривають одяг, розвішаний на жердині попід стелею…

Неповторні східні базари мають, певна річ, притаманні тільки їм риси. Найхарактерніша полягає в тому, що на них завжди панує своєрідний лад. Хоч би який був тривожний час і хоч би яку силу товарів навезли базарувальники, ніякої плутанини не виникне, і той, хто прийшов по тюбетейку, не піде в куток, де продають чапапи. Так воно є на міських базарах, так і на кишлачних.

Алмаликський базар я бачив уперше. Він справив на мене подвійне враження. Тут можна було купити все що забагнеться, аби тільки гроші. Але в ті часи більшість людей свій товар не продавали, а намагалися поміняти. Так було і в Алмалику. Я на власні очі бачив, як пару чобіт виміняли на чотири вівці.

Ми саме проходили ряди, де продавали тюбетейки, коли на пальцях якоїсь жінки, що затуляла своє обличчя білою хусткою, я побачив дві обручки. Згадавши список Уктам-яллачі, я доторкнувся до руки Джури і пошепки сказав:

— Обручки!

Джура посміхнувся:

— Думаєш, басмачі такі дурні?! Одразу на базар понесуть свою здобич? Ні, ука^[10], ті брязкальця тепер далеко. Як не в Кабулі, то у Стамбулі.

— А чого ж товариш Зубов?..

— Зубов знав, що казав, — мовив Джура. — Але про це потім, а тепер ходімо он на той куток.

Пропхавшись поміж базарниками, ми подалися до чайхани, що стояла на березі ставка. Але, не дійшовши до неї, Джура раптом зупинився біля пишновусого шевця, що сидів на стільчику під дувалом.

— О, Натанбай? Знову на базар потягло?

— Ассалом алайкум, товаришу начальник! — Швець із несподіваною для його постави спритністю підхопився з місця і, приклавши руки до грудей, уклонився. — Як ви себе почуваєте? Сідайте, товаришу начальник, будьте ласкаві. — Він притьмом витер шматком оксамиту, яким наводять блиск на чоботях, ще один стільчик і підсунув його до Джури. — А це ваш молодший брат? — спитав, показавши на мене. — Дуже схожий на вас, дуже схожий!

Не відповівши шевцеві, Джура сів на стільчику і знову запитав:

— А чого це тебе не видно було, Натане?

— Е-е! Товаришу начальник, — швець покрутив головою. — Життя є життя. Радянська влада нам щастя принесла, сказала: — Ти, єврею, теж людина. Життя підганяє, от і ходимо, товаришу начальник. П'ятеро дітей маю, а з жінкою разом — шестеро на моїй шиї сидять, товаришу начальник, і всі їсти просять. А ви ж як себе почуваєте, товаришу начальник? Щось я вас ніби кілька днів не бачив?

— У Тангатопди їздив, — незворушно відказав Джура. — Робота, розумієш, Натан…

— Так, так, і у вас нелегка робота, товаришу начальник, — скрушно зітхнув швець… — Багато у вас ворогів, кругом — вороги. Сьогодні спокою не маєте, а завтра, хто знає, де й душа ваша буде?!

— А сам ти що там робив? — зненацька запитав Джура.

— Я?! У Тангатопди?! — Шевцеві очі рогом полізли.

— Ти-ти. Я тебе там бачив.

— Не глузуйте з мене, товаришу начальник, я ж бо теж людина. Що мені в Тангатопди робити? В Ахангароні я був, це правда. Шкіри на підошви привіз. Не глузуйте з бідного єврея, товаришу начальник. Я сам слабий, і жінка слаба. А п'ятеро дітей їсти просять. Радянська влада нам щастя принесла…

— Ураза коли бачив? — перепинив його Джура.

— Товаришу начальник!.. — Швець розпростав руки й посміхнувся. — Ну й пильне око у вас, товаришу начальник, спасибі вам, пильне око у вас! Та я оце вже місяць буде, як його бачив, товаришу начальник. Дві шкіри приніс був мені. Купив я ті шкіри, аллах свідок, і гроші віддав.

— Не бреши, Натане, — спокійно застеріг Джура.

— Товаришу начальник, я теж людина, навіщо кажете «не бреши». Я й так не брешу.

— Брешеш. Три дні тому ти бачився з Уразом.

— Не мучте, мене, товаришу начальник. — Швець навіть сльозу пустив. — Радянська влада нам щастя принесла, а ви кажете — не бреши. Раніше, товаришу начальник, мій дім був біля базару, а тепер я живу якраз проти ДПУ. Хай аллах простить того, хто обмовив мене!..

— Ну, гаразд, може, я й справді помилився, — погодився Джура, поглянувши спідлоба на шевця. — Мабуть, то був хтось інший…

— Солодка в ваших устах правда, товаришу начальник, — зрадів швець. — Авжеж, людина на людину схожа. Усі ми однакові, товаришу начальник. Усі від батька нашого Адама пішли. Звісно, що помилилися…

— Скільки ти взяв з нього за чоботи? — раптом підвівшись, спитав Джура.

Натан зблід, став білий, мов крейда.

— Товаришу начальник… Дорогенький… Я ще… я ще нічого не брав з нього.

— Коли Ураз прийде додому?

— Завтра… Завтра ввечері. Товаришу начальник… товаришу… Тепер він…

Швець, притиснувши руки до грудей, підвівся зі стільчика і ступив до Джури, наміряючись ще щось тому сказати.

— Тільки це я й хотів від тебе дізнатися, — випередив його Джура і, повернувшись, рушив далі.

Я нічого не збагнув з їхньої загадкової розмови. Хто такий Ураз? Що спільного в нього з цим метикованим шевцем? Мені дуже кортіло негайно про все довідатись, та я вирішив перебороти свою цікавість, а водночас і голод, що, здається, однаково дошкуляли мені.

Сяк-так підобідавши динею та чаєм з перепічкою, схожою скоріше на макуху, ми повернулися в ДПУ. Голоду я майже не вгамував, бо, крім цього обіду, що його й язик не повертався обідом назвати, — від раннього ранку нічого більше не їв.

Тільки в управлінні я спитав:

— А хто такий Ураз?

— Мій давній знайомець, — відповів Джура. — Розумний, відважний чоловік, але не на ту стежку став.

Як розповів Джура, Ураз раніше чабанував. Глядів у горах кінські табуни одного ташкентського бая. Коли в Туркестані було встановлено Радянську владу, бай, забравши своє майно, утік до Афганістану. Слідом за ним погнав табуни коней і Ураз. Та по дорозі до кордону зник. І не сам, а з табунами разом. Тільки не подумав, що він з тими табунами робитиме. Здати державі, бачиш, пожалів, а без цього, зрозуміла річ, яке в нього могло бути життя. От і злигався з басмачами.

— Чого ж ми не заарештували Натана? — здивувався я.

— Немає підстав для арешту, — відповів Джура.

— Та ви стільки про нього знаєте…

— Знаю, але сам не бачив.

— А чоботи?!

Я не знав, що думати від подиву. Адже головний обов'язок ДПУ — боротися проти всіх внутрішніх ворогів. Та ось він — попихач ворожий, чого ж його не хапають, чого зволікають, щоб він тим часом ще більше лиха накоїв?! Як це збагнути? А може, і Джура з ними заодно? Я аж здригнувся на цю думку. Та Джура урвав мої розмірковування.

— То правда, про чоботи я казав. Але ті чоботи були на Уразових ногах. Натан пошив — Ураз озув. А може, він украв їх у Натана? Уяви собі, що Натан саме так і сказав би, і нам нічого було б йому заперечити. А тим часом він нам дав дуже важливі відомості. Схопимо Ураза, багато чого з'ясується. Тоді й про Натана можна буде подумати. Ну то що, правильно я кажу чи ні?

Я знизав плечима: хтозна… Його аргументи були вагомі, а проте вони мене чомусь цілком не переконали. Та Джура не зважав на це і провадив далі:

— Тепер подумай ось про що… За віщо нам зараз арештовувати Натана? За зв'язок з басмачами? Тоді, виходить, ми повинні заарештувати в кишлаку всіх, до кого заходили басмачі?.. Тоді й співачок не треба було відпускати? Хто знає, може, й вони басмацькі вивідачки? Такої підозріливості ми не можемо собі дозволити. Натан — боягуз, він зробить усе, що ми скажемо, а скажуть басмачі — він і те зробить. Ти ж бо чув: п'ятеро дітлахів і жінка — шоста… — Джура всміхнувся. — Життя є життя. Заарештовувати шевця не можна. Треба зуміти використати його. Настане час, і він буде повністю з нами.

До кімнати ввійшов Зубов.

— Склади протокол тангатопдинської справи. Прокурор просить, — сказав він.

— Складемо… — відказав Джура, запрошуючи Зубова сісти. — Послухай, Костю, здається, Ураз спіймався…

— Невже?! — зрадів Зубов.

— Натан сказав. Завтра той має бути вдома.

— Молодець твій чоботар!

— А звісно, що молодець. Тільки тепер у нього душа в п'яти сховалася. Будеш на базарі, підбадьори його трохи.

— Це можна… — Зубов рушив до виходу, але на порозі спинився. — Хто піде з тобою?

Джура кивнув на мене.

— Шукуров? — Зубов потягся рукою до вуса.

— Сабір, — знову нагадав я.

— Так-так, Сабір, — потвердив Зубов. — Ну, гаразд. Тільки будь обережний. Це ж для нього уперше…

— Постараюсь, — мовив Джура.

Зубов вийшов. Я нетямився з радощів.

Того дня ми працювали до ночі. Складали протокол тангатопдинської справи. Джура диктував, а я записував. Згодом ми так і працювали. Щоправда, він і сам непогано писав, але чи то йому набридла писанина, чи, може, вважав, що мій почерк кращий, в усякому разі, відтоді упорядкування документації лягло на мої плечі.

А в Тангатопди ось що сталося: басмачі наскочили на кишлак уже смеркома. Усіх, хто був удома, зігнали на майдан посеред кишлаку і пов'язали. А щоб не закидали, що вони жорстокі й бездушні, повиносили з домівок матерям колиски-бешики з немовлятами. По тому знов пішли по оселях — забирали все, що в око впаде. Пограбоване добро нав'ючили на коней і поїхали, захопивши з собою двох дівчат та вісьмох хлопців. З худоби на весь кишлак нічого не лишили. Навіть чиюсь заслаблу корову, що не могла ходити, зарізали й тушу поклали на коней.

Звістка про цей напад надійшла в Алмалик вранці наступного дня. Джура і кілька міліціонерів негайно рушили в неблизьку дорогу і опівдні добулися до Тангатопди. Люди все ще сиділи на майдані, просто на землі прив'язані одне до одного. Від'їжджаючи з кишлаку, басмачі наказали: «Сидіть і не ворушіться!» І бідолашні люди сиділи, боячись поворухнутись. Аж тепер, побачивши міліцію, зняли галас, жінки вдарилися в плач, чоловіки заходилися розтинати пута, якими були пов'язані. З'ясувалося, що напад вчинили джигіти курбаші Худайберди.

— З усіх басмачів вони найскаженніші! — пояснив Джура. — Худайберди не милує нікого, ладен мститися на кожному стрічному за втрачені маєтки, за свого батька.

— А хто його батько?

— Махкамбаєм звали. Старий мав чималий табун коней. Кажуть, нещодавно помер. Не знаю, правда то чи брехня.

І от саме того дня, вже надвечір, Джура побачив у Тангатопди Ураза. А поруч із ним чоловіка, дуже схожого на шевця Натана. Чого Ураз приходив у кишлак, важко сказати.

— Вороний у нього — що той аероплан. Досить Уразові скочити в сідло — шукай вітра в полі, ніхто не наздожене. Того дня він теж був на своєму коні. Тричі вже вислизав Ураз із моїх рук. Та цього разу не втече.

Джура проказав ці слова дуже спокійно. І за тим спокоєм крилися незламна рішучість і певність. Він взагалі не любив говорити багато й пишномовно, і кожну свою думку вмів висловити коротко і просто. Я від першого дня був зачарований цим його вмінням. А згодом ще багато чого навчився в нього і на все життя полюбив цю людину. Хоч би де я був, хоч би що говорив, перед очима в мене раз у раз виникає його спокійне обличчя, і я чую його розважливу мову. Я дуже хочу бути схожим на нього, навіть говорити так, як він.

Того разу я лишився ночувати в Джури. Він мешкав в одній з кімнат великого, з верандою і просторим подвір'ям будинку, конфіскованого в якогось багатія і відданого алмаликській міліції. Кімната була порожня: крім залізного ліжка, в ній не було нічого. Джура постелився долі, а мені відступив своє ліжко. Я не погоджувався, та Джура і слухати не хотів.

— Лягай, лягай. Завтра ще одне ліжко поставимо. Тут і житимеш.

Заперечувати було марно. Я ліг, але довго не міг заснути. Встав і розчинив вікно, виглянув надвір. Стояла тиха осіння ніч. На темному, бездонно високому небі, мов далекі пломінчики каганця, поблимували де-не-де зорі. І більше нічого не було ані видно, ані чутно. Алмалик поринув у глибокий сон, наче все довкола затопила безшелесна вода. Джура як ліг, так одразу й заснув. Пережиті роки вже полишили свої безжальні знаки на його сухорлявому обличчі, що було зараз спокійне і безтурботне, як і ця глибока ніч. Мені здалося, що один тільки я не спав у цілому світі. Проте спокій уже оселився і в моїй душі, у моїх думках… Нове місце, нова робота більше не лякали мене, скоріше навіть вабили, і хоч моє майбутнє, як і ця безшелесна ніч, було сповнене темряви й невідомості, я був певен, що його визначатимуть події, які досі мені й не снилися.

Отак почався й скінчився мій перший день в Алмалику, що докорінно змінив моє життя, кинувши мене в обійми небезпечного і тривожного світу.

Уранці Джура збудив мене. Надворі стояв густий сірий туман. Опівнічні думки, видно, ще не вивітрилися в мене з голови, бо я відразу й не збагнув, де опинився. Та, почувши голос Джури, помалу прийшов до тями.

— Час уставати, ука, — сказав він і вийшов надвір.

За ним, похапки вдягнувшись, вискочив і я.

— Поснідаємо в дорозі, — мовив Джура. — До вечора ми повинні заїхати в Бештерак. Он твоя коняка. Сідай.

Посеред двору я побачив шкапу, прив'язану до груші. Вона була, мабуть, така сама оспала, як і я.

— Старенька. Бігати вже не може, — пояснив Джура. — Але, якщо сьогодні ми упораємо одне діло, матимеш доброго коня. Ну, рушаймо!

Виїжджаючи з воріт, Джура згадав:

— Богирсаки забув.

Я скоренько метнувся по свій клунок, і ми рушили один за одним по курній дорозі. Джура казав правду — бідолашна шкапина була стара, та ще й — на лихо — кульгава, бо, певно, десь загубила підкову. Раз у раз підбадьорюючи її лозиною, я наздоганяв Джуру, та за мить знову лишався позаду.

— Ви всіх новачків такими шкапами наділяєте? — урвався мені зрештою терпець.

— І за таку подякуй, — усміхнувшись, мовив Джура. — Якби не добув, довелося б тобі пішки йти. Ану, дістань кілька богирсаків.

Я простягнув йому клунок.

Десь опівдні ми дісталися до зруйнованого й покинутого кишлаку на гірському узбіччі. Поблизу не було жодної живої душі, жодної худобини. Оселі без покрівель, провалені дували, земля всіяна здоровецькими камінними брилами, що їх обома руками годі обійняти. Такого руйновища я ще ніколи не бачив.

— Що тут сталося? — спитав я, зіскочивши з конячини.

— Цю місцину люди називають Селькельди, тобто «сель пройшов», — пояснив Джура. — Щороку потік селю, збігаючи з гір, нищить худобу, будівлі і навіть людей. Цей сель не ліпший від басмачів. Кілька років тому держава виділила людям, що жили тут, землю поблизу Алмалика. От увесь кишлак туди й переселився.

— А хіба не можна було греблю якусь поставити, щоб людям не довелося переселятися? — здивовано спитав я.

— Яку там греблю, ука, де для такого будівництва сили і коштів узяти? Тепер легше переселитися, аніж греблю насипати. Вільної землі у нас багато, а сили поки що мало. Колись прийде час, оживуть ці місця, зміняться невпізнанно. Будемо живі-здорові, тут такі кишлаки виростуть, усім на подив. І люди, що відселилися тепер, як схочуть, зможуть повернутися на рідну землю. Ось так, а тепер поглянь, що там у тебе є попоїсти?

Я розв'язав клунок — у ньому лишилося з десяток богирсаків та півперепічки. Сівши поряд, ми не кваплячись почали обідати.

— Одразу видно — пестунчик ти у своєї матусі… — жартома мовив Джура, розламуючи перепічку на менші кусники.

— Звідки ви знаєте? — всміхнувшись, поцікавився я.

— На сметані замішувала тісто. Давно я нічого смачнішого не їв.

Я підсунув рештки перепічки ближче до Джури, а сам заходився біля богирсаків.

— Отже, ти сам ташкентський? — поцікавився Джура.

— Так. Мій батько вчитель. Він ще до революції школу відкрив. Його звуть Міршукур-домла. Може, чули про нього?

— Ні, не чув. А я родом з Тойтюбе. Потім ми переїхали сюди, в Шагози. — Джура кивнув у бік гірських відрогів. — Це недалеко за Бештераком. Біля самого підніжжя он тих гір. Доводилося тут бувати?

— Тут?! — здивувавсь я. — Ні, я сюди вперше заїхав.

— Ну, як не доводилося, то ще побуваєш. Ось спіймаємо Худайберди — і побачиш мій кишлак. А зараз небезпечно: Шагози — басмацьке гніздо. Ну, то що, відпочив, поїдемо далі? Твоя конячка, либонь, теж трохи перепочила.

— Рушаймо, — погодився я.

Ми знову посідали на коней. Незабаром відчули, що стало холодніше. Знявся легкий вітер. Він приніс від підгір'я якісь солодкі пахощі. Ми їхали та їхали, аж поки стали помалу мерхнути іі темнішати вкриті снігом верхів'я гір.

— Ну от, тепер уже й Бештерак недалеко, — мовив Джура, вказуючи на згір'я, що громадилося попереду. — Перевалимо через отой горб і одразу потрапимо до Ураза в гості.

Не знаю чому, але я ніяк не міг подолати в своїй душі недовіри до метикованого шевця. Тому спитав:

— А чи не обдурив нас часом Натан?

— Ні, — рішуче заперечив Джура. — Навіщо йому нас дурити? Адже завтра ми його знову побачимо. Що тоді? Тут нас може спіткати невдача, тільки якщо Ураз не зайде додому переночувати. Але Натанової провини в тім не буде, бо він гадає, що ми на Ураза чатуватимемо в Алмалику.

— А в мене однаково немає до нього довіри, — сказав я. — Треба було нам узяти його з собою.

— Навіщо? — здивувався Джура. — Щоб він побачив, як ми хапатимемо Ураза?

— Це теж не зашкодило б, — сказав я, не знайшовши кращої відповіді.

— Якраз і зашкодило б, — стримано заперечив Джура. — Ти ж бо сам чув, як швець казав, що він — теж людина. Навіщо ж нам з нього «зрадника» робити? Ураз побачить його і скаже: Натан — зрадник…

— Але ж ми однаково Ураза арештуємо, — не зрозумів я. — Нехай собі, що схоче, те й каже!

— Ураз… — замислився Джура. — Ураз звичайнісінький чабан. Може, й не варто його отак відразу арештовувати?

Це вже було таке, чого я і зовсім не міг збагнути. Хіба ми не для того вибралися в дорогу, щоб схопити басмача?! Але, якщо його не варто арештовувати, то що ж із ним робити? Може, відпустити на всі чотири вітри? Тоді навіщо його ловити?

Оце так я міркував, але відповіді не знаходив. Джура дивував мене щодалі більше. Про чекістів і співробітників карного розшуку я чув безліч дивовижних історій і на підставі тих розповідей мав про них цілком виразне уявлення. Проте Джура зовсім не був схожий на той образ чекіста, що склався колись у моїй уяві.

До кишлаку ми дісталися вже поночі, і в темряві я не побачив жодної тополі — не кажучи вже про п'ять, що могло б пояснити назву Бештерак, тобто «п'ять тополь». З-поза присадкуватих дувалів звисало гілля якихось дерев — чи то урючин, чи то горішин, — проте аж ніяк не тополь.

Заїхавши в кишлак, ми рушили далі вузенькою вуличкою і, спинившись проти чигиря, безгучно позлізали з коней побіля кокандської гарби, що стояла, задерши до неба свої голоблі. Довкола панувала мертва тиша, навіть собачого валування не було чути.

Джура припнув коней до колеса гарби і, торкнувши мене за плече, шепнув:

— Ходімо.

Далі була хистка кладка через арик, а за ним чиєсь подвір'я. У глибокій темряві не видно було нічого, крім похиленого до самої землі гілля чорних дерев.

— Тут? — спитав я, побачивши, як сяйнули біля мого обличчя очі Джури.

— Тихо! — пошепки застеріг він. — Іди за мною.

Перейшовши це подвір'я, ми опинилися на сусідньому. Тиша обступала нас з усіх боків. Мені навіть подумалося, що цей кишлак такий самий безлюдний і німий, як Селькельди. У ту ж мить поряд, прямо проти мого обличчя заіржав кінь, за ним озвався собака, і знов запала тиша.

— Вчасно прийшли, — прошепотів Джура. — Намаз відправляє.

— Хто відправляє намаз? Де? — Я нічого не бачив.

Джура мовчки підштовхнув мене вперед. Ми рушили вздовж дувала. Зненацька ліворуч від мене щось заворушилося долі, прямо на землі. Я завмер, але наступної миті збагнув, що то була тінь від людини. Вона то більшала, то меншала, то раптом завмирала на місці. Аж тепер я збагнув, звідки та тінь узялася: то Джура скрадався поперед мене до хвіртки. Проминувши її, ми підійшли до будинку. На вікні поблимував каганець, а на покуті сидів спиною до нас огрядний чоловік і бурмотів молитву.

— Ураз, — шепнув Джура і, не чекаючи на відповідь, навшпиньки подався до дверей. Я безшелесно скрадався слідом за ним. Серце в мене калатало страшенно.

Ми так тихо ввійшли до кімнати, що Ураз, поринувши в молитву, навіть не обернувся. Джура ступив нечутно кілька кроків уперед, підняв з підлоги маузер, що лежав біля молитовного килимка, неквапом повернувся до вікна, де стояв я, сів долі, схрестивши ноги, і став чекати, коли господар закінчить молитву.

Проказавши заключні слова намазу, Ураз повернув голову ліворуч, вимовив: «суф» і… скам'янів, відчувши, мабуть, що він не сам у кімнаті. Не знаю, скільки тривала та мить, але й досі, хоч відтоді минув не один десяток років, виразно бачу перед собою, наче в ту ніч, його заціпенілу, скоцюрблену постать. Скошені очі Ураза зблиснули страхом і люттю, обличчя зблідло, втратило барву. Потім заворушилися, щось шепочучи, губи поміж густою бородою й вусами, він, наче нічого й не сталося, повернув обличчя праворуч, ще раз з придихом вимовив: «суф» і склав руки для фотихи^[11].

Прочитавши, фотиху, Ураз посидів якусь мить непорушно, а тоді сказав:

— З'їв-таки мене!

— Ні, — спокійно заперечив Джура. — Це ти сам з'їв себе.

— Зараз поведеш?

— А чого зволікати?

— І то правда, — погодився Ураз. — Тоді піду попрощаюся з дітьми.

— Твоя воля, — дозволив Джура. — Але нікому жодного слова про те, хто ми і що тебе заарештовано. Скажеш, що свої люди. Зрозумів? І не здумай тікати. Ти-бо знаєш, як я стріляю.

— Чого ж ти в Тангатопди не стріляв? — глузливо посміхнувся Ураз.

— Коня твого пожалів.

— Так, за мого коня сам Худайберди сто баранів давав. Жартівник!

Ураз сказав щось іще і вилаявся, але я нічого не зрозумів.

До кімнати ввійшла молода жінка — в одній руці вона тримала таріль плову, другою притискала до себе дитину. Побачивши нас, злякалась і прикипіла на місці, стривожено дивлячись на Ураза.

— Плов висип у кухоль. Я їду, — сказав Ураз і поглянув на Джуру, той кивнув головою. — Та мерщій!

Жінка миттю зникла.

— Ходімо, — Джура показав очима на двері.

У дворі дружина подала Уразові зав'язаний у хустку кухоль і ледве чутно спитала:

— Коли вас чекати?

— Це тільки аллах знає, — похмуро відповів Ураз. — Дитя бережи.

Коли ми вже виходили з кишлаку, Джура простягнув поводи моєї конячини Уразові.

— Сідай на цю шкапу.

— Оце-то подарунок!

Ураз вилаявся, але виліз на конячину. Свого коня Джура віддав мені.

— До Алмалика на моєму доїдеш, — сказав, скочивши на Уразового огиря, що аж затремтів під чужим вершником. — А там забереш цього. Он який ти везучий хлопець виявляється!

Ми рушили в дорогу: Ураз і Джура — стремено в стремено, я трохи позаду. Їхав і досі не вірив, що нам так поталанило. Бо і в думці ніколи не припускав, що можна отак без стрілянини схопити басмача. Джура має рацію, нам здорово пощастило.

— Не треба було мені сьогодні приїздити, — проказав раптом Ураз, наче потверджуючи мої думки. — Поганий сон бачив: ніби син помер.

— Довго житиме — кажуть люди на такий сон, — озвався Джура.

— Хочеш сказати, що аллах доточить йому мого недожитого життя? — гірко посміхнувся Ураз. — А втім, нехай, аби тільки почув аллах твої слова… А ти таки зух, міліціє, справжній зух! Чув я про тебе немало. Спритний, мов мисливський пес. І як це ти дізнався, що я приїду?!

— Ти теж не в тім'я битий! — мовив Джура. — Тричі від мене тікав.

— І сьогодні б утік, якби не забарився. Але затям, міліціє, Худайберди враз дізнається про мене. Отож начувайся. Він за одного мене тисячу ваших душ вигубить.

— Такий кровожерний твій хазяїн?

— Ти його не знаєш, міліціє, — запалюючись, доводив Ураз. — Справжній дракон. Кого хочеш проковтне. Але мені він не хазяїн. Я сам собі хазяїн. Затям це, міліціє, я сам собі хазяїн!

— Так воно й повинно бути. У нас теж кожен собі хазяїн, — стримано зауважив Джура.

— Не мели дурниць! — різко урвав його Ураз.

— Це не дурниці, — заперечив Джура. — Так воно і є у нас. Кожен сам собі хазяїн.

— У кого це — «у нас»?

— У нас, тобто в усіх, хто визнає Радянську владу.

— Он куди ти хилиш?.. — посміхнувся Ураз.

— Так, саме сюди й хилю, — погодився Джура. — Бо так воно і є. А басмач, як він може бути собі хазяїном? Хіба він людина, щоб бути собі хазяїном?

— Ет, облиш цю порожню балаканину, міліціє! — злісно заперечив Ураз. — Басмачі теж усякі бувають. Мій дід і батько були чабани, і я сам чабанував, ти знаєш.

— Якщо ти чабан, чому ти проти нас?

— Бо ви… — на мить Ураз завагався, а тоді рішуче сказав, — бо ви релігію потоптали, мусульманство винищити хочете!..

— Оце і є справжня дурниця! — засміявся Джура. — Не твої це слова, приятелю. Бачиш, як легко тобі голову заморочити. Більшовики не вірять у бога, це правда, але вони нікому не забороняють вірити. Хочеш молитися? Молися, будь ласка. Хочеш до мечеті ходити? Ходи собі на здоров'я! Тільки на чуже добро не зазіхай, вдовольняйся тим, що заробив власною сумлінною працею! Щоб не було ані бідних, ані багатих. Щоб усі були рівні й жили в достатку! Ось чого прагнуть більшовики. Але я тебе розумію, приятелю, ти боїшся за вкрадені кінські табуни. Боїшся, що їх у тебе заберуть. І правильно боїшся. Бо заберемо. Якщо сам не віддаси, заберемо силою. А кому, ти думаєш, ми їх віддамо? Таким, як ти, біднякам! Добряче ж тобі, приятелю, заморочили голову. «Обернемо Туркестан на мусульманський рай!» — так, здається, у вас кажуть? — усміхнено запитав Джура. — Це, либонь, курбаші так навчає тебе?

— Не його діло теревені правити, — уже менш категорично заперечив Ураз. — У нас про це Махкамбай говорить.

— О-о! То, виходить, Махкамбай іще живий? — щиро здивувався Джура. — А я чув, що батько вашого Худайберди помер…

— Погано твоя розвідка працює, міліціє, — покрутив головою Ураз. — Атож, Махкамбай живий-здоровий. Це по-перше. А по-друге, хто тобі сказав, міліціє, що Худайберди син Махкамбая?! Ніякий він йому не син, він його годованець. Подейкують, Худайберди — син Аппанбая.

— Аппанбая? Якого Аппанбая? — сквапно запитав Джура.

— Я знаю тільки одного Аппанбая, того, що з Тойтюбе. Він помер по дорозі до святих місць. Кажуть, Худайберди його син. Але народився він, коли батько був у дорозі до Мекки. Хлоп'яті не минуло ще двох чи трьох рочків, як злодій Намаз спалив кишлак Шагози, пограбував Аппанбаєві статки і забрав собі його дружину. Незабаром Махкамбай дав йому відчіпного, взяв хлопця і почав його виховувати.

— Не може такого бути, — мало не сердито заперечив Джура. — Аппанбай вирушив у хадж через рік після смерті власної дружини!

— Ну, може, дитина з якогось кохання народилася, звідки мені те знати? — заперечив Ураз. — І взагалі, чого це тебе так зачіпає, міліціє? Може, ти й сам байський нащадок? Обличчям ти схожий на байського синка, — засміявся й собі Ураз.

— Уразе! — урвав його сміх Джура. — А від кого ти все це чув?

— Хіба я пам'ятаю, — недбало відповів Ураз. — Вуха маю, от вони і почули десь. Та й сам Махкамбай про це казав.

— А хто це може знати достеменно? Чи є така людина? — спитав Джура.

— Хіба я знаю?! Якщо хтось і знав, — де його тепер шукати? Я ж бо тобі сказав: Намаз до тла спалив Шагози, а челядь розігнав. З Аппанбаєвих служників нікого не лишилося в кишлаку. За віщо Намаз так помстився на Аппанбаєві — в раю йому місце — не скажу, бо не відаю…

— А мати… мати Худайбердиєва жива?

— Ой, міліціє, чого це ти мене в дорозі надумав допитувати? Звідки я можу про його матір знати? Одні кажуть, ніби померла вона, інші — ніби Намаз убив її. Не знаю, не знаю.

Я слухав їхню розмову і потай дивувався: чого це Джура так доскіпливо розпитує Ураза про минуле Худайберди та ще якогось там бая?.. Більше того, я бачив: мій старший товариш чимось такий збентежений, що навіть забув, здається, і про мене, і про нашу дорогу. А з Уразом розмовляє, мов не з ворогом, а з давнім добрим знайомцем. Я й сам почувався збентеженим, проте мене непокоїли не їхні балачки, а сам Ураз. Що, коли, задуривши Джурі голову своїми розмовами, він спробує напасти на нас? Що тоді робити? Я мимоволі раз у раз обмацував маузер, що висів у мене на поясі, не знаючи навіть, чи стало б мені сили стріляти в Ураза, коли б той кинувся тікати. Проте здавалося, ніби Ураз і в думці не мав тікати, а Джура не припускав можливості нападу на нього, їхали собі поряд, стремено в стремено, і гомоніли, немов двоє приятелів, що зустрілися після багаторічної розлуки.

— А ти сам, міліціє, звідки Аппанбая знаєш? — якось недовірливо спитав Ураз.

— Наймитував я в нього, — відповів Джура. — Він мене і в хадж^[12] узяв із собою.

— О-о! То ти, виходить, ходжа, міліціє?! — здивувався Ураз.

— Ні. Не дійшов я до Мекки. З півдороги мусив вернутися.

— Постривай, а це не ти порішив Аппанбая?

— Ти що, з глузду з'їхав, Уразе?! — відказав Джура, стенувши плечима. — Та я тоді бая за батька рідного мав. Курди на нас напали по дорозі з Багдада. По мені теж стріляли, сам не знаю, як я живий лишився. Одне тільки достеменно пам'ятаю: Аппанбай вирушив у хадж через рік після смерті своєї дружини. Худайберди не може бути його сином.

— Чого не знаю, того не знаю, міліціє, — мовив Ураз. — Що чув, те й переповів. Хтось, може, й знає все це краще, але ж порозбрідалися люди. От як будеш колись у Шагози, знайди там Саксанбая і погомони з ним. Він найстарший чоловік у кишлаку.

— Мені б тільки ім'я матері Худайберди взнати.

— Спитаєш у старого.

Вони замовкли. В густій темряві ночі довго чувся лише мірний, одноманітний постук копит. Звідусіль нас обступала безгомінна, темна і холодна осіння ніч. Ми вже подолали половину дороги, коли попереду забовваніли руїни Селькельди.

— Постривай, — наче згадавши щось, озвався Ураз, — ти хочеш знати, хто мати Худайберди?

— Атож, — повернувся до нього Джура.

— А ти в Худайберди… у самого Худайберди спитай!

Джура засміявся.

— Ось спіймаємо його, спитаю. Неодмінно спитаю.

— Не спіймаєш ти його, міліціє, — заперечив Ураз. — Він або втече, або всіх вас, одного по одному, кинджалом своїм перелічить. Ти зараз його спитай.

— Глузуєш? — не стерпів Джура.

— Ні, міліціє, я ж бо не хлоп'я, щоб слова на вітер кидати. Наступної п'ятниці у Худайберди весілля. Жениться. От піди на те весілля і спитай. Хочеш, я тебе проведу?

Джура не відповів нічого. А Ураз, по-своєму зрозумівши його мовчанку, додав:

— Не бійся, не втечу… Якби хотів утекти, не повертався б від афганського кордону! До того ж я не такий дурень; сам знаю, що басмачі довго не протримаються. Ну, то що скажеш, міліціє?

— Побачимо, — відповів Джура.

У Селькельди ми зупинилися перепочити. Ураз відв'язав припнутий до сідла клуночок з їжею і, схрестивши ноги, сів під урючиною, коріння якої до половини вимив потік селю.

— Сідай до мене, міліціє, — запросив Ураз, дістаючи з хустки чималий кухоль, накритий перепічкою. Під нею тьмяно поблискував масний плов з великими шматками м'яса.

— На ось, сам наріж, — підсунув Ураз шматки м'ясива до Джури.

Той, ніби чекав на це запрошення, дістав з піхов кинджал і почав краяти м'ясо.

Я примостився неподалік від них на якійсь камінній брилі і, намагаючись не думати про їжу, — бо з власних запасів у мене вже нічого не лишилося, — заходився обтирати ганчіркою маузер. У душі я був обурений поведінкою Джури. Їсти з басмачем з одної миски! Адже невідомо з чийого рису цей плов, і м'ясо — невідомо з чиєї вівці. У думці я уявив собі картину тангатопдинського розбою. Хтозна, може, саме з награбованого у бідолашних тангатопдинців добра зварено цей плов. На цей здогад у мене навіть пропала хіть до їжі.

— А твоя жінка смачно готує, — похвалив, під'ївши Джура.

— Що б ти сказав, коли б скуштував її манти! — запишавшись, мовив Ураз. — Як усе обійдеться добром, я тебе почастую. Бери ще. А чого це твій джигіт не їсть? Гей, ука, ходи сюди ближче!

— Дякую, я не голодний, — відповів я, по-дитячому закопиливши губу.

— Боїшся, що нечиста страва? — Ураз усміхнувся. — Ні, ука, Зебо — дуже охайна жінка, сама не терпить бруду. Міліціє, він, мабуть, справді гребує мною?

— Ходи-ходи сюди, — повагом проказав Джура. — Басмачем від цього не станеш.

Далі відмовлятися було незручно. Плов був запаморочливо смачний, проте я не дозволив себе ним спокусити і, взявши одну-дві пучки, удав, ніби наївся. Мені чомусь не давала спокою думка про те, що стороння людина, побачивши нас утрьох, навряд чи змогла б розрізнити, хто переможець, а хто переможений.

Згодом, уже в дорозі, я не втерпів і шепнув-таки Джурі, щоб не почув Ураз:

— Не правильно це…

Джура якийсь час їхав мовчки. Потім промовив:

— Молодий ти ще, ука, і в житті тобі ще стрінеться багато людей — і друзів, і ворогів. І не відразу ти впізнаєш, де друг, а де ворог. Отак і тут: якщо те, що ми робили, — погано, як же інакше нам дізнатися, чим дише Ураз?!

Він замовк і, щоб показати, що розмову закінчено, злегка торкнув коня острогами й поїхав далі поряд з Уразом.

В Алмалик ми дісталися з першими променями сонця, що саме виглянуло з-за гір.

— То це і є Ураз? — спитав Зубов, поглянувши на нашого бранця, що сидів, похнюпивши голову. — Викапаний басмач, мерзотник! Попомучилися з ним?

— Ні, — відповів Джура.

Зубов поглянув на мене.

— Шукуров!..

— Сабір, — нагадав я.

— Гаразд, Сабір. А ти що скажеш?

— Те саме скажу, товаришу Зубов, — відповів я. — Не намучилися. Він саме намаз відправляв, коли ми прийшли.

— От бачите! — не знати чого зрадів Зубов. — Релігія теж, буває, користь приносить. Та ще кому! Більшовикам! Ну, то що, приятелю? — він повернувся до Ураза. — Кажуть, ти заприсягся був мене повісити? А що ж тепер буде?

Ураз промовчав.

— Дурень ти, приятелю, безголовий дурень, — вів своєї Зубов. — Ну, що чабанові можуть дати басмачі?! Нагородив тебе бог силою, та розумом обділив. Макаров!

До кімнати увійшов вартовий.

— Виведи, — Зубов кивнув головою на Ураза. — Ми з ним пізніше побалакаємо.

Ураз знічено підвівся з місця. Обличчя його стало мов неживе. Біля порога спинився.

— Міліціє, — сказав, не дивлячись на нас, — кухоль дружині поверни. У хазяйстві згодиться.

— Повернемо, не хвилюйся, — пообіцяв Джура.

Мені нараз стало жаль Ураза. Якби моє право, я б його зовсім відпустив. «Іди собі, сказав би, ти вільний».

Вартовий вийшов слідом за басмачем. Підвівся і Зубов.

— Треба хліб відправити в Тангатопди. Народ там голодує. Двох чоловік досить для супроводу. А ви відпочивайте, Шукуров!

Я не озвався.

— Ах так, Сабір… — згадав Зубов. — Сабіре!

— Слухаю! — відповів я й підвівся з стільця.

— Подобається тобі Уразів кінь?

— Дуже…

— За успішне виконання завдання віддаємо його тобі як нагороду.

— Дякую! — не міг я стримати радості.

— Тільки не забудь, — додав Зубов, підкрутивши вуса, — сядеш на нього — кожен собака побачить, що ти на Уразовому коні. Не злякаєшся?

— Ні, — відповів я й усміхнувся.

— Молодець! — похвалив Зубов і вийшов.

— Ходімо, Сабіре, виспатись треба, — гукнув Джура. — Та захопи кухоль, потім Уразовій дружині повернемо. А я сам дам коням і теж прийду.

Сказав він це, а в мене й сліду не лишилося в душі від радісного настрою. Уранці ми ще втрьох; їли плов з цього кухля, і пучки наші стрічалися над ним. А тепер Ураз під вартою, і невідомо, що з ним буде далі. Я згадав його дружину, що, тримаючи на руках немовля, питала з тривогою в голосі: «Коли вас чекати?» — і серце моє ще дужче защеміло.

— Джуро-ака^[13], — спитав я стиха, — а що Уразові буде?

Джура довго мовчав, а потім сказав у задумі:

— Це від нього самого залежить.

Я не зрозумів відповіді, проте відчув, що Джура також думає про долю Ураза, і трохи заспокоївся. З одного боку, як сказав би Зубов, жаліти «затятого басмача» було принаймні недоречно. Чи пожаліли б вони нас, якби ми попалися їм до рук? Може, саме Ураз і постріляв би полонених. Присягався ж він повісити Зубова! І все-таки тепер він у мене, та і в Джури — я це бачив — викликав співчуття і жаль.

У кімнаті, де жив Джура, хтось уже встиг поставити ще одне ліжко, біля самого вікна. Скинувши чоботи, я приліг на ньому і заплющив очі. Та сну не було. В моїй уяві зринали картини нашої нічної пригоди. Перед очима раз у раз з'являлися Ураз і його молода жінка, що, притиснувши до грудей дитя, благально дивилася то на чоловіка, то на нас; зринали руїни Селькельди, у вухах озивалися слова Джури, надтріснутий Уразів сміх, їхні розмови про Аппанбая та Махкамбая. Хто вони такі? Навіщо Джурі знати минуле Худайберди, ім'я його матері. Усе це мене цікавило й бентежило, не даючи спати.

Справді-бо, навіщо ДПУ знати про минуле ворога, що однаково рано чи пізно попадеться нам у руки, як не живий, то мертвий. А наш обов'язок — його спіймати, щоб тут, на нашій землі, запанував мир і спокій. Отож мене щиро дивувала поведінка Джури, а якщо точніше сказати, я її просто не розумів. Звичайно, смішно навіть думати, ніби він ворог. Якби це було так, Джура не ловив би Ураза або принаймні дав би йому втекти по дорозі до Алмалика. Зрештою й Ураз говорив з ним не так, як говорять зі своїми. І все-таки щось змінилося в поводженні Джури після того, як ми спіймали Ураза, — якийсь він надто замислений став, чи що. Я давно це помітив… От і зараз: прийшов, ліг, а спати — не спить, як і я. З боку на бік перевертається. А тепер ось сів просто на ліжку, підібгавши під себе схрещені ноги, скрутив цигарку і смалить. Кімната в одну мить сповнилася їдкого диму, аж я закашлявся.

— Збудив я тебе? — ніби вибачаючись, проказав Джура. — Не можу заснути.

— Та я й сам не спав, — признався я.

— Ти не куриш?

— Ні.

— От і добре, — похвалив Джура. — Раніше я нас^[14] закладав під язик. Та Зубов сварився. Тоді я почав курити. А воно один чорт — що собака, що хорт. Але поки курю, ніби відпочиваю. А ти ж чого не спиш?

— Та так просто… А ви? — спитав я, поглянувши на нього.

— Оце ж і я так просто. Правильно ти сказав, — мовив Джура. — Хочеться полежати, ні про що не думаючи, аж не виходить. Думки не дають… Тобі скільки років?

— Сімнадцять.

— Е-е, та ти ще зовсім дитя. Тобі ще нема чим журитися. — Джура скрушно зітхнув. — А мені вже сорок шостий пішов. Лежу, копирсаюся в пам'яті — от і нема спокою. Сьогодні взагалі в голові у мене якийсь розгардіяш. Думки, хлопче, така штука, тільки дай їм волю, до сухот доведуть.

— Про що ж ви думаєте? — поцікавився я, не зважившись прямо спитати про хадж та про загадкову розмову Джури з Уразом.

— Є мені про що думати, — мовив Джура. — Я в твоєму віці вже був одружений. Могли й діти бути. Може, навіть старші за тебе.

— А жінка ваша… вона що, померла? — спитав я.

— Не знаю. — Джура знову скрутив цигарку. — Нічого тобі не можу сказати. Може, померла, а може, живе десь…

Він затягнувся два-три рази і, замислившись, замовк.

— Учора я тобі казав, — промовив він трохи згодом, — що родом я з Тойтюбе. Там і виріс. Тільки батьків не пам'ятаю…

Того разу я почув неймовірну історію, що вкрай розтривожила мене, примусила замислитись над тим, який все-таки складний цей нібито знайомий нам світ, скільки дивовижних таємниць ховає він у собі. Історія була така незвичайна, що могла б здатися вигадкою, коли б її розповів мені не Джура, який сам зажив усіх тих пригод. Хіба ж можна було йому не вірити. Я й досі чую його сповнений муки голос, бачу його зажурені очі…

— Мати моя померла від пологів одразу після того, як я з'явився на світ, — розповідав Джура. — Що сталося з батьком, я так і не знаю: одні казали, буцім його в степу вовки розірвали, інші — буцім бай застрелив за те, що в люту холоднечу загинув у горах кінський табун. Хто тепер скаже, як воно було насправді. В усякому разі батька я не пам'ятаю. Зате пам'ятаю себе хлопчиськом на побігеньках у господі Аппанбая. Від голоду я, щоправда, не потерпав, але спокою не мав ані вдень ані вночі. І роботи, і біганини було по зав'язку. Кожен мною попихав, як хотів кудись посилав, щось наказував. А був з мене спритний і меткий хлопець. Навіть серед ночі схоплювався від найменшого дотику. Мабуть, саме тому мене й лишили в господі, коли всіх моїх перевесників у гори з табунами виправляли. Отак до сімнадцяти років я й товкся на байському подвір'ї. Потім померла баєва дружина. Може, з тиждень прохворіла й віддала богові душу. Справжнього її імені я не знаю, але всі її називали Отинбібі. Була вона і письменна, і святоблива, проте й дуже лиха… Своїх дітей, сина й дочку, вона сама грамоти навчала. А я біля них крутився, то й сам розуму набирався. Так і навчився читати й писати.

Поховавши дружину, бай не став одружуватися ще раз. Може, добро своє не хотів ділити, може, яка інша причина була, проте він так і лишився самітним. Було йому вже десь за сімдесят, але він усе ще захоплювався улоком^[15]. Замолоду і сам брав участь у змаганнях, а одного разу десь у Туркестані навіть упав з коня під час сутички і зламав собі два ребра, після чого так і лишився калікою на все життя — ходив перехняблений на один бік.

Коли минув рік після смерті дружини, бай віддав свою дочку заміж за одного ферганського бая, торговця бавовною. А тоді й сина одружив і вирядив жити в Ташкент. Незабаром у великому байському домі один тільки я й лишився з численної колись челяді. Він усіх порозганяв. А сам сидів з ранку до ночі вдома і читав книжки.

Одного разу покликав він мене до себе.

— Синку мій, Джурабаю, — сказав лагідно, — твої батько й мати чесно мені служили. Хай не мине їх райське пристановище на тому світі. І тобою я теж вдоволений. Спасибі тобі за службу.

Я злякався, подумавши, що він і мене хоче вигнати. Аж ні, бай мав на думці зовсім інше.

— Отак непомітно й виріс ти, синку, на справжнього джигіта. Скільки це тобі років тепер? — спитав бай.

— Сімнадцять, баю-ата^[16].

— Чималенько! А я в сімнадцять років уже й сина мав. Думаю оце й тебе оженити. Що скажеш?

Я, засоромившись, похилив голову.

— Хто мовчить — той не перечить. Еге ж? — усміхнувся бай. — Гаразд, будемо вважати, що домовились. Іди тепер, роби своє діло.

Не минуло й тижня, як справили той. Хто моя дружина, звідки вона, я, звісно, не знав, аж поки лишилися ми наодинці з нею у виділеній для нас кімнаті. Тільки там я вперше й побачив яка вона на виду.

Якийсь час ми сиділи з нею в протилежних кутках кімнати, не знаючи, про що говорити… Нарешті я не витримав:

— Як тебе звуть? — буркнув сердито. А чого сердито — і сам не знаю. Принаймні тепер я вже не пам'ятаю, чого гнівався на цю перестрашену чимось дівчину, що, нап'явши на обличчя шовкову хустку, тремтіла всім тілом.

У відповідь вона щось пробурмотіла, та я не розчув.

— Що ти сказала? — перепитав я, підсунувшись до неї ближче.

— Ортик… Ортикбуш, — пробелькотіла вона.

Її голосок був напрочуд ніжний, зовсім несхожий на ті жіночі голоси, які мені досі доводилося чути. Я навіть зрадів. Та нараз до моєї свідомості дійшло, що означає її ім'я. Ортик^[17]… Я здригнувся, передчуваючи якусь неприємну несподіванку.

— У тебе що, якийсь наростень?

Дівчина, все ще тремтячи, кивнула головою.

— Покажи, — сказав я, легенько штовхнувши її в бік.

Вона випростала з-під хустки ліву руку, на якій я побачив срібну обручку. А там, де починався тонкий, маленький мізинець, виднівся невеличкий, як квасолина, наростень. У мене відлягло від серця.

— Оце і все?

Жінка кивнула головою.

— А я вже боявся, що ти з двома носами вродилася, — пожартував я й потягнув за кінець хустки. — Ану, покажись!

— Ні, — перелякано заперечила вона і щільніше запнулася хусткою.

— Чого це ти? — здивувався я. — Ховатися треба від чужих, а я тепер твій чоловік.

— Бо ви… бо ви мене однаково покинете, — пробелькотіла Ортикбуш і заплакала.

— Ти що, з глузду з'їхала? Я ж не байський синок, щоб кидати свою жінку. Хто це тобі таке нашепотів?

— Усі кажуть…

— Хто це — «всі»?

— Усі, — повторила вона, проте так і не сказала, хто саме.

— Ну а куди ж я подінусь, як тебе покину?

— Бай-ата у хадж збираються. І вас хочуть узяти з собою…

Для мене це була несподіванка. Цього мені ще ніхто, навіть сам бай не казав. Та зрештою і в цій новині я не вбачав нічого жахливого. Тому знов їй дорікнув:

— Ти мене дивуєш. А що, власне, такого, якщо я в той хадж і вирушу? Нічого зі мною не станеться, повернусь. Чи боїшся, що довго чекати доведеться?

— Ні, — відмовила дружина. — Скільки скажете, стільки й чекатиму.

— Коли так, чого ж ти боїшся? — спитав я майже сердито.

— Що ви звідти нову дружину собі привезете…

Я засміявся.

— Отакої! Та ти й справді навіжена! Ще невідомо, чи я одну тебе зможу прогодувати, а що вже про другу балакати!

Ці слова, здається, переконали Ортикбуш. Вона ніби заспокоїлась і поволі стягла з голови хустку. Я остовпів — така вона була гарна. Найбільше мене вразили її очі… Чорні як ніч і водночас по-дитячому чисті й живі. А голос її мене просто зачарував…

Джура зітхнув, знову скрутив цигарку і довго мовчав. А я, не спускаючи з нього очей, нетерпляче ждав, що він казатиме далі.

— Тільки два дні ми й побули з нею разом, — мовив нарешті Джура. — А на третій, уранці, зібрала вона своє збіжжя й поїхала гарбою в Шагози, де Аппанбай виділив нам від щедрот своїх шмат землі і хатину. А я того ж таки дня подався з баєм у Самарканд. Коли б я тільки знав, яких поневірянь доведеться мені зазнати під час цієї мандрівки, скільки лиха звалиться на мою голову, то забрав би свою дружину і втік куди очі світять. Але ж нездатна людина прозирнути у свій завтрашній день. Та я тоді й не відчував сумнівів і тривог, навпаки, навіть радів з наступної подорожі. І то правда — хто ж відмовиться від нагоди побачити чужі, далекі краї. Каїр, Багдад, Мекка й Медіна, — назви цих міст раніше я й уві сні не чув. Бвй сказав, що наша подорож триватиме цілий рік, а може, й півтора. А після повернення я, мовляв, матиму і землю, і оселю. Чого ж побиватися?! А дружина моя зажурилась. Мабуть, відчувало її серце якесь лихо. Цілу ніч напередодні від'їзду вона проплакала. Я пробував її заспокоїти, але марно, став умовляти — безуспішно. Тоді насварився на неї:

— Сказилася ти, жінко, чи що?! Чого ревеш? Я ж бо не по смерть збираюся! Час вийде — до тебе ж і повернуся. Радіти треба, дурна твоя голова, що чоловік ходжею стане!

— Мені не ходжа потрібен, а чоловік. Ви мені потрібний, — промовила вона крізь сльози.

— Годі, годі! Не плач. Не боса й гола лишаєшся. Дякуй аллаху, що й дах над головою маєш і землі шмат!

Ортикбуш замовкла, побоюючись, мабуть, що я знов буду гримати. Затихла і тільки на прощання шепнула мені ще кілька слів. Отак ми й роз'їхалися: вона — в Шагози, я — в Самарканд. Однак у Самарканді пробули недовго. Може, з тиждень. А тоді рушили на Термез. Там до нас приєдналися ще з десяток прочан. Були то все заможні люди, що, як і Аппанбай, вирішили решту свого життя присвятити богоугодним ділам.

Наша подорож до Каїра була доволі приємна. З грошима, як то кажуть, і в хащі пообідати можна. Мандрували ми по-всякому: де — верхи на конях, де — верхи на верблюдах, а часом і пішки плентали. Але надто здороженими себе ніколи не почували. На кожній зупинці багатих прочан завжди чекали і коні, і їжа, і нічліг.

Аппанбай був освічений чоловік, за своє довге життя прочитав чимало книжок, і тому ми не просто подорожували, а й поклонялися святим місцям, які нам траплялися в дорозі, не кваплячись оглядали славетні міста. У Кабулі, наприклад, Аппанбай читав коран на могилі шаха Бабура, а після того влаштував учту для жебраків і сиріт. У Гераті так само вшанував могилу шейха Убайдулли. Отож помалу та неквапом, виїхавши восени з Самарканда, ми тільки навесні добулися до Каїра.

Велике місто — Каїр. Згодом я побував і в Багдаді, і в Дамаску, але навіть їх не можна порівняти Каїром. На кожному кроці тут мечеті й гробниці святих, на кожному кроці — націлені в небо стрункі мінарети. І сила-силенна люду. Всі араби ходять у білому вбранні, тільки жінки, на відміну від чоловіків, звичайно запинають обличчя. Серед білих тюрбанів ми, в своєму одязі, либонь, видавалися місцевим мешканцям справжніми почварами.

У Каїрі ми пробули цілий тиждень. Сотворили намаз у мечеті Хазрат Амр, вклонилися могилі Каїдбея, виплакалися, припавши лицями до камінних брил фіалкового й рожевого кольорів, по яких ступала нога пророка Магомета. Одне слово, кожен день нашого перебування в Каїрі сповнений був молінням й поклоніннями святим місцям. Власне, молилися, як правило, наші господарі, а ми, їхня челядь, і вдень не мали спочинку, і вночі спали з нашорошеними вухами, щоб почути, коли бай кахикне. Однак наші очі завжди були при нас, і часом, коли баї лягали відпочити в готелі, ми квапилися поблукати каїрськими вулицями. І от що я тобі скажу, ука, життя, виявляється, скрізь однакове, в усіх кінцях світу. Там теж ми бачили і багатіїв, і бідняків. По мечетях, портали яких оздоблені різьбленими з золота квітами, а склепіння немов підпирають саме небо, бідняків не побачиш. Вони й самі не насміляться зайти в такий храм помолитися. На базарі, на чільному місці, товари теж для тих мандрівників, що добрий гаманець мають. А сірома хіба що біля базарної брами сидить або на вузькій курній вуличці, де кожна гарба, проїжджаючи, здіймає хмару куряви до самого неба. Та ще на цвинтарі. Тих цвинтарів у Каїрі не злічити. За кожною мечеттю — по одному.

Після Каїра Аппанбай та його супутники вирішили оглянути ще Багдад і Дамаск. У цих містах теж на кожному кроці були мечеті, медресе та цвинтарі. І святі місця. Раз у раз ми спинялися, щоб уклонитись гробниці того чи того святого. Віддавши шану Багдадові й Дамаску, ми рушили нарешті до Медіни. Два дні верстали шлях через пустелю, зазнаючи нелюдських мук. Навкруг нас, скільки бачили очі, були самі піски і жодного деревця. Надвечір другого дня ми вгледіли попереду якесь селище, схоже здаля на наш Селькельди. Убоге, понуре селище, покинуте не знати чому його мешканцями. Провідники й погоничі верблюдів порадили нам саме тут зупинитися на ночівлю. Так ми й учинили. Наші господарі полягали спати в будинку, над яким зберігся дах, а ми — прямо на подвір'ї сусідньої садиби. І от, щойно ми обляглися, надворі зчинилася запекла стрілянина. Я вискочив подивитися, що сталося, й побачив якихось чужинців, що гасали по селищу, хто верхи на конях, а хто спішившись. Цієї ж миті щось свиснуло в мене над вухом, я поточився й упав долі. Сам не знаю, скільки пролежав без тями; коли ж розплющив очі, побачив, що на дворі вже зазорів день. Обличчя, шия, комір сорочки були мокрі. Утерши рота, я побачив на руці кров і відчув, що можу знову знепритомніти. Тоді я закричав щосили. Але на мій крик ніхто не озвався. Я насилу підвівся й, похитуючись, рушив до будинку, де зупинився на ночівлю Аппанбай. Увійшовши, я скам'янів від жаху: Аппанбай і його супутники лежали на долівці в калюжі крові. «Баю-ата!» — зойкнув я в розпачі, проте мені знову ніхто не відповів.

Так я зрозумів, що з усього нашого гурту один я тільки й залишився живий. У мене похолонуло серце: адже довкола цього мертвого селища — безмежна, безлюдна пустеля… Що діяти? Куди податись? Якби ж то я знав! Хотілося заволати на весь світ… Та хіба то допоможе?! Хто мене тут почує, хто знайде?! Час минав, сонце підбилося високо вгору, стояло майже над головою і пекло нестерпно. Повертатися до мерців я боявся, рушити кудись теж не наважувався. Але після розпачливих роздумів вирішив усе-таки вертати назад. «Хай буде, що буде», — підбадьорював я себе, рушаючи в дорогу, бо лишатися в мертвій пустці було просто безглуздо.

Понад два дні чвалав я під нещадним палючим сонцем до невеличкого арабського селища. Я довго пояснював його мешканцям, певна річ, на мигах, — хто я, звідки прийшов і що зі мною сталося. На превеликий подив, моя історія нікого не вразила й не здивувала, бо в тих місцях такі пригоди, либонь, були звичним ділом. Мені дали вмитися й перевдягтися, нагодували й напоїли. А другого дня я і двоє чоловіків на двох верблюдах рушили до місця, де сталася драма. Там ми поховали тіла вбитих, до яких уже внадилися були шакали та круки, і прочитали над ними джанозу^[18].

Разом з арабами я знову повернувся до селища. А де мені було подітися?! Розбійники обібрали убитих до нитки, отже, і я лишився без копійки. Довелося мені майже тиждень жити в тому селищі з чужої ласки, не знаючи, що робити й куди податись. Одне тільки я знав: треба добутися до якогось міста. Але як? Чим? За які гроші?..

Джура замислився і замовк на мить. Одірвавши клапоть старої газети, скрутив довгу, товстелезну цигарку і, закуривши, повів далі:

— Одне слово, ука, розгубився я тоді. А людина завжди повинна тримати себе в руках. Хтозна, яке ще лихо могло спіткати мене. На моє щастя, за кілька днів у селище зайшов караван, що прямував з Медіни в Багдад. Я насилу вблагав караванбаші взяти мене з собою. Він погодився за умови, що я всю дорогу йтиму пішки й підганятиму верблюдів. За це він пообіцяв мене годувати. Я нетямився з радощів… За кілька днів, збивши ноги до крові й перевівшись на бадилину, я дістався-таки до Багдада. А у великому місті й клопоти більші. Тут людина схожа на мураху. Хто ти? Чого сюди заблукав? Ніхто тебе не спитає, піхто тобі не поспівчуває. На багдадському базарі я розпрощався з караванбаші, уклінно подякувавши йому за добре серце, і опинився віч-на-віч з велелюдним чужим містом.

Багдадський базар вирував. Тут можна було купити все, окрім хіба що людської душі. Маєш гроші — тобі й пташиного молока піднесуть. Тільки тут я збагнув вагу тих розтриклятих грошей. Батько й мати — ось що таке гроші: маєш їх — і весь світ твій. На багдадському базарі я бачив купців, що, в одну мить втративши багатство, накладали на себе руки. А бачив і таких, що в одну мить здобували такі статки, зрівнятися з якими могли б тільки скарби самого шаха. І нікому не було діла до таких голодранців, як я.

Усі тут були пойняті жадобою багатства, прагнули будь-що забагатіти. Гроші були для цих людей пророком, базар — їхньою Меккою. Та, власне, і мені ця Мекка повинна була дати засоби до існування. Почав я з того, що вистежував на базарі якогось немічного дідуся чи бабусю і ходив за ними назирці, доки вони скупляться, а тоді зголошувався донести все куплене додому. Одні раділи, що я вчасно опинився поряд, інші сварились і проганяли, а тоді, крекчучи, самі завдавали собі на горба клумаки. Я не ображався, бо знав, що і в них кожен гріш лічений. Отак я й перебивався з хліба на воду. Базар був для мене і полем, і домом.

Так минув рік. І весь цей час думкою я линув додому, до своєї дружини. Півроку, міркував я, вона ще могла чекати. А потім, мабуть, охолола. Чи, може, ні? Навряд чи встигла вона мене покохати. Бо тільки три дні ми й були разом. Я вже насилу міг пригадати її обличчя — воно поблякло в моїй пам'яті. Отже, і моя дружина, мабуть, теж забула мене. До того ж вона молода і гарна, має хату й землю, — хто відмовиться від такої жінки?!

На цю думку серце заходилося щемом, розпука паралізувала волю. І не було кому вилити свою тугу, не було кому пожалітись. Якби знайшлася людина, що розуміла б мою мову, людина, якій я міг би повідати про свій біль та муку, мені, здається, полегшало б. Може, й була десь така душа, схожий на мене невдаха і заброда, та де ж його шукати, якщо навіть на багдадському базарі він мені не стрівся.

Минав третій рік мого перебування в Багдаді, коли мені все-таки пощастило. Одного дня я стояв, як завжди, біля воріт базару з доброю мотузкою на поясі і нишпорив очима по тих, що вже встигли скупитися. Зненацька мою увагу привернула якась ніби знайома говірка, я прислухався й почув турецьку мову. Стрепенувшись, я почав продиратись крізь натовп на ті голоси. Виявилося, що турецькою мовою говорили двоє заможних, по-європейському вдягнених чоловіків. Вийшовши з базару, вони неквапом простували до фаетона, що чекав на них на розі вулиці. Я кинувся їм навперейми, наче вони в ту ж мить могли доправити мене на батьківщину. Коли старший з них, сивоголовий чоловік, поставив ногу на приступку фаетона, я підскочив до нього й допоміг йому вмоститися на подушках.

— Дякую, — мовив той і став копирсатися в гаманці.

Та я випередив його, заволавши:

— Ні, ні! Мені не потрібні гроші! Тільки заберіть мене звідси, ага…

— Куди? — здивувався молодший.

— Куди зможете… Недоля закинула мене горопашного на чужину! Допоможіть мені вибратися звідси, — благав я їх.

Молодший турок засміявся. А сивий проказав:

— Усі ми чужинці в цьому світі, і не повинні на це нарікати… А ти що, може, турок? Хто ти є?

Я забелькотів, намагаючись похапцем розповісти свою сумну історію — і про розбійників, і про жорстоке вбивство, і про те, як сам лишився живий.

З обличчя старшого турка було видно, що він мені співчував. А молодший пошептав тому щось на вухо і знов посміхнувся. Мабуть, не вірив моїм словам.

Помітивши це, я вчепився в руку старого і став благати:

— Ага, повік вашим рабом буду, тільки заберіть мене звідси.

Старий сказав щось своєму молодшому супутникові і знов обернувся до мене:

— Гаразд. Завтра вранці приходь у порт. Спитаєш контору Іскандербея.

Мовивши так, він значливо поглянув на свого товариша. Фаетон рушив, а я обнадієний і щасливий довго дивився йому вслід.

Другого ранку я вдосвіта прибіг у порт і знайшов контору Іскандербея. Старий турок, виявляється, був багатий комерсант. Його кораблі доправляли товари в багато країн світу. Він звелів, щоб мене взяли на танкер, що перевозив нафту. Так почалися мої нові поневіряння на чужині.

Майже юнаком потрапив я у Стамбул, і прожив там вісімнадцять років свого життя. І не було, либонь, у цьому великому місті вулиці, якою б я не ходив, не було роботи, до якої б я не брався.

Заробивши якийсь дріб'язок, я передусім найняв куток неподалік від Кок-мечеті, де мешкали ще троє таких самих сіром, як і я. Один з них був носій, другий — арба-кеш, третій — продавець газет. Незабаром ми заприятелювали і жили собі мирно та дружно, а дякуючи Алібеєві, що продавав газети, були навіть обізнані з усім, що діялося в світі. Коли він знаходив у своїх газетах якусь звістку про Росію, а надто про Туркестан, то незагайно прибігав до мене, щоб прочитати все, що могло мене зацікавити.

Людину на чужині, навіть коли вона живе заможно, з'їдає туга по батьківщині. Тому не дивно, що моє серце радісно трепетало і від добрих, і від прикрих вістей з рідних країв. «Повернутися б колись на батьківщину, — мріяв я, — припасти обличчям до жовтої, мов щире золото, рідної землі, а по тому й померти не страшно». Минула моя молодість, настали зрілі літа, а туга дедалі більше ятрила моє серце.

І от одного дня — я тоді візникував, і хазяїн платив мені хоч і невеликі гроші — четверту частину виручки, проте їх вистачало на харчі, так от, одного дня я саме чекав з фаетоном біля мечеті Айя-Софія на свого пасажира, що пішов відправити намазгар^[19], коли раптом з-за рогу вихопилися хлопчаки, що продавали газети. Вони бігли й кричали:

— Революція! В Росії революція!

— Царя Миколу скинуто з трону!

— В Росії революція! Утворено Тимчасовий уряд!

Я стояв, нічого не розуміючи, проте відчував: сталося щось дуже важливе і добре. Якщо скинуто царя, то поганим це не може бути. Я негайно купив газету. Великими чорними літерами там справді було написано про революцію, про скинутого царя і про Тимчасовий уряд.

Увечері прийшов Алібей, і ми до пізньої ночі обговорювали цю незвичайну новину. Навіть хильнули трохи з радощів. Щастя розпирало нам груди…

— Сподіваюся, ти розумієш, Джуро-ага, що значить слово революція? — допитувався Алібей. — Революція — це рівність, це достаток, це гідне людини життя.

У цей вечір я відчув, що немає в світі сили, яка б могла вдержати мене від повернення на батьківщину. І сказав про це Алібеєві.

— Ми про це поміркуємо, — мовив він. — На те вона й батьківщина, на те вона й мати, щоб пориватися до неї. Та ще в такий час. Ми про це поміркуємо.

Що саме він мав на увазі, обіцяючи «поміркувати», я збагнув лише згодом. Вияляється, він надумав зібрати серед знайомих грошей, щоб вирядити мене додому. Коли я про це дізнався, то не міг утримати сліз. До смерті не забуду великодушності цих зовсім чужих мені людей.

Незабаром я розпрощався зі своїми турецькими друзями. Вони прийшли в порт, щоб провести мене в далеку дорогу, і з такою любов'ю та шаною дивилися на мене, наче то я сам звершив революцію в Росії і скинув царя.

Через п'ять днів, після набридливих зупинок у кожному порту, я прибув нарешті в Одесу. А потім через Тифліс, Баку й Ашхабад повернувся в Ташкент, у рідні місця, звідки двадцять два роки тому вирушив у свою нещасливу подорож.

Ташкент видався мені якимсь занедбаним і занадто метушливим. Місто гуло, немов розтривожене осине гніздо. На вулицях Ташкента, як і в Баку та Тифлісі, снувало багато людей з червоними пов'язками на рукавах, чувся розмірений тупіт важких солдатських чобіт. Люди, мов навіжені, кудись квапилися, бігли, сунули лавою. Зупинивши молодика з червоною пов'язкою, що йшов поряд навантаженої рисовою соломою гарби, яку тягнув віслюк, я спитав у нього:

— Що це у вас тут робиться? Куди біжать люди?

— Ви наче з неба впали, ака, — відповів той. — Куріпку^[20] спіймали! А це значить — свобода настала, ака, свобода! Ось доправлю воза додому й теж побіжу…

«Куди?» — хотів я його спитати, та молодик, щосили підганяючи віслюка, покрикуючи на нього «хих-хих», уже щезав за вигином вулиці.

Другого дня, опівдні, я дістався до Тойтюбе. Як же змінився за цей час мій рідний кишлак: похилилися хати й будинки, позавалювалися дували. Але тут теж панувала така сама метушня, як і в Ташкенті. Пішки й верхи на конях люди квапилися не знати куди. І в тій людській юрмі я не бачив жодного знайомого мені обличчя.

На колишньому Аппанбаєвому подвір'ї було також повно людей, але й серед них не було знайомих. Довелося признатися, хто я такий. Тільки тоді старий, сивобородий чоловік сказав:

— Так-так, подейкували, начебто бай узяв у хадж свого служку. То, виходить, це ти? А ми думали, що й ти загинув разом з хазяїном. Капланбай уже років з двадцять, якщо не більше, справив поминки по батькові, Аппанбаєві. Так я кажу чи ні? — звернувся він до когось із старших людей, і той ствердно кивнув головою.

— А чи не знаєте ви Аваза-кирпатого, байського конюха? Може, живий? — спитав я, сподіваючись, що доля зведе мене бодай з цим чоловіком, якого я колись добре знав.

— Теж помер, — відповів старий. — А він що, тобі родичем доводився?

— Ні, не родич, просто я в нього збирався розпитати про свою жінку, — пояснив я.

— А хто ж твоя жінка?

Я назвав ім'я Ортикбуш. Старий замислився.

— Нічого втішного не скажу тобі, ука, — мовив він. — Не знаю, та й годі. Відколи Намаз спалив Шагози, ніхто нічого не знає про цей кишлак. Кажуть люди, начебто ніхто тоді не врятувався.

— А коли ж він спалив кишлак? — спитав я з надією.

— Та вже, мабуть, років двадцять.

— За царя Гороха, коли людей було трохи, — додав ще хтось.

Серце моє боляче защеміло. Невже весь свій вік тепер отак і вікуватиму сам? — подумав я засмучено.

— Не журись, ука, — спробував розрадити мене старий. — Слава аллаху, що сам живий лишився, адже стільки лиха зазнав. Не журися, може, ще й жінка твоя десь жива-здорова знайдеться.

Я сказав йому, що піду шукати Ортикбуш у Шагози.

— Правильно, ука, піди пошукай, — мовив старий. — А не знайдеш, вертай до нас. Ось у цій оселі й житимеш, віддамо її тобі. Баєві землі тепер нашими стали, бо Капланбай утік кудись за кордон.

Та зараз я не хотів навіть думати про це. Подався пішки у Шагози. Не встиг пройти й верстви, як позаду зачувся крик. Мене наздоганяв вершник, що тримав за повід ще одного коня.

— Ось на тобі, — мовив він. — Палван-ата сказав: коли повернешся, віддаси. — І незнайомець простягнув мені поводи.

Оце так, ука. На світі багато добрих людей. Отож ніколи не треба впадати у розпач. Аби не добрі люди, не знаю, що й робив би я тоді, і навіть не знаю, чи сидів би оце тепер тут, біля тебе. Ну, так от, рушив я, тепер уже верхи, в Шагози. Приїхав і побачив злиденний кишлак, занедбаніший, ніж відомий тобі Селькельди: тридцять чи сорок дворів, напіврозвалені, перехняблені хати. І не було в ньому ні моєї дружини, ні жодної людини, яка б про неї щось знала. Щоправда, якась бабуся таки згадала: мовбито Намаз-злодій забрав був собі якусь жінку з дитям, і що ту жінку теж звали Ортик. Ото й усе, що вона чула.

То що мені було діяти? Повернувся я в Тойтюбе, віддав коня та й подався до Ташкента. У кишлаку мені не було чого робити, тим більше що й не знав я там нікого.

А в Ташкенті доля звела мене з Зубовим. Він у міліції працював і мене до себе взяв на роботу. Згодом ми разом з ним у складі загону Чанишева ганялися по Ферганській долині за басмацькими курбаші Хамдамходжею та Холходжею, яких знали всі, від старого до малого. Потім знов повернулися в міліцію. Тут я й більшовиком став. За Костевою рекомендацією. А оце два роки вже в Алмалику працюємо.

І, знаєш, ука, варто мені щось почути про Аппанбая чи його колишню челядь, одразу свою Ортикбуш згадую. А може, хтось про неї все-таки чув? Жива вона чи померла? А як померла, то де її, сердешну, поховано?

… Джура замовк і знов поринув у думки. Аж тепер мені стали зрозумілі і його поведінка під час подорожі в Бештерак, і його розмова з Уразом.

Відтоді минуло багато років, та я й досі пам'ятаю його розповідь, наче то було тільки вчора. І те, що я тоді почув, не забуду ніколи.

Що я міг тоді сказати своєму старшому товаришеві, чим розрадити його в журбі?! Я спробував його втішити, підбадьорити.

— Не журіться, — мовив я, вибравши мить, коли він скручував нову цигарку. — Десь вона повинна бути, ваша жінка. І ви її знайдете. Разом будемо її шукати.

Джура силувано усміхнувся.

Хтось постукав у двері. Я пішов відчинити. На порозі стояв Натан, блідий мов крейда.

— Пробачте, мені потрібен товариш начальник.

— Заходьте, — запросив я.

— Товаришу начальник, — мовив він, упавши перед Джурою навколішки. — Пробачте мені, товаришу начальник. Я не тутешній. Моя батьківщина — славна Бухара. Я приїхав сюди в пошуках шматка хліба…

— Встань, Натане! — мовив Джура і, підхопивши шевця під пахви, допоміг йому підвестися. — Що там у тебе скоїлося?

— Нічого, товаришу начальник, нічогісінько. — Підвівшись з підлоги, Натан сів на стілець. — Ви таки схопили того нечестивця Ураза. Велике діло зробили, товаришу начальник. Така радість, така радість для мене. Доки знущатимуться з нас ці кляті басмачі?!

— А що, з тебе вони теж знущалися? — спитав Джура.

— Авжеж, товаришу начальник, знущалися. Золото, гроші вимагали. А де вони в мене?! П'ятеро дітей — ось що я маю. Та жінку — це вже шестеро. І всі їсти просять.

— Чого прийшов? — перепинив його Джура.

— Товаришу начальник. Не кажіть Уразові, що це я вам повідомив, коли він буде вдома. Не кажіть, заради дітей благаю. Бо заріже він мене, заріже, не пожаліє.

— Під вартою Ураз. Як він може тебе зарізати?!

— Ви його не знаєте, товаришу начальник. Ураз — справжній шайтан. Утече він від вас.

— Од мене?! — глузливо посміхнувся Джура.

— Пробачте мені, товаришу начальник, ви — велика людина. Але Ураз і від вас може втекти.

— Ураз сам здався, ми його не ловили, — сказав я.

— Сам?! Басмач сам здався?! — не повірив Натан. — Не глузуйте з мене, товаришу начальник.

— Це правда, — потвердив Джура. — Якщо не віриш, спитай в Ураза сам.

Натанове обличчя в одну мить відмінилося, почервоніло, ожило.

— Велика ви людина, товаришу начальник, — мовив він. — Але Ураз теж людина! Дозвольте, товаришу начальник, я йому їсти принесу. Ураз-ака — хворий на шлунок. Йому добрий плов потрібен.

Джура осміхнувся.

— Гаразд, неси.

Натан, зігнувшись у три погибелі, позадкував до дверей.

— А ти його хотів заарештувати! — ущипливо нагадав мені Джура. — Таких, як він, знаєш, скільки є?! Дуже багато. І всіх треба помалу на наш бік перетягти.

До кімнати увійшов Макаров.

— Товаришу Саїдов, отой до вас проситься…

— Хто?

— Ну, отой, басмач, — пояснив Макаров, скривившись. — Я йому кажу — не можна, спить, мовляв, товариш Саїдов, натомився, тебе ловивши. А він кричить, лається, каже, щось важливе хоче повідомити. Хто йому повірить, басмачеві, його важливому повідомленню?!

— Ходімо!

Незабаром Джура повернувся дуже заклопотаний.

— Вставай, ука, біжи знайди Зубова. Серйозне діло є.

Я похапцем озув чоботи і вискочив з кімнати. Начальника знайшов біля комори. Той саме виправляв у Тангат-опди останню гарбу хліба.

— Басмачі збираються напасти на продзагін, що йде в Чадак, — доповів Джура Зубову, щойно ми ступили на поріг.

— Звідки відомості?

— Ураз сказав.

— А докладніше?

— У п'ятницю загін вирушить з Коканда. Засідку за наказом Худайберди влаштують під самим Чадаком.

— Макаров! — гукнув Зубов. Вартовий увійшов.

— Приведи отого… А він не бреше, Джуро?

— Я йому вірю.

— Надто багатьом ти віриш. Щоб не довелося нам розплачуватися за твоє довір'я…

— Він таке пропонує, що не можна не зважити, — мовив Джура, пропустивши повз вуха зауваження Зубова.

— Що саме?

— Він каже: відпустіть мене, і я вам приведу всіх, хто піде у засідку. Старшим там буде уйгур Абдулла. Рішучий чоловік і з Худайберди не мирить.

Макаров завів до кімнати Ураза.

— Правду кажеш? — спитав Зубов.

— Не маю звички брехати, — прохрипів Ураз.

— Скільки людей буде у засідці?

— У Абдулли двадцятеро хлопців. Він усіх поведе у засідку.

— А звідки ти знаєш, що продзагін вирушить саме в п'ятницю?

— Сам Худайберди казав, — відповів Ураз. — У нього в Коканді своя людина є. Великий начальник. Одного разу я бачив, як Худайберди частував його. Тільки не знаю, як його звуть і хто він такий.

— Утекти хочеш?

— Жити хочу. — Сказав Ураз і похилив голову. — Якщо відпустите, — додав він, — усіх приведу до вас. Тільки з однією умовою…

— Яка ще умова?

— Усіх їх потім звільните. Я чув, що є такий наказ.

— Макаров! — гукнув Зубов. — Виведи!

Вартовий вийшов разом з Уразом.

— Що будемо робити? — спитав Зубов.

— Давай дозвіл, Костю, — мовив Джура.

— Якщо він утече, нам з тобою чуби наші по волосині висмикають, — знаєш?

— Хай і так, але дозвіл треба дати. Ми теж підемо в Чадак. Якщо Ураз не приведе людей Абдулли, ми через якийсь час рушимо по кокандській дорозі назустріч продзагонові.

— Гаразд, — погодився нарешті Зубов. — Тільки я все-таки повідомлю в Коканд. Нехай підсилять загін.

— Ну, це вже твоє діло, — мовив Джура.

Незабаром до кімнати знову завели Ураза.

— Гаразд, — сказав Зубов. — Зробимо, як ти пропонуєш. Але, дивись, якщо обдуриш, сам спіймаю і застрелю.

Ураз посміхнувся, ошкіривши зуби. Того самого дня Ураз рушив у дорогу, а слідом за ним виїхали й ми.

Коли він сідлав у стайні мою шкапу, я розчулився: людина йде за нашим завданням, а в нього коня відібрали. Я кивнув головою на огиря, — мовляв, бери свого коня. Уразові очі зблиснули дитячою радістю.

— Ука, — вигукнув він, — якщо це діло вдасться, я сам знайду тобі такого коня, на якого ти заслуговуєш. А цього я й Худайберди не погодився віддати. Без мене цей кінь з туги помре. І, виїхавши на дорогу, гукнув — Гей, міліціє! Добре діло ти зробив! Повік не забуду твоєї доброти. Ось побачиш, Ураз ще себе покаже!

Він шепнув щось своєму коневі і вмить зник з очей.

Але не так сталося, як гадалося. Жахлива трагедія, що скоїлася під Чадаком, сповнила моє серце таким смутком, що його стало б не на одне, а на сто життів.

Коли Джура, я і ще з десяток міліціонерів прибули в Чадак, то побачили на околиці селища трупи двадцятьох басмачів, посланих у засідку. Серед них був і Ураз.

А сталося все так: одержавши повідомлення Зубова, член Кокандського ревкому Саїдхан Мухтаров сам очолив продзагін. Коли вони наблизились до Чадака, назустріч їм вийшов Ураз і доповів, що двадцятеро джигітів, яких курбаші Худайберди вислав у засідку, готові скласти зброю і перейти на бік червоних, що все це узгоджено з товаришем Зубовим і що ось-ось у Чадак має прибути Джура-міліція, щоб забрати полонених. Після цього Мухтаров наказав усім вийти із засідки і скласти зброю. Я й тепер не можу збагнути, як зумів Ураз умовити двадцятьох басмачів скласти зброю. Мухтаров наказав своїм бійцям зібрати зброю, а басмачів зв'язати. Коли зв'язували Ураза, він, нічого не розуміючи, крикнув:

— Що ти робиш?! Ми ж самі склали зброю!

У відповідь Мухтаров хльоснув Ураза канчуком по обличчю.

І в ту ж мить Ураз упізнав у ньому людину, яку частував у своєму таборі Худайберди. Про все це я дізнався згодом, через кілька років, коли Мухтаров був викритий як ворог і заарештований. А тоді… тоді Мухтаров, прочувши про перехід Ураза на бік Радянської влади, злякався викриття і, особисто очоливши загін, який рушав на Чадак, наказав постріляти басмачів, що здалися в полон, у морелевому саду на околиці селища.

Ми спізнилися на одну годину. Якби приїхали на одну-однісіньку годину раніше, то запобігли б лихові. А так воно скоїлося. І страшенно зашкодило нашій справі. Тепер навіть ті басмачі, що досі вагалися, ставали найлютішими ворогами Радянської влади.

— Я буду скаржитись на тебе! — обурився Джура. — Це злочин! І тебе судитимуть за нього!

— Спробуй, — байдуже відповів Мухтаров. — Тільки нічого з того не вийде. Я вчинив правильно. Вони сподівалися підступом захопити нас і знищити. Подякуйте мені, що я їм перешкодив. А ти взагалі краще сидів би нишком: півжиття прожив за кордоном, а тоді проліз у більшовики. Ходжа недоспілий, — хто тобі повірить?! І, зрештою…

Джура аж трусився від гніву.

— Повертайтеся назад, ви своє діло зробили. — Наказав Мухтаров. — Скажіть товаришу Зубову, що Кокандський ревком оголошує вам подяку за те, що вчасно повідомили нас.

Разом з мешканцями Чадака ми поховали розстріляних і рушили на Алмалик. Та щойно виїхали з кишлаку, Джура сказав:

— Стій, треба Уразового огиря забрати.

Мухтаров не заперечував, мовчки віддав коня.

— Корисною людиною був би для нас Ураз, — мовив замислено Джура по дорозі. — І всі ті, кого він загітував, могли б стати добрими людьми.

До самого Алмалика він більше не вимовив ні слова.

Другого дня, рано-вранці, Джура почав лаштуватися в дорогу. Несподівано прийшов Натан, мовчазний і зажурений.

— Товаришу начальник, візьміть ось оце… — він простягнув Джурі невеличку торбинку.

— Що там? — спитав Джура.

— Ураз… Уразове добро… — Натан утер сльози. — Така людина, а його навіть без покрівця поховали. О, аллах, подаруй йому місце в раю…

У торбинці було кілька бронзових та срібних перстеників, кілька заушниць та дві золоті обручки.

— Усе, що лишилося, — сказав Натан. — Що не встиг продати.

Він подав Джурі, який саме сідлав коня, торбинку і довго стояв похнюплений. Потім таки не втерпів, спитав:

— Товаришу начальник, а що мені тепер буде?

Джура, не зрозумівши, стенув плечима.

— Товаришу начальник, дорогенький, не засилайте мене в Сибір, у мене ж бо й ватяного халата немає; був, та жінка з нього дітям безрукавки пошила…

— Який Сибір? Які безрукавки? — здивувався Джура. Я теж нічого не розумів.

— То ви мене не заарештуєте?

— А за віщо я тебе маю арештовувати? — перепитав, усе ще не розуміючи, Джура.

— Таж спродував, пограбовані речі, — признався Натан. — Внутрішньому ворогові допомагав. Зрозумійте, товаришу начальник, якось жити треба!.. П'ятеро дітей у мене, товаришу начальник, а з жінкою — шестеро душ…

— Ніхто тебе й не збирався арештовувати, — урвав його Джура. — Іди собі, ший свої чоботи.

— Щоб ви самі тільки радощі й достатки мали в своєму житті, товаришу начальник, — заметушився Натан, дякуючи крізь сльози Джурі. — Якщо не від мене, то від аллаха… — Він запнувся і поспішно додав: — Від нашої великодушної влади нехай вам відплатиться по заслугах!..

— Тільки ось що, — мовив Джура, передаючи мені торбинку з коштовностями, — Сабір запише все, що тут є, а ти поставиш свій підпис.

— Дякую, дорогий товаришу начальник. Дякую вам за все.

Я зайшов разом з Натаном у приміщення, щоб скласти акт про передачу міліції пограбованих коштовностей. Золоті обручки були схожі на ті, про які казала Уктам-яллачі…

Джури не було три дні. Зубов сказав, що він поїхав у Бештерак. Уранці четвертого дня, коли ми з кількома міліціонерами вирядилися на стрільбище, я побачив на шляху двох вершників. І майже відразу впізнав обох: на одному коні їхав Джура, на другому сиділа Уразова вдова. Джура тримав на руках Уразове дитя.

Восени у нас стало ще більше клопотів. Відомості, що надходили з кишлаків, були дедалі тривожніші. Басмачі несподівано змінили тактику і перестали нападати великими загонами. Чи то їм забракло сили, чи, може, готувалися до якогось серйознішого наскоку — важко сказати. У Чадаку вони вбили молодого хлопця, вчителя, що, як і я, приїхав за путівкою комсомолу. Тільки день і встиг попрацювати з дітьми. У Тангатопди порізали всіх, хто здавав державі поставки. Ще в якомусь кишлаку зарубали кореспондента ташкентської газети, а тіло скинули з урвища. І такі звістки надходили звідусіль.

Крім того, дороги розгрузли після дощів, проїхати по них було неможливо, в кишлаках псувалася садовина й городина, які ніхто не вивозив. Та й арбакеші побоювалися рушати в дорогу без охорони. Кожну валку з чотирьох-п'яти гарб супроводжували один-два міліціонери. Час від часу й нам доводилося брати участь у конвої.

Вільного часу, отже, в нас майже не було. До того ж за наказом Зубова співробітники ДПУ і міліціонери повинні були чимало часу віддавати навчанню, всіляким тренуванням і військовим вправам. Я мав додаткове навантаження — навчав грамоти неписьменних. Таких було чимало, але далеко не всі хотіли вчитися, декотрі ухилялися від навчання, шукали будь-якого приводу, щоб не піти на заняття. Тоді Зубов наказав повісити над дверима нашого управління гасло: «Той, хто не вчиться — внутрішній ворог!»

Гасло видалось мені надто суворим, і я попросив замінити його іншим, трохи м'якшим, проте Зубов не погодився. Та з часом люди звикли до того гасла і перестали його навіть помічати.

Я призвичаївся до свого нового місця, а робота мені навіть почала подобатись. Я навчився стріляти й орудувати шаблею. Тільки Уразів огир спершу завдавав мені клопоту. Цілий тиждень після загибелі хазяїна він не торкався їжі. Очі його поблякли. Звичайно кінь стояв, опустивши голову, й не ворушився. Коли я заходив до стайні, нашорошував вуха, кидав на мере тривожний погляд і знов опускав голову. Я вперше оце бачив, щоб кінь так тужив по своєму хазяїну.

Через тиждень він таки почав пити, спробував щось пожувати. І, якщо раніше навіть близько не підпускав до себе нікого, то тепер я вже міг підійти до нього спереду й погладити по загривку чи провести скреблом по крупу. Він уже не шарахав од мене схарапуджено.

Минуло ще кілька днів, і він дозволив мені сісти на нього верхи й виїхати у двір. Одне слово, попомучившись трохи, я все-таки приручив вороного. Усі мені заздрили, пропонували помінятися, а коли я відмовлявся, просили дозволити бодай раз проїхатись на красені. Та Уразів кінь нікого до себе не підпускав — кусався, а якщо хто заходив ззаду, брикався. Признавав тільки мене та вдову Ураза.

Зубов влаштував її працювати на бавовняний завод. Але вона щовечора приходила в наше управління. Притисне до себе однією рукою дитя, а другою підмітає віником підлогу, витирає порох ганчіркою або порається біля коней. Звали її Зебо, але ми її називали «Зебпа»^[21], дарма що була вона молодша за всіх нас. Їй пішов, либонь, тільки сімнадцятий рік. Ходила вона мовчки, похиливши, як і Уразів кінь, голову… Ні з ким ні про що не розмовляла, навіть на запитання не відповідала. З одним тільки Зубовим, бувало, перекинеться словом.

Швидко упоравшись зі своїм ділом, вона звичайно сідала на порозі нашого управління і втуплювалась зажуреним поглядом удалину. Її недуга, її розпач були зрозумілі всім, проте ніхто не знав, як утішити молоду жінку, як знайти шлях до її серця. В такі хвилини Зубов, забачивши Зебо, сварився:

— Скільки ти катуватимеш себе, дочко?! Твій чоловік був хороша людина, ми це знаємо. Але ж басмач — це басмач. Що діяти, коли так сталося?! Досить побиватися за ним, досить мучити себе. Ти ще он яка молода, я сам тобі доброго жениха знайду. Годі журитися, дочко. Вставай!

Вона слухала Зубова мовчки, покірно підводилась і бралась до роботи, а тоді так само мовчки поверталась на своє місце.

— Що ти собі в голову забрала?! — уривався терпець Зубову. — Так можна й богові душу віддати! Коли вже про себе не дбаєш, хоч про дитя подумай. Хто ж його без тебе годувати буде!

Якось у базарний день Джура приніс чималий клапоть шовку й поклав біля дитини. Зебо до подарунка не доторкнулася. Довелося втрутитись Зубову.

— Ну, що ти за людина?! — нагримав він на неї. — Більшовик робить тобі більшовицький дарунок, а ти відмовляєшся. Візьми!

Зебо розплакалася.

— Сказилася, та й годі! — розлютився Зубов.

Ця історія нагадала мені чомусь слова Ураза про очікуване весілля Худайберди.

— Джуро-ака, а курбаші вже оженився? — спитав я.

— Тобі що, на весільному тої побути закортіло? — усміхнувся Джура.

— А вам хіба не цікаво було б подивитися басмацьке весілля? — зауважив я.

— Я теж про це думав, — мовив Джура. — Ні, Худайберди ще не одружився. Справляє жалобу по джигітах Абдулли.

Отак ми побалакали, а незабаром, поринувши в роботу, я забув про цю розмову. Треба було впорядкувати документацію управління. Паперів у нас розвелося бозна-скільки, і, за особистим наказом Зубова, я мав дати їм лад. Зокрема заново написати протокол про чадацьку трагедію. Річ у тім, що свого часу Зубов за власноручним підписом надіслав у Ташкент скаргу на Саїдхана Мухтарова. І одержав відповідь: «У нашій справі не повинно бути місця для експериментів. За вчинене відповідатимете партквитком». Джура після тієї відповіді поривався негайно їхати в Ташкент, однак Зубов вирішив відкласти справу до зими, бо в січні там мали відбутися загальні збори народної міліції республіки. Під час цих зборів Зубов і намірявся звернутися до спецвідділу або навіть до самого комісара міліції. З цією метою він і доручив мені скласти докладніший протокол, навівши в ньому всі подробиці допиту Ураза.

Поки я морочився з документацією, Зубов і Джура, виявляється, обмірковували плани захоплення самого курбаші Худайберди. Я про їхні клопоти не знав нічого. Та ось одного дня, коли я сидів, поринувши в своє паперове море, Джура увійшов до кімнати і спитав:

— Ти, здається, хотів побачити басмацьке весілля?

— Хотів. А що?

— Ну, то збирайся, завтра в Худайберди весільний той.

Ми поквапом зібралися й рушили в дорогу, а вдосвіта другого дня вже були в Шагози, невеличкому — на сорок-п'ятдесят обійсть — кишлаку біля підніжжя гір, про який мені розповідав Джура. Жили тут заможно, це видно було відразу, проте басмачі кишлак не чіпали, навіть навпаки — тягли сюди награбоване в інших місцях. Отож не дивно, що нас тут зустрічали не тільки з подивом, а й відверто вороже.

У Шагози ми зупинилися в оселі однісінького на всю околицю міліціонера, якого звали Шадман-мисливець. Власне, він був ніякий не мисливець, а звичайний чабан, притому вже літній чоловік і батько багатодітної родини.

Колись у молоді роки він встрелив був двох вовків, за що й дістав своє прізвисько. Воно йому сподобалося, тож згодом він і сам уже називав себе не інакше, як Шадман-мисливець.

Кишлак Шагози був найближчий до району, де хазяйнували басмачі, та Шадман-ата не робив з того трагедії. Власне, я навіть не пам'ятаю жодного випадку, коли б басмачі напали на нього. У цьому безперечно крилася якась таємниця. Але такого, щоб він якось нам нашкодив або зрадив нас, теж жодного разу не було. Принаймні коли нам щось треба було в Шагози, ми завжди могли покластися на нього. А от він сам ніколи не звертався до нас по допомогу. Певно, ладив і з міліцією, і з басмачами, керувався принципом: ти не брав — я не бачив. Це давало змогу жити в мирі і йому самому, і його дітям. Привітавшися з нами, він сказав Джурі:

— Нічого я для тебе не дізнався. Видно, загубив ти слід…

Я здогадався, про що мова: мабуть, Джура просив старого розпитати про свою жінку, яка хтозна-де поділась.

— Кажуть, лишилися в окрузі двоє чи троє старих, які жили тут раніше і могли щось знати. Але де їх тепер шукати, один аллах знає. Та ти не журися, знайдеться якась зачіпка, не може такого бути, щоб зовсім слід загубився. Ти цього і приїхав?

— На весілля хочемо втрапити, — відказав Джура.

— Гм… Гадаєш — перекинеться? — спитав Шадман.

— Треба побалакати, тоді побачимо.

— Цей не перекинеться, — мовив Шадман впевнено. — З Оша йому весь час допомога прибуває. Велику силу збирає. Отож хто знає, може, ще… хто знає…

Шадман налив нам чаю. Ми випили по піалі й підвелись.

— Місце не змінилося? — спитав Джура, вискочивши на коня.

— Не змінилось. Але будь обережний, не роздратуй його.

Його слова мене насторожили. Справді-бо, пхаємося чорту в зуби, та й годі! Хіба вони нас випустять живими? Моя рука мимоволі лягла на кобуру маузера.

— Посланців не вбивають, — мовив Джура, помітивши мою тривогу. — До того ж він наш боржник — жінку з Бештерака бере, це щось та важить…

За Шагози дорога відразу пішла вгору. Тут було прохолодно, задував студений вітер. На верхів'ях гір лежав сніг, і зубчасте, мов гребінець, скелля рябіло рудими й білими латками, дарма що в долині сонце все ще дихало спекою.

Переваливши через сідловину, стежка повела нас долі, і незабаром на ній з'явився попереду якийсь вершник я рушницею за плечем і шаблею на поясі.

— Хто будете?

— Люди Аппанбая, — відказав Джура.

Басмач не зрозумів.

— Я вашого Аппанбая не знаю, — мовив він. — Але кінь під твоїм товаришем — Уразів.

— Саїдхан дав. Проведи нас до Худайберди.

Басмач завагався, не знаючи що вчинити.

— Ну, чого стоїш як пень?! — гарикнув на нього Джура. — Рушай!

Збентежений цим рішучим тоном, басмач вилаявся собі під ніс, проте повернув свого коня і рушив попереду.

В ущелині назустріч нам виїхали ще четверо вершників, і наш провідник крикнув їм:

— Від Саїдхана.

Я здивувався: хто такий Саїдхан, чому Джура назвав нас людьми Аппанбая? І навіть трохи образився: чого це від мене приховують те, що я повинен був би знати заради успіху операції. Згодом Джура сказав мені, що назвав ім'я Саїдхана Мухтарова несподівано навіть для самого себе, бо підсвідомо відчував, що той зв'язаний з басмачами. Його здогад, як виявилося, був правильний. Але ж тоді ми цього не знали, ні я, ні сам Джура. Мені, наприклад, таке і в голову не заходило. А в Джури, виходить, все-таки була підозра, тільки він нікому про неї не казав, бо не мав доказів. А єдиного свідка, що міг би розповісти правду, Ураза, Мухтаров убив. Тепер усе здається зрозумілим і навіть простим: якщо Мухтаров не був нашим ворогом, навіщо йому знадобилося розстрілювати двадцятьох беззбройних басмачів, які добровільно здалися в полон?! Чому не дочекався нас? Відповідь може бути лише одна: він боявся, що хтось із цих людей бачив його в таборі Худайберди. Втім, хоч би як там-було, а тоді ім'я Мухтарова стало нам у пригоді.

Другий перевал лишився позаду, коли сонце вже почало сідати. Вдалині, на просторій рівнині, здіймались до неба кілька білих цівок диму. Почулися звуки бубна. Чотирьох басмачів, що конвоювали нас від перевала, змінили інші четверо, старші за віком, такі, як Джура. І вдягнені вони були багатше: хромові чоботи, бекасамові чапани, у кожного — англійський п'ятизарядний пістолет у дерев'яній кобурі…

Ще верстви через дві попереду завиднілися намети, почувся невиразний гомін людських голосів, сміх, долинули пахощі присмаченого морквою плову.

Наметів було багато. Я налічив більше десятка. Та це були лише ті, що стояли поблизу. А скільки ще ховалося за ними!.. Два намети, що стояли посередині, були святково оздоблені. На одному з них жаром горів червоний паляк поміж семи чи восьми оксамитових парандж. Другий, з білої повсті, був укритий з одного боку великим червоним килимом. Власне, обидва вони були схожі скоріше не на намети, а на будинки, стіни яких зовні увішано килимами. Довкола них долі також були розстелені килими, килимки й повстини. Трохи далі громадилася величезна купа дров, наготовлена для велетенського багаття. На березі річки рядком стояли більші й менші казани. Від них тягло дратливо-смачним духом готованих наїдків. Біля казанів, заткнувши поли чапанів за пояс, походжали кухарі з ножами, а то й шаблями на поясі. Жаркій, дотепи, сміх чулися відусюди. На нас ніхто не звертав уваги, доки якийсь із кухарів, піднісши руку до очей дашком, вигукнув:

— Бо-бо-бо! Та це ж Ураз! Побий мене аллах, — Ураз!

— Твій Ураз давно в могилі! Це його кінь! — заперечив інший.

— Стій! — наказав один з наших конвойних. — Отут і стійте!

Ми зупинилися. З нами лишилися троє, четвертий під'їхав до білого намету і, зіскочивши з коня, зайшов усередину.

Серце моє несамовито калатало. «Зараз вони нас злапають», — подумав я і непомітно розстебнув кобуру маузера. Джура тримався спокійно, хоча його очі теж прикипіли до білого намету. І все-таки він завважив мій порух і, приплющивши очі, ніби сказав мені: «Не бійся».

Страху не було, і коли що, легко я б їм у руки не дався. Подумавши так, я спідлоба поглянув на басмача, що був найближче до мене, він куняв у сідлі. Другий стовбичив поперед Джури. Якщо упораюся з першим, другого зіб'ю конем. А тим часом Джура порішить того, що позаду. Тільки б це вдалося, тоді вже напевно втечемо. Доскачемо до гір, а там буде видно.

Упіймавши погляд Джури, я повів очима на басмача, що був позаду нас. Джура мене зрозумів, але в цю мить з намету вийшов четвертий басмач і попрямував до нас.

— Скидай залізяччя, — звелів він.

Джура спокійно відчепив шаблю, витяг наган і, віддавши зброю, зіскочив з коня.

— І ти теж! — наказав басмач, обернувшись до мене.

Завагавшись, я поглянув на Джуру.

— Не бійся — не пропаде, — запевнив басмач.

Спішившись, я віддав зброю.

Беручи вороного за вуздечку, басмач вишкірився і сказав:

— Оце б і розпрощався ти, хлопче, з Уразовим конем, якби не від Саїдхана ви приїхали. — Потім, обернувшись до Джури, наказав: — Ходімо!

— Ми ввійшли до намету. На вогненно-червоному килимі, спершись на оксамитові подушки, сиділи троє чоловіків: двоє старших, сивобородих, а поміж них — молодий, чорноокий, з густими бровами. Вбраний у гаптовані золотом парчеві шати, він сидів, підгорнувши під себе схрещені ноги.

Це й був курбаші Худайберди. Глянувши на нього, я сторопів. Мені здалося, що то сидить Джура. Я навіть повернув голову, щоб упевнитись, що мій товариш поряд. Джура стояв праворуч від мене і трохи попереду. Серце моє стало на місце. Але невже можуть бути такі подібні чужі один одному люди?

Джура привітався, і Худайберди відповів, ледь ворухнувши вустами. Потім зробив знак, щоб ми сіли. Один сивобородий прочитав фотиху, другий подав Джурі піалу з чаєм.

— Що хотів нам переказати Саїдхан? — спитав курбаші.

— Нічого, — відповів Джура, дивлячись йому в вічі. Курбаші зрозумів це по-своєму й, поглянувши на своїх поплічників, дозволив:

— Можеш говорити.

— Я приїхав сам по собі, — мовив Джура.

— Хто ти такий? — здивовано запитав курбаші.

Джура мовчки дістав з кишені гімнастерки посвідчення співробітника ДПУ і простягнув його курбаші. Худайберди взяв і довго його роздивлявся.

— То це ти Джура-міліція? — спитав нарешті, повертаючи посвідчення.

— Я.

— Чув про тебе. Багато прикрощів ти нам завдав.

— Така вже служба, — посміхнувся Джура.

— Я й не знав, що ти наш. А цей теж? — Курбаші кивнув на мене.

— Так.

— Ти сказав, що ви люди Аппанбая. Що це значить?

— Я в нього слугою був. Він мене й у хадж брав…

Джура коротко розповів курбаші про хадж, про лиху пригоду, що сталася в пустелі, про свої поневіряння на чужині та повернення на батьківщину. Курбаші слухав, не уриваючи його ні словом, ні порухом. А коли Джура скінчив розповідь, довго сидів замислившись. Його поплічники теж мовчали.

Зрештою один сивобородий підвів очі й мовив розважливо:

— Не мучте себе, беку. Аппанбая, вашого покійного батька, аллах забрав у свої володіння. Він тепер разом зі святими в раю розкошує. А тут по ньому заупокійну молитву прочитано, і сила-силенна людей було при тому. Віддано йому тут належну шану й повагу, проте скажу вам, мій беку: не та мати, що народила, а та, що викохала. Махкамбай вас молитвами своїми зростив, навчив і виховав. Великою й шанованою людиною ви стали. Народ Туркестану з надією дивиться на вас. І досягли ви цієї шани й блаженства, дякуючи передусім аллахові, а також вашому вихователю Махкамбаю, його молитвам. Велика і благородна особа ваш духовний батько. І в цьому теж виявилася воля й прихильність аллаха. Отож не журіться, беку, не мучте себе дуже.

— Засмутив ти нас своїми словами, — мовив Худайберди, спідлоба зиркнувши на Джуру. — І хоча ми вже чули про цю лиховину, твоя правдива розповідь завдала болю нашому серцю. Домулло, вознесіть аллахові молитву за нашого покійного батька.

Сивобородий чоловік, що сидів поряд, прокашлявся і став наспівно читати першу суру Корану.

Коли він дочитав фотиху, Джура розкрив був рота — хотів щось сказати, та курбаші не дав йому й слова вимовити:

— Обдаруйте їх убранням. Вони шановані гості на нашому весіллі. Амінь!

Ми підвелися. А коли виходили з намету, Худайберди гукнув навздогін:

— Міліціє! А твоя жінка… Як, ти кажеш, звали твою жінку?

— Ортик… Ортикбуш, — відповів Джура.

— Так, так, Ортикбуш… То знайшов ти її?

— Ні. В Шагози слід губиться…

— Як буде на те воля аллаха, ще знайдеш…

— Не знаю, — засмучено мовив Джура.

Ми вийшли з намету. Поночіло. Посеред рівного майдану, далі від наметів, палало, гоготіло полум'я велетенського багаття. Довкола нього співали й танцювали люди. Веселощі були в розпалі. За галасом і метушнею захмелілих басмачів не можна було розібрати жодного слова, побачити хто і як танцює. Кожен розважався як йому заманеться.

Нас посадовили на яскраво-червоному килимі, розстелили дастархан. Принесли гарячі перепічки, сушений урюк та родзинки, велику таріль м'яса. Уздрівши ніжні, присипані запахущим насіннячком перепічки та інші наїдки, я насилу стримував себе, щоб не накинутись на їжу і не порушити звичаю.

Джура сидів поряд, але був такий засмучений, що навіть не дивився на дастархан. Я не розумів, що з ним діється. Басмачі влаштували нас як почесних гостей на найкращому місці. Успіх операції перевершив усі наші сподіванки! То чого ж сумувати?!

А він сидів зажурений. Мені навіть бачився на його обличчі вираз муки. Якби я тоді знав, що саме мучить Джуру, то якось би його підтримав, підбадьорив і не поводився як хлопчисько: трохи оговтавшись, я став наминати все, що бачив перед собою, всі ті смачні наїдки, навіть бузи трохи хильнув.

А довкола вирували чужі веселощі. Можна було подумати, що ми опинилися не в таборі басмачів, а в гурті артистів. Неподалік від нас сиділи кружка семеро чи восьмеро молодиків. Один з-поміж них, уйгур, як мені здалося, виливав свою душу в пісні. Я придивився. Це був такий же, як я, зовсім молодий худорлявий хлопець. Він сидів, заплющивши очі й схиливши голову на притиснутий до грудей оздоблений торочками дутар, ніби прислухався до його голосу… Грав він майстерно. Але мене вразив не його музичний хист, не його солодкий голос, а сама пісня, її слова, її зміст. Навкруг вирували веселощі, гуло весілля, а в словах пісні не було ні молодецького захвату, ні таємничого очікування щастя. Навпаки, пісня була сповнена болісної туги й зажури, смутку людини, що, втративши надію, втратила й сенс життя.

Щось там іще співалося в тій пісні, але я вже забув…

Нарешті гості трохи вгамувалися й засіли за плов. Нас запросили на частування до курбаші. Сам він і запросив. Мене вразили величезні, такі, що й двома руками не обхопиш, китайські порцелянові тарелі. Де вони їх узяли, як завезли сюди, в гори, цілими — незбагненно.

— Ну, кажи, яке там у тебе діло? — спитав Худайберди, утираючи руки.

— Ніякого діла в мене нема, — відповів Джура, силувано усміхнувшись. — Стільки років оце поневірявся на чужині, то й забаглося побувати на справжньому узбецькому тої. Подивитися, душу розважити. А цей ось теж ублагав мене взяти його з собою, — Джура кивнув головою на мене.

— Ну і як, сподобалося? — спитав Худайберди.

— Атож. Саме такий і повинен бути той, — відказав Джура.

— Е-е ні, тоді ти не бачив справжнього тоя. Ось проженемо урусів, я такий той влаштую, весь мусульманський світ згадуватиме, — похвалився Худайберди.

— Думаєте, проженете?.. Пощастить прогнати?.. — спитав Джура.

— А ти сам… сам що скажеш?

— Я? — замислився Джура. — Я?.. От коли б у нас було ще п'ятеро-шестеро таких, сміливих та мудрих курбаші, як ви…

— Твоя правда. Таких, як я, мало. Були, та загули… Ет! — Курбаші рвучко змахнув рукою. — Годі. Сьогоднішній день не для таких розмов. Сьогодні в мене весілля. І наречена в мене красуня. У горах теж жінка потрібна. Як, ти кажеш, міліціє, твою жінку звали? Ортикбуш?

— Так, — відповів Джура.

Курбаші замислився і якусь мить сидів мовчки.

— Мою матір також Ортикбуш звали. Я її, правда, не пам'ятаю, — мовив нарешті він. — Коли мені було два роки, Намаз налетів на кишлак і викрав нас. Потім Махкамбай відкупив у нього матір і одружився з нею. Але мати того ж таки року й померла…

— У неї на лівій руці, коло мізинця, наріст був, як квасолина, — вставив Джура нетерпляче.

— А ти звідки знаєш? — прохопився Худайберди.

— Я кажу про свою жінку, — відповів Джура, пильно дивлячись на курбаші. — В Аппанбая не було жінки на ім'я Ортик…

Худайберди блимнув спідлоба на Джуру. Очі його горіли, як у вовка. Руки тремтіли, обличчя зблідло. Джура теж змінився з лиця. За мить Худайберди одвів од нього погляд і, скрививши рота в посмішці, сказав:

— Мій батько тобі звіту не складав за свої вчинки. Домулло, будемо починати, — звелів він і підвівся з місця.

Цілий гурт басмачів рушив за ним до червоного намету, вкритого паранджами.

— Нам теж час рушати, — сказав Джура.

Я мовчки підвівся. Тепер я все зрозумів. Побачивши, що ми намірилися їхати, басмачі принесли нашу зброю. І ті самі чотири вершники знов відпровадили нас до перевалу, а там передали іншим.

— Я так непокоївся за вас — місця собі не знаходив, — мовив Шадман-мисливець, коли ми дісталися в Шагози. — Ну що, погодився?

— Побачимо. Треба почекати, — відказав Джура.

Ми знов рушили в дорогу. До самого Алмалика я жодного слова не сказав про Худайберди і нічого, звісно, не питав. Джура теж мовчав. Зронивши руки на луку сідла, він їхав усю дорогу в гіркій задумі й розпачі. Я знав, що точить його душу, але не знаходив слів, щоб утішити його, чи бодай щось путнє порадити.

Коли ми під'їхали до управління, назустріч нам вийшов Зубов.

— Ну як? — спитав.

— Костю, — сказав Джура, ступивши до нього. — Худайберди… — він ковтнув слину, — Худайберди — мій син.

Зубов витріщив на нього очі.

Того дня в управлінні тільки й розмов було, що про наслідки нашої поїздки. Всі співчували Джурі. Я теж сидів над паперами, а думки мої блукали далеко. «Що ж воно тепер буде? — питав себе у думці. — Що будемо робити?»

Надвечір з дитям на руках прийшла Зебо і заходилася давати лад у кімнаті.

— Я непокоїлася за вас, — раптом заговорила вона, витираючи чорнильницю. Це вперше я почув її голос, відтоді, як Джура привіз її з Бештерака. — Ураз-ака казав, що в курбаші лихе серце. Не любив він його.

— Ну, не такий уже він і страшний, — заперечив я. — Ми з ним плов з одної миски їли.

Вона не повірила, підняла краєчок хустки й поглянула на мене своїми вузенькими, як у киргизки, очками.

— Справді, — повторив я. — З одної миски плов їли і навіть бузу пили.

— Чого ж тоді Джура… Джура такий зажурений? — спитала вона.

Я вже ладен був сказати, а потім передумав. Джура сам скаже, коли треба. Проте щось таки годилося їй відповісти. На думку мені спав Саїдхан. Після нашого повернення Джура розповів Зубову, що саме ім'я Саїдхана Мухтарова відкрило нам шлях до Худайберди, і начальник міліції сповістив у Ташкент про його зв'язок з басмачами. Тепер уже ніхто не мав сумніву щодо цього. Однак цей лис таки зумів вислизнути з рук ДПУ. Доки з Ташкента дійшов наказ про його арешт до Коканда, Мухтаров встиг утекти. Тільки через десять років його схопили таджицькі чекісти. Увесь цей час він, виявляється, працював у сільраді поблизу Хорога і шкодив як міг. Звідти його припровадили до нас, і я його навіть допитував. Та все це було набагато пізніше. А тоді, згадавши Саїдхана, я сказав Зебо:

— Виявляється, серед нас був ворог. Він і Ураза-ака вбив…

— Спіймали? — спитала Зебо.

— Ні. Але конче спіймаємо.

— Ураз про вашого Джуру доброї думки був… — сказала несподівано Зебо, і я відчув у її голосі якесь задоволення.

— Джура-ака дуже душевна людина, — мовив я.

— А чому він… чому він живе сам? У нього немає жінки?

— У нього зовсім нікого немає, — відповів я, і в моїй голові зароїлися наївні думки: «А що, якби вони одружилися — Зебо і Джура-ака? Добра родина, певно, була б. Зараз обоє скривджені, а поєднаються — дивись і щастя знайдуть».

Я вирішив поділитися цими думками з Зубовим. Проте з моїх намірів нічого не вийшло. Я просто не встиг цього зробити. Треба було знов рушати в Шагози.

Наближалася зима. Зв'язок з кишлаками погіршав: дороги розгрузли, а в нас було обмаль коней і гарб. Басмачі за цих умов почували себе господарями становища. Отож треба було якнайшвидше захопити курбаші Худайберди і ліквідувати його численну зграю. Упоравшися з ним, неважко було б одну по одній знешкодити й дрібніші басмацькі зграї, що порядкували в околицях Ахангарона.

Довелося запросити допомогу з Ташкента. Чекаючи на неї, ми не сиділи склавши руки, а намагалися діяти на власний розсуд, виходячи із своїх можливостей. На пропозицію Джури, я виїхав у Шагози. А сам він хотів ще раз відвідати Худайберди, проте Зубов на це не погодився.

— Він не визнав тебе за свого батька, так? І то цілком природно, — міркував Зубов. — Хлопець зростав у байській родині, його й виховували належно, а ти хочеш, щоб він, заможна людина, визнав своїм батьком якогось, на його думку, голодранця. Та йому легше застрелити такого батька. Ні, краще вже ми попросимо Шадмана-мисливця віднести йому листа від тебе. І термін встановимо на відповідь. Нехай собі, скажімо, тиждень поміркує… Прийде сам — збережемо йому життя. Ні — візьмемо силою.

Джурі не лишалося нічого іншого, як пристати на цю пропозицію. І ось я повіз того листа в Шагози. В листі Джура писав, що він — батько Худайберди і що влада, зважаючи на його вірну службу в міліції, а також з пошани до пам'яті його дружини, покійної Ортикбуш — матері Худайберди, ладна простити його синові-курбаші вчинені злочини, якщо тільки той негайно складе зброю і віддасться разом зі своїм загоном до рук ДПУ. Інакше він буде знищений разом з усіма своїми молодцями.

Шадман-ата поскакав з листом далі, в табір Худайберди, а я повернувся назад. Тим часом з Ташкента прибув ескадрон кіннотників. Усі ми нетерпляче ждали на відповідь Худайберди. Принаймні у моїй уяві поставали одна за одною картини радісної зустрічі й замирення батька з сином. Я вже бачив появу Худайберди, бачив, як він, вигукнувши: «Тату!», кидається в обійми щасливому Джурі. Звичайно, радість не буде безхмарною. Худайберди доведеться відсидіти в тюрьмі років п'ять, а то й усі десять. Однак після цього він повернеться додому! Повернеться людиною! І, може, ще чимало зробить для нашої справи. Адже він доволі розумний і, безперечно, відважний. Не виключено, що нам ще доведеться разом працювати. А Джура одружиться з Зебо, і це теж стане радісною подією. І всі будуть щасливі, і запанує мир…

За шість днів надійшла відповідь. Її приніс наймолодший син Шадмана-мисливця. Худайберди наскочив на Шагози й перевішав усю родину старого Шадмана. Тільки малий і лишився живий, бо, на своє щастя, був у степу.

Наш загін відразу ж рушив у похід. Таки мав рацію домулла, який сидів тоді поряд з курбаші: «Не та мати, що народила, а та, що викохала». Добре настренчив Махкамбай свого названого сина проти нас.

Надвечір ми дісталися до Шагози й оточили кишлак з трьох боків, лишивши одну можливість відступу — в гори. А там влаштували засідку.

Удосвіта командир ескадрону виправив до курбаші червоноармійця, який мав востаннє запропонувати йому скласти зброю. І знов Худайберди відмовився.

Зав'язався бій. Тріскотнява кулеметів і рушничних пострілів змішалася з жіночими зойками і плачем дітлашні. Десь опівдні ми нарешті витисли басмачів з кишлаку. Вони оскаженіло опиралися, мов загнані вовки, кидалися на всі боки, однак шляхи до втечі були відрізані. Втім, один шлях до відступу їм таки лишили, але понад ним у скелях засів підрозділ червоноармійців і засипав звідти кулями всіх, хто намагався втекти у гори.

І раптом я побачив гурт вершників, що скакали по самому краю урвища. Певно, там була стежина, про існування якої ми не знали. Я гукнув Джуру і показав у той бік.

— Це Худайберди! — крикнув він і кинувся до коня.

Я пришпорив свого, і незабаром вихопився далеко вперед. Ось тут я вперше збагнув, чому Уразового огиря називали аеропланом. Басмачі, певні, що їх ніхто вже не наздожене, спершу не стріляли по нас, але, побачивши, як швидко скорочується відстань поміж мною і ними, почали відстрілюватися, і незабаром повз моє вухо свиснула куля.

— Стій! Сабіре, стій! — закричав Джура.

Не розуміючи, чого він хоче, я щосили натягнув поводи. Наздогнавши мене, Джура гукнув.

— Тримайся за мною!

Але марно я намагався втримати свого коня позаду.

Зрештою, коні пішли поряд. І тут я ще раз побачив, як стріляє Джура. Двома пострілами він поцілив двох вершників. За спиною в третього сидів ще хтось.

— Не стріляй! — застеріг мене Джура.

То була жінка. І я навіть упізнав синю оксамитову паранджу, одну з тих, що на весільному тої Худайберди прикрашали вогненно-червоний намет.

Відстань між нами ставала дедалі менша. Аж тут жінка, що сиділа позаду, заточилась і впала з коня.

— Поглянь, що з нею! — звелів Джура.

Я на превелику силу спинив коня. Прямо перед жінкою. Вона стогнала. Я схилився над нею і підвів їй толоку. І в ту ж мить побачив держак ножа, що стримів у неї в боці. Я висмикнув ножа, і жінка знепритомніла.

Підскакали червоноармійці, я передав їм жінку, а сам знов скочив на коня і погнав його навздогін за Джурою. Між ним і Худайберди лишалося вже кроків п'ятдесят. Наздогнавши Джуру, я гукнув:

— Чому не стріляєш?! — і, звівши рушницю, спробував прицілитись.

— Не стріляй! — щосили крикнув Джура.

І майже одночасно почувся ще один вигук:

— Не стріляйте! — це кричав Худайберди. — Не стріляйте, батьку!

«Ось коли ти батька признав», — майнула в моїй голові думка, і я кинув погляд на Джуру-ака. Зненацька гримнув постріл, мій кінь спіткнувся, і я вилетів із сідла. Пролунав ще один постріл, а за ним — моторошний крик:

— А-а-а!

Очутившись і підвівши голову, я побачив Джуру. Стоячи навколішки, він обережно підводив голову пораненого, що лежав перед ним. То був Худайберди. Шкутильгаючи, я доплентався до них. Повіки в курбаші були склеплені, але він ще дихав.

— Вода є? — спитав Джура.

Я подав боклаг. Джура підніс його до синових уст. Худайберди ковтнув, змагаючи біль, і розплющив очі. Я й досі пам'ятаю вираз його очей, вони були, мов у дитини, що прокинулася від жахливого сну…

— Біля матері… Поховайте мене біля моєї матері, — ледве чутно проказав він, не спускаючи з Джури благального погляду. — У Чусті…

Джура не відповів. Підвівши ще раз синову голову, він знову приклав до його вуст боклаг. Та ковтнути Худайберди вже не зміг. Його безкровні губи ворухнулися безгучно, рука поволі сповзла з грудей і впала на землю.

— Помер, — прошепотів Джура тремтячими губами.

І в цю мить раптом гримнув ще один постріл. Я рвучко озирнувся. Прямо проти нас на високій скелі стояв чоловік з рушницею. Я вистрілив. Не знаю, чи влучив, бо він ураз зник, наче земля під ним запалася.

Я перевів погляд на Джуру і з жахом побачив, що він лежить непорушно побіч Худайберди.

— Джуро-ака! Джуро-ака! — розпачливо заволав я і став його термосити.

Та марно. Він не озивавсь. Я підвівся й почвалав, схлипуючи. Наткнувся на людей.

— Що сталося? Що сталося? — питав, шарпаючи мене, Зубов.

Але я не міг видобути з себе й слова.

Джуру перенесли в Шагози. Там і поховали. Згадавши останні слова Худайберди, я сказав Зубову, що варто було б поховати Джуру в Чусті, біля дружини. Але той заперечив:

— Ні, Сабіре, Джура повинен лежати тут, де він працював, де наклав головою. Настане час, йому поставлять пам'ятник. І кишлак Шагози назвуть ім'ям Джури Саїдова.

Минуло багато років. Алмалик став великим містом. Виріс, погарнішав і кишлак Шагози. Звелися вгору високі цегляні будинки обабіч брукованих вулиць. І називається тепер кишлак уже не Шагози, а Джура-кишлак.

Я зрідка приїжджаю сюди. Зустрічаюся з Зебо, яка вже багато років працює тут головою сільради. Її син Баходир став видатним ученим. Ми бачимося і з ним. Іноді він заїздить за мною, і ми разом вирушаємо в Джура-кишлак. Там на майдані, в самому центрі, стоїть пам'ятник Джурі. Вклонившись йому, ми неквапом ідемо вулицями кишлаку. Згадуємо тривожні й радісні водночас молоді літа.

От і сьогодні я про все це згадав…