Дисертаційний прорахунок

ПО СЛІДУ ЕКСПЕРИМЕНТУ

Журналістові молодіжної газети нарешті пощастило зустрітися з ученим, який уникав будь-яких інтерв’ю для преси.

Він сухо й неохоче відповідав на запитання, одночасно коригуючи дані термінала й даючи по мікрофону розпорядження співробітникам. Андросу, так звали вченого, було за тридцять. Та він уже мав репутацію поважного вченого. Його праці про системи із штучним інтелектом були відзначені державними преміями і здобули широке визнання.

— Чим ви займаєтесь зараз? — спитав журналіст, роздивляючись на стінах великі фотокартки якоїсь людини, зображеної у різних позах.

— Створюємо роботів. На цих фотокартках, які ви розглядаєте, — наш ДУДІН.

— Співробітник якийсь, чи що? — не зрозумів журналіст.

— Ні, інформаційно-суб’бктивна система, або, як ми її ще називаємо: “Дублер, динамічний, інтелектуальний”, скорочено — ДУДІН.

— Що ж ви вкладаєте в поняття “робот”?

— Інтелектуальну систему, яка приймає рішення залежно від поставлених перед нею завдань. Свого часу академіка Глушкова захоплювала проблема створення кібернетичного двійника… Я хочу розв’язати це завдання. А от чи пощастить, про те зараз рано говорити.

— Деякі вчені вважають, що це не під силу сучасній електроніці.

— Чому?

— Пам’ять нашого мозку — то десятки мільйонів нейронів, синапсів.

— А дехто “для простоти” обсяг інформації мозку визначає за кількістю рецепторів у сітківці. Їх і справді багато. Скажіть, будь ласка, яким обсягом інформації користуєтеся ви в реальному житті, скажімо, коли пишете статтю або книжку?

— Двадцять тисяч слів і кілька сотень образів…

— Отож-бо! Хіба вся інформація мільйонів кадрів надходить у нашу пам’ять, коли ми дивимося кінокартину? Інша річ — як функціонує мозок? Щоб знайти ключ до розгадки, ми змоделювали об’ємне зображення людини, досліджуємо мотиви поведінки системи, вивчаємо рухові функції, вкладаємо в нього поняття і знання.

— Зображення моделюєте за допомогою голограми? — спитав журналіст, щоб продемонструвати свою обізнаність у галузі фізики.

— Навіщо? Уявіть, що кілька лазерних пучків сходяться в одній точці, — що станеться? Точка засвітиться. Якщо її після цього розгорнути у просторі за трьома координатами…

— Як у телебаченні?

— Там здійснюється розгортка на площині. А тут у просторі…

Він розповідав, а журналіст слухав і розглядав усе, що потрапляло на очі: обличчя і постать робота на фотокартках, апаратуру, інформацію на екрані термінала.

— Довести інтелект робота до людського рівня? Для цього потрібна система, здатна самонавчатися, — зауважив журналіст. — Людина все життя навчається, та й то…

— Не всі вчаться, і не все життя, — не погодився вчений. — Інформація — не головне для інтелектуальної системи.

— Що ж тоді головне? Якщо я не прочитаю книжки, журналу, газети, що ж я знатиму…

— Головне — це розумно і корисно мислити. Ось чому нас передусім цікавить, як штучно створена система взаємодіятиме з людьми. Буде вона добра чи агресивна? А як поведеться людина з цим роботом? Як з рабом чи як з другом? Інтелект кібернетичного двійника може виявитися вищим за людський. Як це ми, люди, сприймемо? Адже навіть між людьми виникають конфліктні ситуації. — Учений раптом нахилився до мікрофона і голосно перепитав співробітника: — Вірші Пушкіна? Хай читає. Попроси розповісти про елементи теорії управління. Словом, потряси душу, як на екзамені. — І знову звернувся до журналіста: — Так от, ми говорили, що можна побудувати систему з рівнем людського інтелекту. Досі вважали, що це неможливо. Як не кажи — людина! І все-таки певен, що з деякими функціями, наприклад, директора установи, формальна система впорається краще, ніж людина. Не заперечую і роль суб’єктивних факторів у роботі будь-якого управління. Але ж можна’наділити і систему суб’єктивністю.

— Я особисто проти суб’єктивності в управлінні…

— Я теж. Бо ж у нас часом керуються не оптимальністю ефекту, а бажанням догодити начальству. Чи можна навчити цього систему? Можна. Але навіщо? Людина ж сама приймає рішення: задовольняти суб’єктивні вимоги начальника чи ні? А система задовольнятиме їх навіть тоді, коли такого начальника вже звільнять.

Несподівано вчений замовк і припав до екрана.

— Гаразд, я згоден, — відстукотів якусь команду і знову звернувся до журналіста. — Психолог Хальдер відзначав, що через позитивні чи негативні зв’язки у людини виникає дисонанс. А це проявляється в неспокої, у виникненні поштовхів до дії, у прагненні щось змінити, щоб досягти внутрішнього комфорту…

— Отже, якщо реалізувати цю функцію в роботі…

— Товаришу Андрос, а він лається! — почулося в динаміку переговорного пристрою. Прошелестів удар, схожий на ляпас, і відразу ж долинув вигук: — Миколо Олександровичу, він ще й б’ється! Я вимкну лазери…

— З ким поведешся… — почав було жартівливо вчений і враз спохопився, розгублено поглянув на журналіста: — Як це б’ється? Наш гомо сапіенс б’ється?

Навіть не вибачившись, Андрос кинувся в лабораторію, а слідом за ним, ухопивши диктофон, побіг і журналіст.

— Ось що означає психологічна настроєність: як може битися звичайне зображення? — буркотів учений.

Коли вони квапливо ввійшли в лабораторію, журналіст побачив молодого симпатичного хлопця, який завмер посеред величезної, заставленої апаратурою і приладами кімнати. Поруч стояв, тручи щоку, другий хлопець. Вираз обличчя першого молодика здавався байдужим і навіть флегматичним. Хлопець дивився у вікно і не звертав на них ніякісінької уваги. Андрос підійшов до нього і уважно оглянув з усіх боків.

— Даниленко, — звернувся він до другого. — Може, вам тільки здалося?

— А оцей знак від ляпаса — теж здалося? — зітхнув той і одійшов від апаратури.

— Прошу любити й шанувати — наш ДУДІН, — кивнув учений на першого хлопця.

Журналіст дивився і не йняв віри: невже перед ним просте зображення — воно рухалося, підморгувало, зітхало.

— Триста шістдесят п’ять помножити на сто сімдесят три? — запитав Андрос.

— Шістдесят три тисячі сто сорок п’ять, — відповіла комп’ютерна система.

— Навіщо ця перевірка? — нерозуміюче спитав журналіст.

— Тестова команда. Вона визначає правильність функціонування логіки. — Вчений різко приклав долоню до живота робота й вигукнув: — Пече! Ось і ефект, який відчув Даниленко. Цілком може створитися враження, що об’єкт б’ється.

— Я не бився, — переступаючи з ноги на ногу, проказало зображення. — І чому це я об’єкт? Та й навіщо мені давати йому ляпаса?

— Звідки ти знаєш, що це був ляпас? Даниленко сказав, що ти б’єшся/ Задзвонив телефон, і Андрос підійшов до апарата.

А Даниленко, важко зітхнувши, ступив до стільця, хотів сісти. Зображення блискавкою метнулося до стільця, безшумно відсунуло його, і Даниленко гепнувся на підлогу. Андрос не бачив цього, а журналіст вражено ахнув. Пролунав приглушений зойк. А робот уже стояв біля вікна, дивлячись удалечінь, наче це не він відставив стілець. Журналістові одібрало мову. “Навіщо він відсунув стілець? І як це йому, зображенню, вдалося? Ні, вибачте, тут явно водять за ніс…”

— Що сталося? — спитав, обернувшись на грюкіт, Андрос.

— Упав. Я сідав… А хтось відсунув стілець.

— Хто ж? Нас тут троє.

Даниленко вже підвівся з підлоги і боязко дивився на робота.

— Ну, це вже занадто, — обурився Андрос. — До того ж ми заклали програму захисту людини.

— Так, але вона, певно, не діє.

— А у людей завжди діє? Почитайте газети. Хтось з кимось неодмінно конфліктує, бореться, — зауважив журналіст.

— Людина — не робот. — Даниленко тер забите місце. — Хоча в ній теж повинна бути закладена програма збереження виду.

— Хіба можна закласти людині якусь програму? — не погоджувався журналіст.

— А біологічна? Вона є у всіх представників живого світу. Правда, людина здатна подавляти її.

— Як, наприклад, убивця? — мовив журналіст, згадавши події, які зовсім недавно описав у газеті.

— Чим нижчий рівень культури індивідуума, тим нижча мотивація для притлумлювання програми захисту. Цим пояснюється канібалізм, — учений затнувся, — ну й інші подібні явища… А в робота все визначається тим, які головні мотивації його дії і вчинків закладено в нього.

— А чи зручно все це — обсяг інтелекту і мотиви поведінки обговорювати в присутності цього… якщо можна сказати, індивідуума? — тихо спитав журналіст.

— Ви вважаєте, що він уже індивідуум? Чесно кажучи, для мене це ще формальна система, хоча до деякої міри ваше зауваження справедливе — індивідуум! У ньому вже багато суб’єктивних елементів. Але нехай чує. Діалог — теж метод самонавчання.

— Які ж тоді мотиви примусять робота подавити програму? — спитав журналіст, тепер уже звертаючись до Даниленка.

— Захист себе, інших. А чому б і ні?

— Хіба система спроможна. співчувати якомусь індивідууму?

— Ми вклали достатній обсяг знань: технічних — у межах четвертого курсу інституту, моральних — в обсязі вимог нашої моральності, — пояснив співробітник. — Але він б’ється. А ось зараз відсунув стільця.

— Таких знань мало, — сказав журналіст. — До того ж знання і мораль змінюються.

— У нього закладено програму і самонавчання, — пояснив Даниленко.

— А навіщо роботові надавати людської подоби? Мода?

Журналіст сказав це і спіймав націлений на себе погляд робота. Він знітився. Робот, здавалося, зазирав у самісіньку душу.

— Щоб примусити робота самовдосконалюватися, йому потрібна мотивація. Правда? Скажімо, відчуття голоду спонукає дитину тягнутися до материної груді.

— Але для живлення робота потрібна тільки електроенергія. Це не їжа, яка зберігає життєздатність системи на довгий час. Отже, мотивація “голод” не має для нього великого значення. Я так це розумію, — сказав журналіст.

— Тут велику роль відіграє мотивація “збереження системи”. Не сумніваюся, що ви, наприклад, постійно вдосконалюєтесь. А для чого? Ставили собі коли-небудь таке запитання? Одна з мотивацій — збереження виду.

— А як же цей індивідуум вдосконалюватиметься, якщо він один? Це й нам, людям, не під силу. Людина виділилася з тваринного світу завдяки постійній колективній праці.

— Саме так. Тому потрібна група роботів, щоб вони бачили одне одного, спілкувалися, вчились у самих себе, а отже, і вдосконалювалися, — мовив учений.

— І закохувалися? — спитав жартівливо журналіст.

— А чому б і ні? Любов — це одна з найголовніших мотивацій для самовдосконалення. Але велику кількість таких роботів поки що зробити неможливо. Тож ми й надумали задля експерименту створити робота в людській подобі, щоб він змагався з нами, сперечався, прагнув випередити нас…

— Але чи не надто проста людина для змагання з роботом?

— Он воно що? Досі багато хто вважав, що робот ніколи не наблизиться до гомо сапіенс, а тепер уже, бач, людина “проста”…

— Дивлюся я на цей витвір і… Змагатися” з ним не так уже й легко. Чиєї подоби йому надали — когось конкретного чи це щось збірне, як у Гоголя: губи Никанора Івановича, а ніс — Івана Кузьмича?

— Ідею об’ємного бачення подав один молодий інженер науково-дослідного інституту — він працює в іншому місті. Нам сподобалося це незвичайне рішення, ми змоделювали його зображення й почали випробовування. Щоправда, довелося коригувати на основі реального об’єкта фази руху, манеру говорити та й усе інше.

— І ви не боїтесь, що цей інженер може образитись? Адже ви маніпулюєте його образом.

— Ми провадимо закриті досліди в лабораторії і нікому не показуємо їх. Ось тільки вам. Але, сподіваємося, що ви не називатимете його прізвища. А коли двійник матиме необхідний запас звичайної людської інформації, покажемо Ковальову робота. Гадаємо, що це навіть зацікавить дослідника… _.

— Точнісінько як в анекдоті, — раптом заговорила комп’ютеризована система. — Психіатр запитує…

— О, та він може й анекдоти складати? — з ще більшим подивом глянув журналіст на зображення, яке загадково підморгувало йому.

— Ні, використовує готові. Ми ввели йому в пам’ять різноманітні афоризми, гумор з “Крокодила”. Тепер він не дає нам життя, замучив дотепами…

Помітивши, що “молодик” йому глузливо підморгує, журналіст зніяковів.

— Ви вважаєте, що я нерозумна людина, бо весь час тільки розпитую? — звернувся він до робота.

— Що ви, я не роблю висновків про людину за першим враженням! — усміхнувся той.

— Досить мене морочити, — урвався терпець журналістові. Тепер він був певен, що з нього просто потішаються. — Я не вірю, що переді мною зображення, а не людина. Погляньте: і зітхає, і підморгує, і навіть глузує. До того ж — ерудит.

— А ви підійдіть, доторкніться — й самі пересвідчитесь.

Журналіст підійшов, проте йому забракло рішучості одразу простягти руку. Зрештою, зібравшись з духом, наважився торкнутися грудей робота.

— Ой, боюся лоскоту! — вигукнув той.

Журналіст відсахнувся. Йому здалося, що пальці відчули щось ніби тверде. Нагрів від лазерів, про який розповідав учений? Повернувся на місце і, притримуючи рукою стілець, знеможено сів.

— Дозвольте нарешті й мені сісти? — мовив робот і, підійшовши до стільця, гепнувся на нього.

— Зовсім як наш Даниленко, — посміхнувся вчений. — Іване Михайловичу, ви точнісінько так сідаєте на стілець. Наші звички передаються дітям і… навіть роботам. Один наш співробітник навчив його грати на більярді.

— Що? — схопився робот. — Хочете пограти? Приємно…

— Сиди. Зараз трохи збільшимо потужність у пучку — щось твоє зображення стає прозорим, мов привид. Мала яскравість.

— Миколо Олександровичу, я відрегулюю, оптику? — мовив Даниленко.

— Гаразд, — погодився Андрос. — Так ось, ми говорили про мотивацію. Щойно він сказав “приємно”. Що дає це почуття людині? Заспокоєність або стимул до подальшого самонавчання? Уявіть собі ранок, ви встали з ліжка…

— …ласкаве сонце, свіже повітря, гарно на душі, — продовжував почату фразу робот і насмішкувато зиркнув на журналіста.

— Саме це я й хотів сказати. А чи потрібне таке по чуття роботові, і якщо потрібне, то як його створити?

— Може, зіграємо в карти? — запропонував робот перетасовуючи колоду, яка хтозна-звідки взялась у нього в руках.

Співробітник регулював апаратуру, і яскравість зображення помітно змінювалась. Журналістові здавалося, що окремі його ділянки то сліпучо іскряться, то стають зовсім невидимі. Несподівано, коли яскравість різко збільшилася, пролунав тріск, як від розряду блискавки, навіть запахло озоном. Зображення здригнулося, карти з рук зникли. Щось штовхнуло його вперед… Крок, другий — і раптом…

— Товариші! — розгублено вигукнув журналіст і не почув власного голосу.

Він побачив, що роботів стало два — один попрямував до дверей, а другий лишився стояти біля стільця.

Андрос обернувся на вигук. Знову пролунав тріск, лазери вимкнулись, а керуюча машина продовжувала працювати.

— Іване Михайловичу, що ти робиш? — гримнув учений, побачивши, що робот посувається вперед, хоч лазери вже вимкнуто.

— Нічого не збагну, — бурмотів журналіст, коли робот раптом відчинив двері і зник за ними. — Де ж він? Пішов? А ви казали, що це зображення…

— Іване Михайловичу, — отямився нарешті приголомшений вчений з телефонною трубкою в руках. — Що ж це? Наш ДУДІН зник? Невже утворилася?.. Негайно за ним. Тільки неодмінно візьміть з собою кінокамеру. Ні, це неймовірно: плазмова людина? Народження плазмової системи в образі? Треба простежити. За кожним кроком, за кожною дією. Йти слідом. Ми на порозі унікального експерименту…

Потрапити у вихідний на виставку в парку “Сокольники” було не просто. Біля входу до головного павільйону, прикрашеного транспарантами і прапорами різних країн, вишикувалася довга черга. Періщив дощ. Чорніли стовбури дерев, на яких уже набубнявіли яскраво-зелені бруньки. По кольорових рекламних щитах стікали ручаї води. Люди під парасольками тислися до павільйону, нетерпеливо очікуючи відкриття виставки.

Крізь широкі скляні двері, замкнені зсередини, вони бачили, що персонал, який обслуговував виставку, вже був біля стендів, розкладав проспекти, настроював апаратуру.

Черга пожвавилася. Дехто почав переконувати міліціонера, який стояв біля входу, щоб не був педантом і, зважаючи на негоду, відкрив павільйон трохи раніше.

— Ще три хвилини, — заспокоював міліціонер надто нетерплячих.

Раптом він помітив молодика років двадцяти п’яти, що самовпевнено простував прямо до дверей. Не встиг міліціонер спинити його звичним: “Ви куди, громадянине?”, як той уже був усередині.

Міліціонер сторопів: “Невже двері відчинено?” Підійшов, поторгав за ручку. “Ні. Замкнено. Оце дивина! Як же тоді він пройшов?”

Натовп загув. Міліціонер поглянув на годинника: “Час”. У цю мить по той бік до дверей підійшов чоловік, клацнув замком. Натовп подався до входу, і міліціонер ураз забув про того дивного молодика.

Ковальов стояв на площадці заскленого павільйону і стежив за метушнею у яскраво освітлених залах: ще мить — і розпочнеться робочий день виставки. Він, Ковальов, зараз пройде до свого експоната — відеотелефону і розповідатиме відвідувачам про систему. Треба бути готовим і до каверзних запитань, навіть до дискусії, іноді не обходиться й без неї — нове нелегко прокладає собі дорогу. Але два тижні, які він тут перебуває, — надто довгий строк, щоб говорити про одне й те саме.

Дощ не вщухав, тарабанив по склу й патьоками стікав униз. Підійшла Кіра, перекладачка, зіщулилася від холоду і, тяжко зітхнувши, сказала:

— Гидка погода.

Ковальов глянув на неї: тонке плаття з глибоким вирізом, ажурна кофтинка.

— Як завжди у квітні, коли на чотири сонячних дні припадає вісім похмурих і вісімнадцять дощових, — мовив він.

— Цілком наукова інформація, — посміхнулася Кіра. — Ну, вам, звісно, не холодно? — вона скинула на нього очі.

Високий, міцний, у картатому костюмі, він був схожий на спортсмена. Та досить було йому заговорити, як усі одразу розуміли, що він науковий співробітник. Ці риси Ковальова привабили вродливу перекладачку. Але Ковальов не помічав її. Жінки взагалі не цікавили його, якщо не брати до уваги Маші — його співробітниці. Якось він зловив на собі її ніжний погляд, і в нього незвично забилося серце. Та він знав, що Попова — наречена Батуріна, начальника їхнього відділу, і погамував у со бі хвилювання.

Взагалі ж він любив самотність і спокій. Чому ж зараз відчуває якусь бентежність і навіть піднесення? Може, це просто радість? Радість від того, що весна, що молодий, що перша перемога?

У павільйоні залунала музика. Ковальов глянув на годинник. “Час. Починається останній день роботи виставки…” У відділах іноземних фірм, де стояли обчислювальні комплекси, телеапаратура, кінокамери, фотоапарати, снував персонал. У секції італійської фірми невгамовний магнітофон повідомляв: “У фірмі “Оліветті” тисячі робітників та інженерів! Вона має свої підприємства в Англії, США, Іспанії, Південній Америці, які випускають сотні різних машин…”

За півмісяця свого перебування на виставці Ковальову набридли ці автоматизовані рекламатори, крокуючі вантажні роботи, гральні автомати, магнітофони, програвачі… Проте біля одного пристрою маловідомої фірми він усе-таки щоразу зупинявся. Це був телефон, звичайний, зелений, з кнопками. Здавалося б, що тут особливого? Недосвідчений відвідувач проходив мимо. Та дехто, з надто цікавих, пробував зняти трубку і сахався, відчувши під руками пустоту. Подиву не було меж.

Ковальов знову зупинився біля змодельованого за допомогою голографічного пристрою зображення. Ефектно, але статично. А от його відеотелефон відтворює об’ємне зображення рухомого об’єкта — голову абонента в динаміці розмови.

Ковальов зайшов у свою секцію, увімкнув модуль живлення.

— Кіро, — покликав він, — посидьте перед апаратом, я наладнаю модель.

— Послужити вам за манекен? — грайливо озвалась вона. — За обкатку “манекена”, дорогий Вікторе Георгійовичу, належить гонорар.

— Що ж вам запропонувати? — зітхнув Ковальов і ніяково зиркнув на неї.

— Як що? Чверть золотої медалі, якою вас сьогодні нагородять! Хіба без мого фотогенічного обличчя ваша модель здобула б такий успіх? — кокетувала Кіра.

Задоволена собою, вона усміхнулась і, повагом підвівшись, попрямувала в зону освітлення. Віктор підніс руку для запуску лазерів, Кіра на мить заплющила очі й сіла перед апаратом. Тої ж миті попереду, в повітрі, виникло її зображення, — воно усміхалося, поправляло волосся і навіть щось говорило. Зібрався натовп, розглядаючи рухому жіночу голову. Всі разом загомоніли…

Ковальов не встигав давати пояснення, стільки сипалося запитань.

— Зображення голови кожного з вас теж може з’явитися в повітрі. Для цього треба кілька лазерних пучків звести в одну точку і змістити їх за трьома координатами… От вам і готове зображення об’єкта…

Ковальов намагався якнайпереконливіше розвінчати “чудо”. Та щоразу, коли зображення абонента з’являлося у повітрі, натовп ахав.

Голова, мов жива, поверталася, обличчя гримасувало, очі підморгували, рот сміявся. Ковальов зміщував лазерні пучки, і голова стрімко проносилась у повітрі. Так тривало дві чи три години. Він точно не запам’ятав, коли сам сів замість “манекена”, при цьому додав потужності світіння, щоб збільшити контрастність відтворюваної картини. Різке клацання, схоже на електричний розряд, примусило його здригнутися. Зображення, що висіло у повітрі, раптом заколивалося і саме попливло на людей. Ковальов розгубився: він не чіпав ручок керування, а зображення зміщувалось. Голова пливла у повітрі, віддаляючись, хоча Віктор уже зняв потужність. Перелякана Кіра, схопившись, кинулася в глиб павільйону. Зображення не зникало. Воно пливлб далі. Люди розступалися перед ним. Секунд за п’ять повітряним потоком зображення потягло до сходів, і невдовзі воно щезло. Це було так несподівано, що Ковальов і сам заціпенів від подиву. “Що це? Може, я вже зовсім зациклився?” — подумав він. А натовп не розходився. Дехто просив ще раз показати “чудо”. Підскочив чоловік. Ковальов добре знав його — він уже з тиждень вештається у павільйоні: замучив його питаннями. Розмовляє, а очі так і бігають, немов шукають когось у натовпі.

— Що сталося? Чому всі такі збуджені?

— Нічого, — буркнув Ковальов, щоб той відчепився. — Чому ви мені надокучаєте?

— Триста шістдесят п’ять на сто сімдесят три? — вимовив несподівано чоловік, підійшовши до нього впритул.

— Не заважайте працюватиі — сердито сказав йому Віктор.

Уже цілий тиждень з ранку й до вечора цей надокучливий тип не відходить від нього. Випитує, де Віктор живе, де працює, як функціонує апаратура. А ці цифри? Навіщо він їх називає? З усього видно, що цей причепа не дилетант, розуміється на проблемі. Тим більше дратували запитання типу: “А що буде, коли?..” — “Ясно що. Коли підключити до відеотелефону керуючу машину, закласти в неї програму, лазерні пучки розгорнуть у просторі будь-яку геометричну фігуру, складний об’єкт”. — “Чи можна сформувати зображення всієї людини?” — “Не вистачить потужності лазерів, хоча в принципі це можливо”. — “Чи виникне в точці фокуса лазерних пучків плазма? І чи може пучок плазми існувати незалежно? А, наприклад, плазмова людина?” — “Звісно, можна припустити існування матерії у різних видах, а не тільки і в білковому симбіозі”. — “Отже, й у формі плазми? Нова форма існування живої матерії?” — “Виходить. Пробачте, я не можу стільки часу приділяти вам одному…”

Кіра чекала на Ковальова в службовому приміщенні. Вони домовилися разом піти на урочисту частину. Зненацька задзвонив телефон. Дівчина зняла трубку.

— Кірочко, — почувся голос директора павільйону, — беріть-но свого “героя” — і зразу ж у актовий зал: починаємо вручення медалей.

Кіра визирнула з дверей, Віктора не було. Вийшла в коридор і побачила, що “герой” спокійно споглядає рекламний ролик. Навіщось провів рукою біля пульта — зображення на екрані побігло назад. Відвідувачів розсмішив вигляд людей, що бігли назад, предмети, що падали вгору. На сміх появився з кабінету представник фірми. Відвідувачі почали просити у нього рекламні проспекти, що лежали на найдальшому столику. Він заперечно похитав головою, розвів руками. Побачив на екрані людей, що бігли назад, підскочив до пульта, оглянув кнопки вмикання і зупинив апарат. Спантеличено подивився на механізм подавання стрічки і раптом побачив, як барвисті проспекти один за одним полетіли до відвідувачів. Молодик, що стояв біля столика, тільки якось дивно ворушив руками, наче допомагав цим проспектам переміщуватись у повітрі.

— Вікторе Георгійовичу! — гукнула Кіра, але той не обізвався. — Ковальов!

І знову ніякої уваги. Тоді вона рішуче підійшла до нього і взяла за руку:

— Ви що, не чуєте? Я ж кличу вас! Ходімо в актовий зал. Зараз вручатимуть медалі — директриса дзвонила. Сподіваюся, шматочок золота ви мені все ж таки виділите?

— Шматочок золота? Медаль? Чому шматочок? Для такої дівчини й усієї медалі не шкода, — відповів він, підніс її руку до губів і поцілував.

Це вже було занадто: такий відлюдько — і раптом… Вона поквапила його:

— Та скоріше ж. Мабуть, уже почалося.

— Що почалося, зіронько?

— А ви вже не пам’ятаєте? — насмішкувато кинула дівчина.

— Біля такої кралі можна забути про все на світі. Я просто нетямлюсь від щастя!..

— Воно й видно: наче з неба впали. — І Кіра потягла його в зал.

Ковальов поспішав: певно вже почалася церемонія вручення медалей, а він і досі морочиться тут з цими ящиками з апаратурою.

Нарешті їх повантажили. Машина від’їхала, і Віктор попрямував до актового залу. По дорозі зайшов у службову кімнату, де Кіра обіцяла почекати його, — її не було. Пошукав біля стендів. — ніде ні душі. І він заквапився сходами нагору.

Актовий зал був переповнений. Вручали нагороди. Лунали оплески. Ковальов подивився уперед і врйз побачив біля столу президії Кіру. А поруч неї — себе. Так, це був він: і обличчя, і колір волосся, і зріст, — усе, як у нього, навіть костюм такий самий! Ковальову перехопило подих. “Що це зі мною? — вщипнув він себе за руку. — Ні, боляче”. Вийшов, спустився на перший поверх. На вулиці роззирнувся: все бачив чітко й виразно. “Що ж це зі мною діється?” — розгублено провів спітнілими пальцями по обличчю. Знову повернувся в актовий зал, де лунали гучні оплески. Коли вручення нагород закінчилось, Ковальов рішуче підійшов до столу комісії і, вибачившись, сказав голові:

— Розумієте, ви вручили мою медаль комусь зовсім іншому. Що робити? Я — Ковальов.

— Дотепно. Але жарти тут ні до чого.

Не повірили. Та й хто ж повірить, коли той суб’єкт так схожий на нього?

Ні, певно, він таки захворів. Ковальов вийшов на вулицю і попрямував у готель.

Дощ уже перестав. Але асфальт був мокрий, чорний, блискучий від калюж. Несподівано крізь хмари пробилося надвечірнє жовте сонце і зависло над покрівлями будівель. Потеплішало. З бруньок проклюнулися блідо-зелені листочки, і все навколо повеселішало.

Ковальов ішов по людних вулицях, а в думці все була та дивна пригода на виставді.

“Що ж трапилося? — вже вкотре запитував він себе. — Вранці під час демонстрування можливостей мого відеотелефону зникло зображення голови, вирвавшись із зони фокусування. Виходить, згусток може досить довго існувати незалежно? Плазма? Нова форма існування живої матерії, як казав той тип, що надокучав своїми запитаннями. А ввечері, будь ласка, — роздвоєння особи…”

Ковальов зупинився біля вітрини магазину, глянув на своє відображення в склі, але нічого незвичайного не виявив. Підморгнув і стиха сказав:

— Що, старий, зациклився?

Біля готелю, як завжди, панувало пожвавлення. Скляні двері%раз у раз відчинялись, впускаючи й випускаючії людей. Ковальов зайшов у вестибюль. Піднявся ліфтом на чотирнадцятий поверх, узяв у чергової ключ, завваживши, що вона якось надто пильно глянула на нього, і заквапився в номер. У слабо освітленому коридорі побачив молодика, який, похитуючись, неквапливо йшов попереду. Ковальов наздогнав його і хотів прошмигнути повз нього, та в цю мить той захитався. Він мимохіть простягнув руку, щоб підтримати його, але молодик враз випростався й відтручив руку Ковальова.

— Вам допомогти? — співчутливо спитав Ковальов.

Молодик зупинився, глянув на нього. Ковальов відсахнувся: він, немов у дзеркалі, побачив себе — і обличчя, й колір волосся, і галстук, і костюм…

— Ні, ні, я сам.

— У вас який номер? — уп’явся очима в незнайомця Ковальов.”

— П’ятдесятий.

— А в мене — сорок другий. Майже сусіди. — І тут Ковальову спало на думку запросити незнайомця й з’ясувати все. — Ходімо до мене, пригощу кавою.

— На виставці вже пригостили якимись ромовими цукерками. І ось маєш — у голові ясно, а от ноги… — поскаржився молодик.

— Ну, це ти облиш — туману напускати… Від цукерок такого не буває…

— Ні, справді. Я їх зроду не їв… Мабуть, через те…

Ковальов підійшов до свого номера, відчинив двері.

— Заходь.

Незнайомець важко опустився в крісло. Ковальов прибрав зі столу газети, журнали й книжки і почав розставляти чашки. А за кілька хвилин вони вже пили каву.

— Може, ще є? Витисни з оцього свого, як його…

— Термоса, — уже й слова вимовити не можеш, — з докором сказав Ковальов.

Молодик сердито підвів голову.

— Неввічливо читати мораль незнайомій людині, — сказав завчено, як школяр, і раптом втупився в Ковальова: — Слухай, я щось не розумію, хіба таке буває? Ха! — він засміявся, узяв чашку з кавою і знову пильно глянув на Ковальова. — Ні, це мені подобається. Що це за роздвоєння власного “я”! Все ж скажи, хто ти? Чи, може, це я сам?

— Ковальов. Віктор. Рідкісний випадок. Але ми, виходить, з тобою двійники.

— Віктор. А я… Я — Дудін, Володимир. Знаєш, двійники були в геніїв. Хто ж із нас геній? Я? Чи ти?

— Наявність двійника не свідчить про наявність геніальності у когось із двох. Тільки як це нам вдалося однаково вдягнутися?

— Не знаю. Мабуть, стали рабами моди. А на зріст ми…

— Я трохи вищий, — процідив крізь зуби Віктор, що й досі не міг отямитися: йому було неприємно усвідомлювати, що є ще одна людина, точнісінько така, як він.

— Так у тебе ж і підбори вищі.

У Ковальова плуталися думки: “Психоз? Розмовляю сам із собою, чи що? Тут же нікого немає, це галюцинація. Ось зараз заплющу очі. А може, врізати цьому двійникові? Якщо трохи нижче грудей…”

— Ти що? — зойкнув Дудін. — Боляче! А якщо я вріжу?

— Вибач. — Ковальов спробував обняти Дудіна за плечі. — Мені чомусь здалося, що ти — це не ти.

— А хто ж? — спротивився обіймам той.

— Моя галюцинація. Сьогодні якийсь дивний день: під час демонстрації пристрою почало самостійно переміщатися зображення голови, поки зовсім щезло, потім пригода з медаллю, яку мені мали вручити на виставці.

— Медаль? Стривай, та це ж я її одержав. Де ж вона? — Засунув руку в кишеню, дістав коробочку, посвідчення, прочитав і зареготався.

— Так і є. Видана Ковальову Віктору Георгійовичу. Я собі тиняюсь по виставці, коли це раптом мене хапає за руку якась дівчина й тягне в зал. А там вручають медаль. Ну, а далі ти все знаєш…

Ковальов зітхнув:

— Я тебе там бачив. Але не міг повірити… Подумав, що я просто зациклився.

— От-от. Я теж був спантеличений, за що це честь така? Медаль, бенкет, вродлива дівчина… Між іншим, вона зараз має прийти. Ти не позичиш мені десятку? Треба ж пригостити чимось.

Ковальов дістав з гаманця гроші. Дудін зітхнув:

— Люблю папірці. У мене їх щось давно не було. А якщо й заведуться, то на вечір тільки дрібні лишаються.

Зіжмакав у кулаці гроші і, задоволений, попрямував до дверей.

— Неймовірно, — прошепотів Ковальов, зоставшись сам.

Прибрав чашки, відчинив кватирку, розчахнув двері в коридор і раптом побачив Кіру. Вона повернулася, подивилась на двері, на Віктора і зупинилася.

— Ви? Чому ж тоді сказали, що мешкаєте в п’ятдесятому? Я вже хвилин п’ять тут сновигаю…

Вона ввійшла і щільно причинила за собою двері.

— Ви здивовані? — піймала вона на собі знічений погляд Ковальова. — Не сподівалися, що прийду? А я ось така смілива! — і приязно усміхнулася. — Та що ви так дивитеся? Краще допоможіть скинути плащ.

Віктор ступив до неї. Дівчина спритно вислизнула з плаща. Строге темне плаття щільно облягало струнку постать. Ковальов мимоволі ковзнув по ній поглядом.

— Дивно, сьогодні вас наче підмінили. Завжди холодний, неприступний, і раптом — запрошення. Я давно на нього чекала, — подала йому руку Кіра.

— Послухайте, Кіро, я…

Несподівано розчинилися двері, і до кімнати вбіг Дудін.

— А, Кірочко, ти вже тут? Познайомилися? Мій брат. Схожий, правда?

Кіра розгублено дивилася то на Дудіна, то на Ковальова.

— Неймовірно, — прошепотіла вона, зацікавлено розглядаючи Ковальова.

— Ви мені про брата нічого не казали.

— Не казав, бо й сам не знав, що він у мене є, — загадково мовив Дудін.

— І все-таки, Кіро, кого ви краще знаєте: Дудіна, — встряв у розмову Ковальов, — чи мене — Ковальова?

— Як? — розгубилася Кіра. — Так це ви — Віктор?

Тепер вона прикипіла очима до Дудіна. А той, переступаючи з ноги на ногу, стовбичив біля дверей, віддано дивлячись на неї.

— Так хто ж вас запросив сюди? І з ким ви одержували медаль? — знову спитав Ковальов.

Кіра знічено мовчала, дивлячись то на Ковальова, то на Дудіна.

— Та ось з ним, — нарешті спромоглася вона на слово. — Хто ви? І чому пішли зі мною? — мовила дівчина до Дудіна.

— Наша зустріч випадкова, і випадково мене удостоїли медалі. Але я людина чесна і медаль віддав тому, кому вона й належить. Вам уже нецікаво зі мною?

Кіра рішуче ступила до вішалки, зняла плащ І, кинувши зневажливий погляд на Дудіна, вийшла.

Віктор і Дудін мить стояли мовчки, пильно і визивно дивлячись один на одного. Потім Дудін, зірвавшись з місця, кинувся доганяти Кіру.

Повернувся не зразу, і настрій у нього був зовсім не переможний. Віктор пакував речі: завтра вранці він відлітав додому. Дудін сів у крісло, довго мовчав…

— Певна, що ми її розіграли… Скільки не переконував, що це просто непорозуміння, так і не переконав. Але вона мені все одно подобається.

— Мені на такі захоплення шкода енергії й часу: у мене інші захоплення — технічного порядку. — Ковальов сів у крісло поряд з Дудіним. — Цікаво, як ти потрапив на виставку? Розкажи про себе.

— Не люблю біографічних звітів. Зараз їду на Північ.

— Там працюєш?

— Ні, просто так.

— Дехто їде на Північ, часто не маючи анінайменшого уявлення, що там робитиме, та й взгалі, чи потрібен там.

— Романтика вабить…

— Тепер цього мало. Може, краще поїдеш зі мною? Житло є, роботу знайдемо. Звідки ти?

Дудін підвівся, пройшовся по кімнаті.

— Знаєш, було дитинство. Як у всіх. Потім до інституту вступив. Четвертий курс закінчив. Набридло. Вчився на диск-жокея: “Шановні відвідувачі клубу!..” Теж набридло. Був токарем, монтажником, працював на обчислювальному центрі — думав, машини все можуть. А ти?

— Яв дитячому будинку виховувався. Батьків не знаю. То, може, все-таки махнемо зі мною?

— І що ж я в тебе робитиму? — спитав Дудін, на мить замислившись. — По-перше, у мене препоганий характер. Якщо робота не сподобається, покину. Тобі зайвий клопіт. По-друге, що я робитиму?

— Будеш техніком, може, інженером.

— Не хочу ні техніком, ні інженером.

— А що, відразу “головним”? — насмішкувато спитав Ковальов.

— А чому б і ні? Я б погодився, — засміявся Дудін. — Жартую. Бачиш, як тобі важко житиметься зі мною. Мені й самому важко. Але тут уже немає виходу — від себе не втечеш.

— Вирішуй. Надумаєш, заходь о шостій ранку: разом поїдемо в аеропорт.

— Гаразд, подумаю, — невпевнено мовив Дудін.

Літак відлітав о сьомій. Ковальов прокинувся рано. Швидко зібрався. Хотів зателефонувати Дудіну, але передумав: хай сам вирішує.

В аеропорт він приїхав заздалегідь. Нудьгував, очікуючи посадки. Несподівано у натовпі пасажирів помітив знайоме обличчя. Впізнав Попову.

— Машо! — покликав. Вона підійшла.

— Я тебе вчора на проспекті Калініна бачила, гукнула, а ти не обізвався.

Вона була засмагла, мов щойно з півдня. Тонкий рівний ніс, золотисте волосся і великі голубі очі.

— Мене? Бачила? — він насилу відвів від неї погляд. — Ти помилилась. Я вчора в Сокольниках був.

— Ні, це був ти, точно. А втім, яке це має значення. Як твої справи? Як модель?

— Удостоїли “золота”.

— Вітаю! — усміхнулась Попова.

— Чому ж тільки мене? Ви всі теж брали участь у розробці. Перемога спільна. — Він несподівано притяг її до себе й поцілував у щоку. — Спасибі, що підтримала мене.

Оголосили посадку. За півгодини вони вже сиділи в м’яких кріслах. Літак піднявся в повітря. Ковальову кортіло розповісти Маші, як на виставці виникла рухома плазмова голова, як він зустрів свого двійника. Та Маша втупилася в журнал. Так вони й просиділи всю дорогу мовчки.

Попрощалися в будинку аеровокзалу, Машу зустрічали. А Ковальов, одержавши багаж, попрямував до автобусної зупинки. Став у кінець черги і враз відчув, що з його рук хтось узяв валізу. Миттю обернувся й побачив поряд Дудіна.

— Ти таки наважився? От і добре. А де твої речі?

— А їх у мене немає.

— Як же ти сів у літак без квитка?

— Вони подумали, що я — це ти. Я сказав, що прощався з дівчиною… А вільні місця в літаку були…

Ковальов приходив до інституту в один і той же час, за. десять хвилин до початку роботи. Йшов до прохідної, нікого не помічаючи. Ось і зараз завернув за ріг коридора й несподівано зіткнувся з Тернавським, який змагався з партнером із відділу програмістів на шпагах. Ковальов не помітив би і його, але, наштовхнувшись, змушений був обійти. І тут його зачепило.

— Вже тренуєтесь? — з притиском сказав він, невдоволено поглянувши на молодого спеціаліста.

Тернавський опустив шпагу й витер спітнілого лоба.

— Начальник ВТК жалівся, що ти й досі не здав документації на блок керування.

— У мене о четвертій змагання в Палаці культури.

Спортсмени, за невеликим винятком, відзначаються кмітливістю. Тернавський, здається, був невдалим винятком. Здоровенний (вага — кілограмів дев’яносто), з великою головою, волосся підстрижене йоржиком. І хоч у нього був високий лоб, Ковальову не вірилося, що в Тернавського є хоч якісь творчі здібності.

— Ходив би вже туди й на роботу. І зарплату б там одержував.

Тернавський прошмигнув у лабораторію. А за мить зайшов і Ковальов. Звичним оком окинув робочу кімнату, затримав погляд на Маші, яка вже сиділа за дисплеєм. Подивився в сторону Юлі — худорлявої довгобразої дівчини в синій, насунутій до самих брів хустині, з-під якої вибивалося руде волосся, і, діставши у відповідь постріл холодних, сердитих очей, перевів погляд на Неллі Караханян, від якої завжди віяло затишком, і спокоєм. Та сьогодні щось і вона була похмура, здається, навіть щойно плакала.

У кімнаті стояв неймовірний гамір.

— Уночі мені приснилась Маша. Хотів її поцілувати і раптом бачу, — о, господи! — переді мною Юля, — теревенив Тернавський.

— Яке розчарування! — ущипливо кинула Юля й повільно встала. — Тільки й чуєш: “Маша, Маша, Маша!” Всі наче збожеволіли від неї. Я, звісно, такої популярності не маю, та вона мені й не потрібна…

Дівчина рвучко, з роздратуванням висунула з столу шухляду, дістала пачку сигарет, закурила і попрямувала до дверей.

— Ну навіщо ж так, Юленько? Я вам навіть вдячний, — не вгавав Тернавський.

— За що ж це? — спинилася вона.

— Побачив, як ви курите, сам кинув.

— Тернавський, не чіпайте Юлі! — втрутилась Маша. — Чого ви до неї присікались?

— Я не потребую вашого захисту! — відпарирувала Юля.

— Може, припинимо балачки? Юлю, Тернавський, чи не пора вже починати роботу?

Напругу розрядив Іван Поліщук з конструкторського сектора, який разом з Караханян розробляв для Ковальова оптику. Він увійшов в лабораторію і, побачивши свого завідувача, спитав:

— Як справи на виставці?”

— Нормально, — відповів Ковальов. — Золота медаль.

— Вітаю! — Іван потис йому руку. — Шановні колеги, чуєте? Модель вашого начальника на виставці відзначено золотою медаллю. Ура!

Мало хто підтримав цей вигук.

— Я радий за тебе.

— Чому за мене? Разом же працювали! А медаль… Ось вона. — Ковальов дістав коробочку. — Тепер треба добитися, щоб тему включили в план.

Усі обступили Ковальова, розглядаючи медаль.

— Правильно. Тільки наш завідувач відділу Батурін навряд чи зрозуміє її значення. Треба йти до директора, — рішуче сказав Поліщук. — Між іншим, Вікторе Георгійовичу, є ідея. Хочу показати на дисплеї одне зображення. Зайдеш?

Робочий стіл Івана Поліщука стояв під самим вікном, з якого відкривався чудовий краєвид. Поряд стояв дисплей Неллі Караханян. Іван ще зранку помітив, що Неллі чимось засмучена. Ось і зараз витирає сльози. Тонке обличчя з густими бровами витягнулось, маленькі губи припухли. Іван не раз малював її обличчя: ніжне підборіддя, миле ластовиння на вилицях. Щось було в цій дівчині звабливе, чарівне, замріяне. М’яка хода. Бувало, нечутно пропливе, і тільки як побачиш під стільцем її наги, зрозумієш: Караханян уже працює.

Іван радів уранішнім зустрічам з нею.

— Іване, ви вже прийшли? Я рада вас бачити, — звично казала Неллі, всміхаючись.

Та сьогодні замість вітання він почув її схлипування.

— Неллі, що з вами?

Він вводив дані, швидко натискав клавіші і мигцем, у відображенні на склі, бачив: Неллі витерла очі, повернулася від екрана до столу.

— Неллі, подумайте, що таке життя? Уявіть на хвилину вічність. Порівняйте ці два відрізки. Тепер порівняйте ту неприємність, через яку ви плачете, з вічністю і погляньте на цю проблему, сказати б, філософськи. Вона зразу ж утратить больову гостроту. Так радять учені.

Побачив, як її руки лягли на коліна, зрозумів, що вона перестала плакати. Ввів на екран зображення капловухого зайця — стилізовані фігурки тварин у нього добре виходили — і передав зображення по каналу на термінал Неллі. Пролунав сміх. “Оце так, — подумав він, — справа, певно, не варта й шеляга, якщо капловухий заєць уже підняв настрій! Видно, у жінок будь-яка неприємність перетворюється на трагедію”.

— Скажіть, що сталося? Я слухаю.

— Якщо з погляду вічності, то нічого особливого. — Її сумний оксамитовий голос ледь тремтів. — Була в цеху, і там мене вилаяли.

— За що?

— Пусте. Але я зовсім не винна. На жаль, не вмію захищатися. Навіть дати відсіч не зуміла.

— Шкода, треба вчитися відстоювати свої позиції.

Згодом Іван помітив, як Неллі виходила і за кілька хвилин повернулася.

— Іване, — почув він, — я вдячна вам за підтримку. Все вже з’ясувалося.

— От і гаразд, — весело сказав він. — Але борги треба сплачувати: ходімо в кіно?

Ці звичайні слова остаточно заспокоїли Неллі. На душі в неї стало легко і ясно.

Іван закінчував креслення, коли підійшов Віктор. Побачивши його заклопотане обличчя, Іван здогадався, що похід до начальства успіху не приніс. Ось так добрі справи часом наштовхуються на перепону. Іван уже закінчив денне завдання, але креслення з екрана не прибирав.

— Отже, поразка? — спитав він Ковальова, чий сумний настрій був красномовніший за будь-які слова. — А чим же директор мотивував свою відмову?

— А він не відмовляв. Послав до головного, а той до Батуріна. Так коло й замкнулось. А Батурін доводить, що моя робота безперспективна.

— А він нічого іншого й не скаже. Йому аби спокійніше жилося… Це колун, об який розбиваються всі нові ідеї!

— Що він знає? Та й знати не хоче. Просто перестраховується, — погодився Ковальов. — Яка ж у тебе ідея? Розказуй.

— Поглянь, ось начерк нової оптичної системи… Вони схилилися над екраном дисплея і почали прораховувати фокусні відстані.

— Не годиться, — зітхнув Віктор. — Не те…

— Я сподівався, що знайшов оптимальний шлях, а ти — “не те”…

— Зміщення пучків. Хіба не відчуваєш?

— Чому ти так вважаєш? — образився Іван. — Я з цим морочився більше тижня, а ти подивився — і раз-два…

— Не раз-два, — невдоволено сказав Ковальов. — Вечори у мене довгі, а скільки їх у році, полічи.

Поліщук хотів йому заперечити, але в цю мить до залу зайшов Білобородько — генеральний директор об’єднання. Він супроводжував стрункого чоловіка. Ковальов несподівано впізнав у ньому відвідувача виставки в Москві, який так докучав йому запитаннями. А ще за мить з’явився й Батурін. Дивний відвідувач виставки, а за ним і Білобородько одразу ж попрямували до них. Побачивши на екрані дисплея малюнок, який Іван не встиг стерти, незнайомець запитав:

— Нова проробка? А параметри? Не оптимально. Зміщення пучків.

— Ви що, змовилися? — з досадою мовив Іван.

— А що, влучив у яблучко?

— Виходить. Віктор Георгійович щойно казав мені ро це, але я не погодився.

— Погоджуйтесь. Я вже пройшов через це. І Ковальов теж. — Говорив він уривчасто, ніби відрубував слова і по черзі розглядав кожного, хто стояв поряд.

— Це наш гість, Андрос Микола Олександрович, — представив незнайомця Білобородько, — начальник СКБ об’єднання, з яким ми змагаємося. Доктор наук. Лауреат. Батурін, розкажіть колезі, що ми розробляємо.

— Відеотелефон. А параметри стандартні, — глузливо відповів Батурін і подивився на Ковальова, немов відповідав і йому. — Закон — це стандарт. Ми від законів не відступаємо. Багато хто пробує фантазувати; але життя — річ реальна. Вона цих фантазерів…

— Сподіваєтеся спокійно прожити? — спитав Андрос. — Ну-ну! З такими ідейними настановами не розробником бути, а на заготівлі вторинної сировини працювати. Розробки повинні завжди випереджати час! Певен, що й ви такої думки, Вікторе Георгійовичу? — звернувся він до Ковальова.

Той і сам хотів сказати про це. Та зараз, коли відчув підтримку, не тільки погодився, але й вирішив розповісти про свою модель. Однак Батурін не дав йому сказати:

— Ми впроваджуємо розробку головного інституту.

— Розробку десятилітньої давності? — різко зауважив Ковальов. — Послухаєш — нікому ці системи не потрібні, а починаєш досліджувати щось нове, перспективне — комусь, виявляється, це вже невигідно.

— Чому десятилітньої давності? — заперечив Батурін. — Ну, якщо хтось і випередить нас, то ми використаємо результат, не повторимо помилок. Знадобиться, ліцензію купимо. Витрат на власні розробки менше.

— Отож-бо, — вибухнув Ковальов. — Навіщо самим думати? Нехай винаходи інші роблять. А ми у них ліцензії купуватимемо.

Білобородько невдоволено зиркнув спочатку на Ковальова, потім на Батуріна і категорично сказав:

— Якщо сам не копатимеш колодязя, води не буде. Так, шановний товаришу Батурін? Ліцензії на свою зарплату купуватимеш чи у держави гроші вимагатимеш? Авжеж. Є ще такі любителі пожити за рахунок інших! Ходімо далі?

Білобородько повернувся і попрямував у протилежний кінець залу.

— На виставці я набрид вам із своїми розпитуваннями, Вікторе Георгійовичу? — засміявся Андрос. — Але я поважаю ваш талант. І не тільки поважаю. Пам’ятаєте статтю в журналі? Я рецензував. А модель? Я був у складі відбіркової комісії. Отож ми з вами вже давно знайомі. Але, признайтесь, ви невдоволені своєю моделлю?

— Це правда. Хочу створити повне зображення абонента, але у пучках не вистачає потужності.

— Переходьте на інший лазер — одномодовий. І сфокусуйте пучок до мікрона…

Прощаючись з Андросом, Ковальов відчув на собі довгий вивчаючий погляд і був трохи цим спантеличений.

Дудін розплющив очі: сонце стояло в зеніті. Яскравий промінь заповз на стіну, потім враз підскочив і немов ударив в обличчя. Саме вдарив. Це й примусило Дудіна відчути зовнішній світ. Він здригнувся. Світло чомусь відтворило перед очима картину лісу, степу, моря. В душі засвітився несподіваний вогник, залунала навіть якась пісня. Він затулився долонею від сонячного проміння й відчув, що пісня обірвалась.

“Цікаво, — захоплено думав він. — Як добре, виявляється, що є сонце!” Чому ж раніше він не відчував його?

Окинув кімнату поглядом. Від підлоги до стелі — книжкові полиці. А на них — книжки, книжки… Навпроти— величезна шафа для одягу. На тумбі — телевізор, магнітофон. На широкому письмовому столі у безладді— якісь деталі, дроти, оптичні лінзи, купа грубезних книжок, друкарська машинка. На стільці один на одному— прилади. Вони стояли й на підлозі. Їх було багато.

Дудін помітив на стіні рамку з фотокарткою. Вродлива дівчина. Хто це? Ага, та це ж та сама, що була в аеропорту.

У квартирі чисто. Мабуть, хазяїн любив у всьому лад. Щоправда, про стіл такого не скажеш. Але ж робоче місце — то поле діяльності. На ньому панує лад частіше у лінивих господарів. Господар цього столу працював.

Дудін підвівся. Сів до столу, почав гортати книжки. Це були солідні праці: штучний інтелект, проблеми кібернетики, програмування, голографія, лазери… Проблеми? Дерево Шеннона, теорема Віннера, система Глушкова… Дудін почав читати і захопився. Читав він швидко і вже за півгодини готовий був посперечатися з деякими авторами. Виходить, що можна створити машину, яка б розв’язувала розумові задачі за людину. Але навіщо? Невже гомо сапіенс не може виконувати завдання краще, ніж машина? Якщо не може, треба навчити її. Ось йому, Дудіну, хіба важко давалося навчання? Як горішки лускав теореми…

А це що за коробочка? Натиснув кнопку “ввімкнуто”. Загудів телевізор, і невдовзі засвітився екран. З’явилась інформація.

“Термінал! — здивувався він. — Що ж вирішувати? Яку задачу? Теорему Віннера?”

Довго порпався в клавіатурі — на екрані з’являлися різноманітні картини.

Його погляд випадково впав на схему, яка лежала біля макета. Дивно, було таке враження, що він уже бачив її раніше. Де? Коли? В інституті? Ось дефлектор, модулятори. Пригадав формулу розрахунку напруги на дефлекторі, вирішив визначити керуючий імпульс. Засвітилися лазери. Звичним рухом узяв щупи, приклав до кристала: ого, на двадцять процентів занижено! Треба сказати Вікторові, нехай відкоригує. Чи, може, самому спробувати? Пальці вправно тримали викрутку. Зарухалися контакти резистора, точка в точку. Перевірив настройку модулятора, фазировка йому сподобалася. Покрутив…

Щось примусило його відірватись від екрана: підвів голову — з фотокартки на стіні на нього пильно дивились усміхнені очі. І знову він збентеживсь, як від сонячного променя. Йому раптом захотілося співати, сміятись… Схопився з місця, зробив кілька танцювальних “па”. Увімкнув магнітофон і закружляв по кімнаті.

— Ля-ля-ля! Ля-ля-ля!

Ритм музики змінювався, але Дудін легко знаходив відповідні танцювальні рухи, і цей пошук захопив його. Коли плівка скінчилась, він зупинився, вимкнув магнітофон і замислився:

— Чому ж так добре?

Він звик усе аналізувати. Але тут відповіді не знаходив.

Вийшов на кухню, побачив на столі приготовану йому їжу і знову відчув радість.

— Хороший хлопець! Певно ж, квапився, а про мене не забуз!

Хоч Ковальов просив його, зразу ж по обіді прийти до інституту, щоб владнати справу з роботою, Дудін вирішив спочатку поблукати по місту. Перш ніж влаштовуватися на роботу, треба знати, де і з ким живеш. Вийшов надвір, глянув навсібіч: висотні будинки, корпуси заводу, якісь дивні скляні споруди. Підійшов до них, крізь вікна побачив квітучі дерева, на яких висіли плоди. Спитав у жінки, яка проходила вулицею:

— Що це таке?

— Оранжерея. Захоплення наших заводських любителів. Сто двадцять оригінальних тропічних рослин…

— Навіщо?

— Людям подобається.

— А хіба не краще робити якесь одне діло? Працювати й працювати. І грошей більше.

Жінка здивовано подивилася на нього.

— А ви не з неба впали? — Й пішла собі далі, важко несучи сумки.

Дудін якусь мить спантеличено дивився їй услід, потім його погляд спинився на будинках виробничого об’єднання. До прохідної під’їжджали машини, йшли люди, а всередині щось гуло і дихало. Він попрямував до цих величних корпусів. Побачив за склом якогось хлопця, махнув рукою, підморгнув, але той перелякано відсахнувся. Попрямував далі, хоча й сам не знав, куди й чого. Він же збирався оглянути місто.

На прохідній треба було тільки натиснути кнопку з номером, щоб на стіл чергової випала перепустка. Дудін ураз збагнув принцип роботи цього складного механізму і засміявся: просто! Натиснув кнопку, перепустка випала з гнізда. Підійшов до вахтера і чемно привітався, усміхаючись:

— Правда, гарний день? Я відчуваю, як радісно б’ється серце у ваших грудях. Угадав?

Огрядна, років сорока п’яти жінка, що приготувалася слухати щось серйозне, раптом засміялась і подала перепустку, навіть не глянувши на фотокартку.

Відчинивши вхідні двері, Дудін опинився на заводському подвір’ї. Клумби, дерева з розкішними кронами, а між ними — доріжки, по яких їздять електрокари, поспішають люди. Дудін рушив сквером. Відхилив двері, в яких щойно зникла група робітників. Величезні преси били по металу, механічні руки підхоплювали деталі і переставляли їх на інше місце. Дудін ходив між рядами машин і з цікавістю стежив за рухом деталей. Та ось щось його збентежило і примусило спинитися: “Чому цей потік розривається?.. А якщо?..” — Він почав обчислювати, в уяві постала інша програма. Дудін підійшов до групи роботів, які зварювали, згвинчували, свердлили, переставляли якісь вироби, і тільки поклав руку на блок керування, як швидкість руху механізмів одразу ж змінилася. Виріб пішов по іншому колу, змінилась і швидкість операцій. Підбігли наладчики. Поглянули на механізми.

— Змінився цикл обробки, — сказав один.

— Час на неї зменшився! — додав юнак в окулярах і робочій спецівці, з ключиками та вимірювальними інструментами в кишенях. Він вдивлявся у регістри, що світилися, і щось нотував у блокноті. — Програму змінено. Але на краще. Невже машина сама знайшла оптимальний режим? Може, залишимо так — для перевірки?

— Щоб технологи дали нам по шапці? — заперечив другий. — Мені плювати на оптимальність, головне, щоб не лаяли… Змінюй програму.

“Оце так інженери! — зітхнув Дудін і попрямував далі. — Нехтують оптимальністю заради перестраховки наладчика!”

Дійшов до кінця цеху, постояв трохи і тепер уже дивився на лінію байдуже: “Так, потоки не стикуються!”

У складальному на конвейєрі працювали дівчата. Він підійшов до однієї з них. Непомітно легенько притиснувся до приладу. Дівчина прикладала щупи до пристрою, прибирала руки, натискала кнопку і дивилася на зелену лампочку приладу. Несподівано засвітилася червона. Дівчина вимкнула прилад, зняла затискачі і поклала картку “брак”. Підійшов другий прилад, знову засвітилася червона лампочка.

— Стій! — закричала дівчина. — Брак. Майстер зиркнув на Дудіна.

— Не відвертайте її уваги! — і звернувся до дівчини. — Де брак? Показуй… Ти повертай, повертай…

Дівчина ввімкнула прилад, під’єднала затискачі, натиснула кнопку — спалахнула зелена лампочка.

— Ану, дай мені он той комплект, — і вказала на бракований пристрій.

Хлопець підніс їй блок. Вона приклала затискачі, натисла кнопку.

— Усе в нормі, — зрадів майстер. — Панікуєш!

Дудін повернувся і заквапився геть. Дівчина здивовано дивилася то на прилад, то на пристрій. Раптом побачила, як Дудін обернувся, підморгнув їй, потім підняв руку і ледь помітно помахав пальцями.

— Не розумію, — розгублено вимовила дівчина й довго дивилася вслід Дудіну.

А того розвеселив цей його жарт. Він ішов і усміхався, вдивляючись в обличчя людей. Його вітали, і він не дивувався: а чому б не привітатися з людиною, у якої гарний настрій?

Люди заходили в ліфт. Дудін пішов за ними. Став біля кнопок керування. Ліфт несподівано поїхав униз, потім плигнув угору. Вниз — угору, вниз — угору. Жінки зашуміли, а чоловіки перезиралися, нічого не розуміючи. Двері не відчинялися.

— Що з автоматикою? — захвилювалися жінки. — Зараз застрянемо.

Але ліфт зупинився, двері розсунулись, і Дудін вийшов у коридор. Довгий ряд скляних дверей і на кожних табличка. А за дверима — люди, папери. Один підпис лягає на другий. Дудін ішов уздовж коридора, читав таблички.

Спочатку був “Заступник директора”, потім “Начальник відділу”. А далі що? Може, зазирнути?

Тернавський сховався від Ковальова у відділі комплектації і весело романсував з дівчиною, що сиділа за великим столом, заваленим паперами.

— Чому б вам не наважитись і не прийти на побачення? — запитував він, зазираючи в її темні очі: — Може, боїтеся?

Зайшла секретарка, привіталася, подала дівчині документи, зачекала, поки та розпишеться в книзі, й вийшла.

— Ну то як? Прийдете? — перепитав Тернавський.

— Не знаю.

— Господи, такий гидкий настрій, а ви ще й відмовляєте. Ось зараз зроблю літак і заберу вас із собою!..

Теревенячи, Тернавський склав з якогось папірця літачок і пустив його у вікно. Дівчина ахнула:

— Ви ж листа з міністерства викинули! Там підпис начальника управління!

— Он як! Я й гадки не мав, що ви, рядовий технік, непомітний клерк відділу збуту, листуєтесь із самим Сиченком.

— Зовсім не з Сиченком, а з таким самим працівником, як і я. Начальник тільки підписує.

— То що ж, по-вашому, начальник існує тільки для підписів?

— А ви як думали? Що ж з листом робити? Він же зареєстрований!

Вона підвелася, підійшла до вікна, побачила, що літачок зім’яли й забруднили машини і зітхнула:

— Ну, гаразд. Може, і обійдеться. Не помітять, що з тисячі листів на один не дано відповіді.

— Віктор Георгійович? — схопився Тернавський. У кабінет зайшов Дудін. — Я на хвилиночку, зараз закінчу документацію!..

Він кулею вилетів з кімнати. А Дудін пішов за ним слідом. Відчинив двері лабораторії, у які хапливо заскочив хлопець, і завмер: де він бачив цю дівчину? “Маша!” — пригадав її ім’я. Так, це з нею стояв Віктор в аеропорту. Тоді Дудін уперше почув її ім’я. Це її фотокартка висить у Віктора в кімнаті.

Дудін сів за стіл, на якому стояв термінал, поклав руки на клавіші. На екрані виникли спочатку троянда, потім ромашка, а тоді зображення Маші.

— Тільки цього нам не вистачало! — вигукнула руда дівчина, що сиділа у глибині лабораторії. — Усе пропало, і з’явилася наша цяця!

Попова розгубилася, коли побачила своє зображення на екрані.

— Вже й на екран пролізла! — буркнулл рудоволоса.

Дудін встав, підійшов до неї, підморгнув і несподівано для себе сказав, звертаючись до всіх:

Дві жінки руді! Ви із сонцем повінчані.

Дало воно вам і тепло, і снагу,

І вроду, і душу, весною заквітчані,

І зливу волосся, таку осяйну…

Співробітники перезирнулися, почали перешіптуватись, вражено дивилися на Дудіна. Хтось навіть спитав:

— Вікторе Георгійовичу, що з вами? По селектору пролунав голос секретарки директора:

— Ковальов, негайно до Білобородька!

Дудін не звернув на це ніякісінької уваги і читав далі:

Обрав би руду я, як сонце палючу, -

Святу, що дарує і ніч, і зорю…

Одну лиш обрав би я, милу й ваблючу…

Та дві їх… Якій же сказати: “Люблю”?

Юля і Маша спантеличено дивилися на Дудіна.

— Вікторе Георгійовичу, вас директор викликає. Ви так захопилися віршами, що навіть і не почули, — ущипливо зауважив Тернавський.

— Кого? Мене? — перепитав Дудін. — Шкода. Так добре з вами.

І, вклонившись, вийшов з лабораторії. Зображення Маші відразу зникло з екрана, поновилася колишня інформація.

В коридорі Дудін спитав у якогось співробітника, де кабінет Білобородька. Той здивовано глянув на нього і показав рукою. У приймальні Дудін прочитав на табличці ім’я та по батькові “генерального”, поглянув на секретарку і постукав зігнутим пальцем у двері.

За великим столом він побачив літнього, років шістдесяти, чоловіка. Обличчя суворе, трохи видовжене. Одна брова вища за другу. Крізь окуляри дивилися цікаві, гострі очі, які немов просвердлювали співрозмовника.

— Сідай-но, шановний. Що ж це ти підводиш об’єднання? Андрос приїхав з перевіркою, а ти взявся з’ясовувати взаємини з Батуріним? Ну, добре, рубонув правду-матінку. Гадаєш, усі ці проблеми хтось за нас вирішить? Андрос допоможе? Якщо самі не здолаємо…

Дудін розгублено мовчав.

До кабінету прослизнув Батурін. Побачив Дудіна, напружився.

— Що вам тут треба? — спитав тихо. — Новий скандал затіваєте?

— Я запросив, — озвався Білобородько, явно невдоволений втручанням Батуріна.

— А я думав, він скаржитись прийшов. Ось я тут наказ на нього заготував. Вліпимо догану, щоб надалі думав, коли, що і де говорити.

Білобородько взяв списаний дрібним почерком папірець, прочитав, насупився, кутики його губів зметнулися вгору. Він ще на якусь мить затримав папірець і передав його своєму заступникові.

Почалася нарада.

Один по одному підводилися начальники цехів, звітували про роботу. І чим більше говорили, тим гучніше лунали голоси. Розпалилася суперечка. Директор слухав, постукуючи пальцем по столі. Тільки-но хтось підвищував тон, стукіт ставав голосніший. Якщо й це не допомагало, тихий, але владний голос нагадував:

— Шановний, сядь, охолонь. Коли киплять пристрасті, істина випаровується! Нехай Гаркуша пояснить, він — головний інженер, йому й карти в руки.

А Дудін сидів і думав: ну навіщо збирати людей, коли й так усе ясно… Підняв руку. Директор довго не помічав її, зрештою кивнув головою.”

— Не стикується тут. — Дудін обвів усіх поглядом і зупинив його на Білобородьку. — Для одного цеху потрібно дві тисячі вісімсот двадцять шість деталей, другому— тисячу шістсот сорок чотири, а в запасі на тридцять одиниць менше.

Тепер усі почали підраховувати. Але ніхто не скористався терміналом, що стояв біля директорського столу.

— Правильно! — погодився директор.

— До того ж, — знову підвівся Дудін, — на потоках ліній у механічному цеху теж є невідповідність: у однієї продуктивність вища, ніж у другої… Ось, погляньте…

Підійшов до термінала.

— Дозвольте?

Почав швидко вводити дані, й на великому екрані перед усіма відтворилася схема потоків з цифровими даними.

Поки начальники цехів і Гаркуша розбиралися в цифрах, Дудін розмірковував, як незручно в кабінеті директора. Вузький стіл, щільно притиснуті до стіни стільці. Директора не видно. Як уже тут побачити колегу? От якби столи поставити вздовж стін, директора залишити на місці, поряд заступники, щоб могли радитися. Тоді на великому екрані все було б видно. Заклади інформацію перед нарадою в машину, хай машина працює, тоді не доведеться кричати. Вона розумна, все проконтролює.

Увійшов Андрос. Помітив Дудіна і, сідаючи біля нього, тихо сказав:

— Триста шістдесят п’ять на сто сімдесят три…

— Шановний, Вікторе Георгійовичу, ви куди? — спитав Білобородько, коли Дудін рвучко підвівся і квапливо попрямував з кабінету.

— Та нічого, невідкладна справа. — Він притулив руки до живота й поспішив до виходу.

Батурін несподівано зареготався, а Дудін вийшов із приймальні і швидко побіг коридором. Спустився ліфтом, проскочив через прохідну і тільки вже на вулиці з полегкістю зітхнув.

У нього поліпшав настрій. Він був задоволений, згадуючи, як здивував цих генералів виробництва. А що? Сперечаються, а самі навіть і не порахували. Машиною нехтують. Ви творчістю здивуйте. Не тільки контролем!

Оглядаючи місто, Дудін до вечора протинявся по вулицях. Ні, це була не Москва з її широкими проспектами і “величезними будинками. Однак місто було затишне і веселе. Один із будинків зацікавив його тому, що біля нього юрмилися люди… “Палац культури”, — прочитав він. Продавали квитки на зарубіжний фільм. Дудін став у чергу, взяв квиток. У великому залі показували фільм про якихось коней, яких пристрілюють. Довго й нудно крутили марафонський танець. Сюжет дратував, але йти звідси не хотілося. Здавалося, що далі станеться щось цікавіше. Та з кожною хвилиною йому все більше не подобалося, як люди катують себе заради грошей.

Почалася друга серія, але Дудін не витримав, вийшов із залу. Коли прямував уже до виходу, його зупинив покажчик “Більярдна”. Всередині у нього щось здригнулося: він ступив уперед. Гравців було мало. Блискучі кулі, нові столи, оббиті зеленим сукном, — азарт гри приглушив усі інші бажання…

Після змагань Тернавський зайшов у буфет палацу випити кави. Настрій зранку був зіпсований неприємною розмовою з Ковальовим. Лотім вони зіткнулися ще в обід, а наприкінці дня той обізвав його неробою, погрожував винести догану. Тернавський потрошку ковтав каву, позираючи крізь прочинені двері в більярдний зал. Нараз йому здалося, що в більярдній з києм у руках стоїть Ковальов.

— Ну й ну! Невже “зануда” грає? Мораліст проклятий, у пірамідку…

Він швидко допив каву і підійшов до столу.

— Вікторе Георгійовичу, — доторкнувся до рукава Дудіна. — Ніколи вас раніше тут не бачив. Хіба ви захоплюєтеся більярдом?

Дудін обернувся — перед ним стояв дебелий хлопець.

— Може, з самим Филимоненком хочете позмагатися? — сказав Тернавський, кинувши на молодого кремезного парубка з банкенбардами й борідкою, який саме прицілювався до кулі, і на його обличчі промайнула іронічна посмішка.

— Снайперський постріл, — сказав суперник Дудіна, понижуючи голос, коли куля влетіла в лузу. — Цілковита поразка.

— Я думав, що, крім приладів, ви нічого й відать не відаєте, — патякав Тернавський. — Виявляється, ви й у більярд граєте. Сьогодні образився на вас: тільки приїхали, більше ніж два тижні не бачились, і зразу прочухан! Та ще після того, як вірші читали. За що?

Дудін дивився на хлопця, згадав лабораторію і засміявся.

— Прочухан, кажеш? — похитав головою, поклав йому руку на плече. — На те, голубе, й щука, щоб карась не дрімав! А гра на більярді — творчий процес: розрахунок траєкторії, сили удару — складна математична модель. Шеннон, наш теоретик, казав, що в будь-якій грі є певна кінцева кількість можливих ходів.

— Шеннон казав про гру в шахи.

— Навіщо впиратися теорією у глуху стіну? Мисліть ширше!

Обидва засміялись, а Тернавський з полегкістю зітхнув. “Нормальний хлопець! — подумав. — А на роботі просто зануда!”

Гра почалась азартно. До їхнього більярдного столу зійшлися майже всі присутні в залі. Це додало гравцям ще більшого завзяття. Дудін упевнено клав кулю за кулею. Тернавський метушився круг столу і благав:

— Вікторе Георгійовичу, як лицар від науки, захистіть честь!

— Ану, лицарю, відійди, щоб потім не нарікав, — замахнувся дружок Филимоненка.

— Спробуй! — випростався на повен зріст Тернавський.

— Припиніть суперечку! — втрутився Дудін. — Теорію, друже, галасом не візьмеш. Ось дивіться: застосування методу Понтрягіна в ігровій ситуації…

Хтось підштовхнув Дудіна. Він опустив кий і глузливо спитав:

— Акуратніше можна?

— Дванадцятий у лівий кут.

— Ставлю на кулю десятку! — вигукнув хтось із уболівальників.

— Двадцять!

Филимоненко обвів усіх поглядом й зневажливо кинув:

— Двісті! Приймаєш? — обернувся він до Дудіна.

Той пильно подивився на нього, побачив підступний злий вогник.

— Приймаю!

Гра тривала до пізнього вечора. Дудін сяяв — він вигравав. А Филимоненко остаточно втратив славу першого гравця.

Прокинувшись уранці, Ковальов побачив, що Дудін сидить за столом і читає книжку.

— Ти що, й досі не лягав?

— Ні. У тебе такі цікаві книжки.

— І ти розумієш усю теорію?

— У деяких книжках чимало помилкових висновків, забагато математики. Дехто з авторів явно хизується ерудицією.

— “Помилкових”, “ерудицією”? Що ти в цьому розумієш? Ти ж навіть інститут не закінчив!

— Я завжди любив математику. Ось хоча б ця книга “Аналіз математичних…”

Ковальов ішов на роботу і думав про розмову з Дудіним. Той так легко оперував формулами, що це викликало подив: звідки у нього такі знання?

Відчинивши двері в лабораторію, побачив, що всі співробітники обступили Тернавського. “Знову замість роботи прес-конференція!” — невдоволено подумав він.

— Двісті карбованців на кулю! Замовляє дванадцятий у кут — і ба-бах! Виграє у самого Филимоненка. Без будь-якого хвилювання, спокійний, впевнений, сипле дотепами. Один мені особливо сподобався: лікар якось запитує…

Потішений увагою співробітників, Тернавський стояв мов на п’єдесталі пошани.

— У чому річ? Знову теревені замість роботи? — роздратовано кинув Ковальов.

— Розповідаю, як ви вчора Филимоненка “розстріляли”!

— Що-о?

— Найкращого в місті більярдиста! Він у всіх вигравав, а ви його за один раз на двісті карбованців… Він аж позеленів…

Ковальов слухав Тернавського і не міг збагнути! “Який більярдист? Які двісті карбованців?” Скривився, ніби кислицю вкусив.

— Ви часом після тренувань не захворіли? Протоколи випробувань оформили? Я ж іще вчора просив, якщо кліматику не закінчите…

Тернавський зітхнув.

— Ну, навіщо ви так, Вікторе Георгійовичу? — з докором сказав він. — Ми ж учора, здається, порозумілися.

— Якщо до дванадцятої не закінчите кліматику, дістанете догану. І не базікайте дурниць про якогось Филимоненка.

— Вікторе Георгійовичу, вітаю.

Ковальов озирнувся. Перед ним, широко всміхаючись, стояв начальник лабораторії ВТК.

“Почалося! Тепер від поздоровлень не відіб’єшся. Дізналися-таки про медаль на виставці!” — з прихованим задоволенням подумав Ковальов.

Начальник лабораторії потис йому руку і, вдивляючись в обличчя Віктора, додав:

— Кажуть, ви в самого Филимоненка виграли?

Ковальов розгубився. Він тільки тепер зрозумів: “Дудін відзначився, а я — іменинник. Мою систему на виставці удостоїли медалі, і до цього нікому немає діла, а тут якийсь більярд — і стільки галасу…”

Сів і втупився у стіл.

— Що з тобою, “переможцю на більярді”? — підійшла до нього Маша.

— Нічого, — знічено відповів Віктор. — Просто дивуюся: чому нашу з вами роботу так’знецінено? Золота медаль — ніщо порівняно з виграшем на більярді.

Дудін подивився у вікно: справжня злива. Дивно, погода гидка, а настрій чудовий. Чому так? Тому, що ситий? Дурниці. Здоровий? Чи добре тобі, коли у тебе все є? У Ковальова є все, а хіба йому добре? Чим він незадоволений? Ось він, Дудін, усім задоволений. Для нього все просто і ясно, тому й настрій гарний. Захотілося їсти. Пішов на кухню. Пусто. Приготувати обід? Магазин поблизу, він упорався за півгодини і, повернувшись, заходився готувати обід.

Годин через дві знову засів за книжки, гортав їх одну по одній. У всіх привабливі назви: “Булева алгебра”, “Ассемблер”, “Імітація мислення”… Він буквально поглинав сторінки. Інформація немов натоптувалася в голову. “Моделювання особистості”, “Прогрес інтелектуальної техніки”… Закрив книжку й вийшов на вулицю, щоб зустріти Віктора. Було ще рано, але йому хотілося скоріше побачити його, запросто поплескати по плечу і при всіх піти поруч. Він радів, що зустрівся з ним у Москві. Було таке відчуття, немов знайшов брата.

Дудін звернув увагу, що від прохідної об’єднання співробітники не розходилися по домівках, а прямували до Палацу культури. “Там відбуватиметься щось важливе, — вирішив він. — Отже, і Віктор піде туди”. І Дудін рішуче рушив до палацу. В свіжому після дощу повітрі стояв запаморочливий аромат квітучої акації. Він з насолодою вдихнув його і заплющив очі. Усередині все бриніло: “Я пам’ятаю мить чудову!” І справді, хіба ця мить не чудова? Зустрівши в палаці Тернавського, страшенно зрадів:

— Привіт, друже! То як? Задовольнив твоє честолюбство? Провчив твого Филимоненка?

Тернавський завмер. Якусь мить стояв мовчки.

— Слухайте, на вас що, часом находить? Щось я вас не можу зрозуміти. На роботі нагримали, а тут запанібрата!

— Так то ж на роботі, — викрутився Дудін, зрозумівши, що Тернавський з Ковальовим у незлагоді.

І взяв його за лікоть. Тернавський здвигнув плечима і сказав:

— Гаразд, я людина не злопам’ятна. Вас директор шукав, усі з ніг збилися. Думали, ви ще в інституті. Телефонували туди.

— Слухай, — підбіг Поліщук до Дудіна і ухопив його за руку. — Директор кличе. Де ти пропадаєш? Ходімо.

“Значить, Віктора нема. Треба його виручати”, — майнуло в думці Дудіна.

— Те, що директор кличе, це добре, — сказав він. — Але не хапай за рукав. Так і роздягти можна. Пам’ятаєш, як у анекдоті: “Здох у горобчихи гуляка-горобець…”

— Що з тобою, Вікторе? — Іван завмер, довго дивився на нього. — Ніколи не розповідав анекдотів, і раптом… Тернавський, може, це ти вчора так вплинув на нього?

— Невже я сам не можу вплинути на себе? — образився Дудін. — Де директор?

Поліщук повів його в буфет.

— Ось, будь ласка, все керівництво: головний інженер Гаркуша, наш шеф Батурін і гість Андрос.

Побачивши Дудіна, головний інженер пожвавився:

— Левку Андрійовичу, маємо можливість подивитися на вашу поразку. Як, Вікторе Георгійовичу, поступитесь перемогою чи, може?..

Дудін з полегкістю зітхнув, в очах промайнув вогник.

— Ти, Гаркушо, не під’юджуй, — почав захищатися директор. — Я теж непогано граю. Хочеш, з тобою позмагаюсь?

— Я — що, я мов той заєць: якщо виграю, то ви ж мене і з’їсте…

Навколо вибухнули сміхом.

— Кажуть, ви хороший більярдист? У кращого в місті гравця виграли? — спитав, підійшовши, Андрос.

— Я ж наче і на виставці відзначився. Що б там не казали, а золота медаль є, — відбувся жартом Дудін.

— Медаль за участь у творчості молодих спеціалістів! — шпигнув Батурін.

— А хіба у вас для виставки є оригінальніша розробка? — насупився Білобородько, звертаючись до Батуріна.

Той промовчав. Не дочекавшись відповіді, Білобородько обернувся до Дудіна.

— Чому ж мені не сказали про нагороду на виставці?

— Так я начебто і про перемогу над Филимоненком не казав.

— Здаюся. — Левко Андрійович жартома підняв руки. — Що ж, шановні, починаємо засідання? Ковальов, прошу з нами в президію. Наш гість Андрос зробить доповідь, а потім, думаю, йому буде цікаво поговорити з вами.

Дудін зиркнув на Андроса і зів’яв під спрямованим на нього поглядом. Здавалося, він не дивиться, а проникає всередину. Дудіна пойняв незбагненний страх.

Урятував директор, який попрямував у зал. Слідом за ним пішли і його найголовніші помічники. А з ними — і Андрос із своїм неприємним поглядом.

— Ну і вліпив же ти йому про цю перемогу! — похвалив Поліщук, обнімаючи Дудіна за плечі.

— Не вистачало, щоб ти мене, мов футболіста, ще й розцілував, — кинув Дудін.

— Вікторе Георгійовичу, — підійшла руда дівчина з короткою зачіскою. — На вас чекають.

— Ви? — усміхнувся Дудін. — Тоді я готовий.

— Ні, не я, — пирхнула дівчина. — Гості.

— Юлю, його директор у президії чекає, — втрутився Поліщук.

— Дарма, — підморгнув Дудін і взяв Юлю за руку. — Директор без мене не вмре, а якщо я не виконаю прохання цієї чарівної дівчини…

Та зиркнула на нього, але руки не вирвала, пішла поруч. Іван остаточно розгубився і здивовано дивився їм услід.

— Ну й ну, — тільки й пробурмотів він.

Підійшовши до співробітників, Дудін упізнав Тернавського, декого з дівчат, тих, кого бачив у лабораторії. Найближче до нього стояв, привітно всміхаючись, кремезний молодик.

— Даниленко, — подав руку приземкуватий молодик.

— У мене був друг Даниленко, — ні сіло ні впало промовив Дудін.

— Може, це я? Ви придивіться! — посміхнувся чоловік. — Це ж вашу модель відзначено на виставці? Вітаю. Як ви добилися керування фокусуванням променів? При допомозі комп’ютера?

Дудін зиркнув на Тернавського, потім на Юлю, на Поліщука, який саме підійшов, і рішуче сказав:

— Навіщо? Хіба не можна простіше? Недарма ж кажуть: у складному криється працьовитість, а в простому— талант! Мої співробітники знайшли простіший метод… Хто розкаже товаришеві Даниленку? — Він обвів поглядом колег.

— Може, я, Вікторе? — спитав Поліщук. — Ми — товариші по роботі, дослідники…

Дудін непомітно відійшов від групи.

…Величезний зал вразив Дудіна. Тисячі пар очей, здавалося, свердлили кожного, хто сидів за довгим столом, і його, Дудіна, теж. У президії звичайно перемовлялися перед початком засідання. Андрос, схилившись до Дудіна, сказав:

— Умовляю Левка Андрійовича передати документацію на вашу модель. Як ви до цього ставитеся?

— А ви не хочете подумати про автора?

— Чому ж? Посаду головного конструктора і завідувача відділу хоч зараз. Переходьте.

— Як це так — “переходьте”? — обурився директор. — Ви, шановний Миколо Олександровичу, своїх розробників виховуйте. Гаркушо, чого мовчиш? Чи, може, згоден віддати такого фахівця, як Ковальов?

— Незамінних людей немає, -озвався той. — Знайдемо іншого Ковальова. Ти як думаєш, Батурін?

— Цілком підтримую. Почуття власної незамінності— це заперечення достоїнств у інших, з цим треба боротися!

— От і добре. Завтра заміните Ковальова на його посаді, — рішуче сказав Білобородько. — Але спробуйте через рік не представити на виставку оригінальної моделі! Гаркуша, візьміть письмову згоду, щоб потім скаргами нас не замучив. — І за мить насмішкувато додав: — Що, шановний Батурін, повертаєте голоблі назад?

Батурін промовчав. Він не сподівався такого повороту.

— І не судіть так легко про “замінність”, — усміхнувся директор. — А ви, Ковальов, вважайте, що вас уже призначили на посаду головного конструктора по розробці відеотелефонів. Ну то що, розпочнемо нараду?

Дудін радів: головний конструктор! Ото здивується Віктор! Він дивився в зал, на спрямовані на нього очі, намагаючись збагнути, про що думають люди, які сидять там. Сотні інтелектів. І кожен жадає інформації…

Виступав Андрос. Він наводив цифри, і зразу ж на великому екрані з’явилася таблиця. Якийсь час було тихо, всі уважно слухали. Та невдовзі зал загув наче вулик.

Дудін стрепенувся: “Як же це? Людина повідомляє потрібні дані, а їм у залі що, нецікаво?” Та й у президії не всі слухали доповідача. Білобородько перемовлявся з Гаркушею. Хтось пройшов поза спинами до Батуріна і зашепотів йому щось, відвертаючи увагу всіх.

Від трибуни, де стояв невеличкий пульт вводу даних і керування екраном, в’юнився провід. Дудін простяг до нього руку. На екрані несподівано з’явилося зображення миші. Вона захопила цифру, яку щойно назвав Андрос, і поволокла у потрібне місце. Зал здригнувся. На мить запала мовчанка. Миша кинулася по нову цифру, але їй назустріч вибіг кіт…

Андрос, помітивши, що в залі всі сміються, розгублено затнувся. Озирнувся назад, побачив, як на екрані змагалися за нову цифру кіт і миша, і враз його погляд застиг на руці Дудіна…

З Палацу культури Дудін пішов рано. Після офіційної частини він потанцював з Юлею, потім з Машею, зіграв кілька партій на більярді з керівництвом і у всіх постарався виграти. Його тягло додому. Непокоїло, чому на нараду не прийшов Ковальов. Та й кортіло сказати йому про призначення.

Дудін вийшов на вулицю. Навколо тиша і непроглядна темрява. Зненацька він почув стогін. Спинився, прислухаючись… Стогін знову розітнув тишу. Дудін кинувся туди, звідки він пролунав, і побачив на землі людину. Нахилившись, упізнав Ковальова.

— Вікторе? Це ти? Що сталося?

Допоміг йому підвестися. Ковальов сплюнув кров’ю і зло видихнув:

— їх тут ціла ватага була. Накинулись і почали гамселити. Вимагали повернути якісь двісті карбованців і погрожували: якщо не віддам, то іншим разом так легко не відбудуся. Оце таке “легко”.

Накульгуючи, він пішов поряд, спираючись на плече Дудіна. А той ураз принишк: збагнув, що розплачуватись за його “виграш” довелося Ковальову.

Вдома Дудін роздягнув Віктора, відмив з обличчя й тіла кров, замазав садна зеленкою, до синців приклав компреси.

— Розмалювали тебе, як ікону! Я все губився в догадках, чому це ти не прийшов на нараду. Вирішив виручати: вдавав, що я — це ти. І всі признали мене за тебе. А знаєш, це я Филимоненка на більярді обіграв.

— Отож-бо й воно! — розсердився Ковальов. — А я думаю, чого мене всі вітають в інституті, був певен, — з відзначенням на виставці! Хай йому чорт, невже успіх у конструюванні складної моделі вартий менше, ніж у грі на більярді?..

Дудін засміявся і, міняючи примочки, виправдовувався:

— Ну, яка тобі користь від перемоги на виставці? А я урвав дещо суттєвіше.

— Знову щось устругнув?

— Директор перевіз тебе на посаду головного конструктора.

— Ти що, зациклився? Хто тебе просив? Що тепер подумає про мене директор та й співробітники? — обурився Ковальов.

— Він сам запропонував. Чому ти не прийшов на нараду? Мені не довелося б відбуватися за тебе, і тобі не набили б синців.

— Я працював в інституті. Багато роботи.

— Як же ти виконуєш вимогу бути гармонійно розвиненою особистістю? Тобі ж ніколи зайнятися ні спортом, ні мистецтвом? А я танцював. З Юлею, з Машею! А що це з Юлею діється? Замкнена, мов сейф. І ключів не підібрати.

— Звідки мені знати, що з нею?

— Ти ж її керівник!

— Ну то й що? Ти, “гармонійна особистість”, краще скажи, коли почнеш працювати?

— Треба подумати. Може, я тут і не залишусь… А поки що ходімо вечеряти, головний конструкторе. Я таку страву приготував, пальчики оближеш.

— Навіщо мені ця адміністративна посада? Я намітив собі грандіозну програму.

— А що? Головний конструктор — завідувач відділу— третя особа в інституті. Ще крок і — головний інженер!

Ковальов сів на дивані, обхопив голову.

— Ну й кар’єрист же ти! Я творчий працівник, розумієш? І на цій посаді не впораюсь. — Він підвівся, мимоволі зиркнув на себе у дзеркало і ахнув: — Як же я піду на роботу? Оце так вигляд!

— Давай я замість тебе піду?

Ковальов понуро мовчав.

— Ну, згоден? — наполягав Дудін.

— Та, мабуть, доведеться — іншого виходу не бачу, — приречено мовив Ковальов. — Боюсь тільки, розвалиш роботу і мене скомпрометуєш.

— А якщо справлюсь? Я — тямущий! Ось поморочився з моделлю — можеш перевірити: працює. Провів розрахунки дефлектора…

— Он як? Ану, де вони? Що ти там накрутив?

Дудін узяв чистий аркуш паперу, олівець, швидко Написав формули, підставив розміри кристала.

— Ти пам’ятаєш усі формули? — здивувався Ковальов.

— Подивився у твоїх книжках.

— Як товщину кристала визначив? Тут же мікрони.

— На око.

— Без мікрометра? Ось аркуш, визнач.

— Сто десять мікрон, — недбало сказав Дудін. — Тренуватися треба.

Ковальов дотягнувся до приладу, вклав між губками аркуш паперу, підкрутив гвинт і вражено подивився на Дудіна:

— Сто десять!

— Слухай, дай мені попрацювати з приладами. Тут одна думка виникла…

— Ого! — здивувався Ковальов. — У нього вже й “думка виникла”!

— Ти проти? Але ж “я мислю — отже, я живу”!

— Гаразд, мислителю! То як, підеш замість мене? Робота нескладна, але не така й. проста. Одне з’ясувати, друге підписати, дати завдання співробітникам, у цех піти — з браком розібратися. Тут кінця-краю нема: скільки не ходи, завжди мало — за мить назбирується тьма-тьмуща проблем. Одних деталей більше, інших менше; то все стикується, то не стикується. Спочатку я намагався з’ясувати, в чому річ, а’ потім зрозумів: не можна осягнути неосяжне, і пустив на самоплив.

— Ну й даремно. Усе в житті треба планувати і чітко виконувати заплановане.

— Я теж так думав, доки на власному досвіді не пересвідчився: теорія одне, а практика — зовсім інше.

— Один мій приятель казав: “Людина не повинна сидіти біля моря, очікуючи на золоту рибку, вона сама собі — золота рибка!”

— Виходить, повне розуміння відповідальності? Тим краще. Нерозв’язаних завдань повен міх, а в тебе двадцять чотири на шістдесят.

— Тисяча чотириста сорок!

— Тобто? — не зрозумів Ковальов.

— Ти ж спитав, скільки буде, якщо помножити двадцять чотири на шістдесят.

— Я сказав, що в добі всього лише двадцять чотири години, а в годині — шістдесят хвилин. Ти, виявляється, феномен з швидкої лічби.

— Змагався з машиною, навіть виграв заклад. Ну, а далі що?

— Далі люди: хороші, погані. Тобі з ними працювати. Отже, повинен знати. Ти вже, як я зрозумів, познайомився з ними. Кожному треба вранці дати завдання. Встановити строк виконання, перевірити якість виконання, а це забирає так багато часу.

— Чому ж ти не використовуєш комп’ютер?

— Знайшов панацею — комп’ютер! — І зітхнув. — Гадаєш, так усе просто?

— От і виходить, як в одній фірмі: постачала вона на продаж морожену рибу…

— Почекай з фірмою, — обірвав Віктор. — Усе залежить від людей. Що робити, коли один ледачий, другий некомпетентний, а третій — недисциплінований? От мої співробітники…

— Ти рабовласник? У тебе “свої” співробітники?

— Облиш теревенити. Так от, Іван Поліщук — чудовий спеціаліст. Ще Маша не підведе. Працьовита. Дисертацію пише. А Юля… Звичайний виконавець, і тільки. І характер — не доведи господи! Або той же Тернавськтй, здоровань такий, спортсмен, а ледащо… Та й у голові вітер свище. Його цікавлять тільки шпаги. Такий собі д’Артаньян у власному соку. Виступав на змаганнях від нашого об’єднання, а в роботі — нуль.

— Що у тебе за характеристики? Невже такі погані люди?

— Попрацюєш — побачиш.

— Що ж, побачимо!

У лабораторію Дудін прийшов рано. Ковальов докладно пояснив, як пройти по коридорах, де взяти ключі, де його стіл. ‘

Дудін зразу впізнав ту велику кімнату, в якій колись уже побував. Обережно ввійшов, роззирнувся, відшукав робоче місце Ковальова, сів в обертове крісло і, задоволений, крутнувся на ньому. Зазирнув у шухляди стола: проспекти, книжки, мікросхеми, план роботи. Потім оглянув лабораторію: навіщо так багато приладів? Контроль схем? Хіба не краще встановити багатоцільов. ий…

Сів за термінал, увімкнув його. Чому його так ваблять до себе пристрої, машини, прилади? Тому що з ними легше працювати? Справді, ввів програму, машина буде креслити, рахувати, редагувати, координувати, навіть проектувати…

На екрані побігли рядки розрахунків. Дудін був вражений: скільки рутинної роботи виконує людина! Чому Ковальов не подумав про це? Інерція мислення? А якщо самому розробити програму?

Пальці легко набирали команди, коли він вводив дані в машину. Тим часом почали сходитися працівники лабораторії. Першою прийшла Юля, як завжди, похмура, у хустці, в руках потерта торбинка.

— Здрастуйте, — буркнула вона і попрямувала до свого робочого місця.

— Юленько. — Дудін підвівся й підійшов до неї. — Ви вчора так добре танцювали — я мало не закохався!

Юля завмерла, ошелешена. Хто б міг подумати, що цей сухар…

— Що з вами, Вікторе Георгійовичу? Ви сьогодні якийсь незвичайний… Дивний…

— Дивний — це коли не вписується у загальновизнані рамки?

— Вибачте, я не хотіла вас образити, — розгублено пробурмотіла вона.

— Що ви, хіба я можу повірити, що ви здатні образити? Ви — сама ніжність, доброта, чарівність, великодушність, — жартівливо говорив він, що тільки спадало на думку приємного.

— Досить, досить, — перебила його Юля. — Ці риси у мене справді є, та, на жаль, їх ніхто не помічає, — засміялася вона.

Юля відчула, як одразу стало легко й вільно. І коли грюкнули двері і в кімнату ввійшла Маша, їй уже не хотілося шукати привід, щоб шпигнути цю Попову. Потім з’явився Тернавський із своїми шпагами.

— Вікторе Георгійовичу, вчора на лінії відеопідсилювачів брак пішов, — оголосили по селектору. — Головний інженер спішно викликає всіх розробників моделі.

— Хто має бажання зустрітися з головним? — спитав Дудін, оглядаючи співробітників. — Так би мовити, позмагатися на шпагах.

— Я, — квапливо озвалася Юля.

— Але ж ви не дуже сильні у фехтуванні, — пожартував Поліщук.

— Вона словом убиває! — ущипливо кинув Тернавський.

— За головного не ручуся, а тебе провчити зможу, — відрубала Юля і пішла.

— Що ж, товариші, — Дудін вивчаюче дивився на співробітників, які вже сиділи на робочих місцях. — Як настрій після вчорашньої наради? Хороший? Так і повинно бути. Тернавський, а ти сьогодні знову із шпагами прийшов? Напевне, суперників багато?

— Я їх обеззброюю не цим, а поглядом. Тільки от щодо вас не виходить: Хоч як віддано дивлюся на вас, особливо коли видаєте завдання, ви все одно мене обминаєте, мабуть, не довіряєте.

— Так ось, друзі, — сказав Дудін. — Віднині завдання вам видаватиме машина.

Він почав докладно пояснювати, як то здійснюватиметься. Коли це в лабораторію вскочив роздратований Батурін.

— Вам казали, що вас викликає Гаркуша? А ви кого послали? Другорядну людину? — напався він на Дудіна.

— Що значить — другорядна людина? Людина не може бути другорядною. Ви вважаєте себе другорядною людиною? — Дудін зажмурився: чому цей чоловік викликає у нього неприязнь?

Відштовхує біологічне поле? Простягнув руку вперед, поворушив нею в повітрі, відчув колючий дотик і відсмикнув.

— Що ви местифікуєте? — спалахнув Батурін.

— Може, містифікуєте? — поправив Тернавський.

— Хочете надто розумними бути? — кинув Батурін Дудіну. — Чого ж ви стоїте? Може, запрошення чекаєте? Вам же сказали йти в цех!

— Дивний метод спілкування! — не стримався Дудін. — У мавп керуючими імпульсами є ляпанці й укуси. Але ж там нижча стадія — керування приматів. А тут високоосвічені люди, і нате вам, — крик.

— Вища освіта не означає наявності вищої культури. Нерідко буває і протилежне, — скипів Поліщук і вже не міг зупинитися: — Душевної прокази дипломом не вилікуєш!

Батурін сторопів і розгублено озирнувся. Йому навіть здалося, що всі дружно хихикнули.

— Через сорок хвилин, Ковальов, принесете особисто директору акт з поясненням причин браку. А ні, то ремствуйте на себе. Я вам покажу мавп!

— Від примата до примітива. — Дудін обійшов Батуріна, уважно розглядаючи його. — Що ж, і таке може бути. Робот третього покоління: кілька ступенів свободи, розпізнає предмети, мовний вивід. Тільки програми захисту людини немає!

Батурін круто повернувся і вийшов, грюкнувши дверима.

— Тепер він усіх з’їсть, — кинув хтось йому вслід.

— Він що, людожер? — серйозно запитав Дудін.

Усі засміялися.

— Може, викликати на дуель? — запропонував Тернавський. — Шпаги є. Турнір! Заради прекрасної дами — істини!

А Дудін розглядав співробітників. Цікаві люди! І зовсім вони не такі, як описував Віктор. Ось Тернавський. Це тільки здається, що ледащо. А багато говорить тому, що не завантажений. А ось його товариш…

— Вікторе Георгійовичу, — Поліщук стояв біля дверей з якимось папірцем у руках. — Ось наказ: вас призначили на посаду головного конструктора і завідувача нового відділу!

— Тепер ми не залежимо від Батуріна! — радісно вигукнув Тернавський.

— Товариші! Хто піде зі мною в цех? — спитав Дудін. — Нерідко чутки збуваються, коли язики довгі! Час і до діла братися.

— Я піду, Вікторе Георгійовичу! — підскочив Тернавський. — Не бійтеся, не бійтеся, я свою роботу встигну виконати, хоч ви мені й не довіряєте.

— Що ж, ходімо подивимося, що то за брак.

У складальному на нього чекали. Підійшла Юля з платою і вказала на мікросхеми.

— Усе перевірено, а блок не працює, — стенула вона плечима.

— Але ж повинна бути причина?

Дудін узяв, плату, підступив до контрольного стенда. Натиснув кнопку запуску, рукою провів по поверхні плати, пальцями промацав мікросхеми. Взяв новий зразок, виконав ті самі маніпуляції. Потім швидко перебрав руками вироби.

— У чотирнадцятого елемента, що забезпечує вмикання, не вистачає потужності. Перевір на вхідному контролі мікросхему, — сказав він Тернавському, — ось цю.

Тернавський покрутив у руках плату, помацав мікросхему, нічого не вийвив. Глянув на Юлю. Вона нічого не розуміла. А Дудін, наче й не було нічого, повернувся і заспішив у лабораторію.

Не минуло й п’ятнадцяти хвилин, як у лабораторію влетів збуджений Тернавський.

— Ясновидець, — вигукнув, не спускаючи очей з Дудіна. — У чотирнадцятому елементі й справді сідав тригер. Як ви визначили? Друзі, Віктор Георгійович без усяких приладів визначив…

— Досить, — стримав його Дудін. — Давайте без містики. Треба вчитися довіряти пальцям. Вони здатні розрізняти мікровольти. Я вже помітив: чим освічеуіші стають люди, тим менше довіряють собі. Розробляємо надзвичайно чутливі датчики, хоча самі — унікальні прилади.

Директор зустрів Дудіна доброзичливо:

— Сідай, шановний. З наказом ознайомився? Ну, як на новій посаді?

— Усе в нормі, якщо не зважати, що хата згоріла.

— Не збагну. — Білобородько спантеличено глянув на Андроса, який теж був. у кабінеті.

— Завжди щось у нормі, а щось і на грані пожежі або вже й горить. Хіба не так і в житті?

Левко Андрійович багатозначно гмукнув.

— Але якщо своєчасно передбачити об’єкт пожежі, то її може й не статися, — зауважив Андрос, у руках у нього був списаний формулами аркуш.

Дудін мимоволі кинув погляд на розрахунки, і його вразила помилка.

— Три мільйони двісті тисяч. Перерахуйте! — сказав він.

— Прямо з ходу визначив? — обізвався Андрос і звів очі на Білобородька. — Я й кажу директорові. Саме в цьому причина нестикування на автоматизованих лініях.

— Дивно, — замислено мовив Дудін. — А я сушу голову, що з цими потоками? Та хай — це механізми! Ви зверніть увагу на керівництво. Крики, виклики, розноси, метушня, наради без порад. І розподіл навантажень між співробітниками скрізь різний: в одних відділах — по саму зав’язку, в інших — і третини того не набереться. Ось, будь ласка. — Він узяв зі столу директора аркуш і написав розподіл робіт по відділах.

— Чому ж ви раніше мовчали? — насупившись, переглядав Білобородько нотатки Дудіна.

— Батурін усе вирішував.

— Як же ви додумались до цього?

— Я з машиною ранком розмовляв, — вона й видала таємниці! От ви завели порядок для всіх керівників: працювати до дев’ятої вечора. Це комусь потрібно?

— Ну, аякже? — рішуче сказав Білобородько.

— Але ж сидіти до ночі — не доблесть, а ознака поганого керівництва.

— А якщо не встигаєш?

— Ось у мене розкладка, хто чим займається. Погляньте: ніхто, виявляється, не працює за себе. Начальник цеху вирішує завдання майстра, а ви — за начальника цеху. А за вас вирішує…

— Та-ак… — промовив Білобородько, — за мене — міністерство? Але якщо дехто з керівників некомпетентний?

— Я вже пробував одному товаришеві розповісти історію, як фірма прагнула домогтися підвищення якості постачання рибою. В Англії скоротилося споживання свіжомороженої риби. Почали досліджувати, в чому річ, і з’ясували, що погіршилися її смакові якості. Одні пропонували встановити дорогі холодильники, інші — доставляти рибу живою в резервуарах.

Андрос раптом засміявся:

— Історія, як у басейнах примусили рибу рухатися? Так то ж риба!..

— Хіба я цього не розумію. Було б смішно, якби я ототожнював рибу і людей. Я лише хочу сказати, що для людей теж потрібні мотиви, тільки зовсім інші. І мотиви ці треба шукати.

— Але, Вікторе Георгійовичу, одному виробництва не потягти. Соціологи підрахували, що’ директор працює у півтора раза більше, ніж належить, а встигає зробити всього дві третини того, що належить. І причина цього в тому, що нема чіткої, добре продуманої системи.

— Так уже й нема системи? Автоматизували фінанси, план, кадри. Що ще обчислює машина? — перераховував Білобородько.

— Усе це так, — погодився Дудін. — Однак ці системи не об’єднано загальною системою управління. Дозвольте мені попрацювати над цим?

Білобородько промовчав, тільки пронизав Дудіна гострим поглядом. Андрос підвівся і, попрощавшись, вийшов.

— Ти був раніше знайбмий з Андросом? — спитав Білобородько.

— Я? Вперше зустрівся у вашому кабінеті. Мені він навіть видався несимпатичним: колючий якийсь. І дивиться підозріливо.

— Він про тебе високої думки. Говорить про твої колосальні можливості.

— Це, мабуть, після того, як програв у більярд? Ага, у мене до вас велике прохання: підіть сьогодні з роботи о шостій. Якщо робота в об’єднанні стане чи загальмується — значить управління на низькому рівні. Проте ви, сподіваюсь, не вважаєте, що він такий низький?

Білобородько хотів заперечити, бо не любив, щоб у його справи втручались інші люди, та раптом усупереч собі погодився:

— Що ж, на сьогодні умовили, а завтра побачимо.!.

— Завтра, гадаю, у вас буде значно більше підстав піти своєчасно.

— Добре, шановний. Але ти скажи, як же вдалося примусити рибу рухатися?

— Запустили в басейн хижих риб. І вся інша риба змушена була рухатися значно швидше. Так і зберегли її смакові якості.

Дудін повернувся до лабораторії в піднесеному настрої. Директор підтримав його план розробки системи управління. Тепер слід обміркувати, як краще розподілити завдання між співробітниками. Кому що під силу. Для цього потрібна психофізична характеристика кожного співробітника. А як її визначити? Його погляд привернула Юлина синя хустка. Він хотів зрозуміти причини різкої поведінки цієї дівчини. Коли хтось заходив у лабораторію, її очі вистрілювали з-під хустини і знову впиралися в екран дисплея. От Маша — зовсім інша людина! Вона єдина, чиї робочі якості правильно описав Ковальов. Щоправда, надто зосереджена, працює, як автомат, навіть голови не підводить. А Юля? Уже побачила, що на неї дивляться. А якщо… Дудін підійшов і сів поруч.

— Що якби ви замість цієї рутини взялися до цікавої творчої роботи? Ось дивіться. — Він увів у термінал дані, і на екрані виникла схема.

— Тут білі плями, які треба дослідити. Це допоможе розв’язати проблему автоматизації контролю.

— Вікторе Георгійовичу, — жахнулася Юля, — та це ж робота для кандидата наук!

— Ну, то й що? Хіба, кандидат — не людина? Виконаєте це завдання, підете далі. Термін — тиждень.

Юля мало не задихнулася.

— Так тут же на місяць роботи!

Дудін вивів на екран дані.

— Ось розрахунки: тиждень, і не більше. Погоджуйтесь, а то доведеться звернутися до Попової. Вона візьметься, їй буде цікаво.

Це прізвище вплинуло сильніше за будь-які аргументи, і Юля, довго не розмірковуючи, погодилась.

— І зніміть цю хустку. Вибачте, звичайно… Але я прошу, будь ласка…

А за мить він уже щось погоджував з Тернавським, який був фахівцем у галузі моделювання схем.

— Вікторе Георгійовичу, — покликала Юля. — А якщо це завдання розв’язати так?

Дудін зиркнув на відображену на екрані схему:

— Ви молодець, Юленько! Іншого я й не сподівався. Чому ж тоді весь час займалися такою примітивною роботою, як контроль схем?

— Чому примітивною? Вигострювала логіку. У мене визріла ідея, але вона нікого не цікавила. І вас теж. Тут кожен сам собі працює, хоч нас усіх називають колективом лабораторії! Он Попова евристики розробляє. А кому вони потрібні? Хіба що для її дисертації.

— Отепер усі ваші розробки будуть на часі, дуже потрібні. Ми без них просто не зможемо обійтися. Починаємо створювати робота…

— Так і я евристиками займалася.

— Он як? Тоді я даю вам магнітну стрічку. Встановіть її на зчитування. Бачите? Білобородько: його зображення, голос. Це запис реального об’єкта. Складіть програму керування його зображенням. Для однієї роботи, яка в перспективі… — І раптом, спинивши на ній довгий погляд, вигукнув: — Слухайте, та ви ж напрочуд гарна без хустки. Не надівайте більше її. Усмішка вам до лиця. Ну чого ви боїтесь? Усміхайтеся! Смійтесь!

Юлі було так смішно дивитися на цього дивного Ковальова, що вона, не стримавшись, засміялася. І лице її наче хто підмінив — воно стало добрим і ніжним…

Нарада почалася з самого ранку. Цього разу її проводив Гаркуша. Проходила вона бурхливо. Батурін, який завжди взаємодіяв з Гаркушею, підтримував його.

— Тільки й чуєш: не стикуються, не стикуються!.. — гримнув він на начальника цеху. — Тобі що головний інженер сказав? От і виконуй!

— Тихше! — намагався втихомирити присутніх Гаркуша. — Строки для вас не закон? А ти, Парамоновичу, мовчи!

І почалося — прочуханки, пересвари, взаємні докори.

Дудін був вражений неузгодженістю в роботі служб, суперечностями в розпорядженнях, численними помилками. Та коли Батурін почав шпетити старого робітника, не витримав, підвівся і пішов до дверей.

— Ковальов, ти куди? Я ще не закінчив! — скипів Гаркуша.

— Мене запрошували на нараду. А тут що? Хто з ким радиться? Тут гримають, лаються. Це не нарада.

— А ти б хотів, щоб тебе по голівці гладили, розумнику? — обірвав його Батурін.

— А розум що — хіба крамола? Думати, творити — це і є справжня робота, — усміхнувся Дудін і причинив за собою двері.

І тут несподівано зустрівся віч-на-віч з Андросом. Той немов чатував на нього.

— Що вас так засмутило, колего? — спитав Андрос.

— Усе більше впевняюсь у шкідливості суб’єктивізму в управлінні. І чому це багатьом здається, що для керівництва колективом треба якнайбільше емоцій — криків і зиків?

— Існує думка, що без цього не можна. Ще не в кожному колективі економічні закони спонукають активно працювати. От деяким керівникам і здається, що гримання та погрози — це і є керівництво.

— Отже, ви вважаєте, що там, де в колективі гримають і погрожують, не діє економічний закон? Я задоволений вами.

— Не розумію. Андрос не відповів.

— Наради замучили, — поскаржився Дудін. — Ще не закінчилась в Гаркуші, а вже викликає Білобородько. А взагалі відкривається велике поле для діяльності. Комерційний директор натискає на відвантаження, головний вимагає виконання плану по новій техніці. А цехи не можуть одночасно все робити. От і безладдя.

— Це правда, — погодився Андрос. — Запропонуйте заступникам дотримуватися рангів.

Вони повільно йшли поруч і неквапливо розмовляли. Попрощалися біля директорського кабінету. Відчиняючи двері, Дудін уже приготувався до нової наради. Та на нього чекала несподіванка.

…Більше тижня Білобородько вивчав ділові якості Ковальова і Батуріна, розмірковуючи, кого призначити заступником по науці Обіймаючи посаду генерального, він не мав змоги глибоко вникати в роботу цього підрозділу. Потрібен був науковий лідер. Але не такий, що за все хапається і сам усе тягне. Тут має бути, людина, яка б змогла повести за собою інших. Гаркуша пропонує Батуріна. Та сам Білобородько чомусь більше симпатизував Ковальову.

Він вичитав у, науковому журналі, що в столичному місті, в дослідному інституті, займаються моделюванням зображень, і зрозумів, що напрямок їхніх досліджень збігається. Спочатку занепав духом, потім збагнув, що для нього це повідомлення — знахідка. Запросив до себе Батуріна і Ковальова.

— Мені здається, шановні, — сказав він, — ви маху дали. Переконували, що ми єдині автори нової системи, а ось у столиці таку штучку вже створили, навіть у журналі про неї написали. Треба докладно ознайомитися з цією розробкою, щоб нам з вами не винаходити велосипед. Такий дубляж може влетіти державі в копієчку. А може, щось із того, що вони вже зробили, і нам пригодиться. Кого послати? Напишіть свої пропозиції. — І він дав їм обом по аркушу паперу.

Батурін одразу написав своє прізвище. Дудін розмірковував: “Добре було б послати Поліщука, щоб вивчив оптику. Попову і Юлю — розібратися з програмами. Та й Тернавському не завадило б. І звичайно ж, Ковальова. Тільки він навряд чи поїде — поки що весь у пластирах) Попова й сама б упоралася. Та Юлі поїздка більше потрібна, щоб підбадьорилась, повірила в себе. Навіть краще, якщо Попова залишиться. Вирішено, їде Юля. А втім, Тернавського теж доведеться залишити замість завідувача відділу”.

Білобородько взяв аркушики, уважно прочитав їх і відпустив обох.

“Батурін, як завжди, замикається на собі, — подумав він. — Усю інформацію, а отже, і владу, хоче зосередити в своїх руках. Ковальов розподіляє завдання. Якщо станеться щось з одним, підстрахує інший. Рішення правильне!”

Викликав секретарку, передав заповнений Дудіним листок:

— Ось що, Оксано Іванівно, готуйте наказ про відрядження цих товаришів. Не забудьте в групу включити і Ковальова. А тепер сядьте на хвилиночку, давайте складемо лист керівництву. Маю одну ідею. Тільки про неї нікому ні слова!

Повернувшись увечері додому, Дудін одразу помітив, що Ковальов чимось засмучений.

— Що з тобою, Вікторе?

— Нічого не виходить.

Він підійшов до апаратури й почав регулювати блоки. Зрідка пристрій вистрілював яскравим пучком світла. Обличчя, заклеєне клаптиками пластиру, робило Ковальова схожим на якесь фантастичне створіння.

— Немає рівномірності світіння.

— Тому й засмутився? Роботу, любий, треба виконувати з радістю, інакше вона не дає втіхи. З поганим настроєм навряд чи можна зробити відкриття. Не збагну, чому ти мучишся сам? Можеш пояснити причину?

— Я повинен вирішити проблему.

— Навіщо?

— Навіщо люди підкоряють вершини гір, ризикуючи життям? Долають усі перешкоди, перепливаючи океани?

— Однак чому ти повинен робити це сам? Іван Поліщук розробив оптику, і це дасть можливість краще сфокусувати пучок. Ти морочишся з інтерфейсом, щоб зв’язати пристрій з комп’ютером, а у Тернавського уже все готове.

Віктор відірвався від регулювання, глянув з неприхованим інтересом:

— Звідки ти знаєш про інтерфейси?

— А що? — образився Дудін і здвигнув плечима, кидаючи портфель на диван. — По-перше, я в обчислювальному центрі працював. По-друге, хіба я не головний конструктор свого напрямку? Повинен знати!

— Але ж тут потрібні фундаментальні знання?

— Виходить, вони у мене є.

— Звідки?

— Мені це важко пояснити. Та я сам відчуваю: між тим, що я знав, коли ми вперше з тобою зустрілися, і тим, що знаю тепер, — дистанція величезного розміру. Але навіщо про це? Давай краще поміркуємо, в якій кімнаті зручніше влаштувати тобі кабінет.

— Це так важливо?

— На мою думку, важливо. Кабінет керівника — не особистий комфорт, а фактор ефективної роботи.

— Знову лізеш в авантюру?

— Чому? Якщо бачу можливість поліпшити управління всією організацією — хіба це авантюра? У мене вже й розрахунки є. Мене, скажімо, цікавить діяльність директора з погляду вміння керувати. Скоро має відбутись техрада — мене Білобородько теж запросив.

— Тебе? На техраду?

— Чого це так дивує?

— Що ж ти путнє можеш там порадити? Хіба що як на більярді виграти?

— Ну, чому ж? Я весь час вчуся, читаю книжки. Та й робота підстьобує — я ж керівник, до мене постійно звертаються із запитаннями. До речі, чи ти не скажеш, як добитися підвищення дозвільної здатності у дефлектора? Мене цікавить твоє пояснення. Це для Тернавського.

— Знову Тернавський? Він у тебе тепер перша скрипка в лабораторії!

— Не перша, але ідею моделювання зображень з допомогою комп’ютера запропонував він з Машею. Я підключив їх до твоєї роботи. Не заперечуєш?

— Не знаю, чого ти ждеш від цього вайла? Його треба постійно направляти й підштовхувати в роботі.

— Не згоден. Мені він навіть подобається. А щодо підштовхування… Мабуть, ніщо так не заважає людині розвиватися, рухатися вперед, як безперервне опікування. Хороший керівник віддає розпорядження і дає можливість самостійно їх виконувати, бо інакше де візьметься творче горіння? Кажуть, породистому коцеві і повідок потрібен довгий.

— Невідомо, куди цей кінь тебе занесе, та ще, чого доброго, скине… Так ось, підвищення дозвільної здатності… Дивися. — Ковальов підсунув аркуш паперу, почав креслити і знову здивувався, як блискавично і з яким глибоким розумінням схоплює Дудін надзвичайно складні наукові поняття. Здібності? Ні, тут щось більше!

Тиждень промайнув швидко, за ним другий, а далі дні немов полетіли. Садна на обличчі загоювались повільно, і Ковальов сидів удома, розроблячи свій варіант відеомоделі. А Дудін ходив до інституту. Приходив у свій кабінет — “акваріум”, як його прозвали за скляні стіни, сідав до термінала, і починалася захоплена бесіда з машиною.

— Почнемо з перевірки, — казав Дудін. — Як план? Які проблеми найважливіші?

— Двоє суперечливих розпоряджень: директора і головного інженера, — відповідала машина.

— Що? Гаркуша проти Білобородька? А проте то цілкої закономірно: два характери, дві протилежні думки в одному й тому ж питанні.

Потім на роботу приходили співробітники. Вони сідали на свої робочі місця і вмикали термінали. Для кожного на екрані висвітлювався план завдань. Починався робочий день.

Для Юлі робота стала головною радістю й інтересом у житті. Вона поспішала в лабораторію з почуттям, що на неї чекають і вона потрібна. Ніколи раніше у неї такого не було. Якось у коридорі вона зустрілася віч-на-віч з Батуріним, здригнулась і не’ знала, що робити. Ще зовсім недавно Юля була до нестями закохана в цього гоноровитого, самовпевненого чоловіка. Чим же він її причарував? Вона не знала, тільки… Тільки тепер їй не хотілося згадувати, як він скористався з її довіри, а потім відштовхнув. І хоч відтоді минуло вже чимало часу, кожна зустріч з ним бентежила Ті. От і зараз… Проте зараз це почуття тримало Юлю не більше хвилини. Якась внутрішня пружина випростала її. Гордовито піднявши голову, Юля пройшла мимо. А він зупинивсь, обернувся.

— Ти диви, навіть не вітається! Юля нічого не відповіла.

— Юлю, давніх друзів не помічаєш?

— Ми з вами ніколи не були друзями.

— Ну, ну, не сердься. Ти покрасивішала!

— Євгене, — сказала Юля, починаючи хвилюватися. — Ти думав, якщо відштовхнув, то я пропаду? А я вижила… Відродилась…

— Що ти, Юлю, я весь час пам’ятаю тебе. Не віриш?

— Мене це не обходить. Для вас я тепер Юлія Володимирівна. Прошу це запам’ятати, — сказала вона і швидко пішла геть.

Батурін стояв і, щиро дивуючись несподіваному переродженню бридкого каченяти, дивився їй услід.

Коли Юля зайшла в лабораторію, всі вже були на місцях. Дудін одразу помітив, що вона чимось збентежена. Якийсь час вона не могла зосередитись. Він увів команду в термінал. На екрані побігли рядки. Почав читати і помітив нісенітницю.

— Навіщо так? Складіть програму самонавчання системи. Ось так, дивіться.

Його пальці забігали по клавіатурі, а сам він не зводив очей з Юлі. Вона припала до екрана, почала щось швидко записувати.

— Не пишіть! — спинив її новою фразою. — Все це вже у вас у комп’ютері. Вводьте дані. Не так. Створіть інформаційну структуру…

Він залишив дисплей, вийшов з “акваріума” і за мить зупинився за спиною в Юлі.

— Ай-ай! — сказав, усміхаючись. — Зрозумійте: комплексна система подання знань і методи роботи з нею — це головне завдання кібернетики. Для нас важливо не наповнити, а вміло організувати. Пам’ятаєте, Мішель Монтень, який жив давно до нас, говорив: “Добре влаштований мозок — важливіше, ніж просто наповнений”. Ходімо зі мною, я вам щось покажу.

Вони вийшли у коридор. Він узяв її за руку. Біля кабінету Білобородька зупинилися.

— Тепер тримайтеся. Він відчинив двері:

— Можна, Левку Андрійовичу?

— Заходь, заходь, шановний! А-а, Юлія Володимирівна!

Юля здивовано зиркнула на Дудіна. Директор ніколи не називав її на ім’я і по батькові та й бачив усього кілька разів за всі п’ять років її роботи в інституті.

Дудін, помітивши подив на Юлиному обличчі, всміхнувся, натиснув кнопку, і директор зник.

— Що це? — відсахнулася Юля.

— Наша з вами робота! Те саме зображення, для якого ви створювали програму. Візуальний робот! Зображення, змонтоване комп’ютером і кероване програмою. Але, створивши зображення, треба створити й кібернетичного двійника: характер Білобородька, його особливості, логіку мислення. Це має бути система, яка сама навчається; От ви й повинні вдихнути в неї розумне. Я проводжу експеримент — вивчаю стандартні вимоги до управління і суб’єктивні фактори індивідуума. А ви працюєте з програмою. Зараз. Тут. Білобородько у міськкомі на нараді, вам ніхто не заважатиме.

— Чи не освідчився ти замість мене Маші в коханні? — пожартував Ковальов, побачивши схвильованого і радісного Дудіна. — Кому це квіти?

— Дівчині, звичайно. Не тобі ж.

— Сьогодні і я заслужив.

Ковальов увімкнув прилад. Спалахнуло яскраве світло. В кінці кімнати виникло чітке зображення Віктора: усміхнене обличчя, сяючі очі.

— У тебе успіх, — вигукнув Дудін, а сам подумав: “Що б сказав Віктор, коли б дізнався про існування такої самої системи там, у кабінеті директора? До всього він береться сам: розробляє схеми, паяє, налагоджує… Мабуть, ніхто не навчив, що кожну роботу слід поділяти на найпростіші операції, щоб їх можна було виконувати колективно. Адже так швидше. Поки він тут морочиться, ми розробили інтелектуальну систему. Щоправда, за його ідеєю”.

Дудін роздумував, а сам спостерігав, як зображення копіює його дії. Звук, немов луна, повторюється метрів за три від нього.

— Тебе не дивує феномен звуку? — спитав Ковальов.

— Ні. У зоні поєднання лазерних променів збуджується плазма. Вона й звучить.

— Браво! Ти розв’язав складну задачу. Я теж дійшов такого висновку.

— Між іншим, на створення плазмового гучномовця вже є патент.

— Отже, стереотип? Пам’ять, логіка… Я думав, ти сам розв’язав проблему.

Дудін відчинив двері в коридор, спрямував пучки лазерів на протилежну стіну. Потім розвернув пристрій до вікна, зображення з’явилося на вулиці. Дудін зміщував пристрій, і виникала ілюзія, наче дорогою йде людина.

Цікаво, якщо спрямувати промені до прохідної, прямо до вахтера, у вестибюль, чи вдасться сфокусувати їх на такій відстані? Подивимося, наскільки кращий об’єктив, розроблений Ковальовим.

Підсунув прилад до вікна, настроїв об’єктив, змістив регулятор і виразно побачив зображення біля прохідної. Плавно повів його до охоронця. Зразу ж із приміщення почали вибігати люди. Дудін різко змістив лазери. Зображення від ривка потрапило у вікно чиєїсь квартири в будинку напроти. Пролунав несамовитий крик — Дудін поспішно вимкнув апаратуру.

— Людей можна налякати! — пробурмотів він і несподівано побачив на тротуарі Филимоненка.

Одразу впізнав цього зарозумілого більярдиста. Ввімкнув пристрій і спрямував промені на тротуар.

— Філю, привіт, — вимовив він тихо.

Той обернувся, щось сказав. Дудін не міг почути. От якби відчинити вікно… Миттю розчахнув стулки і, продовжуючи зміщувати зображення так, щоб воно наступало на Филимоненка, промовив:

— За що ж ти лупцюєш людей?

— Нікого я не лупцював.

— Через якийсь програш на більярді!

Филимоненко щосили розмахнувся і стусонув кулаком зображення. Удар просвистів у повітрі. Филимоненко втратив рівновагу і мало не впав. Дудін змістив зображення і зареготавсь.

— Покидьок ти, Філю, — спокійно сказав Дудін. — Я ж з тобою розмовляю по-хорошому, справедливо докоряю тобі, виховую, а ти знову битися?

Филимоненко копнув ногою… повітря.

Дудін крутнув ручку — зображення опинилося над ним.

Филимоненко на мить заціпенів, потім, несамовито закричавши, кинувся до автобуса.

Дудін був задоволений: він бачив страх і ганебну втечу бешкетника — його було справедливо покарано. І в цю мить Дудін згадав про троянди. Він збирався їх подарувати Юлі. То, може, зараз?..

…Юля сиділа за столом у кімнаті гуртожитку і захоплено читала журнал. Надворі вже посутеніло. У відчинене вікно вривався вуличний гомін. Нараз щось стривожило її. Вона підійшла до вікна і побачила, що в сутінках над широкою вулицею прямо до неї йде людина! Як же це? Другий поверх. І, придивившись, ахнула, — вона пізнала Ковальова. У руках він тримав троянди.

Юля кинулася до дверей, хотіла вибігти на вулицю, але тут же повернулась і знову підійшла до вікна. Там нікого не було. “Примарилось”, — подумала вона й з полегкістю зітхнула. І тут побачила троянди на столі!

Наступного ранку Дудін, як завжди, прийшов на роботу. На прохідній звично привітався з черговою.

— Стривайте, — заметушилася вона і вийшла з будки. — Ходімо до начальника.

— А що, власне, йому від мене потрібно? — здивувався Дудін.

Але до кімнати, де містилася охоронна служба, все ж зайшов.

— Так, це він! — підступив до нього вертлявий чоловік. — Учора розгулював… Пройшов без перепустки. Я кричу: “Стій!” А він через турнікет і до сходів. Та по головах людей. Як він примудрився, ніяк не збагну! Ти бач, голубчику, думав, не знайдемо?

Він спробував ухопити Дудіна за рукав.

— Пустіть! — обурився той.

— Виходить, прослизнув без перепустки? — спитав начальник охорони.

— Нікуди я не прослизав, — зітхнув Дудін.

— І як це вам вдадося на будинок залізти? І чому це ви через вікно лазите в жіночий гуртожиток? Ходімо до Білобородька!

— Левку Андрійовичу, — виправдувався Дудін у кабінеті директора. — Не було мене тут. Настроював дома систему, а зображення запускав сюди на роботу. Зображення ж об’ємне. А вони подумали, що це реальна людина!

Білобородько зареготав:

— Ну, шановний, навіть Батуріна налякав!

— Мене? Налякав? — Батурін, що сидів у директора, скочив з місця. — От артист.

— Ніякісіньких артистичних здібностей, — заперечив Дудін.

— Ні, не артист! Гравець! Більярдист!

— А ви боїтесь програти, тому й не граєте?

— Левку Андрійовичу, так я проти внесення його моделі у план розробок!

— Гаразд, вважатимемо, що я вирішив це самостійно.

— Начальник управління Сиченко цього не подарує, — рішуче сказав Батурін і грюкнув дверима.

— Отак, Ковальов, вважай, що твоя модель у плані, і починай великомасштабну роботу.

— Дякую, Левку Андрійовичу, — зрадів Дудін. — У мене ідея! Потрібна інтелектуальна система, яка б при потребі заступала вас у поточних справах. Робот прийме рішення, поговорить з начальниками цехів, відповість на телефонні дзвінки. Якщо знадобиться, проведе нараду.

— Це щоб мене на пенсію? — хитрувато примружився Білобородько.

— Ні, Левку Андрійовичу, хочу допомогти вам. Ми аналізували вашу роботу. Протягом дня ви згаяли на телефонні розмови… понад дві гадини. На прийом відвідувачів — сімдесят хвилин. На ознайомлення з діловими листами — сто десять хвилин. Були на засіданні місцевкому — сто сорок хвилин… Невже все це і є управління? Ви сто вісімдесят разів переключалися з одного виду діяльності на інший. То чому ж не передати виконання стандартних функцій роботові?

Дудін очікувально й з надією дивився на директора. Однак той не квапився з відповіддю.

— Хочете, зробимо, щоб система виконувала ще й деякі функції головного інженера — Гаркуші? — переконував Дудін. — Чому управління відзначається складністю? Через неузгодженість рішень, які виникають на кожному рівні. Я встановив закономірність.

Він замовк, знову очікуючи, що скаже Білобородько. А той мовчав, знічев’я перекладаючи на столі папірці й теки з документами.

— Чим більше в управлінні суб’єктивних ланок, тим більше рівнів, тим…

— …складніше керувати! — Тепер Білобородько дивився йому прямо в очі.

— Саме так! Кожна людина — суб’єкт, що вносить в управління свою похибку. Її негативне значення набігає з кожним рівнем і надходить до керованого об’єкта в негативній фазі! Хіба це не так?

— Трапляється й таке, — погодився Білобородько.

— Тоді усуньте рівні!

Білобородька знітив блиск в очах Дудіна і його надто збуджена мова.

— Гаразд, — помітив Дудін той знічений погляд директора. — Проведемо маленький експеримент — передамо виконання тільки частини ваших функцій системі. Дозволите? Йдучи, натисніть кнопку, і замість вас за робочим столом виникне ваше зображення. Воно розмовлятиме з відвідувачами, прийматиме нескладні, а згодом і оптимальні рішення, які враховуватимуть. ваші суб’єктивні оцінки. Я вам зараз його продемонструю. Будь ласка, відійдіть трохи вбік.

Дудін натиснув кнопку, що містилася під поверхнею столу, і, взявши під руку Левка Андрійовича, вивів його на середину кабінету. За кілька секунд за столом виникло зображення.

— Що це? — вражено вигукнув Білобородько.

— Ваш двійник-робот. Правда, його ще багато чого треба вчити. Поки що він може контролювати виконання плану, писати розпорядження. Одночасно ми дослідили обов’язки головного інженера об’єднання. Гаркуша зараз виконує функції звичайного диспетчера. З цим добре впорається робот. Навіщо вам суб’єктивне викривлення наказів і планів?

— На Гаркушу не замахуйся!

— Добре, Левку Андрійовичу. У вас психологічна боязкість. Удосконалюватимемо вашого робота-двійника.

— Слухай, шановний Вікторе Георгійовичу, — несподівано перейшов на інший тон Білобородько, — що коли я запропоную вам посаду свого заступника по науці?

— А чи впораюся?

— Упораєтесь! Певен. Ви творча людина. Та й Андрос під ногами крутиться, чого доброго, переманить. Він теж вважає, що Ковальов — це великі можливості!

Дудіна зачепило прізвище “Ковальов”. Не Дудін, ні, — Ковальов! Усе, що він тут робить, приписують йому, Ковальову.

— Погодимо призначення з парткомом. Повертаючись з відрядження, заїдете до Москви, представитесь начальникові управління.

Вийшовши від Білобородька, Дудін зіткнувся з Андросом. Він уже звик, що той виявляє до нього особливу цікавість. Але чомусь не любив цю людину. Андрос постійно виникав перед ним несподівано, мовби стежив, і якось особливо пильно, навіть вивчаюче дивився на нього. А коли, як пароль, вимовляв фразу: “Триста шістдесят п’ять на сто сімдесят три”, Дудін самохіть, автоматично відповідав результат і враз відчував, що він не такий, як усі, і йому хотілося тікати.

Цього разу Андрос звичного “пароля” не назвав.

— Що нового? — спитав, беручи Дудіна під руку.

— Аналізував роботу директора. Не розумію, за якими критеріями визначається важливість документа, якщо Одному нуль уваги, а іншому — максимум шанування?

Андрос замислився.

— Тут усе залежить від досвіду директора. Скільки листів одержує об’єднання з міністерства?

— Десь близько чотирьохсот на місяць!

— Якщо по кожному приймати рішення, ніколи буде випускати продукцію. Десь сорок процентів таких листів забуваються. Надіслали нагадування, директор готує розпорядження і одного зобов’язує, другому вказує. З цих листів третина може бути помилковою, нікому не потрібною. Якщо нагадування надіслали вдруге, директор сам бере цей документ на контроль, і “риба” починає рухатись.

— Суб’єктивізм?

— Управління — складний психологічний процес, який потребує відповідних матеріальних і людських ресурсів. А якщо їх не вистачає? Це й породжує суб’єктивні рішення: позаурочні, роботу у вихідні дні, дзвінки, прочуханки, гримання!

Замість Ковальова до столиці полетів Дудін. У літаку Юля сиділа трохи попереду, Іван Поліщук — позаду. Поруч з Дудіним молода жінка гортала сторінки якогось машинопису. Увагу Дудіна привернули розрахунки, формули, що рясніли на тих сторінках. Непомітно для себе Дудін заглибився у текст.

— А це як розуміти? — ткнувши пальцем у якусь формулу, спитав він так, ніби продовжував дискутувати з автором.

— А досі вам усе було зрозуміло? — спитала молода жінка і якось гордовито підвела свою гарну голову. — Це моя дисертація. Везу опонентові на рецензування.

— Хочете, наперед скажу, що станеться з цими функціями-агресорами? Одразу бачу формулу апертури лінзи з квадратичним членом. Такий собі донжуан, бешкетник і пройдисвіт. Які прекрасні у нього вуса! От-от кинеться в атаку, щоб розбити струнку теорію. Ви підкріплюєте позиції…

Юля з цікавістю прислухалася до розмови.

— …дифракційною формулою Кіргофа. Дивіться, тут на підмогу приспів фазовий множник. Ур-ра! Він перемагає вашого вусаня і… Прикро, але ваша функція зазнає поразки.

— Неправильний висновок? — перелякано спитала сусідка і, втупившись у формули, почала перевіряти хід розв’язання. Потім глянула на Дудіна: — Як це вам вдалося так швидко визначити? Три роки моєї роботи — і все нанівець. — Вона пополотніла й відкинулася на спинку крісла.

— Припустімо, не зовсім усе. Я б активізував дії за допомогою перетворювача. Юлю, послухайте, я правильно міркую?

Він тихо почав викладати міркування. Юля слухала, але нічого не розуміла. Хіба ж можливо так швидко вжитися в проблему та ще й збагнути невідомий математичний апарат?

— Хто цей молодий чоловік? — спитала молода жінка у Юлі, коли літак приземлився і пасажири рушили до автобуса. — Доктор наук?

— Ні, інженер. Але дуже талановитий!

— Усього-на-всього? — скептично стисла губи молода жінка. — Звідки тоді йому знати всі тонкощі моїх розрахунків? А я думала…

І вона впевнено обігнала Дудіна.

Величезне місто, інститут, незнайомі люди так вплинули на Дудіна, що він іноді губився. Де й поділися його енергія та наполегливість. Він, здавалося, боявся навіть слово вимовити. Мов школяр слухав, що інші кажуть, і покірно кивав головою. Потрібен був час, щоб він оговтався і в ньому прокинувся колишній Дудін.

— Навіщо говорити про якесь майбутнє у створенні інтелектуальних систем? — незабаром уже запально дискутував він. — Розгортання кінцевої цілі у підцілі, переривання дій, вибір, системи пріоритетів — усе це імітує ЕОМ уже сьогодні. Згадайте, ще Арбіб у своїй книзі “Метафоричний мозок”…

З’ясувалося, що побоювання Білобородька марні: в цьому інституті формували об’ємне зображення в такий же спосіб, що й Ковальов. Коли ж учені дізналися, що на цей метод у їхньому НДІ вже одержали авторське свідоцтво, здивувалися.

— Тоді виступіть у нас на семінарі, — попросили вони Дудіна.

І наступного дня він виступив.

— Я хвилювався, — признався потім Юлі, коли вони разом блукали по набережній.

— Але як вони здивувалися, коли дізнались, що ви — Ковальов, автор методу! — засміялася Юля.

— Я? — зніяковів Дудін і зітхнув.

Юля мимохіть нагадала йому, що він — не Ковальов.

— Вікторе, я давно хотіла запитати вас. Це сталося ще до нашого від’їзду сюди… — Вона помовчала, ніби не наважуючись далі сказати. — Уявляєте, побачила, як ви простуєте у повітрі. Спочатку подумала, що мені привиділось. Але звідки ж тоді взялись у мене на столі троянди?

Дудін ніжно узяв її за плечі повернув до себе і зазирнув в обличчя.

— У людини бувають хвилини, коли їй хочеться прогулятися по небу, дістати зірку й подарувати коханій дівчині. — І він раптом поцілував Юлю.

З очей її хлюпнула радість.

— А я думала — ти кохаєш Машу!

— Тобі дарую всі зорі неба, тобі, люба…

Юля з Поліщуком затрималися в інституті, щоб вивчити досвід своїх колег, а Дудін, як і домовилися з Білобородьком, виїхав до Москви в управління.

Першим, кого зустріла Юля, повернувшись з відрядження, був Тернавський.

— Така пожежа: гонимо систему! — торохтів він. — Управління нав’язує зарубіжну модель, а ми хочемо встигнути із своєю. Ковальова призначили заступником директора по науці.

— І він погодився? — розчаровано вигукнула Юля. — Порине в управління, скінчиться його творчість. — А сама подумала: “Чого доброго, ще й зверхність з’явиться, людей круг себе помічати перестане. Троянд уже не подарує!”

Зустрівшись з Машею, вона сухо привіталась до неї і раптом спохопилась: а що, власне, Попова зробила їй поганого? І Юля подала їй руку.

— Вибач мені.

— За що вибачати? — здивувалася Маша.

— Ти добре знаєш. Обіцяю, так не буде. Я через Батуріна сердилась. Ми а ним… А коли ти приїхала, він мене відштовхнув.

— Ти сердилась через Батуріна? Юленько, та він же мені не потрібен!

— Мені теж не потрібен. Я тепер знаю, що це за людина.

І їй стало так легко, немов важкий тягар упав з плечей.

У лабораторії за цей час сталися зміни. Юлю здивувало, що в “акваріумі” сидів Поліщук. Якось по-новому перемістилися робочі столи.

Поліщук підвівся і вийшов їй назустріч.

— Що це означає? — спитала Юля.

— Та от — сюрприз. Можна сказати, з корабля на бал. Поки я їздив, мене тут зробили керівником лабораторії.

— Сподіваюся, кусатись не будеш?

— Знаючи твою вдачу, я теж сподіваюсь, Юленько…

Задзвонив телефон. Поліщук повернувся в “акваріум”, узяв трубку.

— Добре, Вікторе Георгійовичу, пошлю Тернавського. Юля? Приїхала. Я їй скажу, вона зайде.

Юля стояла в приймальні, чекала й хвилювалась. Як часто люди змінюються від простого призначення на керівну посаду! Чи не змінився Віктор?

Секретарка, жінка років сорока п’яти, поспішно заходила на виклик у кабінет, поверталася, дзвонила по телефону.

— Багато у вас роботи, Поліно Андріївно, — зауважила Юля.

— Не ремствую, — відкинула пасмо волосся, що впало на лоб, секретарка. — Тепер і я потрібна стала. Хоч і клопоту додалося, та від безділля втомлювалася більше. До того ж Ковальов учить мене. Тепер я можу з терміналом розмовляти! У Віктора Георгійовича зараз Батурін.

З кабінету долинали голоси:

— Що ж робити з тими, хто запізнюється?

— Давайте звільнимо! Ви від мене цього чекаєте? Як же ви працюєте, коли не знаєте, що робити? Один директор запропонував безплатні сніданки в об’єднанні. Робітники перестали запізнюватися! Він знайшов вихід.

Юля впізнала голос Дудіна.

— То що ж, будемо годувати співробітників? — заперечив Батурін.

— Ну й дивак ви! Я розповів вам випадкову історію, а ви зразу ж берете її до виконання. Самі поміркуйте. Це ж управлінське неробство, коли очікують на рішення.

Дудін вийшов з Батуріним’з кабінету і одразу побачив Юлю, яка чекала на нього.

Він пройшов з нею по коридору, озирнувся навсібіч і квапливо поцілував їй пальці.

— Який я радий, що ти приїхала. Хочеш зустрітися з Білобородьком — з двійником, звісно? Зараз ним Попова займається. Я залучив її до цієї роботи, бо часу лишилося зовсім мало. Не заперечуєш?

— Якщо ти вважаєш, що так краще.

— Тоді ходімо. Побачиш, чого ми вже досягли.

Ковальов вийшов на роботу і був украй здивований. Відділів не впізнав: легкі, красиві перебірки між столами, на робочих місцях — термінали, комп’ютери, великі екрани.

Він зупинився посеред коридора, розмірковуючи, куди йому йти. Зайти у “свій” кабінет побоявся. Колишнього місця не побачив… У “акваріумі” сидів Поліщук. Ковальов довго спостерігав, як розходилися співробітники по відділах. Зайшовши в лабораторію, почав перевіряти у всіх завдання на день. Поліщук ходив слідом. Зрештою не витримав:

— Вікторе, ну чого ти присікався? Хіба не знаєш, що завдання всім видає машина? Ми тут самі вже якось… Іди в свій кабінет.

Ковальов згадав, що повинен виконувати обов’язки заступника директора по науковій частині. Що ж робити? Піти до Білобородька і признатися в усьому? Легко сказати — “признатися”!

Він довго примушував себе зайти в свій кабінет. Відчинив двері до приймальні, побачив секретарку і нерішуче спинився. Він завжди знічувався перед цими суворими жінками у приймальнях.

— Вікторе Георгійовичу, здрастуйте. — Поліна Андріївна підвелася, приязно всміхаючись, і він, зрештою, здолав незриму перепону.

Прочинив двері до кабінету та так і закляк на порозі, почувши слова секретарки:

— З міськкому телефонують!

— Скажіть, що мене немає! — пробелькотів квапливо і вскочив у кабінет.

Увійшов Андрос.

— Вікторе Георгійовичу? Скільки літ, скільки зим! Ви що, хворіли?

— Чому? — спохопився Ковальов. — Я здоровий. Звідки ви взяли…

— Триста шістдесят п’ять на сто сімдесят три?..

— Що ви сказали?

— Я себе перевіряю. Ви якийсь розгублений.

— Я? Та ні! Чому ви так думаєте? — Ковальов покрутив у повітрі руками й попрямував до столу. — Роботи дуже багато. — І завмер: зліва пульт, дисплей, мікрофон, на стіні великий екран.

Підніс руку до пульта і затримався: не знав, що робити.

— Гаразд, я пізніше зайду, — усміхнувся Андрос. Ковальов з полегкістю зітхнув.

Задзвонив телефон.

— Вікторе, привіт! — кричав незнайомий голос у трубці: — Тут одна проблема, допоможи…

— Хто це говорить? — не розумів Ковальов.

— Що, друзів не пізнаєш? Василенко, з інституту!

— Не знаю такого.

Залунали уривчасті гудки.

— Вікторе Георгійовичу, — почувся в трубці жіночий голос, — ви мені обіцяли обчислити…

Ковальов кинув трубку.

— Скоріше б прийшов директор: здам повноваження і… до побачення.

Секретарка внесла склянку чаю.

— Дякую, — пробурмотів Віктор.

Огледівся. Кабінет йому сподобався: картини — фантастичні малюнки, гарні меблі, апаратура. Натиснув клавішу, побачив на екрані лабораторію і великим планом — Юлю. Швидко перемкнув і відсахнувся: на нього дивився директор. Квапливо натиснув пальцем іншу клавішу: на екрані виникло обличчя невідомої людини, яка заговорила:

— О дев’ятій тридцять — нарада у Білобородька.

— Вікторе Георгійовичу, — ввійшов до кабінету заводський водій, — машину просять на годинку. Коли ми в райком поїдемо?

— У райком? — здивувався Ковальов. — Ага, мало не забув! Зараз з’ясую.

Білобородько приходив на роботу заздалегідь. У приймальні його нерідко дожидали начальники цехів, навіть робітники. Цього ранку він несподівано побачив серед них і головного інженера Гаркушу.

— Левку Андрійовичу, дзвонив Сиченко, вимагав негайно вкласти угоду з фірмою, — одразу почав той.

Білобородько зціпив зуби, але змовчав. Хоча б на схилі літ дали пожити своїм розумом! Вони, бач, не вірять у модель Ковальова. Навіть висзарили, що включив до плану. Звичайно, можна купити ліцензію, але навіщо, коли вже розробку і своєї ось-ось закінчать?

Уголос він цього не сказав, але вирішив поговорити про це з Ковальовим.

Втім, на нього чекала ще одна неприємність. Начальник складального цеху доповів, що зривається виконання місячного плану.

— Може, дасте команду, щоб з інституту інженерів підкинули? — запропонував він.

— Думаєш, у нас інженери без діла сидять? — невдоволено відпарирував Гаркуша, і Білобородько здивувався: вперше головний захищав співробітників інституту.

— Я це до того, — зітхнув начальник цеху, — напружено зараз у нас: складання, ручна настройка. Обіцяли автоматизувати технологію, а все не виходить. Батурін так і не довів лінію до пуття.

— От відділ Батуріна хай і допоможе, — сказав Білобородько.

— Так йому й передати? — підморгнув Гаркуші начальник цеху. — Тут пішли чутки, що ви на південь відпочивати поїхали.

— Кому нема чого робити, той чутки збирає, — суворо відповів Гаркуша.

Після обходу цехів Білобородько викликав до себе Ковальова.

— Ось що, пошліть на два дні чоловік двадцять у складальний — план під загрозою. Візьміть під контроль відділ Батуріна, зриває лінію для цього цеху. І взагалі щось цей Батурін…

Він обернувся і вичікувально дивився на Ковальова, але той, здавалося, нічого не чув. Похмурий, розгублений, він був пойнятий сумнівом: признатися директорові чи ні…

— Левку Андрійовичу, — озвався нарешті Ковальов. — У нас теж план, і зривати його..;

— А ви не зривайте. Де ж ваша інженерна думка?

— Інженерна думка у нас є, але ж нову систему розробляємо, невідомо ще, де чорні дірки виявляться.

— Ви що мене чорними дірками лякаєте? — розсердився Білобородько. — Самі умовили. Я, дурень, погодився, а тепер — “чорні дірки”? А ви знаєте, що Сиченко рекомендував виділити людей для роботи з фірмою?

— Навіщо? Ви ж самі включили в план розробок мою модель, а тепер говорите про якусь фірму.

— “Мою модель”…

Білобородько криво всміхнувся, сів у крісло. Не подобалася йому ця розмова. Коли підійшли до найвідповідальнішого моменту в розробці, Ковальова ніби хто підмінив — якийсь він став невпевнений у собі, нерішучий.

І саме в цю незатишну для Білобородька мить до його кабінету ввалилася делегація.

— Левку Андрійовичу, вибачте, але ми за дорученням колективу.

Огрядний голова завкому прямував до столу директора так навально, що, здавалося, його не зупинить ніяка сила.

— Шановний наш Левку Андрійовичу, дозвольте привітати вас.

Ковальов скривився і, різко позернувшись, пішов до дверей.

…Як не склалось у нього зранку, так і пішло: посварився з начальником цеху, коли посилав йому на допомогу людей, нагримав на Поліщука. А коли Юля прийшла на роботу після десятої, оголосив їй догану.

— Я ж на лікарняному, — ображено вигукнула вона. — Заскочила, щоб дати завдання технікам, а ви…

По обіді до Ковальова зайшов секретар парткому:

— Вікторе Георгійовичу, ви вже привітали Білобородька? Я у райкомі затримався.

— З чим?

— Як з чим? Ви що, не знаєте? Йому шістдесят років! Ми годинник купили від колективу. Ходімо вручимо. Скажете кілька слів.

— А чому я?

— У вас це завжди виходило і зворушливо, й дотепно…

Білобородько сидів за столом і читав.

— Левку Андрійовичу, — почав Ковальов здавленим голосом. — Наш колектив, взагалі всі ми…

Парторг невдоволено слухав плутану мову і зрештою не витримав:

— Ех, Левку Андрійовичу, скільки ж років ми разом! Так ось, нехай вам вистачить сил керувати таким колективом ще років десять! І ми вас не підведемо. Дозвольте поздоровити вас…

Він підійшов до столу, тримаючи в одній руці вітальну адресу, а в другій — величезний годинник, який саме у цю хвилину почав відбивати точний час.

Білобородько підвівся, але з-за столу не вийшов, тільки ледь усміхнувся. Ковальов зрозумів, що той розсердився на нього.

— Щиро вам вдячний. Годинник забаріть назад, а за привітання — спасибі. Вибачте, щось погано себе почуваю…

Ковальов вийшов від Білобородька вкрай пригнічений, у якомусь замішанні. Повернутися до свого кабінету і чимось зайнятись він уже не міг. Треба було все обміркувати заново. Збуджені голоси вивели його із задуми. Він підвів голову і побачив попереду Білобородька, який стояв у натовпі людей, задоволено всміхаючись.

“Щойно скаржився на слабість, а зараз сміється? — вражено подумав Ковальов. — Може, на мене розсердився? — І зразу ж заскніло серце. — Ні, треба скоріше здавати цю трикляту посаду! Через неї усі неприємності”.

І він рвучко повернув до свого кабінету, щоб сховатися там від усіх. Та сховатися йому не вдалося: його наздогнала Маша і подала папку:

— Ось матеріали по евристикам.

— Навіщо вони? — не зрозумів Ковальов.

Маша здивовано дивилася на нього, а він на неї. Минула мить, як вічність, доки він збагнув, що Попова працювала за завданням Дудіна.

Дудін лежав на розкладному ліжку, неспокійно перевертався і роздумував: “Ну кому я зараз потрібен? Лежу, прохолоджуюсь, і всім до мене байдуже. Раніше я б не заперечував проти спокійного життя, навіть за чужий рахунок. А тепер мені прикро, що я, здоровий хлопець, який може розв’язувати дуже складні проблеми, лежу без діла”.

Його думки крутилися навколо інституту: перед очима поставали хлопці, Левко Андрійович, Юля. З Юлею він подумки навіть розмовляв. Так у нудьзі проповз день.

Ковальов повернувся з роботи пізно, роздратований і невдоволений; Чи то відвик від робочої метушні, чи далися взнаки незлагоди першого дня роботи. Побачив, що Дудін теж невеселий, і зовсім скис… Кинув на диван портфель і спитав:

— Поїсти щось є?

— Усе готово, шеф!

— Тобі подяка, премія, — подав Віктор тонкий листок наказу. — Ніяк не сподівався, що ти зумієш так ефективно поставити роботу!

— Це тобі подяка, мого прізвища там немає.

— Так, немає, але це за твоєю ініціативою розрахували потоки ліній. От і пишайсь! А казав, що з четвертого курсу інститут покинув…

— Ага. У тебе багато чого навчився. А книжки? Коли є мотивація потреби, усе дається легко і швидко. Думка ж не виникає сама по собі. Завжди є потреби і мотиви, заради яких мозок включається в роботу. От сьогодні мені не хотілося нічого робити. Як тобі сподобався візуальний робот?

— Який? — не зрозумів Ковальов.

— Робот Білобородька у нього в кабінеті. Ми створили подобу директора, стикували з машиною, вклали інтелект.

— Тепер розумію. Ходили вітати з днем народження… Це був робот! Як же тобі пощастило розробити систему з таким інтелектом?

— Цим займається Юля, Маша допомагає, трохи я з ним працюю, точніше працював. Але найбільше — Юля.

— Юля? А я їй сьогодні оголосив догану.

— Отакої! — важко зітхнув Дудін. — Правду кажуть: якщо немає душі до людей, навіщо тоді бути людиною?

Йому раптом стало неприємно бути з Віктором. І він, одягнувшись, вийшов, Надворі було людно. Дудін вітався із знайомими і карався, що видає себе за іншого. Піти до більярдної? Настрій саме такий, коли внутрішньо готовий до рішучої сутички.

Юлю, він побачив у парку й розгубився. Спочатку хотів, щоб вона пройшла, не помітивши його, але чим довше дивився на неї, тим сильніше поймало його хвилювання: “Та чого мені боятися? Хіба я погано працював?”

— Юлю, — покликав він стиха, певен, що вона не почує. Вона оглянулася. Його вразили сумні сині очі дівчини.

— Що з тобою? — підійшов він і доторкнувся до її руки.

— Чому ти думаєш, що зі мною щось трапилося?

— Очі виказали, — і помітив, як вони полагіднішали.

— Дивно, але ти-то бездушний, мов камінь, а то здатен відчути і те, що приховане за душею. Пам’ятаєш, що сказав мені сьогодні?..

— Разів із двадцять я повторював: “Люблю!”

— Ні, це незбагненно. Повтори ще раз!

— Люблю тебе, Юлю! Люблю! — прошепотів він, хоч йому хотілося закричати про це на весь голос.

Ковальов важко входив у роль керівника по науковій частині. Повідомлення про розширену нараду розробників він сприйняв з радістю. Сподівався показати в дії свою модель і тим самим переконати керівництво відмовитись від купівлі іноземного зразка. І почав готуватися до наради. Для функціонування системи потрібні були два зразки. Один був у нього вдома. А другий? Робот-двійник Білобородька. Але чи дозволить директор?

Він залишався, вечорами, викреслював схеми, підганяв пристрій і з кожним днем ставав усе роздратованіший і нестриманіший.

Коли до кабінету зайшла Юля і, всміхаючись, показала блок, Віктор не зрозумів.

— Що вам?

— Знову “вам”? — отетеріла Юля. — Чи, може, це так: на роботі одне, а там…

Вона кинула блок на стіл і вибігла з кабінету. Ковальов хотів зупинити, вилаяти, але по столу розсипалися деталі, і він заходився збирати їх.

— Шеф, є новини! — влетів Тернавський і плюхнувся у крісло.

Ковальов від подиву аж рота роззявив:

— Знову теревені? Займіться ділом!

Тернавський зиркнув на Ковальова і враз перелякано скочив, вибіг у коридор, прошепотів: “Зануда”. Він біг, а у вухах лунав голос Ковальова: “Знову теревені?”

І цього разу Ковальов повернувся додому пригнічений. Всунув ключ у замок, звичним рухом повернув його. Зайшов у коридор, зняв взуття і розчахнув двері в кімнату. Зненацька щось величезне гаркнуло і плигнуло на нього. Ковальов смикнувся назад, боляче вдарившись спиною.

“Тигр? Звідки?”

З кімнати почувся регіт.

— Ну, якщо вже й ти перелякався, Вікторе, то твоя установка працює ідеально.

— Що за жарти? Знайшов час для розваг…

— Та хіба це розвага? Знічев’я змоделював на твоїй установці тигра, і він щоразу кидається на того, хто заходить, не постукавши. От постукай перед тим, як увійти, і сам пересвідчишся, — порадив Дудін.

— Слухай, ти мені набрид! — закричав раптом Ковальов. — На роботі через тебе одна морбка, тут у тигрів граєшся, а мені система потрібна, така, яку можна було, б продемонструвати. Розумієш? Система! Завтра відкривається нарада, і я міг би їм довести… А ти дурницями займаєшся!

— Так скажи, я допоможу! Нехай Тернавський…

— Розпустився він при тобі.. Сьогодні ввалюється в кабінет із своїм патяканням.

— І ти його виставив?..

— Авжеж.

— Знаєш, Вікторе, слухаю тебе й не можу збагнути. Заради кого ти живеш, працюєш, робиш винаходи? У тебе немає коханої людини. Маша? Ні, ти її не любиш. Не любиш ти людей! Той же Тернавський, якого ти терпіть не можеш, чи знаєш ти, що він створив оригінальний інтерфейс для твого відеотелефону? Так, він любить побазікати, але за п’ятнадцять хвилин зробить те, з чим інший і за годину не впорається. І Юлю образив. Треба бути терплячішим. Усі не без вад: і ти, і я. Ми — люди! Усі різні і в той же час всі — люди. Плутарх казав: “Людина це не кінь, якого треба навантажити, а факел, який треба запалити!”

— Плутарх казав не так.

— Але зміст той самий. Людину пригнічують стандартні операції, а в творчості вона розкривається, стає діяльною. Тільки збагни, на що вона здатна! Ось ти весь час працюєш сам і хочеш гори зрушити. А ми твого робота скоріше, ніж ти, створили! Так, використали твій запас, але працювали разом: Тернавський, Юля, Поліщук, Маша, Неллі. А ти — кустар-одинак!

Сиченка в аеропорту зустрічав Білобородько. Нічний вітер налітав з поля. І від того, що хотілося спати, від утоми і внутрішнього напруження Білобородька трохи морозило. Але ось голос диктора оголосив’ про посадку літака. Здалеку долетів шум двигунів.

— Похолодало на дощ, — зауважив водій. — Раз у Москві негода, то й у нас завтра поллє.

Літак вигулькнув з темряви, засліпив скляний вокзал яскравими фарами і підкотив до стоянки. Гул, що розтривожив тишу, влігся, і на трапі з’явилися люди.

— Візьмеш валізку, — підштовхнув водія Білобородько, побачивши, що з літака вийшов Сиченко, а сам усміхнувся і заспішив назустріч. — З приїздом! Як летіли? Не бовтало?

— Усе гаразд, — відповів той, вкладаючи пухлі гарячі пальці в сухорляву руку Білобородька. — Не встиг огледітись, як промайнув час: словник читаю, їду в Швецію!

До наради все готово?

— Ми ж доповідали. Запрошені розробники прибули.

— Зранку оглянемо об’єднання, а після обіду зберемося.

А Ковальов зранку не знаходив собі місця: вилаяв своїх помічників, бігав з відділу у відділ, квапив з кресленнями. Поліщук першим наважився дорікнути:

— Що з тобою, Вікторе? Ти якийсь інший став. Стурбований, людей засмикав. Так можна будь-яке діло погубити. Між іншим, ми раніше, ніж о дев’ятій вечора, з роботи не йдемо.

— Робота є робота, не для мене ж особисто ви працюєте?

— Усе так. Але ми б не хотіли за свою сумлінну роботу чути тільки докори й нарікання. — Поліщук поклав йому руку на плече: — Вікторе, я знаю, що ти дуже вимогливий. Але іноді переступаєш усяку межу. Відтоді, як тебе призначили на цю високу посаду, ти дуже змінився — став зверхній, не зважаєш на нашу думку. Не боїшся, що залишишся сам?

— Ні, — різко відповів Ковальов. — Те, що колектив зациклився, бачу. Треба закручувати гайки!

— Слухай, друже, ти став колишнім занудою. До речі, знаєш, що тебе раніше тільки так і називали?

— Мені це байдуже.

Начальник управління до обіду обходив цехи. Він хотів сам впевнитися, чи вистачить у об’єднання сили освоїти зарубіжну модель. Ранком прилетів головний конструктор управління. В інститут до Ковальова він не пішов, розшукав Сиченка і тепер дріботів поруч, слухав і підтакував. Білобородько не любив сторонніх при розмові з начальством, але, як не старався, спекатися його не зміг. Покликав Ковальова і сказав:

— Ознайомте головного конструктора з роботою, розробками. Та ви й самі знаєте, що робити.

Проте головний конструктор відмовився йти з Ковальовим.

— Побуду з керівництвом.

Білобородько важко зітхнув. Тепер не вдасться поговорити віч-на-віч, а так хотілося б вивести Сиченка на робота — свого двійника. Іншим він не хотів показувати новинку, побоювався: у міністерстві можуть піти чутки, що Білобородько займається дурницями. Хіба мало пустомель!

А Ковальов бігав, нервував. Неллі організовувала робочі місця учасникам, Тернавський і Маша перевіряли встановлені на столах термінали, Юля вводила у програму дані по доповіді.

Нарада почалася не так, як гадав Ковальов. Першим виступив головний конструктор управління. Він зробив доповідь про стан розвитку систем, однак говорив здебільшого про зарубіжні новинки. Потім несподівано повідомив, що питання про угоду з фірмою на купівлю виробу і технологію вже вирішено.

— Ось так, хлопче, — в’їдливо підсумував Поліщук. — Порадилися?

Представник головного інституту обурювався:

— Що ж це за виступ? Навіть не згадали про нашу роботу! Чи, може, в міністерстві не знають, що ми робимо? Про систему з об’ємним баченням і слова не сказали.

— Ця робота ще в царині науки і теорії, а промисловості потрібен серійний зразок! — пояснив Сиченко.

— Але використання застарілих принципів, — говорив уже інший представник, — не дасть нам можливості…

Дискусія розгорялася. Коли дійшла черга до Ковальова, той рішуче тввів дані, і на екрані терміналів з’явилися таблиці.

— Товариші, проаналізуймо варіанти існуючих і пер елективних систем…

Сиченко обірвав:

— Як ви ставитеся до моделі, яку ми хочемо купити?

Ковальов здригнувся: скінчити не дадуть. І збунтувався. У душі все стиснулося, ладне було кричати, але він стримався і з притиском сказав:

— Чому тут так розхвалюють зарубіжну модель? Чи не тому, що не мають ніякісінького уявлення про нашу? Бо щоб його мати, треба частіше бувати в інституті.

Білобородько засовався на стільці і хрипко промовив:

— Ковальов, думайте, що говорите. Сиченко зиркнув на годинника і підвівся.

— Тільки що ми обговорювали, сперечалися, з’ясовували…

Несподівано стілець під Білобородьком заскрипів і розвалився, директор гепнувся на підлогу. Всі засміялись, а він, підвівшись, вибачився.

— Не на добро все це. Може, перенесемо нараду? Краще сім разів промовчати і один раз відрізати.

Сиченко посміхнувся, обвів поглядом присутніх, побачив похилені голови й погодився.

— Що, Вікторе Георгійовичу, розгром? — спитав Тернавський, коли всі зібрались у лабораторії.

Ковальов і сам не знав, чому так грубо висловився. На душі було гидко. Поліщук позирав на нього з докором:

— Не міг нічого довести, захистити нашу роботу…

— Знаєш, не чіпай! І без цього тоскно, — обірвав його Ковальов.

— Тоскно, так і не брав би слова! Пояснив би, що голос втратив! Міркувати, голубе, не дрова рубати. — Поліщук був невдоволений Віктором. — Он директор, щось у нього на думці є, вирішив нараду припинити. І не втратив самовладання. Не дратувався. Стілець зламав!

Маші було шкода Віктора, але вона теж дивилася на нього осудливо.

— Ми не маємо права погубити модель. Винесемо питання на обговорення зборів, а треба буде — то звернемося й вище, — сказала вона.

Коли Юля підійшла до гуртожитку, перед її очима враз постав розгублений і пригнічений Ковальов. “А ми й не поспівчували! Всі почали звинувачувати. Таж йому важче від усіх. Він же самотній!” І зразу ж від вахтера подзвонила йому додому.

— Вікторе, приходь. Я жду тебе в парку, на нашій лавочці.

Дудін, почувши схвильований Юлин голос, зрозумів: щось сталося.

— Не бери близько до серця, — сказала Юля, побачивши Дудіна. — І мені вибач, погано подумала про тебе.

Дудін дивився на її неспокійні пальці, що бгали в руках хусточку, і раптом суворо спитав:

— Розкажи, що сталося.

— Як що? — розгубилася Юля. — Ти вже заспокоївся?

— Юленько, навіщо панікувати? З будь-якої позиції є хороший удар. Треба тільки міцно тримати кий.

— Глузуєш?

Слово за словом, і незабаром Дудін уже все знав.

— Кажуть, ти відзначився? — безжально сказав він Ковальову, повернувшись додому.

— Крах! — тяжко зітхнув той. — Я звичайнісінький невдаха. — Навіщо ти витяг мене в ці наукові лідери? — дорікнув він Дудіну. — Я — рядовий у науці. Не керівник, не мудрагель, розумієш? З дитинства мене вчили не лавірувати, а йти прямо, навіть напролом. Але кому потрібна моя правда? Словом, усе трапилося так несподівано.

— Несподіваною у людини може бути тільки смерть, усе інше вона повинна передбачати. Стоп!

Він завмер, підняв догори палець.

— Вмикай апаратуру. Я встиг зістикувати модель із системою Білобородька. Казав же тобі, що Тернавський — золото, а не хлопець. Тепер у нас є комплект. Коли закінчилася нарада? Сиченко, певно, ще у Білобородька — нарада продовжується в його кабінеті, тепер уже між ними двома.

І справді, Сиченко в цей час сидів у кабінеті Білобородька. Настрій у йього був препоганий. Не сподівався, що підлеглі можуть вчинити такий опір.

— Левку Андрійовичу, ти мене виручив: своєчасно припинив нараду. При такій протидії оголошувати наказ безглуздо. А Ковальов, як виявилося, слабкий керівник. Думаю, Батурін собі такого не дозволив би.

— Цілком імовірно. Але для того, хто нікуди не пливе, не буває й попутного вітру.

— І то правда, — кивнув головою Сиченко. — Проте завжди треба знати і куди пливти. Таке городити, як сьогодні на нараді ваш Ковальов, може тільки людина взагалі без руля й без вітрил.

— Так двигун стає гальмом! — пролунав у кутку кабінету чийсь голос.

Сиченко рвучко обернувся.

— Як ви тут опинилися?

У кріслі сидів, поклавши ногу на ногу і всміхаючись, Дудін.

— А що? — невинно спитав він. — Заважаю? Пересісти? Пересісти на інше місце? — Він ураз перескочив через простір до Сиченка. Той злякано відсахнувся.

— Ковальов! Ви що — ще й хуліганите?

— Я ненавмисне, я спущуся. Це мені нічого не варто. І несподівано вріс по пояс у підлогу поряд з головним

конструктором управління, який саме заходив до кабінету, Білобородько посміхався.

— Та не бійтесь ви! — заспокоїв Дудін. — Це ж тільки зображення. Невже не зрозуміли? Наша модель формує таке тримірне зображення, яке важко відрізнити від реального об’єкта. Іноземні фірми ще не додумалися до цього.

Ошелешеному Сиченкові одібрало мову.

— А ваш головний конструктор, — звернувся Дудін до нього, — теж голова! Злив до однієї склянки всі наші роботи, зокрема й оцю. — Дудін ляснув себе по грудях, — щоб довести, що всі вони гірші від закордонних. Він штукар, ми так не вміємо.

Сиченко запитливо глянув на Білобородька — топ знічено опустив очі.

— Ви все знали і мовчали? — з докором сказав Сиченко.

— Був певен, розкажу вам усе віч-на-віч, дещо покажу, і ви приймете рішення.

— Ну, якщо ця дивовижна система працює, то добре, що ми відклали нараду.

— Ура! — закричав Дудін, вимкнув систему і, схопивши Віктора, закружляв з ним по кімнаті.

Ковальов теж нетямився від радощів.

— Тепер я певен, що ти, а не я, потрібен інституту. Давай розкриємо таємницю, і все стане на свої місця.

— Ні, — не погоджувався Дудін і, замислившись, тихо додав: — Є Ковальов — талановитий конструктор. Є Дудін. Ніхто. Але він хоче, щоб його теж визнали і поважали. Я повинен самостійно здобути своє щастя, не ховаючись за чуже прізвище. Самостійно! Поїду все-таки на Північ, як і збирався раніше. А тобі хочу дати пораду. Перебудуй себе. Навчись спілкуватися з людьми. Зрозумій, чого ти вартий без людей, без їхньої підтримки, їхнього визнання. Жити для людей — не пусті слова. Я це зрозумів!

Дудін приїхав на вокзал з Ковальовим і довго не заходив у вагон, чекав на Юлю.

“Прийде чи не прийде?” — тривожився він і, розмовляючи з Віктором, весь час позирав на годинника.

Вона вибігла на перон за кілька хвилин до відходу поїзда. Дудін кинувся їй назустріч.

— Юлю! — він узяв її за руку і відвів убік.

— Чому такий несподіваний і поспішний від’їзд? — стурбовано спитала вона.

— Я їду на Північ…

— Чого?

— Так вирішив.

— Сам? Чи, може, тобі пропонують нове місце?

— Юленько, дорога моя людиною, відгадала: пропонують. Але такі посади не затверджуються міністерством і називаються просто: токар, фрезерувальник, слюсар. Я хочу тобі відкрити правду. Я не Ковальов. Віктор стоїть он там — біля вагона.

Юля зиркнула туди, куди показав Дудін, і побачила Віктора: вона одразу ж вловила різницю між ним і його двійником. Незначну — у виразі обличчя, у манері стояти, рухатись, у зачісці. У Віктора волосся завжди було скуйовджене.

— Річ у тім, що я — Дудін, Володимир Дудін. Ми зустрілися з Віктором у Москві. Я не талант. Освіта — лише чотири курси інституту… Не маю ні дому, ні засобів до життя. Щоправда, працював з півроку за Ковальова, і, здається, ви були задоволені.

— Не вірю, — шепотіла Юля. — Це якесь непорозуміння. Я люблю тебе, Вікторе…

— Я — Володимир.

— Хай. Але я все одно кохаю тільки тебе.

— Хоч і йнаєш тепер, хто я?

— Я знаю тебе давно…

Дудін обняв Юлю і поцілував.

— Але чому на Північ? — випручалась вона з його обіймів. — Ти можеш працювати і тут. Вікторе Георгійовичу! — гукнула Юля до Ковальова і потягла Дудіна до нього. — Скажіть, нехай залишиться.

— Я казав. Згоден навіть, щоб він працював замість мене.

— Ні, друзі, я — Дудін. У мене є руки, голова. І в цій голові теж дещо є, я впевнився, коли працював у вас.

— Швидкий поїзд… — хрипко пролунало з динаміка.

Дудін хапливо поцілував Юлю, потиснув руку Вікторові, гукнув:

— Я напишу! — і скочив на площадку.

Поїзд поволі рушив. Юля йшла поруч з вагоном, не зводячи погляду з Володимира. Як це несподівано. Може, кинути все і поїхати разом?

Витерла хусточкою очі, а коли глянула на площадку вагона, Дудіна вже не було.

— Де він? — стривожено крикнула Юля, обираючись на Віктора.

Той сам нічого не міг збагнути: Дудін немов розчинився в повітрі.

— Во-ло-дю! — мимохіть вихопилось у Юлі. Поїзд набирав швидкість.

— Левку Андрійовичу, експеримент у вашому інституті закінчено, — сказав Андрос, увійшовшії до кабінету Білобородька.

Директор помітив, що гість був засмучений.

— Тепер я можу розкрити суть нашої роботи. Чи не могли б ви запросити всіх співробітників, які контактували з ДУДІНИМ?

— З ким? — не зрозумів Білобородько. — Дудіним?

— Так! ДУДІН — це цифрова інформаційно-суб’єктивна система. Або ще “Дублер, динамічний, інтелектуальний”. Звідси й скорочена назва — ДУДІН.

— Не зрозумів, — здригнувся Білобородько.

— Зараз я все поясню.

На столі лежали блоки управління, лазери. Андрос настроював оптику.

До кабінету директора сходилися співробітники. Ковальова зацікавила апаратура. Він підійшов до неї і побачив, що це копія його пристрою.

— Це ж твоя модель! — сказав Поліщук і підозріливо поглянув на Андроса.

— Товариші, — почав той, — перед вами діюча модель, автор якої — Ковальов. Років два тому, досконало вивчивши його ідею конструювання таких моделей, викладену в статті, ми створили зразок.

Загриміли стільці — всі намагалися підсунутись ближче до макета.

— 3. його допомогою ми сформували модель людини. Розробили і програму, яка забезпечила динаміку руху всіх органів залежно від інформації, що надходить з машини. Створили інтелект. Але у своїй роботі ми пішли далі. На знак поваги до Ковальова ми змоделювали його зображення. Власне, його двійника.

Присутні перезирнулись, а Ковальов похилив голову. Здивовано дивилася на Андроса і Юля. Маша раптом втупилась у Віктора, мовби вперше бачила його.

— Зображення було настільки реальним, що, розмовляючи з ним, ми нерідко забували про це. За місяць дали йому знання в обсязі чотирьох курсів інституту.

— Миколо Олександровичу, — звернувся Сиченко. — А зараз ви б змогли відтворити цього Дудіна?

— У машині є первинні дані, що дублюють модель. Колишній ДУДІН скінчив своє існування.

— Як? — схопилася Юля і зиркнула на Ковальова.

Андрос натиснув на кнопку запуску, спалахнули лазери, і осторонь виникло зображення — викапаний Віктор.

— Володю! — покликала Юля.

Зображення обернулося на голос і проказало:

— Вибачте, мене звуть Віктор. Ой, як вас тут багато. У карти пограємо? Мій приятель Даниленко казав…

Андрос вимкнув апаратуру, зображення зникло.

— Перед вами система з первинними даними.

У кабінеті запала тиша. Всі нетерпляче ждали дальших пояснень Андроса. А той ніби нарочито зволікав, — замислений кілька разів пройшовся туди-сюди перед столом.

— Якось ми, експериментуючи, різко збільшили потужність випромінювання лазерів і побачили, як простір, окреслений контуром, ураз перетворився на плазму…

— У мене теж трапилося щось таке на виставці! — не втримався Віктор.

— Оце враз і стало народженням Ковальова — Дудіна! Плазма відділилась і набула здатності рухатися… Наших дослідників охопив жах: плазмовий об’єкт попрямував до виходу і вислизнув з лабораторії… Відтоді почався експеримент: ми стежили за цією цифровою об’єднаною інформаційно-суб’єктивного системою — об’єктом під назвою ДУДІН! Вона виявилася життєздатною. Скільки місяців працювала замість вас, Вікторе Георгійовичу?

— Майже півроку.

— І ніхто не розпізнав, що це штучна система?!

— Так, але цей гумор, анекдоти…

— Ми вводили гумор, афоризми з журналів, старалися примусити систему говорити не формалізованою, а людською мовою. Зрозумійте, ця система здатна самостійно навчатися. Вона чує інформацію від навколишніх людей, переробляє її; запам’ятовує і видає те, що вважає за потрібне в даний час.

— А більярд? Дурниця все це! — грубо заперечив Тернавський. — Не вірю я в плазмового суб’єкта!

— Ми навчили його грати в цю гру, заклали алгоритм розв’язання задачі з багатьма невідомими. Машина здійснювала моделювання, керувала рухом-ось він і вигравав.

— Але якщо він плазмовий, як же я міг відчувати його тіло, коли доторкався до нього? — спитав Ковальов. — Та й у нього був чудовий апетит. Хіба плазма може вживати звичайні продукти?

— Напевне, відбувається якийсь розклад їжі, чим і підтримується життєдіяльність. Будь-який продукт — це акумулятор енергії.

— Як же ваш Дудін потрапив у НДІ? — спитав Сиченко і всміхнувся, поглядаючи на Білобородька.

— З Ковальовим сталася одна неприємна пригода через того ж Дудіна. Але завдяки їй ми змогли спостерігати дії об’єкта в умовах виробництва. Так, Вікторе Георгійовичу?

— Яв синцях, а він вихваляється, що добув для мене посаду. Коли в Палаці культури відбувалася нарада, Дудін на неї попав випадково. Але всі вважали, що це я. Я гадав, що нічого особливого не трапиться, якщо він трохи попрацює замість мене. Був певен, що він завалить роботу. А вийшло навпаки, і я вирішив попрацювати вдома над власною моделлю, удосконалити її.

— Дивно, чому це плазмова людина, керована комп’ютером, — почав Поліщук, — скоріше досягла успіху в кар’єрі керівника, ніж реальна, безперечно, наділена інтелектом?

— Очевидно, формальна система керує краще, аніж творчо обдарована, але емоційна, суб’єктивна особистість. Згадайте: впровадив Дудін систему контролю за вашою діяльністю на ЕОМ, і віддача підвищилася.

Сиченко вслухався в розмову і теж згадував, що й він не помітив у Дудіні підозрілого, коли той приїздив до нього у Москву на співбесіду. Він ще так цікаво розповідав тоді про полювання в тайзі.

— Як пояснити, що Дудін, плазмова людина, цілував? — тихо сказала Юля і відчула, як спалахнули щоки.

— Мабуть, плазма утворює тиск, усе інше — дія психологічного настрою.

— Не вірю я, що Дудін робот! — вигукнув Тернавський. — Саме він і є справжня людина. От Батурін — це робот! Йому плювати на моральні критерії, за якими живе колектив, суспільство! Для досягнення своєї мети він переступить через людину. А ненависть до людей — це і є визначальна риса роботів, хоч їм і вводять програму захисту людини. Ні, Дудін — це людина. А щодо його феноменальних можливостей, то вони закладені в кожній людині. Тільки ми не розвиваємо їх. Хіба неправда? Чи не занадто ми захопилися машинами І сподіваємось на їхню всемогутність, а самі перестаємо самовдосконалюватися? Ми все рідше використовуємо власні здібності, передаючи виконавські функції ЕОМ, автоматам, електроніці, машинам. Не вірю я вашим балачкам. Чи, може, ми, люди, непомітно для себе стаємо подібними до роботів?

Юля сиділа знічена. Все, що говорили про ДудІна, ображало її — “система”, “робот”. Зрештою, вона не витримала й вибігла з кабінету. Ніхто не наважився зупинити її. А втім, ніхто всерйоз і не сприймав її почуттів. Нарада тривала без неї.

— Левку Андрійовичу, чому світиться сигнальна лампочка на панелі? — спитав Андрос, підійшовши до стіни. — Адже вона горіла тільки тоді, коли ви вмикали. — Не знаю, товариші, чи відомо вам, що Дудін із співробітниками створив свій аналог у подобі директора. Мабуть, і плазмова система підлягає законам збереження виду. Левку Андрійовичу, перед нами зараз ви чи ваше зображення? — Андрос простягнув руку і, доторкнувшись до директора, посміхнувся: — Вибачте, що перевірив. Чому ж тоді працює апаратура? Дозвольте мені її на мить вимкнути? Я зразу ж і ввімкну.

— Якщо ваша ласка, шановний…

Андрос натиснув на панелі опуклу кнопку, і сигнальна лампочка згасла. І всі побачили, що враз зник Гаркуша, який сидів поруч з директором.

Усі вражено ахнули. Андрос квапливо натиснув тумблер. Гаркуша з’явився знову. Білобородько підвівся, пильно глянув на Гаркушу:

— Оце так… З ким же я тоді працював?

— Виявляється, з візуальним роботом, — сказав Андрос. — Ми провадили експеримент з Дудіним, а він, виходить, вивчав нас!

Несподівано пролунав знайомий усім жартівливий голос:

— Левку Андрійовичу! От і відкрився обман! Пам’ятаєте нашу розмову, коли я переконував вас, що суб’єктивні керівники заважають управлінню? Ви тоді боялися залишитись без заступника. Але ось Гаркуша пішов у відпустку, а всі обов’язки його я переклав на робота. Хіба ви відчули, що Гаркуші немає? І з ким вам було легше працювати?

— Ну й справи, — тільки й сказав Білобородько. — Оце так робот! Та ще й візуальний…

Юля пробігла коридором, спустилася по сходах униз, їй уже не хотілося повертатись до лабораторії, сідати працювати. Вийшла на вулицю і завернула в заводський парк, де стояла їхня з Дудіним лавиця. Гілля дерев опускалося так низько, що закривало її від перехожих.

Юля сіла на лавочку, обхопила голову руками. З очей ринули сльози, горло зсудомило. Вона дістала з торбинки хустку, щоб запнутися — сховати від людей заплакане обличчя, і враз почула:

— Юлю! Ніколи не надівай цю хустку. Досить, невже ти віриш усім цим балачкам? Я живий. Я приїду до тебе. Ти чекай.

Юля озирнулася… Але позаду нікого, не було. Хто ж це говорив? Юля підвелася, зібгала хустку, і їй ніби стало легше на душі. Де й поділися сльози. Дівчина чомусь подумала, що Андрос міг усе переплутати. Звідки він узяв, що Дудін плазмовий? Що Дудіна немає? Вона відчуває, що він живий, що він і справді повернеться до неї. Треба тільки взяти себе в руки і терпляче ждати: він приїде!

— Володю! — прошепотіла Юля. — Я вірю тобі. Я чекатиму. Я люблю тебе…