Джура. Далека пустеля

ДАЛЕКА ПУСТЕЛЯ

Нещодавно, даючи лад своїм паперам, я натрапив на забуте фото. З нього на мене дивились зажурені очі незнайомої літньої людини. Придивившись і напруживши пам'ять, я упізнав чоловіка, з яким зустрівся кілька років тому в одній з країн Близького Сходу…

Я повертався додому після тривалого закордонного відрядження і затримався в невеликому портовому містечку, звідки наступного дня мав вирушити морем до Одеси.

Поки влаштувався в готелі, поки вмився-причепурився, минуло півдня. Пообідавши, вийшов на вулицю. День був ясний, але задушливий. Може, саме через ту задуху, а може, так воно тут буває завжди, — вулиці здавалися чи то скутими задурливим сном, чи просто безлюдними. Майже безлюдними, бо неподалік від входу в готель на низенькому стільчику, уткнувшись підборіддям у чорну від вакси щітку, куняв вусатий чистильник взуття. Трохи далі, на передку оздобленого різьбою візка, що одним колесом стояв на тротуарі, а другим на бруківці, перебирав чотки старий кощавий візник у латаному-перелатаному чекмені блякло-жовтого кольору. Час від часу він стинався, немов прокинувшись зі сну, й дивився на двері готелю, але, не побачивши нікого, помалу знову похнюплював голову, як і його віслючок, запряжений у візок.

Навпроти, на веранді старенького будинку, схожого на пласку коробку сірників, смачно хропів, поклавши голову на подушку, якийсь волохатий черевань. Голий до пояса хлопчисько, тримаючи в руках мотузок з нанизаними на нього червонястими плотичками, підпирав спиною облуплений ріг будинку. З-під набряклих повік жваво позирали на світ маленькі очки. Побачивши здаля перехожого, хлопчик кидався до нього, показував своїх рибок і, щось примовляючи, дріботів за ним до рогу вулиці, а тоді повертався назад виглядати згідливішого покупця.

Несподівано сонну замороку пустельної вулиці порушив подув вітерця, що нагадав про існування моря. Я рушив вулицею.

На відміну від звичного уявлення про великі порти світу, це портове містечко не було ні багатолюдне, ні гомінке. Поблукавши трохи по вузеньких кривулястих вуличках а валькованими стінами, я подався в бік порту. Тут життя пульсувало жвавіше. На перехресті, біля присадкуватої автомашини, схожої на черепаху, кілька матросів-європейців жартували з дівчиною. Звіддалік чулись оглушливі гудки пароплавів, вигуки вантажників тощо. На величезній бочці, знехотя перебираючи струни гітари, сидів матрос, на шиї в нього теліпалася зав'язана вузлом строката хустка.

Я брів узвозом до кварталу, розташованого над портом. Через сотню кроків зупинився перед камінною брилою заввишки в кількаповерховий будинок. Незграбна, на перший погляд, каменюка нагадувала тигра з роззявленою пащею, готового заревти на всю околицю. Двоє рудих туристів у шортах фотографували брилу з усіх боків. Не знаючи, куди ще податись, я вмостився поблизу на лавці й закурив сигарету.

Море, що десь на обрії зливалося з яскраво-синім небом, було спокійне, але дрібні брижі, зняті леготом, мерехтіли сліпучим сріблом під сонячним промінням. Задивившись на цю гру світла й тіні, на безмежну розлогу моря, я майже забув, де опинився.

Не знаю, скільки часу просидів я в тому забутті, та раптом, не знати звідки, озвався тонкий звук ная^[22]. Я прислухався і… нічого не почув. Ніжний голос ная пропав так само несподівано, як і народився. Я навіть не знав, звідки він долинув, з порту чи з узвозу, що веде до камінної брили, та в душі чомусь був певен, що незабаром чарівний голос ная озветься знов. Так воно і сталося: минуло небагато часу, і він удруге торкнувся моєї душі. Цього разу його спів звучав голосніше й виразніше, хоч долинав, певно, здалеку. Мелодія пісні, що видалася мені спершу журливою, несподівано пожвавішала й забриніла весняним водограєм. Я слухав спів ная і бачив в уяві оксамитові пагорби рідного краю, отари овечок з ягнятами на рясних луках, чув дзеленькіт їхніх дзвіночків, гомін кришталевих потоків, що збігають з укритих снігом гірських вершин, неповторну мелодію нічного неба, всіяного золотими зорями.

Мені доводилося бувати в багатьох країнах світу, чути музику на всі смаки. Але вперше я чув ніжний голос ная на чужині, вперше хтось так майстерно грав на ньому далеко від моєї батьківщини.

Грайливі звуки ная згасли. Натомість знов полилась неголосна журлива мелодія, схожа на зойк людини, яка зазнала горя і нестерпних страждань, людини, від якої відвернулося саме життя. Най плакав і приголошував, і мені від того плачу немов морозом обсипало спину.

— Гарно грає? — зненацька спитав мене хтось чистою узбецькою мовою.

Я озирнувся. Біля мене стояв високий сивий чоловік з журливим усміхом на вустах. Його смаглявому обличчю надавали особливої виразності очі, поставлені трохи навкіс, і широкі, теж уже сиві брови, що зрослися на переніссі.

«Хто цей чоловік? Звідки знає він узбецьку мову?» — ці запитання блискавкою промайнули в моїй голові, проте висловити їх уголос я не наважився. Натомість відповів, підводячись з лави:

— Гарно.

— Я щодня ходжу сюди, мов на концерт, — сказав сивий чоловік, жестом запрошуючи мене сісти.

— А хто це грає? — поцікавився я.

— Хто? — повторив чоловік, сівши на лаві біля мене й поглянувши в той бік, звідки линули звуки ная. — Одна безталанна жінка.

— Жінка? — здивувався я.

— Так. Замолоду вона була справжня красуня. Багато хто голову втрачав через її вроду, а тепер старенька і бідна. Можна сказати, жебрачка…

— Ви її знаєте?

— Авжеж, з першого дня свого приїзду в це місто, — мовив старий. — Вона теж узбечка. Із Самарканда. Років сорок тому з байським синком утекла за кордон і опинилась у цій країні. Чоловік незабаром помер не знати чого. А з неї чужина висмоктала і статки, і вроду. Один аллах знає, де і як вона, бідолашна, поневірялася, шукаючи щастя, а згодом бодай якогось зарібку… А оце вже п'ять чи шість років живе в цьому місті. Торік до всіх своїх бід вона ще й осліпла. І навіть розум їй, кажуть, потьмарився…

— Її можна побачити?

— Якщо ваша воля… — Чоловік підвівся, і ми рушили вуличкою, що починалася від кам'яної брили.

Йти не довелося далеко. На убогій веранді наріжного будинку сиділа, схрестивши ноги, стара жінка у латаній сорочці. Скуйовджені коси вибивалися з-під благенької серпанкової хустки. Вуста її ворушилися, жінка ніби щось шепотіла.

— Хай примножиться ваше потомство! Прийшли вас провідати, — мовив доволі голосно мій новий знайомий.

Очі в старої забігали, вона озирнулась довкола себе, обмацала залізну миску, що стояла перед нею, але так і не відповіла на привітання.

— Не чує, — мовив старий, винувато поглянувши на мене.

Діставши з гаманця кілька монет, я кинув їх у миску. Брязкіт грошей, очевидно, дійшов до вух старої, вона простягла руки до миски, полічила навпомацки милостиню і задоволено всміхнулася.

— Ассалому алайкум, — привітався я до неї.

— Ва алайкум ассалом^[23], — відповіла вона, ще раз обмацала миску і, повернувшись обличчям на мій голос, спитала: — Хто ти, сину?

— Чужинець, — відказав я. — Мандрівник.

— Так-так, — вона покивала головою й замовкла. Потім додала: — Усі ми чужинці в цьому світі, усі мандрівники. Сам Мухаммед, мир йому, пророк аллаха всемогутнього, не уник цієї долі… Лише улюбленці божі не знають блукань. Отож дай вам господи стати улюбленцями божими… — Затиснувши руками рота, жінка захрипіла й закашлялась. Потім, похитавши головою, заспівала на мелодію «каландар»:

— Ходімо… — вивів мене із задуми голос мого нового знайомого.

Я обернувся й побачив на його очах сльози. Поклавши в миску для милостині ще кілька дрібних монет, ми мовчки пішли назад. Її сумна пісня ще довго летіла за нами, краючи серце. По дорозі до моря я трохи заспокоївся й поглянув на свого супутника.

— Бачу, що я вас засмутив, — вибачився старий.

«Хіба ви в цьому винні», хотів я сказати, але тільки знизав плечима. Проте в душі я справді шкодував, що напросився на ці відвідини.

— Може, зайдемо випити кави, — запобігливо мовив чоловік. — У цьому готелі її добре готують.

Я погодився, сподіваючись розвіяти гнітюче враження під зустрічі з безталанною співачкою. Однак цього дня мені судилося почути ще сумнішу історію. Коли б я знав це наперед, навряд чи пристав би на запрошення старого…

Діставшись до готелю, ми зайшли в бар, прямо на першому поверсі. Каву тут справді готували відмінно. Я випив чашечку, і душа моя стала на місце. Обличчя старого теж проясніло.

— Звідки ж ви родом, де саме народилися? — спитав мене він, щоб підтримати розмову.

Я назвав рідний кишлак.

— Чув, аякже, тільки бувати там не доводилось… Я теж, як бачите, узбек… — мовив старий і похнюпив голову. — Та ось уже понад сорок років живу далеко від батьківщини.

Він поринув у роздуми, і я, наче перестав для нього існувати. У барі, крім нас, нікого не було, й ніщо не порушувало глибокої тиші, яка раптм запала. Я теж мовчав, хоча мене безперечно зацікавила доля цієї людини, мабуть, освіченої й культурної, з інтелігентним обличчям. Я замовив ще дві кави і терпляче сидів, сподіваючись на розповідь. Нарешті він підвів голову.

— Я родом з Чалиша, — почав він свою історію. — І дитинство моє минало в цьому невеличкому кишлаку на березі Амудар'ї. Коли мені виповнилося чотирнадцять років, не пригадую вже з якої саме причини, ми переселилися в Ургенч.

Мого батька люди мали за вчену людину. Він і справді багато чого знав і вмів, а ще займався торгівлею і лікував людей. На подвір'ї нашого дому завжди товклися хворі. На мене ті бідолахи, вражені всілякими недугами, справляли гнітюче враження. Помітивши це, батько сказав одного разу:

— У світі, сину, багато недуг. Їх було б значно менше, коли б не злидні. Від будь-якої болячки є ліки, а від злиднів нема. Саме їх треба боятися найбільше.

Мати в усьому погоджувалася з батьком і під час таких розмов звичайно згідливо кивала головою. Вона була на двадцять років молодша за чоловіка, худенька, тендітна і дещо хвороблива. Хатнім господарством майже не займалася, полишивши це на прислугу, зате багато часу віддавала книжкам. Вона читала Машраба, знала напам'ять «Юсуфа і Зулейку». Батько полюбляв, коли вечорами вона читала нам щось із старих поетів.

Одного разу мати з кількома жінками вирядилась на прощу в Шахімардан, на могилу святого Алі. Під час подорожі вона заприятелювала з відомою своєю обдарованістю ферганською вчителькою Анбар-отин, після чого й сама стала складати газелі. Не можна сказати, щоб батько надто серйозно ставився до її захоплення, та часом в годину дозвілля просив її почитати щось із свого. Стосунки між моїми батьками були напрочуд щирі й сердечні, і великою мірою завдяки мені. Так-так. Батько все життя мріяв про сина, і от, незважаючи на пізнє — у п'ятдесят років — одруження, його мрія справдилася. Мати, на батькове і своє власне щастя, народила енна, тобто мене.

Єдиний син — завжди пестунчик — кажуть люди, і, мабуть, не марно. Дитинство моє, всупереч нелегким умовам тодішнього життя, минало в достатку й щасливо. І раптом неспокій і тривога увірвалися в нашу родину. Їх спричинили революційні події в Хіві після вигнання Джунаїд-хана. Батько ходив, заклопотаний і мовчазний. Мати й собі з лиця спала, співчуваючи батьковим гризотам. Спершу я не розумів, що саме спричинило такі зміни. І, може б, ще довго про них не здогадувався, коли б не Костянтин Степанович Лойко, інженер, засланий у наші краї дванадцять років тому за якісь антиурядові вчинки. Мені подобався цей високий, худорлявий чоловік, з облупленим від постійного перебування на сонці носом. Він був давній батьків приятель і тому частенько до нас заходив, а то й жив у нашій хаті. За його словами, мій батько врятував йому життя, вилікувавши від якоїсь хвороби, коли він тільки-но приїхав на заслання в Ургенч. Чи то з цієї причини, чи з якої іншої, він завжди з повагою ставився до нашої родини, а коли батько пускався в чергову подорож, пов'язану з торгівлею, приходив нас перевідати, заспокоїти чи й захистити. Я любив цього чоловіка не лише за його увагу до нашої сім'ї, а й за те, що, вільно володіючи узбецькою мовою, він познайомив мене з історією Росії, з чудовими творами Пушкіна, Лермонтова, Горького. Якщо не помиляюсь, я один з перших в Ургенчі прочитав завдяки йому «Пісню про Буревісника» і «Капітанську дочку», натхнений образом Гриньова, мріяв, як і він, вирвати колись із рук лихих людей свою, ще невідому мені самому Машу…

Вулиці Ургенча в ті дні гули, мов розтривожене осине гніздо. Народ, що несподівано стан господарем землі і всіх статків, не міг втримати своїх радощів поміж стінами власних домівок. Люди збирались юрмами, когось кляли, когось славили, підносячи до неба. Одного такого дня батько повернувся додому зовсім розгублений і пригнічений. Він не виходив зі свого кабінету до самого вечора, коли приїхав Лойко. Вони гомоніли до пізньої ночі. Того дня я вперше був присутній при їхній розмові.

— Я розумію, вам зараз важко, — казав Лойко, якого нова влада призначила на якусь високу посаду в Хіві. — Але ви освічена людина і повинні збагнути: революцію здійснено для того, щоб усі мали рівні умови життя.

— Але чому це має бути за мій рахунок?! — обурено заперечив батько. Я ще ніколи не бачив його таким безпорадним. — Я тяжко працював усе своє життя, і те, що маю, не вкрадено, не видурено в когось, а зароблено в поті чола. Ось для нього, — батько кивнув у мій бік, — збирав я свої убогі копійки, щоб не довелося йому жити в нестатках і злиднях…

— За Бекджана не турбуйтесь, — урвав його Лойко. — Йому тепер багатство ні до чого. Хлопець навчатиметься і сам здобуде все, що йому потрібно. Новий лад візьме на себе турботу про нього. Незабаром ви самі це зрозумієте.

— Не хочу розуміти! Нічого не хочу розуміти! — вигукнув батько й підхопився з місця, та враз похитнувся й ударився потилицею об стіну. Ми кинулись йому на поміч, підхопили під руки, посадовили в крісло, підмостивши подушки. Обличчя в батька було біле мов крейда, вуста посиніли, як у небіжчика.

Лойко попрощався з виглядом винуватця. Батько йому навіть не відповів. У коридорі я спитав гостя, що сталося.

— Маргеланський банк перейшов у руки держави, — відповів той. У мене серце похололо. Я знав, що в цьому банкові зберігалися всі батькові заощадження. — Але тебе це не повинно тривожити, — додав Лойко. — Твій батько людина старих поглядів, у вас різні шляхи. Ти не журися. Тобі ніякі багатства не потрібні.

Він щось іще пояснював. Та я його вже не слухав. Думками був з батьком, з його горем і розпачем. Забувши попрощатися, кинувся назад, до кабінету. Батько все ще сидів у кріслі, обкладений подушками, з похнюпленою головою й затиснутими в кулаки руками. Я впав навколішки біля нього і схопив його руку, вона здалася мені холодною… Жахлива думка блискавкою пронизала мій мозок, і я, мов несповна розуму, закричав:

— Тату-у-у!!!

Але він не ворухнувся. Смерть була невблаганна.

Від тяжкого горя занедужала мати. З кишлаку приїхали родичі. Та замість того щоб заспокоїти й розважити хвору, вони розповідали про біди, що звалилися останнім часом на їхні голови. Казали, зокрема, що кілька днів тому якісь озброєні вершники пограбували серед ночі кишлак, в людей забрали худобу, сяке-таке добро і, прихопивши кількох молодих дівчат, зникли без сліду. Найбільше потерпів мій німий дядько Алі. В його оселі грабіжники не лишили нічого, крім старої кошми та кількох подушок. Жінки розповідали про це, заливаючись слізьми, а бідолашний дядько тільки стогнав та крутив у розпуці головою.

Він втратив мову ще хлопчаком, після якогось переляку. Батько робив усе можливе, щоб вилікувати брата, возив його по лікарях, та все марно. Він так і лишився німий, дарма що все чув і розумів, навіть умів читати й писати. Моя мати, дізнавшись про цю трагедію, навіть склала газель. Я й досі пам'ятав з неї кілька рядків, де мовилося про солодкі дівочі сни і про нові часи, з якими прийдуть щастя і справедливість.

І от нові часи ступили на поріг нашої оселі, але ні я, ні моя мати не знали, що вони нам принесуть…

Біда не ходить одна. На сороковий день після смерті батька несподівано померла мати. Я лишився один у порожньому батьківському домі. Добре, хоч дядько Алі переселився з кишлаку до мене. Самотності мене це не позбавило, адже дядько був німий: ні тобі погомоніти, ні посперечатися. А от кухар він був знаменитий. Отож бачилися ми з ним здебільшого за обіднім столом. А що робити решту часу? Куди піти, чим зайнятися?

У місті відбувалися якісь важливі події, на вулицях було гамірно, раз у раз чулася музика, співи, та мене все це анітрохи не вабило. Я з дитинства звик до тиші й самотності, до яких мене заохочував і батько. У ті безрадісні дні єдиною втіхою для мене стали книжки з батькової бібліотеки. Рано вранці я квапився до його кабінету і, опинившись там, поринав у читання будь-якої книжки, що потрапляла мені до рук. А вечорами читав уголос дастани дядькові, який удень, приготувавши обід, кудись зникав. Коли читання його зацікавлювало, дядько Алі усміхався і задоволено кивав головою, коли ж щось було йому не до смаку, умощувався зручніше й засинав. Так помалу до мене повертався спокій. Але незабаром знов усе пішло шкереберть.

Одного разу в поминальний день стояв я над могилою батька, поринувши в сумні думи. Раптом хтось торкнув мене за лікоть. Я обернувся. То був Лойко. Після батькової смерті я не хотів його навіть бачити. Та ось ми зустрілись, і я відчув, як у моє скрижаніле від горя серце вдарила тепла хвиля. Мені до сліз стало жалко самого себе, і я заплакав…

Того ж дня Лойко забрав мене з собою до Хіви. Там він допоміг мені стати вчителем, і нове життя у великому місті взяло мене в свій полон.

Ну чому я не лишився в Ургенчі, навіщо заквапився до метушливого, гамірного міста? Може, якби не піддався я на вмовляння Лойка, не довелося б мені згодом поневірятися по чужих краях, може, не зазнало б моє серце тих мук. що виснажили його передчасно. Але тоді я про все це, природно, не думав, навіть уявити чогось подібного не міг.

Життя є життя, і, як усі молоді люди, я снував плани на майбутнє, мріяв і сподівався. Перед чиїм зором не мерехтіли ви, юнацькі мрії і сподівання, зоряними розсипами місячної ночі, кому не гомоніли амудар'їнською хвилею в золотому надвечір'ї?!

Тільки ж моїм мріям, моїм сподіванням не судилося здійснитись.

Отож я працював учителем на курсах ліквідації неписьменності. Одного дня до нас прибула комісія з якоїсь високої урядової установи. Почалась перевірка навчально-виховної роботи. З'ясовували й соціальне походження викладачів. Особливої цікавості до себе збоку цих людей я не відчув. Може, чому що в складі комісії був і Костянтин Степанович Лойко, який до дрібниць знав мою біографію. Він же, мабуть, і поручився за мене, бо незадовго до від'їзду комісії її голова запросив мене до себе і сказав:

— Вашою роботою на курсах ми цілком задоволені, і товариш Лойко вас дуже хвалить. Але ближчим часом ми виряджаємо на навчання до Москви групу молоді. Якщо у вас немає заперечень, ми могли б залучити до цієї групи й вас.

Я мало не підскочив від несподіванки і, не приховуючи радощів, гаряче подякував за таку новину, а Костянтин Степанович, який теж був при розмові, навіть моргнув мені по-змовницькому.

— Звичайно, — вів далі голова комісії, — нам дуже потрібні й тут такі обдаровані вчителі, як ви. Та через кілька років країні знадобляться тисячі освічених людей. Отож ні нам, ні вам не можна нехтувати такою нагодою. Завтра ви повинні звернутися до комітету комсомолу. Ми вже поставили їх до відома.

— Спасибі, — ще раз подякував я, міцно потиснувши руку голові комісії.

— От бачиш, — сказав мені Лойко. коли ми вийшли з ним на вулицю, — ні за які гроші батько не зміг би домогтися того, що ти сам заслужив власною працею на користь народу. Він, звичайно, помилявся. Але в нас діти не відповідають за думки і вчинки батьків. Отож готуйся в дорогу.

Я стрілою полетів додому. В Хіві я наймав кімнату в літньої жінки, син якої у складі червоноармійського загону десь в районі Ходжейлі вистежував басмачів. Хазяйка аж злякалася, коли я, мокрий від поту й задиханий, увірвався до неї.

— Не лякайтесь, тітонько! — заспокоїв я стареньку, обнявши її від надміру почуттів. — Я їду вчитися в Москву. Розумієте, в Москву!

— У Москву? — здивувалась вона.

— Так-так, у Москву, де живе сам Ленін!

— Ой, горенько моє! — Вона так і лишилася сидіти з розкритим ротом, а я пішов до себе.

Не знаючи, за що хапатися, зупинився посеред кімнати. І тут я згадав про дядька. Як же я забув про нього?! Підсівши до столу, я швиденько написав йому короткого листа п побіг на базар, звідки на Ургенч подеколи рушали гарби зі збіжжям. На моє щастя, біля базарних воріт саме стояла така гарба, і я, давши візникові кілька монет, попросив його завезти листа дядькові.

Тієї ночі я довго не міг заснути. Думки мої соколом ширяли у високому небі, і сон не зважувався ступити в очі. Я думав, мріяв, фантазував, і нарешті, геть знесилений, заснув майже вдосвіта.

Прокинувшись, я, здається, навіть засумнівався: «А чи не привиділося все це мені уві сні? Невже справді я їду до Москви? Хіба взагалі можливе таке щастя, така удача?»

Той день був для мене навдивовижу щасливий. У міськкомі комсомолу мене зустріли як свого. Виявляється, крім мене, до Москви мали їхати ще дванадцять хлопців і дівчат. Вирушати мали через два дні. Я вийшов на вулицю. Два дні! Що я робитиму весь цей час? Куди мені подіти себе на два дні, які раптом видались двома нескінченними роками. Поринувши в думки, я не помітив, як зупинився майже серед вулиці. І тут мене хтось гукнув:

— Бекджане!

Я обернувся. Біля мене стояла дівчина в шкіряній куртці. На голові в неї короною були викладені чорні як смола, тугі коси. Я втупив у неї збентежений погляд.

— Не впізнаєш? — спитала усміхнено дівчина, повівши бровами.

І в ту ж мить я її вже впізнав, побачивши на лівій щоці маленьку ямочку.

— Гавхар?!

Дівчина засміялась.

— Невже я так змінилася?

— Дуже! — відповів я з радісною усмішкою.

Ми гаряче потисли одне одному руки.

— Ти, до речі, також змінився, — сказала Гавхар, прискіпливо оглянувши мене з голови до ніг. — Справжній джигіт із тебе став. Я теж спершу тебе не впізнала. Думаю, що то за красень стоїть. А це, виявляється, ти!..

Гавхар знову засміялась. Усмішка в неї була просто-таки чарівна. Я стояв і не міг відвести від неї погляду. Потім нарешті схаменувся, збагнувши, що так можна збентежити дівчину, і спитав:

— Послухай, а ти що тут робиш?

— Працюю, — вона показала рукою на будинок міськкому комсомолу… — А ти?

— Їду вчитися. До Москви.

— До Москви?!

— Так.

Гавхар заплескала в долоні.

— І я їду! — вигукнула вона радісно.

— Справді?! — не тямлячи себе від щастя, я схопив її за руки.

— Справді, справді. Учора сказали. Ти радий?

— Ще б пак!

— І я теж. Мені навіть не віриться, що все це правда.

— Чого ж ми тут стоїмо? Ходімо, попрощаємося з містом. Ми його тепер довго не побачимо.

— Ходімо. Тільки зачекай хвилинку. Я скажу на роботі два слова.

Вона побігла в міськком, а я, не вірячи власним очам, мов уві сні, дивився їй вслід.

Гавхар теж була родом із Чалиша. Їхній будинок стояв майже на самому березі Амудар'ї. Батько працював у майстерні, де ремонтували баржі, що курсували поміж Ходжейлі і Красноводськом, а у вільний від роботи час займався рибальством. Я, бувало, цілими днями бавився на піщаному березі річки, частенько забігав до них у двір напитися води і так подружився з Гавхар. Вона була не схожа на інших дівчаток кишлаку хоча б тим, що з більшою охотою гуляла в хлоп'ячі, аніж у дівчачі ігри. Часом, покинувши друзів, з якими тільки-но гуляли, ми мандрували з нею далеко-далеко вздовж річки або, навпаки, йшли до майстерні і, сівши в кутку, спостерігали за роботою її батька. У майстерні, крім узбеків, працювали також п'ятеро чи шестеро росіян, які називали її Галею і щоразу частували цукром або ще чимось солодким. А от мої родичі з дядькового боку не любили ні тих робітників, ні батька Гавхар. Вони й мене сварили, коли дізнавалися, що я стирчав у майстерні. Та мені було байдуже до їхнього невдоволення, і я, тільки-но траплялася нагода, щодуху мчав до Гавхар. Здебільшого її можна було знайти у заростях джіди понад річкою. Скільки ми всього тоді передумали, перебалакали, сидячи там, на березі, часом до пізнього вечора! Наші дитячі мрії і сподівання не знали меж… Коли ж наставали сутінки, з берега річки ми виходили на сусідній пагорб слухати жаб'яче кумкання. Водночас від села долинало мекання ягнят, що шукали в надвечір'ї своїх матерів-овечок. Усе разом це оберталося на незвичайний концерт. Тим часом на землю спускалася ніч, і, хоч нас помалу починав забирати страх, ми ще довго сиділи, вслухаючись у її таємничі звуки.

А потім сталася біда: Гавхар упала з дерева і поламала собі ногу.

Мій батько, якого покликали на допомогу, невдоволено бурчав: ніколи, мовляв, не бачив такої бешкетниці, неподобство якесь.

Через якийсь тиждень ми мали переїжджати з кишлаку до Ургенча. Напередодні я зайшов до Гавхар. Вона самотньо лежала на супі^[24], втупивши погляд кудись удалину. Побачивши мене, спробувала підвестися.

— Ти лежи, лежи, — сказав я і, взявши її за плечі, допоміг лягти на місце.

— Це правда, що ви збираєтесь їхати? — спитала Гавхар.

— Правда, — відповів я, — сідаючи біля неї.

Гавхар замовкла. Я теж мовчав, не знаючи, що сказати. Горло ніби чимось здушило. В цю мить я був сердитий на своїх батьків. Чого їм заманулося їхати до того Ургенча? Наче тут нам погано.

Тим часом Гавхар, урвавши мовчання, сказала:

— А в нас корова розродилась…

— Коли?

— Вночі. Телятко таке гарне! І велике. Завтра будемо молозиво робити. Ти любиш молозиво?

— Ще б пак!

— І я люблю. Один раз я вже куштувала, — похвалилась вона. — Татові приносили його товариші. Солодке-солодке!.. — Вона замислилася, потім зітхнула: — Тепер ми вже, мабуть, ніколи не побачимось?

— Чому?..

За мить мені й самому стало соромно за своє безглузде запитання.

— А ви хіба сюди повернетесь? — спитала Гавхар, пустивши повз вуха мій вигук.

— Не знаю, може, й повернемось, — відказав я, пожалівши її.

— Як повернетесь, ми знову підемо з тобою по джіду. Тато казав, цього року джіда добре вродить… А Ургенч — це далеко?

— Далеко. Цілий день їхати треба.

— Одужаю — приїду до вас. Тато обіцяв узяти з собою.

Не знаю, чи вона сама це вигадала, чи, може, справді батько їй таке говорив. Та мені було приємно почути про її намір. На прощання, бентежачись і соромлячись, я непомітно тицьнув їй під подушку маленький кинджальчик, виструганий власноручно з дерева, і бігцем подався додому.

Там усе вже було готове до від'їзду. Навіть скрині повантажили на гарбу. Я теж видерся нагору, поглянув у той бік, де була оселя моєї подружки, і побачив… Так-так, побачив її саму біля дверей будинку, вона стояла там, спираючись на якийсь ціпок. Гарба рушила, знявши хмару куряви, за якою зникла і Гавхар, що дивилася нам услід.

І ось через стільки років ми знову зустрілися. Та ба — від колишнього худющого, чорного, мов смола, бісенятка не лишилось і сліду…

— Ну, куди підемо? — спитала вона, всміхнувшись.

— Куди скажеш.

— Ходімо прямо, а там побачимо.

Ми рушили далі: Гавхар попереду, я — на якийсь крок позаду. День був жаркий, повітря мерехтіло перед очима від полуденної спеки. Та ми на те не зважали. Солодкі мрії бентежили моє серце. Проминувши ханський палац, ми почали петляти вузькими, кривулястими вуличками. Вийшли до медресе, і раптом мій ніс вловив пахощі смаженої риби. Я відчув голод і спитав Гавхар:

— Зайдемо на базар? Щось мені їсти захотілося.

— І мені, — погодилась вона відразу. — Я теж зголодніла.

На базарі було повно людей. Ми насилу пропхалися до рундучка, де продавали рибу і, знайшовши вільне місце, накинулись на апетитні шматки щойно засмаженого сома. Потім купили по фунту хусайні — гарного винограду з довгастими ягодами, які росіяни називають «дамськими пальчиками». Чомусь мені здалося, що я ніколи в житті не їв нічого смачнішого. Гавхар теж була задоволена.

— Як ти гадаєш, а там виноград буде? — спитала вона несподівано, не зводячи очей з золотавих грон.

— А ми звідси захопимо з собою, — запропонував я.

В цю мить на базарі зчинилось щось незбагненне. Усі, мов навіжені, посунули до воріт.

— Що це значить? — стривожено запитала Гавхар.

— Не знаю… ходімо подивимось.

Разом з юрмою ми випхались за ворота.

— Куди це всі біжать? Що сталося? — допитувався я в людей, що штовхалися біля мене. Але ніхто нічого не знав.

Біля караван-сарая, ніби зачепившися за щось, натовп спинився. Проте галас не тільки не затих, а, здається, ще й посилився. Звідусіль було чути:

— Підніміть його!

— На гарбу висадіть!

— Покажіть його нам, розтриклятого!

Людська юрма хитнулася вперед, потім назад, мовби даючи комусь дорогу, і над нею, ставши на якесь підвищення, показався сивобородий чоловік, вдягнений у чорний чапан. Поряд з ним з'явилися ще троє-четверо чоловіків. В одного з-поміж них руки були скручені мотузкою, а насунута на чоло чорна папаха майже затуляла очі. Та його, видно, відразу впізнали: юрма загула погрозливо, над головами піднялися затиснуті в кулаки руки. Почулися прокляття, крута лайка, зойки, плач і ридання жінок.

— Люди! Тихо! — закричав, піднісши вгору руку, чоловік у чорному чапані.

Натовп замовк, не стало чути й плачу.

— Люди! — повторив чоловік і, показавши на зв'язаного, спитав: — Чи є серед вас такі, що не знають цієї людини?

— Немає! — вигукнув хтось із натовпу.

— Тоді скажіть мені, хто це?

— Кат! — відповів той самий голос із натовпу.

— Правильно! Це кат! — підтвердив сивий чоловік. — Ханський кат, який мордував наших братів і сестер. Сьогодні він у наших руках, і ми самі повинні вирішити, що нам з ним зробити? Яку кару йому призначити?

— Смерть! — почулося п'ять чи шість голосів.

— А що ти скажеш, жінко? Ми слухаємо тебе! — звернувся сивий чоловік до когось у натовпі. Потім перевів погляд на людей, що товпилися довкола караван-сарая, і голосно пояснив: — У цієї бідолашної жінки було двоє синів, і обох цей негідник власноручно закатував. Кажи ж бо, жінко, не мовчи! Вийди сюди, щоб усі тебе бачили! Ось він, убивця твоїх синів, поглянь на нього!

Юрма розступилася, даючи жінці дорогу. Та вона не рушила з місця. Тільки проказала хрипким голосом:

— Нехай мої очі осліпнуть, якщо я його ще раз побачу!

— Що ти верзеш, жінко, — урвав її сивобородий. — Це він хай осліпне, щоб ніколи більше тебе не бачив. Правильно я кажу, люди?

— Правильно! Правду каже чоловік! — почулося звідусіль.

Кат втягнув голову в плечі, відчувши, як наблизилася до нього загроза розплати. Лихими жаринами спалахнули з-під папахи люті очі, з ненавистю обвели натовп. Сивобородий підійшов до ката й, зірвавши в нього з голови папаху, кинув під ноги юрмі. Певний, що настав його кінець, кат, мов розлютований бугай, похилив свою голомозу голову і ступив крок до сивобородого. Але той, не звернувши на це ніякої уваги, склав руки, мов для молитви, і вигукнув високим голосом:

— Аллах великий! Візьміть його! — Одним рухом він скинув ката з гарби прямо в натовп і додав: — Амінь!

— Який жах!.. — насилу спромігся я на слово.

— Це справді жахливо, — проказала Гавхар. — Його треба було судити. Але зараз людей краще не чіпати.

Вона мала рацію. Розлютована, наелектризована юрба хитнулася в той бік, куди звалився кат. Ніхто в цю мить не став би слухати ніяких слів про суд.

Зненацька глухий гул юрми прорізав запізнілий вигук старої жінки:

— Пустіть мене!

Люди слухняно розступилися, утворивши вузеньку вуличку перед старою, в якої кат загубив двох синів. У кінці цієї вулички я побачив на мить ніби переламаного в попереку ката, що ледве тримався на ногах. З очниць на його обличчі витекли обидва ока. Гавхар з огидою і жахом затулилась руками.

— Ходімо звідси! — сказала вона і схопила мене за рукав.

Я мовчки став пробиватися крізь людське стовпище. Виборсавшися з нього, ми пішли спокійніше. Страхіття, яке ми щойно побачили, справило на нас гнітюче враження. Ми довго блукали вуличками, аж поки вийшли до міського муру. За версту від нього поблискувало дрібною хвилею озеро. Ми рушили до нього. Гавхар мовчки простувала побіч мене.

— Юрба, вона завжди така, — сказав я, згадавши останні хвилини ката. — Ні жалю, ні милосердя не знає.

— А такі, як він, мали те милосердя? — несподівано різко спитала Гавхар, блиснувши очима. — Адже вони до людей ставилися гірше, ніж до худоби. Ось такі й батька мого вбили. А матір зв'язали й у власному домі спалили.

Я навіть рота розкрив, почувши таке.

— Коли? За віщо? — спитав, не ймучи віри словам.

— Я себе теж і досі питаю: за віщо? — з гнівом проказала Гавхар, але за мить почала розповідати, що сталося з її батьками.

… Позаторік на кишлак налетіли басмачі. Хтось повідомив їх про засідання кишлачної Ради, і вони — мов сніг на голову впали: увірвалися в правління, пов'язали комуністів і тут-таки й постріляли. Батька Гавхар теж. Потім запалили їхній будинок і в полум'я кинули зв'язану по руках і ногах тітоньку Раїму, ще й пригрозили цілому кишлакові: «Хто ще посміє з більшовиком одружитись, теж заплатить головою.»

— Їх спіймали?

— Ні, — відказала Гавхар. — Поки прискакали червоні, вони зникли. А я тепер сирота, нікого в мене немає. Зрозумів? Отже даремно ти на людей набалакуєш.

— Пробач мені, — попросив я зніяковіло.

— Та нічого, — відказала Гавхар, знизавши плечима. — Звідки ти міг знати.

Кілька хвилин ми йшли мовчки. Я був вражений горем, що звалилося на плечі цієї тендітної дівчини, і водночас відчув, як моє серце сповнюється ніжністю і любов'ю до неї. Мені хотілося пригорнути її, поцілувати й приголубити. Сказати, що відтепер я завжди буду з нею.

Незабаром ми вийшли до озера, і обличчя Гавхар трохи просвітліло. Вона зняла свою куртку і перекинула через плече. Гнучке гілля плакучих верб, що росли на березі, сягало води. Ми сіли в затінку дерев. Гавхар точнісінько як у дитинстві сіла, схрестивши ноги, і задивилася на воду. Я спробував і собі сісти так само, але невдовзі ноги мені затерпли. А Гавхар і не ворухнулася. Сиділа замислена, втупившись поглядом в одну точку. Знудившись, я хотів був забалакати до неї, та вона не підтримала розмови, сказавши:

— Посидьмо хвилину мовчки.

Така хвилина могла в неї тривати й кілька годин. Про що вона думала в таку пору? Що бентежило її дівочу уяву? Я цього, звісно, не знав.

Так було й цього разу. Не спускаючи очей з мерехтливої поверхні озера, вона поринула в глибоку задуму. Багато чого хотів я їй сказати, багато про що спитати, але не зважувався порушити її усамітнення. Хтозна, де блукала вона зараз у своїй уяві: може, в Москві, якої я досі не бачив навіть уві сні, а може, в кишлаку, де минало її дитинство і де вона так трагічно втратила своїх батьків.

Повіяв холодний вітерець. Він розкуйовдив її коси, кинув пасмо на обличчя. Вона прибрала його, заклала за вухо, накинула куртку на плечі. Знов голосно закумкали жаби. Гавхар повернулась обличчям до мене.

— Пам'ятаєш нашу джіду над річкою? — спитала вона нараз.

— Пам'ятаю, — відповів я. — От тільки й досі не збагну, як це ти примудрилася впасти там з дерева.

Гавхар засміялася.

— Це сталося не там, а в саду твого дядька Алі. Я джіду в нього крала.

— Навіщо ж її красти, адже вона росте на кожному кроці.

— Так то звичайна. А мені потрібна була чілан-джіда, яка росла тільки в твого дядька. Мати запарювала її й пила, казала, дуже корисно для здоров'я. Я й раніше паслася там, і ніхто нічого не помічав. А того дня до саду зайшов дядько Алі. Я його спершу не побачила. Коли чую, ніби хтось кетменем землю копає. Глянула — твій дядько. Я мало не знепритомніла від переляку, втратила рівновагу й зірвалася з дерева. Аби на землю впала, нічого б не було, я і з вищих дерев стрибала. Так треба ж було прямо на кетмень упасти.

— Якби ти мені сказала про джіду, була б твоя нога ціла.

— Соромно було казати. А крім того, твоя мати в той день — я сама бачила — ціле сито джіди несла від дядька Алі.

Я погладив руку Гавхар. Вона нічого не сказала, тільки зітхнула легенько. Незабаром сутінки огорнули землю, на небі спалахнули зорі. Сяйво місяця кинуло перші срібні тіні на гладеньку поверхню озера. Не знати звідки долинула пісня. Слів не можна було розібрати, проте співати її могла тільки щаслива, сповнена світлих надій людина.

— Гарно співає, — завважив я. — Ти чуєш?

— Гарно, — погодилася Гавхар. — Я вперше чую цю пісню. Підійдемо ближче?

Ми рушили берегом озера. Попереду виникла чиясь тінь, і ми зрозуміли, що то і є співець. Підійшли ближче. Чоловік нас не бачив, він співав, не припиняючи роботи, розбирав кетменем запруду, щоб пустити воду на поле.

— Стій, — зупинила мене Гавхар. — Послухаємо звідси. Не будемо заважати.

Пісня змовкла, а ми все стояли в затінку, поки чоловік рушив і зник у темряві.

— Гарно співав, — повторила Гавхар. — Це, мабуть, справді щаслива людина. А ти щасливий?

Я розгубився і, замість відповіді, спитав її:

— А ти?

— Дуже! — видихнула вона гаряче і повторила: — Дуже щаслива!

— Я теж.

Вона взяла мене під руку, і її долоня обпекла мене мов вогнем.

Коли ми повернулися до міста, було вже пізно. Біля будинку міськкому Гавхар зупинилася.

— До побачення, — простягнула руку.

— Завтра побачимось? — запитав я з надією.

— Ні, післязавтра.

— Чому?

— Завтра я їду в Хазарасп. Треба умовити батька моєї подруги, щоб відпустив її з нами до Москви. Післязавтра повернуся.

— Я тебе чекатиму на цьому місці, — мовив я, міцно стиснувши її руку.

Гавхар зникла за дверима, а я, глибоко зітхнувши, побрів пустельною вулицею. Я навіть не знав, куди мене несуть ноги. Одне усвідомлював — на мене, не знати звідки, звалилося несподіване щастя. Воно затьмарювало мені розум, обертало на рідне й дороге це чуже місто з курними кривулястими завулками, злиденними халупами, проваленими дувалами, хирлявими від браку вологи деревами, з його тривожним життям. За один-єдиний вечір усе довкола наче від доторку чарівної палички засяяло небаченою красою.

Я брів безгомінними вуличками, мугикаючи собі під ніс якусь пісеньку, і на місці розвалених мурів зацвітали сади, на місці злиденних халуп підводилися чарівні палаци в затінку розлогих дерев. «Післязавтра я її побачу, — повторював я подумки. — Післязавтра ми знову будемо разом. І взагалі відтепер завжди будемо разом. Завжди!… Невже це правда? Невже так воно й буде?!»

Я промовляв пошепки ці слова, і сам їм не вірив. Бо це був немовби сон, дивовижний, чарівний і водночас схожий на живу реальність. Я жадав, щоб той сон ніколи не кінчався, а за мить жахався, що він ось-ось урветься, і в розпачі, звертаючи погляд до всіяного зорями неба, благав милосердя і допомоги.

Поблизу ханського палацу, де тепер містилася міськрада, мене зупинив чийсь хрипкий голос:

— І не соромно тобі, хлопче? Такий молодий, а набрався, мов справжній п'яничка.

Я прокинувся від своїх мрій і побачив старого чоловіка з мисливською рушницею, що стояв тут на варті.

— Я не п'яний, — заперечив я, вражений підозрою.

— Ану дихни! — Старий мало не ткнувся мені в обличчя своїм носом.

— Ху-х! — видихнув я.

— Гм, справді не схоже, щоб пив, — заспокоївся старий. — Я теж, коли на варті, навіть думати про це собі не дозволяю. Хіба можна?! Адже під моїм захистом, можна сказати, вся влада перебуває. Ну а коли не на варті, то не гріх і хильнути. Особливо, якщо є якась нагода. А в мене якраз вона є: син мій, щоб ти знав, збирається в Москву їхати.

— У Москву? — перепитав я, не приховуючи свого подиву.

— Так. Може, ти його знаєш?

— Ні, не знаю.

— А ти сам хіба не з Хіви? Бо тут мого сина всі знають. Невже не чув про мисливця Джуманазара?

— Та чув-чув, — піддався я, побачивши, що старий починає гніватись.

— Ну а коли чув, то знай, що я його батько.

— А чого ж він їде до Москви?

— Учитись їде! — мовив з гордістю старий. — Післязавтра виряджатиму його. Іще дванадцять чоловік, крім нього, їхатиме.

Мені кортіло сказати, що я теж їхатиму з ними, але щось мене втримало.

— А от ти, хлопче, скажи мені, на кого йому там варто було б учитись?

— Не знаю.

— Оце ж і він не знає. Думав-думав, на чому зупинитися, а тоді каже: «Кондуктором буду». — «Дурень, кажу я йому, невже в таку далину треба їхати, щоб на кондуктора вчитись?! А я так думаю, якщо вже до Москви їхати — то тільки для того, щоб у самого товариша Леніна вчитися. Оце найкраща наука! Не послухаєшся мене — не дам тобі свого благословення», — сказав я йому. Правильно зробив, га?

Старий був страшенно вдоволений своєю мудрістю. Насупивши брови й стенувши плечима, він кинув наостанку:

— Ну, годі балакати. Іди собі, і не зупиняйся на півдорозі. Ні, постривай!..

З мішка, що лежав біля порога, він витяг чималу диню, дістав з-за халяви чобота довгий ніж, розкраяв диню на скибки і найбільшу простягнув мені.

— На, погамуй спрагу!

Я взяв скибку і рушив додому. Диня була дуже солодка і соковита. Коли я вже був десь на розі вулиці, знову почувся голос старого:

— Оце й ти, як буде змога, їдь учитись, тільки саме цієї, справжньої науки.

— Гаразд, — гукнув я йому на прощання.

Додому я повернувся опівночі. Господиня, тітонька Султанпаша, не лягала спати, чекаючи на мене.

— Слава аллаху! — зраділа вона, побачивши мене. — А я оце журюся: може, ти вже й поїхав?..

— Хіба ж я міг поїхати, не попрощавшися з вами, — заспокоїв я стареньку.

— А хто вас знає!

Вона заметушилася і незабаром поставила переді мною вечерю — яєшню та чималу миску кисляку.

— Це я тобі наготувала, дитинко.

Я ум'яв усе, мов за себе закинув. Здається, оце тоді я востаннє в своєму житті зі смаком і охотою поїв домашньої страви.

Уранці я пішов на курси взяти остаточний розрахунок і попрощатися з колегами. Здебільшого то були старші за мене люди. Я відчув, що вони заздрять мені. Та незважаючи на це, наше прощання було теплим і щирим. Вони побажали мені щасливої мандрівки.

Коли я повернувся додому, тітонька Султанпаша попередила, що до мене прийшов якийсь чоловік і вона йому дозволила почекати в моїй кімнаті. Я переступив поріг. На стільчику, похиливши голову і склепивши повіки, сидів чоловік з довгими вусами.

— Ви до мене? — спитав я, чимось занепокоєний.

Гість підвів голову і ніби простромив мене поглядом примружених пекучо-чорних очей.

— Що ви хотіли? — спитав я ще раз, відчуваючи якусь дивну слабкість у ногах.

— Я приїхав на прохання вашого дядька. — мовив він хрипким голосом і, діставши з-за пазухи папірець, подав його мені.

Я похапцем розгорнув його і впізнав почерк дядька Алі.

Я почував себе так, ніби в спину мені вгородили кинджал.

— Де зараз мій дядя? — спитав я у незнайомця.

— В дорозі, — відказав той, не змигнувши оком. — Якщо хочете, я вас до нього доправлю. На це піде два дні.

— Два дні?!

— Так.

Я не знав, що мені діяти, на що зважитись. Чоловік підвівся з місця і попередив:

— Я буду на базарі. Коли щось надумаєте, знайдете мене там.

Він вийшов з дому, а я все стояв мов укопаний. Нарешті прийшов до тями й побіг до школи, де містилися наші курси. Я згадав, що в нас є транспорт — гарба з конякою і свій арбакеш. Я випросив у нього коня і, не заїжджаючи на базар, поскакав в Ургенч. Надвечір дістався до своєї домівки. Двері були розчинені навстіж. Я зіскочив з коня, побачивши незнайому стару жінку, що виходила з дому. В руках у неї був срібний самовар, який батько привіз колись чи то з Ташкента, чи ще звідкілясь.

— Що ви робите, бабусю? — спитав я, не зводячи очей з самовара.

— А нічого, синку, додому йду, — відповіла вона, затинаючись.

— А це навіщо взяли?

— Що?

— Те, що тримаєте! Самовар!

— Он ти про що!.. А я собі думаю, про що ти питаєш, — засміялася бабуся. — Усі тут щось та взяли! От і я собі прихопила цю річ. На пам'ять про Айпашу-ханум. Небіжчиця дуже мене любила. Не чужа, отже, я їй була. А тепер, бач, німий Алі кудись подався. Від сина теж звістки немає. Коли б був живий, хіба покинув би свою рідну домівку?! А ти ж хто такий будеш, синку?

— Син Айпаші, яка вас дуже любила, — відказав я ущипливо.

— Вай-улай! Невже Бекджан?! — розгубившись, стара притискала самовар до грудей, а тоді, ніяково посміхнувшись, заквапилася назад, бурмочучи: — Зараз я самовар поставлю, чаю вип'єш з дороги.

Я ввійшов у дім. Порожні кімнати, бруд, багно, сліди багатьох людей на підлозі. У вітальні розчахнуті вікна, кілька шибок висаджено. За порогом я мало не наступив на затоптаний аркуш роздертої книжки. Підняв його і обережно струсив з нього пилюку. То була сторінка з книжки «Юсуф і Зулайхо». Я несамохіть перебіг очима рядки і мало не заплакав від заподіяної мені кривди. Потім акуратно склав аркуш і сховав його за пазуху. Але те, що я побачив у батьковому кабінеті, вкинуло мене у справжній розпач. Підлога кімнати вся була усипана подертими, затоптаними книжками, деякі з них були без палітурок… Рукописні копії творів Аль-Фарабі, Біруні, Абу Алі ібн Сіни, збірники газелів, дастапів — найдорожча частина батькової бібліотеки…

Я заходився складати книжки у стоси. На це пішло чимало часу. Вже заповідалися сутінки, коли я вийшов з дому і нав'ючив чотири великі в'язки книжок на коня. Підійшла бабуся й запитала:

— Ти вже тепер, мабуть, і не приїдеш сюди, синку?

— Ні, — відказав я, натягуючи поводи. Я й досі дивуюся, чому я тоді так впевнено відповів їй. Наче наперед відчув, що судилося мені попереду безпритульні поневіряння. — Не приїду. А самовар візьміть собі. Він і справді тепер нікому вже не потрібний у цім домі.

— Спасибі, сипку. Візьму напам'ять… Нехай буде… А може, все-таки вип'єш чаю, я тобі запарила.

Та я вже рушив, ведучи коня в поводу. Куди я тоді йшов, і сам не знав — куди очі світили. Думками я все ще був у своїй спустошеній, сплюндрованій домівці. Хто це укоїв, хто вчинив над нами таку наругу?! Невже більшовики? Невже їхніми руками було вчинене це варварство? Невже можна одне говорити в промовах, а робити все навпаки?!

Я згадав Лойка, колег-викладачів на курсах, Гавхар, старого, що стояв на варті біля міськкому партії… Ні, вони такого зробити не могли, ці люди на таке не здатні. Хто ж тоді? Нараз я ніби опинився вдруге на базарі, біля караван-сарая, почув жіночий плач, побачив, як падає під ноги юрбі ханський кат і гнівне обличчя сивого чоловіка на гарбі, побачив, зрозумів, що саме ці люди, засліплені несподіваною зненавистю, здатні були сплюндрувати нашу оселю. У вухах мені озвався голос покійного батька, який за хвилину до смерті допитувався в Лойка: «Чим я завинив перед цими людьми?! Хіба я скривдив колись бодай одну людину?!»

Справді, про яку батькову кривду чи провину може йти мова, коли він допомагав чим міг усім мешканцям махаллі, лікував сиріт, удів, жебраків?! Невже лікування бідняків достатня причина для того, щоб позбавити мене рідного вогнища?! Невже конфіскація і розграбування нашого буднику — найкращі ліки проти бідності?! Засіб зробити багатою оту бабусю, що цупила наш самовар?!

З цими думками я несподівано опинився біля воріт цвинтаря. Ноги самі привели мене сюди. Тим часом на землю вже спадали сутінки. Оглушливо скрекотіли коники. Припнувши коня до гілки старої всохлої шовковиці на березі арика, я ступив за ворота. Терпкий запах якогось цвинтарного зілля забивав віддих. Мені примарилося, ніби поряд зі мною стоїть моя мати. Колись вона щовечора спалювала в своїй кімнаті кілька сухих стебелинок гармали, відтоді мені на все життя запам'ятався аромат, що лишався по них. Я брів охайно, чисто заметеною й побризканою водою, стежиною. Обабіч, похиливши гілля, стояли старі вишневі дерева, і чорні кружальця тіней від їхнього листя монетами всипали доріжку. Дерева були схожі на учасників поховального ритуалу, що, схрестивши руки на грудях, стоять непорушно в жалобі, боячись порушити святу цвинтарну тишу. Проминувши ці дерева, я збочив до батькової могили. До пахощів терпкого зілля домішувався п'янкий дух розпашілої від денної спеки землі, і в мене запаморочилося в голові, тіло огорнула тепла хвиля якоїсь дивної млявості. Я ступив до могили, вклякнув біля неї, і невтримні сльози покотилися з моїх очей. Раніше я чомусь боявся сам ходити на цвинтар. Але цього разу мене не бентежили ні моя самотність, ні таємнича цвинтарна тиша, ні моторошна темрява, що повільно, майже непомітно, вкутала причаєні навколо дерева… Довго-довго сидів я біля могили батьків, аж поки догоріла свічка, і я запалив нову. Потім виполов на могилах бур'ян і будяки і спалив їх…

До Хіви повернувся удосвіта, віддав поводи тітоньці Султанпаші, а сам шмигнув до своєї кімнати і, не роздягаючись, упав на кошму. Побачивши в якому я стані, стара — спасибі їй — не намагалася мене розпитувати, не пробувала мені співчувати. А в голові в мене пекучою жариною жевріла одна думка: «Якщо вони могли таке вчинити, значить, немає в їхніх серцях ні жалю, ні милосердя».

Коли вранці другого дня, перемагаючи біль у голові, я продер очі, біля мене сидів Лойко.

— Оце так ти готуєшся в дорогу? — спитав він.

— Пізно ліг учора, — відповів я, навіть не спробувавши всміхнутися. — В Ургенч їздив.

— Знаю, — мовив він. — Це ти добре зробив, що книжки привіз. Вони тобі згодяться.

Я промовчав. Потім підвівся і вийшов у двір. Не поспішаючи умився. Повертатись до кімнати не хотілося, наче в тому, що сталося в Ургенчі, був винний саме Лойко. Насамкінець, зціпивши зуби, зайшов до кімнати. Господиня принесла дві миски кисляку. Я майже не їв, сидів мовчки, наче мені язика відтяли.

— Виїдете попівдні. Дістанетесь до Чалиша, звідти човном до Аральського моря, а від Аральська до Москви поїздом. Це найкоротший шлях.

Лойко допив свій кисляк і мовив:

— А я тобі дещо приніс на дорогу. Від моїх юних літ залишилося. У Москві тобі згодиться. Якби оце батько твій був живий, порадів би він з твоїх новин…

— Навряд чи порадів би, — відказав я, тяжко зітхнувши. — Може, навпаки, засмутився б гірко…

— Що сталось, Бекджане? Чому ти так говориш? — насторожився Лойко.

— А хіба може радіти людина, в якої конфіскували і сплюндрували рідний дім?

— Що ти маєш на увазі? Чий дім сплюндрували?

— Мій.

— Що-о?! — Лойко підвівся з місця. — Хто це зробив?

— Ваші більшовики! — кинув я йому майже зловтішно.

— Мої більшовики?! Що ти мелеш, Бекджане? Ти при своєму розумі?

— Я при своєму розумі, а про інших нічого не можу сказати.

— Постривай, розкажи мені що сталося, — попросив він. — Тільки все як було!

Я переказав йому, що побачив учора в Ургенчі. Лойко аж побілів од гніву. Єдине, про що я йому не сказав, то це про дядьків лист. Не хотів його вплутувати до цієї історії.

— Це просто неймовірно! — вигукнув Лойко, стиснувши кулаки. — Ну, таких «більшовиків» ми скоро позбудемось. А ти, Бекджане, тримай себе в руках. Будинок з усім майном повернемо тобі. Твій батько ніколи не був нашим ворогом. Може, часом він нас не розумів… Але постривай… — Він замислився на мить, а тоді запитав: — А як же твій дядько, невже він тобі нічого не повідомив?

— Ні, - відповів я зашарівшись.

Та Лойко, очевидно, не звернув на це ніякої уваги.

— Знаєш, що я оце згадав? — мовив він, насупивши брови. — У Чалиші теж були подібні випадки. Тепер — в Ургенчі. Чи не пов'язані вони якимсь чином поміж собою?

Я знизав плечима.

— Гаразд, сподіваюсь, ти не передумав через це їхати. Головне — тримай себе в руках. Ми неодмінно все з'ясуємо. І винних покараємо. — Він ступив крок до дверей: — За годину зустрінемось у міськкомі комсомолу.

Лойко зачинив за собою двері. Після його слів на душі в мене трохи відлягло: «Ну, справді, хіба він винний?! Такі, як він, не могли докласти рук до того, що сталося в Ургенчі!» З цією думкою я підвівся з місця і підійшов до стільця, на якому лежав чималий згорток. Розгорнувши газету, я побачив, що це форма інженера, в якій Лойко колись заходив до нас. Костюм був майже новенький, лише рукави та комір були трохи потерті. Я надів піджак — наче на мене шитий.

— Ой, як гарно! — похвалила господиня, зазирнувши до мене через вікно. — Бачу, дуже він тебе любить, цей урус.

— Я його теж люблю… Цей чоловік був другом мого батька.

— Нехай йому щастить у житті. Послухай, синку, — зашепотіла тітонька Султанпаша з таємничим виразом обличчя. — А що Ленін — він теж урус чи, може, наш, правовірний? Ну, скажімо, татарин?

— Урус, урус, — сказав я, насилу стримавши усміх.

Старенька замислилась, примруживши очі. Потім, важко зітхнувши, проказала:

— І чого воно так сталося, що аллах урусів не сотворив мусульманами?!

— А вам було б добре, коли б вас аллах обернув на невірну?

— Вай-вай, не доведи господи такого ніколи!

Посміявшись у думці з простодушної жінки, я заходився пакувати в дорогу свої речі.

— Де ти пропав? — задерикувато спитала мене Гавхар, щойно я ступив на поріг міськкому комсомолу. — До речі, ми будемо їхати через Чалиш. Уявляєш?!

Я дивився на Гавхар, неспроможний відвести від неї очі, й був певен, що ніколи в житті не бачив такої красуні. Охайна суконька в блакитну смужку, білі черевички на невисоких підборах, килимова тюбетейка з білими квітами, — усе тільки підкреслювало її вроду. Цупка чорна коса лежала на грудях, друга спадала на спину. Прямо в душу мені дивилися її приязні, усміхнені, іскристі очі.

— Ти що, язика проковтнув? — спитала вона грайливо.

— Та ні, просто я вже чув про це, — пробелькотів я, соромлячись свого закоханого погляду. — А ти так і поїдеш, у цій сукні?

Вона збентежено оглянула себе і, примруживши очі, спитала:

— Тобі не подобається?

Я всміхнувся, а тоді цілком серйозно запевнив:

— Дуже подобається.

— Правда? — зраділа Гавхар.

— Правда, дуже подобається.

Вона зашарілась і, не знаючи, як приховати свою зніченість, почала накручувати на палець кінчик коси.

— Тільки стережися, щоб тебе по дорозі не вкрали, — пожартував я.

— А ти ж для чого? От і стережи! — Вона сховала була очі, похиливши голову, та, не втримавшись, голосно засміялась. — Ну, ходімо швидше, бо запізнимося.

Збори нашої групи були короткі, але урочисті. У великому залі міськкому зібралися родичі й друзі тих, що від'їжджали, комсомольські й партійні активісти. Кожного з нас відрекомендували присутнім, так і ми перезнайомилися поміж собою. Було нас, майбутніх москвичів, усього тринадцять чоловік — п'ятеро дівчат та вісім хлопців: двоє туркменів, один каракалпак, решта узбеки. З-поміж дівчат, здається, теж одна була туркменка, інших, крім Гавхар, я вже й не пригадую. Після знайомства першим виголосив промову секретар міськкому комсомолу, потім Гавхар. Від імені майбутніх студентів вона обіцяла сумлінним навчанням виправдати довір'я комсомолу. Наприкінці зборів із зворушливим напученням виступив Лойко. Не пригадую вже, що саме він тоді говорив, але учасники зборів гаряче аплодували і йому, і нам; хтось із присутніх у залі плакав.

Нарешті збори скінчилися, я підійшов до Лойка, і ми обнялись на прощання. «Був би живий батько, він і справді порадів би моїй удачі», — подумав я, а Лойко сказав:

— Не забудь листа написати, як приїдеш. І взагалі пиши про все, нічого не приховуй. Розумієш, я тепер тобі немов батько.

— Спасибі, — відповів я, насилу стримавши сльози.

— Щасливої тобі дороги, Бекджане!

Перший, кого я побачив надворі, був вартовий, що напучував мене серед ночі. Він гаряче втовкмачував щось напрочуд схожому на нього самого джигітові, в якому не важко було вгадати його сина.

— Бекджане, це тебе кличуть? — спитав нараз Лойко, показавши в бік воріт.

Я озирнувся й побачив тітоньку Султанпашу, що тримала в руках величезну миску, обв'язану шматком білої тканини. Я підбіг до неї.

— А ви, тітонько, що тут робите?

— Їжу тобі на дорогу принесла. Там на гарбі ще клуночок з богирсаками…

— Ну, навіщо було турбуватися… — пробурмотів я розгублено. — Велике спасибі.

— Хай легкою буде ваша дорога, дитино.

На очі тітоньки Султанпаші набігли сльози, вона втерла їх і зашепотіла слова молитви:

— О аллах, зглянься, як над своєю власною дитиною…

З вулиці почувся голос Джуманазара, що закликав усіх сідати на гарби. Нарешті прикрашена червоними прапорами валка з п'яти гарб рушила в напрямку на Чалиш.

До кишлаку ми дісталися надвечір, червоне кружало сонця вже пірнуло в зарості джіди на його околиці. І ніщо тут начебто не змінилося, відколи я покинув ці місця, все було таке знайоме й близьке, наче я його бачив учора. Низенькі дували, пласкі очеретяні дахи, гладенько вимазані рідкою глиною, клапті полів, розкидані довкіл на чималій відстані один від одного, — усе це немов простягало до мене руки, немов торкалося моєї душі. І тільки в центрі кишлаку, над бляшаним дахом якогось будинку, тріпотів червоний прапор, що його тут колись, природно, не було. Біля цього будинку ми й зупинилися. Відразу ж довкола нас зібралося чимало людей. Гавхар зникла в тій юрбі, і тільки зрідка її голос, схожий на дзвіночок, вирізнявся з-поміж загального гамору. Я сидів на гарбі, не знаючи, злізти мені з неї чи ні. Серед людей, що оточили нас, часом я ніби впізнавав когось, та переважна більшість здавалися мені чужими й незнайомими. Втім, один старий чоловік підійшов був до мене впритул, якийсь час придивлявся до мого виду, а тоді спитав:

— А ти часом не лікарів син, хлопче?

Я ствердно кивнув головою.

— Батька твого я добре знав. Як він себе почуває?

— Помер батько. Шість років невдовзі буде.

— Он як? Ну що ж, нехай йому аллах у раю приділить місце. — Старий забурмотів слова молитви, а скінчивши, додав: — Душевною людиною був твій батько. І ти зовні на нього дуже схожий. Аби тільки аллах довше життя тобі подарував.

Більше ніхто мене так і не упізнав. Утім, не знаю чому, але мені й самому не дуже хотілося бачити колишніх знайомих. Звідки взялося це почуття якоїсь відчуженості, я не зумів би пояснити навіть самому собі. Однак і побороти його не міг. Напівзабуті курні вулички кишлаку, старезна, хоча й височенна чинара на розі, золотаві ягоди джіди в садах, що нагадували про втрачені назавжди радощі безжурного дитинства, — все це, як мені здавалося, здатне було тільки посіяти смуток у душі. А тим часом на лицях людей я бачив радість, в їхніх рухах, мові, поглядах — впевненість чи навіть сміливість. Може, саме ця різниця в настрої, справжня чи вигадана мною, й віддаляла мене від моїх колишніх земляків. Мені й хотілося подібно до Гавхар опинитися посеред юрми людей, поштовхатися серед перевесників, та я так і не зважився злізти з гарби, немов був зв'язаний по руках і ногах.

Тим часом хтось запропонував розкласти на березі річки багаття і там-таки й повечеряти.

— Бекджане, неси сюди свою миску! — гукнула мені Гавхар.

Я, наче тільки й чекав цього запрошення, стрибнув з гарби, схопив обіруч свою миску і разом з усіма подався до берега. Від недавнього гнітючого почуття відчуженості не лишилося й сліду.

В одну мить хлопці назбирали хмизу, і багаття запалало. Хтось притягнув великий самовар. Почали викладати хто які мав харчі. Я розв'язав миску, вона до країв була повна плову. Розігріли й заходилися уминати всі разом. Брязкіт посуду, жарти, сміх запанували на березі. Я теж радо піддався загальним веселощам.

Після вечері я запропонував Гавхар, що сиділа поряд:

— Ходімо, перевідаємо нашу джіду.

Непомітно для інших ми підвелися й рушили від багаття.

У заростях джіди було темно і тихо як у вусі. Гавхар схопила мене за руку.

— Далі не підемо… — попросила вона.

— Чому? — Я стиснув її гарячу долоню, і ми занурилися в зарості.

Мене бентежила близькість Гавхар, її неспокійне, уривчасте дихання, п'янкий аромат її кіс. Неспроможний стримати почуття, що раптом охопило мене всього, я притягнув її ближче до себе і, спинившись, промовив:

— Гавхар!

— Що? — майже пошепки запитала Гавхар, не зводячи з мене погляду. Її великі очі таємниче поблискували в місячному сяйві.

Не зважуючись щось сказати, я стояв і від надміру ніжності гладив їй руку. Вона очікувала чогось, завмерши і затамувавши подих, і не діждавшись, ступила крок назад і мовила:

— Ходімо!

— Гавхар…

— Не треба… Іншим разом… — зронила й побігла від мене.

Я лишився сам. «Іншим разом… Іншим разом!» — співало моє серце, сповнене радісного хвилювання і передчуття близького щастя. Сп'янілий від цих почуттів і думок, повертався я до нашого табору на березі річки. А там Джуманазар, заволодівши загальною увагою, захоплено розповідав якусь пригоду. Усі не зводили з нього очей. І тільки Гавхар замислено чи то замріяно мовчки сиділа осторонь.

— Що сталося? — спитав я, підсівши до неї.

— Згадала колишнє. Підеш завтра зі мною? Бо я одна боюсь. Добре?

— Підемо, — погодився я, збагнувши, що вона мала на думці.

Гавхар знову замовкла. Я не порушував її задуми. І ми ще довго-довго сиділи отак мовчки, вдивляючись у мерехтливі хвилі невпинної течії. І невимовним блаженством сповнювало мою душу наше мовчазне взаєморозуміння.

Уранці ми пішли на цвинтар. Такою сумною Гавхар я ще не бачив. І знову я подумав про жорстокість долі, яка так рано обох нас позбавила батьків. Але що ти тут вдієш? Адже від нас усе це ніяк не залежало. І все-таки з-голови в мене чомусь не виходили слова Лойка: «У Чалиші теж були подібні випадки. Тепер — в Ургенчі. Чи не пов'язані вони якимсь чином поміж собою?» Що він мав на увазі, говорячи так? І чому при цьому згадав мого дядька? — Ці запитання раз у раз спадали мені на думку, та відповіді на них я не знаходив.

— Бекджане, — спитала мене раптом Гавхар, щойно ми рушили назад, — ти в бога віриш?

Запитання було таке несподіване, що я не знайшов одразу що відповісти.

— Ну, чого ти мовчиш?

— Як би це точніше сказати? Ось у таких місцях вірю, — мовив я, кивнувши головою в бік цвинтаря.

— Я теж, — погодилась Гавхар. — Коли приходжу на могилу, хочеться думати, що бог є. І все-таки я в нього не вірю. Бо якби бог був, хіба дозволив би він вчинити оте звірство над моїми батьками?! Адже вони ніколи й нікому нічого поганого не зробили.

— Така доля їм судилася.

— Доля? — В очах Гавхар ніби щось спалахнуло. — Яка ще доля? І бог, і доля — самі тільки слова. Не існує ніякої долі. Є помста! Помста тих, кого позбавили статків.

— Не всі, кого позбавили статків, такі, як ти думаєш, — різко заперечив я.

Гавхар відчула моє роздратування.

— Пробач, Бекджане, — мовила вона, торкнувшись мого ліктя. — Я не хотіла тебе образити. І зовсім не мала на увазі когось із вашої родини. Ти мені віриш?

Я силувано і, мабуть, не дуже щиро посміхнувся.

— Якби я хотіла тебе образити, — не відступалася Гавхар, — хіба б я з тобою так розмовляла? Розумієш, я тебе дуже… поважаю. Ти мені віриш?

Зупинившись, вона вимогливо втупила в мене погляд своїх великих гарних очей. У них світився щирий смуток, їй не можна було не вірити, і я усміхнувся.

— А пам'ятаєш, — спитала вона раптом, ніяковіючи, — коли ви їхали з Чалиша, ти мені подарував дерев'яний кинджальчик? Пам'ятаєш?

— Пам'ятаю, — сказав я і відчув, як потепліло в мене на душі. — Ну і що?

Він і досі в мене є…

Справді? — зрадів я.

Гавхар кивнула головою.

— Де?

— Там… — Вона повела очима в бік нашого табору.

— Невже ти взяла його з собою?

Гавхар не відповіла.

— Послухай, Гавхар, я давно хотів тобі сказати… ну, що я тебе люблю! Дуже люблю…

— І я теж, — ледь чутно проказала вона і, засоромившись власних слів, утекла від мене.

Якщо існують у світі щасливі люди, то я в ту мить був серед них найщасливіший. Справді, хіба можна уявити собі більше щастя, аніж бути поряд з людиною, яка визнає тебе гідним свого кохання і готова провести з тобою не тільки найкращі хвилини чарівної юності, а й ціле життя?! Відтепер Гавхар завжди буде зі мною, відтепер я не можу уявити собі без неї свого життя. Якихось три дні тому зовсім інакшим бачилося мені моє майбутнє. Я, власне, просто не знав, яким воно може бути, і, сказати правду, навіть не дуже тим цікавився. Сьогодні воно уявлялося мені світлим, чудовим, безхмарним.

У вирі цих думок і почуттів я навіть не помітив, як ми розпрощалися з чалишанами, як посідали в човен. І щойно, коли залопотіло вітрило, коли в обличчя нам війнуло леготом, я збагнув, що подорож наша триває. Той, кому доводилось подорожувати човном по Амудар'ї, знає, повз які мальовничі місця випадало нам пливти. Навряд чи звичайна людина здатна передати словами ту красу, що відкривалася нам: стрімкі, а часом пологі береги, зарості очерету, що тягнуться на десятки кілометрів, самотні дімочки, що жовтіють глинястими стінами вдалині, поблискуючи вікнами проти сонця, безмежні баштани, — де знайдуться привабливіші краєвиди?

Власники човна, рибалки з Ходжейлі, на чолі з їхнім старшиною Шамурадом-ака, літнім чоловіком з рідкими, сивими вже вусами, виявилися веселими, товариськими людьми. Перезнайомившись з усіма, вони почали жартувати: «Навіщо вам здалося те навчання? Краще завертаймо назад, переженемо всіх, дітлахів дочекаємось, доглядати будемо!»

Гавхар потай зиркнула в мій бік. Щоки в неї спалахнули, мов два тюльпани. Але, здається, крім мене, цього ніхто не завважив.

У веселих балачках, розповідях, піснях непомітно минуло півдня. У Джуманазара був чудовий голос, а туркменські хлопці виявилися учнями відомого співця-бахші. Разом вони заспівали нам чимало гарних пісень із славетних дастанів «Горогли» та «Ашик Гариб». Якщо не помиляюсь, одного з туркменів звали Атаджан, другого Берди. Вони настільки були схожі один на одного, що ніхто їх не міг розрізнити. А каракалпак Навруз із Ходжейлі був напрочуд неговіркий, на будь-яке запитання відповідав тільки «так» чи «ні», щоправда, широко всміхаючись кожного разу і показуючи повен рот білих і рівних, як зернятка добірного рису, зубів.

Дівчат я пам'ятаю менше, власне, на ім'я можу згадати тільки одну — Раїму. Це по неї Гавхар їздила в Хазарасп. Раїма була весела і товариська дівчина. Решта дівчат майже не брали участі в загальних балачках, та це не заважало їм шепотітися про щось поміж собою. Один Шамурад-ака, здається, з перших хвилин знайшов з ними спільну мову і поводив себе мало не як їхній близький родич.

Опівдні Шамурад-ака запросив обідати. Його помічники, рибалки з Ходжейлі, розв'язали мішок із в'яленою рибою і почастували нас. Ми теж виклали, що мали. Особливо припали всім до смаку богирсаки тітоньки Султанпаші, їх ум'яли за одну мить.

— О небо, — удавано забідкався Шамурад-ака, — за віщо мені такий неталан?! Як ти можеш, синку, їхати світ за очі, не познайомивши мене зі своєю ургенчською тітонькою. Та заради таких богирсаків, я не вагаючись одружився б із нею.

— Ну-то почекайте, доки він повернеться, тоді й одружитесь, — порадив Джуманазар.

— Не жартуй так жорстоко, хлопче. За п'ять років справжній чоловік може десять разів одружитися і десять разів розлучитися.

Усі вибухнули реготом.

Обід скінчився. А подорож тривала. Якийсь час ми пливли зі спущеним вітрилом.

— Добре йдемо, — підхвалював Шамурад-ака. — Отак непомітно-непомітно, та й добудемось до моря, А як на поїзд сядете, ото буде розкіш! І чого я теж не молодий? Був би, як ви, не поїхав, птахом полетів би до Москви…

— Ата! — гукнув несподівано один із його помічників.

— Що там?

— Погляньте! — показав той на правий берег річки.

Ми всі теж звернули туди погляди. Проте нічого не побачили.

— І вітру немає… — додав ходжейлійський рибалка.

— Однаково, підніміть вітрило!.. — звелів Шамурад-ака і, затулившись від сонця, знов поглянув кудись на берег. Я теж приставив долоню дашком до чола і втупився очима в пагорб на березі. Серце забилося тривожно: на вершині пагорба маячіла постать вершника.

— Хто це? — спитав я Джуманазара.

— Тихо! — застеріг він і, обернувшись до дівчат, сказав: — Сядьте всі на свої місця.

— Хто там? — спитала і Гавхар.

— Вершник якийсь, — відповів Шамурад-ака і додав: — Ви хіба не чули, що Джуманазар сказав? Ану, швиденько розберіться по своїх місцях.

Дівчата слухняно вмостилися на ослінчиках. Я сидів, не одриваючи погляду від верхівки пагорба. Решта хлопців теж втупилися в неї. За мить вершників стало двоє. Потім показався ще один.

— Джапаку! Саліме! — звелів Шамурад-ака. — Сідайте на весла!

Його помічники налягли на весла, і човен пішов швидше. Але вітер зовсім ущух. Шамурад-ака зиркнув на обвисле вітрило, вилаявся упівголоса і подався на ніс човна. Там з якоїсь довгої скрині дістав мисливську двостволку і, підкликавши до себе Джуманазара, став з ним про щось радитись. Я знову глянув на пагорб, там уже набрався цілий гурт вершників.

До мене підійшов Джуманазар і проказав неголосно:

— Якщо раптом скоїться щось, за дівчат відповідаєш ти. Зрозумів?

— Так, — погодився я і спитав: — Басмачі?

Джуманазар подивився на мене так, наче хотів сказати — «Хіба сам не бачиш», і знову пішов до Шамурада-ака. Берди й Атаджан були вже там. Один Навруз сидів спокійно і непорушно серед дівчат, наче нічого довкола і не відбувалося. На пагорб із вершниками він і не дивився. Раптом, підвівшись з місця, він прийшов до Саліма, обличчя якого було вже мокре від поту, і мовив:

— Дай мені. — Потім, повернувшись до Джапака, почав командувати: Р-раз-два, р-раз-два!

Човен пішов швидше. Салім став прилаштовувати ще одне весло, але тут з пагорба почувся постріл. Басмачі погнали коней до берега. Хтось із дівчат ударився в плач.

Шамурад-ака одвів голову од рушниці.

— Не бійтеся, пташенята. Нічого страшного.

— Як тобі не соромно! — дорікала Гавхар переляканій подрузі, скоріше для того, щоб привести її до тями. — Ми зараз повинні бути всі заодно. Жоден сам собі не зарадить.

Хлопці озброювалися хто чим міг. Мені на очі трапилась якась залізяка, я схопив її й повернувся на свій пост біля дівчат. Досі про басмачів я чув чимало всякого, але бачив оце уперше.

— І багато ж їх, клятих! — проказав Салім, виймаючи весло з гнізда і беручи його напереваги, мов спис.

Басмачів і справді було багато, мабуть, до трьох десятків. Вони невтримно котилися на нас з пагорба, безладно стріляючи і без упину щось горлаючи. Здаватися на їхню милість ми, звичайно, не думали. Але, крім двостволки Шамурада-ака, у нас нічого з вогнепальної зброї не було. А як захищатися, коли в руках у тебе ніж, якась залізяка та весла?!

Шамурад-ака, розуміючи, що втекти не вдасться, спитав рівним голосом, не виказуючи хвилювання:

— Ну то що, будемо боронитися?

Йому ніхто не відповів, не було потреби: усі й так стояли готові до найгіршого. Гребцям він звелів:

— Ви, хлопці, якщо навіть почнеться стрілянина, ні в якому разі не спиняйтесь. У воду вони не сунуться. А ми тільки по воді можемо втекти.

Знявся легкий вітерець. Залопотіло й напнулося вітрило, човен пішов швидше.

— Ур-ра! — вигукнув на радощах Салім. Усі з надією задивилися на щоглу з вітрилом.

— Тепер вони нас не доженуть, — мовив Шамурад-ака. — А в Шават вони не поскачуть, там їх одразу злапають. Натискайте хлопці!

Джапак і Навруз, не чекаючи наказу, гребли, скільки мали сил. Та хоч як напиналось, хоч як тріпотіло вітрило, вершники невблаганно наближалися. Тепер їх можна було роздивитися: декотрі оперезані кулеметними стрічками, держаки шабель виблискують на сонці, а один із вершників уже навіть витягнув шаблю з піхов.

Шамурад-ака звелів дівчатам лягти на дно човна. Так вони і зробили всі, крім Гавхар. Сердешні аж тремтіли від страху. Я їх розумів. Про звірства басмачів ходили страшні чутки. Жінки по кишлаках, боячись їхнього наскоку, не спали ночами, натирали обличчя сажею або навіть вимазували рідкою глиною.

— Лягай і ти! — гукнув я Гавхар.

Вона заперечливо похитала головою і показала якусь річ, затиснуту в руці. Я не відразу збагнув, що то був мій дерев'яний кинджальчик.

— Однаково лягай. Вони зараз стріляти почнуть.

Гавхар неохоче прилягла на бік, і в ту ж мить почувся глухий звук пострілу.

— Стій! Сті-ій! — загорлав басмач, вимахуючи шаблею над головою.

— Почалося, — пробурмотів Шамурад-ака і неквапом приклав рушницю до плеча. — А ти спробуй зупини, сучий сину!

Вдарив постріл. Басмач, який скакав попереду, неприродно змахнув рукою і вилетів із сідла.

— Ось так! Ну, хто ще хоче нас зупинити?! — крикнув Шамурад-ака, блиснувши очима.

В його голосі чувся прямо-таки юнацький захват. Це і нам додало сміливості. Джуманазар навіть заусміхався, а я ще дужче затис в руці свою залізяку. Один за одним озвалися два постріли і ще один вершник гепнувся з коня.

Та водночас застогнав Салім. Я озирнувся і побачив, як він упав на дно човна з кривавою плямою на скроні. Шамурад-ака віддав рушницю Джуманазарові, вклякнув біля нього і в розпачі загукав:

— Саліме! Любий! — Але почути його Салім уже не міг. Збагнувши це, Шамурад-ака закричав — Ах ви сучі діти! Джуманазаре, чого ти чекаєш, стріляй по цих мерзотниках, стріляй!

Знялася запекла стрілянина. Кілька куль потрапило в борт човна, і крізь дірки в середину човна задзюрчала вода. Навруз і Джапак веслували не розгинаючись, піт стікав у них по обличчях. Атаджан, Берди та інші хлопці допомагали їм гребти, хто дошкою, хто долонями. Я намагався всім, що траплялося в руки затикати дірки від куль у борту. Та всі наші зусилля були марні, бо човен нараз задеркотів дном по чомусь, зупинився і похилився набік.

— Джапаку, що сталося? — крикнув Шамурад-ака.

Відповіді він не дочекався, бо Джапак несподівано перевалився через борт і зник під човном. Тим часом басмачі опинилися метрів за сто від нас. Шамурад-ака і Джуманазар, стріляючи поперемінно, вибили з сідла ще кількох басмачів, але чого варта одна наша рушниця проти двох-трьох десятків басмацьких. До того ж і набої кінчалися. І тут сталося те, чого ми навіть уявити собі не могли: куля прошила груди Шамурада-ака, забувши про басмачів, ми кинулись до нього. На превелику силу підвівши голову, старий рибалка прохрипів:

— Пробачте, діти, мене, старого дурня… що не доправив вас живими-здоровими куди треба… Джуманазаре, набої в тебе ще є?

— Є, ата, багато набоїв, — заспокоїв його Джуманазар. — Здаватись не будемо.

— Спасибі, синку, спасибі… — мовив старий, і голова його впала на груди.

Здається, ми лиш на мить одвернулися від басмачів, а вже п'ятеро чи шестеро їх загнали коней прямо в річку.

Навруз здійняв весло вгору і, коли один із вершників опинився біля човна, розчерепив йому голову, вигукнувши:

— Підходь, підходь, кому життя обридло!

Джуманазар і собі прикладом рушниці звалив з коня когось із напасників, а я разом з обома туркменами одбивався на кормі від решти, боронячи дівчат і себе. Та довго це тривати не могло, басмачі захопили човен.

Коли незабаром нас погнали на берег із зв'язаними руками, виявилося, що Навруза й Атаджана з нами не було.

Як загинув Навруз я бачив, вірніше, бачив як басмач змахнув шаблюкою над його головою. А що сталося з Атаджаном не знав. Джапак ще раніше зник під човном у хвилях Амудар'ї.

Оце так ми потрапили в полон. Сподіватися не було на що. Ніколи не думав, що моє життя згасне так безглуздо серед безмежного моря піску під ногами озброєних до зубів дикунів. Наче птахи з переламаними крилами, тужно озиралися ми навкруги. Але жодної надії, навіть натяку на неї ніщо нам не віщувало. Басмачі з тваринною хтивістю позирали на дівчат, немов роздягали їх поглядами. Одну з них якийсь басмач збив з ніг, повалив на землю, роздер сукню на грудях. Я заплющив очі. По серцю різонув нелюдський крик, хтось заголосив, а тоді прогримів постріл. Я розкрив очі: долі, поряд з дівчиною лежав Джуманазар, з розкритого рота цівкою стікала кров. Поряд стогнав басмач, перегнувшись навпіл і тримаючись обома руками за правий бік.

— Хто хоче лишитися живий, хай притримає і руки, і язик! — сказав якийсь важний басмач у папасі, ховаючи в кобуру п'ятизарядний пістолет.

Глянувши на нього спідлоба, я скам'янів. Це був той самий чоловік, що привіз був мені листа від дядька. Проходячи повз мене, він зиркнув у мій бік, і очі йому рогом полізли:

— Хо-хо, і ти попався? Виходить, даремно Алібек виряджав мене з листом до тебе?!

Я похнюпив голову. Згадалися розмови з Лойком, дядько Алі, його лист до мене. А що коли він теж тут?! Та ні, бути цього не може. Що спільного в нього з цими зарізяками? Міркуючи про все це, я немов у лихоманці почав придивлятися до басмачів. Дядька серед них не було. Чи радіти мені з цього, чи сумувати — я не знав. І так і сяк — погано. Проте в серці все-таки зажевріла іскрина надії і, трохи посміливішавши, я поглянув на зграйку дівчат, відшукав очима Гавхар. Вона була бліда як крейда, губи її безупину щось шепотіли. «Ні, — мовив я подумки, — вони їй нічого не зроблять, коли що — до землі вклонюся, аби тільки не чіпали». Відчувши, мабуть, мій пильний погляд, Гавхар повернулася в мій бік. Я моргнув їй, мовляв, «тримайся!»

Басмачі посідали в сідла. Один нахилився до Гавхар, щоб підняти її на круп коня поперед себе, та вона мало не вкусила його за руку. Решта дівчат також воліли йти пішки. Вершники оточили нас з усіх боків і погнали в пустелю. Від тієї хвилини, коли на вершечку пагорба замаячіла постать першого вершника і заплакала котрась із дівчат, минуло небагато часу, але всі ми наче подорослішали. Навіть дівчата йшли мовчки, з руками стиснутими в кулаки і зціпленими вустами.

Наближалися сутінки. Річка лишилася далеко за нами. Гавхар з тугою обернулася назад. Я й собі кинув погляд у той бік. Наш човен лежав на борту, немов поранений кінь. Двоє басмачів намагалися витягти його на берег за допомогою довгої линви, але не змогли зрушити з місця. У променях призахідного сонця на піщаному березі виднілося тіло Джуманазара. Він лежав, розкинувши руки, а обличчя його здавалося звідси яскраво-червоним.

Щось підкотилося в мене до горла. Я перевів погляд на Гавхар, в очах у неї стояли сльози.

— Ідіть, ідіть! Чого зупинилися?! — гарикнув басмач, під'їхавши до нас і змахнувши канчуком.

Ми поплентали далі. Куди вони нас женуть? Що наготувала нам доля.

Десь близько півночі ми опинилися в якомусь чагарнику. Іти далі не було сили, губи у всіх потріскалися від спраги.

— Мамате! — раптом гукнув когось басмач у папасі і зліз з коня.

Ми теж зупинилися. Котрась із дівчат відразу впала на пісок. Гавхар підбігла до неї.

— Води! — попросила дівчина, насилу ворушачи губами.

— Зараз ти не воду, а шербет питимеш! — вишкірився якийсь басмач.

— Заткни пельку, коростявий пес! — урвав його другий. — Своїх дітей не маєш, то і з чужих збиткуєшся?

Він опустився на коліна біля Гавхар і простягнув їй невеличкий боклажок, відв'язавши його від пояса.

— Пийте.

З чагарів вийшов чоловік з каганцем у руці.

— Чого так пізно?

— Сутужно було, — відповів басмач у папасі. — З вашими киргизами побили горщики. Зате красунь добули.

Чоловік з каганцем підійшов до нас, обдивився всіх по черзі, і обоє мовчки повернулися назад.

— А шмаркачів навіщо притягли?

— Один — Алібеків небіж.

Мене наче по голові вдарило. Серце закалатало в грудях, нашорошивши вуха, я став прислухатися до їхньої розмови.

— Навіщо він йому? — спитав Мамат.

— У Алібека більше нікого з рідні немає. Може, забере з собою.

Мамат промовчав.

Тепер мені багато чого стало зрозуміло. Виходить, дядько все-таки з ними! Але коли він до них прибився!

I де він зараз? На всі ці запитання я тільки згодом дістав відповідь. А тоді… тоді в мене аж голова тріщала від думок, що вирували в ній.

— Бекджане, — раптом почув я шепотіння Берди. — Як ти гадаєш, Джапак утік чи ні?..

— Не знаю. А що таке?

— От якби нашим повідомити про цю зграю… Може, спробуємо втекти?

— А дівчата? — заперечив я.

Берди замислився і замість відповіді скрушно похитав головою.

Як не крути, з дівчатами далеко не зайдеш. А покинути їх — теж не годиться…

— Знаєш, Берди, — сказав я, — найкраще, якби спробував утекти хтось один. Може, до світанку не помітять і не кинуться шукати.

— Ти чи я? — спитав Берди.

— Ти! — мовив я не роздумуючи.

Залишити Гавхар одну мене не примусили б і під загрозою смерті.

Берди посидів хвилину мовчки, а тоді підійшов до басмача, якого поставили нас вартувати і щось йому сказав, кивнувши в бік чагарів.

— Байстрюк! — визвірився на нього вартовий, — Нажерся якоїсь гидоти, а тепер скиглиш. Усі оно сидять спокійно!

Берди, зігнувшись у попереку, простогнав йому ще щось.

— Іди вже. Тільки заткни свою пельку. Он у той бік іди, — пробурчав вартовий і розв'язав руки Берди. — Та довго там не стирчи, виплодку.

Берди поплентав у той бік, куди показав басмач, і зник у тіні чагарника.

«Хоч би встиг вій далі забігти! Хоч би не кинулись вони за ним одразу!» — бурмотів я, то звертаючи очі до неба, то переводячи погляд на вартового, який нібито задрімав. Раптом він здригнувся, підвів голову, зиркнув у наш бік і, не побачивши Берди, гукнув — Ти що, здох там, байстрюче? Озовися!

Чагарі мовчали.

— Якщо заснув, то я тебе вмить підніму!

Басмач підвівся, похитуючись побрів до чагарників і раптом загорлав:

— Утік, собака! Уті-ік! Гей, хто там є, сюди!

На його крик прибігли кілька басмачів.

— Хто утік? Що сталося?

Поки вартовий, затинаючись, белькотів їм щось на своє виправдання, мене схопив хтось за лікоть і поставив на ноги.

— А я вже злякався, що це ти чкурнув, — мовив мій знайомий басмач у папасі. — Від нас ніхто не втече! По конях, джигіти! Знайти голодранця!

Басмачі поскакали, а Гавхар, підсунувшись до мене, зітхнула стривожено:

— Спіймають вони його!

— Може, й не спіймають… Якщо встиг далеко забігти, — спробував я її заспокоїти, а в самого серце загупало в грудях від тривоги за товариша: навряд чи здатна людина пішки, серед голої пустелі, втекти від десятка вершників…

Минуло чимало часу. Потім безмовна пустеля здригнулася від пострілів. Хтось зойкнув розпачливо. І знов запанувала тиша.

— Верди… — шарпнулася Гавхар і заплакала безгучно. Загибель товариша позбавила нас останньої надії. Тим часом з полювання на Берди повернулися басмачі, і вартовий, що стеріг нас, зиркнувши на мене, вишкірився:

— А в тебе, сучий сину, не болить живіт?!

— Заткнись, бандюго! — просичав я злісно.

— Ти ба, в нього, виявляється, голос прорізався! — Басмач ступив до мене крок. — Ти на кого гавкаєш, сучий сину?

— На тебе, тварюко!

Свиснув канчук, і різкий біль обпік мені щоку, аж іскри з очей посипалися. Злість надала мені відваги, і я щосили копнув басмача ногою в живіт. Той застогнав і гепнувся на спину.

— А ти міцний хлопець, виявляється, — сказав хтось, схопивши мов обценьками мій лікоть. Я озирнувся — знову він, дядьків посланець.

— Беку! Віддай його мені! — зарепетував басмач, підводячись з землі. — Ти ж бачив, як цей байстрюк мене вдарив, я йому за це голову скручу!

— Замовкни! — цитькнув на нього бек. — Це моя здобич. Веди його за мною!

Вартовий погнав мене в чагарі, супроводжуючи кожен крок брудною лайкою. Через півсотні метрів попереду заблимало світло каганця у вікні якоїсь мазанки. Таких халуп тут було кілька. Підвівши мене до однієї з них, басмач прочинив двері і, копнувши щосили ногою, штовхнув усередину.

— Якби не бек, не знаю що б від тебе лишилося, сучий сину!

Я упав, з розгону ткнувшись обличчям у пісок. Басмач підпер двері знадвору ломакою, і темрява обступила мене з усіх боків. Підвівши голову, я перевалився на бік. На більше не було сили. Десь у кутку халупи скреготнула сухим скрипучим голосом ящірка. Мене пересмикнуло від огиди, і, пересилюючи біль, я таки звівся на ноги. Обережно зробив крок, другий і наткнувся на стіну. Доторкаючись до неї плечем, обережно рушив уперед, шукаючи двері. Та не встиг зробити кілька кроків, як надворі знявся страшенний галас: дівочий плач зливався з благаннями про допомогу і брудною лайкою. Я зрозумів, що відбувається. Гавхар! Невже?! По шкірі в мене сипнуло морозом. Набрівши нарешті на двері, я почав молотити в них ногами. Та, мабуть, ніхто, крім мене самого, того молотіння не чув. Зойки дівчат не тільки не припинялися, а ще посилилися. Почулося чиєсь надривне ридання. І раптом розлючений голос басмача:

— Хапай її! Утече!

Тупіт ніг начебто наближався. І разом з ним дівочий крик:

— Не чіпайте мене, паскудники! Шакали!

Я похолов. Це був голос Гавхар. Що робити? Як їй допомогти?

— Гавхар! Не піддавайся, Гавхар! — загорлав я.

— Кусається, як ослиця! — зойкнув басмач. — Що ти її жалієш? За коси тягни, за коси!

— Та в неї сили, як у верблюда, — відповів йому другий. — Ну покинь, хай їй грець! Завтра дамо їй чосу.

Голоси наближалися. Заторгикали двері, я відступив у куток.

— Нехай ось тут трохи охолоне. Затягай усередину.

Басмач, що тримав Гавхар за коси, перетягнув її через поріг, кинув на землю і щосили копнув ногою в бік. Гавхар охнула і, мабуть, знепритомніла.

— Не треба було так, ще дуба вріже, — сказав басмач, переступаючи поріг.

— До ранку очухається, — відповів напарник. — І ладна ж дівка! Бачив, які в неї груденята?!

Підперши двері, вони пішли, а я покликав неголосно.

— Гавхар!

Вона ворухнулась і застогнала.

— Гавхар, люба!.. Це я. Я, Бекджан!

Гавхар розплющила очі, зробила спробу підвестися і через силу промовила:

— Бекджане… Ой, Бекджане… Вони дівчат збезчестили… Раїму… — Голос їй урвався, вона хлипнула раз, другий і зайшлася плачем.

— Візьми себе в руки, не плач, Гавхар. Це не допоможе.

Вона замовкла. Потім зненацька схопилася з місця і, обнявши мене міцно, зашепотіла:

— Треба тікати!

— Тікати?! — здивувався я і попросив мене розв'язати. — Але як?

— Не знаю, — шепотіла Гавхар, розплутуючи вузли на ремінці, яким були стягнуті мої руки. — Але треба. Вони нас усіх повбивають. Бідолашні дівчата, як їм тепер? Треба тікати. Може, і їх ми ще визволимо. Чого ти мовчиш? Надумай же щось.

У розпачі вона почала обмацувати стіни нашої в'язниці. Та, не знайшовши нічого втішного, повернулася до мене.

— Ну, чого ти мовчиш? Чи, може, надієшся на свого дядька? Я все чула. Але завтра… що завтра буде зі мною?..

Вона з жахом втупилася в моє обличчя, намагаючись вичитати з нього свою долю. Я мовчав, та коли до моїх вух знов долетіли плач і зойк дівчат, притис її до своїх грудей і палко пообіцяв:

— Ми втечемо! Я не віддам тебе нікому!

Людина повинна час від часу давати собі чи іншим якісь обіцянки. Тоді вона знаходить сили й викопати їх.

Так було і цього разу. Шукаючи разом з Гавхар якоїсь лазівки для втечі, ми раптом збагнули, що під ногами в нас пісок. Як же ми раніше про це не подумали?!

Ставши на коліна, я заходився розгрібати пісок під стіною. Ямка ширшала і глибшала з кожною хвилиною. Гавхар не тямила себе з радощів. Ми копали з подвоєною енергією і незабаром опинилися на волі. В чагарнику все ще стояла густа, мов настояна темрява. Неподалік у кількох похмурих халупах-мазанках поблимувало тьмяне світло каганців. Звідти долинав безладний галас п'яних басмачів.

— Бідолашні дівчата, — зітхнула Гавхар, поглянувши, в той бік.

Я потягнув її за руку. Треба було тікати, доки не розвіявся нічний морок.

Незабаром чагарі скінчилися.

— Куди тепер? — спитала Гавхар.

Я озирнувся навкруги і нічого не побачив. Усе зникло під покривалом ночі.

— Найкраще було б вийти до річки.

Гавхар погодилась. Але де та річка? Цього не знав ані я, ані вона. І ми рушили наздогад.

До самого ранку ми йшли, не думаючи про відпочинок. Чагарники лишилися так далеко позаду, що ми про них могли й забути, коли б не страх, що за нами вишлють погоню. Через те я раз у раз озирався в тривозі назад. Та поки що ніякого натяку на небезпеку не було. Мабуть, нашого зникнення ще не помітили. Кому спало б на думку згадувати про нас серед ночі. От коли настане рамок — друге діло. Хоча й тут лишалася надія: збагнувши, що за ніч ми могли далеко забігти, може, й не кинуться ноші за нами: пустеля безмежна, де тих утікачів шукати?! До цих думок домішувалася гордість від того, що я визволив Гавхар. Ось вона іде поряд: очі втупила вдалечінь, губи зціплені, брови насуплені. Свої малесенькі черевички перекинула через плече, зв'язавши шнурками, і простує оце так, босоніж, поки пісок прохолодний, та ще намагається йти в ногу зі мною.

Хтозна, якби не було її поряд зі мною, якби самою своєю присутністю не спонукала вона мене бути рішучішим, сміливішим, чи не валявся б я зараз у тій басмацькій буцегарні із зв'язаними руками, нарікаючи на долю?! Ідучи тепер поряд з Гавхар і поглядаючи раз у раз на її обличчя, яке світилося відвагою і якоюсь натхненною вірою в правду, я подумав нараз, що якісь обставини могли навіки позбавити мене змоги милуватися нею. Ці думки, на жаль, були вже не такі й далекі від істини. Через те й озирався я раз у раз назад, побоюючись погоні. Як скінчилася втеча Берди, ми знали. Певна річ, не зглянулися б вони й над нами.

Смерті я не боявся. За один день нам довелося стільки разів її побачити, що почуття страху притупилося. Зате страхав мене шурхіт піску, схожий на зміїне сичання. Лякало усвідомлення того, що ми можемо стати жертвою хижаків. Душа крижаніла на саму думку про те, що тіла Джуманазара, Берди, Шамурада-ака, можливо, вже шматують ікла шакалів, роздирають пазурі хижих птахів. Я мимоволі прискорював ходу, намагалась не відставати й Гавхар. А йти ставало дедалі важче. Давала себе знати втома, сорочка на мені була мокра від поту. Липнучи до тіла, вона аж пекла спину. За кожним кроком ноги по кісточки вгрузали в пісок. Добре хоч, що нічна прохолода позбавляла нас спеки, а разом з нею і спраги.

Та день був не за горами. Розжарена куля сонця вже здіймалася над обрієм, заливаючи пустелю яскравим світлом. Воно сліпило нам очі, і мимоволі ми пішли повільніше.

— Відпочиньмо хвилинку, — запропонував я.

Гавхар, яка досі йшла в мовчазній задумі, здригнулася і спитала:

— Стомився?

— Та ні, тільки в очах рябить. А тобі?

— Мені теж. Але це скоро мине. Треба тільки ще трохи пройти. Зможеш? — Вона з такою ніжністю подивилася на мене, що я міг відповісти тільки згодою.

Проте йти було все важче, і незабаром я почав відставати. А Гавхар, ішла не зупиняючись, хоч світла суконька від поту геть стала мокрою. Звідки в цієї тендітної дівчини стільки сили, — дивувався я і прискорював ходу, соромлячись власної немочі.

Минуло ще з півгодини напруженої ходи, і вдалині перед нами забовванів ланцюг пагорбів. З радощів Гавхар аж у долоні заплескала. За пагорбами мала бути Амудар'я. Невже нам таки пощастило втекти?! Серце лунко загупало в грудях.

— Вийдемо на пагорб і там відпочинемо, добре? — спитала Гавхар, спинившись на мить.

Я мовчки кивнув головою, і ми знову рушили вперед. Та що більше ми поривалися вперед, то далі й далі відступав кудись ланцюг пагорбів.

День вступав у свої права, ставало дедалі спекотніше. В горлі пересохло, але ми вперто переставляли ноги. Від поту щипало в очах, пекло шию. Гавхар теж раз у раз утирала рукою спітніле чоло, хоч це й не дуже допомагало. На кінчику носа, над верхньою губою і в кутиках вуст поблискували краплі поту.

Пройшовши з кілометр, Гавхар раптом спинилася й сказала:

— Ну, гаразд, давай трохи відпочинемо. Тепер уже недалеко…

Ми полягали горілиць на гарячому піску. Тиша стояла така, наче ми опинилися під скляним ковпаком. А поглядові не було за що зачепитися: бархани, бархани, бархани і нічого більше.

— Тепер вони нас уже не доженуть, — промуркотіла Гавхар, перевернувшись на бік. — Ще б тільки до річки вийти.

— Вийдемо, — впевнено мовив я. — Десь вона неподалік. Мені навіть здається, що вчора ми ці пагорби вже бачили.

— Може, і човен на місці?

— Повинен бути. Хоча нам він ні до чого. На той берег ми й бродом перейдемо по мілкому.

Зараз я вже не пригадую, чому я такі сподівання покладав на той берег. Може, тому що вчора я бачив по той бік річки якісь дімочки, що могли виявитися околицею кишлаку. Для нас це означало б остаточний порятунок. Уявивши собі на мить, як ми заходимо нарешті в кишлак, я схопився на ноги і простягнув руку Гавхар.

І знову ми плентаємо по грузькому піску, а ланцюг пагорбів немов застиг на місці. І все-таки настає хвилина, коли ми опиняємося біля підніжжя пагорба заввишки в дві тополі. Скільки ж то часу й сили потрібно було вітрові, щоб насипати таку гору піску. Здавалося, зійти на таку гору просто неможливо. Ноги по коліна вгрузають у пісок, до них наче прив'язано по каменюці. Ми стаємо навкарачки, гублячи рештки сил, виповзаємо на вершину і завмираємо, вражені чарівним видовищем: вдалині, майже на обрії, виблискує, мерехтить вузенька смужка, схожа на срібний пасок.

— Річка! — вимовила Гавхар, облизуючи язиком пересохлі вуста.

— Побігли! — зрадів я і, перекидаючись, покотився з гори.

— Ось тепер я вірю, що нам пощастило врятуватися, — мовила Гавхар. — А ти?

— Я теж, — відповів я, не відриваючи погляду від срібної смужки. — Тільки ходімо швидше.

— Постривай… не можу… зупинімось на хвилину. — Гавхар опустилась на пісок.

— Що сталося? — озирнувся я.

— Ноги… — Гавхар сиділа на піску і безпорадно дмухала то на одну ногу, то на другу.

Я підійшов до неї й побачив: кісточки на її ногах понабрякали, ступні потріскалися. Я похолов, уявивши як важко їй буде йти далі. Сівши біля Гавхар, я теж почав дмухати на її ноги й розраджувати:

— Ще трішки, і ми будемо біля річки. А там ноги у воді потримаєш, і знов усе буде гаразд.

Гавхар спробувала усміхнутись, та відразу ж скривилася від болю, і в очах у неї забриніли сльози.

— Вставай, я тебе понесу, — запропонував я, підставляючи плечі.

Гавхар заперечливо покрутила головою, але я не вгавав:

— Вставай, кажу тобі.

Закинувши її руки собі на плечі, я підвівся разом з нею і з радістю відчув, що вона зовсім не важка.

— Тепер не боляче? — спитав я.

— Ні, — зраділа вона по-дитячому. — Але тобі буде важко.

— Та де там! Виявляється, ти зовсім легесенька. Я тебе до самої Хіви можу нести.

Гавхар засміялася.

— Добре, що ми разом утекли. Що б я сама зараз робила?

— А я б тебе саму і не відпустив!

— Справді?

Її гарячі долоні ще міцніше обняли мене за шию.

— Справді. І взагалі я тебе тепер нікуди вже не відпущу. Завжди будемо разом, добре?

— Ти, Бекджане, дуже-дуже добрий. — Вона притислася обличчям до моєї шиї. Воно було таке ж гаряче, як і її долоні. І ніжне-ніжне. Я опустив її на пісок, обернувся до неї і став гаряче цілувати її осяяне усміхом обличчя.

— Ти теж дуже добра і дуже гарна, — мовив я, підхопивши її на руки. — Гавхар…

— Що?

— Поцілуй і ти мене.

Гавхар промовчала. Та я почув, як лунко забилося в грудях її серце. Гарячий подих обпік мені щоку побіля вуха. А тоді гарячими як жар губами вона квапливо торкнулася моєї шиї і так само поспішно відсторонилася.

— Пусти мене!..

— Чому? Мені не важко. — Я ще міцніше притис Гавхар до себе. Вона була вся гаряча як вогонь.

— Пусти, я сама піду!

Я не став наполягати. І ми помалу пліч-о-пліч знову рушили вперед. Але від її спокою не лишилося й сліду. Я бачив, як тремтіли її губи, як збентежено блукав її погляд, а коли я ненароком доторкнувся до неї рукою, вона аж кинулася вбік.

— Бекджане, — проказала вона несподівано.

— Що?

Гавхар помовчала, а тоді раптом притислася до мене і обняла за шию.

— Я тебе дуже люблю! — прошепотіла вона мені на вухо. — І добре, що ми втекли… Добре що… — Вона замовкла на півслові, затрусилася всім тілом і зненацька розплакалася. Її гарячі сльози покотилися по моїй шиї. Я теж відчув, що сльози підступають мені до горла. Палко пригорнувши Гавхар до себе, я гарячково гладив її руки, якими вона обнімала мене за шию, її маленькі плечі, що тремтіли, мов у пропасниці, її коси, що випромінювали такий солодкий, п'янкий аромат, аж мені паморочилося в голові.

— Не плач, тепер нас уже ніхто не дожене, і тебе більше ніхто не чіпатиме, — розраджував я, цілуючи її солоні від сліз щоки. — Тепер ми разом і завжди будемо разом!..

Я бачив однак, що мої слова до неї не доходили. Гіркі спогади про знущання, яких привелося зазнати, не давали їй вгамувати свій плач. Може, Гавхар згадала звірства басмачів минулої ночі, смерть друзів, забитих у нас перед очима. В мене й самого на згадку про ті дні й досі волосся стає сторч на голові і все єство поймає страх. Та я все-таки чоловік. Яким же потрясінням мали обернутися жахи тієї ночі для сімнадцятирічної дівчини?! Я ладний був, коли б моя воля, небо прихилити, аби тільки розрадити, аби заспокоїти бідолашне дівча. Та що я міг її діяти для неї там, серед безлюдної й безводної пустелі, голими руками, не маючи ні зброї, ні будь-якого знаряддя. Нічого, крім хіба що слів. То я вже хапався бодай за ті слова.

— Ходімо. Тепер уже небагато лишилося. Зовсім небагато. Незабаром ми будемо біля річки. А річку перейдемо — перемога за нами.

Не знаю вже, що на неї подіяло: чи мої слова, чи її власна воля, та незабаром вона таки опанувала себе.

— Пробач, Бекджане, — мовила, глибоко зітхнувши. — Це я учорашнє згадала. Так тяжко мені ще ніколи не було, навіть, тоді, як убили батька й маму, як дім наш спалили. Якби ти тільки бачив ті басмацькі пики… Бідолашні дівчата… Що з ними тепер? Мене вони першу схопили. Як я від них відбилася, й сама не знаю.

— Не муч себе. Тепер тебе вже ніхто не чіпатиме. І йти нам небагато лишилося. А ми врятуємося, і дівчат порятуємо. І з басмачами порахуємося. Ну, чіпляйся за мене.

— Ні, я сама піду.

Ми рушили вперед, та пройшовши з кілометр, я раптом зауважив, що срібна смужка на обрії кудись пропала. Натомість з'явився новий ланцюг не дуже високих пагорбів. Серце моє упало. Гавхар теж не змогла приховати занепокоєння.

— А де ж річка? — спитала вона стривожено. — Кілька хвилин тому я її ще бачила.

— Не знаю, — мовив я, розгублено озираючись навколо. — Мабуть, за тими пагорбами.

Я й сам не вірив у те, що сказав, але мені хотілося заспокоїти Гавхар і тому я додав:

— Просто ми підійшли ближче до пагорбів, і вони затулили від нас річку.

Гавхар промовчала, але якось рвучко пішла вперед.

Подолавши один за одним два пагорби, ми вийшли на вершину третього. Проте ні поблизу, ані вдалині знов-таки не побачили сліпучо-мерехтливої срібної смужки, яка означала для нас річку. Річки не було, немов її пісок усмоктав. Та й чи була вона взагалі. Невже то було тільки марево? Ця думка мене буквально приголомшила, ноги в мене підломилися, і я опустився на коліна. Гавхар, нічого не розуміючи, озиралася на всі боки:

— Куди це ми зайшли?

— Не знаю, — відповів я, не дивлячись їй у вічі.

Та в наступну хвилину ми майже водночас побачили, як праворуч удалині знову сяйнула якась смужка, схожа на лезо шаблі.

— Річка! Он там! — скрикнула Гавхар.

— То не річка, Гавхар, — заперечив я, поглянувши в той бік.

— А що ж?

— То марево.

— Марево?!

— Так, марево. Ми заблукали.

— А пагорби? Учора ж нас басмачі через них гнали!

— Мабуть, то були інші. Від тих, учорашніх річка була неподалік. А тут її немає. Виходить, учора ми через інші пагорби переходили.

Гавхар замовкла. Я теж мовчав, дивлячись на срібну смужку далеко праворуч. Що ж робити? Куди йти? Я ще раз обвів поглядом обрій від краю до краю: чекати порятунку не було звідки. Мертва пустеля байдуже лежала перед нами, не лишаючи надії на порятунок.

— Що ж робити? — з несподіваним роздратуванням спитав я.

— Іти, — враз відповіла Гавхар, немов чекала на це запитання.

— Куди?!

— Сюди! — Гавхар показала рукою ліворуч.

— Чому сюди? — Я вже не приховував свого роздратування, хоча й не розумів, що саме його спричинило.

— А ти згадай: вночі ми жодного разу нікуди не збочили, отже, йшли тільки на схід, бо ось воно сонце зійшло прямо поперед нас. Учора ж, коли басмачі погнали нас від річки, сонце сідало праворуч. Отже, річка має бути ліворуч.

В її словах була, якщо не логіка, то впевненість, а це теж немало. Звичайно, жодна річка не тече прямо як стріла, і, може, нам доведеться блукати не один день. Та заперечувати я не став, бо кудись же треба було йти.

— Ну, пішли? — спитала Гавхар приязно поглянувши на мене.

З виразу її обличчя я зрозумів, що моє роздратування не лишилося непоміченим.

— Пішли, — погодився я і поплентав слідом за нею.

Йти стало важче. Пісок розжарювався дедалі більше, а промені сонця били в голову так нещадно, немов ворожі шаблі… Та найгірше мучила спрага, до якої згодом додався й голод. Розтріскані губи боліли, як рана, повітря обпікало легені мов рідким вогнем. Я вже марив не стільки про річку, скільки про те, щоб якомога скоріше кінчався цей нестерпно спекотний день. Боліли набряклі ноги, кожен рубець чобіт, кинджалом втинався в ступні; здається, всім тілом я відчував кожну нитку і кожен цвяшок. Мимоволі думалося, що босоніж іти було б легше, та стягти чоботи з моїх розбухлих ніг зараз не змогли б і двоє сторонніх людей. Навіть халяви, здавалося, приросли до литок.

Про Гавхар я вже й не кажу. На її ноги з розтрісканими, закривавленими ступнями страшно було навіть дивитися. І все-таки найгіршою тортурою була спрага.

— Ти знаєш, — сказала, не витримавши, Гавхар, — якби мені оце хтось дав один ковток води, я б і за це була вдячна. Один-однісінький ковток, і я б уже трималася до самого вечора…

Я промовчав, але подумав, що і я б протримався. Тільки ж де його взяти, той один ковток?

— Про що ти думаєш? — зненацька спитала Гавхар.

— Та так, ні про що.

— А я про воду, — призналася Гавхар. — Цікаво, скільки людина за день може випити води? Відро вип'є?

— Не знаю. Відра, мабуть, забагато.

— А я б випила, — мовила Гавхар, прицмокнувши губами. — Ти пам'ятаєш, у нашому дворі був колодязь. Я з нього й корову нашу напувала. Мама сварилася: «Навіщо воду переводиш, нехай з арика п'є, нічого їй не станеться». Але наша корова з арика воду не пила, звикла до чистої, колодязної. Я сама їй діставала. Іноді витягну відро, а в ньому — жаби, великі-великі. Мати їх у молоко пускала, щоб не скисало. Молоко від них стає холодне як лід. Мабуть, і вода в колодязі така холодна через те, що там жаби живуть, правда ж?

— Не знаю, — відповів я, облизуючи губи. — Знаю тільки, що колодязна вода завжди смачна.

— От якби хоч один ковток… — Гавхар затнулася й випростала руку, вказуючи на щось.

Попереду із землі стирчало щось схоже на колючку. Ми кинулися до кущика. Я відламав гілочку і простягнув Гавхар. На місці зламу виступила крапелька рідини.

— На, посмокчи.

Гавхар мерщій сунула гілочку в рота і в ту ж мить скривилася і стала плюватися.

— Отрута!..

— Не вигадуй!

Я відламав ще одну гілочку і покуштував сам. Рідина і справді була гірка, немов отрута.

— Що воно за рослина? — спитав я.

— Не знаю, — відповіла Гавхар, утираючи рота долонею.

Я силкувався пригадати назву рослини, але нічого не спадало мені на думку. Батько, скільки я пам'ятаю, завжди збирав усіляке зілля, яким потім лікував хворих. Він і мене вчив розбиратися в травах. Багато чого я запам'ятав на все життя, але такої рослини — з колючими гілочками й жовтим листячком, з грубеньким стовбуром заввишки з чверть метра — я не знав. Знічев'я смикнувши той кущик, я, на превеликий подив, побачив, що пісок під ним раптом став кудись провалюватися і врешті решт утворилася якась дірка. — Гавхар! — гукнув я, нічого не розуміючи і разом з тим чогось остерігаючись. — Поглянь!

— Що там? — здивувалася Гавхар.

— Під кущем земля провалюється!

Гавхар втупилась у кущ витріщеними з переляку очима. Що воно таке? Може, зміїне кубло? Я відчув, як по тілу, немов від морозу, повиступали сироти, але в наступну мить збагнув: це ж колодязь!

— Колодязь! — закричав я, не тямлячи себе від радощів. — Вода! Вода! Гавхар, це колодязь!

Я висмикнув кущ, жбурнув його вбік і гарячково почав розгрібати руками пісок. Зачепився за щось тверде, обідрав шкіру на руці, та зважати на такі дрібниці не було часу. Нарешті в ямі завбільшки з людську голову я побачив гілки саксаулу. Наступив на них, гілки затріщали, отже, під ними була якась ляда, що закривала, мабуть, доступ до колодязя, присипаного згори піском.

Я забув про втому, мокрий від поту, не розгинаючись ні на мить, розгрібав пісок, розчищав яму від саксаулу. Гавхар, як мале дитя, стрибала від радощів навколо, мало не цілувала кожну викинуту мною гілку. Нарешті саксаулу не стало, і робота пішла жвавіше. Проте довелося викидати ще чимало піску і два шари щільно укладених одна при одній жердин, перше ніж в обличчя мені пахнув затхлий дух старого колодязя і в його чорному череві я почув чарівну музику лункого капотіння: крап-крап-крап! Долі була вода, сумнівів не лишалося. Не тямлячи себе від радощів, я зареготав, мов навіжений, а тоді став качатися й перекидатися по піску.

— Вода! Вода! Чуєш, Гавхар?!

Гавхар і собі впала на пісок і опустила голову в отвір колодязя.

— Чуєш, Гавхар? Капотить!

— Капотить, капотить! Чую! — збуджено вигукнула Гавхар, а тоді, звівши обличчя від колодязя, спитала: — А як же ми її дістанемо? Там, мабуть, глибоко?

— Зараз побачимо, — тепер уже спокійно, по-діловому відповів я. Обмацавши долонями чорний отвір колодязя, я відразу ж натрапив на маленькі заглиблення у стінках, що на них можна було стати кінчиком ступні, і почав спускатися. Коли вже був по пояс у колодязі, Гавхар раптом схопила мене за лікоть.

— А якщо там гадюка?

Я мимоволі здригнувся, та, згадавши, що пустельні змії рідко коли ховаються у вологому місці, заспокоїв її.

— Не переживай, — мовив, удаючи з себе сміливця. — Я з маленьких не збиткуюсь.

Гавхар засміялася.

Колодязь виявився завглибшки з людину. Ступивши на дно, я торкнувся ногою якогось предмета і водночас почув хлюпотіння води. Нахилившись, побачив чималу посудину, по вінця повну води. З дерев'яної ломаки, схожої на корінь саксаулу, що була наче встромлена у стінку колодязя, скапувала у цю посудину вода. Мудрою і доброю людиною був той, хто знайшов джерело й викопав колодязь. Я обережно підняв посудину, що виявилася чавунним казаном, і підніс її до вуст. Холодна, майже крижана вода видалася мені животворним бальзамом. Зробив другий ковток і збагнув, що в усьому світі не може бути нічого солодшого за цю воду. Зробити третій ковток, дарма що посудина була повна-повнісінька, я не наважився і передав її Гавхар. Якби ви бачили, якою радістю спалахнули її очі! Руки Гавхар тремтіли, немов вона мала торкнутися не казанця з водою, а якоїсь священної речі, губи ворушилися в нечутному шепоті, а в куточках очей навіть зблиснули сльози.

Щось здушило мені горло, коли я побачив її в цю мить. Так жалко її мені ще ніколи не було.

— Пий помалу, — сказав я, мружачись від сонця, — води вистачить.

Гавхар зробила три-чотири ковтки і обережно простягла мені казанець.

— Ні-ні, ти пий, можеш усю випити. Тільки не поспішай.

— Спасибі.

Напившись досхочу, вона простягла посудину мені, і я, вихиливши її до дна, примостив на те саме місце в глибині колодязя. Вода знов закапотіла по дну казанця, а я виліз із колодязя і зустрівся поглядом з Гавхар.

Вона знов була усміхнена і щаслива, навіть щоки її порожевіли.

— Відпочинемо тут? — мовила вона, сідаючи біля мене.

— Тепер можна й відпочити, — погодився я.

— А казанець скоро буде повний?

— Капотить швидко. А що таке?

— Умитися хочеться.

— Ще вмиєшся. Потерпи трохи.

— Я й до ранку можу чекати.

Я всміхнувся і обняв Гавхар.

Поки ми вмивалися, настав вечір, і все довкола вбралося в оксамитові тони. Двох казанців води вистачило й на те, щоб бодай частково зняти з душі тягар: призабулися жахи минулої ночі, виснажлива втеча, невідомість, що була попереду. Ми полягали на вологому від нашого хлюпання піску. Не хотілося ні про що думати, і я мовчки лежав, втупившись невидющим поглядом у темно-синє небо, розкошуючи з несподівано подарованих нам хвилин блаженства. Гавхар завмерла поряд з заплющеними очима і спокійним виразом обличчя, лише час від часу в такт подиху ледь здіймалося платтячко на її грудях. Мені здалося, що вона не ворушиться умисно, щоб не сполохати нашого безтурботного спокою.

Поночіло, на пустельні бархани лягли перші промені блідого, схожого на половину розламаної перепічки місяця. Одна по одній на небі спалахували зорі. Розріджена місячним сяєвом темрява раптом нагадала вечори в рідному кишлаку. Як я любив ті вечірні години, зворушливо чисті й не менш жадані, аніж яскраві барвисті світання… В таку вечорову мить не хотілося нічого робити, ні з ким розмовляти. Тільки б сидіти й сидіти мовчки, втупивши погляд удалину, не чуючи багатоголосого передвечірнього гомону, що ніби опирається неквапному, але неминучому наближенню ночі. Вечори в нашому кишлаку були невимовно чарівні. Голоси жінок, що скликають додому неслухняну, загулялу дітлашню, овече й козине мекання, цвірінчання горобців, нескінченне стрекотання коників — усе це разом зливалося в дивовижну музику. А тут, у пустелі, не було й натяку на ту таємничу вечорову мелодію. Велично німа, пустеля нагадувала велетня-батира, що після тяжкої битви поринув у вічний глибокий сон.

— Бекджане, — раптом розплющивши очі, спитала мене Гавхар, — про що ти думаєш?

— Ні про що. А ти?

— А я думаю…

— Про що?

— Про різне. Про те, як ми приїдемо в Москву, як будемо ходити по вулицях, по яких ходив Пушкін…

— І по яких ходила Маша, — приєднався я до її мрій.

— Маша і Гриньов… — додала Гавхар. — Він тобі подобається?

— Звичайно.

— І мені теж. Я так гірко плакала, коли прочитала, як його мали повісити.

Я посміхнувся.

— Чого ти смієшся?

— Не з тебе. Просто я згадав Савельїча.

Гавхар і собі засміялася.

— Добрий був чоловік. А Маша? Вона тобі подобається?

— Дуже, — радо звірився я.

— А чим саме?

— Чим? — замислився я. — Усім. Її розмовами… Ставленням до Петра…

— А сама по собі?

— І сама по собі подобається. Вона дуже гарна була. Ти бачила її портрет? У мене в книжці був малюнок. Це коли Швабрін її під замок посадив. Бліда-бліда, і очі сумні… Вона дуже любила Петра. А тобі? Тобі він подобається?

— Подобається, — сказала Гавхар. — Я йому заздрю. От якби тепер усі такі були! Якби всі на нього були схожі! Колись так воно й буде, правда?

Я промовчав.

— Буде, — категорично ствердила Гавхар. — Але мені найбільше шкода Пугачова. Він був справжній більшовик.

— Більшовик? — здивувався я.

— Так, більшовик.

— Хіба тоді були більшовики?

— Були, — з дитячою упертістю сказала Гавхар. — Більшовики були завжди. Тільки їх, можливо, інакше називали. Що, не віриш?

— Чому? Вірю, — сказав я, в душі визнаючи її правоту.

— Хто бореться за краще життя, той і більшовик. Шамурад-ака — більшовик, і Джуманазар, і Навруз, і Атаджан, і Берди… Їх не забудуть.

Гавхар змовкла, задивившись у мерехтливі розсипища незліченних сузір'їв. Я знав, проте, що думками і мріями вона далеко від тих зір. Гавхар завжди любила помріяти, ця дитяча звичка не покидала її й тепер. Хто знає, може, саме від неї і я навчився поринати в замрію? Але про що вона думає зараз? Куди залетіла на крилах мрій? Спитати її я не наважувався, але посунувся ближче до неї. Гавхар поглянула на мене, і тоді я спитав:

— Задумалась?

— Угу, — відповіла Гавхар, спершись на лікоть.

— Знов про Москву?

— Про різне. А ти?

— А я про тебе думав, — сказав я, погладивши її руку.

Гавхар засміялася.

— Я не жартую, — образився я.

— І я не жартую…

Гавхар подивилась на мене. В її погляді я побачив тривогу і сподівання. І любов… Я обняв Гавхар і притис її до себе…

Гавхар спала, і легкий усміх блукав на її вустах. Її сон був, мабуть, солодкий і спокійний, якою вона була й сама в цю мить. Щастя переповнювало мене, та водночас якийсь неспокій бентежив мою душу. Цей неспокій я відчув ще тоді, коли вперше почув про поїздку до Москви і коли вперше побачив Гавхар у Хіві… І хоч радість моя не знала меж, той неспокій мене не покидав.

Мій неспокій, навіть тривога, тільки посилились, коли я спробував прочитати щось на обличчі Гавхар. Я силкувався розвіяти сумні передчуття, але марно. Більше того, мене буквально вразила думка про те, якою ж беззахисною була наша любов. От якби життя наше знов повернулося на колишню колію! Повірити в те, що наші труднощі лишилися позаду, я не міг, а що нас чекало попереду? День нестерпної спраги, до якої має додатися голод?! Палюче сонце?! Розпечений пісок?! Настане світанок, ми рушимо в дорогу, а пустеля, яка і вчора була підступно ворожа до нас, стане ще небезпечнішою, і якщо вчора нам пощастило набрести на цей колодязь, то хіба можна сподіватися, що це трапиться ще раз?! Ці тривожні думки, щоправда, не здатні були повністю заволодіти мною, адже поряд була Гавхар, а в душі ще бурхала радість, народжена несподіваним спалахом нашого кохання…

Я розплющив очі і побачив Гавхар, що сиділа поруч.

— Любиш поспати? — сказала вона, погладивши мене по щоці. — А я дуже рано встаю. Сьогодні, уявляєш, прокинулась і не можу збагнути, де я опинилася, навіть злякалася спочатку. Потім тебе побачила і душа на місце стала. Ну що, підемо?

— Підемо, — мовив я, підводячись.

— Сьогодні ми повинні вийти до людей.

Я промовчав. Нічні думки знов давали знати про себе. Я спустився в колодязь, дістав казанець з водою, плеснув на обличчя. Умившись і напившись, поставив казанець знову на дно колодязя і став чекати. Гавхар спитала:

— Ну чого ти чекаєш?

— Хай набереться, візьмемо з собою води.

— У чому?

— Як у чому, у казанці й понесемо.

— Так не можна.

— Чому? — здивувався я.

— А якщо такі, як ми, люди завтра прийдуть до колодязя, що буде? Недаремно ж хтось залишив тут посудину, бо не про себе одного дбав.

Я подивував з її нерозважливості, але не став опиратися.

— Гаразд, якось перетерпимо, — мовив двозначно і заходився закривати колодязь, щоб не замело піском.

Устромивши згори вчорашній кущик, — може, хтось іще зверне на нього увагу, — я повернувся до Гавхар, і ми рушили далі. Рушили, як то кажуть, світ за очі. Не пригадую, щоб колись іще в житті довелося мені так нестерпно тяжко в дорозі. Щось боляче стукало в голові, я насилу переставляв ноги. Зійшовши на якийсь не дуже високий бархан, я не витримав і впав на пісок. Гавхар сіла поряд, спробувала підбадьорити. Але мені здалося, що немає такої сили, яка могла б відірвати мене від землі. А може, я й сам уже цього не хотів. В усякому разі, на саму думку про дорогу, сповнену невідомості, серце моє стискалося, а в душі здіймалася злість на Гавхар, наче вона була в чомусь винна. Але в чому? Адже й вона була в тій самій скруті, що і я, і її голова розламувалася від нестерпно розпачливих думок. Я спробував побороти свою втому і, не знаю вже як, підвівся з піску. Ми рушили далі, та скільки не йшли, жодних ознак того, що річка десь неподалік, не було. Довкола нас поблизу і вдалині були тільки схожі на зміїний слід ланцюжки барханів, що під яскравими променями сонця часом видавалися річкою. А де та річка насправді, ми не могли уявити.

Раптом кілометрів за два попереду нас виник піщаний вихор заввишки з тополю. Крім піску, в ньому обертався якийсь предмет, щось схоже на чималу змію. За хвилину все це злетіло до самого неба і пропало з очей. Серце моє закалатало в тривозі, я зупинився й гукнув, не відриваючи погляду від смерчу:

— Гавхар!

— Це буря, Бекджане, — відгукнулася вона, і в її голосі також була тривога.

Більше ми вже не встигли сказати жодного слова, забагряніло небо, заревів вітер, щось із нелюдською силою вдарило мене у спину, збило з ніг, жбурнуло на пісок.

— Руку, дай руку! — скрикнула Гавхар.

Я став навкарачки й спробував посунутись до неї, але новий шквал розкидав нас у різні боки.

— Лягай! Гавхар! Лягай! — гукав я у розпачі.

Не знаю, чула вона мене чи не чула. Тоді я сам, затуливши долонями очі, впав долілиць на землю.

— Бекджане! Де ти? Бекджане!!!

Її голос ледь чувся за ревищем вітру, наче долинав з недосяжної далечі.

По тілу в мене, немов забігали мурахи. Я підвів голову. Тепер ще б тільки розплющити очі. Нічого не бачачи, не знаючи, що робитиму в наступну мить, я на превелику силу відірвався від землі. Та вітер не дав мені зробити жодного кроку, одна моя нога раптом опинилася в повітрі, друга — по коліно в піску.

— Гавхар! Де ти, Гавхар!? — закричав я не своїм голосом.

І знову, крім ревища вітру, ніщо не торкнулося моїх вух.

— Гавхар! — крикнув востаннє, тамуючи дрож, що пойняв усе моє тіло.

Відповіді не було нізвідки. Якусь мить я ще прислухався, а тоді, не в змозі стримати себе, заридав. Що тепер буде з нами? Що сталося з Гавхар? Більше ні про що я не міг думати. Вітер ревів не стихаючи, пісок скрипів на зубах, тисячами голок втинався в обличчя і руки. Що було далі, не знаю. Чи то вітер жбурнув мене знову на пісок, чи сам я, знесилений, похилився долі і знепритомнів. А коли розплющив очі, побачив, що лежу, по пояс заритий у пісок.

Вітер ущух, яскраве сонце безжурно світило над пустелею.

Я дивився на небо, але не мав сили навіть поворухнутися. Так минуло кілька хвилин. Що з Гавхар? Жива вона чи ні? Куди закинула її буря?

Зібравшись на силі, я виборсався з піщаної напівмогили, підвівся, зробив кілька кроків і озирнувся довкола, немов хотів з'ясувати, що ж устигла зробити з пустелі буря за ті кілька хвилин, протягом яких вона тут шаленіла. З усіх чотирьох сторін повиростали нові бархани, заввишки з добру тополю. Насилу переставляючи важкі, наче до них прив'язали по камінній брилі, ноги, я видерся на вершину одного з барханів. Приставивши до чола долоню дашком, уважно обдивився навкруги і знов-таки, крім високих та нижчих піщаних барханів, людське око ні за що не могло зачепитися.

— Гавхар!..

Ніякої відповіді. Я крикнув ще раз, відкашлявшись, прочистивши сухе горло. Відповіді не було. Що ж робити? Де її шукати?

Голова розламувалася від болю, я сів, схрестивши йоги, прямо на вершині бархана. Пустеля ніби потонула в безмежній тиші. Та раптом моїх вух торкнувся якийсь незвичний звук. Я здригнувся й озирнувся навколо. Але нічого не побачив. Звук повторився. Що б це могло бути? Серце забилося сильніше, я підвівся на ноги. Глухий звук, схожий на далекий гул бурі, наче виходив з-під землі. Все єство моє пойняв страх, ноги затремтіли й підломилися. І в цю мить очі мені рогом полізли: прямо переді мною піщаний бархан, на якому я стояв, здувся пухлиною з лівого боку. Схилом зазміївся, заструмував пісок, і з нього виткнулася людська нога! Нога Гавхар! Радість заполонила всього мене. Я скотився уперекид узбіччям бархана і кинувся розгрібати пісок руками.

— Гавхар! Люба, моя люба! — мов несповна розуму белькотів я одне й те саме, не в силі зупинити сльози, що котилися по щоках.

Нарешті я її відкопав. Бідолашна дівчина мало не задушилася і тепер жадібно хапала ротом повітря.

— В-во-ди! — мовила, приходячи до тями.

Де ж її взяти, води?! Я не знав, що мені робити, що вигадати. А зробити було щось треба, і я власною слиною зволожив їй вуста.

Гавхар кліпнула повіками.

— Бекджане…

— Я тут, Гавхар, — відгукнувся я, насилу стримуючи сльози.

— Буря пройшла?

— Пройшла, сонце світить…

— Тоді ходімо далі…

Гавхар спробувала підвестися, а мені стало не по собі: сама неспроможна стояти на ногах, а хоче йти далі! Я спробував узяти себе в руки і мовив спокійно:

— Відпочинь трошки. Дорога далека. Відпочинь.

Гавхар не відповіла. Щось, правда, прошепотіла і відкинулась, на пісок, заплющивши очі.

Я був вражений. Звідки в цієї тендітної дівчини стільки снаги, звідки в неї ця залізна воля? З якого потаємного джерела живляться вони? Я дивився на її набряклі, запалені ноги, на її розтріскані губи й запалі очі і щиро їй співчував. Слухаючи її, часом заздрив їй, а часом насилу стримував злість, віддаючись підступним думкам: «Якби не вона, хіба б довелося мені блукати цією жахливою пустелею?!»

Непомітно минуло близько години.

— Ну, вже можна рушати, — сказала Гавхар.

Я промовчав. А тоді, наче мале хлоп'я, що дріботить, тримаючись за материну спідницю, поплентав за нею.

Полудень пашів нестерпною спекою. До невтоленої спраги додався голод, іти було дедалі важче. Я зупинився, щоб стягти чоботи. Мені здалося, що босоніж іти буде легше. Гавхар уже й забула, де покинула своє взуття. Я спробував зняти чоботи, але вони міцно трималися набряклих ніг і не хотіли зніматися. Гавхар теж, зібравши всі сили, намагалася допомогти мені, та в неї нічого не виходило. Розлючений власною безпорадністю, майже непритомний, я щосили копнув її в груди тим клятим чоботом.

— Бекджане?! — розгублено зойкнула Гавхар.

— Що, Бекджане?! — ще більше розлютився я. — Що ти можеш мені сказати: «Уже недалеко, скоро дійдемо?» Це ти хочеш сказати?! А я тобі скажу, що це кінець. Тут ми і здохнемо! Розумієш, здохнемо! І змії висмокчуть нашу кров, а птахи повидзьобують очі.

— Бекджане! — скрикнула Гавхар, схопившись на рівні ноги. — Що ти говориш? Замовкни!

— Сама замовкни! Ніхто мене не примусить мовчати. І ти теж! І твої голодранці-більшовики також! Ніхто! Чула? Ніхто!

Викричавши все це, я раптом схопив Гавхар за плечі й заходився трясти її, скільки було моєї сили. Очі Гавхар від переляку стали ще більші, а руки метлялися, мов мотузки. Зненацька щось обпекло мені щоку, аж в очах заяскріло. В наступну мить я збагнув: ляпас! Вона дала мені ляпаса. Я відпустив її, але самому мені наче мову одібрало. Якусь мить ми міряли одне одного очима. В її погляді я прочитав жах і каяття. Мого злість, мов рукою зняло, я опустив очі.

— Бекджане, пробач мені!..

Гавхар шарпнулася до мене, але я з удаваною байдужістю відтрутив її і, повернувшись спиною, мовчки пішов назад.

— Бекджане! Куди? — розпачливо скрикнула Гавхар.

— Я повертаюсь, — відповів я, спинившись на мить. Гавхар вражено замовкла, а тоді ущипливо спитала:

— До свого дядька?

Я завмер, наче в серце мені вгородили кинджал. Що буде, якщо я справді повернуся? І що мене зупинило? Що більше мене лякає, пустеля чи непевність майбутнього? А може, мене зупинила туга за колишнім спокійним минулим? Так чи інакше, а щось мене зупинило, та, переборовши себе, я відповів:

— В усякому разі в той бік!

— Ну, то йди! Іди й не зупиняйся!

Я стояв мов укопаний.

— Чого ж ти стоїш? Іди!

Я поволі рушив з місця, і коли пройшов з десяток кроків, у спину мені вдарив гнівний голос Гавхар:

— Мерзотник!

Я зупинився, відчувши, як похололо моє серце. Стояв і не знав, обернутися чи не обертатися. Очі, немов запнуло імлою. Не знаю, скільки я так стояв. Нарешті обернувся й крикнув:

— Гавхар!

Вона не відповіла, її просто вже не було на тому місці, де ми досі стояли удвох. Вона була далеко, і з кожною хвилиною відходила ще далі.

— Гавхар! — гукнув я ще раз.

І знову вона не відповіла. А я, замість того, щоб кинутися навздогін і упасти до її ніг, повернувся й посунув туди, де саме небо вчора здригалося від дівочих зойків, а земля багряніла від крові моїх товаришів.

«Що ж я укоїв? Як міг покинути її саму серед пустелі? Що змусило мене до цього?» — ці думки не давали мені спокою, доки я плентав по власних слідах назад.

Та скільки б я не думав про все, що сталося, відповіді на ці запитання не було. І все-таки якийсь просвіток подекуди зблискував у моїх безрадісних роздумах. І був той просвіток, пов'язаний з минулим, невіддільним від мого безхмарного дитинства. Перед очима в мене раз у раз поставав сад, повний дозрілих плодів, найбагатший і найгарніший у цілому Чалиші. Посередині саду був виноградник, за ним — баштан. А на межі з дядьковим садом росло десять дерев айви. В дитинстві я дуже любив айву, і моя покійна мати також була небайдужа до неї. Бідолашна моя матуся!.. Скільки пам'ятаю, я все її бачив з книжкою в руках. Що вона бачила в житті, крім тих книжок?! А батько? Що бачив він? Замість того щоб останні роки прожити в достатку, він розпрощався зі своїми заощадженнями, а заразом і з життям. А що набув я за допомогою Лойка й інших більшовиків? Вологу кімнатинку в домі Султанпаші?

З такими думками мені легше було йти зворотним шляхом, легше було виправдатись перед собою.

Надвечір я опинився біля колодязя, на який ми натрапили вчора з Гавхар. Стягнувши з себе сорочку, я кинувся розгрібати пісок і скам'янів від жаху — прямо перед очима в мене не знати звідки взялася чималенька пістрява змія. Піднявши в стійку передню половину свого тулуба, вона готова була в будь-яку мить кинутись на мене. «Каюк! — подумав я. — Це мені відплата за Гавхар!» Змія не ворушилася. Дрібні скляні очиці паче гіпнотизували мене. «Ось вона націлилась і зараз кинеться вперед, — подумав я. — Тільки куди ж вона націлилася? В обличчя, в шию, в руку?» Міркуючи про це, я не зводив з неї очей. І вона теж невідривно дивилась на мене. Очі її мене не жахали, жахала поза, чи то застережлива, чи то агресивна. Скільки часу я простояв на колінах, не знаю, але незабаром відчув, що довго так не витримаю: затерпли коліна, заболів хребет. І в цю мить мені почулися далекі голоси. Я вже готовий був повернути голову в той бік, але вчасно згадав про змію. Цей безмовний поєдинок, здасться, виснажив мене до краю, я щохвилини міг упасти, втративши свідомість, а це знов-таки означало б кінець. І в цю мить над головою в мене пролунав постріл. Я впав майже одночасно з ним. А коли розплющив очі, побачив поряд Джапака з кількома червоноармійцями і змію з розтрощеною головою біля моїх ніг.

— Перелякався, джигіте? — сміючись спитав Джапак.

— А її можна було й не боятися. Стара змія, у неї вже й отрути немає, — сказав один із червоноармійців.

Мені дали напитися, шматок перепічки, і Джапак розповів, як він, збагнувши, що басмачі от-от захоплять човен, пірнув у воду і непомітно дістався до кишлаку, який ми проминули трохи раніше. Звідти він повідомив про напад басмачів, і незабаром ескадрон кіннотників наздогнав банду і визволив дівчат. А тоді Джапак і ще кілька вершників кинулися на пошуки Гавхар і мене.

Скінчивши розповідь, Джапак поглянув на мене і наче згадавши щось, спитав:

— А де ж Гавхар?

Я не знав, що відповісти, і це стривожило його.

— Що сталося? Вона загинула?

— Ні, — пробелькотів я. — Була жива… тільки вона пішла…

— Куди? Як ти міг її відпустити?

— Вона не схотіла вернутися сюди. От і пішла…

Джапак замовк, і його мовчанка була страшніша від слів. А я не звапнувався підвести голову.

Нарешті Джапак спитав мене, і голос його був незвично глухий:

— В який бік вона пішла?

Я показав рукою. Червоноармійці вискочили на коней, і Джапак кинув мені з сідла:

— Мерзотник! Побачиш ти тепер Москву!..

На берег Амудар'ї я вийшов уже поночі. Перепливши на той бік, переночував у скирті соломи і вранці рушив далі.

Увечері наступного дня я був в Ургенчі. Двері нашого будинку були розчинені, але відчувалося, що хтось тут живе. Піднявшись на веранду, я побачив якусь стареньку жінку і гукнув її:

— Тітонько!..

Старенька запросила мене до хати. Удавши, що я вперше в цих місцях, я розпитав бабусю про все, що мене цікавило, і, відмовившись від вечері, вийшов на вулицю. Ноги самі привели мене на кладовище… Знайшовши батькову могилу, я впав на неї і дав волю сльозам…

Раптом хтось торкнувся мого плеча.

— Облиш, хлопче, — сказав чоловік. — Не муч себе. Смерть у кожного з нас в узголів'ї. Один помирає на день раніше, другий — на день пізніше.

Я підвівся з могили. Це був гробар.

— Твій дядько теж: приходив недавно сюди, — мовив він.

— Коли? — спитав я з надією.

— Учора. Приходив вклонитися померлим перед далекою дорогою.

— А куди він зібрався?

— Не знаю. Не сказав, — відповів гробар.

— Він ще тут?

— Якщо не помиляюся, у Джумабека він зупинився.

Я заквапився з кладовища і незабаром знайшов свого дядька. Гробар дав мені точну адресу. Ми пробалакали з дядьком за північ. Я розповів йому про все, що приключилося зі мною протягом останніх днів. А він повідомив, що через два дні за допомогою вірних людей в пісках Каракум має перейти кордон з Іраном.

— Якщо хочеш, ходімо разом, — написав дядько на папірці. — Там живе чимало людей, які знали твого батька. Більшовики не розтягли того, що тобі лишилося у спадок, я заховав усе що треба. Можна буде непогано жити й закордоном. Узбеки — торговий народ, я навчу тебе цього мистецтва. Аби тільки ти погодився.

Я погодився… І через два дні ми справді перейшли кордон…

— Відтоді минуло вже сорок років, — закінчуючи свою розповідь, сказав мій новий знайомий. — Для когось це могли б бути роки розквіту сил і здібностей. А для мене вони стали роками злиднів, несправджених мрій і каяття. Мій дядько, дарма що німий, був доволі спритною людиною, і якийсь час ми йшли непогано. Проте після його смерті моє становище гіршало з кожним днем. До комерції я так і не призвичаївся, а жити за щось треба було. П'ять років тому опинився в цьому місті. Працюю тут на телеграфі. У вільний час так і пориває в порт — послухати рідні мелодії. Адже та бідолашна жінка з Хорезма, земляки ми з нею. Послухаєш її, наче вдома побуваєш. Звичайно, тепер Хорезм дуже змінився, та коли я слухаю її спів, перед очима в мене він колишній, той, який я знав замолоду.

Старий замовк і після паузи сказав:

— Відчуваю, що я вас натомив своїми сумними балачками. Пробачте великодушно.

— Не пробачайтесь, — заспокоїв я його. А за хвилину спитав: — А яка ж доля Гавхар, ви про неї потім щось чули, чи ні?

— Чув, — радо відповів старий. — П'ять років тому зустрів я в Каїрі туристів з Узбекистану. Розпитував їх про батьківщину, про те і се, і раптом виявилося, що один з них знав колись Гавхар… Червоноармійці її тоді так і не знайшли. Кілька днів гасали по пустелі і повернулися ні з чим. Куди вона пропала? Що з нею сталося? Довго це питання непокоїло її друзів і знайомих. А десь через місяць вона сама об'явилася в Кунграді.

— У Кунграді? Яким чином? — спитав я, не приховуючи цікавості:

— Яким чином? Що вам сказати… Гавхар була не дівчина — вогонь! Так-так, вогонь! Людина, яких мало.

Старий замовк. Потім стенув плечима. Вибляклі очі були повні сліз.

— Ну, а тоді… — повів він свою розповідь далі. — Після нашої суперечки Гавхар пішла прямо на схід і під вечір набрела на колодязь. Там її й здибали вершники Дурди-клича. Тікаючи від басмачів, бідолашна дівчина на басмачів і натрапила. Вершники привезли її до свого господаря, а той вирішив взяти її за наймолодшу дружину. Гавхар погодилася, сподіваючись, що згода надасть їй можливість утекти. Так воно і сталося незабаром. Одного дня разом із старшими дружинами Дурди Гавхар пішла на річку купатися. А назад жінки повернулися без Гавхар, тільки вбрання її принесли та звістку про те, що дівчина втопилася. До самого вечора просиділа тоді Гавхар в очеретах, потім перепливла річку і напівгола постукала в двері якоїсь хатини на околиці Кунграда. Звідти повернулася до Хіви й навела червоноармійців на слід Дурди-клича. Наступного року вона таки поїхала на навчання до Москви і, вивчившись на лікаря, кілька років працювала в рідних місцях. А влітку сорок першого року знову поїхала вчитися, тепер уже в Ленінград, де й померла під час блокади…

Мій знайомий замовк і поринув у задуму. А я, задивившись у його вибляклі очі та зморшкуваті щоки, пожалів його у думці, але водночас відчув і якусь неприязнь.

Старий підвівся і, вклонившись на прощання, сказав:

— Ще раз пробачте мені… Побачив земляка і схотілося мені, розповівши всю правду, зняти бодай частково тягар зі своєї душі. Я розумію, що колись вчинив жахливу помилку. Як я хотів би її виправити… Але пізно…

Він мовчки вклонився і вийшов. А я, дивлячись йому вслід, подумав: «Люба Батьківщино! Немає добрішої і щедрішої за тебе!.. Немає тобі ціни, рідна земле. І хіба може хтось без шани й любові дивитися в твої вічні очі?! А коли б і знайшлася така людина, то заслуговувала б вона хіба що на таку долю, про яку повідав мені цей сивий чоловік, що більшу частину свого життя карався тим, що колись втратив Батьківщину!..»